Ти порухом руки сказав: «Люблю..»,
І моє серце тьохкало: «я теж...»
Але на принципах своїх стою – 
Яка любов із відчаєм без меж?

Ти зрадою ізпопелив всю душу.
Тепер благаєш, молиш: «не покинь!».
І що, простити, вибачити мушу?
Ти знову просиш: «сумніви відкинь!»

Колись казала, дійсно, я – прощу,
Мені здавалось зможу все забути.
Та на щоках вже крапельки дощу
Підсолюють гірку душі отруту.

Ні слова більше вже не говори! 
Простити гріх чужий – це милосердно.
А потім що? Нової страх біди?
Ні, мабуть, треба просто далі йти…

Піти у дощ і залишити цей роман.
Не закінчити, просто відступити
І збоку глянути на почуттів обман,
Зробити вибір і продовжувати ЖИТИ.