Шахов Борис : другие произведения.

Теория

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  
  Теорiя держави i права. Скакун О.Ф.. Глави 1-17.
  
  Пiдручник / Пер. з рос. - Харкiв: Консум, 2001. - 656 с.
  
  У пiдручнику розглянутi питання спiввiдношення державно влади i держави; громадянського суспiльства i держави; форми, апарату i механiзму держави. Дано поняття соцiально правово держави. Викладено загальне вчення про демократiю, систему прав людини i громадянина, хнi гарантi, механiзм забезпечення. Найбiльша увага придiлена питанням права - нормi права, системi права i системi законодавства, право-творчостi та правозастосуванню, правовiдносинам, тлумаченню права, законностi та правопорядку, юридичнiй вiдповiдальностi, механiзму правового регулювання. Окрема глава присвячена правовому статусу особи, народу, держави. Мiститься характеристика основних типiв правових систем свiту: романо-германського, англо-американського, змiшаного (скандинавсько та латиноамерикансько груп), релiгiйно-традицiймого (мусульманського й iндуського, китайського та японського, африканського права).
  
  Головною iдеєю видання є прiоритет i забезпечення прав людини. Для студентiв, курсантiв, ад'юнктiв, магiстрiв, аспiрантiв i викладачiв вищих учбових закладiв.
  
  ЗМIСТ
  
  Роздiл I. ВСТУП ДО ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРIЇ ДЕРЖАВИ I ПРАВА. Глава 1. ПОНЯТТЯ I СИСТЕМА ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ. ?1. Поняття та ознаки юридично науки
  
  Юриспруденцiя, або правознавство - спецiалiзована галузь знань у сферi суспiльствознавства. Якщо суспiльствознавство - це наука про суспiльство взагалi, то правознавство - система знань у галузi права i держави. Термiн "правознавство" тотожний термiну "юриспруденцiя".
  
  Термiн "юриспруденцiя" виник у Стародавньому Римi наприкiнцi IV - на початку III столiття до н.е. (лат. jurisprudentia - знання права) i зараз вживається у значеннях:
  
  - науки про право i державу, тобто юридично науки, iнакше - теоретично дiяльностi у галузi права;
  
  - професiйно практично дiяльностi юриста (суддя, прокурор, слiдчий, нотарiус, адвокат тощо).
  
  Юридична наука - це система знань про об'єктивнi властивостi права i держави в х поняттєво-юридичному розумiннi та вираженнi, про загальнi та окремi закономiрностi виникнення, розвитку та функцiонування-цержави i права в х структурнiй багатоманiтностi.
  
  Основнi риси (ознаки) юридично науки:
  
  1. Суспiльна наука, що має прикладний характер. Вона покликана обслуговувати потреби громадського життя, юридично практики, юридично освiти, забезпечувати юридичних робiтникiв необхiдними даними про видання i застосування законiв.
  
  2. Наука, що має властивостi точних наук. Юридична наука включає в основному конкретнi знання, вираженi у точних конструкцiях, спiввiдношеннях, як i природничi науки. Юриспруденцiю деякою мiрою можна порiвняти з медичною наукою, яка також поєднує теоретичну i прикладну (практичну) спрямованiсть. Юрист, як i лiкар, має справу зi здоров'ям i життям. Дiяльнiсть юриста стосується "здоров'я" суспiльства у цiлому, духовного життя людини. Юрист проводить профiлактичну роботу, "лiкує" пороки у суспiльному життi, духовному свiтi людини.
  
  У цьому полягає гуманiстична спрямованiсть професiй юриста i лiкаря, якi виникли за стародавнiх часiв.
  
  3. Наука, що втiлює у собi позитивнi якостi наук про мислення.
  
  Вона дослiджує питання, пов'язанi зi спроможнiстю вiдображати об'єктивну дiйснiсть у правових судженнях i поняттях у процесi створення i застосування законiв (вивчення обставин юридично справи, тлумачення законiв i т. i.). Так, скажiмо, одна iз юридичних дисциплiн - кримiналiстика присвячена специфiчним питанням людського мислення, застосуванню багатьох спецiальних знань при розслiдуваннi злочинiв.
  
  Отже, юридична наука вбирає в себе якостi всiх трьох основних галузей людських знань - суспiльних наук, природничих наук, наук про мислення.
  
  Головне призначення теоретично юриспруденцi (юридично науки) - бути науковим орiєнтиром для практики державного i правового будiвництва на пiдґрунтi пiзнання i усвiдомлення вiдповiдних суспiльних процесiв та явищ. Юридична наука в сучаснiй Укранi ґрунтується на досягненнях i досвiдi вiтчизняно юриспруденцi та юриспруденцi iнших кран, на iдеях i цiнностях прав i свобод людини, панування права i соцiально-правово державностi.
  
  ?2. Об'єкти, предмет, метод, функцi юридично науки
  
  Поняття юридично науки можна розкрити через розумiння об'єктiв, предмета, методу i функцiй. Пiд об'єктами маються на увазi конкретнi сфери (сторони) об'єктивно дiйсностi, пiд предметом науки - певний зрiз (частина) об'єкта пiзнання.
  
  Об'єктами юридично науки є держава i право - фактично два об'єкти. Проте юриспруденцiя, як i кожна наука, має один предмет вивчення.
  
  Вихiдним для визначення поняття юриспруденцi є право, що включає у себе правове поняття держави. Держава i право пiзнаються i дослiджуються як складовi моменти єдиного об'єкта юридично науки. В основу х вивчення покладено один прин-
  
  цип i критерiй юридичностi, що конкретизується в окремих сферах i напрямках юридичного пiзнання держави i права. Ця конкретизацiя присутня в усiх окремих визначеннях i характеристиках держави i права, у системi понять юридично науки в цiлому та окремих юридичних наук.
  
  Предмет юридично науки - об'єктивнi властивостi права i держави в х поняттєво-юридичному розумiннi та вираженнi, загальнi та окремi закономiрностi виникнення, розвитку i функцiонування держави i права в х структурнiй багатоманiтностi.
  
  Якщо предмет юридично науки - це поняття права в усiх аспектах його теоретико-пiзнавального прояву i вираження, то предмет кожно окремо юридично науки - якийсь певний елемент юридично дiйсностi.
  
  Метод юриспруденцi являє собою засiб юридичного пiзнання, створення та органiзацi юридичного знання. За допомогою юридичного методу предмет юриспруденцi конкретизується i оформлюється у вiдповiдну юридичну теорiю (юридичну науку) як єдину систему знань про державу i право, висловлену в поняттях.
  
  Основний метод юридично науки - фiлософська дiалектика (матерiалiстична та iдеалiстична).
  
  Функцi юридично науки - основнi напрямки розумiння i вираження юридичного знання:
  
  - онтологiчна (пiзнавальна) - вивчення фундаментальних якостей матерi права, найзагальнiших сутнiсних явищ i процесiв у державному життi, вiдкриття ранiше невiдомих закономiрностей буття держави i права;
  
  - евристична - пiзнання нового в державно-правовому життi, вiдкриття ранiше невiдомих закономiрностей буття держави i права;
  
  - прогностична - передбачення розвитку державно-правових процесiв;
  
  - практично-органiзацiйна - обслуговування практики;
  
  - методологiчна - дослiдження i розробка засобiв вивчення правово дiйсностi;
  
  - iдеологiчна - вплив на розвиток правово культури суспiльства i людини;
  
  - полiтична - допомога у формуваннi державно-правово полiтики, роз'ясненнi полiтичних i законодавчих рiшень.
  
  ?3. Юриспруденцiя як система юридичних наук
  
  У системi суспiльних наук юридична наука (правознавство) виступає як єдина галузь знань, предметом вивчення яко є держава i право. Ця галузь знань є системою взаємозалежних юридичних наук, яка за сферами прояву може бути диференцiйована на цикли наук:
  
  - теоретично-iсторичнi (теорiя держави i права, iсторiя держави i права та iн.);
  
  - державознавчi (державне право, адмiнiстративне право та iн.);
  
  - цивiлiстичнi (цивiльне право, цивiльний процес, господарський процес, сiмейне право та iн.);
  
  - кримiналiстичнi (кримiнальне право, кримiнальний- процес, виправно-трудове право та iн.).
  
  Окреме мiсце посiдають науки, якi вивчають такi, що реалiзують право, вiдносини мiж державами - мiжнародне право (приватне i публiчне), а також науки, що вивчають державу i право iнших кран.
  
  Кожна з зазначених наук є юридичною, має сво предмет i методи вивчення. Разом вони входять до поняття "юридична наука". Якщо предмет юридично науки в цiлому - це поняття права в усiх аспектах його теоретико-пiзнавального прояву i виразу, то предмет кожно окремо юридично науки як складово предмета юридично науки в цiлому - це один з аспектiв поняття права, якась певна сторона юридично дiйсностi. Вiдтак, юридична наука (правознавство) - єдина i водночас диференцiйована наука.
  
  Держава i право у своєму розвитку впливають на юридичну науку, яка постiйно збагачується. З'являються новi або ускладнюються iснуючi правовi iнститути i явища (iпотека, застава, траст, приватизацiя, комерцiалiзацiя тощо). Виникають новi суб'єкти права (банки, акцiонернi товариства, комерцiйнi структури тощо). Розширюються сфери цивiльного обороту. Зростають права громадян. Усе це стимулює появу на деревi юридичного знання нових наукових напрямкiв.
  
  У розвитку юридичного знання момент новизни тiсно пов'язаний iз моментом спадкоємностi. Нова форма в юриспруденцi
  
  змiнює застарiлу. Одночасно утримуються i сприймаються практично i науково значущi результати, якi набувають нових властивостей на вищому витку розвитку.
  
  Науково-технiчний прогрес, спецiалiзацiя наукового знання, змiна тих чи iнших суспiльних процесiв покликали до життя космiчне, атомне, комп 'ютерне право. Несприятливе становище з охороною довкiлля змусило наукове спiвтовариство зайнятися розробкою екологiчного (природоохоронного) права. Соцiально-економiчнi змiни в суспiльствi, пов'язанi з розвитком ринкових вiдносин, призвели до видiлення пiдприємницького (комерцiйного), податкового, банкiвського, бiржового права.
  
  Юридичну науку як систему юридичних наук можна представити через структуру - внутрiшнiй подiл на основнi групи (види) наук, що знаходяться у взаємному зв'язку:
  
  1) теоретико-iсторичнi (теорiя держави i права, iсторiя держави i права - загальна i вiтчизняна, iсторiя учень про державу i право);
  
  2) галузевi (державне право, цивiльне право, кримiнальне право, трудове право, сiмейне право, адмiнiстративне право, фiнансове право, екологiчне право, комерцiйне право та iн.)
  
  i мiжгалузевi (кримiнологiя, прокурорський нагляд, органiзацiя правосуддя);
  
  3) спецiальнi прикладнi (кримiналiстика, судова медицина, судова психологiя, судова бухгалтерiя та iн.). Прикладнi науки є комплексними. Для вирiшення правових питань вони використовують положення i висновки як юридичних, так i неюридич-них наук (фiзики, хiмi, загально теорi статистики, медицини та iн.);
  
  4) науки, що вивчають публiчне i приватне мiжнародне право, конституцiйне право iнших кран та iн.
  
  У складi правознавства iсторично першими виникли галузевi науки. Теоретико-iсторичнi науки стали результатом вивчення закономiрностей правово дiйсностi, теоретичним узагальненням державно-правових знань, здобутих протягом iсторi.
  
  У нашi днi використовуються результати багатовiкових досягнень у царинi пiзнання права, закону, держави. Правознавство перебуває в станi пiдйому, що пов'язано з об'єктивними умовами - переходом до ринкових вiдносин, суверенiзацiєю Украни, формуванням нового мислення, концептуальною основою якого є права людини.
  
  Кримiналiстика (вiд лат. criminalis - стосується злочину, обвинувачення) - наука про тактику, методику розкриття i розслiдування злочинiв i застосування науково-технiчних засобiв у боротьбi з ними.
  
  Глава 2. ЗАГАЛЬНА ТЕОРIЯ ДЕРЖАВИ I ПРАВА ЯК ФУНДАМЕНТАЛЬНА НАУКА. ?1. Виникнення загально теорi держави i права
  
  Як виникла теорiя держави i права? Вже пiдкреслювалося, що спочатку з'явилися галузевi науки. Поступово йшов процес подiлу юридичних наук. Чим бiльш поглиблювалася х диференцiацiя, тим бiльшою була потреба у зустрiчному процесi - об'єднаннi знань. Iнтеграцiя знань передбачає поглиблення думки в природу явищ, а диференцiацiя -  збагачення. Потреби суспiльно практики викликали необхiднiсть концентрацi уваги безпосередньо на закономiрностях правово дiйсностi, х вивчення було покладено до основи формування загальнотеоретичних (iсто-рико-теоретичних) наук.
  
  Загальна теорiя держави i права не вiдразу сформувалася з такою назвою i змiстом. Теорiя права (legal theory) є нiмецьким поняттям, уживаним у континентально-європейському правовому регiонi. Це поняття не властиве англо-американськiй правовiй думцi. Тут оперують поняттям "юриспруденцiя". У Захiднiй Європi та Росi теорiя держави i права склалася в XVIII -XIX столiттях на пiдґрунтi таких наук i навчальних дисциплiн, як енциклопедiя права, фiлософiя права.
  
  Енциклопедiя права як навчальна дисциплiна виникла ще у XVII ст. Одним iз перших пiдручникiв була "Унiверсальна енциклопедiя права" Г. Гуннiуса, видана в 1675 р. Широко вiдомi також роботи з енциклопедi права К. Неволiна, Е. Трубецько-го, Г. Чичерiна та iнших (XIX - початок XX ст.).
  
  Спочатку енциклопедiя права не мала чiтко окресленого предмета i єдино струнко системи. Вона мiстила перелiк i огляд усiх юридичних наук як початкових вiдомостей про право, рiзнi його галузi та методи вивчення. По-рiзному вирiшувалося питання про статус енциклопедi права. Однi вченi розглядали  як самостiйну юридичну науку зi свом предметом i методом, iншi - тiльки як навчальну дисциплiну. Поступово вона почала тлумачитися як загальне вчення про право, котре охоплювало увесь змiст правознавства в єдностi i системi, в його основних i загальних засадах.
  
  Такий пiдхiд виходив за рамки звичайного розумiння енциклопедi як конспективного викладу окремих правових наук. У 70- 80-х роках XIX ст. у кранах Захiдно Європи, Росi, Укранi затвердилася назва ново навчально дисциплiни - загальна теорiя права, котра являла собою узагальнюючу галузь знань.
  
  Попередницею загально теорi держави i права була також фiлософiя права, яка ґрунтувалася на теорi природного права. Першими авторами, що ввели термiн "фiлософiя права" у науковий обiг, були Гуґо (1798), Ґеґель (1820), Остин (1832). Певний поштовх до оформлення фiлософi права як внутрiшньо узгоджено єдино узагальнюючо науки про право був даний Ф. Шеллiнгом (1803).
  
  Термiн "теорiя права" замiсть "фiлософi права" був введений А. Меркелем у 70-х роках XIX ст., причому не в значеннi iдеальних першооснов права (такий пiдхiд властивий теорi природного права, що була покладена до основи фiлософi права), а у значеннi чинно системи правових норм. У такий спосiб на основi енциклопедi права i фiлософi права поступово сформувалася загальна теорiя права, яка охоплює як фiлософське осмислення правово дiйсностi, так i найзагальнiшi уявлення про систему юридичних наук.
  
  На початку XX ст. при вивченнi "загально юриспруденцi" (теорi права) перейшли вiд порiвняльного аналiзу змiсту правових норм i понять до дослiдження структури, функцiй правових норм i правових систем. Спецiалiсти в галузii теорi права у Захiднiй Європi Г.Кельзен i Л.Дюгi заснували "Мiжнародний журнал теорi права". Тематика публiкацiй була орiєнтована на розробку загальних проблем для рiзноманiтних правових систем: природа права, спiввiдношення держави i права, права i суспiльства, фундаментальнi поняття i методи теорi права. Теорiя держави i права стала фундаментальною юридичною наукою.
  
  У розвитку теорi держави i права в континентальнiй Європi була перерва, пов'язана з вiдродженням пiсля Друго свiтово вiйни фiлософi права, звернено не до досвiду, а до iде. У СРСР тако перерви в розвитку теорi держави i права не було, хоча поширення iдей фiлософi права не пройшло безслiдно.
  
  У 60-тi роки XX ст. почалося вiдродження теорi держави i права на базi розвитку нових галузей - iнформатики, кiбернетики, деонтично логiки, соцiологi права та iн. Нинi теорiя держави i права є мiждисциплiнарною наукою. Вона використовує
  
  досягнення як галузевих юридичних наук, так й iнших суспiльних наук. При цьому виконує iнтегруючу функцiю: по-перше, забезпечує взаємодiю рiзноманiтних наук у дослiдженнi права; по-друге, об'єднує результати х дослiджень з елементами фiлософi права.
  
  ?2. Предмет теорi держави i права
  
  Теорiя держави i права - система наукових знань про об'єктивнi властивостi держави i права (х внутрiшню структуру i логiку розвитку); про основнi та загальнi закономiрностi виникнення, розвитку i функцiонування державно-правових явищ.
  
  Як i будь-яка iнша наука, теорiя держави i права має свiй предмет i метод. Предмет науки (або навчально дисциплiни) -це коло питань, якi вона вивчає (вiдповiдає на питання "що?"). Метод науки (або навчально дисциплiни) - це засiб або сукупнiсть засобiв, за допомогою яких вивчається предмет (вiдповiдає на питання "як?").
  
  Предмет теорi держави i права - об'єктивнi властивостi держави i права, основнi та загальнi закономiрностi виникнення, розвитку i функцiонування державних i правових явищ.
  
  Основнi ознаки теорi держави i права:
  
  1. Вивчає державу i право (або: державну i правову системи) у теоретико-узагальненому виглядi. Свiдченням тому є категорi -загальнi поняття: сутнiсть держави, форма держави, тип держави, функцiя держави, сутнiсть права, форма права, система права, правовiдносини, механiзм правового регулювання тощо.
  
  2. Осягає не усе, а основнi та загальнi закономiрностi виникнення, розвитку, функцiонування держави i права, х можна назвати фундаментальними закономiрностями, тому що вони однаково властивi рiзноманiтним державам i х правовим системам. Наприклад, "людина - право - держава" є закономiрний системоутворюючий зв'язок, без якого неможливе законодавче закрiплення i державне забезпечення прав i свобод людини. Такi основнi i загальнi закономiрностi характернi для виникнення держави i права, х сутностi, ознак, функцiонування апарату держави, режиму законностi та правопорядку та iн. Пiзнання закономiрностей - це пiзнання законiв взаємозв'язку явищ.
  
  3. Грунтується на єдностi та дiалектичному взаємозв'язку держави i права. Держава i право - рiзнi соцiальнi явища, що орга-
  
  нiчно пов'язанi мiж собою, обумовлюють одне одного, знаходяться у вiдносинах нерозривно єдностi та взаємного проникнення.
  
  Уся побудова держави та  дiяльнiсть регламентуються правовими нормами, а правовi норми видаються i забезпечуються державою. Держава немислима без права як засобу вирiшення державних завдань i виконання свох фундаментальних функцiй. У нормах права держава здобуває своє юридичне оформлення,  дiяльнiсть здiйснюється тiльки на пiдґрунтi правових норм. У цьому вiдношеннi велика роль конституцiй, що закрiплюють структуру держави, систему  органiв, х завдання, компетенцiю, форми дiяльностi.
  
  Природне право, iде свободи i справедливостi обумовлюються не державою i не нею даруються. Проте норми позитивного (законодавчого) права, що визначають реальне становище людини, мiстять рiзнi нормативнi розпорядження, що формулюються правотворчими органами держави. Правозастосовними органами вони виконуються, а правоохоронними органами охороняються вiд порушень. Не можна пiзнати право i державу, дослiджуючи х iзольовано або протиставляючи одне однiй.
  
  При науковому вивченнi та викладi курсу теорi держави i права цiлком прийнятним є вiдносний подiл теорi держави i теорi права для розумiння специфiки кожно iз них.
  
  Таким чином, теорiя держави i права є:
  
  - суспiльною наукою, тому що вивчає такi суспiльнi явища, як держава i право;
  
  - юридичною наукою, тому що вивчає лише державну i правову сторони громадського життя;
  
  - загальнотеоретичною наукою, оскiльки виявляє i пояснює загальнi та основнi закономiрностi розвитку держави i права.
  
  Предмет науки теорi держави i права є iсторичним. Вiн змiнюється в мiру залучення до сфери пiзнання нових властивостей i явищ правово i державно дiйсностi, а також вилучення всього того, що виявляється iлюзiєю, помилкою, оманою.
  
  ?3. Функцi теорi держави i права
  
  Функцi теорi держави i права - основнi напрямки  теоретичного i практичного призначення, виконуванi в суспiльствi з метою його прогресивного перетворення.
  
  1. Онтологiчна (онтологiя - поняття iснуючого) - виражається в пiзнаннi та поясненнi явиш i процесiв державного i правового життя суспiльства. Теорiя держави i права не лише вивчає в узагальненiй формi державно-правову систему, а й пояснює об'єктивнi процеси  розвитку, з'ясовує, якi саме закономiрностi лежать в пiдґрунтi цих процесiв, визначає х змiст i сутнiсть.
  
  2. Евристична (евристика - мистецтво знаходження iстини) -виражається як у глибинному пiзнаннi основних закономiрностей державно-правового життя, так i в з'ясовуваннi х тенденцiй, вiдкриттi нових закономiрностей, збагаченнi новими знаннями про розвиток держави i права ("нарощення" знань).
  
  3. Прогностична - виражається в передбаченнi ("погляд у майбутнє") подальшого розвитку держави i права на основi адекватного вiдображення його об'єктивних закономiрностей. Наприклад, визначення шляхiв подальшого вдосконалення законодавства i практики його застосування. Iстиннiсть гiпотез, висунутих теорiєю держави i права, перевiряється практикою.
  
  4. Методологiчна - виражається у формуваннi поняттєвого апарату системи юридичних наук, створеннi унiверсально юридично мови, що забезпечує однаковiсть у класифiкацi та оцiнцi явищ фахiвцями рiзних галузей права.
  
  5. Iдеологiчна - полягає у розробцi фундаментальних iдей про шляхи прогресивного розвитку держави i права, що впливають на правову свiдомiсть громадян i суспiльства (наприклад, iдея про демократичну, соцiальну правову державу).
  
  6. Полiтична - виражається у впливi на формування полiтичного курсу держави, полiтично системи суспiльства та у забезпеченнi х науковостi.
  
  7. Науково-прикладна - полягає у розробцi рекомендацiй для практичного вирiшення завдань державно-правового будiвництва - пiдготування законопроектiв i проектiв iнших нормативно-правових актiв, рiшень, що виносяться правозастосовними органами.
  
  ?4. Метод теорi держави i права
  
  Метод теорi держави i права - це сукупнiсть логiчних прийомiв i конкретних засобiв пiзнання загальних i основних закономiрностей виникнення, розвитку i функцiонування держави i права. Метод не слiд плутати з методикою (сукупнiстю засобiв
  
  доцiльного вивчення явища). Його слiд розглядати як вихiдну базисну категорiю методологi.
  
  Методологiя (вчення про методи) - система певних теоретичних принципiв, логiчних прийомiв, конкретних засобiв дослiдження предмета науки. Теоретичнi принципи - iсторизм, єднiсть логiчного та iсторичного. Логiчнi прийоми - дедуктивний та iндуктивний умовивiд, аналiз i синтез, порiвняння, узагальнення. Конкретнi засоби дослiдження - iнструменти пiзнання, що застосовуються для встановлення знання про дослiджуваний предмет.
  
  Методи науки теорi держави i права подiляються на загальнi, окремi (конкретнi) i спецiальнi.
  
  Загальним методом теорi права i держави, як i всiх суспiльних наук, є метод фiлософсько дiалектики (матерiалiстично та iдеалiстично). Вiн полягає у пiдходi до вивчення держави i права, який ґрунтується на загальних закономiрних зв'язках розвитку буття i свiдомостi. Наприклад, метод фiлософсько дiалектики припускає розгляд права як явища, котре: 1) визначається природою людини i умовами життя суспiльства; 2) пов'язано з iншими соцiальними явищами, пронизує сферу суспiльних вiдносин - економiчних, полiтичних, духовних та iн.; 3) перебуває у постiйному розвитку, якiсному вiдновленнi (рабовласницьке, феодальне, буржуазне, неокапiталiстичне право).
  
  Загальний метод фiлософсько дiалектики розкривається через:
  
  1) логiчний метод сходження вiд простого до складного, вiд абстрактного до конкретного. Це метод дiалектично логiки - логiки теоретичного вiдтворення генези предмета. Вiдповiдно до цього методу пiзнання здiйснюється в два етапи. На першому етапi пiзнання об'єкта сприймається як деяке неподiльне цiле. На другому, за допомогою аналiзу, об'єкт пiзнається конкретними частинами. Абстрактне розумiється як однобiчнiсть знання, а конкретне - як його повнота, змiстовнiсть. Таким чином, вiдбувається рух вiд менш змiстовного знання до бiльш змiстовного. Наприклад, теорiя держави i права розпочинається з аналiзу процесу розпаду первiснообщинного ладу i становлення державно-правових явищ. Потiм вивчаються бiльш складнi вiдносини, що лежать в основi держави i права, причому простiше явище розглядається ранiше тому, що його легко зрозумiти, i воно iсторично передує складнiшому явищу;
  
  2) метод (принцип) єдностi логiчного та iсторичного. Сутнiсть iсторичного методу полягає у тому, що процес розвитку держав-
  
  но-правових явищ вiдтворюється в усiй багатогранностi, в усiй повнотi - iз усiма випадковостями, зигзагами, частковостями, що перекручують об'єктивну логiку розвитку; iз усiм позитивним, що накопичено iсторичним досвiдом. При логiчному дослiдженнi держави i права важливо вiдволiктися вiд усiх випадкiв, окремих фактiв, особливостей, несуттєвого, тобто теоретично вiдтворити об'єкт у сутнiсних, закономiрних зв'язках, уявити необхiдне - загальне i особливе - у процесi розвитку того чи iншого явища. Метод єдностi iсторичного i логiчного в теорi держави i права служить методологiчною основою дослiдження як закономiрностей виникнення i розвитку держави i права, так i закономiрностей держави i права, "що встановилися";
  
  3) системно-структурний метод, котрий припускає, що всi державно-правовi явища розглядаються як елементи систем. Право, держава, х структурнi пiдроздiли є вiдкритими системами, що складаються iз систем нижчого порядку i належать до ширших систем. Так, первинна клiтина права - його норма - є частиною цiлiсно системи права; система права - частиною правово системи держави. Норму права можна пiзнати лише в тiсному логiчному зв'язку з iншими нормами; систему права - у зв'язку з елементами правово системи: законодавством, правосвiдомiстю, правовою культурою та iн. Найчастiше системно-структурний метод дозволяє осягнути взаємодiю держави i права як комплексний процес з усiма його проявами, простежити зв'язки мiж причиною i наслiдком у державно-правових явищах.
  
  Основнi окремi (конкретнi) методи теорi держави i права: 1) формально-догматичний (юридико-технiчний) метод припускає вивчення права як такого, у "чистому виглядi", поза зв'язку з економiкою, полiтикою, мораллю та iншими соцiальними явищами. Його призначення полягає в аналiзi чинного законодавства i практики його застосування державними органами, у виявленнi зовнiшнiх, очевидних аспектiв правових явищ без проникнення у внутрiшнi сутнiснi сторони та зв'язки. Вiн здiйснюється за допомогою формально-логiчних прийомiв: аналiзу i синтезу, iндукцi та дедукцi, абстракцi та iнших, що сприяють встановленню зовнiшнiх ознак правових явищ, хнiх вiдмiнностей одне вiд одного, виробки понять та х визначень у стислих формулах. Прикладами можуть бути поняття "суб'єкт права", "нормативний акт", "гiпотеза", "санкцiя", "дiєздатнiсть", "правоздатнiсть" тощо;
  
  2) соцiологiчний метод полягає в дослiдженнi права не на рiвнi абстрактних категорiй, а на пiдставi конкретних соцiальних фактiв. Соцiологiчний метод мiстить у собi такi засоби, як аналiз статистичних даних i рiзного роду документiв, соцiально-правовий експеримент, опитування населення i т. iн. Наприклад, засоби аналiзу письмових документiв (звiтiв, службових записок тощо) забезпечують достовiрнiсть знань про подi, факти, необхiднi для дослiдника;
  
  3) статистичний метод використовується для встановлення статистичних даних про предмет вивчення, скажiмо, даних про кiлькiсть правопорушень, про вiдсоток економiчних злочинiв тощо;
  
  4) конкретно-iсторичний метод допомагає вивчити специфiку державно-правового явища конкретного iсторичного перiоду, простежити динамiку його розвитку, наприклад, особливостi соцiального регулювання в перiод первiснообщинного ладу, ранньо державностi, сучасно правово держави та iн.;
  
  5) порiвняльно-правовий метод припускає зiставлення юридичних понять, явищ i процесiв i виявлення мiж ними схожостi та вiдмiнностей. Порiвняння дозволяє класифiкувати державно-правовi явища, з'ясувати х iсторичну послiдовнiсть, генетичнi зв'язки мiж ними.
  
  Використання порiвняльного методу в правовiй сферi призвело до формування вiдносно самостiйно науки - порiвняльного правознавства (порiвняння сучасних правових систем свiту), а в державнiй сферi - порiвняльного державознавства.
  
  Спецiальнi методи - методи, що грунтуються на досягненнях суспiльних i технiчних наук:
  
  математичний;
  
  кiбернетичний;
  
  психологiчний та iн.
  
  З метою рiзнобiчного пiзнання держави i права слiд користуватися зазначеними методами у сукупностi.
  
  ?5. Теорiя держави i права в системi суспiльних наук
  
  Теорiя держави i права, маючи свiй предмет, функцi i метод, посiдає специфiчне мiсце в системi суспiльних (неюридичних) наук.
  
  Розглянемо  спiввiдношення з фiлософiєю, економiчною теорiєю, соцiологiєю, полiтологiєю, соцiальною психологiєю.
  
  Фiлософiя i теорiя держави i права. Фiлософiя - це наука про загальнi закони розвитку природи, суспiльства, мислення. Фiлософiя виробляє узагальнену систему поглядiв на свiт, мiсце в ньому людини, загальнi принципи буття i пiзнання, дослiджує пiзнавальне, цiннiсне, соцiально-полiтичне, моральне, естетичне ставлення людини до свiту. Фiлософiя не залишає поза своєю увагою державу i право, однак вона визначає х сутнiсть, природу, призначення i мiсце в системi соцiальних явищ i цим обмежується. Що стосується теорi держави i права, то вона вивчає державу i право багатогранне, звертаючись при цьому до передових досягнень фiлософi i використовуючи фiлософськi категорi - сутнiсть, змiст i форма, частина i цiле, можливiсть i дiйснiсть, система i структура та iн.
  
  Фiлософiя виробляє засоби свiтоглядно орiєнтацi людини, дає ключ до розгадки державно-правових явищ. Теорiя держави i права озброює фiлософiю матерiалом, який дозволяє робити узагальнення i формулювати загальнi принципи соцiального прогресу, свободи, а також виробляти загальнометодологiчнi принципи дослiдження в галузi всiх окремих наук, у тому числi в царинi держави i права.
  
  Не випадковим є те, що фiлософiя права як частина загально фiлософi започаткувала теорiю держави i права, перетворилася на методологiчне пiдґрунтя юриспруденцi завдяки дослiдженню глобальних державно-правових категорiй (насамперед категорi "право"). Однак фiлософiя права не займається практичним вивченням основних закономiрностей держави i права. Вона не пiдмiнює собою теорiю, покликану здiйснювати аналiз емпiричного матерiалу, що мiститься в iсторично сформованих нормах права, у переплетiннi випадкового i необхiдного в правовiй дiйсностi, у порiвняннi правових систем держав. Фiлософiя права зосереджується на методологiчному аспектi пiзнання правових явищ i процесiв, вивчає х з фiлософсько точки зору. Можна сказати, що фiлософiя права - це система знань про фундаментальнi принципи буття права, про онтологiчну природу права, його людську i соцiальну сутнiсть. Центральною частиною, фундаментом фiлософi права є фiлософiя прав людини.
  
  Останнiм часом, завдяки тiсному зв'язку логiки i теорi держави i права, сформувалася як самостiйна наука логiка права.  досягнення широко використовуються в теорi права.
  
  Економiчна теорiя i теорiя держави i права. Економiчна теорiя вивчає систему виробничих вiдносин, органiзацiю господарського життя, поведiнку iндивiдiв та iнститутiв, що займаються виробництвом, обмiном i споживанням товарiв i послуг. Теорiя держави i права використовує положення i висновки економiчно теорi, у тому числi такi  категорi, як виробничi вiдносини, продуктивнi сили, власнiсть, статутний капiтал та iн. Якщо предмет економiчно теорi охоплює закономiрностi економiчних явищ, то предмет теорi держави i права - закономiрностi державних i правових явищ. Мiж цими науками iснують тiсна взаємодiя, взаємопроникнення, взаємовплив. Економiчнi вiдносини потребують найадекватнiших собi державно-правових iнститутiв. Iнститути держави i права, виникаючи у вiдповiдь на економiчнi потреби, самi виступають важливим чинником формування соцiально-економiчних вiдносин.
  
  Соцiологiя i теорiя держави i права. Соцiологiя - наука про суспiльство в цiлому та окремi його структури, соцiальнi групи, про соцiальнi процеси, закономiрностi iндивiдуально та групово поведiнки. Об'єктом соцiологiчного дослiдження є всi соцiальнi явища, у тому числi державно-правовi. Будучи засобом пiзнання держави i права, соцiологiя завдяки цьому поглиблює свiй власний предмет. Теорiя держави i права використовує результати соцiологiчних експериментiв для пiдвищення соцiально ефективностi норм права, засобiв удосконалення державного апарату, пiзнання причин i умов правопорушень, вивчення рiвнiв правосвiдомостi, соцiально структури та iн. На стику цих наук утворилася соцiологiя права як наука про соцiальнi умови iснування, розвитку i дi права.
  
  Полiтологiя i теорiя держави i права. Полiтологiя дослiджує полiтику - дiяльнiсть i вiдносини у здiйсненнi влади в суспiльствi, а також закономiрностi функцiонування i розвитку полiтики i полiтично влади, полiтичних iнтересiв, вiдносин, свiдомостi, дiяльностi. Об'єкт полiтологi - полiтичне життя суспiльства в рiзних проявах, дiяльнiсть держави та  органiв, полiтичних партiй, полiтичних i громадських органiзацiй, поведiнка людей тощо. Питань права полiтологiя торкається менше (лише при вивченнi методiв досягнення влади праву вiдводиться першорядне мiсце), а питання держави, спiввiдношення цивiльного суспiльства i держави, людини i держави в нiй посiдають значне мiсце. Проте х вивчення вiдбувається з точки зору полiтично,
  
  а не юридично. Теорiя держави i права покликана дослiджувати державу як правове явище.
  
  Полiтологiя у певний спосiб, як i фiлософiя, озброює теорiю держави i права матерiалом, котрий дозволяє рiзнобiчне вивчити питання про мiсце держави i права в полiтичнiй сферi i полiтичних процесах, про взаємодiю держави з iншими полiтичними iнститутами. У свою чергу, полiтологiя користується теоре-тико-юридичними досягненнями у вивченнi проблем держави.
  
  На стику теорi держави i права та полiтологi формується наука полiтологi права як система знань про державну правову полiтику, про стрижневi напрямки полiтичного розвитку держави i права, що грунтуються на об'єктивних закономiрностях цього розвитку.
  
  Соцiальна психологiя i теорiя держави i права. Соцiальна психологiя (вiд грец. psyche - душа, logos - вчення) вивчає закономiрностi, механiзми i факти психiчного життя людини, соцiально групи, суспiльства,  увага зосереджена на закономiрностях поведiнки людей, обумовлено х належнiстю до соцiальних груп. Досягнення соцiально психологi враховуються теорiєю держави i права при вивченнi правосвiдомостi, ефективностi впливу права на поведiнку людей i т. iн. Соцiальна психологiя допомагає теорi держави i права узагальнювати результати практично дiяльностi державно-правових iнститутiв (насамперед iнститутiв управлiння), поведiнки посадових осiб i громадян за допомогою виявлення соцiально-психологiчних механiзмiв. На стику соцiально психологi i права успiшно розвивається правова психологiя, яка вивчає психiчнi закономiрностi практично юридично дiяльностi.
  
  ?6. Теорiя держави i права в системi юридичних наук
  
  Теорiя держави i права належить до системи юридичних наук, об'єднаних загальною назвою - правознавство.
  
  За класифiкацiєю юридичних наук вона належить до теорети-ко-iсторичних наук разом з iсторiєю держави i права та iсторiєю полiтичних i правових вчень (або вчень про державу i право).
  
  Iсторiя держави i права вивчає процес iсторичного розвитку державно-правових форм життя конкретних кран у хронологiчному порядку, тобто застосовує переважно iсторичний метод. Теорiя держави i права дослiджує розвиток держави i права в
  
  узагальнено-теоретичному виглядi, тобто застосовує переважно формально-логiчний метод. Конкретнi данi iсторi держави i права використовуються теорiєю держави i права для теоретичних узагальнень, вироблення загальних закономiрностей розвитку держави i права рiзних народiв у конкретнi iсторичнi перiоди.
  
  Iсторiя вчень про державу i право дослiджує i висвiтлює iсторiю виникнення i розвитку теоретичних знань про державу i право. Iсторично закономiрний процес накопичення людьми уявлень про державно-правовi явища вiдбивається у вченнях, теорiях, iдеях мислителiв рiзних народiв свiту (Аристотеля, Монтеск'є, Руссо, Канта та iн.). Теорiя держави i права вивчає результати х пошукiв у виглядi узагальнень i вiдiграє суттєву роль як одна з найважливiших передумов удосконалення теоретичних розробок проблем держави i права. Iсторiя вчень про державу i право немов би виступає iсторичною частиною теорi держави i права. Вона поставляє матерiал про iсторичне формування поняттєвого апарату теорi. Наприклад, теорiя держави i права дослiджує проблему державного суверенiтету (поняття, види, ознаки). Iсторiя вчень про державу i право надає вiдомостi про те, коли (XVI ст.), ким (французьким мислителем Жаном Боденом) i у зв'язку з чим (з метою обґрунтування абсолютно монархi) уперше було розроблене поняття державного суверенiтету, розкриває його основнi ознаки в трактуваннi цього мислителя.
  
  Якими є взаємовiдносини теорi держави i права i галузевих юридичних наук ?
  
  Теорiя держави i права - наука, що має вiдносну самостiйнiсть щодо iнших юридичних наук завдяки безпосередньому зв'язку з державно-правовою дiйснiстю. Всi галузевi юридичнi науки - емпiричнi. Це означає, що усi вони ґрунтуються на фактах, тобто на даних або явищах, що спостерiгаються i пiддаються перевiрцi. Завдання теорi держави i права полягає у тому, щоб систематизувати, витлумачити та узагальнити факти державно-правово дiйсностi. Вона вносить порядок i смисл до набору фактiв, налагоджує належнi взаємозв'язки мiж ними i виводить iз них певнi узагальнення. Теорiя без фактiв може бути порожньою, але факти без теорi - нiсенiтнi. Теорiя держави i права вивчає основнi загальнi закономiрностi державних i правових явищ у цiлому, незалежно вiд того, у якiй конкретнiй сферi громадського життя вони вiдбуваються. Вона сама безпосередньо, за допомогою свох
  
  методiв i прийомiв осягає головне i глибинне в державi i правi, знаходячи його в юридичнiй практицi.
  
  Теорiя держави i права - узагальнююча загальнотеоретична наука вiдносно iнших юридичних наук, яка iнтегрує х досягнення.
  
  Галузевi юридичнi науки (наука кримiнального права, наука цивiльного права, наука адмiнiстративного права та iн.) вивчають певнi державно-правовi явища (правовiдносини, правопорушення тощо) з точки зору характеристик, властивих даним явищам у конкретних сферах правового i державного життя.
  
  Кожна з наук, сумiжних iз теорiєю держави i права, орiєнтується лише на один з аспектiв вивчення держави i права. Теорiю держави i права вiдрiзняє узагальнюючий, об'єднуючий i цiлiсний пiдхiд, що враховує результати дослiджень iнших наук для вироблення найвiдповiднiшо позицi у змалюваннi, аналiзi та поясненнi "правових даних".
  
  Теорiя держави i права не пiдмiняє теорiю галузевих юридичних наук i не розчиняється в нiй. Кожна галузева юридична наука дослiджує закономiрностi та особливостi власного предмета. Сфера теоретичних узагальнень у галузевих юридичних науках значно вужче, нiж у теорi держави i права. Так, теорiя держави i права вивчає не кримiнально-правовi злочини (галузь науки кримiнального права), не цивiльно-правовi правопорушення (галузь науки цивiльного права) тощо, а правопорушення в узагальненому виглядi, враховує загальне i особливе, що властиво усiм видам правопорушень.
  
  У рамках теорi держави i права вiдбувається пiдсумовування знань, отриманих галузевими i спецiальними юридичними науками, а також загальнотеоретичних даних, здобутих при вивченнi юридично практики. Iншими словами, теорiя держави i права є систематизований результат знань, накопичених окремими юридичними науками i юридичною практикою.
  
  Теорiя держави i права - методологiчна, базова наука вiдносно галузевих юридичних наук,  висновки, загальнотеоретичнi положення є пiдґрунтям для вирiшення спецiальних питань галузевих наук. Виробляючи свою галузеву теорiю, цi юридичнi науки керуються методологiчними положеннями теорi держави i права. Так, модель правового статусу пiдозрюваного (галузь науки кримiнального процесу) грунтується на загальнотеоретичнiй моделi правового статусу людини.
  
  Теорiя держави i права формує сво висновки в тiсному зв'язку з галузевими науками, використовує фактичний матерiал, що мiститься в них, спирається на х досягнення. Це забезпечує цiлiснiсть наукових уявлень i єднiсть категорiального апарату в усiх юридичних науках. Основнi державно-правовi категорi поняттєвого апарату науки теорi держави i права - загальнi для всiє юридично науки.
  
  У взаємовiдносинах теорi держави i права i галузевих юридичних наук iснує своєрiдна рiвноправнiсть, яка полягає у взаємному збагаченнi i взаємнiй допомозi в пiзнаннi системи закономiрностей держави i права.
  
  Отже, мiсце теорi держави i права в системi юридичних наук визначається тим, що вона:
  
  1) є загальнотеоретичною, методологiчною, базовою щодо iнших юридичних наук;
  
  2) об'єднує i використовує данi i висновки юридичних наук з метою бiльш глибоких загальнотеоретичних узагальнень;
  
  3) дослiджує (змальовує, аналiзує, пояснює) основнi закономiрностi розвитку держави i права в цiлому;
  
  4) виробляє загальнi поняття, принципи, на якi спираються iншi юридичнi науки.
  
  Схематично взаємовiдносини теорi держави i права з не-юридичними i юридичними науками можна зобразити так:
  
  Галузевi юридичнi науки
  
  Теорiя держави i
  
  i права
  
  Фiлософiя права
  
  Соцiологiя права
  
  Полiтологiя права
  
  Правова психологiя
  
  Фiлософiя
  
  Соцiологiя
  
  Економiчна теорiя
  
  Полiтологiя
  
  Соцiальна психологiя
  
  Слiд зважити на те, що змiст навчально дисциплiни визначається змiстом дослiджувано науки. Водночас система навчально дисциплiни є зменшеною проекцiєю системи науки.
  
  Високий рiвень розвитку науки теорi держави i права в змозi забезпечити якiсну систему викладання з урахуванням спецiалiзацi вищо юридично освiти.
  
  Роздiл II ТЕОРIЯ ДЕРЖАВИ. Глава 3 ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ. ?1. Основнi теорi походження держави
  
  Патрiархальна теорiя (Аристотель, Р. Фiлмер, Н.К. Михай-ловський, М.Н. Покровський). Вiдповiдно до цiє теорi держава походить вiд патрiархально сiм', внаслiдок  розростання: сiм'я - сукупнiсть сiмей (селище) - сукупнiсть селищ (держава). Аристотель називав людину полiтичною твариною, яка вступає у вiдносини з людьми з метою виживання. Вiдбувається утворення сiмей. Розвиток цих сiмей у результатi розмноження призводить до створення селищ, х об'єднання утворюють державу.
  
  Отже, держава з'являється як результат сiмейних взаємовiдносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патрiарха) у сiм', яка є "батькiвською" за характером. Натепер ця теорiя не може бути сприйнята, однак  деякi елементи, насамперед роль сiм' у становленнi державностi, повиннi враховуватися.
  
  Теологiчна теорiя (Фома Аквiнський) ґрунтується на iде божественного створення держави з метою реалiзацi загального блага. Вона обґрунтовує панування духовно влади над свiтською, церкви - над державою. Кожнiй людинi наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, пiдкоритися тiй владi, яка санкцiонована церквою. Теологiчна теорiя пронизана iдеєю вiчностi держави,  непорушностi. Звiдси випливає твердження про необхiднiсть збереження в незмiнному виглядi всiх iснуючих у суспiльствi державно-правових iнститутiв.
  
  У теологiчнiй теорi важко знайти елементи, прийнятнi для сучасного свiтського трактування походження держави,  рацiональним зерном можна вважати iдею про укрiплення порядку як загального блага в державi. Правда, такий порядок, вiдповiдно до цiє теорi, створюється за допомогою божественно сили, що виключає активнiсть людини.
  
  Договiрна (природно-нравова) теорiя (Г. Ґроцiй, Б.Спiноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, I.Кант). Дана теорiя грунтується на iде походження держави в результатi угоди (договору) як акта розумно волi людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду i забезпечення справедливостi, свободи i порядку.
  
  В основу теорi природного права покладено тезу про те, що державi передував природний стан людей. Вiн уявлявся авторам теорi неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному станi вiдбувається "вiйна всiх проти всiх". Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи i рiвностi. Проте усi вони розглядали державу як продукт людсько дiяльностi i прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину свох природжених прав, щоб потiм одержати х з його рук (один варiант трактування походження держави), або домовляються про збереження свох природних прав (iнший варiант). У будь-якому разi передбачається забезпечення прав i свобод людини в рамках держави.
  
  Зрозумiло, об'єктивнi причини виникнення держави не можна пояснити тiльки договором, х значно бiльше. Водночас договiр вiдiграє iстотну роль у створеннi ряду держав, практицi х державного будiвництва. Так, Конституцiєю США закрiплений договiр мiж народами, якi перебувають у складi держави, i визначенi його цiлi: затвердження правосуддя, охорона внутрiшнього спокою, органiзацiя спiльно оборони, сприяння загальному добробуту.
  
  Органiчна теорiя (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення i функцiонування держави з бiологiчним органiзмом. Уявлення про державу як про своєрiдну подобу людському органiзму сформульованi ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава - це суспiльний органiзм, який складається з окремих людей, подiбно до того, як живий органiзм складається з клiтин.
  
  Вiдповiдно до його теорi держава, як й усяке живе тiло, Грунтується на диференцiацi та спецiалiзацi. Диференцiацiя означає, що держава спочатку виникає як найпростiша полiтич-
  
  на реальнiсть i в процесi свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результатi  старiння. Спецiалiзацiя припускає, що формування держави супроводжується об'єднанням iндивiдiв у групи-орга-ни, кожна з яких здiйснює певну, тiльки й властиву функцiю. У результатi складається система органiв держави. Й усе це вiдбувається як у живому органiзмi, частини якого спецiалiзуються на певнiй функцi в системi цiлого.
  
  Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, навним i ненауковим, проте й тут є рацiональне зерно. Воно виявляється у визнаннi зв'язкiв законiв суспiльного життя i законiв природи, розумiннi того, що людина стає iстотою суспiльною, будучи вже бiологiчно сформованим iндивiдом iз волею i свiдомiстю. Iншими словами, людина спочатку є створiнням природи, потiм - членом суспiльства, а потiм - громадянином держави.
  
  Позитивним можна назвати обґрунтування диференцiацi (розподiл на класи) та iнтеграцi суспiльного життя (об'єднання людей у державу).
  
