Филатов Валентин Викторович : другие произведения.

Лiтак

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  Автор: Фiлатов Валентин Вiкторович, 1989 р.н.
  Дата початку: 11 червня 2009 р.
  В данному творi використанi пiснi гурту Lama з альбому "Менi так треба", також використовуються вигаданi вiдомостi з життя його учасникiв.
  Лiтак
  
  - То що, ти завтра вiдлiтаеш?..
  - Так...
   Марiя опустила очi.
  - То що ж, сьогоднi у нас прощальний вечiр?..
  - Ну, так, мабудь... - вiдповiв Микола.
  - Тодi ходiмо куди-небудь!.. - крикнула Марiчка i вхопила Миколу за руку.
  - Але куди ми пiдемо?.. - опираючись, спитав вiн.
  - Це моє мiсто i я потурбуюсь про те, щоб тобi було весело!..
   Марiчка потягла Миколу i вони вийшли з кав"ярнi. Далi вона повела його на найближчу зупинку.
  - Ну, скажи, куди ми §демо?.. - допитувався Микола.
  - Ото який цiкавий! Я ж тобi сказала: головне не хвилюйся! Хто з нас гiсть у цьому мiстi я чи ти?..
   Тут пiд"§хала маршрутка i вони вдвох зайшли в середину. Марiчка, сказавши "бiля мосту", вiдразу побiгла до вiкна i всiлась там. Микола, розрахувавшись з водiєм, пiдсiв до Марiчки. Вона одразу вхопила його за руку. Микола тiльки усмiхнувся.
   Протягом "по§здки" Микола дивився через вiкно маршрутки на незнайоме йому мiсто, а Марiчка в цей час не зводила погляду з нього. Ї§ закоханi очi свiтилися. Завтра вiн мав по§хати до себе додому i §й хотiлося всотати його всього, до останньо§ краплини, щоб його свiтлий образ залишився в §§ пам"ятi.
   Але ось водiй сказав: "Кому там треба було до мосту до§хати?". Микола одразу встав i почав просуватися до виходу. Ззовнi яскраво свiтило сонечко. День був тихий i погожий. Навкруги спiвали пташки. Марiчка пiдвела Миколу до прекрасного парку, який зелнiв на схилi, що спускався до берега рiчки. Всюди пролягали красивi дорiжки iз якогось гарного каменю. А обабiч них стояли теж кам"янi лавки.
  - Ходiмо!.. - мовила Марiчка i знову потягла Миколу за собою.
   Той уже не особливо i опирався. Йому дуже сподобався цей прекрасний парк. Його повiльна атмосфера налаштовувала на романтичний лад.
   Марiчка обхопила його праву руку. Вони йшли вздовж цiлого ряду лавок, на яких сидiли пари, старенькi бабусi i дiдусi про щось постiйно сперичались, а деякi прийшли сюди з онуками, якi тепер бiгали навколо сво§х неповоротких сидiлок. В повiтрi висiла приємна вологiсть вечора. Верхiвки дерев колихались вiд подиху вiтерця.
   Микола i Марiя неквапливо прогулювались вздовж цього "життєвого виру". Раптом до нiг Миколи пiдкотився рiзнокольоровий гумовий м"яч. Микола нахилився i пiдняв його. В ту ж хвилину до нього пiдбiгла маленька дiвчинка, в рожевому спортивному костюмчику. Ї§ синi очi перлякано дивился на Миколу.
  - Твiй?.. - лагiдно спитав Микола.
   У вiдповiдь дiвчинка тiльки закивала.
  - Тодi тримай... - сказав вiн, вiддаючи м"яча.
   Дiвчинка обхопила його обома руками i побiгла назад.
  - Гарна дiвчинка... - сказав Микола.
  - Так, дуже гарна. Я би хотiла щоб у мене вдома бiгала така... - додала Марiчка.
   Микола тiльки посмiхнувся.
  - Так, дiти це прекрасно, хоча з ними чимало клопоту, а проте без них не так цiкаво жити. От моя бабуся була третьою дитиною з п"яти. Так каже, важкувато було, проте весело!
  - Моя бабуся теж розповiдала, що у не§ в сiм"§ було четверо дiтей! Так вони, каже, так билися, а меньша сестра в Голодомор часто з"§дала хлiб старшо§! Старша працювала тодi в колгоспi, поки прийде, а Мелашка вже все з"§ла! Тодi так сердилась на не§, а моя бабуся весь час захищала Мелашку... - Марiя зiтхнула. - Весело §м було. Тепер сумуе за бабусею Катрею i дiдусем Андрiєм...
  - Таке життя... - iз розумiнням в голосi сказав Микола.
  - Та нi, вона шкодує, що спочатку всi роз"§халися, а потiм не знайшли одне одного аж до смертi бабусi Катерини. I навiть тодi, вони не зблизились як колись... Просто роз"§хались. А потiм дiдуся нестало...
   Мiж закоханими запанувала тиша. Вони просто йшли мовчки вздовж ряду дерев. Потiм вони вийшли на вiльну вiд дерев мiсцину.
  - Марiчка, поглянь туди... - сказав Микола i показав в сторону рiчки.
   Марiчка повенулась туди i побачила, що сонце вже почало заходити. Там же зiбралась невелика купка хмар, якi сонце пофарбувало в колiр козацько§ китайки. А мiж самими хмарами пробивалися променi жовтого кольору, якi на тлi хмар стали добре помiтнi. Вiд вигляду цiє§ дивовижi, Микола i Марiчка спинились. Наче великi жовтi леза, вони розрiзали хмари. Здавалось до них можна доторкнутись або зiрвати з неба i забрати з собою. Проте сонце потихеньку починало хилитись до горизонту. Потроху хмари почали змiнювати колiр вiд червоного до чорного, аж поки зовсiм не почорнiли, коли сонце сховалось за горизонт...
   "Богдан" злегка трусило на не дуже гарнiй дорозi. Марiчка, як i спочатку подорожi сидiла бiля вiкна i трималась за Миколу. На вулицi повнiстю стемнiло i запалали лiхтарi, вiтрини i вивiски дорогих кав"ярень i нiчних клубiв. Все мiсто почало здаватись Марiйцi якимось чужим, жорстоким i холодним. Вона раптом вiдчула сильну самотнiсть, тому сильнiше притулилась до Миколи...
   На шляху до дому вони купили пляшку червоного вина. Вдома Марiчка дiстала печену курку з картоплею, Микола вiдкоркував пляшку. Спецiально для цього з шафи дiстали кришталевi келихи.
  - Я зараз ще дещо принесу... - сказав Микола i пiшов до своє§ сумки.
   За хвилину вiн повернувся з двома свiчками у руцi.
  - Я знаю, це трохи банально, проте, я вважаю, це додає певно§ романтики...
   Марiчка розчулено посмiхнулась.
  - Нi, нi, менi дуже приємно, дякую...
   Вона взяля свiчки i подарувала Миколi довгий поцiлунок. Потiм дiстала з шафи два свiчника. Тарiлки посталвила навпроти одне одного. По серединi поставили розiгрiту у мiкрохвильовцi курку i вино. По краях поставили свiчники зi свiчками, якi Микола обержно засвiтив. Тодi вони обидва сiли за стiл.
  - Смачного. - сказав Микола.
  - Дякую, тобi теж сачного... - посмiхаючись вiдповiла Марiчка.
   Микола §в швидко. Марiчка навпаки дивилась на нього, а сама ж майже не торкалась §жi. Микола це помiтив.
  - Що таке?.. - запитав вiн.
   Марiя посмiхнулась.
  - Нiчого. Просто ти так цiкаво §си...
  - Як це цiкаво... - здивувався Микола.
  - Я тебе кохаю. - промовила Марiчка.
   Микола взяв Марiчку за руку.
  - Я тебе теж... - сказав вiн серьозно.
   Потiм пiдвiвся i, пiдiйшовши до Марiчки, почав §§ цiлувати. Вона обхопила його за шию. Микола теж обiйняв §§. Не перестаючи цiлувати, Микола пiдняв Марiчку i вiднiс на диван, що стояв поруч...
   Марiчка прокинулась коли тiльки починало свiтати. Свiтло тiльки починало проникати через штори. Воно нiжно лягло на груди Миколi. Його гарне обличчя почало виринати iз темряви. Марiчка стала раптом важко дихати, §§ серце почало несамовито калатати. Їй раптом стало лячно. Всього декiлька годин i §§ коханий по§де вiд не§. Звiсно вiн писатиме, а згодом при§де!.. Але ж вона не побачить його щонайменше мiсяць! Вона не торкнеться цих губ, цього тiла. Нi! Треба контролювати себе! Звiсно, вiн просив проводити його без усiляких сентиментiв: це усього лише на декiлька днiв! Тому треба лише почекати.
   Микола розплющив очi i подивився на Марiчку. Та лагiдно дивилась на нього.
  - Доброго ранку... - промовила вона.
  - Доброго ранку... - заспаним голосом вiдповiв Микола. - Котра година?..
  - Ще рано.
  - А це скiльки?..
  - За десять шоста...
   Микола широко позiхнув.
  - Тодi час вставати... - сказав вiн i пiдвiвся.
   Сiвши на край лiжка, вiн заходився вдягатись. Марiчка обхопила його ззаду.
  - Ти куди зiбрався?.. - запитала вона грайливим голосом.
  - Марiчка, менi треба вставати...
  - Навiщо? Тобi тут погано... - сказала вона, цiлуючи Миколу в шию.
  - Ну, звiсно, що нi, та менi треба збиратись в дорогу. Скоро лiтак... - Миколi стало лоскотно i вiн розсмiявся. - Припини!..
   Проте Марiчка i не думала припиняти.
  - Досить... - сказав Микола i встав з лiжка.
   Марiчка почула як вiн увiйшов до ванно§ кiмнати i став умиватися. Трохи полежавши, вона теж встала i стала застеляти лiжко. Коли закiнчила, то пiшла до ванно§, а звiдти §й назустрiч вийшов Микола зi своєю зубною щiткою i бритвою в руках. Вiн одразу §х заховав у сумку i пiшов до кiмнати. Марiчка зайшла до ванно§. Довiвши до ладу свiй зовнiшнiй вигляд, вона прийшла до кiмнати, де Микола вже вдягнувся.
  - Ти вже вдягнувся. - сказала Марiчка.
  - Звiсно. Поквапся, а то я можу спiзнитися.
  - Добре... - вiдповiла вона з посмiшкою.
   Марiчка швидко вдягла свою нову червону сукню, яку вона вибирала спецiально для Миколи (вiн дуже любив червоний колiр, а Марiчка в нiй була особливо привабливою).
  - Ти вже?.. - нетерпляче спитав Микола, сидячи у вiтальнi.
  - Я зараз!.. - крикнула йому Марiчка, фарбуючи губи.
   Вона пiдправила зачiску, взяла сумочку i вийшла до нього.
  - Ну, нарештi!.. - промовив Микола, пiдводячись.
  - Ти ж не хочеш, щоб твоя дiвчина виглядала як опудало!..
  - Добре! Ходiмо...
   Вони вийшли на вулицю. Там §х чекало таксi. Коли вони наблизились до машини, з не§ вийшов приємний чолов"яга.
  - Ви - Горяйнов?.. - спитав вiн.
  - Я. Куди покласти речi?..
  - Зараз я вiдкрию багажник... - сказав водiй i, взявши у Миколи валiзу, поклав §§ у заздалегiдь вiдкритий багажник.
   Марiчка одразу сiла ззаду. Микола з водiєм поскладали валiзи i посiдали спереду.
  - Ви не проти музики?.. - спитав водiй.
  - Та нi, але я не люблю шансон i все, що з ним пов"язане... - сказала Марiчка.
  - Нi, я сам його не дуже полюбляю, тут у мене Lama. Знаєте таку?..
  - Ну звiсно! - вiдповiла Марiчка. - Вчора був §§ концерт, тому всi бiгборди заклеєнi §§ обличчям! Здається вчора був §§ концерт.
  - Так. Я там був i менi сподобалось, тому вирiшив придбати цей диск... - додав водiй. - То я увiмкну?
  - Добре... - вiдповiла Марiчка.
   Таксист дiстав з бардачка синiй диск i вставив його в магнiтолу. З колонок почало грати iнтро. Водiй запустив двигун i по§хав. Коли вони ви§хали з двору заграла пiсня.
  По кiмнатi ходимо туди-сюди
  Мо§х слiз нiколи не побачиш ти
  Не вiдкрила я тобi сво§ думки
  Вже пiзно - треба йти
  Вже пiзно - треба йти
  
  Йдемо, вже вiдлiтає твiй лiтак
  Вiн дає останнiй знак
  Вже вiдлiтає твiй лiтак
  Давай йдемо, вже вiдлiтає твiй лiтак
  Вiн дає останнiй знак
  Йдемо, вже вiдлiтає твiй лiтак
  Вiн дає останнiй знак
  Вже вiдлiтає твiй лiтак
  
  За хвилину слiд ловити будемо.
  Всi слова несказанi забудемо.
  Не вiдкрили ми тодi сво§ думки.
  Вже пiзно - треба йти
  Вже пiзно - треба йти
  
  Йдемо, вже вiдлiтає твiй лiтак
  Вiн дає останнiй знак
  Вже вiдлiтає твiй лiтак
  Давай йдемо, вже вiдлiтає твiй лiтак
  Вiн дає останнiй знак
  Йдемо, вже вiдлiтає твiй лiтак
  Вiн дає останнiй знак
  Вже вiдлiтає твiй лiтак
   Заграла музик програшу, а Марiчка, дивлячись на Миколу, раптом вiдчула таку важкiсть на серцi. Микола вiдвернувся до вiкна i подивився на це невеличке мiсто з такою тугою, що мало не пустив слюзу, проте стримався.
  Йдемо, вже вiдлiтає твiй латак
  Вiн дає останнiй знак
  Вже вiдлiтає твiй лiтак
  Давай йдемо, вже вiдлiтає твiй лiтак
  Вiн дає останнiй знак
  Йдемо, вже вiдлiтає твiй лiтак
  Вiн дає останнiй знак
  Вже вiдлiтає твiй лiтак
   Але ось машина пiд"§хала до аеропорту. Микола розплатився i дiстав валiзи з багажника i разом з Марiчко§ зайшов в примiщення аеропорту.
  - Що це?!.. - розбудив вiд роздумiв Марiчку Микола.
  - Що?!..
  - Слухай!.. Це ж мiй рейс! На нього вже посадку оголосили! Ходiмо швидше...
   I вони вдвох побiгли до потрiбного виходу. Марiя ледве встигала за Миколою. Всереденi вона вiдчувала дивний страх, який примушував §§ бiгти все швидше. Скоро вона обiгнала Миколу i першою прибiгла до контрольного пункту.
  - Давай швидше!.. - пiдганяла вона Миколу.
   Той нарештi добiг.
  - Дiставай квиток... - сказав Микола.
  - Так, звiсно!.. - сказала Марiя i почала коперсатись у сво§й сумочцi.
   Поки вона дiстала квиток, черга майже дiйшла до Миколи.
  - Тримай... - сказала вона, подаючи квиток.
  - Дякую... - вiповiв Микола, взявши квиток.
   Марiчка раптом рознервувалась. Вона почала часто дивитись на всi боки, на годинник, на чергу.
  - Знаєш, - перервав §§ Микола. - я нiколи не вмiв прощатись. I зараз не знаю що i казати...
  - Це нормально! Та i це всюго на декiлька мiсяцiв!
  - Так, звiсно. А проте хочеться тобi сказати: "Дякую". Дякую тобi за все, що ти для мене зробила, за те що подарувала це мiсто, i особливо себе...
  - Тобi теж дякую. Спасибi тобi за все!..
   Але тут охорець жорстко сказав.
  - Хлопче, ти проходиш чи нi?..
  - Так, так, звiсно!.. - вiдповiв Микола.
   I ось, коли Миколу перевiрили, вiн повернувся в бiк Марiчки, але §§ там уже не було. Вiн почав дивитись в усi боки, але §§ нiде не було. Йому стало дуже гiрко на душi, проте, трохи постоявши, Микола пiшов до брами. Там його зустрiла привiтна стюардеса, яка запитала в нього квиток.
  - Ваше мiсце 15-А. - сказала вона.
  - Дякую... - вiдповiв Микола.
   Пiсля того як вiн склав сво§ речi, Микола присiв у своє крiсло. Раптом лiтак почав рухатись. Спочатку плавно, а потiм почав набирати швидкiсть. Микола з непiдробною тугою дивився у вiкно.
   Спершись на поручнi, Марiчка дивилась, як великий лiтак пiдiймався вгору, далеко вiд не§...
  
