Аннотация: Все населення невеликого американського мiстечка Робертсона кудись зникло. Почали пропадати невеликi поселення i в iнших мiсцях Америки, Азiї, Африки, Австралiї. Хто i куди забирає людей?...
ЗНИКЛЕ МIСТО
ОПОВIДАННЯ
(13 березеня 2018 року)
* 1 *
Я прокинулася, потягнулася пiд яскравими променями сонця, що зазирало у вiкно, i глянула на годинник. "Боже мiй! Вже одинадцята година! Чому ж нiхто мене не розбудив?" Знизу, з вiтальнi лунав звук телевiзора. Стрибнувши з лiжка прямо в капцi, я помчала до ванної, швиденько вмилася, почистила зуби, пару раз провела щiткою по волоссю i, надiвши шорти i на ходу натягуючи майку, машинально сунувши в кишеню мобiльник, помчала по сходах вниз.
Телевiзор працював, але нiкого в кiмнатi не було. Я заглянула в їдальню, поєднану з кухнею - нiкого. Лише кiлька теплих булочок в кошику пiд серветкою. "Мабуть, вони в пекарнi" - подумала я, наливаючи собi чашку молока з холодильника i прихопивши булочку, пiшла шукати своїх рiдних.
У нашiй приватнiй пекарнi теж нiкого не було. Всi кудись пiшли не бiльше пiвгодини назад - хлiб i булки були ще теплими. Вiдкушуючи вiд булки i запиваючи молоком, я вийшла на ганок кондитерської. На вулицi теж нiкого. "Дивно. Зазвичай у цей час хтось заходив до нашого магазинчика за булочками, печивом або тiстечками, вулицями ганяли на скейтах та роликах пiдлiтки, матусi з колясками йшли по своїх справах... пробiгали собаки, проходили кiшки, пролiтали птахи..." Зараз нiчого цього не було. На вулицi, незважаючи на яскраве лiтнє сонце в безхмарному небi, стояла моторошна тиша. "А де ж наша Мерлiн?" - згадала я про кiшку i пiшла перевiрити її улюблене мiсце на холодильнику. Там її не було. У блюдцi бiля холодильника було ще свiже молоко, в iншому лежала пара шматочкiв м'яса з пiдливою. Нiколи в життi Мерлiн не залишила б їжу недоїденою! Її принципом було: "доїси все до крихти, хоч лусни, а далi - будь що буде!" Щось не дало кiшцi доїсти її снiданок до кiнця.
Поставивши вже порожню чашку на стiл, я вийшла на вулицю. Звертаючи з однiєї вулицi на iншу, проходячи по провулках до центральної площi, я не зустрiла жодної людини. "Просто, як у кiно! Всi люди пропали, i я залишилася одна на свiтi..." Знiтившись вiд моторошного вiдчуття якоїсь порожнечi i гнiтючої тишi, яка давила на голову, я смикнула ручку полiцейської дiльницi - вiдкрито. Увiйшла - нiкого...
На деяких столах стояли чашки недопитої i вже остиглої кави, на спинках стiльцiв висiли пара пiджакiв, кобура з пiстолетом - люди з ранку вийшли на роботу. "Куди ж всi подiлися?" - я вийшла на площу - "Може, в готелi хтось є? Одного ж таки я до нього вчора пiдвозила!"
Я перетнула площу i увiйшла в хол готелю - нiкого, подзвонила в дзвiнок на стiйцi - жодної вiдповiдi. Пiднялася на другий поверх i зазирнула в кiлька номерiв - нi души... "Але щось же треба робити?!" - я знову попрямувала в полiцiю.
На стiнi висiла роздрукiвка телефонних номерiв полiцейських дiлянок найближчих мiст. "Зателефонувати, чи що?" - я з сумнiвом дiстала з кишенi свiй мобiльник - "З чогось же треба починати!" Набравши номер головного полiцейського управлiння сусiднього Бренсона, я приклала трубку до вуха.
- Алло! Полiцiя! - Почулося звiдти.
- Вибачте, я дзвоню з Роджерса. Тут щось трапилося дивне... тобто, всi люди пропали, залишилася тiльки я одна.
- Ледi, Ви вчора були на святi в честь трьохсотрiччя вашого мiста?
- Звичайно. I тодi народу було повно - i мiсцевих, i прибулих...
- А Ви пили щось, мiцнiше лимонаду?
- Так, звичайно, менi ж не двадцять рокiв... Що Ви маєте на увазi?! Ви думаєте, я п'яна?
- А що ще можна подумати, коли Ви городите таку нiсенiтницю?!
- Так от, я не п'яна! Я взагалi дуже мало п'ю, i вчора теж. Тут щось трапилося, а Ви не реагуєте!
- Ми реагуємо. I наша Вам порада - пiдiть, проспиться. - На тому кiнцi пролунали гудки вiдбою.
Наче скажена, я вилетiла з полiцейської дiльницi i знову помчала до готелю. Там, набравши вже знайомий номер з готельного телефону, я вiдразу ж закричала:
- Алло! Це дзвонять з готелю Роджерса! У нас ЧП - пропали всi люди!
- Так вже i всi? Ви ж не пропали.
- Так, лише я i залишилася, бiльше нiкого!
- Ледi, припинiть хулiганити! Бо ми зателефонуємо у Вашу дiльницю, i Вас заарештують!
- Ну так зателефонуйте! - Зрадiла я, але в трубцi знову почулися гудки.
