Карпова Катерина : другие произведения.

Нове старе життя

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
  • Аннотация:
    Я нiколи не забуду цiєї чудової картини. Вона була така гарна, що здавалося, нiби завмирало серце.

  
  Пролог
  
  Я нiколи не забуду цiєї чудової картини. Вона була така гарна, що здавалося, нiби завмирало серце.
  
  Цей день я хочу стерти зi своєї пам'ятi, як жодної iншої у своєму життi. Повiльно тягнувся липень, температура пiднiмалася так, що й виходити не хотiлося. Асфальт плавився вiд сонця, як масло. А воно (сонце) нiби купалося на вулицях, грало в хованки, вiдбиваючись у кожному скельцi. Це здалося менi тодi таким неймовiрно красивим. Але сонце - це не та картина, якою я хотiла б милуватися. Воно завжди нагадувало менi про якусь небачену радiсть, якої зовсiм не було. Ось дивлюся на небо та яскравi променi сонця та вiдчуваю радiсть, починаю посмiхатися. Дурно вiрно? Величезна вогненна куля, вiд якої так просто пiднiмається настрiй.
  
  Цей день, до певних подiй, був важливим для мене. Думки про майбутнє хвилювали мене, змушували думати про хороше... але все не так. Зараз я почала замислюватися про дивнi речi, наприклад, що люди з частковою амнезiєю - щасливчики. Я хотiла б забути цей день назавжди.
  
  
  
  
  
  Напевно, зараз я по-справжньому розчарувалась у людях. Якби не цей спекотний липневий денек, я б продовжувала вiрити в справжню дружбу i взаємне кохання - велике i свiтле, яке незабаром вiдвiдало б мене. Але все це тiльки з часткою 'би', яка означає умовний спосiб. I все це супроводжувалося однiєю умовою - якби свого часу Станiслав Олександрович був мудрiшим i розумнiшим, все зараз могло б скластися iнакше.
  
  Але для того, щоб мене зрозумiти, треба повернутись у далеке минуле. Коли дванадцять рокiв тому мiж моїми батьками почався процес розлучення, я про це мало що знала - менi було всього сiм рокiв. Батьки мене не посвячували в тонкощi цiєї справи, я взагалi майже не розумiла, що довкола творилося, i чому всi дорослi раптом стали такими сумними? Менi хотiлося зробити всiх крапельку щасливiшою, тому, коли я бачила на маминих щоках сльози, я пiдходила до неї i пальцями розсовувала куточки губ - 'малювала' посмiшку.
  
  Так, тодi я залишилася жити зi своєю улюбленою мамою. Згодом, коли я подорослiшала, я зрозумiла, яка ситуацiя склалася в моїй сiм'ї, i хто став причиною цього. Звичайно, я засуджувала свого батька, тому що вважала, що вiн вчинив зовсiм по-дурному. Втiм, на всi мої претензiї Станiслав Олександрович вiдповiдав, що коли я виросту, я все зрозумiю. Я росла, але так i не могла зрозумiти його дiї.
  
  Вiн промiняв Олену Вiкторiвну - мою маму - на iншу жiнку. Вона була молодша, красивiша, з'являлася на свiтських вечiрках, знала, як поводитися перед високопоставленими людьми. Вона вмiла все те, що так погано виходило ранiше у моєї мами. Я ненавидiла Галину - другу татову дружину. Я ненавидiла її всiм серцем, бо вона була винна у тому, що позбавила мене нормального дитинства.
  
  Коли я була маленькою, мама дуже багато працювала, майже цiлодобово, щоб прогодувати мене, платити податки, купувати їжу та iнше. Тому мама стала для мене всiм - найголовнiшою людиною у моєму життi. I коли в нашому домi з'явився Дмитро В'ячеславович, я була тiльки рада за маму. Коли бачиш її щасливi очi, пробачаєш усе на свiтi.
  
  Вона це зробила не стiльки для себе, скiльки щоб подбати про мене. Дiма був заможним чоловiком, i вiн мiг нас забезпечувати, а ще вiн дiйсно любив мою маму. Це було найголовнiше для мене. Я хотiла, що вона була щасливою.
  
  Втiм, ця iсторiя не про мого батька, не про маму i не про Дмитра, який дуже плавно влився в нашу сiм'ю, i якого я теж своєрiдно полюбила - як людину, яка принесла в нашу сiм'ю частинку щастя i радостi. Ця iсторiя про мене - Лазареву Єву Станiславiвну.
  
  Про себе я не можу нiчого розумного розповiсти, тому що не бачу себе збоку. Нiчого незвичайного у своїй зовнiшностi я не помiчала, просто я була такою, як i решта. Худа непоказна дiвчина. Ростом не вийшла, та й фiгурою, мабуть, також. Не колись не думала про це. Не знала, що це за поняття таке "iдеальна фiгура". Зараз все настiльки непередбачувано...
  
  З Веронiкою Лазаревою я познайомилася в класi шостому, коли вона перейшла до школи, де навчалася я. До цього я зi зведеною сестричкою бачилася всього кiлька разiв. Моєму батьковi вона була нiхто, але вiн їй дав своє прiзвище - пожалiв бiдолаху. Взагалi, я її майже ненавидiла. Так, можливо, у всьому, що сталося, вона зовсiм стороння особа, яка не була задiяна у вiдносинах дорослих, але менi було прикро. Проте дiвчина до мене ставилася напрочуд добре. На будь-якi мої спроби посваритися, вона або стоїчно мовчала, або взагалi йшла - Веронiка уникала конфлiктiв зi мною, i це здавалося дивним. Довгонога брюнетка з кучерями, якi весело пiдстрибували при ходьбi. Зеленi ляльковi очi, точеної фiгурки. Мене в нiй тодi дратувало все, тому що вона була напрочуд iдеальною на вiдмiну вiд мене. I так схожа на свою матiр.
  
  Найдивовижнiше, що ми потоваришували. У мене нiколи не ладнувалися стосунки з однокласниками, тому вони були налаштованi до мене агресивно. Я вже звикла до таких сутичок зi своїм класом. Коли хлопцi вкотре згадали моє iснування, Веронiка несподiвано заступилася за мене. Вона поставила себе в незручне становище, тому що дiвчата пiсля цього вiдвернулися вiд неї. Але вона за мене заступилася! Тодi я почала дивитись на неї по-iншому. У кожного є недолiки, навiть якщо цим недолiком є мама. Але ж вона не вибирала собi такого життя. Я дуже сумнiваюся, що мати радилася з дочкою, чи варто їй вести чоловiка з сiм'ї.
  
  Так поступово ми почали спiлкуватися. Ми мали щось спiльне, що нас зближало. Хоча дуже швидко я переконалася i в тому, що ми зовсiм рiзнi. Ми слухали рiзну музику, подобався рiзний тип хлопцiв, ми читали рiзну лiтературу. Може тому ми й змогли спiлкуватися? Через цю разючу рiзницю?
  
  Але все це було неважливо, бо ще був ВIН. Його поява в моєму життi сталося зовсiм випадково - безглузде зiткнення в коридорi, його посмiшка, i я зрозумiла, що втрачена для суспiльства. Коли менi хотiлося з ним заговорити, менi здавалося, що все йшло проти мене - язик заплiтався, щоки вiдчайдушно червонiли, руки безглуздо смикали пасмо волосся, навiть ноги - i тi пiдкошувалися вiд страху та невпевненостi. Менi б зiзнатися йому у своїх почуттях, але не вистачає сил просто пiдiйти та сказати - я тебе люблю. Боюся, що мене б навiть i на це не вистачило - я б зомлiла вiд надлишку почуттiв ще на пiдходi.
  
  Щоранку я чекала вiд нього хоча б цього сухого 'привiт', вимовленого чудесним голосом iз хрипотою. Коли вiн вiтався зi мною, менi здавалося, що я на сьомому небi вiд щастя. Сергiй Краснов. Менi не пощастило, бо вiн був чудово гарний. Тому що вiн був, як ласощi - я не єдина, хто хотiв його отримати. На нього заглядалися i старшi дiвчата. Вiн умiв спiлкуватися з жiночою статтю, умiв розташовувати себе так, що вже неможливо його забути.
  
  Я просто спостерiгала за ним iз боку. Шалено ревнувала, якщо в нього з'являлася нова дiвчина. Менi здавалося, що так, як я, нiхто не вмiє кохати. Менi здавалося, що якби Сергiйко тiльки дiзнався всю глибину i багатограннiсть моїх почуттiв, вiн би все зрозумiв, 'прозрiв'. Адже що цi ляльки, якi щодня навколо нього в'ються, воркують, обзиваючи його лапочкою? Хiба вони вiдчували до Краснова хоч трохи того, що вiдчувала до нього я? Хiба їм хоч раз було боляче, коли вiн вiдчував бiль? Хiба їм хотiлося переступити через свою гордiсть, щоб добитися його уваги? А скiльки разiв вони бачили його у своїх снах, уявляли себе поруч iз ним? Нi, менi здавалося, що я єдина, хто по-справжньому вартий його кохання.
  
  Але... вiн думав iнакше. Молитвами Веронiки, я пiдiйшла до нього лише один раз - нi, не щоб зiзнатися у своїх свiтлих почуттях, а щоб запросити кудись. На жаль, вiн чемно вiдмовився. Через це я потiм навiть цiлу нiч не спала, покусала всi губи - менi тепер здавалося, що вiн про мене все дiзнався, що вiн розгледiв цю вперту закоханiсть у нього. Вiн смiятиметься, вiн мене не зрозумiє! Я б навiть у школу того дня не пiшла, але довелося шукати в собi прихованi можливостi та йти туди, куди сьогоднi потрапляти вiдчайдушно не хотiлося. Я даремно хвилювалася - Краснов, як я гадаю, забув про мене вiдразу ж, як тiльки я зникла з його поля зору. Було страшно прикро, але я вiдчувала й полегшення - вiн нiчого не зрозумiв. Я радiла, а Веронiка, мабуть, справедливо мене лаяла за всi смертнi грiхи. Я не ображалася на подругу - вона дiйсно вважала, що має рацiю. Нiка жодного разу в життi так серйозно не закохувалась, вона не могла зрозумiти всю безвихiдь мого становища. Так, навiть якби вона опинилася на моєму мiсцi, вона б змогла привернути до себе Сергiя - з її зовнiшнiстю.
  
  Сестру з дитинства вiддали на вокал, о десятiй у неї вже був поставлений голос, о дванадцятiй вона виступала на шкiльних концертах. Нiку багато хто не розумiли - чому таке шикарне дiвчисько водиться з таким опудалом, як я. Не багато хто знав, що ми зведенi сестри, а збiг прiзвищ списували на чисту випадковiсть - прiзвище не таке вже й рiдкiсне. Але Нiка не звертала уваги на чужу думку. Вона вдосконалювала свої вокальнi данi, була весела, не могла всидiти на мiсцi, спiлкувалася з усiма хлопцями i... дружила зi мною. Мама спочатку нашу дружбу сприйняла в багнети, все-таки це дiвчисько - донька жiнки, яку ми всi так дружно ненавидимо. Але потiм Олена Вiкторiвна подумавши, вирiшила, що, може, це й не так погано. Адже у мене бiльше не було друзiв, i це було своєрiдною проблемою.
  
  Ми росли на очах одне в одного. Ми дiлилися всiма секретами. Я впевнена, що дружби мiцнiшi за нашу, може, й не iснує навiть. У десятому класi Сергiй Краснов перевiвся до iншої школи. Не знаю, як всi iншi дiвчата, а я страшенно сумувала - тепер ми не побачимося. А якщо й зiткнемося десь, то вiн мене й не впiзнає зовсiм. А може, через багато рокiв i я сама не впiзнаю його. Згадаю й усмiхнуся, що був такий гарний хлопчик, що колись так уподобався менi.
  
  Це було моє перше нещасливе кохання. Я довго ревла у себе в кiмнатi, поряд сидiла Веронiка. Вона мене не заспокоювала i нiчого не говорила - знала, що в такi моменти менi краще дати можливiсть випустити всi емоцiї назовнi. Ми сильнi дiвчата i на людях посмiхатимемося, але коли нiхто не бачить, так хочеться побути слабкою та пошкодувати себе. Зазвичай я не дозволяю собi так безглуздо ревти, але цього дня не стрималася.
  
  Я втратила його, свого коханого. I нехай ми все одно не були б разом, i вiн би вiтався зi мною раз на мiсяць, вважав мене порожнiм мiсцем i любив iнших, зате у мене була можливiсть бачити Сергiю. Це нi з чим незрiвнянне задоволення - знати, що у твоєї коханої людини все добре, що вона жива i здорова.
  
  Першу виховну бесiду про пiдлiтковi проблеми, про стосунки з хлопчиками, про алкоголь, наркотики та шкоду курiння проводила з нами обома моя мама. Олена Вiкторiвна розповiдала все, що знала сама, застерiгала вiд небезпек, з якими можемо штовхнутись у майбутньому. Мама сказала тiльки одне: Будьте обережнi, дiвчата! Життя - це цiкава штука. Але жахлива'.
  
  У десятому класi пiшли вечiрки, дискотеки, поганi компанiї. Перехiдний вiк, який нiяк не позначився на менi, застав Нiку зненацька. Вона дуже легко пiддавалася впливу. Вона почувала себе гарною, коли симпатичнi хлопцi розкидалися у її бiк численними комплiментами. Вона вважала, що вiд цього життя треба брати найкраще, i вона робила так, як вважала за потрiбне: могла на нiч дивлячись виїхати з яким-небудь бритоголовим качком i повернутися тiльки пiд ранок у напiвсонному станi. I приїжджала вона не додому, де її батьки точно пристукнули б, побачивши дочку в такому станi. Вона приїжджала до мене, i нам з мамою доводилося бачити дiвчину в найжахливiших станах.
  
  Я пам'ятаю, як сильно хвилювалася за подругу, коли побачила її в п'яному виглядi. Мама тiльки головою на все це неподобство похитала, але не почала вправляти мiзки. Все-таки, Нiка для Олени Вiкторiвни була не бiльшою, нiж подруга її дочки. Веронiка мала свою маму, яка повинна придiляти їй трохи бiльше уваги. Я нi-нi, та спостерiгала за Галиною. Я помiчала, що до дочки вона ставиться з непритаманним нормальнiй мамi пофiгiзмом. Якщо Веронiка отримає двiйку, то їй за це нiчого не буде. Якщо Нiка скаже, що сьогоднi вдома не з'явиться - це просто проiгнорують. Я вiдчувала, що подрузi не вистачає кохання з боку батькiв, але... я теж нiчого з цим не могла вдiяти. Хоча, я, звичайно, запросто могла поговорити з татом, просто натякнути йому, що дiвчинка потребує любовi та ласки. Але я поклялася собi, що не лiзтиму в їхню сiм'ю. У кожного бувають свої проблеми, потрiбно просто навчитися з ними справлятися.
  
  Я пам'ятаю той день, коли Веронiка стала жiнкою. Вона прийшла до мене додому, трохи розгублена та розповiла все. Я була така шокована, що навiть вiдкрила пляшку вина, яку мама зберiгала про всяк випадок, i залпом випила цiлий келих - Нiка зробила те саме. Я не дозволяю собi пити спиртне, вживаю його у свята в невеликих кiлькостях, але цей випадок здався менi особливим. Коли думки трохи вщухли, а перший шок вiдiйшов на другий план, Нiка пояснила причину, з якої зважилася на такий жахливий вчинок. Вона сказала, що хотiла, щоб її першим чоловiком був хтось досвiдчений, той, кому б вона змогла довiритися. Потiм дiвчина похитала головою, сказала, що вона кругла дурниця i... розплакалася. Ми ще довго сидiли в моїй кiмнатi, Веронiка не могла заспокоїтись, а я розгубила всi слова, щоб хоч якось її втiшити.
  
  Потiм у Нiки пiшла низка нескiнченних знайомств, одного хлопця вистачало на два-три тижнi. Вона не могла бути з кимось постiйною, втрачала iнтерес, як тiльки отримувала потрiбний об'єкт. Я не заважала, хоч такий спосiб життя менi не подобався. Я якось спробувала сказати Веронiцi, що, може, вона поводиться не зовсiм правильно. Адже не обов'язково зустрiчатися чи не з першим зустрiчним. Дiвчина огризнулася i ми майже тиждень не розмовляли. Потiм обидвi перепросили, i з того часу я бiльше нiколи не лiзла в її життя.
  
  Як так вийшло, що i в унiверситет один ми вирiшили поступати - не знаю. Якщо я з вибором давно визначилася, то Нiка вагалася до останнього. У неї було бажання пiти в театральний, але вона сумнiвалася у своїх здiбностях - думала до останнього, а потiм наважилася вступати зi мною на юридичну. Нiка-юрист - страшна справа! Я над подругою смiялася довго, вона ж тiльки фиркала i сказала, що все одно збирається на сцену пробиватися, тому не хоче особливо з освiтою морочитися.
  
  Той день запам'ятався менi назавжди. Сонце було дуже яскравим, у всьому цьому одязi було дуже жарко. Вiдчувався якийсь дискомфорт, тому що ми знаходилися в новому для нас мiсцi i нiчого не знали. Коли перед тобою вiдчиняються дверi нового навчального закладу - мимоволi перейнешся урочистiстю моменту. Нiка i тут встигала будувати всiм очi, але трималася в рамках пристойностi. А ось коли я побачила знайоме обличчя, мимоволi завмерла на мiсцi. Можливо, менi привидiлося, але нi... його обличчя майнуло знову.
  
  -Єво, Ти чого стала? Ворушили лапками, нам туди треба! - Заголосила подруга. Потiм, придивившись у моє обличчя, зупинилася. - Єв, ти чого?
  
  -Вiн тут! - тремтячим голосом промовила я, вчепившись в руку Веронiки. - Я щойно його побачила!
  
  -Хто вiн? - Лазарєва почала озиратися на всi боки.
  
  -Краснов. Сергiй Краснов! Ну, пам'ятаєш, як я в нього була закохана! - я чомусь усмiхнулася, згадавши подiї, з якими мене подiляв уже не один рiк. - Вiн тут! Уявляєш, теж вчинив сюди!
  
  -Господи, той виродок, чи що? - фиркнула Нiка. - Вiн що, досi тобi подобається?
  
  -Нi, звичайно, - я засмiялася. - Просто побачила його. Як вiн менi подобається, якщо я його вже стiльки часу не бачила?
  
  -От i добре. Забудь про нього. Подивися, тут стiльки гарних хлопчикiв навчаються! Тут не нудьгуєш! - Веронiка, схопивши мене за другу руку, потягла до будiвлi.
  
  Тодi я справдi думала, що почуття все давно похованi десь глибоко, та й неможливо любити через стiльки рокiв. Я тодi не звернула жодної уваги на невпевненi стуки серця, коли в натовпi майнуло його обличчя. Подумала, що все це радiсть зустрiчi, але не бiльше.
  
  На мить спогади перервалися, i я повернулася в даний час. Ноги вели мене кудись, але я дуже погано розумiла зараз, щоб щось розумiти. Повз мене пропливали рiзнi обличчя, i щоразу менi здавалося, що там iде вiн, Серьожа. Може, вiн усе зрозумiв, може, це усвiдомив тiльки зараз? Але нi, люди та їхнi обличчя пропливали повз мене, не затримуючись нi на мить.
  
  До унiверситетського життя ми влилися дуже плавно. Я знаю, що кар'єра спiвачки у Веронiки зростала. Станiслав Олександрович всiляко просував свою дочку. Здається, ще на першому курсi подруга мала кiлька своїх пiсень. I я знала, що дiвчина на цьому не зупиниться. Незабаром вона була вже не Лазаревою Веронiкою Станiславiвною, а спiвачка 'Вероник', яку в мiстi часто запрошували до приватних закладiв на виступи. Вона почала заробляти грошi i шалено тiшилася з того, що в неї щось виходить. Незабаром намiчався i запис першого альбому. Я назавжди запам'ятала тi iскорки щастя у власних очах подруги, коли вона менi повiдомляла цю новину.
  
  Звичайно, я була рада, i жодного разу за все наше знайомство в мене не миготiли думки про заздрiсть до подруги. Все було правильно, Веронiка з тих дiвчат, якi можуть у такий спосiб самовиражатися. Я слухала її пiснi, i вони менi подобалися - у них було щось правильне, вона спiвала про сувору реальнiсть. Її мелодiйний голос не рiзав слух, а тексти пiсень були такими пiдходящими пiд її спосiб життя, що слухачi не могли сумнiватися - це були тiльки ЇЇ пiснi.
  
  На якийсь час вона залишила своє захоплення, яке ми про себе прозвали "як швидко Веронiка зумiє спокусити чергового невдахи". Вона все бiльше замислювалася про майбутню кар'єру, батько змушував пiдтягувати дiвчину та навчання, тому сестрi було просто не до хлопцiв - поєднувати майбутню професiю iз навчанням було не просто. Такий Веронiка менi подобалася набагато бiльше - наша дружба знову текла розмiрено та гладко.
  
  Я потай вiд мами почала ходити на вуличнi танцi. Чимось цей стиль мене невловимо тягнув. Звичайно, наш тренер спочатку на мене косо подивився - адже перший раз на тренуваннi з'явилася така правильна, трохи сором'язлива дiвчинка-ботанiк. Навiщо менi були цi танцi я й сама не розумiла. Але танцювати менi подобалося, а згодом я зрозумiла, що через танець можна висловлювати всi негативнi емоцiї, якi поступово накопичувалися в процесi навчання. Маю вiдзначити, що танцi йшли в мене непогано - я не була вiдстаючою. Так, можливо, менi було дуже важко спочатку, але... я дуже старалася, вiдпрацьовувала рухи будинку i, зрештою, у мене щось почало виходити.
  
  Згодом я, звичайно, не стала серйозно займатися вуличними танцями - через подальшi обставини менi довелося з ними розлучитися. Але, полюбивши цей стиль, я навчилася через рухи самовиражатися. I в далекому майбутньому були люди, якi мене розумiли - я їх дуже цiнувала.
  
  У такому ритмi ми з подругою жили. Вiд неї я теж приховувала вiдвiдини танцювальних курсiв. Чомусь менi хотiлося поки тримати це в таємницi. Так метушнi i закiнчувався перший курс в унiверi, а я з Веронiкою не могла повiрити, що ми прожили перший рiк у навчальному закладi. Це все було так дивно i так незвично, що ми не могли висловити свої емоцiї щодо цього.
  
  У клуб Нiке вдалося затягти мене лише один раз, але й той запам'ятався менi на все життя. Я довго й уперто чинила опiр, але чомусь передумала - менi захотiлося хоч раз вiдчути себе звичайною дiвчиною, як i всi iншi. Дозволила Нiке вбрати мене в атласне синє плаття, довжина якого досягала трохи нижче колiн. Якби її воля, подруга знайшла б щось вiдвертiше i привабливiше, але так як я сукнi взагалi не носила, то для мене це було вже дуже вiдвертим вбранням. Подруга змогла вкласти моє волосся у щось хитромудре, але менi ця зачiска сподобалася. Вставати на пiдбори я категорично вiдмовилася, бо боялася, що просто впаду на них - я нiколи не носила взуття на пiдборах, бо це незручно. Тодi Нiка вiдкопала у себе в 'валiзi непотрiбних речей' якiсь босонiжки на плоскiй пiдошвi, що непогано поєднуються з сукнею. На тому й вирiшили.
  
  Що для мене клуб? Я про цi мiсця знала не дуже багато, але чомусь ставлення до таких закладiв у мене склалося негативне. Запах цигарок, що випили обличчя танцюючих, нескiнченна музика, що давила на вуха - це все було так дико, що я захотiла втекти звiдти вiдразу, як тiльки увiйшла. Але не хотiлося засмучувати Нiку. Поки вона впорхнула кудись приводити себе в порядок (я дуже довго думала над цим i не могла зрозумiти, як вона могла впорядковуватися, якщо i так виглядала слiпуче красивою?), я тинялася крiзь натовп танцiв i намагалася знайти для себе якесь заняття. Танцювати? Тут? Нi за що у життi! А раптом я наступлю на когось? Чи випадково вдарю? Буде дуже нiяково...
  
  Розмiрковуючи про це, я не помiтила, як на моєму шляху з'явився хтось, на кого я налетiла. Тiльки й встигла подумати, що думки, на жаль, матерiалiзуються. Тiльки-но подумала про те, що тут дуже багато людей, i я можу на когось натрапити.
  
  -Чорт! Вибачте будь ласка! Я випадково я не побачила... Сергiй?
  
  Описати мого подиву неможливо, хоч i шок пройшов дуже швидко. Адже це не дивно - зустрiнеться з Красновим у найпопулярнiшому клубi мiста. Але, все ж таки, я не очiкувала i розгубилася трохи, тому що... як i ранiше не могла розмовляти з ним i перебувати на такiй близькому один вiд одного вiдстанi.
  
  -Ти? - трохи здивовано спитав вiн. - Ммм... Ася?
  
  -Єва, взагалi-то.
  
  -Точно, Єво, - вiн усмiхнувся, i в мене знову почали пiдкошувати ноги. - Як життя?
  
  Боже, що? Сергiй Краснов сам питає, як у мене... життя? Це ж неможливо!
  
  -Нормально ... Тобто, добре, так! Загалом, неважливо.
  
  -Так-так, - вiд цiєї чарiвної посмiшки я зовсiм розгубилася. - Скажи, а твоя подруга сьогоднi також тут? Веронiка Лазарєва?
  
  Я навiть i не сподiвалася, що менi почулися саме цi слова, а вiн насправдi сказав щось iнше. Останнiм часом єдиний страх, який iснує для мене - це щось подiбне. Веронiка останнiм часом стала такою популярною, що я могла припустити такий результат подiй. Я дуже-дуже боялася, що одного разу подруга скаже менi: 'Краснов у мене закоханий!' або щось подiбне. I, нехай ранiше сестра i говорила, що Сергiй Краснов - виродок, дебiл, iдiот, яких ще пошукати треба, нiкчема, яка не пропускає жодної спiдницi, все ж таки зараз вiн був неймовiрно красивим i вельми популярним.
  
  -Так ... вона тут ...
  
  -Хто тут? Чи не про мене ви кажете? - Почула я веселий голос Нiкi позаду себе. - Єво, ти чого мене не почекала?
  
  -Да я...
  
  -Зрозумiло все з тобою, - хмикнула вона i обернулася до хлопця. - Ти хто?
  
  -Сергiй Краснов. Ми вчимося в одному унiверi, - пояснив вiн трохи роздратовано - здається, не звик до того, що хтось його не впiзнавав.
  
  -Точно, Сергiю! - Подруга посмiхнулася i простягла долоню для знайомства. - Я тебе не впiзнала просто.
  
  -Я так i подумав.
  
  Дивитись на цi люб'язностi було не в моєму стилi. Зазвичай, коли до Нiки пiдходив якийсь хлопець, я йшла, бо розумно не лiзла не у свої справи. Але зараз ноги нiби приросли до пiдлоги - я б не змогла зрушити за великого бажання. Я дивилася в очi юнака i розумiла, що нiчого не минуло, що все ще люблю. Адже справжнi почуття не викорiнити нiчим, i навiть час не помiчник. Як би давно ми з ним не бачилися, але я все ще продовжувала вiрити в те, що одного разу вiн усе зрозумiє, i ми нарештi будемо разом.
  
  Дивитися на двох дорогих менi людей зараз було дуже непросто. Я бачила, як Нiка флiртувала, я напружено усмiхалася, коли Сергiй нахилявся до дiвчини щось шепнути на вушко. Я вперто вдавала, що менi байдуже, адже якщо я зараз втечу в засмучених почуттях, вони можуть усе зрозумiти.
  
  До кiнця вечора я втомилася сильнiше, нiж всi дiвчата, що танцювали на пiдборах. I якщо фiзично я була в чудовому станi, то внутрiшньо менi загрожує моральне виснаження. Я намагалася дивитися на це з iншого боку, намагалася радiти за подругу, що та чудово проводить час, радiти за Сергiя, що в того знову вийшло закадрити симпатичне дiвчисько. Але яка тут радiсть? Хотiлося постукати головою об стiнку - це зробити було легше, нiж просто стояти поруч iз ними.
  
  Нiка залишилася ночувати в мене, i ми ще довго говорили про Краснова. Зрiдка наша розмова переривалася звуком машин з вулицi, iнодi ми уважно прислухалися до звукiв у квартирi, якщо здавалося, що хтось ходить. Я дивилася на задоволену моську Веронiки i вiдчувала докори сумлiння. Це, звичайно, нереально, але... раптом вони покохають одне одного? А тут я зi своїми почуттями, вiд яких нiякої користi.
  
  -Я просто ... Єв, ти ж говорила, що вiн тобi не подобається зовсiм? Ти ж не брехала? - Раптом поцiкавилася Нiка.
  
  -Звичайно, нi, навiщо менi брехати, - без зазрiння совiстi збрехала я.
  
  -Добре, - вона посмiхнулася. - Вiн менi навiть трохи сподобався. Вiн зовсiм iнший. Вiн не з тих, кого зустрiв та забув. Вiн... зовсiм не такий, як я собi уявляла... зовсiм iнший, - здавлено зiтхнула подруга.
  
  Зiтхнула так, i в мене в грудях щось надломилося. Я зiтхала так само, коли менi було тяжко. Коли бачила його ще в школi, коли менi було погано, а вiн веселився та смiявся з рештою.
  
  - Який вiн? - Тривожно запитала я, раптово злякавшись майбутньої вiдповiдi.
  
  - Ем, - я не побачила обличчя подруги, тiльки їй розсiяна посмiшка. - Ну, з ним цiкаво розмовляти... ти не помiчала, як його очi сяють у темрявi? А як вiн усмiхається, що починаєш розумiти всю суть цих метеликiв у животi!
  
  Я слухала i розумiла, що пройде не так багато часу, але унiвер вибухне новою плiткою: Веронiка Лазарєва та Сергiй Краснов зустрiчаються. I я мала право. Чекати залишалося недовго.
  
  Першi кiлька днiв мiж Сергiєм та Нiкою вiдбувалися випадковi зустрiчi, i ми з нею довго ворожили, як же це ранiше вони в коридорах не стикалися? Тобто над цим питанням мiркувала Нiка, а ось я знала точно, що до цього вони просто були не цiкавi. Але ось зараз, коли вони стали найпомiтнiшими персонами унiверу - вони, як то кажуть, знайшли один одного.
  
  У цi днi я нервувала бiльше звичайного, але допомагала музика. Танцi для мене ставали корисними - я стала на якийсь час забувати, що вiдбувається з моїм життям, розслаблялася.
  
  Перший тиждень пiсля знайомства Сергiя та Нiки вiдклалися в моїй головi дуже чiтко; як вiнiл, не перестаючи крутився в моїй головi, крутилися в нiй спогади. Той, до кого я досi маю нiжнi почуття, i моя найкраща подруга спiлкувалися. Просто говорили про все на свiтi, i про їхнi стосунки не йшлося, але це поки що. Я боялася розпитувати Нiку про Сергiя, вона могла здогадатися про справжню причину цих розпитувань, i зрозумiти, що я до нього ще й досi вiдчуваю глибокi почуття. Хоча, якщо бути до кiнця чесною, я боялася дiзнатися, що згодом могло завдати менi бiль.
  
  А потiм у Нiки з'явилися ознаки закоханостi. Якось ми гуляли ввечерi, розмовляли про навчання, i Нiка постiйно згадувала ненароком Серьожу, а потiм i пiсля переклала тему на його персону. Це було не раз. I щоразу менi було боляче чути її слова. Кожне слово жалило як гадюка, залишаючи по собi велику i глибоку рану. Я могла просити подругу не говорити про нього, але не хотiла її засмучувати - їй вiн був важливий. Нехай менi i було неприємно слухати про нього захопленi реплiки, але ж наша дружба з Нiкою була важливiшою.
  
  Далi обставини ставали все гiршими i гiршими. Пiсля чергової прогулянки ми повернулися додому. Стали готувати вечерю (подруга часто допомагала менi по господарству - дiвчину нiколи не тягнуло додому i вона проводила у мене вдома майже весь свiй вiльний час), Нiка була дуже розпорошена, а коли сiли за стiл вона почала колупати в тарiлцi з вилкою супом. Я зупинила її та дала ложку. Легкий осiннiй салат, який був дуже простий у своєму приготуваннi, вона навiть пересолила. Я, звичайно, не загострювала на цьому уваги, i ми славно посмiялися з її викрутасiв. А дивила вона, справдi, страшно, але згодом я почала усвiдомлювати, що кохання - це непередбачувана штука. Нiколи не зрозумiєш, що очiкується вiд цього в майбутньому.
  
  Через деякий час почався цукерково-букетно-пирожено-морожено-ягiдно-карамельний (називайте, як хочете) перiод. Їхнi зустрiчi були таємними - вони чомусь наполегливо не хотiли афiшувати свої побачення, але я, як найкраща подруга Веронiки, знала про них все. Нiка менi (як i я їй) довiряла всi свої секрети, знаючи, що я нiколи не додам i нiчого не розбалакаю. Я пам'ятаю i їх перший поцiлунок, через який моя подушка на ранок опинилася в страшному станi. Пережити це виявилося дуже-дуже важко, бачити весь наступний день їхнi усмiхненi особи - ще важче, а знати, що весь унiвер зустрiне новину про парочку iз захопленням - важко подвiйно. А найголовнiше, що я нiчого не могла з цим поробити.
  
  Бувають днi, коли в тебе все не ладнається i не клеїться. Кажуть "встав не з тiєї ноги", я ж впевнена в тому, що "невдаха" - це хвороба, це важко i надовго. Клеймо на все життя або, в моєму випадку, як мiнiмум на день. Ось так менi 'пощастило' в один iз понедiлкiв: тiльки-но я сповзла з лiжка, як вiдразу впала на пiдлогу в супроводi оглушливого мявка. Виявилося, що я стала на свого бiдного, нещасного лiнивця-кота, до того ж ще й сплячого бiля моєї лiжка, а вiн став рятуватися вiд моєї ноги. Вiдчитавши кота, що спати бiля мене небезпечно для життя, я з гордим виглядом пiшла вмиватися.
  
  Того ранку я ще довго хотiла спати, бо, обмiрковуючи напередоднi ввечерi власне непоказне життя, я не звертала уваги на якийсь час. А коли виявилося, що стрiлки годинника перевалили за пiвнiч, було вже занадто пiзно. На парах я старанно вдавала, що щось пишу, але насправдi лише водила ручкою по чистому аркушi паперу. Зi мною таке бувало рiдко: я завжди вчилася для себе, пари пропускала рiдко та записувала всi конспекти. Навчалася успiшно i була саме з таких типiв ботанiкiв, над якими всi зазвичай смiються. Але сьогоднi щось писати було нестерпно. Ще й Нiка сьогоднi не з'явилася. Непомiтно обiйшовши всю будiвлю, я переконалася, що Сергiя сьогоднi теж не було.
  
  Я впевнена, що це не збiг.
  
  Я написала подрузi повiдомлення, в якому питала про її мiсцезнаходження. Веронiка нiчого конкретного не вiдповiла, тiльки сказала, що прийде до мене додому ближче до шостої години.
  
  Сьогоднiшнiй день перевершив мої очiкування. Коли Нiка, з'явившись удома, почала свою розповiдь, я остаточно переконалася в тому, що я - найнещасливiша iстота на всьому бiлому свiтi. Нi, звичайно, я швидко перестала шкодувати себе. Поки тут сидiла моя подруга, треба було радiти за її щастя, а вже за своє лихо потiм поплачу.
  
  -Евко, ти краще сядь, - це були тi слова, пiсля яких справдi стало страшно. - Я сьогоднi гуляла iз Сергiйком...
  
  У цьому я й так була певна, тому не висловила свого подиву.
  
  -...Ми ходили в кiно, на цих... як же їх... чорт, забула! Ну, це байдуже. А потiм ми ще гуляли-гуляли, навiть побували у солодкому королiвствi! Там так класно! Стiльки тiстечок, а менi нiчого цього не можна...
  
  -Нiкусь, ти не вiдволiкайся, - сумно промовила я.
  
  -Ага ага. Так от, поки ми в цьому казковому кафе сидiли, балакали про щось, i наша розмова плавно перетiкла на з'ясування наших стосункiв. Євочко, якби ти тiльки чула, що вiн менi казав! мрiйливо видихнула Лазарєва з дурною усмiшкою.
  
  У цей момент я зрозумiла всю суть висловлювання "душа в п'яти пiшла".
  
  -Ну, Не томи! Розповiдай! - я зобразила готовнiсть почути продовження, хоча найменше хотiла зараз дiзнатися, що мiй Сергiй казав Нiку.
  
  -Дослiвно я, звичайно, не скажу зараз, але сенс був такий: у кожної людини на планетi є своя половинка, яка їй iдеально пiдходить, доповнює її, i це справжнє кохання. Я нiколи всерйоз над цим не замислювався, але коли бачу тебе, менi не хочеться вiдпускати тебе, хочеться оберiгати, допомагати, весь час бути поруч. Хочеться бачити твою посмiшку, твою радiсть вiд зустрiчi зi мною. I якщо це не кохання, то я зовсiм нiчого не розумiю в цих почуттях, але зараз я точно знаю, що ти менi потрiбна. Я нiколи не вiдчував нiчого такого. Ти перевернула все вгору дном, i якщо зараз ти втечеш, я все одно вже не вiдпущу тебе. Так... наче якось так. Блiн, це було так зворушливо, Єв!
  
  У мене перед поглядом стояла картинка розламаного навпiл серця. Ця мiнiатюрна картинка точно передавала те, що я зараз вiдчувала. Я повинна бути свиня i найогиднiша подруга на свiтi, але я нiчого не можу вдiяти - коли шалено закохуєшся, вже нi на що не звертаєш уваги.
  
  Почувши цi слова вiд Нiки, я була цiлком впевнена, що так Серьожка i сказав. Я нiколи не спiлкувалася з ним близько, але була повнiстю впевнена, що це були слова Краснова. Менi завжди здавалося, що вiн говорить саме такi красивi слова, що вiн саме так освiдчився б у менi. I навiть це "казкове королiвство" було настiльки просякнуте ним, що я можу точно сказати, що бiльше нiколи не пiду туди доти, доки остаточно не витiсню зi своєї голови його.
  
  Не варто собi брехати, що я була страшенно шокована i неодмiнно б прийшла в непритомнiсть. Я з самого початку їх спiлкування знала, що одного разу вiдбудеться такий день, коли я почую вiд кращої подруги такi слова. Глибоко в душi знову сколихнулася образа, яку всi попереднi днi я старанно пригнiчувала. Але, Нiка не знала нiчого про мої почуття, я не можу на неї ображатися.
  
  Менi було неприємно, що вже завтра я можу побачити їх обiймати, або ще гiрше - цiлуватися. Такi картинки зрiдка вiдвiдували мене, i, мушу сказати, що вiд одних картинок ставало дуже i дуже боляче. Що буде, коли я побачу це наживо - страшно уявити.
  
  -Так i сказав? I що далi було?
  
  -Вiн запропонував зустрiчатися, - було менi вiдповiддю.
  
  -А ти?
  
  -Погодилася, звичайно. Ти глянь на мене! Я ж на ньому збожеволiла!
  
  -Що правда, то правда, - я натягла на обличчя щасливу усмiшку, яка останнiм часом стала все бiльш природною. Менi доводилося часто маскуватися цiєю фальшивою усмiшкою, щоб подруга не запiдозрила мене.
  
  Час тягнувся то нескiнченно довго, то навпаки занадто швидко. Так вiдбувається завжди, коли ти замислюєшся про щось важливе i не розумiєш, як це минула вже цiла година, а я прочитала лише кiлька рядкiв iз книги, але так нiчого i не зрозумiла. Або коли слухаєш монотонну розповiдь Павла Петровича, розумiєш, що секунди перетворюються на хвилини, i тягнуться нескiнченно довго.
  
  Час для мене наступнi кiлька днiв означав дуже багато. I я хотiла, щоб воно бiгло неймовiрно швидко, з невластивою йому швидкiстю. Я хотiла дожити до того моменту, коли поцiлунки Сергiя i Нiки перестали б мене так сильно зачiпати, i я змогла б ставитися до хлопця байдуже. Але, на жаль, день за днем тягнулися нескiнченно довго, а я, як i ранiше, ночами виливала душу своїй подушцi. Як виявилося, вона (подушка) була чудовим слухачем.
  
  Лiто цього року почалося з нестерпно спекотних днiв. Сонце i не думало зупинятися, тому температура щодня все пiдвищувалася та пiдвищувалася. Кондицiонери в будинках не допомагали, а марнi вентилятори взагалi починали мене дратувати. Тому рiдко хтось наважувався просто так вийти, прогулятися. Бiльшiсть людей волiли вiдсиджуватися вдома: там, може, й спекотно, але хоч не так сонячно.
  
  Якщо я припускала, що тепер, коли закiнчилося навчання, Краснов i Лазарєва спiлкуватимуться менше, то я зробила невiрнi висновки про їхнi стосунки. Вони бачилися щодня, ходили скрiзь удвох i вiчно були у чудовому настрої, на вiдмiну вiд мене, чий настрiй не пiднiмався вище за позначку 'гiрше, нiж огидне'. Я ходила вiчно похмура, часто сварилася з мамою, яка намагалася з'ясувати, в чому справа, кiлька разiв доходило до сутичок з Нiкою, але тут я намагалася бути акуратнiшою - якщо в запалi сварки виникне iм'я Сергiя, все моє приховування очевидних фактiв випливе на поверхню. Звичайно, я розумiла, що моя нервознiсть аж надто явна я стала такою агресивною, якою ранiше нiколи не бувала. Але що я могла з собою вдiяти? Щоразу перед сном я читала про себе довгу нудну нотацiю про те, яка я погана, i зовсiм не вмiю володiти своїми емоцiями. Але менi нiчого не допомагало. Втiм, як i танцi.
  
  Менi здавалося, що з цим варто звикнути i звикати. Намагаючись розглянути пару 'Веронiка i Сергiй' очима сторонньої людини, я змушена була визнати, що вони дуже пiдходять один одному, i уособлюють iдеальну пару. Це означало, що навряд чи менi варто чекати їхнього розлучення, чого я пiдсвiдомо й хотiла. Головна проблема була саме в цьому: менi було соромно за те, що я хотiла для своєї подруги розлуки з її хлопцем. Нi, я не мiтила на Нiкiне мiсце. Я об'єктивно оцiнювала ситуацiю та розумiла, що така, як я, не пiдходить такому, як Краснов. Але менi було так боляче дивитись на їхнi щасливi обличчя, що я просто не знала, що для мене важливiше: щастя подруги, чи спокiй у своєму життi. Поки на першому мiсцi стояла подруга, i я була трохи рада. Адже рано чи пiзно моя любов до Сергiя минеться, зате в мене збережеться дружба та спогади.
  
  Кiлька разiв подругi в голову приходили шаленi думки (на ґрунтi кохання, напевно). Так як у неї тепер все було добре в особистому життi, Нiка, мабуть, вирiшила влаштувати мою. Вона витягувала мене в якiсь мiсця (тi ж клуби, кiно, кафе), де звичайно завжди з'являлася на пару з Красновим, i намагалася познайомити то з одним, то з iншим хлопцем. Але все це були заздалегiдь програшнi варiанти, бо жоден не йшов у порiвняннi з Сергiєм, який щоразу був десь поблизу.
  
  Втiм, у стосунках Нiки та Сергiя були й свої плюси. Принаймнi один великий плюс я все-таки знайшла. Тепер я сама спiлкувалася з Красновим. Хоча, звичайно, пару наших випадково кинутих один одному фраз не можна назвати повноцiнним спiлкуванням. Побачившись у коридорах ми могли привiтатись i перекинутися парою фраз, привiтно посмiхаючись один одному, у мене був його номер телефону, так само як i в нього мiй. На останньому наполягла Нiка. I цi маленькi плюси неймовiрно пiднiмали менi настрiй. Хоча, я знала, що з боку я виглядала жалюгiдною, i отримувала лише крихти його уваги, тому що все iнше дiставалося моєї подруги.
  
  Але поганi чи добрi новини ми завжди отримуємо несподiвано. Якщо ще вчора, розмовляючи по телефону з подругою, я вислуховувала багато рiзних слiв про Краснова: у наших очах вiн був просто прекрасний, не пив, не курив, i взагалi уособлював собою iдеального хлопця. Але сьогоднi все змiнилося. Коли вранцi я проводила батькiв на роботу, менi зателефонувала Нiка та напросилася у гостi. Менi не сподобався її голос: вiн був такий... сумний...
  
  - Ти ж не збираєшся заперечувати, що в тебе щось трапилося? - Ця фраза прозвучала замiсть мого вiтання. Я справдi дуже переживала за Веронiку. Вiчно оптимiстична, сьогоднi вона виглядала надзвичайно похмурою та засмученою.
  
  'Невже щось трапилося? - подумала я. - Батьки? Чи Краснов?
  
  -Не бачу сенсу, якщо у мене все на обличчi написано, - Нiка зневажливо хмикнула свого вiдображення в дзеркалi, i прошлепала в мою кiмнату. - Може чайку завариш?
  
  -Ти, Щоправда, захотiла чай? - Здивувалася я. - Ну, гаразд, зараз поставлю. З молоком чи з лимоном?
  
  -Без нiчого, - Нiка похитала головою i розпласталася на моєму лiжку.
  
  Через десять хвилин на столi перед подругою з'явилася двi чашки в однiй чаї, в iншiй кавi (я любила пити каву, хоч i не балувалася їм щоранку). Зробивши кiлька ковткiв, ми знову поставили кухлi на столик. Я в очiкуваннi дивилася на Веронiку, яка, як i ранiше, мовчала. Я не квапiла, бо знала, що вона сама заговорить, коли знайдуться вiдповiднi слова.
  
  -Я з Сергiйком посварилася, - нарештi, сказала подруга i епiчно шморгнула носом. - Нi, не кажи тiльки, що все налагодиться, Єв! Тут...iнше.
  
  -Нiчого не розумiю, - я задумалася. - Давай докладнiше.
  
  -Ми i ранiше, бувало, сварилися, але... - вона знову замовкла, але я не наважилася щось говорити. - Знаєш, адже це була справжня дрiбниця. Вiн просто побачив у мене в сумцi пачку цигарок i... розкричався так...
  
  -А вiн взагалi знав, що ти куриш? - поцiкавилася я, бо про цю неприємну звичку подруги вже встигла забути.
  
  -Ну, як ... я йому прямо так i не говорила, але вiн мав здогадуватися. Я цього не приховувала, i запах сигарет вiд мене був. Але, певно, не знав... може, не звертав уваги.
  
  -I Що було далi?
  
  -Ну, Вiн почав сваритися. Я й слова не могла вставити. Знаєш, вiн мене так подивився! Начебто я людину вбила, i... вiн сказав... що... - по щоцi дiвчини сковзала сльозинка. - Що поспiшив. Що треба було мене краще впiзнавати, а не так одразу... що розчарований...
  
  Бiльше дiвчина не змогла вимовити жодного слова. Я почувала себе дивно. Не вiдчувалося тiєї радостi, яка передбачалася, якби вони розлучилися. Навпаки. Я вiдчувала себе поганою подругою, i тому зараз усiляко почала втiшати подругу. З iншого боку, я не могла зрозумiти, чому Сергiй так вчинив. Може, вiн мав просто поганий настрiй, а тут цi цигарки пiдвернулися? Напевно, вiн уже давно покаявся у своєму вчинку, просто не знає, як добратись до коханої.
  
  -Нiко, ну, може, так випадково вийшло? - я спробувала пiдбадьорити Лазарєву. - Може, вiн не хотiв тебе кривдити? Швидше за все, просто був поганий настрiй, а тут цi сигарети ось вiн i зiрвався. Я впевнена, вiн уже давно кається, Нiк!
  
  Вона пробурмотiла крiзь сльози щось невиразне, але я розцiнила це як згоду з моєю версiєю подiй.
  
  -Давай, заспокойся! Ось побачиш, вiн тобi незабаром зателефонує, i у вас усе налагодиться! Ти не хвилюйся тiльки. Вiн же любить тебе, я це бачу на його очах. Ти для нього багато значиш, i я впевнена, вiн трохи подумає i обов'язково подзвонить тобi!
  
  На цьому й зупинилися. Нiка трохи заспокоїлася, повiривши моїм словам. Ми посидiли ще трохи, подивилися комедiйний серiал, щоб трохи пiднявся настрiй. Дочекавшись, поки подруга прийде до тями, я вiдправила її додому - сьогоднi був той рiдкiсний день, коли вона могла побути з обома батьками. Це було щось на кшталт сiмейного дня. Нiка їх жах як не любила, але я подумала, що сьогоднi їй якраз треба трохи вiдволiктися i чимось зайнятися. Якби Веронiка залишилася зi мною, мала б надто багато часу на роздуми про Сергiя.
  
  Кiлька разiв я загiпнотизовано дивилася на телефон i думала про те, що у мене є чудовий привiд набрати номер Краснова. Можна було б дiзнатися, що вiн iз цього приводу думає i розiбратися, у чому взагалi рiч. Але як тiльки мiй телефон опинявся в моїх руках, я, покрутивши його кiлька секунд у руках, поклала назад на полицю. Не варто лiзти в чужi стосунки, - нагадувала я собi.
  
  Наступного дня менi майже не вдалося поговорити з подругою, дорослi вiдвезли мене на дачу, хоча я й не дуже засмутилася. Коли ти їдеш туди, де майже немає зв'язку iз зовнiшнiм свiтом, почуваєшся частиною чогось бiльшого. Я сидiла, дихала свiжим повiтрям i думала, що була б не проти залишитися тут ще на кiлька днiв, щоб хоч якийсь час мене не турбували чужi проблеми. Я вiд усього втомилася, i ця вилазка за мiсто була дуже доречною.
  
  Але все у життi має властивiсть закiнчуватися. Так само швидко пролетiли кiлька годин, i я знову опинилася вдома. Телефон сповiстив мене про кiлька пропущених дзвiнкiв вiд Нiкi, як я пiдключила його до зарядки. Помешкавши ще кiлька хвилин, я все-таки передзвонила Веронiцi. Зараз я не знала, чого хотiла б почути: щасливий голос чи, як i ранiше, сумний.
  
  -Ну як? Вiн дзвонив? - це питання було зайвим, бо я й так знала вiдповiдь.
  
  -Нi, - шмигнула вона в трубку. - Єв... його з iншою дiвчиною бачили, Евааа...
  
  Я навiть на кiлька секунд засмутилася вiд цих слiв. Як це з iншого? Як вiн мiг? Це ж... огидно просто! Миттю зникло кудись моє ревнощi, i я забула про те, що мене теж можна вважати постраждалою стороною - я ж його теж люблю. Зараз для мене головним було те, що хлопець моєї подруги, здається, їй зраджує. Причому все сталося зовсiм несправедливо. Адже... вони нiколи не обговорювали шкiдливих звичок. Звичайно, Нiка йому не говорила про те, що вона палить. Але ж вiн i не питав.
  
  -Почекай, - я почула схлипи, що частiшають, i спробувала зупинити дiвчину. - Цього не може бути, Нiк. Вiн тебе любить, я в цьому певна. Просто...
  
  -Ну, а чого вiн тодi з тiєю мимрою обiймався? - обурено вигукнула вона, я зрозумiла, що подруга вже на межi iстерики.
  
  -Я не знаю. Ти їх сама бачила, чи?
  
  -Добрi люди сказали.
  
  -Значить, тебе надути вирiшили. Заздрять, ось вас i вирiшили розлучити. Не переживай.
  
  -А Чому вiн не дзвонить тодi? - як i ранiше, недовiрливо поцiкавилася дiвчина. - Чому?
  
  А чому я й сама не знаю. Я зовсiм не розумiю, що коїться у головi у Краснова.
  
  -Ну ... Може, провчити тебе вирiшив? - Невпевнено припустила я. - Щоб надалi бiльше ви так не сварилися. Зiзнайся, адже ти тодi йому щось образливе сказала? Нiзащо не повiрю, що Краснов на тебе накричав, а ти й слова у вiдповiдь не сказала?
  
  -Еее... - було видно, що цього питання Нiка почути не хотiла, але подiтися було нiкуди. - Я сказала, що в такому разi вiн дебiл, i що... ну... що краще б я його нiколи не зустрiчала... ось...
  
  -I пiсля цих слiв ти сподiвалася на щось? - обурено промовила я. Слова подруги i мене почали заводити. - Ти ж так i сказала йому: не хочу тебе бачити. Просто обiграла це iншими словами. А вiн подумав саме так i тому не з'являється на очах. А дiвчина ця, з якою його, можливо, бачили, швидше за все, з'явилася з ним поряд тiльки для того, щоб ти ревнувала.
  
  -Не знаю ... Сподiваюся, це так, - гiрко промовила Нiка.
  
  -Ти засмучуєшся ранiше часу, Нiкусь, - я глибоко зiтхнула i розгладила складочку, що з'явилася мiж бровами. Тобi треба самiй зателефонувати йому.
  
  -Але...
  
  -Знаю. Гордiсть вiдсунь на другий план, якщо любиш.
  
  -О'Кей. Я спробую. Прямо зараз зателефоную, гаразд? У тебе, до речi, як справи?
  
  -Краще, нiж у тебе, - вiдповiла я, i ми попрощалися.
  
  Декiлькома днями пiзнiше ми з Нiкою особисто побачили якусь свiтловолосу дiвчину в обiймах Краснова. Я невдоволено рипнула зубами, але Нiка, на щастя, цього не помiтила, повнiстю занурена у свої переживання.
  
  -Я його люблю, а вiн... недоумок. У нього манiя величi, мабуть! Якщо вiн сподiвається, що я за ним бiгати почну, то Сергiй дуже помиляється. Вистачає й того, що я йому кiлька разiв на дню наголошую, а вiн скидає.
  
  -Забудь про гордiсть, Нiк. Ти його образила. Вiн має повне право так поводитися. Нiхто тебе не тягнув за язик такi слова йому казати. Але якщо хочеш, давай я спробую з ним поговорити. Але не думаю, що це дасть якийсь результат.
  
  -Не треба. Я сама зi своїми проблемами розберуся. Ще тебе не вистачало втягувати. Досить i того, що ти всi мої переживання вислуховуєш.
  
  А день сьогоднi видався страшний. Ну прямо гiрше не буває! 'Лiпота' та й годi! Аж злiсть бере!
  
  Пiднявся вiтер, небо затягло грозовими хмарами. Незабаром на мiсто обрушилася сильна злива, i я поспiвчувала людям, якi в цей час опинилися на вулицi без парасольок. Втiм, спiвчувати було нiколи, оскiльки я теж опинилася серед них, що мене, знову ж таки, не порадувало. Настрiй пiшов на позначку 'Нiчого хорошого взагалi НI!'
  
  Дощi не припиняли тиждень. Втiм, вони йшли з частими перервами, хоча це не заважало загальному потопу у мiстi. Води було так багато, що її не встигали викачувати. На дорогах скупчувалися машини, дедалi частiше траплялися якiсь аварiї. Усi люди з нетерпiнням чекали, коли ж у мiсто знову повернуться теплi днi, без вiтру та дощiв.
  
  Через два тижнi пiсля того, як ми побачили Сергiя, який обiймався з якоюсь дiвчиною, нiчого не змiнилося. Нiка таки домоглася вiд Краснова зустрiчi, вибачилася, як я її й навчала. Вони, правда, почали спiлкуватися, але вiн сказав: "Побудемо поки що друзями. Я повинен тепер бути в тобi впевнений, щоб потiм не було жодних несподiваних сюрпризiв. А курiння - це погана звичка. Сподiваюся, ти все ж таки її позбудешся'.
  
  Час минав, але Нiка, як i ранiше, ходила похмура, сварилася з батьком i матiр'ю, i говорила менi про все, що її мучило останнiм часом. Хоч як дивно звучить, але зараз ми одне одного розумiли. Я, як i ранiше, ревнувала Краснова до кожної зустрiчної, так само було i з Нiкою. Хiба що єдиною рiзницею було те, що менi всi почуття доводилося приховувати пiд маскою незворушностi. Але, безумовно, тiшило те, що тепер Нiке так само боляче, як i менi. Я розумiю, що говорити так не винна, адже вона моя подруга, але так приємно стає вiд цiєї думки...
  
  -Не можу так бiльше, - сказала вона одного дня. - Я не можу не дiяти, Єв! Намагатимуся повернути його усiлякими способами.
  
  -Якими, наприклад? - хмикнула я. Ми сидiли на лавцi в парку i поглядали на голубiв, якi клювали шкiрки вiд насiння.
  
  -Рiзними, - Нiка не посвячувала мене в деталi свого плану. - Ти не думай, я вже думала про це. Менi твоя допомога буде потрiбна. Це, швидше за все, дурна витiвка, але... чому б i нi?
  
  -Що Ти задумала? - менi здалося, що погляд Нiкi зараз був якимсь не добрим.
  
  -Так так ... це все звичайно дурницi, дитячi пустощi, але ранiше допомагало, ти сама це говорила. Пам'ятаєш, у тебе бабуся провидицею була? У селi жила, так до неї стiльки людей ходило, i всiм вона допомагала. Гарною бабкою була, шкода, що вже її немає.
  
  -Ну, i що з того, що вона провидицею була?
  
  -Ну, наскiльки я знаю, ця магiя передається у спадок, iнодi через поколiння. От я й подумала, чому б нам не приворожити його?
  
  -Приворожити? У сенсi... ти це менi пропонуєш зробити? - я не на жарт злякалася.
  
  -Чому б i нi? Як його роблять? Це ж як напiй наче? Йому пiдсунеш i все, вiн мiй.
  
  -Почекай, Нiк, - я засмiялася. - Я ж не вмiю. Чакувати не вмiю, немає у мене жодних здiбностей, i рецептiв я цих усiляких не знаю. Все ж таки небезпечна ця справа - з чаклунством зв'язуватися.
  
  -Годi тобi. Я все сама знайду, вiд тебе лише присутнiсть i потрiбна. У мене цих магiчних сил немає. Я i рецепт тобi знайду, i все, тiльки ти все зробиш, гаразд?
  
  -Нi. Веронiко, подумай гарненько. Навiть якщо на секунду уявити, хоча це звичайно повне марення, що цей приворот у мене вийде - що далi? Невже ти думаєш, що можна змусити людину насильно закохатися? Це ж не етично!
  
  -Нi. Не етично це те, що вiн робить зараз. А ти менi таки допоможеш!
  
  -Нiк, ну, це не дурницi, - я говорила це вже не глузливим голосом, а серйозно. - Немає у свiтi жодних любовних приворотiв. I не було їх нiколи. Ти краще придумай щось iнше, гаразд?
  
  -Ти Менi подруга чи нi? - розлючено поцiкавилася вона, схопившись з лави.
  
  -Подруга, - ствердно вiдповiла я, серйозним тоном сповненим рiшучостi. Ну, ось навiщо менi здався весь цей ентузiазм?
  
  -Тодi все! Коротше, неподалiк твого будинку є одна будiвля. Там на горищi просто iдеальне мiсце, щоб займатися з магiєю, - iз фанатизмом в очах сказала Веронiка.
  
  -Чому горище? Невже нiде не можна в iншому мiсцi робити? - я навiть не помiтила, як майстерно подруга переклала тему розмови, i тiльки потiм до мене дiйшло, що марно вiдмовлятися.
  
  -А де? У тебе вдома? У мене? Може, одразу до Сергiя попросимося? Там мiсце iдеальне, ну, на додачу до всiх, там похмуро - просто iдеально пiдходить для якоїсь вiдьми. Iдеально! Можна було б туди пiти вночi, але менi страшно. Вже краще вдень, зате з упевненiстю, що ми щось зробимо.
  
  -Нiка, Нiка! - Я схопилася, намагаючись заспокоїти подругу. - Ти просто не розумiєш, що хочеш згаяти час на якусь дурiсть! I горище це... Чи мало, що там є? Пацюки, наприклад. I взагалi, мiсце якесь пiдозрiле!
  
  -Нiчого воно не пiдозрiле! Там надзвичайно чисто. Тiльки старi меблi. Все О'Кей буде, запам'ятай мої слова.
  
  I я погодилася. Як би... я й сама поки що не розумiла, у що вплуталася. Дивно, страшно. Виникло вiдчуття, що подруга штовхає мене на жахливий злочин. Злочин проти совiстi та принципiв, може так? Я була збентежена.
  
  Прокинулася я тяжко, вiдчувалося, що вночi я неспокiйно спала. Здається, менi снилися кошмари, не пам'ятаю їхнього змiсту, але почуття страху та холодний липкий пiт пiдтверджували припущення. Хвилювання не залишало весь ранок - воно напевно викликане думками про майбутнє. Що я роблю? Нi, не час вiдступати, я роблю всякi дурницi, але якщо подрузi вiд цього легше, то не вiдступлюся.
  
  Я нiколи не забуду цiєї чудової картини. Вона була така гарна, що здавалося, нiби завмирало серце.
  
  Зараз повiльно тягнувся липень, температура пiднiмалася так, що й виходити не хотiлося. Асфальт плавився вiд сонця, як масло. А воно (сонце) нiби купалося на вулицях, грало в хованки, вiдбиваючись у кожному скельцi. Це здалося менi таким гарним. Але сонце - це не та картина, якою я хотiла б милуватися. Воно завжди нагадувало менi про якусь небачену радiсть, якої зовсiм не було. Ось дивлюся на небо та яскравi променi сонця та вiдчуваю радiсть, починаю посмiхатися. Дурно вiрно? Величезна вогненна куля, вiд якої так просто пiднiмається настрiй.
  
  Увiйшовши в потрiбний будинок, я ще раз подумала про те, наскiльки правильно я роблю. Чи вийде все, чи ми тiльки посилимо ситуацiю? Хоча менi взагалi здається, що ми просто витрачаємо свiй час на якусь дурницю. Зваживши всi "за" i "проти", пiдiйшла до сходiв (лiфт був зламаний: а на що я розраховувала?), вкотре нагадала собi, що наша з Нiкою дружба - це найголовнiше. Я йду!
  
  Будинок, звичайнiсiнький, стiни списанi балончиком, перила на сходах порiзанi, вищербленi, майже кожна драбинка стесана до iдеального овалу. Скiльки ж рокiв цьому будиночку? Подумати страшно.
  
  Дiставшись, нарештi, до верхнього поверху вiдновила подих. Як добре спокiйно дихати. Я знайшла вхiд на горище, дверi старi були зламанi наполовину, її вже тiльки на дрова. У мiру мого наближення до горища я все голоснiше чула чийсь подих, ставав чутнiший гуркiт. По менi побiгли мурашки розмiром iз кулак. Стали чути стогiн. Я затиснула рота долонею, щоб не закричати. Стала згадувати все найжахливiше, що менi казала мама. Я перелякалася за Нiку i побiгла на горище, з усiх нiг, так швидко, як тiльки могла.
  
  Пiсля побаченого, звичайно, перша здорова думка була про щось страшне. Але немає. Тьмяний промiнець сонця, що пробився крiзь куряве старе вiкно, освiтлював це примiщення. Чоловiче тiло, що гарно згинається, не вiдразу пiддалося розпiзнанню, але як тiльки я зрозумiла, ким виявився цей невiдомий, захотiлося втекти, якнайдалi. Це був Сергiй, звичайно ж. Скiльки разiв я у своїх найтаємнiших фантазiях уявляла його таким: напруженим, як натягнута струна, i нестерпно красивим. Вiн не здавався розслабленим, i, хоч я й не бачила його очей, могла б з упевненiстю сказати, що в них вiдбивалося майже звiрине бажання на межi божевiлля. Пiд ним дуже скоро почувся жiночий шепiт: вiн був менi до болю знайомий. Нiка звивалася пiд ним, судомно шепотiла якiсь слова, що тут же перериваються важкими зiтханнями самої дiвчини i вимогливими поцiлунками хлопця. Здавалося, що в цi секунди вони жили один одним, а я з якимсь вiдчуженням спостерiгала за наданою менi картиною, i подумки посилала головному мозку iмпульси про те, що треба йти, поки мене не помiтили. Я не хотiла думати нi про що, не хотiла думати, чому так сталося, чому я стала випадковим (або не випадковим) свiдком того, чого б бачити нiколи не хотiла. Стогiн, що частiшають, рiзали по вухах, i в головi, як i ранiше, було тiльки "бiжи звiдси". Але немає. Притулившись до холодної стiни цього зовсiм не затишного примiщення, я сподiвалася, що полегшає, i я зможу пiти.
  
  А коли все закiнчилося... я зрозумiла, що треба бiгти в термiновому порядку. Чувся їхнiй шепiт - можна було б спробувати розiбрати їхнi слова, але слухати нiчого не хотiлося. Бiля самого виходу я обернулася, нiби вiдчувши на собi чийсь погляд. Так воно i виявилося: Веронiка дивилася на мене, i не було жодних шансiв сховатися - я i не намагалася. Я думала, що вона вiдчує себе винною, а щоки запалають сором'язливим рум'янцем. А Нiка, впiймавши мiй погляд, дозволила собi кiлька секунд насолодитися моїм непорозумiнням, а потiм на її чарiвному личку розпливлася зловтiха. У мене з подругою бували моменти, коли ми розумiли один одного без слiв - давались взнаки довгi роки дружби. I зараз я була бiльша, нiж впевнена, що я не випадково застала Нiку та Серьожу за неприємною менi картиною. Все було пiдлаштовано, а посмiшка, надiслана менi колишньою подругою, говорила про те, що я - справжнiсiнька невдаха.
  
  Менi стало погано, нiби вдарили у живiт. Я вже й не пам'ятаю, як вилетiла надвiр, у пам'ятi залишилося тiльки почуття нудоти та головний бiль. Дуже сильно тряслися руки, ноги несли мене вулицею в пошуках мiсця, де можна сiсти, я не могла нi говорити, нi чути. Менi здавалося, що голова вiдключилася, залишилися тiльки нiкому не потрiбнi емоцiї: тривога, жах, спустошенiсть, смуток, вiдчуття зради, десь у глибинi навiть ненависть тварин. Через якийсь час поневiрянь я знайшла вiддалене мiсце, де люди не помiтили б самотню дiвчину. Стара крамниця в глибинi всiх забутого двору в далекiй вiд центру частинi мiста. При всьому бажаннi, я не змогла б зараз сказати, як я сюди потрапила.
  
  Я знову повернулася у свою лякаючу сiру реальнiсть. Спогади в картинках проносилися перед очима одна за одною зi швидкiстю свiтла. По щоцi скотилася самотня сльозинка, по прокладенiй дорiжцi слiдом за першою скотилася та iнша - я всього цього не помiчала. А коли зрозумiла, що обличчя мокре не вiд того, що дощ, - небо було досить чистим сьогоднi - подумала про те, що я дiвчина, i менi можна бути слабкою.
  
  У незнайомому мiсцi я провела довгий час, доки остаточно не стемнiло. То були тi хвилини слабкостi, про якi довго думаєш, але згадувати їх не хотiлося б. Довго плакала, жалiла себе, намагалася усвiдомити, що трапилося, думала над вчинком Нiки, її мотивами. Жодної розумної думки не знайшлося, я постiйно зривалася на iстерики, готова була накинутися на будь-якого перехожого - але, на їхнє щастя, на очi менi вони не траплялися. Що ж там трапилося? Цим питанням я ставлю досi. Що могло штовхнути Нiку так зробити, навiщо вона хотiла, щоб я побачила? Чому зараз? Чому я? I закономiрне питання, за що? I наскiльки випадковим є збiг, що всього цього я не повинна була побачити?
  
  У нестямi дiсталася додому. Була вкрай здивована, що їли ноги, що плетали, привели мене до потрiбного мiсця. Зараз додому йти зовсiм не хотiлося, але телефон уже розривався вiд маминих дзвiнкiв, та й перспектива провести нiч на вулицi мене не радувала.
  
  Мама у гнiвi - це щось страшне. Коли закiнчилися першi крики (не через те, що вичерпався словниковий запас, а через те, що голос у мами пропав), вона звернула увагу на мої опухлi червонi очi та розчервонiлий сопливий нiс. На запитання 'що сталося?' мляво вiдмовлялася i, зрештою, пообiцяла розповiсти все наступного ранку - я вiдчувала, що зараз з мене нi слова не витягнути - i мама, як завжди, зрозумiла мене без слiв. Заварила мiцного чаю та вiдправила спати, що я з радiстю поспiшила виконати.
  
  Я була рада, що вiтчим не побачив мене в такому станi. Нi, вiн нiколи не був суворим, i по можливостi ставився до мене, як до рiдної дочки. Банально було соромно. Вiн завжди вчив мене бути сильною i не давати волю емоцiям. Але я не завжди була згодна з цим - наприклад, сьогоднi. Менi здається, якби я зiбрала все це в собi, було б тiльки гiрше.
  
  Довго поверталася у лiжку. Дурниця. Iдiотка. Адже ще колись маленька була, я все чудово розумiла. Я - просто картинка, фон, на якому гарне упакування буде вигiдно виглядати. Я завжди була тiєю, кого можна принизити - але не вiдкрито, а нишком. Порiвняно зi мною Веронiка була такою собi героїнею - i красуня, i улюблениця всього унiверу, просто чарiвниця, а поруч вiчно ошивалось ходяче непорозумiння, яке, як зла доля, переслiдувало бездоганну Нiку.
  
  -Ти б подзвонила Нiке. Я думала, що ти з нею ходила, але тепер менi здається iнакше. У будь-якому разi, вона й сюди дзвонила. Мабуть, хвилювалася, - мама зазирнула до мене перед сном i шепнула цi слова, коли вже зачиняла дверi. Мама вийшла, i вже через кiлька непробачно довгих секунд мої очi застеляла пелена неконтрольованої агресiї.
  
  'Я так i знала, що ти не захочеш говорити зi мною. Все було правильно, Єв: ти збудувала у своєму неiснуючому свiтку рожевi замки, i продовжувала жити з надiєю, що одного разу невдахам усмiхається удача. Дурна мрiйниця - настав час повернути тебе з небес на землю. I ти вважатимеш мене зрадницею, коли сама пускала слини на мою Сергiю? Тупа iдiотка. Як же менi набридло з тобою няньчитися, пестити i плекати твої мрiї. Бачить Бог, я хотiла тебе наставити на iстинний шлях, але нашiй Святошi Краснова подавайте! Буду рада, боягуз, якщо ти наберешся смiливостi менi вiдповiсти. Це повiдомлення я отримала опiвночi, коли намагаючись заснути, металася по лiжку.
  
  Тодi в мене i виникла ця шалена думка... поїхати. А чому б i нi? Раптом промайнула думка про те, що опинившись я за сотнi кiлометрiв звiдси, почувалася б набагато легше. I ось, ця думка мала все бiльш чiткi контури. Я б не повинна була щодня бачити Сергiя з Нiкою, я б так не засмучувалася через цю пару, я б почала життя з чистого листа - нiякого Сергiя, нiякої Нiки. Може, знайшлися б люди, котрi мене зрозумiли. Я приїжджала б на вихiднi побачитися з батьками, а потiм їхала знову. Цих "би" ставало дедалi бiльше, але в душi ставало легше й легше. Змахнувши останнi сльозинки, я пообiцяла, що бiльше не ревитиму, якщо на те не буде важливої причини. Вiдтепер, Сергiй Краснов та Веронiка Лазарєва для мене заборонена тема. Жодних слiз. Все, що не робиться - все на краще.
  
  А в мене все ще вийде. Для мене настає бiла смуга у життi. Головне - переконати батькiв у доцiльностi мого вiд'їзду.
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Повiяв промозглий вiтерець. Не потрiбно було оглядатися на всi боки, щоб не зрозумiти: сьогоднi тут зiбралося чимало людей. Хтось був, можливо, щасливий, iншi шалено сумували, а третi, як я, не знали, як сприймати ситуацiю, що склалася.
  
  Вокзали нiколи не любила. Занадто великий вiдбиток на душi залишало мiсце, де люди зустрiчаються та прощаються. Я завжди вiдчувала непереборне хвилювання перед поїздкою i якийсь смуток, адже ти розлучаєшся зi звичним тобi, таким рiдним, мiстом дитинства i їдеш у майбутнє, яке було таким далеким, але таким, що стрiмко насувається на одну маленьку мене.
  
  На маминi очi знову наверталися сльози, а я вiдчула себе справжнiсiнькою егоїсткою. Дiзнавшись про мiй намiр їхати, мама трохи збожеволiла. Я розповiла їй все, як воно було. Бездарна закоханiсть, яка нiколи не привела б нi до чого доброго, втрата людини, яку вважала близькою, а на перевiрку брехливою свинею. Ми довго просидiли з мамою. Вона заспокоювала мене i говорила, що це був мiй перший серйозний удар, який я прийняла самостiйно - можна сказати, посвята в доросле життя. Адже вiдтепер усi чорнi смуги, уготовленi менi долею, я долатиму самостiйно.
  
  Мама все намагалася шукати iншi виходи iз ситуацiї. Першим варiантом було просто перевестися до iншого унiверситету. Але, як виявилося, не так просто знайти у мiстi навчальний заклад iз тiєю спецiальнiстю, яку я обрала. Варiант переїзду здавався вже не таким поганим. Мама рвалася поїхати зi мною, але тут пiд час Дiма схаменувся - вiн не мiг дозволити своїй коханiй кудись їхати. I за це я щиро була йому вдячна. Я встигла сприйняти цей крок як етап, що вiдкриває дверi в моє самостiйне майбутнє. Рано чи пiзно це мало статися. Може, я ще надто молода: 19 рокiв - це не той термiн, коли варто вириватися з батькiвського пiклування.
  
  Але я бiльше не мав варiантiв.
  
  Далi настав вибiр мiста. I чомусь я зупинилася не на столицi чи якомусь iншому великому мiстi. Найпростiший населений пункт, нiчим не примiтний, чимось схожий на мiсто мого дитинства. Але я подумала, що це не так далеко вiд батькiв, i я iнодi зможу їх вiдвiдувати. А ще там жив мiй знайомий Олексiй - я чула, що вiн був звичайним банкiвським працiвником (якщо менi не зраджує пам'ять, йому було рокiв 26-27). Ми познайомилися з листуванням кiлька рокiв тому - невiдомими шляхами ми випадково опинилися один у одного у списку контактiв у соцiальнiй мережi. I замiсть того, щоб забути один одного, ми розговорилися. Нашi листування не були частими, але iнодi, коли хотiлося подiлитися наболiлим, писали одне одному, вислуховували чужi проблеми та спiвпереживали. Звичайне iнтернет знайомство - скажуть непосвяченi. Але немає. Я про нього майже нiчого не знала, як i вiн про мене. Наше спiлкування не було близьким, а ми пiсля кiлькох рокiв спiлкування так i залишилися на рiвнi "знайомi".
  
  Але, оскiльки у мене не було особливого вибору, я попросила Льошу про послугу. У мене не було великих коштiв знiмати в незнайомому мiстi цiлу квартиру. Для цiєї недозволеної розкошi треба було влаштовуватися на роботу. Я попросила Льошу знайти людину, яка здає там кiмнату. Звичайно, Льошка спочатку пропонував менi пожити разом. Але це заздалегiдь програшний варiант: я не хотiла нав'язуватися i бути комусь тягарем, хоча хлопець i запевняв мене в тому, що я не завдаватиму йому жодного клопоту. Загалом, пiсля довгих i тривалих умовлянь, Олексiй знайшов менi мiсце проживання: прийнятна цiна, хорошi господарi, i вiд унiвера недалеко. Щиро подякувавши хлопцю за допомогу, я запевнила маму в тому, що тепер у мене є якесь житло, є унiверситет, куди я без проблем вступлю, а ще є величезна сила волi, без якої я не пропаду.
  
  I як мама не намагалася затримати мене, чи вiдтягнути момент вiд'їзду, день iкс все одно настав. I зараз ми прощалися на вокзалi. Потяг уже пихкав i чекав на своїх пасажирiв, яких домчить до наступного пункту призначення. Я подумала про те, що ще нiколи я не почувала себе спустошеною, нiж зараз. Хотiлося знайти жилетку, щоб у неї поплакатися. Але маю сумнiв, що знайдуться такi кандидати. Мама продовжувала говорити менi про щось важливе, i майже наприкiнцi кожної пропозицiї вставляла: 'Якщо забудеш - подзвониш менi'. Дiма розчулювався нашою сiмейною обстановкою, i був особливо радий, коли я, нервова i тому ще бiльш чуттєва, рвучко обiйняла його. Як-не-як вiн став одним iз тих людей, хто прийняв мене з усiма тарганами в моїй дiрявiй головi.
  
  Залiзла в поїзд, висунулась з вiкна i глянула на двох людей, якi були для мене, мабуть, найважливiшими людьми в моєму життi. По маминих щоках уже текли сльози, якi вона без кiнця витирала вже встиглим промокнути хусткою. Дмитро просто дружелюбно менi посмiхався, i про щось захоплено розповiдав мамi.
  
  -Я приїду, як тiльки вийде, - крикнула я i посмiхнулася, хоча дуже-дуже хотiлося ганебно розриватись, обiйняти маму i нiкуди не їхати. Перспектива самотностi мене дуже лякала i, незважаючи на внутрiшню впевненiсть у правильностi свого вибору, я дуже переживала за своє примарне майбутнє.
  
  -Звичайно, - крикнула мама у вiдповiдь. Наступна сльозинка не захотiла затримуватися в її очах i теж скотилася по щоцi.
  
  -Ви йдете, чого ви чекатимете, коли поїзд поїде? Не назавжди ж прощаємось!
  
  Через п'ятнадцять хвилин поїзд рушив. Мої сусiди в купе не звертали на мене жодної уваги, i я була дуже рада. Люди здавались дiловими та небалакучими, а це було саме тим, чого я хотiла. Забравшись на свою законну верхню полицю, я вiдвернулась вiд усiх i дозволила сльозам тихо скочуватися моїми щоками.
  
  З того жахливого дня в моєму життi пройшло трохи бiльше двох тижнiв. Я Нiку пiсля цього бiльше не бачила i була цьому факту лише рада. Наново розставивши прiоритети, бiльше не хотiла бачити ту, яка завжди - усi тi роки, що ми були знайомi - обманювала мене. Через колишню подругу я не плакала - за минулi днi вже звикла до тiєї думки, що вона справдi зруйнувала мої рожевi пiсочнi замки, як i мiй чудовий неiснуючий примарний свiт. А також я бiльше не плакала з-за Сергiя. Я зрозумiла, що його треба залишити у моєму минулому життi. Сергiй був чудовою людиною, яка показала менi, що я можу вiдчувати такi почуття. I нехай моє кохання не знайшло вiдгуку в його душi, я не сумувала. Може, Серьожа - не та людина, яка менi потрiбна? Адже найчастiше ми любимо неправильних людей, щиро сподiваючись, що ця сама людина - наша доля.
  
  Думати про вiчне в поїздi не хотiлося. Менi треба було їхати ще цiлу добу, тому я дуже швидко заснула. Я взагалi останнiм часом дуже втомлювалася, нервовi були на межi, i зараз, коли марно було, уп'явшись в одну точку, думати про своє бездарне iснування, я дозволила собi розслабитися i заснути. Потяг мчав усе далi i далi, i з цих хвилин починалося нове життя. Я не знала, що чекає на мене завтра, але була впевнена, що сподiвається можна тiльки на себе.
  
  Я прокинулася вночi. Решта спали. Я не хотiла вставати, кудись iти - боялася перешкодити iншим. Перевернувшись на iнший бiк, поглянула на свiй телефон. Мама вже встигла написати, як без мене вдома пусто та незвично. Я вiдiслала у вiдповiдь, що вже дуже сумую i дуже люблю всiх. Потiм увiмкнула музику, одягла навушники i так пролежала майже до самого ранку. Посмiхнулася, роздумуючи про те, що ще, можливо, мiсяць тому я була б не проти провести три години слухаючи музику i нiчого не роблячи. Але зараз я б багато чого вiддала, щоб все, що трапилося, виявилося лише страшним кошмаром, що виник у моїй свiдомостi.
  
  А час має властивiсть не зупинятися. Я в туманi пам'ятала, що вiдбувалося, коли поїзд зупинився, коли я зi своїм убогiм багажем покотила по незнайомому вокзалу, притискаючи до себе сумку - в нiй було все найцiннiше, що в мене було. Згадуючи фiльми про те, де провiнцiалки приїжджають у велике мiсто, а у них на вокзалi професiйнi злодюжки крадуть сумки i перехожi нiяк не поспiшають їм допомагати, я ще зляканiше озирається на всi боки i думала про те, що зараз дуже до речi схожа на таку провiнцiалку.
  
  Таксi домчало мене до потрiбного будинку. Господиня справдi виявилася дуже миролюбною жiнкою. Квартира була трикiмнатна, затишна, тут жила Антонiна Василiвна - вона, власне, i була власницею, - i її син, Марк. Його я побачила тiльки мигцем, але вiн iз самого початку справив на мене негативне враження. Гарненький тип, що навiть не спромiгся привiтатись або представиться, вiн, тiльки побачивши мене в коридорi, пробiг поглядом по моїй фiгурцi, мерзотно посмiхнувся i зник так само раптово, як i з'явився. Я не стала загострювати на ньому увагу, тiльки щиро сподiвалася на те, що ми з ним перетинатимемося якомога рiдше.
  
  Розташувавшись у своїй кiмнатцi - вона була маленька, заставлена багатьма непотрiбними речами (але я не смiла скаржитися, бо знала, що бувають кiмнати i набагато гiршi за цю), я сховала свої найцiннiшi речi в затишне мiсце i вирiшила трохи побродити по мiсцевостi, знайти iнститут. Будiвля була високою i непримiтною, i я з сумом подумала про те, що з осенi ходитиму сюди щодня.
  
  Трохи скидалася, запам'ятовуючи мiсця, двори, перехрестя, i будiвлi, якими легко можна орiєнтуватися. Потiм знайшла найближчу продуктову крамницю, подумала, i купила собi невеликий запас продовольства на найближчi днi.
  
  Було дуже тяжко. Мама вже дзвонила, i ми довго розмовляли з нею, поки вона не задала всi питання, що її цiкавили. Я не хотiла знову повертатися до свого нового будинку. Просто ходила i думала про те, що якщо не замислюватися, то цi мiсця сильно скидаються на моє рiдне мiсто. Така ж архiтектура, схожi магазинчики, i, здавалося, навiть люди тут не вiдрiзняються. Все було як завжди, крiм моєї рiзкої появи самотностi.
  
  Далi днi пiшли швидше, i це менi подобалося. З'являлися якiсь справи, i не було багато часу на вiдпочинок, якiсь думки. Я з нетерпiнням чекала початку навчального року, бо влiтку мене долала нудьга. Я завалювала себе незлiченною безлiччю книг - найчастiше фентезi. Так уже з дитинства повелося, що менi подобався цей жанр, i ще, безперечно, величезним плюсом була наявнiсть у ньому гумору. Тому що комiчнi ситуацiї, в якi попадали головнi герої, змушували ненадовго забувати про свої проблеми.
  
  Коли знову виникла думка влаштуватися на роботу, я не стала вiдсувати її в довгий ящик, а подумала про те, що грошi потрiбно не тiльки витрачати, а й заробляти. Пiдшукувати зручний графiк роботи не довелося, бо я мав море вiльного часу, який я спокiйнiсiнько могла витрачати на заробiток грошей. Влаштувалася у кафе швидкого харчування. Звичайно, там я не отримувала так багато грошей. Проте була рада тому, що всi свої витрати змогла вiдновлювати, так що мої витрати ставали стабiльнiшими.
  
  Першi тижнi самотностi здавались шалено страшними. Нависла надi мною смуток не вiдступала, хоча я не дозволяла собi так уже замислюватися про життя. Час минав, i ставало звичнiше з самого ранку йти на роботу, з роботи додому, а там уже вiдпочивати, читаючи книги. Може, багато хто живе так само?
  
  Та нi. Не багато. Iншi мають друзi, компанiї. А я самотня, як нiколи. Це виявилося дуже важким ударом для мене - втрата єдиного друга, який увесь час вдавав. За що? Невже так остогидла їй ця дружба?
  
  Втiм, забивати голову будь-якою нiсенiтницею не входило в мої плани. Я, як i ранiше, вивчала нове мiсто i з подивом вiдзначала для себе, що почуваюся цiлком комфортно на новому мiсцi. Подекуди менi навiть подобалося вести самостiйне життя - вiдчувалася якась вiдповiдальнiсть за своє життя.
  
  Я не встигла помiтити, як пройшов перший мiсяць. Антонiна Василiвна була прекрасною жiнкою - ми могли з нею поговорити про щось, коли бачилися. Вона до мене не прискiпувалась, нi в чому не обмежувала - власне, все було так, тому що я не пила, не курила, не водила сюди хлопцiв та поганих компанiєю. З її сином Марком я бачилася набагато рiдше - вiн рiдко з'являвся вдома, весь час десь пропадаючи, повертався лише пiд ранок у своєму не найкращому станi. Коли вiн траплявся матерi на очi, в квартирi спалахував страшний скандал, в якому я, само собою, не брала участi, але була найбiльш постраждалою особою - пiсля таких крикiв я довго поверталася, в спробах заснути, але нiчого не виходило.
  
  Звичайний серпневий день радував гарною погодою. Пiдскочивши ще рано-вранцi, я втекла з квартири, щоб просто вiдпочити в мiстi. Мiй чiпкий погляд уже давно виловив один дворик, прихований вiд очей численних перехожих. Це можна було б назвати невеликим тихим парком. Я бачила там не так багато людей, але це мiсце мало або затишне мовчання, або дружню обстановку. Через брак другого, я просто переймалася навколишньою природою i вiдпочивала душею i тiлом в такому чудовому мiсцi. Для мене справдi було великим вiдкриттям зрозумiти, що тут буває не так багато людей.
  
  Я пробула тут пiвдня, поки мiй шлунок не почав вимагати їжу. Можна було б пiти в якесь кафе, випити чаю з тiстечком, i знову йти гуляти, насолоджуватися вiдпочинком. Але просто не хотiлося витрачати грошi, а вдома у мене була своя їжа, наперед куплена. З тяжкою душею попленталася до зупинки i поїхала додому.
  
  Квартира була зовсiм порожня. Мене це не те щоб тiшило, просто було спокiйнiше, коли я була тут одна. Я поспiшила на кухню. Увiмкнула маленький старенький телевiзор, який тут стояв, переключила на канал, де йшли новини, i пiд акомпанемент ведучого новин я почала нарiзати овочi на легкий салат. Тому я не помiтила, коли на кухнi з'явився Марко. Ми з ним нiяк не спiлкувалися, тому що я внутрiшньо вiдчувала вихiдну вiд нього негативну енергетику. Я так захопилася готуванням i слуханням трагедiй, що сталися у свiтi, що зовсiм не помiтила його появи, тому, коли хтось подув менi на вушко, я страшенно перелякалася i, розвернувшись на сто вiсiмдесят градусiв, випадково зачепила ножиком хлопця, що стояв позаду. На щастя, я потрапила тiльки по плечу, i там залишилася маленька подряпина, але я одразу вiдчула, що нiчим добрим моя провина не скiнчиться: вiд Марка вiяло парами алкоголю.
  
  -Так, тихоне, вмiєш ти дивувати, - вiн розв'язно посмiхнувся, скосивши очi на промоклу кров'ю смугу футболки. Вiд його голосу я вiдчула себе не у своїй тарiлцi. - I коли тiльки такою смiливою стала?
  
  -Я ... Я випадково, правда! Просто злякалася!.. - Почала виправдовуватися я.
  
  Здається, моє жалюгiдне лепетання припало йому до душi. Менше нiж за хвилину його руки опинилися з бокiв вiд мене - я виявилася затиснута мiж ним i столом. Азартний блиск у його очах менi не сподобався ще бiльше, i я навiть встигла пошкодувати, що поклала ножа на стiл.
  
  -Яка ти люба, - шепнув вiн, провiвши зворотним боком долонi по моїй щоцi. Я скривилася вiд неприємного вiдчуття i намагалася вiдчайдушно придумати шляхи втечi з кухнi, але нiчого, як на зло, на думку не спадало. Страх своїми крижаними щупальцями сковував мою свiдомiсть. - Така злякана, тиха... Завжди мрiяв таку! Чого ти боїшся, крихiтко? Обiцяю, з тобою буду нiжним!
  
  Я ранiше казала, що менi страшно? Це все було брехнею! Ось зараз я справдi була страшенно налякана! Я навiть подумати не встигла, як моя долоня щосили вдарила його по щоцi. Реакцiя у мене така. Напевно, я все-таки не люблю образ на свою адресу. I ось пiсля цього я зрозумiла, що менi кiнець. Вiн глянув на мене таким убивчим поглядом, що навiть прощення попросити захотiлося. Цього робити я, звичайно ж, не стала, тому що не бачила нiчого, у чому я була б винна.
  
  -Ну, *** ти *** менi *** за все вiдповiсть, ***, - з його слiв це єдине, що я змогла зрозумiти. Хоча щось вiддалене я колись чула вiд своєї колишньої кращої подруги, але ось цiєї секунди про неї згадувати хотiлося найменше.
  
  Я спробувала вирватися, але мене грубо перехопили i штовхнули назад на стiл, про який я вдарилася, i через болю, що пронизала мене, втратила дорогоцiннi секунди часу. Скориставшись хвилинною затримкою, Марк знову кинувся до мене, намагаючись поцiлувати, але я вчасно почала вiдбрикуватись. Якоїсь митi вiн менi заломив руку - вiд нестерпного болю, що пронизав все тiло, я закричала. Цей придурок смiявся i, я майже вiдразу зрозумiла, що комусь, а хлопцю це здавалося дуже веселим.
  
  Нiколи б не подумала, що можу потрапити до такої ситуацiї. Стiльки разiв бачила щось подiбне у фiльмах, у книгах читала, але нiколи й думка в головi не прослизала, що зi мною таке станеться. Чорна пляма в очах якийсь час була єдиною, що я бачила, а коли зiр нарештi почав фокусуватися, я вже опинилася на пiдлозi в коридорi, i єдиною, що я бачила, це були чорнi очi, сповненi безумства. Я пiналася, намагалася вдарити його руками, але вiн блокував кожний мiй рух. Блузка на менi вся була пiдiрвана, i вже нiчого не прикривала, бриджi я побачила збоку вiд себе. Я безуспiшно кричала, намагаючись зупинити божевiльного Марка, по щоках стiкали сльози. Менi вже нiчого не допоможе...
  
  -Що... Що це таке? Марк! Ти що твориш? Господи, боже, синку! Дай їй спокiй, не чiпай дiвчинку... - голос Антонини Василiвни я чула, як крiзь сон. Жалюгiдний лепет її синочка злився для мене в якесь монотонне бурчання. Я злякано пiдiбгала пiд себе ноги, намагаючись пiдвестися, але сил нi на що не вистачало. Жiнка репетувала на хлопця, той у кишеню за словом не лiз i вiдповiдав їй тим самим. Потiм грюкнули дверi, i все стихло. До мого плеча доторкнулася чиясь долоня, i я злякано сiпнулася.
  
  -Тихiше, тихiше, люба, це всього лише я, - я побачила перед собою обличчя господинi. Вона допомогла менi встати, потiм вiдвела у ванну i допомогла змити з себе кров, що звiдки взялася, потiм знайшла якiсь мої речi, змусила випити заспокiйливе. Вона майже нiчого не говорила i виглядала страшенно наляканою, злою на свого сина, а ще вiдчувалося безмежна вина щодо мене. Ми були в моїй кiмнатi, я лежала i дивилася на стелю, намагаючись знайти в собi хоч якiсь сили, Антонiна Василiвна сидiла поряд. Вона хотiла пiти, але я попросила її залишитись - менi було страшно залишатися однiєю.
  
  -Знаєш, я не буду його виправдовувати, - говорила вона. - Вiн завжди був жорстоким. Хлопчик рiс без батька, а я нiколи не могла бути з ним суворою. Вiн рiс мiцним хлопчиком, i, ще дитиною, вiдбирав iграшки у слабкiших дiтей. I у школi у нього постiйно бiйки були, директор замучилась викликати мене до себе. Я намагалася не помiчати його цю жорстокiсть, але менi зовсiм не виходило його контролювати, що вже говорити про перевиховання. Постiйнi пиятики з друзями не доведуть до добра. Я все одно люблю його, тому що вiн мiй син - єдиний мiй рiдний чоловiчок. Але я знаю, що вiн не любить мене. Це складно зрозумiти тобi, адже ти ще молода, не маєш дiтей. Але, мабуть, ти можеш уявити, що я вiдчуваю, коли ночами сиджу, чекаю на нього, переживаю, де вiн, що з ним. Те, що сьогоднi трапилося... я йому цього нiколи не пробачу...
  
  -Не треба так казати, Антонiно Василiвно, - я зупинила жiнку. - Дайте менi трохи прийти до тями, а потiм я... зберу речi i пiду. Так буде краще.
  
  -Бог з тобою, куди ти пiдеш на нiч дивлячись, божевiльна? - Вигукнула жiнка.
  
  Але я наполягла на своєму. Через три години я зi своїм невеликим запасом речей йшла темною вулицею. Було одинадцята година вечора, я спецiально йшла тiльки на добре освiтлених вулицях, де ще ходили люди, їздили машини i зi мною нiчого не сталося б. Антонiна Василiвна довго намагалася мене вiдговорити, а потiм вiддала менi грошi, якi я заплатила за мiсяць проживання. "Вони тобi потрiбнiшi, нiж менi", - сказала вона, а я не змогла посперечатися. Громадський транспорт уже давно не ходив, а на таксi я їхати боялася та й не знала, куди можна поїхати. Телефонувати Льошi? Не могла, незручно якось було в таку пiзню годину його турбувати. Я не знала, що робити далi, тому просто йшла прямо i сподiвалася, що на цьому чорна смуга мого життя закiнчилася остаточно.
  
  Дiйшла до пiдземного переходу - краєм свiдомостi вiдзначила, що тут я ще не бувала - це означає, що я вже на пристойнiй вiдстанi вiд колишнього будинку. На секунду мене охопило хвилювання - так буває щоразу, коли губишся в незнайомому мiсцi. Але я постаралася взяти себе в руки та вiдволiктися на щось iнше. Людей тут було не дуже багато, i я кiлька хвилин мiркувала, чи варто спускатись у темний перехiд. А потiм подумала, що у моїй ситуацiї гiрше бути просто не може.
  
  Освiтлення тут було поганим, i виявилося, що тут я була зовсiм одна. Я подумала про те, що звiдси варто забиратися. Стало здаватися, що у темних кутах за мною хтось спостерiгає. Страх своїми слизькими лапками прослизнув у мою свiдомiсть, затуманюючи розум, змушуючи думати лише про порятунок. Я побiгла, але менше нiж за кiлька секунд я спiткнулася об звичайний камiнь i впала. Так, я, як i ранiше, найневдачливiша людина, яка спiткнеться саме в тому мiсцi, де всi iншi пройдуть нормально. Вставати зовсiм не хотiлося, мене затопила хвиля розпачу та байдужостi до всього навколишнього. Я вiдповзла до стiни, пригорнула свою сумку. Не витримала - сльози потекли гарячими струмками по моїх щоках. Менi стало шкода настiльки, що я просто випала з навколишнього свiту. Можливо, я знепритомнiла - я не могла абсолютно точно визначити свiй стан зараз.
  
  -Менi здається, це не найкраще мiсце для вiдпочинку, - впевнено промовив жiночий голос десь поблизу, i я злякано сiпнулася вбiк. - Може, я i не права, але на холодному бетонi сидiти дуже незручно.
  
  Я проiгнорувала дивний голос iз нiзвiдки. Може, це й не до мене зовсiм звертаються? А може, це лише плiд моєї уяви? Хто зверне увагу на тихе дiвчисько, яке не може рухатися вiд безсилля, що охопило її? Правильно. У наш час люди пройдуть повз вмираючого, навiть не задумавшись про допомогу.
  
  -Ну ж, опудало, я до тебе звертаюся! От так завжди! Тiльки захотiлося допомогти людинi, що потрапила в бiду, як тебе впевнено ця сама людина i iгнорує! Волаюча несправедливiсть! Гей!
  
  Я мляво пiдвела голову, щоб подивитися на людину, яка так впевнено захотiла менi допомогти, не запитавши, втiм, у мене, чи потрiбна менi ця допомога (не говоритиму про те, що менi дiйсно допомога була потрiбна). Передi мною стояла миловидна дiвчина, на вигляд приблизно одного зi мною вiку. На обличчi грала доброзичлива усмiшка, з бокiв стирчали два забавнi високi хвостики, а великi карi очi з цiкавiстю вивчали мене. Так-так, вона абсолютно точно зверталася до мене.
  
  -Невже? - вона удавано зiтхнула, а усмiшка трохи похмурiла. - Гей, з тобою все гаразд? Тобi погано? Чи може швидку викликати?
  
  Я заперечливо похитала головою.
  
  -Дивна ти. Скiльки ходжу тут, уперше бачу, щоб хтось так оригiнально вiдпочивав на пiдлозi. Ти точно гаразд?
  
  Я кивнула головою. Менi було трохи дивним слухати, як незнайомка нiби хоче i допомогти, але тим часом вставляє свої уїдливi коментарi.
  
  -Слухай... Ти хоч i дивна, але я, правда, хочу допомогти тобi. Мене звуть Юля, а тебе?
  
  -Єва.
  
  -Чудово. Отже, Єво, що робитимеш?
  
  Я знизала плечима. А що я могла зараз робити? Менi вперше в життi настiльки захотiлося заплющити очi i провалитися в безпам'ятство i, щоб коли я зволiла прокинутися, все, що сталося цього лiта, виявилося лише страшним сном. Але, на жаль, я точно була впевнена в тому, що моя реальнiсть нiкуди не збирається зникати.
  
  -Скажи хоч де живеш, я б тебе проводила. А то менi здається, таким темпом до дому ти не дiйдеш.
  
  Я промовчала, тому що сказати було просто нiчого. Не казати ж, що даху над головою я втратила кiлька годин тому завдяки одному хтивому дурню-манiяку, якого за все, що сталося, прибити мало.
  
  -Гаразд. Тодi вставай i пiшли зi мною!
  
  -Куди?
  
  -Пiшли! Потiм вiдповiм на всi твої запитання, звичайно, якщо ти даси вiдповiдь на мої!
  
  Взагалi я не збиралася нiкуди йти. Але ця дiвчина в спiлкуваннi запросто схиляла до себе. I було просто цiкаво спостерiгати за її дiями. Вона була мiнiатюрною брюнеткою зi свiтло-карими веселими очима та свiтлою усмiшкою. Її впевненiсть у дiях змушувала їй довiряти. Чомусь я точно знала, що вона менi не зробить нiчого поганого, тому беззаперечно пiдкорилася її указу i пiшла слiдом за незнайомкою Юлею.
  
  Поки ми йшли, вона весело про щось розповiдала i, хоч я практично нi слова не зрозумiла з її розповiдi, я веселилася над цими жартами, iсторiями, а наприкiнцi шляху взагалi почувалася майже чудово. Ми навiть зiрками встигли помилуватися - пошукали велику та малу ведмедицi, а потiм нам стало якось надто нудно розглядати небо.
  
  Наш шлях закiнчився бiля звичайнiсiнького будинку в звичайнiсiнькому дворi, яких у мiстi повно. Дев'ятиповерховий будинок не викликав у мене жодних особливих почуттiв. Юля мляво розповiла про те, що переїхала сюди два роки тому i платила оренду навпiл зi своїм сусiдом. Також вона присвятила мене, що цей самий сусiд з'їхав з дому кiлька днiв тому, так що менi дуже пощастило. То була звичайна трикiмнатна квартира на шостому поверсi. Вiкна виходили надвiр, а це означало, що сторона не сонячна i влiтку не так спекотно. Кiмнатки були хоч i невеликими, але в моєму становищi це можна було назвати розкiшшю. Я залишила свої сумки у коридорi, а Юлька потягла мене на кухню. Вона розлила у два великi кухлi мiцний чай, i вiддала одну менi.
  
  - Загалом хоромами це назвати, звичайно, не можна, але жити можна. Ти як, залишишся? - Поцiкавилася вона, вiдпиваючи чай. Її очi не переставали мене вивчати, i, на що я особливо звернула увагу, Юля ставилася до мене як до нормальної людини. Таке ставлення до моєї скромної персони тiшило, тому що, поставивши себе на мiсце нової знайомої, я не змогла б з точнiстю сказати, що робила б на її мiсцi, i як би до себе ставилася.
  
  -Це було б здорово. Тiльки от я зрозумiти не можу, невже ти так просто вiзьмеш у квартиру дiвчисько, про яке зовсiм нiчого не знаєш? - це питання мене, щоправда, цiкавило. Можливо, це було безглуздо, ставити таке запитання. Набагато логiчнiше було б мовчки з усiм погодитися, а потiм, перед сном, дякувати небесам, за те, що послали менi таку людину, яка змогла допомогти. Але я люблю докопуватися до iстини.
  
  -Не знаю. Зазвичай, мабуть, так не роблять. Але я тобi вiрю i бачу, що тобi потрiбна допомога. Єво, я в людях добре знаюся. I я вiдчуваю, що ти класне дiвчисько, просто у тебе труднощi i потрiбна допомога, яку я можу тобi надати. I менi це зовсiм не важко! Я навiть, навпаки, рада, що в мене з'явиться сусiдка. Гаразд. Подiлишся, що з тобою сталося?
  
  Я коротко розповiла дiвчинi про те, що зi мною сталося протягом дня, особливо не вдаючись у своє минуле. Я лише сказала, що деякi обставини змусили мене переїхати. На щастя для мене, дiвчина не стала вдаватися до подробиць: може у неї запитань не виникло, а може вона вiдчула, що зараз мене про минуле краще не питати.
  
  Моя кiмнатка менi якось одразу сподобалася. I хоч до цього її колишнiм господарем був хлопець, я не вiдчула нiякого дискомфорту, хоча деякi речi попереднього власника тут залишилися: старi батарейки, якi, напевно, вже не працювали, якiсь iнструменти, на стiнi висiв плакат 'Skrillex' - дивно, але нашi уподобання збiгалися. За диваном, у кутку, знайшлася стара пошарпана гiтара. Колись я намагалася навчитися грати на гiтарi, i мама знайшла хорошого вчителя. Втiм, справа в мене так i не пiшла. Через 2-3 заняття я точно переконалася в тому, що у мене вiдсутня особлива музична чутка. Але знайти звук засмученого iнструменту я все ж таки могла. Повинна помiтити, що гiтара мала чудовий звук. З'явилося бажання взяти її i, як у дитинствi, просто побрехати на нiй, у марних спробах виконати якусь мелодiю. На столi побачила гребiнець i якiсь папери, списанi акуратним рiвним почерком. Висновки: кiмната була свiтлою та затишною, придатною для житла.
  
  -Тут Якщо десь залишилися його речi, ти менi скажи, гаразд? Вiн потiм, може, заїде i забере, - сказала Юлька, пiсля того, як сама уважно оглянула кiмнату. - А плакат... якщо не подобається, знiмеш. Вiн у образi не буде.
  
  Я погодилася з усiма зауваженнями. I потiм я нарештi залишилася одна. Час уже був пiзнiший. Я вирiшила вмитися перед сном i лягати спати. День був дуже важкий, i моїм єдиним бажанням зараз було якнайшвидше доторкнутися до подушки. Перед сном надiслала мамi повiдомлення по телефону, що зi мною все гаразд i в мене нiчого не змiнилося. Якось не хотiлося засмучувати рiдних людей своїми позачерговими пригодами - i так уже клопоту скiльки завдала. Та й про Юльку писати поки що не стала, бо не була впевнена, чи вийде у нас жити на однiй територiї, чи нi. Вона здалася менi дуже доброю та доброзичливою, але в наш час все-таки не варто робити про людей такi поспiшнi висновки. Хоча я дуже сподiвалася, що Юля - це та найкраща людина в моєму життi, яка зможе менi допомогти.
  
  I днi поспiшили далi. Календарних днiв ставало дедалi менше. А Юлька... вона виявилася чудовим дiвчиськом. I я була дуже рада, що того дня вона мене помiтила i не пройшла повз. Ми чомусь дуже довго смiялися з тiєї нашої зустрiчi, опустивши подiї, якi власне й призвели нас до зiткнення в пiдземному пiшохiдному переходi. У процесi знайомства я дiзналася, що Юлька мене на пiвроку молодший. Я весь день називала її дрiбною, але потiм припинила - злякалася, що дiвчина може на мене образитися та вiдвернутися. Як виявилося, її суспiльство поступово ставало для мене дуже важливим.
  
  Ми були чимось схожi на характери. Тiльки Юлька не була потайливою, вона легко знаходила контакт з незнайомою людиною (випробувано на собi). Та й зовнiшнiсть її не пiдкачала - на обличчя вона щодня вмiло наносила макiяж, що приховувала якiсь нерiвностi шкiри, i яскраво видiляла очi, бо вони в неї, i справдi, були дуже гарнi. Фiгурами ми були схожi, тiльки Юлька вибирала собi одяг, що пiдкреслює все необхiдне i приховує непотрiбне. Я ж волiла безформнi светри, джинси та кросiвки, бо щиро вважала лише такий одяг зручним на кожен день.
  
  Я могла знаходити в собi та Юльцi якiсь разючi подiбностi - ми волiли читати книги одного й того ж жанру, хоч i розумiли їх по-рiзному. Iнодi були i разючi вiдмiнностi: наприклад, я терпiти не могла чай з молоком, тому що менi здавалося, що так губився сам смак чаю, Юля ж не могла пити чай з лимоном, тому що взагалi холоднокровно ставилася до кислого (лимон i лайм є взагалi не могла). Всi цi дрiбницi, якi вiдкривалися нам у процесi знайомства, дуже скоро заклали твердий ґрунт для майбутньої мiцної дружби. А поки що... поки що минуло три швидкi тижнi, i цi вiсiмнадцять з лишком днiв зробили нас один для одного просто подругами. Нам було затишно перебувати в суспiльствi один одного - вечорами ми перемикали телевiзори на канал ТНТ i пiд акомпанемент 'Унiвера' з 'Iнтернами' ми читали книги - у Юлi на цей випадок була електронна книга, яка менi дуже подобалася, а в мене ж звичайнi книги в твердiй або м'якiй палiтурцi.
  
  Про батькiв подруги я дiзнатися майже нiчого не змогла - дiвчина вмiло уникала цих питань, а я дуже скоро припинила спроби розпитати про Королевих-старших. Так-так, прiзвище Юльки було Корольова. Коли я дiзналася, то спробувала пiдколоти дiвчину, назвавши її королевою. Але Юлька якось одразу понурилася, хоч i спробувала невдало вiдбутися жартами: 'Мовчи краще, далека родичка Сергiя Лазарєва'! Пiсля цього я над прiзвищем дiвчини навiть не намагалася жартувати, i скромно сподiвалася, що колись менi розкажуть, чому Юлька не любить, коли її називають "королевою".
  
  Загалом подруга працювала консультантом у салонi стiльникового зв'язку, тому з ранку до вечора вона пропадала на роботi. Я теж часу даремно не втрачала, як i ранiше, пiдробляючи в кафе швидкого харчування. А потiм, як виявилося, нашi мiсця роботи знаходилися один вiд одного в кварталi, а оскiльки наш робочий день закiнчувався в один i той самий час, то й додому ми йшли разом. Унiверситет, звичайно, тепер знаходився трохи далi, нiж це було в колишнiй квартирi, але це питання мене взагалi не чiпало. Зрештою, автобуси ще нiхто не скасовував.
  
  I за цi три тижнi до нас наблизився кiнець теплого серпня, щодня нагадуючи про те, що новий навчальний рiк неминуче наближається. Цього ранку я з подихом подивилася на календар i переконалася в тому, що чекати залишилося недовго - всього кiлька днiв. Юлька втекла у якихось справах i обiцяла повернутися за кiлька годин. Менi було вiдверто нудно, тому я, просидiвши вдома ще недовго, переглянувши всi канали i не знайшовши по телевiзору нiчого, гiдного моєї уваги, вирiшила пройтися вулицею. Дихати свiжим повiтрям корисно для здоров'я, а якщо ще й знайти вiльну лавку на тiньовому боцi, то можна зручно почитати книгу. Так би мовити, поєднаю приємне з корисним.
  
  Витративши на це заняття трохи бiльше години, я вирiшила повернутись додому. Вже бiля лiфта зiткнулася з незнайомим хлопцем (щиро кажучи, спочатку, помiтивши його, я хотiла пiти сходами, поки вiн мене не помiтив, але не встигла, тому що виявилося, що я вже потрапила в його поле зору). Чомусь я подумала, що якщо пiсля того, як вiн мене помiтив, я пiду сходами, то вiн вирiшить, що я просто його злякалася. Я в цей момент не подумала про те, що вiн, взагалi-то, зовсiм незнайома менi людина, i його думка про мене мене не повинна хвилювати. Я просто пiдiйшла до лiфта i стала поруч, висловлюючи спокiй i впевненiсть у своїх дiях. Вiн поцiкавився, на який поверх менi треба їхати, i я вiдповiла, що на шостий. Все це супроводжувалося його життєрадiсною усмiшкою. Напевно, я вiдвикла вiд спiлкування iз тими життєлюбами, якi мають звичку посмiхатися навiть незнайомим людям. Лiфт, крекчучи, вiдчинив свої дверцята, запускаючи вiдвiдувачiв. Хлопець натиснув кнопку пiд номером шiсть. Стулки лiфта зачинилися, i вiн повiльно рушив нагору. Ранiше швидкiсть лiфта мене влаштовувала, але, здається, сьогоднi був саме той день, коли я почала розумiти справжню цiну часу.
  
  Молодий чоловiк стояв навпроти мене. У вухах крапельки-навушники, руки в кишенях, нога трохи притупцювала в такт музицi, яку слухав незнайомець. Навiть у такому станi вiн примудрявся чарiвно посмiхатися, через що я вiдчувала себе нiяково: менi кожну секунду здавалося, що я пiдглядаю за чимось цiкавим, подiбно до дитини, а вiн, дорослий дядько, застукав мене за цим заняттям i поблажливо посмiхається, тому що я лише дитина, яка нiчого не розумiє. Втiм, цi думки я старанно гнала вiд себе. Незнайомець був високим, пiдтягнутим, свiтло-русяве волосся трохи скуйовджене, але я не засуджувала - зараз у бiльшостi хлопцiв були подiбнi "твори" на головi. Я не могла точно назвати колiр його очей, тому що вони зараз були закритi, але ще лiфт менi здалося, що вони мали горiховий вiдтiнок. Вiн уособлював з тобою гармонiю та спокiй, може навiть якусь впевненiсть. Я могла назвати його симпатичним i навiть дуже. Можна було назвати його красивим настiльки, наскiльки це прикметник пiдходить до всiєї чоловiчої статi в цiлому (просто, я дуже рiдко чула словосполучення 'красивий чоловiк' або 'красивий хлопець', адже в цiлому дiвчата та жiнки обмежуються словом 'симпатичний'). На розгляд незнайомого суб'єкта у мене пiшло кiлька секунд, втiм, за цей час я встигла перейнятися до нього симпатiєю. Напевно, у нього всерединi теж стояв такий механiзм, який тут же сприяє кожному зустрiчному.
  
  Лiфт похитнувся, через що я злякано ойкнула, а хлопець розплющив очi, з небувалою цiкавiстю оглядаючись на всi боки. Якiсь частки секунди пiсля цього звуку я вiрила в те, що ця подiя не спричинить наслiдкiв. Але потiм ще один не гучний гуркiт, i лiфт завмер. Я мимоволi завмерла теж, бо менi почало здаватися, що якщо я зроблю зайвий рух, тодi лiфт точно полетить вниз. За моїми розрахунками, ми опинилися десь мiж п'ятим та шостим поверхом. Отак завжди, до пункту призначення не вистачило трохи.
  
  -Лiфт зупинився, - хлопець прокоментував подiю.
  
  -Я Помiтила, - кивнула я.
  
  На цьому ми замовкли. Через деякий час хлопець викликав лiфтера, довго з ним лаявся, поки не почув, що той уже мчить сюди на допомогу. Незнайомець покрутив свiй комунiкатор у темно-синьому чохлi в руках, а потiм, прийшовши до якогось рiшення, сiв на пiдлогу. Я косо на нього подивилася, але говорити нiчого не стала. Глянула на наручний годинник. Пройшло вже 10 довгих хвилин.
  
  -Тобi не здається, що сидiти на пiдлозi не дуже зручно? - Зрештою, поцiкавилася я. Адже пiдлога була брудною, а ще, напевно, сидiти так було дуже незручно.
  
  -Зiйде, - буркнув вiн. - Скорiше вже нас звiдси витягли б.
  
  -Це так, - пiдтримала я, знову опустивши невдоволений погляд на годинник.
  
  -Мене Матвiй звуть, - представився хлопець.
  
  Гарне iм'я. Менi завжди подобалися такi iмена: не дуже популярнi, але й не хитромудрi, що мову зламати можна. Взагалi, готова з упевненiстю заявити, що iм'я може багато розповiсти про людину, яка її носить. Наприклад, я, звичайно, не так багато можу згадати, що колись читала про це iм'я. Пам'ятаю тiльки, що люди з цим iм'ям чеснi, не люблять конфлiктних ситуацiй i взагалi по життю спокiйнi - у них все рiвно i рiвномiрно, без вибухiв.
  
  -Єва.
  
  -Гарне iм'я, - усмiхнувся вiн.
  
  -У тебе теж.
  
  На цьому наш короткий дiалог мiг завершитися, але чомусь цьому було не судилося, а, може, ми просто обидва потребували спiлкування.
  
  -Я Тебе тут ранiше не помiчав.
  
  -Я теж тебе не бачила. Але, взагалi, я сюди кiлька тижнiв тому переїхала, тож не дивно, - сказала я.
  
  -Отже, ти на шостому живеш? З якої квартири?
  
  Я назвала цифру. Хлопець, здається, дуже здивувався, бо недовiрливо перепитав, потiм насупився, але, здається, вiн зробив правильний висновок.
  
  -З Юлькою живеш? Сусiдка її?
  
  -Так, - здивовано вiдповiла я.
  
  -Ну, Тодi приємно познайомитися. А ця скалка менi нiчого не сказала. Я її двоюрiдний брат, i до певного часу жив разом з нею, - пояснив хлопець. Тепер була моя черга дивуватися. Про iснування двоюрiдного братика у Юльки я нiчого не знала. Втiм, ображатися на подругу я не стала, тому що й сама ще багато чого вiд дiвчини приховувала.
  
  Чекати лiфтера довелося довго. Але ми про нього навiть встигли забути, захопившись розмовою. I не вiдразу ми змогли згадати, з чого все почалося, але зупинилися ми на суперечцi мiж телефонами. Адже я навiть i не думала, що коли-небудь з ким-небудь сперечатися, який фiрми телефон краще: Samsung або Apple? Я вiдстоювала права Samsung, сперечалися ми довго i, здається, все безглуздо. Зате, коли зверху почули чиїсь голоси, зрозумiли, що нас прийшли рятувати i треба робити скривдженi на весь свiт моськи. Iнакше нас побачать, подумають, та так i залишать.
  
  Як це не дивно, бiля лiфта ми зустрiли Юльку, яка нетерпляче переступала з ноги на ногу. Вона виглядала дуже схвильованою, а ще, як виявилося, пiдслуховувала всю нашу суперечку.
  
  -Так i не вирiшили, який телефон кращий? - глузливо мовила вона.
  
  Ми з Матвiєм виразно переглянулися. Це як би означало "що взяти з людини, яка користується нокiєю"? Здавалося б, на цьому ґрунтi суперечка могла спалахнути знову - якби пiдключилася Юлька. Але, здається, лаятись ми були не налаштованi, тому всi спокiйно пройшли до квартири. Як виявилося, Матвiй просто прийшов провiдати сестру i дiзнатися, як вона тут живе. Юлька ж смiялася довго, бо навiть не пiдозрювала, що в неї такий дбайливий братик, який тепер доглядатиме за нею. Втiм, подруга заявила, що я тепер її досить доглядаю, i Матвiй не повинен переживати. Брат їй повiрив i докучати нашому суспiльству не став. Просто пройшовся по квартирi, недовiрливо сунувши носа у всi кути - невже розраховував, що ми щось ховаємо? Задаватись цим питанням я не стала. Незабаром Матвiй, розпрощавшись iз нами обома, пiшов.
  
  -Ну, як вiн тобi? - одразу поцiкавилася Юлька. У мене виникла пiдозра, що Матвiй ще вiдiйти вiд дверей не встиг. Живо представила картинку, де хлопець чує за дверима своє iм'я, i вiдразу притискається вухом до щiлини бiля дверей i уважно слухає, що я вiдповiдаю. Картинка вийшла забавною.
  
  -Нормальний, - ухильно вiдповiла я. Менi на цю тему не дуже хотiлося говорити.
  
  -Я вiд тебе iншої вiдповiдi i не чекала, - хмикнула дiвчина. - А прикольно, що ви сьогоднi у лiфтi застрягли. Я не очiкувала, що вiн сьогоднi в гостi зайде i вийшло так, як вийшло. Зате ви познайомилися - це класно.
  
  -Вмiєш же ти у всьому шукати плюси, - втомлено зiтхнула я.
  
  -Я Оптимiст, ти ж знаєш! - Юлька посмiхнулася на всi свої тридцять два зуби i поскакала в зал, залишивши мене наодинцi зi своїми думками.
  
  Подальшi кiлька днiв були просто чудовими. Ми з Юлькою насолоджувалися останнiми вiльними днями, їздили кiлька разiв на рiчку i старанно намагалися засмагнути, хоча, звичайно, за кiлька днiв повноцiнної засмаги не вийшло. Останнiй лiтнiй день ми провели буденно: робочi днi, на жаль, нiхто не скасовував. Зустрiвшись пiсля роботи, я побачила розлючену Юльку, яка чекала на мене бiля кафе.
  
  -Нi, Ти уявляєш? Ця стерва Катька заявила сьогоднi, що я дура фарбована! I це при моєму рiдному кольорi волосся, тодi як вона - фарбована блондинка! I все через що? Через те, що до мене клiєнти пiдходять, а до неї нi! I я їх чудово розумiю - якби я був клiєнтом, я б до такої скаженої фурiї нi на крок не наблизилася!
  
  Все це подруга видала на одному подиху, змусивши мене злякано завмерти на мiсцi. А потiм ми обидва розреготалися, бо це було настiльки комiчно, що я не змогла сприйняти ситуацiю серйозно. Але, звичайно, стерву Катьку ми потiм ще посварилися. Але, наскiльки я змогла дiзнатися пiзнiше, тепер Юлька на свою колегу нiколи не злилася - наступного дня чудесним чином виявилося, що цю саму Катю взагалi звiльнили.
  
  А потiм настало перше вересня. Вранцi Юлька довго моталася бiля дзеркала та наводила красу. Я їй уражалася, тому що на вiдмiну вiд подруги обрала звичайнiсiнький одяг i не вважала за потрiбне якось особливо вбиратися. Коли Юлька побачила, в чому я зiбралася йти, вдавано впала в непритомнiсть (тут варто помiтити, що я на її цирк повелася, i вже почала гарячково думати про те, що робити: бiгти за водою або викликати швидку). Коли вона прийшла до тями, я, само собою, мало не прибила її. Потiм вона спробувала переконати мене у виборi одягу, але, покопавшись у моєму гардеробi, невдоволено мене оглянула, але потiм дала спокiй. Я цьому iнциденту не була особливо рада, але знала, що тепер Юлька не наїжджатиме на мiй одяг разом зi мною.
  
  Стiни унiверситету, звiсно, здавались для мене чужими та непривiтними. Тому що тут я залишилася зовсiм одна. Хто мiг би повiрити, що Королева Юля виявиться майбутнiм дизайнером? Це звучало дуже дико, хоча не можу заперечувати, що смак у Юльки є - вона завжди дуже серйозно пiдходила до вибору одягу. Що було примiтно - я бiгла. Так-так, через козявку Юльки я запiзнилася майже на годину i думала, чи варто менi взагалi сюди приходити.
  
  -Ауч! - скрикнула я, коли за поворотом на когось налетiла, боляче стукнувшись чолом. Благо не впала, бо руки постраждалого пiдхопили мене. Мiзки почали активно працювати, i я подумала, що зараз ще й виправдовуватись доведеться, а так не хотiлося витрачати час ще й на це.
  
  -Єва?
  
  Цим невдачливим виявився Матвiй, Юлькiн двоюрiдний брат, з яким я деякий час тому вдало познайомилася в лiфтi. Спочатку я здивувалася, а потiм навiть зрадiла - отже, виправдовуватися довго не доведеться.
  
  -О Привiт! А ти що тут робиш? - поцiкавилася я, вiдiйшовши вiд Матвiя на кiлька крокiв.
  
  -Вчуся, - вiдповiв вiн.
  
  -Треба ж, я теж, - посмiхнулася я.
  
  Незатишно замовкавши, я кинула погляд на годинник i не змогла втримати розчарованого зiтхання.
  
  -Щось не так? - поцiкавився спiврозмовник.
  
  -Спiзнилася, - я струснула плечима. - Все через твою сестру. Хто б знав, що вона у вас така акторка!
  
  Так, разом лаючи недолугу Юльку (пiдозрюю, що вона там зараз старанно йшла), ми вийшли з унiверу. Марно було шукати свою групу - не хотiлося виглядати дурною, вриваючись у кабiнет пiд кiнець зборiв.
  
  -Тебе пiдвезти? - спитав Матвiй. Взагалi, коли знайшлась спiльна тема розмови, я перестала вiдчувати скутiсть. Матвiй був менi приємний, як людина, i з ним було цiкаво розмовляти - це менi запам'яталося ще з нашої зустрiчi в лiфтi. I вiн сприяв спiлкуванню, хоча зазвичай малознайомим людям не вдавалося мене розговорити. Над пропозицiєю я думала кiлька секунд, а потiм, плюнувши на всi свої принципи та заборони, погодилася.
  
  Удома я виявилася вже за десять хвилин. Щиро подякувавши хлопцю, я розпрощалася з ним. Насамкiнець вiн попросив передати Юльцi, щоб та добре поводилася. Я знизала плечима i кивнула. Прийшла додому i знову вiдчула якусь самоту. Може, варто завести кошеня? Потрiбно порадитися з Юлькою.
  
  Втiм, життя котилося далi. У моєї бiдної мами трохи iнфаркт не трапився, коли я розповiла їй, що тепер живу зовсiм в iншому мiсцi, винаймаю квартиру зi своєю подругою, а в iншому у мене все добре. Звичайно, я не стала посвячувати маму в причини. Сказала просто, що не склалися стосунки iз господарями. Мама менi вiрити спочатку не хотiла, але менi вдалося її переконати. Вiд неї я дiзналася, що в моєму рiдному мiстечку не було жодних змiн. А ще, здається, кiлька разiв дзвонила Веронiка - залишалося тiльки гадати, що їй вiд мене було потрiбне. Вона, здається, випустила нову пiсню. В iнтернетi вона надiслала менi її поштою, i пiдписала: 'Про кохання, яке тiльки в казцi'. Я розлючено хмикнула, i видалила лист i весь його вмiст, не вдаючись у подробицi. Навiть усерединi не кольнула образа. Отже, собою можна пишатися.
  
  Одним осiннiм днем, коли я поверталася пiсля вечiрньої змiни в кафе, то виявила будинки маленького пухнастого кошеня. Втiм, через пару хвилин я виявила на кухнi подругу, що реве назрид, i не на жарт перелякалася. Абияк заспокоївши Юльку, змогла її розговорити. Виявляється, вона прийшла буквально за кiлька хвилин до моєї парафiї. I коли вже пiдходила до будинку, побачила на дорозi це зеленооке чудо. Як виявилося, малюка мало не збили - Юлька ледве встигла його врятувати. А потiм, упiймавши погляд цього маленького монстрика, вона закохалася. Як то кажуть, ось що вiдбувається, коли не вiриш у кохання з першого погляду. Витягнувши кошеня практично з-пiд колiс iномарки, що дорога, вислухавши купу крикiв вiд розпаленого водiя, вона принесла його додому. А зараз шок пройшов, i її накрив напад панiки - що трапилося б з малюком, якби вона не встигла чи передумала його рятувати.
  
  -Денечко був такий зляканий! - сповiстила вона мене.
  
  -Денечко? Ти що, йому вже iм'я дала? - поцiкавилася я, втiм, щиро спiвчуючи котяку, якому не пощастило. Я взагалi тварин дуже люблю, просто про це мало хто знає.
  
  -Ну ... - Дiвчина надривно зiтхнула. - Я не знаю. Я думала, як його назвати, а чомусь, крiм Дєнечки, в голову нiчого не лiзе!
  
  Я хихикнула.
  
  -Назви його Термiнатором! Ти тiльки глянь, як йому це iм'я пiдходить.
  
  Безглуздо, мабуть, але в цей момент ми обидвi замовкли, уважно заглядаючи в очi маленького кошеня, яке пiд нашим пильним поглядом стиснулося, а потiм i зовсiм перелякано заплющило очi i нявкнув.
  
  -Вiн, мабуть, голодний! Йому треба купити поїсти!
  
  -Я так розумiю, ти це робити не збираєшся?
  
  -Єв, ну, якщо тобi не важко! Я просто ще не прийшла до тями. Сходиш? - скрививши очi кота зi Шрека, запитала подруга.
  
  -Так вже й бути, - хмикнула я. - Для Денi менi нiчого не шкода!
  
  Так i мешкали. Я, Юлька та Дня. I якщо кошеня до нас звик швидко, то нам це давалося не так просто. Я ось, наприклад, не звикла, щоб пiд час сну на моїй спинi щось рухалося. А Юлька взагалi якось серед ночi закричала, бо її здалося, що вона задихається - виявилося, що День лiг їй на шию. Загалом iсторiй було багато...
  
  Погода радувала весь вересень, а потiм i жовтень видався майже теплим... ось тiльки останнiми днями, щоправда, осiнь далася взнаки - останнi днi жовтня без зупинки йшли дощi. Мiсто втопилося у водi. Погода страшенно дратувала, настрiй був нi до бiса, бажання вчитися не було. Хотiлося тiльки одного - лягти спати, а прокинутися вже в серединi травня... хоч краще одразу влiтку, пiсля сесiї. Але це все мрiї!
  
  А тим часом Юльке в голову спала просто генiальна iдея, хоча, я з нею радостi не подiляла. Подруга подумала, що я та її двоюрiдний брат просто створенi один для одного, i, звичайно ж, вона забула нас про свої плани попередити. А я, наївна, втiм, як i Матвiй, беззаперечно "допомагали" Юльцi то з одним, то з iншим. 'Зателефонуй, запитай то', 'зателефонуй, запитай це'... ну, не думали ми, що Корольова все це спецiально пiдлаштувала, щоб нас зблизити. Найдивовижнiше, що у подруги це виходило. Ми справдi зблизилися, але не так, як їй хотiлося. Ми просто були добрими друзями, настiльки добрими, наскiльки це взагалi можливе мiж нами. Нi, у нас не було постiйного контакту, i в унiверситетi, якщо стикалися, вдавали, що не знаємо одне одного. Нам обом не хотiлося привертати увагу до своїх скромних персон.
  
  Звiсно, потiм Юля у всьому зiзналася. I навiть перепросила. Ми, звичайно, постаралися образитися якнайсильнiше, але вже пiд кiнець дня втрьох... нi, вчотирьох, пили чай з тортиком на кухнi. Дня нам трьом склав компанiю, i ми, пiд голосування Юльки про те, що через мене i Матвiя з дiєтою покiнчено, добре вiдпочили. Можна було б назвати це сiмейним вечором, але, звичайно ж, я до їхньої родини не входила.
  
  З Королевими-старшими я побачилася лише один раз, i то миттю. Ми встигли перекинутися з ними кiлькома словами. Вiра Олександрiвна - мама Юльки - здалася менi жiнкою, яка дотримується сучасних поглядiв. Можна за нею сказати, що вона така собi бiзнес-ледi, але, проте, її не можна було назвати тiєю, яка цiлком i вiддає себе роботi. На першому мiсцi у тiтки Вiри стояла сiм'я, а це я вважала тiєю якiстю в людинi, яку треба цiнувати. Василь Петрович виглядав суворим i серйозним, тим, хто марнує час i дорожить кожною секундою в нашому сучасному суспiльствi. Але зовнiшнiсть буває оманливою. Коли дядько Вася посмiхнувся, я подумала, що тепер достеменно знаю, вiд кого Юльцi передалася така життєрадiсна посмiшка. Правда, незважаючи на наше нетривале спiлкування, я зрозумiла, що нова сусiдка їхньої дочки припала їм до вподоби. Проте менi не вдалося з'ясувати, ким вони працюють. Знову спробувала поставити це запитання подрузi, але в неї не вчасно задзвонив телефон. Отак завжди: то одне, то iнше.
  
  Одним iз останнiх теплих днiв ми виїхали за мiсто. Юлька вмовила Матвiя, аргументувавши тим, що в лiсi чисте повiтря, iншi запахи, мрiйлива тиша, в якiй мовчання завжди здається затишним. Просто iнодi приємно послухати звуки лiсу: шум листя, шарудiння в кущах, крики птахiв та iнше. Матвiй упирався довго, але тодi вже до умовлянь пiдключилася я. Хлопцю нiчого не залишалося, як здатися пiд вагою важкої артилерiї. Ми виїжджали не надовго, буквально кiлька годин, бо погода була вже не лiтня, холодний вiтер пробирав до тремтiння. Ми просто бродили, вивчали цiкаве опале листя, знайшли невеликий струмок i, як це назвала Юлька, мiнi-болотце, в якому вона побачила жабу i в захопленнi дивилася на неї добрих пiвгодини. Матвiй сказав, що його сестриця вперше наживо побачила жабу, тому так i поводиться.
  
  В унiверситетi спочатку на мене не звертали жодної уваги. Потiм, коли я продемонструвала свої знання, професора мене видiлили з натовпу, як учня з мiзками. Звичайно, для своїх однокурсникiв я стала таким собi ботаником, у якого можна скачати всi лекцiї. Я, згадавши свiй минулий досвiд "сiрої мишки", рикнула на всiх жебракiв i твердо заявила, що розумна - не означає ботанiк, а розумна однокурсниця - не означає, що дам списати. На мене причаїли смертельну образу, але бiльше не лiзли - я була рада i цьому. Тiльки одна дiвчинка, Iнна, лише фiлософськи хмикнула. Вона була з розряду таких, як я: скромна, що зливається з основною масою учнiв, зовнi непримiтна, але з величезним внутрiшнiм свiтом, сповненим романтизму та неiснуючої реальностi. Втiм, ми не потоваришували. Якось наше спiлкування не склалося. Напевно, через те, що були надто схожi. Схожi характером люди взагалi важко сходяться.
  
  А ще, з унiверситетських плiток, з вуст своїх однокурсникiв менi вдалося виловити головне. Тобто, для мене це, звичайно, було порожнiми плiтками, але завжди треба бути в курсi всiх новин, щоб бути, так би мовити, у всеозброєннi. Головним красенем, на кшталт Сергiя Краснова, тут був Iлля Горський. Ходили чутки, що вiн, здається, якийсь там родич ректора - мене це анiтрохи не здивувало. Про довгий список дiвчат, пiдкорених цим красенем, в унiверi справдi ходили легенди. I, мабуть, якщо так буде продовжуватися i далi, то незабаром усiх дiвчат, якi навчаються в унiверi, можна буде гарантовано роздiлити на 2 групи: тi, хто потрапив пiд чарiвнiсть Iллюшi, i тi, кому пощастило уникнути цiєї вiрусної закоханостi. Мене цей тип зацiкавив - треба ж подивитися, що вiн собою представляє. Може, теж закохаюся, подiбно до своїх однокурсниць, i забуду... ну, загалом, i так зрозумiло, кого я там забуду.
  
  Але, на жаль, чи образ чарiвного Сергiя так мiцно засiв у моїй головi, чи я якась неправильна, але Горський мене не привабив. Ото взагалi нiяк. Хоча, я могла заявити, що вiн цiкава людина - як спiврозмовник, можливо. Але особисто я не знайшла нiчого симпатичного в цьому самозадоволеному iндику. Навiть додала йому кiлька недолiкiв. I не знала: радiти чи плакати. Адже план "забути Серьожу за допомогою iншого" з трiском провалився. Якщо я мiсцевого ловеласа розкритикувала в пух i прах, то, що вже говорити про iнших...
  
  А потiм нашi бiднi рознещаснi вiд нероздiленого кохання дiвчата згадали про красеня номер 2. I, якого ж було моє здивування, коли їм виявився не хто iнший, як Матвiй Корольов! Хоча, що дивовижного? Вiн справдi був дуже привабливим, i це я без усяких там натякiв говорю. Я з тих людей, хто намагається визнавати правду, якою жахливою вона не була. Тому, так, Матвiй був симпатичним. I, вже на мiй погляд, Матвiй був набагато кращий за якогось там Горського. Але, втiм, i знали про Матвiя менше. Про його батькiв, про особисте життя, про мiсце роботи, про iнтереси та захоплення тут не знали взагалi нiчого. Тiльки той факт, що у нього було три дiвчини (за той перiод, що вiн навчався в унiверi). Першу щасливицю звали Деметренко Настя. Зустрiчалися голубки недовго, близько мiсяця, мабуть. А потiм Настя разом зi своїми батьками переїхала до iншого мiста. Тому хлопець та дiвчина розлучилися i вирiшили залишитися просто приятелями. Другою щасливицею була якась Христина. Але тут взагалi, здається, стосункiв не вийшло: мабуть, дiвчинка злякалася таких дорослих почуттiв, i нахабно вiд цього всього втекла. Третю теж звали Анастасiєю, але в стiнах унiверу її iм'я вимовлялося iнакше, як Стася: тому багатьом здавалося, що її справжнє iм'я було Станiслава. Втiм, саму дiвчину ця плутанина з iменами не бентежила. Менi довелося побачити це опудало, i я подумала, що Матвiй має непоганий смак. Насправдi, хоч Стася була i моторошним стервом, головним плiткаркою унiверу з групи тих, кого нинi прозвали "золотою молоддю", я не могла не визнати, що дiвчина була божественно вродлива. Але цей роман, здається, розсипався. А ось про причини нiхто нiчого не знав. Ходили чутки, що Стася досi не може пережити прощання з коханим (тут я не витримала, i саркастично закотила очi), на вiдмiну вiд Корольова, який був спокiйний i йти на компромiс з колишньою дiвчиною не збирався.
  
  Так були справи в моєму новому навчальному закладi. Що ж, маю зiзнатися, що минуло трохи часу, i я звикла. Втягнулась. Виклади мене полюбили, тому я зовсiм не переймалася навчанням: вона давалася менi легко. Бiдний наш Деня так до нас звик, що вже не соромився пустувати - тобто, активно псувати наявнi в будинку меблi. А вечорами ми на ниточку прив'язували аркуш паперу, i потiм бiгали з цiєю iграшкою по будинку, так як Денi приносило задоволення гоняться за папером. Загалом, вечори у нас iз Юлькою були зайнятi котом. Поступово ми обидвi один до одного зовсiм звикли, i вже давно пiшло сором, незручнiсть. Ми ставали майже сестрами. А я дуже боялася, що знову обпiкнуся, знову наступлю на тi ж самi граблi. Але Юлька була iншою. Вона i висхiдна спiвачка Веронiк були зовсiм рiзними, i це було чудово. Потiм я, звичайно, розповiла всi подрузi: як потрапила в це мiсто, хто став причиною, чому все так погано, i кого я тепер майже ненавиджу. Проревiвши цей вечiр над моєю сумною iсторiєю, Юлька менi розповiла, що в минулому теж обпалювалася. Два роки тому вона зустрiчалася зi своїм однокласником, який завжди називав її "моя королева". Моторошно ревнував до кожного стовпа, в чомусь обмежував, а вона, за рожевими окулярами закоханої дiвчини, вважала це справжнiм коханням. А потiм дiзналася, що хлопець зраджував їй праворуч, лiворуч. Так i розлучилися з моторошними криками i недомовленiстю, але бачити того, хто витер про тебе ноги, як про ганчiрку для пiдлоги, Юльцi не хотiлося. Менi стало зрозумiло, чому Юлька не любить прiзвисько "корольова". Сумнiваюся, що вона досi журиться про минуле кохання, просто непрошенi спогади розбурхують свiдомiсть.
  
  А в серединi листопада мене звiльнили. Нi, не тому, що я була поганим працiвником. Просто кафе мали фiнансовi труднощi, тому всiх новачкiв вони прибрали. Коли я розповiла про це Юльцi, та була моторошна зла i поривалася пiти в моє схудне кафе, щоб розiбратися з тим начальством. У Юлиних здiбностях я анiтрохи не сумнiваюся, але все ж таки я зупинила подругу, i сказала, що поганого в цьому нiчого немає - нехай краще допоможе знайти нову роботу. Та до прохання поставилася з усiєю серйознiстю, i вже менше, нiж через двi години, я знову служила на благо своєї держави.
  
  -Секретар. Фiрма хороша, шеф вiдмiнний чол - знайомий батькiв. Вiн i менi цю посаду пропонував, але ж ти розумiєш, що папери - не моє, - Юлька посмiхнувся, а я, з вереском, обiйняла дiвчину. Гарна вона, навiть надто...
  
  Шефував тепер надi мною вiдмiнний дядько - Лев Борисович, якого чомусь називали не iнакше, як "просто Борисович". Дуже важкою моя робота не була, а зарплата була вищою, нiж ранiше. Спiвробiтники були переважно молодими хлопцями та дiвчатами, з якими я легко знайшла контакт - нiхто з них не вважав себе якимось особливим, усi ми один перед одним значилися звичайними працiвниками. Колектив був дружним i веселим, i я дуже рада, що чудово туди вписалася.
  
  В один iз вогких листопадових днiв Юлька ввечерi втекла на побачення. Я довго охала i ахала, коли дiвчина посвятила мене у свої плани, бо була рада за подругу. Втiм, та не виглядала закоханою до вуха, i, швидше за все, побачення закiнчиться нiчим. Здається, Юля просто боїться поринути у кохання, боїться довiритися комусь ще раз. I я її за це не звинувачувала, хоча намагалася робити натяки, що минуле, яким би воно не було, це тiльки минуле. А попереду на нас ще чекає багато прекрасного.
  
  Недуже переживаючу через зустрiч з хлопцем Юльку я благополучно спровадила. Удома я лишилася тепер з День. Розмiрковувати, чим зайнятися, я довго не стала, тож увiмкнула телевiзор, де на нашому з Юлькою улюбленому каналi йшла чергова мелодрама. Зi зручнiстю влаштувавшись на диванi, я запозичила Юлькiну електронну книгу. Наприкiнцi, нахабний Дяня влаштувався на моїх ногах. Ну тепер можна вважати, що вечiр вдався.
  
  Я подумала про те, що варто, мабуть, приготувати вечерю. Але було занадто лiньки. Їсти однiй не хотiлося, та й кiт уже зручно згорнувся калачиком на моїх ногах. Було так затишно, що нiкуди не хотiлося вставати. Тому миттю вiдстежуючи сюжетну лiнiю у фiльмi, я продовжувала читати книгу.
  
  Приблизно за годину у квартирi пролунав дзвiнок. Я глянула на годинник - був початок восьмого. Щось Юлька боляче рано зi побачення повернулася - невже все так не сталося? Я знизала плечима, переклала нещасного розбудженого кота на диван i пiшла вiдчиняти дверi. Як виявилось, до нас вирiшив заглянути Матвiй. Я не здивувалася, хоча йому варто було б попередити про свiй приїзд.
  
  -Салют, - я привiтно усмiхнулася, даючи йому пройти. - Тiльки ти даремно приїхав. Юлька не вдома.
  
  -Її немає? - Матвiй дуже здивувався. - Де вона пропадає?
  
  -На побаченнi, - я виразно пограла бровами, i пiшла до зали.
  
  -Де? Ти певна, що не помилилася?
  
  -Упевнена. Так що не знаю, коли вона повернеться.
  
  -Справи, - простяг хлопець. Потiм уважно оглянув кiмнату, зацiкавлено подивився на телевiзор, потiм, зрозумiвши, що там показують звичайну мелодраму, глянув на Дня, який смирно лежав, який i вухом не повiв на прихiд гостя.
  
  -Вiн, я дивлюся, зовсiм до вас звик, - хмикнув Матвiй.
  
  -Ага, - Я позiхнула. - А ти чого так пiзно заїхав? Ти ж зазвичай у цей час не приїжджаєш.
  
  -Так, не знаю ... щось нудно стало одному сидiти. Ось вирiшив до вас заявитись, у вас тут завжди весело, - усмiхнувся вiн. - А взагалi сподiвався, що добрi господарки зi мною ще й повечеряють! Я дуже голодний.
  
  -Ех ти! Безсоромно користуєшся моїм неробством, - я бадьоренько зiскочила з дивана i потопала на кухню. - Тiльки, цур, ти допомагаєш!
  
  - Ти думаєш, я зможу зробити щось корисне?
  
  -Я на це сподiваюся!
  
  Взагалi-то, з вечерею я морочитися не стала: картопляне пюре i звичайний овочевий салат, на який Матвiй мужньо сам нарiзав iнгредiєнти. Процес готування йшов у нас весело, i взагалi, я не вiдчувала жодного сорому, так само як i хлопець. Дивно, що я перебуваю в однiй кiмнатi з одним з головних красенiв унiвера, ми вечеряємо звичайною їжею, яку приготували разом, нормально спiлкуємося, та й взагалi... впевнена, багато хто б, дiзнавшись про мiй близький контакт з хлопцем, захотiли б опинитися на моєму мiсцi. Це все i було дивним, тому що я не вiдчувала нiякого трепету перед ним, i не думала тiльки про його зовнiшнiсть, про його запах i про його тiло. Ми ж були друзi.
  
  Юля прийшла, коли маленька стрiлка годинника на циферблатi майже досягла десяти. Вона, як i я, не здивувалася приходом брата. Матвiй спробував дiзнатися про хлопця, з яким дiвчина гуляла, але Юля мовчала, як партизан.
  
  -Бити морду ти йому не станеш, тому що я не дозволю, тодi навiщо тобi щось про нього знати? Якщо цi стосунки будуть серйозними, всю важливу iнформацiю про нього розповiм сама.
  
  До одинадцятої години ми проводили Матвiя. Я довго м'ялася, але все ж таки вирiшила запитати у Юльки, що за молодик, який покликав її гуляти i якому вона, про диво, дала згоду.
  
  -I ти туди ж, - весело хмикнула Юлька. - Та не парься, ти не Матюша. Тобi можна розповiсти. Звати Андрiй, разом навчаємось. Вiдносини начебто дружнi, менi вiн не подобається - так, злегка симпатичний i просто приємний спiврозмовник, який на першому i другому побачення цiлуватися не полiзе, а вважає за краще дiзнатися краще. Не замислюйся про це, Єв, менi просто захотiлося трохи уваги, романтики, от я й погодилася з ним погуляти, але це реально нiчого ще не означає!
  
  Я знизала плечима i бiльше запитань не ставила, тому що втручаюся в справдi не свою справу. Загалом день пройшов весело, i з Матвiєм, виявляється, класно вiдпочивати, навiть без Юльки. Дивний вiн, Матвiй цей. Скiльки я його бачила поза стiнами унiверситету, вiн весь час такий спокiйний, розслаблений, життєрадiсний, але в стiнах навчального закладу вiн зовсiм iнший: вiдчужений, холодний i недоступний. Не дивно, що до нього дiвчата просто не наважуються липнути - дуже серйозний для таких легковажних дiвчат, хоча, звичайно, це дивно. Але iнодi менi дiйсно здавалося, що деякi фарбованi ляльки просто купують собi мiсця в унiверi, щоб знайти для себе вигiдну партiю з мiшком, наповненим доларами i євро. I для когось це справдi життєва мета...
  
  Ну i добре. Не менi вирiшувати цi дивнi загадки. Кожен має свої причини для своєї поведiнки.
  
  Пiсля цього випадку я бачилася з Матвiєм неодноразово. Але нi, це не через ту причину, яку всi помилково можуть подумати. Просто нам було приємно суспiльство один одного. I, здається, ми стали друзями. Може не такими, як я з Юлькою, наприклад, але все ж таки. Ми ходили в кiно, просто гуляли парком, дiзнавалися про дрiбницi, про звички, неусвiдомлено до всього цього звикали. Iнодi до наших прогулянок приєднувалась Юлька, яка, до речi, бiльше на жоднi побачення не ходила. А коли пару разiв ми зустрiчали когось з унiверу, то я закривала своє обличчя першим предметом, що трапився пiд руку, або просто кудись вiдскакувала. Нерозумно, звичайно, але вiд цього ми веселилися ще бiльше. Незабаром по унiверу пiшла чутка, що у Матвiя Краснова з'явилася невiдома нiкому подружка. Хтось уже прибрехав, що бачив її обличчя, i казали, що вона красивiша за всiх дiвчат на землi - менi це порiвняння лестило, хлопець просто був задоволений ситуацiєю, що склалася. Незважаючи нi на що, такий хлопець, як Матвiй, знайшов плюс i в такiй ситуацiї - до нього, нарештi, перестануть липнути оздобленi ляльки, i вiн зможе спокiйно шукати себе кандидатуру для справжньої дiвчини. Звичайно ж, чого б в унiверситетi тiльки не вигадували, ми з Матвiєм, як i ранiше, залишалися один для одного хорошими друзями - не бiльше, не менше.
  
  I ось... повiльними кроками, час приспiв до зими, а вiдповiдно i до свят. Я чесно збиралася приїхати на новий рiк додому, але виявилося, що мама разом iз Дiмою на свята їдуть до якихось його родичiв. Менi не хотiлося вiдзначати свято величезною купкою незнайомих людей, якi неодмiнно почнуть розпитувати про мої амурнi та навчальнi справи, тому я повiдомила Юльку про те, що залишаюся на свята в мiстi. Дiвчина дуже зрадiла: вона та Матвiй збиралися зустрiчати Новий рiк разом iз батьками, i пообiцяли взяти мене з собою, зустрiти Новий рiк, так би мовити, усiєю родиною. Заодно Юлька пообiцяла менi розповiсти щось дуже важливе. Я знизала плечима i пiшла. Але насправдi почала переживати: останнiм часом я не дуже люблю сюрпризи. Тiльки якщо це щось добре.
  
  До середини грудня снiг повалив iз подвоєною силою. I, як часто це буває, увечерi виглянеш з вiкна i здивуєшся, де ж зима - снiг так i не випав; вранцi дороги розчищають снiгоприбиральнi машини, а вiд великої кiлькостi бiлого кольору просто губишся в просторi. Зима поки що була не дуже холодною, температура нижче 15 градусiв морозу не опускалася - всi цьому радiли. Унiверситетське життя теж завирувало - адже скоро сесiя, тож студентiв на парах до кiнця року помiтно побiльшало.
  
  Ближче до кiнця грудня ми з Юлькою заговорили про подарунки. Мої фiнанси, звичайно, не могли дозволити купувати розкiшнi подарунки. Але я вже встигла вивчити iнтереси подруги, тож ще два тижнi тому в iнтернетi замовила Юлькiну улюблену книгу. Звичайно, це може здатися дивним, адже я замовила книгу, яку Юлька вже прочитала. Але, знаючи її прихильнiсть до цього роману, я навiть не сумнiвалася в тому, що Юлька буде шалено щаслива - улюблена книга в паперовому, а не електронному варiантi обов'язково має сподобатися подрузi. Але розповiдати про мої задуми я, звичайно ж, не стала, тому жартiвливо намагалася вивiдати у Юльки, що ж та хоче отримати в подарунок. Якось так склалося, що згодом ми чомусь перейшли на обговорення амурних справ. Про це ми якось завжди говорили рiдко i надавали перевагу цiй слизькiй темi обходити стороною: адже в обох був не зовсiм хороший досвiд у минулому. Втiм, i зараз похвалитися не було чим.
  
  -Я ось думаю, можливо, варто почати з кимось зустрiчатися? - поцiкавилася Юлька.
  
  -З чого раптом така розумна думка забрела в твою розумну свiтлу голову?
  
  -Просто нудно якось. Я все одна й одна. Менi дев'ятнадцять рокiв. Я розумiю, це не той термiн, коли на особистому життi можна ставити жирний хрест. Але минулого залишився лише один сумний досвiд спiлкування з хлопцем, i це менi не подобається. Я молода та красива, всi мої однокурсницi користуються цим. Закохуються, зустрiчаються, розлучаються, плетуть iнтриги. Полюють за симпатичними хлопцями. А менi це не потрiбно, i жоден хлопець iз унiверу мене не приваблює. I це не нормально. Може, я просто боюся цього?
  
  -Може бути. Але якщо ти мене вважаєш нормальною, то ти така ж нормальна, як i я. Менi також нiхто в унiверi не подобається. I особливо... побачу випадково фотку Краснова в телефонi, то менi вiдразу на всiх хлопцiв свiту начхати. I кажу собi, що треба цю фотографiю видалити. А потiм вискакує табличка з написом: Ви впевненi, що хочете видалити фотографiю? А я не певна. Не можу я брехати телефону!
  
  -Ти просто дуже любиш, - сумно засмiялася подруга.
  
  -Так. Iнодi менi здається, що пiсля нього я не зможу нi в кого закохатися. Що вiн був єдиним коханням у моєму життi. Але через таких дiвчат, як Веронiка, ми нiколи не будемо з тими, з ким хочемо, - я скривилася при проголошеннi її iменi. - А на рахунок тебе... спробуй, Юлiє. Адже є хоч один хлопець, який хоч трохи симпатичний. Флiртуй, дурiти... а коли настане час, зустрiнеш ти свого єдиного i неповторного, який полюбить тебе всiм своїм серцем... Здається, так у твоїх любовних романах кажуть?
  
  -Та йди ти! - ми весело засмiялися. - Ну, i, до речi... час уже наближатися до Нового року, а я так i не наважусь тобi нiчого розповiсти. Ти тiльки мене не сильно бий за мовчання! Коротше кажучи, мiй батько - голова великої будiвельної компанiї 'Фенiкс'. Ти, напевно, чула, зараз майже всi будинки в мiстi будує лише їхня компанiя. I, не дивно, що мої батьки досить забезпеченi, хоча я, звичайно, значно применшую наявний у них капiтал. Просто, я волiю про це не поширюватися, тому що вважаю, що в цьому немає нiчого особливого. I потiм, мої батьки менi та Матвiю мало допомагають. Ми хочемо вирости самостiйними особистостями i всього цього життя досягти самим. От i все. Не думаю, що для тебе це стало якоюсь особливою новиною.
  
  -Все нормально. Ти не хотiла цього говорити ранiше, щоб не переживати, що я з тобою дружу тiльки через впливового батька? - Я невинно посмiхнулася.
  
  -Та нi. Просто спочатку не говорила про них, а потiм так уже вийшло... я знаю, що ти не така, просто з кожним днем переконувалась у тому, що ти класна i тобi не важливо, багата я чи бiдна... ну, ти розумiєш . Загалом, вибач. Але я все тобi розповiла, i ти не посмiєш на мене ображатись!
  
  -Умовила, - я пiдняла руки вгору у примирливому жестi. - I що, Новий рiк, мабуть, справлятимемо в шикарному особняку твоїх батькiв за межею мiста?
  
  -Ага. Не хвилюйся, там не буде цього всякого офiцiозу. Пару друзiв Матвiйки, його батьки - тiтка Аня та дядько Сема, - ти i мама з татом. Це вже звична компанiя, i туди не обов'язково виряджатися, як на благодiйний вечiр - не потрiбно одягати на себе всi прикраси, щоб блиснути дорожнечею. Все буде в межах розумного.
  
  -Втiшила, - я все одно зiщулилася, i це не залишилося непомiченим Юлькою. - Незатишно почуваюся в незнайомому суспiльствi.
  
  -Але нас з Матвiєм ти ж чудово знаєш, - усмiхнулася подруга. - До речi, вiн не дзвонив тобi? Як у нього справи?
  
  -Не знаю, - я знизала плечима. - Але взагалi дивно, що ти питаєш у мене, як справи у твого брата, мiж iншим!
  
  -Я ж не винна, що ви з ним так прямо здружилися! Останнiм часом дуже часто я вас разом бачу, - подруга виразно пограла бровами.
  
  -НЕ починай! - жалiбно простягла я, проте розсмiявшись. - Твої натяки мене дратують! Так i хочеш нас сватати!
  
  -Самi виннi!
  
  Чим ближчi свята, тим гiрше. Для мене. Тому що настав жахливий час: треба вибрати новорiчне вбрання. Я не думала про це так уже серйозно, тому що спочатку просто хотiла одягнути свої улюбленi джинси, свою улюблену кофту, свої улюбленi кросiвки. Але я якось випустила з уваги той факт, що моя подруга - моторошна модниця. Нi, вона просто моторошна модниця! I тепер ми ходили величезним унiвермагом, перерили вже 15 бутикiв з молодiжним одягом, у кожному з яких Юлька примудрилася перемiряти все для себе i намагалася вмовити мене купити нормальний одяг. Я чинила опiр, тому вже двi години ми ходили i пирхали один на одного. Потiм я помiтила чудовi джинси. I хоча подiбнi я нiколи не носила, саме зараз менi захотiлося їх купити. Юлька фiлософськи хмикнула, але не сказала негативного "нi". Я на радостi ляпнула, що наступного року дозволю знущатися з мене, як подруга забажає, а цього року останнє слово залишиться за мною. Ну, не помiтила я, як Юля передчуваюче блиснула очима в мiй бiк, подумки прикидаючи, як саме можна з мене знущатися.
  
  -Хочеш джинси? Купуй. Вони непоганi. Але Новий рiк ти все одно зустрiнеш у сукнi, - зауважила Юлька. Я з сумом подивилася на куплену рiч (яка, до всього iншого, менi дуже подобалася i була дуже зручною) i здалася. Просто до мене нарештi дiйшло, що якою б Юлька не була доброю, у планi новорiчного вбрання її вже не переконати, бо кожнi мої вiдмовки її злили дедалi бiльше. Лаятися напередоднi свята не хотiлося, i, тим бiльше, хоч раз хотiлося виглядати пристойно. Менi хотiлося справити гарне враження на батькiв Юльки, а в звичайних джинсах i улюбленому сiрому светрi цього досягти буде не так просто.
  
  Так ми й далi вивчали кожен бутiк. Причому Юлька зовсiм не звертала уваги на цiни, затягуючи мене до кожного вiддiлу. А ось менi вiд цiн ставало по-справжньому погано. Нi, я не бiдувала, грошi у мене були, плюс, мама з вiтчимом надiслали до свята енну суму. Але все одно мене жаба душила вiддавати накопиченi кошти на сукню, яку навiть одягнути побоїшся.
  
  -Ти тiльки подивися на цю красу! - Вигукнула Юлька, побачивши манекен у чергового бутика. На манекенi була надiта... чудова сукня з усiх, що ми сьогоднi побачили. Глибокого синього кольору, скромний вирiз спереду, зате оголена майже вся спина. На ньому не було жодних вiзерункiв, тiльки шовкова тканина, що грала на свiтлi рiзними вiдтiнками синього. Спiдниця в пiдлогу менi сподобалася ще бiльше, тому що чомусь усi перемiрянi мною вбрання вище за колiно стискали мене, i, здавалося, нiби вони всi були надто вiдвертими. Що не можна було сказати про цю сукню.
  
  -Гарно, - видихнула я, повертаючись у сувору реальнiсть. Варто тiльки уявити, скiльки коштує така красуня, i я зрозумiла, що моїх коштiв на нього не вистачить. I, навiть якщо б я була в змозi все це сплатити, чи погодилася б вiддати останнi крихти? Не думаю. Мене б совiсть потiм замучила. - Але, я впевнена, що воно дуже дороге. Ходiмо краще шукаємо щось бiльш прийнятне для мене?
  
  -Євко, та чого ти тупиш? - насупилась подруга. - Воно ж офiгенне! I тобi дуже пiдiйде... пiшли...
  
  Юлька не стала довго думати i, схопивши мене за руку, затягла до вiддiлу. Вiдразу пояснила продавщицi, що нам потрiбно. Я тим часом намагалася подругу вiдговорити. Навiщо мiряти те, чого немає грошей? Просто так? Для задоволення? Яке ж це задоволення? Швидше катування для мене, тому що я просто не зможу розлучитися з цiєю красою...
  
  -Просто одягни, добре? - усмiхнулася Юлька, чомусь нагадавши менi зараз Матвiя. Я струснула головою - ну ось, вже починаю божеволiти.
  
  А сукня... така приємна на дотик, я закохалася в неї одразу, як тiльки взяла до рук. I для мене вже не мало жодного значення, як воно на менi виглядатиме. Але я таки помiрила його. Поглянувши в дзеркало, я мало не заверещала вiд захоплення. Тому що, мабуть, уперше в життi я милувалася собою, i менi здавалося, що я гiдна хоча б оцiнки гарно. Сказати, що Юльцi сподобалося, нiчого не сказати. Навiть продавщиця вiдволiклася вiд своєї рутинної роботи, залюбувавшись сукнею.
  
  -Чудово, - подруга обiйшла мене навколо, уважно розглядаючи вбрання. - Просто чудово! Дiвчино, скiльки воно коштує? Ми його беремо!
  
  -Юль, Ти з глузду з'їхала?! - Вигукнула я вiдразу. Потiм продавщиця назвала цiну, i я рвучко видихнула. Нi, воно було не дорогим. I якраз у розумних межах. Я просто видихнула вiд несподiванки, що менi так пощастило. Зазвичай зi мною це трапляється рiдко. - А чому його у вас досi не купили? Нiзащо не повiрю, що таке гарне плаття до нас нiхто не помiтив.
  
  -Нiкому по фiгурi не пiдходить, - зiзналася дiвчина. - Я навiть сама мiряла. Це останнiй розмiр, i менi вiн замалий, як i всiм багатьом iншим дiвчатам. Воно як на вас пошито.
  
  Я радiсно посмiхнулася, не повiривши своєму щастю. Дiвчина нам навiть знижку зробила - вiд радостi. Подруга теж виглядала задоволеною, i пiсля покупки продовжувала мене пиляти, що якби не її рiшучiсть, то ми плаття на Новий рiк i не знайшли б. Я не ображалася на Юльку, бо настрiй був надто добрий.
  
  -От i ладненько. Тепер взуття! - у передчуттi вигукнула Юля. Я глибоко зiтхнула. Вiдчуваю, що нас знову чекають розбiжностi. Упевнена, подруга вибере для мене якiсь супер-пупер гарнi на височенному пiдборi з низенькою платформою. А я нiзащо не зможу їх купити, бо просто не зможу на цьому ходити.
  
  Але, на противагу моїм очiкуванням, Юля мабуть i так знала, що з каблуками треба бути обережнiшими, i її вибiр не падав на двадцятисантиметровi шпильки. У результатi ми зiйшлися на нiчим не примiтних туфлях на невисокому каблучцi чорного кольору. Я вибором залишилася задоволеною. Все одно сукня своєю красою забирає всю увагу.
  
  -З прикрасами морочитися не будемо. У мене вдома є одна рiч, яка сюди пiдiйде, - хмикнула дiвчина. Сама вона вже встигла обрати собi плаття. Червоне, не надто вiдкрите, але вiдзначає всi переваги дiвчини. Воно було трохи вище колiна, але не надто коротким, що не робило його зухвалим. Матерiал дуже приємний, хоч тканина та щiльна. До нього ж йшов леопардовий поясок, поєднуючись iз такими ж леопардовими бретельками сукнi. До вбрання Юлька пiдiбрала чудовi червонi туфлi на високих пiдборах. Але дiвчина запевняла, що насправдi ходити у цьому їй дуже зручно. Так я й повiрила!
  
  Новий рiк - це свято всiєї родини. Але коли вибору особливого немає, це ще й свято всiх друзiв. Власне, як у мене й вийшло цього року. Я з будь-якого приводу починала дуже нервувати, а Юлька весь ранок бiгала мене заспокоювала. У результатi мало не спалили торт, благо, вчасно про нього згадали. Чому саме торт? Складно пояснити. Просто приходити в гостi з порожнiми руками менi здалося негарним. А оскiльки Юлька запевняла мене, що у подружжя Королевих отже їжi багато, ми чомусь вирiшили спекти торт.
  
  З самого ранку в мiстi повалив снiг, тому настрiй був найноворiчнiший. Я все бiгала по дому i метушилася, i десь ближче до години, ми з Юлькою, повнiстю одягненi, поїхали з дому, щоб допомогти Вiрi Олександрiвнi накрити на стiл, та й взагалi... нудно вдома було сидiти. Вже перед виходом, красуючись бiля дзеркала, Юлька подарувала менi подарунок.
  
  -Його, звичайно, хотiлося сунути пiд ялинку i подарувати трохи пiзнiше, але воно так пiдходить до твоєї вбрання, що я не зможу втриматися.
  
  Це був срiбний ланцюжок. Дуже красива, що складається нiби з кiлькох срiбних ниток, переплетених мiж собою. З ланцюжка звисала невелика сапфiрова 'крапелька'. Дуже нiжна та iдеально пiдходяща до сукнi.
  
  -Я не можу, - прошепотiла я, побачивши таку красу. - Юля, це неправильно. Навiщо дарувати менi такi дорогi подарунки?
  
  -Я не навмисне! - усмiхнулася подруга. - Я ходила у торговому центрi, все нiяк не знала, що тобi подарувати. А потiм зазирнула в ювелiрний, просто так, помилуватися красою, i побачила цей ланцюг. I вона менi так про тебе нагадала. Я знала, що тобi сподобається.
  
  Ображатись не стала. Часу цього не було. Швиденько зiбравши з собою все, що потрiбне, ми поїхали. Будинок, як i очiкувалося, був за мiстом. Величний, i водночас без жодного пафосу будинок дещо вiдрiзнявся вiд своїх сусiдiв. Можливо тому, що в цьому будинку не можна було точно сказати, що власники дуже багатi? Хоча, менi не здавалося, що Юлiни батьки чимось поступалися в матерiальному планi вiд решти, що проживають у цьому районi.
  
  Взагалi, мiсце для будiвництва будинкiв дуже вдале. Поки ми їхали, Юлька менi казала, що десь недалеко є невелике озерце, де влiтку можна купатися. Його довкола оточують дерева, i з'являється вiдчуття, що цивiлiзацiя далеко-далеко, а ти залишаєшся наодинцi з природою.
  
  -У дитинствi ми Матвiєм туди часто бiгали, - сказала подруга. - Одного разу я почала тонути, а вiн мене врятував тодi. Я пiсля цього води довго боялася. А потiм, коли Матвiй став великим i сильним, вiн пiдняв мене на руки, затяг у воду i кинув. Ох, скiльки ж тодi крикiв було! Але що дивно менi допомогло, i пiсля цього все нормально. Просто я намагаюся заходити у воду, тiльки якщо там є люди.
  
  Таксист, здається, теж уважно слухав розповiдi Юльки. Напевно, не так часто їм трапляється возити пасажирiв у такi мiсця та вислуховувати такi вражаючi iсторiї.
  
  Вiра Олександрiвна та Василь Петрович - батьки Юлi - були радi нашому приїзду. Юлина мама показала менi великий палець, що означало, що я добре виглядаю. Тодi я нарештi дозволила собi трохи розслабитися. Звичайно, я знала, що батьки подруги прийняли мене б будь-хто, якби я був хоч у тих же старих джинсах. Але чомусь здавалося дуже важливим справити враження на Юлькиних батькiв. Тому я вiдчувала радiсть вiд того, що в мене все вийшло.
  
  -Дiвчата, ви ж менi трохи допоможете на кухнi? - Вiра Олександрiвна дружелюбно посмiхнулася, тож, навiть якби я зовсiм не хотiла нiкуди йти, все одно не змогла б вiдмовити.
  
  Насправдi, ми майже нiчим не допомагали. Майже вся їжа була на останнiй стадiї приготування. Тiтка Вiра в основному питала про мене, але я мало, що розповiдала, здебiльшого обмежуючись загальними фразами. Лише охоче розповiла про свою маму, мiсто, з якого я приїхала. Вставила пару слiв про батька, але Вiра Олександрiвна швидко перескочила на iншу тему. Здається, вона зрозумiла, що менi неприємно говорити про тата. Потiм Юлина мама поцiкавилася моїми успiхами у навчаннi, дiзналася, що навчаюсь я на юридичному факультетi. А потiм вона згадала про дитячий альбом своєї донечки. Пiдозрюю, у кожного з батькiв зберiгається такий альбомчик iз самими, як нам здається, жахливими нашими фотографiями. У моєї мами теж був такий самий. Я охоче подивилася на маленького карапуза, яким була маленька Юлька, посмiялася з деяких особливо цiкавих знiмкiв, поки Юля корчила незадоволенi пики.
  
  -Я пам'ятаю, коли Юленька тiльки навчилася говорити, вона тодi вивчила казку Муха-Цокотуха напам'ять - я її часто читала перед сном, i вона так запам'ятала, - а потiм розповiдала її нам. А коли вона забувала слова, то так смiшно надувалась, злуючись на себе, за те, що не могла нiчого згадати!
  
  -Мати! - обурено пискнула Юлька. Здається, цi розповiдi про дитинство її бентежать.
  
  -У мене було щось схоже. Я, коли навчилася читати, вийшла гуляти зi своїми друзями, i мама менi винесла казку: "Бульбашка, соломинка i лапоть". Я тодi всiх хлопцiв розсадила навколо себе, а сама, така важлива, стала в центр i почала читати. Всi перейнялися, бо читати я навчилася ранiше за своїх друзiв.
  
  Юлька вiдчула себе трохи краще - вiд смiху її напруження трохи спало, i вона вже безтурботнiше ставилася до розповiдей про її дитинство. Так ми й сидiли, говорячи нi про що i про все одночасно. Я навiть звикла ось так от сидiти, на цiй хоч i великiй, але затишнiй кухоньцi. До десятої години в коридорi почувся звук вхiдних дверей. Тiтка Вiра тут же весело пiдскочила, у вiдображеннi вiкна поправила пасма волосся, що вибилося, i пiшла зустрiчати гостей.
  
  -Вона завжди така, - хмикнула Юлька, почуваючи себе не у своїй тарiлцi. - розповiдає усiлякi iсторiї. Я розумiю, це, напевно, дуже не цiкаво, i потiм...
  
  -Все нормально, Юль, - я посмiхнулася. - У тебе класна мама. Моя, на її мiсцi, робила б усе те саме! До того ж, менi було дуже цiкаво слухати, як ти в чотири роки одягла сорочку тата i обмазала себе червоною помадою! Як ти примудрилася розмазати все на обличчi так, що на губи нiчого не потрапило?!
  
  Ми обидвi засмiялися. Потiм Юля поскакала в коридор привiтатися з гостями, що прибули, я, звичайно ж, не вiдставала вiд подруги.
  
  Це була друга половина Корольових - Ганна Петрiвна та Семен Андрiйович. Десь бiля дверей промайнуло обличчя Матвiя, i, начебто, ще хтось. Спочатку всi голосно один одного вiтали, а я переконалася в тому, що немає жодного офiцiозу. Питання були звичайнi: 'чи всi зiбралися?', 'як поживає гусак, запечений iз яблуками?' i так далi. Потiм помiтили i мене, хоч я сподiвалася злитися зi стiною. Як виявилося, безуспiшно!
  
  -Це Єва, моя подруга, - вiдразу представила мене Юлька. Я їй послала вдячний погляд. - Ми з нею дуже дружнi.
  
  Тiтка Аня i дядько Сема не стали мене довго вивчати, майже вiдразу перейнявшись до мене дружелюбнiстю. Навiть якось спробували пожартувати, хоча я нiчого не почула через хвилювання. Королеви-старшi пiшли у вiтальню, де був забитий їжею до вiдвалу стiл. Я остаточно переконалася, що Матвiй прийшов з другом (прямий iдилiя - подумала я). Хлопця звали Єгор. Вiн не виглядав якимось особливим, але вiдчувалося, що з Матвiєм вони давно знають один одного. А я знову подумала, що у компанiї новачок. Але Юлька мене не кидає, i це тiшило.
  
  -Приємно познайомитись, - хлопець чарiвно посмiхнувся.
  
  -Взаємно, - зазвичай всi цi люб'язностi я бачила в кiно частiше, нiж у життi, тому дуже хотiлося смiятися. Втiм, як i спiврозмовнику - це було зрозумiло з його очей, що смiються.
  
  -Красива сукня, - кивнув Єгор. Те саме менi, знавець жiночого вбрання. Он Юлька, наприклад, виглядає нiтрохи не гiрше. Хоча вголос я цього казати, звичайно ж, не стала.
  
  -Милий парфум, - парирувала я. I справдi, у повiтрi витав не запах неприємного чоловiчого одеколона, як це часто буває. Швидше м'ята i щось ще невловиме, але до шаленства знайоме.
  
  -Єгорич, - у наш дiалог втрутився Матвiй. Вони обмiнялися поглядами, наче про щось подумки розмовляючи. Напевно, можна було б подумати, що це сцена ревнощiв, а мiй друг намагається попередити Єгора, щоб той не надавав менi уваги. Але це, звичайно, не так. Погляди зовсiм не злiснi. Швидше, вони мають якiсь iншi теми для обмiну поглядами. I справдi, що це я? Звичайно ж, через мене нiколи не будуть битися хлопцi, навiть якщо я одягну найпрекраснiшу сукню у свiтi.
  
  -Не дурень, - несподiвано посмiхнувся Єгорович. Ми з Юлькою незрозумiло переглянулися. - Що ж, Єво. Сподiваюся, ми потоваришуємо.
  
