Вiдомо, що давнi культури автохтонного походження заселяли землi Украни ще в IV тис. до н. е. У I-II ст. н. е. вiдбувається перша культурно-етнiчна консолiдацiя слов"ян. В IV ст. предки укранцiв рушили на пiвдень. Навiть могутня Вiзантiя не могла затримати "незлiченнi" слов"янськi полчища.
Раннi слов"яни на початку ново ери жили первiсною сусiдською общиною. Це був досить монолiтний соцiальний органiзм.
У IV-V ст. у слов"ян виникають мiцнi племiннi союзи, якi можна вважати зачатками державностi. Найвiдомiшим в iсторi є Антський племiнний союз або Держава антiв (IV-VII ст.). В господарствi широко застосовувалася праця рабiв. Iснувала работоргiвля. Вiйськовим успiхам антiв сприяла чiтка общинна органiзацiя суспiльства. Характерними рисами й елементами звичаєвого права укранських племен було те, що правила й норми язичницько релiгi, яка панувала в свiтi до появи монотезму на початку нашо ери були невiд"ємнi вiд правових норм. У звичаєвому правi закрiплювалася панiвна роль чоловiка в сiмейних i суспiльних вiдносинах. В VII ст. антський племiнний союз розпався.
Вiдомi й iншi спроби створення держави. Так, у VI ст. виникла держава волинян, до яко ввiйшли племена дулiбiв. Але держава волинян, як i держава антiв, загинула пiсля навали аварiв. Дулiби були одним з найранiших племiнних об"єднань схiдних слов"ян. Вже в часи вiзантiйського iмператора Iраклiя (610-641). За даними лiтописiв, у схiдних слов"ян перед утворенням Кивсько Русi iснувало 14 великих племiнних об"єднань, половина з яких пов"язана з територiєю Украни.
Особливу роль серед них вiдiграли поляни. Головним центром полян, якi розселилися в середньому По?днiпров", був Кив. Поляни першими серед населення схiднослов"янських земель стали називатися русами, сформувавши ядро Кивсько держави. Протягом VI-VIII ст. у схiдних слов"ян вiдбувається iнтенсивний розклад родоплемiнно органiзацi, утворюються першi територiально-полiтичнi об"єднання-зародки держав. Сiльська громада поступово ставала основною органiзацiйною формою схiднослов"янського суспiльства. Вона об"єднувала людей не лише за родинними зв"язками, а й за територiально-господарським принципом.
2. Суспiльний лад Кивсько Русi.
Все населення Кивсько Русi подiлялося на три категорi: вiльнi, невiльнi та напiввiльнi люди. Серед вiльного населення iснувала також своя iєрархiя: князi, дружинники, бояри, мiський патрiцiат, священики, мешканцi мiст, дрiбне духовництво й смерди.
Князь та його дружина стояли на чолi соцiально iєрархi. Найбiльшим феодалом був великий князь. У князiвськiй дружинi становище дружинникiв також було неоднаковим. Iснував подiл на "дружину старшу" - бояри "бiльшi", "старiйшi", бояри "думаючi" i на "дружину молодшу" - бояри меншi. Феодальна власнiсть на землю мала iєрархiчний характер. Князi окремих феодальних володiнь були у васальнiй залежностi вiд Великого князя кивського, який вiдносно них був сюзереном. Самi вони, в свою чергу, мали дружинникiв, якi вiд князiв одержували землю в умовне володiння. Така система називалася системою сюзеренiтету-васалiтету.
Верхiвка духовенства - чорне (ченцi) i бiле (церковники) - також належала до феодалiв, а дрiбне духовенство складало середню ланку вiльних людей.
Купцi-iноземцi називалися "гостями" i мали iнший правовий статус. "Гостi" користувалися деякими привiлеями. Наприклад, недоторканнiсть особи. Гостинними дворами, де зупинялися iноземнi купцi, опiкувалася церква.
