Безверхний Владимир, Безверхняя Людмила : другие произведения.

Науково-фантастична повiсть "Вiрус"

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    - Незабаром у тебе почнеться нестерпний бiль у животi та м'язах, а голова розколюватиметься, - вигукував Дмитро, активно жестикулюючи. - Горло палатиме i ти не зможеш говорити вiд страждань. Дрiбний висип, що покриє тебе з нiг до голови не даватиме спокою. Безперервне криваве блювання i носова кровотеча примусять забути про все. У шоковому станi ти безсило конатимеш, заливши кров'ю всi стiни. Це буде схоже на пекло. А якщо тобi пощастить, або навпаки не пощастить, то ти побачиш як iз твого тiла будуть випадати твердi кристали вiрусу - кристалоїди. Вiрус не тiльки вбиватиме тебе, а й буде використовувати як середовище для адської кристалiзацiї. Колба з людини. Ну як тобi?... - Зараз головне - полегшити симптоми хвороби, тобто симптоматичне лiкування. I хоча дев'ять чоловiк iз десяти на другiй недiлi помирають, одна людина все-таки виживає. Дмитро почувши спокiйний голос Степана заговорив не вiдриваючи погляд вiд своєї далекої цiлi: - Цей вiрус - невидимка з отруйними щупальцями. Вiн як розбiйник нападає на клiтину, ламає її систему керування й сам стає повноправним господарем i в буквальному значеннi цього слова включає програму копiювання себе i клiтина як навiжена всi свої ресурси витрачає тiльки на одне - збiльшення кiлькостi вiрусу. - Ти правий, - сказав Степан. - Це здається неможливо, але при данiй хворобi iнколи утворюються кристалоїди, це означає, що вiрус iз органiзму починає кристалiзуватися. Iмунна система людини програє i як правило кiнець один - смерть. Страждання ж людини, мабуть, гiршi тiльки в пеклi... https://archive.org/details/@sci-fi-writer


   Володимир Безверхнiй, Людмила Безверхня.
   Науково-фантастична повiсть "ВIРУС"
   Роздiл 1. ДИСКУСIЯ.
   Годинник безтурботно рахував хвилини. У цiй великiй просторiй кiмнатi вiн був надiйним вартовим: спокiйним, впевненим i розсудливим. Бiля вiкна, яке було майстерно зроблено у виглядi арки, у клiтцi з позолотою дивовижна пташка, схожа на казкову, наспiвувала приєм-ну пiсню. Рiзнобарвнi квiти на пiдвiконнi простягали до сонця зелене листя. Забраження середньовiчних замкiв на шпалерах доречно спiвiснувало з меблями старовинних зразкiв та виставкою зброї рiзних часiв на стiнi.
   - Любий, допоможи вiдкрити ананаси, - жiночий голос, що нагадував дзюрчання струмка, внiс невеличкий хаос в гармонiю, що iснувала тут. Збуривши часовi вимiри, сюди повернуло-ся вiдчуття реальностi.
   - Оленко, моя прекрасна Оленко, я йду тобi на допомогу, - пафосно-iронiчно прозвучала вiдповiдь. Спочатку здалося, що цi слова належали лицарю у дорогих обладунках, який охо-роняв середньовiчний замок, зображений на шпалерах. Та несподiвано лицар обернувся i ви-явився високим, мiцним, атлетичної статури чоловiком з густим чорним волоссям. Вiн на-близився до дзвiнкоголосого птаха, кинув йому зерна i попрямував до дверей.
   У просторiй кухнi готувала вечерю господиня цього дому. Висока, з виточеною фiгурою та довгим блискучим русявим волоссям, старанно заплетеним у косу, вона була схожа на казко-ву красуню Олену Прекрасну. Навiть виконуючи буденнi обов'язки, рухалася настiльки гра-цiозно, що здавалося, наче вона не ходить, а пливе бiлим лебедем.
   - Макс, ось робота для тебе, - звернулася красуня до чоловiка, який тiльки-но увiйшов i по-казала тоненьким пальчиком на банку з блискучими соковитими дольками заморського делi-катесу.
   - I навiщо тобi потрiбна ця кулiнарiя? - усмiхнувшись, похитав головою лицар, покiрливо
   виконуючи наказ. - Скiльки я тобi казав: найми людину, щоб займалася хатньою роботою i насолоджуйся життям.
   - Припини, - вiдрiзала Олена. - Цього нiколи не буде. Я нiкому не дозволю тут господарю-вати. Життєвi принади вiд мене все одно не втечуть. - Вона обвела прискiпливим поглядом кухню i залишилась задоволеною.
   - Ще пiвгодини чекати, - зiтхнув Макс, сiдаючи на стiлець.
   Дружина налила кави i поставила перед ним невеличку чашку з зображенням закоханих на березi рiчки. Тонкий аромат вишуканого напою розлився довкола.
   - П'ятнадцять рокiв минуло, а ви й досi нерозлий вода, - мовила жiнка, сiдаючи напроти. - Невже таке може бути в наш час?
   - Може, - впевнено сказав Макс. - Адже iснує вiчне кохання, - i його погляд потонув у зеле-них очах Олени. - Пригадуєш, як ми вперше зустрiлися? Вiд долi нiкуди не втечеш...
   Спогади одразу полонили їх i мандруючи хвилястими стежками минулого, вони втратили вiдчуття часу.
   Мелодiя знайомої пiснi повернула закоханих у реальне життя. Гостi вже кiлька хвилин че-кали за дверима, натискаючи кнопку дзвiнка.
   - Я вiдчиню, - Макс швидко встав i пiшов у коридор.
   Першим увiйшов невисокого росту повнуватий чоловiк. Вiн механiчно провiв рукою по акуратно пiдстриженим вусам та гострiй маленькiй борiдцi. Потис руку Максу i через його плече заглянув у кiмнату.
   - Степане, сьогоднi ти скуштуєш всi свої улюбленi страви, - мовив Макс. - Так що спокiйно роздягайся i проходь до зали.
   - Ми без дружин, як домовлялися, - сказав другий гiсть. Вiн був худорлявий, як для свого високого росту, з густим волоссям, якого де-не-де торкнулася сивина. Прямий вiдкритий по-гляд, високе чоло i широкi скули робили його схожим на завзятих козакiв. Тiльки оселедця та шаблi не вистачало, щоб вiдтворити образ пращурiв. - Твоя Олена буде єдиною найкош-товнiшою прикрасою нашого свята.
   - Дмитро, мiж чоловiкiв повинна бути жiнка, - мовив Макс. - Щоб не забували, що крiм їх-нiх важливих розмов i надзвичайних справ по вдосконаленню людства є ще чарiвна i до кiн-ця не пiзнана частина людства, яка i дарує всiм нам життя.
   - Молодець! - вигукнув Дмитро i щосили ляснув Макса по плечу. Вiд такої люб'язностi той ледь встояв на ногах.У вiдповiдь вiн миттєво прийняв боксерську стiйку i рiзкий прямий влу-чив другу у груди.
   - Цi бiйки коли-небуть припиняться, - сердито звiв брови Степан. Вiн швидко схопив Мак-са та Дмитра за руки i потягнув за собою.
   Голосно смiючись, всi увiйшли до великої кiмнати. Тут не було нiчого зайвого. Сучаснi меблi ручної роботи доречно розмiстилися вздовж стiн. М'якi крiсла гостинно запрошували сiсти i вiдпочити. Картини вiдомих художникiв iз зображенням прекрасних пейзажiв дода-вали затишку i надихали на приємнi спогади. Всю цю красу освiтлювала срiбляста люстра з неймовiрними вiзерунками. По центру був накритий стiл за останнiми примхами моди. Ви-шуканi страви виглядали настiльки апетитно i вiд них розповсюджувався такий чудовий аро-мат, що хотiлося одразу скуштувати все, забувши про правила етикету.
   - Вся ця заморська кухня не зрiвняється з варенничками з сиром та борщиком з пампушка-ми, - вигукнув радiсно Степан, помiтивши свої улюбленi страви.
   - Прошу до столу, дорогi гостi, - привiтно мовила Олена. Цiєї митi вона була схожа на фею, яка невидимою чарiвною паличкою перетворювала все у казку.
   Залунала приємна музика, стираючи i гублячи в минулому плин рокiв. Якби не сивина у волоссi чоловiкiв та непрошенi ледь помiтнi зморшки, можна було подумати, що тут зiбра-лися добрi друзi на студентську вечiрку.
   - От скажiть менi, хтось iз вас думав п'ятнадцять рокiв тому, що нашi мрiї, точнiше плани, здiйсняться? - вигукнув Макс, вiдкидуючись на спинку стiльця.
   - Я знав про це, - впевнено вiдповiв Степан, приглажуючи борiдку. - Ще у шостому класi я вирiшив: буду тiльки медиком i все. Це шляхетна професiя, гiдна того, щоб їй присвятити життя.
   - Твої гучнi слова, звичайно, приємно чути, - сказав Макс, не зводячи погляду зi спiвроз-мовника. - Але, що ти маєш вiд цього? Тiсний кабiнет в однiй iз багатьох лiкарень? Малу зарплатню i постiйнi зiтхання пацiєнтiв про їхнi болячки?
   - Вiдповiм, - спокiйно мовив Степан. Повiльним рухом вiдклав виделку i вiдсунув тарiлку з делiкатесом. - Я щасливий, що можу допомогти людинi одужати. Щасливий, коли бачу, що погляд пацiєнтiв, як ти кажеш, повний вiдчаю i безсилля, стає спокiйнiшим, в ньому читаєть-ся вiра в силу медицини, а коли хвороба залишається позаду, скiльки в ньому радостi i вдяч-ностi. - Вiн склав руки у замок i зiщуривши очi крiзь скельця окуляр глянув на друга. - Не все в цьому свiтi вимiрюється грошима. Старi слова, але дуже влучнi.
   - Ми друзi, тому можемо говорити один одному будь що, не ображаючи, - Макс нахилився трохи уперед i поставивши лiкоть лiвої руки на стiл, продовжив. - Але для мене все, що ти наговорив тiльки що, звучить не переконливо. Ти кандидат наук, працюєш над докторською i щодня лiкуєш i лiкуєш людей. I нагорода за цi труди - тiльки подяка? Нi, це дивна життєва позицiя.
   - Успiшному бiзнесмену такi речi не зрозумiти, - посмiхнувся лiкар, обводячи поглядом кi-мнату. - В таких палатах жодна думка про людськi страждання не прийде.
   - I не потрiбно, щоб приходила, - втрутився у розмову Дмитро. - Кожному своє. Цей мозок, який, до речi, досить добре працює (адже заробив свої мiльйони), не здатен сприймати iнфо-рмацiю про такi речi як спiвчуття чужому.
   - Я не позбовлений серця, заспокойтеся, зi мною все в порядку. Але ми мислимо рiзними категорiями.
   - Ми надто рiзнi, але якимось дивним чином тримаємося один одного i ще досi не розсвари-лися. - Дмитро голосно розсмiявся. Потiм пiдвiвся i ставши позаду стiльця i поставивши руки на його спинку, звернувся до Макса. - Вибач, та я на боцi Степана. Захворiти може будь хто, з грошима i без. Але грошi можуть бути безсилими перед деякими хворобами.
   - Облиш, є грошi, i лiкi потрiбнi зроблять, - вiдчеканив Макс. - Краще скажи, де тi приго-ломшуючi результати, про якi ти говорив спочатку? За три роки роботи замало досягнень. А ми вбухали в твiй проект вже чимало грошей.
   - Максе, ти ж знаєш, що за такий короткий час все не зробити. Це багатоетапнi дослiджен-ня. Коли вдасться синтезувати потрiбну речовину, її дiю треба перевiряти на твариних. На клiнiчнi дослiдження теж потрiбен час, - сказав Степан, пiдтримуючи друга.
   - Знаю, знаю, - махнув рукою Макс. - Ви завжди можете гарно вiдбалакатись. Але я хочу, - вiн зробив наголос на словi "хочу", - щоб все вiдбувалося швидше. Всi цi вашi мрiї, плани, чи ще якось назвiть їх, мене втомили. Я сподiвався на цiй iдеї заробити грошi, - вiн незадо-волено зiтхнув, - але вiз i досi тут.
   - Бажання мало, - сказав Степан. - Багато вчених у цiлому свiтi прагнуть вирiшити цю про-блему. На землi вiд вiрусних хвороб гинуть мiльйони. I якщо хтось зробить препарат, який подолає вiруси, це буде справжнє диво.
   Степан сiв на стiлець i якусь мить мовчав, вiдвiвши погляд вiд друзiв. Вiн начеб-то пори-нув у якiсь спогади, що примусили його мiцно стиснути губи i прикипiти до пiдлоги, як при видi страшної iстоти. Нарештi глухим голосом вiн додав:
   - На моїх очах померла людина вiд такої хвороби, - обличчя лiкаря стало блiдим. - Я... я до останнього боровся, але був бессилим. Я досi бачу тi очi, i пам'ятаю, як смерть повiльно i вперто вчепилася своїми незграбними пальцями в того чоловiка, начеб-то насмiхаючись надi мною.
   Макс мовчки кiлька разiв швидкими кроками пройшовся кiмнатою. Нарештi зупинився бi-
   ля друзiв i поклавши їм руки на плечi, сказав:
   - Давайте припинемо згадувати сумнi iсторiї. Їх є чимало довкола. Все! Вистачить! Хай вам грець, такої мряки нагнали, - i вiн провiв кiлька разiв руками у повiтрi, наче хотiв розвiяти сум.
   - Послухай, улюбленець долi, - рiзко мовив Степан. - Згадай, як чотири роки тому захворiла твоя краля, - вiн глянув на Олену. - Якби не антибiотики, ще не вiдомо, чи спiлкувалися б ми тепер. Вам пощастило, що iснують тисячi рiзноманiтних хiмiчних сполук, якi будь-яким ба-ктерiям не залишають шансiв. Але якби це трапилося п'ятдесят- шiстдесят рокiв назад, тодi медицина була б безсила.
   - Так, - пiдтвердила жiнка. - Я пам'ятаю все, наче це вiдбувалося вчора. Менi було нестер-пно боляче. Я приймала якiсь таблетки та нiчого не допомагало. Менi тодi здавалося, що все навкруги змiнило, не було жодних позитивних емоцiй, тiльки бiль, що не вiдпускав. У вiдчаї я звернулася до Степана. Вiн миттєво зробив аналiзи i прописав лiкування. Пiсля уколу анти-бiотика я вiдчула, як по тiлу пробiгала хвиля полегшення, що знищувала бiль. Навiть не вiри-лося, що таке може бути.
   - Тому я i погодився фiнансувати проект, - вiдповiв Макс. - Добре, грайтеся далi, не буду вам заважати, - нарештi посмiхнувся вiн.
   - Ти вважаєш нашу роботу грою? - уважно подивився на нього Степан i його очi налилися кров'ю. - Звичайно, дякую, що ти допомагаєш нашiй лiкарнi, оновлюєш фонди. Апаратура, якиу ти купив прекрасно працює... - вiн хотiв додати ще щось, але Макс його перебив.
   - Не гарячкуй. Годi сердитись i рахувати, хто чим вiдзначився, - сказав вiн своїм звичним спокiйним i впевненим голосом. - Дотримуючись нашої традицiї, хочу запросити вас на вiд-починок. Нам треба розвiятися.
   - Погоджуйтеся, - благаючим голосом звернулася до гостей Прекрасна Олена. - Я приберу зi столу i принесу солодке. А ви прогляньте туристичний атлас i визначтеся, куди поїдете цього разу. - Лагiдний голос господинi примусив чоловiкiв пiдкоритися.
   - Вибирати не треба, - сказав Степан. - Їдемо в Африку. Менi потрiбно там дещо занотува-ти.
   - На сафарi! - в один голос сказали Макс i Дмитро.
  
   Роздiл 2. ДОРОГА.
   З України до Конго потрiбно летiти майже десять годин (саме там одностайно було вирi-шено провести вiдпочинок). Зручно розмiстившись у салонi реактивного лiтака, друзi пори-нули у приємнi мрiї про майбутнi пригоди. За розмовами декiлька годин польоту промайну-ли непомiтно. На змiну гарному спiлкуванню прийшов сон. Пiд колискову, яку наспiвував мотор лiтака, Степан i Дмитро досить швидко заснули. Їх обличчя випромiнювали спокiй, а тихе солодке сопiння свiдчило про те, що саме зараз вони опинились у чарiвнiй країнi сно-видiнь.
   Макс заснути не мiг. Якийсь час вiн сидiв iз заплющеними очима, але все дарма. Потiм вiн перевiв погляд на друзiв i задоволений тим, що хоч вони можуть спокiйно вiдпочивати, по-дивився у вiкно. Блакитна плямка, схожа на хмарину, на мить виникла i одразу зникла. Так губляться у метушнi життя днi, перетворюючись на роки i незворотньо стаючи спогадами.
   Макс згадав дитинство, добре i майже безтурботне, згадав тi часи, коли у кожного з трьох вiрних друзiв була своя мрiя, що освiтлювала дороги у доросле життя. В школi у кожного з них був улюблений предмет. У нього - математика i економiка, у Дмитра - хiмiя, а у Степана - бiологiя. Вони дiлилися планами на майбутнє i бажаючи нових вiдкриттiв, вчилися, вчилися i ще раз вчилися. Закiнчуючи середню школу, друзi чiтко знали, ким хочуть стати. Вступ до вузiв був логiчним продовженням їх планiв. Макс пiшов на економiчний факультет, Дмитро - на хiмiчний, а Степан - в медiнститут. Хоча зустрiчалися тепер вони не так часто, як ранiше, але все-таки намагалися надовго не розлучатися. Взявши за правило вiдпочивати разом, не зраджували цiй звичцi нiколи.
   Роки навчання промайнули швидко. Пiсля закiнчення вузiв Дмитро i Степан зайнялися нау-кою, а Макс став фiнансовим консультантом i заснував свою першу фiрму. Далi були першi грошi, перший успiх, практичне втiлення набутих знань...
   Макс на мить повернувся з полону спогадiв у салон лiтака, де як i ранiше, панував спокiй. Ковзнувши пальцями по густому волоссi, вiн розправив плечi i знову опинився на нескiнче-них стежках минулого. В пам'ятi калейдоскопом почали виникати заснованi ним структури: банки, холдинговi компанiї, виробничi фiрми. Всi оточуючi вважали його щасливчиком. Йо-му приємно було усвiдомлювати, що реальнiсть виявилася навiть кращою за найсмiливiшi мрiї, адже до цього Макс йшов все своє свiдоме життя. I тепер у сорок рокiв вiн був однiєю з найбагатших людей в країнi. Мав власний лiтак i не один, чимало високоприбуткових пiд-приємств, бiзнес-зв'язки по всьому свiту i високих покровителiв у полiтичному оточеннi, точнiше кажучи, це вiн для деяких полiтикiв був покровителем.
   За цей час у нього виробилися принципи бiзнесу, якi були досить простi, але час пiдтвер-див їх ефективнисть. Перший принцип: у мене працюють найкращi. Другий принцип: вони отримують найбiльше. Третiй принцип: дане слово дотримується завжди.
   Були i речi, якi засмучували його. По мiрi росту його активiв, Макс бачив, як змiнювалося вiдношення людей до нього. Пiдлеглi, знайомi тепер бачили в ньому суворого i вимогливого боса, починали боятися, говорити те, що йому повинно було сподобатися. У професiйному планi Макс з цими проблемами дуже швидко розiбрався, але в особистiсному планi, в про-стому спiлкуваннi з людьми вiн через деякий час побачив, що тiльки Дмитро i Степан - це тi люди, якi можуть завжди сказати те, що про нього думають, i його вплив, його грошi абсо-лютно не мають для них нiякого значення...
   Пам'ять намалювала один день з минулого, який внiс деякий дискомфорт в розмiрене жит-тя успiшної людини. Тодi вiн до кiнця не перейнявся подiями, що вiдбулися i, мабуть, до кiн- ця не змiг зрозумiти їх. Умовивши Степана перейти до себе працювати, протягом мiсяця спо-стерiгав, як шкiльний товариш сумлiнно i чiтко виконував покладенi на нього обов'язки i був дуже ним задоволений. Несподiвано, зателефонувавши в кiнцi робочого дня, Степан попро-сив про термiнову зустрiч.
   - Що трапилося? - одразу запитав Макс, як тiльки Степан зачинив за собою дверi його кабiнету.
   - Я бiльше тут не працюю, - категорично вiдповiв Степан.
   - Ти при своєму розумi? - вигукнув Макс, миттєво опинившись поруч. - Перевтомився? То-дi вiдпочинь! Чи ти шокований зарплатньою? - вiн поклав руку друговi на плече i усмiхнув-ся. - Я ж обiцяв, що винагорода буде чималою...
   - Нi. Щедростi тобi не позичати, - мовив Степан i сiв на стiлець. - Я отримав за роботу бiль-ше грошей, нiж за два роки в лiкарнi. Це, звичайно, вражає.
   - Тодi що, що тебе не влаштовує?! - здивовано запитав Макс i сiвши напроти, подивився йому прямо в очi.
   - Я не можу бiльше займатися твоїми фiнансовими дурницями, от що, - спокiйно вiдповiв Степан, погладжуючи вуса.
   - Ви з Дмитром змовилися, чи не так? - незадоволено сказав Макс.
   - Ти помиляєшся.
   - Невже? - сказав Макс i пройшовся кабiнетом. - Днями цей алхiмiк менi заявив, що всi фi-нансисти - крючкотворцi! Так! А от вiн - дослiдник, який принесе велику користь. Якщо ж у нього не вийде, то вийде у такого, як вiн.
   - Хiба ж вiн не правий? - сказав Степан, пiдводячись зi стiльця i збираючись iти.
   Макс розвiв руками, не знаходячи, що сказати. Вiн не мiг зрозумiти таку поведiнку своїх друзiв. Проте вникати в причини та наслiдки подiбних дiй вiн теж не хотiв.
   - Дмитро вiдкинув всi мої бiзнес-пропозицiї, - зiтнув плечима Макс. - Мова може йти тiль-ки про фiнансування його генiальних iдей. I я дiйсно частину його iдей фiнансую. Гаразд, не буду тебе нi в чому переконувати. Чим тепер займатимешся?
   - Я йду лiкувати людей, - вiдповiв Степан. Потис руку друговi i вийшов.
   Макс стояв у пустому кабiнетi, склавши руки на грудях. Впевнений у собi i своїх дiях, вiн
   усвiдомлював, що переконувати Степана бiльше не потрiбно, у нього своя дорога.
   "Дуже просто, - подумав вiн услiд Степану. - Воля долає волю".
   Спогади перервалися тим, що лiтак почав знижуватись. Одразу до нього пiдiйшла струнка гарна стюардеса i ледь нахилившись, промовила:
   - Максиме Васильовичу, ми вже над Конго. Ви хотiли побачити краєвиди з висоти пташи-ного польоту.
   - Дякую, Маргарито, що попередили, - звернувся до неї Макс. - Можете iти. - Глянувши у вiкно, вiн побачив, як хмари поступово зникають, i з'являється чудова картина. Вiн швидко пiдiйшов до друзiв i кiлька разiв потрусив їх за плечi.
   - Прилетiли? - вигукнув Дмитро, поспiхом протираючи очi. - Оце так поспав!
   - Лiтак опустився на кiлька кiлометрiв, щоб ми могли роздивитись країну, - сказав Макс. - Ми перетнемо Конго з пiвночi на пiвдень, це бiльше тисячi кiлометрiв, i зупинимось бiля озера Танганьїка.
   Друзi подивилися у вiкно i зачарованi незабутнiм видовищем, довго не могли вiдвести вiд нього погляд.
   Внизу було видно безкрайнi тропiчнi лiси. Наче пухнаста нiжна ковдра, вони вкривали бi-льшу частину країни. Хотiлося провести по нiй рукою, щоб на дотик вiдчути їх неповтор-нiсть. Незабаром тропiчнi лiси на пiвночi почали змiнюватися саванами. Насиченi зеленi ко-льори поступалися жовто-гарячим. Величезна країна була вкрита безлiччю повноводних рi-чок, якi довiльно перетинаючи її простiр, створювали дивовижнi вiзерунки.
   - Природа Конго така ж рiзноманiтна, як i її надра.За запасами корисних копалин ця країна - одна з найбагатших країн не тiльки Африки, а й усього свiту, - пролунав голос Макса, пору-шуючи загальну тишу. Невзмозi утриматися вiд коментарiв, вiн продовжив говорити. - Конго - найбiльша країна Центральної Африки з розвиненою гiрничо-видобувною промисловiстю.
   - А ось i Танганьїка, - мовив Дмитро, притуляючись до вiкна. Нiжно-блакитна поверхня
   озера збiльшувалася по мiрi того як лiтак опускався все нижче.
   - Це унiкальне озеро, своєрiдна еволюцiйна "вiтрина", - одразу прокоментував Степан. - Рiдкiснi молюски, краби, екзотичнi риби мешкають саме тут.
   Озеро поступово зникало з виду, а лiтак почав швидко наближатися до землi. Легкий по-штовх повiдомив про те, що повiтряна мандрiвка закiнчилася. Макс вiддав останнi розпоряд-ження пiлоту i першим зiйшов по трапу униз. Слiдом iшли Дмитро та Степан, ховаючи обли-ччя вiд пекучого сонця. Незвично гаряче повiтря обдало їх тiла.
   Бiля трапу лiтака мандрiвникiв вже чекали. Високий чоловiк у чорному костюмi, бiлiй со-рочцi та смугастiй краватцi ввiчливо привiтався:
   - Максиме Петровичу, все зроблено, як i було заплановано. Документи оформленi. Мар-шрут затверджений. - Вiн швидко розкрив зелену папку i поки друзi прямували до готелю, говорив. - Сьогоднi у вас вiдпочинок пiсля дороги. Завтра: прогулянка бiля озера, купання в Танганьїцi, риболовля. Далi ви їдете на джипах на пiвнiч, до савани. Перший день - екскур-сiя по саванi. Другий день - полювання на будь-яких тварин. Генеральна лiцензiя у нас є. I останнi два днi - подорож тропiчними лiсами Конго. Зупинятися будете в готелях та кем-пiнгах. Супроводжувати весь цей час вас буде гiд Патрiс. Завтра я вас з ним познайомлю.
   - Добре, Анатолiю, ви гарно попрацювали, тепер можете вiдпочити, - звернувся до чоловiка Макс. Друзям вiн пояснив. - Цього року я зробив одне доречне нововведення. За вiдпочинок вiдповiдає одна людина, яка його органiзовує i слiдкує, щоб все проходило чiтко i без будь-яких зволiкань. Анатолiй i є та людина. Вiн буде з нами до самого завершення мандрiвки.
   Широкi вiкна готелю, де друзi мали розмiститися, уважно дивились на нових вiдвiдувачiв, запрошуючи у непiзнаний свiт. Лiтак, що тiльки-но знявся у небо, забирав iз собою турботи i спогади, залишаючи передчуття пригод.
  
   Роздiл 3. НЕВIДОМА ЗЕМЛЯ.
   Дмитро впевнено крокував до готелю першим. Вiн не вiдчував втоми вiд довгого перельоту, навпаки, сил тiльки додалося. Степан i Макс непоспiшаючи йшли слiдом. Сонце пекучою ку-лею завмерло на небi. Ще година-друга i цей суворий наглядач продемонструє силу своєї влади над людьми i тваринами: нестерпна спека запанує аж до вечора.
   Струнка темношкiра дiвчина завбачливо вiдчинила дверi перед новими вiдвiдувачами i приємно посмiхнулася. Всiм своїм видом вона випромiнювала доброзичливiсть i гостиннiсть.
   - Ви тiльки погляньте, яка краса! - вигукнув Дмитро, опинившись у холi готелю посеред ве-ликої зали. - Я тут залишуся надовго.
   Високу стелю прикрашала люстра, зроблена у виглядi дивовижної квiтки з безлiччю пелю-сток, крiзь якi виблискувало свiтло, вiдкидаючи довкола тонкi променi, що переливалися рiз-ними кольорами. Вiд цього картини з життя чотириногих мешканцiв саван, якими були прик-рашенi стiни, набували особливих тонiв. Здавалося, леви, що мирно вiдпочивали на травi ось-ось встануть i стрибнуть до зали готелю. Великi вiкна вiдкривали прекраснi краєвиди. Вiд самих дверей i по сходах угору стелилася яскрава килимова дорiжка.
   - Чисто i гарненько, - задоволено буркнув у вуса Степан, знiмаючи великого солом'яного капелюха. Цю рiч вiн доречно взяв iз собою. Капелюх повинен був захищати його вiд пеку-чого африканського сонця i нагадувати про рiдний край, куди все одно їм доведеться повер-татися. Пошукавши поглядом мiсце, де можна було б присiсти i вiдпочити з дороги, Степан одразу побачив два розкiшних крiсла, що стояли поруч.
   - Iдемо, оцiнимо тутешнi зручностi, - звернувся до нього Дмитро, миттєво вловивши намiри друга. - А Макс нехай займається органiзацiйними питаннями.
   Степан i Дмитро, потонувши у м'яких крiслах, вивчали принади iнтер'єру i дiлилися перши-ми враженнями вiд повiтряної мандрiвки. Макс тим часом розмовляв з господарем готелю. Це був середнього зросту чоловiк з темним волоссям. На засмаглому обличчi iнодi з'являлась
   посмiшка. Коричневi очi дивилися, наче хижий птах у передчуттi вдалого полювання. Кос-тюм свiтлих тонiв та бiла сорочка з краваткою пiдкреслювали його статус. Макс слухав спiв-розмовника уважно, ставлячи одне запитання за другим. Нарештi вiн щось занотував у запис-ник i потис чоловiковi руку. Легкий кивок голови господаря готелю свiдчив про повагу до нових вiдвiдувачiв i готовнiсть надати належну iнформацiю i допомогу при потребi. Макс посмiхнувся у вiдповiдь i попрямував до друзiв.
   - Нашi апартаменти на другому поверсi, - сказав Макс, даючи кожному по блискучому ключику. - Вiдпочиваємо годину, а потiм пiдемо до ресторану поїмо. Згода?
   - Згода, - в один голос мовили Степан i Дмитро, пiдводячись з крiсел.
   - От i добре, - посмiхнувся Макс i закрокував попереду всiх, показуючи дорогу...
   Степан двiчi повернув ключ у замку i дверi безшумно вiдчинилися. Вiн впевнено зайшов усередину, наче до казкової печери з казки про Алiбабу та сорок розбiйникiв. Вишуканi меб-лi та чисельнi прикраси виблискували вiд сонячного свiтла, яке без запрошення увiрвавшись у широке вiкно, обiйняло весь номер. Не розмiрковуючи, Степан рвучко сiпнув за мотузку i опустив жалюзi.
   - Так краще, - сказав сам до себе i кинув капелюха на диван. Погладив рукою борiдку та вуса i поставив на стiлець невеличкий чемоданчик, який взяв iз собою у подорож. Наспiву-ючи веселу мелодiю, вiн переодягнувся i сiв у крiсло напроти вiкна, потягаючись як породис-тий кiт. Потiм заплющив очi i непомiтно поринув у приємний полон сну.
   Десь зовсiм поруч задзвонив телефон.
   - Не дадуть вiдпочити, - буркнув Степан, пiдводячись. Кинувши погляд на годинник, що висiв на стiнi, вигукнув здивовано. - Я спав годину! Невже?! - Вiн пiдiйшов до телефону, пiд-няв слухавку i почув голос Макса:
   - Виспався? Тодi час пiдкрiпитися, столик у ресторанi вже замовлено. За кiлька хвилин ми з Дмитром будемо у тебе.
   - Чекаю, - позiхнувши, мовив лiкар i поклав слухавку.
   У ресторанi грала чудова африканська музика. Друзi сiли за столик i з задоволенням почали отримувати необхiднi для поновлення сил калорiї. Хотiлося нових вражень, цiкавих пригод,
   але багаторiчний досвiд та здоровий глузд давав вказiвки, що подорож вийде незабутнiшою саме пiсля смачного i поживного обiду.
   - Люблю їздити в Африку, - сказав Макс, поклавши до рота рум'яний шматочок м'яса. - Тут навiть ризик з присмаком свята.
   - Програма вiдпочинку включає екстримальнi видовища? - поцiкавився Дмитро. - Менi, че-сно кажучи, адреналiну вистачає.
   - Я теж хотiв би спокою, а не ризику, - додав Степан.
   - Не чепляйтеся до слiв, - пробасив Макс. - Ми чудово проведемо час, це я вам гарантую.
   Їжа тут була хоча й екзотичною, але досить смачною. Незнайомi страви були приготовленi чудово. Кухнею опiкувався Анатолiй, той самий чоловiк, який зустрiв мандрiвникiв пiсля польоту. Вiн проглядав меню i слiдкував за тим, щоб дотримувалися всi гiгiєнiчнi норми та враховувалися кулiнарнi смаки кожного.
   По закiнченнi обiду Анатолiй пiдiйшов до столику i звернувшись до Макса, вiдрапортував:
   - За пiвгодини бiля готелю на Вас чекатиме гiд. До вечора - ви пiд його керiвництвом. Вiн проведе екскурсiю до озера Танганьїка, де ви зможете покупатися i половити рибу.
   - Добре, - вiдповiв Макс, - можете iти.
   Анатолiй без зайвих слiв обернувся i попрямував до виходу.
   - Твої пiдлеглi всi такi вишколенi? - поцiкавився Дмитро. - Неначе олов'янi солдатики.
   - Дисциплiна - запорука безпеки i спокою, - вiдповiв Макс. - Я звик, щоб будь-яка справа, якою займаюся - чи це вiдпочинок, чи робота, - була детально запланована i все пiдкорялося не випадку, а менi.
   - Заперечень немає, - зiтнув плечима Дмитро. Потiм задоволено потер руки i додав. - Пiвго-
   дини насолоджуємося музикою i вирушаємо. Одразу залунала запальна мелодiя, i дiвчина бархатистим голосом заспiвала веселу пiсню.
   ...У гiда було класичне для цiєї мiсцевостi iм'я - Патрiс. Вiн i сам був схожий на багатьох тутешнiх жителiв: невисокого зросту, темношкiрий iз чорним курчавим волоссям. Тiльки ма-неру одягатися запозичував у туристiв, з якими йому потрiбно було спiлкуватися. Бiла сороч-ка з українським орнаментом та червонi штани-шаровари повиннi були настроїти екскурсан-тiв на приємний лад. Широкопола шляпа захищала вiд сонця. А от на ногах чомусь були кро-сiвки. Мабуть, гасло, яке вiн сповiдував, звучало так: "Гарно, зручно i по-сучасному".
   Як тiльки друзi вийшли з готелю, Патрiс одразу поспiшив їм назустрiч. За кiлька крокiв, вiн зупинився i артистично розводячи руки та навмисне розтягаючи слова, сказав:
   - Вiтаю вас на невiдомiй землi! - Побачивши здивованi погляди, вiн пояснив. - В раннiх європейських картах цю країну називали "невiдома земля". Це певною мiрою символiчно, оскiльки зараз ви iдете пiзнавати нову землю.
   - Гарне привiтання, - мовив Степан. - Почути рiдну мову в цих краях дуже приємно.
   - З таким гiдом нам не доведеться сумувати, - додав Дмитро.
   - Патрiс добре розмовляє українською, а також знає ще кiлька мов, - звернувся до друзiв Макс, - адже туристи сюди приїздять з рiзних куточкiв свiту.
   - Щоб насолодитися природою, ми пiдемо до озера пiшки, - сказав Патрiс. - Я - попереду, а ви - за мною. Вiд маршруту не вiдходити. Якщо виникають питання, я з радiстю вiдповiм.
   Залишаючи комфортнi умови за спиною, друзi слухняно йшли за гiдом, поступово заглиб-люючись у лiсовi хащi. На незначнiй вiдстанi вiд них слiдували охоронцi. Десятеро чоловiк спортивної статури в чорних сонцезахисних окулярах з автоматами через плече не вiдстава-ли нi на крок.
   "В чужiй країнi можна чекати чого завгодно, - пояснив Дмитру i Степану Макс як тiльки вони ступили на землю Конго. - Тому за нашими спинами завжди будуть захисники. Ви пос-
   тупово до них звикните i не будете їх помiчати. Так треба, - беззаперечно додав вiн". Бiльше до цiєї теми нiхто не повертався, просто знали: це їхня безпека.
   Он i зеро виникло вдалечинi. Ослiплююча блакить лагiдно i привiтно зустрiла людей. Воно було таким прозорим, що навiть стоячи на березi, можна було побачити, як пливуть косяки риб. На хвилях тихо погойдувалися невеличкi човни i пироги.
   - Дно Танганьїки видно на глибинi до тридцяти трьох метрiв, - одразу заговорив Патрiс. - Це озеро найдовше у свiтi. Знаходиться на кордонi чотирьох держав: Танзанiї, Бурундiї, Кон-
   го i Замбiї.
   - З лiтака воно здається вражаюче великим i прекрасним, - мовив Дмитро. - Але й зблизька не залишає байдужим.
   - Я страшенно хочу купатися, - вигукнув Степан i швидко почав знiмати одяг, складаючи на травi. Не вагаючись, його прикладу послiдували Дмитро i Макс. Патрiс показав мiсце вiд-ведене для охочих поплавати, а сам, залишаючись на березi, спостерiгав за ними.
   Всi отримували неймовiрну насолоду вiд купання. На якийсь час дорослi чоловiки перетво-рилися на малих дiтей. Вони змагалися навипередки, розсiкаючи руками прозору блакить. Вiдпочиваючи, лежали на спинi i спостерiгали за хмарами. Незабаром задоволенi i веселi во-ни повиходили на берег.
   - Позасмагайте трiшки на сонцi, а потiм буде риболовля, - сказав гiд.
   Друзi розмiстилися на кольорових килимках, взятих заздалегiдь.
   - Молодець, Максе, що витяг нас сюди, - сказав Степан, не розплющуючи очей. - Хоча б раз на рiк потрiбно забути про все i загубитися десь у хащах Африки.
   ...Риболовля пройшла вдало. Нiхто не залишився обдiленим вдачею. У срiблястих вiдерцях кожного плескалися рибки, схожi на золотих з вiдомої казки. Так i кортiло замовити рибкам бажання i почути вiдповiдь: "Слухаюся i виконую". Неподалiк, весело смiючись, гасали дiти. Оскiльки особливих бажань на даний момент у друзiв не було, вони вирiшили вiддати улов
   мiсцевiй малечi. Довго припрошувати мале товариство не довелося. Наче гусенята, щось без перестанку вигукуючи i жестикулюючи, один за одним вони наблизилися до невiдомих лю-дей. Зрозумiвши зi слiв Патрiса, що iноземцi хочуть зробити їм подарунок, дiти взяли вiдерця з рибою, подякували i щосили побiгли.
   - Як настрiй? - поцiкавився Патрiс.
   - Чудовий, - в один голос вiдповiли друзi.
   Пiсля активного вiдпочинку їжа була надзвичайно смачною. Вони вихвалялися один перед одним рибацькими здiбностями. Патрiс, скориставшись нагодою, проводив невеличкий екс-курс в минуле i сьогодення.
   - Це озеро вiдкрили англiйськi мандрiвники Рiчард Бертон та Джон Спек у лютому 1858 ро-ку, - говорив Патрiс, сидячи на травi i заклавши за вухо якусь екзотичну квiтку. - Геологи вважають, що воно було сформоване сiмдесять мiльйонiв рокiв тому. Щороку тут проходить чемпiонат з риболовлi, на який приїжджають рибалки з усього свiту.
   - Може i нам прилучитися до такої подiї? - сказав Дмитро. - Порибалимо ще, наберемося досвiду, - помiтивши усмiшку на обличчi Степана, додав. - А що? Судячи з реакцiї дiтлахiв, у нас непоганi успiхи як для першого разу.
   - Тобi б тiльки змагатися з ким-небудь, - глянув на нього Макс. - Чи то люди, чи iдеї, чи якiсь унiкальнi бажання i плани. Тут ти - попереду i рiвних тобi немає.
   - Вiрно, - погодився Дмитро. - Життя - це i є змагання, а перемагає той, у кого бiльша воля, витримка i терпiння.
   - Отже, я можу сподiватися, що твоєї волi вистачить, аби все-таки завершити наш проект, - звернувся до нього Макс.
   - Ця тема на час вiдпочинку закрита, - спокiйно вiдповiв Дмитро. - Щоб не повторюватися, скажу одне: я вiрю в успiх. А вiра в мене мiцнiша за алмаз.
   За розмовами не помiтили, як сонце почало наближатися до обрiю. Так закiнчився день перший вiдпочинку.
  
