Аннотация: Чи треба витягати людину з коми? А що, як саме там i є справжнє життя?..
ЖИТТЯ В КОМI
ОПОВIДАННЯ
(3 вересня 2017 року)
Дзвiнок на мобiльник. Якийсь нудний i байдужий голос повiдомив, що мiй брат потрапив в аварiю i знаходиться в лiкарнi. Кинувши всi справи, я помчала до нього. Все, що можна, лiкарi вже зробили, але Андрiй не виходив з коми. Лежав, пiдключений до рiзних апаратiв, i начебто спав...
Його дружина вже тиждень лежала на збереженнi, i вiн саме поспiшав до неї, коли раптом величезна фура на шаленiй швидкостi вивернула на жовте свiтло i зiм'яла його машину. Особливих зовнiшнiх пошкоджень вiн не отримав, руки-ноги цiлi, не рахуючи саден, подряпин i гематом, а от iз внутрiшнiми... I як я повiдомлю про це Маринi? Їй же не можна хвилюватися... Гаразд, вiзьму вiдпустку i буду їздити то до одного, то до iншого. А їй скажу, що Андрiя термiново послали у вiдрядження. Куди б його послати так, щоб не можна було дзвонити?... Куди-небудь за кордон... А де потрiбнi майстри-наладчики холодильних установок? Та в Африцi, де ж ще! I зв'язок з Африкою може бути не налагодженим...
З цими думками я сидiла бiля лiжка Андрiя i дивилася на його нерухоме обличчя. Скiльки вiн отак буде лежати?...
Увiйшовши в палату до Марини, я прямо з порога заявила:
- Привiт! Нарештi, i на нашiй вулицi свято! Можеш радiти: давня мрiя Андрiя потрапити куди-небудь за кордон зовсiм несподiвано здiйснилася. Вiн поїхав в Африку!
- Як в Африку? Вiн же не збирався... Вiн же повинен був приїхати до мене...
- А вiн i їхав. Але раптом йому подзвонили i сказали термiново мчати в аеропорт. Там якраз вiдправляли наших наладчикiв холодильних установок, а у одного абсолютно несподiвано розiгрався приступ апендициту. Потрiбна була термiнова замiна, от Андрiя i послали.
- А як же речi, документи?...
- Рейс трошки затримали i документи прямо там i оформили. А речi вiн взяв у того, аппендицитного. Вони по комплекцiї схожi. - Продовжувала я натхненно брехати.
- А що ж вiн менi не подзвонив? - Розгубилася Марина.
- Та як йому було дзвонити? Його як закрутили з цими документами, а потiм вiдразу ж в лiтак посадили, а звiдти ж дзвонити не можна... От прилетить, тодi, може, i подзвонить... Хоча, кажуть, з Африкою зв'язок нiякий. Нiчого, якось зв"яжеться.
- А звiдки ти все це дiзналася? Тобi вiн що, подзвонив?
- Пам'ятаєш мою подругу Нiнку? Вона ж з Андрiєм в однiй конторi працює, менеджером по кадрах. Їй вiдразу ж зателефонували, щоб вона його документи оформляла. А вона, по дружбi, менi дзвякнула. Я все кинула - i в аеропорт. Там i попрощатися змогла. Вiн дуже за тебе переживав, передавав вiтання i просив, щоб ти не турбувалася. Грошей, сказав, заробить, як раз на малюка...
- А на скiльки ж його послали? На тиждень, на мiсяць?
- Чого не знаю, того не знаю. Вiдрядження безстрокове, як вийде... Радiти треба: люди роками домагаються, щоб їх включили до складу робочої делегацiї, а Андрiю так пощастило! I щось нове побачить, i грошей заробить.
Уф!.. Здається, сьогоднi пронесло. Вiдразу ж вiд Марини я помчала на роботу оформляти вiдпустку. Додому повернулася вже ввечерi, попередньо заскочивши до лiкарнi i подивившись на нерухому фiгуру пiд ковдрою. Вiн так само був у комi.
