Дидыч Ждана Игоревна : другие произведения.

Навстречу (укр.)

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Мне было сказано, что есть способ вернуть ту часть меня,которая прячется во мраке, оставляя боль и пронзительный холод. Способ действенный, но радикальный, так что нужно мое согласие, не подпись, а искреннее согласие на помощь. "Тебя встретят", - сказала она. Нет, не так: "Тебе пойдут навстречу".

НАЗУСТРIЧ

  
   Сонце горнулось до землi все ближче i ближче. Тiнi росли, набираючи кольору й обширу ночi. Їхнi руки, простягнутi до мене, були порожнi й холоднi, мов пальцi потопельника. Стежка й не думала кiнчатись. В теорiї, пiвгодини тому я мала вийти iз лiсу на схил гори, де вона звертала налiво, спускаючись на морське узбережжя. Я мала бути там сьогоднi. На мене чекали.
   Пагорб, на який я видерлась, не так порiс лiщиною, як решта лiсу, зате буки тут стояли знаменитi - товстi, чорнi, лискучi. Тiнi зiмкнулись попереду, i позаду, i надi мною. Земля вiдзивалась шурхотом торiшнього листя, схожим на смiх. Йти далi було безумством.
   Я розклала вогонь, i вiн окреслив коло, за яким лiс здавався iще темнiшим. Зорi одна за одною пробивали дiрки в чорному шатрi надi мною. Лiс за плечами мовчав. Вiдчуття вiдкритої спини, холодне i гостре, не давало забути про велетенський простiр довкола, iз його тисячами дерев i кущiв, сотнями темних струмкiв, мiльйонами невидимих мешканцiв. Вкотре придушила бажання озирнутися: дай цьому волю, i найстрашнiший зi страхiв завжди стоятиме за спиною.
   Холод виповзав iз лiсу, торкав мої лопатки, потилицю... Назустрiч йому в менi пiдiймався геть iнший холод. В цiй iсторiї занадто багато невiдомого - знов подумала я. Хоч би iз тими, до кого я йду. Я наморщила чоло, але бiль у скронях, рiзкий, як вистрiл, миттю витер iз пам'ятi думку, яка водночас i непокоїла, i не давала себе упiймати. Вкотре за цi днi я обхопила голову, вiдчувши в пальцях голочки iнею.
   Що я дiзнаюся? Що це змiнить? Та i навiщо...
   Але я прийшла, i тепер чекала на вiдповiдь.
   Втупившись у вогонь, я знов перебирала куцi спогади. Мене непокоїли дiрки у них i холод, який з'являвся щоразу, коли я намагалася туди зазирнути. Я почувалася роздiленою, неповноцiнною. На думку про це бiль повертався знову, не сильний, але настирний, вiн мов вiдгородив частину мене. Було дивно мислити про себе як про рiч, що може бути цiлою чи зламаною, чи дiлитися на частини, чи складатися з них. Досi я вiдчувала себе єдиною: моє тiло - це я, i моє серце - це я, i моя душа - також я, якщо вона є. Щось iз них забрати - я зникну. Це не смерть: помирати я також буду вся - душа, тiло i серце; сама думка про розчленування живого була огидна.
   Менi було сказано, що iснує спосiб повернути ту частину мене, яка щораз ховається у морок, лишаючи замiсть себе бiль i пронизливий холод. Спосiб дiєвий, але радикальний, тож я маю дати згоду, не пiдпис, а щиру згоду на допомогу. Вона спинила мене просто на вулицi й говорила все це, тримаючи мою руку й дивлячись десь позад мене. Вона не розпитувала, лиш обiцяла, що менi допоможуть, якщо я схочу. Якщо насправдi схочу. Чорна дiра моєї пам'ятi вивергла крижанi друзки, й вона пояснила менi дорогу, хоч я не сказала нi слова. "Тебе зустрiнуть", - сказала вона. Нi, не так: "Тобi пiдуть назустрiч".
   I от я тут, серед нiчного лiсу, тихого i нiби зосередженого. Лишилося вийти на берег, а там на мене чекають...
   Мене обдало хвилею битої криги. Я вхопилася за голову й пiдвела очi...
   Вiн стояв за межами кола свiтла, пильно дивлячись на мене. Вiн мав бiлу - не блiду, а саме бiлу - шкiру, чорнi провали очей, мiцно запаяну щiлину рота. Ступив крок вперед на дерев'яних ногах... мене обсипав мороз. Вогонь горiв мiж нами, i в його свiтлi я чiтко побачила, що цей чоловiк - неживий. Миттю схопилася - його чорнi очi дивилися на мене, крiзь мене, всередину моєї голови - i кинулася геть. Мiй жах проривався назовнi схлипами, витiсняючи все - i холод, i бiль, i думки. Я бiгла, спотикалась, знову бiгла, хапаючись за вiття витягнутими вперед руками, раз чи два гiлка хльоснула мене по обличчю, мов хотiла привести до тями. Не озираючись, я знала, що той iде за мною безпомильно, як тiнь; я вiдчувала його присутнiсть, вiдчувала прикрiплений до мене погляд, вiдчувала, як хиляться кутиками вниз його губи...
   Серце моє тiпалось, мов хотiло обiрвати свiй пiдвiс, i кожен видих оббивав бурульки з застиглих губiв. Бiль i холод стискали суглоби. Я бiгла все повiльнiше, я задихалась.
