Аннотация: Нам здається, що манiяк-вбивця - це щось дуже далеке i нас не торкнеться. А якщо такий манiяк виявиться зовсiм поруч?
МАНIЯК ПОРУЧ
ОПОВIДАННЯ
(7 листопада 2024 року)
З Анею ми товаришували з першого класу. Просто, коли вперше увiйшли до класу, обидвi сiли за першу парту правого ряду. Вiдразу ж познайомились i домовилися дружити. Потiм нас, звiсно, розсадили, але дружити ми не припинили. Жили ми на сусiднiх вулицях, тому часто ходили одна до одної робити уроки, дивитися телевiзор, грати i так далi.
Анiн тато викладав iсторiю у вищому професiйному лiцеї (ранiше це було звичайне ПТУ), а мама була бiблiотекарем центральної бiблiотеки нашого мiстечка. У мене мама була медсестрою в центральнiй лiкарнi, а тато - дiльничним полiцейським. Через те, що мої батьки часто чергували по ночах, менi дозволяли ночувати в Анi.
Пам'ятаю, якось перед Хелловiном мене вiдпустили до Анi з ночiвлею. Пiсля урокiв з нами напросився наш однокласник Петько. Вiн уже кiлька днiв ходив за нами. Мабуть, хтось iз нас йому подобався, але вiн ще сам не вирiшив, хто саме. Його батьки дозволили йому залишитися в Анi до дев'ятої вечора.
Спочатку ми вирiзали очi та рот у гарбуза, потiм ставили його на вiкно, помiстивши всередину свiчку, потiм спробували робити з харчової плiвки та вовняних чорних ниток павутину та павукiв. Прикрасивши цими павуками коридор, ми пiшли дивитися фiльм.
Фiльм теж був про Хелловiн. Там маленьку дiвчинку лякав привид у вiкнi, i вона голосно кричала, а батьки їй не вiрили.
- Що за дурна звичка в американцiв не завiшувати вiкна шторами! - Обурювалася я.- Ну, не вiрите ви в привидiв, то просто завiсьте вiкна, i нiякий привид у них не буде заглядати!
- Ти, Галка, як завжди все зiпсуєш! - Скрикнула Аня. - Тепер зовсiм не страшно дивитися!
- А ви вiдсуньте штори. - Порадив Петько. - Будемо весь час на них озиратися i мимоволi стане страшно.
Ми так i зробили - розсунули штори, сiли до них спиною i лише час вiд часу озиралися на них. Чомусь страшно не ставало. Навпаки, кожного разу, як ми озиралися, ми смiялися i так розвеселилися, що прийшла мама.
- Петя, тобi не пора додому? - Запитала вона.
Петя пiшов, ми знову завiсили вiкна i почали вкладатися спати. Спати зовсiм не хотiлося. Ми шепотiлися, розповiдали рiзнi страшилки i смiялися з них. Раптом у вiкно хтось постукав.
- Привид! - Зробивши страшне обличчя i пiдсвiтивши його лiхтариком, моторошним голосом прошепотiла Аня.
Ми засмiялися.
- Найкращий захист - це напад! - сказала я. - Давай його налякаємо!
- А як?
- Пiдiйдемо з двох сторiн, рiзко вiдсмикнемо штори i як закричимо!
- Давай ще й маски одягнемо!
- Давай!
Ми, пiдсвiчуючи собi лiхтариками, вiдшукали в шафi маски зомбi, одягли їх, пiдкралися рачки до вiкна, встали i, пiдсвiчуючи маски лiхтариками, рiзко вiдсмикнули штори i загорлали.
- А-а-а-!!! Трах! - Почули ми крик та гуркiт з вулицi.
На наш крик прибiгли Анiни батьки.
- Що трапилося?- Вони побачили нас у масках. - Що, самi себе налякали?
- Нi, ми налякали когось на вулицi... Чуєте, кричить?
За вiкном i справдi хтось кричав. Усi побiгли надвiр i побачили пiд Анiним вiкном когось у бiлому, хто сидiв на землi, тримаючись за ногу, i голосно плакав. Це був Петько.
Виявляється, вiн хотiв нас налякати. Вдягнувши простирадло, вiн пiдставив до вiкна кiлька ящикiв, знайдених бiля паркану, залiз на них i постукав. Вiн думав, що ми, побачивши "привида", злякаємося i кричатимемо, як герої фiльму, i зовсiм не очiкував, що ми самi його налякаємо. Вiд несподiванки вiн не втримався i впав з ящикiв, зламавши ногу.
Звiсно ж, Анiни батьки викликали швидку допомогу та зателефонували Петьчинiй мамi. Петьку вiдвезли до лiкарнi, а ми знову пiшли спати. Тепер нам було не до смiху, i ми швидко заснули.
Зрозумiло, ми кiлька разiв вiдвiдували Петьку в лiкарнi, але вiн, виписавшись з неї, бiльше з нами не ходив.
***
Коли ми навчалися у дев'ятому класi, в автокатастрофi загинув Анiн папа. Аня кiлька днiв не ходила до школи, тож я вирiшила її вiдвiдати. Аня i мама сидiли в крiслах на заскленiй верандi i дивилися у вiкно очима, що нiчого не бачили.