   Роздiл 4. ЕКСКУРСIЯ.
   Три джипи, похитуючись i пiдстрибуючи на горбах, швидко їхали нерiвною дорогою. Саме такi машини могли долати значнi вiдстанi в природному розмаїттi цього краю, поєднуючи в собi силу та потужнiсть танку i мобiльнiсть авто. Величнi дерева - мовчазнi охоронцi спокою i таємниць африканського лiсу - вперто простягали своє вiття до сонця. Вони наче спостерi-гали за мандрiвниками в машинах, уважно слiдкуючи, щоб чужинцi не порушили iснуючої тут гармонiї.
   - Скiльки ще їхати? - намагаючись перекричати гуркiт мотору, вигукнув Дмитро, звертаю-чись до Патрiса.
   - П'ять годин, не менше, - так само голосно вiдповiв гiд. - Втомились вiд екзотики?
   - Нi, просто хочеться трохи походити, розiм'яти ноги, - нахиляючись до Патрiса, голосно сказав Дмитро. - Не звично так довго трястися в машинi.
   - Хороша iдея! - вигукнув Степан. - Потопчемо невiдому землю i роздивимось краще дов-кола. Як гадаєш, Максе?
   - Гаразд, - погодився Макс. Вiн дiстав рацiю i передав по нiй охоронцям, якi їхали попереду i позаду в джипах, щоб гальмували.
   Три машини, проїхавши ще кiлька метрiв, одночасно зупинились.
   Патрiс вистрибнув з джипу першим i терпляче чекав iнших.
   - Бiдна моя спинка, - по-старечому мовив Степан, пiднiмаючи та опускаючи руки.
   - I менi фiзкультура не завадить, - сказав Дмитро. Вiн наче хлопчисько пiдстрибував на мiс-цi. Потiм став у боксерську стiйку i почав наносити уявному супротивнику серiї ударiв. На-рештi розправив плечi i задоволений своєю фiзичною формою усмiхнувся.
   - Цивiлiзованi незграби, - засмiявся Макс, спостерiгаючи за Дмитром та Степаном.
   - Ми потрапили в живу печеру! - захоплено вигукнув Дмитро, не зважаючи на слова Макса.
   Полоненi незабутнiм видовищем, на мить втративши здатнiсть говорити, всi троє дивились угору, не в силах вiдiрвати погляд вiд краси, яку створила природа. Рiзноманiтнi дерева, про-
   стягаючи гiлки якнайвище, утворили щiльний покров крiзь який ледь-ледь пробивалося со-нячне промiння. Гнучкi стебла лiан чiплялися за стовбури дерев i обвиваючи їх довкола, пов-зли все вище.
   Несподiвано десь зовсiм близько затрiщали гiлки i почулися якiсь дивнi звуки. Охоронцi миттєво вихопили зброю i стали стiною перед друзями.
   - Не стрiляйте! - крикнув Патрiс, махаючи руками. - Вам нiчого не загрожує! Це окапi!
   I дiйсно, на пiдтвердження слiв Патрiса помiж дерев з'явилися двоє дивних тварин, подiб-них до коней. Тiло i ноги у них були смугастi, як у зебр, а от голова i шия - одного кольору. Побачивши людей, вони одразу зупинились i без вагання побiгли геть, зникаючи так само раптово, як i виникли.
   Макс глянув на охоронцiв i тi без зайвих слiв опустили зброю.
   - Окапi дуже полохливi, - сказав Патрiс. - Вони рiдко виходять з лiсу. У нас iснує повiр'я: хто зустрiв окапi, тому посмiхнеться щастя, або ж вiн зробить щасливими iнших.
   - Якщо вважати, що це тiльки другий день мандрiвки, то море щастя у нас попереду, - засмiявся Степан.
   - Я не жартую, - мовив Патрiс. - Цi рiдкiснi тварини - родичi жирафа - вмiють ховатися вiд людей. Вперше їх побачили європейськi мандрiвники тiльки в двадцятому столiттi.
   - Приємна зустрiч, - усмiхнувся Дмитро. - Жаль тiльки, що я не встиг їх сфотографувати.
   Раптом, неначе почувши розмову, iз-за дерева виглянуло окапi i повiльно попрямувало до Дмитра, iнодi зупиняючись i нюхаючи повiтря. Опинившись поруч, лизнуло Дмитру руку i подивилося на нього, чогось чекаючи.
   - Чого тобi? - нiяковiючи, мовив Дмитро, не знаходячи що сказати. - Може якої їди? - Вiн глянув на тварину i перевiв погляд на Патрiса, шукаючи пiдтримки.
   - Цей окапi, мабуть, хоче, щоб ти його сфотографував, - засмiявся Степан. Його слова про-лунали надто голосно. Злякавшись, тварина стрибнула в бiк i не обертаючись, швидко пом-
   чала у бiльш захищене мiсце - вглиб лiсу.
   - Таке такого баче здалеку, - штовхаючи Дмитра у плече, сказав Макс. - Одне живе у лiсах, iнший - у хiмiчнiй лабораторiї.
   - Точно, - додав Степан. - Ти в своїй лабораторiї днюєш i ночуєш, а ця тварина з лiсу не ви-лазить.
   - Але це дуже дивно, - сказав Патрiс, не зводячи очей з того мiсця, куди зникла тварина. - Дуже дивно. Таке я бачу вперше!
   - По машинах, - вiддав наказ Макс i всi швидко зайняли свої мiсця.
   Джипи їхали далi не зупиняючись. Всi мовчали, насолоджуючись рiзноманiтнiстю i багат-ством природи. Час минав швидко.
   Незабаром друзi наблизились до нового пункту призначення. Наступним етапом мандрiвки була африканська савана. Через годину швидкої їзди перед очима простягався безкрайнiй аф-риканський степ. Жовто-гарячi кольори у поєднаннi з коричнево-сiрими створювали незабут-нє видовище.
   - Нашiй саванi всього п'ять-сiм мiльйонiв рокiв, - перекрикуючи гуркiт мотору, говорив гiд. - Тут головна дiюча особа - висока трава, яка є домiвкою для багатьох тварин та птахiв.
   Патрiс натис на газ i його джип щосили помчав уперед. Джипи охоронцiв одночасно зарев-ли, наче хижаки на полюваннi, i виштовхуючi з-пiд колес шматки землi з травою, рвонули слiдом.
   - В саванi багато трави i мало дерев та чагарникiв, - голосно розповiдав далi Патрiс. - Хижа-ки здалеку помiчають здобич, але i їх легко побачити. Природа пiклується про тварин: їх ко-лiр подiбний до оточуючого середовища, що робить їх менш помiтними. Зливаючись з тра-вою i ховаючись в нiй, цi плотояднi перетворюються на мисливцiв.
   За спиною пролунали гучнi звуки копит, проголошуючи, що наближається табун. Метрах
   в двухстах неслися зебри. Їх бiг не був схожий на переслiдування, скорiше це була гра, де старшi особi, пiддавшись енергiї молодих, вирiшили трохи побасувати.
   - Зебри дуже лякливi, як i бiльшiсть мешканцiв савани, якi не мають грiзної зброї, - голосно коментував побачене Патрiс, - тому краще до них не наближатися. - Вiн зменшив швидкiсть i поїхав повiльнiше, продовжуючи говорити. - Вiд хижакiв вони рятуються бiгом. Якщо не вдається втекти, захищаються зубами i ударами копит.
   - Вони що кусають своїх кривдникiв? - посмiхаючись, поцiкавився Степан. - Чи не вкусять нас?
   - Не лiзь, до кого не просять, та й не вкусять, - жартома, мовив Дмитро. Користуючись на-годою, вiн нацiлив об'єктив фотоапарату на тварин i зробив кiлька знiмкiв.
   Здiймаючи за собою хмари пiску, табун зникав з виду.
   - Погляньте, краса савани - страуси, - по-дитячому зрадiв Дмитро, клацаючи фотоапаратом.
   Неспiшно ступаючи по жовтiй травi, до чагарникiв прямувала група страусiв.
   - Страуси - велетнi серед птахiв, заввишки два з половиною метри, - наголосив Патрiс, пiд-нiмаючи руку в гору, наче намагався вимiряти їх рiст. - I важать чимало, аж сто двадцять кi-лограмiв. Довга шия, як перископ, дозволяє здалеку помiтити небезпеку i вчасно почати тiка-ти. Щоб врятуватися вiд хижакiв, цього вистачає.
   - Ти чудовий лектор, - звернувся до гiда Степан.
   Патрiс, дякуючи за комплемент, посмiхнувся. Обминаючи високе камiння, джип поїхав крiзь високу траву, поступово набираючи швидкiсть.
   - Давайте позмагаємось, - несподiвано запропонував Макс. - Патрiсе, вiдiрвемось вiд охо-ронцiв!
   - Навiщо? - тiльки й встиг сказати Степан, як джип з неймовiрною силою рвонув уперед.
   - Жени, жени! - пiдбадьорював гiда Макс, штовхаючи в спину. - Ми вiдриваємося вiд них!
   Висока трава сiкла машину, наче безлiч батогiв. Друзi ховали обличчя вiд випадкових уда-
   рiв i мiцно трималися за сидiння. Пiдстрибнувши на камнi, що зненацька виник на шляху, джип рiзко звернув праворуч. Скавучання мотору нагадало крик раненого звiра.
   - Максиме Петровичу, що трапилося? - чулося з рацiї. - Зупинiться!
   - Нiзащо! - крикнув Макс. Вiн обернувся i побачив, що два джипи охоронцiв їх все одно на-здоганяють. - Патрiсе, ще швидше!
   Рвонувши крiзь траву, машина друзiв вилетiла на вiдкритий простiр. Почулося, як надрив-но гудуть мотори за спиною. За мить, не вiдстаючи нi на крок, з обох бокiв мчали два джипи охоронцiв. Трiйка залiзних коней зменшувала швидкiсть.
   - Все нормально, - задоволено прокричав у рацiю Макс, - перегони успiшно завершено.
   - Максиме Петровичу, в саванi такi жарти можуть погано закiнчитися, - докiрливо сказав керiвник охорони по рацiї. - Я знаю маршрут i готовий до чого-завгодно, але краще не випро-бовувати долю.
   - Облиш, - по-дружньому вiдповiв Макс. - Я тут теж не вперше i в дитячих перегонах особ-ливої загрози не бачу.
   - Дивiться, дивiться, хто вiдпочиває, - вигукнув Степан, вказуючи рукою на гачкувате де-рево, що виднiлося попереду. Здавалося, що вiд такої пекельної спеки дерево майже висохло. На однiй з гiлок зручно вмостився величний гепард. Його лiнива поза свiдчила про спокiй i єднання з природою. - Втомився, мабуть, i вiдпочиває, - усмiхнувся лiкар. I звертаючись до Макса, додав, - i ми хочемо спокiйно провести решту дня, а не ганятися один за одним.
   - Зрозумiв, - погодився Макс. - Екстриму на сьогоднi бiльше не буде.
   - Гепард - чемпiон, - мовив Патрiс, продовжуючи екскурсiю. - Складно уявити тварину, яка бiгає швидше за гепарда. На коротких дистанцiях вiн мчить аж сто п'ятнадцять кiлометрiв на годину, але швидко втомлюється. Багато довго не буває.
   - Де ж леви? - запитав Дмитро. - Ми вже пiвдня їздимо саваною, але їх досi не побачили.
   - Майте терпiння, - вiдповiв гiд. - Зустрiч з царем савани я завжди залишаю на останок.
   Не збiльшуючи швидкiсть, Патрiс повернув лiворуч i нiчого не коментуючи, поїхав далi.
   - Ось вони, мої улюбленцi! Нарештi я побачив їх! - вигукнув Макс.
   На жовтому килимi сухої трави мiж чагарником та камiнням вiдпочивали леви. Царi саван, не зраджуючи своїм уподобанням, нiжилися на вiдкритому просторi, де знаходили прохоло-ду у тiнi рiдких дерев. Глава сiм'ї, вклавши велике досконале тiло на теплiй землi, заплющив-ши очi, дрiмав. Кiлька левиць лежало неподалiк, оглядаючи все довкола. На травi гралися малi кумеднi левенята. Перекочуючись одне через одного, вони дiсталися до лева i зупини-лись тiльки тодi, коли вiдчули перешкоду. Цар звiрiв повiльно пiдняв голову i струсивши густою гривою, опустив голову на лапи i знову заплющив очi.
   - Тiльки зовнi цi тварини лiнивi, - сказав Патрiс. - Насправдi ж - це смiливi бiйцi.
   - Знаю, - погодився Макс. - Колись менi довелося побачити двобiй лева з буйволом. Захоп-лююче i страшне видовище. Це був двобiй титанiв, де безперечним переможцем пiсля тяжкої
   битви виявився лев.
   Левиця, яка лежала неподалiк, несподiвано пiдвелася i по-котячому потягнувшись, попря-мувала до лева. Вона йшла повiльно i грацiозно. Наблизившись, сiла поруч i грайливо торк-нулася мордою його гриви. Лев одразу встав i грiзно подивившись на порушницю його спо-кою, зненацька вдарив подругу лапою. Левиця незадоволено вiдскочила в бiк, вiд грiха пода-лi, i примостилася на безпечнiй вiдстанi.
   - Смiливий i вередливий, - сказав Степан, хитаючи головою i посмiхаючись.
   Вечорiло. Сонце повiльно хилилося до обрiю. Величезнi простори, порослi високими тра-вами у поєднаннi з невеличкими острiвцями дерев та чагарникiв, закарбовувалися в пам'ятi друзiв надовго, щоб виникати потiм у чарiвних снах реальних i дивовижних.
  
   Роздiл 5. НЕБЕЗПЕЧНЕ ПОЛЮВАННЯ.
   - Де Макс ? - звернувся до Дмитра Степан.
   - Мабуть, вже полює без нас, - махнув той рукою. - Зараз здобич принесе.
   - Нi, так рано вiн не повернеться, - похитав головою лiкар. - Поки цiлого прайта не вiдсте- жить, i не чекай на нього.
   Чоловiки перезирнулись i голосно розсмiялися.
   - Зранку бавитесь анекдотами? - вiдкинувши полотнянi дверi, у палатку заглянув Макс.
   - Нi, згадуємо тебе, - вiдповiв Дмитро.
   - Незлим, тихим словом? - поцiкавився вiн i не чекаючи вiдповiдi додав. - Кемпiнг - це, зви-чайно, не готель, м'яких перин тут не пiдстелюють. Зате дика природа поруч, свiже повiтря i колискова вiд цикад - це супер!
   - Романтик-дикун, - мовив Дмитро, виштовхуючи Макса з палатки. - Дай дорогу приземле-ним городянам, не заставай сонце.
   I двi кумеднi постатi: висока та худорлява i низька й повна стали по обидва боки вiд Макса.
   Утворивши долонями дашки над очима вiд сонця, вони прискiпливо оглядали володiння дов-кола. Якби не комплекцiя, їх можна було б порiвняти з трьома билинними богатирями, що готувалися до вiдповiдальної битви.
   - Уперед! - пафосно мовив Макс. - Вiрнi залiзнi конi напоготовi. Сьогоднi ми доведемо, хто є царями природи насправдi.
   Охорона та вiрнi друзi зайняли свої звичнi мiсця у джипах i машини помчали вперед. Ма-льовничi краєвиди як завжди дивували своєю красою. Хвилини зникали непомiтно, губля-чись у танцi неповторних кольорiв, якi випромiнював кожен куточок цiєї землi.
   - Максиме Петровичу, - перекрикуючи гуркiт мотору i порушуючи тишу, що запанувала тут на якийсь час, вигукнув Патрiс, - я вам повинен дещо сказати.
   - Говори, - так само голосно мовив Макс.
   - Не зважаючи на ваше рiшення, я б не радив полювати самому, - нахиляючись до спiвроз-мовника, прокричав гiд, - лев - не кицька.
   - Менi байдуже. Я знаю, що роблю, - засмiявся Макс, по-дружньому поплескавши Патрiса по плечу. - Дякую за турботу.
   - Мiж iншим, менi теж не подобається ця iдея, - зморщивши носа, мовив Степан. - Твоя впертiсть заважає побачити речi такими, якими вони є насправдi. Тут господар - лев, а не людина. Вiн терпить нас, бо ми нiчим не загрожуємо його iснуванню. Як тiльки буде iнакше, лев одразу покаже свою силу.
   - Це ми ще перевiримо, - прокричав Макс, перебиваючи лiкаря. - Я добре пiдготувався до зустрiчi, - додав вiн, проводячи рукою по блискучому корпусу автомата, що висiв на його плечi i поправляючи стрiчки з патронами.
   - Полювати на лева сам на сам - це вiрна смерть. Вiн сильнiший, мiцнiший, спритнiший за людину, - не заспокоювався Степан. - Людина порiвняно з левом - це шестирiчна дитина по-руч з дорослим. Шансiв перемогти немає.
   - Сiдай у джипа i полюй, як всi, - нахиляючись до Макса, прокричав Дмитро. - Тодi i я при-єднаюся до тебе. Я мiж iншим, був чемпiоном зi стрiльби у коледжi. Так що разом ми сила!
   - Пустi розмови, - категорично сказав Макс. - Я платив величезнi грошi не для того, щоб дивитися на левiв у вiкно. Я звик все робити по-справжньому. I якщо вам так бiльше подоба-ється, вважайте, що це буде тренiнг для бiзнесу.
   Джип друзiв, пiдстрибуючи на нерiвнiй дорозi, проїхав ще кiлька метрiв i зупинився бiля невисоких дерев. Пiднiмаючи куряву, по обидва боки стали i джипи охорони.
   - Ми на мiсцi, - мовив Патрiс, оглядаючись довкола.
   Далi все було схоже на пiдготовку до бойових дiй. На землю гучно впали кiлька ящикiв зi зброєю, i охоронцi почали їх швидко спустошувати. Поруч з машинами миттєво виросли
   прилади для спостереження. На розкладному столику було встановлено сканер.
   - Рацiя при тобi? Перевiр ще раз, - звернувся Дмитро до Макса.
   - Все перевiрено i не один раз, - вiдповiв той, демонструючи друговi прилад. - На моєму одязi встановлено "жучка". Так що на екранi сканеру ви чiтко будете бачити моє мiсцезна-ходження.
   - Хiба ти можеш жити без гострих вражень? - усмiхнувся Дмитро, поклавши на плече дру-говi руку, i похитавши головою додав. - Ми пiдстрахуємо тебе.
   - Ти говорив, що полювання, як бiзнес: завжди треба бути напоготовi, - мовив Степан. - Тож пам'ятай про свої слова i будь обережним.
   - Я пiшов, - коротко, наче вiддаючи собi наказ i рапортуючи про готовнiсть його негайно виконати, вiдчеканив Макс. Обвiшаний зброєю, з рiшучим поглядом i без тiнi сумнiву в очах, не обертаючись, вiн рушив уперед.
   Жовтий килим з сухої трави стелився пiд ногами. Де-не-де лiтали птахи в яскравому вбран-нi i сiдаючи на сухi гiлки кущiв, спiвали рiзними голосами. Десь далеко наче ехо пролунав трубний клич слонiв. А потiм настала тиша, неначе невидимий деригент змахом палички на-казав музикантам зупинитись i не грати.
   Макс стояв на невеличкому пагорбi i дивився перед собою, обираючи мiсце для засiдки. По-переду вiн побачив поляну з пiм'ятою травою, довкола якої росли розлогi дерева у два ряди. Наче вартовi, вони охороняли це мiсце. Здавалося, що це не пустощi природи, а творiння рук людини, яка спланувала i виростила рядочками дерева, щоб милуватися цим гармонiйним поєднанням. Саме тут, за словами Патрiса, любив вiдпочивати вiд сiмейних "клопотiв" один з левiв.
   Затамувавши подих, Макс попрямував до великого камiння, що нагадувало уламки скелi, розташованого неподалiк вiд "фазенди" царя савани. Це було найкраще мiсце для спостере-ження. Вiн бачив поляну, як на долонi, а от його самого видно не було.
   Настав час бути особливо пильним. Макс уважно дивився у бiнокль, прислухаючись до
   кожного звуку. Хвилини танули одна за одною, серце несамовито билося у грудях, але на по-лянi нiхто не з'являвся. Макс притулився до каменя i терпляче чекав, розумiючи, що поки що нiчого змiнити не може. Раптом почулося як десь далеко затрiщало гiлля. Обережно, щоб не видати себе, Макс виглянув iз засiдки.
   "Прийшов", - самими губами прошепотiв мисливець.
   I дiйсно на полянi у всiй своїй дикiй красi стояв хижак, по шкуру якого i прийшла людина. Вiн лiниво потягнувся i опустився на траву. Зiгнувши заднi лапи, лев випрямив переднi i по-клав на них голову. Очi тварини були вiдкритi, а вуха пiднятi. Здавалося, що навiть перебу-ваючи у спокої, лев ловить кожен новий звук, пильно охороняючи свою територiю.
   Макс поклав бiнокль поруч i зняв з плеча автомат. Кiлька крапель поту стекли по щоцi i Макс змахнув їх, намагаючись зберiгати внутрiшнiй спокiй i не хвилюватися. Напруга, що виникла в усьому тiлi, як тiльки мисливець побачив тварину, не зникала. Максу це не подо-балося, але вiн не мiг нiчого з собою вдiяти.
   "Так буває завжди, коли щось робиш вперше", - спробував подумки заспокоїти себе. Вiн заплющив одне око i торкнувшись правим пальцем курка, прицiлився. Побачене примусило його здригнутися. На полянi не було нiкого, лев зник, неначе розчинився у повiтрi.
   "Де ти подiвся?" - прошепотiв Макс, опускаючи автомат i обережно обертаючись. Тишу, що панувала тут останнi кiлька хвилин, розiрвало несамовите гарчання, вiд якого кров засти-гла в жилах. Жодної думки не виникло цiєї митi у головi Макса, тiльки паралiзуючий страх, здавалося, проник у кожну клiтинку тiла. В кiлькох метрах вiд себе вiн побачив того самого лева, який пильно дивився йому в очi i скалив iкла.
   Макс миттєво вхопив автомат i натис на курок. Автоматна черга розiрвала спокiй савани, але пiсля неї Макс побачив величезну пащу, яка летiла на нього.
   "У тебе немає шансiв", - пронеслися блискавкою в головi слова друзiв i Макс почув як ав-томат затрiщав у зубах лева. З диким гарчанням вiдкинувши уламки зброї, тварина вхопила
   Макса за ногу i тряснувши ним кiлька разiв, наче кiт мишою, витягла iз засiдки i проволочи-ла за собою кiлька метрiв. Неймовiрний бiль огорнув тiло Макса i скрикнувши, вiн втратив свiдомiсть. Лев зупинився i розчепивши зуби, випустив здобич на жовту траву, яка одразу змiнила колiр на жовто-червоний. Штовхнувши Макса лапою, тварина сердито загарчала i мiцно стиснувши зуби-лещата на одязi жертви, зробила величезний стрибок. Макс тепер був схожий на безпомiчне кошеня, яке мама-киця переносила у майбутню домiвку...
   - Чули?! - крикнув Дмитро, стискаючи в руках рацiю. - Отримав вже гострих вражень! По-переджав я його, щоб не зникав з виду, а вiн знайшов засiдку за камiнням!
   - Ось вiн, - вигукнув Степан, вказуючи на сканер. На екранi чiтко було видно яскраву точ-ку, яка швидко рухалася уперед.
   - Негайно вирушаємо! - вiддав наказ начальник охорони.
   Страшно заревли мотори джипiв i машини кинулися в безодню савани. Перестрибуючи че-рез камiння i торуючи шлях у травi, друзi мчали на допомогу.
   - Максе! Максе! Не мовчи! Вiдiзвися! - кричав Степан.
   - Вiн живий, я знаю, - говорив крiзь зуби Дмитро. Блiдий, наче мрець, вiн мовчки заряджав лазарну рушницю.
   - Бачу! - вигукнув Степан, показуючи рукою у далечiнь.
   Вiд побаченого всiм стало моторошно. Лев, мiцно тримаючи в зубах мисливця, який сам перетворився на жертву, стрибав через камiння i бiг до чагарникiв. Ця картина вразила всiх ще й тим, що лев бiг легко не вiдчуваючи ваги людини.
   - Живий чи мертвий? - запитав сам себе Дмитро i не бажаючи шукати вiдповiдь, щiльно притиснув до плеча рушницю, прицiлюючись. - Живий, - несподiвано прошепотiв вiн, на мить опустивши зброю. - Тiльки не ворушись...
   Тiло Макса здригалося, наче в шалених перегонах. Голова гудiла i вiн не мiг зрозумiти, що з ним вiдбувається. Вiдчуваючи гострий бiль, розплющив очi i побачив як пiд ним кудись
   зникала земля. Вiн прохрипiв, намагаючись пiдняти голову i раптом помiтив над собою мор-ду лева. Цiєї митi все довкола закрутилося у шаленому танцi i вiн почув пострiл...
   - Помер? - Дмитро благаюче дивився на Степана, який нахилився над тiлом Макса.
   Лiкар мовчав, напружено стиснувши губи, i тримаючи друга за руку, шукав пульс. Одяг Макса перетворився на лахмiття, вкрите брудними, червоними плямами кровi.
   - Буде жити, - нарештi сказав Степан, зiтхнувши з полегшенням i дiставши зi своєї сумки шприц та ампулу, зробив укол. - Везунчик наш Макс, - додав вiн, намагаючись посмiхну-тися. - Вчасно втратив свiдомiсть, от лев i вирiшив, що здобич померла i її можна тягти в нору. У тварини зiграв природнiй iнстинкт мисливця. Добре, що леви тут не голоднi, тому наш бiзнесмен отримав легкi рани.
   Охоронцi перенесли нерухоме тiло у джип i машини повiльно поїхали до кемпiнгу...
   - Болить, - знесилено простогнав Макс, повертаючись до тями. Поруч вiн побачив Степана, який обробляв йому рану. Дмитро тримав його за руки. - Я...я зiпсував вiдпочинок.
   - Мовчи, герой - сказав Степан. - Бережи сили.
   - Як ви мене врятували? - сухими губами, ледь чутно мовив Макс.
   - Потiм дiзнаєшся, - вiдповiв друг, прикладаючи до рани лiки.
   Макс знесилено глянув на них i бiльше нiчого не питаючи, поринув у полон сну.
  
   Роздiл 6. ОСТАННЯ МАНДРIВКА.
   - Зiпсував таки вiдпочинок наш герой, - незадоволено сказав Дмитро. - Тепер сидимо в цьо-му лазаретi i очiкуємо на одужання його величностi.
   - Вже нiчого не змiниш, - мовив Степан, протираючи скельця окуляр, - мандрiвка у тропiч-ний лiс все одно вiдкладається.
   Лiкар та хiмiк стояли у просторiй кiмнатi бiля хворого друга i розмовляли. Ранкове сонце за своєю звичкою вперто намагалося прослизнути крiзь жалюзi до примiщення, щоб заполони-ти собою все довкола. У лiжку спав Макс. Його обличчя було спокiйним i по-дитячому без-турботним. Iнодi повiки легенько рухалися i за мить завмирали.
   - Добре, що хоч живий залишився, - змiнив гнiв на милiсть Дмитро.
   - У сорочцi народився, - додав Степан. - Лев його добряче потягав, стiльки кровi було, жах-ливо згадати. Головне, що тварюка нiчого не зламала, а лише м'язи на руцi та гомiлцi проку-сила. Я пiдлiкував нашого хворого i ми спокiйно можемо повертатись додому.
   - Рано списувати мене, - несподiвано пролунав голос Макса.
   Спiврозмовники одночасно повернулись. Макс пiдвiвся на лiжку i уважно подивився на них.
   - Я змiнюю плани тiльки пiсля смертi, - мовив вiн i облизавши сухi губи, провiв великою мiцною з павутинкою прожилок рукою по волоссi. Вiдкинувши ковдру, повiльно встав i пi-дiйшовши до вiкна, потяг за мотузку. Жалюзi вiдкрились i впустили до кiмнати пекуче афри-канське сонце.
   - Екскурсiя не вiдмiняється, - хриплим голосом мовив Макс i закашлявся. Зойкнувши, вiн схопився за перебiнтовану руку i мимоволi застогнав.
   - Тобi потрiбен спокiй, - звернувся до нього Степан.
   - Нiчого зi мною не станеться за день. Я прийняв рiшення. Через годину вирушаємо.
   Макс одягнувся i вийшов з кiмнати.
   Степан i Дмитро стояли бiля вiкна i спостерiгали за тим, як їх неспокiйний товариш вiдда-
   вав накази охоронцям. Одразу всi заметушились, готуючись до вiд'їзду.
   - Пiдемо i ми, - мовив Степан, перевiряючи аптечку.
   - Їхати в машинi - це не на гору лiзти, - сказав Дмитро i перекинувши через плече фотоапа-рат, першим рушив до дверей.
   Незабаром друзi сидiли у джипi i пiд знайому музику мотору мчали хвилястою дорогою до тропiчного лiсу. Слiдом їхали охоронцi. Години минали непомiтно. Позаду залишалися об-житi мiсцевим населенням територiї. З кожним кiлометром все бiльше вiдчувалася дика кра-са природи. Надзвичайно високi могутнi дерева простягали вiття до сонця, утворюючи живу стiну довкола.
   - Ось вiн чаруючий i небезпечний тропiчний лiс! - сказав Дмитро, перекрикуючи гуркiт мотору.
   - Мiж iншим, тут бiльше свiтла, тепла i води, нiж будь-де в Африцi, - прокричав Степан. - Це iдеальнi умови для рослин, ми можемо в цьому зараз переконатися.
   Десь угорi затрiщали гiлки i через мить всi побачили зграю мавп, якi спритно стрибали з дерева на дерево, легко долаючи чималi вiдстанi. Неподалiк пролунали дивнi звуки, що нага-дували спiв i мову одночасно. Це сперечалися довгохвостi папуги. Примiтивши соковитий плiд, яких тут, до речi, було вдосталь, вони, мабуть, хотiли розiбратися, хто з них гiдний пер-шим скуштувати його. Попереду почулося гучне рохкання i через дорогу пробiгла дика сви-ня, щоб одразу сховатися в густих заростях.
   Не зупиняючись джипи мчали широкою дорогою, прокладеною колесами iнших машин, якi їздили цим маршрутом ранiше. Дерев'янi вказiвники, розташованi вздовж шляху, вказували напрямок руху для шукачiв пригод i цiнителiв краси природи.
   - Повертаємо праворуч, - голосно сказав Патрiс i одразу вивернув руля, спрямовуючи джи-па вглиб лiсу.
   - Навiщо? - вигукнув Дмитро.
   - Це єдиний шлях до племенi Леко. З туристами лекiйцi зустрiчаються неохоче, але я замо-влю за вас словечко.
   - Я нiколи не чув про таке плем'я, - звернувся Макс до гiда.
   - Не дивно, - вiдiзвався той, - його знайшли не так давно. Вiдверто кажучи, вiдомостей про нього отримали мало.
   - А нам їхати туди безпечно? - насторожився Степан.
   У вiдповiдь гiд нахилив голову i зменшивши швидкiсть, поїхав повiльнiше.
   - Минулого року я врятував сина вождя племенi Леко, з того часу вiльно можу заходити на їх територiю.
   Пiд колесами шарудiло листя i трiщали гiлки. Тепер вказiвниками слугували по-особливо-му повернутi дерева, вiдтiнки свiтла та барвистi рослини. Патрiс навчився слухати i розумiти дику природу, набуваючи роками безцiннi знання.
   - Цiкавий факт, - прокричав гiд, звертаючись до друзiв. - Деякi види дерев iснують тут ще з часiв динозаврiв.
   - Ого, - вигукнув Дмитро, озираючись довкола. - А чи не причаївся десь тут динозавр? В таких хащах можна чекати чого завгодно.
   - Це вже занадто, - озвався Степан. - Ти краще уважно дивись навкруги, щоб пiтон у джипа не вскочив, а не мели дурницi.
   - Зупиняємось, - вигукнув Патрiс. - Далi треба йти пiшки.
   Скавучання моторiв луною рознеслося по лiсу. Машини зупинились i всi вийшли. Взявши зброю i закинувши за плечi рюкзаки з самим необхiдним, мандрiвники один за одним виру-шили вперед. Чим далi тим менше сонця доходило донизу, а заростi ставали густiшими. Йти було все важче, але друзi вперто долали перешкоди, не помiчаючи часу.
   Змученi довгою дорогою, вони нарештi опинилися бiля незвичайного поселення. Плем'я Леко мешкало в мальовничому куточку, створеному власними руками. Посеред тропiчного
   лiсу лекiйцi вирубали дерева, щоб з їх стволiв та гiлок побудувати житло i розчистити мiсце для свого поселення. Невеличкi хижи розмiщувалися близенько одна вiд одної. Де-не-де можна було побачити, як засмаглi жiнки готували їжу бiля вогню та доглядали дiтей. Чоловiки майстрували знаряддя працi i мисливськi обладунки. Високi дерева навкруги утво-рювали живу стiну, яка надiйно захищала вiд чужих очей.
   Патрiс вiв друзiв до головного куреня, що ховався мiж чотирьох могутнiх дерев в кiнцi по-селення, в якому i мешкав вождь племенi леко. Поки друзi йшли запорошеними вуличками, звiстка про їх прибуття швидко долетiла до вождя i вiн сам вийшов їм назустрiч. Худорля-вий чоловiк з довгим чорним волоссям на круглому пташиному посiченому зморшками об-личчi з вiнком iз квiтiв на головi та шкурою вбитого лева на плечах зробив кiлька крокiв i зупинився. В однiй руцi вiн тримав дерев'яну палицю, прикрашену вiзерунками, а в другiй залiзну чашу. Не зводячи погляду з гостей, вiн кiлька разiв вдарив палицею по землi i вигук-нув якiсь слова.
   Вiд несподiванки друзi зупинились, обережно переглядаючись.
   - Що це було? - тихенько мовив Дмитро.
   - Ми йому сподобалися чи нi? - поцiкавився Степан, провiвши руою по гострiй борiдцi.
   - Патрiсе, що вiн сказав? - запитав Макс.
   - Вождь нас вiтає, - вiдповiв Патрiс. - Нам треба пiдiйти i прийняти з його рук гiлки дерева,
   яке вважається священним.
   - Без проблем, - усмiхнувся Макс. - Я люблю подарунки, особливо з присмаком таємницi.
   Незабаром кожен з друзiв тримав по зеленiй гiлцi. Сiвши на запрошення вождя неподалiк вiд нього на яскраве листя, що заздалегiдь розстелили на землi, вони з нетерпiнням чекали, що вiдбуватиметься далi. За мить восьмеро молодих жiнок та чоловiкiв почали танцювати, у такт рухам наспiвуючи якусь запальну мелодiю. Похитуючись i пiдстрибуючи, вони щось вигукували, щосили вдаряючи босими ногами по зеленiй травi. Розпаливши вогнище i доче-
   кавшись поки язики полум'я почали пiднiматися високо в небо, на шию кожному з чужинцiв жiнки надiли вiнок, сплетений з пахучих рiзнобарвних квiтiв, а синьою фарбою нанесли на щоки дивнi знаки.
   - Здається, урочиста частина закiнчена, - усмiхнувшись звернувся до Патрiса Макс i огля-
   даючи нове товариство, поцiкавився. - Нас бiльше не будуть нiчим обмальовувати?
   Цiєї митi вождь племенi знову встав i пiднявши вгору палицю та не зводячи погляду з гос-тей, почав говорити, розтягуючи кожне слово. Нарештi вiн замовчав, притуливши палицю до грудей. За мить повiльно нахилив голову у легкому поклонi i обернувшись, пiшов до своєї хижi.
   - Вождь дякує нам за вiзит i каже, що тепер ми можемо залишатися у них скiльки захочемо, а вiн бажає вiдпочити i побути насамотi, - пояснив гiд.
   - Чудова пропозицiя, - оживився Дмитро. - Патрiсе, ти тут за свого, познайом нас з лекiйця-ми, нехай розкажуть про своє життя-буття.
   - Дiйсно, коли ми ще побуваємо тут, - додав Степан.
   - Iдемо, - коротко сказав Патрiс i пiшов попереду них.
   Решта дня промайнула непомiтно, наче чудовий кольоровий дитячий сон, де є мiсце диву i реальностi i де складно визначитися, вiрити в те що було чи нi. Коли сонце зникло за верхiв-ками дерев, а зiрки почали утворювати дивовижнi узори на синьому полотнi неба, мандрiв-никам запропонували розмiститися у невеличкiй хижi, схожiй на iншi. Перебуваючи у полонi незабутнiх вражень, досить швидко всi заснули...
   Друзi встали iз першим промiнням ранкового сонця. Незважаючи на довгу дорогу i втому вiдсипатися не хотiлося. Солодко потягаючись, вони виходили один за одним на вулицю на зустрiч новому дню.
   - Дивiться, ось i Патрiс, - сказав Дмитро, помiтивши гiда.
   - Iдiть за мною, - схвильовано мовив той, як тiльки опинився поруч.
   - Куди? - здивувався Степан.
   - Побачите.
   Незабаром всi стояли перед куренем вождя. Крiзь солом'янi дверi тоненькими змiйками з'являлися стрiчки диму i коливаючись спускалися донизу.
   - Нам туди? - запитав Макс здивовано.
   Патрiс мовчки махнув рукою, запрошуючи заходити.
   - Нами не поснiдають? - мовив Степан i вони нервово переглянулися.
   - Я - перший, - сказав Дмитро i швидкими кроками наблизившись до дверей, вiдчинив їх.
   Вся кiмната була заповнена їдким димом. Перед кам'яною чашею, в якiй виднiлися загаса-ючi червонуватi вуглинки, стояв вождь, розмахуючи над нею вiялом iз сухих гiлок. Вiд цього диму ставало ще бiльше. Старий зосереджено дивився перед собою i, здавалося, не помiчав нiкого. Раптом вiн повернувся до гостей i опустивши вiяло, почав говорити.
   - Вождь дуже схвильований, - звернувся до них Патрiс. - Вiн говорить, що цiєї ночi бачив видiння. Неначе поселення огорнула темна хмара, яка виникла невiдомо звiдки. Зненацька вона подiлилась на багато частин i вони, зменшуючись у розмiрi градинами впали на землю i по землi пiшли трiщини, з яких полилася отруйна вода. Раптом вдарив грiм i блискавка ося-яла небо. Тодi градини покотились одна до одної, наче якась невiдома сила притягувала їх i перетворились на велитенську тварину з жовтими очима.
   Старий замовчав i пильно дивлячись на Макса, пiдняв над чашею кулак i розтиснувши йо-го, щось кинув всередину, вигукуючи фразу за фразою. Вуглини зашипiли, змiнюючи черво-ний колiр на зелений.
   - Чорна тварина роззявила пащу i проковтнула людину, - перекладав Патрiс. - Тiєю люди-ною був чоловiк з перебiнтованою рукою. Це ви, Максиме Петровичу. За вами йде демон i як тiльки ви зустрiнетесь, ви помрете.
   - Який демон? - посмiхнувся Макс. - Це ж дурницi.
   Вождь звiв брови i чiтко вимовляючи кожне слово, звернувся до Макса.
   - Ще залiзний птах не дiстанеться свого гнiзда, як за вами прийде демон, - переклав Патрiс.
   - Не бери близько до серця, Максе, - мовив Дмитро, посмiхнувшись, - зараз тобi дадуть по-нюхати чарiвну травичку i врятують вiд демона.
   В цей час вождь щось запитав у Патрiса i вони перекинулися кiлькома фразами, пiсля чого старий пiдскочив до Дмитра i з очима наповненими гнiвом та перекошеним обличчям, розма-хуючи руками почав кричати.
   - Ти глузуєш з мене, - одразу перекладав гiд. - Вiн хоча б помре, а от ти втратиш себе i бiль-ше нiколи не будеш таким як був. Ти несеш в собi нещастя для всiх людей. Ви бiльше не мо-жете тут залишатися i повиннi негайно виїхати.
   Вождь востаннє гнiвно глянув на гостей i не вимовивши жодного слова, швидко зник вгли-бинi кiмнати за матерчатими дверима.
   На мить запанувала неприємна тиша, яку порушило потрiскування вуглин в чашi. Друзi глянули один на одного i не змовляючись швидко рушили до виходу.
   - Слава Богу, що хоч не з'їли, - зiтхнувши з полегшенням, сказав Макс з насолодою вдиха-ючи свiже повiтря.
   - Не зважай. Нанюхається травичок, а потiм видiння баче, - звернувся до нього Дмитро. - Хочеш, я тобi напишу формули речовин, якими старий чаклував перед нами? Це старий трюк шаманiв. Використовуючи сильнодiючi речовини, що мiстяться в тропiчних рослинах, вони доводять себе до трансу або бачуть вiщi сни, якими потiм лякають людей.
   - Не треба, - махнув рукою Макс, повертаючи до знайомої хижi, де на них чекала охорона.
   - Їм здається, що володiють таємними знаннями, - продовжував Дмитро. - А насправдi - це побiчна дiя природних речовин. От вип'єш на нiч корвалолу, не знаючи, що там є хiмiчна сполука, побiчною дiєю якої є сновидiння, потiм таких снiв надивишся, лише запам'ятовуй!
   - Через цих демонiв не побули серед лекiйцiв, - незадоволено мовив Степан.
   - Нiчого, не востаннє в Африцi, - сказав Макс. - Тепер швидше б додому дiстатися.
   Бiля їх тимчасового помешкання не було жодного лекiйця, мабуть, чутка про чужинцiв, яких переслiдує демон, швидко поширилась тут. Мандрiвники зiбрали свої речi i без зайвих прощань вирушили в дорогу.
   Час минав непомiтно, оскiльки всi почали згадувати лева, вождя, пророцтва, перекидаю-чись дотепними жартами i гострими словами. Тропiчнi хащi залишалися позаду, поступаю-чись милим знайомим краєвидам.
  
