Аннотация: Знайомство з дивною дiвчиною, яка виявилася гостею на Землi, змiнило моє життя...
ДИВНА
ПОВIСТЬ
(З 1976 по 2002 роки)
Частина перша
ДИВНА ДIВЧИНА
* 1 *
Вперше я побачив Її влiтку у горах Швейцарiї, куди приїхав на канiкулах разом зi своїм другом Генрiхом, з яким ми вчилися тодi в Технiчному Унiверситетi Мюнхена. Ми бродили по гiрських пiшохiдних дорiжках, милувалися краєвидами з оглядових майданчикiв, жартували, смiялися, фотографувалися - тобто, робили все те, що роблять зазвичай туристи, якi приїжджають у незнайомi мiсця. Вже порядком втомившись, ми повернули за черговий виступ скелi i побачили ЇЇ.
Вона стояла перед шлагбаумом, що перегороджував прохiд до оплачуваної стежки-петлi. На шлагбаумi було написано, що з цiєї стежки вiдкриваються незабутнi краєвиди на гори Паровоз, П'ятерню Велетня, Горбатого Гнома, Нiмфу та iншi. Але... саме в цей час у працiвника, що бере плату за вхiд на стежку, була перерва на обiд. Вона стояла i оглядалася. З будки вийшов бiлетер i пiдiйшов до неї.
- Вибачте, фроляйн, - Шанобливо звернувся вiн до неї. - Обiд закiнчиться через двадцять хвилин, i Ви все зможете подивитися.
- Шкода. - Вiдповiла вона, посмiхнувшись i злегка схиливши голову набiк з якимись такими iнтонацiями, що бiлетер вiдкрив шлагбаум, пропускаючи її на стежку, i навiть забувши про плату.
Ми теж було сунулися до стежки, але шлагбаум було знову опущено просто перед нашими носами.
- Вибачте, майне херен, у нас перерва. - I бiлетер знову зник у своїй дерев'янiй будцi.
Ми з Генрiхом перезирнулися, вiдiйшли у бiк i сiли на лаву неподалiк вiд шлагбаума. Знiчев'я стали спостерiгати за Нею. Це була невеличка, тендiтна дiвчина з довгим, хвилястим, золотистим волоссям, зiбраним у розкiшний хвiст. Вона була одягнена в коротку чорно-синю трикотажну сукню i ходила по гiрських стежках у чорних туфлях-човниках на високих тонких пiдборах. I як ходила! Здавалося, вона ледь торкається пiдошвами землi, нiби ширяючи над стежкою, i лише вдаючи, що ходить. У сонячних променях золотом спалахувало її волосся i якась прикраса на грудях. Вона то проходила трохи вперед, то зупинялася, щось розглядаючи, то знову поверталася до попередньої точки. Щось в нiй було притягуюче i дивне...
- Ерiх, тобi не здається дивним, що у неї нiчого немає в руках - нi фотоапарата, нi сумочки, нi гаманця... - Генрiх навiть пiдвiвся з лави.
- А може, у неї все необхiдне заховано у кишенях. - Припустив я, уважно придивляючись до її сукнi.
- Якi кишенi?! Сукня абсолютно вiдверта, там нiчого сховати.
- Еге ж, таке враження, що вона вийшла з офiсу на хвилиночку i вiдразу ж збирається повернутися назад.
- Який офiс?! Ми добиралися сюди по стежках бiльше двох годин, аж ноги болять, i нiяких нi офiсiв, нi магазинчикiв, нi кафешок на шляху не зустрiчали.
- А у неї ноги, здається, зовсiм не болять... та ще на пiдборах. Пурхає, як метелик... - I ми замовкли, милуючись її невагомiстю i грацiєю.
Обiдня перерва закiнчилася i бiлетер, вiдкривши шлагбаум i взявши по двi марки за вхiд, пропустив нас на стежку. Дiйсно, краєвиди зi стежки, яка петлею огинала невисокий уступ, були фантастичними! I з кожної точки нашим поглядам вiдкривалися все новi i новi скелi самих рiзних форм i дивовижної краси, змiнюючи залежно вiд освiтлення колiр iз зеленого на коричневий, з сiрого на фiолетовий. Не змовляючись, ми майже бiгли, на пару секунд зупиняючись в деяких мiсцях, щоб сфотографуватися, i недалеко вiд виходу наздогнали-таки ЇЇ! Я попросив Генрiха сфотографувати мене так, щоб i Вона потрапила в кадр. Вона помiтила це, але не стала вiдвертатися, а спокiйно повернулася до нас, позуючи. Зробивши кiлька знiмкiв, ми пiдiйшли, щоб познайомитися.
- Добрий день, дозвольте представитися. - Почав я. - Мене звуть Ерiх, а це мiй друг Генрiх.
Вона посмiхнулася i простягла нам руку для потиску.
- Ерiх, дуже приємно. Генрiх, дуже приємно. А я - Галина. - У неї був якийсь дивний акцент, який абсолютно не псував її мову, а навiть, начебто, пасував їй.
- Правда, тут дуже красиво? - Пiдтримав розмову Генрiх. - А повiтря яке чудове!
- Так, гарно. Повiтря хороше. А у мене повiтря можна пити.