- Привiт! Як ти? - Запитала я, сiдаючи на стiлець.
- Угу. - вiдповiла Аня.
- Може, тобi щось треба? Чим-небудь допомогти?
- Угу.
- А у нас сьогоднi контрольна з математики була.
- Угу.
Я не знала, що в таких випадках роблять, i просто мовчки сидiла, розглядаючи осiннє листя, що горiло всiма фарбами пiд променями яскравого сонця. Вiдчинилася хвiртка, i у двiр увiйшов якийсь чоловiк. Вiн пiдвiвся на ґанок i увiйшов на веранду.
- Добрий день! Я колега вашого чоловiка по роботi. Викладаю хiмiю. Мене звуть Євген Михайлович, Аня мене бачила у викладацькiй, коли приходила до тата... Хотiв висловити вам свої спiвчуття та запропонувати допомогу...
- Може, хочете чаю? - Не рухаючись i не вiдриваючи очей вiд вiкна, спитала Анина мама.
- Не вiдмовлюся. - Євген Михайлович сiв на стiлець по-
ряд з Анею.
Анiна мама не рухалася.
- Пiду, поставлю чайник. - Пiдвелася я i пiшла на кухню.
Я поставила чайник, зазирнула в холодильник, змайструвала кiлька бутербродiв iз того, що там знайшла, виклала їх на тарiлку i пiшла до веранди.
- Ну, не можна так себе запускати. - Лагiдно примовляв Євген Михайлович, зачiсуючи Аню щiткою для волосся. - Така гарна дiвчинка має бути причесаною. - Вiн узяв з пiдвiконня гумку для волосся i зробив Анi хвостик. - Дивись, як тобi хвостик личить! - Повернув вiн Аню за плечi до дзеркала, що висiло на стiнi.
Засвистiв чайник, Анiна мама сiпнулася i побiгла на кухню, проскочивши повз мене. Аня раптом нiби прийшла до тями, повернулася до Євгена Михайловича i, сердито дивлячись прямо йому в очi, запитала:
- Ви що, будете тепер до мами залицятися? Коли тата не стало?
- Нi, що ти! Я просто хотiв запропонувати вам свою допомогу! - Махнув на неї рукою гiсть. - Ми з твоїм татом товаришували, не можу ж я вас просто так залишити.
- Щось я не чула, щоб тато називав Вас другом.
- Але ж ти бачила мене у викладацькiй? Мiй стiл стоїть поряд зi столом твого тата.
- Бачила. Але я навiть не запам'ятала, як Вас звуть.
- Євген Михайлович, можна просто дядько Женя.
Тут на веранду вийшла Анiна мама з тацею, на якiй стояли чайник i чашки. Я занесла тарiлку з бутербродами. Ми всi разом попили чай iз бутербродами i дядько Женя домовився, що завтра привезе дрова для камiна. Йшли ми з Анiного дому разом. Пройшовши з десяток метрiв вулицею праворуч, я попрощалася з дядьком Женею i, перейшовши через дорогу, пiшла провулком до своєї вулицi, а вiн пiшов прямо.
***
З того дня дядько Женя почав приходити часто. То привезе дрова, то якiсь продукти, то викличеться обрiзати гiлки на деревах у саду, то допоможе знайти робiтникiв для ремонту i навiть дасть у борг грошей... Ми з Анею стежили за ним, побоюючись, що вiн залицятиметься до її мами, але вiн нiчого подiбного не робив. Вiн навiть нiколи не залишався з мамою наодинцi, навiть не заходив до кiмнат, обмежуючись лише двором i верандою.
- Може, й справдi просто такий добрий? Може, й справдi хоче допомогти? - Роздумувала я.
- Може, й справдi був батьковим другом. - Погоджувалася Аня.- Пам'ятаю, коли я до тата приходила, вiн сидiв за сусiднiм столом i завжди привiтно зi мною вiтався.
- Дякувати Боговi, що в нас є такий помiчник! - Вигукнула Анiна мама, коли ми втрьох вимивали пiдлогу в кiмнатах пiсля ремонту. - Якщо щось трапиться, на нього завжди можна буде покластися.
Знову настала осiнь. Ми з Анею тепер навчалися у десятому класi та сидiли за однiєю партою. Аня вже майже повнiстю прийшла до тями, лише iнодi плакала, згадуючи про тата. Її мама ходила на роботу i, здавалося, цiлком змирилася з втратою. Час лiкує, як кажуть.
Знову була яскрава сонячна осiнь. У день смертi тата, Аня з мамою хотiли влаштувати поминки, запросивши лише найближчих - мене з батьками та дядька Женю. Вiдразу ж пiсля школи ми з Анею пiшли до неї готувати закуски, салати та нарiзку. Анiна мама мала вiдпроситися з роботи ранiше, щоб приготувати гаряче, а решта збиралася прийти на восьму вечора.
- Щось мами довго нема. - Закiнчивши з бутербродами, занепокоїлася Аня. - Мала вже прийти.