   Роздiл 7. ПЕРЕВТIЛЕННЯ.
   Блискучий лiтак наче велетенський птах вiльно летiв небом, залишаючи бiлу сяючу лiнiю на похмурому синьому полотнi.
   - Нарештi все скiнчилось, - сказав Макс, вiдкинувшись на м'яку спинку крiсла.
   - Нi, все починається знову: робота, хвилювання, - мовив Степан, пильно дивлячись в iлю-мiнатор.
   - I радiсть перемоги, - додав Дмитро посмiхнувшись.
   - Приблизно так, - погодився Степан i заплющив очi, насолоджуючись останнiми хвилина-ми польоту.
   Незабаром всi вiдчули легкий поштовх i краля-стюардеса повiдомила, що повiтряна ман-дрiвка вдало завершена. Залишаючи у салонi лiтака приємнi i сумнi спогади, вони повiльно сходили на рiдну українську землю. Внизу на них вже чекав розкiшний "Майбах" та охорона на джипах.
   - Попереду два вихiдних, - звернувся Макс до друзiв як тiльки автомобiль безшумно виру-шив. - У суботу чекаю на вас в моїх скромних апартаментах, а в недiлю робiть що завгодно.
   - Домовились, - погодились Степан та Дмитро.
   ...Кiлька днiв промайнули швидко. Настрiй був гарний, було що згадати i над чим пожарту-вати. Зiгрiвала душу думка, що подорож до Африки вже позаду, що минулося жахливе полю-вання i неприємна зустрiч з вождем племенi.
   День за днем проходили у звичайних клопотах i роботi. Дмитро повернувся до своєї лабо-раторiї i продовжив працювати, ставлячи численнi дослiди над нi в чому невинними речови-нами. Степан лiкував хворих. Тiльки Макс поки що вибився iз загального ритму i хоча це йому дуже не подобалося, терпляче довiрився медикам однiєї з найкращих лiкарень мiста...
   "За тиждень Макса виписують... Я встигну за цей час все зробити i нарештi зможу похвали-тися приголомшуючими результатами, яких вiн навiть не чекає", - мiркував Дмитро.
   Вийшовши з примiщення, що слугувало хiмiчним складом, Дмитро швидко пересiк двiр i опинився у великiй будiвлi iнституту. Крокуючи довгим свiтлим коридором, по обидва боки якого були дверi до лабораторiй, вiн тримав в руках декiлька прозорих ампул, в яких виблис-кували всiма кольорами райдуги кристали. Зупинившись бiля дубових дверей з номером со-рок вiсiм, штовхнув їх плечем i увiйшов всередину.
   - Вiтаю вас, - звернувся до лаборантки, яка працювала бiля витяжки i пiдiйшовши до вели-кого мiцного стола з хiмiчним обладнанням, обережно поставив на нього ампули.
   - Доброго дня, Дмитро Миколайович, - вiдповiла дiвчина.
   - Оксано, ви все пiдготували для дослiду?
   - Так, як ви i планували.
   Задоволений Дмитро сiв за робочий стiл бiля вiкна i вiдкинувшись на спинку стiльця з на-солодою став оглядати свої володiння. Примiщення було просторим i великим. Праворуч вiд дверей у шафi з вогнестiйкого металу на поличках стояли лiтровi та пiвлiтровi прозорi бутилi з вузьким горлом, в яких зберiгалися рiзноманiтнi сполуки рiдкої консистенцiї, а поряд були великi i малi склянi банки з широкими притертими пробками на шлiфах з твердими речови-нами. Саме тут поряд розмiщувалися об'ємнi гарнi банки з-пiд кави, в яких зберiгалися великi кiлькостi рiзноманiтних кристалiчних речовин. Людина, яка вперше попадала в сучасну лабо-раторiю, одразу вгадувала їх попереднє призначення, але наклеєнi формули красномовно свiдчили, що там мiститься зовсiм iнше. Прочитавши: "ацетат натрiю" будь-яке бажання скуштувати "каву" з такої банки швидко зникало, але деякi речовини дiйсно схожi на неї.
   Любов до зручного i вмiсткого посуду була у Дмитра ще зi студентських часiв. Не були ви-ключенням i колеги-хiмiки, якi козиряли один перед другим гарними банками, в яких мiстив-ся результат їхньої працi за останнi декiлька мiсяцiв, а iнколи i за рiк. Адже для того, щоб отримати сто грам важкодоступної речовини їм доводилося ставити по двадцять i бiльше експериментiв, якi за часом могли тривати до пiвроку i навiть довше. Один невдалий дослiд мiг перекреслити роботу за декiлька мiсяцiв, тому пiдготовка до синтезу у Дмитра займала бiльше часу, нiж сам дослiд, оскiльки вiд старанности залежали результати багатомiсячної працi. Вiн ставив дослiд за дослiдом, перебираючи всi можливi варiанти для отримання без-заперечних доказiв.
   - Це буде друга спроба, якщо не рахувати тисячу до цього, - весело сказав Дмитро, записавши в лабораторний журнал номер дослiду. Одягнув бiлий халат, легкi гумовi рукавицi i пiдiйшов до стола.
   Лаборантка перевiрила наявнiсть всiх речовин, потрiбних для синтезу i зупинилась в очiку-ваннi. Швидкими рухами Дмитра всi речовини були змiшанi i злитi, пiсля чого утворився гар-ний жовтуватий розчин. Вiн обережно взяв ампулу, майстерно вскрив її i струсив кiлька важ-ких червоних кристалiв у колбу. Рiдина в колбi зашипiла i почала змiнювати колiр з жовтува-того на рожевий i раптом швидко загусла, утворивши об'ємний бiлий осад.
   Задоволено взявши колбу у руки, Дмитро почав пiдiгрiвати її на електроплитцi. Довiвши температуру до тридцяти семи градусiв, спритними рухами поставив колбу на стiл. Весело потер руки i пiшов до письмового столу, щоб занотувати хiд дослiду. Ручка швидко забiгала по бiлiй сторiнцi журналу i незабаром в кiнцi запису стояла тверда крапка.
   - Я можу пiти до складу? - запитала Оксана.
   - Звичайно.
   Лаборантка зняла гумовi рукавицi i вийшла з лабораторiї.
   Дмитро встав i глянувши на колбу побачив, що замiсть бiлого осаду, речовина в колбi поча-ла розiгрiватися i на його очах закипiла. Швидкими кроками вiн наблизився до витяжки i простягнув руки, щоб взяти колбу. Цiєї митi все почав затягувати туман. Сiрувато-бiла хмар-ка швидко заповнила простiр кiмнати.
   - О нi! Тiльки не це! - вигукнув Дмитро i закашлявся, не в силах рушитись з мiсця. Речi по-пливли перед очима i на губах з'явився дивний гiркуватий присмак. Серце несамовито заби-
   лося в грудях. Заколивавшись наче стеблина, Дмитро вiдчув пронизливий бiль i зненацька побачив як його тiло наче паперовий змiй полетiло пiд витяжку...
   Дмитро почав приходити до тями вiд того, що хтось його тряс за плече. Наче крiзь сон вiн чув крики i переляканi вигуки, але нiяк не мiг вiдкрити очi. Хтось безперестанку стукав у вiк-но, але сил пiдвестися або хоча б щось вiдповiсти не було. Вiн не мiг навiть повернутися, тiльки безпомiчно ворушив губами.
   - Вставайте, вставайте! - закричали над самiсiньким вухом. - Та що з вами?
   Чиїсь руки пiдхопили Дмитра i допомогли пiдвестися на ноги.
   - Що трапилось? - здивовано вимовив вiн, вiдкривши очi.
   - Чому ви не встаєте? - почув у вiдповiдь i побачив поруч невисокого чоловiка у полотнянiй грубiй сорочцi пiдперезанiй мотузкою, який тримав його за плечi.
   - Хто ви? - з силою вiдштовхнувши його руки, запитав Дмитро.
   - Я - Вiльгельм, ваш учень.
   - У мене немає учня з таким iм'ям, - вiдповiв Дмитро, оглядаючись довкола.
   Несподiвано вiн побачив, що знаходиться у селянськiй хатинi з солом'яною пiдлогою. У ма-ленькi вiкна заглядають якiсь люди i перекрикуючи один одного про щось прохають. Йому перехопило подих i вiн почав розстiбати гудзик на халатi бiля шиї, щоб набрати бiльше повiт-ря, але гудзик зник. Дмитро глянув на себе i побачив, що вiн одягнений у довгу майже до са-мих п'ят сорочку.
   - Що зi мною? - прохрипiв вiн.
   - Не лякайте мене, - сказав Вiльгельм, дивлячись на нього переляканими очима. - Нам не-гайно треба йти, помирає людина. Вся надiя на вас.
   - Що ти верзеш?
   Не чекаючи на вiдповiдь Дмитро пiдбiг до дзеркала i зупинився вражений побаченим. На нього дивився повнуватий сорокалiтнiй чоловiк з високим лобом та прямим пронизливим по-
   глядом. Тонкий соколиний нiс та губи-ниточки з опущеними краєчками як маска сумного мi-
   ма надавали обличчю особливої виразностi. Велику лисину по обидва боки прикрашали кур-чавi хвильки волосся.
   - Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм, - прошепотiв Дмитро, не в змозi вiдвести погляд вiд дзеркала. - Я... Парацельс? - хотiв сказати ще щось, але не змiг.
   Вiдображення у дзеркалi свiдчило тiльки одне: це було обличчя, вiдоме йому з дитинства, обличчя одного iз його улюблених вчених. Вiн схопив себе руками за голову i похитнувшись застогнав. Цiєї митi невидимий струм пронизав все тiло i перед очима попливли рiзнокольо-ровi круги.
   - Води, принесiть води, - почув наче крiзь сон голоси i чиїсь руки пiдхопили його й посади-ли на стiлець.
   "Як добре, що це менi тiльки наснилося", - промайнула думка i Дмитро вiдкрив очi, очiку-ючи побачити свою лабораторiю.
   - Швидше, - почув вiн вже знайомий голос i побачив схвильованого Вiльгельма.
   - Нi, тiльки не це, - прошепотiв Дмитро i непомiтно вщипнув себе за руку, щоб переконати-ся, що все це тiльки дивний i дуже правдоподiбний сон. Та все залишалося як i було.
   - Ось порятунок, - голосно говорив Вiльгельм, дiстаючи iз скриньки пляшку з прозорого скла з червонуватою рiдиною. - Настав час випробувати наш елiксир, над яким ми працювали довгих п'ять рокiв. Випадок надзвичайно складний. Медицина безсила, нiчого не допомагає.
   Вiльгельм швидко пiдiйшов до нього i простягнув пляшку. Дмитро завмер, наче вражений блискавкою i в його головi взiрвалися мiльйони колб, сяючi бризки вiд яких заслiпили все довкола. Тепер вiн згадав все, згадав кожний день, коли працював з Вiльгельмом в лабора-торiї, численнi дослiди i безсоннi ночi. Вiн дiйсно Парацельс! Його суть змiнилася i Пара-цельс повнiстю заволодiв ним. Цiєї митi вiн зрозумiв, що знаходиться саме там, де йому i належить бути.
   - Поспiшайте, вчителю, - крикнув Вiльгельм i вiдкривши дверi, потягнув його за собою.
   Холоднi вулицi мiста непривiтно зустрiли непроханих гостей. Пронизливий вiтер рвав одяг
   i нестерпно сiк обличчя.
   - Що трапилось? - прокричав лiкар, закриваючись вiд сильного пориву.
   - Помирає чоловiк сорока п'яти рокiв. Другий день у нього жар, марення, тiльки-но почали-ся судоми, - була вiдповiдь.
   - Ти не думаєш, що застосування елiксиру може бути ризикованим, причому у такому важ-кому станi? - сказав Парацельс.
   - Але якщо ми не спробуємо, то вiн помре, тому вибору у нас немає, - вiдповiв Вiльгельм.
   Вiн поставив долоню дашком над очима i мружачись вiд колючого вiтру, вигукнув. - Там його помешкання! - i швидко закрокував попереду.
   Незабаром вони зупинилися перед низеньким будинком, який був схожий на старого змор-щеного гриба, що хотiв припасти чимнижче до землi, щоб сховатися вiд свого непривабливо-го виду. Щосили штовхнувши покошенi дверi, лiкар i учень забiгли всередину. У кiмнатi бiля хворого метушились сивий старий чоловiк i дружина.
   - Здається, все, - заплакала жiнка, обтираючи сльози хустиною.
   - Вiльгельме, дiставайте елiксир, - крикнув Парацельс i не зважаючи нi на кого швидкими кроками пiдiйшов до лiжка.
   Чоловiк був блiдий наче стiна. Його обличчя було перекошене, а у кутках вiдкритого рота виднiлася пiна. Тiло здригалося як тiльки вiн намагався вдихнути повiтря, а видих був схо-жий на хрипiння i сичання одночасно.
   - Сильний жар, - крикнув Парацельс, доторкнувшись долонею до чола хворого.
   У кiмнатi запанувала тиша.
   - Швидко склянку води, - вигукнув Теофраст, звертаючись до жiнки.
   Вона перелякано глянула на чоловiка, побiгла до iншої кiмнати i за мить повернулася з во-дою.
   - Вiльгельме, вiдмiряй двi порцiї, - наказав учню.
   Через декiлька секунд вказана кiлькiсть речовини була передана Парацельсу, який схопив стакан i струсив в нього порошок, отримавши яскравий розчин, схожий на вишневий сiк. Круговими рухами перемiшавши сумiш, Теофраст пiднiс стакан до обличчя i легко вдихнув аромат елiксиру. Але не вiдчув знайомого приємного запаху елiксиру, а враз його пронизав бiль, наче струм. Перед очима все пiшло каруселлю...
   - Тягнiть його на повiтря, - прокричали голоси.
   - Дайте амiак! Ще!
   Вiн здригнувся i закрутивши головою, рiзко розплющив очi. Одразу побачив обличчя Окса-ни, яка нахилилась над ним. Поруч стояли спiвробiтники.
   - Як добре, що це було марево, - зрадiв Дмитро, впiзнавши коридор iнституту i вiдчуваючи, як свiже повiтря з вiдчиненого вiкна приємно огортає його. - Як я опинився тут?
   - Коли я повернулася, побачила вас непритомним бiля витяжки, - говорила Оксана, - нав-круги все димiло. Я закричала. Спiвробiтники витягли вас i вогнегасником зупинили реакцiю. Потiм надали першу допомогу i от ви прийшли в себе.
   - Менi здалося, що я в середньовiчнiй Європi, - сказав Дмитро, дивлячись на своїх колег. - Це було просто вражаюче видiння. Вiдчуття були настiльки реальнi i яскравi як i зараз. Свiдо-мiсть працювала чiтко i злагоджено. Напевне я випадково отримав речовину з дивним ефек-том. Нiчого, будемо розбиратись.
   Сказавши останнi слова i похитнувшись, вiн повiльно пiшов довгим коридором до виходу на свiже i чисте повiтря, яке неначе невидима енергiя наповнила його.
  
   Роздiл 8. ПОВЕРНЕННЯ.
   Вулиця зустрiла Дмитра привiтно: щебетом птахiв i лагiдним лiтнiм сонцем. Йому хотiло-ся йти вперед i вперед, не розбираючи дороги. Полохливi думки, наче бджоли роїлися в голо-вi i не давали спокою, виринаючи та зникаючи знову. Обминувши корпус iнституту, вiн вий-шов на вузьку стежину, що вела до парку. Майже автоматично попрямував уперед, обмiрко-вуючи останнi подiї. Хотiлося проаналiзувати кожен епiзод i спробувати зв'язати тi невлови-мi ниточки, якi б допомогли з'єднати все в одне цiле. Та занадто багато було питань, на якi вiдповiдi поки що знайти було важко.
   Вiн на мить зупинився i заплющив очi. Голова стала легкою i уява миттєво створила знайо-му i дивну картинку.
   - Вiльгельме, швидко наш елiксир! - пролунав голос, виринаючи iз глибини пам'ятi.
   - Ось вiзьмiть учителю, - була вiдповiдь.
   Дмитро хотiв побачити обличчя того, хто це сказав, але марно. Лише розмитий силует про-майнув i коливаючись, став зникати.
   - Вiдмiряй двi дози, - закричав нервово, стискаючи кулаки...
   - З вами все гаразд? - почув знову i хтось сiпнув його за рукав сорочки. - Може лiкаря треба?
   - Лiкаря? - прошепотiв Дмитро i миттєво розплющив очi.
   Поруч стояла жiнка i здивовано дивилася на нього.
   - Все добре? - невпевнено запитала вона, перевiвши погляд на його руки, стиснутi у кулаки.
   - Так-так, все гаразд, - вiдповiв i розцiпивши пальцi, провiв долонею по волоссi.
   Жiнка обережно обiйшла його i поспiшила стежиною до шоссе.
   Дмитро пiдняв голову i мимоволi вiдвернувся вiд яскравого сонця, що заслiпило очi.
   - Рятуйте, рятуйте, Дмитро Миколайович помирає, - кричав жiночий голос. - Вiн бiля витяжки i навкруги повно диму.
   - Я живий, - тихо мовив Дмитро, пiднiмаючи голову. - Ви помиляєтесь.
   - Там, вiн там, - гукнув чоловiк.
   - Там, там, там, там...
   Слова плавно зливалися, утворюючи знайому мелодiю, яка з кожним акордом ставала все розбiрливiшою i нарештi можна було чiтко почути похоронний марш.
   - Мене зарано списувати у мерцi, - звернувся до людей Дмитро, але його не почули.
   Вiн притулився до витяжки, вiдчуваючи легкий бiль в спинi. Ковзнувши очима довкола, подивився вниз i несподiвано на пiдлозi побачив самого себе. Ноги були зiгнутi до живота, а права рука мiцно тримала спинку перевернутого стiльця. Вiн не рухався i здавалося не дихав.
   Дмитро нахилився, щоб краще роздивитись своє власне обличчя...
   Десь голосно загула машина, повертаючи одинокого подорожнього до реального життя. Дмитро сильно натис на очi пальцями i струсив головою, намагаючись позбавитись вiд нас-тирливих спогадiв. Штовхнувши ногою камiнця, вiн поспiшив до невеличкого озера, що вид-нiлося попереду.
   "Навiщо я сюди прийшов?" - запитав себе i не знаходячи вiдповiдi, вирiшив сiсти на траву i помилуватися безтурботнiстю природи.
   Зненацька задзвонив мобiльний. Розмовляти нi з ким не хотiлося i Дмитро спокiйно чекав, поки дограє мелодiя. Озером плавали качки, кумедно занурюючи дзьобики у воду. Зовсiм поруч закумкала жаба i вiдштовхнувшись вiд берега, стрибнула в озеро, збурюючи спокiйну поверхню. Мобiльний задзвонив знову.
   "Кому це не терпиться поговорити?", - промайнула думка i Дмитро дiстав з кишенi теле-фон.
   - Ало! Ало! Чому ти не вiдповiдаєш? - почув схвильований голос Степана.
   - Що з тобою? - здивувався Дмитро.
   - Макс захворiв.
   - Як? - Дмитро скочив на ноги i стиснув телефон у руках.- Його ж завтра повиннi були ви-
   писувати!
   - Так, - кричав голосно Степан, - але годину тому почалося загострення. Температура пiд-нялася майже до сорока градусiв i вiн почав марити. Зараз я їду до нього в лiкарню.
   - Господи! Я годину тому сам з того свiту повернувся, - говорив Дмитро, швидко йдучи стежкою до iнституту. - Мене витягли з лабораторiї непритомного i вiдкачали.
   - Тiльки цього не вистачало! Двоє, це вже занадто. Можеш їхати до Макса?
   - Можу, - вiдповiв Дмитро. - Чекайте на мене.
   Вимкнувши мобiльний, поспiшив до зупинки. Жодної людини не було. Легкова машина з шахматкою на даху, здавалося, чекала саме на нього. Вiн забiг у салон i назвавши адресу лi-карнi, рвучко зачинив дверi.
   "Чим я можу допомогти Максу? - питав себе подумки. - Тiльки побути поруч. Можливо, потрiбно буде здати кров? Але я не можу пiсля сьогоднiшнього. Нiчого. Головне, бути там".
   Думки плуталися, штовхаючи одна одну, не в змозi зупинитися.
   - Голова, - прошепотiв Дмитро, вiдчувши нестерпний бiль i вiдкинувшись на спинку сидiн-ня, стиснув голову руками. Швидкими рухами дiстав з кишенi анальгин i кинувши таблетку до рота проковтнув її. Легше одразу не стало i щоб якось вгамувати бiль вiн почав слiдкувати за калейдоскопом картинок за вiкном.
   - Приїхали, - сказав водiй, натискаючи на гальма.
   - Вже? - зрадiв i захвилювався одночасно Дмитро.
   Простягнувши грошi водiю, вiн вийшов з машини, жадiбно ковтаючи свiже повiтря. Одразу стало легше. Вiдчуваючи тiльки ниття у скронях, Дмитро поспiшив до високої залiзної ого- рожi. Увiйшовши на територiю лiкарнi, одразу попрямував до центрального корпусу.
   Велика споруда зустрiла вороже, пронизуючи до кiсток жовтими поглядами ненаситних очей-вiкон, що приховували людський бiль i скорботу.
   Дмитро швидко йшов через широкий двiр до прохiдної, кожним кроком вiдмiряючи числе-
   ннi хвилини та днi, злитi воєдино у складний ланцюжок подiй, що зветься життям. Пiд нога-ми потрiскувала i скреготiла галька, i вiд цього звуку серце болiсно i тривожно стискалося. Зараз вiн не бачив нiчого i нiкого, лише склянi дверi, що недоречно-грайливо виблискували пiд сонячним промiнням i мали за мить вiдчинитися, щоб впустивши його, чiтко роздiлити двi реальностi.
   "Уперед", - пiдбадьорюючи себе мовив Дмитро, вдихнувши на повнi груди солодкувато-терпкий лiкарняний запах. Вiд цих пахощiв занило у скронях i вiн мимоволi схопився рукою за стiну.
   - Нарештi ти тут, - почув за спиною голос Степана i обернувшись, побачив як той швидко спускається сходами.
   - Де Макс? - вигукнув Дмитро, i зробивши кiлька крокiв назустрiч друговi, схопив його за плечi.
   - Його везуть в реанiмацiю, - рiзко вiдповiв лiкар.
   - Що?- скрикнув Дмитро i щосили затряс Степана. - Чому? Що з ним?
   - Вiн в комi, - вiдповiв Степан, звiльняючи себе вiд цiпких обiйм. - Все трапилося надто швидко. Я навiть не знаю, що спричинило такi миттєвi страшнi змiни.
   Вiн зняв окуляри i почав ретельно протирати скельця. Дмитро глянув на друга i здригнув-ся. Два брунатних кола чiтко окреслювали потьмянiвшi маленькi очi. За кiлька годин перебу-вання тут Степан змарнiв i, здавалося, постарiв на кiлька рокiв.
   - Чого дивишся? - гукнув незадоволено, впевненим рухом розмiстивши окуляри на пере-нiссi. - Нам на третiй поверх! - голос був залiзний без тiнi сумнiву i вагань. Схопивши Дми-тра за руку, вiн потягнув його за собою.
   Бiльше жодного слова нiхто не говорив, просто бiгли, тяжко дихаючи, сходами наверх, нi на мить не зупиняючись. Штовхнувши бiлi дверi, вони опинились у довгому свiтлому кори-дорi. Пронизлива давляча тиша, що панувала тут, здавалося ось-ось розiрветься криками страждань. Крокуючи уперед, вони швидко наближалися до реанiмацiї.
   Переодягнувшись у бiлий одяг i натиснувши кнопку дзвiнка, увiйшли всередину. У свiтло-му примiщеннi було багато лiкарiв, кожен з яких вiдповiдав за окрему дiлянку роботи. Всi дiяли чiтко i злагоджено, наче безвiдказнi механiзми, яким доручили найвiдповiдальнiше зав-дання.
   В центрi кiмнати лежав Макс з заплющеними очима без будь-яких ознак життя.
   - Швидко адреналiн! - голосно сказав мiцний високий чоловiк.
   Впевненими рухами медсестра набрала лiки у шприц i передала лiкарю. Вiн зробив укол i глянув на великий екран комп'ютера. Тоненька пряма лiнiя, наче ядовита змiйка, не змiню-ючись перетинала екран.
   - Серце не реагує! Подвiйну дозу! - вигукнув Степан.
   Медсестра заметушилася, блискавично виконуючи операцiї. Зненацька тiло Макса здриг-нулося i його рука висковзнувши з-пiд простирадла, заколивалася, наче маятник i завмерла.
   - Степане, що робити? - над самим вухом друга прохрипiв Дмитро.
   - Не зупинятись, - вiдповiв вiн, пронизуючи його поглядом.
   - Контршокер, - почулося одразу. - Вмикайте! Ще раз.
   Бiла лiнiя на екранi комп'ютера здригнулась i утворила невеличкий гострий конус, яких з кожною хвилиною ставало все бiльше...
  
   Роздiл 9. ХВОРОБА.
   В палатi на другому поверсi, куди привезли Макса, панувала тиша. У велике на всю стiну вiкно обережно заглядало сонце. На гiлцi розлогого горiха вмостилась зграйка горобцiв. Цвi-рiнькаючи, птахи перелiтали з гiлки на гiлку, нiяк не втихомирюючись.
   - Максиме Петровичу, може води? - тихо запитала медсестра i пiдiйшовши до хворого, зу-пинилась.
   Макс лежав на лiжку з широко вiдкритими очима i байдуже дивився на бiлу високу стелю. Жовтувато-блiде обличчя було позбавлене будь-яких емоцiй. Склянi невиразнi очi не реагу-вали на зовнiшнiй свiт. Вiн був схожий на манекен: нерухомий, мовчазний, бездушний. Нiчо-го не вiдповiдаючи, Макс продовжував дивитись угору.
   Цiєї митi вiдчинилися дверi i в кiмнату увiйшли Степан та Дмитро.
   - Що наш хворий? - з порогу запитав Степан, погладжуючи борiдку.
   Медсестра мовчки похитала головою i тяжко зiтхнула.
   - Яка температура? - глянув на дiвчину лiкар i швидкими кроками наблизився до Макса.
   - Температура нормалiзувалась, - вiдповiла медсестра. - Непокоїть те, що Максим Петрович нi з ким не хоче розмовляти, все мовчить.
   - Скiльки можна лежати без дiла? - бадьоро мовив Дмитро.
   - Зовсiм розлiнився, - усмiхнувшись, додав Степан i взяв руку Макса, шукаючи пульс.
   - Не хочеш з нами вiтатись? Як неввiчливо, - удавано-сердито сказав Дмитро, сiдаючи по-руч на стiлець.
   Макс вiдiрвав погляд вiд стелi i глянув на друзiв пустими очима. Губи ворухнулись, але жодне слово не прозвучало. Зморщивши лоба, вiн перевiв погляд на вiкно i за мить повiльно заплющив очi.
   Дмитро стривожено подивився на Степана.
   - Ще годину вiн буде пiд дiями препарату, - озвався лiкар. - Цей час я контролюватиму його
   стан. А от що буде потiм?.. - додав схвильовано i замовчав.
   - Що ти маєш на увазi?
   - Складно передбачити, що буде потiм, - вiдповiв Степан i встав, склавши на грудях руки. - Я не можу зрозумiти, що це за хвороба. Дуже дивний перебiг.
   - А що аналiзи? - запитав Дмитро.
   - Я ще не отримав результати, але стан Макса мене дуже непокоїть, - мовив Степан. - Зараз я проводжу тестування на визначення вiрусiв i бактерiй. Скоро матиму чiтку картину захво-рювання.
   - Пришвидш тестування, нам потрiбнi результати! - рiзко сказав Дмитро i пiдiйшов до вiкна.
   Степан подивився на Макса, який продовжував лежати iз заплющеними очима. Здавалося, що ним заволодiв глибокий мiцний сон.
   - Що б не вiдбувалося, одразу повiдомляйте нам, - звернувся Степан до медсестри.
   - Добре, - вiдповiла вона.
   Дмитро i Степан обернулися i пiшли до виходу.
   Макс проходив лiкування в окремому корпусi лiкарнi пiд наглядом найкращих медикiв. Широким подвiр'ям нiхто не гуляв, тiльки птахи пiрнали в траву, щоб потiм злетiти на дерева i звiдти спостерiгати за територiєю. Праворуч у двадцяти п'яти метрах була розташована бiо-хiмiчна лабораторiя, куди i прямували зараз його найкращi друзi.
   Зупинившись перед залiзними дверима, Степан натис кнопку дзвiнка. За кiлька хвилин по-чулися кроки i дверi безшумно вiдчинилися. Невисокий свiтловолосий чоловiк сорока п'яти рокiв попросив заходити.
   - Чим порадуєте, Iване Федоровичу? - одразу запитав Степан, щвидко спустившись сходами у примiщення.
   - Навiть не знаю, що сказати, - вiдповiв той. Сiв за стiл i перегорнувши декiлька сторiнок у записнику, насупив брови.
   - Починайте з головного, - мовив Степан, не зводячи погляду зi спiврозмовника.
   - Гаразд, - сказав той i дiстав з невеличкого дерев'яного ящика кiлька бiлих листкiв. - У сечi хворого виявленi бiлок, еритроцити та дегенеративнi клiтини епiтелiю нирок.
   - Це погано, - звiв брови лiкар. - До речi, Iван Федорович - керiвник лабораторiї. Саме вiн зараз бiохiмiчними методами визначає причину хвороби Макса.
   - Радий знайомству, - сказав Дмитро i потиснув йому руку.
   Степан поправив окуляри i одразу попрямував до стола, на якому в штативах були розмi-щенi пробiрки з аналiзами.
   -У Максима Петровича сильно понизився гемоглобiн, - говорив далi Iван Федорович. - Ще я зафiксував суттєвi змiни у структурi кровi.
   - Я хочу мати чiткий дiагноз, - суворо мовив Степан.
   - Сьогоднi тестування за всiма методиками будуть завершенi. Менi потрiбно зовсiм мало часу, - була вiдповiдь.
   - Довго чекаємо, - рiзко мовив Дмитро. - У мене є пiдозри на вiрусну iнфекцiю.
   - Я теж про це думав, - сказав Степан, i взявши листки з результатами анiлiзiв, почав уваж-
   но їх переглядати. - Але цей вiрус починає руйнувати не орган i не систему, а цiлий органiзм. Ми гадаємо, що це початкова стадiя хвороби, а насправдi Макс у важкому станi.
   - Нам потрiбна вичерпна iнформацiя, - рiшуче сказав Дмитро. - Без всiх аналiзiв - ми слiпi кошенята.
   - Як тiльки я завершу тестування, одразу повiдомлю, - мовив Iван Федорович.
   Цiєї митi бiля столу загорiлася червона лампа i кiмнату заповнили короткi пронизливi зву-
   ки сирени.
   - Макс! - вигукнув Степан i побiг до дверей.
   З гучномовця пролунав голос медсестри:
   - У Максима Петровича знову росте температура! Почалися рiзкi болi в дiлянцi живота! Лi-карi вже в палатi!
   - Що вiдбувається? - випалив Дмитро, бiжучи слiдом.
   - Не знаю! Не знаю! - прохрипiв у вiдповiдь Степан i пiдбiгши до дверей, щосили штовхнув їх i кулею вилетiв на двiр.
   Лiтнє вечiрнє повiтря дихало прохолодою. Вони мчали до головного корпусу, нiчого не по-мiчаючи. Перед очима постiйно виникало обличчя Макса i тануло, наче марево, залишаючи болiсне вiдчуття тривоги. Знайомi сходи на другий поверх, здавалося, нiколи не закiнчаться. Чiпляючись за перила, чоловiки намагалися бiгти швидше, але час навмисне уповiльнився. Останнi метри були найдовшими. Тяжко дихаючи, Дмитро i Степан на мить зупинились пе-ред дверима i штовхнувши їх, забiгли всередину.
   Над хворим схилились лiкарi. Макс стогнав, напружено дивлячись перед собою. Викрику-вав якiсь незрозумiлi слова i намагався пiдвестись.
   - Температура сорок градусiв, - одразу повiдомила медсестра. - З'явився сильний головний бiль.
   - Негайно - подвiйну дозу анальгiну! - вигукнув Степан, миттю опинившись бiля Макса. - Перевiрте роботу серця! Готуйте капельницю!
   Степан рiшуче вiддавав накази, кожен з яких миттєво виконувався. Медики працювали як єдиний злагоджений механiзм безпомилково i чiтко.
   - Вiн марить, - прошепотiв Дмитро, не зводячи погляду з друга.
   Тiло хворого здригалося, обличчя стало блiдим, вiн ловив сухими губами повiтря i знеси-лено стогнав. Раптом його плечi задрижжали, а руки вхопили простирадло. Щоки почерво-нiли i вiн тяжко скрикнув.
   - Температура?! - вигукнув Степан, звертаючись до медсестри.
   - Почала спадати, - миттєво вiдповiла вона.
   - Тепер потрiбен морфiн! - рiшуче сказав лiкар, не зводячи погляду з хворого.
   - Добре, - мовила медсестра i швидко дiстала лiки.
   Хвилини минали повiльно. Здавалося, що якась незрима сила змiнила часовi вимiри, пiд-коряючи собi все.
   Руки хворого ковзнули на простирадло i завмерли. Тiло перестало здригатися. Макс полег-шено зiтхнув i торкнувшись язиком сухих потрiсканих губ, заплющив очi. Сон, який дарував спокiй i вiдпочинок, поступово заволодiв ним.
   Степан швидким рухом витер пiт з чола i розстiбнувши верхнiй гудзик халата, на повнi груди вдихнув повiтря. Тримаючи руки в кишенях, вiн напружено дивився у вiкно, i навiть не помiтив, що мiстом заволодiла нiч.
   Раптом у палатi задзвонив телефон i медсестра пiдняла слухавку.
   - Так... Є... Зараз покличу, - говорила вона.
   - Хто це? - запитав Дмитро.
   - Iван Федорович - керiвник бiохiмiчної лабораторiї, - вiдповiла медсестра. - Просить вас, Степане Iвановичу.
   Лiкар швидко пiдiйшов до стола i взяв у медсестри телефон.
   - Говорiть, я слухаю, - сказав голосно.
   - Результати... отриманi... Ми... знайшли... причину... захворювання, - зупиняючись на кож-ному словi i тяжко переводячи подих, говорив Iван Федорович.
   - Вам нездоровиться? - запитав Степан.
   - Так... Дiйсно... Мабуть... - запинаючись, видавив з себе той.
   - Говорiть швидше, яка хвороба? - крикнув у слухавку Степан, сердито звiвши брови. - Що з вами таке сталося?
   - Це... Це... - повторював Iван Федорович. Здавалося, йому коштувало неймовiрних зусиль вести розмову.
   - Вiзьмiть себе в руки, - сталевим голосом мовив лiкар.
   - Це - вiрус Єбола, - нарештi видихнув Iван Федорович.
   - Господи, - тiльки й змiг сказати Степан. Слухавка випала з його рук i вiн повiльно опус-тився на стiлець, закривши обличчя руками.
  
