Бiльш за все на свiтi я не люблю тi днi, коли природа стає сiрою, поступово поглинає усi зеленi, а потiм золотi i багрянi барви - i просто розчиняє їх у незрозумiлому кольорi багна. Я ненавиджу, коли на вулицi вiтер намагається видути тебе iз капюшона куртки: ти бiжиш по вже замерзлiй землi вiд зупинки до сiрого багатоповерхового будинку, i життя твоє сiре-сiре, як той будинок, як небо над тобою, як погода...
А ще я ненавиджу в такi днi бути сама. Мене накриває iз головою буденнiсть i я захлинаюся вiд цiєї звичайностi. Навiть чай iз барбарисом чи сушеною малиною не приносить нi насолоди, нi спокою. У мене сiрi очi, але бiльш за все я ненавиджу вiдчуття сiростi. Коли у такi днi ти сама, то вiдчуття безнадiї дуже швидко переважає над усiма почуттями, - i навiть посмiшка стає якоюсь сiрою.
Прикро, але бiльшiсть наших зимових днiв проходять саме так: сiрi, пустi, холоднi та вiтрянi. Коли випадає снiг, стає трохи легше. Ти бiжиш додому, снiжинки роблять iз тебе глазурований пряничок, i все довкола бiле-бiле...i якесь прозоре. Шкода, що снiг у нас не тримається довго. Я не люблю зимову пору, бо вона не любить мене.
Новини сьогоднi схожi на новини вчора. Я перекладаю їх майже автоматично, кожного разу сварячи себе за неуважнiсть. Я ж-бо спецiалiст, та й роботу цю я сама обрала. Але ця сiрiсть... Маленька квартирка, звичнi шпалери, скоро новий рiк, а у мене зовсiм не святковий настрiй. Сусiди вже повiсили гiрлянду...але i вона чомусь мерехтить сiруватим. Може, вiкно помити? Iнодi допомагає. Де у мене було вiдро?
У старiй коморi шпалери ледь не вiдпадають - господи, це ж треба було так занедбати квартиру! Треба сказати друзям, може, хтось допоможе, ремонт зробити чи що. Може, дiйсно старе варто перед новим роком викидати? Я дiстаю вiдро, вiдкидаю назад пасмо, знову кудись подiвся гребiнець, щоб пiдколоти волосся... А це що таке? За панеллю шпалер виднiється ручка - звiдки у мене у коморi дверi? Нещадно вiдриваю шпалери - папiр трiщить, пiд ним iще газети, але потiм вiдходить, як нiби картон, - i ось уже я бачу усi дверцята: блискучi, червоного дерева, новенькi i... яскравi? Мурашки побiгли менi по спинi. Яскравi! Сiрi шпалери, сiрi ж стiни, пилюка i сiре вiдро. Насиченого червоно-коричневого кольору дверцята... Чудасiя...
Я повинна боятися. Нiколи не можна вiдкривати дверi, якi були за шпалерами i якi - Господи Боже - яскравi! Нiби додали кольору в налаштуваннях життя. Я простягаю руку - i раптово перестаю бути сiрою: у мене свiтло-русяве, iз золотинкою, волосся, срiбно-блакитнi очi, трiшки рожевi щiчки, червоненькi повнi губки. А попереду в мене чудасiя. I зовсiм менi не страшно.
I я вiдкриваю дверi.
А там... зима. Нi, не так. Там Зима! Пухкi кучугури снiгу ледь мерехтять пiд сонячними променями i тисячi маленьких райдуг танцюють перед очима. Темнi, зеленi ялинки, припорошенi снiгом, як цукром, ледь хитаються. Високi, вони не затуляють сонця. I я стою на порозi Зими, i морозне, терпке повiтря сповнює менi груди. Я вагаюся, нiяк не можу знайти у собi рiшучiсть ступити у цю картинку зимового спокою. Торкаюся лапи найближчої ялинки - i снiжинки, збитi моїм порухом, танцюють вальс передi мною, опадаючи на кучугури i здiймаючи новi райдуги. Небо таке чисте, нiби прозоре, нiби скляне, i воно бринить: тихенько, на гранi почутого, так, що прислухатися - втратити мелодiю. Лiс спiває. Десь далеко чутно стукiт дятла, снiг ледь-ледь порипує, гiлки ялинок зiтхають Не вистачає тiльки кришталевих дзвiночкiв - таких, як у дитинствi ми вiшали на ялинку...
