Науково-фантастична повiсть "Вiрус"
Самиздат:
[Регистрация]
[Найти]
[Рейтинги]
[Обсуждения]
[Новинки]
[Обзоры]
[Помощь|Техвопросы]
|
|
|
Аннотация: - Незабаром у тебе почнеться нестерпний бiль у животi та м'язах, а голова розколюватиметься, - вигукував Дмитро, активно жестикулюючи. - Горло палатиме i ти не зможеш говорити вiд страждань. Дрiбний висип, що покриє тебе з нiг до голови не даватиме спокою. Безперервне криваве блювання i носова кровотеча примусять забути про все. У шоковому станi ти безсило конатимеш, заливши кров'ю всi стiни. Це буде схоже на пекло. А якщо тобi пощастить, або навпаки не пощастить, то ти побачиш як iз твого тiла будуть випадати твердi кристали вiрусу - кристалоїди. Вiрус не тiльки вбиватиме тебе, а й буде використовувати як середовище для адської кристалiзацiї. Колба з людини. Ну як тобi?... - Зараз головне - полегшити симптоми хвороби, тобто симптоматичне лiкування. I хоча дев'ять чоловiк iз десяти на другiй недiлi помирають, одна людина все-таки виживає. Дмитро почувши спокiйний голос Степана заговорив не вiдриваючи погляд вiд своєї далекої цiлi: - Цей вiрус - невидимка з отруйними щупальцями. Вiн як розбiйник нападає на клiтину, ламає її систему керування й сам стає повноправним господарем i в буквальному значеннi цього слова включає програму копiювання себе i клiтина як навiжена всi свої ресурси витрачає тiльки на одне - збiльшення кiлькостi вiрусу. - Ти правий, - сказав Степан. - Це здається неможливо, але при данiй хворобi iнколи утворюються кристалоїди, це означає, що вiрус iз органiзму починає кристалiзуватися. Iмунна система людини програє i як правило кiнець один - смерть. Страждання ж людини, мабуть, гiршi тiльки в пеклi... https://archive.org/details/@sci-fi-writer
|
Володимир Безверхнiй, Людмила Безверхня.
Науково-фантастична повiсть "ВIРУС"
Роздiл 1. ДИСКУСIЯ.
Годинник безтурботно рахував хвилини. У цiй великiй просторiй кiмнатi вiн був надiйним вартовим: спокiйним, впевненим i розсудливим. Бiля вiкна, яке було майстерно зроблено у виглядi арки, у клiтцi з позолотою дивовижна пташка, схожа на казкову, наспiвувала приєм-ну пiсню. Рiзнобарвнi квiти на пiдвiконнi простягали до сонця зелене листя. Забраження середньовiчних замкiв на шпалерах доречно спiвiснувало з меблями старовинних зразкiв та виставкою зброї рiзних часiв на стiнi.
- Любий, допоможи вiдкрити ананаси, - жiночий голос, що нагадував дзюрчання струмка, внiс невеличкий хаос в гармонiю, що iснувала тут. Збуривши часовi вимiри, сюди повернуло-ся вiдчуття реальностi.
- Оленко, моя прекрасна Оленко, я йду тобi на допомогу, - пафосно-iронiчно прозвучала вiдповiдь. Спочатку здалося, що цi слова належали лицарю у дорогих обладунках, який охо-роняв середньовiчний замок, зображений на шпалерах. Та несподiвано лицар обернувся i ви-явився високим, мiцним, атлетичної статури чоловiком з густим чорним волоссям. Вiн на-близився до дзвiнкоголосого птаха, кинув йому зерна i попрямував до дверей.
У просторiй кухнi готувала вечерю господиня цього дому. Висока, з виточеною фiгурою та довгим блискучим русявим волоссям, старанно заплетеним у косу, вона була схожа на казко-ву красуню Олену Прекрасну. Навiть виконуючи буденнi обов'язки, рухалася настiльки гра-цiозно, що здавалося, наче вона не ходить, а пливе бiлим лебедем.
- Макс, ось робота для тебе, - звернулася красуня до чоловiка, який тiльки-но увiйшов i по-казала тоненьким пальчиком на банку з блискучими соковитими дольками заморського делi-катесу.
- I навiщо тобi потрiбна ця кулiнарiя? - усмiхнувшись, похитав головою лицар, покiрливо
виконуючи наказ. - Скiльки я тобi казав: найми людину, щоб займалася хатньою роботою i насолоджуйся життям.
- Припини, - вiдрiзала Олена. - Цього нiколи не буде. Я нiкому не дозволю тут господарю-вати. Життєвi принади вiд мене все одно не втечуть. - Вона обвела прискiпливим поглядом кухню i залишилась задоволеною.
- Ще пiвгодини чекати, - зiтхнув Макс, сiдаючи на стiлець.
Дружина налила кави i поставила перед ним невеличку чашку з зображенням закоханих на березi рiчки. Тонкий аромат вишуканого напою розлився довкола.
- П'ятнадцять рокiв минуло, а ви й досi нерозлий вода, - мовила жiнка, сiдаючи напроти. - Невже таке може бути в наш час?
- Може, - впевнено сказав Макс. - Адже iснує вiчне кохання, - i його погляд потонув у зеле-них очах Олени. - Пригадуєш, як ми вперше зустрiлися? Вiд долi нiкуди не втечеш...
Спогади одразу полонили їх i мандруючи хвилястими стежками минулого, вони втратили вiдчуття часу.
Мелодiя знайомої пiснi повернула закоханих у реальне життя. Гостi вже кiлька хвилин че-кали за дверима, натискаючи кнопку дзвiнка.
- Я вiдчиню, - Макс швидко встав i пiшов у коридор.
Першим увiйшов невисокого росту повнуватий чоловiк. Вiн механiчно провiв рукою по акуратно пiдстриженим вусам та гострiй маленькiй борiдцi. Потис руку Максу i через його плече заглянув у кiмнату.
- Степане, сьогоднi ти скуштуєш всi свої улюбленi страви, - мовив Макс. - Так що спокiйно роздягайся i проходь до зали.
- Ми без дружин, як домовлялися, - сказав другий гiсть. Вiн був худорлявий, як для свого високого росту, з густим волоссям, якого де-не-де торкнулася сивина. Прямий вiдкритий по-гляд, високе чоло i широкi скули робили його схожим на завзятих козакiв. Тiльки оселедця та шаблi не вистачало, щоб вiдтворити образ пращурiв. - Твоя Олена буде єдиною найкош-товнiшою прикрасою нашого свята.
- Дмитро, мiж чоловiкiв повинна бути жiнка, - мовив Макс. - Щоб не забували, що крiм їх-нiх важливих розмов i надзвичайних справ по вдосконаленню людства є ще чарiвна i до кiн-ця не пiзнана частина людства, яка i дарує всiм нам життя.
- Молодець! - вигукнув Дмитро i щосили ляснув Макса по плечу. Вiд такої люб'язностi той ледь встояв на ногах.У вiдповiдь вiн миттєво прийняв боксерську стiйку i рiзкий прямий влу-чив другу у груди.
- Цi бiйки коли-небуть припиняться, - сердито звiв брови Степан. Вiн швидко схопив Мак-са та Дмитра за руки i потягнув за собою.