"От негiдники!" - образилась я, знову виходячи на вулицю. - "Поки когось не вб'ють, полiцiя i пальцем не хоче поворухнути!.. Уб'ють?А це iдея!" Я знову повернулася до дiльницi. "Зараз, зараз... Я вам влаштую..." - примовляла я собi, дiстаючи з кинутої кобури пiстолет i перевiряючи, чи є в ньому патрони. Обойма виявилася повною. Я набрала номер з полiцейського телефону i як тiльки почула "Алло?", на все горло заволала:
- На полiцейське управлiння Роджерса скоєно напад! Кiлька озброєних бандитiв розстрiлюють персонал! Я бачила пару трупiв! Покваптеся, я закрилася в останнiй кiмнатi, але бандити ломляться сюди! - Я зробила кiлька пострiлiв у стелю. - А-а-а!!! - I кинула трубку на пiдлогу.
- Алло! Алло! - Закричали з неї, але я не вiдповiдала.
Через кiлька хвилин задзвонив телефон на iншому столi. Я вирiшила не вiдповiдати - "нехай думають, що всiх вже перестрiляли!" Потiм задзвонив ще один телефон, потiм третiй... Щоб не чути цього дратiвливого дзвону, я вийшла на майдан. Вiд Бренсона їхати до нас приблизно двi-три години. Отже, цi двi-три години у мене абсолютно вiльнi. Я почала обходити будинок за будинком, намагаючись знайти хоч одну живу душу. Скрiзь мене зустрiчала моторошна мертва тиша - нi спiву птахiв, нi нявкання, нi смiху... Майже п'ятдесят тисяч людей зникли без слiду! А ще купа приїжджих - на свята населення мiста збiльшувалася мало не на третину.
На початку другої я знову зайшла до полiцiї, взяла там бiнокль i, прихопивши упаковку сардельок в найближчому маркетi, полiзла на водонапiрну башту, щоб не прогавити, коли приїдуть полiцейськi з Бренсона. Два полiцейських фургони з"явилися бiля в'їзду в мiсто без чвертi три. Не дуже й поспiшали! З першого фургона вийшли четверо рядових i перебiжками рушили вздовж вулицi до центру. Фургони, то рухаючись, то зупиняючись, їхали за ними. По дорозi розвiдники заглядали в порожнi будинки, щось повiдомляли по рацiї i перебiгали далi. Так, нiкого не зустрiвши i не виявивши, вони дiсталися до нашої полiцiї. Там, зрозумiло, теж нiкого не було. Поставивши машини з двох сторiн площi, всi дванадцять чоловiк новоприбулих вийшли на площу перед полiцейською дiльницею. Однi оглядали готель, магазини i найближчi будинки, iншi зв'язувалися за телефонами з начальством, третi, стискаючи пiстолети i автомати, розгублено озиралися.
"Вже час!" - сказала я собi i почала спускатися. Обережно визирнувши з-за рогу, я знову сховалася i закричала:
- Це я! Я вам дзвонила! Не стрiляйте, я без зброї! - Витягнувши руки над головою, з бiноклем на шиї я обережно вийшла з-за рогу.
В мою сторону вiдразу ж повернулося кiлька стволiв, двоє полiцейських кинулися до мене, обшукали i кинувши комусь: "Чисто!", вiдiйшли в сторону.
- Нам повiдомили, що тут була стрiлянина. - До мене пiдiйшов капiтан.
- Спочатку Вам повiдомили, що в мiстi зникли всi люди! - Єхидно зауважила йому я, впираючись руками в боки. - Але Ви ж не повiрили! Ви вiдправили мене проспатися!
- То?
- То що менi залишалося робити? Треба було якось привернути Вашу увагу... От я вистрiлила пару разiв...
- I куди ж всi подiлися?
- Звiдки я знаю? Ви - влада, ви i з'ясовуйте...
- Так, з чого б почати... - Замислився коп.
- У кiно завжди починають з огляду мiсця злочину i опитування свiдкiв. - Пiдказала йому я.
- Ну так. Мiсце злочину ми вже оглянули, залишилося опитати свiдкiв. Прошу пройти до вiддiлку!
- Хто, я?!
- А Ви тут ще когось, крiм полiцiї, бачите?
Довелося менi йти до вiддiлку, сiдати за стiл i розповiдати все з самого початку.
* 2 *
А починалося все так добре! Вранцi я подзвонила батькам, що виїжджаю до них на свято на своїй машинi i до четвертої години думаю бути на мiсцi. Потiм я покидали в сумку все необхiдне, заїхала на заправку i ще до полудня виїхала на пряму трасу. Слухаючи музику i час вiд часу пiдспiвуючи, я летiла на пристойнiй швидкостi по майже порожнiй дорозi, машини траплялися дуже рiдко. Яскраве лiтнє сонце свiтило прямо в лобове скло, так що менi довелося надiти темнi окуляри i опустити затемнюючу плiвку. Я уявляла, як зустрiнуся зi своїми рiдними та колишнiми однокласниками, як ми будемо дiлитися спогадами i новинами, як будемо веселитися на святi на честь трьохсотрiччя нашого мiста...
Десь о пiв на другу я побачила на узбiччi чоловiка, який голосував. Зазвичай я нiколи не зупиняюся, якщо їду одна - хто зна, що у людей на умi! Але тут я чомусь пригальмувала i зупинилася:
- Я тiльки до Роджерса. - Повiдомила я молодому, охайно вдягненому в вихiдний костюм i бiлу сорочку з краваткою, чоловiку.
- Менi пiдходить! - Радiсно посмiхнувся той, вiдчиняючи дверцята i кидаючи на заднє сидiння невеликий рюкзак.
- Так. - Зупинив мою розповiдь капiтан. - Можете показати на мапi, де саме ви пiдiбрали попутника? - Вiн розгорнув на столi карту.