Легкий вiтерець раптово пiднiмає пухкий снiг - i я чiтко чую дзвiночки. Але звiдки? Я роблю крок уперед. Мороз пощипує за щiчки - i вони стають iще милiшими, але менi не холодно: я у руденькому хутряному кожушку, нiби бiлячому. Пасує до волосся i вiдтiняє бiлу шкiру - не блiду, а якусь трохи порцелянову. Деякi дiвчата полюбляють засмагати до чорного, але я знаю - ще пiвстолiття тому за такий порцеляновий колiр шкiри аристократки б вiддали найлiпшi свої прикраси.
Я iду по снiгу. Менi здавалося, що снiг пухкий, як гусяча пiрина, але йти досить легко. На менi чобiтки на невисоких пiдборах - не червонi, але личать до кожушка. Чудасiя...
Зима у коморi? А тепер iз-за ялинки повинен вийти фавн, i я остаточно буду знати, що я у Нарнii i що я божевiльна.
Але замiсть фавна я бачу маленьку хатинку, дерев'яну, якусь усю казкову - я ж у казцi, якою iще може бути хатинка? Смачно пахне димом, який бiлим стовбуром виривається з димаря. Димом - i ялинками. А ще свiжим снiгом. Я пiднiмаюся рiзьбленими сходами до дверей - масивних, надiйних i водночас вишуканих, на мить зупиняюся бiля порогу. Казка? Чи бувальщина?
Усерединi нагрiте повiтря вiд багаття у коминi, воно танцює i спiває свою пiсню, додаючи ноти до симфонii лiсу. Крiсло, ведмедяча шкiра долi - здається, так банально... Невеликий стiл - дерев'яний, нiби грубий, але просто - справжнiй. Трохи шершавi дошки, вони пахнуть iще смолою i лаком, а ще пам'ятають наїдки: на столi тарiль iз фруктами i пляшка. Вино червоне, аж чорне. Запах багаття змiшується iз запахом терпкого солодкого вина. Менi достатньо запаху - хоча поряд стоять два келихи.
Навпроти дверей - вiкно, навпроти комину - вiн лiворуч вiд дверей - ще одна кiмната, куди ведуть склянi дверi, як було в хатi моєї бабусi... Матове скло виблискує вiд вогню в коминi. Я пiдходжу до вiкна, а там... маленьке озеро, крижане, нiби велика кругла цукерка, яку поклали на блюдечко, та й забули серед лiсу. Навколо лiс, лiс, лiс... Не страшний - свiтлий i такий спокiйний. Казкова зима...
- А за дверима буде лiжко пiд синiм пологом iз маленькими зiрочками на ньому, щоб було приємнiше засинати. I пiчка у синiх кахлях.
Я знала, що побачу саме те, що тiльки-но сказала. Стiни, обшитi березовими панелями, велике лiжко, саме таке, як я тiльки що уявила.
Я у своїй мрiї. Менi вiдкрилося те, чого я так прагнула стiльки часу. Там, у моїй реальностi, усе сiре, замерзла земля, а тут крига на озерi ледь потрiскує, i в ополонцi ген на тiй сторонi виблискує боком рибка.
А на столi стоять свiчки i запашна пахне кава iз маленької кухнi, яку я проминула, входячи до кiмнати з комином. Тут час зупинився. Можна робити снiговика серед ялинок, чи сидiти перед комином iз книжкою, чи пити каву i слухати музику - впевнена, десь тут знайдеться маленьке радiо, яке буде грати тiльки те, що менi подобається. Але я люблю цю тишу - зовсiм не тиху, коли тiвкають синички, десь клекочуть сороки, потрiскує крига i бринять снiжинки - своїм, особливим звуком. I тут я така, якою хочу бути: яскрава, сильна, гарна i щаслива... Головне - щаслива. Бо жiнка тодi стає красивою, коли очi у неї блищать вiд щастя.