   Роздiл 10. ВIРУС ЕБОЛА.
   Страшна звiстка поширилася дуже швидко. Жах i безпораднiсть охопили людей. Найщас-ливiшими були тi, хто не знав, що криється пiд назвою: "вiрус Ебола". Тепер кожен, хто пе-ребував у лiкарнi мiг стати жертвою одного з найнебезпечнiших убивць на Землi.
   За годину лiкарню оточили вiйськовi. З автоматами вони стояли щiльною стiною навколо корпусiв. Нiкого не випускати i не впускати - такий наказ отримали вояки i виконували його беззаперечно.
   Ця нiч, здавалося, не закiнчиться нiколи. Потужнi прожектори, встановленi по всiй терито-рiї, нишпорили в кожному куточку. Машини зi спецодягом, гальмуючи бiля ворiт, незадово-лено ревли, ображаючись, що у них вкрали спокiй. Безперервно працювали рацiї. У вiкна ви-глядали переляканi хворi. Темрява вiдступила пiд натиском людського страху, ховаючи свої чорнi пасма мiж будинкiв.
   Медичнi працiвники, що прибували i прибували на машинах спецiального призначення, бу-ли одягненi у бiлi комбiнезони з масками на головi зi шлангами, якi наче змiї обвивали тiло. Всi вони дихали сумiшшю кисню i азоту iз балонiв, що розмiщувалися за спинами. Озброєнi вiйськовi мали аналогiчнi комбiнезони камуфляжного кольору.
   Люди швидко i чiтко проводили дезинфекцiю, iзолювали примiщення, перекривали венти-ляцiю. Лiкарню подiлили на блоки з номерами вiд одного до п'яти по мiрi небезпеки.
   Макс, його друзi i персонал, який його обслуговував були у самому небезпечному блоцi пiд номером один, до якого мала доступ тiльки одна група спецпризначення, яка пiсля контакту проходила спецiальну чотирирiвневу очистку. На першому рiвнi людина заходила в бокс, що являв собою герметично закриту кiмнату iз товстими стiнами i протягом однiєї хвилини пiд-давалась дiї хiмiчного газу фтору, який струменем омивав весь спецкомбiнезон. Пiсля цього не повинно залишитися нiчого живого i навiть неживого, оскiльки агресивний фтор руйнує все, з чим стикається. Цегла, азбест, кремнiй, йод, сiрка, деревне вугiлля i багато металiв вже
   при звичайнiй температурi загораються в струменi фтору, а при невеликому нагрiваннi теж вiдбувається i з благородними платиновими металами. Тiльки окремi речовини можуть ви-тримати дiю такого сильного агресора, в якому горить навiть вода. Але для бiльшої надiй-ностi проводяться iншi види очистки. В другому боксi проводилась очистка, що полягала в дiї жорсткого ультрафiолету. Очi людини захищало товсте темне скло виготовлене за спец-технологiєю МНС. Зайшовши в третiй бокс починався третiй рiвень очистки - на комбiнезон протягом хвилини по черзi йшов дощ iз шести хiмiчних розчинiв по десять секунд кожен. Четвертий рiвень - це була камера, де повiтря iз високим вмiстом озону сильним потоком висушувало комбiнезон. Пiсля цього очистка була завершена.
   Степан i Дмитро мовчки спостерiгали за метушнею, що панувала довкола. Особливий дав-лячий страх виникав, коли люди в комбiнезонах швидко перемiщалися подвiр'ям лiкарнi. Це було схоже на якусь дивну фантасмагорiю. Ще вчора це була звичайна лiкарня, а сьогоднi нiхто не знав, що буде через пiвгодини чи годину. Групи спецпризначення керувалися з цен-тру. Друзi розумiли, що навiть Макс iз його всемогутнiм капiталом за якiсь пiвгодини на ша-ховiй дошцi життя перетворився iз ферзя у звичайного пiшака. Така невизначенiсть разом iз знанням про вiрус Ебола викликала у людей тихий, дикий i шалений жах. I чим бiльше люди-на знала про хворобу, тим бiльший жах охоплював її.
   - Що тепер? - сталевим голосом запитав Дмитро.
   - Боротися, - коротко вiдповiв Степан.
   - Боротися?! - крикнув Дмитро. Вiн почав шалено бiгати по кiмнатi, перевертаючи стiльцi i кричати. - Як? Поясни! - Досi не винайдено хiмiчних сполук, якi знищують вiруси. Ми навiть грип подолати не можемо. А ми маємо справу iз вiрусом, який можна назвати королем-вбив-цею. Навiть СНIД поряд з ним - це дитяча забавка.
   Перевернувши в кiмнатi все, що можна i нарештi взявши себе в руки, Дмитро зупинився i дивився кудись далеко-далеко. Його стан характеризувало таке поняття, як тунельне бачен-ня. Степан, як лiкар iз великим стажем, перечекавши напад iстерiї, тихо сказав:
   - Зараз головне - полегшити симптоми хвороби, тобто симптоматичне лiкування. I хоча
   дев'ять чоловiк iз десяти на другiй недiлi помирають, одна людина все-таки виживає.
   Дмитро почувши спокiйний голос Степана заговорив не вiдриваючи погляд вiд своєї дале-кої цiлi:
   - Цей вiрус - невидимка з отруйними щупальцями. Вiн як розбiйник нападає на клiтину, ла-має її систему керування й сам стає повноправним господарем i в буквальному значеннi цьо-го слова включає програму копiювання себе i клiтина як навiжена всi свої ресурси витрачає тiльки на одне - збiльшення кiлькостi вiрусу.
   - Ти правий, - сказав Степан. - Це здається неможливо, але при данiй хворобi iнколи утво-рюються кристалоїди, це означає, що вiрус iз органiзму починає кристалiзуватися. Iмунна система людини програє i як правило кiнець один - смерть. Страждання ж людини, мабуть, гiршi тiльки в пеклi.
   Степан замовчав, склавши на грудях руки i тяжко зiтхнув.
   - Я знаю звiдки цей вiрус, - мовив Дмитро.
   - Африка! - одночасно сказали вони.
   - Це подарунок iз Конго, - сказав Степан. - Кожен, хто спiлкувався з нами, може бути при-речений.
   Жвавий рух бiля лiкарнi потроху уповiльнився. Вiйськовi зайняли належнi мiсця i були у
   бойовiй готовностi. Блiдий круглий мiсяць завмер високо над мiстом, пильно спостерiгаючи за людьми. Жодна зiрка не насмiлилася з'явитись на сiрому полотнi лiтнього неба.
   - Нам потрiбно вiдпочити, - звернувся Степан до Дмитра.
   Той мовчки хитнув головою, перевiвши погляд на годинник.
   - Четверта година ночi, - тихо сказав вiн.
   - Сiдай у крiсло i спробуй там поспати, - мовив Степан. - Ти - перший. Потiм буде моя
   черга.
   - Зайдемо спочатку до Макса, - сказав Дмитро. - Як вiн там?
   - Добре, - поволi вiдповiв Степан i вони пiшли до палати Макса.
   Жодних звiсток про стан здоров'я того за останнi кiлька годин вони не отримали. Пiсля iзоляцiї iз їх палати до Макса шлях займав декiлька хвилин. Нiкому iз боксу номер один не те, що вийти на вулицю, а навiть вiдкрити вiкно було просто не можливо. Всi шпарини у вiк-нах були заклеєнi бiлою, наче пiна iзолюючою речовиною.
   Пройшовши коротким коридором вони увiйшли в палату до Макса i попрямували до його лiжка. Вiн спав, як мале дитя на боцi пiдiбгнувши до живота ноги i накрившись по самi вуха.
   - Добре, що йому нiчого не вiдомо, - посмiхнувся Дмитро i нахилившись, торкнувся лоба хворого.
   Несподiвано вiн вiдчув, як по тiлу пробiгла приємна тепла хвиля i серце забилося швидше. На долю секунди кiмната розчинилася, осяявши все яскравим бiлим свiтлом...
   - Чому ви зупинились? - раптом пролунав голос, який то наближався, то вiддалявся.
   Дмитро побачив, що стоїть в маленькiй кiмнатi з низькою стелею i солом'яною пiдлогою, а на дерев'яному лiжку марить i стогне хворий. Це була та сама хатина, куди вони з учнем при-
   були рятувати людину. Вiн знову дивився на свiт очима Парацельса. Двадцяте столiття з йо-го знаннями i навичками залишилося в iншому вимiрi, наче зiмятий i списаний листок папе-ру, а текст - то було життя Дмитра. Парацельс не мiг прочитати той текст, вiн знав, що були друзi Макс i Степан, що i в тому життi вiн був хiмiком i синтезував лiки, але щось бiльше згадати йому заважав якийсь тягар, що неначе фiльтр вiддiляв одне життя вiд другого.
   - Сильний жар, - голосно сказав Теофраст. - Вiльгельме, тримайте його, - i схопивши вiдмi-ряну дозу елiксиру, влив хворому у рота. - Несiть мокру тканину! Поставте йому на голову!
   Жiнка побiгла до маленького столика i схопивши полотенце, намочила у мисцi з водою.
   - Ось, - простягла його лiкарю, переляканими очима слiдкуючи за рухами Парацельса i че-
   каючи вiд нього тiльки одного - дива.
   Хвилини минали у напрузi i боротьбi за одужання хворого. Незабаром тiло чоловiка пере-
   стало здригатися i вiн поступово заспокоївся. Дихання стало рiвнiшим.
   - Що з ним? Що? - не в змозi говорити щось виразне, питала жiнка заглядаючи лiкарю в очi.
   - Вiн буде жити, - вiдповiв Парацельс.
   - Дякую вам, дякую, - повторювала жiнка, намагаючись схопити лiкаря за руку i поцiлува-ти.
   - Час iти, - звернувся до неї Вiльгельм.
   Закривши за собою дверi, вони вийшли з хати i вирушили темною вузенькою вулицею до-дому. Не пройшовши i десяти крокiв почули цокання копит i обернувшись, побачили карету, що швидко наближалася до них.
   - Стiйте! Зачекайте! - кричав кучер i щосили махав руками.
   - Скажiть, ви - Парацельс? - благаюче заволав вiн.
   Теофраст i Вiльгельм перезирнулись.
   - Я - Фiлiп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм, доктор медицини, за найменням Па-рацельс.
   Кучер з божевiльними очима мiцно тримаючи вожжi несамовито волав:
   - В мiстi - епiдемiя! Допоможiть! Гинуть люди!
   - Вперед! - гукнув Парацельс i миттю вскочив у карету. Наче тiнь Вiльгельм послiдував за вчителем.
   Вожжi ляснули об спину коня i карета на шаленiй швидкостi розчинилася у темрявi.
   - Чума! Чума! - повторював чоловiк, здригаючись вiд власного голосу.- На вулицях - трупи.
   До них бояться доторкнутись. Нiкого не пускають з мiста ! Все оточили! Чоловiки, жiнки, дi-ти стогнуть i вмирають у страшних муках!
   - Швидше! Жени! - крикнув Парацельс, мiцно тримаючись за дерев'яне сидiння i пiдстри-буючи вiд швидкого руху.
   - Що будемо робити? - озвався Вiльгельм.
   - Лiкувати! Лiкувати! - повторював Теофраст. - Всiх не врятуємо, але допоможемо, кому
   зможемо, якщо не помремо.
   Незабаром карета опинилася в самому серцi епiдемiї. Це було страшне незабутнє видови-ще. Люди лежали на вулицях, прохаючи про допомогу i не в силах пiдвестись. Кров i бруд були всюди. Вiкна будинкiв дивились на перехожих, наче вовки, готовi поглинути кожного, хто тут є. Самi люди стали схожi на звiрiв. Однi тiкали зi страшними криками, iншi не пам'я-таючи себе кидалися на перехожих i безумно волали. Їх тiла були вкритi жахливими язвами, темнi чорнi круги пiд очима, наче диявольська маска вкривали сповненi страху i страждань обличчя.
   Парацельса i Вiльгельма вiдвезли до великого будинку, який слугував лiкарнею. З кожним днем хворих ставало все бiльше. Вони благали про спасiння i їхнi крики луною звучали всю-ди. Боротьба за життя була виснажливою i тяжкою. Люди помирали, залишаючи в серцях вчителя i учня бiль i розпач.
   - Боже, що це? - пiднявши руки до неба, крикнув Теофраст крiзь щiльну полотняну маску, яку носив не знiмаючи. - Я випробував всi лiки, але повнiстю подолати смерть не можу. - Вiн зняв рукавицi i кинувши їх у залiзний ящик, швидко надiв нову пару. Розстiбнув гудзик на бiлому халатi, скорботно зiтхнув i показуючи на лабораторiю, сказав. - Самi сучаснi методи лiкування, розробленi мною, речовини видiленi з живої природи i синтезованi з царства мiне-ралiв зменшують гiдру смертi, але не долають повнiстю. Боже, може я не знаю причину хво-роби, можливо мої знання - iлюзiя. Я хочу спасти всiх, але не можу.
   В цей час в одному кiнцi кiмнати, що була вiдведена пiд лабораторiю, в ретортах i в колбах синтезувалися, готувалися i видiлялися чудодiйнi лiки, якi для хворих i лiкарiв, що допома-гали Вiльму i Парацельсу здавалися чарiвними, адже ложка такої речовини, кинута у чан,
   долала смерть. Пити хворим давали тiльки iз одного чану, який був наповнений кип'яченою
   водою i куди вчитель наказав кинути срiбну кружку iз невеличкою дозою свого божествен-ного елiксиру. Одяг хворих не спалювали як звичайно, а за наказом Теофраста в другому ча-нi кип'ятили годинами в розчинi приготованому Вiльгельмом. Пiсля такої обробки цей одяг вже не нiс смерть.
   - Двоє хворих, - почув крiзь туман Парацельс знайомий голос i вiдчув, що його трясуть за плече.
   - Я їх огляну, - голосно вигукнув вiн i побачив Степана, який нахилившись тряс його за плече.
   - Господи, - простогнав Дмитро, - я знову був Парацельсом, - i його очi запалали дотепер небаченою силою. - Я рятував людей вiд чуми, це було жахливо... Навкруги сморiд i смерть,
   тисячi людей врятовано, але багато померло. Я виснажливо працював днi i ночi. Я навiть не знаю скiльки часу це тривало. У мене немає сил, - сказав Дмитро i голос з кожним словом ставав все тихiшим. - Менi потрiбно вiдпочити, - i без сил завалився на лiжко. Через секунду вiн вже солодко спав в палатi Макса...
  
   Роздiл 11. МИШОЛОВКА.
   Дмитро повiльно вiдкрив очi i декiлька хвилин неначе в забуттi дивився на бiлу стiну. М'я-зи гули як пiсля тяжкої роботи. Хотiлося ще понiжитися в лiжку, щоб до втомленого тiла по-вернулася втрачена сила.
   - З прибуттям, - раптом почув знайомий голос i пiдвiвшись побачив Степана.
   - З прибуттям? - здивувався Дмитро.
   - Так, у нашу реальнiсть, - вiдповiв лiкар i тримаючи руки за спиною, пройшовся кiмнатою.
   Дмитро вiдкинув ковдру i сiв на лiжку. Вiн мовчав, напружено пригадуючи останнi подiї.
   - Хочеш поговорити про свої видiння? - зупиняючись бiля вiкна, запитав Степан.
   - Хочу, - мовив Дмитро i торкнувшись долонями скронь, зiщурив очi. - У мене таке вiдчут-тя, наче я провалююсь у часi - опиняюсь в iншiй країнi i стаю iншою людиною.
   - Парацельсом?
   - Теофрастом Бомбастом фон Гогенгеймом, - чiтко вимовляючи кожне слово вiдповiв Дми-тро. Вiн звiв брови i на високому чолi виникли глибокi зморшки. Напружено дивлячись пе-ред собою, вiн вiдновлював в пам'ятi образ середньовiчного вченого. - Я повернувся саме в ту мить, коли закiнчилося моє перше видiння...
   Степан уважно спостерiгав за другом, терпляче очiкуючи на продовження розповiдi.
   - Я зруйнував часовi перешкоди i саме поняття про людську суть! Розумiєш? - вигукнув Дмитро i в його очах з'явився шалений блиск.
   - Припустимо, що це дiйсно так, - спокiйно мовив Степан, протираючт хустинкою скельця окуляр. - I що було далi?
   - Далi був суцiльний жах! - сказав Дмитро i наче звiр у клiтцi почав швидко ходити кiмна-тою. - Епiдемiя чуми отруйними щупальцями розїдала тiло мiста! - раптом вiн зупинився бiля Степана i схопив себе за голову. - Нi! Спочатку я врятував хворого, який був на межi
   життя i смертi! Я дав йому елiксир, який синтезував! Так, так! Я навiть вiдчуваю його солод-кувато-терпкий запах! - вiн вдихнув повiтря, вiдновлюючи забутi вiдчуття i мимоволi торка-ючись язиком губ. - А потiм... Потiм була епiдемiя.
   Дмитро вiдвiв погляд у бiк i почав згадувати кожну мить, кожну деталь, що мiг дiстати з глибини пам'ятi. Вiн говорив i говорив, вiдчiнивши ворота в невiдомiсть, неначе малював жахливу картину людського буття.
   - Я знав, що менi потрiбно робити, - пронизливо глянув на друга Дмитро, - якi методи лiку-вання застосовувати. Я кип'ятив одяг, давав пити чисту воду, в якiй розчиняв чудодiйнi поро-шки, що знищували бактерiї. Використовував срiбнi чашi. Це врятувало життя багатьом хво-рим.
   - Ти б їх ще антибiотиком тетрациклiном полiкував. Врятував би всiх,- посмiхнувся Степан.
   - Менi було не до жартiв!
   - Методи лiкування, якi ти змалював, тодi не застосовували, а саме поняття "бактерiї" ви-никло на триста рокiв пiзнiше, - похитав головою Степан. - I хоча Парацельс твiй улюблений вчений, вiн займався здебiльшого симптоматичним лiкуванням. Крiм того, найстрашнiша епiдемiя чуми була значно ранiше, нiж жив Парацельс. Це було в 1347 - 1353 роках. Тодi хвороба забрала 25 мiльйонiв людей, це майже половина населення Європи того часу.
   - Що тодi зi мною дiється? - запитав Дмитро i склавши на грудях руки, опустив голову.
   - Складно визначити, - мовив Степан, приклавши палець до рота, наче хотiв застерегти себе вiд зайвих слiв. - Можливо, це наслiдок твоїх експериментiв. Останнiй дослiд мiг коштувати тобi життя, чи не так?
   Дмитро похитав головою, погоджуючись.
   - Все почалося тодi... Я отримав речовину з невiдомими властивостями. Можливо, це спо-лука пересуває мене у часi. Я все вiдчуваю, бачу i розумiю як тепер. Але знання цього свiту залишаються тут, я нiби вiдчуваю, що потрiбно робити, як лiкувати, що синтезувати, а чiтко
   пояснити не можу. В тому свiтi моє друге iм'я - iнтуiцiя.
   - Скажу вiдверто, у мене були пiдозри на вiрус Ебола, - вислухавши, мовив Степан, - але аналiз кровi показав, що вiдхилень немає. Ти - здоровий.
   - А ти? - запитав Дмитро, уважно подивившись на нього.
   - Я теж... поки що, - вiдповiв Степан.
   - I це все, що ти можеш сказати?! - вигукнув Дмитро. - Ми в критичнiй ситуацiї i повиннi знайти з неї вихiд!
   - Я роблю все, що потрiбно.
   - Цього замало! Що ти робиш?
   - Тодi допоможи ти, - рiзко мовив лiкар, зробивши наголос на словi "ти". - Де противiрус-ний препарат, над яким працюєш багато рокiв? Всiх обiцянками годуєш, так? Давай! Потрi-бен твiй препарат! - крикнув Степан.
   - Ось як?! - вигукнув Дмитро. - Добре, я накажу перевезти сюди лабораторiю. Закiнчу син-тез i тодi ти побачиш, що це надзвичайна речовина. - Вiн пiдбiг до Степана, схопив за плечi i почав трусити.
   - Трохи легше, - зойкнув той, звiльняючiсь вiд великих i дужих рук Дмитра. - Спробуй, мо-жливо у тебе щось вийде, - додав вiн i подивився на друга поглядом професiйного лiкаря, що оглядає пацiєнта. - Пiдемо навiдаємося до Макса, вiн вже почуває себе непогано, навiть може з нами поговорити.
   - Гаразд, - погодився Дмитро i одразу попрямував до дверей.
   У лiкарнi панувала холодна i давляча тиша. Крiзь запiненi вiкна дивилась безсонна нiч. Звуки крокiв, наче цокання годинника, луною вiддавалися в примiщеннi, вiдраховуючи хви-лини життя кожного, хто опинився тут. Пройшовши коротким коридором, вони швидко дi-сталися палати.
   Макс стояв бiля вiкна i наче загiпнотизований, спостерiгав за тим, що дiялося на вулицi.
   - Нарештi! - голосно мовив Дмитро як тiльки опинився в палатi.
   - Що вiдбувається? - одразу запитав Макс. - Чому така метушня?
   - Запобiжнi заходи, - коротко вiдповiв Степан.
   - Навiщо? - здивовано пiднявши брови, подивився на друзiв Макс.
   - Ти хворий на лихоманку Ебола, є загроза епiдемiї, - пролунала лаконiчна вiдповiдь.
   - Пояснiть нормально i бiльш зрозумiло, бо ви мене починаєте дратувати, - незадоволено
   звiв брови Макс. - Я ще вчора повинен був пiти додому, а сьогоднi менi повiдомляють, що я важко хворий.
   - Мiсто оточене, - сказав Степан. - Нiхто не може нi зайти, нi вийти з нього. Ми вiдрiзанi вiд свiту повнiстю. Ти навiть з дружиною не зможеш зустрiтись, будеш говорити тiльки по телефону.
   - Всi лiкарi i обслуговуючий персонал в комбiнезонах, а чому ви так вiльно ходите? - звер-нувся до них Макс. - На вас тiльки бiлi халати i пов'язка на ротi.
   - Ми можемо теж бути вiрусоносiями, - мовив Степан. - Можливо, ми хворi, тiльки хвороба проявиться пiзнiше. Мала кiлькiсть вiрусу в кровi не фiксується лабораторними методами.
   - Який вихiд з ситуацiї? - запитав Макс i пильно глянув на друзiв. - Повиннi бути якiсь лi-ки, щоб приборкати хворобу. Якщо ми не маємо потрiбних медикаментiв, дiстанемо їх iз-за кордону, я заплачу, не хвилюйтесь.
   - Ти дiйсно заплачеш, якщо не станеться диво, - змiнивши наголос, сказав Степан. - Запа-м'ятай - вже немає мiста, немає бiзнесу. Твоє звичне життя залишилося там, за стiнами. А хо-дити по землi тобi ще три-п'ять днiв. Нi мiльйони, нi мiльярди не допоможуть. Лiкiв немає, тому що противiрусних препаратiв не-ма-є. А вiрус Ебола - це один з найстрашнiших вiру-сiв.
   Макс схопив телефон i почав швидко набирати номер.
   - Безглуздо в нашiй ситуацiї кричати i нервувати, - сталевим голосом сказав Степан. - Ми в мишоловцi, i врятувати нас зможе хiба що Бог.
   Але Макс не слухав i швидко тиснув на кнопки.
   - Куди дзвониш? - запитав Дмитро.
   - Своєму фiнансовому директору! Нехай дiстане лiкi де завгодно! Я не вiрю, що їх немає!
   - Краще нехай вiн звернеться у похоронне бюро i замовить сервiс на одну чи трьох осiб, - саркастично засмiявся Дмитро. - Багато заплати, пiдемо з шиком!
  
   Роздiл 12. ПАСТЕР.
   - Ви... Ви... Ви... - повторював Макс, наче зiпсоване радiо i не випускаючи з рук телефонної трубки, несамовито крутив головою.
   - Заспокойся, - сталевим голосом мовив Степан i зробив кiлька крокiв назустрiч.
   - Не торкайся мене! - зойкнув Макс i кинувши на стiл телефон, вiдскочив убiк.
   - Чого стрибаєш, наче заєць? - крикнув Дмитро. - Нiкуди тiкати, хвороба вже вполювала те-бе. Хочеш, дитя цивiлiзацiї, я розповiм, що з тобою буде далi?
   Макс намагався щось вiдповiсти, але слова залишились десь у горлi i вiн змiг тiльки кiлька разiв вiдкрити рота, наче риба викинута на берег.
   - Незабаром у тебе почнеться нестерпний бiль у животi та м'язах, а голова розколюватиме-ться, - вигукував Дмитро, активно жестикулюючи. - Горло палатиме i ти не зможеш говори-ти вiд страждань. Дрiбний висип, що покриє тебе з нiг до голови не даватиме спокою. Безпе-рервне криваве блювання i носова кровотеча примусять забути про все. У шоковому станi ти безсило конатимеш, заливши кров'ю всi стiни. Це буде схоже на пекло. А якщо тобi пощас-тить, або навпаки не пощастить, то ти побачиш як iз твого тiла будуть випадати твердi крис-тали вiрусу - кристалоїди. Вiрус не тiльки вбиватиме тебе, а й буде використовувати як сере-довище для адської кристалiзацiї. Але колба з людини. Ну як тобi?
   - Я не хочу помирати! Не хочу! Чуєте?! - заволав Макс, захлинаючись вiд власного крику.
   Вiн хотiв чинити опiр, кричати, говорити, але раптом зрозумiв, що все це зайве. Друзi правi, зараз вiн безсилий. Думка про безсилля, про те, що ситуацiя некерована, паралiзувала його внутрiшнє я, його єство i волю. Переможений зсередини Макс склав зброю i тихо ледь чутно спитав:
   - I що тепер? - Вiн сiв на стiлець i схопившись за голову, втопив свiй погляд у стiнi.
   - Попереду - боротьба, - вiдповiв Степан черговою фразою лiкаря для випадку, коли немає
   шансiв на перемогу.
   - П'ять, чи десять вiдсоткiв заражених можуть одужати, - сказав Дмитро i додав саркастич-но. - Сильний органiзм впорається не тiльки з лiками, а й з хво-робами.
   - Ти мене втiшив, - криво усмiхнувся Макс. - А щось реальнiше не мiг би запропонувати?
   - Мiг би, - миттєво вiдповiв Дмитро i почав швидко ходити примiщенням. - Нехай сьогоднi ж перевезуть сюди лабораторiю! Замовлю всi необхiднi речовини! - вигукував вiн, запустив-ши у густе волосся долонi. - Скажу Оксанi, щоб передала всi мої лабораторнi журнали iз но-татками!
   Степан мовчки пiдiйшов до робочого стола i повiльно опустився на стiлець. Кiлька секунд вiн не зводив погляду з блискучого сiрого корпусу телефону. Нарештi нахилився уперед i по-клавши на трубку долоню, твердо мовив, звертаючись до Макса:
   - Негайно дзвони своєму директору. Накажи за кiлька годин перевезти лабораторiю. Дмит- ро практично вийшов на фiнiшну пряму у розробцi свого препарату. Йому не вистачило часу, щоб все завершити. Цей проект - єдина надiя на перемогу над вiрусом.
   - Так, звичайно, - заметушився Макс. - Я вiддам наказ, щоб перевезли обладнання.
   - Я допомагатиму Дмитру, - сказав Степан. - У нас ще є час.
   - Небагато! - одразу озвався Дмитро.
   - Можливо i я щось зможу зробити? - запитав Макс схвильовано.
   Дмитро склав руки на грудях i хитаючи головою вiдповiв:
   - Знаєш, в лабораторiї немає нiчого бiльш руйнiвного нiж активний хiмiк-початкiвець.
   Макс розвiв руками i знявши телефонну трубку, набрав потрiбний номер. Почувши протя-жнi гудки, завмер в очiкуваннi. Секунди тяглися неймовiрно довго, а серце билося настiльки швидко, що здавалося ось-ось вискочить iз грудей.
   - Ало, слухаю, - нарештi пролунав знайомий голос.
   Макс почав швидко говорити iз своїми пiдлеглими.
   - Чекайте на машини з обладнанням, - сказав вiн, як тiльки поклав трубку.
   - Гаразд, - мовив Степан, звiвши брови. Потiм подивився втомленими очима на друга i до-дав. - Ти повинен поспати. Медсестра введе снодiйне.
   - А ви?
   - I ми вiдпочинемо.
   Макс слухняно пiдiйшов до лiжка, накрився ковдрою i заплющив очi.
   Нескiнчена нiч покiрно вiдступала i у вiкно обережно заглядало ранкове сонце.
   Степан та Дмитро, зачинивши дверi палати, швидко йшли коридором, наближаючись до свого боксу. У лiкарнi панували тиша i недоречний спокiй. Їм дуже хотiлося хоча б ненадов-го стерти з пам'ятi останнi страшнi подiї i опинитись у полонi сну, але внутрiшня напруга не дозволяла це зробити.
   Декiлька годин промайнули непомiтно. Незабаром зателефонував директор Макса, попере-дивши, що до ворiт лiкарнi наближаються вантажiвки з обладнанням. Вони, переодягнув-шись у комбiнезони, зiйшли на перший поверх. Дмитро особисто слiдкував за тим, аби все, що потрiбно для продовження дослiдiв перенесли у лабораторiю.
   - Нарештi я буду працювати далi, - сказав Дмитро, оглядаючи примiщення, заставлене рiз-номанiтним хiмiчним приладдям. Лабораторiя зiбрана швидко виявилась чудовою! Все було на своїх мiсцях, як завжди. Складалося враження, що частину будинку просто вирiзали i пе-ретягли на другий кiнець мiста.
   - Проглянеш свої нотатки? - запитав Степан, спостерiгаючи за ним.
   - Вони у мене в головi! - голосно мовив той i задоволено потер руки. - З чого почнемо? - за-питав сам у себе i одразу вiдповiв. - Менi потрiбно.., - але договорити не встиг. Зненацька схопився за серце i похитнувшись, застогнав. Цiєї митi щось зблиснуло у нього перед очима i кiмната почала деформуватися, змiнюючи розмiр i наповнюючись ледь помiтними хвилями.
   - Води, принесiть води, - почув вiн дивнi голоси i чиїсь руки пiдняли його.
   - Пити, - прошепотiв Дмитро сухими губами i розплющивши очi, скрикнув вiд несподiван-
   ки. Вiн знаходився у просторому свiтлому примiщеннi з високою стелею i великими вiкнами.
   За довгими столами сидiли поважнi мужi у мантiях i не зводили з нього поглядiв. Попереду у залi було багато людей.
   - Пане Пастере, ви зможете продовжити доповiдь? - запитав незнайомий чоловiк у свiтлiй перуцi, наливаючи у склянку воду.
   Слово "Пастер", наче спалах блискавки вибухнуло у головi, змiнюючи внутрiшню сутнiсть. Пiсля вибуху це вже був не Дмитро, а Великий Пастер. Перед присутнiми стояв середнього росту чоловiк з маленькою борiдкою. Зробивши кiлька ковткiв, вiн одразу вiдчув приємну прохолоду i полегшення. Розправив плечi i впевнено подивився у зал. Легкий струм пройшо-вся тiлом, даруючи вiдчуття причетностi до чогось надзвичайно важливого.
   - Так, я доповiдатиму далi, - нахиливши голову, мовив Пастер i ковзнув поглядом по рядках тексту, написаному гарними лiтерами на аркушi паперу, що лежав перед ним. Вiн стояв за ка-федрою з мiцного дерева, пикрашеною вiзерунками. На ньому була пишна мантiя. У залi па-
   нувала тиша.
   - Ми Вас слухаємо, - сказав головуючий, нахилившись уперед. - Отже, Ви стверджуєте, що нас оточують невидимi маленькi органiзми i можете це довести.
   - Звичайно, саме вони i викликають хвороби, вони всюди, - була вiдповiдь.
   - Чому тодi ми їх не бачимо? - вигукнув хтось iз залу. - Якби дiйсно так було, то все застеля-ла б суцiльна хмара цих мiкробiв.
   - Вони надзвичайно малi, i неозброєним оком їх неможливо побачити, - одразу вiдiзвався Пастер. - Вивчаючи бродiння, я встановив, що його викликають саме мiкроби. При нагрiваннi до 60®С вони гинуть, i рiдина не скисає, а якщо в неї знову потраплять мiкроби, тодi скисає. Цi мiкроскопiчнi органiзми господарюють повсюди, втручаються в наше життя i залишають-ся при цьому невидимими. - Вiн говорив рiшуче, вiдкриваючи перед поважною аудиторiєю таємницi непiзнаного досi свiту.
   - Вiдомо, що будь-якi хвороби виникають або в самому органiзмi, або пiд впливом зiпсова-ного повiтря (мiазми). Такої точки зору дотримується медицина, - пiдвiвшись з мiсця, впев-нено говорив високий чоловiк в окулярах. - Ви не погоджуєтесь?
   - Це помилкова думка, - миттєво вiдповiв Пастер. - Хвороби, якi називають заразними, мо-жуть виникати тiльки шляхом проникнення в органiзм мiкробiв iз зовнiшнього середовища.
   - Якщо всi хвороби викликають бактерiї, тодi чому ви не видiлили бактерiї сказу? - пролу-нало наступне питання.
   - Гадаю тому, що вони меншi за звичайнi мiкроорганiзми i нашi фiльтри їх пропускають, - мовив вчений. - Можливо, бактерiї вiдрiзняються одна вiд iншої як муха вiд слона. Ми тiльки наближаємося до вивчення їх свiту. Це перший етап на шляху до лiкiв, оскiльки знання того, що викликає хворобу полегшує пошук лiкiв вiд цiєї хвороби, - голосно сказав Пастер i раптом схопившись за серце, похитнувся i заплющив вiд болю очi...
   - Господи, знову, - прокричав хтось над самим вухом.
   - Де я? - видихнув Пастер i розплющивши очi, побачив обличчя Степана, який схилився над ним.
   - Ти в лабораторiї, - спокiйно мовив лiкар, торкаючись його лоба. - Нам треба поговорити.
  
   Роздiл 13. БОРОТЬБА ПОЧАЛАСЯ.
   - Говори, - одразу звернувся до Степана Дмитро i склавши руки за спиною, почав ходити кiмнатою.
   - Не миготи перед очима, - голосно мовив Степан, звiвши брови.
   Дмитро рiзко повернувся i зупинився наче вкопаний.
   - Я теж хворий! - вигукнув вiн, хапаючи себе за голову. - Вiрус "їсть" мене зсередини! Про-крався наче злодiй у мою свiдомiсть i звiдти почав атакувати!
   - Ти знову був Парацельсом? - запитав лiкар.
   - Нi! Цього разу Пастером i розповiдав вченим про свiт бактерiй!
   - Я телефонував психотерапевту i радився з ним вiдносно твоїх станiв, - мовив Степан, ува-жно дивлячись на нього. - Вiн припускає, що у тебе дуже сильна перевтома. Це головна при-чина твоїх мандрiв у часi.
   - А вiрус Ебола?! - зойкнув Дмитро, пiдскочивши до нього i схопивши за плечi. - Ти хочеш мене заспокоїти казками якогось психотерапевта?
   - Ти досi здоровий, - спокiйно i рiшуче вiдповiв Степан. - Вiрусу у кровi немає.
   - Не розумiю тодi... Чому бактерiї?.. Пастер винайшов вакцинацiю, знайшов шляхи бороть-би зi страшними хворобами... - Дмитро говорив сам до себе, намагаючись утворити логiчний ланцюжок, який мiг би дати ключ до пояснення того, що з ним дiється.
   - Вiдпочинок - це єдиний i найкращий порадник на даний момент, - впевнено мовив Сте-пан, сiдаючи на стiлець. - Я введу тобi снодiйне i ти зможеш поспати...
   - Ти при своєму розумi! - розгнiвано крикнув Дмитро. - Я мiг кiлька днiв пiдряд не спати, працюючи як раб i почуватись нормально!
   - Але ти нi в кого не перевтiлювався! - одразу сказав лiкар. - Я вiдповiдаю за твоє здоров'я i я наказую!..
   - Я не звик пiдкорятись наказам, - не дослухавши, приглушеним голосом звернувся вiн до друга. - Тепер послухай мене. Я розумiю, що вiрус може дiяти на органiзм навiть, якщо вiн ще не зафiксований у кровi. Тому не вiдкину жодне з припущень. Можливо так починається хвороба, або це дiє нова речовина, яку я синтезував. Щодо перевтоми,.. - вiн замислився, пог-лажуючи лоба i раптом вигукнув. - Я зрозумiв! Це внутрiшня пiдказка! Я постiйно думаю про противiрусний препарат, от пiдсвiдомiсть i пiдказала менi про Пастера! Вiн занурився у свiт бактерiй i почав шукати спосiб боротьби зi страшними хворобами, а я повинен подолати вiруси!
   Зморшки на обличчi Дмитра розгладились, а очi засвiтились дивовижним свiтлом.
   - Можливо, можливо, - повторював Степан, постукуючи ручкою по столi. - Пам'ятаєш ви-падок iз хлопчиком, якого покусала скажена собака? Всi лiкарi стверджували, що вiн помре, як i бiльшiсть людей...
   - Вiрно! - вигукнув Дмитро. - Дев'ятирiчному Йозефу у 1885 роцi за проханням його матерi Пастер зробив першу прививку вiд сказу. Лiкування закiнчилося успiшно, хлопчик одужав i повернувся додому до своєї матусi iз подарунками вiд "дядi Луi"!
   Степан, подивившись уважно на Дмитра, сказав:
   - В кiнцi 1880 року пiд час вiдвiдання лiкарнi Пастер побачив муки дитини, яка помирала вiд сказу. Вражений, вiн замислився над тим, як подолати страшну хворобу. Пiсля п'яти ро-кiв роботи iншого хлопчика вдалося врятувати.
   - Так! - озвався Дмитро, хапаючись за спинку стiльця i стискаючи її настiльки сильно, що жили виступили на його руках. - Пастер запропонував метод прививок вiд сибiрської язви, а потiм i вiд сказу. - Дмитро штовхнув стiлець i пiдбiг до вiкна. - Пiсля трьох рокiв дослiджень я практично пiдiйшов до вирiшення одного з найскладнiших питань сучасностi! Ось-ось я буду готовий зхрестити зброю iз прокляттям людства - вiрусами!
   - Все може виявитись не так просто, - вимовив Степан.
   - Хтось має пiдiбрати ключик до таємної кiмнати, де безпечно живуть вiруси. Чому б не спробувати зробити це нам? - сказав Дмитро.
   Степан з-пiд лоба глянув на нього i вiдповiв:
   - Вiруси набагато простiшi за бактерiї, тому з ними важко впоратись, адже, чим складнiший механiзм тим його легше зiпсувати.
   - Де їх "дiм"? - вигукнув Дмитро. - Звiдки вони беруться? Без живої клiтини - вони нiщо!
   Але як тiльки потрапляють в органiзм, одразу намагаються стати його господарями! Я б по-рiвняв вiрус iз записаним DVD - диском. Коли ти тримаєш цей блискучий тоненький диск у руках, вiн може згодитись за прикрасу на машину, або за цiкаву iграшку для дитини. Але коли вiн попадає в DVD-ROM працюючого комп'ютера, програма оживає i все починається: iнсталяцiя, нова програма, новi можливостi.
   - Так i вiрус проникає в клiтину, щоб заволодiти нею i диктувати свої правила гри, - про-довжив думку Степан.
   - Вiрно, - погодився Дмитро, - вiн стає єдиним цiлим зi складним органiзмом i починає ке-рувати ним. Бiологiчнi вiруси, як i комп'ютернi, мiльйонними тиражами копiюють себе, вби-ваючи при цьому вiд перенапруги органiзм.
   Дмитро i Степан стояли бiля вiкна i спостерiгали за тим як повiльно пiднiмається сонячний диск над напiвсонним мiстом.
   - Я буду працювати, - сказав Дмитро, поклавши руку на плече друговi. - Пiди, провiдай Ма-кса. Тепер тобi доведеться слiдкувати за нами двома. Якщо я знову пiду у минуле, то дай ме-нi нашатир, щоб я швидше повернувся i нiчого не накоїв у часових вимiрах, - пожартував вiн.
   - Краще будь слухняним i чекай мене без пригод, - вiдповiв Степан, глянувши на друга по-верх окуляр. - Що зараз робитимеш?
   - Поки що пiдготую один свiй синтез.
   - В лабораторiї хiмiк не може працювати один, - звiвши брови, сказав лiкар.
   - Ти хочеш менi розповiсти про технiку безпеки пiсля контакту з вiрусом Ебола, - усмiхнув-ся Дмитро. - Я з нею добре знайомий, навiть на власнiй шкiрi перевiрив, що тендiтна панi Безпека може боляче покарати за невiрнiсть.
   - Гаразд, - махнув рукою Степан. - Але будь обережним.
   - Добре, - вiдповiв Дмитро i обернувшись до друга спиною, одразу пiдiйшов до шафи з реактивами. Вiн швидко дiставав колби, речовини, пробiрки i рiзнi прилади i вправно роз-носив їх по столах лабораторiї.
   Степан добре знав: коли цей запальний хiмiк починав працювати, весь навколишнiй свiт зникав надовго. Вся увага зосереджувалась на нескiнчених сходинках реакцiй, що вели вiд одного синтезу до iншого. Уява помножена на знання, наполегливiсть i прагнення досягти мети перетворювали звичайну лабораторiю у незвiданий i таємний свiт, де все пiдкорялося однiй, надiленiй безмежною владою, людинi. Хiмiки єдинi з вчених, хто за останнi 200-300 рокiв не змiнили свого вiдношення до роботи руками. Як були алхiмiками, так i залишилися ними. Просто назву змiнили на хiмiк-органiк, хiмiк-синтетик i iншi. Побачивши це перевтi-лення в алхiмiка, Степан попрямував до дверей i тихо вийшов у коридор.
   Дмитро тим часом складав свою установку. Колби великi i малi, холодильник Лiбiха, рiзнi перехiдники, все злилося у один великий багаторукий прилад, в якому прозорi речовини по-чинали булькати, закипати i змiнювати колiр. Подивившись на свою роботу, Дмитро поду-мав: "Боротьба починається".
   "Чи не забагато ти на себе береш", - почув вiн голос i обернувся, сподiваючись побачити Степана. У лабораторiї не було нiкого. Дмитро завмер, притиснувши до грудей холодильник, наче зброю i швидким поглядом мисливця оглянув примiщення. Жодного натяку на чиюсь присутнiсть не було, тiльки витяжка гула, наче люта завiрюха i вiд цього такого звичного зву-ку Дмитру вперше стало нiяково i тiлом пробiг легкий холодок...
  