Решта населення мiст складала середню групу вiльних людей . Сюди входили так званi "чорнi гродськi" люди, ремiсники, майстри. Вони були юридично вiльнi, навiть рiвноправнi з боярами, але фактично залежали вiд феодально верхiвки.
Нижчу групу вiльного населення становили селяни-смерди. Вони мали право бути власниками особистого майна, обробляли землю власною працею. Проте майновi права смерда були обмеженi. Коли смерд вмирав i в нього не залишалося серед спадкоєм?цiв синiв, його майно переходило до феодала.
Напiввiльнi люди в Кивськiй Русi називалися закупами. Закупи - це смерди, якi з рiзних причин тимчасово втрачали свою особисту волю, але могли знову здобути.
Невiльнi люди в iсторичних джерелах називалися челяддю i холопами. Челядь - це, як правило, раби з полонених. Холопи - це раби-соплемiнники. Слiд зазначити, що в Кивськiй Русi фактично кожне залежне вiдношення могло бути джерелом рабства: полон на вiйнi, шлюб з невiльними, народження вiд невiльних, продаж себе у рабство при свiдках, злочин тощо.
3. Державний лад Кивсько Русi.
За формою правлiння Кивська Русь склалася як ранньофеодальна монархiя. На чолi держави стояв Великий князь. Великi князi зосереджували законодавчу й виконавчу владу, мали судовi функцi. Порядок успадкування престолу в Кивськiй Русi не регулю-вався нормами права.
Функцi Великого князя: органiзацiя вiйськово дружини i вiйськових походiв; органiзацiя охорони кордонiв держави; зовнiшнi стосунки з iншими державами; укладання мiжнародних угод; законодавчi функцi; керування адмiнiстрацiєю i князiвським судом. Князь збирав також податки з населення, судовi збори та кримiнальнi штрафи, мав вплив на справи церкви.
В перiод феодально роздробленостi особливе значення в системi князiвсько влади мали князiвськi з"зди, де з тих або тих питань князi складали помiж собою вiдповiднi хнiм iнтересам договори.
Органом влади в Кивськiй Русi була боярська Дума. Це рада князiв з боярами. Завданням боярсько Думи було приймати рiшення з питань, що торкалися державного управлiння.
Верховним народним органом, який вирiшував з давнiх-давен долю народу i зберiгся з часiв родоплемiнного ладу, було вiче. В основу взаємовiдносин мiж народом та князем покладався договiр - ряд, який укладало з князем вiче. Основною вимогою вiча князевi було - "не ображати народу".
Найближчими помiчниками князя були призначенi ним урядовцi - тиуни. Тиуни виконували рiзнi доручення князя, а також керували господарством, мали судовi функцi.
Для бояр обов"язково, примусово служби в Кивськiй Русi не було. Кожен боярин, дружинник, кожна службова людина мали право по свой волi покинути службу.
На мiсцях центральне управлiння представляли посадники. Делегуючи посадникам широкi права, кивськi князi одночасно встановлювали й певнi обмеження. Так, посадники не мали права власностi на землю, яка надавалася м великими князями за службу в користування.
4. Джерела права Кивсько Русi та х характеристика.
В умовах первiснообщинного ладу у схiдних слов'ян iснували звича, що регулювали поведiнку | людей. Згадку про такi звича до утворення Давньорусько держави можна знайти у лiтописах i повiдомленнях зарубiжних авторiв.
Звичайно, розвиток звичаєвого права був органiчно пов'язаний з державою, що формувалася.
У IX-X ст. на Русi, певно, iснувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафiксована у збiрниґках права й лiтописах, котрi були складенi ще у XI-XII ст., i тому не дiйшла до нас.
Русько-вiзантiйськi договори 911, 944 i 971 pp., якi свiдчать про високий мiжнародний авторитет Давньорусько держави, Значна увага в них придiлялася регулюванню торговельних вiдносин, визначенню прав, якими користувалися руськi купцi у Вiзантi. Водночас русько-вiзантiйськi договори чiтко фiксують правове становище i привiле феодалiв.
