Аннотация: На украинском языке. Это произошло в марте, 18 числа - тогда захватчики штурмовали фотограметрический центр в Симферополе. Во время штурма погиб наш воин, прапорщик Сергей Кокурин. История двух Сергеев - придуманного военного журналиста и настоящего украинского военного. Мы обязаны помнить всех.
Iсторiї цiєї вiйни. Початок.
Сергiй наївся вiйни вже доволi. Перший раз вiн туди потрапив жовторотиком-лейтенантом вiдразу пiсля училища ще за союзу - останнiй рiк перед її кiнцем, якраз коли радянська вiйськова машина трiщала по швах. Тодi для нього це було як холодний душ - за першi два тижнi в Афганiстанi вiн розчарувався у всiх iдеалах якi в його голову вкладали полiтруки i заразом зрозумiв що все чому його вчили в теорiї на справжнiй вiйнi не потрiбне. Хочеш вижити - мусиш думати. Думати як краще виконати наказ, думати як зберегти людей, думати як обiйти дурнi команди кабiнетних генералiв i не попасти пiд трибунал. I незважаючи на всю огиднiсть Сергiй зрiсся з вiйною, став частиною її всепожираючого органiзму. Вiн боявся собi признатись, але йому насправдi подобалось жити на гранi, вiд навчився цiнувати життя i вiдчувати його повнiше. Тодi молоде-гаряче, капiтан Тимовчук на другiй вiйнi вже трохи поохолов. Миротворча мiсiя в Югославiї була зовсiм не схожа на iнтернацiональний обов'язок в Афганiстанi, вона з'їдала людей зовсiм по iншому, все бiльше мiсцевих, цiлими родинами i навiть селами, i Сергiй вже не був частиною органiзму - вiн швидше себе почував намордником на тiй самiй пащi яку так добре знав. Та паща жерла без перестанку, у неї був апетит голодного вовка i в кiнцi кiнцiв йому це так остогидло, що Сергiй написав рапорт i його звiльнили в запас.
Та мабуть така було його доля - якщо вже раз оженився на цьому хижому звiрi - вiн тебе не вiдпустить. З його послужним списком роботу знайшов досить швидко, помiчником вiйськового журналiста в тiй самiй Югославiї яка тодi вже й називалась по iншому, а жерла людей з таким самим апетитом. Якось непомiтно тепер вже йому дали свого помiчника i вiдтодi вiйна Сергiя не вiдпускала зовсiм. Вiн навiть не уявляв що на свiтi може бути стiльки вiйни, а для однiєї людини це точно було занадто. В коротких промiжках мiж вiдрядженнями в чергову гарячу точку Сергiй поховав обидвох батькiв, вiн розгубив всiх своїх друзiв i так i не знайшов тої єдиної щоб створити сiм'ю i народити дiтей - та й хто захоче мати собi чоловiка якого ледь не щодня можуть убити? Вiйськовий кореспондент - професiя ризикова, i єдиним кому в цьому свiтi Сергiй був справдi дорогий залишався рiдний брат та його сiм'я, а племiнники немов замiнили йому власних дiтей. З якогось моменту все що вiн робив в життi зосередилось на цих дiтях. Хорошi по будь-яких мiрках гонорари вiд кiлькох свiтових видань, з якими спiвпрацював Сергiй вiдкладались на майбутнє дiтей, вiн мiг нiчого вже не робити а просто вiдпочивати решту свого життя - сорок сiм рокiв - не настiльки вже й молодий вiк. Та пiсля кожного разу як Сергiй собi обiцяв що це вже востаннє - якась невидима сила тягнула його знов i знов на вiйну, i кожен раз на нього летiли краплi слини з пащi того лютого звiра що жер людей неначе вогонь солому - легко i без упину.
Додому Сергiй прилетiв з Сирiї в кiнцi лютого - пiсля розстрiлу на Iнститутськiй вiн просто сiв на лiтак, залишив недороблений репортаж i повернувся додому в Житомир - квартира батькiв хоч була давно переписана на племiнникiв - стояла пуста, це був його дiм, в якому нiяк не могли оселитись люди, бо зi всiх бокiв на них дивилась вiйна очима Сергiя. Лише час вiд часу ночував та протирав пилюку племiнник який став студентом i потроху привчався до самостiйностi.