Тепер у мене була маленька таємниця. На роботi почали говорити, що я якась нiби сяю iз середини. А я - ледь посмiхаючись i вже не ховаючи обличчя - бiгла повз сiрих людей додому, де у моїй коморi, серед сiрого пилу, розквiтла моя маленька iдеальна зима. Де снiг пахнув кардамоном, а ялинки - тягучою смолою. Де можна було додати ялiвець до багаття - i уся хатинка наповнювалася чистим, терпким i таким корисним духом. Я не боялася хвороб: тут неможливо було захворiти. А, якщо холодно, - на пiчцi грiлося гаряче вино, запашна кава чи ромашковий чай. А бiля комину стояло крiсло-качалка, i книжки були такi, як треба.
Не вистачало тiльки одного - таку казку хотiлося iз кимось роздiлити.
Я була сама - звикла до друзiв i приятелiв, але я була сама. I в цьому маленькому свiтi також: вiн був тiльки для мене. Воiстину говорять, що людинi завжди чогось не вистачає. Але казка чудова тодi, коли є кому сказати, що казка чудова.
Чи побачить хтось мою зиму?
Павло перестав залицятися до мене дуже давно. У нього траплялися дiвчата, я спiлкувалася iз iншими хлопцями, але вiн iнодi трохи вносив у моє - тодi ще сiре життя - яскравi нотки. Вiн приносив менi молочний шоколад i новенький фiльм: казки чи комедiї - i один iз вихiдних ми iнодi проводили разом. Я могла довiритися йому в будь-чому. Про нас ходили плiтки. Павло смiявся, мружачи блакитнi очi, i радив менi не звертати уваги. Люди завжди все роблять банальним i трохи вульгарним. Мабуть, усi вони очiкували на роман мiж нами, але мене це не бентежило. Павло був надто своїм, i вiн це розумiв.
- Я тут ще одну анiмешку Мiядзаки знайшов. Подивимося? - сказав вiн якось.
Вже звично роздягся, кинув куртку на рогачку вiшалки, залишив черевики бiля дверей.
- Гаразд, тiльки спочатку хочу дещо тобi показати.
...До того уже був Тарас - колись я думала, що ми iз ним зможемо щось... Вiн не побачив дверей у мою зиму, тiльки насварив, що не думаю робити ремонт - вiн же професiйний будiвельник... Що, так важко просто попросити шпалери переклеїти - це два днi максимум, лiнолеум змiнити, а ось на цiй стiнi можна повiсити додатковi полички - тобi ж буде легше. Зросту не вистачає - ну, то давай я лампочку змiню на сильнiшу, щоб ти драбинку не тягла: ти ж тендiтна, маленька зовсiм, а у менi зросту пiд два метри, я дiстану i так... Господи, як банально. Вiн, напевне, так хотiв бути корисним i стильним iз своєю зачiскою, як тепер носять - пiд козакiв - i весь такий впевнений у собi. Занадто впевнений...Застiбнися. Навiщо надягла цю блузку? Пiдправ брови. Ну що за зачiска, тобi було краще iз короткими... Чому губи не фарбуєш?
Вiн пiшов iз мого життя, так i не побачивши яскравого сонця i тисяч маленьких веселок на пухкому снiгу.
Я провела Павла до комори - i його очi розширилися. Вiн бачив дверi у мою зиму - ми думали в одному напрямку. Серце забилося швидко-швидко. А може?...
Я вiдчинила дверi, i вiн вийшов у лiс.
Тепер ми iнодi приходили сюди удвох. Павло сидiв у крiслi, а я опиралася йому на ноги i читала книжку, часом навiть уголос, - i було в цьому щось прекрасне. Я навiть почала думати, що, можливо, саме iз хорошої дружби росте щось бiльше: таке, що можна роздiлити на двох, - i ще трiшки залишиться на наступне поколiння?
Але щось було не так. Павло внiс у мою казку якусь неправильнiсть. Я довго не могла збагнути, яку саме. З ним було добре. Розважливий, спокiйний, вiн приносив менi головоломки, шоколад та картинки iз загадковими пейзажами. Я могла покластися на нього, i вiн нiколи не казав менi, що i як робити. Я знала, хто i якi намiри до нього має, i яка дiвчина за ним бiгає зараз. Знала я також, що вiн чекає на когось iншого... чи на мене?
