Гайдученко Галина Викторовна : другие произведения.

Актриса, блiн!

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Як iз нiзвiдки в театрi з'явилася нова артистка. Вискочка! Актриса, млин*! Хоча, якщо чесно, талановита... Перетягнула на себе всi ковдри та незабаром раптом зникла...

  АКТРИСА, МЛИН!
  ПОВIСТЬ
  (13 квiтня 2024 року)
   Як iз нiзвiдки в театрi з'явилася нова артистка. Вискочка! Актриса, млин*! Хоча, якщо чесно, талановита... Перетягнула на себе всi ковдри та незабаром раптом зникла...
  
  
  ------------------------------------------------------------------------
  *Млин - у росiйськiй мовi лайка "блин" походить вiд лайливого "бл...ть". Я не хочу дослiвно перекладати його, як "млинець", не хочу писати й "курва", тому використовую коротке "млин", яке не ма" нiчого спiльного з росiйською лайкою.
  -1-
   Директор театру Олександр Петрович квапливо йшов довгим коридором обласного управлiння культури. "За що мене викликають на килим?" - перебирав вiн у головi - "Працю"мо, як завжди. Вистави без аншлагiв, але й зал не напiвпорожнiй..."
   - У себе? - Запитав вiн у секретарки. - Як настрiй?
   - Вже чека", заходьте. Начебто нормально. - Iрочка, якiй вже було пiд п'ятдесят, на хвилинку вiдiрвалася вiд комп'ютера i звично-ввiчливо усмiхнулася.
   Олександр Петрович зобразив на обличчi житт"радiсну впевненiсть, вiдчинив дверi й увiйшов до кабiнету.
   - Добрий день, Семене Аркадiйовичу! Я саме вчора подумав, а чи не зазирнути до Вас? Ви наче мої думки прочитали! - Вiн впевнено пройшов до столу, посунув крiсло i сiв навпроти начальника. - Як настрiй?
   - У вас, я бачу, чудовий. - Зсунувши брови до перенiсся i демонструючи занепоко"ння, вiдповiв Семен Аркадiйович. - А от у мене не дуже.
   - А що так?
   - Та ось, вашi показники не тiшать. Ви таке слово, як "аншлаг", коли-небудь чули?
   - Дiйсно, аншлагiв у нас давно не було, але ж i зал порожнiм нiколи не бува"! - Одразу ж пiшов у наступ Олександр Петрович.- Розповсюджу"мо квитки по органiзацiях - там їх оплачують профспiлки, виручають працiвники бiблiотек та фiлармонiї, студенти муз-училища та й школи часто йдуть назустрiч...
   - А ви чули, що у сферi культури намiчаються скорочення? От що ви можете запропонувати, щоб у нас не виникло бажання розпочати з театру?
   - Ну... Зараз у нас почина"ться весняний сезон... Ми пiдготували двi новi вистави, репетиру"мо минулорiчний ма-
  терiал... Усi працюють, усi професiонали!
   - Професiонали... Нагадайте менi прiзвище хоч однi"ї вашої зiрки?
   - Ну... Наприклад, Пiнчина! Дуже гарна актриса! А Телятников? Вiн майже все може зiграти!
   - Ви взагалi слово "зiрка" розумi"те? "Зiрка" - це особистiсть, на яку йдуть! У якому б спектаклi ця особистiсть не грала, яка б роль їй не дiсталася, глядачi масово валять саме на неї! - Семен Аркадiйович аж пiдвiвся з крiсла i навис над Олександром Петровичем. - Таку зiрку ма"те?
   - Чесно сказати?... Такої зiрки ми не ма"мо. - Зiтхнув директор театру та приречено повiсив голову. - Та й де її взяти, ми ж не столиця! Провiнцiя-с! - Театрально розвiв вiн руками. - Мiж iншим, i у столичних театрах теж не щодня аншлаги!
   - То що, ви пропону"те: нам залишити лише столичнi театри? А решту розiгнати?
   - Я нiчого такого не пропонував! Не можна позбавляти провiнцiйного народу мистецтва! Не всi ж мають можливiсть мотатися на спектаклi до столицi! Театр потрiбний усiм!
   - То доведiть, що вiн потрiбний! Придумайте щось таке, щоб до вас повалив народ! Вiдкопайте десь зiрку! Та хоч самi злiпить її з чогось!
   - Та де я...
   - Все! У мене бiльше нема" часу на розмови, треба бiгти на нараду! - Пiдвiвся з-за столу Семен Аркадiйович, явно показуючи, що розмова закiнчена. - Якщо до початку осiннього сезону у вас у театрi нiчого не змiниться, нам доведеться порушити питання про замiну директора театру. Для початку... А там i скорочення... - Майже виштовхуючи Олександра Петровича за дверi, закiнчив "килим" начальник.
   - Iрочко, викличте до мене на чотири директора фiлармонiї!
  -2-
   Олександр Петрович повiльно йшов довгим коридором.
  "Зiрку йому подавай!" - сердито думав вiн - "Вийми та поклади!... I до пенсiї всього нiчого, рокiв..." - вiн порахував на пальцях - "...вiсiм. Не дадуть спокiйно допрацювати!" - тут у нього в животi щось голосно забурчало - "Ще й обiд пропустив!"
   Повз бадьоро процокали пiдбори, вiйнуло бузком, жiноча тiнь, пройшовши мимо, завернула за рiг, а в руцi Олександра Петровича опинився шматочок глянсового картону. "Дивна вiзитiвка..." - зупинившись, глянув на нього директор. Вiн зазирнув за рiг. У цьому мiсцi коридор проходив повз невеликий хол, обставлений крiслами i дiжками з пальмами, монстерами та юками. Людей у холi не було. Щоправда, з нього в якiсь кабiнети вели дво" дверей... Олександр Петрович пiдiйшов ближче до свiтла, щоб роздивитись вiзитiвку. На темно-бордовому тлi золотими лiтерами було написано:
  З А П Р О Ш У Ю!
  О Б I Д В К А Ф Е "О Л I М П"
  С Т О Л И К З А М О В Л Е Н О
   "Нi iменi, нi прiзвища, нi телефону... Може, це й не менi призначалося..." - директор перевернув вiзитiвку, на бiлому оборотi звичайною ручкою було написано:
  Просто зараз!
  Не проґавте удачу!
   "То ж де цей "Олiмп" знаходиться?" - крутив головою на всi боки Олександр Петрович, йдучи у бiк зупинки. У цьому районi вiн нiколи не вiдвiдував кафе. Зазвичай усi спiвробiтники театру обiдали в "Театральному" прямо навпроти театру. Годували там непогано, та й не надто дорого.
   "Олiмп" виявився через дорогу прямо навпроти Управлiння. "Ну, що ж, час обiднiй, можна й зайти..." - Олександр Петрович увiйшов до кафе i зупинився, нерiшуче перебираючи в руцi вiзитiвку.
   - У вас замовлено? - Пiдскочив до нього офiцiант, вихопив
  з його рук картку i повiв до столика бiля протилежної стiни. - Вам сюди! Куртку можете повiсити тут! Я буквально за хвилинку!
   Не встиг Олександр Петрович повiсити куртку на вiшак, що стояв бiля столика, й сiсти, як офiцiант почав розставляти салати та вино.
   - Гаряче принесу, коли прийде ваша супутниця!
   - Але ж... Я ж нiчого не замовляв! - Побачивши у салатi королiвськi креветки, занепокоївся директор театру.
   - За все вже заплачено! - Лагiдно заспiвав офiцiант i випарувався.