  
  Повернення
  - Щось трапилось?.. - спитав шеф.
  - Та ну... Просто сiмейнi обставини. Треба термiново повернутись. - вiдповiв Олександр.
  - Хм... Це досить дивно. Я не пам"ятаю, щоб ви хоч раз поскаржилися на хворобу чи щось iнше, а тут Ви просите мене про дострокове припинення вiдрядження. Правда, тут до кiнця залишився тиждень, але звiдкiля такий ажiотаж, чому так термiново?..
  - Це особисте, я прошу вас вiдпустити мене додому. Якщо все буде добре, я думаю повернутись завтра-пiслязавтра...
   Директор насупив брови.
  - Ну що ж, Ви показали себе вiдмiнним працiвником, до того ж суд призначений на четвер, а тому Ви там можете пробути три днi, але прошу Вас як омога швидше вiрiшити сво§ проблеми i прибути на слухання, адже без Вас наш захист розвалиться. - сказав шеф.
  - Та нi, мiй помiчник все добре знає, хоча його ще треба дечому навчити, а вцiлому, вiн може i сам усе провести...
  - Це, звiсно, дуже добре, проте менi б дуже хотiлося бачити саме Вас в судi...
   Олександр сидiв в крiслi в залi очiкування. Перед ним стояла невелика валiза. Довкола сновигали люди. Прямо навпроти нього висiло велике табло з iнформацiєю про рейси.
  - Пане Дорошенко! Пане Дорошенко, повернiться!.. - закричав портьє.
   Олександр зупинився, потiм розвернувся i пiдiйшов до стiйки.
  - Щось трапилось?.. - здивовано запитав вiн.
  - Та нi, просто Вам прийшов лист...
  - То чого ж Ви так кричали?.. - запитав Олександр, розписуючись.
  - Та просто так, сам не знаю чому...
  - Дякую. - сказав Олександр, забравши лист.
  - Та нема защо... - вiдповiв портьє.
   Олександр зайшов до лiфту. Подивився на зворотню адресу. Дивно! З його дому. А чому лист? Але лiфт зупинився на його поверсi i вiн вийшов. Пройшовши по коридору, Олександр вiдчинив дверi i увiйшов до номеру. За старою звичкою, сховавши ключi в кишеню, вiн пiдiйшов до письмового столу. Взявши звiдти нiж для паперу, Олександр вiдкрив лист. Сiвши за стiл, вiн витяг з конверту весь вмiст. Це було декiлько сторiнок печатного тексту формату А-4. Перша сторiнка була йому знайома, за професiйною приналежнiстю. "Запрошення до суду" було написано великими лiтерами. "... У справi про розлучення... громадянка Дорошенко... Районний суд... Суддя"... Олександр поклав на стiл лист. Вiн не мiг нiчого зрозумiти. Яке розлучення? Може це помилка? Та нi, суддю вiн знав дуже добре, та i документ складений правильно. Але "громадянка Дорошенко". Нi. Цього не може бути.
   Олександр взяв слухавку i став набирати свiй номер. Почулись гудки виклику. 2 хвилини, 3 хвилини - нiхто не вiдповiдає. Вiн натис на кнопку "Вiдмiна" i повторив набiр номеру. Проте результат був тим же. Може щось столось?! Олександр ще раз набрав номер. 1 хвилина, 2 хвилини, 3 хвилини, 4 хвилини, 5 хвилин... Нарештi! Хтось пiдняв слухавку.
  - Алло... - сказав чоловiчий голос.
   Олександр зацiпенiв. Перш нiж вiн встиг щось сказати, хтось кинув слухавку...
   Валiза зачепила Олександра.
  - Пробачте!.. - перепросила молода жiночка.
   Вiн кивнув, наче кажучи "нiчого страшного". Проте жiночка не дочекалась вiдповiдi Олександра, а пройшла собi далi. "Мабуть, дуже поспiшає" - подумав вiн. В цей час навпроти нього пiдсiли двоє.
  - Припини... - зi смiхом сказав хлопець дiвчинi, яка весь час то цiлувала його в шию, то у вухо. Проте дiвчина i не думала припиняти. - Ну досить уже... - серйозно сказав хопець.
   Дiвчина зупинилась i з усмiшкою подивилась йому в очi. Хлопець був чи то арабом, чи то євреєм, за зовнiшнiм виглядом було важко сказати.
   В цей час з iншого боку до Олександра пiдсiла iнша дiвчина. Тiльки обличчя цiє§ було дуже сумним. Вона була вдягнена якось неохайно (зовсiм не схоже на дiвчину!). До того ж на нiй не було косметики, наче вона дуже сильно поспiшала i §й було байдуже до оточуючих. Волосся розкуйовдилось, а очi в не§ були як у побитого собаки. Проте схоже §й дiйсно було байдуже до всього, що вiдбувалось навкруги. Дiвчина втупилась в пiлогу.
   Але ось приємний жiночий голос зробив об"ву про те, що оголошується посадка на лiтак Олександра. Вiн встав, за ним це зробили також i його "попутники". Всi разом вони направилсь до перепускного пункту. Пiдiйшовши туди, Олександр побачив, що перед ним стала гарна дiвчина, проте в усьому чорному i навiть з чорною вуаллю. Черга поволi рухалась до металодетектору. Пiзнiше за ним стали двоє. Вони мовчали, що було дуже дивно, адже жiнка i чоловiк зазвичай активно спiлкуються, а тут вони чомусь мовчали.
  - Будь ласка, витягнiть всi предмети з кишень i пройдiть крiзь шафу!.. - промовив залiзний голос охоронця.
   Олександр дiстав усе i пройшов крiзь металеву шафу. Жодного звуку вона не видала.
  - Дякую, ось вашi речi... - сказав охоронець i пiдсунув Олександру вмiст його кишень.
   Вiн став обережно складати §х назад. В цей час пiдiйшла черга молодика, що стояв за ним. Поте вiн повернувся до дiвчини.
  - Знаєш, - сказав хлопчина. - я нiколи не вмiв прощатись. I зараз не знаю що i казати...
  - Це нормально! Та i це всюго на декiлька мiсяцiв!
  - Так, звiсно. А проте хочеться тобi сказати: "Дякую". Дякую тобi за все, що ти для мене зробила, за те що подарувала це мiсто, i особливо себе...
  - Тобi теж дякую. Спасибi тобi за все!..
   Але тут охорець жорстко сказав.
  - Хлопче, ти проходиш чи нi?..
  - Так, так, звiсно!.. - вiдповiв хлопець.
   Олександр розвернувся i пiшов собi далi.
   Чемна стюардеса вказала йому його мiсце. Сiвши в крiсло вiн сидiв i дивився на аеропорт...
  - Ви не проти музики?.. - спитав водiй Олександра.
  - Так, тiльки не дуже гучно§ i шансону...
   Водiй усмiхнувся.
  - Нi, нi...
  За шклом карта,
  Стертi фарби.
  Вже не знайдеш то§ правди.
  Те минуле десь згорiло.
  Все, що було, все зiтлiло.
  
  З тим, кого любила.
  З тим, на хмарах плила.
  З тим, з любовi млiлла.
  З тим, кого любила.
   Перед очима Олександра постав аеропорт i його дружина. В цей день, вона була iншою. Весь час вона мовчала i нiчого не казала.
  - Щось трапилось?.. - стурбовано спитав Олександр.
  - Що? - нiби прокинулась вiд думок Катерина.
  - Я про це й кажу, з тобою щось трапилось? Ти якась мовчазна сьогоднi. Тобi зле?..
  - Та нi.
  - Мабуть це через вiдлiт. Та ти не хвилюйся!.. - сказав Олександр i провiв рукою по §§ щоцi. - Це всього лише на два тижнi, хоча менi самому якось незвично. Ще жодного разу так надовго з тобою не прощався...
   "Пасажирiв, якi летять рейсом 424, просимо термiново пройти до брами 3" - промовив приємний жiночий голос.
  - Ну менi вже час. - сказав Олександр.
  - Так, звiсно. - приглушено вiдповiла Катерина.
  - З тобою точно щось вiдбувається, сходи краще до лiкря, добре?..
  - Так... - вiдповiла Катерина.
   Олександр поцiлуав дружину в губи, проте так наче поцiлував маникен.
  - Що з тобою? Як тiльки повернусь одразу сходимо до лiкаря, зрозумiла мене?.. - з посмiшкою сказав Олександр. - Ну, бувай, i не смiй сумувати!..
  - Прощавай, Сашо... - тихо промовила вона йому вслiд.
  За шклом карта.
  Стертi фарби.
  Там чужий хтось,
  Був мiж нами.
  Як могли все зiпсувати.
  Як могли ми такими стати.
  
  З тим, кого любила.
  З тим, на хмарах плила.
  З тим, з любовi млiла.
  З тим, кого любила.
  