  Теорiя насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат вiйн, насильницького пiдкорення одними людьми iнших (у Є. Дюринга - частини суспiльства iншою частиною, у Л. Гумпловича i К. Каутського - одного племенi iншим).
  
  Названi дослiдники вiдкидають внутрiшнi соцiально-економiчнi причини походження держави. Всi державно-правовi iнститути, що iснують у суспiльствi, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить i в основi виникнення приватно власностi.
  
  Державна влада, на думку Л. Гумпловича, виникає iз фiзично сили, iз панування племенi, яке спочатку фiзично переважає над iншим плем'ям, а згодом перетворюється на панування класу.
  
  К. Каутський пiдкреслював, що лише там, де є насильство, виникає подiл на класи. Цей подiл на класи виникає не внаслiдок внутрiшнього процесу, а у результатi захоплення однiє общини iншою. У результатi виникає одне об'єднання з двох общин: одна - панує, iнша - гнобиться.
  
  Лише теорiєю насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд iдей, що складають зазначену теорiю насильства, заслуговують на увагу. Iсторичний досвiд свiдчить, що завоювання одних народiв iншими було реальним фактом iснування державностi протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-яко держави (римсько, давньогермансько, Кивсько Русi). Насильство - боротьба мiж Пiвнiччю i рабовласницьким Пiвднем -вiдiграло певну роль у створеннi США.
  
  Матерiалiстична (класова) теорiя (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленiн) грунтується на тезi про економiчнi причини (наявнiсть приватно власностi) виникнення держави, якi породили розкол суспiльства на класи з протилежними iнтересами. К. Маркс писав, що держава є "орган панування, орган гноблення одного класу iншим". В. Ленiн називав державу "машиною для пiдтримки панування одного класу над iншим". У х трактуваннi держава забезпечує переважнi iнтереси економiчно панiвного класу за допомогою спецiальних засобiв пiдкорення i управлiння.
  
  Позаяк Є. Дюринг, Л. Гумплович в основу виникнення держави поклали чинники внутрiшнього або зовнiшнього насильства, К.Маркс, Ф.Енгельс, В. Ленiн керувалися положенням про те, що держава - не сила, нав'язана ззовнi, а результат внутрiшнього поступу суспiльства.
  
  Ця теорiя має чимало позитивних якостей. Економiчний чинник, покладений в основу становлення держави, може краще пояснити суспiльнi явища, нiж iншi чинники - психологiчнi, бiологiчнi, моральнi, етнiчнi, хоча й вони повиннi враховуватися. Класовий пiдхiд дає можливостi для аналiзу виникнення держави, визначення сутностi держави. Проте вiн не є єдиним i прiоритетним усiх часiв i народiв. Надмiрний акцент на ролi класiв i класово боротьби у виникненнi держави призвiв прихильникiв цiє теорi до ряду мiфологiчних висновкiв. Держава проголошувалася тимчасовим явищем, що виникло разом iз виникненням класiв. Вважалося, що держава вiдiмре разом iз вiдмиранням класiв i встановиться суспiльство комунiстичного самоврядування.
  
  Недооцiнювався iдеологiчний чинник (свiдомiсть), який, разом iз матерiалiстичним (буття) вiдiграє iстотну роль.
  
  ?2. Загальнi закономiрностi виникнення держави
  
  У далекiй давнинi держави не було. Умовно цей перiод можна назвати додержавним суспiльством, яке поетапно було:
  
  - праобщиною (первiсне людське стадо);
  
  - родовою общиною;
  
  - селянською общиною.
  
  Община - унiверсальна форма органiзацi аграрних та iнших раннiх суспiльств, через яку пройшли (або проходять) усi народи свiту. В перiод iснування праобщини закiнчився бiологiчний розвиток людини, виникли штучнi житла i знаряддя працi з метою самозбереження i життєзабезпечення. Люди об'єднувалися в колективи, збудованi на кровнородинних зв'язках, iз владою ватажка. Це стало початком соцiально органiзованостi, яка розвинулася в перiод родово общини завдяки колективiзму у виробництвi i споживаннi. Оскiльки знаряддя працi були примiтивними, а продуктивнiсть працi - низькою, родова община користувалася усiм спiльно - мала спiльну власнiсть, рiвномiрний розподiл засобiв до життя (дiльба порiвну).
  
  Головну роль у родовiй общинi спочатку вiдiгравала жiнка (матрiархат), вона пiклувалася про дiтей i господарювала. Спорiднення дотримувалося за материнською лiнiєю. Роди об'єднувалися у племена в результатi шлюбних зв'язкiв, заборонених усерединi роду.
  
  Спiльнiсть iнтересiв, виробництва i споживання членiв роду обумовили таку органiзацiю соцiально влади, як первiсне суспiльне самоврядування.
  
  Ознаки первiсного суспiльного самоврядування:
  
  (1) iснувало лише у рамках роду, виражало його волю i грунтувалося на кровних зв'язках;
  
  (2) суб'єкт i об'єкт управлiння збiгалися;
  
  (3) органами самоврядування виступали родовi збори, тобто збори усiх членiв роду (чоловiкiв i жiнок), та старiйшини, що обиралися ними;
  
  (4) суспiльнi справи вирiшувалися волевиявленням дорослих членiв роду на зборах; I
  
  (5) влада старiйшин, якi перебували на чолi роду, а також воєначальникiв (обиралися тiльки на перiод воєнних дiй) грун-
  
  тувалася на авторитетi, досвiдi, повазi. Плем'я управлялося радою старiйшин, яка обирала вождя;
  
  (6) посада старiйшини не давала нiяких привiлев. Вiн працював нарiвнi з усiма i одержував свою частку, як усi;
  
  (7) вiдмiнностей мiж правами i обов'язками у членiв роду не було.
  
  Отже, суспiльна влада збiгалася безпосередньо з родовою общиною, не була вiдокремлена вiд не. Єднiсть, взаємодопомога, спiвробiтництво усiх членiв роду, вiдсутнiсть протилежних iнтересiв дозволяли родовим зборам без конфлiктiв вирiшувати усi питання.
  
  Вiдомо, що держави виникають на певному щаблi розвитку суспiльства, хнє виникнення пов'язане з трьома великими суспiльними подiлами працi:
  
  1) видiленням скотарства як вiдокремлено сфери суспiльно дiяльностi (засобом обмiну стала худоба, яка набула функцi грошей);
  
  2) вiдокремленням ремесла вiд землеробства (винахiд ткацького верстата, оволодiння навичками обробки металiв);
  
  3) появою групи людей (купцiв), зайнятих лише обмiном (зосередження багатства в х руках завдяки посередницькiй мiсi).
  
  У результатi суспiльного подiлу працi змiнилося господарське життя родово общини (залучення вiйськовополонених як робочо сили з метою здобуття додаткового продукту). Жiночий рiд змiняється чоловiчим (патрiархат), де спорiднення ведеться за батькiвською, а не за материнською лiнiєю. На змiну груповому шлюбу приходить парний шлюб. Iнтереси патрiархальних сiмей вже не повнiстю збiгаються з iнтересами роду. З появою сiм' почалося розкладання родово общини. Виникла селянська община.
  
  Наявнiсть надлишкового продукту дозволила зосередити деяким сiм'ям, х главам, старiйшинам, воєначальникам знаряддя працi, запаси товарiв, стати власниками вiдокремлених дiлянок землi i рабсько сили, захоплено в результатi вiйн. Розвивалася соцiальна неоднорiднiсть суспiльства. Майнова нерiвнiсть (спочатку - мiжродова, а згодом внутрiшньородова) стала причиною розшарування суспiльства i появи груп людей, якi "спецiалiзувалися" на виконаннi загальносоцiальних справ (адмiнiстратори, контролери, скарбники та iн.).
  
  Iншою стає органiзацiя влади. Замiсть зборiв членiв роду все частiше проводилися лише збори чоловiкiв. Поступово усвiдомлювалася важливiсть гарного управлiння, керiвництва. Вiдбувся подiл функцiй влади на свiтську (управлiння), вiйськову (вiйськове керiвництво), релiгiйну. Рада старiйшин стає органом повсякденного управлiння. З'являється племiнна бюрократiя (управлiнська, вiйськова, релiгiйна), яка здiйснює управлiння суспiльством вже не лише в його загальних iнтересах, але й у власних, групових, класових iнтересах.
  
  Знадобилася якiсно нова органiзацiя, спроможна зберiгати i забезпечувати життя суспiльства як цiлого органiзму. Виникла необхiднiсть у публiчнiй владi, вiдокремленiй вiд суспiльства, з особливими загонами людей, якi займаються лише управлiнням i мають можливiсть здiйснювати органiзований примус. Такою органiзацiєю стала держава.
  
  Слiд зважити на те, що родова органiзацiя поступово еволюцiонувала в державу, проходячи певнi перехiднi стадi, однiєю з яких була "вiйськова демократiя" (органи самоврядування ще зберiгаються, але вже новi додержавнi структури в особi воєначальника i його дружини набирають сили).
  
  Таким чином, причинами виникнення держави є:
  
  1) необхiднiсть удосконалення управлiння суспiльством, пов'язана з його ускладненням у результатi розвитку виробництва, подiлу працi, змiни умов розподiлу продуктiв, зростанням чисельностi населення i розшаруванням суспiльства на соцiальне неоднорiднi групи (класи);
  
  2) необхiднiсть пiдтримання в суспiльствi порядку, який забезпечує його соцiальну усталенiсть, що досягається за допомогою загальнообов'язкових соцiальних (насамперед юридичних) норм;
  
  3) необхiднiсть придушення опору експлуатованих мас, якi виникли в результатi розшарування суспiльства на соцiальне неоднорiднi групи (класи);
  
  4) необхiднiсть захисту територi та ведення вiйн, як оборонних, так i загарбницьких;
  
  5) необхiднiсть органiзацi значних суспiльних робiт, об'єднання з цiєю метою великих груп людей (у рядi кран Азi й Африки).
  
  ?3. Ознаки держави, що вiдрiзняють  вiд соцiально (публiчно) влади первiснообщинного ладу
  
  Первiсний лад
  
  Держава
  
  1) наявнiсть соцiальне однорiдного позакласового суспiльства, що не має антагонiстичних протирiч; 2) наявнiсть кровноро-динного подiлу населення; 3) наявнiсть публiчно влади, яка безпосередньо збiгається з усiм населенням, виражає i захищає iнтереси всього суспiльства; 4) вiдсутнiсть апарату примусу, на який могла б спиратися публiчна влада; 5) вiдсутнiсть розподiлу функцiй у публiчно влади; 6) вiдсутнiсть збору податкiв iз населення; 7) наявнiсть неписаних правил поведiнки -звичав.
  
  1) поява соцiальна неоднорiдного, класова розшарованого суспiльства, яке має антагонiстичнi протирiччя; 2) поява адмiнiстративно-територiального подiлу населення (округи, областi та iн.); 3) поява публiчно влади, вiдокремлено вiд населення (державний апарат), яка виражає i захищає iнтереси економiчно найзабезпеченiшо частини (класу) суспiльства i виникла в результатi його соцiального розшарування; 4) наявнiсть апарату примусу (придушення) - загонiв збройних людей у виглядi армi, полiцi та iн., - на який спирається державний апарат; 5) поява певних функцiй (законодавчо, виконавчо) у окремих органiв публiчно влади; 6) поява офiцiйно системи оподаткування; 7) поява писаних загальнообов'язкових правил поведiнки - юридичних норм.
  
  ?4. Особливостi виникнення держав у рiзних народiв свiту
  
  Розвиток первiсного суспiльства в усiх регiонах свiту спочатку проходив приблизно однаково. Проте на стадi переходу до держави шляхи рiзних первiсних суспiльств розiйшлися.
  
  Розрiзняють два основнi шляхи виникнення держави:
  
  європейський (Афiни, Рим, давньогерманськi держави);
  
  схiдний, азiатський (Єгипет, Вавилон, Китай, Iндiя та iн.).
  
  На Древньому Сходi, в Азi та Африцi (схiдний, азiатський шлях виникнення держави) першi держави виникли в зонах поливного
  
  землеробства ще в епоху бронзи. Проведення великих громадських робiт iз будiвництва каналiв та iнших iригацiйних споруд зажадало збереження сiльськогосподарсько общини i суспiльно форми власностi на землю. Поступово суспiльна власнiсть перетворилася на державну. Приватна власнiсть не придбала iстотного значення.
  
  Потреба в спорудженнi та експлуатацi iригацiйних систем, необхiднiсть у надiйному х захистi створювали природне пiдґрунтя для самостiйно публiчно влади. Основою  стало родоплемiнне вельможне панство - общинне "чиновництво", яке виступало органiзатором виробництва i виконувало адмiнiстративнi функцi. Ця особлива група посадових осiб створила апарат державно влади, що складався.
  
  Схiднi держави - деспотичнi монархi - не мали ясно виражено класово диференцiацi. Тут держава стала й органiзатором виробництва, й правителем над членами общини, х експлуататором. Родоплемiнне вельможне панство привласнювало не самi засоби виробництва, а управлiння ними. Маючи у власному розпорядженнi якiсь матерiальнi блага, воно втрачало х разом з утратою посади. Значення приватно власностi, яка посiдала певне мiсце в кранах Давнього Сходу, було невеликим. Раби, як правило, були власнiстю держави або церкви, але не приватних осiб.
  
  Особлива роль вiдводилася божественному освяченню влади. Родове вельможне панство прагнуло зберегти своє становище i владу як данi Богом, Правитель проголошувався носiєм Божо волi, посередником мiж Богом i людьми. Так вiдбувався процес сакралiзацi влади - проголошення  священною, непорушною, недоторканною.
  
  Особливостi виникнення держав схiдного типу:
  
  1
  
  основу економiчних вiдносин складає державна форма власностi;
  
  2
  
  приватна власнiсть має другорядний характер;
  
  3
  
  державна влада є деспотичною;
  
  4
  
  є потужний чиновницький апарат;
  
  5
  
  вiдбувається сакралiзацiя (освячення) влади;
  
  6
  
  встановлюються застiй i нерухомiсть у суспiльствi, яке протягом столiть не розвивається.
  
  На територi Європи (європейський шлях виникнення держави*) головним чинником утворення держави було класове розшарування суспiльства в зв'язку iз формуванням приватно власностi на землю, худобу, рабiв. У пiвденно Європi держави виникли в епоху залiза. Там не були потрiбнi такi громадськi роботи, як у разi схiдного (азiатського) шляху виникнення держав. У результатi розкладання общин виникла або приватна власнiсть на землю (Афiни, Рим), або приватне землекористування зi збереженням державно власностi (Спарта).
  
  В Афiнах появу держави нерiдко називають класичною формою походження держави. Вона виникла безпосередньо iз внутрiшнiх, класових протирiч, якi розвилися в надрах родоплемiнного суспiльства.
  
  У Давньому Римi процес формування класiв i держави внаслiдок цiло низки причин гальмувався, i перехiдний до держави перiод розтягся на столiття. В основному процес утворення держави в Давньому Римi був таким же, як i в Афiнах, лише супроводжувався боротьбою плебев (прийшлого населення) проти патрицiв (римського родового вельможного панства). Плебе - особисто вiльнi, не пов'язанi з римським родом, мали торгове i промислове багатство. Боротьбою проти патрицiв за владу вони стимулювали розкладання родоплемiнного ладу i утворення держави.
  
  У Давнiй Спартi поява держави була обумовлена не лише внутрiшньоекономiчними причинами, а й завойовницькими походами, у результатi яких завойоване населення ставало не особистими рабами завойовника, а общинними рабами (iлотами). Перевищення кiлькостi iлотiв над спартанцями i острах загрози повстання з х боку зумовили формування держави на пiдґрунтi специфiчно форми землекористування. Тут приватна власнiсть на землю i рабiв не допускалася, земля розподiлялася порiвну серед общинникiв на правах володiння.
  
  У давнiх германцiв утворення держави було прискорене завоюванням значних територiй Римсько iмперi. Родова органiзацiя не була пристосована для панування над завойованими територiями. Це призвело до розвитку прафеодального (або ранньофеодального) ладу на землi колись-то могутньо Римсько
  
  Ф.Енгельс у роботi "Походження сiм', приватно власностi i держави" називає три форми виникнення держами: пфiнську, римську, нiмецьку.
  
  iмперi. Шляхом виникнення прафеодально держави iз первiсного ладу йшов розвиток i держав на територi Європи (Iрландiя), в Давнiй (Кивськiй) Русi, в Азi у арабiв i т.д. У Кивськiй Русi формування ранньофеодально державностi супроводжувалося запрошенням на князювання варягiв.
  
  В утвореннi кожно держави має значення цiлий комплекс причин - економiчних, полiтичних, внутрiшнiх, зовнiшнiх, тому що виникнення держави у кожного народу має сво особливостi, характеризується певними рисами.
  
  Є чимало народiв i нацiй, що створили сво держави лише у XX столiттi. Внаслiдок конкретних iсторичних причин вони або нiколи не мали власно держави, або втратили ранню державнiсть i тривалий час входили до складу iнших багатонацiональних держав, вiдчували нацiональнi утиски з боку пануючо влади основно нацi (наприклад, Украна у складi дореволюцiйно Росi). Багато хто з них зумiли домогтися власно державностi у XX ст. в результатi реалiзацi права нацiй на полiтичне самовизначення. Ця причина була вирiшальною,  супроводжувала характерна для виникнення раннiх держав соцiальна неоднорiднiсть суспiльства, його суперечливiсть. Такi держави утворилися в процесi лiквiдацi iмперiй, колонiй, суверенiзац державноподiбних утворень.
  
  Так, на рунах колишнiх колонiальних iмперiй в Азi, Африцi, Латинськiй Америцi, Океанi з середини 50-х рокiв XX ст. виникло понад 90 нових держав, х кiлькiсть у нашi днi зросла. Поповнив ряди нових держав розпад СРСР. До держав, що утворилися внаслiдок розпаду СРСР, належать Украна та iншi крани СНД.
  
  Цей лад скорiше був прафеодальним чи ранньофеодальним (селяни зберiгали волю i власнiсть на землю, знать не мала велико земельно власностi), нiж феодальним. Феодальний лад, на вiдмiну вiд прафеодального, характеризується такими класичними ознаками, як закрiплення несвободи селянина i наявнiсть велико земельно власностi землевласника.
  
  Боротьба за державнiсть Украни йшла протягом сторiч з бiльш-меншим успiхом. Це - народно-визвольна боротьба укранського народу 1648-1654 pp. пiд керiвництвом Б. Хмельницького. Це й спроби 1.Мазепи у 1709р. використати росiйсько-шведську вiйну з метою створення самостiйно Украни. Це - подi початку XX ст., коли була проголошена Укранська Народна Республiка (УНР) на чолi з М. Грушевським. а також - Гетьманат П. Скоропадського, Директорiя УНР, ЗУНР. Сюди належить i майже 70-лiтнiй перiод iснування радянсько Украни у складi СРСР. Державнiсть самостiйно незалежно Украни не набула стiйкого характеру в зазначенi перiоди  виникнення чи спроб створення. Вiдновлення ново незалежно Украни
  
  Глава 4 ДЕРЖАВНА ВЛАДА I ДЕРЖАВА. ?1. Поняття влади. Спiввiдношення полiтично та державно влади, державно влади i держави
  
  Влада - явище соцiальне. Соцiальна влада присутня (хоча й у прихованiй формi) скрiзь, де є усталенi об'єднання людей: у сiм', виробничих колективах, державi, тобто там, де є реальнi можливостi i спроможнiсть впливати на поведiнку людей за допомогою яких-небудь засобiв. Динамiка розвитку будь-яко органiзовано спiльностi людей є боротьбою мiж владою i хаосом.
  
  У найширшому значеннi влада - завжди вольовi вiдносини: iндивiда до самого себе (влада над собою), мiж iндивiдами, групами, класами в суспiльствi, мiж громадянином i державою, мiж посадовою особою i пiдлеглим, мiж державами. Реалiзується вона у сферi особисто та суспiльно дiяльностi - полiтично, економiчно, правово.
  
  Основними компонентами влади є  суб'єкт, об'єкт, засоби (ресурси) i процес, що призводить до руху всi  елементи (механiзм i засоби взаємодi суб'єкта i об'єкта).
  
  Влада - завжди двостороння взаємодiя суб'єкта i об'єкта. Влада нiколи не є вiдносинами лише однiє особи (або органа), якщо не мати на увазi владу людини над собою (але це вже психологiчний, а не соцiальний феномен). Влада означає вiдносини залежностi мiж людьми: з одного боку, нав'язування волi когось iншого, з iншого - пiдкорення й. Iнакше - це владовiд-носини мiж суб'єктом i об'єктом.
  
  Сутнiстю влади є вольовi вiдносини (керування /панування/ - пiдкорення). Влада припускає верховенство, монопольне право суб'єкта приймати рiшення ("авторитетнi рiшення"), обов'язковi i значущi для об'єкта, i спроможнiсть забезпечувати виконання прийнятих зобов'язань, тобто контролювати об'єкт. Суспiльство об'єктивно потребує влади. Вона протистоть анархi, перешкоджає руйнiвним дiям, небезпечним для всього соцiального органiзму. Авторитет, право, насильство - засоби, за допомогою яких влада має спроможнiсть i можливiсть здiйснювати свою волю, певним чином впливати на дiяльнiсть i поведiнку людей.
  
  почалося пiсля прийняття Верховною Радою Украни iсторичного акта - Декларацi про державний суверенiтет 16 липня 1990 р. i Акта про незалежнiсть Украни 24 серпня 1991 p., схваленого народом Украни 1 грудня 1991 р.
  
  Для виникнення владних вiдносин необхiдно, щоб суб'єкт мав такi якостi:
  
  - волю до влади, тобто бажання панувати i готовнiсть брати на себе пов'язану з цим вiдповiдальнiсть;
  
  - компетентнiсть, тобто знання сутностi справи, стану i настрою пiдвладних, умiння використовувати ресурси, мати авторитет.
  
  Готовнiсть до пiдкорення об'єкта владарювання залежить вiд низки чинникiв:
  
  - вiд його якостей;
  
  - вiд висунутих до нього вимог;
  
  - вiд ситуацi та засобiв впливу, якi має суб'єкт;
  
  - вiд сприйняття суб'єкта об'єктом залежно вiд наявностi (або вiдсутностi) у нього авторитету.
  
  На вiдмiну вiд раннiх експлуататорських держав, де об'єкт владарювання був безправним i зобов'язаним беззаперечно пiдкорятися суб'єкту владарювання, у сучасних демократичних державах якостi об'єкта полiтичного владарювання визначаються насамперед його полiтичною i правовою культурою.
  
  Соцiальна (публiчна) влада - вольовi (керiвництва - пiдкорення) вiдносини мiж людьми з приводу органiзацi х спiльно дiяльностi, вироблення та здiйснення спiльно для даного соцiального колективу волi (iнтересу).
  
  Державна влада є особливим рiзновидом соцiально влади. Якщо у первiсному суспiльствi соцiальна влада має публiчний (суспiльний) характер, то в класово-органiзованому - полiтичний. У державi ми маємо справу з полiтичною владою. В аналiзi полiтичних систем суспiльства влада посiдає таке саме мiсце, як грошi в економiчних системах: вона має мiцнi коренi в суспiльному i приватному життi громадян.
  
  Яке спiввiдношення полiтично та державно влади?
  
  Є двi точки зору з цього питання:
  
  - "полiтична влада" i "державна влада" - поняття тотожнi, оскiльки полiтична влада походить вiд держави i здiйснюється за  прямо або опосередковано участi;
  
  - "полiтична влада" i "державна влада" - поняття не тотожнi, однак усяка державна влада є полiтичною.
  
  Дiйсно, полiтична влада нерозривно пов'язана iз владою державною, знаходить у нiй своє продовження. Державна влада - головний, типовий засiб здiйснення полiтично влади.
  
  Вiдмiнностi полiтично та державно влади важко видiлити, проте вони є.
  
  1. Всяка державна влада має полiтичний характер, але не всяка полiтична влада є державною. Прикладом може служити двовладдя в Росi 1917 р. - влада Тимчасового уряду i влада Рад. Володiючи полiтичною владою, Ради на той час не мали самостiйно державно влади. Iнший приклад - полiтична влада в Анголi, Гвiне-Бiсау, Мозамбiку, якi перестали бути колонiями Португалi (до проголошення незалежностi в 1974 i 1975 pp.). Таку владу можна назвати переддержав-ною, або додержавною. Лише згодом вона стає державною, набуває загального характеру.
  
  2. Державна влада виконує роль арбiтра у вiдносинах мiж рiзними соцiальними верствами суспiльства, пом 'якшує х протиборство, виконує "спiльнi справи". Держава - центральний iнститут полiтично влади. Ядром полiтики як сфери дiяльностi, пов'язано з вiдносинами мiж класами, нацiями та iншими соцiальними групами, є проблема завоювання, утримання i використання державно влади. Термiн "полiтична влада" покликаний пiдкреслити реальну здатнiсть i можливiсть класу (соцiально верстви, соцiально групи), який не має влади, вести боротьбу за  завоювання, проводити свою волю в полiтику - в межах правових норм i за х допомогою.
  
  Полiтична дiяльнiсть не вичерпується державною дiяльнiстю. Вона здiйснюється в рамках рiзних полiтичних партiй, профспiлок, мiжнародних органiзацiй. За допомогою полiтично влади реалiзуються життєво важливi iнтереси значних i впливових груп суспiльства (класiв, нацiй, етнiчних спiльнот та iн.).
  
  На вiдмiну вiд державно влади, полiтична влада класу, iншо соцiально спiльноти не спроможна виконати роль умиротворителя протиборних сил суспiльства або здiйснювати "спiльнi справи".
  
  3. Полiтична i державна влада мають рiзнi механiзми здiйснення. Державна влада характеризується наявнiстю апарату
  
  управлiння i апарату примусу. Вона має владний примусовий вплив на поведiнку людей та х органiзацiй, забезпечених державно-правовими методами.
  
  Полiтична влада класу та iншо соцiально спiльноти здiйснюється через: а) х органiзацi (опосередкований шлях); б) полiтичнi виступи (безпосереднiй шлях). Якщо влада класу реалiзується за допомогою державного апарату зi спиранням на апарат примусу, можна говорити про державну владу. Державна влада не може протиставлятися полiтичнiй владi, оскiльки полiтичну владу в суспiльствi не можна уявити без держави. Держава є основним унiверсальним акумулятором полiтично влади, тому що має можливiсть:
  
  а) надавати iнтересу (волi) влади загальнообов'язкового характеру;
  
  б) використовувати спецiальнi органи (апарат) для його () здiйснення;
  
  в) вдаватися в разi потреби до примусу.
  
  Зазвичай державна влада є основним напрямком здiйснення полiтично влади класу (соцiально верстви, соцiально групи) у державних формах за допомогою властивих лише й засобiв i методiв.
  
  Полiтична влада - публiчнi, вольовi (керiвництва - пiдкорення) вiдносини, що утворюються мiж суб'єктами полiтично системи суспiльства (у тому числi державою) на основi полiтичних i правових норм.
  
  Державна влада - публiчно-полiтичнi, вольовi (керiвництва - пiдкорення) вiдносини, що утворюються мiж державним апаратом i суб'єктами полiтично системи суспiльства на пiдґрунтi правових норм, зi спиранням, у разi потреби, на державний примус. Державна влада вiдносно самостiйна i складає основу функцiонування державного апарату.
  
  У рiзних суспiльствах i державах характер влади вiдрiзняється: в одних "керiвництво" з боку держави означає пряме насильство, в iнших - прихований примус, у третiх - органiзацiю i переконання. Має мiсце й поєднання рiзних засобiв здiйснення державно волi.
  
  Панування, систематичне насильство, примус - влада антидемократична.
  
  Переконання, авторитет, служiння суспiльству, дотримання загальнолюдських цiнностей - влада демократична.
  
  Будь-яка державна дiяльнiсть потребує керiвництва, керiвництво - влади, а будь-яка влада - легiтимностi'. Ознаки (риси) державно влади:
  
  1) публiчна влада - виступає вiд iменi всього суспiльства (народу), має "публiчну" основу своє дiяльностi (казенне майно, власнi прибутки, податки);
  
  2) апаратна влада - концентрується в апаратi, системi органiв держави i через цi органи здiйснюється;
  
  3) верховна влада - юридичне уособлює загальнообов'язкову волю всього суспiльства, має у своєму розпорядженнi монопольне право видавати закони i спиратися на апарат примусу як на один iз засобiв дотримання законiв та iнших правових актiв;
  
  4) унiверсальна влада - поширює владнi рiшення на усе суспiльство: вони є загальнообов'язковими для всiх колективних i iндивiдуальних суб'єктiв;
  
  5) суверенна влада - вiддiлена вiд iнших видiв влади усерединi крани (вiд партiйно, церковно та iн., вiд влади iнших держав). Вона незалежна вiд них i має виключне монопольне становище у сферi державних справ;
  
  6) легiтимна влада - юридичне (конституцiйне) обгрунтована i визнана народом крани, а також свiтовою спiльнотою. Наприклад, представницькi органи набувають легiтимностi в результатi проведення виборiв, передбачених i регламентованих законом.
  
  Нелегiтимна влада вважається узурпаторською. Узурпацiєю є порушення правових процедур при проведеннi виборiв або х фальсифiкацiя. Зловживання легiтимною владою, тобто використання  в протизаконних цiлях на лихо суспiльству i державi, перевищення владних повноважень, є також узурпацiєю влади.
  
  Легiтимнiсть (у широкому розумiннi) - це визнання правомiрностi державно влади населенням i мiжнародним спiвтовариством. Визнання законностi  походження i способу встановлення означає одержання владою кредиту довiри з боку народу, згоду народу пiдкорятися. У вузькому розумiннi - це визнання законностi влади, утворення  вiдповiдно до процедури, передбачено правовими нормами. Вимога легiтимностi виникла як реакцiя проти насильницько змiни влади в державi, усвiдомлення суспiльством переваги порядку i стабiльностi над порушенням загальновизнаних норм, захопленням влади силою. Є двi позицi в розумiннi легiтимностi влади: 1) лiберально-демократична позицiя полягає у визнаннi влади, що сформувалася в результатi демократичних процедур; 2) прагматична позицiя вiддає перевагу влади не стiльки виборнiй, скiльки здатнiй опанувати складну ситуацiю i пiдтримувати в суспiльствi порядок.
  
  Стаття 5 Конституцi Украни говорить: "Нiхто не може узурпувати державну владу";
  
  7) легальна влада - узаконена у свой дiяльностi, в тому числi у застосуваннi сили в межах держави (наявнiсть спецiально створених органiв для утримання влади i втiлення  рiшень у життя). Легальнiсть - це юридичне вираження легiтимностi: здатнiсть втiлюватися в нормах права, функцiонувати в межах закону. Дiяльнiсть легально влади спрямована на стабiлiзацiю суспiльства. Нелегальна влада (наприклад, мафiозна, злочинна) дiє поза рамками закону, вносить беззаконня i безладдя до суспiльства.
  
  Яке спiввiдношення держави i державно влади?
  
  Поняття "держава" i "державна влада" - близькi i багато в чому збiжнi. У рядi випадкiв вони вживаються як тотожнi, взаємозамiннi. Але мiж цими поняттями є й вiдмiнностi. Поняття "держава" є мiсткiшим: воно охоплює не лише владу саму по собi, але й iншi iнститути, органи влади. Державна влада - це самi владостосунки (керiвництво /панування/ - пiдкорення).
  
  ?2. Поняття i ознаки держави
  
  У спецiальнiй лiтературi розробляється чимало визначень поняття держави, котрi вiдбивають такi його аспекти:
  
  - держава як органiзацiя полiтично влади;
  
  - держава як апарат влади;
  
  - держава як полiтична органiзацiя всього суспiльства.
  
  Кожний iз зазначених аспектiв заслуговує на увагу. Дiйсно, розумiння держави як органiзацi полiтично влади пiдкреслює, що серед iнших суб'єктiв полiтично системи вона видiляється особливими якостями, є офiцiйною формою органiзацi влади, причому одноособовою органiзацiєю полiтично влади, яка управляє усiм суспiльством. Водночас полiтична влада - одна iз ознак держави. Тому недоцiльно зводити до не поняття держави.
  
  Iз зовнiшнього боку держава виступає як механiзм здiйснення влади i управлiння суспiльством, як апарат влади. Розгляд держави через безпосереднє втiлення полiтично влади в апаратi, системi органiв - також не розкриває повнiстю  поняття. У разi такого розгляду не враховується дiяльнiсть системи органiв мiсцевого самоврядування та iнших.
  
  Держава є особливою полiтичною реальнiстю. Розкриваючи змiст поняття держави, слiд пiдвести  пiд таке родове поняття,
  
  як полiтична органiзацiя. Якщо державу до середини XIX ст. можна визначати як полiтичну органiзацiю панiвного класу, то пiзнiша, й особливо сучасна, держава - це полiтична органiзацiя всього суспiльства. Держава стає не просто владою, що спирається на примус, а цiлiсною органiзацiєю суспiльства, яка виражає i охороняє iндивiдуальнi, груповi i суспiльнi iнтереси, забезпечує органiзованiсть у кранi на пiдґрунтi економiчних i духовних чинникiв, реалiзує головне, що надає людям цивiлiзацiя, - народовладдя, економiчну свободу, свободу автономно особи.
  
  Визначити загальне поняття держави, яке б вiдбивало всi без винятку ознаки i властивостi, характернi для кожного з  перiодiв у минулому, дiйсному i майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набiр таких унiверсальних ознак, що виявляються на всiх етапах  розвитку. Такими ознаками є територiя, населення, влада.
  
  Держава - суверенна полiтико-територiальна органiзацiя суспiльства, що володiє владою, яка здiйснюється державним апаратом на основi юридичних норм, що забезпечують захист i узгодження суспiльних, групових, iндивiдуальних iнтересiв зi спиранням, у разi потреби, на легальний примус.
  
  Загальнi ознаки держави.
  
  Держава - єдина полiтична органiзацiя, яка:
  
  1) охоплює усе населення крани в просторових межах. Територiя - матерiальна основа iснування держави. Сама територiя не породжує держави. Вона лише створює простiр, у межах якого держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут. Територiальна ознака породжує громадянство - юридичний зв 'я-зок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах i обов'язках. Громадянин держави набуває: а) обов'язок пiдкорятися державно-владним велiнням; б) право на заступництво i захист держави;
  
  2) має спецiальний апарат управлiння - систему державних органiв, що складаються з особливого розряду осiб, професiоналiв з управлiння;
  
  3) має у своєму розпорядженнi апарат легального примусу: збройнi сили, установи i заклади примусового характеру (армiя, полiцiя, тюремнi i виправно-трудовi установи);
  
  4) в особi компетентних органiв видає загальнообов'язковi юридичнi норми, забезпечує х реалiзацiю, тобто держава органi-
  
  зує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбiтр, що узгоджує iндивiдуальнi, груповi i суспiльнi iнтереси. Вона забезпечує i захищає права свох громадян, а також iнших людей, що перебувають на  територi. Без права, законодавства держава не в змозi ефективно керувати суспiльством, забезпечувати здiйснення прийнятих нею рiшень;
  
  5) має єдину грошову систему;
  
  6) має офiцiйну систему оподаткування i фiнансового контролю;
  
  7) має суверенiтет;
  
  8) має формальнi реквiзити - офiцiйнi символи: прапор, герб, гiмн.
  
  Слiд зважити на те, що держава може бути свiтською i теократичною. Бiльшiсть держав свiту - свiтськi, тобто такi, в яких розмежованi сфери дi церкви i держави (церква вiдокремлена вiд держави). У теократичних державах влада належить церковнiй iєрархi (Монголiя до 1921 p., сучасний Ватикан).
  
  ?3. Сутнiсть держави
  
  Щоб розкрити поняття держави, необхiдно проникнути до  сутностi.
  
  Сутнiсть держави - це внутрiшнiй змiст  дiяльностi, який виражає єднiсть загальносоцiальних i вузькокласових (групових) iнтересiв громадян. Будь-яка держава, разом iз вирiшенням суто класових завдань, виконує й загальносоцiальнi завдання ("спiльнi справи"), без яких не може функцiонувати жодне суспiльство. Це - засоби транспорту i зв'язку, будiвництво шляхiв, iригацiйних споруд, боротьба з епiдемiями, злочиннiстю, заходи щодо забезпечення миру та iншi.
  
  Два аспекти сутностi держави визначилися з моменту  виникнення:
  
  - класовий аспект - захист iнтересiв економiчно пануючого класу, здiйснення органiзованого примусу;
  
  - загальносоцiальний аспект - захист iнтересiв усього суспiльства, забезпечення громадського блага, пiдтримання порядку, виконання iнших загальносоцiальних справ. Загальносоцiальний аспект сутностi держави особливо яскраво проявляється в  зiставленнi з громадянським суспiльством (див. ?"Громадянське суспiльство i держава").
  
  Спiввiдношення вузькокласових (групових) iнтересiв пануючо верхiвки (елiти) i iнтересiв усього суспiльства за рiзних iсторичних часiв не однаково. Як правило, посилення однiє з них призводить до послаблення iншо. До середини XIX ст. у бiльшостi кран перевага була на боцi органiзованого примусу, захисту iнтересiв економiчно пануючого класу. Поступово у рядi цивiлiзованих держав Заходу в зв'язку iз розвитком громадянського суспiльства усе бiльшого значення набувають загальносоцiальний аспект державно дiяльностi, завдання забезпечення суспiльного блага. У нашi днi цей аспект вiдiграє iстотну роль у неокапiта-лiстичних i неосоцiалiстичних державах, у тому числi в Укранi.
  
  Перевага загальносоцiального аспекту сутностi держави вiдбулася завдяки зниженню частки його класового змiсту як певного результату розвитку громадянського суспiльства, твердження прав i свобод особи. У сучасних цивiлiзованих державах не стало чiтко виражених класiв, соцiальнi суперечностi втратили антагонiстичний характер, зрiс загальний життєвий рiвень населення.
  
  Змiст дiяльностi держави набув нових якостей:
  
  - держава стала на шлях подолання суспiльних суперечностей не шляхом насильства i придушення, а за допомогою досягнення громадського компромiсу, толерантностi, створення умов для розвитку громадянського суспiльства;
  
  - держава у свой дiяльностi широко використовує такi загальнодемократичнi iде та iнститути, як подiл влади, плюралiзм думок, висока роль суду, гласнiсть та iн.;
  
  - держава застосовує засоби захисту людини працi, соцiально захищеностi всiх громадян;
  
  - на мiжнароднiй аренi держава проводить полiтику, що потребує взаємних поступок, компромiсiв, домовленостей з iншими державами.
  
  Така держава в сучасних захiдних теорiях трактується як надкласова, що представляє iнтереси всiх верств суспiльства. Вона називається соцiальною правовою державою, державою соцiально демократi. Сутнiсть й цiє держави не позбавлена класового аспекту, проте вiн не настiльки виражений, як в експлуататорських державах - рабовласницьких, феодальних, буржуазних.
  
  Бiльш того, у сучасних державах (внаслiдок втрати антагонiстичного характеру класових суперечностей) цi аспекти аж нiяк не обов'язково протилежнi один одному. Соцiальна правова держава припускає наявнiсть громадянського суспiльства, де громадянин - суб'єкт права - є вiльною, автономною особою (див. главу "Соцiальна правова держава").
  
  ?4. Суверенiтет держави i його спiввiдношення iз суверенiтетом народу i суверенiтетом нацi
  
  Суверенiтет держави - полiтико-юридична властивiсть державно влади, яка означає  верховенство i повноту всерединi крани, незалежнiсть i рiвноправнiсть ззовнi.
  
  Вiдрiзняють двi сторони державного суверенiтету:
  
  внутрiшню: виражає верховенство i повноту державно влади вiдносно до усiх iнших органiзацiй у полiтичнiй системi суспiльства,  монопольне право на законодавство, управлiння i юрисдикцiю усерединi крани в межах усiє державно територi;
  
  зовнiшню: виражає незалежнiсть i рiвноправнiсть держави як суб'єкта мiжнародного права у взаємовiдносинах з iншими державами, недопустимiсть втручання у внутрiшньодержавнi справи ззовнi.
  
  Внутрiшнiй суверенiтет називають ще законодавчим суверенiтетом, оскiльки вiн припускає право законодавчо влади видавати закони.
  
  У Декларацi про державний суверенiтет Украни вiд 16 липня 1990 р. зазначенi такi ознаки державного суверенiтету Украни:
  
  1) верховенство (iнакше: прерогатива влади) - вiдсутнiсть iншо бiльш високо суспiльно влади на територi крани: державна влада може скасувати, визнати недiйсним будь-який прояв усяко iншо суспiльно влади;
  
  2) самостiйнiсть - можливiсть самостiйно приймати рiшення усерединi крани i ззовнi за дотримання норм нацiонального та мiжнародного права;
  
  3) повнота (iнакше: унiверсальнiсть) - поширення державно влади на всi сфери державного життя, на все населення i громадськi органiзацi крани;
  
  4) неподiльнiсть влади держави в межах  територi - одно-особовiсть влади в цiлому i лише функцiональний  подiл на гiлки влади: законодавчу, виконавчу, судову; безпосереднє здiйснення владних велiнь по х каналах;
  
  5) незалежнiсть у зовнiшнiх вiдносинах - можливiсть самостiйно приймати рiшення ззовнi крани за дотримання норм мiжнародного права i поважання суверенiтету iнших кран;
  
  6) рiвноправнiсть у зовнiшнiх вiдносинах - наявнiсть у мiжнародних вiдносинах таких прав i обов'язкiв, як й у iнших кран.
  
  До зазначених ознак суверенiтету слiд додати:
  
  7) невiдчужуванiсть - неможливiсть довiльно вiдчуженостi легiтимно та легально влади, лише наявнiсть закрiплено законом можливостi делегувати сувереннi права держави органам мiсцевого самоврядування (в унiтарнiй державi), суб'єктам федерацi та органам мiсцевого самоврядування (у федеративнiй державi).
  
  У Конституцi Украни проголошується: "Суверенiтет Украни поширюється на всю  територiю" (ст. 2).
  
  Суверенiтетом володiють будь-якi держави незалежно вiд розмiру х територi, кiлькостi населення, форми правлiння i устрою. Суверенiтет держави є основним принципом мiжнародного права. Вiн знайшов своє вираження у Статутi ООН та iнших мiжнародних-правових документах.
  
  Держава має сувереннi права:
  
  право вiйни i миру;
  
  право видавати закони;
  
  право формувати державнi органи;
  
  право визначати свою атрибутику (символiку та iн.);
  
  право встановлювати податки;
  
  право призначати свох представникiв в iнших державах i мiжнародних органiзацiях;
  
  право вступати до мiждержавних союзiв та iн.
  
  Проте держава не має права робити все, що вважає за необхiдне, щодо iнших держав. Проти таких дiй застерiгає мiжнародне право. Державам, наприклад, забороняється застосовувати силу проти iнших держав, за винятком самооборони або уповноваження з боку Ради Безпеки ООН. Iншим обмеженням свободи дiй держави є юридичний обов'язок виконувати укладенi нею договори. Так, члени Європейського Союзу уклали мiж собою договiр, вiдповiдно до якого велика частина х економiчного життя пiдлягає керiвництву з боку Союзу. Крiм того, Європейський Союз має власну систему права i свiй власний суд, який виходить iз принципу, що у разi виникнення суперечностей мiж законами Союзу i законами держави-учасницi прiоритет належить законам Союзу. Попри цi обмеження, члени Європейського Союзу залишаються суверенними державами.
  
  Слiд вiдрiзняти суверенiтет держави вiд суверенiтету народу i суверенiтету нацi.
  
  Суверенiтет народу (народ - громадяни всiх нацiональностей, що мешкають на територi дано крани) означає верховенство народу як джерела i носiя влади, його право самому вирiшувати свою долю, безпосередньо або через представницькi органи брати участь у формуваннi напрямку полiтики своє держави, складу  органiв, контролювати дiяльнiсть державно влади.
  
  Суверенiтет народу, закрiплений у конституцi, - якiсна характеристика демократi, демократичного режиму в державi. У ст. 5 Конституцi Украни записано: "Носiєм суверенiтету i єдиним джерелом влади в Укранi є народ. Народ здiйснює владу безпосередньо i через органи державно влади та органи мiсцевого самоврядування".
  
  Яким є спiввiдношення суверенiтету держави i суверенiтету народу?
  
  Суверенiтет держави не обов'язково припускає суверенiтет народу. Суверенiтет держави може поєднуватися з вiдсутнiстю суверенiтету народу, з наявнiстю тоталiтарного режиму, деспотi. Як правило (але не завжди), вiдсутнiсть зовнiшнього суверенiтету держави спричиняє втрату суверенiтету народу як внутрiшньо свободи його полiтичного стану. У демократичнiй державi джерелом i основою спiвробiтництва усiх влад є установча влада народу. Тут суверенiтет народу є джерелом державного суверенiтету.
  
  Суверенiтет нацi означає повновладдя нацi, яке реалiзується через  основнi права. Основнi права нацi - гарантована законом мiра свободи (можливостi) нацi, яка вiдповiдно до досягнутого рiвня еволюцi людства спроможна забезпечити  iснування i розвиток. Мiра свободи закрiплена у виглядi мiжнародного стандарту як загальна i рiвна для всiх нацiй.
  
  Основнi права нацi:
  
  - право на iснування i вiльний розвиток, володiння реальною можливiстю визначати характер свого нацiонального життя, включаючи спроможнiсть реалiзувати право на полiтичне самовизначення (державна самоорганiзацiя - аж до створення самостiйно держави);
  
  - право на вiльний розвиток нацiональних потреб - економiчних i соцiальних;
  
  - право на духовно-культурний розвиток, повага нацiонально честi i гiдностi, розвиток нацiонально мови, звичав, традицiй;
  
  - право розпоряджатися природними i матерiальними ресурсами на свой територi;
  
  - право на мирне спiвiснування з iншими народами та нацiями;
  
  - право на екологiчну безпеку та iн.
  
  Отже, суверенiтет нацi,  повновладдя означає володiння реальною можливiстю визначати характер свого нацiонального життя, самостiйно вирiшувати питання, що стосуються розвитку нацiонально свободи i нацiональних потреб, право на пбвагу нацiонально честi i гiдностi, розвиток культури, мови, звичав, традицiй, створення нацiональних установ. Повновладдя однiє нацi неможливо без дотримання суверенiтету iнших нацiй i народностей, без поважного ставлення до х нацiональних потреб i прав.
  
  Укранський народ полiтичне самовизначився, створивши самостiйну незалежну державу. Держава Украна сприяє консолiдацi i розвитку укрансько нацi, збереженню iсторично пам'ятi, традицiй i культури, враховує етнiчну, культурну, мовну i релiгiйну самобутнiсть  корiнних народiв i нацiональних меншин. Конституцiя Украни визначила укранську мову державною мовою, наголосивши, що держава забезпечує всебiчний розвиток як укрансько мови у всiх сферах суспiльного життя, так i вiльний розвиток, використання i захист росiйсько, iнших мов нацiональних меншин (ст. 10).
  
  Яким є спiввiдношення суверенiтету держави i суверенiтету нацi в багатонацiональних державах?
  
  У багатонацiональнiй державi  суверенiтет не може бути суверенiтетом однiє нацi як етносоцiально спiльноти. Вiн мiстить у собi обов'язки вiдносно iнших нацiй, якi є сучасниками "титульно" нацi, iснують паралельно з нею.
  
  Державний суверенiтет, здiйснюваний багатонацiональною державою, має гарантувати суверенiтет кожнiй iз нацiй, що об'єдналися. Якщо нацiя здiйснила своє право на полiтичне самовизначення шляхом об'єднання в союзну державу (федерацiю), суверенiтет кожно з нацiй, що об'єдналися, досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб'єктiв союзу, якi поступилися частиною свох прав багатонацiональнiй державi (наприклад, охороною спiльних державних кордонiв, здiйсненням спiльно фiнансово, податково i оборонно полiтики).
  
  Головне полягає у тому, щоб нацiя, яка складає бiльшiсть у кранi i дала назву державi, не використовувала свою перевагу для обмеження прав представникiв iншо нацi. Протиправною i недопустимою є будь-яка нацiональна дискримiнацiя або прагнення однiє нацi пiдкорити iншу.
  