  -Ага, - Кивнула я, все ще трохи здивована.
  
  -Привiт, дiвчата, - нарештi, Матвiй кивнув нам iз подругою.
  
  -Привiт, - привiталася Юлька. - Тiльки я не зрозумiла. Це що зараз тут було?
  
  -Вам не зрозумiти, - посмiхнувся хлопець. - Ходiмо до столу. Вiдчуваю ще трохи, i батьки почнуть переживати.
  
  Далi потекло досить швидко. Сiли за стiл пiв-одинадцятої. На Першому каналi точилася якась новорiчна програма, де виступали найпопулярнiшi вiтчизнянi зiрки шоу-бiзнесу. Юлька сидiла навпроти мене. Спочатку, я страшенно засмутилася, i навiть злякалася, що сидiтиму зовсiм одна з майже незнайомими менi людьми. Але все виявилося не так погано. Праворуч вiд мене влаштувався Матвiй, лiворуч - тiтка Вiра. Юлька, звичайно, зрадниця, але тут уже нiчого не вдiєш.
  
  За столом точилася жвава розмова, яка iнодi переривалася тостами. Проводили рiк, що минає, згадували якiсь подiї. Я намагалася мовчати, бо в мене цей рiк асоцiювався не з святковими спогадами. На секунду згадався Сергiй, Веронiка i те прокляте горище. Я струснула головою, вiдганяючи липкi думки, але веселощi вже проскочили повз мене, i все бiльше я поринала у свою свiдомiсть i недалеке минуле, в пережитий бiль, що досi розриває моє серце на дрiбнi шматочки.
  
  -Єв? - Почула я голос Матвiя. Коли мiй погляд сфокусувався на хлопцi, я зрозумiла, що вiн переживає. Всi гостi, як i ранiше, про щось спокiйно розмовляли, смiялися. I тiльки Юлька також неспокiйно на мене поглядала, хоча робила це непомiтно, щоб решта не побачила тривоги в її очах. - Ти погано почуваєшся? Тобi погано?
  
  -Нi-нi, - вiдразу вiдповiла я i постаралася надiти маску спокою з тiнню легкої недбалостi. - Просто старi спогади.
  
  Здається хлопець, серйозно злякавшись за мiй душевний стан, вирiшив заговорити мене, щоб я не згадувала бiльше про подiї року, що минає. I я була вдячна Матвiєвi, бо в нього це виходило.
  
  А час... летiв як шалений! Здавалося, що я тiльки-но вiдвела погляд вiд хвилинної стрiлки годинника, захопившись бесiдою, а коли знову згадую про годинник - минає вже щонайменше п'ятнадцять хвилин. Не дивно, що такими темпами я встигла випробувати всю їжу на столi, а мiй живiт уже помiтно округлився - втiм, те саме було з животами всiх присутнiх. Не дивно i те, що дуже скоро час наблизився до дванадцятої години. Тут несподiвано всi вискочили з-за столу, подавшись у коридор.
  
  -Сiмейна традицiя, - пояснив Матвiй, коли я потягла його за рукав i тихо поставила питання, не наважившись питати вголос, щоб не виглядати безглуздо. - Ми кожного Нового року зустрiчаємо на вулицi, а потiм дивимося на феєрверки - їх тут добре видно.
  
  Я фiлософськи хмикнула i, щiльнiше укутавшись у пуховик, порадувалася, що одягла свої найтеплiшi чоботи сьогоднi. Коли я опинилася на вулицi, всi вже стояли на ганку. Збiльшивши гучнiсть телевiзора до найвищої позначки, ми слухали промову президента. Я незатишно тиснулась бiля дверей, тому що зараз ясно вiдчула себе зовсiм чужою. Я не ображалася, нi, просто менi не хотiлося заважати цiй чудовiй картинi справжньої родини. Але мене помiтив Матвiй. Вiн усмiхнувся, нiби вибачаючись, а потiм, ухопивши мене за руку, пiдтягнув ближче до iнших. Так i стояли, слухаючи слова президента. Здається, лишалася ще хвилина. Я зiщулилася вiд холодного вiтерцю, i Матвiй, помiтивши цей жест, злегка обiйняв мене. Я злякано завмерла вiд несподiванки, а потiм вiн тихо шепнув, щоб я розслабилася - так стане теплiше. I я повiрила. Тiльки тодi менi здалося, що я теж можу стати членом цiєї сiм'ї... не офiцiйно, звичайно. А скорiше на духовному рiвнi. Тому що з цими людьми я почуваюся собою. Я точно знаю, що якби зустрiчала свято з родичами вiтчима, то не вiдчувала б i частки того захоплення, яке охоплює мене зараз.
  
  I ось, нарештi... бiй курантiв, стрiлки годинника вказують опiвночi, з найближчих будинкiв долинають щасливi крики та смiх. Ми теж смiємось усi разом. У кожного в руцi келих шампанського ми чокаємося, не особливо розбираючи з ким. Звiдси добре видно феєрверк у мiстi, деякi сусiди Корольових теж вийшли надвiр через кiлька хвилин пiсля нового року - пускати феєрверки. Ми стояли та милувалися. Хвилi йшли, а я бiльше не вiдчувала холоду. Юлька, випадково обернувшись, помiтила мене в обiйми з Матвiєм. Так i захотiлося шикнути, а потiм саркастично закотити очi - знову вона вигадує щось. Але нi, вона просто усмiхається i вiдвертається, навiть поглядом не намагаючись нi на що натякнути. От i добре. Може, сьогоднi подруга раптом захотiла побути гарною дiвчинкою?
  
  Ще за кiлька хвилин усi йдуть у будинок. Здавалося б, на цьому все чаклунство вечора закiнчується. Але немає. У повiтрi, як i ранiше, витає запах, що асоцiюється у кожної людини з новим роком. Ялинка видає ледь вловимий хвойний аромат, запах мандарин огортає всiх i кожного, а ще, здається, лимон iз льодом. Потiм вже домiшуються божественнi аромати рiзних смаколикiв зi столу.
  
  -От так завжди ... до свята готуєшся два тижнi! I ось, вiн настав... i залишається пiсля нього гора їжi та цiлий тазик олiв'є, - нарiкала з усмiшкою тiтка Вiра. Тiтка Аня її пiдтримала - як я зрозумiла з їхньої розмови, вони щоразу чергуються у проводженнi нового року. Минулого року його зустрiчали в будинку тiтка Анi та дядько Степи (будинок, до речi, знаходився в цьому ж районi, але на пару кварталiв далi), майбутнiй рiк у них же. Розсiяно слухаючи їхнi розмови, я дивилася, як по телевiзору миготять знаменитостi, посмiхаються, вiтають iз роком. Юлька вже давно перебралася на величезний м'який диван, бо, на її переконання, вона просто не може сидiти на твердому стiльцi. Менi б хотiлося приєднатися до неї, але сил на те, щоб пiдвестися з-за столу не було. Матвiй та Єгор стояли осторонь, про щось тихо перешiптуючись. Я, хоч би як намагалася вслухатися, нiчого не чула. Дядько Вася та дядько Степа вели якiсь розмови про роботу. Зараз я дуже чiтко помiтила схожiсть братiв. Рiзнi вiдтiнки очей, можливо, статура. Манери вiдрiзняються. А так, якщо не придивлятися, їх можна видати за близнюкiв.
  
  Ночувати всi залишилися тут, благо кiмнат вистачало. Я з Юлькою на другому поверсi, навпроти нас хлопцi. Iншi розмiстилися в кiмнатах на першому поверсi. Ми з Юлею довго не могли заснути, пошепки обговорюючи останнi години старого року. Болтали про все пiдряд, а потiм подруга все-таки зважилася поставити питання, яке я давно вже вiд неї очiкувала.
  
  -Тодi на вулицi... ти i Матвiй... нi, не кажи, що я знову починаю! - Тут же шикнула Юля, i я засмiялася. Тихенько, але вiд щирого серця. За кiлька секунд до мене приєдналася i подруга. Тож тепер ми обидвi, уткнувшись у подушки, беззвучно здригалися вiд смiху. Звичайно, коли ми заспокоїлися, допит не скiнчився. - I все-таки, Єв? З чого це ви раптом зустрiли Новий рiк обiйнявши?
  
  -Хочеш - вiр, хочеш - не вiр, Юль! Я просто замерзла, - вiдповiла я i зрозумiла, що на мiсцi Юльки я б не повiрила.
  
  -Мерзлячка, - хихикнула вона. - Так i бути, вiдповiдь приймається.
  
  Менше нiж за пiвгодини ми все-таки заснули, вдосталь намовившись. Весь будинок поринув у тишу, що переривається лише вiтром iз вулицi. Здається, рiк вирiшив порадувати нас справжнiм бураном.
  
  Запах хвої та мандаринiв переслiдував мене й увi снi... улюбленi новорiчнi запахи.
  
  
  
  * * *
  
  
  
  -Невже снiгопад нарештi припинився? - Задала я риторичне запитання. Матвiй, що йде поруч зi мною, задумливо хмикнув, нiби говорячи: "Поглянь на цi снiговi хмари, що нависли над мiстом! Ти все ще сподiваєшся, що снiгопад припинився?
  
  Взагалi день сьогоднi був непоганий. Сьоме сiчня, нiхто нiкуди не поспiшає, всi, як i ранiше, ховаються в будинках, чи досi святкуючи новий рiк, чи злякавшись рясного снiгопаду, що триває 4 днi без зупинки. А снiгу скiльки випало! Але мене це анiтрохи не бентежило. Я зиму любила, чим не забула подiлитися з Матвiєм.
  
  -Я теж люблю зиму, - сказав хлопець. - Тому що влiтку вiд спеки сховатись практично неможливо - куди не зайди, скрiзь спекотно. А взимку у всiх примiщеннях тепло, а будинки так взагалi почуваєшся у фортецi.
  
  -Згодна, - кивнула я.
  
  Ми йшли центральною мiською вулицею. Можна було, звичайно, проїхати машиною, i не довелося б морозитися на холодi. Але чомусь сьогоднi захотiлося саме пройтися пiшки, подивитися на заснiжене мiсто, помилуватися перехожими, що мерзнуть. Чомусь менi завжди було цiкаво спостерiгати саме за останнiм.
  
  Що ми разом робимо на вулицi сьомого сiчня, тодi як iншi вважають за краще вiдсиджуватися вдома? Точно не можу сказати. Пiсля новорiчної ночi ми з ним практично не спiлкувалися. Вранцi першого числа ми з Юлькою дуже швидко поїхали, забравши з собою i Дю (я, здається, забула згадати, що бiдного кота ми брали з собою?). Юлька хотiла як слiд вiдлежати вдома у своєму лiжку, та й у мене, якщо чесно, були приблизно тi самi плани. На той час, як хлопцi спустилися на снiданок, ми вже закiнчували трапезу. Тому, перекинувшись буквально парою слiв, ми швидко поїхали.
  
  А сьогоднi по обiдi додому з'явився Матвiй i запропонував прогулятися. Юлька була не в настрої i ще сонна, i я мав повноправний вихiдний.
  
  Тому зараз я йшла з Матвiєм головним проспектом мiста, озираючись на всi боки. Все-таки, зараз, незважаючи на холод, було страшенно красиво. I поруч хлопець зi мною в цьому солiдарний. Ми ходили i просто мовчали, зрiдка видаючи один одному розумнi думки. Але мене це не напружувало, а навпаки. Я вiдчувала спокiй та умиротворення кожною клiтиною свого тiла.
  
  Поблукавши з пiвгодини i вiдморозивши всi кiнцiвки, ми вирiшили зайти в кав'ярню, щоб вiдiгрiтися. Замовивши собi мiцну каву та тiстечко 'картопля', я вiдкинулася на спинку стiльця i глянула на вигляд за вiкном. Багато машин на невеликiй швидкостi проїжджали повз, хоча дороги i були розчищенi вiд снiгу. Люди, щiльнiше кутаючись у свої шуби, пальта та пуховики, кудись поспiшали. Їх можна зрозумiти - мало хто наважиться просто так гуляти мiстом, як це робили ми з Матвiєм.
  
  -У тебе сьогоднi вихiдний? - поцiкавилася я.
  
  -Можна i так би мовити, - вiдповiв Матвiй.
  
  -Ким ти працюєш? - Дивно, але я жодного разу цього не питала ранiше. Ця iнформацiя менi не була потрiбна, тому я нею не цiкавилася. А зараз раптом стало цiкаво.
  
  -У мене кiлька автомобiльних салонiв, - вiдповiв Матвiй обережно, побоюючись цiєю iнформацiєю щось зiпсувати. Я здивувалась.
  
  -Треба ж. Як у тебе вийшло? - поцiкавилася я.
  
  -Спершу запозичив грошей у батькiв, на перший салон марки 'Audi'. Справи пiшли непогано, я вiдкрив другий - не тут, а у ***, вiддав тi грошi, що брав у батькiв. Ще я маю магазин автозапчастин, який теж користується популярнiстю. I зараз у мене, в принципi, вистачає грошей на своє безбiдне iснування.
  
  -Класно, - усмiхнулася я. - Виходить, ти в нас крутий?
  
  -Є трохи, - посмiхнувся вiн, трохи знiяковiвши. "Скромник" - хмикнула я про себе.
  
  Ми знову мовчимо, тiльки тепер це менi не подобається. Матвiй розглядав вiдвiдувачiв кав'ярнi, а я чомусь його розглядала. Розумний та гарний хлопець, який вже самостiйний, не залежить вiд батькiв та матерiально забезпечений. I, хоч у нього є недолiки (правда, я про них поки не знаю), вiн класний. I чомусь сьогоднi в нього видалася вiльна хвилина, а вiн, замiсть того, щоб зустрiтися з друзями, чи... є багато iнших важливих для нього справ, але натомiсть Матвiй сидить зi мною тут. Нi, це не виглядає пiдозрiлим i таке iнше. Просто це дивно. Вiд пiдомних здогадiв ставало приємно i приємно. Цiкаво, якби я була на його мiсцi, чи сидiла б я зараз тут?
  
  -Розкажи щось про себе, - не втрималася я вiд прохання. Матвiй здивовано звiв очi. - Щось iз дитинства...
  
  -Думаєш, тобi буде цiкаво?
  
  Я кивнула.
  
  Вона замислилася на кiлька хвилин, заглибившись у свої спогади. Я не заважала i навiть дивилася в iнший бiк, щоб не бентежити. Я знаю, що згадувати щось iз дитинства це весело, але водночас з'являється вiдчуття, що все це було так давно. I нiколи бiльше не повториться. Дитинство залишається в минулому...
  
  -Я пам'ятаю не так багато, - нарештi, заговорив Матвiй. - Не повiриш, але перший спогад, пов'язаний iз дитинством - це моє день народження. Здається, менi виповнилося три роки. Тодi мама спекла величезний торт, i я був таким задоволеним. А коли менi треба було задити свiчки, я на хвилинку задумався - хотiв загадати якесь бажання, яке обов'язково мало виповнитися. I ця хвилинна затримка все зiпсувала. Хтось задув свiчки замiсть мене. Я пам'ятаю, що був страшенно скривджений!
  
  Я посмiхнулась.
  
  -Пам'ятаю, ранiше ми жили в iншому будинку, i я мав там багато друзiв. Взимку ми з ними бiгали i спостерiгали, як дiвчата лiплять снiговики. Вони так старалися, а ми з них смiялися. I потiм, коли дiвчата йшли додому, ми цих снiговикiв ламали. Ми вiдчували себе вiд цього нiяково, але все одно продовжували робити по-своєму. А ще, коли менi було чотири або п'ять рокiв, я потоваришував з однiєю дiвчинкою. Вона була така смiшна - вiчно бiгала вулицею з двома високими хвостами, весь час усмiхалася i спiлкувалася з усiма дiвчатами та хлопцями. Не пам'ятаю, як ми потоваришували. Але ми вiчно ходили разом. Пам'ятаю, якось її дiдусь сказав: 'Тiлi-тiлi тiста, наречений та наречена'! Я засмiявся, а вона... моторошно засмутилася, розплакалася i образилася на свого дiдуся. I це теж менi здавалося тодi таким дивним...
  
  Було дуже цiкаво слухати про раннi спогади Матвiя. Вiн говорив якимись загальними фразами, але це саме зрозумiло - у всiх образи з дитинства якiсь розпливчастi, неяснi.
  
  -Ще я любив бувати у бабусi з дiдусем. Пам'ятаю, у них у кiмнатi стояла стара друкарська машинка, i коли бабуся щось на нiй друкувала, я завжди сидiв поруч i спостерiгав, запам'ятовував. А дiда, коли лагодив у гаражi свою стареньку машинку, завжди щось показував менi i постiйно примовляв: 'Матюшко, що ти вiчно пiд ногами крутишся?'.
  
  Матвiй замовк. Тепер на його обличчi грала посмiшка, i вiн був розслаблений. Я майже змогла уявити маленького Матвiя. Напевно, вiн був непосидою i дуже галасливим пацаном.
  
  -Добре, тепер твоя черга розповiдати.
  
  -Моя?
  
  -Ну так. Знаєш, я ж про тебе взагалi нiчого не знаю. Як ти тут виявилася, як познайомилася з Юлькою, де мешкала ранiше, хто твої батьки. Менi теж цiкаво!
  
  -А Юля тобi нiчого не розповiдала? - обережно поцiкавилася я.
  
  -Нi, - Матвiй вiдкинувся на спинку стiльця i серйозно глянув на мене. - Це не означає, що я не питав. Просто... вона сказала, що якщо ти захочеш, то сама менi все розкажеш.
  
  Мабуть, вона правильно зробила.
  
  -Ну, - Простягла я, не знаючи з чого почати. - Я народилася в ***. Що пам'ятаю з дитинства? Не надто багато. Пам'ятаю, що колись була маленькою, часто танцювала з мамою. Моя мама була дуже гарною i дуже любила танцювати, а я не вмiла. I вона мене вчила. А коли я послизнулась i падала, то нiколи не плакала - ми з мамою завжди вчилися посмiхатися невдачам. Ще пам'ятаю, як тато грав на гiтарi. У нього дуже гарний голос, не те, що в мене - мабуть, ведмiдь на моїх вухах потоптався.
  
  Матвiй сидiв навпроти i слухав мене дуже уважно. На мить менi стало страшно, що я вiдкриваю своє дитинство людинi, яку знаю не так вже й багато. Я знову згадала Веронiку, яка знала мене надто добре i змогла цим скористатися.
  
  Але я заспокоїла себе тим, що Матвiй та Юля зовсiм iншi.
  
  -А потiм мої батьки розлучилися, - брови хлопця здивовано злетiли вгору. - У цьому немає нiчого дивного, бо мiй батько... вiн завжди казав, що мама йому не пiдходить. Але ж нi, це не так. Скорiше, це вiн не гiдний її. Я маму дуже люблю, бо якийсь перiод життя вона була єдиною, хто мене розумiв.
  
  Я проковтнула. Знову промчали спогади: школа, чотири стiни, нудний монолог вчителя. А потiм змiна. Я акуратно збираю свої речi у портфель. Менi вiсiм рокiв, я зовсiм маленька. Я пробираюсь крiзь ряди парт до виходу i зненацька падаю. Катька Сорокiна поставила менi пiднiжку. Весь клас заливається задоволеним смiхом. Навiть на обличчi вчительки майнула усмiшка, правда вона тут же загубилася.
  
  -Я переїхала сюди в серединi лiта, бо... - я на секунду задумалася, не знаючи, чи варто розповiдати друговi про своє минуле. Але менi здалося, що вiн повинен це знати, - мене зрадили. Моя найкраща... колишня найкраща подруга, її звали Веронiка, зробила менi дуже боляче. Знаєш, як це зазвичай буває, у шкiльнi часи менi подобався хлопчик. Його звуть Сергiй. I так вийшло, що я, вiн i Веронiка вступили до одного i того ж унiверситету. I моя подруга... почала зустрiчатися з ним. Я думала, вiн їй подобається, терпiла все це... потiм вони розлучилися. Це було так несподiвано, i... я була така рада, хоча намагалася не показувати виду. Вона хотiла його повернути i вигадала зовсiм дурну штуку, але це не важливо. Того дня ми повиннi були зустрiтися з нею в примiщеннi, зовсiм менi незнайомому, прихованому вiд чужих очей. Але замiсть подруги, я побачила їх там разом i... вона подивилася на мене. Я тодi все зрозумiла. Що вiн їй не подобається i нiколи не подобався. Веронiка була моєю зведеною сестрою.
  
  Мабуть, Матвiй нiчого не зрозумiв, але вiн нiчого не перепитував.
  
  -Тодi я переїхала сюди, мiй знайомий з листування в iнтернетi знайшов менi потрiбну квартиру. Загалом ми з ним нiколи не бачилися, але я була йому вдячна за допомогу. Я якийсь час жила в цiй квартирi, а потiм... так вийшло, що у мене стався конфлiкт iз... одним iз господарiв квартири, i я зiбрала речi та пiшла. Була нiч. Тодi мене знайшла Юлька, привела до себе, допомогла... згодом запропонувала залишитися. Я навiть не можу сказати, скiльки вона для мене зробила.
  
  Я замовкла, натякаючи, що на цiй нотi сумна iсторiя закiнчується. Матвiй не дивився на мене. Примружившись, вiн спостерiгав за перехожими за склом. Напевно, не варто було цього говорити. Може, у всiй цiй iсторiї я щось упустила чи то сказала, i Матвiй не захоче зi мною спiлкуватися? Мабуть, я зробила дурiсть, вирiшивши довiритись йому. Може, вiн злякається моїх несподiваних одкровень? Або подумає про щось не те...
  
  -Тебе багато дiсталося, - зiтхнув вiн. - Але ж ти дуже сильна. Тебе не зламали.
  
  -Нi, - я похитала головою. - Зовсiм нi, нiяка я не сильна. Просто менi так часто не щастить, що я вже давно звикла. Коли думаєш, що все тiльки-но стає нормально, як тут же знову трапляється щось погане. Життя тримає мене у тонусi.
  
  -Повiр менi, що на цьому все погане закiнчилося. Тепер є ми, я та Юля, i ти знаєш, що ми тебе нiколи не покинемо.
  
  Я спробувала посмiхнутися, але, здається, вийшло не дуже.
  
  -Щоправда? - недовiрливо запитала я, вiдчувши себе дитиною.
  
  -Так, - вiдповiв Матвiй.
  
  Пiсля цього ми бiльше нi про що сумне не говорили. Обговорювали погоду, дiлилися своїми планами на майбутнє та якимись дурними мрiями. Я розповiла, що ми з Юлькою до нового року написали список, що повиннi зробити наступного року. Матвiй сказав, що це чудова iдея, а потiм усе намагався у мене допитатися, якi були пункти в моєму списку. Навiть не помiтила, коли нам принесли замовлення, i не помiтила, як швидко тiстечко зникло з тарiлки, а кава виявилася допитою. Затишна атмосфера кав'ярнi так i сприяла спiлкуванню. Але ось уже минуло багато часу, i менi потрiбно додому, а Матвiй повинен ще здатися у своєму салонi.
  
  Ми знову опиняємось на вулицi, йдемо, зрiдка зачiпаючи один одного лiктями. Погода не змiнилася. Я впевнена, що температура залишилася незмiнною. Не знаю, погано це чи добре. Я просто йду прямо, говорю з Матвiєм про всякi дрiбницi. Вiн розповiдає про Єгора. Вони товаришують зi школи i всi труднощi долають разом. На мить охоплює хвилювання: чи можна Єгору довiряти? Адже я також дружила зi школи з Веронiкою, так само покiрно вiрила їй, довiряла подрузi всi секрети. А потiм виявилось, що вона мене майже ненавидить. Але за розповiдями друга я розумiю, що Єгор справдi друг.
  
  Добре. I в мене тепер також є друзi. Я це точно знаю.
  
  Бiля будинку ми спокiйно прощаємось. Матвiй прямує до своєї машини, яку залишив на стоянцi. Я йду до пiд'їзду, але, долаючи кiлька крокiв, все-таки обертаюся, розглядаючи спину хлопця, що вiддаляється. Вiн, нiби вiдчуваючи на собi чийсь пронизливий погляд, теж озирається i завмирає на мiсцi.
  
  Не знаю, що в той момент керувало мною, але я рiзко зiскочила з мiсця, а пiдбiгши до здивованого Матвiя, обiйняла його. Я не замислювалася над тим, чи варто так робити, чи приємнi Матвiю мої обiйми. Просто думка, що вiн i Юлька стали менi дуже близькi, нiяк не вiдпускала мене. I замiсть того, щоб провести вiльнi хвилини за якимось iншим заняттям, вiн приїхав сьогоднi сюди, щоб побути зi мною. Мiй друг. Ця думка наполегливо билась у моїй головi. Тому я зараз обiймала його, тож досi не пiшла додому.
  
  -Дякую тобi, - шепнула я.
  
  Вiн невпевнено провiв долонею по моєму волоссю, а потiм ще кiлька разiв. Цi погладжування трохи заспокоювали бурхливi в менi емоцiї. Усунувшись, я просто усмiхнулася. Додому я йшла без оглядки i з усмiшкою на обличчi.
  
  Чи щаслива я? В якiйсь мiрi так. Я знайшла те, що ранiше в моєму минулому життi було фальшом. Дружби. I це подiбно до ковтка свiжої кристально чистої води. Це прекрасно!
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Бувають днi, про якi ти старанно намагаєшся забути. Ти викреслюєш їх на календарi чорним маркером i робиш вигляд, нiби тобi його не iснують. Але проблема: про цей день можуть пам'ятати iншi.
  
  Зазвичай мiй день народження був якщо не довгоочiкуваним днем, то, як мiнiмум, просто приємним. Цього дня мама завжди ввечерi поверталася з роботи ранiше, готувала святкову вечерю i ми вiдзначали свято вчотирьох: я, мама, Дiма та Веронiка. Я завжди цього дня отримувала подарунки, чула багато красивих побажань i вiрила в те, що завтра все буде також чудово. I так воно й було. Гарнi емоцiї зберiгалися протягом кiлькох днiв.
  
  Але що чекати вiд цього дня народження? Я не знаю. Напередоднi Юля сказала, що усi приготування бере на себе. I я подумала, що вона може вигадати купу всього. Може потягти мене в якийсь ресторан, або клуб, або ще кудись. Може витратити купу грошей на якусь нiсенiтницю для подарунка. Може влаштувати вечiрку з неймовiрною кiлькiстю людей, яких я навiть не знаю! I тому я попросила її обмежитись територiєю квартири. Здається, подругу це анiтрохи не збентежило - напевно, вона чекала вiд мене чогось подiбного i все продумала.
  
  I ось вiн ранок. Нiчого не змiнилося, крiм того, що сьогоднi менi виповнилося 20 рокiв. Кругла дата. Зiтхнувши, я встаю, переодягаюся в домашнiй одяг, визираю з вiкна. Поспостерiгавши якийсь час за лютневим бураном, я вiдволiкаюся на телефон. Мати! Як завжди, вгадує, коли я лише прокинулася!
  
  -Доброго ранку сонечко! З Днем народження! - каже мама, i свiт стає якось яскравiшим, а настрiй пiдстрибує до небувалих висот. Побалакавши з мамою добрi пiвгодини, за якi я встигла вислухати купу побажань вiд самої мами, вiд Дiми, i те, що передали його родичi, я вирiшила розвiдати обстановку в квартирi, помилково сподiваючись, що моя подруга досi спить. Така активна дiвчина, як вона, просто не може спати, коли у її подруги день народження - треба запам'ятати. Не встигла я сунути носа зi своєї кiмнати, як мене тут же спiймали!
  
  -З доброго ранку, iменинниця! - Закричала Юлька на всю квартиру (а може i на весь поверх вiдразу), нiби день народження у неї, а не в мене. - Навiть не думай тiкати!
  
  -Вже не намагаюся - це ж марно, - хмикнула я. Подруга затягла мене на кухню. I нiби все так красиво, i нiчого не змiнилося, крiм ... стоїть у центрi столу, на якому на гарному блюдi лежав мiй улюблений млинцевий торт, i на ньому збитими вершками було написано 'Happy birthday'.
  
  -Ну як тобi?
  
  -Вiн гарний, - усмiхнулася я. - Велике спасибi! Сама торт пекла?
  
  -Еее... - простягла Юлька.
  
  -Добре, не намагайся, знаю ж, що сама б ти ... не змогла, тому що я прокинулася б ранiше часу i обламала весь сюрприз!
  
  -Точно!
  
  -Гаразд. Вiтатимеш чи тортиком вирiшила вiдкупитися?
  
  -Ну, всяку бяку я тобi побажаю при свiдках, а то так нудно, - пробурмотiла Юля задумливо. - Погоримо щодо подарунка...
  
  -Так, до речi, хочу нагадати - дуже дорогi подарунки не приймаються, - фиркнула я. - Я волiла б взагалi без них обiйтися...
  
  -Так! Ось цього навiть чути не хочу!
  
  -Чи розумiєш, рiдна, ти i так для мене багато зробила, i ти не зобов'язана...
  
  -Кида вередувати, Єв. Сьогоднi у тебе свято i така рiч, як грошi, тебе точно не мусить турбувати. До того ж, я точно не знаю, скiльки тобi буде коштувати мiй подарунок.
  
  -Це як? - Напружилася я.
  
  -Дiзнаєшся, - дiвчина знову посмiхається. - Гаразд. Тепер глянь на це, - вона простягла менi список iмен. - Не густо, звiсно. Це тi, з ким ти сьогоднi проведеш святковий вечiр.
  
  Юля, Матвiй, Єгор (несподiвано), Паша з Ленком (вони пари, живуть вже три роки разом - з ними я потоваришувала на роботi), i Василиса - донька шефа, з якою ми несподiвано порозумiлися - вона дiвчинка зiрви-голова, вiчно потрапляє в якiсь ситуацiї i iнодi просить мене прикрити її, якщо щось трапилося. От i все. Нас буде сiм чоловiк. Це класно. Усi тi люди, яких я хочу бачити сьогоднi.
  
  -Я не думаю, що можна покликати ще когось, - розмiрковує Юлька, вiдрiзаючи вiд гарного торта пару шматочкiв.
  
  -Ну, тiльки якщо ще одного, - раптово, я згадую ще про одну людину. Безглуздо, звичайно, та й я не попереджала його про свято. - Його звуть Льоша - Олексiй. Ти, мабуть, не пам'ятаєш - я тобi розповiдала про нього. Ми познайомилися через iнтернет i це вiн тодi допомiг менi знайти тут квартиру.
  
  -Невдало допомiг, - Юлька неоднозначно пересмикнула плечима.
  
  -Але ж не вiдмовив у допомозi. До того ж, я йому писала про те, що трапилося, i вiн щиро кається. У мене є номер телефону.
  
  Безглуздо, звичайно. Я точно знаю, що вiн не прийде.
  
  -Добре, якщо хочеш, дзвони, - подруга не стала заперечувати. Але, здається, ця iдея не дуже подобається.
  
  -Ти проти? - прямо запитала я.
  
  -Нi, просто ... тобi нелегко довелося в тiй квартирi, а цей Льоша тебе туди поселив. Це, звичайно, просто збiг, але менi неприємно.
  
  -Не переживай. Вiн нормальний хлопець!
  
  -Ти З ним спiлкувалася?
  
  -Ми ж спiлкувалися iнтернетом.
  
  -Єв, вiртуальне знайомство це не найкращий варiант!
  
  -Причому тут це? Я на нього види не маю, i менi байдуже, який вiн, i взагалi. Просто хочеться подивитися на людину, з якою давно вже спiлкуєшся. Я його не бачила, а менi цiкаво, який вiн... не хвилюйся, вiн напевно не прийде. Потрiбно було заздалегiдь попереджати.
  
  I все-таки, я вийшла з кухнi та зателефонувала. Олексiй, звичайно, мене не впiзнав i дуже здивувався, що я йому дзвоню. А коли дiзнався про причину, здивувався ще бiльше, але згодом, несподiвано для всiх, погодився. Я продиктувала йому адресу i вiн сказав, що обов'язково приїде. 'Хоч познайомлюсь, нарештi, зi своєю подругою! А то все в iнтернетi, а наживо нiяк не побачимося!'.
  
  -Чудово! Вiн теж приїде, - сказала я подрузi, яка так захопилася тортом, що нiкого нiчого не помiчала.
  
  -Круто, - кивнула вона. - Сiдай, їж, iнакше я сама все злапаю.
  
  -Ти менi краще розкажи про подарунок, - хмикнула я. - Що ти там задумала зробити на невiдому нi тобi, нi менi суму?
  
  -Так Я тобi все i розповiла! - Усмiхнулася дiвчина.
  
  -Ну, Хоч би натякнути!
  
  -Еее... тобi має сподобатися, iїї... тобi має сподобається, iii... що ж ще... мабуть, тобi має сподобатися! - Вiдповiла Юлька, i я стукнула її ложкою по лобi. - Та гаразд тобi, Єв! Головне, щоб ми за часом все встигли.
  
  -Встигли що? У нас може вистачити часу? Ми кудись поїдемо!
  
  -Не Сподiвайся, подруго, я не проговорюся! - хихикнула Юлька i, доївши свiй шматок торта, вже кудись помчала.
  
  На те, щоб я привела себе до ладу, менi дали одну годину. Очевидно, у Юльки все було розписано по секундах, тому що ще жодного разу за все наше знайомство дiвчина мене не поспiшала - зазвичай, це була моя роль. Але сьогоднi все перевернулося з нiг на голову. Через те, що я розмовляла з Вiрою Олександрiвною (вона, несподiвано, вирiшила теж мене привiтати - напевно, Юлька розповiла про мiй день народження) ми втратили п'ятнадцять хвилин. Для Юлi, сьогоднi, п'ятнадцять хвилин - це катастрофа.
  
  Натомiсть дороги сьогоднi були напiвпорожнiми, тому до призначеного мiсця ми доїхали за рекордно короткий час. Подруга сказала, що я у всьому винна - погане компенсую хорошим, - тому дутися вона на мене перестала. Ми приїхали до студiї краси 'Шоколад' - це я зрозумiла по вивiсцi. Тепер менi стало зрозумiло, навiщо Юля мене так поспiшала.
  
  -Що Ми тут робимо? - Спробувала вивiдати я у подруги, але нiчого не вийшло. Дiвчина, загадково посмiхаючись, завела мене до помешкання.
  
  Що я могла сказати про салон? Ну, взагалi-то, я не так часто бувала в таких мiсцях, тому що не бачила особливої потреби там з'являтися. Тут було по-своєму затишно, багато дзеркал, у повiтрi панував запах, який зазвичай буває в салонах краси - гель, фарба та парфуми.
  
  Персонал з моєю подругою був знайомий дуже добре. Це мене, звичайно, насторожило, але я не подавала виду. Хоча, це було не обов'язково - менше, нiж через десять хвилин, я дiзналася, що цей салон цiлком i повнiстю належить Ганнi Петрiвнi - мамi Матвiя. Тому всi тут були в курсi, хто така Королева Юля i Лазарєва Єва.
  
  А потiм було не до розмов. Був один суцiльний жах. Спочатку фарбують волосся, потiм стрижка, потiм ще якiсь поживнi маски. У перервах манiкюр, педикюр. Потiм укладання волосся. Далi слiдує вiзаж. I, може, щось ще зi мною роблять, але тут я вже не в змозi дати точне визначення - перерахувала все, що знаю. Всi спiлкуються, невтомно про щось щебечуть, смiються i намагаються розвеселити мене. А в мене тiльки одне бажання: якнайшвидше глянути в дзеркало. Цiкаво ж, як сильно мене понiвечили?
  
  Юлька з фiлософським виглядом за мною спостерiгала, потiм iз приводу мого вигляду вставляла якiсь коментарi, давала поради працiвникам (поки я випитувала у всiх, що зi мною творять), i тi знову щось робили, пiдносили до мого обличчя якiсь скляночки та пляшечки з рiзними рiдинами. У повiтрi перемiшалися всi наявнi аромати. Сподiваюся, вiд цього голова не заболить.
  
  -Чудово, - нарештi, чую я голос подруги. - Всiм дякую всi вiльнi. Єва - ти просто диво!
  
  -Диво? Я сподiвалася залишитись людиною! - Iстерично зiтхаю я. Персонал, посмiюючись з моїх нервових жартiв, кудись розбiгся, а я повiльно пiдходила до дзеркала, нагадуючи собi героїню дешевого фiльму про кохання.
  
  На мене дивилася незнайомка. Так, саме так. У неї було просто шикарне волосся (знаєте, таке ось, як у рекламах у дiвчат показують), красивi яскравi очi iдеально пiдведенi тонкою чорною лiнiєю, губи стали виразнiшими, навiть вирiвнявся колiр обличчя. Здавалося б, мене тiльки перефарбували, трохи пiдстригли, поклали, нафарбували нiгтi на руках i ногах - а я вже не впiзнаю свого вiдображення у дзеркалi. Невже це я? Можливо, це лише скло, за яким насправдi знаходиться iнша дiвчина, що дивиться на мене, i така гарна...
  
  -Неймовiрно, - шепочу я. - Ущипнiть мене, це сон! Ай, Юлько, ти чого робиш?
  
  -Ти просила - я вщипнула, - усмiхається подруга. - Ну як? Навiть не намагайся викрутитися, я знаю, що тобi подобається!
  
  -Я i не збиралася, - зiтхаю я. Справдi класно! А якiй дiвчинi не сподобається, коли з неї зроблять принцесу? Не стану ж я верещати i вимагати, щоб мене повернули до колишнього стану!
  
  -Чудово. А тепер поїхали далi. У нас попереду ще одна важлива рiч!
  
  -Ти жартуєш? Що може бути настiльки важливим, як i салон краси?
  
  -Магазин одягу! Поспiшайте!
  
  Маленька Юлина машинка з радiстю забурчала, коли її завела господиня. Маленький 'Daewoo Matiz' дуже пiдходив моїй подрузi - мiнiатюрна машинка, дуже швидка та спритна на дорозi, а ще її плюс у тому, що вона маленька та економна. У салонi на найвищу гучнiсть було включено радiо, де спiвала одна з моїх улюблених спiвачок - Ялинка. Я її поважала за гарний i незвичайний голос, хоч знаю, що багатьом вона не подобається.
  
  Мiй телефон задзвонив сьогоднi втретє - це був уже Матвiй. Ура! А я думала, що вiн уже не зателефонує: час майже годину дня! Вiн, як i його сестричка, не став особливо поширюватися з приводу поздоровлень та подарункiв, просто сказав пару приємних слiв для пiдняття настрою. I це було здорово, бо якби зараз Матвiй висловив менi ще порцiю похвал i привiтань, то Юлька ще довго б допитувалася, чому це у мене щоки почервонiли при розмовi з Матвiєм! I не поясниш їй, що це не вiн винен, а його красивi слова!
  
  До магазину ми добралися так само стрiмко, як i до салону - з рухом на дорогах дiйсностi творилося щось неймовiрне, але всi свiтлофори спалахували зеленим, як тiльки ми наближалися до перехрестя. Нашою кiнцевою зупинкою виявився магазин Arc en ciel - французька назва одного з наймоднiших i найдорожчих бутiкiв цього мiста. Звичайно, кожна рiч змушувала злякано здригатися гаманцi вiдвiдувачiв, але речi повнiстю виправдовували свої цiни - адже якостi матерiалiв, з яких шили одяг, можна було б позаздрити. Юлька не була скромною, вона вiльно виглядала вiдповiднi менi вбрання, i в її поведiнцi я вiдразу зрозумiла - подруга тут буває далеко не вперше!
  
  - Одяг для цього магазину шиє, як ти зрозумiла, француз. I я дуже горда тим, що вiн мiй дуже добрий знайомий - менi вдалося з ним познайомитися кiлька рокiв тому, коли цей бутiк тiльки вiдкривався. Вiн повнiстю роздiляє мої уподобання щодо одягу, тому коли йому вдається сюди приїжджати, ми з ним обов'язково десь зустрiчаємося i годинами розмовляємо... Але це все не важливо, звичайно ж! Зараз я попрошу покликати Марiетту, щоб вона побула сьогоднi нашим екскурсоводом у свiтi моди.
  
  I справдi, пiсля того, як Юля дуже зухвало поговорила з однiєю з консультанток, та погодилася покликати керiвника i була дуже здивована, коли Марiетта з радiсними криками вискочила зi службового примiщення, а потiм вони з Юлькою голосно вiтали один одного, так що чув весь магазин . Вiдвiдувачi - а тут їх було достатньо - нервово оглядалися на гучнi вигуки дiвчат.
  
  -Давно я тебе тут не бачила! Що ж ти так рiдко заходиш до нас, Джулiє? У нас за цей час було стiльки чудових речей, а я все чекала, коли ж приїде наша модниця, i все це примiряє! - забуркотiла Марiетта, смiшно назвавши Юльку якоюсь Джулiєю.
  
  -У мене майже не було вiльного часу, Марi. Але сьогоднi маю особливий випадок! Познайомся з моєю подругою, Євою. У цiєї чарiвної дiвчини сьогоднi день народження.
  
  -Дуже приємно, - Марi навiть потиснула руку, що мене трохи здивувало. На її обличчi тут же спалахнула щаслива посмiшка.
  
  -Марi - колишня дружина нашого модного Бога - творця всiх тих шедеврiв, що ти бачиш перед собою! Фiлiп i Марiетта розлучаються вже втретє, але їм це нiколи не набридає, - зауважила Юля, похихикаючи над знiяковiлою керуючої магазину. Я ж уперше чула про те, що розлучення - це нiби гра, i була трохи збентежена цiєю новиною. Втiм, подруга не дала моїм думкам копатися глибше. - Отже, у нас катастрофiчно мало часу, а нам дуже багато треба встигнути.
  
  Юлька вiдразу пустилася в глибокi обговорення одягу з Марiеттою. Вони обговорювали мiй стиль добрих 7 хвилин - я стежила на годиннику! - за цей час я, як слiд, встигла спостерiгати за незнайомкою. Що я могла сказати про Марi: вона була трохи зарозумiла, але, безумовно, любила свою роботу i розбиралася в цiй справi так само добре, як i Юлька, i, можу припустити, як i Пилип. У Марiетти був ледь помiтний акцент, i в мене не залишилося сумнiвiв - передi мною справжня росiйськомовна француженка! Про це також говорили її манери, якi не властивi людям нашої країни.
  
  Для мене миттєво пiдiбрали три вбрання. Серед них я побачила i одну коротку сукню, i була здивована, що в Будинках Моди теж є сукнi непристойної довжини. Але я вчасно згадала, що смак дизайнера збiгався зi смаком моєї подруги, i всi сумнiви вiдразу випарувалися. Потiм особисто Юля витягла ще одну сукню, яка була зовсiм не довгою, - на моє велике щастя! - але мало вельми зухвалий глибокий вирiз на спинi - в цiлому, воно менi навiть сподобалося, але ця сукня бiльше пiдiйшла б для якогось iншого мiсця, але не для свята будинку.
  
  Вимiрюючи той чи iнший комплект, я обов'язково виходила на 'сцену', продемонструвати двом дiвчатам, як на менi сидить ця рiч. I вже вiд них виходив остаточний вердикт. Те, що подобалося менi - категорично не подобалося дiвчатам - i навпаки! Я думала, так продовжуватиметься до нескiнченностi. Але, як тiльки на менi виявився бiрюзовий костюм - дуже зручний, зi спiдницею довжиною до колiн - i кремова блузка, всi ми зiйшлися, що це був найкращий варiант для сьогоднiшнього свята. Колiр був не надто яскравим, але й не буденним, сам костюм начебто був i офiцiйним, але водночас на роботу таке нiколи не одягнеш. Дуже зручний вибiр.
  
  Прощаючись з Марiеттою, Юля попередила мене, що я рано тiшуся - нас попереду чекав вибiр взуття та прикрас до мого вбрання. Я зрозумiла, що мiй головний бiль в особi подруги нiколи не залишить мене - залишалося змиритися та посмiхатися назустрiч долi.
  
  I знову дорога радувала нас приємною пусткою. I втретє за день я входжу до невiдомого менi нового свiту - свiту розкошi та краси. Юля привела мене в бутiк дизайнерських аксесуарiв, де все дихало блиском та шиком. У бутiку стояли зручнi диванчики для вiдвiдувачiв, стояли кiлька журнальних столикiв, заваленi стосами журналiв. Навiть запах, як менi здалося, тут був якийсь особливий, схильний до будь-яких покупок. Тут менi напрочуд сподобалося: приємна доброзичлива атмосфера, усмiхненi консультанти i невелика кiлькiсть милих вiдвiдувачiв, що розглядають тi чи iншi прикраси. З чого б це у мене все викликає таке розчулення? Я вирiшила проявити iнiцiативу i походити магазином окремо вiд Юльки. Подруга спочатку здивувалася i трохи спохмурнiла - адже з її мiркувань виходило так, що це вона цiлком i повнiстю мала пiдiбрати менi вбрання на сьогоднiшнiй вечiр. Але потiм вона змилостивилася, пiдказала, де тут найкрасивiшi прикраси i ми розiйшлися з рiзних бокiв.
  
  Асортимент радував рiзноманiтнiстю вибору. Були й золотi пiдвiски, перлиннi намисто i простi срiбнi кулони. Але раптово для себе мiй погляд впав на довгий срiбний ланцюжок з бiрюзовим каменем гарного ограновування. Декiлька хвилин я не могла вiдiрвати погляду вiд цiєї дрiбницi, розглядаючи намисто з рiзних кутiв - так гарно воно грала в променях сонячного свiтла, що потрапляє сюди з вiкон з вулицi. На секунду я подумала, що, мабуть, ця прикраса непогано пiдiйшла б до мого вечiрнього вбрання, але потiм все ж таки подумала, що подруга напевно знайде для мене щось бiльш пiдходяще.
  
  Потiм я пiдiйшла до сережок i вирiшила вивчити тут пропонований асортимент. На очi чомусь нiчого особливого не траплялося, але я вiрила, що для мене тут неодмiнно знайдеться щось унiкальне. Тут мене через пару хвилин знайшла подруга - в її очах танцювали гарячковi iскорки щастя. Здається вона знайшла те, що менi потрiбно.
  
  Сподiваюся, з прикрасами у нас все закiнчиться набагато швидше, нiж iз одягом!
  
  -Чого ти там копаєшся, пiшли швидше, - пiдштовхувала мене Юля. - Там така штука офiгенна! Ти будеш у захватi!
  
  I дiвчина пiдштовхнула мене до тiєї вiтрини, у якої я вже була, i показала менi на тi намисто, на якi я якраз i поклала око. Напевно, у мене з'являється почуття стилю, раз ми в якiсь вiки вибрали однакову рiч.
  
  - Що ти про це думаєш? Менi особисто це дуже подобається, - подруга так i зiтхала над намистом, приписуючи йому багато iнших переваг.
  
  Я поки що мовчала, все ще роздумуючи над цiєю прикрасою. З одного боку, воно, безперечно, було просто чудовим, але з iншого боку, я не хотiла губитися на тлi всiєї цiєї краси - я хотiла прикрасами лише доповнити свiй новий образ, але переборщувати нiяк не хотiлося.
  
  -Ти ж знаєш, що менi це подобається, Юль, - чесно вiдповiла я. А потiм подiлилася з нею своїми мiркуваннями i похмура подруга.
  
  -Головенка у тебе сьогоднi добре варить, - кивнула дiвчина. - Але ти не врахувала одного. Ти сьогоднi сама як дорогоцiнний камiнь. Подивися на себе в дзеркало, i ти одразу згадаєш, яка красуня ти сьогоднi! Жоден блискучий камiнь не зможе тебе затьмарити, Євко!
  
  -Добре Добре. Вмовила. Мiритимемо!
  
  Ми попросили консультантку дiстати нам це намисто. Воно виявилося трохи легшим, нiж я могла собi уявити. Красивi гладкi камiнцi, здавалося, заблищали ще яскравiше, як тiльки я приклала їх до своєї шиї. Подруга охала i ахала, мало не знепритомнiла падала, умовляючи мене погодитися. I я, пiсля кiлькох хвилин ниття подруги, погодилася.
  
  Отже, тепер ми чекали вже останнiй магазин! I я з нетерпiнням чекала, коли все це закiнчиться. Вибирати одяг з Юлькою цього разу виявилося не так погано, i, чесно кажучи, менi навiть сподобалося! Але нескiнченний поспiх i бiганина мене все одно трохи дратували, та й ноги починали втомлюватися.
  
  Погода сьогоднi була сонячною, снiгу не очiкувалося. Кучугури з обох бокiв вiд дороги яскраво виблискували, нiби скрiзь були розсипанi крихiтнi частинки дiаманта. Бiля бутика на нас вже чекала дiвчина - точнiше, спочатку менi здалося, що вона просто вийшла подихати свiжим повiтрям, - але виявилося, дiвчина на нас знає i вже давно чекає.
  
  -Юлькiн! - радiсно скрикнула вона, помiтивши нас. - Ну нарештi то! Я на вас чекала набагато ранiше!
  
  -Ми трохи затрималися, - пояснила подруга. Витративши кiлька хвилин на порожнi розмови, Юлька уявила мене незнайомцi.
  
  -Привiт! - привiталася та. - Мене Ангелiна звуть! Рада знайомству!
  
  Я також представилася та привiталася.
  
  Ангелiна так само усмiхнулася. Дiвчина хотiла щось сказати, але їй завадила Юлька.
  
  -Ангел, у моєї подруги сьогоднi день народження, так що нам треба пiдiбрати найстрашнiшi туфлi!
  
  Ангелiна вiдразу вивчила мене допитливим професiйним поглядом.
  
  -Прям так i карколомнi? Як би вона сама себе з нiг не збила, - посмiхнулася Ангел i повела нас у бутiк.
  
  З туфлями тут було набагато простiше, нiж з одягом. Ангелiна продемонструвала чотири пари туфель, якi пiдходять пiд колiр святкового вбрання. Ми з Юлею одразу вибрали. Нам сподобалися бiлi туфлi на танкетцi, зовсiм не високi, iз застiбкою-ремiнцем. Вони були дуже зручнi, а ще й гарнi, не надто високi - що менi особливо подобалося, та ще й у вiчi не впадали. I вартiсть до себе мала. Без зайвих розмов ми взяли цю пару.
  
  У машинi я вiдчула себе набагато бадьорiше, настрiй витав десь у хмарах. Я стежила за вулицями, що неспiшно змiнюються. Лiниво брели перехожi, що закуталися в сто одежок. Проїжджали машини - всi люди були сьогоднi щасливими, нiби спецiально для мене. Субота - добрий день! Особливо для мене.
  
  Зiтхнути спокiйно менi вдалося тiльки тодi, коли я переступила порiг квартири. Роздягнувшись i плюхнувшись на диван, ми обидвi блаженно витягли втомленi ноги i ще хвилин п'ять не рухалися, поки втомленi кiнцiвки не перестали гудiти. Закономiрне питання - а скiльки ж зараз час? - наздогнав нас ще не скоро, а коли ми таки згадали про це, то виявилося, що вже майже п'ять.
  
  Майже п'ять! Це ж означає, що весь день був витрачений на цю бiганину! Навiть не вiрилося, адже нiколи я ще не витрачала стiльки часу на власну красу. Звичайно, всьому цьому я дуже здивувалася, але Юлька махнула рукою i буркнула, що все так i розраховувала за часом.
  
  -Юль! - Вигукнула я, коли згадала про одну дуже важливу рiч, яку примудрилася упустити.
  
  -Чого?
  
  -Ми Про їжу забули! - Закричала я, схоплюючись з дивана. - Господи, я ж нiчого не встигну приготувати! Ось я дурниця! Головне, вчора ще всi продукти закупила, але зовсiм забула...
  
  -Єв, заспокойся, - зiтхнула подруга. - Все продумано. Я замовила їжу iз ресторану!
  
  -Як? А як же?.. Я ж i купила все, i взагалi...
  
  -Нi, якщо ти хочеш зараз стирчати бiля плити, щоб спробувати приготувати все задумане за двi години, зiпсувати зачiску i так далi, то я тобi не заважатиму! - Усмiхнулася дiвчина.
  
  Я змушена була погодитись. Спочатку сьомого нам повиннi були привести все замовлене з ресторану: основною гарячою стравою були качинi грудки в апельсиновому соусi, крiм цього ще деякi салати, назву яких, а також їх склад, перераховувати занадто довго. Напої, на превелике щастя, ми з Юлею купили ще вчора...
  
  Чим швидше наближалося до семи, тим сильнiше я смикалася. На хвилинку я навiть подумала про те, що взагалi даремно ми затiяли все це. Настрiй у мене був на висотi, але так захотiлося просто провести цей вечiр у тишi, просто побалакати з Юлькою про всякi дрiбницi... менi б, чесно, вистачило й цього. Але й усе скасовувати було вже занадто. До того ж сьогоднi будуть присутнi тiльки тi, кого менi дiйсно хочеться бачити.
  
  Поки подруга упорядковувала себе, я згадувала своє дитинство, свiй останнiй день народження. Я знаю, що святкувала я його з мамою, з Дiмою та з Нiкою. Про останню, втiм, я як завжди думала бiльше, нiж про решту. Цiкаво, а чи не надiслала дiвчина менi вiтання? На телефонi я швидко перевiрила пошту i переконалася, що Нiка нiчого менi не надсилала. На хвилинку мене охопив смуток, але я зрозумiла, що так все й має бути. Я була рада, що сьогоднi мене нiщо не пов'язує iз цiєю людиною.
  
  Нам привезли їжу. Щойно я встигла накрити стiл, як уперше пролунав дверний дзвiнок. Мене вiдразу охопило хвилювання, але я швидко привела себе у звичайний стан. Зрештою, я зараз побачу своїх друзiв - чого менi боятися? Але навiть цi правдивi слова чомусь мене не заспокоювали.
  
  Юлька, помiтивши моє замiшання, вiдчинила дверi першому гостю самостiйно. Але коли я нiчого не почула з коридору, я запiдозрила щось недобре. Мої побоювання пiдтвердилися, коли в коридорi я побачила незнайомого хлопця.
  
  Хлопець опинився на голову вище за Юлю, яка стояла майже поруч iз гостем. Масивна постать явно говорила про заняття спортом. До мене повiльно починало доходити, ким мiг би виявитися незнайомець. Свiтле волосся, прямi риси обличчя, пухкi губи складенi в посмiшку. Зморшки у карих очей вiд посмiшки. Одягнений вiн був у картату сорочку та прямi чорнi джинси. Начебто я знала цю людину, але в той же час вона менi здавалася зовсiм чужою, хоч i притягувала своєю харизмою. Зараз менi доведеться заново вiдкрити для себе заочно знайому людину.
  
  -Ти - Олексiй? - Запитала я.
  
  -Так, - вiдповiв хлопець, трохи посмiхнувшись. - А ти, мабуть, Єво?
  
  -Вона сама! - Усмiхнулася я.
  
  Провiвши Льошу в кiмнату, я ще довго розглядала його - як i вiн мене. Потiм ми обмiнялися парою фраз, якi нiчого не значили. Цi фрази миготили в наших листуваннях кiлька разiв, але запитати 'Як справи?' наживо - це було чимось новим. В цiлому, я була навiть здивована, що весь цей довгий час листувалась з таким симпатичним розумним хлопцем - соромно зiзнатися, але я нiколи не бачила навiть фотографiї Льошi, як, втiм, i вiн моїй. Але тiєю новиною, що Льоша - красень, я залишилася задоволена. Швидше, мене напружило те, що Юлька косо дивилася на нашого гостя, так i не спробувавши привiтатися з ним або познайомитися.
  
  Коли дверний замок сповiстив нас про прихiд нового гостя, я хотiла пiти вiдкрити сама, бо змогла трохи заспокоїтись, але не встигла - подруга кулею кинулась у коридор. Залишалося тiльки дивуватися i чекати - що далi.
  
  Це прийшов Матвiй. Сьогоднi вiн виглядав зовсiм iнакше - причесався, одягнувся. Хоча в його зовнiшностi майже нiчого не змiнилося, але, як менi здалося, вiн став iншим. Помiтивши в його руцi розкiшний букет кремових троянд, я вiд насолоди прикусила нижню губу - завжди любила, коли менi дарують квiти.
  
  Матвiй, оглянувши всю кiмнату, нарештi зупинив свiй погляд на менi. Брови його швидко поповзли вгору, через що я ще бiльше почала посмiхатися. Я, звичайно, знала, що виглядаю сьогоднi непогано, але бачити результат свого перетворення було набагато приємнiше! Хлопцю однозначно сподобався мiй вигляд, i вiд цього в мене ще бiльше здiйнявся настрiй!
  
  -Єва! - Вигукнув вiн, оглянув мене з усiх бокiв. - Ну, ви й даєте, дiвчата. Попереджати треба!
  
  -А Ми хотiли сюрприз зробити! - Кокетливо вiдповiла я.
  
  -Вам це вдалося, - кивнув хлопець, а потiм схопив мене i став обiймати, аргументуючи це тим, що iменинницям належить обiйматися з друзями! Ось дурепа! Я спочатку навiть намагалася вириватися, але хiба мене став би хтось слухати? Незабаром я навiть розслабилася i почала чекати решти наших гостей!
  
  Майже одразу пiсля Матвiя прийшли Паша з Оленою. Їх обох я була рада бачити, i зустрiчала з вiдчуттям, нiби обох не бачила вже кiлька рокiв - хоча буквально вчора я стикалися з Ленком на роботi. Подруга скаржилася на нову робiтницю в їхньому вiддiлi, яка будувала очi самому симпатичному хлопцю офiсу - ним, звичайно ж, виявився нi хто iнший, як Пашка. Зараз по цiй закоханiй парочцi не скажеш, що у них якiсь проблеми. Обидва виглядали до непристойностi щасливими i на тлi похмурих Юльки та Льошi, якi явно одне одного не злюбили, виглядали дуже непогано.
  
  Втiм, наступний дверний дзвiнок перервав мiй розумовий процес. Це виявився Єгор. Взагалi, зараз я не зовсiм розумiла, навiщо потрiбно було запрошувати цього хлопця - я бачила його лише раз у життi, але не можу сказати про хлопця щось конкретне. Однак вiн уже стояв на порозi квартири, а я його проганяти, звичайно ж, не збиралася. З усмiшкою прийнявши всi привiтання хлопця, я повернулася в кiмнату i переключила свою увагу на Юльку, яка пiдозрiло довго мовчала.
  
  -Юлек, Перестань кукситися! Вiд твого незадоволеного обличчя у всiх настрiй псуватись!
  
  -А Що зi мною не так? - фиркнула дiвчина, пересмикнувши плечима.
  
  -Та я сама зрозумiти не можу. I чого ти на Льошу дивишся, як на ворога народу? Розслабся ти вже! Нормальний хлопець виявився! Серйозний - раз у банку працює, - начебто вихований, та й симпатичний виявився. Чим вiн тобi не сподобався?
  
  -Так ... не звертай на мене уваги, - Юлька замовкла на хвилину, але пiд моїм пронизливим вимогливим поглядом таки здалася. - Вiн менi нагадав його... Ведмедика...
  
  Мишко - перший i єдиний хлопець Юлi, який дуже ревнував дiвчину i завжди ласкаво називав "своєю королевою". Почувши це, я тут же переключила свою увагу на Лешу, що сидить на диванi. Значить, наш невдаха-Миша був чимось схожий на Олексiя? З iншого боку, тепер я нарештi почала хоч трохи розумiти, якi саме хлопцi приваблюють мою подругу. Якщо поглянути на Льошу з Юлиної точки зору: не сором'язливий, у незнайомiй компанiї не почувається зайвим (у цьому я переконалася, помiтивши, що всi хлопцi розташовувалися недалеко один вiд одного i вже обговорювали вчорашнiй футбольний матч), по-своєму гарний i впевнений у своїх силах, як здалося менi.
  
  Останньою з'явилася Васька - її запiзненню я не здивувалася, бо якщо Василиса хоч раз прийде вчасно - трапиться кiнець свiту. Життєрадiсна свiтловолоса дiвчина подiбно до урагану увiрвалася в нашу компанiю - маленький 'смерч' пронiсся нашою квартирою. Я навiть не здивувалася, коли через п'ять хвилин, дiвчина, поважно подивившись на мене, повiдомила, що вже з усiма познайомилася. Це в її дусi - встигати завжди i скрiзь витративши мiнiмальну кiлькiсть часу.
  
  Спокiйна наша компанiя (безбожно брешу - нас усiх нi за що не назвеш спокiйними) досi ще була пiд враженням вiд Васi. Дiвчина прискiпливим поглядом вивчила всю квартиру, навiть у моїх речах трохи покопалася: я й оком не моргнула - звикла, мабуть. Помiтивши в моєму гардеробi одну рiч, яку, як я сподiвалася, добряче сховала вiд чужих очей, Васька ще довго дивилася на мене з повагою - кожен погляд супроводжувався моїми розчервонiлими щоками.
  
  Потiм Васька поскакала розмовляти з Оленою - взагалi-то, в стiнах рiдного офiсу вони не дуже часто стикалися, щоб бути хорошими подругами. Але при кожному їхньому спiлкуваннi на весь будинок лунав такий гучний регiт дiвчат, що менi залишалося тiльки гадати - що це таке вони там обговорюють? Ось i зараз подруги тихенько над чимось хихотiли, а я тiльки головою хитала - менi цих смiху не зрозумiти.
  
  -Ну що? Сiдаємо за стiл? - поцiкавився Матвiй, коли всi гостi стали кидати зацiкавленi погляди на сервiрований стiл.
  
  -Так, напевно, пора, - кивнула я, обмiрковуючи, чи не охолонула за цей час уся ця смакота?
  
  На їжу накинулися миттєво. Начебто й трохи було - вiсiм чоловiк, - але для мене i така кiлькiсть народу була величезною рiдкiстю. Тому спочатку я почувала себе трохи скуто, говорила мало, мовчала - багато. Але пiсля першого випитого келиха вина я почала розслаблятися, i помiтила, що з моїми друзями вiдбувається те саме. Розмова ставала жвавiшою, все часто то з одного, то з другого кiнця столу чувся чийсь веселий смiх.
  
  Я уважно спостерiгала за всiма гостями - менi було дуже цiкаво на них дивитися. Наприклад, Юлька сидiла поруч iз Льошою i протягом довгого часу була, як натягнута струна, навiть вино їй допомогти було не в змозi. Але потiм подруга трохи заспокоїлася, i нiби почала смiятися з жартiв iнших. Але Олексiй вирiшив у неї щось запитати, Юля не дуже дружелюбно огризнулася - слова за слово цi двоє почали один з одним захоплено сперечатися. Суть їхньої суперечки менi не судилося дiзнатися, бо i Юля, i Льоша говорили досить тихо.
  
  Матвiй та Єгор, як завжди, обговорювали якiсь свої проблеми - зрiдка до розмови пiдключалися й iншi хлопцi. Єгор виявився ще одним веселунцем, i вони з Ваською навперейми видавали рiзнi анекдоти - я навiть не могла збагнути, коли ця розвага перейшла в справжнє змагання - хто якiснiше розсмiшить людей. Потiм, на щастя, жарти скiнчилися в обох одного разу. З важливим виглядом, потиснувши руки, вони оголосили нiчию. Тим не менш, хлопець однозначно зацiкавився Василiсою, яка, здавалося, зовсiм не помiчає поглядiв з боку симпатичної молодої людини.
  
  Матвiй же, на вiдмiну вiд друга, був якийсь тихий. Я намагалася поговорити з ним, але, здається, вiн був ще й не балакучий. Правда i йому, як i всiм iншим, пiсля випитого спиртного стало трохи легше - i вiн уже розпитував Пашку про сутнiсть його роботи, надзвичайно захопившись цiєю розмовою.
  
  Лена i Паша цiкавили мене трохи менше за iнших, тому що... у них просто було все якось тихо i добре, так що їм уваги не потрiбно. Швидше, коли пара починала про щось шепотiтися, всi намагалися зайнятися чимось iншим, щоб зайвим словом чи поглядом не торкнутися двох закоханих. З iншого боку, вони теж привносили свiй внесок у атмосферу, що створилася - може, саме тому в моїй головi лунали якiсь дурнi романтичнi думки?
  
  -Коротше, - через якийсь час встала Васька, змусивши всiх присутнiх звернути на себе увагу. - Я не знаю, будуть тут тости говорити чи нi, але я все-таки висловлюся, якщо не заперечуєте. Єв, я знаю тебе не так вже й довго, тому не говоритиму про твої першi хвилини життя, про твої крики й пiдгузники - хiба це нiсенiтниця когось цiкавить? Я тут це... вiршик спецiально для тебе вивчила! Коротше: яскравими фарбами день усмiхається, сонце сяє та птахи спiвають! Тобi ще рiк один виповнюється, гостi з подарунками свята чекають. Посмiшок i щастя, смiху i радостi, вiрних друзiв i прямого шляху... еэ... гiр, е... коротше, там ще нiсенiтниця якась була, але не має значення. Але ж ти зрозумiла, що я хотiла сказати, так?
  
  Кiлька секунд гробового мовчання. Це буває так рiдко - мертва тиша на чиємусь днi народження. I ось, лунає перший тихий смiшок, потiм ще один, а за хвилину у всiх уже животи вiд неконтрольованого смiху хворiли! I точно нiхто не змiг би сказати, чому ми смiялися - з одного боку, дурне вiтання, а з iншого - будь-який тост, вимовлений Ваською - це вже неймовiрно смiшно.
  
  Пiсля цього схаменулися решта хлопцiв, помiтивши, що надто вже заговорилися, а про iменинницю взагалi забули. Юлька хотiла менi багато всього, i, що важливо, все у справi. Так по ланцюжку й пiшли: Льоша, Паша з Ленком, Єгор та Матвiй. Останнiй, до речi, чимало здивував, побажавши менi життєвих змiн на краще. Я сильно задумалася над цими словами. Якi ще змiни? Менi й так у життi подiй поки що достатньо, i нiчого нового, поки що, якщо чесно, не хотiлося.
  
  Пiсля всiх привiтань я пiшла до кiмнати (ненадовго, хвилин на п'ять), трохи посидiла на своєму лiжку та розслаблялася. На циферблатi годинника маленька стрiлка вже перевалила за 10 годин. Зрiдка сюди долинали гучнi звуки з вiтальнi. В iншому ж, тут було досить тихо. Менi потрiбно було трохи часу, щоб заспокоїтись i повiрити, що сьогоднiшнiй метушливий день майже закiнчився, i сьогоднi я стала двадцятирiчною. Звичайно, ще один рiк нiчого не мiняв, але настане час, коли я з сумними зiтханнями думатиму про те, що постарiла ще на один рiк.
  
  А мої друзi часу не гаяли. Поки я приходила до тями, друзi витягли на свiт божий гарний кремовий торт (поглянувши на нього, всi дiвчата в черговий раз ахнули - у ньому ж мiстилося стiльки калорiй!), розставили двадцять свiчок i запалили їх. Так що з'явилася я якраз вчасно - в кiмнатi загасили свiтло, всi гостi збилися в купку, а в центрi гарний торт.
  
  Я задумалася, щоб собi загадати. Але, чи настрiй такий був, чи на мене вплинули тi пару келихiв вина, тому я загадала наступне: 'Хочу, щоб у моєму життi з'явилося кохання!' i задула свiчки. I навiщо загадувала? Начебто менi без цiєї вашої любовi погано жилося!
  
  Потiм розпочалися танцi! Боже, я так сподiвалася без них обiйтись! З iншого боку, тiльки зараз я згадала про те, що вже дуже довго не танцювала, а ритмiчна музика i атмосфера, що панує в кiмнатi, так i сприяли рухам. Всi невимовно здивувалися моїй хорошiй пластицi, але до мого танцю тут же приєдналася Васька - майстерностi у дiвчини, правда, не вистачало, але i вона рухалася дуже непогано. Разом ми непогано завели всiх присутнiх, тож тепер уже нiхто не мiг всидiти на стiльцi чи диванi.
  
  Потiм пiсня змiнилася - я поки що вiдiйшла в сторону трохи вiдпочити, а невгамовна Вася з бешкетним блиском в очах витягла в центр кола бiдного Єгора, що утворився навколо дiвчини. Правда, вiн був далеко не бiдним, i, здається, з радiстю став танцювати з Василiсою, нiтрохи їй не поступаючись. Пiсня стихла, i всi виразно почули Васине: 'Уф! Втомилася. Спасибi тобi... Єгорюсюсечка! Я цiєї фрази особливого значення не прийняла (хоча, такий варiант iменi Єгор менi, безумовно, сподобався), тiльки побачила вираз обличчя Єгора, що миттю змiнився, i смiх Матвiя, що пролунав.
  
  Напевно, ще нiхто не називав хлопця такою зменшувальною варiацiєю його iменi. Ось чого вiд Васi можна було очiкувати, то це саме цього. Хто ще, крiм неї, мiг назвати так майже незнайому людину?
  
  Втiм, Васька не виглядала збентеженою, на вiдмiну вiд червоного Єгора, який вже за кiлька хвилин зник з мого поля зору. Я навiть злякалася, що хлопець мiг образитися i пiти, хоча це на нього не схоже, але будь-яке може бути - все-таки, хлопця я знаю не надто добре, щоб впевнено припускати його подальшi вчинки.
  
  Я хотiла вже пiти розшукати Єгора i вибачитись за химерну Василису, але перед самим виходом з кiмнати шлях менi перегородив Матвiй. Тодi я пояснила свою проблему, але хлопець i пiсля цього пускати мене не став.
  
  -Не переживай за Єгоровича. На Васю вiн не скривджений, просто... трохи здивований. Зазвичай, усi дiвчата до нього в розпростертi обiйми падають, а тут... сама розумiєш, не стандартний випадок! - пояснив Матвiй.
  
  -Так вiн що, вирiшив за Василiсою приударити? - поцiкавилася я.
  
  -Не знаю. Я про це в нього не питав, - Матвiй вiдвiв погляд, i я одразу вiдчула брехню, але казати цього хлопцю не стала.
  
  -Хм ... Тодi, коли Єгор повернеться, передай йому, що Вася - це йому не дiвчинка для розваг. Вона, може, й виглядає трохи вiтряною, але насправдi в неї дуже ранима душа, i я нiкому не дозволю скористатися нею у своїх цiлях, навiть якщо цим хтось виявиться твiй друг, Матвiю, - сказала я цiлком серйозним тоном.
  
  -Я все передам, - кивнув вiн.
  
  Через п'ятнадцять хвилин Єгор повернувся до решти гостей, а Вася вирiшила провести щось на кшталт конкурсу. Суть його полягала в тому, щоб усi присутнi роздiлилися на пари (на Васине переконання, це був чи не найважливiший момент цього конкурсу!). Потiм було щось схоже на дитячу гру стiльчики, тiльки... без стiльчикiв. Вася включала музику, пiд яку всi пари мали активно рухатися, але як тiльки музика закiнчувалася, всi повиннi завмерти. Якщо хтось смикнеться або не встигне зупинитися - пара вилiтає з гри. Переможцю дiстається цiнний приз - поваги Васiно. У помiчники вона собi, природно, забрала Єгорюсюсечку - вiн стежитиме за дотриманням усiх правил.
  
  Взагалi, як виявилося, дiлилися на пари ми не довго. Втiм, я була бiльш нiж впевнена в тому, що танцюватиму саме з Льошею: по-перше, Юльцi наш новий знайомий явно не подобався, а, по-друге, Юля i Матвiй, як-не-як, родичi. Але коли поруч зi мною зупинився Матвiй i весело пiдморгнув, я зрозумiла, що тепер ми обидва стали зрадниками, бо дружно кинули Юлю. Втiм, вiдмовлятися вiд своєї пари я в жодному разi не збиралася - з Матвiєм якось простiше танцювати.
  
  Перше враження вiд мелодiї, що зазвучала, було приблизно таким: 'От Васька! Придушу заразу! Тому що подруга включила мелодiю для румби - танцю кохання. Всi три пари, включаючи i нас з Матвiєм, розгублено завмерли, а потiм швидко зорiєнтувалися. Хоча нi, це було не просто. I якщо я хоч i приблизно знала, що являє собою румба, то Матвiй же явно з таким танцем зовсiм не був знайомий - доводилося вчитися в процесi. Ленка з Пашею румбу взагалi не розумiли, тому вони вибули найпершими. Але цього майже нiхто не помiтив, бо всiх, мабуть, зацiкавила третя пара - румба у виконаннi Льошi та Юлi. Спочатку я дуже здивувалася, бо не знала, що у подруги так класно виходить танцювати, але, якщо подумати, я й сама нiчого не розповiдала про своє захоплення танцями. Льоша теж приємно дивував - я була впевнена, що вiн не танцюрист, але рухався хлопець чудово. Нiхто не здивувався, коли, пiсля музики, що несподiвано вимкнулась, я ледь не впала - Матвiю вдалося впiймати мене, коли я майже зустрiлася з пiдлогою. Законна перемога дiсталася Юлi та Льошi, щоправда, за їхнiми особами не скажеш, що вони такi вже й радi цiєї новини.
  
  Але й цього вечора не закiнчувався... на черзi був бiлий танець. Не зовсiм зрозумiло, конкурс це був, чи вже нi, але всi якось дуже захопилися - навiть Васька плюнула на свою витiвку та вмовляла Єгорюсюсiчку потанцювати. Хлопець чинив опiр як мiг, але з кожним умовлянням явно здавав позицiї. Юля i Льоша знову лаялися. Де це бачено: пара танцює та лається? Втiм, це було забавно - я ще нiколи не бачила подругу такою злою. Про неї, до речi, ми з Матвiєм пiвголосом i розмовляли. Виявляється, Юлiн двоюрiдний брат теж дуже здивований поведiнкою сестрички.
  
  А ось Паша з Оленою справдi насолоджувалися моментом. Обидва виглядали такими милими, що їм неможливо було не позаздрити. Такi гарнi, молодi i так один одному пiдходять, що їх окремо вже не уявиш.
  
  
  
  Юля
  
  
  
  День видався по-справжньому вимотуючим. Я буквально з нiг валилася, власне, вдень вже впала. Результатом мого розкiшного падiння став зламаний пiдбор на чоботях. I вкотре я дорiкала, що не варто брати зимовi чоботи з таким високим пiдбором. Коли я остаточно виверну собi шию, i це буде дуже i дуже сумно.
  
  Все зводило мене з самого ранку. Спочатку я насилу пiдiбрала одяг для Євки (а нiчого на нараду ходити, як iз собачкою на вулицю гуляти!), потiм я запiзнилася на роботу через ранковi пробки i в покарання за це мене змусили мити пiдлогу. Це, звичайно, не робота консультанта, i у звичайнi днi у нас цим займається тiтка Зоя - наша прибиральниця. Але сьогоднi вона захворiла, а шеф, як i я, встав не з тiєї ноги, напхав на мене за п'ятихвилинне запiзнення i збагривши на мене всю брудну роботу. При цьому вiн не став звiльняти мене вiд моїх прямих обов'язкiв, тому я бiгала до потенцiйних покупцiв ще й як консультант. Все це мене нестерпно дратувало, i я з нетерпiнням чекала обiду, коли мала прийти моя змiнниця i звiльнити мене вiд сущого кошмару.
  
  Втiм, зi своєю змiнницею я теж посварилася, i це аж нiяк не пiдняло настрiй. Шеф вирiшив, що буде справедливо провчити мене за п'ятихвилинне запiзнення (мабуть, щоб наступного разу я поспiшала), i змусив дiвчину, яка мала мене замiнити, займатися тими ж справами, що i я - поєднувати консультантку з прибиральницею. Звичайно ж, нi в чому не виннiй дiвчинi це не сподобалося, тому ми й посварилися в пух i прах - я, чесно, спочатку вибачалася, але коли мої вибачення так i залишилися проiгнорованими, стала сваритися крутiше за будь-якого шевця.
  
  I чомусь шеф почув лише мої крики - у результатi штраф тисяча рублiв. Цiла тисяча! Для мене, дiвчата, чиї батьки були в мiстi досить забезпеченими людьми, ця сума не повинна була означати зовсiм нiчого. Але я, людина, яка намагається не залежати вiд предкiв, дуже гостро вiдчувала цю образу. Iнодi мене так i пiдмивало сказати начальству, хто я така - щоб вони свої язики проковтнули i витрiщили на мене свої здивованi очi, а потiм самi для мене поли мили. Але я стрималася, адже це в черговий раз буде лише ударом по моєму самолюбству - за прiзвище моїх батькiв усе що завгодно зможуть, та ще, неодмiнно, зарплату менi вдвiчi пiднiмуть. Це було б дуже до речi, але я хочу всього досягти сама. На жаль, мої бажання не завжди спiвпадають iз моїми можливостями.
  
  Пiсля обiду я поскакала в унiвер, i, на своє велике нещастя, спiзнилася на свiй автобус (ось що буває, коли залишаєш машину в автосервiсi). Сумно. Довелося ловити таксi та розщедрюватися. Хоч пробок на дорогах i не було, я все одно примудрилася запiзнитися на пару, а це менi було дуже не вигiдно - на сесiї менi це ще пригадають.
  
  Пiсля пар я, хоч нiкуди й не поспiшала, послизнулася на льоду прямо бiля ганку - моє епiчне падiння виявилося на очах усього унiвера. Правда, смiялися небагато - все-таки я була не останньою дiвчиною в навчальному закладi, - кiлька хлопцiв тут же кинулися менi допомагати, але я вирвалася i, не подякувавши їм, постаралася якнайшвидше втекти з очей студентiв. Вийшло це не так вже й швидко - через те, що я стала шкутильгати (каблук зламався) студентам ще довго вдавалося спостерiгати за моєю кривою ходою.
  
  "Репутацiя пiдiрвана", - втомлено подумала я.
  
  Довелося змiнити свiй шлях, i тому я попрямувала до величезного торгового центру, а саме до бутiку, де зазвичай купувала взуття. Цього разу я передбачила все, i купила чоботи на м'якiй плоскiй пiдошвi, яка не ковзала на льоду. Те, що потрiбне для мене та моєї координацiї. Потiм я вирiшила, що якщо вже опинилася в торговому центрi, то можна вiдвiдати ще пару моїх улюблених бутiкiв. Я просто збиралася подивитись одяг!
  
  Але в результатi з останнього вiддiлу я виходила, несучи в руках уже четвертий пакет. А що? Зайвих речей у гардеробi дiвчини не буває, i всi вони так чи iнакше знадобляться. Потiм менi зателефонувала Єва: з'ясовувала, чому мене досi не було вдома. Поки я їй пояснювала, що i як зi мною трапилося сьогоднi, у подробицях описуючи всi свої невдачi, у вiтринi одного з бутикiв я побачила, що ззаду на моїх нових чоботях, у яких я зараз i ходила, стирчить етикетка, яку я до цього не бачила. Ось чорт! Невже я ходила? Ганьба на мої сивини!
  
  Довелося пригальмувати, пакети я переклала в лiву руку (можна було їх i поставити, але пiдлога в цiй частинi центру виявилася страшенно брудною - мабуть прибиральниць тут не iснує), правим плечем тримала телефон i цiєю ж рукою намагалася зiрвати прокляту етикетку.
  
  I... наприкiнцi самого невдалого дня з усiх, якi в мене бували... я впала! Здається, моєї попi завтра буде дуже боляче!
  
  Я лежала на бруднiй кахлi i думала про те, як комiчно виглядають дiвчата, що лежать на бруднiй пiдлозi в торгових центрах. Напевно, це дуже захоплююче видовище: а iнакше чого цi люди навколо мене стовпилися? Я задумалася над тим, чи маю якiсь травми, але сильного болю не вiдчула, тому вирiшила, що вистачить бути безкоштовним актором. Якщо їм так уже хочеться подивитися на 'невдаху натуральну' - без проблем, але нехай за спектакль хоч грошi платять - безкоштовним клоуном я не збираюся.
  
  -Чого втупилися? Тут немає нiчого цiкавого, йдiть своєю дорогою! - Почула я поруч чийсь чоловiчий голос. I справдi, за кiлька секунд я вловила рух черевикiв - люди почали йти.
  
  Щастя якесь! Ось спасибi тiй людинi, яка розiгнала цей нещасний натовп роззяв!
  
  Тут же я подумала про те, що пiд час падiння випустила телефон! Не дай боже вiн розбився - я ж собi цього не пробачу! Телефон лежав недалеко вiд моєї руки i, дякувати Богу, виявився цiлим i неушкодженим. Пакети були розкиданi поруч, але на них я не звернула жодної уваги - набагато важливiше тепер те, що я виявилася вся брудна.
  
  Я невдаха! - я зiтхнула. - Остаточно i безповоротно.
  
  Вголос я, правда, нiчого говорити не стала. Лише коли пiднiмалася, тихенько охнула - це виявилося не так просто, i тiло у мене все-таки болiло. Тiльки коли менi допомогли стати чиїсь сильнi i однозначно чоловiчi руки, я згадала про свого несподiваного помiчника.
  
  I що ви думаєте? Це виявився Олексiй! Той самий Олексiй, якого, як менi здається, я встигла зненавидiти ще за нашої минулої зустрiчi на днi народження Єви кiлька днiв тому. А тепер вiн ще й зустрiв мене в мiй невдалий день, коли я була зовсiм не у формi i не була готова до несподiваної зустрiчi.
  
  Вiн поглядав на мене трохи зарозумiло, i на його обличчi загубилася самовдоволена усмiшка. Звичайно ж, вiн менi допомiг! Це було жахливо. Напевно, якби я був на мiсцi хлопця, я б, побачивши картину падаючої знайомої iстерички, аби тiльки похихикала осторонь (може бути, навiть зняла б на камеру, як компромат) i пiшла. Вiн же вчинив iнакше, виявивши своє, чорт забирай, благородство.
  
  Але менi все це було не потрiбно.
  
  Мовчки зiрвавши цю чортову етикетку з чобота (що дивно - вона дуже легко подалася, хоча до цього я нiяк не могла її зiрвати), я пiдхопила свої забрудненi пакети, телефон поклала в сумку, вирiшивши, що подруга якось переживе моє iгнорування її дзвiнкiв , i гордовито попрямувала у бiк виходу. Моторошно хотiлося все-таки потрапити додому, прийняти гарячу ванну i лягти спати. Хоча нi, перед цим спершу щiльно повечеряти, адже в мене за день у ротi анi крихти не було!
  
  -Юля! Пригальмуй, будь ласка! - почувся голос цього Олексiя. Я не збиралася зупинятися, але ще раз привертати до себе увагу народу не хотiлося. З двох лих я обрала менше, тому зупинилася i слухняно дочекалася, поки хлопець наздожене мене.
  
  -Чого тобi? - неохоче запитала я.
  
  -Подякувати не хочеш?
  
  -Не горю бажанням, - хмикнула я. - Ти мене не рятував, щоб я тут перед тобою розпиналася.
  
  Олексiй нiчого на моє висловлювання не вiдповiв, просто дивився, i це дратувало мене бiльше, нiж усi нещастя, що трапилися зi мною за день. Що йому вiд мене треба? Посмiятися? Невже вiн вважає, що за сьогоднi менi недостатньо нещасть, що несподiвано впали на мою голову?
  
  -Що Ти на мене так дивишся? - Не витримала я, нарештi. - Круто виглядаю? Чи запам'ятовуєш мiй образ, щоб при наступнiй зустрiчi зловтiшитися? Так ти вже краще одразу сфотографуй - чудовий компромат вийде, чи знаєш! Або в iнтернет виклади, щоб одразу весь свiт посмiявся! Боюся, мiльйонiв я тобi за цi фотографiї не дам, але ж у тебе буде просто чудова нагода знущатися з мене при нагодi!
  
  Висловивши все, що хотiла, я знову вирiшила пiти, але хлопець, нiби прийшовши до тями, смикнув мене назад (занадто сильно смикнув), i я потрапила в мiцне кiльце його теплих рук. Обiйматися з цим типом я не горiла бажанням, тому вiдразу ж почала вириватися. Але нiчого не виходило. Олексiй був вдвiчi сильнiший за мене, тому всi мої спроби сходили нанiвець. Зрештою, я, знесилена, розслабилася i навiть дозволила собi насолодитися цими секундами. А що? Кому не було б приємно перебувати в обiймах досить мiцного гарного хлопця, навiть якщо це Льоша?
  
  -Угамувалась? - пiдозрiло запитав хлопець. Його голос пролунав так близько, що я злякано сiпнулася з незвички.
  
  -А У мене був iнший вихiд? - Здивувалася я.
  
  -Чудово, - вiн мене вiдпустив, i я, нарештi, спокiйно зiтхнула.
  
  -Нарештi! Я вже думала, що нiколи на свободi не опинюся, - фиркнула я, люто змахнувши своїми пакетами. - Ти, коли наступного разу захочеш обiйматися з пристойними красивими дiвчатами, будь ласка, попереди! Я хоч сховатися встигну.
  
  -Не виразки, тобi це не йде, - зауважив вiн, i я зарозумiло вiд нього вiдвернулася. - Я хотiв тобi просто допомогти!
  
  -А Я тебе про це просила? Нi? Тодi будь ласка, дай менi спокiйно пiти i доїхати до дому!
  
  -Добре. Хочеш, я тебе пiдвезу?
  
  -Що? - я зовсiм здивувалася поведiнкою хлопця.
  
  -Якщо хочеш, я можу тебе пiдвезти, менi не важко!
  
  -Не боїшся, як би я тобi весь салон не забруднила?
  
  -Та у тебе весь бруд на одязi вже засох, - зауважив вiн. - Але навiть якби вона ще не встигла висохнути, я цього не злякався б.
  
  -I даремно. Але я все одно з тобою не поїду, - я заперечливо похитала головою. - Спiлкування з тобою є небезпечним для мого здоров'я. Ми й п'ять хвилин не протримаємось.
  
  -Але зараз у нас це якось вийшло!
  
  -А Не було чого мене обiймати! Я розгубилася.
  
  -Гарний метод змусити тебе трохи помовчати!
  
  -Та пiшов ти! - Вигукнула я i вже дiйсно розгорнулася i навiть майже дiйшла до виходу. Але клятий Олексiй нiяк не вилазив у мене з голови, i перед виходом я все-таки зупинилася i озирнулась. Вiн повiльно йшов за мною, але не наздоганяв, i, швидше за все, просто збирався поїхати, не наважуючись зi мною знову зв'язуватися.
  
  -Менi довго на тебе чекати? - крикнула я. - Були б у мене ключi вiд твоєї милої машинки, я, може, й не стояла б тут, а вже давно їхала додому! Але нажаль...
  
  Хлопець усмiхнувся, i, так само не поспiшаючи, пiдiйшов до мене, але виходити не збирався. Це мене напружило. Якщо йому знову хочеться побалакати, то я пас - скоро вже зовсiм стемнiє, а я ще хочу потрапити додому.
  
  -Ти Вже вiдмовилася. Тож тепер тобi доведеться попросити мене повезти тебе додому, - повiльно промовив вiн.
  
  -Та НУ! Потрiбний ти менi тодi, - хмикнула я.
  
  -Маленька зараза! - посмiхнувся вiн i, мiцно взявши мене за долоню, таки погодився довезти мене до дому.
  
  От i добре. Завжди любила так майстерно манiпулювати людьми. Зате тепер комфортно доїду до будинку, у кiлька разiв швидше за автобуси, та й на мене брудну люди витрiщатися не будуть! Пощастило, то пощастило!
  
  Машина домчала мене додому зi швидкiстю свiтла. Озирнутися не встигла, як торговельний центр залишився далеко позаду, i ми зупинилися навпроти пiд'їзду мого будинку.
  
  -Ура! - Вигукнула я, i вiдразу вискочила з машини. Збиралася пiти англiйською, але щось (можливо, це навiть моя совiсть, що раптово прокинулася) змусило мене зупинитися. - Ну, i... дякую, коротше.
  
  -Могла б i не намагатися, але все одно приємно чути такi слова вiд такої виразки, як ти, - зiтхнув хлопець.
  
  Простоявши ще кiлька довгих секунд, пiд час яких ми однаково недобро один на одного дивилися, я чомусь вирiшила для себе, що, загалом, Льоша не така вже й погана людина - принаймнi, вiн єдиний, який передо мною не прихиляється, а це вже дуже iнтригує!
  
  -Слухай, а ти не хотiв би якось зустрiтися? - поцiкавилася я, не вiрячи своїм вухам! Якого бiса я йому пропоную це? Напевно, я сьогоднi добре головою десь стукнулась. На жаль, своїх слiв назад я взяти не могла - залишалося тiльки чекати, коли Льоша благополучно вiдмовиться вiд моєї дурної пропозицiї, i я спокiйно зможу пiти додому, щиро сподiваючись нiколи бiльше з цим хлопцем не бачитися.
  
  -Зустрiтися? - здається, хлопець був здивований не менше за мене саму.
  
  -Тобто... вибач, даремно я це запропонувала, - я тут же пiшла назад, дивуючись своєї рiшучостi i своїй чортовiй мовi, що вже давно живе окремим життям.
  
  -Чекай, чому б i не зустрiнеться? Непогана пропозицiя, - раптом сказав вiн, потiм додав. - Вразливий. Менi цього так не вистачає.
  
  -Не сумнiваюся, - я знизала плечима. Ми обмiнялися телефонами i домовилися наступного тижня у вихiднi. Всю дорогу до пiд'їзду мене переслiдувало вiдчуття нереальностi того, що вiдбувається, а ще дуже бавило i те, що я все одно чекатиму цiй зустрiчi. I чомусь уперше з того часу, як я розлучилася з Мишком, менi захотiлося бути красивою не для себе, а для когось iншого - хоч i для того ж Олексiя.
  
  
  
  Як виявилося, найважче було спланувати це побачення. Куди пiти, де краще провести час, i як краще: багато балакати чи багато мовчати? Звичайно, спочатку я думала, що чим менше ми мовчатимемо - тим для нас же i краще. Але з iншого боку, яка користь вiд такого побачення? Просто зайвий раз подивитися один на одного i зробити якiсь свої висновки? Тим бiльше, поговорити з Льошою менi дуже хотiлося - виявляється, нашi суперечки менi нiтрохи не докучали, i я цiлий тиждень роздумувала, якими словами вiдповiдатиму на той чи iнший випад хлопця. Виходило весело.
  
  Тому ми пiшли у кiно. У афiшi, щоправда, теж затрималися - який жанр фiльму краще вибрати? Адже Олексiй, як справжнiсiнький хлопець, готовий був пiти на будь-який кримiнальний фiльм, ну а я, як справжнiсiнька дiвчина... погодилася. Яка користь вiд цих романтичних американських фiльмiв, знятих по одному сюжету - дивно зустрiлися, довго спiлкувалися, несподiвано один одного закохалися, потiм зi скандалом розлучилися, а в кiнцi зрозумiли, що жити один без одного не можуть? Все це я бачила безлiч разiв, а ось кримiнальнi iсторiї завжди захоплювали дух - потрiбна кiлькiсть iнтриг та секретiв, потрiбна кiлькiсть кровi, потрiбна кiлькiсть симпатичних акторiв чоловiчої статi.
  
  Фiльм виявився не найцiкавiшим (якщо порiвнювати його з усiма, якi я взагалi бачила), але й не дуже поганим. Все закiнчилося на генiальному викриттi найголовнiшого лиходiя (i чому лиходiї, найчастiше, досить симпатичними молодими хлопцями виявляються?), а потiм якось несподiвано в залi кiнотеатру спалахнуло свiтло, до якого я не одразу звикла. Люблю ходити до кiнотеатрiв! За переглядом фiльму не помiчаєш пройденого часу, можна iз задоволенням вiдкинутися на спинку зручного крiсла та просто вiдпочити.
  
  -Ти не боїшся фiльмiв-жахiв, - повiдомив менi Льоша, коли ми опинилися на вулицi. На мiсто плавно опустився вечiр, поступово на дорогах запалювалися вуличнi лiхтарi та наставала потрiбна всiм закоханим атмосфера романтики. Щоправда, парачок на вулицi було не дуже багато, бо все-таки було холодно, хоча наступного тижня всi ми попрощаємося з зимою.
  
  -Ага, Не боюся, - кивнула я.
  
  Розмовляли ми мало - мабуть, для нас обох це було якось незвично. Виникло питання, яке я, поки що, не наважувалася поставити - що робити далi? У кiно ми сходили. Може, на цiй оптимiстичнiй нотi варто попрощатися? Але менi цього було мало, та й не цiкаво якось - подивилися одне на одного i розiйшлися. Значить, треба неодмiнно щось вигадати, щоб Льоша не втiк!
  
  -Слухай, а я дуже голодна! - Повiдомила я хлопцю. - Iз задоволенням би щось з'їла!
  
  Натяк був зрозумiлий. Мене супроводжували в один непоганий ресторан (принаймнi, Матвiй тут кiлька разiв бував i залишився задоволений цим закладом). Людей тут було багато, осторонь на невеликiй сценi спiвала симпатична дiвчина - як водиться, спiвала вона про прекрасне кохання. Цiкаво, ця дiвчина сама розумiє, що спiває?
  
  Пiсня закiнчилася, i пiсля невеликої п'ятихвилинної перерви дiвчина знову повернулася. Вона змiнила вбрання на бiльш вiдверте (половина дiвчат у залi несхвально глянули на спiвачку). Минуло кiлька секунд, i вона заспiвала. Маю сказати, що голос у неї був чарiвний, можливо, навiть заворожливий. Але це мене зовсiм не здивувало, я чула голоси i краще. Найбiльше мене зацiкавила пiсня. Знайома мелодiя, знайомi слова. Я була впевнена, що десь чула цю пiсню, але нiяк не могла згадати де. Чомусь пiсня мене дуже хвилювала, i я, затамувавши подих, вислухала її до кiнця, до останньої ноти.
  
  I я згадала. Цю пiсню менi давала послухати Єва. Пiсня, яку виконувала її колишня подруга, Нiка, нинi спiвачка Веронiк, про яку я, щоправда, нiчого не чула. Але зараз, почувши цю ж пiсню в одному з ресторанiв нашого мiста, я була неприємно здивована - невже її пiснi набирають популярностi?
  
  -Чого засумувала? - поцiкавився Льоша, який до цього тихо вивчав меню. Я невизначено похитала головою i теж перевела погляд на велику папку з найрiзноманiтнiшими гарячими стравами та салатами.
  
  Про пiсню я забула швидко, тому що здебiльшого мої думки займала людина, яка сидить навпроти мене i не пiдозрювала, якi думки живуть у моїй чарiвнiй головушцi. Велику частину часу я намагалася зрозумiти, чому саме вiн - Олексiй - так багато останнiм часом з'являється в моїх думках. Адже вiн не був якимось особливим. Красою вiн, прямо скажемо, не блищав, тому що мене домагалися екземпляри i симпатичнiшi. Голос як голос, хоча було в ньому щось чаклунське, що згодом не раз змушувало мене забувати про все на свiтi. Манери його були на висотi, але це не вражало мою уяву. Вiн був одним з не багатьох, але все ж таки єдиним, хто, з незрозумiлої менi причини, не впав до моїх нiг, вбитий стрiлою Амура.
  
  До нас пiдiйшов офiцiант. Дуже вчасно пiдiйшов. Якраз вiдповiдний тип: гарний, накачаний, з чарiвною усмiшкою та милими ямочками на щоках. Ех, якби я не знайома з Льошею i не сиди вiн зараз поруч зi мною, я б звернула на хлопця ще бiльше уваги. Але зараз усе робилося для справи.
  
  -Доброго вечора, ви вже готовi зробити замовлення? - ввiчливо поцiкавився хлопчик.
  
  -Доброго вечора... Боренько, - iм'я я побачила на бейджику офiцiанта, прикрiпленому до унiформи. Тут же моє обличчя набуло надзвичайно безглуздого виразу, i на даний момент я була найбiльше впевнена в тому, що я дурна блондинка (коли я в це вiрила, менi завжди було простiше вжитися в образi такої кретинки). Я спокусливо прикусила нижню губу i почала накручувати на палець прядку волосся. - А у вас тут так гарно, знаєте!
  
  -Дякую, - кивнув хлопець, трохи здивувавшись моєму дурному флiрту. Була величезна спокуса подивитися на Льошу i дiзнатися, чи це заробило якось нашого супер-мачо. Але, якщо вiн, не дай боже, помiтить мiй зацiкавлений погляд, то вiдразу розкусить мене. А менi хотiлося ще трохи пограти.
  
  -Боронько, я зовсiм не знаю кухню вашого ресторану, - зовсiм сумно промовила я. Як тiльки переконалася, що бiдолашний Боренька менi повiрив, тут же поспiшила продовжити. - Чи не могли б ви щось порадити? Я повнiстю довiряю вашому смаку.
  
  Поки що Льоша мовчав, але я не знала, що це означає, тому що, як i ранiше, не ризикувала дивитися на хлопця. Борис назвав менi пару страв - здається, я їх бачила, коли перегортала меню. Звучало це все зовсiм неапетитно, але я зобразила щасливу усмiшку, нiби турист, який заблукав у незнайомому мiстi, запитав у перехожого мiсцезнаходження свого готелю, i виявилося, що будiвля знаходилася прямо за поворотом.
  
  -Велике спасибi, - пролепетала я. Потiм, нiби в розгубленостi перегорнула пару сторiнок у меню, i, сформувавши нещасне личко, знову звернулася до бiдного офiцiанта. - Бореньку, а чи не могли б ви знайти менi тi страви, якi щойно назвали?
  
  Боря думав недовго. Напевно, його швидкiй згодi послужило кiлька причин: по-перше, глибокий вирiз моєї блузки, по-друге - вiдсутнiсть реакцiї мого кавалера, по-третє - чому б i не допомогти прекраснiй дiвчинi? На пошук страв Борис витратив пару хвилин - всi його дiї супроводжувалися чарiвною усмiшкою. Цiкаво, чи їм дозволяють флiртувати з клiєнтками? Сподiваюся, що через мiй пiдступний план, хлопчика потiм не виженуть на вулицю - аж надто недобре на нього зараз дивилася адмiнiстратор ресторану.
  
  -Це так мило з вашого боку, що ви не вiдмовляєтеся допомагати зневiренiй дiвчинi, - пробурмотiла я солодким голосом. I тiльки пiсля цього я зволила подивитися на Льошу. Що ви думаєте? Йому, здається, було однаково. На обличчi добродушна усмiшка, долонi не стискають в лютi нещасну скатертину, i, навiть бiльш нiж зрозумiло, тому що в його очах причаїлися iскорки смiху.
  
  Я погана акторка!
  
  Прийнявши замовлення в Олексiя, офiцiант вийшов. Кiлька хвилин я пропалювала поглядом хлопця, що розглядав краєвид за вiкном ресторану.
  
  -Iдiот, - фиркнула я, не в силах чинити опiр своєму розчаруванню.
  
  -Я-то? Бачила б ти себе збоку! - посмiхнувся Льоша. - Дiвчинко, ти дуже багато про себе уявила! Я старший за тебе буду, i вже давно вивчив всi цi хитрощi. Мене такими штучками не обдуриш.
  
  Я замовкла i навiть ображено вiдвернулася. Значить, вiн не сприймає мене серйозно, бо рахує... маленькою? Ось уже про це я зовсiм не думала. I тiльки зараз згадала, що Єва якось згадувала, що Льошi чи то 26, чи то 27 рокiв. А менi - 19 з копiйками. Стало трохи прикро. Хiба вiк - це головне у життi? Менi, може, й дев'ятнадцять, але я не почуваюся малюком, за яким око та око потрiбне.
  
  -Добре, Юля. Не дуйся! Ти менi бiльше подобалася, коли постiйно лаялася!
  
  -Ось ось! Немає б за щось нормальне подобатися, - пробурмотiла я, вiдзначаючи про себе головне - таки я йому сподобалася!
  
  Далi полегшало. Я розповiдала про себе та про своє навчання, розповiдала про Євку - трохи, правда. Льоша ж подiлився, в якому банку працює, розповiв, що добре розумiється на комп'ютерах та їхньому вмiстi. Ще вiн казав, що має сестру, якiй майже виповнилося п'ятнадцять рокiв. Вiн розповiдав про її милих шкiльних витiвок, i начебто навiть лаяв, але я вiдразу зрозумiла, що вiн просто переживає за сестричку i дуже любить.
  
  Завжди хотiла собi братика чи сестричку. Але мама з татом вiд мене завжди вiдмахувалися, коли я просила у них братика. Їм, бачите, мене однiєї дуже вистачає! З iншого боку, коли я ще в школi навчалася, менi моя однокласниця сказала, що молодших дiтей завжди люблять бiльше за старших. I я тiльки тодi стала менше думати про братiв i сестер, та й Матвiя менi вистачало! А зараз, побачивши ту глибину почуттiв, яку Олексiй вiдчував до своєї сестри, я зажурилася i подумала, що нiколи не варто вiрити якимось там заздрiсним однокласницям!
  
  Додому мене Льоша провiв, а там ми вже домовилися про наступну зустрiч. Не пам'ятаю, хто першим запропонував, але ж не це головне - головне, що ми обоє потребували ще однiєї зустрiчi. Проводити час з Льошою виявилося дуже захоплюючим i цiкавим, тому що вiн приємний спiврозмовник i просто дуже симпатичний хлопець, з яким менi приємно перебувати в однiй компанiї. I зовсiм вiн менi не нагадує Мишко. Чим бiльше я дiзнавалася про нього, тим бiльше розумiла, що це двi абсолютно рiзнi людини.
  
  I цiлуватись вiн не полiз, та й я не ризикнула. Все ж таки, правильнi дiвчатка на першому побаченнi не цiлуються!
  
  
  
  Єва
  
  
  
  Закiнчився бураний лютий, а разом iз ним настав довгоочiкуваний кiнець зими. Наприкiнцi мiсяця я навiть встигла застудитися, тому до мене навперебiй вдавалися то Матвiй, то Юлька, дуже схвильованi i намагаються всiляко менi допомогти. Спостерiгаючи за цими двома, я менше думала про свою хворобу: не порiвняти з минулими роками. Наприклад, їх турбота щиро мене дивувала, а ще я думала про те, що ось вони справжнi друзi, готовi завжди прийти на допомогу.
  
  Весну я любила. Чомусь, її, рiдну, завжди люблять менше, нiж усi iншi пори року. А менi весна по-справжньому подобалася, хоча точно я не змогла б сказати, що в нiй було такого особливого. Говорила всiм, що в цей час прокидається природа, набухають нирки - все говорить про лiто, що наближається. Може, я справдi любила весну з цих причин, але, як менi здавалося, є щось ще цiєї весни, щось особливе.
  
  Iз Юлькою вiдбувалося щось не те. Наприкiнцi лютого вона тiкала з кимось на побачення, але нi менi, нi Матвiю вона нiчого не розповiла, продовжуючи берегти все в таємницi. Ми переживали, бо не знали, чи варто довiряти тому хлопцю, про якого Юлька цiлими днями мрiяла. Але все-таки я радiла за Юльку, i сподiвалася, що їй зустрiвся нормальний хлопець.
  
  Взагалi, по Юлi не сказати, що вона була дуже щаслива. Iнодi на її обличчi з'являлися рiзнi емоцiї, часто вони були не зовсiм веселими. Може, вона щось переживала? Чи щось у неї сталося? Чи з тим хлопцем не все так просто? Але подруга мовчала, як партизан, а Матвiю я про свої спостереження не розповiдала - не хотiлося, щоб ще й вiн до Юльки з питаннями лiз. Вона й так вiд мене нервово вiдмахувалася.
  
  У березнi я вперше побувала у квартирi Матвiя. Там не було нiчого особливого, та й взагалi - простий холостяцький барлiг. На полицях пил, речi абияк складенi, на робочому столi панував страшний хаос, зате кухня знаходилася в iдеальнiй чистотi. Що ж, у кожного свої таргани. Може, для чоловiкiв кухня - це святе мiсце, i воно завжди має бути iдеально чистим? Цього знати я не могла.
  
  В iншому ж квартира ця була звичайна i знаходилася вона недалеко вiд його автосалону. Вигляд звiдси був непоганий - на низку приватних будинкiв, на гiпермаркет i на головний проспект мiста. Напевно, увечерi тут ще привабливiше. Але, звичайно, через це я не стала напрошуватися до Матвiя на нiч.
  
  В унiверситетi справи йшли непогано. Я, як i ранiше, була однiєю з найкращих студенток своєї групи, а однокурсники, як i ранiше, ставилися до мене насторожено. Здебiльшого дiвчата. Їхнi пiдозри збiльшилися ще бiльше пiсля мого дня народження. Ми з Юлею довго того ранку сперечалися щодо одягу, тому що я не хотiла так вiдразу змiнювати свiй iмiдж, а подруга вiдстоювала свою позицiю. У результатi, в одязi я прийшла звичайною, але на обличчi з'явився легкий макiяж, що робить мене симпатичнiшим, а замiсть звичайного хвоста по моїй спинi розсипалася копиця дрiбних кучерикiв. Не знаю, чи я вiд цього краще виглядала, але хлопцi слiдом кидали менi здивованi погляди, а дiвчата насторожилися.
  
  Потiм я дiзналася i про головну новину - Матвiй Краснов знову зустрiчається зi Стасею Волковою! Отож ця панночка останнi кiлька днiв така задоволена ходила.
  
  Я була дуже здивована. Це мене насторожило. Нi, я не напружилася, хоч i не зрадiла цiй чудовiй новинi. Просто... дивно, що я цього не знала. Дивно, що Матвiй не подiлився зi мною своєю радiстю - якщо це, звiсно, була йому радiсть! Звичайно, весь той час, що ми товаришували, ми нiколи не стосувалися теми кохання: приводiв не було. Але менi здавалося, що ми досить близькi, щоб дiлитися такими змiнами у своєму особистому життi.
  
  Втiм, Матвiй лише напружився, коли я в однiй розмовi згадала Стасю. Вiн не був задоволений тим, що я в курсi його вiдносин з Волковою, а потiм взагалi сказав, що це не моя справа. Я страшенно образилася, а потiм подумала... що, напевно, Матвiй має рацiю. Не варто лiзти в особисте життя одне одного. Якби... раптом, у мене хтось з'явився, було б менi приємно, якби у моє життя хтось втручався?
  
  Тим не менш, ця новина мiцно засiла в моїх думках. Було трохи дивно бачити Матвiя зi Стасею обiйнявшись в унiверситетi. За весь той час, що ми знайомi, я нiколи не бачила його з кимось... так близько, крiм Юльки i самої себе, мабуть. А коли я побачила їх цiлуються, то взагалi завмерла посеред коридору - це мали честь бачити всi мої однокурсники. Нi, я не завмерла з подивом з роззявленим ротом, не кричала i не обурювалася, тому хлопцi не могли подумати нiчого, що не було б правдою. Але я просто взяла i втекла, i кожен розцiнив мiй вчинок по-своєму.
  
  Того вечора я поцiкавилася у Юльки, чи дiвчина може ревнувати свого друга до його пасiї? Поцiкавилася обережно, як просто так, хоча подрузi все одно стало цiкаво.
  
  -Я просто вчора ввечерi дивилася один фiльм, - зiтхнула я. - I там така ситуацiя була. Отож менi й цiкаво стало. У тебе таке було?
  
  Юлька сильно задумалася, хоча я була впевнена, що дiвчина заперечливо похитує головою. Але якщо це пов'язано якось з її новою молодою людиною, то тодi її можна зрозумiти. Юля сказала, що взагалi-то друзi повиннi тiльки радiти за налагодження особистого життя один одного. А потiм якось сумно додала, що дружби мiж хлопцем та дiвчиною не буває.
  
  Ось ще! Все чудово буває, я в цьому певна!
  
  У наступнi кiлька днiв я розглядала цю ситуацiю з рiзних точок зору, i дiйшла висновку, що я просто надто звикла до того, що вся увага Матвiя зосереджена лише на менi та Юльцi. I тим часом я забула, що Матвiй - хлопець, у якого є свої бажання та потреби. Тодi я змогла розслабитися i за Матвiя бiльше нiколи не згадувала Стасю. Їхнi особистi стосунки - це їхнi справи, якi мене торкатися не повиннi.
  
  Наприкiнцi березня танув снiг. Величезнi калюжi дратували, але ми з Юлькою намагалися не звертати на це уваги. Незабаром цей бруд закiнчиться, i всi ми все сильнiше вiдчуватимемо наближення теплих днiв. О, лiто! Якi емоцiї охоплювали нас вiд цих думок! Довгоочiкуваний вiдпочинок, можливiсть носити легкий та зручний одяг, виглядати красиво та багато чого ще.
  
  Сьогоднi сонце було досить тепле, а на вулицi вiсiм градусiв тепла. Калюжi, правда, так i не засихали, але попри все, настрiй у мене був прекрасний. Сьогоднi вихiдний день, Юлька знову кудись помчить зi своїм таємничим другом, а я гулятиму з Матвiєм. Подруга не забула мене з цього приводу пiдколоти, сказавши, що останнiм часом ми з ним дуже часто зустрiчаємось. Я жартiвливо вдарила дiвчину по головi i попередила, що наступного разу вона на цю тему розмовлятиме зi своїм братиком. Наче я її цим налякала...
  
  Мiсто без снiгу було якимось не таким. Здавалося, нiби чогось не вистачає. У Матвiя, здається, сьогоднi був гарний настрiй, i, що дивно, нiхто не турбував його з телефонними дзвiнками, що останнiми днями стало входити до звички - дзвонила Стася. Менi починало здаватися, нiби цiй невгамовнiй дiвчинi просто життєво необхiдно через кожнi пiвгодини показувати, як вона любить Матвiя. Хлопець, правда, щасливiшим вiд цих дзвiнкiв не ставав, але жодного разу не розлютився на дiвчину. А я мовчала, адже пообiцяла не лiзти не в свою справу. I зараз ледве стримувалася, щоб не поцiкавитись, чому це сьогоднi нас нiхто не турбує.
  
  Потiм ми пiшли до Матвiя пити чай i зiгрiватися. Виявляється, незважаючи на температуру, що пiдвищилася, я все одно встигла страшно замерзнути! А чай, як виявилось, може бути таким теплим! Взагалi менi подобалося бувати в квартирi Матвiя. Тут, чомусь, завжди було затишно, майже як удома. Ось i зараз я з зручнiстю влаштувалася на диванi у вiтальнi i розглядала обкладинку книги, яку нещодавно прочитав Матвiй: сам хлопець у цей час якраз коротенько переказував менi сюжет.
  
  Було так затишно, що зовсiм не спостерiгало за часом. Щоправда, я нiкуди не поспiшала, та й у друга планiв начебто не було.
  
  Але цi плани були в когось iншого.
  
  Коли у квартирi пролунав дверний дзвiнок, ми обоє дуже здивувалися. Матвiй насупився i сказав, що нiкого не чекав у гостi. Я ж просто передчувала щось не дуже гарне i вже хотiла встати з дивана, але не встигла - Матвiй сказав, що це, швидше за все, рахунки принесли або щось таке. Я знизала плечима i прийняла зручнiшу позу. По телевiзору розпочався якийсь фiльм, на який я все одно не звертала уваги.
  
  -Стася? - Почула я здивований голос Матвiй у коридорi.
  
  Ось чорт! Питання про те, щоб як i ранiше байдикувати на диванi, у мене навiть не виникло. Я тут же села, але зробити нiчого розумного не встигла. А що? Я мала ховатися за штору? Дурниця яка!
  
  -Я! А що, ти не радий? - заспiвала дiвчина, i я проти волi скривилася - у неї завжди був такий неприємний голос! - Бачу, що не радий! Де вона?
  
  -Хто? - не зрозумiв Матвiй.
  
  -Та, З ким ти тут вихiднi проводиш! - гнiвно крикнула дiвчина. - Чи бачите, на свою кохану дiвчину в неї часу немає, а на якусь iншу є, так?
  
  -Про що ти? Стасю, заспокойся! Iди краще додому, ти не вчасно прийшла!
  
  -Не вчасно? Я вам тут зараз влаштую! - почулися кроки, i в дверях я побачила Стасю. Виглядала вона моторошно - на обличчi нi грама звичної косметики, а очi злi...
  
  Вона завмерла в отворi, а на її обличчi промайнуло стiльки рiзних емоцiй. Вiд подиву до лютої ненавистi. Стася мовчки розглядала мене, як i її. Менi навiть насправдi почало здаватися, нiби я в неї хлопця вiдвела - аж надто зло вона на мене дивилася. Але я вчасно отямилася.
  
  -Ем ... Слухай, привiт. Ми незнайомi, хоча бачилися кiлька разiв. Мене звати...
  
  -Єва Лазарєва, я в курсi, - голосом, що не вiщує нiчого доброго, простягла Стася.
  
  -Так. Ти все не так зрозумiла! Матвiй не винний, тобто... мiж нами нiчого такого не було...
  
  -Ага, - як загiпнотизована кивнула Анастасiя, а потiм рiзко обернулася до Матвiя, що зберiгав труну мовчання. Я також замовкла. Чому Матвiй нiчого не пояснює? Стася зрозумiє, тiльки вiн має все правильно розповiсти - якщо треба, я сама можу з дiвчиною поговорити. Вона мене зрозумiє, i все це ми забудемо як просте непорозумiння. - А ти сволота, Корольов! Сволота i негiдник! Я б зрозумiла, якби це Рiтка була... або Вiрочка, яка тобi останнiм часом так старанно очi будує. От знаєш, зрозумiла б! Вони хоч щось iз себе уявляють! Але, - вона кинула на мене зневажливий погляд, - це... слiв немає! Чи ти мене принизити вирiшив? Зв'язався ж з якоюсь сiрою мишкою, яка в коханнi не розумiє нiчого - тiльки дивитиметься на тебе поглядом слухняного собачки! Чи тобi так розважитись захотiлося, а, Матвiю? Може, ти дiвчинi заморочив голову, у коханнi до труни поклявся, а сам пограти на зло менi вирiшив?
  
  -Не смiй так про неї говорити, - рiвним голосом промимрив Матвiй. - Ти жодного її волоска не стоїш!
  
  -Чи? Матвеюшка, та ти спектакль не розiгруй! Ми нормальнi люди, живемо у сучасному свiтi! Ти думаєш, що колись я повiрю в те, що ти в якусь обiрванку закохався?
  
  -Чому б i нi? - хлопець знизав плечима. - Я тобi давно казав, що ми не пара один одному!
  
  -Ти просто сам нiчого не розумiєш, - не погодилася Стася, а потiм знову на мене подивилася. - А ти! Така слухняна дiвчинка, а як чужих хлопцiв виводити - така перша. Не очiкувала! Тiльки знай, дитинко. Вiн не такий лапочка, яким здається. Кине i забуде наступного ж дня твоє iм'я, бо ти - лише розвага на одну нiч. У нього таких як ти ще море буде!
  
  -Йди звiдси! Викидайся з моєї квартири! - гаркнув Матвiй i, грубо схопивши дiвчину за руку, потяг її до дверей. А потiм вони ще хвилин п'ять голосно лаялися. Звинувачення Стасi здавались менi справедливими, але ж насправдi Матвiй не винний. I мене дивувало те, що хлопець не намагається розплющити Стасi очi, не хоче їй пояснити, що ми просто друзi. Вiн погоджувався з кожним висунутим звинуваченням, а потiм почувся гучний хлопок дверима, i стало тихо.
  
  Матвiй тихенько повернувся назад до вiтальнi, а потiм сiв поруч зi мною. Кiлька хвилин ми мовчали. Я не знала, що сказати. Все було навiть гiрше, нiж просто жахливо. Якби я не опинилася сьогоднi з Матвiєм, вони б не розлучилися! Виходить, що це я винна! Нерозумно як вийшло. Я вже подумки насторожилася i чекала, що ось зараз Матвiй почне каятися у своїх словах, якi в запалi сварки наговорив Стасi, а потiм я була готова до його звинувачень...
  
  -Чорт! - тихенько видихнув вiн, але зробив зовсiм не те, що я думала. Матвiй обiйняв мене i мiцно притиснув до себе - так, як ранiше ще жодного разу не робив. Вiд несподiванки мене в запал кинуло, але я не стала вириватися, не стала щось говорити. Просто мовчала та намагалася звикнути до нових незрозумiлих вiдчуттiв. - Єв! Вибач будь ласка. Вибач, що ти стала свiдком цього... Вона про тебе стiльки гидоти наговорила, - я проти волi зiщулилася, коли згадала про численнi епiтети, якими обдарувала мене дiвчина, лаючись з Матвiєм у коридорi. - Вибач, що втягнув тебе в це! Просто... я вже не мiг з нею, але не знав, як ще одв'язатися.
  
  -Нiчого страшного, я все розумiю, - прошепотiла я. Потiм я глибоко сумно зiтхнула. - Будь готовий до того, що весь унiвер завтра знатиме про те, що сталося. Напевно, вона мене там такою стервою опише...
  
  -Врiжу будь-кому, вiд кого це марення почую, - фиркнув Матвiй, але це тiльки змусило мене тихенько засмiятися.
  
  -Будь-якому? Тодi, у кращому разi, тобi пiвунiверситету побити доведеться. Це якщо сподiватися, що викладачiв не цiкавлять такi пiкантнi подробицi про життя своїх учнiв!
  
  -Ну, Ти й даєш, Єв! Я думав, що ти злякаєшся, адже всi студенти тепер вважатимуть тебе розлучницею, а ти... про такi дурницi думаєш,- зауважив Матвiй.
  
  -Це, звичайно, проблема, - я обережно вислизнула з мiцних обiймiв хлопця, намагаючись не показувати свого збентеження. - Але з iншого боку, тепер ми зможемо нормально спiлкуватися в унiверi. I нехай усi думають про нас, що хочуть.
  
  -Так, вони там такого вигадують, - Матвiй задумався, а я пiшла на кухню пити чай.
  
  Юля.
  
  
  
  Пiсля нашої першої зустрiчi минув мiсяць. Так-так, сьогоднi був рiвно мiсяць з того часу, як я вперше познайомилася з людиною на iм'я Олексiй Антипов. Людина це була нова, незнайома, дивна i незвична, але ж час творить дива! I я вже знала, як любить вiн закочувати очi, коли я несу всяке марення, знаю, що найбiльше на свiтi вiн любить солодке, знаю, що вiн дуже серйозний i любить свою роботу, хоч i особливо нею не пишатися.
  
  Але пiсля недовго знайомства майже нiчого не змiнилося. Ми не виглядали закоханими ... може, все-таки i виглядали (iнодi, коли крадькома розглядали один одного i знiяковiло вiдверталися, зiткнувшись цiкавими поглядами), але такими себе майже не вiдчували. У коханнi одне одному не зiзнавалися, у почуттях i симпатiях до пуття розiбратися не могли. Все ставало простiше телефоном. Нiхто б точно не змiг сказати, чому стiльниковий апарат дає нам можливiсть виговоритися, сказати одне одному все, що на душi лежить. А зустрiчаючись у реальностi, я починала страшенно бентежитися i згадувала, яку дурницю ще годину тому розповiдала Льошi; хлопець просто ставав якимось мовчазним, багато про що думав i часто дивився на мене з щирою цiкавiстю, нiби я не дiвчина, а якась звiрушка, що втекла з зоопарку.
  
  I, незважаючи на цi фокуси, я чекала кожного його дзвiнка та кожної нашої нової зустрiчi. Нехай я страшенно бентежитимуся i хвилюватимуся, буду постiйно запинатись i виглядатиму повною дурiстю в його очах - зате я знатиму, що ось вiн - Олексiй, вiн зi мною поруч i вже точно не є плодом моєї уяви. Менi це було важливо, але я не знала, що це - кохання, чи якесь iнше почуття? I якщо iнше, то яке саме?
  
  А ще... було страшно. Я ранiше навiть не думала, що так може бути. Згадуючи свої першi дурнi та невмiлi стосунки з Мишком, я не могла точно згадати, як же у нас там все було (як ми почали зустрiчатися, як зiзнавалися один одному в симпатiях i як голос тремтiв вiд хвилювання). Хоча минуло лише два роки. За iдеєю, я не повинна була це забути. Але ж забула. Значить, не любила Ведмедика? Все це було дивно, нереально, нiби не зi мною зовсiм. I тiльки зараз я згадала, що є у стосунках i безглузде хвилювання, i всепоглинаюча ревнiсть, i радiсть кожному дзвiнку, кожнiй посмiшцi i навiть кожному погляду. Але так було страшно. Боялася, що одного разу Льошi набриднуть цi дурницi. Адже ще на самому початку вiн згадав, що вiн дорослий юнак, i йому, напевно, вже не до дурниць, не до романтики - напевно йому хочеться просто кохання, не обов'язково взаємної, хочеться стабiльностi. А може, й не хочеться.
  
  Так i продовжувала перейматися. Дурнi думки не давали менi заспокоїтись. Я не могла прийти додому, скинути веснянi чоботи, з радiстю погладити Д'ю, що з'їсти, з'ясувати що-небудь на вечерю, а потiм сiсти за комп'ютер або пiти в зал читати книгу - все це бiльше пiдходило для Єви, яка останнiм часом була якоюсь ... оптимiстичнi. Я ж мучила себе, i, мабуть, щодня чекала на Льошин дзвiнок, чекала, що вiн акуратно пояснить менi, що з цього часу варто рiдше бачитися - адже у нього стiльки справ, а я завжди заважаю... а, можливо, в одного чудового моменту вiн просто вiзьме i не зателефонує. Зрозумiє, що йому набридло зi мною возитися, зрозумiє, що нi до чого йому, дорослому хлопцю, слухати, як на якесь там дiвчисько її змiнниця по роботi накричала за чергову дурiсть. Так, я розповiдала про такi речi. А що ще говорити? Про почуття та стосунки? Нi, до цього я була не готова, та й чи були якiсь почуття, якiсь стосунки? Менi хотiлося якомога довше чути його голос, хотiлося розвеселити хлопця якимось легким жартом, щоб вiн змiг вiдволiктися вiд роботи i посмiятися з мене (адже я так любила слухати цей смiх, що часом притискала до себе телефонну трубку так сильно, як тiльки могла , щоб чути його смiх так близько, як, мабуть, нiколи не почую). Тому я довго говорила про всякi дрiбницi, поки вiн обережно не прощався, адже в нього ще купа роботи, а ввечерi вiн прийде додому, де на нього чекатимуть мама i сестра, чекатиме нудьгуючий собака, де вiн почувається, як удома, i де йому не треба нiкуди поспiшати, а головне - не треба дзвонити менi i вкотре слухати мої дурницi.
  
  Пiсля першого побачення (втiм, не варто ту незабутню зустрiч так голосно називати побаченням) ми ще неодноразово бачилися. В основному ходили мiстом, iнодi заглядаючи у двори, в яких я жодного разу не бувала - а навiщо? Матвiй хмурився, коли вкотре питав, що ми сьогоднi робили, а я вiдповiдала, що гуляли. Вiн не розумiв мого залицяльника, хоча, якби знав, що це Олексiй, мабуть, не став би висловлювати свою думку вголос. З iншого боку, брата можна було зрозумiти: по-перше, вiн ще молодий, на вiдмiну вiд серйозного Льошi, i йому в такому вiцi завжди здається, що для коханої дiвчини не грiх та гори згорнути. А по-друге, я сама пiдтримувала Матвiя. Менi було дивно, що ми завжди просто ходимо, гуляємо. А потiм я обривала себе i думала, що якби всерйоз подобалася хлопцевi, то вiн давно б брав активну участь у наших стосунках. У результатi виходило, що я нав'язую йому своє суспiльство: дзвоню частiше, нiж вiн, говорю бiльше, нiж вiн... i думаю, напевно, теж бiльше. Але iнакше не виходило. Так несподiвано для мене менi вперше захотiлося комусь вiдкритися, а тепер, коли треба знову йти дорогою назад, я раптом зрозумiла, що цього так не хочеться.
  
  Але все так i тривало. Я чекала, коли настане розв'язка... навiть не знаю, як назвати. Чекала, що Льоша менi нiчого толком пояснювати не буде - адже я молода, дурна, наївна. Але цього не вiдбувалося, тому я намагалася радiти з того, що в нас ще є. Я дивилася в дзеркало i себе не впiзнавала - я ж Юлька Корольова, дiвчисько з жвавим характером, здатне всiх хлопчакiв у групi переперечити. Я, Юлько, дiвчина, яка нiколи i нiкому не дозволить себе образити! I я, Юлька, така дурна, що, здається, починаю закохуватися, а зараз для цього невiдповiдний момент.
  
  Сьогоднi було двадцяте число березня. На небi було яскраве сонечко i кiлька темних хмаринок, незрозумiло як навислих над нашим мiстом. Було досить тепло, але не настiльки, щоб уже ходити без теплих курток. Сусiдськi дiтлахи стрибали в калюжах, що утворилися вiд розтанув снiгу - їм було все одно, що в дiрявi черевики проникає вода, а бруднi краплi потрапляють на одяг. Вони точно знали, що отримають прочуханi вiд батькiв, як тiльки тi помiтять, на що перетворилися їхнi дiти-янголятко. Але, незважаючи на це, малюки радiли теперiшньому моменту i вони зовсiм не думали про своє невтiшне майбутнє.
  
  Ось iз кого приклад брати треба! Хоч раз насолодитися моментом i припинити думати, що буде завтра.
  
  Надвечiр моє хвилювання трохи влягло - сьогоднi зателефонував Льоша i знову запропонував зустрiтися. Все як завжди, а я чомусь знову починала нервувати. Моя iнтуїцiя пiдказувала менi, що сьогоднi буде не найкраще побачення, а я вiдганяла вiд себе неприємнi думки - не вiдмовлятися ж вiд зустрiчi! А то чого доброго подумає, що не хочу з ним бачитися бiльше, i дзвонити перестане, а я, дура, нудьгуватиму ж буду. Мене не здивувало настiльки пiзно - майже десять годин вечора. Iнодi ми з ним дiйсно гуляли допiзна, але не через те, що в цей час доба романтика сама, а через те, що в такi днi Антипов пiзно закiнчував працювати, потiм у нього були ще якiсь домашнi клопоти, i тiльки пiсля цього вiн був вiльний. Втiм, я щиро не розумiла, чому хлопець витрачає цей час на мене - мiг уже вiдпочити, а ми б зустрiлися наступного дня. Зрозумiти його логiку менi не судилося, а ось запитати прямо боялася. Раптом це дуже серйозне питання?
  
  Одягатися якось особливо вишукано я не стала, хоч Єва перед вiдходом на мене дивно дивилася. Втiм, подруга завжди, коли я тiкала на зустрiчi з Льошою, дивилася на мене дивно i щиро не розумiла, чому я для своєї молодої людини не хочу виглядати найкрасивiшою! Я теж себе не розумiла, але чомусь хотiлося сподiватися, що моя по-справжньому кохана людина покохає мене не за гарний вирiз у сукнi, i не за тонни косметики на обличчi, що роблять мене дорослiшим i хижим. Я хотiла показати Олексiю справжню себе - розумну, симпатичну, але зовсiм ще молоду, можливо, нiчого в цьому свiтi не розумiє. Хотiлося бути самою собою, i чомусь я вiдчувала, що це правильно.
  
  Льоша був пунктуальний, i коли я трохи запiзнювалася, вiн завжди невдоволено пiдтискав нижню губу. Я спочатку ображалася, думала, що цим дратую його. Але незабаром вiн менi пояснив, що завжди такий був - строгий батько з дитинства привчав його до точностi та вiдповiдальностi. Льоша просто не вмiв iнакше, i змушував усiх пiд нього пiдлаштовуватися. Хлопець тодi сказав, що, мабуть, змiнити його звичку зможе лише кохана жiнка i таємниче на мене подивився, а я тепер дуже пишалася собою, коли при черговому запiзненнi вiн мовчав i нiчого не вимовляв.
  
  Я знала, що Олексiй мав машину. Не дорога i не перша свiжiсть, але все ж таки своя власна машина - i це було великим плюсом. Хоча для прогулянок нам ця машина нiколи не була потрiбна. Ми неквапливо бродили мiстом, то мовчали, то щось завзято бралися обговорювати, а потiм знову нiяково замовкали. Може, мiж нами стояла якась недомовленiсть, а може, я знову собi все вигадую.
  
  Сьогоднi ми вiдвiдали площу Закоханих. Хоча офiцiйна назва була, звичайно ж, iншою, але мiсцевi жителi давно вже про себе називали так це мiсце. Назва вона отримала завдяки "фонтану двох сердець, що плачуть", розташованому в самому центрi площi. У фонтана, щоправда, не було якихось особливих переваг, окрiм гучної назви. Але чомусь саме сюди у вечiрнiй час перебиралися численнi закоханi парочки, про що захоплено говорили i цiлувалися в тiнi, впевненi, що так їх нiхто не бачить.
  
  Я дуже здивувалася, коли Льоша вивiв мене саме до майдану. Якось ранiше так виходило, що ми завжди уникали поворотiв, що вели сюди. Але сьогоднi я була певна, що Олексiй вибрав саме це мiсце для прогулянки. Тому я почала переживати ще сильнiше. Чомусь перша думка, що вiдвiдала мою голову, виявилася не найприємнiшою: я подумала, що саме сьогоднi, саме тут, коли я тiльки повiрю в диво, ми й розлучимося. Бiльше вдалого мiсця не можна було знайти. Але потiм тут же сварилася за таку недовiру до хлопця, що йде поруч, згадала свої ранковi думки i спробувала просто насолодитися моментом. Навiть змогла завести з Олексiєм невимушену розмову про архiтектуру нашого мiста. Хто б знав, що ми обидва, люди далекi вiд мистецтва та архiтектури, так захопимося цiєю бесiдою.
  
  Часу минуло не дуже багато. Ми тiльки-но встигли обiйти третину периметра площi закоханих, як нам на шляху попалася парочка. Сковзнувши поглядом по гарненькiй дiвчинi, я перевела погляд на хлопця, що йде з цiєю дiвчиною пiд руку. Вiн їй щось довiрливо говорив, очi його в темрявi блиснули, i навiть я на секунду подумала, що це, мабуть, двi шалено закоханi одна в одну людину. Але пiсля кiлькох секунд спостереження я зрозумiла, що помилилась. Дiвчина довiрливо липла до хлопця i явно пропускала всi гарнi слова повз вуха. Хлопець, напевно, це помiчав, але продовжував робити по-своєму. Очi його були сповненi байдужостi, яка докорiнно не поєднувалася з прекрасними словами, якi хлопець, як я пiдозрюю, шепотiв своїй супутницi.
  
  У цiй дiлянцi площi було досить-таки темно, бо над нами не горiли два сусiднi вуличнi лiхтарi. Але навiть у силуетi я змогла розпiзнати щось знайоме, а коли через секунду точно дiзналася хлопця, що йде прямо в наш бiк, злякалася. Я навiть не зрозумiла, коли так сильно стиснула руку Олексiя, що той вiд несподiванки охнув. Я тут же почала вибачатися, стало жахливо соромно, але це якраз i було помилкою - на нас звернули увагу.
  
  Мишко, а це був саме вiн, майже не змiнився за два роки. Та ж поблажлива усмiшка, той самий пронизливий погляд сiрих очей, тiльки форма зачiски трохи змiнилася, та й статус його - тепер вiн уже давно не мiй хлопець, а, мабуть, чийсь чужий. Загалом, мiж Мишком дворiчної давностi та Мишком, що стоїть передi мною, не можна було знайти якихось видимих вiдмiнностей. Однак хлопець довго мене вивчаюче розглядав, помiчав кожну деталь i робив якiсь висновки, якi я знати, якщо чесно, дуже не хотiла.
  
  -Яка мила зустрiч, Юль, - радiсно посмiхнувся мiй колишнiй, пiдходячи ближче до нас. - Скiльки рокiв скiльки зим! Як мама з татом? У них добре справи?
  
  -Все чудово, - коротко вiдповiла я, не виявляючи вiдповiдної ввiчливостi.
  
  -Що ти така серйозна, королева? - поцiкавився Мишко, чудово знаючи, як дратує мене це слово. Вiн дружелюбно посмiхнувся, хоча насправдi це помилкове уявлення - така усмiшка означала, що вiн знову впiймав мене, а тепер не забуде кинути кiлька колких фраз у мiй бiк. - Тiльки не кажи, що досi злишся! Стiльки часу минуло, а ти всi колишнi проблеми пам'ятаєш!
  
  А що вiн думав? Хiба можна так швидко забути зраду колись коханої людини? Щоразу, випадково зiштовхуючись iз Мишком, у менi все закипало вiд ледь контрольованого гнiву. Хотiлося показати себе Мишка у всiй красi: продемонструвати свою красу, статус, впевненiсть у собi, пiднести на блюдечку всi свої переваги, щоб вiн вiд безсилої злостi задихнувся. Зараз же я не вiдчувала нiчого, або майже нiчого - все ж таки десь усерединi мене, як i ранiше, тремтiла образа.
  
  -Менi все одно, - хмикнула я. - Зате ти, дивлюся, задоволений життям, та Мiш? Як i ранiше дiвчатам мiзки пудриш? Все сподiваєшся на їхнє вiддане щеняче кохання? Що все так легко i просто дiстається? З однiєю мною нiчого не вийшло, мабуть!
  
  -Ой, ну, що ти починаєш? - Мишко неприємно скривився i перевiв погляд на Льошу, що стояв спокiйно. Той не показував свого подиву, та й узагалi виглядав досить зiбраним. - Сама, мабуть, недовго плакала! Бачу, i ти вдома вечорами не сидиш! Все сподiваєшся на кохання та романтику? Як i ранiше чекаєш золотi гори та океани кохання? Я тобi очi вiдкрити на свiт хотiв, щоб ти бачила, що не iснує твоїх цих казок у життi! Що принцiв цих казкових не буває, що дива не трапляється, i не треба чекати бiля моря погоди - якщо хочеш добре жити, то потрiбно самому своє життя будувати! А ти менi, мабуть, так i не вiриш, усi принца на бiлому конi чекаєш!
  
  -А тобi яке дiло? Причепився до цих принцiв! - я стала в оборонну позу. - Я тебе не чiпала! Не стала благати повертатися, твого прощення чекати не стала! Переступила i розпочала нове життя! I, знаєш, не скаржусь! Я живу набагато краще за тебе, нехай i вiрю в свої казки, i чекаю цього самого принца!
  
  У той перiод, коли ми з Мишком тiльки познайомилися, тiльки почали спiлкуватися, я була впевнена - ось вiн, той самий, єдиний i неповторний. Той хлопець, який для мене все, що хочеш, зробить, який звалить собi на плечi мої проблеми та ще й на руках тягатиме. I тiльки коли менi очi розплющили, я замкнулася в собi, довго думала, що вiн, Мишко, мав рацiю, коли казав, що не принц вiн нiякий, що звичайний хлопець, яких на свiтi вистачає. Я не вiрила, а вiн мав рацiю. Тiльки зараз, зустрiвши Льошу, я подумала, що це накреслено згори, що менi його сам Бог послав. А тепер... зустрiвши Мишка знову, мої сумнiви, якi, здавалося, давно вже випарувалися в невiдомому напрямку, знову дали про себе знати.
  
  -Що ти про життя знаєш, королева? - iз глузуванням поцiкавився хлопець. - Думаєш, знайшла собi мужика серйозного, i все, як за помахом чарiвної палички, для однiєї тебе змiнитися? Та ти не потрiбна нiкому! На твою гарну мордочку нiхто не поведеться з твоєю життєвою позицiєю. Треба до життя простiше ставитись, а ти... все дива з неба чекаєш! I що, багато за два роки чекала?
  
  -От тебе забула спитати, як менi жити! - Рикнула я. - Навiщо тебе взагалi зустрiла? Тiльки весь настрiй зiпсував! Ти ж по-iншому не вмiєш, тобi завжди потрiбно, щоб тебе одного любили, чекали...
  
  -А Кому цього не хочеться? Я нормальний звичайний хлопець, подивися уважнiше i переконаєшся, що у всiх на думцi тiльки одне. Кому у двадцять рокiв серйозних стосункiв хочеться? Тобi? От i шукай собi такого ж ненормального, як ти сама! Тiльки справжнiй дурень тебе замiж iз твоїми фантазiями вiзьме!
  
  Вiд обурення я вiдразу всi слова розгубила. Мовчки хапала ротом повiтря i не знала, що на цi слова вiдповiсти. Прикро не було, я завжди знала, що Мишко козел, i таких слiв наговорити може, що ще довго приходити в себе будеш. Але ж вiн у найхворiше вдаряв! Як знав усi мої переживання, чи у мене на обличчi було написано, що я боюся своє кохання упустити...
  
  I тут сталося те, чого я найменше очiкувала у цей момент. Льоша, який до цього байдуже спостерiгав за розiграною перед ним виставою, раптом вирiшив виявити цю участь. Вiн провiв долонею по моїй щоцi. Вiдчувши дотик його холодних пальцiв, я на секунду забулася i навiть прикрила очi, насолоджуючись цiєю секундною ласкою. Забула б про все на свiтi, якби Льоша не переключився на Мишка. Той недбало поглядав на нас, чогось усмiхався i дивився на Олексiя з викликом. Але Льоша на це не звертав уваги. Недбало i навiть нiби з лiнню вiн похрумтiв пальцями, нiби лякаючи Мишка, а потiм рiзко замахнувся i вдарив.
  
  Все-таки ми стояли дуже зручно, пiд зламаним лiхтарем, де все, що вiдбувалося, частково було приховано темрявою. Пiсля удару я почула хрускiт - напевно, Льоша йому щось пошкодив. Мишкина дiвчина одразу щось обурено крикнула, а потiм опустилася до хлопця на землю i просто дивилася, намагаючись зрозумiти, що їй робити - якось допомагати чи шкодувати. Мишко корчився на землi вiд болю, сипав прокльонами, на якi Льоша не звертав належної уваги. Вiн акуратно присiв навпочiпки бiля Мишi, почекав, поки тому набриднути лаятися, а потiм заговорив м'яко, але впевнено.
  
  -Таких покидькiв, як ти, на землi повно. I я не прийматимуся тебе розуму вчити - такi, як ти, довiчно на всю голову зсунутi. Тiльки от ти головного не врахував - є люди сильнiшi й розумнiшi за тебе, якi завжди над тобою височать будуть. I є такi дiвчата, якi на тебе, як на ганчiрку для статi дивитися будуть. Так що не думай, що ти тут - пуп землi. I Юлю не ображай! Ще хоч слово про свою дiвчину почую, i ти в мене за всi свої вчинки будеш вiдповiдати, зрозумiв? I це не загроза, щоб ти ранiше не побiг до матусi плакатися. Це лише попередження, усвiдомив?
  
  -Та пiшов ти...
  
  Льоша пiдвiвся i акуратно (хоча, як це можна назвати акуратним?) ногою вдарив хлопця, що лежить, у живiт. Мишкина дiвчина завищала, та й мимоволi дихання затримала. Хотiлося Льошку зупинити, обдурити, але двi речi зупиняли мене: по-перше, стiльки часу я так хотiла побачити в Мишкиних очах бiль, щоб вiн покаявся, а по-друге... Льоша назвав мене своєю дiвчиною, i це приємно кольнуло в саме. серце.
  
  -Ще посперечайся зi мною! - хмикнув Льоша. I вiдiйшов вiд хлопця, лише отримавши позитивну вiдповiдь на своє запитання. Вiн не став подавати Мишi руку, щоб той пiднявся, просто пiдiйшов до мене, мiцно стиснув мою долоню, i ми пiшли в той бiк, куди й прямували. Я вiдчувала, що Олексiй напружений. Хотiла сказати щось, щоб хлопець розслабився, зiтхнув, нарештi, на повнi груди. Але як назло нiчого путнього на думку не спадало, тому я продовжувала мовчати, мiцно стискаючи Лешину долоню. Вона була дуже холодна, але швидко зiгрiлася в моїй теплiй руцi. Тримати хлопця за руку було дуже приємно, з'являлося вiдчуття теплоти i захищеностi.
  
  Хвилин через п'ятнадцять Льоша присiв на вiльну лавочку, а я, пом'явшись трохи, теж сiла. Хвилювалася моторошно. За Льошу хвилювалася. Не знала, як вiн до цього поставився, що вiн про мене подумає пiсля Мишкиних реплiк. Хотiлося провалитися крiзь землю, а потiм ще кiлька разiв гарненько стукнути Мишку по головi. Невже не втерпiв? Невже йому так сильно захотiлося зiпсувати менi настрiй, що навiть на свою дiвчину наплював? Пройшов би повз, i всiм вiд цього тiльки краще стало б.
  
  -Це був Мишко - мiй колишнiй, - прошепотiла я. - Вже пiвтора роки, як колишнiй.
  
  Олексiй напружено мовчав, не коментуючи моїх зiзнань. Знати б, що в нього зараз на думцi, було б набагато простiше.
  
  -Вибач, Льош, - все-таки сказала я, пересиливши власний нервозний стан i збентеження, що запанувало в раз. - Вибач, що тобi все це побачити довелося, та ще й взяти участь!
  
  -Та гаразд, кинь, - хмикнув хлопець. Вiд його спокiйного голосу полегшало.
  
  -Нi не кинь, - обурилася я. - Не кинь! Ти заступився за мене! Я... не знала, що робити, вiн просто... нiби звикла вже, стiльки разiв усю цю його нiсенiтницю чула, але вiн щоразу примудряється сильнiше кольнути, щоб його слова не забула. Я все це знаю, але все одно прикро. I вже звикла, що вiн завжди мене на мiсце ставив, слово сказати не давав, ось i сьогоднi. А тут ти... дякую тобi велике, Льоше! Це... це дуже важливо для мене.
  
  Олексiй уважно слухав мою плутану промову, але я не могла говорити спокiйно - вiд хвилювання i вiд м'якого обволiкаючого погляду хлопця. Останнє мене, напевно, дивувало найбiльше, i я не приховувала свого збентеження, але Льоша цього не помiчав, або вдавав, що не помiчав. Я знову нiяково замовкла i навiть губу прикусила, щоб не побалакати нiчого зайвого.
  
  -I все одно, дякую, - не втрималася я. Взагалi, коли менi дуже хочеться казати, я не можу мовчати. - Тiльки... навiщо ти сказав йому, що я твоя дiвчина? Ми ж не... ну... ти зрозумiв.
  
  Я почала швидко червонiти, тому вiдразу вiдвернулась вiд допитливого погляду, подумки рахуючи до десяти. Рука, проти волi, на секунду торкнулася того мiсця, де один (лише один!) раз ковзнула рука Льошi. Але зараз, згадавши це, мене вiдразу в жар кинуло, а потiм я поспiшно прибрала руку, нiби щойно зробила щось заборонене.
  
  -Не знаю, - почувся вiдповiдь Льошi, вiд якого плечi здригнулися. - У мене є припущення.
  
  -Припущення? - я запитально вигнула брову. Що ще за припущення? - Я не розумiю...
  
  -Зате я все розумiю, - хлопець присунувся ближче i уважно подивився на мене, нiби намагаючись у моїх очах знайти якусь вiдповiдь. I такi очi... стали рiдними, в яких, незважаючи нi на що, хлюпалися веселощi i щось ще, незнайоме, але приємне. Його холоднi пальцi знову опинилися на моїй щоцi, а мене знову в жар кинуло. Не хотiлося пiддаватися цiй ласцi, хотiлося з викликом подивитись у його очi, спитати, що вiн робить, але я мовчала, уважно за Льошею спостерiгаючи. Його долоня зупинилася бiля лiнiї губ, пальцi завмерли на мить. Передчуття швидкого поцiлунку вiдгукувалося гучними ударами серця: я дуже боялася, що Льоша почує мiй шалений стукiт серця, а потiм плюнула на все...
  
  Напевно, це був той вибух емоцiй, як описують це в книгах. Або я так пiддалася чаклунству моменту, що для мене цей поцiлунок став чимось особливим. Льоша був наполегливим i таким чужим, але в той же час вiн був найрiднiшим на свiтi, а його губи зараз неодмiнно стали для мене центром всесвiту. Що-небудь розумiти в такому станi я вiдмовлялася, лише мiцнiше притискалася до хлопця, який був тiльки радий моїм дiям: несмiливо провела долонею по його мiцнiй спинi, а потiм закопала пальцями в його трохи жорстке волосся. Все таке нове, незвичне, i тому ще привабливiше.
  
  Ось уже не знала, що цей вечiр може закiнчитись так. Цiлуватися з Льошею було не просто приємно, це була... фантастика. Менi здавалося, що без цих поцiлункiв я вже просто не зможу прожити (це дурiсть, звичайно, адже свої неповнi двадцять рокiв якось прожила!). Я могла просто обiйняти його, торкнутися його гарячих губ, могла безсоромно йому посмiхатися i флiртувати, i все це я робила цiлком законно. I розлучитися бiля мого будинку ми довго не могли, нiби прощаємось не на кiлька днiв, а назавжди. Я дивилася на нього сумно-завзято, все закушувала губу i намагалася посмiхнутися, а Льошка цiлував мене, називав дурною дiвчинкою, i пообiцяв завтра ж розбудити мене телефонним дзвiнком. А я хмикнула недовiрливо, але погодилася, дивуючись самiй собi! Ранiше готова була убити будь-яку людину, яка ризикнула мене розбудити, але тепер знала, що Лешина дзвiнка чекатиму...
  
  Вдома голосно грала пiсня гурту 'Брати Грiмм', Євка сидiла в залi, фарбувала нiгтi на руках i кумедно пiдспiвувала. Дня все крутився поруч iз подругою, жалiбно на неї дивився i нявкав - чи то пiдспiвував, чи просив пограти з ним. Я тихенько роздяглася, не ризикнувши Євi заважати, i тiльки коли випадково мало не перекинула вiшалку з одягом, подруга почула шарудiння в коридорi i вискочила мене зустрiчати.
  
  -Добре спiваєш, - хмикнула я.
  
  -Ой, та гаразд тобi, - вiдмахнулася вона. - Як погуляла?
  
  -Я... так, нормально, як завжди, - я знизала плечима, старанно ховаючи усмiшку, що розповзалася на обличчi.
  
  -Точно Нормально? Де гуляли? - спитала вона.
  
  -Так нормально все, Єв, нормально! Що ти питаєш? Як Матвiй, - я докiрливо похитала головою.
  
  -Причому тут братик твiй? Менi ж цiкаво!
  
  -Цiкавiй Варварi на базарi нiс вiдiрвали! - Згадалася менi приказка.
  
  -Я ж не Варвара! - усмiхнулася Єва. - А взагалi, як хочеш. Але ж я бачу твою моську задоволену!
  
  -Ми цiлувалися, - раптом видала я, а потiм прикусила губу, чекаючи на реакцiю подруги. Я знала, що менi треба висловитись, i чекала, що подруга скаже.
  
  -Ого! - радiсно вигукнула вона.
  
  П'ять хвилин я говорила дiвчинi, що сталося. Якоїсь митi так захотiлося їй розповiсти про Льош, сказати, що це з ним я проводжу вечора, що це про нього я постiйно думаю. Хотiла розповiсти, що це все так класно i що я, здається, закохалася. Але я промовчала. Вирiшила поки що почекати з зiзнаннями, а Єва мене не поспiшала i не вимагала назвати iм'я мого "таємного залицяльника", за що я була вдячна подрузi.
  
  -Так, у нас сьогоднi дивний день був, - зiтхнула Єва, потiм раптом усмiхнулася i заговорила. - У мене сьогоднi теж незвичайний день був. Матвiй зi Стасею розлучився, в якомусь сенсi через мене...
  
  Я уважно слухала те, що розповiдала менi подруга. Про Стасю, про її несподiваний прихiд, i про поведiнку Матвiя, що насторожило мене найбiльше. Слухала, не приховуючи цiкавостi, а потiм задумалася. Євку лякати вiдкриттями не хотiлося, але сама я зрозумiла важливу рiч, яку вiд мене старанно приховували.
  
  Матвiй закохався у мою подругу. Знаючи брата, я була впевнена в цьому на всi сто вiдсоткiв. Закохався, як хлопчисько, але не поспiшав змиритися з цими почуттями - мабуть, тому з цiєю Сташею знову почав зустрiчатися. Тiльки не мiг вiн нiкому дозволити Євi ображати - це було видно особливо чiтко, пiсля того, як сама сьогоднi зiткнулася з такими емоцiями з боку Олексiя.
  
  I я не знала, що iз цими вiдкриттями робити. Подругi поки що говорити нiчого не стала, а сама вирiшила, що переговорю про це з братом.
  
  Все-таки дивно все складається. То сама їх намагалася звести, а коли плюнула на це, вони й самi зiйшлися. I не треба їм було моєї допомоги, i так один до одного придивилися б i зрозумiли, що тут, та як...
  
  Єва.
  
  
  
  Пiсля двох ранкових пар я прибiгла на роботу - встигла якраз вчасно, бо Лев Борисович уже нездорово поглядав на порожню приймальню офiсу. Взагалi, моя робота менi подобалася - робила я все те, що вмiла, спокiйно вникала в питання фiрми, запросто спiлкувалася з юристами i все встигала. Тiльки ось сьогоднi трохи запiзнилася, бо пару затримали...
  
  Лев Борисович одразу за кiлька хвилин пiсля мого приходу поїхав зустрiчати якесь дуже важливе, як йому здавалося, обличчя: чи то iнвестор, чи то спонсор. Весь офiс на вухах стояв, а я... менi все одно було. Я розкладала документи, переглядала пошту, принесену для шефа, вiдповiдала на безперервнi дзвiнки i розглядала свою сторiнку 'Вконтакте'. Якихось особливих доручень для мене не було, тiльки записувала у свiй щоденник тi чи iншi прохання тих, хто дзвонив, якi мала передати Леву Борисовичу. Навiть дружина його, Олена, кiлька разiв телефонувала, сподiваючись застати його на роботi, а потiм попросила, щоб чоловiк пiсля приїзду передзвонив.
  
  Минуло трохи менше години, коли офiс стих. Таке бувало у двох випадках: чи в офiсi нiкого немає, чи приїхало начальство. Друге ймовiрнiше. Тому я теж слухняно закрила всi непотрiбнi вкладки в браузерi, вiдкрила свiй пошарпаний щоденник, взяла синю ручку i натягла на обличчя маску пiдвищеної працездатностi: насупила брови, вiдкрила сторiнку про якусь компанiю, де були страшенно незрозумiлi слова, вдавала що читати i менi це читання було дуже й дуже важливим. Шеф залишився задоволений.
  
  Лев Борисович взагалi здавався задоволеним своїм життям. Вiн зайшов, розповiдаючи щось дуже цiкаве, показував свою затишну приймальню, навiть про мене парою слiв навiщось обмовився, i лише потiм рушив до свого кабiнету. На наших гостей я уважно не дивилася - знала, що це непристойно, а менi зараз потрiбно виявляти всю свою повагу нашим майбутнiм чи iнвесторам, чи спонсорам. Людей було двоє, обидва чоловiки, зi спини обидва виглядали солiдно - у плащах та костюмах. Особ я їх розгледiти нiяк не могла, бо вони так швидко вiд мене вiдверталися. I тiльки-но Лев Борисович вирiшив познайомити гостей зi мною, я змогла розглянути їх як слiд.
  
  Перший чоловiк був серйозним, в очах з'являвся iнтерес. Костюм iдеально на ньому сидiв, манери якiсь... величнi, чи що. Вiн менi не здався приємним, якийсь надто вже чужий, не пiдходящий для цього мiсця i для мого способу життя. Хоча щось у його зовнiшностi менi здалося знайомим, нiби ранiше колись бачила когось схожого, хоч була бiльш нiж впевнена, що з цим чоловiком нiколи в життi не зустрiчалася.
  
  А перевiвши погляд на другого, я затримала подих, i серце, до цього спокiйне, раптом пропустило удар, а потiм забилося часто-густо, готове ось-ось вирватися з грудей. Дивилася на його скуйовджену зачiску (вiн завжди так робив, вважаючи себе так привабливiшим), на його бiлу рiвну усмiшку, дивилася на нього i впiзнавала кожну рисочку колись улюбленого обличчя. Сергiй Краснов, а це був саме вiн, чарiвно менi посмiхнувся, пробiгся менi зацiкавленим поглядом, а потiм вiдвернувся i разом з батьком (а те, що першим чоловiком був його батько, я не сумнiвалася) пройшов до кабiнету шефа. Дверi з невеликим стуком зачинилися, повертаючи мене до реальностi.
  
  Буває ж! Я, як скам'янiла, стояла бiля свого робочого столу, не ворушилася, тiльки думала. Згадувала Сергiя, згадувала, як вiн виглядав ранiше, порiвнювала, i не могла знайти жодної вiдчутної вiдмiнностi. Якщо зiр мене не обманює - а воно нiколи не обманювало, - то це справдi був Сергiй власною чарiвною персоною. Згадавши його зацiкавлений погляд, я вiдразу спалахнула, а потiм з силою заплющила очi i постаралася заспокоїтися. Це нiчого ще не означає. Приїхав Краснов, i гаразд. Свiт же вiд цього не звалився!
  
  Я довго сидiла сама не своя. Прогортала якiсь папери в папках, а насправдi прислухалася до голосiв за стiною - так сподiвалася почути його голос, але вiн мовчав, це точно. Все-таки його голос я дiзналася б з кiлькох тисяч. Я поглядала на якийсь час - минуло пiвтори години, а шеф зi своїми гостями все не виходили, продовжували тихо обговорювати свої справи. Прибiгла Ленка, вся схвильована, а потiм як затараторила: пiв-офiсу виглядало зi своїх вiкон, коли нашi гостi приїхали. I вже половина дiвчат офiсу встигло закохатися в Краснова-молодшого, навiть Ленка не втрималася вiд приємного коментаря про хлопця. А я мовчала i не знала, що можна сказати - навiть тут, не встиг вiн ще з'явитися, вже величезний фурор. Напевно, це не можна змiнити.
  
  Дуже недоречно згадався той страшний день, коли я востаннє бачила Серьожу. Вiн був iз Нiкою, у цi хвилини вiн повнiстю належав їй: обiймав, цiлував, робив такi речi, про якi згадувати зовсiм не хотiлося. I виглядав дуже задоволеним життям.
  
  Подруга дуже швидко втекла - все-таки не варто зараз на очi начальству з'являтися. Плiтки-плiтки, а от роботу втрачати нiкому через них не хотiлося! Я продовжувала сидiти i чекати, чи кiнця свого робочого дня, чи появи в приймальнi наших гостей. Немов прочитавши мої думки, всi троє вийшли з кабiнету. Я, як за сигналом, начепила на обличчя дружелюбну усмiшку, спостерiгала за Сергiєм, який теж зi щирим iнтересом поглядав на мене, i тiльки коли всi зникли з моїх очей, я безсило впала на стiлець.
  
  Здається, Краснов мене не впiзнав. Що й не дивно - адже я змiнилася. Одягатися стала за порадами Юльки, звикла до нового одягу i пiдборах, стрижка у мене тепер iнша була, та й колiр волосся трохи змiнився, а на обличчi з'явилася косметика. Сама я цих змiн особливо не помiчала, а ось iншi їх знаходили та спiлкувалися зi мною вже трохи iнакше. До чоловiчих цiкавих поглядiв я не звикла, тому миттєво спалахувала в таких випадках - сьогоднi напевно сталося те саме.
  
  Пiсля свого поспiшного вiд'їзду з рiдного мiста я нiколи не думала про Сергiя. Тiльки дуже рiдко, коли був паршивий настрiй. Вiн був для мене забороненою темою. Завжди так, мабуть. Адже я його дуже любила, вiн був для мене iдеалом з картинки якогось шалено модного журналу, вiн був далеко не дурним, i вiн був таким iншим... i всi його мiнуси та плюси я давно привласнила собi, знала всi його звички! А через Нiку я в ньому майже розчарувалася. Не хотiла думати про той день, коли бачила його востаннє, але все одно згадувала та лаяла себе за це. Бо все одно любила.
  
  I зараз так не хотiлося про нього думати, згадувати не хотiлося. Ось чому вiн тут? Чому не з Веронiкою? Чому дозволяє собi цiкавi погляди у бiк не своєї дiвчини? Адже я чужа, а ще я Єва - дiвчисько, на яке вiн нiколи не звертав уваги. Я чекала, щороку на нього чекала, на всi чутки уваги не звертала i щиро вiрила - трапиться той день, коли вiн усе зрозумiє i побачить мене! Але не дочекалася - поїхала, втекла вiд нього, вiд Нiки, вiд минулого страшного життя. А вiн знову увiрвався в неї, i залишалося тiльки сподiватися - це наша єдина зустрiч, та iнших не буде.
  
  -Юлько, У мене трапилася катастрофа! - Повiдомила я, як тiльки втомлена подруга зачинила за собою дверi. Дiвчина зацiкавлено хмикнула, повiсила на гачок у коридорi куртку, зняла осiннi чоботи, повела мене за собою в зал, посадила на диван, а потiм уже спокiйно поцiкавилася, що сталося. I я їй все розповiла. Що вiн повернувся.
  
  Подруга насупилася i, здається, була зовсiм не в захватi вiд цiєї новини - про це говорила глибока складочка мiж бровами. Деякий час вона мовчки сидiла в крiслi, про щось задумалася, а потiм глибоко зiтхнула.
  
  -А ти Чому нервуєшся, Єв? - раптом запитала вона. - Просто, бо побачила? Чи тому, що досi любиш? А може, просто боїшся?
  
  -Боюся? Чого боятися?
  
  -Що вiн залишиться. Що часто бачити його в офiсi з батьком будеш, що вiн почне доглядати одну з ваших робiтниць, що знову переживати i нервувати будеш? Адже ти цього боїшся, так?
  
  Я знизала плечима. - Напевно, так.
  
  -Дура ти, Євко, - беззлобно простягла Юля, а потiм встала i пiдiйшла до вiкна. - Дурниця маєш. Вiн не потрiбний тобi. Зовсiм не потрiбен.
  
  -Я не знаю, Юль ... потрiбний, не потрiбний.
  
  -Вiн же дурень. Вiн iз тих, у кого тобi закохуватися не варто. Вiн помотросить i кине, а тобi потiм мучитися доведеться. Ти б краще забула його, адже згодом простiше буде. I взагалi... стiльки хлопцiв нормальних довкола, Єв!
  
  -Та де вони, хлопцi цi? - фиркнула я. - Та хто на мене подивиться?
  
  -Подивляться, ось побачиш, ще як подивляться, - подруга посмiхнулася. - Не кисни, Єв. Нiчого з твоїм Красновим не станеться. Ось побачиш, чи побуде вiн тут зi своїм татком пару днiв, а потiм поїдуть, i ти про нього назавжди забудеш!
  
  -Сподiваюся, - пробурмотiла я.
  
  Нiч була важка. А потiм така. За нею ще одна. Краснова я бiльше не бачила, але вiд цього спокiйнiше не ставало. Все думала про нього: що вiн зараз робить, хто йому подобається, з ким вiн прикрашає свої самотнi вечори? Чи зовсiм не самотнi? А якщо вiн iз Нiкою сюди приїхав?! Чомусь про колишню подругу я навiть не вiдразу згадала. Але, якщо у цих голубкiв все так серйозно було, то вiн мiг i з нею приїхати! А ось з Нiкою я зустрiчатися не хотiла - не готова ще була. Не знала, як подивлюся їй у вiчi, як стримаю її гордовитий погляд, як проiгнорую її дурнi питання та зарозумiлу посмiшку. Не знаю, чи зможу я просто затримати на нiй погляд: не людинi, якiй довiрила всю себе i яка так жорстоко зi мною обiйшлася.
  
  Нi робота, нi навчання задоволення не доставляли. I лише короткi телефоннi розмови з Матвiєм на якийсь час повертали мене до реального життя. Друг одразу вiдчув, що зi мною щось не так, погрожував вiдвiдати мене та подругу якось увечерi, але я вiдмовляла його. Сказала, що просто горло застудила - вiд цього такий мученицький голос. Матвiй не вiрив, я це знала. Але не лiз до мене з розпитуваннями: мабуть, вiдчував, що на його запитання я ще не готова вiдповiсти.
  
  Щось менi пiдказувало, що прiзвище Сергiя я почую ще раз. I я вiдчувала, що одного разу зiткнуся з цiєю людиною, я була впевнена у цьому вiдсоткiв на вiсiмдесят. Тому я морально готувала себе до зустрiчi з ним. Думала, як подивлюся, як стримаю емоцiї, що рвуться назовнi, як по-дiловому посмiхатимуся, i iгнорувати зацiкавленi погляди. Про все це думала, а сама лаяла себе: навiщо я все це роблю? Нiсенiтницею якийсь займаюся!
  
  I все ж, одного з п'ятничних днiв це сталося. Я розмовляла з мамою по телефону - вона цiкавилася своїми справами, розповiдала про успiхи Дiми на роботi i просто нарiкала на те, що я про неї зовсiм не згадую: телефоную рiдко, приїжджати в гостi взагалi не збираюся. Я все це розумiла, лаяла себе, але то через одну, то через iншу проблему я забувала навiть про таку просту рiч, як дзвiнок.
  
  У цей момент я перекладала листа шефа англiйською мовою. Взагалi-то, мовою я володiла непогано - все завдяки моїй мамi, яка колись захоплювалася мовами, досконало володiла англiйською та нiмецькою - на менi це теж позначилося. Мама розповiдала про те, як Лера - наша сусiдка i просто дiвчинка, яка мене терпiти не могла - позавчора щось у хатi спалила, що приїжджали пожежники. Мама каже, там стiльки крику було. А я смiялася. Щоправда, смiялася! Ранiше б поскаржилася на чиюсь дурiсть, навiть, можливо, почала б переживати за Лерку, якої до мене немає справи. Але зараз у менi щось змiнилося, i я вже не була такою слабохарактерною, а чужим промахам навiть навчилася радiти.
  
  У коридорi почулися чиїсь кроки, а потiм з'явився вiн - Сергiй. Я спочатку просто погляд кинула, але так i застигла - не чекала. Вiн був один, без батька, i без шефа - що зрозумiло, бо Лев Борисович зараз перебував у своєму кабiнетi. Мама не подiляла моєї мовчанки, продовжуючи щось говорити, але швидко зрозумiла, що її не слухають.
  
  -Мамо, я тобi передзвоню, - пробурмотiла я в трубку i вiдключилася.
  
  Мовчимо. А що менi робити? Я лише секретар. Це вiн у нас тут гiсть, може, хоч скаже, навiщо завiтав взагалi. Але Сергiй подумав, пiдiйшов до мого столу - так само не спускаючи з мене уважних вивчаючих очей - i чогось вичiкував. А я просто погляду вiдвести не могла, дивилася як прикута i молилася, щоб хоч щось трапилося: телефон зателефонував, шеф несподiвано з кабiнету вийшов, iз спiвробiтникiв хтось заглянув. Але як на зло в офiсi панувала тиша та гладь.
  
  -Привiт, - привiтався вiн своїм чарiвним голосом з хрипотою. Я вже й забула його про цей голос, а зараз знайомi нотки почула i мене в жар кинуло. Дивилася на нього, боялася, що не вистачить сил вiдповiсти - ось прямо зараз знепритомнiю вiд надлишку почуттiв. Мене ця iдея приваблювала - менше клопоту, не треба нiчого говорити, не потрiбно думати i вiдчувати.
  
  -Здрастуйте, - кивнула я начебто офiцiйно, хоча самiй менi голос не сподобався.
  
  -Лев Борисович у себе? - поцiкавився Сергiй. Але я поки що мовчала - з силами збиралася. - Менi йому документи вiддати треба!
  
  Для наочностi Краснов помахав перед моїм обличчям файлом iз якимись паперами. Я одразу погляд у стiл опустила, зачепилася за зелений стiкер, на якому синю ручку записувала чийсь номер телефону до появи Сергiя.
  
  -Хвилинку, - пробурмотiла я, вийшла з-за столу i пiдiйшла до дверей шефа. Тихенько постукала, прочинила дверi i дiловим тоном повiдомила. - Лев Борисович, до вас Сергiй Краснов.
  
  -Нехай заходить, - кивнув вiн.
  
  -Проходьте, - сказала я Серьожi i знову, як слухняний секретар, повернулася до свого робочого мiсця. Краснов на мене дивно подивився, але все ж таки без жодного слова зайшов до начальства в кабiнет.
  
  А я знову на ногах пiсля цього стояла. Руки нестерпно тремтiли, Ленка, що знову прибiгла до мене, але вже чисто у справi, не могла не помiтити мого нервозного стану.
  
  -Ти захворiла? - спитала вона. - Бiла, як крейда. Неначе привид побачила.
  
  I точно. Як iз минулого приведення в мою реальнiсть увiрвалося. Навiть не знала, не припускала, що це буде так важко - дивитися в його очi, бачити його нерозумiння i говорити йому щось. Наче весь свiт знову перекинувся, а мене попередити забули. Таке вiдчуття, нiби з усiма навколо щось дивне, а я одна нiчого не розумiю.
  
  Коли Сергiй вийшов iз кабiнету Лева Борисовича, я вже подумки змогла себе пiдготувати до цього. Натягла на обличчя фiрмову усмiшку, в очi його не дивилася, намагалася зосередити погляд на чомусь iншому: наприклад, на горбинцi на носi. Це був не дуже хороший спосiб, але все краще, нiж губитися i без кiнця вiдводити погляд.
  
  Я чекала, що вiн одразу пiде. Мiг, правда, кивнути головою, наче прощаючись, а потiм пiти. Мiг навiть чемно попрощатися. Коротше, це було не важливо, найголовнiше - вiн просто мав пiти. Я вже подумки все це кiлька разiв продумала, але коли замiсть того, щоб розвернутися i йти на вихiд, Краснов, мило посмiхаючись, пiдiйшов до мого столу, я знову почала переживати.
  
  Навiщо вiн це робить? Навiщо?
  
  -Слухайте, дiвчино, - буквально заспiвав вiн, а в мене вiд цього голосу мурашки по тiлу побiгли - так незвично було слухати його знову. - Це, звичайно ж, безглуздо, але... ми з вами нiде ранiше не зустрiчалися? У мене таке вiдчуття, нiби я з вами колись бачився, але я просто не мiг би забути таку красуню.
  
  Щоки миттєво почали горiти. I голова, здається, стала якоюсь особливо гарячою. Тiльки долонi не спiтнiли, як ранiше, коли видавали крайню мiру мого збентеження перед ним. Я навiть досить спокiйно витримала його пронизливий погляд. Можна пишатися собою.
  
  -Так? Дивно, - я знизала плечима. - Можливо, ми зустрiчалися.
  
  Менi не хотiлося вiдповiдати на його запитання. Та що я йому скажу? Сергiю, згадай, це ж я, Євко, Нiкина подружка, яка вiчно дивилася на тебе, як на ангела, i плекала надiю на побачення з тобою, а вже про взаємне кохання i мрiяти не наважувалася. Це безглуздо. Було б простiше сказати, що його не знаю, але... не хотiлося. Отак ось, просто не хотiлося. I знаю я, що дурницi говорю.
  
  -Я напевно тебе десь бачив, - без запитань, Сергiй перейшов на 'ти', що мене анiтрохи не збентежило - ранiше ми один одному особливо не 'викали'. - Навiть голос знайомий.
  
  -Голос, як голос, - знизала я плечима. Сергiй ще кiлька хвилин посвердлив мене очима, а коли подумав, що я бiльше не маю намiру з ним розмовляти, вирiшив пiти. Пiти? Так швидко? - А у Нiки як справи?
  
  -У кого, Вибач? - Вiн нервово обернувся.
  
  -У Нiкi, - анiтрохи не знiяковiвши його подиву, повторила я.
  
  -У Нiкi? Ти про Лазарєва, чи що? - насупився Сергiй. - Ти її знаєш?
  
  -А що? Хiба я можу про неї не знати? - глузливо запитала я. - Найкращi подруги, чи знаєш, усiм одна з одною дiляться.
  
  -Найкращi подруги? Ти про що? Я не... - вiн замовк, здається, щось пiдозрюючи. - Почекай, а як ти говорила твоє iм'я?
  
  -Я не говорила.
  
  -Єва, так? Ти Єва? - здогадався Сергiй i одразу насупився. Зате я посмiхнулася, незрозумiло чому зрадiв.
  
  -Єва, - погодилася я. - Приємно познайомитись iз Вами, Сергiю. А я, як ви здогадалися, Лазарєва Єва Станiславiвна.
  
  -Оце так зустрiч, - буркнув вiн, але тепер уже не поспiшав до виходу. Повернувся до мого столика, глянув на мене ще бiльш уважно, i на його обличчi виявлялося впiзнання. - Ти змiнилась.
  
  -У своєму життi доводиться щось мiняти.
  
  -Пiдстриглася. Фарбуватися почала. Зовсiм iнший виглядаєш.
  
  -А Що ранiше не подобалася? Чи сiрi мишки принципово тобi не пiдходять?
  
  -Та всiм ти менi подобалася, заспокойся, - Сергiй все ще продовжував мене розглядати. Потiм навiть усмiхнувся. - От би Нiка тебе зараз побачила!
  
  Все ж таки добре, що нас нiхто не чує. Не хотiлося б, щоб менi потiм запитання всякi цiкавi почав ставити. Розповiдати про своє минуле життя нiкому не хотiлося, та й узагалi... не бажано, щоб хтось запiдозрив мене у знайомствi з Красновим. Хотiлося залишити все це таємно.
  
  -Я не хочу про неї тут говорити, - пробурмотiла я. Потiм зовсiм по-дiловому кинула погляд на якийсь час - до мого обiду залишалося п'ятнадцять хвилин. - Знаєш, у сусiднiй будiвлi є кафе 'Малинка'. Якщо ти маєш час, ми могли б там поговорити.
  
  Через п'ятнадцять хвилин я заходила до незнайомого кафе. Взагалi-то, на обiд я завжди ходила в iнше мiсце, куди мене вперше притягла та сама Ленка. Але сьогоднi довелося зрадити своїм звичкам - не хотiлося, щоб мене з Сергiєм хтось побачив. Та й просто хотiлося з ним поговорити, спокiйно та без нервiв.
  