- Як це - пити? - Здивувався я.
- Так, пити, як воду. Воно дуже смачне. Там, у мене, де я живу. - Вона показала вгору величезними синiми очима, кольору яких вторило i золоте кольє з трьома великими синiми каменями, надiте поверх сукнi.
- А звiдки ти? - Запитав Генрiх.
- Зараз з України. - Вiдповiла вона
- Зараз? А ранiше? - Вирiшив пожартувати я, думаючи, що вона просто не правильно побудувала фразу.
- А ранiше дуже далеко. - Вона пiдняла руку до рiвня голови i якось невизначено поворушив пальцями. - I навiть тут. - Вiдповiдь абсолютно не внiсла ясностi, але заглиблюватися у змiст сказаного я не наважився.
- А ми приїхали з Нiмеччини, з Мюнхена. - Уточнив Генрiх.
- Чим ви там займаєтеся?
- Ми студенти. А зараз у нас канiкули. - Вiдповiв Генрiх.
- А ти, напевно, ще у школi вчишся? - Запитав i я.
- Я весь час учуся. - Вiдповiла вона. - Школа, iнститут, ще iнститут, вся Земля...
- Ти приїхала сюди на канiкули або у вiдпустку? - Продовжував розпитувати Генрiх.
- Зараз у мене вихiдний.
- Ти що, сюди приїхала просто на вихiдний? - Здивувався я.
- Я так можу. - З посмiшкою вiдповiла вона.
- Два iнститути? - Вирiшив уточнити Генрiх. - А скiльки тобi рокiв?
- На Землi тридцять. - Можливо, ця її дивна вiдповiдь була обумовлена не досконалим знанням мови? Я не став уточнювати. Це "тридцять" вибило у мене грунт з-пiд нiг - нам-то було всього по двадцять два!
- Тридцять. - Вона нахилилася, взяла гiлочку пiд ногами i намалювала на землi двi цифри - 30.
Подумати тiльки! Ця витончена дiвчинка, яка ростом ледь досягала мого плеча, а високому Генрiху ледь дiставала до грудей, була старше нас на вiсiм рокiв! Це просто не вкладалося в головi... Ми пiдiйшли до виходу зi стежки-петлi.
- Велике спасибi, до побачення! - Сказала Галина бiлетеру, який так i не взяв з неї грошей.
I ми пiшли далi вже втрьох, розмовляючи про те - про се, про все i нi про що. Iнодi ми зупинялися, щоб сфотографуватися. В одному мiсцi, для красивого кадру, я вирiшив взяти її на руки. Вона поставилася до цього абсолютно спокiйно, наче так i повинно було бути. Боже мiй! Якою вона виявилася легкою! Наче я пiдняв не дiвчину, а пухову подушку.
- Скiльки ти важиш? - Здивувався я.
- Тут сорок вiсiм кiлограмiв. - Знову якось незрозумiло вiдповiла вона.
- Не може бути! Я думаю, що не бiльше п'ятнадцяти! - Я зовсiм не хотiв опускати її на землю, так i хотiлося нести її кудись нескiнченно довго.
- А дай-но, я спробую! - Генрiх пiдiйшов до мене i рiшуче простягнув руки. Я передав Галину йому. - Не бiльше двадцяти. - Розгублено пробурмотiв Генрiх. Я сфотографував його з Галиною на руках. Вона виглядала так природно, нiби всi тiльки те й робили, що все життя носили її на руках.
- Все, сфотографувалися. - Сказала Галина. - Постав униз. - I Генрiх обережно поставив її на землю.
Через деякий час пiшохiдна стежка вивела нас до невеликого кафе, розташованого на уступi скелi, що нависав над рiчкою. Внизу пропливав маленький пароплав, уздовж берегiв проглядалися акуратнi будиночки, люди внизу здавалися мурахами. Ми сiли за столик пiд парасолькою i замовили по сосисцi з булочкою i по склянцi малинового лимонаду.
- Менi теж сосиску i стакан молока. - Попросила Галина.
- Вибачте, у нас немає молока. - Розгубився офiцiант.
- Шкода. - Вона посмiхнулася, нахиливши голову на бiк i дивлячись прямо в очi офiцiантовi, а потiм повернулася до рiчки.
А як нам було шкода! Всерединi мене просто вогнем розгоралося бажання схопитися i кинутися на пошуки цього молока! Але де його можна роздобути в горах?
Офiцiант пiшов. Яке ж було наше здивування, коли хвилин через п'ятнадцять вiн пiдкотив до нашого столика на мопедi з пляшкою молока! Тут же пiдбiг другий офiцiант i принiс стакан.
- Дуже дякую! - Посмiхнулася їм Галина.
Офiцiанти просто розпливлися i щасливi пiшли за стiйку. Я теж вiдчув невимовне щастя. Судячи з виразу обличчя Генрiха, подiбне почуття вiдчував i вiн.
Ми посидiли ще деякий час i, нарештi, зiбралися йти. Вже розплачуючись, я помiтив, що замовлення Галини у наш рахунок не було включене. Може, у неї тут уже було оплачено?
Спускатися до входу в гiрський парк було набагато легше. Уже вечорiло, коли ми пiдiйшли до своєї машини на стоянцi.