   Роздiл 14. РОБОТА ТРИВАЄ.
   Дмитро уважно оглянув примiщення, але не помiтив нiчого дивного. Зiтнувши плечима, кинув погляд на дверi.
   "Чи не причаївся хтось у коридорi i намагається розiграти мене?" - промайнула у головi думка i вiн швидкими кроками попрямував уперед. Щосили натис на ручку i миттєво виг-лянув з лабораторiї. Його зустрiла звична тиша i спокiй. У вiкно заглядало вранiшнє сонце, розкидаючи довкола тепле промiння.
   Дмитро незадоволено насупився i махнувши рукою у пустоту, повернувся у лабораторiю.
   "Звертаю увагу на якiсь дурницi, - подумав вiн, проводячи рукою по лобi, наче хотiв негай-но стерти всi неприємнi емоцiї. - Мабуть, дiйсно перевтомився, тому i причулося невiдомо що. - Розправив плечi i додав. - Пiсля такої страшної ночi краще нiчому не дивуватися".
   Вiн пiдiйшов до установки, яку тiльки-но зiбрав, i склавши долонi конусом приклав їх до рота й на мить заплющив очi. Кiлька секунд стояв нерухомо, а потiм глибоко вдихнув повiт-ря i з силою виштовхнув його, позбавляючись вiд негативу. Обличчя стало свiтлим i спокiй-ним, тепер нiщо не могло порушити внутрiшню гармонiю, яка заволодiла ним.
   Дмитро уважно з усiх сторiн оглядав лабораторну установку, що складалася iз трьохгорлої колби, на якiй були закрiпленi капельна воронка, холодильник Лiбiха i механiчна мiшалка. Лiтрова колба розмiщувалася в маслянiй банi. Все було на своїх мiсцях i очiкувало заповнен-ня реактивами й розчинниками. Вiн зняв капельну воронку i замiнив її звичайною воронкою, у яку почав по черзi додавати необхiднi реактиви. У жерлi колби поступово зникали жовтi, бiлi та iншi речовини. Останнiм з реагентiв Дмитро додав ацетат натрiю. Тепер залишилося залити льодяну оцтову кислоту, що i було одразу зроблено.
   Перед запуском системи вiн вирiшив ще раз переконатися у надiйностi всiх її складових
   частин: тонкими пальцями перевiрив чи мiцно тримається шланг, що з'єднує водопровiдний кран з холодильником Лiбiха, чи добре закрiплена капельна воронка. Задоволений викона-
   ною роботою, Дмитро почав акуратно повертати кнопку, що регулює швидкiсть обертання механiчної мiшалки. Рiдина у колбi збурилася i одразу швидко закрутилася. Реактиви розчи-нялися, забарвлюючи консистенцiю у жовтий колiр.
   Пiсля того як обертання вийшло на потрiбний режим, з капельної воронки Дмитро обереж-но почав прикапувати прозорий розчин. Каплi падали в колбу на мить забарвлюючи мiсце дотику до рiдини у темно-червоний колiр, але перемiшування захоплювало їх у вир i темне забарвлення швидко зникало.
   Термометр показував температуру реакцiї у 30®С. Електрична плитка пiдтримувала темпе-ратуру постiйною, оскiльки реакцiя йшла iз поглинанням тепла. Треба було чiтко слiдкувати, щоб прикапування не було надто швидким i температура реакцiї не понизилась. Надiвши за-хиснi окуляри Дмитро уважно дивився на термометр i на каплi, що падали у розчин.
   - Я вже повернувся, - раптом пролунав за спиною голос Степана.
   - Добре, - мовив Дмитро у вiдповiдь, обернувшись до нього. - Як Макс?
   - Спить.
   - Щось довго.
   - Я йому дав гарне снодiйне.
   Пiд час розмови Дмитро стояв спиною до приладу i не бачив, що перемiшування зупинило-ся i температура реакцiї почала падати, оскiльки прикапування продовжувалося. Над реак-цiйною сумiшшю утворився бiлий дим, який повiльно пiднiмався над холодильником i запов-нював колбу.
   Степан миттєво схопив Дмитра за халат i показуючи рукою на дивне перетворення у колбi вигукнув:
   - Що там вiдбувається?
   - Де? - одразу зреагував Дмитро, обернувшись до колби.
   На його очах розчин, що не перемiшувався, почав замерзати i вже за долю секунди це була тверда кристалiчна маса.
   - Негайно збiльшуємо нагрiвання! - вигукнув вiн i пiдняв температуру. Одночасно рукою намагався повернути механiчну мiшалку. Термометр показував температуру 8®С. Пiсля збi-льшення нагрiвання температура поповзла уверх: 10®С, 15®С, 18®С. При 18®С осад почав роз-чинятися i Дмитро запустив перемiшування.
   - Слухай мене уважно, - звернувся вiн до Степана, пронизуючи його палаючим поглядом. - Твоє мiсце зараз - он там на стiльцi. I бiльше мене не вiдволiкай!
   - Я не хотiв... - почав виправдовуватись той.
   - Мовчи i роби як я сказав , - голосно наказав Дмитро, перервавши друга. - Якщо б я не встиг виправити температурний режим реакцiї, дослiд би не вдався i нашi шанси упали б до нуля! Розумiєш? Адже вихiднi речовини наробляються тиждень.
   - Поясни, що сталося? - спокiйно запитав Степан.
   - В цiй реакцiї циклiзацiї використовується льодова оцтова кислота, - говорив Дмитро, ак-тивно жестикулюючи. - При 17®С вона переходить у твердий стан, який дiйсно нагадує льод. Реакцiя протiкає з поглинанням тепла. Перемiшування зупинилося, температурний режим реакцiї став неоднорiдним i температура почала падати, реакцiйна маса замерзла. Якби я швидко не виправив ситуацiю, все було б втрачено.
   Степан здивовано глянув на Дмитра:
   - Ти хочеш сказати, що оцтова кислота замерзає при 17®С?
   - Саме так, - вiдповiв Дмитро.
   - А якже оцет, що продається у магазинах? - запитав Степан.
   - Це сильно розведений водний розчин 4-7%. Тому вiн буде замерзати приблизно бiля 0®С. До речi, чиста оцтова кислота досить агресивна, тому поводитись з нею потрiбно обережно, щоб не попала на тiло.
   - Це дуже дивно, - мовив Степан.
   Дмитро махнув рукою, даючи зрозумiти, що подальшi дискусiї вiн не вестиме, оскiльки зараз повинен концентруватися на речах бiльш важливих. Звiвши брови, вiн голосно мовив:
   - План дiй такий! Я ще годину прикапую розчин амiнотриазолу з капельної воронки, потiм пiднiмаю температуру до 100®С i витримую 4 години. Пiсля цього охолоджую до кiмнатної температури i буду видiляти синтезований гетероцикл. Якщо все буде нормально, через три-чотири години пiсля охолодження я матиму вихiдну речовину для синтезу чудодiйного пре-парату "А-1000".
   Степан кивнув головою i звернувся до друга, показуючи на робочий стiл бiля вiкна:
   - Я сяду ось там i заважати тобi не буду.
   - Домовились, - погодився Дмитро i одразу попрямував до своєї реакцiї.
   За роботою час минав непомiтно. Дмитро поринув у звичний для себе свiт перетворень, де все пiдкорялося його дiям, волi i планам й захоплено чаклував над синтезом вихiдної сполу-ки.
   "Ще кiлька годин очiкування i я матиму результат," - мiркував Дмитро, слiдкуючи погля-дом за тим як у розчин повiльно пiрнали срiблястi краплi, на мить залишаючи на його повер-хнi легеньки хвильки i зникаючи.
   Тим часом Степан дещо занотовував у записник. Вiдклавши ручку вiн подивився на годин-ник i поставив в кiнцi речення крапку. Вiдсунувши стiлець, пiдвiвся i кiлька разiв кашлянув, щоб привернути до себе увагу. Та Дмитро навiть не обернувся.
   "Зараз заважати йому не слiд, - подумав вiн, - все одно цей хiмiк нiчого не баче i не чує".
   Вiн взяв записник i тихо пiшов до дверей.
  
   Роздiл 15. НА ВIСТРI БРИТВИ.
   В лабораторiї панувала тиша. Дмитро вiдкинувшись на спинку стiльця сидiв за столом i зо-середжено дивився перед собою. Видiлення речовини завершилося успiшно. Пiсля чотирьох-годинного нагрiвання при 100®С реакцiйна сумiш була охолоджена до кiмнатної температу-ри i випав гарний жовтий осад. Залишалося вiдфiльтрувати i висушити у вакуумi. Це зайняло менше години. I ось на гладкiй дерев'янiй поверхнi стояла колба з 200 грамами кристалiчної речовини.
   "Початок зроблено, - промайнула в головi думка. - Залишається ще одна сходинка".
   Вiн пiдвiвся i повiльно пiшов до витяжки, де ще годину тому вирувало хiмiчне життя спо-лук, якi проходячи розроблений ним ланцюжок перетворень повиннi були з'єднатися в одне цiле i на виходi дати необхiдний довгоочiкуваний продукт. Дмитро вiдклав використане об-ладнання у мийку i взяв чистий холодильник, пiвлiтрову колбу та масляну баню.
   На лобi з'явилося кiлька крапель поту i вiн одразу витер їх рукавом халату. На дворi почув-ся пронизливий гуркiт моторiв i вiн вирiшив подивитись, що там дiється. Пiдiйшов до вiкна i побачив як декiлька вантажiвок в'їхали на територiю лiкарнi. Одразу бiля них заметушилися люди у комбiнезонах i почали швидко дiставати нову партiю захисного обладнання та речей. Крiзь високий забор було добре видно потужнi машини, якi оточили заклад вiдгородивши "полонених" страшної хвороби вiд iншого свiту.
   По тiлу пробiг неприємний холодок i йому захотiлося надiти щось тепле.
   "Прохолодно", - подумав i мiцно схрестивши на грудях руки весь напружився, намагаю-чись таким чином зiгрiтись. Але у вiдповiдь його охопила неприємна хвиля загальної слабко-стi. Зненацька запекли очi i у вухах з'явився шум.
   "Мене морозить. Невже застудився? - незадоволено мовив Дмитро. - Тiльки цього не вис-тачало".
   Одразу приклав долоню до лоба i вiдчув сильний жар.
   "Потрiбен "Анальгiн", - промайнула думка i вiн швидко пiшов до аптечки. Дiстав таблетки i схопивши з упаковки одну закинув до рота, запиваючи водою. Голова все гудiла i дуже хо-тiлося лягти в лiжко та поспати.
   Цiєї митi задзвонив телефон.
   - Слухаю, - сказав Дмитро, притискаючи трубку до вуха.
   - Ало! Ало! Максу погано! Вiн помирає! - почулося на другому кiнцi дроту.
   Наче пiдкинутий невидимою силою, Дмитро скочив на ноги i голосно закричав:
   - Що з ним?
   - Почалася остання стадiя хвороби! - волав у вiдповiдь Степан. - Тут кояться жахливi речi!
   Вiдбувається все, чим ми лякали Макса! Всi стiни залитi кров'ю. Я тримаю його на межi жит-тя i смертi! Негайно потрiбен твiй препарат!
   - Препарат ще не синтезований! - вигукнув Дмитро у трубку.
   - Як "не синтезований"! Ти розумiєш, що говориш?! Вiн довго не протягне на лiках, якi я застосовую! Тут потрiбно диво! Ти казав, що диво буде!
   - Я вже на фiнiшнiй прямiй, - миттєво вiдповiв Дмитро. - Потрiбна ще одна стадiя.
   - Так зроби цю стадiю! Скiльки це забере часу? - запитав Степан.
   - На синтез менi потрiбно дев'ять годин, - була вiдповiдь.
   - Ти що здурiв! - заволав Степан. - Вiн може померти! Пришвидш реакцiю - ти ж хiмiк! Зроби це за двi-три години!
   - А ти можеш зробити так, щоб жiнка замiсть дев'яти мiсяцiв виносила дитину за два-три мiсяцi - ти ж лiкар?!
   - Добре, дiй якомога швидше i телефонуй менi, - вiдповiв Степан.
   - Будь поруч з Максом, - вигукнув Дмитро. - Я дам собi раду. Як тiльки отримаю препарат, одразу тобi повiдомлю. Все! - i першим поклав слухавку.
   Серце несамовито билося у грудях i болiсно пульсуючи стискалася голова. Дмитро миттєво
   подивився на витяжку i у нього одразу з'явився план подальшої роботи. Погляд став зосере-дженим, кожен крок, кожна дiя виникала перед очима. Вiн наблизився до витяжної шафи i взявся до справи. За лiченi секунди закрiпив пiвлiтрову колбу на штативi. Незабаром на її дно впало 200 грам жовтого осаду. До половини заповнив колбу отруйним сухим метанолом i додав вiдважену порцiю поташу. Пiсля цього опустив колбу у масляну баню розмiщену на магнiтнiй мiшалцi i включив перемiшування. Тефлоновий елiпсоїд почав швидко обертатися, перемiшуючи дану консистенцiю. Тепер за-лишалося до утвореної темно-коричневої сумiшi додати останнiй реагент: сльозоточивий бензилхлорид, що i було одразу зроблено. Впевне-ними рухами Дмитро надiв на колбу холодильник i закриваючи систему вiд вологи повiтря прикрiпив до нього хлоркальцiєву трубку. Тепер можна включати нагрiвання.
   Вiн добре знав, що до того поки почнеться рiвномiрне кипiння пройде приблизно пiвгоди-ни, а потiм температуру потрiбно пiдтримувати 8-9 годин. I тiльки пiсля такої довгої проце-дури, затративши ще одну годину на видiлення, можна отримати 100 грам бiлого кристалiч-ного порошку.
   Тепер залишалося чекати i уважно слiдкувати за протiканням реакцiї. Дмитро пiдiйшов до стола i сiв на стiлець. Було 18 годин 30 хвилин. Вiн не зводив погляду з колби i несподiвано вiдчув як тiлом пробiг льодяний холод i сильно заболiла голова. Кiмната попливла перед очима...
   - Що зi мною? - тихо прошепотiв Дмитро i вiдкривши очi, побачив бiлу стелю. Зненацька пекучий бiль проник у самий мозок. Свiтло вiд електричних ламп було настiльки яскравим, що захотiлося закритися вiд нього i знову поринути у полон забуття.
   Дмитро спробував пiдвестись, але це було не так просто. Тiло вiдмовляло слухатися свого господаря.
   - Де я? - ледь чутно мовив вiн, намагаючись роздивитись довкола. Слабкими пальцями про-
   вiв бiля себе i тiльки тепер зрозумiв, що лежить на пiдлозi лабораторiї. Перевiв погляд на стiнний годинник. Стрiлка наближалася до цифри 2.
   - Як же моя реакцiя? Вже двi години ночi! - подумав вiн.
   Зiбравши залишки сил встав i перемагаючи слабкiсть повiльно крок за кроком попрямував до установки. Зупинившись поруч побачив як по стiнках холодильника рiвномiрно стiкають маленькi блискучi крапельки метанолу.
   - Господи, я ж мiг загубити реакцiю! - промайнуло в головi i йому стало не по собi. - Тем-пературний режим витримано, це головне! Тепер залишається видiлити препарат А-1000.
   Провiв язиком по сухих губах i через силу ковтнув слину. Голова палала вiд жару. Важко дихаючи, пiшов до аптечки i випивши двi пiгулки "Парацетамолу" сiв на стiлець, щоб пере-почити. Незабаром йому стало краще, роботу можна продовжувати далi.
   Дмитро повернувся до витяжки i почав розбирати синтез. Пiсля охолодження колби до кiм-натної температури, осад був швидко вiдфiльтрований. Вiн задоволено вiджав його вiд рi-дини, знаючи, що даний осад - це сумiш препарату А-1000 та неорганiчних солей. Для того, щоб позбавитись неорганiки промив водою. На очах на великому фiльтрi осад зменшився наполовину. Ще одна порцiя води довершила справу. Взявши бутиль, в якому знаходився звичайний етиловий спирт, вiн почав щедро промивати ним препарат. Шум водоструйного насосу був акомпониментом до цього дiйства. Кожна порцiя спирту, яка заливала осад на фiльтрi за декiлька секунд зникала у прийомнику. Пiсля останньої процедури Дмитро як i тисячi разiв до цього, промив осад ефiром.
   - Тепер, - подумав вiн, - залишилося перенести осад у колбу i висушити у вакуумi...
   - Дмитро! Дмитро! Отямся! - кричав Степан i щосили тряс лежачого друга за плечi.
   - Я...Я... втратив свiдомiсть, - прошепотiв Дмитро, приходячи до тями.
   - Де препарат?! Макс помирає! - заволав Степан.
   - Скiльки зараз годин? - неслухняними губами мовив Дмитро.
   - Три години ночi!
   - Я пролежав тут годину. Поможи... - прохрипiв i тримаючись за руку друга встав. - Ось тут... тут препарат... Я отримав його... - i показав на фiльтр, в якому знаходились снiжно бiлi кристали. Дмитро побачив, що вiн не вiд'єднав установку вiд працюючого насосу i це зберег-ло годину роботи, адже працюючий насос легко висушив осад вiд ефiру.
   - Це препарат? Ти впевнений? - недовiрливо подивився на Дмитра Степан. - Май на увазi бiльше чекати не можна. Якщо ми не допоможемо Максу протягом 20 хвилин, вiн помре.
   Але останнiх слiв Дмитро не чув. Вiн важко впав на пiдлогу, знову втрачаючи свiдомiсть. Степан кинувся до друга i одразу почав його оглядати. Перевiрив пульс i припiднявши повi-ки подивився в очi.
   - Це вiрус, - блискавкою промайнула думка. - Дмитро був хворий i тiльки зараз бiда дала про себе знати. Ось чому у нього були видiння. Ось справжня причина перевтiлень... А у Ма- кса хвороба протiкала класично...
   Швидко пiднявшись вiд непритомного Дмитра вiн пiдбiг до телефону i викликав на допо-могу лiкарiв. За мить опинившись бiля витяжки, швидко зiбрав препарат у хiмiчний стакан i помчав до виходу...
  
   Роздiл 16. ПОДВИГ.
   Безлюдний напiвтемний коридор з блимаючими лампами на стiнах був схожий на тунель у потойбiчний свiт, де жила невiдомiсть, темрява i забуття. Степан швидко бiг уперед, щоб по-трапити в самiсiньке серце мороку. Кроки гучно лунали у пустотi, вiдбиваючи кожну мить залишкiв надiї. У руках мiцно стискав препарат А-1000, отриманий Дмитром.
   "Тiльки б встигнути... встигнути... встигнути", - набатом вiдбивалося у його головi i вiн дбайливо, наче найцiннiший у свiтi скарб притискав до грудей цєй єдиний порятунок.
   Тяжко дихаючи з червоним вiд напруги обличчям мчав коридором. З кожним кроком сил ставало все менше, втома уповiльнювала час i рух, i шаленiючи вiд боротьби за кожну секун-ду Степан вперто долав вiдстань до палати, де боролися за життя Макса.
   Дверi вiдчинилися, демонструючи моторошну картину. В кiмнатi знаходилося четверо лi-карiв у захисних комбiнезонах та масках. Макс лежав пiд спрутом прозорих трубок. На пере-кошеному обличчi вiдбилися жахливi страждання. Вiн стогнав i хрипiв одночасно. Iнодi за-ходився сухим кашлем, при якому здавалося, що груди розриває. Тiло почали вкривати чер-вонi плями. На пiдлозi i стiнах були слiди кровi.
   "Вiрусна акула хоче забрати ще одне життя, - подумав Степан. - Червонi плями - це поча-ток останньої стадiї хвороби. Тiло починає помирати".
   Раптом Макс став жадiбно ковтати повiтря, як риба викинута на берег. Плечi задрижжали, м'язи спружинились, а руки щипцями вп'ялися у простирадло. Щоки стали синього кольору i сiпнувши головою, вiн сплюнув на пiдлогу кров'ю.
   Мiцно стискаючи у руках хiмiчний стакан iз рятiвним препаратом, Степан пiдбiг до скляної шафи, де зберiгалися медикаменти. Вiдважив на електронних вагах три грама речовини i ме-тким рухом пересипав у невеличку колбу. За кiлька секунд туди ж налив дев'яносто мiлiлiт-рiв води. Схопивши колбу, кiлька разiв струсив її i одразу утворилася снiжно-бiла суспензiя.
   "Препарат не розчинився у водi! Як же я введу його Максу у вену?" - з жахом i вiдчаєм по-
   думав Степан, завмерши на мiсцi.
   Хвиля розгубленостi прокотилася тiлом, кидаючи у лютий жар. Вiн обернувся до Макса i побачив, як друг здригається на лiжку, божевiльно блукаючи поглядом по стiнах.
   "Згадав! - за долi секунди виникла рятiвна пiдказка. - Дмитро приготував спецiальний роз-чин, який переводить препарат у водорозчинну форму! Вiн тут!"
   Степан кинувся до шафи з медикаментами i почав автоматично переставляти лiки на по-личках. Жовтi, бiлi, сiрi пляшки з кристалами та сумiшами мерехтiли перед очима плутаю-чись i заважаючи пошуку. Вiн розштовхував їх в такт ударам серця, яке рвучко билося у гру-дях, готове вистрибнути вiд кожного звуку.
   - Ось, знайшов! - вигукнув переможно i схопив синю пляшку.
   Цiєї митi Макс застогнав, наче звiр, якого смертельно ранили на полюваннi.
   Степан швидко вiдмiряв десять мiлiлiтрiв розчину i додавши у колбу, круговими рухами перемiшав сумiш. Суспензiя почала змiнюватися на очах i вже за декiлька секунд це був гар-ний прозорий як сльоза розчин.
   Вiн схопив шприц на десять мiлiлiтрiв i набрав тiльки-но приготовленi лiки.
   "Кiлька мiсяцiв тому ми з Дмитром перевiряли дiю А-1000 на мишах i все пройшло успiш-но, - зупинившись, подумав Степан. - Тестування пiдтвердило, що вiн не токсичний, побiч-них ефектiв не виявлено... Але зараз я вперше введу цей противiрусний препарат людинi... Якщо не спрацює?" - вiд цих слiв перехопило подих.
   - Швидше! Робiть що-небудь! - пролунав пронизливий крик.
   Макс захрипiв, жахливо перевертаючи очi.
   "Виходу немає", - промайнуло у головi Степана.
   Залишивши сумнiви, вiн побiг до друга.
   - Вiд'єднайте капельницю! - голосно крикнув лiкарям.
   Миттєво двоє людей нахилилися над безпомiчним тiлом i вправними рухами зiрвали систе-
   му.
   - Пiдготуйте хворого до iн'єкцiї! - вiддав наступний наказ.
   I вже за мить Степан голкою шприца розiрвав стiнку вени, вриваючись в сокровенне русло органiзма. Повiльно, щоб не спричинити побiчних ефектiв, вiн почав вичавлювати живу воду в безмежний океан, яким заволодiли мiльйони i мiльярди маленьких вiрусiв-убивць. По мiрi того як шприц порожнiв, напруга зростала i ось голка вже покинула органiзм. Серце Степана голосно калатало у грудях, на скронях завмерли кiлька крапель поту i наче сльози потекли по щоках.
   В цей час Макс напружився i затрясся, як вiд розрядiв струму. Широко вiдкривши шаленi очi, щосили стиснув кулаки, застогнав i раптом розслабився, наче за нього заступився сам архангел Гаврiїл iз небесним воїнством.
   "Дiє..."- прошепотiв сухими губами Степан i втомленi очi засяяли щастям, а на щоках з'я-вилися справжнi сльози.
   Макс рiвномiрно дихаючи на очах у присутнiх повернувся на бiк i солодко засопiв, змiнив-ши забуття на сон. Люди у комбiнезонах, наче космонавти на Марсi, почали обнiматися i вi-тати один одного. Степан наблизився до Макса i обережно взявши його руку почав перевiря-ти пульс, торкнувся лоба i нахилившись прислухався до дихання. Задоволений вiдiйшов i звернувся до медикiв:
   - Уважно стежте за його станом. Про будь-якi змiни негайно повiдомляйте. А тепер я допо-можу Дмитру.
   Схопивши колбу з розчином препарату А-1000, швидко майнув у коридор. Рвучким кроком йшов уперед нiчого не помiчаючи довкола. Тiльки одна думка не давала спокою: "Отямився
   чи нi? Чому немає жодної звiстки?"
   Дiставшись лабораторiї щосили штовхнув дверi i побачив Дмитра i двох лiкарiв, що наче бджоли порались бiля нього сповитi спецодягом.
   Миттю опинившись поруч з хворим, схопив його руку i запитав:
   - Як вiн?
   - Погано, - була вiдповiдь. - Досi непритомний. Зробили всi стандартнi процедури, уколи, але нiчого не допомагає.
   Пiдвiвшись, Степан подивився на лiкарiв i вiддав наказ:
   - Перетужiть руку, будемо вводити препарат.
   Опинившись бiля столу, поставив на нього колбу i розпакувавши шприц, набрав лiки. Че-рез декiлька секунд препарат А-1000 рятував свого творця.
   Пiсля iн'єкцiї лiкарi не зводили поглядiв з Дмитра i очiкували знаку, але нiчого не сталося, вiн як i ранiше непорушно лежав на пiдлозi. Кожна секунда здавалася вiчнiстю. Пройшла хвилини, друга - змiн не було, але всi як вкопанi стояли i дивилися.
   Раптом повiки здригнулися i Дмитро вдихнувши повiтря, вiдкрив очi.
   - Молодець, - прошепотiв Степан з неймовiрним полегшенням.
   - Макс... - тяжко промовив Дмитро.
   - Все добре, добре. Твiй препарат дiє.
   - А що зi мною? - вiн перевiв погляд на друга, знесилено звiвши брови.
   - Ти теж був хворий, - вiдповiв Степан. - Я тiльки що зробив укол i ось вiрус вiдступив.
   - Амiнь, - пожартував Дмитро.
   Вiн одразу вiдчув як приємне тепло за долi секунди розлилося тiлом, проникаючи у кожну клiтину. Захотiлося сiсти i перебувати у блаженному спокої. Втома i напруга кудись зникали, забираючи iз собою хвилювання останнього дня. Голова ставала свiтлiшою i знову поверта-лися сили.
   Степан простягнув друговi руку i Дмитро спершись на неї встав з пiдлоги.
  
   Роздiл 17. ПIДСУМОК.
   В лабораторiї, де кiлька годин тому вiд страшної хвороби було врятовано ще одне життя, залишилося тiльки двоє людей. Степан швидким почерком щось занотовував у записник. Дмитро непорушно стояв посеред кiмнати. Склавши руки на грудях i розправивши плечi,
   пильно дивився на хiмiчну установку, де отримав противiрусний препарат. Цiєї митi вiн був схожий на билинного богатиря, який пiсля вдалої битви з гордiстю оглядав мiсце бойових дiй.
   - Отже, я працював не даремно, - мовив тихо i вперше за останнi днi посмiхнувся.
   - Ти вiдтяв отруйнi щупальця вiрусу, - озвався Степан i повiльними кроками пiдiйшов до вiкна.
   - Багато є хворих? - одразу запитав Дмитро.
   - Ще не вiдомо, - була вiдповiдь. - Пiсля облоги мiста медики виявляли людей, якi контак-тували з нами i їх теж iзолювали.
   - Тепер можна заспокоїтись, оскiльки кожен з них отримає лiки i одужає.
   - Проблема лише в тому, щоб наробити необхiдну кiлькiсть препарату.
   - До речi, - Дмитро перевiв здивований погляд на друга, - як тобi вдалося вийти сухим з води?
   - Можливо, я теж був хворий, - вiдповiв Степан. - Тiльки iнкубацiйний перiод у мене, ма-буть, бiльший, нiж у вас з Максом. Органiзм сильнiший, мiцнiший iмунiтет. Я ж лiкар, чому тут дивуватися.
   Дмитро зiтнув плечима i недовiрливо подивився на нього.
   - В науцi є гiпотеза, що рецептори через якi вiрус Ебола потрапляє в органiзм блокує фолi-єва кислота, - додав Степан. - А я люблю петрушку, шпинат, горiхи, зелений горошок, сир, печiнку...
   - Досить, можеш не продовжувати, я зрозумiв, - Дмитро похитав головою i саркастично по-
   смiхнувся. - Пiсля твоєї петрушки зi шпинатом менi пригадався один анекдот.
   - Який?
   - У довгожителя журналiсти запитали, як йому вдається так гарно виглядати? Вiн почав пе-рераховувати складовi: не пив, не курив, займався спортом, не залицявся до жiнок. Цей сло-весний потiк раптом зупинили чиїсь крики. Кореспондент поцiкавився: "Що там таке?" Мо-ложавий дiдусь незадоволено пояснив: "Це мiй старший брат знову влаштував п'янку з дiв-чатами". Так от.
   - Не вiриш менi? - звiв брови Степан.
   - При масованiй атацi вiрусу на органiзм, органiзм завжди програє, - вiдповiв Дмитро. - Ти краще б не теорiї читав, а вколов собi А-1000.
   - Дякую за пораду, але я це вже зробив. Мiж iншим, тобi з Максом я ще протягом трьох днiв буду вводити препарат.
   Раптом почулася мелодiя мобiльного. Дiставши телефон з кишенi, Степан одразу приклав до вуха.
   - Макс? - стривожено глянув на нього Дмитро.
   - Так, - озвався Степан i кiлька секунд мовчки слухав голос спiврозмовника.
   - Що трапилось? - запитав схвильовано Дмитро.
   - Все гаразд, - озвався той, вимкнувши апарат. - Вiн встав пiсля сну i страшенно хоче нас ба-чити.
   - Чого ж ми зволiкаємо? - вигукнув Дмитро i потягнув його до дверей.
   Широкий коридор, що вiв до палати Макса тепер здавався просторим i привiтним. Вранiш-нє сонце щиро кидало у вiкно яскраве промiння i вiд цього ставало тепло i радiсно на душi. Друзi мчали вперед, наче у них за спиною виросли крила. Нарештi дiставшись заповiтних дверей вихорем увiрвалися всередину.
   Макс сидiв на лiжку пiдставивши пiд спину подушку. На блiдому обличчi сяяла щаслива
   посмiшка.
   - З другим народженням, - мовив Дмитро першим опинившись бiля нього.
   - Дякую, - була вiдповiдь i двоє чоловiкiв обiйнялись.
   - Як ти себе почуваєш? - суворо запитав Степан i взявши стiлець сiв поруч з лiжком хво-рого. За мить вiн перетворився на вимогливого медика. Одразу взяв руку i почав рахувати пульс, заглядати в очi.
   - Чудово, - радiсно вiдповiв Макс. - Як вам вдалося пiдняти мене на ноги? Я думав - настав гаплик.
   - Дякуй Дмитру, - сказав Степан. - Вiн встиг синтезувати свiй препарат, який вас i врятував.
   - Дмитро також захворiв? - здивувався Макс.
   - Так. Але його мучили видiння, - вiдповiв Степан. - Це було зумовлено нетиповим перебi-гом хвороби. Органiзм тримався до останнього, але потiм фортеця впала.
   - Не треба згадувати перевтiлення, - незадоволено сказав похмурий Дмитро.
   - Я тобi як лiкар гарантую, що вони - прояв хвороби.
   - Виходить, проект завершився вдало. Тодi твiй препарат - золота жила, - вигукнув Макс задоволено. - Купляємо хiмiчний завод i розпочинаємо виробництво противiрусних лiкiв. Дослiдження окупляться сторицею.
   - Тiльки-но вiн був однiєю ногою в могилi, - похитав головою Степан, - а тепер знову думає про прибуток.
   - А що тут поганого?- усмiхнувся Макс. - I людям допоможемо, i себе не образимо. Крiм того я вiзьму невеличку частку, лише двадцять вiдсоткiв вiд рентабельностi. Все, вирiшено! Фiнансую новий проект!
   - Хоч щось хороше зробиш в життi, - вiдповiв суворо Дмитро.
   - Дуже добре, - озвався Степан, дивлячись крiзь окуляри. - А-1000 потрiбно синтезувати якомога бiльше.
   - Хiба це проблема? - здивувався Макс. - Тим бiльше у нас вiдкриваються такi перспективи: будемо виробляти принципово новi лiки. Я вам гарантую найкращу в свiтi лабораторiю, або взагалi iнститут. Працюйте i давайте результати.
   - Це ж революцiя в медицинi! Лiки вiд вiрусiв, якi безжально знущались над людством сто-
   лiттями знайдено! Уявляєш, яка це сенсацiя? - сказав Степан.
   - Пам'ятаєш, - запитав Дмитро, - як колись ти дорiкав менi за вiдсутнiсть результатiв?
   - Вибач, був неправий, - мовив Макс. - Твоя наука - вельми специфiчна справа i результати дуже важко передбачити, я не звик так працювати. Але все позаду, це головне.
   - Як добре, що ми перемогли, - сказав Степан. Зняв окуляри i протираючи їх хустинкою за-мислився.
   - Що трапилось? - помiтивши змiну настрою запитав Дмитро.
   - Ми забули про пророцтва вождя племенi Леко, - була вiдповiдь. - Здається вiн "бачив" смерть Макса.
   - Дiйсно, вiн говорив, що пiсля зустрiчi з демоном Макс помре, - згадав Дмитро подорож до Африки. - Так могло i статися, якби не А-1000.
   - Старий виявився правий, - несподiвано мовив Макс. Пiдвiвся з лiжка i пильно дивився на друзiв. - Помер вiдомий бiзнесмен i народилася iнша людина.
   - Нiчого, ми ще розберемося з вiрусами, - посмiхнувся Дмитро.
  
   Роздiл 18. НОВА ДОРОГА.
   - От чорт! - крикнув Дмитро i жбурнув колбу об стiну. - Знову нiчого не виходить!
   Скло розлетiлося i розсипалося по пiдлозi, а над уламками утворилася жовто-сiра хмарин-ка. Завмерши у повiтрi, заколивалась i за лiченi секунди розчинилася.
   - Щоб це все пропало! - грюкнув кулаком по столi i рiзким жестом змiв на пiдлогу наготов-лений для дослiдiв посуд.
   - Не нищ обладнання, - раптом почувся скрипучий голос.
   Дмитро миттєво обернувся, але нiкого не побачив, у величезнiй лабораторiї вiн був сам.
   - Вiзьми себе в руки, - почулося знову i чужi слова наче колючки вп'ялися в голову.
   Вiн не мiг зробити жодного кроку, тiльки затамувавши подих дивився перед собою безум-ними очима. Серце билося настiльки сильно, що здавалося ось-ось вискочить iз грудей. Але нiякого натяку на чиюсь присутнiсть не було. Сонце як i хвилину тому грайливо заглядало у вiкно, кидаючи довкола блискуче промiння.
   Дмитро обережно перевiв погляд на дверi. "Чому я так злякався? - промайнуло блискав-кою. - Можливо це просто розiграш. Я зараз вийду у коридор i виявиться, що там стоять i по-смiюються Степан з Максом". У такт власним думкам повiльно наближався до дверей. Схо-пивши залiзну ручку мiцною долонею, щосили натис на неї i потягнув до себе. Почулося зна-йоме скрипiння i одразу, наче раптова злива, в примiщення увiрвалася шалена тиша, запов-нюючи кожен куточок.
   "Нiкого", - прошепотiв вiн, вибiгши у коридор i оглядаючись на всi боки. Витер рукою пiт з лоба i розстiбнув гудзик на сорочцi. Подивився крiзь вiдчиненi дверi в лабораторiю i стру-шуючи з себе невидимi пилинки, наче позбавляючись непотрiбних емоцiй, швидкими кро-ками повернувся назад.
   "Якi ж дурницi, - подумав, намагаючись заспокоїтись. - Мабуть, перенапружився".
   На мить зупинився i мимоволi прислухався. Йому зовсiм не хотiлося почути ще якiсь голо-
   си, але обережна свiдомiсть вiдтепер була напоготовi. Кiлька секунд вiн напружено чекав сам не знаючи чого.
   - Як справи? - несподiвано пролунав знайомий голос.
   Дмитро здригнувся i автоматично обернувшись побачив Степана, який заходив в лабора-торiю.
   - Це ти? - здивовано пiдняв брови Дмитро i зiтхнув з полегшенням.
   - Що трапилось? - запитав друг побачивши розбите скло на пiдлозi. - Чому тут все розки-дано?
   - Менi щось почулося... Хтось говорив зi мною... Невiдомий... - вiн вiдповiдав уривчастими реченнями, одразу пригадуючи неприємнi хвилини.
   - А чого ти чекав? - озвався Степан, криво усмiхаючись. - Вже цiлий рiк працюєш як раб на плантацiях i думаєш, що все буде добре. Це ж не плантацiя, а все-таки хiмiя. Подивись, який став - змарнiв зовсiм, на себе не схожий.
   - Облиш, - махнув рукою Дмитро, сердито дивлячись на розгардiяш довкола. - Я хочу доко-патися до сутi i я це зроблю!
   - До якої сутi? - здивувався лiкар. - Возишся зi своїми дослiдами, з сяючими вiд щастя очи-ма розповiдаєш про них. I що потiм? Пiсля того як отримуєш черговий результат, кричиш, що знову нiчого не виходить.
   - Я хочу, щоб все було iдеально! Але постiйно якась деталь не виходить.
   - Чого тобi не вистачає? - зiтнув плечима Степан. - Макс як i обiцяв купив пiд новий проект цiлий iнститут з найсучаснiшим обладнанням. Фiнансує дослiдження без обмежень, швидких результатiв не вимагає. Тебе заслiпила робота. Зупинись i розслабся.
   - Ти не розумiєш! - вигукнув Дмитро i почав ходити примiщенням. - В той день, коли мене витягли непритомного з лабораторiї, я отримав новий клас сполук. Досi не можу повнiстю
   вивчити цю реакцiю. Синтезую речовини даного типу з рiзними замiсниками, а цiлiсної кар-тини немає. З однiєї молекули можна отримати мiльйони сполук, от я їх i перебираю.
   - Зачекай, - зупинив його Степан. - Я прийшов сюди за iншим.
   - Зовсiм забув, - махнув рукою Дмитро, i автоматично погладив густе чорне волосся. - Рен-гено-структурний аналiз пiдтвердив, що я отримав нову гетероциклiчну систему. Нарештi чiтко встановив її хiмiчну будову. Я вiдкрив нову реакцiю. Ти навiть не уявляєш наскiльки прекрасною може бути хiмiчна реакцiя! - додав задоволено i посмiхнувся.
   - Це ж iменна! - зойкнув лiкар i сповнений радiстю обiйняв його. - I пiсля цього ти розки-даєш колби? Краще сiдай i пиши статтю. Подiлися зi свiтом знаннями.
   - Матерiал зiбраний i в принципi можна публiкуватися, - була вiдповiдь. - Та менi потрiбно поставити ще декiлька дослiдiв. Спочатку хочу докопатися до всiх тонкощiв.
   - Хочеш синтезувати мiльйон сполук? - засмiявшись запитав Степан.
   - Якщо це буде потрiбно - синтезую, - серйозно вiдповiв Дмитро.
   - Перестань, - наполягав друг. - Не зволiкай. Деякi реакцiї змiнюють свiт. Твiй препарат А-1000 - пiдтвердження моїх слiв. За нього весь свiт тобi вдячний.
   - Так, - погодився Дмитро. Сiв на стiлець i замовчав, повертаючись у минуле. Пригадались останнi хвилини перебування в лiкарнi...
   Троє друзiв зiйшли довгими сходами на перший поверх i з насолодою вдихнули свiже по-вiтря. Залишаючи за спиною тягар прожитого, крокували уперед легко i вiльно.
   - Облогу мiста знято, - сказав Степан. - Кожному, хто контактував з нами була введена про-фiлактична доза препарату А-1000. За останнiми даними вiрус Ебола повнiстю знищено.
   - Навiть не вiриться, що страхiття позаду, - мовив Макс зупинившись перед високими залiз-ними воротами. - Незабаром тут знову поселяться тиша i спокiй, - додав подивившись на корпуси.
   Медичний персонал приводив будiвлю у порядок. Люди в бiлих халатах мили вiкна i чис-тили територiю. Кiлька вантажiвок заповнювали, щоб вивезти зайвi речi та непотрiбне облад-нання.
   - Говорiть цим суворим стiнам "прощавайте", - озвався Степан, першим переступаючи ме-жу, що вiддiляла лiкарню вiд звичайної вулицi.
   - Їдемо до мене, - сказав Макс, попрямувавши до свого "Майбаха", який чекав поруч. Дверi вiдчинились i салон поглинув трьох чоловiкiв...
   Дмитро глибоко вдихнув повiтря звiльняючись вiд спогадiв.
   - Наш бiзнесмен дотримав слово, зробив як i обiцяв, - мовив голосно перевiвши погляд на Степана. - Препарат А-1000 - дешевий i його можна купити в будь-якiй аптецi.
   - До речi, днями Макс знову перерахував значну суму на оновлення фондiв лiкарнi, де я працюю, - сказав Степан. - Здається, вiн опiкується ще кiлькома медичними закладами i шко-лами i створює гуманiтарний фонд.
   - Пiсля хвороби перетворився на справжнього фiлантропа, - розвiв руками Дмитро. - Про бiзнесовi справи розповiдає неохоче, або взагалi вiдмовчується. А ранiше при однiй згадцi про можливi вигiднi операцiї спалахував як факел, рахуючи скiльки прибутку матиме.
   - Та ще й з нас хотiв зробити фiнансистiв, - згадав Степан.
   - Уявляєш, вiн почав цiкавитись хiмiєю, - мовив Дмитро. - Постiйно розпитує мене про дос-лiди. Iнодi навiть набридає.
   - Можливо, це його нове хобi?
   - Нi, вiн став другим, бiльш людяним.
   - Хiба це погано? - зiтнув плечима Степан. Протер скельця окуляр i надiвши їх додав. - Я вже пiду, обiдня перерва закiнчилася. На мене чекають пацiєнти. Але ти вiдпочинь, ти дiйсно зморено виглядаєш.
   - Нiчого, ще встигну, - вiдповiв Дмитро проводжаючи його до дверей.
  
