В останнє, коли містера Л бачили живим, він жив у маленькій комірці свого заміського будиночка. Л замкнувся там і цілі дні проводив у своєму кабінеті. Крім нього у будиночку мешкала місіс Андерсон, яка приносила їжу у комору. Вона була вдовою англійського офіцера, що загинув у війні. Після смерті чоловіка жінка продала придане і переїхала у маєток містера Л.
Трапилось це одного літнього дня, коли місіс Андерсон натрапила в газеті на пропозицію влаштуватися домогосподаркою. Ліза, а саме так звали вдову, розгорнула пожовклий лист і прочитала повідомлення:
Збираю на роботу усіх охочих жінок, що мріють влаштуватися. Про ціну не варто хвилюватись, я зможу покрити усі ваші кошти. Заробітну плату зможу виплачувати кожного тижня. Моїм завданням являється знайти домробітницю, яка могла б приглядати за мною у заміському маєтку. У її завдання буде входити прибирання, готування їжі та мої дрібні прохання по мірі потреб. Працювати прийдеться щоденно. Звісно за це буде призначена особлива винагорода. Дзвонити по номеру 777 311 902. Я залишу вказівки по телефону.
З повагою містер Л
Ліза зацікавилася пропозицією і того ж дня задзвонила по вказаному номеру. Після довгих гудків у трубці пролунав чоловічий баритон.
- Алло.
- Алло. Містер Л? Я щодо пропозиції влаштуватися на роботу.
- Ви додзвонилися у правильне місце. Що вас цікавить?
- Я хочу дізнатися подробиці вільної вакансії і домовитись щодо співбесіди.
- Співбесіди не буде. Я просто зараз можу влаштувати вас на вільне місце. Я живу в декількох кілометрів від Гледіша і можу замовити таксі, якщо вас це влаштовує.
- Я мешкаю майже в кінці міста. Якщо бажаєте, то можете вислати його біля фонтану Рев’єр на визначений час.
- Завтра біля третьої години дня вам підходить?
- Авжеж.
Наступного дня біля фонтану чекало жовте таксі. Жінка трохи запізнилась, бо тягла за собою важку валізу. Біля машини її чекав молодий чоловік. Його шкіра мала шоколадний відтінок, він був стрункий і широкоплечий. Таксист був одягнений у фірмовий костюм, що представляв одну із корпорацій, що займалася міжміськими перевезеннями. На голові чоловік носив кашкет, що прикривав його чоло. На значку золотими буквами було витесане ім’я Філіп, а нижче значилося ім’я компанії «Лео». Збоку стирчав гордий лев, що стояв на задніх лапах. Він розтулив рот і його голографічна подоба рухалася кожний раз, коли місіс Андерсон дивилася на значок.
Таксист допоміг їй закинути поклажу у багажник і замкнув його на ключ. Ліза здивувалася такій обережності, але вирішала не втручатися. Молодик запропонував сісти спереду, але місіс Андерсон віддала перевагу задньому сидінню. Вона пристебнула ремні безпеки, бо інакше б машина не завелася. Ліза була задоволена, що її найманець вибрав саме сучасну компанію, яка займалася перевезенням на сучасних автомобілях, які їздили на електропаливі. На кінець її не буде турбувати бридкий запах бензину.
Машина їхала помірним темпом. Ліза засікла позначку у 70 кілометрів. Таксі виїхало за межі міста, і асфальтована дорога змінилася на ґрунтову. Дорога стелилася криво і через кожні кілька метрів траплялися ями і горби. Водію прийшлося увімкнути стабілізатори для комфортної поїздки. Ліза завжди дивувалася, коли проїжджала такими дорогами. Їй здавалося, що легше б було зробити дороги, чим тратити кошти на дорогі стабілізатори для машин. Проте за таким рішенням ховалися бюрократія і корупція, і Ліза про це чудово знала.
Дорога пролягала через череду високих дерев, що прикрашали узбіччя. З іншої сторони знаходився ряд будиночків, які тісно тулилися один до одного. Із цегляних димарів валив густий чорний дим. Запах вугілля проникав крізь скляне вікно таксі. Ліза притулила хустинку, щоб не вдихати сморід.
Машина поїхала крутим схилом униз. На краю чекав обрив, який не був перегороджений жодним чином, щоб забезпечити безпеку проїжджих. На повороті стояв жовтий знак, що попереджав про небезпеку каменепаду. Це було зв’язано зі зсувом гірських порід, що круто впивалися в дорогу.
Коли автомобіль опинився на небезпечній дистанції, серце Лізи закалатало швидше. Таксист побачив страх у очах жінки і запевнив, що обвали трапляються дуже рідко. Місіс Андерсон не надто заспокоїли ці слова, бо вона знала свою жахливу вдачу. Коли зловісні гори нависли зверху, жінка молила одного Господа, щоб не дав їй загинути у цьому страшному місці.
Пролунав жахливих гуркіт, який нагадував грім. Ліза усвідомила, що її найгірші сподівання збулися. Кам’яна порода задрижала. Автомобіль не збирався розвертатися, хоча це й було малоймовірним, бо вузька дорога була призначена для одностороннього руху. Таксист прибавив газу.
Шматок каменю на великій швидкості пронісся попереду автомобіля і звалився у провалля. На дорозі залишилася глибока борозна. Ще декілька каменюк пронеслися ззаду. Ліза уявила, щоб трапилося, якби їхня машина проїхала зараз саме в тому місці, де звалилися камені. Вона міцно стиснула кулаки, так що її кісточки на пальцях побіліли. Жінка вжалася всім тілом у м’яку спинку, наче та могла полегшити падіння з обриву.
На щастя місіс Андерсон, каменепад різко припинився. Вона полегшено зітхнула і змусила себе дихати рівно. Серце ще досі шалено билося, відлунюючи у спину. Ліза чекала, що зараз почнеться друга хвиля, але лихо не продовжилось.