От i зараз вiн подзвонив брату а той нагадав що в Iрини день народження - Сергiй зовсiм забув про свою невiстку - хоча яка ж вона йому невiстка, вона член сiм'ї - одна з небагатьох рiдних людей що в нього лишились на цьому свiтi. На вечiр в квартирi Iвана зiбралось трохи народу - була i родина, i спiвробiтники Iри - майже половину людей Сергiй не знав, а тих кого знав - бачив не так вже й часто i то лише на сiмейних святах, якщо не був на якiйсь вiйнi. Сергiй любив такi посиденьки, вони давали йому вiдчуття родини, давали можливiсть вiдчути себе потрiбним - хоча розумiв що все це насправдi порох i якщо вiн загине десь у свiтах - то за ним щиро поплачуть лише цих чотири людини - Iван, Iрина та їхнi дiти.
Сьогоднiшнє свято було не таке як iншi. Всi розмови за столом звелись до одного - до Небесної Сотнi. Один Iрин гiсть трохи розповiдав про Майдан - вiн реанiматолог, прожив в Михайлiвському соборi майже тиждень i бачив достатньо щоб у присутнiх з'явились на очах сльози - отаке невеселе вийшло свято. На додаток до того спiвробiтник Iрини - викладач з iнституту - почав доводити що майдан це зло i у всьому виннi американцi - то Iван його ледь не побив, добре що не пив та тримав себе у руках.
А Сергiй здебiльшого слухав. Та й навiть не слухав, а просто мовчав - бо що нового для себе вiн мiг почути? Зрозумiв лише одне - той хижий звiр розкрив пащу вже тут, i скоро буде жерти його родину - отих всiх людей, якi зараз дивуються як взагалi таке може бути. Сьогоднi в новинах показали кулемети бiля верховної ради Криму i вiн вже не сумнiвався - скоро цi кулемети заговорять, загавкають так що з пащi бризне слина - звiр нагулює апетит.
-Сергiю, чого мовчиш, скажи щось - двоюрiдний брат випив трохи бiльше анiж потрiбно - от що ти про це все думаєш, що буде далi?
-Та що тут казати - буде вiйна - i пiсля його слiв раптово запала тиша, лише нетверезий родич здивовано пробурмотiв:
-Ти що забагато випив, яка вiйна. Хто ж зараз захоче йти воювати - всi хочуть жити. Вiк гуманiзму йолки-палки.
Тут би Сергiю змовчати, ще не пiзно обернути все на жарт, але не змiг. Може тому що теж трохи випив, але швидше тому що трималось-трималось i врештi прорвало греблю:
-Та звичайна вiйна буде. З танками i кулеметами. Я таких воєн бачив добрий десяток. Ця перша сотня - лише початок, загинуть десятки тисяч. Я добре знаю як починаються вiйни - його всi слухали розкривши рота, нiхто не посмiв перебити - Здається все зараз вляжеться, стихне, а потiм як спалахне - ви навiть не встигнете зрозумiти. Все надто далеко зайшло, ходу назад нема.
Нiхто не перечив, нiхто не питав нiчого - просто якось вiдразу свято скiнчилось, один за одним всi тихенько повтiкали додому. Йому аж стало незручно - зiпсував Iрi день народження. Iван закликав на кухню допоки дiвчата порались з прибиранням i запитав:
-Брате ти ж не жартуєш. Ти ж знаєш так жартувати не можна.
-Знаю брате, не жартую - Сергiй присiв до столу - сiдай Ваня поговоримо раз така справа.
I вiн вилив брату усе, що збиралось в нього на серцi роками, ба навiть десятирiччями. Розказав про бомбардування Горi, про перевали Чечнi, про майдан Тахрiр, i про багато чого iншого - вони розмовляли до глибокої ночi. Сергiй говорив Iван слухав. Iра теж слухала - мила посуд, крутилась на кухнi i нiяк не хотiла йти спати, а потiм просто сiла з ними до столу, дарма що завтра робочий день - так i сидiли. Здебiльшого товкли воду в ступi, Сергiй спочатку нагнав страху а потiм сам заспокоїв - не такий страшний чорт як його малюють. Хоча вiд них тут мало що залежить, але вiйна - це ще не кiнець свiту. Люди живуть i деколи навiть перемагають здавалось би непереможного ворога. Та й часу ще трохи є поки почнеться, прорвемось.