   Олександр Петрович розслабився, вiдкинувся у зручному крiслi й оглянув "декорацiї". Прямо перед ним розташовувався золотаво-дзеркально-скляний вхiд у кафе. Злiва був влаштований невеликий гардероб, хоча бiля кожного столика стояли й вiшалки на чотири гачки. За гардеробом виднiлися дверi до санвузолу, а праворуч - дверi до кухнi, з яких час вiд часу з'являлися офiцiанти з тацями. По два ряди столикiв знаходилося праворуч i лiворуч вiд директора, а до його столика вiд входу вiв прямий прохiд.
   Раптом у цих "декорацiях" несподiвано вiдчинилися дверi, i перед ними з'явилася дама в довгому фiолетовому плащi та у крислатому капелюсi з фетровими квiтами, зсунутому трохи набакир. Дама застигла бiля входу, опершись на парасольку-тростину. Кра"м ока чи, може навiть, пiдсвiдомостi Олександр Петрович помiтив, як усi "глядачi" (тобто вiдвiдувачi кафе) обернулися до неї та застигли в здивованому зацiпенiннi. "Чому в кафе всi столики зайнятi?" - десь за межею свiдомостi проповзла фонова думка - "Чому аншлаг? Ах, дiйсно ж, обiд..."
   Дама клацнула пальцями вiльної руки, до неї пiдскочив офiцiант, прийняв вiд неї плащ iз парасолькою та зник за вiшалкою гардеробу. Дама, що залишилася в довгiй бузковiй сукнi й фiолетовому капелюсi, попливла по вiльному проходу до столика Олександра Петровича. Усi голови "глядачiв", як соняшники за сонцем, повiльно поверталися за нею. "Прекрасний вихiд!" - зазначив професiонал у головi директора театру, поки сам вiн схопився, поцiлував простягнуту йому руку, вiдсунув крiсло i допомiг дамi сiсти.
   - Лариса Вiкторiвна. - Промовила дама, забираючи руку, i вiшаючи на вiшалку маленьку бузкову сумочку, яку ранiше не було видно на тлi складок сукнi.
   - Дуже при"мно, Олександр Петрович! - Директор театру сам здивувався, як легко прокинувся в ньому давно забутий артист, який вчасно включив iмпровiзацiю i не почав заїкатися вiд захоплення, що хвилями розходилося вiд дами по всьому просторi кафе. Дама пiдняла келих iз рожевим вином:
   - За знайомство?
   - За знайомство! - Схопився за свiй келих Олександр Петрович.
   Салат плив у бузковому туманi, запах креветок перекривав аромат бузку, а все навколо здавалося нереальним. За час бузкового дзюрчання нiчого не значущої розмови з салатами було покiнчено, i офiцiант принiс вiдбивнi.
   - А тепер давайте поговоримо про справу. - Раптом перервала бузкову симфонiю казкова дама i одразу перетворилася на таку собi Ларису Вiкторiвну. Не вважаючи правила пристойностi обов'язковими для себе, Лариса Вiкторiвна одразу ж нарiзала на шматочки всю вiдбивну i один за одним вiдправляла їх собi до рота. - Я хочу, щоб ви взяли мене до себе в театр. Зрозумiло, не прибиральницею, а актрисою. I вiдразу ж, розумi"те, просто завтра дали можливiсть зiграти в якiй- небудь виставi.
   - Але ж я не знаю... А ви хоч актриса?
   - Нi. У мене двi вищi освiти - iнженерна та педагогiчна.
  Та життя таке коротке! Хочеться спробувати якнайбiльше! Але ж можна й не встигнути, розумi"те? А де можна за короткий час прожити кiлька життiв?
   - Де?
   - У театрi, звiсно ж!
   - Так, дiйсно... Але ж...
   - Я не претендую одразу на головну роль. Згодна на будь-яку. Пограю з тиждень, якщо вам не сподоба"ться, можете так прямо i сказати. Я не ображуся!
   - Але...
   - Та що ви втрача"те? Спробуйте! Може, я саме те, що вам потрiбно?! - Вона покiнчила зi сво"ю вiдбивною, склала на тарiлцi виделку та нiж, взялася за келих i стала повiльно водити пальцем по колу його краю.
   Як загiпнотизований, дивився Олександр Петрович на цi обертальнi рухи, доїдаючи свою вiдбивну, а в його головi пропливали думки: "Ось так от, з бухти-барахти... Актриса, млин!... Але ж ефе-е-ектна!... "Вiдкопайте десь зiрку! Та хоч самi злiпите її з чогось!" - А от i вiдкопаю! А от i злiплю!... А якщо не вийде, то що менi втрачати? Нехай восени новий директор все i розхльобу"!..."
   - Погоджуйтесь, Олександре Петровичу! - Нiби у вiдповiдь на його думки Лариса Вiкторiвна подивилася на нього крiзь келих з вином. - Погоджуйтесь! Тим бiльше, що це лише до жовтня, потiм я зникну з вашого життя назавжди.
   - А от i погоджуся! - Директор навiть не помiтив, що заговорив уголос. - А от i поставлю вас прямо в завтрашнiй спектакль! Приходьте на репетицiю на десяту!
   - Десять нуль-нуль! - Кивнула на згоду, дама, зробила знак офiцiанту i попливла до виходу. По дорозi, супроводжувана захоплевими поглядами глядачiв-вiдвiдувачiв, з бузкової хмари вона перетворилася на фiолетову статуетку i зникла за вхiдними дверима.
   "Що то було?" - почав приходити до тями Олександр
  Петрович. - "Мiраж чи реальнiсть?" - Озирався вiн на вулицi, намагаючись роздивитися за мрякою весняного дощу та"мничу жiнку. - "Актриса, млин! Що я скажу режисеру?"
  -3-
   Поки Олександр Петрович дiстався театру, вiн зовсiм прийшов до тями. Так, нова знайома виглядала ефектно, викликала захоплення, але... Нiчого бiльше, жодних особистих почуттiв вона не зачiпала. За багато рокiв роботи в театрi Олександр Петрович звик до загравань актрис, але навчився на них не реагувати i, якщо не брати до уваги дрiбнi iнтрижки молодостi, вважався зразковим сiм'янином. Ця жiнка викликала захоплення, як картина в музеї, як якийсь неживий експонат, як витвiр мистецтва i нiчого бiльше. "Чому?" - дивувався сам собi директор - "Красива жiнка, ефектна поведiнка, що виклика" захоплення, вмiння триматися... Та вона ж зi мною навiть не кокетувала! Усi актриси кокетують, це у них у кровi, а ця... Нi, вона не актриса! Це просто дiловий чоловiк у спiдницi! Нiчого в неї не вийде!..."
   - Iгоре! - Зустрiв вiн у коридорi режисера першого складу. - Зайди до мене у кабiнет, " розмова!
   - Що, в управлiннi втик зробили? - Наздоганяючи його бiля дверей кабiнету, запитав режисер.
   - Не лише втик. Проходь, сiдай...
   - То що?
   - Що! - Директор схопився з крiсла, став у театральну позу i з завиваннями почав мовити: - Настають великi змiни! Можливi навiть скорочення! Змiщення, перестановки та гонiння! I у зв'язку з цим нам дано велiння... - Акторська пауза трохи затяглася.
   - Яке велiння? - Не витримав режисер.
   - Посилити наш театр новою зiркою! - Випалив директор i впав у крiсло.
   - Якою зiркою? Зi столицi чи з провiнцiї? Може, вона у
  кiно грала? Я її знаю?
   На всi цi запитання директор приречено махав рукою.
   - Та досить вже iнтриги! Кажiть!
   - Нам нав'язали даму... невизначеного вiку, яка не ма" з театром нiчого спiльного, хоч i дуже ефектна... I вже завтра вона ма" грати у виставi!
   - Як завтра? А проби? А репетицiї? А...