Так вийшло, що i моя, i Андрюхина квартири знаходяться в одному будинку, навiть на одному схiдцевому майданчику. Тiльки у мене двокiмнатна, а у нього - трикiмнатна. Зайшла до нього. Все чисто прибрано, в дитячiй зроблено ремонт - хоч сьогоднi привозь малюка. Вигребла з холодильника все їстiвне, щоб не пропадало, склала в пакети i попрямувала до виходу. На порозi зупинилася i озирнулася. Ах, да! Квiти! Ходити поливати сюди, чи забрати з собою? Вирiшила просто полити, а далi видно буде.
Нашi батьки живуть в Одесi, треба зателефонувати i розповiсти те ж саме, що i Маринi. Навiщо їм хвилюватися? Крiм того, Марина теж може їм зателефонувати. Треба, щоб легенда збiгалася...
Наступного дня в станi Андрiя нiчого не змiнилося.
- Ви розмовляйте з ним, тримайте його за руку. - Порадив доктор. -Кажуть, вони там, у комi, все чують. Може, вашi розмови допоможуть йому звiдти вийти...
Про що говорити? Я взяла Андрiя за руку i почала розповiдати i про те, що сказала Маринi i батькам, i як оформила вiдпустку, i що збираюся робити далi...
Маринi я сказала, що прямого зв'язку з Андрiєм поки немає, але Нiнка повiдомила, що всi долетiли нормально i вже сьогоднi приступили до роботи. Марина вже заспокоїлася, будувала плани на повернення Андрiя, на народження дитини i була цiлком щаслива. Посидiвши трохи з нею, я пообiдала в кафе i знову поїхала до Андрiя.
Що таке кома? Як там в нiй Андрiю? Болить щось, чи нi? Я взяла його руку в свої i опустила на неї голову, закривши очi. I раптом...
Рiзко загальмувавши, Андрiй зупинив бiля мене мотоцикл.
- Швидко одягай i сiдай! - Вiн простягнув менi мотоциклетний шолом. - Ходу!
I ми газонули прямо з мiсця. Притулившись до Андрiя i обхопивши його руками, я озирнулася. За нами мчала якась чорна iномарка, а Андрiй явно вiд неї тiкав на червоному гоночному мотоциклi. Причому тiкав не по прямiй, а постiйно лавiруючи. На одному з перехресть з автомобiля по нам випустили автоматну чергу. Андрiй мало не поклав байк на бiк i вильнув в якесь пiдворiття. Автомобiль, розбивши ворота, не вiдставав. Час вiд часу я чула пострiли, i мою спину аж звело вiд напруги - я-то сиджу ззаду, всi кулi, напевно, будуть моїми... Тут наш мотоцикл влетiв у багатоповерхову автостоянку i ми по спiралi понеслися вгору. Машина за нами. Глянувши пару раз через плече, Андрiй раптом направив байк прямо в стiну.
- А-а-а-а!!! - Закричала я, заплющивши очi.
I правильно зробила: Андрiй пробив вiкно i склянi скалки полетiли на всi боки. Добре, що на головi був шолом, а очi заплющенi! I краще б я їх не вiдкривала: з вiкна ми вилетiли в порожнечу i кiлька секунд летiли у повiтрi. А потiм, жорстко приземлившись на плаский дах якогось будинку, понеслися по ньому.
Чорна автiвка спочатку трохи пригальмувала, а потiм, вiд'їхавши назад для розгону, кинулася за нами. При посадцi вiд неї вiдвалився бампер, але це наших переслiдувачiв не зупинило. Погоня тривала.
Ми перелiтали з даху на дах через вузькi схiднi вулички. На вулицях перехожi у довгих бiлих шатах шарахалися, задираючи голови. А за нами зi стрiляниною хтось гнався. Це було жахливо страшно. Нашi переслiдувачi не вiдставали i от-от повиннi були нас нагнати. I тут... Дах, по якому мчав за нами автомобiль, не витримав його ваги i провалився. Автомобiль упав всередину будинку, а ми, проїхавши ще по дахах кiлькох будинкiв, зiскочили в зручному мiсцi на дорогу i поїхали вузькими звивистими вуличками на околицю.
- Ну все! - Андрiй зупинив мотоцикл, зняв шолом i витер з обличчя пiт. - Пронесло!
- А хто це був? - Запитала я, стягуючи з голови шолом i намагаючись вгамувати тремтiння в колiнах.
