Якось, рокiв так у 11 чи, можливо навiть ранiше, Хлопчик вирiшив побудувати казковий Книжковий будиночок. Це було влiтку. I тому, часу було багато. Немає урокiв, домашнiх завдань, немає друзiв... зайнятого часу. Навiть занадто багато, щоб сходити iз розуму вiд самотностi. Тай i у будинку було багато старих книг.
Швидко рiс книжковий будиночок. Не по годинах, а по хвилинах. Довелось багацько витратити цегло-книг на фундамент. На це пiшла цiла полиця старих жовтих радянських книжок. З потертими, запиленими або вицвiлими обкладинками. За вiкном свiтило сонце, але хлопчик ховався вiд цього Сонця. Його стан зараз був iншим.
Сiрiсть, темрява i самотнiсть - поглинали його серце.
Народжували бiль, а вiд болi, як усi знають - багато хто бiжить.
Згодом, звiсно Хлопчик почне намагатися вiдкритися Свiту, бути люб"язним iз усiма i так далi, але наштовхнеться на те, що коли вiн iз усiєю щiрiстю розкидав дiаманти душi своєї, - забув, що свинi не можуть стати людьми... Що, знову ж таки, приведе до аналогiчного стану, i вiн почне будувати Новий будинок, тiльки тепер - психологiчний. З мiцнiшими стiнами, з меншими вiкнами i закритими дверима. Але це ще бiльше буде привертати до нього у майбутньому людей, бо його внутрiшнiй Всесвiт, став занадто, неймовiрно великим, що на потаємному рiвнi, за межами того, що можна побачити, - тягнуло до нього...
Свiти книг - замiнили йому прiсну реальнiсть.
От i Хлопчик хотiв втекти у власний свiт. Де не було яскравого сонця, жорстоких людей, дiтей, проблем, а лише Внутрiшнiй свiт. Де був би лише вiн та його думки, Безлiч думок, якi любили об"єднуватись i утворювати новi думки, - власнi. Внутрiшнiй всесвiт був завжди голодним, тому вимагав бiльше думок. А книжки, як вiдомо - найбiльше джерело цього скарбу... Та й читати було найбiльш затишно у будинку з книг...
Стiни такого будинку пахли старими книгами, якимось аморфним радянським запахом. Вiн забуваючись читав цi радянськi книги про радянських дiтей. Так вiн тодi це вiдчував, але не було зрозумiло навiть йому остаточно, чи любив вiн той СРСР, особливо не занурюючись у iсторiю - певно бiльше поважав, бо i усе доросле оточення згадувало той перiод iз повагою та ейфорiєю ностальгiї... Але цей будинок iлюзiй, згодом, розсипався як картковий будинок.
День за днем хлопчик дiставав усе бiльше книг, вибудовуючи стовпами стiни своє цитаделi, сплiтаючи час вiд часу книжки мiж собою... Сонце лендь проникало за тi стiни безлiчi сотень книг. I коли усе було добудовано, вiн просто читав тi книги, що пiдготував заздалегiть... Тi листи радянського минулого, яке так хотiло здаватися чудовим, щасливим, пропагуючи iлюзiю.
Бiльшiсть книг, вiн все ж розумiв, хоча йому не вдасться зрозумiти те життя.
У добровiльно створенiй в"язницi, немов у книжковому ГУЛАгу, вiн проводив увесь лiтнiй час, вiльний вiд школи. Чомусь тодi, в нього нiкого/нiчого не було, окрiм книг. День за днем, вiн був там. У свiтi свого будинку, паперових кордонах, i лише його ноги визирали з кривих стiн дивної будови, що з кожним днем ставала лише бiльше...
Йшов день за днем. Його очi блукали у тiнi, поглинаючи iнформацiю. I лише вночi вiн полишав свiй прихисток, хоча, не рiдко, засипав i так, - поглинаючи запах старого паперу. I не важливо йому було - дощ чи сонце за вiкном. У кiмнатi завжди була напiвтемрява. I це були межi його свiту, з якого хлопчик i не збирався виринати, ховаючись вiд усiх...
Слова книг - ставали його я, а вiн - вiддавав сторiнкам своє я.
Але, враз, немов i iлюзiї, цей книжковий будиночок розвалився, вiд зовсiм малочутного дотику його тiла. Книги завалили його, i вiн лежав пiд цими руїнами, аналiзуючи, що ж вiн зробив не так... Можливо, вiн чекав на допомогу, або, можливо - онiмiв вiд безперервного читання i сам став книгою посеред купи iнших, втративши себе.