- З вами все гаразд, мем? – спокійним тоном запитав таксист, наче й нічого не трапилося. Його холоднокровності можна було позаздрити.
- Я ще не така стара, щоб мене називали мем, - промовила Ліза, приховуючи свій стрес.
- Вибачте, місіс, я не хотів вас образити.
- Дивіться на дорогу, молодий чоловік, бо, якщо ми звалимося у прірву, вибачення не будуть мати сенсу.
Нарешті таксі оминуло зловісну скелю. Автомобіль виїхав на пряму дорогу. Попереду показався будиночок із череп’яним дахом. Таксі зупинилося біля воріт дому. Ліза забрала свою валізу і таксист, помахавши рукою на прощання, покинув територію.
Будинок оточувала триметрова кам’яна стіна. Залізні ворота, пофарбовані у холодні кольори, виявилися відчиненими. Ліза ступила на доріжку, викладеною кам’яною бруківкою. Маєток нагадував по формі середньовічний замок. Жовтий колір придавав йому казковості, наче він був виліплений із піску. Вікна прикривали білі фіранки.
Біля будиночка на галявині жили гноми. Ці маленькі карлики визирали з високої трави. В руках вони тримали скляні ліхтарі. Емаль на їхньому порцелянову вбранні вкрилася тріщинами. Їхні очі дивилися у невідомість, а кумедні роти випромінювали награну усмішку. За зеленим полотном знаходилась об’ємна територія, яку Ліза вирішила обстежити пізніше.
До вхідної двері був приладнаний домофон. Ліза натиснула металеву кнопку виклику. З динаміків пролунало нерозбірливе шипіння, а потім озвався грубий голос, який дуже нагадував той, що жінка чула по телефону.
- Я слухаю, - промови динамік.
- Це Ліза Андерсон - дівчина, що приїхала на зустріч з містером Л. Я б хотіла працювати домогосподаркою у цьому маєтку, - промовила вона, думаючи чи не поспішила з висновками щодо свого вибору.
- Вітаю вас, Лізо. На жаль, містер Л зараз сильно занятий і не зможе вас зустріти. В холі на круглому столі він залишив для вас інструкції.
- З ким я маю честь розмовляти?
- Я – Трініті, - штучний інтелект, що вбудований безпосередньо по всьому будинку. Якщо у вас виникнуть будь-які питання, то можете задавати їх мені. Для цього варто назвати один раз ключове слово – «Трініті». Вам зрозуміло?
- Авжеж, Трініті. – Ліза навмисне наголосила на останньому слові.
- От і добре. Ви можете зайти. Бажаю вам приємного дня.
Двері відчинилися раніше, ніж Ліза встигла натиснути на ручку. Її рука так і залишилась висіти в повітрі. За прочиненими дверима простягався довгий коридор. Центр розділяла зала, встелена персидським килимом. На широкому дубову столі стояла керамічна ваза з квітами. На кераміці розмістився дисплей, який показував різноманітні данні: вологість ґрунту, температуру повітря навколо квітів, вік рослин, і т. д. Дубова поверхня стола була бездоганно виполірувана до блиску. Ліза підняла білий аркуш паперу і почала читати каліграфічно виведені літери.
Список моїх правил
Ліза Андерсон – персона, яка добровільно вирішила стати моєю виконавицею домашніх обов’язків, тобто домогосподаркою, як далі буде зазначено нижче. Її найманець, тобто містер Л, повинен виплачувати місіс Андерсон кожного тижня платню у розмірі п’ятьох середньостатистичних зарплат, тобто 15 тисяч кредитів. Вона зобов’язується беззаперечно виконувати всі нижчезазначені пункти, якщо це не загрожує її здоров’ю і релігійним переконанням та не передбачає нічого аморального. Ліза Андерсон може розірвати контракт з містером Л, якщо цього забажає. Для цього достатньо попередити його.
Домогосподарка повинна виконувати працю 7 днів на тиждень. Для цього їй буде приготовано все необхідне обладнання.
Д*** має право на оплачуваний відпуск у розмірі чотирьох днів за кожний пропрацьований тиждень.
Д*** має годувати містера Л тричі на день – зранку, в обід і вечором. Їжа має складатися з 3 різних страв: одне блюдо на кожен період дня. На кухні знаходяться спеціальні тарілки для подачі страв. Ліза зобов’язана віднести їжу у комору, що знаходиться у кінці коридору правого крила.
Д*** повинна підтримувати чистоту у домі, мити посуд.
Д*** мусить з’явитися на виклик містера Л, якщо він забажає, щоб вона виконала його прохання.
Д*** не повинна задавати дурних питань, якщо це не стосується умов договору.
Д*** не має права турбувати містера Л без вагомої причини.
Д*** не може покинути територію маєтку без дозволу містера Л, але може гуляти за межами будинку.
Д*** може займатися чим завгодно у вільний час, якщо всі пункти умови виконано.
Ліза уважно перечитала умови договору. Жінка взяла ручку, що лежала на столі, і поставила свій підпис. Врешті-решт вона може будь-коли розірвати умову і покинути маєток, тому не має чому хвилюватися. Як же Ліза помилялася, коли чорнило лягло на поверхню паперу. Дубовий стіл поглинув договір і виплюнув копію для Лізи.
Настінна зозуля показувала вже шосту вечора. Ліза вирішила приготувати вечерю і заодно познайомитися із загадковим містером Л. За допомогою Трініті вона знайшла кухню і прийнялася за готування.
Кухня мала невеликі розміри, але всередині було комфортно. Стіни прикрашали кахельна плитка. В кутку стояла шафа. Всередині Ліза не знайшла нічого, окрім великих овальних блюд для страв. Вона вирішила обшукати стіл, всередині якого були вбудовані шухляди. Там лежали різні продукти для приготування.