   - Завтра ввечерi вона ма" грати у будь-якiй ролi зi словами! На репетицiю прийде на десяту.
   - Та що ж я їй дам?... Ми зараз гра"мо "Антонiну", там лише шiсть дiйових осiб: Антонiна, її паралiзований чоловiк, свекруха, син-студент, син-школяр i батько героїнi. Щоправда, " ще й масовка.
   - Нi, в масовку не можна. Постав на школяра - у нього там всього кiлька слiв.
   - Але ж школяра гра" Малюк! Що я скажу?
   Малюками в театрi називали подружню пару лiлiпутiв Алiну та Тараса, якi виконували у виставах усi дитячi ролi.
   - Скажи, що це лише на кiлька разiв, iз збереженням зарплати. Якщо ця дама не впора"ться, доведеться поставити її ще рази два-три на якiсь iншi ролi, може в другий склад, що вони там грають?
   - "Гоголiвськi мiстерiї".
   - Отож. А потiм скажемо, що вона не справля"ться i спокiйненько її позбудемося.
   - Сподiваюся, окрема гримерка їй не знадобиться?
   - А давай не створюватимемо їй королiвських умов! Попроси потiснитися Малюкiв! Так, i запроси всiх з'явитися на репетицiю ранiше, поясни становище, пiдготуй, щоб нiхто не мав шоку... Господи! I в що я вплутався!
  -4-
   Шоку уникнути не вдалося. Актори, що зiбралися на дев'яту, спочатку довго обурювалися, потiм висловлювали припущення, через чию постiль прийшла до них нова актриса,
  i тiльки потiм почали обговорювати, як уникнути ризикiв появи на сценi непрофесiонала.
   - Ти, Людо, у своїх сценах так прямим текстом i кажи: посунься, вiдiйди, не заважай! Хлопець з тобою нiяких слiв нема", нехай мовчить i слуха"ться. А ти, Максимовичу, якщо щось пiде не так, то на правах дiда просто пiдiйди, вiзьми за руку i виведи його зi сцени. - Розпоряджався режисер.
   За п"ять хвилин на десяту голосно грюкнули дверi i в залi з'явилася дама в довгому червоному пальтi та червоному капелюсi. Спираючись на червону парасольку-тростину, вона чiтко сказала:
   - Добридень усiм! Я ваша нова актриса. Давайте знайомитись: Лариса Вiкторiвна! - Пролунав дзвiнкий голос.
   - У нас прийнято за iменами i на "ти". - Пирхнула Марина, яка грала головну роль.
   - Тодi Лариса! На "ти"! - Вiдразу ж погодилася новенька i, якимось немислимо грацiйним рухом скинувши з себе пальто, опинилася в чорних вузьких штанах i чорному гольфi. - Кого я гратиму?
   - Сергiйка. - Повiдомив режисер. - До речi, мене звати Iгор, я режисер.
   - Дуже при"мно. А хто такий Сергiйко?
   - Молодший син головної героїнi Антонiни. Її гра" Марина.
   - Марина це я. - Зробила iронiчний реверанс Марина.
   - З iншими познайомитеся пiд час репетицiї. У вас буде лише кiлька реплiк, ось, я їх вам роздрукував... - I Iгор простяг Ларисi аркуш паперу.
   - Угу... Ага... А про що спектакль? - Швиденько пробiгши очима текст, запитала новенька.
   - Ну, як би це вам двома словами... - Iгор зробив знак акторам займати мiсця за лаштунками. - Головна героїня - залiзна ледi. Такою вона стала пiсля того, як iз фронту повернувся живим, але повнiстю паралiзованим її чоловiк. Чоловiка гра" манекен в iнвалiдному вiзку. Взявши на себе турботу про всiх домочадцiв, Антонiна поступово перетворю"ться на самотнього атланта, який трима" на своїх плечах увесь Всесвiт. За чоловiком нагляда" свекруха, яка також веде i домашн" господарство, старший син навча"ться в iнститутi, молодший - у школi. А тут ще й хату батька розбомбили, i вiн також приїхав до них. Саме з дiдусем Сергiйко i спiлку"ться, мамi це робити нiколи. Ну, ще у нас масовка зображу" роботу Антонiни, але на репетицiї ви їх не побачите. Все зрозумiло?
   - А повний текст п'"си "?
   - Є, але навiщо вiн тобi?
   - Так, про всяк випадок.
   - Гаразд, пiсля репетицiї дам, у мене в кабiнетi " другий екземпляр... Все! Почина"мо! Ларисо, ти поки сиди бiля мене, дивись, а коли треба буде виходити, я скажу...
   Репетицiя пройшла цiлком стерпно, хоча "Сергiйко" на високих шпильках виглядав дуже карикатурно. Пiсля репетицiї Лариса побiгла за режисером до його кабiнету за повним текстом, а потiм пiшла до гримерки, де вже ближче познайомилася з Малюками - Алiною та Тарасом.
   - Не дуже ти схожа на хлопчика. - Заявила Алiна, вставши на стiлець i зневажливо оглянувши Ларису з голови до нiг.
   - Я "навчався" у четвертому класi! - Повiдомив Тарас. - А ти...
   - А от я знiму пiдбори, загримуюся, стягну ось тут i буду... Ну, рокiв на тринадцять, гадаю.
   - Ха-ха! - Єхидно посмiхнулася Алiна. - Публiка в нас ввiчлива, вихована, помiдорами, думаю, кидатися не буде... - I вона вийшла з гримерки, забираючи Тараса.
   - Прогiн перед виставою о п'ятiй годинi. Вечора! - Вже вiд порога обернувся Тарас. - Бути повнiстю у костюмах та знати текст на пам"ять!
   До вечора Лариса встигла познайомитися з костюмершею
  i гримувальницею, отримала вiд них на додачу до перуки i костюма кiлька слушних порад, почула масу театральних плiток, зокрема про те, що Максимович, який гра" у виставi Дiда, " тихим алкоголiком з великим стажем, але при цьому нiколи не зрива" спектаклi; дiзналася, що пообiдати можна в Театральному кафе навпроти, а також отримала iнформацiю про те, як актриси мстяться своїм конкуренткам, щоб отримати цiкаву роль.
  ***
   Рiвно о п'ятiй годинi Лариса стояла за лаштунками, чекаючи прогону. Iншi пiдтягувалися з деяким запiзненням i одразу виходили на сцену.
   - А де Лариса? Де Сергiйко? - Озирався Iгор.
   - Я тут! - З-за лаштункiв на сцену вийшов худенький хлопчина рокiв тринадцяти з сiруватим обличчям. - Я прийшов вчасно, тiльки соромився на сцену вийти. - Голос його вiддавав деякою хрипотою, як у пiдлiтка, а рухи були незграбними. Куди подiлися вишукана грацiйнiсть та дзвiнкий голос Лариси?
   - Ти така ма-а-аленька... - Здивовано простяг Iгор.
   - Зняла пiдбори, а у кросiвок вiдрiзала пiдошву, приклеїла їх до шкарпеток - це ще кiлька сантиметрiв. - Пояснювала i показувала Лариса голосом хлопчика-пiдлiтка. - У мене зрiст метр п'ятдесят вiсiм.
   - Ха! А у Тараса - метр двадцять три!
   - Нiчого, зiйде! - Оцiнив зовнiшнiй вигляд "Сергiка" Iгор. - Погнали!
   Лариса слухняно виходила, коли треба було, i промовляла фрази, якi їй дали, не заглядаючи у папiрець.
   - Емоцiй обмаль, але прокатить! - Пiдбив пiдсумок прогону Iгор i вiдпустив усiх по гримерках до другого дзвiнка.