Голосно смiючись, всi увiйшли до великої кiмнати. Тут не було нiчого зайвого. Сучаснi меблi ручної роботи доречно розмiстилися вздовж стiн. М'якi крiсла гостинно запрошували сiсти i вiдпочити. Картини вiдомих художникiв iз зображенням прекрасних пейзажiв дода-вали затишку i надихали на приємнi спогади. Всю цю красу освiтлювала срiбляста люстра з неймовiрними вiзерунками. По центру був накритий стiл за останнiми примхами моди. Ви-шуканi страви виглядали настiльки апетитно i вiд них розповсюджувався такий чудовий аро-мат, що хотiлося одразу скуштувати все, забувши про правила етикету.
- Вся ця заморська кухня не зрiвняється з варенничками з сиром та борщиком з пампушка-ми, - вигукнув радiсно Степан, помiтивши свої улюбленi страви.
- Прошу до столу, дорогi гостi, - привiтно мовила Олена. Цiєї митi вона була схожа на фею, яка невидимою чарiвною паличкою перетворювала все у казку.
Залунала приємна музика, стираючи i гублячи в минулому плин рокiв. Якби не сивина у волоссi чоловiкiв та непрошенi ледь помiтнi зморшки, можна було подумати, що тут зiбра-лися добрi друзi на студентську вечiрку.
- От скажiть менi, хтось iз вас думав п'ятнадцять рокiв тому, що нашi мрiї, точнiше плани, здiйсняться? - вигукнув Макс, вiдкидуючись на спинку стiльця.
- Я знав про це, - впевнено вiдповiв Степан, приглажуючи борiдку. - Ще у шостому класi я вирiшив: буду тiльки медиком i все. Це шляхетна професiя, гiдна того, щоб їй присвятити життя.
- Твої гучнi слова, звичайно, приємно чути, - сказав Макс, не зводячи погляду зi спiвроз-мовника. - Але, що ти маєш вiд цього? Тiсний кабiнет в однiй iз багатьох лiкарень? Малу зарплатню i постiйнi зiтхання пацiєнтiв про їхнi болячки?
- Вiдповiм, - спокiйно мовив Степан. Повiльним рухом вiдклав виделку i вiдсунув тарiлку з делiкатесом. - Я щасливий, що можу допомогти людинi одужати. Щасливий, коли бачу, що погляд пацiєнтiв, як ти кажеш, повний вiдчаю i безсилля, стає спокiйнiшим, в ньому читаєть-ся вiра в силу медицини, а коли хвороба залишається позаду, скiльки в ньому радостi i вдяч-ностi. - Вiн склав руки у замок i зiщуривши очi крiзь скельця окуляр глянув на друга. - Не все в цьому свiтi вимiрюється грошима. Старi слова, але дуже влучнi.
- Ми друзi, тому можемо говорити один одному будь що, не ображаючи, - Макс нахилився трохи уперед i поставивши лiкоть лiвої руки на стiл, продовжив. - Але для мене все, що ти наговорив тiльки що, звучить не переконливо. Ти кандидат наук, працюєш над докторською i щодня лiкуєш i лiкуєш людей. I нагорода за цi труди - тiльки подяка? Нi, це дивна життєва позицiя.
- Успiшному бiзнесмену такi речi не зрозумiти, - посмiхнувся лiкар, обводячи поглядом кi-мнату. - В таких палатах жодна думка про людськi страждання не прийде.
- I не потрiбно, щоб приходила, - втрутився у розмову Дмитро. - Кожному своє. Цей мозок, який, до речi, досить добре працює (адже заробив свої мiльйони), не здатен сприймати iнфо-рмацiю про такi речi як спiвчуття чужому.
- Я не позбовлений серця, заспокойтеся, зi мною все в порядку. Але ми мислимо рiзними категорiями.
- Ми надто рiзнi, але якимось дивним чином тримаємося один одного i ще досi не розсвари-лися. - Дмитро голосно розсмiявся. Потiм пiдвiвся i ставши позаду стiльця i поставивши руки на його спинку, звернувся до Макса. - Вибач, та я на боцi Степана. Захворiти може будь хто, з грошима i без. Але грошi можуть бути безсилими перед деякими хворобами.
- Облиш, є грошi, i лiкi потрiбнi зроблять, - вiдчеканив Макс. - Краще скажи, де тi приго-ломшуючi результати, про якi ти говорив спочатку? За три роки роботи замало досягнень. А ми вбухали в твiй проект вже чимало грошей.
- Максе, ти ж знаєш, що за такий короткий час все не зробити. Це багатоетапнi дослiджен-ня. Коли вдасться синтезувати потрiбну речовину, її дiю треба перевiряти на твариних. На клiнiчнi дослiдження теж потрiбен час, - сказав Степан, пiдтримуючи друга.
- Знаю, знаю, - махнув рукою Макс. - Ви завжди можете гарно вiдбалакатись. Але я хочу, - вiн зробив наголос на словi "хочу", - щоб все вiдбувалося швидше. Всi цi вашi мрiї, плани, чи ще якось назвiть їх, мене втомили. Я сподiвався на цiй iдеї заробити грошi, - вiн незадо-волено зiтхнув, - але вiз i досi тут.
- Бажання мало, - сказав Степан. - Багато вчених у цiлому свiтi прагнуть вирiшити цю про-блему. На землi вiд вiрусних хвороб гинуть мiльйони. I якщо хтось зробить препарат, який подолає вiруси, це буде справжнє диво.
Степан сiв на стiлець i якусь мить мовчав, вiдвiвши погляд вiд друзiв. Вiн начеб-то пори-нув у якiсь спогади, що примусили його мiцно стиснути губи i прикипiти до пiдлоги, як при видi страшної iстоти. Нарештi глухим голосом вiн додав:
- На моїх очах померла людина вiд такої хвороби, - обличчя лiкаря стало блiдим. - Я... я до останнього боровся, але був бессилим. Я досi бачу тi очi, i пам'ятаю, як смерть повiльно i вперто вчепилася своїми незграбними пальцями в того чоловiка, начеб-то насмiхаючись надi мною.
Макс мовчки кiлька разiв швидкими кроками пройшовся кiмнатою. Нарештi зупинився бi-
ля друзiв i поклавши їм руки на плечi, сказав:
- Давайте припинемо згадувати сумнi iсторiї. Їх є чимало довкола. Все! Вистачить! Хай вам грець, такої мряки нагнали, - i вiн провiв кiлька разiв руками у повiтрi, наче хотiв розвiяти сум.
- Послухай, улюбленець долi, - рiзко мовив Степан. - Згадай, як чотири роки тому захворiла твоя краля, - вiн глянув на Олену. - Якби не антибiотики, ще не вiдомо, чи спiлкувалися б ми тепер. Вам пощастило, що iснують тисячi рiзноманiтних хiмiчних сполук, якi будь-яким ба-ктерiям не залишають шансiв. Але якби це трапилося п'ятдесят- шiстдесят рокiв назад, тодi медицина була б безсила.
