Не було нiчого. Точнiше, було саме тiльки нiщо. Куди не глянь - а дивитись було нIкуди та й, власне, нIкому - усюди простягалося нiщо, розкинувшись на всi чотири вимiри. I годi було сказати, яке те нiщо завбiльшки, бо жоден промiнь свiтла не бороздив його широчiнь, щоб iснувало поняття свiтлового року. I як довго триває нiщо, теж невiдомо, бо жодна змiна в ньому не вiдбулася, щоб виникло поняття часу. Тож, ви вже зрозумiли, це нiщо було не якоюсь там вiдсутнiстю iснування, а цiлком самодостатнiм, абсолютним, позитивним нiчим.
I якось сталося так, що Нiщо задумалося - хоча ви повиннi пам'ятати, що пiд "якось", "сталося" i "задумалося" слiд розумiти речi протилежнi, бо перше вимагає наявностi часу, друге - змiнностi, а третє - свiдомостi. Отже, Нiщо задумалося: "Чому є небуття, а не буття?".
I саме собi вiдповiло: "Очевидно, що таким чином справджується закон економiї енергiї. Небуття бiльш ощадливе, нiж буття, i недiяння має перевагу перед дiєю".
Й одразу собi заперечило: "Але як бути з агрументом до онтологiї? Якщо можна помислити поняття буття, то, мабуть, це поняття мало би щось називати". Онтологiю як "науку про протилежне собi" Нiщо вигадало тут-таки перед тим, як апелювати до онтологiчного доказу. I, нагадую, пiд процесом мислення, що здiйснювало Нiщо, не слiд розумiти процес мислення, бо не було нiякого бродiння та дрижання, що його ми звемо процесом.
"А коли звернутися до дiалектики й допустити, що все має свою протилежнiсть? Тодi протилежнiстю до мене, Небуття, буде Буття. А раз воно протилежне взагалi, то протилежне й зокрема. Отже, тепер я можу вичленувати конкретнi ознаки буття"
"Але я - не просто Небуття, я - Нiщо! Тому протилежнiстю до Нiщо буде Суще. А чим може бути Суще, яке є протилежним до Нiщо? Та "всiм-чим-завгодно"! Тепер все бiльше зрозумiло, чому є Нiщо, а не Суще. Бо ж якщо навiть допустити, що iмовiрнiсть iснування та не-iснування є однаковою, тобто 1/1, то Нiщо, якому в його цiлостi припадає одиниця, виявляється безмiрно сильнiшим перед "всiм-чим-завгодно". Адже якщо кiлькiсть варiацiй останнього близиться до безкiнечностi, то iмовiрнiсть здiйснення кожної з них близиться до нуля. Iснуванню не пiд силу подолати цей пробабiлiстичний бар'єр"
I Нiщо вже було подумало, чи не полишити йому свої мiркування над Сущим, коли вже воно з'ясувало пiдставу для його неiснування. Але тут воно згадало, що не вичленувало ще всiх характеристик Сущого, як хотiло спершу.
"Гаразд, раз я - єдине, цiлiсне та однакове, то Суще - множинне, подроблене та рiзноманiтне. От i перша ознака. I раз я однакове завжди, то воно - часом таке, а часом iнакше. Себто, Суще має властивiсть змiнюватися, але при цьому залишатися Сущим. А цiкаво, якщо Суще може змiнюватися, то чи може воно якось обернутися на Несуще? Якщо так, то чи може таке статися, що й я, Несуще, якось обернуся на Суще? Нi, такого не трапиться, менi ж-бо змiни не властивi. Тож, мабуть, i Суще нiколи в цiлостi не обернеться на мене, бо ж пiсля того воно перестане бути Сущим, вiзьме i щезне"
Нiщо ще трохи з собою посперечалося i нарештi постановило, що якби Суще було, то буттєвiсть i сутнiсть як визначальнi його ознаки не могли б бути ним втраченi, i воно нiкуди б не подiлося.
"Що ж далi? Ага. Оскiльки я, Нiщо, зовсiм темне i нiчого не випромiнюю, то Суще - свiтле i променисте. I ще в ньому мають бути свої, внутрiшнi протилежностi, бо в менi їх немає, я само собi не суперечу i всюди, як мною не крути, собi тотожне"
Нiщо провело ще багато часу, винаходячи все новi й новi ознаки Сущого, бо раз воно було Нiчим i мало тих ознак рiвно нуль, то протилежне до нього мало силу-силенну характеристик. Добре, що часу в Нiщо не було, а то його б забракло на це заняття.
"Яка ж хитра й цiкава штука це Суще! Абсолютна всеможливiсть, але зi стiлькома обмеженнями, що її й зовсiм нема. I що б то було, якби менi сюди зараз i час, i матерiю, i змiнювання, i рiзнi iншi чудасiї! Вже що я дивне, а Суще - то взагалi"
I по тому Нiщо далi не-було собi й не-було, тотальне й позитивне у власнiй нiчогостi й нiяковостi.
Але раптом сталося. Лихо, у Нiчому сталося Щось! Свiтною трiщиною репнуло Нiщо, i Щось почало бути, ширячи собою i простiр, i час, i матерiю, i змiнювання.
Старий пролупив очi, почухав плямисту вiд старостi голову з корчиками тоненького пуху. Запустив покарлюченi пальцi до склянки й виловив з неї, нiби чудернацьку декоративну рибу, вставну щелепу.
Вiн намацав засушеними своїми ногами пiд лiжком шльопанцi й пошкорбав у ванну. По дорозi заточився i мусив спертися на стiну, стиха лаючись.
Воду знову вiдiмкнули, кран тiльки пчихнув i заклекотiв. Старий зачовгав до кухнi, де довго визбирував i перераховував копiйки, в малiй кiлькостi розсипанi по цератовiй скатертинi, вкритiй слiдами вiд горнят i поцяткованiй мушачим послiдом. Треба було спуститися в аптеку, бо пiрамiдон скiнчився ще з вечора. Старий зняв з гачка пальтечко - а спав вiн вдягнений, бо мерз, - i почав пропихати неслухнянi руки в рукави.
"Iснування недопустиме в таких умовах" - прошепелявив вiн, бо, теж як iншi старi, полюбляв говорити сам до себе i скаржитися.