   Роздiл 19. ХВИЛЮВАННЯ.
   В просторiй квартирi грала приємна музика. Пiсля клопотiв i хвилювань друзi вирiшили нарештi зiбратись разом i поспiлкуватися.
   - Дмитро запiзнюється, це дуже дивно, - сказав Степан i подивився на годинник.
   - Тiльки п'ять хвилин дванадцятої, - озвався Макс. - Часу пройшло небагато.
   - Завжди вiн з'являвся заранi i не примушував себе чекати, - замислився Степан стиснувши плечима.
   - Сiдайте до столу, - звернулася до чоловiкiв прекрасна Олена. - А наш хiмiк дасть про себе знати.
   Всi пiдвелися з мiсць i пiшли куштувати кулiнарнi шедеври господинi дому.
   Раптом пролунав дзвiнок.
   - Це, мабуть, Дмитро, - сказав Макс i швидко пiшов до телефону.
   Хвилину мовчав вислуховуючи спiврозмовника.
   - Я нiчого не хочу чути, - нарештi категорично мовив у трубку. - Твої дослiдження можуть пiвдня почекати. Послухай... Ало! Ало!
   - Що таке? - запитала Олена.
   - Поклав слухавку, - звiв брови Макс. - Сказав, що буде працювати. Навiть не вибачився.
   - Вiн став дуже дивним, - похитав головою Степан. - Помiчники скаржаться, що виганяє їх з лабораторiї, свариться, б'є посуд.
   - Дмитро нiколи не вiдрiзнявся м'яким характером, - нагадав Макс, - особливо, коли зану-рювався у хiмiю.
   - Знаю, знаю, - погодився Степан. Взяв зi столу стакан з соком i випив до дна. Подивився на друзiв i додав. - Спокiйний вiн буває тiльки тодi, коли нiчого не робить або займається тим, що йому не цiкаво.
   - Дмитро завжди хотiв зробити щось корисне, - мовила Олена. - I тепер наблизився до мрiї
   всього життя.
   - Останнiй тиждень вiн на себе не схожий, - зiтхнув схвильовано Степан. - Сотнями здає речовини на перевiрку бiологiчної активностi. Почав ночувати в лабораторiї.
   - Треба взяти над ним шефство, - запропонував Макс жартома. - Будемо ходити до нього по
   черзi.
   - Ти думаєш, що говориш? - озвалась Олена. - Вiн все-таки не в лiкарнi i при своєму розумi. Краще витягнiть його на вiдпочинок.
   - Хiба погодиться? - здивувався Макс. - Поки справа не завершена - не вилiзе зi своєї бар-логи. Я днями заходив туди, хотiв дещо запитати. Все-таки цiкава наука - хiмiя.., - вiн по-дитячому нiяковiючи посмiхнувся. - Але потрапив пiд гарячу руку.
   - Дмитро запустив у тебе колбою? - хитро глянула на нього дружина. - Чому менi не розпо-вiдав?
   - Та нi, - махнув рукою Макс. - Але я почув недуже приємнi слова, бо прийшов, бачте, нев-часно. I наостанок Дмитро виставив мене за дверi i попросив не лiзти до нього з дурними пи-таннями.
   - Тепер я розумiю, чому ти прийшов позавчора додому похмурий i цiлий вечiр був не в на-строї, - мовила Олена.
   - Вiдверто кажучи, не хотiлося це обговорювати, - вiдповiв Макс. - Почувався як побите ко-шеня. Та якщо ми вже зачепили дане питання гадаю не слiд нiчого приховувати. Тому сього-днi я не сперечався по телефону з Дмитром.
   - Що ж робити? - замислився Степан.
   - Поговорiть з ним, ви ж друзi, - сказала Олена. - Мiж вами таємниць нiколи не було. Знає-те один одного з малечку. Не раз билися i мирилися.
   - Дiйсно, - погодився Макс, - можливо ми самi все сприймаємо через викривлене скло влас-
   них амбiцiй i чужих оцiнок?
   - Тодi дайте людинi спокiй, - мовила Олена. - нехай працює.
   - Поїдемо до нього, - запропонував Степан. - Зробимо приємний сюрприз. Cамi розвiємося i нашого вченого витягнемо на свiже повiтря. Швидше! За мною, - i першим пiшов одягатися.
   Захопивши кiлька тiстечок для друга Макс i Степан залишила затишний будинок. Незаба-ром вони розмiстилися в салонi автомобiля i вирушили в дорогу. За вiкном проносилися ба-гатоповерхiвки i дерева, ревли та сигналили машини.
   Макс сидiв поруч з водiєм, напружено вдивляючись у нескiнчену стрiчку шоссе, що тягла-ся вперед як змiя до самого горизонту. Десь там на перетинi неба i землi виникло кiлька тем-них хмаринок i торкнувшись одна одної попливли в рiзнi сторони.
   - Буде дощ, - сказав вiн.
   - Що ти, небо таке чисте, наче вмите, - озвався Степан.
   - Буде дощ, - повторив Макс i замовчав щось пригадуючи.
   З глибин пам'ятi виникли яскравi картинки дитинства...
   - Поганий з тебе рибалка, - смiявся Дмитро, знiмаючи з гачка чергового карасика. - Якщо нiчого не впiймаєш, я дам тобi кiлька рибинок.
   - Обiйдуся, - буркнув Макс, поправляючи солом'яного капелюха з якого виглядала темна шевелюра. - Не прийду бiльше сюди. Говорив я тобi, що не люблю це заняття. Велика ра-дiсть - сидiти годинами на березi i диви-тись на поплавок.
   - А менi подобається. Тихо тут, спокiйно. За терпiння i нагорода непогана. Глянь, у тебе клює! Пiдсiкай, чого чекаєш! - вигукнув Дмитрик.
   Макс потягнув вудку вгору. На гачку дiйсно борсався карасик.
   - I менi пощастило! - зрадiв вiн. Несподiвано рибка закрутила хвостом i полетiла у воду.
   - Треба було зразу на берег тягти, - сказав Дмитро.
   - Нiчого, - махнув рукою Макс. - Я все одно впiймаю свою золоту рибку...
   - Приїхали, - почувся голос водiя i картинки з минулого зникли.
   - Гарне мiсце для iнституту, - сказав Степан, виходячи з машини. - Люблю сюди приходи-ти. Навкруги лiс, чисте повiтря, наче незаселений острiв.
   - Дмитро сам вибрав це мiсце, - мовив Макс. - Пояснив, що вiн такий самий як природа довкола - дикий i тихий одночасно.
   Друзi йшли нерiвною дорогою засипаною дрiбним камiнням до будiвлi попереду. П'ятипо-верховi корпуси тулилися один до одного. Навкруги був високий паркан.
   - Он вiкна його лабораторiї, - показав Степан рукою вперед. - Свiтло горить. Може зателе-фонуємо, попередимо, що ми тут?
   - Нi, прийдемо самi як татари, - заперечив Макс.
   За хвилину пiдiйшли до залiзних ворiт, якi охороняли двоє мiцних кремезних чоловiка зi зброєю через плече.
   - Доброго дня, - одразу привiталися вони, побачивши посвiдчення i швидко почали вiдкри-вати ворота.
   Обминувши невеличку будiвлю, вони опинилися на територiї iнституту. Тут все потопало в зеленi. Багатолiтнi пишнi дерева простягали вгору гiлки i шарудiли листям. Клумби з яскра-вими квiтами милували очi. Стежка викладена мармуровими плитами вела до головного кор-пусу, де i працював Дмитро.
   Переодягнувшись у бiлi халати, Макс i Степан непоспiшаючи пiднiмалися сходами на дру-гий поверх.
  
   Роздiл 20. ДОЛЯ МIНЛИВА.
   Дверi вiдчинились i друзi увiйшли в лабораторiю. Дмитро сидiв за столом опустивши руки i вiдкинувшись на спинку стiльця.
   - Ми гадали, тут кипить робота, - мовив Макс голосно.
   - Навiщо прийшли? - озвався Дмитро, повертаючи голову.
   - Гарне привiтання, - обурився Степан. - Ми їхали з протилежного кiнця мiста i ось подяка.
   - Я не просив, - буркнув Дмитро. Нахилився уперед i взяв у руки молекулу, зiбрану з хiмiч-ного конструктору. Рiзнокольоровi кульки i багатокутники крiпились на свiтлих зв'язках ут-ворюючи органiчне поєднання. - Чудово, чи не так?
   - Чому проiгнорував зустрiч? - запитав Макс сердито.
   - Iдiть сюди, покажу, - оживився Дмитро пiдводячись. Обминувши довгий стiл, зупинився бiля витяжки. У колбi, що розмiстилася на маслянiй банi рiвномiрно булькала блакитна речо-вина.
   - Дослiди, дослiди, - похитав головою Степан. - За ними ти не бачиш життя.
   - Облиш, - махнув той рукою, милуючись реакцiєю. - Ще кiлька годин i синтез завершить-ся. Я зробив це, - посмiхнувся вiн.
   Зненацька похитнувся i спiткнувся на рiвному мiсцi.
   - Що з тобою? - в один голос зойкнули друзi.
   - Замало повiтря, - тiльки й змiг прошепотiти i впав на пiдлогу.
   - Розстiбни сорочку, - крикнув Степан, нахилившись над ним. Схопив руку шукаючи пульс i пiдняв повiки, заглядаючи в очi. - Потрiбна допомога, - гукнув одразу.
   - Я миттю, - озвався Макс i побiг до виходу...
   - Хочеться дихати, - сухими губами шепотiв Дмитро, впираючись руками у пiдлогу.
   - Зараз вiдчиню вiкно, - почув голос Степана i незабаром в примiщення увiрвався свiжий вiтер.
   - Яке хороше повiтря, - дихаючи на повнi груди мовив вiн розплющивши очi. - Чому я на пiдлозi? - запитав здивовано.
   - Ти втратив свiдомiсть, - почув у вiдповiдь.
   Тримаючись за стiл повiльно встав. Оглядаючись довкола зупинив погляд на колбi з бла-китною речовиною.
   - Все залишилось без змiн, - зiтхнув з полегшенням.
   Натис долонями на скронi, намагаючись позбавитись неприємного шуму. Тiло болiло i хо-тiлося десь сiсти. Вiн обернувся шукаючи стiлець.
   - Хто ви? - раптом скрикнув, побачивши двох незнайомих людей. - Де Макс i Степан?
   - В iншiй лабораторiї, - вiдповiли вони.
   - Де? А як зайшли ви? - вигукнув Дмитро, вдивляючись в обличчя гостей.
   Вiд несподiванки вiн зробив крок назад.
   - Впiзнав? - запитав невисокий лисуватий чоловiк.
   - Не може бути, - похитав головою Дмитро i нiяковiючи прошепотiв. - Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм.
   - Саме так.
   - А Ви...Ви.., - показав рукою на другу постать i видихнув. - Ви - Пастер.
   Похитуючись пiшов до робочого стола. Сiв на стiлець i перевiвши подих запитав:
   - Як ви тут опинились?
   - Зараз важливо не як, а для чого, - вiдповiв Парацельс.
   - Добре, тож для чого ви тут? - пролунало наступне запитання.
   - Щоб попередити тебе, - сказав Пастер.
   - Про що попередити? - здивувався Дмитро.
   - Про небезпеку, яка тобi загрожує, - озвався Парацельс.
   - Яка небезпека? З ким я розмовляю? Ви плiд моєї психiки. Вас немає i не може бути, оскiльки мiж нами прiрва - назва якiй час, - вимовив на одному диханнi Дмитро.
   - Не вiриш? - засмiявся Пастер. - Пiдiйди до тяги i понюхай меркаптан.
   - Це iлюзiя, гра пiдсвiдомого, - не здавався Дмитро.
   - Що ти знаєш про свiдомiсть або про час? Все вiдносно, - спокiйно мовив Парацельс.
   - Гаразд, - озвався Дмитро i уважно подивився на гостей. - Вiд чого ви хочете мене застере-гти? Я завершую роботу над унiкальним противiрусним препаратом. Мої мрiї можуть здiй-снитись i тодi людство зiтхне з полегшенням.
   - Нiхто не може стверджувати, що благо, а що - нi, - мовив Пастер.
   - Ви так говорите, тому що далекi вiд досягнень сучасної науки, - махнув рукою Дмитро. - Полегшити страждання людей - ось благородна мета медицини i хiмiї.
   - Страждання можуть стати реальнiстю для тебе, - твердим голосом озвався Парацельс.
   - Про що ви?
   - Тобi загрожує смерть.
   - Я здоровий i вiдчуваю себе чудово, - мовив Дмитро. - Моїх сил вистачить на багатьох, за-певняю вас.
   - Доля мiнлива, - сказав Пастер.
   - Але не настiльки, - вiдповiв Дмитро. - I взагалi цього не може бути, - похитав вiн головою i натис долонями на очi сподiваючись, що вченi зникнуть.
   Та гостi як i ранiше проходжались у лабораторiї розмовляючи з ним.
   - Слухай уважно, - рiзко сказав Парацельс, - дуже швидко ти зiткнешся зi злом, з самою йо-го суттю.
   - Про що Ви говорите? - прошепотiв слабим голосом Дмитро.
   - Мовчи, - обiрвав його Пастер. - Ми бiльше не будемо приходити до тебе нi по-одинцi, нi
   вдвох. Час виходить, будь уважним.
   - Є два варiанти розвитку подiй, - продовжив розповiдь Парацельс. - Це, по-перше, якщо ти помреш, тодi...
   Останнi слова щезли у невiдомостi як i улюбленi вченi. Залишилась тiльки тиша i пуста ла-бораторiя, яку через декiлька секунд розiрвав чийсь знайомий крик:
   - Швидко, швидко вiдкрийте вiкно!
   - Нi, не треба, повернiться. Що далi? - простогнав Дмитро i розплющив очi.
   Одразу зустрiвся поглядом iз Степаном, який пiдходив до нього, а сам вiн лежав на пiдлозi лабораторiї саме на тому мiсцi, де ще мить назад стояли Парацельс i Пастер.
   - Кого ти бачив? - здивовано запитав Степан.
   - Нiкого, - була вiдповiдь.
   - Ти впевнений? Не приховуй нiчого.
   - Все добре. Дай краще води, пити хочеться, - сказав Дмитро.
   Степан обережно налив чисту прозору воду i простягнув йому. Дмитро жадiбними ковтка-ми почав вгамовувати спрагу, що здається мучила його все життя...
  
   Роздiл 21. ЕКСПЕРИМЕНТ.
   - Я вас не кликав! - крикнув Дмитро кидаючи гарячий погляд на друзiв. - Iдiть до бiса! А менi дайте працювати!
   Швидкими кроками попрямував до вiкна i рвучко зачинив його.
   - Ти при своєму розумi? - озвався Макс i грюкнув кулаком по столi. - Я не хочу бачити тут людину, яка не може контролювати себе! - Штовхнув стiлець i ледь стримуючись додав. - Нехай Степан огляне тебе i тодi вирiшимо: продовжувати роботу чи нi.
   - Ти менi не наказуй! - гаряче мовив Дмитро. - Незабаром я матиму речовину, над якою тремтiв роками. I коли "дитина" ось-ось народиться, ви пропонуєте зачекати: мiряти пульс та ковтати пiгулки! Це ви божевiльнi, а не я!
   - Схаменися, - якомога спокiйно звернувся до нього Степан. - Ти тiльки-но лежав непри-томний! Хочеш доконати себе?
   - Я все сказав, - рiзко вiдповiв Дмитро. - Зникнiть нарештi, поки я не виштовхав вас у спи-ну! - схопив зi стола журнал i з пересердя жбурнув ним об стiну.
   - Навiжений, - вигукнув Макс. - Роби що знаєш, просити тебе не будемо.
   Обернувся i пiшов до виходу.
   - Ти не правий, - похитав головою Степан, - i попрямував слiдом за другом.
   - Iдiть, iдiть, - прошепотiв Дмитро, проводжаючи їх поглядом.
   Дверi зачинились i вiн залишився сам. Якусь мить стояв посеред лабораторiї опустивши го-лову i склавши за спиною руки. Думки роїлися в головi переганяючи одна другу.
   "Люди - полоненi хвороб. Боротьба за виживання, наче прокляття, якого неможливо поз-бутись, - мiркував вiн. - Бактерiї та вiруси пiдточують органiзм заважаючи розвитку. Антибi-отики оголосили вiйну бактерiям i перемогли. Бiльшiсть епiдемiй стали страшним минулим.
   Тепер, здається, прийшла черга скласти зброю i вiрусам".
   Дмитро пiдняв лабораторний журнал з пiдлоги i поклав на стiл. Пiдiйшов до витяжки i за-доволено подивився на блакитну речовину у колбi.
   "Через двадцять хвилин можна розбирати синтез", - подумав глянувши на годинник.
   Пiд тихе рiвномiрне гудiння поринув у спогади...
   Шкiльний стадiон був переповнений людьми. Здавалося цiле мiсто прийшло, щоб подиви-тись, хто iз старшокласникiв виборе перше мiсце. Ряди гули i скандували лозунги.
   Дмитро бiг другим. За спиною тяжко дихали ще двоє претендентiв. Залишилося останнє вирiшальне коло. Тепер потрiбно було зiбрати всi сили, якi залишились i у стрiмкому кидку продемонструвати на що здатен. Вiн обвiв миттєвим поглядом стадiон, оцiнив дистанцiю, яку потрiбно було подолати i вiдкинувши будь-якi сумнiви побiг швидше. За кiлька секунд головний суперник опинився позаду.
   - Дмитро! Дмитро! - гукали з трибун пiднiмаючи вгору плакати з його iм'ям.
   Але вiн нiчого не чув i бачив тiльки фiнiш, ту тоненьку смужку, перетнувши яку мiг стати першим. Довкола запанувала надзвичайна тиша. Його свiдомiсть видалила все зайве, що мог-ло вiдволiкти, зiр став тунельним.
   П'ять метрiв, чотири, три...
   Раптом Дмитро вiдчув нестерпний бiль у нозi, що блискавично рознiсся по всьому тiлу. Од-разу у вухах залунали крики вболiвальникiв i вiн почув як майже поруч дихає суперник.
   - Я повинен, - прохрипiв Дмитро i з останнiх сил рвонув до фiнiшу.
   - Перемога! - волали майже над самiсiньким вухом Степан i Макс, тримаючи його в обiй-мах. У вiдповiдь переможець застогнав вiд пекучого болю...
   Дмитро пiдняв голову i звiв брови. Похитав головою намагаючись звiльнитись вiд мину-лого i зачинити книгу пам'ятi. Розправив плечi i вiдчув неприємну слабкiсть. Зробив кiлька крокiв уперед i йому здалося, що вiдчуття, якi переживав на бiговiй дорiжцi повернулися.
   Вiн схопився за стiл i перемагаючи пронизливий бiль тяжко перевiв подих.
   - Тiльки б не втратити свiдомiсть, - подумав миттєво. - I навiщо я їх вигнав?
   Перед очима пропливли постатi друзiв i кружляючи у повiльному танку, зупинились.
   - Ми попереджали, - тихо-тихо наче з безоднi мовив Степан.
   - Що робитимеш без нас? - запитав тоненьким голосом Макс.
   Дмитро хотiв вiдповiсти, але не мiг.
   - Бувай, - сказали вони i розчинилися у повiтрi.
   - Я марю, - подумав Дмитро. - Нiчого, це зараз минеться, трохи перепочину.
   Кiлька хвилин стояв нерухомо i тяжко дихав. Потiм пiдняв жилаву руку i дiставши з внут-рiшньої кишенi халату пачку пiгулок, видавив двi i поклав у рот. Неприємний гiркуватий присмак на мить витiснив iншi вiдчуття. Тримаючись за стiл вiн попрямував до стiльця, який заздалегiдь поставив бiля витяжної шафи. Йшов повiльно, пiсля кожного кроку зупиняючись, аби перевести подих. Нарештi опустився на стiлець i завмер у блажен-ному спокої. Хвилини минали швидко, даруючи легкiсть i повертаючи сили, головний бiль почав вгамовуватись.
   Незабаром Дмитро змiг пiдвестись. Повiльно як нiколи ранiше почав розбирати синтез. Не зважаючи на втому мозок працював наче машина. I руки пiдкоряючись чiтким наказам впра-вно виконували вiдпрацьованi роками операцiї. Випарювання, фiльтрування, перегонка... Двi години промайнули як одна мить. I ось на днi колби невеличкою грудкою лежали маленькi блакитнi кристали, схожi на дорогоцiннi камiнцi.
   - От i все, - прошепотiв Дмитро, дивлячись на речовину i примружуючи очi вiд напруги посмiхнувся.
   Тепер вiн мiг дозволити собi розслабитись i хоча б трiшки перепочити. Похитнувшись зро-бив кiлька крокiв i знесилено впав на стiлець.
   "Вiруси сповiльняють роботу органiзму... Перевтома пригнiчує i заважає... Хворобi треба
   протидiяти...", - крутилися в головi думки. А перед очима виникали яскравi вогники i пере-творюючись на великi коми кружляли довкола новорiчним феєрверком.
   - Зникнiть, - прошепотiв вiн, намагаючись прогнати їх рукою.
   - Не треба! - пискнули вогники i затремтiвши у повiтрi кинулися в рiзнi сторони.
   Десяти хвилин вистачило, аби вiдновити сили. Розправивши плечi Дмитро подивився на сполуку, яку отримав i почав мiркувати:
   "Комп'ютерне тестування показало, що препарат В-1 має величезну антивiрусну активнiсть. Цi данi були пiдтвердженi клiнiчними дослiдженнями на мишах. Активнiсть препарату у три тисячi разiв вища, нiж у А-1000".
   Вiн встав i зробивши крок миттєво вiдчув сильний бiль в усьому тiлi.
   "Що зi мною? - подумав зупиняючись. - Це не перевтома. Схоже я дiйсно захворiв. Мабуть, якийсь вiрус пiдточує органiзм".
   Перевiв погляд на препарат щось обмiрковуючи.
   "Клiнiчнi дослiдження на людях не проводилися. Чому б менi не стати першим? - промай-нуло блискавкою в головi. - Спочатку вилiкую себе... Тодi зможу сам оцiнити дiю препарату В-1. Видiння повиннi щезнути назавжди, - роїлися думки, - i я напевне знатиму, що вони - прояв хвороби. Психiчнi вiдхилення - це тiльки наслiдок, а причина - вiрус, що їх викликає. Та й Степан нарештi вiдчепиться вiд мене зi своїми розпитуваннями та психiатрами".
   Дмитро вiдмiряв невелику кiлькiсть препарату, розчинив у водi i кiлька разiв струсив кол-бу. Потiм взяв шприц, наповнив його приготовленим розчином i зробив собi укол у руку. Че-рез декiлька секунд голова стала свiтлою, нестерпний бiль миттєво зник. I за мить потужна гаряча хвиля прокотилася тiлом, поглинаючи слабкiсть i втому. М'язи почали наливатися силою.
   Все довкола змiнювалося i переливалося яскравими кольорами. Кожною клiтиною Дмитро вiдчув, як процеси органiзму полегшились. Внутрiшнiм зором вiн поринув у глибину органiв
   i систем, спостерiгаючи за їх вправною роботою. Серце калаталося у грудях щосекунди што-вхаючи кров по венах i артерiях. Селезiнка, печiнка, нирки, легенi почали працювати як iде-альний механiзм. Тiльки тепер Дмитро зрозумiв, що його очi набули дивної властивостi: вiн почав бачити не лише зовнiшнiй, а й внутрiшнiй свiт. Це видовище було настiльки яскравим i захоплюючим, що вiдiрватись вiд нього було неможливо.
   Гаряча хвиля знову прокотилась тiлом, кидаючи неймовiрну силу у надра мозку. I тодi го-лова стала схожа на жорсткий диск, де кожнiй митi життя вiдповiдав свiй файл. Дмитро по-чав перебирати i вiдкривати файли насолоджуючись своїм минулим: перший крик новона-родженого, непевнi кроки малюка, шкiльнi та студентськi роки... Книги, якi вiн коли-небудь читав, розкривалися перед ним з легкiстю i вливалися в його мозок нестримною рiкою. Це було схоже на перегляд фiльму, але фiльмом було його життя...
  
   Роздiл 22. В СОБI.
   Мiльйони яскравих спалахiв розлилися приємним теплом по тiлу Дмитра, повертаючи його у реальнiсть. Кiлька хвилин вiн стояв нерухомо серед лабораторiї насолоджуючись силою, яка щосекунди додавалася до кожної клiтини органiзму. Знизу доверху по венах, артерiях, м'язах, кiстках безперервно циркулювали хвильовi потоки, очищаючи органи i системи. Дми-тро вiдчував все, що вiдбувалося в органiзмi. Набравши повнi груди повiтря торкнувся ру-кою серця, уповiльнюючи його ритм. Розправив плечi i тихо видихнув, дозволивши невтом-ному "мотору" працювати як завжди.
   Збентежений i окрилений вiн дивився довкола i бачив iнший свiт. Все, що ранiше вважав знайомим i досконало вивченим, вiдкривалося по-новому. Iнформацiя про реактиви, сполуки, сумiшi, на яких на долi секунди зупиняв погляд миттєво потрапляла в мозок i розмiщувалася по файлах.
   "Моя багатотомна хiмiчна енциклопедiя... Давно її не гортав, - несподiвано подумав Дми-тро i швидкими кроками попрямував до стелажiв з книгами. Акуратно дiстав перший том енциклопедiї i почав проглядати.
   Вiн згадав як в школi та унiверситетi читав книжки, намагаючись дiзнатись про свiт якомо-га бiльше. Днi i ночi минали надто швидко, але якою б щирою не була його любов до науки, вiдкриттiв та таємниць Всесвiту, перечитати i запам'ятати вдавалося лише невеличку частку. Нескiнченi джерела знань залишали мандрiвника спраглим i вiн з нестримним завзяттям зно-ву припадав до книг жадiбно насичуючи ними мозок...
   "Океан знань безмежний, - промайнула думка. - Прикро, що ми не можемо пiзнати все, що цiкавить. Наче прокляття на мозок накладений об'єм матерiалу, який можна запам'ятати. Ви- йти за межi нереально".
   Гортаючи сторiнку за сторiнкою Дмитро зненацька вiдчув як в нього бурхливим потоком
   вливається iнформацiя. Кожна стаття, яка проходила перед очима, миттєво в повному об'ємi
   запам'ятовувалась. Приголомшений такими змiнами вiн почав хапати книгу за книгою, вби-раючи те, чого так прагнув в молодостi. Знання зiбранi i впорядкованi людством за роки iснування хiмiї тепер належали йому. Це вiдчуття було безмежно приємним i захоплюючим. Забувши про все, Дмитро поринув у таємницi науки, блукаючи вiд однiєї епохи до iншої, проглядаючи iсторiї вiдкриттiв та бiографiї вчених.
   "Препарат В-1 розпочне нову еру! - захоплено думав Дмитро. - Люди матимуть здiбностi, про якi мрiяли! Це неймовiрно!"
   Гортаючи сторiнку за сторiнкою, не помiтив як промайнуло дванадцять годин. За цей час встиг засвоїти величезний обсяг знань. Наситившись досхочу вiн деякий час стояв нерухомо даруючи собi вiдпочинок. Потiм повiльно пiшов до робочого стола, опустився на стiлець i взявши у руки модель молекули почав роз'єднувати зв'язки i утворювати новi структури. За останнi два роки це заняття стало його улюбленою справою. Так вiн розслаблявся, набирався сил i обмiрковував подальшi плани. Наче дитина годинами збирав моделi органiчних моле-кул, вивчаючи їх просторову будову.
   Незабаром Дмитро тримав у руках нову цiкаву гетероциклiчну структуру. Обережно помiс-тив її на стiл i встав. Потягнувся напружуючи м'язи i раптом вiдчув, що вони легко i невиму-шено пiдкоряються його командам. Глянув на бiцепс i зiгнувши руку збiльшив його удвiчi. Посмiхнувшись почав стискати та розтягувати м'язи, граючись ними наче малюк машинка-ми. На мить зупинився, зосереджуючись i концентруючи увагу на власних вiдчуттях. Реаль-нiсть вiдiйшла на другий план i вiн знову побачив себе з середини. Дмитро мандрував у над-рах органiзму, спостерiгаючи як бiлi та червонi м'язи-лiани переплiтаються та обтягують кiстки, утворюючи бездоганний механiзм за допомогою якого людина рухається.
   Насолодившись перетвореннями, вiдкрив очi i перевiвши подих, пiдiйшов до залiзного сей-фу, де зберiгав важливi матерiали. Обхопивши його руками без особливих зусиль пiдняв i пе-
   ренiс на iншу мiсце, куди давно хотiв перемiстити, але нiяк не доходили руки.
   "Господи, невже це вiдбувається зi мною? - приголомшено прошепотiв Дмитро не в змозi до кiнця повiрити собi.
   Приємно гула витяжна шафа.
   "Нехай настане тиша", - подумав Дмитро.
   Через деякий час його вуха вже не вловлювали звук. Вони вiдключилися, наче звичайнi ан-тени. Довкола утворився суцiльний звуковий вакуум. Вiд цього стало моторошно й мурашки пробiгли тiлом. Прислухавшись Дмитро почув як глухо i незвично б'ється його власне серце. Здалося, що це пiсочний годинник, з якого витiкає життя. Вiн знав, що жити без цього цокан-ня не можна як знав i те, що кожна жива iстота на Землi вiд комахи до слона запрограмована на однакову кiлькiсть скорочень серця, а вiд їх iнтенсивностi залежить тривалiсть життя.
   Цiєї митi ним оволодiло нестримне бажання дiзнатися як працює цей складний механiзм. Одразу все довкола засяяло яскравим свiтлом, вiдкриваючи ворота в таємний i загадковий свiт - свiт космосу власного органiзму. Потужна хвиля штовхнула Дмитра у святу святих - серце. Невтомний титан рвучко скорочувався, розганяючи кров. Камери та шлуночки вправ-но вiдкривалися та закривалися пропускаючи червону рiдину у певному напрямку.
   Iз серця кров потрапляла в артерiї, пульсуючи в них пiд високим тиском. Артерiї несли кров вiд серця до всiх частин тiла. Вони дiлилися на дрiбнiшi судини врештi решт перетво-рюючись у сiтку мiкроскопiчних капiлярiв. Iншi капiляри зливалися утворюючи вени, по яких кров поверталася до серця. В потоцi кровi Дмитро побачив багато великих червоних еритроцитiв, що переносять кисень i мало маленьких бiлих лейкоцитiв - цю охорону органiз-му, захисникiв вiд бактерiй та вiрусiв. Наче на водяних горках вiн мчав по легеневiй артерiї до легень. Зненацька сильний потiк повiтря почав затягувати його. Невзмозi чинити опiр Дмитро полетiв уперед i незабаром опинився в серединi легень, якi постачають кисень клi-тинам органiзму. Тут вирували i бушували вiтри, крутилися завiрюхи. Проходив звичайний
   обмiн газами: кисень повiтря прямував у кров, а вуглекислий газ її покидав. Тiльки вiн поду-мав про це як новий потiк повiтря захопив його, закрутив наче дзигу i виштовхнув геть.
   За мить вiн плив великим колом кровообiгу до правої половини черевної порожнини, де розмiщувався найбiльший орган - темно-червона клиноподiбна печiнка.
   "Бiохiмiчно лабораторiя - в дiї! Невже я це побачу!", - подумав проникаючи у середину. Вiн добре знав, що печiнка виконує понад п'ятсот рiзних очисних функцiй органiзму, якi ре-гулюють хiмiчний склад кровi i тепер на власнi очi мiг у цьому переконатися.
   З цiкавiстю оглядаючись довкола, почав спостерiгати як потужний орган безперервно пере-робляє поживнi речовини, накопичує вiтамiни i мiнерали, необхiднi для синтезу гемоглобiну, який наче Прометей переносить кисень вiд легень до тканин i вуглекислий газ вiд тканин до легень. Мiльярди гепатоцитiв, цих маленьких клiтин печiнки виробляли жовч, необхiдну для перетравлювання жирiв у тонкому кишечнику. В них безперервно розкладалися токсини та iншi шкiдливi речовини. I нарештi очищена в печiнцi кров виходила через печiнковi вени.
   "Зовнi цей чудовий орган виглядає досить просто, - подумав Дмитро, - чого не скажеш про його внутрiшню будову. Не дивно, що досi не створений прилад, який мiг би її замiнити".
   Проштовхуючись мiж клiтинами печiнки вiн торував собi шлях далi. Раптом зупинившись замислився:
   "Без такої лабораторiї органiзм не проiснує i доби. Але в той самий час, якщо видалити частину печiнки, то вона знову перетвориться на повноцiнний внутрiшнiй орган! Справжнє диво! Це єдиний орган, що вiдростає!"
   З цими словами Дмитро знову поринув у лоно артерiй, обравши пунктом наступного при-значення шлунок. Для перетравлення їжi слизова оболонка шлунку видiляє травнi соки, якi мiстять воду, ферменти й iншi речовини. Тож з хiмiчної точки зору все це можна уявити, як пiвлiтра концентрованої соляної кислоти.
   Остання думка збентежила його, примусивши зупинитись. Не наважуючись випробувати
   жахи пекла, що чекали далi, вiн спостерiгав за процесами якi там вiдбувалися на безпечнiй вiдстанi. Одразу побачив як м'язовi стiнки наполегливо подрiбнюють i перемiшують їжу, перетворюючи її на рiдку кашку - хiмус. Густий подiбний до клею слиз надiйно захищав шлунок з середини, не дозволяючи агресивним сокам розчинити його разом iз їжею.
   "Далi хiмус частинками переходитиме у дванадцятипалу кишку," - подумав Дмитро.
   Зморщивши лоба, уявив подальший шлях переробки, розщеплення i виведення.
   "Пошукаю цiкавiшi мiсця", - вирiшив миттєво i щодуху гайнув до мозку. Цей центр керу-вання органiзму був схожий на кiмнату оплетену дротами, по яких зблискуючи i переливаю-чись проносились нервовi iмпульси. Понад сто мiльярдiв нейронiв утворювали цю надзви-чайно складну систему, яка керує цiлим органiзмом. Пiвкулi були покритi шаром рожево-сiрої речовини i нагадували желатиновий десерт. Цей дивовижний комп'ютер пронизувала велика кiлькiсть кровоносних судин, через якi в кожну дiлянку мозку потрапляли кисень i глюкоза.
   "Де причаїлася наша свiдомiсть? - мiркував Дмитро, заглядаючи у кожен куточок. - Чому я не можу її знайти? Де я? Хто я? Що таке людина?"
   Зненацька наче спалах блискавки Дмитра осяяла здогадка:
   - Мозок - це тiльки складне "залiзо"! Механiзм, який вправно спрямовує дiї систем органi-зму! Не можна дiзнатись, як створюються генiальний твiр вивчаючи будову друкарської ма-шинки! ДНК! Ось де зберiгається повна iнформацiя про людину! Там я отримаю вiдповiдi на всi питання.
   Миттєво вiн почав торувати шлях до ДНК, далi, вглиб мiкрокосмосу, до цiєї гiгантської мо-лекули. Але чим ближче був до жаданої цiлi, тим важче ставало, свiдомiсть почала затума-нюватись, йому не вистачало повiтря, життєвої сили...
   "Все, здається я помираю," - здригнувся Дмитро, гублячись у власних думках...
  