- Куди тебе пiдвезти? - Запитав я, вiдкриваючи дверцята.
- А куди ви їдете?
- Ми зупинилися в готелi "Елефант".
- I я там. - Вона спокiйно сiла в машину на переднє сидiння. Я сiв за кермо, а Генрiху довелося сiсти ззаду.
* 2 *
Увiйшовши до готелю, ми пiдiйшли до стiйки за ключами. Галина стояла поруч. Ми вiдiйшли в сторону, щоб почекати її. Вона щось, посмiхаючись, вiдповiла адмiнiстратору i пiдiйшла до нас.
- Йдемо? - Як нi в чому не бувало запитала вона.
Розгубившись, ми не стали уточнювати, куди саме ми йдемо i попрямували до свого номеру. У нашому номерi було два лiжка, диван, два крiсла i стiл. Увiйшовши, Галина вiдразу ж попрямувала до дивана i сказала:
- Я буду спати тут! - У нас не виникло жодних заперечень.
Прийнявши по черзi душ, ми з Генрiхом влаштувалися на нiчлiг. Галина довго хлюпалася у душi, потiм свiтло згасло, i вона прослизнула у темрявi до дивану. Мабуть, ми дуже втомилися за день, тому що я зовсiм не пам'ятаю, як заснув.
Прокинувся я вiд того, що хтось лоскотав менi нiс пiр'їнкою. Це була Галина.
- Прокинувся?! Вставай! - Свiжа i радiсна, вона засмiялася i вiдiйшла до вiкна. На нiй була зелена сукня, великий зелений камiнь на золотому ланцюжку i така ж каблучка на пальцi доповнювали наряд. На ногах були темно-зеленi замшевi туфлi-човники. Як це?! Вчора вона була у синiй сукнi, з синiми каменями в кольє i в чорних туфлях. Де вона переодягнулася? Адже сумки у неї не було!..
Я встав, загорнувшись у покривало. З душа вийшов вже вимитий i поголений Генрiх з голим торсом, але в джинсах. Вiн здивовано дивився на Галину:
- Звiдки ти взялася? Коли я прокинувся, тебе не було у номерi.
- Я на хвилинку виходила. Менi потрiбнi речi. - Вона показала очима в кут: там стояла невелика дорожня сумка.
Клянуся чим завгодно - ще мить тому її там не було! - Я повинна їхати. Менi пора. Будемо прощатися?
- Що, просто зараз? - Менi дуже не хотiлося, щоб наше знайомство так швидко закiнчилося.
- Можна спочатку поснiдати. - Вiдповiла вона, явно вловивши мiй настрiй.
Я помчав у душову, швидко привiв себе до ладу, i незабаром ми вже спустилися до готельного ресторану i, взявши тарiлки, почали вибирати снiданок на фуршетному столi.
Їла Галина з апетитом i цiкавiстю, нiби куштуючи незнайомi страви. Як i вчора, жодному з офiцiантiв i в голову не прийшло вимагати з неї грошi. I хоча ми перебували поруч з нею, до нас офiцiант пiдiйшов i за себе нам платити довелося.
Пiсля снiданку ми попрямували до виходу з готелю. Бiля дверей я раптом помiтив, що в руках у Галини з'явилася дорожня сумка. Але ж в ресторан ми заходили без нiчого!!!
- Ти взяла з собою сумку? - Поцiкавився я.
- Так, менi пора. - Як нi в чому не бувало вiдповiла вона.
- Давай, ми тебе пiдвеземо. - Запропонував Генрiх.
- Нi, не треба. Вже пiд'їхав мiй автобус.
I правда, саме у цю мить до зупинки бiля готелю пiд'їхав автобус, що їхав до аеропорту. Галина ввiйшла у салон, дверi зачинилися i автобус рушив.
Ми з Генрiхом прийшли до тями, кинулися до стоянки, сiли в свiй автомобiль i рушили за автобусом. На кожнiй зупинцi ми гальмували за ним, сподiваючись, що Галина помiтить нас i вийде, але вона так i не з'явилася до самого кiнця. Не вийшла вона i в аеропорту. Ми з Генрiхом почекали кiлька хвилин, потiм, не змовляючись, вийшли i пiшли до автобуса. Вiн виявився порожнiй - навiть водiй вийшов покурити. Куди зникла Галина? I як? Адже ми не спускали з автобуса очей!!!
* 3 *
У Мюнхенi ми з Генрiхом знiмали одну квартиру на двох - двi спальнi, вiтальня, кухня i санвузол. I машину - стару БМВшку - ми купили одну на двох. На нiй ми їздили i в унiверситет, i по мiсту, i на дискотеки - всюди разом. Взагалi, за чотири роки навчання ми стали, як брати.
Спочатку Вона снилася менi кожен день. Просто в головi прокручувалися подiї нашої зустрiчi i все чiткiше вимальовувалися питання, пов'язанi з її дивною поведiнкою i дивними словами. Потiм цi сни стали приходити рiдше, але пiсля них я цiлий день ходив щасливий. Генрiх якось подiлився зi мною, i виявилося, що вiн теж бачив подiбнi сни i вiдчував такi ж вiдчуття. Зрозумiло, монахами пiсля тiєї зустрiчi ми не стали i в нашому життi траплялися одноразовi дiвчата, але спогади про Галину якось наповнювали душу тихим щастям...