На ранок Сергiй пожалiв що взагалi пiдняв тему вiйни - i з гостями негарно вийшло, i своїх налякав. Але знав дуже добре - найкращi лiки вiд страху - це щось робити. Не сидiти i не жувати думок про апокалiпсис, а поставити собi конкретну мету i робити все вiд тебе залежне щоб її досягти. За себе вiн вже давно не боявся i страху не мав, а Iвана пiдштовхнув до думки що треба мати куди вивезти дружину з дiтьми в разi чого. Iрина була родом з Карпат i там стояла пусткою її рiдна хата на якiйсь дикiй горi - брат взяв коротку вiдпустку i поїхав туди навести порядок, а сам Сергiй взявся дописувати репортаж який не закiнчив - матерiали були всi готовi треба було лише злiпити докупи.
Поки працював кiлька днiв над статтею про далеку чужу країну - у рiднiй державi робилося казна що. Новини з Криму посипались неначе їх писав пiд копiрку якийсь злий генiй. Але чому якийсь? - коли росiяни офiцiйно дали згоду на застосування вiйськ в Українi - все миттєво стало ясно як бiлий день, хоча Сергiй все розумiв вже давно. Колись ще була маленька надiя - ледь-ледь жеврiла - що вiн помиляється, а тепер її не лишилось зовсiм. Звiр прийняв стiйку i нагострив iкла.
Звечора подзвонив Iвану, вiдправив готовий матерiал до редакцiї а зранку сiв за кермо i поїхав на Київ. В генштабi у Сергiя був друг, якого не бачив вже рокiв зо п'ять, лише зiдзвонювались час вiд часу. Одного разу Сергiй не дав йому наступити на мiну, а таке не забувається - ще не всiх розгубив, справжнi друзi залишаються назавжди. Василь вже отримав полковника, етнiчний росiянин вiн був до мозку кiсток українцем - мабуть тому ще досi не генерал. Не жалувала скинута влада iдейних, а Василь був саме такий. Взагалi Сергiй не вмiв товаришувати з людьми без стержня, вiн їх швидко виводив на чисту воду i вони просто кудись зникали з його життєвого горизонту.
Домовились зустрiтися на обiдi - роботи в штабi просто завал але заради старого товариша Василь вирвався на годину.
-Ти думаєш ми не розумiєм що робиться? - розмова якось сама собою звернула на тему Криму - ми просто зробити нiчого не можемо. Мало того що на мiсцях iгнорують накази та ще й тут декiлька персонажiв палки в колеса пхають.
-Так тут же є контррозвiдка, хiба не можуть порядку навести? - щиро здивувався Сергiй
-Та яка там контррозвiдка, одна назва лишилась. Половина людей або купленi або просто сволота. Ти ж знаєш хто в безпеку останнiм часом йшов працювати - Василь не договорив.
Сергiй хоча бiльше мотався свiтами завжди знав що тут його дiм, його постiйно цiкавило що вiдбувається в Українi, але припустити такого розброду i розвалу вiн не мiг. Василь пiсля невеликої паузи продовжив:
-Друже я не знаю що ми будемо робити i чим то все скiнчиться, я не можу тобi розказувати деталей - сам розумiєш, але ситуацiя невесела, i здається менi це тiльки початок.
-Вася я не для того прийшов щоб поплакати, ти менi краще скажи що я можу зробити зараз. Я все розумiю.
-Готуйся, просто готуйся. Ти ж журналiст, от бери i пиши нехай свiт пробудиться. Я не дуже вiрю в те що нам хтось допоможе, але раптом.. - Василь знову не закiнчив думки. Сергiй розумiв що раптом. Раптом над нами зглянуться, раптом нам дадуть зброю.
-Ти сам в це вiриш? - продовжив замiсть нього Сергiй - не вiриш, i ми це обидва знаєм. Але ти правий, я буду писати, я буду робити все що треба, та розраховувати ми повиннi тiльки на себе.