- Та так, мафiозi! - Махнув Андрiй рукою. - Я їм розвалив велику угоду i знищив кiлька тонн наркотикiв. От вони трошки i розсердилися.
- Нiчого собi - трошки! Та вони ж нас мало не вбили! Ти про себе хоч iнодi думаєш?
- Коли менi думати про себе - менi свiт покращувати треба! - У словах Андрiя вiдчувалася така радiсть життя, така впевненiсть у своїй правотi, що я зрозумiла: вiн не зупиниться.
- А як же твоя дружина i твiй майбутнiй син? - Спробувала я звернутися до його обережностi.
- Яка дружина? Та й про дiтей менi думати рано! От розправлюсь зi свiтовим злом, тодi i подумаю про особисте життя!
I я зрозумiла, що нi про Марину, нi про її вагiтнiсть Андрiй тут не пам'ятає.
- Ну, добре, менi час. - Андрiй знову надiв шолом i завiв мотор. - Бувай! Зустрiнемося якось!... - I вiн поїхав, обдавши мене хмарою червонуватого пилу.
- Дiвчино! Дiвчино! У нас тут спати не можна! - Хтось трусив мене за плече. - Прокидайтеся, час вiдвiдувань закiнчено! Пора i честь знати! - Це була медсестра, яка прийшла перевiрити апарати i щось ввести в крапельницю моєму братовi.
Я пiдняла голову. Виявляється, я заснула на лiжку Андрiя. Його рука вислизнула з моєї i лежала поверх ковдри. Я встала, поправила ковдру i пiшла додому.
Вранцi я спочатку вiдвiдала Марину.
- Мобiльного зв'язку з Андрiєм немає, але час вiд часу можна буде зв'язуватися по скайпу. Тiльки по ночах. - Розповiдала я своїй невiстцi.
- А чому тiльки по ночах?
- Ну Африка, що ти хочеш! Iнакше не виходить. Вчора вдалося поговорити, та й то лише три хвилини, з великими перешкодами.
- Ну, i як там Андрiй? Що робить?
Треба було щось вигадувати. I мене понесло:
- Ну, в основному весь час займає робота. Але i вiльнi хвилинки випадають. От, наприклад, вчора ввечерi у них була екскурсiя по мiсту. У центрi, де працюють нашi, мiсто як мiсто, цiлком сучасне, а на околицях стоять такi маленькi будиночки з пласкими дахами, мiж ними прокладено звивистi вузькi вулички. Люди ходять, переважно, в бiлих шатах, i всюди лежить червонуватий пил...
- А де Андрiй живе?
- Наших поселили в готелi. Цiлком комфортабельному - чотири зiрки. А для пересувань по мiсту навiть видали мотоцикли.
- А це небезпечно?
- Та що ти! Це я так висловилася - "мотоцикли", а насправдi - звичайнi скутери. Швидкiсть невелика, але все-таки не пiшки... Ну, добре! Менi ще на роботу!... - I я втекла. Про свою вiдпустку я вирiшила Маринi не казати.
У Андрiя все було без змiн. Я поговорила з лiкарем i медсестрами, подивилася, як спину i п'яту точку Андрiя протирають чимось спиртовим, дочекалася, поки в палатi нiкого не залишиться i знову сiла бiля його лiжка. Що це було вчора? Просто мiй сон чи зв'язок з Андрiєм? Що я там вчора зробила?... Взяла його руку, поклала на неї голову...
- Прикривайся! - Крикнув Андрiй i кинув менi бойовий щит.
Я звичним жестом пiдхопила щит, просунула руку в утримувач i стала в бойову стiйку, боковим зором оглядаючи поле битви. Нас з Андрiєм затиснули в скельному проходi троє озброєних мечами i кинджалами людей в чорному одязi: чоботи, заправленi в них шаровари i пiдперезанi халати з розрiзами до талiї. Голови i обличчя нападникiв були обв'язанi чорними хустками. Бiля входу в ущелину до корявого деревця, що проросле зi скелi, були прив'язанi три осiдланi скакуни.