Приблизно через десять мiсяцiв, навеснi Галина прийшла до мене увi снi, сiла на край лiжка i сказала:
- Ти ще не забув мене?
Я тiльки заперечливо та розгублено похитав головою.
- Я завтра приїду до вашого мiста, ми можемо зустрiтися.
- А як я тебе знайду? - Я сiв на лiжку i взяв її за руку.
- Воно саме зустрiнеться. - Пролунала незрозумiла вiдповiдь, i Галина, пiдiйшовши до вiдчиненого вiкна, розчинилася у темрявi.
Я схопився, пiдбiг до вiкна, виглянув у нього - нiде нiкого. Тiльки свiтлi плями лiхтарiв на мокрому пiсля дощу асфальтi... I тут я прокинувся - у лiжку, як i лягав. Хоча я i розумiв, що це всього лише сон, половину дня я провiв в нервовому очiкуваннi. Пiсля лекцiй ми з Генрiхом вийшли до стоянки.
- Ерiх, ти якийсь неуважний сьогоднi. - Почав вiн i чомусь озирнувся.
- А ти чого озираєшся? - Питанням вiдповiв я. - Чекаєш когось?
- Ну, як тобi сказати... - Генрiх явно вiдчував незручнiсть. - Менi сон наснився, що я повинен декого сьогоднi зустрiти.
- Галину! - Вигукнув я. Генрiх здивовано на мене подивився i кивнув. - Менi теж наснився сон. - Пояснив я.
- I де ж ми її можемо зустрiти? - Вiн знову розгублено озирнувся по сторонах.
- Не знаю... Давай просто йти прямо... - I ми пiшли по тротуару в тiнi дерев.
Вона йшла нам назустрiч по протилежнiй сторонi вулицi. Йшла так, нiби ходила тут кожного дня. Цього разу на нiй була картата синьо-зелена сукня, чорнi туфлi на шпильцi i маленька картата синьо-зелена сумочка з лакованими чорними вставками, на ремiнцi через плече. Волосся майорiло навколо голови величезною золотистою гривою, зiбране у хвiст заколкою з синiми каменями. Помiтивши нас, вона помахала нам рукою, нiби ми розлучилися тiльки вчора, i перебiгла через дорогу.
- Доброго дня! - Радiсно посмiхаючись, вона протягнула нам руку.
- Здрастуй! - Вiдповiли ми майже хором i одночасно потиснули її руку, так що в потиску сплелися одразу три руки.
- Ти зовсiм не змiнилася! - Вигукнув Генрiх. - Наче пройшло всього кiлька днiв.
- А скiльки у вас пройшло часу? - Це питання в її вустах звучало цiлком природно.
- У нас пройшло майже десять мiсяцiв. - Вiдповiв я.
- Якщо точнiше, то дев'ять мiсяцiв, три тижнi i два днi. - Уточнив Генрiх.
- А у мене - один тиждень! - I вона посмiхнулася.
Ну як було розумiти її вiдповiдь - як негаразди з нiмецькою мовою, як жарт чи ще якось?
- Поясни. - Зупинився Генрiх.
- Будь ласка. - Вона присiла прямо у пiсочницi дитячого майданчика, повз яку ми саме проходили, взяла паличку i стала креслити графiк. - В одновимiрному вимiрi вектор часу спрямований по прямiй вiд нуля до нескiнченностi, тодi час тече так... - Вона роздiлила вiсь Х на кiлька рiвних вiдрiзкiв. - Припустимо, що кожен вiдрiзок - це один день. У двовимiрних координатах, - Вона домалювала вертикальний вектор Y. - Час може йти пiд кутом до осi Х. - Вона провела вектор з точки 1 на осi Х пiд кутом приблизно 60 градусiв i зазначила на ньому такi ж рiвнi вiдрiзки. - Тодi, якщо на цьому векторi пройде чотири днi, - Вона опустила перпендикуляр на вiсь Х. - То на осi Х пройде всього два днi. А якщо кут нахилу збiльшити, то i рiк, проведений там, може виявитися кiлькома днями тут. I навпаки. А якщо взяти вектор перпендикулярно, то там можна прожити кiлька рокiв, i повернутися у ту ж мить, коли пiшов звiдси... - Вона встала, милуючись своїми кресленнями, i обтрусила руки. - А в багатовимiрних координатах можна користуватися цiлим вiялом рiзноспрямованих векторiв. - I вона ногою стерла свiй графiк.
- Залишається тiльки навчитися користуватися цими кутами i векторами. - пiдтакнув я.
- Я вмiю. - Як нi в чому не бувало вiдповiла вона. - Куди ми пiдемо?
Ми запропонували повернутися по вулицi назад, до нашого авто i покататися по мiсту. Вона погодилася.
