Аннотация: Щорiчник - це щорiчна зустрiч з померлими друзями...
Щорiчник - це щорiчна зустрiч з померлими друзями...
ЩОРIЧНИК
ОПОВIДАННЯ
(9 червня 2017 року)
Вже багато рокiв, сказавши одного разу: "У мене немає сестри!", Володя не спiлкувався з Валею. Як ми його не вмовляли, як не просили пробачити її i помиритися, - вiн уперто стояв на своєму. Та ось тиждень тому, нi з того, нi з сього, вiн раптом повiдомив:
- Збирайтеся, у п'ятницю ми поїдемо в Сокiлець!
На його батькiвщину ми поїхали на машинi - Володя за кермом, я, моя мама i наш уже дорослий син Сергiй - пасажирами. Виїхали, коли тiльки-но почало свiтати, i тому пiд'їхали до рiдної домiвки мого чоловiка за п"ятнадцять хвилин до десятої години.
Стояв ясний осiннiй ранок, Валя в цей час перебувала на городi, але почувши гавкiт собаки, вийшла до ворiт.
- Хто це там прiїхав? - Вона розглядала нас, не впiзнаючи. Ще б пак - ми не бачилися бiльше двадцяти рокiв!
- О Боже! Володя!!! - Валька розплакалася i кинулася на шию братовi. - Заходьте, заїжджайте... зараз поснiдаємо, я щось приготую!..
- У нас все з собою! - Сказала я, дiстаючи з сумки-холодильника приготованi вiдбивнi.
- Тiльки картоплi немного посмажити треба. - Додав Володя.
Сергiй з Володею почали розпаковувати машину, я з Валею пiшли смажити картоплю i розiгрiвати вiдбивнi, мама взялась нарiзати салат. За пiвгодини ми вже сидiли за столом.
Валька сильно змiнилася - за цей час вона встигла перетворитися на сiльську бабусю без вiку. Та й ми не помолодшали...
- I чого ж це ти надумав приїхати? - Нарештi запитала Валя.
- Та так, час прийшов... - Якось трохи сумно вiдповiв Володя.
Пiсля снiданку вирiшили сходити на могилу до Володiних батькiв. Повиривали там трохи трави, поставили новi квiти, пов'язали рушники на хрести...
На зворотному шляху зустрiли двох колишнiх Володiних однокласникiв - тепер уже пенсiонерiв за шiстдесят - i Володя запросив їх на вечерю.
Повернувшись, Володя став оглядати садибу. Нi корiв, нi свиней Валя вже не тримала - важко. Проте курей у неї було достатньо. Половину городу вона здала в оренду сусiдам, на половинi вирощувала те, що було потрiбно: картопля, буряк, морква, цибуля, часник, крiп, петрушка. В саду все так же росли яблунi i грушi, вздовж паркану розрiсся малинник. Перед будинком, як i за життя матерi, красувався квiтник. Воду з криницi, як i ранiше, качав насос, а гараж перетворився на комору...
Колишнi друзi-однокласники прийшли приблизно о сьомiй години вечора i всi сiли за великий стiл, накритий просто у дворi пiд горiхом. За Володiним бажанням, стiл був накритий "по-сiльському": варена картопля зi сметаною i кропом; крупно нарiзанi помiдори, огiрки i цибуля, приправленi соняшниковою олiєю; оселедець, присипаний кiльцями маринованої в оцтi цибулi; солонi огiрки i помiдори в однiй мисцi; в iншiй - моченi яблука i квашена капуста. I, звичайно ж, нарiзане скибочками сало та самогон!
Всi з апетитом наминали нехитрi харчi, шумно розмовляли, згадували давно минулi подiї, дiлилися радощами i труднощами теперiшнього життя.
