Аннотация: Симпатичний знайомий виявляється вампiром i рятує мене вiд смертi...
Симпатичний знайомий виявляється вампiром i рятує мене вiд смертi...
ВАМПIРИ
ОПОВIДАННЯ
(2 вересня 2017 року)
*1*
"Чим займатися самотнiй жiнцi, яка не обтяжена нiякими турботами? Шукати пригод на свою п'яту точку!" - З цими думками я рiшуче вимкнула телевiзор, встала з дивана, переодяглася i вийшла на вулицю. Сонце вже сховалося за дахами i на мiсто почали опускатися сутiнки. "Ну то й що? У сутiнках я виглядаю ще молодшою: завдяки моїй стрункостi (правильнiше сказати - худобi), мене можна прийняти за зовсiм молоденьку дiвчину!" - З цими думками, наспiвуючи про себе "Красунi кабаре", бадьорою ходою я рушила по круговiй алеї навколо нашого мiкрорайону. Повз мене туди-сюди снували люди. Хто постарше, поспiшали з роботи додому з повними сумками. Хто молодший, збиралися в тусовочнi компанiї. Молодi матусi поважно прогулювалися з колясками. Пiдлiтки ганяли м'яч на шкiльному стадiонi. У численних "розливайках", що постiйно траплялися на шляху, потягували пиво i голосно розмовляли компанiї вiдпочиваючих вiд домашнього побуту чоловiкiв. А я йшла неквапливим прогулянковим кроком з маленькою сумочкою в руках (носовичок, кнопковий мобiльник i ключi вiд квартири) i дивилася по сторонах.
Коли я пiшла на друге коло (сутiнки вже настiльки згустилися, що не все можна було розгледiти), краєм ока помiтила, що паралельно моєму курсу рухається якась темна постать. "Та мало куди комусь треба!" - Подумала я, але про всяк випадок злегка додала темпу. Фiгура теж прискорилася. Незважаючи на погану видимiсть, пiдсвiдомо я вiдчула, що фiгура належить чоловiковi. Я пiшла дуже швидко, чоловiк теж. Тодi я зупинилася i повернула назад. Темна фiгура повторила мiй маневр. "Що робити? А раптом це грабiжник?!" - промайнуло у мене в головi. - "Хоча, що у мене взяти? У мене навiть немає нi золотої каблучки, нi ланцюжка... Але ж грабiжник про це не знає!" - Я пiшла дуже повiльно, вирiшуючи подумки, чим би менi дати вiдсiч у разi нападу. - "А, може, це якийсь манiяк?!" - Я закрутила головою i зазначила, що людей на вулицi стало помiтно менше. - "Що робити? А до будинку ще так далеко..."
I тут раптом засвiтилися лiхтарi. Алеї стали яскравими i якимись бiльш затишними. Все так же йшли кудись люди, а мiй "манiяк" виявився чоловiком середнiх рокiв у чорних джинсах i чорнiй куртцi. Заклавши руки зi згорнутої газетою за спину, вiн теж ходив на самотi, зрiдка кидаючи погляди в мою сторону. "А може у нього в газетi нiж!" - Уже просто так, щоб якось виправдати свої побоювання подумала я. Але тут "манiяк" зiм'яв газету i кинув її у першу ж урну, що трапилася по дорозi. Розправивши вiтрiвку, вiн кашлянув i рiшуче наблизився до мене.
- Вибачте, що пристаю. - Почав вiн. - Я помiтив, що Ви просто прогулюється.
- Так, маю право пiсля роботи подихати повiтрям. - Зiбравши всi свої побоювання в кулак, як нi в чому не бувало вiдповiла я.
- А я теж прогулююся щовечора. I щось ранiше я Вас тут не помiчав.
- А ранiше я гуляла днем.
- А чого ж тепер вийшли ввечерi?
- Тому що розпочався навчальний рiк i вдень я працюю.
- Ви, напевно, вчителька? - Здогадався вiн.