  А вiн чекав на мене, хоча спочатку я сумнiвалася: думала, що вiн поїхав у своїх справах. А кому потрiбнi цi пустi розмови? Йому? Дуже у цьому сумнiваюся! Менi теж цi розмови були не потрiбнi, але так хотiлося хоч трохи побути з ним. З'явилася ця можливiсть розмовляти з ним, дивитися на нього, вiдчувати на його уважний погляд i думати про те, що так у нашому життi все змiнилося.
  
  -Ти довго, - буркнув вiн, вiдкладаючи убiк мобiльний телефон, у якому щось вивчав до мого приходу. Я на це висловлювання нiчого не вiдповiла, тiльки замовила чашку зеленого чаю у офiцiанта, що пiдiйшов. - I все-таки, ти так сильно змiнилася, Єв!
  
  -Чим це? - фиркнула я. - Нiчим я не змiнилася. Якою була, такою й залишилася.
  
  -Нi, ти змiнилася, - наполягав на своєму Сергiй.
  
  -Як хочеш, - я знизала плечима, не бажаючи з ним сперечатися. - Чому ти зараз не в унiверситетi? Щось менi не вiриться, що ти можеш дозволити собi з батьком по мiстах кататися.
  
  -Тато постарався, - вiдповiв Краснов. - А менi треба контакти налагоджувати, адже колись менi вся його компанiя у спадок дiстанеться. Ось i їжджу з ним скрiзь.
  
  -У тебе гарний тато, - кивнула я. - Про твоє майбутнє турбується.
  
  -Можливо, - ухильно пробурмотiв Сергiй. - Але все це не має значення. Скажи краще, а чому ти поїхала тодi, влiтку? Просто зникла одного прекрасного дня!
  
  -Так Треба було.
  
  -Це дивно. А Нiка? Ви ж найкращi подруги були, сестри, зрештою! А зараз? Ви, як i ранiше, не спiлкуєтеся?
  
  -Навiть сестрам, як виявилося, є що дiлити, - посмiхнулася я.
  
  -Треба ж.
  
  -Розкажи менi про неї, - попросила я. - Чула, у неї пiснi новi є, а так... особливо не цiкавлюся її життям.
  
  -А я Як знаю? Ми з нею за мiсяць пiсля твого вiд'їзду розлучилися, бачимося рiдко. Вона змiнилася, зарозумiла до страшенностi стала - їй не до унiверситетського хлопчика, яким вона мене вважала. Дивиться на всiх зверхньо, хоча спiвачка з неї нiкчемна - тiльки завдяки грошам вашого батька i тримається.
  
  -Треба ж, - пробурмотiла я. - Розлучилися? Чому?
  
  -Просто ми не пара один одному.
  
  -I як у неї тепер iз особистим життям?
  
  -Не знаю. Чув, що вона заводить потрiбнi знайомства з потрiбними людьми, але про їхнi особистi стосунки я не знаю. Мене Нiка мало цiкавить.
  
  -Звичайно, напевно у тебе i пiсля неї вiд дiвчат вiдбою не було! - не втрималася я вiд шпильки на його адресу. I я впевнена, що потрапила до крапки.
  
  -Згоден. То хiба ж це погано? - вiн усмiхнувся i пильно на мене глянув. - Кiнь, Єв, ми ж були з тобою друзями! Може, не часто спiлкувалися, але ж спiлкувалися! Чого ти така насторожена?
  
  -Ми Були друзями? Це твердження чи питання?
  
  -Єва! - Вiн невдоволено глянув на мене. - Що ми всi про Нiка, про мене? Ось про своє особисте життя i розкажи! Напевно, всi хлопцi до твоїх нiг впали! Навiть зрозумiти не можу, як свого часу тебе не помiтив?
  
  -Легко i просто не помiтив, Сергiю. Адже поряд зi мною завжди була перевершує мене у всьому Веронiка. I про особисте життя моє тобi знати зовсiм не обов'язково.
  
  -А що так? Розповiсти нiчого?
  
  -Для тебе, любий, завжди знайдеться, що розповiсти, - навiть не помiтила, коли перейшла на такий рiзкий тон. I це менi не подобалося. Не хотiлося з Красновим псувати стосунки, але чомусь рiзкi слова вилiтали самi по собi, у мене поради не питали. - Гаразд. Напевно, особисте життя кожного - це не те, що варто зараз обговорювати, коли минуло вже багато часу з нашої останньої зустрiчi.
  
  -Ти маєш рацiю, - погодився Сергiй. - Як ти тут влаштувалася? Родичi тут мешкали?
  
  -Не-а, - я похитала головою i думки знову упорхнули, поступившись мiсцем кошмарним спогадам. - Загалом нiкого не було. А зараз друзi з'явилися, сенс у життi якийсь. Я багато чого тепер iншими очима дивлюся.
  
  -Ось у цьому ти i змiнилася, Єв, - усмiхнувся хлопець, впевнений у своїй правотi. - Стала незалежна та впевнена, дiлова навiть. Тобi дуже йде.
  
  -Дякую, - сказала я, не впевнена, що це варто рахувати за комплiмент.
  
  Так ми й балакали про життя одне одного. Я не показувала свого подиву, але всерединi вся була напружена. Ранiше, коли ще в школi вчилася i про Краснова постiйно думала, то мрiяла, що через кiлька рокiв ми з ним ось так ось зустрiнемося десь, розговоримося про своє минуле, i з посмiшками згадуватимемо цi шкiльнi днi. Адже згадували. Краснов досi пам'ятав, що в день нашого знайомства я була з двома кiсками, на кiнцi яких красувалися два червонi бантики. Я круглими очима дивилася на хлопця - не очiкувала, що вiн також дуже добре пам'ятає день нашої зустрiчi.
  
  Мiй обiд добiгав кiнця. Час бiгти на робоче мiсце, про що я Сергiю i сказала.
  
  -Нiколи не думав, що з маленького дивного дiвча в школi виростить така красуня, - зiтхнув вiн з посмiшкою, говорячи черговий комплiмент. - Єв, я хочу ще зустрiтися з тобою!
  
  Я тiльки збиралася пiдвестися з-за столу, але так i завмерла. Вiн хоче зустрiтися - це зрозумiло i з його очей, i з його здивованого погляду. Вiн, мабуть, i сам шокований. Але навiщо це йому? Я, звичайно, може змiнилася, гарно виглядаю, але не настiльки, щоб призначати менi якiсь зустрiчi. Все ж таки це Сергiй Краснов, який нiколи не скаржився на брак жiночої уваги до своєї персони. Тодi навiщо йому? Адже я не уособлюю собою iдеал жiночої краси, та й знаючи тип дiвчат, якi Сергiю подобаються, я ще бiльше переконувалась у тому, що ми не пара. Ранiше, коли дуже любила, охоче уявляла себе поруч iз ним. А зараз, хоч вiн менi й досi подобався, я тверезiше дивилася на обставини.
  
  -Я не впевнена, що це хор...
  
  -Нi будь ласка. Не вiдповiдай вiдмовою! - я навiть несподiвано замовкла, спантеличена. Вiн дiстав iз портмоне якийсь папiрець i простяг менi. - Ось мої телефони. Обiцяй, що подумаєш i передзвониш менi, гаразд? Я буду чекати!
  
  Не дочекавшись моєї вiдповiдi, Сергiй скочив з-за столу, пiдморгнув менi i втiк до виходу, попрощавшись зi мною. А я уважно дивилася на залишений папiрець iз телефоном Сергiя, i все думала про те, що мрiї здiйснюються. Тiльки зовсiм не так, як хочеться! Ось, наприклад, рiк тому я б на сьомому небi вiд щастя стрибала, а зараз не знаю, що менi з щастям, що привалило, робити!
  
  Звiсно, вiн менi подобався. Це був незаперечний факт, на який я не могла заплющити очi. Це був Сергiй, той самий Сергiй, про якого я так довго мрiяла. Будувала колись наше спiльне майбутнє, розписувала все у подробицях та майже вiрила в те, що мої мрiї здiйсняться. Але зараз щось у менi змiнилося, i на Краснова я дивилася якось зовсiм iнакше. Помiчала якiсь деталi, що нiчого не значили, оцiнювала, аналiзувала.
  
  Адже вiн iнший. Я сама собi представляла Сергiя зовсiм iншим, напевно, перенесла на нього всi якостi свого неiснуючого iдеалу, а зараз нiби рожевi окуляри зняла. I нiби зовнi все тим же залишився, а його характер нiбито заново для себе вiдкрила.
  
  Чому ранiше я забувала про те, що вiн бабiй? Чому ранiше за мене це не особливо торкалося? Я ж пам'ятаю всiх його дiвчат, яких тiльки знала, пам'ятаю, що всi вони вiд нього були шаленi, пам'ятаю, що ще половина дiвчат його оточення непомiтно по ньому сохли. Я навiть не замислювалася про те, що, стань вiн мiй, хлопець навряд чи зможе повнiстю змiнитися: вiн, як i ранiше, флiртуватиме з дiвчатами, посмiхатися всiм пiдряд i старанно не помiчати закоханих очей чергової дурницi. Такий, як я, наприклад. Або ще гiрше - змiнюватиме. А я на все закриватиму очi, бо шалено люблю. Проводитиму безсоннi ночi, чекаючи його, а потiм влаштовуватиму ревнивi скандали.
  
  Я все уявляла по-iншому.
  
  Загалом подрузi я все як на духу виклала. Вона мене моторошно лаяла: за те, що пiшла з ним розмовляти, за те, що про всякi дурницi думаю, за те, що подумати над його пропозицiєю погодилася. А потiм Юльку я приголомшила ще й тим, що маю намiр погодитися на цю зустрiч.
  
  -Дура ти, Євко! - обурено видихнула вона. - Чого тобi не вистачає? Ти ж тож дiзналася все i про нього, i про Нiку свою! Вiн же просто пограє з тобою, а потiм звалить. Євко, ну ти ж нормальне дiвчисько, з головою! Ну, що ж ти перед ним голову втрачаєш?
  
  Я була згодна з Юлькою. Чесно почувала себе дурненькою, але вiд своїх намiрiв не вiдмовлялася. Увечерi ж набрала номер телефону за папiрцем, почула голос Сергiя i зовсiм по-дiловому повiдомила, що згодна побачитися. I час мене не збентежив - завтра, о 7-й вечора вiн заїде за мною.
  
  -Я знав, що ти подумаєш i погодишся! - Повiдомив Сергiя менi по телефону.
  
  -А ти, Краснов, не зазнавай, - фиркнула я. - Це нiчого не значить!
  
  Прозвучало як виправдання. Але бiльше говорити нiчого не стала, кинувши на прощання коротке 'поки', я перша поклала слухавку. А хвилювалася, взагалi-то, моторошно! Здавалося, що навiть крiзь телефонну розмову Краснов почує мої гучнi удари серця, а потiм довго буде надi мною смiятися. Навiть руки не одразу перестали тремтiти пiсля розмови. Адже попереду ще завтрашнiй день!
  
  Чому я погодилася на цю зустрiч? Нi, не тому, що я хотiла ще раз побачити цього красеня, хоча не без цього бажання обiйшлося. Просто менi хотiлося точно зрозумiти, що я до нього вiдчуваю. Хотiлося хоч щось про себе прояснити i зрозумiти - а воно менi, власне, потрiбне? Усi нерви ось цi?
  
  Зранку пiшов дощ. Все як треба - i грiм, i блискавка, i вiтер моторошний. Виходити нiкуди не хотiлося, але я припускала, що надвечiр погода трохи вщухне. Тим часом, зрiдка поглядала у вiкно, дивилася, як дрiбнi краплi барабанять по склу i вже утвореним калюжам, як асфальт за двi секунди став мокрим вiд води. Навiть не думала, що пiсля зими та снiгу так встигла занудьгувати за весняним дощем. Дивилася на дрiбнi краплi, а замiсть роздратування настрiй тiльки здiймався.
  
  Години о два днi я помiтила бiганину по дому - це вже Юлька вирiшила у вихiдний день пiти. Поспостерiгавши за нею пару хвилин, все ж таки не змогла втриматися i запитала:
  
  -Ти що, за такої погоди кудись пiдеш?
  
  -Так, Ле ... - Вона раптом зам'ялася, а потiм поспiшно вiдповiла. - Так пiду. Ми хочемо з ним погуляти.
  
  -Господи, Юлько, коли ти вже нам скажеш його iм'я? - Усмiхнулася я. - Набридло вже про нього, як про людину без iменi думати. I куди ви пiдете в таку погоду? Холодно!
  
  -А тобi нiхто не казав, що цiлуватися пiд дощем - це романтично? - посмiхнулася подруга.
  
  -Дуська, - пробурмотiла я, i не стала Юлi заважати.
  
  Подруга поскакала i ми з День залишилися в гордiй самотi. Кота я погодувала, i, побачивши його ситу задоволену мордочку, вiдчула себе ще краще. Взагалi, з котом ми напрочуд добре ладнали. Спати паразит лягав найчастiше зi мною, але подруга не ображалася свого дружка. А ще, просто приємно, коли пiсля важкого дня приходиш додому, а на тебе чекає хтось теплий, коханий i пухнастий.
  
  О шостiй я почала збиратися. Одягтися вирiшила по-дiловому, але в той же час не для роботи: строга спiдниця-олiвець до колiн i кремова святкова блузка, що iдеально на менi сидить. Залишалося трохи пiдфарбуватися i зiбрати волосся в хвiст. Перед самим виходом несподiвано пролунав дзвiнок у дверi. Ми з котом дуже здивувалися, але разом пiшли зустрiчати несподiваного гостя.
  
  Гостем виявився Матвiй. Вiн по-господарськи шмигнув у коридор, як тiльки я вiдчинила вхiднi дверi, роззувся, повiсив куртку на гачок у коридорi i пройшов до зали. З подивом спостерiгала за тим, як хлопець плюхнувся на диван i жалiбно щось простогнав. Цiкава картина виходить.
  
  -Матвiй, ти чого? - поцiкавилася я в друга.
  
  -Менi погано, - простягнув вiн, озирнувся навколо i знову зупинив свiй погляд на менi. - А Юлька де? Знову зi своїм залицяльником втекла кудись?
  
  -Втекла, - кивнула я. - То чого тобi там погано, кажеш?
  
  -Голова болить, - пояснив вiн. - Є пiгулка? Я зараз помру!
  
  -Ех, мученик, - хмикнула я. Пiшла до своєї кiмнати, покопалася в сумцi i витягла звiдти свої пiгулки вiд головного болю. Вiднесла їх Матвiєвi.
  
  -Рятiвниця, - досить простягнув вiн, пiднявся, цмокнув мене в щоку (це подяка така?) i пiшов на кухню, щоб запитати пiгулку водою. Якось загальмовано дивилася за Матвiєм, недовiрливо помацала свою щоку, а потiм струснула головою i вирiшила забути. У хлопця голова болить, не дивно, що вiн погано розумiє.
  
  Через якийсь час Матвiй повернувся. Легше йому, звичайно, не стало - на жаль, не винайдено таблетки, якi миттєво позбавляють людину болю - але зате тепер вiн вiрив, що в найближчому майбутньому голова у нього пройде.
  
  -Чого прийшов? - Поцiкавилася я, поправляючи зачiску.
  
  -Просто так прийшов, - вiдповiв хлопець, вивчаючи мiй зовнiшнiй вигляд. - Начебто ми давно не бачилися, та й Юлю настав час перевiрити. А ти кудись iдеш?
  
  -Так, у мене зустрiч.
  
  -Зустрiч? З ким це у тебе зустрiч? Та ще й увечерi?
  
  -Матвей, - я спокiйно подивилася на хлопця, який забув про свiй головний бiль. - Ти влаштовуєш менi допит. Ти ставиш питання, на якi я не хочу вiдповiдати!
  
  -I що це значить?
  
  -Це нiчого не означає, - я вiдвернулася. - А менi вже час iти. Не хочу спiзнюватися. Якщо хочеш, то можеш дочекатися Юльки. Я думаю, що вона вже скоро повернеться.
  
  -Добре, - кивнув Матвiй i навiть усмiхнувся, проводжаючи мене. - Вибач за мої запитання. Я просто розгубився.
  
  -Нiчого страшного. Я все розумiю, - на кiлька секунд я згадала, як сама ще недавно дивувалася, що Матвiй зiйшовся з колишньою дiвчиною. Це для мене тодi стало справжнiм випробуванням, i якщо мiй друг зараз вiдчуває щось подiбне до того, що вiдчувала тодi я, то менi легко зрозумiти хлопця.
  
  Я пiшла швидко. Матвiй здавався звичайним, спокiйним та умиротвореним, побажав вдалого вiдпочинку. Але все це здавалося неприродним, награним, я вiдчувала себе нiяково, i навiть радiсть майбутньої зустрiчi з Сергiєм трохи померкла. Я була впевнена, що у мого друга не все так добре, як вiн намагався показати. А раптом у нього щось трапилося? Щось серйозне, а я не мав часу, щоб його вислухати? Адже це не правильно, справжнi друзi так не роблять.
  
  Менi було соромно за свою поведiнку. Адже Матвiй i Юля менi дуже дорогi, я навiть не уявляю, наскiльки вони менi потрiбнi. А тут... з'явився хлопець iз мого минулого, i заради нього я готова про все забути: забути про людей, яким я важлива. Це потрiбно виправляти.
  
  Iз Сергiєм ми домовилися зустрiтися у ресторанi 'Старий Замок'. Назва говорила сама за себе - зовнi будова, що височiє прямо в центрi мiста, була дуже схожа на якийсь старовинний замок епохи феодалiзму. Навiть усерединi все було таким багатим i розкiшним, що я вiдчула себе якоюсь принцесою, запрошеною на королiвський бал. Хотiлося вiрити, що зараз мене справдi чекав справжнiсiнький принц.
  
  Сергiй сьогоднi був у чорних штанах i темно-синiй сорочцi; виглядав якимсь темним демоном: правда, дуже привабливим, але вiд цього не менш загадковим i небезпечним.
  
  Сергiй намагався справити враження справжнього джентльмена. Навiть поводився якось дивно. Хоча, напевно, це все правильно, i так має бути на першому побаченнi... звiдки менi знати? Єдиним хлопцем, з яким я бувала у численних громадських мiсцях, був Матвiй. Але ми ж тiльки друзi, i завжди поводилися природно, говорили про все пiдряд, не ховаючись за маскою в спробi справити сприятливе враження.
  
  -Ти Мене зараз не слухаєш, - це було вимовлено ствердним голосом Сергiя. Я прикусила мову, коли зрозумiла, що справдi не почула й половини того, що своїм чарiвним оксамитовим голосом розповiдав мiй спiврозмовник.
  
  Я багато думала. Про все це. Про те, що зараз я сиджу з привабливою молодою людиною в одному з найдорожчих ресторанiв мiста, вiн менi щось розповiдає, намагаючись розвеселити мене. Моїм спiврозмовником був Сергiй Краснов - хлопчик, знайомий менi з дитинства, в якого я так довго i без вiдповiдi закохана. Це здавалося епiзодом з казки, тiльки на вiдмiну вiд дитячих iсторiй, я не могла зараз передбачити кiнець свого роману.
  
  Я не сумнiвалася у своїх почуттях. Хлопець менi подобався, нiби й не було мiж нами всього того часу, коли вiн зустрiчався з моєю найкращою подругою - Нiкою. Начебто я просто простягла свою любов через роки, зберегла її, а зараз настав час продемонструвати всю глибину своїх почуттiв.
  
  Але цi роки, про якi згадувати не хотiлося... вони все ж таки були, i я вiдмовлялася їх забувати. Я знаю, що Сергiй любить увагу, вiн популярний i намагається тримати iмiдж: вiн вибирає все найкраще, починаючи вiд стилю одягу та закiнчуючи вибором власної машини. Навколо Сергiя завжди крутилося дуже багато дiвчат, якi не могли встояти перед його чарiвнiстю. Вiн завжди вибирав найкращих. I нiколи не дивився на мене.
  
  Я ще не готова прийняти той факт, що мої невеликi зовнiшнi змiни щось означають для Сергiя. Адже вiн чудово пам'ятає, якою я була ранiше. Вiн знає про мене багато, знає багато моїх внутрiшнiх якостей, але це нiколи не змушувало його вибрати замiсть iншої дiвчини мене.
  
  А тепер ... змiнилася лише картинка, вона стала привабливiшою, але вона не була iдеальною. А Краснову я сподобалася. Я знала, що вiн женеться за вдосконаленою оболонкою. Але менi цього не хотiлося. Я не хотiла стати для нього тимчасовою гарною пасiєю, я хотiла справжнiх та щирих почуттiв. Я знала, що хлопець здатний любити: вiн був добрий. Завжди добре ставився до мене - це почалося ще зi школи. Вiн умiє по-справжньому любити. То чому я не можу пробудити в ньому справжнi почуття?
  
  -Ми з тобою стiльки часу знайомi, а я про тебе майже нiчого не знаю, - у його голосi почулося невдоволення самим собою. Саме так. Це вкотре доводить, що нiколи не була гiдним об'єктом його уваги.
  
  Я мало розповiдала про себе. Менi не хотiлося розповiдати про своє життя Сергiю, нехай ми й знайомi, як вiн висловився, стiльки часу. Я ще не була готова вiдкритися. Напевно, має пройти бiльше часу, щоб дiзнатися одне одного краще.
  
  Ось i ще одна причина, яка змушує мене хвилюватись. Час. Воно стрiмко вислизало. Невiдомо, скiльки ще Краснов пробуде у цьому мiстi. Вiн може виїхати вже сьогоднiшньої ночi, якщо на це буде причина. Вiн не може бути тут стiльки, скiльки менi знадобиться, щоб звикнути до хлопця, щоб довiритися.
  
  -Коли ти їдеш? - запитала я, вдавши, що не почула останнi реплiки.
  
  -Я тебе так набрид?
  
  -Зовсiм нi. Я питаю не тому, що ти мене дiстав. Менi просто... цiкаво, - пробурмотiла я.
  
  -Взагалi, не знаю. Це не вiд мене залежить. Але, мабуть, скоро, - вiдповiв хлопець. Потiм, помiтивши, що я змiнилася на обличчi, вiн поспiшно додав. - Я приїжджатиму. Звичайно, не так часто, як хотiлося б, але...
  
  Я лагiдно посмiхнулася. - Не треба, не продовжуй.
  
  Вiн замовк. Ми взагалi сьогоднi багато мовчали. Часто дивилися один на одного i... згадували. У цьому я певна. Я знала, що Краснов вiдкопував свої попереднi спогади про мене. Я робила те саме. Будь-якi дрiбницi, якi так багато говорили про його минуле. Найбiльше я згадувала шкiльнi роки - вони були найнешкiдливiшими i про них згадувати не так уже й боляче. Та наївне дитяче кохання подобалося менi найбiльше. У нiй зовсiм не було болю, брехнi, порожнiх переживань та знову болю. Iнодi я згадувала Нiку. Вона часто миготiла в моїх спогадах, отруюючи їх...
  
  -Знаєш я ... навiть сумував за тобою, - промимрив хлопець, потiм посмiхнувся своїм же словам.
  
  Сумував. Це прозвучало так красиво. Тiльки я не повiрила. Я знала, що вiн не нудьгував - надто маленькою ланкою я була в його життi, у становленнi його, як людини. Коли вiн зустрiчався з Нiкою, хлопець жив мрiями, вiн планував майбутнє i вже тодi будував його з моєю подругою. Я знаю, що вiн не сумував. Просто вирiшив сказати менi щось приємне. I я не засуджувала. Менi справдi було приємно це чути.
  
  -Я теж, - зiтхнула я, вирiшивши сказати правду. Йому простiше. Вiн, звичайно, знає, що це все правда. Я не вмiла брехати. Напевно, все-таки не вмiла, бо не так часто й доводилося менi це робити. I, звичайно ж, мої очi красномовнiше за всякi слова говорили про мої почуття. Не важко здогадатися, що я зараз говорила правду.
  
  Я ранiше не особливо замислювалася про те, чи Краснов знає, що вiн менi подобається. Не було часу думати про такi дурницi: завжди з'являлися iншi, важливiшi думки. А зараз я раптом задалася цим питанням. Чи вiн знає? Може, все так очевидно? Чи навпаки? Аж я надто добре приховую свої почуття?
  
  Мабуть, це безглуздо сподiватися. Зрештою, навiть моя подруга могла по секрету розповiсти хлопцевi, що у дитинствi я була дуже закохана. У нього. Напевно, вiн з мене довго смiявся. Зараз, як менi здається, йому не так i смiшно.
  
  Додому вiн вiдвозив мене сам. Я довго з ним iз цього приводу сперечалася. Менi не важко було викликати таксi, i я б спокiйно доїхала до будинку. Але нi, Сергiй спочатку мав намiр вiдвезти мене додому сам, навмисно не вживаючи в ресторанi нi грама алкоголю. А я раптом злякалася. Наше розставання бiля стiн замку було легко уявити, а ось бiля мого будинку. Важко передбачити його подiї.
  
  Зупинившись на одному з перехресть, поки ми чекали на зелений сигнал свiтлофора, хлопець звичним жестом дiстав звiдкись з кишенi в дверi машини пачку цигарок. Я здивовано дивилася на Сергiя. Дуже чiтко пам'ятала той день, коли заспокоювала Нiку, що реве... також чiтко, я пам'ятала причину їхньої сварки. Тому що вона курила. Вiн виявив пачку цигарок у її сумцi, i тодi йому це дуже не сподобалося.
  
  Вiн не курив. Нiка розповiдала, що йому не подобаються люди, що палять. У цьому ми з ним були солiдарнi. Я чомусь дуже не любила запаху сигаретного диму, i тим бiльше не звертала уваги на людей, якi мають таку огидну шкiдливу звичку. Нiхто з близьких менi людей не курив, окрiм Нiки, але я подрузi прощала. I зараз нi Юля, нi Матвiй не курили, що полегшувало менi життя. Було таке вiдчуття, що без сигаретного диму менi дуже просто жилося. Навiть на роботi при менi нiхто не дiставав пачки цигарок.
  
  А зараз... Сергiй палить. Це здавалося чимось неприродним.
  
  - З якого часу ти куриш? Я думала, ти ненавидиш цигарки!
  
  -Ненавиджу? - Здається, вiн був дуже здивований. - Та нi. Я ще влiтку почав курити. Напевно це менi перейшло вiд Нiки.
  
  Згадка колишньої подруги вiдгукнулася болем у грудях. Я пiдiбгала губи i вiдвернулася, прочинивши вiкно. Коли в салон проникало свiже повiтря, менi легшало дихати.
  
  -Тобi не подобається згадувати про Нiку, - сказав Краснов. - Що ж мiж вами сталося?
  
  -Це ... не має значення, - я похитала головою, i знову вiдвернулася.
  
  -Пробач. Здається, я все зiпсував, - вибачився вiн.
  
  -Нi нi! Все нормально, - пробурмотiла я. - Просто... дуже багато спогадiв для одного вечора.
  
  Машина досить швидко опинилася бiля мого будинку. Це добре. Запах диму нiяк не зникав, хоч цигарки давно вже не було в руках хлопця.
  
  -Дякую тобi за чудовий вечiр, - швидко сказала я, маючи намiр скорiше пiти.
  
  Я боялася, що вiн вирiшить мене поцiлувати. Ранiше, коли ще маленькою була, часто фантазувала та думала саме про такi моменти, розписувала все у найдрiбнiших подробицях. Але зараз я не була готова. Може, вдруге, якщо, звичайно, Сергiй захоче ще раз запросити мене на побачення.
  
  -Єва, почекай, будь ласка, - сказав хлопець, i я приречено опустила руку, якою хотiла вiдчинити дверi. - Я подумав... може, ми якось це повторимо?
  
  -Друге побачення? - Загальмовано перепитала я.
  
  -Так. Звiсно, якщо ти не проти.
  
  -Ну, взагалi... я не знаю.
  
  - Тобi ж сподобалося сьогоднi? - спитав вiн.
  
  Я кивнула. Iз цим посперечатися було неможливо. Сьогоднiшнiй вечiр, крiм деяких моментiв, був просто прекрасний. Все, як у моїх мрiях - гарна я, гарний Серьожа, iдеальний ресторан i вiн за мене платить, спiлкується зi мною, як справжнiй джентльмен, i я, здається, остаточно влипла зi своєю закоханiстю.
  
  Тiльки чомусь даю собi гальма. Хiба це правильно? Якщо мене так сильно тягне до Сергiя, то чому ж я вiчно себе зупиняю? Постiйно згадую того Сергiя, "iншого" - саме так подумки я охрестила хлопця, що сидить на такiй короткiй вiдстанi вiд мене.
  
  -Тодi, чому б не зустрiтися ще раз? Я цього дуже хочу.
  
  -Лааадно, добре, - простягла я, не зовсiм упевнена у своєму рiшеннi. Вирiшила, що чим швидше вискочу з автомобiля, тим менша ймовiрнiсть того, про що думати зараз боязко.
  
  -Я подзвоню, - кинув навздогiн хлопець.
  
  -Буду чекати, - крикнула я у вiдповiдь i швидко забiгла в пiд'їзд.
  
  Чого я боялася? Адже все виявилося не так уже й страшно.
  
  Юлька була вдома. Я цьому подумки порадiла. Декiлька коротких секунд я сподiвалася, що Матвiй був усе ще тут. Менi дуже захотiлося побачити його зараз, хоч я розумiла, що це, мабуть, не найкраща iдея. Але друга не було вдома: його взуття та куртка у коридорi зникли.
  
  Я не стала сумувати.
  
  Подруга довго випитувала у мене все про побачення в найдрiбнiших подробицях. Iнодi посмiхалася, iнодi починала хмуритися. А пiсля розповiдi серйозно запитала, як я належу до Сергiя Краснова.
  
  Це було складне питання. Тому що я була переконана, що я його люблю. Але я не могла зрозумiти, наскiльки сильно змiнилося це почуття та чи змiнилося? Те, що я зараз ставлюся до Сергiя зовсiм iнакше - було очевидним. Немає тiєї дитячої закоханостi, хоча було не зовсiм зрозумiло, куди вона встигла зникнути за пiвроку.
  
  -Вiн менi подобається, - зiтхнула я. Чи характеризують цi три слова все моє ставлення до нього? - Дуже подобається, - додала я. - Менi здається, Сергiй змiнився. Або просто я сама стала дуже iншою.
  
  -Ти стала ще бiльшою дурiстю, нiж ранiше, - здається, Юля щось образилася. Дивно. Хiба я сказала щось не те? Чому вона засмучується через те, що я закохана?
  
  -В чому справа? Хiба я щось роблю не так? - Запитала я невпевнено.
  
  -Ти зараз робиш помилку. Я не знаю, чи змiнився цей твiй Сергiй чи нi, але я вiдчуваю, що вiн не той, хто тобi потрiбний. Менi здається, що вiн... не твоя людина.
  
  -Я була б вдячна, якби ти перестала менi казати такi речi, - невдоволено пирхнула я. - Я ж тобi не говорю, чи пiдходить тобi твiй хлопець! Може, ви теж зовсiм не пара!
  
  -Вибач, - ображено сказала Юлька. - Я просто переживаю за тебе! Адже це не просто так, Єв! Хлопець, через який ти, мiж iншим, сюди переїхала, знову з'явився у твоєму життi, а ти так просто його пiдпускаєш! Але, виявляється, пiдтримка друзiв для тебе нiчого не означає, так?
  
  Подруга пiшла до своєї кiмнати i зачинила дверi, зачинивши її на замок. Я тут же вiдчула каяття, бо... я була не права. Я знала, що таке переживати за друзiв, я знала, що вони хотiли менi тiльки найкращого. А зараз я безсоромно промiняла i Матвiя i Юлю на Сергiя, який стрiмко увiрвався в моє життя.
  
  То був нечесний вибiр.
  
  Звiсно, ми з нею помирилися. Просто вирiшили бiльше не торкатися цiєї небезпечної теми. Я чесно прислухалася до Юлькиних попереджень, але чинити вирiшила все одно по-своєму. Зрештою, це тiльки моє життя, я маю право робити помилки, щоб вчитися правильно жити.
  
  
  
  Мабуть, мене вирiшили переслiдувати нещастя. I хоч я i прожила пару щодо спокiйних днiв, у середу все знову стало дуже погано. На якийсь час я навiть вiдчула себе дурною героїнею чергового безглуздого фiльму, в якому переслiдують однi невдачi. Навiть гидко вiд свого життя стало. А потiм знову довелося брати себе в руки. Менi нiколи було сумувати. Тiльки думати, думати, думати...
  
  Сам собою день був чудовий. Нарештi тепла погода i температура, що пiдвищилася. Це було прекрасно. Я вважала це швидким настанням теплоти. Я сподiвалася, що лiто настане якнайшвидше, i тодi я, нарештi, з'їжджу в гостi до мами. Я так за нею скучила, i навiть телефоннi дзвiнки не допомагали.
  
  Кiлька смс вiд Сергiя пiдняли мiй настрiй ще бiльше. Вiн часто менi писав, причому писав всякi дурницi. Я чудово знала, що вiн це робив для пiдняття настрою. А ще, можливо, вiн хотiв якнайшвидше побачитися зi мною. У понедiлок та вiвторок вiн особисто забирав мене з роботи пiд заздрiснi погляди моїх колег (переважно жiночої статi) та вiдвозив додому. Йому подобалося бути поруч зi мною, а вже це, своєю чергою, подобалося менi. Було приємно, коли про тебе хтось постiйно думав, хтось за тебе переживав.
  
  Я по вуха закохалася. Це сталося давним-давно, а зараз... мабуть, зараз усе стає на свої мiсця.
  
  Вiн i сьогоднi мав мене забрати. Вiн уже попередив мене про це, тому без п'яти шiсть я, звернувши всi свої справи i попрощавшись з шефом, вискочила з офiсу. Краснов завжди приїжджав рiвно о шостiй, намагаючись пiдкорити мене своєю пунктуальнiстю. Але сьогоднi спiзнювався. Я не злилася. Запiзнюватися для людини - це нормально. Я взагалi нiколи нiкуди не приходила вчасно. Весь час намагалася прийти ранiше за належний час.
  
  Зате до мене наблизилась iнша постать. Спершу я навiть злякалася, коли вiдчула чиєсь наближення. Але страх пройшов так само швидко, як з'явилася радiсть. То був Матвiй. Я навiть не подумала здивуватися, коли впiзнала його обличчя. Чомусь настрiй одразу пiдскочив ще вище. Навiть захотiлося пiдбiгти до хлопця та мiцно його обiйняти. Але, гадаю, вiн не зрозумiє мого раптового нападу.
  
  -Вiтання! Ти якими долями тут? - Запитала я.
  
  -Привiт, - вiн, здається, теж радий мене бачити. - А я вирiшив тебе зустрiти з роботи, пiдвезти додому.
  
  Це мене трохи протверезило. Я раптом згадала про те, що ще один хлопець зараз хотiв того самого. До речi, машина Сергiя здалася на перехрестi. Вже за хвилину вiн зупиниться тут i чекатиме, доки я не сяду в його машину.
  
  Чомусь я раптом дуже злякалася неминучої зустрiчi Матвiя та Сергiя. Менi здалося, що зараз не найкращий час для їхнього знайомства.
  
  На жаль, хвилина закiнчилася дуже швидко, а я нiчого не встигла придумати. А ще... я не знала, що менi вибрати. З одного боку, дуже хотiлося поїхати з Сергiйком, поговорити з ним, дiзнатися, як у нього пройшов день.
  
  З iншого боку, менi було соромно за свою поведiнку перед Матвiєм. Ми ж друзi, а останнiм часом так мало бачимося. Тим бiльше, в останню нашу зустрiч я просто жахливо поводилася.
  
  -Матвей, тут така справа... - пробурмотiла я, спостерiгаючи за знайомою iномаркою, що наближається. - Я вже обiцяла iншому, що вiн сьогоднi мене пiдвезе додому. Просто... я не знала. Може, ти приїдеш завтра?
  
  Безглуздо. Дуже нерозумно. Я знову зробила вибiр не на його користь.
  
  Але ж вiн друг. Вiн повинен розумiти, що я хочу налагодити своє особисте життя. Менi подобається Сергiй, i я хочу поїхати з ним.
  
  Якась частина мене зненавидiла сама себе за такi слова.
  
  Вiн нiчого не вiдповiв, тiльки загальмовано кивнув.
  
  Дуже вчасно перед нами зупинилася чорна машина з тонованими вiкнами. Двигун затих, дверi водiя вiдчинилися, i з'явився Краснов. Зараз вiн менi дуже нагадав якогось актора. Вiн був дуже гарний, зi смаком одягнений, та ще й з такою машиною.
  
  -Єва? - вiн завмер за кiлька крокiв вiд мене, поглядом вказуючи на Матвiя. Друг поряд зi мною напружився, я це дуже чiтко вiдчула. I це схвилювало мене значно бiльше, нiж решта. Менi було байдуже, що зараз думав хлопець, що стояв навпроти, а ось думки i почуття Матвiя... вони були набагато важливiшi.
  
  -Привiт, Сергiю! Знайомся, це Матвiй, мiй найкращий друг. Матвiй, це Серьожа... - тут я запитала, а ким же менi доводиться Краснов. Не зовсiм друг, далеко не знайомий, i вже точно не хлопець. Як пояснити, що вiн - щось середнє?
  
  -Її хлопець, - випередив мене Сергiй, привабливо посмiхнувшись. - Приємно познайомитися.
  
  -Молода людина? - глузливо перепитав Матвiй, хоч був так само напружений. - Це першоквiтневий жарт? Не смiшно, пацане.
  
  -Я не ... - Я чесно спробувала щось сказати.
  
  -А Хiба я схожий на жартiвника? - поцiкавився Сергiй. - Розважати зарозумiлого друга (вiн якось особливо видiлив це слово iнтонацiєю) коханої дiвчини в мої плани не входило.
  
  Погляди, якими цi двоє щедро обдаровували одне одного, менi зовсiм не подобалися. Здавалося, кожен iз них тiльки й чекає на момент, щоб розiрвати iншого на дрiбнi шматочки. Колись ранiше я бачила, як через Веронiку билися два хлопцi - пам'ятаю, подруга тодi була цим дуже задоволена. I зараз чимось Матвiй та Сергiй невловимо нагадували менi той момент.
  
  -Як би тобi сказати, щоб не збрехати? - фиркнув Матвiй тим же глузливим тоном, якого ранiше я вiд нього жодного разу не чула. Навiть я вiдчувала приховану загрозу, що виходила вiд нього.
  
  -Матвiй! - Докiрливо вигукнула я. Поводження мого друга залишало бажати кращого. I я сподiвалася, що хлопець ось-ось зрозумiє та припинить цей концерт.
  
  -Євшко, ти краще не втручайся, - ялинковим голоском промовив цей iндивiд. Очумiти! Сподiваюся, бачу такого Матвiя вперше i востаннє в життi. Менi ця сцена зовсiм не подобалася.
  
  Я вирiшила послухатись. Зрештою, це двоє хлопцiв, яким суперечити практично неможливо, оскiльки я дуже добре знаю обох. Може, вони самi по собi розiйдуться в рiзнi боки?
  
  Звичайно. Це було б дуже мило з їхнього боку.
  
  Менше нiж за хвилину їхня взаємна ворожiсть зросла в рази, слова стали жорсткiшими, епiтети - промовистiшими. Давно я не чула, як два хлопцi лаються - причому не жартiвливо, а досить серйозно, з погрозами та попередженнями. Дивитися на це все було дуже неприємно: здавалося, нiби я для них iграшка, яку вони не подiлили. I обидва цi хлопцi означали для мене чимало...
  
  Якоїсь митi я настiльки заплуталася у своїх думках i почуттях, що пропустила несподiваний помах руки. Здається, вони самi не очiкували, що зайдуть до звичайного рукоприкладства. Але коли на губi Матвiя виступила кров, я вже в кiнець розлютилася. Причому найбiльше злилася якраз на Матвiя, який, хоч i не полiз у бiйку, але її спровокував. Абияк заспокоївши обох, я попросила Сергiя поїхати. Не хотiлося його вiдпускати, тим бiльше зараз, коли з'явилася тендiтна iлюзiя стосункiв. Але й друга, Матвiє, втрачати якось дуже не хотiлося...
  
  Звичайно, це не було бiйкою. Я готова повiрити, що все сталося випадково. I найбiльше радiла тому, що обидва хлопцi досить швидко прийшли до тями. Тiльки ось, як виявилося, у Матвiя витримки бiльше буде. Вiн не перший полiз у бiйку. I, тим не менш, найбiльше я все одно злилася саме на свого найкращого друга. Здавалося, що вiн це чудово розумiв. Ми їхали до нього додому i всю дорогу хлопець мовчав. Мабуть, знав, що, як вiн заговорить, я пошлю його... до проклятих богiв.
  
  У квартирi було так тихо. Менi здається, хлопцевi варто було б завести собачку або кошеня. Iнодi самотнiсть дуже тисне. Або гнiтюча тиша, от як зараз. Так само мовчки обробила йому розбиту губу. Матвiй не дивився на мене, а я сподiвалася, що вiн просто почувається винним, але не хоче цього визнавати.
  
  -Навiщо ти так? - все-таки не витримала я пiсля пiвгодинного мовчання. Питання, що дозрiвають у моїй головi зi зростаючою частотою, не давали менi спокiйно сидiти в суспiльствi. Напевно, куди правильнiше було вже давно пiти, навiть не намагаючись розiбратися в цьому вирi почуттiв. Але я не могла. Щось утримувало мене тут, у цiй тихiй квартирi. Я не могла сидiти i постiйно ходила то туди, то сюди, накручуючи себе ще бiльше. А зараз узяла i не витримала. Просто сiла поруч iз хлопцем i раптом вiдчула себе неймовiрно стомленою.
  
  -Вибач, - тiльки сказав вiн, але пояснювати нiчого не хотiв. I я миттєво спалахнула вiд розумiння цього факту.
  
  -Ти ... Ти неможливий! Пiсля того, як ти посмiявся з Сергiя, спровокувавши цей удар, ти хочеш сказати менi "вибач"? У мене тiльки почало налагоджуватись життя, а ти вирiшив влiзти i все зiпсувати! - обурювалася я. Але Матвiй не слухав, дивився на мене, але думав про щось iнше - не про мої слова точно. Я розлютилася ще бiльше. - Я взагалi нiчого не розумiю. Матвiю! Скажи, навiщо це ти зробив?
  
  Вiн продовжував мовчати.
  
  Я видихнулася. Здавалося, що вся моя злiсть довго збиралася, а зараз, досягнувши свого пiку, раптово кудись зникла, наче випарувалася. Я достеменно зрозумiла, що вiн менi нiчого не розповiсть. Може це стосується якихось його проблем? А раптом Матвiй та Сергiй були знайомi ранiше, а я стала лише приводом їхньої сутички? Я глянула на зосереджене обличчя свого друга i знову розгубилася.
  
  -Зазвичай я нiколи не буваю таким, яким ти бачила мене сьогоднi. У мене є причини на таку поведiнку, але говорити про це ще зарано. Я не впевнений, що це правда, - заговорив Матвiй. Я нiчого не зрозумiла з того, що вiн сказав. - У будь-якому разi, я... менi соромно, що через мiй вчинок тобi погано. Але, здається, якби я мала можливiсть прожити сьогоднiшнiй день заново, я б нiчого не змiнив.
  
  -I як це розумiти?
  
  За якiсь крихiтнi частки секунд його обличчя опинилося на вiдстанi сантиметра +9т мого. Хлопець дивився у мої очi та був дуже напружений.
  
  -Скажи, що ти вiдчуваєш зараз? - прошепотiв вiн.
  
  А що я вiдчувала? Крiм того, що мене кинуло в пiт, серце пропустило кiлька ударiв, а долонi рiзко спiтнiли, нiчого не змiнилося. Ах, так, ще й думки розбiглися в рiзнi боки, через що я довго не могла вiдповiсти, але це гаразд. А ще... я раптом подумала про те, що ще нiколи зi мною не траплялося нiчого подiбного, але я вiдчувала... хвилювання, передчуття чогось бiльшого.
  
  -Не знаю, - чесно вiдповiла я.
  
  I його губи торкнулися моїх.
  
  Свiй перший поцiлунок я нiколи не могла уявити. Коли я з Веронiкою була ще зовсiм маленькою, у тi роки ми ще разом навчалися в школi, подруга завжди говорила менi, що це дуже неприємно. А я була закохана i не вiрила жодному слову. Я знала, що поцiлунок найулюбленiшої людини буде просто незабутнiм, що це буде мить, яка запам'ятається тобi на все життя. Це буде, безперечно, романтично i дуже нiжно.
  
  Мiй перший поцiлунок у моїй уявi мав бути подарований Краснову та нiкому iншому.
  
  Для мене це, звичайно ж, було надзвичайно проявом любовi.
  
  А зараз не було й секунди, щоб подумати про те, що вiдбувається. Дуже обережно i вмiло Матвiй витiснив решту думок з моєї голови. Опiр був пригнiчений майже миттєво. Я не могла чинити опiр, тому що шалено хотiлося пiддатися цiй ласцi.
  
  Я не думала про те, наскiльки прекраснi цi митi. Хоча, звичайно ж, напевно, якби почалася вiйна або б небеса в одну мить звалилися на землю, сумнiваюся, що щось змiнилося б мiж нами. Менi здається, iншi й так розумiють, що дiвчина вiдчуває у свiй перший та найчуттєвiший поцiлунок! Я просто хотiла бiльшого, чогось набагато сильнiшого i потужнiшого...
  
  Було страшно. Я не знала, чого чекати, коли чари моменту закiнчиться, коли серце перестане стукати так швидко, а щоки перестануть горiти. Зараз, коли тебе мiцно i дбайливо обiймають його рiднi руки, раптом стало дуже легко i тепло.
  
  -Єва, - шепнув вiн, вiдволiкаючись на секунду. Менi вистачило й цього часу, щоб остаточно прийти до тями.
  
  -О Боже! - з жахом вигукнула я, вириваючись iз мiцних Матвiя. - Боже! Що ти... ми наробили!
  
  Вiн незрозумiло дивився на мене, нiби я зробила щось, що не мало статися. Хоча так, це справдi так... я зробила жахливу дурiсть.
  
  Ми цiлувалися. Ця думка промайнула в моїй головi, як грiм серед ясного неба.
  
  -Чорт! Чорт! Чорт! - повторювала я, заметавшись по кiмнатi. - Що ж я наробила?
  
  -Єва! - гукнув мене вiн. - Я тебе не розумiю! Що не так? Чи, може, я зробив щось неправильно?
  
  -Ми Цiлувалися! - сказала я. Менi здається, причина мого хвилювання була очевидною. - Ми друзi та...
  
  -Я зрозумiв, - зiтхнув Матвiй, позбавляючи мене спроби все пояснити. - Вибач. Це я винен, я не мусив до тебе лiзти.
  
  Я промовчала, бо справдi вважала його винним. Але не хотiла цього говорити, як i не хотiла думати про причини, якi наштовхнули хлопця на вчинок. Вiн виглядав винним, хоча в його поглядi крутилися i ще якiсь почуття, але я вважала за краще залишатися в незнаннi. - Я поїду додому.
  
  -Як?
  
  -Не знаю. Пiшки. Або на автобусi доїду, або машину зловлю. Вигадаю що-небудь.
  
  Я вибiгла з кiмнати, бо напруга, що панувала в кiмнатi, давила на мене. Хотiлося втекти, зачинитись десь i заснути, щоб, прокинувшись, виявилося, що нiчого цього не було. Менi просто наснився дивний сон, де все в моїй головi перемiшалося, а прокинувшись, я виявлю, що нiчого не змiнилося.
  
  -Стiй! Ти нiкуди не пiдеш!
  
  -Менi потрiбно додому...
  
  -Я не вiдпущу тебе кудись у такому станi! - Вiн виразно на мене подивився. - У всьому винен лише я, Єв. Не крути себе. Давай вдамо, що нiчого не було, ОК? А сьогоднi ти переночуєш тут, бо вже надто пiзно i я нiкуди тебе не вiдпущу одну.
  
  Ми довго сперечалися, але це, на мою велику подив, допомогло. Все раптом стало як ранiше, нiби нiчого й не було мiж нами, а цей поцiлунок... адже вiн менi тiльки наснився! Ми сперечалися, але в результатi я справдi залишилася цiєї ночi у Матвiя. Було дуже незручно, але йому на мої почуття було начхати. Зате пiд кiнець неймовiрно важкого дня вiн змiг розвеселитися, i ми навiть подивилися разом один популярний бойовик.
  
  Головне - все забути! - нагадувала я собi.
  
  Iнодi це не виходило. Особливо в тi моменти, коли вiн мовчки на мене дивився, i, навiть незважаючи на те, що вiн був веселим, у куточках його очей причаївся смуток, якого я не могла зрозумiти. Я дуже сподiвалася, що це не кохання. Нi, навiть припускати таке - це дурiсть! Матвiй... це ж Матвiй, вiн же такий... класний. Вiн має любити когось, хто iдеально пiдходить йому. А я не гожусь на роль його коханої.
  
  I це засмутило мене найбiльше. Менi раптом захотiлося, щоб я йому справдi подобалася. Хоча це безглузде бажання i було позбавлене сенсу, менi здалося, що якби все було справдi так, ми разом знайшли б якийсь вихiд. Може, не одразу, може, для цього знадобився якийсь час.
  
  Я дура.
  
  
  
  Як так вийшло, що пiсля сумних подiй того дня ми перестали спiлкуватися з Матвiєм?
  
  Все виявилося набагато простiше, нiж я думала. Коли я наступного ранку з'явилася вдома, Юлька на мене накричала. Причому не лаяла, а саме кричала: за те, що я пiшла з роботи незрозумiло куди, i бiльше не вiддзвонювалася подрузi, за те, що всю нiч вешталася чорт зна де, i, звичайно, за те, що змусила її всю нiч переживати!
  
  -Дарма нервувала, Юль, - пробурмотiла я. Наче ще ранок, саме початок дня, а я вже була якась знесилена вiд усього, що сталося зi мною. - Я була з твоїм братом.
  
  -Чого? - Невимовно здивувалася дiвчина.
  
  Ми перейшли на кухню i вирiшили поснiдати - ранок все одно здавався безнадiйно зiпсованим. Кави менi щастя не надавав, але зате, пiсля моторошної ночi, протягом якої я постiйно крутилася на незвичному мiсцi, я нарештi змогла прокинутися.
  
  -Того. Не вдався в мене вчора день. Дехто менi його зiпсував. Тож у Матвiя я сьогоднi ночувала, - вiд спогадiв учорашнього дня в мене знову почали горiти губи. Але я постаралася iгнорувати цi новi та незрозумiлi вiдчуття. - Вибач, що вчора не зателефонувала. Якось усе закрутилося.
  
  -Ааа ... Слухай, а як так вийшло, що ти в Матвiя залишилася? I що ви робили?
  
  -А Що ми могли робити? - Запитала я, але потiм помiтила, як зацiкавлено у дiвчини заблищали очi. - Юля! Як ти можеш так про мене думати! Я з пристойної сiм'ї, i твiй брат, мiж iншим, також!
  
  - Хто вас знає, пристойнi ви мої? - посмiялася дiвчина.
  
  На цьому й закiнчили. Я не стала розповiдати про свiй перший поцiлунок Юльцi, бо охоче передбачала реакцiю дiвчини. Звичайно, адже це вiд початку була чудова iдея - звести брата з найкращою подругою. Тiльки не зовсiм вдала, як виявилось.
  
  Трохи пiзнiше я зателефонувала Сергiю. Менi здавалося, що вiн мiг i образитися через вчорашнє - адже я з двох хлопцiв обрала саме Корольова, а не Серьожу, який теж був менi по-своєму дорогий.
  
  -Я знаю, що моторошно винна перед тобою! Вибач за вчорашнє, - вибачалася я, коли на звуки мого голосу прийшла Юлька. Небагато послухала, похитала головою i тихо пiшла, не бажаючи залазити в чужi справи.
  
  -Не переживай, Єво, все гаразд. Я не в образi, - голос у Сергiя був задоволений. Мабуть, вiн радий, що я турбуюся за нього. А як може бути iнакше? - Сподiваюся, ти розiбралася зi своїми проблемами?
  
  -Ну, як би ... - Не казати ж Сергiю, що я пiсля нашої зустрiчi цiлувалася зi своїм другом i, здається, отримала задоволення, але не впевнена точно. - Скорiше так нiж нi.
  
  Не обов'язково розповiдати всiм, що в мене все дуже складно. На душi паршиве, i тягне до двох хлопцiв одразу.
  
  -Тодi чудово, - Сергiй ненадовго замовк. - Знаєш, а в мене є два запрошення на одну закриту вечiрку. Синок мера вирiшив iз розмахом вiдзначити свiй день народження в якомусь клубi, i туди збирають усю елiту. I я подумав про тебе. Чи не хочеш зi мною пiти?
  
  -В клуб? - трохи розгубилася я.
  
  -Так, а що? Щось не так?
  
  -Так нi, просто... я особливо не люблю такi заклади. Там завжди юрба народу i менi трохи незатишно.
  
  -Я буду поряд з тобою i нiкуди не вiдпущу, - тихо сказав Сергiйко, а в мене вiд цих слiв по шкiрi пробiгли мурашки. Як не до речi, згадалося, як я одного разу побачилася з хлопцем у клубi, а вiн звернув увагу не на мене, а на Нiку.
  
  Нi, я просто зобов'язана довести йому, що я в сто разiв кращий за свою колишню подругу.
  
  -Добре. Де i коли?
  
  
  
  Якась iноземна назва мiсцевого клубу не врiзалася у мою пам'ять. I як наполегливо я потiм не намагалася згадати його, у мене нiчого не виходило. Звичайна велика будiвля з яскравою миготливою вивiскою, бiля дверей два великi дядечки в чорних костюмах i з навушниками у вухах. Вони пильно стежать за перехожими та уважно вивчають квитки, якi простягають їм запрошенi гостi.
  
  -Звiдки у тебе квитки? - Запитала я.
  
  -Тато спiлкувався з вашим мером. А той, коли дiзнався, що у тата є дорослий синочок, всунув йому два квитки. Вiдмова не приймається.
  
  -Зрозумiло, - зiтхнула я.
  
  Iнтер'єр клубу мене нiяк не привабив. Найпростiше примiщення. Напевно, лише оздоблювальнi матерiали дорогi. Чимось схоже на клуб у моєму рiдному мiстi, куди мене завжди тягала Нiка, намагаючись познайомити з якимись хлопцями. Як давно це все було...
  
  Чудова можливiсть розiм'яти кiсточки та згадати, як я ходила на уроки танцiв. Ось тут я змогла зацiкавити свого супутника ще бiльше. Вiн найменше очiкував побачити мене в прекраснiй танцювальнiй формi. Треки змiнювалися, а я не втомлювалася - нiби випила купу енергетикiв, а тепер нiяк не можу заспокоїтись.
  
  -Ти Чудово рухаєшся, - все ж таки зробив менi комплiмент Сергiйка, коли ми вирiшили трохи перепочити i замовили коктейлi. Менi трапилося щось нудотно солодке, тому пила я неохоче, попутно розглядаючи людей навколо. А людей тут було пристойно. Натовпи дiвчат у коротеньких спiдничках проносилися повз мене: напевно, шукали iменинника, щоб подарувати себе як подарунок.
  
  -Спасибi. До речi, ми ж без подарунка прийшли, - щойно згадала я.
  
  -Знаєш, не думаю, що йому так потрiбнi нашi подарунки, - зiтхнув Краснов. - Зрештою, однiєю купюрою бiльше, однiєю купюрою менше.
  
  Звучало не дуже. Нiколи не любила ось таких ось зiрок, а зараз зовсiм випадково опинилася на днi народження папчиного синка, якого я, хоч i не знала, але вже дуже недолюблювала. Це були люди, котрi без своїх батькiв порожнє мiсце. Вони не зможуть досягти у життi висот. Погуляють, а потiм зiп'ються вiд веселого життя.
  
  -Ти Все це не любиш, так? - сумно посмiхнувся Сергiй. - Не сперечайся, я бачу. Я вже настiльки звик до всiх цих клубiв, що навiть не знаю, як без них. А ти до таких мiсць не ходиш.
  
  -Не ходжу, - погодилася я.
  
  -Любиш кiно? Парки атракцiонiв? Прогулянки пiд дощем? - вгадував вiн.
  
  -Звiдки ти все знаєш? - Усмiхнулася я.
  
  -Я догадливий, - засмiявся вiн.
  
  Так ми й балакали нi про що, вгадуючи смаки один одного i щоразу помиляючись у припущеннях. Сергiй розповiдав про своїх друзiв, якi лишилися в тому мiстi. Говорив про унiверситетське життя i згадував, що нового сталося в унiверi за той час, поки мене не було.
  
  -Я можу розраховувати на поцiлунок? - безтурботно спитав вiн, коли привiз мене додому. Все-таки на вечiрцi ми довго не пробули - надто багато нудних та незнайомих людей навколо.
  
  Я б, напевно, погодилася: по-перше, було цiкаво, що ж це за штука така - поцiлунок iз Сергiєм Красновим, по-друге - якiй дiвчинi не було б приємно почути пiсля прекрасного другого побачення ось таку скромну впевнену фразу? Але я забарилася. Про якi поцiлунки може йтися, коли цей перший поцiлунок так мiцно засiв у моїй головi, що поки що нiчого нового вiдчувати не хочеться?
  
  Я промовчала.
  
  -Як-небудь потiм? - здогадався Сергiйко, анiтрохи не образившись. - Я, здається, кваплю подiї. Вибач, якщо щось не так.
  
  -Та все нормально, - я полегшено зiтхнула, тому що не знала, як м'яко вiдкрутитись вiд усяких там поцiлункiв.
  
  -Я завтра їду, тижнiв на два, - промовив Сергiй трохи засмучено. Помiтивши на моєму обличчi тiнь смутку, хлопець поспiшно додав, що приїде знову якнайшвидше, i вже тодi менi вiд нього нiкуди не подiтися.
  
  -Я сумуватиму, - сказав вiн наостанок, а потiм машина стрiмко зiрвалася з мiсця.
  
  Юлька сидiла вдома обiйнявшись з Денею. Кiт, який за весь той час, скiльки живе в нашому жiночому суспiльствi, встиг пiдрости i прибавити у вазi, зараз досить муркотiв. Уявляю, який це кайф - сидiти в обiйми з господинею, яка тебе завжди гладить по головi, примовляючи, який ти красень i лапочка.
  
  -Як все пройшло? - поцiкавилася Юля без особливих iнтересiв. Те, що Сергiй зовсiм не подобався моєї подруги, було очевидним, але вона намагалася поховати до мого коханого свою неприязнь. Зрештою, дiвчина, як i я, сподiвалася, що минуле нiяк не завадить нашим стосункам.
  
  -Непогано, - ухильно вiдповiла я. - Вiн на два тижнi їде. Потiм приїде.
  
  Мабуть, ця iнформацiя Юльцi не сподобалася, але вона нiяк не прокоментував Серьожин вiд'їзд. Звичайно, ми з рiзних мiст, i це було своєрiдною проблемою: нiхто не знає, що Сергiй там робитиме, i якi дiвчата в цей час бiля нього крутитимуться.
  
  -Все нормально? - Запитала я у подруги, так як на її обличчi була маска глибокої задуми.
  
  -Так, - сказала вона. - Була сьогоднi у братика. А вiн мене зустрiчає iз пляшкою вiскi. Ще й пропонує скласти компанiю. Цiкаво, що в нього сталося?
  
  Я вiдчула страшну провину перед Матвiєм. Але знала, що нiчого не зможу вдiяти.
  
  
  
  Так ми перестали спiлкуватися. Я намагалася дзвонити друговi, але вiн уперто iгнорував мої дзвiнки. Я не ображалася, але дзвонити перестала. Матвiй не хотiв спiлкуватися зi мною, i, мабуть, це правильно. Так ми набагато швидше зможемо забути цей випадковий поцiлунок.
  
  Сергiй дiйсно приїхав через десять днiв. Ленка за цей час постiйно бiгала зi мною, намагаючись дiзнатися, як це я змогла закадрити такого красеня. Пашi всi цi розмови не подобалися: здається, вiн давно почав ревнувати свою дiвчину до нової офiсної знаменитостi. I нехай кiлька днiв Краснов тут не з'являвся, але розмови про нього не вщухали й досi.
  
  Коли Сергiйко з'явився в приймальнi одним iз робочих днiв, я плюнула на всi свої справи i побiгла на зустрiч, за що потрапила у мiцнi чоловiчi обiйми. Шеф, який дуже до речi виглянув зi свого кабiнету пiсля шуму, неймовiрно здивувався помiченiй картинi. Усмiхнувшись своїм якимось думкам, Лев Борисович зник за своїми дверима, навiть не прочитавши мене за те, що я залишила без дозволу своє робоче мiсце.
  
  Але потiм я весь день ходила щаслива i по-справжньому закохана. Свiтилася, як лампочка Iллiча. Працiвники офiсу з пiдозрою поглядали на мене - звичайно, самий розпал нудного робочого дня, а я ходжу i лякаю всiх своєю усмiшкою. Тiльки Васька, що заглянула в офiс до тата, одразу все зрозумiла i посмiхнулася до мене.
  
  -Зовсiм ти збожеволiла! - Сказала вона менi, але, здається, була за мене рада.
  
  Цукерково-букетний перiод застав мене зненацька. Красивi квiти, причому щоразу рiзнi i, здається, дуже дорогi. Маленькi приємнi сюрпризи. Все це було так гарно, але незнайомо. При кожнiй зустрiчi з Красновим я боялася, що вiн почне вимагати вiд мене чогось бiльшого, але Сергiй не тиснув на мене, чудово розумiючи, що має пройти ще багато часу, перш нiж я звикну до хлопця.
  
  I все-таки ми поцiлувалися. Я думала, що ще довго згадуватиму перший з ним поцiлунок, i, загалом, все так i було, тiльки спогади були припорошенi якимось сумом i моїми постiйними докорами. Чому? Та тому що я постiйно порiвнювала Сергiя i Матвiя, а менi цього зовсiм не хотiлося робити, тому що обидва дорогi менi хлопцi були зовсiм рiзними особистостями, i кожен був менi по-особливому дорогий.
  
  Сергiй був нiжним. Спочатку менi здавалося це трохи дивним. Напевно, менi не вистачало в ньому якоїсь простоти i, мабуть, пристрастi, хоч я визнала це важко. Ми щодня гуляли десь мiстом, спiльно вивчаючи тi чи iншi маленькi вулички мiста, щоразу вiдвiдували рiзнi кафе, дiзнаючись, де смачнiше готують, де краще обслуговують, а де хорошi цiни та жива музика на тлi прекрасної романтичної вечерi. Зi мною вiн звертався, як з порцеляновою лялькою, яку треба оберiгати i всiляко догоджати, тому я не завжди почувалася комфортно, зате знала точно, що кохана людина переживає за мене i намагається зробити все заради мого комфорту та гарного настрою.
  
  Ми нiколи не говорили, як ставимося один до одного. Навiть я, пiсля того, що з нами сталося останнiм часом, не могла сказати Сергiю, що я люблю його. Чому моя впевненiсть у своїх почуттях так похитнулася? Може, коли я почала впiзнавати Сергiю, то почала розумiти, що вiн хоч i не далекий вiд мого iдеалу, все ж таки їм не є? У нього були i шкiдливi звички, i якiсь свої заскоки, якi вiн намагався при менi не видавати, але все-таки iнодi прослизало в хлопцi щось таке, що часом моторошно вiдштовхувало.
  
  Але я думала, що це я так просто накручую себе, i що бiльше думаю про свої почуття до Сергiя, то бiльше починаю заплутуватися в кругообiгу своїх вiдчуттiв. Менi подобалося з ним гуляти мiстом, ходити в кiно та цiлуватися, доки нiхто не бачить. Але чи достатньо всього цього, щоб бути точно впевненим, що любиш?
  
  Коли я питала про це Юльку, та невпевнено хитала головою. Вона зi своїм хлопцем, як би довго вони не спiлкувалися, теж не поспiшала говорити про якiсь там почуття, чогось боячись. Напевно, вона боялася, що своєю вiдвертiстю може вiдштовхнути кохану людину, i я почала боятися того ж. Замкнене коло виходить.
  
  
  
  Одним iз теплих весняних вечорiв, коли Юлька поскакала на чергове побачення зi своїм чудовим принцем, я вирiшила вийти на прогулянку з котом. Iнодi ми виводили бiдолашного хлопчика на вулицю, бо iнодi здавалося, що все життя нещасного Денi так i пройде в чотирьох стiнах. Звичайно, ми робили нашому улюбленцю будь-якi щеплення, щоб вiн не пiдчепив на вулицi якусь заразу. Кiт, втiм, був задоволений таким життям та рiдкiсними вилазками на вулицю. Що дивно, Деня завбачливо нiкуди не тiкав, коли опинявся на волi, а якщо вже й хотiв кудись пiти, то починав жалiбно нявкати, кличучи з собою. Ось така вона у нас розумна тварина.
  
  Наприкiнцi квiтня було ще не так тепло, як влiтку, тому я, проклинаючи себе за те, що забула вдома вiтровку, ходила з Денею по вулицях, що темнiли, поблизу будинку. На iнших кiшок вiн не звертав уваги (важливий який). Набагато цiкавiше нюхати будь-яку траву, сидiти, спостерiгаючи за хлопцями, що грають на дитячому майданчику, i робити свої справи, звичайно ж.
  
  Бiля пiд'їзду ми з котом побачили солодку парочку, що обiймається. Я тямуще хмикнула, чудово розумiючи вiдчуття двох закоханих, яким зовсiм не хотiлося розлучатися на довгий час, але вдiяти з цим нiчого не можна. Я зовсiм не хотiла заважати голубкам, але ось у Денi з цього приводу була зовсiм iнша думка. Вiн нагострив свої лапки у бiк хлопця та дiвчини.
  
  Коли я пiдiйшла ближче, то зрозумiла, що кiт у нас все ж таки не такий слiпий i тупий, як я помилково припустила. Деня точно знав куди i до кого вiн прямує: до своєї улюбленої господинi. Те, що я побачила Юльку та її хлопця, було безперечним успiхом. Так хотiлося, нарештi, подивитися на залицяльника подруги, якого та чомусь уперто приховує.
  
  -Привiт, - привiталася я. Дiвчина здивовано глянула на мене, а потiм, ще бiльше здивовано, на свого коханого кота, який уже сперся переднiми лапами на її ноги i просився на ручки.
  
  -О, Денечко! - усмiхнулася дiвчина, забувши i про свого хлопця, i про найкращу подругу, яка, мiж iншим, жадала познайомитися з її хлопцем.
  
  А знайомитись нам i не довелося. Лешу-то я чудово знала, тiльки ось здивувалася невимовно. Юлька-то виявляється такого красеня помiтила! А я думала, що вона його недолюблює, а виявляється все навiть навпаки. Ще як любить...
  
  Щоб не стояти i не дивитись на двох друзiв здивованими очима, покликала всiх додому пити чай. Скiльки ще можна стояти на вулицi та морозитись? Так i застудитись недовго.
  
  -Заглядай до нас частiше, - сказала я Олексiю, коли вiн йшов. - А то всi ховалися вiд нас! Тепер я хоч точно впевнена, що моя подруга перебуває у надiйних руках.
  
  Подруга знiяковiла, а хлопець пообiцяв заглядати частiше. Потiм я залишила закоханих прощатися наодинцi: знала, що в такi моменти я можу тiльки заважати.
  
  -Ну ти даєш! - сказала я подрузi, як та знову з'явилася на кухнi. - I навiщо приховувала лише?
  
  Вона знизала плечима, але виглядала дуже задоволеною.
  
  
  
  Все частiше i частiше я бачилася з Сергiєм, все рiдше зустрiчала Матвiя. Навiть в унiверситетi його нiбито не iснувало, i лише пошепки однокурсникiв нагадували менi, що вiн, як i ранiше, вчиться тут. А я вже й забути встигла, що у навчальному закладi всi вважали, що ми зустрiчаємося, а тепер ми розлучилися. Щоразу, коли я бачила урочисту усмiшку Стасi, колишньої дiвчини Матвiя, то кривилася, нiби з'їла шматок лимона. Менi було неприємно, що за спиною про мене ходять такi розмови. Та й Матвiєвi, мабуть, усе це було неприємно слухати.
  
  Скоро лiто.
  
  Хотiлося зараз же полетiти кудись за кордон, повалятися на лежаку бiля моря, пiдсмажити шкiру та погрiти кiсточки. Але до мого вiдпочинку ще було чимало часу. До того ж попереду сесiя.
  
  Мама щоразу кликала мене додому, при кожнiй розмовi вмовляючи повернутися. А я шалено сумувала за батькiвкою, сумувала за Дмитром, якому доводилося вислуховувати мамине невдоволення через мене. Звичайно ж, хотiлося кинути все i зiрватися на пару вдень додому, але я знала, що влiтку обов'язково приїду до батькiв на вiдпочинок i вже нiякi враження не будуть мене турбувати. До того ж, я кликала з собою Юльку: по-перше, дiвчина вже давно хотiла подивитися на те мiсто, де я провела все своє дитинство, по-друге, вона хотiла познайомитися з моєю мамою i вiтчимом. Ну i, звичайно ж, при нагодi подряпати очi моїй колишнiй подрузi. Безока спiвачка - бомба 21 столiття.
  
  А поки що я продовжувала поєднувати навчання та роботу, вечорами проводила час iз коханою людиною та вiдчувала, що життя налагоджується. Звичайно, був один момент, якого в моєму життi зовсiм не вистачало, нiби пазл з картинки, який кудись загубився i не бажав бути. Прикро. Начебто все добре, а чогось (точнiше, когось) не вистачало.
  
  -Єва, Допоможи! - дзвонила Юлька, i замiсть вiтання промовила цю фразу переляканим голосом. - Льошка десь в аварiю потрапив! Я нiчого не зрозумiла, вiн лише сказав, до якої його лiкарнi везуть! А мене шеф не вiдпускає, в сотий раз намагається сiсти на дiєти i тепер ходить дуже злий! Чи можеш з'їздити туди? А я як тiльки звiльнюсь, одразу ж приїду!
  
  -Звичайно, - кивнула я, хоча подруга цього й не могла бачити.
  
  Дiвчина швидко продиктувала менi адресу лiкарнi та вiдключилася, збираючись спробувати додзвонитися до Олексiя. Я вiдпросилася у шефа i одразу поїхала за адресою.
  
  Велика полiклiнiка в межах мiста приймала всiх постраждалих незалежно вiд часу доби. Нинi, наприклад, був самий розпал напливу хворих. Догодило ж Олiшку! Поки я пояснювала медсестрi, навiщо i до кого приїхала, витратила бiльше пiвгодини дорогоцiнного часу. Але виявилося, що з нашим постраждалим все бiльш-менш нормально - перелом руки та кiлька забитих мiсць. Натомiсть винуватцю аварiї пощастило набагато менше - вiн перебував у реанiмацiї iз травмою голови. Я вiдразу по телефону повiдомила всю iнформацiю подрузi, яка вже їхала сюди. Їхала, на щастя, на таксi - зрозумiла, що якщо сама сяде за кермо i поспiшатиме, то постраждалих сьогоднi виявиться набагато бiльше.
  
  -Я ще Матвiю зателефонувала, вiн теж їде, - сказала дiвчина. - Просто я так переживала, що тут-таки всiм вам почала телефонувати. Шеф помiтив мої метання, i змилостивився, вiдпустив ранiше. Добре, хоч взагалi дозволив поїхати...
  
  Льоша себе чудово вiдчував. Коли мене нарештi пропустили в палату до постраждалого, то вiн уже лежав з телефоном, притиснутим до вуха, i, менi здається, я знаю, кого вiн там заспокоював. Сказавши своїй дiвчинi, що до нього прийшла я, та нарештi заспокоїлася i перервала телефонний дзвiнок.
  
  -Переживає? - Запитала я.
  
  -Ще як, - зiтхнув хлопець, посмiхаючись. Ну ось. Тепер я точно впевнена, як вiн ставиться до моєї подруги. Ось це справжнi почуття.
  
  Через п'ятнадцять хвилин у палату залетiла Юлька, вся перелякана, i, проiгнорувавши мене, сiла на край Лiшиного лiжка, уважно розглядаючи юнака з нiг до голови. Помiтивши загiпсовану руку, в куточках очей дiвчини з'явилися сльози, але ревти вона не стала - дехто її дуже швидко заспокоїв, нiжно щось шепнув на вушко. Вона якось сумно усмiхнулася, а потiм... так несподiвано для всiх... сказала Льошi, що любить його. Плюнувши на те, що в спiльнiй палатi було ще кiлька людей, якi з цiкавiстю спостерiгали за нами, забувши, що я теж стала випадковим свiдком цiєї прекрасної сцени.
  
  -Я Тебе теж, - тихо шепнув вiн їй.
  
  Я швидко вискочила з палати, тому що стало зовсiм незатишно перебувати в товариствi двох закоханих. Чомусь, пiсля такої ось картини, на душi було якось бридко. Ну, не вiрила я, що скажи я так Сергiю, все було б так само романтично i трохи сумно, як i зараз. Ось Юля з Льошею, здається, iдеально один одного доповнюють, а ми... нi, ми зовсiм не пiдходимо один до одного. I, навiть незважаючи на те, що я змiнилася, i Сергiй, як менi здається, теж намагається змiнитись заради мене, я все одно не можу повнiстю вiдкритися йому. Ця людина при кожнiй зустрiчi викликає в менi бурю змiшаних почуттiв, i я зовсiм не впевнена, що справа в дитячiй закоханостi. Щось iнше. Може, прагнення довести самiй собi, що я не гiрший за Веронiку?
  
  I чому ця думка спала на думку тiльки зараз?
  
  -Привiт, - привiтався зi мною хтось пiдозрiло знайомим голосом. Я давно не чула Матвiя, i тому трохи вiдвикла вiд його голосу, але все ж таки брехати себе не хочеться - я була шалено рада його бачити i чути. Вiн моїх почуттiв, здається, не подiляв, але все ж таки пiдiйшов.
  
  -Привiт, - усмiхнулася я. - Вона й тебе змусила приїхати?
  
  -Так, є така справа, - усмiхнувся вiн.
  
  Розмова не почалася. Постоявши кiлька хвилин, я припустила, що менi, напевно, все-таки час iти. Юлька чудово обiйдеться без моєї компанiї, до того ж, якщо вони, як i ранiше, сидять, так само закохано розглядаючи один одного, то я просто не винесу цього.
  
  Матвiй мене затримувати не став, не став нiчого говорити чи питати, навiть дивитись менi слiдом не захотiв. I чомусь вiд цього я почувала себе ще гiрше. Як же менi не вистачало Матвiя як друга, який завжди вислуховував i знаходив у моїх розмовах щось кумедне.
  
  Чи змiниться щось у менi, якщо зараз я повернуся до нього? Менi здавалося, що так, але з iншого боку, я вже давно знаю його i досi у мене таких вiдчуттiв не виникало. Матвiй - мiй друг, нагадувала я собi. Але все ж таки мене до нього якось дуже дивно тягнуло.
  
  Чому я повернулася i не поспiшала нiкуди йти? Я так i не зрозумiла. Чи не хотiла розумiти? Але Матвiй майже вiдразу помiтив, що я знову повертаюся коридором, що йду швидко-швидко i виглядаю, мабуть, трохи розгублено. Повз нас пройшла медсестра, не удостоївши нас i поглядом. Добре, що тут нас нiхто не звертає уваги.
  
  -Щось забула? - безтурботно поцiкавився Матвiй.
  
  Чи давно у мене так швидко-швидко стукало серце? Пам'ятається, навiть Сергiй не викликав у менi таких почуттiв. I руки, здається, стали холодними. А менi здавалося, що всi цi вiдчуття залишились у дитинствi.
  
  -Тебе, - зiзналася я, i перша поцiлувала хлопця. Iнодi у дiях дiвчат зовсiм вiдсутня логiка. I я просто захотiла того, що хотiла вже давно...
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Те, що сталося кiлька днiв тому, i те, що я робила зараз - не мало жодного логiчного ланцюжка. Як менi здається, коли ти їдеш за мiсто на водоспади з одним хлопцем, а думаєш про iнше, то почуваєшся дуже жахливо. Тобто, я знала, що це точно так.
  
  Менi важко вдавалося згадати, як Сергiйко умовив мене на цю поїздку. Спочатку, коли тiльки почула про якусь там поїздку за мiсто, то одразу виявилася. Але Сергiй не сумував i розповiдав менi про цi водоспади багато хорошого: незаймана, недоторкана рукою людини, природа, поряд невелике селище, в якому можна зупинитися, а вдень влаштувати пiкнiк бiля озера. I всi цi розповiдi поєднувалися спокусливим тоном. Я не збиралася нiкуди їхати. Але зараз я опинилася в машинi, i шляху назад не було.
  
  Взагалi, я хотiла поговорити iз Сергiєм. Довго думаючи про те, що вiдчуваю до Матвiя, я зрозумiла, що дружбою тут зовсiм не пахне. Я ж не дурочка, щоб заплющувати очi на такi речi. I, як би я не ставилася до Сергiя, я зрозумiла, що вiн принц не мого роману. Тому сьогоднi я хотiла розставити всi крапки на 'i' i припинити всiляке спiлкування зi своїм давнiм знайомим.
  
  Те, що сталося в лiкарнi кiлька днiв тому, ще довго переслiдувало мене. Його руки, його губи... та що там, весь Матвiй займав зараз мою голову. I кожна частинка тiла хотiла опинитися зараз будь-де, тiльки не в компанiї iншого хлопця. Сьогоднi я спритно ухилилася вiд поцiлунку, принагiдно помiтивши, що тепер Сергiй не так вже й приваблює мене, а його дотики до мене стають неприємними.
  
  Сама винна!
  
  Всi цi днi ми з Сергiєм не бачилися. Вiн запевняв мене, що скучив, а я... мовчала. Не казати ж, що люблю iншого? Хоча нi. Ось тут я зовсiм не права. Краще говорити чисту правду, нiж обманювати Краснова. Вiн хоч i потоптався на моїй дитячiй закоханостi, але грати з хлопцем менi зовсiм не хотiлося.
  
  Водоспади... що я знала про них? Та зовсiм нiчого! Знала, в якому боцi вiд мiста вони знаходяться, знала, що багато городян часто їздять туди влiтку на вихiднi. А зараз якраз були першi теплi деночки, i багато людей повалило на замiськi дачi.
  
  Ми зупинилися у готелi. Селище не схожий на поселення, вiн просто опинився невелике котеджне мiстечко. Так Так. Я був дуже здивований помiтити, як багато нових i дорогих будинкiв є.
  
  -А Ти думала, бiзнесмени не люблять замiський вiдпочинок? - глузливо запитав Сергiйко, коли я з подивом оглядалася довкола. Справдi, чому б їм не будувати такi крутi будинки, коли є час та можливостi?
  
  Я трохи здивувалася, коли в нашому номерi опинилося одне двоспальне лiжко. А я сподiвалася, що лiжка будуть роздiльними. Гаразд. Залишається сподiватися, що Сергiй не приставатиме до мене. Тобто, звичайно ж, вiн цього не робитиме.
  
  Я розглядала гарного хлопця, який сьогоднi був моїм супутником - так, лише супутником, а зовсiм недавно я вважала його коханою людиною. З чого раптом такi змiни? Чи зiзнання в коханнi, вимовлене моєю подругою коханiй людинi, так сильно справило на мене враження? Так, що я, нарештi, зрозумiла, що абсолютно дарма женуся за минулим...
  
  Сергiй, здається, був цiлком упевнений, що йому вдалося зачарувати мене, i намагався справити ще бiльше враження: починаючи з простих гарних комплiментiв, закiнчуючи нiжними посмiшками та безуспiшними спробами поцiлувати. Все це, будь-якого iншого дня, могло б здатися менi не просто романтичним, а шалено романтичним: гарна незаймана природа, невелике озеро, з усiх бокiв оточене лiсами; тут було багато людей, бажаючих, подiбно до нас, влаштувати пiкнiк на березi, i всi виглядали щасливими, вiдпочиваючи на повiтрi в компанiї друзiв, рiдних та улюблених людей.
  
  Тiльки я одна, певно, не подiляла атмосфери свята. Дивилася на iдеального у всьому Сергiя, милувалася його профiлем i частково фiгурою, смiялася з його жартiв i уважно слухала численнi веселi iсторiї з його життя. Але не могла повнiстю розслабитись.
  
  -З тобою все гаразд? - дбайливо питав Сергiйко. Здається, мiй настрiй, а точнiше його вiдсутнiсть поступово передавався моєму нiби хлопцевi.
  
  Я так i не знала, якi у мене iз Красновим стосунки. Ми бачилися дуже часто, хоча двiчi вiн їхав у наше рiдне мiсто, i я знала, що Серьожiному батьковi не дуже подобається тривале перебування тут сина. Ми багато розмовляли, передзвонювалися i переписувалися, цiлувалися, i, певною мiрою, нас можна назвати хлопцем та дiвчиною. Тiльки ми нiколи про це не говорили i нiколи не вiдкривали один одному своїх почуттiв. I зараз я була цьому рада.
  
  Можливо, Краснов теж у мене не закоханий? Може, для нього це лише непогана розвага в сусiдньому мiстi? Можливо, для мене це невдала спроба вiдпустити минуле? Або навпаки - вдала? Хтозна.
  
  -Не гаразд, - сумно усмiхнулася я.
  
  Як йому все розповiсти? Сказати в лоб - Сергiйко я тебе не люблю? Закохалася по вуха у свого кращого друга, прекрасного та чуйного хлопця, який з кожним днем все мiцнiше i мiцнiше займає позицiї в моєму серцi? Чи не казати нiчого? Варто лише сказати, що все, що ми зараз робимо, велика помилка, тому що я, здається, лише хотiла довести самiй собi, що я не гiрша за колишню подругу. Яка ж я дурна. Звичайно, я в сто разiв кращий за Нiку. I не обов'язково було щось доводити у такий брудний спосiб.
  
  Але найгiрше було не через це. Я просто не могла повiрити тому, що закрутила голову двом прекрасним хлопцям, а тепер не знаю, що з цим робити. Як ти докотилася до такого життя, Єво Станiславiвно? Як так вийшло, що я, дiвчинка, загалом, звичайна, скромна i до деякого часу спустошена i нежива, опинилася ось у такiй паршивiй ситуацiї? Адже завжди недолюблювала дiвчат, якi просто так дурять двох хлопцiв, а зараз...
  
  -Ти Не хочеш зi мною бачитися, - кмiтнув Серьожа.
  
  -З чого ти взяв? - Здивувалася я. Дивно. Адже менi весь день здавалося, що я добре грала роль закоханої дурницi, поки що вигадувала, як же акуратно натякнути Краснову, що все це - включаючи його самого - не для мене.
  
  -Не знаю, - хлопець знизав плечима. - Менi здається, що це так. Сьогоднi ти якась холодна та вiдчужена. Нiби знаходишся тут, зi мною, але насправдi тебе подумки тягне зовсiм в iнше мiсце.
  
  - Тобi нiхто не казав, що з тебе вийшов би вiдмiнний психолог? - Невдало пожартувала я. Сергiй коротко посмiхнувся, але нiяк не прокоментував це, чекаючи вiдповiдi на своє перше запитання. Що ж не гаразд?
  
  -Менi здається, що ми поспiшили, - почала я. - Те, що я роблю, неправильне i нечесне стосовно тебе. Ти хороший хлопець, правда, адже я так давно тебе знаю. I незважаючи нi на що, я бачила в тобi лише позитивнi сторони. I я вiрю, що в тебе все буде гаразд. Буде щастя, кохання, дiтлахи там... скiльки ти хочеш?.. ну, не має значення. Тiльки все це без моєї участi.
  
  - Ти вважаєш, що ти менi не подобаєшся? - Здивовано промовив Краснов.
  
  -Нi. Я вважаю, що ти менi не подобаєшся, - чесно сказала я.
  
  Довелося коротко розповiсти невелику, але дуже цiкаву iсторiю мого знайомства з Нiкою, а також коротка довiдка про нашу спорiдненiсть i чому ми так i не стали добрими подругами. Потiм я присвятила хлопця в таємницю моєї дитячої закоханостi в нього - судячи з реакцiї Сергiя, вiн все, звичайно ж, чудово знав, але вважав за краще вдавати, що залишається в незнаннi. Це мене анiтрохи не здивувало.
  
  А також, завершенням мого монологу стала розповiдь про той день, коли я бачила Веронiку востаннє: як вона була в обiймах людини, яка дуже до речi сидить поруч зi мною. У мене так i не вдалося йому розповiсти, але, здається, Краснов i без слiв зрозумiв, що саме я побачила. Я так i не навчилася боротися з цими спогадами, бо кожного разу на мене пробiгали мурашки. Занадто жахливий спогад.
  
  -Єва? - трохи здивований, знайомий голос покликав мене на iм'я. Я теж здивувалася, побачивши тут саме сьогоднi, саме зараз, саме, коли я з Красновим, Єгора - найкращого друга Матвiя. Вiн був iз компанiєю молодих хлопцiв, у якiй у великiй кiлькостi знаходилися напiвголi дiвчата - не найприємнiша компанiя, як здалося менi на самому початку.
  
  -Єгор? - Здивувалася я. - Вiтання! Яким вiтром?
  
  -Так, з однокурсниками приїхали, - зiм'яче вiдповiв хлопець, не без iнтересу розглядаючи мого супутника. - Ти, я дивлюся, також не одна?
  
  -Типу того, - неохоче вiдповiла я.
  
  -Як там поживає Василина? - Переклав тему хлопець, посмiхнувшись, згадавши мою подругу.
  
  Декiлька хвилин ми балакали про Ваську (напевно, вона вiд щастя зараз iкала), а потiм Єгор послався на важливi справи i пiшов кудись у протилежний вiд озера бiк. Слiдом за хлопцем поскакала якась довгонога красуня, швидко кинувши на мене ревнивий погляд. Але, помiтивши, що я не одна, дiвчина швидко втратила мене iнтерес i побiгла наздоганяти Єгора.
  
  -Гарний знайомий, - пояснила я Сергiю.
  
  Дуже погано, що я тут побачила Єгора. Якщо вiн розповiсть про цiкаву зустрiч своєму друговi, то менi, напевно, буде легше одразу застрелитися, попередньо вириваючи для себе ямку десь у лiсочку. А я вiдчувала, що незабаром Матвiй усе дiзнається про мiй замiський вiдпочинок у компанiї гарного хлопця. I я знову коритиму себе за цю поїздку, в тисячний раз нагадуючи собi, що коли любиш одного, з iншим зустрiчатися не варто.
  
  -Пробач, що я зiпсувала тобi вихiдний, - сумно усмiхнулася я, знаючи, що батько надсилає сюди сина тiльки у справах своєї фiрми, i у законний вихiдний Сергiй може вiдпочивати у своєму номерi в дорогому готелi, а не проводити цей час у моїй компанiї. - Знаєш, ти, певно, залишайся тут, вiдпочинь. Може... з кимось познайомишся. А я поїду додому. Даремно я сюди приїхала.
  
  -Чекай, - зупинив мене хлопець, вхопивши за руку. - Я знаю, що через мене ти пережила купу гидоти. Але не їдь. Може, ти ще передумаєш?
  
  -Пробач, - знову повторила я. - Але я точно не передумаю. Не цього разу.
  
  Хлопець викликався сам довезти мене до дому, але я була непохитною: чесно кажучи, менi зовсiм не хотiлося пiсля цiєї розмови бачити Краснова. Тож вiн викликав менi таксi. Сумка з речами так i залишилася не розiбраною, сиротливо розташовуючись на краю двомiсного лiжка. Тому я поїхала швидко та без зайвих нервiв.
  
  З Сергiєм ми попрощалися, як добрi друзi: тiльки без жодних обiймашок та поцiлункiв на прощання. Лише одне питання, яке просто трохи цiкавило мене, задала я хлопцю: 'Чи справдi я почала подобатися Краснову?'.
  
  -Ти чiпляєш, - зiзнався вiн, не ховаючи очей: напевно, звик говорити все у вiчi. - Ти, може, й не супер-модель, але ти мила, симпатична та добра. I, до речi, тобi зовсiм не важливо, хто мiй батько i скiльки грошей у мене в гаманцi.
  
  Ось на такiй ось нотi я зачинила дверi таксi, а разом з нею зачинивши назавжди своє минуле життя. Нi, не назавжди, звичайно, тому що з Сергiєм я не маю намiру припиняти спiлкування (тiльки тепер уже дружнього), але пора дитячої закоханостi закiнчилася назавжди. А тепер настав час для дорослих, виважених вчинкiв та рiшень.
  
  А для початку менi потрiбно термiново помиритися з моїм Матвiєм. Тепер уже лише моїм. Вiн навiть не уявляє, як вiн потрапив!
  
  
  
  Кнопка 1.
  
  'Цiлована парочка. Насолодившись один одним, вони вже збираються йти кудись далi, коли дiвчина зупиняє хлопця.
  
  -Стiй! Спочатку я зайду, а потiм за п'ять хвилин ти зайдеш! Бо хлопцi зрозумiють, що ми були разом!
  
  -Танюш, ну коли ми вже розповiмо хлопцям про нас?
  
  Кнопка 2
  
  '-Привiт, - каже вiн.
  
  -Бачилися, - сухо вiдповiдає вона.
  
  -Той хлопець, Вiка, з яким ти лаялася...
  
  -Моє особисте життя тебе не стосується.
  
  -Так-так, я хотiв про це сказати. Загалом, те, що мiж нами було... ну, ти розумiєш... коротше, менi здається, що йому не треба про це розповiдати! А то засмутиться, подумає чогось не те...
  
  -Ти боїшся, що я розповiм?
  
  -Я? Та нi! Хочеш, розповiдай, справа твоя. Тим бiльше, у нас i було те, що...
  
  -Значить так?
  
  З'являється третя особа - той самий чоловiк, якому краще нiчого не розповiдати, але...
  
  -Вадим? - нiбито дивується дiвчина. - Ти хотiв знати, хто в мене з'явився? Ось вiн, мiй Максiк, - дiвчина так щасливо усмiхається i цiлує хлопця, з яким щойно розмовляла...
  
  Кнопка 3.
  
  Упссс... а ось тут краще одразу йти далi! Таке дiтям показувати не можна, хоча я, начебто, i не дитина...
  
  Кнопка 4.
  
  'Соня? - кличе хлопець, виявляючи сплячу дiвчину на законному мiсцi - у лiжку.
  
  -Ммм? - сонно вигукує вона. Розплющивши очi, вона побачила хлопця. - Ти дуже довго. Я мало не заснула.
  
  -Пробач...
  
  -Я дуже намагалася не заснути, тому що... ти знаєш, я рада, що тодi у банку я зустрiла саме тебе.
  
  -Соня, Я...
  
  -Так, я ще... я хотiла тобi сказати, що... що якби я з Русланом так напилася, як з тобою сьогоднi, то вiн би мене з цими журналiстами та камерами... вiн би мене пил, пил, пилив, пилив... всю мою голову пропилив, а ти нi... Загалом, з тобою менi не треба вдавати. Ось що я хотiла сказати...
  
  Кнопка 5.
  
  'Дiвчина сидiла пiд деревом, висипаючи на долонi шоколаднi цукерки m&m's. Пiсля цього вона починала викидати кольоровi цукерки, залишаючи на долонi тi, що були шоколадного кольору. За цим непомiтно спостерiгав симпатичний юнак. Побачивши те, що робить дiвчина, вiн посмiхнувся.
  
  -Чому ти їси тiльки коричневi? - спитав вiн.
  
  -Бо одна людина якось сказала, що в них менше штучних барвникiв, адже шоколад уже коричневий. I менi це запам'яталося.
  
  -А Ти запам'яталася менi.
  
  -Де Френ? - спитала вона про наречену цього самого хлопця.
  
  -На Таїтi, пiд час нашого медового мiсяця. Ми не були одруженi.
  
  -Тому що?..
  
  -Тому що вона має знайти своє життя. А я...
  
  -Що ти? Чого хоче Стiв?
  
  -Я хочу танцювати з тобою'.
  
  I головнi герої, звичайно ж, починають танцювати та цiлуватися.
  
  
  
  Приблизно так проходив у мене день з телевiзором. Я сподiвалася провести чудовий вихiдний день з улюбленими серiалами та смiшними комедiями, а що насправдi? Насправдi у всiх одне кохання, i, як виявилося, така сама проблема i у телевiзора.
  
  О, кохання! Це почуття оточило мене з усiх бокiв! Чого вартувала одна Юлька, яка все бiльше часу проводила з Льошею! Вона кликала мене гуляти з ними, але я не уявляла, що робитиму в компанiї двох закоханих. Нi! Нехай краще насолоджуються один одним, а я заслужила самотнiсть.
  
  Так Так. Як би я не хотiла поговорити з Матвiєм i порозумiтися, у мене не було можливостi. Як я й припускала, Єгор усе розповiв Матвiю про нашу випадкову замiську зустрiч. Хлопця я не звинувачувала: вiн хотiв для свого друга найкращого, а я в його розумiннi була не найкращим вибором, проводячи вихiднi в компанiї iншої людини.
  
  О, скiльки ж я потiм потiм лаяла за той день! Перемотати все назад i зробити по-iншому, але, на жаль, час йшов тiльки вперед, забираючи минулi днi, залишаючи спогади натомiсть.
  
  Матвiй не хотiв розмовляти зi мною. Про це повiдомила подруга, яка переживала за брата не менше, нiж за мене. Вона часто дзвонила Матвiєвi, питала щось, але менi до ладу нiчого не розповiдала. Мабуть, крiм того, що вiн не готовий побачити мене.
  
  Не поясниш йому, що вiн усе неправильно зрозумiв. Що не було в мене нiчого з Сергiєм, а ця дурна вилазка за мiсто зовсiм нiчого не означала. Юлька намагалася про це натякнути, але хiба нас - дiвчат - хочуть слухати?
  
  Тому сьогоднi, саме сьогоднi, я так розраховувала на пiдтримку телевiзора. А вiн, гад, таки кинув мене зi своїми романтичними фiльмами та серiалами. Хочу дивитися бойовики, детективи та всяку каламут, але розумного по телевiзору нiчого не йшло.
  
  Суцiльне розчарування.
  
  Юля ще з самого ранку попередила мене, що вона з Льошою i парою однокурсникiв увечерi пiде в клуб - якась там вечiрка, присвячена початку лiта (всiм до одного мiсця, що зараз, взагалi-то ще весна, а лiто тiльки пiдходить до нас). Загалом, хлопцям було байдуже, що, де i коли, головне, що є настрiй десь потрясти кiстками.
  
  -Ходiмо з нами! - ближче до вечора почала мене вмовляти дiвчина. I якщо з ранку мене в клуб нiхто силомiць не тягнув, обмежившись однiєю пропозицiєю скласти компанiю, то зараз Юля нiби знайшла щось дуже важливе у спробi вiдправити мене танцювати.
  
  -Що я там сама робитиму? - фиркала я. I справдi ж. Юлька обов'язково з Льошкою кудись потопає танцювати, а з унiверу я знайомих Юлькиних майже не знаю, так що навряд чи вони складуть менi компанiю.
  
  -Я тебе одну не залишу, - заспокоювала мене дiвчина. - Так i бути, зiзнаюся. Дехто зобов'язався заглянути туди увечерi, якщо там ти будеш. Напевно, цей дехто визрiв для серйозної розмови.
  
  Деякi - в моїй головi вiн, звiсно, вiдразу набув образу добре знайомої менi людини з красивими очима i коханою посмiшкою - можливо, вiн дозрiв для розмови, а може, нi - це було вже не так важливо , тому що я забiгла в кiмнату одягатися. Не важливо, де i як, але я нарештi поговорю з ним.
  
  Так хотiлося, нарештi, скинути з себе тягар втоми, а ще я банально сподiвалася на диво: що менi не доведеться пояснюватися, а Матвiй виявиться розумним i тямущим хлопчиком. Вiн, звичайно, таким справдi був, але я розумiла, що просто так у цьому життi нiчого не буває. I вибачитись не завадить.
  
  До клубу ми, мабуть, приїхали зарано. Юлька вiдразу потягла мене танцювати, аргументуючи тим, що я повинна розважитися. Але нiчого не допомагало. Навiть мої улюбленi треки та танцi не могли пiдняти менi настрою, тому що в кожному зустрiчному хлопцi я шукала Матвiя. А його не було. Зрештою, я подумала, що Юля мене обманом затягла до клубу, а приїжджати насправдi нiхто не планував. Я дуже засмутилась. Звичайно, я не ображатися на мого друга: можливо, в останнi днi я вiв себе так погано, що я мiг би бути похитнутий тiльки шляхом обману. Це ганьба, звичайно.
  
  Лiтня вечiрка, коли на вулицi 15 градусiв тепла та без куртки виходити страшнувато - дуже весело. Як на мене, то цiлий анекдот. Прямо якась глузування долi. Коли ще кiлька днiв тому за вiкном справдi була спека, а градусники били всi мислимi та немислимi температурнi рекорди, тодi справдi можна було подумати, що настало лiто. Але не зараз, коли холод проникав пiд куртку, змушуючи неприємно зiщулитися.
  
  I чого я надвiр вискочила? У клубi набагато теплiше. А може, просто вуха втомилися вiд завивання незрозумiлих трекiв.
  
  Що й слiд було довести, моя подруга кудись зникла з танцполу. Я вже думала почати переживати, але її однокурсники сказали, що вона кудись пiшла зi своїм хлопцем. Ось так ось! Але ж обiцяла, що не кине мене напризволяще! Ось i вiр пiсля цього найкращим подругам.
  
  Бiля будiвлi знаходилася маленька лавочка, яка влiтку, напевно, була постiйно зайнята, а ось зараз, коли холодно, це мiсце виявилося зовсiм вiльним. Повз мене пройшла група незнайомих пiдлiткiв, якi прямували в те саме мiсце, звiдки вийшла я. I так, за тi п'ять хвилин, якi я пробула на вулицi, насолоджуючись прохолодним травневим повiтрям, було кiлька разiв.
  
  -Ми знову з тобою бачимося в самому несподiваному мiсцi, - замiсть вiтання промовив Єгор, вiдволiкаючи мене вiд сумних думок.
  
  -Чому несподiвано? - запитав я, розглядаючи вивiску дубини. - Дуже нормальне мiсце.
  
  -Ну-ну, - промовив вiн. - I сьогоднi ти одна.
  
  -Так. Якщо вам цiкаво, то я розлучилася з хлопцем, з яким ви бачили мене минулого разу, про що я розповiла Матвiю. До речi, ми розiйшлися за кiлька хвилин до вашого пiдходу.
  
  -Щоправда? - здивувався Єгор, почувши себе винним. Але я не ображалася. Я знала, що якби (сподiваюся, такого нiколи не станеться) випадково побачила десь за мiстом Льошу, в компанiї гарний довгоногий губастої дiвчини, то навигадувала б собi чорт знає що! I обов'язково розповiла б все Юльцi. Краще вiдразу обрубати всi зв'язки, так само набагато легше буде.
  
  Ми поговорили про той же день, то Єгор щиро вибачився за його жахливої поведiнки. Ми посмiялися трохи в цьому, але, тим не менше, я не мiг стояти довго невiдомiсть.
  
  -Скажи, де Матвiй? - Запитала я. - Вiн заподiяв менi бiль? Я знаю, що вiн не хоче зi мною розмовляти, але, як ви розумiєте, менi є що йому пояснити.
  
  -Вiн пiд'їжджає до клубу, - зрозумiвши, що брехати марно, чесно зiзнався Єгор.
  
  -Дякую, - подякувала я, i переключила всю свою увагу на дорогу. Значить, Юлька не брехала, i Матвiй справдi має зараз сюди приїхати. I я його нарештi побачу.
  
  Єгор кудись зник, а менi було байдуже, куди. Але я припускала, що друг (а я, з якихось невiдомих причин, зараховувала Єгора до своїх друзiв) пiшов у клуб i вирiшив весело провести час. От i добре. Не хочу, щоб зараз хтось за мною спостерiгав чи намагався скласти компанiю.
  
  На протилежному боцi вулицi зупинилося таксi, з якого вже вийшов до болю знайомий хлопець. Матвiй помiтив мене швидко, та й як не звернути увагу на самотню дiвчину, що сидить на єдинiй лавцi бiля клубу, до того ж освiтлювану вуличним лiхтарем? Я не могла розглянути емоцiй, що з'явилися у хлопця побачивши мене, але вiн не став вдавати, нiби не бачить мене - i це тiшило.
  
  Я не могла просто сидiти i дивитися, як вiн стоїть поряд з лавкою. Матвiй був великим, сильним, надiйним i, як очевидно, улюбленим. Найулюбленiшим хлопцем у свiтi. Я взяла його за руку. Напевно, виглядає трохи дивно збоку: хлопець i дiвчина, котрi за п'ять хвилин i слова одне одному не сказали; вона тихенько сидить на лавцi i тримає його за руку, вiн мовчки стоїть поряд iз нею.
  
  -Пробач, - тихенько прошепотiла я. Тому що знала, що винна, знала, що треба вибачитися, знала, що потребую його прощення, його усмiшки та гарних слiв. Я потребувала Матвiя, як ковтка чистої води.
  
  А менi просто треба було виговоритись. I я обережно почала розповiдати хлопцю про те, що таки насправдi мене пов'язувало з колишнiм мiстом. Нi, не ту коротку iсторiю життя, яку вимовила йому колись узимку, а тепер уже набагато повнiше, приправлену спогадами та фактами. Матвiй слухав, не перебиваючи, не вставляючи коментарi навiть тодi, коли я запиналася та зупинялася.
  
  Я вже давно замовкла, а Матвiя так i не промовив жодного слова. Вiн сiв поруч зi мною, але мовчав, втупившись в одну точку перед собою. Вiн про щось посилено думав, а я не знала, що менi ще сказати, як розбудити Матвiя, як змусити його зi мною розмовляти. Ну, хоч би накричав на мене за щось! Але нi, вiн просто промовчав.
  
  -Матвей, я... - я набрала в груди бiльше повiтря, готуючись до першого в моєму життi визнання. - Я люблю тебе. Кохаю! Ти мене чуєш?
  
  Вiн нiби випав iз зацiпенiння: зовсiм перестав дихати i тiльки здивовано, не моргаючи, дивився на мене, нiби питаючи, про який жарт йдеться.
  
  -Єва, - прошепотiв вiн. - Що ти сказала?
  
  -Я люблю тебе, - повторила я знову, вже нi про що не переживаючи. Виявляється, повторювати цю фразу вдруге не так вже й складно. Навiть приємно. - Розумiєш? Кохаю!
  
  -Любиш? - Чому ж вiн виглядає таким здивованим? Коли до нього, нарештi, дiйде, що я не брешу, i що це найточнiше i найщирiше визнання, яке тiльки може бути.
  
  -Так! Звичайно люблю! Як можна не любити тебе, Матвiй? - сказав я, подумки сподiваючись, що я не говорю, що все це марно. Це мої почуття виявляються взаємними ...
  
  -Єва, - знову прошепотiв вiн моє iм'я, i я раптом зрозумiла, що нiхто з моїх знайомих нiколи не вимовляв моє iм'я з бiльшим коханням, нiж Матвiй. Вiн акуратно взяв моє обличчя в руки i поцiлував: нiжно, але в той же час наполегливо, нiби вимагаючи на дiлi довести, як сильно я його люблю. А я його, правда, дуже люблю, тiльки я, закiнчена дурниця, як завжди пiзно розумiю.
  
  Краще пiзно нiж нiколи! - Згадалася знаменита фраза.
  
  У клуб нам бiльше не хотiлося. I, до речi, менi на вулицi бiльше не здавалося так холодно, як ранiше. Навпаки, нiби десь на небесах затопили грубку, i тепер вiд будь-якого дотику хлопця моя шкiра спалахнула полум'ям. Але це було не боляче, а навпаки, дуже приємно.
  
  Ми бродили вечiрнiм мiстом, натикаючись на таких же закоханих i щасливих пар, десь натрапили на намет, в якому продавалася солодка вата, так що дуже скоро ми стали щасливими володарями дуже солодких речей. А ще ми багато цiлувалися, i обидва отримували вiд цього величезне задоволення. Люди на нас несхвально поглядали, а менi було все одно. Цi люди, напевно, просто нiколи так нiкого не любили i нi за ким не нудьгували. А iнакше вони б розумiли мої почуття.
  
  I вже коли в мiстi остаточно стемнiло, ми зрозумiли, що настав час дiстатися до дому i залягти спати. I, нехай цей день залишив по собi безлiч приємних вражень, природнi людськi потреби (я маю на увазi сон) повернули нас iз небес на землю.
  
  -Коли я востаннє була в тебе вдома, то втратила одну рiч, - сказала я хлопцю. То була чиста правда. Маленький срiбний браслетик, пiсля того, як я була в Матвiя вдома останнiй раз, таємниче кудись зник, i я пiдозрювала, що вiн залишився в квартирi у хлопця. - Давай заїдемо, подивимося!
  
  -Сьогоднi? Тобi потрiбний цей браслет саме сьогоднi? Я мiг би i сам пошукати, якщо це справдi дуже цiнна рiч, - запропонував Матвiй. Тепер йому хотiлося менi догодити, але хлопець ще не знав, якi корисливi намiри керують мною зараз.
  
  -Нi-нi, - поспiшила вiдмовитися я. - Хотiла завтра в унiверситет одягнути, а вже давно його знайти не можу, от i подумала - раптом у тебе виявиться? Давай поїдемо зараз, га?
  
  Звичайно, Матвiя насторожило, що я так несподiвано ввечерi напрошуюсь до нього додому. Але мої очi виглядали настiльки чесними, нiби цей срiбний браслетик був дуже важливим для мене. Хлопець назвав таксисту адресу, i машина тихенько рушила з мiсця.
  
  
  
  -I в залi немає, - бурчала я, повертаючись у коридор. Браслет насправдi нiби кудись випарувався, i, якби вiн був для мене хоч трохи важливим так, як я показувала це при хлопцi, то я неодмiнно засмутилася. Вiщиця справдi гарна, але сьогоднi вона не уявляла для мене жодної цiнностi.
  
  -Може, десь в iншому мiсцi залишила? - поцiкавився Матвiй, загiпнотизовано спостерiгаючи, як я вперто рухалася до нього, iгноруючи будь-якi iншi шляхи свого маршруту. - Євушка, люба моя, що ти задумала?
  
  А я так i застигла в ступорi, дивуючись тому, якi дивнi думки мною керували лише секунду тому. Як це дивно. Адже я зараз найбiльше на свiтi хотiла пiдiйти до нього, обiйняти, поцiлувати. Нарештi, пiддатися емоцiям, що захлеснули, наповнити момент пристрастю, а не нудотною нiжнiстю (всi рядки з Юлькиних романiв). Зняти одяг, незграбно дiстатися до лiжка або хоча б до дивана, хоч i килим цiлком пiдiйшов би, а потiм... о жах! Про що я думала тiльки? Я б, звичайно, все це зробила, але я скромна. Стало раптом так соромно, i трохи гiрко через те, що не зможу всього цього втiлити.
  
  - Єво, ти чого? - покликав Матвiй.
  
  Я пiдняла на нього очi, насилу, якщо чесно. I знову, згадавши свої думки, я вiд переляку заплющила очi. Ось це вiн усе винний! Варто тут, розумiєте, такий неприступний, i такий... привабливий, що думати про щось у цей момент стає просто невиносно! I як я ранiше могла спокiйно перебувати в його суспiльствi, якщо зараз щомитi готова на нього накинутися?!
  
  -Нiчого, - тихенько видихнула я. Голос зрадливо здригнувся. Ну от зараз вiн зрозумiє, про що я думаю. Та що там, напевно вже зрозумiв! Як можна було не звернути уваги на моє збентеження i червонi щоки, на тремтячий голос i страх дивитися на нього?
  
  Матвiй пiдiйшов до мене, погляд у нього був бiльш нiж здивований. Я молився, щоб вiн вiдсунувся трiшки далi - я й гадки не мав, що стоячи так близько вночi в його квартирi - цi дiї зводять мене з розуму. Можливо, його нерозумiння мене трохи протверезило. Головне вiрити, що все в порядку. Вiн торкнувся мого чола долонею, торкнувся моїх щiк.
  
  - Ти точно гаразд? - суворо спитав вiн. - Чи не пила?
  
  Я навiть трохи образилася, вiдiйшла вiд нього i обдарувала володаря свiтлої голови злим поглядом. То ж менi, як йому ця нiсенiтниця тiльки на думку прийшла? Хоча, мiй внутрiшнiй стан можна розцiнити як сп'янiння. I знову ж таки, це все вiн! Закрутив менi голову!
  
  - Не пила, звичайно ж! - обурилася я.
  
  - Ану дихни! - Матвiй нахилився вперед. О нi, вiн не повинен був цього робити. Мої неприємнi думки знову активiзувалися. I вiн взяв i поцiлував, не даючи менi часу вiдступити. I так я вже подумав: тепер усi мої нецензурнi думки збудуться, а в цьому вiн сам винен! Тодi навiть промайнула божевiльна думка, що, мабуть, нашi думки зараз точно збiгаються. Але нi, вiн рiзко перервав поцiлунок.
  
  - Не пила, отже. Тодi давай пити чай, - Матвiй усмiхнувся i пiшов на кухню.
  
  Я, здається, тепер уже п'яна, але не алкоголем, а надлишком почуттiв! I що тепер? Просто пити чай? Навiть якщо так, то менi здається це якимось безглуздим, нiби сидiти i пити чай це схоже на вишивати хрестиком по листi дерев жилками тварин. I взагалi, це ж треба таким зухвалим бути? Догодило ж мене закохатися в цього нахабного хлопця?
  
  Далi я пiшла на кухню. Подумала, була - не була. Раз не вигнав з дому, то в мене буде ще багато можливостей... ну, не має значення. Нехай мої поганi думки залишаться тiльки моїми. Я увiйшла на свiтлу кухоньку; Матвiй жваво крутився бiля стiльницi, наспiвуючи собi пiд нiс, здається щось iз 'Бiтлз'. Я кiлька секунд заворожено за цим поспостерiгала, вiдчуваючи, що так i залишилася б тут назавжди. Але мене спалили! Матвiй загадково посмiхнувся, а потiм вiдправив мене до зали, мотивуючи це тим, що на кухнi брудно та незручно. Я з прихованою пiдозрою подивилася на iдеально чисту кухню та зручнi крiсла, i вирiшила, що тут щонайменше щось не так. Якщо до всього цього приписати загадкову усмiшку хлопця, який спокiйнiсiнько заварює чай, то все стає ще дивнiшим.
  
  -До речi, - Матвiя зупинив мене, коли я їхав. - Є свiчки на полицi поруч з телевiзором в залi. Якщо ви хочете, ми можемо влаштувати романтичне чаювання!
  
  Романтичне чаювання - одне це словосполучення звучало дуже дивно. У мене нiчого подiбного в життi, звичайно, не було, тому я, зачарована новими красивими словами, вийшла з кухнi.
  
  Поличку зi свiчками я б змогла знайти i без пiдказки Матвiя, бо вона сподобалася менi ще з моєї першої появи тут. Зазвичай рiдко коли побачиш у квартирi у хлопця так багато декоративних свiчок. Але Матвiй тодi сказав, що йому Юлька подарувала на новосiлля, а так вiн ними майже не користувався. Я акуратно запалила кожну з них, хаотично розставила все це на маленькому скляному столику, вимкнула свiтло. Загадкова i романтична обстановка. Та Матвiй просто кепкує! Якщо вiн хоче так пити чай до ранку, то я сумнiваюся, що у нього вийде! Я вiдчуваю себе манiяком...
  
  Одного разу вiн промайнув у дверях, кинувши на ходу, що пiшов переодягтися. Я здивувалася (вкотре?), але говорити нiчого не стала. Пiшов i пiшов, що тепер? Потiм знову пройшов на кухню, цього разу iз пакетом у руках. Я здивувалася ще бiльше, але, як i ранiше, сидiла на диванi i не рухалася з мiсця. Я була точно впевнена в тому, що Матвiй щось задумав. Але чомусь менi здавалося, що якщо мої думки пiдтвердяться, то сюрприз менi обов'язково повинен сподобатися.
  
  Через пару хвилин, вiн все-таки постав перед моїми ясними очима. Задоволений, як кiшка, наїлися Whiskas, i з пiдносом в руцi. Тiльки на пiдносi був далеко вiд чаю, але красивi келихи з зiгнутими ногами, наповнений рiзнобарвною незрозумiлою рiдиною. Протягом декiлькох секунд, як заворожена, я дивився красивi окуляри, а потiм, прийшовши до тями трохи, я звернув здивований погляд на Матвiя. I тодi я зрозумiв, що це за "сюрприз" хлопець приготував для мене. Я був, ймовiрно, готовий до рулону на пiдлозi вiд смiху, бо щоразу, коли я бачив таку "картинку" по телевiзору, я думав, що це було так смiшно i забавно. Матвiя був бiльш голою, нiж одягнена, хоча це, ймовiрно, звучить смiшно. Голий торс, чорнi шорти, якi, здається, колись були штани хорошого костюма, пiдтяжки, краватка-метелик i капелюх. Все це було б дуже смiшно, якби не один маленький "але". Це було Матвiй. Хлопець, якого я любив i який привернув мене дуже багато. I, побачивши всю цю роботу, я думав тiльки про одне: не буде нiякого чаю сьогоднi!
  
  Коли перший шок пройшов, з'явилися i страх перед незвiданим, i моторошний потяг, але я себе заспокоювала, що все буває вперше. Менi було зовсiм не страшно, просто... мабуть, я просто до цього не звикла. Але цiкаво, що буде далi?
  
  - I що це? - нарештi спитала я, намагаючись говорити нормальним голосом i спокiйно дивитися у бiк хлопця, а не як зараз, кожнi п'ять секунд знiяковiло вiдводячи погляд.
  
  - Сьогоднi я буду вашим офiцiантом, мадам, - сказав вiн млосним голосом з хрипотою, заглядаючи в очi. Матвiй поставив тацю на стiл. Така незвичайна атмосфера панувала в повiтрi, але нам обом це безперечно подобалося. Правда, нiяк не зрозумiю, як Матвiй за власним бажанням змiг так... роздягтися...
  
  - Мадмуазель, - кокетливо поправила я його.
  
  - Ой, точно! На жаль, "сказав вiн, дивлячись в сторону, i на цей раз його голос був нормальним. I потiм, що драматичний тон знову з'явився. "Все для найкращої дiвчини в нашому закладi," вiн вiдсунув пiднос до мене пiдморгнув.
  
  - Я ... ем ... спасибi, - я все ж таки зважилася спробувати рiзнобарвний коктейль, до яких взагалi нiколи не мала слабкiсть.
  
  -Ну як? Подобається? - загадково посмiхаючись, спитав Матвiй.
  
  -Чесно? - Вiн кивнув, i я продовжила. - Не дуже. Не люблю таке.
  
  Так, це було насправдi не дуже смачно. Фруктовий сiк, сироп i гiркий тонiк, i, можливо, навiть щось сильнiше. Нi, для мене це найкраще Mahito з содою. Або сiк. Ну, алкоголiк не був народжений в менi! Не так уже й погано?
  
  -Хм, що ж, тодi може особливi побажання? - Вiн знову обдарував мене своєю променистою усмiшкою.
  
  Вiн що, справдi всi мої бажання буде виконувати? Звучить заманливо. Може запитати щось таке, щоб помаявся? Чи не потрiбно? Але вiн же стоїть тут такий чудовий, чекає, прямо-таки рветься виконати будь-яке побажання, як песик за кiсточкою. Ах... краса!
  
  -Я, мабуть, хочу просто сiк, - почнемо з чогось простого.
  
  -На жаль, у нас останнiм часом дефiцит сокiв, - i знову вiн загадково усмiхається. Вiн колись перестане посмiхатися? Хоча, звичайно, його посмiшка змушувала тисячi мурашок пробiгатися моєю шкiрою.
  
  -Ну, Тодi води, - здалася я. Вже вода має бути?
  
  -I цього теж немає.
  
  -Що, Зовсiм? - награно здивувалася я.
  
  -Зовсiм.
  
  Так. Щось вiн явно задумав.
  
  -А Чай? - Зробила я нову спробу.
  
  -I чаю у нас немає.
  
  -Кава? Кола? Будь-якi газування?
  
  -Я впевнений, ви спробуєте щастя з iншими напоями!
  
  -I ...i, - закiнчилася фантазiя. Не горiлку я просити i тим бiльше псувати, а потiм згадав i нiчого робити не буду. - А що ти пропонуєш менi, коли ти нiчого не маєш?
  
  -У нашому закладi є щось особливе, спецiально для вас, - посмiшка хлопця стала ще променистiшою. Було видно, що така гра йому подобається. Я задумалася лише на секунду, i менi здалося, я знаю, про що зараз йтиметься.
  
  -I що ж це? - я постаралася спокiйно посмiхнутися. Знаючи, що буде за цiєю розмовою, було дуже важко всидiти спокiйно, намагаючись не посмiхатися i не розпускати свою фантазiю.
  
  -Воно б'є точно в цiль, - прошепотiв Матвiй.
  
  -Що? Ти про що? - я вже почала переживати.
  
  -Зараз побачиш, - Матвiй пiдiйшов до музичного центру, що стоїть неподалiк телевiзора, i вклав у нього якийсь диск. Натиснув на пару кнопок на пультi управлiння, i заграла напрочуд знайома, але найнесподiванiша музика. Одна з найвiдомiших на весь свiт композицiй Джо Кокера You Can Leave Your Hat on. I це було для мене зовсiм несподiвано!
  
  А все, що було далi, залишилося лише у наших спогадах...
  
  
  
  -Дзiн-Дзiн! - дивнi звуки, прорвав мiй сон, але ми не здавалися, старанно iгноруючи стороннi звуки. I начебто на секунду все стихло, а потiм знову. - Дзiн-Дзiн-Дзiн!
  
  Я не знала, ким може виявитися ця настирлива людина, але вже дуже хотiла його прибити за цими самими дверима. Як, скажiть менi на милiсть, як можна будити таку хорошу людину, як я, пiзно вранцi, коли найсолодший сон, в...
  
  ПОНЕДIЛОК!
  
  Ця новина ураганом пройшлася по моїй головi, i я спробувала схопитися з теплого лiжечка, але знайома рука, що притискала мене до чогось теплого, не дозволила менi цього зробити.
  
  -Спи, - прошепотiв вiн на вухо. - Я сам уб'ю цього смертника!
  
  Я прикинулася сплячою, але, як за Матвiєм зачинилися дверi, тут же схопилася. Сьогоднi понедiлок, у мене пари, а по обiдi ще й на роботу треба! Спочатку я хаотично бiгала по всiй кiмнатi, збираючи свої речi, якi могли знайтись у найнесподiванiшому мiсцi. А потiм я прислухалася до того, що вiдбувається поза кiмнатою.
  
  -Дурень! - хтось дуже голосно кричав, не соромлячись i мiцнiших виразiв. - Кретiн! Якого бiса ти вимкнув усi телефони, i навiть домашнiй? От убила б тебе цими власними руками, але ти ще менi потрiбен! Це ж яким iнвалiдом треба бути, щоб так нервувати свою сестричку, га? А якби зi мною щось трапилося? Мене б захотiли вкрасти, зґвалтувати, убити, а мiй брат 'поза зоною доступу мережi'! Ууу, гад!
  
  -Вибач менi, грiшника, - вибачався Матвiй, посмiюючись над своєю сестрою - а в тому, що це була Юлька, у мене не було сумнiвiв. - Я справдi найгiрший у свiтi брат. Але щоб хоч якось пом'якшити свою провину, я сподiвався, що Леха не дасть тобi нудьгувати. Я ж не знав, що ти так сильно переживатимеш за мене!
  
  -Не спокушайся! - фиркнула дiвчина, продовжуючи просуватися по квартирi. Я в цей час роздумувала над фiлософським питанням, бути чи не бути: надягати вчорашнiй одяг чи вiддати перевагу поцупити щось iз гардеробу хлопця? Рiшення було обрано. У вчорашнiй сукнi по дому не так i зручно ходити! - Мiж iншим, я тебе шукала з одного дуже важливого питання!
  
  -З якого ж? - так само глузливо розмовляв Матвiй iз Юлькою. Цiкаво, вони завжди без мене так спiлкуються, чи я просто не помiчала ранiше їхнiх по-справжньому теплих родинних стосункiв?
  
  -Дарма смiєшся, - грiзно шикнула на брата Юля. - Мiж iншим, ситуацiя не iз кумедних. Я втратила Єву. Уявляєш? Всього на секунду вiдволiклася в клубi, i вона тут же зникла з поля зору. У неї телефон вимкнений, вдома її так i не з'явилося, хоча я всю нiч чекала... я не змикала очей! Я так хочу спати, а ця поганка не оголошується! Страшно уявити, що з нею могло статися. А якщо справдi щось?.. Я ж собi цього не пробачу!
  
  -Юль, заспокойся, - здається, тепер Матвiй перестав глумитися над дiвчиною, i зрозумiв, що в її головi все справдi жахливо. - Все з Євою гаразд! Ну майже...
  
  Я знала, що це за 'майже' - мої почервонiлi щоки одразу ж поспiшили довести, що воно - це саме 'майже' - ще довго менi сниться ночами. Настав час припиняти цей спектакль i виходити, а то подруга зовсiм розкисне, а Матвiй, заспокоюючи сестричку, зовсiм забуде їй повiдомити, де я насправдi провела цю нiч.
  
  Моя поява була зустрiнута... так, загалом, нiчим особливим. Юлька мене не помiтила, а Матвiй був надто зайнятий душевним розладом сестрички. Тому, пiсля мого делiкатного 'кхе-кхе', я виявилася... як би так би мовити... центром Всесвiту.
  
  -Ну, ось тепер все добре, - замiсть очiкуваних крикiв та слiз, Юлька хитро посмiхнулася. - Чого так довго в кiмнатi стирчала? Я вже й не знала, якими словами ще Матвiя розважити.
  
  -Чого? - здивувалися ми.
  
  -Того самого, - буркнула Юля. - Ви чого, думали, що я не знаю, якими ви тут справами займалися? Я вже все мiсто на вуха поставила, якби Єва реально пропала. А так, побiгала трохи клубом, поки охоронець не сказав, що бачив тебе з хлопцем, за описом дуже схожим на Матвiя. Так що припиняйте тут будувати iз себе пам'ятникiв, i кличте пити чай.
  
  -А ... Ну гаразд, - Матвiй не став сперечатися i пiшов на кухню.
  
  -Безсоромник, - заспiвала йому в слiд дiвчина. - Нахабно спокусив мою подругу! Зiбрав-спокусив, у тебе по очах все видно! О, я дивлюся, мiй подарунок-то у нагодi! - очi дiвчини засвiтилися, коли вона побачила в залi на пiдлозi краватку-метелика. - Не чекала, звiсно!
  
  Погладiвши на невеликий безлад, вона похитала головою, а вже потiм перевела погляд на мене.
  
  -Ох-ох-ох, Єво, - пробурмотiла вона, хихикаючи. - Вiд тебе чекаю всiх брудних подробиць!
  
  -Чого? - ревнув Матвiй iз кухнi, мабуть, уважно слухаючи всi реплiки своєї сестри.
  
  -А Ти там взагалi мовчи i чай готуй, - не злякалася подруга. - Аж дивишся, такими темпами наробиш менi племiнникiв завчасно! А ти чого, Єв, так дивишся на мене? Тобi хiба не пояснювали, де дiти беруться? Ех, любi мої, що б ви без мене робили?
  
  -Спали, - вiдповiла я. Все одно в унiверситет тягнутися надто пiзно, а ось на рахунок робочого дня можна поки що подумати. Якщо чесно, хотiлося весь день лiнуватися i нiчого не робити, але грошi для себе коханiй заробляти також не завадить.
  
  -А якщо чесно, не думала, що все так швидко у вас вийде, - тихенько прошепотiла менi Юля, щоб брат не почув. - Але ти скажи менi, ти задоволена?
  
  -А Хiба не видно? - запитанням вiдповiла я.
  
  -Все з тобою ясно, - хихикнула дiвчина, а потiм серйозно спитала. - Менi краще втекти?
  
  -Ну, Не знаю, - зам'ялася я.
  
  -Годi тобi. Я свого брата вже багато рокiв знаю i... пiсля всього, що у вас тут сталося... вам краще побути наодинцi, так що залишайся i... розважайтеся тут. Тiльки тихiше, а то ще сусiди на вас скаржатимуться.
  
  -Чого??? - сьогоднi це питання дня!
  
  - Я мовчу! Все пока. Тiльки сьогоднi ми будемо ночувати вдома! - попередив подругу голос грiзної мами. I я погодився. Iнакше я вiдчуваю, що взагалi перестану ходити в пари!
  
  Дверi з тихою бавовною зачинилися, залишивши по собi лише трохи дивний зiм'ятий ранок i приємний запах парфумiв.
  
  -Юлька Пiшла, - повiдомила я, заходячи на кухню i обiйнявши хлопця зi спини. Такий ранок менi напевно подобалося.
  
  -Щоправда? Ти змогла вiдправити цю йогозу додому? - здивувався Матвiй. - Ну все. Тепер я тебе точно кохаю!
  
  -Чого Ти сказав?
  
  -Що люблю тебе!
  
  -Правда правда?
  
  -Звичайно, - пiсля цього я заслужила коротенький поцiлунок. - А ти мене?
  
  -Тож люблю, - вiдповiла я.
  
  -Чарiвно. Ти хочеш чай?
  
  -Не впевнена, - пробурмотiла я, вивчаючи потемнiлi очi коханого та його мiцнi обiйми.
  
  -А я хочу дечого iншого, - прошепотiв вiн на вушко. - Як ти гадаєш, чай нас почекає?
  
  -Сподiваюся, дочекається!
  
  
  
  Епiлог
  
  
  
  -Веронiка! Йди сюди! - Кричала мама Нiкi iз сусiдньої кiмнати.
  
  Дiвчина вже годину, як безуспiшно намагалася iгнорувати крики своїх батькiв, але нiчого не виходило - образливi слова, якi мати i вiтчим висловлювали один одному, залишали неприємний осад у душi у дiвчини.
  
  -Що трапилося? - Нiка вдавала, що нiчого не чула ранiше, коли прийшла до батькiв. Тi стояли у характерних бойових позах. Мама Нiкi, жiнка, загалом дiйсно красива: темноволоса, смаглява, з великими зеленими очима i зазвичай доброзичливою усмiшкою, зараз бiльше була схожа на шалену фурiю. А ось вiтчим, хоч i був у сказi, намагався поводитися пристойно.
  
  -Я бiльше не можу розмовляти з цiєю людиною, - гарчала жiнка. - Вiн... вiн жахливий.
  
  -У чому рiч, мам? - не розумiла Веронiка.
  
  - Ми вирiшили розiйтися з твоєю мамою, - тихо розповiв Станiслав Олександрович. - Ми стали погано жити i постiйно сваримося через всякi дрiбницi. Твоя мама стала дуже нервовою, а я знову i знову переконуюсь у тому, що їй потрiбнi були лише мої фiнанси.
  
  -Та Що ти таке кажеш? - кричала Галина. - Я любила тебе!
  
  -I мої грошi! - пiдвищив голос вiтчим. Нiка за всiм цим тихенько спостерiгала осторонь, i сподiвалася, що сьогоднi гроза мине. - Я через тебе з сiм'ї пiшов, Галю! Ти розумiєш? Я покинув дружину та власну дитину, раз на мiсяць перераховую алiменти i навiть не бачуся з власною дочкою, щоб не засмучувати її!
  
  -Ти Хочеш сказати, що це я у всьому винна? - Вибухнула жiнка. Веронiка злякано вiдскочила вiд матерi, впевнена, що сьогоднi набагато безпечнiше бути на боцi вiтчима.
  
  Це була не перша суперечка Галини та Станiслава. Раз на тиждень вони обов'язково влаштовували допит, а потiм довго i зi смаком кричали один на одного, перериваючись лише тодi, коли лайки повторювалися по другому колу. Усi днi вони жили тимчасовим перемир'ям, щоб за кiлька днiв знову посваритися через якусь нiсенiтницю.
  
  -Я нiчого не хочу тобi сказати, - тихо вiдповiв вiтчим. - Я просто вважаю, що настав час припинити нам один одного виводити. Я сьогоднi ж збираю свої речi i їду з цього проклятого будинку.
  
  -Веронiка? Зроби що небудь! - гаркнула на дiвчину Галина.
  
  -А Що я маю зробити, мам? - дивувалася Нiка. - Зупиняти тата? Це дуже погана iдея. Я теж вважаю, що вам час пожити окремо один вiд одного!
  
  -Що? Ти менi дочка чи хтось?
  
  -Мамо, Не починай!
  
  -Веронiка!
  
  -Мати!
  
  -Замовчiть обидвi, - прикрикнув Станiслав Олександрович, знову з'являючись у дверях. Вiн знайшов чемодан i швидко почав скидати в нього свiй одяг, не обтяжуючи себе акуратнiстю. - Веронiка, допоможеш менi?
  
  Дiвчина мовчки погодилася i почала допомагати вiтчиму, поки мати тихо лютувала, спостерiгаючи за цiєю картиною. Нiка завжди i у всiх суперечках приймала бiк прийомного батька, тому що вона дiйсно вважала, що вiн має рацiю. Станiслав Олександрович взагалi напрочуд добре ставився до Нiки, з самого дитинства у всьому їй допомагаючи. Тому, коли в маленькiй дiвчинцi помiтили здiбностi до спiву, вiн не замислюючись вiдвiв дiвчину в музичну школу, де вона вiдточувала свої голосовi навички. А ще, Єва, її колишня подруга, була трохи схожа на свого тата, тому у своєму вiтчимi Нiка простежувала деякi риси зовнiшностi та характеру, що нагадують Єву.
  
  -Я можу закинути тебе в кафе по дорозi, - сказав вiтчим, закриваючи чемодан. Веронiка останнi два мiсяцi працювала в одному кафе, де виконувала свої пiснi та заробляла на цьому непоганi грошi, бо вечорами люди спецiально приходили до цього закладу на Нiкiнi мiнi-концерти.
  
  -Добре, - буркнула дiвчина i швидко зiбралася, поки мiж матiр'ю та вiтчимом не стався новий скандал.
  
  Кафе сьогоднi було сповнене людьми. Як i завжди, але сьогоднi було забито майже всi столики. Програма Веронiки починалася о восьмiй годинi, а до цього часу в залi грала приглушена романтична або релаксна музика. А поки що дiвчина сидiла у службовому примiщеннi, де найчастiше знаходився нечисленний персонал кафе.
  
  Нiкiн мобiльний телефон розривався, ось уже пiвгодини без перерви їй назвав Костик. Костик - це окрема iсторiя. Вiн був сином заможного папочки, але все ж таки не настiльки багатим, як взяти хоча б того ж Сергiя Краснова. Костя з першого погляду закохався у молоду спiвачку, надсилаючи їй не дешевi букети квiтiв щодня, а потiм дзвонив i випитував у неї, чи вона отримала подарунок, i чи сподобався їй цей чудовий запах. Нiка дуже швидко втомилася вiд набридлого залицяльника i була зовсiм розчарована у всiх хлопцiв, що оточували її. Жодного по-справжньому гарного i заможного вона так i не знаходила, адже хотiлося, щоб таку красуню любила лише гiдна людина.
  
  -Гостi вже чекають на тебе, - буркнула Алiса, адмiнiстратор кафе. Вона непогано потоваришувала з Нiкою, але завжди була дуже обережною, щоб вони стали справжнiми подругами.
  
  -Ясно, - коротко кивнула спiвачка Веронiк, вже одягнувшись у своє вечiрнє вбрання. - Є якiсь цiкавi особи у залi?
  
  -Помiтила одну парочку, - посмiхнулася Алiса. - У нас вони точно вперше. Замовили трохи, i швидше за все прийшли послухати твiй виступ. Хлопець, звичайно, красень, одягнений простенько, але фiрмовий одяг, видно неозброєним оком. Дiвча дивна. Непогано виглядає, але не сказати, щоб красуня. Так що, викладайся на повну, може вдасться його вкрасти!
  
  Веронiка скорчила страшну гримасу. Пiсля деяких подiй у її життi вона зрозумiла, що закохувати в себе чужих коханих - це не дуже красиво. А якщо зi своєю суперницею ти знайома досить близько, то потiм почуваєшся взагалi огидно.
  
  Колись Нiка грала почуттями своєї подруги. Iз задоволенням помiчала, як мучиться Єва, як намагається розлюбити Сергiя Краснова, як намагається бути доброю i правильною подругою. Виходило у Єви погано, але, варто вiддати їй належне, вона дуже довго терпiла це неподобство. Але Нiку це було не потрiбно; вона хотiла принизити зведену сестричку i показати, кого природа бiльше любить - страшну Єву, що вiрить у добрi казки та хепi енди, або iдеальну у всьому Веронiку, якiй по життю дуже часто щастило.
  
  -Я пiшла, - зiтхнула спiвачка, вирушаючи на мiнiатюрну сцену для її виступiв.
  
  -Удачi, - побажала адмiнiстратор, повертаючись до зали.
  
  Спiвати Нiка любила з дитинства, i це це непогано виходило. Не потрiбно мати особливих талантiв, щоб пiдлаштовувати голос пiд улюблену пiсню. Нiка вчилася саме так - спiвала разом iз улюбленими артистами, спiвала до болю у горлi, щоб у неї щось починалося виходити. I це було. А ще вона сама склала пару пiсень, не без допомоги все тiєї ж Єви, яка iнодi допомагала з римами.
  
  Колись страх сцени для неї був серйозною проблемою, але зараз вона вже давно звикла до людей. Невелике хвилювання перед виходом, але вона знала, що в неї чарiвний голос, i її слухатимуть та пiдспiвуватимуть її пiсням. Вона вже зiрка.
  
  Поки дiвчина спiвала, вона повiльно вивчала своїх глядачiв, намагаючись вiдшукати парочку, що зацiкавила Алiсу. За кiлька хвилин така знайшлася. Симпатичний хлопець, який трохи дивно вивчаюче розглядав Веронiку, а поряд з ним дiвчина, що тримає його за руку. Єва.
  
  Веронiк ледь не забула слова пiснi, коли побачила знайоме обличчя: тi самi глибокi гарнi очi, трохи iнша стрижка, але погляд i мiмiку не переплутати нi з ким iншим. Колишня подруга дуже змiнилася: у порiвняннi з минулою Євою Лазаревою тут сидiла справжня красуня.
  
  Впiймавши погляд Веронiки, Єва довго дивилася на свою сестру: вона не посмiхалася i не злилася, просто сидiла i, як усi, слухала її пiснi, тодi як її хлопець з несхваленням поглядав на Нiку. Звiсно, вiн усе знав.
  
  Єва щось шепнула своєму коханому, цмокнувши його в щоку. Пара тихенько пiднялася з-за столу i мовчки вийшла iз зали. Єва так i не озирнулася. А Веронiка таки забула слова пiснi...
  
  Пролог
  
  Я нiколи не забуду цiєї чудової картини. Вона була така гарна, що здавалося, нiби завмирало серце.
  
  Цей день я хочу стерти зi своєї пам'ятi, як жодної iншої у своєму життi. Повiльно тягнувся липень, температура пiднiмалася так, що й виходити не хотiлося. Асфальт плавився вiд сонця, як масло. А воно (сонце) нiби купалося на вулицях, грало в хованки, вiдбиваючись у кожному скельцi. Це здалося менi тодi таким неймовiрно красивим. Але сонце - це не та картина, якою я хотiла б милуватися. Воно завжди нагадувало менi про якусь небачену радiсть, якої зовсiм не було. Ось дивлюся на небо та яскравi променi сонця та вiдчуваю радiсть, починаю посмiхатися. Дурно вiрно? Величезна вогненна куля, вiд якої так просто пiднiмається настрiй.
  
  Цей день, до певних подiй, був важливим для мене. Думки про майбутнє хвилювали мене, змушували думати про хороше... але все не так. Зараз я почала замислюватися про дивнi речi, наприклад, що люди з частковою амнезiєю - щасливчики. Я хотiла б забути цей день назавжди.
  
  
  
  
  
  Напевно, зараз я по-справжньому розчарувалась у людях. Якби не цей спекотний липневий денек, я б продовжувала вiрити в справжню дружбу i взаємне кохання - велике i свiтле, яке незабаром вiдвiдало б мене. Але все це тiльки з часткою 'би', яка означає умовний спосiб. I все це супроводжувалося однiєю умовою - якби свого часу Станiслав Олександрович був мудрiшим i розумнiшим, все зараз могло б скластися iнакше.
  
  Але для того, щоб мене зрозумiти, треба повернутись у далеке минуле. Коли дванадцять рокiв тому мiж моїми батьками почався процес розлучення, я про це мало що знала - менi було всього сiм рокiв. Батьки мене не посвячували в тонкощi цiєї справи, я взагалi майже не розумiла, що довкола творилося, i чому всi дорослi раптом стали такими сумними? Менi хотiлося зробити всiх крапельку щасливiшою, тому, коли я бачила на маминих щоках сльози, я пiдходила до неї i пальцями розсовувала куточки губ - 'малювала' посмiшку.
  
  Так, тодi я залишилася жити зi своєю улюбленою мамою. Згодом, коли я подорослiшала, я зрозумiла, яка ситуацiя склалася в моїй сiм'ї, i хто став причиною цього. Звичайно, я засуджувала свого батька, тому що вважала, що вiн вчинив зовсiм по-дурному. Втiм, на всi мої претензiї Станiслав Олександрович вiдповiдав, що коли я виросту, я все зрозумiю. Я росла, але так i не могла зрозумiти його дiї.
  
  Вiн промiняв Олену Вiкторiвну - мою маму - на iншу жiнку. Вона була молодша, красивiша, з'являлася на свiтських вечiрках, знала, як поводитися перед високопоставленими людьми. Вона вмiла все те, що так погано виходило ранiше у моєї мами. Я ненавидiла Галину - другу татову дружину. Я ненавидiла її всiм серцем, бо вона була винна у тому, що позбавила мене нормального дитинства.
  
  Коли я була маленькою, мама дуже багато працювала, майже цiлодобово, щоб прогодувати мене, платити податки, купувати їжу та iнше. Тому мама стала для мене всiм - найголовнiшою людиною у моєму життi. I коли в нашому домi з'явився Дмитро В'ячеславович, я була тiльки рада за маму. Коли бачиш її щасливi очi, пробачаєш усе на свiтi.
  
  Вона це зробила не стiльки для себе, скiльки щоб подбати про мене. Дiма був заможним чоловiком, i вiн мiг нас забезпечувати, а ще вiн дiйсно любив мою маму. Це було найголовнiше для мене. Я хотiла, що вона була щасливою.
  
  Втiм, ця iсторiя не про мого батька, не про маму i не про Дмитра, який дуже плавно влився в нашу сiм'ю, i якого я теж своєрiдно полюбила - як людину, яка принесла в нашу сiм'ю частинку щастя i радостi. Ця iсторiя про мене - Лазареву Єву Станiславiвну.
  
  Про себе я не можу нiчого розумного розповiсти, тому що не бачу себе збоку. Нiчого незвичайного у своїй зовнiшностi я не помiчала, просто я була такою, як i решта. Худа непоказна дiвчина. Ростом не вийшла, та й фiгурою, мабуть, також. Не колись не думала про це. Не знала, що це за поняття таке "iдеальна фiгура". Зараз все настiльки непередбачувано...
  
  З Веронiкою Лазаревою я познайомилася в класi шостому, коли вона перейшла до школи, де навчалася я. До цього я зi зведеною сестричкою бачилася всього кiлька разiв. Моєму батьковi вона була нiхто, але вiн їй дав своє прiзвище - пожалiв бiдолаху. Взагалi, я її майже ненавидiла. Так, можливо, у всьому, що сталося, вона зовсiм стороння особа, яка не була задiяна у вiдносинах дорослих, але менi було прикро. Проте дiвчина до мене ставилася напрочуд добре. На будь-якi мої спроби посваритися, вона або стоїчно мовчала, або взагалi йшла - Веронiка уникала конфлiктiв зi мною, i це здавалося дивним. Довгонога брюнетка з кучерями, якi весело пiдстрибували при ходьбi. Зеленi ляльковi очi, точеної фiгурки. Мене в нiй тодi дратувало все, тому що вона була напрочуд iдеальною на вiдмiну вiд мене. I так схожа на свою матiр.
  
  Найдивовижнiше, що ми потоваришували. У мене нiколи не ладнувалися стосунки з однокласниками, тому вони були налаштованi до мене агресивно. Я вже звикла до таких сутичок зi своїм класом. Коли хлопцi вкотре згадали моє iснування, Веронiка несподiвано заступилася за мене. Вона поставила себе в незручне становище, тому що дiвчата пiсля цього вiдвернулися вiд неї. Але вона за мене заступилася! Тодi я почала дивитись на неї по-iншому. У кожного є недолiки, навiть якщо цим недолiком є мама. Але ж вона не вибирала собi такого життя. Я дуже сумнiваюся, що мати радилася з дочкою, чи варто їй вести чоловiка з сiм'ї.
  
  Так поступово ми почали спiлкуватися. Ми мали щось спiльне, що нас зближало. Хоча дуже швидко я переконалася i в тому, що ми зовсiм рiзнi. Ми слухали рiзну музику, подобався рiзний тип хлопцiв, ми читали рiзну лiтературу. Може тому ми й змогли спiлкуватися? Через цю разючу рiзницю?
  
  Але все це було неважливо, бо ще був ВIН. Його поява в моєму життi сталося зовсiм випадково - безглузде зiткнення в коридорi, його посмiшка, i я зрозумiла, що втрачена для суспiльства. Коли менi хотiлося з ним заговорити, менi здавалося, що все йшло проти мене - язик заплiтався, щоки вiдчайдушно червонiли, руки безглуздо смикали пасмо волосся, навiть ноги - i тi пiдкошувалися вiд страху та невпевненостi. Менi б зiзнатися йому у своїх почуттях, але не вистачає сил просто пiдiйти та сказати - я тебе люблю. Боюся, що мене б навiть i на це не вистачило - я б зомлiла вiд надлишку почуттiв ще на пiдходi.
  
  Щоранку я чекала вiд нього хоча б цього сухого 'привiт', вимовленого чудесним голосом iз хрипотою. Коли вiн вiтався зi мною, менi здавалося, що я на сьомому небi вiд щастя. Сергiй Краснов. Менi не пощастило, бо вiн був чудово гарний. Тому що вiн був, як ласощi - я не єдина, хто хотiв його отримати. На нього заглядалися i старшi дiвчата. Вiн умiв спiлкуватися з жiночою статтю, умiв розташовувати себе так, що вже неможливо його забути.
  
  Я просто спостерiгала за ним iз боку. Шалено ревнувала, якщо в нього з'являлася нова дiвчина. Менi здавалося, що так, як я, нiхто не вмiє кохати. Менi здавалося, що якби Сергiйко тiльки дiзнався всю глибину i багатограннiсть моїх почуттiв, вiн би все зрозумiв, 'прозрiв'. Адже що цi ляльки, якi щодня навколо нього в'ються, воркують, обзиваючи його лапочкою? Хiба вони вiдчували до Краснова хоч трохи того, що вiдчувала до нього я? Хiба їм хоч раз було боляче, коли вiн вiдчував бiль? Хiба їм хотiлося переступити через свою гордiсть, щоб добитися його уваги? А скiльки разiв вони бачили його у своїх снах, уявляли себе поруч iз ним? Нi, менi здавалося, що я єдина, хто по-справжньому вартий його кохання.
  
  Але... вiн думав iнакше. Молитвами Веронiки, я пiдiйшла до нього лише один раз - нi, не щоб зiзнатися у своїх свiтлих почуттях, а щоб запросити кудись. На жаль, вiн чемно вiдмовився. Через це я потiм навiть цiлу нiч не спала, покусала всi губи - менi тепер здавалося, що вiн про мене все дiзнався, що вiн розгледiв цю вперту закоханiсть у нього. Вiн смiятиметься, вiн мене не зрозумiє! Я б навiть у школу того дня не пiшла, але довелося шукати в собi прихованi можливостi та йти туди, куди сьогоднi потрапляти вiдчайдушно не хотiлося. Я даремно хвилювалася - Краснов, як я гадаю, забув про мене вiдразу ж, як тiльки я зникла з його поля зору. Було страшно прикро, але я вiдчувала й полегшення - вiн нiчого не зрозумiв. Я радiла, а Веронiка, мабуть, справедливо мене лаяла за всi смертнi грiхи. Я не ображалася на подругу - вона дiйсно вважала, що має рацiю. Нiка жодного разу в життi так серйозно не закохувалась, вона не могла зрозумiти всю безвихiдь мого становища. Так, навiть якби вона опинилася на моєму мiсцi, вона б змогла привернути до себе Сергiя - з її зовнiшнiстю.
  
  Сестру з дитинства вiддали на вокал, о десятiй у неї вже був поставлений голос, о дванадцятiй вона виступала на шкiльних концертах. Нiку багато хто не розумiли - чому таке шикарне дiвчисько водиться з таким опудалом, як я. Не багато хто знав, що ми зведенi сестри, а збiг прiзвищ списували на чисту випадковiсть - прiзвище не таке вже й рiдкiсне. Але Нiка не звертала уваги на чужу думку. Вона вдосконалювала свої вокальнi данi, була весела, не могла всидiти на мiсцi, спiлкувалася з усiма хлопцями i... дружила зi мною. Мама спочатку нашу дружбу сприйняла в багнети, все-таки це дiвчисько - донька жiнки, яку ми всi так дружно ненавидимо. Але потiм Олена Вiкторiвна подумавши, вирiшила, що, може, це й не так погано. Адже у мене бiльше не було друзiв, i це було своєрiдною проблемою.
  
  Ми росли на очах одне в одного. Ми дiлилися всiма секретами. Я впевнена, що дружби мiцнiшi за нашу, може, й не iснує навiть. У десятому класi Сергiй Краснов перевiвся до iншої школи. Не знаю, як всi iншi дiвчата, а я страшенно сумувала - тепер ми не побачимося. А якщо й зiткнемося десь, то вiн мене й не впiзнає зовсiм. А може, через багато рокiв i я сама не впiзнаю його. Згадаю й усмiхнуся, що був такий гарний хлопчик, що колись так уподобався менi.
  
  Це було моє перше нещасливе кохання. Я довго ревла у себе в кiмнатi, поряд сидiла Веронiка. Вона мене не заспокоювала i нiчого не говорила - знала, що в такi моменти менi краще дати можливiсть випустити всi емоцiї назовнi. Ми сильнi дiвчата i на людях посмiхатимемося, але коли нiхто не бачить, так хочеться побути слабкою та пошкодувати себе. Зазвичай я не дозволяю собi так безглуздо ревти, але цього дня не стрималася.
  
  Я втратила його, свого коханого. I нехай ми все одно не були б разом, i вiн би вiтався зi мною раз на мiсяць, вважав мене порожнiм мiсцем i любив iнших, зате у мене була можливiсть бачити Сергiю. Це нi з чим незрiвнянне задоволення - знати, що у твоєї коханої людини все добре, що вона жива i здорова.
  
  Першу виховну бесiду про пiдлiтковi проблеми, про стосунки з хлопчиками, про алкоголь, наркотики та шкоду курiння проводила з нами обома моя мама. Олена Вiкторiвна розповiдала все, що знала сама, застерiгала вiд небезпек, з якими можемо штовхнутись у майбутньому. Мама сказала тiльки одне: Будьте обережнi, дiвчата! Життя - це цiкава штука. Але жахлива'.
  
  У десятому класi пiшли вечiрки, дискотеки, поганi компанiї. Перехiдний вiк, який нiяк не позначився на менi, застав Нiку зненацька. Вона дуже легко пiддавалася впливу. Вона почувала себе гарною, коли симпатичнi хлопцi розкидалися у її бiк численними комплiментами. Вона вважала, що вiд цього життя треба брати найкраще, i вона робила так, як вважала за потрiбне: могла на нiч дивлячись виїхати з яким-небудь бритоголовим качком i повернутися тiльки пiд ранок у напiвсонному станi. I приїжджала вона не додому, де її батьки точно пристукнули б, побачивши дочку в такому станi. Вона приїжджала до мене, i нам з мамою доводилося бачити дiвчину в найжахливiших станах.
  
  Я пам'ятаю, як сильно хвилювалася за подругу, коли побачила її в п'яному виглядi. Мама тiльки головою на все це неподобство похитала, але не почала вправляти мiзки. Все-таки, Нiка для Олени Вiкторiвни була не бiльшою, нiж подруга її дочки. Веронiка мала свою маму, яка повинна придiляти їй трохи бiльше уваги. Я нi-нi, та спостерiгала за Галиною. Я помiчала, що до дочки вона ставиться з непритаманним нормальнiй мамi пофiгiзмом. Якщо Веронiка отримає двiйку, то їй за це нiчого не буде. Якщо Нiка скаже, що сьогоднi вдома не з'явиться - це просто проiгнорують. Я вiдчувала, що подрузi не вистачає кохання з боку батькiв, але... я теж нiчого з цим не могла вдiяти. Хоча, я, звичайно, запросто могла поговорити з татом, просто натякнути йому, що дiвчинка потребує любовi та ласки. Але я поклялася собi, що не лiзтиму в їхню сiм'ю. У кожного бувають свої проблеми, потрiбно просто навчитися з ними справлятися.
  
  Я пам'ятаю той день, коли Веронiка стала жiнкою. Вона прийшла до мене додому, трохи розгублена та розповiла все. Я була така шокована, що навiть вiдкрила пляшку вина, яку мама зберiгала про всяк випадок, i залпом випила цiлий келих - Нiка зробила те саме. Я не дозволяю собi пити спиртне, вживаю його у свята в невеликих кiлькостях, але цей випадок здався менi особливим. Коли думки трохи вщухли, а перший шок вiдiйшов на другий план, Нiка пояснила причину, з якої зважилася на такий жахливий вчинок. Вона сказала, що хотiла, щоб її першим чоловiком був хтось досвiдчений, той, кому б вона змогла довiритися. Потiм дiвчина похитала головою, сказала, що вона кругла дурниця i... розплакалася. Ми ще довго сидiли в моїй кiмнатi, Веронiка не могла заспокоїтись, а я розгубила всi слова, щоб хоч якось її втiшити.
  
  Потiм у Нiки пiшла низка нескiнченних знайомств, одного хлопця вистачало на два-три тижнi. Вона не могла бути з кимось постiйною, втрачала iнтерес, як тiльки отримувала потрiбний об'єкт. Я не заважала, хоч такий спосiб життя менi не подобався. Я якось спробувала сказати Веронiцi, що, може, вона поводиться не зовсiм правильно. Адже не обов'язково зустрiчатися чи не з першим зустрiчним. Дiвчина огризнулася i ми майже тиждень не розмовляли. Потiм обидвi перепросили, i з того часу я бiльше нiколи не лiзла в її життя.
  
  Як так вийшло, що i в унiверситет один ми вирiшили поступати - не знаю. Якщо я з вибором давно визначилася, то Нiка вагалася до останнього. У неї було бажання пiти в театральний, але вона сумнiвалася у своїх здiбностях - думала до останнього, а потiм наважилася вступати зi мною на юридичну. Нiка-юрист - страшна справа! Я над подругою смiялася довго, вона ж тiльки фиркала i сказала, що все одно збирається на сцену пробиватися, тому не хоче особливо з освiтою морочитися.
  
  Той день запам'ятався менi назавжди. Сонце було дуже яскравим, у всьому цьому одязi було дуже жарко. Вiдчувався якийсь дискомфорт, тому що ми знаходилися в новому для нас мiсцi i нiчого не знали. Коли перед тобою вiдчиняються дверi нового навчального закладу - мимоволi перейнешся урочистiстю моменту. Нiка i тут встигала будувати всiм очi, але трималася в рамках пристойностi. А ось коли я побачила знайоме обличчя, мимоволi завмерла на мiсцi. Можливо, менi привидiлося, але нi... його обличчя майнуло знову.
  
  -Єво, Ти чого стала? Ворушили лапками, нам туди треба! - Заголосила подруга. Потiм, придивившись у моє обличчя, зупинилася. - Єв, ти чого?
  
  -Вiн тут! - тремтячим голосом промовила я, вчепившись в руку Веронiки. - Я щойно його побачила!
  
  -Хто вiн? - Лазарєва почала озиратися на всi боки.
  
  -Краснов. Сергiй Краснов! Ну, пам'ятаєш, як я в нього була закохана! - я чомусь усмiхнулася, згадавши подiї, з якими мене подiляв уже не один рiк. - Вiн тут! Уявляєш, теж вчинив сюди!
  
  -Господи, той виродок, чи що? - фиркнула Нiка. - Вiн що, досi тобi подобається?
  
  -Нi, звичайно, - я засмiялася. - Просто побачила його. Як вiн менi подобається, якщо я його вже стiльки часу не бачила?
  
  -От i добре. Забудь про нього. Подивися, тут стiльки гарних хлопчикiв навчаються! Тут не нудьгуєш! - Веронiка, схопивши мене за другу руку, потягла до будiвлi.
  
  Тодi я справдi думала, що почуття все давно похованi десь глибоко, та й неможливо любити через стiльки рокiв. Я тодi не звернула жодної уваги на невпевненi стуки серця, коли в натовпi майнуло його обличчя. Подумала, що все це радiсть зустрiчi, але не бiльше.
  
  На мить спогади перервалися, i я повернулася в даний час. Ноги вели мене кудись, але я дуже погано розумiла зараз, щоб щось розумiти. Повз мене пропливали рiзнi обличчя, i щоразу менi здавалося, що там iде вiн, Серьожа. Може, вiн усе зрозумiв, може, це усвiдомив тiльки зараз? Але нi, люди та їхнi обличчя пропливали повз мене, не затримуючись нi на мить.
  
  До унiверситетського життя ми влилися дуже плавно. Я знаю, що кар'єра спiвачки у Веронiки зростала. Станiслав Олександрович всiляко просував свою дочку. Здається, ще на першому курсi подруга мала кiлька своїх пiсень. I я знала, що дiвчина на цьому не зупиниться. Незабаром вона була вже не Лазаревою Веронiкою Станiславiвною, а спiвачка 'Вероник', яку в мiстi часто запрошували до приватних закладiв на виступи. Вона почала заробляти грошi i шалено тiшилася з того, що в неї щось виходить. Незабаром намiчався i запис першого альбому. Я назавжди запам'ятала тi iскорки щастя у власних очах подруги, коли вона менi повiдомляла цю новину.
  
  Звичайно, я була рада, i жодного разу за все наше знайомство в мене не миготiли думки про заздрiсть до подруги. Все було правильно, Веронiка з тих дiвчат, якi можуть у такий спосiб самовиражатися. Я слухала її пiснi, i вони менi подобалися - у них було щось правильне, вона спiвала про сувору реальнiсть. Її мелодiйний голос не рiзав слух, а тексти пiсень були такими пiдходящими пiд її спосiб життя, що слухачi не могли сумнiватися - це були тiльки ЇЇ пiснi.
  
  На якийсь час вона залишила своє захоплення, яке ми про себе прозвали "як швидко Веронiка зумiє спокусити чергового невдахи". Вона все бiльше замислювалася про майбутню кар'єру, батько змушував пiдтягувати дiвчину та навчання, тому сестрi було просто не до хлопцiв - поєднувати майбутню професiю iз навчанням було не просто. Такий Веронiка менi подобалася набагато бiльше - наша дружба знову текла розмiрено та гладко.
  
  Я потай вiд мами почала ходити на вуличнi танцi. Чимось цей стиль мене невловимо тягнув. Звичайно, наш тренер спочатку на мене косо подивився - адже перший раз на тренуваннi з'явилася така правильна, трохи сором'язлива дiвчинка-ботанiк. Навiщо менi були цi танцi я й сама не розумiла. Але танцювати менi подобалося, а згодом я зрозумiла, що через танець можна висловлювати всi негативнi емоцiї, якi поступово накопичувалися в процесi навчання. Маю вiдзначити, що танцi йшли в мене непогано - я не була вiдстаючою. Так, можливо, менi було дуже важко спочатку, але... я дуже старалася, вiдпрацьовувала рухи будинку i, зрештою, у мене щось почало виходити.
  
  Згодом я, звичайно, не стала серйозно займатися вуличними танцями - через подальшi обставини менi довелося з ними розлучитися. Але, полюбивши цей стиль, я навчилася через рухи самовиражатися. I в далекому майбутньому були люди, якi мене розумiли - я їх дуже цiнувала.
  
  У такому ритмi ми з подругою жили. Вiд неї я теж приховувала вiдвiдини танцювальних курсiв. Чомусь менi хотiлося поки тримати це в таємницi. Так метушнi i закiнчувався перший курс в унiверi, а я з Веронiкою не могла повiрити, що ми прожили перший рiк у навчальному закладi. Це все було так дивно i так незвично, що ми не могли висловити свої емоцiї щодо цього.
  
  У клуб Нiке вдалося затягти мене лише один раз, але й той запам'ятався менi на все життя. Я довго й уперто чинила опiр, але чомусь передумала - менi захотiлося хоч раз вiдчути себе звичайною дiвчиною, як i всi iншi. Дозволила Нiке вбрати мене в атласне синє плаття, довжина якого досягала трохи нижче колiн. Якби її воля, подруга знайшла б щось вiдвертiше i привабливiше, але так як я сукнi взагалi не носила, то для мене це було вже дуже вiдвертим вбранням. Подруга змогла вкласти моє волосся у щось хитромудре, але менi ця зачiска сподобалася. Вставати на пiдбори я категорично вiдмовилася, бо боялася, що просто впаду на них - я нiколи не носила взуття на пiдборах, бо це незручно. Тодi Нiка вiдкопала у себе в 'валiзi непотрiбних речей' якiсь босонiжки на плоскiй пiдошвi, що непогано поєднуються з сукнею. На тому й вирiшили.
  
  Що для мене клуб? Я про цi мiсця знала не дуже багато, але чомусь ставлення до таких закладiв у мене склалося негативне. Запах цигарок, що випили обличчя танцюючих, нескiнченна музика, що давила на вуха - це все було так дико, що я захотiла втекти звiдти вiдразу, як тiльки увiйшла. Але не хотiлося засмучувати Нiку. Поки вона впорхнула кудись приводити себе в порядок (я дуже довго думала над цим i не могла зрозумiти, як вона могла впорядковуватися, якщо i так виглядала слiпуче красивою?), я тинялася крiзь натовп танцiв i намагалася знайти для себе якесь заняття. Танцювати? Тут? Нi за що у життi! А раптом я наступлю на когось? Чи випадково вдарю? Буде дуже нiяково...
  
  Розмiрковуючи про це, я не помiтила, як на моєму шляху з'явився хтось, на кого я налетiла. Тiльки й встигла подумати, що думки, на жаль, матерiалiзуються. Тiльки-но подумала про те, що тут дуже багато людей, i я можу на когось натрапити.
  
  -Чорт! Вибачте будь ласка! Я випадково я не побачила... Сергiй?
  
  Описати мого подиву неможливо, хоч i шок пройшов дуже швидко. Адже це не дивно - зустрiнеться з Красновим у найпопулярнiшому клубi мiста. Але, все ж таки, я не очiкувала i розгубилася трохи, тому що... як i ранiше не могла розмовляти з ним i перебувати на такiй близькому один вiд одного вiдстанi.
  
  -Ти? - трохи здивовано спитав вiн. - Ммм... Ася?
  
  -Єва, взагалi-то.
  
  -Точно, Єво, - вiн усмiхнувся, i в мене знову почали пiдкошувати ноги. - Як життя?
  
  Боже, що? Сергiй Краснов сам питає, як у мене... життя? Це ж неможливо!
  
  -Нормально ... Тобто, добре, так! Загалом, неважливо.
  
  -Так-так, - вiд цiєї чарiвної посмiшки я зовсiм розгубилася. - Скажи, а твоя подруга сьогоднi також тут? Веронiка Лазарєва?
  
  Я навiть i не сподiвалася, що менi почулися саме цi слова, а вiн насправдi сказав щось iнше. Останнiм часом єдиний страх, який iснує для мене - це щось подiбне. Веронiка останнiм часом стала такою популярною, що я могла припустити такий результат подiй. Я дуже-дуже боялася, що одного разу подруга скаже менi: 'Краснов у мене закоханий!' або щось подiбне. I, нехай ранiше сестра i говорила, що Сергiй Краснов - виродок, дебiл, iдiот, яких ще пошукати треба, нiкчема, яка не пропускає жодної спiдницi, все ж таки зараз вiн був неймовiрно красивим i вельми популярним.
  
  -Так ... вона тут ...
  
  -Хто тут? Чи не про мене ви кажете? - Почула я веселий голос Нiкi позаду себе. - Єво, ти чого мене не почекала?
  
  -Да я...
  
  -Зрозумiло все з тобою, - хмикнула вона i обернулася до хлопця. - Ти хто?
  
  -Сергiй Краснов. Ми вчимося в одному унiверi, - пояснив вiн трохи роздратовано - здається, не звик до того, що хтось його не впiзнавав.
  
  -Точно, Сергiю! - Подруга посмiхнулася i простягла долоню для знайомства. - Я тебе не впiзнала просто.
  
  -Я так i подумав.
  
  Дивитись на цi люб'язностi було не в моєму стилi. Зазвичай, коли до Нiки пiдходив якийсь хлопець, я йшла, бо розумно не лiзла не у свої справи. Але зараз ноги нiби приросли до пiдлоги - я б не змогла зрушити за великого бажання. Я дивилася в очi юнака i розумiла, що нiчого не минуло, що все ще люблю. Адже справжнi почуття не викорiнити нiчим, i навiть час не помiчник. Як би давно ми з ним не бачилися, але я все ще продовжувала вiрити в те, що одного разу вiн усе зрозумiє, i ми нарештi будемо разом.
  
  Дивитися на двох дорогих менi людей зараз було дуже непросто. Я бачила, як Нiка флiртувала, я напружено усмiхалася, коли Сергiй нахилявся до дiвчини щось шепнути на вушко. Я вперто вдавала, що менi байдуже, адже якщо я зараз втечу в засмучених почуттях, вони можуть усе зрозумiти.
  
  До кiнця вечора я втомилася сильнiше, нiж всi дiвчата, що танцювали на пiдборах. I якщо фiзично я була в чудовому станi, то внутрiшньо менi загрожує моральне виснаження. Я намагалася дивитися на це з iншого боку, намагалася радiти за подругу, що та чудово проводить час, радiти за Сергiя, що в того знову вийшло закадрити симпатичне дiвчисько. Але яка тут радiсть? Хотiлося постукати головою об стiнку - це зробити було легше, нiж просто стояти поруч iз ними.
  
  Нiка залишилася ночувати в мене, i ми ще довго говорили про Краснова. Зрiдка наша розмова переривалася звуком машин з вулицi, iнодi ми уважно прислухалися до звукiв у квартирi, якщо здавалося, що хтось ходить. Я дивилася на задоволену моську Веронiки i вiдчувала докори сумлiння. Це, звичайно, нереально, але... раптом вони покохають одне одного? А тут я зi своїми почуттями, вiд яких нiякої користi.
  
  -Я просто ... Єв, ти ж говорила, що вiн тобi не подобається зовсiм? Ти ж не брехала? - Раптом поцiкавилася Нiка.
  
  -Звичайно, нi, навiщо менi брехати, - без зазрiння совiстi збрехала я.
  
  -Добре, - вона посмiхнулася. - Вiн менi навiть трохи сподобався. Вiн зовсiм iнший. Вiн не з тих, кого зустрiв та забув. Вiн... зовсiм не такий, як я собi уявляла... зовсiм iнший, - здавлено зiтхнула подруга.
  
  Зiтхнула так, i в мене в грудях щось надломилося. Я зiтхала так само, коли менi було тяжко. Коли бачила його ще в школi, коли менi було погано, а вiн веселився та смiявся з рештою.
  
  - Який вiн? - Тривожно запитала я, раптово злякавшись майбутньої вiдповiдi.
  
  - Ем, - я не побачила обличчя подруги, тiльки їй розсiяна посмiшка. - Ну, з ним цiкаво розмовляти... ти не помiчала, як його очi сяють у темрявi? А як вiн усмiхається, що починаєш розумiти всю суть цих метеликiв у животi!
  
  Я слухала i розумiла, що пройде не так багато часу, але унiвер вибухне новою плiткою: Веронiка Лазарєва та Сергiй Краснов зустрiчаються. I я мала право. Чекати залишалося недовго.
  
  Першi кiлька днiв мiж Сергiєм та Нiкою вiдбувалися випадковi зустрiчi, i ми з нею довго ворожили, як же це ранiше вони в коридорах не стикалися? Тобто над цим питанням мiркувала Нiка, а ось я знала точно, що до цього вони просто були не цiкавi. Але ось зараз, коли вони стали найпомiтнiшими персонами унiверу - вони, як то кажуть, знайшли один одного.
  
  У цi днi я нервувала бiльше звичайного, але допомагала музика. Танцi для мене ставали корисними - я стала на якийсь час забувати, що вiдбувається з моїм життям, розслаблялася.
  
  Перший тиждень пiсля знайомства Сергiя та Нiки вiдклалися в моїй головi дуже чiтко; як вiнiл, не перестаючи крутився в моїй головi, крутилися в нiй спогади. Той, до кого я досi маю нiжнi почуття, i моя найкраща подруга спiлкувалися. Просто говорили про все на свiтi, i про їхнi стосунки не йшлося, але це поки що. Я боялася розпитувати Нiку про Сергiя, вона могла здогадатися про справжню причину цих розпитувань, i зрозумiти, що я до нього ще й досi вiдчуваю глибокi почуття. Хоча, якщо бути до кiнця чесною, я боялася дiзнатися, що згодом могло завдати менi бiль.
  
  А потiм у Нiки з'явилися ознаки закоханостi. Якось ми гуляли ввечерi, розмовляли про навчання, i Нiка постiйно згадувала ненароком Серьожу, а потiм i пiсля переклала тему на його персону. Це було не раз. I щоразу менi було боляче чути її слова. Кожне слово жалило як гадюка, залишаючи по собi велику i глибоку рану. Я могла просити подругу не говорити про нього, але не хотiла її засмучувати - їй вiн був важливий. Нехай менi i було неприємно слухати про нього захопленi реплiки, але ж наша дружба з Нiкою була важливiшою.
  
  Далi обставини ставали все гiршими i гiршими. Пiсля чергової прогулянки ми повернулися додому. Стали готувати вечерю (подруга часто допомагала менi по господарству - дiвчину нiколи не тягнуло додому i вона проводила у мене вдома майже весь свiй вiльний час), Нiка була дуже розпорошена, а коли сiли за стiл вона почала колупати в тарiлцi з вилкою супом. Я зупинила її та дала ложку. Легкий осiннiй салат, який був дуже простий у своєму приготуваннi, вона навiть пересолила. Я, звичайно, не загострювала на цьому уваги, i ми славно посмiялися з її викрутасiв. А дивила вона, справдi, страшно, але згодом я почала усвiдомлювати, що кохання - це непередбачувана штука. Нiколи не зрозумiєш, що очiкується вiд цього в майбутньому.
  
  Через деякий час почався цукерково-букетно-пирожено-морожено-ягiдно-карамельний (називайте, як хочете) перiод. Їхнi зустрiчi були таємними - вони чомусь наполегливо не хотiли афiшувати свої побачення, але я, як найкраща подруга Веронiки, знала про них все. Нiка менi (як i я їй) довiряла всi свої секрети, знаючи, що я нiколи не додам i нiчого не розбалакаю. Я пам'ятаю i їх перший поцiлунок, через який моя подушка на ранок опинилася в страшному станi. Пережити це виявилося дуже-дуже важко, бачити весь наступний день їхнi усмiхненi особи - ще важче, а знати, що весь унiвер зустрiне новину про парочку iз захопленням - важко подвiйно. А найголовнiше, що я нiчого не могла з цим поробити.
  
  Бувають днi, коли в тебе все не ладнається i не клеїться. Кажуть "встав не з тiєї ноги", я ж впевнена в тому, що "невдаха" - це хвороба, це важко i надовго. Клеймо на все життя або, в моєму випадку, як мiнiмум на день. Ось так менi 'пощастило' в один iз понедiлкiв: тiльки-но я сповзла з лiжка, як вiдразу впала на пiдлогу в супроводi оглушливого мявка. Виявилося, що я стала на свого бiдного, нещасного лiнивця-кота, до того ж ще й сплячого бiля моєї лiжка, а вiн став рятуватися вiд моєї ноги. Вiдчитавши кота, що спати бiля мене небезпечно для життя, я з гордим виглядом пiшла вмиватися.
  
  Того ранку я ще довго хотiла спати, бо, обмiрковуючи напередоднi ввечерi власне непоказне життя, я не звертала уваги на якийсь час. А коли виявилося, що стрiлки годинника перевалили за пiвнiч, було вже занадто пiзно. На парах я старанно вдавала, що щось пишу, але насправдi лише водила ручкою по чистому аркушi паперу. Зi мною таке бувало рiдко: я завжди вчилася для себе, пари пропускала рiдко та записувала всi конспекти. Навчалася успiшно i була саме з таких типiв ботанiкiв, над якими всi зазвичай смiються. Але сьогоднi щось писати було нестерпно. Ще й Нiка сьогоднi не з'явилася. Непомiтно обiйшовши всю будiвлю, я переконалася, що Сергiя сьогоднi теж не було.
  