   Роздiл 23. ЖАХЛИВА РЕАЛЬНIСТЬ.
   "Чому так тихо? - подумав Дмитро, не наважуючись розплющити очi. - Куди я потрапив? Дуже темно... Це тунель... Куди веде?.. Менi вже не боляче... Добре... Спокiйно... Треба шу-кати ДНК... Я збився зi шляху..", - короткi фрази спалахами виникали в головi i згасали.
   "У нього ворушаться повiки, - почулося зовсiм поруч. - Здається повертається".
   "Звiдки? - здивувався Дмитро. - Хто це говорить?... Як незручно... - вiн хотiв пiдняти руку, але не змiг. На мить вiдчув себе безпорадним немовлям у пелюшках. - Я безсилий... Препарат В-1 дав збiй?.. Тiльки не це..." - Уривками почав згадувати, що з ним вiдбувалося, але подiї плуталися, накладаючись одна на одну.
   "Дванадцять годин спить, - знову пролунав чийсь голос. - Надто довго".
   "Сплю?" - здригнувся Дмитро i одразу вiдкрив очi.
   Над головою снiжно-бiлим простирадлом нависла стеля. Рiвне свiтло вiд ламп заспокоюва-ло. Крiзь велике вiкно заглядав день. Примружившись вiн раптом помiтив на вiкнi решiтки i йому стало не по собi.
   "Де я?" - крикнув голосно i напружившись рвонув уперед. Та одразу вiдчув, що тiло стис-кає незручний одяг, не дозволяючи вiльно рухатись. Вiн спробував поворухнутись i завмер.
   - Заспокойся, все минулося, - несподiвано почув голос Степана.
   - Чому я нiкого не бачу? - зойкнув Дмитро вигнувшись наче змiй.
   - Ми тут, - сказав Макс.
   Обернувшись на голос нарештi помiтив друзiв. Одягненi у бiлi халати вони пiдiйшли до його лiжка.
   - Ти в лiкарнi, - спокiйно мовив Степан.
   - Чому на вiкнах решiтки? - запитав Дмитро.
   - Так треба, - була вiдповiдь.
   - Гамiвна сорочка навiщо? - запитав знову i не очiкуючи пояснень продовжив сам.- Я в пси-
   психiатричнiй лiкарнi! Можете нiчого не вигадувати! - звiв брови i похмуро додав. - Але я здоровий.
   - Не хвилюйся, - сказав Степан, нахиляючись над ним i поправляючи подушку.
   - Я здоровий! - вигукнув Дмитро, намагаючись головою скинути її на пiдлогу. - Не робiть з мене iдiота! Як я сюди потрапив? Чому?
   - Хочеш знати, поводься тихо, - озвався Макс. Взяв його за плечi i пронизуючи поглядом сердито мовив. - Ти догрався. Праця без вiдпочинку доконала тебе. Зрозумiв? Не розрахував сили. А ми попереджали: вiдклади роботу, вiдновися i потiм продовжуй дослiдження. Тебе нiхто в спину не штовхав.
   - Я не мiг, - похитав головою Дмитро. - Це було б знущання над собою. Навiть, якби я при-слухався до ваших порад, мiй мозок не зупинився б i на мить. Хто виграв би вiд цього? - вiн
   замовчав i тiльки суворо дивився на друзiв.
   - Що було в лабораторiї? - поцiкавився Степан, сiдаючи на стiлець поруч.
   - Коли? - озвався Дмитро.
   - Два днi тому, - продовжив лiкар.
   - Як два днi? - зойкнув Дмитро. - Я тут вже... - йому перехопило подих.
   - Так. Пам'ятаєш, як прогнав нас, тому що хотiв завершити дуже важливий синтез?
   - Звичайно. Я отримав новий препарат. Потiм менi стало погано i я вирiшив себе пiдлiкува-ти, новим препаратом...
   - Як ти мiг? - з докором мовив Степан. - Це грубе порушення iнструкцiй! Ти i сам знаєш, що правила технiки безпеки омитi кров'ю, адже пишуться вони пiсля нещасних випадкiв.
   - Але я живий, - сказав Дмитро.
   - Тобi просто пощастило, - наголосив Макс. - Не випробовуй долю зайвий раз. - Закусив гу-бу i глянувши з-пiд лоба на друга додав. - Знаєш, що було, коли ми повернулись? Ти лежав
   на пiдлозi i бився в конвульсiях. Кричав i штовхався, не дозволяючи пiдняти тебе. А потiм в лiкарнi кидався на медикiв.
   - Я не пам'ятаю, - нiяковiючи мовив Дмитро. - Невже це правда?
   - Так, - сказав Степан. - Парацельс, Пастер, всi твої видiння i голоси - це прояв психiчної хвороби. Ти занедужав давно, але не дозволяв собi у це повiрити. Працював як вiл - органiзм слаб, хвороба прогресувала. Як тiльки сили стали нерiвнi, недуг поклав тебе на лопатки.
   - Знiмiть з мене цю тiсну сорочку, - попросив Дмитро. - Хочу бути вiльним. Адже я прий-шов у себе. Почуваюся добре.
   - Ще зарано, - вiдповiв Степан. - Зрозумiй, поки що ти несеш певну загрозу, ти надто акти-вний. Не хвилюйся, я тебе пiдлiкую i все буде добре.
   - Я зробив щось жахливе? - стривожено запитав Дмитро.
   - Не встиг, - озвався Макс. - Вчора побiг за санiтаром з ножем. Кричав, що не дозволиш, аби хтось стояв на твоєму шляху... Тому на тобi гамiвна сорочка.
   Дмитро вiдвiв погляд вбiк i раптом наче спалахи блискавки в його головi почали виникати яскравi картинки: перелякане обличчя медика, нiж у руцi, багато людей у бiлих халатах, дов-гий коридор...
   - Я згадав, - прошепотiв вiн.
   - От i молодець, - по-батькiвськи турботливо мовив Степан. - Я введу тобi амiнозин i ти по-спиш. А ми пiдемо. Пiзнiше ще поговоримо.
   - Добре, - погодився одразу Дмитро i на його губах виникла гiрка посмiшка.
   Cтепан зробив укол. Друзi попрощалися i вийшли з палати.
   Дмитро лежав iз заплющеними очима, наче лялечка в коконi, не вiдчуваючи нiчого. Йому
   хотiлося забути все i нi про що не думати, але невгамовна пам'ять нав'язливо демонструвала чорно-бiлi кадри дивовижних перетворень. Хвилини тяглися надто довго, а сон не приходив.
   - Чого розлiгся? Вставай! - зненацька почувся чийсь непривiтний голос.
   - Я не можу, - прошепотiв Дмитро.
   - Вiрно, - засмiявся хтось задоволено. - Гадав, що став суперлюдиною i зможеш щось змi-нити в цьому свiтi? Смiшне i слабе кошеня!
   - Хто тут? - мовив Дмитро виринаючи iз полону забуття. Швидким поглядом вiн обводив кiмнату, але нiкого не помiчав.
   - Я - це ти, - пролунала вiдповiдь. Слова виходили iз кожного куточка i коливаючись зника-ли в нiкуди. - З ким ти зiбрався боротися? Чи не з собою? Хотiв вiдчути себе цiлителем люд-ства? Тож стань тим, ким ти є насправдi - мураха iз запрограмованою долею вiд народження до самої смертi!
   - Дурницi... Якi ж дурницi... - повторював Дмитро не розумiючи, що вiдбувається. - Хто на-смiхається надi мною?
   - Це ми... Це ми.., - задзвенiли тоненькi голосочки.
   Зненацька в кiмнатi почали з'являтись незнайомi чоловiки i жiнки. З кожною секундою їх ставало все бiльше. Смiючись i простягаючи до нього руки вони наближались до лiжка.
   - Це ми... Це ми.., - тепер грубо i глухо звучали слова.
   - Iдiть геть! Геть! - заволав Дмитро, вiдчуваючи, що йому стає все тяжче дихати. - Марево! Розтань! Це тiльки хвора свiдомiсть!
   - Ми всюди, - сичали люди. - В тобi i довкола. Ми всюди...
   Десятки рук торкнулися грудей i Дмитру здалося, що вони ось-ось вирвуть його серце. Зiб-равши залишки сил вiн голосно закричав:
   - Допоможiть! Проженiть їх! Дайте повiтря!
   Дверi гучно вiдчинилися i в палату забiгли Макс i Степан.
   - Заберiть їх вiд мене! Швидше! - волав Дмитро.
   - Кого? - вигукнув Степан миттю опинившись бiля лiжка.
   - Невже ви не бачите? Кiмната заповнена людьми! Вони розмовляють зi мною! Не дають менi дихати!
   - Нас тiльки троє, - голосно сказав Макс схопивши Дмитра за голову i пильно заглядаючи у вiчi. - Тiльки троє!
   - А вони? - зойкнув Дмитро i застогнав.
   Цiєї митi всi вiдсахнулися i почали лускати, наче мильнi бульбашки та зникати. Макс i Сте-пан зробили кiлька крокiв назад i незабаром розтанули в сонячному промiннi. Дмитро вiдчув приємне тепло, що розливалося тiлом. Свiтло почало згасати.
   "Вечорiє... От i добре", - подумав вiн розслабляючись.
   Раптом почувся короткий звук, схожий на клацання вимикача i довкола стало зовсiм тем-но...
   Роздiл 24. НЕБЕЗПЕЧНА РОЗМОВА.
   "Дз-дз-дз", - бринiла заплутавшись у павутинi бджола. Вперто штовхала своє пухнасте тiльце вверх i вниз, намагаючись позбавитись тенет. Та лапки мiцно трималися пастки. Маленьке чорне створiння на тонких лапках з товстим черевцем повiльно наближалося до своєї жертви. "Дз-дз-дз-дз", - пролунало вiдчайдушно. Цей благаючий зойк на мить задриж-жав у повiтрi i одразу покотився луною по кiмнатi.
   Дмитро зморщив лоба, шукаючи очима порушника спокою.
   "Звiдки прилетiла бджола? - здивовано пiдняв брови, помiтивши безпомiчну комаху. - Пур-хала б собi по квiтках i збирала пилок. Допитлива. Захотiла дiзнатись як живеться за грата-ми? Тепер ми удвох полоненi".
   Опустив голову на груди, притулився плечима до твердої спинки стiльця i вп'явся пальця-ми собi в колiна. Неприємне дзижчання припинилося i вiн знову залишився сам-на-сам зi своїми думками.
   - Ти хотiв поговорити? - наче грiм серед ясного неба почулися слова.
   Дмитро здригнувся i неподалiк побачив Степана.
   - Ти давно тут? - запитав здивовано.
   - Нi, тiльки-но зачинив дверi, - була вiдповiдь.
   - Я не чув, - тихо мовив Дмитро. - Згадував...
   - Що?
   - Рiзне, - вiн пильно глянув на друга i твердим голосом додав. - Я повинен тобi все розпо-вiсти.
   - За цим я i прийшов, - озвався Степан, наближаючись до нього.
   - А Макс де? - поцiкавився Дмитро.
   - Вирiшує свої справи. Домовились, що я постiйно буду з ним на зв'язку.
   - Це добре... Нехай працює... Не заважатиме... - уривчастими фразами говорив Дмитро.
   - Що було в лабораторiї? - мовив Степан. - Ти так i не пояснив...
   - Там здiйснилася моя мрiя, - миттєво вiдповiв Дмитро i його очi засяяли радiстю. - Менi вдалося синтезувати практично iдеальний противiрусний препарат! - не в змозi стримувати емоцiї, що лилися через край вiн почав швидко говорити. - Подумай, практично кожна клiти-на має вiрусну частинку, цього паразита, що гальмує її роботу! Що буде, коли вдасться зни-щити всi вiруси, якi є в нашому органiзмi? - кинув гарячий погляд на друга очiкуюючи вiдпо-вiдi.
   - Можна припустити, що тiло людини змiниться до невпiзнанностi, - мовив Степан.
   - Саме так! - задоволено вигукнув Дмитро. - Всi процеси повиннi пришвидшитись, мозок запрацює легше i чiткiше, органи i системи стануть дiйсно єдиним механiзмом. Людство прагнуло цього завжди! I я змiг здiйснити це. Коли я ввiв собi В-1 все вiдбулося як i очiку-вав: я став сильнiшим, розумнiшим, став практично iдеальною людиною. Наказував м'язам i вони збiльшувались, я грав ними як дитина, насолоджуючись новими можливостями. Мiй мозок змiг обробляти величезнi об'єми iнформацiї.
   - Це тобi не наснилося? - обережно запитав Степан.
   - Не вiриш? - озвався Дмитро здивовано пiднявши брови. - Це лише маленька частка пере-творень i змiн! Дванадцять годин пiдряд я вливав в себе знання зiбранi в книгах. Це правда!Принеси будь-який том хiмiчної енциклопедiї, вiдкрий на якiй-завгодно сторiнцi i я до най-дрiбнiших подробиць вiдтворю статтю! Тодi у тебе зникнуть сумнiви!
   - Гаразд, - кивнув головою Степан. - Менi просто складно усвiдомити те про що ти гово-риш. Продовжуй.
   - Потiм вiдбулося найдивовижнiше - я побачив свiт власного органiзму, - сказав Дмитро. - Я був в собi! Слухав як б'ється власне серце i спостерiгав за його титанiчною роботою. Бачив як циркулює кров по великому i малому колах кровообiгу. Подорожував в легенях, в печiнцi,
   бачив як працює шлунок...
   Степан мовчав очiкуюючи продовження розповiдi.
   - Я хотiв дiзнатись, що таке людина, що являє собою наш розум, де народжуються думки? - у захватi говорив Дмитро. - Звiдки все це береться i як виникають подiбнi питання? Скорис-тавшись нагодою я попрямував у мозок. Але дослiдивши його, зрозумiв, що це тiльки вели-чезна машина, високотехнологiчний завод. Це друкарська машина, на якiй Людина друкує свої народженi до цього думки, емоцiї, iдеї! I тодi мене осяяла здогадка! ДНК - ось праматiр нашого органiзму i наших думок! Там я знайду вiдповiдь на питання: що таке наша свiдо-мiсть?
   - Ти правий, - озвався Степан. - В кожнiй клiтинi знаходиться абсолютна копiя людського органiзму. Iнформацiя про органiзм, його зовнiшнiсть, функцiї, роботу систем та органiв мiс-титься в ДНК. Але при чому тут свiдомiсть?
   - Ти подумай, що таке ДНК? - вигукнув Дмитро. - Це найдосконалiший наноробот, який у лонi матерi iз наявних ресурсiв складає людський органiзм. Потiм цей органiзм народжуєть-ся, росте, розвивається i нарештi стає Людиною. А тепер скажи: "Де треба шукати свiдо-мiсть?".
   - Не знаю, - зiтнув плечима Степан.
   - В ДНК! - сказав Дмитро. - ДНК - це носiй iнформацiї i в нiй закодовано не тiльки наш бiо-логiчний органiзм, але i наша свiдомiсть, воля, розум, особистiсть. Якщо хочеш знати, ДНК - iдеальна операцiйна система, але фiшка в тому, що ставити її на "залiзо" не треба, вона сама одночасно i є "залiзом".
   - Чорт, а ти ж правий! - мовив Степан.
   - Чудово, чи не так? Два в одному флаконi! I тому я почав торувати собi шлях до цiєї моле-кули. Це як дивишся в мiкроскоп, тiльки змiнюєш масштаб. - Губи Дмитра задрижжали i вiн вiдкинувся на спинку стiльця. - . Але потiм стався якiйсь збiй, - вiн напружився i тяжко види-
   *ДНК -- дезоксирибонуклеїнова кислота.
   хнув повiтря. - Я не змiг туди потрапити... А потiм , коли вiдкрив очi я був вже в лiкарнi.
   - Що з тобою? - захвилювався Степан.
   - Дуже холодно, - примружуючись наче вiд яскравого свiтла вiдповiв Дмитро. - Знову бо-лить голова.
   - Я допоможу, - миттєво зреагував Степан. - Тобi потрiбно зробити укол.
   - Зачекай з лiками, - прошепотiв Дмитро. - Менi тяжко говорити... але так само я почувався, коли шукав дорогу до ДНК...
   - Я повинен ввести лiки, - твердо сказав Степан.
   Раптом обличчя Дмитра зблiдло, погляд став блукаючим. Вiн затрясся i з його рота пiшла
   пiна. Потiм рiзко випрямився i зблиснувши очима злiсно засмiявся:
   - Хто ти такий, щоб вирiшувати, що треба робити, а що - нi? Примiтивна iстота з непомiр-ними амбiцiями, - грубо звучали слова.
   Степан зробив кiлька крокiв назад i миттю глянув на кнопку дзвiнка для виклику санiтарiв.
   - Що? Хочеш тiкати? - надривно закричав Дмитро i розреготався. - Ти ж збирався мене лi-кувати! Тож лiкуй! Чи злякався?
   Вiн стиснув кулаки i став сiпати руками та ногами, намагаючись звiльнитись вiд мотузок. Зненацька скрикнув i штовхнувши своє тiло вперед, впав на пiдлогу.
   - Степане, поможи, - простогнав благаюче. - Це я - Дмитро. Що зi мною? Менi так погано.
   Це говорив не я! Не я, розумiєш? Але я чув тi слова... Що це? Допоможи.
   - Вставай, - мовив Степан, допомагаючи другу пiдвестись i сiсти на стiлець. - Хвороба про-гресує...
   - Невже?! - зойкнув Дмитро, примусивши Степана вiдсахнутись. - Удаєш з себе Парацель-са? Чи Пастера? Можливо думаєш, що ти найкращий лiкар сучасностi? Це все байки, пустi бажання. Дехто думав, що став всемогутнiм i помилився. Нерозумнi... Люди... - це знову був грубий чужий голос.
   - Хто ти? - запитав Степан не зводячи очей з хворого.
   Вiн добре бачив, що перед ним на стiльцi сидiв Дмитро. Але вся його зовнiшнiсть, рухи, реакцiї змiнилися. Обличчя стало жовтувато-блiдим, очi впали i в них з'явився недобрий блиск. Щоки запали, чоло зморщилося наче у старця.
   - Вивчаєш мене? - почувся дрiбний смiх. - Хочеш зрозумiти, що вiдбулося? Тебе цiкавить особистiсть Дмитра? А особистостi вже немає! Вiн в моїй владi i ця влада безмежна! Вiн iснує тiльки тому, що я йому дозволяю!
   Цiєї митi Дмитро рвучко звiвся на ноги i впавши на пiдлогу, наче змiй поповз до Степана. Його очi налилися кров'ю, обличчя перекосилося, скули швидко рухалися. Вiн широко вiд-кривав рот по-звiрячому скалячи зуби.
   Не вагаючись i секунди Степан натис на дзвiнок виклику. Одразу в палату забiгло троє са-нiтарiв у слiпучо-бiлих халатах. Грубо скрутивши хворого вони тримали його як теля. Сте-пан глянув крiзь запiтнiвшi окуляри на друга i його серце стиснулося вiд болю. Вiдчуваючи на душi неймовiрний тягар, вiн нахилився над Дмитром i сумно ввiв препарат...
   Дмитро застогнав безумно i жалiсно. Здригнувшись ще кiлька разiв поступово затих i не в змозi чинити опiр заплющив очi.
  
   Роздiл 25. СПОГАДИ.
   - Стiй, Iрино! Куди бiжиш? - вигукнув Дмитро, схопивши тендiтну бiлявку за руку. - Пого-вори зi мною, - i з цiкавiстю зазирнув в зеленi очi.
   - Немає коли, лекцiя почалася - вiдповiла дiвчина, намагаючись звiльнитись. Її слова пото-нули мiж високих стiн i на мить стало тихо. Серця двох забилися швидше i вiд дотику рук тi-лами пробiгли гарячi розряди струму.
   - Все одно будеш моєю, - мовив усмiхаючись хлопець. - Юстус Лiбiх пiдтвердить, - i пере-вiв погляд на портрет вченого, вiдпускаючи полонену. Сонячне свiтло заграло фарбами i зда-лося, що великий хiмiк ледь помiтно нахилив голову погоджуючись.
   - Можливо, - повела плечима Iрина. - Якщо дiстанеш зiрку з неба. - Обережно подивилась через плече Дмитра i одразу помiтила, як науковцi з численних портретiв докоряючи хмурять брови.
   - Зiркам мiсце на небi, - сказав вiн серйозно. - А людям затишно в парi.
   Дiвчина розсмiялася дзвiнким веселим смiхом i зникла в аудиторiї...
   - Не йди, - прошепотiв Дмитро i прокинувся.
   Бiла постiль нiжно обiймала тiло. Але ця штучна нiжнiсть тiльки додавала болю душi.
   "Хочу додому, - подумав сумно, мiцно притиснувши голову до подушки. - I щоб все забу-лося, наче страшний сон".
   Вiн заплющив очi i пам'ять понесла його по рiчцi часу в минуле...
   - Чи погоджуєтеся ви бути разом i в радостi i в горi? - запитував щасливих молодих сивий священник.
   - Так, - вiдповiли в один голос Дмитро та Iрина вiдчувши десь в глибинi душi боязкий бен-тежний холодок.
   Все про що говорилося далi губилося в солодкому в'язкому туманi викидаючи на поверхню
   свiдомостi тiльки деякi слова.
   - Вiднинi ви чоловiк та дружина, - мовив священник i одразу почулися гучнi оплески.
   Мiцно тримаючи один одного за руки молодi урочисто виходили з храму назустрiч сонцю i новому життю...
   Далi наче рiзнокольорова мозаїка в головi Дмитра почали виникати епiзоди.
   - Сьогоднi знову просидиш весь день в лабораторiї? - запитувала Iрина акуратно розклада-ючи записи чоловiка на столi.
   В просторому кабiнетi було багато свiтла i книг. Напроти вiкна мiж шафами з лiтературою для роботи, на пiдвищеннi розмiстились погруддя найулюбленiших вчених Дмитра - Пара-цельса i Пастера. Двi епохи завжди були поруч, постiйно нагадуючи про те, що розвиток нау-ки не спинити.
   - Треба ще попрацювати, - озвався вiн. - Не сердишся, що придiляю тобi мало уваги?
   - Зiркам затишно на небi, а людям в парi, - вiдповiла дружина посмiхаючись...
   Спогади губилися на хвилястих стежинах рокiв, ховаючись i виникаючи знову.
   - Тату, тату! Пограй зi мною, - гукала п'ятирiчна красуня з довгим золотистим волоссям.
   Дмитро сидiв на травi i зосереджено дивився у далечiнь. Мiж дрiбненьких хвильок тихої рiчки заплуталось сонце. Розкинувши, наче рибалка сiтку, тоненьке промiння виблискувало на поверхнi води дивовижними переливами.
   - Лови! - почулося неподалiк i до нiг мрiйника впав червоний у жовтi цяточки м'яч. Вiд не-сподiванки вiн зойкнув i швидко пiдвiвся на ноги.
   - Марiйка, я злякався, - хитаючи головою мовив Дмитро не зводячи погляду з доньки.
   - Ти обiцяв, що ми на природi розважимось, - незадоволено сказала красуня. - А сам знову думаєш про роботу.
   - Я... просто дивився.., - розвiв вiн руками, не в змозi вiдшукати хоча б якесь виправдання. - Вибач, - нарештi додав усмiхаючись. - Давай грати у футбол!
   - Не хочу у футбол, - надула губки Марiйка. - З цiєї хвилини ти менi пiдкоряєшся, - тупнула нiжкою i пiдняла з трави м'ячика.
   - Виконую будь-яке бажання, - озвався тато. Швидко схопив доньку на руки i спритно по-садив собi на плечi.
   - Пусти! Пусти! - закричала вона, мiцно вчепившись йому за шию.
   Насолодившись всемогутнiстю дорослого, Дмитро обережно опустив Марiйку на траву. За мить голосно смiючись вони бiгали по галявинi.
   - Їсти! Годi пустувати! - покликала Iрина чоловiка i доньку до невеликого намету, поряд з яким на яскравому килимку наготувала рiзнi страви.
   - Завтра повертаємося в мiсто, - сумно мовив Дмитро, сiдаючи бiля дружини, - а за тиждень я вiдвезу вас до батькiв.
   - Ми так робимо щороку, - здивовано подивилась на чоловiка Iрина. - Але зараз ти чомусь схвильований...
   - Якесь дивне передчуття.., - опустив вiн очi.
   - Татку, їдемо з нами, - озвалась Марiйка. - У тебе ж повинна бути вiдпустка.
   - Закiнчу всi справи i буду з вами довго-довго, - вiдповiв впевнено i нiжно погладив доньку по голiвцi...
   Перед очима замиготiли хвильки граючись з сонцем i гарна картинка зникла. Минуле бiль-ше не бентежило Дмитра. Реальнiсть, обгорнута в усе бiле з гiрким присмаком лiкiв виникла знову, лякаючи своєю незворотнiстю.
   "Я хотiв цього експеримента... Але хiба сподiвався, що все буде так, - блукали думки. - Чо-го прагнув? Визнання? Слави? Гадав, що людство не проживе без моїх вiдкриттiв..."
   Вiн насупив брови i мiцно стиснув зуби, наче готувався прийняти ще один болiсний укол чи то вiд мiнливої долi, чи вiд санiтарiв зi скляними обличчями. Голова гула i стискалася вiд нав'язливого шуму i неприємних звукiв, що виникали десь в серединi, забираючи спокiй.
   Вiн подивився на вiкно, шукаючи бджолу, що мала загинути в тенетах павука. Але нi впер-тої полоненої, нi її мучителя не було. Тiльки тоненька павутинка ледь коливалася в кутку.
   "Врятувалася", - чомусь зрадiв Дмитро, зупинивши погляд на витворi, якого досi не помi-чав.
   По центру стола на мармуровому прямокутнику стояла старовинна чаша з тоненькою, наче тендiтний стан дiвчини нiжкою, яку мiцними кiльцями обвивала змiя. Кiлька секунд Дмитро уважно дивився на чашу щось напружено згадуючи. Зненацька наче спалах його пронизала здогадка:
   - Так це ж практично молекула ДНК закручена по спiралi! - i серце забилося швидше. - Ра-нiше я не помiчав цього... Як дивно...
   Миттю дрiбненькi крапельки поту з'явилися на чолi i в головi Дмитра закрутилися думки:
   - Чому людина обрала саме такий символ медицини? Це випадковiсть чи нi? Можливо на пiдсвiдомому рiвнi вона знала, якою є будова ДНК? Можливо цi знання блокували вiд неї вiруси? Людина несвiдомо обрала символ медицини, який реально вiдображає спiральну бу-дову ДНК.
   Несподiвано пригадалася колись прочитана цитата поруч iз зображенням змiї: "Я дарую життя, довголiття i здоров'я".
   - Господи, це ж дарує людинi i ДНК! - подумав Дмитро. - Недаремно ж цю молекулу нази-вають "книгою життя".
   Зненацька Дмитру здалося, наче змiя над чашею пiдняла голову, подивилась дрiбненькими кругленькими очима навколо i повiльно коливаючись обернулася до нього. Рухаючи гострим роздвоєним язиком як локатором вона широко розкрила пащу i в ту ж мить блискавично ки-нулася вперед...
  
   Роздiл 26. ОЗОНIС.
   Дмитро несамовито закричав i кiмната швидко закрутилася перед очима. Все злилося в єди-не цiле: змiя з розкритою пащею, пекучо-бiлi стiни, обличчя доньки i посмiшка дружини. Цi яскравi картинки пронизували голову палаючими вуглинками. Бiль шаленим буревiєм пронiс-ся тiлом, проникаючи у кожну клiтину. Дмитро тяжко стогнав i бився головою по подушцi. Раптом невiдомо звiдки в нього увiрвалася гаряча хвиля i нестримно покотилася знизу довер-ху, даруючи жадане полегшення. Картинки зникли i довкола запанувала темрява. Незабаром почало свiтлiшати i десь здалеку пролунав тихий голос:
   - Ти мене чуєш?
   - Чую, - прошепотiв Дмитро.
   - Вiдкрий очi, - звучало лагiдною музикою.
   - Не будiть, нехай все залишається як є...
   - Все минулося, - линули теплi слова.
   Цей дивний голос, схожий одночасно на добрi спогади дитинства, дзюрчання весняного струмка та колискову, хотiлося слухати вiчно.
   "Приємний сон, - подумалося йому. - Цiкаво, хто розмовляє зi мною?.. Ангел?.." - промай-нула в головi жартiвлива думка.
   - Прокидайся, - почулося знову.
   Повiки Дмитра затремтiли i очi повiльно розплющились.
   - Степан? - зрадiв вiн i зiтхнув з полегшенням. - А я гадав, що вже у раю.
   - Зарано зiбрався, - озвався той. - Хiба тобi тут нiчим зайнятись?
   Дмитро посмiхнувся i нiчого не вiдповiв. Потiм уважно подивився на нього i звiвши брови запитав:
   - Знову колов менi лiки?
   - Так, - коротко вiдповiв Степан.
   - Там тепло... за вiкном? - несподiвано поцiкавився Дмитро, сiдаючи на лiжко.
   - Прохолодно.
   - Хочеться на свiже повiтря.
   - Пiзнiше пiдемо.
   - Невже ти дiйсно вiриш, що цi розчини та пiгулки допоможуть менi? - мовив Дмитро i дрiбно засмiявся.
   - Ти ставиш дивнi питання, - озвався Степан.
   Раптом Дмитро здригнувся, наче вiд розряду струму i застогнав. Його обличчя миттєво зблiдло, скули швидко зарухалися, очi стали великi i злi. Руки вп'ялися в лiжко, жили на ру-ках збiльшилися i швидко запульсували. За лiченi секунди вся його суть змiнилася i тепер перед Степаном стояв чужий, незнайомий чоловiк.
   - Хвороба сильнiша за тебе! - заволав вiн.
   "Знову", - промайнуло блискавкою в головi i Степан одразу пригадав сталевий голос друга пiд час одного з нападiв.
   - Все тiльки починається! Ви - маленькi вразливi створiння, що прагнуть вижити! - вигуку-вав той задоволено i урочисто.
   - Хто ти? - запитав Степан.
   - Мене звуть Озонiс! - пролунала вiдповiдь. - Не стiй на моєму шляху! Мене все одно не зу-пинити!
   - Добре, я не заважатиму тобi, - спокiйно мовив Степан, ховаючи руки в кишенi. - Мабуть, ти виконуєш якусь важливу мiсiю? У тебе є друзi, помiчники?
   - Що ти собi дозволяєш? - вигукнув вiн i вогняним поглядом вп'явся у лiкаря. - Ти не гiд-ний навiть стояти поруч зi мною!
   - Гаразд, я вiдiйду, - погодився Степан i пiшов до шафи з лiками.
   - Нiчого не торкайся! - луною покотилося по палатi. Хворий скочив на ноги i намагаючись розiрвати гамiвну сорочку, заревiв, наче дикiй звiр.
   Степан здригнувся вiд цього звуку i обертаючись миттєво натис на кнопку виклику.
   Раптом Дмитро замовчав, дивлячись перед собою скляними очима. Зненацька зойкнув страшно й голосно i змучено подивився на Степана. В його очах завмер невимовний бiль i страждання. Вiн був схожий на людину, яка пережила всi муки, якi тiльки можна уявити, але вирвалася з пекла.
   - Я помираю, - простогнав Дмитро. - Зроби, щоб я не повертався туди.
   - Куди? - вигукнув Степан.
   - Пiд його владу, - видихнув Дмитро, стиснувши кулаки. Зненацька в його головi почали спалахувати цифри. Вони ставали у стрункi ряди, потiм перемiшувалися i зникали.
   - Про кого ти говориш? - одразу запитав Степан.
   - Про Озонiса, - озвався Дмитро. - Але я бiльше не хочу...
   Останнi слова потонули у його власних стонах i за мить вiн знову став жорстоким Озонi-сом.
   - Дмитро бiльше не буде таким, яким ти звик його бачити, - гучно крикнув i заскреготiв зу-бами. - Все! Час героя закiнчився! Героїв бiльше не буде! - презирливо подивився на лiкаря i знову засмiявся.
   - Але якщо вiн помре, тодi помреш i ти.
   - Помиляєшся! - наче грiм пролунала вiдповiдь.
   Степан схопив шприц з лiками. Але зойк друга зупинив його.
   - Мiй препарат! - вигукнув Дмитро, неймовiрними зусиллями примушуючи себе не стогна-ти. Знайомий рiшучий голос проник у самiсiньке серце Степана. - Знайди В-1! Це порятунок! Тiльки вiн допоможе! Iнакше...
   Цiєї митi до палати забiгли троє санiтарiв i схопивши його сталевими руками повалили на лiжко. Шкiру хворого розiтнула голка i лiки примусили заспокоїтись.
   Як тiльки всi вийшли, Степан попрямував до стола i повiльно опустився на стiлець. Трим-тячими пальцями почав набирати номер. Довгi гудки у телефоннiй трубцi пролунали, наче гучна сирена "швидкої" i вiд цих звукiв, здавалося, голова розiрветься на частини.
   - Слухаю, - нарештi почувся голос Макса. - Як справи?
   - Погано, - вiдповiв Степан. - У Дмитра прогресує психiчна хвороба.
   - Вилiкуй його.
   - Я роблю все, що в моїх силах.
   - Зроби неможливе! - крикнув Макс.
   - Зараз йому потрiбен спокiй, - мовив Степан. - Як Iрина i Марiйка?
   - Вони менi сьогоднi телефонували, - вiдповiв Макс. - Щось вiдчувають, мабуть.
   - Нiчого їм не розповiдай, - мовив тихо, подивившись на Дмитра, який мiцно спав i тiльки iнодi важко дихав, наче вiд страшних спогадiв, що проникали у його сни.
   - Я приїду, - сказав Макс.
   - Добре, - вiдповiв Степан i поклав слухавку...
  
   Роздiл 27. КАТАРСИС.
   У просторiй палатi на лiжку нерухомо лежав Дмитро. Павутиння дротiв з'єднувало його з великим приладом, що стояв неподалiк. На монiторi, що показував роботу серця хворого, пробiгали рiзноманiтнi хвилястi лiнiї - великi i малi - гострi i округлi. Несподiвано крива хвилька стала рiвною як натягнута нитка. За мить почала швидко змiнюватись, то вiднов-люючись, то повертаючись до попереднього стану. Пiки численних конусiв тяглися вверх та вниз, стаючи схожими на змiю, що витанцьовувала шалений танок. Обличчя Дмитра зблiдло, губи розкрилися i занiмiли...
  
   - Хто тут? - скрикнув Дмитро, схопившись з лiжка.
   В кутку кiмнати щось неприємно зашарудiло i затихло.
   - Де всi? - промайнула в головi думка. - I чому так темно?
   Крiзь велике вiкно заглядав мiсяць. Свiтло вiд ламп ледь жеврiло.
   - Де Степан? - запитував себе, поглядом шукаючи хоча б якусь живу душу. - Я сам. Отже, менi стало краще...
   В кутку знову почувся шурхiт.
   - Хто це нарештi? - зойкнув сердито i миттєво встав, пильно вглядаючись у темноту.
   Тiльки тiнь вiд шафи непорушно тулилася до стiни.
   - Треба ще поспати, - мовив пошепки, приклавши руку до серця, що гучно билося у грудях. - Та хiба ж засну? - насупив брови i обережно подивився у кут.
   Зненацька тiнь на стiнi заколивалася i почала збiльшуватись.
   - Якась мара, - подумав Дмитро, натиснувши пальцями на очi i глибоко вдихаючи повiтря. - Зараз все минеться, - додав, вичiкуючи кiлька хвилин, аби заспокоїтись.
   Довгий пронизливий звук, схожий на мантру пронiсся кiмнатою. Дмитро миттєво розплю-щиi очi i вiдсахнувся.
   Неподалiк, майже торкаючись стелi, коливалася змiя. Її товсте тiло закручувалось у кiльця, що переходили одне в одне, утворюючи спiраль. Великi жовтi очi на пласкiй головi вирячи-лись на Дмитра, зблиснувши недобрим свiтлом.
   - Менi кiнець, - з жахом подумав вiн.
   Цiєї митi паща розкрилася i змiя зi страшним сичанням кинулася уперед. Чорна тiнь зату-лила мiсяць i повалила Дмитра на пiдлогу.
   - Нi, - прохрипiв вiн ледь дихаючи. Пальцi смертельними лещатами вп'ялися у мiцне тiло змiї. Кожен м'яз напружився, наче струна. Рiзким рухом вiн скинув тварину з себе.
   Змiя миттєво вiдскочила убiк, готуючись до наступного стрибка. Дмитро швидко звiвся на ноги, не зовсiм усвiдомлюючи, що вiдбувається.
   - Ти помреш-ш-ш-ш! - зненацька почув вiн i здригнувся.
   В цей час змiя закрутилася навколо себе i розiгнавши кiльця миттєво обвила його i почала несамовито душити.
   - Хто ти? - ледь вимовив Дмитро, вiдчуваючи як нiмiє тiло, затиснуте у сталевi обiйми.
   - Вс-с-се, - тихо просичала змiя i на страшнiй пащi завмерло щось схоже на презирливу по-смiшку.
   Дмитро хотiв говорити, але йому перехопило дихання. В очах потемнiло. Сили залишали його.
   - Ти сам винен.., - почулися слова i в'язкими хмаринками закрутилися у повiтрi. - Сам... ви-нен.., - луною проносилося всюди.
   Тiло вже не слухалося Дмитра. У мозок почав прокрадатись морок. Ставало темно i страш-но.
   - Я зможу... вирватись... Я - людина... - уривки думок ширяли у зростаючому мороцi.
   - Прощавай, - почув Дмитро i побачив, як над ним нависла паща змiї, схожа на прiрву, що мала за мить поглинути його. Хотiлося щось зробити, але сил не було не те що на дiю, а на-вiть на свiтлу думку.
   - Я - людина.., - видавив з себе останню iскру, яка освiтила страшний морок. Дмитро поба-чив як маленька iскринка розпалася на тисячi i мiльйони таких самих i як вiд неї спалахнула темрява.
   - Хiба є щось сильнiше за людський розум? - подумав вiн i змучено застогнав, намагаючись
   вкласти у цей зойк непокори свої сподiвання на перемогу.
   Раптом вiдчув як по жилах почала циркулювати Сила. Ставало легше. Бiль i вiдчай вiдсту-
   пали. Дмитро рвучко розправив плечi, посмiхнувся i заграв м'язами. Голосно скрикнувши, напружив руки i щосили натис на змiю. Слизьке тiло тварини перелякано затремтiло i кiльця розiмкнулися. Цiєї ж митi Дмитро вiдкинув її вiд себе.
   - С-с-смерть, - почулося слабе сичання пiсля глухого удару об пiдлогу.
   Мiсяць лiхтарем освiтив палату. Щоб довершити справу Дмитро схопив змiю i почав души-ти. Величезне тiло з силою билося об стiни, а вiн чим далi дужче стискав гада. Перемога була близькою.
   - Моя с-с-смерть... - прошипiла змiя, - нiчого не змiнить. Все одно ви всi приреченi.
   - Хто "ви"? - перепитав Дмитро послаблюючи хватку.
   - Всi бiологiчнi органiзми, - пролунала вiдповiдь. - Вся ваша бiосфера.
   - Що за дурницi? - вигукнув вiн. - I взагалi, хто ти?
   - Невже не впiзнаєш? - почулося лаконiчне питання.
   - Нi.
   - Я - Озонiс.
   Дмитро здригнувся вiд несподiванки i вiдпустивши змiю, вiдбiг до лiжка.
   - Де я? I що це вiдбувається?
   Змiя повiльно кiльцями пiднялася до стелi i звично з гори дивилася на нього.
   - Назвемо це так, - сказала вона, - ти в полi своєї свiдомостi.
   - Отже, все це не насправдi? Це сон? - запитав Дмитро.
   - Це не сон. I все вiдбувається насправдi, - була вiдповiдь. - Проте не в тiй реальностi, в якiй ти звик жити i вiдчувати. Я повторюся: це поле твоєї свiдомостi. Кожна людина має таке поле. Але ти перший, хто увiрвався в середину, знiсши всi захиснi бар'єри. Тепер тобi допо-могли.
   - Що це все означає? - здивувався Дмитро.
   - Зараз важливо не, що це означає, а до чого це приведе.
   - I до чого це приведе?
   - Я тобi вже говорив: до повного перепрограмування бiосфери планети, тобто всi живi об'є-кти помруть. А потiм з'являться новi види, новi органiзми i новi розумнi iстоти.
   - Новi люди? - перепитав Дмитро.
   - Нi. Розумних людей бiльше не буде. I причиною є ти.
   - Я нiчого не розумiю, - похитав вiн головою. - Поясни, чому ти керуєш свiтом? Хто ти?
   - Я не один, - була вiдповiдь. - I те, що ти бачиш - тiльки проекцiя нашого "я" у твоєму полi свiдомостi. Можеш собi уявити, що "я" - це розум в чистому виглядi. Оскiльки ти все одно нiчого не можеш змiнити, а вбивши мене, ти виграєш вiйну просто в полi особистої свiдомо-стi i виживеш, i тодi сам на свої очi побачиш загибель живого.
   - Що ти верзеш? Яка загибель? - здивувався Дмитро.
   - Для того, щоб ти зрозумiв, до чого привiв, я поясню детальнiше, - просичала змiя. - Те, що ти вважаєш розумом i є розумом, але тiльки в певних межах, i межi цi запрограмованi нами. Взагалi поява першої клiтини, всiх органiзмiв i людини програмується цеглинками життя, з яких потiм десятками, сотнями, а то й мiльйонами рокiв збирається картина бiологiчного роз-маїття планети. Ми архiтектори, якi створюють план i запускають будiвництво.
   Змiя перевела подих i уважно подивившись на Дмитра продовжила:
   - Але ми не тiльки будуємо, ми i контролюємо кожен бiологiчний вид i кожен бiологiчний
   об'єкт. Еволюцiя - це ми. I згiдно наших потреб саме ми змiнюємо розвиток об'єкту, або й
   цiлого виду.
   - Я знаю, хто ти! - вигукнув Дмитро. - Ти - вiрус! Адже тiльки вiруси є в кожнiй клiтинi будь-якого органiзму, i тiльки вiруси можуть змiнювати програму клiтини! Ти, Озонiс, чи ви - є хвороба, або тисячi хвороб! I я вилiкую людство вiд вас!
   - Так, люди називають нас вiрусами, - спокiйно сказала змiя. - Але невже нiкому не спадало на думку, що програма, яка складає живий органiзм - це не просто програма. Це одиниця ро-зуму, квант розуму по вашому.
   Дмитро нiчого не говорив i слухав.
   - Змiна живого обумовлена тим, що ти синтезував лiки, якi здатнi знищувати нас, - проси-чала змiя. - Пiсля цього ти все-таки змiг прорватися у поле власної свiдомостi. I тобi залиши-лося декiлька крокiв, щоб повнiстю контролювати тiло i зрозумiти, що таке розум, який на-вiть у тебе викликаний молекулами, подiбними до нас. Твiй розум закодовано у твоєму ДНК, яка замурована у ваше тiло, а наш розум - це ДНК, або РНК у чистому виглядi.
   "Дiйсно, - подумав Дмитро, - вiруси бувають ДНК i РНК, тобто їх основу складають дизо-ксирибонуклеїновi, або рибонуклеїновi кислоти i кодування iнформацiї в них аналогiчне до кодування iнформацiї в будь-якому ДНК живого органiзму".
   - Розповiдай далi, - звернувся вiн до змiї.
   - Пiсля твого вiдкриття нам загрожує смерть, - продовжила вона. - I уникнути її ми можемо тiльки знищивши ваш вид. Але оскiльки вся бiосфера планується одночасно i розумний вид в нiй пов'язаний з усiма iншими, нам доведеться повнiстю змiнити все живе. Одна бiосфера пi-де, iнша прийде. I твоя смерть, чи перемога нiчого не вирiшує. Програма змiн вже запущена, - голосно сказала змiя, клiпнувши очима, з яких в очi Дмитра вдарило слiпуче жовте свiтло i вiн машинально закрився руками...
  