- Може, затримали. Зателефонуй їй.
Мати не вiдповiдала. Ми вирiшили самi поставити курку в
духовку. Обмазали їй аджикою, загорнули у фольгу, запалили газ. На початку шостої години вже почало темнiти, а Анiної мами все не було.
- Ходiмо, подивимося. - Попросила Аня, пропонуючи вийти на вулицю.
Ми вийшли, ходили повз паркан туди-сюди, поступово збiльшуючи амплiтуду прогулянки, i раптом почули за кущем чийсь стогiн. Пiдбiгши, ми побачили Анiну маму в закривавленiй куртцi. Вона простягла до Анi руку, намагаючись пiдвестися, але це у неї не вийшло. Ми з Анею кинулися на землю, допомагаючи їй.
- Дядя Женя... - Прошепотiла Анiна мама, розплющивши очi, i знову їх закрила.
Я зрозумiла, що вона вмерла. Але Аня продовжувала її трясти i кричати:
- Мамо! Мамочка! Прокинься, матусю!
Цiєї митi з рiзних бокiв пiдiйшли мої батьки та дядько Женя. Усi були розгубленi. Дядько Женя першим здогадався викликати швидку допомогу. Анiну маму вiдвезли. Назавжди...
***
Пiсля похорону постало питання про подальшу долю Анi. Дядько Женя пропонував взяти її пiд свою опiку. Аня була не проти, пам'ятаючи останнi маминi слова: "Дядько Женя..." Я теж вважала, що вона хотiла сказати Анi, що тепер вона може покластися тiльки на нього.
Та раптом втрутилася наша класна керiвниця. Вона сказала, що дядько Женя для Анi нiхто, до того ж неодружений, тому органи опiки Аню йому не вiддадуть. А найкращим варiантом буде влаштувати Аню до iнтернату, який знаходиться поряд зi школою. Аня там житиме, а навчатиметься у нашiй школi, тим бiльше, що вона йшла на медаль.
Для мене майже нiчого не змiнилося - ми так само ходили
з Анею до одного класу i сидiли за однiєю партою, так само разом гуляли, тiльки поверталася вона тепер не додому, а в iнтернат. I до школи приходила з нього.
Дядько Женя знову допомiг. Вiн знайшов квартирантiв i поселив їх в будинку Анi до її повнолiття. Допомiг оформити банкiвську картку, на яку квартиранти перераховували грошi. Аня тепер була найбагатшою у класi, могла купити собi, що завгодно. Але наша вчителька запропонувала їй не витрачати грошi просто так, а збирати собi на навчання.
- Анечко, ти живеш в iнтернатi, житлом та їжею забезпечена. Звiсно ж, на необхiднi речi та одяг ти можеш витратитись, але подумай про майбутнє. Нехай грошi вiдкладаються на депозит, потiм знадобляться для навчання, та й взагалi...
Ми з Анею вирiшили, що так справдi буде краще та дозволили їй оформити на Аню депозит. До речi, мої батьки про всякий випадок проконтролювали цей процес...
***
Незважаючи на те, що Аня стала круглою сиротою, вона закiнчила школу iз золотою медаллю.
- Анечка, маючи золоту медаль, ти можеш поступити куди завгодно! - Казала на випускному вчителька. - Куди ти пiдеш?
- В iнститут культури. Хочу бути бiблiотекаркою, як мама. - Вiдповiла Аня.
Я теж збиралася пiти маминим шляхом i стати медсестрою. Ми з Анею разом поїхали до обласного центру та вступили до рiзних навчальних закладiв - я до медичного училища, а Аня - до iнституту культури. Хоча ми тепер навчалися в рiзних мiсцях i жили в рiзних гуртожитках, ми, як i ранiше, дружили i часто зустрiчалися. Не завжди ми могли поїхати додому, тому мене час вiд часу вiдвiдували батьки, а Аню - дядько Женя. Вiн завжди приїжджав по четвергах, коли не мав пар у лiцеї. У кiмнату до Анi не пiднiмався, та й взагалi до гуртожитку не заходив, чекаючи її на ґанку. Аня завжди телефонувала менi, i ми зустрiчалися з ним на вулицi, у парку чи в кафе. Вiн привозив Анi щось смачненьке, а одного разу навiть подарував крутий смартфон.
- Не треба було! - Вигукнула Аня. - Я ж сама можу собi купити що завгодно! У мене є грошi!
- Твої грошi нехай полежать, потiм знадобляться. А менi їх витрачати нема куди, я ж сам живу. А ти тепер менi як донька.
Пiсля рiчницi смертi Анiної мами та другої рiчницi тата, дядько Женя запросив нас з Анею до кафе. Посидiли, позгадували... Наприкiнцi дядько Женя сказав:
- Дiвчатка, будьте обережнi, кажуть, у мiстi з'явився вбивця...
Справдi, вже другий день мiсто кипiло вiд жаху, бо в парку було знайдено тiло вбитої чотирнадцятирiчної дiвчинки. Вона була зґвалтована, волосся акуратно зачесане i зiбране в хвостик. Лежала вона на лавцi в парку, "дбайливо" прикрита одягом, що був розрiзаний спереду, i зарiзана одним ударом ножа в серце. I жодних слiдiв...