- Точно сказати не можу... - Я намагалася зорiєнтуватися. - Ну... Приблизно ось тут. - Я тицьнула в мапу пальцем.
Капiтан покликав полiцейського, щось шепнув йому на вухо i той вийшов.
- Продовжуйте. - Коп знову повернувся до мене.
- Ну... Ми поїхали далi. Слово за слово, вiдбулося знайомство. Його звали Дюк Рiд, мене - Тiна Корт. Вiн їхав у вiдпустку автостопом, свiт за очi. Я - на свято в Роджерс до своїх батькiв. Вiн - тридцятирiчний менеджер, я - двадцяти шестирiчний психолог. Вiн любить вiскi з содовою, хотдоги i чiпси, я - молоко, здобнi булочки i шоколад. Вiн - середньої статури, нi худий, нi товстий, волосся русяве, очi - сiрi. Нi каблучок на пальцях, нi татуювань, нi шрамiв я не помiтила. Я - мiнiатюрна фарбована блондинка з короткою стрижкою i карими очима, без макiяжу, в бiлих шортах до колiн i блакитнiй майцi...
Розмовляючи, наспiвуючи, жартуючи i смiючись, ми пiд'їхали до Роджерса за двадцять до четвертої. Пригальмувавши бiля готелю в центрi мiста, я висадила свого попутника i поїхала до будинку батькiв. Батько вже сидiв на ганку з газетою, чекаючи на мене. Мати i сестра клопоталися в пекарнi - пекли величезну кiлькiсть iмбирного печива для свята.
Вмившись i переодягнувшись з дороги, я пiшла допомагати мамi i Рут, своїй молодшiй сестрi, яка залишившись пiсля школи в Роджерсi, керувала нашим сiмейним бiзнесом - невеликою пекарнею-кондитерської. Там, на кухнi, Рут повiдомила менi, червонiючи i бентежачись, що вони з Джеком збираються одружитися.
- Думаю, десь у жовтнi, коли вже не буде так спекотно. - Подiлилася вона.
- А я думаю, що поспiшати не варто! - Втрутилася в нашу розмову мама. - Я прекрасно пам'ятаю, як цей шибеник Джек пофарбував наш газон в жовтий колiр!
- Мама! Це ж було ще в шостому класi! - Обурилася Рут. - Вiн же тепер цiлком дорослий хлопець - як-не-як двадцять три роки!
- От я i кажу - занадто рано! Молоко на губах не встигло обсохнути, один вiтер в головi!
- Який вiтер?! Вiн же бригадир пожежного загону! У нього в пiдпорядкуваннi сiм чоловiк! Вiд нього багато чого залежить!
- Ага, залежить! Бо у нас в Роджерсi не те що пожеж, взагалi нiчого нiколи не трапляється!
Рут кинула прихватку на стiл i вибiгла на ганок. Я побiгла за нею, благо, що на сьогоднi ми вже все закiнчили. Там, сидячи на сходинках поруч з батьком, ми смiялися, згадуючи дитячi пустощi, поки мама не покликала нас до столу. За вечерею ми базiкали про свої повсякденнi справи, будували плани на завтрашнiй день, я питала, хто з моїх однокласникiв вже приїхав, кого не буде.
Увечерi ми дивилися по телевiзору ерудит-шоу, бурхливо намагалися брати в ньому участь i пiдраховували правильнi вiдповiдi. Переможцем виявився тато - 18 очок, потiм я - 13, потiм Рут - 8 i аутсайдером виявилася мама - всього 5 правильних вiдповiдей.
- Це тому, що менi весь час доводиться рахувати петлi! - Виправдовувалася мама, збираючи своє в'язання в кошик.
По спальнях ми розiйшлися пiсля десятої. Я деякий час валялася, страждаючи вiд головного болю, який останнiм часом став мене просто переслiдувати по ночах, потiм встала, випила аспiрин i снодiйне, пiсля чого заснула.
Вранцi, рiвно о восьмiй, мене розбудила мама:
- Вставай, Тiночка, нам ще треба попрацювати! Чекаю тебе на кухнi.
Я встала, вмилася, причесалася, натягнула шорти i майку i, сунувши, як завжди, в кишеню мобiлку, спустилася вниз. Батько сидiв бiля телевiзора i слухав новини. Вiн уже пропилесосив у вiтальнi, винiс смiття до баку i погодував кiшку. Тепер сита i задоволена Мерлiн лежала у нього на руках i, муркотючи як трактор, пiдставляла йому то один, то iнший бiк.
Рут допекла булочки i вивантажувала останню партiю печива у велику корзину, мама продавала хлiб i здобу постiйним ранковим покупцям. Я почала допомагати то однiєї, то iншої у мiру потреби, час вiд часу вiдволiкаючись на телефоннi дзвiнки. Дзвонили мої колишнi однокласники, i тi, що з'їхалися, i тi, що постiйно проживають у мiстi, призначали зустрiчi, дiлилися новинами, питали про мене, вiтали зi святом.
Пiсля обiду, ми з Рут плавали в басейнi. Мама i тато, у напiвдримотi, сидiли тут же в тiнi великого платана. Нарештi, пiсля третьої, ми почали збиратися на свято.
Щорiчно День мiста проходив у центральному парку. Зазвичай на великiй галявинi накривалися довгi столи. Всi, хто мiг, готували рiзнi ласощi i розставляли їх на цих столах. Сiм'ї розташовувалися на пледах, прямо на травi парку, пiдходячи до столу за тiєю чи iншою порцiєю харчiв. На збитiй з дощок естрадi виступали всi, кому не лiнь - спiвали, танцювали, грали, жонглювали, ставили невеличкi вистави i пантомiми - загалом, показували весь свiй творчий потенцiал. Потiм, коли вже сутенiло, пiд маленький духовий оркестрик нашої пожежної охорони влаштовувалися танцi.