  Я впевнена, що це не збiг.
  
  Я написала подрузi повiдомлення, в якому питала про її мiсцезнаходження. Веронiка нiчого конкретного не вiдповiла, тiльки сказала, що прийде до мене додому ближче до шостої години.
  
  Сьогоднiшнiй день перевершив мої очiкування. Коли Нiка, з'явившись удома, почала свою розповiдь, я остаточно переконалася в тому, що я - найнещасливiша iстота на всьому бiлому свiтi. Нi, звичайно, я швидко перестала шкодувати себе. Поки тут сидiла моя подруга, треба було радiти за її щастя, а вже за своє лихо потiм поплачу.
  
  -Евко, ти краще сядь, - це були тi слова, пiсля яких справдi стало страшно. - Я сьогоднi гуляла iз Сергiйком...
  
  У цьому я й так була певна, тому не висловила свого подиву.
  
  -...Ми ходили в кiно, на цих... як же їх... чорт, забула! Ну, це байдуже. А потiм ми ще гуляли-гуляли, навiть побували у солодкому королiвствi! Там так класно! Стiльки тiстечок, а менi нiчого цього не можна...
  
  -Нiкусь, ти не вiдволiкайся, - сумно промовила я.
  
  -Ага ага. Так от, поки ми в цьому казковому кафе сидiли, балакали про щось, i наша розмова плавно перетiкла на з'ясування наших стосункiв. Євочко, якби ти тiльки чула, що вiн менi казав! мрiйливо видихнула Лазарєва з дурною усмiшкою.
  
  У цей момент я зрозумiла всю суть висловлювання "душа в п'яти пiшла".
  
  -Ну, Не томи! Розповiдай! - я зобразила готовнiсть почути продовження, хоча найменше хотiла зараз дiзнатися, що мiй Сергiй казав Нiку.
  
  -Дослiвно я, звичайно, не скажу зараз, але сенс був такий: у кожної людини на планетi є своя половинка, яка їй iдеально пiдходить, доповнює її, i це справжнє кохання. Я нiколи всерйоз над цим не замислювався, але коли бачу тебе, менi не хочеться вiдпускати тебе, хочеться оберiгати, допомагати, весь час бути поруч. Хочеться бачити твою посмiшку, твою радiсть вiд зустрiчi зi мною. I якщо це не кохання, то я зовсiм нiчого не розумiю в цих почуттях, але зараз я точно знаю, що ти менi потрiбна. Я нiколи не вiдчував нiчого такого. Ти перевернула все вгору дном, i якщо зараз ти втечеш, я все одно вже не вiдпущу тебе. Так... наче якось так. Блiн, це було так зворушливо, Єв!
  
  У мене перед поглядом стояла картинка розламаного навпiл серця. Ця мiнiатюрна картинка точно передавала те, що я зараз вiдчувала. Я повинна бути свиня i найогиднiша подруга на свiтi, але я нiчого не можу вдiяти - коли шалено закохуєшся, вже нi на що не звертаєш уваги.
  
  Почувши цi слова вiд Нiки, я була цiлком впевнена, що так Серьожка i сказав. Я нiколи не спiлкувалася з ним близько, але була повнiстю впевнена, що це були слова Краснова. Менi завжди здавалося, що вiн говорить саме такi красивi слова, що вiн саме так освiдчився б у менi. I навiть це "казкове королiвство" було настiльки просякнуте ним, що я можу точно сказати, що бiльше нiколи не пiду туди доти, доки остаточно не витiсню зi своєї голови його.
  
  Не варто собi брехати, що я була страшенно шокована i неодмiнно б прийшла в непритомнiсть. Я з самого початку їх спiлкування знала, що одного разу вiдбудеться такий день, коли я почую вiд кращої подруги такi слова. Глибоко в душi знову сколихнулася образа, яку всi попереднi днi я старанно пригнiчувала. Але, Нiка не знала нiчого про мої почуття, я не можу на неї ображатися.
  
  Менi було неприємно, що вже завтра я можу побачити їх обiймати, або ще гiрше - цiлуватися. Такi картинки зрiдка вiдвiдували мене, i, мушу сказати, що вiд одних картинок ставало дуже i дуже боляче. Що буде, коли я побачу це наживо - страшно уявити.
  
  -Так i сказав? I що далi було?
  
  -Вiн запропонував зустрiчатися, - було менi вiдповiддю.
  
  -А ти?
  
  -Погодилася, звичайно. Ти глянь на мене! Я ж на ньому збожеволiла!
  
  -Що правда, то правда, - я натягла на обличчя щасливу усмiшку, яка останнiм часом стала все бiльш природною. Менi доводилося часто маскуватися цiєю фальшивою усмiшкою, щоб подруга не запiдозрила мене.
  
  Час тягнувся то нескiнченно довго, то навпаки занадто швидко. Так вiдбувається завжди, коли ти замислюєшся про щось важливе i не розумiєш, як це минула вже цiла година, а я прочитала лише кiлька рядкiв iз книги, але так нiчого i не зрозумiла. Або коли слухаєш монотонну розповiдь Павла Петровича, розумiєш, що секунди перетворюються на хвилини, i тягнуться нескiнченно довго.
  
  Час для мене наступнi кiлька днiв означав дуже багато. I я хотiла, щоб воно бiгло неймовiрно швидко, з невластивою йому швидкiстю. Я хотiла дожити до того моменту, коли поцiлунки Сергiя i Нiки перестали б мене так сильно зачiпати, i я змогла б ставитися до хлопця байдуже. Але, на жаль, день за днем тягнулися нескiнченно довго, а я, як i ранiше, ночами виливала душу своїй подушцi. Як виявилося, вона (подушка) була чудовим слухачем.
  
  Лiто цього року почалося з нестерпно спекотних днiв. Сонце i не думало зупинятися, тому температура щодня все пiдвищувалася та пiдвищувалася. Кондицiонери в будинках не допомагали, а марнi вентилятори взагалi починали мене дратувати. Тому рiдко хтось наважувався просто так вийти, прогулятися. Бiльшiсть людей волiли вiдсиджуватися вдома: там, може, й спекотно, але хоч не так сонячно.
  
  Якщо я припускала, що тепер, коли закiнчилося навчання, Краснов i Лазарєва спiлкуватимуться менше, то я зробила невiрнi висновки про їхнi стосунки. Вони бачилися щодня, ходили скрiзь удвох i вiчно були у чудовому настрої, на вiдмiну вiд мене, чий настрiй не пiднiмався вище за позначку 'гiрше, нiж огидне'. Я ходила вiчно похмура, часто сварилася з мамою, яка намагалася з'ясувати, в чому справа, кiлька разiв доходило до сутичок з Нiкою, але тут я намагалася бути акуратнiшою - якщо в запалi сварки виникне iм'я Сергiя, все моє приховування очевидних фактiв випливе на поверхню. Звичайно, я розумiла, що моя нервознiсть аж надто явна я стала такою агресивною, якою ранiше нiколи не бувала. Але що я могла з собою вдiяти? Щоразу перед сном я читала про себе довгу нудну нотацiю про те, яка я погана, i зовсiм не вмiю володiти своїми емоцiями. Але менi нiчого не допомагало. Втiм, як i танцi.
  
  Менi здавалося, що з цим варто звикнути i звикати. Намагаючись розглянути пару 'Веронiка i Сергiй' очима сторонньої людини, я змушена була визнати, що вони дуже пiдходять один одному, i уособлюють iдеальну пару. Це означало, що навряд чи менi варто чекати їхнього розлучення, чого я пiдсвiдомо й хотiла. Головна проблема була саме в цьому: менi було соромно за те, що я хотiла для своєї подруги розлуки з її хлопцем. Нi, я не мiтила на Нiкiне мiсце. Я об'єктивно оцiнювала ситуацiю та розумiла, що така, як я, не пiдходить такому, як Краснов. Але менi було так боляче дивитись на їхнi щасливi обличчя, що я просто не знала, що для мене важливiше: щастя подруги, чи спокiй у своєму життi. Поки на першому мiсцi стояла подруга, i я була трохи рада. Адже рано чи пiзно моя любов до Сергiя минеться, зате в мене збережеться дружба та спогади.
  
  Кiлька разiв подругi в голову приходили шаленi думки (на ґрунтi кохання, напевно). Так як у неї тепер все було добре в особистому життi, Нiка, мабуть, вирiшила влаштувати мою. Вона витягувала мене в якiсь мiсця (тi ж клуби, кiно, кафе), де звичайно завжди з'являлася на пару з Красновим, i намагалася познайомити то з одним, то з iншим хлопцем. Але все це були заздалегiдь програшнi варiанти, бо жоден не йшов у порiвняннi з Сергiєм, який щоразу був десь поблизу.
  
  Втiм, у стосунках Нiки та Сергiя були й свої плюси. Принаймнi один великий плюс я все-таки знайшла. Тепер я сама спiлкувалася з Красновим. Хоча, звичайно, пару наших випадково кинутих один одному фраз не можна назвати повноцiнним спiлкуванням. Побачившись у коридорах ми могли привiтатись i перекинутися парою фраз, привiтно посмiхаючись один одному, у мене був його номер телефону, так само як i в нього мiй. На останньому наполягла Нiка. I цi маленькi плюси неймовiрно пiднiмали менi настрiй. Хоча, я знала, що з боку я виглядала жалюгiдною, i отримувала лише крихти його уваги, тому що все iнше дiставалося моєї подруги.
  
  Але поганi чи добрi новини ми завжди отримуємо несподiвано. Якщо ще вчора, розмовляючи по телефону з подругою, я вислуховувала багато рiзних слiв про Краснова: у наших очах вiн був просто прекрасний, не пив, не курив, i взагалi уособлював собою iдеального хлопця. Але сьогоднi все змiнилося. Коли вранцi я проводила батькiв на роботу, менi зателефонувала Нiка та напросилася у гостi. Менi не сподобався її голос: вiн був такий... сумний...
  
  - Ти ж не збираєшся заперечувати, що в тебе щось трапилося? - Ця фраза прозвучала замiсть мого вiтання. Я справдi дуже переживала за Веронiку. Вiчно оптимiстична, сьогоднi вона виглядала надзвичайно похмурою та засмученою.
  
  'Невже щось трапилося? - подумала я. - Батьки? Чи Краснов?
  
  -Не бачу сенсу, якщо у мене все на обличчi написано, - Нiка зневажливо хмикнула свого вiдображення в дзеркалi, i прошлепала в мою кiмнату. - Може чайку завариш?
  
  -Ти, Щоправда, захотiла чай? - Здивувалася я. - Ну, гаразд, зараз поставлю. З молоком чи з лимоном?
  
  -Без нiчого, - Нiка похитала головою i розпласталася на моєму лiжку.
  
  Через десять хвилин на столi перед подругою з'явилася двi чашки в однiй чаї, в iншiй кавi (я любила пити каву, хоч i не балувалася їм щоранку). Зробивши кiлька ковткiв, ми знову поставили кухлi на столик. Я в очiкуваннi дивилася на Веронiку, яка, як i ранiше, мовчала. Я не квапiла, бо знала, що вона сама заговорить, коли знайдуться вiдповiднi слова.
  
  -Я з Сергiйком посварилася, - нарештi, сказала подруга i епiчно шморгнула носом. - Нi, не кажи тiльки, що все налагодиться, Єв! Тут...iнше.
  
  -Нiчого не розумiю, - я задумалася. - Давай докладнiше.
  
  -Ми i ранiше, бувало, сварилися, але... - вона знову замовкла, але я не наважилася щось говорити. - Знаєш, адже це була справжня дрiбниця. Вiн просто побачив у мене в сумцi пачку цигарок i... розкричався так...
  
  -А вiн взагалi знав, що ти куриш? - поцiкавилася я, бо про цю неприємну звичку подруги вже встигла забути.
  
  -Ну, як ... я йому прямо так i не говорила, але вiн мав здогадуватися. Я цього не приховувала, i запах сигарет вiд мене був. Але, певно, не знав... може, не звертав уваги.
  
  -I Що було далi?
  
  -Ну, Вiн почав сваритися. Я й слова не могла вставити. Знаєш, вiн мене так подивився! Начебто я людину вбила, i... вiн сказав... що... - по щоцi дiвчини сковзала сльозинка. - Що поспiшив. Що треба було мене краще впiзнавати, а не так одразу... що розчарований...
  
  Бiльше дiвчина не змогла вимовити жодного слова. Я почувала себе дивно. Не вiдчувалося тiєї радостi, яка передбачалася, якби вони розлучилися. Навпаки. Я вiдчувала себе поганою подругою, i тому зараз усiляко почала втiшати подругу. З iншого боку, я не могла зрозумiти, чому Сергiй так вчинив. Може, вiн мав просто поганий настрiй, а тут цi цигарки пiдвернулися? Напевно, вiн уже давно покаявся у своєму вчинку, просто не знає, як добратись до коханої.
  
  -Нiко, ну, може, так випадково вийшло? - я спробувала пiдбадьорити Лазарєву. - Може, вiн не хотiв тебе кривдити? Швидше за все, просто був поганий настрiй, а тут цi сигарети ось вiн i зiрвався. Я впевнена, вiн уже давно кається, Нiк!
  
  Вона пробурмотiла крiзь сльози щось невиразне, але я розцiнила це як згоду з моєю версiєю подiй.
  
  -Давай, заспокойся! Ось побачиш, вiн тобi незабаром зателефонує, i у вас усе налагодиться! Ти не хвилюйся тiльки. Вiн же любить тебе, я це бачу на його очах. Ти для нього багато значиш, i я впевнена, вiн трохи подумає i обов'язково подзвонить тобi!
  
  На цьому й зупинилися. Нiка трохи заспокоїлася, повiривши моїм словам. Ми посидiли ще трохи, подивилися комедiйний серiал, щоб трохи пiднявся настрiй. Дочекавшись, поки подруга прийде до тями, я вiдправила її додому - сьогоднi був той рiдкiсний день, коли вона могла побути з обома батьками. Це було щось на кшталт сiмейного дня. Нiка їх жах як не любила, але я подумала, що сьогоднi їй якраз треба трохи вiдволiктися i чимось зайнятися. Якби Веронiка залишилася зi мною, мала б надто багато часу на роздуми про Сергiя.
  
  Кiлька разiв я загiпнотизовано дивилася на телефон i думала про те, що у мене є чудовий привiд набрати номер Краснова. Можна було б дiзнатися, що вiн iз цього приводу думає i розiбратися, у чому взагалi рiч. Але як тiльки мiй телефон опинявся в моїх руках, я, покрутивши його кiлька секунд у руках, поклала назад на полицю. Не варто лiзти в чужi стосунки, - нагадувала я собi.
  
  Наступного дня менi майже не вдалося поговорити з подругою, дорослi вiдвезли мене на дачу, хоча я й не дуже засмутилася. Коли ти їдеш туди, де майже немає зв'язку iз зовнiшнiм свiтом, почуваєшся частиною чогось бiльшого. Я сидiла, дихала свiжим повiтрям i думала, що була б не проти залишитися тут ще на кiлька днiв, щоб хоч якийсь час мене не турбували чужi проблеми. Я вiд усього втомилася, i ця вилазка за мiсто була дуже доречною.
  
  Але все у життi має властивiсть закiнчуватися. Так само швидко пролетiли кiлька годин, i я знову опинилася вдома. Телефон сповiстив мене про кiлька пропущених дзвiнкiв вiд Нiкi, як я пiдключила його до зарядки. Помешкавши ще кiлька хвилин, я все-таки передзвонила Веронiцi. Зараз я не знала, чого хотiла б почути: щасливий голос чи, як i ранiше, сумний.
  
  -Ну як? Вiн дзвонив? - це питання було зайвим, бо я й так знала вiдповiдь.
  
  -Нi, - шмигнула вона в трубку. - Єв... його з iншою дiвчиною бачили, Евааа...
  
  Я навiть на кiлька секунд засмутилася вiд цих слiв. Як це з iншого? Як вiн мiг? Це ж... огидно просто! Миттю зникло кудись моє ревнощi, i я забула про те, що мене теж можна вважати постраждалою стороною - я ж його теж люблю. Зараз для мене головним було те, що хлопець моєї подруги, здається, їй зраджує. Причому все сталося зовсiм несправедливо. Адже... вони нiколи не обговорювали шкiдливих звичок. Звичайно, Нiка йому не говорила про те, що вона палить. Але ж вiн i не питав.
  
  -Почекай, - я почула схлипи, що частiшають, i спробувала зупинити дiвчину. - Цього не може бути, Нiк. Вiн тебе любить, я в цьому певна. Просто...
  
  -Ну, а чого вiн тодi з тiєю мимрою обiймався? - обурено вигукнула вона, я зрозумiла, що подруга вже на межi iстерики.
  
  -Я не знаю. Ти їх сама бачила, чи?
  
  -Добрi люди сказали.
  
  -Значить, тебе надути вирiшили. Заздрять, ось вас i вирiшили розлучити. Не переживай.
  
  -А Чому вiн не дзвонить тодi? - як i ранiше, недовiрливо поцiкавилася дiвчина. - Чому?
  
  А чому я й сама не знаю. Я зовсiм не розумiю, що коїться у головi у Краснова.
  
  -Ну ... Може, провчити тебе вирiшив? - Невпевнено припустила я. - Щоб надалi бiльше ви так не сварилися. Зiзнайся, адже ти тодi йому щось образливе сказала? Нiзащо не повiрю, що Краснов на тебе накричав, а ти й слова у вiдповiдь не сказала?
  
  -Еее... - було видно, що цього питання Нiка почути не хотiла, але подiтися було нiкуди. - Я сказала, що в такому разi вiн дебiл, i що... ну... що краще б я його нiколи не зустрiчала... ось...
  
  -I пiсля цих слiв ти сподiвалася на щось? - обурено промовила я. Слова подруги i мене почали заводити. - Ти ж так i сказала йому: не хочу тебе бачити. Просто обiграла це iншими словами. А вiн подумав саме так i тому не з'являється на очах. А дiвчина ця, з якою його, можливо, бачили, швидше за все, з'явилася з ним поряд тiльки для того, щоб ти ревнувала.
  
  -Не знаю ... Сподiваюся, це так, - гiрко промовила Нiка.
  
  -Ти засмучуєшся ранiше часу, Нiкусь, - я глибоко зiтхнула i розгладила складочку, що з'явилася мiж бровами. Тобi треба самiй зателефонувати йому.
  
  -Але...
  
  -Знаю. Гордiсть вiдсунь на другий план, якщо любиш.
  
  -О'Кей. Я спробую. Прямо зараз зателефоную, гаразд? У тебе, до речi, як справи?
  
  -Краще, нiж у тебе, - вiдповiла я, i ми попрощалися.
  
  Декiлькома днями пiзнiше ми з Нiкою особисто побачили якусь свiтловолосу дiвчину в обiймах Краснова. Я невдоволено рипнула зубами, але Нiка, на щастя, цього не помiтила, повнiстю занурена у свої переживання.
  
  -Я його люблю, а вiн... недоумок. У нього манiя величi, мабуть! Якщо вiн сподiвається, що я за ним бiгати почну, то Сергiй дуже помиляється. Вистачає й того, що я йому кiлька разiв на дню наголошую, а вiн скидає.
  
  -Забудь про гордiсть, Нiк. Ти його образила. Вiн має повне право так поводитися. Нiхто тебе не тягнув за язик такi слова йому казати. Але якщо хочеш, давай я спробую з ним поговорити. Але не думаю, що це дасть якийсь результат.
  
  -Не треба. Я сама зi своїми проблемами розберуся. Ще тебе не вистачало втягувати. Досить i того, що ти всi мої переживання вислуховуєш.
  
  А день сьогоднi видався страшний. Ну прямо гiрше не буває! 'Лiпота' та й годi! Аж злiсть бере!
  
  Пiднявся вiтер, небо затягло грозовими хмарами. Незабаром на мiсто обрушилася сильна злива, i я поспiвчувала людям, якi в цей час опинилися на вулицi без парасольок. Втiм, спiвчувати було нiколи, оскiльки я теж опинилася серед них, що мене, знову ж таки, не порадувало. Настрiй пiшов на позначку 'Нiчого хорошого взагалi НI!'
  
  Дощi не припиняли тиждень. Втiм, вони йшли з частими перервами, хоча це не заважало загальному потопу у мiстi. Води було так багато, що її не встигали викачувати. На дорогах скупчувалися машини, дедалi частiше траплялися якiсь аварiї. Усi люди з нетерпiнням чекали, коли ж у мiсто знову повернуться теплi днi, без вiтру та дощiв.
  
  Через два тижнi пiсля того, як ми побачили Сергiя, який обiймався з якоюсь дiвчиною, нiчого не змiнилося. Нiка таки домоглася вiд Краснова зустрiчi, вибачилася, як я її й навчала. Вони, правда, почали спiлкуватися, але вiн сказав: "Побудемо поки що друзями. Я повинен тепер бути в тобi впевнений, щоб потiм не було жодних несподiваних сюрпризiв. А курiння - це погана звичка. Сподiваюся, ти все ж таки її позбудешся'.
  
  Час минав, але Нiка, як i ранiше, ходила похмура, сварилася з батьком i матiр'ю, i говорила менi про все, що її мучило останнiм часом. Хоч як дивно звучить, але зараз ми одне одного розумiли. Я, як i ранiше, ревнувала Краснова до кожної зустрiчної, так само було i з Нiкою. Хiба що єдиною рiзницею було те, що менi всi почуття доводилося приховувати пiд маскою незворушностi. Але, безумовно, тiшило те, що тепер Нiке так само боляче, як i менi. Я розумiю, що говорити так не винна, адже вона моя подруга, але так приємно стає вiд цiєї думки...
  
  -Не можу так бiльше, - сказала вона одного дня. - Я не можу не дiяти, Єв! Намагатимуся повернути його усiлякими способами.
  
  -Якими, наприклад? - хмикнула я. Ми сидiли на лавцi в парку i поглядали на голубiв, якi клювали шкiрки вiд насiння.
  
  -Рiзними, - Нiка не посвячувала мене в деталi свого плану. - Ти не думай, я вже думала про це. Менi твоя допомога буде потрiбна. Це, швидше за все, дурна витiвка, але... чому б i нi?
  
  -Що Ти задумала? - менi здалося, що погляд Нiкi зараз був якимсь не добрим.
  
  -Так так ... це все звичайно дурницi, дитячi пустощi, але ранiше допомагало, ти сама це говорила. Пам'ятаєш, у тебе бабуся провидицею була? У селi жила, так до неї стiльки людей ходило, i всiм вона допомагала. Гарною бабкою була, шкода, що вже її немає.
  
  -Ну, i що з того, що вона провидицею була?
  
  -Ну, наскiльки я знаю, ця магiя передається у спадок, iнодi через поколiння. От я й подумала, чому б нам не приворожити його?
  
  -Приворожити? У сенсi... ти це менi пропонуєш зробити? - я не на жарт злякалася.
  
  -Чому б i нi? Як його роблять? Це ж як напiй наче? Йому пiдсунеш i все, вiн мiй.
  
  -Почекай, Нiк, - я засмiялася. - Я ж не вмiю. Чакувати не вмiю, немає у мене жодних здiбностей, i рецептiв я цих усiляких не знаю. Все ж таки небезпечна ця справа - з чаклунством зв'язуватися.
  
  -Годi тобi. Я все сама знайду, вiд тебе лише присутнiсть i потрiбна. У мене цих магiчних сил немає. Я i рецепт тобi знайду, i все, тiльки ти все зробиш, гаразд?
  
  -Нi. Веронiко, подумай гарненько. Навiть якщо на секунду уявити, хоча це звичайно повне марення, що цей приворот у мене вийде - що далi? Невже ти думаєш, що можна змусити людину насильно закохатися? Це ж не етично!
  
  -Нi. Не етично це те, що вiн робить зараз. А ти менi таки допоможеш!
  
  -Нiк, ну, це не дурницi, - я говорила це вже не глузливим голосом, а серйозно. - Немає у свiтi жодних любовних приворотiв. I не було їх нiколи. Ти краще придумай щось iнше, гаразд?
  
  -Ти Менi подруга чи нi? - розлючено поцiкавилася вона, схопившись з лави.
  
  -Подруга, - ствердно вiдповiла я, серйозним тоном сповненим рiшучостi. Ну, ось навiщо менi здався весь цей ентузiазм?
  
  -Тодi все! Коротше, неподалiк твого будинку є одна будiвля. Там на горищi просто iдеальне мiсце, щоб займатися з магiєю, - iз фанатизмом в очах сказала Веронiка.
  
  -Чому горище? Невже нiде не можна в iншому мiсцi робити? - я навiть не помiтила, як майстерно подруга переклала тему розмови, i тiльки потiм до мене дiйшло, що марно вiдмовлятися.
  
  -А де? У тебе вдома? У мене? Може, одразу до Сергiя попросимося? Там мiсце iдеальне, ну, на додачу до всiх, там похмуро - просто iдеально пiдходить для якоїсь вiдьми. Iдеально! Можна було б туди пiти вночi, але менi страшно. Вже краще вдень, зате з упевненiстю, що ми щось зробимо.
  
  -Нiка, Нiка! - Я схопилася, намагаючись заспокоїти подругу. - Ти просто не розумiєш, що хочеш згаяти час на якусь дурiсть! I горище це... Чи мало, що там є? Пацюки, наприклад. I взагалi, мiсце якесь пiдозрiле!
  
  -Нiчого воно не пiдозрiле! Там надзвичайно чисто. Тiльки старi меблi. Все О'Кей буде, запам'ятай мої слова.
  
  I я погодилася. Як би... я й сама поки що не розумiла, у що вплуталася. Дивно, страшно. Виникло вiдчуття, що подруга штовхає мене на жахливий злочин. Злочин проти совiстi та принципiв, може так? Я була збентежена.
  
  Прокинулася я тяжко, вiдчувалося, що вночi я неспокiйно спала. Здається, менi снилися кошмари, не пам'ятаю їхнього змiсту, але почуття страху та холодний липкий пiт пiдтверджували припущення. Хвилювання не залишало весь ранок - воно напевно викликане думками про майбутнє. Що я роблю? Нi, не час вiдступати, я роблю всякi дурницi, але якщо подрузi вiд цього легше, то не вiдступлюся.
  
  Я нiколи не забуду цiєї чудової картини. Вона була така гарна, що здавалося, нiби завмирало серце.
  
  Зараз повiльно тягнувся липень, температура пiднiмалася так, що й виходити не хотiлося. Асфальт плавився вiд сонця, як масло. А воно (сонце) нiби купалося на вулицях, грало в хованки, вiдбиваючись у кожному скельцi. Це здалося менi таким гарним. Але сонце - це не та картина, якою я хотiла б милуватися. Воно завжди нагадувало менi про якусь небачену радiсть, якої зовсiм не було. Ось дивлюся на небо та яскравi променi сонця та вiдчуваю радiсть, починаю посмiхатися. Дурно вiрно? Величезна вогненна куля, вiд якої так просто пiднiмається настрiй.
  
  Увiйшовши в потрiбний будинок, я ще раз подумала про те, наскiльки правильно я роблю. Чи вийде все, чи ми тiльки посилимо ситуацiю? Хоча менi взагалi здається, що ми просто витрачаємо свiй час на якусь дурницю. Зваживши всi "за" i "проти", пiдiйшла до сходiв (лiфт був зламаний: а на що я розраховувала?), вкотре нагадала собi, що наша з Нiкою дружба - це найголовнiше. Я йду!
  
  Будинок, звичайнiсiнький, стiни списанi балончиком, перила на сходах порiзанi, вищербленi, майже кожна драбинка стесана до iдеального овалу. Скiльки ж рокiв цьому будиночку? Подумати страшно.
  
  Дiставшись, нарештi, до верхнього поверху вiдновила подих. Як добре спокiйно дихати. Я знайшла вхiд на горище, дверi старi були зламанi наполовину, її вже тiльки на дрова. У мiру мого наближення до горища я все голоснiше чула чийсь подих, ставав чутнiший гуркiт. По менi побiгли мурашки розмiром iз кулак. Стали чути стогiн. Я затиснула рота долонею, щоб не закричати. Стала згадувати все найжахливiше, що менi казала мама. Я перелякалася за Нiку i побiгла на горище, з усiх нiг, так швидко, як тiльки могла.
  
  Пiсля побаченого, звичайно, перша здорова думка була про щось страшне. Але немає. Тьмяний промiнець сонця, що пробився крiзь куряве старе вiкно, освiтлював це примiщення. Чоловiче тiло, що гарно згинається, не вiдразу пiддалося розпiзнанню, але як тiльки я зрозумiла, ким виявився цей невiдомий, захотiлося втекти, якнайдалi. Це був Сергiй, звичайно ж. Скiльки разiв я у своїх найтаємнiших фантазiях уявляла його таким: напруженим, як натягнута струна, i нестерпно красивим. Вiн не здавався розслабленим, i, хоч я й не бачила його очей, могла б з упевненiстю сказати, що в них вiдбивалося майже звiрине бажання на межi божевiлля. Пiд ним дуже скоро почувся жiночий шепiт: вiн був менi до болю знайомий. Нiка звивалася пiд ним, судомно шепотiла якiсь слова, що тут же перериваються важкими зiтханнями самої дiвчини i вимогливими поцiлунками хлопця. Здавалося, що в цi секунди вони жили один одним, а я з якимсь вiдчуженням спостерiгала за наданою менi картиною, i подумки посилала головному мозку iмпульси про те, що треба йти, поки мене не помiтили. Я не хотiла думати нi про що, не хотiла думати, чому так сталося, чому я стала випадковим (або не випадковим) свiдком того, чого б бачити нiколи не хотiла. Стогiн, що частiшають, рiзали по вухах, i в головi, як i ранiше, було тiльки "бiжи звiдси". Але немає. Притулившись до холодної стiни цього зовсiм не затишного примiщення, я сподiвалася, що полегшає, i я зможу пiти.
  
  А коли все закiнчилося... я зрозумiла, що треба бiгти в термiновому порядку. Чувся їхнiй шепiт - можна було б спробувати розiбрати їхнi слова, але слухати нiчого не хотiлося. Бiля самого виходу я обернулася, нiби вiдчувши на собi чийсь погляд. Так воно i виявилося: Веронiка дивилася на мене, i не було жодних шансiв сховатися - я i не намагалася. Я думала, що вона вiдчує себе винною, а щоки запалають сором'язливим рум'янцем. А Нiка, впiймавши мiй погляд, дозволила собi кiлька секунд насолодитися моїм непорозумiнням, а потiм на її чарiвному личку розпливлася зловтiха. У мене з подругою бували моменти, коли ми розумiли один одного без слiв - давались взнаки довгi роки дружби. I зараз я була бiльша, нiж впевнена, що я не випадково застала Нiку та Серьожу за неприємною менi картиною. Все було пiдлаштовано, а посмiшка, надiслана менi колишньою подругою, говорила про те, що я - справжнiсiнька невдаха.
  
  Менi стало погано, нiби вдарили у живiт. Я вже й не пам'ятаю, як вилетiла надвiр, у пам'ятi залишилося тiльки почуття нудоти та головний бiль. Дуже сильно тряслися руки, ноги несли мене вулицею в пошуках мiсця, де можна сiсти, я не могла нi говорити, нi чути. Менi здавалося, що голова вiдключилася, залишилися тiльки нiкому не потрiбнi емоцiї: тривога, жах, спустошенiсть, смуток, вiдчуття зради, десь у глибинi навiть ненависть тварин. Через якийсь час поневiрянь я знайшла вiддалене мiсце, де люди не помiтили б самотню дiвчину. Стара крамниця в глибинi всiх забутого двору в далекiй вiд центру частинi мiста. При всьому бажаннi, я не змогла б зараз сказати, як я сюди потрапила.
  
  Я знову повернулася у свою лякаючу сiру реальнiсть. Спогади в картинках проносилися перед очима одна за одною зi швидкiстю свiтла. По щоцi скотилася самотня сльозинка, по прокладенiй дорiжцi слiдом за першою скотилася та iнша - я всього цього не помiчала. А коли зрозумiла, що обличчя мокре не вiд того, що дощ, - небо було досить чистим сьогоднi - подумала про те, що я дiвчина, i менi можна бути слабкою.
  
  У незнайомому мiсцi я провела довгий час, доки остаточно не стемнiло. То були тi хвилини слабкостi, про якi довго думаєш, але згадувати їх не хотiлося б. Довго плакала, жалiла себе, намагалася усвiдомити, що трапилося, думала над вчинком Нiки, її мотивами. Жодної розумної думки не знайшлося, я постiйно зривалася на iстерики, готова була накинутися на будь-якого перехожого - але, на їхнє щастя, на очi менi вони не траплялися. Що ж там трапилося? Цим питанням я ставлю досi. Що могло штовхнути Нiку так зробити, навiщо вона хотiла, щоб я побачила? Чому зараз? Чому я? I закономiрне питання, за що? I наскiльки випадковим є збiг, що всього цього я не повинна була побачити?
  
  У нестямi дiсталася додому. Була вкрай здивована, що їли ноги, що плетали, привели мене до потрiбного мiсця. Зараз додому йти зовсiм не хотiлося, але телефон уже розривався вiд маминих дзвiнкiв, та й перспектива провести нiч на вулицi мене не радувала.
  
  Мама у гнiвi - це щось страшне. Коли закiнчилися першi крики (не через те, що вичерпався словниковий запас, а через те, що голос у мами пропав), вона звернула увагу на мої опухлi червонi очi та розчервонiлий сопливий нiс. На запитання 'що сталося?' мляво вiдмовлялася i, зрештою, пообiцяла розповiсти все наступного ранку - я вiдчувала, що зараз з мене нi слова не витягнути - i мама, як завжди, зрозумiла мене без слiв. Заварила мiцного чаю та вiдправила спати, що я з радiстю поспiшила виконати.
  
  Я була рада, що вiтчим не побачив мене в такому станi. Нi, вiн нiколи не був суворим, i по можливостi ставився до мене, як до рiдної дочки. Банально було соромно. Вiн завжди вчив мене бути сильною i не давати волю емоцiям. Але я не завжди була згодна з цим - наприклад, сьогоднi. Менi здається, якби я зiбрала все це в собi, було б тiльки гiрше.
  
  Довго поверталася у лiжку. Дурниця. Iдiотка. Адже ще колись маленька була, я все чудово розумiла. Я - просто картинка, фон, на якому гарне упакування буде вигiдно виглядати. Я завжди була тiєю, кого можна принизити - але не вiдкрито, а нишком. Порiвняно зi мною Веронiка була такою собi героїнею - i красуня, i улюблениця всього унiверу, просто чарiвниця, а поруч вiчно ошивалось ходяче непорозумiння, яке, як зла доля, переслiдувало бездоганну Нiку.
  
  -Ти б подзвонила Нiке. Я думала, що ти з нею ходила, але тепер менi здається iнакше. У будь-якому разi, вона й сюди дзвонила. Мабуть, хвилювалася, - мама зазирнула до мене перед сном i шепнула цi слова, коли вже зачиняла дверi. Мама вийшла, i вже через кiлька непробачно довгих секунд мої очi застеляла пелена неконтрольованої агресiї.
  
  'Я так i знала, що ти не захочеш говорити зi мною. Все було правильно, Єв: ти збудувала у своєму неiснуючому свiтку рожевi замки, i продовжувала жити з надiєю, що одного разу невдахам усмiхається удача. Дурна мрiйниця - настав час повернути тебе з небес на землю. I ти вважатимеш мене зрадницею, коли сама пускала слини на мою Сергiю? Тупа iдiотка. Як же менi набридло з тобою няньчитися, пестити i плекати твої мрiї. Бачить Бог, я хотiла тебе наставити на iстинний шлях, але нашiй Святошi Краснова подавайте! Буду рада, боягуз, якщо ти наберешся смiливостi менi вiдповiсти. Це повiдомлення я отримала опiвночi, коли намагаючись заснути, металася по лiжку.
  
  Тодi в мене i виникла ця шалена думка... поїхати. А чому б i нi? Раптом промайнула думка про те, що опинившись я за сотнi кiлометрiв звiдси, почувалася б набагато легше. I ось, ця думка мала все бiльш чiткi контури. Я б не повинна була щодня бачити Сергiя з Нiкою, я б так не засмучувалася через цю пару, я б почала життя з чистого листа - нiякого Сергiя, нiякої Нiки. Може, знайшлися б люди, котрi мене зрозумiли. Я приїжджала б на вихiднi побачитися з батьками, а потiм їхала знову. Цих "би" ставало дедалi бiльше, але в душi ставало легше й легше. Змахнувши останнi сльозинки, я пообiцяла, що бiльше не ревитиму, якщо на те не буде важливої причини. Вiдтепер, Сергiй Краснов та Веронiка Лазарєва для мене заборонена тема. Жодних слiз. Все, що не робиться - все на краще.
  
  А в мене все ще вийде. Для мене настає бiла смуга у життi. Головне - переконати батькiв у доцiльностi мого вiд'їзду.
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Повiяв промозглий вiтерець. Не потрiбно було оглядатися на всi боки, щоб не зрозумiти: сьогоднi тут зiбралося чимало людей. Хтось був, можливо, щасливий, iншi шалено сумували, а третi, як я, не знали, як сприймати ситуацiю, що склалася.
  
  Вокзали нiколи не любила. Занадто великий вiдбиток на душi залишало мiсце, де люди зустрiчаються та прощаються. Я завжди вiдчувала непереборне хвилювання перед поїздкою i якийсь смуток, адже ти розлучаєшся зi звичним тобi, таким рiдним, мiстом дитинства i їдеш у майбутнє, яке було таким далеким, але таким, що стрiмко насувається на одну маленьку мене.
  
  На маминi очi знову наверталися сльози, а я вiдчула себе справжнiсiнькою егоїсткою. Дiзнавшись про мiй намiр їхати, мама трохи збожеволiла. Я розповiла їй все, як воно було. Бездарна закоханiсть, яка нiколи не привела б нi до чого доброго, втрата людини, яку вважала близькою, а на перевiрку брехливою свинею. Ми довго просидiли з мамою. Вона заспокоювала мене i говорила, що це був мiй перший серйозний удар, який я прийняла самостiйно - можна сказати, посвята в доросле життя. Адже вiдтепер усi чорнi смуги, уготовленi менi долею, я долатиму самостiйно.
  
  Мама все намагалася шукати iншi виходи iз ситуацiї. Першим варiантом було просто перевестися до iншого унiверситету. Але, як виявилося, не так просто знайти у мiстi навчальний заклад iз тiєю спецiальнiстю, яку я обрала. Варiант переїзду здавався вже не таким поганим. Мама рвалася поїхати зi мною, але тут пiд час Дiма схаменувся - вiн не мiг дозволити своїй коханiй кудись їхати. I за це я щиро була йому вдячна. Я встигла сприйняти цей крок як етап, що вiдкриває дверi в моє самостiйне майбутнє. Рано чи пiзно це мало статися. Може, я ще надто молода: 19 рокiв - це не той термiн, коли варто вириватися з батькiвського пiклування.
  
  Але я бiльше не мав варiантiв.
  
  Далi настав вибiр мiста. I чомусь я зупинилася не на столицi чи якомусь iншому великому мiстi. Найпростiший населений пункт, нiчим не примiтний, чимось схожий на мiсто мого дитинства. Але я подумала, що це не так далеко вiд батькiв, i я iнодi зможу їх вiдвiдувати. А ще там жив мiй знайомий Олексiй - я чула, що вiн був звичайним банкiвським працiвником (якщо менi не зраджує пам'ять, йому було рокiв 26-27). Ми познайомилися з листуванням кiлька рокiв тому - невiдомими шляхами ми випадково опинилися один у одного у списку контактiв у соцiальнiй мережi. I замiсть того, щоб забути один одного, ми розговорилися. Нашi листування не були частими, але iнодi, коли хотiлося подiлитися наболiлим, писали одне одному, вислуховували чужi проблеми та спiвпереживали. Звичайне iнтернет знайомство - скажуть непосвяченi. Але немає. Я про нього майже нiчого не знала, як i вiн про мене. Наше спiлкування не було близьким, а ми пiсля кiлькох рокiв спiлкування так i залишилися на рiвнi "знайомi".
  
  Але, оскiльки у мене не було особливого вибору, я попросила Льошу про послугу. У мене не було великих коштiв знiмати в незнайомому мiстi цiлу квартиру. Для цiєї недозволеної розкошi треба було влаштовуватися на роботу. Я попросила Льошу знайти людину, яка здає там кiмнату. Звичайно, Льошка спочатку пропонував менi пожити разом. Але це заздалегiдь програшний варiант: я не хотiла нав'язуватися i бути комусь тягарем, хоча хлопець i запевняв мене в тому, що я не завдаватиму йому жодного клопоту. Загалом, пiсля довгих i тривалих умовлянь, Олексiй знайшов менi мiсце проживання: прийнятна цiна, хорошi господарi, i вiд унiвера недалеко. Щиро подякувавши хлопцю за допомогу, я запевнила маму в тому, що тепер у мене є якесь житло, є унiверситет, куди я без проблем вступлю, а ще є величезна сила волi, без якої я не пропаду.
  
  I як мама не намагалася затримати мене, чи вiдтягнути момент вiд'їзду, день iкс все одно настав. I зараз ми прощалися на вокзалi. Потяг уже пихкав i чекав на своїх пасажирiв, яких домчить до наступного пункту призначення. Я подумала про те, що ще нiколи я не почувала себе спустошеною, нiж зараз. Хотiлося знайти жилетку, щоб у неї поплакатися. Але маю сумнiв, що знайдуться такi кандидати. Мама продовжувала говорити менi про щось важливе, i майже наприкiнцi кожної пропозицiї вставляла: 'Якщо забудеш - подзвониш менi'. Дiма розчулювався нашою сiмейною обстановкою, i був особливо радий, коли я, нервова i тому ще бiльш чуттєва, рвучко обiйняла його. Як-не-як вiн став одним iз тих людей, хто прийняв мене з усiма тарганами в моїй дiрявiй головi.
  
  Залiзла в поїзд, висунулась з вiкна i глянула на двох людей, якi були для мене, мабуть, найважливiшими людьми в моєму життi. По маминих щоках уже текли сльози, якi вона без кiнця витирала вже встиглим промокнути хусткою. Дмитро просто дружелюбно менi посмiхався, i про щось захоплено розповiдав мамi.
  
  -Я приїду, як тiльки вийде, - крикнула я i посмiхнулася, хоча дуже-дуже хотiлося ганебно розриватись, обiйняти маму i нiкуди не їхати. Перспектива самотностi мене дуже лякала i, незважаючи на внутрiшню впевненiсть у правильностi свого вибору, я дуже переживала за своє примарне майбутнє.
  
  -Звичайно, - крикнула мама у вiдповiдь. Наступна сльозинка не захотiла затримуватися в її очах i теж скотилася по щоцi.
  
  -Ви йдете, чого ви чекатимете, коли поїзд поїде? Не назавжди ж прощаємось!
  
  Через п'ятнадцять хвилин поїзд рушив. Мої сусiди в купе не звертали на мене жодної уваги, i я була дуже рада. Люди здавались дiловими та небалакучими, а це було саме тим, чого я хотiла. Забравшись на свою законну верхню полицю, я вiдвернулась вiд усiх i дозволила сльозам тихо скочуватися моїми щоками.
  
  З того жахливого дня в моєму життi пройшло трохи бiльше двох тижнiв. Я Нiку пiсля цього бiльше не бачила i була цьому факту лише рада. Наново розставивши прiоритети, бiльше не хотiла бачити ту, яка завжди - усi тi роки, що ми були знайомi - обманювала мене. Через колишню подругу я не плакала - за минулi днi вже звикла до тiєї думки, що вона справдi зруйнувала мої рожевi пiсочнi замки, як i мiй чудовий неiснуючий примарний свiт. А також я бiльше не плакала з-за Сергiя. Я зрозумiла, що його треба залишити у моєму минулому життi. Сергiй був чудовою людиною, яка показала менi, що я можу вiдчувати такi почуття. I нехай моє кохання не знайшло вiдгуку в його душi, я не сумувала. Може, Серьожа - не та людина, яка менi потрiбна? Адже найчастiше ми любимо неправильних людей, щиро сподiваючись, що ця сама людина - наша доля.
  
  Думати про вiчне в поїздi не хотiлося. Менi треба було їхати ще цiлу добу, тому я дуже швидко заснула. Я взагалi останнiм часом дуже втомлювалася, нервовi були на межi, i зараз, коли марно було, уп'явшись в одну точку, думати про своє бездарне iснування, я дозволила собi розслабитися i заснути. Потяг мчав усе далi i далi, i з цих хвилин починалося нове життя. Я не знала, що чекає на мене завтра, але була впевнена, що сподiвається можна тiльки на себе.
  
  Я прокинулася вночi. Решта спали. Я не хотiла вставати, кудись iти - боялася перешкодити iншим. Перевернувшись на iнший бiк, поглянула на свiй телефон. Мама вже встигла написати, як без мене вдома пусто та незвично. Я вiдiслала у вiдповiдь, що вже дуже сумую i дуже люблю всiх. Потiм увiмкнула музику, одягла навушники i так пролежала майже до самого ранку. Посмiхнулася, роздумуючи про те, що ще, можливо, мiсяць тому я була б не проти провести три години слухаючи музику i нiчого не роблячи. Але зараз я б багато чого вiддала, щоб все, що трапилося, виявилося лише страшним кошмаром, що виник у моїй свiдомостi.
  
  А час має властивiсть не зупинятися. Я в туманi пам'ятала, що вiдбувалося, коли поїзд зупинився, коли я зi своїм убогiм багажем покотила по незнайомому вокзалу, притискаючи до себе сумку - в нiй було все найцiннiше, що в мене було. Згадуючи фiльми про те, де провiнцiалки приїжджають у велике мiсто, а у них на вокзалi професiйнi злодюжки крадуть сумки i перехожi нiяк не поспiшають їм допомагати, я ще зляканiше озирається на всi боки i думала про те, що зараз дуже до речi схожа на таку провiнцiалку.
  
  Таксi домчало мене до потрiбного будинку. Господиня справдi виявилася дуже миролюбною жiнкою. Квартира була трикiмнатна, затишна, тут жила Антонiна Василiвна - вона, власне, i була власницею, - i її син, Марк. Його я побачила тiльки мигцем, але вiн iз самого початку справив на мене негативне враження. Гарненький тип, що навiть не спромiгся привiтатись або представиться, вiн, тiльки побачивши мене в коридорi, пробiг поглядом по моїй фiгурцi, мерзотно посмiхнувся i зник так само раптово, як i з'явився. Я не стала загострювати на ньому увагу, тiльки щиро сподiвалася на те, що ми з ним перетинатимемося якомога рiдше.
  
  Розташувавшись у своїй кiмнатцi - вона була маленька, заставлена багатьма непотрiбними речами (але я не смiла скаржитися, бо знала, що бувають кiмнати i набагато гiршi за цю), я сховала свої найцiннiшi речi в затишне мiсце i вирiшила трохи побродити по мiсцевостi, знайти iнститут. Будiвля була високою i непримiтною, i я з сумом подумала про те, що з осенi ходитиму сюди щодня.
  
  Трохи скидалася, запам'ятовуючи мiсця, двори, перехрестя, i будiвлi, якими легко можна орiєнтуватися. Потiм знайшла найближчу продуктову крамницю, подумала, i купила собi невеликий запас продовольства на найближчi днi.
  
  Було дуже тяжко. Мама вже дзвонила, i ми довго розмовляли з нею, поки вона не задала всi питання, що її цiкавили. Я не хотiла знову повертатися до свого нового будинку. Просто ходила i думала про те, що якщо не замислюватися, то цi мiсця сильно скидаються на моє рiдне мiсто. Така ж архiтектура, схожi магазинчики, i, здавалося, навiть люди тут не вiдрiзняються. Все було як завжди, крiм моєї рiзкої появи самотностi.
  
  Далi днi пiшли швидше, i це менi подобалося. З'являлися якiсь справи, i не було багато часу на вiдпочинок, якiсь думки. Я з нетерпiнням чекала початку навчального року, бо влiтку мене долала нудьга. Я завалювала себе незлiченною безлiччю книг - найчастiше фентезi. Так уже з дитинства повелося, що менi подобався цей жанр, i ще, безперечно, величезним плюсом була наявнiсть у ньому гумору. Тому що комiчнi ситуацiї, в якi попадали головнi герої, змушували ненадовго забувати про свої проблеми.
  
  Коли знову виникла думка влаштуватися на роботу, я не стала вiдсувати її в довгий ящик, а подумала про те, що грошi потрiбно не тiльки витрачати, а й заробляти. Пiдшукувати зручний графiк роботи не довелося, бо я мав море вiльного часу, який я спокiйнiсiнько могла витрачати на заробiток грошей. Влаштувалася у кафе швидкого харчування. Звичайно, там я не отримувала так багато грошей. Проте була рада тому, що всi свої витрати змогла вiдновлювати, так що мої витрати ставали стабiльнiшими.
  
  Першi тижнi самотностi здавались шалено страшними. Нависла надi мною смуток не вiдступала, хоча я не дозволяла собi так уже замислюватися про життя. Час минав, i ставало звичнiше з самого ранку йти на роботу, з роботи додому, а там уже вiдпочивати, читаючи книги. Може, багато хто живе так само?
  
  Та нi. Не багато. Iншi мають друзi, компанiї. А я самотня, як нiколи. Це виявилося дуже важким ударом для мене - втрата єдиного друга, який увесь час вдавав. За що? Невже так остогидла їй ця дружба?
  
  Втiм, забивати голову будь-якою нiсенiтницею не входило в мої плани. Я, як i ранiше, вивчала нове мiсто i з подивом вiдзначала для себе, що почуваюся цiлком комфортно на новому мiсцi. Подекуди менi навiть подобалося вести самостiйне життя - вiдчувалася якась вiдповiдальнiсть за своє життя.
  
  Я не встигла помiтити, як пройшов перший мiсяць. Антонiна Василiвна була прекрасною жiнкою - ми могли з нею поговорити про щось, коли бачилися. Вона до мене не прискiпувалась, нi в чому не обмежувала - власне, все було так, тому що я не пила, не курила, не водила сюди хлопцiв та поганих компанiєю. З її сином Марком я бачилася набагато рiдше - вiн рiдко з'являвся вдома, весь час десь пропадаючи, повертався лише пiд ранок у своєму не найкращому станi. Коли вiн траплявся матерi на очi, в квартирi спалахував страшний скандал, в якому я, само собою, не брала участi, але була найбiльш постраждалою особою - пiсля таких крикiв я довго поверталася, в спробах заснути, але нiчого не виходило.
  
  Звичайний серпневий день радував гарною погодою. Пiдскочивши ще рано-вранцi, я втекла з квартири, щоб просто вiдпочити в мiстi. Мiй чiпкий погляд уже давно виловив один дворик, прихований вiд очей численних перехожих. Це можна було б назвати невеликим тихим парком. Я бачила там не так багато людей, але це мiсце мало або затишне мовчання, або дружню обстановку. Через брак другого, я просто переймалася навколишньою природою i вiдпочивала душею i тiлом в такому чудовому мiсцi. Для мене справдi було великим вiдкриттям зрозумiти, що тут буває не так багато людей.
  
  Я пробула тут пiвдня, поки мiй шлунок не почав вимагати їжу. Можна було б пiти в якесь кафе, випити чаю з тiстечком, i знову йти гуляти, насолоджуватися вiдпочинком. Але просто не хотiлося витрачати грошi, а вдома у мене була своя їжа, наперед куплена. З тяжкою душею попленталася до зупинки i поїхала додому.
  
  Квартира була зовсiм порожня. Мене це не те щоб тiшило, просто було спокiйнiше, коли я була тут одна. Я поспiшила на кухню. Увiмкнула маленький старенький телевiзор, який тут стояв, переключила на канал, де йшли новини, i пiд акомпанемент ведучого новин я почала нарiзати овочi на легкий салат. Тому я не помiтила, коли на кухнi з'явився Марко. Ми з ним нiяк не спiлкувалися, тому що я внутрiшньо вiдчувала вихiдну вiд нього негативну енергетику. Я так захопилася готуванням i слуханням трагедiй, що сталися у свiтi, що зовсiм не помiтила його появи, тому, коли хтось подув менi на вушко, я страшенно перелякалася i, розвернувшись на сто вiсiмдесят градусiв, випадково зачепила ножиком хлопця, що стояв позаду. На щастя, я потрапила тiльки по плечу, i там залишилася маленька подряпина, але я одразу вiдчула, що нiчим добрим моя провина не скiнчиться: вiд Марка вiяло парами алкоголю.
  
  -Так, тихоне, вмiєш ти дивувати, - вiн розв'язно посмiхнувся, скосивши очi на промоклу кров'ю смугу футболки. Вiд його голосу я вiдчула себе не у своїй тарiлцi. - I коли тiльки такою смiливою стала?
  
  -Я ... Я випадково, правда! Просто злякалася!.. - Почала виправдовуватися я.
  
  Здається, моє жалюгiдне лепетання припало йому до душi. Менше нiж за хвилину його руки опинилися з бокiв вiд мене - я виявилася затиснута мiж ним i столом. Азартний блиск у його очах менi не сподобався ще бiльше, i я навiть встигла пошкодувати, що поклала ножа на стiл.
  
  -Яка ти люба, - шепнув вiн, провiвши зворотним боком долонi по моїй щоцi. Я скривилася вiд неприємного вiдчуття i намагалася вiдчайдушно придумати шляхи втечi з кухнi, але нiчого, як на зло, на думку не спадало. Страх своїми крижаними щупальцями сковував мою свiдомiсть. - Така злякана, тиха... Завжди мрiяв таку! Чого ти боїшся, крихiтко? Обiцяю, з тобою буду нiжним!
  
  Я ранiше казала, що менi страшно? Це все було брехнею! Ось зараз я справдi була страшенно налякана! Я навiть подумати не встигла, як моя долоня щосили вдарила його по щоцi. Реакцiя у мене така. Напевно, я все-таки не люблю образ на свою адресу. I ось пiсля цього я зрозумiла, що менi кiнець. Вiн глянув на мене таким убивчим поглядом, що навiть прощення попросити захотiлося. Цього робити я, звичайно ж, не стала, тому що не бачила нiчого, у чому я була б винна.
  
  -Ну, *** ти *** менi *** за все вiдповiсть, ***, - з його слiв це єдине, що я змогла зрозумiти. Хоча щось вiддалене я колись чула вiд своєї колишньої кращої подруги, але ось цiєї секунди про неї згадувати хотiлося найменше.
  
  Я спробувала вирватися, але мене грубо перехопили i штовхнули назад на стiл, про який я вдарилася, i через болю, що пронизала мене, втратила дорогоцiннi секунди часу. Скориставшись хвилинною затримкою, Марк знову кинувся до мене, намагаючись поцiлувати, але я вчасно почала вiдбрикуватись. Якоїсь митi вiн менi заломив руку - вiд нестерпного болю, що пронизав все тiло, я закричала. Цей придурок смiявся i, я майже вiдразу зрозумiла, що комусь, а хлопцю це здавалося дуже веселим.
  
  Нiколи б не подумала, що можу потрапити до такої ситуацiї. Стiльки разiв бачила щось подiбне у фiльмах, у книгах читала, але нiколи й думка в головi не прослизала, що зi мною таке станеться. Чорна пляма в очах якийсь час була єдиною, що я бачила, а коли зiр нарештi почав фокусуватися, я вже опинилася на пiдлозi в коридорi, i єдиною, що я бачила, це були чорнi очi, сповненi безумства. Я пiналася, намагалася вдарити його руками, але вiн блокував кожний мiй рух. Блузка на менi вся була пiдiрвана, i вже нiчого не прикривала, бриджi я побачила збоку вiд себе. Я безуспiшно кричала, намагаючись зупинити божевiльного Марка, по щоках стiкали сльози. Менi вже нiчого не допоможе...
  
  -Що... Що це таке? Марк! Ти що твориш? Господи, боже, синку! Дай їй спокiй, не чiпай дiвчинку... - голос Антонини Василiвни я чула, як крiзь сон. Жалюгiдний лепет її синочка злився для мене в якесь монотонне бурчання. Я злякано пiдiбгала пiд себе ноги, намагаючись пiдвестися, але сил нi на що не вистачало. Жiнка репетувала на хлопця, той у кишеню за словом не лiз i вiдповiдав їй тим самим. Потiм грюкнули дверi, i все стихло. До мого плеча доторкнулася чиясь долоня, i я злякано сiпнулася.
  
  -Тихiше, тихiше, люба, це всього лише я, - я побачила перед собою обличчя господинi. Вона допомогла менi встати, потiм вiдвела у ванну i допомогла змити з себе кров, що звiдки взялася, потiм знайшла якiсь мої речi, змусила випити заспокiйливе. Вона майже нiчого не говорила i виглядала страшенно наляканою, злою на свого сина, а ще вiдчувалося безмежна вина щодо мене. Ми були в моїй кiмнатi, я лежала i дивилася на стелю, намагаючись знайти в собi хоч якiсь сили, Антонiна Василiвна сидiла поряд. Вона хотiла пiти, але я попросила її залишитись - менi було страшно залишатися однiєю.
  
  -Знаєш, я не буду його виправдовувати, - говорила вона. - Вiн завжди був жорстоким. Хлопчик рiс без батька, а я нiколи не могла бути з ним суворою. Вiн рiс мiцним хлопчиком, i, ще дитиною, вiдбирав iграшки у слабкiших дiтей. I у школi у нього постiйно бiйки були, директор замучилась викликати мене до себе. Я намагалася не помiчати його цю жорстокiсть, але менi зовсiм не виходило його контролювати, що вже говорити про перевиховання. Постiйнi пиятики з друзями не доведуть до добра. Я все одно люблю його, тому що вiн мiй син - єдиний мiй рiдний чоловiчок. Але я знаю, що вiн не любить мене. Це складно зрозумiти тобi, адже ти ще молода, не маєш дiтей. Але, мабуть, ти можеш уявити, що я вiдчуваю, коли ночами сиджу, чекаю на нього, переживаю, де вiн, що з ним. Те, що сьогоднi трапилося... я йому цього нiколи не пробачу...
  
  -Не треба так казати, Антонiно Василiвно, - я зупинила жiнку. - Дайте менi трохи прийти до тями, а потiм я... зберу речi i пiду. Так буде краще.
  
  -Бог з тобою, куди ти пiдеш на нiч дивлячись, божевiльна? - Вигукнула жiнка.
  
  Але я наполягла на своєму. Через три години я зi своїм невеликим запасом речей йшла темною вулицею. Було одинадцята година вечора, я спецiально йшла тiльки на добре освiтлених вулицях, де ще ходили люди, їздили машини i зi мною нiчого не сталося б. Антонiна Василiвна довго намагалася мене вiдговорити, а потiм вiддала менi грошi, якi я заплатила за мiсяць проживання. "Вони тобi потрiбнiшi, нiж менi", - сказала вона, а я не змогла посперечатися. Громадський транспорт уже давно не ходив, а на таксi я їхати боялася та й не знала, куди можна поїхати. Телефонувати Льошi? Не могла, незручно якось було в таку пiзню годину його турбувати. Я не знала, що робити далi, тому просто йшла прямо i сподiвалася, що на цьому чорна смуга мого життя закiнчилася остаточно.
  
  Дiйшла до пiдземного переходу - краєм свiдомостi вiдзначила, що тут я ще не бувала - це означає, що я вже на пристойнiй вiдстанi вiд колишнього будинку. На секунду мене охопило хвилювання - так буває щоразу, коли губишся в незнайомому мiсцi. Але я постаралася взяти себе в руки та вiдволiктися на щось iнше. Людей тут було не дуже багато, i я кiлька хвилин мiркувала, чи варто спускатись у темний перехiд. А потiм подумала, що у моїй ситуацiї гiрше бути просто не може.
  
  Освiтлення тут було поганим, i виявилося, що тут я була зовсiм одна. Я подумала про те, що звiдси варто забиратися. Стало здаватися, що у темних кутах за мною хтось спостерiгає. Страх своїми слизькими лапками прослизнув у мою свiдомiсть, затуманюючи розум, змушуючи думати лише про порятунок. Я побiгла, але менше нiж за кiлька секунд я спiткнулася об звичайний камiнь i впала. Так, я, як i ранiше, найневдачливiша людина, яка спiткнеться саме в тому мiсцi, де всi iншi пройдуть нормально. Вставати зовсiм не хотiлося, мене затопила хвиля розпачу та байдужостi до всього навколишнього. Я вiдповзла до стiни, пригорнула свою сумку. Не витримала - сльози потекли гарячими струмками по моїх щоках. Менi стало шкода настiльки, що я просто випала з навколишнього свiту. Можливо, я знепритомнiла - я не могла абсолютно точно визначити свiй стан зараз.
  
  -Менi здається, це не найкраще мiсце для вiдпочинку, - впевнено промовив жiночий голос десь поблизу, i я злякано сiпнулася вбiк. - Може, я i не права, але на холодному бетонi сидiти дуже незручно.
  
  Я проiгнорувала дивний голос iз нiзвiдки. Може, це й не до мене зовсiм звертаються? А може, це лише плiд моєї уяви? Хто зверне увагу на тихе дiвчисько, яке не може рухатися вiд безсилля, що охопило її? Правильно. У наш час люди пройдуть повз вмираючого, навiть не задумавшись про допомогу.
  
  -Ну ж, опудало, я до тебе звертаюся! От так завжди! Тiльки захотiлося допомогти людинi, що потрапила в бiду, як тебе впевнено ця сама людина i iгнорує! Волаюча несправедливiсть! Гей!
  
  Я мляво пiдвела голову, щоб подивитися на людину, яка так впевнено захотiла менi допомогти, не запитавши, втiм, у мене, чи потрiбна менi ця допомога (не говоритиму про те, що менi дiйсно допомога була потрiбна). Передi мною стояла миловидна дiвчина, на вигляд приблизно одного зi мною вiку. На обличчi грала доброзичлива усмiшка, з бокiв стирчали два забавнi високi хвостики, а великi карi очi з цiкавiстю вивчали мене. Так-так, вона абсолютно точно зверталася до мене.
  
  -Невже? - вона удавано зiтхнула, а усмiшка трохи похмурiла. - Гей, з тобою все гаразд? Тобi погано? Чи може швидку викликати?
  
  Я заперечливо похитала головою.
  
  -Дивна ти. Скiльки ходжу тут, уперше бачу, щоб хтось так оригiнально вiдпочивав на пiдлозi. Ти точно гаразд?
  
  Я кивнула головою. Менi було трохи дивним слухати, як незнайомка нiби хоче i допомогти, але тим часом вставляє свої уїдливi коментарi.
  
  -Слухай... Ти хоч i дивна, але я, правда, хочу допомогти тобi. Мене звуть Юля, а тебе?
  
  -Єва.
  
  -Чудово. Отже, Єво, що робитимеш?
  
  Я знизала плечима. А що я могла зараз робити? Менi вперше в життi настiльки захотiлося заплющити очi i провалитися в безпам'ятство i, щоб коли я зволiла прокинутися, все, що сталося цього лiта, виявилося лише страшним сном. Але, на жаль, я точно була впевнена в тому, що моя реальнiсть нiкуди не збирається зникати.
  
  -Скажи хоч де живеш, я б тебе проводила. А то менi здається, таким темпом до дому ти не дiйдеш.
  
  Я промовчала, тому що сказати було просто нiчого. Не казати ж, що даху над головою я втратила кiлька годин тому завдяки одному хтивому дурню-манiяку, якого за все, що сталося, прибити мало.
  
  -Гаразд. Тодi вставай i пiшли зi мною!
  
  -Куди?
  
  -Пiшли! Потiм вiдповiм на всi твої запитання, звичайно, якщо ти даси вiдповiдь на мої!
  
  Взагалi я не збиралася нiкуди йти. Але ця дiвчина в спiлкуваннi запросто схиляла до себе. I було просто цiкаво спостерiгати за її дiями. Вона була мiнiатюрною брюнеткою зi свiтло-карими веселими очима та свiтлою усмiшкою. Її впевненiсть у дiях змушувала їй довiряти. Чомусь я точно знала, що вона менi не зробить нiчого поганого, тому беззаперечно пiдкорилася її указу i пiшла слiдом за незнайомкою Юлею.
  
  Поки ми йшли, вона весело про щось розповiдала i, хоч я практично нi слова не зрозумiла з її розповiдi, я веселилася над цими жартами, iсторiями, а наприкiнцi шляху взагалi почувалася майже чудово. Ми навiть зiрками встигли помилуватися - пошукали велику та малу ведмедицi, а потiм нам стало якось надто нудно розглядати небо.
  
  Наш шлях закiнчився бiля звичайнiсiнького будинку в звичайнiсiнькому дворi, яких у мiстi повно. Дев'ятиповерховий будинок не викликав у мене жодних особливих почуттiв. Юля мляво розповiла про те, що переїхала сюди два роки тому i платила оренду навпiл зi своїм сусiдом. Також вона присвятила мене, що цей самий сусiд з'їхав з дому кiлька днiв тому, так що менi дуже пощастило. То була звичайна трикiмнатна квартира на шостому поверсi. Вiкна виходили надвiр, а це означало, що сторона не сонячна i влiтку не так спекотно. Кiмнатки були хоч i невеликими, але в моєму становищi це можна було назвати розкiшшю. Я залишила свої сумки у коридорi, а Юлька потягла мене на кухню. Вона розлила у два великi кухлi мiцний чай, i вiддала одну менi.
  
  - Загалом хоромами це назвати, звичайно, не можна, але жити можна. Ти як, залишишся? - Поцiкавилася вона, вiдпиваючи чай. Її очi не переставали мене вивчати, i, на що я особливо звернула увагу, Юля ставилася до мене як до нормальної людини. Таке ставлення до моєї скромної персони тiшило, тому що, поставивши себе на мiсце нової знайомої, я не змогла б з точнiстю сказати, що робила б на її мiсцi, i як би до себе ставилася.
  
  -Це було б здорово. Тiльки от я зрозумiти не можу, невже ти так просто вiзьмеш у квартиру дiвчисько, про яке зовсiм нiчого не знаєш? - це питання мене, щоправда, цiкавило. Можливо, це було безглуздо, ставити таке запитання. Набагато логiчнiше було б мовчки з усiм погодитися, а потiм, перед сном, дякувати небесам, за те, що послали менi таку людину, яка змогла допомогти. Але я люблю докопуватися до iстини.
  
  -Не знаю. Зазвичай, мабуть, так не роблять. Але я тобi вiрю i бачу, що тобi потрiбна допомога. Єво, я в людях добре знаюся. I я вiдчуваю, що ти класне дiвчисько, просто у тебе труднощi i потрiбна допомога, яку я можу тобi надати. I менi це зовсiм не важко! Я навiть, навпаки, рада, що в мене з'явиться сусiдка. Гаразд. Подiлишся, що з тобою сталося?
  
  Я коротко розповiла дiвчинi про те, що зi мною сталося протягом дня, особливо не вдаючись у своє минуле. Я лише сказала, що деякi обставини змусили мене переїхати. На щастя для мене, дiвчина не стала вдаватися до подробиць: може у неї запитань не виникло, а може вона вiдчула, що зараз мене про минуле краще не питати.
  
  Моя кiмнатка менi якось одразу сподобалася. I хоч до цього її колишнiм господарем був хлопець, я не вiдчула нiякого дискомфорту, хоча деякi речi попереднього власника тут залишилися: старi батарейки, якi, напевно, вже не працювали, якiсь iнструменти, на стiнi висiв плакат 'Skrillex' - дивно, але нашi уподобання збiгалися. За диваном, у кутку, знайшлася стара пошарпана гiтара. Колись я намагалася навчитися грати на гiтарi, i мама знайшла хорошого вчителя. Втiм, справа в мене так i не пiшла. Через 2-3 заняття я точно переконалася в тому, що у мене вiдсутня особлива музична чутка. Але знайти звук засмученого iнструменту я все ж таки могла. Повинна помiтити, що гiтара мала чудовий звук. З'явилося бажання взяти її i, як у дитинствi, просто побрехати на нiй, у марних спробах виконати якусь мелодiю. На столi побачила гребiнець i якiсь папери, списанi акуратним рiвним почерком. Висновки: кiмната була свiтлою та затишною, придатною для житла.
  
  -Тут Якщо десь залишилися його речi, ти менi скажи, гаразд? Вiн потiм, може, заїде i забере, - сказала Юлька, пiсля того, як сама уважно оглянула кiмнату. - А плакат... якщо не подобається, знiмеш. Вiн у образi не буде.
  
  Я погодилася з усiма зауваженнями. I потiм я нарештi залишилася одна. Час уже був пiзнiший. Я вирiшила вмитися перед сном i лягати спати. День був дуже важкий, i моїм єдиним бажанням зараз було якнайшвидше доторкнутися до подушки. Перед сном надiслала мамi повiдомлення по телефону, що зi мною все гаразд i в мене нiчого не змiнилося. Якось не хотiлося засмучувати рiдних людей своїми позачерговими пригодами - i так уже клопоту скiльки завдала. Та й про Юльку писати поки що не стала, бо не була впевнена, чи вийде у нас жити на однiй територiї, чи нi. Вона здалася менi дуже доброю та доброзичливою, але в наш час все-таки не варто робити про людей такi поспiшнi висновки. Хоча я дуже сподiвалася, що Юля - це та найкраща людина в моєму життi, яка зможе менi допомогти.
  
  I днi поспiшили далi. Календарних днiв ставало дедалi менше. А Юлька... вона виявилася чудовим дiвчиськом. I я була дуже рада, що того дня вона мене помiтила i не пройшла повз. Ми чомусь дуже довго смiялися з тiєї нашої зустрiчi, опустивши подiї, якi власне й призвели нас до зiткнення в пiдземному пiшохiдному переходi. У процесi знайомства я дiзналася, що Юлька мене на пiвроку молодший. Я весь день називала її дрiбною, але потiм припинила - злякалася, що дiвчина може на мене образитися та вiдвернутися. Як виявилося, її суспiльство поступово ставало для мене дуже важливим.
  
  Ми були чимось схожi на характери. Тiльки Юлька не була потайливою, вона легко знаходила контакт з незнайомою людиною (випробувано на собi). Та й зовнiшнiсть її не пiдкачала - на обличчя вона щодня вмiло наносила макiяж, що приховувала якiсь нерiвностi шкiри, i яскраво видiляла очi, бо вони в неї, i справдi, були дуже гарнi. Фiгурами ми були схожi, тiльки Юлька вибирала собi одяг, що пiдкреслює все необхiдне i приховує непотрiбне. Я ж волiла безформнi светри, джинси та кросiвки, бо щиро вважала лише такий одяг зручним на кожен день.
  
  Я могла знаходити в собi та Юльцi якiсь разючi подiбностi - ми волiли читати книги одного й того ж жанру, хоч i розумiли їх по-рiзному. Iнодi були i разючi вiдмiнностi: наприклад, я терпiти не могла чай з молоком, тому що менi здавалося, що так губився сам смак чаю, Юля ж не могла пити чай з лимоном, тому що взагалi холоднокровно ставилася до кислого (лимон i лайм є взагалi не могла). Всi цi дрiбницi, якi вiдкривалися нам у процесi знайомства, дуже скоро заклали твердий ґрунт для майбутньої мiцної дружби. А поки що... поки що минуло три швидкi тижнi, i цi вiсiмнадцять з лишком днiв зробили нас один для одного просто подругами. Нам було затишно перебувати в суспiльствi один одного - вечорами ми перемикали телевiзори на канал ТНТ i пiд акомпанемент 'Унiвера' з 'Iнтернами' ми читали книги - у Юлi на цей випадок була електронна книга, яка менi дуже подобалася, а в мене ж звичайнi книги в твердiй або м'якiй палiтурцi.
  
  Про батькiв подруги я дiзнатися майже нiчого не змогла - дiвчина вмiло уникала цих питань, а я дуже скоро припинила спроби розпитати про Королевих-старших. Так-так, прiзвище Юльки було Корольова. Коли я дiзналася, то спробувала пiдколоти дiвчину, назвавши її королевою. Але Юлька якось одразу понурилася, хоч i спробувала невдало вiдбутися жартами: 'Мовчи краще, далека родичка Сергiя Лазарєва'! Пiсля цього я над прiзвищем дiвчини навiть не намагалася жартувати, i скромно сподiвалася, що колись менi розкажуть, чому Юлька не любить, коли її називають "королевою".
  
  Загалом подруга працювала консультантом у салонi стiльникового зв'язку, тому з ранку до вечора вона пропадала на роботi. Я теж часу даремно не втрачала, як i ранiше, пiдробляючи в кафе швидкого харчування. А потiм, як виявилося, нашi мiсця роботи знаходилися один вiд одного в кварталi, а оскiльки наш робочий день закiнчувався в один i той самий час, то й додому ми йшли разом. Унiверситет, звичайно, тепер знаходився трохи далi, нiж це було в колишнiй квартирi, але це питання мене взагалi не чiпало. Зрештою, автобуси ще нiхто не скасовував.
  
  I за цi три тижнi до нас наблизився кiнець теплого серпня, щодня нагадуючи про те, що новий навчальний рiк неминуче наближається. Цього ранку я з подихом подивилася на календар i переконалася в тому, що чекати залишилося недовго - всього кiлька днiв. Юлька втекла у якихось справах i обiцяла повернутися за кiлька годин. Менi було вiдверто нудно, тому я, просидiвши вдома ще недовго, переглянувши всi канали i не знайшовши по телевiзору нiчого, гiдного моєї уваги, вирiшила пройтися вулицею. Дихати свiжим повiтрям корисно для здоров'я, а якщо ще й знайти вiльну лавку на тiньовому боцi, то можна зручно почитати книгу. Так би мовити, поєднаю приємне з корисним.
  
  Витративши на це заняття трохи бiльше години, я вирiшила повернутись додому. Вже бiля лiфта зiткнулася з незнайомим хлопцем (щиро кажучи, спочатку, помiтивши його, я хотiла пiти сходами, поки вiн мене не помiтив, але не встигла, тому що виявилося, що я вже потрапила в його поле зору). Чомусь я подумала, що якщо пiсля того, як вiн мене помiтив, я пiду сходами, то вiн вирiшить, що я просто його злякалася. Я в цей момент не подумала про те, що вiн, взагалi-то, зовсiм незнайома менi людина, i його думка про мене мене не повинна хвилювати. Я просто пiдiйшла до лiфта i стала поруч, висловлюючи спокiй i впевненiсть у своїх дiях. Вiн поцiкавився, на який поверх менi треба їхати, i я вiдповiла, що на шостий. Все це супроводжувалося його життєрадiсною усмiшкою. Напевно, я вiдвикла вiд спiлкування iз тими життєлюбами, якi мають звичку посмiхатися навiть незнайомим людям. Лiфт, крекчучи, вiдчинив свої дверцята, запускаючи вiдвiдувачiв. Хлопець натиснув кнопку пiд номером шiсть. Стулки лiфта зачинилися, i вiн повiльно рушив нагору. Ранiше швидкiсть лiфта мене влаштовувала, але, здається, сьогоднi був саме той день, коли я почала розумiти справжню цiну часу.
  
  Молодий чоловiк стояв навпроти мене. У вухах крапельки-навушники, руки в кишенях, нога трохи притупцювала в такт музицi, яку слухав незнайомець. Навiть у такому станi вiн примудрявся чарiвно посмiхатися, через що я вiдчувала себе нiяково: менi кожну секунду здавалося, що я пiдглядаю за чимось цiкавим, подiбно до дитини, а вiн, дорослий дядько, застукав мене за цим заняттям i поблажливо посмiхається, тому що я лише дитина, яка нiчого не розумiє. Втiм, цi думки я старанно гнала вiд себе. Незнайомець був високим, пiдтягнутим, свiтло-русяве волосся трохи скуйовджене, але я не засуджувала - зараз у бiльшостi хлопцiв були подiбнi "твори" на головi. Я не могла точно назвати колiр його очей, тому що вони зараз були закритi, але ще лiфт менi здалося, що вони мали горiховий вiдтiнок. Вiн уособлював з тобою гармонiю та спокiй, може навiть якусь впевненiсть. Я могла назвати його симпатичним i навiть дуже. Можна було назвати його красивим настiльки, наскiльки це прикметник пiдходить до всiєї чоловiчої статi в цiлому (просто, я дуже рiдко чула словосполучення 'красивий чоловiк' або 'красивий хлопець', адже в цiлому дiвчата та жiнки обмежуються словом 'симпатичний'). На розгляд незнайомого суб'єкта у мене пiшло кiлька секунд, втiм, за цей час я встигла перейнятися до нього симпатiєю. Напевно, у нього всерединi теж стояв такий механiзм, який тут же сприяє кожному зустрiчному.
  
  Лiфт похитнувся, через що я злякано ойкнула, а хлопець розплющив очi, з небувалою цiкавiстю оглядаючись на всi боки. Якiсь частки секунди пiсля цього звуку я вiрила в те, що ця подiя не спричинить наслiдкiв. Але потiм ще один не гучний гуркiт, i лiфт завмер. Я мимоволi завмерла теж, бо менi почало здаватися, що якщо я зроблю зайвий рух, тодi лiфт точно полетить вниз. За моїми розрахунками, ми опинилися десь мiж п'ятим та шостим поверхом. Отак завжди, до пункту призначення не вистачило трохи.
  
  -Лiфт зупинився, - хлопець прокоментував подiю.
  
  -Я Помiтила, - кивнула я.
  
  На цьому ми замовкли. Через деякий час хлопець викликав лiфтера, довго з ним лаявся, поки не почув, що той уже мчить сюди на допомогу. Незнайомець покрутив свiй комунiкатор у темно-синьому чохлi в руках, а потiм, прийшовши до якогось рiшення, сiв на пiдлогу. Я косо на нього подивилася, але говорити нiчого не стала. Глянула на наручний годинник. Пройшло вже 10 довгих хвилин.
  
  -Тобi не здається, що сидiти на пiдлозi не дуже зручно? - Зрештою, поцiкавилася я. Адже пiдлога була брудною, а ще, напевно, сидiти так було дуже незручно.
  
  -Зiйде, - буркнув вiн. - Скорiше вже нас звiдси витягли б.
  
  -Це так, - пiдтримала я, знову опустивши невдоволений погляд на годинник.
  
  -Мене Матвiй звуть, - представився хлопець.
  
  Гарне iм'я. Менi завжди подобалися такi iмена: не дуже популярнi, але й не хитромудрi, що мову зламати можна. Взагалi, готова з упевненiстю заявити, що iм'я може багато розповiсти про людину, яка її носить. Наприклад, я, звичайно, не так багато можу згадати, що колись читала про це iм'я. Пам'ятаю тiльки, що люди з цим iм'ям чеснi, не люблять конфлiктних ситуацiй i взагалi по життю спокiйнi - у них все рiвно i рiвномiрно, без вибухiв.
  
  -Єва.
  
  -Гарне iм'я, - усмiхнувся вiн.
  
  -У тебе теж.
  
  На цьому наш короткий дiалог мiг завершитися, але чомусь цьому було не судилося, а, може, ми просто обидва потребували спiлкування.
  
  -Я Тебе тут ранiше не помiчав.
  
  -Я теж тебе не бачила. Але, взагалi, я сюди кiлька тижнiв тому переїхала, тож не дивно, - сказала я.
  
  -Отже, ти на шостому живеш? З якої квартири?
  
  Я назвала цифру. Хлопець, здається, дуже здивувався, бо недовiрливо перепитав, потiм насупився, але, здається, вiн зробив правильний висновок.
  
  -З Юлькою живеш? Сусiдка її?
  
  -Так, - здивовано вiдповiла я.
  
  -Ну, Тодi приємно познайомитися. А ця скалка менi нiчого не сказала. Я її двоюрiдний брат, i до певного часу жив разом з нею, - пояснив хлопець. Тепер була моя черга дивуватися. Про iснування двоюрiдного братика у Юльки я нiчого не знала. Втiм, ображатися на подругу я не стала, тому що й сама ще багато чого вiд дiвчини приховувала.
  
  Чекати лiфтера довелося довго. Але ми про нього навiть встигли забути, захопившись розмовою. I не вiдразу ми змогли згадати, з чого все почалося, але зупинилися ми на суперечцi мiж телефонами. Адже я навiть i не думала, що коли-небудь з ким-небудь сперечатися, який фiрми телефон краще: Samsung або Apple? Я вiдстоювала права Samsung, сперечалися ми довго i, здається, все безглуздо. Зате, коли зверху почули чиїсь голоси, зрозумiли, що нас прийшли рятувати i треба робити скривдженi на весь свiт моськи. Iнакше нас побачать, подумають, та так i залишать.
  
  Як це не дивно, бiля лiфта ми зустрiли Юльку, яка нетерпляче переступала з ноги на ногу. Вона виглядала дуже схвильованою, а ще, як виявилося, пiдслуховувала всю нашу суперечку.
  
  -Так i не вирiшили, який телефон кращий? - глузливо мовила вона.
  
  Ми з Матвiєм виразно переглянулися. Це як би означало "що взяти з людини, яка користується нокiєю"? Здавалося б, на цьому ґрунтi суперечка могла спалахнути знову - якби пiдключилася Юлька. Але, здається, лаятись ми були не налаштованi, тому всi спокiйно пройшли до квартири. Як виявилося, Матвiй просто прийшов провiдати сестру i дiзнатися, як вона тут живе. Юлька ж смiялася довго, бо навiть не пiдозрювала, що в неї такий дбайливий братик, який тепер доглядатиме за нею. Втiм, подруга заявила, що я тепер її досить доглядаю, i Матвiй не повинен переживати. Брат їй повiрив i докучати нашому суспiльству не став. Просто пройшовся по квартирi, недовiрливо сунувши носа у всi кути - невже розраховував, що ми щось ховаємо? Задаватись цим питанням я не стала. Незабаром Матвiй, розпрощавшись iз нами обома, пiшов.
  
  -Ну, як вiн тобi? - одразу поцiкавилася Юлька. У мене виникла пiдозра, що Матвiй ще вiдiйти вiд дверей не встиг. Живо представила картинку, де хлопець чує за дверима своє iм'я, i вiдразу притискається вухом до щiлини бiля дверей i уважно слухає, що я вiдповiдаю. Картинка вийшла забавною.
  
  -Нормальний, - ухильно вiдповiла я. Менi на цю тему не дуже хотiлося говорити.
  
  -Я вiд тебе iншої вiдповiдi i не чекала, - хмикнула дiвчина. - А прикольно, що ви сьогоднi у лiфтi застрягли. Я не очiкувала, що вiн сьогоднi в гостi зайде i вийшло так, як вийшло. Зате ви познайомилися - це класно.
  
  -Вмiєш же ти у всьому шукати плюси, - втомлено зiтхнула я.
  
  -Я Оптимiст, ти ж знаєш! - Юлька посмiхнулася на всi свої тридцять два зуби i поскакала в зал, залишивши мене наодинцi зi своїми думками.
  
  Подальшi кiлька днiв були просто чудовими. Ми з Юлькою насолоджувалися останнiми вiльними днями, їздили кiлька разiв на рiчку i старанно намагалися засмагнути, хоча, звичайно, за кiлька днiв повноцiнної засмаги не вийшло. Останнiй лiтнiй день ми провели буденно: робочi днi, на жаль, нiхто не скасовував. Зустрiвшись пiсля роботи, я побачила розлючену Юльку, яка чекала на мене бiля кафе.
  
  -Нi, Ти уявляєш? Ця стерва Катька заявила сьогоднi, що я дура фарбована! I це при моєму рiдному кольорi волосся, тодi як вона - фарбована блондинка! I все через що? Через те, що до мене клiєнти пiдходять, а до неї нi! I я їх чудово розумiю - якби я був клiєнтом, я б до такої скаженої фурiї нi на крок не наблизилася!
  
  Все це подруга видала на одному подиху, змусивши мене злякано завмерти на мiсцi. А потiм ми обидва розреготалися, бо це було настiльки комiчно, що я не змогла сприйняти ситуацiю серйозно. Але, звичайно, стерву Катьку ми потiм ще посварилися. Але, наскiльки я змогла дiзнатися пiзнiше, тепер Юлька на свою колегу нiколи не злилася - наступного дня чудесним чином виявилося, що цю саму Катю взагалi звiльнили.
  
  А потiм настало перше вересня. Вранцi Юлька довго моталася бiля дзеркала та наводила красу. Я їй уражалася, тому що на вiдмiну вiд подруги обрала звичайнiсiнький одяг i не вважала за потрiбне якось особливо вбиратися. Коли Юлька побачила, в чому я зiбралася йти, вдавано впала в непритомнiсть (тут варто помiтити, що я на її цирк повелася, i вже почала гарячково думати про те, що робити: бiгти за водою або викликати швидку). Коли вона прийшла до тями, я, само собою, мало не прибила її. Потiм вона спробувала переконати мене у виборi одягу, але, покопавшись у моєму гардеробi, невдоволено мене оглянула, але потiм дала спокiй. Я цьому iнциденту не була особливо рада, але знала, що тепер Юлька не наїжджатиме на мiй одяг разом зi мною.
  
  Стiни унiверситету, звiсно, здавались для мене чужими та непривiтними. Тому що тут я залишилася зовсiм одна. Хто мiг би повiрити, що Королева Юля виявиться майбутнiм дизайнером? Це звучало дуже дико, хоча не можу заперечувати, що смак у Юльки є - вона завжди дуже серйозно пiдходила до вибору одягу. Що було примiтно - я бiгла. Так-так, через козявку Юльки я запiзнилася майже на годину i думала, чи варто менi взагалi сюди приходити.
  
  -Ауч! - скрикнула я, коли за поворотом на когось налетiла, боляче стукнувшись чолом. Благо не впала, бо руки постраждалого пiдхопили мене. Мiзки почали активно працювати, i я подумала, що зараз ще й виправдовуватись доведеться, а так не хотiлося витрачати час ще й на це.
  
  -Єва?
  
  Цим невдачливим виявився Матвiй, Юлькiн двоюрiдний брат, з яким я деякий час тому вдало познайомилася в лiфтi. Спочатку я здивувалася, а потiм навiть зрадiла - отже, виправдовуватися довго не доведеться.
  
  -О Привiт! А ти що тут робиш? - поцiкавилася я, вiдiйшовши вiд Матвiя на кiлька крокiв.
  
  -Вчуся, - вiдповiв вiн.
  
  -Треба ж, я теж, - посмiхнулася я.
  
  Незатишно замовкавши, я кинула погляд на годинник i не змогла втримати розчарованого зiтхання.
  
  -Щось не так? - поцiкавився спiврозмовник.
  
  -Спiзнилася, - я струснула плечима. - Все через твою сестру. Хто б знав, що вона у вас така акторка!
  
  Так, разом лаючи недолугу Юльку (пiдозрюю, що вона там зараз старанно йшла), ми вийшли з унiверу. Марно було шукати свою групу - не хотiлося виглядати дурною, вриваючись у кабiнет пiд кiнець зборiв.
  
  -Тебе пiдвезти? - спитав Матвiй. Взагалi, коли знайшлась спiльна тема розмови, я перестала вiдчувати скутiсть. Матвiй був менi приємний, як людина, i з ним було цiкаво розмовляти - це менi запам'яталося ще з нашої зустрiчi в лiфтi. I вiн сприяв спiлкуванню, хоча зазвичай малознайомим людям не вдавалося мене розговорити. Над пропозицiєю я думала кiлька секунд, а потiм, плюнувши на всi свої принципи та заборони, погодилася.
  
  Удома я виявилася вже за десять хвилин. Щиро подякувавши хлопцю, я розпрощалася з ним. Насамкiнець вiн попросив передати Юльцi, щоб та добре поводилася. Я знизала плечима i кивнула. Прийшла додому i знову вiдчула якусь самоту. Може, варто завести кошеня? Потрiбно порадитися з Юлькою.
  
  Втiм, життя котилося далi. У моєї бiдної мами трохи iнфаркт не трапився, коли я розповiла їй, що тепер живу зовсiм в iншому мiсцi, винаймаю квартиру зi своєю подругою, а в iншому у мене все добре. Звичайно, я не стала посвячувати маму в причини. Сказала просто, що не склалися стосунки iз господарями. Мама менi вiрити спочатку не хотiла, але менi вдалося її переконати. Вiд неї я дiзналася, що в моєму рiдному мiстечку не було жодних змiн. А ще, здається, кiлька разiв дзвонила Веронiка - залишалося тiльки гадати, що їй вiд мене було потрiбне. Вона, здається, випустила нову пiсню. В iнтернетi вона надiслала менi її поштою, i пiдписала: 'Про кохання, яке тiльки в казцi'. Я розлючено хмикнула, i видалила лист i весь його вмiст, не вдаючись у подробицi. Навiть усерединi не кольнула образа. Отже, собою можна пишатися.
  
  Одним осiннiм днем, коли я поверталася пiсля вечiрньої змiни в кафе, то виявила будинки маленького пухнастого кошеня. Втiм, через пару хвилин я виявила на кухнi подругу, що реве назрид, i не на жарт перелякалася. Абияк заспокоївши Юльку, змогла її розговорити. Виявляється, вона прийшла буквально за кiлька хвилин до моєї парафiї. I коли вже пiдходила до будинку, побачила на дорозi це зеленооке чудо. Як виявилося, малюка мало не збили - Юлька ледве встигла його врятувати. А потiм, упiймавши погляд цього маленького монстрика, вона закохалася. Як то кажуть, ось що вiдбувається, коли не вiриш у кохання з першого погляду. Витягнувши кошеня практично з-пiд колiс iномарки, що дорога, вислухавши купу крикiв вiд розпаленого водiя, вона принесла його додому. А зараз шок пройшов, i її накрив напад панiки - що трапилося б з малюком, якби вона не встигла чи передумала його рятувати.
  
  -Денечко був такий зляканий! - сповiстила вона мене.
  
  -Денечко? Ти що, йому вже iм'я дала? - поцiкавилася я, втiм, щиро спiвчуючи котяку, якому не пощастило. Я взагалi тварин дуже люблю, просто про це мало хто знає.
  
  -Ну ... - Дiвчина надривно зiтхнула. - Я не знаю. Я думала, як його назвати, а чомусь, крiм Дєнечки, в голову нiчого не лiзе!
  
  Я хихикнула.
  
  -Назви його Термiнатором! Ти тiльки глянь, як йому це iм'я пiдходить.
  
  Безглуздо, мабуть, але в цей момент ми обидвi замовкли, уважно заглядаючи в очi маленького кошеня, яке пiд нашим пильним поглядом стиснулося, а потiм i зовсiм перелякано заплющило очi i нявкнув.
  
  -Вiн, мабуть, голодний! Йому треба купити поїсти!
  
  -Я так розумiю, ти це робити не збираєшся?
  
  -Єв, ну, якщо тобi не важко! Я просто ще не прийшла до тями. Сходиш? - скрививши очi кота зi Шрека, запитала подруга.
  
  -Так вже й бути, - хмикнула я. - Для Денi менi нiчого не шкода!
  
  Так i мешкали. Я, Юлька та Дня. I якщо кошеня до нас звик швидко, то нам це давалося не так просто. Я ось, наприклад, не звикла, щоб пiд час сну на моїй спинi щось рухалося. А Юлька взагалi якось серед ночi закричала, бо її здалося, що вона задихається - виявилося, що День лiг їй на шию. Загалом iсторiй було багато...
  
  Погода радувала весь вересень, а потiм i жовтень видався майже теплим... ось тiльки останнiми днями, щоправда, осiнь далася взнаки - останнi днi жовтня без зупинки йшли дощi. Мiсто втопилося у водi. Погода страшенно дратувала, настрiй був нi до бiса, бажання вчитися не було. Хотiлося тiльки одного - лягти спати, а прокинутися вже в серединi травня... хоч краще одразу влiтку, пiсля сесiї. Але це все мрiї!
  
  А тим часом Юльке в голову спала просто генiальна iдея, хоча, я з нею радостi не подiляла. Подруга подумала, що я та її двоюрiдний брат просто створенi один для одного, i, звичайно ж, вона забула нас про свої плани попередити. А я, наївна, втiм, як i Матвiй, беззаперечно "допомагали" Юльцi то з одним, то з iншим. 'Зателефонуй, запитай то', 'зателефонуй, запитай це'... ну, не думали ми, що Корольова все це спецiально пiдлаштувала, щоб нас зблизити. Найдивовижнiше, що у подруги це виходило. Ми справдi зблизилися, але не так, як їй хотiлося. Ми просто були добрими друзями, настiльки добрими, наскiльки це взагалi можливе мiж нами. Нi, у нас не було постiйного контакту, i в унiверситетi, якщо стикалися, вдавали, що не знаємо одне одного. Нам обом не хотiлося привертати увагу до своїх скромних персон.
  
  Звiсно, потiм Юля у всьому зiзналася. I навiть перепросила. Ми, звичайно, постаралися образитися якнайсильнiше, але вже пiд кiнець дня втрьох... нi, вчотирьох, пили чай з тортиком на кухнi. Дня нам трьом склав компанiю, i ми, пiд голосування Юльки про те, що через мене i Матвiя з дiєтою покiнчено, добре вiдпочили. Можна було б назвати це сiмейним вечором, але, звичайно ж, я до їхньої родини не входила.
  
  З Королевими-старшими я побачилася лише один раз, i то миттю. Ми встигли перекинутися з ними кiлькома словами. Вiра Олександрiвна - мама Юльки - здалася менi жiнкою, яка дотримується сучасних поглядiв. Можна за нею сказати, що вона така собi бiзнес-ледi, але, проте, її не можна було назвати тiєю, яка цiлком i вiддає себе роботi. На першому мiсцi у тiтки Вiри стояла сiм'я, а це я вважала тiєю якiстю в людинi, яку треба цiнувати. Василь Петрович виглядав суворим i серйозним, тим, хто марнує час i дорожить кожною секундою в нашому сучасному суспiльствi. Але зовнiшнiсть буває оманливою. Коли дядько Вася посмiхнувся, я подумала, що тепер достеменно знаю, вiд кого Юльцi передалася така життєрадiсна посмiшка. Правда, незважаючи на наше нетривале спiлкування, я зрозумiла, що нова сусiдка їхньої дочки припала їм до вподоби. Проте менi не вдалося з'ясувати, ким вони працюють. Знову спробувала поставити це запитання подрузi, але в неї не вчасно задзвонив телефон. Отак завжди: то одне, то iнше.
  
  Одним iз останнiх теплих днiв ми виїхали за мiсто. Юлька вмовила Матвiя, аргументувавши тим, що в лiсi чисте повiтря, iншi запахи, мрiйлива тиша, в якiй мовчання завжди здається затишним. Просто iнодi приємно послухати звуки лiсу: шум листя, шарудiння в кущах, крики птахiв та iнше. Матвiй упирався довго, але тодi вже до умовлянь пiдключилася я. Хлопцю нiчого не залишалося, як здатися пiд вагою важкої артилерiї. Ми виїжджали не надовго, буквально кiлька годин, бо погода була вже не лiтня, холодний вiтер пробирав до тремтiння. Ми просто бродили, вивчали цiкаве опале листя, знайшли невеликий струмок i, як це назвала Юлька, мiнi-болотце, в якому вона побачила жабу i в захопленнi дивилася на неї добрих пiвгодини. Матвiй сказав, що його сестриця вперше наживо побачила жабу, тому так i поводиться.
  
  В унiверситетi спочатку на мене не звертали жодної уваги. Потiм, коли я продемонструвала свої знання, професора мене видiлили з натовпу, як учня з мiзками. Звичайно, для своїх однокурсникiв я стала таким собi ботаником, у якого можна скачати всi лекцiї. Я, згадавши свiй минулий досвiд "сiрої мишки", рикнула на всiх жебракiв i твердо заявила, що розумна - не означає ботанiк, а розумна однокурсниця - не означає, що дам списати. На мене причаїли смертельну образу, але бiльше не лiзли - я була рада i цьому. Тiльки одна дiвчинка, Iнна, лише фiлософськи хмикнула. Вона була з розряду таких, як я: скромна, що зливається з основною масою учнiв, зовнi непримiтна, але з величезним внутрiшнiм свiтом, сповненим романтизму та неiснуючої реальностi. Втiм, ми не потоваришували. Якось наше спiлкування не склалося. Напевно, через те, що були надто схожi. Схожi характером люди взагалi важко сходяться.
  
  А ще, з унiверситетських плiток, з вуст своїх однокурсникiв менi вдалося виловити головне. Тобто, для мене це, звичайно, було порожнiми плiтками, але завжди треба бути в курсi всiх новин, щоб бути, так би мовити, у всеозброєннi. Головним красенем, на кшталт Сергiя Краснова, тут був Iлля Горський. Ходили чутки, що вiн, здається, якийсь там родич ректора - мене це анiтрохи не здивувало. Про довгий список дiвчат, пiдкорених цим красенем, в унiверi справдi ходили легенди. I, мабуть, якщо так буде продовжуватися i далi, то незабаром усiх дiвчат, якi навчаються в унiверi, можна буде гарантовано роздiлити на 2 групи: тi, хто потрапив пiд чарiвнiсть Iллюшi, i тi, кому пощастило уникнути цiєї вiрусної закоханостi. Мене цей тип зацiкавив - треба ж подивитися, що вiн собою представляє. Може, теж закохаюся, подiбно до своїх однокурсниць, i забуду... ну, загалом, i так зрозумiло, кого я там забуду.
  
  Але, на жаль, чи образ чарiвного Сергiя так мiцно засiв у моїй головi, чи я якась неправильна, але Горський мене не привабив. Ото взагалi нiяк. Хоча, я могла заявити, що вiн цiкава людина - як спiврозмовник, можливо. Але особисто я не знайшла нiчого симпатичного в цьому самозадоволеному iндику. Навiть додала йому кiлька недолiкiв. I не знала: радiти чи плакати. Адже план "забути Серьожу за допомогою iншого" з трiском провалився. Якщо я мiсцевого ловеласа розкритикувала в пух i прах, то, що вже говорити про iнших...
  
  А потiм нашi бiднi рознещаснi вiд нероздiленого кохання дiвчата згадали про красеня номер 2. I, якого ж було моє здивування, коли їм виявився не хто iнший, як Матвiй Корольов! Хоча, що дивовижного? Вiн справдi був дуже привабливим, i це я без усяких там натякiв говорю. Я з тих людей, хто намагається визнавати правду, якою жахливою вона не була. Тому, так, Матвiй був симпатичним. I, вже на мiй погляд, Матвiй був набагато кращий за якогось там Горського. Але, втiм, i знали про Матвiя менше. Про його батькiв, про особисте життя, про мiсце роботи, про iнтереси та захоплення тут не знали взагалi нiчого. Тiльки той факт, що у нього було три дiвчини (за той перiод, що вiн навчався в унiверi). Першу щасливицю звали Деметренко Настя. Зустрiчалися голубки недовго, близько мiсяця, мабуть. А потiм Настя разом зi своїми батьками переїхала до iншого мiста. Тому хлопець та дiвчина розлучилися i вирiшили залишитися просто приятелями. Другою щасливицею була якась Христина. Але тут взагалi, здається, стосункiв не вийшло: мабуть, дiвчинка злякалася таких дорослих почуттiв, i нахабно вiд цього всього втекла. Третю теж звали Анастасiєю, але в стiнах унiверу її iм'я вимовлялося iнакше, як Стася: тому багатьом здавалося, що її справжнє iм'я було Станiслава. Втiм, саму дiвчину ця плутанина з iменами не бентежила. Менi довелося побачити це опудало, i я подумала, що Матвiй має непоганий смак. Насправдi, хоч Стася була i моторошним стервом, головним плiткаркою унiверу з групи тих, кого нинi прозвали "золотою молоддю", я не могла не визнати, що дiвчина була божественно вродлива. Але цей роман, здається, розсипався. А ось про причини нiхто нiчого не знав. Ходили чутки, що Стася досi не може пережити прощання з коханим (тут я не витримала, i саркастично закотила очi), на вiдмiну вiд Корольова, який був спокiйний i йти на компромiс з колишньою дiвчиною не збирався.
  
  Так були справи в моєму новому навчальному закладi. Що ж, маю зiзнатися, що минуло трохи часу, i я звикла. Втягнулась. Виклади мене полюбили, тому я зовсiм не переймалася навчанням: вона давалася менi легко. Бiдний наш Деня так до нас звик, що вже не соромився пустувати - тобто, активно псувати наявнi в будинку меблi. А вечорами ми на ниточку прив'язували аркуш паперу, i потiм бiгали з цiєю iграшкою по будинку, так як Денi приносило задоволення гоняться за папером. Загалом, вечори у нас iз Юлькою були зайнятi котом. Поступово ми обидвi один до одного зовсiм звикли, i вже давно пiшло сором, незручнiсть. Ми ставали майже сестрами. А я дуже боялася, що знову обпiкнуся, знову наступлю на тi ж самi граблi. Але Юлька була iншою. Вона i висхiдна спiвачка Веронiк були зовсiм рiзними, i це було чудово. Потiм я, звичайно, розповiла всi подрузi: як потрапила в це мiсто, хто став причиною, чому все так погано, i кого я тепер майже ненавиджу. Проревiвши цей вечiр над моєю сумною iсторiєю, Юлька менi розповiла, що в минулому теж обпалювалася. Два роки тому вона зустрiчалася зi своїм однокласником, який завжди називав її "моя королева". Моторошно ревнував до кожного стовпа, в чомусь обмежував, а вона, за рожевими окулярами закоханої дiвчини, вважала це справжнiм коханням. А потiм дiзналася, що хлопець зраджував їй праворуч, лiворуч. Так i розлучилися з моторошними криками i недомовленiстю, але бачити того, хто витер про тебе ноги, як про ганчiрку для пiдлоги, Юльцi не хотiлося. Менi стало зрозумiло, чому Юлька не любить прiзвисько "корольова". Сумнiваюся, що вона досi журиться про минуле кохання, просто непрошенi спогади розбурхують свiдомiсть.
  
  А в серединi листопада мене звiльнили. Нi, не тому, що я була поганим працiвником. Просто кафе мали фiнансовi труднощi, тому всiх новачкiв вони прибрали. Коли я розповiла про це Юльцi, та була моторошна зла i поривалася пiти в моє схудне кафе, щоб розiбратися з тим начальством. У Юлиних здiбностях я анiтрохи не сумнiваюся, але все ж таки я зупинила подругу, i сказала, що поганого в цьому нiчого немає - нехай краще допоможе знайти нову роботу. Та до прохання поставилася з усiєю серйознiстю, i вже менше, нiж через двi години, я знову служила на благо своєї держави.
  
  -Секретар. Фiрма хороша, шеф вiдмiнний чол - знайомий батькiв. Вiн i менi цю посаду пропонував, але ж ти розумiєш, що папери - не моє, - Юлька посмiхнувся, а я, з вереском, обiйняла дiвчину. Гарна вона, навiть надто...
  
  Шефував тепер надi мною вiдмiнний дядько - Лев Борисович, якого чомусь називали не iнакше, як "просто Борисович". Дуже важкою моя робота не була, а зарплата була вищою, нiж ранiше. Спiвробiтники були переважно молодими хлопцями та дiвчатами, з якими я легко знайшла контакт - нiхто з них не вважав себе якимось особливим, усi ми один перед одним значилися звичайними працiвниками. Колектив був дружним i веселим, i я дуже рада, що чудово туди вписалася.
  
  В один iз вогких листопадових днiв Юлька ввечерi втекла на побачення. Я довго охала i ахала, коли дiвчина посвятила мене у свої плани, бо була рада за подругу. Втiм, та не виглядала закоханою до вуха, i, швидше за все, побачення закiнчиться нiчим. Здається, Юля просто боїться поринути у кохання, боїться довiритися комусь ще раз. I я її за це не звинувачувала, хоча намагалася робити натяки, що минуле, яким би воно не було, це тiльки минуле. А попереду на нас ще чекає багато прекрасного.
  
  Недуже переживаючу через зустрiч з хлопцем Юльку я благополучно спровадила. Удома я лишилася тепер з День. Розмiрковувати, чим зайнятися, я довго не стала, тож увiмкнула телевiзор, де на нашому з Юлькою улюбленому каналi йшла чергова мелодрама. Зi зручнiстю влаштувавшись на диванi, я запозичила Юлькiну електронну книгу. Наприкiнцi, нахабний Дяня влаштувався на моїх ногах. Ну тепер можна вважати, що вечiр вдався.
  
  Я подумала про те, що варто, мабуть, приготувати вечерю. Але було занадто лiньки. Їсти однiй не хотiлося, та й кiт уже зручно згорнувся калачиком на моїх ногах. Було так затишно, що нiкуди не хотiлося вставати. Тому миттю вiдстежуючи сюжетну лiнiю у фiльмi, я продовжувала читати книгу.
  
  Приблизно за годину у квартирi пролунав дзвiнок. Я глянула на годинник - був початок восьмого. Щось Юлька боляче рано зi побачення повернулася - невже все так не сталося? Я знизала плечима, переклала нещасного розбудженого кота на диван i пiшла вiдчиняти дверi. Як виявилось, до нас вирiшив заглянути Матвiй. Я не здивувалася, хоча йому варто було б попередити про свiй приїзд.
  
  -Салют, - я привiтно усмiхнулася, даючи йому пройти. - Тiльки ти даремно приїхав. Юлька не вдома.
  
  -Її немає? - Матвiй дуже здивувався. - Де вона пропадає?
  
  -На побаченнi, - я виразно пограла бровами, i пiшла до зали.
  
  -Де? Ти певна, що не помилилася?
  
  -Упевнена. Так що не знаю, коли вона повернеться.
  
  -Справи, - простяг хлопець. Потiм уважно оглянув кiмнату, зацiкавлено подивився на телевiзор, потiм, зрозумiвши, що там показують звичайну мелодраму, глянув на Дня, який смирно лежав, який i вухом не повiв на прихiд гостя.
  
  -Вiн, я дивлюся, зовсiм до вас звик, - хмикнув Матвiй.
  
  -Ага, - Я позiхнула. - А ти чого так пiзно заїхав? Ти ж зазвичай у цей час не приїжджаєш.
  
  -Так, не знаю ... щось нудно стало одному сидiти. Ось вирiшив до вас заявитись, у вас тут завжди весело, - усмiхнувся вiн. - А взагалi сподiвався, що добрi господарки зi мною ще й повечеряють! Я дуже голодний.
  
  -Ех ти! Безсоромно користуєшся моїм неробством, - я бадьоренько зiскочила з дивана i потопала на кухню. - Тiльки, цур, ти допомагаєш!
  
  - Ти думаєш, я зможу зробити щось корисне?
  
  -Я на це сподiваюся!
  
  Взагалi-то, з вечерею я морочитися не стала: картопляне пюре i звичайний овочевий салат, на який Матвiй мужньо сам нарiзав iнгредiєнти. Процес готування йшов у нас весело, i взагалi, я не вiдчувала жодного сорому, так само як i хлопець. Дивно, що я перебуваю в однiй кiмнатi з одним з головних красенiв унiвера, ми вечеряємо звичайною їжею, яку приготували разом, нормально спiлкуємося, та й взагалi... впевнена, багато хто б, дiзнавшись про мiй близький контакт з хлопцем, захотiли б опинитися на моєму мiсцi. Це все i було дивним, тому що я не вiдчувала нiякого трепету перед ним, i не думала тiльки про його зовнiшнiсть, про його запах i про його тiло. Ми ж були друзi.
  
  Юля прийшла, коли маленька стрiлка годинника на циферблатi майже досягла десяти. Вона, як i я, не здивувалася приходом брата. Матвiй спробував дiзнатися про хлопця, з яким дiвчина гуляла, але Юля мовчала, як партизан.
  
  -Бити морду ти йому не станеш, тому що я не дозволю, тодi навiщо тобi щось про нього знати? Якщо цi стосунки будуть серйозними, всю важливу iнформацiю про нього розповiм сама.
  
  До одинадцятої години ми проводили Матвiя. Я довго м'ялася, але все ж таки вирiшила запитати у Юльки, що за молодик, який покликав її гуляти i якому вона, про диво, дала згоду.
  
  -I ти туди ж, - весело хмикнула Юлька. - Та не парься, ти не Матюша. Тобi можна розповiсти. Звати Андрiй, разом навчаємось. Вiдносини начебто дружнi, менi вiн не подобається - так, злегка симпатичний i просто приємний спiврозмовник, який на першому i другому побачення цiлуватися не полiзе, а вважає за краще дiзнатися краще. Не замислюйся про це, Єв, менi просто захотiлося трохи уваги, романтики, от я й погодилася з ним погуляти, але це реально нiчого ще не означає!
  
  Я знизала плечима i бiльше запитань не ставила, тому що втручаюся в справдi не свою справу. Загалом день пройшов весело, i з Матвiєм, виявляється, класно вiдпочивати, навiть без Юльки. Дивний вiн, Матвiй цей. Скiльки я його бачила поза стiнами унiверситету, вiн весь час такий спокiйний, розслаблений, життєрадiсний, але в стiнах навчального закладу вiн зовсiм iнший: вiдчужений, холодний i недоступний. Не дивно, що до нього дiвчата просто не наважуються липнути - дуже серйозний для таких легковажних дiвчат, хоча, звичайно, це дивно. Але iнодi менi дiйсно здавалося, що деякi фарбованi ляльки просто купують собi мiсця в унiверi, щоб знайти для себе вигiдну партiю з мiшком, наповненим доларами i євро. I для когось це справдi життєва мета...
  
  Ну i добре. Не менi вирiшувати цi дивнi загадки. Кожен має свої причини для своєї поведiнки.
  
  Пiсля цього випадку я бачилася з Матвiєм неодноразово. Але нi, це не через ту причину, яку всi помилково можуть подумати. Просто нам було приємно суспiльство один одного. I, здається, ми стали друзями. Може не такими, як я з Юлькою, наприклад, але все ж таки. Ми ходили в кiно, просто гуляли парком, дiзнавалися про дрiбницi, про звички, неусвiдомлено до всього цього звикали. Iнодi до наших прогулянок приєднувалась Юлька, яка, до речi, бiльше на жоднi побачення не ходила. А коли пару разiв ми зустрiчали когось з унiверу, то я закривала своє обличчя першим предметом, що трапився пiд руку, або просто кудись вiдскакувала. Нерозумно, звичайно, але вiд цього ми веселилися ще бiльше. Незабаром по унiверу пiшла чутка, що у Матвiя Краснова з'явилася невiдома нiкому подружка. Хтось уже прибрехав, що бачив її обличчя, i казали, що вона красивiша за всiх дiвчат на землi - менi це порiвняння лестило, хлопець просто був задоволений ситуацiєю, що склалася. Незважаючи нi на що, такий хлопець, як Матвiй, знайшов плюс i в такiй ситуацiї - до нього, нарештi, перестануть липнути оздобленi ляльки, i вiн зможе спокiйно шукати себе кандидатуру для справжньої дiвчини. Звичайно ж, чого б в унiверситетi тiльки не вигадували, ми з Матвiєм, як i ранiше, залишалися один для одного хорошими друзями - не бiльше, не менше.
  
  I ось... повiльними кроками, час приспiв до зими, а вiдповiдно i до свят. Я чесно збиралася приїхати на новий рiк додому, але виявилося, що мама разом iз Дiмою на свята їдуть до якихось його родичiв. Менi не хотiлося вiдзначати свято величезною купкою незнайомих людей, якi неодмiнно почнуть розпитувати про мої амурнi та навчальнi справи, тому я повiдомила Юльку про те, що залишаюся на свята в мiстi. Дiвчина дуже зрадiла: вона та Матвiй збиралися зустрiчати Новий рiк разом iз батьками, i пообiцяли взяти мене з собою, зустрiти Новий рiк, так би мовити, усiєю родиною. Заодно Юлька пообiцяла менi розповiсти щось дуже важливе. Я знизала плечима i пiшла. Але насправдi почала переживати: останнiм часом я не дуже люблю сюрпризи. Тiльки якщо це щось добре.
  
  До середини грудня снiг повалив iз подвоєною силою. I, як часто це буває, увечерi виглянеш з вiкна i здивуєшся, де ж зима - снiг так i не випав; вранцi дороги розчищають снiгоприбиральнi машини, а вiд великої кiлькостi бiлого кольору просто губишся в просторi. Зима поки що була не дуже холодною, температура нижче 15 градусiв морозу не опускалася - всi цьому радiли. Унiверситетське життя теж завирувало - адже скоро сесiя, тож студентiв на парах до кiнця року помiтно побiльшало.
  
  Ближче до кiнця грудня ми з Юлькою заговорили про подарунки. Мої фiнанси, звичайно, не могли дозволити купувати розкiшнi подарунки. Але я вже встигла вивчити iнтереси подруги, тож ще два тижнi тому в iнтернетi замовила Юлькiну улюблену книгу. Звичайно, це може здатися дивним, адже я замовила книгу, яку Юлька вже прочитала. Але, знаючи її прихильнiсть до цього роману, я навiть не сумнiвалася в тому, що Юлька буде шалено щаслива - улюблена книга в паперовому, а не електронному варiантi обов'язково має сподобатися подрузi. Але розповiдати про мої задуми я, звичайно ж, не стала, тому жартiвливо намагалася вивiдати у Юльки, що ж та хоче отримати в подарунок. Якось так склалося, що згодом ми чомусь перейшли на обговорення амурних справ. Про це ми якось завжди говорили рiдко i надавали перевагу цiй слизькiй темi обходити стороною: адже в обох був не зовсiм хороший досвiд у минулому. Втiм, i зараз похвалитися не було чим.
  
  -Я ось думаю, можливо, варто почати з кимось зустрiчатися? - поцiкавилася Юлька.
  
  -З чого раптом така розумна думка забрела в твою розумну свiтлу голову?
  
  -Просто нудно якось. Я все одна й одна. Менi дев'ятнадцять рокiв. Я розумiю, це не той термiн, коли на особистому життi можна ставити жирний хрест. Але минулого залишився лише один сумний досвiд спiлкування з хлопцем, i це менi не подобається. Я молода та красива, всi мої однокурсницi користуються цим. Закохуються, зустрiчаються, розлучаються, плетуть iнтриги. Полюють за симпатичними хлопцями. А менi це не потрiбно, i жоден хлопець iз унiверу мене не приваблює. I це не нормально. Може, я просто боюся цього?
  
  -Може бути. Але якщо ти мене вважаєш нормальною, то ти така ж нормальна, як i я. Менi також нiхто в унiверi не подобається. I особливо... побачу випадково фотку Краснова в телефонi, то менi вiдразу на всiх хлопцiв свiту начхати. I кажу собi, що треба цю фотографiю видалити. А потiм вискакує табличка з написом: Ви впевненi, що хочете видалити фотографiю? А я не певна. Не можу я брехати телефону!
  
  -Ти просто дуже любиш, - сумно засмiялася подруга.
  
  -Так. Iнодi менi здається, що пiсля нього я не зможу нi в кого закохатися. Що вiн був єдиним коханням у моєму життi. Але через таких дiвчат, як Веронiка, ми нiколи не будемо з тими, з ким хочемо, - я скривилася при проголошеннi її iменi. - А на рахунок тебе... спробуй, Юлiє. Адже є хоч один хлопець, який хоч трохи симпатичний. Флiртуй, дурiти... а коли настане час, зустрiнеш ти свого єдиного i неповторного, який полюбить тебе всiм своїм серцем... Здається, так у твоїх любовних романах кажуть?
  
  -Та йди ти! - ми весело засмiялися. - Ну, i, до речi... час уже наближатися до Нового року, а я так i не наважусь тобi нiчого розповiсти. Ти тiльки мене не сильно бий за мовчання! Коротше кажучи, мiй батько - голова великої будiвельної компанiї 'Фенiкс'. Ти, напевно, чула, зараз майже всi будинки в мiстi будує лише їхня компанiя. I, не дивно, що мої батьки досить забезпеченi, хоча я, звичайно, значно применшую наявний у них капiтал. Просто, я волiю про це не поширюватися, тому що вважаю, що в цьому немає нiчого особливого. I потiм, мої батьки менi та Матвiю мало допомагають. Ми хочемо вирости самостiйними особистостями i всього цього життя досягти самим. От i все. Не думаю, що для тебе це стало якоюсь особливою новиною.
  
  -Все нормально. Ти не хотiла цього говорити ранiше, щоб не переживати, що я з тобою дружу тiльки через впливового батька? - Я невинно посмiхнулася.
  
  -Та нi. Просто спочатку не говорила про них, а потiм так уже вийшло... я знаю, що ти не така, просто з кожним днем переконувалась у тому, що ти класна i тобi не важливо, багата я чи бiдна... ну, ти розумiєш . Загалом, вибач. Але я все тобi розповiла, i ти не посмiєш на мене ображатись!
  
  -Умовила, - я пiдняла руки вгору у примирливому жестi. - I що, Новий рiк, мабуть, справлятимемо в шикарному особняку твоїх батькiв за межею мiста?
  
  -Ага. Не хвилюйся, там не буде цього всякого офiцiозу. Пару друзiв Матвiйки, його батьки - тiтка Аня та дядько Сема, - ти i мама з татом. Це вже звична компанiя, i туди не обов'язково виряджатися, як на благодiйний вечiр - не потрiбно одягати на себе всi прикраси, щоб блиснути дорожнечею. Все буде в межах розумного.
  
  -Втiшила, - я все одно зiщулилася, i це не залишилося непомiченим Юлькою. - Незатишно почуваюся в незнайомому суспiльствi.
  
  -Але нас з Матвiєм ти ж чудово знаєш, - усмiхнулася подруга. - До речi, вiн не дзвонив тобi? Як у нього справи?
  
  -Не знаю, - я знизала плечима. - Але взагалi дивно, що ти питаєш у мене, як справи у твого брата, мiж iншим!
  
  -Я ж не винна, що ви з ним так прямо здружилися! Останнiм часом дуже часто я вас разом бачу, - подруга виразно пограла бровами.
  
  -НЕ починай! - жалiбно простягла я, проте розсмiявшись. - Твої натяки мене дратують! Так i хочеш нас сватати!
  
  -Самi виннi!
  
  Чим ближчi свята, тим гiрше. Для мене. Тому що настав жахливий час: треба вибрати новорiчне вбрання. Я не думала про це так уже серйозно, тому що спочатку просто хотiла одягнути свої улюбленi джинси, свою улюблену кофту, свої улюбленi кросiвки. Але я якось випустила з уваги той факт, що моя подруга - моторошна модниця. Нi, вона просто моторошна модниця! I тепер ми ходили величезним унiвермагом, перерили вже 15 бутикiв з молодiжним одягом, у кожному з яких Юлька примудрилася перемiряти все для себе i намагалася вмовити мене купити нормальний одяг. Я чинила опiр, тому вже двi години ми ходили i пирхали один на одного. Потiм я помiтила чудовi джинси. I хоча подiбнi я нiколи не носила, саме зараз менi захотiлося їх купити. Юлька фiлософськи хмикнула, але не сказала негативного "нi". Я на радостi ляпнула, що наступного року дозволю знущатися з мене, як подруга забажає, а цього року останнє слово залишиться за мною. Ну, не помiтила я, як Юля передчуваюче блиснула очима в мiй бiк, подумки прикидаючи, як саме можна з мене знущатися.
  
  -Хочеш джинси? Купуй. Вони непоганi. Але Новий рiк ти все одно зустрiнеш у сукнi, - зауважила Юлька. Я з сумом подивилася на куплену рiч (яка, до всього iншого, менi дуже подобалася i була дуже зручною) i здалася. Просто до мене нарештi дiйшло, що якою б Юлька не була доброю, у планi новорiчного вбрання її вже не переконати, бо кожнi мої вiдмовки її злили дедалi бiльше. Лаятися напередоднi свята не хотiлося, i, тим бiльше, хоч раз хотiлося виглядати пристойно. Менi хотiлося справити гарне враження на батькiв Юльки, а в звичайних джинсах i улюбленому сiрому светрi цього досягти буде не так просто.
  
  Так ми й далi вивчали кожен бутiк. Причому Юлька зовсiм не звертала уваги на цiни, затягуючи мене до кожного вiддiлу. А ось менi вiд цiн ставало по-справжньому погано. Нi, я не бiдувала, грошi у мене були, плюс, мама з вiтчимом надiслали до свята енну суму. Але все одно мене жаба душила вiддавати накопиченi кошти на сукню, яку навiть одягнути побоїшся.
  
  -Ти тiльки подивися на цю красу! - Вигукнула Юлька, побачивши манекен у чергового бутика. На манекенi була надiта... чудова сукня з усiх, що ми сьогоднi побачили. Глибокого синього кольору, скромний вирiз спереду, зате оголена майже вся спина. На ньому не було жодних вiзерункiв, тiльки шовкова тканина, що грала на свiтлi рiзними вiдтiнками синього. Спiдниця в пiдлогу менi сподобалася ще бiльше, тому що чомусь усi перемiрянi мною вбрання вище за колiно стискали мене, i, здавалося, нiби вони всi були надто вiдвертими. Що не можна було сказати про цю сукню.
  
  -Гарно, - видихнула я, повертаючись у сувору реальнiсть. Варто тiльки уявити, скiльки коштує така красуня, i я зрозумiла, що моїх коштiв на нього не вистачить. I, навiть якщо б я була в змозi все це сплатити, чи погодилася б вiддати останнi крихти? Не думаю. Мене б совiсть потiм замучила. - Але, я впевнена, що воно дуже дороге. Ходiмо краще шукаємо щось бiльш прийнятне для мене?
  
  -Євко, та чого ти тупиш? - насупилась подруга. - Воно ж офiгенне! I тобi дуже пiдiйде... пiшли...
  
  Юлька не стала довго думати i, схопивши мене за руку, затягла до вiддiлу. Вiдразу пояснила продавщицi, що нам потрiбно. Я тим часом намагалася подругу вiдговорити. Навiщо мiряти те, чого немає грошей? Просто так? Для задоволення? Яке ж це задоволення? Швидше катування для мене, тому що я просто не зможу розлучитися з цiєю красою...
  
  -Просто одягни, добре? - усмiхнулася Юлька, чомусь нагадавши менi зараз Матвiя. Я струснула головою - ну ось, вже починаю божеволiти.
  
  А сукня... така приємна на дотик, я закохалася в неї одразу, як тiльки взяла до рук. I для мене вже не мало жодного значення, як воно на менi виглядатиме. Але я таки помiрила його. Поглянувши в дзеркало, я мало не заверещала вiд захоплення. Тому що, мабуть, уперше в життi я милувалася собою, i менi здавалося, що я гiдна хоча б оцiнки гарно. Сказати, що Юльцi сподобалося, нiчого не сказати. Навiть продавщиця вiдволiклася вiд своєї рутинної роботи, залюбувавшись сукнею.
  
  -Чудово, - подруга обiйшла мене навколо, уважно розглядаючи вбрання. - Просто чудово! Дiвчино, скiльки воно коштує? Ми його беремо!
  
  -Юль, Ти з глузду з'їхала?! - Вигукнула я вiдразу. Потiм продавщиця назвала цiну, i я рвучко видихнула. Нi, воно було не дорогим. I якраз у розумних межах. Я просто видихнула вiд несподiванки, що менi так пощастило. Зазвичай зi мною це трапляється рiдко. - А чому його у вас досi не купили? Нiзащо не повiрю, що таке гарне плаття до нас нiхто не помiтив.
  
  -Нiкому по фiгурi не пiдходить, - зiзналася дiвчина. - Я навiть сама мiряла. Це останнiй розмiр, i менi вiн замалий, як i всiм багатьом iншим дiвчатам. Воно як на вас пошито.
  
  Я радiсно посмiхнулася, не повiривши своєму щастю. Дiвчина нам навiть знижку зробила - вiд радостi. Подруга теж виглядала задоволеною, i пiсля покупки продовжувала мене пиляти, що якби не її рiшучiсть, то ми плаття на Новий рiк i не знайшли б. Я не ображалася на Юльку, бо настрiй був надто добрий.
  
  -От i ладненько. Тепер взуття! - у передчуттi вигукнула Юля. Я глибоко зiтхнула. Вiдчуваю, що нас знову чекають розбiжностi. Упевнена, подруга вибере для мене якiсь супер-пупер гарнi на височенному пiдборi з низенькою платформою. А я нiзащо не зможу їх купити, бо просто не зможу на цьому ходити.
  
  Але, на противагу моїм очiкуванням, Юля мабуть i так знала, що з каблуками треба бути обережнiшими, i її вибiр не падав на двадцятисантиметровi шпильки. У результатi ми зiйшлися на нiчим не примiтних туфлях на невисокому каблучцi чорного кольору. Я вибором залишилася задоволеною. Все одно сукня своєю красою забирає всю увагу.
  
  -З прикрасами морочитися не будемо. У мене вдома є одна рiч, яка сюди пiдiйде, - хмикнула дiвчина. Сама вона вже встигла обрати собi плаття. Червоне, не надто вiдкрите, але вiдзначає всi переваги дiвчини. Воно було трохи вище колiна, але не надто коротким, що не робило його зухвалим. Матерiал дуже приємний, хоч тканина та щiльна. До нього ж йшов леопардовий поясок, поєднуючись iз такими ж леопардовими бретельками сукнi. До вбрання Юлька пiдiбрала чудовi червонi туфлi на високих пiдборах. Але дiвчина запевняла, що насправдi ходити у цьому їй дуже зручно. Так я й повiрила!
  
  Новий рiк - це свято всiєї родини. Але коли вибору особливого немає, це ще й свято всiх друзiв. Власне, як у мене й вийшло цього року. Я з будь-якого приводу починала дуже нервувати, а Юлька весь ранок бiгала мене заспокоювала. У результатi мало не спалили торт, благо, вчасно про нього згадали. Чому саме торт? Складно пояснити. Просто приходити в гостi з порожнiми руками менi здалося негарним. А оскiльки Юлька запевняла мене, що у подружжя Королевих отже їжi багато, ми чомусь вирiшили спекти торт.
  
  З самого ранку в мiстi повалив снiг, тому настрiй був найноворiчнiший. Я все бiгала по дому i метушилася, i десь ближче до години, ми з Юлькою, повнiстю одягненi, поїхали з дому, щоб допомогти Вiрi Олександрiвнi накрити на стiл, та й взагалi... нудно вдома було сидiти. Вже перед виходом, красуючись бiля дзеркала, Юлька подарувала менi подарунок.
  
  -Його, звичайно, хотiлося сунути пiд ялинку i подарувати трохи пiзнiше, але воно так пiдходить до твоєї вбрання, що я не зможу втриматися.
  
  Це був срiбний ланцюжок. Дуже красива, що складається нiби з кiлькох срiбних ниток, переплетених мiж собою. З ланцюжка звисала невелика сапфiрова 'крапелька'. Дуже нiжна та iдеально пiдходяща до сукнi.
  
  -Я не можу, - прошепотiла я, побачивши таку красу. - Юля, це неправильно. Навiщо дарувати менi такi дорогi подарунки?
  
  -Я не навмисне! - усмiхнулася подруга. - Я ходила у торговому центрi, все нiяк не знала, що тобi подарувати. А потiм зазирнула в ювелiрний, просто так, помилуватися красою, i побачила цей ланцюг. I вона менi так про тебе нагадала. Я знала, що тобi сподобається.
  
  Ображатись не стала. Часу цього не було. Швиденько зiбравши з собою все, що потрiбне, ми поїхали. Будинок, як i очiкувалося, був за мiстом. Величний, i водночас без жодного пафосу будинок дещо вiдрiзнявся вiд своїх сусiдiв. Можливо тому, що в цьому будинку не можна було точно сказати, що власники дуже багатi? Хоча, менi не здавалося, що Юлiни батьки чимось поступалися в матерiальному планi вiд решти, що проживають у цьому районi.
  
  Взагалi, мiсце для будiвництва будинкiв дуже вдале. Поки ми їхали, Юлька менi казала, що десь недалеко є невелике озерце, де влiтку можна купатися. Його довкола оточують дерева, i з'являється вiдчуття, що цивiлiзацiя далеко-далеко, а ти залишаєшся наодинцi з природою.
  
  -У дитинствi ми Матвiєм туди часто бiгали, - сказала подруга. - Одного разу я почала тонути, а вiн мене врятував тодi. Я пiсля цього води довго боялася. А потiм, коли Матвiй став великим i сильним, вiн пiдняв мене на руки, затяг у воду i кинув. Ох, скiльки ж тодi крикiв було! Але що дивно менi допомогло, i пiсля цього все нормально. Просто я намагаюся заходити у воду, тiльки якщо там є люди.
  
  Таксист, здається, теж уважно слухав розповiдi Юльки. Напевно, не так часто їм трапляється возити пасажирiв у такi мiсця та вислуховувати такi вражаючi iсторiї.
  
  Вiра Олександрiвна та Василь Петрович - батьки Юлi - були радi нашому приїзду. Юлина мама показала менi великий палець, що означало, що я добре виглядаю. Тодi я нарештi дозволила собi трохи розслабитися. Звичайно, я знала, що батьки подруги прийняли мене б будь-хто, якби я був хоч у тих же старих джинсах. Але чомусь здавалося дуже важливим справити враження на Юлькиних батькiв. Тому я вiдчувала радiсть вiд того, що в мене все вийшло.
  
  -Дiвчата, ви ж менi трохи допоможете на кухнi? - Вiра Олександрiвна дружелюбно посмiхнулася, тож, навiть якби я зовсiм не хотiла нiкуди йти, все одно не змогла б вiдмовити.
  
  Насправдi, ми майже нiчим не допомагали. Майже вся їжа була на останнiй стадiї приготування. Тiтка Вiра в основному питала про мене, але я мало, що розповiдала, здебiльшого обмежуючись загальними фразами. Лише охоче розповiла про свою маму, мiсто, з якого я приїхала. Вставила пару слiв про батька, але Вiра Олександрiвна швидко перескочила на iншу тему. Здається, вона зрозумiла, що менi неприємно говорити про тата. Потiм Юлина мама поцiкавилася моїми успiхами у навчаннi, дiзналася, що навчаюсь я на юридичному факультетi. А потiм вона згадала про дитячий альбом своєї донечки. Пiдозрюю, у кожного з батькiв зберiгається такий альбомчик iз самими, як нам здається, жахливими нашими фотографiями. У моєї мами теж був такий самий. Я охоче подивилася на маленького карапуза, яким була маленька Юлька, посмiялася з деяких особливо цiкавих знiмкiв, поки Юля корчила незадоволенi пики.
  
  -Я пам'ятаю, коли Юленька тiльки навчилася говорити, вона тодi вивчила казку Муха-Цокотуха напам'ять - я її часто читала перед сном, i вона так запам'ятала, - а потiм розповiдала її нам. А коли вона забувала слова, то так смiшно надувалась, злуючись на себе, за те, що не могла нiчого згадати!
  
  -Мати! - обурено пискнула Юлька. Здається, цi розповiдi про дитинство її бентежать.
  
  -У мене було щось схоже. Я, коли навчилася читати, вийшла гуляти зi своїми друзями, i мама менi винесла казку: "Бульбашка, соломинка i лапоть". Я тодi всiх хлопцiв розсадила навколо себе, а сама, така важлива, стала в центр i почала читати. Всi перейнялися, бо читати я навчилася ранiше за своїх друзiв.
  
  Юлька вiдчула себе трохи краще - вiд смiху її напруження трохи спало, i вона вже безтурботнiше ставилася до розповiдей про її дитинство. Так ми й сидiли, говорячи нi про що i про все одночасно. Я навiть звикла ось так от сидiти, на цiй хоч i великiй, але затишнiй кухоньцi. До десятої години в коридорi почувся звук вхiдних дверей. Тiтка Вiра тут же весело пiдскочила, у вiдображеннi вiкна поправила пасма волосся, що вибилося, i пiшла зустрiчати гостей.
  
  -Вона завжди така, - хмикнула Юлька, почуваючи себе не у своїй тарiлцi. - розповiдає усiлякi iсторiї. Я розумiю, це, напевно, дуже не цiкаво, i потiм...
  
  -Все нормально, Юль, - я посмiхнулася. - У тебе класна мама. Моя, на її мiсцi, робила б усе те саме! До того ж, менi було дуже цiкаво слухати, як ти в чотири роки одягла сорочку тата i обмазала себе червоною помадою! Як ти примудрилася розмазати все на обличчi так, що на губи нiчого не потрапило?!
  
  Ми обидвi засмiялися. Потiм Юля поскакала в коридор привiтатися з гостями, що прибули, я, звичайно ж, не вiдставала вiд подруги.
  
  Це була друга половина Корольових - Ганна Петрiвна та Семен Андрiйович. Десь бiля дверей промайнуло обличчя Матвiя, i, начебто, ще хтось. Спочатку всi голосно один одного вiтали, а я переконалася в тому, що немає жодного офiцiозу. Питання були звичайнi: 'чи всi зiбралися?', 'як поживає гусак, запечений iз яблуками?' i так далi. Потiм помiтили i мене, хоч я сподiвалася злитися зi стiною. Як виявилося, безуспiшно!
  
  -Це Єва, моя подруга, - вiдразу представила мене Юлька. Я їй послала вдячний погляд. - Ми з нею дуже дружнi.
  
  Тiтка Аня i дядько Сема не стали мене довго вивчати, майже вiдразу перейнявшись до мене дружелюбнiстю. Навiть якось спробували пожартувати, хоча я нiчого не почула через хвилювання. Королеви-старшi пiшли у вiтальню, де був забитий їжею до вiдвалу стiл. Я остаточно переконалася, що Матвiй прийшов з другом (прямий iдилiя - подумала я). Хлопця звали Єгор. Вiн не виглядав якимось особливим, але вiдчувалося, що з Матвiєм вони давно знають один одного. А я знову подумала, що у компанiї новачок. Але Юлька мене не кидає, i це тiшило.
  
  -Приємно познайомитись, - хлопець чарiвно посмiхнувся.
  
  -Взаємно, - зазвичай всi цi люб'язностi я бачила в кiно частiше, нiж у життi, тому дуже хотiлося смiятися. Втiм, як i спiврозмовнику - це було зрозумiло з його очей, що смiються.
  
  -Красива сукня, - кивнув Єгор. Те саме менi, знавець жiночого вбрання. Он Юлька, наприклад, виглядає нiтрохи не гiрше. Хоча вголос я цього казати, звичайно ж, не стала.
  
  -Милий парфум, - парирувала я. I справдi, у повiтрi витав не запах неприємного чоловiчого одеколона, як це часто буває. Швидше м'ята i щось ще невловиме, але до шаленства знайоме.
  
  -Єгорич, - у наш дiалог втрутився Матвiй. Вони обмiнялися поглядами, наче про щось подумки розмовляючи. Напевно, можна було б подумати, що це сцена ревнощiв, а мiй друг намагається попередити Єгора, щоб той не надавав менi уваги. Але це, звичайно, не так. Погляди зовсiм не злiснi. Швидше, вони мають якiсь iншi теми для обмiну поглядами. I справдi, що це я? Звичайно ж, через мене нiколи не будуть битися хлопцi, навiть якщо я одягну найпрекраснiшу сукню у свiтi.
  
  -Не дурень, - несподiвано посмiхнувся Єгорович. Ми з Юлькою незрозумiло переглянулися. - Що ж, Єво. Сподiваюся, ми потоваришуємо.
  
  -Ага, - Кивнула я, все ще трохи здивована.
  
  -Привiт, дiвчата, - нарештi, Матвiй кивнув нам iз подругою.
  
  -Привiт, - привiталася Юлька. - Тiльки я не зрозумiла. Це що зараз тут було?
  
  -Вам не зрозумiти, - посмiхнувся хлопець. - Ходiмо до столу. Вiдчуваю ще трохи, i батьки почнуть переживати.
  
  Далi потекло досить швидко. Сiли за стiл пiв-одинадцятої. На Першому каналi точилася якась новорiчна програма, де виступали найпопулярнiшi вiтчизнянi зiрки шоу-бiзнесу. Юлька сидiла навпроти мене. Спочатку, я страшенно засмутилася, i навiть злякалася, що сидiтиму зовсiм одна з майже незнайомими менi людьми. Але все виявилося не так погано. Праворуч вiд мене влаштувався Матвiй, лiворуч - тiтка Вiра. Юлька, звичайно, зрадниця, але тут уже нiчого не вдiєш.
  
  За столом точилася жвава розмова, яка iнодi переривалася тостами. Проводили рiк, що минає, згадували якiсь подiї. Я намагалася мовчати, бо в мене цей рiк асоцiювався не з святковими спогадами. На секунду згадався Сергiй, Веронiка i те прокляте горище. Я струснула головою, вiдганяючи липкi думки, але веселощi вже проскочили повз мене, i все бiльше я поринала у свою свiдомiсть i недалеке минуле, в пережитий бiль, що досi розриває моє серце на дрiбнi шматочки.
  
  -Єв? - Почула я голос Матвiя. Коли мiй погляд сфокусувався на хлопцi, я зрозумiла, що вiн переживає. Всi гостi, як i ранiше, про щось спокiйно розмовляли, смiялися. I тiльки Юлька також неспокiйно на мене поглядала, хоча робила це непомiтно, щоб решта не побачила тривоги в її очах. - Ти погано почуваєшся? Тобi погано?
  
  -Нi-нi, - вiдразу вiдповiла я i постаралася надiти маску спокою з тiнню легкої недбалостi. - Просто старi спогади.
  
  Здається хлопець, серйозно злякавшись за мiй душевний стан, вирiшив заговорити мене, щоб я не згадувала бiльше про подiї року, що минає. I я була вдячна Матвiєвi, бо в нього це виходило.
  
  А час... летiв як шалений! Здавалося, що я тiльки-но вiдвела погляд вiд хвилинної стрiлки годинника, захопившись бесiдою, а коли знову згадую про годинник - минає вже щонайменше п'ятнадцять хвилин. Не дивно, що такими темпами я встигла випробувати всю їжу на столi, а мiй живiт уже помiтно округлився - втiм, те саме було з животами всiх присутнiх. Не дивно i те, що дуже скоро час наблизився до дванадцятої години. Тут несподiвано всi вискочили з-за столу, подавшись у коридор.
  
  -Сiмейна традицiя, - пояснив Матвiй, коли я потягла його за рукав i тихо поставила питання, не наважившись питати вголос, щоб не виглядати безглуздо. - Ми кожного Нового року зустрiчаємо на вулицi, а потiм дивимося на феєрверки - їх тут добре видно.
  
  Я фiлософськи хмикнула i, щiльнiше укутавшись у пуховик, порадувалася, що одягла свої найтеплiшi чоботи сьогоднi. Коли я опинилася на вулицi, всi вже стояли на ганку. Збiльшивши гучнiсть телевiзора до найвищої позначки, ми слухали промову президента. Я незатишно тиснулась бiля дверей, тому що зараз ясно вiдчула себе зовсiм чужою. Я не ображалася, нi, просто менi не хотiлося заважати цiй чудовiй картинi справжньої родини. Але мене помiтив Матвiй. Вiн усмiхнувся, нiби вибачаючись, а потiм, ухопивши мене за руку, пiдтягнув ближче до iнших. Так i стояли, слухаючи слова президента. Здається, лишалася ще хвилина. Я зiщулилася вiд холодного вiтерцю, i Матвiй, помiтивши цей жест, злегка обiйняв мене. Я злякано завмерла вiд несподiванки, а потiм вiн тихо шепнув, щоб я розслабилася - так стане теплiше. I я повiрила. Тiльки тодi менi здалося, що я теж можу стати членом цiєї сiм'ї... не офiцiйно, звичайно. А скорiше на духовному рiвнi. Тому що з цими людьми я почуваюся собою. Я точно знаю, що якби зустрiчала свято з родичами вiтчима, то не вiдчувала б i частки того захоплення, яке охоплює мене зараз.
  
  I ось, нарештi... бiй курантiв, стрiлки годинника вказують опiвночi, з найближчих будинкiв долинають щасливi крики та смiх. Ми теж смiємось усi разом. У кожного в руцi келих шампанського ми чокаємося, не особливо розбираючи з ким. Звiдси добре видно феєрверк у мiстi, деякi сусiди Корольових теж вийшли надвiр через кiлька хвилин пiсля нового року - пускати феєрверки. Ми стояли та милувалися. Хвилi йшли, а я бiльше не вiдчувала холоду. Юлька, випадково обернувшись, помiтила мене в обiйми з Матвiєм. Так i захотiлося шикнути, а потiм саркастично закотити очi - знову вона вигадує щось. Але нi, вона просто усмiхається i вiдвертається, навiть поглядом не намагаючись нi на що натякнути. От i добре. Може, сьогоднi подруга раптом захотiла побути гарною дiвчинкою?
  
  Ще за кiлька хвилин усi йдуть у будинок. Здавалося б, на цьому все чаклунство вечора закiнчується. Але немає. У повiтрi, як i ранiше, витає запах, що асоцiюється у кожної людини з новим роком. Ялинка видає ледь вловимий хвойний аромат, запах мандарин огортає всiх i кожного, а ще, здається, лимон iз льодом. Потiм вже домiшуються божественнi аромати рiзних смаколикiв зi столу.
  
  -От так завжди ... до свята готуєшся два тижнi! I ось, вiн настав... i залишається пiсля нього гора їжi та цiлий тазик олiв'є, - нарiкала з усмiшкою тiтка Вiра. Тiтка Аня її пiдтримала - як я зрозумiла з їхньої розмови, вони щоразу чергуються у проводженнi нового року. Минулого року його зустрiчали в будинку тiтка Анi та дядько Степи (будинок, до речi, знаходився в цьому ж районi, але на пару кварталiв далi), майбутнiй рiк у них же. Розсiяно слухаючи їхнi розмови, я дивилася, як по телевiзору миготять знаменитостi, посмiхаються, вiтають iз роком. Юлька вже давно перебралася на величезний м'який диван, бо, на її переконання, вона просто не може сидiти на твердому стiльцi. Менi б хотiлося приєднатися до неї, але сил на те, щоб пiдвестися з-за столу не було. Матвiй та Єгор стояли осторонь, про щось тихо перешiптуючись. Я, хоч би як намагалася вслухатися, нiчого не чула. Дядько Вася та дядько Степа вели якiсь розмови про роботу. Зараз я дуже чiтко помiтила схожiсть братiв. Рiзнi вiдтiнки очей, можливо, статура. Манери вiдрiзняються. А так, якщо не придивлятися, їх можна видати за близнюкiв.
  
  Ночувати всi залишилися тут, благо кiмнат вистачало. Я з Юлькою на другому поверсi, навпроти нас хлопцi. Iншi розмiстилися в кiмнатах на першому поверсi. Ми з Юлею довго не могли заснути, пошепки обговорюючи останнi години старого року. Болтали про все пiдряд, а потiм подруга все-таки зважилася поставити питання, яке я давно вже вiд неї очiкувала.
  
  -Тодi на вулицi... ти i Матвiй... нi, не кажи, що я знову починаю! - Тут же шикнула Юля, i я засмiялася. Тихенько, але вiд щирого серця. За кiлька секунд до мене приєдналася i подруга. Тож тепер ми обидвi, уткнувшись у подушки, беззвучно здригалися вiд смiху. Звичайно, коли ми заспокоїлися, допит не скiнчився. - I все-таки, Єв? З чого це ви раптом зустрiли Новий рiк обiйнявши?
  
  -Хочеш - вiр, хочеш - не вiр, Юль! Я просто замерзла, - вiдповiла я i зрозумiла, що на мiсцi Юльки я б не повiрила.
  
  -Мерзлячка, - хихикнула вона. - Так i бути, вiдповiдь приймається.
  
  Менше нiж за пiвгодини ми все-таки заснули, вдосталь намовившись. Весь будинок поринув у тишу, що переривається лише вiтром iз вулицi. Здається, рiк вирiшив порадувати нас справжнiм бураном.
  
  Запах хвої та мандаринiв переслiдував мене й увi снi... улюбленi новорiчнi запахи.
  
  
  
  * * *
  
  
  
  -Невже снiгопад нарештi припинився? - Задала я риторичне запитання. Матвiй, що йде поруч зi мною, задумливо хмикнув, нiби говорячи: "Поглянь на цi снiговi хмари, що нависли над мiстом! Ти все ще сподiваєшся, що снiгопад припинився?
  
  Взагалi день сьогоднi був непоганий. Сьоме сiчня, нiхто нiкуди не поспiшає, всi, як i ранiше, ховаються в будинках, чи досi святкуючи новий рiк, чи злякавшись рясного снiгопаду, що триває 4 днi без зупинки. А снiгу скiльки випало! Але мене це анiтрохи не бентежило. Я зиму любила, чим не забула подiлитися з Матвiєм.
  
  -Я теж люблю зиму, - сказав хлопець. - Тому що влiтку вiд спеки сховатись практично неможливо - куди не зайди, скрiзь спекотно. А взимку у всiх примiщеннях тепло, а будинки так взагалi почуваєшся у фортецi.
  
  -Згодна, - кивнула я.
  
  Ми йшли центральною мiською вулицею. Можна було, звичайно, проїхати машиною, i не довелося б морозитися на холодi. Але чомусь сьогоднi захотiлося саме пройтися пiшки, подивитися на заснiжене мiсто, помилуватися перехожими, що мерзнуть. Чомусь менi завжди було цiкаво спостерiгати саме за останнiм.
  
  Що ми разом робимо на вулицi сьомого сiчня, тодi як iншi вважають за краще вiдсиджуватися вдома? Точно не можу сказати. Пiсля новорiчної ночi ми з ним практично не спiлкувалися. Вранцi першого числа ми з Юлькою дуже швидко поїхали, забравши з собою i Дю (я, здається, забула згадати, що бiдного кота ми брали з собою?). Юлька хотiла як слiд вiдлежати вдома у своєму лiжку, та й у мене, якщо чесно, були приблизно тi самi плани. На той час, як хлопцi спустилися на снiданок, ми вже закiнчували трапезу. Тому, перекинувшись буквально парою слiв, ми швидко поїхали.
  
  А сьогоднi по обiдi додому з'явився Матвiй i запропонував прогулятися. Юлька була не в настрої i ще сонна, i я мав повноправний вихiдний.
  
  Тому зараз я йшла з Матвiєм головним проспектом мiста, озираючись на всi боки. Все-таки, зараз, незважаючи на холод, було страшенно красиво. I поруч хлопець зi мною в цьому солiдарний. Ми ходили i просто мовчали, зрiдка видаючи один одному розумнi думки. Але мене це не напружувало, а навпаки. Я вiдчувала спокiй та умиротворення кожною клiтиною свого тiла.
  
  Поблукавши з пiвгодини i вiдморозивши всi кiнцiвки, ми вирiшили зайти в кав'ярню, щоб вiдiгрiтися. Замовивши собi мiцну каву та тiстечко 'картопля', я вiдкинулася на спинку стiльця i глянула на вигляд за вiкном. Багато машин на невеликiй швидкостi проїжджали повз, хоча дороги i були розчищенi вiд снiгу. Люди, щiльнiше кутаючись у свої шуби, пальта та пуховики, кудись поспiшали. Їх можна зрозумiти - мало хто наважиться просто так гуляти мiстом, як це робили ми з Матвiєм.
  
  -У тебе сьогоднi вихiдний? - поцiкавилася я.
  
  -Можна i так би мовити, - вiдповiв Матвiй.
  
  -Ким ти працюєш? - Дивно, але я жодного разу цього не питала ранiше. Ця iнформацiя менi не була потрiбна, тому я нею не цiкавилася. А зараз раптом стало цiкаво.
  
  -У мене кiлька автомобiльних салонiв, - вiдповiв Матвiй обережно, побоюючись цiєю iнформацiєю щось зiпсувати. Я здивувалась.
  
  -Треба ж. Як у тебе вийшло? - поцiкавилася я.
  
  -Спершу запозичив грошей у батькiв, на перший салон марки 'Audi'. Справи пiшли непогано, я вiдкрив другий - не тут, а у ***, вiддав тi грошi, що брав у батькiв. Ще я маю магазин автозапчастин, який теж користується популярнiстю. I зараз у мене, в принципi, вистачає грошей на своє безбiдне iснування.
  
  -Класно, - усмiхнулася я. - Виходить, ти в нас крутий?
  
  -Є трохи, - посмiхнувся вiн, трохи знiяковiвши. "Скромник" - хмикнула я про себе.
  
  Ми знову мовчимо, тiльки тепер це менi не подобається. Матвiй розглядав вiдвiдувачiв кав'ярнi, а я чомусь його розглядала. Розумний та гарний хлопець, який вже самостiйний, не залежить вiд батькiв та матерiально забезпечений. I, хоч у нього є недолiки (правда, я про них поки не знаю), вiн класний. I чомусь сьогоднi в нього видалася вiльна хвилина, а вiн, замiсть того, щоб зустрiтися з друзями, чи... є багато iнших важливих для нього справ, але натомiсть Матвiй сидить зi мною тут. Нi, це не виглядає пiдозрiлим i таке iнше. Просто це дивно. Вiд пiдомних здогадiв ставало приємно i приємно. Цiкаво, якби я була на його мiсцi, чи сидiла б я зараз тут?
  
  -Розкажи щось про себе, - не втрималася я вiд прохання. Матвiй здивовано звiв очi. - Щось iз дитинства...
  
  -Думаєш, тобi буде цiкаво?
  
  Я кивнула.
  
  Вона замислилася на кiлька хвилин, заглибившись у свої спогади. Я не заважала i навiть дивилася в iнший бiк, щоб не бентежити. Я знаю, що згадувати щось iз дитинства це весело, але водночас з'являється вiдчуття, що все це було так давно. I нiколи бiльше не повториться. Дитинство залишається в минулому...
  
  -Я пам'ятаю не так багато, - нарештi, заговорив Матвiй. - Не повiриш, але перший спогад, пов'язаний iз дитинством - це моє день народження. Здається, менi виповнилося три роки. Тодi мама спекла величезний торт, i я був таким задоволеним. А коли менi треба було задити свiчки, я на хвилинку задумався - хотiв загадати якесь бажання, яке обов'язково мало виповнитися. I ця хвилинна затримка все зiпсувала. Хтось задув свiчки замiсть мене. Я пам'ятаю, що був страшенно скривджений!
  
  Я посмiхнулась.
  
  -Пам'ятаю, ранiше ми жили в iншому будинку, i я мав там багато друзiв. Взимку ми з ними бiгали i спостерiгали, як дiвчата лiплять снiговики. Вони так старалися, а ми з них смiялися. I потiм, коли дiвчата йшли додому, ми цих снiговикiв ламали. Ми вiдчували себе вiд цього нiяково, але все одно продовжували робити по-своєму. А ще, коли менi було чотири або п'ять рокiв, я потоваришував з однiєю дiвчинкою. Вона була така смiшна - вiчно бiгала вулицею з двома високими хвостами, весь час усмiхалася i спiлкувалася з усiма дiвчатами та хлопцями. Не пам'ятаю, як ми потоваришували. Але ми вiчно ходили разом. Пам'ятаю, якось її дiдусь сказав: 'Тiлi-тiлi тiста, наречений та наречена'! Я засмiявся, а вона... моторошно засмутилася, розплакалася i образилася на свого дiдуся. I це теж менi здавалося тодi таким дивним...
  
  Було дуже цiкаво слухати про раннi спогади Матвiя. Вiн говорив якимись загальними фразами, але це саме зрозумiло - у всiх образи з дитинства якiсь розпливчастi, неяснi.
  
  -Ще я любив бувати у бабусi з дiдусем. Пам'ятаю, у них у кiмнатi стояла стара друкарська машинка, i коли бабуся щось на нiй друкувала, я завжди сидiв поруч i спостерiгав, запам'ятовував. А дiда, коли лагодив у гаражi свою стареньку машинку, завжди щось показував менi i постiйно примовляв: 'Матюшко, що ти вiчно пiд ногами крутишся?'.
  
  Матвiй замовк. Тепер на його обличчi грала посмiшка, i вiн був розслаблений. Я майже змогла уявити маленького Матвiя. Напевно, вiн був непосидою i дуже галасливим пацаном.
  
  -Добре, тепер твоя черга розповiдати.
  
  -Моя?
  
  -Ну так. Знаєш, я ж про тебе взагалi нiчого не знаю. Як ти тут виявилася, як познайомилася з Юлькою, де мешкала ранiше, хто твої батьки. Менi теж цiкаво!
  
  -А Юля тобi нiчого не розповiдала? - обережно поцiкавилася я.
  
  -Нi, - Матвiй вiдкинувся на спинку стiльця i серйозно глянув на мене. - Це не означає, що я не питав. Просто... вона сказала, що якщо ти захочеш, то сама менi все розкажеш.
  
  Мабуть, вона правильно зробила.
  
  -Ну, - Простягла я, не знаючи з чого почати. - Я народилася в ***. Що пам'ятаю з дитинства? Не надто багато. Пам'ятаю, що колись була маленькою, часто танцювала з мамою. Моя мама була дуже гарною i дуже любила танцювати, а я не вмiла. I вона мене вчила. А коли я послизнулась i падала, то нiколи не плакала - ми з мамою завжди вчилися посмiхатися невдачам. Ще пам'ятаю, як тато грав на гiтарi. У нього дуже гарний голос, не те, що в мене - мабуть, ведмiдь на моїх вухах потоптався.
  
  Матвiй сидiв навпроти i слухав мене дуже уважно. На мить менi стало страшно, що я вiдкриваю своє дитинство людинi, яку знаю не так вже й багато. Я знову згадала Веронiку, яка знала мене надто добре i змогла цим скористатися.
  
  Але я заспокоїла себе тим, що Матвiй та Юля зовсiм iншi.
  
  -А потiм мої батьки розлучилися, - брови хлопця здивовано злетiли вгору. - У цьому немає нiчого дивного, бо мiй батько... вiн завжди казав, що мама йому не пiдходить. Але ж нi, це не так. Скорiше, це вiн не гiдний її. Я маму дуже люблю, бо якийсь перiод життя вона була єдиною, хто мене розумiв.
  
  Я проковтнула. Знову промчали спогади: школа, чотири стiни, нудний монолог вчителя. А потiм змiна. Я акуратно збираю свої речi у портфель. Менi вiсiм рокiв, я зовсiм маленька. Я пробираюсь крiзь ряди парт до виходу i зненацька падаю. Катька Сорокiна поставила менi пiднiжку. Весь клас заливається задоволеним смiхом. Навiть на обличчi вчительки майнула усмiшка, правда вона тут же загубилася.
  
  -Я переїхала сюди в серединi лiта, бо... - я на секунду задумалася, не знаючи, чи варто розповiдати друговi про своє минуле. Але менi здалося, що вiн повинен це знати, - мене зрадили. Моя найкраща... колишня найкраща подруга, її звали Веронiка, зробила менi дуже боляче. Знаєш, як це зазвичай буває, у шкiльнi часи менi подобався хлопчик. Його звуть Сергiй. I так вийшло, що я, вiн i Веронiка вступили до одного i того ж унiверситету. I моя подруга... почала зустрiчатися з ним. Я думала, вiн їй подобається, терпiла все це... потiм вони розлучилися. Це було так несподiвано, i... я була така рада, хоча намагалася не показувати виду. Вона хотiла його повернути i вигадала зовсiм дурну штуку, але це не важливо. Того дня ми повиннi були зустрiтися з нею в примiщеннi, зовсiм менi незнайомому, прихованому вiд чужих очей. Але замiсть подруги, я побачила їх там разом i... вона подивилася на мене. Я тодi все зрозумiла. Що вiн їй не подобається i нiколи не подобався. Веронiка була моєю зведеною сестрою.
  
  Мабуть, Матвiй нiчого не зрозумiв, але вiн нiчого не перепитував.
  
  -Тодi я переїхала сюди, мiй знайомий з листування в iнтернетi знайшов менi потрiбну квартиру. Загалом ми з ним нiколи не бачилися, але я була йому вдячна за допомогу. Я якийсь час жила в цiй квартирi, а потiм... так вийшло, що у мене стався конфлiкт iз... одним iз господарiв квартири, i я зiбрала речi та пiшла. Була нiч. Тодi мене знайшла Юлька, привела до себе, допомогла... згодом запропонувала залишитися. Я навiть не можу сказати, скiльки вона для мене зробила.
  
  Я замовкла, натякаючи, що на цiй нотi сумна iсторiя закiнчується. Матвiй не дивився на мене. Примружившись, вiн спостерiгав за перехожими за склом. Напевно, не варто було цього говорити. Може, у всiй цiй iсторiї я щось упустила чи то сказала, i Матвiй не захоче зi мною спiлкуватися? Мабуть, я зробила дурiсть, вирiшивши довiритись йому. Може, вiн злякається моїх несподiваних одкровень? Або подумає про щось не те...
  
  -Тебе багато дiсталося, - зiтхнув вiн. - Але ж ти дуже сильна. Тебе не зламали.
  
  -Нi, - я похитала головою. - Зовсiм нi, нiяка я не сильна. Просто менi так часто не щастить, що я вже давно звикла. Коли думаєш, що все тiльки-но стає нормально, як тут же знову трапляється щось погане. Життя тримає мене у тонусi.
  
  -Повiр менi, що на цьому все погане закiнчилося. Тепер є ми, я та Юля, i ти знаєш, що ми тебе нiколи не покинемо.
  
  Я спробувала посмiхнутися, але, здається, вийшло не дуже.
  
  -Щоправда? - недовiрливо запитала я, вiдчувши себе дитиною.
  
  -Так, - вiдповiв Матвiй.
  
  Пiсля цього ми бiльше нi про що сумне не говорили. Обговорювали погоду, дiлилися своїми планами на майбутнє та якимись дурними мрiями. Я розповiла, що ми з Юлькою до нового року написали список, що повиннi зробити наступного року. Матвiй сказав, що це чудова iдея, а потiм усе намагався у мене допитатися, якi були пункти в моєму списку. Навiть не помiтила, коли нам принесли замовлення, i не помiтила, як швидко тiстечко зникло з тарiлки, а кава виявилася допитою. Затишна атмосфера кав'ярнi так i сприяла спiлкуванню. Але ось уже минуло багато часу, i менi потрiбно додому, а Матвiй повинен ще здатися у своєму салонi.
  
  Ми знову опиняємось на вулицi, йдемо, зрiдка зачiпаючи один одного лiктями. Погода не змiнилася. Я впевнена, що температура залишилася незмiнною. Не знаю, погано це чи добре. Я просто йду прямо, говорю з Матвiєм про всякi дрiбницi. Вiн розповiдає про Єгора. Вони товаришують зi школи i всi труднощi долають разом. На мить охоплює хвилювання: чи можна Єгору довiряти? Адже я також дружила зi школи з Веронiкою, так само покiрно вiрила їй, довiряла подрузi всi секрети. А потiм виявилось, що вона мене майже ненавидить. Але за розповiдями друга я розумiю, що Єгор справдi друг.
  
  Добре. I в мене тепер також є друзi. Я це точно знаю.
  
  Бiля будинку ми спокiйно прощаємось. Матвiй прямує до своєї машини, яку залишив на стоянцi. Я йду до пiд'їзду, але, долаючи кiлька крокiв, все-таки обертаюся, розглядаючи спину хлопця, що вiддаляється. Вiн, нiби вiдчуваючи на собi чийсь пронизливий погляд, теж озирається i завмирає на мiсцi.
  
  Не знаю, що в той момент керувало мною, але я рiзко зiскочила з мiсця, а пiдбiгши до здивованого Матвiя, обiйняла його. Я не замислювалася над тим, чи варто так робити, чи приємнi Матвiю мої обiйми. Просто думка, що вiн i Юлька стали менi дуже близькi, нiяк не вiдпускала мене. I замiсть того, щоб провести вiльнi хвилини за якимось iншим заняттям, вiн приїхав сьогоднi сюди, щоб побути зi мною. Мiй друг. Ця думка наполегливо билась у моїй головi. Тому я зараз обiймала його, тож досi не пiшла додому.
  
  -Дякую тобi, - шепнула я.
  
  Вiн невпевнено провiв долонею по моєму волоссю, а потiм ще кiлька разiв. Цi погладжування трохи заспокоювали бурхливi в менi емоцiї. Усунувшись, я просто усмiхнулася. Додому я йшла без оглядки i з усмiшкою на обличчi.
  
  Чи щаслива я? В якiйсь мiрi так. Я знайшла те, що ранiше в моєму минулому життi було фальшом. Дружби. I це подiбно до ковтка свiжої кристально чистої води. Це прекрасно!
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Бувають днi, про якi ти старанно намагаєшся забути. Ти викреслюєш їх на календарi чорним маркером i робиш вигляд, нiби тобi його не iснують. Але проблема: про цей день можуть пам'ятати iншi.
  
  Зазвичай мiй день народження був якщо не довгоочiкуваним днем, то, як мiнiмум, просто приємним. Цього дня мама завжди ввечерi поверталася з роботи ранiше, готувала святкову вечерю i ми вiдзначали свято вчотирьох: я, мама, Дiма та Веронiка. Я завжди цього дня отримувала подарунки, чула багато красивих побажань i вiрила в те, що завтра все буде також чудово. I так воно й було. Гарнi емоцiї зберiгалися протягом кiлькох днiв.
  
  Але що чекати вiд цього дня народження? Я не знаю. Напередоднi Юля сказала, що усi приготування бере на себе. I я подумала, що вона може вигадати купу всього. Може потягти мене в якийсь ресторан, або клуб, або ще кудись. Може витратити купу грошей на якусь нiсенiтницю для подарунка. Може влаштувати вечiрку з неймовiрною кiлькiстю людей, яких я навiть не знаю! I тому я попросила її обмежитись територiєю квартири. Здається, подругу це анiтрохи не збентежило - напевно, вона чекала вiд мене чогось подiбного i все продумала.
  
  I ось вiн ранок. Нiчого не змiнилося, крiм того, що сьогоднi менi виповнилося 20 рокiв. Кругла дата. Зiтхнувши, я встаю, переодягаюся в домашнiй одяг, визираю з вiкна. Поспостерiгавши якийсь час за лютневим бураном, я вiдволiкаюся на телефон. Мати! Як завжди, вгадує, коли я лише прокинулася!
  
  -Доброго ранку сонечко! З Днем народження! - каже мама, i свiт стає якось яскравiшим, а настрiй пiдстрибує до небувалих висот. Побалакавши з мамою добрi пiвгодини, за якi я встигла вислухати купу побажань вiд самої мами, вiд Дiми, i те, що передали його родичi, я вирiшила розвiдати обстановку в квартирi, помилково сподiваючись, що моя подруга досi спить. Така активна дiвчина, як вона, просто не може спати, коли у її подруги день народження - треба запам'ятати. Не встигла я сунути носа зi своєї кiмнати, як мене тут же спiймали!
  
  -З доброго ранку, iменинниця! - Закричала Юлька на всю квартиру (а може i на весь поверх вiдразу), нiби день народження у неї, а не в мене. - Навiть не думай тiкати!
  
  -Вже не намагаюся - це ж марно, - хмикнула я. Подруга затягла мене на кухню. I нiби все так красиво, i нiчого не змiнилося, крiм ... стоїть у центрi столу, на якому на гарному блюдi лежав мiй улюблений млинцевий торт, i на ньому збитими вершками було написано 'Happy birthday'.
  
  -Ну як тобi?
  
  -Вiн гарний, - усмiхнулася я. - Велике спасибi! Сама торт пекла?
  
  -Еее... - простягла Юлька.
  
  -Добре, не намагайся, знаю ж, що сама б ти ... не змогла, тому що я прокинулася б ранiше часу i обламала весь сюрприз!
  
  -Точно!
  
  -Гаразд. Вiтатимеш чи тортиком вирiшила вiдкупитися?
  
  -Ну, всяку бяку я тобi побажаю при свiдках, а то так нудно, - пробурмотiла Юля задумливо. - Погоримо щодо подарунка...
  
  -Так, до речi, хочу нагадати - дуже дорогi подарунки не приймаються, - фиркнула я. - Я волiла б взагалi без них обiйтися...
  
  -Так! Ось цього навiть чути не хочу!
  
  -Чи розумiєш, рiдна, ти i так для мене багато зробила, i ти не зобов'язана...
  
  -Кида вередувати, Єв. Сьогоднi у тебе свято i така рiч, як грошi, тебе точно не мусить турбувати. До того ж, я точно не знаю, скiльки тобi буде коштувати мiй подарунок.
  
  -Це як? - Напружилася я.
  
  -Дiзнаєшся, - дiвчина знову посмiхається. - Гаразд. Тепер глянь на це, - вона простягла менi список iмен. - Не густо, звiсно. Це тi, з ким ти сьогоднi проведеш святковий вечiр.
  
  Юля, Матвiй, Єгор (несподiвано), Паша з Ленком (вони пари, живуть вже три роки разом - з ними я потоваришувала на роботi), i Василиса - донька шефа, з якою ми несподiвано порозумiлися - вона дiвчинка зiрви-голова, вiчно потрапляє в якiсь ситуацiї i iнодi просить мене прикрити її, якщо щось трапилося. От i все. Нас буде сiм чоловiк. Це класно. Усi тi люди, яких я хочу бачити сьогоднi.
  
  -Я не думаю, що можна покликати ще когось, - розмiрковує Юлька, вiдрiзаючи вiд гарного торта пару шматочкiв.
  
  -Ну, тiльки якщо ще одного, - раптово, я згадую ще про одну людину. Безглуздо, звичайно, та й я не попереджала його про свято. - Його звуть Льоша - Олексiй. Ти, мабуть, не пам'ятаєш - я тобi розповiдала про нього. Ми познайомилися через iнтернет i це вiн тодi допомiг менi знайти тут квартиру.
  
  -Невдало допомiг, - Юлька неоднозначно пересмикнула плечима.
  
  -Але ж не вiдмовив у допомозi. До того ж, я йому писала про те, що трапилося, i вiн щиро кається. У мене є номер телефону.
  
  Безглуздо, звичайно. Я точно знаю, що вiн не прийде.
  
  -Добре, якщо хочеш, дзвони, - подруга не стала заперечувати. Але, здається, ця iдея не дуже подобається.
  
  -Ти проти? - прямо запитала я.
  
  -Нi, просто ... тобi нелегко довелося в тiй квартирi, а цей Льоша тебе туди поселив. Це, звичайно, просто збiг, але менi неприємно.
  
  -Не переживай. Вiн нормальний хлопець!
  
  -Ти З ним спiлкувалася?
  
  -Ми ж спiлкувалися iнтернетом.
  
  -Єв, вiртуальне знайомство це не найкращий варiант!
  
  -Причому тут це? Я на нього види не маю, i менi байдуже, який вiн, i взагалi. Просто хочеться подивитися на людину, з якою давно вже спiлкуєшся. Я його не бачила, а менi цiкаво, який вiн... не хвилюйся, вiн напевно не прийде. Потрiбно було заздалегiдь попереджати.
  
  I все-таки, я вийшла з кухнi та зателефонувала. Олексiй, звичайно, мене не впiзнав i дуже здивувався, що я йому дзвоню. А коли дiзнався про причину, здивувався ще бiльше, але згодом, несподiвано для всiх, погодився. Я продиктувала йому адресу i вiн сказав, що обов'язково приїде. 'Хоч познайомлюсь, нарештi, зi своєю подругою! А то все в iнтернетi, а наживо нiяк не побачимося!'.
  
  -Чудово! Вiн теж приїде, - сказала я подрузi, яка так захопилася тортом, що нiкого нiчого не помiчала.
  
  -Круто, - кивнула вона. - Сiдай, їж, iнакше я сама все злапаю.
  
  -Ти менi краще розкажи про подарунок, - хмикнула я. - Що ти там задумала зробити на невiдому нi тобi, нi менi суму?
  
  -Так Я тобi все i розповiла! - Усмiхнулася дiвчина.
  
  -Ну, Хоч би натякнути!
  
  -Еее... тобi має сподобатися, iїї... тобi має сподобається, iii... що ж ще... мабуть, тобi має сподобатися! - Вiдповiла Юлька, i я стукнула її ложкою по лобi. - Та гаразд тобi, Єв! Головне, щоб ми за часом все встигли.
  
  -Встигли що? У нас може вистачити часу? Ми кудись поїдемо!
  
  -Не Сподiвайся, подруго, я не проговорюся! - хихикнула Юлька i, доївши свiй шматок торта, вже кудись помчала.
  
  На те, щоб я привела себе до ладу, менi дали одну годину. Очевидно, у Юльки все було розписано по секундах, тому що ще жодного разу за все наше знайомство дiвчина мене не поспiшала - зазвичай, це була моя роль. Але сьогоднi все перевернулося з нiг на голову. Через те, що я розмовляла з Вiрою Олександрiвною (вона, несподiвано, вирiшила теж мене привiтати - напевно, Юлька розповiла про мiй день народження) ми втратили п'ятнадцять хвилин. Для Юлi, сьогоднi, п'ятнадцять хвилин - це катастрофа.
  
  Натомiсть дороги сьогоднi були напiвпорожнiми, тому до призначеного мiсця ми доїхали за рекордно короткий час. Подруга сказала, що я у всьому винна - погане компенсую хорошим, - тому дутися вона на мене перестала. Ми приїхали до студiї краси 'Шоколад' - це я зрозумiла по вивiсцi. Тепер менi стало зрозумiло, навiщо Юля мене так поспiшала.
  
  -Що Ми тут робимо? - Спробувала вивiдати я у подруги, але нiчого не вийшло. Дiвчина, загадково посмiхаючись, завела мене до помешкання.
  
  Що я могла сказати про салон? Ну, взагалi-то, я не так часто бувала в таких мiсцях, тому що не бачила особливої потреби там з'являтися. Тут було по-своєму затишно, багато дзеркал, у повiтрi панував запах, який зазвичай буває в салонах краси - гель, фарба та парфуми.
  