   - Тарасе, ти про всяк випадок перевдягнися i будь готовий, хто зна... - Зупинив вiн Малюка, коли всi розiйшли-
  ся. - Пiдстраху"ш, якщо що...
   - Гаразд. Ти теж за лаштунками будеш?
   - Нi, я з директором у ложi. Але тримаймо зв'язок через "вухо"! Без мого сигналу iнiцiативи не виявляй!
   - Будь спок! - Вiдповiв Тарас i пiшов до сво"ї гримерки.
  -5-
   Директор i режисер сидiли у ложi, чекаючи третього дзвiнка. Зал потроху наповнювався старшокласниками, студентами, житт"радiсними старенькими з якоїсь нацiональної спiльноти, колегами з фiлармонiї та з центральної бiблiотеки.
   - Думаю, на три чвертi заповниться. - Оптимiстично прикинув директор.
   - Поки лише на третину. - Обережно помiтив режисер.
   - Ще пiдтягнуться! Ця публiка любить запiзнюватися. - Не хотiв втрачати оптимiзму директор.
   Пролунав третiй дзвiнок, у залi почало темнiти, кулiси поповзли вбiк.
   - Господи, допоможи! - Видихнув директор.
   - Я пiдстрахувався Малюком. - Заспокоїв його режисер.
   Несподiванки розпочалися вже з третьої сцени. Мати вивезла паралiзованого сина до кiмнати, де на пiдлозi грав iз машинкою на радiокеруваннi хлопчик-пiдлiток.
   - Це нiма сцена. Все буде в порядку. - Заспокiйливо поклав руку на плече директора режисер.
   Мати мовчки щось поправляла синовi, витирала пилюку на сервантi, тiкала на кухню за чайником... Сергiйко мовчки грав, батько-манекен спокiйно напiвлежав у крiслi. Та раптом хлопчик пiдвiвся i пiдiйшов до крiсла.
   - Тату... Тату! - Спочатку тихо, а потiм голоснiше заговорив хлопчик.
   - Оп-пачки! - Приречено вiдкинувся на спинку крiсла Iгор.
   - Нiма сцена? - Повернувся до нього Олександр Петрович.
   - Була ...
   - Що це ти тут робиш? - Вилетiла з-за лаштункiв Сергiйкова бабуся.
   - Я читав, що навiть iз тими, хто в комi, треба розмовляти. - Вiдповiв Сергiйко. - Тодi вони швидше виходять з неї. - А тато не в комi.
   - Вiн паралiзований! - Вигукнула бабуся, намагаючись схопити онука за руку, щоб вiдвести його за лаштунки.
   - Тим бiльше! - Онук уперто вирвав руку, оббiг крiсло i став з iншого боку. - Йому ж нудно так весь час лежати, дивлячись у стелю! Ти б йому хоч слово сказала!
   - Про що? - Розгубилася бабуся, але знову спробувала схопити онука за руку.
   - Та про що завгодно! - Вiдбiг той. - Хоч книжку почитати! Хоч вiршi якiсь!... Ага, не наздоженеш!... Хоч пiсню заспiвай! - I вiн почав спiвати: Несе Галя воду, коромисло гнеться, за нею Iванко як барвiнок в'"ться!
   Глядачi у залi помiтно пожвавiшали. Коли бабуся, зловчившись, нарештi спiймала онука i з урочисто поволокла його за лаштунки, пролунали бурхливi оплески.
   - Ну, нiчого, жвавенько вийшло ... - Видихнув директор.
   - Ти що це витворю"ш?! - Накинулася за лаштунками Люда на Ларису. - Тобi хто слово давав?! Менi iмпровiзувати довелося!
   - Але ж чудово вийшло! - Пустотливо зиркнула на неї Лариса. - Навiть оплески зiрвали! I в тебе слiв бiльше з'явилося! I дiї!
   - Я тобi зараз таку дiю влаштую! - Максимовичу, тримай свого онука, щоб ще чогось не викинув!
   Далi спектакль пiшов за планом. Поки знову не почалася сцена з Сергiйком. Вiн сидiв за столом iз книжкою, крадькома спостерiгаючи за роботою бабусi. I цi його хитрi погляди крадькома, i рiзке втикання в книгу, коли бабуся до нього поверталася, були такими кумедними, що в залi почали смiятися. Ми" бабуся пiдлогу, i раптом у залi смiх. Вона оберта"ться, а онук уткнувся в книжку, тiльки плечi тремтять. Поправля" синовi подушки - знову смiх. Поверта"ться - онук чита"... Виконавши все, що потрiбно за п'"сою, бабуся, згiдно зi сценарi"м, звернулася до онука:
   - Я пiду борщ варити, а ти за татом придивися.
   Сергiйко сповз iз стiльця i, пародуючи ходу бабусi, рушив за нею. У залi пролунав регiт. Вже вiд кулiси бабуся раптом обернулася i погрозила хлопцевi, що застиг на однiй нозi, пальцем:
   - I щоб тихо менi! - Додала вона про всяк випадок вiд себе.
   Сергiйко з ангельським виглядом закивав головою. Потiм, як i на репетицiї, пiдсунув стiлець до крiсла батька, всiвся на нього, пiдiгнувши пiд себе одну ногу i хитаючи в повiтрi iншою i....
   Максимович, як завжди, пiдiйшов до кулiси, готуючись вийти на сцену. Як завжди, вiн вийняв iз нагрудної кишенi пласку пляшечку i зробив один гарний ковток. Закотивши очi до стелi, вiн промовив звичне "Добре пiшло!", закрутив кришку, сховав пляшечку в кишеню, зiтхнув i пiдняв ногу, щоб зробити крок на сцену...
   I тут Сергiйко почав читати вголос:
   - Батько iсторiї Геродот, татко, народився мiж чотириста дев'яностим i чотириста вiсiмдесятим роками до нашої ери у мiстi Гелiкарнас у Малiй Азiї. Це, якщо ти не пам'ята"ш, у сучаснiй Туреччинi.
   Зависла у повiтрi нога Максимовича повiльно опустилася на пiдлогу. Прекрасний настрiй, отриманий вiд заповiтного ковтка, почав кудись випаровуватися.
   - Тi землi тодi були грецькими колонiями. Його батька звали Лiкс, а Мати - Дрiо. - Продовжував читати Сергiйко.
   - Чого ти чека"ш?! - Штовхнула Люда Максимовича в спину. - Рятуй п'"су!
   Максимович несподiвано голосно чхнув i вийшов на
  сцену.
   - Дiдусь! - Радiсно закричав онук i кинувся йому назустрiч.
   - Привiт, малий! - Звично за текстом почав дiдусь. - А я ось приїхав, у мене... - Дiд не встиг домовити, що в нього висадили в повiтря будинок, як онук його перебив.
   - А я тут iз татом книжку читаю! Iсторичну, про Геродота! А чого ти приїхав? А мама зна"?
   Цього в текстi не було, але воно вписувалося в дiдовi реплiки:
   - У мене будинок пiдiрвали. Подiтися було нiкуди, от я й подався до вас. Навiть не встиг твою маму повiдомити.
   - Що тут за галас? - Вибiгла на сцену бабуся.
   - Бабуся! До нас дiд приїхав!! Вiн тепер разом з нами жити буде!!! От добре, правда?!
   - Ще один рот Антонинi на плечi... - Вздохнула за сценарi"м бабуся й сiла до столу.
   - Ти, Сергiйко, пiди, погуляй, нам з бабусею поговорити треба. - Вже за текстом вписався Максимович.