- Так.
- А що Ви викладаєте?
- Математику.
- А менi здалося, що Ви романтична натура.
- Так i є. А Ви що, подiляєте стереотип, що математики повиннi бути черствими сухарями?
- Нi, я взагалi проти будь-яких стереотипiв.
- Он як? Я теж постiйно намагаюся з ними боротися. От, наприклад, один поет просто для гарного слова сказав, що "У природи немає поганої погоди", а всi люди почали це цитувати, як незаперечну iстину. Я їх запитую: "А як же урагани, цунамi, тайфуни, повенi, землетруси, виверження вулканiв та iншi катаклiзми, що забирають тисячi життiв?", а вони нiчого не можуть сказати. Або ось ще: "Здоров'я не купиш!" Може, колись його i не можна було купити, але зараз-то, якщо є грошi, можна знайти круту клiнiку i практично все вилiкувати або хоча б пiдлiкувати. Були б грошi, так i здоров'я полiпшити можна!
- Ви так переконливо розповiдаєте, що я з Вами повнiстю згоден. Я теж борюся з деякими штампами. Наприклад, коли я говорю, що не вiрю в Бога, менi кажуть, що не можна так говорити. Але чому їм можна говорити, що Бог є, а менi, що його немає - не можна?! Вони кажуть: "Не можна, тому що Бог за це покарає". А як вiн покарає, якщо його немає?
- Точно! А ще мене обурює, що вiруючi люди бояться кладовищ. Вони кажуть, що вiд будь-якої нечистi можна врятуватися за допомогою хреста, i в той же час вся нечисть у них мешкає саме в районi кладовищ, де на кожному метрi встановлений хрест!
- Ну як нечисть може боятися хрестiв, якщо вона в них не вiрить?! - Вторив менi новий знайомий.
Менi все бiльше подобався його образ думок. I голос у нього був приємний, i iнтелiгентнiсть вiдчувалась i в манерi говорити, i в усьому образi, i якесь благородство в поставi... I зовнiшнiсть у нього була цiлком нiчого: зрiст приблизно метр вiсiмдесят, вiк - трохи за сорок, худорлява стрункiсть, легка сивина у темному волоссi... Цiкаво, як його звуть?
- Ми ось так з Вами цiкаво розмовляємо. - Нiби прочитав вiн мої думки. - Та зовсiм забули представитися. Мене звуть Володимир Миколайович, я iсторик, викладаю в iнститутi. А ви?..
- А мене звуть Iрина Володимирiвна, я працюю ось в цiй школi. - Ми якраз проходили повз моєї школи.
- Отже, ми колеги, обидва викладаємо, хоч i рiзнi предмети. А чому Ви гуляєте одна, у Вас немає сiм'ї?
- Нi, якось не вийшло. А у вас?
- Така ж iсторiя. От i гуляю вечорами на самотi. Може, будемо гуляти разом?
- Чому б i нi? О котрiй Ви зазвичай виходите?
- Як тiльки починаються сутiнки, приблизно на початку сьомого. Вам цей час пiдходить?
- Цiлком. А ось i мiй будинок! - Подивившись на годинник, я вiдзначила, що ми обiйшли мiкрорайон нiяк не менше п'яти разiв. - Мабуть, менi пора. Завтра на роботу...
- Не смiю вас затримувати. До завтрашнього вечора! - I вiн, м'яко потиснувши менi руку бiля входу до мого пiд'їзду, пiшов.
"От! Варто лише вiдiрватися вiд телевiзора, як життя може пiднести щось абсолютно нове. Наприклад, такого симпатичного Володимира Миколайовича ..." - З цими думками я прийняла ванну i лягла спати.