Нам було страшно, ми скрiзь ходили разом, а вечорами намагалися не виходити з гуртожиткiв, заглибившись у навчання. Тiльки на великi свята ми ходили до клубу потанцювати i розважитися, та й то у супроводi кiлькох хлопчикiв та дiвчаток зi своїх курсiв...
***
Ми з Анею закiнчили свої навчальнi заклади одночасно. За цей час вбивства у мiстi стали вiдбуватися з дивовижною сталiстю - лише восенi майже кожного четверга. Цiлу осiнь манiяк гвалтував i вбивав дiвчаток вiд 14 до 20 рокiв, а в iнший час "вiдпочивав" - взимку, навеснi та влiтку вiн нiкого не вбивав. У пресi його почали називати "осiннiй манiяк".
Закiнчивши навчання, ми повернулися до свого мiстечка. Я повернулася до батькiв i влаштувалася до маминої лiкарнi, а Аня - до тiєї бiблiотеки, де ранiше працювала її мама. Люди, якi орендували її будинок, обiцяли звiльнити його за два мiсяцi, коли закiнчиться будiвництво їх власного будинку. Аня думала оселитися на якийсь час у гуртожитку, але дядько Женя запропонував їй кiмнату у своєму будинку.
- Якось незручно. - Розгубилася Аня. - Ви й так для мене багато зробили...
- Та менi це на радiсть! - Вигукнув дядько Женя. - А я нi в чому тебе не обмежуватиму, живи, як хочеш!
I Аня переїхала до нього. Ми були молодi, гарнi, здоровi. Не дивно, що за нами почали впадати хлопцi. У мене не було вiдбою вiд колишнiх пацiєнтiв, у Анi - вiд читачiв, яких раптом стало значно бiльше, нiж ранiше. Чомусь парубки закинули свої комп'ютери та планшети й почали читати друкованi книги. Ми з Анею виявилися досить перебiрливими i не поспiшали замiж. Поки...
Поки зi мною не познайомився слiдчий кримiнального вiддiлу полiцiї Сашко. Виявляється, ми з ним кiлька разiв зустрiчалися у клубi на дискотецi та навiть кiлька разiв танцювали. При розподiлi вiн спецiально попросився до нашого мiстечка, щоб знайти тут мене. Знайшов i почав залицятися. Це було так... Надзвичайно! Я просто лiтала, наче на крилах! Посмiшка не сходила з мого обличчя нi вдень, нi вночi... Анька навiть заздрила менi, бо у неї нiчого подiбного поки що не сталося. А потiм Сашко зробив менi пропозицiю, i я погодилася. Весiлля справляли у жовтнi.
- Я, мабуть, теж незабаром замiж пiду. - Сказала Аня на моєму весiллi, коли ми сiли вiдпочити осторонь.
- За кого? - Здивувалася я.
- За Євгена Михайловича, тобто за Женю.
- Та йому стiльки ж, скiльки твоєму татовi!
- Навiть на два роки бiльше.
- Тим паче! Ти що, кохаєш його?
- Не знаю...
- Може, вiн до тебе чiплявся?
- Та нi, ти що! Вiн же не такий!... Вiн так багато для мене зробив, я йому дуже вдячна... Я вже переїхала вiд нього до свого дому. Але вiн про мене так дбає, турбується, щодня з роботи проводжає, щоб на мене манiяк не напав... I навiть на побачення... А нещодавно зробив пропозицiю. Сказав, що дуже прив'язався.
Анiне весiлля призначили на кiнець осенi. Нiяких родичiв анi в Анi, анi в дядька Женi не було, тому вони покликали лише кiлькох знайомих по роботi, та й нас iз Сашком, звiсно ж. Загалом мало бути десять осiб гостей, тож святкувати вирiшили в Анiному домi.
- Аня, подумай, у тебе залишилося лише кiлька хвилин, щоб передумати. - Допомагала я Анi вдягатися.
- Про що менi думати? - Засмiялася Ганна.
- А раптом ти в кого закохаєшся? Тодi що, будеш зраджувати?
- Нi, зраджувати я не буду! Це нижче за мою гiднiсть! Якщо я когось покохаю, то спочатку розберусь у собi. Потiм повiдомлю про це Женю. Спокiйненько розлучимося, i вдруге я вийду замiж за коханням!
- Дiвчатка, ви готовi? - До кiмнати зайшов дядько Женя. Не знаю, чи чув вiн те, про що ми говорили, чи нi? - Усi на вас уже чекають!
***
Незважаючи на свої замiжжя, ми з Анею продовжували дружити i часто зустрiчатися. Iнодi влаштовували вечiрки на чотирьох, обговорювали подiї, що вiдбувалися, новi книги, справи на роботi.
- А я отримав нову справу! - Якось за чаєм iз варенням повiдомив Сашко. - Справа "Осiннього манiяка"!
- Ов-ва! А хiба його досi не зловили?