  Вiдповiдно до Статуту ООН будь-яке державне утворення повинно поважати права нацi на самовизначення i забезпечити гарантi даного права. Проте право на самовизначення не тотожне праву на державний суверенiтет. Не можна ставити знак рiвностi мiж правом народiв на самовизначення i правом на вiдокремлення, на входження до складу тiє чи iншо держави, а також вихiд iз складу держави. Нацiональний суверенiтет не обоє 'язково припускає державний суверенiтет. Самовизначення може мати форму культурно автономi, тобто розвиток нацiонально мови, викладання рiдною мовою, вiдновлення i розвиток власно куль-
  
  тури, мистецтва тощо. Якщо всi народи, що входять до багатонацiонально держави, домагатимуться права створення самостiйно держави (державного суверенiтету), то свiт буде утягнуто в хаос.
  
  Державний, народний i нацiональний суверенiтети є взаємозалежними в демократичнiй державi.
  
  Украна як суверенна демократична держава втiлює в собi суверенiтет держави, суверенiтет нацi та суверенiтет народу. Реалiзацiя в Укранi права на полiтичне самовизначення, аж до вiдокремлення (вищий щабель нацiонального суверенiтету, що призводить до встановлення державного суверенiтету), є об'єктивно закономiрним процесом.
  
  ?5. Функцi держави
  
  Функцi держави - головнi напрямки i види дiяльностi держави, обумовленi  завданнями i цiлями i такi, що характеризують  сутнiсть.
  
  Функцi держави не можна ототожнювати з функцiями  окремих органiв, якi є частиною апарату держави i вiдбиваються у компетенцi, у предметi ведення, у правах i обов'язках (повноваженнях), закрiплених за ними.
  
  Наведенi нижче функцi держави вiдбивають реалiзацiю загаль-носоцiальних, або "спiльних справ" (а не класових), що забезпечують об'єктивне iснування людей.
  
  Можна класифiкувати функцi сучасно держави за рiзними критерiями: суб'єктами, об'єктами, способами, засобами та iншими елементами державно дiяльностi.
  
  Функцi держави за засобами  дiяльностi:
  
  - законодавча;
  
  - виконавча (управлiнська);
  
  - судова;
  
  - правоохоронна;
  
  - iнформацiйна.
  
  Функцi цивiлiзовано держави за сферами (об'єктами)  дiяльностi можна подiлити на внутрiшнi i зовнiшнi.
  
  Внутрiшнi функцi - забезпечують внутрiшню полiтику держави: 1) полiтична - вироблення внутрiшньо полiтики держави, регулювання сфери полiтичних вiдносин, забезпечення народовладдя;
  
  2) економiчна - регулювання сфери економiчних вiдносин, створення умов для розвитку виробництва; органiзацiя виробництва на основi визнання i захисту рiзних форм власностi, пiдприємницько дiяльностi; прогнозування розвитку економiки;
  
  3) оподаткування i фiнансового контролю - органiзацiя i забезпечення системи оподаткування i контролю за легальнiстю прибуткiв громадян та х об'єднань, а також за витратою податкiв;
  
  4) соцiальна - забезпечення соцiально безпеки громадян, створення умов для повного здiйснення х права на працю, життєвий достатнiй рiвень; зняття i пом'якшення соцiальних суперечностей шляхом гуманно та справедливо соцiально полiтики;
  
  5) екологiчна - забезпечення екологiчно безпеки i пiдтримання екологiчно рiвноваги на територi держави; охорона i рацiональне використання природних ресурсiв; збереження генофонду народу;
  
  6) культурна (духовна) - консолiдацiя нацi, розвиток нацiонально самосвiдомостi; сприяння розвитку самобутностi усiх корiнних народiв i нацiональних меншин; органiзацiя освiти; сприяння розвитку культури, науки; охорона культурно спадщини;
  
  7) iнформацiйна - органiзацiя i забезпечення системи одержання, використання, поширення i збереження iнформацi;
  
  8) правоохоронна - забезпечення охорони конституцiйного ладу, прав i свобод громадян, законностi i правопорядку, довкiлля, встановлених i регульованих правом усiх суспiльних вiдносин.
  
  Внутрiшнi функцi держави можна подiлити ще на двi основнi групи: регулятивнi та правоохороннi.
  
  Зовнiшнi функцi - забезпечують зовнiшню полiтику держави:
  
  1) полiтична (дипломатична) - встановлення i пiдтримання дипломатичних зносин з iноземними державами вiдповiдно до загальновизнаних норм i принципiв мiжнародного права;
  
  2) економiчна - встановлення i пiдтримання торгово-еконо-мiчних вiдносин з iноземними державами; розвиток дiлового партнерства i спiвробiтництва в економiчнiй сферi з усiма державами, незалежно вiд х соцiального ладу та рiвня розвитку; iнтеграцiя до свiтово економiки;
  
  3) екологiчна - пiдтримання екологiчного виживання на планетi;
  
  4) культурна (гуманiтарна) - пiдтримання i розвиток культурних i наукових зв'язкiв з iноземними державами; забезпечення збереження iсторичних пам'ятникiв та iнших об'єктiв, що мають культурну цiннiсть; вжиття заходiв щодо повернення культурних цiнностей свого народу, якi знаходяться за кордоном;
  
  5) iнформацiйна - участь у розвитку свiтового iнформацiйного простору, встановлення режиму використання iнформацiйних ресурсiв на основi рiвноправного спiвробiтництва з iншими державами;
  
  6) оборона держави - захист державного суверенiтету вiд зовнiшнiх посягань як економiчними, дипломатичними, так i воєнними засобами;
  
  7) пiдтримання свiтового правопорядку - участь у врегулюваннi мiжнацiональних i мiждержавних конфлiктiв; боротьба з мiжнародними злочинами.
  
  У зовнiшнiх функцiях держави можна видiлити два основнi напрямки: зовнiшньополiтична дiяльнiсть (тут особливе значення має функцiя оборони крани) i зовнiшньоекономiчна дiяльнiсть.
  
  Особливостi класових функцiй експлуататорсько держави
  
  Внутрiшнi
  
  Зовнiшнi
  
  1. Функцiя придушення пригноблених класiв. 2. Функцiя охорони приватно власностi експлуататорiв на засоби виробництва. 3. Функцiя iдеологiчного придушення свох класових i полiтичних супротивникiв.
  
  1. Функцiя захоплення чужих територiй. 2. Функцiя придушення визвольних рухiв.
  
  3. Функцiя охорони iнтересiв пануючих класiв вiд посягання на них ззовнi.
  
  Не можна ототожнювати функцi держави з формами х реалiзацi - правовими та органiзацiйними, а також iз методами х реалiзацi (переконання, заохочення, державний примус, придушення).
  
  Основнi правовi форми здiйснення функцiй держави: право-творча, правозастосовна, правоохоронна, установча, контрольно-наглядова.
  
  Конкретна функцiя держави являє собою єднiсть змiсту, форм i методiв здiйснення державно влади у певнiй сферi дiяльностi держави; характеризується вiдомою самостiйнiстю, однорiднiстю, повторюванiстю.
  
  Змiст внутрiшнiх i зовнiшнiх функцiй держави змiнюється на рiзних етапах  розвитку. Наприклад, протягом перiоду становлення буржуазно держави економiчна функцiя була слабко розвинутою. З середини XIX ст., особливо у XX ст. з кiнця 50-х рокiв, у кранах Захiдно Європи i Пiвнiчно Америки  роль значно зросла як за значущiстю, так i за обсягом. Державно-правове регулювання соцiально-економiчно сфери суспiльних вiдносин спрямоване на забезпечення полiтики "повно зайнятостi" населення i запобiгання економiчним кризам. Захiднi крани вдаються до допомоги системи планування (у тому числi довгострокового), створення спецiальних вiдомств з прогнозування розвитку економiки i соцiального розвитку. Зрiс вплив на приватний сектор шляхом рiзних засобiв регулювання i контролю - полiтики цiн, податкiв, iнвестицiй, експорту, iмпорту, державних замовлень, кредитно полiтики тощо. Але це не означає, що держава поглинає дiяльнiсть приватного сектора в економiцi, не створює умов для його розвитку.
  
  На вiдмiну вiд захiдних буржуазних кран у СРСР, до складу якого входила радянська Украна, приватний сектор був дозволений протягом дуже обмеженого часу (неп). Державне регулювання економiчних вiдносин вiдiгравало пануючу роль. Держава була монополiстом у всiх сферах життєдiяльностi суспiльства, а в економiчнiй сферi перейняла на себе буквально все - вiд встановлення рiвня iнвестицiй у ту чи iншу галузь економiки до найменування продуктiв i цiн на них.
  
  У незалежнiй Укранi з переходом до ринкових вiдносин змiст економiчно функцi держави (у порiвняннi з СРСР) iстотно змiнюється. Хоча сфера державного управлiння i не зводиться до державного сектора економiки, для втручання держави в приватний сектор економiки встановлюються межi.
  
  Iз визначенням курсу на побудову соцiально правово держави розширюються змiст i значення полiтично, правоохоронно та iнших функцiй. Особливого значення набуває соцiальна функцiя - створення державою умов, що забезпечують гiдне життя людини (див. главу "Соцiальна правова держава").
  
  ?6. Типологiя держав
  
  Типологiя - це теорiя про типи тих чи iнших явищ. Коли ми говоримо про типологiю держав, то це значить, що йдеться про "подiл" усiх держав, що iснували у минулому i iснують натепер, на групи, класи - типи. Подiл держав на типи покликаний допомогти з'ясувати, чи iнтереси виражали i обслуговували держави, об'єднанi в даний тип.
  
  Тип держави - сукупнiсть держав, що мають схожi загальнi риси, якi проявляються в єдностi закономiрностей i тенденцiй розвитку, ґрунтуваннi на однакових економiчних (виробничих) вiдносинах, на однаковому поєднаннi загальносоцiального i вузь-когрупового (класового) аспектiв х сутностi, аналогiчному рiвнi культурно-духовного розвитку.
  
  Тип держави характеризується:
  
  - елiтою (класом, соцiальною групою), що перебуває при владi;
  
  - системою виробничих вiдносин i форм власностi, на яких ця влада ґрунтується;
  
  - системою методiв i засобiв, якi застосовує ця влада для захисту виробничих вiдносин i форм власностi;
  
  - реальним (а не декларованим) загальносоцiальним змiстом полiтики держави,  справжньою роллю у суспiльствi;
  
  - рiвнем культурно-духовного розвитку населення держави в цiлому i особи зокрема.
  
  Є два пiдходи до типологi держав:
  
  формацiйний
  
  цивiлiзацiйний
  
  Формацiйний пiдхiд заснований на марксистському вченнi про змiну суспiльно-економiчних формацiй (х базис - тип виробничих вiдносин), кожнiй iз яких вiдповiдає свiй iсторичний тип держав. Рабовласницькiй суспiльно-економiчнiй формацi вiдповiдає рабовласницький тип держави, феодальнiй - феодальний, буржуазнiй - буржуазний. Формацiя - це iсторичний тип суспiльства, що ґрунтується на певному способi виробництва. Перехiд вiд однiє суспiльно-економiчно формацi до iншо вiдбувається внаслiдок змiни таких, що вiджили, типiв виробничих вiдносин i замiни х новим економiчним ладом.
  
  Поняття iсторичного типу держави пов'язується з установленням закономiрно залежностi класово сутностi держави вiд
  
  економiчних вiдносин, що домiнують у суспiльствi на певному етапi його розвитку. Iсторичний тип вiдповiдно до марксистсько-ленiнсько теорi вiдбиває єднiсть класово сутностi всiх держав, що мають загальну економiчну основу, обумовлену пануванням даного типу власностi на засоби виробництва.
  
  При такому пiдходi держава набуває суто класово визначеностi, виступаючи як диктатура економiчно пануючого класу. Називаючи три основнi типи експлуататорських держав (рабовласницький, феодальний, буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, В.I. Ленiн видiляли й останнiй (неексплуататорський) iсторичний тип - соцiалiстичну державу, яка у найближчiй iсторичнiй перспективi повинна перерости в громадське комунiстичне самоврядування. Соцiалiстична держава фактично розглядалася як антикапiталiстична, що було хибною теоретичною основою для ототожнення прогресивних (цивiлiзованих) i регресивних (примiтивних) моделей соцiалiзму, а також некоректних трактувань сутностi комунiстично формацi.
  
  Класово-формацiйний пiдхiд до типологi держав був єдиним у нашiй науковiй i навчальнiй лiтературi до 90-х рокiв XX ст.
  
  Iнший пiдхiд - цивiлiзацiйний - покладає в основу типово класифiкацi держав поняття "цивiлiзацiя",  рiвень, досягнутий тими чи iншими народами. Прихильники цивiлiзацiйного пiдходу (Еллiнек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойн-бi) вiдкидають формацiйний пiдхiд як одномiрний i спiввiдносять державу насамперед iз духовно-моральними i культурними чинниками суспiльного розвитку. Англiйський iсторик А.Тойнбi розумiє пiд "цивiлiзацiєю" вiдносно замкнений i локальний стан суспiльства, яке вiдрiзняється спiльнiстю культурних, економiчних, географiчних, релiгiйних, психологiчних та iнших ознак. Кожна цивiлiзацiя (А.Тойнбi нараховує 21 цивiлiзацiю) надає стiйко спiльностi усiм державам, що живуть в  межах.
  
  Виходячи iз ступеня духовностi народу, культури, iдеологi, нацiонального характеру, менталiтету, географiчного середовища та iнших чинникiв, прихильники цивiлiзацiйного пiдходу подiляють цивiлiзацi на:
  
  - первиннi;
  
  - вториннi.
  
  До первинних цивiлiзацiй вiднесенi держави - давньосхiдна (Єгипет, Персiя, Шумери, Вавилон, Бiрма та iн.), еллiнська (Спарта, Афiни), римська, середньовiчна; до вторинних - держави Захiдно Європи, Пiвнiчно Америки, Схiдно Європи, Латинсько Америки та iн.
  
  Первинним цивiлiзацiям притаманна командно-адмiнiстративна органiзацiя державно влади. Держава забезпечує як полiтичне, так i господарсько-соцiальне функцiонування суспiльства, а не визначається ними. З первинних цивiлiзацiй збереглися лише тi, що спромоглися послiдовно розвити духовно-культурнi засади в усiх видах дiяльностi людини (єгипетська, китайська, мексиканська, захiдна, православна, арабська та iн.).
  
  Вториннi цивiлiзацi (держави Нового i Новiтнього часу, сучаснi держави) виникли на основi вiдмiнностi, що позначилася вiд самого початку, мiж державною владою i культурно-релiгiйним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою i все-проникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивiлiзацiях. Європейська цивiлiзацiя, починаючи з часiв античностi, тяжiє до ринкововласницького устрою, громадянського суспiльства i правово органiзацi. Держави Пiвнiчно Америки сприйняли i розвили цю спрямованiсть європейських держав.
  
  Вiдмiннiсть цивiлiзацiйного пiдходу вiд формацiйного полягає в можливостi розкриття сутностi будь-яко iсторично епохи через людину, через сукупнiсть пануючих у даний перiод уявлень кожно особи про характер громадського життя, про цiнностi та мету  власно дiяльностi. Цивiлiзацiйний пiдхiд дозволяє бачити в державi не лише iнструмент полiтичного панування експлуататорiв над експлуатованими, але й найважливiший чинник духовно-культурного розвитку суспiльства.
  
  Таким чином, вiдповiдно до цивiлiзацiйного пiдходу:
  
  (1) сутнiсть держави визначається як спiввiдношенням соцi-аiьних сил, так i накопиченням, спадкоємнiстю культурно-духовних зразкiв поведiнки;
  
  (2) полiтика держави - не стiльки продукт гри соцiальних сил, скiльки результат впливу свiтогляду суспiльства, його моралi, цiннiсно орiєнтацi;
  
  (3) розмаття нацiональних культур обумовлює шляхи розвитку держав, х типи.
  
  Кожний з двох пiдходiв має сво достонства i хиби. Хибою цивiлiзацiйного пiдходу є нерiдка недооцiнка соцiально-економiчного чинника, звеличування культурного елемента як "душi, кровi, лiмфи, сутностi цивiлiзацi" (А. Тойнбi). До хиб формацiйного пiдходу належить переоцiнка класово-економiчного чинника. Поза полем його зору залишається величезний пласт культурно-цiннiсних iдей i уявлень, котрi не можна схарактеризувати як класовi. Не можна прийняти й iснуючу в рамках формацiйного пiдходу невиправдану апологетику соцiалiстично держави як вищого i останнього iсторичного типу.
  
  Однак слiд вiддати належне формацiйному пiдходу в тому, що вiн привернув увагу до iстотно ролi чинникiв економiчного порядку, що впливають на формування держав i змiну х типiв; до поетапностi та природностi iсторичного характеру х розвитку. Не можна повнiстю вiдкидати класифiкацiю держав за iсторичними типами (рабовласницька, феодальна, буржуазна). Важливо зважувати на те, що критерiй такого подiлу обмежений певними рамками - "базисними", класово-економiчними; що за формацiйними межами залишено багато iсторичних явищ, якi становлять глибинну сутнiсть суспiльства i держави.
  
  Якому з двох пiдходiв до типологi держав слiд вiддати перевагу?
  
  З позицiй загальнолюдських цiнностей, що перетворилися на домiнуючi у другiй половинi XX ст., привабливiше виглядає цивiлiзацiйний пiдхiд - особливо до типологi сучасних держав, якi не можна пiдвести пiд формацiйну класифiкацiю типiв держав. Сучасна концепцiя цивiлiзацi (що вiдмовилася вiд попередньо оцiнки цивiлiзацi лише як культурно спiльностi та ґрунтується на визнаннi  комплексного характеру) виявляється набагато ширшою i багатiшою за формацiйний пiдхiд. Вона дозволяє пiзнавати минуле через усi форми дiяльностi людини - еконо-мiко-трудову, соцiально-полiтичну, культурно-духовну та iншi - в усьому рiзноманiттi суспiльних зв'язкiв. Вона актуальна тому, що в центр вивчення минулого i теперiшнього ставить людину як творчу i конкретну особистiсть, а не як класово-знеособлений iндивiдуум; не тiльки розрiзняє протистояння класiв i соцiальних груп, але й враховує сферу х взаємодi на базi загальнолюдських цiнностей.
  
  Вiдзначимо, що класифiкацiя держав за типами може бути здiйснена за iншими критерiями.
  
  Типи держав за рiвнем захисту прав i свобод людини:
  
  - правовi: держави з режимом конституцiйно законностi;
  
  - неправовi: або держави з режимом беззаконня, або держави з режимом революцiйно законностi.
  
  Типи держав за способом набуття влади:
  
  - легiтимнi (набуття влади визнано законним iз боку населення крани i мiжнародного спiвтовариства);
  
  - нелегiтимнi, але iснуючi де-факто (набуття влади здiйснено незаконним шляхом).
  
  ?7. Деякi науковi концепцi сучасно держави
  
  XX ст. дало низку наукових концепцiй сучасно держави, що обумовлено полiтичними процесами, якi вiдбуваються в нiй. Так, специфiчний шлях розвитку державностi деяких кран Азi та Африки (державна влада тут була узурпована партiйною верхiвкою) породив наукову концепцiю так звано перехiдно державностi. Перехiдна держава не вписується в рамки марксистсько-ленiнсько формацiйно типологi (рабовласницька, феодальна, буржуазна, соцiалiстична). Не пiдпадає вона й пiд критерiй ци-вiлiзацiйного пiдходу.
  
  Вiдповiдно до дано концепцi перехiдною є державнiсть, що виникає в ходi нацiонально-визвольно боротьби незалежних народiв i спирається на рiзнотипнi виробничi вiдносини. У подальшому, в мiру переваючого розвитку пануючо форми власностi (тут уже формацiйний критерiй), подiбнi держави повиннi приєднатися до певного iсторичного типу держави - капiталiстично або соцiалiстично. Так виникла теорiя про перехiдну державу - державу соцiалiстично орiєнтацi (орiєнтацiя на общинну, спiльну власнiсть) i державу капiталiстично орiєнтацi (орiєнтацiя на збереження приватно власностi).
  
  Перехiднi держави були в усi iсторичнi перiоди.
  
  На європейському континентi, де позначився класичний варiант х розвитку, - це держави, перехiднi (а) вiд рабовласницького типу до феодального; (б) вiд феодального до буржуазного (капiталiстичного); (в) вiд буржуазного до неокапiталiстичного (iнакше - до посткапiталiстичного).
  
  Украна також переживає перехiдний перiод. Вона належить до держав, що взяли курс на гуманiстичний демократичний правовий розвиток.
  
  Концепцiя держави "загального благоденства" (Дж. Мюрдаль, Дж, Стречи та iн.) висунута у серединi XX ст. щодо розвинутих капiталiстичних держав (так званих "максимальних" держав). Ця теорiя стала противагою, антиподом концепцi держави "нiчного сторожа" ("мiнiмально" держави), що вiдстоювала невтручання держави в економiчну сферу, у вiдносини робiтника та пiдприємця, у соцiальнi питання. Теорiя держави "благоденства" взяла за основу iдею англiйського економiста Дж.-М. Кейн-са, вiдповiдно до яко активне втручання держави в економiчне життя є панацеєю вiд усiх соцiальних негод, засобом згладжування класових суперечностей, оздоровлення i стабiлiзацi економiки. Держава трактувалася як надкласова, що втратила свою стару класову сутнiсть завдяки встановленню прогресивних податкiв, перерозподiлу нацiонального доходу, наданню соцiальних послуг та iн.
  
  Концепцiя держави "загального благоденства" є одним iз варiантiв теорi соцiально держави (див. главу "Соцiальна правова держава").
  
  Теорiя "конвергенцi" набула популярностi наприкiнцi 50-х рокiв XX ст. (П. Сорокiн, Дж. Гелбрейт та iн.). Вiдповiдно до цiє теорi в умовах науково-технiчно революцi (НТР) втрачається вiдмiннiсть мiж капiталiстичною та соцiалiстичною державами, вiдбувається х зближення шляхом запозичення одна у одно позитивних рис, створюється "єдине постiндустрiальне суспiльство". Процес "соцiалiзацi" капiталiстично держави проявляється в елементах планування i державного регулювання економiки. Процес капiталiзацi в соцiалiстичнiй державi полягає у зживаннi "надмiрно жорсткостi" центрального державного управлiння, визнаннi приватно власностi, розвитку ринково економiки, полiтичного плюралiзму i мирного спiвiснування у сферi iдеологi. У перспективi влада в конвергентному суспiльствi, вiдповiдно до теорi, позбавиться класового характеру i суспiльно-полiтичного забарвлення (капiталiстична i соцiалiстична), управлiння перейде до менеджерiв (управляючих) - особливого прошарку, що виник у ходi НТР. Ця теорiя протистояла марк-
  
  систсько-ленiнськiй теорi про вiдмирання держави i переростання соцiалiстично держави в суспiльство комунiстичного самоврядування.
  
  У СРСР також виникли течi, за основанi на вихiдних положеннях цiє теорi. Наприклад, А.Д. Сахаров визначав конвергенцiю як "такий, що реально вiдбувається, iсторичний процес зближення капiталiстично та соцiалiстично свiтових систем, котрий здiйснюється в результатi зустрiчних плюралiстичних змiн в економiчнiй, полiтичнiй, соцiальнiй та iдеологiчнiй сферах".
  
  Iде про зближення i взаємовплив держав, що мають рiзноманiтнi соцiальнi системи, є рацiональними i потребують вирiшення важливого питання про спiввiдношення внутрiшньодержавного i мiжнародного права.
  
  В сучасних умовах, коли змiнюється соцiально-правова характеристика буржуазних держав, коли колишнi "соцiалiстичнi" держави, у тому числi Украна, стали на шлях формування громадянського суспiльства i побудови правово держави, виникла концепцiя майбутнiх буржуазних i соцiалiстичних держав - держави соцiально демократi, соцiально правово держави (див. главу "Соцiальна правова держава").
  
  Див.: Чиркин В.Е. Основы сравнительного государствоведения. - М., 1997. - С. 77.
  
  Радянська доктрина в ЗО-50-х роках XX ст. спиралася на розумiння держави як апарату класового панування i гноблення. (Див.: Материалы Первого совещания научных работников права. - М., 1938; Вышинский А. Я. Вопросы теории государства и права. - М., 1949. - С. 83, 411, 417).
  
  Термiн суверенiтет (фр. - верховна влада) стосовно держави вперше вжитий Жаном Боденом (Францiя, XVI ст.).
  
  Юрисдикцiя (лат jurisdictio - суд, судочинство) - обсяг правомочносте й вiдповiдних державних органiв (суду, арбiтражного суду, адмiнiстративних органiв та iн.) вирiшувати спори про право i справи про правопорушення, зокрема оцiнювати дi особи з погляду правомiрностi i застосовувати юридичнi санкцi до правопорушникiв.
  
  Нацiя (в юридичному вiдношеннi) рiвнозначна термiну "народ". У термiн "нацiя" вкладається i значення громадянства. Нацiя - громадяни держави рiзних нацiональностей, об'єднанi схожiстю у вирiшеннi iстотних полiтичних I психологiчних проблем. Ця схожiсть виникає внаслiдок проживання на однiй територi i тривалого спiлкування один з одним. Нацiя (в етнiчному вiдношеннi) - етносоцiальна спiльнота, в яко сформувалося самоусвiдомлення своє iдентичностi (спiльнiсть iсторично долi, психологi i характеру, схильнiсть до нацiональних, матерiальних i духовних цiнностей, тощо), а також територiально-мовна i господарсько-економiчна єднiсть. Населення - сукупнiсть фiзичних осiб, незалежно вiд х нацiональностi i громадянства, що законно проживають на територi конкретно держави.
  
  Цивiлiзацiя (лат. civilis - цивiльний, мiський) - це соцiокультурна система, що включає соцiально-економiчнi умови життя суспiльства, етнiчнi i релiгiйнi основи, ступiнь гармонi людини i природи, рiвень свободи особи - економiчно, полiтичний, соцiально i духовно.
  
  Правда, цивiлiзацiйний пiдхiд ближче до типологi суспiльства, нiж держави.
  
  Див.: Рабiнович П.М. Основи загально теорi права та держави: Посiбник. - 2-е вид. К" 1994.
  
  Глава 5 ДЕРЖАВА У ПОЛIТИЧНIЙ СИСТЕМI СУСПIЛЬСТВА. ?1. Громадянське суспiльство i держава
  
  Слiд вiдрiзняти поняття "суспiльство" i "громадянське суспiльство", "держава" i "суспiльство".
  
  Держава видiлилася з суспiльства на певному ступенi його зрiлостi i залежить вiд розвиненостi суспiльства. Яке суспiльство, така й держава. В мiру розвитку суспiльства, переходу його вiд нижчого ступеня до вищого, змiнюється i держава. З удосконаленням суспiльства держава стає демократичною (у нiй здiйснюються народовладдя, економiчна свобода, свобода особи), а з формуванням громадянського суспiльства держава стає правовою.
  
  Що таке суспiльство ?
  
  Суспiльством можна назвати спiльноту людей, яка створюється на засадах взаємних iнтересiв, взаємного спiвробiтництва. Правда, не усяка сукупнiсть людей, об'єднаних спiльними iнтересами, є суспiльством. Студентiв в аудиторi або глядачiв у театрi також об'єднує спiльний iнтерес, але це не суспiльство. Саме суспiльство не є простою сукупнiстю iндивiдiв. Це соцiальна система.
  
  Суспiльство - це система взаємодi людей,, що пов'язанi мiж собою iнтересами у сферi виробництва, обмiну, споживання життєвих благ i встановлюють межi поведiнки в спiльних iнтересах за допомогою соцiальних норм (у тому числi - юридичних).
  
  До кожного суспiльства треба пiдходити конкретно-iсторич-но. У кожному суспiльствi є своя система вiдносин:
  
  - економiчних', форми власностi, виробництво, розподiл, обмiн та iн.;
  
  - соцiальних: вiдносини мiж рiзними групами населення;
  
  - полiтичних: ставлення груп населення до полiтично влади, участь громадян та х об'єднань у полiтицi;
  
  - iдеологiчних (духовних): культура, характер свiтогляду - демократичний, тоталiтарний.
  
  У кожному суспiльствi є сво суб'єкти соцiального спiлкування: особа, сiм'я, стан, клас, група, нацiя, держава та iн. Суспiльство - складна динамiчна система взаємозв'язкiв людей, об'єднаних сiмейними узами, груповими, становими, класовими, нацiональними вiдносинами.
  
  Основними елементами, що визначають суспiльство, є власнiсть, праця, сiм'я.
  
  Громадянське суспiльство - система взаємодi в межах права вiльних i рiвноправних громадян держави, х об'єднань, що добровiльно сформувалися та перебувають у вiдносинах конкуренцi i солiдарностi, поза безпосереднiм утручанням держави, покликано створювати умови для х вiльного розвитку.
  
  Не кожне суспiльство можна назвати громадянським суспiльством, тобто суспiльством iз достатньо розвинутими економiчними, культурними, правовими i полiтичними вiдносинами мiж його членами; незалежним вiд держави, але взаємодiючим iз нею.
  
  Початок формування громадянського суспiльства у кранах Європи i Америки припадає на XVI-XVII ст.ст.
  
  Можна видiлити три етапи становлення громадянського суспiльства, кожний iз яких супроводжувався iстотними змiнами економiчних вiдносин, суспiльного i державного ладу, розвитком свiдомостi iндивiда i суспiльства, культури народу i нацi, перетворюваннями суспiльно iдеологi:
  
  I (XVI-XVII ст.ст.): процес визрiвання передумов (економiчних, полiтичних, iдеологiчних) розвитку буржуазного суспiльства, усунення юридично нерiвностi, обмеження полiтично влади правом;
  
  II (кiнець XVII - кiнець XIX ст.ст.): формування громадянського суспiльства в найбiльш розвинутих буржуазних кранах на засадах загально юридично рiвностi, вiльного пiдприємництва i приватно iнiцiативи.
  
  Формальна рiвнiсть вiдкриває можливостi для прояву iндивiдуальностi: з'являється громадянин як самостiйний суб'єкт, що усвiдомлює себе iндивiдуальним членом суспiльства. Вiн конституцiйне надiлений певним комплексом прав, свобод i водночас несе вiдповiдальнiсть перед суспiльством. Держава все бiльше вiддаляється вiд виконання функцiй власника. Розвиваються правовi механiзми, що стримують полiтичну владу, пiдкоряють  закону. Вiдбувається становлення представницько демократi - постiйно дiючих представницьких загальнонацiональних установ парламентського типу зi суворо позначеними повноваженнями затверджувати податки i приймати закони;
  
  III (рубiж XIX - XX ст.ст.): розвиток постiндустрiального суспiльства з машинним виробництвом, фабричною органiзацiєю працi, загальнонацiональним ринком; вiдокремлення влади вiд власностi; перехiд управлiння громадськими справами практично до рук вчених-спецiалiстiв (менеджерiв) iз збереженням iнститутiв традицiйно демократi та полiтичного плюралiзму; розширення i поглиблення рiвноправностi людей.
  
  Сформувалися три пiдходи до спiввiдношення громадянського суспiльства i держави:
  
  1) держава i громадянське суспiльство - збiжнi соцiальнi системи;
  
  2) держава i громадянське суспiльство - рiзнi соцiальнi системи, первинною (провiдною) є держава, що контролює громадянське суспiльство;
  
  3) держава i громадянське суспiльство - рiзнi соцiальнi системи, держава виконує службову (пiдпорядковану) роль щодо громадянського суспiльства.
  
  Ознаки (риси) громадянського суспiльства - у його спiввiдношеннi з державою:
  
  1) не iснує до держави i поза державою;
  
  2) не включає державу, розвивається самостiйно - без безпосереднього втручання держави;
  
  3) складається iз суб'єктiв - вiльних i рiвноправних громадян i об'єднань, що добровiльно сформувалися i знаходяться у вiдносинах конкуренцi i солiдарностi;
  
  4) має певний прiоритет перед державою, проте зацiкавлено в добробутi держави i сприяє  розвитку;
  
  5) справляє вплив на створення i функцiонування державних органiв у власних iнтересах;
  
  6) має право жадати вiд держави захисту життя, здоров'я, безпеки громадян, не допускаючи  втручання в х приватнi iнтереси;
  
  7) формує право, що формулюється державою в законах та iнших нормативно-правових актах, гарантує i захищає  вiд порушень iз боку будь-кого. Усi потреби громадянського суспiльства реалiзуються за допомогою волi держави, виражено у формi правового акта;
  
  8) розвивається i взаємодiє з державою в межах права, котре виступає як рiвний i справедливий масштаб свободи i справедливостi, а не як спосiб нав'язування державно волi.
  
  Держава здатна сприяти розвитку суспiльства або перешкоджати йому.
  
  У функцiонуваннi громадянського суспiльства роль цивiлiзовано держави має виражатися в тому, що вона:
  
  - служить формою, що органiзує громадянське суспiльство i створює умови для його розвитку;
  
  - є вiдносно самостiйною щодо громадянського суспiльства i здiйснює солiдарнi публiчнi iнтереси усiх членiв суспiльства;
  
  - встановлює "правила гри", яких повиннi дотримуватися громадяни та х об'єднання, створює сприятливi умови для х iснування i розвитку;
  
  - не втручається у приватну сферу сiм', побуту, культури (перший рiвень громадянського суспiльства): таке втручання може вiдбуватися лише з метою забезпечення особисто або громадсько безпеки;
  
  - надає необхiдний захист громадянському суспiльству, яке функцiонує в межах  територi, у тому, що належить до соцiально безпеки громадян;
  
  - виступає знаряддям соцiального компромiсу громадянського суспiльства, пом'якшує соцiальнi суперечностi мiж рiзними соцiальними групами;
  
  - юридичне забезпечує можливостi громадянина бути власником, створювати громадськi об'єднання, комерцiйнi корпорацi, брати активну участь у полiтичному життi суспiльства;
  
  - має межi регулювання вiдносин у суспiльствi, якi визначаються конституцiєю держави, стандартами в галузi прав i свобод людини, закрiпленими в мiжнародних актах.
  
  I громадянське суспiльство, i держава функцiонують для задоволення потреб та iнтересiв людини. Громадянським суспiльством можна назвати таке суспiльство, у якому головною дiючою особою є громадянин як автономна особа:
  
  - суб'єкт, який усвiдомлює себе вiльним членом суспiльства; вiльним економiчно - який має право вибору форм i видiв трудово дiяльностi, у тому числi пiдприємницько; вiльним iдеологiчно i полiтичне;
  
  - суб'єкт, який надiлений правами i свободами, у тому числi правом приватно власностi ("суб'єкт-власник");
  
  - суб'єкт, який усвiдомлює вiдповiдальнiсть перед суспiльством;
  
  - суб'єкт, який захищений законом вiд прямого втручання i довiльних обмежень з боку держави.
  
  Громадянське суспiльство грунтується на багатоманiтностi форм i видiв власностi. Кожна з них покликана: (1) забезпечити добробут усiх; (2) вiдкрити економiчний простiр для збiльшення власностi на основi бiльшо iнтенсивностi працi, здiбностей, творчо iнiцiативи i пiдприємливостi. Спiввiдношення працi i рiзноманiтних форм власностi в громадянському суспiльствi повинно бути таким, щоб праця дозволяла створити для кожного гiдний суспiльному прогресу стандарт життя. Переваження у державi так званого "середнього класу" - один iз показникiв сформованого в нiй громадянського суспiльства.
  
  Сучасна концепцiя громадянського суспiльства виходить iз того, що воно є передумовою соцiально правово держави (див. главу "Соцiальна правова держава"). Дiалектика взаємовiдносин громадянського суспiльства i держави є складною i суперечливою, оскiльки мiж ними вiдбувається своєрiдний подiл органiзацiйно-управлiнсько працi. Громадянське суспiльство як система, що сама розвивається, завжди вiдчуває тиск iз боку державно влади. У свою чергу, держава не може розвиватися без вiльного розвитку громадянського суспiльства, яке контролює дi полiтично влади. Слабкiсть громадянського суспiльства штовхає державу до узурпацi його прав, у результатi чого вiдбувається перерозподiл функцiй держави i громадянського суспiльства. У такому разi держава, крiм власних функцiй, привласнює ще й функцi громадянського суспiльства, змушує його виконувати виключно державнi рiшення. Держава i суспiльство iснують у виглядi суперечливо безупинно взаємодi i взаємовпливу, характер i спрямованiсть яких значною мiрою залежать вiд рiвня розвиненостi громадянського суспiльства i його iнститутiв.
  
  Держава повинна орiєнтуватися в першу чергу на iнтереси громадянського суспiльства. Конфронтацiя iнтересiв держави i громадянського суспiльства є показником неефективностi державного управлiння i самого механiзму держави.
  
  ?2. Полiтична система суспiльства i держава
  
  Держава - не тiльки результат розвитку суспiльства, а й чинник формування полiтично системи суспiльства.
  
  Полiтична система суспiльства - упорядкована на засадах права система всiх полiтичних явищ, що функцiонують i взає-
  
  модiють (або протидiють) у суспiльствi з метою завоювання, утримання або участi у полiтичнiй владi; це механiзм органiзацi i функцiонування полiтично влади.
  
  Держава хоча й найважливiша, але не одна лише полiтична органiзацiя в суспiльствi. До складу полiтично системи суспiльства входять такi недержавнi громадськi об'єднання, як партi, професiйнi спiлки, жiночi органiзацi, громадськi рухи (наприклад, Народний рух в Укранi), iнститути громадсько думки та iн.
  
  Елементи полiтично системи суспiльства:
  
  - суб'єкти полiтики - держава, полiтичнi партi, полiтичнi рухи, громадськi об'єднання та iн.;
  
  - полiтичнi норми i принципи;
  
  - полiтичнi вiдносини;
  
  - полiтична iдеологiя, свiдомiсть, погляди, культура;
  
  - зв'язки мiж названими елементами.
  
  Взаємодiя елементiв (компонентiв) полiтично системи суспiльства дозволяє видiлити п 'ять пiдсистем  функцiонування.
  
  1. Iнституцiональна - суб'єктний склад (народ, соцiальнi верстви, полiтичнi партi, громадськi органiзацi та iншi об'єднання громадян, трудовi колективи, держава та iн.).
  
  2. Нормативна (регулятивна) - система полiтичних (а також правових) норм i принципiв, що регулюють вiдносини мiж народами, соцiальними групами, партiями, полiтичними лiдерами.
  
  3. Функцiональна - полiтичнi вiдносини, полiтичний процес, полiтичний режим, оскiльки через них формується, змiнюється, здiйснюється полiтика.
  
  4. Iдеологiчна - полiтична iдеологiя, свiдомiсть, погляди, культура, можливiсть громадянина оцiнити полiтичне буття i обрати варiант поведiнки.
  
  5. Комунiкативна - интегративнi (об'єднуючi) зв'язки всiх пiдсистем функцiонування полiтично системи суспiльства в цiлому.
  
  Кожна iз самостiйних частин - ланок полiтично системи суспiльства має власну структуру, сво принципи органiзацi та дiяльностi, самостiйнiсть у вирiшеннi питань, що належать до х внутрiшнiх i зовнiшнiх справ.
  
  Зазначенi елементи i частини об'єднуються в єдину полiтичну систему категорiєю "полiтична влада".
  
  Особливе мiсце в полiтичнiй системi суспiльства належить державi, оскiльки вона є головним засобом досягнення цiлей, що постають перед суспiльством, концентрує в собi рiзноманiття полiтичних iнтересiв, надає усталенiсть полiтичнiй системi за допомогою впорядкування  дiяльностi.
  
  Ознаки держави, що вiдрiзняють  вiд громадських об'єднань:
  
  1) у кожнiй полiтичнiй системi суспiльства може iснувати лише одна держава, а громадських об'єднань - багато;
  
  2) держава - органiзацiя всього населення, а громадськi об'єднання - частини населення;
  
  3) лише держава є одноособовою повновладною органiзацiєю в масштабi всiє крани, здатною захистити основнi права i свободи всiх осiб, що перебувають на  територi;
  
  4) лише держава має у своєму розпорядженнi спецiальний апарат, який займається управлiнням громадськими справами;
  
  5) лише держава має у своєму розпорядженнi спецiальнi установи та заклади примусового характеру i має монопольне право застосовувати примус на свой територi; громадськi об'єднання позбавленi цих ознак;
  
  6) лише держава має монопольне право видавати юридичнi норми, обов'язковi для всього населення, i забезпечувати хню реалiзацiю. Громадськi об'єднання приймають програми, статути, поточнi рiшення, що мають внутрiшньоорганiзацiйне значення;
  
  7) лише держава має монопольне право встановлювати i стягувати податки, формувати загальнонацiональний бюджет;
  
  8) лише держава є офiцiйною особою (представником усього народу) всерединi крани i на мiжнароднiй аренi - суверенною органiзацiєю. Громадським органiзацiям такi якостi i функцi не властивi. Вони вирiшують локальнi за свом змiстом та обсягом завдання у суворо визначенiй сферi громадського життя.
  
  ?3. Правовi форми взаємовiдносин держави i громадського об'єднання
  
  Об'єднання громадян тiєю чи iншою мiрою беруть участь у полiтичному життi суспiльства, у полiтичних вiдносинах iз державою i, вiдтак, взаємодiють (спiвробiтничають або конфлiктують) iз нею.
  
  Взаємовiдносини держави i об'єднань громадян мають правовий характер.
  
  Об'єднання громадян - це добровiльне громадське формування людей, створене на основi спiльностi iнтересiв для реалiзацi свох прав i свобод.
  
  Об'єднання громадян не є об'єктами управлiння з боку державних структур, х дiяльнiсть визначається статутом (положенням), цiлями i завданнями х створення, що не виходять за рамки закону. Беручи участь у соцiально-полiтичному i культурному життi суспiльства i держави, громадськi органiзацi та х об'єднання реалiзують права, передбаченi статутами (положеннями).
  
  До громадських об'єднань можна вiднести полiтичнi партi, соцiально-економiчнi i соцiально-культурнi об'єднання, масовi громадянськi рухи, асоцiацi, релiгiйнi органiзацi тощо. Основними з них є полiтична партiя i громадська органiзацiя.
  
  Полiтична партiя - добровiльне об'єднання людей, що виражають волю певних соцiальних груп, якi прагнуть домогтися або утримати державну владу, впливають на полiтику держави вiдповiдно до програми i статуту своє дiяльностi.
  
  В Укранi членами полiтично партi можуть бути лише  громадяни. Реєстрацiя полiтично партi провадиться Мiнiстерством юстицi Украни.
  
  Громадська органiзацiя - добровiльне об'єднання людей, створене ними для досягнення особистих i громадянських цiлей, що дiє на засадах самоорганiзацi, самоврядування, самооплати (спiлки, товариства, групи, об'єднання, не заснованi урядом або мiждержавною угодою). Наприклад, профспiлки - - громадськi органiзацi, що об'єднують громадян, пов'язаних спiльними iнтересами за родом х професiйно дiяльностi. Профспiлки
  
  створюються без безпосереднього дозволу на засадах вiльного вибору х членiв.
  
  В Укранi громадська органiзацiя реєструється Мiнiстерством юстицi, мiсцевими органами виконавчо влади, виконавчими комiтетами сiльських, селищних, мiських Рад народних депутатiв.
  
  Усi громадськi об'єднання рiвнi перед законом.
  
  Держава (в особi державних органiв i посадових осiб):
  
  1) встановлює юридичнi норми, якi визначають порядок х офiцiйного визнання (легалiзацi) шляхом реєстрацi;
  
  2) реєструє об'єднання громадян i встановлює х iдентифiкацiйний код. В Укранi дiють Укранська республiканська партiя, Народно-демократична партiя, Партiя зелених, Соцiалiстична партiя та iн., Спiлка адвокатiв, Наукове товариство iм. Тараса Шевченка тощо;
  
  3) забезпечує дотримання прав i законних iнтересiв об'єднань громадян;
  
  4) здiйснює контроль i нагляд за вiдповiднiстю дiяльностi об'єднань громадян зареєстрованому статуту:
  
  нагляд за виконанням i дотриманням законностi здiйснюють органи прокуратури;
  
  контроль над джерелами i розмiрами надходжень i сплатою податкiв здiйснюють фiнансовi органи i органи державно податково адмiнiстрацi;
  
  5) передбачає вiдповiдальнiсть уповноважених осiб громадських об'єднань за порушення законодавства;
  
  6) не втручається у дiяльнiсть громадських органiзацiй, тому що вони не є об'єктами державного управлiння;
  
  7) створює режим найбiльшого сприяння для х функцiонування: надiляє певними пiльгами або зовсiм звiльняє вiд податкiв, або надає дотацi i кошти.
  
  Громадськi об'єднання можуть:
  
  1) допомагати державi вирiшувати завдання економiчного, соцiального, культурного будiвництва шляхом прийняття спiльних полiтичних рiшень iз державними органами. Наприклад, "Спiлка лiдерiв мiсцево i регiонально влади Украни" (громадська органiзацiя, створена в 1999 р.) пiдписала разом iз Президентом "Декларацiю про державну регiональну полiтику", спрямовану на реформування державного устрою крани;
  
  2) брати участь у рiзних видах полiтично дiяльностi шляхом створення спiльних комiсiй iз державними органами;
  
  3) брати участь у формуваннi (висувати кандидатуру, провадити передвиборну агiтацiю тощо) корпусу депутатiв представницьких органiв державно влади, тобто бути суб'єктами фундаторсько дiяльностi держави;
  
  4) бути з ряду питань суб'єктами правотворчо дiяльностi держави (наприклад, укладення колективного договору);
  
  5) вносити пропозицi до органiв державно влади (наприклад, iнiцiативнi законопроекти через народних депутатiв до Верховно Ради);
  
  6) бути з ряду питань суб'єктами правозастосовно (складання протоколу про адмiнiстративнi правопорушення) i контрольно-наглядово (робота громадянських iнспекторiв охорони природи) дiяльностi держави;
  
  7) проводити масовi заходи (демонстрацi, мiтинги тощо);
  
  8) захищати права членiв органiзацi в державних органах та iн. Громадськi об'єднання не можуть:
  
  1) втручатися в дiяльнiсть одне одного;
  
  2) втручатися у дiяльнiсть державних органiзацiй i посадових осiб. Так, органiзацiйнi структури полiтичних партiй не можуть створюватися i дiяти в органах виконавчо та судово влади i виконавчих органах мiсцевого самоврядування, вiйськових формуваннях, а також на державних пiдприємствах, у навчальних закладах та iнших державних установах i органiзацiях (ст. 37 Конституцi Украни);
  
  3) мати воєнiзованi формування (ст. 37 Конституцi Украни);
  
  4) пiдмiнювати дiяльнiсть комерцiйних (господарських) органiзацiй, ставити перед собою мету одержання прибутку або створюватися з цiєю метою.
  
  i Забороняються:
  
  громадськi органiзацi i партi, програмнi цiлi або дi яких спрямованi на лiквiдацiю незалежностi Украни, змiну конституцiйного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенiтету i територiально цiлiсностi держави, пiдрив  безпеки, незаконне захоплення державно влади, пропаганду вiйни, насильства, на розпалювання мiжетнiчно, расово, релiгiйно ворожнечi, посягання на права i свободи людини, здоров'я населення (ст. 37 Конституцi Украни).
  
  Заборона дiяльностi об'єднань громадян здiйснюється лише в судовому порядку.
  
  Громадськi органiзацi дiють у рамках правового режиму, встановленому державою.
  
  Якщо держава - це суверенна полiтична органiзацiя всього народу, то партi, iншi громадськi органiзацi - лише учасники здiйснення полiтично влади. Вони виражають волю свох членiв, груп людей, певних верств суспiльства, дiють у рамках закону i не мають державно-владних повноважень.
  
  ?4. Правовi форми взаємовiдносин держави i комерцiйно корпорацi
  
  Корпорацiя - це добровiльне (на основi договору) об'єднання людей з метою виконання яко-небудь соцiально корисно дiяльностi, воля якого визначається груповими iнтересами iндивiдiв, що входять до його складу, i яке органiзацiйно i у майновому вiдношеннi дiє зовнi як єдине цiле вiд свого iменi. Це визначення є загальним для об'єднань громадян - комерцiйних i некомерцiйних. Об'єднання громадян, про якi йшлося в попередньому параграфi, - недержавнi i некомерцiйнi.
  