*2*
Ми зустрiлися з Володимиром Миколайовичем наступного вечора. I наступного. I наступного... Нашi прогулянки стали звичними i постiйними, i завжди нам знаходилося про що поговорити. Приходячи зi школи, я швиденько обiдала, щось робила по господарству, готувалася до урокiв, приводила себе в порядок i йшла на прогулянку. Життя набуло нового сенсу, i цим сенсом стали зустрiчi з моїм новим знайомим. Без них я вже навiть не уявляла свого iснування. Володимир Миколайович, думаю, вiдчував те ж саме. Щовечора вiн зустрiчав мене бiля мого пiд'їзду, iнодi з квiтами, iнодi з якимись фруктами або цукерками, брав пiд руку i ми йшли алеєю по колу. Бабусi на лавочцi бiля пiд'їзду вже щосили перемивали нам кiсточки, приписуючи бурхливий роман з усiма обтяжливими, але нашi вiдносини далi прогулянок i розмов не просувалися. Нам цього цiлком вистачало i мiняти нiчого не хотiлося, в усякому разi, менi.
Та раптом сталося непередбачуване. Просто посеред уроку я втратила свiдомiсть. Швидка вiдвезла мене до лiкарнi, там мене кiлька днiв обстежували, робили аналiзи i... Менi залишилося зовсiм небагато - вiд двох до шести мiсяцiв. Пролежавши в стацiонарi близько трьох тижнiв, я виписалася на амбулаторний лiкарняний, вже не бiльше маючи намiру в цьому життi виходити на роботу.
Вдома все було так само, як i ранiше, тiльки пiд товстим шаром пилу. У морозильнику виявився деякий запас сардельок, пельменiв i полуфабрикатних голубцiв. Треба було б купити хлiба, молока або кефiру, яєць... Я включила телевiзор i деякий час посидiла, не вникаючи в те, що вiдбувалося на екранi. Треба братися за справи. Весь пил я не витерла, обмежилася однiєю кiмнатою. Нiчого, решта - потiм. Вiдваривши двi сардельки, я поїла i лягла спати. Прокинулася близько шостої вечора. Осiнь вже наближалася до кiнця i на вулицi було вже зовсiм темно. Цiлодобовий магазин знаходився поруч з будинком, i я вирiшила поповнити запас продуктiв.
Зачесавшись i переодягнувшись, я мазнула помадою по губах i вийшла з дому. Вiдiйшовши всього на пару крокiв вiд пiд'їзду, в свiтлi вуличного лiхтаря я побачила знайому постать. Володимир Миколайович поспiшав менi назустрiч.
- Iрина Володимирiвна! Голубонько! Як же Вас довго не було! Що з Вами сталося?
- Та от, у лiкарню потрапила... А Ви що ж, мене тут кожного дня вичiкували?
- Звичайно, як же я без Вас! З Вами тепер все добре?
- Можна i так сказати. - Вiдповiла я. - Тiльки слабкiсть поки. - Про те, що ця слабкiсть вже до кiнця, говорити не хотiлося. - А менi в магазин треба, продуктiв в домi немає...
- Давайте разом i сходимо. - Запропонував Володимир Миколайович, беручи мене пiд руку, i дбайливо пiдняв комiр на моєму пальто, захищаючи вiд пронизливого вiтру.
Ми сходили до магазину. Крiм того, що збиралася купити я, Володимир Миколайович набрав ще всякої смакоти i понiс повнi пакети до мене додому. Увiйшовши в квартиру, вiн посадив мене в крiсло, укутав пледом, а сам вiдправився на кухню. Сидячи в крiслi перед муркочучим телевiзором, я задрiмала. А коли прокинулася, в кiмнатi було запалено свiчки, стiл був сервiрований декiлькома салатами, м'ясною та рибною нарiзкою, над тарiлками спагеттi з соусом парував аромат, а в келихах було налито червоне вино.
- Ого! Та у нас сьогоднi справжнiй бенкет! - Я встала i пiдiйшла до столу.
- Я взяв на себе смiливiсть попiклуватися Вами. - Володимир Миколайович взяв мене за руку, торкнувся моїх пальцiв губами i посадив мене за стiл.