- Кiлька разiв заарештовували, та не того. Доводилося вiдпускати. На цьому серiйному манiяку вже понад сорок трупiв. У рiзних мiстах нашої областi, трохи у сусiднiх областях, трохи у селах.
- А може, це рiзнi вбивцi? - Припустив Женя.
- Спочатку ми теж так думали, але вони мають багато спiльного.
- Що саме? - Поцiкавилася Аня.
- Ну, наприклад, усi вбитi - дiвчатка вiд 14 до 20 рокiв, у всiх однаково зав'язаний хвостик на головi, ось як у тебе.
- Ну, чи мало дiвчат ходять iз хвостиками! - Махнув рукою Женя. - Я от, наприклад, дуже люблю причiсувати Анечку i зав'язувати їй хвостик. Та й взагалi, з такими хвостиками ходить половина мiста, принаймнi половина нашого лiцею!
- Так, це не прикмета. Але манiяк пiсля зґвалтування вбиває своїх жертв ножем, одним ударом у серце. Потiм акуратно зачiсує, зав'язуючи хвостик, загортає в її одяг i кладе або в парку на лавi, або на асфальтi, або десь у кущах. Працює, мабуть, у рукавичках та з презервативом, бо жодних слiдiв не залишається. I так щоразу. Щочетверга всiх осiннiх мiсяцiв...
- А чому цю справу передали тобi? - Знову запитала Аня.
- З недавнього часу вбивства почали вiдбуватися не лише восени.
- Дiвчата! Будьте обережнi! Адже ви iнодi повертаєтеся у повнiй темрявi! - Занепокоївся Женя.
- Мене Сашко завжди додому вiдвозить! - Заперечила я.
- А мене майже завжди ти зустрiчаєш! - Обiзвалася Аня. - А коли не встигаєш, я можу попросити когось iз читачiв.
- А якщо саме цей читач виявиться манiяком? - Турбувався Женя. - Анечка, може, тобi купити газовий балончик?
- Ну, купи, щоб тобi спокiйнiше було! - Засмiялася Аня.
- Даремно ти так смiєшся. - Не мiг заспокоїтися Женя. - Всi думають, що їх це не торкнеться, а манiяк може виявитися
зовсiм поруч!
Вбивства i в нашому мiстечку, i в навколишнiх селах чи мiстах, i на трасi, i в обласному центрi продовжувалися. Оскiльки вони стали вiдбуватися незалежно вiд пори року, манiяка з "осiннього" перейменували на "четвергового".
А навеснi Аня закохалася. У неї так свiтилися очi, що небо поряд з ними просто меркло.
- Аня, зiзнавайся, хто вiн? - Запитала я її якось за тiстечками в кафе.
- Хто "хто"? - Аня вдала, що не розумiє мого питання.
- Хто? Та той, вiд якого ти так сяєш, що скатертина може спалахнути! Цiкаво, Женя також це вже помiтив?
- Не знаю... Адже ми спимо окремо.
- Як окремо? Давно?
- Iз самого початку. Коли Женя переїхав до мого будинку, ми одразу домовилися, що вiн займе кiмнату моїх батькiв, а я свою.
Я прикинула розташування кiмнат у будинку Анi. Спочатку з ґанку ви потрапляли в засклену веранду завширшки два метри i завдовжки чотири. Увiйшовши з неї в коридор, ви бачили кiлька дверей. Направо розташовувалась велика вiтальня вiсiм на чотири метри, а з нею двi дверi вели в однаковi спальнi по чотири на чотири метри. Праворуч iз коридору розташовувалися два примiщення два на два з половиною метри кожне - ванна з туалетом та комора. Прямо - кухня-їдальня три на чотири метри. Виходило, що Аня та Женя ночували в однакових спальнях, проходячи до них через спiльну вiтальню.
- А секс?
- Ну, Женя вже не молодий. Сексом ми з самого початку домовилися займатися за розкладом: вiвторок та субота. Так ми можемо пiдготуватись, щоб "голова не болiла".
- Я б так не змогла! У нас iз Сашком секс щодня!
- Я б iз Женею цього не хотiла. От якби...
- Якби хто? Колись, давай!
- Його звуть Мишко. Вiн приходить до бiблiотеки щодня, але, здається, не звертає на мене уваги.
- А ти перевiр.
- Як?
- Ну, для початку привдягнися, змiни зачiску, а то ходиш, як дiвчинка, зi своїм хвостиком!
- Я хотiла, але Женi не подобається, коли я iншу зачiску роблю.
- А хай вiн i не знає! Ти вийдеш iз хати з хвостиком, а дорогою розпустиш волосся, розчешеш i весь день ходитимеш з локонами. А ввечерi бiля будинку все навпаки.
- Так просто? Я якось не подумала.
***
Через деякий час читач Мишко не тiльки звернув на Аню увагу, але й почав активно впадати за нею i навiть освiдчився у коханнi. Аня сказала, що подумає.
- Про що ти збираєшся думати?! - Вигукнула я, дiзнавшись про цю новину. -Ти, Нарештi, по-справжньому закохалася! I вiн тебе кохає! Ось воно щастя!