Ми з Андрiєм були напiвроздягненi: на обох шкiрянi шорти-спiдницi з металевими накладками i шкiрянi сандалi зi шнурiвкою, та на менi ще - шкiряний лiф. Зброї, крiм щитiв, у нас нiякої не було. Та вона нам i не була потрiбна - ми належали до племенi Бойових Щитiв. З самого дитинства нас вчили битися щитами - металевими увiгнутими кованими колами iз загостреним рiжучим краєм.
Двоє нападникiв насiдали на Андрiя, один пiдскочив до мене. Дзинь! - я вiдбила щитом меч i вiдразу ж зворотнiм рухом чиркнула рiжучим краєм по руцi з кинджалом. На дрiбну кам'яну крихту закапала кров, але противник кинджал не випустив i знову кинувся на мене. Меч був спрямований знизу - в живiт, я вiдскочила, одночасно присiвши i провернувшись, як дзига на однiй нозi, i у русi рiзанула мечем по ногах ворога. Той впав, але, падаючи, метнув в мене кинджал. Миттєва реакцiя - щит вiдбив кинджал. Ворог лежав на спинi, виставивши перед собою меч i нацiлюючись, щоб вразити мене. Згрупувавшись i прикрившись щитом, я стрибнула прямо на меч. Щит витримав, а меч зламався, причому його обрубок встромився в груди чорного. Загнавши його глибше за допомогою щита, я встала i озирнулася. Андрiй вже покiнчив з одним зi своїх супротивникiв i тиснув другого до скелi.
- Допомогти? - Крикнула я.
- Нi, я сам! - I Андрiй зрiзав щитом голову воїну, який трохи зазiвався.
Голова покотилася кудись за поворот. Стягнувши з повалених голiв хустки, ми ретельно протерли ними свої щити, закинули їх за спини i повiльно пiшли до коней. Конi, вiдчувши чужинцiв, засапалися, один з них встав дибки. Андрiй пiдхопив його за вуздечку, а я, виявивши трохи в сторонi торбу з зерном, пiдiйшла до коней з частуванням. Тварини швидко заспокоїлися, спорожнили торбу i дозволили нам скочити в сiдла.
- Ну все! Ти їдь додому, а у мене ще справи! - I, прихопивши третього скакуна, Андрiй зник у хмарi пилу...
Я пiдняла голову. Все та ж палата, все так же миготять i попискують апарати, все той же нерухомий Андрiй...
- А вчора вони їздили в гори, верхи. - Розповiдала я Маринi. - Там, звичайно, дуже жарко i сухо, але Андрiй знайшов кiлька квiточок. Хотiв зiрвати їх i засушити для тебе, але потiм подумав: "Нехай ростуть!" А мене попросив купити тобi ось цi квiти. - Я розгорнула куплений по дорозi букет кремових троянд. - I ще сказати, що вiн дуже тебе любить i сумує.
- I я його, скажи, що я його теж дуже люблю i чекаю! А ще скажи, що малюк вже брикається щосили i хоче якнайшвидше вийти на волю.
- Обов'язково скажу! - Запевнила я її i поїхала в лiкарню до брата.
Сьогоднi я опинилася на пагорбi серед безкрайнього волошково-маково-ромашкового поля. По яскраво-блакитному небу мчали дрiбнi баранчики хмар, яскраво свiтило сонце, легкий вiтерець гнав квiтковi хвилi iз заходу на схiд. Андрiй у бiлоснiжнiй розпущенiй сорочцi i синiх штанях бiг назустрiч молодiй нiмфi у волошковiм вiнку на довгому золотавому волоссi. Зiмкнувшись в обiймах, вони впали i покотилися, потонувши в квiтах.
Зi свого пагорба я вiдчула неймовiрної сили кохання, котре пiднiмаючись вiд землi до неба, розливалося вiд Андрiя та його дiвчини по всьому полю до горизонту. Вони бiгали один за одним, смiялися, падали, знову вставали i невимовне словами щастя вiдчувалося в кожному русi, кожному поглядi, у кожнiй рисочцi їхнiх облич... Потiм вони попрощалися, дiвчина втекла за горизонт, а Андрiй пiдiйшов до мене i сiв поруч.
- Як я люблю свою Ладу! - Вiд надмiру почуттiв все його обличчя так i свiтилося.
- А як же Марина? - Запитала я.
- Яка Марина? - Не зрозумiв Андрiй.