Вечiр пройшов чудово: душевно, тепло, затишно, я вiдчула себе потрiбною комусь...А потiм вiн поклав мене в лiжко, вимкнув свiтло i пiшов до себе, зачинивши вхiднi дверi.
На ранок я побачила, що весь пил в квартирi витертий, залишки засохлих за час мого перебування в лiкарнi продуктiв винесенi, посуд пiсля нашого бенкету помитий, пiдлога пропилососена, а квiти, що якимось чином без мене вижили, политi. Не кавалер, а просто чарiвник! От би прожити з ним усе життя! Шкода, що залишилося так мало...
Холодильник був забитий пiд зав'язку, робити менi було нiчого, тому я цiлий день тiльки лежала перед телевiзором та зрiдка перекушувала. А ввечерi, долаючи слабкiсть, я стала готуватися до прогулянки.
Володимир Миколайович зустрiв мене бiля пiд'їзду i ми пiшли за звичним маршрутом навколо нашого мiкрорайону. Йти було важко, але приємно, адже поруч був такий цiкавий спiврозмовник. Я спиралася на його руку, але все одно сильно втомилася. Не встигли ми пройти навiть повного кола, як я втратила свiдомiсть...
*3*
Була темрява... Iнодi в цiй темрявi проступало дбайливе обличчя Володимира Миколайовича... Iнодi я бачила над собою крапельницю... Коли я, нарештi, повнiстю прийшла до тями, крiзь напiвроздвиненi штори за вiкном повiльно падав снiг. В кiмнатi було тепло i затишно, пахло чимось смачним, поруч з моїм лiжком стояла крапельниця, а з темної пляшки по трубцi в вену капало щось темно-червоне. Дивитися на свiтло за вiкном було боляче i я знову заплющила очi. "Це скiльки ж часу я так пролежала? I хто, цiкаво, за мною доглядає?" До слуху долинули обережнi кроки, я повернула голову i побачила Володимира Миколайовича у фартусi i домашнiх капцях.
- Iрино Володимирiвно, Ви вже прокинулися? Як ви себе почуваєте?
Язик не повертався. Я прислухалася до себе i не вiдчула нiякого болю. Тiло здавалося невагомим i якимось не таким, як ранiше. Я спробувала поворушити рукою - вона була тонкою i прозорою, як у дитини.
- Вам ще рано ворушитися. - Зупинив мiй рух мiй рятiвник. - Ви ще дуже слабкi. Зараз я буду Вас годувати. - Вiн пiднiс до моїх губ пляшку з темною рiдиною i став поїти мене через трубочку. - Це лiки, їх необхiдно випити, щоб жити...
Потiм я знову заснула. З кожним днем перiоди мого пробудження ставали все довшими. Крапельниця зникла. Я вже могла сидiти, спершись на подушки i посмоктуючи життєдайнi лiки з темної пляшечки. Володимир Миколайович сiдав в крiсло бiля мого лiжка i розповiдав щось цiкаве з iсторiї. Якось так вийшло, що ми перейшли на "ти" i стали називати один одного просто на iм'я. Коли я вiдчула в собi достатньо сил, щоб встати, Володимир зупинив мене i сказав:
- Iрочка, менi треба тобi де в чому зiзнатися... Якби тобi не загрожувала смерть, я б нi за що не наважився... Але це був єдиний спосiб врятувати тебе... Як би це сказати... я вампiр. Не той вампiр, якого придумали в казках i легендах, а справжнiсiнький. I тiльки моя кров врятувала тебе вiд смертi...
- Ти що, вкусив мене, щоб я теж стала безсмертною?
- Ну якi дурницi ти говориш! Це ж просто забобонний стереотип. Якби вiд укусiв вампiрiв люди теж ставали вампiрами, справжнiх людей на землi вже просто не залишилося б! Я не кусав тебе i не пив твою кров, навпаки, менi довелося перелити свою кров тобi. Доречi, кровi у мене не бiльше, нiж у будь-якої звичайної людини. Тому процес повної замiни твоєї кровi моєю затягнувся на кiлька мiсяцiв.
