Аннотация: Ми все життя намагаємося спiймати свiт у пастки слiв.
Без назви
Безтурботний промiнь нахабно вдерся до мого сну. 'П"ята ранку, якого бiса?' Та вже нiчого не вдiєш, потрiбно вставати, ще один сiрий день дивиться у вiчi, готується зрадливо скинути мене у звичну безодню рутини. Мовчки йду до ванної. Пiсля традицiйного ранкового обряду на мить зупиняюся перед дзеркалом, намагаюсь видавити з себе посмiшку, ту саму - безтурботну, але бачу ту iншу, що з присмаком свинцевих скронь.
Яєчня з докторською поважно шиплять на сковорiдцi, у ящику Микола захоплено розповiдає про температуру в центральних областях України, але я не слухаю... Машинально замикаю дверi та виходжу надвiр. 'Що ж, здрастуй, Рутино!'
Оговтався лише перед концертом. Яскравий софiт слiпить очi, друзi посмiхаються, серце шалено калатає пiд супровiд поодиноких викрикiв iз зали.
- Доброго вечора, дякую що прийшли. Ми починаємо! - радiсно пролунали слова солiста.
Емоцiї нестримною хвилею пiдхопили мене, кинули у барвисто-чаруючий вир акордiв, слiв, нот. Усе на мить стало неважливим, слова втратили усiлякий сенс, вони виявилися обмеженою примарою почуттiв, безталанними калiками, якi не спроможнi навiть сухо схарактеризувати ту фантастичну атмосферу виступу. Басист безжально пiшов на коду, i всi ми брали останню ноту так, нiби пiсля неї вже нiчого не буде, нiби ще один такт здатен змiнити долi мiльйонiв. Але концерт закiнчено, шаленi овацiї теплим осадом огортають нашi спустошенi серця.
Декiлька посмiшок, грайливих поглядiв iз зали... 'Нi, набридло!' Рiшуче ховаю очi та йду до гримерки, лише дiставшись м"якої шкiри дивану розумiю як сильно я втомився, як довго не проводив час з друзями, як давно ми мовчали разом. Мабуть, у їх головах вiдбувалося щось схоже адже сьогоднi нiхто не йшов у справах, всi вирiшили посидiти десь у забiгайлiвцi.
Надворi було обурливо тепло i ми ледаче шкандибали Андрiївським узвозом, паралельно обговорюючи найяскравiшi моменти виступу. Сутенiюче небо вигравало нехитрими барвами, втомленi промiнчики безтурботно танули в обiймах причарованих хмар. Вечiрнiй вiтер тужливо огортав нас свiжими спогадами невпинно старiючого дня, наповнював нашi груди пекучим запахом, знесиленого важким лiтнiм днем, мiста. Ми вийшли на Контрактову площу i застигли. Багряне сонце нiжно пестило дахи стареньких будиночкiв, насичено-червонi барви навiки закарбувались нам у душу, все одразу постало перед очима: перше кохання, перша перемога, перша бiйка, перша нота, перша поразка, маминi руки, батькова усмiшка, все це промайнуло за декiлька секунд, залишився лише невимовний сум, адже все це вже було, цього не повернути, не вiдчути, не прожити знов. Час iде, спогади тьмянiють, залишаються лише химернi образи, примари втрачених миттєвостей.
- Хотiв би я бути поетом. Тодi б я точно знайшов потрiбнi слова щоб назавжди запам"ятати цей момент, - у розпачi прохрипiв тромбонiст.
- Так, слiв дiйсно бракує, - кинув гiтарист запаливши цигарку.
- Ми все життя намагаємося спiймати свiт у пастки слiв. Не думаємо про те, що навiть усi слова свiту не здатнi осягнути масштабiв Всесвiту, - спокiйно сказав баритонiст.
- Що за дурницi? Всi речi i явища мають назву, а значить i Всесвiт i будь-що у Всесвiтi можна осягнути словами, їх точно вистачить з лихвою, - впевнено заперечив тенор.
- У свiтi iснують вчинки, яким немає назви, почуття, якi не передати словами, моменти, сутнiсть яких неможливо укласти у тисячi слiв, все це можна тiльки пережити, вiдчути i не iнакше, - пристрасно випалив баритонiст.
- Хм, а й справдi, але ж митцi, а особливо поети - здатнi вiдтворити будь-що!
- Так, вони здатнi створити обмежену словами копiю власних почуттiв, емоцiй, в якiй кожен бачить щось своє, це лише вiдлуння спогадiв. Справжня глибина свiту карбується у серцi i нiжно плекається ним, виколисується у гойдалцi, сплетенiй з таких от миттєвостей, у яких слова - безсильнi кати свободи, безталаннi мисливцi за спогадами.
Ми ще довго стояли мовчки. Вже кожен думав про своє, але у ту мить, коли сонце приречено зникло за дахом останнього будиночка, у кожного в серцi промайнуло одне... 'Спрагою стане наступний день, але нашi душi завжди пам"ятатимуть цей захiд сонця, пам"ятатимуть наступний свiтанок, свiтанок химерних мрiй, свiтанок нових розчарувань та звершень.'
Останнє лiто дитинства добiгало свого кiнця, доля вiдверто смiялася у нашi збентеженнi обличчя, а ми вимушено всмiхалися у вiдповiдь, спрагло ковтали кожну мить, додаючи її до веселки спогадiв, вiльної вiд пасток слiв. Ось воно, справжнє дзеркало свiту у кожному з нас, без слiв, без фальшi.