   - Гаразд! - За сценарi"м онук зробив кiлька крокiв на вихiд, але раптом зупинився, розвернувся i вигукнувши: - Я татка з собою заберу, адже йому цiкаво знати, що там далi про Геродота! - схопився за крiсло i викотив тата за лаштунки. Бабуся з дiдусем перезирнулися й тiльки збиралися почати розмову, як на сцену знову вибiг Сергiйко i зi словами:
   - Я книжку забув! - Схопив книжку зi столу i, ухилившись вiд занесеного над головою бабусиного рушника, знову вискочив за кулiсу.
   Зал вибухнув оплесками.
   - Я не витримаю! - Схопився за серце режисер.
   - Спокiйно! Поки що все йде нормально. Он, подивися, в залi пожвавлення, оплески, навiть старшокласники поки що не змиваються.
   Далi знову все йшло за планом. Олександр Петрович та
  Iгор настiльки розслабилися, що навiть почали сперечатися:
   - Закладемося, що Сергiйко з'явиться у мами на роботi?
   - А закладемося!
   Але Сергiйко не з'явився анi на роботi, де Антонiна, як суворий керiвник, розправлялася з масовкою, анi на автобуснiй зупинцi, де з нею намагався познайомитись випадковий попутник.
   Як i було задумано, вiн з'явився на сценi на момент повернення Антонiни з роботи. У цiй сценi бабуся в очiкуваннi невiстки накрива" на стiл, виносить до краю сцени домашнi капцi, щоб Антонiна могла перевзутися, а Сергiйко з дiдусем пускають кораблики в мисцi з водою. За сценарi"м, Сергiйко, побачивши маму, мав радiсно схопитися, перекинути миску i намочити капцi. Мама сердиться i йде до себе, бабуся витира" пiдлогу шваброю, а дiдусь веде ображеного хлопчика за лаштунки. Єдиною реплiкою Сергiйка мали бути слова:
   - Ура! Мама прийшла!
   I от з'явля"ться Антонiна. Втомлена та сердита. Сергiйко схоплю"ться i кида"ться їй назустрiч:
   - Ура! Мама прийшла! - Вiн, як i належить, перекида" миску, вода вилива"ться на капцi.
   - От дякую! - Роздратовано вигуку" мама. - Я весь день на пiдборах, ноги аж гудуть, а вдома i перевзутися нема у що!
   Тут дiдусь мав звернути на себе увагу короткою реплiкою:
   - Антонiно, я приїхав до вас жити.
   На що та мала роздратовано махнути рукою, сказавши:
   - То й живи! Усi тут живуть, тiльки менi нема життя! - I пiти до себе.
   Але дiд рота вiдкрити не встиг.
   - Мамо, до нас дiдусь приїхав! У нього будинок вибухнув ущент!! Йому тепер жити нема де! Вiн тепер iз нами житиме!
   - Так, Антонiно, я приїхав до вас жити! - Вставив свою
  реплiку Максимович.
   - То й живи! Усi тут живуть, тiльки менi нема життя! - Ро-
  здратовано вiдповiла Антонiна i повернулася, щоб пiти.
   - Мамусю! Ми ж тебе любимо! Ми хочемо, щоб у тебе було життя! Залишися з нами! - Сергiйко кинувся до мами, обхопив її руками i намагався зупинити.
   - Вiдчепись! Менi не до тебе! Та вiдчепися ж ти! - Вже не за сценарi"м намагалася вiдiрвати вiд себе руки сина Антонiна, який вiдчайдушно вчепився у неї.
   Хлопчик упав на пiдлогу, Антонiна пiшла за лаштунки. Сергiйко пiдняв на зал очi, повнi слiз i по залi розлилося таке безмежне море образи, що воно затопило весь зал. Солонi краплi вiдчули на своїх щоках майже всi присутнi, дехто почав схлипувати. Навiть Олександр Петрович шморгнув носом, а Iгор крадькома втер праве око. Дiд пiдiйшов до онука, простяг йому руку, допомiг встати i, промовивши:
   - Ходiмо, Сергiйко. Ти не ображайся, просто мама дуже втомилася... - Повiв його до кулiси.
   Сергiйко на прощання кинув у зал такий вiдчайдушний погляд, сповнений образи, що всi вибухнули риданнями та бурхливими оплесками.
   - Оплескiв у цiй сценi ще нiколи не було. - Вже не приховуючи слiз, зауважив Iгор.
   Бiльше Сергiйко нiчого непередбачуваного не робив. Наприкiнцi вистави, коли Антонiна стояла по центру сцени сильна, як скеля, але зовсiм самотня, а її домашнi вiдсторонено стали по обидва боки вiд неї, Сергiйко знову накрив зал вiдчайдушно-ображеним поглядом.
   Глядачi аплодували стоячи, довго не вiдпускаючи артистiв.
  -6-
   - Ти що твориш? - Накинулася на Ларису Марина, коли завiса остаточно закрилася. - Для кого сценарiй писався?
   - Вискочка! - Додала Люда. - От подивишся, що тобi Iгор
  зробить!
   - Так, панi та панове, сьогоднi всi молодцi, розходимося
  по домiвках!
   - Але ж ця... актриса, млин! Вона ж нам мало виставу не зiрвала! - Не могла заспокоїтися Алiна, яка просидiла всю виставу за правими лаштунками разом iз готовим у будь-який момент до виходу Тарасом. - Що з нею робитимемо?
   - А це ми з директором вирiшимо завтра! Сьогоднi всiм вiдпочивати!
   Поки всi позмивали грим i перевдяглися, Лариси й слiд застиг.
   - Куди вона подiлася? - Озирався бiля чорного ходу Максимович.
   - Не знаю, вона навiть у гримерку не заходила. - Вiдповiв Тарас.
   - Так, мабуть, у костюмi та гримi й поїхала. - Припустила Алiна.
   - Шкода, а то б я їй... - Потерла руки Люда.
   - Нiчого, завтра влашту"мо їй розбiрку! - Сердито сплюнула Марина.
   I всi роз'їхалися по домах. Усi, крiм начальства.
  ***
   - То що робитимемо? - Запитав директора Iгор.
   - Навiть не знаю... Мiж iншим, загалом непогано вийшло... Якщо залишити так, як вийшло... - Задумався Олександр Петрович.
   - Доведеться реплiки переписати, щоб нiхто не збився.
   - I зовсiм не схожа на ту даму! Ну, справжнiй хлопчик!
   - Живий, бешкетний.
   - Емоцiйний! На репетицiї також так було?
   - Нi, просто запам'ятовувала звiдки i коли виходити, де стати, де сiсти, реплiки читала, як школяр бiля дошки.
   - Гаразд, завтра подивимося. Коли у вас репетицiя?
   - Завтра вистава о третiй, тому репетицiя перед нею о
  дванадцятiй.
   - А о десятiй не можна?
   - О десятiй другий склад репетиру" "Мiстерiї". У них вистава о шостiй, а перед нею о п"ятiй у прогiн.
   - Гаразд, о дванадцятiй, то о дванадцятiй... Я обов'язково прийду.
  ***
   Лариса прийшла до театру на десяту. Нiхто не встиг їй повiдомити, що коли спектакль гра"ться о третiй, то репетицiю призначають на дванадцяту. Поки нiкого з першого складу не було, вона вiдвiдала репетицiю другої п'"си. Сидiла тихо, не втручалася, тiльки запам'ятовувала.
   Хтось iз другого складу сказав їй, що перевдягнутись i загримуватися треба вже перед репетицi"ю, i Лариса пiшла в гримерку. Алiна i Тарас уже були на мiсцi.
   - Вискочка! - Замiсть привiтання зло прошипiла Алiна.
   - Актриса, млин! - Буркнув Тарас.
   - I вам вiтання! - Радiсно вiдповiла Лариса i, як нi в чому не бувало, взялася за грим.
   Тарас теж гримувався:
   - Думаю, сьогоднi грати Сергiйка буду я.