- Так, - пiдтвердила жiнка. - Я пам'ятаю все, наче це вiдбувалося вчора. Менi було нестер-пно боляче. Я приймала якiсь таблетки та нiчого не допомагало. Менi тодi здавалося, що все навкруги змiнило, не було жодних позитивних емоцiй, тiльки бiль, що не вiдпускав. У вiдчаї я звернулася до Степана. Вiн миттєво зробив аналiзи i прописав лiкування. Пiсля уколу анти-бiотика я вiдчула, як по тiлу пробiгала хвиля полегшення, що знищувала бiль. Навiть не вiри-лося, що таке може бути.
- Тому я i погодився фiнансувати проект, - вiдповiв Макс. - Добре, грайтеся далi, не буду вам заважати, - нарештi посмiхнувся вiн.
- Ти вважаєш нашу роботу грою? - уважно подивився на нього Степан i його очi налилися кров'ю. - Звичайно, дякую, що ти допомагаєш нашiй лiкарнi, оновлюєш фонди. Апаратура, якиу ти купив прекрасно працює... - вiн хотiв додати ще щось, але Макс його перебив.
- Не гарячкуй. Годi сердитись i рахувати, хто чим вiдзначився, - сказав вiн своїм звичним спокiйним i впевненим голосом. - Дотримуючись нашої традицiї, хочу запросити вас на вiд-починок. Нам треба розвiятися.
- Погоджуйтеся, - благаючим голосом звернулася до гостей Прекрасна Олена. - Я приберу зi столу i принесу солодке. А ви прогляньте туристичний атлас i визначтеся, куди поїдете цього разу. - Лагiдний голос господинi примусив чоловiкiв пiдкоритися.
- Вибирати не треба, - сказав Степан. - Їдемо в Африку. Менi потрiбно там дещо занотува-ти.
- На сафарi! - в один голос сказали Макс i Дмитро.
Роздiл 2. ДОРОГА.
З України до Конго потрiбно летiти майже десять годин (саме там одностайно було вирi-шено провести вiдпочинок). Зручно розмiстившись у салонi реактивного лiтака, друзi пори-нули у приємнi мрiї про майбутнi пригоди. За розмовами декiлька годин польоту промайну-ли непомiтно. На змiну гарному спiлкуванню прийшов сон. Пiд колискову, яку наспiвував мотор лiтака, Степан i Дмитро досить швидко заснули. Їх обличчя випромiнювали спокiй, а тихе солодке сопiння свiдчило про те, що саме зараз вони опинились у чарiвнiй країнi сно-видiнь.
Макс заснути не мiг. Якийсь час вiн сидiв iз заплющеними очима, але все дарма. Потiм вiн перевiв погляд на друзiв i задоволений тим, що хоч вони можуть спокiйно вiдпочивати, по-дивився у вiкно. Блакитна плямка, схожа на хмарину, на мить виникла i одразу зникла. Так губляться у метушнi життя днi, перетворюючись на роки i незворотньо стаючи спогадами.
Макс згадав дитинство, добре i майже безтурботне, згадав тi часи, коли у кожного з трьох вiрних друзiв була своя мрiя, що освiтлювала дороги у доросле життя. В школi у кожного з них був улюблений предмет. У нього - математика i економiка, у Дмитра - хiмiя, а у Степана - бiологiя. Вони дiлилися планами на майбутнє i бажаючи нових вiдкриттiв, вчилися, вчилися i ще раз вчилися. Закiнчуючи середню школу, друзi чiтко знали, ким хочуть стати. Вступ до вузiв був логiчним продовженням їх планiв. Макс пiшов на економiчний факультет, Дмитро - на хiмiчний, а Степан - в медiнститут. Хоча зустрiчалися тепер вони не так часто, як ранiше, але все-таки намагалися надовго не розлучатися. Взявши за правило вiдпочивати разом, не зраджували цiй звичцi нiколи.
Роки навчання промайнули швидко. Пiсля закiнчення вузiв Дмитро i Степан зайнялися нау-кою, а Макс став фiнансовим консультантом i заснував свою першу фiрму. Далi були першi грошi, перший успiх, практичне втiлення набутих знань...
Макс на мить повернувся з полону спогадiв у салон лiтака, де як i ранiше, панував спокiй. Ковзнувши пальцями по густому волоссi, вiн розправив плечi i знову опинився на нескiнче-них стежках минулого. В пам'ятi калейдоскопом почали виникати заснованi ним структури: банки, холдинговi компанiї, виробничi фiрми. Всi оточуючi вважали його щасливчиком. Йо-му приємно було усвiдомлювати, що реальнiсть виявилася навiть кращою за найсмiливiшi мрiї, адже до цього Макс йшов все своє свiдоме життя. I тепер у сорок рокiв вiн був однiєю з найбагатших людей в країнi. Мав власний лiтак i не один, чимало високоприбуткових пiд-приємств, бiзнес-зв'язки по всьому свiту i високих покровителiв у полiтичному оточеннi, точнiше кажучи, це вiн для деяких полiтикiв був покровителем.
За цей час у нього виробилися принципи бiзнесу, якi були досить простi, але час пiдтвер-див їх ефективнисть. Перший принцип: у мене працюють найкращi. Другий принцип: вони отримують найбiльше. Третiй принцип: дане слово дотримується завжди.
Були i речi, якi засмучували його. По мiрi росту його активiв, Макс бачив, як змiнювалося вiдношення людей до нього. Пiдлеглi, знайомi тепер бачили в ньому суворого i вимогливого боса, починали боятися, говорити те, що йому повинно було сподобатися. У професiйному планi Макс з цими проблемами дуже швидко розiбрався, але в особистiсному планi, в про-стому спiлкуваннi з людьми вiн через деякий час побачив, що тiльки Дмитро i Степан - це тi люди, якi можуть завжди сказати те, що про нього думають, i його вплив, його грошi абсо-лютно не мають для них нiякого значення...
Пам'ять намалювала один день з минулого, який внiс деякий дискомфорт в розмiрене жит-тя успiшної людини. Тодi вiн до кiнця не перейнявся подiями, що вiдбулися i, мабуть, до кiн- ця не змiг зрозумiти їх. Умовивши Степана перейти до себе працювати, протягом мiсяця спо-стерiгав, як шкiльний товариш сумлiнно i чiтко виконував покладенi на нього обов'язки i був дуже ним задоволений. Несподiвано, зателефонувавши в кiнцi робочого дня, Степан попро-сив про термiнову зустрiч.
- Що трапилося? - одразу запитав Макс, як тiльки Степан зачинив за собою дверi його кабiнету.
- Я бiльше тут не працюю, - категорично вiдповiв Степан.
- Ти при своєму розумi? - вигукнув Макс, миттєво опинившись поруч. - Перевтомився? То-дi вiдпочинь! Чи ти шокований зарплатньою? - вiн поклав руку друговi на плече i усмiхнув-ся. - Я ж обiцяв, що винагорода буде чималою...
- Нi. Щедростi тобi не позичати, - мовив Степан i сiв на стiлець. - Я отримав за роботу бiль-ше грошей, нiж за два роки в лiкарнi. Це, звичайно, вражає.
- Тодi що, що тебе не влаштовує?! - здивовано запитав Макс i сiвши напроти, подивився йому прямо в очi.
- Я не можу бiльше займатися твоїми фiнансовими дурницями, от що, - спокiйно вiдповiв Степан, погладжуючи вуса.