Законодавча дiяльнiсть великих князiв була досить активною i що на початку X ст. на Русi вже iснував правовий кодекс ("Закон русский" або "Устав и закон русский") - прототип пiзнiшого збiрника права - Русько Правди.
Упорядкування збiрникiв права ("уставов"), що призначалися для здiйснення судочинства, здiйснювала також княгиня Ольга, яка, за свiдченням лiтопису, вводила "устави" й "уроки".
У формуваннi права Кивсько Русi певну роль вiдiграла судова дiяльнiсть князiв, яка сприяла як трансформацi старих звичав у норми права, так i створенню нових правових норм.
Руська Правда не тiльки розкриває процес становлення права. Вона сама є визначною пам'яткою права Кивсько Русi, з яко починає своє iснування бiльшiсть даних про його змiст. Текст Русько Правди знаходимо в лiтописах, а також у пiзнiших юридичних збiрниках
На розвиток права Кивсько Русi певний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати рiзноманiтнi норми канонiчного права, передусiм вiзантiйського. До такого роду пам'яток права належать Єклога, Прохiрон,
Статут великого князя Ярослава Мудрого став наступною сходинкою у письмовому оформленнi прав давньорусько церкви. У ньому йдеться про укладення i реєстрацiю шлюбу, взаємнi стосунки в сiм', вiдносини церковного клiру iз зовнiшнiм свiтом.
5. Походження, основнi редакцi та списки Русько Правди.
Усi списки Русько Правди залежно вiд х змiсту дiляться на три редакцi: Коротка Правда, Поширена Правда i Скорочена Правда. Остання, що являла собою пiзнiшу редакцiю Поширено Правди, позбавлена характеру законодавчо пам'ятки.
Найдавнiшi i вiрогiднi списки Коротко редакцi Русько Правди - це Академiчний i Археографiчний. Вони помiщенi у так званий Новгородський перший лiтопис Молодшого iзводу. Найдавнiшим списком Поширено редакцi Русько Правди, що дiйшов до нас, є Синодальний, помiщений у Синодальну Кормчу книгу 1289 р.
Давньою редакцiєю Русько Правди є Коротка редакцiя, яка вiдображає соцiально-економiчнi вiдносини, державну органiзацiю i руське право перiоду становлення феодального ладу.
Коротка Правда подiляється на кiлька частин: Правду Ярослава (статтi 1-18), Правду Ярославичiв (статтi 19-41), Покон вiрний (ст. 42), Урок мостникiв (ст. 43). Часом появи Правди Ярослава вважають 10-30-тi роки XI ст. Правда Ярославичiв була ухвалена на князiвському з'здi, який мiг вiдбутися, здогадно, мiж 1054 i 1073 рр. Виникнення Коротко Пправди як єдиного збiрника дослiдники вiдносять до кiнця XI або до початку XII ст.
Значне застосування на Русi одержала Поширена Правда як збiрник розвинутого феодального права. До цього часу дослiдникам не вдалося остаточно встановити час i мiсце складання цього загальноруського збiрника права.
Третя редакцiя Русько Правди - Скорочена - з'явилася не ранiше друго половини XII ст. Бiльшiсть учених розглядає цю пам'ятку як перероблення одного зi спискiв Поширено Правди, зумовлену потребами централiзовано держави, i датують склаґдання XV столiттям. Деякi дослiдники, зокрема Н. А. Максимейко, часом складання цiє пам'ятки вважають XVI або XVII ст., пов'язуючи виникнення зi спробами кодифiкацi того часу.
Руська Правда - найважливiша пам'ятка феодального права, норми закрiплювали привiлейоване становище феодалiв та хґнього оточення, посилено захищали життя i майно панiвного класу.
Руська Правда мала значний вплив i на становлення пiзнiших пам'яток права пiвнiчно-схiдних слов'ян, таких як, наприклад, Псковська судна грамота, Судебник 1497 p., Судебник 1550 р. i навiть деяких статей Соборного уложення 1649 р.
6. Цивiльне право за Руською Правдою.