   - Подивимося! - Знизала плечима Лариса.
   I директор, i режисер повiдомили, що сьогоднi Сергiйка гратиме Лариса.
   - Вийшло несподiвано, але емоцiйно. Поексперименту"мо пару днiв, проаналiзу"мо реакцiю глядача, подивимося на вiдгуки... Я запросив декого... Ну, не заважатиму вам, посиджу в залi... - Олександр Петрович спустився в зал i сiв у третьому ряду.
   - Ось, перегляньте змiни у текстi, гратимемо, як учора. - Почав роздавати аркуши iз текстовими змiнами Iгор.
   Репетицiя пройшла технiчно, всi зберiгали емоцiї на потiм.
   - То як, Ларисо, зможеш? - Запитав Iгор, коли всi розiй-
  шлися по гримерках.
   - Постараюсь. - Вiдповiла та хриплуватим хлопчачим голосом.
   У гримерцi лунав дух змови. Алiна та Тарас були якось
  дивно ввiчливi та тихi.
   - Хочеш чаю? - Налила Алiна собi з термоса в чашку.
   - Давай. - Лариса здивовано пiдняла брову, але взяла з рук Алiни другу чашку. - А ти будеш? - Спитала вона Тараса.
   - Нi, я вийду, покурю.
   - Палити шкiдливо. - Лариса вдала, що вiдпила ковток, насправдi лише торкнувшись чашки губами.
   Алiна блиснула очима, але вiдразу вiдвернулася.
   - Звiдки ти взялася? - Попиваючи чай маленькими ковтками, спитала вона.
   - Та так, приїхали з чоловiком та сином з Одеси, пожили тут трохи. Ми з чоловiком архiтектори, приватнi будинки проектували... Тепер вирiшила спробувати себе в театрi.
   - Ти пий, пий, бо охолоне! - Алiна байдуже вiдвернулася до вiкна. - А ти у нас зiркою вирiшила стати? Май на увазi, у нас вискочок не дуже люблять. Можуть щось пiдлаштувати, щоб повернути роль.
   - А я тут ненадовго, лише до жовтня. Потiм мене не буде.
   - Чому?
   - Життя така дивна штука... Ось воно ", а ось його й нема"... То ж всi вашi ролi вам залишаться. Просто я внесу до них щось нове, яскравiше. Отже, поки я тут, вчiться! - Лариса поставила чашку на столик i пiдiйшла до дзеркала, поправляючи перуку. - А роль Сергiйка пiслязавтра знову виконуватиме Тарас!
   - А ти?
   - А я пiслязавтра буду дiдом. Я взагалi думаю по черзi всi ролi переграти i у вашому складi, i у другому, i у третьому. Усi спектаклi на себе примiряю.
   - Навiщо тобi це?
   - Життя таке коротке, хочеться встигнути якнайбiльше. От я тут, у театрi кiлька життiв i проживу... - Лариса в дзеркальному вiдображеннi побачила, як Алiна пiдiйшла до її чашки, нiби випадково зачепила її i перекинула, проливши чай на пiдлогу.
   - Ой, я ненароком!
   - Нiчого, я вже напилася. О, другий дзвiнок, час на сцену! - I Лариса побiгла коридором.
   - То як, вийшло? - Зазирнув у гримерку Тарас.
   - Нi, я сама все вилила! Вона i так тобi пiслязавтра поверне роль! Бiжимо дивитися, що буде сьогоднi!
   А сьогоднi була повна зала! Бiля входу в театр юрмилися люди й питали зайвий квиток. Як поширюються чутки, невiдомо, але розгубленi бiлетерши пропускали декого за чверть цiни в проходи:
   - Тiльки не стояти, щоб нiкому не заважати! Сiдайте на сходи! - Озиралися вони на директора, який спостерiгав за небаченим напливом глядачiв зi сходiв.
   Лариса, яка отримала добро на свої дiї, додала в гру ще бiльше почуттiв, заражаючи цим й iнших. А наприкiнцi вона знову несподiвано внесла змiну: коли всi дiйовi особи вiдвернулися вiд Антонiни, яка немов скеля одиноко стояла по центру сцени, а Сергiйко втопив зал у морi образи, вiн раптом проковтнув свою образу, пiдiйшов, тримаючись за руку дiда, до мами i засунув долоню в її руку. Вiд несподiванки Антонiна здригнулася, опустила очi на сина, i по її щоках потекли сльози. Скеля здригнулася i розтанула, в зал потiк теплий струмок надiї...
  -7-
   - Завтра я цю роль граю востанн"! - Заявила Лариса Iгоревi пiсля вистави. - Настав час повернути її Тарасовi.
   - А що ти хочеш? Май на увазi, Антонiну я тобi дати не можу!
   - I не треба! Я хочу зiграти дiда.
   - Де ти - i де дiд!
   - Загримуюся! Зате яка несподiванка, який цiкавий експеримент!
   - Гаразд, але тодi передай Тарасовi свої секрети. У тебе часу до вечора та завтра з ранку.
   А завтра з ранку в газетах з'явилися вiдгуки про виставу, у якiй грала нова театральна зiрка Лариса. Саме так - просто iм'я, без прiзвища. Людей на спектакль прийшло ще бiльше, а у ложi поряд iз директором сидiв начальник управлiння культури.
   Коли на сцену в ролi Сергiйка вийшов Тарас, зал спочатку розчаровано загудiв, але потiм побачив, що Тарас гра" анiтрохи не гiрше за Ларису, тим бiльше, що вiн був бiльше схожий на хлопчика i виглядав ще зворушливiшим. Особливо поруч iз помiтно засохлим дiдом. Ларисин дiдусь був бiльш нервовим, чутт"вiшим. У ньому вiдчувався такий бiль вiд пережитого, така нiжнiсть до покинутого при живих матерi i батьковi онука, таке спiвчуття до Антонiни, що загнала себе, таке розумiння тягаря матерi i таке прийняття безвихiдного становища зятя, що нiхто не мiг дивитися на це без слiз. У свою нову роль Лариса додала хованки з онуком, читання книги зятю, допомогу по господарству свасi, мовчазнi обiйми з дочкою... I фразу перед останньою сценою:
   - Доню, ти б хоч слово добре сказала сво"му молодшому або, хоч би, мовчки посидiла поруч iз Сергiйком... Пацан росте зовсiм самотнiм, при живих батьковi й матерi...
   На що Антонiна зiтхала i йшла на переднiй план, де вже маленький Сергiйко брав її за руку i вiд неї зi струмками слiз розтiкалися i струмки надiї...
  ***
   Завдяки чуткам, що розповсюджувалися мiстом, про гру нової театральної зiрки Лариси, в театрi почалися аншлаги. Довелося на якийсь час вiдсунути у невизначене майбутн" спектаклi третього складу та скоротити кiлькiсть їх для другого. Весь час, що звiльнився, було вiддано "Антонiнi". Кожнi три днi на афiшах змiнювалася роль для Лариси, глядачi навiть почали робити ставки на те, кого вона гратиме найближчим часом.
   За мiсяць нова зiрка переграла всi головнi ролi в "Антонiнi", змусивши режисера повнiстю переписати сценарiй, зробивши його глибшим та чутт"вiшим.
   Матерi вона додала тихих слiз та бiльшої турботи про сина, вдячного прийняття допомоги вiд рiдних, розмов зi сватом про те, яким був її син ранiше, гордостi за його подвиг, надiї на його одужання у майбутньому.