  Подiлити органiзацi на комерцiйнi i некомерцiйнi можна за критерiєм - чи мають вони на метi отримання прибутку або нi. Ця вiдмiннiсть має принципове значення i у податковому вiдношеннi: некомерцiйнi органiзацi одержують певнi пiльги, або зо-
  
  всiм звiльняються вiд податкiв, або одержують дотацi i кошти вiд держави.
  
  Комерцiйнi корпорацi створюються для виконання дiяльностi, яка приносить прибуток, тобто пiдприємницько дiяльностi. Це об'єднання не лише людей, але й капiталiв (майна). У сучасному законодавствi iнших кран досить докладно регламентуються рiзнi сторони бiзнесу, включаючи активнiсть багатоманiтних громадянських асоцiацiй пiдприємцiв (спiлок пiдприємцiв, торгово-промислових палат, спiлок роботодавцiв, лобiстських асоцiацiй та iн.). Чиннi конституцi свiту набагато частiше говорять про спiлки пiдприємцiв (безвiдносно до х видiв), нiж про окремi види пiдприємницьких органiзацiй.
  
  Колективне утворення стає корпорацiєю, якщо набуває статусу юридично особи. Статус юридично особи суб'єкт пiдприємницько дiяльностi в Укранi одержує пiсля державно реєстрацi або у виконавчих комiтетах мiських, районних (у мiстi) Рад народних депутатiв, або в органах державно адмiнiстрацi, а також пiсля присвоєння йому в органах державно статистики iдентифiкацiйного коду i включення до Єдиного Державного Реєстру Пiдприємств i Органiзацiй Украни.
  
  Комерцiйнi корпорацi займаються бiзнесом, який може мати для суспiльства як позитивнi, так i негативнi наслiдки. У силу цього держава змушена впливати на бiзнес. Ринок у сучасному свiтi давно вже не є механiчним породженням приватно власностi. Правила для суб'єктiв ринку, керуючись об'єктивними законами економiки, встановлює держава. Визначення правил гри на ринку, забезпечення досягнення суспiльних результатiв (економiчний рiст, зниження iнфляцi, безробiття) - складовi економiчно функцi держави.
  
  Необхiднiсть управлiння бiзнесом, його планування - головне завдання держави. Iснує система державних засобiв управлiння, що пiдтримують усю систему бiзнесу, систему комерцiйних корпорацiй. В Укранi розроблена Програма державно пiдтримки пiдприємництва (1993 p.). Вiдповiдно до ст. 42 Конституцi Украни держава забезпечує захист конкуренцi у пiдприємницькiй дiяльностi, не допускає зловживання монопольним становищем на ринку, неправомiрного обмеження конкуренцi та недобросовiсно конкуренцi. -
  
  Корпорацi зобов'язанi дiяти з урахуванням певних правових рамок, установлених державою для комерцiйного регулювання.
  
  Лише в межах цих правових рамок комерцiйнi корпорацi можуть функцiонувати самостiйно.
  
  Вiдносини держави з комерцiйними корпорацiями будуються часто на основi партнерства, певна рiч, у межах повноважень вiдповiдних владних структур.
  
  Держава (в особi державних органiв i посадових осiб) дiє вiдносно комерцiйних корпорацiй багато в чому так само, як i не-комерцiйних громадянських об'єднань.
  
  Держава (в особi державних органiв i посадових осiб):
  
  1) встановлює коло суб'єктiв, якi мають право займатися пiдприємницькою дiяльнiстю;
  
  2) встановлює юридичнi норми, якi визначають порядок офiцiйного визнання (легалiзацi) комерцiйних органiзацiй шляхом реєстрацi;
  
  3) реєструє комерцiйнi об'єднання громадян i встановлює х iдентифiкацiйний код в органах державно статистики (в Укранi - Єдиний Державний Реєстр Пiдприємств i Органiзацiй Украни);
  
  4) гарантує комерцiйним органiзацiям рiвнi права i створює рiвнi можливостi для доступу до матерiально-технiчних, фiнансових, трудових, iнформацiйних, природних та iнших ресурсiв. Забезпечення зазначеними ресурсами вiдбувається лише за умови виконання комерцiйною органiзацiєю робiт i поставок для державних потреб;
  
  5) забезпечує дотримання прав i законних iнтересiв комерцiйних об'єднань громадян, офiцiйно встановлених, - гарантує недоторканнiсть майна i забезпечує захист прав власностi;
  
  6) здiйснює контроль i нагляд за вiдповiднiстю дiяльностi комерцiйних органiзацiй зареєстрованому статуту:
  
  - нагляд за виконанням i дотриманням законностi здiйснюють органи прокуратури;
  
  - контроль за джерелами i розмiрами надходжень i сплатою податкiв здiйснюють фiнансовi органи i органи державно податково адмiнiстрацi;
  
  7) передбачає вiдповiдальнiсть уповноважених осiб комерцiйних органiзацiй за порушення законодавства;
  
  8) не втручається безпосередньо в дiяльнiсть комерцiйних органiзацiй, оскiльки вони не є об'єктами державного управлiння, проте законодавче забезпечує свободу конкуренцi мiж ними,
  
  захищає споживача вiд проявiв недобросовiсно конкуренцi I монополiзму;
  
  9) створює режим найбiльшого сприяння для функцiонування комерцiйних органiзацiй: передає державне майно, надiляє земельними дiлянками i цiльовими кредитами - короткостроковими i довгостроковими, надає систему заохочень (певний час не стягувати податки), створює внутрiшнiй i зовнiшнiй ринок для суб'єктiв пiдприємницько дiяльностi.
  
  Ф Забороняється заняття пiдприємницькою дiяльнiстю таким категорiям громадян:
  
  - вiйськовослужбовцям;
  
  - посадовим особам органiв прокуратури, суду, державно безпеки, внутрiшнiх справ, державного арбiтражу, державного нотарiату;
  
  - посадовим особам органiв державно влади i управлiння, що покликанi здiйснювати контроль за дiяльнiстю пiдприємств;
  
  - особам, якi вiдбувають строк покарання, до його закiнчення;
  
  - особам, якi мають непогашену судимiсть за крадiжку, хабарництво та iншi корисливi злочини.
  
  Комерцiйнi об'єднання покликанi дiяти щодо громадянського суспiльства i держави в такий спосiб:
  
  - сплачувати податки в установленому законом порядку;
  
  - розвивати економiку держави, заповнюючи вiдповiднi економiчнi нiшi;
  
  - розвивати нацiональний бiзнес, дiловi вiдносини з iншими державами;
  
  - сприяти пiдняттю рiвня матерiального забезпечення громадян та iн.
  
  ?5. Вiдносна самостiйнiсть держави
  
  Розглядаючи тiсний взаємозв'язок i взаємозалежнiсть суспiльства i держави, громадських об'єднань i держави, комерцiйних корпорацiй i держави, слiд зважувати на те, що держава має вiдносну самостiйнiсть.
  
  Вiдомо, що "абсолютно самостiйностi" нi в природi, нi в суспiльствi бути не може, оскiльки iснує загальний взаємозв'язок
  
  процесiв i явищ. Не може бути й "абсолютно залежностi". Коли ми говоримо про державу як про "слугу суспiльства", це не означає, що ми представляємо  як слугу, марiонетку в грi зовнiшнiх умов, суспiльних вiдносин. Якби держава не мала певно самостiйностi, своє внутрiшньо та зовнiшньо свободи, вона була б пасивною, мертвою, а отже, зайвою ланкою в полiтичнiй системi суспiльства, у громадянському механiзмi. Поняття "вiдносна самостiйнiсть" держави покликано вiдбити активнiсть держави у всiх сферах громадського життя. Зворотний вплив держави на суспiльство є мислимим лише в рамках  вiдносно самостiйностi.
  
  Вiдносну самостiйнiсть держави слiд розглядати конкретно-iсторично, зважаючи на специфiчнi умови розвитку суспiльства, його полiтично системи та iн. У процесi науково-технiчного i суспiльного прогресу вiдносна самостiйнiсть держави зростає.
  
  Знаходячись у певнiй залежностi вiд зовнiшнiх чинникiв (економiки, класово боротьби, полiтики, iдеологi), держава справляє на них зворотний вплив, що є однiєю з форм вияву  вiдносно самостiйностi. Iншою формою прояву вiдносно самостiйностi держави можна назвати пiдвищення держави над iнтересами класiв, що борються, виконання загальносоцiальних завдань або  органiзацiйну вiдокремленiсть вiд суспiльства в цiлому, наявнiсть власно внутрiшньо структури i функцiй. Таких форм прояву вiдносно самостiйностi держави можна навести чимало, вони специфiчнi для рiзних кран кожно iсторично епохи.
  
  Крiм того, у держави є своя логiка розвитку. Наявнiсть особливих етапiв розвитку держави є однiєю з форм прояву вiдносно самостiйностi. Держава додержується свого власного шляху розвитку, над яким має зверхнiсть розвиток виробництва. Але держава, завдяки свом власним законам i фазам розвитку, справляє зворотний вплив на розвиток виробництва, що є однiєю з загальних (властивих всiм iсторичним етапам) форм вiдносно самостiйностi держави.
  
  Чи слушним буде ствердження, що "держава не має власно iсторi", оскiльки  поява i подальший розвиток були обумовленi розвитком суспiльства - економiчним, соцiальним, полiтичним? Нi, певна рiч. Держава розвивається разом iз суспiльством i в той же час має свою iсторiю. Аргументом на користь останнього твердження є вiдносна самостiйнiсть держави у виглядi рiзних форм  прояву.
  
  Поняття "громадянське суспiльство" з'явилося в XVII ст. в працях Г.Гроцiя, Т.Гоббса, Дж.Локка й одержало фундаментальний розвиток у наступних столiттях у роботах Ж.-Ж. Руссо, Ш.Монтеск'є, Гегеля й iн. Гегель, наприклад, розглядав громадянське суспiльство як єднiсть осiб, що його складають. Вiн вважав, шо оскiльки цi особи мають рiзнi iнтереси, нерiдко протилежнi, виникає потреба в державi як органiзацi загального зв'язку кожного з кожним. Дiалектично пояснюючи х взаємозв'язок, Гегель називав державу абсолютною метою громадянського суспiльства, й (державi) пiдвладного.
  
  Спочатку протягом тривалого часу громадянське суспiльство виробляє норму права в рамках фактичних вiдносин. Завдяки визнанню норми державою фактичнi вiдносини доводяться до статусу "юридичних".
  
  Американський полiтолог Г. Алмонд запропонував класифiкацiю полiтичних систем свiту: англо-американська (США, Англiя, Канада, Австралiя); континентально-європейська (Францiя, Нiмеччина, Iталiя); доiндустриаль-на i частково iндустрiальна (крани Азi, Африки i Латинсько Америки); тоталiтарна (фашистська Iталiя, нацистська Нiмеччина, крани так звано "свiтово системи соцiалiзму").
  
  В Укранi правовi основи взаємовiдносин держави i об'єднань громадян закрiпленi в Законi вiд 16 червня 1992 р. "Про об'єднання громадян", визначенi статтями 36, 37 Конституцi Украни.
  
  Однак для виконання статутних завдань i цiлей зареєстрованi суспiльнi об'єднання (особливо благодiйнi органiзацi) можуть здiйснювати необхiдну комерцiйну дiяльнiсть, бути спiвзасновниками комерцiйних органiзацiй, створювати госпрозрахунковi установи i органiзацi зi статутом юридично особи, засновувати пiдприємства в порядку, встановленому законодавством (в iнтересах захисту прав споживачiв, екологi, охорони культурних цiнностей, розвитку наукових, правових i iнших експертиз). Полiтичнi партi, створенi ними установи i органiзацi не мають права займатися комерцiйною дiяльнiстю, за винятком продажу суспiльно-полiтич- но лiтератури, iнших агiтацiйно-пропагандистських матерiалiв, виробiв iз власною символiкою i т. iн.
  
  Релiгiйнi органiзацi мають право для виконання статутних завдань засновувати сво видавничi, полiграфiчнi, виробничi, реставрацiйно-будiвельнi та iншi пiдприємства, а також благодiйнi установи, що мають право юридично особи.
  
  Глава 6 ФОРМА ДЕРЖАВИ. ?1. Поняття i структура форми держави. Види форм державного правлiння
  
  Форма держави - порядок (спосiб) органiзацi та здiйснення державно влади в кранi.
  
  Структура форми держави - стiйка єднiсть елементiв, х зв'язкiв, цiлiсностi, зв'язкiв елементiв iз цiлим. Вона включає три взаємозалежних елементи: форму державного правлiння, форму державного устрою, форму полiтичного (державного) режиму.
  
  Форма держави
  
  Форма державного правлiння
  
  Форма державного устрою
  
  Форма державного режиму
  
  - порядок утворення i органiзацi вищих органiв влади в державi
  
  - порядок подiлу територi держави на певнi складовi частини i спiввiдношення влади мiж ними i державою в цiлому
  
  - порядок здiйснення державно влади у певнi способи певними, методами i засобами
  
  Форма державного правлiння
  
  Монархiя
  
  Республiка
  
  - форма державного правлiння, при якiй державна влада зосереджена цiлком або частково в руках однiє особи - монарха, передається в спадщину, не залежить вiд населення (як правило, не затверджується ним)
  
  - форма державного правлiння, при якiй вища державна влада здiйснюється представницьким загальнонацiональним органом влади (парламентом), обраним населенням на певний строк
  
  Протягом iсторi виникали рiзнi види монархiй:
  
  1) схiдна деспотiя, заснована на азiатському засобi провадження;
  
  2) антична (рабовласницька);
  
  3) феодальна:
  
  а) ранньофеодальна - характеризується великим ступенем децентралiзацi,
  
  б) станово-представницька - влада монарха поєднується iз наявнiстю станово-представницького органу (Iспанiя -кортеси, Францiя - генеральнi штати, Англiя - парламент);
  
  в) абсолютна',
  
  4) конституцiйна.
  
  Розглянемо абсолютну та конституцiйну монархi, тому що iншi практично не iснують.
  
  Монархiя
  
  Абсолютна (необмежена)
  
  Конституцiйна (обмежена)
  
  Монарх не обмежений конституцiєю; здiйснює законодавчу дiяльнiсть; керує урядом, який формує сам; контролює правосуддя, мiсцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в його руках (характерна для рабовласницьких i феодальних суспiльств). Збереглася в первозданному виглядi (без конституцi i парламенту) в одиничних кранах (султанат Оман). Сучасна абсолютна монархiя, як правило, має i конституцiю, i парламент. Конституцiя встановлює, що влада виходить вiд монарха, тобто затверджує його абсолютну владу. Парламенту придiляється роль консультативно ради при монарху (Кувейт, Саудiвська Аравiя), яка у будь-який час може бути розпущена (у Бахрейнi розпущена через пiвтора роки пiсля створення)
  
  Влада монарха обмежена конституцiєю, вiн не може прямо впливати на склад i полiтику уряду, що формується парламентом i пiдзвiтний йому; парламент здiйснює законодавчу дiяльнiсть (Велика Британiя, Iспанiя, Данiя, Швецiя, Бельгiя, Голландiя, Японiя та iн.)
  
  Конституцiйна монархiя може бути парламентською та дуалiстичною. Остання форма практично вiдживає.
  
  У парламентськiй монархi влада монарха в законодавчiй, виконавчiй i судовiй сферах дiяльностi символiчна. Монарх лише пiдписує законодавчi акти, прийнятi парламентом, i формально зберiгає статус глави держави - виключно з представницькими повноваженнями. Фактичним главою держави (прем'єр-мiнiстром) стає лiдер партi, яка володiє найбiльшим числом депутатських мiсць у парламентi. Уряд формується парламентом i лише йому пiдзвiтний.
  
  Сучаснi монархi здебiльшого є парламентськими (Японiя, Iспанiя, Швецiя, Данiя та iн.).
  
  У дуалiстичнiй монархi юридичне i фактично влада подiлена мiж урядом, що формується монархом (або призначеним м прем'єр-мiнiстром), i парламентом. Монарх вже не має законодавчо влади, вона перейшла до парламенту, але вiн ще зосереджує у свох руках виконавчу владу i формує уряд, вiдповiдальний перед ним, а не перед парламентом. Монарх своми указами регулює багато сфер суспiльних вiдносин. Вiн має право вiдкла-дального вето щодо законiв, якi видаються парламентом, i право розпуску парламенту.
  
  Дуалiстична монархiя характерна для перехiдного перiоду вiд феодалiзму до капiталiзму. Вона є своєрiдною спробою примирити iнтереси феодалiв (х переважно виражає монарх) i iнтереси буржуазi (х представляє парламент). Наприклад, дуалiстична монархiя була в кайзерiвсько Нiмеччинi в 1871 - 1918 pp. Вона iснувала також у Тунiсi, Таландi, Лiвi, Ефiопi та iнших кранах. У деяких сучасних кранах (султанат Бруней, королiвство Тонга) збереглися окремi риси дуалiстично монархi.
  
  В iсторi держав свiту виникали рiзнi види республiк:
  
  антична',
  
  середньовiчна (феодальна);
  
  буржуазна;
  
  соцiалiстична.
  
  Розглянемо сучаснi види республiк.
  
  Республiка
  
  парламентська
  
  президентська
  
  змiшана (напiвпрезидентська)
  
  Глава держави (президент) не може впливати на склад i полiтику уряду, який формується парламентом i пiдзвiтний йому. Повноважень у президента менше, нiж у прем'єр-мiнiстра. Тут здiйснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням крани. Президент обирається парламентом або бiльш широкою колегiєю за участi парламенту (Iталiя, Грецiя, Iндiя, ФРН, Чехiя, Угорщина)
  
  Глава держави (президент) особисто або з наступним схваленням верхньо палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе вiдповiдальнiсть перед президентом, а не перед парламентом. Президент обирається непарламентсь-ким шляхом - прямими чи непрямими виборами населення (США, Аргентина, Мексика, Бразилiя, Швейцарiя, Iран, Iрак)
  
  Глава держави (президент) пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-мiнiстра), який пiдлягає обов'язковому затвердженню парламентом. Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем'єр-мiнiстру, який очолює уряд. Президент має вправо головувати на засiданнях уряду. Президент обирається позапарламентським шляхом (Украна, Фiнляндiя, Францiя)
  
  Уточнимо роль президента в президентськiй i парламентськiй республiках.
  
  Президентська республiка характеризується насамперед вагомою роллю глави держави в державному механiзмi. Президент зазвичай обирається незалежно вiд парламенту (прямим чи непрямим голосуванням) i поєднує повноваження глави держави i глави уряду. Уряд, як правило, слабко впливає на парламент, не залежить вiд парламенту (парламент не може проголосити недовiру уряду або достроково припинити його повноваження). Пост прем'єр-мiнiстра або вiдсутнiй, або вiдiграє допомiжну-коорди-
  
  надiйну роль (так званий "адмiнiстративний" прем'єр у деяких кранах "третього свiту"). Президент здатний вiдстоювати iнтереси виконавчо влади завдяки своєму високому статусу (здiйснювати активну виконавчу полiтику, використовувати право на видання виконавчих актiв, iнiцiювати створення законiв, використовувати право вето на прийняття законiв, застосовувати багатоманiтнi засоби впливу на законодавчу владу) iз метою досягнення балансу влад. Президентом у цих державах стає, як правило, лiдер партi, що перемогла на президентських виборах, iз числа членiв яко найчастiше й формується уряд. "Класичною" моделлю президентсько республiки є США.
  
  Президент у парламентських республiках, на вiдмiну вiд глави держави в президентських республiках, зазвичай не має у своєму розпорядженнi реально виконавчо влади, i його правовий статус значною мiрою нагадує статус монарха в. парламентськiй монархi. Повноваження глави держави, за винятком суто церемонiальних (представницьких), тут зазвичай здiйснюються за згодою i з iнiцiативи уряду, створеного на парламентськiй основi.
  
  Якщо в президентських республiках глава держави формує уряд за свом розсудом, незалежно вiд розстановки сил у парламентi, то в парламентських республiках глава держави найчастiше може призначити такий уряд, який має пiдтримку парламентсько бiльшостi. Члени уряду є одночасно i членами парламенту, тобто склад уряду вiдбиває реальну розстановку сил у парламентi, що дозволяє уряду впливати на прийняття парламентських рiшень. Пост прем'єр-мiнiстра, як правило, автоматично займає лiдер партi (блока партiй), яка перемогла на виборах. Iснує парламентська вiдповiдальнiсть уряду, що найчастiше носить солiдарний характер - недовiра одному члену кабiнету спричиняє вiдставку всього уряду. Замiсть виходу у вiдставку уряд може зажадати розпуску парламенту i призначення нових виборiв. Функцiя глави держави вiдокремлена вiд функцi глави уряду.
  
  Президент у змiшанiй республiцi, яка поєднує у собi елементи президентсько i парламентсько республiканських форм правлiння, є верховним головнокомандувачем, як у президентськiй республiцi, проте не у всiх кранах надiлений повноваженнями глави виконавчо влади, нерiдко подiляє  з прем'єр-мiнiстром. Вiдсутня посада вiце-президента, як i в парламентськiй респуб-
  
  лiцi. Наприклад, в Укранi немає посади вiце-президента, яка є у Швейцарi. Президент Украни має право достроково розпустити парламент, а депутати парламенту не можуть бути членами Кабiнету Мiнiстрiв, i навпаки. У рядi змiшаних республiк президент не має права законодавчо iнiцiативи, в Укранi -надiлений цим правом.
  
  Одна з особливостей парламентсько-президентсько республiки Украни полягає в обмежених повноваженнях уряду в законодавчому процесi, що  вiдрiзняє, наприклад, вiд Францi, яка також є державою зi змiшаною формою правлiння. Якщо уряд Францi має право вносити поправки до законопроектiв, може наполягати на голосуваннi свох поправок i в будь-який момент вiдкликати законопроект, то уряд Украни має слабкий вплив на законодавчий процес i прийняття законодавчих рiшень (право законодавчо iнiцiативи у прем'єр-мiнiстра не забезпечене комплексом правових заходiв).
  
  Уряд Украни пов'язаний подвiйною (бiцефальною) залежнiстю:
  
  - вiдповiдальнiстю перед Президентом;
  
  - пiдконтрольнiстю i звiтнiстю перед Верховною Радою.
  
  ?2. Класифiкацiя форм державного устрою
  
  Форма державного устрою
  
  ' Унiтарна держава
  
  Федерацiя
  
  - проста єдина держава, частинами яко є адмiнiстративно-територiальнi одиницi, що не мають суверенних прав
  
  - складова союзна держава, частинами яко є державнi утворення, що мають сувереннi права
  
  Основнi ознаки унiтарно держави (Украна, Болгарiя, Польща, Францiя, Велика Британiя, Iталiя, Швецiя, Норвегiя, Фiнляндiя, Грецiя, Iспанiя, Нiдерланди, Португалiя, Камбоджа, Лаос, Таланд, Японiя, Китай та iн.):
  
  1) єдина конституцiя (конституцi прийнятi в бiльшостi кран свiту);
  
  2) єдина система вищих органiв державно влади - глава держави, уряд, парламент, юрисдикцiя яких поширюється на територiю усiє крани;
  
  3) єдине громадянство i єдина державна символiка;
  
  4) єдина система законодавства i єдина судова система;
  
  5) адмiнiстративно-територiальнi одиницi не можуть мати будь-яку полiтичну самостiйнiсть;
  
  6) в мiжнародних вiдносинах виступає одноособово. Частини, унiтарно держави мають рiзнi назви: в Укранi -
  
  областi, у Польщi - воєводства, в Англi - графства, в Iталi -провiнцi.
  
  Деякi унiтарнi держави (Велика Британiя, Грузiя, Данiя, Iзраль, Iспанiя, Iталiя, Португалiя, Украна, Фiнляндiя, Шрi-Ланка) включають автономнi утворення (адмiнiстративнi автономi). В Укранi - це Автономна Республiка Крим. Такi держави називають децентралiзованими унiтарними державами або унiтарними державами з елементами федералiзму. Вони вiдрiзняються вiд централiзованих унiтарних держав, у яких на чолi мiсцевих органiв влади перебувають призначенi з центру посадовi особи, котрi пiдкоряють собi мiсцевi органи самоврядування. У децентралiзованих унiтарних державах мiсцевi органи влади обираються населенням i мають право самостiйно вирiшувати бiльшiсть питань мiсцевого життя. У них автономi мають внутрiшнє самоврядування, як правило, у сферi адмiнiстративно дiяльностi. Вони можуть користуватися певною самостiйнiстю й у сферi законодавства. У такому разi закони приймаються парламентом автономi в межах своє компетенцi (головним чином у порядку делегування йому законодавчих повноважень центральним законодавчим органом у випадках, передбачених конституцiєю).
  
  Щодо Верховно Ради Автономно Республiки Крим, то  участь у сферi законодавчiй дiяльностi обмежена пiдготовкою i прийняттям Конституцi (набрала чинностi 12 сiчня 1999 p.).
  
  Основнi ознаки федерацi (США, Росiя, Австрiя, Швейцарiя, ФРН, Канада, Мексика, Бразилiя, Аргентина, Венесуела, Iндiя, Малайзiя, Австралiя та iн. - разом у свiтi iснують 24 федеративнi держави. На шляху до федерацi, здiйснювано з 1988 р. у три етапи, перебуває Бельгiя):
  
  1) наявнiсть єдино територi, яка у полiтико-адмiнiстратив-ному вiдношеннi не є одне цiле, а складається iз територiй -
  
  суб'єктiв федерацi, що м?ють власний адмiнiстративно-територiальний подiл;
  
  2), наявнiсть загально конституцi федерацi i конституцiй  суб'єктiв, тобто надiлення суб'єктiв федерацi установчою владою;
  
  3) наявнiсть системи законодавства усiє федерацi i системи законодавства  суб'єктiв, тобто надiлення суб'єктiв федерацi в межах установлено для них компетенцi правом видання законодавчих актiв, якi дiють лише на територi суб'єкта федерацi i мають вiдповiдати союзному законодавству;
  
  4) наявнiсть федерального двопалатного парламенту i парла ментiв суб'єктiв федерацi, федерального уряду i самостiйних органiв управлiння суб'єктiв федерацi;
  
  5) наявнiсть громадянства як усiє федерацi, так i  суб'єктiв; у рядi федерацiй допускається подвiйне громадянство (ФРН, Австрiя);
  
  6) можливiсть суб'єктiв федерацi мати власну правову i судову системи (США);
  
  7) наявнiсть загальнофедерально податково i грошово системи;
  
  8) суб,'єкти федерацi не мають суверенiтету i не є суб'єктами мiжнародного права, проте в договiрних мiжнародних вiдносинах може виступати як федерацiя в цiлому, так i кожний iз  суб'єктiв.
  
  У типовiй федерацi оборонна i зовнiшня полiтика належить федеральному уряду, освiта - регiонам, а право оподатковування подiлене мiж обома. Тому i федерацiя, i' суб'єкти можуть мати право видавати закони з аналогiчних питань.
  
  Федерацi багатоманiтнi. Класифiкувати х можна за рiзними ознаками:
  
  - За способом створення:
  
  договiрнi (виникають на основi угоди, договору, установчого пакту - створюються, як правило, "знизу");
  
  конституцiйнi (засновуються шляхом прийняття конституцi - створюються головним чином "зверху", приклад - Iндiя);
  
  договiрно-конституцiйнi (х бiльшiсть - США, ФРН, Швейцарiя, Росiйська Федерацiя та iн.).
  
  - За способом взаємовiдносин федерацi та  суб'єктiв:
  
  на основi союзу (США, Танзанiя, ОАЕ, СРСР - у минулому); на основi автономi (Бельгiя, Австрiя, Iндiя, Венесуела, Пакистан).
  
  - За способом розподiлу i здiйснення владних повноважень: централiзованi (Iндiя, Пакистан, Венесуела, Мексика, Аргентина, Бразилiя);
  
  вiдносно централiзованi (США, Австралiя, ФРН).
  
  - За принципом переваги або поєднання нацiонального i територiального пiдходiв:
  
  територiальний пiдхiд (США, Iндiя, Мексика);
  
  нацiональний пiдхiд (у колишньому СРСР, нинi його в чистому виглядi немає);
  
  поєднання нацiонально-територiальноцо i територiального пiдходiв (Росiя).
  
  Розглянемо такi союзи держав, як конфедерацiя i спiвдружнiсть. Вони вiдрiзняються вiд федерацi як форми територiального устрою тим, що є формою мiждержавного союзу, тобто об'єднанням незалежних держав.
  
  Конфедерацiя - тимчасовий союз суверенних держав, якi об'єдналися для досягнення певних цiлей i спiльно здiйснюють низку напрямкiв державно дiяльностi (оборона крани, зовнiшня торгiвля, митна справа, грошово-кредитна система тощо) при збереженнi в iнших питаннях"повно самостiйностi.
  
  Основнi ознаки конфедерацi (через'етап конфедерацi пройшли США, Нiдерланди, Швейцарiя, остання конфедерацiя - Се-негамбiя, 1981-1989 pp.):
  
  1) вiдсутнiсть спiльно для всiє конфедерацi єдино територi i державного кордону;
  
  2) вiдсутнiсть загальних законодавчих органiв i системи управлiння;
  
  3) вiдсутнiсть загальних для всiє конфедерацi конституцi, системи законодавства, громадянства, судово та фiнансово систем;
  
  4) вiдсутнiсть суверенiтету конфедерацi, збереження суверенiтету i мiжнародно-правового статусу учасникiв конфедерацi;
  
  5) наявнiсть загального конфедеративного органу, що складається з делегатiв суверенних держав;
  
  6) рiшення загальних конфедеративних органiв, прийняте за принципом консенсусу; у разi незгоди з ним членiв конфедерацi не є обов'язковим i не спричиняє нiяких санкцiй (право нулiфiкацi, тобто вiдхилення);
  
  7) наявнiсть права виходу зi складу конфедерацi у кожного з  суб'єктiв.
  
  Конфедерацi мають нестiйкий, перехiдний характер: вони або розпадаються, або еволюцiонують у федерацiю.
  
  Заслуговує на увагу особлива форма об'єднання держав, iменована спiвдружнiстю (СНД, Британська Спiвдружнiсть нацiй, Європейська Спiвдружнiсть у Захiднiй Європi). Це є дуже рiдкiсне, ще аморфнiше за конфедерацiю, але, однак, органiзацiйно оформлене об'єднання держав, якi виступають як асоцiйованi учасники при збереженнi ними повного суверенiтету i незалежностi. В основу спiвдружностi, як i при конфедерацi, покладенi мiждержавний договiр, статут, декларацiя, угоди, iншi юридичнi акти. Цiлi, висунутi при створеннi спiвдружностi, можуть бути найрiзноманiтнi - економiчнi, культурнi та iн.
  
  Спiвдружнiсть може мати перехiдний характер: розвитися в конфедерацiю i навiть у федерацiю за наявностi необхiдних передумов, або, навпаки, призвести до дезiнтеграцi, роз'єднання.
  
  СНД (Спiвдружнiсть незалежних держав, утворена в 1991 р.) -це об'єднання незалежних держав, що мають на метi зберегти iсторичну спiльнiсть народiв i сформованi мiж ними зв'язки шляхом координацi полiтики, рiвноправного i взаємовигiдного спiвробiтництва. СНД заснована трьома державами - Бєларус-сю, Росiєю, Украною. Згодом до них приєдналися дев'ять кран - Азербайджан, Вiрменiя, Грузiя, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан.
  
  СНД здiйснює дiяльнiсть через спiльнi координуючi органи: Раду глав держав, Раду глав урядiв, Раду мiнiстрiв закордонних справ, Координацiйно-консультативний комiтет, Головне командування об'єднаних збройних сил, Раду командувачiв прикордонними вiйськами, Економiчний суд, Комiсiю з прав людини, а також через iнститути. Серед iнститутiв Спiвдружностi значне мiсце посiдає Мiжпарламентська Асамблея, яка складається з парламентських делегацiй - учасникiв Угоди про Мiжпарламентську Асамблею (пiдписана 27 березня 1992 p.). Рiшення Мiжпарламентсько Асамбле мають форму актiв: заяв, звернень, рекомендацiй, пропозицiй. До  компетенцi входить розробка рекомендацiйних законодавчих актiв (модельних) iз питань, що знаходяться у сферi спiльних iнтересiв держав Спiвдружностi.
  
  Вiдносини мiж державами в Спiвдружностi будуються на основi норм i принципiв мiжнародного права, оскiльки вона не є
  
  держава i не є державне утворення. Правову основу СНД складають низка угод i iнших документiв (Угода про створення Спiвдружностi Незалежних Держав i Протокол до не, Алма-атинсь-ка декларацiя вiд 21 грудня 1991 p., Угода з вiйськових питань, Статут СНД вiд 22 сiчня 1993 р. та iн.)- Разом iз членством у СНД передбачена така форма, як асоцiйоване членство. Встановлено право виходу з СНД.
  
  ?3. Види форм державного (полiтичного) режиму
  
  Основою для квалiфiкацi державних (полiтичних) режимiв слугує:
  
  - ступiнь розвиненостi полiтично демократi;
  
  - реальний полiтико-правовий статус людини.
  
  З урахуванням цих критерiв сучаснi державнi (полiтичнi) режими подiляються на види: демократичнi i антидемократичнi. Iснують також перехiднi режими. Представимо на схемi основнi режими.
  
  Державний (полiтичний) режим
  
  Демократичний
  
  антидемократичний
  
  лiберально-демократичний
  
  авторитарний:
  
  консервативно -демократичний
  
  3
  
  револхюцiйний
  
  В
  
  стабiлiзацiйний
  
  радикально-демократичний
  
  тоталiтарний:
  
  расистський
  
  фашистський
  
  вiйськово-диктаторський
  
  Державний (полiтичний) режим
  
  (загальна характеристика)
  
  демократичний
  
  антидемократичний
  
  - порядок (стан) державного (полiтичного) життя сус-
  
  - порядок (стан) державного (полiтичного) життя суспiльства, при
  
  пiльства, при якому додержується демократична конституцiя, реалiзується принцип "подiлу влади". Державна влада здiйснюється на основi вiльно i рiвно участi громадян i х об'єднань в управлiннi державою. Допускається легальна дiяльнiсть рiзних партiй. Гарантується здiйснення прав i свобод громадян i меншостей вiдповiдно до мiжнародних стандартiв прав людини
  
  якому не реалiзується (найчастiше юридичне не закрiплений) принцип "подiлу влади". Звужується або припиняється вплив громадян i х об'єднань на управлiння державою. Вiдсутня або перетворюється на формальну виборнiсть. Забороняється дiяльнiсть опозицiйних партiй i органiзацiй. Застосовуються полiтичнi репресi. Звужуються або порушуються полiтичнi права громадян i меншостей. Реальна влада зосереджується в руках групи осiб або однiє особи, неконт-рольованих народом
  
  Демократичний режим характерний для правово держави. Його способи i методи здiйснення державно влади реально забезпечують вiльний розвиток людини; участь у здiйсненнi державно влади; свободу в економiчнiй дiяльностi; захищенiсть прав i законних iнтересiв; врахування iнтересiв бiльшостi i меншостей (меншин); легальна дiя опозицiйних партiй; формування уряду тими партiями, що перемогли на вiдповiдних виборах; домiнування переконання, узгодження, компромiсу; виборнiсть i змiнюванiсть центральних i мiсцевих органiв державно влади тощо.
  
  При антидемократичному режимi вiдбувається потоптання прав i свобод людини, Придушення опозицi, не виключається скасування представницького вищого органу (парламенту) або перетворення його на марiонеткову установу, формування уряду армiєю, що захопила владу, i т. iн.
  
  Тоталiтарний режим - крайня форма антидемократичного режиму. Характеризується повним пануванням держави над
  
  людиною I суспiльством; одержавленням усiх легальних громадських органiзацiй; не обмеженими законом i закону не пiдвладними повноваженнями влад; забороною демократичних органiзацiй; фактичною лiквiдацiєю формально проголошених конституцiйних прав i свобод; усепроникаючим контролем за дiяльнiстю громадян i громадських органiзацiй; полiтичною цензурою; вiдсутнiстю гласностi; войовничою тотальною нетерпимiстю до усiх, хто мислить iнакше, нiж диктують правляча партiя та  iдеологiя; репресiями вiдносно опозицi та iнакомислячих; мiлiтаризацiєю суспiльного життя; прагненням до зовнiшньо експансi.
  
  Iдеологiя тоталiтарних режимiв завжди є революцiйною (або псевдореволюцiйною).
  
  Авторитарний режим не є настiльки рiзким у крайнiх, реакцiйних проявах, як тоталiтарний режим. Вiаооєднує в собi риси тоталiтарного i демократичного режимiв. Як i демократичний режим, вiн зберiгає автономiю особи i,суспiльства в сферах, що не належать до полiтики; не намагається радикально перебудувати суспiльство на iдеологiчних засадах; допускає економiчний, соцiальний, культурний, а частково й iдеологiчний плюралiзм; не прагне ввести планове управлiння економiкою i встановити загальний контроль за населенням, обмежується жорстким полiтичним контролем; може грунтуватися на правi, моральних засадах.
  
  На вiдмiну вiд демократичного режиму, при якому джерелом влади є народ, авторитарний режим характеризується:
  
  (1) необмеженою владою однiє особи або групи осiб, непiд-контрольно народу, яка формується головним чином не шляхом конкурентно виборно боротьби, а за допомогою нав'язування чиє-небудь волi зверху;
  
  дослiдження побачили свiт у 50-i роки XX ст. (X. Арендт, Р.Арон та iн.). Х.Арендт у книзi "Походження тоталiтаризму" (1951 р.) убачала вiдмiннiсть тоталiтаризму вiд ранiших форм абсолютизму, тиранi чи диктатури у: 1) тотальностi контролю, що досягається за допомогою сучасних технологiй: 2) створеннi за допомогою системи терору психологiчно ситуацi повно незахищеностi i безвихiдностi особи, вiдчуття власно незначностi. Р. Арон зводив змiст тоталiтаризму до трьох компонентiв: 1) рекламування тоталiтарного режиму як рятiвника суспiльства; 2) перетворення держави на все-охоплюючий i всемогутнiй iнструмент партi з необмеженою владою; 3) встановлення загальновизнано та обов'язково iдеологi, що виправдує i легiтимiзує тоталiтарний режим
  
  (2) наявнiстю центру, що має владнi повноваження управлiння i дiє за свом розсудом, у тому числi й з порушенням норм закону;
  
  (3) здiйсненням управлiння, як правило, централiзовано; концентрацiєю влади в руках одного або кiлькох тiсно взаємозалежних органiв, рiшення яких повиннi виконуватися беззаперечно;
  
  (4) використанням насильства i позасудових методiв примусу людей;
  
  (5) спиранням на полiцейський i вiйськовий апарат;
  
  (6) субординацiєю суб'єктiв громадських вiдносин, дiєю принципу прiоритету держави над особою, вiдсутнiстю гарантiй здiйснення конституцiйне проголошених прав i свобод особи, особливо у взаємовiдносинах особи з владою.
  
  Авторитарний режим може бути двох видiв:
  
  - революцiйний - спрямований на змiну типу суспiльно-полiтичного розвитку;
  
  - стабiлiзацiйний - орiєнтований на збереження iснуючого суспiльно-полiтичного ладу.
  
  Авторитарний стабiлiзацiйний режим може мати на метi проведення мобiлiзацiйних заходiв на подолання труднощiв, що виникли внаслiдок надзвичайних обставин, а також у зв'язку з:
  
  а) революцiйними рухами (прогресивними, консервативними або реакцiйними);
  
  б) рухами, що прагнуть вiдновити старi, вiджитi порядки;
  
  в) загальносоцiальною кримiнальною злочиннiстю;
  
  г) iноземним утручанням.
  
  Авторитарний режим встановлюється в державах, якi:
  
  - вiдкидають демократичнi принципи органiзацi i здiйснення державно влади;
  
  - намагаються створити передумови для демократизацi суспiльства, але не встигли вiдпрацювати механiзм демократично влади;
  
  - є демократичними, проте змушенi, з огляду на обставини, вводити модель надзвичайного функцiонування державно влади.
  
  Влада при авторитарному режимi займається у першу чергу питаннями забезпечення власно безпеки, громадського порядку, оборони i зовнiшньо полiтики, хоча вона може впливати на стратегiю економiчного розвитку, здiйснювати структурнi перетворення, не руйнуючи при цьому механiзм ринкового саморегулювання, проводити достатньо активну соцiальну полiтику. Авторитарнi режими мають, як правило, консервативний характер.
  
  Складається з преамбули i 14 статей. У ст. 7 визначена сфера спiльно дiяльностi, яка реалiзовується на рiвноправнiй основi через спiльнi координуючi iнститути Спiвдружностi: координацiя зовнiшньополiтично дiяльностi; спiвробiтництво у формуваннi i розвитку спiльного економiчного простору, загальноєвропейського i євразiйського ринкiв; у галузi митно полiтики; спiвробiтництво в розвитку систем транспорту i зв'язку; спiвробiтництво в галузi охорони навколишнього середовища, участь у створеннi всеосяжно мiжнародно системи екологiчно безпеки; питання мiграцiйно полiтики; боротьба з органiзованою злочиннiстю.
  
  Термiн (i поняття) "тоталiтаризм" з'явився в захiднiй науцi в 30-i роки XX ст. для характеристики фашистських i комунiстичних режимiв, а спецiальнi
  
  Глава 7 МЕХАНIЗМ I АПАРАТ ДЕРЖАВИ. ?1. Механiзм держави
  
  Механiзм держави - цiлiсна iєрархiчна система державних органiв, що здiйснюють державну владу, а також установ, пiдприємств, за допомогою яких виконуються завдання i функцi держави.
  
  Ознаки механiзму держави:
  
  1) це iєрархiчна система, тобто система, побудована на засадах субординацi та координацi. Полiтико-органiзацiйну основу системи складають органи держави, територiя держави, збройнi сили та iншi державнi вiйськовi формування, державнi символи, столиця держави;
  
  2) це цiлiсна система внутрiшньо органiзованих елементiв, яка має єдинi принципи побудови i єдинi завдання та цiлi дiяльностi. Кожний iз суб'єктiв механiзму держави як його системний елемент є органiчно обумовленим усiма iншими його елементами i функцiонуванням системи в цiлому;
  
  3) це система, яка має чiтку структуру з певними зв 'язками мiж  елементами. Первинними елементами є державнi органи.
  
  Як механiзм годинника складається з рiзних елементiв, так i механiзм держави, будучи єдиним, мiстить у собi органи, блоки, пiдсистеми i навiть самостiйнi гiлки влади: законодавчу, виконавчу, судову. В цiй розчленованостi прослiджується iєрархiя: рiзнi державнi органи, х блоки, пiдсистеми посiдають неоднакове мiсце у державному механiзмi, але усi разом повиннi дiяти злагоджено i без збов. Так, одну з пiдсистем держави утворюють вищi органи держави: представницькi, виконавчi, глава держави. Iнша пiдсистема - мiсцевого рiвня: Ради та х виконкоми, державнi адмiнiстрацi та х глави. Особливою пiдсистемою є судова, а також правоохороннi органи: прокуратура, мiлiцiя, органи служби безпеки та iн.;
  
  4) це система, яка має єдину бюджетну, грошову, банкiвську системи, державну власнiсть, котрi становлять  органiзацiйно-економiчну основу;
  
  5) це взаємодiюча, динамiчна i реально працююча система, за допомогою яко функцiонує держава, здiйснюється управлiння
  
  суспiльством (по сутi, механiзм держави створюється для виконання  функцiй).
  
  У лiтературi можна зустрiти ототожнення "механiзму" i "апарату" держави. Тим часом поняття механiзму держави ширше за поняття державного апарату за складом i структурою. Механiзм держави, по сутi, є апаратом у дi, у функцiонуваннi - iз усiма зв'язками, що iснують i виникають мiж його частинами.
  
  Механiзм держави має розглядатися не як проста сукупнiсть складових його елементiв (державних органiв, органiзацiй, установ), а як система цих елементiв, функцiонально сумiсних, узгоджених мiж собою i системою в цiлому, котрi перебувають у постiйному вiдновленнi з Метою пiдтримання своє основно функцi - управлiння.
  
  Структура механiзму держави показана на схемi.
  
  Механiзм держави
  
  Державнi органи, що мають владнi повноваження, тобто державний апарат, який мiстить у собi два важливих структурних елементи: апарат управлiння, що складається з чиновникiв - державних службовцiв, якi спецiально займаються управлiнням; апарат примусу - армiя, полiцiя, розвiдка i контррозвiдка, митниця (деякою мiрою), тюрми, виправнi заклади та iн.
  
  Державнi установи, державнi пiдприємства, що не мають владних повноважень
  
  - органiзацiйнi i фiнансовi кошти -
  
  Слiд вiдрiзняти державнi органи, що мають владнi повноваження, i державнi пiдприємства i установи, що не мають владних повноважень. За цим критерiєм можна розмежувати механiзм держави i апарат держави, якi лише в свой основi й збiгаються.
  
  Пiд "державним апаратом" розумiється система органiв, якi безпосередньо здiйснюють управлiнську дiяльнiсть i надiленi для цього державно-владними повноваженнями. Поняття "механiзм держави" охоплює державнi пiдприємства i державнi установи, що пiд керiвництвом апарату держави практично здiйснюють функцi держави у сферi виробничо дiяльностi, пов'язано зi створенням матерiальних цiнностей держави (державнi пiдприєм-
  
  ства) i нематерiальних цiнностей (державнi установи). Для державних установ типовою є невиробнича дiяльнiсть у сферi охорони здоров'я, наукових дослiджень, проектування, навчально-виховно, духовно-освiтнно роботи тощо.
  
  Чому державнi пiдприємства i державнi установи не можна вiднести до державних органiв? Тому що вони вiдрiзняються вiд державних органiв низкою ознак:
  
  (1) не мають державно-владних повноважень, тобто не є носiями державно влади;
  
  (2) безпосередньо створюють матерiальнi або духовнi блага;
  
  (3) мають специфiчну органiзацiйну структуру: є органiзованими державою трудовими колективами робiтникiв i службовцiв на чолi з вiдповiдальним керiвником, що дiє на засадах єдиноначальностi;
  
  (4) мають суворо позначене коло повноважень: адмiнiстрацiя пiдприємств i установ здiйснює управлiнськi функцi виключно у сферi своє дiяльностi, у межах пiдприємства або установи;
  
  (5) керуються у свой дiяльностi власним статутом вiдповiдно до законодавства.
  
  Отже, державнi пiдприємства i державнi установи слiд вiдрiзняти вiд органiв держави, але х не можна протиставляти одне одному, оскiльки усi вони належать до державних органiзацiй, якi дiють у єдностi та взаємозв'язку: державний апарат забезпечує реалiзацiю функцiй держави завдяки дiяльностi пiдприємств i установ, якими керує.
  
  ?2. Апарат держави. Орган держави. Iнститут держави
  
  Апарат держави - частина механiзму держави.
  
  Апарат держави - юридичне оформлена система всiх державних органiв, що здiйснюють безпосередню практичну роботу з управлiння суспiльством, виконання завдань i функцiй держави.
  
  Можливе двояке розумiння апарату держави: у вузькому i широкому розумiннi.
  
  Апарат держави (у вузькому розумiннi) - власне управлiнський апарат або апарат виконавчо влади, який складається з чиновникiв i очолюється вищими виконавчими органами.
  
  Апарат держави (у широкому розумiннi) - поряд iз власне управлiнським апаратом включає главу держави, парламент, мi-
  
  сцевi органи управлiння, збройнi сили, мiлiцiю (полiцiю), дипломатичнi представництва за кордоном та iн. Ознаки апарату держави:
  
  1) система державних органiв, що становить собою налагоджену структурну органiзацiю, засновану на загальних принципах, єдностi кiнцево мети, взаємодi та орiєнтовану на забезпечення реалiзацi функцiй держави;
  
  2) система юридичне оформлених державних органiв, тобто таких, що надiленi компетенцiєю (повноваженнями, предметом ведення, юридичною вiдповiдальнiстю) i займаються управлiнням суспiльством на професiйнiй основi як носi влади;
  
  3) система державних органiв, у рамках яко дiяльнiсть державних службовцiв суворо вiдмежована вiд "власностi", яка належить м як суб'єктам;
  
  4) система органiв, кожний iз яких має матерiально-технiчнi засоби для здiйснення цих функцiй;
  
  5) система органiв, диференцiйованих вiдповiдно до принципу подiлу влади на законодавчу, виконавчу i судову;
  
  6) система органiв, яка здiйснює свою дiяльнiсть з управлiння суспiльством i виконання функцiй держави у формах безпосередньо управлiнських i правових.
  