- Твоя дружина Марина. У вас з нею скоро народиться син.
- Що ти таке кажеш? У мене немає нiякої дружини, i я не знаю жодної Марини!
- Андрiй. Все це, - Я повела навколо рукою, - тобi тiльки здається. Насправдi ти в комi. Ти потрапив в аварiю i лежиш у лiкарнi. А твоя дружина теж лежить в лiкарнi.
- Вона теж потрапила в аварiю? - Брат з iронiчною посмiшкою подивився на мене.
- Нi, вона на збереженнi. Намагається зберегти твого сина... Там зовсiм iнше життя. Може, не така яскрава i повна пригод, як тут, але воно справжнє! Ну, спробуй зосередитися i повернутися!
- Куди повернутися? До чого? Я не розумiю, про що ти говориш. Я не знаю жодного iншого життя, крiм цього. Менi що, треба ТУТ померти, щоб потрапити ТУДИ?
- Мабуть.
- Ти взагалi себе чуєш? Ти пропонуєш менi вiдмовитися вiд єдиного життя, яке в мене є, щоб потрапити невiдомо куди! А може там, куди ти мене кличеш, нiчого немає? А може там порожнеча?! - Андрiй розхвилювався, схопився i втiк...
Я знову сидiла поруч з його лiжком i тримала нерухому руку...
- У них дуже багато роботи. - Я знову вигадувала для Марини бесiду з братом. - Весь цей тиждень вони нiкуди не вибиралися. Але Андрiй казав, що ти йому постiйно снишся: ви бiгаєте по волошковому полю i зплiтаєте вiнки - обидва такi закоханi i щасливi...
- Ой, а вiн менi теж сниться! Тiльки менi увi снi його чомусь дуже шкода. До чого б це?
- До швидкої зустрiчi! - Запевнила я Марину i скорiше пiшла "на роботу".
У кожен мiй прихiд до Андрiя, я брала його за руку i потрапляла в його свiт. ТАМ, у комi, у нього було бурхливе, повне пригод життя, а ТУТ, наяву, вiн лежав нерухомо i був схожий на труп. Зустрiчаючись з братом ТАМ, я намагалася умовляти його повернутися СЮДИ, але вiн ставився до моїх слiв як до марення.
Ну як би ви поставилися до людини, яка б вмовляла вас померти, тому що пiсля смертi вам стане краще?!.. Ми не знаємо, що чекає нас ТАМ, тому i боїмося вмирати. Так само i Андрiй. Вiн не вiрив, що все його життя не справжнє.
А може вiн мав рацiю? Може саме ТАМ життя справжнє, а ТУТ - примарне? Я вже зовсiм заплуталася... Тому кожного дня потрапляла за ним у рiзнi пригоди.
От ми з ним мчимо через лiс, тiкаючи вiд озброєних луками вершникiв, перескакуючи через поваленi стовбури, ухиляючись вiд стрiл, що свистять повз вуха, заплутуючи нашi слiди, i раптом падаємо в глибоку яму. Дно ями утикане гострими кiлками, що стирчать у небо, на двох з них корчиться ще жива вовчиця.
Нам пощастило: я ковзнула по боку вовчицi i тiльки злегка подряпала об кiлок лiвий бiк, а Андрiй встиг виставити при падiннi свiй щит, але iнший кiл проткнув йому ногу. В цей час вершники пiд'їхали до ями i заглянули в неї. Ми сховалися мiж кiлками пiд тулубом вовчицi i зачаїлися. Вершники пустили кiлька стрiл у темряву ями, але тiльки вбили i так здихаючого звiра. Притиснувшись один до одного i прикрившись щитом ми просидiли пiд спливаючим кров'ю трупом близько пiвгодини, поки нашi переслiдувачi нишпорили навколо, намагаючись знайти наш слiд.
Потiм, вже пiзно вночi, допомагаючи один одному, ми вибралися з пастки i, орiєнтуючись за зiрками, пiшли на пiвнiчний захiд. Нам треба було поспiшати: вiд наших вiдомостей, здобутих у станi ворога, залежало життя цiлого мiста...
