Повiтря з шипiнням вийшло зi шлюзу. Пролунав щуток, i динамiк байдужо пiдвiв: "Розгерметизацiю завершено, приготуйтесь до виходу. Ми рахуватимемо до десяти, пiсля чого дверi вiдчиняться. Тримайтесь за поруччя. Вiдлiк почався. Один, два, три, чотири..."
У скафандрi було спекотно, хоча прибори показували, що все нiби-то в нормi. Свiтло-дiоди веселе блимали сво¬ми рiзнокольоровими оченятками. Чулась пульсацiя серця.
"Цiкаво, невже вiн i справдi виглядаг таким бадьорим тим, хто сидить собi там, на Землi, дивляться на монiтори, i слiдкують за показниками його медичних даних, зовнiшнiх даних, що ¬х знiмають цi всiлякi дурнуватi присоски-детектори?" - подумалось чомусь.
Вiн знову подивився на дiоди. Жовтий, червоний, зелений. Жовтий, червоний, зелений... Вони нагадували йому свiтлофора. I коли ж можна буде виходити? Нещаснi десять секунд, а таке враження, буцiмто це десять рокiв. Маленька кiмната шлюзу. Хоча... не така вже i маленька. Здагться, коли вiн був малим, його дитяча була десь такого ж розмiру.
--
Десять! - завершив динамiк. Дверi вiдчинилися. Стало холодно. Клятi прибори вперто вважали, що все знаходилося в межах норми. А може це просто страх? Чого ж вони тодi не помiтили? Tх же там так багато, там, у керуючому центрi. Вони всi доглядають за ним, дивляться, щоб все було добре, i не помiтили... А-а-а... - Вiн подумки махнув рукою.
Tм усе байдуже. В кожного своя родина, сво¬ проблеми. Tх всiх чекають дивитися вечiрнi телепередачi за чашечкою чаю або какао, а вони замiсть цього дивляться на нього. Щож, теж свого роду розвага... хоча i не така пригмна.
Вiн посунувся вперед спиною. Пальцi нiяк не хотiли розжиматися, i вiдпускати поруччя.. Врештi-решт вiн себе пересилив. Серце на хвилину завмерло. Цього разу апаратура не змовчала i пискнула, як миша, що ¬й придавили хвоста, прямо йому у вуха. Певно, не тiльки йому, бо почувся шум, який мiг говорити тiльки про те, що людина по той бiк зв'язку зачепила мiкрофона внаслiдок якогось рiзкого руху - швидше за все - знiмала навушники.
Вiн вже звик до невагомостi, мiсяць на станцi¬ минув не даремно. Але станцiя не вiдкритий космос, там не так моторошно. Зараз же вiн почував себе абсолютно самотнiм, всiма полишеним, без жодно¬ опори пiд ногами...тiльки маленька пуповина з'гднувала його iз зовнiшнiм свiтом. Стоп! Яким зовнiшнiм? Це вiн - на зовнi, а вони - нi. Вони живуть в собi i мiж собою, в сво¬х квартирках, мiстах... А вiн над ними, над Землею, вiтаг не прив'язаний нi до чого окрiм станцi¬ i скафандру через цих хробачкiв-дротiв.
Вiн полишив це безглузде копання у собi, i вирiшив ненадовго розслабитись i поспостерiгати.
Космос був схожий на велике нiчне мiсто з безлiччю неонового освiтлення. Рiзниця була тiльки в тому, що тут панувала суцiльна тиша. Вакуумна. "Тут нiкуди подiтись, нiхто не пустить тебе до хати, i ти всюди залишатимешся чужим для всього свiту, уродженцем якого ти не г,"- мислив вiн. - "Ах! А здавалося таким прекрасним це зоряне небо, доки не опинився в ньому, i не вiдчув.
Вiн не встиг вчасно вимкнути ракети. Очi заворожено дивилися з тим, як намотана на гострий край зiпсовано¬ обшивки петля пуповини поступово натягувалась, зi сковзала, начебто по лезу, i трiскалась. Вiн отримував волю про яку колись довго мрiяв. Цiлковиту незалежнiсть вiд будь-чого на свiтi.
Вiн подивився на прибори - система живлення мала працювати ще з годину.