У половинi четвертої, ну, може, трохи пiзнiше, ошатно вбранi мама, тато, я i Рут, прихопивши чотири величезнi кошики зi свiжоспеченим iмбирним печивом, накритим лляними серветками, вирушили до парку. Мама з татом зайняли мiсце на травi в затiнку невеликого клена, а ми з Рут понесли свої кошики до столу.
- Я буду розставляти печиво на цьому кiнцi, а ти йди туди. - Розпорядилася хитра Рут, пiдiйшовши до ближнього кiнця столу.
Я забарилася, вiдповiдаючи на привiтання Меган Роуз, моєї колишньої однокласницi, а тепер матерi вже двох дiтей. Тому менi довелося тягнути свої кошики ще цiлих п'ятсот метрiв.
- Привiт! Як справи? Що нового? А Седрiк вже приїхав? - Я вiдповiдала i питала, як i всi. Розставивши все печиво, я розвернулася, щоб йти до своїх, як тут нiс до носа зiткнулася зi своїм вчорашнiм попутником.
- Привiт, Тiна!
- Привiт, Дюк! Ти що, вирiшив розважитися на нашому святi?
- Так, тут весело. А можна, я складу тобi компанiю? Якщо у тебе, звичайно, немає кавалера?
- Кавалера немає, отже, можеш приєднуватись до нас.
- Гей, Тiна, ти вже приїхала? А це твiй хлопець? Познайом! - До мене протискувалися крiзь натовп Майкл i Сiндi, якi одружились у цьому роцi.
- Приїхала, а як же! Нi, це не мiй хлопець, просто попутник.
- Тiна вчора пiдiбрала мене на дорозi. - Подiлився Дюк.
- Хорошi хлопцi на дорозi не валяються! - Пожартував Майкл.
- Ну, може, я i не хороший... - Розвiв руками Дюк.
- Привiт, Тiна! - Ззаду поклав руку менi на плече Бред у новенькiй полiцейськiй формi.
- Привiт, Бред! - Я озирнулася. - О, ти вже лейтенант! Вiтаю!
- Вiн не просто лейтенант, вiн фактично керує всiєю нашою полiцейською дiльницею! - Пiдняла йому цiну Сiндi, пам'ятаючи, що колись, у старших класах, Бред був моїм першим коханням.
- Ух ти, здорово! - Зробивши здивованi очi, вигукнула я.
- I досi не одружений! - Додала Сiндi, роблячи менi знаки очима.
- Так, дивно. Я помiтила, що майже всi нашi однокласники, що залишилися в Роджерсi, вже переодружилися i мають дiтей. - Я пiдтримала розмову.
- А я помiтив, що всi, хто виїхали, досi неодруженi! - Вигукнув Майкл. - Не знаєш, чому так?
- Думаю, що всi, хто виїхав, виявилися бiльш амбiтними, вони зробили ставку на навчання та кар'єру.
- У мене i тут непогана кар'єра... - Вставив Бред i махнув комусь рукою. - Вибачте, мене звуть. Потiм поговоримо! - Вже на бiгу кинув вiн.
- А ви як? - Я обернулася до молодят.
- А ми чекаємо дитину. - Щасливо посмiхаючись, Сiндi погладила себе по помiтно округлому животi.
- Пацан буде! - Гордо додав Майкл. - Буду з ним грати у футбол, їздити на риболовлю на Буллшолс...
- Чудово! Ну, ми пiдемо. - I я потягла Дюка до нашого пледу.
Урочистi промови, вiтання, музика, їжа - все було, як завжди. Коли на естрадi почалися виступи, ми з Дюком, Рут i її нареченим Джеком пiдiйшли ближче. Кожного виступаючого глядачi пiдбадьорювали оплесками, криками i свистом. Рут i Джек виконали вивчений спецiально для цього танець, я заспiвала веселу пiсеньку, акомпануючи собi на гiтарi, Дюк вiдмовився виступати:
- У мене немає нiяких талантiв. - Виправдовувався вiн.
- А у мене є! - Вигукнув за моєю спиною Бред, i хвацько скочив на сцену.
Дивлячись лише на мене, вiн заспiвав дуже меланхолiйну пiсню про нероздiлене кохання i незгасаючу надiю. Я аплодувала йому, як i всiм. Тi часи, коли я сохла за ним, а вiн не мiг визначитися, хто йому дорожче - я чи Джесiка, вже давно пройшли.
На парк спустилися сутiнки i почалися танцi. Я по черзi танцювала то з Дюком, то з Бредом, пару разiв мене запросили сусiди-пенсiонери. Нарештi, ближче до одинадцятої, я вирiшила йти додому - знову починала болiти голова.
- Ти йдеш? - Пiдiйшла я до танцюючих в тiсних обiймах Рут i Джека.
- Нi, я ще потанцюю. - Вiдповiла Рут.
- Ну, тодi бувай!
Дюк зголосився провести мене до дому. Виходячи з парку, ми наткнулися на абсолютно п'яного Джона Кона, старого далеко за сiмдесят, який напивався не тiльки на святах, а й щосуботи. Як завжди, розмахуючи пляшкою в паперовому пакетi, Джон кричав:
- Най ви б всi пропали! Най би все мiсто пропало!! Нехай весь свiт котиться пiд три чорти!!!
