Аксiома кохання
  
  Ти  стиснеш  руки, як завжди,  до болю,
  i  глибоко  у  душу  зазирнеш -
  i спалахнеш, мов дiти ми з тобою,
  i знову до свiтанку не заснеш.
  
  "Люблю!"- вологi очi прошепочуть,
  "Благаю!"- менi поглядом кричать,
  щоб снами не приходила щоночi,
  i марень не бентежила - хай сплять!
  
  Але ж i я очей зiмкнуть не можу!
  Я теж кохаю - вiрно, щиро так,
  але  на  Нього  ти, на жаль, не схожий...
  Нам  схожi  долi  випали, однак:
  
  ти мною  будеш марити щоночi,
  я  -  снитиму собi  Його  вуста.  
  
  Помiтити  мене  Вiн   не   захоче - 
  i я тобi прошепочу:  "Вiдстань!"
  
  листопад, 1994
  
  
  
  
  
          *    *    *
  
  Осiнь трусить листя, мов полову,
  ґрунт  м'якою ковдрою вкрива.
  Знов забуту згадую розмову -
  все перед очима проплива:
  синiв вечiр, мерехтiли зорi...
  ти мене додому не пускав...
  очi цi, глибокi i прозорi...
  цi палкi нестриманi  вуста...
  Ми з тобою,  молодi-гарячi,
  мов свiчки, перегорiли вмить.
  Все кричало! - а тепер неначе
  навiть серце зморене мовчить.
  
  Тiльки листя досi пам'ятає,
  як тодi позаздрило травi...
  Та дарма додолу  облiтає:
  мертве, як i ми вже неживi.
  
  листопад, 1994
  
  
  
  
  
  
          не тривож
  
  Не шматуй  мою душу вразливу
  палахкою своєю любов'ю,
  вона й так  уже  надто чутлива
  до  чужого i власного болю.
  Вона й так надто щира й тендiтна,
  i вiдкрита вiтрам невгамовним.
  I не винна, що лагiдним свiтлом
  її iнший  по вiнця наповнив.
  
  Не тривож мою душу, не варто,
  не наповнюй   важкою  журбою.
  Вона вiрить, що це  вже  не жарти,
  що ти справдi палаєш любов'ю,
  але болю твого їй  НЕ ТРЕБА!
  Бо вона ж таки  дiйсно не винна,
  що їй лагiдне небо без тебе,
  i що ти - не її половина!
  
  вересень, 1995
  
  
  
  
  
          А снiг iшов
  
  А снiг iшов, пухнастий i лапатий.
  Сiрiло сумно небо у вiкнi.
  Нiчого не змогла тобi сказати,
  А ти нiчого не сказав менi.
  
  Минали днi, дороги розiйшлися,
  Розбiглися стежками у саду.
  Коханий, ти жорстоко помилився,
  Гадаючи, що я тебе знайду.
  
  Я  ж  горда, мов троянда серед степу,
  I разом з тим - проста, як м"яти цвiт.
  Я першою не пiдiйшла б до тебе,
  Хоча б вiд цього усмiхнувся свiт!
  
  Та iнодi так боляче буває,
  Немов торкнув хто зранене крило,
  Коли душа зненацька пригадає
  Усе, що бути з нами ще могло,
  
  Якби посмiли ми тодi сказати...
  Якби ти в очi зазирнув менi...
  
  ...
  А снiг iшов. Пухнастий i лапатий.
  I супилося  небо у вiкнi.
  
  листопад, 1995
  
  
  
  
  
               *    *    *
  
  Здавалося, що синьооке всмiхнулося щастя,
  твоїми очима вдивляючись в очi мої.
  Здавалось, воно вже нiколи, нiколи не згасне,
  нiколи мене не залишить в холоднiй пiтьмi.
  
  Здавалось... Але розумiю, що то була казка,
  що то була мрiя, загублена мрiя моя...
  Чомусь мене знову спiткала жорстока поразка,
  чомусь найдорожче своє знову втратила я...
  
  Але не сумую, а з вiрою (звiдки береться?)
  кидаюся знов у бурхливi потоки життя,
  бо, доки не спиниться в людство закохане серце,
  воно буде щирi народжувати почуття.
  
  травень, 1996
  
  
  
  
  
  
  
          *    *    *
  
  В безоднi оксамитового неба
  спалахували зорянi вогнi.
  Я шепотiла злякано: "Не треба..."
  А ти: "Благаю..." шепотiв менi.
  Незчулися, як нiченька минула,
  i перший промiнь в очi зазирнув.
  П'янiючи вiд щастя, я заснула.
  А ти, коханий? 
              Чом ти не заснув?
  
  Коли важкi повiки розтулились, 
  тебе зi мною поруч не було.
  Мов пташка в клiтцi, серденько забилось.
  Мов полум'ям, у грудях запекло.
  Але чомусь надiя не зникала,
  що повернешся, просто заблукав...
  Я довго ще тебе тодi шукала.
  А ти, коханий? 
                 Ти мене шукав?
  
  На жаль, я надто пiзно зрозумiла,
  вогонь твоїх пригадуючи слiв,
  що до нестями я тебе любила!
  А ти, коханий... 
               ...теж  себе  любив.
  
  червень, 1996
  
  
  
  
  
          Троянди
  
  Три троянди твої чарiвнi
  огортаю теплом долонь.
  Перша квiтка - немов вогонь,
  друга - нiби печаль осiння,
  третя - мов бiлоснiжний сон.
  
  Ти принiс їх, коли я спала,
  на травi пiд вiкном поклав.
  Зник, бо вдячностi не чекав.
  Зник, щоб я i тепер не знала,
  хто так нiжно мене кохав.
  
  Але квiти в солоних росах
  розказали без жодних мов
  про таємну твою любов,
  про натомленi ноги босi
  i долонь необачних кров.
  
  червень, 1997
  
  
  
  
               Не треба
  
  Не треба нiжно так дивитися, не треба!
  Я спраглими очима,  як очманiла, п'ю
  очей твоїх блакить, їх прохолодне небо,
  солону i вологу посмiшку твою.
  
  Не треба в очi так дивитися, не треба.
  Бо погляд твiй на мене дiє, наче хмiль.
  Дозволь душi моїй звiльнитися вiд тебе,
  тверезiсть поверни свiдомостi моїй.
  
  Не огортай мене прощальною журбою.
  На пошуки пригод зiбрався - то лети,
  бо ж все одно мене ти не вiзьмеш з собою,
  то й спокiй мiй вiддай. То й душу вiдпусти!
  
  червень, 1997