  Безпосередньо управлiнськi форми дiяльностi державного апарату не мають юридичного характеру. х функцi:
  
  - органiзацiйно-регламентуюча - розробка наукових рекомендацiй, пiдготовка проектiв документiв, органiзацiя виборiв та iн.;
  
  - органiзацiйно-господарська - бухгалтерський облiк, статистика, постачання та iн.;
  
  - органiзацiйно-iдеологiчна - роз'яснення нормативних актiв, формування громадсько думки та iн.
  
  Правовi форми дiяльностi державного апарату мають юридичний характер: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, контрольно-наглядова, установча.
  
  Правотворча дiяльнiсть - форма дiяльностi компетентних органiв держави зi встановлення, змiни або скасування правових норм. Ця дiяльнiсть охоплює пiдготовку проектiв нормативних юридичних актiв, х прийняття та видання.
  
  Правозастосовна дiяльнiсть - форма дiяльностi компетентних органiв держави з реалiзацi правових норм. Ця дiяльнiсть охоплює органiзацiю i контроль за додержанням правових норм.
  
  Правоохоронна дiяльнiсть - форма дiяльностi компетентних органiв держави з попередження правопорушень i притягнення правопорушникiв до юридично вiдповiдальностi. Вона здiйснюється з метою охорони i захисту правових норм шляхом застосування заходiв юридичного впливу до правопорушникiв (див. докладнiше ?"Правовi форми дiяльностi держави").
  
  Державнi органи є структурними ланками державного апарату.
  
  Орган держави - частина державного апарату - група осiб або одна особа, що має юридичне визначену державно-владну компетенцiю для виконання завдань i функцiй держави. Кожний орган держави створюється для здiйснення певного виду державно дiяльностi, тобто має сво предмет ведення, завдання i функцi.
  
  Структура органу держави:
  
  Апарат, що безпосередньо виконує завдання i функцi держави
  
  Допомiжний апарат
  
  - має державно- владнi повноваження
  
  - не має державно-владних повноважень
  
  Ознаки органу держави:
  
  1) формується державою або безпосередньо народом (наприклад, парламент) вiдповiдно до закону i функцiонує на його основi;
  
  2) має передбаченi конституцiєю або iншими законами спецiальнi функцi, якi вiн здiйснює вiд iменi держави;
  
  3) має державно-владнi повноваження, що дозволяють йому здiйснювати юридичне обов'язковi дi:
  
  а) видає нормативнi та iндивiдуальнi акти;
  
  б) здiйснює контроль за точним i неухильним виконанням вимог, передбачених цими актами;
  
  в) забезпечує i захищає цi вимоги вiд порушень шляхом застосування заходiв виховання, переконання, стимулювання, у разi потреби - державного примусу;
  
  4) функцiонально взаємодiє iз iншими органами в процесi реалiзацi свох повноважень, керуючись принципом "дозволено лише те, що прямо-передбачено законом". Принцип "дозволене усе, що не заборонено законом" не належить до дiяльностi державних органiв. Цей принцип дiє у сферi майнових вiдносин громадян, юридичних осiб;
  
  5) складається iз службовцiв, що перебувають в особливих правовiдносинах один з одним i органом: обсяг, порядок використання ними владних Повноважень встановлюються законом i набувають конкретизацi в посадових iнструкцiях, штатних розкладах та iн.
  
  6) має необхiдну матерiальну базу - казенне майно, що знаходиться в його оперативному управлiннi; свiй рахунок у банку; джерело фiнансування - державний бюджет;
  
  7) має органiзацiйну структуру (побудова за видами окремих служб i чисельним складом), територiальний масштаб дiяльностi, систему службово пiдзвiтностi та службово дисциплiни.
  
  Iнститут держави - вiдносно вiдокремлена частина державно структури, що користується певною автономiєю.
  
  Вiдповiдно до структурно-функцiонального принципу iнститути держави можна подiлити на:
  
  - органiзацiйнi (iнститут президента, iнститут парламенту);
  
  - функцiональнi (iнститут референдуму, iнститут адмiнiстративного контролю, iнститут державно влади).
  
  Види iнститутiв держави за ступенем складностi:
  
  - простi (елементнi) - не можуть бути роздiленi на дрiбнiшi iнститути (iнститут надзвичайного стану, iнститут адмiнiстративного контролю, iнститут референдуму, iнститут вiдповiдальностi уряду);
  
  - комплекснi - складаються з декiлькох пiдiнститутiв, якi, у свою чергу, можуть бути iнститутами для спадного роздрiбнення (iнститут форми держави включає пiдiнститути: форми правлiння, форми устрою, форми режиму; iнститут державного суверенiтету: повнота i верховенство всерединi, незалежнiсть i рiвноправнiсть зовнi; iнститут представника держави на мiсцях: губернатор, префект та iн.).
  
  Види iнститутiв держави за прiоритетнiстю положення:
  
  - основнi (наприклад, iнститут державно влади);
  
  - примикачi - належать до перших (наприклад, iнститут державного суверенiтету, iнститут представника держави на мiсцях).
  
  Види iнститутiв держави за принципом "подiлу влади":
  
  - iнститути законодавчо влади (парламент, референдум та iн.);
  
  - iнститути виконавчо влади (монарх, президент, уряд, виконавчi органи влади на мiсцях та iн.);
  
  - iнститути судово влади (звичайнi суди, надзвичайнi суди, спецiальнi суди, судова вiдповiдальнiсть, судовий контроль та iн.).
  
  Iнститути держави змiнюються в ходi iсторичного розвитку. Деякi iнститути зникають (iнститут абсолютно монархi), iншi з'являються (участь громадян в управлiннi державою). Специфiчнi iнститути iснують у мусульманських кранах (маджилiс - порядок звернення до правителя члена мусульмансько общини), в Iзралi (кiбуци - особлива форма мiсцевого самоврядування) та iн.
  
  ?3. Принципи органiзацi та дiяльностi державного апарату
  
  Для державного апарату потрiбнi спецiально пiдготовленi кадри чиновникiв-у правлiнцiв, якi мають необхiдну квалiфiкацiю i професiоналiзм. Прошарок людей, зайнятих на роботi в апаратi держави, визначають як бюрократiю (бюрократ - грец. столоначальник). Даний термiн вживають i для негативно характеристики таких проявiв у дiяльностi державного апарату, як формалiзм, тяганина, кар'єризм, прагнення до особисто вигоди, ко-румпованiсть, байдужiсть до людей та х потреб.
  
  Щоб перебороти негативнi явища, використовуються демократичнi методи i стиль роботи, цiла система спецiально розроблених реально дiючих заходiв i механiзмiв, покликаних приборкати, стримати бюрократизацiю. Ефективнi такi заходи, як замiщення посадових осiб за конкурсом, переведення управлiнського апарату на роботу за контрактом, позбавлення державних службовцiв права брати участь у комерцiйнiй дiяльностi, але одночасно встановлення для них високого рiвня заробiтно плати (соцiально-правова захищенiсть), яка забезпечує зацiкавленiсть у чеснiй службi. Управлiнський апарат має бути iнструментом органiв влади, обраних i контрольованих народом.
  
  Для пiдвищення ефективностi i якостi функцiонування державного апарату необхiдно, щоб в основi його органiзацi i дiяльностi була система принципiв.
  
  Принципи органiзацi i дiяльностi державного апарату - вiдправнi засади, незаперечнi вимоги, висунутi до формування i функцiонування державних органiв.
  
  Основнi принципи органiзацi i дiяльностi державного апарату,
  
  1) прiоритет прав i свобод людини;
  
  2) єднiсть i подiл влади;
  
  3) верховенство права - виражається, наприклад, у правi оскарження в судi рiшень державних органiв, вiдшкодуваннi шкоди, заподiяно х незаконними дiями;
  
  4) законнiсть;
  
  5) iєрархiчнiсть - пiдлеглiсть по вертикалi;
  
  6) органiзацiйно-правова зв'язанiсть дiяльностi державних органiв i посадових осiб;
  
  7) поєднання виборностi i призначуваностi;
  
  8) демократизм методiв i стилю роботи;
  
  9) змiнюванiсть;
  
  10) поєднання колегiальностi та єдиноначальностi;
  
  11) гласнiсть i урахування громадсько думки;
  
  12) професiйна компетентнiсть;
  
  13) економiчнiсть, програмування, науковiсть;
  
  14) право рiвного доступу до державно служби.
  
  ?4. Види органiв держави. Подiл влади як принцип органiзацi роботи державного апарату
  
  Державнi органи, що мають владнi повноваження, можуть бути подiленi за рiзними критерiями.
  
  - За способом утворення: виборнi (представницькi органи);
  
  призначуванi (наприклад, органи прокуратури, виконавчо-розпорядчi органи);
  
  що успадковуються (спадковий монарх).
  
  - За строком функцiонування:
  
  постiйнi - створюються без обмеження строку дi; тимчасовi - створюються для досягнення короткострокових цiлей.
  
  - За територiєю дi:
  
  загальнi (загальнофедеральнi у федеративнiй державi) - поширюються на всю територiю держави;
  
  суб'єктiв федерацi - у федеративнiй державi;
  
  мiсцевi - дiють в адмiнiстративно-територiальних одиницях.
  
  - За характером компетенцi:
  
  органи загально компетенцi - уряд;
  
  органи спецiально компетенцi - мiнiстерства тощо.
  
  - За порядком здiйснення компетенцi: колегiальнi - парламент (Верховна Рада); єдиноначальнi - президент.
  
  - За правовими формами дiяльностi: правотворчi; правозастосовнi; правоохороннi; контрольно-наглядовi; установчi.
  
  - За принципом подiлу влади: законодавчi;
  
  виконавчi; судовi.
  
  - За характером i змiстом дiяльностi: законодавчi (парламент);
  
  виконавчi (уряд);
  
  правоохороннi (мiлiцiя, органи безпеки);
  
  судовi (суди - вищi i мiсцевi);
  
  контрольно-наглядовi (прокуратура, державнi iнспекцi).
  
  Пiдроздiлом держави є  глава (президент у республiцi, монарх у конституцiйнiй монархi). Президент в Укранi не вiднесений Конституцiєю до посадових осiб виконавчо влади. Вiн вважається вищою посадовою особою держави. Фактично вiн є i главою держави, i главою виконавчо влади. Дане фактичне становище потребує конституцiйного закрiплення.
  
  Що таке "подiл влади" як принцип органiзацi роботи державного апарату?
  
  На схемi це можна зобразити так:
  
  Принцип подiлу влади на законодавчу, виконавчу, судову має давню iсторiю i традицiйно пов'язується з iм'ям французького вченого Ш.-Л. Монтеск'є (1689-1755). Особливiсть його поглядiв на "три влади" полягає у тому, що кожна з них оголошувала-
  
  ся самостiйною i незалежною. Тим самим виключалася узурпацiя влади будь-якою особою або окремим органом держави. Вже в пiдходi до принципу подiлу влади Монтеск'є мiстилися засади стримування х одна одною, що згодом в США при створеннi Конституцi 1787 р. було названо системою "стримувань i противаг".
  
  У вiтчизнянiй iсторi ще задовго до Ш.-Л. Монтеск'є мали мiсце спроби ("Пакти i Конституцi" Пилипа Орлика, 1710 р.) створити конституцiйний проект незалежно Украни з урахуванням принципу подiлу влади, х єдностi i взаємодi: законодавча влада - Генеральна Рада, що обирається; виконавча влада - гетьман, генеральна старшина та обранi представники вiд кожного полку; судова влада. "Пакти i Конституцi" П. Орлика, написанi пiд впливом захiдноєвропейського парламентаризму, заклали засаднi принципи республiкансько форми державного правлiння.
  
  Принцип подiлу влади складається iз системи вимог:
  
  1) подiл функцiй i повноважень (компетенцi) мiж державними органами вiдповiдно до вимог подiлу працi;
  
  2) закрiплення певно самостiйностi кожного органу влади при здiйсненнi свох повноважень, недопустимiсть втручання в прерогативи один одного i х злиття;
  
  3) надiлення кожного органу можливiстю протиставляти свою думку рiшенню iншого органу i виключення зосередження всiє повноти влади в однiй iз гiлок;
  
  4) наявнiсть у органiв влади взаємного контролю дiй один одного i неможливiсть змiни компетенцi органiв держави поза-конституцiйним шляхом.
  
  Принцип подiлу влади не є абсолютним. З одного боку, є потреба узгодження i взаємного правового контролю дiяльностi рiзних гiлок влади. З iншого боку, здiйснення судового контролю за законнiстю дiяльностi управлiнського апарату означає порушення принципу подiлу влади, тому що у такий спосiб су-
  
  дова влада втручається у виконавчу. Отже, принцип подiлу влади не можна реалiзувати повнiстю.
  
  Форми i ступiнь здiйснення принципу подiлу влади залежать вiд нацiональних традицiй, вiд конкретно соцiально-економiчно i полiтично ситуацi.
  
  Влада в демократичнiй державi у виглядi  трьох гiлок (законодавчо, виконавчо, судово) є полiтичною формою вираження влади народу. Будучи "подiленою", влада в державi повинна залишатися цiлiсною, єдиною, тому що йдеться про подiл не влади, а функцiй здiйснення цiє влади. I не лише про подiл, але й про взаємодiю даних функцiй.
  
  Юридичний прояв єдностi i гармонiйностi влади полягає у тому, що:
  
  1) органи державно влади в сукупностi мають компетенцiю, необхiдну для здiйснення функцiй i виконання завдань держави;
  
  2) рiзнi органи держави не можуть приписувати тим самим суб'єктам за тих самих обставин взаємовиключнi правила поведiнки.
  
  Подiл влади треба сприймати як загальний принцип, а не як жорсткий регулятор у процесi реформування державно влади Украни.
  
  ?5. Загальна характеристика трьох гiлок влади: законодавчо, виконавчо, судово
  
  Законодавча влада - це делегована народом свом представникам у парламентi (Верховнiй Радi, Державнiй Думi, Конгресi, Сеймi, Фолькетинзi, Альтинзi та iн.) державна влада, що має виключне право приймати закони. Вiдповiдно до ст. 75 Конституцi Украни "єдиним органом законодавчо влади в Укранi є парламент - Верховна Рада Украни". Назва гiлки влади "законодавча" не означає, що, крiм основно законодавчо дiяльностi (законодавча функцiя), представницькi органи не здiйснюють нiяко iншо дiяльностi.
  
  Не менш iстотною функцiєю законодавчо влади є фiнансова, яка реалiзується в правi щорiчно затверджувати бюджет крани.
  
  Є засновницька функцiя, яка здiйснюється через участь парламенту у формуваннi вищих виконавчих i судових органiв. Показником прояву "стримувань i противаг" слугує контроль, здiйснюваний законодавчим органом, за роботою уряду, iнших посадових осiб виконавчо влади (контрольна функцiя). Вираження недовiри уряду, перевiрка виконання законiв, парламентськi розслiдування слугують потужними стимулами парламентського контролю. Проте головною особливiстю органiзацi та дiяльностi парламенту є його представницький характер. Парламент можна назвати владою прямого загальнонародного представництва. Таким чином, слiд видiлити такi укрупненi функцi парламенту:
  
  - представницьку,
  
  - законодавчу,
  
  - фiнансову,
  
  - засновницьку,
  
  - контрольну.
  
  Виконавча влада - влада, що має право безпосереднього управлiння державою. Носiєм цiє влади в масштабах усiє крани є уряд. Назва уряду встановлюється Конституцiєю i законодавством. Частiше за все уряд має офiцiйну назву - Ради або Кабiнети мiнiстрiв. У Швейцарi, наприклад, - це Федеративна Рада, в Iталi - Рада Мiнiстрiв, у Японi - Кабiнет. Очолює уряд його глава. Як правило, це прем'єр-мiнiстр (наприклад, у Францi). Або - голова Ради Мiнiстрiв (Iталiя), канцлер (ФРН), державний мiнiстр (Норвегiя),
  
  У президентських республiках (США), де ця посада вiдсутня, главою уряду є безпосередньо президент. Разом iз главою уряду до його складу входять заступник (вiце-прем'єр), мiнiстри, що очолюють окремi мiнiстерства.
  
  Уряд забезпечує виконання законiв та iнших актiв законодавчо влади, є вiдповiдальним перед нею, пiдзвiтним i пiдконтрольним й. Проте виконавча влада не вичерпується одним лише "виконанням законiв". Вона покликана вiдпрацьовувати шляхи та засоби реалiзацi законiв, займатися поточним управлiнням, здiйснювати розпорядничу дiяльнiсть. У цих цiлях з усiх питань своє компетенцi уряд видає нормативно-правовi акти (укази, розпорядження та iн.), що мають пiдзаконний характер.
  
  Таким чином, призначення органiв виконавчо влади - управлiння, що охоплює:
  
  - виконавчу дiяльнiсть - здiйснення тих рiшень, що прийнятi органами законодавчо влади;
  
  - розпорядчу дiяльнiсть - здiйснення управлiння шляхом видання пiдзаконних актiв i виконання органiзацiйних дiй.
  
  Виконавча влада дiє безупинно i скрiзь на територi держави (на вiдмiну вiд законодавчо i судово), спирається на людськi, матерiальнi та iншi ресурси, здiйснюється чиновниками, армiєю, адмiнiстрацiєю тощо. Це створює основу для можливо узурпацi всiє повноти державно влади саме виконавчими органами. Тут важливi дiючi механiзми "стримувань i противаг" як iз боку законодавчо (через розвинуте законодавство i контроль), так i з боку судово влади (через судовий контроль i конституцiйний нагляд).
  
  Судова влада - незалежна влада, що охороняє право, виступає арбiтром у спорi про право, вiдправляє правосуддя.
  
  З позицiй реалiзацi права правосуддя i судова влада - поняття не тотожнi. Правосуддя - форма захисту права судовою владою, де рiшення суду є акт правосуддя для захисту порушеного або заперечуваного права. Ефективнiсть дiяльностi судiв має три складовi: швидкiсть i оперативнiсть вирiшення спорiв, обгрунтованiсть i законнiсть рiшень, забезпечення х виконання.
  
  Судова влада здiйснюється одноособово суддею (при розглядi незначних правопорушень) або судовою колегiєю у формi судово процедури. Межi дi судово влади обмеженi нормами, що регламентують право на звернення до суду, а також принципами права.
  
  Сво функцi суд покликаний здiйснювати, керуючись лише законом, правом. Вiн не повинен залежати вiд суб'єктивного впливу законодавчо або представницько влади. Вiдповiдно до Конституцi Украни будь-яке втручання в дiяльнiсть судiв i судових засiдателiв зi здiйснення правосуддя є недопустимим i має наслiдком передбачену законом вiдповiдальнiсть.
  
  У кранах загального права (Англiя, США, Канада, Австралiя), де є визнаним судовий прецедент як головне джерело права, суди беруть участь у правотворчостi. В Укранi суд не може привласнювати собi функцi законодавчо або виконавчо влади. Делегування свох функцiй судами, а також привласнення цих функцiй
  
  iншими органами чи посадовими особами не допускається (ст. 124 Конституцi Украни). Це не означає, що в Укранi, як i в iнших правових системах романо-германського типу, судовий прецедент не може бути допомiжним джерелом права (див. ?"Судова пра-вотворчiсть як особливий вид правотворчостi").
  
  Роль судово влади полягає у стримуваннi двох iнших гiлок влади в рамках права i конституцiйно законностi шляхом здiйснення конституцiйного нагляду i судового контролю за ними.
  
  Юрисдикцiя судiв поширюється на всi правовi вiдносини, що виникають у державi.
  
  Таким чином, основнi функцi судово влади:
  
  - охоронна (охорона прав);
  
  - функцiя правосуддя (захист, вiдновлення прав);
  
  - контрольно-наглядова (за iншими гiлками влади).
  
  Розмежування законодавчо, виконавчо i судово влади є подiлом державно влади по горизонталi. По вертикалi влада розподiляється мiж усiма органами та посадовими особами, що належать до тiє чи iншо гiлки влади (див. ?"Управлiння в адмiнiстративно-територiальних одиницях. Мiсцеве самоврядування").
  
  ?6. Система \\"стримувань i противаг\\" органiв законодавчо, виконавчо i судово влади
  
  Принцип подiлу влади доповнюється системою "стримувань i противаг". Зазначена система допускає конкуренцiю рiзних органiв влади, наявнiсть засобiв для х взаємного стримування i пiдтримування вiдносно рiвноваги сил. "Стримування" i "противаги", з одного боку, сприяють спiвробiтництву i взаємному пристосуванню органiв влади, а з iншого боку - створюють потенцiал для конфлiктiв, якi найчастiше вирiшуються шляхом переговорiв, угод i компромiсiв.
  
  Суб'єктами системи стримувань i противаг за Конституцiєю Украни є Верховна Рада, Президент, Кабiнет Мiнiстрiв, Конституцiйний Суд i Верховний Суд. Дана система виражається насамперед через повноваження цих органiв, що включають суворо визначенi взаємнi обмеження.
  
  У Конституцi Украни передбаченi такi iнститути системи "стримувань i противаг":
  
  1) право "вето" Президента на законопроект, прийнятий Верховною Радою;
  
  2) iмпiчмент Президента з боку Верховно Ради, що призводить до його усунення з поста;
  
  3) прийняття Верховною Радою резолюцi недовiри Кабiнету Мiнiстрiв, яка має наслiдком його вiдставку;
  
  4) участь Верховно Ради у формуваннi Конституцiйного Суду (призначення третини складу);
  
  5) контроль Конституцiйного Суду за вiдповiднiстю Конституцi законiв та iнших правових актiв Верховно Ради, Президента, Кабiнету Мiнiстрiв, Верховно Ради Автономно Республiки Крим;
  
  6) парламентський контроль Уповноваженим Верховно Ради з прав людини (омбудсманом) за дотриманням конституцiйних прав i свобод людини та iн.
  
  ?7. Управлiння в адмiнiстративно-територiальних одиницях. Мiсцеве самоврядування
  
  Територiя будь-яко держави подiляється на адмiнiстративно-територiальнi одиницi. Соцiальна природа адмiнiстративно-територiальних утворень рiзна.
  
  Можна видiлити два шляхи х утворення:
  
  - природний - поселення, мiста, села, селища виникають внаслiдок iсторичного природного (общинного) групування людей для спiльного життя (знизу);
  
  - штучний - райони, повiти (районна ланка), областi, губернi (обласна ланка) є результатом видання i реалiзацi актiв державно влади (зверху).
  
  У адмiнiстративно-територiальних одиницях, що сформувалися природним шляхом, як правило, обираються органи самоврядування, котрi займаються мiсцевими справами.
  
  У адмiнiстративно-територiальних одиницях, сформованих штучним шляхом, управлiння здiйснюється агентами держави (губернатором, префектом, головою районно адмiнiстрацi), призначуваними центральною владою - президентом, урядом. У таких адмiнiстративно-територiальних одиницях можуть обиратися органи мiсцевого самоврядування з тим, щоб представляти iнтереси природних адмiнiстративно-територiальних утворень.
  
  Мiсцеве самоврядування - особливий вид управлiння, реалiзацiя гарантованого законом права територiальних спiльнот громадян i органiв, яких вони обирають, самостiйно, пiд свою вiдповiдальнiсть, вирiшувати всi питання мiсцевого значення, дiючи в рамках закону i виходячи iз iнтересiв населення. Тут територiальна спiльнота (громада, комуна, мунiципалiтет) виступає первинним суб'єктом мiсцевого самоврядування,  не слiд плутати з територiальною одиницею (село, селище, мiсто, регiон, область), яка є просторовою основою мiсцевого самоврядування, а не його суб'єктом.
  
  Мiсцеве самоврядування має специфiчну правову форму в кожнiй державi i залежить вiд  устрою, iсторичних, нацiональних та iнших особливостей. При однаковостi ознак мiсцевого самоврядування у кранах по-рiзному вирiшується питання: чи представляють органи мiсцевого самоврядування глибинний шар державно влади або є вiдокремленими вiд держави, але взаємодiючими з нею, специфiчними органiзацiями управлiння справами суспiльства.
  
  Наприкiнцi XX ст. колективна думка про мiсцеве самоврядування знайшла втiлення в Загальнiй декларацi про мiсцеве самоврядування i Європейськiй хартi про мiсцеве самоврядування вiд 15 жовтня 1985 р. Верховна Рада Украни ратифiкувала Європейську хартiю про мiсцеве самоврядування, яка натепер перетворилася на частину укранського законодавства. Вiдповiдно до цих європейських документiв Конституцiя Украни (роздiл XI) дозволила мiсцевому самоврядуванню самостiйно вирiшувати питання мiсцевого значення.
  
  Функцiонування системи мiсцевого управлiння розглядається як децентралiзацiя i деконцентрацiя влади. Пiд децентралiзацiєю розумiється передача центром окремих повноважень мiсцевим виборним органам, а пiд деконцентрацiєю - делегування повноважень призначуваним iз центру органам мiсцево адмiнiстрацi. Мiсцеве самоврядування - це децентралiзована форма управлiння.
  
  Основнi системи мiсцевих органiв самоврядування i управлiння такi.
  
  1. Англо-американська система. В адмiнiстративно-територiальних одиницях для вирiшення мiсцевих питань обирається рада, зазвичай на 4 роки,  склад може бути як обраним, так i найнятим. Проте призначуваних чиновникiв iз центру на мiсцях немає. Ця система мiсцевого самоврядування збереглася в "старих" державах - Англi, Канадi, Австралi та iн.  немає в нових кранах, що розвиваються, де створенi бiльш централiзованi системи.
  
  2. Континентальна (романо-германська) (Францiя, Iталiя, Бельгiя та iн.). При формуваннi управлiння адмiнiстративно-територiальних одиниць використовується змiшаний принцип: виборнiсть i призначуванiсть. Це пояснюється розмежуванням самоврядування в общинах i управлiння в адмiнiстративно-територiальних одиницях. В общинах - виборнi органи самоврядування, без призначуваних "зверху" адмiнiстраторiв. У адмiнiстративно-територiальних одиницях - як виборнi, так i призначуванi чиновники з центру, покликанi здiйснювати "адмiнiстративний контроль" за органами самоврядування.
  
  3. Соцiалiстична система. Хоча це й вiджила в цiлому система, проте  елементи в рядi кран збереглися й дотепер. Державна система будувалася на вiдкиданнi принципу подiлу влади. Мiсцева Рада була органом державно влади на свой територi. Усi iншi державнi органи (наприклад, суди) формувалися Радами i були пiдвладними м. Не було вiдносно самостiйностi мiсцевого самоврядування щодо центральних органiв.
  
  4. Iберiйська система (Iспанiя, Португалiя, деякi крани Латинсько Америки). Мiсцевi ради обираються лише населенням, а глави адмiнiстрацiй - або населенням, або радою. В усiх випадках голови адмiнiстрацiй затверджуються органами державно влади. Вони поєднують у свох руках публiчну владу територiального колективу i державну владу.
  
  5. Гiбриднi форми характернi для кран Африки. У державах, де є кочовi племена (Гана, Камерун, Нiгер та iн.), функцi управ-
  
  лiння здiйснюють або ватажки одноособове, або ради ватажкiв чи старiйшин. Серед осiлого населення адмiнiстративнi функцi ватажкiв є скасованими, проте за свом становищем вони входять до складу органiв мiсцевого самоврядування, особливо на низовому рiвнi (Малавi, Свазiленд, Сьєрра-Леоне, Ванутау, Па-пуа-Нова Гвiнея та iн.).
  
  6. Вiйськовi режими (Нiгерiя - до 29 травня 1999 p., Алжир та iн.). Характеризуються виключно централiзованою системою управлiння. На мiсця призначаються офiцери, що є вiйськовими губернаторами, комендантами. Органи мiсцевого самоврядування розпускаються. При вiйськових губернаторах i комендантах можуть створюватися дорадчi ради, до складу яких включаються i цивiльнi особи.
  
  Риси мiсцевого самоврядування в Укранi.
  
  1. Не є складовою частиною державного механiзму управлiння в кранi, проте, як i держава, здiйснює публiчну владу, владу народу.
  
  2. Є однiєю з форм народовладдя. Здiйснюється громадою ("мiсцевим спiвтовариством") у межах певно територi як безпосередньо (референдум, вибори, сходи та iн.), так i через органи мiсцевого самоврядування.
  
  3. Має особливий суб'єкт - населення, громадяни, що мешкають на певнiй територi.
  
  4. Має особливий об'єкт управлiння - питання мiсцевого значення.
  
  5. Має самостiйнiсть, що виражається в його органiзацiйнiй вiдокремленостi, у правi на фiнансово-економiчнi ресурси, у виконаннi значно частини суспiльних справ у рамках закону та iн.
  
  6. Несе вiдповiдальнiсть за свою дiяльнiсть, що забезпечується рiзними формами контролю з боку населення.
  
  7. Поєднує у собi засади iнституту громадянського суспiльства i державно влади: баланс державних i мiсцевих iнтересiв забезпечується законом. Значна частина дiяльностi мiсцевого самоврядування - вирiшення питань, на якi держава впливає у багато способiв (правових, фiнансових та iн.). Органи мiсцевого
  
  самоврядування можуть надiлятися окремими повноваженнями органiв виконавчо влади, брати участь у здiйсненнi державних функцiй. У цьому разi державнi органи мають право здiйснювати контроль за реалiзацiєю надiлених повноважень.
  
  Вiдзначимо, що конституцiйний подiл державно влади i мiсцевого самоврядування в Укранi має практичне пiдґрунтя, хоча й не носить абсолютного характеру. Важливо, щоб у самоврядуваннi поєдналися двi основи - державна та громадська.
  
  Органiзацiйнi форми мiсцевого самоврядування виражаються через форми демократi:
  
  - безпосередню (широка особиста участь громадян в управлiннi через громадськi ради, комiсi, домовi, вуличнi квартальнi та iншi органи самоорганiзацi населення, референдуми, опитування та iншi форми, що допускаються за законом);
  
  - представницьку (наявнiсть представницьких вищих органiв на мiсцях, обраних посадових осiб i право вiдкликання х виборцями; функцiонування органiв мiсцевого самоврядування: сiльських, селищних, мiських Рад та х виконкомiв).
  
  Представницька i виконавча частини органу мiсцевого самоврядування, при збереженнi своє вiдносно самостiйностi, об'єднанi в єдине цiле одним керiвником. Цим керiвником є голова самих Рад.
  
  (Див. про самоврядування главу "Загальне вчення про демократiю", про органи мiсцевого самоврядування в Укранi - главу "Державнi органи влади Украни").
  
  ?8. Професiйна i державна служба.
  
  Державний службовець i працiвник приватного сектора.
  
  Посадова особа
  
  Професiйна служба - професiйна дiяльнiсть осiб, що обiймають посади в державних органах та х апаратi, об'єднаннях громадян, органах мiсцевого самоврядування, недержавних структурах за призначенням, обранням, конкурсом, контрактом, що має свом змiстом реалiзацiю управлiнських функцiй.
  
  Професiйна служба за ознакою  органiзацi i порядком проходження може бути подiлена на такi види:
  
  державна служба
  
  служба в органах мiсцевого самоврядування
  
  служба в комерцiйних органiзацiях
  
  Вiдповiдно до ст. 38 Конституцi Украни громадяни користуються рiвним правом доступу до державно служби, а також до служби в органах мiсцевого самоврядування.
  
  Державна служба - врегульована законодавством професiйна дiяльнiсть осiб, що обiймають посади в державних органах та х апаратi з практичного виконання завдань i функцiй держави i одержують заробiтну плату за рахунок державних коштiв.
  
  Державна служба може бути подiлена на два види:
  
  цивiльна
  
  мiлiтаризована
  
  - у державних органах та х апаратi (законодавчо, виконавчо i судово гiлок влади)
  
  - у державних установах i органах управлiння державними пiдприємствами
  
  - вiйськова (у Збройних Силах)
  
  - воєнiзована (в органах мiлiцi та iн.)
  
  Службовими особами є службовцi державних органiв, органiзацiй, органiв управлiння державними пiдприємствами, органiв мiсцевого самоврядування, комерцiйних органiзацiй, що своми дiями створюють юридичнi акти або спроможнi породжувати, змiнювати чи припиняти конкретнi правовiдносини.
  
  Службовець - учасник подвiйних правовiдносин:
  
  - трудових, що залежать вiд професiйного особистого становища, трудових прав i обов'язкiв, вiд процесу працi;
  
  - адмiнiстративних, що залежать вiд виконання служби, управлiнських функцiй (вiдносин влади).
  
  Державний службовець - працiвник державно органiзацi, установи, пiдприємства, що в установленому законом порядку здiйснює трудовi функцi на професiйних засадах на основi трудового договору (контракту), що одержує заробiтну плату з державних коштiв вiдповiдно до займано посади i пiдкоряється службовiй дисциплiнi.
  
  Власне (безпосереднi) державнi службовцi - особи, що мають виконавчо-розпорядницькi повноваження вiд iменi держави. У багатьох кранах даних осiб вiдносять до чиновникiв i вiдрiз-
  
  няють вiд простих державних службовцiв (учителiв державних шкiл, працiвникiв пошти, телеграфу та iн.). З юридично точки зору вiдмiнностi мiж ними кореняться в нормах галузi права, що визначає х спецiальний (службовий) правовий статус: правовий статус чиновникiв (безпосереднiх державних службовцiв) визначається нормами адмiнiстративного права, а правовий статус простих державних службовцiв - нормами трудового права (за допомогою трудового договору). Не однаковими є й порядок х прийняття на службу (присяга), привiле (незмiнюванiсть) та iн.
  
  У рядi кран, що належать до англо-американського типу правових систем, найчисленнiшу групу службовцiв розглядають як публiчну службу, а власне державних службовцiв - як цивiльну, яка є рiзновидом публiчно служби. Крiм цивiльно служби видiляють ще такi галузi служби: полiцейську, вiйськову, судову, тюремну та iн.
  
  Ознаки державного службовця як професiонала управлiння:
  
  - має iнформацiю як особливий предмет працi, за допомогою яко впливає на тих, хто управляються (обслуговуються);
  
  - працює оплатно (одержує заробiтну плату);
  
  - працює в iнтересах тих, хто оплачує роботу;
  
  - працює на професiональнiй основi, обiймаючи посади вiдповiдно до квалiфiкацi та досвiду.
  
  Обсяг i порядок використання державним службовцем владних повноважень фiксуються в юридичному документi - посадовiй iнструкцi, штатному розкладi та iн.
  
  Залежно вiд характеру здiйснюваних функцiй державних службовцiв можна подiлити на:
  
  керiвникiв;
  
  спецiалiстiв;
  
  технiчний персонал;
  
  допомiжний персонал.
  
  Працiвники комерцiйних органiзацiй зайнятi в приватному секторi; х колективи називають, як правило, персоналом.
  
  Особа, що здiйснює трудовi функцi на основi трудового договору (контракту) у приватному секторi, одержує плату за свою працю залежно вiд прибутку недержавно, комерцiйно органiзацi.
  
  Всi працiвники комерцiйно органiзацi вiдносно до власностi на  майно подiляються на двi категорi:
  
  Найманi працiвники (службовцi)
  
  Працюючi власники
  
  - виконують роботу за винагороду, розмiр i умови яко визначають вiдповiднi договори найму
  
  - володiють частиною майна i коштiв пiдприємства та одержують винагороду у виглядi частки прибутку, що залишилася у розпорядженнi пiдприємства
  
  Якщо предметом iнтересу найманих працiвникiв є пiдвищення заробiтно плати, то працюючих власникiв - прагнення бiльше iнвестувати, тобто вкладати, iз тим щоб розширити виробництво i надалi одержувати бiльший прибуток за дивiдендами.
  
  Особливою групою службовцiв державних органiв, пiдприємств, установ, працiвникiв недержавних (комерцiйних) органiзацiй є посадовi особи.
  
  Посадова особа - фахiвець з управлiння, що обiймає посаду в державному органi, пiдприємствi, установi, комерцiйнiй органiзацi i постiйно або тимчасово виконує органiзацiйно-розпорядчi та iншi функцi, пов'язанi з владним впливом на пiдлеглих i зi здiйсненням юридичне значущих дiй, спрямованих на породження, змiну чи припинення правовiдносин.
  
  Ознаки державно посадово особи:
  
  1) виконує функцi публiчного характеру;
  
  2) є юридичне надiленою державно-владними повноваженнями;
  
  3) має право видавати правовi акти, обов'язковi для iнших осiб (пiдлеглих i/або не пiдлеглих по службi);
  
  4) виступає носiєм i представником державно влади;
  
  5) може бути притягнена до пiдвищено юридично вiдповiдальностi.
  
  У Законi Украни вiд 2 жовтня 1996 р. "Про звернення громадян" закрiплено право громадян на оскарження дiй посадових осiб державних органiв i громадських органiзацiй. У ст. 55 Конституцi Украни наголошується, що кожному гарантується право на оскарження в судi рiшень, дiй чи бездiяльностi органiв державно влади, органiв мiсцевого самоврядування, посадових i службових осiб.
  
  Класифiкацiя посадових осiб держави може бути рiзною. Категорi посадових осiб залежно вiд х статусу.
  
  1. Недержавнi службовцi, що обiймають державнi посади i мають владно-розпорядчi повноваження щодо осiб, не пiдпорядкованих по службi (представники влади). Це вищi посадовi особи (суддя, прокурор та iн.). х статус визначається Конституцiєю та iншими законами.
  
  2. Державнi службовцi, тобто особи, що перебувають на службi в державних органах та х апаратi. Вони дiють вiдповiдно до Закону Украни "Про державну службу", iнших законiв про органiзацiю i дiяльнiсть окремих державних органiв.
  
  3. Особи, що обiймають керiвнi посади в органах управлiння державних органiв i органiзацiй (глави мiнiстерств, вiдомств та iн.).
  
  4. Особи, що мають виборчий мандат (депутати, Президент). Категорi посадових осiб залежно вiд обсягу посадових повноважень:
  
  - повноваження яких мають внутрiшньоор-ганiзацiйний характер
  
  - повноваження яких мають публiчний характер, тобто поширюються за рамки державних органiв на органiзацi i громадян, безпосередньо не пiдпорядкованих м по службi
  
  - надiленi повноваженнями застосовувати засоби примусу щодо осiб, м не пiдпорядкованих
  
  керiвний склад пiдприємств, установ, органiзацiй
  
  мiнiстри, глави державних комiтетiв, голови мiсцевих Рад народних депутатiв та iн.
  
  суддi, працiвники мiлiцi та iн.
  
  Посадовими особами в комерцiйних органiзацiях (господарських товариствах) Украни не можуть бути:
  
  - члени виборних органiв громадських органiзацiй;
  
  - вiйськовослужбовцi;
  
  - посадовi особи органiв прокуратури, суду, служби державно безпеки, внутрiшнiх справ, арбiтражного суду, державного нотарiату;
  
  - посадовi особи органiв державно влади i управлiння, покликанi здiйснювати контроль за дiяльнiстю комерцiйних органiзацiй.
  
  Вищою посадовою особою в Укранi є Президент.
  
  ?9. Служба в органах внутрiшнiх справ
  
  Служба в органах внутрiшнiх справ - рiзновид державно служби, що протiкає в спецiалiзованому органi виконавчо влади i здiйснюється спецiально уповноваженими суб'єктами з метою реалiзацi функцiй держави в практичнiй юридичнiй дiяльностi. Вона має всi риси i принципи державно служби як рiзновиду професiйно служби.
  
  Спiвробiтник органiв внутрiшнiх справ вiдповiдає за свою дiяльнiсть перед особою i суспiльством, що означає забезпечення простору для самоорганiзацi i становлення iнститутiв громадянського суспiльства. Вiн виступає у вiдносинах iз населенням як професiйний управлiнський робiтник, безпосереднiй представник державно влади, носiй державно-владних повноважень. Органiзована i функцiонуюча на демократичних правових засадах державна служба є найважливiшою державно-правовою гарантiєю забезпечення прав i свобод людини i громадянина.
  
  Кожна iз структур системи ОВС та х спiвробiтники мають певне службове призначення. Специфiка цiлей i завдання служби, правового статусу спiвробiтника пiдроздiлiв органiв внутрiшнiх справ, характер службово-трудово функцi, правове регулювання працi державних службовцiв органiв внутрiшнiх справ, х повноваження i вiдповiдальнiсть визначенi в законодавствi.
  
  Спiвробiтник органiв внутрiшнiх справ у кожному державному органi повинен працювати на однаково високому професiйному рiвнi, застосовувати однаковi засоби i методи вирiшення правоохоронних завдань, мати рiвнi соцiально-економiчнi i трудовi права (при рiзних посадових повноваженнях i зарплатi), поступати на службу, проходити i припиняти  на пiдставi єдиних органiзацiйно-правових норм i правил.
  
  Правову основу служби в органах внутрiшнiх справ складають Конституцiя Украни, закони та iншi нормативно-правовi акти, у тому числi нормативнi акти Мiнiстерства внутрiшнiх справ Украни, акти органiв мiсцевого самоврядування, прийнятi в межах х повноважень, Положення про проходження служби рядовим i начальницьким складом органiв внутрiшнiх справ, статути органiв внутрiшнiх справ.
  
  Конституцiйно-правовi засади державно служби спiвробiтника ОВС - - тi самi, що i будь-якого державного службовця. Пiдвищення рiвня правових засад державно служби до конституцiйного закрiплення свiдчить про зростання  ролi i значення для формування громадянського суспiльства i побудови демократично, соцiально, правово держави. Державна служба спiвробiтника органiв внутрiшнiх справ споконвiчне покликана бути соцiальною i правовою, орiєнтованою на принципи гуманiзму i вiдповiдальностi.
  
  У Конституцi Украни не названий спiвробiтник внутрiшнiх справ як носiй державно служби. Це не означає, що система ОВС позбавлена конституцiйностi.  конституцiйнiсть оцiнюється насамперед двома критерiями: вiдповiднiстю ОВС тим положенням, що закрiпленi в Конституцi Украни; законнiстю процедури заснування ОВС. Бiльше десяти статей Конституцi Украни, присвяченi безпосередньо питанням органiзацi i функцiонування державно служби, мають на увазi усiх  носiв, у тому числi i спiвробiтникiв органiв внутрiшнiх справ. Отже, служба в ОВС ґрунтується на правах, обов'язках i вiдповiдальностi, однаково загальних для всiє системи державно служби.
  
  Водночас службi в ОВС властива низка специфiчних ознак. Тут служба є не цивiльною, а воєнiзованою, що накладає вiдбиток на професiйну працю спiвробiтника ОВС. Воєнiзований характер служби значною мiрою визначає  спецiальний статус.
  
  Специфiчнi ознаки служби спiвробiтника органiв внутрiшнiх справ:
  
  1) виконує особливi, охороннi завдання;
  
  2) застосовує державний примус;
  
  3) виконує службову роботу зi зброєю в руках;
  
  4) при вступi на службу має вiдповiдати низцi спецiальних вимог;
  
  5) суворо дотримується iєрархi по службi.
  
  Так, ст. 20 Закону Украни "Про мiлiцiю" чiтко встановлює: "Робiтник мiлiцi при виконаннi покладених на нього обов'язкiв керується лише законом, дiє в його межах i пiдкоряється свом безпосереднiм i прямим начальникам. Нiхто не вправi зобов'язати працiвника мiлiцi виконувати обов'язки, не передбаченi чинним законодавством";
  
  6) має спецiальний правовий статус з широким перелiком обмежень i компенсацiй.
  
  Змiстом державно служби в органах внутрiшнiх справ є виконання спiвробiтниками вiд iменi та за дорученням держави конкретних службових обов'язкiв iз забезпечення особисто безпеки громадян, охорони суспiльного порядку, боротьби зi злочиннiстю, роботи з засудженими, що вiдбувають покарання в мiсцях позбавлення волi, надання допомоги громадянам у здiйсненнi х прав та iн.
  
  Спiвробiтник ОВС проводить профiлактичну роботу в суспiльствi, "лiкує" його, викорiнює пороки, допомагає людинi у вирiшеннi життєвих питань, надає й правовi послуги. Сьогоднi необхiдно зробити все, щоб ОВС з органiв переважного примусу перетворилися на органи соцiального обслуговування (органи сервiсу).
  
  У сучасних цивiлiзованих кранах визнано, що життєздатнiсть i легiтимнiсть полiтично системи держави багато в чому залежать вiд того, наскiльки державнi iнститути i вищi посадовi особи вiдповiдають домiнуючим у суспiльствi цiнностям i iдеалам, а х поведiнка - нормам суспiльно моралi.
  
  Особлива увага придiляється деонтологi юридичних професiй, у тому числi полiцi. Наприклад, Декретом ? 86592 уведено "Кодекс деонтологi нацiонально полiцi Францi". В Англi дiє "Положення про етичнi принципи полiцейсько служби Велико Британi", у ФРН - "Етика полiцейського ФРН", у США - "Морально-етичний кодекс полiцейського США". У Росi також затверджено "Кодекс честi рядового i командного складу органiв внутрiшнiх справ Росiйсько Федерацi", в Укранi - "Кодекс честi працiвника органiв внутрiшнiх справ". Присягаючи на вiрнiсть професiйному обов'язку, спiвробiтник ОВС має пронести цю вiрнiсть протягом усiх етапiв його службово дiяльностi.
  
  Розвинуте почуття обов'язку, внутрiшня прихильнiсть йому пiдвищують рiвень професiйно вiдповiдальностi за доручену справу.
  
  Основнi принципи служби в органах внутрiшнiх справ:
  
  - прiоритет прав i свобод людини i громадянина;
  
  - пов'язанiсть дiяльностi органiв ОВС та х спiвробiтникiв законом;
  
  - гласнiсть;
  
  - пiдконтрольнiсть i пiдзвiтнiсть вiдповiдним органам державно влади;
  
  - професiйна компетентнiсть;
  
  - службова дисциплiна;
  
  - iєрархiчнiсть - сувора пiдлеглiсть по вертикалi;
  
  - соцiальна справедливiсть - винагорода за працю у вiдповiдностi зi здiбностями, квалiфiкацiєю та якiстю виконання.
  
  Всi спiвробiтники системи ОВС виконують обов'язки вiдповiдно до штатно посади. Це - посади рядового i командного складу. Крiм того, є посади службовцiв i робiтникiв. Особовий склад органiв внутрiшнiх справ утворюють спiвробiтники, що обiймають штатнi посади.
  
  Особи командного складу як представники державно влади мають адмiнiстративно-владнi повноваження, i х законнi вимоги є обов'язковими для виконання усiма громадянами, посадовими особами та органiзацiями.
  
  Спiвробiтники органiв внутрiшнiх справ виконують обов'язки i використовують права в рамках своє компетенцi в порядку, встановленому законами та iншими правовими актами (поточне законодавство, Присяга, Положення про проходження служби рядовим i командним складом органiв внутрiшнiх справ, контракт), застосовуючи, у разi потреби, засоби державного примусу.
  
  У разi вчинення протиправних дiй або бездiяльностi при виконаннi службових обов'язкiв спiвробiтник внутрiшнiх справ несе дисциплiнарну, адмiнiстративну, матерiальну i кримiнальну вiдповiдальнiсть вiдповiдно до чинного законодавства, вiдшкодовує заподiяну шкоду в порядку, ним передбаченому.
  
  Вимоги до порядку проходження служби спiвробiтником в органах внутрiшнiх справ.
  
  1. Оволодiння деонтологiчними вимогами - основами культури: правово (професiйна майстернiсть), психологiчно (навички i прийоми психологiчних знань), полiтично (полiтична поiнформованiсть), етично (моральна стiйкiсть) i естетично (умiння естетично оформляти документи, правильно носити форму та iн.).
  
  2. Органiзацiя та здiйснення служби на основi єдиноначальностi, що забезпечує чiткiсть i злагодженiсть дiй усього штатного складу спiвробiтникiв.
  
  3. Дотримання службово дисциплiни - суворе виконання наказу, порядку i правил при виконаннi покладених обов'язкiв i здiйсненнi прав (повноважень).
  
  4. Присвоєння командному i рядовому складу спецiальних звань (рядовий, молодший, середнiй, старший i вищий команднi склади) iз чiтко визначеним обсягом повноважень, перелiком особистих прав i пiльг, спецiальним порядком проходження служби, установленою формою одягу i знаками розрiзнення.
  
