Для мешканцiв замку настав чорний день - помирав старий барон. Годинник його життя вiдраховував останнi хвилини. Дихання дев'яносторiчного чоловiка ставало дедалi слабшим. Бiля його лiжка постiйно хтось сидiв iз рiдних, поруч молився священик.
Барон Вальдар де Монфор вважався хорошою людиною, за все своє довге життя вiн не ображав нi своїх васалiв, нi своїх селян. Здавалось, добру людину Бог мав забрати до себе безболiсно, пiд час сну. Але барон, який завжди був щедрим iз служителями Всевишнього, все нiяк не мiг померти. Дивлячись на його пекельнi муки, рiднi гадали, за що йому така кара?
Вальдар де Монфор помирав - це вiн знав точно. Надiї на те, що Бог подарує йому ще кiлька рокiв життя, вже не було. Смерть стояла перед очима i єхидно посмiхалась. Вiн бачив її, бачив лише вiн один.
I все-таки щось ще тримало старого барона на грiшнiй землi. Його душа нудилася у стомленому тiлi, але залишити його все ж не могла.
Пiд вечiр Монфору стало краще. Вiн наказав покликати найстаршого правнука, Ежена, спадкоємця роду. Молодий чоловiк з тривогою дивися на прадiда, чекаючи на щось погане. Якби не хвороба старого, Ежен був би уже одружений на чарiвнiй дiвчинi, але...
Вальдар де Монфор знав, що сплутав усi карти правнука, та нiчого змiнити не мiг.
- Ежене, я покликав тебе для серйозної розмови, - почав старий, важко дихаючи. - Ти - мiй улюбленець, бо так схожий на мене... Ти отримаєш усе моє майно, тому тобi я б хотiв передати i мудрiсть...
Майбутнiй барон спохмурнiв - прадiдiвськi спогади про героїчну молодiсть вiн слухав неодноразово, та й часу на балачки не було, бо Арiана, його прекрасна наречена, просилася додому, вiдмовляючись вiд шлюбу з ним. Хитрощами й погрозами йому вже колись вдалося змусити її погодитися пiти пiд вiнець. Тепер же вона оговталася й почала бунтувати.
- Ежене, зараз ти почуєш iсторiю, яку знає тiльки мiй духiвник. Можливо, вона тебе чомусь навчить, - барон на кiлька секунд заплющив очi, нiби щось пригадуючи. - Тобi вiдомо, що я був другим сином барона, тож отримати корону iз перлiв я не мiг. У тi часи вiйни розпочиналися одразу ж пiсля пiдписання чергового мирного договору. Старий король не жалiв своїх молодих лицарiв, немов мстив їм за їхнє здоров'я, красу i силу... Як другий син, на вiйну пiти повинен був я. Але впав з коня й зламав ногу. Так, на загибель пiшов старший син.
Я вчинив, як негiдник, бо заздрив своєму братовi й ногу зламав спецiально... Не жахайся, Ежене!.. Це ще не все... Я заздрив старшому братовi у всьому, навiть братова наречена викликала у мене це страшне почуття. Коли прийшла звiстка про смерть спадкоємця Монфорiв у вирiшальнiй битвi, я зрадiв. Боже! Каюсь, каюсь!.. А тодi я радiв... Його наречена хотiла пiти в монастир, менi коштувало величезних зусиль умовити її стати моєю дружиною... Я вмiв чекати. Знаєш, дiвчата - немов яблука, варто почекати, доки вони достигнуть й самi впадуть тобi на долоню... Ми не були щасливими - до останнiх хвилин свого життя моя дружина любила мого брата... Ось i все, Ежене, тепер ти знаєш про мене найстрашнiше. Так, я заздрив своєму єдиному братовi, через мене вiн загинув, через мене його кохана жiнка була нещасною все життя... Артуре, Марiє, простiть мене! Я йду до вас!..
Iз останнiми словами старий де Монфор помер.
Молодий барон усю нiч пiсля смертi прадiда стояв на вежi, дивися на зорi й думав про сповiдь старого.
Можливо, це правда, що достиглi яблука, якi падають самi, гнилi?..