  Персонал з моєю подругою був знайомий дуже добре. Це мене, звичайно, насторожило, але я не подавала виду. Хоча, це було не обов'язково - менше, нiж через десять хвилин, я дiзналася, що цей салон цiлком i повнiстю належить Ганнi Петрiвнi - мамi Матвiя. Тому всi тут були в курсi, хто така Королева Юля i Лазарєва Єва.
  
  А потiм було не до розмов. Був один суцiльний жах. Спочатку фарбують волосся, потiм стрижка, потiм ще якiсь поживнi маски. У перервах манiкюр, педикюр. Потiм укладання волосся. Далi слiдує вiзаж. I, може, щось ще зi мною роблять, але тут я вже не в змозi дати точне визначення - перерахувала все, що знаю. Всi спiлкуються, невтомно про щось щебечуть, смiються i намагаються розвеселити мене. А в мене тiльки одне бажання: якнайшвидше глянути в дзеркало. Цiкаво ж, як сильно мене понiвечили?
  
  Юлька з фiлософським виглядом за мною спостерiгала, потiм iз приводу мого вигляду вставляла якiсь коментарi, давала поради працiвникам (поки я випитувала у всiх, що зi мною творять), i тi знову щось робили, пiдносили до мого обличчя якiсь скляночки та пляшечки з рiзними рiдинами. У повiтрi перемiшалися всi наявнi аромати. Сподiваюся, вiд цього голова не заболить.
  
  -Чудово, - нарештi, чую я голос подруги. - Всiм дякую всi вiльнi. Єва - ти просто диво!
  
  -Диво? Я сподiвалася залишитись людиною! - Iстерично зiтхаю я. Персонал, посмiюючись з моїх нервових жартiв, кудись розбiгся, а я повiльно пiдходила до дзеркала, нагадуючи собi героїню дешевого фiльму про кохання.
  
  На мене дивилася незнайомка. Так, саме так. У неї було просто шикарне волосся (знаєте, таке ось, як у рекламах у дiвчат показують), красивi яскравi очi iдеально пiдведенi тонкою чорною лiнiєю, губи стали виразнiшими, навiть вирiвнявся колiр обличчя. Здавалося б, мене тiльки перефарбували, трохи пiдстригли, поклали, нафарбували нiгтi на руках i ногах - а я вже не впiзнаю свого вiдображення у дзеркалi. Невже це я? Можливо, це лише скло, за яким насправдi знаходиться iнша дiвчина, що дивиться на мене, i така гарна...
  
  -Неймовiрно, - шепочу я. - Ущипнiть мене, це сон! Ай, Юлько, ти чого робиш?
  
  -Ти просила - я вщипнула, - усмiхається подруга. - Ну як? Навiть не намагайся викрутитися, я знаю, що тобi подобається!
  
  -Я i не збиралася, - зiтхаю я. Справдi класно! А якiй дiвчинi не сподобається, коли з неї зроблять принцесу? Не стану ж я верещати i вимагати, щоб мене повернули до колишнього стану!
  
  -Чудово. А тепер поїхали далi. У нас попереду ще одна важлива рiч!
  
  -Ти жартуєш? Що може бути настiльки важливим, як i салон краси?
  
  -Магазин одягу! Поспiшайте!
  
  Маленька Юлина машинка з радiстю забурчала, коли її завела господиня. Маленький 'Daewoo Matiz' дуже пiдходив моїй подрузi - мiнiатюрна машинка, дуже швидка та спритна на дорозi, а ще її плюс у тому, що вона маленька та економна. У салонi на найвищу гучнiсть було включено радiо, де спiвала одна з моїх улюблених спiвачок - Ялинка. Я її поважала за гарний i незвичайний голос, хоч знаю, що багатьом вона не подобається.
  
  Мiй телефон задзвонив сьогоднi втретє - це був уже Матвiй. Ура! А я думала, що вiн уже не зателефонує: час майже годину дня! Вiн, як i його сестричка, не став особливо поширюватися з приводу поздоровлень та подарункiв, просто сказав пару приємних слiв для пiдняття настрою. I це було здорово, бо якби зараз Матвiй висловив менi ще порцiю похвал i привiтань, то Юлька ще довго б допитувалася, чому це у мене щоки почервонiли при розмовi з Матвiєм! I не поясниш їй, що це не вiн винен, а його красивi слова!
  
  До магазину ми добралися так само стрiмко, як i до салону - з рухом на дорогах дiйсностi творилося щось неймовiрне, але всi свiтлофори спалахували зеленим, як тiльки ми наближалися до перехрестя. Нашою кiнцевою зупинкою виявився магазин Arc en ciel - французька назва одного з наймоднiших i найдорожчих бутiкiв цього мiста. Звичайно, кожна рiч змушувала злякано здригатися гаманцi вiдвiдувачiв, але речi повнiстю виправдовували свої цiни - адже якостi матерiалiв, з яких шили одяг, можна було б позаздрити. Юлька не була скромною, вона вiльно виглядала вiдповiднi менi вбрання, i в її поведiнцi я вiдразу зрозумiла - подруга тут буває далеко не вперше!
  
  - Одяг для цього магазину шиє, як ти зрозумiла, француз. I я дуже горда тим, що вiн мiй дуже добрий знайомий - менi вдалося з ним познайомитися кiлька рокiв тому, коли цей бутiк тiльки вiдкривався. Вiн повнiстю роздiляє мої уподобання щодо одягу, тому коли йому вдається сюди приїжджати, ми з ним обов'язково десь зустрiчаємося i годинами розмовляємо... Але це все не важливо, звичайно ж! Зараз я попрошу покликати Марiетту, щоб вона побула сьогоднi нашим екскурсоводом у свiтi моди.
  
  I справдi, пiсля того, як Юля дуже зухвало поговорила з однiєю з консультанток, та погодилася покликати керiвника i була дуже здивована, коли Марiетта з радiсними криками вискочила зi службового примiщення, а потiм вони з Юлькою голосно вiтали один одного, так що чув весь магазин . Вiдвiдувачi - а тут їх було достатньо - нервово оглядалися на гучнi вигуки дiвчат.
  
  -Давно я тебе тут не бачила! Що ж ти так рiдко заходиш до нас, Джулiє? У нас за цей час було стiльки чудових речей, а я все чекала, коли ж приїде наша модниця, i все це примiряє! - забуркотiла Марiетта, смiшно назвавши Юльку якоюсь Джулiєю.
  
  -У мене майже не було вiльного часу, Марi. Але сьогоднi маю особливий випадок! Познайомся з моєю подругою, Євою. У цiєї чарiвної дiвчини сьогоднi день народження.
  
  -Дуже приємно, - Марi навiть потиснула руку, що мене трохи здивувало. На її обличчi тут же спалахнула щаслива посмiшка.
  
  -Марi - колишня дружина нашого модного Бога - творця всiх тих шедеврiв, що ти бачиш перед собою! Фiлiп i Марiетта розлучаються вже втретє, але їм це нiколи не набридає, - зауважила Юля, похихикаючи над знiяковiлою керуючої магазину. Я ж уперше чула про те, що розлучення - це нiби гра, i була трохи збентежена цiєю новиною. Втiм, подруга не дала моїм думкам копатися глибше. - Отже, у нас катастрофiчно мало часу, а нам дуже багато треба встигнути.
  
  Юлька вiдразу пустилася в глибокi обговорення одягу з Марiеттою. Вони обговорювали мiй стиль добрих 7 хвилин - я стежила на годиннику! - за цей час я, як слiд, встигла спостерiгати за незнайомкою. Що я могла сказати про Марi: вона була трохи зарозумiла, але, безумовно, любила свою роботу i розбиралася в цiй справi так само добре, як i Юлька, i, можу припустити, як i Пилип. У Марiетти був ледь помiтний акцент, i в мене не залишилося сумнiвiв - передi мною справжня росiйськомовна француженка! Про це також говорили її манери, якi не властивi людям нашої країни.
  
  Для мене миттєво пiдiбрали три вбрання. Серед них я побачила i одну коротку сукню, i була здивована, що в Будинках Моди теж є сукнi непристойної довжини. Але я вчасно згадала, що смак дизайнера збiгався зi смаком моєї подруги, i всi сумнiви вiдразу випарувалися. Потiм особисто Юля витягла ще одну сукню, яка була зовсiм не довгою, - на моє велике щастя! - але мало вельми зухвалий глибокий вирiз на спинi - в цiлому, воно менi навiть сподобалося, але ця сукня бiльше пiдiйшла б для якогось iншого мiсця, але не для свята будинку.
  
  Вимiрюючи той чи iнший комплект, я обов'язково виходила на 'сцену', продемонструвати двом дiвчатам, як на менi сидить ця рiч. I вже вiд них виходив остаточний вердикт. Те, що подобалося менi - категорично не подобалося дiвчатам - i навпаки! Я думала, так продовжуватиметься до нескiнченностi. Але, як тiльки на менi виявився бiрюзовий костюм - дуже зручний, зi спiдницею довжиною до колiн - i кремова блузка, всi ми зiйшлися, що це був найкращий варiант для сьогоднiшнього свята. Колiр був не надто яскравим, але й не буденним, сам костюм начебто був i офiцiйним, але водночас на роботу таке нiколи не одягнеш. Дуже зручний вибiр.
  
  Прощаючись з Марiеттою, Юля попередила мене, що я рано тiшуся - нас попереду чекав вибiр взуття та прикрас до мого вбрання. Я зрозумiла, що мiй головний бiль в особi подруги нiколи не залишить мене - залишалося змиритися та посмiхатися назустрiч долi.
  
  I знову дорога радувала нас приємною пусткою. I втретє за день я входжу до невiдомого менi нового свiту - свiту розкошi та краси. Юля привела мене в бутiк дизайнерських аксесуарiв, де все дихало блиском та шиком. У бутiку стояли зручнi диванчики для вiдвiдувачiв, стояли кiлька журнальних столикiв, заваленi стосами журналiв. Навiть запах, як менi здалося, тут був якийсь особливий, схильний до будь-яких покупок. Тут менi напрочуд сподобалося: приємна доброзичлива атмосфера, усмiхненi консультанти i невелика кiлькiсть милих вiдвiдувачiв, що розглядають тi чи iншi прикраси. З чого б це у мене все викликає таке розчулення? Я вирiшила проявити iнiцiативу i походити магазином окремо вiд Юльки. Подруга спочатку здивувалася i трохи спохмурнiла - адже з її мiркувань виходило так, що це вона цiлком i повнiстю мала пiдiбрати менi вбрання на сьогоднiшнiй вечiр. Але потiм вона змилостивилася, пiдказала, де тут найкрасивiшi прикраси i ми розiйшлися з рiзних бокiв.
  
  Асортимент радував рiзноманiтнiстю вибору. Були й золотi пiдвiски, перлиннi намисто i простi срiбнi кулони. Але раптово для себе мiй погляд впав на довгий срiбний ланцюжок з бiрюзовим каменем гарного ограновування. Декiлька хвилин я не могла вiдiрвати погляду вiд цiєї дрiбницi, розглядаючи намисто з рiзних кутiв - так гарно воно грала в променях сонячного свiтла, що потрапляє сюди з вiкон з вулицi. На секунду я подумала, що, мабуть, ця прикраса непогано пiдiйшла б до мого вечiрнього вбрання, але потiм все ж таки подумала, що подруга напевно знайде для мене щось бiльш пiдходяще.
  
  Потiм я пiдiйшла до сережок i вирiшила вивчити тут пропонований асортимент. На очi чомусь нiчого особливого не траплялося, але я вiрила, що для мене тут неодмiнно знайдеться щось унiкальне. Тут мене через пару хвилин знайшла подруга - в її очах танцювали гарячковi iскорки щастя. Здається вона знайшла те, що менi потрiбно.
  
  Сподiваюся, з прикрасами у нас все закiнчиться набагато швидше, нiж iз одягом!
  
  -Чого ти там копаєшся, пiшли швидше, - пiдштовхувала мене Юля. - Там така штука офiгенна! Ти будеш у захватi!
  
  I дiвчина пiдштовхнула мене до тiєї вiтрини, у якої я вже була, i показала менi на тi намисто, на якi я якраз i поклала око. Напевно, у мене з'являється почуття стилю, раз ми в якiсь вiки вибрали однакову рiч.
  
  - Що ти про це думаєш? Менi особисто це дуже подобається, - подруга так i зiтхала над намистом, приписуючи йому багато iнших переваг.
  
  Я поки що мовчала, все ще роздумуючи над цiєю прикрасою. З одного боку, воно, безперечно, було просто чудовим, але з iншого боку, я не хотiла губитися на тлi всiєї цiєї краси - я хотiла прикрасами лише доповнити свiй новий образ, але переборщувати нiяк не хотiлося.
  
  -Ти ж знаєш, що менi це подобається, Юль, - чесно вiдповiла я. А потiм подiлилася з нею своїми мiркуваннями i похмура подруга.
  
  -Головенка у тебе сьогоднi добре варить, - кивнула дiвчина. - Але ти не врахувала одного. Ти сьогоднi сама як дорогоцiнний камiнь. Подивися на себе в дзеркало, i ти одразу згадаєш, яка красуня ти сьогоднi! Жоден блискучий камiнь не зможе тебе затьмарити, Євко!
  
  -Добре Добре. Вмовила. Мiритимемо!
  
  Ми попросили консультантку дiстати нам це намисто. Воно виявилося трохи легшим, нiж я могла собi уявити. Красивi гладкi камiнцi, здавалося, заблищали ще яскравiше, як тiльки я приклала їх до своєї шиї. Подруга охала i ахала, мало не знепритомнiла падала, умовляючи мене погодитися. I я, пiсля кiлькох хвилин ниття подруги, погодилася.
  
  Отже, тепер ми чекали вже останнiй магазин! I я з нетерпiнням чекала, коли все це закiнчиться. Вибирати одяг з Юлькою цього разу виявилося не так погано, i, чесно кажучи, менi навiть сподобалося! Але нескiнченний поспiх i бiганина мене все одно трохи дратували, та й ноги починали втомлюватися.
  
  Погода сьогоднi була сонячною, снiгу не очiкувалося. Кучугури з обох бокiв вiд дороги яскраво виблискували, нiби скрiзь були розсипанi крихiтнi частинки дiаманта. Бiля бутика на нас вже чекала дiвчина - точнiше, спочатку менi здалося, що вона просто вийшла подихати свiжим повiтрям, - але виявилося, дiвчина на нас знає i вже давно чекає.
  
  -Юлькiн! - радiсно скрикнула вона, помiтивши нас. - Ну нарештi то! Я на вас чекала набагато ранiше!
  
  -Ми трохи затрималися, - пояснила подруга. Витративши кiлька хвилин на порожнi розмови, Юлька уявила мене незнайомцi.
  
  -Привiт! - привiталася та. - Мене Ангелiна звуть! Рада знайомству!
  
  Я також представилася та привiталася.
  
  Ангелiна так само усмiхнулася. Дiвчина хотiла щось сказати, але їй завадила Юлька.
  
  -Ангел, у моєї подруги сьогоднi день народження, так що нам треба пiдiбрати найстрашнiшi туфлi!
  
  Ангелiна вiдразу вивчила мене допитливим професiйним поглядом.
  
  -Прям так i карколомнi? Як би вона сама себе з нiг не збила, - посмiхнулася Ангел i повела нас у бутiк.
  
  З туфлями тут було набагато простiше, нiж з одягом. Ангелiна продемонструвала чотири пари туфель, якi пiдходять пiд колiр святкового вбрання. Ми з Юлею одразу вибрали. Нам сподобалися бiлi туфлi на танкетцi, зовсiм не високi, iз застiбкою-ремiнцем. Вони були дуже зручнi, а ще й гарнi, не надто високi - що менi особливо подобалося, та ще й у вiчi не впадали. I вартiсть до себе мала. Без зайвих розмов ми взяли цю пару.
  
  У машинi я вiдчула себе набагато бадьорiше, настрiй витав десь у хмарах. Я стежила за вулицями, що неспiшно змiнюються. Лiниво брели перехожi, що закуталися в сто одежок. Проїжджали машини - всi люди були сьогоднi щасливими, нiби спецiально для мене. Субота - добрий день! Особливо для мене.
  
  Зiтхнути спокiйно менi вдалося тiльки тодi, коли я переступила порiг квартири. Роздягнувшись i плюхнувшись на диван, ми обидвi блаженно витягли втомленi ноги i ще хвилин п'ять не рухалися, поки втомленi кiнцiвки не перестали гудiти. Закономiрне питання - а скiльки ж зараз час? - наздогнав нас ще не скоро, а коли ми таки згадали про це, то виявилося, що вже майже п'ять.
  
  Майже п'ять! Це ж означає, що весь день був витрачений на цю бiганину! Навiть не вiрилося, адже нiколи я ще не витрачала стiльки часу на власну красу. Звичайно, всьому цьому я дуже здивувалася, але Юлька махнула рукою i буркнула, що все так i розраховувала за часом.
  
  -Юль! - Вигукнула я, коли згадала про одну дуже важливу рiч, яку примудрилася упустити.
  
  -Чого?
  
  -Ми Про їжу забули! - Закричала я, схоплюючись з дивана. - Господи, я ж нiчого не встигну приготувати! Ось я дурниця! Головне, вчора ще всi продукти закупила, але зовсiм забула...
  
  -Єв, заспокойся, - зiтхнула подруга. - Все продумано. Я замовила їжу iз ресторану!
  
  -Як? А як же?.. Я ж i купила все, i взагалi...
  
  -Нi, якщо ти хочеш зараз стирчати бiля плити, щоб спробувати приготувати все задумане за двi години, зiпсувати зачiску i так далi, то я тобi не заважатиму! - Усмiхнулася дiвчина.
  
  Я змушена була погодитись. Спочатку сьомого нам повиннi були привести все замовлене з ресторану: основною гарячою стравою були качинi грудки в апельсиновому соусi, крiм цього ще деякi салати, назву яких, а також їх склад, перераховувати занадто довго. Напої, на превелике щастя, ми з Юлею купили ще вчора...
  
  Чим швидше наближалося до семи, тим сильнiше я смикалася. На хвилинку я навiть подумала про те, що взагалi даремно ми затiяли все це. Настрiй у мене був на висотi, але так захотiлося просто провести цей вечiр у тишi, просто побалакати з Юлькою про всякi дрiбницi... менi б, чесно, вистачило й цього. Але й усе скасовувати було вже занадто. До того ж сьогоднi будуть присутнi тiльки тi, кого менi дiйсно хочеться бачити.
  
  Поки подруга упорядковувала себе, я згадувала своє дитинство, свiй останнiй день народження. Я знаю, що святкувала я його з мамою, з Дiмою та з Нiкою. Про останню, втiм, я як завжди думала бiльше, нiж про решту. Цiкаво, а чи не надiслала дiвчина менi вiтання? На телефонi я швидко перевiрила пошту i переконалася, що Нiка нiчого менi не надсилала. На хвилинку мене охопив смуток, але я зрозумiла, що так все й має бути. Я була рада, що сьогоднi мене нiщо не пов'язує iз цiєю людиною.
  
  Нам привезли їжу. Щойно я встигла накрити стiл, як уперше пролунав дверний дзвiнок. Мене вiдразу охопило хвилювання, але я швидко привела себе у звичайний стан. Зрештою, я зараз побачу своїх друзiв - чого менi боятися? Але навiть цi правдивi слова чомусь мене не заспокоювали.
  
  Юлька, помiтивши моє замiшання, вiдчинила дверi першому гостю самостiйно. Але коли я нiчого не почула з коридору, я запiдозрила щось недобре. Мої побоювання пiдтвердилися, коли в коридорi я побачила незнайомого хлопця.
  
  Хлопець опинився на голову вище за Юлю, яка стояла майже поруч iз гостем. Масивна постать явно говорила про заняття спортом. До мене повiльно починало доходити, ким мiг би виявитися незнайомець. Свiтле волосся, прямi риси обличчя, пухкi губи складенi в посмiшку. Зморшки у карих очей вiд посмiшки. Одягнений вiн був у картату сорочку та прямi чорнi джинси. Начебто я знала цю людину, але в той же час вона менi здавалася зовсiм чужою, хоч i притягувала своєю харизмою. Зараз менi доведеться заново вiдкрити для себе заочно знайому людину.
  
  -Ти - Олексiй? - Запитала я.
  
  -Так, - вiдповiв хлопець, трохи посмiхнувшись. - А ти, мабуть, Єво?
  
  -Вона сама! - Усмiхнулася я.
  
  Провiвши Льошу в кiмнату, я ще довго розглядала його - як i вiн мене. Потiм ми обмiнялися парою фраз, якi нiчого не значили. Цi фрази миготили в наших листуваннях кiлька разiв, але запитати 'Як справи?' наживо - це було чимось новим. В цiлому, я була навiть здивована, що весь цей довгий час листувалась з таким симпатичним розумним хлопцем - соромно зiзнатися, але я нiколи не бачила навiть фотографiї Льошi, як, втiм, i вiн моїй. Але тiєю новиною, що Льоша - красень, я залишилася задоволена. Швидше, мене напружило те, що Юлька косо дивилася на нашого гостя, так i не спробувавши привiтатися з ним або познайомитися.
  
  Коли дверний замок сповiстив нас про прихiд нового гостя, я хотiла пiти вiдкрити сама, бо змогла трохи заспокоїтись, але не встигла - подруга кулею кинулась у коридор. Залишалося тiльки дивуватися i чекати - що далi.
  
  Це прийшов Матвiй. Сьогоднi вiн виглядав зовсiм iнакше - причесався, одягнувся. Хоча в його зовнiшностi майже нiчого не змiнилося, але, як менi здалося, вiн став iншим. Помiтивши в його руцi розкiшний букет кремових троянд, я вiд насолоди прикусила нижню губу - завжди любила, коли менi дарують квiти.
  
  Матвiй, оглянувши всю кiмнату, нарештi зупинив свiй погляд на менi. Брови його швидко поповзли вгору, через що я ще бiльше почала посмiхатися. Я, звичайно, знала, що виглядаю сьогоднi непогано, але бачити результат свого перетворення було набагато приємнiше! Хлопцю однозначно сподобався мiй вигляд, i вiд цього в мене ще бiльше здiйнявся настрiй!
  
  -Єва! - Вигукнув вiн, оглянув мене з усiх бокiв. - Ну, ви й даєте, дiвчата. Попереджати треба!
  
  -А Ми хотiли сюрприз зробити! - Кокетливо вiдповiла я.
  
  -Вам це вдалося, - кивнув хлопець, а потiм схопив мене i став обiймати, аргументуючи це тим, що iменинницям належить обiйматися з друзями! Ось дурепа! Я спочатку навiть намагалася вириватися, але хiба мене став би хтось слухати? Незабаром я навiть розслабилася i почала чекати решти наших гостей!
  
  Майже одразу пiсля Матвiя прийшли Паша з Оленою. Їх обох я була рада бачити, i зустрiчала з вiдчуттям, нiби обох не бачила вже кiлька рокiв - хоча буквально вчора я стикалися з Ленком на роботi. Подруга скаржилася на нову робiтницю в їхньому вiддiлi, яка будувала очi самому симпатичному хлопцю офiсу - ним, звичайно ж, виявився нi хто iнший, як Пашка. Зараз по цiй закоханiй парочцi не скажеш, що у них якiсь проблеми. Обидва виглядали до непристойностi щасливими i на тлi похмурих Юльки та Льошi, якi явно одне одного не злюбили, виглядали дуже непогано.
  
  Втiм, наступний дверний дзвiнок перервав мiй розумовий процес. Це виявився Єгор. Взагалi, зараз я не зовсiм розумiла, навiщо потрiбно було запрошувати цього хлопця - я бачила його лише раз у життi, але не можу сказати про хлопця щось конкретне. Однак вiн уже стояв на порозi квартири, а я його проганяти, звичайно ж, не збиралася. З усмiшкою прийнявши всi привiтання хлопця, я повернулася в кiмнату i переключила свою увагу на Юльку, яка пiдозрiло довго мовчала.
  
  -Юлек, Перестань кукситися! Вiд твого незадоволеного обличчя у всiх настрiй псуватись!
  
  -А Що зi мною не так? - фиркнула дiвчина, пересмикнувши плечима.
  
  -Та я сама зрозумiти не можу. I чого ти на Льошу дивишся, як на ворога народу? Розслабся ти вже! Нормальний хлопець виявився! Серйозний - раз у банку працює, - начебто вихований, та й симпатичний виявився. Чим вiн тобi не сподобався?
  
  -Так ... не звертай на мене уваги, - Юлька замовкла на хвилину, але пiд моїм пронизливим вимогливим поглядом таки здалася. - Вiн менi нагадав його... Ведмедика...
  
  Мишко - перший i єдиний хлопець Юлi, який дуже ревнував дiвчину i завжди ласкаво називав "своєю королевою". Почувши це, я тут же переключила свою увагу на Лешу, що сидить на диванi. Значить, наш невдаха-Миша був чимось схожий на Олексiя? З iншого боку, тепер я нарештi почала хоч трохи розумiти, якi саме хлопцi приваблюють мою подругу. Якщо поглянути на Льошу з Юлиної точки зору: не сором'язливий, у незнайомiй компанiї не почувається зайвим (у цьому я переконалася, помiтивши, що всi хлопцi розташовувалися недалеко один вiд одного i вже обговорювали вчорашнiй футбольний матч), по-своєму гарний i впевнений у своїх силах, як здалося менi.
  
  Останньою з'явилася Васька - її запiзненню я не здивувалася, бо якщо Василиса хоч раз прийде вчасно - трапиться кiнець свiту. Життєрадiсна свiтловолоса дiвчина подiбно до урагану увiрвалася в нашу компанiю - маленький 'смерч' пронiсся нашою квартирою. Я навiть не здивувалася, коли через п'ять хвилин, дiвчина, поважно подивившись на мене, повiдомила, що вже з усiма познайомилася. Це в її дусi - встигати завжди i скрiзь витративши мiнiмальну кiлькiсть часу.
  
  Спокiйна наша компанiя (безбожно брешу - нас усiх нi за що не назвеш спокiйними) досi ще була пiд враженням вiд Васi. Дiвчина прискiпливим поглядом вивчила всю квартиру, навiть у моїх речах трохи покопалася: я й оком не моргнула - звикла, мабуть. Помiтивши в моєму гардеробi одну рiч, яку, як я сподiвалася, добряче сховала вiд чужих очей, Васька ще довго дивилася на мене з повагою - кожен погляд супроводжувався моїми розчервонiлими щоками.
  
  Потiм Васька поскакала розмовляти з Оленою - взагалi-то, в стiнах рiдного офiсу вони не дуже часто стикалися, щоб бути хорошими подругами. Але при кожному їхньому спiлкуваннi на весь будинок лунав такий гучний регiт дiвчат, що менi залишалося тiльки гадати - що це таке вони там обговорюють? Ось i зараз подруги тихенько над чимось хихотiли, а я тiльки головою хитала - менi цих смiху не зрозумiти.
  
  -Ну що? Сiдаємо за стiл? - поцiкавився Матвiй, коли всi гостi стали кидати зацiкавленi погляди на сервiрований стiл.
  
  -Так, напевно, пора, - кивнула я, обмiрковуючи, чи не охолонула за цей час уся ця смакота?
  
  На їжу накинулися миттєво. Начебто й трохи було - вiсiм чоловiк, - але для мене i така кiлькiсть народу була величезною рiдкiстю. Тому спочатку я почувала себе трохи скуто, говорила мало, мовчала - багато. Але пiсля першого випитого келиха вина я почала розслаблятися, i помiтила, що з моїми друзями вiдбувається те саме. Розмова ставала жвавiшою, все часто то з одного, то з другого кiнця столу чувся чийсь веселий смiх.
  
  Я уважно спостерiгала за всiма гостями - менi було дуже цiкаво на них дивитися. Наприклад, Юлька сидiла поруч iз Льошою i протягом довгого часу була, як натягнута струна, навiть вино їй допомогти було не в змозi. Але потiм подруга трохи заспокоїлася, i нiби почала смiятися з жартiв iнших. Але Олексiй вирiшив у неї щось запитати, Юля не дуже дружелюбно огризнулася - слова за слово цi двоє почали один з одним захоплено сперечатися. Суть їхньої суперечки менi не судилося дiзнатися, бо i Юля, i Льоша говорили досить тихо.
  
  Матвiй та Єгор, як завжди, обговорювали якiсь свої проблеми - зрiдка до розмови пiдключалися й iншi хлопцi. Єгор виявився ще одним веселунцем, i вони з Ваською навперейми видавали рiзнi анекдоти - я навiть не могла збагнути, коли ця розвага перейшла в справжнє змагання - хто якiснiше розсмiшить людей. Потiм, на щастя, жарти скiнчилися в обох одного разу. З важливим виглядом, потиснувши руки, вони оголосили нiчию. Тим не менш, хлопець однозначно зацiкавився Василiсою, яка, здавалося, зовсiм не помiчає поглядiв з боку симпатичної молодої людини.
  
  Матвiй же, на вiдмiну вiд друга, був якийсь тихий. Я намагалася поговорити з ним, але, здається, вiн був ще й не балакучий. Правда i йому, як i всiм iншим, пiсля випитого спиртного стало трохи легше - i вiн уже розпитував Пашку про сутнiсть його роботи, надзвичайно захопившись цiєю розмовою.
  
  Лена i Паша цiкавили мене трохи менше за iнших, тому що... у них просто було все якось тихо i добре, так що їм уваги не потрiбно. Швидше, коли пара починала про щось шепотiтися, всi намагалися зайнятися чимось iншим, щоб зайвим словом чи поглядом не торкнутися двох закоханих. З iншого боку, вони теж привносили свiй внесок у атмосферу, що створилася - може, саме тому в моїй головi лунали якiсь дурнi романтичнi думки?
  
  -Коротше, - через якийсь час встала Васька, змусивши всiх присутнiх звернути на себе увагу. - Я не знаю, будуть тут тости говорити чи нi, але я все-таки висловлюся, якщо не заперечуєте. Єв, я знаю тебе не так вже й довго, тому не говоритиму про твої першi хвилини життя, про твої крики й пiдгузники - хiба це нiсенiтниця когось цiкавить? Я тут це... вiршик спецiально для тебе вивчила! Коротше: яскравими фарбами день усмiхається, сонце сяє та птахи спiвають! Тобi ще рiк один виповнюється, гостi з подарунками свята чекають. Посмiшок i щастя, смiху i радостi, вiрних друзiв i прямого шляху... еэ... гiр, е... коротше, там ще нiсенiтниця якась була, але не має значення. Але ж ти зрозумiла, що я хотiла сказати, так?
  
  Кiлька секунд гробового мовчання. Це буває так рiдко - мертва тиша на чиємусь днi народження. I ось, лунає перший тихий смiшок, потiм ще один, а за хвилину у всiх уже животи вiд неконтрольованого смiху хворiли! I точно нiхто не змiг би сказати, чому ми смiялися - з одного боку, дурне вiтання, а з iншого - будь-який тост, вимовлений Ваською - це вже неймовiрно смiшно.
  
  Пiсля цього схаменулися решта хлопцiв, помiтивши, що надто вже заговорилися, а про iменинницю взагалi забули. Юлька хотiла менi багато всього, i, що важливо, все у справi. Так по ланцюжку й пiшли: Льоша, Паша з Ленком, Єгор та Матвiй. Останнiй, до речi, чимало здивував, побажавши менi життєвих змiн на краще. Я сильно задумалася над цими словами. Якi ще змiни? Менi й так у життi подiй поки що достатньо, i нiчого нового, поки що, якщо чесно, не хотiлося.
  
  Пiсля всiх привiтань я пiшла до кiмнати (ненадовго, хвилин на п'ять), трохи посидiла на своєму лiжку та розслаблялася. На циферблатi годинника маленька стрiлка вже перевалила за 10 годин. Зрiдка сюди долинали гучнi звуки з вiтальнi. В iншому ж, тут було досить тихо. Менi потрiбно було трохи часу, щоб заспокоїтись i повiрити, що сьогоднiшнiй метушливий день майже закiнчився, i сьогоднi я стала двадцятирiчною. Звичайно, ще один рiк нiчого не мiняв, але настане час, коли я з сумними зiтханнями думатиму про те, що постарiла ще на один рiк.
  
  А мої друзi часу не гаяли. Поки я приходила до тями, друзi витягли на свiт божий гарний кремовий торт (поглянувши на нього, всi дiвчата в черговий раз ахнули - у ньому ж мiстилося стiльки калорiй!), розставили двадцять свiчок i запалили їх. Так що з'явилася я якраз вчасно - в кiмнатi загасили свiтло, всi гостi збилися в купку, а в центрi гарний торт.
  
  Я задумалася, щоб собi загадати. Але, чи настрiй такий був, чи на мене вплинули тi пару келихiв вина, тому я загадала наступне: 'Хочу, щоб у моєму життi з'явилося кохання!' i задула свiчки. I навiщо загадувала? Начебто менi без цiєї вашої любовi погано жилося!
  
  Потiм розпочалися танцi! Боже, я так сподiвалася без них обiйтись! З iншого боку, тiльки зараз я згадала про те, що вже дуже довго не танцювала, а ритмiчна музика i атмосфера, що панує в кiмнатi, так i сприяли рухам. Всi невимовно здивувалися моїй хорошiй пластицi, але до мого танцю тут же приєдналася Васька - майстерностi у дiвчини, правда, не вистачало, але i вона рухалася дуже непогано. Разом ми непогано завели всiх присутнiх, тож тепер уже нiхто не мiг всидiти на стiльцi чи диванi.
  
  Потiм пiсня змiнилася - я поки що вiдiйшла в сторону трохи вiдпочити, а невгамовна Вася з бешкетним блиском в очах витягла в центр кола бiдного Єгора, що утворився навколо дiвчини. Правда, вiн був далеко не бiдним, i, здається, з радiстю став танцювати з Василiсою, нiтрохи їй не поступаючись. Пiсня стихла, i всi виразно почули Васине: 'Уф! Втомилася. Спасибi тобi... Єгорюсюсечка! Я цiєї фрази особливого значення не прийняла (хоча, такий варiант iменi Єгор менi, безумовно, сподобався), тiльки побачила вираз обличчя Єгора, що миттю змiнився, i смiх Матвiя, що пролунав.
  
  Напевно, ще нiхто не називав хлопця такою зменшувальною варiацiєю його iменi. Ось чого вiд Васi можна було очiкувати, то це саме цього. Хто ще, крiм неї, мiг назвати так майже незнайому людину?
  
  Втiм, Васька не виглядала збентеженою, на вiдмiну вiд червоного Єгора, який вже за кiлька хвилин зник з мого поля зору. Я навiть злякалася, що хлопець мiг образитися i пiти, хоча це на нього не схоже, але будь-яке може бути - все-таки, хлопця я знаю не надто добре, щоб впевнено припускати його подальшi вчинки.
  
  Я хотiла вже пiти розшукати Єгора i вибачитись за химерну Василису, але перед самим виходом з кiмнати шлях менi перегородив Матвiй. Тодi я пояснила свою проблему, але хлопець i пiсля цього пускати мене не став.
  
  -Не переживай за Єгоровича. На Васю вiн не скривджений, просто... трохи здивований. Зазвичай, усi дiвчата до нього в розпростертi обiйми падають, а тут... сама розумiєш, не стандартний випадок! - пояснив Матвiй.
  
  -Так вiн що, вирiшив за Василiсою приударити? - поцiкавилася я.
  
  -Не знаю. Я про це в нього не питав, - Матвiй вiдвiв погляд, i я одразу вiдчула брехню, але казати цього хлопцю не стала.
  
  -Хм ... Тодi, коли Єгор повернеться, передай йому, що Вася - це йому не дiвчинка для розваг. Вона, може, й виглядає трохи вiтряною, але насправдi в неї дуже ранима душа, i я нiкому не дозволю скористатися нею у своїх цiлях, навiть якщо цим хтось виявиться твiй друг, Матвiю, - сказала я цiлком серйозним тоном.
  
  -Я все передам, - кивнув вiн.
  
  Через п'ятнадцять хвилин Єгор повернувся до решти гостей, а Вася вирiшила провести щось на кшталт конкурсу. Суть його полягала в тому, щоб усi присутнi роздiлилися на пари (на Васине переконання, це був чи не найважливiший момент цього конкурсу!). Потiм було щось схоже на дитячу гру стiльчики, тiльки... без стiльчикiв. Вася включала музику, пiд яку всi пари мали активно рухатися, але як тiльки музика закiнчувалася, всi повиннi завмерти. Якщо хтось смикнеться або не встигне зупинитися - пара вилiтає з гри. Переможцю дiстається цiнний приз - поваги Васiно. У помiчники вона собi, природно, забрала Єгорюсюсечку - вiн стежитиме за дотриманням усiх правил.
  
  Взагалi, як виявилося, дiлилися на пари ми не довго. Втiм, я була бiльш нiж впевнена в тому, що танцюватиму саме з Льошею: по-перше, Юльцi наш новий знайомий явно не подобався, а, по-друге, Юля i Матвiй, як-не-як, родичi. Але коли поруч зi мною зупинився Матвiй i весело пiдморгнув, я зрозумiла, що тепер ми обидва стали зрадниками, бо дружно кинули Юлю. Втiм, вiдмовлятися вiд своєї пари я в жодному разi не збиралася - з Матвiєм якось простiше танцювати.
  
  Перше враження вiд мелодiї, що зазвучала, було приблизно таким: 'От Васька! Придушу заразу! Тому що подруга включила мелодiю для румби - танцю кохання. Всi три пари, включаючи i нас з Матвiєм, розгублено завмерли, а потiм швидко зорiєнтувалися. Хоча нi, це було не просто. I якщо я хоч i приблизно знала, що являє собою румба, то Матвiй же явно з таким танцем зовсiм не був знайомий - доводилося вчитися в процесi. Ленка з Пашею румбу взагалi не розумiли, тому вони вибули найпершими. Але цього майже нiхто не помiтив, бо всiх, мабуть, зацiкавила третя пара - румба у виконаннi Льошi та Юлi. Спочатку я дуже здивувалася, бо не знала, що у подруги так класно виходить танцювати, але, якщо подумати, я й сама нiчого не розповiдала про своє захоплення танцями. Льоша теж приємно дивував - я була впевнена, що вiн не танцюрист, але рухався хлопець чудово. Нiхто не здивувався, коли, пiсля музики, що несподiвано вимкнулась, я ледь не впала - Матвiю вдалося впiймати мене, коли я майже зустрiлася з пiдлогою. Законна перемога дiсталася Юлi та Льошi, щоправда, за їхнiми особами не скажеш, що вони такi вже й радi цiєї новини.
  
  Але й цього вечора не закiнчувався... на черзi був бiлий танець. Не зовсiм зрозумiло, конкурс це був, чи вже нi, але всi якось дуже захопилися - навiть Васька плюнула на свою витiвку та вмовляла Єгорюсюсiчку потанцювати. Хлопець чинив опiр як мiг, але з кожним умовлянням явно здавав позицiї. Юля i Льоша знову лаялися. Де це бачено: пара танцює та лається? Втiм, це було забавно - я ще нiколи не бачила подругу такою злою. Про неї, до речi, ми з Матвiєм пiвголосом i розмовляли. Виявляється, Юлiн двоюрiдний брат теж дуже здивований поведiнкою сестрички.
  
  А ось Паша з Оленою справдi насолоджувалися моментом. Обидва виглядали такими милими, що їм неможливо було не позаздрити. Такi гарнi, молодi i так один одному пiдходять, що їх окремо вже не уявиш.
  
  
  
  Юля
  
  
  
  День видався по-справжньому вимотуючим. Я буквально з нiг валилася, власне, вдень вже впала. Результатом мого розкiшного падiння став зламаний пiдбор на чоботях. I вкотре я дорiкала, що не варто брати зимовi чоботи з таким високим пiдбором. Коли я остаточно виверну собi шию, i це буде дуже i дуже сумно.
  
  Все зводило мене з самого ранку. Спочатку я насилу пiдiбрала одяг для Євки (а нiчого на нараду ходити, як iз собачкою на вулицю гуляти!), потiм я запiзнилася на роботу через ранковi пробки i в покарання за це мене змусили мити пiдлогу. Це, звичайно, не робота консультанта, i у звичайнi днi у нас цим займається тiтка Зоя - наша прибиральниця. Але сьогоднi вона захворiла, а шеф, як i я, встав не з тiєї ноги, напхав на мене за п'ятихвилинне запiзнення i збагривши на мене всю брудну роботу. При цьому вiн не став звiльняти мене вiд моїх прямих обов'язкiв, тому я бiгала до потенцiйних покупцiв ще й як консультант. Все це мене нестерпно дратувало, i я з нетерпiнням чекала обiду, коли мала прийти моя змiнниця i звiльнити мене вiд сущого кошмару.
  
  Втiм, зi своєю змiнницею я теж посварилася, i це аж нiяк не пiдняло настрiй. Шеф вирiшив, що буде справедливо провчити мене за п'ятихвилинне запiзнення (мабуть, щоб наступного разу я поспiшала), i змусив дiвчину, яка мала мене замiнити, займатися тими ж справами, що i я - поєднувати консультантку з прибиральницею. Звичайно ж, нi в чому не виннiй дiвчинi це не сподобалося, тому ми й посварилися в пух i прах - я, чесно, спочатку вибачалася, але коли мої вибачення так i залишилися проiгнорованими, стала сваритися крутiше за будь-якого шевця.
  
  I чомусь шеф почув лише мої крики - у результатi штраф тисяча рублiв. Цiла тисяча! Для мене, дiвчата, чиї батьки були в мiстi досить забезпеченими людьми, ця сума не повинна була означати зовсiм нiчого. Але я, людина, яка намагається не залежати вiд предкiв, дуже гостро вiдчувала цю образу. Iнодi мене так i пiдмивало сказати начальству, хто я така - щоб вони свої язики проковтнули i витрiщили на мене свої здивованi очi, а потiм самi для мене поли мили. Але я стрималася, адже це в черговий раз буде лише ударом по моєму самолюбству - за прiзвище моїх батькiв усе що завгодно зможуть, та ще, неодмiнно, зарплату менi вдвiчi пiднiмуть. Це було б дуже до речi, але я хочу всього досягти сама. На жаль, мої бажання не завжди спiвпадають iз моїми можливостями.
  
  Пiсля обiду я поскакала в унiвер, i, на своє велике нещастя, спiзнилася на свiй автобус (ось що буває, коли залишаєш машину в автосервiсi). Сумно. Довелося ловити таксi та розщедрюватися. Хоч пробок на дорогах i не було, я все одно примудрилася запiзнитися на пару, а це менi було дуже не вигiдно - на сесiї менi це ще пригадають.
  
  Пiсля пар я, хоч нiкуди й не поспiшала, послизнулася на льоду прямо бiля ганку - моє епiчне падiння виявилося на очах усього унiвера. Правда, смiялися небагато - все-таки я була не останньою дiвчиною в навчальному закладi, - кiлька хлопцiв тут же кинулися менi допомагати, але я вирвалася i, не подякувавши їм, постаралася якнайшвидше втекти з очей студентiв. Вийшло це не так вже й швидко - через те, що я стала шкутильгати (каблук зламався) студентам ще довго вдавалося спостерiгати за моєю кривою ходою.
  
  "Репутацiя пiдiрвана", - втомлено подумала я.
  
  Довелося змiнити свiй шлях, i тому я попрямувала до величезного торгового центру, а саме до бутiку, де зазвичай купувала взуття. Цього разу я передбачила все, i купила чоботи на м'якiй плоскiй пiдошвi, яка не ковзала на льоду. Те, що потрiбне для мене та моєї координацiї. Потiм я вирiшила, що якщо вже опинилася в торговому центрi, то можна вiдвiдати ще пару моїх улюблених бутiкiв. Я просто збиралася подивитись одяг!
  
  Але в результатi з останнього вiддiлу я виходила, несучи в руках уже четвертий пакет. А що? Зайвих речей у гардеробi дiвчини не буває, i всi вони так чи iнакше знадобляться. Потiм менi зателефонувала Єва: з'ясовувала, чому мене досi не було вдома. Поки я їй пояснювала, що i як зi мною трапилося сьогоднi, у подробицях описуючи всi свої невдачi, у вiтринi одного з бутикiв я побачила, що ззаду на моїх нових чоботях, у яких я зараз i ходила, стирчить етикетка, яку я до цього не бачила. Ось чорт! Невже я ходила? Ганьба на мої сивини!
  
  Довелося пригальмувати, пакети я переклала в лiву руку (можна було їх i поставити, але пiдлога в цiй частинi центру виявилася страшенно брудною - мабуть прибиральниць тут не iснує), правим плечем тримала телефон i цiєю ж рукою намагалася зiрвати прокляту етикетку.
  
  I... наприкiнцi самого невдалого дня з усiх, якi в мене бували... я впала! Здається, моєї попi завтра буде дуже боляче!
  
  Я лежала на бруднiй кахлi i думала про те, як комiчно виглядають дiвчата, що лежать на бруднiй пiдлозi в торгових центрах. Напевно, це дуже захоплююче видовище: а iнакше чого цi люди навколо мене стовпилися? Я задумалася над тим, чи маю якiсь травми, але сильного болю не вiдчула, тому вирiшила, що вистачить бути безкоштовним актором. Якщо їм так уже хочеться подивитися на 'невдаху натуральну' - без проблем, але нехай за спектакль хоч грошi платять - безкоштовним клоуном я не збираюся.
  
  -Чого втупилися? Тут немає нiчого цiкавого, йдiть своєю дорогою! - Почула я поруч чийсь чоловiчий голос. I справдi, за кiлька секунд я вловила рух черевикiв - люди почали йти.
  
  Щастя якесь! Ось спасибi тiй людинi, яка розiгнала цей нещасний натовп роззяв!
  
  Тут же я подумала про те, що пiд час падiння випустила телефон! Не дай боже вiн розбився - я ж собi цього не пробачу! Телефон лежав недалеко вiд моєї руки i, дякувати Богу, виявився цiлим i неушкодженим. Пакети були розкиданi поруч, але на них я не звернула жодної уваги - набагато важливiше тепер те, що я виявилася вся брудна.
  
  Я невдаха! - я зiтхнула. - Остаточно i безповоротно.
  
  Вголос я, правда, нiчого говорити не стала. Лише коли пiднiмалася, тихенько охнула - це виявилося не так просто, i тiло у мене все-таки болiло. Тiльки коли менi допомогли стати чиїсь сильнi i однозначно чоловiчi руки, я згадала про свого несподiваного помiчника.
  
  I що ви думаєте? Це виявився Олексiй! Той самий Олексiй, якого, як менi здається, я встигла зненавидiти ще за нашої минулої зустрiчi на днi народження Єви кiлька днiв тому. А тепер вiн ще й зустрiв мене в мiй невдалий день, коли я була зовсiм не у формi i не була готова до несподiваної зустрiчi.
  
  Вiн поглядав на мене трохи зарозумiло, i на його обличчi загубилася самовдоволена усмiшка. Звичайно ж, вiн менi допомiг! Це було жахливо. Напевно, якби я був на мiсцi хлопця, я б, побачивши картину падаючої знайомої iстерички, аби тiльки похихикала осторонь (може бути, навiть зняла б на камеру, як компромат) i пiшла. Вiн же вчинив iнакше, виявивши своє, чорт забирай, благородство.
  
  Але менi все це було не потрiбно.
  
  Мовчки зiрвавши цю чортову етикетку з чобота (що дивно - вона дуже легко подалася, хоча до цього я нiяк не могла її зiрвати), я пiдхопила свої забрудненi пакети, телефон поклала в сумку, вирiшивши, що подруга якось переживе моє iгнорування її дзвiнкiв , i гордовито попрямувала у бiк виходу. Моторошно хотiлося все-таки потрапити додому, прийняти гарячу ванну i лягти спати. Хоча нi, перед цим спершу щiльно повечеряти, адже в мене за день у ротi анi крихти не було!
  
  -Юля! Пригальмуй, будь ласка! - почувся голос цього Олексiя. Я не збиралася зупинятися, але ще раз привертати до себе увагу народу не хотiлося. З двох лих я обрала менше, тому зупинилася i слухняно дочекалася, поки хлопець наздожене мене.
  
  -Чого тобi? - неохоче запитала я.
  
  -Подякувати не хочеш?
  
  -Не горю бажанням, - хмикнула я. - Ти мене не рятував, щоб я тут перед тобою розпиналася.
  
  Олексiй нiчого на моє висловлювання не вiдповiв, просто дивився, i це дратувало мене бiльше, нiж усi нещастя, що трапилися зi мною за день. Що йому вiд мене треба? Посмiятися? Невже вiн вважає, що за сьогоднi менi недостатньо нещасть, що несподiвано впали на мою голову?
  
  -Що Ти на мене так дивишся? - Не витримала я, нарештi. - Круто виглядаю? Чи запам'ятовуєш мiй образ, щоб при наступнiй зустрiчi зловтiшитися? Так ти вже краще одразу сфотографуй - чудовий компромат вийде, чи знаєш! Або в iнтернет виклади, щоб одразу весь свiт посмiявся! Боюся, мiльйонiв я тобi за цi фотографiї не дам, але ж у тебе буде просто чудова нагода знущатися з мене при нагодi!
  
  Висловивши все, що хотiла, я знову вирiшила пiти, але хлопець, нiби прийшовши до тями, смикнув мене назад (занадто сильно смикнув), i я потрапила в мiцне кiльце його теплих рук. Обiйматися з цим типом я не горiла бажанням, тому вiдразу ж почала вириватися. Але нiчого не виходило. Олексiй був вдвiчi сильнiший за мене, тому всi мої спроби сходили нанiвець. Зрештою, я, знесилена, розслабилася i навiть дозволила собi насолодитися цими секундами. А що? Кому не було б приємно перебувати в обiймах досить мiцного гарного хлопця, навiть якщо це Льоша?
  
  -Угамувалась? - пiдозрiло запитав хлопець. Його голос пролунав так близько, що я злякано сiпнулася з незвички.
  
  -А У мене був iнший вихiд? - Здивувалася я.
  
  -Чудово, - вiн мене вiдпустив, i я, нарештi, спокiйно зiтхнула.
  
  -Нарештi! Я вже думала, що нiколи на свободi не опинюся, - фиркнула я, люто змахнувши своїми пакетами. - Ти, коли наступного разу захочеш обiйматися з пристойними красивими дiвчатами, будь ласка, попереди! Я хоч сховатися встигну.
  
  -Не виразки, тобi це не йде, - зауважив вiн, i я зарозумiло вiд нього вiдвернулася. - Я хотiв тобi просто допомогти!
  
  -А Я тебе про це просила? Нi? Тодi будь ласка, дай менi спокiйно пiти i доїхати до дому!
  
  -Добре. Хочеш, я тебе пiдвезу?
  
  -Що? - я зовсiм здивувалася поведiнкою хлопця.
  
  -Якщо хочеш, я можу тебе пiдвезти, менi не важко!
  
  -Не боїшся, як би я тобi весь салон не забруднила?
  
  -Та у тебе весь бруд на одязi вже засох, - зауважив вiн. - Але навiть якби вона ще не встигла висохнути, я цього не злякався б.
  
  -I даремно. Але я все одно з тобою не поїду, - я заперечливо похитала головою. - Спiлкування з тобою є небезпечним для мого здоров'я. Ми й п'ять хвилин не протримаємось.
  
  -Але зараз у нас це якось вийшло!
  
  -А Не було чого мене обiймати! Я розгубилася.
  
  -Гарний метод змусити тебе трохи помовчати!
  
  -Та пiшов ти! - Вигукнула я i вже дiйсно розгорнулася i навiть майже дiйшла до виходу. Але клятий Олексiй нiяк не вилазив у мене з голови, i перед виходом я все-таки зупинилася i озирнулась. Вiн повiльно йшов за мною, але не наздоганяв, i, швидше за все, просто збирався поїхати, не наважуючись зi мною знову зв'язуватися.
  
  -Менi довго на тебе чекати? - крикнула я. - Були б у мене ключi вiд твоєї милої машинки, я, може, й не стояла б тут, а вже давно їхала додому! Але нажаль...
  
  Хлопець усмiхнувся, i, так само не поспiшаючи, пiдiйшов до мене, але виходити не збирався. Це мене напружило. Якщо йому знову хочеться побалакати, то я пас - скоро вже зовсiм стемнiє, а я ще хочу потрапити додому.
  
  -Ти Вже вiдмовилася. Тож тепер тобi доведеться попросити мене повезти тебе додому, - повiльно промовив вiн.
  
  -Та НУ! Потрiбний ти менi тодi, - хмикнула я.
  
  -Маленька зараза! - посмiхнувся вiн i, мiцно взявши мене за долоню, таки погодився довезти мене до дому.
  
  От i добре. Завжди любила так майстерно манiпулювати людьми. Зате тепер комфортно доїду до будинку, у кiлька разiв швидше за автобуси, та й на мене брудну люди витрiщатися не будуть! Пощастило, то пощастило!
  
  Машина домчала мене додому зi швидкiстю свiтла. Озирнутися не встигла, як торговельний центр залишився далеко позаду, i ми зупинилися навпроти пiд'їзду мого будинку.
  
  -Ура! - Вигукнула я, i вiдразу вискочила з машини. Збиралася пiти англiйською, але щось (можливо, це навiть моя совiсть, що раптово прокинулася) змусило мене зупинитися. - Ну, i... дякую, коротше.
  
  -Могла б i не намагатися, але все одно приємно чути такi слова вiд такої виразки, як ти, - зiтхнув хлопець.
  
  Простоявши ще кiлька довгих секунд, пiд час яких ми однаково недобро один на одного дивилися, я чомусь вирiшила для себе, що, загалом, Льоша не така вже й погана людина - принаймнi, вiн єдиний, який передо мною не прихиляється, а це вже дуже iнтригує!
  
  -Слухай, а ти не хотiв би якось зустрiтися? - поцiкавилася я, не вiрячи своїм вухам! Якого бiса я йому пропоную це? Напевно, я сьогоднi добре головою десь стукнулась. На жаль, своїх слiв назад я взяти не могла - залишалося тiльки чекати, коли Льоша благополучно вiдмовиться вiд моєї дурної пропозицiї, i я спокiйно зможу пiти додому, щиро сподiваючись нiколи бiльше з цим хлопцем не бачитися.
  
  -Зустрiтися? - здається, хлопець був здивований не менше за мене саму.
  
  -Тобто... вибач, даремно я це запропонувала, - я тут же пiшла назад, дивуючись своєї рiшучостi i своїй чортовiй мовi, що вже давно живе окремим життям.
  
  -Чекай, чому б i не зустрiнеться? Непогана пропозицiя, - раптом сказав вiн, потiм додав. - Вразливий. Менi цього так не вистачає.
  
  -Не сумнiваюся, - я знизала плечима. Ми обмiнялися телефонами i домовилися наступного тижня у вихiднi. Всю дорогу до пiд'їзду мене переслiдувало вiдчуття нереальностi того, що вiдбувається, а ще дуже бавило i те, що я все одно чекатиму цiй зустрiчi. I чомусь уперше з того часу, як я розлучилася з Мишком, менi захотiлося бути красивою не для себе, а для когось iншого - хоч i для того ж Олексiя.
  
  
  
  Як виявилося, найважче було спланувати це побачення. Куди пiти, де краще провести час, i як краще: багато балакати чи багато мовчати? Звичайно, спочатку я думала, що чим менше ми мовчатимемо - тим для нас же i краще. Але з iншого боку, яка користь вiд такого побачення? Просто зайвий раз подивитися один на одного i зробити якiсь свої висновки? Тим бiльше, поговорити з Льошою менi дуже хотiлося - виявляється, нашi суперечки менi нiтрохи не докучали, i я цiлий тиждень роздумувала, якими словами вiдповiдатиму на той чи iнший випад хлопця. Виходило весело.
  
  Тому ми пiшли у кiно. У афiшi, щоправда, теж затрималися - який жанр фiльму краще вибрати? Адже Олексiй, як справжнiсiнький хлопець, готовий був пiти на будь-який кримiнальний фiльм, ну а я, як справжнiсiнька дiвчина... погодилася. Яка користь вiд цих романтичних американських фiльмiв, знятих по одному сюжету - дивно зустрiлися, довго спiлкувалися, несподiвано один одного закохалися, потiм зi скандалом розлучилися, а в кiнцi зрозумiли, що жити один без одного не можуть? Все це я бачила безлiч разiв, а ось кримiнальнi iсторiї завжди захоплювали дух - потрiбна кiлькiсть iнтриг та секретiв, потрiбна кiлькiсть кровi, потрiбна кiлькiсть симпатичних акторiв чоловiчої статi.
  
  Фiльм виявився не найцiкавiшим (якщо порiвнювати його з усiма, якi я взагалi бачила), але й не дуже поганим. Все закiнчилося на генiальному викриттi найголовнiшого лиходiя (i чому лиходiї, найчастiше, досить симпатичними молодими хлопцями виявляються?), а потiм якось несподiвано в залi кiнотеатру спалахнуло свiтло, до якого я не одразу звикла. Люблю ходити до кiнотеатрiв! За переглядом фiльму не помiчаєш пройденого часу, можна iз задоволенням вiдкинутися на спинку зручного крiсла та просто вiдпочити.
  
  -Ти не боїшся фiльмiв-жахiв, - повiдомив менi Льоша, коли ми опинилися на вулицi. На мiсто плавно опустився вечiр, поступово на дорогах запалювалися вуличнi лiхтарi та наставала потрiбна всiм закоханим атмосфера романтики. Щоправда, парачок на вулицi було не дуже багато, бо все-таки було холодно, хоча наступного тижня всi ми попрощаємося з зимою.
  
  -Ага, Не боюся, - кивнула я.
  
  Розмовляли ми мало - мабуть, для нас обох це було якось незвично. Виникло питання, яке я, поки що, не наважувалася поставити - що робити далi? У кiно ми сходили. Може, на цiй оптимiстичнiй нотi варто попрощатися? Але менi цього було мало, та й не цiкаво якось - подивилися одне на одного i розiйшлися. Значить, треба неодмiнно щось вигадати, щоб Льоша не втiк!
  
  -Слухай, а я дуже голодна! - Повiдомила я хлопцю. - Iз задоволенням би щось з'їла!
  
  Натяк був зрозумiлий. Мене супроводжували в один непоганий ресторан (принаймнi, Матвiй тут кiлька разiв бував i залишився задоволений цим закладом). Людей тут було багато, осторонь на невеликiй сценi спiвала симпатична дiвчина - як водиться, спiвала вона про прекрасне кохання. Цiкаво, ця дiвчина сама розумiє, що спiває?
  
  Пiсня закiнчилася, i пiсля невеликої п'ятихвилинної перерви дiвчина знову повернулася. Вона змiнила вбрання на бiльш вiдверте (половина дiвчат у залi несхвально глянули на спiвачку). Минуло кiлька секунд, i вона заспiвала. Маю сказати, що голос у неї був чарiвний, можливо, навiть заворожливий. Але це мене зовсiм не здивувало, я чула голоси i краще. Найбiльше мене зацiкавила пiсня. Знайома мелодiя, знайомi слова. Я була впевнена, що десь чула цю пiсню, але нiяк не могла згадати де. Чомусь пiсня мене дуже хвилювала, i я, затамувавши подих, вислухала її до кiнця, до останньої ноти.
  
  I я згадала. Цю пiсню менi давала послухати Єва. Пiсня, яку виконувала її колишня подруга, Нiка, нинi спiвачка Веронiк, про яку я, щоправда, нiчого не чула. Але зараз, почувши цю ж пiсню в одному з ресторанiв нашого мiста, я була неприємно здивована - невже її пiснi набирають популярностi?
  
  -Чого засумувала? - поцiкавився Льоша, який до цього тихо вивчав меню. Я невизначено похитала головою i теж перевела погляд на велику папку з найрiзноманiтнiшими гарячими стравами та салатами.
  
  Про пiсню я забула швидко, тому що здебiльшого мої думки займала людина, яка сидить навпроти мене i не пiдозрювала, якi думки живуть у моїй чарiвнiй головушцi. Велику частину часу я намагалася зрозумiти, чому саме вiн - Олексiй - так багато останнiм часом з'являється в моїх думках. Адже вiн не був якимось особливим. Красою вiн, прямо скажемо, не блищав, тому що мене домагалися екземпляри i симпатичнiшi. Голос як голос, хоча було в ньому щось чаклунське, що згодом не раз змушувало мене забувати про все на свiтi. Манери його були на висотi, але це не вражало мою уяву. Вiн був одним з не багатьох, але все ж таки єдиним, хто, з незрозумiлої менi причини, не впав до моїх нiг, вбитий стрiлою Амура.
  
  До нас пiдiйшов офiцiант. Дуже вчасно пiдiйшов. Якраз вiдповiдний тип: гарний, накачаний, з чарiвною усмiшкою та милими ямочками на щоках. Ех, якби я не знайома з Льошею i не сиди вiн зараз поруч зi мною, я б звернула на хлопця ще бiльше уваги. Але зараз усе робилося для справи.
  
  -Доброго вечора, ви вже готовi зробити замовлення? - ввiчливо поцiкавився хлопчик.
  
  -Доброго вечора... Боренько, - iм'я я побачила на бейджику офiцiанта, прикрiпленому до унiформи. Тут же моє обличчя набуло надзвичайно безглуздого виразу, i на даний момент я була найбiльше впевнена в тому, що я дурна блондинка (коли я в це вiрила, менi завжди було простiше вжитися в образi такої кретинки). Я спокусливо прикусила нижню губу i почала накручувати на палець прядку волосся. - А у вас тут так гарно, знаєте!
  
  -Дякую, - кивнув хлопець, трохи здивувавшись моєму дурному флiрту. Була величезна спокуса подивитися на Льошу i дiзнатися, чи це заробило якось нашого супер-мачо. Але, якщо вiн, не дай боже, помiтить мiй зацiкавлений погляд, то вiдразу розкусить мене. А менi хотiлося ще трохи пограти.
  
  -Боронько, я зовсiм не знаю кухню вашого ресторану, - зовсiм сумно промовила я. Як тiльки переконалася, що бiдолашний Боренька менi повiрив, тут же поспiшила продовжити. - Чи не могли б ви щось порадити? Я повнiстю довiряю вашому смаку.
  
  Поки що Льоша мовчав, але я не знала, що це означає, тому що, як i ранiше, не ризикувала дивитися на хлопця. Борис назвав менi пару страв - здається, я їх бачила, коли перегортала меню. Звучало це все зовсiм неапетитно, але я зобразила щасливу усмiшку, нiби турист, який заблукав у незнайомому мiстi, запитав у перехожого мiсцезнаходження свого готелю, i виявилося, що будiвля знаходилася прямо за поворотом.
  
  -Велике спасибi, - пролепетала я. Потiм, нiби в розгубленостi перегорнула пару сторiнок у меню, i, сформувавши нещасне личко, знову звернулася до бiдного офiцiанта. - Бореньку, а чи не могли б ви знайти менi тi страви, якi щойно назвали?
  
  Боря думав недовго. Напевно, його швидкiй згодi послужило кiлька причин: по-перше, глибокий вирiз моєї блузки, по-друге - вiдсутнiсть реакцiї мого кавалера, по-третє - чому б i не допомогти прекраснiй дiвчинi? На пошук страв Борис витратив пару хвилин - всi його дiї супроводжувалися чарiвною усмiшкою. Цiкаво, чи їм дозволяють флiртувати з клiєнтками? Сподiваюся, що через мiй пiдступний план, хлопчика потiм не виженуть на вулицю - аж надто недобре на нього зараз дивилася адмiнiстратор ресторану.
  
  -Це так мило з вашого боку, що ви не вiдмовляєтеся допомагати зневiренiй дiвчинi, - пробурмотiла я солодким голосом. I тiльки пiсля цього я зволила подивитися на Льошу. Що ви думаєте? Йому, здається, було однаково. На обличчi добродушна усмiшка, долонi не стискають в лютi нещасну скатертину, i, навiть бiльш нiж зрозумiло, тому що в його очах причаїлися iскорки смiху.
  
  Я погана акторка!
  
  Прийнявши замовлення в Олексiя, офiцiант вийшов. Кiлька хвилин я пропалювала поглядом хлопця, що розглядав краєвид за вiкном ресторану.
  
  -Iдiот, - фиркнула я, не в силах чинити опiр своєму розчаруванню.
  
  -Я-то? Бачила б ти себе збоку! - посмiхнувся Льоша. - Дiвчинко, ти дуже багато про себе уявила! Я старший за тебе буду, i вже давно вивчив всi цi хитрощi. Мене такими штучками не обдуриш.
  
  Я замовкла i навiть ображено вiдвернулася. Значить, вiн не сприймає мене серйозно, бо рахує... маленькою? Ось уже про це я зовсiм не думала. I тiльки зараз згадала, що Єва якось згадувала, що Льошi чи то 26, чи то 27 рокiв. А менi - 19 з копiйками. Стало трохи прикро. Хiба вiк - це головне у життi? Менi, може, й дев'ятнадцять, але я не почуваюся малюком, за яким око та око потрiбне.
  
  -Добре, Юля. Не дуйся! Ти менi бiльше подобалася, коли постiйно лаялася!
  
  -Ось ось! Немає б за щось нормальне подобатися, - пробурмотiла я, вiдзначаючи про себе головне - таки я йому сподобалася!
  
  Далi полегшало. Я розповiдала про себе та про своє навчання, розповiдала про Євку - трохи, правда. Льоша ж подiлився, в якому банку працює, розповiв, що добре розумiється на комп'ютерах та їхньому вмiстi. Ще вiн казав, що має сестру, якiй майже виповнилося п'ятнадцять рокiв. Вiн розповiдав про її милих шкiльних витiвок, i начебто навiть лаяв, але я вiдразу зрозумiла, що вiн просто переживає за сестричку i дуже любить.
  
  Завжди хотiла собi братика чи сестричку. Але мама з татом вiд мене завжди вiдмахувалися, коли я просила у них братика. Їм, бачите, мене однiєї дуже вистачає! З iншого боку, коли я ще в школi навчалася, менi моя однокласниця сказала, що молодших дiтей завжди люблять бiльше за старших. I я тiльки тодi стала менше думати про братiв i сестер, та й Матвiя менi вистачало! А зараз, побачивши ту глибину почуттiв, яку Олексiй вiдчував до своєї сестри, я зажурилася i подумала, що нiколи не варто вiрити якимось там заздрiсним однокласницям!
  
  Додому мене Льоша провiв, а там ми вже домовилися про наступну зустрiч. Не пам'ятаю, хто першим запропонував, але ж не це головне - головне, що ми обоє потребували ще однiєї зустрiчi. Проводити час з Льошою виявилося дуже захоплюючим i цiкавим, тому що вiн приємний спiврозмовник i просто дуже симпатичний хлопець, з яким менi приємно перебувати в однiй компанiї. I зовсiм вiн менi не нагадує Мишко. Чим бiльше я дiзнавалася про нього, тим бiльше розумiла, що це двi абсолютно рiзнi людини.
  
  I цiлуватись вiн не полiз, та й я не ризикнула. Все ж таки, правильнi дiвчатка на першому побаченнi не цiлуються!
  
  
  
  Єва
  
  
  
  Закiнчився бураний лютий, а разом iз ним настав довгоочiкуваний кiнець зими. Наприкiнцi мiсяця я навiть встигла застудитися, тому до мене навперебiй вдавалися то Матвiй, то Юлька, дуже схвильованi i намагаються всiляко менi допомогти. Спостерiгаючи за цими двома, я менше думала про свою хворобу: не порiвняти з минулими роками. Наприклад, їх турбота щиро мене дивувала, а ще я думала про те, що ось вони справжнi друзi, готовi завжди прийти на допомогу.
  
  Весну я любила. Чомусь, її, рiдну, завжди люблять менше, нiж усi iншi пори року. А менi весна по-справжньому подобалася, хоча точно я не змогла б сказати, що в нiй було такого особливого. Говорила всiм, що в цей час прокидається природа, набухають нирки - все говорить про лiто, що наближається. Може, я справдi любила весну з цих причин, але, як менi здавалося, є щось ще цiєї весни, щось особливе.
  
  Iз Юлькою вiдбувалося щось не те. Наприкiнцi лютого вона тiкала з кимось на побачення, але нi менi, нi Матвiю вона нiчого не розповiла, продовжуючи берегти все в таємницi. Ми переживали, бо не знали, чи варто довiряти тому хлопцю, про якого Юлька цiлими днями мрiяла. Але все-таки я радiла за Юльку, i сподiвалася, що їй зустрiвся нормальний хлопець.
  
  Взагалi, по Юлi не сказати, що вона була дуже щаслива. Iнодi на її обличчi з'являлися рiзнi емоцiї, часто вони були не зовсiм веселими. Може, вона щось переживала? Чи щось у неї сталося? Чи з тим хлопцем не все так просто? Але подруга мовчала, як партизан, а Матвiю я про свої спостереження не розповiдала - не хотiлося, щоб ще й вiн до Юльки з питаннями лiз. Вона й так вiд мене нервово вiдмахувалася.
  
  У березнi я вперше побувала у квартирi Матвiя. Там не було нiчого особливого, та й взагалi - простий холостяцький барлiг. На полицях пил, речi абияк складенi, на робочому столi панував страшний хаос, зате кухня знаходилася в iдеальнiй чистотi. Що ж, у кожного свої таргани. Може, для чоловiкiв кухня - це святе мiсце, i воно завжди має бути iдеально чистим? Цього знати я не могла.
  
  В iншому ж квартира ця була звичайна i знаходилася вона недалеко вiд його автосалону. Вигляд звiдси був непоганий - на низку приватних будинкiв, на гiпермаркет i на головний проспект мiста. Напевно, увечерi тут ще привабливiше. Але, звичайно, через це я не стала напрошуватися до Матвiя на нiч.
  
  В унiверситетi справи йшли непогано. Я, як i ранiше, була однiєю з найкращих студенток своєї групи, а однокурсники, як i ранiше, ставилися до мене насторожено. Здебiльшого дiвчата. Їхнi пiдозри збiльшилися ще бiльше пiсля мого дня народження. Ми з Юлею довго того ранку сперечалися щодо одягу, тому що я не хотiла так вiдразу змiнювати свiй iмiдж, а подруга вiдстоювала свою позицiю. У результатi, в одязi я прийшла звичайною, але на обличчi з'явився легкий макiяж, що робить мене симпатичнiшим, а замiсть звичайного хвоста по моїй спинi розсипалася копиця дрiбних кучерикiв. Не знаю, чи я вiд цього краще виглядала, але хлопцi слiдом кидали менi здивованi погляди, а дiвчата насторожилися.
  
  Потiм я дiзналася i про головну новину - Матвiй Краснов знову зустрiчається зi Стасею Волковою! Отож ця панночка останнi кiлька днiв така задоволена ходила.
  
  Я була дуже здивована. Це мене насторожило. Нi, я не напружилася, хоч i не зрадiла цiй чудовiй новинi. Просто... дивно, що я цього не знала. Дивно, що Матвiй не подiлився зi мною своєю радiстю - якщо це, звiсно, була йому радiсть! Звичайно, весь той час, що ми товаришували, ми нiколи не стосувалися теми кохання: приводiв не було. Але менi здавалося, що ми досить близькi, щоб дiлитися такими змiнами у своєму особистому життi.
  
  Втiм, Матвiй лише напружився, коли я в однiй розмовi згадала Стасю. Вiн не був задоволений тим, що я в курсi його вiдносин з Волковою, а потiм взагалi сказав, що це не моя справа. Я страшенно образилася, а потiм подумала... що, напевно, Матвiй має рацiю. Не варто лiзти в особисте життя одне одного. Якби... раптом, у мене хтось з'явився, було б менi приємно, якби у моє життя хтось втручався?
  
  Тим не менш, ця новина мiцно засiла в моїх думках. Було трохи дивно бачити Матвiя зi Стасею обiйнявшись в унiверситетi. За весь той час, що ми знайомi, я нiколи не бачила його з кимось... так близько, крiм Юльки i самої себе, мабуть. А коли я побачила їх цiлуються, то взагалi завмерла посеред коридору - це мали честь бачити всi мої однокурсники. Нi, я не завмерла з подивом з роззявленим ротом, не кричала i не обурювалася, тому хлопцi не могли подумати нiчого, що не було б правдою. Але я просто взяла i втекла, i кожен розцiнив мiй вчинок по-своєму.
  
  Того вечора я поцiкавилася у Юльки, чи дiвчина може ревнувати свого друга до його пасiї? Поцiкавилася обережно, як просто так, хоча подрузi все одно стало цiкаво.
  
  -Я просто вчора ввечерi дивилася один фiльм, - зiтхнула я. - I там така ситуацiя була. Отож менi й цiкаво стало. У тебе таке було?
  
  Юлька сильно задумалася, хоча я була впевнена, що дiвчина заперечливо похитує головою. Але якщо це пов'язано якось з її новою молодою людиною, то тодi її можна зрозумiти. Юля сказала, що взагалi-то друзi повиннi тiльки радiти за налагодження особистого життя один одного. А потiм якось сумно додала, що дружби мiж хлопцем та дiвчиною не буває.
  
  Ось ще! Все чудово буває, я в цьому певна!
  
  У наступнi кiлька днiв я розглядала цю ситуацiю з рiзних точок зору, i дiйшла висновку, що я просто надто звикла до того, що вся увага Матвiя зосереджена лише на менi та Юльцi. I тим часом я забула, що Матвiй - хлопець, у якого є свої бажання та потреби. Тодi я змогла розслабитися i за Матвiя бiльше нiколи не згадувала Стасю. Їхнi особистi стосунки - це їхнi справи, якi мене торкатися не повиннi.
  
  Наприкiнцi березня танув снiг. Величезнi калюжi дратували, але ми з Юлькою намагалися не звертати на це уваги. Незабаром цей бруд закiнчиться, i всi ми все сильнiше вiдчуватимемо наближення теплих днiв. О, лiто! Якi емоцiї охоплювали нас вiд цих думок! Довгоочiкуваний вiдпочинок, можливiсть носити легкий та зручний одяг, виглядати красиво та багато чого ще.
  
  Сьогоднi сонце було досить тепле, а на вулицi вiсiм градусiв тепла. Калюжi, правда, так i не засихали, але попри все, настрiй у мене був прекрасний. Сьогоднi вихiдний день, Юлька знову кудись помчить зi своїм таємничим другом, а я гулятиму з Матвiєм. Подруга не забула мене з цього приводу пiдколоти, сказавши, що останнiм часом ми з ним дуже часто зустрiчаємось. Я жартiвливо вдарила дiвчину по головi i попередила, що наступного разу вона на цю тему розмовлятиме зi своїм братиком. Наче я її цим налякала...
  
  Мiсто без снiгу було якимось не таким. Здавалося, нiби чогось не вистачає. У Матвiя, здається, сьогоднi був гарний настрiй, i, що дивно, нiхто не турбував його з телефонними дзвiнками, що останнiми днями стало входити до звички - дзвонила Стася. Менi починало здаватися, нiби цiй невгамовнiй дiвчинi просто життєво необхiдно через кожнi пiвгодини показувати, як вона любить Матвiя. Хлопець, правда, щасливiшим вiд цих дзвiнкiв не ставав, але жодного разу не розлютився на дiвчину. А я мовчала, адже пообiцяла не лiзти не в свою справу. I зараз ледве стримувалася, щоб не поцiкавитись, чому це сьогоднi нас нiхто не турбує.
  
  Потiм ми пiшли до Матвiя пити чай i зiгрiватися. Виявляється, незважаючи на температуру, що пiдвищилася, я все одно встигла страшно замерзнути! А чай, як виявилось, може бути таким теплим! Взагалi менi подобалося бувати в квартирi Матвiя. Тут, чомусь, завжди було затишно, майже як удома. Ось i зараз я з зручнiстю влаштувалася на диванi у вiтальнi i розглядала обкладинку книги, яку нещодавно прочитав Матвiй: сам хлопець у цей час якраз коротенько переказував менi сюжет.
  
  Було так затишно, що зовсiм не спостерiгало за часом. Щоправда, я нiкуди не поспiшала, та й у друга планiв начебто не було.
  
  Але цi плани були в когось iншого.
  
  Коли у квартирi пролунав дверний дзвiнок, ми обоє дуже здивувалися. Матвiй насупився i сказав, що нiкого не чекав у гостi. Я ж просто передчувала щось не дуже гарне i вже хотiла встати з дивана, але не встигла - Матвiй сказав, що це, швидше за все, рахунки принесли або щось таке. Я знизала плечима i прийняла зручнiшу позу. По телевiзору розпочався якийсь фiльм, на який я все одно не звертала уваги.
  
  -Стася? - Почула я здивований голос Матвiй у коридорi.
  
  Ось чорт! Питання про те, щоб як i ранiше байдикувати на диванi, у мене навiть не виникло. Я тут же села, але зробити нiчого розумного не встигла. А що? Я мала ховатися за штору? Дурниця яка!
  
  -Я! А що, ти не радий? - заспiвала дiвчина, i я проти волi скривилася - у неї завжди був такий неприємний голос! - Бачу, що не радий! Де вона?
  
  -Хто? - не зрозумiв Матвiй.
  
  -Та, З ким ти тут вихiднi проводиш! - гнiвно крикнула дiвчина. - Чи бачите, на свою кохану дiвчину в неї часу немає, а на якусь iншу є, так?
  
  -Про що ти? Стасю, заспокойся! Iди краще додому, ти не вчасно прийшла!
  
  -Не вчасно? Я вам тут зараз влаштую! - почулися кроки, i в дверях я побачила Стасю. Виглядала вона моторошно - на обличчi нi грама звичної косметики, а очi злi...
  
  Вона завмерла в отворi, а на її обличчi промайнуло стiльки рiзних емоцiй. Вiд подиву до лютої ненавистi. Стася мовчки розглядала мене, як i її. Менi навiть насправдi почало здаватися, нiби я в неї хлопця вiдвела - аж надто зло вона на мене дивилася. Але я вчасно отямилася.
  
  -Ем ... Слухай, привiт. Ми незнайомi, хоча бачилися кiлька разiв. Мене звати...
  
  -Єва Лазарєва, я в курсi, - голосом, що не вiщує нiчого доброго, простягла Стася.
  
  -Так. Ти все не так зрозумiла! Матвiй не винний, тобто... мiж нами нiчого такого не було...
  
  -Ага, - як загiпнотизована кивнула Анастасiя, а потiм рiзко обернулася до Матвiя, що зберiгав труну мовчання. Я також замовкла. Чому Матвiй нiчого не пояснює? Стася зрозумiє, тiльки вiн має все правильно розповiсти - якщо треба, я сама можу з дiвчиною поговорити. Вона мене зрозумiє, i все це ми забудемо як просте непорозумiння. - А ти сволота, Корольов! Сволота i негiдник! Я б зрозумiла, якби це Рiтка була... або Вiрочка, яка тобi останнiм часом так старанно очi будує. От знаєш, зрозумiла б! Вони хоч щось iз себе уявляють! Але, - вона кинула на мене зневажливий погляд, - це... слiв немає! Чи ти мене принизити вирiшив? Зв'язався ж з якоюсь сiрою мишкою, яка в коханнi не розумiє нiчого - тiльки дивитиметься на тебе поглядом слухняного собачки! Чи тобi так розважитись захотiлося, а, Матвiю? Може, ти дiвчинi заморочив голову, у коханнi до труни поклявся, а сам пограти на зло менi вирiшив?
  
  -Не смiй так про неї говорити, - рiвним голосом промимрив Матвiй. - Ти жодного її волоска не стоїш!
  
  -Чи? Матвеюшка, та ти спектакль не розiгруй! Ми нормальнi люди, живемо у сучасному свiтi! Ти думаєш, що колись я повiрю в те, що ти в якусь обiрванку закохався?
  
  -Чому б i нi? - хлопець знизав плечима. - Я тобi давно казав, що ми не пара один одному!
  
  -Ти просто сам нiчого не розумiєш, - не погодилася Стася, а потiм знову на мене подивилася. - А ти! Така слухняна дiвчинка, а як чужих хлопцiв виводити - така перша. Не очiкувала! Тiльки знай, дитинко. Вiн не такий лапочка, яким здається. Кине i забуде наступного ж дня твоє iм'я, бо ти - лише розвага на одну нiч. У нього таких як ти ще море буде!
  
  -Йди звiдси! Викидайся з моєї квартири! - гаркнув Матвiй i, грубо схопивши дiвчину за руку, потяг її до дверей. А потiм вони ще хвилин п'ять голосно лаялися. Звинувачення Стасi здавались менi справедливими, але ж насправдi Матвiй не винний. I мене дивувало те, що хлопець не намагається розплющити Стасi очi, не хоче їй пояснити, що ми просто друзi. Вiн погоджувався з кожним висунутим звинуваченням, а потiм почувся гучний хлопок дверима, i стало тихо.
  
  Матвiй тихенько повернувся назад до вiтальнi, а потiм сiв поруч зi мною. Кiлька хвилин ми мовчали. Я не знала, що сказати. Все було навiть гiрше, нiж просто жахливо. Якби я не опинилася сьогоднi з Матвiєм, вони б не розлучилися! Виходить, що це я винна! Нерозумно як вийшло. Я вже подумки насторожилася i чекала, що ось зараз Матвiй почне каятися у своїх словах, якi в запалi сварки наговорив Стасi, а потiм я була готова до його звинувачень...
  
  -Чорт! - тихенько видихнув вiн, але зробив зовсiм не те, що я думала. Матвiй обiйняв мене i мiцно притиснув до себе - так, як ранiше ще жодного разу не робив. Вiд несподiванки мене в запал кинуло, але я не стала вириватися, не стала щось говорити. Просто мовчала та намагалася звикнути до нових незрозумiлих вiдчуттiв. - Єв! Вибач будь ласка. Вибач, що ти стала свiдком цього... Вона про тебе стiльки гидоти наговорила, - я проти волi зiщулилася, коли згадала про численнi епiтети, якими обдарувала мене дiвчина, лаючись з Матвiєм у коридорi. - Вибач, що втягнув тебе в це! Просто... я вже не мiг з нею, але не знав, як ще одв'язатися.
  
  -Нiчого страшного, я все розумiю, - прошепотiла я. Потiм я глибоко сумно зiтхнула. - Будь готовий до того, що весь унiвер завтра знатиме про те, що сталося. Напевно, вона мене там такою стервою опише...
  
  -Врiжу будь-кому, вiд кого це марення почую, - фиркнув Матвiй, але це тiльки змусило мене тихенько засмiятися.
  
  -Будь-якому? Тодi, у кращому разi, тобi пiвунiверситету побити доведеться. Це якщо сподiватися, що викладачiв не цiкавлять такi пiкантнi подробицi про життя своїх учнiв!
  
  -Ну, Ти й даєш, Єв! Я думав, що ти злякаєшся, адже всi студенти тепер вважатимуть тебе розлучницею, а ти... про такi дурницi думаєш,- зауважив Матвiй.
  
  -Це, звичайно, проблема, - я обережно вислизнула з мiцних обiймiв хлопця, намагаючись не показувати свого збентеження. - Але з iншого боку, тепер ми зможемо нормально спiлкуватися в унiверi. I нехай усi думають про нас, що хочуть.
  
  -Так, вони там такого вигадують, - Матвiй задумався, а я пiшла на кухню пити чай.
  
  Юля.
  
  
  
  Пiсля нашої першої зустрiчi минув мiсяць. Так-так, сьогоднi був рiвно мiсяць з того часу, як я вперше познайомилася з людиною на iм'я Олексiй Антипов. Людина це була нова, незнайома, дивна i незвична, але ж час творить дива! I я вже знала, як любить вiн закочувати очi, коли я несу всяке марення, знаю, що найбiльше на свiтi вiн любить солодке, знаю, що вiн дуже серйозний i любить свою роботу, хоч i особливо нею не пишатися.
  
  Але пiсля недовго знайомства майже нiчого не змiнилося. Ми не виглядали закоханими ... може, все-таки i виглядали (iнодi, коли крадькома розглядали один одного i знiяковiло вiдверталися, зiткнувшись цiкавими поглядами), але такими себе майже не вiдчували. У коханнi одне одному не зiзнавалися, у почуттях i симпатiях до пуття розiбратися не могли. Все ставало простiше телефоном. Нiхто б точно не змiг сказати, чому стiльниковий апарат дає нам можливiсть виговоритися, сказати одне одному все, що на душi лежить. А зустрiчаючись у реальностi, я починала страшенно бентежитися i згадувала, яку дурницю ще годину тому розповiдала Льошi; хлопець просто ставав якимось мовчазним, багато про що думав i часто дивився на мене з щирою цiкавiстю, нiби я не дiвчина, а якась звiрушка, що втекла з зоопарку.
  
  I, незважаючи на цi фокуси, я чекала кожного його дзвiнка та кожної нашої нової зустрiчi. Нехай я страшенно бентежитимуся i хвилюватимуся, буду постiйно запинатись i виглядатиму повною дурiстю в його очах - зате я знатиму, що ось вiн - Олексiй, вiн зi мною поруч i вже точно не є плодом моєї уяви. Менi це було важливо, але я не знала, що це - кохання, чи якесь iнше почуття? I якщо iнше, то яке саме?
  
  А ще... було страшно. Я ранiше навiть не думала, що так може бути. Згадуючи свої першi дурнi та невмiлi стосунки з Мишком, я не могла точно згадати, як же у нас там все було (як ми почали зустрiчатися, як зiзнавалися один одному в симпатiях i як голос тремтiв вiд хвилювання). Хоча минуло лише два роки. За iдеєю, я не повинна була це забути. Але ж забула. Значить, не любила Ведмедика? Все це було дивно, нереально, нiби не зi мною зовсiм. I тiльки зараз я згадала, що є у стосунках i безглузде хвилювання, i всепоглинаюча ревнiсть, i радiсть кожному дзвiнку, кожнiй посмiшцi i навiть кожному погляду. Але так було страшно. Боялася, що одного разу Льошi набриднуть цi дурницi. Адже ще на самому початку вiн згадав, що вiн дорослий юнак, i йому, напевно, вже не до дурниць, не до романтики - напевно йому хочеться просто кохання, не обов'язково взаємної, хочеться стабiльностi. А може, й не хочеться.
  
  Так i продовжувала перейматися. Дурнi думки не давали менi заспокоїтись. Я не могла прийти додому, скинути веснянi чоботи, з радiстю погладити Д'ю, що з'їсти, з'ясувати що-небудь на вечерю, а потiм сiсти за комп'ютер або пiти в зал читати книгу - все це бiльше пiдходило для Єви, яка останнiм часом була якоюсь ... оптимiстичнi. Я ж мучила себе, i, мабуть, щодня чекала на Льошин дзвiнок, чекала, що вiн акуратно пояснить менi, що з цього часу варто рiдше бачитися - адже у нього стiльки справ, а я завжди заважаю... а, можливо, в одного чудового моменту вiн просто вiзьме i не зателефонує. Зрозумiє, що йому набридло зi мною возитися, зрозумiє, що нi до чого йому, дорослому хлопцю, слухати, як на якесь там дiвчисько її змiнниця по роботi накричала за чергову дурiсть. Так, я розповiдала про такi речi. А що ще говорити? Про почуття та стосунки? Нi, до цього я була не готова, та й чи були якiсь почуття, якiсь стосунки? Менi хотiлося якомога довше чути його голос, хотiлося розвеселити хлопця якимось легким жартом, щоб вiн змiг вiдволiктися вiд роботи i посмiятися з мене (адже я так любила слухати цей смiх, що часом притискала до себе телефонну трубку так сильно, як тiльки могла , щоб чути його смiх так близько, як, мабуть, нiколи не почую). Тому я довго говорила про всякi дрiбницi, поки вiн обережно не прощався, адже в нього ще купа роботи, а ввечерi вiн прийде додому, де на нього чекатимуть мама i сестра, чекатиме нудьгуючий собака, де вiн почувається, як удома, i де йому не треба нiкуди поспiшати, а головне - не треба дзвонити менi i вкотре слухати мої дурницi.
  
  Пiсля першого побачення (втiм, не варто ту незабутню зустрiч так голосно називати побаченням) ми ще неодноразово бачилися. В основному ходили мiстом, iнодi заглядаючи у двори, в яких я жодного разу не бувала - а навiщо? Матвiй хмурився, коли вкотре питав, що ми сьогоднi робили, а я вiдповiдала, що гуляли. Вiн не розумiв мого залицяльника, хоча, якби знав, що це Олексiй, мабуть, не став би висловлювати свою думку вголос. З iншого боку, брата можна було зрозумiти: по-перше, вiн ще молодий, на вiдмiну вiд серйозного Льошi, i йому в такому вiцi завжди здається, що для коханої дiвчини не грiх та гори згорнути. А по-друге, я сама пiдтримувала Матвiя. Менi було дивно, що ми завжди просто ходимо, гуляємо. А потiм я обривала себе i думала, що якби всерйоз подобалася хлопцевi, то вiн давно б брав активну участь у наших стосунках. У результатi виходило, що я нав'язую йому своє суспiльство: дзвоню частiше, нiж вiн, говорю бiльше, нiж вiн... i думаю, напевно, теж бiльше. Але iнакше не виходило. Так несподiвано для мене менi вперше захотiлося комусь вiдкритися, а тепер, коли треба знову йти дорогою назад, я раптом зрозумiла, що цього так не хочеться.
  
  Але все так i тривало. Я чекала, коли настане розв'язка... навiть не знаю, як назвати. Чекала, що Льоша менi нiчого толком пояснювати не буде - адже я молода, дурна, наївна. Але цього не вiдбувалося, тому я намагалася радiти з того, що в нас ще є. Я дивилася в дзеркало i себе не впiзнавала - я ж Юлька Корольова, дiвчисько з жвавим характером, здатне всiх хлопчакiв у групi переперечити. Я, Юлько, дiвчина, яка нiколи i нiкому не дозволить себе образити! I я, Юлька, така дурна, що, здається, починаю закохуватися, а зараз для цього невiдповiдний момент.
  
  Сьогоднi було двадцяте число березня. На небi було яскраве сонечко i кiлька темних хмаринок, незрозумiло як навислих над нашим мiстом. Було досить тепло, але не настiльки, щоб уже ходити без теплих курток. Сусiдськi дiтлахи стрибали в калюжах, що утворилися вiд розтанув снiгу - їм було все одно, що в дiрявi черевики проникає вода, а бруднi краплi потрапляють на одяг. Вони точно знали, що отримають прочуханi вiд батькiв, як тiльки тi помiтять, на що перетворилися їхнi дiти-янголятко. Але, незважаючи на це, малюки радiли теперiшньому моменту i вони зовсiм не думали про своє невтiшне майбутнє.
  
  Ось iз кого приклад брати треба! Хоч раз насолодитися моментом i припинити думати, що буде завтра.
  
  Надвечiр моє хвилювання трохи влягло - сьогоднi зателефонував Льоша i знову запропонував зустрiтися. Все як завжди, а я чомусь знову починала нервувати. Моя iнтуїцiя пiдказувала менi, що сьогоднi буде не найкраще побачення, а я вiдганяла вiд себе неприємнi думки - не вiдмовлятися ж вiд зустрiчi! А то чого доброго подумає, що не хочу з ним бачитися бiльше, i дзвонити перестане, а я, дура, нудьгуватиму ж буду. Мене не здивувало настiльки пiзно - майже десять годин вечора. Iнодi ми з ним дiйсно гуляли допiзна, але не через те, що в цей час доба романтика сама, а через те, що в такi днi Антипов пiзно закiнчував працювати, потiм у нього були ще якiсь домашнi клопоти, i тiльки пiсля цього вiн був вiльний. Втiм, я щиро не розумiла, чому хлопець витрачає цей час на мене - мiг уже вiдпочити, а ми б зустрiлися наступного дня. Зрозумiти його логiку менi не судилося, а ось запитати прямо боялася. Раптом це дуже серйозне питання?
  
  Одягатися якось особливо вишукано я не стала, хоч Єва перед вiдходом на мене дивно дивилася. Втiм, подруга завжди, коли я тiкала на зустрiчi з Льошою, дивилася на мене дивно i щиро не розумiла, чому я для своєї молодої людини не хочу виглядати найкрасивiшою! Я теж себе не розумiла, але чомусь хотiлося сподiватися, що моя по-справжньому кохана людина покохає мене не за гарний вирiз у сукнi, i не за тонни косметики на обличчi, що роблять мене дорослiшим i хижим. Я хотiла показати Олексiю справжню себе - розумну, симпатичну, але зовсiм ще молоду, можливо, нiчого в цьому свiтi не розумiє. Хотiлося бути самою собою, i чомусь я вiдчувала, що це правильно.
  
  Льоша був пунктуальний, i коли я трохи запiзнювалася, вiн завжди невдоволено пiдтискав нижню губу. Я спочатку ображалася, думала, що цим дратую його. Але незабаром вiн менi пояснив, що завжди такий був - строгий батько з дитинства привчав його до точностi та вiдповiдальностi. Льоша просто не вмiв iнакше, i змушував усiх пiд нього пiдлаштовуватися. Хлопець тодi сказав, що, мабуть, змiнити його звичку зможе лише кохана жiнка i таємниче на мене подивився, а я тепер дуже пишалася собою, коли при черговому запiзненнi вiн мовчав i нiчого не вимовляв.
  
  Я знала, що Олексiй мав машину. Не дорога i не перша свiжiсть, але все ж таки своя власна машина - i це було великим плюсом. Хоча для прогулянок нам ця машина нiколи не була потрiбна. Ми неквапливо бродили мiстом, то мовчали, то щось завзято бралися обговорювати, а потiм знову нiяково замовкали. Може, мiж нами стояла якась недомовленiсть, а може, я знову собi все вигадую.
  
  Сьогоднi ми вiдвiдали площу Закоханих. Хоча офiцiйна назва була, звичайно ж, iншою, але мiсцевi жителi давно вже про себе називали так це мiсце. Назва вона отримала завдяки "фонтану двох сердець, що плачуть", розташованому в самому центрi площi. У фонтана, щоправда, не було якихось особливих переваг, окрiм гучної назви. Але чомусь саме сюди у вечiрнiй час перебиралися численнi закоханi парочки, про що захоплено говорили i цiлувалися в тiнi, впевненi, що так їх нiхто не бачить.
  
  Я дуже здивувалася, коли Льоша вивiв мене саме до майдану. Якось ранiше так виходило, що ми завжди уникали поворотiв, що вели сюди. Але сьогоднi я була певна, що Олексiй вибрав саме це мiсце для прогулянки. Тому я почала переживати ще сильнiше. Чомусь перша думка, що вiдвiдала мою голову, виявилася не найприємнiшою: я подумала, що саме сьогоднi, саме тут, коли я тiльки повiрю в диво, ми й розлучимося. Бiльше вдалого мiсця не можна було знайти. Але потiм тут же сварилася за таку недовiру до хлопця, що йде поруч, згадала свої ранковi думки i спробувала просто насолодитися моментом. Навiть змогла завести з Олексiєм невимушену розмову про архiтектуру нашого мiста. Хто б знав, що ми обидва, люди далекi вiд мистецтва та архiтектури, так захопимося цiєю бесiдою.
  
  Часу минуло не дуже багато. Ми тiльки-но встигли обiйти третину периметра площi закоханих, як нам на шляху попалася парочка. Сковзнувши поглядом по гарненькiй дiвчинi, я перевела погляд на хлопця, що йде з цiєю дiвчиною пiд руку. Вiн їй щось довiрливо говорив, очi його в темрявi блиснули, i навiть я на секунду подумала, що це, мабуть, двi шалено закоханi одна в одну людину. Але пiсля кiлькох секунд спостереження я зрозумiла, що помилилась. Дiвчина довiрливо липла до хлопця i явно пропускала всi гарнi слова повз вуха. Хлопець, напевно, це помiчав, але продовжував робити по-своєму. Очi його були сповненi байдужостi, яка докорiнно не поєднувалася з прекрасними словами, якi хлопець, як я пiдозрюю, шепотiв своїй супутницi.
  
  У цiй дiлянцi площi було досить-таки темно, бо над нами не горiли два сусiднi вуличнi лiхтарi. Але навiть у силуетi я змогла розпiзнати щось знайоме, а коли через секунду точно дiзналася хлопця, що йде прямо в наш бiк, злякалася. Я навiть не зрозумiла, коли так сильно стиснула руку Олексiя, що той вiд несподiванки охнув. Я тут же почала вибачатися, стало жахливо соромно, але це якраз i було помилкою - на нас звернули увагу.
  
  Мишко, а це був саме вiн, майже не змiнився за два роки. Та ж поблажлива усмiшка, той самий пронизливий погляд сiрих очей, тiльки форма зачiски трохи змiнилася, та й статус його - тепер вiн уже давно не мiй хлопець, а, мабуть, чийсь чужий. Загалом, мiж Мишком дворiчної давностi та Мишком, що стоїть передi мною, не можна було знайти якихось видимих вiдмiнностей. Однак хлопець довго мене вивчаюче розглядав, помiчав кожну деталь i робив якiсь висновки, якi я знати, якщо чесно, дуже не хотiла.
  
  -Яка мила зустрiч, Юль, - радiсно посмiхнувся мiй колишнiй, пiдходячи ближче до нас. - Скiльки рокiв скiльки зим! Як мама з татом? У них добре справи?
  
  -Все чудово, - коротко вiдповiла я, не виявляючи вiдповiдної ввiчливостi.
  
  -Що ти така серйозна, королева? - поцiкавився Мишко, чудово знаючи, як дратує мене це слово. Вiн дружелюбно посмiхнувся, хоча насправдi це помилкове уявлення - така усмiшка означала, що вiн знову впiймав мене, а тепер не забуде кинути кiлька колких фраз у мiй бiк. - Тiльки не кажи, що досi злишся! Стiльки часу минуло, а ти всi колишнi проблеми пам'ятаєш!
  
  А що вiн думав? Хiба можна так швидко забути зраду колись коханої людини? Щоразу, випадково зiштовхуючись iз Мишком, у менi все закипало вiд ледь контрольованого гнiву. Хотiлося показати себе Мишка у всiй красi: продемонструвати свою красу, статус, впевненiсть у собi, пiднести на блюдечку всi свої переваги, щоб вiн вiд безсилої злостi задихнувся. Зараз же я не вiдчувала нiчого, або майже нiчого - все ж таки десь усерединi мене, як i ранiше, тремтiла образа.
  
  -Менi все одно, - хмикнула я. - Зате ти, дивлюся, задоволений життям, та Мiш? Як i ранiше дiвчатам мiзки пудриш? Все сподiваєшся на їхнє вiддане щеняче кохання? Що все так легко i просто дiстається? З однiєю мною нiчого не вийшло, мабуть!
  
  -Ой, ну, що ти починаєш? - Мишко неприємно скривився i перевiв погляд на Льошу, що стояв спокiйно. Той не показував свого подиву, та й узагалi виглядав досить зiбраним. - Сама, мабуть, недовго плакала! Бачу, i ти вдома вечорами не сидиш! Все сподiваєшся на кохання та романтику? Як i ранiше чекаєш золотi гори та океани кохання? Я тобi очi вiдкрити на свiт хотiв, щоб ти бачила, що не iснує твоїх цих казок у життi! Що принцiв цих казкових не буває, що дива не трапляється, i не треба чекати бiля моря погоди - якщо хочеш добре жити, то потрiбно самому своє життя будувати! А ти менi, мабуть, так i не вiриш, усi принца на бiлому конi чекаєш!
  
  -А тобi яке дiло? Причепився до цих принцiв! - я стала в оборонну позу. - Я тебе не чiпала! Не стала благати повертатися, твого прощення чекати не стала! Переступила i розпочала нове життя! I, знаєш, не скаржусь! Я живу набагато краще за тебе, нехай i вiрю в свої казки, i чекаю цього самого принца!
  
  У той перiод, коли ми з Мишком тiльки познайомилися, тiльки почали спiлкуватися, я була впевнена - ось вiн, той самий, єдиний i неповторний. Той хлопець, який для мене все, що хочеш, зробить, який звалить собi на плечi мої проблеми та ще й на руках тягатиме. I тiльки коли менi очi розплющили, я замкнулася в собi, довго думала, що вiн, Мишко, мав рацiю, коли казав, що не принц вiн нiякий, що звичайний хлопець, яких на свiтi вистачає. Я не вiрила, а вiн мав рацiю. Тiльки зараз, зустрiвши Льошу, я подумала, що це накреслено згори, що менi його сам Бог послав. А тепер... зустрiвши Мишка знову, мої сумнiви, якi, здавалося, давно вже випарувалися в невiдомому напрямку, знову дали про себе знати.
  
  -Що ти про життя знаєш, королева? - iз глузуванням поцiкавився хлопець. - Думаєш, знайшла собi мужика серйозного, i все, як за помахом чарiвної палички, для однiєї тебе змiнитися? Та ти не потрiбна нiкому! На твою гарну мордочку нiхто не поведеться з твоєю життєвою позицiєю. Треба до життя простiше ставитись, а ти... все дива з неба чекаєш! I що, багато за два роки чекала?
  
  -От тебе забула спитати, як менi жити! - Рикнула я. - Навiщо тебе взагалi зустрiла? Тiльки весь настрiй зiпсував! Ти ж по-iншому не вмiєш, тобi завжди потрiбно, щоб тебе одного любили, чекали...
  
  -А Кому цього не хочеться? Я нормальний звичайний хлопець, подивися уважнiше i переконаєшся, що у всiх на думцi тiльки одне. Кому у двадцять рокiв серйозних стосункiв хочеться? Тобi? От i шукай собi такого ж ненормального, як ти сама! Тiльки справжнiй дурень тебе замiж iз твоїми фантазiями вiзьме!
  
  Вiд обурення я вiдразу всi слова розгубила. Мовчки хапала ротом повiтря i не знала, що на цi слова вiдповiсти. Прикро не було, я завжди знала, що Мишко козел, i таких слiв наговорити може, що ще довго приходити в себе будеш. Але ж вiн у найхворiше вдаряв! Як знав усi мої переживання, чи у мене на обличчi було написано, що я боюся своє кохання упустити...
  
  I тут сталося те, чого я найменше очiкувала у цей момент. Льоша, який до цього байдуже спостерiгав за розiграною перед ним виставою, раптом вирiшив виявити цю участь. Вiн провiв долонею по моїй щоцi. Вiдчувши дотик його холодних пальцiв, я на секунду забулася i навiть прикрила очi, насолоджуючись цiєю секундною ласкою. Забула б про все на свiтi, якби Льоша не переключився на Мишка. Той недбало поглядав на нас, чогось усмiхався i дивився на Олексiя з викликом. Але Льоша на це не звертав уваги. Недбало i навiть нiби з лiнню вiн похрумтiв пальцями, нiби лякаючи Мишка, а потiм рiзко замахнувся i вдарив.
  
  Все-таки ми стояли дуже зручно, пiд зламаним лiхтарем, де все, що вiдбувалося, частково було приховано темрявою. Пiсля удару я почула хрускiт - напевно, Льоша йому щось пошкодив. Мишкина дiвчина одразу щось обурено крикнула, а потiм опустилася до хлопця на землю i просто дивилася, намагаючись зрозумiти, що їй робити - якось допомагати чи шкодувати. Мишко корчився на землi вiд болю, сипав прокльонами, на якi Льоша не звертав належної уваги. Вiн акуратно присiв навпочiпки бiля Мишi, почекав, поки тому набриднути лаятися, а потiм заговорив м'яко, але впевнено.
  
  -Таких покидькiв, як ти, на землi повно. I я не прийматимуся тебе розуму вчити - такi, як ти, довiчно на всю голову зсунутi. Тiльки от ти головного не врахував - є люди сильнiшi й розумнiшi за тебе, якi завжди над тобою височать будуть. I є такi дiвчата, якi на тебе, як на ганчiрку для статi дивитися будуть. Так що не думай, що ти тут - пуп землi. I Юлю не ображай! Ще хоч слово про свою дiвчину почую, i ти в мене за всi свої вчинки будеш вiдповiдати, зрозумiв? I це не загроза, щоб ти ранiше не побiг до матусi плакатися. Це лише попередження, усвiдомив?
  
  -Та пiшов ти...
  
  Льоша пiдвiвся i акуратно (хоча, як це можна назвати акуратним?) ногою вдарив хлопця, що лежить, у живiт. Мишкина дiвчина завищала, та й мимоволi дихання затримала. Хотiлося Льошку зупинити, обдурити, але двi речi зупиняли мене: по-перше, стiльки часу я так хотiла побачити в Мишкиних очах бiль, щоб вiн покаявся, а по-друге... Льоша назвав мене своєю дiвчиною, i це приємно кольнуло в саме. серце.
  
  -Ще посперечайся зi мною! - хмикнув Льоша. I вiдiйшов вiд хлопця, лише отримавши позитивну вiдповiдь на своє запитання. Вiн не став подавати Мишi руку, щоб той пiднявся, просто пiдiйшов до мене, мiцно стиснув мою долоню, i ми пiшли в той бiк, куди й прямували. Я вiдчувала, що Олексiй напружений. Хотiла сказати щось, щоб хлопець розслабився, зiтхнув, нарештi, на повнi груди. Але як назло нiчого путнього на думку не спадало, тому я продовжувала мовчати, мiцно стискаючи Лешину долоню. Вона була дуже холодна, але швидко зiгрiлася в моїй теплiй руцi. Тримати хлопця за руку було дуже приємно, з'являлося вiдчуття теплоти i захищеностi.
  
  Хвилин через п'ятнадцять Льоша присiв на вiльну лавочку, а я, пом'явшись трохи, теж сiла. Хвилювалася моторошно. За Льошу хвилювалася. Не знала, як вiн до цього поставився, що вiн про мене подумає пiсля Мишкиних реплiк. Хотiлося провалитися крiзь землю, а потiм ще кiлька разiв гарненько стукнути Мишку по головi. Невже не втерпiв? Невже йому так сильно захотiлося зiпсувати менi настрiй, що навiть на свою дiвчину наплював? Пройшов би повз, i всiм вiд цього тiльки краще стало б.
  
  -Це був Мишко - мiй колишнiй, - прошепотiла я. - Вже пiвтора роки, як колишнiй.
  
  Олексiй напружено мовчав, не коментуючи моїх зiзнань. Знати б, що в нього зараз на думцi, було б набагато простiше.
  
  -Вибач, Льош, - все-таки сказала я, пересиливши власний нервозний стан i збентеження, що запанувало в раз. - Вибач, що тобi все це побачити довелося, та ще й взяти участь!
  
  -Та гаразд, кинь, - хмикнув хлопець. Вiд його спокiйного голосу полегшало.
  
  -Нi не кинь, - обурилася я. - Не кинь! Ти заступився за мене! Я... не знала, що робити, вiн просто... нiби звикла вже, стiльки разiв усю цю його нiсенiтницю чула, але вiн щоразу примудряється сильнiше кольнути, щоб його слова не забула. Я все це знаю, але все одно прикро. I вже звикла, що вiн завжди мене на мiсце ставив, слово сказати не давав, ось i сьогоднi. А тут ти... дякую тобi велике, Льоше! Це... це дуже важливо для мене.
  
  Олексiй уважно слухав мою плутану промову, але я не могла говорити спокiйно - вiд хвилювання i вiд м'якого обволiкаючого погляду хлопця. Останнє мене, напевно, дивувало найбiльше, i я не приховувала свого збентеження, але Льоша цього не помiчав, або вдавав, що не помiчав. Я знову нiяково замовкла i навiть губу прикусила, щоб не побалакати нiчого зайвого.
  
  -I все одно, дякую, - не втрималася я. Взагалi, коли менi дуже хочеться казати, я не можу мовчати. - Тiльки... навiщо ти сказав йому, що я твоя дiвчина? Ми ж не... ну... ти зрозумiв.
  
  Я почала швидко червонiти, тому вiдразу вiдвернулась вiд допитливого погляду, подумки рахуючи до десяти. Рука, проти волi, на секунду торкнулася того мiсця, де один (лише один!) раз ковзнула рука Льошi. Але зараз, згадавши це, мене вiдразу в жар кинуло, а потiм я поспiшно прибрала руку, нiби щойно зробила щось заборонене.
  
  -Не знаю, - почувся вiдповiдь Льошi, вiд якого плечi здригнулися. - У мене є припущення.
  
  -Припущення? - я запитально вигнула брову. Що ще за припущення? - Я не розумiю...
  
  -Зате я все розумiю, - хлопець присунувся ближче i уважно подивився на мене, нiби намагаючись у моїх очах знайти якусь вiдповiдь. I такi очi... стали рiдними, в яких, незважаючи нi на що, хлюпалися веселощi i щось ще, незнайоме, але приємне. Його холоднi пальцi знову опинилися на моїй щоцi, а мене знову в жар кинуло. Не хотiлося пiддаватися цiй ласцi, хотiлося з викликом подивитись у його очi, спитати, що вiн робить, але я мовчала, уважно за Льошею спостерiгаючи. Його долоня зупинилася бiля лiнiї губ, пальцi завмерли на мить. Передчуття швидкого поцiлунку вiдгукувалося гучними ударами серця: я дуже боялася, що Льоша почує мiй шалений стукiт серця, а потiм плюнула на все...
  
  Напевно, це був той вибух емоцiй, як описують це в книгах. Або я так пiддалася чаклунству моменту, що для мене цей поцiлунок став чимось особливим. Льоша був наполегливим i таким чужим, але в той же час вiн був найрiднiшим на свiтi, а його губи зараз неодмiнно стали для мене центром всесвiту. Що-небудь розумiти в такому станi я вiдмовлялася, лише мiцнiше притискалася до хлопця, який був тiльки радий моїм дiям: несмiливо провела долонею по його мiцнiй спинi, а потiм закопала пальцями в його трохи жорстке волосся. Все таке нове, незвичне, i тому ще привабливiше.
  
  Ось уже не знала, що цей вечiр може закiнчитись так. Цiлуватися з Льошею було не просто приємно, це була... фантастика. Менi здавалося, що без цих поцiлункiв я вже просто не зможу прожити (це дурiсть, звичайно, адже свої неповнi двадцять рокiв якось прожила!). Я могла просто обiйняти його, торкнутися його гарячих губ, могла безсоромно йому посмiхатися i флiртувати, i все це я робила цiлком законно. I розлучитися бiля мого будинку ми довго не могли, нiби прощаємось не на кiлька днiв, а назавжди. Я дивилася на нього сумно-завзято, все закушувала губу i намагалася посмiхнутися, а Льошка цiлував мене, називав дурною дiвчинкою, i пообiцяв завтра ж розбудити мене телефонним дзвiнком. А я хмикнула недовiрливо, але погодилася, дивуючись самiй собi! Ранiше готова була убити будь-яку людину, яка ризикнула мене розбудити, але тепер знала, що Лешина дзвiнка чекатиму...
  
  Вдома голосно грала пiсня гурту 'Брати Грiмм', Євка сидiла в залi, фарбувала нiгтi на руках i кумедно пiдспiвувала. Дня все крутився поруч iз подругою, жалiбно на неї дивився i нявкав - чи то пiдспiвував, чи просив пограти з ним. Я тихенько роздяглася, не ризикнувши Євi заважати, i тiльки коли випадково мало не перекинула вiшалку з одягом, подруга почула шарудiння в коридорi i вискочила мене зустрiчати.
  
  -Добре спiваєш, - хмикнула я.
  
  -Ой, та гаразд тобi, - вiдмахнулася вона. - Як погуляла?
  
  -Я... так, нормально, як завжди, - я знизала плечима, старанно ховаючи усмiшку, що розповзалася на обличчi.
  
  -Точно Нормально? Де гуляли? - спитала вона.
  
  -Так нормально все, Єв, нормально! Що ти питаєш? Як Матвiй, - я докiрливо похитала головою.
  
  -Причому тут братик твiй? Менi ж цiкаво!
  
  -Цiкавiй Варварi на базарi нiс вiдiрвали! - Згадалася менi приказка.
  
  -Я ж не Варвара! - усмiхнулася Єва. - А взагалi, як хочеш. Але ж я бачу твою моську задоволену!
  
  -Ми цiлувалися, - раптом видала я, а потiм прикусила губу, чекаючи на реакцiю подруги. Я знала, що менi треба висловитись, i чекала, що подруга скаже.
  
  -Ого! - радiсно вигукнула вона.
  
  П'ять хвилин я говорила дiвчинi, що сталося. Якоїсь митi так захотiлося їй розповiсти про Льош, сказати, що це з ним я проводжу вечора, що це про нього я постiйно думаю. Хотiла розповiсти, що це все так класно i що я, здається, закохалася. Але я промовчала. Вирiшила поки що почекати з зiзнаннями, а Єва мене не поспiшала i не вимагала назвати iм'я мого "таємного залицяльника", за що я була вдячна подрузi.
  
  -Так, у нас сьогоднi дивний день був, - зiтхнула Єва, потiм раптом усмiхнулася i заговорила. - У мене сьогоднi теж незвичайний день був. Матвiй зi Стасею розлучився, в якомусь сенсi через мене...
  
  Я уважно слухала те, що розповiдала менi подруга. Про Стасю, про її несподiваний прихiд, i про поведiнку Матвiя, що насторожило мене найбiльше. Слухала, не приховуючи цiкавостi, а потiм задумалася. Євку лякати вiдкриттями не хотiлося, але сама я зрозумiла важливу рiч, яку вiд мене старанно приховували.
  
  Матвiй закохався у мою подругу. Знаючи брата, я була впевнена в цьому на всi сто вiдсоткiв. Закохався, як хлопчисько, але не поспiшав змиритися з цими почуттями - мабуть, тому з цiєю Сташею знову почав зустрiчатися. Тiльки не мiг вiн нiкому дозволити Євi ображати - це було видно особливо чiтко, пiсля того, як сама сьогоднi зiткнулася з такими емоцiями з боку Олексiя.
  
  I я не знала, що iз цими вiдкриттями робити. Подругi поки що говорити нiчого не стала, а сама вирiшила, що переговорю про це з братом.
  
  Все-таки дивно все складається. То сама їх намагалася звести, а коли плюнула на це, вони й самi зiйшлися. I не треба їм було моєї допомоги, i так один до одного придивилися б i зрозумiли, що тут, та як...
  
  Єва.
  
  
  
  Пiсля двох ранкових пар я прибiгла на роботу - встигла якраз вчасно, бо Лев Борисович уже нездорово поглядав на порожню приймальню офiсу. Взагалi, моя робота менi подобалася - робила я все те, що вмiла, спокiйно вникала в питання фiрми, запросто спiлкувалася з юристами i все встигала. Тiльки ось сьогоднi трохи запiзнилася, бо пару затримали...
  
  Лев Борисович одразу за кiлька хвилин пiсля мого приходу поїхав зустрiчати якесь дуже важливе, як йому здавалося, обличчя: чи то iнвестор, чи то спонсор. Весь офiс на вухах стояв, а я... менi все одно було. Я розкладала документи, переглядала пошту, принесену для шефа, вiдповiдала на безперервнi дзвiнки i розглядала свою сторiнку 'Вконтакте'. Якихось особливих доручень для мене не було, тiльки записувала у свiй щоденник тi чи iншi прохання тих, хто дзвонив, якi мала передати Леву Борисовичу. Навiть дружина його, Олена, кiлька разiв телефонувала, сподiваючись застати його на роботi, а потiм попросила, щоб чоловiк пiсля приїзду передзвонив.
  
  Минуло трохи менше години, коли офiс стих. Таке бувало у двох випадках: чи в офiсi нiкого немає, чи приїхало начальство. Друге ймовiрнiше. Тому я теж слухняно закрила всi непотрiбнi вкладки в браузерi, вiдкрила свiй пошарпаний щоденник, взяла синю ручку i натягла на обличчя маску пiдвищеної працездатностi: насупила брови, вiдкрила сторiнку про якусь компанiю, де були страшенно незрозумiлi слова, вдавала що читати i менi це читання було дуже й дуже важливим. Шеф залишився задоволений.
  
  Лев Борисович взагалi здавався задоволеним своїм життям. Вiн зайшов, розповiдаючи щось дуже цiкаве, показував свою затишну приймальню, навiть про мене парою слiв навiщось обмовився, i лише потiм рушив до свого кабiнету. На наших гостей я уважно не дивилася - знала, що це непристойно, а менi зараз потрiбно виявляти всю свою повагу нашим майбутнiм чи iнвесторам, чи спонсорам. Людей було двоє, обидва чоловiки, зi спини обидва виглядали солiдно - у плащах та костюмах. Особ я їх розгледiти нiяк не могла, бо вони так швидко вiд мене вiдверталися. I тiльки-но Лев Борисович вирiшив познайомити гостей зi мною, я змогла розглянути їх як слiд.
  
  Перший чоловiк був серйозним, в очах з'являвся iнтерес. Костюм iдеально на ньому сидiв, манери якiсь... величнi, чи що. Вiн менi не здався приємним, якийсь надто вже чужий, не пiдходящий для цього мiсця i для мого способу життя. Хоча щось у його зовнiшностi менi здалося знайомим, нiби ранiше колись бачила когось схожого, хоч була бiльш нiж впевнена, що з цим чоловiком нiколи в життi не зустрiчалася.
  
  А перевiвши погляд на другого, я затримала подих, i серце, до цього спокiйне, раптом пропустило удар, а потiм забилося часто-густо, готове ось-ось вирватися з грудей. Дивилася на його скуйовджену зачiску (вiн завжди так робив, вважаючи себе так привабливiшим), на його бiлу рiвну усмiшку, дивилася на нього i впiзнавала кожну рисочку колись улюбленого обличчя. Сергiй Краснов, а це був саме вiн, чарiвно менi посмiхнувся, пробiгся менi зацiкавленим поглядом, а потiм вiдвернувся i разом з батьком (а те, що першим чоловiком був його батько, я не сумнiвалася) пройшов до кабiнету шефа. Дверi з невеликим стуком зачинилися, повертаючи мене до реальностi.
  
  Буває ж! Я, як скам'янiла, стояла бiля свого робочого столу, не ворушилася, тiльки думала. Згадувала Сергiя, згадувала, як вiн виглядав ранiше, порiвнювала, i не могла знайти жодної вiдчутної вiдмiнностi. Якщо зiр мене не обманює - а воно нiколи не обманювало, - то це справдi був Сергiй власною чарiвною персоною. Згадавши його зацiкавлений погляд, я вiдразу спалахнула, а потiм з силою заплющила очi i постаралася заспокоїтися. Це нiчого ще не означає. Приїхав Краснов, i гаразд. Свiт же вiд цього не звалився!
  
  Я довго сидiла сама не своя. Прогортала якiсь папери в папках, а насправдi прислухалася до голосiв за стiною - так сподiвалася почути його голос, але вiн мовчав, це точно. Все-таки його голос я дiзналася б з кiлькох тисяч. Я поглядала на якийсь час - минуло пiвтори години, а шеф зi своїми гостями все не виходили, продовжували тихо обговорювати свої справи. Прибiгла Ленка, вся схвильована, а потiм як затараторила: пiв-офiсу виглядало зi своїх вiкон, коли нашi гостi приїхали. I вже половина дiвчат офiсу встигло закохатися в Краснова-молодшого, навiть Ленка не втрималася вiд приємного коментаря про хлопця. А я мовчала i не знала, що можна сказати - навiть тут, не встиг вiн ще з'явитися, вже величезний фурор. Напевно, це не можна змiнити.
  
  Дуже недоречно згадався той страшний день, коли я востаннє бачила Серьожу. Вiн був iз Нiкою, у цi хвилини вiн повнiстю належав їй: обiймав, цiлував, робив такi речi, про якi згадувати зовсiм не хотiлося. I виглядав дуже задоволеним життям.
  
  Подруга дуже швидко втекла - все-таки не варто зараз на очi начальству з'являтися. Плiтки-плiтки, а от роботу втрачати нiкому через них не хотiлося! Я продовжувала сидiти i чекати, чи кiнця свого робочого дня, чи появи в приймальнi наших гостей. Немов прочитавши мої думки, всi троє вийшли з кабiнету. Я, як за сигналом, начепила на обличчя дружелюбну усмiшку, спостерiгала за Сергiєм, який теж зi щирим iнтересом поглядав на мене, i тiльки коли всi зникли з моїх очей, я безсило впала на стiлець.
  
  Здається, Краснов мене не впiзнав. Що й не дивно - адже я змiнилася. Одягатися стала за порадами Юльки, звикла до нового одягу i пiдборах, стрижка у мене тепер iнша була, та й колiр волосся трохи змiнився, а на обличчi з'явилася косметика. Сама я цих змiн особливо не помiчала, а ось iншi їх знаходили та спiлкувалися зi мною вже трохи iнакше. До чоловiчих цiкавих поглядiв я не звикла, тому миттєво спалахувала в таких випадках - сьогоднi напевно сталося те саме.
  
  Пiсля свого поспiшного вiд'їзду з рiдного мiста я нiколи не думала про Сергiя. Тiльки дуже рiдко, коли був паршивий настрiй. Вiн був для мене забороненою темою. Завжди так, мабуть. Адже я його дуже любила, вiн був для мене iдеалом з картинки якогось шалено модного журналу, вiн був далеко не дурним, i вiн був таким iншим... i всi його мiнуси та плюси я давно привласнила собi, знала всi його звички! А через Нiку я в ньому майже розчарувалася. Не хотiла думати про той день, коли бачила його востаннє, але все одно згадувала та лаяла себе за це. Бо все одно любила.
  
  I зараз так не хотiлося про нього думати, згадувати не хотiлося. Ось чому вiн тут? Чому не з Веронiкою? Чому дозволяє собi цiкавi погляди у бiк не своєї дiвчини? Адже я чужа, а ще я Єва - дiвчисько, на яке вiн нiколи не звертав уваги. Я чекала, щороку на нього чекала, на всi чутки уваги не звертала i щиро вiрила - трапиться той день, коли вiн усе зрозумiє i побачить мене! Але не дочекалася - поїхала, втекла вiд нього, вiд Нiки, вiд минулого страшного життя. А вiн знову увiрвався в неї, i залишалося тiльки сподiватися - це наша єдина зустрiч, та iнших не буде.
  
  -Юлько, У мене трапилася катастрофа! - Повiдомила я, як тiльки втомлена подруга зачинила за собою дверi. Дiвчина зацiкавлено хмикнула, повiсила на гачок у коридорi куртку, зняла осiннi чоботи, повела мене за собою в зал, посадила на диван, а потiм уже спокiйно поцiкавилася, що сталося. I я їй все розповiла. Що вiн повернувся.
  
  Подруга насупилася i, здається, була зовсiм не в захватi вiд цiєї новини - про це говорила глибока складочка мiж бровами. Деякий час вона мовчки сидiла в крiслi, про щось задумалася, а потiм глибоко зiтхнула.
  
  -А ти Чому нервуєшся, Єв? - раптом запитала вона. - Просто, бо побачила? Чи тому, що досi любиш? А може, просто боїшся?
  
  -Боюся? Чого боятися?
  
  -Що вiн залишиться. Що часто бачити його в офiсi з батьком будеш, що вiн почне доглядати одну з ваших робiтниць, що знову переживати i нервувати будеш? Адже ти цього боїшся, так?
  
  Я знизала плечима. - Напевно, так.
  
  -Дура ти, Євко, - беззлобно простягла Юля, а потiм встала i пiдiйшла до вiкна. - Дурниця маєш. Вiн не потрiбний тобi. Зовсiм не потрiбен.
  
  -Я не знаю, Юль ... потрiбний, не потрiбний.
  
  -Вiн же дурень. Вiн iз тих, у кого тобi закохуватися не варто. Вiн помотросить i кине, а тобi потiм мучитися доведеться. Ти б краще забула його, адже згодом простiше буде. I взагалi... стiльки хлопцiв нормальних довкола, Єв!
  
  -Та де вони, хлопцi цi? - фиркнула я. - Та хто на мене подивиться?
  
  -Подивляться, ось побачиш, ще як подивляться, - подруга посмiхнулася. - Не кисни, Єв. Нiчого з твоїм Красновим не станеться. Ось побачиш, чи побуде вiн тут зi своїм татком пару днiв, а потiм поїдуть, i ти про нього назавжди забудеш!
  
  -Сподiваюся, - пробурмотiла я.
  
  Нiч була важка. А потiм така. За нею ще одна. Краснова я бiльше не бачила, але вiд цього спокiйнiше не ставало. Все думала про нього: що вiн зараз робить, хто йому подобається, з ким вiн прикрашає свої самотнi вечори? Чи зовсiм не самотнi? А якщо вiн iз Нiкою сюди приїхав?! Чомусь про колишню подругу я навiть не вiдразу згадала. Але, якщо у цих голубкiв все так серйозно було, то вiн мiг i з нею приїхати! А ось з Нiкою я зустрiчатися не хотiла - не готова ще була. Не знала, як подивлюся їй у вiчi, як стримаю її гордовитий погляд, як проiгнорую її дурнi питання та зарозумiлу посмiшку. Не знаю, чи зможу я просто затримати на нiй погляд: не людинi, якiй довiрила всю себе i яка так жорстоко зi мною обiйшлася.
  
  Нi робота, нi навчання задоволення не доставляли. I лише короткi телефоннi розмови з Матвiєм на якийсь час повертали мене до реального життя. Друг одразу вiдчув, що зi мною щось не так, погрожував вiдвiдати мене та подругу якось увечерi, але я вiдмовляла його. Сказала, що просто горло застудила - вiд цього такий мученицький голос. Матвiй не вiрив, я це знала. Але не лiз до мене з розпитуваннями: мабуть, вiдчував, що на його запитання я ще не готова вiдповiсти.
  
  Щось менi пiдказувало, що прiзвище Сергiя я почую ще раз. I я вiдчувала, що одного разу зiткнуся з цiєю людиною, я була впевнена у цьому вiдсоткiв на вiсiмдесят. Тому я морально готувала себе до зустрiчi з ним. Думала, як подивлюся, як стримаю емоцiї, що рвуться назовнi, як по-дiловому посмiхатимуся, i iгнорувати зацiкавленi погляди. Про все це думала, а сама лаяла себе: навiщо я все це роблю? Нiсенiтницею якийсь займаюся!
  
  I все ж, одного з п'ятничних днiв це сталося. Я розмовляла з мамою по телефону - вона цiкавилася своїми справами, розповiдала про успiхи Дiми на роботi i просто нарiкала на те, що я про неї зовсiм не згадую: телефоную рiдко, приїжджати в гостi взагалi не збираюся. Я все це розумiла, лаяла себе, але то через одну, то через iншу проблему я забувала навiть про таку просту рiч, як дзвiнок.
  
  У цей момент я перекладала листа шефа англiйською мовою. Взагалi-то, мовою я володiла непогано - все завдяки моїй мамi, яка колись захоплювалася мовами, досконало володiла англiйською та нiмецькою - на менi це теж позначилося. Мама розповiдала про те, як Лера - наша сусiдка i просто дiвчинка, яка мене терпiти не могла - позавчора щось у хатi спалила, що приїжджали пожежники. Мама каже, там стiльки крику було. А я смiялася. Щоправда, смiялася! Ранiше б поскаржилася на чиюсь дурiсть, навiть, можливо, почала б переживати за Лерку, якої до мене немає справи. Але зараз у менi щось змiнилося, i я вже не була такою слабохарактерною, а чужим промахам навiть навчилася радiти.
  
  У коридорi почулися чиїсь кроки, а потiм з'явився вiн - Сергiй. Я спочатку просто погляд кинула, але так i застигла - не чекала. Вiн був один, без батька, i без шефа - що зрозумiло, бо Лев Борисович зараз перебував у своєму кабiнетi. Мама не подiляла моєї мовчанки, продовжуючи щось говорити, але швидко зрозумiла, що її не слухають.
  
  -Мамо, я тобi передзвоню, - пробурмотiла я в трубку i вiдключилася.
  
  Мовчимо. А що менi робити? Я лише секретар. Це вiн у нас тут гiсть, може, хоч скаже, навiщо завiтав взагалi. Але Сергiй подумав, пiдiйшов до мого столу - так само не спускаючи з мене уважних вивчаючих очей - i чогось вичiкував. А я просто погляду вiдвести не могла, дивилася як прикута i молилася, щоб хоч щось трапилося: телефон зателефонував, шеф несподiвано з кабiнету вийшов, iз спiвробiтникiв хтось заглянув. Але як на зло в офiсi панувала тиша та гладь.
  
  -Привiт, - привiтався вiн своїм чарiвним голосом з хрипотою. Я вже й забула його про цей голос, а зараз знайомi нотки почула i мене в жар кинуло. Дивилася на нього, боялася, що не вистачить сил вiдповiсти - ось прямо зараз знепритомнiю вiд надлишку почуттiв. Мене ця iдея приваблювала - менше клопоту, не треба нiчого говорити, не потрiбно думати i вiдчувати.
  
  -Здрастуйте, - кивнула я начебто офiцiйно, хоча самiй менi голос не сподобався.
  
  -Лев Борисович у себе? - поцiкавився Сергiй. Але я поки що мовчала - з силами збиралася. - Менi йому документи вiддати треба!
  
  Для наочностi Краснов помахав перед моїм обличчям файлом iз якимись паперами. Я одразу погляд у стiл опустила, зачепилася за зелений стiкер, на якому синю ручку записувала чийсь номер телефону до появи Сергiя.
  
  -Хвилинку, - пробурмотiла я, вийшла з-за столу i пiдiйшла до дверей шефа. Тихенько постукала, прочинила дверi i дiловим тоном повiдомила. - Лев Борисович, до вас Сергiй Краснов.
  
  -Нехай заходить, - кивнув вiн.
  
  -Проходьте, - сказала я Серьожi i знову, як слухняний секретар, повернулася до свого робочого мiсця. Краснов на мене дивно подивився, але все ж таки без жодного слова зайшов до начальства в кабiнет.
  
  А я знову на ногах пiсля цього стояла. Руки нестерпно тремтiли, Ленка, що знову прибiгла до мене, але вже чисто у справi, не могла не помiтити мого нервозного стану.
  
  -Ти захворiла? - спитала вона. - Бiла, як крейда. Неначе привид побачила.
  
  I точно. Як iз минулого приведення в мою реальнiсть увiрвалося. Навiть не знала, не припускала, що це буде так важко - дивитися в його очi, бачити його нерозумiння i говорити йому щось. Наче весь свiт знову перекинувся, а мене попередити забули. Таке вiдчуття, нiби з усiма навколо щось дивне, а я одна нiчого не розумiю.
  
  Коли Сергiй вийшов iз кабiнету Лева Борисовича, я вже подумки змогла себе пiдготувати до цього. Натягла на обличчя фiрмову усмiшку, в очi його не дивилася, намагалася зосередити погляд на чомусь iншому: наприклад, на горбинцi на носi. Це був не дуже хороший спосiб, але все краще, нiж губитися i без кiнця вiдводити погляд.
  
  Я чекала, що вiн одразу пiде. Мiг, правда, кивнути головою, наче прощаючись, а потiм пiти. Мiг навiть чемно попрощатися. Коротше, це було не важливо, найголовнiше - вiн просто мав пiти. Я вже подумки все це кiлька разiв продумала, але коли замiсть того, щоб розвернутися i йти на вихiд, Краснов, мило посмiхаючись, пiдiйшов до мого столу, я знову почала переживати.
  
  Навiщо вiн це робить? Навiщо?
  
  -Слухайте, дiвчино, - буквально заспiвав вiн, а в мене вiд цього голосу мурашки по тiлу побiгли - так незвично було слухати його знову. - Це, звичайно ж, безглуздо, але... ми з вами нiде ранiше не зустрiчалися? У мене таке вiдчуття, нiби я з вами колись бачився, але я просто не мiг би забути таку красуню.
  
  Щоки миттєво почали горiти. I голова, здається, стала якоюсь особливо гарячою. Тiльки долонi не спiтнiли, як ранiше, коли видавали крайню мiру мого збентеження перед ним. Я навiть досить спокiйно витримала його пронизливий погляд. Можна пишатися собою.
  
  -Так? Дивно, - я знизала плечима. - Можливо, ми зустрiчалися.
  
  Менi не хотiлося вiдповiдати на його запитання. Та що я йому скажу? Сергiю, згадай, це ж я, Євко, Нiкина подружка, яка вiчно дивилася на тебе, як на ангела, i плекала надiю на побачення з тобою, а вже про взаємне кохання i мрiяти не наважувалася. Це безглуздо. Було б простiше сказати, що його не знаю, але... не хотiлося. Отак ось, просто не хотiлося. I знаю я, що дурницi говорю.
  
  -Я напевно тебе десь бачив, - без запитань, Сергiй перейшов на 'ти', що мене анiтрохи не збентежило - ранiше ми один одному особливо не 'викали'. - Навiть голос знайомий.
  
  -Голос, як голос, - знизала я плечима. Сергiй ще кiлька хвилин посвердлив мене очима, а коли подумав, що я бiльше не маю намiру з ним розмовляти, вирiшив пiти. Пiти? Так швидко? - А у Нiки як справи?
  
  -У кого, Вибач? - Вiн нервово обернувся.
  
  -У Нiкi, - анiтрохи не знiяковiвши його подиву, повторила я.
  
  -У Нiкi? Ти про Лазарєва, чи що? - насупився Сергiй. - Ти її знаєш?
  
  -А що? Хiба я можу про неї не знати? - глузливо запитала я. - Найкращi подруги, чи знаєш, усiм одна з одною дiляться.
  
  -Найкращi подруги? Ти про що? Я не... - вiн замовк, здається, щось пiдозрюючи. - Почекай, а як ти говорила твоє iм'я?
  
  -Я не говорила.
  
  -Єва, так? Ти Єва? - здогадався Сергiй i одразу насупився. Зате я посмiхнулася, незрозумiло чому зрадiв.
  
  -Єва, - погодилася я. - Приємно познайомитись iз Вами, Сергiю. А я, як ви здогадалися, Лазарєва Єва Станiславiвна.
  
  -Оце так зустрiч, - буркнув вiн, але тепер уже не поспiшав до виходу. Повернувся до мого столика, глянув на мене ще бiльш уважно, i на його обличчi виявлялося впiзнання. - Ти змiнилась.
  
  -У своєму життi доводиться щось мiняти.
  
  -Пiдстриглася. Фарбуватися почала. Зовсiм iнший виглядаєш.
  
  -А Що ранiше не подобалася? Чи сiрi мишки принципово тобi не пiдходять?
  
  -Та всiм ти менi подобалася, заспокойся, - Сергiй все ще продовжував мене розглядати. Потiм навiть усмiхнувся. - От би Нiка тебе зараз побачила!
  
  Все ж таки добре, що нас нiхто не чує. Не хотiлося б, щоб менi потiм запитання всякi цiкавi почав ставити. Розповiдати про своє минуле життя нiкому не хотiлося, та й узагалi... не бажано, щоб хтось запiдозрив мене у знайомствi з Красновим. Хотiлося залишити все це таємно.
  
  -Я не хочу про неї тут говорити, - пробурмотiла я. Потiм зовсiм по-дiловому кинула погляд на якийсь час - до мого обiду залишалося п'ятнадцять хвилин. - Знаєш, у сусiднiй будiвлi є кафе 'Малинка'. Якщо ти маєш час, ми могли б там поговорити.
  
  Через п'ятнадцять хвилин я заходила до незнайомого кафе. Взагалi-то, на обiд я завжди ходила в iнше мiсце, куди мене вперше притягла та сама Ленка. Але сьогоднi довелося зрадити своїм звичкам - не хотiлося, щоб мене з Сергiєм хтось побачив. Та й просто хотiлося з ним поговорити, спокiйно та без нервiв.
  
  А вiн чекав на мене, хоча спочатку я сумнiвалася: думала, що вiн поїхав у своїх справах. А кому потрiбнi цi пустi розмови? Йому? Дуже у цьому сумнiваюся! Менi теж цi розмови були не потрiбнi, але так хотiлося хоч трохи побути з ним. З'явилася ця можливiсть розмовляти з ним, дивитися на нього, вiдчувати на його уважний погляд i думати про те, що так у нашому життi все змiнилося.
  
  -Ти довго, - буркнув вiн, вiдкладаючи убiк мобiльний телефон, у якому щось вивчав до мого приходу. Я на це висловлювання нiчого не вiдповiла, тiльки замовила чашку зеленого чаю у офiцiанта, що пiдiйшов. - I все-таки, ти так сильно змiнилася, Єв!
  
  -Чим це? - фиркнула я. - Нiчим я не змiнилася. Якою була, такою й залишилася.
  
  -Нi, ти змiнилася, - наполягав на своєму Сергiй.
  
  -Як хочеш, - я знизала плечима, не бажаючи з ним сперечатися. - Чому ти зараз не в унiверситетi? Щось менi не вiриться, що ти можеш дозволити собi з батьком по мiстах кататися.
  
  -Тато постарався, - вiдповiв Краснов. - А менi треба контакти налагоджувати, адже колись менi вся його компанiя у спадок дiстанеться. Ось i їжджу з ним скрiзь.
  
  -У тебе гарний тато, - кивнула я. - Про твоє майбутнє турбується.
  
  -Можливо, - ухильно пробурмотiв Сергiй. - Але все це не має значення. Скажи краще, а чому ти поїхала тодi, влiтку? Просто зникла одного прекрасного дня!
  
  -Так Треба було.
  
  -Це дивно. А Нiка? Ви ж найкращi подруги були, сестри, зрештою! А зараз? Ви, як i ранiше, не спiлкуєтеся?
  
  -Навiть сестрам, як виявилося, є що дiлити, - посмiхнулася я.
  
  -Треба ж.
  
  -Розкажи менi про неї, - попросила я. - Чула, у неї пiснi новi є, а так... особливо не цiкавлюся її життям.
  
  -А я Як знаю? Ми з нею за мiсяць пiсля твого вiд'їзду розлучилися, бачимося рiдко. Вона змiнилася, зарозумiла до страшенностi стала - їй не до унiверситетського хлопчика, яким вона мене вважала. Дивиться на всiх зверхньо, хоча спiвачка з неї нiкчемна - тiльки завдяки грошам вашого батька i тримається.
  
  -Треба ж, - пробурмотiла я. - Розлучилися? Чому?
  
  -Просто ми не пара один одному.
  
  -I як у неї тепер iз особистим життям?
  
  -Не знаю. Чув, що вона заводить потрiбнi знайомства з потрiбними людьми, але про їхнi особистi стосунки я не знаю. Мене Нiка мало цiкавить.
  
  -Звичайно, напевно у тебе i пiсля неї вiд дiвчат вiдбою не було! - не втрималася я вiд шпильки на його адресу. I я впевнена, що потрапила до крапки.
  
  -Згоден. То хiба ж це погано? - вiн усмiхнувся i пильно на мене глянув. - Кiнь, Єв, ми ж були з тобою друзями! Може, не часто спiлкувалися, але ж спiлкувалися! Чого ти така насторожена?
  
  -Ми Були друзями? Це твердження чи питання?
  
  -Єва! - Вiн невдоволено глянув на мене. - Що ми всi про Нiка, про мене? Ось про своє особисте життя i розкажи! Напевно, всi хлопцi до твоїх нiг впали! Навiть зрозумiти не можу, як свого часу тебе не помiтив?
  
  -Легко i просто не помiтив, Сергiю. Адже поряд зi мною завжди була перевершує мене у всьому Веронiка. I про особисте життя моє тобi знати зовсiм не обов'язково.
  
  -А що так? Розповiсти нiчого?
  
  -Для тебе, любий, завжди знайдеться, що розповiсти, - навiть не помiтила, коли перейшла на такий рiзкий тон. I це менi не подобалося. Не хотiлося з Красновим псувати стосунки, але чомусь рiзкi слова вилiтали самi по собi, у мене поради не питали. - Гаразд. Напевно, особисте життя кожного - це не те, що варто зараз обговорювати, коли минуло вже багато часу з нашої останньої зустрiчi.
  
  -Ти маєш рацiю, - погодився Сергiй. - Як ти тут влаштувалася? Родичi тут мешкали?
  
  -Не-а, - я похитала головою i думки знову упорхнули, поступившись мiсцем кошмарним спогадам. - Загалом нiкого не було. А зараз друзi з'явилися, сенс у життi якийсь. Я багато чого тепер iншими очима дивлюся.
  
  -Ось у цьому ти i змiнилася, Єв, - усмiхнувся хлопець, впевнений у своїй правотi. - Стала незалежна та впевнена, дiлова навiть. Тобi дуже йде.
  
  -Дякую, - сказала я, не впевнена, що це варто рахувати за комплiмент.
  
  Так ми й балакали про життя одне одного. Я не показувала свого подиву, але всерединi вся була напружена. Ранiше, коли ще в школi вчилася i про Краснова постiйно думала, то мрiяла, що через кiлька рокiв ми з ним ось так ось зустрiнемося десь, розговоримося про своє минуле, i з посмiшками згадуватимемо цi шкiльнi днi. Адже згадували. Краснов досi пам'ятав, що в день нашого знайомства я була з двома кiсками, на кiнцi яких красувалися два червонi бантики. Я круглими очима дивилася на хлопця - не очiкувала, що вiн також дуже добре пам'ятає день нашої зустрiчi.
  
  Мiй обiд добiгав кiнця. Час бiгти на робоче мiсце, про що я Сергiю i сказала.
  
  -Нiколи не думав, що з маленького дивного дiвча в школi виростить така красуня, - зiтхнув вiн з посмiшкою, говорячи черговий комплiмент. - Єв, я хочу ще зустрiтися з тобою!
  
  Я тiльки збиралася пiдвестися з-за столу, але так i завмерла. Вiн хоче зустрiтися - це зрозумiло i з його очей, i з його здивованого погляду. Вiн, мабуть, i сам шокований. Але навiщо це йому? Я, звичайно, може змiнилася, гарно виглядаю, але не настiльки, щоб призначати менi якiсь зустрiчi. Все ж таки це Сергiй Краснов, який нiколи не скаржився на брак жiночої уваги до своєї персони. Тодi навiщо йому? Адже я не уособлюю собою iдеал жiночої краси, та й знаючи тип дiвчат, якi Сергiю подобаються, я ще бiльше переконувалась у тому, що ми не пара. Ранiше, коли дуже любила, охоче уявляла себе поруч iз ним. А зараз, хоч вiн менi й досi подобався, я тверезiше дивилася на обставини.
  
  -Я не впевнена, що це хор...
  
  -Нi будь ласка. Не вiдповiдай вiдмовою! - я навiть несподiвано замовкла, спантеличена. Вiн дiстав iз портмоне якийсь папiрець i простяг менi. - Ось мої телефони. Обiцяй, що подумаєш i передзвониш менi, гаразд? Я буду чекати!
  
  Не дочекавшись моєї вiдповiдi, Сергiй скочив з-за столу, пiдморгнув менi i втiк до виходу, попрощавшись зi мною. А я уважно дивилася на залишений папiрець iз телефоном Сергiя, i все думала про те, що мрiї здiйснюються. Тiльки зовсiм не так, як хочеться! Ось, наприклад, рiк тому я б на сьомому небi вiд щастя стрибала, а зараз не знаю, що менi з щастям, що привалило, робити!
  
  Звiсно, вiн менi подобався. Це був незаперечний факт, на який я не могла заплющити очi. Це був Сергiй, той самий Сергiй, про якого я так довго мрiяла. Будувала колись наше спiльне майбутнє, розписувала все у подробицях та майже вiрила в те, що мої мрiї здiйсняться. Але зараз щось у менi змiнилося, i на Краснова я дивилася якось зовсiм iнакше. Помiчала якiсь деталi, що нiчого не значили, оцiнювала, аналiзувала.
  
  Адже вiн iнший. Я сама собi представляла Сергiя зовсiм iншим, напевно, перенесла на нього всi якостi свого неiснуючого iдеалу, а зараз нiби рожевi окуляри зняла. I нiби зовнi все тим же залишився, а його характер нiбито заново для себе вiдкрила.
  
  Чому ранiше я забувала про те, що вiн бабiй? Чому ранiше за мене це не особливо торкалося? Я ж пам'ятаю всiх його дiвчат, яких тiльки знала, пам'ятаю, що всi вони вiд нього були шаленi, пам'ятаю, що ще половина дiвчат його оточення непомiтно по ньому сохли. Я навiть не замислювалася про те, що, стань вiн мiй, хлопець навряд чи зможе повнiстю змiнитися: вiн, як i ранiше, флiртуватиме з дiвчатами, посмiхатися всiм пiдряд i старанно не помiчати закоханих очей чергової дурницi. Такий, як я, наприклад. Або ще гiрше - змiнюватиме. А я на все закриватиму очi, бо шалено люблю. Проводитиму безсоннi ночi, чекаючи його, а потiм влаштовуватиму ревнивi скандали.
  
  Я все уявляла по-iншому.
  
  Загалом подрузi я все як на духу виклала. Вона мене моторошно лаяла: за те, що пiшла з ним розмовляти, за те, що про всякi дурницi думаю, за те, що подумати над його пропозицiєю погодилася. А потiм Юльку я приголомшила ще й тим, що маю намiр погодитися на цю зустрiч.
  
  -Дура ти, Євко! - обурено видихнула вона. - Чого тобi не вистачає? Ти ж тож дiзналася все i про нього, i про Нiку свою! Вiн же просто пограє з тобою, а потiм звалить. Євко, ну ти ж нормальне дiвчисько, з головою! Ну, що ж ти перед ним голову втрачаєш?
  
  Я була згодна з Юлькою. Чесно почувала себе дурненькою, але вiд своїх намiрiв не вiдмовлялася. Увечерi ж набрала номер телефону за папiрцем, почула голос Сергiя i зовсiм по-дiловому повiдомила, що згодна побачитися. I час мене не збентежив - завтра, о 7-й вечора вiн заїде за мною.
  
  -Я знав, що ти подумаєш i погодишся! - Повiдомив Сергiя менi по телефону.
  
  -А ти, Краснов, не зазнавай, - фиркнула я. - Це нiчого не значить!
  
  Прозвучало як виправдання. Але бiльше говорити нiчого не стала, кинувши на прощання коротке 'поки', я перша поклала слухавку. А хвилювалася, взагалi-то, моторошно! Здавалося, що навiть крiзь телефонну розмову Краснов почує мої гучнi удари серця, а потiм довго буде надi мною смiятися. Навiть руки не одразу перестали тремтiти пiсля розмови. Адже попереду ще завтрашнiй день!
  
  Чому я погодилася на цю зустрiч? Нi, не тому, що я хотiла ще раз побачити цього красеня, хоча не без цього бажання обiйшлося. Просто менi хотiлося точно зрозумiти, що я до нього вiдчуваю. Хотiлося хоч щось про себе прояснити i зрозумiти - а воно менi, власне, потрiбне? Усi нерви ось цi?
  
  Зранку пiшов дощ. Все як треба - i грiм, i блискавка, i вiтер моторошний. Виходити нiкуди не хотiлося, але я припускала, що надвечiр погода трохи вщухне. Тим часом, зрiдка поглядала у вiкно, дивилася, як дрiбнi краплi барабанять по склу i вже утвореним калюжам, як асфальт за двi секунди став мокрим вiд води. Навiть не думала, що пiсля зими та снiгу так встигла занудьгувати за весняним дощем. Дивилася на дрiбнi краплi, а замiсть роздратування настрiй тiльки здiймався.
  
  Години о два днi я помiтила бiганину по дому - це вже Юлька вирiшила у вихiдний день пiти. Поспостерiгавши за нею пару хвилин, все ж таки не змогла втриматися i запитала:
  
  -Ти що, за такої погоди кудись пiдеш?
  
  -Так, Ле ... - Вона раптом зам'ялася, а потiм поспiшно вiдповiла. - Так пiду. Ми хочемо з ним погуляти.
  
  -Господи, Юлько, коли ти вже нам скажеш його iм'я? - Усмiхнулася я. - Набридло вже про нього, як про людину без iменi думати. I куди ви пiдете в таку погоду? Холодно!
  
  -А тобi нiхто не казав, що цiлуватися пiд дощем - це романтично? - посмiхнулася подруга.
  
  -Дуська, - пробурмотiла я, i не стала Юлi заважати.
  
  Подруга поскакала i ми з День залишилися в гордiй самотi. Кота я погодувала, i, побачивши його ситу задоволену мордочку, вiдчула себе ще краще. Взагалi, з котом ми напрочуд добре ладнали. Спати паразит лягав найчастiше зi мною, але подруга не ображалася свого дружка. А ще, просто приємно, коли пiсля важкого дня приходиш додому, а на тебе чекає хтось теплий, коханий i пухнастий.
  
  О шостiй я почала збиратися. Одягтися вирiшила по-дiловому, але в той же час не для роботи: строга спiдниця-олiвець до колiн i кремова святкова блузка, що iдеально на менi сидить. Залишалося трохи пiдфарбуватися i зiбрати волосся в хвiст. Перед самим виходом несподiвано пролунав дзвiнок у дверi. Ми з котом дуже здивувалися, але разом пiшли зустрiчати несподiваного гостя.
  
  Гостем виявився Матвiй. Вiн по-господарськи шмигнув у коридор, як тiльки я вiдчинила вхiднi дверi, роззувся, повiсив куртку на гачок у коридорi i пройшов до зали. З подивом спостерiгала за тим, як хлопець плюхнувся на диван i жалiбно щось простогнав. Цiкава картина виходить.
  
  -Матвiй, ти чого? - поцiкавилася я в друга.
  
  -Менi погано, - простягнув вiн, озирнувся навколо i знову зупинив свiй погляд на менi. - А Юлька де? Знову зi своїм залицяльником втекла кудись?
  
  -Втекла, - кивнула я. - То чого тобi там погано, кажеш?
  
  -Голова болить, - пояснив вiн. - Є пiгулка? Я зараз помру!
  
  -Ех, мученик, - хмикнула я. Пiшла до своєї кiмнати, покопалася в сумцi i витягла звiдти свої пiгулки вiд головного болю. Вiднесла їх Матвiєвi.
  
  -Рятiвниця, - досить простягнув вiн, пiднявся, цмокнув мене в щоку (це подяка така?) i пiшов на кухню, щоб запитати пiгулку водою. Якось загальмовано дивилася за Матвiєм, недовiрливо помацала свою щоку, а потiм струснула головою i вирiшила забути. У хлопця голова болить, не дивно, що вiн погано розумiє.
  
  Через якийсь час Матвiй повернувся. Легше йому, звичайно, не стало - на жаль, не винайдено таблетки, якi миттєво позбавляють людину болю - але зате тепер вiн вiрив, що в найближчому майбутньому голова у нього пройде.
  
  -Чого прийшов? - Поцiкавилася я, поправляючи зачiску.
  
  -Просто так прийшов, - вiдповiв хлопець, вивчаючи мiй зовнiшнiй вигляд. - Начебто ми давно не бачилися, та й Юлю настав час перевiрити. А ти кудись iдеш?
  
  -Так, у мене зустрiч.
  
  -Зустрiч? З ким це у тебе зустрiч? Та ще й увечерi?
  
  -Матвей, - я спокiйно подивилася на хлопця, який забув про свiй головний бiль. - Ти влаштовуєш менi допит. Ти ставиш питання, на якi я не хочу вiдповiдати!
  
  -I що це значить?
  
  -Це нiчого не означає, - я вiдвернулася. - А менi вже час iти. Не хочу спiзнюватися. Якщо хочеш, то можеш дочекатися Юльки. Я думаю, що вона вже скоро повернеться.
  
  -Добре, - кивнув Матвiй i навiть усмiхнувся, проводжаючи мене. - Вибач за мої запитання. Я просто розгубився.
  
  -Нiчого страшного. Я все розумiю, - на кiлька секунд я згадала, як сама ще недавно дивувалася, що Матвiй зiйшовся з колишньою дiвчиною. Це для мене тодi стало справжнiм випробуванням, i якщо мiй друг зараз вiдчуває щось подiбне до того, що вiдчувала тодi я, то менi легко зрозумiти хлопця.
  
  Я пiшла швидко. Матвiй здавався звичайним, спокiйним та умиротвореним, побажав вдалого вiдпочинку. Але все це здавалося неприродним, награним, я вiдчувала себе нiяково, i навiть радiсть майбутньої зустрiчi з Сергiєм трохи померкла. Я була впевнена, що у мого друга не все так добре, як вiн намагався показати. А раптом у нього щось трапилося? Щось серйозне, а я не мав часу, щоб його вислухати? Адже це не правильно, справжнi друзi так не роблять.
  
  Менi було соромно за свою поведiнку. Адже Матвiй i Юля менi дуже дорогi, я навiть не уявляю, наскiльки вони менi потрiбнi. А тут... з'явився хлопець iз мого минулого, i заради нього я готова про все забути: забути про людей, яким я важлива. Це потрiбно виправляти.
  
  Iз Сергiєм ми домовилися зустрiтися у ресторанi 'Старий Замок'. Назва говорила сама за себе - зовнi будова, що височiє прямо в центрi мiста, була дуже схожа на якийсь старовинний замок епохи феодалiзму. Навiть усерединi все було таким багатим i розкiшним, що я вiдчула себе якоюсь принцесою, запрошеною на королiвський бал. Хотiлося вiрити, що зараз мене справдi чекав справжнiсiнький принц.
  
  Сергiй сьогоднi був у чорних штанах i темно-синiй сорочцi; виглядав якимсь темним демоном: правда, дуже привабливим, але вiд цього не менш загадковим i небезпечним.
  
  Сергiй намагався справити враження справжнього джентльмена. Навiть поводився якось дивно. Хоча, напевно, це все правильно, i так має бути на першому побаченнi... звiдки менi знати? Єдиним хлопцем, з яким я бувала у численних громадських мiсцях, був Матвiй. Але ми ж тiльки друзi, i завжди поводилися природно, говорили про все пiдряд, не ховаючись за маскою в спробi справити сприятливе враження.
  
  -Ти Мене зараз не слухаєш, - це було вимовлено ствердним голосом Сергiя. Я прикусила мову, коли зрозумiла, що справдi не почула й половини того, що своїм чарiвним оксамитовим голосом розповiдав мiй спiврозмовник.
  
  Я багато думала. Про все це. Про те, що зараз я сиджу з привабливою молодою людиною в одному з найдорожчих ресторанiв мiста, вiн менi щось розповiдає, намагаючись розвеселити мене. Моїм спiврозмовником був Сергiй Краснов - хлопчик, знайомий менi з дитинства, в якого я так довго i без вiдповiдi закохана. Це здавалося епiзодом з казки, тiльки на вiдмiну вiд дитячих iсторiй, я не могла зараз передбачити кiнець свого роману.
  
  Я не сумнiвалася у своїх почуттях. Хлопець менi подобався, нiби й не було мiж нами всього того часу, коли вiн зустрiчався з моєю найкращою подругою - Нiкою. Начебто я просто простягла свою любов через роки, зберегла її, а зараз настав час продемонструвати всю глибину своїх почуттiв.
  
  Але цi роки, про якi згадувати не хотiлося... вони все ж таки були, i я вiдмовлялася їх забувати. Я знаю, що Сергiй любить увагу, вiн популярний i намагається тримати iмiдж: вiн вибирає все найкраще, починаючи вiд стилю одягу та закiнчуючи вибором власної машини. Навколо Сергiя завжди крутилося дуже багато дiвчат, якi не могли встояти перед його чарiвнiстю. Вiн завжди вибирав найкращих. I нiколи не дивився на мене.
  
  Я ще не готова прийняти той факт, що мої невеликi зовнiшнi змiни щось означають для Сергiя. Адже вiн чудово пам'ятає, якою я була ранiше. Вiн знає про мене багато, знає багато моїх внутрiшнiх якостей, але це нiколи не змушувало його вибрати замiсть iншої дiвчини мене.
  
  А тепер ... змiнилася лише картинка, вона стала привабливiшою, але вона не була iдеальною. А Краснову я сподобалася. Я знала, що вiн женеться за вдосконаленою оболонкою. Але менi цього не хотiлося. Я не хотiла стати для нього тимчасовою гарною пасiєю, я хотiла справжнiх та щирих почуттiв. Я знала, що хлопець здатний любити: вiн був добрий. Завжди добре ставився до мене - це почалося ще зi школи. Вiн умiє по-справжньому любити. То чому я не можу пробудити в ньому справжнi почуття?
  
  -Ми з тобою стiльки часу знайомi, а я про тебе майже нiчого не знаю, - у його голосi почулося невдоволення самим собою. Саме так. Це вкотре доводить, що нiколи не була гiдним об'єктом його уваги.
  
  Я мало розповiдала про себе. Менi не хотiлося розповiдати про своє життя Сергiю, нехай ми й знайомi, як вiн висловився, стiльки часу. Я ще не була готова вiдкритися. Напевно, має пройти бiльше часу, щоб дiзнатися одне одного краще.
  
  Ось i ще одна причина, яка змушує мене хвилюватись. Час. Воно стрiмко вислизало. Невiдомо, скiльки ще Краснов пробуде у цьому мiстi. Вiн може виїхати вже сьогоднiшньої ночi, якщо на це буде причина. Вiн не може бути тут стiльки, скiльки менi знадобиться, щоб звикнути до хлопця, щоб довiритися.
  
  -Коли ти їдеш? - запитала я, вдавши, що не почула останнi реплiки.
  
  -Я тебе так набрид?
  
  -Зовсiм нi. Я питаю не тому, що ти мене дiстав. Менi просто... цiкаво, - пробурмотiла я.
  
  -Взагалi, не знаю. Це не вiд мене залежить. Але, мабуть, скоро, - вiдповiв хлопець. Потiм, помiтивши, що я змiнилася на обличчi, вiн поспiшно додав. - Я приїжджатиму. Звичайно, не так часто, як хотiлося б, але...
  
  Я лагiдно посмiхнулася. - Не треба, не продовжуй.
  
  Вiн замовк. Ми взагалi сьогоднi багато мовчали. Часто дивилися один на одного i... згадували. У цьому я певна. Я знала, що Краснов вiдкопував свої попереднi спогади про мене. Я робила те саме. Будь-якi дрiбницi, якi так багато говорили про його минуле. Найбiльше я згадувала шкiльнi роки - вони були найнешкiдливiшими i про них згадувати не так уже й боляче. Та наївне дитяче кохання подобалося менi найбiльше. У нiй зовсiм не було болю, брехнi, порожнiх переживань та знову болю. Iнодi я згадувала Нiку. Вона часто миготiла в моїх спогадах, отруюючи їх...
  
  -Знаєш я ... навiть сумував за тобою, - промимрив хлопець, потiм посмiхнувся своїм же словам.
  
  Сумував. Це прозвучало так красиво. Тiльки я не повiрила. Я знала, що вiн не нудьгував - надто маленькою ланкою я була в його життi, у становленнi його, як людини. Коли вiн зустрiчався з Нiкою, хлопець жив мрiями, вiн планував майбутнє i вже тодi будував його з моєю подругою. Я знаю, що вiн не сумував. Просто вирiшив сказати менi щось приємне. I я не засуджувала. Менi справдi було приємно це чути.
  
  -Я теж, - зiтхнула я, вирiшивши сказати правду. Йому простiше. Вiн, звичайно, знає, що це все правда. Я не вмiла брехати. Напевно, все-таки не вмiла, бо не так часто й доводилося менi це робити. I, звичайно ж, мої очi красномовнiше за всякi слова говорили про мої почуття. Не важко здогадатися, що я зараз говорила правду.
  
  Я ранiше не особливо замислювалася про те, чи Краснов знає, що вiн менi подобається. Не було часу думати про такi дурницi: завжди з'являлися iншi, важливiшi думки. А зараз я раптом задалася цим питанням. Чи вiн знає? Може, все так очевидно? Чи навпаки? Аж я надто добре приховую свої почуття?
  
  Мабуть, це безглуздо сподiватися. Зрештою, навiть моя подруга могла по секрету розповiсти хлопцевi, що у дитинствi я була дуже закохана. У нього. Напевно, вiн з мене довго смiявся. Зараз, як менi здається, йому не так i смiшно.
  
  Додому вiн вiдвозив мене сам. Я довго з ним iз цього приводу сперечалася. Менi не важко було викликати таксi, i я б спокiйно доїхала до будинку. Але нi, Сергiй спочатку мав намiр вiдвезти мене додому сам, навмисно не вживаючи в ресторанi нi грама алкоголю. А я раптом злякалася. Наше розставання бiля стiн замку було легко уявити, а ось бiля мого будинку. Важко передбачити його подiї.
  
  Зупинившись на одному з перехресть, поки ми чекали на зелений сигнал свiтлофора, хлопець звичним жестом дiстав звiдкись з кишенi в дверi машини пачку цигарок. Я здивовано дивилася на Сергiя. Дуже чiтко пам'ятала той день, коли заспокоювала Нiку, що реве... також чiтко, я пам'ятала причину їхньої сварки. Тому що вона курила. Вiн виявив пачку цигарок у її сумцi, i тодi йому це дуже не сподобалося.
  
  Вiн не курив. Нiка розповiдала, що йому не подобаються люди, що палять. У цьому ми з ним були солiдарнi. Я чомусь дуже не любила запаху сигаретного диму, i тим бiльше не звертала уваги на людей, якi мають таку огидну шкiдливу звичку. Нiхто з близьких менi людей не курив, окрiм Нiки, але я подрузi прощала. I зараз нi Юля, нi Матвiй не курили, що полегшувало менi життя. Було таке вiдчуття, що без сигаретного диму менi дуже просто жилося. Навiть на роботi при менi нiхто не дiставав пачки цигарок.
  
  А зараз... Сергiй палить. Це здавалося чимось неприродним.
  
  - З якого часу ти куриш? Я думала, ти ненавидиш цигарки!
  
  -Ненавиджу? - Здається, вiн був дуже здивований. - Та нi. Я ще влiтку почав курити. Напевно це менi перейшло вiд Нiки.
  
  Згадка колишньої подруги вiдгукнулася болем у грудях. Я пiдiбгала губи i вiдвернулася, прочинивши вiкно. Коли в салон проникало свiже повiтря, менi легшало дихати.
  
  -Тобi не подобається згадувати про Нiку, - сказав Краснов. - Що ж мiж вами сталося?
  
  -Це ... не має значення, - я похитала головою, i знову вiдвернулася.
  
  -Пробач. Здається, я все зiпсував, - вибачився вiн.
  
  -Нi нi! Все нормально, - пробурмотiла я. - Просто... дуже багато спогадiв для одного вечора.
  
  Машина досить швидко опинилася бiля мого будинку. Це добре. Запах диму нiяк не зникав, хоч цигарки давно вже не було в руках хлопця.
  
  -Дякую тобi за чудовий вечiр, - швидко сказала я, маючи намiр скорiше пiти.
  
  Я боялася, що вiн вирiшить мене поцiлувати. Ранiше, коли ще маленькою була, часто фантазувала та думала саме про такi моменти, розписувала все у найдрiбнiших подробицях. Але зараз я не була готова. Може, вдруге, якщо, звичайно, Сергiй захоче ще раз запросити мене на побачення.
  
  -Єва, почекай, будь ласка, - сказав хлопець, i я приречено опустила руку, якою хотiла вiдчинити дверi. - Я подумав... може, ми якось це повторимо?
  
  -Друге побачення? - Загальмовано перепитала я.
  
  -Так. Звiсно, якщо ти не проти.
  
  -Ну, взагалi... я не знаю.
  
  - Тобi ж сподобалося сьогоднi? - спитав вiн.
  
  Я кивнула. Iз цим посперечатися було неможливо. Сьогоднiшнiй вечiр, крiм деяких моментiв, був просто прекрасний. Все, як у моїх мрiях - гарна я, гарний Серьожа, iдеальний ресторан i вiн за мене платить, спiлкується зi мною, як справжнiй джентльмен, i я, здається, остаточно влипла зi своєю закоханiстю.
  
  Тiльки чомусь даю собi гальма. Хiба це правильно? Якщо мене так сильно тягне до Сергiя, то чому ж я вiчно себе зупиняю? Постiйно згадую того Сергiя, "iншого" - саме так подумки я охрестила хлопця, що сидить на такiй короткiй вiдстанi вiд мене.
  
  -Тодi, чому б не зустрiтися ще раз? Я цього дуже хочу.
  
  -Лааадно, добре, - простягла я, не зовсiм упевнена у своєму рiшеннi. Вирiшила, що чим швидше вискочу з автомобiля, тим менша ймовiрнiсть того, про що думати зараз боязко.
  
  -Я подзвоню, - кинув навздогiн хлопець.
  
  -Буду чекати, - крикнула я у вiдповiдь i швидко забiгла в пiд'їзд.
  
  Чого я боялася? Адже все виявилося не так уже й страшно.
  
  Юлька була вдома. Я цьому подумки порадiла. Декiлька коротких секунд я сподiвалася, що Матвiй був усе ще тут. Менi дуже захотiлося побачити його зараз, хоч я розумiла, що це, мабуть, не найкраща iдея. Але друга не було вдома: його взуття та куртка у коридорi зникли.
  
  Я не стала сумувати.
  
  Подруга довго випитувала у мене все про побачення в найдрiбнiших подробицях. Iнодi посмiхалася, iнодi починала хмуритися. А пiсля розповiдi серйозно запитала, як я належу до Сергiя Краснова.
  
  Це було складне питання. Тому що я була переконана, що я його люблю. Але я не могла зрозумiти, наскiльки сильно змiнилося це почуття та чи змiнилося? Те, що я зараз ставлюся до Сергiя зовсiм iнакше - було очевидним. Немає тiєї дитячої закоханостi, хоча було не зовсiм зрозумiло, куди вона встигла зникнути за пiвроку.
  
  -Вiн менi подобається, - зiтхнула я. Чи характеризують цi три слова все моє ставлення до нього? - Дуже подобається, - додала я. - Менi здається, Сергiй змiнився. Або просто я сама стала дуже iншою.
  
  -Ти стала ще бiльшою дурiстю, нiж ранiше, - здається, Юля щось образилася. Дивно. Хiба я сказала щось не те? Чому вона засмучується через те, що я закохана?
  
  -В чому справа? Хiба я щось роблю не так? - Запитала я невпевнено.
  
  -Ти зараз робиш помилку. Я не знаю, чи змiнився цей твiй Сергiй чи нi, але я вiдчуваю, що вiн не той, хто тобi потрiбний. Менi здається, що вiн... не твоя людина.
  
  -Я була б вдячна, якби ти перестала менi казати такi речi, - невдоволено пирхнула я. - Я ж тобi не говорю, чи пiдходить тобi твiй хлопець! Може, ви теж зовсiм не пара!
  
  -Вибач, - ображено сказала Юлька. - Я просто переживаю за тебе! Адже це не просто так, Єв! Хлопець, через який ти, мiж iншим, сюди переїхала, знову з'явився у твоєму життi, а ти так просто його пiдпускаєш! Але, виявляється, пiдтримка друзiв для тебе нiчого не означає, так?
  
  Подруга пiшла до своєї кiмнати i зачинила дверi, зачинивши її на замок. Я тут же вiдчула каяття, бо... я була не права. Я знала, що таке переживати за друзiв, я знала, що вони хотiли менi тiльки найкращого. А зараз я безсоромно промiняла i Матвiя i Юлю на Сергiя, який стрiмко увiрвався в моє життя.
  
  То був нечесний вибiр.
  
  Звiсно, ми з нею помирилися. Просто вирiшили бiльше не торкатися цiєї небезпечної теми. Я чесно прислухалася до Юлькиних попереджень, але чинити вирiшила все одно по-своєму. Зрештою, це тiльки моє життя, я маю право робити помилки, щоб вчитися правильно жити.
  
  
  
  Мабуть, мене вирiшили переслiдувати нещастя. I хоч я i прожила пару щодо спокiйних днiв, у середу все знову стало дуже погано. На якийсь час я навiть вiдчула себе дурною героїнею чергового безглуздого фiльму, в якому переслiдують однi невдачi. Навiть гидко вiд свого життя стало. А потiм знову довелося брати себе в руки. Менi нiколи було сумувати. Тiльки думати, думати, думати...
  
  Сам собою день був чудовий. Нарештi тепла погода i температура, що пiдвищилася. Це було прекрасно. Я вважала це швидким настанням теплоти. Я сподiвалася, що лiто настане якнайшвидше, i тодi я, нарештi, з'їжджу в гостi до мами. Я так за нею скучила, i навiть телефоннi дзвiнки не допомагали.
  
  Кiлька смс вiд Сергiя пiдняли мiй настрiй ще бiльше. Вiн часто менi писав, причому писав всякi дурницi. Я чудово знала, що вiн це робив для пiдняття настрою. А ще, можливо, вiн хотiв якнайшвидше побачитися зi мною. У понедiлок та вiвторок вiн особисто забирав мене з роботи пiд заздрiснi погляди моїх колег (переважно жiночої статi) та вiдвозив додому. Йому подобалося бути поруч зi мною, а вже це, своєю чергою, подобалося менi. Було приємно, коли про тебе хтось постiйно думав, хтось за тебе переживав.
  
  Я по вуха закохалася. Це сталося давним-давно, а зараз... мабуть, зараз усе стає на свої мiсця.
  
  Вiн i сьогоднi мав мене забрати. Вiн уже попередив мене про це, тому без п'яти шiсть я, звернувши всi свої справи i попрощавшись з шефом, вискочила з офiсу. Краснов завжди приїжджав рiвно о шостiй, намагаючись пiдкорити мене своєю пунктуальнiстю. Але сьогоднi спiзнювався. Я не злилася. Запiзнюватися для людини - це нормально. Я взагалi нiколи нiкуди не приходила вчасно. Весь час намагалася прийти ранiше за належний час.
  
  Зате до мене наблизилась iнша постать. Спершу я навiть злякалася, коли вiдчула чиєсь наближення. Але страх пройшов так само швидко, як з'явилася радiсть. То був Матвiй. Я навiть не подумала здивуватися, коли впiзнала його обличчя. Чомусь настрiй одразу пiдскочив ще вище. Навiть захотiлося пiдбiгти до хлопця та мiцно його обiйняти. Але, гадаю, вiн не зрозумiє мого раптового нападу.
  