У правi Кивсько Русi не було й не могло бути загального термiна для позначення права власностi, бо його змiст залежав вiд того, хто був суб'єктом i що належало до об'єктiв права власностi. Охорона приватно власностi - одне iз призначень Русько Правди. Основу феодального ладу становила феодальна приватна власнiсть на землю. Тому Руська Правда досить багато уваги придiляґла саме закрiпленню й захисту феодально власностi на землю.
Спадкове право формувалося i розвивалося внаслiдок установлення приватно власностi. Вже договiр Русi з Вiзантiєю 911 р. розрiзняв спадщину за заповiтом i за законом. Пiзнiше це було закрiплено в Руськiй Правдi. Успадковувати могли тiльки сини. Батькiвський двiр без подiлу переходив до молодшого сина. Дочки спадкоємиґцями не вважалися, бо iнакше, одружившись, вони виносили б майно за межi свого роду.
З розвитком князiвсько влади майно смерда, померлого без синiв, стало переходити до князя. До повнолiття спадкоємцiв спадщиною розпоряджалася хня мати. Мати-вдова одержувала частину майна "на прожиття", якою вона розпоряджалася на свiй розсуд, але заповiдати могла тiльки свом дiтям. Якщо мати-вдова удруге виходила замiж, то призначався опiкун з найближчих родичiв.
Розвинутiсть зобов'язального права в Кивськiй Русi є переконливим свiдченням панування тут права приватно власностi. Iз здiйсненням цього права i його захистом пов'язанi передусiм зобов'язання з приводу заподiяння шкоди,
Догоґвiр купiвлi-продажу регламентувався в Руськiй Правдi. Тут передусiм визначено порядок купiвлi-продажу челядина, а також порядок установлення добросовiсного придбання речi. Договiр позики охоплював кредитнi операцi з грiшми, продуктами i речами. Вiн укладався публiчно, в присутностi послухiв. Винятки припускалися лише для позик на суму не бiльше трьох гривень.
Пам'ятки права розрiзняли три види банкрутства купцiв: банкрутство без вини внаслiдок стихiйного лиха, аварi судна, пожежi або розбiйницького нападу. Другий вид - коли купець проп'є або програє чужий товар. Третiй вид - злiсне банкрутство, коли неплатоспроможний боржник, залишений без кредиту свох городян, брав позику у гостя з iншого мiста або чужоземця i не повертав .
7. Кримiнальне право за Руською' Правдою.
У цiй законодавчiй пам'ятцi злочини називаються "образою", пiд якою розумiють будь-яке правопорушення проти суспiльного ладу, що виявилося насамперед у нанесеннi потерпiлому фiзично, матерiально або морально шкоди.
Особливо небезпечним злочином у Давньоруськiй державi вважалося посягання на князiвську владу, що виявлялося насампеґред у повстаннях. До повстанцiв застосовували сувору мiру покарання, яку встановлює князь.
Одним iз особливо небезпечних злочинiв проти особи було вбивство. Охорона особи феодала була об'єктом особливо уваги держави. Деякi статтi Русько Правди стосуються саме дiй, спрямованих проти особи феодала, х учинення каралося дуже суворо. Руська Правда передбачала вiдповiдальнiсть за заподiяння людинi калiцтва, ран та побов. Заподiяння ударiв палкою, жердиною, тильною частиною меча або пiхвами меча вважалося особливо образливим для потерпiлого, i злочинець карався великим штрафом.
Захисту майна, особливо феодалiв, у Кивськiй Русi придiлялося багато уваги. Право феодально власностi охоронялося суворими покараннями щодо тих, хто посягав на це право. Руська Правда знає такий тяжкий злочин, як розбiй.). Багато в Руськiй Правдi говориться про крадiжку- татьбу, тобто таємне викрадення чужого майна.
Метою покарання було насамперед вiдшкодування збиткiв потерпiлому та його родичам, а також поповнення державно казни. Не можна заперечувати i тако, ще слабо виражено мети, як вiдплата. Право вiдкрито проголошувало у формi станових привiлев класовий характер покарання. Посягання на життя, честь i майно феодалiв каралося суворiше, нiж посягання на життя, честь i майно простих вiльних людей давньоруського суспiльства.