Ми йдемо по печерi, освiтлюючи факелом свiй шлях. Печера незвичайна - вона вимита гiрським потоком, який постачав водою цiлiй долинi з малими та великими поселеннями. Пiсля невеликого землетрусу рiчка раптом змiлiла. Логiка пiдказувала, що джерело завалило камiнням. На його порятунок вiдправлялися рiзнi люди i поодинцi, i по кiлька чоловiк, але нiхто не повертався. Чоловiчого населення в окрузi майже не залишилося. Лишалося лише два виходи: або ми вирiшимо проблему з джерелом, або люди, якi залишилися в живих, будуть змушенi знятися з рiдних мiсць i кочувати в пошуках iншої мiсцини для проживання.
Спочатку ми йшли звивистим сухим руслом i не бачили нiчого незвичайного. Потiм нам почали траплятися трупи. Було видно, що люди намагалися втекти вiд чогось страшного, але їм це не вдалося. А потiм у мозок стали заповзати якiсь шиплячi звуки. I тут факел у руцi Андрiя потух.
Шипiння посилилося i в темрявi все бiльш виразно стало чути шарудiння. Я намагалася не рухатися, поки Андрiй намотував на факел нову, змочену в смолi ганчiрку i пiдпалював її. Коли йому це вдалося, ми виявили навколо себе сотнi або навiть тисячi величезних змiй. Зовсiм випадково ми опинилися на великому каменi з пласкою поверхнею, який огинала рiчка звивистих i шиплячих тiл. По стiнах печери теж текли змiїнi тiла, деякi з них почали заповзати i на наш камiнь...
Скутi жахом, ми на деякий час застигли, а потiм Андрiй, як завжди, взяв iнiцiативу в свої руки. Повiльно ведучи факелом з боку в бiк, вiн розгледiв на стелi печери уступ у виглядi великого i товстого гака. Передавши менi факел, брат став спорожняти свою сумку - ми захопили з собою десятка два маленьких гарбузикiв, наповнених порохом. Я допомагала йому, вiдганяючи особливо нахабних змiй, тикаючи палаючим смолоскипом їм у морди.
Розклавши гарбузики на каменi, Андрiй обхопив мене за талiю i клацнув батогом вгору. Батiн кiлька разiв обернувся навколо виступу i ми злетiли над каменем саме в той момент, коли на нього хлинув потiк змiй, що прагнули свiжого м'яса.
- Кидай! - Крикнув менi брат, i я кинула в шиплячу гущину свiй факел. Спалахнув порох у гарбузах, розгорiлося гаряче полум'я, почувся запах смаженого м'яса. Нашi ноги теж опалило, але на цей бiль не було часу звертати увагу. Андрiй однiєю рукою тримався за батiг, а другою утримував мене, а я, дiстаючи по одному гарбузи зi своєї сумки, кидала їх у найбiльш щiльнi скупчення змiй. Пожежа посилювалася, змiї горiли, ми висiли над усiм цим пеклом...
Сили покинули Андрiя i ми впали вниз. На щастя, в цьому мiсцi живих змiй вже не було, пiд ногами тiльки хрустiли їх обвугленi тушки. Витягнувши з-за спини ще два невикористаних факели, брат пiдпалив їх вiд тлiючих змiїних тiл i один передав менi. Тепер у хiд пiшли короткi мечi. Ними ми вбивали живих змiй i продовжували просуватися вглиб печери.
Метрiв через тридцять ми вперлися у кам'яний завал, з пiд якого сочилася тоненька цiвка води, утворивши овальну калюжу приблизно два на три метри. В цiй калюжi копошилось ще зо два десятки дрiбних змiїних дитинчат. Не стримуючи гнiву й огиди ми з Андрiєм порубали їх, як салат, на дрiбнi шматочки.
Прийшли до вiд вiдчуття тишi. Нiякого шипiння, нiякого шурхоту... Мабуть, нам вдалося знищити все лiгво. Здираючи руки в кров, ми почали розгрiбати кам'яний завал. Гострi i важкi каменi пiддавалися з трудом. Пiсля пiвгодини неймовiрних зусиль нам вдалося розгребти невеликий отвiр. У нього я поклала три гарбуза, Андрiй проклав до них гнiт з просмалених ганчiрок i поклав поруч свiй факел. Схопившись за руки ми кинулися за вигин скельного русла.