За двадцять хвилин розмови Василь обмалював загальну картину не вдаючись в подробицi - в Криму спецоперацiя Росiї, нашi вiйська деморалiзованi i боєздатних частин мало. Настiльки мало що коли ворог вдарить навряд чи зупинимо до Днiпра. Основна частина армiї знаходиться на захiднiй Українi, вважалось що на сходi вiйськ не потрiбно - хто б мiг подумати. Нам треба ще хоча б тиждень-два щоб пiдтягнути армiю, тодi вже буде легше.
На такiй невеселiй нотi вони i розпрощались, обiцяючи пiдтримувати зв'язок. Сергiй вже знав що йому робити. Вiдразу з кафе поїхав на вокзал i придбав квитка на поїзд до Сiмферополя через два днi - ще потрiбно було дочекатись брата з Карпат. Поки зiбрався, поки все повирiшував що назбиралось в побутовому планi - два днi проминуло як не було. В понедiлок зранку заїхав до брата, ще трохи погомонiли - по обiдi сiв на київську маршрутку i о восьмiй вечора вже їхав потягом до Криму.
Сiмферополь зустрiв його "самообороною" i гарним весняним сонцем. Небритi морди з автоматами за плечима нагло дивились на всiх приїжджих, вишукуючи собi жертву. Йому повезло - якраз перед ним взяли в оборот жiнку з двома великими валiзами - там точно було чим поживитись - i Сергiя з маленькою наплiчною сумкою просто проiгнорували. Звичайно вiн був готовий до того що його зупинять, у нього навiть було посвiдчення позаштатного кореспондента росiйської газети, видане десять рокiв тому - але хто ж там на дату дивиться. Така робота як в нього iнколи вимагає чуть схитрувати - гарно продумана легенда може навiть врятувати життя.
За межами вокзалу кипiло "свято" - все було завiшано росiйськими прапорами. Сергiй пройшов кiлькасот метрiв на центральний бульвар - там в прямому ефiрi з великого екрану транслювали церемонiю пiдписання договору приєднання до Росiї. Людей на площi було досить багато, було видно що вони справдi радi. Нiхто з них не знав що люта вiйна вже обнюхує свої жертви, та Сергiй в цьому не сумнiвався нi на мить - вiн бачив очi кримчан що очманiли вiд ейфорiї - i в тих очах, в самiй їх глибинi вже жеврiв вогонь, котрий скоро почне палити все до чого зумiє дотягнутись.
Потрiбно було шукати готель, але досить швидко вiн зрозумiв що це безперспективне заняття. В одному на рецепцiї ледь не крутили пальцем бiля скронi, в другому взагалi стояла озброєна охорона з казакiв - як казав брат Iван - "кiзякiв". Сергiй згадав, усмiхнувся i тут же охоронець подивився на нього таким поглядом що мiг спопелити без слiв. Сергiй з достоїнством вiдвiв очi - для чого було наражатись без потреби на небезпеку - i пiшов в сторону автомобiльного шуму. Вiн не знав Сiмферополя i орiєнтувався по пам'ятi - карту виймати на людях не хотiв - немiсцевий без зброї сам по собi тут об'єкт пiдозрiлий.
Автомобiльний шум виявився не простим - по дорозi проїздили на схiд чотири армiйських вантажiвки без номерiв. "Проспект Победы" - Сергiй побачив вивiску на будинку i вiдразу з з-за повороту показалась ще одна колона росiйських "тигрiв" у супроводi двох машин української мiлiцiї з увiмкненими мигалками i швидкої. Їхали вони в тому ж напрямку що й вантажiвки i весь його життєвий досвiд пiдказував що їдуть цi авто не просто так. Сергiя враз охопив репортерський азарт - вiн вже не думав про небезпеку, вiн думав лише про роботу i коли побачив вантажiвки, що були припаркованi в поворотi так щоб перекрити заїзд в бокову вуличку - пройшов далi, уважно вдивляючись в скупчення людей зi зброєю кiлькасот метрiв далi по закритiй дорозi. Вiдразу за поворотом починався приватний сектор - кiлька кварталiв особнякiв, помережаних перпендикулярними провулками, i Сергiй пiрнув в другий справа. В перших двох провулках що вели до епiцентру подiй було видно солдат без шевронiв зате в повнiй бойовiй амунiцiї, а в третьому стояла одна з машин мiлiцiї i двоє патрульних в формi. Вони перекривали дорогу швидше для галочки - зброї в них в руках не було. Сергiй наблизився, представився вiльним журналiстом з Росiї - сильно згодилось старе посвiдчення. Мiлiцiонери розкололись вiдразу - штурмують вiйськову частину української армiї, начальство казало нiкого не пускати. Звичайно що п'ятдесят баксiв допоможуть пройти до самої частини якщо журналiст не буде зайвий раз клацати фотоапаратом.
