Привiт. Знайомтесь: це - дивовижний свiт, в якому безлiч рiзноманiтних свiтiв. Кожен з них змiнюється, коли проходите через арки. Арки - це початок одного свiту та кiнець iншого.
Дивiться: а ось це свiт, в якому живе лише камiння. Воно живе, настiльки живе, що само рухається, одружується та народжує дiтей, ось таких маленьких камiнчикiв.
Пройдiть через iншу арку: за нею починається життя води, такої чарiвної та об"ємної, що вода сама приймає цiкавi форми, якi також живi. Так. Вода жива. Вона теж живе своїм живим життям, споруджує будинки, створює сiм"ї та виховує своїх дiток водичок, таких маленьких та гарненьких.
Ще одна арка - за межами неї починається життя вогню, але доброго, який не руйнує усе на своєму шляху, а робить щось творче, будує цiлi вогнянi мiста, в яких красиво, безпечно, спокiйно та яскраво. В цих мiстах живуть отакi маленькi вогнища зi своїми батьками.
Мабуть вже досить розповiдати про свiти, про якi ми тiльки почали свою доповiдь. Може вже слiд познайомити вас з нашою головною героїнею, яку звуть Ярославою.
Ярослава - дiвчина-фея, якiй тисяча рокiв. Вона ще росте, їй ще багато рости, щоб стати дорослою.
Дiвчинка вчiться магiї, щоб стати повноцiнною феєю, якою є її мати та бабуся та й iншi жiнки цього давнього роду.
У вiльний час Ярослава полюбляє займатися одним дiлом: її найулюбленiше хоббi - це створювати свiти, а потiм контролювати їх життя, тим самим становлячись для них королевою, яка править цими свiтами та захищає їх вiд зовнiшньої загрози.
Але ми поки що нiчого не розповiли про зовнiшнiсть нашої маленької феї.
Ярослава - дуже гарна дiвчинка. Її зелене волосся майже досягає її п"яток, коли вона стоїть. А зеленi очi випромiнюють якусь глибину погляду, вони одночасно сумнi та мудрi, iнколи помiчають усе навкруги, а iнколи повнiстю поглиблюються у внутрiшнiй свiт володарки таких чарiвних очей.
Тендiтна фея, яка прагне тримати усю свою реальнiсть у своїх тонких руках.
Коли Ярослава хоче потрапити до конкретного створеного нею свiту, вона не переходить з однiєї арки до iншої, а викладає усi свої арки в своїй уявi у виглядi багатоярусного великого кола, а потiм вибирає потрiбну саме їй арку та входить до цiєї арки. Миттєво без жодних перешкод.
Отже, саме зараз Ярослава вибрала багатокольоровий свiт, де... ось зараз про все дiзнаємось...
- Так. Ось це. Зараз. Ще трошки. - I Ярослава увiйшла в арку, яка була трошки прикрашена рiзнокольоровим листям.
Вона опинилася на величезнiй полянi, яка доходила майже до горизонту з одного боку, а з iншого - її огортав величезний лiс, повний рiзних кольорiв.
Коли Ярослава пiдiйшла до лiсу ближче, вона побачила, що цей веселковий ансабль грає саме листя, яке було рiзних кольорiв, настiльки рiзних, що це дуже-предуже вражало.
Ярослава раптово почула голос:
- Шш-ррр... Йди за мной. - Хтось запропонував.
Ярослава озирнулася в сторону, звiдки доносився цей шепiт, але нiчого не побачила, крiм того ж самого рiзнобарвного листя.
- Добре, я йду. - Вiдповiла Ярослава. - Але куди йти?
- Слiдуй за листям. Шш-ррр.
Раптом зайнявся вiтер та понiс купу листя в одному напрямку.
Ярослава побiгла за цим листям. Вона прагнула швидше бiгти, щоб встигти, але це виходило в неї тяжко.
Але вона згадала про свою магiю, та змахнула рукою. Тодi купи листя, через якi стрибала маленька фея, закружляли, об"єдналися - та перетворилися на лiтак, який пiдхопив Ярославу та понiс в повiтрi цю дiвчинку.
- Вище, вище! Швидше, швидше! Ще швидше! - Забажала Ярослава.
Листяний лiтак устремiв в самiсiньке небо та понiс швидше звука свою єдину пасажирку.
Все. Добралися. Вiтер вже не гнав листя кудись далеко. Вiн взагалi стих.
Раптово перед Ярославою почав будуватися листя за листям листяний замок.
Ось вiн вже вирiс. Великий, превеликий. Дуже високий.
Перед дiвчинкою вiдкрилася огорожа. А потiм знову цей голос:
- Заходь. Будь ласка. Я прошу.
А слiдом вiд огорожi до самого замку зробилася стежка через те, що листя улiтало в рiзнi боки.