- То зараз що, вже не початок зими?
- Нi, вже скоро почнеться весна.
- Здорово! Завжди восени мрiяла: от би заснути на всю зиму, прокидаєшся - а вже весна!.. А я тепер теж вампiр? Я буду полювати на людей?
- Нiчого подiбного! Але дещо в твоєму життi тепер все ж таки змiниться. Я тобi все розповiм. А зараз просто походи по кiмнатi, прислухайся до себе. Що ти вiдчуваєш?
Я пройшлася по кiмнатi, вийшла в коридор i через другу кiмнату на балкон. Повернула назад, стала навшпиньки i пiдняла руки до стелi, пiдстрибнула i пробiглася на носочках...
- Менi так легко, нiчого не болить... Здається, що сила тяжiння Землi трохи зменшилася... Ой, як я схудла! - Звернула я увагу на своє вiдображення, випадково глянувши в дзеркало. - А моя хвороба? Ти знаєш, що менi залишалося зовсiм мало?
- Так, коли я тебе обстежив, я про це дiзнався. Кiлька разiв приходила твоя дiльнична лiкарка, продовжувала лiкарнянi. А я вiдносив їх у твою школу... Але тепер хвороби немає.
- Мене лiкував тiльки ти?
- А що лiкарi могли зробити?
- А я тепер безсмертна?
- Нi, не безсмертна. Тебе можна вбити, як будь-яку людину. Але багато процесiв у тебе сповiльнилися: пульс - тридцять ударiв на хвилину, тиск - дев'яносто на шiстдесят, температура - до тридцяти шести, та й процеси старiння сповiльнилися. А тривалiсть життя збiльшилася.
- До скiлькох?
- Якщо не ризикувати, то до декiлькох сотень рокiв.
- Ой, Володя, а скiльки ж рокiв тобi?
- Якщо чесно, то менi йде чотириста п'ятдесят восьмий.
- Тобто ти народився в серединi шiстнадцятого столiття... Так от чому ти став iсториком! Ти все бачив своїми очима...
- Так, бачив багато. I люблю про це i згадувати, i розповiдати.
- Здорово! А сонячне свiтло нас може вбити?
- Якi дурницi! Ми такi ж, як i всi люди. Просто у нас алергiя на сонце. Така алергiя iснує у багатьох. Живуть люди, не вмирають, просто захищаються одягом або ховаються в тiнь.
- А часник нас може вбити?
Володимир Миколайович вийшов на кухню i вiдразу ж повернувся з зубчиком часнику.
- Дивись. - Вiн вiдкусив шматочок часнику i став його ретельно пережовувати, потiм ще i ще. - Бачиш, я можу його їсти, i нiчого зi мною не вiдбувається. Просто його запах для нас занадто рiзкий i викликає деяку вiдразу. Взагалi всi почуття тепер у тебе будуть бiльш гострими i яскравими.
Я прислухалася до себе. I свiтло, i всi фарби навколо дiйсно стали бiльш яскравими, саме тому дивитися на снiг пiд сонцем очам було трохи боляче. Звуки теж стали бiльш виразними: не тiльки проїжджаючi машини або люди, що проходили повз вiкон, а й соаки, що пробiгали, i птахи, що пролiтали, змушували мене обертатися. I запахи. Їх стало навколо набагато бiльше, нiж було ранiше. А так улюблений мною ранiше часник, тепер був дещо неприємним.
- Хочу гуляти! - Раптом вигукнула я. - Уявити тiльки: проспала i осiнь, i Новий рiк, i всю зиму!...
I ми пiшли гуляти. Сонце свiтило вже зовсiм по-весняному, вiдбиваючись вiд снiгу. Володимир дбайливо надiв менi темнi окуляри i сам був у таких же. Пахло снiгом, пiдiгрiтими на сонцi гiлками дерев i чимось незрозумiлим, чого я ранiше не вiдчувала. Йти було легко, здавалося, я от-от злечу.