Найдавнiшою формою покарання була помста злочинцю з боку потерпiлого або його родичiв. Переважним видом покарання згiдно з Руською Правдою було грошове стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох часґтин: одна частина вилучалася на користь князя, а друга - як компенсацiя за заподiяний злочином збиток - надходила потерпiлiй сторонi. Вищою мiрою покарання, за Руською Правдою, був так званий "потiк i розграбування". Цей вид покарання призначався за три види злочинiв: убивство в розбо, конокрадство, пiдпал будинку й гумна. Це покарання виражалося у тому, що злочинець, в якого конфiсковували все майно, виганявся разом iз жiнкою й дiтьми з. Смертна кара, тiлеснi й калiчницькi покарання не були притаманнi найдавнiшим системам руського права. Вони виникли насамґперед у практицi церковних судiв.
8. Характер та особливостi судового процесу в Кивськiй державi.
У Кивськiй Русi панував обвинувально-змагальний процес, що характеризувався активною участю у ньому осiб, заiнтересованих у вирiшеннi тих чи iнших конфлiктiв. Суд виконував функцi посередника в судовому процесi, що пояснювалося недостатньою розвинутiстю державного механiзму.
Значна активнiсть позивача в процесi виявлялася, наприклад, пiд час розшуку злодiя. Руська Правда передбачала детальну процедуру такого розшуку. Це були так званi "заклич", "звiд" i "гонiння слiду".
Сутнiсть "заклича" визначена, У разi викрадення або зникнення холопа, коня, збро чи одягу потерпiлий оголошував про це на торжищi. Якщо протягом трьох днiв пiсля оголошення рiч знаходили у кого-небудь, то вiн вважався вiдпоґвiдачем. Вiдповiдач повинен був повернути рiч власниковi i сплатити штраф.
Другим способом розшуку вiдповiдача був "звiд". Вiн являв собою процедуру розшукування особи, яка незаконно привласнила чужу рiч, i повернення речi власнику. "Звiд" вiдбувався у тому разi, коли рiч знаходилася до "закличу", тобто коли вiдшукували до того, як минули три днi пiсля "закличу", або коли вона була знайдена в чужому мiстi чи миру, а особа, у яко була виявлена рiч, заперечувала недобросовiснiсть придбання.
"Гонiння слiду" регулювалося виражалося в гонитвi за злодiєм по залишених ним слiдах. Якщо слiди губилися, влаґсник припиняв розшук. Якщо ж вони вели до якого-небудь населеного пункту, то його жителi повиннi були вiдвести вiд себе пiдозру в крадiжцi i взяти участь у розшуку злочинця. Iнакше вони несли колективну вiдповiдальнiсть за вчинену крадiжку. Отриманi пiд час проведення "зводу" i "гонiння слiду" результати ставали пiдставою для прийняття судового рiшення.
Руська Правда передбачала i такий вид доказiв, як свiдчення послухiв, котрi, на думку бiльшостi дослiдникiв, були свiдками добро слави сторони, яка брала участь у судовому процесi. Важливим доказом вважався результат, отриманий так званим "судом божим", До "суду божого" належали судовi присяги ("рота"), рiзнi випробування (ордалi), судовий поєдинок. Але в Руськiй Правдi нiчого не говориться про саму процедуру ордалi, тому про не можна лише здогадуватися.
Рiшення суду постановлялося усно. Виконання рiшення в судовiй справi здiйснювалося негайно. Сторонi, яка перемогла, допомагали судовi агенти князя, котрi одержували за цю допомогу особливе мито.
9. Утворення Галицько-Волинського князiвства та його iсторичне значення.
Iз зовнiшнiх факторiв, що спричинилися до занепаду Києва, слiд назвати зруйнування в 1240 р. Києва татаро-монголами. Осередком полiтичного i державного життя Украни з того часу до середини XIV ст. стає земля Галицько-Волинська.