- Трініті, а де ж каструлі і пательні? – запитала Ліза.
- Їх немає. – відповіла машина. - Якщо тобі треба приготувати щось, для цього вистачить кинути потрібні продукти у плиту. Машина вичислить можливі страви. Тоді необхідно вибрати одне з них.
Ліза повторила процедуру, яку розповіла Трініті. Жінка вирішила приготувати лазанью. Коли необхідні продукти опинилися у печі, вона натиснула на панелі піктограму і машина загуділа. Таймер показав, скільки часу залишилось до кінця.
По завершенню пролунав дзвінок. Ліза виклала гарячу лазанью на мідний піднос. Страва мала чудовий запах. Невеликий шматочок вона залишила для себе і миттю з’їла. Решту лазаньї на мідному підносі потрібно віднести містеру Л.
Ліза попрямувала у праве крило першого поверху. На вулиці звечоріло і по всьому маєтку засвітилися гасові лампи. Запах гасу розповсюджувався по коридорах. Кабінет містера Л виявився зачиненим. Ліза тричі постукала по дверях.
- Містере Л, я принесла вашу вечерю, - заявила вона.
В металевих дверях відкрилося віконечко. З темряви вилізла чоловіча рука. Шкіра мала сірий відтінок, а пальці нагадували криві худорляві прутики. Жовті нігті лущились; під ними забився бруд. Рука схопила тарілку і потягала за собою у темряву. Віконечко зачинилось швидше, чим Ліза встигла щось вимовити.
- Дякую, місіс Андерсон за вечерю, - промовив приглушений голос за дверима. – А тепер залиште мене за роботою. Тарілку можете забрати зранку.
- Як забажаєте, - сказала Ліза. – Можна одне питання сер?
- Але тільки одне.
- У листі і в контракті ви вказали себе, як містера Л. Як вас звати повністю, щоб я змогла до вас звернутись?
- Це не має значення. – відповів голос за дверима. - Можете мене називати містер Л або просто Л, як вам зручніше. Я люблю конфіденційність. А тепер залиште мене і не заважайте працювати.
- Як бажаєте. – Ліза відійшла від дверей і попрямувала по коридору.
Як виявилося, у будинку не було більше людей, окрім містера Л і Лізи. Тут було два можливих варіанти: або містер Л жив відлюдником, або люди сторонилися його. Перший варіант видався їй привабливішим. Жінка оглянула будинок і виявила, що окрім старовинних портретів далеких предків, більше ніде не було жодної фотографії чи згадки про інших членів родини. Усі кімнати були пустими.
Спальню, яку вибрала Ліза, була дуже просторою. Вона була схожою на палату якогось короля. Широкі вікна виглядали на фронтальну сторону замка. Двоспальне ліжко прикрашав балдахін. Все навколо було у шовку і атласі. У шафу Ліза поклала свій гардероб. Навпроти ліжка знаходився письмовий стіл, а поряд – трюмо.
Ліза роздягнулася і у нічній сорочці лягла під м’яку перину. Голова потонула у пухкій подушці. За вікном завивав вітер, який своїм тихим свистом заколисував Лізу. Поїздка втомила її і вона швидко заснула.
***
Наступного ранку Ліза прокинулась бадьорою і в чудовому гуморі. Сонячні промінці пестили її обличчя. На блакитному небі не було жодної хмаринки. Привівши себе у порядок, Ліза прийнялася за свої обов’язки.
На сніданок вийшли чудові французькі тости. Руда скоринка по краях придавала естетичного вигляду. Запах пармезану і спецій змусив Лізу скуштувати кілька штук. Смак справив неабияке враження. Подумки вона похвалила плиту, яка готувала не гірше, ніж людина.
Коли Ліза постукала до комірчини, виявилося, що містер Л так і не покидав свого кабінету. Сіра рука різким рухом вхопила тацю з їжею, наче жебрак, що побачив мішок з золотом. Доки віконце було відчиненим, Ліза спробувала розгледіти щось у темряві, але вона лише побачила неясний силует.
- Як він може жити у такому шикарному маєтку і проводити весь час у темній затхлій комірчині? – подумала Ліза. – Можливо він боїться показуватися людям на очі і прогулюється володіннями вечором?
- Дякую, місіс Андерсон. Ви вільні, - промовив голос за дверима.
- Може ви вийдете з кабінету і покажете мені свої володіння? – запропонувала Ліза. – Так ми зможемо краще познайомитися.
- На жаль у мене роботи по горло, - відказав Л. – Можливо іншим разом.
- Гаразд. – Ліза забрала брудну тацю і пішла займатися хатніми справами.
Щоб привести весь дім в порядок знадобилося 6 годин. Для цього знадобилося обійти всі кімнати на другому поверсі, бальну залу, кухню, хол, комори та бібліотеку. Закінчивши прибирання, Ліза приготувала обід і віднесла його містеру Л. Він, як завжди, залишився задоволений.
Після обіду Ліза вирішила прогулятися по подвір’ю маєтку. Вона надягла своє літнє пальто і черевички. За порогом було тепло і свіжо. Звисока припікало сонце. Ліза одразу пригадала містера Л, що томився у своїй задушливій комірці, і їй стало шкода чоловіка.
Кам’яна стежка повертала по зеленій галявині, направляючи у північну частину будівлі. На задньому дворі росли високі сосни і ялини. Аромат хвої насичував повітря густим терпким запахом. На коричневих гілках звили гніда ворони. Вони обліпили дерева і дивилися вниз періодично каркаючи. Лізі здавалося, що їхні погляди спрямовані на неї. Їй стало не по собі. Погляди просвердлювали наскрізь, змушуючи Лізу відчути неприємні поколювання по шкірі. Жінка відвела погляд, але неприємні відчуття не покидали її.