Я йшла пiд руку з Володимиром Миколайовичем i вiдчувала радiсть i щастя. По дорозi вiн розповiдав менi про справжнiх Вампiрiв. Виявляється, в далекiй давнинi, за десятки тисяч рокiв до нашої ери, людство розвивалося в кiлькох напрямках. Одночасно iснували неандертальцi, кроманьйонцi, денисовцi, флоренси, пiгмеї, велетнi i вампiри. З рiзних причин майже всi види людей вимерли, офiцiйно до наших днiв дожили лише ми - кроманьйонцi. Насправдi ж серед кроманьйонцiв змогли приховатися i вампiри, а у важкодоступних куточках Землi - i представники iнших видiв. Так от, вампiри зовнi вiд людей майже не вiдрiзнялися: тiльки бiльш стрункi i витонченi, бо у них немає пiдшкiрного шару жиру, та й внутрiшнiй жир не утворюється. А от життєвi властивостi вiдрiзняються дещо iстотнiше. Зниженi тиск, температура, пульс, гемоглобiн i збiльшений термiн життя вимагають i iншого метаболiзму. Тому поряд зi звичайними продуктами, вампiрам потрiбна i свiжа кров. Iклiв, як в мiфах про вампiрiв, у них немає i кров зi своїх жертв вони не висмоктують. Звичайно, в давнину доводилося вбивати i людей, i тварин, щоб напитися свiжої кровi, але тепер все йде по-iншому. Кров можна переливати в лiкарнях (благо аналiзи показують недокрiв'я, а отже i необхiднiсть її вливання), можна купувати на станцiях переливання кровi, можна добувати при забої свиней та iншої худоби. Все вiдбувається цивiлiзовано.
Казки про перетворення людей у вампiрiв пiсля укусу виявилися абсолютно безпiдставними. Насправдi людина може стати вампiром лише при повнiй замiнi її кровi вампiрською. Це досить тривалий процес, не кожному може така кров пiдiйти, та й не кожен на це пiде. Володимир вирiшив ризикнути. Нам пощастило, що ми спiвпали. I тепер ми з Володимиром Миколайовичем стали близькими не лише духовно, а й по кровi.
- А осиковим кiлком нас можна вбити? - Продовжувала я чiплятися за казки i мiфи.
- А звичайну людину, встромивши їй в серце будь-який кол, можна? - Питанням на питання вiдповiв Володимир.
Тут ми порiвнялися з банкоматом i я згадала, що вже бiльше трьох мiсяцiв не знiмала з картки нарахованi менi лiкарнянi. Сума виявилася цiлком пристойною.
- I як ми тепер будемо жити? - Запитала я.
- Для початку я влаштую тобi справжню вампiрську вечерю. - Пообiцяв мiй кавалер. - Я вже все для неї приготував.
Коли ми повернулися додому i я пiшла перевдягатися до вечерi, Володимир Миколайович накрив на стiл. Посерединi стояв печiнковий торт, була нарiзана ароматна кров'янка, келихи були наповненi свiжою кров'ю з додаванням червоного вина, а в якостi десерту було желе з кровi молодого поросяти.
Наприкiнцi вечерi Володимир Миколайович пiд музику Вiвальдi став передi мною на одне колiно, вiдкрив золоту коробочку i запропонував менi стати його дружиною. Я сказала, що згодна, i вийняла з коробочки обручку. На ажурному золотому обiдку було прикрiплене велике рубiнове серце, оповите золотим пагоном троянди з невеликими рубiнчиками. Каблучка виявилося менi в пору.
Володимир Миколайович залишився в моїй квартирi i я дiзналася, що таке любов, коли попереду майже вiчнiсть... Поступово вiн перевiз до мене всi свої речi. Аж до травня я звикала бути вампiром, а Володимир менi в цьому активно допомагав.