   Невiдь як я вибрала саме той шлях, де мене чекали, i вихопилась з-пiд дерев на схил гори. Злiва бiлiла стежка. Серце пiдстрибувало у горлi, i я знала точно, що той iде по моїх слiдах, нiби нас зв'язала невидима линва. Мить повагавшись, я звернула влiво. Стежка круто вела униз, до моря, i мiсяць давав досить свiтла, щоб бачити кожен камiнь. Куди ще було йти?
   Я спускалась, ковзаючи на валунах, чiпляючись за кущi, повисала над урвищем. Важкий, повiльний спуск. Гiлки хапали мене i не давали зiрватися вниз. Каменi пiд ногами щосили трималися один за одного, щоб я могла встояти. Блiдi пальцi намертво стиснули мiй рукав, щоб пiдтримати на спуску.
   Я заволала, смикнулась... трiск розiрваної тканини ввiрвався у мою розшарпану пам'ять. Я покотилася вниз, збиваючи лавину дрiбних камiнцiв... прикрила обличчя руками... схопилась, не чуючи болю... Я стояла на березi, на вузькiй смузi гальки. Мiй переслiдувач розмiрено дибав униз, по єдинiй на цьому схилi стежцi. Я роззирнулась панiчно: у водi бовванiли каменi, де бiльшi, де меншi, вони складались у ланцюг, що вiв далi вiд берега. "Вода!" - сяйнуло менi. - "Вони не переходять через проточну воду!"
   Я застрибала з каменя на камiнь, озираючись раз по раз. Той вже iшов берегом, наближався до смуги прибою. Вiн повагався лиш хвильку, тодi став просто на воду й пiшов. Страх оповив мене, я стрибнула... крутий мокрий бiк каменя... безгучною рибою я сковзнула пiд воду. Мiсячне сяйво проходило крiзь неї, фарбуючи все мертвотно-блiдим вiдтiнком синього. Поверхня вiддалялася; iз цього боку вона видавалась плiвкою ртутi. На нiй чiтко, як у вологiй глинi, карбувалися слiди мого переслiдувача. Я глянула довкiл: промiння прошивало воду срiбними спицями, i в їх свiтлi неприродньо ясно виднiлося дно, далеке i близьке водночас. Кудлатi вiд водоростей каменi вкривали його, i на одному щось сидiло. Я ледь не вдихнула судомно, глянула вгору... Переслiдувач стояв просто надi мною, плiвка води вгиналась пiд його ступнями, засвiдчуючи його матерiальнiсть. Холод стискав моє тiло ззовнi й iзсередини, лиш легенi горiли, вимагаючи вдиху. Я опускалась на дно. Iстота внизу ворухнулась, звела до мене обличчя... Так близько!
   - Ну нарештi! - сказала зелена луската пика. Воно простягло до мене кiгтистi перетинчастi лапи i вправно схопило мою шию, стисло боляче. Я пручалась, перебираючи ногами й руками у в'язкiй холоднiй водi. Почвара тягла мене до себе легко, як дохлу мишу. Я чiплялася за воду, слабнучи, та їй не було дiла до мого спротиву. Холоднi жаб'ячi губи охопили мiй рот довгим липким цiлунком, випиваючи подих... в нiс, в рот ринула вода, i не вдихнути було неможливо...
   - Нарештi! - повторило воно, розтискаючи пальцi. Бiль вiдступив, i холод став виходити з мого тiла, замiняючись... нi, не теплом, але вiдчуттям такої легкостi, такої... Я ще раз вдихнула воду, змахнула руками й полетiла. Нiхто мене бiльш не тримав.
   Я глянула вниз. Iстота сидiла там же, скоцюрбившись, обхопивши колiна руками. Тепер, згори, вона здалася дитиною, яка гралась у хованки й заблукала.
   Я глянула вгору. Поверхня води була набагато ближче. На нiй стояв той, чиє обличчя я не могла пригадати. Мiй страх розчинився у водi разом iз диханням, лишилася сама цiкавiсть. Я пiдiймалась угору. Вiн присiв навпочiпки, став на колiна, схиляючись до води. Його лице блiдою плямою просвiчувало крiзь воду, як другий мiсяць. Вiн дивися на мене. Я бачила його дуже чiтко. Обличчя його здавалося крiзь стiну води мiж нами ледь синюватим, але було у ньому щось таке...
   - Дякую, - сказав вiн тому, унизу. Звук цього голосу прошив мене наскрiзь, вiд тiменi до п'ят, гострим, болiсним вiдчуттям впiзнавання. Я простягла вгору руки, i назустрiч менi потяглися пiдсвiченi мiсяцем голубi пальцi. Тонка плiвка води мiж нами луснула... i я згадала.
   Нездоланний поворот керма - лiворуч, лiворуч, лiворуч...
   Фари зустрiчної вантажiвки, бiльшi вiд всього неба i всеї землi...
   Розрiзана автогеном машина iз вигнутими назовнi ребрами...
   Трiск тканини, що не може затулити всi отвори, крiзь якi вилiтає душа...
   Сильнi руки навкруг мого тiла, чола, рота... мене вiдривають вiд тебе...
   Назовсiм. Навiки.
   Плiвка води мiж нами луснула, i нашi пальцi сплелися.
   - Здрастуй, серце моє, - сказав найрiднiший у свiтi голос, невiддiльний вiд шелесту хвиль.
   - Здрастуй, серце моє, - вiдказала я, i мiй голос був вiтром в сухiй травi.
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"