На багнистій землі рядами стояли чорні мармурові гроби. Вони нагадували криві гнилі зуби, що піднялися з м’ясистих уст старої відьми. Ліза підійшла поближче до цвинтаря. Вона вирішила, що це було родинне сховище, куди закопували членів родини після смерті. На жодному з надгробків не було пам’ятної фотографії, лише безліч різних імен та прізвищ разом з датами життя і смерті.
Серед пустого цвинтаря, над яким літали ворони, не було жодного вінка чи свічки. Проте все було гарно підстрижено і тут царював порядок. Невже домогосподарка має ще й трудитися на подвір’ю, наводячи лад на цвинтарі? Ліза так не вважала, бо в контракті чітко було прописано, що вона має наглядати за будинком. Жодна домогосподарка зі здоровим глуздом не пішла б на таке. В Лізи промайнула думка, що за цвинтарем хтось мав наглядати. Цікаво, чи це був містер Л, чи ще якась особа?
Заглибившись у надра, Ліза натрапила на чорний прямокутник, який не мав жодного надпису на надгробній плиті. Жінка уважно оглянула гроб, але не знайшла хоча б якоїсь позначки. Її дуже здивувало, що це місце було не підписане. Проте через кілька хвилин вона полегшено зітхнула, бо в голову прийшла догадка. Можливо містер Л залишив цей гроб для себе; він не хотів називати його передчасно, щоб не накликати смерть.
Від цвинтаря віяло неприємною мертвою атмосферою. Холод пронизував тіло Лізи, незважаючи на яскраве сонце. Вона вирішила, що час повертатися і попрямувала крізь ряди надгробків до виходу. Ліза вийшла на кам’яну стежку. Ворони пронизливо каркали і дивилися у спину.
- Чого вам? – запитала Ліза, обертаючись.
Ворони закаркали ще голосніше. Один з птахів злетів з гілки і попрямував прямо на Лізу. Жінка закричала і побігла до виходу. Вона боялася озирнутися, а серце заховалося у п’ятки. Стежка прямувала попереду сірою полосою. Ліза забігла всередину дома і визирнула у вікно. Жодного ворона її більше не переслідувало.
Після обіду Ліза лягла відпочити. Вона застелила штори, щоб сонячне проміння не вторгалося у її кімнату. Лежачи у ліжку, жінка ще досі чула каркання птахів чи може це було лише відлуння у її голові. Намагання Лізи заснути виявилися марними: сонячна жара душила її. Крапельки соленого поту стікав по тілу і прилипали до одягу. Як на зло, у домі не було жодного кондиціонера.
Ліза не змогла більше витерпіти нестерпної спеки і вирішила прийняти холодний душ. Вода потоком стікала вниз і змивала бруд з тіла. Втома одразу спала і Ліза почувала себе бадьорішою. Повернувшись з душу, Ліза прочинила вікно, запустивши свіже повітря у кімнату. Сонце повільно хилилося на захід, і жара спадала.
За вечерею Ліза слухала музику. Вона відкопала у коморі старе радіо та залишила його грати на кухні, доки готувалася їжа. Спів мелодійних голосів заспокоював і в душі Лізи знову запанувала гармонія.
Ліза принесла тацю з їжею містеру Л і знайома чоловіча рука визирнула зі щілини. Він, не промовивши ні слова, забрав страву і закрився. Ліза вже збиралася йти, як за дверима озвався голос.
- Зачекайте місіс Андерсон, не йдіть, - промовив голос за дверима.
- Вам щось потрібно? – запитала вона, зупинившись за кілька кроків від дверей.
- Вибачте, що я поводжуся з вами так грубо, але на жаль не маю часу познайомитись із вами ближче. Ви вже освоїлися у домі? Як вам перше враження?
- Все ще не можу звикнути до нової домівки, але мені тут подобається, - сказала Ліза. – Я оглядала сьогодні цвинтар і мене трохи налякали ваші ворони.
- А ці бездарні пташки. Вони тільки те й вміють робити, що гидити і розплоджуватися. Прямо, як люди. Ворони вже багато віків живуть біля цього маєтку. Покоління моєї родини змінювалося, а птахи лишилися ті самі. Мабуть, їх приваблює запах мертвої плоті, от вони і оселилися на цвинтарю. Раніше на тому місці був густий ліс, але більшість дерев прийшлося вирубати.
- Хтось із вашої родини ще залишився в живих? – запитала Ліза.
- Так, але всі вони давним-давно порозбрідалися по всьому світу. А в будинку я залишився жити самий, - містер Л зітхнув.
- Ну що ви так розпачливо зітхаєте?! У цьому домі ще є я.
- Справді? – з іронією в голосі промовив Л. – Люди у цьому домі довго не затримуються. Ви теж скоро покинете мене.
- А от і не покину! – заперечила Ліза. – Якщо вам так самотньо, я можу залишитись надовго. Мені довелося втратити чоловіка і я цілком розумію вас. А ви були колись одружені, містере Л?
- Ні. – зізнався він. – Я не маю часу на такі дрібниці. Мене чекає робота.
- Цікаво дізнатися, що ви цілими днями робите у своїй комірчині?
- На сьогодні досить питань, я маю працювати далі. Було дуже приємно поспілкуватися з вами. – промовив Л.
- Мені теж, - сказала Ліза.
Перед сном Ліза пройшлася будинком до вікон, що виходили на південну частину будинку. Вона вирішила ще раз поглянути на цвинтар. Подвір’я залило місячним світлом. Примарні тіні дерев схилилися над цвинтарем. Пташки повсідалися на кронах дерев і міцно спали. Ніщо не порушувало нічний спокій.