  
  Менi так треба
  - Що?! Кохання?! Яке ще кохання?!.. - презирливо дивилась Анна на Тетяну. - Його, щоб ти знала, не буває. Це так - вигадки i нiчого бiльше. От ти. Зустрiчалась з цим хлопцем...
  - Миколою. - перервала §§ Тетяна.
  - Добре, з Миколою. Ну i що з того вийшло? Нiчого доброго: вiн полетiв,а ти тут залишилась. I скорiше за все нiколи його вже не побачиш...
   Тетяна тiльки опустила голову.
  - Ну, не треба цього. Я ж правду тобi кажу, а ти одразу так насупилась. Кажу тобi, кохання цього нема, а ти не засмучуйся. Натомiсть є гарний секс, яким я i пропоную зайнятись сьогоднi ввечерi з гарними хлопцями, замiсть того, щоб сидiти оце вдома як двум дурепам... - закiнчила свiй монолог Анна.
  - Та нi, Аню, сьогоднi в мене паскудний настрiй i я просто хочу посидiти вдома... - невесело вiдповiла Тетяна.
  - Ото ще менi вигадала!.. - перервала §§ Анна. - Та вiн же, твiй, як його там, Микола, вже напевне розважається з iншими дiвчатами, а ти тут як "вiрна дружина" чекаєш на нього. Облиш i ходiмо...
   Таксi пiд'§хало до десятиповерхiвки. З нього вийшли двi дiвчини. Причепуренi, з новими зачiсками i сукнями. Вони зайшли до середнього пiд'§зду. Зайшовши до лiфту, Анна натисла на кнопку 5. Тетяна зiтхнула.
  - Не зiтхай. - сказала Анна, не дивлячись на свою подругу. - Зараз вiдмiнно вiдпочинемо. Я з собою цiлу пачку презервативiв взяла. Сьогоднi я збираюсь розважитись.
  - Нi, ти знаєш я не можу. - раптом розкисла Тетяна.
  - Що з тобою, та заспокойся ти. Там нiчого поганого не буде, всi люди нормальнi, там нiхто тебе не образить.
  - Я не можу, я не можу! Забери мене звiдси! Я не хочу!.. - розплакалась Тетяна.
   Анна розгубилась, навiть зацiпенiла. Тетяна плакала в не§ на руках.
  - Та припини ти... - все, що вона змогла вицiдити з себе.
  - Вiдвези мене додому, будь-ласка! Менi дуже погано... - прошепотiла вона.
   Але ось лiфт при§хав на п'ятий поверх. Анна розгублено дивилась на Тетяну...
  - Привiт! - сказав гарний хлопчина, що вiдрив дверi.
  - Привiт! - вiдповiла Анна.
  - А чього це ти одна, - запитав хлопчина, пропускаючи Анну до квартири, - ти ж казала, що при§деш з подружкою!..
  - Їй стало зле i вона залишилась вдома. А що, менi "штрафну" не наллють?.. - запитала грайливим тоном Анна.
  - Звiсно наллють!.. - сказав хлопець, що сидiв з пляшкою горiлки на дальному кiнцi столу.
   Вiн наповнив чарку, а потiм передав §§ Аннi.
  - Дякую. Ну, за нас красивих, за вас невiрних!.. - виголосила вона тост i одним махом перехилила чарку i закусила шматочком лимона. - Гарно пiшла! Ну то що, наливайте ще!..
  - Слухаюсь!.. - сказав той хлопчина, що налив §й чарку. - Передавйте чарки!..
   Потихеньку люди почали передавати чарки до нього, а вiн хвацько наповнював §х. Коли всi розiбрали сво§ чарки, то "хлопчина на розливi" встав i виголосив тост: "За присутнiх тут дам!". Всi цокнулись i випили.
  - Ну, а тепер можна i кальян покурити!.. - промовила дiвчина, що сидiла поруч iз Анною.
  - А що, тут i кальян є?!.. - здивовано запитала Анна.
  - Ну звiсно, - сказав Сашко (хазя§н квартири), - я його ще торiк з Турцi§ привiз, та от нiяк нагоди не було покурити!..
  - Ну, тодi ходiмте, я кальян вже з пiвроку не курила!.. - сказала вона i, прихопивши з собою пляшку горiлки, разом з iншими пiшла на кухню. Там вони дiстали вугiлля i пiдпалили його. Тим часом Анна зробила з фольги "ковпак", пробила декiлька дiрок. Туди насипали трохи тютюну. Зверху послтавили керамiчний ковпак, а на нього поклали розпалене вугiлля. Дiвчина потягнула першою. В цей час зайшов хлопець, що розливав горiлку.
  - Ну що, вже розкурили?.. - запитав вiн.
  - Та нi, ми ще в процесi... - вiдповiла Анна.
   Далi курив хазя§н квартири. Тодi настала черга Анни. Вона затягнулась всiма легенями i, не випускаючи диму, передала шланг незнайомцю. Той потягнув i теж передав дiвчинi.
  - Як тебе звати?.. - випускаючи дим, запитав незнайомець.
  - Мене? Анна...
  - Анна! А мене Микита.
  - Дуже приємно познайомитись!.. - сказала Анна, випускаючи дим.
  - Менi теж... - вiдказав Микита, передаючи шланг дiвчинi.
  - Слухай, а ти звiдки взявся, я щось не пам'ятаю... - запитала Анна.
  - Ну звiсно, вiн тiльки позавчора прибув до нашого мiста!.. - пояснив Сашко.
  - Ну, i як тобi у нас, подобається?! - спитала Анна.
  - Непогане мiсто, добре годують, але таких гулянок як оце Сашко менi влаштував, менi вистачить ще надовго!.. - i вiн протяг руку Сашку, а той §§ потис.
  - Звикай, друже, наступного разу все буде ще страшнiше!..
   I вони розсмiялися...
  - Бувайте всi!.. - сказала якась пара, яка вийшла з квартири.
  - Бувайте... - вiдповiли всi.
  - А ти уяви собi, що оцей стодвадцятикiлограмовий дядько полiз на огорожу... - вiн почав посмiхатись, а Анна взагалi зайшлась смiхом. - Огорожа падає, а Андрiй не пiдводиться! Ну, а нам вже не до смiху! Може помер! Що тодi робити? Де шукати винних? Ну, ми пiдходимо, я полiз пульс намацувати, а вiн як захропе!.. - Анна вибухнула смiхом, Микита тiльки пiдсмiювався. - Уяви, ми тут мало iнфаркти не схопили, а вiн просто заснув!..
   Анна просто захлиналась вiд смiху.
  - Ти знаєш, моя подружка хотiла, щоб я сюди не прийшла, а сидила вдома!.. - раптом сказала Анна.
  - Цеж чому?.. - зацiкавився Микита.
  - Та, там у не§ любовна травма!..
  - Та що ти таке кажеш!
  - Серьозно! Ї§ покинув хлопець з iншого мiста, а сам полетiв додому!.. - сказала Анна.
  - "Санта Барбара" якась!.. - з легкою зневагою в голосi сказав Микита.
  - I я про те ж! - загорiлась Анна. - Забуть, та й по всьому! А вона менi "я так його кохаю, що не можу цього зробити! Вiн моє єдине кохання!" Маячня! Я, наприклад, нiколи цього кохання не бачила!.. - пiсля цих слiв Микита повернувся до Анни обличчям i став уважно §§ слухати. - Понавигадували казаок для дорослих,а насправдi це все маячня!..
  - Слухай я з тобою згоден! Я теж нiколи не бачив цього самого кохання, але про нього всi розповiдають так наче хтось його дiйсно бачив! - сказав Микита.
  - Так-так, покажiть менi його! Ну де воно?! Я дуже сильно хочу його побачити!..
  - Я з тобою згоден. В принципi є тiльки взаємовигiдне iснування - сiм'я! Все iнше це лише взаємна брехня. Секс! Я маю на увазi гарний секс, але не бiльше того!
  - Так-так.
  - Не бiльше того... - сказав Микита, пильно дивлячись Аннi в очi.
   Вона раптом простягла руку i доторкнулась до його губ. Микита обережно нахилився до Анни i поцiлував §§ в губи...
   Анна прокинулась в лiжку. Коло не§ лежав оголений Микита, який тихенько сопiв. Дивне вiдчуття охопило §§ цього ранку. Вона заплющила очi i §й перед очима стали з'являтися картини минуло§ ночi. Сплетiння тiл, нiжнi поцiлунки Микити, §§ волосся на руках i тiлi на§жачилось. Вона почала пришвидшено дихати, але потiм §§ дихання перехоплювало. Раптом Микита повернувся до не§.
  - Доброго ранку... - промовила Анна.
  - Угу... - кивнув §й Микита спросоння.
  - Як тобi спалося?.. - спитала Анна.
  - Добре... - таким же заспаним голосом промовив Микита.
   Микита рiзко пiдвiвся i став вдягатися.
  - Щось сталось?.. - спиатла Анна.
  - Та нi, нiчого, просто менi треба з'§здити в аеропорт i там придбати квиток. Годин через 5 менi треба летiти... - одказав Микита, одягаючись. - Дякую за вчорашню нiч... - сухо сказав вiн.
  - Нема за що... - намагаючись не презирливо вiдповiла Анна. - Боже мiй, я спiзнююсь!.. - сказала вона поглянувши на годинник.
   Вставши з лiжка, вона почала швидко вдягатись. Вхопивши сумку, вона вiбiгла на вулицю. Одразу дiстала з сумки телефон i зайшовши до телефонно§ книги вибрала "ТАХI". Як тiльки на тому кiнцi заговорив приємний жiночiй голос, вона сказала: "Пришлiть, будь ласка, тахi!" Потiм вона натисла на червону кнопуку i знову зайшла в телефонну книгу i вибрала "Наталя".
  - Алло. - сказав добрий жiночий голос.
  - Привiт, це я! Немає часу пояснювати, але я спiзнюсь трошки!.. - одразу сказала Анна.
  - Трошки? Та ти уже спiзнилась i не трошки, а на цiлих 5 хвилин!..
  - Слухай, ну хоч ти мене не повчай! Менi i шефа вистачає! Прикрий, будь ласка, а то в мене сьогоднi важкий ранок..
   Дiвчина на тому кiнцi хмикнула.
  - Зрозумiло. Добре, прикрию, але щоб кулею сюди!
  - Так-так, звiсно, дякую, цiлую!..
   Тут якраз пiд'§хало тахi. Анна сiла в нього i сказала адресу. Через 30 хвилин вона була на роботi. Розрахувавшись з водiєм, вона зайшла в офiс. Дуже швидко вона дiйшла до свого столу, поряд з яким уже давно сидiла Наталя i щось друквала.
  - Це, по-твоєму, трiшечки? Мене вже шеф викликав до себе i питав де ти є. Я сказала, що в тебе проблеми зi здоров'ям i ти по§хала до лiкарнi i скоро будеш. До речi, вiн сказав, щоб ти зайшла до нього як тiльки при§деш. Тож на твоєму мiсцi я б швиденько йшла до нього...
   Анна поклала речi на стiлець. Пiдiйшла до Наталi, поправила зачiску.
  - Ну як я? - спитала вона.
  - Непогано. Iди-iди... - сказала Наталя.
   Анна зiтхнула i пiшла прямо до дверей шефа. Коло них вона поправила блузку i зачiску. Потiм постукала i вiкрила дверi.
  - Так?!.. - невдоволено спитав шеф.
  - Дозвольте. Викликали?..
  - Анна. Так. Ось тобi "флешка", тут пакет документiв, якi треба роздрукувати i вiдвезти до фiлi§ ВАТу "Лотос". Пам'ятаєш де це?
  - Звiсно.
  - От i добре. Це треба зробити протягом наступних декiлькох годин. Тож не барись i приймайся за роботу.
  - Так, добре. - вiдповiла Анна i розвернувшись пiшла до дверей.
  - До речi, - спинив §§ шеф, - як там твоє здоров'я?
  - Нiчого страшного... - вiдповiла вона.
  - Ну добре, йди... - сказав шеф i повернувся до сво§х паперiв.
   Анна ще мить постояла, а потiм повернулась до дверей i пiшла геть. Вийдячи з кабiнету, вона пiшла на своє робоче мiсце.
  - Ну як усе пройшло?.. - зацiкавлено спитала Наталя.
  - Нормально... - вiдповiла Анна.
  - В якому сенсi?.. - здивувалась Наталя.
  - В прямому. Я зайшла, а вiн одразу сказав менi зробити копiю документiв i вiдвезти §х до "Лотосу", а потiм спитав як я себе почуваю i все.
  - I все? Дивно це...
  - Ти знаєш, менi здалось, що вiн був занадто заклопотаний. Мабуть, вiн готується до серьозно§ угоди...
  - Знаєш, що це означає?.. - серьозно спитала Наталя, але потiм на §§ обличчi з'явилась усiшка. - Премi§ i надбавки до зарплат!..
  - Слухай, Натальо, я ще не бачила тако§ людини як оце ти.
  - Це ж чому? - здивувалась вона.
  - Та я нiколи не бачила, щоб хтось так любив працювати, особливо понаднормово. Ти як той трудоголiк, готова i вдень i вночi працювати.
  - Та ну, я просто люблю свою справу i готова §й вiддатись на всi 100 вiдсоткiв.
  - Коли ти востаннє ходила на побачення зi сво§м... як його... Ну хлопцем з якми ти там зустрiчалась... Не пам'ятаєш i я теж.
  - Просто робота забирає у мене багато часу i я не встигаю. У мене просто поки-що не вистачає на це часу.
  - Послухай себе, у тебе не вистачає часу на хлопця, та вiн так скоро вiд тебе пiде.
  - Якщо кохає - не пiде.
  - Яке там кохання, хлопець так iмпотентом стане або замерзне сам у лiжку, я навiть не здивуюсь якщо ти прийдеш до нього колись, а вiн в обiймах триматиме iншу дiвчину!.. - Анна з кожним словом пiдвищувала голос.
  - Та годi тобi, добре я подзвоню йому сьогоднi...
  - Пробач, я сьогоднi не виспалась... - препросила Анна i потерла рукою лоба i очi.
  - Та нiчого страшного, але менi здалось ти якось засмутилась, у тебе все добре?..
  - Не знаю. Я уже нiчого не розумiю. Все переплуталось...
  - Це через хлопця? - перервала §§ Наталя.
  - Що? Нi.
  - Так, так, саме через нього. Ну, давай, розповiдай.
  - Та ну тебе... - одказала Анна i пiдключила "флешку" до комп'ютера.
   Анна вiдкрила документи i стала роздруковувати §х. Поки принтер шумiв, роздруковуючи документи, вона стояла i дивилась на те, як зникав папiр з одного отвору i з'являвся з iншого. Перед очима Анни майнув образ того як Микитина рука гладила §§ спину. Анна махнула головою, вiдмахуючись вiд цього образу. Але через мить його обличчя стало виринати з §§ пам'ятi все частiше. "Та що ж це зi мною коється?" - подумала вона. - "Що ж це я, дити яка чи що, треба йому подзвонити!"
  - Нехай воно друкується, а поки схожу покурити, добре?.. - спитала Анна.
  - Звiсно... - вiдповiла Наталя, не вiдриваючись вiд друкування.
   Вийшовши в коридор, Анна дiстала сигарету i закурила §§. Потiм вона дiстала телефон i почала шукати його телефон. "Ось вiн!" - подумала вона i натиснула зелену кнопку. Почулись довгi гудки.
  - Алло... - сказав знайомий голос.
   Анна заклякла.
  - Алло, кажу!..
   I вiн поклав слухавку. Пролунали короткi гудки, але Анна не прибирала телефон вiд вуха. За хвилину вона таки прибрала його вiд свого вуха. Анна зiтхнула, насупила брови i двiчi натисла на синю кнопку. Знову пiшли довгi гудки.
  - Алло. Алло!
  - Алло.
  - Хто це?
  - Це я.
  - Хто це, я?
  - Анна.
  - А це ти, чого ти мовчала той раз.
  - Та нi я розмовляла, схоже щось iз зв'язком...
  - Щось трапилось? - спитав Микита трохи недоволено.
  - Та нi, нiчого. - на задньому планi було чутно якийсь шум. - Ти зараз де?
  - В аеропорту, купую квиток, а що таке?
  - То ти вже скоро вiдлiтаєш?
  - Так, а що щось трапилось, чи може щось забула?..
  - Та нi, просто хотiлось з тобою попрощатись, а вранцi не було нагоди, сам розумiєш, я дуже спiшила на роботу та i...
  - Пробач, я зараз уже пiдходжу до каси, то ти хотiла щось сказати...
  - Так, щасливо§ дороги i м'яко§ посадки... - знервовано сказала вона i кинула слухавку.
   "От гад! "Тобщось треда?" - розiзлилась Анна. Вона кинула недопалок у смiтник i пiшла на своє робоче мiсце. Документи майже надрукувались. Анна знервовано сiла за стiл.
  - Щось сталось?.. - спитала Наталя.
  - Та нi, нiчого, просто менi ще §хати на iнший кiнець мiста...
  - Не хвилюйся, ти i не счуєшся, як уже будеш на мiсцi, а потiм там не так i багато роботи, шеф скорiше за все тебе вiдпустить...
   Документи додрукувались. Анна зiбрала §х у окрему папку i поклала у сумку. Вийшовши з офiсу, вона сiла в тахi i по§хала до "Лотосу". Там §§ уже чекали, а тому у не§ швидко забрали документи i вона знову сiла до тахi. Вони по§хали.
  - Дiвчино, пробачте, нам дуже довго §хати, нудно, розумiєте? Тому я хотiв би спитати чи не проти Ви музики?..
  - Вмикайте...
   Таксист увiмкнув музику.
  Додому при§хала,
  Звiдкись надiйшла гроза,
  На два днi я випала з життя.
  Я про тебе думала,
  Дощ пройшов, я плащ скинула.
  Тi два днi як цiлий рiк,
  Лиш вино i море втiх.
  Десь не вдома я прокинлась.
  Знов згадала, шо ти є.
  Дощ пройшов i я знайшла тебе.
  
  Менi так треба, так треба,
  Бути там, де зараз ти, чи сiсти в по§зд,
  Зникнути вiд тебе, так треба.
  Та те почуття росте й росте,
  Для чого я знайшла тебе?
  Для чого я знайшла тебе?
  
  Ти мене намалював,
  Нiби все про мене знав,
  I наперед всi кроки вiдгадав.
  Поклав перед воротами, закритими ти мене поклав.
  Свiт мiй дротом спутаний,
  I погляд твiй розгублений,
  Бо забагато ти наобiцяв.
  Мо§м тiлом зв'язаним,
  В шахи ти без дозволу зiграв.
  
  Менi так треба, так треба,
  Бути там, де зараз ти, чи сiсти в по§зд,
  Зникнути вiд тебе, так треба.
  Та те почуття росте й росте,
  Для чого я знайшла тебе?
  Для чого я знайшла тебе?
  Заграла музика. Анна нагнулась до водiя.
  - Будь ласка, в аеропорт...
  Анна вбiгла до зали.
  Менi так треба, так треба,
  Бути там, де зараз ти,
  Чи сiчти в по§зд, зникнути вiд тебе, так треба
  Анна пiдбiгла до великого балкону, з якого було видно лiтаки. Один великий лiтак саме злiтав.
  Та те почуття росте й росте,
  Для чого я, для чого я знайшла тебе...
  
  
  Моє серце
  
  - Доброго ранку, дружино... - сказав Василь i посмiхнувся.
  - Доброго ранку, чоловiче... - так само манiрно i з посмiшкою вiдповiла Любов. - Так цiкаво...
  - Що?.. - спитав Василь.
   Люба подивилась йому в очi.
  - Називати тебе чоловiком...
  - Приємно?..
  - А ти як гадаєш?..
  - Завтра Ви зможете забрати документи... - сказав адвокат. - Ви не хвилюйтесь все буде в порядку, це не займе багато часу. У мене знайомий працює в РАЦСi, та i справа у вас дуже проста... Пробачте, ви здається казали, що недавно одружились? Просто якщо так, то документи швидко знайдуть...
  - Так, ми одружились два тижнi тому... - з сумом сказала Любов.
  - Пробачте менi, просто я вже звик до всiлякого i не вмiю так виражати сво§ почуття. Але ж Ви розумiєте, справи це справи. Завтра все буде готове, орiєнтовно можете брати квиток десь пiсля обiду...
  -Слухай, може не по§деш?.. - стурбовано спитала Люба.
  - Чого ми повертаємось до цiє§ розмови. Ми вже вирiшили, що це менi просто необхiдно. Це моя робота, я §§ маю виконувати.
  - У мене погане передчуття.
  - Ой, ну яке ще передчуття... - з легкою iронiєю у голосi сказав Василь. - Може ти бо§ся, через всi тi анекдоти про вiдрядження? Тодi не варто. Я не для того одружувався, щоб зраджувати тобi, тим паче у вiдрядженнi!.. - Люба опустила голову. - Ну, що з тобою, ти не образилась? Не треба, ти ж у мене Люба! Я тебе сильно кохаю i не скривджу!..
   Вiд цих слiв у Люби потекли сльози.
  - Не треба плакати, ну що ти?..
  - Просто я не... незнаю... - схлипувала вона. - Менi чомусь дуже страшно, я не хочу тебе вiдпускати...
  - Ну що ти таке кажеш, нiкуди я тепер не подiнусь! Пам'ятаєш, "допоки смерть не розлучить нас"...
  - Дякуємо, що скористались послугами нашого готелю... - сказала дiвчина забираючи ключi.
   Любов тiльки трошки посмiхнулась.
  - Може вам викликати тахi? - спитала дiвчина.
  - Так, будь ласка...
   Дiвчина пiдняла слухавку i почала набирати номер...
   До готелю по залитiй дощем дорозi пiд'§хало тахi. З готелю вийшла жiнка, одягнена в гарну чорну сукню, а за нею з великою валiзою вийшов кремезний чолов'яга, зодягнений в готельну унiформу. Водiй одразу вiдкрив дверцята перед жiнкою i пiшов вiдкривати багажник. Коли багаж поклали, водiй закрив багажник i пiшов до свого мiсця.
  - Оце так ллє!.. - сказав водiй бадьорим голос. - Давно вже не було такого дощу!.. - водiй обернувся назад i побачив, що його пасажинка була не в настро§ для розмов, тому вiн трохи зам'явся, опустив очi. - Ви не проти музики?..
   Любов гортала якийсь мiсцевий журнал, але пiсля цього запитання пiдняла очi на водiя.
  - Що? - перепитала вона.
  - Ну, музики, Ви не проти, щоб я увiмкнув музику?..
  - Ви знаєте, я сьогоднi не в насто§ для музики. Хоча можете увiмкнути, але прошу Вас тiльки нiчого гучного...
  - Добре, у мене тодi є якраз для Вас...
  Бiль у серцi не стихне,
  Слова не пiдкажуть,
  Як жити завтра, як бути тепер.
  Тiнь минулого зникне,
  Цвiтом зiв'яне,коли настане для нас новий день.
  
  Моє серце
  Буде тiльки тво§м до останньо§ весни,
  останньо§ весни.
  Моє серце
  Не покине твоє до останньо§ сльози,
  останньо§ сльози.
  
   Люба сидiла перед екраном телевiзора i дивилась новини. Раптом вона побачила сташу новину. Великими лiтерами на єкранi було написано "Розбився лiтак. Просимо всiх родичiв i знайомих людей, якi летiли рейсом 456 звернутися..." Що це? 456. Як це? 456! Але ж Василь...
  То життя наше дивне, як море синє
  Iз сотнi хвиль буде твоя одна.
  Лиш бiль у серцi не стихне,
  Вогонь не погасне,
  Своє почуття збережу до кiнця
  
  Моє серце
  Буде тiльки тво§м до останньо§ весни,
  останньо§ весни.
  Моє серце
  Не покине твоє до останньо§ сльози,
  останньо§ сльози.
  
  Я вiддаю тобi свою кров
  Останнє я вiддаю,
  Тобi всю себе i все, що маю.
  
  Моє серце
  Буде тiльки тво§м до останньо§ весни,
  останньо§ весни.
  Моє серце
  Не покине твоє до останньо§ сльози,
  останньо§ сльози.
  