   Старшого сина-студента, який ранiше зображався лише схематично, вона зробила бiльш близьким до сiм'ї, надiлила його бажанням допомагати матерi, влаштувавшись на нiчнi чергування до лiкарнi, додала йому реплiк у спiлкуваннi з молодшим братом i дiдом, з бабусею та мамою. А його фраза: "Мамо, ти ж не залiзна, ти жива! Вiдпочинь хоч трохи!" - змусила Антонiну зробитися до кiнця вистави м'якiшою i теплiшою.
   Саму Антонiну вона показала як жiнку, яка трима"ться на межi своїх сил, намагаючись виглядати залiзною ледi. До кiнця вистави вона вже не так тиснула на своїх пiдлеглих на роботi, прийшовши додому, могла нiжно поглянути на молодшого сина, провести рукою по його волоссю, а в кiнцi, коли вiн у пробачающому жестi брав її за руку, вона раптом падала на колiна, притискала його до себе i плакала...
   Навiть манекен, який грав роль паралiзованого батька, в останнiй сценi замiнювався живою людиною, яка у вiдповiдь на прикiнцевi ридання Антонiни пiднiмалася у сво"му крiслi i простягала до неї слабку руку. Рука безсило падала, а її пiдхоплювала мати, яка охала вiд несподiванки, але зi щасливими сльозами на щоках...
  ***
   До лiта Лариса перекочувала у спектаклi другого складу,
  перегравши всiх мiстичних героїв Гоголя. I тут не обiйшлося без конфузу. Вистава складалася з багатьох мiстичних творiв Гоголя, переплетених мiж собою в "дине дiйство. Коли Лариса грала вiдьму, актриса, яка виконувала роль Втопленої з "Травневої ночi" так перелякалася її погляду, що вiдмовилася з нею грати.
   - Вона ж справжня вiдьма! - З жахом репетувала актриса. - Я її боюся!
  - Та я ж просто граю! - Виправдовувалася Лариса.
  - Так не грають! Аж кров у жилах стигне!...
   Актриса бiгала по всьому театру, розповiдаючи кожному, який жах виклика" погляд новенької, i що вона нiзащо з вiдьмою грати не буде. Тож її довелося замiнити. Втоплену погодилася грати Марина з першого складу.
   У третьому складi Лариса поринула у свiт казок та фантазiй... Не всi артисти приймали її манеру гри, не всi хотiли дiлитися своїми ролями. Iнодi їй влаштовували пiдлянки, з яких вона якимось чином примудрялася виходити гiдно.
   - Вискочка! - Шипiли заздрiсники їй у спину.
   - Як ти це робиш? - Питали iншi.
   - Ви - професiйнi артисти. - Вiдповiдала вона. - Ви гра"те, користуючись усiм арсеналом, придбаним за час навчання в iнститутах. А менi вчитися нiколи, я скоро пiду, тож я не граю, а живу. Переживаю так, як це вiдчуваю. У мене дуже сильна емпатiя.
   Поза очi всi - i друзi, i вороги, називали її "ця Актриса, млин!" Вона знала про це, але, здавалося, не ображалася. У спiльних святкуваннях участi вона нiколи не брала, пiсля вистав за нею завжди приїжджали то чоловiк, то син i вона одразу ж їхала додому.
   Тепер аншлаги в театрi стали звичною справою, глядачi йшли не лише на Ларису, а й на iнших артистiв, що помiтно
  виросли. Театр вже мав кiлька яскравих зiрок, у яких з"яви-
  лися свої фанати.
   Наприкiнцi лiта театром поповзли чутки, що в жовтнi Лариси не стане. Спочатку казали, що вона їде за кордон, потiм почали думати, що вона смертельно хвора. А пiсля останньої вересневої вистави, де вона грала iнопланетянку, яка допомагала людям, але вмирала вiд несумiсностi iз земними бактерiями, за нею раптом приїхала швидка допомога...
  -8-
   Прощання iз зiркою театру Ларисою, яка так несподiвано з'явилася на його небосхилi i так швидко згорiла, родичi влаштували на площi перед мiським крематорi"м. Труна стояла бiля входу в зал крематорiю, на його фасадi був встановлений великий електронний екран, що мав можливiсть ковзати по рейках вгору i вниз, все навколо було прикрашене квiтами...
   Не було анi промов, анi проповiдей. Просто екран спустився до самої труни i на нього нiби злетiла з труни душа Лариси. Вона смiялася i плакала, бешкетувала i спiвала, з одного образу перетiкала в iнший, потiм зупинила свiй погляд, здавалося, на кожному з натовпу i сказала:
   - Життя людинi да"ться одне. Одне життя таке коротке, не встигнеш i озирнутися, як воно закiнчиться. Менi пощастило прожити не одне, а десятки життiв! Я поспiшала, за що дехто називав мене вискочкою. Проте я багато встигла! Поспiшайте жити, нiхто не зна", скiльки йому вiдведено часу. Нiчого не вiдкладайте на потiм, його може i не бути. Живiть тут i зараз! А менi час у iншi свiти, до iнших життiв! - Лариса на екранi змахнула крилами i разом з екраном, що пiднiмався по рейках, наче полетiла в небо...
  ***
   Майор карного розшуку Андрiй Малодеров, якого поза очi називали агентом Малдером, як i багато хто у натовпi, прийшов проводити свою улюблену театральну зiрку Ларису в останню путь. Вперше вiн побачив її в ролi матерi паралiзованого героя зi спектаклю "Антонiна". У цiй ролi вона була така схожа на матiр сусiда, який повернувся з вiйни без нiг, що стала рiдною для Андрiя. Спочатку вiн привiз на цю виставу своїх сусiдiв - матiр iз сином, потiм почав приходити на всi iншi, намагаючись не пропускати жодної. До лiта вiн i не помiтив, як став завзятим театралом. I от...
   "Як раптово вона з'явилася i як швидко зникла" - сумно думав вiн. - "Зiрка спалахнула i згорiла... Така молода, гарна, сповнена житт"вих сил та таланту... Яка така хвороба?! Та вона виглядала такою здоровою!... Тут щось не так... Може, я шизофренiк, але я займуся цi"ю справою!... Стоп, але ж справи нiякої нема", чим займатися?... А ось цим самим i займуся!" - твердо сказав Андрiй сам собi i вирiшив завтра ж розпочати власне неофiцiйне розслiдування пiд кодовою назвою "Актриса".
   З самого ранку Малодеров вирушив до театру. Записався у секретарки на зустрiч iз директором, якого поки не було на мiсцi, пройшовся гримерками, вислуховуючи плiтки та домисли, був присутнiй на репетицiї нової п'"си, поговорив з режисером.
   - Самородок! - Захоплено говорив той. - Будь-яка роль була наче написана спецiально для неї. Вона брала сиру роль, збагачувала її своїм баченням та емоцiями, а потiм грала так, нiби жила! I не повiрите, адже нам її просто нав'язали з управлiння! Запитайте у директора!
   Розповiдь директора виглядала iнакше:
   - Нiхто нам її не нав'язував, це взагалi виявилося щасливою випадковiстю. Так, мене дiйсно того дня викликали на килим, влаштували прочухана i запропонували щось змiнити у роботi театру, а найголовнiше - знайти чи створити зiрку. А потiм ця випадкова зустрiч у кафе... Це було як гiпноз, як фе"рiя... I я зовсiм несподiвано прийняв її до театру i того ж дня випустив на сцену! Уявля"те? Просто в головi не вклада"ться... Трохи бiльше адекватностi, i її могло б не бути у нас...
   Взявши в Олександра Петровича адресу Лариси, Андрiй
  Малодеров вирушив до начальника управлiння культури.