- Ви з Дмитром змовилися, чи не так? - незадоволено сказав Макс.
- Ти помиляєшся.
- Невже? - сказав Макс i пройшовся кабiнетом. - Днями цей алхiмiк менi заявив, що всi фi-нансисти - крючкотворцi! Так! А от вiн - дослiдник, який принесе велику користь. Якщо ж у нього не вийде, то вийде у такого, як вiн.
- Хiба ж вiн не правий? - сказав Степан, пiдводячись зi стiльця i збираючись iти.
Макс розвiв руками, не знаходячи, що сказати. Вiн не мiг зрозумiти таку поведiнку своїх друзiв. Проте вникати в причини та наслiдки подiбних дiй вiн теж не хотiв.
- Дмитро вiдкинув всi мої бiзнес-пропозицiї, - зiтнув плечима Макс. - Мова може йти тiль-ки про фiнансування його генiальних iдей. I я дiйсно частину його iдей фiнансую. Гаразд, не буду тебе нi в чому переконувати. Чим тепер займатимешся?
- Я йду лiкувати людей, - вiдповiв Степан. Потис руку друговi i вийшов.
Макс стояв у пустому кабiнетi, склавши руки на грудях. Впевнений у собi i своїх дiях, вiн
усвiдомлював, що переконувати Степана бiльше не потрiбно, у нього своя дорога.
"Дуже просто, - подумав вiн услiд Степану. - Воля долає волю".
Спогади перервалися тим, що лiтак почав знижуватись. Одразу до нього пiдiйшла струнка гарна стюардеса i ледь нахилившись, промовила:
- Максиме Васильовичу, ми вже над Конго. Ви хотiли побачити краєвиди з висоти пташи-ного польоту.
- Дякую, Маргарито, що попередили, - звернувся до неї Макс. - Можете iти. - Глянувши у вiкно, вiн побачив, як хмари поступово зникають, i з'являється чудова картина. Вiн швидко пiдiйшов до друзiв i кiлька разiв потрусив їх за плечi.
- Прилетiли? - вигукнув Дмитро, поспiхом протираючи очi. - Оце так поспав!
- Лiтак опустився на кiлька кiлометрiв, щоб ми могли роздивитись країну, - сказав Макс. - Ми перетнемо Конго з пiвночi на пiвдень, це бiльше тисячi кiлометрiв, i зупинимось бiля озера Танганьїка.
Друзi подивилися у вiкно i зачарованi незабутнiм видовищем, довго не могли вiдвести вiд нього погляд.
Внизу було видно безкрайнi тропiчнi лiси. Наче пухнаста нiжна ковдра, вони вкривали бi-льшу частину країни. Хотiлося провести по нiй рукою, щоб на дотик вiдчути їх неповтор-нiсть. Незабаром тропiчнi лiси на пiвночi почали змiнюватися саванами. Насиченi зеленi ко-льори поступалися жовто-гарячим. Величезна країна була вкрита безлiччю повноводних рi-чок, якi довiльно перетинаючи її простiр, створювали дивовижнi вiзерунки.
- Природа Конго така ж рiзноманiтна, як i її надра.За запасами корисних копалин ця країна - одна з найбагатших країн не тiльки Африки, а й усього свiту, - пролунав голос Макса, пору-шуючи загальну тишу. Невзмозi утриматися вiд коментарiв, вiн продовжив говорити. - Конго - найбiльша країна Центральної Африки з розвиненою гiрничо-видобувною промисловiстю.
- А ось i Танганьїка, - мовив Дмитро, притуляючись до вiкна. Нiжно-блакитна поверхня
озера збiльшувалася по мiрi того як лiтак опускався все нижче.
- Це унiкальне озеро, своєрiдна еволюцiйна "вiтрина", - одразу прокоментував Степан. - Рiдкiснi молюски, краби, екзотичнi риби мешкають саме тут.
Озеро поступово зникало з виду, а лiтак почав швидко наближатися до землi. Легкий по-штовх повiдомив про те, що повiтряна мандрiвка закiнчилася. Макс вiддав останнi розпоряд-ження пiлоту i першим зiйшов по трапу униз. Слiдом iшли Дмитро та Степан, ховаючи обли-ччя вiд пекучого сонця. Незвично гаряче повiтря обдало їх тiла.
Бiля трапу лiтака мандрiвникiв вже чекали. Високий чоловiк у чорному костюмi, бiлiй со-рочцi та смугастiй краватцi ввiчливо привiтався:
- Максиме Петровичу, все зроблено, як i було заплановано. Документи оформленi. Мар-шрут затверджений. - Вiн швидко розкрив зелену папку i поки друзi прямували до готелю, говорив. - Сьогоднi у вас вiдпочинок пiсля дороги. Завтра: прогулянка бiля озера, купання в Танганьїцi, риболовля. Далi ви їдете на джипах на пiвнiч, до савани. Перший день - екскур-сiя по саванi. Другий день - полювання на будь-яких тварин. Генеральна лiцензiя у нас є. I останнi два днi - подорож тропiчними лiсами Конго. Зупинятися будете в готелях та кем-пiнгах. Супроводжувати весь цей час вас буде гiд Патрiс. Завтра я вас з ним познайомлю.
- Добре, Анатолiю, ви гарно попрацювали, тепер можете вiдпочити, - звернувся до чоловiка Макс. Друзям вiн пояснив. - Цього року я зробив одне доречне нововведення. За вiдпочинок вiдповiдає одна людина, яка його органiзовує i слiдкує, щоб все проходило чiтко i без будь-яких зволiкань. Анатолiй i є та людина. Вiн буде з нами до самого завершення мандрiвки.
Широкi вiкна готелю, де друзi мали розмiститися, уважно дивились на нових вiдвiдувачiв, запрошуючи у непiзнаний свiт. Лiтак, що тiльки-но знявся у небо, забирав iз собою турботи i спогади, залишаючи передчуття пригод.
Роздiл 3. НЕВIДОМА ЗЕМЛЯ.
Дмитро впевнено крокував до готелю першим. Вiн не вiдчував втоми вiд довгого перельоту, навпаки, сил тiльки додалося. Степан i Макс непоспiшаючи йшли слiдом. Сонце пекучою ку-лею завмерло на небi. Ще година-друга i цей суворий наглядач продемонструє силу своєї влади над людьми i тваринами: нестерпна спека запанує аж до вечора.
Струнка темношкiра дiвчина завбачливо вiдчинила дверi перед новими вiдвiдувачами i приємно посмiхнулася. Всiм своїм видом вона випромiнювала доброзичливiсть i гостиннiсть.
- Ви тiльки погляньте, яка краса! - вигукнув Дмитро, опинившись у холi готелю посеред ве-ликої зали. - Я тут залишуся надовго.
Високу стелю прикрашала люстра, зроблена у виглядi дивовижної квiтки з безлiччю пелю-сток, крiзь якi виблискувало свiтло, вiдкидаючи довкола тонкi променi, що переливалися рiз-ними кольорами. Вiд цього картини з життя чотириногих мешканцiв саван, якими були прик-рашенi стiни, набували особливих тонiв. Здавалося, леви, що мирно вiдпочивали на травi ось-ось встануть i стрибнуть до зали готелю. Великi вiкна вiдкривали прекраснi краєвиди. Вiд самих дверей i по сходах угору стелилася яскрава килимова дорiжка.