   Роздiл 28. ОДУЖАННЯ.
   - Боляче! - зойкнув Дмитро, закриваючи обличчя руками.
   - Що з тобою? - почув голос Степана i здригнувся. - Я тiльки увiмкнув свiтло...
   - Обережно, тут змiй! - миттєво обернувся i став нишпорити поглядом по кiмнатi.
   - Який змiй? Що ти кажеш? - захвилювався Степан.
   Дмитро встав з лiжка i почав прискiпливо оглядати примiщення. Вiн швидко прямував вiд кутка до кутка, вiд стiни до стiни, присiдаючи i обмацуючи все руками.
   - Що ти робиш? - запитав Степан, здивовано спостерiгаючи за ним. - Все нормально. Я вко-лов тобi В-1, як ти i просив.
   - Мiй противiрусний препарат? - перепитав Дмитро, зупиняючись.
   - Так. I ти виявився правий. Твоя хвороба викликана вiрусом, В-1 знищив вiрус. Ти одужу-єш. Бачиш, ти без гамiвної сорочки. Через декiлька днiв я випишу тебе i тодi можеш готувати свою революцiйну статтю.
   - Отже, це був сон? - сказав Дмитро i пильно подивився на друга. - Сон?
   - Звичайно. Ти мiцно спав, а препарат робив свою добру справу.
   - Менi наснився велетенський змiй, - мовив Дмитро, повертаючись до лiжка. - Вiн хотiв вбити мене... Все було так реально...
   - За що вбити?
   Дмитро опустив голову на груди i тихо мовив:
   - За те, що я синтезував противiрусний препарат...
   - Побiчнi дiї В-1 мало дослiдженi, - сказав Степан сiдаючи на стiлець поруч. - Яскравi сно-видiння - можливо одна з них. Розкажи детальнiше, що ти бачив, менi цiкаво, - попросив вiн.
   - Це був жахливий сон... Насичений кольорами i вражаючий... Я боровся iз змiєм, який май-же дiставав стелi, - Дмитро обхопив голову руками, наче знову переживав описанi подiї. - Страшна чорна паща мала поглинути мене. Мiцнi кiльця тварини стиснули тiло настiльки сильно, що я не мiг нi ворушитись, нi дихати. Думав, що помру. Та раптом вiдчув неймовiр-ну Силу, стало легко i я вислизнув iз смертельних обiйм i почав душити тварину. В останнiй момент змiй вивернувся i виявилося, що це Озонiс.
   - А Озонiс - це хто? - запитав Степан.
   - Це вiрус.
   - Вiрус?
   - Так. Вiн розповiдав про себе щось незрозумiле. Говорив, що я виграв, але i програв одно-часно. Нiс якусь маячню про перезавантаження бiологiчної системи...
   Степан пiдвiвся i склавши руки за спиною пройшовся кiмнатою.
   - А що ти хотiв, щоб тобi наснилося? - звернувся до друга, уважно дивлячiсь крiзь прозорi скельця окуляр. - Чим ти займаєшся останнi п'ятнадцять рокiв? Одержав тисячi нових спо-лук, синтезував противiрусний препарат. Паралельно вивчаєш причини виникнення життя, його первинний поштовх. Намагаєшся зрозумiти, що таке розум i як вiн зароджується в лю-динi...
   - А хiба можна про це не думати? - озвався Дмитро i натягнув на себе ковдру, щоб зiгрiтись.
   - Треба вмiти вчасно зупинятись i вiдпочивати, - рiзко вiдповiв Степан. - Ти постiйно пра-цюєш, хочеш покiнчити з вiрусними хворобами, не вiдпочиваєш.
   - Слухай, але вiруси - це кара для людей. Лiки вiд них пiднiмуть нас на новий щабель роз-витку.
   - Я забороняю тобi навiть говорити про це. Ти вже довiв себе... - Степан зупинився бiля хворого i перевiвши подих, додав. - Ти можливо i увi снi думаєш про свої теорiї. Плюс побiч-нi дiї препарату. От ти i побачив яскраву картинку.
   - Можливо.., - стиснув плечима Дмитро.
   - Показники твого фiзичного стану в нормi, - Степан перегорнув кiлька сторiнок медичної картки. - Це - головне. А про сон забудь. Ти просто спав...
   - Степане Iвановичу, - почувся жiночий голос i друзi побачили у дверях свiтловолосу санi-тарку.
   - Я слухаю, Марiє, - глянув на неї Степан.
   - Тiльки-но привезли пацiєнта у важкому станi. Потрiбна ваша допомога.
   - Що трапилось?
   - Не вiдомо. Очевидцi говорять, що чоловiк потрапив у автокатастрофу. А сам вiн у забуттi волає, що його наздоганяє бiла лава.
   - Розберемось, - сказав Степан пiдводячись.
   - Хворого повезли у реанiмацiю, - схвильвано мовила дiвчина.
   - Як тiльки звiльнюся, буду тут, - звернувся до Дмитра, поклавши руку на плече. -. Мiж iн-шим, на тебе чекає сюрприз.
   - Який?
   - Побачиш сам. Все. Бувай.
   - Бувай, - мовив тихо Дмитро, проводжаючи його поглядом до дверей.
   Пiд звуки крокiв, що поступово затихали у коридорi, вiн поринув у полон спогадiв. Карти-нки нагадували потертi старi фотографiї з невиразними силуетами.
   - Друже! Я такий радий, що тобi краще! - зненацька почув голос Макса i одразу помiтив йо-го велику сильну фiгуру. Вiд несподiванки Дмитро не змiг вимовити жодного слова. Тiльки дивився як той iз сяючою посмiшкою на обличчi прямує до нього.
   - Не чекав, - нарештi озвався Дмитро.
   - Менi зателефонував Степан i дозволив навiдатися до тебе. Я покинув всi справи i - миттю сюди.
   - Вiн був у мене...
   - Знаю, знаю... У нього термiновий виклик.
   - Як твої справи? - запитав Дмитро.
   - Як завжди - море роботи i нiколи в гору глянути, - Макс розсмiявся. - Краще розповiдай про себе.
   - Про себе? - зiтхнув Дмитро, але за мить посмiхнувся. - Не дочекаюся, коли вийду звiдси.
   - I тодi знову помандруємо у Африку?
   - Хочеш зустрiтися з вождем i поспiлкуватися? - вiдповiв Дмитро. - Нехай влаштує поба-чення з демонами?
   - Мiж iншим, старий був правий, - сказав Макс. - Пам'ятаєш його пророцтва?
   - Я забув майже все, - мовив Дмитро, вiдводячи погляд убiк. - Навiть обличчя не можу при-гадати, - вiн звiв брови, поновлюючи затертi картинки минулого. - Так-так, невеликiй на зрiст зi зморщеним обличчям i гострим носом.
   - Менi вiн погрожував смертю...
   - Але ти втiк з того свiту.
   - Тобi старий, здається, обiцяв страшнi змiни.
   - Я згадав, - озвався Дмитро. - "Ти втратиш себе, - говорив вождь, - i бiльше нiколи не бу-деш таким як був. Ти несеш в собi нещастя для всiх людей".
   - Дурницi, - махнув рукою Макс. - Але дещо цiкавеньке у них можна викупити i запустити нову торгову марку. Це буде просто супер! У мене вже є готовий бiзнес-план!
   Дмитро подивився на друга i закусив губу. На кiлька хвилин запанувала тиша. Тiльки цо-кання годинника порушувало спокiй. Раптом задзвонив мобiльний i Макс швидко дiстав апарат.
   - У нас бiда! - почув знервований голос фiнансового директора.
   - Говори! - рiзко мовив Макс.
   - Лiтак з медичним обладнанням не вилетiв iз Францiї.
   - Чому?
   - Вiн був знищений, - пролунала вiдповiдь. - Цiлий аеропорт зник. Бiла жижа накрила його i поглинула все, що там було. Супутники сфотографували цi страшнi подiї. Зараз це переда-ють по телебаченню. Включiть i побачите.
   - Що за маячня, - зойкнув Макс. - Яка жижа? Звiдки вона взялася?
   - Не вiдомо, - у розпачi лунали слова з мобiльного. - Але це не поодинокий випадок. В рiз-них куточках Землi почали фiксувати аналогiчнi прояви. Стихiя, чи що воно таке, нищить все на своєму шляху...
  
   Роздiл 29. БIЛА ЛАВА.
   Макс, Степан i Дмитро повiльно йшли парком. Високi дерева тихо шелестiли пожовклим листям. Легкий осiннiй вiтерець плутався у сухiй травi. Вздовж стежки на пофарбованих у коричневий колiр лавках де-не-де сидiли люди. Їхнiй одноманiтний одяг вказував на те, що це були пацiєнти лiкарнi.
   - Коли мене нарештi вiдпустять додому? - запитав Дмитро.
   - Через два днi, - мовив Степан. - Препарат В-1 допомiг. Твiй стан покращився дуже швид-ко, що навiть я цього не чекав.
   - Я втомився лiкуватися i здавати аналiзи, - звiв брови Дмитро.
   - Потерпи, дуже швидко все минеться, - вiдповiв Степан.
   Макс дiстав з кишенi годинник i стрiмкий погляд вп'явся у циферблат.
   - Ти поспiшаєш? - запитав Дмитро.
   - Сьогоднi у прямому ефiрi показуватимуть пiдсумки наукової конференцiї. У палацi "Україна" збереться близько тисячi журналiстiв з рiзних куточкiв свiту.
   - Обговорюватимуть одне питання: причини та наслiдки страшної природної аномалiї, - продовжив Степан.
   - Якої?
   - У кабiнетi Степана побачиш все сам. За сiм хвилин початок, - вiдповiв Макс.
   Вiтер повiяв сильнiше. Декiлька хворих, ховаючись у теплий одяг, пiдвелися з лавок i пос-пiшили до корпусiв лiкарнi. Троє друзiв попрямували слiдом. Пiднялися на третiй поверх i опинилися в свiтлiй кiмнатi.
   - Сiдайте, - запросив Степан. Пiдiйшов до масивного дерев'яного стола, де лежали медичнi картки, iсторiї хвороб та iншi робочi папери. Взяв пульт i увiмкнув телевiзор.
   На екранi з'явилося просторе примiщення, заповнене людьми. У глядацькiй залi не було жодного вiльного мiсця, все заполонили журналiсти рiзноманiтних видань. Вони гомонiли, наче бджоли у вулику, щось занотовували у записники, перевiряли диктофони та фотоапа-рати. На сценi за довгим столом сидiли поважнi вченi. За їхнiми спинами розмiщувався ве-ликий плазмовий монiтор.
   Пiсля початку трансляцiї пiдвiвся високий сивий чоловiк у чорному костюмi i попрямував до трибуни.
   - Доповiдає доктор бiологiчних наук Стрiмкий Iван Васильович, - проголосив ведучий.
   У залi запанувала тиша, яку порушували тiльки спалахи фотоапаратiв.
   - Людство зiткнулося з досi небаченою аномалiєю, - голосно сказав доповiдач. - Вчора о дев'ятiй годинi ранку на територiї Францiї у провiнцiї Ельзас її було зафiксовано вперше.
   З-пiд землi почала просочуватись бiла лава i за годину поглинула цiле мiсто. До кiнця дня у рiзних частинах планети подiбних проявiв сталося близько ста. Зараз ви все побачите самi, - додав Iван Васильович, перевiвши погляд на монiтор.
   Жахливе видовище примусило присутнiх затамувати подих i пильно слiдкувати за нереаль-ними подiями, що розгорталися перед їх очима. Крiзь асфальт бiля багатоповерхiвки почала просочуватись бiла каламуть схожа на молоко. З кожною хвилиною її ставало все бiльше i бiльше. Вона заповнювала простiр навколо будинка, проникаючи в нього. Будинок важко i повiльно почав опускатися донизу. Невидимим гiгантським ножем його нарiзали шматок за шматком i вiн буквально розчинявся в бiлiй лавi. Невiдома сила, наче чудовисько з пекла, поглинала поверх за поверхом аж поки вiд багатоповерхiвки нiчого не залишилося.
   За мить на монiторi почали з'являтися новi епiзоди з рiзних куточкiв свiту, демонструючи факти незрозумiлого явища. Ось в африканськiй пустелi бiла лава поглинула десятки гекта-рiв пiску. Потiм величнi снiговi гори Антарктиди за лiченi хвилини були перетворенi на пульсуючу жижу. В цей час в iншому кiнцi свiту зникло китайське мiсто, розчинившись у ненажерливiй пащi невiдомого ката. Далi всi побачили невеличке озерце в Канадi, яке спо-чатку загусло, перетворившись на гель, а потiм за декiлька хвилин стало зловiщою бiлою лавою. Калейдоскопом проносилися i безслiдно зникали мiста i села, гори i рiвнини, озера i рiчки. Останнiй кадр промайнув перед очима присутнiх i зал здригнувся, наче пробудившись вiд страшного сну. Запанувала неприємна тиша, яку розiрвав схвильований голос:
   - Всеукраїнська газета "Мить", - i темноволоса жiнка у яскравiй сукнi пiдвелася з мiсця. - Чи вiдомi причини, якi викликали це явище i як його можна пояснити? Дякую.
   - Слово надається доктору хiмiчних наук Дiденко Михайлу Теодоровичу, - проголосив ве-дучий.
   Свiтловолосий повнуватий вчений на вигляд рокiв п'ятдесяти повiльно пiдвiвся з-за столу. Нахилившись до мiкрофону сказав:
   - Встановити причини природної аномалiї нам поки що не вдалося. Є припущення, що це наслiдок екологiчних проблем, з якими останнiм часом стикається людство. Щодо природи так званої бiлої лави можу сказати одне: це не рiдина i не тверде тiло, i, зрозумiло, не газ. Це напевне нова форма матерiї, яка складається з вiльних атомiв. Що характерно i незрозумiло нам, - атоми мiж собою не реагують. Це якийсь новий первинний бульйон з атомiв: аналiзи не зафiксували навiть найпростiшої молекули - тiльки атоми.
   - Пояснiть, як цей бульйон може руйнувати все, до чого торкається? - поставила наступне питання журналiст.
   - Бiла лава, наче молекулярний нiж, "нарiзає" будь-яку матерiю на атоми, - почав говорити Михайло Теодорович. - Пластмаси, свинець, залiзо - все "розчленовується" на простi атоми. Iнакше кажучи, будь-якi матерiали втрачають всi хiмiчнi зв'язки. Ця дивна комбiнацiя атомiв в невiдомому нам порядку руйнує навколишнiй свiт, буквально перетравлюючи його i пер-винний бульйон з вiльних атомiв зростає.
   - Газета Daily Telegraph, Англiя, - голосно мовив журналiст з другого ряду. - Чому бiла лава виникає з-пiд землi?
   - На дане питання ми не в змозi вiдповiсти.
   - Газета Newindpress, Iндiя, - вигукнув середнiй на зрiст лiтнiй чоловiк i провiв рукою по чорному волоссi. - У нас є iнформацiя, що бiлу лаву зафiксовано навiть на днi океану. Про-коментуйте будь ласка!
   - Так. Сьогоднi зранку ми отримали таке повiдомлення вiд вчених з Iсландiї. В кiлькох зо-нах Атлантичного океану все живе i неживе було знищено так само безжально, як i на сушi, - сказав Михайло Теодорович.
   - Видання Kyodo News, Японiя, - звернувся до вченого журналiст з середини залу. - А чому вiйськовi не нанесуть ядерний удар, щоб знищити лаву раз i назавжди?
   - Армiя США у Штатi Невада нанесла ядерний удар по лавi, що почала розростатися. Дана операцiя затримала поширення лави рiвно на двi години. Первинна лава була знищена, а че-рез двi години на змiну їй з'явилася нова. Протидiяти цьому явищу ми не в змозi. Спроби бомбардувати лаву, спалювати її лазарем закiнчувалися крахом. Вона вiдроджувалася i про-довжувала робити свою чорну справу.
   Далi питання посипалися, наче град у страшну зливу. Вченi намагалися наскiльки це мож-ливо роз'яснити всьому свiтовi ситуацiю що склалася. Двi години промайнули непомiтно. Нарештi ведучий проголосив:
   - Останнє слово надається доктору фiзико-математичних наук Мельнику Костянтину Вiк-торовичу.
   Лiтнiй вчений з довгим чорним курчавим волоссям, рясно прикрашеним сивиною одразу пiдвiвся. Тримаючи у руках листок з текстом пробiгся по ньому очима i звернувся до присут-нiх:
   - Ми уважно проаналiзували дане явище i прийшли до невтiшних висновкiв. Якщо нiчого не змiниться i бiла лава буде i далi поширюватися з такою ж швидкiстю, то за сiм днiв Земля повнiстю змiниться, - прокоментував Костянтин Вiкторович. - Моделювання ситуацiї приве-ло до наступного. Картину на екран! - голосно сказав вiн.
   На монiторi з'явилася планета Земля, яку наче павутиння захоплювала бiла субстанцiя. Вражаючi кадри показували з рiзних ракурсiв, як земна кора на один-два кiлометри вглиб перетворюється на бiлу лаву, як океани, рiчки i озера стають "молочними", як великi i малi гори стають "молоком".
   - Через сiм днiв наша рiдна планета буде виглядати з космосу не голубою, а бiлою, - мовив вчений. - Бiлий кокон полонить її. Через декiлька днiв Землю з водою i грунтом, з горами i долинами покине життя. Планету огорне чотирьох-п'яти кiлометровий шар бiлої лави. Не тiльки цивiлiзацiя, а й наша бiосфера пiдуть у небуття. Цьому явищу ми не можемо перешко-дити, ми навiть не розумiємо, звiдки береться бiла лава i на основi яких фiзичних чи бiохiмiч-них законiв дiє. Якщо припустити, що через деякий час вона щезне, то та планета буде мати зовсiм iнший вигляд. Для нас, якби ми якимось чудом вижили, все було б чужим.
   Телевiзiйнi камери показували вчених i журналiстiв. Напруга у залi зростала...
   Друзi вiдвели погляди вiд екрану телевiзора i переглянулися. Першим порушив тишу Сте-пан:
   - Iде тиха вiйна проти нашої бiосфери без вогню, хвороб, ракет i метеоритiв, - сказав вiн, знiмаючи окуляри i витираючи пiт з лоба.
   - I через тиждень ми її програємо, - додав Макс.
   - За сiм днiв був створений свiт, - мовив Дмитро, - i за сiм днiв буде знищений. Яка дивна аналогiя. Невже все кiнчено? - вiн швидко встав i пройшовся кабiнетом.
   Зненацька транслювання прес-конференцiї припинилося.
   - Передаємо екстренний випуск новин, - почули друзi схвильований голос диктора телеба-чення i миттєво прикипiли очима до екрану. - Десять хвилин тому було зафiксоване вторгне-ння бiлої лави на територiю Чорнобильської зони. Неподалiк села Речиця лава почала знищу-вати хвойнi лiси. Прошу дати сюжет.
   - Екран спалахнув жахливою картинкою. Кiлька гектарiв лiсу вже поглинула лава, змiнив-ши зелено-коричневий колiр масиву на каламутно-бiлий. Продовжуючи свiй наступ, вона просочувалась з-пiд землi i з'їдала дерево за деревом. Лiс неминуче зникав, наче його стирала чиясь невидима владна рука...
  
   Роздiл 30. ДОРОГА ДО ПЕКЛА.
   Друзi не зводили очей з екрана телевiзору, мовчки вiдраховуючи останнi хвилини сюжету. Ось бiла лава "проковтнула" ще одне дерево i розтяглася каламутною ковдрою на десятки кiлометрiв.
   - Що це таке? Невiдомий природнiй катаклiзм, чи прокляття людству за грiхи? - першим порушив тишу Макс. - Як знищити її? Як? - Вiн опустився на стiлець i занурив довгi пальцi у чорне волосся.
   - Менi треба в лабораторiю, - раптом сказав Дмитро, щось обмiрковуючи.
   - А лiкування? - незадоволенно мовив Степан. - Знову граєшся з вогнем? Ми не прокололи В-1 до кiнця. А ти сам знаєш, якщо порушити курс...
   Дмитро схопив друга за плечi i не давши закiнчити, твердо сказав:
   - Роби свiй укол зараз же i пiдемо.
   - Ти впевнений? - обережно запитав Макс.
   - А в тебе є iншi iдеї? - миттєво озвався Дмитро. - Колись я витяг тебе з того свiту, а тепер менi треба дещо перевiрити. Викликай машину! Негайно!
   Макс схопив мобiльний i почав швидко набирати номер.
   - Дмитро, сiдай до столу i оголюй руку! - вiддав наказ Степан i попрямував до шафи з лiка-ми. Автоматично звiльнивши шприц з упаковки, набрав потрiбну кiлькiсть прозорої рiдини. Швидкими кроками пiдiйшов до друга i впевнено ввiв В-1.
   - От i все, - мовив Дмитро, перевiвши подих. - Що з машиною? - звернувся до Макса.
   - Буде за десять хвилин, - пролунала вiдповiдь.
   Степан натис кнопку виклику i голосно мовив:
   - Одяг Дмитра Миколайовича у мiй кабiнет.
   За кiлька хвилин зайшла медсестра з пакунком.
   - Дякую. Ви вiльнi, - сказав Степан.
   Вона привiтно усмiхнулась i зачинила за собою дверi.
   Дмитро швидко зняв спецодяг, змiнивши його на потертi джинси, свiтлу сорочку та теплий светр.
   - Як добре, ви собi не уявляєте, - сказав вiн. Торкнувся грудей рукою i додав. - Цей светр зв'язали мої дiвчата.
   - Пiдемо, - озвався Макс i першим попрямував до виходу.
   Коридор зустрiв їх тонким запахом лiкiв i тишою. Кроки друзiв звучали гучною музикою. Повернувши за рiг, вони вийшли до сходiв. Цi мовчазнi свiдки хвилювання i розпачу, вiри i радостi, стелилися пiд ногами рiвненькими цеглинками. Зiйшовши на кiлька поверхiв униз, Степан, Макс i Дмитро залишили лiкарню.
   Бiля ворiт на них вже чекав блискучий срiблястий джип. Вони розмiстилися у салонi i машина одразу почала набирати швидкiсть.
   - Куди їдемо? - запитав водiй.
   - До iнституту, - вiдповiв Дмитро.
   Джип голосно заревiв i помчав по шосе. Будинки i дерева миготiли перед очима i швидко зникали. Виїхавши з мiста вони незабаром опинилися перед суворими стiнами iнститутських багатоповерхiвок. Дорога до лабораторiї не зайняла багато часу.
   - Стiйте тихо i не заважайте, - наказав Дмитро i почав нишпорити у кожному куточку кiм-нати. Вiн дiставав рiзний хiмiчний посуд i складав його у велику валiзу. Туди ж помiстив кiлька пробiрок вщент заповнених речовинами. - Це нестимеш ти, - звернувся до Макса, вкладаючи йому у руки валiзу.
   - Що ти задумав? - здивувався той, спостерiгаючи за дiями друга.
   - Побачиш, - коротко вiдповiв Дмитро i пiдбiг до робочого стола. Взяв невеличкий ноутбук i передав Степану зi словами. - Бережи це. Тут важлива iнформацiя.
   - А що ти будеш нести? - поцiкавився Макс.
   Дмитро мовчки пiдiйшов до залiзної шафи, вiдчинив i дiстав кубiчну скриню червоного ко-льору. Узяв за мiцну ручку i обернувшись до друзiв вiдповiв:
   - Я понесу цей контейнер.
   - Хiба ти не тут працюватимеш? - здивувався Степан.
   - Нi, - мовив Дмитро. - Ми їдемо у Чорнобильську зону, туди, де хоче хазяйнувати бiла лава.
   - Що ти говориш? - вигукнув Макс, поклавши валiзу на пiдлогу. - Ти пропонуєш нам вiд-правитись у пекло?
   - Це не так просто, але ми спробуємо.
   - Це безглуздя, - похитав головою Степан.
   - Я вас не запрошував ходити слiдом, - твердим голосом сказав Дмитро. - Вiдвезiть мене на мiсце i повертайтеся. Тiльки швидко. У нас мало часу.
   - Якщо до кiнця свiту залишилося сiм днiв, то можна i ризикнути, - похмуро пожартував Макс.
   - Дуже смiшно, - вiдповiв Степан. - Ну добре, що ж робити, поїхали.
   - Сядемо на дорiжку, - мовив Дмитро i першим сiв на стiлець.
   Макс i Степан вiд несподiванки завмерли i одночасно переглянулись. У лабораторiї враз запанувала тиша.
   - Це щось новеньке, - нарештi сказав Макс. - Коли ти почав вiрити у прикмети?
   - Сьогоднi, - вiдповiв спокiйно Дмитро. - Сiдайте. Подорож у нас дуже довга.
   - Чому? - здивувався Степан. - Хвилин сорок у дорозi не так вже й багато.
   - Довжина дороги визначається не вiддаллю i часом, а насиченiстю подiями, - фiлософськи мовив Дмитро.
   Макс i Степан подивились на нього i сiли поруч.
   За кiлька хвилину вони з валiзами у руках йшли знайомою стежкою до виходу. Обминувши прохiдну, наблизились до машини. Розмiстившись у салонi автомобiля, кинули останнiй пог-ляд на iнститут i водiй натиснув на газ.
   Машина набираючи швидкiсть мчала уперед, долаючи кiлометр за кiлометром. Поступово обжитi людьми територiї залишалися позаду. Їх замiнили природно-територiальнi комплек-си, тобто мiсця, де колись жили люди, а нинi були тiльки покинутi будинки, споруди та ко-мунiкацiї. Довкiлля вражало своєю суворiстю. Дика пирода, не знаючи обмежень, смiливо опановувала новi територiї, оселяючись у самотнiх мiстах i селах зони вiдчуження.
   - Ось такою може стати i вся наша планета, - сумно мовив Макс.
   - Це було б подарунком, - озвався Дмитро. - Ми просто зникнемо. Бiла лава у тисячi разiв гiрша за атомний реактор, вона безжалiснiша за всi страхiття, з якими досi стикалося люд-ство.
   - Що ти хочеш робити? - запитав Степан.
   - Вiйськовi! - обiрвавши його вигукнув Макс, помiтивши попереду озброєних воякiв i бо-йову технiку.
   - На жаль, дiї вiйськових нам не допоможуть, - зiтхнув Дмитро, спостерiгаючи за злагод-женою роботою людей у камуфляжнiй формi.
   Цiєї митi широкоплечий чоловiк з автоматом через плече наказав зупинитись. Джип за-гальмував.
   - Туди не можна, - мовив вiйськовий, нахиляючись до вiкна.
   - Нам це вiдомо, - вiдповiв Макс, вглядаючись у схвильоване обличчя спiврозмовника. - Але у нас надзвичайна справа i ми маємо оформлений дозвiл.
   - Документи! - пролунало у вiдповiдь.
   Макс дiстав папку i витягнувши один аркуш передав постовому.
   - Добре, їдьте, - кивнув головою той вiддавши документ.
   Шлагбаум пiднявся i джип повiльно рушив уперед. Зупинятись бiльше не довелося. Вони не розмовляли, а тiльки стурбовано дивились довкола. Незабаром помiтили вказiвник з наз-вою наступного населеного пункту.
   - Речиця, - прочитав Дмитро. - Нарештi. - Вiн нахилився уперед напружено вдивляючись у далечiнь.
   Кiлька хатинок промайнули за вiкном i сховалися мiж дерев. Нерiвна дорога простягалась далеко-далеко до обрiю. Джип швидко виїжджав на пагорб. Звiдти село було видно як на долонi. Зненацька iз-за великої сiрої хмари визирнуло сонце, осяявши золотистим промiнням шлях.
   - Як гарно, - сказав Степан, замилувавшись несподiваним перетворенням природи.
   - Господи, який жах, - вигукнув Макс, автоматично схопившись за кермо. - Зупиняйся! Негайно! - наказав водiю не в змозi вiдвести погляду вiд жахливого видовища попереду.
   Джип зупинився на пагорбi.
   - Ось вона... бiла лава... - прошепотiв Дмитро, виходячи з машини.
   За кiлька сотень метрiв вiд них бiла каламуть заполонила чималу територiю. Вона тулилася до горизонту, неначе хотiла вiдтiснити його i проникнути навiть у небо...
  
   Роздiл 31. НА МЕЖI.
   - Їдьмо далi! - голосно сказав Дмитро, з силою ляснувши дверима. Джип загуркотiв i швид-ко помчав уперед.
   - Це самогубство, - прошепотiв Степан, притискаючись до сидiння.
   - Мовчи, - сердито озвався Макс. - Може повезе i в цей раз. - Вiн пильно глянув на Дмитра i додав. - Розкажи, що задумав, ми маємо бути в курсi справ.
   - Все просто, - вiдповiв Дмитро. - Я вiзьму пробу бiлої лави.
   - Але вона знищує все, до чого торкається, - вигукнув Степан, знявши окуляри i витираючи рукою пiт, що мимоволi з'явився на лобi. - Чим ти її набереш i де будеш зберiгати?
   - Зачерпну звичайною ложкою. На будь-яку хiмiчну реакцiю потрiбен час i якщо швидко дi-яти, все встигнеш, - вiдповiв з усмiшкою Дмитро. - А зберiгатиму у контейнерi, - вiн показав на червону скриню i продовжив.- Всерединi двi капсули: бiльша з рiдким азотом, а це -196®С, а в меншiй рiдкий гелiй. Саме рiдкий гелiй забезпечить температуру нижче за -271®С. До ре-чi, вiн є єдиною речовиною, яка навiть при наближеннi до абсолютного нуля (за шкалою Кельвiна), а це -273,15®С, не переходить у твердий стан. Тiльки тиск понад 25 атмосфер при-мушує гелiй переходити у тверду фазу.
   - Я щось чув про дивнi властивостi гелiю-2, - сказав Степан, скоса подивившись на контей-нер. - I ти гадаєш, що це допоможе тобi проти бiлої лави?
   - Я знаю, що ти чув. А тепер слухай мене: рiдкий гелiй при температурi нижче за -271®С переходить у так званий гелiй-2, - мовив Дмитро. - Це рiдина iз дивними для розумiння людини властивостями: вона повзе вгору стiнками посудини, втрачає в'язкiсть, тягнеться до джерела тепла, має теплопровiднiсть у багато мiльйонiв раз бiльшу за звичайний гелiй-1. Але для вченого вона поводить себе як звичайна квантова рiдина, правда, макроскопiчна.
   - Виходить гелiй-2 - унiкальний, - мовив Макс.
   - Тiльки не для фiзикiв, - озвався Дмитро. - Всi цi ефекти чудово описує квантова механiка. Та на жаль, вони нас не врятують. Гелiй нам потрiбен тiльки для створення наднизької тем-ператури, при якiй жодна хiмiчна реакцiя не буде протiкати. А бiла лава, що б вона не роби-ла, дiє за допомогою "хiмiчного ножа", тобто специфiчної, невiдомої нам реакцiї. Тому при такiй температурi все зупиниться, лава вимкнеться. - Вiн перевiв подих i додав. - Ось мiй план.
   - Тепер зрозумiло, - сказав Макс i замовчав, дивлячись на дорогу.
   Машина наближалася до бiлої лави. Залишилося подолати близько сотнi метрiв. Та час, здавалося, перетворився на вiчнiсть. Напруженiсть заволодiла людьми. Ось джип i зупинив-ся. Вiд бiлої каламутi, що пролягла неподалiк повiяло смертю.
   - Виносьте обладнання, - вiддав наказ Дмитро i вийшов першим.
   Раптом всi почули незвичний звук - чи то шарудiння, чи потрiскування - прислухавшись, зрозумiли, що так руйнується грунт i все довкола. Звук був неприємний i гнiтючий, а на тiло одразу навалилася втома.
   "Напевне iнфразвуки, якi можуть негативно впливати на тiло i окремi органи", - подумав Дмитро.
   Камiнцi затрiскотiли бiля лави i земля неначе зойкнула, прохаючи про допомогу.
   - Що робити? - запитав Макс.
   - Уважно спостерiгати за лавою i доповiдати менi, - вiдповiв Дмитро. - Все iнше я зроблю сам.
   Кинувши суворий погляд на бiлу каламуть, що коливаючись повiльно просувала свiй фронт уперед, вiн рiшуче попрямував до неї. Опинившись поруч, поставив на землю контей-нер i швидко вiдкрив. Взявши ложку, акуратно зачерпнув лаву i миттєво вилив у контейнер, вiдвiвши голову у бiк вiд нього. Спрацювала звичка хiмiка-експериментатора. Потiм повто-рив операцiю ще декiлька разiв. I в кiнцi побачив, що посеред ложки утворилася дiрка непра-вильної форми. Вiдкинувши ложку убiк помiтив, що контейнер iнтенсивнiше нiж звичайно почав парувати. Зачекавши хвильку доки все заспокоїться, закрив його кришкою i обережно побiг до машини.
   - Все, - прохрипiв Дмитро, не впiзнавши власного голосу.
   - Що робити з лавою? - знервовано запитав Макс.
   - Зачекай! Я повинен дещо перевiрити! - вiдповiв Дмитро. - Не заважайте!
   Вiн миттю опинився бiля контейнера i натис невеличку кнопку на стiнцi. Почувся приглу-шений звук i контейнер одразу почав рости, оскiльки з його нижньої частини висунулись чо-тири залiзнi пiднiжника пiвметрової довжини.
   - Що це таке? - зойкнув Макс.
   - Наш контейнер може бути i переносною лабораторiєю, - пролунала коротка вiдповiдь.
   Коли контейнер перестав рости i став схожий на величезного жука, вiд бокової стiнки м'яко вiдїхала панель керування iз невеличким екраном.
   - Лабораторiя готова до роботи, - сказав Дмитро i нахилився над пультом. Його руки поча-ли набирати рiзноманiтнi команди. Клацаючi звуки клавiш губилися у шарудiннi бiлої лави. Раптом внизу контейнера засвiтилися два червоних лазарних променя. Дмитро на мить зупи-нився, замилувавшись компактною установкою. Потiм швидко дiстав двi чашки Петрi i пос-тавив їх на землю пiд контейнером так, щоб червоний промiнь падав точно в центр чашки.
   - Я зрозумiв, - здогадався Степан. - Лазаром регулюється мiсце розмiщення чашок.
   - Саме так, - озвався Дмитро. - А тепер в кожну чашку додамо по одному мiлiлiтру бiлої лави, - продовжив вiн i довгi пальцi видрукували на пультi потрiбну команду.
   На екранi з'явилося зображення двох наповнених мiлiметрових пiпеток, якi готовi вилити свiй вмiст при натисненнi клавiшi "Enter".
   - Хвилиночку, - сказав експериментатор, - у другу чашку ми додамо В-1.
   Дмитро швидко пiдiйшов до машини, вiдкрив валiзу i дiставши колбу з противiрусним пре-паратом, набрав у шприц. Через декiлька секунд прозора рiдина зi шприца вже знаходилася у другiй чашцi Петрi.
   - Все. Тепер додаємо бiлу лаву, - сказав Дмитро i натиснув "Enter".
   Двi молочнi струйки стрiмко полилися вниз i одночасно торкнулися чашок. Зненацька по-чувся трiск i скло на першiй чашцi Петрi почало повiльно розчинятися. Лава руйнувала її сантиметр за сантиметром. У цей час у другiй чашцi з противiрусним препаратом бiла кала-муть несамовито зашипiла i одразу загусла, перетворившись на пухку чорну масу, яка нага-дувала вспiнене активоване вугiлля. Пройшло декiлька хвилин. Перша чашка повнiстю роз-чинилася i тепер червоний промiнь вказував тiльки на епiцентр плями бiлої лави. На другiй чашцi нiчого не змiнилося - пухка чорна маса залишилася.
   - Препарат дiє! - радiсно вигукнув Дмитро, побачивши цю картину. Вiн миттєво вийняв ноутбук i почав працювати.
   - Що ти задумав? - запитав Степан.
   - Я зараз... зачекайте... менi залишилося закiнчити роботу, - уривчастими фразами говорив вiн. Пальцi бiгали по клавiатурi, а очi уважно слiдкували за текстом, що виникав на монiторi.
   - Так, я в iнтернетi. Зараз вiдправлю декому листа, - коментував Дмитро. - Тепер натисну "Вiдправка повiдомлення" i справа зроблена...
   Зненацька позаду почувся несамовитий крик. Дмитро обернувся i застиг вiд жаху. В кiль-кох метрах вiд нього коливалася бiла лава. Макса i Степана мiцно тримали каламутнi руки, стискаючи у страшних обiймах.
   - Господи, - тихо вимовив Дмито.
   Макс почав вириватися, що призвело до несподiваної реакцiї. Бiла лава з силою жбурнула його геть. Вiн вдарився головою об камiнь i тiло непорушно застигло на землi. Тим часом Степан сiпався у конвульсiях i несамовито кричав, не в змозi нiчого вдiяти.
   - Не смiй! Припини! - заволав Дмитро сам не розумiючи до кого вiн звертається.
   Цiєї митi бiла каламуть стала пiднiматися, i з її надр виникла розпливчата велетенська фiгу-ра чи то людини, чи змiї. Потiм обриси стали чiткiшими i Дмитро впiзнав перед собою Озо-нiса.
   - Ти?! - зойкнув Дмитро, зробивши крок назад.
   - У мене немає вибору, ви приреченi! - вигукнув Озонiс, злiсно зблиснувши очима, що вiд-давали жовтою мрякою.
   - Я сподiвався, що ти iллюзiя, - прошепотiв Дмитро.
   - Iллюзорний ваш свiт, - пролунала коротка вiдповiдь. - Йому залишилося приблизно три доби. Якщо ти захочеш вiдправити листа, твої друзi будуть розiрванi на частини на твоїх очах. Пiсля них за мить помреш i ти. Змiнити нiчого не можна. А тепер вiдiйди вiд комп'ю-тера.
   Дмитро остовбiнiло дивився на нього i намагався вловити суть сказаного.
   - Якщо все кiнчено для людей, - нарештi озвався вiн, - тодi чому ти виник тут i зараз?
   Озонiс промовчав, але його вiдповiддю були страшнi крики Степана, у якого тiло букваль-но почало розчинятися. Бiла лава розкладала на атоми найкращого друга.
   - Зупини! - заволав Дмитро. - Iнакше я вiдiшлю файл з методикою синтезу В-1 тисячам вчених i люди синтезують його в таких масштабах, що ти i твоя армада не виживе.
   - Це нiчого не вирiшить! - громом пронеслися слова Озонiса з неба, яке швидко почало за-тягуватися темними хмарами. З кожною миттю їх ставало все бiльше, аж поки чорна пара-солька зi страшних хмар не затулила сонце. Довкола одразу потемнiло.
   - Я вiдправляю! - закричав Дмитро i його рука почала наближатися до мишки.
   - Зачекай! - вигукнув Озонiс i Степан заспокоївшись повис у бiлому молоцi.
   - Для початку вiднови йому тiло, яке ти понiвечив, - суворим голосом наказав Дмитро. - Вiдключи бiль, але не чiпай мозок.
   - Вiдновлення почалося, - озвався Озонiс. - Органiзм знеболено. Вiн просто спить. За де-сять хвилин всi системи будуть у нормi.
   Подивившись на закритi очi Степана, тiло якого плавало у бiлiй каламутi, Дмитро згадав попередню розмову з Озонiсом i все зрозумiв. Тепер вiн знав, що то був не сон i все це жа-хiття спричинив саме вiн, своїм вiдкриттям противiрусного препарату В-1.
   - Як все це зупинити? - запитав вiн, важко зiтхнувши.
   - Нiяк! - пролунала гостра як нiж вiдповiдь.
   - Але про вiдкриття В-1 нiхто нiчого не знає, - вигукнув Дмитро, - навiть мої найкращi дру-зi мають наближене уявлення. - Вiн звiв брови щось напружено обмiрковуючи i за мить до-дав. - Я можу все знищити i зупинити цей хаос!
   - Нi! - рiзко вiдповiв Озонiс.
   - Тодi у мене немає вибору, - похмуро сказав Дмитро. - Я у будь-якому випадку натискаю "Enter" i вiдправляю методику отримання В-1 усьому свiту.
   - Це все одно не зупинить нас, - прогремiло довкола i темнi хмари почали закручуватись у шалений смерч. - Ви не встигнете нiчого зробити! Ми контролюємо планету!
   - Але не космос, - вiдрiзав Дмитро. - Люди зможуть на орбiтi, на космiчних станцiях синте-зувати тонни препарату i розпилити його в атмосферi. Тодi ви програєте битву!
   Шалений смерч заспокоївся i пролунав голос Озонiса:
   - А де гарантiя, що ти не порушиш умови договору?
   - Гарантiєю є те, що я знищу всi лабораторнi записи, методики, препарат В-1 i вихiднi речовини, - твердо сказав Дмитро. - Тодi все буде так як завжди i нiхто нiколи нiчого не дiзнається.
   - Є ще одна умова! - прогримiв Озонiс. - Ти не повинен займатися хiмiєю!
   - Згода, - вiдповiв Дмитро. - Договiр укладено.
   Зненацька спалахнула блискавка i чорнi хмари розступилися. За мить звiльнившись з поло-ну мороку на небi знову засяяло сонце. Озонiс зник, а бiла лава почала повiльно втягуватись у землю...
  
   Змiст.
   Роздiл 1. ДИСКУСIЯ.
   Роздiл 2. ДОРОГА.
   Роздiл 3. НЕВIДОМА ЗЕМЛЯ.
   Роздiл 4. ЕКСКУРСIЯ.
   Роздiл 5. НЕБЕЗПЕЧНЕ ПОЛЮВАННЯ.
   Роздiл 6. ОСТАННЯ МАНДРIВКА.
   Роздiл 7. ПЕРЕВТIЛЕННЯ.
   Роздiл 8. ПОВЕРНЕННЯ.
   Роздiл 9. ХВОРОБА.
   Роздiл 10. ВIРУС ЕБОЛА.
   Роздiл 11. МИШОЛОВКА.
   Роздiл 12. ПАСТЕР.
   Роздiл 13. БОРОТЬБА ПОЧАЛАСЯ.
   Роздiл 14. РОБОТА ТРИВАЄ.
   Роздiл 15. НА ВIСТРI БРИТВИ.
   Роздiл 16. ПОДВИГ.
   Роздiл 17. ПIДСУМОК.
   Роздiл 18. НОВА ДОРОГА.
   Роздiл 19. ХВИЛЮВАННЯ.
   Роздiл 20. ДОЛЯ МIНЛИВА.
   Роздiл 21. ЕКСПЕРИМЕНТ.
   Роздiл 22. В СОБI.
   Роздiл 23. ЖАХЛИВА РЕАЛЬНIСТЬ.
   Роздiл 24. НЕБЕЗПЕЧНА РОЗМОВА.
   Роздiл 25. СПОГАДИ.
   Роздiл 26. ОЗОНIС.
   Роздiл 27. КАТАРСИС.
   Роздiл 28. ОДУЖАННЯ.
   Роздiл 29. БIЛА ЛАВА.
   Роздiл 30. ДОРОГА ДО ПЕКЛА.
   Роздiл 31. НА МЕЖI.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   153
  
  
  

 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"