Сергiй особливо не ховався але водночас старався без потреби не вiдсвiчувати. По периметру паркану стояли групками по двоє-троє росiйськi солдати - це навiть не пiдлягало сумнiву. Зброя, виправка, а саме головне погляд - такий цупкий погляд може бути лише в спецпризначенця. Два рази по дорозi його окликали, вiн пiднiмав руку з фотокамерою i кидав коротке "пресса" зi спецiальним росiйським акцентом.
Навпроти частини стояло кiлька висоток - iдеальне мiсце для вiльного репортера. Вiн зайшов до пiд'їзду i вийшов сходами на четвертий поверх. На сходовiй клiтцi мiж поверхами було розбите маленьке вiкно - Сергiй обережно виглянув - все було видно як на долонi. Поки зробив перших кiлька фото, зумiв розглянутись - огорожа частини прилягала до дороги, на якiй стояли тi самi вантажiвки, а бiля ворiт зiбрались переговiрники з двох сторiн i дуже емоцiйно про щось сперечались. Частина ще не була захоплена - у вiкнах адмiн будiвлi було видно наших вiйськових зi зброєю а на охороннiй вежi стояв український прапорщик з ручним кулеметом - настiльки близько що Сергiй зумiв розрiзнити зiрочки на погонах. Пильним поглядом професiонала Сергiй окинув околицi на предмет снайперiв - помiтив на даху котельнi - лежить, навiть не сильно ховається. Якась несправжня вiйна, якось все дуже награно. Переговiрники тiльки посилено жестикулюють, за зброю нiхто не хапається. Сергiй зробив ще декiлька фото i раптом побачив що КАМАЗ який їхав по вулицi в сторону ворiт i замiсть того щоб зупинитись лише набирає швидкiсть. Повiтря миттю нiби застигло, стало таке тягуче-тягуче i було майже видно як його розривають кулi - вартовий з вежi також прорахував ситуацiю i вiдкрив вогонь на ураження. За долю секунди росiйськi переговiрники вiдскочили в сторони i автомобiль протаранив ворота частини, зминаючи всiх хто не встиг вiдскочити з протилежної сторони. Цей звук падаючих ворiт заглушив пострiл снайпера, Сергiй якимось периферiйним зором побачив лише легеньку вiддачу вiд гвинтiвки i кулемет змовк. Вiн нiби бачив крiзь те саме густе повiтря як куля розриває тоненький бронежилет в областi серця i виходить з iншої сторони. Сергiй ще встиг автоматично зробити декiлька фото, присiв, вiдповз вiд вiкна i добре завченим рухом замiнив флешку на iншу - ту на якiй було фото сховав щоб не вiдiбрали при обшуку. За якусь хвилю стрiлянина стихла i вiн наважився визирнути з вiкна - до вежi наближався хтось у цивiльному. Пiднявся по сходах якi чомусь були прибудованi з дороги через огорожу i вiдкрив низеньку перегородку, яка закривала вхiд. Його коричневi мешти враз стали червоними, Сергiю здалось що кров хлинула як з маленького водоспаду - чоловiк вiдсахнувся, скотився назад на дорогу де його вирвало. Повiтря далi було густе, i крiзь розчиненi дверi Сергiй нiби побачив якесь знайоме обличчя. Нi, це було не обличчя. Це була хижа пащека звiра вiйни, вiн вже запустив свої iкла в людську плоть i з його рота текла кров першої жертви.