  -Вiтання! Ти якими долями тут? - Запитала я.
  
  -Привiт, - вiн, здається, теж радий мене бачити. - А я вирiшив тебе зустрiти з роботи, пiдвезти додому.
  
  Це мене трохи протверезило. Я раптом згадала про те, що ще один хлопець зараз хотiв того самого. До речi, машина Сергiя здалася на перехрестi. Вже за хвилину вiн зупиниться тут i чекатиме, доки я не сяду в його машину.
  
  Чомусь я раптом дуже злякалася неминучої зустрiчi Матвiя та Сергiя. Менi здалося, що зараз не найкращий час для їхнього знайомства.
  
  На жаль, хвилина закiнчилася дуже швидко, а я нiчого не встигла придумати. А ще... я не знала, що менi вибрати. З одного боку, дуже хотiлося поїхати з Сергiйком, поговорити з ним, дiзнатися, як у нього пройшов день.
  
  З iншого боку, менi було соромно за свою поведiнку перед Матвiєм. Ми ж друзi, а останнiм часом так мало бачимося. Тим бiльше, в останню нашу зустрiч я просто жахливо поводилася.
  
  -Матвей, тут така справа... - пробурмотiла я, спостерiгаючи за знайомою iномаркою, що наближається. - Я вже обiцяла iншому, що вiн сьогоднi мене пiдвезе додому. Просто... я не знала. Може, ти приїдеш завтра?
  
  Безглуздо. Дуже нерозумно. Я знову зробила вибiр не на його користь.
  
  Але ж вiн друг. Вiн повинен розумiти, що я хочу налагодити своє особисте життя. Менi подобається Сергiй, i я хочу поїхати з ним.
  
  Якась частина мене зненавидiла сама себе за такi слова.
  
  Вiн нiчого не вiдповiв, тiльки загальмовано кивнув.
  
  Дуже вчасно перед нами зупинилася чорна машина з тонованими вiкнами. Двигун затих, дверi водiя вiдчинилися, i з'явився Краснов. Зараз вiн менi дуже нагадав якогось актора. Вiн був дуже гарний, зi смаком одягнений, та ще й з такою машиною.
  
  -Єва? - вiн завмер за кiлька крокiв вiд мене, поглядом вказуючи на Матвiя. Друг поряд зi мною напружився, я це дуже чiтко вiдчула. I це схвилювало мене значно бiльше, нiж решта. Менi було байдуже, що зараз думав хлопець, що стояв навпроти, а ось думки i почуття Матвiя... вони були набагато важливiшi.
  
  -Привiт, Сергiю! Знайомся, це Матвiй, мiй найкращий друг. Матвiй, це Серьожа... - тут я запитала, а ким же менi доводиться Краснов. Не зовсiм друг, далеко не знайомий, i вже точно не хлопець. Як пояснити, що вiн - щось середнє?
  
  -Її хлопець, - випередив мене Сергiй, привабливо посмiхнувшись. - Приємно познайомитися.
  
  -Молода людина? - глузливо перепитав Матвiй, хоч був так само напружений. - Це першоквiтневий жарт? Не смiшно, пацане.
  
  -Я не ... - Я чесно спробувала щось сказати.
  
  -А Хiба я схожий на жартiвника? - поцiкавився Сергiй. - Розважати зарозумiлого друга (вiн якось особливо видiлив це слово iнтонацiєю) коханої дiвчини в мої плани не входило.
  
  Погляди, якими цi двоє щедро обдаровували одне одного, менi зовсiм не подобалися. Здавалося, кожен iз них тiльки й чекає на момент, щоб розiрвати iншого на дрiбнi шматочки. Колись ранiше я бачила, як через Веронiку билися два хлопцi - пам'ятаю, подруга тодi була цим дуже задоволена. I зараз чимось Матвiй та Сергiй невловимо нагадували менi той момент.
  
  -Як би тобi сказати, щоб не збрехати? - фиркнув Матвiй тим же глузливим тоном, якого ранiше я вiд нього жодного разу не чула. Навiть я вiдчувала приховану загрозу, що виходила вiд нього.
  
  -Матвiй! - Докiрливо вигукнула я. Поводження мого друга залишало бажати кращого. I я сподiвалася, що хлопець ось-ось зрозумiє та припинить цей концерт.
  
  -Євшко, ти краще не втручайся, - ялинковим голоском промовив цей iндивiд. Очумiти! Сподiваюся, бачу такого Матвiя вперше i востаннє в життi. Менi ця сцена зовсiм не подобалася.
  
  Я вирiшила послухатись. Зрештою, це двоє хлопцiв, яким суперечити практично неможливо, оскiльки я дуже добре знаю обох. Може, вони самi по собi розiйдуться в рiзнi боки?
  
  Звичайно. Це було б дуже мило з їхнього боку.
  
  Менше нiж за хвилину їхня взаємна ворожiсть зросла в рази, слова стали жорсткiшими, епiтети - промовистiшими. Давно я не чула, як два хлопцi лаються - причому не жартiвливо, а досить серйозно, з погрозами та попередженнями. Дивитися на це все було дуже неприємно: здавалося, нiби я для них iграшка, яку вони не подiлили. I обидва цi хлопцi означали для мене чимало...
  
  Якоїсь митi я настiльки заплуталася у своїх думках i почуттях, що пропустила несподiваний помах руки. Здається, вони самi не очiкували, що зайдуть до звичайного рукоприкладства. Але коли на губi Матвiя виступила кров, я вже в кiнець розлютилася. Причому найбiльше злилася якраз на Матвiя, який, хоч i не полiз у бiйку, але її спровокував. Абияк заспокоївши обох, я попросила Сергiя поїхати. Не хотiлося його вiдпускати, тим бiльше зараз, коли з'явилася тендiтна iлюзiя стосункiв. Але й друга, Матвiє, втрачати якось дуже не хотiлося...
  
  Звичайно, це не було бiйкою. Я готова повiрити, що все сталося випадково. I найбiльше радiла тому, що обидва хлопцi досить швидко прийшли до тями. Тiльки ось, як виявилося, у Матвiя витримки бiльше буде. Вiн не перший полiз у бiйку. I, тим не менш, найбiльше я все одно злилася саме на свого найкращого друга. Здавалося, що вiн це чудово розумiв. Ми їхали до нього додому i всю дорогу хлопець мовчав. Мабуть, знав, що, як вiн заговорить, я пошлю його... до проклятих богiв.
  
  У квартирi було так тихо. Менi здається, хлопцевi варто було б завести собачку або кошеня. Iнодi самотнiсть дуже тисне. Або гнiтюча тиша, от як зараз. Так само мовчки обробила йому розбиту губу. Матвiй не дивився на мене, а я сподiвалася, що вiн просто почувається винним, але не хоче цього визнавати.
  
  -Навiщо ти так? - все-таки не витримала я пiсля пiвгодинного мовчання. Питання, що дозрiвають у моїй головi зi зростаючою частотою, не давали менi спокiйно сидiти в суспiльствi. Напевно, куди правильнiше було вже давно пiти, навiть не намагаючись розiбратися в цьому вирi почуттiв. Але я не могла. Щось утримувало мене тут, у цiй тихiй квартирi. Я не могла сидiти i постiйно ходила то туди, то сюди, накручуючи себе ще бiльше. А зараз узяла i не витримала. Просто сiла поруч iз хлопцем i раптом вiдчула себе неймовiрно стомленою.
  
  -Вибач, - тiльки сказав вiн, але пояснювати нiчого не хотiв. I я миттєво спалахнула вiд розумiння цього факту.
  
  -Ти ... Ти неможливий! Пiсля того, як ти посмiявся з Сергiя, спровокувавши цей удар, ти хочеш сказати менi "вибач"? У мене тiльки почало налагоджуватись життя, а ти вирiшив влiзти i все зiпсувати! - обурювалася я. Але Матвiй не слухав, дивився на мене, але думав про щось iнше - не про мої слова точно. Я розлютилася ще бiльше. - Я взагалi нiчого не розумiю. Матвiю! Скажи, навiщо це ти зробив?
  
  Вiн продовжував мовчати.
  
  Я видихнулася. Здавалося, що вся моя злiсть довго збиралася, а зараз, досягнувши свого пiку, раптово кудись зникла, наче випарувалася. Я достеменно зрозумiла, що вiн менi нiчого не розповiсть. Може це стосується якихось його проблем? А раптом Матвiй та Сергiй були знайомi ранiше, а я стала лише приводом їхньої сутички? Я глянула на зосереджене обличчя свого друга i знову розгубилася.
  
  -Зазвичай я нiколи не буваю таким, яким ти бачила мене сьогоднi. У мене є причини на таку поведiнку, але говорити про це ще зарано. Я не впевнений, що це правда, - заговорив Матвiй. Я нiчого не зрозумiла з того, що вiн сказав. - У будь-якому разi, я... менi соромно, що через мiй вчинок тобi погано. Але, здається, якби я мала можливiсть прожити сьогоднiшнiй день заново, я б нiчого не змiнив.
  
  -I як це розумiти?
  
  За якiсь крихiтнi частки секунд його обличчя опинилося на вiдстанi сантиметра +9т мого. Хлопець дивився у мої очi та був дуже напружений.
  
  -Скажи, що ти вiдчуваєш зараз? - прошепотiв вiн.
  
  А що я вiдчувала? Крiм того, що мене кинуло в пiт, серце пропустило кiлька ударiв, а долонi рiзко спiтнiли, нiчого не змiнилося. Ах, так, ще й думки розбiглися в рiзнi боки, через що я довго не могла вiдповiсти, але це гаразд. А ще... я раптом подумала про те, що ще нiколи зi мною не траплялося нiчого подiбного, але я вiдчувала... хвилювання, передчуття чогось бiльшого.
  
  -Не знаю, - чесно вiдповiла я.
  
  I його губи торкнулися моїх.
  
  Свiй перший поцiлунок я нiколи не могла уявити. Коли я з Веронiкою була ще зовсiм маленькою, у тi роки ми ще разом навчалися в школi, подруга завжди говорила менi, що це дуже неприємно. А я була закохана i не вiрила жодному слову. Я знала, що поцiлунок найулюбленiшої людини буде просто незабутнiм, що це буде мить, яка запам'ятається тобi на все життя. Це буде, безперечно, романтично i дуже нiжно.
  
  Мiй перший поцiлунок у моїй уявi мав бути подарований Краснову та нiкому iншому.
  
  Для мене це, звичайно ж, було надзвичайно проявом любовi.
  
  А зараз не було й секунди, щоб подумати про те, що вiдбувається. Дуже обережно i вмiло Матвiй витiснив решту думок з моєї голови. Опiр був пригнiчений майже миттєво. Я не могла чинити опiр, тому що шалено хотiлося пiддатися цiй ласцi.
  
  Я не думала про те, наскiльки прекраснi цi митi. Хоча, звичайно ж, напевно, якби почалася вiйна або б небеса в одну мить звалилися на землю, сумнiваюся, що щось змiнилося б мiж нами. Менi здається, iншi й так розумiють, що дiвчина вiдчуває у свiй перший та найчуттєвiший поцiлунок! Я просто хотiла бiльшого, чогось набагато сильнiшого i потужнiшого...
  
  Було страшно. Я не знала, чого чекати, коли чари моменту закiнчиться, коли серце перестане стукати так швидко, а щоки перестануть горiти. Зараз, коли тебе мiцно i дбайливо обiймають його рiднi руки, раптом стало дуже легко i тепло.
  
  -Єва, - шепнув вiн, вiдволiкаючись на секунду. Менi вистачило й цього часу, щоб остаточно прийти до тями.
  
  -О Боже! - з жахом вигукнула я, вириваючись iз мiцних Матвiя. - Боже! Що ти... ми наробили!
  
  Вiн незрозумiло дивився на мене, нiби я зробила щось, що не мало статися. Хоча так, це справдi так... я зробила жахливу дурiсть.
  
  Ми цiлувалися. Ця думка промайнула в моїй головi, як грiм серед ясного неба.
  
  -Чорт! Чорт! Чорт! - повторювала я, заметавшись по кiмнатi. - Що ж я наробила?
  
  -Єва! - гукнув мене вiн. - Я тебе не розумiю! Що не так? Чи, може, я зробив щось неправильно?
  
  -Ми Цiлувалися! - сказала я. Менi здається, причина мого хвилювання була очевидною. - Ми друзi та...
  
  -Я зрозумiв, - зiтхнув Матвiй, позбавляючи мене спроби все пояснити. - Вибач. Це я винен, я не мусив до тебе лiзти.
  
  Я промовчала, бо справдi вважала його винним. Але не хотiла цього говорити, як i не хотiла думати про причини, якi наштовхнули хлопця на вчинок. Вiн виглядав винним, хоча в його поглядi крутилися i ще якiсь почуття, але я вважала за краще залишатися в незнаннi. - Я поїду додому.
  
  -Як?
  
  -Не знаю. Пiшки. Або на автобусi доїду, або машину зловлю. Вигадаю що-небудь.
  
  Я вибiгла з кiмнати, бо напруга, що панувала в кiмнатi, давила на мене. Хотiлося втекти, зачинитись десь i заснути, щоб, прокинувшись, виявилося, що нiчого цього не було. Менi просто наснився дивний сон, де все в моїй головi перемiшалося, а прокинувшись, я виявлю, що нiчого не змiнилося.
  
  -Стiй! Ти нiкуди не пiдеш!
  
  -Менi потрiбно додому...
  
  -Я не вiдпущу тебе кудись у такому станi! - Вiн виразно на мене подивився. - У всьому винен лише я, Єв. Не крути себе. Давай вдамо, що нiчого не було, ОК? А сьогоднi ти переночуєш тут, бо вже надто пiзно i я нiкуди тебе не вiдпущу одну.
  
  Ми довго сперечалися, але це, на мою велику подив, допомогло. Все раптом стало як ранiше, нiби нiчого й не було мiж нами, а цей поцiлунок... адже вiн менi тiльки наснився! Ми сперечалися, але в результатi я справдi залишилася цiєї ночi у Матвiя. Було дуже незручно, але йому на мої почуття було начхати. Зате пiд кiнець неймовiрно важкого дня вiн змiг розвеселитися, i ми навiть подивилися разом один популярний бойовик.
  
  Головне - все забути! - нагадувала я собi.
  
  Iнодi це не виходило. Особливо в тi моменти, коли вiн мовчки на мене дивився, i, навiть незважаючи на те, що вiн був веселим, у куточках його очей причаївся смуток, якого я не могла зрозумiти. Я дуже сподiвалася, що це не кохання. Нi, навiть припускати таке - це дурiсть! Матвiй... це ж Матвiй, вiн же такий... класний. Вiн має любити когось, хто iдеально пiдходить йому. А я не гожусь на роль його коханої.
  
  I це засмутило мене найбiльше. Менi раптом захотiлося, щоб я йому справдi подобалася. Хоча це безглузде бажання i було позбавлене сенсу, менi здалося, що якби все було справдi так, ми разом знайшли б якийсь вихiд. Може, не одразу, може, для цього знадобився якийсь час.
  
  Я дура.
  
  
  
  Як так вийшло, що пiсля сумних подiй того дня ми перестали спiлкуватися з Матвiєм?
  
  Все виявилося набагато простiше, нiж я думала. Коли я наступного ранку з'явилася вдома, Юлька на мене накричала. Причому не лаяла, а саме кричала: за те, що я пiшла з роботи незрозумiло куди, i бiльше не вiддзвонювалася подрузi, за те, що всю нiч вешталася чорт зна де, i, звичайно, за те, що змусила її всю нiч переживати!
  
  -Дарма нервувала, Юль, - пробурмотiла я. Наче ще ранок, саме початок дня, а я вже була якась знесилена вiд усього, що сталося зi мною. - Я була з твоїм братом.
  
  -Чого? - Невимовно здивувалася дiвчина.
  
  Ми перейшли на кухню i вирiшили поснiдати - ранок все одно здавався безнадiйно зiпсованим. Кави менi щастя не надавав, але зате, пiсля моторошної ночi, протягом якої я постiйно крутилася на незвичному мiсцi, я нарештi змогла прокинутися.
  
  -Того. Не вдався в мене вчора день. Дехто менi його зiпсував. Тож у Матвiя я сьогоднi ночувала, - вiд спогадiв учорашнього дня в мене знову почали горiти губи. Але я постаралася iгнорувати цi новi та незрозумiлi вiдчуття. - Вибач, що вчора не зателефонувала. Якось усе закрутилося.
  
  -Ааа ... Слухай, а як так вийшло, що ти в Матвiя залишилася? I що ви робили?
  
  -А Що ми могли робити? - Запитала я, але потiм помiтила, як зацiкавлено у дiвчини заблищали очi. - Юля! Як ти можеш так про мене думати! Я з пристойної сiм'ї, i твiй брат, мiж iншим, також!
  
  - Хто вас знає, пристойнi ви мої? - посмiялася дiвчина.
  
  На цьому й закiнчили. Я не стала розповiдати про свiй перший поцiлунок Юльцi, бо охоче передбачала реакцiю дiвчини. Звичайно, адже це вiд початку була чудова iдея - звести брата з найкращою подругою. Тiльки не зовсiм вдала, як виявилось.
  
  Трохи пiзнiше я зателефонувала Сергiю. Менi здавалося, що вiн мiг i образитися через вчорашнє - адже я з двох хлопцiв обрала саме Корольова, а не Серьожу, який теж був менi по-своєму дорогий.
  
  -Я знаю, що моторошно винна перед тобою! Вибач за вчорашнє, - вибачалася я, коли на звуки мого голосу прийшла Юлька. Небагато послухала, похитала головою i тихо пiшла, не бажаючи залазити в чужi справи.
  
  -Не переживай, Єво, все гаразд. Я не в образi, - голос у Сергiя був задоволений. Мабуть, вiн радий, що я турбуюся за нього. А як може бути iнакше? - Сподiваюся, ти розiбралася зi своїми проблемами?
  
  -Ну, як би ... - Не казати ж Сергiю, що я пiсля нашої зустрiчi цiлувалася зi своїм другом i, здається, отримала задоволення, але не впевнена точно. - Скорiше так нiж нi.
  
  Не обов'язково розповiдати всiм, що в мене все дуже складно. На душi паршиве, i тягне до двох хлопцiв одразу.
  
  -Тодi чудово, - Сергiй ненадовго замовк. - Знаєш, а в мене є два запрошення на одну закриту вечiрку. Синок мера вирiшив iз розмахом вiдзначити свiй день народження в якомусь клубi, i туди збирають усю елiту. I я подумав про тебе. Чи не хочеш зi мною пiти?
  
  -В клуб? - трохи розгубилася я.
  
  -Так, а що? Щось не так?
  
  -Так нi, просто... я особливо не люблю такi заклади. Там завжди юрба народу i менi трохи незатишно.
  
  -Я буду поряд з тобою i нiкуди не вiдпущу, - тихо сказав Сергiйко, а в мене вiд цих слiв по шкiрi пробiгли мурашки. Як не до речi, згадалося, як я одного разу побачилася з хлопцем у клубi, а вiн звернув увагу не на мене, а на Нiку.
  
  Нi, я просто зобов'язана довести йому, що я в сто разiв кращий за свою колишню подругу.
  
  -Добре. Де i коли?
  
  
  
  Якась iноземна назва мiсцевого клубу не врiзалася у мою пам'ять. I як наполегливо я потiм не намагалася згадати його, у мене нiчого не виходило. Звичайна велика будiвля з яскравою миготливою вивiскою, бiля дверей два великi дядечки в чорних костюмах i з навушниками у вухах. Вони пильно стежать за перехожими та уважно вивчають квитки, якi простягають їм запрошенi гостi.
  
  -Звiдки у тебе квитки? - Запитала я.
  
  -Тато спiлкувався з вашим мером. А той, коли дiзнався, що у тата є дорослий синочок, всунув йому два квитки. Вiдмова не приймається.
  
  -Зрозумiло, - зiтхнула я.
  
  Iнтер'єр клубу мене нiяк не привабив. Найпростiше примiщення. Напевно, лише оздоблювальнi матерiали дорогi. Чимось схоже на клуб у моєму рiдному мiстi, куди мене завжди тягала Нiка, намагаючись познайомити з якимись хлопцями. Як давно це все було...
  
  Чудова можливiсть розiм'яти кiсточки та згадати, як я ходила на уроки танцiв. Ось тут я змогла зацiкавити свого супутника ще бiльше. Вiн найменше очiкував побачити мене в прекраснiй танцювальнiй формi. Треки змiнювалися, а я не втомлювалася - нiби випила купу енергетикiв, а тепер нiяк не можу заспокоїтись.
  
  -Ти Чудово рухаєшся, - все ж таки зробив менi комплiмент Сергiйка, коли ми вирiшили трохи перепочити i замовили коктейлi. Менi трапилося щось нудотно солодке, тому пила я неохоче, попутно розглядаючи людей навколо. А людей тут було пристойно. Натовпи дiвчат у коротеньких спiдничках проносилися повз мене: напевно, шукали iменинника, щоб подарувати себе як подарунок.
  
  -Спасибi. До речi, ми ж без подарунка прийшли, - щойно згадала я.
  
  -Знаєш, не думаю, що йому так потрiбнi нашi подарунки, - зiтхнув Краснов. - Зрештою, однiєю купюрою бiльше, однiєю купюрою менше.
  
  Звучало не дуже. Нiколи не любила ось таких ось зiрок, а зараз зовсiм випадково опинилася на днi народження папчиного синка, якого я, хоч i не знала, але вже дуже недолюблювала. Це були люди, котрi без своїх батькiв порожнє мiсце. Вони не зможуть досягти у життi висот. Погуляють, а потiм зiп'ються вiд веселого життя.
  
  -Ти Все це не любиш, так? - сумно посмiхнувся Сергiй. - Не сперечайся, я бачу. Я вже настiльки звик до всiх цих клубiв, що навiть не знаю, як без них. А ти до таких мiсць не ходиш.
  
  -Не ходжу, - погодилася я.
  
  -Любиш кiно? Парки атракцiонiв? Прогулянки пiд дощем? - вгадував вiн.
  
  -Звiдки ти все знаєш? - Усмiхнулася я.
  
  -Я догадливий, - засмiявся вiн.
  
  Так ми й балакали нi про що, вгадуючи смаки один одного i щоразу помиляючись у припущеннях. Сергiй розповiдав про своїх друзiв, якi лишилися в тому мiстi. Говорив про унiверситетське життя i згадував, що нового сталося в унiверi за той час, поки мене не було.
  
  -Я можу розраховувати на поцiлунок? - безтурботно спитав вiн, коли привiз мене додому. Все-таки на вечiрцi ми довго не пробули - надто багато нудних та незнайомих людей навколо.
  
  Я б, напевно, погодилася: по-перше, було цiкаво, що ж це за штука така - поцiлунок iз Сергiєм Красновим, по-друге - якiй дiвчинi не було б приємно почути пiсля прекрасного другого побачення ось таку скромну впевнену фразу? Але я забарилася. Про якi поцiлунки може йтися, коли цей перший поцiлунок так мiцно засiв у моїй головi, що поки що нiчого нового вiдчувати не хочеться?
  
  Я промовчала.
  
  -Як-небудь потiм? - здогадався Сергiйко, анiтрохи не образившись. - Я, здається, кваплю подiї. Вибач, якщо щось не так.
  
  -Та все нормально, - я полегшено зiтхнула, тому що не знала, як м'яко вiдкрутитись вiд усяких там поцiлункiв.
  
  -Я завтра їду, тижнiв на два, - промовив Сергiй трохи засмучено. Помiтивши на моєму обличчi тiнь смутку, хлопець поспiшно додав, що приїде знову якнайшвидше, i вже тодi менi вiд нього нiкуди не подiтися.
  
  -Я сумуватиму, - сказав вiн наостанок, а потiм машина стрiмко зiрвалася з мiсця.
  
  Юлька сидiла вдома обiйнявшись з Денею. Кiт, який за весь той час, скiльки живе в нашому жiночому суспiльствi, встиг пiдрости i прибавити у вазi, зараз досить муркотiв. Уявляю, який це кайф - сидiти в обiйми з господинею, яка тебе завжди гладить по головi, примовляючи, який ти красень i лапочка.
  
  -Як все пройшло? - поцiкавилася Юля без особливих iнтересiв. Те, що Сергiй зовсiм не подобався моєї подруги, було очевидним, але вона намагалася поховати до мого коханого свою неприязнь. Зрештою, дiвчина, як i я, сподiвалася, що минуле нiяк не завадить нашим стосункам.
  
  -Непогано, - ухильно вiдповiла я. - Вiн на два тижнi їде. Потiм приїде.
  
  Мабуть, ця iнформацiя Юльцi не сподобалася, але вона нiяк не прокоментував Серьожин вiд'їзд. Звичайно, ми з рiзних мiст, i це було своєрiдною проблемою: нiхто не знає, що Сергiй там робитиме, i якi дiвчата в цей час бiля нього крутитимуться.
  
  -Все нормально? - Запитала я у подруги, так як на її обличчi була маска глибокої задуми.
  
  -Так, - сказала вона. - Була сьогоднi у братика. А вiн мене зустрiчає iз пляшкою вiскi. Ще й пропонує скласти компанiю. Цiкаво, що в нього сталося?
  
  Я вiдчула страшну провину перед Матвiєм. Але знала, що нiчого не зможу вдiяти.
  
  
  
  Так ми перестали спiлкуватися. Я намагалася дзвонити друговi, але вiн уперто iгнорував мої дзвiнки. Я не ображалася, але дзвонити перестала. Матвiй не хотiв спiлкуватися зi мною, i, мабуть, це правильно. Так ми набагато швидше зможемо забути цей випадковий поцiлунок.
  
  Сергiй дiйсно приїхав через десять днiв. Ленка за цей час постiйно бiгала зi мною, намагаючись дiзнатися, як це я змогла закадрити такого красеня. Пашi всi цi розмови не подобалися: здається, вiн давно почав ревнувати свою дiвчину до нової офiсної знаменитостi. I нехай кiлька днiв Краснов тут не з'являвся, але розмови про нього не вщухали й досi.
  
  Коли Сергiйко з'явився в приймальнi одним iз робочих днiв, я плюнула на всi свої справи i побiгла на зустрiч, за що потрапила у мiцнi чоловiчi обiйми. Шеф, який дуже до речi виглянув зi свого кабiнету пiсля шуму, неймовiрно здивувався помiченiй картинi. Усмiхнувшись своїм якимось думкам, Лев Борисович зник за своїми дверима, навiть не прочитавши мене за те, що я залишила без дозволу своє робоче мiсце.
  
  Але потiм я весь день ходила щаслива i по-справжньому закохана. Свiтилася, як лампочка Iллiча. Працiвники офiсу з пiдозрою поглядали на мене - звичайно, самий розпал нудного робочого дня, а я ходжу i лякаю всiх своєю усмiшкою. Тiльки Васька, що заглянула в офiс до тата, одразу все зрозумiла i посмiхнулася до мене.
  
  -Зовсiм ти збожеволiла! - Сказала вона менi, але, здається, була за мене рада.
  
  Цукерково-букетний перiод застав мене зненацька. Красивi квiти, причому щоразу рiзнi i, здається, дуже дорогi. Маленькi приємнi сюрпризи. Все це було так гарно, але незнайомо. При кожнiй зустрiчi з Красновим я боялася, що вiн почне вимагати вiд мене чогось бiльшого, але Сергiй не тиснув на мене, чудово розумiючи, що має пройти ще багато часу, перш нiж я звикну до хлопця.
  
  I все-таки ми поцiлувалися. Я думала, що ще довго згадуватиму перший з ним поцiлунок, i, загалом, все так i було, тiльки спогади були припорошенi якимось сумом i моїми постiйними докорами. Чому? Та тому що я постiйно порiвнювала Сергiя i Матвiя, а менi цього зовсiм не хотiлося робити, тому що обидва дорогi менi хлопцi були зовсiм рiзними особистостями, i кожен був менi по-особливому дорогий.
  
  Сергiй був нiжним. Спочатку менi здавалося це трохи дивним. Напевно, менi не вистачало в ньому якоїсь простоти i, мабуть, пристрастi, хоч я визнала це важко. Ми щодня гуляли десь мiстом, спiльно вивчаючи тi чи iншi маленькi вулички мiста, щоразу вiдвiдували рiзнi кафе, дiзнаючись, де смачнiше готують, де краще обслуговують, а де хорошi цiни та жива музика на тлi прекрасної романтичної вечерi. Зi мною вiн звертався, як з порцеляновою лялькою, яку треба оберiгати i всiляко догоджати, тому я не завжди почувалася комфортно, зате знала точно, що кохана людина переживає за мене i намагається зробити все заради мого комфорту та гарного настрою.
  
  Ми нiколи не говорили, як ставимося один до одного. Навiть я, пiсля того, що з нами сталося останнiм часом, не могла сказати Сергiю, що я люблю його. Чому моя впевненiсть у своїх почуттях так похитнулася? Може, коли я почала впiзнавати Сергiю, то почала розумiти, що вiн хоч i не далекий вiд мого iдеалу, все ж таки їм не є? У нього були i шкiдливi звички, i якiсь свої заскоки, якi вiн намагався при менi не видавати, але все-таки iнодi прослизало в хлопцi щось таке, що часом моторошно вiдштовхувало.
  
  Але я думала, що це я так просто накручую себе, i що бiльше думаю про свої почуття до Сергiя, то бiльше починаю заплутуватися в кругообiгу своїх вiдчуттiв. Менi подобалося з ним гуляти мiстом, ходити в кiно та цiлуватися, доки нiхто не бачить. Але чи достатньо всього цього, щоб бути точно впевненим, що любиш?
  
  Коли я питала про це Юльку, та невпевнено хитала головою. Вона зi своїм хлопцем, як би довго вони не спiлкувалися, теж не поспiшала говорити про якiсь там почуття, чогось боячись. Напевно, вона боялася, що своєю вiдвертiстю може вiдштовхнути кохану людину, i я почала боятися того ж. Замкнене коло виходить.
  
  
  
  Одним iз теплих весняних вечорiв, коли Юлька поскакала на чергове побачення зi своїм чудовим принцем, я вирiшила вийти на прогулянку з котом. Iнодi ми виводили бiдолашного хлопчика на вулицю, бо iнодi здавалося, що все життя нещасного Денi так i пройде в чотирьох стiнах. Звичайно, ми робили нашому улюбленцю будь-якi щеплення, щоб вiн не пiдчепив на вулицi якусь заразу. Кiт, втiм, був задоволений таким життям та рiдкiсними вилазками на вулицю. Що дивно, Деня завбачливо нiкуди не тiкав, коли опинявся на волi, а якщо вже й хотiв кудись пiти, то починав жалiбно нявкати, кличучи з собою. Ось така вона у нас розумна тварина.
  
  Наприкiнцi квiтня було ще не так тепло, як влiтку, тому я, проклинаючи себе за те, що забула вдома вiтровку, ходила з Денею по вулицях, що темнiли, поблизу будинку. На iнших кiшок вiн не звертав уваги (важливий який). Набагато цiкавiше нюхати будь-яку траву, сидiти, спостерiгаючи за хлопцями, що грають на дитячому майданчику, i робити свої справи, звичайно ж.
  
  Бiля пiд'їзду ми з котом побачили солодку парочку, що обiймається. Я тямуще хмикнула, чудово розумiючи вiдчуття двох закоханих, яким зовсiм не хотiлося розлучатися на довгий час, але вдiяти з цим нiчого не можна. Я зовсiм не хотiла заважати голубкам, але ось у Денi з цього приводу була зовсiм iнша думка. Вiн нагострив свої лапки у бiк хлопця та дiвчини.
  
  Коли я пiдiйшла ближче, то зрозумiла, що кiт у нас все ж таки не такий слiпий i тупий, як я помилково припустила. Деня точно знав куди i до кого вiн прямує: до своєї улюбленої господинi. Те, що я побачила Юльку та її хлопця, було безперечним успiхом. Так хотiлося, нарештi, подивитися на залицяльника подруги, якого та чомусь уперто приховує.
  
  -Привiт, - привiталася я. Дiвчина здивовано глянула на мене, а потiм, ще бiльше здивовано, на свого коханого кота, який уже сперся переднiми лапами на її ноги i просився на ручки.
  
  -О, Денечко! - усмiхнулася дiвчина, забувши i про свого хлопця, i про найкращу подругу, яка, мiж iншим, жадала познайомитися з її хлопцем.
  
  А знайомитись нам i не довелося. Лешу-то я чудово знала, тiльки ось здивувалася невимовно. Юлька-то виявляється такого красеня помiтила! А я думала, що вона його недолюблює, а виявляється все навiть навпаки. Ще як любить...
  
  Щоб не стояти i не дивитись на двох друзiв здивованими очима, покликала всiх додому пити чай. Скiльки ще можна стояти на вулицi та морозитись? Так i застудитись недовго.
  
  -Заглядай до нас частiше, - сказала я Олексiю, коли вiн йшов. - А то всi ховалися вiд нас! Тепер я хоч точно впевнена, що моя подруга перебуває у надiйних руках.
  
  Подруга знiяковiла, а хлопець пообiцяв заглядати частiше. Потiм я залишила закоханих прощатися наодинцi: знала, що в такi моменти я можу тiльки заважати.
  
  -Ну ти даєш! - сказала я подрузi, як та знову з'явилася на кухнi. - I навiщо приховувала лише?
  
  Вона знизала плечима, але виглядала дуже задоволеною.
  
  
  
  Все частiше i частiше я бачилася з Сергiєм, все рiдше зустрiчала Матвiя. Навiть в унiверситетi його нiбито не iснувало, i лише пошепки однокурсникiв нагадували менi, що вiн, як i ранiше, вчиться тут. А я вже й забути встигла, що у навчальному закладi всi вважали, що ми зустрiчаємося, а тепер ми розлучилися. Щоразу, коли я бачила урочисту усмiшку Стасi, колишньої дiвчини Матвiя, то кривилася, нiби з'їла шматок лимона. Менi було неприємно, що за спиною про мене ходять такi розмови. Та й Матвiєвi, мабуть, усе це було неприємно слухати.
  
  Скоро лiто.
  
  Хотiлося зараз же полетiти кудись за кордон, повалятися на лежаку бiля моря, пiдсмажити шкiру та погрiти кiсточки. Але до мого вiдпочинку ще було чимало часу. До того ж попереду сесiя.
  
  Мама щоразу кликала мене додому, при кожнiй розмовi вмовляючи повернутися. А я шалено сумувала за батькiвкою, сумувала за Дмитром, якому доводилося вислуховувати мамине невдоволення через мене. Звичайно ж, хотiлося кинути все i зiрватися на пару вдень додому, але я знала, що влiтку обов'язково приїду до батькiв на вiдпочинок i вже нiякi враження не будуть мене турбувати. До того ж, я кликала з собою Юльку: по-перше, дiвчина вже давно хотiла подивитися на те мiсто, де я провела все своє дитинство, по-друге, вона хотiла познайомитися з моєю мамою i вiтчимом. Ну i, звичайно ж, при нагодi подряпати очi моїй колишнiй подрузi. Безока спiвачка - бомба 21 столiття.
  
  А поки що я продовжувала поєднувати навчання та роботу, вечорами проводила час iз коханою людиною та вiдчувала, що життя налагоджується. Звичайно, був один момент, якого в моєму життi зовсiм не вистачало, нiби пазл з картинки, який кудись загубився i не бажав бути. Прикро. Начебто все добре, а чогось (точнiше, когось) не вистачало.
  
  -Єва, Допоможи! - дзвонила Юлька, i замiсть вiтання промовила цю фразу переляканим голосом. - Льошка десь в аварiю потрапив! Я нiчого не зрозумiла, вiн лише сказав, до якої його лiкарнi везуть! А мене шеф не вiдпускає, в сотий раз намагається сiсти на дiєти i тепер ходить дуже злий! Чи можеш з'їздити туди? А я як тiльки звiльнюсь, одразу ж приїду!
  
  -Звичайно, - кивнула я, хоча подруга цього й не могла бачити.
  
  Дiвчина швидко продиктувала менi адресу лiкарнi та вiдключилася, збираючись спробувати додзвонитися до Олексiя. Я вiдпросилася у шефа i одразу поїхала за адресою.
  
  Велика полiклiнiка в межах мiста приймала всiх постраждалих незалежно вiд часу доби. Нинi, наприклад, був самий розпал напливу хворих. Догодило ж Олiшку! Поки я пояснювала медсестрi, навiщо i до кого приїхала, витратила бiльше пiвгодини дорогоцiнного часу. Але виявилося, що з нашим постраждалим все бiльш-менш нормально - перелом руки та кiлька забитих мiсць. Натомiсть винуватцю аварiї пощастило набагато менше - вiн перебував у реанiмацiї iз травмою голови. Я вiдразу по телефону повiдомила всю iнформацiю подрузi, яка вже їхала сюди. Їхала, на щастя, на таксi - зрозумiла, що якщо сама сяде за кермо i поспiшатиме, то постраждалих сьогоднi виявиться набагато бiльше.
  
  -Я ще Матвiю зателефонувала, вiн теж їде, - сказала дiвчина. - Просто я так переживала, що тут-таки всiм вам почала телефонувати. Шеф помiтив мої метання, i змилостивився, вiдпустив ранiше. Добре, хоч взагалi дозволив поїхати...
  
  Льоша себе чудово вiдчував. Коли мене нарештi пропустили в палату до постраждалого, то вiн уже лежав з телефоном, притиснутим до вуха, i, менi здається, я знаю, кого вiн там заспокоював. Сказавши своїй дiвчинi, що до нього прийшла я, та нарештi заспокоїлася i перервала телефонний дзвiнок.
  
  -Переживає? - Запитала я.
  
  -Ще як, - зiтхнув хлопець, посмiхаючись. Ну ось. Тепер я точно впевнена, як вiн ставиться до моєї подруги. Ось це справжнi почуття.
  
  Через п'ятнадцять хвилин у палату залетiла Юлька, вся перелякана, i, проiгнорувавши мене, сiла на край Лiшиного лiжка, уважно розглядаючи юнака з нiг до голови. Помiтивши загiпсовану руку, в куточках очей дiвчини з'явилися сльози, але ревти вона не стала - дехто її дуже швидко заспокоїв, нiжно щось шепнув на вушко. Вона якось сумно усмiхнулася, а потiм... так несподiвано для всiх... сказала Льошi, що любить його. Плюнувши на те, що в спiльнiй палатi було ще кiлька людей, якi з цiкавiстю спостерiгали за нами, забувши, що я теж стала випадковим свiдком цiєї прекрасної сцени.
  
  -Я Тебе теж, - тихо шепнув вiн їй.
  
  Я швидко вискочила з палати, тому що стало зовсiм незатишно перебувати в товариствi двох закоханих. Чомусь, пiсля такої ось картини, на душi було якось бридко. Ну, не вiрила я, що скажи я так Сергiю, все було б так само романтично i трохи сумно, як i зараз. Ось Юля з Льошею, здається, iдеально один одного доповнюють, а ми... нi, ми зовсiм не пiдходимо один до одного. I, навiть незважаючи на те, що я змiнилася, i Сергiй, як менi здається, теж намагається змiнитись заради мене, я все одно не можу повнiстю вiдкритися йому. Ця людина при кожнiй зустрiчi викликає в менi бурю змiшаних почуттiв, i я зовсiм не впевнена, що справа в дитячiй закоханостi. Щось iнше. Може, прагнення довести самiй собi, що я не гiрший за Веронiку?
  
  I чому ця думка спала на думку тiльки зараз?
  
  -Привiт, - привiтався зi мною хтось пiдозрiло знайомим голосом. Я давно не чула Матвiя, i тому трохи вiдвикла вiд його голосу, але все ж таки брехати себе не хочеться - я була шалено рада його бачити i чути. Вiн моїх почуттiв, здається, не подiляв, але все ж таки пiдiйшов.
  
  -Привiт, - усмiхнулася я. - Вона й тебе змусила приїхати?
  
  -Так, є така справа, - усмiхнувся вiн.
  
  Розмова не почалася. Постоявши кiлька хвилин, я припустила, що менi, напевно, все-таки час iти. Юлька чудово обiйдеться без моєї компанiї, до того ж, якщо вони, як i ранiше, сидять, так само закохано розглядаючи один одного, то я просто не винесу цього.
  
  Матвiй мене затримувати не став, не став нiчого говорити чи питати, навiть дивитись менi слiдом не захотiв. I чомусь вiд цього я почувала себе ще гiрше. Як же менi не вистачало Матвiя як друга, який завжди вислуховував i знаходив у моїх розмовах щось кумедне.
  
  Чи змiниться щось у менi, якщо зараз я повернуся до нього? Менi здавалося, що так, але з iншого боку, я вже давно знаю його i досi у мене таких вiдчуттiв не виникало. Матвiй - мiй друг, нагадувала я собi. Але все ж таки мене до нього якось дуже дивно тягнуло.
  
  Чому я повернулася i не поспiшала нiкуди йти? Я так i не зрозумiла. Чи не хотiла розумiти? Але Матвiй майже вiдразу помiтив, що я знову повертаюся коридором, що йду швидко-швидко i виглядаю, мабуть, трохи розгублено. Повз нас пройшла медсестра, не удостоївши нас i поглядом. Добре, що тут нас нiхто не звертає уваги.
  
  -Щось забула? - безтурботно поцiкавився Матвiй.
  
  Чи давно у мене так швидко-швидко стукало серце? Пам'ятається, навiть Сергiй не викликав у менi таких почуттiв. I руки, здається, стали холодними. А менi здавалося, що всi цi вiдчуття залишились у дитинствi.
  
  -Тебе, - зiзналася я, i перша поцiлувала хлопця. Iнодi у дiях дiвчат зовсiм вiдсутня логiка. I я просто захотiла того, що хотiла вже давно...
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Те, що сталося кiлька днiв тому, i те, що я робила зараз - не мало жодного логiчного ланцюжка. Як менi здається, коли ти їдеш за мiсто на водоспади з одним хлопцем, а думаєш про iнше, то почуваєшся дуже жахливо. Тобто, я знала, що це точно так.
  
  Менi важко вдавалося згадати, як Сергiйко умовив мене на цю поїздку. Спочатку, коли тiльки почула про якусь там поїздку за мiсто, то одразу виявилася. Але Сергiй не сумував i розповiдав менi про цi водоспади багато хорошого: незаймана, недоторкана рукою людини, природа, поряд невелике селище, в якому можна зупинитися, а вдень влаштувати пiкнiк бiля озера. I всi цi розповiдi поєднувалися спокусливим тоном. Я не збиралася нiкуди їхати. Але зараз я опинилася в машинi, i шляху назад не було.
  
  Взагалi, я хотiла поговорити iз Сергiєм. Довго думаючи про те, що вiдчуваю до Матвiя, я зрозумiла, що дружбою тут зовсiм не пахне. Я ж не дурочка, щоб заплющувати очi на такi речi. I, як би я не ставилася до Сергiя, я зрозумiла, що вiн принц не мого роману. Тому сьогоднi я хотiла розставити всi крапки на 'i' i припинити всiляке спiлкування зi своїм давнiм знайомим.
  
  Те, що сталося в лiкарнi кiлька днiв тому, ще довго переслiдувало мене. Його руки, його губи... та що там, весь Матвiй займав зараз мою голову. I кожна частинка тiла хотiла опинитися зараз будь-де, тiльки не в компанiї iншого хлопця. Сьогоднi я спритно ухилилася вiд поцiлунку, принагiдно помiтивши, що тепер Сергiй не так вже й приваблює мене, а його дотики до мене стають неприємними.
  
  Сама винна!
  
  Всi цi днi ми з Сергiєм не бачилися. Вiн запевняв мене, що скучив, а я... мовчала. Не казати ж, що люблю iншого? Хоча нi. Ось тут я зовсiм не права. Краще говорити чисту правду, нiж обманювати Краснова. Вiн хоч i потоптався на моїй дитячiй закоханостi, але грати з хлопцем менi зовсiм не хотiлося.
  
  Водоспади... що я знала про них? Та зовсiм нiчого! Знала, в якому боцi вiд мiста вони знаходяться, знала, що багато городян часто їздять туди влiтку на вихiднi. А зараз якраз були першi теплi деночки, i багато людей повалило на замiськi дачi.
  
  Ми зупинилися у готелi. Селище не схожий на поселення, вiн просто опинився невелике котеджне мiстечко. Так Так. Я був дуже здивований помiтити, як багато нових i дорогих будинкiв є.
  
  -А Ти думала, бiзнесмени не люблять замiський вiдпочинок? - глузливо запитав Сергiйко, коли я з подивом оглядалася довкола. Справдi, чому б їм не будувати такi крутi будинки, коли є час та можливостi?
  
  Я трохи здивувалася, коли в нашому номерi опинилося одне двоспальне лiжко. А я сподiвалася, що лiжка будуть роздiльними. Гаразд. Залишається сподiватися, що Сергiй не приставатиме до мене. Тобто, звичайно ж, вiн цього не робитиме.
  
  Я розглядала гарного хлопця, який сьогоднi був моїм супутником - так, лише супутником, а зовсiм недавно я вважала його коханою людиною. З чого раптом такi змiни? Чи зiзнання в коханнi, вимовлене моєю подругою коханiй людинi, так сильно справило на мене враження? Так, що я, нарештi, зрозумiла, що абсолютно дарма женуся за минулим...
  
  Сергiй, здається, був цiлком упевнений, що йому вдалося зачарувати мене, i намагався справити ще бiльше враження: починаючи з простих гарних комплiментiв, закiнчуючи нiжними посмiшками та безуспiшними спробами поцiлувати. Все це, будь-якого iншого дня, могло б здатися менi не просто романтичним, а шалено романтичним: гарна незаймана природа, невелике озеро, з усiх бокiв оточене лiсами; тут було багато людей, бажаючих, подiбно до нас, влаштувати пiкнiк на березi, i всi виглядали щасливими, вiдпочиваючи на повiтрi в компанiї друзiв, рiдних та улюблених людей.
  
  Тiльки я одна, певно, не подiляла атмосфери свята. Дивилася на iдеального у всьому Сергiя, милувалася його профiлем i частково фiгурою, смiялася з його жартiв i уважно слухала численнi веселi iсторiї з його життя. Але не могла повнiстю розслабитись.
  
  -З тобою все гаразд? - дбайливо питав Сергiйко. Здається, мiй настрiй, а точнiше його вiдсутнiсть поступово передавався моєму нiби хлопцевi.
  
  Я так i не знала, якi у мене iз Красновим стосунки. Ми бачилися дуже часто, хоча двiчi вiн їхав у наше рiдне мiсто, i я знала, що Серьожiному батьковi не дуже подобається тривале перебування тут сина. Ми багато розмовляли, передзвонювалися i переписувалися, цiлувалися, i, певною мiрою, нас можна назвати хлопцем та дiвчиною. Тiльки ми нiколи про це не говорили i нiколи не вiдкривали один одному своїх почуттiв. I зараз я була цьому рада.
  
  Можливо, Краснов теж у мене не закоханий? Може, для нього це лише непогана розвага в сусiдньому мiстi? Можливо, для мене це невдала спроба вiдпустити минуле? Або навпаки - вдала? Хтозна.
  
  -Не гаразд, - сумно усмiхнулася я.
  
  Як йому все розповiсти? Сказати в лоб - Сергiйко я тебе не люблю? Закохалася по вуха у свого кращого друга, прекрасного та чуйного хлопця, який з кожним днем все мiцнiше i мiцнiше займає позицiї в моєму серцi? Чи не казати нiчого? Варто лише сказати, що все, що ми зараз робимо, велика помилка, тому що я, здається, лише хотiла довести самiй собi, що я не гiрша за колишню подругу. Яка ж я дурна. Звичайно, я в сто разiв кращий за Нiку. I не обов'язково було щось доводити у такий брудний спосiб.
  
  Але найгiрше було не через це. Я просто не могла повiрити тому, що закрутила голову двом прекрасним хлопцям, а тепер не знаю, що з цим робити. Як ти докотилася до такого життя, Єво Станiславiвно? Як так вийшло, що я, дiвчинка, загалом, звичайна, скромна i до деякого часу спустошена i нежива, опинилася ось у такiй паршивiй ситуацiї? Адже завжди недолюблювала дiвчат, якi просто так дурять двох хлопцiв, а зараз...
  
  -Ти Не хочеш зi мною бачитися, - кмiтнув Серьожа.
  
  -З чого ти взяв? - Здивувалася я. Дивно. Адже менi весь день здавалося, що я добре грала роль закоханої дурницi, поки що вигадувала, як же акуратно натякнути Краснову, що все це - включаючи його самого - не для мене.
  
  -Не знаю, - хлопець знизав плечима. - Менi здається, що це так. Сьогоднi ти якась холодна та вiдчужена. Нiби знаходишся тут, зi мною, але насправдi тебе подумки тягне зовсiм в iнше мiсце.
  
  - Тобi нiхто не казав, що з тебе вийшов би вiдмiнний психолог? - Невдало пожартувала я. Сергiй коротко посмiхнувся, але нiяк не прокоментував це, чекаючи вiдповiдi на своє перше запитання. Що ж не гаразд?
  
  -Менi здається, що ми поспiшили, - почала я. - Те, що я роблю, неправильне i нечесне стосовно тебе. Ти хороший хлопець, правда, адже я так давно тебе знаю. I незважаючи нi на що, я бачила в тобi лише позитивнi сторони. I я вiрю, що в тебе все буде гаразд. Буде щастя, кохання, дiтлахи там... скiльки ти хочеш?.. ну, не має значення. Тiльки все це без моєї участi.
  
  - Ти вважаєш, що ти менi не подобаєшся? - Здивовано промовив Краснов.
  
  -Нi. Я вважаю, що ти менi не подобаєшся, - чесно сказала я.
  
  Довелося коротко розповiсти невелику, але дуже цiкаву iсторiю мого знайомства з Нiкою, а також коротка довiдка про нашу спорiдненiсть i чому ми так i не стали добрими подругами. Потiм я присвятила хлопця в таємницю моєї дитячої закоханостi в нього - судячи з реакцiї Сергiя, вiн все, звичайно ж, чудово знав, але вважав за краще вдавати, що залишається в незнаннi. Це мене анiтрохи не здивувало.
  
  А також, завершенням мого монологу стала розповiдь про той день, коли я бачила Веронiку востаннє: як вона була в обiймах людини, яка дуже до речi сидить поруч зi мною. У мене так i не вдалося йому розповiсти, але, здається, Краснов i без слiв зрозумiв, що саме я побачила. Я так i не навчилася боротися з цими спогадами, бо кожного разу на мене пробiгали мурашки. Занадто жахливий спогад.
  
  -Єва? - трохи здивований, знайомий голос покликав мене на iм'я. Я теж здивувалася, побачивши тут саме сьогоднi, саме зараз, саме, коли я з Красновим, Єгора - найкращого друга Матвiя. Вiн був iз компанiєю молодих хлопцiв, у якiй у великiй кiлькостi знаходилися напiвголi дiвчата - не найприємнiша компанiя, як здалося менi на самому початку.
  
  -Єгор? - Здивувалася я. - Вiтання! Яким вiтром?
  
  -Так, з однокурсниками приїхали, - зiм'яче вiдповiв хлопець, не без iнтересу розглядаючи мого супутника. - Ти, я дивлюся, також не одна?
  
  -Типу того, - неохоче вiдповiла я.
  
  -Як там поживає Василина? - Переклав тему хлопець, посмiхнувшись, згадавши мою подругу.
  
  Декiлька хвилин ми балакали про Ваську (напевно, вона вiд щастя зараз iкала), а потiм Єгор послався на важливi справи i пiшов кудись у протилежний вiд озера бiк. Слiдом за хлопцем поскакала якась довгонога красуня, швидко кинувши на мене ревнивий погляд. Але, помiтивши, що я не одна, дiвчина швидко втратила мене iнтерес i побiгла наздоганяти Єгора.
  
  -Гарний знайомий, - пояснила я Сергiю.
  
  Дуже погано, що я тут побачила Єгора. Якщо вiн розповiсть про цiкаву зустрiч своєму друговi, то менi, напевно, буде легше одразу застрелитися, попередньо вириваючи для себе ямку десь у лiсочку. А я вiдчувала, що незабаром Матвiй усе дiзнається про мiй замiський вiдпочинок у компанiї гарного хлопця. I я знову коритиму себе за цю поїздку, в тисячний раз нагадуючи собi, що коли любиш одного, з iншим зустрiчатися не варто.
  
  -Пробач, що я зiпсувала тобi вихiдний, - сумно усмiхнулася я, знаючи, що батько надсилає сюди сина тiльки у справах своєї фiрми, i у законний вихiдний Сергiй може вiдпочивати у своєму номерi в дорогому готелi, а не проводити цей час у моїй компанiї. - Знаєш, ти, певно, залишайся тут, вiдпочинь. Може... з кимось познайомишся. А я поїду додому. Даремно я сюди приїхала.
  
  -Чекай, - зупинив мене хлопець, вхопивши за руку. - Я знаю, що через мене ти пережила купу гидоти. Але не їдь. Може, ти ще передумаєш?
  
  -Пробач, - знову повторила я. - Але я точно не передумаю. Не цього разу.
  
  Хлопець викликався сам довезти мене до дому, але я була непохитною: чесно кажучи, менi зовсiм не хотiлося пiсля цiєї розмови бачити Краснова. Тож вiн викликав менi таксi. Сумка з речами так i залишилася не розiбраною, сиротливо розташовуючись на краю двомiсного лiжка. Тому я поїхала швидко та без зайвих нервiв.
  
  З Сергiєм ми попрощалися, як добрi друзi: тiльки без жодних обiймашок та поцiлункiв на прощання. Лише одне питання, яке просто трохи цiкавило мене, задала я хлопцю: 'Чи справдi я почала подобатися Краснову?'.
  
  -Ти чiпляєш, - зiзнався вiн, не ховаючи очей: напевно, звик говорити все у вiчi. - Ти, може, й не супер-модель, але ти мила, симпатична та добра. I, до речi, тобi зовсiм не важливо, хто мiй батько i скiльки грошей у мене в гаманцi.
  
  Ось на такiй ось нотi я зачинила дверi таксi, а разом з нею зачинивши назавжди своє минуле життя. Нi, не назавжди, звичайно, тому що з Сергiєм я не маю намiру припиняти спiлкування (тiльки тепер уже дружнього), але пора дитячої закоханостi закiнчилася назавжди. А тепер настав час для дорослих, виважених вчинкiв та рiшень.
  
  А для початку менi потрiбно термiново помиритися з моїм Матвiєм. Тепер уже лише моїм. Вiн навiть не уявляє, як вiн потрапив!
  
  
  
  Кнопка 1.
  
  'Цiлована парочка. Насолодившись один одним, вони вже збираються йти кудись далi, коли дiвчина зупиняє хлопця.
  
  -Стiй! Спочатку я зайду, а потiм за п'ять хвилин ти зайдеш! Бо хлопцi зрозумiють, що ми були разом!
  
  -Танюш, ну коли ми вже розповiмо хлопцям про нас?
  
  Кнопка 2
  
  '-Привiт, - каже вiн.
  
  -Бачилися, - сухо вiдповiдає вона.
  
  -Той хлопець, Вiка, з яким ти лаялася...
  
  -Моє особисте життя тебе не стосується.
  
  -Так-так, я хотiв про це сказати. Загалом, те, що мiж нами було... ну, ти розумiєш... коротше, менi здається, що йому не треба про це розповiдати! А то засмутиться, подумає чогось не те...
  
  -Ти боїшся, що я розповiм?
  
  -Я? Та нi! Хочеш, розповiдай, справа твоя. Тим бiльше, у нас i було те, що...
  
  -Значить так?
  
  З'являється третя особа - той самий чоловiк, якому краще нiчого не розповiдати, але...
  
  -Вадим? - нiбито дивується дiвчина. - Ти хотiв знати, хто в мене з'явився? Ось вiн, мiй Максiк, - дiвчина так щасливо усмiхається i цiлує хлопця, з яким щойно розмовляла...
  
  Кнопка 3.
  
  Упссс... а ось тут краще одразу йти далi! Таке дiтям показувати не можна, хоча я, начебто, i не дитина...
  
  Кнопка 4.
  
  'Соня? - кличе хлопець, виявляючи сплячу дiвчину на законному мiсцi - у лiжку.
  
  -Ммм? - сонно вигукує вона. Розплющивши очi, вона побачила хлопця. - Ти дуже довго. Я мало не заснула.
  
  -Пробач...
  
  -Я дуже намагалася не заснути, тому що... ти знаєш, я рада, що тодi у банку я зустрiла саме тебе.
  
  -Соня, Я...
  
  -Так, я ще... я хотiла тобi сказати, що... що якби я з Русланом так напилася, як з тобою сьогоднi, то вiн би мене з цими журналiстами та камерами... вiн би мене пил, пил, пилив, пилив... всю мою голову пропилив, а ти нi... Загалом, з тобою менi не треба вдавати. Ось що я хотiла сказати...
  
  Кнопка 5.
  
  'Дiвчина сидiла пiд деревом, висипаючи на долонi шоколаднi цукерки m&m's. Пiсля цього вона починала викидати кольоровi цукерки, залишаючи на долонi тi, що були шоколадного кольору. За цим непомiтно спостерiгав симпатичний юнак. Побачивши те, що робить дiвчина, вiн посмiхнувся.
  
  -Чому ти їси тiльки коричневi? - спитав вiн.
  
  -Бо одна людина якось сказала, що в них менше штучних барвникiв, адже шоколад уже коричневий. I менi це запам'яталося.
  
  -А Ти запам'яталася менi.
  
  -Де Френ? - спитала вона про наречену цього самого хлопця.
  
  -На Таїтi, пiд час нашого медового мiсяця. Ми не були одруженi.
  
  -Тому що?..
  
  -Тому що вона має знайти своє життя. А я...
  
  -Що ти? Чого хоче Стiв?
  
  -Я хочу танцювати з тобою'.
  
  I головнi герої, звичайно ж, починають танцювати та цiлуватися.
  
  
  
  Приблизно так проходив у мене день з телевiзором. Я сподiвалася провести чудовий вихiдний день з улюбленими серiалами та смiшними комедiями, а що насправдi? Насправдi у всiх одне кохання, i, як виявилося, така сама проблема i у телевiзора.
  
  О, кохання! Це почуття оточило мене з усiх бокiв! Чого вартувала одна Юлька, яка все бiльше часу проводила з Льошею! Вона кликала мене гуляти з ними, але я не уявляла, що робитиму в компанiї двох закоханих. Нi! Нехай краще насолоджуються один одним, а я заслужила самотнiсть.
  
  Так Так. Як би я не хотiла поговорити з Матвiєм i порозумiтися, у мене не було можливостi. Як я й припускала, Єгор усе розповiв Матвiю про нашу випадкову замiську зустрiч. Хлопця я не звинувачувала: вiн хотiв для свого друга найкращого, а я в його розумiннi була не найкращим вибором, проводячи вихiднi в компанiї iншої людини.
  
  О, скiльки ж я потiм потiм лаяла за той день! Перемотати все назад i зробити по-iншому, але, на жаль, час йшов тiльки вперед, забираючи минулi днi, залишаючи спогади натомiсть.
  
  Матвiй не хотiв розмовляти зi мною. Про це повiдомила подруга, яка переживала за брата не менше, нiж за мене. Вона часто дзвонила Матвiєвi, питала щось, але менi до ладу нiчого не розповiдала. Мабуть, крiм того, що вiн не готовий побачити мене.
  
  Не поясниш йому, що вiн усе неправильно зрозумiв. Що не було в мене нiчого з Сергiєм, а ця дурна вилазка за мiсто зовсiм нiчого не означала. Юлька намагалася про це натякнути, але хiба нас - дiвчат - хочуть слухати?
  
  Тому сьогоднi, саме сьогоднi, я так розраховувала на пiдтримку телевiзора. А вiн, гад, таки кинув мене зi своїми романтичними фiльмами та серiалами. Хочу дивитися бойовики, детективи та всяку каламут, але розумного по телевiзору нiчого не йшло.
  
  Суцiльне розчарування.
  
  Юля ще з самого ранку попередила мене, що вона з Льошою i парою однокурсникiв увечерi пiде в клуб - якась там вечiрка, присвячена початку лiта (всiм до одного мiсця, що зараз, взагалi-то ще весна, а лiто тiльки пiдходить до нас). Загалом, хлопцям було байдуже, що, де i коли, головне, що є настрiй десь потрясти кiстками.
  
  -Ходiмо з нами! - ближче до вечора почала мене вмовляти дiвчина. I якщо з ранку мене в клуб нiхто силомiць не тягнув, обмежившись однiєю пропозицiєю скласти компанiю, то зараз Юля нiби знайшла щось дуже важливе у спробi вiдправити мене танцювати.
  
  -Що я там сама робитиму? - фиркала я. I справдi ж. Юлька обов'язково з Льошкою кудись потопає танцювати, а з унiверу я знайомих Юлькиних майже не знаю, так що навряд чи вони складуть менi компанiю.
  
  -Я тебе одну не залишу, - заспокоювала мене дiвчина. - Так i бути, зiзнаюся. Дехто зобов'язався заглянути туди увечерi, якщо там ти будеш. Напевно, цей дехто визрiв для серйозної розмови.
  
  Деякi - в моїй головi вiн, звiсно, вiдразу набув образу добре знайомої менi людини з красивими очима i коханою посмiшкою - можливо, вiн дозрiв для розмови, а може, нi - це було вже не так важливо , тому що я забiгла в кiмнату одягатися. Не важливо, де i як, але я нарештi поговорю з ним.
  
  Так хотiлося, нарештi, скинути з себе тягар втоми, а ще я банально сподiвалася на диво: що менi не доведеться пояснюватися, а Матвiй виявиться розумним i тямущим хлопчиком. Вiн, звичайно, таким справдi був, але я розумiла, що просто так у цьому життi нiчого не буває. I вибачитись не завадить.
  
  До клубу ми, мабуть, приїхали зарано. Юлька вiдразу потягла мене танцювати, аргументуючи тим, що я повинна розважитися. Але нiчого не допомагало. Навiть мої улюбленi треки та танцi не могли пiдняти менi настрою, тому що в кожному зустрiчному хлопцi я шукала Матвiя. А його не було. Зрештою, я подумала, що Юля мене обманом затягла до клубу, а приїжджати насправдi нiхто не планував. Я дуже засмутилась. Звичайно, я не ображатися на мого друга: можливо, в останнi днi я вiв себе так погано, що я мiг би бути похитнутий тiльки шляхом обману. Це ганьба, звичайно.
  
  Лiтня вечiрка, коли на вулицi 15 градусiв тепла та без куртки виходити страшнувато - дуже весело. Як на мене, то цiлий анекдот. Прямо якась глузування долi. Коли ще кiлька днiв тому за вiкном справдi була спека, а градусники били всi мислимi та немислимi температурнi рекорди, тодi справдi можна було подумати, що настало лiто. Але не зараз, коли холод проникав пiд куртку, змушуючи неприємно зiщулитися.
  
  I чого я надвiр вискочила? У клубi набагато теплiше. А може, просто вуха втомилися вiд завивання незрозумiлих трекiв.
  
  Що й слiд було довести, моя подруга кудись зникла з танцполу. Я вже думала почати переживати, але її однокурсники сказали, що вона кудись пiшла зi своїм хлопцем. Ось так ось! Але ж обiцяла, що не кине мене напризволяще! Ось i вiр пiсля цього найкращим подругам.
  
  Бiля будiвлi знаходилася маленька лавочка, яка влiтку, напевно, була постiйно зайнята, а ось зараз, коли холодно, це мiсце виявилося зовсiм вiльним. Повз мене пройшла група незнайомих пiдлiткiв, якi прямували в те саме мiсце, звiдки вийшла я. I так, за тi п'ять хвилин, якi я пробула на вулицi, насолоджуючись прохолодним травневим повiтрям, було кiлька разiв.
  
  -Ми знову з тобою бачимося в самому несподiваному мiсцi, - замiсть вiтання промовив Єгор, вiдволiкаючи мене вiд сумних думок.
  
  -Чому несподiвано? - запитав я, розглядаючи вивiску дубини. - Дуже нормальне мiсце.
  
  -Ну-ну, - промовив вiн. - I сьогоднi ти одна.
  
  -Так. Якщо вам цiкаво, то я розлучилася з хлопцем, з яким ви бачили мене минулого разу, про що я розповiла Матвiю. До речi, ми розiйшлися за кiлька хвилин до вашого пiдходу.
  
  -Щоправда? - здивувався Єгор, почувши себе винним. Але я не ображалася. Я знала, що якби (сподiваюся, такого нiколи не станеться) випадково побачила десь за мiстом Льошу, в компанiї гарний довгоногий губастої дiвчини, то навигадувала б собi чорт знає що! I обов'язково розповiла б все Юльцi. Краще вiдразу обрубати всi зв'язки, так само набагато легше буде.
  
  Ми поговорили про той же день, то Єгор щиро вибачився за його жахливої поведiнки. Ми посмiялися трохи в цьому, але, тим не менше, я не мiг стояти довго невiдомiсть.
  
  -Скажи, де Матвiй? - Запитала я. - Вiн заподiяв менi бiль? Я знаю, що вiн не хоче зi мною розмовляти, але, як ви розумiєте, менi є що йому пояснити.
  
  -Вiн пiд'їжджає до клубу, - зрозумiвши, що брехати марно, чесно зiзнався Єгор.
  
  -Дякую, - подякувала я, i переключила всю свою увагу на дорогу. Значить, Юлька не брехала, i Матвiй справдi має зараз сюди приїхати. I я його нарештi побачу.
  
  Єгор кудись зник, а менi було байдуже, куди. Але я припускала, що друг (а я, з якихось невiдомих причин, зараховувала Єгора до своїх друзiв) пiшов у клуб i вирiшив весело провести час. От i добре. Не хочу, щоб зараз хтось за мною спостерiгав чи намагався скласти компанiю.
  
  На протилежному боцi вулицi зупинилося таксi, з якого вже вийшов до болю знайомий хлопець. Матвiй помiтив мене швидко, та й як не звернути увагу на самотню дiвчину, що сидить на єдинiй лавцi бiля клубу, до того ж освiтлювану вуличним лiхтарем? Я не могла розглянути емоцiй, що з'явилися у хлопця побачивши мене, але вiн не став вдавати, нiби не бачить мене - i це тiшило.
  
  Я не могла просто сидiти i дивитися, як вiн стоїть поряд з лавкою. Матвiй був великим, сильним, надiйним i, як очевидно, улюбленим. Найулюбленiшим хлопцем у свiтi. Я взяла його за руку. Напевно, виглядає трохи дивно збоку: хлопець i дiвчина, котрi за п'ять хвилин i слова одне одному не сказали; вона тихенько сидить на лавцi i тримає його за руку, вiн мовчки стоїть поряд iз нею.
  
  -Пробач, - тихенько прошепотiла я. Тому що знала, що винна, знала, що треба вибачитися, знала, що потребую його прощення, його усмiшки та гарних слiв. Я потребувала Матвiя, як ковтка чистої води.
  
  А менi просто треба було виговоритись. I я обережно почала розповiдати хлопцю про те, що таки насправдi мене пов'язувало з колишнiм мiстом. Нi, не ту коротку iсторiю життя, яку вимовила йому колись узимку, а тепер уже набагато повнiше, приправлену спогадами та фактами. Матвiй слухав, не перебиваючи, не вставляючи коментарi навiть тодi, коли я запиналася та зупинялася.
  
  Я вже давно замовкла, а Матвiя так i не промовив жодного слова. Вiн сiв поруч зi мною, але мовчав, втупившись в одну точку перед собою. Вiн про щось посилено думав, а я не знала, що менi ще сказати, як розбудити Матвiя, як змусити його зi мною розмовляти. Ну, хоч би накричав на мене за щось! Але нi, вiн просто промовчав.
  
  -Матвей, я... - я набрала в груди бiльше повiтря, готуючись до першого в моєму життi визнання. - Я люблю тебе. Кохаю! Ти мене чуєш?
  
  Вiн нiби випав iз зацiпенiння: зовсiм перестав дихати i тiльки здивовано, не моргаючи, дивився на мене, нiби питаючи, про який жарт йдеться.
  
  -Єва, - прошепотiв вiн. - Що ти сказала?
  
  -Я люблю тебе, - повторила я знову, вже нi про що не переживаючи. Виявляється, повторювати цю фразу вдруге не так вже й складно. Навiть приємно. - Розумiєш? Кохаю!
  
  -Любиш? - Чому ж вiн виглядає таким здивованим? Коли до нього, нарештi, дiйде, що я не брешу, i що це найточнiше i найщирiше визнання, яке тiльки може бути.
  
  -Так! Звичайно люблю! Як можна не любити тебе, Матвiй? - сказав я, подумки сподiваючись, що я не говорю, що все це марно. Це мої почуття виявляються взаємними ...
  
  -Єва, - знову прошепотiв вiн моє iм'я, i я раптом зрозумiла, що нiхто з моїх знайомих нiколи не вимовляв моє iм'я з бiльшим коханням, нiж Матвiй. Вiн акуратно взяв моє обличчя в руки i поцiлував: нiжно, але в той же час наполегливо, нiби вимагаючи на дiлi довести, як сильно я його люблю. А я його, правда, дуже люблю, тiльки я, закiнчена дурниця, як завжди пiзно розумiю.
  
  Краще пiзно нiж нiколи! - Згадалася знаменита фраза.
  
  У клуб нам бiльше не хотiлося. I, до речi, менi на вулицi бiльше не здавалося так холодно, як ранiше. Навпаки, нiби десь на небесах затопили грубку, i тепер вiд будь-якого дотику хлопця моя шкiра спалахнула полум'ям. Але це було не боляче, а навпаки, дуже приємно.
  
  Ми бродили вечiрнiм мiстом, натикаючись на таких же закоханих i щасливих пар, десь натрапили на намет, в якому продавалася солодка вата, так що дуже скоро ми стали щасливими володарями дуже солодких речей. А ще ми багато цiлувалися, i обидва отримували вiд цього величезне задоволення. Люди на нас несхвально поглядали, а менi було все одно. Цi люди, напевно, просто нiколи так нiкого не любили i нi за ким не нудьгували. А iнакше вони б розумiли мої почуття.
  
  I вже коли в мiстi остаточно стемнiло, ми зрозумiли, що настав час дiстатися до дому i залягти спати. I, нехай цей день залишив по собi безлiч приємних вражень, природнi людськi потреби (я маю на увазi сон) повернули нас iз небес на землю.
  
  -Коли я востаннє була в тебе вдома, то втратила одну рiч, - сказала я хлопцю. То була чиста правда. Маленький срiбний браслетик, пiсля того, як я була в Матвiя вдома останнiй раз, таємниче кудись зник, i я пiдозрювала, що вiн залишився в квартирi у хлопця. - Давай заїдемо, подивимося!
  
  -Сьогоднi? Тобi потрiбний цей браслет саме сьогоднi? Я мiг би i сам пошукати, якщо це справдi дуже цiнна рiч, - запропонував Матвiй. Тепер йому хотiлося менi догодити, але хлопець ще не знав, якi корисливi намiри керують мною зараз.
  
  -Нi-нi, - поспiшила вiдмовитися я. - Хотiла завтра в унiверситет одягнути, а вже давно його знайти не можу, от i подумала - раптом у тебе виявиться? Давай поїдемо зараз, га?
  
  Звичайно, Матвiя насторожило, що я так несподiвано ввечерi напрошуюсь до нього додому. Але мої очi виглядали настiльки чесними, нiби цей срiбний браслетик був дуже важливим для мене. Хлопець назвав таксисту адресу, i машина тихенько рушила з мiсця.
  
  
  
  -I в залi немає, - бурчала я, повертаючись у коридор. Браслет насправдi нiби кудись випарувався, i, якби вiн був для мене хоч трохи важливим так, як я показувала це при хлопцi, то я неодмiнно засмутилася. Вiщиця справдi гарна, але сьогоднi вона не уявляла для мене жодної цiнностi.
  
  -Може, десь в iншому мiсцi залишила? - поцiкавився Матвiй, загiпнотизовано спостерiгаючи, як я вперто рухалася до нього, iгноруючи будь-якi iншi шляхи свого маршруту. - Євушка, люба моя, що ти задумала?
  
  А я так i застигла в ступорi, дивуючись тому, якi дивнi думки мною керували лише секунду тому. Як це дивно. Адже я зараз найбiльше на свiтi хотiла пiдiйти до нього, обiйняти, поцiлувати. Нарештi, пiддатися емоцiям, що захлеснули, наповнити момент пристрастю, а не нудотною нiжнiстю (всi рядки з Юлькиних романiв). Зняти одяг, незграбно дiстатися до лiжка або хоча б до дивана, хоч i килим цiлком пiдiйшов би, а потiм... о жах! Про що я думала тiльки? Я б, звичайно, все це зробила, але я скромна. Стало раптом так соромно, i трохи гiрко через те, що не зможу всього цього втiлити.
  
  - Єво, ти чого? - покликав Матвiй.
  
  Я пiдняла на нього очi, насилу, якщо чесно. I знову, згадавши свої думки, я вiд переляку заплющила очi. Ось це вiн усе винний! Варто тут, розумiєте, такий неприступний, i такий... привабливий, що думати про щось у цей момент стає просто невиносно! I як я ранiше могла спокiйно перебувати в його суспiльствi, якщо зараз щомитi готова на нього накинутися?!
  
  -Нiчого, - тихенько видихнула я. Голос зрадливо здригнувся. Ну от зараз вiн зрозумiє, про що я думаю. Та що там, напевно вже зрозумiв! Як можна було не звернути уваги на моє збентеження i червонi щоки, на тремтячий голос i страх дивитися на нього?
  
  Матвiй пiдiйшов до мене, погляд у нього був бiльш нiж здивований. Я молився, щоб вiн вiдсунувся трiшки далi - я й гадки не мав, що стоячи так близько вночi в його квартирi - цi дiї зводять мене з розуму. Можливо, його нерозумiння мене трохи протверезило. Головне вiрити, що все в порядку. Вiн торкнувся мого чола долонею, торкнувся моїх щiк.
  
  - Ти точно гаразд? - суворо спитав вiн. - Чи не пила?
  
  Я навiть трохи образилася, вiдiйшла вiд нього i обдарувала володаря свiтлої голови злим поглядом. То ж менi, як йому ця нiсенiтниця тiльки на думку прийшла? Хоча, мiй внутрiшнiй стан можна розцiнити як сп'янiння. I знову ж таки, це все вiн! Закрутив менi голову!
  
  - Не пила, звичайно ж! - обурилася я.
  
  - Ану дихни! - Матвiй нахилився вперед. О нi, вiн не повинен був цього робити. Мої неприємнi думки знову активiзувалися. I вiн взяв i поцiлував, не даючи менi часу вiдступити. I так я вже подумав: тепер усi мої нецензурнi думки збудуться, а в цьому вiн сам винен! Тодi навiть промайнула божевiльна думка, що, мабуть, нашi думки зараз точно збiгаються. Але нi, вiн рiзко перервав поцiлунок.
  
  - Не пила, отже. Тодi давай пити чай, - Матвiй усмiхнувся i пiшов на кухню.
  
  Я, здається, тепер уже п'яна, але не алкоголем, а надлишком почуттiв! I що тепер? Просто пити чай? Навiть якщо так, то менi здається це якимось безглуздим, нiби сидiти i пити чай це схоже на вишивати хрестиком по листi дерев жилками тварин. I взагалi, це ж треба таким зухвалим бути? Догодило ж мене закохатися в цього нахабного хлопця?
  
  Далi я пiшла на кухню. Подумала, була - не була. Раз не вигнав з дому, то в мене буде ще багато можливостей... ну, не має значення. Нехай мої поганi думки залишаться тiльки моїми. Я увiйшла на свiтлу кухоньку; Матвiй жваво крутився бiля стiльницi, наспiвуючи собi пiд нiс, здається щось iз 'Бiтлз'. Я кiлька секунд заворожено за цим поспостерiгала, вiдчуваючи, що так i залишилася б тут назавжди. Але мене спалили! Матвiй загадково посмiхнувся, а потiм вiдправив мене до зали, мотивуючи це тим, що на кухнi брудно та незручно. Я з прихованою пiдозрою подивилася на iдеально чисту кухню та зручнi крiсла, i вирiшила, що тут щонайменше щось не так. Якщо до всього цього приписати загадкову усмiшку хлопця, який спокiйнiсiнько заварює чай, то все стає ще дивнiшим.
  
  -До речi, - Матвiя зупинив мене, коли я їхав. - Є свiчки на полицi поруч з телевiзором в залi. Якщо ви хочете, ми можемо влаштувати романтичне чаювання!
  
  Романтичне чаювання - одне це словосполучення звучало дуже дивно. У мене нiчого подiбного в життi, звичайно, не було, тому я, зачарована новими красивими словами, вийшла з кухнi.
  
  Поличку зi свiчками я б змогла знайти i без пiдказки Матвiя, бо вона сподобалася менi ще з моєї першої появи тут. Зазвичай рiдко коли побачиш у квартирi у хлопця так багато декоративних свiчок. Але Матвiй тодi сказав, що йому Юлька подарувала на новосiлля, а так вiн ними майже не користувався. Я акуратно запалила кожну з них, хаотично розставила все це на маленькому скляному столику, вимкнула свiтло. Загадкова i романтична обстановка. Та Матвiй просто кепкує! Якщо вiн хоче так пити чай до ранку, то я сумнiваюся, що у нього вийде! Я вiдчуваю себе манiяком...
  
  Одного разу вiн промайнув у дверях, кинувши на ходу, що пiшов переодягтися. Я здивувалася (вкотре?), але говорити нiчого не стала. Пiшов i пiшов, що тепер? Потiм знову пройшов на кухню, цього разу iз пакетом у руках. Я здивувалася ще бiльше, але, як i ранiше, сидiла на диванi i не рухалася з мiсця. Я була точно впевнена в тому, що Матвiй щось задумав. Але чомусь менi здавалося, що якщо мої думки пiдтвердяться, то сюрприз менi обов'язково повинен сподобатися.
  
  Через пару хвилин, вiн все-таки постав перед моїми ясними очима. Задоволений, як кiшка, наїлися Whiskas, i з пiдносом в руцi. Тiльки на пiдносi був далеко вiд чаю, але красивi келихи з зiгнутими ногами, наповнений рiзнобарвною незрозумiлою рiдиною. Протягом декiлькох секунд, як заворожена, я дивився красивi окуляри, а потiм, прийшовши до тями трохи, я звернув здивований погляд на Матвiя. I тодi я зрозумiв, що це за "сюрприз" хлопець приготував для мене. Я був, ймовiрно, готовий до рулону на пiдлозi вiд смiху, бо щоразу, коли я бачив таку "картинку" по телевiзору, я думав, що це було так смiшно i забавно. Матвiя був бiльш голою, нiж одягнена, хоча це, ймовiрно, звучить смiшно. Голий торс, чорнi шорти, якi, здається, колись були штани хорошого костюма, пiдтяжки, краватка-метелик i капелюх. Все це було б дуже смiшно, якби не один маленький "але". Це було Матвiй. Хлопець, якого я любив i який привернув мене дуже багато. I, побачивши всю цю роботу, я думав тiльки про одне: не буде нiякого чаю сьогоднi!
  
  Коли перший шок пройшов, з'явилися i страх перед незвiданим, i моторошний потяг, але я себе заспокоювала, що все буває вперше. Менi було зовсiм не страшно, просто... мабуть, я просто до цього не звикла. Але цiкаво, що буде далi?
  
  - I що це? - нарештi спитала я, намагаючись говорити нормальним голосом i спокiйно дивитися у бiк хлопця, а не як зараз, кожнi п'ять секунд знiяковiло вiдводячи погляд.
  
  - Сьогоднi я буду вашим офiцiантом, мадам, - сказав вiн млосним голосом з хрипотою, заглядаючи в очi. Матвiй поставив тацю на стiл. Така незвичайна атмосфера панувала в повiтрi, але нам обом це безперечно подобалося. Правда, нiяк не зрозумiю, як Матвiй за власним бажанням змiг так... роздягтися...
  
  - Мадмуазель, - кокетливо поправила я його.
  
  - Ой, точно! На жаль, "сказав вiн, дивлячись в сторону, i на цей раз його голос був нормальним. I потiм, що драматичний тон знову з'явився. "Все для найкращої дiвчини в нашому закладi," вiн вiдсунув пiднос до мене пiдморгнув.
  
  - Я ... ем ... спасибi, - я все ж таки зважилася спробувати рiзнобарвний коктейль, до яких взагалi нiколи не мала слабкiсть.
  
  -Ну як? Подобається? - загадково посмiхаючись, спитав Матвiй.
  
  -Чесно? - Вiн кивнув, i я продовжила. - Не дуже. Не люблю таке.
  
  Так, це було насправдi не дуже смачно. Фруктовий сiк, сироп i гiркий тонiк, i, можливо, навiть щось сильнiше. Нi, для мене це найкраще Mahito з содою. Або сiк. Ну, алкоголiк не був народжений в менi! Не так уже й погано?
  
  -Хм, що ж, тодi може особливi побажання? - Вiн знову обдарував мене своєю променистою усмiшкою.
  
  Вiн що, справдi всi мої бажання буде виконувати? Звучить заманливо. Може запитати щось таке, щоб помаявся? Чи не потрiбно? Але вiн же стоїть тут такий чудовий, чекає, прямо-таки рветься виконати будь-яке побажання, як песик за кiсточкою. Ах... краса!
  
  -Я, мабуть, хочу просто сiк, - почнемо з чогось простого.
  
  -На жаль, у нас останнiм часом дефiцит сокiв, - i знову вiн загадково усмiхається. Вiн колись перестане посмiхатися? Хоча, звичайно, його посмiшка змушувала тисячi мурашок пробiгатися моєю шкiрою.
  
  -Ну, Тодi води, - здалася я. Вже вода має бути?
  
  -I цього теж немає.
  
  -Що, Зовсiм? - награно здивувалася я.
  
  -Зовсiм.
  
  Так. Щось вiн явно задумав.
  
  -А Чай? - Зробила я нову спробу.
  
  -I чаю у нас немає.
  
  -Кава? Кола? Будь-якi газування?
  
  -Я впевнений, ви спробуєте щастя з iншими напоями!
  
  -I ...i, - закiнчилася фантазiя. Не горiлку я просити i тим бiльше псувати, а потiм згадав i нiчого робити не буду. - А що ти пропонуєш менi, коли ти нiчого не маєш?
  
  -У нашому закладi є щось особливе, спецiально для вас, - посмiшка хлопця стала ще променистiшою. Було видно, що така гра йому подобається. Я задумалася лише на секунду, i менi здалося, я знаю, про що зараз йтиметься.
  
  -I що ж це? - я постаралася спокiйно посмiхнутися. Знаючи, що буде за цiєю розмовою, було дуже важко всидiти спокiйно, намагаючись не посмiхатися i не розпускати свою фантазiю.
  
  -Воно б'є точно в цiль, - прошепотiв Матвiй.
  
  -Що? Ти про що? - я вже почала переживати.
  
  -Зараз побачиш, - Матвiй пiдiйшов до музичного центру, що стоїть неподалiк телевiзора, i вклав у нього якийсь диск. Натиснув на пару кнопок на пультi управлiння, i заграла напрочуд знайома, але найнесподiванiша музика. Одна з найвiдомiших на весь свiт композицiй Джо Кокера You Can Leave Your Hat on. I це було для мене зовсiм несподiвано!
  
  А все, що було далi, залишилося лише у наших спогадах...
  
  
  
  -Дзiн-Дзiн! - дивнi звуки, прорвав мiй сон, але ми не здавалися, старанно iгноруючи стороннi звуки. I начебто на секунду все стихло, а потiм знову. - Дзiн-Дзiн-Дзiн!
  
  Я не знала, ким може виявитися ця настирлива людина, але вже дуже хотiла його прибити за цими самими дверима. Як, скажiть менi на милiсть, як можна будити таку хорошу людину, як я, пiзно вранцi, коли найсолодший сон, в...
  
  ПОНЕДIЛОК!
  
  Ця новина ураганом пройшлася по моїй головi, i я спробувала схопитися з теплого лiжечка, але знайома рука, що притискала мене до чогось теплого, не дозволила менi цього зробити.
  
  -Спи, - прошепотiв вiн на вухо. - Я сам уб'ю цього смертника!
  
  Я прикинулася сплячою, але, як за Матвiєм зачинилися дверi, тут же схопилася. Сьогоднi понедiлок, у мене пари, а по обiдi ще й на роботу треба! Спочатку я хаотично бiгала по всiй кiмнатi, збираючи свої речi, якi могли знайтись у найнесподiванiшому мiсцi. А потiм я прислухалася до того, що вiдбувається поза кiмнатою.
  
  -Дурень! - хтось дуже голосно кричав, не соромлячись i мiцнiших виразiв. - Кретiн! Якого бiса ти вимкнув усi телефони, i навiть домашнiй? От убила б тебе цими власними руками, але ти ще менi потрiбен! Це ж яким iнвалiдом треба бути, щоб так нервувати свою сестричку, га? А якби зi мною щось трапилося? Мене б захотiли вкрасти, зґвалтувати, убити, а мiй брат 'поза зоною доступу мережi'! Ууу, гад!
  
  -Вибач менi, грiшника, - вибачався Матвiй, посмiюючись над своєю сестрою - а в тому, що це була Юлька, у мене не було сумнiвiв. - Я справдi найгiрший у свiтi брат. Але щоб хоч якось пом'якшити свою провину, я сподiвався, що Леха не дасть тобi нудьгувати. Я ж не знав, що ти так сильно переживатимеш за мене!
  
  -Не спокушайся! - фиркнула дiвчина, продовжуючи просуватися по квартирi. Я в цей час роздумувала над фiлософським питанням, бути чи не бути: надягати вчорашнiй одяг чи вiддати перевагу поцупити щось iз гардеробу хлопця? Рiшення було обрано. У вчорашнiй сукнi по дому не так i зручно ходити! - Мiж iншим, я тебе шукала з одного дуже важливого питання!
  
  -З якого ж? - так само глузливо розмовляв Матвiй iз Юлькою. Цiкаво, вони завжди без мене так спiлкуються, чи я просто не помiчала ранiше їхнiх по-справжньому теплих родинних стосункiв?
  
  -Дарма смiєшся, - грiзно шикнула на брата Юля. - Мiж iншим, ситуацiя не iз кумедних. Я втратила Єву. Уявляєш? Всього на секунду вiдволiклася в клубi, i вона тут же зникла з поля зору. У неї телефон вимкнений, вдома її так i не з'явилося, хоча я всю нiч чекала... я не змикала очей! Я так хочу спати, а ця поганка не оголошується! Страшно уявити, що з нею могло статися. А якщо справдi щось?.. Я ж собi цього не пробачу!
  
  -Юль, заспокойся, - здається, тепер Матвiй перестав глумитися над дiвчиною, i зрозумiв, що в її головi все справдi жахливо. - Все з Євою гаразд! Ну майже...
  
  Я знала, що це за 'майже' - мої почервонiлi щоки одразу ж поспiшили довести, що воно - це саме 'майже' - ще довго менi сниться ночами. Настав час припиняти цей спектакль i виходити, а то подруга зовсiм розкисне, а Матвiй, заспокоюючи сестричку, зовсiм забуде їй повiдомити, де я насправдi провела цю нiч.
  
  Моя поява була зустрiнута... так, загалом, нiчим особливим. Юлька мене не помiтила, а Матвiй був надто зайнятий душевним розладом сестрички. Тому, пiсля мого делiкатного 'кхе-кхе', я виявилася... як би так би мовити... центром Всесвiту.
  
  -Ну, ось тепер все добре, - замiсть очiкуваних крикiв та слiз, Юлька хитро посмiхнулася. - Чого так довго в кiмнатi стирчала? Я вже й не знала, якими словами ще Матвiя розважити.
  
  -Чого? - здивувалися ми.
  
  -Того самого, - буркнула Юля. - Ви чого, думали, що я не знаю, якими ви тут справами займалися? Я вже все мiсто на вуха поставила, якби Єва реально пропала. А так, побiгала трохи клубом, поки охоронець не сказав, що бачив тебе з хлопцем, за описом дуже схожим на Матвiя. Так що припиняйте тут будувати iз себе пам'ятникiв, i кличте пити чай.
  
  -А ... Ну гаразд, - Матвiй не став сперечатися i пiшов на кухню.
  
  -Безсоромник, - заспiвала йому в слiд дiвчина. - Нахабно спокусив мою подругу! Зiбрав-спокусив, у тебе по очах все видно! О, я дивлюся, мiй подарунок-то у нагодi! - очi дiвчини засвiтилися, коли вона побачила в залi на пiдлозi краватку-метелика. - Не чекала, звiсно!
  
  Погладiвши на невеликий безлад, вона похитала головою, а вже потiм перевела погляд на мене.
  
  -Ох-ох-ох, Єво, - пробурмотiла вона, хихикаючи. - Вiд тебе чекаю всiх брудних подробиць!
  
  -Чого? - ревнув Матвiй iз кухнi, мабуть, уважно слухаючи всi реплiки своєї сестри.
  
  -А Ти там взагалi мовчи i чай готуй, - не злякалася подруга. - Аж дивишся, такими темпами наробиш менi племiнникiв завчасно! А ти чого, Єв, так дивишся на мене? Тобi хiба не пояснювали, де дiти беруться? Ех, любi мої, що б ви без мене робили?
  
  -Спали, - вiдповiла я. Все одно в унiверситет тягнутися надто пiзно, а ось на рахунок робочого дня можна поки що подумати. Якщо чесно, хотiлося весь день лiнуватися i нiчого не робити, але грошi для себе коханiй заробляти також не завадить.
  
  -А якщо чесно, не думала, що все так швидко у вас вийде, - тихенько прошепотiла менi Юля, щоб брат не почув. - Але ти скажи менi, ти задоволена?
  
  -А Хiба не видно? - запитанням вiдповiла я.
  
  -Все з тобою ясно, - хихикнула дiвчина, а потiм серйозно спитала. - Менi краще втекти?
  
  -Ну, Не знаю, - зам'ялася я.
  
  -Годi тобi. Я свого брата вже багато рокiв знаю i... пiсля всього, що у вас тут сталося... вам краще побути наодинцi, так що залишайся i... розважайтеся тут. Тiльки тихiше, а то ще сусiди на вас скаржатимуться.
  
  -Чого??? - сьогоднi це питання дня!
  
  - Я мовчу! Все пока. Тiльки сьогоднi ми будемо ночувати вдома! - попередив подругу голос грiзної мами. I я погодився. Iнакше я вiдчуваю, що взагалi перестану ходити в пари!
  
  Дверi з тихою бавовною зачинилися, залишивши по собi лише трохи дивний зiм'ятий ранок i приємний запах парфумiв.
  
  -Юлька Пiшла, - повiдомила я, заходячи на кухню i обiйнявши хлопця зi спини. Такий ранок менi напевно подобалося.
  
  -Щоправда? Ти змогла вiдправити цю йогозу додому? - здивувався Матвiй. - Ну все. Тепер я тебе точно кохаю!
  
  -Чого Ти сказав?
  
  -Що люблю тебе!
  
  -Правда правда?
  
  -Звичайно, - пiсля цього я заслужила коротенький поцiлунок. - А ти мене?
  
  -Тож люблю, - вiдповiла я.
  
  -Чарiвно. Ти хочеш чай?
  
  -Не впевнена, - пробурмотiла я, вивчаючи потемнiлi очi коханого та його мiцнi обiйми.
  
  -А я хочу дечого iншого, - прошепотiв вiн на вушко. - Як ти гадаєш, чай нас почекає?
  
  -Сподiваюся, дочекається!
  
  
  
  Епiлог
  
  
  
  -Веронiка! Йди сюди! - Кричала мама Нiкi iз сусiдньої кiмнати.
  
  Дiвчина вже годину, як безуспiшно намагалася iгнорувати крики своїх батькiв, але нiчого не виходило - образливi слова, якi мати i вiтчим висловлювали один одному, залишали неприємний осад у душi у дiвчини.
  
  -Що трапилося? - Нiка вдавала, що нiчого не чула ранiше, коли прийшла до батькiв. Тi стояли у характерних бойових позах. Мама Нiкi, жiнка, загалом дiйсно красива: темноволоса, смаглява, з великими зеленими очима i зазвичай доброзичливою усмiшкою, зараз бiльше була схожа на шалену фурiю. А ось вiтчим, хоч i був у сказi, намагався поводитися пристойно.
  
  -Я бiльше не можу розмовляти з цiєю людиною, - гарчала жiнка. - Вiн... вiн жахливий.
  
  -У чому рiч, мам? - не розумiла Веронiка.
  
  - Ми вирiшили розiйтися з твоєю мамою, - тихо розповiв Станiслав Олександрович. - Ми стали погано жити i постiйно сваримося через всякi дрiбницi. Твоя мама стала дуже нервовою, а я знову i знову переконуюсь у тому, що їй потрiбнi були лише мої фiнанси.
  
  -Та Що ти таке кажеш? - кричала Галина. - Я любила тебе!
  
  -I мої грошi! - пiдвищив голос вiтчим. Нiка за всiм цим тихенько спостерiгала осторонь, i сподiвалася, що сьогоднi гроза мине. - Я через тебе з сiм'ї пiшов, Галю! Ти розумiєш? Я покинув дружину та власну дитину, раз на мiсяць перераховую алiменти i навiть не бачуся з власною дочкою, щоб не засмучувати її!
  
  -Ти Хочеш сказати, що це я у всьому винна? - Вибухнула жiнка. Веронiка злякано вiдскочила вiд матерi, впевнена, що сьогоднi набагато безпечнiше бути на боцi вiтчима.
  
  Це була не перша суперечка Галини та Станiслава. Раз на тиждень вони обов'язково влаштовували допит, а потiм довго i зi смаком кричали один на одного, перериваючись лише тодi, коли лайки повторювалися по другому колу. Усi днi вони жили тимчасовим перемир'ям, щоб за кiлька днiв знову посваритися через якусь нiсенiтницю.
  
  -Я нiчого не хочу тобi сказати, - тихо вiдповiв вiтчим. - Я просто вважаю, що настав час припинити нам один одного виводити. Я сьогоднi ж збираю свої речi i їду з цього проклятого будинку.
  
  -Веронiка? Зроби що небудь! - гаркнула на дiвчину Галина.
  
  -А Що я маю зробити, мам? - дивувалася Нiка. - Зупиняти тата? Це дуже погана iдея. Я теж вважаю, що вам час пожити окремо один вiд одного!
  
  -Що? Ти менi дочка чи хтось?
  
  -Мамо, Не починай!
  
  -Веронiка!
  
  -Мати!
  
  -Замовчiть обидвi, - прикрикнув Станiслав Олександрович, знову з'являючись у дверях. Вiн знайшов чемодан i швидко почав скидати в нього свiй одяг, не обтяжуючи себе акуратнiстю. - Веронiка, допоможеш менi?
  
  Дiвчина мовчки погодилася i почала допомагати вiтчиму, поки мати тихо лютувала, спостерiгаючи за цiєю картиною. Нiка завжди i у всiх суперечках приймала бiк прийомного батька, тому що вона дiйсно вважала, що вiн має рацiю. Станiслав Олександрович взагалi напрочуд добре ставився до Нiки, з самого дитинства у всьому їй допомагаючи. Тому, коли в маленькiй дiвчинцi помiтили здiбностi до спiву, вiн не замислюючись вiдвiв дiвчину в музичну школу, де вона вiдточувала свої голосовi навички. А ще, Єва, її колишня подруга, була трохи схожа на свого тата, тому у своєму вiтчимi Нiка простежувала деякi риси зовнiшностi та характеру, що нагадують Єву.
  
  -Я можу закинути тебе в кафе по дорозi, - сказав вiтчим, закриваючи чемодан. Веронiка останнi два мiсяцi працювала в одному кафе, де виконувала свої пiснi та заробляла на цьому непоганi грошi, бо вечорами люди спецiально приходили до цього закладу на Нiкiнi мiнi-концерти.
  
  -Добре, - буркнула дiвчина i швидко зiбралася, поки мiж матiр'ю та вiтчимом не стався новий скандал.
  
  Кафе сьогоднi було сповнене людьми. Як i завжди, але сьогоднi було забито майже всi столики. Програма Веронiки починалася о восьмiй годинi, а до цього часу в залi грала приглушена романтична або релаксна музика. А поки що дiвчина сидiла у службовому примiщеннi, де найчастiше знаходився нечисленний персонал кафе.
  
  Нiкiн мобiльний телефон розривався, ось уже пiвгодини без перерви їй назвав Костик. Костик - це окрема iсторiя. Вiн був сином заможного папочки, але все ж таки не настiльки багатим, як взяти хоча б того ж Сергiя Краснова. Костя з першого погляду закохався у молоду спiвачку, надсилаючи їй не дешевi букети квiтiв щодня, а потiм дзвонив i випитував у неї, чи вона отримала подарунок, i чи сподобався їй цей чудовий запах. Нiка дуже швидко втомилася вiд набридлого залицяльника i була зовсiм розчарована у всiх хлопцiв, що оточували її. Жодного по-справжньому гарного i заможного вона так i не знаходила, адже хотiлося, щоб таку красуню любила лише гiдна людина.
  
  -Гостi вже чекають на тебе, - буркнула Алiса, адмiнiстратор кафе. Вона непогано потоваришувала з Нiкою, але завжди була дуже обережною, щоб вони стали справжнiми подругами.
  
  -Ясно, - коротко кивнула спiвачка Веронiк, вже одягнувшись у своє вечiрнє вбрання. - Є якiсь цiкавi особи у залi?
  
  -Помiтила одну парочку, - посмiхнулася Алiса. - У нас вони точно вперше. Замовили трохи, i швидше за все прийшли послухати твiй виступ. Хлопець, звичайно, красень, одягнений простенько, але фiрмовий одяг, видно неозброєним оком. Дiвча дивна. Непогано виглядає, але не сказати, щоб красуня. Так що, викладайся на повну, може вдасться його вкрасти!
  
  Веронiка скорчила страшну гримасу. Пiсля деяких подiй у її життi вона зрозумiла, що закохувати в себе чужих коханих - це не дуже красиво. А якщо зi своєю суперницею ти знайома досить близько, то потiм почуваєшся взагалi огидно.
  
  Колись Нiка грала почуттями своєї подруги. Iз задоволенням помiчала, як мучиться Єва, як намагається розлюбити Сергiя Краснова, як намагається бути доброю i правильною подругою. Виходило у Єви погано, але, варто вiддати їй належне, вона дуже довго терпiла це неподобство. Але Нiку це було не потрiбно; вона хотiла принизити зведену сестричку i показати, кого природа бiльше любить - страшну Єву, що вiрить у добрi казки та хепi енди, або iдеальну у всьому Веронiку, якiй по життю дуже часто щастило.
  
  -Я пiшла, - зiтхнула спiвачка, вирушаючи на мiнiатюрну сцену для її виступiв.
  
  -Удачi, - побажала адмiнiстратор, повертаючись до зали.
  
  Спiвати Нiка любила з дитинства, i це це непогано виходило. Не потрiбно мати особливих талантiв, щоб пiдлаштовувати голос пiд улюблену пiсню. Нiка вчилася саме так - спiвала разом iз улюбленими артистами, спiвала до болю у горлi, щоб у неї щось починалося виходити. I це було. А ще вона сама склала пару пiсень, не без допомоги все тiєї ж Єви, яка iнодi допомагала з римами.
  
  Колись страх сцени для неї був серйозною проблемою, але зараз вона вже давно звикла до людей. Невелике хвилювання перед виходом, але вона знала, що в неї чарiвний голос, i її слухатимуть та пiдспiвуватимуть її пiсням. Вона вже зiрка.
  
  Поки дiвчина спiвала, вона повiльно вивчала своїх глядачiв, намагаючись вiдшукати парочку, що зацiкавила Алiсу. За кiлька хвилин така знайшлася. Симпатичний хлопець, який трохи дивно вивчаюче розглядав Веронiку, а поряд з ним дiвчина, що тримає його за руку. Єва.
  
  Веронiк ледь не забула слова пiснi, коли побачила знайоме обличчя: тi самi глибокi гарнi очi, трохи iнша стрижка, але погляд i мiмiку не переплутати нi з ким iншим. Колишня подруга дуже змiнилася: у порiвняннi з минулою Євою Лазаревою тут сидiла справжня красуня.
  
  Впiймавши погляд Веронiки, Єва довго дивилася на свою сестру: вона не посмiхалася i не злилася, просто сидiла i, як усi, слухала її пiснi, тодi як її хлопець з несхваленням поглядав на Нiку. Звiсно, вiн усе знав.
  
  Єва щось шепнула своєму коханому, цмокнувши його в щоку. Пара тихенько пiднялася з-за столу i мовчки вийшла iз зали. Єва так i не озирнулася. А Веронiка таки забула слова пiснi...
  
  Пролог
  
  Я нiколи не забуду цiєї чудової картини. Вона була така гарна, що здавалося, нiби завмирало серце.
  
  Цей день я хочу стерти зi своєї пам'ятi, як жодної iншої у своєму життi. Повiльно тягнувся липень, температура пiднiмалася так, що й виходити не хотiлося. Асфальт плавився вiд сонця, як масло. А воно (сонце) нiби купалося на вулицях, грало в хованки, вiдбиваючись у кожному скельцi. Це здалося менi тодi таким неймовiрно красивим. Але сонце - це не та картина, якою я хотiла б милуватися. Воно завжди нагадувало менi про якусь небачену радiсть, якої зовсiм не було. Ось дивлюся на небо та яскравi променi сонця та вiдчуваю радiсть, починаю посмiхатися. Дурно вiрно? Величезна вогненна куля, вiд якої так просто пiднiмається настрiй.
  
  Цей день, до певних подiй, був важливим для мене. Думки про майбутнє хвилювали мене, змушували думати про хороше... але все не так. Зараз я почала замислюватися про дивнi речi, наприклад, що люди з частковою амнезiєю - щасливчики. Я хотiла б забути цей день назавжди.
  
  
  
  
  
  Напевно, зараз я по-справжньому розчарувалась у людях. Якби не цей спекотний липневий денек, я б продовжувала вiрити в справжню дружбу i взаємне кохання - велике i свiтле, яке незабаром вiдвiдало б мене. Але все це тiльки з часткою 'би', яка означає умовний спосiб. I все це супроводжувалося однiєю умовою - якби свого часу Станiслав Олександрович був мудрiшим i розумнiшим, все зараз могло б скластися iнакше.
  
  Але для того, щоб мене зрозумiти, треба повернутись у далеке минуле. Коли дванадцять рокiв тому мiж моїми батьками почався процес розлучення, я про це мало що знала - менi було всього сiм рокiв. Батьки мене не посвячували в тонкощi цiєї справи, я взагалi майже не розумiла, що довкола творилося, i чому всi дорослi раптом стали такими сумними? Менi хотiлося зробити всiх крапельку щасливiшою, тому, коли я бачила на маминих щоках сльози, я пiдходила до неї i пальцями розсовувала куточки губ - 'малювала' посмiшку.
  
  Так, тодi я залишилася жити зi своєю улюбленою мамою. Згодом, коли я подорослiшала, я зрозумiла, яка ситуацiя склалася в моїй сiм'ї, i хто став причиною цього. Звичайно, я засуджувала свого батька, тому що вважала, що вiн вчинив зовсiм по-дурному. Втiм, на всi мої претензiї Станiслав Олександрович вiдповiдав, що коли я виросту, я все зрозумiю. Я росла, але так i не могла зрозумiти його дiї.
  
  Вiн промiняв Олену Вiкторiвну - мою маму - на iншу жiнку. Вона була молодша, красивiша, з'являлася на свiтських вечiрках, знала, як поводитися перед високопоставленими людьми. Вона вмiла все те, що так погано виходило ранiше у моєї мами. Я ненавидiла Галину - другу татову дружину. Я ненавидiла її всiм серцем, бо вона була винна у тому, що позбавила мене нормального дитинства.
  
  Коли я була маленькою, мама дуже багато працювала, майже цiлодобово, щоб прогодувати мене, платити податки, купувати їжу та iнше. Тому мама стала для мене всiм - найголовнiшою людиною у моєму життi. I коли в нашому домi з'явився Дмитро В'ячеславович, я була тiльки рада за маму. Коли бачиш її щасливi очi, пробачаєш усе на свiтi.
  
  Вона це зробила не стiльки для себе, скiльки щоб подбати про мене. Дiма був заможним чоловiком, i вiн мiг нас забезпечувати, а ще вiн дiйсно любив мою маму. Це було найголовнiше для мене. Я хотiла, що вона була щасливою.
  
  Втiм, ця iсторiя не про мого батька, не про маму i не про Дмитра, який дуже плавно влився в нашу сiм'ю, i якого я теж своєрiдно полюбила - як людину, яка принесла в нашу сiм'ю частинку щастя i радостi. Ця iсторiя про мене - Лазареву Єву Станiславiвну.
  
  Про себе я не можу нiчого розумного розповiсти, тому що не бачу себе збоку. Нiчого незвичайного у своїй зовнiшностi я не помiчала, просто я була такою, як i решта. Худа непоказна дiвчина. Ростом не вийшла, та й фiгурою, мабуть, також. Не колись не думала про це. Не знала, що це за поняття таке "iдеальна фiгура". Зараз все настiльки непередбачувано...
  
  З Веронiкою Лазаревою я познайомилася в класi шостому, коли вона перейшла до школи, де навчалася я. До цього я зi зведеною сестричкою бачилася всього кiлька разiв. Моєму батьковi вона була нiхто, але вiн їй дав своє прiзвище - пожалiв бiдолаху. Взагалi, я її майже ненавидiла. Так, можливо, у всьому, що сталося, вона зовсiм стороння особа, яка не була задiяна у вiдносинах дорослих, але менi було прикро. Проте дiвчина до мене ставилася напрочуд добре. На будь-якi мої спроби посваритися, вона або стоїчно мовчала, або взагалi йшла - Веронiка уникала конфлiктiв зi мною, i це здавалося дивним. Довгонога брюнетка з кучерями, якi весело пiдстрибували при ходьбi. Зеленi ляльковi очi, точеної фiгурки. Мене в нiй тодi дратувало все, тому що вона була напрочуд iдеальною на вiдмiну вiд мене. I так схожа на свою матiр.
  
  Найдивовижнiше, що ми потоваришували. У мене нiколи не ладнувалися стосунки з однокласниками, тому вони були налаштованi до мене агресивно. Я вже звикла до таких сутичок зi своїм класом. Коли хлопцi вкотре згадали моє iснування, Веронiка несподiвано заступилася за мене. Вона поставила себе в незручне становище, тому що дiвчата пiсля цього вiдвернулися вiд неї. Але вона за мене заступилася! Тодi я почала дивитись на неї по-iншому. У кожного є недолiки, навiть якщо цим недолiком є мама. Але ж вона не вибирала собi такого життя. Я дуже сумнiваюся, що мати радилася з дочкою, чи варто їй вести чоловiка з сiм'ї.
  
  Так поступово ми почали спiлкуватися. Ми мали щось спiльне, що нас зближало. Хоча дуже швидко я переконалася i в тому, що ми зовсiм рiзнi. Ми слухали рiзну музику, подобався рiзний тип хлопцiв, ми читали рiзну лiтературу. Може тому ми й змогли спiлкуватися? Через цю разючу рiзницю?
  
  Але все це було неважливо, бо ще був ВIН. Його поява в моєму життi сталося зовсiм випадково - безглузде зiткнення в коридорi, його посмiшка, i я зрозумiла, що втрачена для суспiльства. Коли менi хотiлося з ним заговорити, менi здавалося, що все йшло проти мене - язик заплiтався, щоки вiдчайдушно червонiли, руки безглуздо смикали пасмо волосся, навiть ноги - i тi пiдкошувалися вiд страху та невпевненостi. Менi б зiзнатися йому у своїх почуттях, але не вистачає сил просто пiдiйти та сказати - я тебе люблю. Боюся, що мене б навiть i на це не вистачило - я б зомлiла вiд надлишку почуттiв ще на пiдходi.
  
  Щоранку я чекала вiд нього хоча б цього сухого 'привiт', вимовленого чудесним голосом iз хрипотою. Коли вiн вiтався зi мною, менi здавалося, що я на сьомому небi вiд щастя. Сергiй Краснов. Менi не пощастило, бо вiн був чудово гарний. Тому що вiн був, як ласощi - я не єдина, хто хотiв його отримати. На нього заглядалися i старшi дiвчата. Вiн умiв спiлкуватися з жiночою статтю, умiв розташовувати себе так, що вже неможливо його забути.
  
  Я просто спостерiгала за ним iз боку. Шалено ревнувала, якщо в нього з'являлася нова дiвчина. Менi здавалося, що так, як я, нiхто не вмiє кохати. Менi здавалося, що якби Сергiйко тiльки дiзнався всю глибину i багатограннiсть моїх почуттiв, вiн би все зрозумiв, 'прозрiв'. Адже що цi ляльки, якi щодня навколо нього в'ються, воркують, обзиваючи його лапочкою? Хiба вони вiдчували до Краснова хоч трохи того, що вiдчувала до нього я? Хiба їм хоч раз було боляче, коли вiн вiдчував бiль? Хiба їм хотiлося переступити через свою гордiсть, щоб добитися його уваги? А скiльки разiв вони бачили його у своїх снах, уявляли себе поруч iз ним? Нi, менi здавалося, що я єдина, хто по-справжньому вартий його кохання.
  
  Але... вiн думав iнакше. Молитвами Веронiки, я пiдiйшла до нього лише один раз - нi, не щоб зiзнатися у своїх свiтлих почуттях, а щоб запросити кудись. На жаль, вiн чемно вiдмовився. Через це я потiм навiть цiлу нiч не спала, покусала всi губи - менi тепер здавалося, що вiн про мене все дiзнався, що вiн розгледiв цю вперту закоханiсть у нього. Вiн смiятиметься, вiн мене не зрозумiє! Я б навiть у школу того дня не пiшла, але довелося шукати в собi прихованi можливостi та йти туди, куди сьогоднi потрапляти вiдчайдушно не хотiлося. Я даремно хвилювалася - Краснов, як я гадаю, забув про мене вiдразу ж, як тiльки я зникла з його поля зору. Було страшно прикро, але я вiдчувала й полегшення - вiн нiчого не зрозумiв. Я радiла, а Веронiка, мабуть, справедливо мене лаяла за всi смертнi грiхи. Я не ображалася на подругу - вона дiйсно вважала, що має рацiю. Нiка жодного разу в життi так серйозно не закохувалась, вона не могла зрозумiти всю безвихiдь мого становища. Так, навiть якби вона опинилася на моєму мiсцi, вона б змогла привернути до себе Сергiя - з її зовнiшнiстю.
  
  Сестру з дитинства вiддали на вокал, о десятiй у неї вже був поставлений голос, о дванадцятiй вона виступала на шкiльних концертах. Нiку багато хто не розумiли - чому таке шикарне дiвчисько водиться з таким опудалом, як я. Не багато хто знав, що ми зведенi сестри, а збiг прiзвищ списували на чисту випадковiсть - прiзвище не таке вже й рiдкiсне. Але Нiка не звертала уваги на чужу думку. Вона вдосконалювала свої вокальнi данi, була весела, не могла всидiти на мiсцi, спiлкувалася з усiма хлопцями i... дружила зi мною. Мама спочатку нашу дружбу сприйняла в багнети, все-таки це дiвчисько - донька жiнки, яку ми всi так дружно ненавидимо. Але потiм Олена Вiкторiвна подумавши, вирiшила, що, може, це й не так погано. Адже у мене бiльше не було друзiв, i це було своєрiдною проблемою.
  
  Ми росли на очах одне в одного. Ми дiлилися всiма секретами. Я впевнена, що дружби мiцнiшi за нашу, може, й не iснує навiть. У десятому класi Сергiй Краснов перевiвся до iншої школи. Не знаю, як всi iншi дiвчата, а я страшенно сумувала - тепер ми не побачимося. А якщо й зiткнемося десь, то вiн мене й не впiзнає зовсiм. А може, через багато рокiв i я сама не впiзнаю його. Згадаю й усмiхнуся, що був такий гарний хлопчик, що колись так уподобався менi.
  
  Це було моє перше нещасливе кохання. Я довго ревла у себе в кiмнатi, поряд сидiла Веронiка. Вона мене не заспокоювала i нiчого не говорила - знала, що в такi моменти менi краще дати можливiсть випустити всi емоцiї назовнi. Ми сильнi дiвчата i на людях посмiхатимемося, але коли нiхто не бачить, так хочеться побути слабкою та пошкодувати себе. Зазвичай я не дозволяю собi так безглуздо ревти, але цього дня не стрималася.
  
  Я втратила його, свого коханого. I нехай ми все одно не були б разом, i вiн би вiтався зi мною раз на мiсяць, вважав мене порожнiм мiсцем i любив iнших, зате у мене була можливiсть бачити Сергiю. Це нi з чим незрiвнянне задоволення - знати, що у твоєї коханої людини все добре, що вона жива i здорова.
  
  Першу виховну бесiду про пiдлiтковi проблеми, про стосунки з хлопчиками, про алкоголь, наркотики та шкоду курiння проводила з нами обома моя мама. Олена Вiкторiвна розповiдала все, що знала сама, застерiгала вiд небезпек, з якими можемо штовхнутись у майбутньому. Мама сказала тiльки одне: Будьте обережнi, дiвчата! Життя - це цiкава штука. Але жахлива'.
  
  У десятому класi пiшли вечiрки, дискотеки, поганi компанiї. Перехiдний вiк, який нiяк не позначився на менi, застав Нiку зненацька. Вона дуже легко пiддавалася впливу. Вона почувала себе гарною, коли симпатичнi хлопцi розкидалися у її бiк численними комплiментами. Вона вважала, що вiд цього життя треба брати найкраще, i вона робила так, як вважала за потрiбне: могла на нiч дивлячись виїхати з яким-небудь бритоголовим качком i повернутися тiльки пiд ранок у напiвсонному станi. I приїжджала вона не додому, де її батьки точно пристукнули б, побачивши дочку в такому станi. Вона приїжджала до мене, i нам з мамою доводилося бачити дiвчину в найжахливiших станах.
  
  Я пам'ятаю, як сильно хвилювалася за подругу, коли побачила її в п'яному виглядi. Мама тiльки головою на все це неподобство похитала, але не почала вправляти мiзки. Все-таки, Нiка для Олени Вiкторiвни була не бiльшою, нiж подруга її дочки. Веронiка мала свою маму, яка повинна придiляти їй трохи бiльше уваги. Я нi-нi, та спостерiгала за Галиною. Я помiчала, що до дочки вона ставиться з непритаманним нормальнiй мамi пофiгiзмом. Якщо Веронiка отримає двiйку, то їй за це нiчого не буде. Якщо Нiка скаже, що сьогоднi вдома не з'явиться - це просто проiгнорують. Я вiдчувала, що подрузi не вистачає кохання з боку батькiв, але... я теж нiчого з цим не могла вдiяти. Хоча, я, звичайно, запросто могла поговорити з татом, просто натякнути йому, що дiвчинка потребує любовi та ласки. Але я поклялася собi, що не лiзтиму в їхню сiм'ю. У кожного бувають свої проблеми, потрiбно просто навчитися з ними справлятися.
  
  Я пам'ятаю той день, коли Веронiка стала жiнкою. Вона прийшла до мене додому, трохи розгублена та розповiла все. Я була така шокована, що навiть вiдкрила пляшку вина, яку мама зберiгала про всяк випадок, i залпом випила цiлий келих - Нiка зробила те саме. Я не дозволяю собi пити спиртне, вживаю його у свята в невеликих кiлькостях, але цей випадок здався менi особливим. Коли думки трохи вщухли, а перший шок вiдiйшов на другий план, Нiка пояснила причину, з якої зважилася на такий жахливий вчинок. Вона сказала, що хотiла, щоб її першим чоловiком був хтось досвiдчений, той, кому б вона змогла довiритися. Потiм дiвчина похитала головою, сказала, що вона кругла дурниця i... розплакалася. Ми ще довго сидiли в моїй кiмнатi, Веронiка не могла заспокоїтись, а я розгубила всi слова, щоб хоч якось її втiшити.
  
  Потiм у Нiки пiшла низка нескiнченних знайомств, одного хлопця вистачало на два-три тижнi. Вона не могла бути з кимось постiйною, втрачала iнтерес, як тiльки отримувала потрiбний об'єкт. Я не заважала, хоч такий спосiб життя менi не подобався. Я якось спробувала сказати Веронiцi, що, може, вона поводиться не зовсiм правильно. Адже не обов'язково зустрiчатися чи не з першим зустрiчним. Дiвчина огризнулася i ми майже тиждень не розмовляли. Потiм обидвi перепросили, i з того часу я бiльше нiколи не лiзла в її життя.
  
  Як так вийшло, що i в унiверситет один ми вирiшили поступати - не знаю. Якщо я з вибором давно визначилася, то Нiка вагалася до останнього. У неї було бажання пiти в театральний, але вона сумнiвалася у своїх здiбностях - думала до останнього, а потiм наважилася вступати зi мною на юридичну. Нiка-юрист - страшна справа! Я над подругою смiялася довго, вона ж тiльки фиркала i сказала, що все одно збирається на сцену пробиватися, тому не хоче особливо з освiтою морочитися.
  
  Той день запам'ятався менi назавжди. Сонце було дуже яскравим, у всьому цьому одязi було дуже жарко. Вiдчувався якийсь дискомфорт, тому що ми знаходилися в новому для нас мiсцi i нiчого не знали. Коли перед тобою вiдчиняються дверi нового навчального закладу - мимоволi перейнешся урочистiстю моменту. Нiка i тут встигала будувати всiм очi, але трималася в рамках пристойностi. А ось коли я побачила знайоме обличчя, мимоволi завмерла на мiсцi. Можливо, менi привидiлося, але нi... його обличчя майнуло знову.
  
  -Єво, Ти чого стала? Ворушили лапками, нам туди треба! - Заголосила подруга. Потiм, придивившись у моє обличчя, зупинилася. - Єв, ти чого?
  
  -Вiн тут! - тремтячим голосом промовила я, вчепившись в руку Веронiки. - Я щойно його побачила!
  
  -Хто вiн? - Лазарєва почала озиратися на всi боки.
  
  -Краснов. Сергiй Краснов! Ну, пам'ятаєш, як я в нього була закохана! - я чомусь усмiхнулася, згадавши подiї, з якими мене подiляв уже не один рiк. - Вiн тут! Уявляєш, теж вчинив сюди!
  
  -Господи, той виродок, чи що? - фиркнула Нiка. - Вiн що, досi тобi подобається?
  
  -Нi, звичайно, - я засмiялася. - Просто побачила його. Як вiн менi подобається, якщо я його вже стiльки часу не бачила?
  
  -От i добре. Забудь про нього. Подивися, тут стiльки гарних хлопчикiв навчаються! Тут не нудьгуєш! - Веронiка, схопивши мене за другу руку, потягла до будiвлi.
  
  Тодi я справдi думала, що почуття все давно похованi десь глибоко, та й неможливо любити через стiльки рокiв. Я тодi не звернула жодної уваги на невпевненi стуки серця, коли в натовпi майнуло його обличчя. Подумала, що все це радiсть зустрiчi, але не бiльше.
  
  На мить спогади перервалися, i я повернулася в даний час. Ноги вели мене кудись, але я дуже погано розумiла зараз, щоб щось розумiти. Повз мене пропливали рiзнi обличчя, i щоразу менi здавалося, що там iде вiн, Серьожа. Може, вiн усе зрозумiв, може, це усвiдомив тiльки зараз? Але нi, люди та їхнi обличчя пропливали повз мене, не затримуючись нi на мить.
  
  До унiверситетського життя ми влилися дуже плавно. Я знаю, що кар'єра спiвачки у Веронiки зростала. Станiслав Олександрович всiляко просував свою дочку. Здається, ще на першому курсi подруга мала кiлька своїх пiсень. I я знала, що дiвчина на цьому не зупиниться. Незабаром вона була вже не Лазаревою Веронiкою Станiславiвною, а спiвачка 'Вероник', яку в мiстi часто запрошували до приватних закладiв на виступи. Вона почала заробляти грошi i шалено тiшилася з того, що в неї щось виходить. Незабаром намiчався i запис першого альбому. Я назавжди запам'ятала тi iскорки щастя у власних очах подруги, коли вона менi повiдомляла цю новину.
  
  Звичайно, я була рада, i жодного разу за все наше знайомство в мене не миготiли думки про заздрiсть до подруги. Все було правильно, Веронiка з тих дiвчат, якi можуть у такий спосiб самовиражатися. Я слухала її пiснi, i вони менi подобалися - у них було щось правильне, вона спiвала про сувору реальнiсть. Її мелодiйний голос не рiзав слух, а тексти пiсень були такими пiдходящими пiд її спосiб життя, що слухачi не могли сумнiватися - це були тiльки ЇЇ пiснi.
  
  На якийсь час вона залишила своє захоплення, яке ми про себе прозвали "як швидко Веронiка зумiє спокусити чергового невдахи". Вона все бiльше замислювалася про майбутню кар'єру, батько змушував пiдтягувати дiвчину та навчання, тому сестрi було просто не до хлопцiв - поєднувати майбутню професiю iз навчанням було не просто. Такий Веронiка менi подобалася набагато бiльше - наша дружба знову текла розмiрено та гладко.
  
  Я потай вiд мами почала ходити на вуличнi танцi. Чимось цей стиль мене невловимо тягнув. Звичайно, наш тренер спочатку на мене косо подивився - адже перший раз на тренуваннi з'явилася така правильна, трохи сором'язлива дiвчинка-ботанiк. Навiщо менi були цi танцi я й сама не розумiла. Але танцювати менi подобалося, а згодом я зрозумiла, що через танець можна висловлювати всi негативнi емоцiї, якi поступово накопичувалися в процесi навчання. Маю вiдзначити, що танцi йшли в мене непогано - я не була вiдстаючою. Так, можливо, менi було дуже важко спочатку, але... я дуже старалася, вiдпрацьовувала рухи будинку i, зрештою, у мене щось почало виходити.
  
  Згодом я, звичайно, не стала серйозно займатися вуличними танцями - через подальшi обставини менi довелося з ними розлучитися. Але, полюбивши цей стиль, я навчилася через рухи самовиражатися. I в далекому майбутньому були люди, якi мене розумiли - я їх дуже цiнувала.
  
  У такому ритмi ми з подругою жили. Вiд неї я теж приховувала вiдвiдини танцювальних курсiв. Чомусь менi хотiлося поки тримати це в таємницi. Так метушнi i закiнчувався перший курс в унiверi, а я з Веронiкою не могла повiрити, що ми прожили перший рiк у навчальному закладi. Це все було так дивно i так незвично, що ми не могли висловити свої емоцiї щодо цього.
  
  У клуб Нiке вдалося затягти мене лише один раз, але й той запам'ятався менi на все життя. Я довго й уперто чинила опiр, але чомусь передумала - менi захотiлося хоч раз вiдчути себе звичайною дiвчиною, як i всi iншi. Дозволила Нiке вбрати мене в атласне синє плаття, довжина якого досягала трохи нижче колiн. Якби її воля, подруга знайшла б щось вiдвертiше i привабливiше, але так як я сукнi взагалi не носила, то для мене це було вже дуже вiдвертим вбранням. Подруга змогла вкласти моє волосся у щось хитромудре, але менi ця зачiска сподобалася. Вставати на пiдбори я категорично вiдмовилася, бо боялася, що просто впаду на них - я нiколи не носила взуття на пiдборах, бо це незручно. Тодi Нiка вiдкопала у себе в 'валiзi непотрiбних речей' якiсь босонiжки на плоскiй пiдошвi, що непогано поєднуються з сукнею. На тому й вирiшили.
  
  Що для мене клуб? Я про цi мiсця знала не дуже багато, але чомусь ставлення до таких закладiв у мене склалося негативне. Запах цигарок, що випили обличчя танцюючих, нескiнченна музика, що давила на вуха - це все було так дико, що я захотiла втекти звiдти вiдразу, як тiльки увiйшла. Але не хотiлося засмучувати Нiку. Поки вона впорхнула кудись приводити себе в порядок (я дуже довго думала над цим i не могла зрозумiти, як вона могла впорядковуватися, якщо i так виглядала слiпуче красивою?), я тинялася крiзь натовп танцiв i намагалася знайти для себе якесь заняття. Танцювати? Тут? Нi за що у життi! А раптом я наступлю на когось? Чи випадково вдарю? Буде дуже нiяково...
  
  Розмiрковуючи про це, я не помiтила, як на моєму шляху з'явився хтось, на кого я налетiла. Тiльки й встигла подумати, що думки, на жаль, матерiалiзуються. Тiльки-но подумала про те, що тут дуже багато людей, i я можу на когось натрапити.
  
  -Чорт! Вибачте будь ласка! Я випадково я не побачила... Сергiй?
  
  Описати мого подиву неможливо, хоч i шок пройшов дуже швидко. Адже це не дивно - зустрiнеться з Красновим у найпопулярнiшому клубi мiста. Але, все ж таки, я не очiкувала i розгубилася трохи, тому що... як i ранiше не могла розмовляти з ним i перебувати на такiй близькому один вiд одного вiдстанi.
  
  -Ти? - трохи здивовано спитав вiн. - Ммм... Ася?
  
  -Єва, взагалi-то.
  
  -Точно, Єво, - вiн усмiхнувся, i в мене знову почали пiдкошувати ноги. - Як життя?
  
  Боже, що? Сергiй Краснов сам питає, як у мене... життя? Це ж неможливо!
  
  -Нормально ... Тобто, добре, так! Загалом, неважливо.
  
  -Так-так, - вiд цiєї чарiвної посмiшки я зовсiм розгубилася. - Скажи, а твоя подруга сьогоднi також тут? Веронiка Лазарєва?
  
  Я навiть i не сподiвалася, що менi почулися саме цi слова, а вiн насправдi сказав щось iнше. Останнiм часом єдиний страх, який iснує для мене - це щось подiбне. Веронiка останнiм часом стала такою популярною, що я могла припустити такий результат подiй. Я дуже-дуже боялася, що одного разу подруга скаже менi: 'Краснов у мене закоханий!' або щось подiбне. I, нехай ранiше сестра i говорила, що Сергiй Краснов - виродок, дебiл, iдiот, яких ще пошукати треба, нiкчема, яка не пропускає жодної спiдницi, все ж таки зараз вiн був неймовiрно красивим i вельми популярним.
  
  -Так ... вона тут ...
  
  -Хто тут? Чи не про мене ви кажете? - Почула я веселий голос Нiкi позаду себе. - Єво, ти чого мене не почекала?
  
  -Да я...
  
  -Зрозумiло все з тобою, - хмикнула вона i обернулася до хлопця. - Ти хто?
  
  -Сергiй Краснов. Ми вчимося в одному унiверi, - пояснив вiн трохи роздратовано - здається, не звик до того, що хтось його не впiзнавав.
  
  -Точно, Сергiю! - Подруга посмiхнулася i простягла долоню для знайомства. - Я тебе не впiзнала просто.
  
  -Я так i подумав.
  
  Дивитись на цi люб'язностi було не в моєму стилi. Зазвичай, коли до Нiки пiдходив якийсь хлопець, я йшла, бо розумно не лiзла не у свої справи. Але зараз ноги нiби приросли до пiдлоги - я б не змогла зрушити за великого бажання. Я дивилася в очi юнака i розумiла, що нiчого не минуло, що все ще люблю. Адже справжнi почуття не викорiнити нiчим, i навiть час не помiчник. Як би давно ми з ним не бачилися, але я все ще продовжувала вiрити в те, що одного разу вiн усе зрозумiє, i ми нарештi будемо разом.
  
  Дивитися на двох дорогих менi людей зараз було дуже непросто. Я бачила, як Нiка флiртувала, я напружено усмiхалася, коли Сергiй нахилявся до дiвчини щось шепнути на вушко. Я вперто вдавала, що менi байдуже, адже якщо я зараз втечу в засмучених почуттях, вони можуть усе зрозумiти.
  
  До кiнця вечора я втомилася сильнiше, нiж всi дiвчата, що танцювали на пiдборах. I якщо фiзично я була в чудовому станi, то внутрiшньо менi загрожує моральне виснаження. Я намагалася дивитися на це з iншого боку, намагалася радiти за подругу, що та чудово проводить час, радiти за Сергiя, що в того знову вийшло закадрити симпатичне дiвчисько. Але яка тут радiсть? Хотiлося постукати головою об стiнку - це зробити було легше, нiж просто стояти поруч iз ними.
  
  Нiка залишилася ночувати в мене, i ми ще довго говорили про Краснова. Зрiдка наша розмова переривалася звуком машин з вулицi, iнодi ми уважно прислухалися до звукiв у квартирi, якщо здавалося, що хтось ходить. Я дивилася на задоволену моську Веронiки i вiдчувала докори сумлiння. Це, звичайно, нереально, але... раптом вони покохають одне одного? А тут я зi своїми почуттями, вiд яких нiякої користi.
  
  -Я просто ... Єв, ти ж говорила, що вiн тобi не подобається зовсiм? Ти ж не брехала? - Раптом поцiкавилася Нiка.
  
  -Звичайно, нi, навiщо менi брехати, - без зазрiння совiстi збрехала я.
  
  -Добре, - вона посмiхнулася. - Вiн менi навiть трохи сподобався. Вiн зовсiм iнший. Вiн не з тих, кого зустрiв та забув. Вiн... зовсiм не такий, як я собi уявляла... зовсiм iнший, - здавлено зiтхнула подруга.
  
  Зiтхнула так, i в мене в грудях щось надломилося. Я зiтхала так само, коли менi було тяжко. Коли бачила його ще в школi, коли менi було погано, а вiн веселився та смiявся з рештою.
  
  - Який вiн? - Тривожно запитала я, раптово злякавшись майбутньої вiдповiдi.
  
  - Ем, - я не побачила обличчя подруги, тiльки їй розсiяна посмiшка. - Ну, з ним цiкаво розмовляти... ти не помiчала, як його очi сяють у темрявi? А як вiн усмiхається, що починаєш розумiти всю суть цих метеликiв у животi!
  
  Я слухала i розумiла, що пройде не так багато часу, але унiвер вибухне новою плiткою: Веронiка Лазарєва та Сергiй Краснов зустрiчаються. I я мала право. Чекати залишалося недовго.
  
  Першi кiлька днiв мiж Сергiєм та Нiкою вiдбувалися випадковi зустрiчi, i ми з нею довго ворожили, як же це ранiше вони в коридорах не стикалися? Тобто над цим питанням мiркувала Нiка, а ось я знала точно, що до цього вони просто були не цiкавi. Але ось зараз, коли вони стали найпомiтнiшими персонами унiверу - вони, як то кажуть, знайшли один одного.
  
  У цi днi я нервувала бiльше звичайного, але допомагала музика. Танцi для мене ставали корисними - я стала на якийсь час забувати, що вiдбувається з моїм життям, розслаблялася.
  
  Перший тиждень пiсля знайомства Сергiя та Нiки вiдклалися в моїй головi дуже чiтко; як вiнiл, не перестаючи крутився в моїй головi, крутилися в нiй спогади. Той, до кого я досi маю нiжнi почуття, i моя найкраща подруга спiлкувалися. Просто говорили про все на свiтi, i про їхнi стосунки не йшлося, але це поки що. Я боялася розпитувати Нiку про Сергiя, вона могла здогадатися про справжню причину цих розпитувань, i зрозумiти, що я до нього ще й досi вiдчуваю глибокi почуття. Хоча, якщо бути до кiнця чесною, я боялася дiзнатися, що згодом могло завдати менi бiль.
  
  А потiм у Нiки з'явилися ознаки закоханостi. Якось ми гуляли ввечерi, розмовляли про навчання, i Нiка постiйно згадувала ненароком Серьожу, а потiм i пiсля переклала тему на його персону. Це було не раз. I щоразу менi було боляче чути її слова. Кожне слово жалило як гадюка, залишаючи по собi велику i глибоку рану. Я могла просити подругу не говорити про нього, але не хотiла її засмучувати - їй вiн був важливий. Нехай менi i було неприємно слухати про нього захопленi реплiки, але ж наша дружба з Нiкою була важливiшою.
  
  Далi обставини ставали все гiршими i гiршими. Пiсля чергової прогулянки ми повернулися додому. Стали готувати вечерю (подруга часто допомагала менi по господарству - дiвчину нiколи не тягнуло додому i вона проводила у мене вдома майже весь свiй вiльний час), Нiка була дуже розпорошена, а коли сiли за стiл вона почала колупати в тарiлцi з вилкою супом. Я зупинила її та дала ложку. Легкий осiннiй салат, який був дуже простий у своєму приготуваннi, вона навiть пересолила. Я, звичайно, не загострювала на цьому уваги, i ми славно посмiялися з її викрутасiв. А дивила вона, справдi, страшно, але згодом я почала усвiдомлювати, що кохання - це непередбачувана штука. Нiколи не зрозумiєш, що очiкується вiд цього в майбутньому.
  
  Через деякий час почався цукерково-букетно-пирожено-морожено-ягiдно-карамельний (називайте, як хочете) перiод. Їхнi зустрiчi були таємними - вони чомусь наполегливо не хотiли афiшувати свої побачення, але я, як найкраща подруга Веронiки, знала про них все. Нiка менi (як i я їй) довiряла всi свої секрети, знаючи, що я нiколи не додам i нiчого не розбалакаю. Я пам'ятаю i їх перший поцiлунок, через який моя подушка на ранок опинилася в страшному станi. Пережити це виявилося дуже-дуже важко, бачити весь наступний день їхнi усмiхненi особи - ще важче, а знати, що весь унiвер зустрiне новину про парочку iз захопленням - важко подвiйно. А найголовнiше, що я нiчого не могла з цим поробити.
  
  Бувають днi, коли в тебе все не ладнається i не клеїться. Кажуть "встав не з тiєї ноги", я ж впевнена в тому, що "невдаха" - це хвороба, це важко i надовго. Клеймо на все життя або, в моєму випадку, як мiнiмум на день. Ось так менi 'пощастило' в один iз понедiлкiв: тiльки-но я сповзла з лiжка, як вiдразу впала на пiдлогу в супроводi оглушливого мявка. Виявилося, що я стала на свого бiдного, нещасного лiнивця-кота, до того ж ще й сплячого бiля моєї лiжка, а вiн став рятуватися вiд моєї ноги. Вiдчитавши кота, що спати бiля мене небезпечно для життя, я з гордим виглядом пiшла вмиватися.
  
  Того ранку я ще довго хотiла спати, бо, обмiрковуючи напередоднi ввечерi власне непоказне життя, я не звертала уваги на якийсь час. А коли виявилося, що стрiлки годинника перевалили за пiвнiч, було вже занадто пiзно. На парах я старанно вдавала, що щось пишу, але насправдi лише водила ручкою по чистому аркушi паперу. Зi мною таке бувало рiдко: я завжди вчилася для себе, пари пропускала рiдко та записувала всi конспекти. Навчалася успiшно i була саме з таких типiв ботанiкiв, над якими всi зазвичай смiються. Але сьогоднi щось писати було нестерпно. Ще й Нiка сьогоднi не з'явилася. Непомiтно обiйшовши всю будiвлю, я переконалася, що Сергiя сьогоднi теж не було.
  
  Я впевнена, що це не збiг.
  
  Я написала подрузi повiдомлення, в якому питала про її мiсцезнаходження. Веронiка нiчого конкретного не вiдповiла, тiльки сказала, що прийде до мене додому ближче до шостої години.
  
  Сьогоднiшнiй день перевершив мої очiкування. Коли Нiка, з'явившись удома, почала свою розповiдь, я остаточно переконалася в тому, що я - найнещасливiша iстота на всьому бiлому свiтi. Нi, звичайно, я швидко перестала шкодувати себе. Поки тут сидiла моя подруга, треба було радiти за її щастя, а вже за своє лихо потiм поплачу.
  
  -Евко, ти краще сядь, - це були тi слова, пiсля яких справдi стало страшно. - Я сьогоднi гуляла iз Сергiйком...
  
  У цьому я й так була певна, тому не висловила свого подиву.
  
  -...Ми ходили в кiно, на цих... як же їх... чорт, забула! Ну, це байдуже. А потiм ми ще гуляли-гуляли, навiть побували у солодкому королiвствi! Там так класно! Стiльки тiстечок, а менi нiчого цього не можна...
  
  -Нiкусь, ти не вiдволiкайся, - сумно промовила я.
  
  -Ага ага. Так от, поки ми в цьому казковому кафе сидiли, балакали про щось, i наша розмова плавно перетiкла на з'ясування наших стосункiв. Євочко, якби ти тiльки чула, що вiн менi казав! мрiйливо видихнула Лазарєва з дурною усмiшкою.
  
  У цей момент я зрозумiла всю суть висловлювання "душа в п'яти пiшла".
  
  -Ну, Не томи! Розповiдай! - я зобразила готовнiсть почути продовження, хоча найменше хотiла зараз дiзнатися, що мiй Сергiй казав Нiку.
  
  -Дослiвно я, звичайно, не скажу зараз, але сенс був такий: у кожної людини на планетi є своя половинка, яка їй iдеально пiдходить, доповнює її, i це справжнє кохання. Я нiколи всерйоз над цим не замислювався, але коли бачу тебе, менi не хочеться вiдпускати тебе, хочеться оберiгати, допомагати, весь час бути поруч. Хочеться бачити твою посмiшку, твою радiсть вiд зустрiчi зi мною. I якщо це не кохання, то я зовсiм нiчого не розумiю в цих почуттях, але зараз я точно знаю, що ти менi потрiбна. Я нiколи не вiдчував нiчого такого. Ти перевернула все вгору дном, i якщо зараз ти втечеш, я все одно вже не вiдпущу тебе. Так... наче якось так. Блiн, це було так зворушливо, Єв!
  
  У мене перед поглядом стояла картинка розламаного навпiл серця. Ця мiнiатюрна картинка точно передавала те, що я зараз вiдчувала. Я повинна бути свиня i найогиднiша подруга на свiтi, але я нiчого не можу вдiяти - коли шалено закохуєшся, вже нi на що не звертаєш уваги.
  
  Почувши цi слова вiд Нiки, я була цiлком впевнена, що так Серьожка i сказав. Я нiколи не спiлкувалася з ним близько, але була повнiстю впевнена, що це були слова Краснова. Менi завжди здавалося, що вiн говорить саме такi красивi слова, що вiн саме так освiдчився б у менi. I навiть це "казкове королiвство" було настiльки просякнуте ним, що я можу точно сказати, що бiльше нiколи не пiду туди доти, доки остаточно не витiсню зi своєї голови його.
  
  Не варто собi брехати, що я була страшенно шокована i неодмiнно б прийшла в непритомнiсть. Я з самого початку їх спiлкування знала, що одного разу вiдбудеться такий день, коли я почую вiд кращої подруги такi слова. Глибоко в душi знову сколихнулася образа, яку всi попереднi днi я старанно пригнiчувала. Але, Нiка не знала нiчого про мої почуття, я не можу на неї ображатися.
  
  Менi було неприємно, що вже завтра я можу побачити їх обiймати, або ще гiрше - цiлуватися. Такi картинки зрiдка вiдвiдували мене, i, мушу сказати, що вiд одних картинок ставало дуже i дуже боляче. Що буде, коли я побачу це наживо - страшно уявити.
  
  -Так i сказав? I що далi було?
  
  -Вiн запропонував зустрiчатися, - було менi вiдповiддю.
  
  -А ти?
  
  -Погодилася, звичайно. Ти глянь на мене! Я ж на ньому збожеволiла!
  
  -Що правда, то правда, - я натягла на обличчя щасливу усмiшку, яка останнiм часом стала все бiльш природною. Менi доводилося часто маскуватися цiєю фальшивою усмiшкою, щоб подруга не запiдозрила мене.
  
  Час тягнувся то нескiнченно довго, то навпаки занадто швидко. Так вiдбувається завжди, коли ти замислюєшся про щось важливе i не розумiєш, як це минула вже цiла година, а я прочитала лише кiлька рядкiв iз книги, але так нiчого i не зрозумiла. Або коли слухаєш монотонну розповiдь Павла Петровича, розумiєш, що секунди перетворюються на хвилини, i тягнуться нескiнченно довго.
  
  Час для мене наступнi кiлька днiв означав дуже багато. I я хотiла, щоб воно бiгло неймовiрно швидко, з невластивою йому швидкiстю. Я хотiла дожити до того моменту, коли поцiлунки Сергiя i Нiки перестали б мене так сильно зачiпати, i я змогла б ставитися до хлопця байдуже. Але, на жаль, день за днем тягнулися нескiнченно довго, а я, як i ранiше, ночами виливала душу своїй подушцi. Як виявилося, вона (подушка) була чудовим слухачем.
  
  Лiто цього року почалося з нестерпно спекотних днiв. Сонце i не думало зупинятися, тому температура щодня все пiдвищувалася та пiдвищувалася. Кондицiонери в будинках не допомагали, а марнi вентилятори взагалi починали мене дратувати. Тому рiдко хтось наважувався просто так вийти, прогулятися. Бiльшiсть людей волiли вiдсиджуватися вдома: там, може, й спекотно, але хоч не так сонячно.
  
  Якщо я припускала, що тепер, коли закiнчилося навчання, Краснов i Лазарєва спiлкуватимуться менше, то я зробила невiрнi висновки про їхнi стосунки. Вони бачилися щодня, ходили скрiзь удвох i вiчно були у чудовому настрої, на вiдмiну вiд мене, чий настрiй не пiднiмався вище за позначку 'гiрше, нiж огидне'. Я ходила вiчно похмура, часто сварилася з мамою, яка намагалася з'ясувати, в чому справа, кiлька разiв доходило до сутичок з Нiкою, але тут я намагалася бути акуратнiшою - якщо в запалi сварки виникне iм'я Сергiя, все моє приховування очевидних фактiв випливе на поверхню. Звичайно, я розумiла, що моя нервознiсть аж надто явна я стала такою агресивною, якою ранiше нiколи не бувала. Але що я могла з собою вдiяти? Щоразу перед сном я читала про себе довгу нудну нотацiю про те, яка я погана, i зовсiм не вмiю володiти своїми емоцiями. Але менi нiчого не допомагало. Втiм, як i танцi.
  
  Менi здавалося, що з цим варто звикнути i звикати. Намагаючись розглянути пару 'Веронiка i Сергiй' очима сторонньої людини, я змушена була визнати, що вони дуже пiдходять один одному, i уособлюють iдеальну пару. Це означало, що навряд чи менi варто чекати їхнього розлучення, чого я пiдсвiдомо й хотiла. Головна проблема була саме в цьому: менi було соромно за те, що я хотiла для своєї подруги розлуки з її хлопцем. Нi, я не мiтила на Нiкiне мiсце. Я об'єктивно оцiнювала ситуацiю та розумiла, що така, як я, не пiдходить такому, як Краснов. Але менi було так боляче дивитись на їхнi щасливi обличчя, що я просто не знала, що для мене важливiше: щастя подруги, чи спокiй у своєму життi. Поки на першому мiсцi стояла подруга, i я була трохи рада. Адже рано чи пiзно моя любов до Сергiя минеться, зате в мене збережеться дружба та спогади.
  
  Кiлька разiв подругi в голову приходили шаленi думки (на ґрунтi кохання, напевно). Так як у неї тепер все було добре в особистому життi, Нiка, мабуть, вирiшила влаштувати мою. Вона витягувала мене в якiсь мiсця (тi ж клуби, кiно, кафе), де звичайно завжди з'являлася на пару з Красновим, i намагалася познайомити то з одним, то з iншим хлопцем. Але все це були заздалегiдь програшнi варiанти, бо жоден не йшов у порiвняннi з Сергiєм, який щоразу був десь поблизу.
  
  Втiм, у стосунках Нiки та Сергiя були й свої плюси. Принаймнi один великий плюс я все-таки знайшла. Тепер я сама спiлкувалася з Красновим. Хоча, звичайно, пару наших випадково кинутих один одному фраз не можна назвати повноцiнним спiлкуванням. Побачившись у коридорах ми могли привiтатись i перекинутися парою фраз, привiтно посмiхаючись один одному, у мене був його номер телефону, так само як i в нього мiй. На останньому наполягла Нiка. I цi маленькi плюси неймовiрно пiднiмали менi настрiй. Хоча, я знала, що з боку я виглядала жалюгiдною, i отримувала лише крихти його уваги, тому що все iнше дiставалося моєї подруги.
  
  Але поганi чи добрi новини ми завжди отримуємо несподiвано. Якщо ще вчора, розмовляючи по телефону з подругою, я вислуховувала багато рiзних слiв про Краснова: у наших очах вiн був просто прекрасний, не пив, не курив, i взагалi уособлював собою iдеального хлопця. Але сьогоднi все змiнилося. Коли вранцi я проводила батькiв на роботу, менi зателефонувала Нiка та напросилася у гостi. Менi не сподобався її голос: вiн був такий... сумний...
  
  - Ти ж не збираєшся заперечувати, що в тебе щось трапилося? - Ця фраза прозвучала замiсть мого вiтання. Я справдi дуже переживала за Веронiку. Вiчно оптимiстична, сьогоднi вона виглядала надзвичайно похмурою та засмученою.
  
  'Невже щось трапилося? - подумала я. - Батьки? Чи Краснов?
  
  -Не бачу сенсу, якщо у мене все на обличчi написано, - Нiка зневажливо хмикнула свого вiдображення в дзеркалi, i прошлепала в мою кiмнату. - Може чайку завариш?
  
  -Ти, Щоправда, захотiла чай? - Здивувалася я. - Ну, гаразд, зараз поставлю. З молоком чи з лимоном?
  
  -Без нiчого, - Нiка похитала головою i розпласталася на моєму лiжку.
  
  Через десять хвилин на столi перед подругою з'явилася двi чашки в однiй чаї, в iншiй кавi (я любила пити каву, хоч i не балувалася їм щоранку). Зробивши кiлька ковткiв, ми знову поставили кухлi на столик. Я в очiкуваннi дивилася на Веронiку, яка, як i ранiше, мовчала. Я не квапiла, бо знала, що вона сама заговорить, коли знайдуться вiдповiднi слова.
  
  -Я з Сергiйком посварилася, - нарештi, сказала подруга i епiчно шморгнула носом. - Нi, не кажи тiльки, що все налагодиться, Єв! Тут...iнше.
  
  -Нiчого не розумiю, - я задумалася. - Давай докладнiше.
  
  -Ми i ранiше, бувало, сварилися, але... - вона знову замовкла, але я не наважилася щось говорити. - Знаєш, адже це була справжня дрiбниця. Вiн просто побачив у мене в сумцi пачку цигарок i... розкричався так...
  
  -А вiн взагалi знав, що ти куриш? - поцiкавилася я, бо про цю неприємну звичку подруги вже встигла забути.
  
  -Ну, як ... я йому прямо так i не говорила, але вiн мав здогадуватися. Я цього не приховувала, i запах сигарет вiд мене був. Але, певно, не знав... може, не звертав уваги.
  
  -I Що було далi?
  
  -Ну, Вiн почав сваритися. Я й слова не могла вставити. Знаєш, вiн мене так подивився! Начебто я людину вбила, i... вiн сказав... що... - по щоцi дiвчини сковзала сльозинка. - Що поспiшив. Що треба було мене краще впiзнавати, а не так одразу... що розчарований...
  
  Бiльше дiвчина не змогла вимовити жодного слова. Я почувала себе дивно. Не вiдчувалося тiєї радостi, яка передбачалася, якби вони розлучилися. Навпаки. Я вiдчувала себе поганою подругою, i тому зараз усiляко почала втiшати подругу. З iншого боку, я не могла зрозумiти, чому Сергiй так вчинив. Може, вiн мав просто поганий настрiй, а тут цi цигарки пiдвернулися? Напевно, вiн уже давно покаявся у своєму вчинку, просто не знає, як добратись до коханої.
  
  -Нiко, ну, може, так випадково вийшло? - я спробувала пiдбадьорити Лазарєву. - Може, вiн не хотiв тебе кривдити? Швидше за все, просто був поганий настрiй, а тут цi сигарети ось вiн i зiрвався. Я впевнена, вiн уже давно кається, Нiк!
  
  Вона пробурмотiла крiзь сльози щось невиразне, але я розцiнила це як згоду з моєю версiєю подiй.
  
  -Давай, заспокойся! Ось побачиш, вiн тобi незабаром зателефонує, i у вас усе налагодиться! Ти не хвилюйся тiльки. Вiн же любить тебе, я це бачу на його очах. Ти для нього багато значиш, i я впевнена, вiн трохи подумає i обов'язково подзвонить тобi!
  
  На цьому й зупинилися. Нiка трохи заспокоїлася, повiривши моїм словам. Ми посидiли ще трохи, подивилися комедiйний серiал, щоб трохи пiднявся настрiй. Дочекавшись, поки подруга прийде до тями, я вiдправила її додому - сьогоднi був той рiдкiсний день, коли вона могла побути з обома батьками. Це було щось на кшталт сiмейного дня. Нiка їх жах як не любила, але я подумала, що сьогоднi їй якраз треба трохи вiдволiктися i чимось зайнятися. Якби Веронiка залишилася зi мною, мала б надто багато часу на роздуми про Сергiя.
  
  Кiлька разiв я загiпнотизовано дивилася на телефон i думала про те, що у мене є чудовий привiд набрати номер Краснова. Можна було б дiзнатися, що вiн iз цього приводу думає i розiбратися, у чому взагалi рiч. Але як тiльки мiй телефон опинявся в моїх руках, я, покрутивши його кiлька секунд у руках, поклала назад на полицю. Не варто лiзти в чужi стосунки, - нагадувала я собi.
  
  Наступного дня менi майже не вдалося поговорити з подругою, дорослi вiдвезли мене на дачу, хоча я й не дуже засмутилася. Коли ти їдеш туди, де майже немає зв'язку iз зовнiшнiм свiтом, почуваєшся частиною чогось бiльшого. Я сидiла, дихала свiжим повiтрям i думала, що була б не проти залишитися тут ще на кiлька днiв, щоб хоч якийсь час мене не турбували чужi проблеми. Я вiд усього втомилася, i ця вилазка за мiсто була дуже доречною.
  
  Але все у життi має властивiсть закiнчуватися. Так само швидко пролетiли кiлька годин, i я знову опинилася вдома. Телефон сповiстив мене про кiлька пропущених дзвiнкiв вiд Нiкi, як я пiдключила його до зарядки. Помешкавши ще кiлька хвилин, я все-таки передзвонила Веронiцi. Зараз я не знала, чого хотiла б почути: щасливий голос чи, як i ранiше, сумний.
  
  -Ну як? Вiн дзвонив? - це питання було зайвим, бо я й так знала вiдповiдь.
  
  -Нi, - шмигнула вона в трубку. - Єв... його з iншою дiвчиною бачили, Евааа...
  
  Я навiть на кiлька секунд засмутилася вiд цих слiв. Як це з iншого? Як вiн мiг? Це ж... огидно просто! Миттю зникло кудись моє ревнощi, i я забула про те, що мене теж можна вважати постраждалою стороною - я ж його теж люблю. Зараз для мене головним було те, що хлопець моєї подруги, здається, їй зраджує. Причому все сталося зовсiм несправедливо. Адже... вони нiколи не обговорювали шкiдливих звичок. Звичайно, Нiка йому не говорила про те, що вона палить. Але ж вiн i не питав.
  
  -Почекай, - я почула схлипи, що частiшають, i спробувала зупинити дiвчину. - Цього не може бути, Нiк. Вiн тебе любить, я в цьому певна. Просто...
  
  -Ну, а чого вiн тодi з тiєю мимрою обiймався? - обурено вигукнула вона, я зрозумiла, що подруга вже на межi iстерики.
  
  -Я не знаю. Ти їх сама бачила, чи?
  
  -Добрi люди сказали.
  
  -Значить, тебе надути вирiшили. Заздрять, ось вас i вирiшили розлучити. Не переживай.
  
  -А Чому вiн не дзвонить тодi? - як i ранiше, недовiрливо поцiкавилася дiвчина. - Чому?
  
  А чому я й сама не знаю. Я зовсiм не розумiю, що коїться у головi у Краснова.
  
  -Ну ... Може, провчити тебе вирiшив? - Невпевнено припустила я. - Щоб надалi бiльше ви так не сварилися. Зiзнайся, адже ти тодi йому щось образливе сказала? Нiзащо не повiрю, що Краснов на тебе накричав, а ти й слова у вiдповiдь не сказала?
  
  -Еее... - було видно, що цього питання Нiка почути не хотiла, але подiтися було нiкуди. - Я сказала, що в такому разi вiн дебiл, i що... ну... що краще б я його нiколи не зустрiчала... ось...
  
  -I пiсля цих слiв ти сподiвалася на щось? - обурено промовила я. Слова подруги i мене почали заводити. - Ти ж так i сказала йому: не хочу тебе бачити. Просто обiграла це iншими словами. А вiн подумав саме так i тому не з'являється на очах. А дiвчина ця, з якою його, можливо, бачили, швидше за все, з'явилася з ним поряд тiльки для того, щоб ти ревнувала.
  
  -Не знаю ... Сподiваюся, це так, - гiрко промовила Нiка.
  
  -Ти засмучуєшся ранiше часу, Нiкусь, - я глибоко зiтхнула i розгладила складочку, що з'явилася мiж бровами. Тобi треба самiй зателефонувати йому.
  
  -Але...
  
  -Знаю. Гордiсть вiдсунь на другий план, якщо любиш.
  
  -О'Кей. Я спробую. Прямо зараз зателефоную, гаразд? У тебе, до речi, як справи?
  
  -Краще, нiж у тебе, - вiдповiла я, i ми попрощалися.
  
  Декiлькома днями пiзнiше ми з Нiкою особисто побачили якусь свiтловолосу дiвчину в обiймах Краснова. Я невдоволено рипнула зубами, але Нiка, на щастя, цього не помiтила, повнiстю занурена у свої переживання.
  
  -Я його люблю, а вiн... недоумок. У нього манiя величi, мабуть! Якщо вiн сподiвається, що я за ним бiгати почну, то Сергiй дуже помиляється. Вистачає й того, що я йому кiлька разiв на дню наголошую, а вiн скидає.
  
  -Забудь про гордiсть, Нiк. Ти його образила. Вiн має повне право так поводитися. Нiхто тебе не тягнув за язик такi слова йому казати. Але якщо хочеш, давай я спробую з ним поговорити. Але не думаю, що це дасть якийсь результат.
  
  -Не треба. Я сама зi своїми проблемами розберуся. Ще тебе не вистачало втягувати. Досить i того, що ти всi мої переживання вислуховуєш.
  
  А день сьогоднi видався страшний. Ну прямо гiрше не буває! 'Лiпота' та й годi! Аж злiсть бере!
  
  Пiднявся вiтер, небо затягло грозовими хмарами. Незабаром на мiсто обрушилася сильна злива, i я поспiвчувала людям, якi в цей час опинилися на вулицi без парасольок. Втiм, спiвчувати було нiколи, оскiльки я теж опинилася серед них, що мене, знову ж таки, не порадувало. Настрiй пiшов на позначку 'Нiчого хорошого взагалi НI!'
  
  Дощi не припиняли тиждень. Втiм, вони йшли з частими перервами, хоча це не заважало загальному потопу у мiстi. Води було так багато, що її не встигали викачувати. На дорогах скупчувалися машини, дедалi частiше траплялися якiсь аварiї. Усi люди з нетерпiнням чекали, коли ж у мiсто знову повернуться теплi днi, без вiтру та дощiв.
  
  Через два тижнi пiсля того, як ми побачили Сергiя, який обiймався з якоюсь дiвчиною, нiчого не змiнилося. Нiка таки домоглася вiд Краснова зустрiчi, вибачилася, як я її й навчала. Вони, правда, почали спiлкуватися, але вiн сказав: "Побудемо поки що друзями. Я повинен тепер бути в тобi впевнений, щоб потiм не було жодних несподiваних сюрпризiв. А курiння - це погана звичка. Сподiваюся, ти все ж таки її позбудешся'.
  
  Час минав, але Нiка, як i ранiше, ходила похмура, сварилася з батьком i матiр'ю, i говорила менi про все, що її мучило останнiм часом. Хоч як дивно звучить, але зараз ми одне одного розумiли. Я, як i ранiше, ревнувала Краснова до кожної зустрiчної, так само було i з Нiкою. Хiба що єдиною рiзницею було те, що менi всi почуття доводилося приховувати пiд маскою незворушностi. Але, безумовно, тiшило те, що тепер Нiке так само боляче, як i менi. Я розумiю, що говорити так не винна, адже вона моя подруга, але так приємно стає вiд цiєї думки...
  
  -Не можу так бiльше, - сказала вона одного дня. - Я не можу не дiяти, Єв! Намагатимуся повернути його усiлякими способами.
  
  -Якими, наприклад? - хмикнула я. Ми сидiли на лавцi в парку i поглядали на голубiв, якi клювали шкiрки вiд насiння.
  
  -Рiзними, - Нiка не посвячувала мене в деталi свого плану. - Ти не думай, я вже думала про це. Менi твоя допомога буде потрiбна. Це, швидше за все, дурна витiвка, але... чому б i нi?
  
  -Що Ти задумала? - менi здалося, що погляд Нiкi зараз був якимсь не добрим.
  
  -Так так ... це все звичайно дурницi, дитячi пустощi, але ранiше допомагало, ти сама це говорила. Пам'ятаєш, у тебе бабуся провидицею була? У селi жила, так до неї стiльки людей ходило, i всiм вона допомагала. Гарною бабкою була, шкода, що вже її немає.
  
  -Ну, i що з того, що вона провидицею була?
  
  -Ну, наскiльки я знаю, ця магiя передається у спадок, iнодi через поколiння. От я й подумала, чому б нам не приворожити його?
  
  -Приворожити? У сенсi... ти це менi пропонуєш зробити? - я не на жарт злякалася.
  
  -Чому б i нi? Як його роблять? Це ж як напiй наче? Йому пiдсунеш i все, вiн мiй.
  
  -Почекай, Нiк, - я засмiялася. - Я ж не вмiю. Чакувати не вмiю, немає у мене жодних здiбностей, i рецептiв я цих усiляких не знаю. Все ж таки небезпечна ця справа - з чаклунством зв'язуватися.
  
  -Годi тобi. Я все сама знайду, вiд тебе лише присутнiсть i потрiбна. У мене цих магiчних сил немає. Я i рецепт тобi знайду, i все, тiльки ти все зробиш, гаразд?
  
  -Нi. Веронiко, подумай гарненько. Навiть якщо на секунду уявити, хоча це звичайно повне марення, що цей приворот у мене вийде - що далi? Невже ти думаєш, що можна змусити людину насильно закохатися? Це ж не етично!
  
  -Нi. Не етично це те, що вiн робить зараз. А ти менi таки допоможеш!
  
  -Нiк, ну, це не дурницi, - я говорила це вже не глузливим голосом, а серйозно. - Немає у свiтi жодних любовних приворотiв. I не було їх нiколи. Ти краще придумай щось iнше, гаразд?
  
  -Ти Менi подруга чи нi? - розлючено поцiкавилася вона, схопившись з лави.
  
  -Подруга, - ствердно вiдповiла я, серйозним тоном сповненим рiшучостi. Ну, ось навiщо менi здався весь цей ентузiазм?
  
  -Тодi все! Коротше, неподалiк твого будинку є одна будiвля. Там на горищi просто iдеальне мiсце, щоб займатися з магiєю, - iз фанатизмом в очах сказала Веронiка.
  
  -Чому горище? Невже нiде не можна в iншому мiсцi робити? - я навiть не помiтила, як майстерно подруга переклала тему розмови, i тiльки потiм до мене дiйшло, що марно вiдмовлятися.
  
  -А де? У тебе вдома? У мене? Може, одразу до Сергiя попросимося? Там мiсце iдеальне, ну, на додачу до всiх, там похмуро - просто iдеально пiдходить для якоїсь вiдьми. Iдеально! Можна було б туди пiти вночi, але менi страшно. Вже краще вдень, зате з упевненiстю, що ми щось зробимо.
  
  -Нiка, Нiка! - Я схопилася, намагаючись заспокоїти подругу. - Ти просто не розумiєш, що хочеш згаяти час на якусь дурiсть! I горище це... Чи мало, що там є? Пацюки, наприклад. I взагалi, мiсце якесь пiдозрiле!
  
  -Нiчого воно не пiдозрiле! Там надзвичайно чисто. Тiльки старi меблi. Все О'Кей буде, запам'ятай мої слова.
  
  I я погодилася. Як би... я й сама поки що не розумiла, у що вплуталася. Дивно, страшно. Виникло вiдчуття, що подруга штовхає мене на жахливий злочин. Злочин проти совiстi та принципiв, може так? Я була збентежена.
  
  Прокинулася я тяжко, вiдчувалося, що вночi я неспокiйно спала. Здається, менi снилися кошмари, не пам'ятаю їхнього змiсту, але почуття страху та холодний липкий пiт пiдтверджували припущення. Хвилювання не залишало весь ранок - воно напевно викликане думками про майбутнє. Що я роблю? Нi, не час вiдступати, я роблю всякi дурницi, але якщо подрузi вiд цього легше, то не вiдступлюся.
  
  Я нiколи не забуду цiєї чудової картини. Вона була така гарна, що здавалося, нiби завмирало серце.
  
  Зараз повiльно тягнувся липень, температура пiднiмалася так, що й виходити не хотiлося. Асфальт плавився вiд сонця, як масло. А воно (сонце) нiби купалося на вулицях, грало в хованки, вiдбиваючись у кожному скельцi. Це здалося менi таким гарним. Але сонце - це не та картина, якою я хотiла б милуватися. Воно завжди нагадувало менi про якусь небачену радiсть, якої зовсiм не було. Ось дивлюся на небо та яскравi променi сонця та вiдчуваю радiсть, починаю посмiхатися. Дурно вiрно? Величезна вогненна куля, вiд якої так просто пiднiмається настрiй.
  
  Увiйшовши в потрiбний будинок, я ще раз подумала про те, наскiльки правильно я роблю. Чи вийде все, чи ми тiльки посилимо ситуацiю? Хоча менi взагалi здається, що ми просто витрачаємо свiй час на якусь дурницю. Зваживши всi "за" i "проти", пiдiйшла до сходiв (лiфт був зламаний: а на що я розраховувала?), вкотре нагадала собi, що наша з Нiкою дружба - це найголовнiше. Я йду!
  
  Будинок, звичайнiсiнький, стiни списанi балончиком, перила на сходах порiзанi, вищербленi, майже кожна драбинка стесана до iдеального овалу. Скiльки ж рокiв цьому будиночку? Подумати страшно.
  
  Дiставшись, нарештi, до верхнього поверху вiдновила подих. Як добре спокiйно дихати. Я знайшла вхiд на горище, дверi старi були зламанi наполовину, її вже тiльки на дрова. У мiру мого наближення до горища я все голоснiше чула чийсь подих, ставав чутнiший гуркiт. По менi побiгли мурашки розмiром iз кулак. Стали чути стогiн. Я затиснула рота долонею, щоб не закричати. Стала згадувати все найжахливiше, що менi казала мама. Я перелякалася за Нiку i побiгла на горище, з усiх нiг, так швидко, як тiльки могла.
  
  Пiсля побаченого, звичайно, перша здорова думка була про щось страшне. Але немає. Тьмяний промiнець сонця, що пробився крiзь куряве старе вiкно, освiтлював це примiщення. Чоловiче тiло, що гарно згинається, не вiдразу пiддалося розпiзнанню, але як тiльки я зрозумiла, ким виявився цей невiдомий, захотiлося втекти, якнайдалi. Це був Сергiй, звичайно ж. Скiльки разiв я у своїх найтаємнiших фантазiях уявляла його таким: напруженим, як натягнута струна, i нестерпно красивим. Вiн не здавався розслабленим, i, хоч я й не бачила його очей, могла б з упевненiстю сказати, що в них вiдбивалося майже звiрине бажання на межi божевiлля. Пiд ним дуже скоро почувся жiночий шепiт: вiн був менi до болю знайомий. Нiка звивалася пiд ним, судомно шепотiла якiсь слова, що тут же перериваються важкими зiтханнями самої дiвчини i вимогливими поцiлунками хлопця. Здавалося, що в цi секунди вони жили один одним, а я з якимсь вiдчуженням спостерiгала за наданою менi картиною, i подумки посилала головному мозку iмпульси про те, що треба йти, поки мене не помiтили. Я не хотiла думати нi про що, не хотiла думати, чому так сталося, чому я стала випадковим (або не випадковим) свiдком того, чого б бачити нiколи не хотiла. Стогiн, що частiшають, рiзали по вухах, i в головi, як i ранiше, було тiльки "бiжи звiдси". Але немає. Притулившись до холодної стiни цього зовсiм не затишного примiщення, я сподiвалася, що полегшає, i я зможу пiти.
  
  А коли все закiнчилося... я зрозумiла, що треба бiгти в термiновому порядку. Чувся їхнiй шепiт - можна було б спробувати розiбрати їхнi слова, але слухати нiчого не хотiлося. Бiля самого виходу я обернулася, нiби вiдчувши на собi чийсь погляд. Так воно i виявилося: Веронiка дивилася на мене, i не було жодних шансiв сховатися - я i не намагалася. Я думала, що вона вiдчує себе винною, а щоки запалають сором'язливим рум'янцем. А Нiка, впiймавши мiй погляд, дозволила собi кiлька секунд насолодитися моїм непорозумiнням, а потiм на її чарiвному личку розпливлася зловтiха. У мене з подругою бували моменти, коли ми розумiли один одного без слiв - давались взнаки довгi роки дружби. I зараз я була бiльша, нiж впевнена, що я не випадково застала Нiку та Серьожу за неприємною менi картиною. Все було пiдлаштовано, а посмiшка, надiслана менi колишньою подругою, говорила про те, що я - справжнiсiнька невдаха.
  
  Менi стало погано, нiби вдарили у живiт. Я вже й не пам'ятаю, як вилетiла надвiр, у пам'ятi залишилося тiльки почуття нудоти та головний бiль. Дуже сильно тряслися руки, ноги несли мене вулицею в пошуках мiсця, де можна сiсти, я не могла нi говорити, нi чути. Менi здавалося, що голова вiдключилася, залишилися тiльки нiкому не потрiбнi емоцiї: тривога, жах, спустошенiсть, смуток, вiдчуття зради, десь у глибинi навiть ненависть тварин. Через якийсь час поневiрянь я знайшла вiддалене мiсце, де люди не помiтили б самотню дiвчину. Стара крамниця в глибинi всiх забутого двору в далекiй вiд центру частинi мiста. При всьому бажаннi, я не змогла б зараз сказати, як я сюди потрапила.
  
  Я знову повернулася у свою лякаючу сiру реальнiсть. Спогади в картинках проносилися перед очима одна за одною зi швидкiстю свiтла. По щоцi скотилася самотня сльозинка, по прокладенiй дорiжцi слiдом за першою скотилася та iнша - я всього цього не помiчала. А коли зрозумiла, що обличчя мокре не вiд того, що дощ, - небо було досить чистим сьогоднi - подумала про те, що я дiвчина, i менi можна бути слабкою.
  
  У незнайомому мiсцi я провела довгий час, доки остаточно не стемнiло. То були тi хвилини слабкостi, про якi довго думаєш, але згадувати їх не хотiлося б. Довго плакала, жалiла себе, намагалася усвiдомити, що трапилося, думала над вчинком Нiки, її мотивами. Жодної розумної думки не знайшлося, я постiйно зривалася на iстерики, готова була накинутися на будь-якого перехожого - але, на їхнє щастя, на очi менi вони не траплялися. Що ж там трапилося? Цим питанням я ставлю досi. Що могло штовхнути Нiку так зробити, навiщо вона хотiла, щоб я побачила? Чому зараз? Чому я? I закономiрне питання, за що? I наскiльки випадковим є збiг, що всього цього я не повинна була побачити?
  
  У нестямi дiсталася додому. Була вкрай здивована, що їли ноги, що плетали, привели мене до потрiбного мiсця. Зараз додому йти зовсiм не хотiлося, але телефон уже розривався вiд маминих дзвiнкiв, та й перспектива провести нiч на вулицi мене не радувала.
  
  Мама у гнiвi - це щось страшне. Коли закiнчилися першi крики (не через те, що вичерпався словниковий запас, а через те, що голос у мами пропав), вона звернула увагу на мої опухлi червонi очi та розчервонiлий сопливий нiс. На запитання 'що сталося?' мляво вiдмовлялася i, зрештою, пообiцяла розповiсти все наступного ранку - я вiдчувала, що зараз з мене нi слова не витягнути - i мама, як завжди, зрозумiла мене без слiв. Заварила мiцного чаю та вiдправила спати, що я з радiстю поспiшила виконати.
  
  Я була рада, що вiтчим не побачив мене в такому станi. Нi, вiн нiколи не був суворим, i по можливостi ставився до мене, як до рiдної дочки. Банально було соромно. Вiн завжди вчив мене бути сильною i не давати волю емоцiям. Але я не завжди була згодна з цим - наприклад, сьогоднi. Менi здається, якби я зiбрала все це в собi, було б тiльки гiрше.
  
  Довго поверталася у лiжку. Дурниця. Iдiотка. Адже ще колись маленька була, я все чудово розумiла. Я - просто картинка, фон, на якому гарне упакування буде вигiдно виглядати. Я завжди була тiєю, кого можна принизити - але не вiдкрито, а нишком. Порiвняно зi мною Веронiка була такою собi героїнею - i красуня, i улюблениця всього унiверу, просто чарiвниця, а поруч вiчно ошивалось ходяче непорозумiння, яке, як зла доля, переслiдувало бездоганну Нiку.
  