- Менi треба подумати, як сказати про це Женi. Я не хочу його образити, засмутити...
- I довго думати збираєшся?
- Ну... Сьогоднi середа, отже, два днi, до суботи.
- Чому до суботи?
- Щоб не було суботнього сексу. Я бiльше не зможу.
- Скажи, що захворiла. Можеш ти хоч раз у життi захворiти? Гаразд, удачi! - I я пiшла.
***
У нiч iз четверга на п'ятницю до нашої лiкарнi привезли дiвчину з ножовим пораненням у груди. Вона була в розрiзаному спереду одязi, з хвостиком i в комi. Лiкарi билися над нею до самого ранку, але вона до тями не приходила. Уявляєте? Єдина, що вижила з усiх жертв манiяка!
Мiй Сашко вже вранцi був в її палатi. Встановили цiлодобове чергування, пресi повiдомили, що загинула ще одна жертва манiяка. Батькiв дiвчини попередили, щоб вони нiкому не розповiдали, що вона вижила. Їм i прикидатися не довелося, весь час плакали, бо вона все ще була у комi.
А на моєму чергуваннi в нiч з середи на четвер вона раптом прийшла до тями. Я подзвонила Сашковi. Вiн примчав з дому i спробував її розпитати. I вона розповiла все, що сталося.
- Я посварилася з хлопцем i пiшла додому сама. До мене хтось пiдiйшов. Це був чоловiк, рокiв пiд п'ятдесят... У мiру повний, при розмовi трохи присвистує... Спочатку попередив, що ввечерi однiй ходити небезпечно, бо в мiстi дiє манiяк. Потiм запропонував проводити... А потiм я нiчого не пам'ятаю... Отямилася, коли вiн з мене злазив. Я зрозумiла, що вiн зi мною зробив, i почала вириватися, i тут вiн устромив у мене ножа... Бiльше я нiчого не пам'ятаю. Отямилася тут, у палатi.
- Обличчя запам'ятала? Фоторобот скласти зможеш?
- Мабуть, зможу. Ну, принаймнi спробую.
Прийшов художник, склали фоторобот.
Увечерi, взявши одну з роздрукiвок фоторобота, я пiшла до Анi, з якою ми домовилися зустрiтися в неї вдома. Аня збиралася саме сьогоднi повiдомити чоловiковi, що хоче з ним розлучитися. Їй потрiбна була моя пiдтримка.
- Ми вже бiльше тижня сексом не займалися. Я сказала, що захворiла, але, здається, вiн щось пiдозрює. Я попросила його не ходити сьогоднi на покер, бо хочу з ним поговорити. Вiн погодився, обiцяв прийти ранiше.
Ми сидiли перед телевiзором, Аня збиралася з духом, я її пiдбадьорювала.
- До речi! - Зовсiм недоречно вигукнула я. - У нас є фоторобот манiяка! - Я дiстала складений вчетверо листок.
- Когось вiн менi нагадує...
- Еге ж! Я також помiтила. Йому рокiв пiд п'ятдесят, повненький, але в мiру, при розмовi злегка присвистує.
- Ти серйозно? Ти спецiально на мого Женю натякаєш?
- Не може бути!
Ми разом дивилися на фоторобот, i з кожною секундою вiн все бiльше ставав схожим на Євгена Михайловича.
- Ти думаєш?.. Та нi! Не може бути! Вiн же весь час пiсля роботи вдома сидить.
- А що вiн робив минулого четверга?
- Грав у покер. Вiн завжди по четвер... По четвергах грає з друзями в покер... Повертається пiзно, коли я вже сплю...
- Ти хоч раз бачила тих друзiв?
- Нi.
- I хвостик. От чому вiн змушує тебе ходити з хвостиком?
- Але тодi саме мене вiн першою i мав би вбити, адже я з чотирнадцяти рокiв з таким хвостиком ходжу.
- А коли ти його вперше побачила, теж iз хвостиком була?
- Так, здається... Я прийшла до тата на роботу, Женя сидiв за сусiднiм столом. Вiн менi тодi ще так дивно посмiхнувся.
- А тобi ж тодi було якраз 14 рокiв!
- То й що?
- А те, що всiм убитим вiд чотирнадцяти до двадцяти!
- А менi вже двадцять один!
I тут ми почули, як Женя вiдчиняє дверi веранди.
- Галю, менi страшно! - Пошепки пробурмотiла Аня.
- Менi теж... Я щось придумаю.
- Доброго дня, дiвчатка! - Як нi в чому не бувало зайшов Женя до вiтальнi. - Будемо вечеряти?
- Так, зараз подам! - Аня побiгла на кухню.
Поки Женя мив руки у ваннiй, я набрала СМСку Сашковi, щоб вiн менi передзвонив. Коли Аня внесла тацю з вечерею у вiтальню, пролунав дзвiнок.
- Алло, Сашко? Що ти хотiв?... Як народжує? Вона ж мала пiслязавтра!... Гаразд, зараз прибiжу!
- Хто народжує? - Сiдаючи за стiл, запитав Женя.