Щасливi вiд зустрiчi з нею, ми показували Мюнхен, його пам'ятки i милi нам мiсця, розповiдали, якi подiї вiдбувалися з нами у тому чи iншому мiсцi, жартували i смiялися. Величезний стометровий фасад неоготичної будiвлi Ратушi i двi готичнi вежi Фрауенкiрхе справили на неї дивне враження, нiби вона слухала музику. А бiло-золотий фасад Азамкiрхе, щедро прикрашений пiлястрами, лiпниною i всiм тим, що запас у своєму арсеналi стиль бароко привiв її в грайливий настрiй. У Баварському археологiчному музеї Галина раптом зупинилася бiля вiтрини з первiсними прикрасами i, дивлячись на кiстянi намиста первiсної людини, якось задумливо промовила:
- То ось де ти знайшлося...
- Ти що, колись це втратила? - Жартома запитав Генрiх.
- Нi, я колись це подарувала... Тiльки тут не вистачає ще сонячного каменю.
Пiсля її креслень часу ми вже не наважувалися ставити нiяких уточнюючих запитань. Непомiтно настав вечiр.
- А чи не час нам чимось пiдкрiпитися? - Запитав Генрiх, коли ми порiвнялися з кафе, яке вже запалило рекламнi лiхтарi.
- Час пiдкрiпитися! - Констатувала Галина i рiшуче штовхнула дверi кафе. Ми увiйшли за нею. I знову офiцiант, принiсши замовлення, з Галини грошей не взяв.
- А чому ти нiколи не платиш? - Трохи соромлячись, запитав я.
- У мене немає грошей. - Спокiйно вiдповiла вона.
- А як же ти тодi сюди приїхала? - Здивувався Генрiх.
- Просто так. - Галина знову зробила той незрозумiлий жест - пiдняла руку до рiвня голови i поворушила пальцями.
- Ти приїхала поїздом чи на автомобiлем? А, може, прилетiла лiтаком? - Я хотiв внести трохи ясностi.
- Нi. - I як розумiти таку однозначну вiдповiдь?
- А, може, ти з Мiсяця звалилася? - Не вгамовувався Генрiх.
- Майже. Тiльки не з Мiсяця.
Ми перезирнулись i вирiшили поки припинити розпитування.
- А якi в тебе плани на вечiр? - Запитав Генрiх, щоб заповнити виниклу паузу.
- Давайте пiдемо на дискотеку! - Запропонував я, не даючи Галинi часу придумати якийсь привiд для вiдмови.
- Давайте! - Погодилася вона i одразу ж пiднялася з-за столу.
- Тобi не треба переодягнутися? Де ти зупинилася? Ми можемо тебе пiдвезти, тiльки скажи куди. - Я хотiв дiзнатися її адресу, щоб мати можливiсть зустрiтися з нею ще.
- Переодягнутися... Добре, я зараз прийду. - Галина попрямувала у дамську кiмнату i за п'ять хвилин вийшла в довгiй чорнiй сукнi, струменюючiй бордовими iскрами, яка при ходьбi виявилася широкими брюками. Волосся вона встигла розпустити i воно широким водоспадом стiкали по її спинi нижче талiї. Сумочки в руках у неї вже не було. - Так менi зручно буде танцювати? - Запитала вона i покрутилася перед нами.
- Дуже гарно!.. - Промовив я, навiть не намагаючись питати, як вона примудрилася знайти наряд у першому-лiпшому кафе.
- Ну, поїхали! - I вона попрямувала до нашої машини.
Коли ми з'явилися разом з Галиною на дискотецi, яка знаходилася неподалiк вiд унiверситету, всi знайомi i незнайомi студенти буквально застигли, розкривши роти. А коли вона стала танцювати, в переповненому залi поступово навколо неї стало розширюватися вiльне поле - бiльшiсть вiдходили в сторону i просто дивилися. Захоплення було в очах i в юнакiв, i в дiвчат - пiд звичайну, модну у цьому сезонi музику Галина танцювала зовсiм не так, як було прийнято у нас. Це було чарiвне видовище повне змiєподiбних вигинiв, потоку мерехтливої тканини, злiтаючого i опадаючого волосся, несподiваних поворотiв, чарiвних рухiв рук... Я почав вiдчувати, як мене все бiльше i бiльше захоплює любов... Галина у танцi пiдiйшла до мене, схрестила мої руки на своїй талiї i, прогинаючись над моїми руками, поклала свої менi на плечi... Таких вiдчуттiв вiд танцiв я ще нiколи не вiдчував.
Музика закiнчилася, ми пiдiйшли до Генрiха.
- Я з тобою теж потанцюю, - Сказала йому Галина, - Але не так, як з Ерiхом. Я буду танцювати, як всi.
- Чому? - Розгублено запитав той.
- Ерiх менi ближче.
Такої вiдповiдi високий i красивий Генрiх, гроза всiх дiвчат, ще нiколи не отримував.
Я перемiг!!! Я часто був у тiнi Генрiха i на побачення ходив найчастiше, коли дiвчата ходили парами. А Галина сама обрала мене! Я їй чомусь здався ближчим! Серце вiд щастя так i вискакувало. Пiсля одного танцю з Генрiхом, Галина всi iншi танцювала тiльки зi мною!..
Генрiх не став втрачати часу даром i танцював з iншими, час вiд часу кидаючи погляди на нас. Коли в перервi мiж танцями ми сiли за столик, Галина раптом торкнулася його руки, нахилила голову набiк, посмiхнулася i сказала:
- Не сердся, так треба.