Серед чорних стовпів промайнула людська тінь. У Лізи перехопило подих і вона придивилася краще, сподіваючись, що це було лише нічне марево. Та виявилось, що хтось справді гуляв вночі по цвинтарю. Постать стискала в руках лопату. Вона заглибилася у ряди гробів і Ліза втратила її з обзору.
Жінка закляла на місці, вдивляючись у темне вікно. Тінь більше не потрапляла їй на очі. Ліза закрила фіранку і повернулася у свою кімнату. Цікаво, чи постать бачила її у вікні. Від цієї думки її пробрали мурашки. Вона лягла на ліжко і промовила:
- Трініті, ти можеш бачити, що відбувається на вулиці? – поцікавилася Ліза.
- Ти можеш сказати, хто ходить біля цвинтаря? – запитала Ліза.
- Це містер Л.
- Що ж йому знадобилося робити вночі біля цвинтаря?
- Я не втручаюся у приватні справи містера Л і вам не раджу.
Ліза міцно вкрилася одіялом і спробувала заснути, але різні думки, наче комахи роїлися в її голові. В неї виникало все більше питань, але на жоден із них не було відповіді. Дивна поведінка містера Л не сподобалася Ліза. Вона має будь-якою ціною вияснити, що криється за нічними візитами містера Л.
***
Прокинувшись Ліза відчула неймовірну втому, наче вона й не спала. Її тіло перетворилося на м’яку вату, яка не хотіла підніматися. Жінка ледве змусила себе встати з ліжка. Вона підняла матрац і перевірила, чи часом під ліжком не завалялася горошина.
На годиннику вже була десята, а містер Л вже, мабуть, зачекався сніданку. Перебираючи ватними ногами, Ліза дійшла до кухні. Вона поставила омлет для приготування і заварила кави, щоб пробудитися. Чорний напій і справді збадьорив сонливу голову. Поївши, Ліза віднесла сніданок містеру Л і прийнялася за прибирання.
Протираючи пилюку на другому поверсі, Ліза почула інструментальну музику, що лунала з першого поверху. Вона залишила ганчірку і спустилася вниз, щоб дізнатися у чому річ. Звуки скрипки і рояля долинали з бальної зали. Ліза вирішила, що містер Л нарешті покинув свою комору і вирішив позабавлятися. На її обличчі з’явилася посмішка, бо вона нарешті зможе познайомитись з Л.
Ліза відчинила двері до бальної зали. Приміщення було пустим. На обличчі жінки з’явилося розчарування. Мелодія потонула у скрипі відчинених дверей. Ліза поглядом обвела кімнату у пошуках джерела звуків. Білий рояль стояв на місці, а кришка оголяла позолочені струни. Поряд непорушно стояли інші музичні інструменти, починаючи від контрабаса і закінчуючи віолончеллю. Ліза перевірила штори, щоб переконатися, що за ними ніхто не ховається.
- Отже, мені здалося, - вирішила Ліза, покинувши бальну залу. – Усьому вина – моя ранішня втома. Що тільки не здається з просоння.
Сонце пофарбовало небо у малинові тони, коли Ліза вирішила вдруге сходити до цвинтаря. Її досі гризли помисли, чому містер Л приходив увечері на цвинтар. Похмурі ворони поводили себе спокійно, але спостерігали за тим, як жінка пробиралася у глиб лісу. Останні сонячні промені освічували шлях. Доки Ліза йшла, вона помітила, що цвинтар не закінчувався, а його володіння здавалися безкінечними. Дерево за деревом оминала Ліза і занурювалася у нетрі кладовища.
Ліза довго блукала серед незчисленних могил, доки не натрапила на той самий могильний камінь, що бачила учора. Але сьогодні все змінилося. На чорному мармурі хтось видряпав криву літеру «Л». Ліза помітила, що земляна ділянка була свіжо скопана. Невже саме сюди вчора навідувався містер Л?
За деревами скрадалася довгі тіні. Вони все ближче наближалися, перебігаючи з одного дерева на інше. Ліза краєм ока помітила незвичайний рух у себе за спиною. Щось повзуче ковзнуло на дно яра.
Жінка схопилася на ноги і почала рухатись поближче до виходу. В душі вона сподівалася, що це лише гра бурхливої уяви. Трава і в’юнка лоза путалася під ногами, заважаючи вільно рухатись. За спиною Ліза почула шелест листя і хрускіт гілок, але вона дуже сильно боялася обернутись. Не встигла вона оговтатись від страху, як ноги самі винесли її на зелену галявину. Коли Ліза обернулася, за спиною нікого не виявилось. Лише ворони порушували сутінкову тишу.
Біля порогу будинку на Лізу чекав один із чорних птахів. Ворон сидів на дерев’яний перилах і чистив пір’я. Щойно він побачив жінку, то почав несамовито кричати. Жінка підняла з землі камінь і жбурнула у птаха. Ворон злетів угору. Камінь пролетів поруч і вдарився об стіну. Птах зробив коло у височині та полетів у сторону цвинтаря. Ліза звернула увагу на незвичайні очі птаха: дві блакитні намистинки, що світилися у напівтемряві.
Повернувшись у будинок, Ліза зробила собі міцний трав’яний настій. Її страшенно боліла голова, але вона не намагалася полегшити його таблетками, бо була ярою противницею лікарських засобів. Ліза вірила, що будь-яку хворобу можна подолати природним способом, якщо ти не хворий на рак чи СНІД. В такому разі допомагає лише свинець в голову.
Незважаючи на біль, настій допоміг швидко заснути. Ліза поринула у глибокі сновидіння. Проте її сон швидко закінчився. Пронизливий дзвін розбудив жінку серед глухої ночі. Вона розплющила сонні повіки і намагалася знайти джерело дивного сигналу.
Ліза одягнулася і спустилася вниз із запаленим канделябром у руках. Чому у цьому клятому домі немає нормального освітлення? Двері до кабінету містера Л були зачиненими, але рука мимоволі хиталися у темряві.