- Кiшка! Уявляєте? Я на пiслязавтра домовилася з ветеринаром, а вона зараз надумала! Ой, Аня, допоможеш менi?
- Але ми з Анечкою збиралися поговорити... - Спробував зупинити мене Женя.
Я схопила Аню за руку i заторохкотiла, пiдштовхуючи її до дверей:
- Анечка, люба, будь ласка! Адже я нiколи не приймала пологiв у кiшки! Ти менi допоможеш, хоча б морально! Я тебе завжди пiдтримую, пiдтримай i ти мене!
- Дiвчата! Надворi вже темно, а якщо манiяк? - Намагався зупинити нас Женя.
- Я швидко! - Вдаючи, що з небажанням пiддалася на мої умовляння, Аня вже вдягала куртку. - А назад мене Сашко проводить.
- У Сашка нiчне чергування, я сама тебе проводжу! Тим бiльше, що манiяк вбиває на iншому кiнцi мiста, у нашому районi вiн ще жодного разу не з'являвся. - Я виштовхала Аню за дверi i ми помчали до мого дому.
***
Ще навеснi Євген Михайлович помiтив, що Аня якось змiнилася. Вона стала бiльш повiтряною та сонячною, а подружнiй обов'язок по вiвторках та суботах виконувала нiби увi снi. "Цiкаво, кого вона там уявляє, заплющуючи очi?" - думав вiн. Довго перебувати в невiдомостi вiн не мiг, тож простежив за Анею. Нiкуди, крiм роботи та кафе, де зустрiчалася зi своєю подружкою Галею, вона не ходила. Отже причину змiн треба було шукати на роботi. Коли Аня потай вiд нього почала змiнювати зачiску, стало ясно, що вона хоче комусь сподобатися. Вже влiтку стало зрозумiло, кому - це був постiйний читач бiблiотеки Михайло, який працював менеджером у єдиному на все мiсто торговельно-розважальному центрi. Аня стала дозволяти йому проводжати її додому, i цi прогулянки були набагато тривалiшими, нiж просто дорога додому.
"Ну, все, тепер вона не моя!" - засмучено подумав Євген. Вiн почав згадувати весiлля i те, як пiдслухав розмову Анi з Галею:
- А раптом ти в когось закохаєшся? Тодi що, будеш зраджувати?
- Нi, зраджувати я не буду! Це нижче за мою гiднiсть! Якщо я когось покохаю, то спочатку розберусь у собi. Потiм повiдомлю про це Женю. Спокiйненько розлучимося, i вдруге я вийду замiж за коханням!
Тепер, коли Аня закохалася, до фатальної розмови залишалися лiченi днi. I з сексом останнiм часом не ладналося - вперше за весь час замiжжя Аня сказала, що погано почувається.
- Не знаю, може, це грип, а може, ще якийсь вiрус. - Сказала вона приблизно з тиждень тому. - Про всяк випадок ти до мене близько не пiдходь, бо заразишся.
А сьогоднi вранцi вона попросила його не ходити на покер i прийти додому ранiше:
- Менi треба з тобою поговорити!
Ось воно! Ось та сама розмова, пiсля якої вона пiде! Пiде його Анечка, яку вiн любить з її чотирнадцяти рокiв, яку вiн так довго чекав, заради якої так багато зробив!
А що вiн зробив?
Вперше Михайло побачив Аню у викладацькiй. Вона прийшла до батька на роботу - вся така акуратненька, з ледь помiтними грудьми, з темним хвилястим волоссям, забраним у хвостик... Тодi з Михайла, здавалося, випурхнула душа i стала колами обертатися над головою... Пiсля цього вiн постiйно думав про неї, вона йому снилася по ночах, i цi сни були такими... Такими, що вранцi Михайло сердився на себе, обзивав старим педофiлом i поспiшав на роботу. Педофiлiї за собою вiн нiколи не помiчав, але якщо на заняттях йому вiдповiдала дiвчинка з темним хвостиком, вiн чомусь ставив їй бiльш високу оцiнку, нiж слiд...
Аня приходила до батька ще кiлька разiв. Михайло, здавалося, нiчим не видавав своїх почуттiв, але Вiктор щось запiдозрив. I не просто запiдозрив, а викликав на розмову, пiд час якої не скупився на образливi вирази:
- Постарайся випаровуватися з кабiнету, коли до нього входитиме моя донька, бо!...
Михайло не став чекати на це "бо". Пiд час одного з вiкон у заняттях вiн перерiзав гальмiвний шланг у машинi Вiктора, а потiм пiшов на урок.
Того дня Анiн тато загинув у автокатастрофi. Ця подiя вiдкрила Михайлу дверi до його будинку. Назвавшись другом Вiктора, вiн став допомагати його вдовi Ользi та дочцi. Цiлий рiк все йшло нормально, але коли Михайло вкотре робив Анi хвостик, її мати теж щось запiдозрила.
- Михайле, я дуже вдячна вам за все, що ви для нас зробили. - Сказала Ольга. - Але я хотiла би попросити Вас бiльше не з'являтися в нашому будинку. Анi вже п'ятнадцять, i це виглядає не надто добре.