  5. Укладення iндивiдуального договору (контракту) про службу мiж громадянином i Мiнiстерством внутрiшнiх справ в особi начальника вiдповiдного органу внутрiшнiх справ, уповноваженого Мiнiстром внутрiшнiх справ крани. У разi фiнансування посади за рахунок коштiв мiсцевих бюджетiв контракт укладається мiж громадянином i начальником органiв внутрiшнiх справ, що є уповноваженим Мiнiстром внутрiшнiх справ i мiсцевим органом виконавчо влади.
  
  6. Обов'язок (зобов'язання) громадянина вiдповiдно до контракту виконувати обов'язки, дотримуватися Присяги, внутрiшнього розпорядку, Положення про проходження служби рядовим i начальницьким складом органiв внутрiшнiх справ. Мiнiстерство внутрiшнiх справ Украни i мiсцевий орган виконавчо влади зобов'язанi забезпечити спiвробiтника ОВС усiма видами постачання, прав, пiльг, створити умови для служби, передбаченi чинним законодавством i контрактом.
  
  7. Настання юридичних наслiдкiв, передбачених контрактом, у разi невиконання умов його сторонами. Проте умови контракту не можуть бути гiршими, нiж це записано в чинних законодавчих актах.
  
  8. Просування по службi осiб рядового i командного складу, як правило, на конкурснiй основi.
  
  9. Встановлення вiкових меж прийняття на службу для громадян Украни - не молодше 18 рокiв i не старше 45 рокiв - для чоловiкiв, 40 рокiв - для жiнок.
  
  10. Прийняття на службу спiвробiтникiв iз числа рядового i командного складу в iндивiдуальному порядку.
  
  11. Проходження службово атестацi особами рядового i командного складу, порядок якого визначається Мiнiстром внутрiшнiх справ Украни.
  
  12. Проходження служби вiдповiдно до регламентуючого нормативного акта (в Укранi це Положення про проходження служби рядовим i начальницьким складом органiв внутрiшнiх справ Украни).
  
  13. Дотримання принципу позапартiйностi служби i неучастi у страйках. Вiдповiдно до ст. 18. Закону Украни вiд 20 грудня 1990 р. "Про мiлiцiю" працiвникам мiлiцi заборонено бути членами полiтичних партiй, рухiв та iнших громадських органiзацiй, якi мають полiтичну цiль, а також органiзовувати страйки i брати в них участь. Будучи полiтичне нейтральними, спiвробiт-
  
  ники ОВС мають право на об'єднання в профспiлки, можуть висловлювати керiвникам рекомендацiйнi пропозицi щодо полiпшення органiзацi служби, з кадрових питань та iн. Спiвробiтник ОВС може обиратися народним депутатом за мажоритарною системою.
  
  14. Заборона особам рядового i командного складу займатися пiдприємницькою дiяльнiстю.
  
  Служба особового складу органiв внутрiшнiх справ має особливостi, якi дозволяють квалiфiкувати  як особливий вид державно служби.
  
  Юридичним вираженням сукупностi повноважень, предмета ведення (функцiй) i юридично вiдповiдальностi органу є його компетенцiя (див. докладнiше про компетенцiю ?"Компетенцiя державного органу як вираження його спецiально правосуб'єктностi").
  
  Парламентаризм набув розвитку в Англi кiнця XVII ст. У той час Джоном Локком була створена своєрiдна теорiя подiлу влади. Влада була ним подiленi на законодавчу, виконавчу, федеративну - сфера зовнiшнiх зносин. На вiдмiну вiд пiзнiшо теорi Монтеск'є, Локк ще не видiлив судову владу як самостiйну i розглядав  разом iз виконавчою. Однак своєю теорiєю подiлу влади вiн затвердив принцип парламентаризму, поставивши законодавчу владу (парламент) вище за виконавчу (уряду).
  
  Уперше парламент був створений у 1265 р. в Англi - у результатi вiдсторонення вiд влади короля вирiшення найважливiших державних справ було доручено з'зду представникiв усього вiльного населення крани.
  
  Система судiв Украни будується за принципами територiальностi i спецiалiзацi. Судочинство Конституцiйного Суду i судiв загально юрисдикцi є роздiльним. Не допускається створення надзвичайних та особливих судiв.
  
  Є кiлька теорiй самоврядування. Теорiя вiльно громади (розроблена нiмецькими вченими на початку XX ст.) - має в основi iдею обмеження втручання держави в справи громади i природне право громади завiдувати своми справами як iсторично бiльш ранього утворення, нiж держава. Господарська i суспiльна теорiя самоврядування - має вихiдним положення про те, що самоврядування є управлiння справами мiсцевого господарства, протиставлення держави суспiльству. Державна теорiя самоврядування (розроблена Лоренцом Штейном i Рудольфом Гнейстом - середина XIX ст.) - грунтується на iде про органи мiсцевого самоврядування як органи державного управлiння, компетенцiя яких визначається державою. Полiтичнi теорi мiсцевого самоврядування (одна з них закладена Р.Гнейстом i розвинута О. Майє-ром) - грунтується на тезi про те, що мiсцеве самоврядування здiйснюється почесними представниками мiсцевого населення, що виконують сво обов'язки безоплатно, розглядають х як побiчне, а не основне заняття. А саме це заняття - прояв не стiльки юридичних засад, скiльки певного полiтичного прийому.
  
  Матерiальною i фiнансовою основою мiсцевого самоврядування в Укранi є рухоме та нерухоме майно, доходи мiсцевих бюджетiв, iншi грошовi кошти, земля, природнi ресурси, що знаходяться у власностi територiальних спiльнот сiл, селищ, мiст, районiв у мiстах, а також об'єкти х спiльно власностi, що знаходяться в управлiннi районних i обласних Рад.
  
  Положення про проходження служби рядовим i начальницьким складом органiв внутрiшнiх справ - постанова Кабiнету Мiнiстрiв Укрансько РСР вiд 29.07.91 зi змiнами i доповненнями вiд 27.01.92 ? 33, вiд 20.03.98 ? 349.
  
  Глава 8 ДЕРЖАВНI ОРГАНI ВЛАДИ В УКРАЇНI. ?1. Вищий представницький орган державно влади
  
  Вищим представницьким i законодавчим органом в Укранi є Верховна Рада (парламент). Вона правомочна вирiшувати будь-якi питання державного життя, крiм тих, що вирiшуються виключно всеукранським референдумом або вiднесенi вiдповiдно до Конституцi Украни до компетенцi органiв виконавчо чи судово влади.
  
  Верховна Рада приймає закони; затверджує державний бюджет; визначає основи внутрiшньо i зовнiшньо полiтики; затверджує загальнодержавнi програми економiчного, науково-технiчного, соцiального, нацiонально-культурного розвитку, охорони довкiлля. Вона затверджує перелiк об'єктiв права державно власностi, що не пiдлягають приватизацi; визначає правовi основи вилучення об'єктiв права приватно власностi; здiйснює контроль за дiяльнiстю Президента, призначає його вибори i усуває з посади в порядку iмпiчменту; здiйснює контроль за дiяльнiстю Кабiнету Мiнiстрiв.
  
  Верховна Рада призначає на посади голови та iнших членiв Рахунково палати, голови Нацiонального банку за поданням Президента, половину складу Ради Нацiонального банку, половину складу Нацiонально ради з питань телебачення i радiомовлення. Надає згоду на призначення на посади та звiльнення з посад Президентом Украни Голови Антимонопольного комiтету, Голови Фонду державного майна, Голови Державного комiтету телебачення i радiомовлення.
  
  Верховна Рада надає згоду на призначення Президентом Украни на посаду Генерального прокурора i висловлює йому недовiру, що має наслiдком його вiдставку з посади; призначає третину складу Конституцiйного Суду; обирає суддiв безстроково; достроково припиняє повноваження Верховно Ради Автономно Республiки Крим за наявностi висновку Конституцiйного Суду про порушення нею Конституцi або законiв Украни.
  
  Верховна Рада утворює i лiквiдує райони, встановлює i змiнює межi районiв i мiст; призначає черговi i позачерговi вибори до органiв мiсцевого самоврядування, надає згоду на укладення мiжнародних договорiв i денонсує мiжнароднi договори Украни та iн.
  
  Парламент Украни складається iз 450 народних депутатiв, якi обираються'на 4 роки i здiйснюють сво повноваження на постiйнiй основi. Особа, обрана народним депутатом Украни, не може мати iншого представительського мандата: не може бути обрана до будь-якого iншого представницького органу - сiльського, мiського, районного та iн. Народний депутат має виконувати сво обов'язки парламентаря на постiйнiй основi. Йому заборонена робота на останньому (до обрання народним депутатом Украни) або будь-якому iншому мiсцi роботи. Чинним законодавством передбачена можливiсть тiльки науково, викладацько або творчо дiяльностi пiд час, вiльний вiд виконання службових обов'язкiв парламентаря.
  
  Верховна Рада призначає на посаду Уповноваженого Верховно Ради Украни з прав людини, заслуховує його щорiчнi доповiдi про стан дотримання та захисту прав i свобод в Укранi. Iнститут парламентського уповноваженого з питань прав людини вiдомий пiд загальною назвою омбудсмана (див. ?"Соцiально-правовий механiзм забезпечення прав людини").
  
  Верховна Рада обирає iз свого складу Голову Верховно Ради, Першого заступника i заступника Голови Верховно Ради.
  
  Парламент Украни працює сесiйно. Його сесi складаються iз пленарних засiдань, на яких приймаються рiшення, а також iз засiдань комiтетiв, постiйних i тимчасових комiсiй, що готують i попередньо розглядають питання.
  
  Порядок роботи Верховно Ради встановлюється Конституцiєю Украни (див. роздiл IV) i Регламентом вiд 27.07.94.
  
  ?2. Глава держави
  
  Глава держави - Президент, який є гарантом державного суверенiтету, територiально цiлiсностi Украни, додержання  Конституцi, прав i свобод людини i громадянина. Вiн структурно не входить до жодно з гiлок влади (законодавчо, виконавчо, судово), проте має компетенцiю в сферi виконавчо влади. Для частини вихiдних вiд нього нормативних актiв потрiбна контрасигнацiя (скрiплення пiдписом) Прем'єр-мiнiстра i мiнiстра, вiдповiдального за акт i його виконання.
  
  Вiдповiдно до Конституцi Украни Президент у межах своє компетенцi має право видавати укази i розпорядження, якi є обов'язковими для виконання на всiй територi Украни. Президент скасовує акти Кабiнету Мiнiстрiв Украни та акти Ради Мiнiстрiв Автономно Республiки Крим; призначає всеукранський референдум щодо змiн Конституцi; проголошує всеукранський референдум за народною iнiцiативою; пiдписує закони, прийнятi Верховною Радою. Для цих рiшень Президента не потрiбно контрасигнацi з боку Прем'єр-мiнiстра i вiдповiдних мiнiстрiв, тобтб Президент приймає цi рiшення на власний розсуд, без будь-яко згоди або подання. Данi повноваження свiдчать про функцiонально своєрiдне єднання Президента зi сферою виконавчо влади.
  
  Президент є Верховним Главнокомандувачем Збройних Сил, очолює Раду нацiонально безпеки i оборони. Призначає за згодою Верховно Ради Прем'єр-мiнiстра, а за поданням Прем'єр-мiнiстра - членiв Кабiнету Мiнiстрiв, керiвникiв iнших центральних органiв виконавчо влади, а також голiв мiсцевих державних адмiнiстрацiй.
  
  Призначає Генерального прокурора за згодою Верховно Ради, половину складу Ради Нацiонального банку, Нацiонально ради з питань телебачення i радiомовлення. Призначає на посади i звiльняє з посад за згодою Верховно Ради Голову Антимонопольного комiтету, Голову Фонду державного майна, Голову Державного комiтету телебачення i радiомовлення; за поданням Прем'єр-мiнiстра утворює, реорганiзує i лiквiдує мiнiстерства та iншi центральнi органи виконавчо влади, дiючи в межах коштiв, передбачених на утримання органiв виконавчо влади, та iн.
  
  Президент представляє державу в мiжнародних вiдносинах, здiйснює керiвництво зовнiшньополiтичною дiяльнiстю держави, веде переговори та укладає мiжнароднi договори Украни; приймає рiшення про визнання iноземних держав; призначає глав дипломатичних представництв Украни в iнших державах i при мiжнародних органiзацiях; приймає вiрчi грамоти дипломатичних представникiв iноземних держав та iн.
  
  Повноваження Президента припиняються достроково у разi:
  
  - вiдставки;
  
  - неможливостi виконувати повноваження за станом здоров'я;
  
  - усунення з поста в порядку iмпiчменту;
  
  - смертi.
  
  Президент обирається громадянами Украни на основi загального, рiвного i прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 рокiв (одна й та сама особа - не бiльше нiж два строки пiдряд). Президентом може бути обраний громадянин Украни, який досяг 35 рокiв, має право голосу, проживає в Укранi протягом 10 останнiх перед днем виборiв рокiв та володiє державною мовою.
  
  ?3. Вищий виконавчий орган влади
  
  Вищим виконавчим органом є уряд - Кабiнет Мiнiстрiв. Кабiнет Мiнiстрiв - своєрiдний штаб з органiзацi виконавчо-розпорядчо дiяльностi всiх органiв виконавчо влади. Його очолює Прем'єр-мiнiстр, який призначається Президентом за згодою бiльше нiж половини вiд конституцiйного складу Верховно Ради. Персональний склад уряду призначається Президентом за поданням Прем'єр-мiнiстра. Уряд складається з Прем'єр-мiнiстра, Першого вiце-прем'єр-мiнiстра, трьох вiце-прем'єр-мiнiстрiв, мiнiстрiв. Кабiнет Мiнiстрiв Украни вiдповiдальний перед Президентом, пiдконтрольний i пiдзвiтний Верховнiй Радi у визначених межах.
  
  Особливiсть укрансько моделi органiзацi виконавчо влади полягає в тому, що: повноваження, якi має виконувати голова виконавчо влади, подiленi мiж Президентом i Кабiнетом Мiнiстрiв; самостiйнi владнi повноваження у Прем'єр-мiнiстра вiдсутнi. Роль Прем'єр-мiнiстра зводиться до формування програ-
  
  ми дiяльностi уряду (затверджує Верховна Рада) i керiвництва Кабiнетом Мiнiстрiв Украни.
  
  Кабiнет Мiнiстрiв об'єднує i спрямовує роботу мiнiстерств, iнших пiдвiдомчих йому органiв. Вiн забезпечує державний суверенiтет i економiчну самостiйнiсть Украни, здiйснення внутрiшньо i зовнiшньо полiтики держави, виконання Конституцi Украни,  законiв, актiв Президента. Вiн також забезпечує проведення фiнансово, цiново, iнвестицiйно i податково полiтики; полiтики у сферi працi i зайнятостi населення, соцiального захисту, освiти, науки, культури, охорони природи, екологiчно безпеки i природокористування.
  
  До його функцiй входять розробка i здiйснення загальнодержавних програм економiчного, науково-технiчного, соцiального i культурного розвитку; забезпечення рiвних умов розвитку всiх форм власностi; здiйснення управлiння об'єктами державно власностi вiдповiдно до закону; розробка проекту Закону про Державний бюджет i забезпечення його виконання пiсля прийняття Верховною Радою; здiйснення заходiв щодо забезпечення обороноздатностi i нацiонально безпеки Украни, суспiльного порядку, боротьби зi злочиннiстю; органiзацiя i забезпечення здiйснення зовнiшньоекономiчно дiяльностi Украни, митно справи та iн.
  
  Кабiнет Мiнiстрiв уживає заходiв щодо забезпечення прав i свобод людини i громадянина.
  
  Акти Кабiнету Мiнiстрiв (постанови i розпорядження) пiдписує Прем 'єр-мiнiстр.
  
  Кожне мiнiстерство є центральним органом виконавчо влади, пiдвiдомчим Кабiнету Мiнiстрiв. Воно здiйснює управлiння вiдповiдним народногосподарським комплексом або розробку пропозицiй щодо соцiально-економiчного розвитку Украни, формує економiчний механiзм х здiйснення. До компетенцi мiнiстерства входить узагальнення практики застосування законодавства з пiдвiдомчих йому питань, органiзацiя виконання актiв законодавства, здiйснення систематичного контролю над х реалiзацiєю.
  
  Серед iнших центральних органiв виконавчо влади важлива роль придiляється державним комiтетам. Завдання державного комiтету дещо схожi до завдань мiнiстерства - здiйснення державного управлiння у певнiй, здебiльшого невеличкiй, галузi господарства, керiвництво пiдпорядкованими йому об'єктами. Компетенцiя х, як правило, вужче, нiж у мiнiстерств.
  
  ?4. Представницькi органи влади на мiсцях
  
  В Автономнiй Республiцi Крим представницький орган влади - Верховна Рада Автономно Республiки Крим (100 депутатiв, обраних на 4 роки; Голова Верховно Ради, перший заступник i заступники, голови постiйних комiсiй здiйснюють сво повноваження на постiйнiй основi).
  
  Верховна Рада правомочна вирiшувати питання автономно-республiканського життя Криму, крiм тих, що вирiшуються Верховною Радою Украни, всеукранським i мiсцевим кримсько-республiканським референдумами або вiднесенi вiдповiдно до Конституцi Украни i Конституцi Автономно Республiки Крим до компетенцi органiв виконавчо вищо i мiсцево або судово влади.
  
  Верховна Рада Автономно Республiки Крим приймає Конституцiю автономi, яка затверджується Автономно Верховно Радою Украни. Вона призначає вибори депутатiв, пiдтверджує склад  виборчо комiсi, органiзує мiсцевi референдуми. До  функцiй належить затвердження бюджету Автономно Республiки Крим, програми автономi з питань соцiально-економiчного i культурного розвитку, рацiонального природокористування, охорони довкiлля вiдповiдно до загальнодержавних програм. Вона визначає статус мiсцевостей як курортiв, установлює зони санiтарно охорони курортiв, бере участь у розробцi державних програм повернення депортованих народiв, iнiцiює введення надзвичайного стану i встановлення зон надзвичайно екологiчно ситуацi в Автономнiй Республiцi Крим або в окремих  мiсцевостях та iн.
  
  Законами Украни Верховнiй Радi Автономно Республiки Крим можуть бути делегованi також iншi повноваження. Вiдповiдно до ст. З Конституцi Автономно Республiки Крим  Верховна Рада здiйснює представницькi, нормотворчi, контрольнi функцi та повноваження в межах своє компетенцi.
  
  Верховна Рада Автономно Республiки Крим у межах свох повноважень приймає рiшення i постанови, що є обов'язковими для виконання в межах територi автономi.
  
  Питання, з яких здiйснює нормативне регулювання Автономна Республiка Крим, позначенi в Конституцi Украни (ст. 137) i Конституцi Автономно Республiки Крим 1999 р. (ст. 18). З мотивiв невiдповiдностi нормативно-правових актiв Верховно Ради Автономно Республiки Крим Конституцi Украни Президент може зупинити дiю цих нормативно-правових актiв з одночасним зверненням до Конституцiйного Суду щодо х конституцiйностi.
  
  За наявностi висновку Конституцiйного Суду про порушення Верховною Радою Автономно Республiки Крим Конституцi або законiв Украни  повноваження достроково припиняються Верховною Радою i призначаються позачерговi вибори до Верховно Ради Автономно Республiки Крим.
  
  У межах адмiнiстративно-територiальних одиниць (областей, районiв, мiст, районiв у мiстах, селищ, сiл) представницькi органи влади дiють:
  
  - органи мiсцевого самоврядування - Ради.
  
  До складу Украни входять такi областi: Вiнницька, Волинська, Днiпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорiзька, Iвано-Франкiвська, Кивська, Кiровоградська, Луганська, Львiвська, Миколавська, Одеська, Полтавська, Ровенська, Сумська, Тернопiльська, Харкiвська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернiвецька, Чернiгiвська, а також мiста Кив i Севастополь iз спецiальним -статусом, який визначається законами Украни.
  
  Органами мiсцевого самоврядування, якi представляють загальнi iнтереси територiальних громад (спiльнот) сiл, селищ i мiст, є районнi та обласнi ради. Питання органiзацi районiв у мiстах належать до компетенцi мiських рад.
  
  Обласнi i районнi ради затверджують програми соцiально-економiчного i культурного розвитку вiдповiдно районiв i областей; затверджують бюджети областi та району тощо. Голова районно i голова обласно ради обираються вiдповiдною радою i очолюють виконавчий апарат ради.
  
  До складу сiльсько, селищно, мiсько ради входять депутати, що обираються жителями села, селища, мiста на основi загального, рiвного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 4 роки. На такий саме строк обираються голови сiльсько, селищно, мiсько ради, що очолюють виконавчий комiтет ради i головують на його засiданнях.
  
  Як представницький орган, мiськi ради здiйснюють сво повноваження на сесiях, на яких розглядаються питання, вiднесенi
  
  законодавством до х ведення. Рiшення мiських (мiст районного пiдпорядкування) рад, що суперечать законодавству або прийнятi з порушенням передбачено законом процедури, скасує рада вищого рiвня, а рiшення мiських (мiст обласного i загальнодержавного пiдпорядкування) рад - Верховна Рада Украни. У випадках, передбачених законодавством Украни, повноваження мiсько ради можуть бути достроково припиненi Верховною Радою.
  
  Звертаємо увагу на те, що органам мiсцевого самоврядування можуть надаватися законом окремi повноваження органiв виконавчо влади, що забезпечується державним фiнансуванням i передачею м вiдповiдних об'єктiв державно власностi. З питань здiйснення переданих повноважень органи мiсцевого самоврядування є пiдконтрольними вiдповiдним органам виконавчо влади (про мiсцеве самоврядування див. у ?"Управлiння в адмiнiстративно-територiальних одиницях. Мiсцеве самоврядування").
  
  ?5. Виконавчi органи влади на мiсцях
  
  В Автономнiй Республiцi Крим державне управлiння здiйснюється Представництвом Президента Украни, Радою Мiнiстрiв,
  
  утворюваною Верховною Радою Автономно Республiки Крим, мiнiстерствами, районними державними адмiнiстрацiями, що
  
  входять до єдино системи виконавчо влади Украни.
  
  Уряд Автономно Республiки Крим - Рада Мiнiстрiв: управляє майном, що належить Автономнiй Республiцi Крим; розробляє i виконує бюджет Автономно Республiки Крим; розробляє i реалiзує програми Автономно Республiки Крим iз питань соцiально-економiчного i культурного розвитку, рацiонального природокористування, охорони довкiлля; забезпечує права i свободи громадян, нацiональну злагоду, охорону правопорядку i громадську безпеку; забезпечує функцiонування i розвиток державно i нацiональних мов i культури в Автономнiй Республiцi Крим; охорону i використання пам'ятникiв iсторi; бере участь у розробцi i реалiзацi державних програм повернення депортованих народiв та iн.
  
  У адмiнiстративно-територiальних одиницях (областях, районах, мiстах Києвi i Севастополi) державне управлiння здiйснюють:
  
  - мiсцевi державнi адмiнiстрацi на чолi з головами, якi призначаються на посаду Президентом за поданням Кабiнету Мiнiстрiв, х головне призначення - захищати права i законнi iнтереси громадян i держави, забезпечувати соцiально-економiчний розвиток територiй i реалiзацiю державно полiтики у визначених державою сферах управлiння (управлiння внутрiшнiми справами, державною безпекою, юстицiєю здiйснюють обласнi органи цих мiнiстерств).
  
  Голови мiсцевих державних адмiнiстрацiй формують х склад. Вони пiдзвiтнi i пiдконтрольнi органам виконавчо влади вищого рiвня, вiдповiдають при здiйсненнi свох повноважень перед Президентом i Кабiнетом Мiнiстрiв. У частинi повноважень, делегованих м вiдповiдними районними або обласними радами, мiсцевi адмiнiстрацi м пiдзвiтнi i пiдконтрольнi.
  
  Обласна або районна рада може висловити недовiру головi мiсцево державно адмiнiстрацi, що потребує вiд Президента ухвалення рiшення i подання обґрунтовано вiдповiдi. Якщо ж недовiра виражена 2/3 депутатського складу вiдповiдно ради, то за рiшенням Президента має бути вiдставка голови мiсцево державно адмiнiстрацi (ст. 118 Конституцi Украни).
  
  На вiдповiднiй територi мiсцевi державнi адмiнiстрацi забезпечують виконання Конституцi i законiв Украни, актiв Президента, постанов i розпоряджень Кабiнету Мiнiстрiв, iнших органiв виконавчо влади. Вони зобов'язанi також забезпечувати законнiсть i правопорядок; дотримання прав i свобод громадян; виконання державних i регiональних програм соцiально-економiчного i культурного розвитку, програм охорони довкiлля; пiдготовку i виконання обласних i районних бюджетiв тощо.
  
  Рiшення глав мiсцевих державних адмiнiстрацiй, що суперечать Конституцi та законам Украни, iншим законодавчим актам, можуть бути скасованi Президентом або головою мiсцево державно адмiнiстрацi вищого рiвня.
  
  Таким чином, органи виконавчо влади - суцiльна система. Це така взаємозалежнiсть органiв, у якiй усi складовi частини є взаємозалежними i одночасно складають самостiйнi пiдсистеми органiв iз своми особливостями завдань, органiзацiйно структури, функцiй, повноважень, з повною автономiєю окремого органу.
  
  ?6. Судовi органи влади
  
  Вищi - Конституцiйний суд, Верховний Суд, Виший арбiтражний суд, Вiйськова колегiя Верховного Суду в Збройних Силах.
  
  Конституцiйний Суд є єдиним органом конституцiйно юрисдикцi в Укранi. Вiн вирiшує питання про вiдповiднiсть Конституцi законiв та iнших правових актiв Верховно Ради; актiв Президента; актiв Кабiнету Мiнiстрiв; правових актiв Верховно Ради Автономно Республiки Крим. Цi питання розглядаються у зв'язку зi зверненнями:
  
  - Президента;
  
  - 45-ти i бiльше народних депутатiв Украни;
  
  - Верховно Ради Украни;
  
  - Уповноваженого Верховно Ради Украни з прав людини;
  
  - Верховно Ради Автономно Республiки Крим. Заперечення конституцiйностi закону становить сутнiсть конституцiйно скарги.
  
  Конституцiйний Суд дає офiцiйне тлумачення Конституцi i законiв Украни. Рiшення Конституцiйного Суду iз зазначених питань є обов'язковими для виконання на територi Украни, остаточними i не можуть бути оскарженi. Законодавець не має права видавати законоположення, якi Конституцiйний Суд визнав невiдповiдними Конституцi.
  
  Конституцiйний Суд за зверненням Президента чи Кабiнету Мiнiстрiв дає висновок про вiдповiднiсть Конституцi Украни чинних або внесених на розгляд Верховно Ради мiжнародних договорiв.
  
  Конституцiйний Суд має межi свох повноважень. Вiн не повинен пiдмiняти законодавця, улагоджувати полiтичнi конфлiкти, що виходять за правовi рамки. До його повноважень не належать питання законностi актiв органiв державно влади, органiв влади Автономно Республiки Крим i органiв мiсцевого самоврядування, а також iншi питання, вiднесенi до компетенцi судiв загально юрисдикцi.
  
  Конституцiйний Суд складається з 18 суддiв, що призначаються в однаковому кiлькiсному спiввiдношеннi (по 6 суддiв) вiдповiдно Президентом, Верховною Радою, з'здом судiв Украни на строк 10 рокiв.
  
  Голова Конституцiйного Суду обирається на спецiальному пленарному засiданнi Конституцiйного суду iз складу суддiв Коне-
  
  титуцiйного Суду шляхом таємного голосування на трирiчний строк без права його продовження.
  
  Суддею Конституцiйного Суду може бути громадянин Украни, який на день призначення досяг 40 рокiв, має вищу юридичну освiту i стаж роботи за фахом не менш як 10 рокiв, проживає в Укранi протягом останнiх 20 рокiв i володiє укранською мовою.
  
  Повноваження Конституцiйного Суду визначенi Конституцiєю Украни (роздiл XII) i Законом Украни вiд 16 жовтня 1996 р. "Про Конституцiйний Суд Украни".
  
  Верховний Суд є найвищим судовим органом у системi судiв загально юрисдикцi. Вiн очолює загальну судову систему i здiйснює вищий судовий контроль i нагляд за судовою дiяльнiстю всiх загальних судiв. Верховний Суд має право переглянути будь-яке рiшення нижчих судiв, уповноважений розглянути i вирiшити кримiнальнi i цивiльнi питання особливо складностi i винятковостi. Вироки та iншi рiшення Верховного Суду є остаточними, х перегляд можливий тiльки в порядку нагляду Пленумом Верховного Суду - найвищою судовою iнстанцiєю держави.
  
  Голова Верховного Суду обирається на посаду шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду.
  
  Вищий арбiтражний суд є вищим судовим органом у системi судiв спецiально - господарсько юрисдикцi. Вiн очолює систему арбiтражних судiв; контролює i наглядає за судовою дiяльнiстю арбiтражних судiв, якi здiйснюють правосуддя в господарських вiдносинах (вирiшення господарських спорiв, що виникають мiж пiдприємствами, установами, органiзацiями при укладаннi господарських договорiв, х розiрваннi i виконаннi; спорiв мiж цими суб'єктами з приводу визнання права власностi на майно, вимоги вилучення його з чужого незаконного володiння та iн.; вирiшення спорiв, що виникають у сферi управлiння, якi не вiдповiдають законодавству i порушують права та iнтереси юридичних осiб, якi охороняються законом).
  
  Повноваження Вищого арбiтражного суду, а також арбiтражного суду Автономно Республiки Крим, обласних арбiтражних судiв визначенi Законом Украни вiд 4 червня 1991 р. "Про арбiтражний суд".
  
  Вищим органом для вiйськових судiв є Вiйськова колегiя Верховного Суду Украни. Вiйськовi суди регiонiв - Пiвденного, За-
  
  хiдного, Центрального i Вiйськово-Морських сил - дорiвню-ються до загальних судiв обласного рiвня. У мiсцях дислокацi вiйськ дiють вiйськовi суди гарнiзонiв, якi фактично дорiвню-ються до районних, мiських судiв. Усього в Укранi функцiонує 120 вiйськових судiв.
  
  Вiдповiдно до Закону Украни "Про судоустрiй" вiйськовi суди здiйснюють правосуддя в Збройних Силах та iнших вiйськових формуваннях, якi створюються Верховною Радою i Президентом Украни. Вони також здiйснюють правосуддя вiдносно до вiйськовозобов'язаних пiд час проходження ними зборiв. Дiяльнiсть вiйськових судiв спрямована на охорону вiд будь-яких посягань на безпеку крани, боєздатнiсть  Збройних Сил та iнших вiйськових формувань; захист прав i законних iнтересiв вiйськових частин, установ i органiзацiй.
  
  Мiсцевi суди - Верховний суд Автономно Республiки Крим, обласний (Кивський i Севастопольський мiський) суд, мiжрайоннi (окружнi), районнi мiськi народнi суди; вiйськовi суди в Збройних Силах Украни (гарнiзоннi, регiональнi, Вiйськово-Морських сил); арбiтражний суд Автономно Республiки Крим та обласнi арбiтражнi суди.
  
  Мiсцевi загальнi суди здiйснюють правосуддя шляхом розгляду i вирiшення цивiльних, кримiнальних, адмiнiстративних справ. До компетенцi загальних судiв також належить розгляд скарг громадян на рiшення i дi виконавчих органiв та х посадових осiб, якщо вони, на думку скаржника, порушують його права, свободи або законнi iнтереси.
  
  Загальнi суди вiдрiзняються за iнстанцiями:
  
  - суд першо iнстанцi - суд, який розглядає будь-яку справу i вирiшує ЇЇ свом вироком (у кримiнальних справах), рiшенням (у цивiльних справах) або постановою (у адмiнiстративних справах або скаргах);
  
  - суд друго iнстанцi, або касацiйний, - суд, який перевiряє за скаргою (касацiйною) зацiкавлених учасникiв судового розгляду або за протестом (касацiйним) прокурора правильнiсть вирiшення справи судом першо iнстанцi, якщо його рiшення не набрало законно сили.
  
  Судом першо iнстанцi може бути будь-який суд - вiд районного до Верховного Суду; судом друго iнстанцi (касацiйним) є обласнi суди стосовно рiшень, винесених районними (мiськими) i окружними судами; Верховний Суд - стосовно рiшень, винесених обласними i рiвними до них судами.
  
  Суддi обiймають посаду безстрокова, за винятком тих, хто призначається на посаду вперше. Перше призначення на посаду професiйного суддi строком на 5 рокiв здiйснюється Президентом. Усi iншi суддi, крiм суддiв Конституцiйного Суду, обираються Верховною Радою безстроково.
  
  На посаду суддi квалiфiкацiйна комiсiя суддiв може рекомендувати громадянина Украни не молодше 25 рокiв, який має вищу юридичну освiту i стаж роботи у галузi права не менше нiж три роки, проживає в Укранi не менше нiж 10 рокiв i володiє укранською мовою.
  
  Професiйнi суддi не можуть належати до полiтичних партiй i профспiлок, брати участь у будь-якiй полiтичнiй дiяльностi, мати мандат депутата, обiймати iншi оплачуванi посади, виконувати iншу оплачувану роботу, крiм науково, викладацько, творчо.
  
  Суддi без згоди Верховно Ради не можуть бути затриманi або заарештованi до винесення обвинувального вироку судом.
  
  ?7. Правоохороннi та контрольно-наглядовi органи
  
  Правоохороннi органи - органи прокуратури, внутрiшнiх справ, служби безпеки, митнi органи, органи охорони державного кордону, органи державно податково служби, державно контрольно-ревiзiйно служби, рибоохорони, державно лiсово охорони, iншi органи, що здiйснюють правозастосовнi та правоохороннi функцi.
  
  Правоохоронна дiяльнiсть визначається правоохоронною функцiєю держави, здiйснюється в рамках правоохоронних вiдносин, повинна вiдповiдати х принципам.
  
  Державно-владна дiяльнiсть правоохоронних органiв виражається в тому, що вони як частина механiзму держави мають компетенцiю розглядати рiзного роду юридичних справ i спираються на можливiсть застосування державного примусу.
  
  Правоохоронна дiяльнiсть за своєю структурою подiляється на:
  
  - запобiгання виникненню умов i причин суспiльне небезпечного явища;
  
  - припинення процесу х розвитку;
  
  - лiквiдацiю наслiдкiв.
  
  Прокуратура - специфiчний орган державного управлiння, надiлений правоохоронними i контрольно-наглядовими функцiями.
  
  На прокуратуру Украни покладаються завдання:
  
  - пiдтримання державного обвинувачення в судi;
  
  - представництво iнтересiв громадянина або держави в судi у випадках, визначених законом;
  
  - нагляд за додержанням законiв органами, що здiйснюють оперативно-розшукову дiяльнiсть, дiзнання, досудове слiдство;
  
  - нагляд за додержанням законiв при виконаннi судових рiшень у кримiнальних справах, а також при застосуваннi iнших заходiв примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особисто свободи громадян.
  
  Прокуратура Украни здiйснює нагляд за додержанням законiв у дiяльностi Служби безпеки Украни та органiв внутрiшнiх справ (центральний орган - Мiнiстерство внутрiшнiх справ Украни).
  
  Вiдповiдно до Конституцi Украни розроблена Концепцiя реформування прокуратури. Конституцiя залишає за прокуратурою функцi:
  
  - пiдтримання державного обвинувачення i представництво iнтересiв громадянина i держави в судi;
  
  - нагляд за оперативно-розшуковою дiяльнiстю, слiдством, дiзнанням, додержанням кримiнально-виконавчого законодавства.
  
  Структура прокуратури: Генеральна прокуратура Украни, прокуратура Автономно Республiки Крим, прокуратура областей i районiв (мiст). Є окремi пiдроздiли прокуратури - на транспортi, у водних басейнах, виправно-трудових закладах; вiйськова прокуратура - у Збройних Силах i Вiйськове-Морському флотi Украни.
  
  Генеральний прокурор, який очолює прокуратуру, призначається Президентом за згодою Верховно Ради строком на 5 рокiв i звiльняється з посади Президентом. Верховна Рада може висловити недовiру прокурору Украни, що має наслiдком його вiдставку з посади.
  
  Всi нижчестоячi прокурори призначаються Генеральним прокурором також строком на 5 рокiв. Прокурорами i слiдчими
  
  прокуратури можуть бути призначенi тiльки громадяни Украни, що мають вищу юридичну освiту, необхiднi дiловi i моральнi якостi i досягли встановленого законом вiку (для прокурорiв району мiста - не менше нiж 25 рокiв).
  
  Служба безпеки Украни - державний правоохоронний орган спецiального призначення. Його завдання - захист незалежностi Украни,  конституцiйного ладу, територiально цiлiсностi та обороноздатностi вiд розвiдувально-пiдривно дiяльностi служб iноземних держав, а усерединi крани - вiд пiдривно дiяльностi з боку злочинних органiзацiй, груп людей або навiть окремих осiб; боротьба з органiзованою злочиннiстю, мафiєю, корупцiєю, що створюють загрозу життєво важливим iнтересам Украни.
  
  Систему Служби безпеки Украни становлять Центральне управлiння, пiдпорядкованi йому регiональнi органи, Служба безпеки Автономно Республiки Крим, органи вiйськово контррозвiдки, вiйськовi формування, а також навчальнi науково-дослiднi та iншi установи. Центральне управлiння Служби безпеки Украни видає положення, накази, розпорядження, iнструкцi, дає вказiвки, обов'язковi для виконання в системi Служби безпеки Украни.
  
  Найчисленнiша ланка правоохоронних органiв - органи МВС Украни (див. ?"Роль органiв внутрiшнiх справ у механiзмi правово держави").
  
  До недержавних правоохоронних органiв належать адвокатури, адвокатськi компанi, недержавнi розшуковi, охороннi i деякi iншi установи вiдповiдного призначення. Недержавнi органiзацi створюються для охорони приватних, групових iнтересiв, а не для охорони публiчних iнтересiв. У цьому полягає хня вiдмiннiсть. Проте всi вони покликанi служити iнтересам особи та суспiльства.
  
  Важливою ланкою контрольно-наглядових органiв держави є державнi iнспекцi (адмiнiстрацi).
  
  Державнi служби (iнспекцi, адмiнiстрацi) - санiтарнi, податковi, протипожежнi та iн. - спецiальнi державнi органи. Вони покликанi здiйснювати функцi контролю i нагляду за дотриманням пiдприємствами, органiзацiями, установами, посадовими особами i громадянами окремих установлених вiдповiдними правовими актами правил: санiтарних, податкових, протипожежних, ветеринарних та iн.
  
  Наприклад, державна податкова адмiнiстрацiя здiйснює функцiю контролю i нагляду за своєчасною подачею податкових декларацiй юридичними i фiзичними особами (громадянами), якi за законом повиннi сплачувати податки.
  
  ?8. Роль органiв внутрiшнiх справ у механiзмi правово держави
  
  Органи внутрiшнiх справ - правоохороннi органи виконавчо влади, що складаються з галузевих служб: мiлiцi, слiдчого апарату, внутрiшнiх вiйськ, кримiнально-виконавчих установ.
  
  м вiдведена вiдповiдальна роль у механiзмi правово держави. Вони беруть участь у здiйсненнi внутрiшнiх i зовнiшнiх функцiй держави - проводять дiяльнiсть iз захисту економiки i навколишнього середовища вiд злочинних посягань (податкова мiлiцiя, екологiчна мiлiцiя), стоять на стражi законностi i правопорядку (ДАI, патрульно-постова служба та iн.), спiвробiтничають на мiжнародному рiвнi з забезпечення свiтового порядку (IНТЕРПОЛ), мають на метi захист i охорону прав i свобод людини.
  
  Окремi служби органiв внутрiшнiх справ (мiлiцiя, виправно-трудовi установи) надiленi функцiями дiзнання, якi вони здiйснюють у межах вимог кримiнально-процесуального закону.
  
  Одна з особливостей органiв внутрiшнiх справ - наявнiсть повноважень щодо проведення попереднього розслiдування (спецiальний слiдчий апарат).
  
  Органи внутрiшнiх справ мають широкий дiапазон адмiнiстративно-наглядових функцiй - забезпечення громадського порядку, паспортного режиму, правил дозвiльно системи та iн.
  
  Основнi завдання органiв внутрiшнiх справ:
  
  1) захист прав i свобод громадян, iнтересiв суспiльства i держави вiд протиправних посягань, охорона громадського порядку i забезпечення громадсько безпеки;
  
  2) боротьба зi злочиннiстю;
  
  3) запобiгання злочинам, х припинення, розкриття i розслiдування, розшук осiб, що вчинили злочин, вжиття заходiв для усунення причин i умов, що сприяють вчиненню правопорушень;
  
  4) забезпечення виконання кримiнальних покарань, участь у ресоцiалiзацi засуджених;
  
  5) забезпечення безпеки дорожнього руху i пожежно безпеки;
  
  6) охорона i захист державних об'єктiв, майна усiх видiв власностi.
  
  Мiлiцiя - складова частина системи органiв внутрiшнiх справ, якi здiйснюють виконавчу державну владу в сферi охорони громадського порядку.
  
  До структури мiлiцi входять: кримiнальна мiлiцiя, мiлiцiя громадсько безпеки, транспортна мiлiцiя, державна автомобiльна iнспекцiя, мiлiцiя охорони, спецiальна мiлiцiя.
  
  Функцi мiлiцi:
  
  - адмiнiстративна - виконавчо-розпорядча дiяльнiсть  апаратiв, служб i пiдроздiлiв з органiзацi i здiйснення охорони громадського порядку i громадсько безпеки в межах повноважень, визначених законом. Керуючись адмiнiстративним законодавством, працiвники мiлiцi вступають у адмiнiстративно-правовi вiдносини з пiдприємствами, установами, органiзацiями, х посадовими особами i громадянами;
  
  - профiлактична - запобiгання злочинам та iншим правопорушенням, виявлення причин i умов, що х породжують, усунення х. Практично всi пiдроздiли мiлiцi здiйснюють профiлактичнi заходи. Цим пояснюється використання ними державно-владних повноважень примусового характеру в бiльшiй мiрi, нiж iншими органами виконавчо влади;
  
  - оперативно-розшукова - виявлення iнформацi про правопорушення, що готуються або вже вчиненi; про осiб, що ухиляються вiд органiв розслiдування або вiдбування кримiнального покарання та iн.;
  
  - кримiнально-процесуальна - розгляд заяв i повiдомлень про вчиненi злочини, провадження дiзнання i попереднього слiдст--а у кримiнальних питаннях про злочини, розслiдування яких покладено законом на органи внутрiшнiх справ;
  
  - виконавча - виконання в межах своє компетенцi адмiнiстративних стягнень i кримiнальних покарань (засудження осiб до виправно-трудових робiт без позбавлення волi та iн.);
  
  - охоронна - охорона на договiрних засадах майна усiх видiв власностi юридичних i фiзичних осiб, Як державний озброєний орган виконавчо влади мiлiцiя покликана захищати життя, здо= ров'я, права i свободи громадян, власнiсть, навколишнє природне середовище, iнтереси суспiльства i держави вiд протиправних посягань. Жоднi винятковi обставини або вказiвки посадових осiб не можуть бути пiдставою для будь-яких незаконних дiй або бездiяльностi мiлiцi. Вказiвки спiвробiтникiв мiлiцi, зробленi в межах службових повноважень як представникiв влади, обов'язковi для всiх громадян i посадових осiб. Стаття 20 Закону Украни "Про мiлiцiю" гласить: "Законнi вимоги працiвникiв мiлiцi є обов'язковими для виконання громадянами i посадовими особами".
  
  Мiнiстерство внутрiшнiх справ є своєрiдним органiзуючим i регулюючим центром системи органiв внутрiшнiх справ Украни. Мiнiстерство внутрiшнiх справ очолює Мiнiстр, який призначається вiдповiдно до Конституцi Украни i несе персональну вiдповiдальнiсть за виконання покладених на мiнiстерство завдань i здiйснення ним свох функцiй, визначає мiру вiдповiдальностi заступникiв Мiнiстра, керiвникiв пiдроздiлiв мiнiстерства.
  
  Середньою ланкою виступають обласнi управлiння внутрiшнiх справ i Мiнiстерство внутрiшнiх справ Автономно Республiки Крим. Правовий стан Мiнiстерства внутрiшнiх справ Автономно Республiки Крим дещо вiдрiзняється вiд обласних управлiнь внутрiшнiх справ. Зокрема, вiдповiдно до ст. 7 Закону Украни "Про мiлiцiю" його голова є заступником Мiнiстра внутрiшнiх справ, який призначається на посаду i звiльняється з посади Кабiнетом Мiнiстрiв Украни за поданням Мiнiстра внутрiшнiх справ. Що стосується завдань i повноважень органiв внутрiшнiх справ Автономно Республiки Крим, то вони майже не вiдрiзняються вiд завдань i повноважень обласного управлiння органiв внутрiшнiх справ.
  
  Обласнi органи внутрiшнiх справ реалiзують сво повноваження через вiддiли (галузевi служби) i через нижчi ланки - мiськi i районнi вiддiли (управлiння) внутрiшнiх справ. Районнi i мiськi вiддiли внутрiшнiх справ - основна ланка системи Мiнiстерства внутрiшнiх справ Украни.
  
  Податкова мiлiцiя здiйснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-пошукову, кримiнально-процесуальну та охоронну функцi.
  
  ?9. Мiнiстерство юстицi та Вища рада юстицi
  
  Мiнiстерство юстицi Украни є центральним органом виконавчо влади, який створює Президент Украни з метою органiзацi здiйснення державно правово полiтики.
  
  Завдання Мiнiстерства юстицi полягають у:
  
  1) розробцi проектiв законiв, х змiн i доповнень до них; проведеннi роботи iз систематизацi законодавства i пiдготовки пропозицiй щодо його кодификацi;
  
  2) забезпеченнi органiзацiйно дiяльностi судiв без втручання в судову дiяльнiсть (проведення перепiдготовки i пiдвищення квалiфiкацi судових працiвникiв та iн.);
  
  3) керiвництвi нотарiатом, судово-експертними установами, загальному керiвництвi органiв реєстрацi актiв громадянського стану та адвокатури;
  
  4) органiзацi правового навчання населення;
  
  5) реєстрацi полiтичних партiй, iнших об'єднань громадян на територi Украни, контролi за додержанням ними свох статутiв;
  
  6) державнiй реєстрацi нормативних актiв iнших мiнiстерств i центральних вiдомств виконавчо влади, органiв державного управлiння i контролю, якi стосуються прав та iнтересiв громадян;
  
  7) здiйсненнi (у встановленому порядку) мiжнародних зв'язкiв з правових питань та iн.
  
  Ця дiяльнiсть зосереджена в п'ятьох департаментах:
  
  1) правово полiтики;
  
  2) проектування нормативних актiв;
  
  3) юридичних послуг;
  
  4) судового;
  
  5) мiжнародного права i мiжнародного спiвробiтництва.
  
  В областях при державнiй адмiнiстрацi є управлiння юстицi, якi виконують сво завдання на мiсцевому рiвнi i пiдпорядковуються безпосередньо Мiнiстерству юстицi. Головне управлiння юстицi Криму також пiдпорядковується безпосередньо Мiнiстерству юстицi Украни.
  
  Мiнiстерство юстицi у межах своє компетенцi на пiдставi i у виконання чинного законодавства видає накази, органiзує i перевiряє х виконання. В необхiдних випадках разом iз iншими органами державного управлiння i громадськими об'єднаннями воно приймає спiльнi акти стосовно мiжгалузевого управлiння.
  
  Мiнiстерство юстицi розробляє концепцi державно правово полiтики i правових реформ; органiзує i координує дiяльнiсть, пов'язану з пiдготовкою проектiв законiв, кодексiв; проводить х експертизу на предмет вiдповiдностi Конституцi Украни i вимогам законопроектно технiки; здiйснює експертизу нормативних актiв обласних Рад народних депутатiв, а також Кивсько та Севастопольсько мiських Рад, що стосуються прав,
  
  свобод i законних iнтересiв громадян. Воно забезпечує реалiзацiю державно полiтики щодо державно таємницi, контроль за  збереженням у центральному апаратi мiнiстерства i пiдпорядкованих йому органах, установах, органiзацiях; узагальнює практику застосування законодавства, розробляє пропозицi щодо вдосконалення законодавства; органiзовує виконання актiв законодавства та iн.
  