- Що ви хотіли? – запитала Ліза, занепокоєним тоном. Її бліде лице при світлі канделябра нагадувало привида.
- Мені стало самотньо і я вирішив з вами поговорити. – промовив містер Л.
- Посеред ночі? – здивувалася Ліза. – Невже не можна дочекатися завтра?
- Самотність приходить несподівано, Лізо. Якщо ви справді втратили свого чоловіка, вам про це має бути відомо.
- Мені дуже шкода, що я так неґречно повелася з вами. – вона здригнулася, коли почула, Л назвав її вперше по імені.
- Моїм почуттям це не зашкодило. Підійдіть ближче, я хочу краще з вами познайомитись.
Ліза схилилася над чорною смужкою, з якої висіла рука. Худорляве зап’ястя містера Л поворухнулося. Рука обвела пальцями по овалу, погладжуючи ніжну шкіру. Вона рухалась далі, мандруючи по обличчю. Долоня містера Л була теплою і зморшкуватою. Ліза заплющила очі і відчувала, як пальці доторкнулись її пухлих губ, мініатюрного носика, повели по густих бровах, все вище піднімаючись до високого лоба. Зап’ястя пірнуло у водоспад каштанового волосся. Ліза на мить здригнулася, бо її здалося, що металевий павук намагається пролізти у її голову.
- Не бійтеся, я не страждаю від корости, - промовив Л лагідним тоном.
- Не в тому річ, - сказала Ліза, відчуваючи, як павук все далі проникає у хащі її волосся. – Своєю дивною поведінкою ви мене, щиро кажучи, лякаєте. Може, хоча б на один день, ви дозволите собі привілей, щоб вийти з комори і відпочити. Ми могли б разом провести час і більше поговорити. Вашу самотність змете, як нічний жах. Мені так не терпиться побачити вас.
- На жаль це неможливо, - павук покинув територію волосся і заповз у свою нору. – Моя зовнішність занадто жахлива, щоб на неї дивилася люди.
- Облиште, містере Л. – бадьорим голосом сказала Ліза. – Я в своєму житті бачила багато жахливих чоловіків і можу, як жінка, можу впевнено сказати, що краса це не саме головне.
- Боюся, що в кінці мене не чекає щасливий кінець, як у Чудовиська з Красунею. – промовив Л. – Ви забуваєте, Лізо, що ми живемо не в казці. Ви – вільні.
- Не забувайте, містере Л, що часом треба у щось вірити, бо віра розтоплює самі черстві серця.
***
На наступний день свого перебування у будинку Ліза почувала себе гірше, чим попереднього. Все тіло ломило, наче у старої бабці. Руки і ноги викручувало у сильній агонії. Ліза не могла зрозуміти, що саме з нею відбувається. Її розум мандрував туманами підсвідомості, намагаючись привести тіло до ладу.
У напівсонному стані, наче маріонетка п’яного лялькаря, Ліза прийнялася за свої обов’язки, щоб почати новий день. Їсти їй не хотілося, але будь-яка праця допомагала обудитись. Кожен м’яз в тілі скиглив, але Ліза намагалась не звертати на це уваги. Врешті-решт жінка взяла себе в руки і почала виконувати обов’язки.
Сонячні промені проникали сліпучим сяйвом крізь вікно, продираючись у найтемніші закутки. Ближче до обіду у будинку стало спекотно. Ліза вирушила до лиховісного цвинтаря, щоб заховатися у тінях високих дерев. Сьогодні ворони поводили себе неабияк стривожено. Ліза ще ніколи не помічала, щоб вони так метушилися серед дерев, намагаючись привернути увагу.
У холодних тінях дерев було тихо, і лише крик воронів у височині розбавляв тишу. Ліза насторожилася, відчувши моторошну атмосферу. Їй досі ввижався той повзучий жах, що зачаївся у глибокому яру в нетрях старого лісу. Жінка крок за кроком ступала про померзлій землі, не помічаючи, як все дальше заходить в даль. Будинок зник за хвоєю та кронами дерев. Ліза вдихнула свіжий духмяний аромат лісу і їй одразу стало краще. Вона здивувалася, коли по її тілу полилися приємна бадьорість.
За темними горбами ховалися сотні, що спокійно спочивали у трунах. Ліза йшла і перечитувала давно забуті імена, тих, хто покинув земний світ. Це навіювало смуток на її серце. Ліза відчувала ту таємничу енергію, що витала у повітрі. Холод продирав аж до кісток.
Серед могил Ліза натрапила на ім’я, яке не сподівалася побачити у цьому місці. На чорному мармурі кривими літерами було виведено – «Ліза Андерсон». Кров відхлинула з обличчя і жінка позадкувала від своєї знахідки. Серце сховалося у п’яти, шалено постукуючи унизу. Крик, швидше схожий на тваринне скуління, вирвався з її грудей. Ліза досі не вірила у побачене, намагаючись не думати про це. Але образ свіжовикопаної могили не покидав голови.
В будинку було тихо і пусто. Тяжка атмосфера дому змусила відчувати слабкість. Ватяне тіло з великими зусиллями піднімалося по сходах. Повернувшись до своєї кімнати, Ліза почала збирати свої речі, щоб покинути будинок. З неї було достатньо того, що вона бачила за цих кілька днів. Заява про звільнення була написана і більше нічого не тримало у цьому клятому домі. Її більше не цікавили брудні таємниці будинку, що покоїлися в сірих стінах. Нехай все залишиться, як і було.
Коли Ліза підійшла з речами до виходу, вона почула шепіт, що доносився з правого крила маєтку. Чемодан сам по собі випав з ослаблих рук.