  
  Не слiди
  
  - Ти знаєш, а я тут жила колись... - сказала Наталя.
  - Що? - преспитав Володимир.
  - Я кажу, що жила тут певний час, поки не пере§хала до Києва...
  - Ти повертаєшся сюди вже як зiрка.
  - Та годi тобi, яка я там зiрка! Написала один вдалий альбом i вже стала зiркою! Люди роками працюють над цим, а менi якось все одразу вдалось. Боюсь аби це не стало мо§м прокляттям.
  - Яким ще прокляттям?.. - усмiхнувся Володимир.
  - Ну, всих цих дiтей вундеркiндiв!..
   Володимир насупив брови.
  - Що ти маєш на увазi?
  - Ну, ти ж знаєш, що багато з них мали великий талант у дитинствi, а потiм втратили його i стали звичайними дiтьми. Часто так було i з зiрками-"одноденками"...
  - Не переймайся ти такими дрiбницями. Ти дуже талановита i не варто тобi думати про такi дрiбницi. Ти б краще думала про концерт, а вже потiм будеш думати про своє бессмертя.
  - Ти невиправний... - сказала Наталя i подивилась у вiкно.
   Нарештi лiтак зупинився i до нього пiд'§хав трап. Наталя вийшла з лiтака, i пiшла до зали. Там §§ чекали журналiсти.
  - Панi Наталя! Панi Наталя!.. - кричали репортери.
  - Так.
  - Надовго Ви при§хали до нашого мiста?
  - Нi. Я дам тут лише один концерт, а решту часу я збираюсь просто погуляти мiстом i згадати молодiсть.
  - А Ви вже бували тут?..
  - Так, я тут жила певний час, поки не перебралась до столицi...
  - У Вас лишились приємнi спогади про наше мiсто?..
  - Так, мiсто гарне, та i в молодостi все здеється прекрасним i добрим, а неприємностi забуваються досить легко. А тепер пробачте, але менi необхiдно вiдпочити i пiдготуватись до завтрашнього концерту...
   Наталя пiшла собi далi у супроводi Володимира.
  - Молодець... - сказав Влодимир. - Трималась невимушено i легко вийшла з розмови, та i про себе розповiла - фанам це подобається.
  - Ну, дякую...
   Коло виходу на них чекало тахi, в яке сiла Наталя разом з Володимиром. В готелi §х особисто зустрiчав власник.
  - Доброго дня.
  - Доброго дня. - вiдповiв Володимир.
  - Я i весь персонал готелю сподiваємось, що Вам дуже сподобається у нашому готелi i Ви ще не раз навiдаєтесь до нас.
  - Дякуємо, дякуємо вам за те, що зголосились прийняти нас у своєму мiстi i нам з Наталею здається, що дуже скоро ми повернемось до цього дуже гостинного мiста, а поки що просимо забрати нашi речi i показати нашi номери. - закiнчив Володимир.
  - Так-так, звiсно. Iдiть за мною... - заказав директор.
   Вони пiшли за ним до лiфту. Там директор натис останнiй поверх.
  - До "пент хаусу"... - пояснив вiн. - Взагалi-то ми, поки що, єдиний п'ятизiрковий готель, а Ви, на мо§й пам'ятi, єдина зiрка, що при§хала до нашого мiста i готелю. Та я сподiваюсь, що пiсля Вас дехто з зiрок теж надумає вiдвiдати наше мальовниче мiстечко...
   Нарештi вони пiднялись на останнiй поверх, де було всього 7 дверей. Директор повiв §х до крайньо§. Дверi вiдчинялсь звичайними ключами, а не карткою.
  - Ось ми i прийшли. Звiсно це не "пент хаус" свiтового рiвня, але ми скоро переробимо тут все i сподiваюсь тодi Ви до нас завiтаєте знову...
   Проте якщо бути вiдвертим, то цей "пент хаус", був таким тiльки в тому розумiннi, що нагадував добре переобладнанне горище. Тобто це був швидше дуже великий номер. Гарнi лiжка, килими, навiть свiй невеликий бар, проте все це тягнуло на рiвень гарного, анiж на розкiшне, що, як правило, являє собою "пент хаус".
  - Дякуємо Вам за все. - сказав Володимир, потиснувши руку директора.
  - Нема за що, якщо щось знадобиться - питайте обслугу. I ще одне... Я не знаю як сказати...
  - Я розумiю. - перервав його Володимир. - Подзвонiть менi затра, я думаю ми зможемо органiзувати пару квиткiв.
  - Дуже дякую. - сказав дироктор мiцно стискаючи руку Володимира.
  - Та нема за що, годi ми всi сво§ люди, iдiть.
  - Дуже дякую, приємного вiдпочинку... - сказав директор i вийшов з номера.
   Володимир зiтхнув i поклав ключi на туалетний столик. В цей час з сусiдньо§ кiмнати вийшла Наталя.
  - О, а директор що, уже пiшов? Ох, всього декiлька рокiв тому я про таке i мрiяти не могла. Максимум на що я могла сподiватись - пiонерський табiр i студентський гуртожиток.
  - Звикай. Скоро ми будемо жити в кращих готелях... Ну, то що, зараз можеш прийняти душ i трохи вiдпочити, а через пiвтори години по§демо на саудчек, подивимось що там за клуб, добре?..
  - Добре...
   Через пiвтори години на них чекало тахi бiля входу. Наталя вийшла через двi.
  - А довше ти не могла там посидiти?.. - з iронiєю спитав Володимир.
  - Слухай, Володя, у мене не той настрiй, щоб жартувати, тому давай просто по§демо...
   Володимир вiдчинив перед нею дверцята i вона сiла в салон.
  - Слухай, я бiльше не хочу так виступати... - сказала Наталя, коли вони зрушили з мiсця.
  - Як так?.. - здивувався Володимир.
  - Менi потрiбен хоча б один день, щоб перепочити, а так я бiльше не хочу...
  - Звiсно, просто цей концерт з'явився зовсiм несподiвано, а платять за нього дуже непогано. Ти ж розумiєш, нам зараз конче потрiбнi кошти на новий альбом, а це досить непогана нагода...
   Наталя тiльки зiтхнула i вiдвернулась до вiкна.
   Хвилин через 30 вони до§хали до мiсця. Це був досить великий клуб, який носив гордовиту назву "Аврора". На фасадi будiвлi висiв велитенський корабель, який певно мав символiзувати крейсер "Аврора", проте бiльше скидався на "Титанiк". В серединi було досить приємно, у залi стояло багато столикiв, був також i другий поверх, де була VIP-ложа. На задньому кiнцi була немаленька сцена, яку саме закiнчували прикрашати i монтувати.
  - Зачекай, будь ласка, тут... - сказав Володимир, вказуючи на барний стiлець.
   Наталя кивнула i присiла. До не§ пiдiйшов бармен.
  - Добрий день, я Вас упiзнав, Ви - Lama... - сказав вiн.
  - Нi, мене звати Наталя... - сказала вона i посмiхнулась.
   Бармен також посмiхнувся.
  - Пробачте, мене звати Андрiй... - сказав вiн i простяг руку Наталi.
  - Дуже приємно... - сказала Наталя, потискуючи руку Андрiя.
  - То, що Ви тут робите так рано?
  - Sound check.
  - А-а-а-а, то це Ви до нас надовго?
  - Нi, не дуже, може години на пiвтори, не бiльше. Ну, звiсно, якщо з апаратурою все в порядку.
  - А що буває не в порядку?
  - Так, i дуже часто...
   Тут зi сцени почувся крик.
  - Ось... - з посмiшкою сказала Наталя.
  - Що?.. - спитав бармен.
  - Володя вже лається з кимось з приводу апаратури, а це значить, що сьогоднi нiякого Sound check не буде, а якщо i буде, то пiзно ввечерi.
  - I чим же ти будеш займатьсь?
  - По§ду в номер i посплю трохи. Я сьогоднi не виспалась i смертельно втомилась...
  - А вже думав кудись Вас запросити.
   Наталя посмiхнулась.
  - Дякую, звичайно, це менi дуже лестить, але не сьогоднi. Може коли я при§ду наступного разу, то ми з тобою зустрiнемось...
   Андрiй теж посмiхнувся i опустив очi.
  - Бувай.
  - Бувай...
   Бармен пiдiйшов до Наталi i поставив коктейль.
  - Ось ваш коктейль, панi Lama.
  - Скiльки разiв повторювати, що мене звати Наталя, Наталя Дзенькiв...
   Бармен подивився на не§ здивовано.
  - Наталя?.. - здивовано спитав бармен.
  - Так, а що?.. - спитала Наталя i подивилась на бармена. - А де Андрiй?
  - Наталя, це ж я, Борис...
   Наталя пильно подивилась на нього.
  - Пробачте, але я Вас не знаю.
  - Та годi тобi, ти що мене не пам'ятаєш? Ми ж тобою зусрiчались, коли ти тут жила! Ти ж менi дала притулок у сво§й квартирi!..
  - Ви мабуть мене з кимось сплутали, бо якби я вам дала притулок у сво§й квартирi, то я напевне б пам'ятала б Вас, але я не пам'ятаю...
  - Та годi тобi! - перервав вiн §§.
  - Щось трапилось?.. - спитав охоронець.
  - Та нi, нiчого. - вiдповiла Наталя. - Просто цей молодий чоловiк помилився i зараз вiн пiде!.. - вона зробила наголос на останнi три слова.
   Борис недовiрливо подивився на Наталю, а потiм вибачися i пошов геть.
  - Дякую, Вам. - сказала Наталя охоронцю.
  - Нема за що, це моя робота.
  - Та нi, дайте менi, будь ласка, ручку...
   Охоронець дiстав ручку i подав §§ Наталi.
  -Давайте пiдпишу вашiй дiвчинi...
  - Дочцi... - виправив вiн §§.
  - А-а-а, i скiльки §й? - спитала Наталя, пiдписуючи.
  - 10, а вже поводиться як доросла жiнка... - вiдповiв охоронець.
  - Дякую, Вам. - сказала Наталя.
  - Це Вам я дякую, якщо щось станеться - кличте мене.
  - Добре...
   Крiп став закручуватись у чашцi i, наповнюючи §§, ставав чорним. Кухню наповнив приємний аромат кави. По радiо заграла приємна лiтня музика, яка бадьорила i пiднiмала настрiй. Наталя налила кави у ще одну чашку. В сусiднiй кiмнатi почувся наростаючий звук будильника. Через деякий час заскрипiв диван i будильник замовк. Почулись важкi кроки, потiм клацання вимикача i стук дверей до туалету. Через деякий час зашумiла вода, яку змивали, вiдкрились дверi i на кухню увiйшов Борис. На ньому було лише спiднє.
  - Доброго ранку... - бадьоро сказала Наталя.
  - Привiт... - буркнув Борис.
   Вiн присiв за стiл i, нiчого не кажучи, випив каву. Наталя не зводила з нього очей. Потiм, не сказавши нi слова, встав i пiшов до кiмнати. Наталя опустила очi, а потiм встала i взявши чашки заходилась §х мити. Через деякий час на кухню знову завiтав Борис, вiн пiдiйшов до Наталi ззаду.
  - Слухай, я сьогоднi повернусь пiзно, тож не чекай не мене. Якщо тобi не важко, поклади менi по§сти в холодильник, а я вже якось сам розберусь, добре?..
  - Добре, менi не важко.
  - Красно дякую... - весело сказав вiн i поцiлував Наталю в щоку.
   Ввечерi Наталя лежала на диванi i дивилась на стелю. Проте перед §§ очими стояв образ Бориса, що цiлує §§ ззаду в щоку. Щораз в не§ теплiло в тому мiсцi вiд цього поцiлунку. Раз по раз у не§ в свiдомостi малювалась картина, що зараз вiн прийде i скаже, що йому вже давно вона подобається, а вона скаже йому, що вiн теж §й подобається давно, вiн буде §§ цiлувати... Раптом вхiднi дверi вiдчинились. Серце Наталi§ забилось наче козацькi дарабан . Декiлька хвилин вони не зачинялись, а тихенько поскрипували. Нарештi вони зачинились i клацнув вимикач. За спиною Наталi загорiлось свiтло. Декiлька хвилин у виннiй кiмнатi текла вода. Потiм з ванно§ вийшов Борис i пiшов на кухню. Звiдти долинув звук вiдкривання холодильника. Потiм почувся шум. Шум не припинявся декiлька хвилин. Нарештi Наталя не витримала i встала з лiжка. Вона накинула халат i пiшла на кухню. Там Борис порпався у холодильнику.
  - Тобi допомогти?.. - з легкою iронiєю в голосi спитала Наталя.
   Борис визирнув з-за дверцят холодильника.
  - Так, якщо тобi не важко... - вiдповiв вiн i вiдiйшов у бiк.
   По ньому було видно, що вiн був трохи на пiдпитку, та i запах його видавав. Наталя швидко дiстала з холодильника декiлька посудин з §жею i поставила §х на стiл.
  - Смачного. - лагiдно сказала вона i розвернулась щоб iти.
  - Дякую... - з сумом у голосi вiдповiв Борис.
   Цi слова, хоча нi, цей тон змусив Наталю спинитись. Вона обернулась.
  - Щось сталось?.. - стурбовано спитала вона.
  - Та нi, нiчого...
  - Та годi тобi, облиш свою дурну гордiсть i розповiдай... - сказала Наталя i сiла навпроти Бориса.
  - Та нiчого особливого не сталось, просто Марина мене покинула... - сказв вiн i з силою вiдкусив шматок хлiба.
  - Вона не сказала чому?.. - зi спiвчуттям сказала Наталя.
   Борис тiльки мовчки §в.
  - Ну, i добре... - з посмiшкою на обличчi сказала Наталя. Борис запитально глянув на не§. - Навiщо тобi така? Якщо ти §й не потрiбен, то навiщо вона тобi потрiбна? Вона не гiдна кохання... такого хлопця...
   Борис перестав жувати.
  - А що, це правда, навiщо вона менi така? Знайду собi кращу! Ще стiльки гарних жiнок гуляє навкруги! Але ж вона i тварюка, змусила мене почуватись непотребом!.. - вiн подивився на Наталю. - Коли коло мене така гарна дiвчина... - Наталя опустила очi. - Боже мiй, ти така гарна, я нiколи не бачив таких гарних жiнок, як ти.
  - Не треба... - сказала Наталя, не пiднiмаючи очей.
  - Чого?..
  - Для мене це не просто так. Я не хочу, щоб ти робив менi боляче. Тож не треба жартувати про такi речi...
  - Гей... - перервав Борис §§ монолог, пiднявши §§ голiвку за пiдборiддя i подивившись §й в очi. - Я кажу правду, я нiколи не бачив тако§ гарно§ дiвчини. А про Марину вже забув, як тiльки я глянув в цi гарнi зеленi оченята...
   Вони дивились одне одному в очi. Борис швидко перевiв погляд на §§ губи, а потiм знову подивився Наталi в очi. Вони поцiлувались...
   Заграла музика, Наталя пiдiйшла до мiкрофону.
  У вiкно, я вигляну не скоро.
  Себе замкну, не вийду з дому.
  Всi днi я змарнувала, думала,
  Де ти?
  Менi тебе так мало.
  Наталя прокинула у лiжку. Вона повернулась на другий бiк, але Бориса там не було. Вона роззирнулась навкруги. Вона потягнулась за мобiльним. Швидко набрала його номер.
  Мобiльний Бориса взяла гарна дiвчина i пднесла до своє§ голови. ЇЇ губи промовили: "Алло".
  Наталя широко розплющила очi i кинула слухавку i рiзко зiрвалась з мiсця.
  Не слiди в мо§й душi
  Прошу, не слiди
  Перший, хто сказав менi: "хочу",
  То є ти.
  Наталя йшла по дощу з парасолькою вздовж невеликих будинкiв. Коло одного пiд'§зду вона зупинилась i подивилась вгору, а потiм на папiрець з адресою i написом "Марина".
  В той день, пройшла холодна злива,
  Вона любов до мене змила.
  Коли, я подзвонила , думала,
  Ти є.
  Сказати я хотiла
  
  Не слiди в мо§й душi
  Прошу, не слiди
  Перший, хто сказав менi: "хочу",
  То є ти.
  Наталя вийшла з лiфту не останньому поверсi i пiдiйшла до якихось дверей. Вона хотiла була постукати, але дверi були вiдчиненi. Вона зайшла до квартири i пройшла до дальньо§ кiмнати. На шляху вона побачила Речi Бориса...
  Не слiди в мо§й душi
  Прошу, не слiди
  Перший, хто сказав менi: "хочу",
  То є ти.
  Заграла музика.
   Наталя побачила Бориса з Мариною в лiжку. Вона схопила вазу з квiтами, що стояла на туалетному столику i кинула об стiну. Борис схопився i пiдбiг до Наталi. Вона щось кричала. Борис спробував схопити §§, але вона почала його бити, щось кричачи. Борис зi злостi схопив §§ i потягнув до коридору. Наталя пручалась. Тодi вiн просто §§ пiднiв i потягнув до дверей i викинув на сходову клiтку. Вона спробувала вiдкрити дверi, але не змогла. Тодi вона кiлька разiв ударила в дверi. Розвернулась до них спиною i, здригаючись всiм тiлом вiд плачу, плавно присiла навпочiпки.
  