- Чисто i гарненько, - задоволено буркнув у вуса Степан, знiмаючи великого солом'яного капелюха. Цю рiч вiн доречно взяв iз собою. Капелюх повинен був захищати його вiд пеку-чого африканського сонця i нагадувати про рiдний край, куди все одно їм доведеться повер-татися. Пошукавши поглядом мiсце, де можна було б присiсти i вiдпочити з дороги, Степан одразу побачив два розкiшних крiсла, що стояли поруч.
- Iдемо, оцiнимо тутешнi зручностi, - звернувся до нього Дмитро, миттєво вловивши намiри друга. - А Макс нехай займається органiзацiйними питаннями.
Степан i Дмитро, потонувши у м'яких крiслах, вивчали принади iнтер'єру i дiлилися перши-ми враженнями вiд повiтряної мандрiвки. Макс тим часом розмовляв з господарем готелю. Це був середнього зросту чоловiк з темним волоссям. На засмаглому обличчi iнодi з'являлась
посмiшка. Коричневi очi дивилися, наче хижий птах у передчуттi вдалого полювання. Кос-тюм свiтлих тонiв та бiла сорочка з краваткою пiдкреслювали його статус. Макс слухав спiв-розмовника уважно, ставлячи одне запитання за другим. Нарештi вiн щось занотував у запис-ник i потис чоловiковi руку. Легкий кивок голови господаря готелю свiдчив про повагу до нових вiдвiдувачiв i готовнiсть надати належну iнформацiю i допомогу при потребi. Макс посмiхнувся у вiдповiдь i попрямував до друзiв.
- Нашi апартаменти на другому поверсi, - сказав Макс, даючи кожному по блискучому ключику. - Вiдпочиваємо годину, а потiм пiдемо до ресторану поїмо. Згода?
- Згода, - в один голос мовили Степан i Дмитро, пiдводячись з крiсел.
- От i добре, - посмiхнувся Макс i закрокував попереду всiх, показуючи дорогу...
Степан двiчi повернув ключ у замку i дверi безшумно вiдчинилися. Вiн впевнено зайшов усередину, наче до казкової печери з казки про Алiбабу та сорок розбiйникiв. Вишуканi меб-лi та чисельнi прикраси виблискували вiд сонячного свiтла, яке без запрошення увiрвавшись у широке вiкно, обiйняло весь номер. Не розмiрковуючи, Степан рвучко сiпнув за мотузку i опустив жалюзi.
- Так краще, - сказав сам до себе i кинув капелюха на диван. Погладив рукою борiдку та вуса i поставив на стiлець невеличкий чемоданчик, який взяв iз собою у подорож. Наспiву-ючи веселу мелодiю, вiн переодягнувся i сiв у крiсло напроти вiкна, потягаючись як породис-тий кiт. Потiм заплющив очi i непомiтно поринув у приємний полон сну.
Десь зовсiм поруч задзвонив телефон.
- Не дадуть вiдпочити, - буркнув Степан, пiдводячись. Кинувши погляд на годинник, що висiв на стiнi, вигукнув здивовано. - Я спав годину! Невже?! - Вiн пiдiйшов до телефону, пiд-няв слухавку i почув голос Макса:
- Виспався? Тодi час пiдкрiпитися, столик у ресторанi вже замовлено. За кiлька хвилин ми з Дмитром будемо у тебе.
- Чекаю, - позiхнувши, мовив лiкар i поклав слухавку.
У ресторанi грала чудова африканська музика. Друзi сiли за столик i з задоволенням почали отримувати необхiднi для поновлення сил калорiї. Хотiлося нових вражень, цiкавих пригод,
але багаторiчний досвiд та здоровий глузд давав вказiвки, що подорож вийде незабутнiшою саме пiсля смачного i поживного обiду.
- Люблю їздити в Африку, - сказав Макс, поклавши до рота рум'яний шматочок м'яса. - Тут навiть ризик з присмаком свята.
- Програма вiдпочинку включає екстримальнi видовища? - поцiкавився Дмитро. - Менi, че-сно кажучи, адреналiну вистачає.
- Я теж хотiв би спокою, а не ризику, - додав Степан.
- Не чепляйтеся до слiв, - пробасив Макс. - Ми чудово проведемо час, це я вам гарантую.
Їжа тут була хоча й екзотичною, але досить смачною. Незнайомi страви були приготовленi чудово. Кухнею опiкувався Анатолiй, той самий чоловiк, який зустрiв мандрiвникiв пiсля польоту. Вiн проглядав меню i слiдкував за тим, щоб дотримувалися всi гiгiєнiчнi норми та враховувалися кулiнарнi смаки кожного.
По закiнченнi обiду Анатолiй пiдiйшов до столику i звернувшись до Макса, вiдрапортував:
- За пiвгодини бiля готелю на Вас чекатиме гiд. До вечора - ви пiд його керiвництвом. Вiн проведе екскурсiю до озера Танганьїка, де ви зможете покупатися i половити рибу.
- Добре, - вiдповiв Макс, - можете iти.
Анатолiй без зайвих слiв обернувся i попрямував до виходу.
- Твої пiдлеглi всi такi вишколенi? - поцiкавився Дмитро. - Неначе олов'янi солдатики.
- Дисциплiна - запорука безпеки i спокою, - вiдповiв Макс. - Я звик, щоб будь-яка справа, якою займаюся - чи це вiдпочинок, чи робота, - була детально запланована i все пiдкорялося не випадку, а менi.
- Заперечень немає, - зiтнув плечима Дмитро. Потiм задоволено потер руки i додав. - Пiвго-
дини насолоджуємося музикою i вирушаємо. Одразу залунала запальна мелодiя, i дiвчина бархатистим голосом заспiвала веселу пiсню.
...У гiда було класичне для цiєї мiсцевостi iм'я - Патрiс. Вiн i сам був схожий на багатьох тутешнiх жителiв: невисокого зросту, темношкiрий iз чорним курчавим волоссям. Тiльки ма-неру одягатися запозичував у туристiв, з якими йому потрiбно було спiлкуватися. Бiла сороч-ка з українським орнаментом та червонi штани-шаровари повиннi були настроїти екскурсан-тiв на приємний лад. Широкопола шляпа захищала вiд сонця. А от на ногах чомусь були кро-сiвки. Мабуть, гасло, яке вiн сповiдував, звучало так: "Гарно, зручно i по-сучасному".
Як тiльки друзi вийшли з готелю, Патрiс одразу поспiшив їм назустрiч. За кiлька крокiв, вiн зупинився i артистично розводячи руки та навмисне розтягаючи слова, сказав:
- Вiтаю вас на невiдомiй землi! - Побачивши здивованi погляди, вiн пояснив. - В раннiх європейських картах цю країну називали "невiдома земля". Це певною мiрою символiчно, оскiльки зараз ви iдете пiзнавати нову землю.
- Гарне привiтання, - мовив Степан. - Почути рiдну мову в цих краях дуже приємно.