  Вiдповiдно до ст. 131 Конституцi в Укранi засновано Вищу раду юстицi, яка складається iз 20 членiв, котрi призначаються: Верховною Радою - 3 члени; Президентом - 3 члени; з'здом суддiв - 3 члени; з'здом представникiв юридичних вищих навчальних закладiв та наукових установ - 3 члени; всеукранською конференцiєю працiвникiв прокуратури - 2 члени. Крiм того, до складу Вищо ради юстицi входять за посадою Голова Верховного Суду, Мiнiстр юстицi Украни, Генеральний прокурор.
  
  Вища рада юстицi - це вищий наглядовий (за адмiнiстративною i дисциплiнарною стороною дiяльностi суддiв i прокурорiв) орган в Укранi.
  
  До вiдання Вищо ради юстицi належать:
  
  - внесення подання про призначення суддiв на посади або про звiльнення х з посад;
  
  - прийняття рiшення стосовно порушення суддями i прокурорами вимог щодо несумiсностi;
  
  - здiйснення дисциплiнарного провадження стосовно суддiв Верховного суду Украни i суддiв вищих спецiалiзованих судiв та розгляд скарг на рiшення про притягнення до дисциплiнарно вiдповiдальностi суддiв апеляцiйних та мiсцевих судiв, а також прокурорiв.
  
  Назва даного iнституту походить зi Швецi (1809 p.), англiйською звучить як "омбудсмен".
  
  Докладнiше про контрасигнацiю див. ?"Поняття пiдзаконного нормативно-правового акта Пiдзаконний нормативний акт центральних органiв держави".
  
  Конституцiя Автономно Республiки Крим прийнята на другiй сесi Автономно Республiки Крим 21 жовтня 1998 р. Затверджена Законом Украни вiд 23 грудня 1998 р "Про затвердження Конституцi Автономно Республiки Крим", вiдповiдно до якого набула чинностi з дня  опублiкування - 12.01.99.
  
  Див.: ст. 139 Конституцi Украни i п. 4 ст. 5 Конституцi Автономно Республiки Крим.
  
  Загальний нагляд прокуратури за законнiстю здiйснюється лише в деяких кранах (крiм Украни, у В'єтнамi, Кита, Росi та iн.). У бiльшостi кран  завдання обмежується розслiдуванням певного роду злочинiв, порушенням обвинувачення i пiдтриманням його в судi. Однак загальною тенденцiєю останнiх десятилiть стало розширення функцiй прокуратури, додання й контрольних функцiй (наприклад, у Сальвадорi, Колумбi та iн.).
  
  Мiнiстерство юстицi Украни дiє на пiдставi Положення про Мiнiстерство юстицi Украни, затвердженого Указом Президента Украни вiд 18. вересня 1996 р.
  
  Глава 9 СОЦIАЛЬНА ПРАВОВА ДЕРЖАВА. ?1. Iсторiя iде про правову i соцiальну державу
  
  Поняття "соцiальна держава" є плодом XX столiття, тодi як поняття "правова держава" виникло ранiше - у XIX столiттi, хоча витоки обох слiд шукати в давнинi. Вже вiдомi мислителi антич-
  
  ностi (Платон, Аристотель та iн.) зверталися до пошукiв принципiв, форм i конструкцiй узгоджено взаємодi влади i права.
  
  Античними авторами було вироблено низку положень про правову державу:
  
  - про владу закону як поєднання сили i права (Аристотель, Солон);
  
  - про вiдрiзнення правильних i неправильних форм правлiння (Сократ, Платон);
  
  - про вiдрiзнення природного i позитивного права та х спiввiдношення (Аристотель, Демокрит);
  
  - про рiвнiсть людей за природним правом (римськi юристи, стоки);
  
  - про право як мiрило справедливостi, що регулює норми спiлкування (софiсти, Цицерон та iн.);
  
  - про державу як правове об'єднання людей (Цицерон);
  
  - про сфери приватного i публiчного права, про юридичну особу, суб'єкт права (римськi юристи).
  
  Символiчним вираженням уявлень про державну владу, що визнає право, тобто про справедливу державну владу, став образ богинi правосуддя iз зав'язкою на очах, iз мечем i терезами правосуддя. Вiн уособлює єднання сили i права: охоронюваний богинею правопорядок рiвною мiрою є обов'язковим для усiх. Образ правосудця виражає змiст i iдею не лише справедливого суду як спецiального органу, а й iдею справедливо, правово, державно влади.
  
  Протягом iсторi рацiя i змiст iде про правову державу в рiзних мислителiв, полiтичних i суспiльних дiячiв значно рiзнилися. Позаяк у одних iдея тако держави пов'язувалася з приватною власнiстю, експлуатацiєю чужо працi та привiлейованим становищем у суспiльствi певних класiв i верств, iншi розумiли  зовсiм iнакше. Т. Мор, наприклад, ще у XVI ст. констатував, що в умовах приватно власностi не можна говорити нi про справедливiсть, нi про громадський добробут, нi про "здiйснене державне управлiння".
  
  В епоху переходу вiд феодалiзму до капiталiзму вирiшального значення у працях дослiдникiв набувають проблеми подiлу
  
  функцiй влади, правово органiзацi владних вiдносин, спiввiдношення полiтичних сил, що виключають монополiзацiю влади в руках одного органу, особи або спiльноти. Затверджуються iде свободи особи, панування права в приватних i публiчних вiдносинах. Дж. Локк в Англi (XVII ст.) виступив з обґрунтуванням доктрини "законностi опору всiляким незаконним виявам влади". Ш. Монтеск'є у Францi (XVIII ст.) заявляв, що для запобiгання зловживанню владою є необхiдним такий порядок, де властi могли б взаємно себе стримувати.
  
  Фiлософську основу сучасно теорi правово держави заклав нiмецький фiлософ Iмманул Кант, у вченнi якого центральне мiсце посiдає людина як член суспiльства i як особистiсть. Хоча словосполучення "правова держава" в його працях не вживалося (воно звучить у нього як "правовий державний устрiй"), Кант наполягав на узгодженнi дiй держави з правом, пiдкореннi  правовим законам.
  
  Уперше термiн "правова держава" було вжито нiмецькими вченими К.Т. Велькером (1813), I.Х. Фрайхер фон Аретином (1824). Створення юридичне завершеного поняття "правова держава" пов'язують з iм'ям Р. Моля, який ввiв його до загального державно-правового i полiтичного вжитку. У 1829 р. вiн навiв визначення правово держави як конституцiйно держави, що має ґрунтуватися на закрiпленнi в конституцi прав i свобод громадян, на забезпеченнi судового захисту особи.
  
  Отже, iсторично правова держава - це конституцiйна держава. Вона виникає як реакцiя на абсолютну монархiю, як вимога обмеження дiяльностi центральних державних органiв вiдповiдними загальними правовими актами, сформульованими представницькими органами.
  
  Теорiя правово держави поширилася на крани Захiдно Європи, Пiвнiчно Америки, розвиваючись i збагачуючись протягом десятилiть. На домiнуючу перетворюється iдея про те, що в правовiй державi вiдносини мiж людьми i державою регулюються нормами, якi встановлюють порядок i виключають безвладдя i застосування насильства. Це означає, що пiдданi, якi ранiш мали лише обов'язки, перетворюються на громадян, надiлених, крiм обов'язкiв, певними, встановленими законом, правами. Основною метою правово держави вважається забезпечення свободи громадян, свободи iнiцiативи, пiдприємництва i розвитку
  
  особи вiдповiдно до принципу "дозволено все, що не заборонено законом".
  
  У XX ст., особливо пiсля Друго свiтово вiйни, теорiя правово держави набула нових рис. Вона пройшла через перiод панування нацистського варiанту теорi "правово держави" у фашистськiй Нiмеччинi, через етап неприйняття в СРСР iде правово держави з  (iде) напрацьованими за дореволюцiйних часiв цiннiсними елементами-ознаками: верховенство права, подiл влади, недоторканнiсть особи, гарантi прав i свобод людини та iн.
  
  Показово, що в конституцiях деяких кран (США, Францi, Швейцарi та iншi) вiдсутнi статтi, якi зазначають, що дана крана є правовою. Проте правова сутнiсть держави розкривається через закрiпленi в статтях Основного закону ознаки правово держави: охорона i захист прав людини, пiдкорення влади закону, подiл влади та iн.
  
  У 80-х роках XX ст. iдея створення правово держави актуалiзувалася у кранах колишнього "соцiалiстичного табору" як реакцiя на тоталiтарний режим, адмiнiстративно-команднi методи владарювання, порушення прав людини. Вiтчизняна наука прийняла формулу "правова держава" у результатi "перебудови", проголошено в 1985 р. Украна, перетворившись на самостiйну незалежну державу, визначила орiєнтацiю свого розвитку - побудова демократично, соцiально, правово держави.
  
  Соцiальна держава (держава соцiально демократi) - це сучасна полiтико-правова теорiя, де слово "соцiальна" несе велике значеннєве навантаження: воно пов'язано iз соцiальним життям людей, пiдкреслює, що держава бере на себе турботу про матерiальний добробут громадян, здiйснює функцiю регулювання економiки з обов'язковим урахуванням екологiчних вимог, забезпечує захист економiчних i соцiальних прав людини.
  
  Здавалося б, "правова держава" i "соцiальна держава" є несумiсними. Перша передбачає певну свободу особи вiд держави, вiд  опiки. Друга, навпаки, спирається на активнiсть держави в соцiальному захистi особи, особливо соцiальне ранимо (пенсiонер, iнвалiд, безробiтний не зi своє вини).
  
  Проте друга половина XX ст. поєднала цi поняття, збагативши кожне з них. Коли говорять про побудову соцiально правово держави, мають на увазi насамперед втiлення в нiй:
  
  - принципу верховенства права (панування правового закону) як головного в правовiй державi;
  
  - принципу соцiально справедливостi (забезпечення державою соцiально безпеки особи) як головного в соцiальнiй державi.
  
  Поняття "соцiально держави" було висунуто у 1929 р. нiмецьким державознавцем X. Хеллером i згодом поширилося в Європi. У США iдея соцiально держави була сприйнята пiзнiше, нiж у кранах Європи, оскiльки тип свiдомостi американського суспiльства був орiєнтований на принцип iндивiдуалiзму.
  
  Пiсля Друго свiтово вiйни концепцiя соцiально держави одержала закрiплення в конституцiях ряду кран Захiдно Європи (ФРН, Iспанiя та iн.). Стаття 1 Конституцi Iспанi 1978 р. зазначає, що Iспанiя є соцiальною, правовою та демократичною державою, вищими цiнностями яко є свобода, справедливiсть, рiвнiсть i полiтичний плюралiзм. Стаття 20 Конституцi ФРН 1949 р. говорить про те, що ФРН є демократичною i соцiальною федеративною державою. У Конституцi Францi записано, що вона є демократичною i соцiальною республiкою.
  
  У нашi днi соцiальна держава означає насамперед обов'язок законодавця бути соцiальне активним в iм'я згладжування суперечних iнтересiв членiв суспiльства i забезпечення гiдних умов життя для усiх за наявностi рiвностi форм власностi на засоби виробництва. Держава стає органом подолання соцiальних протирiч, урахування i координацi iнтересiв рiзних груп населення, проведення до життя таких рiшень, якi б позитивно сприймалися рiзними верствами суспiльства,  мета - за допомогою соцiально полiтики, забезпечення рiвностi та умов полiтично спiвучастi об'єднати населення, стабiлiзувати соцiальну (утому числi правову) i економiчну системи, забезпечити х прогресивну еволюцiю.
  
  Поняття правово держави усе бiльш поєднується з концепцiєю так звано "держави загального благоденства" ("максимально" держави), або, iнакше, "соцiально держави". Це сумiщення вiдбувається насамперед на основi гарантiй системи економiчних, соцiальних i культурних прав.
  
  Вченi (Т.А. Рiттер, Роулз та iн.) видiляють три моделi сучасно соцiально держави.
  
  1. "Позитивна держава" (США), у якiй є найменший ступiнь невтручання держави в економiку i соцiальне забезпечення, орiєнтоване на дотримання iндивiдуалiзму та захист корпоративних iнтересiв (соцiальна полiтика держави виступає як засiб контролю).
  
  2. Власне соцiальна держава (Велика Британiя), у якiй забезпечуються гарантований мiнiмальний рiвень життя i рiвнiсть стартових можливостей (соцiальна полiтика держави як засiб забезпечення повно зайнятостi).
  
  3. "Держава добробуту" (Нiдерланди), у якiй забезпечується мiнiмальний рiвень життя та встановлюється максимальний рiвень доходiв, зменшується рiзниця в зарплатi, гарантується повна зайнятiсть (соцiальна полiтика держави як засiб забезпечення "рiвностi, кооперацi та солiдарностi").
  
  Цi моделi мають тенденцiю переходу вiд однiє до iншо. Вони нiде цiлком не були реалiзованi, що свiдчить про мiнливiсть соцiально полiтики держав у ходi розвитку.
  
  Iдея про орiєнтацiю Украни на соцiальну державу мiститься у Конституцiйному договорi мiж Верховною Радою i Президентом Украни (вiд 8 липня 1995 р.) "Про основнi засади органiзацi i функцiонування державно влади i мiсцевого самоврядування на перiод до прийняття Конституцi Украни". Тут, зокрема, пiдкреслюється, що Договiр гарантує соцiальну спрямованiсть ринково економiки. Чiтке текстуальне вираження iдея соцiально правово держави знайшла у ст. 1 Конституцi Украни.
  
  Було б помилковим вважати, що правова держава i соцiальна держава добре поєднуються i в змозi цiлком злитися в один тип держави. Принцип соцiально безпеки населення i вимога не лише юридично, а й матерiально рiвностi (властивостi соцiально держави) суперечать iде свободи особи, взаємно вiдповiдальностi держави i громадянина (властивостi правово держави).
  
  Однак було б неслушним протиставляти правову державу i соцiальну державу, х зближення - найсприятливiший результат для громадянського суспiльства, оптимальний варiант його розвитку без класове ворожих конфлiктiв i соцiальних потрясiнь.
  
  Соцiальна i правова держави сумiснi мiж собою доти, доки функцiонування державно влади буде обмежуватися, врiвноважуватися, контролюватися i поширюватися в межах додержання
  
  основних прав людини. I навпаки соцiальна держава суперечу-ватиме з правовiй державi завжди, коли "людський добробут", "соцiальна безпека", "соцiальна справедливiсть" вважатимуться вищими цiнностями. Розвиток держави як соцiально має ґрунтуватися на такому фундаментi, як "правова" держава.
  
  Зрозумiло, що до фактичного втiлення в життя iде соцiально правово держави укранському суспiльству треба ще багато чого зробити.
  
  Прогнозувати перспективу успiшного розвитку Украни можна тiльки на шляхах оптимального поєднання принципiв правово, державностi, демократизму, соцiально державностi. Iдея соцiально правово держави є надбанням усього людства. Ця рацiональна iдея у разi успiшнiй реалiзацi в змозi вивести Украну до числа цивiлiзованих держав свiту.
  
  ?2. Поняття i ознаки соцiально правово держави
  
  Соцiальна правова держава - це полiтична органiзацiя суспiльства, у якому право пов'язує i пiдкоряє собi державну владу, а основнi права особи та  соцiальна безпека складають змiст свободи, засновано на законах, якi приймаються i пiддаються змiнi законним шляхом.
  
  Крiм звичайних ознак, характерних для будь-яко держави, соцiальна правова держава, як вища форма полiтичного буття, яку виробило людство, має низку специфiчних ознак (рис).
  
  1. Пов'язанiсть державно влади правом i його панування у всiх сферах суспiльного життя: свобода може бути досягнута лише у тому разi, якщо державна влада обмежується (переборюється) правом, ставиться пiд контроль права, функцiонує у поєднаннi та у взаємодi з громадянським суспiльством у рамках права; у Конституцi Украни (ст. 8) записано: "В Укранi визнається i дiє принцип верховенства права".
  
  2. Вiдповiднiсть закону праву (правовий закон) i його верховенство, тобто право як мiра свободи i справедливостi набуває вiдпрацьований в законi змiст; конституцiйний закон має пряму дiю.
  
  3. Пов'язанiсть законом рiвною мiрою як громадян та х об'єднань (комерцiйних i некомерцiйних), так i державних органiв, посадових осiб. Стосовно громадян та х об'єднань дiє загальнодо-звiльний принцип: "дозволено все, крiм прямо забороненого законом".
  
  Стосовно владних державних органiв i посадових осiб дiє спецiально-дозвiльний принцип: "Дозволено лише те, що прямо передбачено законом". Ще давньогрецький мислитель Пла-тон зазначав: "Я бачу близьку загибель тiє держави, де закон не має сили i перебуває пiд чiєюсь владою. А там, де закон - владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави..."
  
  4. Законодавче закрiплення i реальне забезпечення основних прав людини - наявнiсть налагодженого правового механiзму х охорони i захисту (включаючи рiвень прямого конституцiйного захисту).
  
  5. Побудова вiдносин особи та держави на основi взаємно вiдповiдальностi, як особа є вiдповiдальною перед державою, так i держава вiдповiдає перед особою за невиконання обов'язкiв.
  
  6. Подiл державно влади мiж законодавчими, виконавчими i судовими органами: х незалежнiсть i єднiсть; недопустимiсть пiдмiни функцiй один одного; дiйовiсть механiзму "стримувань i противаг".
  
  7. Законний (легальний) шлях прийняття законiв та х змiн - шлях виявлення волi народу безпосередньо (референдум) або опосередковано (через представницький орган). Уся повнота законодавчо влади в представницькому органi здiйснюється представниками народу, обраними з його осередку.
  
  8. Наявнiсть ефективних форм контролю i нагляду за здiйсненням законiв та iнших нормативно-правових актiв - налагоджена робота прокуратури, мiлiцi, служби безпеки, податково адмiнiстрацi та iнших правоохоронних i контрольно-наглядових органiв.
  
  9. Можливiсть особи домагатися конкретного мiнiмуму соцiальних благ завдяки гарантуванню державою  соцiально безпеки - мiнiмальний (достатнiй) рiвень життя кожному громадянину та його пiдвищення.
  
  10. Можливiсть громадян домагатися забезпечення державою х соцiального захисту, пiдняття рiвня соцiально-економiчних прав громадян до рiвня основних прав - формування соцiального середовища, яке створює умови для сприятливого iндивiдуального розвитку особи, рiвностi стартових можливостей (а не матерiально рiвностi) за допомогою державно системи просвiтництва та освiти, податково полiтики, регулювання ринку працi та контролю за умовами працi та iн.
  
  11. Здiйснення державою соцiально допомоги громадянам, не спроможним (не зi своє вини) вiдповiдати за свiй добробут - йдеться про забезпечення гарантованого життєвого рiвня соцiальне ранимих верств населення - старих, непрацездатних (хворих), безробiтних з не залежних вiд них причин. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соцiальним страхуванням.
  
  12. Забезпечення державою соцiально функцi власностi - власнiсть не повинна використовуватися на шкоду людинi i суспiльству: завдавати шкоди правам, свободам i гiдностi громадян, iнтересам суспiльства, погiршувати екологiчну ситуацiю i природнi якостi землi (ст.ст. 13, 41 Конституцi Украни).
  
  13. Проведення державою полiтики соцiально поступки - вирiшення всiх питань на шляхах згоди i порозумiння рiзноманiтних соцiальних груп, глибоко поваги до особи незалежно вiд  соцiального стану, захисту вiд усякого посягання на  життя, здоров'я i особисту гiднiсть.
  
  Таким чином, будучи обмеженою правом, соцiальна держава виявляє активнiсть у регулюваннi соцiально-економiчних процесiв, соцiального аспекту основних прав громадян, х соцiально захищеностi вiдповiдно до закону.
  
  Держава є соцiальною, правовою остiльки, оскiльки вона гарантує людинi свободу вияву.
  
  - як iндивiду, який вiдрiзняється вiд iнших фiзичними i психiчними якостями, тобто має iндивiдуальнiсть;
  
  - як члену соцiального органiзму, яким є громадянське суспiльство, тобто iндивiду, який входить до складу громадських i професiйних груп i органiзацiй;
  
  - як громадянину, який є пiдданим держави.
  
  ?3. Особа i держава
  
  Вiдносини особи i держави будуються на встановленнi такого балансу, при якому:
  
  - особа мала б можливiсть безперешкодно розвивати здiбностi, задовольняти права, свободи i законнi iнтереси;
  
  - держава одержувала б визнання i пiдтримку своє дiяльностi з боку особи, яка виконує сво обов'язки i несе вiдповiдальнiсть за х невиконання.
  
  Вся величезна кiлькiсть теорiй i поглядiв, що iснували в iсто-рi полiтико-правово думки i стосуються спiввiдношення "держава - особа", можна звести до двох пiдходiв:
  
  1) iндивiдуалiстичний, особистий, гуманiстичний (природно-правовий пiдхiд). Цей пiдхiд випливає iз розумiння особи як цiлi, держави - як засобу для досягнення мети. Його змiст - права належать людинi вiд природи. Вона має х незалежно вiд держави. Цi права є невiд'ємними. Завдання держави i суспiльства полягає в тому, щоб додержуватися цих прав, не допускати х порушення; створювати умови для хньо реалiзацi. Конкретнi змiст i обсяг прав змiнюються i розширюються в мiру розвитку суспiльства, самi ж фундаментальнi права залишаються незмiнними;
  
  2) державний, статичний (юридико-позитивiстський). Цей пiдхiд випливає iз розумiння держави як мети, а особи - як засобу для досягнення мети. Його змiст - сво права людина одержує вiд суспiльства i держави, природа цих прав патерналiс-тична; держава - джерело i гарант прав людини завдяки закрiпленню х у законi; право i закон не мають iстотних вiдмiнностей; права особи змiнюються залежно вiд державно доцiльностi i можливостi.
  
  З юридико-позитивiстським пiдходом багато в чому схожа марксистська теорiя, яка схильна пiдкоряти права людини державнiй доцiльностi. Вiдмiннiсть мiж ними полягає у тому, що марксизм орiєнтований на соцiально-економiчну, класову детермiнацiю права (право - зведена в закон воля пануючого класу), а не на його рацiональну самоцiннiсть. При марксистському пiдходi ставлення питання про права особи стає зайвим внаслiдок розумiння особи як виразника сукупностi суспiльних вiдносин.
  
  Якщо перший пiдхiд є характерним для демократичних держав, то другий - для антидемократичних, тоталiтарних. В СРСР (до середини 80-х рокiв XX ст.) переважав статичний пiдхiд до прав людини; для демократичного камуфляжу до законодавства (Конституцi) було введено роздiли про права, свободи та обов'язки особи. Лише в нашi днi вiдбувається набуття справдi демократичного уявлення про права людини. У вiдносинах "людина - держава" прiоритет належить людинi, а держава та  структури (гiлки державно влади - законодавство, управлiння
  
  та правосуддя) покликанi пiдкорити свою дiяльнiсть охоронi й захисту прав людини. У ст. З Конституцi Украни записано: "Права i свободи людини та х гарантi визначають змiст i спрямованiсть дiяльностi держави".
  
  Одну з основних ознак соцiально правово держави - пов'язанiсть держави правом - слiд розумiти так, що права громадян не є дарованими державою, а мають власне обгрунтування. Вони об'єктивно iснують вiд народження людини i є невiдчужу-ваними вiд не. Тому вiдносини особи та держави мають будуватися на основi х зв'язаностi взаємними правами, обов'язками i вiдповiдальнiстю. Як громадянин є вiдповiдальним перед державою, так i держава вiдповiдальна перед громадянином.
  
  Держава:
  
  1. Гарантує кожному iнформацiю про його права i свободи.
  
  2. Бере на себе обов'язок забезпечити права свох громадян i забезпечує х реальне здiйснення.
  
  3. Представляє громадянину свободу виявити себе в усiх галузях соцiально-полiтичного життя, за винятком сфер, прямо застережених у законi.
  
  4. Не має права обмежувати права i свободи громадянина, крiм випадкiв, прямо передбачених законом.
  
  5. Не має права притягати до вiдповiдальностi громадян за вiдмову давати показання або пояснення щодо себе, членiв сiм' чи близьких родичiв, коло яких визначається законом.
  
  6. Не має права двiчi притягати громадянина до юридично вiдповiдальностi одного виду за одне й те саме правопорушення.
  
  7. Гарантує захист судом прав i свобод людини i громадянина.
  
  8. Дiє виключно в рамках закону, має встановленi конституцiєю чiткi межi свох повноважень.
  
  9. Вiдповiдальна за неправомiрнi дi посадових осiб: перевищення влади, зловживання службовим становищем.
  
  Правовий iнститут вiдповiдальностi держави дозволяє створити додатковi стримування та противаги владi, зм'якшити  автократичнi прояви, обмежити можливi зловживання за допомогою пiдкорення  закону. Створюванi цим iнститутом умови перетворюють владарювання на суспiльне служiння, а не на привiлей. Дотримання iнституту вiдповiдальностi держави,  органiв i посадових осiб перед людиною i громадянином є одним з основних показникiв правово спрямованостi дiяльностi держа-
  
  ви. Вiн виражає морально-юридичнi засади у вiдносинах мiж державою як носiєм влади i громадянином як учасником  здiйснення.
  
  10. Зобов'язана вiдшкодовувати за свiй рахунок чи за рахунок органiв мiсцевого самоврядування матерiальну i моральну шкоду, завдану незаконними рiшеннями, дiями чи бездiяльнiстю органiв державно влади, органiв мiсцевого самоврядування, х посадових i службових осiб при здiйсненнi ними свох повноважень.
  
  Зокрема, вiдповiдно до ст. 55 Конституцi Украни суду надане повноваження переглянути рiшення, дi або бездiяльнiсть органiв державно влади, органiв мiсцевого самоврядування, посадових i службових осiб у разi х оскарження. Тим самим створено механiзм вiдповiдальностi держави перед людиною за свою дiяльнiсть.
  
  11. Гарантує право громадянина звертатися за захистом свох прав i свобод до вiдповiдних мiжнародних судових установ або до вiдповiдних органiв мiжнародних органiзацiй, членом або учасником яких є Украна, та iн.
  
  Нинi став на звичним змiст ст. 2 Мiжнародного пакту про громадянськi i полiтичнi права, вiдповiдно до яко держава у виконання зобов'язань щодо захисту прав людини i громадянина:
  
  а) забезпечує права всiх осiб, що знаходяться пiд  юрисдикцiєю, без будь-яко дискримiнацi;
  
  б) вiдповiдно до конституцiйно процедури законодавчого або Iншого характеру вживає заходiв, що дозволяють здiйснювати цi права;
  
  в) надає кожному, чи права порушенi, процесуальнi правовi засоби для х захисту;
  
  г) розвиває можливостi використання зазначених правових засобiв, а також вiдповiдає за дiйовiсть х застосування.
  
  Особа, яка є громадянином держави, у свою чергу, не лише реалiзує права, але й має обов'язки перед державою та своми спiвгромадянами, вiдповiдає за х невиконання:
  
  - користується наданими й правами у певних рамках, встановлених законом;
  
  - кожнiй з  свобод вiдповiдає обов'язок, тому що користування свободою домислює утримання iнших осiб вiд перешко-
  
  джаючих цьому дiй. З метою захисту iнтересiв iнших громадян i суспiльства деякi  дi обмежуються законом;
  
  - здiйснюється вiдповiдальнiсть будь-якого громадянина, незалежно вiд його посади i суспiльного стану, за порушення конституцi i законiв тощо.
  
  Як писав укранський правознавець Б. Кiстякiвський, "у правовiй державi влада має бути органiзована так, щоб вона не придушувала особу; у нiй як окрема особа, так i сукупнiсть осiб - народ - мають бути не лише об'єктом влади, але й суб'єктом ".
  
  (Докладнiше про стан особи,  права, свободи i обов'язки див. у главах 10 та 11).
  
  Держава, за Цицероном, це не "будь-яке об'єднання людей, зiбраних у будь-який спосiб", а "об'єднання багатьох людей, зв'язаних згодою щодо питань права i спiльними iнтересами". З погляду спiввiдношення з правом держава є не що iнше, як "спiльний (колективний, загальний) правовий пристрiй".
  
  Про науковi концепцi щодо сучасних держав див. у главi 4 "Державна влада i держава".
  
  Роздiл III ТЕОРIЯ ДЕМОКРАТIЇ. ПРАВА ЛЮДИНИ. Глава 10 ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕМОКРАТIЮ. ?1. Поняття i ознаки демократi
  
  Слово "демократiя" вiдоме ще вiд часiв Давньо Грецi i у перекладi з грецько означає "владу народу". У раннiй перiод свого iснування в Давнiй Грецi демократiя розумiлася як особлива форма або рiзновид органiзацi держави, при якому владою володiє не одна особа (як при монархi, тиранi), i не група осiб (як при аристократi, олiгархi), а всi громадяни, що користуються рiвними правами на управлiння державою.
  
  Протягом iсторi до iде демократi, засновано на принципах свободи i рiвностi, зверталися кращi уми людства, збагачуючи i розвиваючи це поняття: Перикл (Давня Грецiя), Б. Спiноза (Нiдерланди, XVII ст.), Ж.-Ж.Руссо (Францiя, XVIII ст.), Т. Джеф-ферсон (США, XVIII ст.), I. Франко (Украна, кiнець XIX -початок XX ст.), В. Гавел (Чехiя, XX ст.), А. Сахаров (Росiя, XX ст.) та iн. Багато хто з них (наприклад, А. Токвiль) акцентували увагу на необхiдностi "вчитися демократi". Гете писав: "Лиш той є гiдним щастя i свободи, хто що не день iде за них на бiй".
  
  Кожна iсторична епоха вносила сво ознаки в поняття демократi i розставляла сво акценти на х значущостi.
  
  Слово "демократiя" вживається в рiзному значеннi:
  
  - як форма держави;
  
  - як полiтичний режим;
  
  - як принцип органiзацi та дiяльностi державних органiв i громадських органiзацiй.
  
  Коли про державу кажуть, що вона - демократична, то мають на увазi наявнiсть усiх цих значень. Демократiя як форма держави можлива в кранах iз демократичним режимом, а вiдтак, iз демократичним принципом органiзацi та дiяльностi всiх суб'єктiв полiтично системи суспiльства (органи держави, державнi органiзацi, громадськi об'єднання, трудовi колективи), котрi одночасно є й суб'єктами демократi. Зрозумiло, що суб'єктами демократi є насамперед громадянин i народ.
  
  Демократiя нiде i нiколи не iснувала без держави. Реально демократiя є формою (рiзновидом) держави, яка характеризується, щонайменше, такими ознаками:
  
  1) визнанням народу вищим джерелом влади;
  
  2) виборнiстю основних органiв держави;
  
  3) рiвноправнiстю громадян i насамперед рiвнiстю х виборчих прав;
  
  4) пiдкоренням меншостi бiльшостi (перших останнiм) при прийняттi рiшень.
  
  Будь-якi демократичнi держави будуються на пiдґрунтi цих загальних ознак, але ступiнь розвитку демократi може бути рiзним. Демократизацiя суспiльства - це тривалий безперервний процес, що потребує не лише внутрiшньодержавних, але й мiжнародних гарантiй.
  
  Сучаснi демократичнi держави (а бути демократичною державою є престижним) доповнюються низкою iнших ознак i принципiв:
  
  (1) додержання прав людини, х прiоритет над правами держави;
  
  (2) конституцiйне обмеження влади бiльшостi над меншiстю;
  
  (3) повага до прав меншостi на власну думку i  вiльне вираження;
  
  (4) верховенство закону;
  
  (5) подiл влади та iн.
  
  Виходячи iз сучасного наповнення демократi якiсним додатковим змiстом, можна дати визначення демократi як зразка, iдеалу, до якого прагнуть цивiлiзованi держави. -
  
  Демократiя - полiтична органiзацiя влади народу, при якiй забезпечується: рiвна участь усiх i кожного в управлiннi державними i суспiльними справами; виборнiсть основних органiв держави i законнiсть у функцiонуваннi всiх суб'єктiв полiтично системи суспiльства; забезпечення прав i свобод людини i меншостi вiдповiдно до мiжнародних стандартiв.
  
  Розглянемо ознаки демократi.
  
  1. Демократiя має державний характер:
  
  а) виражається в делегуваннi народом свох повноважень державним органам. Народ бере участь в управлiннi справами в суспiльствi i державi як безпосередньо (самоврядування), так i через представницькi органи. Вiн не може здiйснювати сам належну
  
  йому владу i делегує державним органам частину свох повноважень;
  
  б) забезпечується виборнiстю органiв держави, тобто демократичною процедурою органiзацi органiв держави в результатi конкурентних, вiльних i чесних виборiв;
  
  в) проявляється в спроможностi державно влади впливати на поведiнку та дiяльнiсть людей, пiдкоряти х собi з метою управлiння суспiльними справами.
  
  2. Демократiя має полiтичний характер:
  
  а) передбачає полiтичне рiзноманiття. Демократiя, як, утiм, i ринкова економiка, неможлива без iснування конкуренцi, тобто без опозицi i плюралiстично полiтично системи. Це знаходить вияв у тому, що демократiя виступає принципом дiяльностi полiтичних партiй у боротьбi за володiння державною владою. При демократi враховується рiзноманiття полiтичних думок -партiйних та iнших, iдеологiчних пiдходiв до вирiшення суспiльних i державних завдань. Демократiя виключає державну цензуру та iдеологiчний диктат.
  
  Законодавства розвинутих захiдних держав закрiплюють низку принципiв, якими має гарантуватися полiтичний плюралiзм: 1) загальне право голосу; 2) рiвнiсть при виборах; 3) таємне голосування; 4) прямi вибори тощо. Нагадуємо, що ст. 15 Конституцi Украни проголошує, що суспiльне життя в Укранi грунтується на засадах полiтично, економiчно та iдеологiчно багатоманiтностi. Жодна iдеологiя не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена;
  
  б) ґрунтується па полiтичнiй рiвноправностi громадян на участь в управлiннi справами суспiльства i держави i, насамперед, рiвностi виборчих прав. Така рiвнiсть надає можливiсть вибору мiж рiзними полiтичними варiантами, тобто полiтичними можливостями розвитку.
  
  3. Демократiя передбачає проголошення, гарантування та фактичне втiлення прав громадян - економiчних, полiтичних, громадянських, соцiальних, культурних, а так само - й х обов'язкiв вiдповiдно до мiжнародних стандартiв, закрiплених у Хартi прав людини (Загальна декларацiя прав людини 1948 p., Мiжнародний пакт про громадянськi i полiтичнi права 1966 р. i Мiжнародний пакт про економiчнi, соцiальнi i культурнi права 1966 p., якi набрали сили вiд 23 березня 1976 р., та iн.). Законом Украни вiд 10 грудня 1991 р. "Про дiю мiжнародних договорiв на тери-
  
  торi Украни" встановлено порядок застосування мiжнародних норм про права людини.
  
  4. Демократiя передбачає законнiсть як режим суспiльно-полiтичного життя. Режим громадсько-полiтичного життя виражається у вимогах до всього суспiльства - до всiх суб'єктiв полiтично системи (вони ж - i суб'єкти демократi) i, насамперед, до державних органiв - засновуватися i функцiонувати на основi суворого i неухильного виконання правових норм. Кожний орган держави, кожна посадова особа повиннi мати стiльки повноважень, скiльки необхiдно, щоб створити умови для реалiзацi прав людини, х охорони i захисту.
  
  5. Демократiя припускає взаємну вiдповiдальнiсть держави i громадянина, що виражається у вимозi утримуватися вiд учинення дiй, що порушують х взаємнi права i обов'язки. У Конституцi Украни наголошено: "Держава вiдповiдає перед людиною за свою дiяльнiсть. Утвердження i забезпечення прав i свобод людини є головним обов'язком держави" (ст. 3). Арбiтром у можливих конфлiктах мiж державою i громадянином є незалежний i демократичний суд (див. главу 9 ?3).
  
  ?2. Функцi i принципи демократi
  
  Функцi демократi - основнi напрямки  впливу на суспiльнi вiдносини, метою яких є пiдвищення соцiально-полiтично активностi громадян в управлiннi суспiльством i державою.
  
  Оскiльки демократiя - не статичний, а динамiчний стан суспiльства,  функцi в рiзнi iсторичнi перiоди змiнювалися, збагачувалися, поглиблювалися.
  
  Функцi демократi можна подiлити на двi групи:
  
  - що розкривають зв'язок iз суспiльними вiдносинами;
  
  - що виражають внутрiшнi функцi дiяльностi держави.
  
  До числа найзагальнiших функцiй демократi можна вiднести такi.
  
  1. Органiзацiйно-полiтичну - органiзацiя полiтично влади на демократичних засадах. Вона мiстить у собi пiдфункцiю самоорганiзацi народу (самоврядування) як джерело державно влади i виражається у наявностi органiзацiйних зв'язкiв мiж суб'єктами демократi: органами держави, державними органiзацiями, громадськими об'єднаннями, трудовими колективами.
  
  2. Регулятивно-компромiсну - забезпечення плюралiзму дiяльностi суб'єктiв демократi в цивiлiзованих рамках спiвробiтництва i компромiсу, концентрацi i консолiдацi рiзних полiтичних сил навколо iнтересiв громадянського суспiльства i держави. Правовим засобом забезпечення дано функцi є врегульованiсть правових статусiв суб'єктiв демократi.
  
  3. Суспiльно-стимулюючу - забезпечення оптимального служiння держави суспiльству, стимулювання, урахування i використання громадсько думки i активностi громадян (консультативних референдумiв, наказiв, листiв, заяв тощо) при розробцi та прийняттi державних рiшень.
  
  4. Установчу - формування органiв державно влади i органiв мiсцевого самоврядування демократичним шляхом (конкурс, вибори).
  
  5. Контрольну - забезпечення дiяльностi органiв держави в межах х компетенцi вiдповiдно до вимог нормативно-правових актiв; пiдконтрольнiсть i пiдзвiтнiсть усiх ланок державного апарату (наприклад, контроль представницьких органiв за виконавчими органами, звiт останнiх перед першими).
  
  6. Охоронну - забезпечення державними органами безпеки честi i гiдностi кожно людини, охорони i захисту прав i свобод особи, меншостi, форм власностi, запобiгання правопорушенням i припинення х.
  
  Останнi три функцi демократi виражають внутрiшнi функцi держави.
  
  Принципи демократi - незаперечнi вихiднi вимоги, якi ставляться до всiх учасникiв полiтично дiяльностi, тобто до суб'єктiв демократi.
  
  Визнання мiжнародною спiльнотою основних принципiв демократi пояснюється прагненням змiцнити мiжнародну анти-тоталiтарну полiтику.
  
  Основнi принципи демократi:
  
  - 1) полiтична свобода - свобода вибору суспiльного ладу i форми правлiння, право народу визначати i змiнювати конституцiйний лад (ст. 5 Конституцi Украни), забезпечення захисту прав людини. Свобода має первинне призначення - на  основi може виникнути рiвнiсть i нерiвнiсть, але вона допускає рiвноправнiсть;
  
  2) рiвноправнiсть громадян - означає рiвнiсть усiх перед законом, рiвну вiдповiдальнiсть за скоєне правопорушення, право на
  
  рiвний захист перед судом. Дотримання рiвноправностi гарантується: не може бути привiлев або обмежень за ознаками раси, кольору шкiри, полiтичних, релiгiйних та iнших переконань, статi, етнiчного та соцiального походження, майнового становища, мiсця проживання, за мовними або iншими ознаками. Найважливiший аспект рiвноправностi - рiвнiсть прав i свобод чоловiка i жiнки, що мають однаковi можливостi для х реалiзацi;
  
  3) виборнiсть органiв держави i постiйний контакт iз ними населення - допускає формування органiв влади i мiсцевого самоврядування шляхом народного волевиявлення, забезпечує х змiнюванiсть, пiдконтрольнiсть i взаємоконтроль, рiвну можливiсть кожного реалiзувати сво виборчi права. У демократичнiй державi тi самi люди не повиннi тривалий час безперервно обiймати посади в органах влади: це викликає недовiру громадян, призводить до втрати легiтимностi цих органiв;
  
  4) подiл влади - означає взаємозалежнiсть i взаємне обмеження рiзних гiлок влади: законодавчо, виконавчо, судово, що служить перешкодою для перетворення влади на засiб придушення свободи i рiвностi;
  
  5) прийняття рiшень за волею бiльшостi при обов'язковому дотриманнi прав меншостi - означає поєднання волi бiльшостi з гарантiями прав особи, яка перебуває в меншостi - етнiчнiй, релiгiйнiй, полiтичнiй; вiдсутнiсть дискримiнацi, придушення прав особи, яка не є у бiльшостi при прийняттi рiшень;
  
  6) плюралiзм - означає багатоманiтнiсть суспiльних явищ, розширює коло полiтичного вибору, допускає не лише плюралiзм думок, але й полiтичний плюралiзм - множиннiсть партiй, суспiльних об'єднань тощо с рiзними програмами та статутами, що дiють у рамках конституцi. Демократiя можлива в тому разi, коли в  основi полягає принцип плюралiзму, проте не всякий плюралiзм є неодмiнно демократичним. Лише у сукупностi з iншими принципами плюралiзм набуває унiверсального значення для сучасно демократi.
  
  ?3. Форми та iнститути демократi
  
  Функцi демократi реалiзуються через  форми та iнститути. Форма демократi - це  зовнiшнє вираження. Форм демократi можна назвати чимало, але основнi з них такi:
  
  1. Участь народу в управлiннi державними i суспiльними справами (народовладдя) - здiйснюється у двох формах: прямiй та непрямiй:
  
  Пряма - представницька демократiя
  
  Непряма - безпосередня демократiя
  
  - форма народовладдя, при якiй влада здiйснюється через виявлення волi представникiв народу у виборних органах (парламенти, органи мiсцевого самоврядування)
  
  - форма народовладдя, при якiй влада здiйснюється через безпосереднє виявлення волi народу чи певних соцiальних груп (референдум, вибори)
  
  2. Формування та функцiонування системи органiв держави на основi демократичних принципiв законностi, гласностi, виборностi, змiнюваностi, подiлi компетенцi, якi запобiгають зловживанню службовим становищем i суспiльним авторитетом:
  
  3. Юридичне (насамперед конституцiйне) закрiплення системи прав, свобод i обов'язкiв людини i громадянина, х охорона i захист вiдповiдно до мiжнародних стандартiв.
  
  Види демократi класифiкують за сферами суспiльного життя:
  
  - економiчна;
  
  - соцiальна; - полiтична;
  
  - культурно-духовна та iн.
  
  Наприклад, про значення економiчно i соцiально демократi в розвитку соцiально правово держави говориться в програмному документi Соцiалiстичного Iнтернацiоналу "Декларацiя принципiв" (1989 p.).
  
  Форми демократi знаходять свiй прояв у  iнститутах (референдум, громадська думка, комiсi Верховно Ради та iн.).
  
  Iнститути демократi - це легiтимнi i легальнi елементи полiтично системи суспiльства, якi безпосередньо створюють демократичний режим у державi через втiлення в них принципiв демократi.
  
  Передумовою легiтимностi iнституту демократi є його органiзацiйне оформлення i визнання громадськiстю; передумовою легальностi - його юридичне оформлення, узаконення.
  
  За вихiдним призначенням у вирiшеннi завдань полiтики, влади та управлiння вiдрiзняють iнститути демократi:
  
  Структурнi
  
  Функцiональнi
  
  - сесi парламентiв - депутатськi комiсi - народнi контролери тощо
  
  - депутатськi запити - накази виборцiв - громадська думка тощо
  
  За юридичною значущiстю прийнятих рiшень вiдрiзняють iнститути демократi:
  
  Iмперативнi
  
  Консультативнi
  
  - мають остаточне загальнообов'язкове значення для державних органiв, посадових осiб, громадян: - референдум конституцiйний та законодавчий; - вибори; - накази виборцiв та iн.
  
  - мають дорадче, консультативне значення для державних органiв, посадових осiб, громадян:
  
  - референдум консультативний; - всенародне обговорення законопроектiв; - мiтинги; - анкетування та iн.
  
  У системi iнститутiв безпосередньо демократi найважливiше мiсце належить виборам.
  
  Вибори - форма безпосередньо участi громадян в управлiннi державою шляхом формування вищих представницьких органiв, органiв мiсцевого самоврядування, х персонального складу.
  
  Громадяни демократично держави мають право вiльно обирати i бути обраними до органiв державно влади i органiв мiсцевого самоврядування. Громадянин може виражати свою волю свободно при додержаннi рiвностi. Свобода виборця реалiзується за допомогою таємного голосування i потребує встановлення гарантiй проти тиску на нього.
  
  На основi загального, рiвного i прямого виборчого права шляхом таємного голосування в Укранi обираються населенням: Президент, Верховна Рада, Верховна Рада Автономно Республiки Крим, органи мiсцевого самоврядування (сiльсько, селищно, мiсько ради та х голови).
  
  Виборча система може бути мажоритарною, пропорцiйною та змiшаною (мажоритарно-пропорцiйною). Мажоритарна система - система визначення результатiв виборiв, вiдповiдно до яко депутатськi мандати вiд виборчого округу отримують лише кандидати, що одержали встановлену бiльшiсть голосiв. Вiдповiдно до пропорцiйно системи депутатськi мандати розподiляються мiж партiями пропорцiйно кiлькостi голосiв, вiдданих за партiю в межах виборчого округи.
  
  Так, вибори депутатiв Верховно Ради Украни в 1998 р. проводилися за змiшаною системою: iз 450 депутатiв - 225 обиралося в одномандатних виборчих округах на основi вiдносно бiльшостi (мажоритарна система), а 225 - за списками кандидатiв у депутати вiд полiтичних партiй, виборчих блокiв партiй у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузi на основi пропорцiйного представництва (пропорцiйна система).
  
  Особливим iнститутом демократi є референдум як один iз засобiв демократичного управлiння державними справами.
  
  Референдум (лат. - те, що повинно бути повiдомленим) - засiб вирiшення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонацiонального i мiсцевого значення (прийняття конституцi, iнших важливих законiв або внесення до них змiн, а також iнших рiшень з найважливiших питань). Референдум є одним iз важливих iнститутiв безпосередньо демократi, проводиться з метою забезпечення народовладдя - безпосередньо участi громадян в управлiннi державою i мiсцевими справами.
  
  Референдуми за предметом проведення:
  
  - конституцiйний - на всенародне голосування виноситься проект конституцi або конституцiйнi поправки;
  
  - законодавчi - на всенародне голосування виносяться проект закону або чинний закон;
  
  - консультативний - проводиться з метою виявлення громадсько думки щодо принципового питанню державного життя.
  
  Референдуми за ступенем обов'язковостi проведення:
  
  - обов'язковий - предметом референдуму є питання, вiднесенi Конституцiєю до виключного вирiшення в результатi всенародного опитування (наприклад, вiдповiдно до ст. 73 Конституцi Украни виключно всеукранським референдумом вирiшуються питання про змiну територi Украни);
  
  - факультативний - проводиться з метою виявлення громадсько думки щодо конкретного питання, яке цiкавить певну частину населення регiону (наприклад, про встановлення вiльно економiчно зони у Харкiвськiй областi).
  
  Предметом референдуму можуть бути питання:
  
  - що мають iстотне значення для визначення полiтики держави
  
  ззовнi (мiжнароднi-правовi питання) - входження крани до певних мiждержавних структур, спiвтовариства, наприклад, про членство крани в Європейському Спiвтовариствi;
  
  - що мають iстотне значення для вдосконалення системи управлiння
  
  усерединi (адмiнiстративно-правовi питання) - вирiшення питань управлiнського характеру, наприклад, змiна адмiнiстративно-територiального подiлу.
  
  Юридичнi наслiдки зазначених референдумiв - рiзнi:
  
  1. Результати конституцiйного i законодавчого референдумiв мають найвищу юридичну силу, не потребують затвердження. Вони є загальнообов'язковими для державних органiв, слугують правовим пiдґрунтям х правотворчо i правозастосовно дiяльностi.
  
  2. Результати консультативного референдуму не є обов'язковими для винесення адекватного рiшення з опитуваного питання. Вони мають дорадчий характер, розглядаються i враховуються при прийняттi рiшень вiдповiдними державними органами.
  
  За територiєю проведення референдум може бути:
  
  (1) Загальнонацiональним - проводиться в масштабах усiє крани. Доцiльно проводити перед референдумом всенародне або широке громадське обговорення питань, що вирiшуються референдумом.
  