  
  Обман
  
   Гарна жiнка вiбiгла з пiд'§зду i одназу заскочила в тахi, що стояло бiля дверй. За нею вiбiг високий гарний чоловiк, який явно не встиг як слiд вдягтись.
  - До аеропорту... - сказала дiвчина водiєвi...
  - Слухай, думаєш менi приємно це робити?.. - сказала Неллi Фелiксiвна молодому чоловiку, що стояв перед нею в костюмi зi звiтом у руцi. - Але такий звiт я прийняти не можу! Переробiть його, бо в такому виглядi вiн неприйнятний...
  - Добре, Неллi Фелiксiвно... - вiдповiв Олександр i, розвернувшись, вийшов з кабiнету.
   Вийшовши з кабiнету, Олександр пiшов до свого робочого мiсця в кiнцi коридору.
  - Ну що там?.. - виглянувши iз-за монiтору свого комп'ютера, спитав Мишко.
  - Сказала, що звiт не готовий i над ним треба допрацювати...
   Мишко обернувся i тихо промовив.
  - От "зараза". Тепер через не§ цiлу нiч не будемо спати. А я на сьогоднi з дружиною запланував вiдвiдати §§ батькiв. Та тепер треба дзвонити i вiдмiняти всi плани... - сказав Мишко i, знявши слухавку, став набирати номер свого дому, проте Олександр натис кнопку вiдмiни виклику.
  - Нi.
  - Що нi?
  - Не треба нiчого вiдмiняти. Йди, бо сiм'я - це головне. Ти менi вже повiр. До того ж вона розкритикувала мо§ розрахунки, а тому це тiльки моя провина i ти не повинен за не§ вiдпрацьовувати. Тож iди i розважайся, якщо так можна сказати... - i вiн посмiхнувся.
  - Та нi, Сашко, ми над цим звiтом разом працювали, а тепер ти менi кажеш, щоб я залишив тебе самого виправляти нашi помилки...
  - Та годi тобi про цю чоловiчу солiдарнiсть! - перервав його Сашко. - Це всюго лише робота на пару годин i немає тут нiчого страшного...
   Сашко поглянув на годинник - 12:30. "О, Боже!" - подумав вiн. - "Коли ж я спатиму?". На вулицi вже було поночi. Хоча вiн i звик працювоти до пiзна, але через якийсь мiсячний звiт! Такого з ним ще не було. Разiв 5 Олександр ходив до шефа, але вона завжди повертала його назад зi словами: "Поки не зробите нормальний звiт, не приходьте!". I що ще бiльше дратувало його, так те, що з кожним разом вона повертала йому звiт з усе бiльше вигаданими помилками. Мало не докожной коми i лiтери прискiпувалась, наче це був не мiсячний, а рiчний звiт, який вона мала здавати самому директору. В офiсi вже нiкого не лишилось, крiм Олександра та Неллi Фелiксiвни. Нарештi, довiвши звiт, як йому здавалось, майже до iдеального стану, коли вже не можна було причепитись до жодно§ лiтери чи знаку, Олександр з гордим поглядом i повний рiшучостi попрямував до Неллi Фелiксiвни. Вiн тихенько постукав у §§ дверi i, зi словами "Дозвольте?", увiйшов до кабiнету начальницi. Вона сидiла за сво§м столом i продивлялась якiсь папери. Це була вже немолода, хоча i незамiжня, жiнка з досить привабливим, хочя i дуже суворим, обличчям. Вона завжди вдягалась в костюми, але не звичайнi, а вiд досить вiдомих марок, якi видавали в нiй почуття стилю. ЇЇ окуляри теж були не дешевими та ще й на золотому ланцюжку, взагалi всi §§ речi були досить дорогими, хоча i не завжди, але зважди елегантними. Якщо вже i можна було охарактеризувати цю жiнку в декiлькох словах, то це - "педантична хазяйка свого життя". Ось i зараз вона сидiла за сво§м зручним столом у своєму зручному крiслi i дивилась крiзь сво§ окуляри на якiсь папери. Проте "вiзит" Олександра §§ вiдволiк. Вона пiдняла сво§ очi на нього.
  - Ну що там, доробили нарештi?.. - спитала вона суворим голосом.
  - Так... - чiтко вiдповiв Олександр.
  - Давайте його сюди... - холодно i чiтко промовила Неллi Фелiксiвна i простягла йому назустрiч руку.
   Олександр покiрно подав §й свiй звiт. Вона мовчки взяла його до рук i почала мигцем передивлятись папери, прискiпливо зупиняючись на деяких сторiнках. Нарештi переглянувши весь документ, вона подала його Олександру.
  - Ну от, це вже краще. Я бачу Ви стомились. Тому пакладiть його собi в стiл, а завтра вiднесете до бухгалтерi§...
   Олександр розвеннувся i пiшов до дверей. Але тут вiн згадав, що Свiтлана, §§ секретарка, сьогоднi носила §й квiти i ручку. Вiн обернувся.
  - Пробачте, що питаю.
  - Так.
  - Неллi Фелiксiвно, у Вас же сьогоднi, здається, День народження...
   Вона опустила очi, а потiм пiдняла §х.
  - Вiд тебе нiчого не приховаєш... - вiдповiла Неллi Фелiксiвна, посмiхаючись.
   Олександр теж усмiхнувся i опустив очi, а потiм знов подивився на не§.
  - Моя пропозицiя може видатись Вам дещо дивною, але прошу Вас не думати про мене погано...
  - Ну кажiть уже... - з деякою нетерплячiстю у голосi сказала Неллi Фелiксiвна.
  - Так, пробачте, але я не хочу видатись нахабним, тож прошу вибачення заздалегiдь. Отож, я розумiю, що вже пiзно, та i обстановка не дуже сприяє, але...
  - Та кажiть же ж Ви уже!.. - перервала Неллi Фелiксiвна Олександровi переминання.
   Вiн усмiхнувся.
  - Не знаю, коли я поряд з Вами, то втрачаю здатнiсть нормально мислити, а тим паче висловлювати сво§ думки. Проте, я хочу Вас запросити до якого-небудь ресторану. Все-таки у Вас сьогоднi День народження...
   Неллi Фелiксiвна здивовано подивилась на Олександра, потiм вона зробила вдих, щоб вiдповiсти, але Олександр випередив.
  - Я впевнений, що Вам зараз нiчого робити, окрiм як спати, та i я теж самотнiй на цей вечiр, тож може б ми з Вами допомогли одне одному якось покращити цей вечiр, а не сидiти наодинцi чи спати... - нарештi, закiнчив Олександр.
   Неллi Фелiксiвна опустила очi донизу. Запала тиша, навiть було чутно як цокає годинник. Олександр пильно дивився на сво§ начальницю, яка з невiдомо§ йому причини нiчого не казала. Але ось вона пiдвела очi на Олексанра. В них прочитав деяку насмiшку, а може йому i здалось. Проте його обдало жаром.
  - Олександре, у мене зараз купа роботи...
  - Я зрозумiв, пробачте, - перервав Олександр Неллi Фелiксiвну. - не хотiв Вас вiдривати...
  - Так от... - сказала Неллi Фелiксiвна i зробила багатозначну паузу. - У мене тут купа документiв, менi §х треба скласти в сейф, якщо ти менi допоможеш, то я з цим швидко впораюсь i ми зможемо десь посидiти... - Олександр усмiхнувся. - А ти що ж думав, що я як та Людмила Прокопiвна з "Службового роману"? Нi, я не стара дiва, яка сидить i нiчого, крiм роботи не знає!..
   Олександр пiдняв келих.
  - За Вас... За те, щоб все у вашому життi було добре, i головне, щоб Ви завжди були здоровi... - сказав вiн i цокнувся з Неллi.
   Вони випили по келиху одним махом.
  - Дякую. Ну, що, я думаю прийшов психологiчний момент для горiлки.
  - Скажiть таке, Ви дiсно не дуже схожi не Людмилу Прокопiвну!..
   Офiцiант принiс ще одину ємнiсть з горiлкою.
  - Слухайте, я завжди хотiв Вас запитати... - сказав Олександр, хоча його язик вже не так слухався свого господаря, проте вiн намагався говорити чiтко.
  - Сашо, я ж просила на "ти", а то ти менi все "Викаєш". - перервала його Неллi, у якою вже теж язик був як не свiй.
  - Так-так, чому ти завжди така зла на роботi, га? Пробачте, мене звiсно, проте я попереджав, що потiм казатиму тiльки правду, добре? Нi, я розумiю там начальство i пiдлеглi з рiзних каст чи що, але ж у сусiдньому вiддiлi працює чолов'яга, так вiн менi розповiдав, що у них теж працює жiнка i вона дуже добра i весела. Так продуктивнiсть у них не набагато нижча порiвняно з нами! А ще в унiверситетi мене навчали такому показнику як економiчна доцiльнiсть, i якщо показник менший за iнший, проте лежить в межах економiчно§ доцiльностi, то затрати вважаються надлишковими. Я це до чого, може Вам, тобто тобi варто трохи послабити тиск. Я, звiсно, розумiю, що на даний момент ми є кращим вiддiлом, проте на мою думку ми б працювали краще, якби ти була б до нас добрiшою, ну?..
   Неллi тiльки посмiхнулась.
  - Взагалi-то, ти трохи не розумiєш, так би мовити, структури моменту. Ти ж до нас перевiвся з iншого мiста i не знаєш, що я вже була на цiй посадi. Проте мене звiльнили.
  - Це ж чому?.. - здивувався Олексадр.
  - Одного разу ми займались деяким проектом. Загалом ми зробили велитенський об'єм робiт. Проте я дала маху i дозволила сво§м пiдлеглим розслабитись i по§хати додому. Проте наступного дня директор зажадав вiд мене звiт. Але вiн не був готовий до кiнця. Коли я представила йому наш звiт, то вiн дуже розлютився i зняв мене з посади. Та начальниця вiддiлу, про яку ти тут вiв розмову, теж декiлька разiв зробила такi ж помилки, але §§ не звiльнили i навiть не зняли з посади. Знаєш чому?
  - Нi. - похитав головою Олександр.
  - Бо вона замiжня, а я - нi. I те, що жiнка заклопотана хатнiми справами могла помилитись, а я - нi, я на це просто не маю права. От так...
  - Слухай, я вважаю, що це несправедливо, але ж не варто бути такою суворою, ми всiм вiддiлом тебе бо§мося, та i чи варто перейматись через одну помилку? Ми ж у цьому не виннi. От сьогоднi, примiром, ти мене просто за§ла!.. - Неллi посмiхнулась, §§ посмiшка потихеньку стала переходити в смiх, це примусило Олександра замовкнути. - Що таке?..
  - Та нi, нiчого.
  - Що? Ну кажи...
  - Просто я тебе спецiально тримала.
  - Що? Як так?.. - звивувався Олександр.
  - Ну так. Просто менi було нудно i я вирiшила, що хоча б на своє День народження я маю право розважитьсь з тобою...
   Олександр мовчки дивився на Неллi дуже i дуже непривiтним поглядом. Вона ж подивилась на нього i зрозумiла, що погляд не дуже добрий.
  - Ну, пробач менi, я дiйсно не хотiла тебе образити, просто так вийшло, що з усiх мо§х пiдлеглих ти менi чомусь подобоєшся найбiльше...
  - Ти знаєш, з усього мого начальства ти теж менi подобаєшся найбiльше...
  - Дякую, менi приємно це почути, особливо пiсля того як цiлий день мене кудись ганяють, та i директор сьогоднi на мене напосiв, як той клiщ причепився i кров п'є. А тут такi приємнi слова. Ти знаєш, менi вже давно нiхто нiчого подiбного не казав...
  - Та годi тобi, ти така приваблива жiнка, я впевнений, що тобi ще треба вiдбиватись вiд шанувальникiв!..
  - Нi-нi, це так лише здається. Насправдi колись у мене дiйсно було багато шанувальникiв. У мене кожен вечiр був зайнятий...
  - I не знайшла того єдиного?.. - перервав §§ Олександр, i одразу ж опустив голову. - Пробач... Просто менi цiкаво...
  - Я розумiю...У мене було багато роботи, я §й вiддавалась на всi 100%. Тому, ти ж розумiєш, у мене не було тривалих стосункiв...
  - Так. Нiхто не хоче дiлiти тебе з роботою...
   Неллi вже добре хитаючись пiдiйшла до своє§ машини.
  - Ти куди?!.. - зовсiм не сво§м голосом запитав Олександр.
  - До машини... - важко вiдповiла Неллi.
  - Ти що, ми ж тобою п'янi, нас одразу в буцегарню, а машину на штрафмайданчик!..
  - Так а що нам робити?!..
  - Зараз я викличу тахi i ми по§демо до мене додому!..
   Неллi засмiялась.
  - Е нi, я не ночуватиму вдома у незнайомого чоловiка вдома!..
  - Що ти пропонуєш?..
  - Зараз ми по§демо до мене додому. Це ближче i у мене ще повно текiли i ми продовжимо святкувати!..
   Неллi прокинулась вiд шкварчяння, що долинало з кухнi. Голова несамовито болiла i гудiла, в ротi, наче в сахарi, не було i краплинки вологи, в ротi наче пiвночi гуляли коти з кiшками на додачу. Проте вона зумiла пiдвести голову з подушки i сiсти на лiжко.
  - Не вставай! Я зараз прийду!.. - долинуло з кухнi.
   Через деякий час в кiмнату увiйшов Олександр з пiдносом, на якому стояло двi тарiлки з омлетом, який був повний усiляко§ зеленi i помiдорiв. Також там стояли два горнятка з кавою, ну i, звiсно, столовi приладдя.
  - Доброго ранку... - сказав вiн i поцiлував Неллi в губи.
  - Доброго... - вiдповiла вона.
  - Голова не болить? Хоча це недоречне питання. Їсти можеш? Ось я принiс - i вiн дiстав з кишенi пачку таблеток i поклав §х на пiднiс, - це аспiрин...
   Олександр став спокiйно i швидко §сти. Неллi ж дивилась на нього з певною недовiрою. Проте потiм взяла таблетки i випила двi, запивши §х кавою. Через двi хвилини голова стала приходити до тями, як i §§ хазяйка. Воан взяла виделку i стала потихеньку §сти.
  - Слухай, у тебе кухня незаймано чиста. - запитав Олекснадр, з'§вши омлет i прейшовши до кави. - Ти хоч зрiдка вдома готуєщ?
  - Та нi, ти знаєш зазвичай обiдаю в кафетерi§, а вечеряю в ресторанi.
  - Ну твоя зарплатня дозволяє... - сказав Олександр, усмiхнувшись. - А проте, менi бiльше подобається те, що сам приготував!..
   Потихеньку до Неллi стала повертатись пам'ять. Вона почала пригадувати те як вони пили, потiм грали у "пляшечку", але далi був повний провал. Як вона не намагалась, пам'ять не хотiла повертатись. До§вши свiй снiданок, Неллi пiшла на кухню - вiднести тарiлки. Там уже порався Олександр.
  - Давай сюди... - сказав вiн, побачивши Неллi.
   Вона подала тарiлки. Олександр став жваво §х вимивати.
  - Вибач звiсно, але я маю тебе про дещо запитати.
  - Про вчорашню нiч?.. - жваво запитав вiн.
  - Так. - здивувалась Неллi. - Невже щось було? О, нi. Це тепер всi смiятимуться з нас, а шеф мене просто з'§сть...
  - Заспокойся. По-перше, те, що вiдбувається мiж нами - це наша особиста справа i про це не потрiбно нiкого повiдомляти, а, по-друге, нiчого вчора не було. Ми просто пограли в "пляшечку" i ти одразу лягла спати, а так нiчого не сталось. Проте якщо для тебе це така небезпечна тема, то можеш не хвилюватись я не патякаю зайвого... - сказав вiн i витер рушником руки так, що той затрiщав.
   Тодi вiн легенько вiдсунув Неллi i пiшов до кiмнати. Неллi тiльки зiтхнула. Потiм розвернулась i пiшла за Олександром до кiмнати.
  - Сашо... - гукнула вона його.
   Зайшовши до кiнати, вона побачила, що вiн уже збирався.
  - Сашо, Сашо, Сашо!..
  - Що?.. - спитав вiн, зупинившись.
  - Пробач менi, я не хотiла тебе образити...
   Олександр почув це повiдомлення i провдовжив вдягатись.
  - Але i ти маєш мене зрозумiти, я уже не дiвчинка i...
  - Годi!.. - перервав §§ Олександр. - Я теж не уже не хлопчисько i принаймнi заслуговую на правду. Менi теж уже не до лиця гуляти як юнаковi, проте я маю смiливiсть визнати, що те, що було вчора, це не просто збiг обставин, ми... - вiн зiрвав свою промову. - я щось вiдчув... - надалi вiн знизив тон голосу. - Це теж спочатку мене налякало. Але потiм, я не знаю може алкоголь, може щось iнше змусило мене вiдмовитись вiд цього... Я зрозумiв одну важливу рiч. Чого я боюсь? Менi вже стiльки рокiв, я i так став одинаком через цю дурнувату роботу, тож чого менi тепер боятись? Тепер уже нiчого, бо хто для мене тi люди, що зi мною працюють. Хiба вони знають що для мене краще?.. - вiн опустив очi. - Проте, навiщо я тобi це все розповiдаю? Ти i сама це все знаєш, принаймнi ти це вчора добре розумiла. I якщо ти ще не зробила вiдповiдних висновкiв, то...
   Олександр вiдiшов до дзеркала, щоб зав'язати краватку. Неллi лишилась сидiти на диванi. Завершивши сво§ справи, Олександр вийшов до не§.
  - Я думаю на роботу нам варто по§хати рiзними машими. Тобi, як начальству, можна i запiзнитись, а менi, пробач, треба йти. Дякую за вечiр...
   Взявши портфель, вiн вийшов з квартири. Дверi м'яко зачинились, але Неллi здалось, що вони гримнули з усього розмаху...
  - Доброго ранку, Неллi Фелiксiвна... - скзала секретарка, як тiльки Неллi увiйшла.
  - Доброго... Мене нiхто не шукав?.. - спитала вона, роздягаючись.
  - Та нi, а що мали б?..
  - Нi... Якщо щось трапиться, то я у себе на мiсцi, добре?..
  - Так, звiсно...
   Неллi зайшла до кабiнету i сiла в своє м'яке i надзвичайно зручне крiсло. Проте сьогоднi, вперше за стiльки рокiв, воно здалось §й надзвичайно незручним. Дiставши зi столу папери, Неллi поклала §х перед собою. Проте сьогоднi, вперше за весь час §§ роботи взагалi, а не тiльки на цiй фiрмi, §й не хотiлось працювати, цi документи навiвали на не§ надзвичайну нудьгу. Хотiлось §х розiрвати i кинути до урни.
  - Неллi Фелiксiвна... - сказав переговорний пристрiй голосом §§ секретарки.
  - Так... - ожила Неллi.
  - До Вас прийшли...
  - Нехай заходять... - вона навмисне зробила паузу, щоб вiн подумав, наче вона його i не чекала.
   Проте на порозi з'явився заступник директора.
  - Привiт, Неллi... - сказав вiн легко i вiльно.
  - Добрий день. Щось трапилось?.. - здивовано спитала вона.
  - Та нi, нiчого. Просто вирiшив трохи прогулятись по "господарству", та i до тебе я у справi. Ми вiрiшили тебе направити у вiдрядження до нашо§ фiлi§ в iншiй областi...
  - Мене? Звiдки така честь? Мене нiколи не посилали у вiдрядження, завжди §здили iншi.
  - Ну от, ми i вирiшили послати тебе, так би мовити вiдновити справедливiсть...
  - Слухай, Миколо, я ж тебе знаю, ми з тобою разом йшли на цю роботу, не треба з мене робити дурепу. Чому саме мене? I прошу, не треба брехати...
   Микола посмiхнувся.
  - Ну як це тобi пояснити, у всiх зараз проблеми з сiм'єю. Ну, сама розумiєш, ажiотаж зi школою i таке iнше, а потiм ти у нас прекрасний спецiалiст i з усим упораєшся, я в тобi впевнений...
   Неллi дивилась на нього з порожнечею в очах.
  - Тодi скажи менi, будь ласка, правду, а чому ж мене ранiше нiколи не послилали у вiдрядження? Адже я завжди була однiєю з кращих спiвробiтникiв...
   Микола зiтхнув.
  - В цьому i була твоя основна проблема, ти була не такою як усi. Завжди працювала до пiзна, хоча i мала багатьох прихильникiв, але жодного не вибрала... Ну, як тебе було посилати розмовляти з нашими партнерами, коли ти така незвичайна, та i, сама розумiєш, мало чоловiкiв-бiзнесменiв захочуть мати справи з незамiжнiми жiнками, окрiм тих... Ну, ти знаєш яких, але ж ти не хочеш цим займатись. Тому ми нiколи, а тут ти i так непогано справлялась зi сво§ми функцiями... - запала тиша. - Сподiваюсь ти не образилась? Бо ти ж сама зажадала правди.
  - Та нi, я не ображаюсь, дякую.
  - Ну, то що, по§деш?..
  - Так...
   Годинник показав 12:00. Неллi сидiла у себе в кабiнетi. Вона знехотя переглядала якiсь важливi для вiдрядження документи. Проте §§ думки була зараз не тут, а у не§ вдома, разом з Олександром. "чого менi боятись", "кого менi боятсь", "хiба вони знають, що для мене краще?". Неллi труснула гловою, намагаючись вiдмахнути вiд себе це марево. Проте воно i не думало забиратсь вiд не§.Його суворий i водночас добрий погляд i досi стояв у не§ перед очима. Раптом вона встала i вийшла, прихопивши з собою гаманець. Неллi спутилась до кафетерi§, яка була на першому поверсi. Там вона придбала чашку кави i шматочок якогось торту. Проте вона тiльки раз надкусила цей торт, та i до кави вона майже не торкнулась. Весь час думала про нього. Нарштi Неллi не витримала i дiстала свiй мобiльний. Там вона вiдшукала його номер i натиснула кнапку виклику.
  - Алло. - майже одразу пiдняв слухавку Олександр.
  - Алло. Олександр. Це я Неллi.
  - Щось трапилось?
  - Та нi, просто хочу з тобою побачитись...
   Декiлька секунд Олександр мовчав, а потiм промовив.
  - Добре, давай зустрiнемось через 15 хвилин у парку.
  - Добре.
  - Тодi до зустрiчi... - сказав вiн i поклав слухавку.
   Неллi прибрала телефон до кишенi i, забравшись, вийшла з кафетерi§ на вулицю. Вiд офiсу до парку приблизно 10 хвилин пiшки. Отож Неллi, не гаючи часу, рушила туди. Через 10 хвилин вона дiйшла туди. Залишалось ще 5 хвилин. Олександра на входi вона не побачила, отож залишалось чекати. Неллi, за старою звичкою, почала ходити туди-сюди i обмiрковувати те, що вона збиралась сказати. Проте на думку §й нiчого не приходило. Перед очима у не§ постiйно стояло обличчя Олександра, коли той сьогоднi вранцi кахав "промову". Тож вона, щоб заспоко§тись, просто присiла на найближчу лаву i вирiшила просто спокiйно посидiти i дочекатись Олександра, а там хай як буде, як буде.
   Рiвно через 5 хвилин, як завжди пунктуально, бiля входу у парк з'явився Олександр, серце у жiнки почасло несамовито битись у грудях. Вiн став очима вишукувати Неллi. Вона ж пiдвелась i помахала йому рукою. Коли вiн §§ помiтив, одразу пiшов до не§. Вона пiдвелась, коли вiн пiдi§шов.
  - Привiт. - сказала вона першою.
  - Привiт. - стримано вiдповiв Олександр.
  - Слухай, давай погуляємо парком, я цього вже рокiв 100 не робила, та i говорити менi легше, коли я в русi...
  - Добре... - зголосився Олександр.
   Вони рушили по центральнiй але§. По одбидва боки вiд них росли високi клени, а також стояли 2 ряди лавок: по праву i по лiву руки. На них сидiли вiдпочиваючi, закоханi пари гуляли цим парком, також тут сидiли старенькi зi сво§ми онуками, або ж просто грали у шахи чи домiно. Обiдня спека починала набирати силу, проте вона ще не стала нестерпною. Повiтря ще було наповнене легкою прохолодою вiд дощу, що пройшов недавно, хоча слiди його перебування уже стерло обiднє сонце, яке вже безкомпромiсно вiдвоювало небо.
   Неллi з Олександром йшли мовчки. Вони пройшли досить багато. Нарештi вони вiдiйшли вiд людей, де росли однi дерева i не було анi дорiжок, анi лавок, анi вiдпочиваючих.
  - Слухай, - не витерпiв Олександр, - я, звiсно, розумiю, що тобi треба сказати щось дуже важливе, а в iншому випадку ти б не вiдiрвала мене вiд обiду, але може ми уже поговоримо, а то скоро вже обiдня перерва скiнчиться...
   Неллi зiтхнула.
  - Пробач, ти правий. Не варто з цим затягувати. Хоча такi слова дещо псують момент. Та це не важливо. Я до чого, ти мене пробач, сьогоднi вранцi ти був абсолютно правий, а я нi. Я повела себе як повна дурепа, але ж i ти маєш мене зрозумiти. У мене вже є своє життя i його дуже важко руйнувати...
  - Наврядчи... - перервав §§ Олександр. - Руйнувати - це тобi не будувати. Проте ти просто бо§шся, ти хапаєшся за те життя в якому ти вже просто звикла iснувати. Ти хапаєшся за свою звичну реальнiсть. Хоча ти в нiй не щаслива, проте вона звична, вона безпечна, в нiй ти не преживаєш, не бо§шся, завжди впевнена в завтрiшньому днi... А будь-якi змiни тебе лякають, лякають настiльки, що ти готова вiдмовитись вiд свого власного щастя. Ти ж навiть працювати не можеш... - Неллi здивовано подивилась на Олександра. - Ти думаєш я цього не помiтив. Це по тобi видно. Тож чому ти мене викликала сюди? Щоб пояснити те, що ти не хотiла мене образити. Чи може ти хотiла пояснити менi чому ти не хочеш зав'ятзати стосунки... Ти не менi це хотiла пояснити, а собi... Тож, якщо тобi не важко, подорослiшай i зроби вибiр. Мiй ти знаєш, тепер вся справа за тобою...
   Вiн розвернувся i пiшов геть. Неллi вдихнула повiтря, щоб щось сказати, але не змогла, тому вона просто видихнула i опустила очi...
   Годинник покзав 21:00. Бiльщiсть спiвробiтникiв пiшли додому. Проте Неллi все ще сидiла в своєму кабiнетi i продивлялась документи. Аж раптом, у не§ почалось дивне передчуття. ЇЇ наче закрутили на каруселi, а в середенi стало якось лоскотно. Вона зняла окуляри, зiбрала всi документи в свiй портфель, погасила свiтло, викликала тахi i вийшла на вулицю.
  - Неллi... - почула вона ззаду приємний голос.
   Вона обернулась i побачила Олександра. Вiн стояв перед будiвлею обпершись на стiну. Серце Неллi закалатало з неймовiрною силою.
  - Пробач, що так пiзно. Ти, мабуть, подумала, що я тебе переслiдую, хоча воно так i є... Хоча я не про те хотiв, а про те, що пробач мене будь ласка. Я не хотiв тебе образити там у парку, просто мене дуже образила твоя поведiнка вранцi... Ти не дитина, ти доросла людина i сама маєш право обирати з ким тобi бути, а я его§стично хотiв, щоб ти була моєю. Насправдi я хочу, щоб ти просто була поруч, а все iнше для мене не важливо...
   Неллi просто стояла i дивилась на Олександра. Вона не промовила нi слова. Вона просто стояла i дивилась на нього теплим поглядом. Пауза затягнулась, ззаду пiд'§хало тахi.
  - Що я роблю? Пробач, що забрав у тебе час, я пiду...
  - Залишся... - м'яко промовила Неллi. - Будь ласка, заишся... Я не знаю що ти ще хотiв менi сказати, але давай про це забудемо. По§хали до мене... - вона посмiхнулась. - У мене ще лишилась текiла, i ми, якщо я добре пам'ятаю, не дограли у п'янi шашки...
   Олексадр повернувся до не§.
  - Взагалi-то, наскiльки я пам'ятаю, то це ти програла, бо заснула першою...
   Свiтло потрапило Неллi на обличчя. Вона скривилась вiд головного болю. Хоча сьогоднi вiн був уже не таким нестерпним. ЇЇ трохи морозило вiд задоволення, яке вона вiдчувала через обiйми Олександра. Його дотики губ i рук i досi ще збереглись не тiльки в §§ пам'ятi, а i на шкiрi.
   Вона тихенько зняла з себе його руки i пiднялась з його лiжка. Зайшовши на кухню, вона вмилась i стала готувати снiданок. Закiнчивши, Неллi виклала все на тарiлки, поскладала усе на пiднос i понесла до спальнi.
  Там тихенько спав Олександр. Неллi посталвила пiнос на стiл, а сама лягла коло Олександра i поклала його руку на себе. Вiд цього вiн здригнувся.
  - Уже ранок?.. - спитав вiн сонним голосом.
  - Так. Уже ранок, нам час вставати...
   Олександр пiдняв голову з подушки i здивовано продивився на Неллi.
  - Сьогоднi що, не недiля?..
  - Та нi, сьогоднi недiля, але сьогоднi у мене вилiт у вiдрядження. Томi менi час вставати...
  - Але ж ти менi чого нiчого не сказала...
  - У мене просто не було можливостi, ти ж учора як з ланцюга зiрвався... - вона посмiхнулась.
  - Не знаю, що зi мною сталось, але я впевнений, що це через тебе...
   У Неллi одразу обличчя стало серьозним.
  - Ти знаєш, зi мною такого давно не було, а може це i вперше... Таке дивне вiдчуття розтiкається по всьому тiлу. В животi лоскотно, а розум затуманюється... Навiть зараз говорю, а думки плутаються. Не можу зiбрати §х до купи. Постiйно про тебе думаю...
   Олексадр теж став серьозним.
  - Ти знаєш, я теж. Проте, якщо ти збираєшся §хати, то давай, я зараз з'§жджу додому i перевдягнусь...
   "Де ж вiн є?!" - знервовано думала Неллi. Вона давно уже зiбрала речi i вже встигла вдягтись i зробити макiяж. А його все не було. Вона подивилась на годинник. "О, Боже лишилось всього 1,5 години. По§ду я, краще, до нього."
   Через 20 хвилин вона була бiля його пiд'§зду.
  - Будь ласка не вiд'§жджайте, я не надовго, потiм ми одразу по§демо до аеропорту, добре? - сказала Неллi таксисту.
  - Добре...
   Пiднявшись на п'ятицй поверх, вона пiдiйшла до його квартири. Вона подзвонила, проте нiхто не вiдповiв, вона подзвонила ще раз. Нарештi дверi вiдкрила якась немолода, проте дуже i дуже приваблива дiвчна. З одежi на нiй був лише халат.
  - Так. Вам кого?.. - привiтно спитала вона.
   З кiмнати долинув голос Олександра.
  - Наташо, ну, чого ти там стирчиш, я ж чекаю на тебе! Давай швидше, а то менi ще треба §хати!..
   Наталя повернулась i крикнула.
  - Зараз, який нетерплячий!.. - потiм вона повернулась до жiнки, але §§ вже там не було.
   Наталя зайшла до кiмнати. Там Олександр був уже одягнений в новий костюм, тiльки без штанiв i налив по стопцi горiлки.
  - Ну, що, за зустрiч? Менi ще треба буде по§хати, а ввечерi у нас буде мальеньке родинне свято. А хто там приходив?..
  - Не знаю, якась гарна жiнка приходила. Я тiльки вiдвернулась, а вона i зникла...
   Олександр зiрвався з мiсця i побiг до лiфту, але вiн уже по§хав. Тодi вiн побiг по сходах. Коли вiн вибiг з дому, то побачив, як якесь тахi вiд'§жджало вiд його дому...
  - Пробачте... - сказав водiй.
  - Що таке?..
  - Я просто хотiв спитати, можна я зроблю музику гучнiше?..
  - Робiть що хочете...
  Сама собi, я придумала все.
  Чому сама собi повiрила в те,
  Що ти є понад усе?
  Обманом жила я до сих пiр
   i не пiдозрювала фарс сво§х слiв
  Коли казала:
  