- З таким гiдом нам не доведеться сумувати, - додав Дмитро.
- Патрiс добре розмовляє українською, а також знає ще кiлька мов, - звернувся до друзiв Макс, - адже туристи сюди приїздять з рiзних куточкiв свiту.
- Щоб насолодитися природою, ми пiдемо до озера пiшки, - сказав Патрiс. - Я - попереду, а ви - за мною. Вiд маршруту не вiдходити. Якщо виникають питання, я з радiстю вiдповiм.
Залишаючи комфортнi умови за спиною, друзi слухняно йшли за гiдом, поступово заглиб-люючись у лiсовi хащi. На незначнiй вiдстанi вiд них слiдували охоронцi. Десятеро чоловiк спортивної статури в чорних сонцезахисних окулярах з автоматами через плече не вiдстава-ли нi на крок.
"В чужiй країнi можна чекати чого завгодно, - пояснив Дмитру i Степану Макс як тiльки вони ступили на землю Конго. - Тому за нашими спинами завжди будуть захисники. Ви пос-
тупово до них звикните i не будете їх помiчати. Так треба, - беззаперечно додав вiн". Бiльше до цiєї теми нiхто не повертався, просто знали: це їхня безпека.
Он i зеро виникло вдалечинi. Ослiплююча блакить лагiдно i привiтно зустрiла людей. Воно було таким прозорим, що навiть стоячи на березi, можна було побачити, як пливуть косяки риб. На хвилях тихо погойдувалися невеличкi човни i пироги.
- Дно Танганьїки видно на глибинi до тридцяти трьох метрiв, - одразу заговорив Патрiс. - Це озеро найдовше у свiтi. Знаходиться на кордонi чотирьох держав: Танзанiї, Бурундiї, Кон-
го i Замбiї.
- З лiтака воно здається вражаюче великим i прекрасним, - мовив Дмитро. - Але й зблизька не залишає байдужим.
- Я страшенно хочу купатися, - вигукнув Степан i швидко почав знiмати одяг, складаючи на травi. Не вагаючись, його прикладу послiдували Дмитро i Макс. Патрiс показав мiсце вiд-ведене для охочих поплавати, а сам, залишаючись на березi, спостерiгав за ними.
Всi отримували неймовiрну насолоду вiд купання. На якийсь час дорослi чоловiки перетво-рилися на малих дiтей. Вони змагалися навипередки, розсiкаючи руками прозору блакить. Вiдпочиваючи, лежали на спинi i спостерiгали за хмарами. Незабаром задоволенi i веселi во-ни повиходили на берег.
- Позасмагайте трiшки на сонцi, а потiм буде риболовля, - сказав гiд.
Друзi розмiстилися на кольорових килимках, взятих заздалегiдь.
- Молодець, Максе, що витяг нас сюди, - сказав Степан, не розплющуючи очей. - Хоча б раз на рiк потрiбно забути про все i загубитися десь у хащах Африки.
...Риболовля пройшла вдало. Нiхто не залишився обдiленим вдачею. У срiблястих вiдерцях кожного плескалися рибки, схожi на золотих з вiдомої казки. Так i кортiло замовити рибкам бажання i почути вiдповiдь: "Слухаюся i виконую". Неподалiк, весело смiючись, гасали дiти. Оскiльки особливих бажань на даний момент у друзiв не було, вони вирiшили вiддати улов
мiсцевiй малечi. Довго припрошувати мале товариство не довелося. Наче гусенята, щось без перестанку вигукуючи i жестикулюючи, один за одним вони наблизилися до невiдомих лю-дей. Зрозумiвши зi слiв Патрiса, що iноземцi хочуть зробити їм подарунок, дiти взяли вiдерця з рибою, подякували i щосили побiгли.
- Як настрiй? - поцiкавився Патрiс.
- Чудовий, - в один голос вiдповiли друзi.
Пiсля активного вiдпочинку їжа була надзвичайно смачною. Вони вихвалялися один перед одним рибацькими здiбностями. Патрiс, скориставшись нагодою, проводив невеличкий екс-курс в минуле i сьогодення.
- Це озеро вiдкрили англiйськi мандрiвники Рiчард Бертон та Джон Спек у лютому 1858 ро-ку, - говорив Патрiс, сидячи на травi i заклавши за вухо якусь екзотичну квiтку. - Геологи вважають, що воно було сформоване сiмдесять мiльйонiв рокiв тому. Щороку тут проходить чемпiонат з риболовлi, на який приїжджають рибалки з усього свiту.
- Може i нам прилучитися до такої подiї? - сказав Дмитро. - Порибалимо ще, наберемося досвiду, - помiтивши усмiшку на обличчi Степана, додав. - А що? Судячи з реакцiї дiтлахiв, у нас непоганi успiхи як для першого разу.
- Тобi б тiльки змагатися з ким-небудь, - глянув на нього Макс. - Чи то люди, чи iдеї, чи якiсь унiкальнi бажання i плани. Тут ти - попереду i рiвних тобi немає.
- Вiрно, - погодився Дмитро. - Життя - це i є змагання, а перемагає той, у кого бiльша воля, витримка i терпiння.
- Отже, я можу сподiватися, що твоєї волi вистачить, аби все-таки завершити наш проект, - звернувся до нього Макс.
- Ця тема на час вiдпочинку закрита, - спокiйно вiдповiв Дмитро. - Щоб не повторюватися, скажу одне: я вiрю в успiх. А вiра в мене мiцнiша за алмаз.
За розмовами не помiтили, як сонце почало наближатися до обрiю. Так закiнчився день перший вiдпочинку.
Роздiл 4. ЕКСКУРСIЯ.
Три джипи, похитуючись i пiдстрибуючи на горбах, швидко їхали нерiвною дорогою. Саме такi машини могли долати значнi вiдстанi в природному розмаїттi цього краю, поєднуючи в собi силу та потужнiсть танку i мобiльнiсть авто. Величнi дерева - мовчазнi охоронцi спокою i таємниць африканського лiсу - вперто простягали своє вiття до сонця. Вони наче спостерi-гали за мандрiвниками в машинах, уважно слiдкуючи, щоб чужинцi не порушили iснуючої тут гармонiї.
- Скiльки ще їхати? - намагаючись перекричати гуркiт мотору, вигукнув Дмитро, звертаю-чись до Патрiса.
- П'ять годин, не менше, - так само голосно вiдповiв гiд. - Втомились вiд екзотики?
- Нi, просто хочеться трохи походити, розiм'яти ноги, - нахиляючись до Патрiса, голосно сказав Дмитро. - Не звично так довго трястися в машинi.
- Хороша iдея! - вигукнув Степан. - Потопчемо невiдому землю i роздивимось краще дов-кола. Як гадаєш, Максе?
- Гаразд, - погодився Макс. Вiн дiстав рацiю i передав по нiй охоронцям, якi їхали попереду i позаду в джипах, щоб гальмували.
Три машини, проїхавши ще кiлька метрiв, одночасно зупинились.
Патрiс вистрибнув з джипу першим i терпляче чекав iнших.
- Бiдна моя спинка, - по-старечому мовив Степан, пiднiмаючи та опускаючи руки.