Виявилося, що для того, щоб не привертати уваги до своєї не старiючої зовнiшностi, йому час вiд часу доводилося переїжджати з країни в країну.
- Ранiше можна було виготовляти новi документи вручну, а тепер менi довелося опанувати мистецтво хакера. - Подiлився вiн зi мною. - Постiйно доводиться мiняти рiк народження i трохи змiнювати iм'я в кожнiй країнi. Я приготую нам новi документи, внесу всi данi в комп'ютер, i ми поїдемо за кордон.
Володимир звiльнився з роботи i продав спочатку свою квартиру, а потiм i мою. А потiм ми поїхали до Грецiї. Кордон перетнули громадянин Грецiї Володимир Нiколас Гранiдi та Iрина Володимирiвна Нестерова, якi, по приїздi в країну вiдразу ж одружилися в Афiнах. До цiєї урочистої подiї рубiнове кiльце доповнилося таким же кулоном: велике рубiнове серце, оповите золотим пагоном троянди, на ажурною ланцюжку з вставленими мiж ланками невеликими рубiнами. Плаття на менi було рубiново-червоним iз золотистими мереживами пiд ним, костюм на Володимирi - темно-бордовий з золотистою сорочкою.
Пiсля одруження ми вирушили в родове гнiздо Гранiдi, що знаходилося в невеликому гiрському поселеннi. Родове гнiздо виявилося на вигляд звичайним сiльським будиночком на три кiмнати з кухнею та санвузлом. Але у пiдвалi були прихованi справжнi скарби. На вигляд звичайний винний льох з великою колекцiєю марочних вин мав потаємнi дверi, що вели у висiчене в скелi примiщення.
- Такi непримiтнi будиночки iз заощадженнями на чорний день у мене розкиданi по всьому свiту. - Повiдомив Володимир. - Так що можеш не турбуватися - жити нам є на що.
У таємнiй кiмнатi стояло розкiшне лiжко пiд балдахiном, висiло безлiч картин (оригiнали великих майстрiв минулого), а в скельних схованках - кiлька скриньок з коштовностями.
Спочатку ми об'їздили всю Грецiю i Володимир дуже цiкаво розповiдав менi свої життєвi iсторiї, пов'язанi з її екзотичними куточками i визначними пам'ятками. А потiм вiн запропонував показати менi весь свiт, всi мiсця, де бував в далекому минулому, щоб порiвняти свої спогади з сьогоденням. Вирiшили почати з Африки. Якраз за тиждень у столицi ПАР Йоганнесбурзi повинен був початися Мiжнародний Антикварний Аукцiон. I хоча у Володимира було близько мiльйона в Швейцарському банку, аукцiон надавав можливiсть поповнити нашi валютнi фонди. Взявши з собою невеличку скриньку з коштовностями, ми вилетiли на пiвдень Африки.
Золота скринька сiмнадцятого столiття з фамiльними коштовностями Гранiдi того ж столiття пiшла за пiвтора мiльйона доларiв. Два з половиною мiльйони - цiлком достатня сума, щоб не тiльки подорожувати, але i робити новi схованки.
Про Африку ранiше я чула тiльки з екрану телевiзора та читала в дитячих казках. Тому першим ми вирiшили оглянути саме цей континент. Поселившись на березi Iндiйського океану в невеликому мiстечку Маргейтi, ми щотижня кудись виїжджали: то в нацiональний парк Мбумбазi, розташований в горах, то до озер цього парку, то на грандiозне сафарi, то в глибокi джунглi до пiгмеїв, то у сучаснi африканськi мiста, якi майже нiчим не вiдрiзняються вiд європейських, то знаходили залишки древнiх руїн, то вiдвiдували визначнi пам'ятки Єгипту...
Життя стала прекрасним i дивовижним, сповненим нових вражень i вiдчуттiв, наповненим любов'ю i нiжнiстю...
А коли ми переїхали в Таїланд, раптом виявилося, що у нас скоро з'явиться маленький вампiрчик. I навiть, здається, не один...