Ярослава пiшла слiдом цiєю стежкою. Вона дiйшла до ворiт. Хотiла постукати, а дверi вже вiдчинялися самi.
Вона далi. Увiйшла.
А в серединi не було вже так самотньо. Там був бал, на якому танцювали, краще сказати, танцювало... листя. Але не просте, не безформене. Досить добре сформоване. Це були iстоти, схожi на нас, але лише формами голови, спини, рук та нiг. А все iнше - було листяним. Ну й добре, нехай буде так.
Раптом пiдiйшов якийсь хлопець, скорiше це був хлопець, у вузьких штанцях та з короною на головi та запропонував потанцювати.
Ярослава погодилась - i її довге зелене волосся закружляло в цiй високiй залi.
Потiм вона щось вiдчула. Мабуть, час вертатися додому.
Ярослава хотiла пiти, але її затримав цей хлопець, мiцно тримаючи фею за руку.
- Менi треба пiти. - Пояснила дiвчинка.
- Я не можу тебе просто так вiдпустити. Ти повернешся? Ти ще повернешся? Ти повернешся до мене? - Розхвилювався листяний хлопець.
Ярослава мовчала.
Хлопець наблизився до неї та... солодко поцiлував. На мить Ярославi здалося, що вiн схожий на людину. Вона навiть побачила його зелено-карi очi.
Отже, хлопець поцiлував. А потiм... вiдпустив її руку.
Ярослава вiдiйшла, а потiм зникла в просторi, не залишивши пiсля себе нiчого.
Ярослава з"явилась у себе дома. Раптом вона почула голос своєї матерi, яка звала її снiдати.
Поснiдавши, Ярослава пiшла зi своєю мамою на вулицю: дiвчинка поспiшала до школи, а її мама - поспрямувала на свою роботу.
Але не все було так просто: тепер з голови не йшов отой листяна хлопець-iстота, той парубок, який вплинув на усi думки Ярослави. Вона не могла повiрити, що цей свiт був не лише її уявою, а чимось бiльшим, справжнiм, в який якимсь дивом вона потрапила, мандруючи своїми вигаданими свiтами.
- Цього не може бути... як це трапилось? Невже... - Шепотiла Ярослава. - Я потрапила не у свою уяву, а в iншу реальнiсть, в iснуючий паралельний свiт, який я не повинна чiпати? Все. Досить. Менi час навчатися. Я вже бiля школи.
На день Ярослава змогла забути про свою останню пригоду, поглиблюючись в навчання. Але в вiльний час спогади не давали покою, постiйно нагадуючи про себе.
- Може, йому потрiбна допомога? - Думала фея. - Може, й справдi допомогти, але чим?
Ярослава розклала перед собою в уявi свої кола арок, намагалася вiдшукати ту саму останню, через яку вона проходила минулого разу, але нiяк не змогла вiдшукати. Ця арка кудись дiлась.
Але як могло це трапитись?
Це ж її уява. В якiй вона повнiстю господиня.
Посумувавши, Ярослава зайнялась iншими справами, закинувши сумне на потiм.
Перед сном фея знову захотiла пригод, тому уявила собi свої арки. На момент вибору дiвчинцi так хотiлось солодкого, що вона створила в своїй уявi нову арку, за якою починався свiт солодкого.
Цукерки були повсюди. Шоколаднi поля, в яких провалювалися ноги, майже до колiн. Карамельнi дерева та желейна трава - усе було таке казкове.
Але на цей раз Ярославi було дуже сумно. Вона вже не мандрувала у пошуках пригод. Вона лише шукала його... Може той таємничий хлопець з"явиться i в цьому свiтi? Де ж вiн?
Але нiчого, крiм цукерок, навкруги не було.
Феї це набридло - i вона повернулася додому.
Вдома Ярослава намагалася заснути ранiше, але сон кудись подiвся. Бо думки заважали вiдключити розум та вiддатися в обiйми сну.
Наступного дня Ярослава, будучи в школi, почула таку розмову: "Якийсь хлопець з паралельного класу загубився. Нiхто не мав жодної думки, де вiн мiг би бути"
А потiм Ярослава натрапила на розвiшане фото того зниклого хлопця.
Дивно, але погляд вона впiзнала. I тi самi зелено-карi очi того листяного хлопця так само дивилися на неї, але тепер зi свiтлини.
Що? Що це?
Це ж вiн!
Але як таке могло трапитися?
Невже вiн потрапив в який паралельний свiт, вiдомий лише їй самiй?
Треба його рятувати!
Треба повернути цього хлопчика додому.