- Стоп! - Зупинив мою розповiдь мене капiтан полiцiї. - Може, цi його вигуки i привели до зникнення людей?
- Послухайте, е-е... До речi, ви не представилися! - Обурилася я.
- Капiтан Пiт Хаус.
- А чому не лiкар Хаус? - Захихотiла я.
- Не вiдволiкайтеся!
- Так от, щоб Ви знали, капiтан Хаус, цей нешкiдливий п'яничка Джон Кон кричить такi слова кожен раз, як нап'ється, не змiнюючи репертуару вже рокiв п'ятдесят. А напивається вiн часто, i ще нiколи нiхто пiсля його крикiв не зникав.
- Iнодi кiлькiсть переходить у якiсть... - Задумливо зробив якусь позначку в своєму блокнотi капiтан. - Мiс Тiна, а скiльки випили Ви?
- Я взагалi п'ю дуже мало, вважаю за краще молоко, в крайньому випадку, лимонад... Так, я випила два коктейлi - один Бейлiс i один майже безалкогольний Мохiто.
- Ну, продовжуйте.
- А на чому я зупинилася? Ах да! Бiля виходу з парку Джон Кон кричав "Щоб ви всi пропали!"...
Але нiхто, звичайно, нiкуди не пропав, дехто просто почали розходитися по домiвках. Ми повiльно йшли по слабо освiтленим вулицям, тому до будинку пiдiйшли хвилин за двадцять. Бiля ганку зупинилися. Ну, ви знаєте, всi цi кiношнi стереотипи змушують нас i дiяти стереотипно. Отже, я стояла, не наважуючись просто так вiдразу пiти в будинок. Дюк теж м'явся... Потiм вiн нахилився i поцiлував мене... - Я задумалася.
- I? - пiдiгнав мене капiтан.
- I нiчого. Тобто, абсолютно нiчого не вiдчула! Такий приємний, на вигляд, хлопець, ввiчливий, симпатичний... А нiяких почуттiв до нього у мене не виникло, хоча я вважаю себе досить влюбчивою натурою. Навiть якась порожнеча всерединi утворилася...
Отже, я швиденько попрощалася i збiгла по ганку. Батьки вже спали, кiшка зустрiла мене у вiтальнi i, урочисто задерши хвоста, повела до холодильника. Я поклала їй у тарiлку трохи консервованого корму, налила молока в уже порожнє блюдце i пiднялася до себе. Прийнявши душ, роздягнувшись, я лягла в лiжко i прикрила очi. До вже звичного головного болю додалося вiдчуття порожнечi. "Це тому, що у мене не вийшло закоханостi з Дюком." - Сказала я собi, встала, випила аспiрин i снодiйне i знову лягла. А вранцi прокинулася пiзно i вже нiкого в мiстi не виявила.
- Н-да... Ну, добре, Ви поки можете бути вiльнi. Тiльки з мiста не виїжджайте.
- Цiкаво, як би це я могла виїхати, якщо вся моя сiм'я пропала?! Звичайно ж, я залишуся! - Я гордо скинула голову i попрямувала до виходу.
* 3 *
- Капiтан Хаус! - Влетiв у дверi, мало не збивши мене з нiг, якийсь полiцейський. - Ще одна людина з'явлася!!!
- Як? - Схопився капiтан зi стiльця.
- Виник прямо з повiтря в холi готелю. Ми саме розподiляли особовий склад за номерами.
- Ведiть його сюди! - Капiтан знову сiв i його руки гарячково забiгали по столу, переставляючи якiсь предмети.
Зрозумiло, я передумала виходити з дiлянки, а тихенько сiла в куточку, мимохiдь глянувши на годинник, стрiлки якого показували двадцять хвилин на шосту. У примiщення увiйшов Дюк Рiд - все такий же свiжий, акуратний, незворушний.
- Я - капiтан Пiт Хаус. Представтесь будь ласка. - Почав коп, вказуючи Дюку на стiлець бiля свого столу.
Дюк сiв, подтягнувши штани, i закинув ногу за ногу.
- Я Дюк Рiд, менеджер.
- Це я його пiдвезла до мiста! - Вилiзла я зi свого кутка. - Я ж Вам розповiдала!
- Посидьте тихо, мiс Тiна! - Повернувся до мене капiтан. - Коли знадобиться, ми Вас запитаємо.
Я стиснулася в своєму куточку: "Слава Богу, що не виганяють! Не можна ж менi пропустити найголовнiше".
- Ну, розповiдайте! - Звернувся капiтан до Дюка.
- А що розповiдати? - Розгубився той.
- Де ви були? Де всi iншi?
- Нiде я не був. Стояв собi в холi...
- Почнiть з вечора, коли Ви розлучилися з мiс Тiною.
- Ну, розсталися, i я пiшов до готелю. Взяв ключi, пiднявся в номер на другому поверсi... I все. Якась тягуча темрява, вiдчуття порожнечi... Була нiч i раптом став день. Я був у номерi, а опинився в холi...
- А iншi?
- Якi iншi? У холi було кiлька ко..., вибачте, полiцейських. Вони заволали, пiдхопили мене пiд руки i притягли сюди. Усе.
- То Ви нiчого не знаєте?
- А що я повинен знати?
- Як би це вам делiкатнiше сказати...
- Всi люди пропали! Все мiсто! - Випалила я, скочивши i пiдходячи до столу. - Нiкого немає, навiть кiшок i собак! Тiльки я i ти. Вiрнiше, спочатку була тiльки я... А тепер ось i ти з'явився. Ну, i цi приїхали... - Я кивнула на копiв.
- Якщо з'явився один, то, можливо, повернуться i iншi. - Висловив слабку надiю капiтан.