Пролунав вибух. I майже одразу по дну потекла вода, змиваючи залишки змiй i кiстки загиблих ранiше людей. Деякий час нам вдавалося утримуватися на високих виступах, але потiк все посилювався, нас змило i понесло до виходу. Мокрi, обдертi i обгорiлi ми отямилися на березi каламутної рiчки, яка вже несла свої води по дну долини.
- Нiчого! Якщо вже ми вижили, то все у нас заживе! - Заспокоїв мене Андрiй. - Головне, що людям нiкуди не треба тепер йти...
Мене притис до стiнки покидьок у масцi. Його товаришi захопили наш лiтак i погрожують пiдiрвати. Андрiй лежить у проходi без свiдомостi: його вирубили, коли вiн намагався роззброїти найближчого до нього терориста. Кiлька пасажирiв вже мертвi. Через гул моторiв прориваються завивання збожеволiлих вiд страху жiнок, зiгнаних у хвостову частину.
- На! - Покидьок врiзав менi кулаком у живiт.
Я зiгнулася навпiл вiд болю i отримала удар в щелепу. Смак кровi в ротi викликав напад нудоти. Крiзь напiвзаплющенi вiї я побачила, як Андрiй поворушився i почав обережно пiднiматися, намацуючи на пiдлозi щось пiдходяще в якостi зброї. Йому трапився чийсь термос. Саме цей термос i врятував мене вiд наступного удару. Вихопивши у падаючого терориста пiстолет, Андрiй випустив кулю в нього, а потiм, прикриваючись убитим, застрелив ще трьох.
На звук пострiлiв з кабiни пiлотiв вискочив ще один чоловiк у масцi. Цього, заволодiвши другим пiстолетом, вже зняла я. Заглянувши в кабiну, ми побачили тiла вбитих пiлотiв i напiвживу зв'язану стюардесу. За кермом нiкого не було. Лiтак почав завалюватися набiк i раптом рiзко пiшов носом вниз.
- Я впораюся! - Закричав Андрiй, кидаючись до штурвала. - Займiться пасажирами!
Вхопившись за скоби, ми з стюардесою дочекалися, поки лiтак перестало перевертати, i пiшли в салон. Допомагаючи саджати i пристiбувати уцiлiлих пасажирiв, ми зовсiм вибилися з сил.
- Увага! Я саджу лiтак! - Пролунав у динамiках голос Андрiя.
Кiлька хвилин жахливого трясiння i все застигло. Потiм тишу порушили полегшенi схлипи i говiр пасажирiв, всi кинулися до виходу.
По трасi, на яку ми сiли, до нас вже мчали машини швидкої допомоги i полiцiї...
- Якщо протягом трьох днiв Ваш брат не вийде з коми, - Вiдводячи очi вбiк, повiдомив менi доктор, - Ми змушенi будемо вiдключити апарати...
Вже майже мiсяць Андрiй перебував у комi, жодних зрушень не спостерiгалося, лiкарi почали вважати, що пiдтримка його життя апаратами тепер не представляється доцiльною...
Ну як менi вивести його ЗВIДТИ?! Якi знайти аргументи?
Ми пливли по морю на невеликiй паруснiй яхтi. Андрiй стояв за штурвалом, ловлячи свiжий вiтер i несучись по трьохбальним хвилям. Збоку, то вiдстаючи, то обганяючи нашу яхту, стрибала парочка веселих дельфiнiв.
- Краса! Море, вiтер, сонце, сво-бо-даааа!!! - Кричав вiд надлишку почуттiв, переповнений радiстю життя брат.
- Краса. - Сумно вiдповiла йому я. - I ця краса закiнчиться через три днi.
- Чому?
- Бо тебе вiдключать вiд апаратiв i ти помреш.
- Знову ти за своє! - На обличчя Андрiя набiгла хмаринка роздратування. - Навiть якщо мене, як ти кажеш, ТАМ вiдключать, це не означає, що я ТУТ теж обов'язково помру. Може, ТУТ моє життя так i буде продовжуватися.
- Може i буде, а може i нi. Але я точно знаю, що якщо ти спробуєш вийти з коми, ТАМ ти будеш жити.