I я раптом зрозумiв, що нi заздростi, нi розчарування, нi тим бiльше злостi Генрiх не вiдчуває. Мiж нами все та ж дружба, яку зустрiч з Галиною не порушила. I хоча вона, як i ранiше викликала у нього захоплення, любов до неї в його серце не проросла.
Пiсля дискотеки Генрiх поїхав додому на машинi. А ми з Галиною пiшли гуляти по нiчних вулицях Мюнхена. Виявляється, це дуже цiкаво - просто бродити, обiйнявшись, вулицями, заглядаючи у вiтрини магазинiв i придумуючи якiсь смiшнi iсторiї для вiтринних експозицiй. Нiчнi вулицi i пам'ятки мiста виглядають зовсiм по-iншому. Величезний фасад будiвлi Ратушi, пiдсвiчений прожекторами, здається ще бiльш величним. А вежi Фрауенкiрхе в темрявi здавалися двома скелями... Iнодi я пiдхоплював її на руки i переносив через дорогу або просто нiс, переповнюючись щастям вiд такої близькостi. I цiлувалися, цiлувалися, цiлувалися... Цi поцiлунки були як наркотик - чим бiльше я її цiлував, тим бiльше хотiлося ще...
- Я тебе кохаю! - Повторював i повторював я, цiлуючи її. Я так хотiв почути у вiдповiдь те ж саме, але вона мовчала. - Скажи, що теж любиш мене!
- Я не впевнена. Ми ще так мало знайомi.
- Але ж я подобаюся тобi?
- Так, подобаєшся. I менi добре з тобою. Але...
- Ну тодi, хоча б, обмани мене i скажи, що любиш.
- Я так не можу. - Як я не вмовляв, сказати цi простi три слова вона так i не захотiла.
Близько четвертої години ранку ми, нарештi, дiйшли до будинку.
- Отут ми з Генрiхом i живемо. - Сказав я, пiдводячи її до дверей пiд'їзду.
- Менi час iти. - Вiдповiла Галина.
- Куди ж ти пiдеш? Уже майже ранок, я сам вiдвезу тебе, куди ти скажеш. -Я повернувся до дверей, щоб вiдчинити їх, озирнувся - Галини нiде не було!
У розгубленостi я пробiгся по вулицi в одну сторону, в iншу, заглядав за автомобiлi, припаркованi бiля будинку, пiд автомобiлi - нiкого... Галина знову зникла.
* 4 *
Закiнчивши унiверситет, ми з Генрiхом потрапили стажистами в четвертий за величиною аеропорт Європи - до Франкфурта-на-Майнi. Нам навiть вдалося влаштуватися працювати диспетчерами в одну змiну. Тепер ми були цiлком самостiйними, працюючими людьми, вiд яких залежала безпека пасажирiв Люфтганзе. Жити, як i ранiше, ми вирiшили разом, знявши невелику квартирку в мальовничому районi Франкфурта - Альт-Заксенхаузенi (Старi Саксонськi Будинки).
Галина з'явилася приблизно через два роки...
Ми саме закiнчили нiчну змiну i виходили через службовий вихiд диспетчерської. Було близько сьомої години ранку, площа та вулиця перед аеропортом ще не заповнилися людьми i машинами, тiльки в кiнцi площi з"явилася якась одинока постать. Я одразу її впiзнав.
Галина бiгла до мене, розкинувши руки в сторони. Я з радiстю припустив їй назустрiч, i ми з розгону кинулися один одному в обiйми...
- Ну, як у вас справи? - Запитала Галина, нарештi, знявши мої руки зi своєї талiї, i повернулася до Генрiха.
- У нас все добре. - Розгублено вiдповiв той.
- Куди ми пiдемо? - Як нi в чому не бувало запитала Галина.
- Ми щойно зi змiни. - Прийшов до тями Генрiх. - Пропоную для початку поснiдати.
I ми попрямували до найближчого кафе.
Перекусивши, я запропонував з'їздити до нас додому, щоб привести себе в порядок пiсля нiчної змiни i трохи вiдпочити. Галина погодилася. Вже у машинi, я все-таки не втримався i задав їй питання, яке вже давно турбувало мене:
- Галина... А як ти тодi зникла? Я всюди шукав тебе...
- Просто стрибнула. - Спокiйно вiдповiла вона.
- Як "стрибнула"? - У цей час Генрiх припаркувався неподалiк вiд нашого будинку i ми почали виходити з машини.
- Стiйте. - Галина поставила нас поруч навпроти себе, потiм вiдiйшла назад на пару крокiв i сказала:
- Стрибайте до мене!
Ми зробили великий стрибок до неї.
- Як ви стрибнули? - Запитала Галина.
- Пiдiгнули ноги, вiдштовхнулися i стрибнули трохи вгору i вперед...
- А чому ви стрибнули саме сюди, а не в сторону або не перелетiли через мене? - Продовжували сипатися дивнi питання.
- Ну, ми ж бачимо, де ти стоїш...
- Я теж бачу, куди менi треба. Я представляю напрямок i вiдстань, розраховую кут часу i стрибаю. Того разу я стрибнула до себе додому, в Україну, менi треба було збирати сина до школи.
