Вона хотiла, щоб її прикiнчили i всi цi питання рiзко зникли геть, а, можливо, щоб вони, як дурман, повiльно виходили з голови i ховалися десь за шафою, старою дерев*яною i пошарпаною або новою лакованою з чорного дерева. Вона хотiла...
Бажання присiло на немитому пiдвiконнику, воно не вiдчувало своїх рук. Було втромленим i дихання спотворювалось з кожною хвилиною все бiльше i сильнiше. Примiтивнiсть почала закрадатися, вона залiзала через вуха, все глибше i з натиском, спочатку органiзм не сприймав її, хотiв вiдштовхувати, нудило, але ми ж завжди до вьсого звикаєм, навiть до примiтивiзму. Вiн засiв усерединi i розповвсюджував свою отруту. Пiднiмався все вище. До мозку. Було нелегше, навпаки. Боротьба не припинялась, кiлька звивин, що намагались залишити свою територiю недоторканою, напружувались, вiбрували i спричиняли головну бiль Людини з тваринними iнстинктами. Не розумiв нiхто. Плач не допомагав, сльози висихали лиш народжуючись, механiчнi аборти, чи пак автоматичнi знищування...
Слухала Корн, проводила вказiним пальцем вздовж шиї-горла i корчила гримасу Браяна Менсона з його клiпу " Довга Тяжка Дорога з Пекла". То була правда з вимитими долонями i брудним обличчям, руки вона заховала за спину i старанно їх там приховувала , саме через це , лише кiльком вдавалось дiзнатися. Що Вона - Правда, що вона варта уваги i її зовнiшнiсть ще нiчого не означає. А можливо i навпаки.
Було б непогано найняти друкiвника ( вигадка), який би набирав кнiпочки за твої пальцi, що пахнуть американським тютюном виключно для жiнок.
Лежачи на темному простирадлi твердого лiжка без одягу, хтось дико рвав твої вiї, намагаючись вiдкрити повiки, хтось тягнув за них iз шаленою силою, смикав, стискав щипцями цi короткi-обгорiлi вiї... було пiзно, надто пiзно.
- Ти вмiєш насолоджуватись самотнiстю?
Пофiгiстичний погляд спрямований у стiнку, жування м*ятної гумки пiд назвою аля "зимовi трави" в американському перекладi "вiнтер фреш"... Все зовсiм не накладалось, спiвпадiння було ще тисячу рокiв тому назад, але коли з*явились люди, Де Жа Вю стало лиш вiдлунням, як зiрки, якi ми бачимо за сотнi тисяч рокiв пiсля їхнього падiння... страшно... страшно зависнути у минулому. Що ми i зробили. Адже зiрки живуть вже в нашому майбутньому, а нам ще так довго до нього пливти.
Метрополiя застрягла у грудях i керувала твоїм тiло безпосередньо в темнотi. Найкраща подiя року - одне з вiдчуттiв, не пам*ятаю номеру.. вiдчуття зору...Вона побачила, як чотири жiнки столи бiля красивої ванни, одягненi в чорнi суконки тримали смички в руках i здалека здавалось, що вони грали на скрипках i лиш згодом доходило... Смички вони водили по зап*ястях.. текла кров.. i капала у ванну... повна ванна кровi i народжується нова iстота... Яка примусала з*їсти Його ж власне серце, не як вiдчуття, а як орган. То була не моя iдея.
Чому доводиться ховати перлини, що вилазять з тебе, вони вириваються. Ти їх так рiдко випускаєш. Чому Iншi вважають їх потворами?!
Iнколи усмiхатись корисно, особливо на роботi, це сприяє розширенню маленького вузького писка i потiм легше задовiльняти Його похiть... Геть всiм тим. хто не розумiє.
А тепер основне, таке тихе, спокiйне i психiчне. Воно лякає мене, а можливо не воно а Вона. Три кольори, проста палiтра: чорний, сiрий i бiлий i мiсто Великого Яблука або мiсто майбтунього. Це не грає великої ролi. Пустi вулицi i дороги, нема нi сонця нi мiсяця, тим бiльше зiрок, вони не iснували в тому свiтi, чт точнiше вони не iснують там. Вона. З бiлою шкiрою, чорним волоссям, у сiрому вбраннi : довгiй сукнi. Вона не звiдси, Во-на нi звiдки. Ходить мертвими вулицями , наче труп, що вилiз з труни. Ходить... майже безшумно.. якби не тамтешня осiнь з нашим жовто-червоно-багряним листям темно-сiрого кольору. Такий тихий шелест, її ноги зачiпають те листя i як на зло нiхто не може його прибрати, щоб я i такi , як я, могли вночi спокiйно спати i не чути, не чути тої тихої ходи, що зводить з розуму.. Вона скоро прийде.. скоро.. листя шумить все сильнiше, вона близько... Нiхто не чує!!! Тiльки я... тут тiльки я... нiхто... тiльки я... страшно