- Гаразд, бiльше я до Вас не приходитиму. - Вiдповiв Михайло тодi. - От тiльки справимо поминки за Вiктором...
Розмова вiдбулася напередоднi рiчницi Вiкторової смертi, коли на неї вже було запрошено найближчих друзiв. Збиралися прийти в дiм Вiктора на восьму години, а Ольга мала пiти з роботи ранiше, щоб приготувати вечерю.
Вiн пiдiйшов до неї, коли вона спускалася з ґанку бiблiотеки.
- Ольга, давайте я Вас проводжу, заразом i поговоримо. - Запропонував вiн.
А потiм була носова хустка з хлороформом, кущi, нiж у серцi... Вiн повернувся до себе додому, ретельно вимив руки та нiж, переодягся i пiшов до Анiної хати. Яке ж було його здивування, коли бiля будинку вiн побачив Ольгу, що вмирала, заплакану Аню та її подругу з батьками... I як тiльки Ольга змогла доповзти до будинку? А раптом вона встигла щось сказати? Але все обiйшлося. Бiльше вiн нiколи не зробить такої помилки. Вiн натренується бити прямо в серце...
Аня залишилася сама, анi батько, анi мати тепер не могли перешкодити Михайлу, але... Опiкунство йому не дали, Аню вiдправили до iнтернату, де вона була пiд постiйним контролем. "Нiчого, я зачекаю" - думав Михайло - "I Аня за цей час пiдросте. Я ж не педофiл якийсь!"
Вiн чекав весь десятий i весь одинадцятий класи. А потiм Аня вступила до унiверситету. Знову довелося чекати. Коли в один iз четвергiв вiн приїхав у мiсто до Анi, його терпець урвався. Це була рiчниця смертi її батькiв. Посидiвши з Анею в кафе, вiн попрощався, але не поїхав одразу ж додому, а вирушив у парк. Сидячи на лавцi в сутiнках, вiн обмiрковував, як зробити Анi пропозицiю, i тут у свiтлi лiхтаря побачив дiвчинку з хвостиком. Вона була дуже схожа на чотирнадцятирiчну Аню.
Це вийшло само собою: вiн йшов за дiвчинкою, поки вони не потрапили в зону без лiхтарiв. Потiм, затиснувши їй рота рукою, затяг у кущi i там зґвалтував. Нiж завжди був з ним, тому вiн встромив його прямо в серце безпорадної жертви. Було вже темно, намагаючись втекти, вiн спiткнувся об поливальний шланг. Якось сама собою прийшла думка знищити слiди. Вiн поклав дiвчинку на лавку пiд розбитим лiхтарем, ретельно полив її, знищуючи свої слiди, накрив її одягом, поправив хвостик i пiшов до своєї машини.
Напади нестримного бажання накочували на нього спочатку лише восени. "Нiчого, от одружуся з Анею," - думав вiн - "i все пройде".
Не пройшло. Поступово напади стали траплятися будь-якої пори року. Довелося вигадати четвергову гру в покер. Щочетверга вiн сiдав у машину i їхав кудись подалi. У машинi завжди була пляшечка з хлороформом, нiж, рукавички та презервативи, якi вiн перекладав до кишенi. Своїх жертв вiн шукав у людних мiсцях: бiля кiнотеатрiв чи клубiв, у парках та на зупинках.
I от сьогоднi знову четвер. I сьогоднi Аня хотiла з ним поговорити. "Звiсно ж, вона попросить розлучення. Але жодного розлучення не буде - якщо вона не належатиме менi, то й нiкому iншому теж!" - В очiкуваннi Анi Євген нервово ходив по кiмнатi. Нiж у кишенi звично лягав у руку.
***
Ми з Анею, мiцно тримаючись за руки, бiгли до мого дому. Сашко ще не пiшов на нiчне чергування i ми, перебиваючи одна одну, розповiли про свої пiдозри.
- Справдi, якщо придивитися, то схожий... - Знову розглядав вiн фоторобот. - А якщо ми помиляємось?
- Все одно повертатися додому я боюсь! - Вигукнула Аня.
- Поки ви будете розбиратися i шукати докази, Анi треба кудись поїхати! - Вирiшила я.
Ми з Анею переодяглися у зручнi штани, кросiвки та куртки. Добре, що у нас з Анею був однаковий розмiр. Зiбравши речi в сумку, ми зiбралися їхати до готелю найближчого мiста.
- Увiмкнiть лiхтар, телевiзор - на "слiп"! Решту свiтла погасiть. - Командував Сашко.
Вiн пiшов надвiр i пiдiгнав машину до самого ґанку. Я вийшла на ґанок i почала з ним прощатися, нiби вiн збирався на чергування. У цей час Аня рачки пробралася у вiдкритi дверцята машини i лягла в нiй на пiдлогу. Саша сiв за кермо, я грюкнула дверима i теж шмигнула у машину. Сашко поїхав. Ми, ховаючись на днi машини, теж...
***
Анi не було надто довго. "Ну, що ж, може, це навiть на