- У тебе є син? - Я не мiг собi такого навiть уявити. Ця дiвчинка... Хоча, тепер їй, мабуть, має бути вже рокiв тридцять три...
- I вiн навiть ходить до школи? Скiльки йому рокiв? - Генрiх теж був ошелешений.
- Йому одинадцять рокiв.
- А чоловiк у тебе є? - Менi так хотiлося почути "нi"!
- Є. У тому життi. - Її вiдповiдь знову виявилася дивною i незрозумiлою.
Не ставлячи бiльше жодних питань, переварюючи почуту iнформацiю, ми пiднялися на третiй поверх i увiйшли до квартири. Галина сiла на диван i включила телевiзор, а ми вирушили кожен до своєї кiмнати, потiм у ванну i, приблизно через пiвгодини, приєдналися до неї.
Перед нею стояв наш журнальний столик, вiдсунутий вiд камiна i сервiрований чимось незрозумiлим. Звiдки це все взялося?
- Що це? - Запитав Генрiх, пiдходячи ближче.
- Сiдайте, я зараз вам все розповiм...
Ми сiли, пiдсунувши до столика крiсла i втупившись на величезнi, розмiром з диню, жовтi з рожевими прожилками жолудi.
- Це пирiжки. Їх так називають, тому що їх можна пекти. - Галина взяла один з "жолудiв" (близько тридцяти сантиметрiв завдовжки i близько п'ятнадцяти в дiаметрi, тугий жовто-зелений капелюшок зверху з мiцним, коротким держаком, гострий пiвторасантиметровий шип на протилежному кiнцi) i акуратно зрiзала ножем капелюшок. - Капелюшок треба зрiзати неглибоко, всього на два сантиметри. - Продовжувала Галина. - Тепер потягнути за хвостик... - Вона, поклавши нiж на стiл, потягнула за держак i за капелюшком "жолудя" потягнулося з нього гроно червоних круглих ягiд, а по кiмнатi поширився дуже приємний запах, що був вiддалено схожий на сумiш запахiв динi, суницi, болгарської троянди i чогось незрозумiлого. Поклавши це гроно на тарiлку, Галина розлила по фужерах сiк з "жолудя".
- Ну, давайте вип'ємо за зустрiч!
Ми чокнулись i обережно спробували напiй - смак був незнайомим i дуже приємним, все та ж сумiш динi, суницi, троянди i ще чогось. Пiсля кiлькох ковткiв вся втома кудись зникла, ми були свiжi i бадьорi, нiби щойно виспалися. Галина розклала нам у розетки ягоди - солодкувато-кислуватий смак цих ягiд, що бадьорив i злегка п'янив, нi, навiть не п'янив, а скорiше викликав легку ейфорiю, був чудовим.
- Тепер вам не треба вiдпочивати? - Запитала вона, вiдправляючи чергову ягоду в рот. Ми тiльки кивнули у вiдповiдь. - Тiльки не дуже захоплюйтеся - цi ягоди трiшки... як це сказати... афродизiак. Так, здається. - I вона почала розрiзати на скибочки сам плiд.
Менi i без всяких афродизiакiв було... як би це сказати... дуже добре. Сам плiд по консистенцiї був схожий на соковите яблуко, тiльки у шкiрцi, схожiй на динну. I якщо у динi шкiрку викидають, то шкiрку "пирiжка" можна було їсти.
- Її ще можна смажити, як чiпси. - Сказала Галина. - Тiльки вони солодкi. Я вам потiм посмажу.
- Дивовижно! I сам плiд, i сiк, i ягоди! Звiдки ж взялися такi "пирiжки"?
- З моєї планети. Якщо ось так проробити дiрочку, - Галина дiстала (з повiтря?) витончений чи то штопор, чи то нiж, схожий на тi, якими вирiзають серцевину яблука, тiльки значно меншого дiаметру, прикрашений якимись прозорими, багатогранними кристалами, i вирiзала тонкий отвiр майже пiд самим капелюшком нового "жолудя". - То можна злити з нього сiк. - Вона знову наповнила нашi фужери. - А коли соку в ньому вже немає, то його можна покласти в духовку i спекти. На смак буде, як пирiжок з варенням. А з висушеної м'якотi можна робити борошно. Тiльки воно теж буде солодким.
- З якої "твоєї планети"? - Повернув її до головного питання Генрiх.
- З моєї Блакитної Планети.
- Земля - теж блакитна. - Вирiшив уточнити я.
- Моя планета блакитнiша.
- А де вона знаходиться?
- Там. - Знову той невизначений жест рукою на рiвнi голови. - В iншому часi i просторi.
Ми з Генрiхом перезирнулися. Ну не вкладалося в головi, що ми сидимо за одним столом з iншопланетянкою...
* 5 *
Потiм ми знову втрьох гуляли мiстом, цього разу Франкфуртом. Галинi дуже сподобалися живописнi будиночки нашого саксонського району, площа Ремер з її Ратушею в Старому Мiстi i Франкфуртський Собор, але найбiльше їй сподобалося у Пальменгартенi (сад Пальм).