Володя вiдкинувся на спинку свого стiльця, обвiв всю компанiю поглядом, кивнув, посмiхнувся i раптом, закривши очi, впав... Всi схопилися зi своїх мiсць i кинулися до нього. Володя не дихав, пульс теж не вiдчувався. Валька заголосила, я стала набирати номер "швидкої допомоги". Сергiй спробував робити штучне дихання - але i це було марно. Мiй чоловiк, з яким ми прожили разом бiльше сорока рокiв, помер...*
Приїхала спочатку "швидка допомога", а потiм i полiцiя, оформили якiсь папери i зникли. Гостi розiйшлися, Валька, наколота заспокiйливими, спала. Пiшли спати i мама з Сергiєм. А я залишилася сидiти бiля Володi, покладеного на широку лавку бiля так i не прибраного столу... Напевно, вiн вiдчував близький кiнець, тому й вирiшив помиритися зi своєю сестрою...
Я сидiла i пiд музику, що лунала з залишеного включеним радiоприймача, згадувала рiзнi подiї нашого спiльного життя. В голову, чомусь, приходили тiльки свiтлi i радiснi спогади нашої молодостi...
- За київським часом - двадцять третя година. - Повiдомило радiо i я подивилася на Володю.
Володя злегка потягнувся, посмiхнувся i сiв на лавцi, звiсивши з неї ноги.
- Ну-ка, змiни посуд! Зараз гостi з'являться! Сьогоднi ж - шiстнадцяте листопада. - Сказав вiн менi, як нi в чому не бувало.
I тут я згадала, що кожен рiк, шiстнадцятого листопада до нас у гостi приходять померлi Володiни друзi. Цю зустрiч вони називають Щорiчник. По черзi вони з'являються прямо з повiтря на початку дванадцятої ночi, сiдають за накритий мною стiл - обов'язково "по сiльському" - п'ють, їдять, обмiнюються спогадами i новими враженнями, радяться, пропонують рiшення проблем i так далi. На свiтанку вони прощаються i тануть...
Поки я мiняла тарiлки, виделки i стопки, всi гостi зiбралися. Сiли за стiл i Володiни батьки.
- От i добре, що з Валькою встиг помиритися. - Сказав батько.
Випили за Володiн упокiй, обговорили майбутнi похорони - Володя наполiг, щоб його, як i мого тата, спалили в крематорiї, а попiл висипали в рiчку.
- Ну i правильно! - Пiдтримав його Олег, колишнiй напарник по роботi, якого знайшли кiлька рокiв тому повiшеним. - А то кладовища вже займають бiльше площi, нiж мiста.
- Шкода я ранiш до цього не додумався. - Зiтхнув Василь, який помер вiд раку. - Ну, за нас! - I вони знову випили по стопцi самогону.
- А як же тепер я? - Копирсаючись виделкою в салатi, я подивилася на Володю.
- Все буде добре! - Вiдповiв мiй чоловiк. - Я буду кожного року приходити шiстнадцятого листопада.
- Якщо не заперечуєте, - Втрутився Олег, - Ми теж будемо приходити.
- Звичайно, приходьте, як i ранiше! - Вигукнула я. - Я завжди буду вас чекати i накривати вам стiл!
- I щоб обов'язково була картопля з оселедцем! - Додав Володя. - I сало з горiлкою!
- А ми завжди допоможемо вам порадою, якщо знадобиться. - Додав гiсть, iменi якого я не пам'ятаю, i повiльно розтанув у повiтрi. Наставав свiтанок i гостi почали поступово зникати.
- А зараз менi як?... - Сльози навернулися менi на очi. - От ти зараз знову ляжеш... - Говорити "помреш" менi не хотiлося.
- Найближчий крематорiй - у Києвi. - Вiдповiв Володя, вiдсуваючи тарiлку i вкладаючись на лавцi. - Ну, па-па, до наступного Щорiчника! Записуй усi проблеми, будемо вирiшувати... - Вiн склав на грудях руки i закрив очi. Зiтхнув на повнi груди, посмiхнувся i знову став нерухомим...
- За київським часом - шоста година. - Повiдомило радiо.
Я прикрила Володю ковдрою, щоб не застудився на осiнньому повiтрi i пiшла в будинок. Ну що ж, будемо бачитися з ним тiльки раз на рiк, на Щорiчник шiстнадцятого листопада. Його чекають iншi мандри i iнше життя, але мене вiн просто так не кине, вiн i далi буде допомагати менi своїми порадами... Життя триває...