Ліза передчувала, що голос доноситься з кімнати, де жив містер Л. Вона залишила свої речі, слухняно підкорившись шепоту. Благання мало гіпнотичний вплив, бо попри погані відчуття, ноги крок за кроком вели її по коридору. Неспокій переріс у внутрішню напругу. Сонячні сліди на стінах утворили пильні полоси, що тягнулися з вікон. Немов у сні, Ліза прямувала крізь просвіти до кабінету містера Л, відчуваючи як серце моторошно постукує у грудях.
- Лізо, - прошепотів Л, просунувши руку у отвір. – Лізо, я вже зголоднів.
- Досить! – вигукнула вона неприроднім голосом і сама злякалася свого тону. - Готуйте їжу самі. Ви продовжуєте глузувати з мене?! Я не якась цяцька, що буде терпіти всі ваші забаганки! Бридко з вашої сторони було так глузувати над дамою. Я бачила те, що ви написали на мармурній плиті. Це дуже низько та підло скрадатися у темряві і під покровом ночі писати моє ім’я на могилі.
- Я нічого не писав, місіс Андерсон, - промовив містер Л. – Та навіть якби міг, то не зробив би цього.
- Ви мене тримаєте за наївну дурепу? Якби у вас була хоча б крапля хоробрості, ви б зізналися у скоєному. А так, ви лише нікчемний хробак, що ховається у коморі. Мені шкода вас.
- Ні, Лізо, не покидайте мене. Я вам доведу, що не брешу. – двері до кабінету прочинилися і темна щілина відділяла коридор від, заповненого мороком, приміщення.
Такий жест вразив Лізу. Вона завагалася між вибором. Їй залишилося лише причинити двері. Вона нізащо не мала пропустити цей шанс. Якщо розвернутись зараз і покинути дім, то все, що так довгий час приховував загадковий містер Л залишися у темній коморі.
Цікавість пересилила її. Ліза схопилася за мідну ручку і потягла двері на себе. В широкій щілині показався блідий силует, що ховався у темряві. Чим більше сонячне світло освітлювало прохід, тим краще Ліза розрізняла постать.
Коли двері розчинилися, жінка побачила те, що ховалося за коморою. Те що вона побачила, шокувало її. Створіння нагадувало страшний кошмар, що вселяв мерзенне відчуття нудоти. Сіра рука, що визирала зі шпарини – це лише мізерна частина айсберга, яка приховувала усю потворність. Від долоні прямувала довга сіра двохметрова маса, що кріпилася на стелі, згинаючись у лікті. Механізм був створений так, щоб рука змогла дотягнутися до підноса, що просовували крізь отвір, і викинути їжу у металевий контейнер. Звідти доносився огидний запах, де лежали перегнилі рештки. Від ліктя рука переростала у кругле черево, вкрите пухирями і чиряками. На тулубі трималася крихітна чорна кулька з жовтими випуклими очима. До голови приєднувалася прозора трубка, по якій прямувала коричнева рідина. Трубка приєднувалася до контейнера з перегноєм. Черево видавало урчання, здригаючись шкірними складками. Крізь сіру масу з’явився отвір, що нагадував людський рот. Звідти почали доноситися звуки, що створювали голос містера Л.
- Вибачте, що приходилось дурити вас, - промовило Створіння. – Але моя подоба настільки огидна, що не варто жодному людському оку побачити мій жахливий вигляд.
- Як ви можете їсти ці рештки? – Ліза відчула, як нудота піднімається по її нутрощах.
- Це мій природній цикл. Я не можу харчуватися, як усі люди. Рештки довше перетравлюються, чим звичайна їжа, тому на це мені приходиться тратити цілий день.
- Це ж огидно…
- Згоден, я не дуже полюбляю перегній. Мені найбільше подобаються людські екскременти. Ми можемо порозумітися з вами, Лізо. Ви принесете мені свої фекалії, а я отримаю свої улюблені ласощі.
Від цих слів до Лізи підступила блювота, і вона вирвала жовту масу на підлогу. Сіра лапа істоти забилася в конвульсіях, намагаючись дотягнутися до жовчі, що розтікалася внизу. Калюжа підступала до чобіт жінки. Ліза більше не могла цього витримати. Вона бігла подалі від бридкого жаху, що жило в коморі.
- Куди ж ви, Лізо? – доносилося з заді. – Ви ж хотіли стати моїм другом? То ж будьте ним. Дайте мені поласувати вашим лайном!
Ліза схопила чемодани і потягла до виходу. Біля воріт на неї чекало таксі, яке вона викликала півгодини тому. Як виявилося, це було те саме жовте таксі, на якому Ліза приїхала до маєтку. Жінка опустила чемодани. Перед очима пробігли чорні кола. Вона відчула неймовірну слабкість. Чорношкірий молодик прибіг до неї і підхопив на руки.
- З вами все гаразд? – запитав він.
- Авжеж. – промовила Ліза. – Вже вдруге з вами зустрічаюсь і забуваюсь спитати як ваше ім’я.
- Мене звуть Лео, - промовив хлопець і усміхнувся, показуючи ряд білих зубів. – Це ім’я дісталося мого найстаршого предка - родоначальника . На жакеті я ношу талісман мого роду. Цей золотистий лев – згадка про моє минуле.
- І де ж зараз ваша родина? – поцікавилася Ліза.
- Всі вони давно мертві, - відповів Лео.
- Вам не здається, що ми йдемо дуже довго?
- Ні, - похитав головою Лео.
- Чому ви не несете мене до таксі? Куди ми прямуємо? – Ліза підняла голову і побачила, як позаду залишився автомобіль і її сумки. Вона спробувала поворухнутись, але її тіло заніміло.
- Не пручайтеся, місіс Андерсон, бо вам стане гірше, - попередив Лео. – Хіба вас вчили лізти у чужі справи? Навіщо пхали свого довгого носа у те, що вас не стосувалося? Тепер ви поплатитися за це.