  -Ти б подзвонила Нiке. Я думала, що ти з нею ходила, але тепер менi здається iнакше. У будь-якому разi, вона й сюди дзвонила. Мабуть, хвилювалася, - мама зазирнула до мене перед сном i шепнула цi слова, коли вже зачиняла дверi. Мама вийшла, i вже через кiлька непробачно довгих секунд мої очi застеляла пелена неконтрольованої агресiї.
  
  'Я так i знала, що ти не захочеш говорити зi мною. Все було правильно, Єв: ти збудувала у своєму неiснуючому свiтку рожевi замки, i продовжувала жити з надiєю, що одного разу невдахам усмiхається удача. Дурна мрiйниця - настав час повернути тебе з небес на землю. I ти вважатимеш мене зрадницею, коли сама пускала слини на мою Сергiю? Тупа iдiотка. Як же менi набридло з тобою няньчитися, пестити i плекати твої мрiї. Бачить Бог, я хотiла тебе наставити на iстинний шлях, але нашiй Святошi Краснова подавайте! Буду рада, боягуз, якщо ти наберешся смiливостi менi вiдповiсти. Це повiдомлення я отримала опiвночi, коли намагаючись заснути, металася по лiжку.
  
  Тодi в мене i виникла ця шалена думка... поїхати. А чому б i нi? Раптом промайнула думка про те, що опинившись я за сотнi кiлометрiв звiдси, почувалася б набагато легше. I ось, ця думка мала все бiльш чiткi контури. Я б не повинна була щодня бачити Сергiя з Нiкою, я б так не засмучувалася через цю пару, я б почала життя з чистого листа - нiякого Сергiя, нiякої Нiки. Може, знайшлися б люди, котрi мене зрозумiли. Я приїжджала б на вихiднi побачитися з батьками, а потiм їхала знову. Цих "би" ставало дедалi бiльше, але в душi ставало легше й легше. Змахнувши останнi сльозинки, я пообiцяла, що бiльше не ревитиму, якщо на те не буде важливої причини. Вiдтепер, Сергiй Краснов та Веронiка Лазарєва для мене заборонена тема. Жодних слiз. Все, що не робиться - все на краще.
  
  А в мене все ще вийде. Для мене настає бiла смуга у життi. Головне - переконати батькiв у доцiльностi мого вiд'їзду.
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Повiяв промозглий вiтерець. Не потрiбно було оглядатися на всi боки, щоб не зрозумiти: сьогоднi тут зiбралося чимало людей. Хтось був, можливо, щасливий, iншi шалено сумували, а третi, як я, не знали, як сприймати ситуацiю, що склалася.
  
  Вокзали нiколи не любила. Занадто великий вiдбиток на душi залишало мiсце, де люди зустрiчаються та прощаються. Я завжди вiдчувала непереборне хвилювання перед поїздкою i якийсь смуток, адже ти розлучаєшся зi звичним тобi, таким рiдним, мiстом дитинства i їдеш у майбутнє, яке було таким далеким, але таким, що стрiмко насувається на одну маленьку мене.
  
  На маминi очi знову наверталися сльози, а я вiдчула себе справжнiсiнькою егоїсткою. Дiзнавшись про мiй намiр їхати, мама трохи збожеволiла. Я розповiла їй все, як воно було. Бездарна закоханiсть, яка нiколи не привела б нi до чого доброго, втрата людини, яку вважала близькою, а на перевiрку брехливою свинею. Ми довго просидiли з мамою. Вона заспокоювала мене i говорила, що це був мiй перший серйозний удар, який я прийняла самостiйно - можна сказати, посвята в доросле життя. Адже вiдтепер усi чорнi смуги, уготовленi менi долею, я долатиму самостiйно.
  
  Мама все намагалася шукати iншi виходи iз ситуацiї. Першим варiантом було просто перевестися до iншого унiверситету. Але, як виявилося, не так просто знайти у мiстi навчальний заклад iз тiєю спецiальнiстю, яку я обрала. Варiант переїзду здавався вже не таким поганим. Мама рвалася поїхати зi мною, але тут пiд час Дiма схаменувся - вiн не мiг дозволити своїй коханiй кудись їхати. I за це я щиро була йому вдячна. Я встигла сприйняти цей крок як етап, що вiдкриває дверi в моє самостiйне майбутнє. Рано чи пiзно це мало статися. Може, я ще надто молода: 19 рокiв - це не той термiн, коли варто вириватися з батькiвського пiклування.
  
  Але я бiльше не мав варiантiв.
  
  Далi настав вибiр мiста. I чомусь я зупинилася не на столицi чи якомусь iншому великому мiстi. Найпростiший населений пункт, нiчим не примiтний, чимось схожий на мiсто мого дитинства. Але я подумала, що це не так далеко вiд батькiв, i я iнодi зможу їх вiдвiдувати. А ще там жив мiй знайомий Олексiй - я чула, що вiн був звичайним банкiвським працiвником (якщо менi не зраджує пам'ять, йому було рокiв 26-27). Ми познайомилися з листуванням кiлька рокiв тому - невiдомими шляхами ми випадково опинилися один у одного у списку контактiв у соцiальнiй мережi. I замiсть того, щоб забути один одного, ми розговорилися. Нашi листування не були частими, але iнодi, коли хотiлося подiлитися наболiлим, писали одне одному, вислуховували чужi проблеми та спiвпереживали. Звичайне iнтернет знайомство - скажуть непосвяченi. Але немає. Я про нього майже нiчого не знала, як i вiн про мене. Наше спiлкування не було близьким, а ми пiсля кiлькох рокiв спiлкування так i залишилися на рiвнi "знайомi".
  
  Але, оскiльки у мене не було особливого вибору, я попросила Льошу про послугу. У мене не було великих коштiв знiмати в незнайомому мiстi цiлу квартиру. Для цiєї недозволеної розкошi треба було влаштовуватися на роботу. Я попросила Льошу знайти людину, яка здає там кiмнату. Звичайно, Льошка спочатку пропонував менi пожити разом. Але це заздалегiдь програшний варiант: я не хотiла нав'язуватися i бути комусь тягарем, хоча хлопець i запевняв мене в тому, що я не завдаватиму йому жодного клопоту. Загалом, пiсля довгих i тривалих умовлянь, Олексiй знайшов менi мiсце проживання: прийнятна цiна, хорошi господарi, i вiд унiвера недалеко. Щиро подякувавши хлопцю за допомогу, я запевнила маму в тому, що тепер у мене є якесь житло, є унiверситет, куди я без проблем вступлю, а ще є величезна сила волi, без якої я не пропаду.
  
  I як мама не намагалася затримати мене, чи вiдтягнути момент вiд'їзду, день iкс все одно настав. I зараз ми прощалися на вокзалi. Потяг уже пихкав i чекав на своїх пасажирiв, яких домчить до наступного пункту призначення. Я подумала про те, що ще нiколи я не почувала себе спустошеною, нiж зараз. Хотiлося знайти жилетку, щоб у неї поплакатися. Але маю сумнiв, що знайдуться такi кандидати. Мама продовжувала говорити менi про щось важливе, i майже наприкiнцi кожної пропозицiї вставляла: 'Якщо забудеш - подзвониш менi'. Дiма розчулювався нашою сiмейною обстановкою, i був особливо радий, коли я, нервова i тому ще бiльш чуттєва, рвучко обiйняла його. Як-не-як вiн став одним iз тих людей, хто прийняв мене з усiма тарганами в моїй дiрявiй головi.
  
  Залiзла в поїзд, висунулась з вiкна i глянула на двох людей, якi були для мене, мабуть, найважливiшими людьми в моєму життi. По маминих щоках уже текли сльози, якi вона без кiнця витирала вже встиглим промокнути хусткою. Дмитро просто дружелюбно менi посмiхався, i про щось захоплено розповiдав мамi.
  
  -Я приїду, як тiльки вийде, - крикнула я i посмiхнулася, хоча дуже-дуже хотiлося ганебно розриватись, обiйняти маму i нiкуди не їхати. Перспектива самотностi мене дуже лякала i, незважаючи на внутрiшню впевненiсть у правильностi свого вибору, я дуже переживала за своє примарне майбутнє.
  
  -Звичайно, - крикнула мама у вiдповiдь. Наступна сльозинка не захотiла затримуватися в її очах i теж скотилася по щоцi.
  
  -Ви йдете, чого ви чекатимете, коли поїзд поїде? Не назавжди ж прощаємось!
  
  Через п'ятнадцять хвилин поїзд рушив. Мої сусiди в купе не звертали на мене жодної уваги, i я була дуже рада. Люди здавались дiловими та небалакучими, а це було саме тим, чого я хотiла. Забравшись на свою законну верхню полицю, я вiдвернулась вiд усiх i дозволила сльозам тихо скочуватися моїми щоками.
  
  З того жахливого дня в моєму життi пройшло трохи бiльше двох тижнiв. Я Нiку пiсля цього бiльше не бачила i була цьому факту лише рада. Наново розставивши прiоритети, бiльше не хотiла бачити ту, яка завжди - усi тi роки, що ми були знайомi - обманювала мене. Через колишню подругу я не плакала - за минулi днi вже звикла до тiєї думки, що вона справдi зруйнувала мої рожевi пiсочнi замки, як i мiй чудовий неiснуючий примарний свiт. А також я бiльше не плакала з-за Сергiя. Я зрозумiла, що його треба залишити у моєму минулому життi. Сергiй був чудовою людиною, яка показала менi, що я можу вiдчувати такi почуття. I нехай моє кохання не знайшло вiдгуку в його душi, я не сумувала. Може, Серьожа - не та людина, яка менi потрiбна? Адже найчастiше ми любимо неправильних людей, щиро сподiваючись, що ця сама людина - наша доля.
  
  Думати про вiчне в поїздi не хотiлося. Менi треба було їхати ще цiлу добу, тому я дуже швидко заснула. Я взагалi останнiм часом дуже втомлювалася, нервовi були на межi, i зараз, коли марно було, уп'явшись в одну точку, думати про своє бездарне iснування, я дозволила собi розслабитися i заснути. Потяг мчав усе далi i далi, i з цих хвилин починалося нове життя. Я не знала, що чекає на мене завтра, але була впевнена, що сподiвається можна тiльки на себе.
  
  Я прокинулася вночi. Решта спали. Я не хотiла вставати, кудись iти - боялася перешкодити iншим. Перевернувшись на iнший бiк, поглянула на свiй телефон. Мама вже встигла написати, як без мене вдома пусто та незвично. Я вiдiслала у вiдповiдь, що вже дуже сумую i дуже люблю всiх. Потiм увiмкнула музику, одягла навушники i так пролежала майже до самого ранку. Посмiхнулася, роздумуючи про те, що ще, можливо, мiсяць тому я була б не проти провести три години слухаючи музику i нiчого не роблячи. Але зараз я б багато чого вiддала, щоб все, що трапилося, виявилося лише страшним кошмаром, що виник у моїй свiдомостi.
  
  А час має властивiсть не зупинятися. Я в туманi пам'ятала, що вiдбувалося, коли поїзд зупинився, коли я зi своїм убогiм багажем покотила по незнайомому вокзалу, притискаючи до себе сумку - в нiй було все найцiннiше, що в мене було. Згадуючи фiльми про те, де провiнцiалки приїжджають у велике мiсто, а у них на вокзалi професiйнi злодюжки крадуть сумки i перехожi нiяк не поспiшають їм допомагати, я ще зляканiше озирається на всi боки i думала про те, що зараз дуже до речi схожа на таку провiнцiалку.
  
  Таксi домчало мене до потрiбного будинку. Господиня справдi виявилася дуже миролюбною жiнкою. Квартира була трикiмнатна, затишна, тут жила Антонiна Василiвна - вона, власне, i була власницею, - i її син, Марк. Його я побачила тiльки мигцем, але вiн iз самого початку справив на мене негативне враження. Гарненький тип, що навiть не спромiгся привiтатись або представиться, вiн, тiльки побачивши мене в коридорi, пробiг поглядом по моїй фiгурцi, мерзотно посмiхнувся i зник так само раптово, як i з'явився. Я не стала загострювати на ньому увагу, тiльки щиро сподiвалася на те, що ми з ним перетинатимемося якомога рiдше.
  
  Розташувавшись у своїй кiмнатцi - вона була маленька, заставлена багатьма непотрiбними речами (але я не смiла скаржитися, бо знала, що бувають кiмнати i набагато гiршi за цю), я сховала свої найцiннiшi речi в затишне мiсце i вирiшила трохи побродити по мiсцевостi, знайти iнститут. Будiвля була високою i непримiтною, i я з сумом подумала про те, що з осенi ходитиму сюди щодня.
  
  Трохи скидалася, запам'ятовуючи мiсця, двори, перехрестя, i будiвлi, якими легко можна орiєнтуватися. Потiм знайшла найближчу продуктову крамницю, подумала, i купила собi невеликий запас продовольства на найближчi днi.
  
  Було дуже тяжко. Мама вже дзвонила, i ми довго розмовляли з нею, поки вона не задала всi питання, що її цiкавили. Я не хотiла знову повертатися до свого нового будинку. Просто ходила i думала про те, що якщо не замислюватися, то цi мiсця сильно скидаються на моє рiдне мiсто. Така ж архiтектура, схожi магазинчики, i, здавалося, навiть люди тут не вiдрiзняються. Все було як завжди, крiм моєї рiзкої появи самотностi.
  
  Далi днi пiшли швидше, i це менi подобалося. З'являлися якiсь справи, i не було багато часу на вiдпочинок, якiсь думки. Я з нетерпiнням чекала початку навчального року, бо влiтку мене долала нудьга. Я завалювала себе незлiченною безлiччю книг - найчастiше фентезi. Так уже з дитинства повелося, що менi подобався цей жанр, i ще, безперечно, величезним плюсом була наявнiсть у ньому гумору. Тому що комiчнi ситуацiї, в якi попадали головнi герої, змушували ненадовго забувати про свої проблеми.
  
  Коли знову виникла думка влаштуватися на роботу, я не стала вiдсувати її в довгий ящик, а подумала про те, що грошi потрiбно не тiльки витрачати, а й заробляти. Пiдшукувати зручний графiк роботи не довелося, бо я мав море вiльного часу, який я спокiйнiсiнько могла витрачати на заробiток грошей. Влаштувалася у кафе швидкого харчування. Звичайно, там я не отримувала так багато грошей. Проте була рада тому, що всi свої витрати змогла вiдновлювати, так що мої витрати ставали стабiльнiшими.
  
  Першi тижнi самотностi здавались шалено страшними. Нависла надi мною смуток не вiдступала, хоча я не дозволяла собi так уже замислюватися про життя. Час минав, i ставало звичнiше з самого ранку йти на роботу, з роботи додому, а там уже вiдпочивати, читаючи книги. Може, багато хто живе так само?
  
  Та нi. Не багато. Iншi мають друзi, компанiї. А я самотня, як нiколи. Це виявилося дуже важким ударом для мене - втрата єдиного друга, який увесь час вдавав. За що? Невже так остогидла їй ця дружба?
  
  Втiм, забивати голову будь-якою нiсенiтницею не входило в мої плани. Я, як i ранiше, вивчала нове мiсто i з подивом вiдзначала для себе, що почуваюся цiлком комфортно на новому мiсцi. Подекуди менi навiть подобалося вести самостiйне життя - вiдчувалася якась вiдповiдальнiсть за своє життя.
  
  Я не встигла помiтити, як пройшов перший мiсяць. Антонiна Василiвна була прекрасною жiнкою - ми могли з нею поговорити про щось, коли бачилися. Вона до мене не прискiпувалась, нi в чому не обмежувала - власне, все було так, тому що я не пила, не курила, не водила сюди хлопцiв та поганих компанiєю. З її сином Марком я бачилася набагато рiдше - вiн рiдко з'являвся вдома, весь час десь пропадаючи, повертався лише пiд ранок у своєму не найкращому станi. Коли вiн траплявся матерi на очi, в квартирi спалахував страшний скандал, в якому я, само собою, не брала участi, але була найбiльш постраждалою особою - пiсля таких крикiв я довго поверталася, в спробах заснути, але нiчого не виходило.
  
  Звичайний серпневий день радував гарною погодою. Пiдскочивши ще рано-вранцi, я втекла з квартири, щоб просто вiдпочити в мiстi. Мiй чiпкий погляд уже давно виловив один дворик, прихований вiд очей численних перехожих. Це можна було б назвати невеликим тихим парком. Я бачила там не так багато людей, але це мiсце мало або затишне мовчання, або дружню обстановку. Через брак другого, я просто переймалася навколишньою природою i вiдпочивала душею i тiлом в такому чудовому мiсцi. Для мене справдi було великим вiдкриттям зрозумiти, що тут буває не так багато людей.
  
  Я пробула тут пiвдня, поки мiй шлунок не почав вимагати їжу. Можна було б пiти в якесь кафе, випити чаю з тiстечком, i знову йти гуляти, насолоджуватися вiдпочинком. Але просто не хотiлося витрачати грошi, а вдома у мене була своя їжа, наперед куплена. З тяжкою душею попленталася до зупинки i поїхала додому.
  
  Квартира була зовсiм порожня. Мене це не те щоб тiшило, просто було спокiйнiше, коли я була тут одна. Я поспiшила на кухню. Увiмкнула маленький старенький телевiзор, який тут стояв, переключила на канал, де йшли новини, i пiд акомпанемент ведучого новин я почала нарiзати овочi на легкий салат. Тому я не помiтила, коли на кухнi з'явився Марко. Ми з ним нiяк не спiлкувалися, тому що я внутрiшньо вiдчувала вихiдну вiд нього негативну енергетику. Я так захопилася готуванням i слуханням трагедiй, що сталися у свiтi, що зовсiм не помiтила його появи, тому, коли хтось подув менi на вушко, я страшенно перелякалася i, розвернувшись на сто вiсiмдесят градусiв, випадково зачепила ножиком хлопця, що стояв позаду. На щастя, я потрапила тiльки по плечу, i там залишилася маленька подряпина, але я одразу вiдчула, що нiчим добрим моя провина не скiнчиться: вiд Марка вiяло парами алкоголю.
  
  -Так, тихоне, вмiєш ти дивувати, - вiн розв'язно посмiхнувся, скосивши очi на промоклу кров'ю смугу футболки. Вiд його голосу я вiдчула себе не у своїй тарiлцi. - I коли тiльки такою смiливою стала?
  
  -Я ... Я випадково, правда! Просто злякалася!.. - Почала виправдовуватися я.
  
  Здається, моє жалюгiдне лепетання припало йому до душi. Менше нiж за хвилину його руки опинилися з бокiв вiд мене - я виявилася затиснута мiж ним i столом. Азартний блиск у його очах менi не сподобався ще бiльше, i я навiть встигла пошкодувати, що поклала ножа на стiл.
  
  -Яка ти люба, - шепнув вiн, провiвши зворотним боком долонi по моїй щоцi. Я скривилася вiд неприємного вiдчуття i намагалася вiдчайдушно придумати шляхи втечi з кухнi, але нiчого, як на зло, на думку не спадало. Страх своїми крижаними щупальцями сковував мою свiдомiсть. - Така злякана, тиха... Завжди мрiяв таку! Чого ти боїшся, крихiтко? Обiцяю, з тобою буду нiжним!
  
  Я ранiше казала, що менi страшно? Це все було брехнею! Ось зараз я справдi була страшенно налякана! Я навiть подумати не встигла, як моя долоня щосили вдарила його по щоцi. Реакцiя у мене така. Напевно, я все-таки не люблю образ на свою адресу. I ось пiсля цього я зрозумiла, що менi кiнець. Вiн глянув на мене таким убивчим поглядом, що навiть прощення попросити захотiлося. Цього робити я, звичайно ж, не стала, тому що не бачила нiчого, у чому я була б винна.
  
  -Ну, *** ти *** менi *** за все вiдповiсть, ***, - з його слiв це єдине, що я змогла зрозумiти. Хоча щось вiддалене я колись чула вiд своєї колишньої кращої подруги, але ось цiєї секунди про неї згадувати хотiлося найменше.
  
  Я спробувала вирватися, але мене грубо перехопили i штовхнули назад на стiл, про який я вдарилася, i через болю, що пронизала мене, втратила дорогоцiннi секунди часу. Скориставшись хвилинною затримкою, Марк знову кинувся до мене, намагаючись поцiлувати, але я вчасно почала вiдбрикуватись. Якоїсь митi вiн менi заломив руку - вiд нестерпного болю, що пронизав все тiло, я закричала. Цей придурок смiявся i, я майже вiдразу зрозумiла, що комусь, а хлопцю це здавалося дуже веселим.
  
  Нiколи б не подумала, що можу потрапити до такої ситуацiї. Стiльки разiв бачила щось подiбне у фiльмах, у книгах читала, але нiколи й думка в головi не прослизала, що зi мною таке станеться. Чорна пляма в очах якийсь час була єдиною, що я бачила, а коли зiр нарештi почав фокусуватися, я вже опинилася на пiдлозi в коридорi, i єдиною, що я бачила, це були чорнi очi, сповненi безумства. Я пiналася, намагалася вдарити його руками, але вiн блокував кожний мiй рух. Блузка на менi вся була пiдiрвана, i вже нiчого не прикривала, бриджi я побачила збоку вiд себе. Я безуспiшно кричала, намагаючись зупинити божевiльного Марка, по щоках стiкали сльози. Менi вже нiчого не допоможе...
  
  -Що... Що це таке? Марк! Ти що твориш? Господи, боже, синку! Дай їй спокiй, не чiпай дiвчинку... - голос Антонини Василiвни я чула, як крiзь сон. Жалюгiдний лепет її синочка злився для мене в якесь монотонне бурчання. Я злякано пiдiбгала пiд себе ноги, намагаючись пiдвестися, але сил нi на що не вистачало. Жiнка репетувала на хлопця, той у кишеню за словом не лiз i вiдповiдав їй тим самим. Потiм грюкнули дверi, i все стихло. До мого плеча доторкнулася чиясь долоня, i я злякано сiпнулася.
  
  -Тихiше, тихiше, люба, це всього лише я, - я побачила перед собою обличчя господинi. Вона допомогла менi встати, потiм вiдвела у ванну i допомогла змити з себе кров, що звiдки взялася, потiм знайшла якiсь мої речi, змусила випити заспокiйливе. Вона майже нiчого не говорила i виглядала страшенно наляканою, злою на свого сина, а ще вiдчувалося безмежна вина щодо мене. Ми були в моїй кiмнатi, я лежала i дивилася на стелю, намагаючись знайти в собi хоч якiсь сили, Антонiна Василiвна сидiла поряд. Вона хотiла пiти, але я попросила її залишитись - менi було страшно залишатися однiєю.
  
  -Знаєш, я не буду його виправдовувати, - говорила вона. - Вiн завжди був жорстоким. Хлопчик рiс без батька, а я нiколи не могла бути з ним суворою. Вiн рiс мiцним хлопчиком, i, ще дитиною, вiдбирав iграшки у слабкiших дiтей. I у школi у нього постiйно бiйки були, директор замучилась викликати мене до себе. Я намагалася не помiчати його цю жорстокiсть, але менi зовсiм не виходило його контролювати, що вже говорити про перевиховання. Постiйнi пиятики з друзями не доведуть до добра. Я все одно люблю його, тому що вiн мiй син - єдиний мiй рiдний чоловiчок. Але я знаю, що вiн не любить мене. Це складно зрозумiти тобi, адже ти ще молода, не маєш дiтей. Але, мабуть, ти можеш уявити, що я вiдчуваю, коли ночами сиджу, чекаю на нього, переживаю, де вiн, що з ним. Те, що сьогоднi трапилося... я йому цього нiколи не пробачу...
  
  -Не треба так казати, Антонiно Василiвно, - я зупинила жiнку. - Дайте менi трохи прийти до тями, а потiм я... зберу речi i пiду. Так буде краще.
  
  -Бог з тобою, куди ти пiдеш на нiч дивлячись, божевiльна? - Вигукнула жiнка.
  
  Але я наполягла на своєму. Через три години я зi своїм невеликим запасом речей йшла темною вулицею. Було одинадцята година вечора, я спецiально йшла тiльки на добре освiтлених вулицях, де ще ходили люди, їздили машини i зi мною нiчого не сталося б. Антонiна Василiвна довго намагалася мене вiдговорити, а потiм вiддала менi грошi, якi я заплатила за мiсяць проживання. "Вони тобi потрiбнiшi, нiж менi", - сказала вона, а я не змогла посперечатися. Громадський транспорт уже давно не ходив, а на таксi я їхати боялася та й не знала, куди можна поїхати. Телефонувати Льошi? Не могла, незручно якось було в таку пiзню годину його турбувати. Я не знала, що робити далi, тому просто йшла прямо i сподiвалася, що на цьому чорна смуга мого життя закiнчилася остаточно.
  
  Дiйшла до пiдземного переходу - краєм свiдомостi вiдзначила, що тут я ще не бувала - це означає, що я вже на пристойнiй вiдстанi вiд колишнього будинку. На секунду мене охопило хвилювання - так буває щоразу, коли губишся в незнайомому мiсцi. Але я постаралася взяти себе в руки та вiдволiктися на щось iнше. Людей тут було не дуже багато, i я кiлька хвилин мiркувала, чи варто спускатись у темний перехiд. А потiм подумала, що у моїй ситуацiї гiрше бути просто не може.
  
  Освiтлення тут було поганим, i виявилося, що тут я була зовсiм одна. Я подумала про те, що звiдси варто забиратися. Стало здаватися, що у темних кутах за мною хтось спостерiгає. Страх своїми слизькими лапками прослизнув у мою свiдомiсть, затуманюючи розум, змушуючи думати лише про порятунок. Я побiгла, але менше нiж за кiлька секунд я спiткнулася об звичайний камiнь i впала. Так, я, як i ранiше, найневдачливiша людина, яка спiткнеться саме в тому мiсцi, де всi iншi пройдуть нормально. Вставати зовсiм не хотiлося, мене затопила хвиля розпачу та байдужостi до всього навколишнього. Я вiдповзла до стiни, пригорнула свою сумку. Не витримала - сльози потекли гарячими струмками по моїх щоках. Менi стало шкода настiльки, що я просто випала з навколишнього свiту. Можливо, я знепритомнiла - я не могла абсолютно точно визначити свiй стан зараз.
  
  -Менi здається, це не найкраще мiсце для вiдпочинку, - впевнено промовив жiночий голос десь поблизу, i я злякано сiпнулася вбiк. - Може, я i не права, але на холодному бетонi сидiти дуже незручно.
  
  Я проiгнорувала дивний голос iз нiзвiдки. Може, це й не до мене зовсiм звертаються? А може, це лише плiд моєї уяви? Хто зверне увагу на тихе дiвчисько, яке не може рухатися вiд безсилля, що охопило її? Правильно. У наш час люди пройдуть повз вмираючого, навiть не задумавшись про допомогу.
  
  -Ну ж, опудало, я до тебе звертаюся! От так завжди! Тiльки захотiлося допомогти людинi, що потрапила в бiду, як тебе впевнено ця сама людина i iгнорує! Волаюча несправедливiсть! Гей!
  
  Я мляво пiдвела голову, щоб подивитися на людину, яка так впевнено захотiла менi допомогти, не запитавши, втiм, у мене, чи потрiбна менi ця допомога (не говоритиму про те, що менi дiйсно допомога була потрiбна). Передi мною стояла миловидна дiвчина, на вигляд приблизно одного зi мною вiку. На обличчi грала доброзичлива усмiшка, з бокiв стирчали два забавнi високi хвостики, а великi карi очi з цiкавiстю вивчали мене. Так-так, вона абсолютно точно зверталася до мене.
  
  -Невже? - вона удавано зiтхнула, а усмiшка трохи похмурiла. - Гей, з тобою все гаразд? Тобi погано? Чи може швидку викликати?
  
  Я заперечливо похитала головою.
  
  -Дивна ти. Скiльки ходжу тут, уперше бачу, щоб хтось так оригiнально вiдпочивав на пiдлозi. Ти точно гаразд?
  
  Я кивнула головою. Менi було трохи дивним слухати, як незнайомка нiби хоче i допомогти, але тим часом вставляє свої уїдливi коментарi.
  
  -Слухай... Ти хоч i дивна, але я, правда, хочу допомогти тобi. Мене звуть Юля, а тебе?
  
  -Єва.
  
  -Чудово. Отже, Єво, що робитимеш?
  
  Я знизала плечима. А що я могла зараз робити? Менi вперше в життi настiльки захотiлося заплющити очi i провалитися в безпам'ятство i, щоб коли я зволiла прокинутися, все, що сталося цього лiта, виявилося лише страшним сном. Але, на жаль, я точно була впевнена в тому, що моя реальнiсть нiкуди не збирається зникати.
  
  -Скажи хоч де живеш, я б тебе проводила. А то менi здається, таким темпом до дому ти не дiйдеш.
  
  Я промовчала, тому що сказати було просто нiчого. Не казати ж, що даху над головою я втратила кiлька годин тому завдяки одному хтивому дурню-манiяку, якого за все, що сталося, прибити мало.
  
  -Гаразд. Тодi вставай i пiшли зi мною!
  
  -Куди?
  
  -Пiшли! Потiм вiдповiм на всi твої запитання, звичайно, якщо ти даси вiдповiдь на мої!
  
  Взагалi я не збиралася нiкуди йти. Але ця дiвчина в спiлкуваннi запросто схиляла до себе. I було просто цiкаво спостерiгати за її дiями. Вона була мiнiатюрною брюнеткою зi свiтло-карими веселими очима та свiтлою усмiшкою. Її впевненiсть у дiях змушувала їй довiряти. Чомусь я точно знала, що вона менi не зробить нiчого поганого, тому беззаперечно пiдкорилася її указу i пiшла слiдом за незнайомкою Юлею.
  
  Поки ми йшли, вона весело про щось розповiдала i, хоч я практично нi слова не зрозумiла з її розповiдi, я веселилася над цими жартами, iсторiями, а наприкiнцi шляху взагалi почувалася майже чудово. Ми навiть зiрками встигли помилуватися - пошукали велику та малу ведмедицi, а потiм нам стало якось надто нудно розглядати небо.
  
  Наш шлях закiнчився бiля звичайнiсiнького будинку в звичайнiсiнькому дворi, яких у мiстi повно. Дев'ятиповерховий будинок не викликав у мене жодних особливих почуттiв. Юля мляво розповiла про те, що переїхала сюди два роки тому i платила оренду навпiл зi своїм сусiдом. Також вона присвятила мене, що цей самий сусiд з'їхав з дому кiлька днiв тому, так що менi дуже пощастило. То була звичайна трикiмнатна квартира на шостому поверсi. Вiкна виходили надвiр, а це означало, що сторона не сонячна i влiтку не так спекотно. Кiмнатки були хоч i невеликими, але в моєму становищi це можна було назвати розкiшшю. Я залишила свої сумки у коридорi, а Юлька потягла мене на кухню. Вона розлила у два великi кухлi мiцний чай, i вiддала одну менi.
  
  - Загалом хоромами це назвати, звичайно, не можна, але жити можна. Ти як, залишишся? - Поцiкавилася вона, вiдпиваючи чай. Її очi не переставали мене вивчати, i, на що я особливо звернула увагу, Юля ставилася до мене як до нормальної людини. Таке ставлення до моєї скромної персони тiшило, тому що, поставивши себе на мiсце нової знайомої, я не змогла б з точнiстю сказати, що робила б на її мiсцi, i як би до себе ставилася.
  
  -Це було б здорово. Тiльки от я зрозумiти не можу, невже ти так просто вiзьмеш у квартиру дiвчисько, про яке зовсiм нiчого не знаєш? - це питання мене, щоправда, цiкавило. Можливо, це було безглуздо, ставити таке запитання. Набагато логiчнiше було б мовчки з усiм погодитися, а потiм, перед сном, дякувати небесам, за те, що послали менi таку людину, яка змогла допомогти. Але я люблю докопуватися до iстини.
  
  -Не знаю. Зазвичай, мабуть, так не роблять. Але я тобi вiрю i бачу, що тобi потрiбна допомога. Єво, я в людях добре знаюся. I я вiдчуваю, що ти класне дiвчисько, просто у тебе труднощi i потрiбна допомога, яку я можу тобi надати. I менi це зовсiм не важко! Я навiть, навпаки, рада, що в мене з'явиться сусiдка. Гаразд. Подiлишся, що з тобою сталося?
  
  Я коротко розповiла дiвчинi про те, що зi мною сталося протягом дня, особливо не вдаючись у своє минуле. Я лише сказала, що деякi обставини змусили мене переїхати. На щастя для мене, дiвчина не стала вдаватися до подробиць: може у неї запитань не виникло, а може вона вiдчула, що зараз мене про минуле краще не питати.
  
  Моя кiмнатка менi якось одразу сподобалася. I хоч до цього її колишнiм господарем був хлопець, я не вiдчула нiякого дискомфорту, хоча деякi речi попереднього власника тут залишилися: старi батарейки, якi, напевно, вже не працювали, якiсь iнструменти, на стiнi висiв плакат 'Skrillex' - дивно, але нашi уподобання збiгалися. За диваном, у кутку, знайшлася стара пошарпана гiтара. Колись я намагалася навчитися грати на гiтарi, i мама знайшла хорошого вчителя. Втiм, справа в мене так i не пiшла. Через 2-3 заняття я точно переконалася в тому, що у мене вiдсутня особлива музична чутка. Але знайти звук засмученого iнструменту я все ж таки могла. Повинна помiтити, що гiтара мала чудовий звук. З'явилося бажання взяти її i, як у дитинствi, просто побрехати на нiй, у марних спробах виконати якусь мелодiю. На столi побачила гребiнець i якiсь папери, списанi акуратним рiвним почерком. Висновки: кiмната була свiтлою та затишною, придатною для житла.
  
  -Тут Якщо десь залишилися його речi, ти менi скажи, гаразд? Вiн потiм, може, заїде i забере, - сказала Юлька, пiсля того, як сама уважно оглянула кiмнату. - А плакат... якщо не подобається, знiмеш. Вiн у образi не буде.
  
  Я погодилася з усiма зауваженнями. I потiм я нарештi залишилася одна. Час уже був пiзнiший. Я вирiшила вмитися перед сном i лягати спати. День був дуже важкий, i моїм єдиним бажанням зараз було якнайшвидше доторкнутися до подушки. Перед сном надiслала мамi повiдомлення по телефону, що зi мною все гаразд i в мене нiчого не змiнилося. Якось не хотiлося засмучувати рiдних людей своїми позачерговими пригодами - i так уже клопоту скiльки завдала. Та й про Юльку писати поки що не стала, бо не була впевнена, чи вийде у нас жити на однiй територiї, чи нi. Вона здалася менi дуже доброю та доброзичливою, але в наш час все-таки не варто робити про людей такi поспiшнi висновки. Хоча я дуже сподiвалася, що Юля - це та найкраща людина в моєму життi, яка зможе менi допомогти.
  
  I днi поспiшили далi. Календарних днiв ставало дедалi менше. А Юлька... вона виявилася чудовим дiвчиськом. I я була дуже рада, що того дня вона мене помiтила i не пройшла повз. Ми чомусь дуже довго смiялися з тiєї нашої зустрiчi, опустивши подiї, якi власне й призвели нас до зiткнення в пiдземному пiшохiдному переходi. У процесi знайомства я дiзналася, що Юлька мене на пiвроку молодший. Я весь день називала її дрiбною, але потiм припинила - злякалася, що дiвчина може на мене образитися та вiдвернутися. Як виявилося, її суспiльство поступово ставало для мене дуже важливим.
  
  Ми були чимось схожi на характери. Тiльки Юлька не була потайливою, вона легко знаходила контакт з незнайомою людиною (випробувано на собi). Та й зовнiшнiсть її не пiдкачала - на обличчя вона щодня вмiло наносила макiяж, що приховувала якiсь нерiвностi шкiри, i яскраво видiляла очi, бо вони в неї, i справдi, були дуже гарнi. Фiгурами ми були схожi, тiльки Юлька вибирала собi одяг, що пiдкреслює все необхiдне i приховує непотрiбне. Я ж волiла безформнi светри, джинси та кросiвки, бо щиро вважала лише такий одяг зручним на кожен день.
  
  Я могла знаходити в собi та Юльцi якiсь разючi подiбностi - ми волiли читати книги одного й того ж жанру, хоч i розумiли їх по-рiзному. Iнодi були i разючi вiдмiнностi: наприклад, я терпiти не могла чай з молоком, тому що менi здавалося, що так губився сам смак чаю, Юля ж не могла пити чай з лимоном, тому що взагалi холоднокровно ставилася до кислого (лимон i лайм є взагалi не могла). Всi цi дрiбницi, якi вiдкривалися нам у процесi знайомства, дуже скоро заклали твердий ґрунт для майбутньої мiцної дружби. А поки що... поки що минуло три швидкi тижнi, i цi вiсiмнадцять з лишком днiв зробили нас один для одного просто подругами. Нам було затишно перебувати в суспiльствi один одного - вечорами ми перемикали телевiзори на канал ТНТ i пiд акомпанемент 'Унiвера' з 'Iнтернами' ми читали книги - у Юлi на цей випадок була електронна книга, яка менi дуже подобалася, а в мене ж звичайнi книги в твердiй або м'якiй палiтурцi.
  
  Про батькiв подруги я дiзнатися майже нiчого не змогла - дiвчина вмiло уникала цих питань, а я дуже скоро припинила спроби розпитати про Королевих-старших. Так-так, прiзвище Юльки було Корольова. Коли я дiзналася, то спробувала пiдколоти дiвчину, назвавши її королевою. Але Юлька якось одразу понурилася, хоч i спробувала невдало вiдбутися жартами: 'Мовчи краще, далека родичка Сергiя Лазарєва'! Пiсля цього я над прiзвищем дiвчини навiть не намагалася жартувати, i скромно сподiвалася, що колись менi розкажуть, чому Юлька не любить, коли її називають "королевою".
  
  Загалом подруга працювала консультантом у салонi стiльникового зв'язку, тому з ранку до вечора вона пропадала на роботi. Я теж часу даремно не втрачала, як i ранiше, пiдробляючи в кафе швидкого харчування. А потiм, як виявилося, нашi мiсця роботи знаходилися один вiд одного в кварталi, а оскiльки наш робочий день закiнчувався в один i той самий час, то й додому ми йшли разом. Унiверситет, звичайно, тепер знаходився трохи далi, нiж це було в колишнiй квартирi, але це питання мене взагалi не чiпало. Зрештою, автобуси ще нiхто не скасовував.
  
  I за цi три тижнi до нас наблизився кiнець теплого серпня, щодня нагадуючи про те, що новий навчальний рiк неминуче наближається. Цього ранку я з подихом подивилася на календар i переконалася в тому, що чекати залишилося недовго - всього кiлька днiв. Юлька втекла у якихось справах i обiцяла повернутися за кiлька годин. Менi було вiдверто нудно, тому я, просидiвши вдома ще недовго, переглянувши всi канали i не знайшовши по телевiзору нiчого, гiдного моєї уваги, вирiшила пройтися вулицею. Дихати свiжим повiтрям корисно для здоров'я, а якщо ще й знайти вiльну лавку на тiньовому боцi, то можна зручно почитати книгу. Так би мовити, поєднаю приємне з корисним.
  
  Витративши на це заняття трохи бiльше години, я вирiшила повернутись додому. Вже бiля лiфта зiткнулася з незнайомим хлопцем (щиро кажучи, спочатку, помiтивши його, я хотiла пiти сходами, поки вiн мене не помiтив, але не встигла, тому що виявилося, що я вже потрапила в його поле зору). Чомусь я подумала, що якщо пiсля того, як вiн мене помiтив, я пiду сходами, то вiн вирiшить, що я просто його злякалася. Я в цей момент не подумала про те, що вiн, взагалi-то, зовсiм незнайома менi людина, i його думка про мене мене не повинна хвилювати. Я просто пiдiйшла до лiфта i стала поруч, висловлюючи спокiй i впевненiсть у своїх дiях. Вiн поцiкавився, на який поверх менi треба їхати, i я вiдповiла, що на шостий. Все це супроводжувалося його життєрадiсною усмiшкою. Напевно, я вiдвикла вiд спiлкування iз тими життєлюбами, якi мають звичку посмiхатися навiть незнайомим людям. Лiфт, крекчучи, вiдчинив свої дверцята, запускаючи вiдвiдувачiв. Хлопець натиснув кнопку пiд номером шiсть. Стулки лiфта зачинилися, i вiн повiльно рушив нагору. Ранiше швидкiсть лiфта мене влаштовувала, але, здається, сьогоднi був саме той день, коли я почала розумiти справжню цiну часу.
  
  Молодий чоловiк стояв навпроти мене. У вухах крапельки-навушники, руки в кишенях, нога трохи притупцювала в такт музицi, яку слухав незнайомець. Навiть у такому станi вiн примудрявся чарiвно посмiхатися, через що я вiдчувала себе нiяково: менi кожну секунду здавалося, що я пiдглядаю за чимось цiкавим, подiбно до дитини, а вiн, дорослий дядько, застукав мене за цим заняттям i поблажливо посмiхається, тому що я лише дитина, яка нiчого не розумiє. Втiм, цi думки я старанно гнала вiд себе. Незнайомець був високим, пiдтягнутим, свiтло-русяве волосся трохи скуйовджене, але я не засуджувала - зараз у бiльшостi хлопцiв були подiбнi "твори" на головi. Я не могла точно назвати колiр його очей, тому що вони зараз були закритi, але ще лiфт менi здалося, що вони мали горiховий вiдтiнок. Вiн уособлював з тобою гармонiю та спокiй, може навiть якусь впевненiсть. Я могла назвати його симпатичним i навiть дуже. Можна було назвати його красивим настiльки, наскiльки це прикметник пiдходить до всiєї чоловiчої статi в цiлому (просто, я дуже рiдко чула словосполучення 'красивий чоловiк' або 'красивий хлопець', адже в цiлому дiвчата та жiнки обмежуються словом 'симпатичний'). На розгляд незнайомого суб'єкта у мене пiшло кiлька секунд, втiм, за цей час я встигла перейнятися до нього симпатiєю. Напевно, у нього всерединi теж стояв такий механiзм, який тут же сприяє кожному зустрiчному.
  
  Лiфт похитнувся, через що я злякано ойкнула, а хлопець розплющив очi, з небувалою цiкавiстю оглядаючись на всi боки. Якiсь частки секунди пiсля цього звуку я вiрила в те, що ця подiя не спричинить наслiдкiв. Але потiм ще один не гучний гуркiт, i лiфт завмер. Я мимоволi завмерла теж, бо менi почало здаватися, що якщо я зроблю зайвий рух, тодi лiфт точно полетить вниз. За моїми розрахунками, ми опинилися десь мiж п'ятим та шостим поверхом. Отак завжди, до пункту призначення не вистачило трохи.
  
  -Лiфт зупинився, - хлопець прокоментував подiю.
  
  -Я Помiтила, - кивнула я.
  
  На цьому ми замовкли. Через деякий час хлопець викликав лiфтера, довго з ним лаявся, поки не почув, що той уже мчить сюди на допомогу. Незнайомець покрутив свiй комунiкатор у темно-синьому чохлi в руках, а потiм, прийшовши до якогось рiшення, сiв на пiдлогу. Я косо на нього подивилася, але говорити нiчого не стала. Глянула на наручний годинник. Пройшло вже 10 довгих хвилин.
  
  -Тобi не здається, що сидiти на пiдлозi не дуже зручно? - Зрештою, поцiкавилася я. Адже пiдлога була брудною, а ще, напевно, сидiти так було дуже незручно.
  
  -Зiйде, - буркнув вiн. - Скорiше вже нас звiдси витягли б.
  
  -Це так, - пiдтримала я, знову опустивши невдоволений погляд на годинник.
  
  -Мене Матвiй звуть, - представився хлопець.
  
  Гарне iм'я. Менi завжди подобалися такi iмена: не дуже популярнi, але й не хитромудрi, що мову зламати можна. Взагалi, готова з упевненiстю заявити, що iм'я може багато розповiсти про людину, яка її носить. Наприклад, я, звичайно, не так багато можу згадати, що колись читала про це iм'я. Пам'ятаю тiльки, що люди з цим iм'ям чеснi, не люблять конфлiктних ситуацiй i взагалi по життю спокiйнi - у них все рiвно i рiвномiрно, без вибухiв.
  
  -Єва.
  
  -Гарне iм'я, - усмiхнувся вiн.
  
  -У тебе теж.
  
  На цьому наш короткий дiалог мiг завершитися, але чомусь цьому було не судилося, а, може, ми просто обидва потребували спiлкування.
  
  -Я Тебе тут ранiше не помiчав.
  
  -Я теж тебе не бачила. Але, взагалi, я сюди кiлька тижнiв тому переїхала, тож не дивно, - сказала я.
  
  -Отже, ти на шостому живеш? З якої квартири?
  
  Я назвала цифру. Хлопець, здається, дуже здивувався, бо недовiрливо перепитав, потiм насупився, але, здається, вiн зробив правильний висновок.
  
  -З Юлькою живеш? Сусiдка її?
  
  -Так, - здивовано вiдповiла я.
  
  -Ну, Тодi приємно познайомитися. А ця скалка менi нiчого не сказала. Я її двоюрiдний брат, i до певного часу жив разом з нею, - пояснив хлопець. Тепер була моя черга дивуватися. Про iснування двоюрiдного братика у Юльки я нiчого не знала. Втiм, ображатися на подругу я не стала, тому що й сама ще багато чого вiд дiвчини приховувала.
  
  Чекати лiфтера довелося довго. Але ми про нього навiть встигли забути, захопившись розмовою. I не вiдразу ми змогли згадати, з чого все почалося, але зупинилися ми на суперечцi мiж телефонами. Адже я навiть i не думала, що коли-небудь з ким-небудь сперечатися, який фiрми телефон краще: Samsung або Apple? Я вiдстоювала права Samsung, сперечалися ми довго i, здається, все безглуздо. Зате, коли зверху почули чиїсь голоси, зрозумiли, що нас прийшли рятувати i треба робити скривдженi на весь свiт моськи. Iнакше нас побачать, подумають, та так i залишать.
  
  Як це не дивно, бiля лiфта ми зустрiли Юльку, яка нетерпляче переступала з ноги на ногу. Вона виглядала дуже схвильованою, а ще, як виявилося, пiдслуховувала всю нашу суперечку.
  
  -Так i не вирiшили, який телефон кращий? - глузливо мовила вона.
  
  Ми з Матвiєм виразно переглянулися. Це як би означало "що взяти з людини, яка користується нокiєю"? Здавалося б, на цьому ґрунтi суперечка могла спалахнути знову - якби пiдключилася Юлька. Але, здається, лаятись ми були не налаштованi, тому всi спокiйно пройшли до квартири. Як виявилося, Матвiй просто прийшов провiдати сестру i дiзнатися, як вона тут живе. Юлька ж смiялася довго, бо навiть не пiдозрювала, що в неї такий дбайливий братик, який тепер доглядатиме за нею. Втiм, подруга заявила, що я тепер її досить доглядаю, i Матвiй не повинен переживати. Брат їй повiрив i докучати нашому суспiльству не став. Просто пройшовся по квартирi, недовiрливо сунувши носа у всi кути - невже розраховував, що ми щось ховаємо? Задаватись цим питанням я не стала. Незабаром Матвiй, розпрощавшись iз нами обома, пiшов.
  
  -Ну, як вiн тобi? - одразу поцiкавилася Юлька. У мене виникла пiдозра, що Матвiй ще вiдiйти вiд дверей не встиг. Живо представила картинку, де хлопець чує за дверима своє iм'я, i вiдразу притискається вухом до щiлини бiля дверей i уважно слухає, що я вiдповiдаю. Картинка вийшла забавною.
  
  -Нормальний, - ухильно вiдповiла я. Менi на цю тему не дуже хотiлося говорити.
  
  -Я вiд тебе iншої вiдповiдi i не чекала, - хмикнула дiвчина. - А прикольно, що ви сьогоднi у лiфтi застрягли. Я не очiкувала, що вiн сьогоднi в гостi зайде i вийшло так, як вийшло. Зате ви познайомилися - це класно.
  
  -Вмiєш же ти у всьому шукати плюси, - втомлено зiтхнула я.
  
  -Я Оптимiст, ти ж знаєш! - Юлька посмiхнулася на всi свої тридцять два зуби i поскакала в зал, залишивши мене наодинцi зi своїми думками.
  
  Подальшi кiлька днiв були просто чудовими. Ми з Юлькою насолоджувалися останнiми вiльними днями, їздили кiлька разiв на рiчку i старанно намагалися засмагнути, хоча, звичайно, за кiлька днiв повноцiнної засмаги не вийшло. Останнiй лiтнiй день ми провели буденно: робочi днi, на жаль, нiхто не скасовував. Зустрiвшись пiсля роботи, я побачила розлючену Юльку, яка чекала на мене бiля кафе.
  
  -Нi, Ти уявляєш? Ця стерва Катька заявила сьогоднi, що я дура фарбована! I це при моєму рiдному кольорi волосся, тодi як вона - фарбована блондинка! I все через що? Через те, що до мене клiєнти пiдходять, а до неї нi! I я їх чудово розумiю - якби я був клiєнтом, я б до такої скаженої фурiї нi на крок не наблизилася!
  
  Все це подруга видала на одному подиху, змусивши мене злякано завмерти на мiсцi. А потiм ми обидва розреготалися, бо це було настiльки комiчно, що я не змогла сприйняти ситуацiю серйозно. Але, звичайно, стерву Катьку ми потiм ще посварилися. Але, наскiльки я змогла дiзнатися пiзнiше, тепер Юлька на свою колегу нiколи не злилася - наступного дня чудесним чином виявилося, що цю саму Катю взагалi звiльнили.
  
  А потiм настало перше вересня. Вранцi Юлька довго моталася бiля дзеркала та наводила красу. Я їй уражалася, тому що на вiдмiну вiд подруги обрала звичайнiсiнький одяг i не вважала за потрiбне якось особливо вбиратися. Коли Юлька побачила, в чому я зiбралася йти, вдавано впала в непритомнiсть (тут варто помiтити, що я на її цирк повелася, i вже почала гарячково думати про те, що робити: бiгти за водою або викликати швидку). Коли вона прийшла до тями, я, само собою, мало не прибила її. Потiм вона спробувала переконати мене у виборi одягу, але, покопавшись у моєму гардеробi, невдоволено мене оглянула, але потiм дала спокiй. Я цьому iнциденту не була особливо рада, але знала, що тепер Юлька не наїжджатиме на мiй одяг разом зi мною.
  
  Стiни унiверситету, звiсно, здавались для мене чужими та непривiтними. Тому що тут я залишилася зовсiм одна. Хто мiг би повiрити, що Королева Юля виявиться майбутнiм дизайнером? Це звучало дуже дико, хоча не можу заперечувати, що смак у Юльки є - вона завжди дуже серйозно пiдходила до вибору одягу. Що було примiтно - я бiгла. Так-так, через козявку Юльки я запiзнилася майже на годину i думала, чи варто менi взагалi сюди приходити.
  
  -Ауч! - скрикнула я, коли за поворотом на когось налетiла, боляче стукнувшись чолом. Благо не впала, бо руки постраждалого пiдхопили мене. Мiзки почали активно працювати, i я подумала, що зараз ще й виправдовуватись доведеться, а так не хотiлося витрачати час ще й на це.
  
  -Єва?
  
  Цим невдачливим виявився Матвiй, Юлькiн двоюрiдний брат, з яким я деякий час тому вдало познайомилася в лiфтi. Спочатку я здивувалася, а потiм навiть зрадiла - отже, виправдовуватися довго не доведеться.
  
  -О Привiт! А ти що тут робиш? - поцiкавилася я, вiдiйшовши вiд Матвiя на кiлька крокiв.
  
  -Вчуся, - вiдповiв вiн.
  
  -Треба ж, я теж, - посмiхнулася я.
  
  Незатишно замовкавши, я кинула погляд на годинник i не змогла втримати розчарованого зiтхання.
  
  -Щось не так? - поцiкавився спiврозмовник.
  
  -Спiзнилася, - я струснула плечима. - Все через твою сестру. Хто б знав, що вона у вас така акторка!
  
  Так, разом лаючи недолугу Юльку (пiдозрюю, що вона там зараз старанно йшла), ми вийшли з унiверу. Марно було шукати свою групу - не хотiлося виглядати дурною, вриваючись у кабiнет пiд кiнець зборiв.
  
  -Тебе пiдвезти? - спитав Матвiй. Взагалi, коли знайшлась спiльна тема розмови, я перестала вiдчувати скутiсть. Матвiй був менi приємний, як людина, i з ним було цiкаво розмовляти - це менi запам'яталося ще з нашої зустрiчi в лiфтi. I вiн сприяв спiлкуванню, хоча зазвичай малознайомим людям не вдавалося мене розговорити. Над пропозицiєю я думала кiлька секунд, а потiм, плюнувши на всi свої принципи та заборони, погодилася.
  
  Удома я виявилася вже за десять хвилин. Щиро подякувавши хлопцю, я розпрощалася з ним. Насамкiнець вiн попросив передати Юльцi, щоб та добре поводилася. Я знизала плечима i кивнула. Прийшла додому i знову вiдчула якусь самоту. Може, варто завести кошеня? Потрiбно порадитися з Юлькою.
  
  Втiм, життя котилося далi. У моєї бiдної мами трохи iнфаркт не трапився, коли я розповiла їй, що тепер живу зовсiм в iншому мiсцi, винаймаю квартиру зi своєю подругою, а в iншому у мене все добре. Звичайно, я не стала посвячувати маму в причини. Сказала просто, що не склалися стосунки iз господарями. Мама менi вiрити спочатку не хотiла, але менi вдалося її переконати. Вiд неї я дiзналася, що в моєму рiдному мiстечку не було жодних змiн. А ще, здається, кiлька разiв дзвонила Веронiка - залишалося тiльки гадати, що їй вiд мене було потрiбне. Вона, здається, випустила нову пiсню. В iнтернетi вона надiслала менi її поштою, i пiдписала: 'Про кохання, яке тiльки в казцi'. Я розлючено хмикнула, i видалила лист i весь його вмiст, не вдаючись у подробицi. Навiть усерединi не кольнула образа. Отже, собою можна пишатися.
  
  Одним осiннiм днем, коли я поверталася пiсля вечiрньої змiни в кафе, то виявила будинки маленького пухнастого кошеня. Втiм, через пару хвилин я виявила на кухнi подругу, що реве назрид, i не на жарт перелякалася. Абияк заспокоївши Юльку, змогла її розговорити. Виявляється, вона прийшла буквально за кiлька хвилин до моєї парафiї. I коли вже пiдходила до будинку, побачила на дорозi це зеленооке чудо. Як виявилося, малюка мало не збили - Юлька ледве встигла його врятувати. А потiм, упiймавши погляд цього маленького монстрика, вона закохалася. Як то кажуть, ось що вiдбувається, коли не вiриш у кохання з першого погляду. Витягнувши кошеня практично з-пiд колiс iномарки, що дорога, вислухавши купу крикiв вiд розпаленого водiя, вона принесла його додому. А зараз шок пройшов, i її накрив напад панiки - що трапилося б з малюком, якби вона не встигла чи передумала його рятувати.
  
  -Денечко був такий зляканий! - сповiстила вона мене.
  
  -Денечко? Ти що, йому вже iм'я дала? - поцiкавилася я, втiм, щиро спiвчуючи котяку, якому не пощастило. Я взагалi тварин дуже люблю, просто про це мало хто знає.
  
  -Ну ... - Дiвчина надривно зiтхнула. - Я не знаю. Я думала, як його назвати, а чомусь, крiм Дєнечки, в голову нiчого не лiзе!
  
  Я хихикнула.
  
  -Назви його Термiнатором! Ти тiльки глянь, як йому це iм'я пiдходить.
  
  Безглуздо, мабуть, але в цей момент ми обидвi замовкли, уважно заглядаючи в очi маленького кошеня, яке пiд нашим пильним поглядом стиснулося, а потiм i зовсiм перелякано заплющило очi i нявкнув.
  
  -Вiн, мабуть, голодний! Йому треба купити поїсти!
  
  -Я так розумiю, ти це робити не збираєшся?
  
  -Єв, ну, якщо тобi не важко! Я просто ще не прийшла до тями. Сходиш? - скрививши очi кота зi Шрека, запитала подруга.
  
  -Так вже й бути, - хмикнула я. - Для Денi менi нiчого не шкода!
  
  Так i мешкали. Я, Юлька та Дня. I якщо кошеня до нас звик швидко, то нам це давалося не так просто. Я ось, наприклад, не звикла, щоб пiд час сну на моїй спинi щось рухалося. А Юлька взагалi якось серед ночi закричала, бо її здалося, що вона задихається - виявилося, що День лiг їй на шию. Загалом iсторiй було багато...
  
  Погода радувала весь вересень, а потiм i жовтень видався майже теплим... ось тiльки останнiми днями, щоправда, осiнь далася взнаки - останнi днi жовтня без зупинки йшли дощi. Мiсто втопилося у водi. Погода страшенно дратувала, настрiй був нi до бiса, бажання вчитися не було. Хотiлося тiльки одного - лягти спати, а прокинутися вже в серединi травня... хоч краще одразу влiтку, пiсля сесiї. Але це все мрiї!
  
  А тим часом Юльке в голову спала просто генiальна iдея, хоча, я з нею радостi не подiляла. Подруга подумала, що я та її двоюрiдний брат просто створенi один для одного, i, звичайно ж, вона забула нас про свої плани попередити. А я, наївна, втiм, як i Матвiй, беззаперечно "допомагали" Юльцi то з одним, то з iншим. 'Зателефонуй, запитай то', 'зателефонуй, запитай це'... ну, не думали ми, що Корольова все це спецiально пiдлаштувала, щоб нас зблизити. Найдивовижнiше, що у подруги це виходило. Ми справдi зблизилися, але не так, як їй хотiлося. Ми просто були добрими друзями, настiльки добрими, наскiльки це взагалi можливе мiж нами. Нi, у нас не було постiйного контакту, i в унiверситетi, якщо стикалися, вдавали, що не знаємо одне одного. Нам обом не хотiлося привертати увагу до своїх скромних персон.
  
  Звiсно, потiм Юля у всьому зiзналася. I навiть перепросила. Ми, звичайно, постаралися образитися якнайсильнiше, але вже пiд кiнець дня втрьох... нi, вчотирьох, пили чай з тортиком на кухнi. Дня нам трьом склав компанiю, i ми, пiд голосування Юльки про те, що через мене i Матвiя з дiєтою покiнчено, добре вiдпочили. Можна було б назвати це сiмейним вечором, але, звичайно ж, я до їхньої родини не входила.
  
  З Королевими-старшими я побачилася лише один раз, i то миттю. Ми встигли перекинутися з ними кiлькома словами. Вiра Олександрiвна - мама Юльки - здалася менi жiнкою, яка дотримується сучасних поглядiв. Можна за нею сказати, що вона така собi бiзнес-ледi, але, проте, її не можна було назвати тiєю, яка цiлком i вiддає себе роботi. На першому мiсцi у тiтки Вiри стояла сiм'я, а це я вважала тiєю якiстю в людинi, яку треба цiнувати. Василь Петрович виглядав суворим i серйозним, тим, хто марнує час i дорожить кожною секундою в нашому сучасному суспiльствi. Але зовнiшнiсть буває оманливою. Коли дядько Вася посмiхнувся, я подумала, що тепер достеменно знаю, вiд кого Юльцi передалася така життєрадiсна посмiшка. Правда, незважаючи на наше нетривале спiлкування, я зрозумiла, що нова сусiдка їхньої дочки припала їм до вподоби. Проте менi не вдалося з'ясувати, ким вони працюють. Знову спробувала поставити це запитання подрузi, але в неї не вчасно задзвонив телефон. Отак завжди: то одне, то iнше.
  
  Одним iз останнiх теплих днiв ми виїхали за мiсто. Юлька вмовила Матвiя, аргументувавши тим, що в лiсi чисте повiтря, iншi запахи, мрiйлива тиша, в якiй мовчання завжди здається затишним. Просто iнодi приємно послухати звуки лiсу: шум листя, шарудiння в кущах, крики птахiв та iнше. Матвiй упирався довго, але тодi вже до умовлянь пiдключилася я. Хлопцю нiчого не залишалося, як здатися пiд вагою важкої артилерiї. Ми виїжджали не надовго, буквально кiлька годин, бо погода була вже не лiтня, холодний вiтер пробирав до тремтiння. Ми просто бродили, вивчали цiкаве опале листя, знайшли невеликий струмок i, як це назвала Юлька, мiнi-болотце, в якому вона побачила жабу i в захопленнi дивилася на неї добрих пiвгодини. Матвiй сказав, що його сестриця вперше наживо побачила жабу, тому так i поводиться.
  
  В унiверситетi спочатку на мене не звертали жодної уваги. Потiм, коли я продемонструвала свої знання, професора мене видiлили з натовпу, як учня з мiзками. Звичайно, для своїх однокурсникiв я стала таким собi ботаником, у якого можна скачати всi лекцiї. Я, згадавши свiй минулий досвiд "сiрої мишки", рикнула на всiх жебракiв i твердо заявила, що розумна - не означає ботанiк, а розумна однокурсниця - не означає, що дам списати. На мене причаїли смертельну образу, але бiльше не лiзли - я була рада i цьому. Тiльки одна дiвчинка, Iнна, лише фiлософськи хмикнула. Вона була з розряду таких, як я: скромна, що зливається з основною масою учнiв, зовнi непримiтна, але з величезним внутрiшнiм свiтом, сповненим романтизму та неiснуючої реальностi. Втiм, ми не потоваришували. Якось наше спiлкування не склалося. Напевно, через те, що були надто схожi. Схожi характером люди взагалi важко сходяться.
  
  А ще, з унiверситетських плiток, з вуст своїх однокурсникiв менi вдалося виловити головне. Тобто, для мене це, звичайно, було порожнiми плiтками, але завжди треба бути в курсi всiх новин, щоб бути, так би мовити, у всеозброєннi. Головним красенем, на кшталт Сергiя Краснова, тут був Iлля Горський. Ходили чутки, що вiн, здається, якийсь там родич ректора - мене це анiтрохи не здивувало. Про довгий список дiвчат, пiдкорених цим красенем, в унiверi справдi ходили легенди. I, мабуть, якщо так буде продовжуватися i далi, то незабаром усiх дiвчат, якi навчаються в унiверi, можна буде гарантовано роздiлити на 2 групи: тi, хто потрапив пiд чарiвнiсть Iллюшi, i тi, кому пощастило уникнути цiєї вiрусної закоханостi. Мене цей тип зацiкавив - треба ж подивитися, що вiн собою представляє. Може, теж закохаюся, подiбно до своїх однокурсниць, i забуду... ну, загалом, i так зрозумiло, кого я там забуду.
  
  Але, на жаль, чи образ чарiвного Сергiя так мiцно засiв у моїй головi, чи я якась неправильна, але Горський мене не привабив. Ото взагалi нiяк. Хоча, я могла заявити, що вiн цiкава людина - як спiврозмовник, можливо. Але особисто я не знайшла нiчого симпатичного в цьому самозадоволеному iндику. Навiть додала йому кiлька недолiкiв. I не знала: радiти чи плакати. Адже план "забути Серьожу за допомогою iншого" з трiском провалився. Якщо я мiсцевого ловеласа розкритикувала в пух i прах, то, що вже говорити про iнших...
  
  А потiм нашi бiднi рознещаснi вiд нероздiленого кохання дiвчата згадали про красеня номер 2. I, якого ж було моє здивування, коли їм виявився не хто iнший, як Матвiй Корольов! Хоча, що дивовижного? Вiн справдi був дуже привабливим, i це я без усяких там натякiв говорю. Я з тих людей, хто намагається визнавати правду, якою жахливою вона не була. Тому, так, Матвiй був симпатичним. I, вже на мiй погляд, Матвiй був набагато кращий за якогось там Горського. Але, втiм, i знали про Матвiя менше. Про його батькiв, про особисте життя, про мiсце роботи, про iнтереси та захоплення тут не знали взагалi нiчого. Тiльки той факт, що у нього було три дiвчини (за той перiод, що вiн навчався в унiверi). Першу щасливицю звали Деметренко Настя. Зустрiчалися голубки недовго, близько мiсяця, мабуть. А потiм Настя разом зi своїми батьками переїхала до iншого мiста. Тому хлопець та дiвчина розлучилися i вирiшили залишитися просто приятелями. Другою щасливицею була якась Христина. Але тут взагалi, здається, стосункiв не вийшло: мабуть, дiвчинка злякалася таких дорослих почуттiв, i нахабно вiд цього всього втекла. Третю теж звали Анастасiєю, але в стiнах унiверу її iм'я вимовлялося iнакше, як Стася: тому багатьом здавалося, що її справжнє iм'я було Станiслава. Втiм, саму дiвчину ця плутанина з iменами не бентежила. Менi довелося побачити це опудало, i я подумала, що Матвiй має непоганий смак. Насправдi, хоч Стася була i моторошним стервом, головним плiткаркою унiверу з групи тих, кого нинi прозвали "золотою молоддю", я не могла не визнати, що дiвчина була божественно вродлива. Але цей роман, здається, розсипався. А ось про причини нiхто нiчого не знав. Ходили чутки, що Стася досi не може пережити прощання з коханим (тут я не витримала, i саркастично закотила очi), на вiдмiну вiд Корольова, який був спокiйний i йти на компромiс з колишньою дiвчиною не збирався.
  
  Так були справи в моєму новому навчальному закладi. Що ж, маю зiзнатися, що минуло трохи часу, i я звикла. Втягнулась. Виклади мене полюбили, тому я зовсiм не переймалася навчанням: вона давалася менi легко. Бiдний наш Деня так до нас звик, що вже не соромився пустувати - тобто, активно псувати наявнi в будинку меблi. А вечорами ми на ниточку прив'язували аркуш паперу, i потiм бiгали з цiєю iграшкою по будинку, так як Денi приносило задоволення гоняться за папером. Загалом, вечори у нас iз Юлькою були зайнятi котом. Поступово ми обидвi один до одного зовсiм звикли, i вже давно пiшло сором, незручнiсть. Ми ставали майже сестрами. А я дуже боялася, що знову обпiкнуся, знову наступлю на тi ж самi граблi. Але Юлька була iншою. Вона i висхiдна спiвачка Веронiк були зовсiм рiзними, i це було чудово. Потiм я, звичайно, розповiла всi подрузi: як потрапила в це мiсто, хто став причиною, чому все так погано, i кого я тепер майже ненавиджу. Проревiвши цей вечiр над моєю сумною iсторiєю, Юлька менi розповiла, що в минулому теж обпалювалася. Два роки тому вона зустрiчалася зi своїм однокласником, який завжди називав її "моя королева". Моторошно ревнував до кожного стовпа, в чомусь обмежував, а вона, за рожевими окулярами закоханої дiвчини, вважала це справжнiм коханням. А потiм дiзналася, що хлопець зраджував їй праворуч, лiворуч. Так i розлучилися з моторошними криками i недомовленiстю, але бачити того, хто витер про тебе ноги, як про ганчiрку для пiдлоги, Юльцi не хотiлося. Менi стало зрозумiло, чому Юлька не любить прiзвисько "корольова". Сумнiваюся, що вона досi журиться про минуле кохання, просто непрошенi спогади розбурхують свiдомiсть.
  
  А в серединi листопада мене звiльнили. Нi, не тому, що я була поганим працiвником. Просто кафе мали фiнансовi труднощi, тому всiх новачкiв вони прибрали. Коли я розповiла про це Юльцi, та була моторошна зла i поривалася пiти в моє схудне кафе, щоб розiбратися з тим начальством. У Юлиних здiбностях я анiтрохи не сумнiваюся, але все ж таки я зупинила подругу, i сказала, що поганого в цьому нiчого немає - нехай краще допоможе знайти нову роботу. Та до прохання поставилася з усiєю серйознiстю, i вже менше, нiж через двi години, я знову служила на благо своєї держави.
  
  -Секретар. Фiрма хороша, шеф вiдмiнний чол - знайомий батькiв. Вiн i менi цю посаду пропонував, але ж ти розумiєш, що папери - не моє, - Юлька посмiхнувся, а я, з вереском, обiйняла дiвчину. Гарна вона, навiть надто...
  
  Шефував тепер надi мною вiдмiнний дядько - Лев Борисович, якого чомусь називали не iнакше, як "просто Борисович". Дуже важкою моя робота не була, а зарплата була вищою, нiж ранiше. Спiвробiтники були переважно молодими хлопцями та дiвчатами, з якими я легко знайшла контакт - нiхто з них не вважав себе якимось особливим, усi ми один перед одним значилися звичайними працiвниками. Колектив був дружним i веселим, i я дуже рада, що чудово туди вписалася.
  
  В один iз вогких листопадових днiв Юлька ввечерi втекла на побачення. Я довго охала i ахала, коли дiвчина посвятила мене у свої плани, бо була рада за подругу. Втiм, та не виглядала закоханою до вуха, i, швидше за все, побачення закiнчиться нiчим. Здається, Юля просто боїться поринути у кохання, боїться довiритися комусь ще раз. I я її за це не звинувачувала, хоча намагалася робити натяки, що минуле, яким би воно не було, це тiльки минуле. А попереду на нас ще чекає багато прекрасного.
  
  Недуже переживаючу через зустрiч з хлопцем Юльку я благополучно спровадила. Удома я лишилася тепер з День. Розмiрковувати, чим зайнятися, я довго не стала, тож увiмкнула телевiзор, де на нашому з Юлькою улюбленому каналi йшла чергова мелодрама. Зi зручнiстю влаштувавшись на диванi, я запозичила Юлькiну електронну книгу. Наприкiнцi, нахабний Дяня влаштувався на моїх ногах. Ну тепер можна вважати, що вечiр вдався.
  
  Я подумала про те, що варто, мабуть, приготувати вечерю. Але було занадто лiньки. Їсти однiй не хотiлося, та й кiт уже зручно згорнувся калачиком на моїх ногах. Було так затишно, що нiкуди не хотiлося вставати. Тому миттю вiдстежуючи сюжетну лiнiю у фiльмi, я продовжувала читати книгу.
  
  Приблизно за годину у квартирi пролунав дзвiнок. Я глянула на годинник - був початок восьмого. Щось Юлька боляче рано зi побачення повернулася - невже все так не сталося? Я знизала плечима, переклала нещасного розбудженого кота на диван i пiшла вiдчиняти дверi. Як виявилось, до нас вирiшив заглянути Матвiй. Я не здивувалася, хоча йому варто було б попередити про свiй приїзд.
  
  -Салют, - я привiтно усмiхнулася, даючи йому пройти. - Тiльки ти даремно приїхав. Юлька не вдома.
  
  -Її немає? - Матвiй дуже здивувався. - Де вона пропадає?
  
  -На побаченнi, - я виразно пограла бровами, i пiшла до зали.
  
  -Де? Ти певна, що не помилилася?
  
  -Упевнена. Так що не знаю, коли вона повернеться.
  
  -Справи, - простяг хлопець. Потiм уважно оглянув кiмнату, зацiкавлено подивився на телевiзор, потiм, зрозумiвши, що там показують звичайну мелодраму, глянув на Дня, який смирно лежав, який i вухом не повiв на прихiд гостя.
  
  -Вiн, я дивлюся, зовсiм до вас звик, - хмикнув Матвiй.
  
  -Ага, - Я позiхнула. - А ти чого так пiзно заїхав? Ти ж зазвичай у цей час не приїжджаєш.
  
  -Так, не знаю ... щось нудно стало одному сидiти. Ось вирiшив до вас заявитись, у вас тут завжди весело, - усмiхнувся вiн. - А взагалi сподiвався, що добрi господарки зi мною ще й повечеряють! Я дуже голодний.
  
  -Ех ти! Безсоромно користуєшся моїм неробством, - я бадьоренько зiскочила з дивана i потопала на кухню. - Тiльки, цур, ти допомагаєш!
  
  - Ти думаєш, я зможу зробити щось корисне?
  
  -Я на це сподiваюся!
  
  Взагалi-то, з вечерею я морочитися не стала: картопляне пюре i звичайний овочевий салат, на який Матвiй мужньо сам нарiзав iнгредiєнти. Процес готування йшов у нас весело, i взагалi, я не вiдчувала жодного сорому, так само як i хлопець. Дивно, що я перебуваю в однiй кiмнатi з одним з головних красенiв унiвера, ми вечеряємо звичайною їжею, яку приготували разом, нормально спiлкуємося, та й взагалi... впевнена, багато хто б, дiзнавшись про мiй близький контакт з хлопцем, захотiли б опинитися на моєму мiсцi. Це все i було дивним, тому що я не вiдчувала нiякого трепету перед ним, i не думала тiльки про його зовнiшнiсть, про його запах i про його тiло. Ми ж були друзi.
  
  Юля прийшла, коли маленька стрiлка годинника на циферблатi майже досягла десяти. Вона, як i я, не здивувалася приходом брата. Матвiй спробував дiзнатися про хлопця, з яким дiвчина гуляла, але Юля мовчала, як партизан.
  
  -Бити морду ти йому не станеш, тому що я не дозволю, тодi навiщо тобi щось про нього знати? Якщо цi стосунки будуть серйозними, всю важливу iнформацiю про нього розповiм сама.
  
  До одинадцятої години ми проводили Матвiя. Я довго м'ялася, але все ж таки вирiшила запитати у Юльки, що за молодик, який покликав її гуляти i якому вона, про диво, дала згоду.
  
  -I ти туди ж, - весело хмикнула Юлька. - Та не парься, ти не Матюша. Тобi можна розповiсти. Звати Андрiй, разом навчаємось. Вiдносини начебто дружнi, менi вiн не подобається - так, злегка симпатичний i просто приємний спiврозмовник, який на першому i другому побачення цiлуватися не полiзе, а вважає за краще дiзнатися краще. Не замислюйся про це, Єв, менi просто захотiлося трохи уваги, романтики, от я й погодилася з ним погуляти, але це реально нiчого ще не означає!
  
  Я знизала плечима i бiльше запитань не ставила, тому що втручаюся в справдi не свою справу. Загалом день пройшов весело, i з Матвiєм, виявляється, класно вiдпочивати, навiть без Юльки. Дивний вiн, Матвiй цей. Скiльки я його бачила поза стiнами унiверситету, вiн весь час такий спокiйний, розслаблений, життєрадiсний, але в стiнах навчального закладу вiн зовсiм iнший: вiдчужений, холодний i недоступний. Не дивно, що до нього дiвчата просто не наважуються липнути - дуже серйозний для таких легковажних дiвчат, хоча, звичайно, це дивно. Але iнодi менi дiйсно здавалося, що деякi фарбованi ляльки просто купують собi мiсця в унiверi, щоб знайти для себе вигiдну партiю з мiшком, наповненим доларами i євро. I для когось це справдi життєва мета...
  
  Ну i добре. Не менi вирiшувати цi дивнi загадки. Кожен має свої причини для своєї поведiнки.
  
  Пiсля цього випадку я бачилася з Матвiєм неодноразово. Але нi, це не через ту причину, яку всi помилково можуть подумати. Просто нам було приємно суспiльство один одного. I, здається, ми стали друзями. Може не такими, як я з Юлькою, наприклад, але все ж таки. Ми ходили в кiно, просто гуляли парком, дiзнавалися про дрiбницi, про звички, неусвiдомлено до всього цього звикали. Iнодi до наших прогулянок приєднувалась Юлька, яка, до речi, бiльше на жоднi побачення не ходила. А коли пару разiв ми зустрiчали когось з унiверу, то я закривала своє обличчя першим предметом, що трапився пiд руку, або просто кудись вiдскакувала. Нерозумно, звичайно, але вiд цього ми веселилися ще бiльше. Незабаром по унiверу пiшла чутка, що у Матвiя Краснова з'явилася невiдома нiкому подружка. Хтось уже прибрехав, що бачив її обличчя, i казали, що вона красивiша за всiх дiвчат на землi - менi це порiвняння лестило, хлопець просто був задоволений ситуацiєю, що склалася. Незважаючи нi на що, такий хлопець, як Матвiй, знайшов плюс i в такiй ситуацiї - до нього, нарештi, перестануть липнути оздобленi ляльки, i вiн зможе спокiйно шукати себе кандидатуру для справжньої дiвчини. Звичайно ж, чого б в унiверситетi тiльки не вигадували, ми з Матвiєм, як i ранiше, залишалися один для одного хорошими друзями - не бiльше, не менше.
  
  I ось... повiльними кроками, час приспiв до зими, а вiдповiдно i до свят. Я чесно збиралася приїхати на новий рiк додому, але виявилося, що мама разом iз Дiмою на свята їдуть до якихось його родичiв. Менi не хотiлося вiдзначати свято величезною купкою незнайомих людей, якi неодмiнно почнуть розпитувати про мої амурнi та навчальнi справи, тому я повiдомила Юльку про те, що залишаюся на свята в мiстi. Дiвчина дуже зрадiла: вона та Матвiй збиралися зустрiчати Новий рiк разом iз батьками, i пообiцяли взяти мене з собою, зустрiти Новий рiк, так би мовити, усiєю родиною. Заодно Юлька пообiцяла менi розповiсти щось дуже важливе. Я знизала плечима i пiшла. Але насправдi почала переживати: останнiм часом я не дуже люблю сюрпризи. Тiльки якщо це щось добре.
  
  До середини грудня снiг повалив iз подвоєною силою. I, як часто це буває, увечерi виглянеш з вiкна i здивуєшся, де ж зима - снiг так i не випав; вранцi дороги розчищають снiгоприбиральнi машини, а вiд великої кiлькостi бiлого кольору просто губишся в просторi. Зима поки що була не дуже холодною, температура нижче 15 градусiв морозу не опускалася - всi цьому радiли. Унiверситетське життя теж завирувало - адже скоро сесiя, тож студентiв на парах до кiнця року помiтно побiльшало.
  
  Ближче до кiнця грудня ми з Юлькою заговорили про подарунки. Мої фiнанси, звичайно, не могли дозволити купувати розкiшнi подарунки. Але я вже встигла вивчити iнтереси подруги, тож ще два тижнi тому в iнтернетi замовила Юлькiну улюблену книгу. Звичайно, це може здатися дивним, адже я замовила книгу, яку Юлька вже прочитала. Але, знаючи її прихильнiсть до цього роману, я навiть не сумнiвалася в тому, що Юлька буде шалено щаслива - улюблена книга в паперовому, а не електронному варiантi обов'язково має сподобатися подрузi. Але розповiдати про мої задуми я, звичайно ж, не стала, тому жартiвливо намагалася вивiдати у Юльки, що ж та хоче отримати в подарунок. Якось так склалося, що згодом ми чомусь перейшли на обговорення амурних справ. Про це ми якось завжди говорили рiдко i надавали перевагу цiй слизькiй темi обходити стороною: адже в обох був не зовсiм хороший досвiд у минулому. Втiм, i зараз похвалитися не було чим.
  
  -Я ось думаю, можливо, варто почати з кимось зустрiчатися? - поцiкавилася Юлька.
  
  -З чого раптом така розумна думка забрела в твою розумну свiтлу голову?
  
  -Просто нудно якось. Я все одна й одна. Менi дев'ятнадцять рокiв. Я розумiю, це не той термiн, коли на особистому життi можна ставити жирний хрест. Але минулого залишився лише один сумний досвiд спiлкування з хлопцем, i це менi не подобається. Я молода та красива, всi мої однокурсницi користуються цим. Закохуються, зустрiчаються, розлучаються, плетуть iнтриги. Полюють за симпатичними хлопцями. А менi це не потрiбно, i жоден хлопець iз унiверу мене не приваблює. I це не нормально. Може, я просто боюся цього?
  
  -Може бути. Але якщо ти мене вважаєш нормальною, то ти така ж нормальна, як i я. Менi також нiхто в унiверi не подобається. I особливо... побачу випадково фотку Краснова в телефонi, то менi вiдразу на всiх хлопцiв свiту начхати. I кажу собi, що треба цю фотографiю видалити. А потiм вискакує табличка з написом: Ви впевненi, що хочете видалити фотографiю? А я не певна. Не можу я брехати телефону!
  
  -Ти просто дуже любиш, - сумно засмiялася подруга.
  
  -Так. Iнодi менi здається, що пiсля нього я не зможу нi в кого закохатися. Що вiн був єдиним коханням у моєму життi. Але через таких дiвчат, як Веронiка, ми нiколи не будемо з тими, з ким хочемо, - я скривилася при проголошеннi її iменi. - А на рахунок тебе... спробуй, Юлiє. Адже є хоч один хлопець, який хоч трохи симпатичний. Флiртуй, дурiти... а коли настане час, зустрiнеш ти свого єдиного i неповторного, який полюбить тебе всiм своїм серцем... Здається, так у твоїх любовних романах кажуть?
  
  -Та йди ти! - ми весело засмiялися. - Ну, i, до речi... час уже наближатися до Нового року, а я так i не наважусь тобi нiчого розповiсти. Ти тiльки мене не сильно бий за мовчання! Коротше кажучи, мiй батько - голова великої будiвельної компанiї 'Фенiкс'. Ти, напевно, чула, зараз майже всi будинки в мiстi будує лише їхня компанiя. I, не дивно, що мої батьки досить забезпеченi, хоча я, звичайно, значно применшую наявний у них капiтал. Просто, я волiю про це не поширюватися, тому що вважаю, що в цьому немає нiчого особливого. I потiм, мої батьки менi та Матвiю мало допомагають. Ми хочемо вирости самостiйними особистостями i всього цього життя досягти самим. От i все. Не думаю, що для тебе це стало якоюсь особливою новиною.
  
  -Все нормально. Ти не хотiла цього говорити ранiше, щоб не переживати, що я з тобою дружу тiльки через впливового батька? - Я невинно посмiхнулася.
  
  -Та нi. Просто спочатку не говорила про них, а потiм так уже вийшло... я знаю, що ти не така, просто з кожним днем переконувалась у тому, що ти класна i тобi не важливо, багата я чи бiдна... ну, ти розумiєш . Загалом, вибач. Але я все тобi розповiла, i ти не посмiєш на мене ображатись!
  
  -Умовила, - я пiдняла руки вгору у примирливому жестi. - I що, Новий рiк, мабуть, справлятимемо в шикарному особняку твоїх батькiв за межею мiста?
  
  -Ага. Не хвилюйся, там не буде цього всякого офiцiозу. Пару друзiв Матвiйки, його батьки - тiтка Аня та дядько Сема, - ти i мама з татом. Це вже звична компанiя, i туди не обов'язково виряджатися, як на благодiйний вечiр - не потрiбно одягати на себе всi прикраси, щоб блиснути дорожнечею. Все буде в межах розумного.
  
  -Втiшила, - я все одно зiщулилася, i це не залишилося непомiченим Юлькою. - Незатишно почуваюся в незнайомому суспiльствi.
  
  -Але нас з Матвiєм ти ж чудово знаєш, - усмiхнулася подруга. - До речi, вiн не дзвонив тобi? Як у нього справи?
  
  -Не знаю, - я знизала плечима. - Але взагалi дивно, що ти питаєш у мене, як справи у твого брата, мiж iншим!
  
  -Я ж не винна, що ви з ним так прямо здружилися! Останнiм часом дуже часто я вас разом бачу, - подруга виразно пограла бровами.
  
  -НЕ починай! - жалiбно простягла я, проте розсмiявшись. - Твої натяки мене дратують! Так i хочеш нас сватати!
  
  -Самi виннi!
  
  Чим ближчi свята, тим гiрше. Для мене. Тому що настав жахливий час: треба вибрати новорiчне вбрання. Я не думала про це так уже серйозно, тому що спочатку просто хотiла одягнути свої улюбленi джинси, свою улюблену кофту, свої улюбленi кросiвки. Але я якось випустила з уваги той факт, що моя подруга - моторошна модниця. Нi, вона просто моторошна модниця! I тепер ми ходили величезним унiвермагом, перерили вже 15 бутикiв з молодiжним одягом, у кожному з яких Юлька примудрилася перемiряти все для себе i намагалася вмовити мене купити нормальний одяг. Я чинила опiр, тому вже двi години ми ходили i пирхали один на одного. Потiм я помiтила чудовi джинси. I хоча подiбнi я нiколи не носила, саме зараз менi захотiлося їх купити. Юлька фiлософськи хмикнула, але не сказала негативного "нi". Я на радостi ляпнула, що наступного року дозволю знущатися з мене, як подруга забажає, а цього року останнє слово залишиться за мною. Ну, не помiтила я, як Юля передчуваюче блиснула очима в мiй бiк, подумки прикидаючи, як саме можна з мене знущатися.
  
  -Хочеш джинси? Купуй. Вони непоганi. Але Новий рiк ти все одно зустрiнеш у сукнi, - зауважила Юлька. Я з сумом подивилася на куплену рiч (яка, до всього iншого, менi дуже подобалася i була дуже зручною) i здалася. Просто до мене нарештi дiйшло, що якою б Юлька не була доброю, у планi новорiчного вбрання її вже не переконати, бо кожнi мої вiдмовки її злили дедалi бiльше. Лаятися напередоднi свята не хотiлося, i, тим бiльше, хоч раз хотiлося виглядати пристойно. Менi хотiлося справити гарне враження на батькiв Юльки, а в звичайних джинсах i улюбленому сiрому светрi цього досягти буде не так просто.
  
  Так ми й далi вивчали кожен бутiк. Причому Юлька зовсiм не звертала уваги на цiни, затягуючи мене до кожного вiддiлу. А ось менi вiд цiн ставало по-справжньому погано. Нi, я не бiдувала, грошi у мене були, плюс, мама з вiтчимом надiслали до свята енну суму. Але все одно мене жаба душила вiддавати накопиченi кошти на сукню, яку навiть одягнути побоїшся.
  
  -Ти тiльки подивися на цю красу! - Вигукнула Юлька, побачивши манекен у чергового бутика. На манекенi була надiта... чудова сукня з усiх, що ми сьогоднi побачили. Глибокого синього кольору, скромний вирiз спереду, зате оголена майже вся спина. На ньому не було жодних вiзерункiв, тiльки шовкова тканина, що грала на свiтлi рiзними вiдтiнками синього. Спiдниця в пiдлогу менi сподобалася ще бiльше, тому що чомусь усi перемiрянi мною вбрання вище за колiно стискали мене, i, здавалося, нiби вони всi були надто вiдвертими. Що не можна було сказати про цю сукню.
  
  -Гарно, - видихнула я, повертаючись у сувору реальнiсть. Варто тiльки уявити, скiльки коштує така красуня, i я зрозумiла, що моїх коштiв на нього не вистачить. I, навiть якщо б я була в змозi все це сплатити, чи погодилася б вiддати останнi крихти? Не думаю. Мене б совiсть потiм замучила. - Але, я впевнена, що воно дуже дороге. Ходiмо краще шукаємо щось бiльш прийнятне для мене?
  
  -Євко, та чого ти тупиш? - насупилась подруга. - Воно ж офiгенне! I тобi дуже пiдiйде... пiшли...
  
  Юлька не стала довго думати i, схопивши мене за руку, затягла до вiддiлу. Вiдразу пояснила продавщицi, що нам потрiбно. Я тим часом намагалася подругу вiдговорити. Навiщо мiряти те, чого немає грошей? Просто так? Для задоволення? Яке ж це задоволення? Швидше катування для мене, тому що я просто не зможу розлучитися з цiєю красою...
  
  -Просто одягни, добре? - усмiхнулася Юлька, чомусь нагадавши менi зараз Матвiя. Я струснула головою - ну ось, вже починаю божеволiти.
  
  А сукня... така приємна на дотик, я закохалася в неї одразу, як тiльки взяла до рук. I для мене вже не мало жодного значення, як воно на менi виглядатиме. Але я таки помiрила його. Поглянувши в дзеркало, я мало не заверещала вiд захоплення. Тому що, мабуть, уперше в життi я милувалася собою, i менi здавалося, що я гiдна хоча б оцiнки гарно. Сказати, що Юльцi сподобалося, нiчого не сказати. Навiть продавщиця вiдволiклася вiд своєї рутинної роботи, залюбувавшись сукнею.
  
  -Чудово, - подруга обiйшла мене навколо, уважно розглядаючи вбрання. - Просто чудово! Дiвчино, скiльки воно коштує? Ми його беремо!
  
  -Юль, Ти з глузду з'їхала?! - Вигукнула я вiдразу. Потiм продавщиця назвала цiну, i я рвучко видихнула. Нi, воно було не дорогим. I якраз у розумних межах. Я просто видихнула вiд несподiванки, що менi так пощастило. Зазвичай зi мною це трапляється рiдко. - А чому його у вас досi не купили? Нiзащо не повiрю, що таке гарне плаття до нас нiхто не помiтив.
  
  -Нiкому по фiгурi не пiдходить, - зiзналася дiвчина. - Я навiть сама мiряла. Це останнiй розмiр, i менi вiн замалий, як i всiм багатьом iншим дiвчатам. Воно як на вас пошито.
  
  Я радiсно посмiхнулася, не повiривши своєму щастю. Дiвчина нам навiть знижку зробила - вiд радостi. Подруга теж виглядала задоволеною, i пiсля покупки продовжувала мене пиляти, що якби не її рiшучiсть, то ми плаття на Новий рiк i не знайшли б. Я не ображалася на Юльку, бо настрiй був надто добрий.
  
  -От i ладненько. Тепер взуття! - у передчуттi вигукнула Юля. Я глибоко зiтхнула. Вiдчуваю, що нас знову чекають розбiжностi. Упевнена, подруга вибере для мене якiсь супер-пупер гарнi на височенному пiдборi з низенькою платформою. А я нiзащо не зможу їх купити, бо просто не зможу на цьому ходити.
  
  Але, на противагу моїм очiкуванням, Юля мабуть i так знала, що з каблуками треба бути обережнiшими, i її вибiр не падав на двадцятисантиметровi шпильки. У результатi ми зiйшлися на нiчим не примiтних туфлях на невисокому каблучцi чорного кольору. Я вибором залишилася задоволеною. Все одно сукня своєю красою забирає всю увагу.
  
  -З прикрасами морочитися не будемо. У мене вдома є одна рiч, яка сюди пiдiйде, - хмикнула дiвчина. Сама вона вже встигла обрати собi плаття. Червоне, не надто вiдкрите, але вiдзначає всi переваги дiвчини. Воно було трохи вище колiна, але не надто коротким, що не робило його зухвалим. Матерiал дуже приємний, хоч тканина та щiльна. До нього ж йшов леопардовий поясок, поєднуючись iз такими ж леопардовими бретельками сукнi. До вбрання Юлька пiдiбрала чудовi червонi туфлi на високих пiдборах. Але дiвчина запевняла, що насправдi ходити у цьому їй дуже зручно. Так я й повiрила!
  
  Новий рiк - це свято всiєї родини. Але коли вибору особливого немає, це ще й свято всiх друзiв. Власне, як у мене й вийшло цього року. Я з будь-якого приводу починала дуже нервувати, а Юлька весь ранок бiгала мене заспокоювала. У результатi мало не спалили торт, благо, вчасно про нього згадали. Чому саме торт? Складно пояснити. Просто приходити в гостi з порожнiми руками менi здалося негарним. А оскiльки Юлька запевняла мене, що у подружжя Королевих отже їжi багато, ми чомусь вирiшили спекти торт.
  
  З самого ранку в мiстi повалив снiг, тому настрiй був найноворiчнiший. Я все бiгала по дому i метушилася, i десь ближче до години, ми з Юлькою, повнiстю одягненi, поїхали з дому, щоб допомогти Вiрi Олександрiвнi накрити на стiл, та й взагалi... нудно вдома було сидiти. Вже перед виходом, красуючись бiля дзеркала, Юлька подарувала менi подарунок.
  
  -Його, звичайно, хотiлося сунути пiд ялинку i подарувати трохи пiзнiше, але воно так пiдходить до твоєї вбрання, що я не зможу втриматися.
  
  Це був срiбний ланцюжок. Дуже красива, що складається нiби з кiлькох срiбних ниток, переплетених мiж собою. З ланцюжка звисала невелика сапфiрова 'крапелька'. Дуже нiжна та iдеально пiдходяща до сукнi.
  
  -Я не можу, - прошепотiла я, побачивши таку красу. - Юля, це неправильно. Навiщо дарувати менi такi дорогi подарунки?
  
  -Я не навмисне! - усмiхнулася подруга. - Я ходила у торговому центрi, все нiяк не знала, що тобi подарувати. А потiм зазирнула в ювелiрний, просто так, помилуватися красою, i побачила цей ланцюг. I вона менi так про тебе нагадала. Я знала, що тобi сподобається.
  
  Ображатись не стала. Часу цього не було. Швиденько зiбравши з собою все, що потрiбне, ми поїхали. Будинок, як i очiкувалося, був за мiстом. Величний, i водночас без жодного пафосу будинок дещо вiдрiзнявся вiд своїх сусiдiв. Можливо тому, що в цьому будинку не можна було точно сказати, що власники дуже багатi? Хоча, менi не здавалося, що Юлiни батьки чимось поступалися в матерiальному планi вiд решти, що проживають у цьому районi.
  
  Взагалi, мiсце для будiвництва будинкiв дуже вдале. Поки ми їхали, Юлька менi казала, що десь недалеко є невелике озерце, де влiтку можна купатися. Його довкола оточують дерева, i з'являється вiдчуття, що цивiлiзацiя далеко-далеко, а ти залишаєшся наодинцi з природою.
  
  -У дитинствi ми Матвiєм туди часто бiгали, - сказала подруга. - Одного разу я почала тонути, а вiн мене врятував тодi. Я пiсля цього води довго боялася. А потiм, коли Матвiй став великим i сильним, вiн пiдняв мене на руки, затяг у воду i кинув. Ох, скiльки ж тодi крикiв було! Але що дивно менi допомогло, i пiсля цього все нормально. Просто я намагаюся заходити у воду, тiльки якщо там є люди.
  
  Таксист, здається, теж уважно слухав розповiдi Юльки. Напевно, не так часто їм трапляється возити пасажирiв у такi мiсця та вислуховувати такi вражаючi iсторiї.
  
  Вiра Олександрiвна та Василь Петрович - батьки Юлi - були радi нашому приїзду. Юлина мама показала менi великий палець, що означало, що я добре виглядаю. Тодi я нарештi дозволила собi трохи розслабитися. Звичайно, я знала, що батьки подруги прийняли мене б будь-хто, якби я був хоч у тих же старих джинсах. Але чомусь здавалося дуже важливим справити враження на Юлькиних батькiв. Тому я вiдчувала радiсть вiд того, що в мене все вийшло.
  
  -Дiвчата, ви ж менi трохи допоможете на кухнi? - Вiра Олександрiвна дружелюбно посмiхнулася, тож, навiть якби я зовсiм не хотiла нiкуди йти, все одно не змогла б вiдмовити.
  
  Насправдi, ми майже нiчим не допомагали. Майже вся їжа була на останнiй стадiї приготування. Тiтка Вiра в основному питала про мене, але я мало, що розповiдала, здебiльшого обмежуючись загальними фразами. Лише охоче розповiла про свою маму, мiсто, з якого я приїхала. Вставила пару слiв про батька, але Вiра Олександрiвна швидко перескочила на iншу тему. Здається, вона зрозумiла, що менi неприємно говорити про тата. Потiм Юлина мама поцiкавилася моїми успiхами у навчаннi, дiзналася, що навчаюсь я на юридичному факультетi. А потiм вона згадала про дитячий альбом своєї донечки. Пiдозрюю, у кожного з батькiв зберiгається такий альбомчик iз самими, як нам здається, жахливими нашими фотографiями. У моєї мами теж був такий самий. Я охоче подивилася на маленького карапуза, яким була маленька Юлька, посмiялася з деяких особливо цiкавих знiмкiв, поки Юля корчила незадоволенi пики.
  
  -Я пам'ятаю, коли Юленька тiльки навчилася говорити, вона тодi вивчила казку Муха-Цокотуха напам'ять - я її часто читала перед сном, i вона так запам'ятала, - а потiм розповiдала її нам. А коли вона забувала слова, то так смiшно надувалась, злуючись на себе, за те, що не могла нiчого згадати!
  
  -Мати! - обурено пискнула Юлька. Здається, цi розповiдi про дитинство її бентежать.
  
  -У мене було щось схоже. Я, коли навчилася читати, вийшла гуляти зi своїми друзями, i мама менi винесла казку: "Бульбашка, соломинка i лапоть". Я тодi всiх хлопцiв розсадила навколо себе, а сама, така важлива, стала в центр i почала читати. Всi перейнялися, бо читати я навчилася ранiше за своїх друзiв.
  
  Юлька вiдчула себе трохи краще - вiд смiху її напруження трохи спало, i вона вже безтурботнiше ставилася до розповiдей про її дитинство. Так ми й сидiли, говорячи нi про що i про все одночасно. Я навiть звикла ось так от сидiти, на цiй хоч i великiй, але затишнiй кухоньцi. До десятої години в коридорi почувся звук вхiдних дверей. Тiтка Вiра тут же весело пiдскочила, у вiдображеннi вiкна поправила пасма волосся, що вибилося, i пiшла зустрiчати гостей.
  
  -Вона завжди така, - хмикнула Юлька, почуваючи себе не у своїй тарiлцi. - розповiдає усiлякi iсторiї. Я розумiю, це, напевно, дуже не цiкаво, i потiм...
  
  -Все нормально, Юль, - я посмiхнулася. - У тебе класна мама. Моя, на її мiсцi, робила б усе те саме! До того ж, менi було дуже цiкаво слухати, як ти в чотири роки одягла сорочку тата i обмазала себе червоною помадою! Як ти примудрилася розмазати все на обличчi так, що на губи нiчого не потрапило?!
  
  Ми обидвi засмiялися. Потiм Юля поскакала в коридор привiтатися з гостями, що прибули, я, звичайно ж, не вiдставала вiд подруги.
  
  Це була друга половина Корольових - Ганна Петрiвна та Семен Андрiйович. Десь бiля дверей промайнуло обличчя Матвiя, i, начебто, ще хтось. Спочатку всi голосно один одного вiтали, а я переконалася в тому, що немає жодного офiцiозу. Питання були звичайнi: 'чи всi зiбралися?', 'як поживає гусак, запечений iз яблуками?' i так далi. Потiм помiтили i мене, хоч я сподiвалася злитися зi стiною. Як виявилося, безуспiшно!
  
  -Це Єва, моя подруга, - вiдразу представила мене Юлька. Я їй послала вдячний погляд. - Ми з нею дуже дружнi.
  
  Тiтка Аня i дядько Сема не стали мене довго вивчати, майже вiдразу перейнявшись до мене дружелюбнiстю. Навiть якось спробували пожартувати, хоча я нiчого не почула через хвилювання. Королеви-старшi пiшли у вiтальню, де був забитий їжею до вiдвалу стiл. Я остаточно переконалася, що Матвiй прийшов з другом (прямий iдилiя - подумала я). Хлопця звали Єгор. Вiн не виглядав якимось особливим, але вiдчувалося, що з Матвiєм вони давно знають один одного. А я знову подумала, що у компанiї новачок. Але Юлька мене не кидає, i це тiшило.
  
  -Приємно познайомитись, - хлопець чарiвно посмiхнувся.
  
  -Взаємно, - зазвичай всi цi люб'язностi я бачила в кiно частiше, нiж у життi, тому дуже хотiлося смiятися. Втiм, як i спiврозмовнику - це було зрозумiло з його очей, що смiються.
  
  -Красива сукня, - кивнув Єгор. Те саме менi, знавець жiночого вбрання. Он Юлька, наприклад, виглядає нiтрохи не гiрше. Хоча вголос я цього казати, звичайно ж, не стала.
  
  -Милий парфум, - парирувала я. I справдi, у повiтрi витав не запах неприємного чоловiчого одеколона, як це часто буває. Швидше м'ята i щось ще невловиме, але до шаленства знайоме.
  
  -Єгорич, - у наш дiалог втрутився Матвiй. Вони обмiнялися поглядами, наче про щось подумки розмовляючи. Напевно, можна було б подумати, що це сцена ревнощiв, а мiй друг намагається попередити Єгора, щоб той не надавав менi уваги. Але це, звичайно, не так. Погляди зовсiм не злiснi. Швидше, вони мають якiсь iншi теми для обмiну поглядами. I справдi, що це я? Звичайно ж, через мене нiколи не будуть битися хлопцi, навiть якщо я одягну найпрекраснiшу сукню у свiтi.
  
  -Не дурень, - несподiвано посмiхнувся Єгорович. Ми з Юлькою незрозумiло переглянулися. - Що ж, Єво. Сподiваюся, ми потоваришуємо.
  
  -Ага, - Кивнула я, все ще трохи здивована.
  
  -Привiт, дiвчата, - нарештi, Матвiй кивнув нам iз подругою.
  
  -Привiт, - привiталася Юлька. - Тiльки я не зрозумiла. Це що зараз тут було?
  
  -Вам не зрозумiти, - посмiхнувся хлопець. - Ходiмо до столу. Вiдчуваю ще трохи, i батьки почнуть переживати.
  
  Далi потекло досить швидко. Сiли за стiл пiв-одинадцятої. На Першому каналi точилася якась новорiчна програма, де виступали найпопулярнiшi вiтчизнянi зiрки шоу-бiзнесу. Юлька сидiла навпроти мене. Спочатку, я страшенно засмутилася, i навiть злякалася, що сидiтиму зовсiм одна з майже незнайомими менi людьми. Але все виявилося не так погано. Праворуч вiд мене влаштувався Матвiй, лiворуч - тiтка Вiра. Юлька, звичайно, зрадниця, але тут уже нiчого не вдiєш.
  
  За столом точилася жвава розмова, яка iнодi переривалася тостами. Проводили рiк, що минає, згадували якiсь подiї. Я намагалася мовчати, бо в мене цей рiк асоцiювався не з святковими спогадами. На секунду згадався Сергiй, Веронiка i те прокляте горище. Я струснула головою, вiдганяючи липкi думки, але веселощi вже проскочили повз мене, i все бiльше я поринала у свою свiдомiсть i недалеке минуле, в пережитий бiль, що досi розриває моє серце на дрiбнi шматочки.
  
  -Єв? - Почула я голос Матвiя. Коли мiй погляд сфокусувався на хлопцi, я зрозумiла, що вiн переживає. Всi гостi, як i ранiше, про щось спокiйно розмовляли, смiялися. I тiльки Юлька також неспокiйно на мене поглядала, хоча робила це непомiтно, щоб решта не побачила тривоги в її очах. - Ти погано почуваєшся? Тобi погано?
  
  -Нi-нi, - вiдразу вiдповiла я i постаралася надiти маску спокою з тiнню легкої недбалостi. - Просто старi спогади.
  
  Здається хлопець, серйозно злякавшись за мiй душевний стан, вирiшив заговорити мене, щоб я не згадувала бiльше про подiї року, що минає. I я була вдячна Матвiєвi, бо в нього це виходило.
  
  А час... летiв як шалений! Здавалося, що я тiльки-но вiдвела погляд вiд хвилинної стрiлки годинника, захопившись бесiдою, а коли знову згадую про годинник - минає вже щонайменше п'ятнадцять хвилин. Не дивно, що такими темпами я встигла випробувати всю їжу на столi, а мiй живiт уже помiтно округлився - втiм, те саме було з животами всiх присутнiх. Не дивно i те, що дуже скоро час наблизився до дванадцятої години. Тут несподiвано всi вискочили з-за столу, подавшись у коридор.
  
  -Сiмейна традицiя, - пояснив Матвiй, коли я потягла його за рукав i тихо поставила питання, не наважившись питати вголос, щоб не виглядати безглуздо. - Ми кожного Нового року зустрiчаємо на вулицi, а потiм дивимося на феєрверки - їх тут добре видно.
  
  Я фiлософськи хмикнула i, щiльнiше укутавшись у пуховик, порадувалася, що одягла свої найтеплiшi чоботи сьогоднi. Коли я опинилася на вулицi, всi вже стояли на ганку. Збiльшивши гучнiсть телевiзора до найвищої позначки, ми слухали промову президента. Я незатишно тиснулась бiля дверей, тому що зараз ясно вiдчула себе зовсiм чужою. Я не ображалася, нi, просто менi не хотiлося заважати цiй чудовiй картинi справжньої родини. Але мене помiтив Матвiй. Вiн усмiхнувся, нiби вибачаючись, а потiм, ухопивши мене за руку, пiдтягнув ближче до iнших. Так i стояли, слухаючи слова президента. Здається, лишалася ще хвилина. Я зiщулилася вiд холодного вiтерцю, i Матвiй, помiтивши цей жест, злегка обiйняв мене. Я злякано завмерла вiд несподiванки, а потiм вiн тихо шепнув, щоб я розслабилася - так стане теплiше. I я повiрила. Тiльки тодi менi здалося, що я теж можу стати членом цiєї сiм'ї... не офiцiйно, звичайно. А скорiше на духовному рiвнi. Тому що з цими людьми я почуваюся собою. Я точно знаю, що якби зустрiчала свято з родичами вiтчима, то не вiдчувала б i частки того захоплення, яке охоплює мене зараз.
  
  I ось, нарештi... бiй курантiв, стрiлки годинника вказують опiвночi, з найближчих будинкiв долинають щасливi крики та смiх. Ми теж смiємось усi разом. У кожного в руцi келих шампанського ми чокаємося, не особливо розбираючи з ким. Звiдси добре видно феєрверк у мiстi, деякi сусiди Корольових теж вийшли надвiр через кiлька хвилин пiсля нового року - пускати феєрверки. Ми стояли та милувалися. Хвилi йшли, а я бiльше не вiдчувала холоду. Юлька, випадково обернувшись, помiтила мене в обiйми з Матвiєм. Так i захотiлося шикнути, а потiм саркастично закотити очi - знову вона вигадує щось. Але нi, вона просто усмiхається i вiдвертається, навiть поглядом не намагаючись нi на що натякнути. От i добре. Може, сьогоднi подруга раптом захотiла побути гарною дiвчинкою?
  
  Ще за кiлька хвилин усi йдуть у будинок. Здавалося б, на цьому все чаклунство вечора закiнчується. Але немає. У повiтрi, як i ранiше, витає запах, що асоцiюється у кожної людини з новим роком. Ялинка видає ледь вловимий хвойний аромат, запах мандарин огортає всiх i кожного, а ще, здається, лимон iз льодом. Потiм вже домiшуються божественнi аромати рiзних смаколикiв зi столу.
  
  -От так завжди ... до свята готуєшся два тижнi! I ось, вiн настав... i залишається пiсля нього гора їжi та цiлий тазик олiв'є, - нарiкала з усмiшкою тiтка Вiра. Тiтка Аня її пiдтримала - як я зрозумiла з їхньої розмови, вони щоразу чергуються у проводженнi нового року. Минулого року його зустрiчали в будинку тiтка Анi та дядько Степи (будинок, до речi, знаходився в цьому ж районi, але на пару кварталiв далi), майбутнiй рiк у них же. Розсiяно слухаючи їхнi розмови, я дивилася, як по телевiзору миготять знаменитостi, посмiхаються, вiтають iз роком. Юлька вже давно перебралася на величезний м'який диван, бо, на її переконання, вона просто не може сидiти на твердому стiльцi. Менi б хотiлося приєднатися до неї, але сил на те, щоб пiдвестися з-за столу не було. Матвiй та Єгор стояли осторонь, про щось тихо перешiптуючись. Я, хоч би як намагалася вслухатися, нiчого не чула. Дядько Вася та дядько Степа вели якiсь розмови про роботу. Зараз я дуже чiтко помiтила схожiсть братiв. Рiзнi вiдтiнки очей, можливо, статура. Манери вiдрiзняються. А так, якщо не придивлятися, їх можна видати за близнюкiв.
  
  Ночувати всi залишилися тут, благо кiмнат вистачало. Я з Юлькою на другому поверсi, навпроти нас хлопцi. Iншi розмiстилися в кiмнатах на першому поверсi. Ми з Юлею довго не могли заснути, пошепки обговорюючи останнi години старого року. Болтали про все пiдряд, а потiм подруга все-таки зважилася поставити питання, яке я давно вже вiд неї очiкувала.
  
  -Тодi на вулицi... ти i Матвiй... нi, не кажи, що я знову починаю! - Тут же шикнула Юля, i я засмiялася. Тихенько, але вiд щирого серця. За кiлька секунд до мене приєдналася i подруга. Тож тепер ми обидвi, уткнувшись у подушки, беззвучно здригалися вiд смiху. Звичайно, коли ми заспокоїлися, допит не скiнчився. - I все-таки, Єв? З чого це ви раптом зустрiли Новий рiк обiйнявши?
  
  -Хочеш - вiр, хочеш - не вiр, Юль! Я просто замерзла, - вiдповiла я i зрозумiла, що на мiсцi Юльки я б не повiрила.
  
  -Мерзлячка, - хихикнула вона. - Так i бути, вiдповiдь приймається.
  
  Менше нiж за пiвгодини ми все-таки заснули, вдосталь намовившись. Весь будинок поринув у тишу, що переривається лише вiтром iз вулицi. Здається, рiк вирiшив порадувати нас справжнiм бураном.
  
  Запах хвої та мандаринiв переслiдував мене й увi снi... улюбленi новорiчнi запахи.
  
  
  
  * * *
  
  
  
  -Невже снiгопад нарештi припинився? - Задала я риторичне запитання. Матвiй, що йде поруч зi мною, задумливо хмикнув, нiби говорячи: "Поглянь на цi снiговi хмари, що нависли над мiстом! Ти все ще сподiваєшся, що снiгопад припинився?
  
  Взагалi день сьогоднi був непоганий. Сьоме сiчня, нiхто нiкуди не поспiшає, всi, як i ранiше, ховаються в будинках, чи досi святкуючи новий рiк, чи злякавшись рясного снiгопаду, що триває 4 днi без зупинки. А снiгу скiльки випало! Але мене це анiтрохи не бентежило. Я зиму любила, чим не забула подiлитися з Матвiєм.
  
  -Я теж люблю зиму, - сказав хлопець. - Тому що влiтку вiд спеки сховатись практично неможливо - куди не зайди, скрiзь спекотно. А взимку у всiх примiщеннях тепло, а будинки так взагалi почуваєшся у фортецi.
  
  -Згодна, - кивнула я.
  
  Ми йшли центральною мiською вулицею. Можна було, звичайно, проїхати машиною, i не довелося б морозитися на холодi. Але чомусь сьогоднi захотiлося саме пройтися пiшки, подивитися на заснiжене мiсто, помилуватися перехожими, що мерзнуть. Чомусь менi завжди було цiкаво спостерiгати саме за останнiм.
  
  Що ми разом робимо на вулицi сьомого сiчня, тодi як iншi вважають за краще вiдсиджуватися вдома? Точно не можу сказати. Пiсля новорiчної ночi ми з ним практично не спiлкувалися. Вранцi першого числа ми з Юлькою дуже швидко поїхали, забравши з собою i Дю (я, здається, забула згадати, що бiдного кота ми брали з собою?). Юлька хотiла як слiд вiдлежати вдома у своєму лiжку, та й у мене, якщо чесно, були приблизно тi самi плани. На той час, як хлопцi спустилися на снiданок, ми вже закiнчували трапезу. Тому, перекинувшись буквально парою слiв, ми швидко поїхали.
  
  А сьогоднi по обiдi додому з'явився Матвiй i запропонував прогулятися. Юлька була не в настрої i ще сонна, i я мав повноправний вихiдний.
  
  Тому зараз я йшла з Матвiєм головним проспектом мiста, озираючись на всi боки. Все-таки, зараз, незважаючи на холод, було страшенно красиво. I поруч хлопець зi мною в цьому солiдарний. Ми ходили i просто мовчали, зрiдка видаючи один одному розумнi думки. Але мене це не напружувало, а навпаки. Я вiдчувала спокiй та умиротворення кожною клiтиною свого тiла.
  
  Поблукавши з пiвгодини i вiдморозивши всi кiнцiвки, ми вирiшили зайти в кав'ярню, щоб вiдiгрiтися. Замовивши собi мiцну каву та тiстечко 'картопля', я вiдкинулася на спинку стiльця i глянула на вигляд за вiкном. Багато машин на невеликiй швидкостi проїжджали повз, хоча дороги i були розчищенi вiд снiгу. Люди, щiльнiше кутаючись у свої шуби, пальта та пуховики, кудись поспiшали. Їх можна зрозумiти - мало хто наважиться просто так гуляти мiстом, як це робили ми з Матвiєм.
  
  -У тебе сьогоднi вихiдний? - поцiкавилася я.
  
  -Можна i так би мовити, - вiдповiв Матвiй.
  
  -Ким ти працюєш? - Дивно, але я жодного разу цього не питала ранiше. Ця iнформацiя менi не була потрiбна, тому я нею не цiкавилася. А зараз раптом стало цiкаво.
  
  -У мене кiлька автомобiльних салонiв, - вiдповiв Матвiй обережно, побоюючись цiєю iнформацiєю щось зiпсувати. Я здивувалась.
  
  -Треба ж. Як у тебе вийшло? - поцiкавилася я.
  
  -Спершу запозичив грошей у батькiв, на перший салон марки 'Audi'. Справи пiшли непогано, я вiдкрив другий - не тут, а у ***, вiддав тi грошi, що брав у батькiв. Ще я маю магазин автозапчастин, який теж користується популярнiстю. I зараз у мене, в принципi, вистачає грошей на своє безбiдне iснування.
  
  -Класно, - усмiхнулася я. - Виходить, ти в нас крутий?
  
  -Є трохи, - посмiхнувся вiн, трохи знiяковiвши. "Скромник" - хмикнула я про себе.
  
  Ми знову мовчимо, тiльки тепер це менi не подобається. Матвiй розглядав вiдвiдувачiв кав'ярнi, а я чомусь його розглядала. Розумний та гарний хлопець, який вже самостiйний, не залежить вiд батькiв та матерiально забезпечений. I, хоч у нього є недолiки (правда, я про них поки не знаю), вiн класний. I чомусь сьогоднi в нього видалася вiльна хвилина, а вiн, замiсть того, щоб зустрiтися з друзями, чи... є багато iнших важливих для нього справ, але натомiсть Матвiй сидить зi мною тут. Нi, це не виглядає пiдозрiлим i таке iнше. Просто це дивно. Вiд пiдомних здогадiв ставало приємно i приємно. Цiкаво, якби я була на його мiсцi, чи сидiла б я зараз тут?
  
  -Розкажи щось про себе, - не втрималася я вiд прохання. Матвiй здивовано звiв очi. - Щось iз дитинства...
  
  -Думаєш, тобi буде цiкаво?
  
  Я кивнула.
  
  Вона замислилася на кiлька хвилин, заглибившись у свої спогади. Я не заважала i навiть дивилася в iнший бiк, щоб не бентежити. Я знаю, що згадувати щось iз дитинства це весело, але водночас з'являється вiдчуття, що все це було так давно. I нiколи бiльше не повториться. Дитинство залишається в минулому...
  
  -Я пам'ятаю не так багато, - нарештi, заговорив Матвiй. - Не повiриш, але перший спогад, пов'язаний iз дитинством - це моє день народження. Здається, менi виповнилося три роки. Тодi мама спекла величезний торт, i я був таким задоволеним. А коли менi треба було задити свiчки, я на хвилинку задумався - хотiв загадати якесь бажання, яке обов'язково мало виповнитися. I ця хвилинна затримка все зiпсувала. Хтось задув свiчки замiсть мене. Я пам'ятаю, що був страшенно скривджений!
  
  Я посмiхнулась.
  
  -Пам'ятаю, ранiше ми жили в iншому будинку, i я мав там багато друзiв. Взимку ми з ними бiгали i спостерiгали, як дiвчата лiплять снiговики. Вони так старалися, а ми з них смiялися. I потiм, коли дiвчата йшли додому, ми цих снiговикiв ламали. Ми вiдчували себе вiд цього нiяково, але все одно продовжували робити по-своєму. А ще, коли менi було чотири або п'ять рокiв, я потоваришував з однiєю дiвчинкою. Вона була така смiшна - вiчно бiгала вулицею з двома високими хвостами, весь час усмiхалася i спiлкувалася з усiма дiвчатами та хлопцями. Не пам'ятаю, як ми потоваришували. Але ми вiчно ходили разом. Пам'ятаю, якось її дiдусь сказав: 'Тiлi-тiлi тiста, наречений та наречена'! Я засмiявся, а вона... моторошно засмутилася, розплакалася i образилася на свого дiдуся. I це теж менi здавалося тодi таким дивним...
  
  Було дуже цiкаво слухати про раннi спогади Матвiя. Вiн говорив якимись загальними фразами, але це саме зрозумiло - у всiх образи з дитинства якiсь розпливчастi, неяснi.
  
  -Ще я любив бувати у бабусi з дiдусем. Пам'ятаю, у них у кiмнатi стояла стара друкарська машинка, i коли бабуся щось на нiй друкувала, я завжди сидiв поруч i спостерiгав, запам'ятовував. А дiда, коли лагодив у гаражi свою стареньку машинку, завжди щось показував менi i постiйно примовляв: 'Матюшко, що ти вiчно пiд ногами крутишся?'.
  
  Матвiй замовк. Тепер на його обличчi грала посмiшка, i вiн був розслаблений. Я майже змогла уявити маленького Матвiя. Напевно, вiн був непосидою i дуже галасливим пацаном.
  
  -Добре, тепер твоя черга розповiдати.
  
  -Моя?
  
  -Ну так. Знаєш, я ж про тебе взагалi нiчого не знаю. Як ти тут виявилася, як познайомилася з Юлькою, де мешкала ранiше, хто твої батьки. Менi теж цiкаво!
  
  -А Юля тобi нiчого не розповiдала? - обережно поцiкавилася я.
  
  -Нi, - Матвiй вiдкинувся на спинку стiльця i серйозно глянув на мене. - Це не означає, що я не питав. Просто... вона сказала, що якщо ти захочеш, то сама менi все розкажеш.
  
  Мабуть, вона правильно зробила.
  
  -Ну, - Простягла я, не знаючи з чого почати. - Я народилася в ***. Що пам'ятаю з дитинства? Не надто багато. Пам'ятаю, що колись була маленькою, часто танцювала з мамою. Моя мама була дуже гарною i дуже любила танцювати, а я не вмiла. I вона мене вчила. А коли я послизнулась i падала, то нiколи не плакала - ми з мамою завжди вчилися посмiхатися невдачам. Ще пам'ятаю, як тато грав на гiтарi. У нього дуже гарний голос, не те, що в мене - мабуть, ведмiдь на моїх вухах потоптався.
  
  Матвiй сидiв навпроти i слухав мене дуже уважно. На мить менi стало страшно, що я вiдкриваю своє дитинство людинi, яку знаю не так вже й багато. Я знову згадала Веронiку, яка знала мене надто добре i змогла цим скористатися.
  
  Але я заспокоїла себе тим, що Матвiй та Юля зовсiм iншi.
  
  -А потiм мої батьки розлучилися, - брови хлопця здивовано злетiли вгору. - У цьому немає нiчого дивного, бо мiй батько... вiн завжди казав, що мама йому не пiдходить. Але ж нi, це не так. Скорiше, це вiн не гiдний її. Я маму дуже люблю, бо якийсь перiод життя вона була єдиною, хто мене розумiв.
  
  Я проковтнула. Знову промчали спогади: школа, чотири стiни, нудний монолог вчителя. А потiм змiна. Я акуратно збираю свої речi у портфель. Менi вiсiм рокiв, я зовсiм маленька. Я пробираюсь крiзь ряди парт до виходу i зненацька падаю. Катька Сорокiна поставила менi пiднiжку. Весь клас заливається задоволеним смiхом. Навiть на обличчi вчительки майнула усмiшка, правда вона тут же загубилася.
  
  -Я переїхала сюди в серединi лiта, бо... - я на секунду задумалася, не знаючи, чи варто розповiдати друговi про своє минуле. Але менi здалося, що вiн повинен це знати, - мене зрадили. Моя найкраща... колишня найкраща подруга, її звали Веронiка, зробила менi дуже боляче. Знаєш, як це зазвичай буває, у шкiльнi часи менi подобався хлопчик. Його звуть Сергiй. I так вийшло, що я, вiн i Веронiка вступили до одного i того ж унiверситету. I моя подруга... почала зустрiчатися з ним. Я думала, вiн їй подобається, терпiла все це... потiм вони розлучилися. Це було так несподiвано, i... я була така рада, хоча намагалася не показувати виду. Вона хотiла його повернути i вигадала зовсiм дурну штуку, але це не важливо. Того дня ми повиннi були зустрiтися з нею в примiщеннi, зовсiм менi незнайомому, прихованому вiд чужих очей. Але замiсть подруги, я побачила їх там разом i... вона подивилася на мене. Я тодi все зрозумiла. Що вiн їй не подобається i нiколи не подобався. Веронiка була моєю зведеною сестрою.
  
  Мабуть, Матвiй нiчого не зрозумiв, але вiн нiчого не перепитував.
  
  -Тодi я переїхала сюди, мiй знайомий з листування в iнтернетi знайшов менi потрiбну квартиру. Загалом ми з ним нiколи не бачилися, але я була йому вдячна за допомогу. Я якийсь час жила в цiй квартирi, а потiм... так вийшло, що у мене стався конфлiкт iз... одним iз господарiв квартири, i я зiбрала речi та пiшла. Була нiч. Тодi мене знайшла Юлька, привела до себе, допомогла... згодом запропонувала залишитися. Я навiть не можу сказати, скiльки вона для мене зробила.
  
  Я замовкла, натякаючи, що на цiй нотi сумна iсторiя закiнчується. Матвiй не дивився на мене. Примружившись, вiн спостерiгав за перехожими за склом. Напевно, не варто було цього говорити. Може, у всiй цiй iсторiї я щось упустила чи то сказала, i Матвiй не захоче зi мною спiлкуватися? Мабуть, я зробила дурiсть, вирiшивши довiритись йому. Може, вiн злякається моїх несподiваних одкровень? Або подумає про щось не те...
  
  -Тебе багато дiсталося, - зiтхнув вiн. - Але ж ти дуже сильна. Тебе не зламали.
  
  -Нi, - я похитала головою. - Зовсiм нi, нiяка я не сильна. Просто менi так часто не щастить, що я вже давно звикла. Коли думаєш, що все тiльки-но стає нормально, як тут же знову трапляється щось погане. Життя тримає мене у тонусi.
  
  -Повiр менi, що на цьому все погане закiнчилося. Тепер є ми, я та Юля, i ти знаєш, що ми тебе нiколи не покинемо.
  
  Я спробувала посмiхнутися, але, здається, вийшло не дуже.
  
  -Щоправда? - недовiрливо запитала я, вiдчувши себе дитиною.
  
  -Так, - вiдповiв Матвiй.
  
  Пiсля цього ми бiльше нi про що сумне не говорили. Обговорювали погоду, дiлилися своїми планами на майбутнє та якимись дурними мрiями. Я розповiла, що ми з Юлькою до нового року написали список, що повиннi зробити наступного року. Матвiй сказав, що це чудова iдея, а потiм усе намагався у мене допитатися, якi були пункти в моєму списку. Навiть не помiтила, коли нам принесли замовлення, i не помiтила, як швидко тiстечко зникло з тарiлки, а кава виявилася допитою. Затишна атмосфера кав'ярнi так i сприяла спiлкуванню. Але ось уже минуло багато часу, i менi потрiбно додому, а Матвiй повинен ще здатися у своєму салонi.
  
  Ми знову опиняємось на вулицi, йдемо, зрiдка зачiпаючи один одного лiктями. Погода не змiнилася. Я впевнена, що температура залишилася незмiнною. Не знаю, погано це чи добре. Я просто йду прямо, говорю з Матвiєм про всякi дрiбницi. Вiн розповiдає про Єгора. Вони товаришують зi школи i всi труднощi долають разом. На мить охоплює хвилювання: чи можна Єгору довiряти? Адже я також дружила зi школи з Веронiкою, так само покiрно вiрила їй, довiряла подрузi всi секрети. А потiм виявилось, що вона мене майже ненавидить. Але за розповiдями друга я розумiю, що Єгор справдi друг.
  
  Добре. I в мене тепер також є друзi. Я це точно знаю.
  
  Бiля будинку ми спокiйно прощаємось. Матвiй прямує до своєї машини, яку залишив на стоянцi. Я йду до пiд'їзду, але, долаючи кiлька крокiв, все-таки обертаюся, розглядаючи спину хлопця, що вiддаляється. Вiн, нiби вiдчуваючи на собi чийсь пронизливий погляд, теж озирається i завмирає на мiсцi.
  
  Не знаю, що в той момент керувало мною, але я рiзко зiскочила з мiсця, а пiдбiгши до здивованого Матвiя, обiйняла його. Я не замислювалася над тим, чи варто так робити, чи приємнi Матвiю мої обiйми. Просто думка, що вiн i Юлька стали менi дуже близькi, нiяк не вiдпускала мене. I замiсть того, щоб провести вiльнi хвилини за якимось iншим заняттям, вiн приїхав сьогоднi сюди, щоб побути зi мною. Мiй друг. Ця думка наполегливо билась у моїй головi. Тому я зараз обiймала його, тож досi не пiшла додому.
  
  -Дякую тобi, - шепнула я.
  
  Вiн невпевнено провiв долонею по моєму волоссю, а потiм ще кiлька разiв. Цi погладжування трохи заспокоювали бурхливi в менi емоцiї. Усунувшись, я просто усмiхнулася. Додому я йшла без оглядки i з усмiшкою на обличчi.
  
  Чи щаслива я? В якiйсь мiрi так. Я знайшла те, що ранiше в моєму минулому життi було фальшом. Дружби. I це подiбно до ковтка свiжої кристально чистої води. Це прекрасно!
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Бувають днi, про якi ти старанно намагаєшся забути. Ти викреслюєш їх на календарi чорним маркером i робиш вигляд, нiби тобi його не iснують. Але проблема: про цей день можуть пам'ятати iншi.
  
  Зазвичай мiй день народження був якщо не довгоочiкуваним днем, то, як мiнiмум, просто приємним. Цього дня мама завжди ввечерi поверталася з роботи ранiше, готувала святкову вечерю i ми вiдзначали свято вчотирьох: я, мама, Дiма та Веронiка. Я завжди цього дня отримувала подарунки, чула багато красивих побажань i вiрила в те, що завтра все буде також чудово. I так воно й було. Гарнi емоцiї зберiгалися протягом кiлькох днiв.
  
  Але що чекати вiд цього дня народження? Я не знаю. Напередоднi Юля сказала, що усi приготування бере на себе. I я подумала, що вона може вигадати купу всього. Може потягти мене в якийсь ресторан, або клуб, або ще кудись. Може витратити купу грошей на якусь нiсенiтницю для подарунка. Може влаштувати вечiрку з неймовiрною кiлькiстю людей, яких я навiть не знаю! I тому я попросила її обмежитись територiєю квартири. Здається, подругу це анiтрохи не збентежило - напевно, вона чекала вiд мене чогось подiбного i все продумала.
  
  I ось вiн ранок. Нiчого не змiнилося, крiм того, що сьогоднi менi виповнилося 20 рокiв. Кругла дата. Зiтхнувши, я встаю, переодягаюся в домашнiй одяг, визираю з вiкна. Поспостерiгавши якийсь час за лютневим бураном, я вiдволiкаюся на телефон. Мати! Як завжди, вгадує, коли я лише прокинулася!
  
  -Доброго ранку сонечко! З Днем народження! - каже мама, i свiт стає якось яскравiшим, а настрiй пiдстрибує до небувалих висот. Побалакавши з мамою добрi пiвгодини, за якi я встигла вислухати купу побажань вiд самої мами, вiд Дiми, i те, що передали його родичi, я вирiшила розвiдати обстановку в квартирi, помилково сподiваючись, що моя подруга досi спить. Така активна дiвчина, як вона, просто не може спати, коли у її подруги день народження - треба запам'ятати. Не встигла я сунути носа зi своєї кiмнати, як мене тут же спiймали!
  
  -З доброго ранку, iменинниця! - Закричала Юлька на всю квартиру (а може i на весь поверх вiдразу), нiби день народження у неї, а не в мене. - Навiть не думай тiкати!
  
  -Вже не намагаюся - це ж марно, - хмикнула я. Подруга затягла мене на кухню. I нiби все так красиво, i нiчого не змiнилося, крiм ... стоїть у центрi столу, на якому на гарному блюдi лежав мiй улюблений млинцевий торт, i на ньому збитими вершками було написано 'Happy birthday'.
  
  -Ну як тобi?
  
  -Вiн гарний, - усмiхнулася я. - Велике спасибi! Сама торт пекла?
  
  -Еее... - простягла Юлька.
  
  -Добре, не намагайся, знаю ж, що сама б ти ... не змогла, тому що я прокинулася б ранiше часу i обламала весь сюрприз!
  
  -Точно!
  
  -Гаразд. Вiтатимеш чи тортиком вирiшила вiдкупитися?
  
  -Ну, всяку бяку я тобi побажаю при свiдках, а то так нудно, - пробурмотiла Юля задумливо. - Погоримо щодо подарунка...
  
  -Так, до речi, хочу нагадати - дуже дорогi подарунки не приймаються, - фиркнула я. - Я волiла б взагалi без них обiйтися...
  
  -Так! Ось цього навiть чути не хочу!
  
  -Чи розумiєш, рiдна, ти i так для мене багато зробила, i ти не зобов'язана...
  
  -Кида вередувати, Єв. Сьогоднi у тебе свято i така рiч, як грошi, тебе точно не мусить турбувати. До того ж, я точно не знаю, скiльки тобi буде коштувати мiй подарунок.
  
  -Це як? - Напружилася я.
  
  -Дiзнаєшся, - дiвчина знову посмiхається. - Гаразд. Тепер глянь на це, - вона простягла менi список iмен. - Не густо, звiсно. Це тi, з ким ти сьогоднi проведеш святковий вечiр.
  
  Юля, Матвiй, Єгор (несподiвано), Паша з Ленком (вони пари, живуть вже три роки разом - з ними я потоваришувала на роботi), i Василиса - донька шефа, з якою ми несподiвано порозумiлися - вона дiвчинка зiрви-голова, вiчно потрапляє в якiсь ситуацiї i iнодi просить мене прикрити її, якщо щось трапилося. От i все. Нас буде сiм чоловiк. Це класно. Усi тi люди, яких я хочу бачити сьогоднi.
  
  -Я не думаю, що можна покликати ще когось, - розмiрковує Юлька, вiдрiзаючи вiд гарного торта пару шматочкiв.
  
  -Ну, тiльки якщо ще одного, - раптово, я згадую ще про одну людину. Безглуздо, звичайно, та й я не попереджала його про свято. - Його звуть Льоша - Олексiй. Ти, мабуть, не пам'ятаєш - я тобi розповiдала про нього. Ми познайомилися через iнтернет i це вiн тодi допомiг менi знайти тут квартиру.
  
  -Невдало допомiг, - Юлька неоднозначно пересмикнула плечима.
  
  -Але ж не вiдмовив у допомозi. До того ж, я йому писала про те, що трапилося, i вiн щиро кається. У мене є номер телефону.
  
  Безглуздо, звичайно. Я точно знаю, що вiн не прийде.
  
  -Добре, якщо хочеш, дзвони, - подруга не стала заперечувати. Але, здається, ця iдея не дуже подобається.
  
  -Ти проти? - прямо запитала я.
  
  -Нi, просто ... тобi нелегко довелося в тiй квартирi, а цей Льоша тебе туди поселив. Це, звичайно, просто збiг, але менi неприємно.
  
  -Не переживай. Вiн нормальний хлопець!
  
  -Ти З ним спiлкувалася?
  
  -Ми ж спiлкувалися iнтернетом.
  
  -Єв, вiртуальне знайомство це не найкращий варiант!
  
  -Причому тут це? Я на нього види не маю, i менi байдуже, який вiн, i взагалi. Просто хочеться подивитися на людину, з якою давно вже спiлкуєшся. Я його не бачила, а менi цiкаво, який вiн... не хвилюйся, вiн напевно не прийде. Потрiбно було заздалегiдь попереджати.
  
  I все-таки, я вийшла з кухнi та зателефонувала. Олексiй, звичайно, мене не впiзнав i дуже здивувався, що я йому дзвоню. А коли дiзнався про причину, здивувався ще бiльше, але згодом, несподiвано для всiх, погодився. Я продиктувала йому адресу i вiн сказав, що обов'язково приїде. 'Хоч познайомлюсь, нарештi, зi своєю подругою! А то все в iнтернетi, а наживо нiяк не побачимося!'.
  
  -Чудово! Вiн теж приїде, - сказала я подрузi, яка так захопилася тортом, що нiкого нiчого не помiчала.
  
  -Круто, - кивнула вона. - Сiдай, їж, iнакше я сама все злапаю.
  
  -Ти менi краще розкажи про подарунок, - хмикнула я. - Що ти там задумала зробити на невiдому нi тобi, нi менi суму?
  
  -Так Я тобi все i розповiла! - Усмiхнулася дiвчина.
  
  -Ну, Хоч би натякнути!
  
  -Еее... тобi має сподобатися, iїї... тобi має сподобається, iii... що ж ще... мабуть, тобi має сподобатися! - Вiдповiла Юлька, i я стукнула її ложкою по лобi. - Та гаразд тобi, Єв! Головне, щоб ми за часом все встигли.
  
  -Встигли що? У нас може вистачити часу? Ми кудись поїдемо!
  
  -Не Сподiвайся, подруго, я не проговорюся! - хихикнула Юлька i, доївши свiй шматок торта, вже кудись помчала.
  
  На те, щоб я привела себе до ладу, менi дали одну годину. Очевидно, у Юльки все було розписано по секундах, тому що ще жодного разу за все наше знайомство дiвчина мене не поспiшала - зазвичай, це була моя роль. Але сьогоднi все перевернулося з нiг на голову. Через те, що я розмовляла з Вiрою Олександрiвною (вона, несподiвано, вирiшила теж мене привiтати - напевно, Юлька розповiла про мiй день народження) ми втратили п'ятнадцять хвилин. Для Юлi, сьогоднi, п'ятнадцять хвилин - це катастрофа.
  
  Натомiсть дороги сьогоднi були напiвпорожнiми, тому до призначеного мiсця ми доїхали за рекордно короткий час. Подруга сказала, що я у всьому винна - погане компенсую хорошим, - тому дутися вона на мене перестала. Ми приїхали до студiї краси 'Шоколад' - це я зрозумiла по вивiсцi. Тепер менi стало зрозумiло, навiщо Юля мене так поспiшала.
  
  -Що Ми тут робимо? - Спробувала вивiдати я у подруги, але нiчого не вийшло. Дiвчина, загадково посмiхаючись, завела мене до помешкання.
  
  Що я могла сказати про салон? Ну, взагалi-то, я не так часто бувала в таких мiсцях, тому що не бачила особливої потреби там з'являтися. Тут було по-своєму затишно, багато дзеркал, у повiтрi панував запах, який зазвичай буває в салонах краси - гель, фарба та парфуми.
  
  Персонал з моєю подругою був знайомий дуже добре. Це мене, звичайно, насторожило, але я не подавала виду. Хоча, це було не обов'язково - менше, нiж через десять хвилин, я дiзналася, що цей салон цiлком i повнiстю належить Ганнi Петрiвнi - мамi Матвiя. Тому всi тут були в курсi, хто така Королева Юля i Лазарєва Єва.
  
  А потiм було не до розмов. Був один суцiльний жах. Спочатку фарбують волосся, потiм стрижка, потiм ще якiсь поживнi маски. У перервах манiкюр, педикюр. Потiм укладання волосся. Далi слiдує вiзаж. I, може, щось ще зi мною роблять, але тут я вже не в змозi дати точне визначення - перерахувала все, що знаю. Всi спiлкуються, невтомно про щось щебечуть, смiються i намагаються розвеселити мене. А в мене тiльки одне бажання: якнайшвидше глянути в дзеркало. Цiкаво ж, як сильно мене понiвечили?
  
  Юлька з фiлософським виглядом за мною спостерiгала, потiм iз приводу мого вигляду вставляла якiсь коментарi, давала поради працiвникам (поки я випитувала у всiх, що зi мною творять), i тi знову щось робили, пiдносили до мого обличчя якiсь скляночки та пляшечки з рiзними рiдинами. У повiтрi перемiшалися всi наявнi аромати. Сподiваюся, вiд цього голова не заболить.
  
  -Чудово, - нарештi, чую я голос подруги. - Всiм дякую всi вiльнi. Єва - ти просто диво!
  
  -Диво? Я сподiвалася залишитись людиною! - Iстерично зiтхаю я. Персонал, посмiюючись з моїх нервових жартiв, кудись розбiгся, а я повiльно пiдходила до дзеркала, нагадуючи собi героїню дешевого фiльму про кохання.
  
  На мене дивилася незнайомка. Так, саме так. У неї було просто шикарне волосся (знаєте, таке ось, як у рекламах у дiвчат показують), красивi яскравi очi iдеально пiдведенi тонкою чорною лiнiєю, губи стали виразнiшими, навiть вирiвнявся колiр обличчя. Здавалося б, мене тiльки перефарбували, трохи пiдстригли, поклали, нафарбували нiгтi на руках i ногах - а я вже не впiзнаю свого вiдображення у дзеркалi. Невже це я? Можливо, це лише скло, за яким насправдi знаходиться iнша дiвчина, що дивиться на мене, i така гарна...
  
  -Неймовiрно, - шепочу я. - Ущипнiть мене, це сон! Ай, Юлько, ти чого робиш?
  
  -Ти просила - я вщипнула, - усмiхається подруга. - Ну як? Навiть не намагайся викрутитися, я знаю, що тобi подобається!
  
  -Я i не збиралася, - зiтхаю я. Справдi класно! А якiй дiвчинi не сподобається, коли з неї зроблять принцесу? Не стану ж я верещати i вимагати, щоб мене повернули до колишнього стану!
  
  -Чудово. А тепер поїхали далi. У нас попереду ще одна важлива рiч!
  
  -Ти жартуєш? Що може бути настiльки важливим, як i салон краси?
  
  -Магазин одягу! Поспiшайте!
  
  Маленька Юлина машинка з радiстю забурчала, коли її завела господиня. Маленький 'Daewoo Matiz' дуже пiдходив моїй подрузi - мiнiатюрна машинка, дуже швидка та спритна на дорозi, а ще її плюс у тому, що вона маленька та економна. У салонi на найвищу гучнiсть було включено радiо, де спiвала одна з моїх улюблених спiвачок - Ялинка. Я її поважала за гарний i незвичайний голос, хоч знаю, що багатьом вона не подобається.
  
  Мiй телефон задзвонив сьогоднi втретє - це був уже Матвiй. Ура! А я думала, що вiн уже не зателефонує: час майже годину дня! Вiн, як i його сестричка, не став особливо поширюватися з приводу поздоровлень та подарункiв, просто сказав пару приємних слiв для пiдняття настрою. I це було здорово, бо якби зараз Матвiй висловив менi ще порцiю похвал i привiтань, то Юлька ще довго б допитувалася, чому це у мене щоки почервонiли при розмовi з Матвiєм! I не поясниш їй, що це не вiн винен, а його красивi слова!
  
  До магазину ми добралися так само стрiмко, як i до салону - з рухом на дорогах дiйсностi творилося щось неймовiрне, але всi свiтлофори спалахували зеленим, як тiльки ми наближалися до перехрестя. Нашою кiнцевою зупинкою виявився магазин Arc en ciel - французька назва одного з наймоднiших i найдорожчих бутiкiв цього мiста. Звичайно, кожна рiч змушувала злякано здригатися гаманцi вiдвiдувачiв, але речi повнiстю виправдовували свої цiни - адже якостi матерiалiв, з яких шили одяг, можна було б позаздрити. Юлька не була скромною, вона вiльно виглядала вiдповiднi менi вбрання, i в її поведiнцi я вiдразу зрозумiла - подруга тут буває далеко не вперше!
  
  - Одяг для цього магазину шиє, як ти зрозумiла, француз. I я дуже горда тим, що вiн мiй дуже добрий знайомий - менi вдалося з ним познайомитися кiлька рокiв тому, коли цей бутiк тiльки вiдкривався. Вiн повнiстю роздiляє мої уподобання щодо одягу, тому коли йому вдається сюди приїжджати, ми з ним обов'язково десь зустрiчаємося i годинами розмовляємо... Але це все не важливо, звичайно ж! Зараз я попрошу покликати Марiетту, щоб вона побула сьогоднi нашим екскурсоводом у свiтi моди.
  
  I справдi, пiсля того, як Юля дуже зухвало поговорила з однiєю з консультанток, та погодилася покликати керiвника i була дуже здивована, коли Марiетта з радiсними криками вискочила зi службового примiщення, а потiм вони з Юлькою голосно вiтали один одного, так що чув весь магазин . Вiдвiдувачi - а тут їх було достатньо - нервово оглядалися на гучнi вигуки дiвчат.
  
  -Давно я тебе тут не бачила! Що ж ти так рiдко заходиш до нас, Джулiє? У нас за цей час було стiльки чудових речей, а я все чекала, коли ж приїде наша модниця, i все це примiряє! - забуркотiла Марiетта, смiшно назвавши Юльку якоюсь Джулiєю.
  
  -У мене майже не було вiльного часу, Марi. Але сьогоднi маю особливий випадок! Познайомся з моєю подругою, Євою. У цiєї чарiвної дiвчини сьогоднi день народження.
  
  -Дуже приємно, - Марi навiть потиснула руку, що мене трохи здивувало. На її обличчi тут же спалахнула щаслива посмiшка.
  
  -Марi - колишня дружина нашого модного Бога - творця всiх тих шедеврiв, що ти бачиш перед собою! Фiлiп i Марiетта розлучаються вже втретє, але їм це нiколи не набридає, - зауважила Юля, похихикаючи над знiяковiлою керуючої магазину. Я ж уперше чула про те, що розлучення - це нiби гра, i була трохи збентежена цiєю новиною. Втiм, подруга не дала моїм думкам копатися глибше. - Отже, у нас катастрофiчно мало часу, а нам дуже багато треба встигнути.
  
  Юлька вiдразу пустилася в глибокi обговорення одягу з Марiеттою. Вони обговорювали мiй стиль добрих 7 хвилин - я стежила на годиннику! - за цей час я, як слiд, встигла спостерiгати за незнайомкою. Що я могла сказати про Марi: вона була трохи зарозумiла, але, безумовно, любила свою роботу i розбиралася в цiй справi так само добре, як i Юлька, i, можу припустити, як i Пилип. У Марiетти був ледь помiтний акцент, i в мене не залишилося сумнiвiв - передi мною справжня росiйськомовна француженка! Про це також говорили її манери, якi не властивi людям нашої країни.
  
  Для мене миттєво пiдiбрали три вбрання. Серед них я побачила i одну коротку сукню, i була здивована, що в Будинках Моди теж є сукнi непристойної довжини. Але я вчасно згадала, що смак дизайнера збiгався зi смаком моєї подруги, i всi сумнiви вiдразу випарувалися. Потiм особисто Юля витягла ще одну сукню, яка була зовсiм не довгою, - на моє велике щастя! - але мало вельми зухвалий глибокий вирiз на спинi - в цiлому, воно менi навiть сподобалося, але ця сукня бiльше пiдiйшла б для якогось iншого мiсця, але не для свята будинку.
  
  Вимiрюючи той чи iнший комплект, я обов'язково виходила на 'сцену', продемонструвати двом дiвчатам, як на менi сидить ця рiч. I вже вiд них виходив остаточний вердикт. Те, що подобалося менi - категорично не подобалося дiвчатам - i навпаки! Я думала, так продовжуватиметься до нескiнченностi. Але, як тiльки на менi виявився бiрюзовий костюм - дуже зручний, зi спiдницею довжиною до колiн - i кремова блузка, всi ми зiйшлися, що це був найкращий варiант для сьогоднiшнього свята. Колiр був не надто яскравим, але й не буденним, сам костюм начебто був i офiцiйним, але водночас на роботу таке нiколи не одягнеш. Дуже зручний вибiр.
  
  Прощаючись з Марiеттою, Юля попередила мене, що я рано тiшуся - нас попереду чекав вибiр взуття та прикрас до мого вбрання. Я зрозумiла, що мiй головний бiль в особi подруги нiколи не залишить мене - залишалося змиритися та посмiхатися назустрiч долi.
  
  I знову дорога радувала нас приємною пусткою. I втретє за день я входжу до невiдомого менi нового свiту - свiту розкошi та краси. Юля привела мене в бутiк дизайнерських аксесуарiв, де все дихало блиском та шиком. У бутiку стояли зручнi диванчики для вiдвiдувачiв, стояли кiлька журнальних столикiв, заваленi стосами журналiв. Навiть запах, як менi здалося, тут був якийсь особливий, схильний до будь-яких покупок. Тут менi напрочуд сподобалося: приємна доброзичлива атмосфера, усмiхненi консультанти i невелика кiлькiсть милих вiдвiдувачiв, що розглядають тi чи iншi прикраси. З чого б це у мене все викликає таке розчулення? Я вирiшила проявити iнiцiативу i походити магазином окремо вiд Юльки. Подруга спочатку здивувалася i трохи спохмурнiла - адже з її мiркувань виходило так, що це вона цiлком i повнiстю мала пiдiбрати менi вбрання на сьогоднiшнiй вечiр. Але потiм вона змилостивилася, пiдказала, де тут найкрасивiшi прикраси i ми розiйшлися з рiзних бокiв.
  
  Асортимент радував рiзноманiтнiстю вибору. Були й золотi пiдвiски, перлиннi намисто i простi срiбнi кулони. Але раптово для себе мiй погляд впав на довгий срiбний ланцюжок з бiрюзовим каменем гарного ограновування. Декiлька хвилин я не могла вiдiрвати погляду вiд цiєї дрiбницi, розглядаючи намисто з рiзних кутiв - так гарно воно грала в променях сонячного свiтла, що потрапляє сюди з вiкон з вулицi. На секунду я подумала, що, мабуть, ця прикраса непогано пiдiйшла б до мого вечiрнього вбрання, але потiм все ж таки подумала, що подруга напевно знайде для мене щось бiльш пiдходяще.
  
  Потiм я пiдiйшла до сережок i вирiшила вивчити тут пропонований асортимент. На очi чомусь нiчого особливого не траплялося, але я вiрила, що для мене тут неодмiнно знайдеться щось унiкальне. Тут мене через пару хвилин знайшла подруга - в її очах танцювали гарячковi iскорки щастя. Здається вона знайшла те, що менi потрiбно.
  
  Сподiваюся, з прикрасами у нас все закiнчиться набагато швидше, нiж iз одягом!
  
  -Чого ти там копаєшся, пiшли швидше, - пiдштовхувала мене Юля. - Там така штука офiгенна! Ти будеш у захватi!
  
  I дiвчина пiдштовхнула мене до тiєї вiтрини, у якої я вже була, i показала менi на тi намисто, на якi я якраз i поклала око. Напевно, у мене з'являється почуття стилю, раз ми в якiсь вiки вибрали однакову рiч.
  
  - Що ти про це думаєш? Менi особисто це дуже подобається, - подруга так i зiтхала над намистом, приписуючи йому багато iнших переваг.
  
  Я поки що мовчала, все ще роздумуючи над цiєю прикрасою. З одного боку, воно, безперечно, було просто чудовим, але з iншого боку, я не хотiла губитися на тлi всiєї цiєї краси - я хотiла прикрасами лише доповнити свiй новий образ, але переборщувати нiяк не хотiлося.
  
  -Ти ж знаєш, що менi це подобається, Юль, - чесно вiдповiла я. А потiм подiлилася з нею своїми мiркуваннями i похмура подруга.
  
  -Головенка у тебе сьогоднi добре варить, - кивнула дiвчина. - Але ти не врахувала одного. Ти сьогоднi сама як дорогоцiнний камiнь. Подивися на себе в дзеркало, i ти одразу згадаєш, яка красуня ти сьогоднi! Жоден блискучий камiнь не зможе тебе затьмарити, Євко!
  
  -Добре Добре. Вмовила. Мiритимемо!
  
  Ми попросили консультантку дiстати нам це намисто. Воно виявилося трохи легшим, нiж я могла собi уявити. Красивi гладкi камiнцi, здавалося, заблищали ще яскравiше, як тiльки я приклала їх до своєї шиї. Подруга охала i ахала, мало не знепритомнiла падала, умовляючи мене погодитися. I я, пiсля кiлькох хвилин ниття подруги, погодилася.
  
  Отже, тепер ми чекали вже останнiй магазин! I я з нетерпiнням чекала, коли все це закiнчиться. Вибирати одяг з Юлькою цього разу виявилося не так погано, i, чесно кажучи, менi навiть сподобалося! Але нескiнченний поспiх i бiганина мене все одно трохи дратували, та й ноги починали втомлюватися.
  
  Погода сьогоднi була сонячною, снiгу не очiкувалося. Кучугури з обох бокiв вiд дороги яскраво виблискували, нiби скрiзь були розсипанi крихiтнi частинки дiаманта. Бiля бутика на нас вже чекала дiвчина - точнiше, спочатку менi здалося, що вона просто вийшла подихати свiжим повiтрям, - але виявилося, дiвчина на нас знає i вже давно чекає.
  
  -Юлькiн! - радiсно скрикнула вона, помiтивши нас. - Ну нарештi то! Я на вас чекала набагато ранiше!
  
  -Ми трохи затрималися, - пояснила подруга. Витративши кiлька хвилин на порожнi розмови, Юлька уявила мене незнайомцi.
  
  -Привiт! - привiталася та. - Мене Ангелiна звуть! Рада знайомству!
  
  Я також представилася та привiталася.
  
  Ангелiна так само усмiхнулася. Дiвчина хотiла щось сказати, але їй завадила Юлька.
  
  -Ангел, у моєї подруги сьогоднi день народження, так що нам треба пiдiбрати найстрашнiшi туфлi!
  
  Ангелiна вiдразу вивчила мене допитливим професiйним поглядом.
  
  -Прям так i карколомнi? Як би вона сама себе з нiг не збила, - посмiхнулася Ангел i повела нас у бутiк.
  
  З туфлями тут було набагато простiше, нiж з одягом. Ангелiна продемонструвала чотири пари туфель, якi пiдходять пiд колiр святкового вбрання. Ми з Юлею одразу вибрали. Нам сподобалися бiлi туфлi на танкетцi, зовсiм не високi, iз застiбкою-ремiнцем. Вони були дуже зручнi, а ще й гарнi, не надто високi - що менi особливо подобалося, та ще й у вiчi не впадали. I вартiсть до себе мала. Без зайвих розмов ми взяли цю пару.
  
  У машинi я вiдчула себе набагато бадьорiше, настрiй витав десь у хмарах. Я стежила за вулицями, що неспiшно змiнюються. Лiниво брели перехожi, що закуталися в сто одежок. Проїжджали машини - всi люди були сьогоднi щасливими, нiби спецiально для мене. Субота - добрий день! Особливо для мене.
  
  Зiтхнути спокiйно менi вдалося тiльки тодi, коли я переступила порiг квартири. Роздягнувшись i плюхнувшись на диван, ми обидвi блаженно витягли втомленi ноги i ще хвилин п'ять не рухалися, поки втомленi кiнцiвки не перестали гудiти. Закономiрне питання - а скiльки ж зараз час? - наздогнав нас ще не скоро, а коли ми таки згадали про це, то виявилося, що вже майже п'ять.
  
  Майже п'ять! Це ж означає, що весь день був витрачений на цю бiганину! Навiть не вiрилося, адже нiколи я ще не витрачала стiльки часу на власну красу. Звичайно, всьому цьому я дуже здивувалася, але Юлька махнула рукою i буркнула, що все так i розраховувала за часом.
  
  -Юль! - Вигукнула я, коли згадала про одну дуже важливу рiч, яку примудрилася упустити.
  
  -Чого?
  
  -Ми Про їжу забули! - Закричала я, схоплюючись з дивана. - Господи, я ж нiчого не встигну приготувати! Ось я дурниця! Головне, вчора ще всi продукти закупила, але зовсiм забула...
  
  -Єв, заспокойся, - зiтхнула подруга. - Все продумано. Я замовила їжу iз ресторану!
  
  -Як? А як же?.. Я ж i купила все, i взагалi...
  
  -Нi, якщо ти хочеш зараз стирчати бiля плити, щоб спробувати приготувати все задумане за двi години, зiпсувати зачiску i так далi, то я тобi не заважатиму! - Усмiхнулася дiвчина.
  
  Я змушена була погодитись. Спочатку сьомого нам повиннi були привести все замовлене з ресторану: основною гарячою стравою були качинi грудки в апельсиновому соусi, крiм цього ще деякi салати, назву яких, а також їх склад, перераховувати занадто довго. Напої, на превелике щастя, ми з Юлею купили ще вчора...
  
  Чим швидше наближалося до семи, тим сильнiше я смикалася. На хвилинку я навiть подумала про те, що взагалi даремно ми затiяли все це. Настрiй у мене був на висотi, але так захотiлося просто провести цей вечiр у тишi, просто побалакати з Юлькою про всякi дрiбницi... менi б, чесно, вистачило й цього. Але й усе скасовувати було вже занадто. До того ж сьогоднi будуть присутнi тiльки тi, кого менi дiйсно хочеться бачити.
  
  Поки подруга упорядковувала себе, я згадувала своє дитинство, свiй останнiй день народження. Я знаю, що святкувала я його з мамою, з Дiмою та з Нiкою. Про останню, втiм, я як завжди думала бiльше, нiж про решту. Цiкаво, а чи не надiслала дiвчина менi вiтання? На телефонi я швидко перевiрила пошту i переконалася, що Нiка нiчого менi не надсилала. На хвилинку мене охопив смуток, але я зрозумiла, що так все й має бути. Я була рада, що сьогоднi мене нiщо не пов'язує iз цiєю людиною.
  
  Нам привезли їжу. Щойно я встигла накрити стiл, як уперше пролунав дверний дзвiнок. Мене вiдразу охопило хвилювання, але я швидко привела себе у звичайний стан. Зрештою, я зараз побачу своїх друзiв - чого менi боятися? Але навiть цi правдивi слова чомусь мене не заспокоювали.
  
  Юлька, помiтивши моє замiшання, вiдчинила дверi першому гостю самостiйно. Але коли я нiчого не почула з коридору, я запiдозрила щось недобре. Мої побоювання пiдтвердилися, коли в коридорi я побачила незнайомого хлопця.
  
  Хлопець опинився на голову вище за Юлю, яка стояла майже поруч iз гостем. Масивна постать явно говорила про заняття спортом. До мене повiльно починало доходити, ким мiг би виявитися незнайомець. Свiтле волосся, прямi риси обличчя, пухкi губи складенi в посмiшку. Зморшки у карих очей вiд посмiшки. Одягнений вiн був у картату сорочку та прямi чорнi джинси. Начебто я знала цю людину, але в той же час вона менi здавалася зовсiм чужою, хоч i притягувала своєю харизмою. Зараз менi доведеться заново вiдкрити для себе заочно знайому людину.
  
  -Ти - Олексiй? - Запитала я.
  
  -Так, - вiдповiв хлопець, трохи посмiхнувшись. - А ти, мабуть, Єво?
  
  -Вона сама! - Усмiхнулася я.
  
  Провiвши Льошу в кiмнату, я ще довго розглядала його - як i вiн мене. Потiм ми обмiнялися парою фраз, якi нiчого не значили. Цi фрази миготили в наших листуваннях кiлька разiв, але запитати 'Як справи?' наживо - це було чимось новим. В цiлому, я була навiть здивована, що весь цей довгий час листувалась з таким симпатичним розумним хлопцем - соромно зiзнатися, але я нiколи не бачила навiть фотографiї Льошi, як, втiм, i вiн моїй. Але тiєю новиною, що Льоша - красень, я залишилася задоволена. Швидше, мене напружило те, що Юлька косо дивилася на нашого гостя, так i не спробувавши привiтатися з ним або познайомитися.
  
  Коли дверний замок сповiстив нас про прихiд нового гостя, я хотiла пiти вiдкрити сама, бо змогла трохи заспокоїтись, але не встигла - подруга кулею кинулась у коридор. Залишалося тiльки дивуватися i чекати - що далi.
  
  Це прийшов Матвiй. Сьогоднi вiн виглядав зовсiм iнакше - причесався, одягнувся. Хоча в його зовнiшностi майже нiчого не змiнилося, але, як менi здалося, вiн став iншим. Помiтивши в його руцi розкiшний букет кремових троянд, я вiд насолоди прикусила нижню губу - завжди любила, коли менi дарують квiти.
  
  Матвiй, оглянувши всю кiмнату, нарештi зупинив свiй погляд на менi. Брови його швидко поповзли вгору, через що я ще бiльше почала посмiхатися. Я, звичайно, знала, що виглядаю сьогоднi непогано, але бачити результат свого перетворення було набагато приємнiше! Хлопцю однозначно сподобався мiй вигляд, i вiд цього в мене ще бiльше здiйнявся настрiй!
  
  -Єва! - Вигукнув вiн, оглянув мене з усiх бокiв. - Ну, ви й даєте, дiвчата. Попереджати треба!
  
  -А Ми хотiли сюрприз зробити! - Кокетливо вiдповiла я.
  
  -Вам це вдалося, - кивнув хлопець, а потiм схопив мене i став обiймати, аргументуючи це тим, що iменинницям належить обiйматися з друзями! Ось дурепа! Я спочатку навiть намагалася вириватися, але хiба мене став би хтось слухати? Незабаром я навiть розслабилася i почала чекати решти наших гостей!
  
  Майже одразу пiсля Матвiя прийшли Паша з Оленою. Їх обох я була рада бачити, i зустрiчала з вiдчуттям, нiби обох не бачила вже кiлька рокiв - хоча буквально вчора я стикалися з Ленком на роботi. Подруга скаржилася на нову робiтницю в їхньому вiддiлi, яка будувала очi самому симпатичному хлопцю офiсу - ним, звичайно ж, виявився нi хто iнший, як Пашка. Зараз по цiй закоханiй парочцi не скажеш, що у них якiсь проблеми. Обидва виглядали до непристойностi щасливими i на тлi похмурих Юльки та Льошi, якi явно одне одного не злюбили, виглядали дуже непогано.
  
  Втiм, наступний дверний дзвiнок перервав мiй розумовий процес. Це виявився Єгор. Взагалi, зараз я не зовсiм розумiла, навiщо потрiбно було запрошувати цього хлопця - я бачила його лише раз у життi, але не можу сказати про хлопця щось конкретне. Однак вiн уже стояв на порозi квартири, а я його проганяти, звичайно ж, не збиралася. З усмiшкою прийнявши всi привiтання хлопця, я повернулася в кiмнату i переключила свою увагу на Юльку, яка пiдозрiло довго мовчала.
  
  -Юлек, Перестань кукситися! Вiд твого незадоволеного обличчя у всiх настрiй псуватись!
  
  -А Що зi мною не так? - фиркнула дiвчина, пересмикнувши плечима.
  
  -Та я сама зрозумiти не можу. I чого ти на Льошу дивишся, як на ворога народу? Розслабся ти вже! Нормальний хлопець виявився! Серйозний - раз у банку працює, - начебто вихований, та й симпатичний виявився. Чим вiн тобi не сподобався?
  
  -Так ... не звертай на мене уваги, - Юлька замовкла на хвилину, але пiд моїм пронизливим вимогливим поглядом таки здалася. - Вiн менi нагадав його... Ведмедика...
  
  Мишко - перший i єдиний хлопець Юлi, який дуже ревнував дiвчину i завжди ласкаво називав "своєю королевою". Почувши це, я тут же переключила свою увагу на Лешу, що сидить на диванi. Значить, наш невдаха-Миша був чимось схожий на Олексiя? З iншого боку, тепер я нарештi почала хоч трохи розумiти, якi саме хлопцi приваблюють мою подругу. Якщо поглянути на Льошу з Юлиної точки зору: не сором'язливий, у незнайомiй компанiї не почувається зайвим (у цьому я переконалася, помiтивши, що всi хлопцi розташовувалися недалеко один вiд одного i вже обговорювали вчорашнiй футбольний матч), по-своєму гарний i впевнений у своїх силах, як здалося менi.
  
  Останньою з'явилася Васька - її запiзненню я не здивувалася, бо якщо Василиса хоч раз прийде вчасно - трапиться кiнець свiту. Життєрадiсна свiтловолоса дiвчина подiбно до урагану увiрвалася в нашу компанiю - маленький 'смерч' пронiсся нашою квартирою. Я навiть не здивувалася, коли через п'ять хвилин, дiвчина, поважно подивившись на мене, повiдомила, що вже з усiма познайомилася. Це в її дусi - встигати завжди i скрiзь витративши мiнiмальну кiлькiсть часу.
  
  Спокiйна наша компанiя (безбожно брешу - нас усiх нi за що не назвеш спокiйними) досi ще була пiд враженням вiд Васi. Дiвчина прискiпливим поглядом вивчила всю квартиру, навiть у моїх речах трохи покопалася: я й оком не моргнула - звикла, мабуть. Помiтивши в моєму гардеробi одну рiч, яку, як я сподiвалася, добряче сховала вiд чужих очей, Васька ще довго дивилася на мене з повагою - кожен погляд супроводжувався моїми розчервонiлими щоками.
  
  Потiм Васька поскакала розмовляти з Оленою - взагалi-то, в стiнах рiдного офiсу вони не дуже часто стикалися, щоб бути хорошими подругами. Але при кожному їхньому спiлкуваннi на весь будинок лунав такий гучний регiт дiвчат, що менi залишалося тiльки гадати - що це таке вони там обговорюють? Ось i зараз подруги тихенько над чимось хихотiли, а я тiльки головою хитала - менi цих смiху не зрозумiти.
  
  -Ну що? Сiдаємо за стiл? - поцiкавився Матвiй, коли всi гостi стали кидати зацiкавленi погляди на сервiрований стiл.
  
  -Так, напевно, пора, - кивнула я, обмiрковуючи, чи не охолонула за цей час уся ця смакота?
  
  На їжу накинулися миттєво. Начебто й трохи було - вiсiм чоловiк, - але для мене i така кiлькiсть народу була величезною рiдкiстю. Тому спочатку я почувала себе трохи скуто, говорила мало, мовчала - багато. Але пiсля першого випитого келиха вина я почала розслаблятися, i помiтила, що з моїми друзями вiдбувається те саме. Розмова ставала жвавiшою, все часто то з одного, то з другого кiнця столу чувся чийсь веселий смiх.
  
  Я уважно спостерiгала за всiма гостями - менi було дуже цiкаво на них дивитися. Наприклад, Юлька сидiла поруч iз Льошою i протягом довгого часу була, як натягнута струна, навiть вино їй допомогти було не в змозi. Але потiм подруга трохи заспокоїлася, i нiби почала смiятися з жартiв iнших. Але Олексiй вирiшив у неї щось запитати, Юля не дуже дружелюбно огризнулася - слова за слово цi двоє почали один з одним захоплено сперечатися. Суть їхньої суперечки менi не судилося дiзнатися, бо i Юля, i Льоша говорили досить тихо.
  
  Матвiй та Єгор, як завжди, обговорювали якiсь свої проблеми - зрiдка до розмови пiдключалися й iншi хлопцi. Єгор виявився ще одним веселунцем, i вони з Ваською навперейми видавали рiзнi анекдоти - я навiть не могла збагнути, коли ця розвага перейшла в справжнє змагання - хто якiснiше розсмiшить людей. Потiм, на щастя, жарти скiнчилися в обох одного разу. З важливим виглядом, потиснувши руки, вони оголосили нiчию. Тим не менш, хлопець однозначно зацiкавився Василiсою, яка, здавалося, зовсiм не помiчає поглядiв з боку симпатичної молодої людини.
  
  Матвiй же, на вiдмiну вiд друга, був якийсь тихий. Я намагалася поговорити з ним, але, здається, вiн був ще й не балакучий. Правда i йому, як i всiм iншим, пiсля випитого спиртного стало трохи легше - i вiн уже розпитував Пашку про сутнiсть його роботи, надзвичайно захопившись цiєю розмовою.
  
  Лена i Паша цiкавили мене трохи менше за iнших, тому що... у них просто було все якось тихо i добре, так що їм уваги не потрiбно. Швидше, коли пара починала про щось шепотiтися, всi намагалися зайнятися чимось iншим, щоб зайвим словом чи поглядом не торкнутися двох закоханих. З iншого боку, вони теж привносили свiй внесок у атмосферу, що створилася - може, саме тому в моїй головi лунали якiсь дурнi романтичнi думки?
  
  -Коротше, - через якийсь час встала Васька, змусивши всiх присутнiх звернути на себе увагу. - Я не знаю, будуть тут тости говорити чи нi, але я все-таки висловлюся, якщо не заперечуєте. Єв, я знаю тебе не так вже й довго, тому не говоритиму про твої першi хвилини життя, про твої крики й пiдгузники - хiба це нiсенiтниця когось цiкавить? Я тут це... вiршик спецiально для тебе вивчила! Коротше: яскравими фарбами день усмiхається, сонце сяє та птахи спiвають! Тобi ще рiк один виповнюється, гостi з подарунками свята чекають. Посмiшок i щастя, смiху i радостi, вiрних друзiв i прямого шляху... еэ... гiр, е... коротше, там ще нiсенiтниця якась була, але не має значення. Але ж ти зрозумiла, що я хотiла сказати, так?
  
  Кiлька секунд гробового мовчання. Це буває так рiдко - мертва тиша на чиємусь днi народження. I ось, лунає перший тихий смiшок, потiм ще один, а за хвилину у всiх уже животи вiд неконтрольованого смiху хворiли! I точно нiхто не змiг би сказати, чому ми смiялися - з одного боку, дурне вiтання, а з iншого - будь-який тост, вимовлений Ваською - це вже неймовiрно смiшно.
  
  Пiсля цього схаменулися решта хлопцiв, помiтивши, що надто вже заговорилися, а про iменинницю взагалi забули. Юлька хотiла менi багато всього, i, що важливо, все у справi. Так по ланцюжку й пiшли: Льоша, Паша з Ленком, Єгор та Матвiй. Останнiй, до речi, чимало здивував, побажавши менi життєвих змiн на краще. Я сильно задумалася над цими словами. Якi ще змiни? Менi й так у життi подiй поки що достатньо, i нiчого нового, поки що, якщо чесно, не хотiлося.
  
  Пiсля всiх привiтань я пiшла до кiмнати (ненадовго, хвилин на п'ять), трохи посидiла на своєму лiжку та розслаблялася. На циферблатi годинника маленька стрiлка вже перевалила за 10 годин. Зрiдка сюди долинали гучнi звуки з вiтальнi. В iншому ж, тут було досить тихо. Менi потрiбно було трохи часу, щоб заспокоїтись i повiрити, що сьогоднiшнiй метушливий день майже закiнчився, i сьогоднi я стала двадцятирiчною. Звичайно, ще один рiк нiчого не мiняв, але настане час, коли я з сумними зiтханнями думатиму про те, що постарiла ще на один рiк.
  
  А мої друзi часу не гаяли. Поки я приходила до тями, друзi витягли на свiт божий гарний кремовий торт (поглянувши на нього, всi дiвчата в черговий раз ахнули - у ньому ж мiстилося стiльки калорiй!), розставили двадцять свiчок i запалили їх. Так що з'явилася я якраз вчасно - в кiмнатi загасили свiтло, всi гостi збилися в купку, а в центрi гарний торт.
  
  Я задумалася, щоб собi загадати. Але, чи настрiй такий був, чи на мене вплинули тi пару келихiв вина, тому я загадала наступне: 'Хочу, щоб у моєму життi з'явилося кохання!' i задула свiчки. I навiщо загадувала? Начебто менi без цiєї вашої любовi погано жилося!
  
  Потiм розпочалися танцi! Боже, я так сподiвалася без них обiйтись! З iншого боку, тiльки зараз я згадала про те, що вже дуже довго не танцювала, а ритмiчна музика i атмосфера, що панує в кiмнатi, так i сприяли рухам. Всi невимовно здивувалися моїй хорошiй пластицi, але до мого танцю тут же приєдналася Васька - майстерностi у дiвчини, правда, не вистачало, але i вона рухалася дуже непогано. Разом ми непогано завели всiх присутнiх, тож тепер уже нiхто не мiг всидiти на стiльцi чи диванi.
  
  Потiм пiсня змiнилася - я поки що вiдiйшла в сторону трохи вiдпочити, а невгамовна Вася з бешкетним блиском в очах витягла в центр кола бiдного Єгора, що утворився навколо дiвчини. Правда, вiн був далеко не бiдним, i, здається, з радiстю став танцювати з Василiсою, нiтрохи їй не поступаючись. Пiсня стихла, i всi виразно почули Васине: 'Уф! Втомилася. Спасибi тобi... Єгорюсюсечка! Я цiєї фрази особливого значення не прийняла (хоча, такий варiант iменi Єгор менi, безумовно, сподобався), тiльки побачила вираз обличчя Єгора, що миттю змiнився, i смiх Матвiя, що пролунав.
  
  Напевно, ще нiхто не називав хлопця такою зменшувальною варiацiєю його iменi. Ось чого вiд Васi можна було очiкувати, то це саме цього. Хто ще, крiм неї, мiг назвати так майже незнайому людину?
  
  Втiм, Васька не виглядала збентеженою, на вiдмiну вiд червоного Єгора, який вже за кiлька хвилин зник з мого поля зору. Я навiть злякалася, що хлопець мiг образитися i пiти, хоча це на нього не схоже, але будь-яке може бути - все-таки, хлопця я знаю не надто добре, щоб впевнено припускати його подальшi вчинки.
  