- I менi фiзкультура не завадить, - сказав Дмитро. Вiн наче хлопчисько пiдстрибував на мiс-цi. Потiм став у боксерську стiйку i почав наносити уявному супротивнику серiї ударiв. На-рештi розправив плечi i задоволений своєю фiзичною формою усмiхнувся.
- Цивiлiзованi незграби, - засмiявся Макс, спостерiгаючи за Дмитром та Степаном.
- Ми потрапили в живу печеру! - захоплено вигукнув Дмитро, не зважаючи на слова Макса.
Полоненi незабутнiм видовищем, на мить втративши здатнiсть говорити, всi троє дивились угору, не в силах вiдiрвати погляд вiд краси, яку створила природа. Рiзноманiтнi дерева, про-
стягаючи гiлки якнайвище, утворили щiльний покров крiзь який ледь-ледь пробивалося со-нячне промiння. Гнучкi стебла лiан чiплялися за стовбури дерев i обвиваючи їх довкола, пов-зли все вище.
Несподiвано десь зовсiм близько затрiщали гiлки i почулися якiсь дивнi звуки. Охоронцi миттєво вихопили зброю i стали стiною перед друзями.
- Не стрiляйте! - крикнув Патрiс, махаючи руками. - Вам нiчого не загрожує! Це окапi!
I дiйсно, на пiдтвердження слiв Патрiса помiж дерев з'явилися двоє дивних тварин, подiб-них до коней. Тiло i ноги у них були смугастi, як у зебр, а от голова i шия - одного кольору. Побачивши людей, вони одразу зупинились i без вагання побiгли геть, зникаючи так само раптово, як i виникли.
Макс глянув на охоронцiв i тi без зайвих слiв опустили зброю.
- Окапi дуже полохливi, - сказав Патрiс. - Вони рiдко виходять з лiсу. У нас iснує повiр'я: хто зустрiв окапi, тому посмiхнеться щастя, або ж вiн зробить щасливими iнших.
- Якщо вважати, що це тiльки другий день мандрiвки, то море щастя у нас попереду, - засмiявся Степан.
- Я не жартую, - мовив Патрiс. - Цi рiдкiснi тварини - родичi жирафа - вмiють ховатися вiд людей. Вперше їх побачили європейськi мандрiвники тiльки в двадцятому столiттi.
- Приємна зустрiч, - усмiхнувся Дмитро. - Жаль тiльки, що я не встиг їх сфотографувати.
Раптом, неначе почувши розмову, iз-за дерева виглянуло окапi i повiльно попрямувало до Дмитра, iнодi зупиняючись i нюхаючи повiтря. Опинившись поруч, лизнуло Дмитру руку i подивилося на нього, чогось чекаючи.
- Чого тобi? - нiяковiючи, мовив Дмитро, не знаходячи що сказати. - Може якої їди? - Вiн глянув на тварину i перевiв погляд на Патрiса, шукаючи пiдтримки.
- Цей окапi, мабуть, хоче, щоб ти його сфотографував, - засмiявся Степан. Його слова про-лунали надто голосно. Злякавшись, тварина стрибнула в бiк i не обертаючись, швидко пом-
чала у бiльш захищене мiсце - вглиб лiсу.
- Таке такого баче здалеку, - штовхаючи Дмитра у плече, сказав Макс. - Одне живе у лiсах, iнший - у хiмiчнiй лабораторiї.
- Точно, - додав Степан. - Ти в своїй лабораторiї днюєш i ночуєш, а ця тварина з лiсу не ви-лазить.
- Але це дуже дивно, - сказав Патрiс, не зводячи очей з того мiсця, куди зникла тварина. - Дуже дивно. Таке я бачу вперше!
- По машинах, - вiддав наказ Макс i всi швидко зайняли свої мiсця.
Джипи їхали далi не зупиняючись. Всi мовчали, насолоджуючись рiзноманiтнiстю i багат-ством природи. Час минав швидко.
Незабаром друзi наблизились до нового пункту призначення. Наступним етапом мандрiвки була африканська савана. Через годину швидкої їзди перед очима простягався безкрайнiй аф-риканський степ. Жовто-гарячi кольори у поєднаннi з коричнево-сiрими створювали незабут-нє видовище.
- Нашiй саванi всього п'ять-сiм мiльйонiв рокiв, - перекрикуючи гуркiт мотору, говорив гiд. - Тут головна дiюча особа - висока трава, яка є домiвкою для багатьох тварин та птахiв.
Патрiс натис на газ i його джип щосили помчав уперед. Джипи охоронцiв одночасно зарев-ли, наче хижаки на полюваннi, i виштовхуючi з-пiд колес шматки землi з травою, рвонули слiдом.
- В саванi багато трави i мало дерев та чагарникiв, - голосно розповiдав далi Патрiс. - Хижа-ки здалеку помiчають здобич, але i їх легко побачити. Природа пiклується про тварин: їх ко-лiр подiбний до оточуючого середовища, що робить їх менш помiтними. Зливаючись з тра-вою i ховаючись в нiй, цi плотояднi перетворюються на мисливцiв.
За спиною пролунали гучнi звуки копит, проголошуючи, що наближається табун. Метрах
в двухстах неслися зебри. Їх бiг не був схожий на переслiдування, скорiше це була гра, де старшi особi, пiддавшись енергiї молодих, вирiшили трохи побасувати.
- Зебри дуже лякливi, як i бiльшiсть мешканцiв савани, якi не мають грiзної зброї, - голосно коментував побачене Патрiс, - тому краще до них не наближатися. - Вiн зменшив швидкiсть i поїхав повiльнiше, продовжуючи говорити. - Вiд хижакiв вони рятуються бiгом. Якщо не вдається втекти, захищаються зубами i ударами копит.
- Вони що кусають своїх кривдникiв? - посмiхаючись, поцiкавився Степан. - Чи не вкусять нас?
- Не лiзь, до кого не просять, та й не вкусять, - жартома, мовив Дмитро. Користуючись на-годою, вiн нацiлив об'єктив фотоапарату на тварин i зробив кiлька знiмкiв.
Здiймаючи за собою хмари пiску, табун зникав з виду.
- Погляньте, краса савани - страуси, - по-дитячому зрадiв Дмитро, клацаючи фотоапаратом.
Неспiшно ступаючи по жовтiй травi, до чагарникiв прямувала група страусiв.
- Страуси - велетнi серед птахiв, заввишки два з половиною метри, - наголосив Патрiс, пiд-нiмаючи руку в гору, наче намагався вимiряти їх рiст. - I важать чимало, аж сто двадцять кi-лограмiв. Довга шия, як перископ, дозволяє здалеку помiтити небезпеку i вчасно почати тiка-ти. Щоб врятуватися вiд хижакiв, цього вистачає.
- Ти чудовий лектор, - звернувся до гiда Степан.
Патрiс, дякуючи за комплемент, посмiхнувся. Обминаючи високе камiння, джип поїхав крiзь високу траву, поступово набираючи швидкiсть.
- Давайте позмагаємось, - несподiвано запропонував Макс. - Патрiсе, вiдiрвемось вiд охо-ронцiв!
- Навiщо? - тiльки й встиг сказати Степан, як джип з неймовiрною силою рвонув уперед.