   - Нiякий це був не випадок! - Начальник нервово ходив кабiнетом, перекладаючи по дорозi з мiсця на мiсце предмети на полицi, на столi, переставляючи стiльцi i то вiдсмикуючи, то закриваючи тюль на вiкнi. - Напередоднi Лариса прийшла до мене, сюди, до цього кабiнету... Як швидкоплинне видiння, як генiй чистої краси, як неземне створiння, як... Це було схоже на гiпноз у бузковому туманi... Вона сказала, що наш театр загнива" i йому потрiбний "чарiвний пендель". Так, саме так i висловилася! Вона сказала, що таким пенделем може стати вона сама, тiльки треба пiдштовхнути директора театру прийняти її на роботу.
   - Тiльки не треба наказувати! - Попередила вона. - Це ма" бути його власна думка. Його треба лише пiдштовхнути до ухвалення несподiваного рiшення. А для цього вiн повинен вийти вiд вас роздратованим та сердитим.
   Ну, це я вмiю робити! Коротше, я викликав його на килим, зробив значне вливання i вiдпустив приймати рiшення... А ще! Ще попросив бухгалтерку наздогнати його i засунути в руку вiзитiвку, залишену напередоднi Ларисою.
  ***
   За адресою, даною в театрi, нiкого не було. Сусiдка, що пильно визирнула на стукiт у дверi, поцiкавилася:
   - Чого стука"ш? Дурню ж ясно, що нiкого вдома нема"!
   - Дурню, може, i ясно, а менi нi. - Вiдповiв Андрiй.
   - А хто ти такий?
   - Майор карного розшуку Малодеров! - Представився Андрiй, показуючи посвiдчення.
   - Ого, карного розшуку... То що цю артистку вбили, чи що? Не сама померла?
   - Не знаю... Ось, намагаюся розiбратися... Хотiв iз ро-
  дичами поговорити, iз чоловiком, iз сином...
   - У неї ще мама була, невiстка та онук. - Охоче повiдомила сусiдка. - Вони три квартири винаймали, всi ок-
  ремо, але поруч.
   - Онук?! Скiльки ж їй було рокiв?
   - А хто їх, артисток зна"! Вони всi постiйно роблять пластичнi операцiї, омолоджуються. Он, Софiя Ротару моя ровесниця, скоро восьмий десяток пiде, а на сценi як дiвчинка! Я взагалi дуже люблю Софiю Ротару.
   - Та ну її, не про Ротару розмова! - Зупинив балакучу стареньку Майор. - Де менi родичiв знайти?
   - А вони поїхали! Одразу ж пiсля похорону й поїхали, навiть поминки не влаштували. I куди поспiшали... Що ж, кожен горе по-сво"му пережива"... А похорон красивий був, щоправда, якось не по-християнськи, не в землю закопали, а у вогнi спалили...
  ***
   Був уже вечiр, тож похiд у крематорiй агент Малдер вiдклав на ранок.
   Директор крематорiю повiдомив, що ритуал було заброньовано ще за три днi до смертi Лариси.
   - Вона сама приходила, все тут оглянула, сказала, що ритуал проводитиметься за сценарi"м. Труну перед тим, як вiдправити в пiч, треба було закрити, а попiл того ж вечора вiддати рiдним. На другий день робiтники привезли та встановили цей екран, а пiсля обряду родичi сказали, що це подарунок крематорiю.
   - А хто проводив кремацiю?
   - Та цей, як його... Вiкентiй Федорович! Але його сьогоднi нема", вiн завтра на змiну виходить.
   Довелося майору Малодерову вiдкласти розслiдування до завтра. Тим паче, що був понедiлок i треба було з'явитися й на роботi.
  
  ***
   Зранку до Андрiя зателефонував директор театру i повiдомив, що театр отримав несподiваний подарунок вiд невiдомого мецената.
   - Це величезний електронний екран для декорацiй та комп'ютерний пульт управлiння ним. Уявля"те? Саме про такий мрiяла Лариса. Нове слово у театральнiй технiцi! Уявля"те, в останнiй сценi Антонiна стоїть вся така самотня, як у пустелi, за її спиною на екранi сиплються пiски, дюни перетiкають одна за одною i таке вiдчуття, наче пiсок на зубах скрипить...
   Довелося заїхати до театру та подивитися на те, як робiтники встановлюють на заднику сцени екран. Потiм знову справи в полiцiї...
  ***
   Тож до крематорiю Малдеру вдалося вирватися лише надвечiр. Усi ритуали вже були проведенi, i Вiкентiй Федорович розфасовував попiл по урнах.
   - А як ви зна"те, який кому належить? - Поцiкавився Андрiй.
   - А вони висипаються на транспортер купками, а купки пронумерованi. Залиша"ться тiльки пересипати в урну та наклеїти потрiбну бiрку з даними.
   - I Ларису позавчора так само?
   - Яку Ларису, артистку, чи що?
   - Так... - Майор помiтив, як обличчя Вiкентiя Федоровича посiрiло, а очi забiгали. - Ану, розповiдайте, що було не так!
  Що, попiл переплутали?
   - Та якби! Попелу взагалi не було. Тобто людського попелу не було, був лише попiл вiд труни. Вiд порожньої...
   - А як ви його розрiзня"те?
   - А тут i розрiзняти не треба. Не було її в трунi.
   - Як це не було? Я ж сам бачив...
   - Усi бачили, та не бачили. Тiльки я сам i бачив.
   - Що саме ви бачили? Кажiть, бо пiдете, як спiвучасник! - Пригрозив майор, щоб пiдштовхнути службовця до вiдвертостi.
   - Лежала вона, значить, у трунi, всi пiдходили, розставляли навколо вiнки, розкладали квiти... Родичi нiкого близько не пiдпускали. Я ще тодi подумав: "Дивно, зазвичай всi цiлують, прощаються, а тут такого не було..." Потiм музика заграла i екран поповз униз. Поки всi пiднiмали голови до екрану, її чоловiк закрив кришку. Всi дивилися на
  екран, а я тут стояв, менi його видно не було... Проте менi було видно, що робилося за цими купами вiнкiв та квiтiв!
   - I що там робилося?
   - Скажу - не повiрите! Отже. стою я, нiкого не чiпаю, раптом бачу - торцева стiнка труни, яка до зали крематорiю повернена, вiдкрива"ться, а з труни виповза" покiйниця.
   - Як це? Вона ж мертва?
   - I я так подумав. Давай хреститись. А вона вилiзла, приклала палець до губ: мовляв, мовчи, брате! I рачки ось тут повз вiнки в зал пробралася... Я за нею...
   - Ну, i?
   - А вона тут встала, поправила одяг, зачiску... Каже: це такий розiграш!
   - То вона не вмерла?
   - Живенька! Я її торкався, вона менi дозволила... А потiм, коли всi розходитися стали, вона сiла в машину до чоловiка, i вони поїхали.
   - Отак просто сiли i поїхали?
   - Ну, ще менi гарнi чайовi залишили... А за попелом не приїжджали, я сам запис зробив.
  ***
   "Оце так поворот!" - розгублено думав Андрiй Малодеров дорогою додому - "I де тепер її шукати?"
   Наступного дня Малодеров вiдстежив номери машин чоловiка та сина Лариси. У нiч пiсля похорону вони засвiтилися на камерах трасою на Київ, а через день перетнули кордон iз Польщею. "От i шукай вiтру в полi!" - думав Малодеров, лежачи ввечерi вдома на диванi - "Може, вони в Польщi десь зупиняться, а може, далi кудись поїдуть. Європа, тут уже не вiдстежиш, а до мiжнародного розшуку не звернешся - злочину нема", тiльки домисли... I навiщо їй знадобилося смерть зображати? Як вона там на екранi казала? "Прожити багато життiв..." Може, вона i смертей захотiла теж багато пережити?... Ну, нiчого, головне, що вона жива!... Актриса, млин!".
  
  
  
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"