- Ну як ти не розумiєш?! Я просто не можу уявити собi життя ТАМ. Я про нього нiчого не знаю. - Андрiй повернувся до мене, кинувши штурвал.
- От прокинешся i дiзнаєшся. Я тобi допоможу.
- Нi, краще я помру ТУТ, де менi все зрозумiло, чим погоджуся пiти ТУДИ, де менi нiчого не вiдомо... - I тут поривом вiтру розгорнуло вiтрило i Андрiй полетiв за борт.
Поки ми розмовляли, шторм посилився до чотирьох-п'яти балiв. Хвилi накривали мого брата i тягнули його на дно. Нi про що не думаючи, я стрибнула за ним. Розбурхане море нiяк не давало менi наблизитися до Андрiя. Тiльки хвилин через двадцять, зовсiм втомившись, я, нарештi, змогла доплисти до вже знесиленого i дивом тримаючогося на поверхнi брата. Голова його була пробита i з неї текла кров. Шторм все посилювався, вода була холодна, берегiв видно не було. Нам загрожувала неминуча смерть.
- Ну ж, Андрюха! Зважуйся: або ми зараз загинемо, або ти вийдеш з коми i ми будемо жити в реальному життi!
- Я не можу!
- Що не можеш?! Зараз ми потонемо! Просто скажи: "Я згоден вийти з коми!" I пiрни за мною!
- Так просто?! Я не вiрю!
- У тебе немає вибору! Просто повiр!! Просто погодься!!!
- Гаразд! Я вiрю тобi! Я згоден вийти з коми!..
Я схопила Андрiя за руку i пiрнула в глибину разом з ним...
Навколо щось кричали, бiгали люди в бiлих халатах. Болiла голова. Я лежала на лiжку, а надi мною була абсолютно бiла стеля. Насилу повернувши голову, я побачила на сусiдньому лiжку Андрiя. Вiн лежав з вiдкритими очима i дивився на мене.
I тут я вiдчула бiль. Болiла лiва рука. Скосивши на неї очi, я побачила, що її щосили стискає рука Андрiя. Моя рука посинiла, його - побiлiла. Доктор мiцної статури намагався нас роздiлити, але у нього нiчого не виходило.
- Андрiй, вiдпусти мене. - Прошепотiла я. - Ми повернулися.
I вiн розтиснув пальцi ...
В цей день до Марини я поїхати не змогла. У мене абсолютно не було сил. Їх вистачило лише на те, щоб повiдомити їй, що Андрiй завтра повертається з Африки, а я готуюся до його зустрiчi.
Марина так зрадiла, що вночi у неї почалися пологи. Про те, що у нас з'явився хлопчик, ми дiзналися тiльки вранцi.
- Уявляєш! Такий богатир - п'ятдесят два сантиметри, три чотириста вагою! I прямо викапаний Андрюха!!! - Кричала щаслива матуся в трубку.
- Маринка! Ми їдемо до тебе!!! - Вiдiбрав у мене трубку новоспечений татусь. - Я повернувся!!!
Як не пручалися лiкарi, як не вмовляли, що пiсля такої тривалої коми необхiднi дослiдження, аналiзи, реабiлiтацiя, Андрiй нiчого не хотiв слухати. Похитуючись, вiн встав з лiжка. Кiлька разiв впав, пробуючи ходити по палатi. Одягаючись, не мiг потрапити в штани i рукави. Нарештi, з моєю допомогою, йому все вдалося, i ми помчали на таксi в пологовий будинок.
Щаслива Маринка навiть не звернула уваги на те, що приїхавший з Африки чоловiк має якусь неприродну блiдiсть. Вона радiла, показувала дитину, цiлувала так довго не баченого чоловiка, будувала плани на майбутнє i взагалi перебувала в якiйсь ейфорiї.
У такiй же ейфорiї перебував i Андрiй. Вiн виринув у справжнє життя i воно накрила його по повнiй.
Уже вдома, коли ми залишилися однi, я запитала:
- Ти пам'ятаєш про те життя, про життя в комi?
- Так. - Трохи подумавши, вiдповiв Андрiй. - Але все якось невиразно i тьмяно... Наче я давним-давно дивився якийсь старий, чорно-бiлий фiльм, а тепер намагаюся його пригадати...