- А Ви поки що - чекати будете?! - Обурилася я.
- А що накажете робити?
- Ви що, кiно не дивитеся?! - Я просто палала вiд гнiву. - Дзвонiть куди треба, нехай надсилають вчених, нехай дослiджують!!!
- Яких вчених?
- Як яких?!.. Звiдки я знаю? Телефонуйте начальству, а там вже вирiшать, кого сюди надсилати. - I, взявши Дюка пiд руку, я повела його до виходу.
Чим займатися в абсолютно порожньому мiстi двом одиноким людям, якi не об'єднанi коханням? Тим бiльше, коли помираєш вiд страху i жаху, вiд невiдомостi i гробової тишi? Бродити, жартувати, їсти i пити! В усякому разi, ми вчинили саме так: бродили по всьому мiсту, заглядаючи в деякi будинки, заходили в магазини i офiси. Зголоднiвши, зайшли в кафе i, пiдiгрiвши страви, якi там були, повечеряли. Смiючись, залишили бiля каси кiлька купюр. У магазинi одягу я заради розваги примiряла кiлька суконь. Дюк грав роль вимогливого критика-модельєра, вказуючи, що йому подобається, а що нi. Коли почало сутенiти, ми вирiшили знову заглянути до дiльницi.
Там все було як i ранiше, якщо не брати до уваги, що з Бренсона приїхало ще два полiцейських фургони. До ранку чекали на приїзд науково-дослiдницької групи. Особовий склад розселився в готелi i кабiнетах полiцейської дiльницi. Номер Дюка виявився зайнятим, i вiн попросився переночувати у мене. Я знизала плечима i погодилася.
- Залиште номери своїх мобiлок для зв'язку, раптом щось може знадобитися. - Попросив капiтан Хаус.
Ми записали свої номери, заскочили в готель за рюкзаком Дюка i пiшли додому. Будинок у нас невеликий: на першому поверсi - вiтальня, кухня з їдальнею, санвузол i сходи. З кухнi є вихiд до прибудованих кондитерської з магазинчиком. Сходи ведуть вниз, у пiдвал, в якому знаходиться пральня, невелика майстерня i кiлька комор; i вгору - на другий поверх. Там розташовуються три спальнi, санвузол i кiмната для гостей. От саме в тiй кiмнатi я i запропонувала переночувати Дюку Рiду.
Страшна тиша i вiдчуття порожнечi посилили мiй головний бiль, тому на цей раз я випила два аспiрина i двi снодiйнi таблетки. Увi снi хтось намагався мене кудись тягти, але я була настiльки важкою, що зрушити мене з мiсця йому не вдавалося. У стiнi утворився великий отвiр, за яким вiдчувався холод вакууму. Отвiр працював, як пилосос, затягуючи у себе все, що не було прикрiплено. Звiдти чулися приглушенi крики затягнутих їм людей, якiсь чорнi руки тягнули мене...
Бам-бам-бам-бам - розбудив мене гучний стукiт. Це капав кран у ваннiй. Просто в страшнiй тишi порожнього мiста звук падаючих крапель здавався нестерпно гучним. "Доведеться пити таблетки з самого ранку" - подумала я, прямуючи до ванної i закручуючи кран. Була всього сьома година.
Поки я приймала душ i приводила себе в порядок, прокинувся i мiй постоялець. Вiн вийшов з кiмнати бездоганно акуратний. Його сорочка, в якiй вiн був уже третiй день, залишалася все такою ж бiлою i випрасованою. "Як йому це вдається? От я, як не намагаюся, вже пiсля обiду виглядаю злегка пом'ятою..."
Поснiдавши i випивши кави, ми вирiшили йти в полiцiю.
* 4 *
За нiч нiхто з жителiв Роджерса не з'явився. Проте прилетiла на вертольотi група дослiдникiв, переважно фiзики, з купою якогось устаткування. Вони облаштували кiлька лабораторiй прямо в арештантських камерах. Побачивши нас, вченi вiдразу ж стали обмiрювати нас якимись приладами, навiшувати датчики, щось записувати i знiмати на вiдео... Пiд час всiх цих процедур нас з Дюком роздiлили, i зустрiлися ми вже ближче до другої години. Я вiдчувала себе цiлком нормально, тiльки знову прийняла таблетку вiд головного болю. Проте Дюк виглядав, як вичавлений лимон - змарнiв, посiрiв, пом'явся. "Так, дiсталося йому..." - подумала я, пiдтримуючи його пiд руку i прямуючи до найближчої кав'ярнi.
Там, дiставши з холодильникiв продукти i приготувавши собi обiд, ми просидiли години зо двi. По телевiзору йшли звичайнi програми, в новинах про подiї в Роджерсi нiчого не було. Зiбравши зi столу посуд, я засунула його до посудомийної машини i натиснула кнопку. I тут за вiдкритим вiкном пролунав дитячий плач. Ми з Дюком переглянулися i кинулися на вулицю.
Прямо пiд вiкнами кафе стояла дитяча коляска з п'ятимiсячним карапузом, який кричав на все горло. Вхопившись за ручку коляски, я помчала до дiлянки. Звiдти вибiгло кiлька людей i, минаючи мене, побiгли в рiзнi бiчнi вулицi. Я озирнулася - по ним йшли кiлька розгублених людей, якась жiнка металася вiд одного до iншого з питаннями, але побачивши мене, помчала як божевiльна:
- Бiллi! Мiй Бiллi! Куди Ви його везете? - Вона вирвала коляску з моїх рук i засунула в рот немовляти пляшечку з соскою, яку дiстала з кишенi коляски.