  Так нiхто вже не розбудить океан,
  Як ти - мiй теплий вiте.
  Вже давно немає тих колишнiх ран,
  В мо§й душi лиш квiти.
  Так нiхто вже не зiгрiє океан,
  Як ти - мiй промiнь лiта
  Бiльше вже не буде зайвих в нас питань
  Моя любов розквiтла,
  То був обман
  
  Але без драйву моя струна
  I залишиласьв серцi лиш пустота
  Сама для себе як острiв та й
  Тодi не занала я сво§х всiх бажань,
  Коли казала:
  
  Так нiхто вже не розбудить океан,
  Як ти - мiй теплий вiте.
  Вже давно немає тих колишнiх ран,
  В мо§й душi лиш квiти.
  Так нiхто вже не зiгрiє океан,
  Як ти - мiй промiнь лiта
  Бiльше вже не буде зайвих в нас питань
  Моя любов розквiтла,
  То був обман
  
  Так нiхто вже не розбудить океан,
  Як ти - мiй теплий вiте.
  Вже давно немає тих колишнiх ран,
  В мо§й душi лиш квiти.
  Так нiхто вже не зiгрiє океан,
  Як ти - мiй промiнь лiта
  Бiльше вже не буде зайвих в нас питань
  Моя любов розквiтла,
  То був обман
  
   Догравали останнi акорди пiснi. Машина зупинилась, Неллi вийшла i закрла дверцята, в склi яких вiдобразився аеропорт.
  