Ліза промовчала, бо їй ледве вдавалося утримати останні сили. Вона плила в руках Лео по небесній гладі. В блакитній височині пропливали ворони, які несамовито каркали. В ніс вдарив запах хвої. Небесну гладь загородили крони дерев.
Ступивши у ліс, вони йшли певний час, доки Лео не зупинився. Він поклав Лізу на холодну землю. Та, наче слухняна лялька, лише рухала головою в знак протесту. На її очі накотилися сльози. Лео взяв до рук лопату і почав розкопувати могилу, на якій було видряпано Лізині ініціали.
- Вам буде приємно, місіс Андерсон, якщо ви станете останньою жертвою на цьому цвинтарі? Тільки подумайте – більше жодної смерті. Спитаєте чому? А я відповім. За легендою, чорні ворони, що оселилися на території маєтку, є древні охоронцями роду Л. Вони оберігають могили і можуть забезпечити вічне життя. Та трапилося так, що рід почав занепадати, намагаючись зберегти свою чистокровність. Останні живі нащадки, що були моїми батьками, навчили мене підтримувати життя дому. Те, що ви годували, це серце будинку, що підтримує життя древнього роду. На жаль, мертві харчуються тільки падаллю, наче ті ворони, що кружляють у височині і чекають свого часу. Однак справжні птахи, що мешкали тут, вимерли давним-давно. Їх прийшлося замінити на механічних. Це судно, в яке я поміщаю душі, для того, щоб будинок заряджався енергією і продовжував функціонувати. Ви зможете зарядити будинок до кінця і оживити мою родину. Ось і я вже закінчив розкопувати могилу.
- Благаю, не треба! Я нікому не розкажу, що ви тут робите. Тільки не вбивайте мене.
- А я і не збирався вас вбивати.
Лео схопив Лізу і поклав у залізну труну. Він під’єднав шолом із сотнями проводів до голови жінки, а ноги та руки прикріпив до металевих лещат. Лео закрив кришку гробу і закопав його землею. Лопатою він вискріб на мармуровій дошці дату народження і смерті. Справу було завершено. Тепер залишалося лише чекати.
Ліза відчула як струм впивається у її шкіру, наче тисячі розпечених голок врізається у тіло. Здавалося, що мозок перетворюється в сіре місиво. А потім біль минула. Темна порожнеча забирає її у невідомість. Свідомість покинула Лізу на певний час. А коли вона прокинулася, усе змінилось.
Вона летіла над безмежною блакиттю. Ліза не вірила цьому диво. Мабуть, її душа летить у рай. Та всі надії вмить зникли, коли жінка поглянула вниз. Під нею простиралися могили серед високих дерев. Ліза опустилася на товсту гілку сосни. Вона крутнула головою і помітила свої чорні крила. Вони слухняно опустилася по боках.
Після недовго відпочинку Ліза знову зметнулася вгору і полетіла ген-ген над будинком. З цегляної труби вилетіла хмара густого диму. Ворона пролетіла коло і опустилася перед вікном, де знаходилась бальна зала. Крізь скло доносилася класична музика. На паркеті об’єднавшись у пари танцювали леді у вишуканих платтях і джентльмени у красивих костюмах. Посеред зали ходили офіціанти у накрохмалених сорочках з чорними метеликами. Вони пропонували їжу і напої для гостей.
Ворона, побачивши все це, здійняла лемент. Каркання, сповнене гніву і ненависті, гучним ревом вирвалося з грудей. Від напору звуку скло осипалося на тисячу дрібних частин. Обурені гості споглядали за тим, як Ліза влетіла у розбите вікно. Офіціанти намагалися вхопити надокучливу ворону, але їм вдалося лише вискубати кілька пташиних пір’їн. Пролетівши над кришталевою люстрою, ворона вилетіла у напівпрочинені двері.
- Зупиніть її! Ми заплатимо нагороду тому, хто зловить птаха! – кричали дами і джентльмени.
Свита послухалася наказу і усіма силами намагалися зловити ворону. Ліза, роблячи у повітрі круті віражі і піруети, прудко проносилася над слугами. Вона сама була здивована від того, як їй чудово вдається літати. Ціль була вже близько, але Ліза вагалися, чи стане у неї сил долетіти до кінця.
Ворона пролетіла між трьома слугами, що перекривали коридор. Спікірувавши убік, вона пролетіла у щілину комори, де жив містер Л. Довга сіра рука потвори рефлекторно потягнулася за їжею. Ліза ухилилася і гострим дзьобом перерізала трубку для харчування. Містер Л завив нелюдським голосом. Його рука вхопила птаха і жбурнула до печі. Вогонь пожирав пір’я, а Ліза, загнана у пекельну клітку, спробувала вирватися звідти.
Тим часом з перерізаної трубки почав витікати чорний гній. Черево забурчало, а складки на животі нервово затряслися. Несподівано будинок загуркотів, а світло по всьому домі почало уривчасто мерехтіти. Наче від землетрусу, фундамент почав тріщати по швах. Стіни від напруги луснули, хоронячи під собою людей, що знаходились всередині. Балки валилися одна за одною, залишаючи груду з каміння і дерева.
Хмара воронів, що кружляли над руїнами, нарешті відчули свободу. Вони поринули у блакить, залишаючи злощасне місце. Кажуть, що вони настільки привикли жити на цвинтарі, що оселилися на деревах посеред могил якогось містечка. Душі, заточені у їхні тіла, по сьогодні охороняють цвинтар. Та чи це правда ніхто не знає.
Лізі вдавалося вибрати з-під уламків руїн. Її крила нагадували шматки розплавленої пластмаси. Не зважаючи на обпалене пір’я, вона полетіла вслід за своїми братами і сестрами. Сутінкове сонце осяяло її шлях.