Малюк одразу же заспокоївся i почав задоволено смоктати молочну сумiш. За цей час копи, обнишпорив всi околицi, знайшли i привели до дiлянки двадцять три людини. Вони з'являлися хто де: прямо посеред дороги i на лавцi в парку, на ганку свого будинку i в аптечнiй пiдсобцi, пiд душем i в пiдвалi... Майже всi були напiвроздягненими, бо в той святковий вечiр вже лягли спати. Моїх батькiв i Рут не було. Всiх, хто з"являвся, вiдразу ж опитували, обмiряли приладами i датчиками, пояснювали ситуацiю i вiдпускали по домiвках, пропонуючи випити на нiч аспiрин i снодiйне.
Всi повiдомляли одне: лягли спати, i раптом миттєво прокинулися на вулицi або в iншому мiсцi. Двi доби промайнули для них, як частка митi.
До вечора нас з Дюком знову покликали на опитування i обмiри. У полiцiї мене зустрiв мiй колишнiй однокласник - лейтенант Бред Нiколслон i провiв у камеру, обладнану пiд лабораторiю.
- Так, так, так ... - Бубонив собi пiд нiс якийсь сивий фiзик, знiмаючи показники з моїх датчикiв. - Так, так, так... Ось тут i може бути розгадка...
- Яка розгадка? - Не витримала я. - Ви вже щось виявили?
- Дещо, дещо... У всiх прибулих електромагнiтне поле пiдвищено у порiвняннi з нормою майже в чотири рази. У Вас же воно навпаки знижене.
- А у Дюка? У того, що з'явився першим?
- У нього навпаки зашкалює, раз у сiм бiльше норми.
- Тодi це не рiшення. - Розчарувалася я.
- Не кажiть, не кажiть... - Вчений задумливо звiряв якiсь записи. - До речi! - Раптом пiдняв вiн голову. - Постарайтеся нiкому не розповiдати про мої роздуми.
- Добре. Коли мене попереджають, я вмiю зберiгати таємницi. - I я вийшла з камери.
Дюка вiдпустили приблизно за пiвгодини. Вiн був абсолютно знесиленим. Я ледве дотягла його до будинку i ми розiйшлися по кiмнатах.
За нiч в мiстi з'явилося близько дванадцяти тисяч зниклих осiб. Прибуло ще кiлька полiцейських загонiв з довколишнiх мiст. Вони обходили всi будинки та громадськi будiвлi, опитували людей i записували їхнi свiдчення на диктофони. Цiлий день вченi обмiряли приладами прибулих. Про нас з Дюком на час забули - було не до того.
Повернувшись додому, я виявила на холодильнику нашу кiшку. Не знаю, виникла вона прямо там, чи прибiгла звiдкись, але вона мирно спала i лише прочинила одне око на мiй дотик.
Надвечiр з'явилися мама i Рут - вони виникли обидвi одночасно просто у вiтальнi на диванi, коли я наливала Мерлiн молоко зi своєї склянки, в якiй розчинила для себе таблетки.
- Мама! Рут! Як ви? - Я кинулася до них i стала їх торсати i обмацувати.
- Що з тобою? - Не зрозумiли вони.
Поки я плутано розповiдала про подiю, прибули двоє полiцейських i забрали моїх родичiв до вiддiлку. Їх обмiряли i опитували близько години. На вечерю спустився Дюк - виглядав вiн знову свiжим та бадьорим. Мабуть, його вибивали з колiї цi датчики i вимiри.
А до ранку майже всi знову зникли. Ретельний пiдрахунок показав, що на цей раз в мiстi залишилося всього тридцять сiм чоловiк, двi кiшки, одна собака, три рибки в акварiумi одного з будинкiв i кiлька птахiв на вулицях. Всi люди, якi залишилися, як виявилося, скористалися порадою полiцейських i прийняли на нiч аспiрин зi снодiйним. Чому не зникли деякi з тварин - не знаю. Можливо i їм, як я своїй Мерлiн, дали лiки.
- Хотiлося б сказати, що вiдмiнно, але щось не виходить.
- А Дюк Рiд? Вiн нiкуди не зник?
- Нi, вiн на мiсцi.
- Тодi ми б хотiли побачити вас обох у себе. Зараз за вами пiд'їде машина. Покличте Дюка, щоб збирався.
Не встигла я покласти трубку, як до вiтальнi увiйшли двоє озброєних автоматами копiв i запитально глянули на мене. Я вказала очима на другий поверх. Через двi хвилини вони вже спускалися втрьох - копи i спокiйний та впевнений Дюк, що прекрасно виглядав. Ми з Дюком сiли попереду, озброєнi копи - ззаду.
В дiлянцi нас знову роздiлили i почали обмiряти. Мене вiдпустили вже за десять хвилин.
- Ну все. У Вас немає нiяких змiн. Ви можете йти додому. - Сивий фiзик потер руки.
- Я почекаю Дюка. - Йти додому однiєї по знов спорожнiлому мiсту не хотiлося.
- Думаю, не варто. - Пiдняв голову капiтан Хаус, що знаходився поряд. - Нам треба з ним попрацювати ще пару годин.
- А що таке? - Поцiкавилася я.
- Бачите, ми обладнали камеру сильним контуром, що поглинає електромагнiтнi хвилi. Хочемо потримати його якийсь час там.
- А з ним нiчого не трапиться?
- Якщо вiн звичайна людина, то нiчого...
- А що в ньому незвичайного?
- Ну, як Вам сказати... Це поки ще на рiвнi здогадок... Коли його електромагнiтне поле ослаблене, в мiстi починають з'являтися зниклi люди...