  
  Тiло тремтить
  
   Сонце падало на схили. Кiшлак , здавалось, заснув у променях полуденного сонця. Тiльки маленький Омар бавився з палицею. Вiн уявляв себе великим во§ном. Та i не палиця то, а справжня рушниця. Така самiсiнька, як у його батька. Омар на своєму жеребцi скаче по схилах до ущелини, де сховався грiзний вовк, який задер уже не одну вiвцю. Ось Омар скаче по краю ущелини i бачить пiдступного вовка. Той, побачвши такого грiзного во§на, вiдразу починає тiкати. Та кiн Омара швидший за вiтер. Вiн не стрибає, лiтає схилами. Ось вiн уже поряд. Омар на конi сидить наче постамент, не ворухнеться. Ось вiн направляє рушницю на вовка, той повертає свою закривавлену пащу. Омар стрiляє - вовк упав. Але пострiл почули всi. Потiм почулась автоматна черга. Потiм ще одна, i ще одна... I все стихло. Омар пiдiйшов до ворiт, щоб подивитись на те, що вiдбувається, проте нiчого вiн не побачив.
  - Омар!.. - прошепотiла мати. - Хутко додому!.. - проте Омару було цiкаво i вiн вагався. - Я кому кажу! Хутко сюди! Омар!..
   Вiн розвертається i починає iти додому. Раптом за воротами чується росiйська мова. Ома𠧧 не розумiє, але йому дуже цiкаво. Тому вiн тихенько пiдходить до паркану i починає дивитись на дивних людей, що прибули до його кра§ни, щоб пiдкорити §§. Ззаду його мати тихенько пiдкрадалась до Омара, щоб тихенько його забрати додому. Вона iде дуже тихо, обережно ставлячи ноги на гарячу породу. Але раптом хрускає палиця, "рушниця" Омара. Над головою у Омара пронлунала автоматна черга. Вiн упав на землю, прикривши голову руками. Через декiлька хвилин, росiяни вибили хвiртку i вбiгли до його двору. Вони почали щось кричати росiйською. Проте, побачивши, що нiякого опору не має, вони почали про щось перемовлятись. Тодi один iз них пiдiйшо до його матерi i декiлька разiв штурхнув ногою, Омар кинувся на нього, але не змiг навiть завдати йому болю. Солдат вiдiйшов, а Омар пiдiйшов до матерi i почав §§ ворушити, але вона не рухалась i не дихала, а §§ груди були кривавого кольору.
  - Мамо! Вставай! Вставай, мамо!.. - закричав вiн.
   Омар здригнувся i прокинувся.
  - Щось трапилось?.. - спитав Iбрагiм.
  - Нi, все в порядку, просто поганий сон...
   Машину сильно трусило по ґрунтовiй дорозi.
  - А куди ми §демо?.. - спитав Омар.
  - Не ображайся, брате, але я не можу цього сказати. Сам розумiєш, чим менше ти знаєш, тим менше можливостi i невiрних дiстати вiд тебе iнформацiю про нас, не ображайся...
  - Нi-нi, ти що, я нiколи на тебе не ображався...
   Ще хвлин з 10 вони труслились по поганiй дорозi, поки не ви§хали до якогось села. Точнiше це було схоже на невеликий хутiр бiля лiсу. На краю села стояв двоетажний котедж. До нього i по§хала машина. Бiля котеджу вона зупинилась. З не§ вийшло четверо здорових хлопцiв i Омар. Вiн швидко роззирнувся навкруги, а потiм з iншими пiшов в дiм. Там уже сидiли якiсь незнайомi люди. Сам же дiм був декорований у схiдному стилi. Омар наче потрапив у дитинство. Все було дуже гарно i розкiшно. Таке вiн бачив тiльки раз. Коли його батько §здив у мiсто до якогось заможного родича, але тепер вiн уже не пам'ятав навiть його обличчя, проте його дiм вiн запам'ятав на все життя. Омара повели на другий поверх. Там серед подушок сидiв сивий чоловiк у дуже дорогому схiдному вбраннi з перлинними чотками у руках у однiй руцу та зi шлангом кальяну у iншiй. Вся кiмната була пропахчена схiдними пахощами i ароматичним табаком.
   Зайшовши до кiмнати Омар привiтався з усiма.
  - Сiдай коло мене... - сказав сивий чоловiк.
   Омар послухався. Сивий чоловiк подав йому ще одну трубку. Омар прийняв §§ i закурив.
  - Пробачте. У Вас до мене якась нагальна справа?.. - обережно спитав Омар.
  - Так, брате, але не у мене, а у Аллаха. Це дуже нагальна справа...
  - Яка ж?..
  - Покарання невiрних... - i вiн посмiхнувся.
  - Невже? Нарештi. Ви не повiрите, але я вже 5 рокiв готувався, я думаю, що готовий до ваших доручень...
   Сивий чоловiк злегка кивнув головою.
  - Так. Я думаю, що таки готовий... Але мiсiя твоя не проста... Iраче, принеси нам по§сти... - звернувся вiн до одного з чоловiкiв, що стояли по обидва боки вiд нього. Той нахилив голову i зник. - Отож, про що це я? А! У нас зараз, ти сам знаєш, дуже непроста ситуацiя. Багато кра§н стали активiзуватись у сво§х iмперських апетитах. А апетити, як тобi добре вiдомо, потрiбно вгамовувати самому, або ж §х вгамують тобi... - вiн затягнувся. - На жаль, Захiднi люди не звикли самi вгамовувати сво§ апетити. Тому це повиннi робити ми... - в цей час зайшов Iрач i принiс якусь невiдому Омару страву. Поставивши на стiл тарiлки, вiн знову став на своє попереднє мiсце. - Дякую... - Омар з недовiрою глянув на страву. - Їж, §ж, це моя матiр спецiально для тебе готувала...
  - Як, Ваша матiр тут?.. -здивувався Омар.
  - Звiсно, я не можу §сти цю огидну пiсну §жу, що тут готують! Тому я завжди беру свою матiр iз собою, щоб вона куховарила для мене... - вiн знову зробив довгу затяжку. - Але до справи... - вiн зупинився i почекав поки Омар з'§в шматочок. - Росiя активiзувалась i занадто активно включилась у мiжнароднi конфлiкти, особливо це стосується Чечнi. Ми не можемо дозволити §й i надалi провадити жорстокий терор проти мирних мульсуман. Вони ж нi в чому не виннi. Право на свободу нам дарована Всевишнiм. А тому це священне право. До того ж, я знаю, що тво§х батькiв убили саме вони...
   Омар опустив очi i почав грати жилваками.
  - Так, це правда, я готовий на все, щоб помститися! Кров мо§х предкiв вимагає вiд мене помсти, щоб повернути честь моєму роду! Кажiть що я маю робити?!.. - рiшуче промовив Омар.
  - Це добре, що ти саме так на це дивишся. Тому я не буду затягувати. Там у сумцi лежить вибуховий пристрiй нового поколiння. Ти легко пронесеш його на лiтак. Також там лежить готiвка i мобiльний з потужною камерою. На не§ запишеш сою помсту в режимi on-line...
   У Омара заблищали очi.
  - Невже Ви менi довiряєте таку честь?..
  - Так, Омаре, тобi випала честь стати во§ном-мучеником...
  - Але я не заслуговую на таку честь!.. - i вiн опустив очi.
   Сивий чоловiк погладив його по головi.
  - Ми довго думали i прийшли до висновку, що саме ти гiдний честi. Отож рекомендую тобi провести днi до помсти у чистотi i молитвi... - Раптом вiн пробачив, що у Омара тремтять руки. - Що з тобою, синку?..
  - Ненависть переповнює мене... - вiдповiв вiн.
  - Краще прибережи §§ для невiрних , а поки що §дь вiдпочинь. На тобi лежить важлива мiсiя...
  - Так... - сказав Омар i вклонився.
   Машина вiд'§хала вiд великого дому. Омар дивився у вiкно, а перед очима у нього стояла мати з закривавленими грудьми. Вiд цього видовища у нього закипала кров, проте вiн i не намагався його вiдiгнати. Тут до нього торкнувся Iбрагiм.
  - Що з тобою, брате?.. - занепокоєно спитав вiн.
  - Та нi, нiчого...
  - Тодi добре. Проте я маю тобi дещо пояснити... По-перше, ти маєш забути про нас. Нас ти бiльше не побачиш тут, але не бiйся ми знову зустрiнемось там. Тiльки з тобою буде 70 незайманок, а ми може прийдемо як звичайнi праведдники. Нас бiльше не шукай, якщо виникнуть проблеми з правоохоронцями, то ти можеш покластися тiльки на себе. Якщо стане дуже важко, то приходь до мечетi, там пiдсобником у нас процює своя людина. Звуть його Мухамед. Скажеш, що ти вiд мене. Ми його вже попередили. I будь дуже i дуже обережним...
  - А що, щось трапилось?.. - перепитав Омар.
  - У нас зараз дуже важка ситуацiя. Нам доведеться ви§хати з кра§ни взагалi, щоб не вiдкидати на тебе тiнь. На нас вийшли масадiвцi...
  - Ого, це хлопцi серьознi. Але ж вони пiклуються про безпеку Iзраiля, що вони забули в цiй кра§нi?.. - здивувався Омар.
  - Ну як тобi це пояснити, це якась спiльна операцiя з iнтерполом. Деталей я, звiсно, не знаю, але це i не дуже важливо. Проте я можу сказати тобi лише одне: не варто зв'язуватись з iзраiльтянами. Одного нашого колишнього агента вони спiймали, а згодом випустили. Я був з ним знайомий особисто, але пiсля того як вони над ним попрацювали, я його просто не впiзнав... Я не знаю якi саме тортури вони застосовують, але вони вмiють зламати волю. Тому якщо обирати мiж смерттю i iзраiльським полоном, то краще миттєва смерть. Цi хлопцi справжнi професiонали. Будь дуже i дуже обережним, брате. I нехай тебе Передвiчне... - сказав Iбрагiм i обняв Омара.
   Той обняв Iбрагiма i вийшов з машини десь на околицi мiста. Там вiн пiдiйшов до яко§сь траси i спiймав тахi i сказав водiєвi адресу його квартири. За годину вiн був на мiсцi. Омар iшов до свого пiд'§зду, розмiрковуючи про те, що мало статись ось уже через декiлька дiб. Коли до нього пiдiйшов незнайомий чолов'яга.
  - Пробачте, але у вас вогнику не знайдеться, а то моя запальничка зламалась... - сказав незнайомець.
   Омар легко дiстав з кишенi свою нову запальничку i подав §§ незнайомцю. Той став прикурювати. Омар нетерпляче вiдвернувся i став дивитись на машини, що про§жджали повз.
  - Красно дякую... - сказав незнайомець i подав запальничку.
   Ома𠧧 взяв i повернувся, щоб продовжити iти собi далi. Але раптом щось тiпнуло йому з середини. Вiн обернувя назад i побачив, що незнайомець пiшов собi до яко§сь машини, що стояла навпроти його дому. I тiьки тепер перед його очима з'явився образ цього чолов'яги. "Господи, та вiн же викапаний єврей!" - подумав Омар. Вiн спокiйно продовжив свiй шлях i пройшов повз "свiй" пiд'§зд. "Халепа! Тепер доведеться шукати нове житло! Але куди ж менi iти?.. Мухамед!" - подумав вiн i пiшов до першо§ машини з ковпаком на даху. Сiвши в середину, вiн одразу сказав йому адресу мечетi. До§хавши до не§, вiн зайшов в середину. Вiн пiдiйшов до людини, яка пiдмiтала двiр.
  - Пробачте, менi потрiбен Мухамед, Ви не знаєте де його знайти?... - спитав Омар.
  - Звiсно, а хто його питає? - поцiкавився чолов'яга.
  - Я його, так би мовити брат...
  - У нього немає братiв.
  - Ви мене не правильно зрозумiли, я йому не рiдний брат, а брат по Батькiвщинi. Менi його порекомендували, як людину, що зможе менi допомогти зорiєнтуватись у цьому мiстi...
   Чоловiк недовiрливо оглянув Омара.
  - Ну добре, ходiмо... - сказав вiн i повiв його за собою.
   Вони пiшли за ним до якогось пiдсобного примiщення. Там чоловiк запропонував Омаровi стiлець.
  - Сiдайте, будь ласка...
  - Дякую... - вiдповiв Омар i присiв на стiлець, що йому запропонували.
  - Отож, чим я можу Вам допомогти?..
   Омар посмiхнувся.
  - Пане Мухамеде, я вiд Iбрагiма, i, повiрте, якби не крайнi обставини i б i не посмiв до Вас прийти, але за моєю квартирою стежать. У мене особливо не має знайомих у цьому мiстi. Тому дуже прошу Вас пiдшукати менi якесь помешкання. У мене дуже важлива мiсiя...
   Мухамед уважно дивився на Омара. Тодi вiн спокiйним голосом промовив.
  - Мене про Вас попереджали. Я Вас поселю у одного мого знайомого...
  - Нi-нi, - перервав його Омар. - я Вас дуже прошу, щоб до мусульманства цi люди мали найменше вiдшення, а краще, щоб це взагалi це були євре§...
  - Ну євре§в я не знаю, а от звичайних людей пошукати можна... - вiн насупився. - Зачекайте, будь ласка, мене тут, я зараз повернусь... - сказав Мухамед i вийшов у з примiщення.
   Через декiлька хвилин вiн повернувся з мобiльним телефоном у руках.
  - Ну що, Ви мабуть не повiрите, але я Вам знайшо єврейку. Хоча з нею не буде нiяких проблем, бо вона ате§стка, та ще i дуже толерантна. Вона подружка моє§ дочки. Тому проблем не повинно бути, але я Вас дуже прошу не треба при нiй дуже часто згадувати Алаха, добре?.. - вiн посмiхнувся.
  - Добре... -вiдповiв Омар. - Де вона живе, i коли я маю з нею зустрiтись?..
   Омар пiд'§хав до п'ятиповерхiвки. Розплатившись з водiєм, вiн пiшов до першого пiд'§зду. Вiн пiднявся на другий поверх i подзвонив у сiрi непримiтнi дверi. Через деякий час з iншого боку почулось ляскання замка.
  - Так!.. - почулось з-за дверей.
  - Я вибачаюсь, але менi потрiбна Свiтлана!.. - сказав Омар.
   Дверi прочинились i в невелику щелину з'явилось обличчя молодо§ дiвчини.
  - А Ви хто такий?.. - недовiрливо спитала вона.
  - Мене звати Омар. Мене до Вас направив Мухамед...
  - А-а!.. - скрикнула Свiтлана i зняла ланцюжок з дверей. - Пробачте менi, - сказала вона, вiдчиняючи настiж дверi i пропускаючи Омара. - Проходьте, будь ласка... Я зовсiм про Вас забула! Просто у мене тут сво§ справи, я зовсiм закрутилась!.. - пауза затягнулась. - Чи не бажаєте чаю?!.. - нарештi сказала Свiтлана.
  - Так, залюбки... - вiдповiв Омар.
  - Ну тодi iдiть на кухню... - сказала вона, вказуючи рукою дорогу.
   Омар пiдiйшов до невеликого столу.
  - Сiдайте... - сказала Свiтлана.
   Омар спокiйно сiв за стiл. Свiтлана запалила комфорку i поставила чайник на вогонь. Потiм вона дiстала двi чашки i засипала в них чай. Не встигла вона це зробити, як закипiв чайник. Свiтлана залила окроп у чашки i поставили §х на стiл.
  - Пригощайтесь. - сказала вона.
  - Дякую... - вiдповiв Омар.
  - Щодо нашо§ домовленостi. Я так розумiю, що Ви у мене зупинитесь ненадовго?
  - Так. - твердо вiдповiв Омар. - У мене через три днi лiтак, тому я спробую Вам не заважати...
  - Та Вам i не вдасться! Я людина дуже компанiйська! Проте зараз у мене, як-то кажуть "мертвий сезон"... Мо§ знайомi пороз'§жджались хто куди, а мене залишили в цьому задушному мiстi одну...
   Омар посмiхнувся.
  - Мене теж покинули в цьому мiстi, але скоро я зустрiнусь зi сво§ми друзями... - сказав Омар, опустивши очi, i став пильно дивитись в порожнечу.
   Свiтлана дивилась на Омара. Перед нею сидiв типовий араб. Вiн був середьнього зросту, з легкою щетиною на обличчi, яка надавала йому сходжостi з телевiзiйними зiрками.
  - Ну то, я покажу Вам. Зачекайте, ми з Вами не познайомились як слiд!.. - Свiтлана простягла руку. - Мене, як Ви знаєте, звуть Свiтлана...
   Омар взяв §§ за руку.
  - Мене звуть Омар...
   Декiлька секунд вони потискали одне одному руки.
  - Ну, а тепер ходiмте, я покажу Вам вашу кiмнату...
   Омар сидiв i перечитував Коран, коли до нього в кiмнату увiйшла Свiтлана.
  - Пробач, ти зараз не зайнятий?..
   Омар вiдклав книжку i подивився на дiвчину.
  - Не дуже. Щось трапилось?..
  - Та нi, просто менi стало трохи нудно, тому менi хотiлося б трохи прогулятись. Не складеш менi компанiю?..
   Омар iшов незнайомим йому парком. Все навкруги дихало лiтом. Було досить жарко, проте спека вже спала i було досить приємно гуляти парком, в якому ґрунт разом з деревами зберегли прохолоду. Вони йшли невеликою дорiжкою, що вiдходила i йшла паралельно центральнiй дорiжцi. Хоча i на цiй дорiжцi були лавки, на яких сдили вже переважно похилi люди i деякi закоханi, якi хотiли сховатись вiд усiх.
  - Люблю цю мiсцину... - задумливо озираючись, сказала Свiтлана. - Нiкого немає поряд, та i повiтря тут, навiдмiну вiд решти мiста, дуже чисте... - i вона вiдихнула на повнi груди з заплющеними очима.
   Омар теж вдихнув на повнi груди.
  - Дiйсно, повiтря тут чистiше...
   Так вони йшли декiлька хвилин. Нарештi Свiтлана не витримала.
  - Отож, ти араб?.. - Омар аж посмiхнувся вiд несподiваного питання. Свiтлана це побачила. - Пробач... Але це кидається в очi...
  - А ти - єврейка? Пробач, але це теж кидається в очi!.. - смiючись, сказав Омар. - Взагалi-то, я - пуштун...
  - Хто?.. - здивувалась Свiтлана.
  - Пуштун...
  - А хто це такi?..
  - Це народ, який переважно населяє Афганiстан, там є ще декiлька iнших етносiв, але вони не складають певно§ сили, навiдмiну вiд пуштунiв...
  - А ти вирiс тут?
  - Так.
  - А як тво§ батьки потрапили сюди?..
   Омар трохи напружився, але опанував себе.
  - Батькiв я не знав. Батько загинув пiд час вiйни, а матiр теж убили пiд час якогось зiткнення...
   Свiтлана опустила очi.
  - Пробач, я не знала.
  - Та нiчого, до того ж ти справдi нiчого не знала...
  - Я не знаю, чого мене потягло на цi дурнi розпитування. Просто сам розумiєш, вся ця ситуацiя з арабами i Iзраiлем... Тому не дуже-то приємно думати, щоти зiйшовся з вором...
   Омар посмiхнувся недоброзичливою посмiшкою.
  - Отож, ти певне маєш певне вiдношення до держави Iзраiль?..
  - Так, я працюю в Iзраiльському культурному центрi.
  - Де?.. - здивовано спитав Омар.
  - В Iзраiльському культурному центрi.
  - А це ще що за органiзацiя?..
  - Це офiцiйне представництво держави Iзраiль на цiй територi§...
  - То ви там влаштовуєте щось на зразок промивки мiзкiв... - з насмiшкою сказав Омар.
  - Звiсно нi... - серьозно сказала Свiтлана. - Ми просто доводимо певну iнформацiю про Iзраiль i допомагаємо у репатрiацi§...
  - А що це таке?.. - зацiкавився Омар.
  - Це слово означає повернення на Батькiвщину.
  - Кого?
  - Євре§в.
  - А чого §х треба повертати?
  - Ну ти ж знаєш, що держави Iзраiль не iснувало до 1948 року. За цей час євре§ роз'§хались по всьому свiту, а тепер §х треба повернути...
   Омар трохи задумався.
  - А хiба вони самi дороги не знайдуть?.. Пробач, звiсно, але тобi не здається, що тi, хто був готовий вiдстоювати свою свободу i державнiсть уже повернулись на, як ви це називаєте "Землю обiтованну". Менi так здається, що iншi, мабуть, i в iнших кра§нах добре прижились... - Свiтлана задумалась. - Я не претендую на iстину, ну скажи менi щось наперекiр, чи я правий?..
  - Розумiєш, не всi євре§ багатi люди. Серед них дуже багато iнтелiгенцi§, та простих робiтникiв, i не кожен може дозволити собi повернутись туди, навiть якщо захоче, через банальний брак коштiв...
  - Так, чому ж тодi в свiтi ще так багато євре§в? Чому ж ви §х усiх не повернули додому?..
  - Це не так легко. Через те, що багато хто з них дiйсно не хоче повертатись, та i є великi проблеми з доведенням свого єврейства...
  - З чим-чим? З доведенням свого єврейства?.. - Омар розсмiявся.
  - Я не бачу тут нiчого смiшного!.. - ображено сказала Свiтлана.
  - Пробач, пробач, але це мене дуже здивувало. Я так розумiю: доводити треба не своє єврейство, а здатнiсть щось зробити для своє§ держави. Адже, якщо ти покидьок, то неважливо єврей ти чи араб...
   Свiтлана зупинилась, трохи помовчала, а потiм присiла на лавку, що за нею зробив i Омар.
  - Я не знаю, - сказала вона нарештi, - це все питання полiтики, а я надаю перевагу тому, щоб §х не зачiпати. Це справа полiтиканiв, а не моя... Хоча я з тобою згодна, що людей не можна судити за §х приналежнiстю до певно§ нацiональностi чи вiросповiдання... Ти знаєш, я через усей цей антисемiтизм в дитинствi досить таки сильно постраждала...
  - Як саме?.. - обережно спитав Омар.
  - Та ще в школi, я нiколи не приховувала свого походження. I одного разу, я уже i не пам'ятаю через що, але мене однокласниця обiзвала жидiвкою, а жодна з мо§х тодiшнiх подруг нiчого не сказали. Менi раптом стало дуже неприємно...
   Омар з посмiшкою обiйняв §§.
  - По тобi ще не скажеш, що ти не цього роду-племенi, а що ж казати про мене. Мене постiйно обзивали "звiрьком", i спочатку це було дуже образливо, а поiтм я пiдрiс i вже нiкому не дозволяв себе так називати! А пiзнiше зрозумiв, що то не я звiр, а вони, бо тiльки звiрi можуть знищити того, хто на них не схожий. Ба навiть звiрi не вбивають собi подiбних, через незрозумiлi вiдмiнностi. Та i чим же ми вiдрiзняємось?
  - Дiйсно, а чим ми вiдрiзняємось? Тим, що не так спiваємо псалми, та ми i розмовляємо однiєю мовою. Може ми навiть кращi за них, а вони нам просто заздрять!
  - Так... - приєднався Омар. - Вони просто нас бояться. Бояться нас, бо ми кращi за них. А вони сидять тут як заноза i думають, що вони кращi за нас, а насправдi бруднi варвари. Коли нашi предки вже мали календар i створювали величезнi мiста, вони пасли кiз i поклонялись деревам i водi!..
  - Ти правий... - сказала Свiтлана, дивлячись в натхненнi очi Омара.
   Омар теж повернувся i подивився §й в очi. Декiлька секунд вони дивились одне одному в очi.
  - Ти голодний?.. - раптом спитала Свiтлана.
  - Є трошки, а що?..
  - Та я знаю тут недалеко одну гарну мiсцину, де готують, мабуть, найкращу пiццу в мiстi...
  - Невже?.. - з посмiшкою i, не вiдводячи очей, спитав Омар.
  - Так... - теж з посмiшкою i теж не вiдводячи погляду, сказала Свiтлана.
   Молода гарненька офiцiантка принесла велитенську пiццу за столик Свiтлани i Омара, а також поставила якiсь напо§.
  - Тримайте i смачного... - з кокетливою посмiшкою сказала вона.
  - Дякую... - теж iз посмiшкою вiдповiв Омар.
   Вона пiшла.
  - Менi здається, що вона не байдужа до тебе... - зауважила Свiтлана.
  - Припини, ми просто приємно поспiлкувались, мене навчали гречно ставитись до жiнок...
   Свiтлана постiхнулась.
  - Ну, добре. Скажи, а серед жiнок ти, мабуть, користуєшся попитом, чи не так?..
  - Не знаю, я нiколи не страждав вiд браку жiночо§ уваги, проте я нiколи §§ особливо не шукав. Проте якщо менi дiвчина подобається, то я не проти певних стосункiв, але про щось серьозне я поки що не думав, та i сама розумiєш це пов'язано з певною вiдповiдальнiстю, а я поки що не маю анi засобiв, анi часу на це, тому доводиться задовольнятись короткими епiзодами...
  - Ну, ми ще занадто молодi, щоб цим перейматись...
  - Що ти маєш на увазi?.. - здивувався Омар. - Це не означає, що не можна одружуватись у нашому вiцi...
  - Нi, я не це мала на увазi. - перервала його Свiтлана. - Просто я мала на увазi, що у нас є ще купа часу, щоб влаштувати своє життя, а поки що нам i цього вистачить... Хоча це лише моя думка...
   Вони взялись за пiццу. Та так вправно, що скоро вiд не§ нiчого не лишилось. Вони ще трохи посидiли, а потiм по§хали додому. Всю дорогу вони мовчали, кожен думав про своє. При§хавши додому, Омар побачив, що Iбрагiм телефонував йому чотири рази. Вiн перелякався, що той вирiшить, що вiн провалився i цей номер вiн знищить, щоб знищити цей контакт. Проте вiн подзвонив. Його побоювання справдились. На тому боцi комп'ютерний жiночий голос без емоцiй заявив: "Данний номер бiльше не обслуговується...". Отож тепер Омар нiяк не мiг зв'язатись зi "сво§ми", щоб вони дiзнались, що вiн ще живий i "акцiя" вiдбудеться. Тим паче вони були вже далеко за межами цiє§ кра§ни. Проте вiн помолився i лiг спати. Наступного дня Омар по§хав до мечетi. Там вiн зустрiв знайомого Мухамеда.
  - Я прошу пробачення, що турбую Вас, але менi дуже цiкаво чи не маєте Ви запасного каналу зв'язку з Iбрагiмом?..
   Мухамед дуже здивувався.
  - Нi, звiсно нi. Якщо є нагальна потреба, то вiн менi дзвонить, а не я йому. I я Вас дуже попрошу зараз пiти i бiльше сюди нiколи не приходити. Я не знаю яка у Вас мiсiя i не хочу про це знати. Проте я дуже боюсь за мою родину, бо якщо масадiвцi доберуться до мене, я не знаю, що вони будуть робити, адже Ви i без мен знаєте яке ставлення у свiтi до таких як ми...
   Омар задуманий стояв у вагонi метро. Раптом вiн обернувся i побачив бабусю, яка лякливо вiдвела свiй погляд. Повернувшись в iнший бiк, вiн побачив дитину, яка дивилась на нього переляканими очима. Вiн подивився прямо i побачив привабливу дiвчину, яка теж дивилась на нього з певним презирством i осторогою. Проте вона теж вiдвернула свiй поляд кудись в iнший бiк. Омар опустив очi. Раптом хтось поклав йому руку на плече. Вiн рiзко обернувся i побачив доброзичливе обличчя Свiтлани, яке свiтилось посмiшкою.
  - Привiт! А ти звiдкiля §деш?!.. - спитала вона.
  - Та менi треба було з'§здити у справах!.. - непривiтно вiдповiв Омар.
  - А я саме з перукарнi!.. - сказала вона i поправила рукою зачiску, яка являля собою стрижку пiд каре, яка §й дуже пасувала.
   Омара подивився i тiльки зараз помiтив це.
  - Дуже гарна... - сказав вiн.
   Дверi закрились i по§зд зрушив з мiсця i почав набирати швидкiсть. Декiлька хвилин вiн §хав на повнiй швидкостi. Через це вiн створював такий свист, що закладало вуха, але потихеньку вiн почав знижувати швидкiсть. I скоро за вiкнами швидко промайнула станцiя. Чоловiчiй голос назвав станцiю i дверi вiдчинились.
  - Ходiмо... - лагiдно сказала Свiтлана i першою пiшла до виходу.
   Омар мовчки пiшов за нею. Вийшовши з метро вони пiшли тихими вуличками до Свiтланиного дому. Стояла тиха i жарка погода. Свiтлана йшла трохи попереду, а Омар торхи позаду. Вона йшла, дихаючи на повнi груди i милуючись навколишлнiми краєвидами, вiн же навпаки не дивився по сторонам, йшов серьозний i задуманий.
  - Щось трапилось?.. - обережно спитала Свiтлана.
   Омар вiдволiкся вiд сво§х роздумiв.
  - Що?.. - прокинувся вiн.
  - Я питаю, щось сталось?..
  - Та нi, нiчого важливого... - вiдмахнувся Омар.
   Свiтлана тiльки посмiхнулась.
  - Щось несхоже... Ну давай, подiлись зi мною, тобi ж легше стане... - не заспокоювалась вона.
  - Та це не важливо...
   Свiтлана захитала головою.
  - Ну, як знаєш. Я запропонувала тобi допомогу, але якщо ти хочеш весь день ходити як дурень один!..
   Так (мовчки) вони йшли ще декiлька хвилин.
  - Я не розумiю, - раптом перервав мовчанку Омар, - чому вони такi дурнi?..
  - Ти про кого? - зацiкавилась Свiтлана.
  - Я про людей, що живуть у цiй кра§нi!.. - роздратовано сказав Омар. - I через свою дурiсть вони дуже жорстокi i несправедливi до людей... - Омар подивився на Свiтлану i побачив образу на §§ обличчi. - Пробач мене, будь ласка, я не хотiв тебе образити. Просто ти бачила як вони дивились на мене... Наче я перебив усю §хню сiм'ю i гуляю непокараний на свободi. Хоча вони не кращi од мене! Це ж вони зруйнували мою Батькiвщину, а не ми!..
   Свiтлана зупинилась. Омар теж зупинився i запитально подивився на не§. Вона ж серьозно подивилась йому в очi.
  - Ти не правий. Нiхто з тих, хто сидiв у тому вагонi не приходив, що забрати твою землю. Та i солдати, яких туди посилали лише виконували наказ. Тож не треба казати, що хтось iз них винен у тому, що ти залишився без матерi...
   Омар не знайшовши що б на це вiдповiсти, продовжив нападати:
  - Добре, чому ж тодi вони дивились на мене як на ворога якогось?! Хiба я §м щось зробив?!..
  - Вони просто бояться... - спокiйно вiдповiла Свiтлана. - Вони бояться за себе i за сво§х дiтей. Їм страшно... Їх залякали такi ж люди, якi послали велике вiйсько знищити вас. Тiльки тепер вони хочуть, щоб люди боялись, а через це i ненавидiли одне одного, щоб не змогли об'єднатись i жити в мирi i щастi...
  - Не знаю, але ти питала мене про жiнок. Так я тобi скажу, що одна дуже гарна на мене так подивилась, наче я оцими руками вирiзав усю §§ родину!..
   Омар опустив погляд. Свiтлана доторкнулась до його пiдборiддя i вiн знов пiдвiв §х на не§.
  - А я? Хiба я дивлюсь на тебе з презирствов чи острахом?..
   Мiсяць вийшов з-за хмари i залив кiмнату примарним свiтлом. На лiжку осяялась Свiтлана. ЇЇ напiвприкрите тiло було прекрасне у свiтлi мiсяця. Одна нiжка, що не була прикрита, гладенька, як шовк лежала на бiлизнi. Гарнi груди, що лежали вiдкритими для всього свiту, тепер бачив лише Омар, що сидiв у крiслi. Вiн дивився на не§ i боявся щось сказати. Потихеньку вiн потягнувся до столу, де лежав телефон. Омар вдянув навушники i увiмкнув музику. Вiдкинувшись на спинку крiсла вiн заплющив очi.
  Тiло тремтить, вже давно не спть
  I тихим подихом кричить
  Несвiдомим,
  Бо було давно без почуттiв як сiре дно,
  Тепер наповнене воно хотiнням жити
  