З повною впевненiстю, що це саме вiн, та з твердою думкою, що саме їй, Ярославi, треба це зробити, дiвчинка-фея почала обмiрковувати план спасiння свого принца, хоча лише листяного принца чи листяного короля. Байдуже. Але вiн вже став головним володарем її серця: Ярослава закохалася. I дуже сильно. Хоча розум пiдказував, що кохання так не починається, що це лише закоханiсть, швидкоплинне почуття, яке, як миттєво починається, так само швидко i проходить, минає, залишаючи лише рани.
Молодi дiвчата рiдко слухають розум. Це ж не досвiдченi жiнки... Молодi дiвчата живуть серцем, почуттями, вiрою в те, що саме їх iзбранiк найкращий, i що це на все життя. Так, дiвчата частiше слухають лише серце. Але саме вони набираються досвiду та стають досвiдченими жiнками, якi вже на свiй розсуд самi вибирають, до чого прислухатися, до серця чи розуму, чи до обох зразу.
Годi вже мудростi. Чи пустих розмiрковувань.
Головне, що...
На цю мить Ярослава закохалася. Без тями. Тепер вона знала, що ця листяна iстота з її свiту - реальний хлопець, який потребує допомоги.
Вiн реальний! Що ще треба було знати. Цього досить.
Отже. Час вирушати на допомогу.
Ярослава пройшла за одну наступну нiч усi свої уявленi свiти. Але того хлопця не знайшла.
Стоїть сказати, що хлопчика, якого шукала Ярослава, звуть Владислав. Про це вона дiзналась з того оголошення, на якому була свiтлина того зниклого школяра з її паралельного класу.
Ярослава вирiшила створити новий свiт, зiбравшись думками та думаючи лише про Владислава, сконцентрувавшись на його образi та сильному бажаннi побачити зниклого хлопця.
I що? Диво вiдбулося.
Перед Ярославою з"явилась арка дивовижно темно-чорного кольору, яка несподiвано стала бiлою з синiми та блакитними вiзерунками простими хвилястими лiнiями.
А в самiй арцi - повна темрява.
Але Ярослава, не дивлячись на те, що дуже боялася, увiйшла у створену нею арку та потрапила у створений нею самою свiт, про який нiчого не знала.
Бродячи в повнiй темрявi, не знаючи, куди йти, нiчого не бачачи та нiчого не чуючи, Ярославна запанiкувала.
Але згодом зiбралася та прислухалася до подиху вiтру, бо вона вiдчувала лише вiтер, iншi органи почуттiв не могли нiчого вiдчувати.
Знову вiтер шепотiв, але нерозбiрливо. Ярослава пiшла на джерело звуку.
Вона йшла, нiчого не бачачи, лише прислухаючись до шереху, здається листiв. Вiтер продовжував гомонiти. Йшла. довго йшла.
Нарештi дiвчинка дiйшла до якоїсь перешкоди, Ярослава перечепилася через щось.
Здається, це хтось лежить та тяжко дихає.
- Хто це? - Спитала Ярослава.
Тиша. Нiхто не вiдповiв.
В темрявi фея доторкнулася до цього незнайомця, боячись, що з нею може трапитись бiда. А якщо це якийсь звiр лежить? Та якщо вiн ще в змозi вкусити її?
Але якщо це вiн? Той самий зелено-каро-окий хлопець, який зник?
- Владиславу, це ти? - Спитала Ярослава.
- Я не пам"ятаю, хто я. Може, i Владислав. - Вiдповiв хтось в темрявi. - Але твiй голос я впiзнаю. Ти - та сама дiвчинка, з якою я танцював. Я ще так дивно виглядав, весь у листi. А ти все поспiшала. Потiм ти зникла. I раптом зникло все, що я мiг бачити - я опинився в чорнявiй темрявi. Я досi тут. Я зовсiм нiчого не бачу.
Ярослава обняла цього нещасного хлопця, притиснула мiцно до себе. А потiм - нiжно поцiлувала.
I все...
Все зникло.
Ярослава вже дома.
Вона все пам"ятає.
Фея хотiла повернутись до нього, але тiєї арки вже не було, як не прагнула вона.
Залишалося зробити уроки, лягти спати та пiти ранком в школу на навчання.
Наступного дня дiвчинка пiшла до школи. Сумна.
Бiля входу у школу стояв Владислав та когось шукав поглядом.
- Нарештi я тебе вiдшукав. - Сказав вiн. - Дякую тобi за те, що ти мене врятувала.
- I тобi дякую, що ти знайшовся. - Вiдповiла Ярослава.
- Пропоную зустрiтися пiсля занять та провести час разом. Ти згодна? - Запропонував хлопець.
- Так. - Вiдповiла дiвчина.
- Ось на цьому мiсцi. Я буду тебе чекати.
- Я теж буду на тебе чекати.
Владислав поцiлував Ярославу, узяв її за руку та повiв до школи.
Ярослава пiшла на свої заняття, а хлопець дочекался, поки дiвчина увiйшла до своєї аудiторiї, а потiм пiшов на свої заняття.