Нам дуже хотiлося бiльше дiзнатися про її планету, але Галина не надто прагнула розповiдати про неї. Всi вiдомостi доводилося як клiщами з неї витягати.
Ми дiзналися, що навколо її Сонця кружляють кiлька планет: на першiй, найближчiй до Сонця орбiтi, знаходиться невелика напiвпустинна планета, що має цiлком нормальну атмосферу, але на якiй дуже мало води i та, переважно, пiд поверхнею. Рослиннiсть i тваринний свiт там представленi пустельними екземплярами, вiддалено схожими на земнi. Температура перевищує сiмдесят градусiв на екваторi, близько п'ятдесяти у середнiй смузi i близько двадцяти на полюсах.
Потiм йде Блакитна Планета. Вона дуже схожа на Землю, хоча сила тяжiння на нiй менше, небо - синє-синє, а повiтря можна пити (Як? Це залишилося загадкою). Рослиннiсть там, переважно, зеленого, синьо-зеленого i блакитного вiдтiнкiв, - це дерева, чагарники, трави i квiти. Ще вона говорила про якiсь кактуси, але якось мимохiть. Вiсь Блакитної Планети розташована прямо перпендикулярно до Сонця, тому пiр року на нiй немає. Великих материкiв Планета не має, тiльки безлiч островiв, розташованих широким поясом навколо екватора. Мiж островами пролягають морськi протоки рiзної довжини i ширини, через деякi з них видно сусiднi острови, а деякi сягають аж за горизонт. Клiмат там дуже приємний.
За поясом островiв - широка гладь океану, а на полюсах - прохолоднi землi, на яких часто йде снiг i середня температура тримається близько двох-трьох градусiв нижче нуля (за Цельсiєм).
Навколо Блакитної Планети кружляє один самотнiй супутник i два у тандемi (всi назви Галина давала в перекладi на нашу мову). На супутниках теж є атмосфера i вода, клiмат схожий на клiмат самої Планети, але сила тяжiння там набагато менша, тому рослиннiсть досягає гiгантських розмiрiв. Там, за словами Галини, добре вiдпочивати пiсля важких хвороб i переломiв.
Супутники Тандему обертаються навколо загального центру мас, i рухаються по однiй орбiтi.
Ще далi обертається планета з двома супутниками. Там теж є атмосфера i можна жити, але тiльки тим, хто любить зиму. Сама Галина буває там вкрай рiдко, тому що любить тепло i море.
От i все. Бiльше планет в її Сонячнiй системi немає. Ще вона розповiла про Новий Рiк. Вiн настає тодi, коли на нiчному небi супутники Тандему - Рут i Фут - стають горизонтально, а мiж ними розташовується самотнiй супутник Лут...
Коли ми ближче до вечора проходили повз Стару Франкфуртську Оперу, Генрiх, нарештi, здогадався залишити нас самих. Уже не дотримуючись жодних правил пристойностi, я цiлував i цiлував її, повторюючи, як заклинання: "Я кохаю тебе! Я кохаю тебе! Я кохаю тебе!"
- Я теж тебе кохаю, Ерiх. - Раптом почув я ласкавий шепiт менi на вухо. Вiд несподiванки я мало не впустив Галину, яку тримав на руках, на тротуар.
- А як же твiй чоловiк?
- I чоловiка, i сина я дуже люблю. У тому життi.
- Я не розумiю, яке "те життя"? - Я обережно поставив її на землю.
У свiтлi вуличного лiхтаря, пiд яким ми саме зупинилися, Галина витягнула перед собою обидвi руки.
- Це одне життя, - Вона показала головою на праву, а потiм на лiву руку, - а це iнше. Вони не перетинаються. У цьому життi я люблю чоловiка i сина, а в цьому - тебе.
- Це паралельнi свiти?
- Так. I вони нiколи не перетинаються. Тут я люблю тебе. - I вона знову мене поцiлувала.
Я пiдхопив її на руки i не опускав вже до самого будинку...
Поки я думав, як дiстати ключi, не вiдпускаючи Галини, вона сама просто штовхнула дверi рукою i тi вiдчинилися. Точно так же вiдчинялися i всi наступнi дверi, поки ми з нею не потрапили до моєї спальнi i я не поклав її на лiжко...
Посеред ночi я прокинувся вiд якогось шурхоту - Галина одягалася у темрявi.
- Ти знову зникаєш? - Я дуже не хотiв з нею розлучатися.
- Так, менi вже час.
- Але... - Я гарячково шукав вагому причину, з якої вона могла б залишитися. - У мене ж завтра день народження! - I як це я вчасно згадав. - Менi виповнюється двадцять п'ять рокiв! Ти просто не можеш кинути мене в такий день!
- Правда? Тодi це все мiняє. Менi треба перерахувати стрибок... - Вона зникла просто передi мною: щойно була, i одразу ж не стало. Я схопився, розгублено озираючись, i раптом якийсь поштовх кинув мене назад на лiжко - це в кiмнатi знову з'явилася Галина.
- Ой! Ерiх, я думала, що ти лежиш... Вибач, що стрибнула на тебе... Я можу залишитися.
Я радiсно пiдхопився, судорожно стягнув з неї сукню i все iнше, кидаючи речi просто на пiдлогу, i потягнув її до лiжка...