- Жени, жени! - пiдбадьорював гiда Макс, штовхаючи в спину. - Ми вiдриваємося вiд них!
Висока трава сiкла машину, наче безлiч батогiв. Друзi ховали обличчя вiд випадкових уда-
рiв i мiцно трималися за сидiння. Пiдстрибнувши на камнi, що зненацька виник на шляху, джип рiзко звернув праворуч. Скавучання мотору нагадало крик раненого звiра.
- Максиме Петровичу, що трапилося? - чулося з рацiї. - Зупинiться!
- Нiзащо! - крикнув Макс. Вiн обернувся i побачив, що два джипи охоронцiв їх все одно на-здоганяють. - Патрiсе, ще швидше!
Рвонувши крiзь траву, машина друзiв вилетiла на вiдкритий простiр. Почулося, як надрив-но гудуть мотори за спиною. За мить, не вiдстаючи нi на крок, з обох бокiв мчали два джипи охоронцiв. Трiйка залiзних коней зменшувала швидкiсть.
- Все нормально, - задоволено прокричав у рацiю Макс, - перегони успiшно завершено.
- Максиме Петровичу, в саванi такi жарти можуть погано закiнчитися, - докiрливо сказав керiвник охорони по рацiї. - Я знаю маршрут i готовий до чого-завгодно, але краще не випро-бовувати долю.
- Облиш, - по-дружньому вiдповiв Макс. - Я тут теж не вперше i в дитячих перегонах особ-ливої загрози не бачу.
- Дивiться, дивiться, хто вiдпочиває, - вигукнув Степан, вказуючи рукою на гачкувате де-рево, що виднiлося попереду. Здавалося, що вiд такої пекельної спеки дерево майже висохло. На однiй з гiлок зручно вмостився величний гепард. Його лiнива поза свiдчила про спокiй i єднання з природою. - Втомився, мабуть, i вiдпочиває, - усмiхнувся лiкар. I звертаючись до Макса, додав, - i ми хочемо спокiйно провести решту дня, а не ганятися один за одним.
- Зрозумiв, - погодився Макс. - Екстриму на сьогоднi бiльше не буде.
- Гепард - чемпiон, - мовив Патрiс, продовжуючи екскурсiю. - Складно уявити тварину, яка бiгає швидше за гепарда. На коротких дистанцiях вiн мчить аж сто п'ятнадцять кiлометрiв на годину, але швидко втомлюється. Багато довго не буває.
- Де ж леви? - запитав Дмитро. - Ми вже пiвдня їздимо саваною, але їх досi не побачили.
- Майте терпiння, - вiдповiв гiд. - Зустрiч з царем савани я завжди залишаю на останок.
Не збiльшуючи швидкiсть, Патрiс повернув лiворуч i нiчого не коментуючи, поїхав далi.
- Ось вони, мої улюбленцi! Нарештi я побачив їх! - вигукнув Макс.
На жовтому килимi сухої трави мiж чагарником та камiнням вiдпочивали леви. Царi саван, не зраджуючи своїм уподобанням, нiжилися на вiдкритому просторi, де знаходили прохоло-ду у тiнi рiдких дерев. Глава сiм'ї, вклавши велике досконале тiло на теплiй землi, заплющив-ши очi, дрiмав. Кiлька левиць лежало неподалiк, оглядаючи все довкола. На травi гралися малi кумеднi левенята. Перекочуючись одне через одного, вони дiсталися до лева i зупини-лись тiльки тодi, коли вiдчули перешкоду. Цар звiрiв повiльно пiдняв голову i струсивши густою гривою, опустив голову на лапи i знову заплющив очi.
- Тiльки зовнi цi тварини лiнивi, - сказав Патрiс. - Насправдi ж - це смiливi бiйцi.
- Знаю, - погодився Макс. - Колись менi довелося побачити двобiй лева з буйволом. Захоп-лююче i страшне видовище. Це був двобiй титанiв, де безперечним переможцем пiсля тяжкої
битви виявився лев.
Левиця, яка лежала неподалiк, несподiвано пiдвелася i по-котячому потягнувшись, попря-мувала до лева. Вона йшла повiльно i грацiозно. Наблизившись, сiла поруч i грайливо торк-нулася мордою його гриви. Лев одразу встав i грiзно подивившись на порушницю його спо-кою, зненацька вдарив подругу лапою. Левиця незадоволено вiдскочила в бiк, вiд грiха пода-лi, i примостилася на безпечнiй вiдстанi.
- Смiливий i вередливий, - сказав Степан, хитаючи головою i посмiхаючись.
Вечорiло. Сонце повiльно хилилося до обрiю. Величезнi простори, порослi високими тра-вами у поєднаннi з невеличкими острiвцями дерев та чагарникiв, закарбовувалися в пам'ятi друзiв надовго, щоб виникати потiм у чарiвних снах реальних i дивовижних.
Роздiл 5. НЕБЕЗПЕЧНЕ ПОЛЮВАННЯ.
- Де Макс ? - звернувся до Дмитра Степан.
- Мабуть, вже полює без нас, - махнув той рукою. - Зараз здобич принесе.
- Нi, так рано вiн не повернеться, - похитав головою лiкар. - Поки цiлого прайта не вiдсте- жить, i не чекай на нього.
Чоловiки перезирнулись i голосно розсмiялися.
- Зранку бавитесь анекдотами? - вiдкинувши полотнянi дверi, у палатку заглянув Макс.
- Нi, згадуємо тебе, - вiдповiв Дмитро.
- Незлим, тихим словом? - поцiкавився вiн i не чекаючи вiдповiдi додав. - Кемпiнг - це, зви-чайно, не готель, м'яких перин тут не пiдстелюють. Зате дика природа поруч, свiже повiтря i колискова вiд цикад - це супер!
- Романтик-дикун, - мовив Дмитро, виштовхуючи Макса з палатки. - Дай дорогу приземле-ним городянам, не заставай сонце.
I двi кумеднi постатi: висока та худорлява i низька й повна стали по обидва боки вiд Макса.
Утворивши долонями дашки над очима вiд сонця, вони прискiпливо оглядали володiння дов-кола. Якби не комплекцiя, їх можна було б порiвняти з трьома билинними богатирями, що готувалися до вiдповiдальної битви.
- Уперед! - пафосно мовив Макс. - Вiрнi залiзнi конi напоготовi. Сьогоднi ми доведемо, хто є царями природи насправдi.
Охорона та вiрнi друзi зайняли свої звичнi мiсця у джипах i машини помчали вперед. Ма-льовничi краєвиди як завжди дивували своєю красою. Хвилини зникали непомiтно, губля-чись у танцi неповторних кольорiв, якi випромiнював кожен куточок цiєї землi.
- Максиме Петровичу, - перекрикуючи гуркiт мотору i порушуючи тишу, що запанувала тут на якийсь час, вигукнув Патрiс, - я вам повинен дещо сказати.
- Говори, - так само голосно мовив Макс.
- Не зважаючи на ваше рiшення, я б не радив полювати самому, - нахиляючись до спiвроз-мовника, прокричав гiд, - лев - не кицька.
- Менi байдуже. Я знаю, що роблю, - засмiявся Макс, по-дружньому поплескавши Патрiса по плечу. - Дякую за турботу.