  Вiдповiдно до Конституцi Украни (ст. 72) загальнонацiональний, усеукранський референдум призначається Верховною Радою або Президентом. Призначення всеукранського референдуму вiдбувається вiдповiдно до народно iнiцiативи за вимогою не менш як 3 мiльйонiв громадян Украни, якi мають право голосу, за умови, що пiдписи щодо призначення референдуму зiбрано не менше як у двох третинах областей i не менш як по 100 тисяч пiдписiв у кожнiй областi.
  
  Референдум в Укранi не допускається щодо законопроектiв з питань податкiв, бюджету та амнiстi. Як уже зазначалося, ви-
  
  ключно всеукранським референдумом вирiшуються питання про змiну територi Украни.
  
  (2) Мiсцевим - проводиться в межах окремих суб'єктiв федерацi (у федеративнiй державi) або адмiнiстративно-територiальних одиниць (в унiтарнiй та федеративнiй державах) iз метою вирiшення найважливiших питань мiсцевого значення.
  
  Прийнятi рiшення на мiсцевому референдумi (наприклад, перейменування сiл, мiст або дострокове припинення повноважень мiсцево Ради,  голови) мають вишу юридичну силу щодо рiшень вiдповiдних мiсцевих Рад народних депутатiв.
  
  Новий усеукранський референдум з питань, що ранiше виносилися на референдум, може бути проведений через 5 рокiв, а мiсцевий референдум - через 1 рiк вiд дня проведення попереднього референдуму з цих самих питань.
  
  У виборах i референдумах мають право брати участь громадяни Украни, якi досягли на день х проведення 18 рокiв. Гарантується вiльне волевиявлення. Голосування пiд час виборiв i референдумiв є таємним: контроль за волевиявленням громадян не допускається.
  
  У Швейцарi, крiм референдуму, iнститутами безпосередньо демократi є народне вече, народна законодавча iнiцiатива. У США референдум застосовується нарiвнi з законодавчою iнiцiативою. У Францi через три роки пiсля проведення першого референдуму в 1789 р. почали практикуватися плебiсцити - всенароднi опитування, якi розглядаються як синонiми референдумiв.
  
  ?4. Демократiя i самоврядування
  
  Самоврядування народу - вид соцiального управлiння, який грунтується на самоорганiзацi, саморегулюваннi та самодiяльностi учасникiв суспiльних вiдносин. Самоорганiзацiя - самостiйне здiйснення органiзацiйних дiй. Саморегулювання - самостiйне встановлення норм, правил поведiнки. Самодiяльнiсть -самостiйна дiяльнiсть з прийняття рiшень та х реалiзацi. При самоврядуваннi об'єкт i суб'єкт управлiння збiгаються, тобто люди самi управляють своми справами, приймають спiльнi рiшення i спiльно дiють iз метою реалiзацi прийнятих рiшень. В умовах самоврядування його учасники визнають над собою владу лише свого об'єднання.
  
  Отже, ознаки самоврядування:
  
  1) це рiзновид соцiального управлiння;
  
  2) влада належить усьому колективу;
  
  3) влада здiйснюється колективом безпосередньо або через виборнi органи;
  
  4) суб'єкт i об'єкт управлiння єдинi, збiгаються;
  
  5) саморегулювання вiдбувається за допомогою разом прийнятих соцiальних норм;
  
  6) загальнi справи ведуться спiльно, разом приймаються рiшення;
  
  7) iнтереси спiвтовариства вiдстоюються i захищаються на основi самодiяльностi.
  
  Самоврядування як одна з форм органiзацi людського гуртожитку грунтується на принципах свободи, рiвностi та безпосередньо участi (прямого волевиявлення) в управлiннi. Термiн "самоврядування" зазвичай вживається стосовно кiлькох рiвнiв об'єднання людей:
  
  - усього суспiльства: суспiльне самоврядування;
  
  - окремих територiй: регiональне i мiсцеве самоврядування;
  
  - управлiння виробництвом: виробниче самоврядування (примiром, самоврядування установ освiти);
  
  - управлiння громадських об'єднань та iн.
  
  Яке спiввiдношення демократi пш самоврядування?
  
  Чи можна х ототожнювати ?
  
  Не можна ставити знак рiвностi мiж демократiєю I самоврядуванням, оскiльки самоврядування - об"емнiше поняття 1 тривалiше явище, нiж демократiя: воно передує й i переживає ,
  
  Самоврядування склалося в перiод родового ладу. В умовах первiсного роду публiчна влада здiйснювалася самим населенням через загальнi збори членiв роду, Тут фактично збiгалося управлiння i самоврядування, оскiльки всi члени роду брали участь в управлiннi його справами,
  
  З виникненням держави на змiну самоврядуванню прийшло управлiння: державний апарат зосередив у свох руках владу, використовуючи  з метою управлiння справами суспiльства. Самоврядування не зникло. Воно набуло локального характеру, Воно "пiшло собi" у певнi структури i сфери життя (далекi вiд центру) - селянськi общини, робiтники артiлi. У середнi столiття воно виявилося у самоврядуваннi мiст (магдебурзьке право), козацьких об'єднаннях (наприклад, в Укранi); за нових часiв -
  
  у земському самоврядуваннi, автономi унiверситетiв (наприклад, у дореволюцiйнiй Росi).
  
  Не можна протиставляти демократiю i самоврядування, оскiльки демократiя допускає самоврядування, тодi як самоврядування може iснувати i без демократi як форми полiтично влади народу.
  
  На раннiх стадiях суспiльного розвитку системи самоврядування нерiдко конфлiктували з недемократичною формою держави (наприклад, Запорiзька Сiч в Укранi - iз монархiчною формою правлiння в Росi). В мiру розвитку демократi - вiд часу виникнення буржуазних держав, що проголосили джерелом влади народ, - самоврядування знаходить у демократi гаранта своє ефективностi.
  
  Спiльне у самоврядуваннi i демократi:
  
  - будуються на однакових принципах свободи, рiвностi, гласностi;
  
  - є формами здiйснення влади;
  
  - реалiзуються безпосередньо i через виборнi органи;
  
  - можуть здiйснюватися з використанням загально нормативно бази.
  
  Проте мiж ними є й певнi вiдмiнностi, якi не дозволяють х ототожнювати.
  
  Основнi ознаки, що вiдрiзняють самоврядування вiд демократi
  
  Самоврядування
  
  Демократiя
  
  1. Виникає за часом ранiше демократi. 2. Може iснувати без демократi, 3, Не мас полiтичного характеру, але може набувати його, 4. У суспiльствi може бути кiлька систем самоврядування (у рiзних сферах життя i рiзних масштабiв - переважно локальних). 5. Самовряднi органiзацi дiють у рамках закону, але самi встановлюють норми в межах свох об'єднань.
  
  1. Виникає за часом пiзнiше самоврядування. 2. Допускає наявнiсть систем самоврядування. 3. Мас лише полiтичний характер, 4, У суспiльствi iснує лише одна загальнодержавна система демократi. 5. Основнi форми та iнститути демократi закрiпленi в законi, що обумовлює х юридичну обов'язковiсть для всiх.
  
  Державне управлiння i самоврядування -не альтернативнi. У рамках демократi вони дiють паралельно на основi взаємодi i взаємного доповнення. Демократiя є умовою розвитку самоврядування. Самоврядування є ядром демократi. Елементи самоврядування використовуються при здiйсненнi полiтично влади. В моменти участi у вирiшеннi державних справ системи самоврядування набувають полiтичного характеру, який визначається конкретною мiрою цiє участi.
  
  Самоврядування у сферi виробництва проявляється в економiцi багатьох кран, де iснує самоврядний сектор, до якого входять пiдприємства, викупленi трудовими колективами, якими трудовi колективи управляють. Тут виробнича демократiя виражається у спiвучастi робiтникiв в управлiннi пiдприємствами разом iз адмiнiстрацiєю. На засадах самоврядування дiють кооперативи, iндивiдуальнi та сiмейнi пiдприємства.
  
  Особливим рiзновидом самоврядування є мiсцеве самоврядування (див. ?"Управлiння в адмiнiстративно-територiальних одиницях. Мiсцеве самоврядування").
  
  ?5. Демократiя як загальнолюдська цiннiсть
  
  Незважаючи на те, що за всiх часiв демократiя розумiлася i трактувалася по-рiзному, безсумнiвним є одне: вона як полiтична i правова цiннiсть стала невiд'ємним елементом свiдомостi людей усього свiту. Але практично немає тако остаточно стадi демократi, яка б задовольняла усiх. Зазнаючи обмежень, людина вступає в конфлiкт iз державою, коли не знаходить у законах ту справедливiсть, покладену нею в основу свого iснування, коли не береться до уваги нерiвнiсть природних здiбностей i заслуг, коли вiдсутнє визнання в залежностi вiд полiтично зрiлостi, умiння, досвiду тощо. Воля до справедливостi (а  значимiсть є великою для демократi) нiколи не буває цiлком задоволена, а демократiя (не формальна) у жоднiй державi не може бути досягнута цiлком i остаточно. До демократi потрiбно постiйно прилучатися, будити свою волю, виражати погляди, виявляти полiтичну активнiсть, тобто ставати бiльш зрiлим для демократично дiяльностi. Демократiя - благо лише тодi, коли вона вiдповiдає культурi та менталiтету народу.
  
  Розглянемо основнi цiнностi демократi як громадсько-полiтичного явища.
  
  1) Власна цiннiсть розкривається через  соцiальне призначення - служити на користь особi, суспiльству, державi:
  
  а) встановити вiдповiднiсть мiж формально проголошеними i реально дiючими принципами свободи, рiвностi, справедливостi, реально втiлити х в особисте, суспiльне i державне життя;
  
  б) поєднати державнi i громадськi засади в системi демократi як форми держави;
  
  в) створити атмосферу гармонi iнтересiв особи та держави, консенсусу i компромiсу мiж усiма суб'єктами демократi. При демократi суспiльство усвiдомить переваги соцiального партнерства i солiдарностi, громадянського миру та злагоди.
  
  Власна цiннiсть демократi виражається в усiх  елементах, принципах, формах, iнститутах.
  
  2) Iнструментальна цiннiсть - через  функцiональне призначення - служити iнструментом у руках людини для вирiшення суспiльних i державних справ:
  
  а) брати участь у формуваннi органiв держави та органiв мiсцевого самоврядування;
  
  б) самоорганiзовуватися в партi, профспiлки, рухи тощо;
  
  в) захищати суспiльство i державу вiд протиправних дiй, вiдкiля б вони не виходили;
  
  г) здiйснювати контроль за дiяльнiстю обраних органiв влади та iнших суб'єктiв полiтично системи суспiльства. Iнструментальна цiннiсть демократi реалiзується через  функцi та функцiональнi iнститути.
  
  3) Особиста цiннiсть розкривається через визнання прав особи:
  
  а) х формального закрiплення;
  
  б) реального забезпечення за допомогою створення загаль-носоцiальних (матерiальних, полiтичних, духовно-культурних) i спецiально-соцiальних (юридичних) гарантiй;
  
  в) дi ефективного механiзму хнього захисту;
  
  г) встановлення вiдповiдальностi за невиконання обов'язкiв, оскiльки демократiя -не засiб для досягнення честолюбних особистих цiлей за рахунок приниження прав, свобод i законних iнтересiв iншо особи або будь-якого суб'єкта демократi (див. ?"Особа i держава").
  
  В Укранi взято курс на розвиток демократi. В Європейськiй комiсi "За демократiю через право" (Венецiанська комiсiя) Украна має свого представника. Проте для створення розвинуто системи демократi зробити ще слiд чимало. Необхiдною умовою для цього є наявнiсть у суспiльствi консенсусу з основних питаннь спiльного проживання в державi, визнання переважною бiльшiстю громадян "демократичних правил гри". Важлива тенденцiя до гармонi суспiльних, групових та iндивiдуальних iнтересiв за наявностi цiннiсного прiоритету особи щодо колективу, морально готовностi до компромiсiв, самообмеження i самодисциплiни, поваги до iнших людей, закону, думки бiльшостi.
  
  Тим народам, якi готовi до визнання автономi особи та  вiдповiдальностi, демократiя створює найкращi можливостi для реалiзацi гуманiстичних цiнностей: свободи, рiвноправностi, справедливостi, соцiально творчостi.
  
  ?6. Демократiя i права соцiальних меншостей (меншин)
  
  Усi демократi є полiтичними системами, у яких громадяни вiльно приймають полiтичнi рiшення вiдповiдно до волi бiльшостi, тобто бiльшiстю голосiв. Проте пiдкорення меншостi бiльшостi (перших останнiм) не завжди буває демократичним. У демократичному суспiльствi воля бiльшостi повинна поєднуватися з гарантiями прав особи, якi у свою чергу служать захисту прав меншостi - чи то етнiчна меншина, релiгiйна чи полiтична меншiсть. Права меншостi не залежать вiд добро волi бiльшостi i не можуть бути скасованi бiльшiстю голосiв.
  
  Вже демократi минулого знали принцип бiльшостi i провадили його в життя. Але лише з розвитком буржуазного суспiльства, появою теорiй природного права i подiлу влади спiввiдношення мiж бiльшiстю i меншiстю у хнiх правах набуло полiтично принциповостi. Деякi мислителi (Ж.-Ж.Руссо) вважали, що рiшення бiльшостi обов'язковi для меншостi. Iншi (Дж.'Мiлль, Б.Констан, Г.Спенсер, О.Токвiль) вимагали, щоб волi бiльшостi були поставленi межi, оскiльки повне панування бiльшостi -шлях до гноблення, тиранi. Межею волi бiльшостi покликанi були стати права окремого iндивiда. Формами захисту iндивiда i
  
  меншостi називалися незалежний суд, адмiнiстративна юстицiя, представництво меншостi в парламентi та iн.
  
  Розглянемо право меншостi в парламентi.
  
  Основою демократi є розвинутий публiчний дiалог (комунiкацiя) представникiв рiзно полiтично орiєнтацi. Такий дiалог вiдбувається у суспiльствi та зосереджується в парламентi. Важливим чинником у дiяльностi багатьох парламентiв є опозицiя (вiд лат. oppositio - протиставлення), до яко належать депутати парламентсько меншостi, що розходиться з певних питань з полiтикою парламентсько бiльшостi й урядiв. Опозицiя критикує дiяльнiсть уряду, користається з нагоди порушити питання про довiру уряду.
  
  Наявнiсть опозицi вважається невiд'ємним компонентом демократичного суспiльства, правово держави. Доки в суспiльствi iснує рiзниця iнтересiв, буде iснувати й опозицiя.
  
  Один iз фундаторiв США Т. Джефферсон зазначав, що "воля бiльшостi повинна в усiх випадках домiнувати, але, щоб ця воля була правомiрною, вона має бути розумною, щоб меншiсть мала рiвнi права, порушувати якi було б гнобленням". Конституцiя США мiстить форми захисту парламентсько меншостi, якiй надане право протесту проти проектованих змiн Основного Закону. Цi права меншостi настiльки значнi, що протягом бiльш нЬк 200-лiтнього iснування США були ратифiкованi тiльки 26 поправок до Конституцi, i американська Конституцiя є найбiльш стiйкою з усiх iснуючих.
  
  Конституцi, що створювалися в Нiдерландах, Бельгi, Норвегi, Швейцарi та iнших кранах у XIX ~ XX ст.ст., мiстили iдею захисту прав меншостi. Меншiсть отримала можливiсть дiйсно парламентсько боротьби з безтурботним ставленням бiльшостi до законодавчо працi, що мало мiсце в минулому. У нашi днi конституцi Францi, ФРН, Iспанi, Японi та iнших кран передбачають гарантi прав людини та меншостi. В Англi опозицiя (меншiсть) складає неодмiнну частину державного механiзму. Починаючи вiд 1800 p., лiдер опозицi "його () величностi" одержує платню, однакову з платнею прем'єр-мiнiстра. У ФРН право парламентських розслiдувань, яке полягає у забезпеченнi парламенту iнформацiєю про роботу уряду i здiйсненнi контролю за урядом, - одне з прав меншостi. Воно вперше було закрiплено в однiй iз статей Веймарсько Конституцi (за пропозицi-
  
  ею Макса Вебера), i дотепер збереглася ця первiсна функцiя права меншостi.
  
  Сутнiсть i форми дiяльностi опозицi залежать вiд конкретних iсторичних умов. Можлива нелегальна (дiюча в пiдпiллi) i легальна опозицi. Легальна опозицiя iснує у формi опозицiйних партiй або iнших полiтичних iнститутiв, якi публiчно виступають проти влади, за зсув (у рамках закону) правлячих полiтичних сил. Легальна опозицiя може бути лояльною i нелояльною. Лояльна опозицiя бореться за владу в рамках iснуючих законiв, використовує методи чесно конкурентно полiтично боротьби. Нелояльна опозицiя ставиться до iснуючо влади як до ворога i дiє "на  знищення".
  
  Парламентська меншiсть покликана вiдбивати реально iснуючi в суспiльствi iнтереси груп, що мають не домiнуючi, але солiдарнi, полiтичнi настанови (рухи, партi) або не мають iдеологiчно виражених позицiй (позапартiйнi, професiйнi та iншi групи). Так, у Францi, класичнiй кранi партiйного плюралiзму, дiють численнi полiтичнi об'єднання, якi не визначають партiйно системи крани, i хнi представники в парламентi складають меншiсть.
  
  Слiд зважити на те, що меншiсть, яка твердо вiдстоює сво позицi, є впливовiшою за меншiсть, що коливається. Вiдчуття сильно i непохитно переконаностi меншостi пiдштовхує бiльшiсть до того, щоб переглянути свою позицiю. Важливо, щоб опозицiя в парламентi була конструктивною, а не деструктивною. Позаяк деструктивна опозицiя обмежується критикою iснуючо влади без пропозицiй щодо програми дiй; конструктивна опозицiя спроможна висунути, обгрунтувати i боротися за здiйснення програми, яка вiдрiзняється вiд офiцiйно програми, є  альтернативою.
  
  Отже, демократiя - це не тiльки прояв волi бiльшостi, але i гарантiя права меншостi на критику i вiльне вираження свох поглядiв - конструктивних, а не руйнiвних. Право говорити та бути почутим. Право бути заперечуваним, але не пригнобленим. Влада може стояти мiцно лише тодi, коли вона вiдчуває опiр з боку опозицi - полiтично меншостi. Це змушує  постiйно пiдтверджувати своє право управляти суспiльством i державою.
  
  Парламент Украни прагне дотримуватися спiввiдношення: домiнування волi бiльшостi при урахуваннi прав меншостi; ви-
  
  знавати, що кожна група має сво iнтереси, якi вправi проводити в життя лише в рамках закону. Найвище право меншостi i ЇЇ представникiв у парламентi полягає у тому, що вона може робити спроби стати бiльшiстю. Вiд цього права меншостi в демократичному суспiльствi не захищена нiяка бiльшiсть, тому що в не немає нiяких засобiв надовго придушити меншiсть. Важливо не дати розвинутися тенденцi в демократi, нiколи цiлком невикорiнно - пiдняти бiльшiсть до значення виключно вирiшального чинника, до всесилля бiльшостi, i зберегти нерушимi межi, якi дiйсна демократiя покликана протиставити волi бiльшостi. Наявнiсть активно легально опозицi - найважливiша риса демократi як "полiархi" (багатовладдя).
  
  Розглянемо право етнiчних (нацiональних) меншин.
  
  Взаємовiдносини етносiв усерединi держави мають будуватися на засадах консенсусу, порозумiння, тому першою умовою консолiдацi суспiльства є свобода особи i вiльний розвиток етнiчних груп (нацiональних меншин).
  
  Нацiональнi меншини можуть мешкати або компактно, або розкидано (дисперсно) на територi держави, утворено "статусною" або "титульною" нацiєю. У будь-якому разi вони мають усi права, якi має нацiя, що дала назву державi. Винятком (у рядi випадкiв) є право нацiональних меншин на полiтичне самовизначення. Проте права нацiональних меншин потребують спецiального механiзму забезпечення, тому що в умовах iнонацiонального оточення набувають специфiчного характеру.
  
  Значну увагу правам нацiональних меншин придiляє ООН. У преамбулi до Статуту ООН вiдзначається "рiвнiсть прав великих i малих нацiй". Вiдповiдно до рiшень ООН нацiональнi меншини мають:
  
  - право проживати в мiсцях традицiйного iсторичного поселення (забороняються х депортацiя, примусове переселення);
  
  - право на неасимiляцiю;
  
  - право на одержання пропорцiйно частки централiзованих державних фондiв, якi видiляються для вiдповiдних цiлей;
  
  - право на участь у прийняттi державних рiшень, на представництво в законодавчих та iнших колегiальних органах держави;
  
  - право на недискримiнацiю;
  
  - право на захист з боку держави вiд будь-яких проявiв ворожнечi, погроз, приниження i обмеження.
  
  Пiдсумковий документ Вiденсько зустрiчi представникiв держав - учасниць Наради з безпеки та спiвробiтництва в Європi (НБСЄ) вiд 15 грудня 1989 р. мiстить слова: держави - учасницi НБСЄ "вживатимуть усiх необхiдних законодавчих, адмiнiстративних, юридичних та iнших заходiв, а також застосовуватимуть вiдповiднi мiжнароднi iнструменти для забезпечення захисту прав людини i основних свобод осiб, що належать до нацiональних меншин на х територi. Вони захищатимуть i створюватимуть умови для заохочення етнiчно, культурно, мовно та релiгiйно самобутностi нацiональних меншин на свой територi. Вони поважатимуть вiльне здiйснення прав особами, що належать до таких меншин, i забезпечуватимуть хню повну рiвнiсть з iншими". Верховний Комiсар НБСЄ у справах нацiональних меншостей може послати в будь-яку крану свох спостерiгачiв - експертiв iз мiсiєю перевiрки дотримання в нiй прав нацiональних меншин.
  
  Загальнi положення про захист прав нацiональних меншин мiстяться у конституцiях Данi, Португалi, Румунi, Чехi, Словаччини, Албанi, Хорватi, Литви. В iнших конституцiях (Iталiя, Швейцарiя, Росiя, Болгарiя) йдеться про захист мовних меншин. Докладнi положення щодо захисту меншин є в конституцi Угорщини. У конституцiях Фiнляндi, Норвегi, Словенi передбачається безпосереднiй захист вiдповiдних меншин. Завдяки конституцiям нещодавно утворених демократичних держав Центрально та Схiдно Європи, якi мiстять положення про захист нацiональних меншин, докорiнно змiнилося обличчя Європи та усього свiту.
  
  Додержуючись мiжнародних зобов'язань щодо нацiональних меншин, Верховна Рада Украни 25 червня 1992 р. ухвалила Закон "Про нацiональнi меншини в Укранi" iз метою забезпечення гарантiй х прав на вiльний розвиток. До нацiональних меншин вiдповiдно до цього Закону належать групи громадян Украни, якi не є укранцями за нацiональнiстю, виявляють почуття нацiонально самосвiдомостi та спiльностi мiж собою. Забезпечуючи права осiб, якi належать до нацiональних меншин, держава керується тим, що права нацiональних меншин є невiд'ємною частиною загальновизнаних прав людини.
  
  У демократичнiй державi воля бiльшостi i прав меншостi є захищеними законом i iнститутами, що втiлюють закони в життя.
  
  Глава 11 ПРАВА ЛЮДИНИ I ГРОМАДЯНИНА. ?1. Iсторiя iде прав людини. Теорiя трьох поколiнь прав людини
  
  Iсторiя iде прав людини' бере сво витоки в давнинi. Вже в Бiблi мiстяться положення про цiннiсть i недоторканнiсть людського життя, рiвностi людей. В античних державах i кранах Давнього Сходу обґрунтовувалася рiвнiсть людей однаковими природними умовами хнього походження з Космосу, "неба". I хоча за часiв рабовласництва i феодалiзму панувала iдея про права "вiльних" людей (Аристотель, Платон та iн.),  розвиток сприяв накопиченню iнтелектуального матерiалу для подальшого (буржуазного) стрибка у цьому напрямку - визнання рiвностi усiх людей перед законом.
  
  Активнiсть у розвитку iде про права людини припадає на епоху Вiдродження i Просвiти. У XVII-XVIII ст.ст. ця iдея вiдбивається у теорi природного (природженого) права, яка дозволила оцiнювати з позицiй справедливостi дiюче в державi позитивне право, проводити його перетворення в напрямку гуманiзму i свободи. Ґ. Гроцiй, Дж. Локк, Б. Спiноза, Ж.-Ж. Руссо, ПI. Монтеск'є, Т. Джефферсон, I. Кант, Дж.-Ст. Мiлль, I. Бен-там утверджують права особи (на життя, свободу, власнiсть та iн.) як священнi iмперативи i закладають основи сучасного розумiння прав людини. Кожний народ внiс свою лепту в розвиток iде про права людини, вирiшуючи цю проблему в залежностi вiд iсторичних обставин свого буття.
  
  Iдея прав людини, заснована на теорi природного (природженого) права, знаходить втiлення в нормативних актах держав Європи i свiту. Американська Декларацiя незалежностi 1776 р. висловила фундаментальний принцип, на якому заснована демократична форма правлiння: "Ми вважаємо самоочевидною iстиною, що всi люди створенi рiвними, що вони надiленi Творцем певними невiд'ємними правами, серед яких право на життя, свободу та прагнення до щастя". Французька Декларацiя прав людини i громадянина 26 серпня 1798 р. виклала "природнi,
  
  ' Вiтчизняна юридична думка дотримується точки зору (П М.Рабiнович та iн.) про iснування прав людини, прав нацi (народу), прав людства.
  
  невiдчужуванi i священнi права людини": особиста свобода, власнiсть, безпека i опiр гнобленню; необмеженiсть сфери вияву свободи людини й обмеженiсть сфери дi державно влади; притягнення до кримiнально вiдповiдальностi лише на пiдставi закону (немає злочину, не вказаного в законi; немає покарання, не вказаного в законi), презумпцiя невинностi, свобода поглядiв, думки, слова та преси, яка захищається "погрозою вiдповiдальностi за зловживання цiєю свободою", та iн. Названi документи США i Францi стали свого роду моделлю (еталоном, зразком) для законодавчого закрiплення особистих (громадянських) i полiтичних прав людини.
  
  Цю iдею пестували, вiдстоювали, збагачували, поглиблювали, боролися за  реальне втiлення в життя видатнi мислителi Украни: П. Орлик, Т. Шевченко, М. Драгоманов, I. Франко, Леся Укранка, М. Грушевський, О. Кiстякiвський та iн. Вже в проектi Конституцi П. Орлика (1710 р.) декларується iдея "виправлення та пiдйому свох природжених прав i вiльностей", вiдновлення "усiлякого природного права i рiвностi". Т. Шевченко в поемах оспiвував свободу трудящо людини. М. Драгоманов у конституцiйному проектi передбачав особисту свободу людини, забезпечення недоторканностi особи, повагу  гiдностi. Правознавець О. Кiстякiвський наголошував на необхiдностi обмеження державно влади "невiд'ємними, непорушними, недоторканними, невiдчужуваними правами людини", найважливiшим iз яких називав право на гiдне iснування.
  
  Процесу розвитку iде прав людини властивi як кiлькiснi, так i якiснi змiни. Кiлькiснi змiни знання про права людини (х множення, уточнення i конкретизацiя, збiльшення обсягу та iн.) вiдбуваються в цiлому з позицiй i в межах того чи iншого поняття права. Якiснi змiни iде прав людини пов'язанi з переходом вiд попереднього до нового поняття права. Нове поняття права означає концептуальний пiдхiд до вивчення, розумiння, тлумачення як,держави i права, так i вже накопичених теоретичних знань про них. Безумовно, кожне нове розумiння прав людини є якiсним стрибком у юридичному пiзнаннi. Iсторiя розвитку iде про права людини - це насамперед iсторiя нових понять права i тих нових юридичних теорiй, якi формуються на основi цих понять (юридико-позитивiстська, соцiологiчна, марксистсько-ленiнська, сучасна теорiя природного права та iн.).
  
  У серединi XX ст. iдея прав людини висвiтилася новими фарбами завдяки пiдняттю  на конституцiйний рiвень. Правда, не всi конституцi в кранах свiту ґрунтувалися на теорi природного права. Багато з них створювалися на основi юридико-позити-вiстського пiдходу до розумiння права, що призводило до ототожнення права i закону, або на основi марксистсько-ленiнсько теорi (СРСР), вiдповiдно до яко права людини "даруються" державою. Природно-правовий пiдхiд до розумiння прав людини як природних i невiдчужуваних, даних вiд народження, набув закрiплення у конституцiях США, Францi, Iталi, Iспанi.
  
  В другiй половинi XX столiття пiд впливом мiжнародних документiв про права людини вiдбулося зм'якшення iсторичного протистояння природно-правового i позитивiстського (що ототожнює право i закон) пiдходiв до права, навiть хнє зближення, що вiдбилося у конституцiйнiй i судовiй практицi держав. Позитивiстський пiдхiд до природи прав людини, взаємовiдносин держави та особистостi, що мiститься в конституцiях Австрi, ФРН, переборов розрив з моральними, особистими, соцiальними цiнностями i попрямував шляхом позитивного закрiплення природних прав i принципiв, х охорони i захисту.
  
  I це зрозумiло. Належнiсть людинi прав вiд народження передбачає захист i забезпечення х державою, що потребує законодавчого формулювання. Вiдтак, обмеження влади держави правами людини не применшує  роль. Права людини, не закрiпленi в позитивному правi (законодавчих актах), ускладнюють здiйснення державою функцi х охорони i захисту.
  
  У результатi науково систематизацi прав людини в iсторичному оглядi з'явилася теорiя трьох поколiнь прав людини.
  
  Перше поколiння прав людини - невiдчужуванi особистi (громадянськi) i полiтичнi права. Це - право громадянина на свободу думки, совiстi та релiгi, на участь у здiйсненнi державних справ, на рiвнiсть перед законом, право на життя, свободу i безпеку особи, право на свободу вiд довiльного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним i неупередженим судом та iн. Особистi i полiтичнi права набули юридично форми спочатку в актах конституцiйного нацiонального права, а незабаром i в актах мiжнародного права.
  
  Перше поколiння прав людини є основою iндивiдуально свободи i квалiфiкується як система негативних прав, що зобо-
  
  в'язують державу утримуватися вiд втручання в сфери, врегульованi цими правами.
  
  Першi акти англiйського конституцiоналiзму, що закрiплюють права людини, - Петицiя про права (1628), Habeas Corpus Act (Закон про недоторканнiсть особи) (1679) i Бiлль про права (1689). До першого поколiння прав людини належать також американськi декларацi, а саме: Декларацiя прав Вiрджинi (1776), Декларацiя незалежностi США (1776), Конституцiя США (1787), Бiлль про права (1791), а також французька Декларацiя прав людини i громадянина (1789) та iн.
  
  Деякi вченi вiдносять до першого поколiння прав людини Велику хартiю вiльностей (1215), де, зокрема, говориться: "Жодна вiльна людина не буде заарештована, або ув'язнена, або позбавлена володiння, або у будь-який (iнший) спосiб знедолена... як за законним вироком рiвних й та за законом крани". З таких самих пiдстав до першого поколiння прав людини можна вiднести й Литовськi Статути (1529, 1566, 1588 pp.) - юридичний пам'ятник литовського, бiлоруського та укранського народiв. У них було проголошено iде рiвностi вiльних людей перед законом, особисто недоторканностi, юридичного захисту прав вiльно (шляхетно) особи, особисто вiдповiдальностi перед законом та iн. Проте середньовiчне законодавство (Велика хартiя вiльностей, Литовськi Статути та iн.) будувалося вiдповiдно до феодально-iєрархiчно, станово структури суспiльства, коли була вiдсутня юридична рiвнiсть громадян.
  
  Вiдлiк першого поколiння прав людини можна вести з перiоду встановлення юридично рiвностi, коли зруйнувалися становi рамки середньовiчного суспiльства. На цей перiод припадають розвиток буржуазних вiдношень i утвердження буржуазного суспiльства з його законодавчими актами. Лише тодi рiвноправнiсть з iдеально категорi почала втiлюватися у реальну дiйснiсть, набувши конституцiйного або iншого законодавчого оформлення. Принцип юридично рiвностi, який став основою унiверсальностi прав людини, додав м справдi демократичного характеру.
  
  Пiсля Друго свiтово вiйни необхiднiсть забезпечення основних прав людини була визнана в бiльшостi розвинутих кран.
  
  Друге поколiння прав людини - поглиблення особистих (громадянських) i розвиток соцiально-економiчних i культурних прав (право на працю, вiдпочинок, соцiальне забезпечення, медичну
  
  допомогу та iн.) - сформувалося в процесi боротьби народiв за полiпшення свого економiчного становища та пiдвищення культурного статусу. Цi вимоги виникли пiсля Першо свiтово вiйни, а вплинули на демократизацiю i соцiалiзацiю конституцiйного права кран свiту та мiжнародне право пiсля Друго свiтово вiйни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальнi передумови для задоволення соцiальних потреб громадян.
  
  Друге поколiння прав людини називають ще системою позитивних прав. Вони не можуть реалiзуватися без органiзацiйно, координуючо та iнших форм дiяльностi держави, спрямованих на х забезпечення.
  
  Каталог природних i громадянських прав i свобод людини поповнився соцiально-економiчними i соцiально-культурними правами i свободами в рядi конституцiй XX ст. (Мексиканськi Сполученi штати, 5 лютого 1917 p.; Iталiйська Республiка, 2 грудня
  
  1947 р. та iн.), у внесених доповненнях i поправках у старих конституцiях. Соцiальнi, економiчнi та культурнi права знайшли нормативне вираження у Загальнiй декларацi прав людини
  
  1948 р. i особливо Мiжнародному пактi про економiчнi, соцiальнi i культурнi права 1966 р.
  
  Третє поколiння прав людини можна назвати солiдарними (колективними), тобто правами всього людства - правами людини i правами народiв. Це право на мир, безпеку, незалежнiсть, на здорове навколишнє середовище, на соцiальний i економiчний розвиток як людини, так i людства у цiлому. Йдеться про тi права особи, якi не пов'язанi з  особистим статусом, а диктуються належнiстю до якось спiльностi (асоцiацi), тобто є солiдарними (колективними), у яких правам особи вiдведене головне мiсце (право на солiдарнiсть, право на мiжнародне спiлкування та iн.).
  
  Становлення третього поколiння прав людини (права людини - частина прав людства) пов'язано з нацiонально-визвольним рухом кран, що розвиваються, а також iз загостренням глобальних свiтових проблем пiсля Друго свiтово вiйни. Останнi призвели до iнтернацiоналiзацi юридичних формулювань прав людини, створення мiжнародних (або континентальних) пактiв про права людини, законодавчого спiвробiтництва кран у питаннях про права люд 'ни, надбання наднацiонального характеру законодавствами (осо5диво конституцiйними) тих держав, що
  
  пiдписали мiжнароднi пакти про права людини. Мiжнародне визнання прав людини стало орiєнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення спiвтовариства правових держав. Мiж двома першими та третiм поколiннями прав людини є взаємозалежнiсть, здiйснювана через принцип: реалiзацiя колективних прав не повинна обмежувати права i свободи особи.
  
  ?2. Основнi права людини i громадянина. Мiжнароднi стандарти в галузi прав людини
  
  Основнi права людини - гарантована законом мiра свободи (можливостi) особи, яка вiдповiдно до досягнутого рiвня еволюцi людства в змозi забезпечити  iснування i розвиток та закрiплена у виглядi мiжнародного стандарту як загальна i рiвна для усiх людей.
  
  Ознаки основних прав людини:
  
  1) можливостi (свободи) людини дiяти певним чином або утримуватися вiд певних дiй, спрямованi на задоволення потреб, без яких вона не в змозi нормально iснувати i розвиватися;
  
  2) можливостi, що обумовленi бiосоцiальною сутнiстю людини, належать й вiд народження i не потребують "дозволу" з боку кого б там не було, у тому числi держави. Вони не можуть бути "вiдiбранi" за свавiллям влади держави, оскiльки не "данi" нею. Це природнi невiдчужуванi права',
  
  3) можливостi, якi не обмеженi територiєю держави (позате-риторiальнi) i не залежать вiд нацiонально належностi людини (наднацiональнi): вони належать й вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять вiд природи людини i покликанi формувати та пiдтримувати в людинi почуття власно гiдностi,  iндивiдуальнiсть;
  
  4) можливостi, що є залежними (у планi здiйснення) вiд можливостей суспiльства - рiвня його економiчного, полiтико-соцiа-льного, духовно-культурного розвитку. Зрозумiло, що рiвень розвитку суспiльства не залишається незмiнним, так само, як i потреби само людини;
  
  5) можливостi, що мають правовий характер, оскiльки внесеш до законодавчих актiв, якi створенi в межах держави i на мiжнародному рiвнi. Визнання, дотримання, охорона i захист державами (у результатi угод) основних прав людини, закрiплених на мiжнародному рiвнi, є свiдченням про те, що вони стали не лише
  
  об'єктом мiжнародного регулювання, але й мiжнародними стандартами.
  
  Потреба мiжнародного врегулювання прав людини пiсля Друго свiтово вiйни обумовлювалася усвiдомленням того, що:
  
  - тоталiтарний режим - загроза миру, а демократiя забезпечує безпечну зовнiшню полiтику;
  
  - масовi порушення прав людини державами (геноцид, апартед) можуть бути припиненi лише у разi захисту прав людини кранами свiтового спiвробiтництва;
  
  - загальновизнанi уявлення про мiнiмальнi стандарти прав людини в нацiональному демократичному суспiльствi, якi вiдповiдають даному етапу розвитку цивiлiзацi, повиннi одержати закрiплення в мiжнародно-правових актах.
  
  Положення про права людини, що мiстяться у статтях Статуту ООН (1945), стали основою становлення нового iнституту права - мiжнародного захисту прав людини i основних свобод. 10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН затвердила Загальну декларацiю прав людини, яка проголосила центральний пункт концепцi прав людини - визнання людсько гiдностi кожно особи. З 1948 р. 10 грудня вiдзначається в усьому свiтi як День прав людини.
  
  Права людини набули цiнностi, яка належить усьому мiжнародному спiвтовариству, i отримали обґрунтування в мiжнародному правi як правовий стандарт, до якого повиннi прагнути всi народи i держави. З моменту визнання цих прав кожна людина набувала певного правового статусу вiдповiдно до мiжнародного гуманiтарного i, раом iз ним, нацiонального права.
  
  Комплекс мiжнародних документiв (Загальна декларацiя прав людини 1948 p., Мiжнародний пакт про економiчнi, соцiальнi i культурнi права i Мiжнародний пакт про громадянськi i полiтичнi права, прийнятi ООН у 1966 p., Факультативний протокол до останнього) складають Мiжнародний бiлль прав людини (або Хартiю прав людини). Мiжнароднi пакти про права людини по-
  
  клали на держави обов'язок забезпечити поступове здiйснення в них прав усiма необхiдними засобами, включаючи законодавчi. До сучасних мiжнародно-правових актiв належать:
  
  (1) Мiжнародний бiлль про права людини, що проголошує невiд'ємнi права i основнi свободи людини;
  
  (2) угоди, спрямованi на запобiгання i покарання злочинiв, що призводять до грубих масових порушень прав людини (Конвенцiя про незастосування строку давностi до воєнних злочинiв i злочинiв проти людства вiд 26 жовтня 1968 p., Конвенцiя про запобiгання злочину геноциду i покарання за нього вiд 9 грудня 1948 p.);
  
  (3) конвенцi, спрямованi на захист груп населення, що потребують особливо турботи з боку держави (Конвенцiя про права дитини 1989 p., Конвенцiя про охорону материнства 1952 p., Конвенцiя про статус осiб без громадянства 1954 р. та iн.);
  
  (4) конвенцi, що мають на метi захист iндивiда вiд зловживань з боку державних органiв i посадових осiб. А також документи, що передбачають можливiсть окремих осiб домагатися розгляду х скарг (петицiй) на свiй уряд у мiжнародних органах (Конвенцiя проти катувань та iнших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гiднiсть, поводження та покарання вiд 10 грудня 1984 p., Женевськi конвенцi 1949 р. про захист жертв вiйни i Додатковi протоколи до них 1977 p., Факультативний протокол та iн.).
  
  Кожна крана свiту, що взяла на себе зобов'язання виконувати мiжнароднi конвенцi, у тому числi про права людини, повинна керуватися принципами i нормами цих угод у своєму внутрiшньому законодавствi. Держави, що взяли на себе зобов'язання виконувати мiжнароднi документи про права людини, зобов'язанi створити умови для здiйснення i захисту прав кожно людини. Практично всi сучаснi конституцi демократичних держав мають норми, якi у загальнiй формi гарантують непорушнiсть основних прав людини.
  
  Украна є стороною практично всiх багатостороннiх конвенцiй ООН в галузi прав людини. Однак у зв'язку з теперiшнiми соцiально-економiчними умовами вона не в змозi забезпечити виконання низки мiжнародних норм.
  
  Змiст i обсяг основних прав людини визначаються сукупнiстю таких соцiальних чинникiв:
  
  - iнтерес людини, справедливо збалансований з iнтересами, суспiльства;
  
  - мораль суспiльства, що переважає у даний перiод;
  
  - мета прав людини i вiдповiднiсть цим правам засобiв, використовуваних державою (реалiзацiя, забезпечення та обмеження прав).
  
  Права людини i права громадянина є тiсно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Громадянин - людина, яка законом визнається юридичне належною данiй державi. Якщо права людини закрiпленi в мiжнародне-правових актах, то права громадянина - у конституцi певно держави.
  
  Вiдмiнностi мiж правами людини i громадянина:
  
  Права людини
  
  Права громадянина
  
  Позатериторiальнi - iснують незалежно вiд державного визнання, закрiплення в законi i поза зв'язком х носiя з конкретною державою
  
  Територiальнi - передбачають наявнiсть громадянства, тобто особливий зв'язок людини i держави
  
  Загальносоцiальнi - належать людинi через факт народження як природнi, невiдчужуванi права, тобто не завжди виступають як юридичнi категорi (апатриди, бiженцi не мають статусу громадянства, але мають права людини)
  
  Спецiально-соцiальнi (юридичнi)
  
  - закрiплюються в законодавствi i перебувають пiд захистом держави, громадянином яко є дана особа
  
  - реалiзацiя здiйснюється у сферi будь-якого громадянського суспiльства, де 6 не знаходилася людина
  
  - реалiзацiя охоплює сферу вiдносин iндивiда з певною державою
  
  Права людини i права громадянина - близькi поняття, в iдеалi повиннi збiгатися, оскiльки:
  
  - здiйснення прав людини визначається головним чином забезпеченiстю з боку держави. Наприклад, апатриди та iншi категорi осiб, що не мають громадянства, знаходяться пiд захистом законiв держави проживання та мiжнародного права;
  
  - громадянство - основний канал, через який вiдбувається здiйснення прав людини.
  
  Взаємозв'язок прав людини i прав громадянина пiдкреслюється тим, що вони у рядi випадкiв закрiплювалися в одному нормативно-правовому актi, наприклад, у Декларацi прав людини i громадянина 1789 p., що входить до складу конституцiйного законодавства сучасно Францi, або в роздiлi II "Права, свободи i обов'язки людини i громадянина" Конституцi Украни 1996 р.
  
  Розгляд прав людини разом iз правами громадянина - пiдстава для:
  
  - визначення  законних, юридичних можливостей (свобод) у державi;
  
  - встановлення вiдповiдностi законодавства крани правам людини.
  
  У дiйсностi збiг прав людини i громадянина має мiсце далеко не скрiзь.
  
  ?3. Система основних прав i свобод людини i громадянина
  
  Сучасна типологiя прав i свобод, а вiдтак, i обов'язкiв, -досить рiзноманiтна. Найзагальнiшою х класифiкацiєю є подiл прав на:
  
  негативнi
  
  позитивнi
  
  Таке розрiзнення прав засновано на фiксацi в них негативного i позитивного аспектiв свободи. У негативному значеннi свобода розумiється як вiдсутнiсть примусу, обмежень вiдносно до особи, у тому числi й з боку держави; у позитивному - як свобода вибору, утворювана державою, а головне - здатнiсть людини досягти свох цiлей i обов'язок держави надавати громадянину тi чи iншi соцiальнi блага.
  
  Вiдповiдно до таких аспектiв свободи негативнi права полягають у правi iндивiда на захист вiд якогось втручання, у тому числi й державного, у здiйсненнi громадянських прав (як члена
  
  громадянського суспiльства) i полiтичних прав (як учасника по-Iлiтичного життя). Цi права охороняють особу вiд небажаних i таких, що порушують ЇЇ свободу, втручань i обмежень. Негативнi права - основа iндивiдуально свободи. Наприклад, майже eecfb змiст Бiлля про права 1791 р. (США) спрямовано на огородження особистостi вiд рiзного роду несправедливих i небажаних наслiдкiв утручання з боку уряду. Термiн "не повинен", що стосується уряду, є майже у всiх статтях цього документа. Так, перша стаття (поправка) Бiлля про права говорить: "Конгрес не повинен видавати закони, що встановлюють будь-яку релiгiю або забороняють ЇЇ вiльне сповiдання, що обмежують свободу слова чи преси або право народу мирно збиратися та звертатися до уряду з петицiями про припинення зловживань".
  
  Негативнi права вважаються основними, абсолютними. Вони з'явилися iсторично ранiше, нiж iншi права, i розвивалися як група прав на незалежнiсть вiд влади (свобода вiри, свобода вiросповiдання i свобода совiстi; право на особисту свободу; право на придбання i недоторканнiсть приватно власностi; свобода пересування по територi усiє держави; таємниця i недоторканнiсть листування; свобода слова i свобода думки та об'єднань; право на недоторканнiсть житла; свобода вибору професi тощо). Перелiченi права називають ще "правами свободи", "правами громадянських свобод" або "громадянськими свободами i правами".
  
  Вони вiдрiзняються вiд "полiтичних свобод i прав", пiд якими розумiється право на участь громадян у владi (активне i пасивне виборче право, право громадян брати участь в управлiннi справами держави, право громадянина особисто звертатися до державних органiв та органiв мiсцевого самоврядування тощо). Проте й тi, й iншi хоча й виникли в рядi кран за рiзних часiв, належать до категорi негативних прав, здiйснення яких не залежить вiд ресурсiв держави, рiвня соцiально-економiчного розвитку крани.
  
  На вiдмiну вiд негативних прав, позитивнi права фiксують права iндивiда на полiпшення свого становища i пiдвищення культурного статусу, забезпечуванi державою. Це - економiчнi, соцiальнi i культурнi права як окрема група громадських прав суб'єкта, якi характеризують правову державу новiтнього перiоду  розвитку. До них належать: право на освiту, свобода будь-яко творчо дiяльностi, право на iнтелектуальну власнiсть, право на вiльне використання свох здiбностей i майна, право на соцiальну без-
  
  пеку i захист в умовах безробiття, право на сприятливе довкiлля, право на охорону здоров'я i медичну допомогу, право на гiдне життя тощо.
  
  До обов'язкiв держави входить здiйснення постiйно створюючо дiяльностi, спрямовано на забезпечення громадян тими чи iншими благами, створення соцiальних програм, що гарантують проголошенi соцiальнi, економiчнi та культурнi права. Реалiзувати цi права набагато складнiше, нiж права негативнi. Безпосереднiй захист х правовими засобами не можливий, тому що визначення конкретних соцiальних виплат до завдання суду не входить. Здiйснення позитивних прав потребує достатнiх ресурсiв держави, х конкретне наповнення безпосередньо залежить вiд нацiонального доходу крани та  полiтичного режиму. У разi обмеженостi ресурсiв i антидемократичное режиму позитивнi права можуть гарантувати громадянам лише "рiвнiсть у злиднях", як це мало мiсце у переважнiй бiльшостi так званих "соцiалiстичних" держав за часiв тоталiтарних режимiв.
   Деякi буржуазнi держави не приєдналися до Мiжнародного пакту про соцiальнi, економiчнi та культурнi права. Вони керувалися переконанням, що зазначенi в Пактi права не є суб'єктивними, тому що не можуть бути захищенi в судi. Цi мiркування не позбавленi сенсу, однак приєднання до Пакту створює зобов'язання для держави вдосконалювати внутрiшнє законодавство i прагнути, щоб реально перетворитися на
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"