Волинська державнiсть була старша, нiж кивська, з не почалося об"єднання укранських племен. Формування Галицького князiвства почалося у II пол. XI ст. Цей процес тiсно пов"язаний з дiяльнiстю онука Ярослава Мудрого, князя Ростислава Володимировича, засновника Галицько династi. Розквiт Галицького князiвства припадає на перiод правлiння його сина Ярослава (1153-1187 рр.), названого в "Словi о полку Iгоревiм" Осмомислом (мудрий, розумний).
В 1199 р. волинський князь Роман об"єднав Галичину з Волинню i створив Галицько-Волинське князiвство. Столицею його був Галич, а з 1272 р. - Львiв.
Князь Роман зробив ряд переможних походiв на Литву, Польщу, Угорщину, включив у сферу свох впливiв Кив. 1205 року Роман загинув, i в галицько-волинських землях тривалий час точилася громадянська вiйна. Тiльки його синовi Данилу вдалося 1238 р. оволодiти Галичем та Києвом (1239 р.).
Негативну роль в iсторi Галицько-Волинсько держави зiграло боярство. Його постiйна боротьба за владу, iнтриги, суперечки, нехтування громадськими iнтересами спричинилися до занепаду в серединi XIV ст. Галицько-Волинсько держави. Однак до занепаду спричинилися також i зовнiшнi фактори: Польща, Угорщина i Литва давно вже зазiхали на укранськi землi. 1340 р. галицький князь Юрiй II був отруєний боярами. Польща використала безладдя, внаслiдок чого Галичина, Холмщина, Белзька земля, а потiм захiд?не Подiлля до I пол. XV ст. пiдпали пiд владу Польщi. Центральнi укранськi землi увiйшли до складу Литовсько держави. З того часу Украна на тривалий час втратила самостiйнiсть.
10. Особливостi суспiльного ладу Галипько-Волинського князiвства.
Як i в Кивськiй Русi, населення Галицько-Волинсько Русi подiлялося на вiльних, напiввiльних i невiльних.
У Галичинi ще з XI ст. вiдзначалася своми впливами боярська верства, яка була вельми заможна i визначала полiтичне життя князiвства. Бояри займали всi провiднi посади в державi, мали власнi вiйськовi формування, домiнували в полiтичному й економiчному життi. Слiд наголосити, що незважаючи на негативнi наслiдки панування боярсько олiгархi, народ галицько землi знайшов у собi сили, щоб зберегти полiтичну незалежнiсть свого краю в часи татаро-монгольсько навали.
Напiввiльним населенням була та частина селянства, яка втратила господарську самостiйнiсть i змушена була працювати на землi власника. Як i в Кивськiй Русi, в Галицько-Волинськiй землi iснувало холопство, але великого розповсюдження воно не отримало. Бiльшiсть холопiв була посаджена на землю, злилася з селянством.
Чимало цiкавого з iсторi Галицько-Волинсько держави дає Галицький лiтопис. "Бояри галицькi, - читаємо в ньому, - Данила князем собi називали, а самi всю землю держали". Одночасно князь Данило вiв енергiйну боротьбу з так званими "людьми татарськими". "Татарськi люди" пiдтримували монголiв i займали досить велику територiю на Волинi, по Бугу, Случу i Тетереву. Автономнi громади "людей татарських" фактично завадили Даниловi скласти з Украни-Русi дуже сконцентровану державу i усiма силами дати вiдкоша татарам.
Зауважимо, що для всiх укранських князiвств залежнiсть вiд монголiв була тяжкою. Князi мали обмежений суверенiтет на власнiй територi. Галицько-волинськi князi мали вплив на церковну органiзацiю. Лише з хньо санкцi Кивський митрополит призначав єпископiв. З 1303 р. в Галичi було засновано власну митрополiю. Та вона iснувала недовго. В 1309 р. новий митрополит Петро Ратенський став митрополитом "всiя Русi" i своєю резиденцiєю зробив Москву, а згодом Галицька митрополiя взагалi була лiквiдована.