Будень студента

Автор. Арiна

 

    Iнколи так хочеться закурити i випити
чогось мiцненького, але тебе стримує те, що ти кинув курити. I ти вже
протримався чотири днi, цi днi для тебе, як муки, бо тобi так хочеться.
Особливо тепер, особливо зараз, коли ти знаходишся на цьому дурнуватому уроцi
математики, точнiше на цiй дебiльнiй парi. Викладач увесь час робить тобi
зауваження, весь час пише щось незрозумiле тобi на цiй довоєннiй дошцi...i тебе
починає нудити. Вiн знову  таки поглянув
у твої очi i знову ж таки не побачив нiчого у твоїх очах, якi нiчого не бачать
на цiй парi, та i не тiльки на цiй. Ти тут сидиш, наче iнопланетянин, слухаєш i
не чуєш, дивишся i не бачиш, i всi цi слова нiчого для тебе не означають.

               Тiльки що твiй одногрупник
спитав тебе , чи ти щось з цього всього розумiєш, ти у свою чергу поглянув на
цю проклятущу дошку i знову ж таки нiчого не побачив, крiм якихось китайських
iєроглiфiв, крiм цих невiдомих тобi цифр, що нiчого для тебе не значать i не
важать.

               А ось i перерва... I ось вона
вже закiнчилась. I знову нiчого цiкавого, крiм того, що у тебе страшенно болить
голова, а на довоєннiй дошцi знову виникають якiсь плюси i мiнуси, i знову
якийсь маразм. А тобi хочеться чогось кращого, чогось цiкавiшого, захопливого,
лиш би не бачити цих тупих облич навколо себе. Звичайно, не всi вони тупi, але
бiльшiсть, iнколи цi обличчя починають навiть дiставати тебе, чiплятися,
залицятися, а ти дивишся на них з презирством i вони починають вибачатись,
говорити, що просто хотiли пожартувати, пiдняти тобi настрiй... Але вже надто
пiзно, вони не можуть повернути час , та взагалi нiчого не можливо повернути.

               Попереду лише майбутнє i воно
теж не жовте. I ось ти знову поринаєш у свої думки за наступну пару, за твої
майбутнi вибачення , твої плазування, ти будеш схожим на блазня, що просить
вибачення за те, що не вивчив якогось дибiлькуватого вiршика атеїста -Франка,
якого ти нiколи не любив, не розумiв, не поважав, i взагалi ти любиш втiлювати
свої почуття, говорити те, що думаєш, а вiрш...Вiрш -це вигадка, але не поета,
нi поет лише пiдстроюється. Так вже не може сказати те що вiн хоче сказати, нi
вiн лише думає над своїм запасом слiв, над римою. Лише першi слова вiрша є
правдивими, все решта - це просто рима i безглуздя. Ось тому ти поважаєш лише
бiлi вiршi, лише тi, що виражають справжнi почуття, а не вигаданi.

               I ось тебе переривають, тобi не
дозволяють писати, думати, нi тобi говорять переписувати iєроглiфи з дошки , з
тої задрипаної, обпльованої дощечки, що висить на шмарклях на стiнi...

               I ось ти знову повертаєшся до
свого коханого олiвця, до свого улюбленого паперу, нiщо у цьому свiтi не
замiнить їх тобi.

               Ти вже не можеш дочекатись того
дикого дзвоника, того збудника , якого всi з нетерпiнням чекають. Цей звук...
на нього реагують всi, навiть останнi мудаки , цей звук пробуджує кожного,
навiть останнього дрочуна , що сидить за партою i нi на кого не звертає уваги.
Але дзвоника чекають усi , та навiть викладач , у нього вже самого давно
чухаються руки, вiн сам не хоче вже бачити нашi пики, якi не звертають на нього
жодної уваги. 

               I ти чуєш моралi, моралi до
останнього педераста класу, що давно вже всiх заграв...

               I ось твоя подруга з цього
класу вийшла на п"єдестал, вийшла на подiум...( закiнчена дiя, але не дописана)

               Тобi пощастило - не довелось
плазувати перед Совою, тобi не поставили те помийне "два", нi тебе пожалiли,
тебе навiть трiшки люблять, хоча намагаються висмiяти, але ти повинен не
звертати уваги, просто не думати над змiстом тих знущань. Ти повинен просто
покiрно дивитись на Сову - тодi буде спокiй. 


               Зараз Сова розповiдає про якусь
дур, про якийсь дороговказ, про нашу державу, якої насправдi нема, про працю,
типу : " Всегда готов".

               Та яка держава, яке майбутнє,
що вона чеше, що вони хочуть вiд нас, навiщо запилювати нам очi, вони i так
болять, у них i так алергiя, а ви ще сипите дурницi на нашi рани. "НЕ
сыпь мне соль на рану" - pleas...