Вiн любив солодке вино, яке стояло iнодi на столi - не бiльше келиха, говорив, що насолода не в тому, аби випити усю пляшку, насолода - оцiнити... Я при ньому завжди пила чорний терпкий чай без цукру, - i менi було спокiйно.
А потiм я зрозумiла: хатина, снiг, ялинки, озеро - усе було яскраве i справжнє. А Павло залишався сiрим. Вiн сидiв у крiслi, трiшки качався i був схожий на тiнь, а не на людину. I менi раптом стало сумно...
Зима змiнилася весною, а разом iз природою ожила й я. Сонечко все сильнiше пригрiвало землю, пташки повернулися iз вирiю, робота вже не здавалася такою важкою, а новини для перекладу - нудними. Я була частиною природи - i мої сiрi очi тепер свiтилися зеленню. Я рiдше стала приходити до своєї зими. Менi хотiлося сонця, м'якого та лагiдного.
Iнодi до мене в гостi просилася Настя - вона любила зиму. В неї теж були свої дверi. Я дiзналася про це раптово, обмовившись, що снiг у нашому мiстi сiрий.
- А де ти бачила снiг краще?
- Там, де моя зима...
Але її зима була зовсiм iншою. Вона приходила на берег моря, i споглядала, як котяться вали, розбиваючи тоненьку кригу, що збиралася бiля самого берега. У неї була ковдра i келих глiнтвейну. I нiкому iншому не було мiсця бiля її моря.
Моя зима їй подобалася. Вона ходила берегом озера, скаржилася, що доведеться повернутися до пекла мiста: вже ж майже травень, Господи, навiщо менi це? Але замовкала, прислухаючись до пiснi лiсу. Настя була яскрава i добре вписувалася в мою зиму. Вона ж-бо була... зимова.
Менi вiдчайдушно хотiлося на море. Але робота, мiсто, можна було сходити у зиму - але менi так хотiлося просто вiдпочивати. Усе свiтилося сонячним промiнням, i думати про зиму зовсiм не хотiлося. Шпалери в коморi зовсiм вiдпали, але ще однi дверi не з'явилися, хоча не зникли i мої - в чудову зиму.
А потiм знову набiг вересень - надто швидко, надто наполегливо, i зелень поступово стала перетворюватися на золото. Iще не почалися осiннi дощi, не з'явилася перша осiння багнюка, але я знову вiдчувала, що скоро-скоро все стане сiрим. Найважчий час - густi хмари i так мало сонця.
Андрiй не був нi красивим, як з обкладинки, нi особливим чи iдеальним. Ми час вiд часу сварилися, вiн критикував мiй метод роботи, i ми нiколи особливо не були близькi. У нього були очi кольору м'ятного шоколаду, i мене це бентежило, бо вiдкривало старi рани. Вiн бачив свою мету i без проблем досягав того, що хотiв. Йому так подобалося йти вперед, заради самого шляху, i, попри моє ставлення до нього, менi це теж було до смаку. А ще вiн був живий. Навiть у цiй сiростi, що поступово наповзала на наше мiсто, вiн був живий, а iнодi аж занадто реальний.
На день перекладача менi подарували пальму. Начальниця щось говорила про позитивний вплив рослини на домашню атмосферу, а я думала, як я буду перти додому вазон у декiлька кiлограмiв, адже залишити його на роботi - страшна образа.
Андрiй посмiявся iз мого обличчя i раптом сказав:
- Я проведу.
Ми мовчки йшли до пiд'їзда, так само мовчки пiднялися на лiфтi. Андрiй не вписувався у цей будинок, у моє життя - такий цiлеспрямований, такий впевнений у собi. Вiн був смiшним iз цим дурним вазоном, намагаючись не кряхтiти, коли заносив кляту пальму до вiтальнi. Вже ставлячи її на низький стiл бiля дивану, вiн занадто сильно нахилив вазон - земля посипалася на пiдлогу.