- Не може бути! - Вигукнула я. - Вiн же був весь час зi мною, навiть ночує пiд одним дахом!
- А як вiн виглядав вчора?
- Був дуже змучений Вашими вимiрами...
- I саме тодi в мiсто повернулися тисячi людей.
- А сьогоднi вiн знову бадьорий i свiжий... - Замислилась я.
- I сьогоднi знову всi зникли!
- А якщо Ви помиляєтеся i вiн нi в чому не винен?
- Тодi ми його вiдпустимо.
- А хоч попрощатися з ним можна? - Запитала я.
- Можна, звичайно ж, вiн таки не заарештований, не злочинець. - Капiтан прочинив дверi i гукнув у неї:
- Гей, хто-небудь! - Увiйшов Бред. - Проведiть мiс Тiну до мiстера Дюка Рiда, нехай попрощається. Так, i проводите її до будинку!
Бред повiв мене в дальнiй кiнець коридору. Там, в оперезанiй багатьма метрами дротiв камерi, за столом сидiв зовсiм знесилений Дюк. Пiдвiвши голову, вiн мляво махнув менi рукою, прощаючись, i прикрив стомленi очi. Ми з Бредом вийшли на вулицю.
- Шкода менi цього Дюка. - Почала я. - Якщо вiн нiяк не причетний до зникнення...
- Якщо вiн нi в чому не винен, його пiдлiкують i вiдпустять. Щось же з ним не в порядку, якщо у нього так зашкалює електромагнiт! Йому все одно потрiбна допомога. А у нас тут понаїхало i фiзикiв, i медикiв i навiть один екстрасенс!
- А йому що тут треба?
- Явище незвичайне, незрозумiле, може, якось i стане в нагодi... до речi, це саме вiн помiтив, що показання Дюка вiдрiзняються вiд iнших.
- Чим саме?
- Тiльки у нього було вiдчуття моторошної темряви i тягучою порожнечi.
- А й справдi. Всi iншi взагалi нiчого не помiтили. Але, може, це через його електромагнiтне поле?
- От це i треба перевiрити. I ще...
- Що ще?
- Ми обстежили всi поселення неподалi вiд того мiсця, де вiн голосував на трасi. З прилеглої ферми пропало вiсiм чоловiк i майже всi тварини. Повернулися лише троє людей i близько половини тварин.
- Ти думаєш, вiн в цьому замiшаний?
- Може бути i простий збiг...
- А ти сам що пам'ятаєш?
- Нiчого. Я плентався до пiвночi по мiсту, думав про тебе... - Бред виразно подивився на мене, але я зробила вигляд, що нiчого не помiтила. - Потiм сiв на лавку, помрiяв, дивлячись на Мiсяць, на який час вiд часу напливали химернi хмари... I раптом стою посеред площi пiд променями яскравого денного сонця.
Ми саме пiдходили до мого дому. Дивно, вiкна в ньому свiтилися, але ж я, йдучи, перевiрила всi електроприлади.
У пекарнi господарювала Рут. Мама сидiла на диванi з Мерлiн на руках.
- А тато не повернувся? - Запитала я з порога.
Мама заперечливо похитала головою.
- У вас все гаразд? - Запитав Бред.
Мама кивнула. Бред пройшов до кондитерської, поговорив з Рут, потiм повiдомив у дiльницю про прибулих i назвав нашу адресу. Хвилин за десять примчав автомобiль з одним копом i парочкою вчених, щось повимiрювали, записали спогади, вiрнiше їх вiдсутнiсть, i помчали назад. Бред, посидiвши трохи з нами, теж попрощався i пiшов. Через пiвгодини прийшов Джек i вже залишився у нас на нiч. Його рiднi поки не повернулися.
Перед сном я змусила всiх випити таблетки. Неохоче, вони все ж поступилися моїм умовлянням. Так само, як вчора, розчинивши таблетки в молоцi, я напоїла i кiшку. До ранку у нас нiхто не зник.
* 5 *
Вранцi я вирiшила сходити в полiцiю, дiзнатися, як там Дюк. Мама залишилася вдома, бо з самого ранку до магазинчика потягнулися постiйнi покупцi. Рут з вечора напекла всього невеликими партiями, так, про всяк випадок, i тепер цей випадок настав.
Я вийшла на ганок i глянула вздовж вулицi - народ на нiй був!
- Почекай, ми з тобою! - Гукнула у вiкно Рут i почала пiдганяти Джека.
Поки ми йшли до дiльницi, нам траплялося все бiльше i бiльше людей. У полiцiї всi телефони були зайнятi - приймалися дзвiнки вiд населення, якi повiдомляли, що в їх сiм'ї або в сусiднi будинки поверталися зниклi.
Дюк був абсолютно знесилений i лежав на кушетцi з пiдключеною до вени крапельницею, обплетений дротами датчикiв. Вiн був якийсь... розталий снiговик, чи що?
- Ну як? - Запитала я у Бреда, що пробiгав повз у справах.
- Здається, нашi пiдозри виправдалися. Чим йому гiрше, тим бiльше людей повертаються.
- Повертаються звiдки? - Поцiкавилася я.
- Так... Хороше запитання. - Бред зупинився, потiм розвернувся i помчав у зворотнiй бiк.
Я кинулася за ним. Ми прибiгли до найголовнiшого з дослiдникiв, того самого сивого фiзика.
- Вибачте, доктор Грiн. - Бред просунув голову в прочиненi дверi. - Можна дещо запитати?
- Заходьте. - Вiдiрвавшись вiд комп'ютера, запропонував доктор.
- А можна якось дiзнатися, звiдки повертаються люди?