  Знай, я живу лиш для тебе, лиш для тебе
  Знай, я тримчу лиш вiд тебе, лиш вiд тебе.
  
  Зранку встаю, iз сонцем,
  Ти розбудив мене вiд сну
  I лишив одну.
  Тiло тремтить, вiд тебе
  Твiй дотик губ мене п'янить, iди до мене.
  
  Знай, я живу лиш для тебе, лиш для тебе
  Знай, я тримчу лиш вiд тебе, лиш вiд тебе
  
  Перед очима Омара постала картина сьогоднiшнього дня. Вiн побачив як вони вдвох гуляли по парку. Свiтлана залiзла в фонтан i почала бризкати на Омара. Той не витримав i забiг туди сам. Вiн пiдхопив §§ на руки i пiдняв над собою. Але одрузу ж опустив i пiлував §§.
  
  Знай, я живу лиш для тебе, лиш для тебе
  Знай, я тремчу лиш вiд тебе, лиш вiд тебе.
  
   Задзвонив будильник. Свiтлана, не розплющуючи очей дотяглась до нього i вимкнула. Потiм вона почала коло себе намацувати Омара, але вона його там не виявила. Вона пiднялась з лiжка i пiшла на кухню. Проте i там його не було. Вона зайшла до його кiмнати. Всi його речi стояли на мiсцi. Не вистачало лише його спортивно§ сумки. Грошей нiде не було. Тому вони вiрiшила, що вiн просто кудись по§хав у справах. Сама ж вона пiшла на кухню готувати снiданок.
   До лiтака зайшов якись молодик з арабською зовнiшнiстю. Стюардеса перевiрила його квиток i показала йому на його мiсце. Той пройшов мiж сидiннями, аж допоки не дiйшов до свого мiсця. Вiн поклав свою сумку до вiддiлення для поклажi. Коло нього сидiла приваблива i елегантно одягнена жiнка, яка дивилась у вiкно i випивала.
  - Слухайте, а Ви не знаєте, чому сьогоднi в аеропорту прийнятi такi посиленi мiри охорони?.. - спитав молодик.
   Жiка повернулась до нього з байдужим поглядом.
  - Кажуть на цьому лiтаку полетить якась зiрка...
  - Тодi зрозумiло... - молодик подивися на жiнку i на келих. - Бо§тесь лiтати?..
  - Та нi.
  - А чому ж випиваєте до зльоту?..
  - Тут iнше... - вiдпповiла вона зi смутком у голосi.
  - Певно через чоловiка?..
   Жiнка промовчала.
  - Тодi не хвилюйтесь, все буде в порядку...
  02.08 2009
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"