- Хай йому грець! - Андрiй опустив нарештi пальму i подивився на безлад, що вiн накоїв. - Нехай Ельвiра наступного разу сама пре це одоробло! Не могла подарувати просто букет?
Я подумала, що, якби Ельвiра, моя начальниця, почула, як про неї озивається провiдний програмiст компанiї, то вдарила б його парасолькою - страшна жiнка. Занадто дiяльна. Я уявила, як вона лупцює Андрiя - i менi стало так раптом смiшно, що я пропустила момент, коли Андрiй по-хазяйськи пiшов прямо до комори, бурмочучи щось про вiник, i що не можна залишати пiсля себе смiття. Я отямилася вiд його радiсного крику:
- О, у тебе теж дверi до мрiї є!
Дверi до мрiї. Ну, так, насправдi. Але чому "теж"? Я якось поволi пiдiйшла до комори, обiперлася на одвiрок. Андрiй стояв i розглядав мої дверi з червоного дерева, iз латунною ручкою, якi вели до моєї чарiвної зими. I був вiн такий справжнiй, такий реальний, що менi ставало нiяково.
- У тебе гарнi. Вiдкрий, я не можу сам.
Знову ж поволi я пiдiйшла i прочинила перед ним дверi. Вiн постояв на порозi, але крок за порiг не зробив. Просто стояв, закривши очi, i дихав кришталевим морозним повiтрям, а я поряд iз ним свiтилася вiд щастя - я не була сiрою. На порозi моєї мрiї ми обидва стали реальними. Я хотiла уже запросити його пiти далi: раптом, менi захотiлося побачити його у моєму крiслi бiля комину. Але Андрiй зробив крок назад.
- У тебе тут так... реально. I дзвiночки чути, як у дитинствi.
Одна мрiя на двох. Дзвiночки. Досi жодна людина не чула у моїй мрiї дзвiночки. Нi Настя, анi Павло - вони чули, як плаває риба в озерi чи як трiщить крига, чи як тiвкають синички. Але жоден нiколи не чув дзвiночки...
Раптом Андрiй схопив мене за руку:
- Ходiмо, я тобi хочу показати свою.
Про землю у вiтальнi ми так i забули.
Стильний дизайнерський ремонт: хай-тек, велика плазма у вiтальнi - все так, як я могла уявити. Я була навiть трохи розчарована, що оселя Андрiя така передбачувана. Вiн провiв мене до маленької комiрки, де переважно робили вбудованi шафи чи кiмнатки для верхнього одягу. Там у нього нiчого не було, тiльки невеличкi, якiсь нiби мереживнi дверцята - дверцята у його мрiю. Вони були ледь сiруватi - i мене це трохи збентежило, адже мрiя не може бути сiрою. Вiн прочинив дверi рiшуче, переступив порiг - i в мене не було вибору, як пiти за ним.
Ми стояли на березi моря, сонце поступово сiдало, i вода здавалася розлитою червоною карамеллю. Пряно пахли якiсь квiти - не тропiчнi, але i не нашi рiднi. Шелестiв бриз листям пальмочок - невисоких, трохи вищих за Андрiя.
Я занурилася босими ногами у бiлий пiсок - я такий бачила тiльки в Юрмалi. Андрiй у бiлiй вiльнiй сорочцi сидiв бiля самої води, поглянув на мене внизу вгору. Раптом я збагнула, що на менi теж бiла тоненька сукня - колись я мрiяла про таку, - а волосся зовсiм золотаве у променях вечiрнього сонця. I, хоча спочатку менi здалося, що все навкруги тьмяне, iз кожним моїм кроком уперед кольори нiби змiнювалися, набирали якостi, смаку i запахiв. Десь далеко було чути гiтару...
Я зупинилася бiля Андрiя, i вiн звiвся на ноги. Я збагнула раптом, що вiн аж на голову за мене вищий, хоча завжди думала, що вiн невисокий. Вiн посмiхнувся - i його очi виявилися зовсiм не карi, а синi, а волосся - русяве. Вiн простяг руку i заправив менi за вухо пасмо золотавого волосся, iз яким уже грався вiтер.