  Я хотiла вже пiти розшукати Єгора i вибачитись за химерну Василису, але перед самим виходом з кiмнати шлях менi перегородив Матвiй. Тодi я пояснила свою проблему, але хлопець i пiсля цього пускати мене не став.
  
  -Не переживай за Єгоровича. На Васю вiн не скривджений, просто... трохи здивований. Зазвичай, усi дiвчата до нього в розпростертi обiйми падають, а тут... сама розумiєш, не стандартний випадок! - пояснив Матвiй.
  
  -Так вiн що, вирiшив за Василiсою приударити? - поцiкавилася я.
  
  -Не знаю. Я про це в нього не питав, - Матвiй вiдвiв погляд, i я одразу вiдчула брехню, але казати цього хлопцю не стала.
  
  -Хм ... Тодi, коли Єгор повернеться, передай йому, що Вася - це йому не дiвчинка для розваг. Вона, може, й виглядає трохи вiтряною, але насправдi в неї дуже ранима душа, i я нiкому не дозволю скористатися нею у своїх цiлях, навiть якщо цим хтось виявиться твiй друг, Матвiю, - сказала я цiлком серйозним тоном.
  
  -Я все передам, - кивнув вiн.
  
  Через п'ятнадцять хвилин Єгор повернувся до решти гостей, а Вася вирiшила провести щось на кшталт конкурсу. Суть його полягала в тому, щоб усi присутнi роздiлилися на пари (на Васине переконання, це був чи не найважливiший момент цього конкурсу!). Потiм було щось схоже на дитячу гру стiльчики, тiльки... без стiльчикiв. Вася включала музику, пiд яку всi пари мали активно рухатися, але як тiльки музика закiнчувалася, всi повиннi завмерти. Якщо хтось смикнеться або не встигне зупинитися - пара вилiтає з гри. Переможцю дiстається цiнний приз - поваги Васiно. У помiчники вона собi, природно, забрала Єгорюсюсечку - вiн стежитиме за дотриманням усiх правил.
  
  Взагалi, як виявилося, дiлилися на пари ми не довго. Втiм, я була бiльш нiж впевнена в тому, що танцюватиму саме з Льошею: по-перше, Юльцi наш новий знайомий явно не подобався, а, по-друге, Юля i Матвiй, як-не-як, родичi. Але коли поруч зi мною зупинився Матвiй i весело пiдморгнув, я зрозумiла, що тепер ми обидва стали зрадниками, бо дружно кинули Юлю. Втiм, вiдмовлятися вiд своєї пари я в жодному разi не збиралася - з Матвiєм якось простiше танцювати.
  
  Перше враження вiд мелодiї, що зазвучала, було приблизно таким: 'От Васька! Придушу заразу! Тому що подруга включила мелодiю для румби - танцю кохання. Всi три пари, включаючи i нас з Матвiєм, розгублено завмерли, а потiм швидко зорiєнтувалися. Хоча нi, це було не просто. I якщо я хоч i приблизно знала, що являє собою румба, то Матвiй же явно з таким танцем зовсiм не був знайомий - доводилося вчитися в процесi. Ленка з Пашею румбу взагалi не розумiли, тому вони вибули найпершими. Але цього майже нiхто не помiтив, бо всiх, мабуть, зацiкавила третя пара - румба у виконаннi Льошi та Юлi. Спочатку я дуже здивувалася, бо не знала, що у подруги так класно виходить танцювати, але, якщо подумати, я й сама нiчого не розповiдала про своє захоплення танцями. Льоша теж приємно дивував - я була впевнена, що вiн не танцюрист, але рухався хлопець чудово. Нiхто не здивувався, коли, пiсля музики, що несподiвано вимкнулась, я ледь не впала - Матвiю вдалося впiймати мене, коли я майже зустрiлася з пiдлогою. Законна перемога дiсталася Юлi та Льошi, щоправда, за їхнiми особами не скажеш, що вони такi вже й радi цiєї новини.
  
  Але й цього вечора не закiнчувався... на черзi був бiлий танець. Не зовсiм зрозумiло, конкурс це був, чи вже нi, але всi якось дуже захопилися - навiть Васька плюнула на свою витiвку та вмовляла Єгорюсюсiчку потанцювати. Хлопець чинив опiр як мiг, але з кожним умовлянням явно здавав позицiї. Юля i Льоша знову лаялися. Де це бачено: пара танцює та лається? Втiм, це було забавно - я ще нiколи не бачила подругу такою злою. Про неї, до речi, ми з Матвiєм пiвголосом i розмовляли. Виявляється, Юлiн двоюрiдний брат теж дуже здивований поведiнкою сестрички.
  
  А ось Паша з Оленою справдi насолоджувалися моментом. Обидва виглядали такими милими, що їм неможливо було не позаздрити. Такi гарнi, молодi i так один одному пiдходять, що їх окремо вже не уявиш.
  
  
  
  Юля
  
  
  
  День видався по-справжньому вимотуючим. Я буквально з нiг валилася, власне, вдень вже впала. Результатом мого розкiшного падiння став зламаний пiдбор на чоботях. I вкотре я дорiкала, що не варто брати зимовi чоботи з таким високим пiдбором. Коли я остаточно виверну собi шию, i це буде дуже i дуже сумно.
  
  Все зводило мене з самого ранку. Спочатку я насилу пiдiбрала одяг для Євки (а нiчого на нараду ходити, як iз собачкою на вулицю гуляти!), потiм я запiзнилася на роботу через ранковi пробки i в покарання за це мене змусили мити пiдлогу. Це, звичайно, не робота консультанта, i у звичайнi днi у нас цим займається тiтка Зоя - наша прибиральниця. Але сьогоднi вона захворiла, а шеф, як i я, встав не з тiєї ноги, напхав на мене за п'ятихвилинне запiзнення i збагривши на мене всю брудну роботу. При цьому вiн не став звiльняти мене вiд моїх прямих обов'язкiв, тому я бiгала до потенцiйних покупцiв ще й як консультант. Все це мене нестерпно дратувало, i я з нетерпiнням чекала обiду, коли мала прийти моя змiнниця i звiльнити мене вiд сущого кошмару.
  
  Втiм, зi своєю змiнницею я теж посварилася, i це аж нiяк не пiдняло настрiй. Шеф вирiшив, що буде справедливо провчити мене за п'ятихвилинне запiзнення (мабуть, щоб наступного разу я поспiшала), i змусив дiвчину, яка мала мене замiнити, займатися тими ж справами, що i я - поєднувати консультантку з прибиральницею. Звичайно ж, нi в чому не виннiй дiвчинi це не сподобалося, тому ми й посварилися в пух i прах - я, чесно, спочатку вибачалася, але коли мої вибачення так i залишилися проiгнорованими, стала сваритися крутiше за будь-якого шевця.
  
  I чомусь шеф почув лише мої крики - у результатi штраф тисяча рублiв. Цiла тисяча! Для мене, дiвчата, чиї батьки були в мiстi досить забезпеченими людьми, ця сума не повинна була означати зовсiм нiчого. Але я, людина, яка намагається не залежати вiд предкiв, дуже гостро вiдчувала цю образу. Iнодi мене так i пiдмивало сказати начальству, хто я така - щоб вони свої язики проковтнули i витрiщили на мене свої здивованi очi, а потiм самi для мене поли мили. Але я стрималася, адже це в черговий раз буде лише ударом по моєму самолюбству - за прiзвище моїх батькiв усе що завгодно зможуть, та ще, неодмiнно, зарплату менi вдвiчi пiднiмуть. Це було б дуже до речi, але я хочу всього досягти сама. На жаль, мої бажання не завжди спiвпадають iз моїми можливостями.
  
  Пiсля обiду я поскакала в унiвер, i, на своє велике нещастя, спiзнилася на свiй автобус (ось що буває, коли залишаєш машину в автосервiсi). Сумно. Довелося ловити таксi та розщедрюватися. Хоч пробок на дорогах i не було, я все одно примудрилася запiзнитися на пару, а це менi було дуже не вигiдно - на сесiї менi це ще пригадають.
  
  Пiсля пар я, хоч нiкуди й не поспiшала, послизнулася на льоду прямо бiля ганку - моє епiчне падiння виявилося на очах усього унiвера. Правда, смiялися небагато - все-таки я була не останньою дiвчиною в навчальному закладi, - кiлька хлопцiв тут же кинулися менi допомагати, але я вирвалася i, не подякувавши їм, постаралася якнайшвидше втекти з очей студентiв. Вийшло це не так вже й швидко - через те, що я стала шкутильгати (каблук зламався) студентам ще довго вдавалося спостерiгати за моєю кривою ходою.
  
  "Репутацiя пiдiрвана", - втомлено подумала я.
  
  Довелося змiнити свiй шлях, i тому я попрямувала до величезного торгового центру, а саме до бутiку, де зазвичай купувала взуття. Цього разу я передбачила все, i купила чоботи на м'якiй плоскiй пiдошвi, яка не ковзала на льоду. Те, що потрiбне для мене та моєї координацiї. Потiм я вирiшила, що якщо вже опинилася в торговому центрi, то можна вiдвiдати ще пару моїх улюблених бутiкiв. Я просто збиралася подивитись одяг!
  
  Але в результатi з останнього вiддiлу я виходила, несучи в руках уже четвертий пакет. А що? Зайвих речей у гардеробi дiвчини не буває, i всi вони так чи iнакше знадобляться. Потiм менi зателефонувала Єва: з'ясовувала, чому мене досi не було вдома. Поки я їй пояснювала, що i як зi мною трапилося сьогоднi, у подробицях описуючи всi свої невдачi, у вiтринi одного з бутикiв я побачила, що ззаду на моїх нових чоботях, у яких я зараз i ходила, стирчить етикетка, яку я до цього не бачила. Ось чорт! Невже я ходила? Ганьба на мої сивини!
  
  Довелося пригальмувати, пакети я переклала в лiву руку (можна було їх i поставити, але пiдлога в цiй частинi центру виявилася страшенно брудною - мабуть прибиральниць тут не iснує), правим плечем тримала телефон i цiєю ж рукою намагалася зiрвати прокляту етикетку.
  
  I... наприкiнцi самого невдалого дня з усiх, якi в мене бували... я впала! Здається, моєї попi завтра буде дуже боляче!
  
  Я лежала на бруднiй кахлi i думала про те, як комiчно виглядають дiвчата, що лежать на бруднiй пiдлозi в торгових центрах. Напевно, це дуже захоплююче видовище: а iнакше чого цi люди навколо мене стовпилися? Я задумалася над тим, чи маю якiсь травми, але сильного болю не вiдчула, тому вирiшила, що вистачить бути безкоштовним актором. Якщо їм так уже хочеться подивитися на 'невдаху натуральну' - без проблем, але нехай за спектакль хоч грошi платять - безкоштовним клоуном я не збираюся.
  
  -Чого втупилися? Тут немає нiчого цiкавого, йдiть своєю дорогою! - Почула я поруч чийсь чоловiчий голос. I справдi, за кiлька секунд я вловила рух черевикiв - люди почали йти.
  
  Щастя якесь! Ось спасибi тiй людинi, яка розiгнала цей нещасний натовп роззяв!
  
  Тут же я подумала про те, що пiд час падiння випустила телефон! Не дай боже вiн розбився - я ж собi цього не пробачу! Телефон лежав недалеко вiд моєї руки i, дякувати Богу, виявився цiлим i неушкодженим. Пакети були розкиданi поруч, але на них я не звернула жодної уваги - набагато важливiше тепер те, що я виявилася вся брудна.
  
  Я невдаха! - я зiтхнула. - Остаточно i безповоротно.
  
  Вголос я, правда, нiчого говорити не стала. Лише коли пiднiмалася, тихенько охнула - це виявилося не так просто, i тiло у мене все-таки болiло. Тiльки коли менi допомогли стати чиїсь сильнi i однозначно чоловiчi руки, я згадала про свого несподiваного помiчника.
  
  I що ви думаєте? Це виявився Олексiй! Той самий Олексiй, якого, як менi здається, я встигла зненавидiти ще за нашої минулої зустрiчi на днi народження Єви кiлька днiв тому. А тепер вiн ще й зустрiв мене в мiй невдалий день, коли я була зовсiм не у формi i не була готова до несподiваної зустрiчi.
  
  Вiн поглядав на мене трохи зарозумiло, i на його обличчi загубилася самовдоволена усмiшка. Звичайно ж, вiн менi допомiг! Це було жахливо. Напевно, якби я був на мiсцi хлопця, я б, побачивши картину падаючої знайомої iстерички, аби тiльки похихикала осторонь (може бути, навiть зняла б на камеру, як компромат) i пiшла. Вiн же вчинив iнакше, виявивши своє, чорт забирай, благородство.
  
  Але менi все це було не потрiбно.
  
  Мовчки зiрвавши цю чортову етикетку з чобота (що дивно - вона дуже легко подалася, хоча до цього я нiяк не могла її зiрвати), я пiдхопила свої забрудненi пакети, телефон поклала в сумку, вирiшивши, що подруга якось переживе моє iгнорування її дзвiнкiв , i гордовито попрямувала у бiк виходу. Моторошно хотiлося все-таки потрапити додому, прийняти гарячу ванну i лягти спати. Хоча нi, перед цим спершу щiльно повечеряти, адже в мене за день у ротi анi крихти не було!
  
  -Юля! Пригальмуй, будь ласка! - почувся голос цього Олексiя. Я не збиралася зупинятися, але ще раз привертати до себе увагу народу не хотiлося. З двох лих я обрала менше, тому зупинилася i слухняно дочекалася, поки хлопець наздожене мене.
  
  -Чого тобi? - неохоче запитала я.
  
  -Подякувати не хочеш?
  
  -Не горю бажанням, - хмикнула я. - Ти мене не рятував, щоб я тут перед тобою розпиналася.
  
  Олексiй нiчого на моє висловлювання не вiдповiв, просто дивився, i це дратувало мене бiльше, нiж усi нещастя, що трапилися зi мною за день. Що йому вiд мене треба? Посмiятися? Невже вiн вважає, що за сьогоднi менi недостатньо нещасть, що несподiвано впали на мою голову?
  
  -Що Ти на мене так дивишся? - Не витримала я, нарештi. - Круто виглядаю? Чи запам'ятовуєш мiй образ, щоб при наступнiй зустрiчi зловтiшитися? Так ти вже краще одразу сфотографуй - чудовий компромат вийде, чи знаєш! Або в iнтернет виклади, щоб одразу весь свiт посмiявся! Боюся, мiльйонiв я тобi за цi фотографiї не дам, але ж у тебе буде просто чудова нагода знущатися з мене при нагодi!
  
  Висловивши все, що хотiла, я знову вирiшила пiти, але хлопець, нiби прийшовши до тями, смикнув мене назад (занадто сильно смикнув), i я потрапила в мiцне кiльце його теплих рук. Обiйматися з цим типом я не горiла бажанням, тому вiдразу ж почала вириватися. Але нiчого не виходило. Олексiй був вдвiчi сильнiший за мене, тому всi мої спроби сходили нанiвець. Зрештою, я, знесилена, розслабилася i навiть дозволила собi насолодитися цими секундами. А що? Кому не було б приємно перебувати в обiймах досить мiцного гарного хлопця, навiть якщо це Льоша?
  
  -Угамувалась? - пiдозрiло запитав хлопець. Його голос пролунав так близько, що я злякано сiпнулася з незвички.
  
  -А У мене був iнший вихiд? - Здивувалася я.
  
  -Чудово, - вiн мене вiдпустив, i я, нарештi, спокiйно зiтхнула.
  
  -Нарештi! Я вже думала, що нiколи на свободi не опинюся, - фиркнула я, люто змахнувши своїми пакетами. - Ти, коли наступного разу захочеш обiйматися з пристойними красивими дiвчатами, будь ласка, попереди! Я хоч сховатися встигну.
  
  -Не виразки, тобi це не йде, - зауважив вiн, i я зарозумiло вiд нього вiдвернулася. - Я хотiв тобi просто допомогти!
  
  -А Я тебе про це просила? Нi? Тодi будь ласка, дай менi спокiйно пiти i доїхати до дому!
  
  -Добре. Хочеш, я тебе пiдвезу?
  
  -Що? - я зовсiм здивувалася поведiнкою хлопця.
  
  -Якщо хочеш, я можу тебе пiдвезти, менi не важко!
  
  -Не боїшся, як би я тобi весь салон не забруднила?
  
  -Та у тебе весь бруд на одязi вже засох, - зауважив вiн. - Але навiть якби вона ще не встигла висохнути, я цього не злякався б.
  
  -I даремно. Але я все одно з тобою не поїду, - я заперечливо похитала головою. - Спiлкування з тобою є небезпечним для мого здоров'я. Ми й п'ять хвилин не протримаємось.
  
  -Але зараз у нас це якось вийшло!
  
  -А Не було чого мене обiймати! Я розгубилася.
  
  -Гарний метод змусити тебе трохи помовчати!
  
  -Та пiшов ти! - Вигукнула я i вже дiйсно розгорнулася i навiть майже дiйшла до виходу. Але клятий Олексiй нiяк не вилазив у мене з голови, i перед виходом я все-таки зупинилася i озирнулась. Вiн повiльно йшов за мною, але не наздоганяв, i, швидше за все, просто збирався поїхати, не наважуючись зi мною знову зв'язуватися.
  
  -Менi довго на тебе чекати? - крикнула я. - Були б у мене ключi вiд твоєї милої машинки, я, може, й не стояла б тут, а вже давно їхала додому! Але нажаль...
  
  Хлопець усмiхнувся, i, так само не поспiшаючи, пiдiйшов до мене, але виходити не збирався. Це мене напружило. Якщо йому знову хочеться побалакати, то я пас - скоро вже зовсiм стемнiє, а я ще хочу потрапити додому.
  
  -Ти Вже вiдмовилася. Тож тепер тобi доведеться попросити мене повезти тебе додому, - повiльно промовив вiн.
  
  -Та НУ! Потрiбний ти менi тодi, - хмикнула я.
  
  -Маленька зараза! - посмiхнувся вiн i, мiцно взявши мене за долоню, таки погодився довезти мене до дому.
  
  От i добре. Завжди любила так майстерно манiпулювати людьми. Зате тепер комфортно доїду до будинку, у кiлька разiв швидше за автобуси, та й на мене брудну люди витрiщатися не будуть! Пощастило, то пощастило!
  
  Машина домчала мене додому зi швидкiстю свiтла. Озирнутися не встигла, як торговельний центр залишився далеко позаду, i ми зупинилися навпроти пiд'їзду мого будинку.
  
  -Ура! - Вигукнула я, i вiдразу вискочила з машини. Збиралася пiти англiйською, але щось (можливо, це навiть моя совiсть, що раптово прокинулася) змусило мене зупинитися. - Ну, i... дякую, коротше.
  
  -Могла б i не намагатися, але все одно приємно чути такi слова вiд такої виразки, як ти, - зiтхнув хлопець.
  
  Простоявши ще кiлька довгих секунд, пiд час яких ми однаково недобро один на одного дивилися, я чомусь вирiшила для себе, що, загалом, Льоша не така вже й погана людина - принаймнi, вiн єдиний, який передо мною не прихиляється, а це вже дуже iнтригує!
  
  -Слухай, а ти не хотiв би якось зустрiтися? - поцiкавилася я, не вiрячи своїм вухам! Якого бiса я йому пропоную це? Напевно, я сьогоднi добре головою десь стукнулась. На жаль, своїх слiв назад я взяти не могла - залишалося тiльки чекати, коли Льоша благополучно вiдмовиться вiд моєї дурної пропозицiї, i я спокiйно зможу пiти додому, щиро сподiваючись нiколи бiльше з цим хлопцем не бачитися.
  
  -Зустрiтися? - здається, хлопець був здивований не менше за мене саму.
  
  -Тобто... вибач, даремно я це запропонувала, - я тут же пiшла назад, дивуючись своєї рiшучостi i своїй чортовiй мовi, що вже давно живе окремим життям.
  
  -Чекай, чому б i не зустрiнеться? Непогана пропозицiя, - раптом сказав вiн, потiм додав. - Вразливий. Менi цього так не вистачає.
  
  -Не сумнiваюся, - я знизала плечима. Ми обмiнялися телефонами i домовилися наступного тижня у вихiднi. Всю дорогу до пiд'їзду мене переслiдувало вiдчуття нереальностi того, що вiдбувається, а ще дуже бавило i те, що я все одно чекатиму цiй зустрiчi. I чомусь уперше з того часу, як я розлучилася з Мишком, менi захотiлося бути красивою не для себе, а для когось iншого - хоч i для того ж Олексiя.
  
  
  
  Як виявилося, найважче було спланувати це побачення. Куди пiти, де краще провести час, i як краще: багато балакати чи багато мовчати? Звичайно, спочатку я думала, що чим менше ми мовчатимемо - тим для нас же i краще. Але з iншого боку, яка користь вiд такого побачення? Просто зайвий раз подивитися один на одного i зробити якiсь свої висновки? Тим бiльше, поговорити з Льошою менi дуже хотiлося - виявляється, нашi суперечки менi нiтрохи не докучали, i я цiлий тиждень роздумувала, якими словами вiдповiдатиму на той чи iнший випад хлопця. Виходило весело.
  
  Тому ми пiшли у кiно. У афiшi, щоправда, теж затрималися - який жанр фiльму краще вибрати? Адже Олексiй, як справжнiсiнький хлопець, готовий був пiти на будь-який кримiнальний фiльм, ну а я, як справжнiсiнька дiвчина... погодилася. Яка користь вiд цих романтичних американських фiльмiв, знятих по одному сюжету - дивно зустрiлися, довго спiлкувалися, несподiвано один одного закохалися, потiм зi скандалом розлучилися, а в кiнцi зрозумiли, що жити один без одного не можуть? Все це я бачила безлiч разiв, а ось кримiнальнi iсторiї завжди захоплювали дух - потрiбна кiлькiсть iнтриг та секретiв, потрiбна кiлькiсть кровi, потрiбна кiлькiсть симпатичних акторiв чоловiчої статi.
  
  Фiльм виявився не найцiкавiшим (якщо порiвнювати його з усiма, якi я взагалi бачила), але й не дуже поганим. Все закiнчилося на генiальному викриттi найголовнiшого лиходiя (i чому лиходiї, найчастiше, досить симпатичними молодими хлопцями виявляються?), а потiм якось несподiвано в залi кiнотеатру спалахнуло свiтло, до якого я не одразу звикла. Люблю ходити до кiнотеатрiв! За переглядом фiльму не помiчаєш пройденого часу, можна iз задоволенням вiдкинутися на спинку зручного крiсла та просто вiдпочити.
  
  -Ти не боїшся фiльмiв-жахiв, - повiдомив менi Льоша, коли ми опинилися на вулицi. На мiсто плавно опустився вечiр, поступово на дорогах запалювалися вуличнi лiхтарi та наставала потрiбна всiм закоханим атмосфера романтики. Щоправда, парачок на вулицi було не дуже багато, бо все-таки було холодно, хоча наступного тижня всi ми попрощаємося з зимою.
  
  -Ага, Не боюся, - кивнула я.
  
  Розмовляли ми мало - мабуть, для нас обох це було якось незвично. Виникло питання, яке я, поки що, не наважувалася поставити - що робити далi? У кiно ми сходили. Може, на цiй оптимiстичнiй нотi варто попрощатися? Але менi цього було мало, та й не цiкаво якось - подивилися одне на одного i розiйшлися. Значить, треба неодмiнно щось вигадати, щоб Льоша не втiк!
  
  -Слухай, а я дуже голодна! - Повiдомила я хлопцю. - Iз задоволенням би щось з'їла!
  
  Натяк був зрозумiлий. Мене супроводжували в один непоганий ресторан (принаймнi, Матвiй тут кiлька разiв бував i залишився задоволений цим закладом). Людей тут було багато, осторонь на невеликiй сценi спiвала симпатична дiвчина - як водиться, спiвала вона про прекрасне кохання. Цiкаво, ця дiвчина сама розумiє, що спiває?
  
  Пiсня закiнчилася, i пiсля невеликої п'ятихвилинної перерви дiвчина знову повернулася. Вона змiнила вбрання на бiльш вiдверте (половина дiвчат у залi несхвально глянули на спiвачку). Минуло кiлька секунд, i вона заспiвала. Маю сказати, що голос у неї був чарiвний, можливо, навiть заворожливий. Але це мене зовсiм не здивувало, я чула голоси i краще. Найбiльше мене зацiкавила пiсня. Знайома мелодiя, знайомi слова. Я була впевнена, що десь чула цю пiсню, але нiяк не могла згадати де. Чомусь пiсня мене дуже хвилювала, i я, затамувавши подих, вислухала її до кiнця, до останньої ноти.
  
  I я згадала. Цю пiсню менi давала послухати Єва. Пiсня, яку виконувала її колишня подруга, Нiка, нинi спiвачка Веронiк, про яку я, щоправда, нiчого не чула. Але зараз, почувши цю ж пiсню в одному з ресторанiв нашого мiста, я була неприємно здивована - невже її пiснi набирають популярностi?
  
  -Чого засумувала? - поцiкавився Льоша, який до цього тихо вивчав меню. Я невизначено похитала головою i теж перевела погляд на велику папку з найрiзноманiтнiшими гарячими стравами та салатами.
  
  Про пiсню я забула швидко, тому що здебiльшого мої думки займала людина, яка сидить навпроти мене i не пiдозрювала, якi думки живуть у моїй чарiвнiй головушцi. Велику частину часу я намагалася зрозумiти, чому саме вiн - Олексiй - так багато останнiм часом з'являється в моїх думках. Адже вiн не був якимось особливим. Красою вiн, прямо скажемо, не блищав, тому що мене домагалися екземпляри i симпатичнiшi. Голос як голос, хоча було в ньому щось чаклунське, що згодом не раз змушувало мене забувати про все на свiтi. Манери його були на висотi, але це не вражало мою уяву. Вiн був одним з не багатьох, але все ж таки єдиним, хто, з незрозумiлої менi причини, не впав до моїх нiг, вбитий стрiлою Амура.
  
  До нас пiдiйшов офiцiант. Дуже вчасно пiдiйшов. Якраз вiдповiдний тип: гарний, накачаний, з чарiвною усмiшкою та милими ямочками на щоках. Ех, якби я не знайома з Льошею i не сиди вiн зараз поруч зi мною, я б звернула на хлопця ще бiльше уваги. Але зараз усе робилося для справи.
  
  -Доброго вечора, ви вже готовi зробити замовлення? - ввiчливо поцiкавився хлопчик.
  
  -Доброго вечора... Боренько, - iм'я я побачила на бейджику офiцiанта, прикрiпленому до унiформи. Тут же моє обличчя набуло надзвичайно безглуздого виразу, i на даний момент я була найбiльше впевнена в тому, що я дурна блондинка (коли я в це вiрила, менi завжди було простiше вжитися в образi такої кретинки). Я спокусливо прикусила нижню губу i почала накручувати на палець прядку волосся. - А у вас тут так гарно, знаєте!
  
  -Дякую, - кивнув хлопець, трохи здивувавшись моєму дурному флiрту. Була величезна спокуса подивитися на Льошу i дiзнатися, чи це заробило якось нашого супер-мачо. Але, якщо вiн, не дай боже, помiтить мiй зацiкавлений погляд, то вiдразу розкусить мене. А менi хотiлося ще трохи пограти.
  
  -Боронько, я зовсiм не знаю кухню вашого ресторану, - зовсiм сумно промовила я. Як тiльки переконалася, що бiдолашний Боренька менi повiрив, тут же поспiшила продовжити. - Чи не могли б ви щось порадити? Я повнiстю довiряю вашому смаку.
  
  Поки що Льоша мовчав, але я не знала, що це означає, тому що, як i ранiше, не ризикувала дивитися на хлопця. Борис назвав менi пару страв - здається, я їх бачила, коли перегортала меню. Звучало це все зовсiм неапетитно, але я зобразила щасливу усмiшку, нiби турист, який заблукав у незнайомому мiстi, запитав у перехожого мiсцезнаходження свого готелю, i виявилося, що будiвля знаходилася прямо за поворотом.
  
  -Велике спасибi, - пролепетала я. Потiм, нiби в розгубленостi перегорнула пару сторiнок у меню, i, сформувавши нещасне личко, знову звернулася до бiдного офiцiанта. - Бореньку, а чи не могли б ви знайти менi тi страви, якi щойно назвали?
  
  Боря думав недовго. Напевно, його швидкiй згодi послужило кiлька причин: по-перше, глибокий вирiз моєї блузки, по-друге - вiдсутнiсть реакцiї мого кавалера, по-третє - чому б i не допомогти прекраснiй дiвчинi? На пошук страв Борис витратив пару хвилин - всi його дiї супроводжувалися чарiвною усмiшкою. Цiкаво, чи їм дозволяють флiртувати з клiєнтками? Сподiваюся, що через мiй пiдступний план, хлопчика потiм не виженуть на вулицю - аж надто недобре на нього зараз дивилася адмiнiстратор ресторану.
  
  -Це так мило з вашого боку, що ви не вiдмовляєтеся допомагати зневiренiй дiвчинi, - пробурмотiла я солодким голосом. I тiльки пiсля цього я зволила подивитися на Льошу. Що ви думаєте? Йому, здається, було однаково. На обличчi добродушна усмiшка, долонi не стискають в лютi нещасну скатертину, i, навiть бiльш нiж зрозумiло, тому що в його очах причаїлися iскорки смiху.
  
  Я погана акторка!
  
  Прийнявши замовлення в Олексiя, офiцiант вийшов. Кiлька хвилин я пропалювала поглядом хлопця, що розглядав краєвид за вiкном ресторану.
  
  -Iдiот, - фиркнула я, не в силах чинити опiр своєму розчаруванню.
  
  -Я-то? Бачила б ти себе збоку! - посмiхнувся Льоша. - Дiвчинко, ти дуже багато про себе уявила! Я старший за тебе буду, i вже давно вивчив всi цi хитрощi. Мене такими штучками не обдуриш.
  
  Я замовкла i навiть ображено вiдвернулася. Значить, вiн не сприймає мене серйозно, бо рахує... маленькою? Ось уже про це я зовсiм не думала. I тiльки зараз згадала, що Єва якось згадувала, що Льошi чи то 26, чи то 27 рокiв. А менi - 19 з копiйками. Стало трохи прикро. Хiба вiк - це головне у життi? Менi, може, й дев'ятнадцять, але я не почуваюся малюком, за яким око та око потрiбне.
  
  -Добре, Юля. Не дуйся! Ти менi бiльше подобалася, коли постiйно лаялася!
  
  -Ось ось! Немає б за щось нормальне подобатися, - пробурмотiла я, вiдзначаючи про себе головне - таки я йому сподобалася!
  
  Далi полегшало. Я розповiдала про себе та про своє навчання, розповiдала про Євку - трохи, правда. Льоша ж подiлився, в якому банку працює, розповiв, що добре розумiється на комп'ютерах та їхньому вмiстi. Ще вiн казав, що має сестру, якiй майже виповнилося п'ятнадцять рокiв. Вiн розповiдав про її милих шкiльних витiвок, i начебто навiть лаяв, але я вiдразу зрозумiла, що вiн просто переживає за сестричку i дуже любить.
  
  Завжди хотiла собi братика чи сестричку. Але мама з татом вiд мене завжди вiдмахувалися, коли я просила у них братика. Їм, бачите, мене однiєї дуже вистачає! З iншого боку, коли я ще в школi навчалася, менi моя однокласниця сказала, що молодших дiтей завжди люблять бiльше за старших. I я тiльки тодi стала менше думати про братiв i сестер, та й Матвiя менi вистачало! А зараз, побачивши ту глибину почуттiв, яку Олексiй вiдчував до своєї сестри, я зажурилася i подумала, що нiколи не варто вiрити якимось там заздрiсним однокласницям!
  
  Додому мене Льоша провiв, а там ми вже домовилися про наступну зустрiч. Не пам'ятаю, хто першим запропонував, але ж не це головне - головне, що ми обоє потребували ще однiєї зустрiчi. Проводити час з Льошою виявилося дуже захоплюючим i цiкавим, тому що вiн приємний спiврозмовник i просто дуже симпатичний хлопець, з яким менi приємно перебувати в однiй компанiї. I зовсiм вiн менi не нагадує Мишко. Чим бiльше я дiзнавалася про нього, тим бiльше розумiла, що це двi абсолютно рiзнi людини.
  
  I цiлуватись вiн не полiз, та й я не ризикнула. Все ж таки, правильнi дiвчатка на першому побаченнi не цiлуються!
  
  
  
  Єва
  
  
  
  Закiнчився бураний лютий, а разом iз ним настав довгоочiкуваний кiнець зими. Наприкiнцi мiсяця я навiть встигла застудитися, тому до мене навперебiй вдавалися то Матвiй, то Юлька, дуже схвильованi i намагаються всiляко менi допомогти. Спостерiгаючи за цими двома, я менше думала про свою хворобу: не порiвняти з минулими роками. Наприклад, їх турбота щиро мене дивувала, а ще я думала про те, що ось вони справжнi друзi, готовi завжди прийти на допомогу.
  
  Весну я любила. Чомусь, її, рiдну, завжди люблять менше, нiж усi iншi пори року. А менi весна по-справжньому подобалася, хоча точно я не змогла б сказати, що в нiй було такого особливого. Говорила всiм, що в цей час прокидається природа, набухають нирки - все говорить про лiто, що наближається. Може, я справдi любила весну з цих причин, але, як менi здавалося, є щось ще цiєї весни, щось особливе.
  
  Iз Юлькою вiдбувалося щось не те. Наприкiнцi лютого вона тiкала з кимось на побачення, але нi менi, нi Матвiю вона нiчого не розповiла, продовжуючи берегти все в таємницi. Ми переживали, бо не знали, чи варто довiряти тому хлопцю, про якого Юлька цiлими днями мрiяла. Але все-таки я радiла за Юльку, i сподiвалася, що їй зустрiвся нормальний хлопець.
  
  Взагалi, по Юлi не сказати, що вона була дуже щаслива. Iнодi на її обличчi з'являлися рiзнi емоцiї, часто вони були не зовсiм веселими. Може, вона щось переживала? Чи щось у неї сталося? Чи з тим хлопцем не все так просто? Але подруга мовчала, як партизан, а Матвiю я про свої спостереження не розповiдала - не хотiлося, щоб ще й вiн до Юльки з питаннями лiз. Вона й так вiд мене нервово вiдмахувалася.
  
  У березнi я вперше побувала у квартирi Матвiя. Там не було нiчого особливого, та й взагалi - простий холостяцький барлiг. На полицях пил, речi абияк складенi, на робочому столi панував страшний хаос, зате кухня знаходилася в iдеальнiй чистотi. Що ж, у кожного свої таргани. Може, для чоловiкiв кухня - це святе мiсце, i воно завжди має бути iдеально чистим? Цього знати я не могла.
  
  В iншому ж квартира ця була звичайна i знаходилася вона недалеко вiд його автосалону. Вигляд звiдси був непоганий - на низку приватних будинкiв, на гiпермаркет i на головний проспект мiста. Напевно, увечерi тут ще привабливiше. Але, звичайно, через це я не стала напрошуватися до Матвiя на нiч.
  
  В унiверситетi справи йшли непогано. Я, як i ранiше, була однiєю з найкращих студенток своєї групи, а однокурсники, як i ранiше, ставилися до мене насторожено. Здебiльшого дiвчата. Їхнi пiдозри збiльшилися ще бiльше пiсля мого дня народження. Ми з Юлею довго того ранку сперечалися щодо одягу, тому що я не хотiла так вiдразу змiнювати свiй iмiдж, а подруга вiдстоювала свою позицiю. У результатi, в одязi я прийшла звичайною, але на обличчi з'явився легкий макiяж, що робить мене симпатичнiшим, а замiсть звичайного хвоста по моїй спинi розсипалася копиця дрiбних кучерикiв. Не знаю, чи я вiд цього краще виглядала, але хлопцi слiдом кидали менi здивованi погляди, а дiвчата насторожилися.
  
  Потiм я дiзналася i про головну новину - Матвiй Краснов знову зустрiчається зi Стасею Волковою! Отож ця панночка останнi кiлька днiв така задоволена ходила.
  
  Я була дуже здивована. Це мене насторожило. Нi, я не напружилася, хоч i не зрадiла цiй чудовiй новинi. Просто... дивно, що я цього не знала. Дивно, що Матвiй не подiлився зi мною своєю радiстю - якщо це, звiсно, була йому радiсть! Звичайно, весь той час, що ми товаришували, ми нiколи не стосувалися теми кохання: приводiв не було. Але менi здавалося, що ми досить близькi, щоб дiлитися такими змiнами у своєму особистому життi.
  
  Втiм, Матвiй лише напружився, коли я в однiй розмовi згадала Стасю. Вiн не був задоволений тим, що я в курсi його вiдносин з Волковою, а потiм взагалi сказав, що це не моя справа. Я страшенно образилася, а потiм подумала... що, напевно, Матвiй має рацiю. Не варто лiзти в особисте життя одне одного. Якби... раптом, у мене хтось з'явився, було б менi приємно, якби у моє життя хтось втручався?
  
  Тим не менш, ця новина мiцно засiла в моїх думках. Було трохи дивно бачити Матвiя зi Стасею обiйнявшись в унiверситетi. За весь той час, що ми знайомi, я нiколи не бачила його з кимось... так близько, крiм Юльки i самої себе, мабуть. А коли я побачила їх цiлуються, то взагалi завмерла посеред коридору - це мали честь бачити всi мої однокурсники. Нi, я не завмерла з подивом з роззявленим ротом, не кричала i не обурювалася, тому хлопцi не могли подумати нiчого, що не було б правдою. Але я просто взяла i втекла, i кожен розцiнив мiй вчинок по-своєму.
  
  Того вечора я поцiкавилася у Юльки, чи дiвчина може ревнувати свого друга до його пасiї? Поцiкавилася обережно, як просто так, хоча подрузi все одно стало цiкаво.
  
  -Я просто вчора ввечерi дивилася один фiльм, - зiтхнула я. - I там така ситуацiя була. Отож менi й цiкаво стало. У тебе таке було?
  
  Юлька сильно задумалася, хоча я була впевнена, що дiвчина заперечливо похитує головою. Але якщо це пов'язано якось з її новою молодою людиною, то тодi її можна зрозумiти. Юля сказала, що взагалi-то друзi повиннi тiльки радiти за налагодження особистого життя один одного. А потiм якось сумно додала, що дружби мiж хлопцем та дiвчиною не буває.
  
  Ось ще! Все чудово буває, я в цьому певна!
  
  У наступнi кiлька днiв я розглядала цю ситуацiю з рiзних точок зору, i дiйшла висновку, що я просто надто звикла до того, що вся увага Матвiя зосереджена лише на менi та Юльцi. I тим часом я забула, що Матвiй - хлопець, у якого є свої бажання та потреби. Тодi я змогла розслабитися i за Матвiя бiльше нiколи не згадувала Стасю. Їхнi особистi стосунки - це їхнi справи, якi мене торкатися не повиннi.
  
  Наприкiнцi березня танув снiг. Величезнi калюжi дратували, але ми з Юлькою намагалися не звертати на це уваги. Незабаром цей бруд закiнчиться, i всi ми все сильнiше вiдчуватимемо наближення теплих днiв. О, лiто! Якi емоцiї охоплювали нас вiд цих думок! Довгоочiкуваний вiдпочинок, можливiсть носити легкий та зручний одяг, виглядати красиво та багато чого ще.
  
  Сьогоднi сонце було досить тепле, а на вулицi вiсiм градусiв тепла. Калюжi, правда, так i не засихали, але попри все, настрiй у мене був прекрасний. Сьогоднi вихiдний день, Юлька знову кудись помчить зi своїм таємничим другом, а я гулятиму з Матвiєм. Подруга не забула мене з цього приводу пiдколоти, сказавши, що останнiм часом ми з ним дуже часто зустрiчаємось. Я жартiвливо вдарила дiвчину по головi i попередила, що наступного разу вона на цю тему розмовлятиме зi своїм братиком. Наче я її цим налякала...
  
  Мiсто без снiгу було якимось не таким. Здавалося, нiби чогось не вистачає. У Матвiя, здається, сьогоднi був гарний настрiй, i, що дивно, нiхто не турбував його з телефонними дзвiнками, що останнiми днями стало входити до звички - дзвонила Стася. Менi починало здаватися, нiби цiй невгамовнiй дiвчинi просто життєво необхiдно через кожнi пiвгодини показувати, як вона любить Матвiя. Хлопець, правда, щасливiшим вiд цих дзвiнкiв не ставав, але жодного разу не розлютився на дiвчину. А я мовчала, адже пообiцяла не лiзти не в свою справу. I зараз ледве стримувалася, щоб не поцiкавитись, чому це сьогоднi нас нiхто не турбує.
  
  Потiм ми пiшли до Матвiя пити чай i зiгрiватися. Виявляється, незважаючи на температуру, що пiдвищилася, я все одно встигла страшно замерзнути! А чай, як виявилось, може бути таким теплим! Взагалi менi подобалося бувати в квартирi Матвiя. Тут, чомусь, завжди було затишно, майже як удома. Ось i зараз я з зручнiстю влаштувалася на диванi у вiтальнi i розглядала обкладинку книги, яку нещодавно прочитав Матвiй: сам хлопець у цей час якраз коротенько переказував менi сюжет.
  
  Було так затишно, що зовсiм не спостерiгало за часом. Щоправда, я нiкуди не поспiшала, та й у друга планiв начебто не було.
  
  Але цi плани були в когось iншого.
  
  Коли у квартирi пролунав дверний дзвiнок, ми обоє дуже здивувалися. Матвiй насупився i сказав, що нiкого не чекав у гостi. Я ж просто передчувала щось не дуже гарне i вже хотiла встати з дивана, але не встигла - Матвiй сказав, що це, швидше за все, рахунки принесли або щось таке. Я знизала плечима i прийняла зручнiшу позу. По телевiзору розпочався якийсь фiльм, на який я все одно не звертала уваги.
  
  -Стася? - Почула я здивований голос Матвiй у коридорi.
  
  Ось чорт! Питання про те, щоб як i ранiше байдикувати на диванi, у мене навiть не виникло. Я тут же села, але зробити нiчого розумного не встигла. А що? Я мала ховатися за штору? Дурниця яка!
  
  -Я! А що, ти не радий? - заспiвала дiвчина, i я проти волi скривилася - у неї завжди був такий неприємний голос! - Бачу, що не радий! Де вона?
  
  -Хто? - не зрозумiв Матвiй.
  
  -Та, З ким ти тут вихiднi проводиш! - гнiвно крикнула дiвчина. - Чи бачите, на свою кохану дiвчину в неї часу немає, а на якусь iншу є, так?
  
  -Про що ти? Стасю, заспокойся! Iди краще додому, ти не вчасно прийшла!
  
  -Не вчасно? Я вам тут зараз влаштую! - почулися кроки, i в дверях я побачила Стасю. Виглядала вона моторошно - на обличчi нi грама звичної косметики, а очi злi...
  
  Вона завмерла в отворi, а на її обличчi промайнуло стiльки рiзних емоцiй. Вiд подиву до лютої ненавистi. Стася мовчки розглядала мене, як i її. Менi навiть насправдi почало здаватися, нiби я в неї хлопця вiдвела - аж надто зло вона на мене дивилася. Але я вчасно отямилася.
  
  -Ем ... Слухай, привiт. Ми незнайомi, хоча бачилися кiлька разiв. Мене звати...
  
  -Єва Лазарєва, я в курсi, - голосом, що не вiщує нiчого доброго, простягла Стася.
  
  -Так. Ти все не так зрозумiла! Матвiй не винний, тобто... мiж нами нiчого такого не було...
  
  -Ага, - як загiпнотизована кивнула Анастасiя, а потiм рiзко обернулася до Матвiя, що зберiгав труну мовчання. Я також замовкла. Чому Матвiй нiчого не пояснює? Стася зрозумiє, тiльки вiн має все правильно розповiсти - якщо треба, я сама можу з дiвчиною поговорити. Вона мене зрозумiє, i все це ми забудемо як просте непорозумiння. - А ти сволота, Корольов! Сволота i негiдник! Я б зрозумiла, якби це Рiтка була... або Вiрочка, яка тобi останнiм часом так старанно очi будує. От знаєш, зрозумiла б! Вони хоч щось iз себе уявляють! Але, - вона кинула на мене зневажливий погляд, - це... слiв немає! Чи ти мене принизити вирiшив? Зв'язався ж з якоюсь сiрою мишкою, яка в коханнi не розумiє нiчого - тiльки дивитиметься на тебе поглядом слухняного собачки! Чи тобi так розважитись захотiлося, а, Матвiю? Може, ти дiвчинi заморочив голову, у коханнi до труни поклявся, а сам пограти на зло менi вирiшив?
  
  -Не смiй так про неї говорити, - рiвним голосом промимрив Матвiй. - Ти жодного її волоска не стоїш!
  
  -Чи? Матвеюшка, та ти спектакль не розiгруй! Ми нормальнi люди, живемо у сучасному свiтi! Ти думаєш, що колись я повiрю в те, що ти в якусь обiрванку закохався?
  
  -Чому б i нi? - хлопець знизав плечима. - Я тобi давно казав, що ми не пара один одному!
  
  -Ти просто сам нiчого не розумiєш, - не погодилася Стася, а потiм знову на мене подивилася. - А ти! Така слухняна дiвчинка, а як чужих хлопцiв виводити - така перша. Не очiкувала! Тiльки знай, дитинко. Вiн не такий лапочка, яким здається. Кине i забуде наступного ж дня твоє iм'я, бо ти - лише розвага на одну нiч. У нього таких як ти ще море буде!
  
  -Йди звiдси! Викидайся з моєї квартири! - гаркнув Матвiй i, грубо схопивши дiвчину за руку, потяг її до дверей. А потiм вони ще хвилин п'ять голосно лаялися. Звинувачення Стасi здавались менi справедливими, але ж насправдi Матвiй не винний. I мене дивувало те, що хлопець не намагається розплющити Стасi очi, не хоче їй пояснити, що ми просто друзi. Вiн погоджувався з кожним висунутим звинуваченням, а потiм почувся гучний хлопок дверима, i стало тихо.
  
  Матвiй тихенько повернувся назад до вiтальнi, а потiм сiв поруч зi мною. Кiлька хвилин ми мовчали. Я не знала, що сказати. Все було навiть гiрше, нiж просто жахливо. Якби я не опинилася сьогоднi з Матвiєм, вони б не розлучилися! Виходить, що це я винна! Нерозумно як вийшло. Я вже подумки насторожилася i чекала, що ось зараз Матвiй почне каятися у своїх словах, якi в запалi сварки наговорив Стасi, а потiм я була готова до його звинувачень...
  
  -Чорт! - тихенько видихнув вiн, але зробив зовсiм не те, що я думала. Матвiй обiйняв мене i мiцно притиснув до себе - так, як ранiше ще жодного разу не робив. Вiд несподiванки мене в запал кинуло, але я не стала вириватися, не стала щось говорити. Просто мовчала та намагалася звикнути до нових незрозумiлих вiдчуттiв. - Єв! Вибач будь ласка. Вибач, що ти стала свiдком цього... Вона про тебе стiльки гидоти наговорила, - я проти волi зiщулилася, коли згадала про численнi епiтети, якими обдарувала мене дiвчина, лаючись з Матвiєм у коридорi. - Вибач, що втягнув тебе в це! Просто... я вже не мiг з нею, але не знав, як ще одв'язатися.
  
  -Нiчого страшного, я все розумiю, - прошепотiла я. Потiм я глибоко сумно зiтхнула. - Будь готовий до того, що весь унiвер завтра знатиме про те, що сталося. Напевно, вона мене там такою стервою опише...
  
  -Врiжу будь-кому, вiд кого це марення почую, - фиркнув Матвiй, але це тiльки змусило мене тихенько засмiятися.
  
  -Будь-якому? Тодi, у кращому разi, тобi пiвунiверситету побити доведеться. Це якщо сподiватися, що викладачiв не цiкавлять такi пiкантнi подробицi про життя своїх учнiв!
  
  -Ну, Ти й даєш, Єв! Я думав, що ти злякаєшся, адже всi студенти тепер вважатимуть тебе розлучницею, а ти... про такi дурницi думаєш,- зауважив Матвiй.
  
  -Це, звичайно, проблема, - я обережно вислизнула з мiцних обiймiв хлопця, намагаючись не показувати свого збентеження. - Але з iншого боку, тепер ми зможемо нормально спiлкуватися в унiверi. I нехай усi думають про нас, що хочуть.
  
  -Так, вони там такого вигадують, - Матвiй задумався, а я пiшла на кухню пити чай.
  
  Юля.
  
  
  
  Пiсля нашої першої зустрiчi минув мiсяць. Так-так, сьогоднi був рiвно мiсяць з того часу, як я вперше познайомилася з людиною на iм'я Олексiй Антипов. Людина це була нова, незнайома, дивна i незвична, але ж час творить дива! I я вже знала, як любить вiн закочувати очi, коли я несу всяке марення, знаю, що найбiльше на свiтi вiн любить солодке, знаю, що вiн дуже серйозний i любить свою роботу, хоч i особливо нею не пишатися.
  
  Але пiсля недовго знайомства майже нiчого не змiнилося. Ми не виглядали закоханими ... може, все-таки i виглядали (iнодi, коли крадькома розглядали один одного i знiяковiло вiдверталися, зiткнувшись цiкавими поглядами), але такими себе майже не вiдчували. У коханнi одне одному не зiзнавалися, у почуттях i симпатiях до пуття розiбратися не могли. Все ставало простiше телефоном. Нiхто б точно не змiг сказати, чому стiльниковий апарат дає нам можливiсть виговоритися, сказати одне одному все, що на душi лежить. А зустрiчаючись у реальностi, я починала страшенно бентежитися i згадувала, яку дурницю ще годину тому розповiдала Льошi; хлопець просто ставав якимось мовчазним, багато про що думав i часто дивився на мене з щирою цiкавiстю, нiби я не дiвчина, а якась звiрушка, що втекла з зоопарку.
  
  I, незважаючи на цi фокуси, я чекала кожного його дзвiнка та кожної нашої нової зустрiчi. Нехай я страшенно бентежитимуся i хвилюватимуся, буду постiйно запинатись i виглядатиму повною дурiстю в його очах - зате я знатиму, що ось вiн - Олексiй, вiн зi мною поруч i вже точно не є плодом моєї уяви. Менi це було важливо, але я не знала, що це - кохання, чи якесь iнше почуття? I якщо iнше, то яке саме?
  
  А ще... було страшно. Я ранiше навiть не думала, що так може бути. Згадуючи свої першi дурнi та невмiлi стосунки з Мишком, я не могла точно згадати, як же у нас там все було (як ми почали зустрiчатися, як зiзнавалися один одному в симпатiях i як голос тремтiв вiд хвилювання). Хоча минуло лише два роки. За iдеєю, я не повинна була це забути. Але ж забула. Значить, не любила Ведмедика? Все це було дивно, нереально, нiби не зi мною зовсiм. I тiльки зараз я згадала, що є у стосунках i безглузде хвилювання, i всепоглинаюча ревнiсть, i радiсть кожному дзвiнку, кожнiй посмiшцi i навiть кожному погляду. Але так було страшно. Боялася, що одного разу Льошi набриднуть цi дурницi. Адже ще на самому початку вiн згадав, що вiн дорослий юнак, i йому, напевно, вже не до дурниць, не до романтики - напевно йому хочеться просто кохання, не обов'язково взаємної, хочеться стабiльностi. А може, й не хочеться.
  
  Так i продовжувала перейматися. Дурнi думки не давали менi заспокоїтись. Я не могла прийти додому, скинути веснянi чоботи, з радiстю погладити Д'ю, що з'їсти, з'ясувати що-небудь на вечерю, а потiм сiсти за комп'ютер або пiти в зал читати книгу - все це бiльше пiдходило для Єви, яка останнiм часом була якоюсь ... оптимiстичнi. Я ж мучила себе, i, мабуть, щодня чекала на Льошин дзвiнок, чекала, що вiн акуратно пояснить менi, що з цього часу варто рiдше бачитися - адже у нього стiльки справ, а я завжди заважаю... а, можливо, в одного чудового моменту вiн просто вiзьме i не зателефонує. Зрозумiє, що йому набридло зi мною возитися, зрозумiє, що нi до чого йому, дорослому хлопцю, слухати, як на якесь там дiвчисько її змiнниця по роботi накричала за чергову дурiсть. Так, я розповiдала про такi речi. А що ще говорити? Про почуття та стосунки? Нi, до цього я була не готова, та й чи були якiсь почуття, якiсь стосунки? Менi хотiлося якомога довше чути його голос, хотiлося розвеселити хлопця якимось легким жартом, щоб вiн змiг вiдволiктися вiд роботи i посмiятися з мене (адже я так любила слухати цей смiх, що часом притискала до себе телефонну трубку так сильно, як тiльки могла , щоб чути його смiх так близько, як, мабуть, нiколи не почую). Тому я довго говорила про всякi дрiбницi, поки вiн обережно не прощався, адже в нього ще купа роботи, а ввечерi вiн прийде додому, де на нього чекатимуть мама i сестра, чекатиме нудьгуючий собака, де вiн почувається, як удома, i де йому не треба нiкуди поспiшати, а головне - не треба дзвонити менi i вкотре слухати мої дурницi.
  
  Пiсля першого побачення (втiм, не варто ту незабутню зустрiч так голосно називати побаченням) ми ще неодноразово бачилися. В основному ходили мiстом, iнодi заглядаючи у двори, в яких я жодного разу не бувала - а навiщо? Матвiй хмурився, коли вкотре питав, що ми сьогоднi робили, а я вiдповiдала, що гуляли. Вiн не розумiв мого залицяльника, хоча, якби знав, що це Олексiй, мабуть, не став би висловлювати свою думку вголос. З iншого боку, брата можна було зрозумiти: по-перше, вiн ще молодий, на вiдмiну вiд серйозного Льошi, i йому в такому вiцi завжди здається, що для коханої дiвчини не грiх та гори згорнути. А по-друге, я сама пiдтримувала Матвiя. Менi було дивно, що ми завжди просто ходимо, гуляємо. А потiм я обривала себе i думала, що якби всерйоз подобалася хлопцевi, то вiн давно б брав активну участь у наших стосунках. У результатi виходило, що я нав'язую йому своє суспiльство: дзвоню частiше, нiж вiн, говорю бiльше, нiж вiн... i думаю, напевно, теж бiльше. Але iнакше не виходило. Так несподiвано для мене менi вперше захотiлося комусь вiдкритися, а тепер, коли треба знову йти дорогою назад, я раптом зрозумiла, що цього так не хочеться.
  
  Але все так i тривало. Я чекала, коли настане розв'язка... навiть не знаю, як назвати. Чекала, що Льоша менi нiчого толком пояснювати не буде - адже я молода, дурна, наївна. Але цього не вiдбувалося, тому я намагалася радiти з того, що в нас ще є. Я дивилася в дзеркало i себе не впiзнавала - я ж Юлька Корольова, дiвчисько з жвавим характером, здатне всiх хлопчакiв у групi переперечити. Я, Юлько, дiвчина, яка нiколи i нiкому не дозволить себе образити! I я, Юлька, така дурна, що, здається, починаю закохуватися, а зараз для цього невiдповiдний момент.
  
  Сьогоднi було двадцяте число березня. На небi було яскраве сонечко i кiлька темних хмаринок, незрозумiло як навислих над нашим мiстом. Було досить тепло, але не настiльки, щоб уже ходити без теплих курток. Сусiдськi дiтлахи стрибали в калюжах, що утворилися вiд розтанув снiгу - їм було все одно, що в дiрявi черевики проникає вода, а бруднi краплi потрапляють на одяг. Вони точно знали, що отримають прочуханi вiд батькiв, як тiльки тi помiтять, на що перетворилися їхнi дiти-янголятко. Але, незважаючи на це, малюки радiли теперiшньому моменту i вони зовсiм не думали про своє невтiшне майбутнє.
  
  Ось iз кого приклад брати треба! Хоч раз насолодитися моментом i припинити думати, що буде завтра.
  
  Надвечiр моє хвилювання трохи влягло - сьогоднi зателефонував Льоша i знову запропонував зустрiтися. Все як завжди, а я чомусь знову починала нервувати. Моя iнтуїцiя пiдказувала менi, що сьогоднi буде не найкраще побачення, а я вiдганяла вiд себе неприємнi думки - не вiдмовлятися ж вiд зустрiчi! А то чого доброго подумає, що не хочу з ним бачитися бiльше, i дзвонити перестане, а я, дура, нудьгуватиму ж буду. Мене не здивувало настiльки пiзно - майже десять годин вечора. Iнодi ми з ним дiйсно гуляли допiзна, але не через те, що в цей час доба романтика сама, а через те, що в такi днi Антипов пiзно закiнчував працювати, потiм у нього були ще якiсь домашнi клопоти, i тiльки пiсля цього вiн був вiльний. Втiм, я щиро не розумiла, чому хлопець витрачає цей час на мене - мiг уже вiдпочити, а ми б зустрiлися наступного дня. Зрозумiти його логiку менi не судилося, а ось запитати прямо боялася. Раптом це дуже серйозне питання?
  
  Одягатися якось особливо вишукано я не стала, хоч Єва перед вiдходом на мене дивно дивилася. Втiм, подруга завжди, коли я тiкала на зустрiчi з Льошою, дивилася на мене дивно i щиро не розумiла, чому я для своєї молодої людини не хочу виглядати найкрасивiшою! Я теж себе не розумiла, але чомусь хотiлося сподiватися, що моя по-справжньому кохана людина покохає мене не за гарний вирiз у сукнi, i не за тонни косметики на обличчi, що роблять мене дорослiшим i хижим. Я хотiла показати Олексiю справжню себе - розумну, симпатичну, але зовсiм ще молоду, можливо, нiчого в цьому свiтi не розумiє. Хотiлося бути самою собою, i чомусь я вiдчувала, що це правильно.
  
  Льоша був пунктуальний, i коли я трохи запiзнювалася, вiн завжди невдоволено пiдтискав нижню губу. Я спочатку ображалася, думала, що цим дратую його. Але незабаром вiн менi пояснив, що завжди такий був - строгий батько з дитинства привчав його до точностi та вiдповiдальностi. Льоша просто не вмiв iнакше, i змушував усiх пiд нього пiдлаштовуватися. Хлопець тодi сказав, що, мабуть, змiнити його звичку зможе лише кохана жiнка i таємниче на мене подивився, а я тепер дуже пишалася собою, коли при черговому запiзненнi вiн мовчав i нiчого не вимовляв.
  
  Я знала, що Олексiй мав машину. Не дорога i не перша свiжiсть, але все ж таки своя власна машина - i це було великим плюсом. Хоча для прогулянок нам ця машина нiколи не була потрiбна. Ми неквапливо бродили мiстом, то мовчали, то щось завзято бралися обговорювати, а потiм знову нiяково замовкали. Може, мiж нами стояла якась недомовленiсть, а може, я знову собi все вигадую.
  
  Сьогоднi ми вiдвiдали площу Закоханих. Хоча офiцiйна назва була, звичайно ж, iншою, але мiсцевi жителi давно вже про себе називали так це мiсце. Назва вона отримала завдяки "фонтану двох сердець, що плачуть", розташованому в самому центрi площi. У фонтана, щоправда, не було якихось особливих переваг, окрiм гучної назви. Але чомусь саме сюди у вечiрнiй час перебиралися численнi закоханi парочки, про що захоплено говорили i цiлувалися в тiнi, впевненi, що так їх нiхто не бачить.
  
  Я дуже здивувалася, коли Льоша вивiв мене саме до майдану. Якось ранiше так виходило, що ми завжди уникали поворотiв, що вели сюди. Але сьогоднi я була певна, що Олексiй вибрав саме це мiсце для прогулянки. Тому я почала переживати ще сильнiше. Чомусь перша думка, що вiдвiдала мою голову, виявилася не найприємнiшою: я подумала, що саме сьогоднi, саме тут, коли я тiльки повiрю в диво, ми й розлучимося. Бiльше вдалого мiсця не можна було знайти. Але потiм тут же сварилася за таку недовiру до хлопця, що йде поруч, згадала свої ранковi думки i спробувала просто насолодитися моментом. Навiть змогла завести з Олексiєм невимушену розмову про архiтектуру нашого мiста. Хто б знав, що ми обидва, люди далекi вiд мистецтва та архiтектури, так захопимося цiєю бесiдою.
  
  Часу минуло не дуже багато. Ми тiльки-но встигли обiйти третину периметра площi закоханих, як нам на шляху попалася парочка. Сковзнувши поглядом по гарненькiй дiвчинi, я перевела погляд на хлопця, що йде з цiєю дiвчиною пiд руку. Вiн їй щось довiрливо говорив, очi його в темрявi блиснули, i навiть я на секунду подумала, що це, мабуть, двi шалено закоханi одна в одну людину. Але пiсля кiлькох секунд спостереження я зрозумiла, що помилилась. Дiвчина довiрливо липла до хлопця i явно пропускала всi гарнi слова повз вуха. Хлопець, напевно, це помiчав, але продовжував робити по-своєму. Очi його були сповненi байдужостi, яка докорiнно не поєднувалася з прекрасними словами, якi хлопець, як я пiдозрюю, шепотiв своїй супутницi.
  
  У цiй дiлянцi площi було досить-таки темно, бо над нами не горiли два сусiднi вуличнi лiхтарi. Але навiть у силуетi я змогла розпiзнати щось знайоме, а коли через секунду точно дiзналася хлопця, що йде прямо в наш бiк, злякалася. Я навiть не зрозумiла, коли так сильно стиснула руку Олексiя, що той вiд несподiванки охнув. Я тут же почала вибачатися, стало жахливо соромно, але це якраз i було помилкою - на нас звернули увагу.
  
  Мишко, а це був саме вiн, майже не змiнився за два роки. Та ж поблажлива усмiшка, той самий пронизливий погляд сiрих очей, тiльки форма зачiски трохи змiнилася, та й статус його - тепер вiн уже давно не мiй хлопець, а, мабуть, чийсь чужий. Загалом, мiж Мишком дворiчної давностi та Мишком, що стоїть передi мною, не можна було знайти якихось видимих вiдмiнностей. Однак хлопець довго мене вивчаюче розглядав, помiчав кожну деталь i робив якiсь висновки, якi я знати, якщо чесно, дуже не хотiла.
  
  -Яка мила зустрiч, Юль, - радiсно посмiхнувся мiй колишнiй, пiдходячи ближче до нас. - Скiльки рокiв скiльки зим! Як мама з татом? У них добре справи?
  
  -Все чудово, - коротко вiдповiла я, не виявляючи вiдповiдної ввiчливостi.
  
  -Що ти така серйозна, королева? - поцiкавився Мишко, чудово знаючи, як дратує мене це слово. Вiн дружелюбно посмiхнувся, хоча насправдi це помилкове уявлення - така усмiшка означала, що вiн знову впiймав мене, а тепер не забуде кинути кiлька колких фраз у мiй бiк. - Тiльки не кажи, що досi злишся! Стiльки часу минуло, а ти всi колишнi проблеми пам'ятаєш!
  
  А що вiн думав? Хiба можна так швидко забути зраду колись коханої людини? Щоразу, випадково зiштовхуючись iз Мишком, у менi все закипало вiд ледь контрольованого гнiву. Хотiлося показати себе Мишка у всiй красi: продемонструвати свою красу, статус, впевненiсть у собi, пiднести на блюдечку всi свої переваги, щоб вiн вiд безсилої злостi задихнувся. Зараз же я не вiдчувала нiчого, або майже нiчого - все ж таки десь усерединi мене, як i ранiше, тремтiла образа.
  
  -Менi все одно, - хмикнула я. - Зате ти, дивлюся, задоволений життям, та Мiш? Як i ранiше дiвчатам мiзки пудриш? Все сподiваєшся на їхнє вiддане щеняче кохання? Що все так легко i просто дiстається? З однiєю мною нiчого не вийшло, мабуть!
  
  -Ой, ну, що ти починаєш? - Мишко неприємно скривився i перевiв погляд на Льошу, що стояв спокiйно. Той не показував свого подиву, та й узагалi виглядав досить зiбраним. - Сама, мабуть, недовго плакала! Бачу, i ти вдома вечорами не сидиш! Все сподiваєшся на кохання та романтику? Як i ранiше чекаєш золотi гори та океани кохання? Я тобi очi вiдкрити на свiт хотiв, щоб ти бачила, що не iснує твоїх цих казок у життi! Що принцiв цих казкових не буває, що дива не трапляється, i не треба чекати бiля моря погоди - якщо хочеш добре жити, то потрiбно самому своє життя будувати! А ти менi, мабуть, так i не вiриш, усi принца на бiлому конi чекаєш!
  
  -А тобi яке дiло? Причепився до цих принцiв! - я стала в оборонну позу. - Я тебе не чiпала! Не стала благати повертатися, твого прощення чекати не стала! Переступила i розпочала нове життя! I, знаєш, не скаржусь! Я живу набагато краще за тебе, нехай i вiрю в свої казки, i чекаю цього самого принца!
  
  У той перiод, коли ми з Мишком тiльки познайомилися, тiльки почали спiлкуватися, я була впевнена - ось вiн, той самий, єдиний i неповторний. Той хлопець, який для мене все, що хочеш, зробить, який звалить собi на плечi мої проблеми та ще й на руках тягатиме. I тiльки коли менi очi розплющили, я замкнулася в собi, довго думала, що вiн, Мишко, мав рацiю, коли казав, що не принц вiн нiякий, що звичайний хлопець, яких на свiтi вистачає. Я не вiрила, а вiн мав рацiю. Тiльки зараз, зустрiвши Льошу, я подумала, що це накреслено згори, що менi його сам Бог послав. А тепер... зустрiвши Мишка знову, мої сумнiви, якi, здавалося, давно вже випарувалися в невiдомому напрямку, знову дали про себе знати.
  
  -Що ти про життя знаєш, королева? - iз глузуванням поцiкавився хлопець. - Думаєш, знайшла собi мужика серйозного, i все, як за помахом чарiвної палички, для однiєї тебе змiнитися? Та ти не потрiбна нiкому! На твою гарну мордочку нiхто не поведеться з твоєю життєвою позицiєю. Треба до життя простiше ставитись, а ти... все дива з неба чекаєш! I що, багато за два роки чекала?
  
  -От тебе забула спитати, як менi жити! - Рикнула я. - Навiщо тебе взагалi зустрiла? Тiльки весь настрiй зiпсував! Ти ж по-iншому не вмiєш, тобi завжди потрiбно, щоб тебе одного любили, чекали...
  
  -А Кому цього не хочеться? Я нормальний звичайний хлопець, подивися уважнiше i переконаєшся, що у всiх на думцi тiльки одне. Кому у двадцять рокiв серйозних стосункiв хочеться? Тобi? От i шукай собi такого ж ненормального, як ти сама! Тiльки справжнiй дурень тебе замiж iз твоїми фантазiями вiзьме!
  
  Вiд обурення я вiдразу всi слова розгубила. Мовчки хапала ротом повiтря i не знала, що на цi слова вiдповiсти. Прикро не було, я завжди знала, що Мишко козел, i таких слiв наговорити може, що ще довго приходити в себе будеш. Але ж вiн у найхворiше вдаряв! Як знав усi мої переживання, чи у мене на обличчi було написано, що я боюся своє кохання упустити...
  
  I тут сталося те, чого я найменше очiкувала у цей момент. Льоша, який до цього байдуже спостерiгав за розiграною перед ним виставою, раптом вирiшив виявити цю участь. Вiн провiв долонею по моїй щоцi. Вiдчувши дотик його холодних пальцiв, я на секунду забулася i навiть прикрила очi, насолоджуючись цiєю секундною ласкою. Забула б про все на свiтi, якби Льоша не переключився на Мишка. Той недбало поглядав на нас, чогось усмiхався i дивився на Олексiя з викликом. Але Льоша на це не звертав уваги. Недбало i навiть нiби з лiнню вiн похрумтiв пальцями, нiби лякаючи Мишка, а потiм рiзко замахнувся i вдарив.
  
  Все-таки ми стояли дуже зручно, пiд зламаним лiхтарем, де все, що вiдбувалося, частково було приховано темрявою. Пiсля удару я почула хрускiт - напевно, Льоша йому щось пошкодив. Мишкина дiвчина одразу щось обурено крикнула, а потiм опустилася до хлопця на землю i просто дивилася, намагаючись зрозумiти, що їй робити - якось допомагати чи шкодувати. Мишко корчився на землi вiд болю, сипав прокльонами, на якi Льоша не звертав належної уваги. Вiн акуратно присiв навпочiпки бiля Мишi, почекав, поки тому набриднути лаятися, а потiм заговорив м'яко, але впевнено.
  
  -Таких покидькiв, як ти, на землi повно. I я не прийматимуся тебе розуму вчити - такi, як ти, довiчно на всю голову зсунутi. Тiльки от ти головного не врахував - є люди сильнiшi й розумнiшi за тебе, якi завжди над тобою височать будуть. I є такi дiвчата, якi на тебе, як на ганчiрку для статi дивитися будуть. Так що не думай, що ти тут - пуп землi. I Юлю не ображай! Ще хоч слово про свою дiвчину почую, i ти в мене за всi свої вчинки будеш вiдповiдати, зрозумiв? I це не загроза, щоб ти ранiше не побiг до матусi плакатися. Це лише попередження, усвiдомив?
  
  -Та пiшов ти...
  
  Льоша пiдвiвся i акуратно (хоча, як це можна назвати акуратним?) ногою вдарив хлопця, що лежить, у живiт. Мишкина дiвчина завищала, та й мимоволi дихання затримала. Хотiлося Льошку зупинити, обдурити, але двi речi зупиняли мене: по-перше, стiльки часу я так хотiла побачити в Мишкиних очах бiль, щоб вiн покаявся, а по-друге... Льоша назвав мене своєю дiвчиною, i це приємно кольнуло в саме. серце.
  
  -Ще посперечайся зi мною! - хмикнув Льоша. I вiдiйшов вiд хлопця, лише отримавши позитивну вiдповiдь на своє запитання. Вiн не став подавати Мишi руку, щоб той пiднявся, просто пiдiйшов до мене, мiцно стиснув мою долоню, i ми пiшли в той бiк, куди й прямували. Я вiдчувала, що Олексiй напружений. Хотiла сказати щось, щоб хлопець розслабився, зiтхнув, нарештi, на повнi груди. Але як назло нiчого путнього на думку не спадало, тому я продовжувала мовчати, мiцно стискаючи Лешину долоню. Вона була дуже холодна, але швидко зiгрiлася в моїй теплiй руцi. Тримати хлопця за руку було дуже приємно, з'являлося вiдчуття теплоти i захищеностi.
  
  Хвилин через п'ятнадцять Льоша присiв на вiльну лавочку, а я, пом'явшись трохи, теж сiла. Хвилювалася моторошно. За Льошу хвилювалася. Не знала, як вiн до цього поставився, що вiн про мене подумає пiсля Мишкиних реплiк. Хотiлося провалитися крiзь землю, а потiм ще кiлька разiв гарненько стукнути Мишку по головi. Невже не втерпiв? Невже йому так сильно захотiлося зiпсувати менi настрiй, що навiть на свою дiвчину наплював? Пройшов би повз, i всiм вiд цього тiльки краще стало б.
  
  -Це був Мишко - мiй колишнiй, - прошепотiла я. - Вже пiвтора роки, як колишнiй.
  
  Олексiй напружено мовчав, не коментуючи моїх зiзнань. Знати б, що в нього зараз на думцi, було б набагато простiше.
  
  -Вибач, Льош, - все-таки сказала я, пересиливши власний нервозний стан i збентеження, що запанувало в раз. - Вибач, що тобi все це побачити довелося, та ще й взяти участь!
  
  -Та гаразд, кинь, - хмикнув хлопець. Вiд його спокiйного голосу полегшало.
  
  -Нi не кинь, - обурилася я. - Не кинь! Ти заступився за мене! Я... не знала, що робити, вiн просто... нiби звикла вже, стiльки разiв усю цю його нiсенiтницю чула, але вiн щоразу примудряється сильнiше кольнути, щоб його слова не забула. Я все це знаю, але все одно прикро. I вже звикла, що вiн завжди мене на мiсце ставив, слово сказати не давав, ось i сьогоднi. А тут ти... дякую тобi велике, Льоше! Це... це дуже важливо для мене.
  
  Олексiй уважно слухав мою плутану промову, але я не могла говорити спокiйно - вiд хвилювання i вiд м'якого обволiкаючого погляду хлопця. Останнє мене, напевно, дивувало найбiльше, i я не приховувала свого збентеження, але Льоша цього не помiчав, або вдавав, що не помiчав. Я знову нiяково замовкла i навiть губу прикусила, щоб не побалакати нiчого зайвого.
  
  -I все одно, дякую, - не втрималася я. Взагалi, коли менi дуже хочеться казати, я не можу мовчати. - Тiльки... навiщо ти сказав йому, що я твоя дiвчина? Ми ж не... ну... ти зрозумiв.
  
  Я почала швидко червонiти, тому вiдразу вiдвернулась вiд допитливого погляду, подумки рахуючи до десяти. Рука, проти волi, на секунду торкнулася того мiсця, де один (лише один!) раз ковзнула рука Льошi. Але зараз, згадавши це, мене вiдразу в жар кинуло, а потiм я поспiшно прибрала руку, нiби щойно зробила щось заборонене.
  
  -Не знаю, - почувся вiдповiдь Льошi, вiд якого плечi здригнулися. - У мене є припущення.
  
  -Припущення? - я запитально вигнула брову. Що ще за припущення? - Я не розумiю...
  
  -Зате я все розумiю, - хлопець присунувся ближче i уважно подивився на мене, нiби намагаючись у моїх очах знайти якусь вiдповiдь. I такi очi... стали рiдними, в яких, незважаючи нi на що, хлюпалися веселощi i щось ще, незнайоме, але приємне. Його холоднi пальцi знову опинилися на моїй щоцi, а мене знову в жар кинуло. Не хотiлося пiддаватися цiй ласцi, хотiлося з викликом подивитись у його очi, спитати, що вiн робить, але я мовчала, уважно за Льошею спостерiгаючи. Його долоня зупинилася бiля лiнiї губ, пальцi завмерли на мить. Передчуття швидкого поцiлунку вiдгукувалося гучними ударами серця: я дуже боялася, що Льоша почує мiй шалений стукiт серця, а потiм плюнула на все...
  
  Напевно, це був той вибух емоцiй, як описують це в книгах. Або я так пiддалася чаклунству моменту, що для мене цей поцiлунок став чимось особливим. Льоша був наполегливим i таким чужим, але в той же час вiн був найрiднiшим на свiтi, а його губи зараз неодмiнно стали для мене центром всесвiту. Що-небудь розумiти в такому станi я вiдмовлялася, лише мiцнiше притискалася до хлопця, який був тiльки радий моїм дiям: несмiливо провела долонею по його мiцнiй спинi, а потiм закопала пальцями в його трохи жорстке волосся. Все таке нове, незвичне, i тому ще привабливiше.
  
  Ось уже не знала, що цей вечiр може закiнчитись так. Цiлуватися з Льошею було не просто приємно, це була... фантастика. Менi здавалося, що без цих поцiлункiв я вже просто не зможу прожити (це дурiсть, звичайно, адже свої неповнi двадцять рокiв якось прожила!). Я могла просто обiйняти його, торкнутися його гарячих губ, могла безсоромно йому посмiхатися i флiртувати, i все це я робила цiлком законно. I розлучитися бiля мого будинку ми довго не могли, нiби прощаємось не на кiлька днiв, а назавжди. Я дивилася на нього сумно-завзято, все закушувала губу i намагалася посмiхнутися, а Льошка цiлував мене, називав дурною дiвчинкою, i пообiцяв завтра ж розбудити мене телефонним дзвiнком. А я хмикнула недовiрливо, але погодилася, дивуючись самiй собi! Ранiше готова була убити будь-яку людину, яка ризикнула мене розбудити, але тепер знала, що Лешина дзвiнка чекатиму...
  
  Вдома голосно грала пiсня гурту 'Брати Грiмм', Євка сидiла в залi, фарбувала нiгтi на руках i кумедно пiдспiвувала. Дня все крутився поруч iз подругою, жалiбно на неї дивився i нявкав - чи то пiдспiвував, чи просив пограти з ним. Я тихенько роздяглася, не ризикнувши Євi заважати, i тiльки коли випадково мало не перекинула вiшалку з одягом, подруга почула шарудiння в коридорi i вискочила мене зустрiчати.
  
  -Добре спiваєш, - хмикнула я.
  
  -Ой, та гаразд тобi, - вiдмахнулася вона. - Як погуляла?
  
  -Я... так, нормально, як завжди, - я знизала плечима, старанно ховаючи усмiшку, що розповзалася на обличчi.
  
  -Точно Нормально? Де гуляли? - спитала вона.
  
  -Так нормально все, Єв, нормально! Що ти питаєш? Як Матвiй, - я докiрливо похитала головою.
  
  -Причому тут братик твiй? Менi ж цiкаво!
  
  -Цiкавiй Варварi на базарi нiс вiдiрвали! - Згадалася менi приказка.
  
  -Я ж не Варвара! - усмiхнулася Єва. - А взагалi, як хочеш. Але ж я бачу твою моську задоволену!
  
  -Ми цiлувалися, - раптом видала я, а потiм прикусила губу, чекаючи на реакцiю подруги. Я знала, що менi треба висловитись, i чекала, що подруга скаже.
  
  -Ого! - радiсно вигукнула вона.
  
  П'ять хвилин я говорила дiвчинi, що сталося. Якоїсь митi так захотiлося їй розповiсти про Льош, сказати, що це з ним я проводжу вечора, що це про нього я постiйно думаю. Хотiла розповiсти, що це все так класно i що я, здається, закохалася. Але я промовчала. Вирiшила поки що почекати з зiзнаннями, а Єва мене не поспiшала i не вимагала назвати iм'я мого "таємного залицяльника", за що я була вдячна подрузi.
  
  -Так, у нас сьогоднi дивний день був, - зiтхнула Єва, потiм раптом усмiхнулася i заговорила. - У мене сьогоднi теж незвичайний день був. Матвiй зi Стасею розлучився, в якомусь сенсi через мене...
  
  Я уважно слухала те, що розповiдала менi подруга. Про Стасю, про її несподiваний прихiд, i про поведiнку Матвiя, що насторожило мене найбiльше. Слухала, не приховуючи цiкавостi, а потiм задумалася. Євку лякати вiдкриттями не хотiлося, але сама я зрозумiла важливу рiч, яку вiд мене старанно приховували.
  
  Матвiй закохався у мою подругу. Знаючи брата, я була впевнена в цьому на всi сто вiдсоткiв. Закохався, як хлопчисько, але не поспiшав змиритися з цими почуттями - мабуть, тому з цiєю Сташею знову почав зустрiчатися. Тiльки не мiг вiн нiкому дозволити Євi ображати - це було видно особливо чiтко, пiсля того, як сама сьогоднi зiткнулася з такими емоцiями з боку Олексiя.
  
  I я не знала, що iз цими вiдкриттями робити. Подругi поки що говорити нiчого не стала, а сама вирiшила, що переговорю про це з братом.
  
  Все-таки дивно все складається. То сама їх намагалася звести, а коли плюнула на це, вони й самi зiйшлися. I не треба їм було моєї допомоги, i так один до одного придивилися б i зрозумiли, що тут, та як...
  
  Єва.
  
  
  
  Пiсля двох ранкових пар я прибiгла на роботу - встигла якраз вчасно, бо Лев Борисович уже нездорово поглядав на порожню приймальню офiсу. Взагалi, моя робота менi подобалася - робила я все те, що вмiла, спокiйно вникала в питання фiрми, запросто спiлкувалася з юристами i все встигала. Тiльки ось сьогоднi трохи запiзнилася, бо пару затримали...
  
  Лев Борисович одразу за кiлька хвилин пiсля мого приходу поїхав зустрiчати якесь дуже важливе, як йому здавалося, обличчя: чи то iнвестор, чи то спонсор. Весь офiс на вухах стояв, а я... менi все одно було. Я розкладала документи, переглядала пошту, принесену для шефа, вiдповiдала на безперервнi дзвiнки i розглядала свою сторiнку 'Вконтакте'. Якихось особливих доручень для мене не було, тiльки записувала у свiй щоденник тi чи iншi прохання тих, хто дзвонив, якi мала передати Леву Борисовичу. Навiть дружина його, Олена, кiлька разiв телефонувала, сподiваючись застати його на роботi, а потiм попросила, щоб чоловiк пiсля приїзду передзвонив.
  
  Минуло трохи менше години, коли офiс стих. Таке бувало у двох випадках: чи в офiсi нiкого немає, чи приїхало начальство. Друге ймовiрнiше. Тому я теж слухняно закрила всi непотрiбнi вкладки в браузерi, вiдкрила свiй пошарпаний щоденник, взяла синю ручку i натягла на обличчя маску пiдвищеної працездатностi: насупила брови, вiдкрила сторiнку про якусь компанiю, де були страшенно незрозумiлi слова, вдавала що читати i менi це читання було дуже й дуже важливим. Шеф залишився задоволений.
  
  Лев Борисович взагалi здавався задоволеним своїм життям. Вiн зайшов, розповiдаючи щось дуже цiкаве, показував свою затишну приймальню, навiть про мене парою слiв навiщось обмовився, i лише потiм рушив до свого кабiнету. На наших гостей я уважно не дивилася - знала, що це непристойно, а менi зараз потрiбно виявляти всю свою повагу нашим майбутнiм чи iнвесторам, чи спонсорам. Людей було двоє, обидва чоловiки, зi спини обидва виглядали солiдно - у плащах та костюмах. Особ я їх розгледiти нiяк не могла, бо вони так швидко вiд мене вiдверталися. I тiльки-но Лев Борисович вирiшив познайомити гостей зi мною, я змогла розглянути їх як слiд.
  
  Перший чоловiк був серйозним, в очах з'являвся iнтерес. Костюм iдеально на ньому сидiв, манери якiсь... величнi, чи що. Вiн менi не здався приємним, якийсь надто вже чужий, не пiдходящий для цього мiсця i для мого способу життя. Хоча щось у його зовнiшностi менi здалося знайомим, нiби ранiше колись бачила когось схожого, хоч була бiльш нiж впевнена, що з цим чоловiком нiколи в життi не зустрiчалася.
  
  А перевiвши погляд на другого, я затримала подих, i серце, до цього спокiйне, раптом пропустило удар, а потiм забилося часто-густо, готове ось-ось вирватися з грудей. Дивилася на його скуйовджену зачiску (вiн завжди так робив, вважаючи себе так привабливiшим), на його бiлу рiвну усмiшку, дивилася на нього i впiзнавала кожну рисочку колись улюбленого обличчя. Сергiй Краснов, а це був саме вiн, чарiвно менi посмiхнувся, пробiгся менi зацiкавленим поглядом, а потiм вiдвернувся i разом з батьком (а те, що першим чоловiком був його батько, я не сумнiвалася) пройшов до кабiнету шефа. Дверi з невеликим стуком зачинилися, повертаючи мене до реальностi.
  
  Буває ж! Я, як скам'янiла, стояла бiля свого робочого столу, не ворушилася, тiльки думала. Згадувала Сергiя, згадувала, як вiн виглядав ранiше, порiвнювала, i не могла знайти жодної вiдчутної вiдмiнностi. Якщо зiр мене не обманює - а воно нiколи не обманювало, - то це справдi був Сергiй власною чарiвною персоною. Згадавши його зацiкавлений погляд, я вiдразу спалахнула, а потiм з силою заплющила очi i постаралася заспокоїтися. Це нiчого ще не означає. Приїхав Краснов, i гаразд. Свiт же вiд цього не звалився!
  
  Я довго сидiла сама не своя. Прогортала якiсь папери в папках, а насправдi прислухалася до голосiв за стiною - так сподiвалася почути його голос, але вiн мовчав, це точно. Все-таки його голос я дiзналася б з кiлькох тисяч. Я поглядала на якийсь час - минуло пiвтори години, а шеф зi своїми гостями все не виходили, продовжували тихо обговорювати свої справи. Прибiгла Ленка, вся схвильована, а потiм як затараторила: пiв-офiсу виглядало зi своїх вiкон, коли нашi гостi приїхали. I вже половина дiвчат офiсу встигло закохатися в Краснова-молодшого, навiть Ленка не втрималася вiд приємного коментаря про хлопця. А я мовчала i не знала, що можна сказати - навiть тут, не встиг вiн ще з'явитися, вже величезний фурор. Напевно, це не можна змiнити.
  
  Дуже недоречно згадався той страшний день, коли я востаннє бачила Серьожу. Вiн був iз Нiкою, у цi хвилини вiн повнiстю належав їй: обiймав, цiлував, робив такi речi, про якi згадувати зовсiм не хотiлося. I виглядав дуже задоволеним життям.
  
  Подруга дуже швидко втекла - все-таки не варто зараз на очi начальству з'являтися. Плiтки-плiтки, а от роботу втрачати нiкому через них не хотiлося! Я продовжувала сидiти i чекати, чи кiнця свого робочого дня, чи появи в приймальнi наших гостей. Немов прочитавши мої думки, всi троє вийшли з кабiнету. Я, як за сигналом, начепила на обличчя дружелюбну усмiшку, спостерiгала за Сергiєм, який теж зi щирим iнтересом поглядав на мене, i тiльки коли всi зникли з моїх очей, я безсило впала на стiлець.
  
  Здається, Краснов мене не впiзнав. Що й не дивно - адже я змiнилася. Одягатися стала за порадами Юльки, звикла до нового одягу i пiдборах, стрижка у мене тепер iнша була, та й колiр волосся трохи змiнився, а на обличчi з'явилася косметика. Сама я цих змiн особливо не помiчала, а ось iншi їх знаходили та спiлкувалися зi мною вже трохи iнакше. До чоловiчих цiкавих поглядiв я не звикла, тому миттєво спалахувала в таких випадках - сьогоднi напевно сталося те саме.
  
  Пiсля свого поспiшного вiд'їзду з рiдного мiста я нiколи не думала про Сергiя. Тiльки дуже рiдко, коли був паршивий настрiй. Вiн був для мене забороненою темою. Завжди так, мабуть. Адже я його дуже любила, вiн був для мене iдеалом з картинки якогось шалено модного журналу, вiн був далеко не дурним, i вiн був таким iншим... i всi його мiнуси та плюси я давно привласнила собi, знала всi його звички! А через Нiку я в ньому майже розчарувалася. Не хотiла думати про той день, коли бачила його востаннє, але все одно згадувала та лаяла себе за це. Бо все одно любила.
  
  I зараз так не хотiлося про нього думати, згадувати не хотiлося. Ось чому вiн тут? Чому не з Веронiкою? Чому дозволяє собi цiкавi погляди у бiк не своєї дiвчини? Адже я чужа, а ще я Єва - дiвчисько, на яке вiн нiколи не звертав уваги. Я чекала, щороку на нього чекала, на всi чутки уваги не звертала i щиро вiрила - трапиться той день, коли вiн усе зрозумiє i побачить мене! Але не дочекалася - поїхала, втекла вiд нього, вiд Нiки, вiд минулого страшного життя. А вiн знову увiрвався в неї, i залишалося тiльки сподiватися - це наша єдина зустрiч, та iнших не буде.
  
  -Юлько, У мене трапилася катастрофа! - Повiдомила я, як тiльки втомлена подруга зачинила за собою дверi. Дiвчина зацiкавлено хмикнула, повiсила на гачок у коридорi куртку, зняла осiннi чоботи, повела мене за собою в зал, посадила на диван, а потiм уже спокiйно поцiкавилася, що сталося. I я їй все розповiла. Що вiн повернувся.
  
  Подруга насупилася i, здається, була зовсiм не в захватi вiд цiєї новини - про це говорила глибока складочка мiж бровами. Деякий час вона мовчки сидiла в крiслi, про щось задумалася, а потiм глибоко зiтхнула.
  
  -А ти Чому нервуєшся, Єв? - раптом запитала вона. - Просто, бо побачила? Чи тому, що досi любиш? А може, просто боїшся?
  
  -Боюся? Чого боятися?
  
  -Що вiн залишиться. Що часто бачити його в офiсi з батьком будеш, що вiн почне доглядати одну з ваших робiтниць, що знову переживати i нервувати будеш? Адже ти цього боїшся, так?
  
  Я знизала плечима. - Напевно, так.
  
  -Дура ти, Євко, - беззлобно простягла Юля, а потiм встала i пiдiйшла до вiкна. - Дурниця маєш. Вiн не потрiбний тобi. Зовсiм не потрiбен.
  
  -Я не знаю, Юль ... потрiбний, не потрiбний.
  
  -Вiн же дурень. Вiн iз тих, у кого тобi закохуватися не варто. Вiн помотросить i кине, а тобi потiм мучитися доведеться. Ти б краще забула його, адже згодом простiше буде. I взагалi... стiльки хлопцiв нормальних довкола, Єв!
  
  -Та де вони, хлопцi цi? - фиркнула я. - Та хто на мене подивиться?
  
  -Подивляться, ось побачиш, ще як подивляться, - подруга посмiхнулася. - Не кисни, Єв. Нiчого з твоїм Красновим не станеться. Ось побачиш, чи побуде вiн тут зi своїм татком пару днiв, а потiм поїдуть, i ти про нього назавжди забудеш!
  
  -Сподiваюся, - пробурмотiла я.
  
  Нiч була важка. А потiм така. За нею ще одна. Краснова я бiльше не бачила, але вiд цього спокiйнiше не ставало. Все думала про нього: що вiн зараз робить, хто йому подобається, з ким вiн прикрашає свої самотнi вечори? Чи зовсiм не самотнi? А якщо вiн iз Нiкою сюди приїхав?! Чомусь про колишню подругу я навiть не вiдразу згадала. Але, якщо у цих голубкiв все так серйозно було, то вiн мiг i з нею приїхати! А ось з Нiкою я зустрiчатися не хотiла - не готова ще була. Не знала, як подивлюся їй у вiчi, як стримаю її гордовитий погляд, як проiгнорую її дурнi питання та зарозумiлу посмiшку. Не знаю, чи зможу я просто затримати на нiй погляд: не людинi, якiй довiрила всю себе i яка так жорстоко зi мною обiйшлася.
  
  Нi робота, нi навчання задоволення не доставляли. I лише короткi телефоннi розмови з Матвiєм на якийсь час повертали мене до реального життя. Друг одразу вiдчув, що зi мною щось не так, погрожував вiдвiдати мене та подругу якось увечерi, але я вiдмовляла його. Сказала, що просто горло застудила - вiд цього такий мученицький голос. Матвiй не вiрив, я це знала. Але не лiз до мене з розпитуваннями: мабуть, вiдчував, що на його запитання я ще не готова вiдповiсти.
  
  Щось менi пiдказувало, що прiзвище Сергiя я почую ще раз. I я вiдчувала, що одного разу зiткнуся з цiєю людиною, я була впевнена у цьому вiдсоткiв на вiсiмдесят. Тому я морально готувала себе до зустрiчi з ним. Думала, як подивлюся, як стримаю емоцiї, що рвуться назовнi, як по-дiловому посмiхатимуся, i iгнорувати зацiкавленi погляди. Про все це думала, а сама лаяла себе: навiщо я все це роблю? Нiсенiтницею якийсь займаюся!
  
  I все ж, одного з п'ятничних днiв це сталося. Я розмовляла з мамою по телефону - вона цiкавилася своїми справами, розповiдала про успiхи Дiми на роботi i просто нарiкала на те, що я про неї зовсiм не згадую: телефоную рiдко, приїжджати в гостi взагалi не збираюся. Я все це розумiла, лаяла себе, але то через одну, то через iншу проблему я забувала навiть про таку просту рiч, як дзвiнок.
  
  У цей момент я перекладала листа шефа англiйською мовою. Взагалi-то, мовою я володiла непогано - все завдяки моїй мамi, яка колись захоплювалася мовами, досконало володiла англiйською та нiмецькою - на менi це теж позначилося. Мама розповiдала про те, як Лера - наша сусiдка i просто дiвчинка, яка мене терпiти не могла - позавчора щось у хатi спалила, що приїжджали пожежники. Мама каже, там стiльки крику було. А я смiялася. Щоправда, смiялася! Ранiше б поскаржилася на чиюсь дурiсть, навiть, можливо, почала б переживати за Лерку, якої до мене немає справи. Але зараз у менi щось змiнилося, i я вже не була такою слабохарактерною, а чужим промахам навiть навчилася радiти.
  
  У коридорi почулися чиїсь кроки, а потiм з'явився вiн - Сергiй. Я спочатку просто погляд кинула, але так i застигла - не чекала. Вiн був один, без батька, i без шефа - що зрозумiло, бо Лев Борисович зараз перебував у своєму кабiнетi. Мама не подiляла моєї мовчанки, продовжуючи щось говорити, але швидко зрозумiла, що її не слухають.
  
  -Мамо, я тобi передзвоню, - пробурмотiла я в трубку i вiдключилася.
  
  Мовчимо. А що менi робити? Я лише секретар. Це вiн у нас тут гiсть, може, хоч скаже, навiщо завiтав взагалi. Але Сергiй подумав, пiдiйшов до мого столу - так само не спускаючи з мене уважних вивчаючих очей - i чогось вичiкував. А я просто погляду вiдвести не могла, дивилася як прикута i молилася, щоб хоч щось трапилося: телефон зателефонував, шеф несподiвано з кабiнету вийшов, iз спiвробiтникiв хтось заглянув. Але як на зло в офiсi панувала тиша та гладь.
  
  -Привiт, - привiтався вiн своїм чарiвним голосом з хрипотою. Я вже й забула його про цей голос, а зараз знайомi нотки почула i мене в жар кинуло. Дивилася на нього, боялася, що не вистачить сил вiдповiсти - ось прямо зараз знепритомнiю вiд надлишку почуттiв. Мене ця iдея приваблювала - менше клопоту, не треба нiчого говорити, не потрiбно думати i вiдчувати.
  
  -Здрастуйте, - кивнула я начебто офiцiйно, хоча самiй менi голос не сподобався.
  
  -Лев Борисович у себе? - поцiкавився Сергiй. Але я поки що мовчала - з силами збиралася. - Менi йому документи вiддати треба!
  
  Для наочностi Краснов помахав перед моїм обличчям файлом iз якимись паперами. Я одразу погляд у стiл опустила, зачепилася за зелений стiкер, на якому синю ручку записувала чийсь номер телефону до появи Сергiя.
  
  -Хвилинку, - пробурмотiла я, вийшла з-за столу i пiдiйшла до дверей шефа. Тихенько постукала, прочинила дверi i дiловим тоном повiдомила. - Лев Борисович, до вас Сергiй Краснов.
  
  -Нехай заходить, - кивнув вiн.
  
  -Проходьте, - сказала я Серьожi i знову, як слухняний секретар, повернулася до свого робочого мiсця. Краснов на мене дивно подивився, але все ж таки без жодного слова зайшов до начальства в кабiнет.
  
  А я знову на ногах пiсля цього стояла. Руки нестерпно тремтiли, Ленка, що знову прибiгла до мене, але вже чисто у справi, не могла не помiтити мого нервозного стану.
  
  -Ти захворiла? - спитала вона. - Бiла, як крейда. Неначе привид побачила.
  
  I точно. Як iз минулого приведення в мою реальнiсть увiрвалося. Навiть не знала, не припускала, що це буде так важко - дивитися в його очi, бачити його нерозумiння i говорити йому щось. Наче весь свiт знову перекинувся, а мене попередити забули. Таке вiдчуття, нiби з усiма навколо щось дивне, а я одна нiчого не розумiю.
  
  Коли Сергiй вийшов iз кабiнету Лева Борисовича, я вже подумки змогла себе пiдготувати до цього. Натягла на обличчя фiрмову усмiшку, в очi його не дивилася, намагалася зосередити погляд на чомусь iншому: наприклад, на горбинцi на носi. Це був не дуже хороший спосiб, але все краще, нiж губитися i без кiнця вiдводити погляд.
  
  Я чекала, що вiн одразу пiде. Мiг, правда, кивнути головою, наче прощаючись, а потiм пiти. Мiг навiть чемно попрощатися. Коротше, це було не важливо, найголовнiше - вiн просто мав пiти. Я вже подумки все це кiлька разiв продумала, але коли замiсть того, щоб розвернутися i йти на вихiд, Краснов, мило посмiхаючись, пiдiйшов до мого столу, я знову почала переживати.
  
  Навiщо вiн це робить? Навiщо?
  
  -Слухайте, дiвчино, - буквально заспiвав вiн, а в мене вiд цього голосу мурашки по тiлу побiгли - так незвично було слухати його знову. - Це, звичайно ж, безглуздо, але... ми з вами нiде ранiше не зустрiчалися? У мене таке вiдчуття, нiби я з вами колись бачився, але я просто не мiг би забути таку красуню.
  
  Щоки миттєво почали горiти. I голова, здається, стала якоюсь особливо гарячою. Тiльки долонi не спiтнiли, як ранiше, коли видавали крайню мiру мого збентеження перед ним. Я навiть досить спокiйно витримала його пронизливий погляд. Можна пишатися собою.
  
  -Так? Дивно, - я знизала плечима. - Можливо, ми зустрiчалися.
  
  Менi не хотiлося вiдповiдати на його запитання. Та що я йому скажу? Сергiю, згадай, це ж я, Євко, Нiкина подружка, яка вiчно дивилася на тебе, як на ангела, i плекала надiю на побачення з тобою, а вже про взаємне кохання i мрiяти не наважувалася. Це безглуздо. Було б простiше сказати, що його не знаю, але... не хотiлося. Отак ось, просто не хотiлося. I знаю я, що дурницi говорю.
  
  -Я напевно тебе десь бачив, - без запитань, Сергiй перейшов на 'ти', що мене анiтрохи не збентежило - ранiше ми один одному особливо не 'викали'. - Навiть голос знайомий.
  
  -Голос, як голос, - знизала я плечима. Сергiй ще кiлька хвилин посвердлив мене очима, а коли подумав, що я бiльше не маю намiру з ним розмовляти, вирiшив пiти. Пiти? Так швидко? - А у Нiки як справи?
  
  -У кого, Вибач? - Вiн нервово обернувся.
  
  -У Нiкi, - анiтрохи не знiяковiвши його подиву, повторила я.
  
  -У Нiкi? Ти про Лазарєва, чи що? - насупився Сергiй. - Ти її знаєш?
  
  -А що? Хiба я можу про неї не знати? - глузливо запитала я. - Найкращi подруги, чи знаєш, усiм одна з одною дiляться.
  
  -Найкращi подруги? Ти про що? Я не... - вiн замовк, здається, щось пiдозрюючи. - Почекай, а як ти говорила твоє iм'я?
  
  -Я не говорила.
  
  -Єва, так? Ти Єва? - здогадався Сергiй i одразу насупився. Зате я посмiхнулася, незрозумiло чому зрадiв.
  
  -Єва, - погодилася я. - Приємно познайомитись iз Вами, Сергiю. А я, як ви здогадалися, Лазарєва Єва Станiславiвна.
  
  -Оце так зустрiч, - буркнув вiн, але тепер уже не поспiшав до виходу. Повернувся до мого столика, глянув на мене ще бiльш уважно, i на його обличчi виявлялося впiзнання. - Ти змiнилась.
  
  -У своєму життi доводиться щось мiняти.
  
  -Пiдстриглася. Фарбуватися почала. Зовсiм iнший виглядаєш.
  
  -А Що ранiше не подобалася? Чи сiрi мишки принципово тобi не пiдходять?
  
  -Та всiм ти менi подобалася, заспокойся, - Сергiй все ще продовжував мене розглядати. Потiм навiть усмiхнувся. - От би Нiка тебе зараз побачила!
  
  Все ж таки добре, що нас нiхто не чує. Не хотiлося б, щоб менi потiм запитання всякi цiкавi почав ставити. Розповiдати про своє минуле життя нiкому не хотiлося, та й узагалi... не бажано, щоб хтось запiдозрив мене у знайомствi з Красновим. Хотiлося залишити все це таємно.
  
  -Я не хочу про неї тут говорити, - пробурмотiла я. Потiм зовсiм по-дiловому кинула погляд на якийсь час - до мого обiду залишалося п'ятнадцять хвилин. - Знаєш, у сусiднiй будiвлi є кафе 'Малинка'. Якщо ти маєш час, ми могли б там поговорити.
  
  Через п'ятнадцять хвилин я заходила до незнайомого кафе. Взагалi-то, на обiд я завжди ходила в iнше мiсце, куди мене вперше притягла та сама Ленка. Але сьогоднi довелося зрадити своїм звичкам - не хотiлося, щоб мене з Сергiєм хтось побачив. Та й просто хотiлося з ним поговорити, спокiйно та без нервiв.
  
  А вiн чекав на мене, хоча спочатку я сумнiвалася: думала, що вiн поїхав у своїх справах. А кому потрiбнi цi пустi розмови? Йому? Дуже у цьому сумнiваюся! Менi теж цi розмови були не потрiбнi, але так хотiлося хоч трохи побути з ним. З'явилася ця можливiсть розмовляти з ним, дивитися на нього, вiдчувати на його уважний погляд i думати про те, що так у нашому життi все змiнилося.
  
  -Ти довго, - буркнув вiн, вiдкладаючи убiк мобiльний телефон, у якому щось вивчав до мого приходу. Я на це висловлювання нiчого не вiдповiла, тiльки замовила чашку зеленого чаю у офiцiанта, що пiдiйшов. - I все-таки, ти так сильно змiнилася, Єв!
  
  -Чим це? - фиркнула я. - Нiчим я не змiнилася. Якою була, такою й залишилася.
  
  -Нi, ти змiнилася, - наполягав на своєму Сергiй.
  
  -Як хочеш, - я знизала плечима, не бажаючи з ним сперечатися. - Чому ти зараз не в унiверситетi? Щось менi не вiриться, що ти можеш дозволити собi з батьком по мiстах кататися.
  
  -Тато постарався, - вiдповiв Краснов. - А менi треба контакти налагоджувати, адже колись менi вся його компанiя у спадок дiстанеться. Ось i їжджу з ним скрiзь.
  
  -У тебе гарний тато, - кивнула я. - Про твоє майбутнє турбується.
  
  -Можливо, - ухильно пробурмотiв Сергiй. - Але все це не має значення. Скажи краще, а чому ти поїхала тодi, влiтку? Просто зникла одного прекрасного дня!
  
  -Так Треба було.
  
  -Це дивно. А Нiка? Ви ж найкращi подруги були, сестри, зрештою! А зараз? Ви, як i ранiше, не спiлкуєтеся?
  
  -Навiть сестрам, як виявилося, є що дiлити, - посмiхнулася я.
  
  -Треба ж.
  
  -Розкажи менi про неї, - попросила я. - Чула, у неї пiснi новi є, а так... особливо не цiкавлюся її життям.
  
  -А я Як знаю? Ми з нею за мiсяць пiсля твого вiд'їзду розлучилися, бачимося рiдко. Вона змiнилася, зарозумiла до страшенностi стала - їй не до унiверситетського хлопчика, яким вона мене вважала. Дивиться на всiх зверхньо, хоча спiвачка з неї нiкчемна - тiльки завдяки грошам вашого батька i тримається.
  
  -Треба ж, - пробурмотiла я. - Розлучилися? Чому?
  
  -Просто ми не пара один одному.
  
  -I як у неї тепер iз особистим життям?
  
  -Не знаю. Чув, що вона заводить потрiбнi знайомства з потрiбними людьми, але про їхнi особистi стосунки я не знаю. Мене Нiка мало цiкавить.
  
  -Звичайно, напевно у тебе i пiсля неї вiд дiвчат вiдбою не було! - не втрималася я вiд шпильки на його адресу. I я впевнена, що потрапила до крапки.
  
  -Згоден. То хiба ж це погано? - вiн усмiхнувся i пильно на мене глянув. - Кiнь, Єв, ми ж були з тобою друзями! Може, не часто спiлкувалися, але ж спiлкувалися! Чого ти така насторожена?
  
  -Ми Були друзями? Це твердження чи питання?
  
  -Єва! - Вiн невдоволено глянув на мене. - Що ми всi про Нiка, про мене? Ось про своє особисте життя i розкажи! Напевно, всi хлопцi до твоїх нiг впали! Навiть зрозумiти не можу, як свого часу тебе не помiтив?
  
  -Легко i просто не помiтив, Сергiю. Адже поряд зi мною завжди була перевершує мене у всьому Веронiка. I про особисте життя моє тобi знати зовсiм не обов'язково.
  
  -А що так? Розповiсти нiчого?
  
  -Для тебе, любий, завжди знайдеться, що розповiсти, - навiть не помiтила, коли перейшла на такий рiзкий тон. I це менi не подобалося. Не хотiлося з Красновим псувати стосунки, але чомусь рiзкi слова вилiтали самi по собi, у мене поради не питали. - Гаразд. Напевно, особисте життя кожного - це не те, що варто зараз обговорювати, коли минуло вже багато часу з нашої останньої зустрiчi.
  
  -Ти маєш рацiю, - погодився Сергiй. - Як ти тут влаштувалася? Родичi тут мешкали?
  
  -Не-а, - я похитала головою i думки знову упорхнули, поступившись мiсцем кошмарним спогадам. - Загалом нiкого не було. А зараз друзi з'явилися, сенс у життi якийсь. Я багато чого тепер iншими очима дивлюся.
  
  -Ось у цьому ти i змiнилася, Єв, - усмiхнувся хлопець, впевнений у своїй правотi. - Стала незалежна та впевнена, дiлова навiть. Тобi дуже йде.
  
  -Дякую, - сказала я, не впевнена, що це варто рахувати за комплiмент.
  
  Так ми й балакали про життя одне одного. Я не показувала свого подиву, але всерединi вся була напружена. Ранiше, коли ще в школi вчилася i про Краснова постiйно думала, то мрiяла, що через кiлька рокiв ми з ним ось так ось зустрiнемося десь, розговоримося про своє минуле, i з посмiшками згадуватимемо цi шкiльнi днi. Адже згадували. Краснов досi пам'ятав, що в день нашого знайомства я була з двома кiсками, на кiнцi яких красувалися два червонi бантики. Я круглими очима дивилася на хлопця - не очiкувала, що вiн також дуже добре пам'ятає день нашої зустрiчi.
  
  Мiй обiд добiгав кiнця. Час бiгти на робоче мiсце, про що я Сергiю i сказала.
  
  -Нiколи не думав, що з маленького дивного дiвча в школi виростить така красуня, - зiтхнув вiн з посмiшкою, говорячи черговий комплiмент. - Єв, я хочу ще зустрiтися з тобою!
  
  Я тiльки збиралася пiдвестися з-за столу, але так i завмерла. Вiн хоче зустрiтися - це зрозумiло i з його очей, i з його здивованого погляду. Вiн, мабуть, i сам шокований. Але навiщо це йому? Я, звичайно, може змiнилася, гарно виглядаю, але не настiльки, щоб призначати менi якiсь зустрiчi. Все ж таки це Сергiй Краснов, який нiколи не скаржився на брак жiночої уваги до своєї персони. Тодi навiщо йому? Адже я не уособлюю собою iдеал жiночої краси, та й знаючи тип дiвчат, якi Сергiю подобаються, я ще бiльше переконувалась у тому, що ми не пара. Ранiше, коли дуже любила, охоче уявляла себе поруч iз ним. А зараз, хоч вiн менi й досi подобався, я тверезiше дивилася на обставини.
  
  -Я не впевнена, що це хор...
  
  -Нi будь ласка. Не вiдповiдай вiдмовою! - я навiть несподiвано замовкла, спантеличена. Вiн дiстав iз портмоне якийсь папiрець i простяг менi. - Ось мої телефони. Обiцяй, що подумаєш i передзвониш менi, гаразд? Я буду чекати!
  
  Не дочекавшись моєї вiдповiдi, Сергiй скочив з-за столу, пiдморгнув менi i втiк до виходу, попрощавшись зi мною. А я уважно дивилася на залишений папiрець iз телефоном Сергiя, i все думала про те, що мрiї здiйснюються. Тiльки зовсiм не так, як хочеться! Ось, наприклад, рiк тому я б на сьомому небi вiд щастя стрибала, а зараз не знаю, що менi з щастям, що привалило, робити!
  
  Звiсно, вiн менi подобався. Це був незаперечний факт, на який я не могла заплющити очi. Це був Сергiй, той самий Сергiй, про якого я так довго мрiяла. Будувала колись наше спiльне майбутнє, розписувала все у подробицях та майже вiрила в те, що мої мрiї здiйсняться. Але зараз щось у менi змiнилося, i на Краснова я дивилася якось зовсiм iнакше. Помiчала якiсь деталi, що нiчого не значили, оцiнювала, аналiзувала.
  
  Адже вiн iнший. Я сама собi представляла Сергiя зовсiм iншим, напевно, перенесла на нього всi якостi свого неiснуючого iдеалу, а зараз нiби рожевi окуляри зняла. I нiби зовнi все тим же залишився, а його характер нiбито заново для себе вiдкрила.
  
  Чому ранiше я забувала про те, що вiн бабiй? Чому ранiше за мене це не особливо торкалося? Я ж пам'ятаю всiх його дiвчат, яких тiльки знала, пам'ятаю, що всi вони вiд нього були шаленi, пам'ятаю, що ще половина дiвчат його оточення непомiтно по ньому сохли. Я навiть не замислювалася про те, що, стань вiн мiй, хлопець навряд чи зможе повнiстю змiнитися: вiн, як i ранiше, флiртуватиме з дiвчатами, посмiхатися всiм пiдряд i старанно не помiчати закоханих очей чергової дурницi. Такий, як я, наприклад. Або ще гiрше - змiнюватиме. А я на все закриватиму очi, бо шалено люблю. Проводитиму безсоннi ночi, чекаючи його, а потiм влаштовуватиму ревнивi скандали.
  
  Я все уявляла по-iншому.
  
  Загалом подрузi я все як на духу виклала. Вона мене моторошно лаяла: за те, що пiшла з ним розмовляти, за те, що про всякi дурницi думаю, за те, що подумати над його пропозицiєю погодилася. А потiм Юльку я приголомшила ще й тим, що маю намiр погодитися на цю зустрiч.
  
  -Дура ти, Євко! - обурено видихнула вона. - Чого тобi не вистачає? Ти ж тож дiзналася все i про нього, i про Нiку свою! Вiн же просто пограє з тобою, а потiм звалить. Євко, ну ти ж нормальне дiвчисько, з головою! Ну, що ж ти перед ним голову втрачаєш?
  
  Я була згодна з Юлькою. Чесно почувала себе дурненькою, але вiд своїх намiрiв не вiдмовлялася. Увечерi ж набрала номер телефону за папiрцем, почула голос Сергiя i зовсiм по-дiловому повiдомила, що згодна побачитися. I час мене не збентежив - завтра, о 7-й вечора вiн заїде за мною.
  
  -Я знав, що ти подумаєш i погодишся! - Повiдомив Сергiя менi по телефону.
  
  -А ти, Краснов, не зазнавай, - фиркнула я. - Це нiчого не значить!
  
  Прозвучало як виправдання. Але бiльше говорити нiчого не стала, кинувши на прощання коротке 'поки', я перша поклала слухавку. А хвилювалася, взагалi-то, моторошно! Здавалося, що навiть крiзь телефонну розмову Краснов почує мої гучнi удари серця, а потiм довго буде надi мною смiятися. Навiть руки не одразу перестали тремтiти пiсля розмови. Адже попереду ще завтрашнiй день!
  
  Чому я погодилася на цю зустрiч? Нi, не тому, що я хотiла ще раз побачити цього красеня, хоча не без цього бажання обiйшлося. Просто менi хотiлося точно зрозумiти, що я до нього вiдчуваю. Хотiлося хоч щось про себе прояснити i зрозумiти - а воно менi, власне, потрiбне? Усi нерви ось цi?
  
  Зранку пiшов дощ. Все як треба - i грiм, i блискавка, i вiтер моторошний. Виходити нiкуди не хотiлося, але я припускала, що надвечiр погода трохи вщухне. Тим часом, зрiдка поглядала у вiкно, дивилася, як дрiбнi краплi барабанять по склу i вже утвореним калюжам, як асфальт за двi секунди став мокрим вiд води. Навiть не думала, що пiсля зими та снiгу так встигла занудьгувати за весняним дощем. Дивилася на дрiбнi краплi, а замiсть роздратування настрiй тiльки здiймався.
  
  Години о два днi я помiтила бiганину по дому - це вже Юлька вирiшила у вихiдний день пiти. Поспостерiгавши за нею пару хвилин, все ж таки не змогла втриматися i запитала:
  
  -Ти що, за такої погоди кудись пiдеш?
  
  -Так, Ле ... - Вона раптом зам'ялася, а потiм поспiшно вiдповiла. - Так пiду. Ми хочемо з ним погуляти.
  
  -Господи, Юлько, коли ти вже нам скажеш його iм'я? - Усмiхнулася я. - Набридло вже про нього, як про людину без iменi думати. I куди ви пiдете в таку погоду? Холодно!
  
  -А тобi нiхто не казав, що цiлуватися пiд дощем - це романтично? - посмiхнулася подруга.
  
  -Дуська, - пробурмотiла я, i не стала Юлi заважати.
  
  Подруга поскакала i ми з День залишилися в гордiй самотi. Кота я погодувала, i, побачивши його ситу задоволену мордочку, вiдчула себе ще краще. Взагалi, з котом ми напрочуд добре ладнали. Спати паразит лягав найчастiше зi мною, але подруга не ображалася свого дружка. А ще, просто приємно, коли пiсля важкого дня приходиш додому, а на тебе чекає хтось теплий, коханий i пухнастий.
  
  О шостiй я почала збиратися. Одягтися вирiшила по-дiловому, але в той же час не для роботи: строга спiдниця-олiвець до колiн i кремова святкова блузка, що iдеально на менi сидить. Залишалося трохи пiдфарбуватися i зiбрати волосся в хвiст. Перед самим виходом несподiвано пролунав дзвiнок у дверi. Ми з котом дуже здивувалися, але разом пiшли зустрiчати несподiваного гостя.
  
  Гостем виявився Матвiй. Вiн по-господарськи шмигнув у коридор, як тiльки я вiдчинила вхiднi дверi, роззувся, повiсив куртку на гачок у коридорi i пройшов до зали. З подивом спостерiгала за тим, як хлопець плюхнувся на диван i жалiбно щось простогнав. Цiкава картина виходить.
  
  -Матвiй, ти чого? - поцiкавилася я в друга.
  
  -Менi погано, - простягнув вiн, озирнувся навколо i знову зупинив свiй погляд на менi. - А Юлька де? Знову зi своїм залицяльником втекла кудись?
  
  -Втекла, - кивнула я. - То чого тобi там погано, кажеш?
  
  -Голова болить, - пояснив вiн. - Є пiгулка? Я зараз помру!
  
  -Ех, мученик, - хмикнула я. Пiшла до своєї кiмнати, покопалася в сумцi i витягла звiдти свої пiгулки вiд головного болю. Вiднесла їх Матвiєвi.
  
  -Рятiвниця, - досить простягнув вiн, пiднявся, цмокнув мене в щоку (це подяка така?) i пiшов на кухню, щоб запитати пiгулку водою. Якось загальмовано дивилася за Матвiєм, недовiрливо помацала свою щоку, а потiм струснула головою i вирiшила забути. У хлопця голова болить, не дивно, що вiн погано розумiє.
  
  Через якийсь час Матвiй повернувся. Легше йому, звичайно, не стало - на жаль, не винайдено таблетки, якi миттєво позбавляють людину болю - але зате тепер вiн вiрив, що в найближчому майбутньому голова у нього пройде.
  
  -Чого прийшов? - Поцiкавилася я, поправляючи зачiску.
  
  -Просто так прийшов, - вiдповiв хлопець, вивчаючи мiй зовнiшнiй вигляд. - Начебто ми давно не бачилися, та й Юлю настав час перевiрити. А ти кудись iдеш?
  
  -Так, у мене зустрiч.
  
  -Зустрiч? З ким це у тебе зустрiч? Та ще й увечерi?
  
  -Матвей, - я спокiйно подивилася на хлопця, який забув про свiй головний бiль. - Ти влаштовуєш менi допит. Ти ставиш питання, на якi я не хочу вiдповiдати!
  
  -I що це значить?
  
  -Це нiчого не означає, - я вiдвернулася. - А менi вже час iти. Не хочу спiзнюватися. Якщо хочеш, то можеш дочекатися Юльки. Я думаю, що вона вже скоро повернеться.
  
  -Добре, - кивнув Матвiй i навiть усмiхнувся, проводжаючи мене. - Вибач за мої запитання. Я просто розгубився.
  
  -Нiчого страшного. Я все розумiю, - на кiлька секунд я згадала, як сама ще недавно дивувалася, що Матвiй зiйшовся з колишньою дiвчиною. Це для мене тодi стало справжнiм випробуванням, i якщо мiй друг зараз вiдчуває щось подiбне до того, що вiдчувала тодi я, то менi легко зрозумiти хлопця.
  
  Я пiшла швидко. Матвiй здавався звичайним, спокiйним та умиротвореним, побажав вдалого вiдпочинку. Але все це здавалося неприродним, награним, я вiдчувала себе нiяково, i навiть радiсть майбутньої зустрiчi з Сергiєм трохи померкла. Я була впевнена, що у мого друга не все так добре, як вiн намагався показати. А раптом у нього щось трапилося? Щось серйозне, а я не мав часу, щоб його вислухати? Адже це не правильно, справжнi друзi так не роблять.
  
  Менi було соромно за свою поведiнку. Адже Матвiй i Юля менi дуже дорогi, я навiть не уявляю, наскiльки вони менi потрiбнi. А тут... з'явився хлопець iз мого минулого, i заради нього я готова про все забути: забути про людей, яким я важлива. Це потрiбно виправляти.
  
  Iз Сергiєм ми домовилися зустрiтися у ресторанi 'Старий Замок'. Назва говорила сама за себе - зовнi будова, що височiє прямо в центрi мiста, була дуже схожа на якийсь старовинний замок епохи феодалiзму. Навiть усерединi все було таким багатим i розкiшним, що я вiдчула себе якоюсь принцесою, запрошеною на королiвський бал. Хотiлося вiрити, що зараз мене справдi чекав справжнiсiнький принц.
  
  Сергiй сьогоднi був у чорних штанах i темно-синiй сорочцi; виглядав якимсь темним демоном: правда, дуже привабливим, але вiд цього не менш загадковим i небезпечним.
  
  Сергiй намагався справити враження справжнього джентльмена. Навiть поводився якось дивно. Хоча, напевно, це все правильно, i так має бути на першому побаченнi... звiдки менi знати? Єдиним хлопцем, з яким я бувала у численних громадських мiсцях, був Матвiй. Але ми ж тiльки друзi, i завжди поводилися природно, говорили про все пiдряд, не ховаючись за маскою в спробi справити сприятливе враження.
  
  -Ти Мене зараз не слухаєш, - це було вимовлено ствердним голосом Сергiя. Я прикусила мову, коли зрозумiла, що справдi не почула й половини того, що своїм чарiвним оксамитовим голосом розповiдав мiй спiврозмовник.
  
  Я багато думала. Про все це. Про те, що зараз я сиджу з привабливою молодою людиною в одному з найдорожчих ресторанiв мiста, вiн менi щось розповiдає, намагаючись розвеселити мене. Моїм спiврозмовником був Сергiй Краснов - хлопчик, знайомий менi з дитинства, в якого я так довго i без вiдповiдi закохана. Це здавалося епiзодом з казки, тiльки на вiдмiну вiд дитячих iсторiй, я не могла зараз передбачити кiнець свого роману.
  
  Я не сумнiвалася у своїх почуттях. Хлопець менi подобався, нiби й не було мiж нами всього того часу, коли вiн зустрiчався з моєю найкращою подругою - Нiкою. Начебто я просто простягла свою любов через роки, зберегла її, а зараз настав час продемонструвати всю глибину своїх почуттiв.
  
  Але цi роки, про якi згадувати не хотiлося... вони все ж таки були, i я вiдмовлялася їх забувати. Я знаю, що Сергiй любить увагу, вiн популярний i намагається тримати iмiдж: вiн вибирає все найкраще, починаючи вiд стилю одягу та закiнчуючи вибором власної машини. Навколо Сергiя завжди крутилося дуже багато дiвчат, якi не могли встояти перед його чарiвнiстю. Вiн завжди вибирав найкращих. I нiколи не дивився на мене.
  
  Я ще не готова прийняти той факт, що мої невеликi зовнiшнi змiни щось означають для Сергiя. Адже вiн чудово пам'ятає, якою я була ранiше. Вiн знає про мене багато, знає багато моїх внутрiшнiх якостей, але це нiколи не змушувало його вибрати замiсть iншої дiвчини мене.
  
  А тепер ... змiнилася лише картинка, вона стала привабливiшою, але вона не була iдеальною. А Краснову я сподобалася. Я знала, що вiн женеться за вдосконаленою оболонкою. Але менi цього не хотiлося. Я не хотiла стати для нього тимчасовою гарною пасiєю, я хотiла справжнiх та щирих почуттiв. Я знала, що хлопець здатний любити: вiн був добрий. Завжди добре ставився до мене - це почалося ще зi школи. Вiн умiє по-справжньому любити. То чому я не можу пробудити в ньому справжнi почуття?
  
  -Ми з тобою стiльки часу знайомi, а я про тебе майже нiчого не знаю, - у його голосi почулося невдоволення самим собою. Саме так. Це вкотре доводить, що нiколи не була гiдним об'єктом його уваги.
  
  Я мало розповiдала про себе. Менi не хотiлося розповiдати про своє життя Сергiю, нехай ми й знайомi, як вiн висловився, стiльки часу. Я ще не була готова вiдкритися. Напевно, має пройти бiльше часу, щоб дiзнатися одне одного краще.
  
  Ось i ще одна причина, яка змушує мене хвилюватись. Час. Воно стрiмко вислизало. Невiдомо, скiльки ще Краснов пробуде у цьому мiстi. Вiн може виїхати вже сьогоднiшньої ночi, якщо на це буде причина. Вiн не може бути тут стiльки, скiльки менi знадобиться, щоб звикнути до хлопця, щоб довiритися.
  
  -Коли ти їдеш? - запитала я, вдавши, що не почула останнi реплiки.
  
  -Я тебе так набрид?
  
  -Зовсiм нi. Я питаю не тому, що ти мене дiстав. Менi просто... цiкаво, - пробурмотiла я.
  
  -Взагалi, не знаю. Це не вiд мене залежить. Але, мабуть, скоро, - вiдповiв хлопець. Потiм, помiтивши, що я змiнилася на обличчi, вiн поспiшно додав. - Я приїжджатиму. Звичайно, не так часто, як хотiлося б, але...
  
  Я лагiдно посмiхнулася. - Не треба, не продовжуй.
  
  Вiн замовк. Ми взагалi сьогоднi багато мовчали. Часто дивилися один на одного i... згадували. У цьому я певна. Я знала, що Краснов вiдкопував свої попереднi спогади про мене. Я робила те саме. Будь-якi дрiбницi, якi так багато говорили про його минуле. Найбiльше я згадувала шкiльнi роки - вони були найнешкiдливiшими i про них згадувати не так уже й боляче. Та наївне дитяче кохання подобалося менi найбiльше. У нiй зовсiм не було болю, брехнi, порожнiх переживань та знову болю. Iнодi я згадувала Нiку. Вона часто миготiла в моїх спогадах, отруюючи їх...
  
  -Знаєш я ... навiть сумував за тобою, - промимрив хлопець, потiм посмiхнувся своїм же словам.
  
  Сумував. Це прозвучало так красиво. Тiльки я не повiрила. Я знала, що вiн не нудьгував - надто маленькою ланкою я була в його життi, у становленнi його, як людини. Коли вiн зустрiчався з Нiкою, хлопець жив мрiями, вiн планував майбутнє i вже тодi будував його з моєю подругою. Я знаю, що вiн не сумував. Просто вирiшив сказати менi щось приємне. I я не засуджувала. Менi справдi було приємно це чути.
  
  -Я теж, - зiтхнула я, вирiшивши сказати правду. Йому простiше. Вiн, звичайно, знає, що це все правда. Я не вмiла брехати. Напевно, все-таки не вмiла, бо не так часто й доводилося менi це робити. I, звичайно ж, мої очi красномовнiше за всякi слова говорили про мої почуття. Не важко здогадатися, що я зараз говорила правду.
  
  Я ранiше не особливо замислювалася про те, чи Краснов знає, що вiн менi подобається. Не було часу думати про такi дурницi: завжди з'являлися iншi, важливiшi думки. А зараз я раптом задалася цим питанням. Чи вiн знає? Може, все так очевидно? Чи навпаки? Аж я надто добре приховую свої почуття?
  
  Мабуть, це безглуздо сподiватися. Зрештою, навiть моя подруга могла по секрету розповiсти хлопцевi, що у дитинствi я була дуже закохана. У нього. Напевно, вiн з мене довго смiявся. Зараз, як менi здається, йому не так i смiшно.
  
  Додому вiн вiдвозив мене сам. Я довго з ним iз цього приводу сперечалася. Менi не важко було викликати таксi, i я б спокiйно доїхала до будинку. Але нi, Сергiй спочатку мав намiр вiдвезти мене додому сам, навмисно не вживаючи в ресторанi нi грама алкоголю. А я раптом злякалася. Наше розставання бiля стiн замку було легко уявити, а ось бiля мого будинку. Важко передбачити його подiї.
  
  Зупинившись на одному з перехресть, поки ми чекали на зелений сигнал свiтлофора, хлопець звичним жестом дiстав звiдкись з кишенi в дверi машини пачку цигарок. Я здивовано дивилася на Сергiя. Дуже чiтко пам'ятала той день, коли заспокоювала Нiку, що реве... також чiтко, я пам'ятала причину їхньої сварки. Тому що вона курила. Вiн виявив пачку цигарок у її сумцi, i тодi йому це дуже не сподобалося.
  
  Вiн не курив. Нiка розповiдала, що йому не подобаються люди, що палять. У цьому ми з ним були солiдарнi. Я чомусь дуже не любила запаху сигаретного диму, i тим бiльше не звертала уваги на людей, якi мають таку огидну шкiдливу звичку. Нiхто з близьких менi людей не курив, окрiм Нiки, але я подрузi прощала. I зараз нi Юля, нi Матвiй не курили, що полегшувало менi життя. Було таке вiдчуття, що без сигаретного диму менi дуже просто жилося. Навiть на роботi при менi нiхто не дiставав пачки цигарок.
  
  А зараз... Сергiй палить. Це здавалося чимось неприродним.
  
  - З якого часу ти куриш? Я думала, ти ненавидиш цигарки!
  
  -Ненавиджу? - Здається, вiн був дуже здивований. - Та нi. Я ще влiтку почав курити. Напевно це менi перейшло вiд Нiки.
  
  Згадка колишньої подруги вiдгукнулася болем у грудях. Я пiдiбгала губи i вiдвернулася, прочинивши вiкно. Коли в салон проникало свiже повiтря, менi легшало дихати.
  
  -Тобi не подобається згадувати про Нiку, - сказав Краснов. - Що ж мiж вами сталося?
  
  -Це ... не має значення, - я похитала головою, i знову вiдвернулася.
  
  -Пробач. Здається, я все зiпсував, - вибачився вiн.
  
  -Нi нi! Все нормально, - пробурмотiла я. - Просто... дуже багато спогадiв для одного вечора.
  
  Машина досить швидко опинилася бiля мого будинку. Це добре. Запах диму нiяк не зникав, хоч цигарки давно вже не було в руках хлопця.
  
  -Дякую тобi за чудовий вечiр, - швидко сказала я, маючи намiр скорiше пiти.
  
  Я боялася, що вiн вирiшить мене поцiлувати. Ранiше, коли ще маленькою була, часто фантазувала та думала саме про такi моменти, розписувала все у найдрiбнiших подробицях. Але зараз я не була готова. Може, вдруге, якщо, звичайно, Сергiй захоче ще раз запросити мене на побачення.
  
  -Єва, почекай, будь ласка, - сказав хлопець, i я приречено опустила руку, якою хотiла вiдчинити дверi. - Я подумав... може, ми якось це повторимо?
  
  -Друге побачення? - Загальмовано перепитала я.
  
  -Так. Звiсно, якщо ти не проти.
  
  -Ну, взагалi... я не знаю.
  
  - Тобi ж сподобалося сьогоднi? - спитав вiн.
  
  Я кивнула. Iз цим посперечатися було неможливо. Сьогоднiшнiй вечiр, крiм деяких моментiв, був просто прекрасний. Все, як у моїх мрiях - гарна я, гарний Серьожа, iдеальний ресторан i вiн за мене платить, спiлкується зi мною, як справжнiй джентльмен, i я, здається, остаточно влипла зi своєю закоханiстю.
  
  Тiльки чомусь даю собi гальма. Хiба це правильно? Якщо мене так сильно тягне до Сергiя, то чому ж я вiчно себе зупиняю? Постiйно згадую того Сергiя, "iншого" - саме так подумки я охрестила хлопця, що сидить на такiй короткiй вiдстанi вiд мене.
  
  -Тодi, чому б не зустрiтися ще раз? Я цього дуже хочу.
  
  -Лааадно, добре, - простягла я, не зовсiм упевнена у своєму рiшеннi. Вирiшила, що чим швидше вискочу з автомобiля, тим менша ймовiрнiсть того, про що думати зараз боязко.
  
  -Я подзвоню, - кинув навздогiн хлопець.
  
  -Буду чекати, - крикнула я у вiдповiдь i швидко забiгла в пiд'їзд.
  
  Чого я боялася? Адже все виявилося не так уже й страшно.
  
  Юлька була вдома. Я цьому подумки порадiла. Декiлька коротких секунд я сподiвалася, що Матвiй був усе ще тут. Менi дуже захотiлося побачити його зараз, хоч я розумiла, що це, мабуть, не найкраща iдея. Але друга не було вдома: його взуття та куртка у коридорi зникли.
  
  Я не стала сумувати.
  
  Подруга довго випитувала у мене все про побачення в найдрiбнiших подробицях. Iнодi посмiхалася, iнодi починала хмуритися. А пiсля розповiдi серйозно запитала, як я належу до Сергiя Краснова.
  
  Це було складне питання. Тому що я була переконана, що я його люблю. Але я не могла зрозумiти, наскiльки сильно змiнилося це почуття та чи змiнилося? Те, що я зараз ставлюся до Сергiя зовсiм iнакше - було очевидним. Немає тiєї дитячої закоханостi, хоча було не зовсiм зрозумiло, куди вона встигла зникнути за пiвроку.
  
  -Вiн менi подобається, - зiтхнула я. Чи характеризують цi три слова все моє ставлення до нього? - Дуже подобається, - додала я. - Менi здається, Сергiй змiнився. Або просто я сама стала дуже iншою.
  
  -Ти стала ще бiльшою дурiстю, нiж ранiше, - здається, Юля щось образилася. Дивно. Хiба я сказала щось не те? Чому вона засмучується через те, що я закохана?
  
  -В чому справа? Хiба я щось роблю не так? - Запитала я невпевнено.
  
  -Ти зараз робиш помилку. Я не знаю, чи змiнився цей твiй Сергiй чи нi, але я вiдчуваю, що вiн не той, хто тобi потрiбний. Менi здається, що вiн... не твоя людина.
  
  -Я була б вдячна, якби ти перестала менi казати такi речi, - невдоволено пирхнула я. - Я ж тобi не говорю, чи пiдходить тобi твiй хлопець! Може, ви теж зовсiм не пара!
  
  -Вибач, - ображено сказала Юлька. - Я просто переживаю за тебе! Адже це не просто так, Єв! Хлопець, через який ти, мiж iншим, сюди переїхала, знову з'явився у твоєму життi, а ти так просто його пiдпускаєш! Але, виявляється, пiдтримка друзiв для тебе нiчого не означає, так?
  
  Подруга пiшла до своєї кiмнати i зачинила дверi, зачинивши її на замок. Я тут же вiдчула каяття, бо... я була не права. Я знала, що таке переживати за друзiв, я знала, що вони хотiли менi тiльки найкращого. А зараз я безсоромно промiняла i Матвiя i Юлю на Сергiя, який стрiмко увiрвався в моє життя.
  
  То був нечесний вибiр.
  
  Звiсно, ми з нею помирилися. Просто вирiшили бiльше не торкатися цiєї небезпечної теми. Я чесно прислухалася до Юлькиних попереджень, але чинити вирiшила все одно по-своєму. Зрештою, це тiльки моє життя, я маю право робити помилки, щоб вчитися правильно жити.
  
  
  
  Мабуть, мене вирiшили переслiдувати нещастя. I хоч я i прожила пару щодо спокiйних днiв, у середу все знову стало дуже погано. На якийсь час я навiть вiдчула себе дурною героїнею чергового безглуздого фiльму, в якому переслiдують однi невдачi. Навiть гидко вiд свого життя стало. А потiм знову довелося брати себе в руки. Менi нiколи було сумувати. Тiльки думати, думати, думати...
  
  Сам собою день був чудовий. Нарештi тепла погода i температура, що пiдвищилася. Це було прекрасно. Я вважала це швидким настанням теплоти. Я сподiвалася, що лiто настане якнайшвидше, i тодi я, нарештi, з'їжджу в гостi до мами. Я так за нею скучила, i навiть телефоннi дзвiнки не допомагали.
  
  Кiлька смс вiд Сергiя пiдняли мiй настрiй ще бiльше. Вiн часто менi писав, причому писав всякi дурницi. Я чудово знала, що вiн це робив для пiдняття настрою. А ще, можливо, вiн хотiв якнайшвидше побачитися зi мною. У понедiлок та вiвторок вiн особисто забирав мене з роботи пiд заздрiснi погляди моїх колег (переважно жiночої статi) та вiдвозив додому. Йому подобалося бути поруч зi мною, а вже це, своєю чергою, подобалося менi. Було приємно, коли про тебе хтось постiйно думав, хтось за тебе переживав.
  
  Я по вуха закохалася. Це сталося давним-давно, а зараз... мабуть, зараз усе стає на свої мiсця.
  
  Вiн i сьогоднi мав мене забрати. Вiн уже попередив мене про це, тому без п'яти шiсть я, звернувши всi свої справи i попрощавшись з шефом, вискочила з офiсу. Краснов завжди приїжджав рiвно о шостiй, намагаючись пiдкорити мене своєю пунктуальнiстю. Але сьогоднi спiзнювався. Я не злилася. Запiзнюватися для людини - це нормально. Я взагалi нiколи нiкуди не приходила вчасно. Весь час намагалася прийти ранiше за належний час.
  
  Зате до мене наблизилась iнша постать. Спершу я навiть злякалася, коли вiдчула чиєсь наближення. Але страх пройшов так само швидко, як з'явилася радiсть. То був Матвiй. Я навiть не подумала здивуватися, коли впiзнала його обличчя. Чомусь настрiй одразу пiдскочив ще вище. Навiть захотiлося пiдбiгти до хлопця та мiцно його обiйняти. Але, гадаю, вiн не зрозумiє мого раптового нападу.
  
  -Вiтання! Ти якими долями тут? - Запитала я.
  
  -Привiт, - вiн, здається, теж радий мене бачити. - А я вирiшив тебе зустрiти з роботи, пiдвезти додому.
  
  Це мене трохи протверезило. Я раптом згадала про те, що ще один хлопець зараз хотiв того самого. До речi, машина Сергiя здалася на перехрестi. Вже за хвилину вiн зупиниться тут i чекатиме, доки я не сяду в його машину.
  
  Чомусь я раптом дуже злякалася неминучої зустрiчi Матвiя та Сергiя. Менi здалося, що зараз не найкращий час для їхнього знайомства.
  
  На жаль, хвилина закiнчилася дуже швидко, а я нiчого не встигла придумати. А ще... я не знала, що менi вибрати. З одного боку, дуже хотiлося поїхати з Сергiйком, поговорити з ним, дiзнатися, як у нього пройшов день.
  
  З iншого боку, менi було соромно за свою поведiнку перед Матвiєм. Ми ж друзi, а останнiм часом так мало бачимося. Тим бiльше, в останню нашу зустрiч я просто жахливо поводилася.
  
  -Матвей, тут така справа... - пробурмотiла я, спостерiгаючи за знайомою iномаркою, що наближається. - Я вже обiцяла iншому, що вiн сьогоднi мене пiдвезе додому. Просто... я не знала. Може, ти приїдеш завтра?
  
  Безглуздо. Дуже нерозумно. Я знову зробила вибiр не на його користь.
  
  Але ж вiн друг. Вiн повинен розумiти, що я хочу налагодити своє особисте життя. Менi подобається Сергiй, i я хочу поїхати з ним.
  
  Якась частина мене зненавидiла сама себе за такi слова.
  
  Вiн нiчого не вiдповiв, тiльки загальмовано кивнув.
  
  Дуже вчасно перед нами зупинилася чорна машина з тонованими вiкнами. Двигун затих, дверi водiя вiдчинилися, i з'явився Краснов. Зараз вiн менi дуже нагадав якогось актора. Вiн був дуже гарний, зi смаком одягнений, та ще й з такою машиною.
  
  -Єва? - вiн завмер за кiлька крокiв вiд мене, поглядом вказуючи на Матвiя. Друг поряд зi мною напружився, я це дуже чiтко вiдчула. I це схвилювало мене значно бiльше, нiж решта. Менi було байдуже, що зараз думав хлопець, що стояв навпроти, а ось думки i почуття Матвiя... вони були набагато важливiшi.
  
  -Привiт, Сергiю! Знайомся, це Матвiй, мiй найкращий друг. Матвiй, це Серьожа... - тут я запитала, а ким же менi доводиться Краснов. Не зовсiм друг, далеко не знайомий, i вже точно не хлопець. Як пояснити, що вiн - щось середнє?
  
  -Її хлопець, - випередив мене Сергiй, привабливо посмiхнувшись. - Приємно познайомитися.
  
  -Молода людина? - глузливо перепитав Матвiй, хоч був так само напружений. - Це першоквiтневий жарт? Не смiшно, пацане.
  
  -Я не ... - Я чесно спробувала щось сказати.
  
  -А Хiба я схожий на жартiвника? - поцiкавився Сергiй. - Розважати зарозумiлого друга (вiн якось особливо видiлив це слово iнтонацiєю) коханої дiвчини в мої плани не входило.
  
  Погляди, якими цi двоє щедро обдаровували одне одного, менi зовсiм не подобалися. Здавалося, кожен iз них тiльки й чекає на момент, щоб розiрвати iншого на дрiбнi шматочки. Колись ранiше я бачила, як через Веронiку билися два хлопцi - пам'ятаю, подруга тодi була цим дуже задоволена. I зараз чимось Матвiй та Сергiй невловимо нагадували менi той момент.
  
  -Як би тобi сказати, щоб не збрехати? - фиркнув Матвiй тим же глузливим тоном, якого ранiше я вiд нього жодного разу не чула. Навiть я вiдчувала приховану загрозу, що виходила вiд нього.
  
  -Матвiй! - Докiрливо вигукнула я. Поводження мого друга залишало бажати кращого. I я сподiвалася, що хлопець ось-ось зрозумiє та припинить цей концерт.
  
  -Євшко, ти краще не втручайся, - ялинковим голоском промовив цей iндивiд. Очумiти! Сподiваюся, бачу такого Матвiя вперше i востаннє в життi. Менi ця сцена зовсiм не подобалася.
  
  Я вирiшила послухатись. Зрештою, це двоє хлопцiв, яким суперечити практично неможливо, оскiльки я дуже добре знаю обох. Може, вони самi по собi розiйдуться в рiзнi боки?
  
  Звичайно. Це було б дуже мило з їхнього боку.
  
  Менше нiж за хвилину їхня взаємна ворожiсть зросла в рази, слова стали жорсткiшими, епiтети - промовистiшими. Давно я не чула, як два хлопцi лаються - причому не жартiвливо, а досить серйозно, з погрозами та попередженнями. Дивитися на це все було дуже неприємно: здавалося, нiби я для них iграшка, яку вони не подiлили. I обидва цi хлопцi означали для мене чимало...
  
  Якоїсь митi я настiльки заплуталася у своїх думках i почуттях, що пропустила несподiваний помах руки. Здається, вони самi не очiкували, що зайдуть до звичайного рукоприкладства. Але коли на губi Матвiя виступила кров, я вже в кiнець розлютилася. Причому найбiльше злилася якраз на Матвiя, який, хоч i не полiз у бiйку, але її спровокував. Абияк заспокоївши обох, я попросила Сергiя поїхати. Не хотiлося його вiдпускати, тим бiльше зараз, коли з'явилася тендiтна iлюзiя стосункiв. Але й друга, Матвiє, втрачати якось дуже не хотiлося...
  
  Звичайно, це не було бiйкою. Я готова повiрити, що все сталося випадково. I найбiльше радiла тому, що обидва хлопцi досить швидко прийшли до тями. Тiльки ось, як виявилося, у Матвiя витримки бiльше буде. Вiн не перший полiз у бiйку. I, тим не менш, найбiльше я все одно злилася саме на свого найкращого друга. Здавалося, що вiн це чудово розумiв. Ми їхали до нього додому i всю дорогу хлопець мовчав. Мабуть, знав, що, як вiн заговорить, я пошлю його... до проклятих богiв.
  
  У квартирi було так тихо. Менi здається, хлопцевi варто було б завести собачку або кошеня. Iнодi самотнiсть дуже тисне. Або гнiтюча тиша, от як зараз. Так само мовчки обробила йому розбиту губу. Матвiй не дивився на мене, а я сподiвалася, що вiн просто почувається винним, але не хоче цього визнавати.
  
  -Навiщо ти так? - все-таки не витримала я пiсля пiвгодинного мовчання. Питання, що дозрiвають у моїй головi зi зростаючою частотою, не давали менi спокiйно сидiти в суспiльствi. Напевно, куди правильнiше було вже давно пiти, навiть не намагаючись розiбратися в цьому вирi почуттiв. Але я не могла. Щось утримувало мене тут, у цiй тихiй квартирi. Я не могла сидiти i постiйно ходила то туди, то сюди, накручуючи себе ще бiльше. А зараз узяла i не витримала. Просто сiла поруч iз хлопцем i раптом вiдчула себе неймовiрно стомленою.
  
  -Вибач, - тiльки сказав вiн, але пояснювати нiчого не хотiв. I я миттєво спалахнула вiд розумiння цього факту.
  
  -Ти ... Ти неможливий! Пiсля того, як ти посмiявся з Сергiя, спровокувавши цей удар, ти хочеш сказати менi "вибач"? У мене тiльки почало налагоджуватись життя, а ти вирiшив влiзти i все зiпсувати! - обурювалася я. Але Матвiй не слухав, дивився на мене, але думав про щось iнше - не про мої слова точно. Я розлютилася ще бiльше. - Я взагалi нiчого не розумiю. Матвiю! Скажи, навiщо це ти зробив?
  
  Вiн продовжував мовчати.
  
  Я видихнулася. Здавалося, що вся моя злiсть довго збиралася, а зараз, досягнувши свого пiку, раптово кудись зникла, наче випарувалася. Я достеменно зрозумiла, що вiн менi нiчого не розповiсть. Може це стосується якихось його проблем? А раптом Матвiй та Сергiй були знайомi ранiше, а я стала лише приводом їхньої сутички? Я глянула на зосереджене обличчя свого друга i знову розгубилася.
  
  -Зазвичай я нiколи не буваю таким, яким ти бачила мене сьогоднi. У мене є причини на таку поведiнку, але говорити про це ще зарано. Я не впевнений, що це правда, - заговорив Матвiй. Я нiчого не зрозумiла з того, що вiн сказав. - У будь-якому разi, я... менi соромно, що через мiй вчинок тобi погано. Але, здається, якби я мала можливiсть прожити сьогоднiшнiй день заново, я б нiчого не змiнив.
  
  -I як це розумiти?
  
  За якiсь крихiтнi частки секунд його обличчя опинилося на вiдстанi сантиметра +9т мого. Хлопець дивився у мої очi та був дуже напружений.
  
  -Скажи, що ти вiдчуваєш зараз? - прошепотiв вiн.
  
  А що я вiдчувала? Крiм того, що мене кинуло в пiт, серце пропустило кiлька ударiв, а долонi рiзко спiтнiли, нiчого не змiнилося. Ах, так, ще й думки розбiглися в рiзнi боки, через що я довго не могла вiдповiсти, але це гаразд. А ще... я раптом подумала про те, що ще нiколи зi мною не траплялося нiчого подiбного, але я вiдчувала... хвилювання, передчуття чогось бiльшого.
  
  -Не знаю, - чесно вiдповiла я.
  
  I його губи торкнулися моїх.
  
  Свiй перший поцiлунок я нiколи не могла уявити. Коли я з Веронiкою була ще зовсiм маленькою, у тi роки ми ще разом навчалися в школi, подруга завжди говорила менi, що це дуже неприємно. А я була закохана i не вiрила жодному слову. Я знала, що поцiлунок найулюбленiшої людини буде просто незабутнiм, що це буде мить, яка запам'ятається тобi на все життя. Це буде, безперечно, романтично i дуже нiжно.
  
  Мiй перший поцiлунок у моїй уявi мав бути подарований Краснову та нiкому iншому.
  
  Для мене це, звичайно ж, було надзвичайно проявом любовi.
  
  А зараз не було й секунди, щоб подумати про те, що вiдбувається. Дуже обережно i вмiло Матвiй витiснив решту думок з моєї голови. Опiр був пригнiчений майже миттєво. Я не могла чинити опiр, тому що шалено хотiлося пiддатися цiй ласцi.
  
  Я не думала про те, наскiльки прекраснi цi митi. Хоча, звичайно ж, напевно, якби почалася вiйна або б небеса в одну мить звалилися на землю, сумнiваюся, що щось змiнилося б мiж нами. Менi здається, iншi й так розумiють, що дiвчина вiдчуває у свiй перший та найчуттєвiший поцiлунок! Я просто хотiла бiльшого, чогось набагато сильнiшого i потужнiшого...
  
  Було страшно. Я не знала, чого чекати, коли чари моменту закiнчиться, коли серце перестане стукати так швидко, а щоки перестануть горiти. Зараз, коли тебе мiцно i дбайливо обiймають його рiднi руки, раптом стало дуже легко i тепло.
  
  -Єва, - шепнув вiн, вiдволiкаючись на секунду. Менi вистачило й цього часу, щоб остаточно прийти до тями.
  
  -О Боже! - з жахом вигукнула я, вириваючись iз мiцних Матвiя. - Боже! Що ти... ми наробили!
  
  Вiн незрозумiло дивився на мене, нiби я зробила щось, що не мало статися. Хоча так, це справдi так... я зробила жахливу дурiсть.
  
  Ми цiлувалися. Ця думка промайнула в моїй головi, як грiм серед ясного неба.
  
  -Чорт! Чорт! Чорт! - повторювала я, заметавшись по кiмнатi. - Що ж я наробила?
  
  -Єва! - гукнув мене вiн. - Я тебе не розумiю! Що не так? Чи, може, я зробив щось неправильно?
  
  -Ми Цiлувалися! - сказала я. Менi здається, причина мого хвилювання була очевидною. - Ми друзi та...
  
  -Я зрозумiв, - зiтхнув Матвiй, позбавляючи мене спроби все пояснити. - Вибач. Це я винен, я не мусив до тебе лiзти.
  
  Я промовчала, бо справдi вважала його винним. Але не хотiла цього говорити, як i не хотiла думати про причини, якi наштовхнули хлопця на вчинок. Вiн виглядав винним, хоча в його поглядi крутилися i ще якiсь почуття, але я вважала за краще залишатися в незнаннi. - Я поїду додому.
  
  -Як?
  
  -Не знаю. Пiшки. Або на автобусi доїду, або машину зловлю. Вигадаю що-небудь.
  
  Я вибiгла з кiмнати, бо напруга, що панувала в кiмнатi, давила на мене. Хотiлося втекти, зачинитись десь i заснути, щоб, прокинувшись, виявилося, що нiчого цього не було. Менi просто наснився дивний сон, де все в моїй головi перемiшалося, а прокинувшись, я виявлю, що нiчого не змiнилося.
  
  -Стiй! Ти нiкуди не пiдеш!
  
  -Менi потрiбно додому...
  
  -Я не вiдпущу тебе кудись у такому станi! - Вiн виразно на мене подивився. - У всьому винен лише я, Єв. Не крути себе. Давай вдамо, що нiчого не було, ОК? А сьогоднi ти переночуєш тут, бо вже надто пiзно i я нiкуди тебе не вiдпущу одну.
  
  Ми довго сперечалися, але це, на мою велику подив, допомогло. Все раптом стало як ранiше, нiби нiчого й не було мiж нами, а цей поцiлунок... адже вiн менi тiльки наснився! Ми сперечалися, але в результатi я справдi залишилася цiєї ночi у Матвiя. Було дуже незручно, але йому на мої почуття було начхати. Зате пiд кiнець неймовiрно важкого дня вiн змiг розвеселитися, i ми навiть подивилися разом один популярний бойовик.
  
  Головне - все забути! - нагадувала я собi.
  
  Iнодi це не виходило. Особливо в тi моменти, коли вiн мовчки на мене дивився, i, навiть незважаючи на те, що вiн був веселим, у куточках його очей причаївся смуток, якого я не могла зрозумiти. Я дуже сподiвалася, що це не кохання. Нi, навiть припускати таке - це дурiсть! Матвiй... це ж Матвiй, вiн же такий... класний. Вiн має любити когось, хто iдеально пiдходить йому. А я не гожусь на роль його коханої.
  
  I це засмутило мене найбiльше. Менi раптом захотiлося, щоб я йому справдi подобалася. Хоча це безглузде бажання i було позбавлене сенсу, менi здалося, що якби все було справдi так, ми разом знайшли б якийсь вихiд. Може, не одразу, може, для цього знадобився якийсь час.
  
  Я дура.
  
  
  
  Як так вийшло, що пiсля сумних подiй того дня ми перестали спiлкуватися з Матвiєм?
  
  Все виявилося набагато простiше, нiж я думала. Коли я наступного ранку з'явилася вдома, Юлька на мене накричала. Причому не лаяла, а саме кричала: за те, що я пiшла з роботи незрозумiло куди, i бiльше не вiддзвонювалася подрузi, за те, що всю нiч вешталася чорт зна де, i, звичайно, за те, що змусила її всю нiч переживати!
  
  -Дарма нервувала, Юль, - пробурмотiла я. Наче ще ранок, саме початок дня, а я вже була якась знесилена вiд усього, що сталося зi мною. - Я була з твоїм братом.
  
  -Чого? - Невимовно здивувалася дiвчина.
  
  Ми перейшли на кухню i вирiшили поснiдати - ранок все одно здавався безнадiйно зiпсованим. Кави менi щастя не надавав, але зате, пiсля моторошної ночi, протягом якої я постiйно крутилася на незвичному мiсцi, я нарештi змогла прокинутися.
  
  -Того. Не вдався в мене вчора день. Дехто менi його зiпсував. Тож у Матвiя я сьогоднi ночувала, - вiд спогадiв учорашнього дня в мене знову почали горiти губи. Але я постаралася iгнорувати цi новi та незрозумiлi вiдчуття. - Вибач, що вчора не зателефонувала. Якось усе закрутилося.
  
  -Ааа ... Слухай, а як так вийшло, що ти в Матвiя залишилася? I що ви робили?
  
  -А Що ми могли робити? - Запитала я, але потiм помiтила, як зацiкавлено у дiвчини заблищали очi. - Юля! Як ти можеш так про мене думати! Я з пристойної сiм'ї, i твiй брат, мiж iншим, також!
  
  - Хто вас знає, пристойнi ви мої? - посмiялася дiвчина.
  
  На цьому й закiнчили. Я не стала розповiдати про свiй перший поцiлунок Юльцi, бо охоче передбачала реакцiю дiвчини. Звичайно, адже це вiд початку була чудова iдея - звести брата з найкращою подругою. Тiльки не зовсiм вдала, як виявилось.
  
  Трохи пiзнiше я зателефонувала Сергiю. Менi здавалося, що вiн мiг i образитися через вчорашнє - адже я з двох хлопцiв обрала саме Корольова, а не Серьожу, який теж був менi по-своєму дорогий.
  
  -Я знаю, що моторошно винна перед тобою! Вибач за вчорашнє, - вибачалася я, коли на звуки мого голосу прийшла Юлька. Небагато послухала, похитала головою i тихо пiшла, не бажаючи залазити в чужi справи.
  
  -Не переживай, Єво, все гаразд. Я не в образi, - голос у Сергiя був задоволений. Мабуть, вiн радий, що я турбуюся за нього. А як може бути iнакше? - Сподiваюся, ти розiбралася зi своїми проблемами?
  
  -Ну, як би ... - Не казати ж Сергiю, що я пiсля нашої зустрiчi цiлувалася зi своїм другом i, здається, отримала задоволення, але не впевнена точно. - Скорiше так нiж нi.
  
  Не обов'язково розповiдати всiм, що в мене все дуже складно. На душi паршиве, i тягне до двох хлопцiв одразу.
  
  -Тодi чудово, - Сергiй ненадовго замовк. - Знаєш, а в мене є два запрошення на одну закриту вечiрку. Синок мера вирiшив iз розмахом вiдзначити свiй день народження в якомусь клубi, i туди збирають усю елiту. I я подумав про тебе. Чи не хочеш зi мною пiти?
  
  -В клуб? - трохи розгубилася я.
  
  -Так, а що? Щось не так?
  
  -Так нi, просто... я особливо не люблю такi заклади. Там завжди юрба народу i менi трохи незатишно.
  
  -Я буду поряд з тобою i нiкуди не вiдпущу, - тихо сказав Сергiйко, а в мене вiд цих слiв по шкiрi пробiгли мурашки. Як не до речi, згадалося, як я одного разу побачилася з хлопцем у клубi, а вiн звернув увагу не на мене, а на Нiку.
  
  Нi, я просто зобов'язана довести йому, що я в сто разiв кращий за свою колишню подругу.
  
  -Добре. Де i коли?
  
  
  
  Якась iноземна назва мiсцевого клубу не врiзалася у мою пам'ять. I як наполегливо я потiм не намагалася згадати його, у мене нiчого не виходило. Звичайна велика будiвля з яскравою миготливою вивiскою, бiля дверей два великi дядечки в чорних костюмах i з навушниками у вухах. Вони пильно стежать за перехожими та уважно вивчають квитки, якi простягають їм запрошенi гостi.
  
  -Звiдки у тебе квитки? - Запитала я.
  
  -Тато спiлкувався з вашим мером. А той, коли дiзнався, що у тата є дорослий синочок, всунув йому два квитки. Вiдмова не приймається.
  
  -Зрозумiло, - зiтхнула я.
  
  Iнтер'єр клубу мене нiяк не привабив. Найпростiше примiщення. Напевно, лише оздоблювальнi матерiали дорогi. Чимось схоже на клуб у моєму рiдному мiстi, куди мене завжди тягала Нiка, намагаючись познайомити з якимись хлопцями. Як давно це все було...
  
  Чудова можливiсть розiм'яти кiсточки та згадати, як я ходила на уроки танцiв. Ось тут я змогла зацiкавити свого супутника ще бiльше. Вiн найменше очiкував побачити мене в прекраснiй танцювальнiй формi. Треки змiнювалися, а я не втомлювалася - нiби випила купу енергетикiв, а тепер нiяк не можу заспокоїтись.
  
  -Ти Чудово рухаєшся, - все ж таки зробив менi комплiмент Сергiйка, коли ми вирiшили трохи перепочити i замовили коктейлi. Менi трапилося щось нудотно солодке, тому пила я неохоче, попутно розглядаючи людей навколо. А людей тут було пристойно. Натовпи дiвчат у коротеньких спiдничках проносилися повз мене: напевно, шукали iменинника, щоб подарувати себе як подарунок.
  
  -Спасибi. До речi, ми ж без подарунка прийшли, - щойно згадала я.
  
  -Знаєш, не думаю, що йому так потрiбнi нашi подарунки, - зiтхнув Краснов. - Зрештою, однiєю купюрою бiльше, однiєю купюрою менше.
  
  Звучало не дуже. Нiколи не любила ось таких ось зiрок, а зараз зовсiм випадково опинилася на днi народження папчиного синка, якого я, хоч i не знала, але вже дуже недолюблювала. Це були люди, котрi без своїх батькiв порожнє мiсце. Вони не зможуть досягти у життi висот. Погуляють, а потiм зiп'ються вiд веселого життя.
  
  -Ти Все це не любиш, так? - сумно посмiхнувся Сергiй. - Не сперечайся, я бачу. Я вже настiльки звик до всiх цих клубiв, що навiть не знаю, як без них. А ти до таких мiсць не ходиш.
  
  -Не ходжу, - погодилася я.
  
  -Любиш кiно? Парки атракцiонiв? Прогулянки пiд дощем? - вгадував вiн.
  
  -Звiдки ти все знаєш? - Усмiхнулася я.
  
  -Я догадливий, - засмiявся вiн.
  
  Так ми й балакали нi про що, вгадуючи смаки один одного i щоразу помиляючись у припущеннях. Сергiй розповiдав про своїх друзiв, якi лишилися в тому мiстi. Говорив про унiверситетське життя i згадував, що нового сталося в унiверi за той час, поки мене не було.
  
  -Я можу розраховувати на поцiлунок? - безтурботно спитав вiн, коли привiз мене додому. Все-таки на вечiрцi ми довго не пробули - надто багато нудних та незнайомих людей навколо.
  
  Я б, напевно, погодилася: по-перше, було цiкаво, що ж це за штука така - поцiлунок iз Сергiєм Красновим, по-друге - якiй дiвчинi не було б приємно почути пiсля прекрасного другого побачення ось таку скромну впевнену фразу? Але я забарилася. Про якi поцiлунки може йтися, коли цей перший поцiлунок так мiцно засiв у моїй головi, що поки що нiчого нового вiдчувати не хочеться?
  
  Я промовчала.
  
  -Як-небудь потiм? - здогадався Сергiйко, анiтрохи не образившись. - Я, здається, кваплю подiї. Вибач, якщо щось не так.
  
  -Та все нормально, - я полегшено зiтхнула, тому що не знала, як м'яко вiдкрутитись вiд усяких там поцiлункiв.
  
  -Я завтра їду, тижнiв на два, - промовив Сергiй трохи засмучено. Помiтивши на моєму обличчi тiнь смутку, хлопець поспiшно додав, що приїде знову якнайшвидше, i вже тодi менi вiд нього нiкуди не подiтися.
  
  -Я сумуватиму, - сказав вiн наостанок, а потiм машина стрiмко зiрвалася з мiсця.
  
  Юлька сидiла вдома обiйнявшись з Денею. Кiт, який за весь той час, скiльки живе в нашому жiночому суспiльствi, встиг пiдрости i прибавити у вазi, зараз досить муркотiв. Уявляю, який це кайф - сидiти в обiйми з господинею, яка тебе завжди гладить по головi, примовляючи, який ти красень i лапочка.
  
  -Як все пройшло? - поцiкавилася Юля без особливих iнтересiв. Те, що Сергiй зовсiм не подобався моєї подруги, було очевидним, але вона намагалася поховати до мого коханого свою неприязнь. Зрештою, дiвчина, як i я, сподiвалася, що минуле нiяк не завадить нашим стосункам.
  
  -Непогано, - ухильно вiдповiла я. - Вiн на два тижнi їде. Потiм приїде.
  
  Мабуть, ця iнформацiя Юльцi не сподобалася, але вона нiяк не прокоментував Серьожин вiд'їзд. Звичайно, ми з рiзних мiст, i це було своєрiдною проблемою: нiхто не знає, що Сергiй там робитиме, i якi дiвчата в цей час бiля нього крутитимуться.
  
  -Все нормально? - Запитала я у подруги, так як на її обличчi була маска глибокої задуми.
  
  -Так, - сказала вона. - Була сьогоднi у братика. А вiн мене зустрiчає iз пляшкою вiскi. Ще й пропонує скласти компанiю. Цiкаво, що в нього сталося?
  
  Я вiдчула страшну провину перед Матвiєм. Але знала, що нiчого не зможу вдiяти.
  
  
  
  Так ми перестали спiлкуватися. Я намагалася дзвонити друговi, але вiн уперто iгнорував мої дзвiнки. Я не ображалася, але дзвонити перестала. Матвiй не хотiв спiлкуватися зi мною, i, мабуть, це правильно. Так ми набагато швидше зможемо забути цей випадковий поцiлунок.
  
  Сергiй дiйсно приїхав через десять днiв. Ленка за цей час постiйно бiгала зi мною, намагаючись дiзнатися, як це я змогла закадрити такого красеня. Пашi всi цi розмови не подобалися: здається, вiн давно почав ревнувати свою дiвчину до нової офiсної знаменитостi. I нехай кiлька днiв Краснов тут не з'являвся, але розмови про нього не вщухали й досi.
  
  Коли Сергiйко з'явився в приймальнi одним iз робочих днiв, я плюнула на всi свої справи i побiгла на зустрiч, за що потрапила у мiцнi чоловiчi обiйми. Шеф, який дуже до речi виглянув зi свого кабiнету пiсля шуму, неймовiрно здивувався помiченiй картинi. Усмiхнувшись своїм якимось думкам, Лев Борисович зник за своїми дверима, навiть не прочитавши мене за те, що я залишила без дозволу своє робоче мiсце.
  
  Але потiм я весь день ходила щаслива i по-справжньому закохана. Свiтилася, як лампочка Iллiча. Працiвники офiсу з пiдозрою поглядали на мене - звичайно, самий розпал нудного робочого дня, а я ходжу i лякаю всiх своєю усмiшкою. Тiльки Васька, що заглянула в офiс до тата, одразу все зрозумiла i посмiхнулася до мене.
  
  -Зовсiм ти збожеволiла! - Сказала вона менi, але, здається, була за мене рада.
  
  Цукерково-букетний перiод застав мене зненацька. Красивi квiти, причому щоразу рiзнi i, здається, дуже дорогi. Маленькi приємнi сюрпризи. Все це було так гарно, але незнайомо. При кожнiй зустрiчi з Красновим я боялася, що вiн почне вимагати вiд мене чогось бiльшого, але Сергiй не тиснув на мене, чудово розумiючи, що має пройти ще багато часу, перш нiж я звикну до хлопця.
  
  I все-таки ми поцiлувалися. Я думала, що ще довго згадуватиму перший з ним поцiлунок, i, загалом, все так i було, тiльки спогади були припорошенi якимось сумом i моїми постiйними докорами. Чому? Та тому що я постiйно порiвнювала Сергiя i Матвiя, а менi цього зовсiм не хотiлося робити, тому що обидва дорогi менi хлопцi були зовсiм рiзними особистостями, i кожен був менi по-особливому дорогий.
  
  Сергiй був нiжним. Спочатку менi здавалося це трохи дивним. Напевно, менi не вистачало в ньому якоїсь простоти i, мабуть, пристрастi, хоч я визнала це важко. Ми щодня гуляли десь мiстом, спiльно вивчаючи тi чи iншi маленькi вулички мiста, щоразу вiдвiдували рiзнi кафе, дiзнаючись, де смачнiше готують, де краще обслуговують, а де хорошi цiни та жива музика на тлi прекрасної романтичної вечерi. Зi мною вiн звертався, як з порцеляновою лялькою, яку треба оберiгати i всiляко догоджати, тому я не завжди почувалася комфортно, зате знала точно, що кохана людина переживає за мене i намагається зробити все заради мого комфорту та гарного настрою.
  
  Ми нiколи не говорили, як ставимося один до одного. Навiть я, пiсля того, що з нами сталося останнiм часом, не могла сказати Сергiю, що я люблю його. Чому моя впевненiсть у своїх почуттях так похитнулася? Може, коли я почала впiзнавати Сергiю, то почала розумiти, що вiн хоч i не далекий вiд мого iдеалу, все ж таки їм не є? У нього були i шкiдливi звички, i якiсь свої заскоки, якi вiн намагався при менi не видавати, але все-таки iнодi прослизало в хлопцi щось таке, що часом моторошно вiдштовхувало.
  
  Але я думала, що це я так просто накручую себе, i що бiльше думаю про свої почуття до Сергiя, то бiльше починаю заплутуватися в кругообiгу своїх вiдчуттiв. Менi подобалося з ним гуляти мiстом, ходити в кiно та цiлуватися, доки нiхто не бачить. Але чи достатньо всього цього, щоб бути точно впевненим, що любиш?
  
  Коли я питала про це Юльку, та невпевнено хитала головою. Вона зi своїм хлопцем, як би довго вони не спiлкувалися, теж не поспiшала говорити про якiсь там почуття, чогось боячись. Напевно, вона боялася, що своєю вiдвертiстю може вiдштовхнути кохану людину, i я почала боятися того ж. Замкнене коло виходить.
  
  
  
  Одним iз теплих весняних вечорiв, коли Юлька поскакала на чергове побачення зi своїм чудовим принцем, я вирiшила вийти на прогулянку з котом. Iнодi ми виводили бiдолашного хлопчика на вулицю, бо iнодi здавалося, що все життя нещасного Денi так i пройде в чотирьох стiнах. Звичайно, ми робили нашому улюбленцю будь-якi щеплення, щоб вiн не пiдчепив на вулицi якусь заразу. Кiт, втiм, був задоволений таким життям та рiдкiсними вилазками на вулицю. Що дивно, Деня завбачливо нiкуди не тiкав, коли опинявся на волi, а якщо вже й хотiв кудись пiти, то починав жалiбно нявкати, кличучи з собою. Ось така вона у нас розумна тварина.
  
  Наприкiнцi квiтня було ще не так тепло, як влiтку, тому я, проклинаючи себе за те, що забула вдома вiтровку, ходила з Денею по вулицях, що темнiли, поблизу будинку. На iнших кiшок вiн не звертав уваги (важливий який). Набагато цiкавiше нюхати будь-яку траву, сидiти, спостерiгаючи за хлопцями, що грають на дитячому майданчику, i робити свої справи, звичайно ж.
  
  Бiля пiд'їзду ми з котом побачили солодку парочку, що обiймається. Я тямуще хмикнула, чудово розумiючи вiдчуття двох закоханих, яким зовсiм не хотiлося розлучатися на довгий час, але вдiяти з цим нiчого не можна. Я зовсiм не хотiла заважати голубкам, але ось у Денi з цього приводу була зовсiм iнша думка. Вiн нагострив свої лапки у бiк хлопця та дiвчини.
  
  Коли я пiдiйшла ближче, то зрозумiла, що кiт у нас все ж таки не такий слiпий i тупий, як я помилково припустила. Деня точно знав куди i до кого вiн прямує: до своєї улюбленої господинi. Те, що я побачила Юльку та її хлопця, було безперечним успiхом. Так хотiлося, нарештi, подивитися на залицяльника подруги, якого та чомусь уперто приховує.
  
  -Привiт, - привiталася я. Дiвчина здивовано глянула на мене, а потiм, ще бiльше здивовано, на свого коханого кота, який уже сперся переднiми лапами на її ноги i просився на ручки.
  
  -О, Денечко! - усмiхнулася дiвчина, забувши i про свого хлопця, i про найкращу подругу, яка, мiж iншим, жадала познайомитися з її хлопцем.
  
  А знайомитись нам i не довелося. Лешу-то я чудово знала, тiльки ось здивувалася невимовно. Юлька-то виявляється такого красеня помiтила! А я думала, що вона його недолюблює, а виявляється все навiть навпаки. Ще як любить...
  
  Щоб не стояти i не дивитись на двох друзiв здивованими очима, покликала всiх додому пити чай. Скiльки ще можна стояти на вулицi та морозитись? Так i застудитись недовго.
  
  -Заглядай до нас частiше, - сказала я Олексiю, коли вiн йшов. - А то всi ховалися вiд нас! Тепер я хоч точно впевнена, що моя подруга перебуває у надiйних руках.
  
  Подруга знiяковiла, а хлопець пообiцяв заглядати частiше. Потiм я залишила закоханих прощатися наодинцi: знала, що в такi моменти я можу тiльки заважати.
  
  -Ну ти даєш! - сказала я подрузi, як та знову з'явилася на кухнi. - I навiщо приховувала лише?
  
  Вона знизала плечима, але виглядала дуже задоволеною.
  
  
  
  Все частiше i частiше я бачилася з Сергiєм, все рiдше зустрiчала Матвiя. Навiть в унiверситетi його нiбито не iснувало, i лише пошепки однокурсникiв нагадували менi, що вiн, як i ранiше, вчиться тут. А я вже й забути встигла, що у навчальному закладi всi вважали, що ми зустрiчаємося, а тепер ми розлучилися. Щоразу, коли я бачила урочисту усмiшку Стасi, колишньої дiвчини Матвiя, то кривилася, нiби з'їла шматок лимона. Менi було неприємно, що за спиною про мене ходять такi розмови. Та й Матвiєвi, мабуть, усе це було неприємно слухати.
  
  Скоро лiто.
  
  Хотiлося зараз же полетiти кудись за кордон, повалятися на лежаку бiля моря, пiдсмажити шкiру та погрiти кiсточки. Але до мого вiдпочинку ще було чимало часу. До того ж попереду сесiя.
  
  Мама щоразу кликала мене додому, при кожнiй розмовi вмовляючи повернутися. А я шалено сумувала за батькiвкою, сумувала за Дмитром, якому доводилося вислуховувати мамине невдоволення через мене. Звичайно ж, хотiлося кинути все i зiрватися на пару вдень додому, але я знала, що влiтку обов'язково приїду до батькiв на вiдпочинок i вже нiякi враження не будуть мене турбувати. До того ж, я кликала з собою Юльку: по-перше, дiвчина вже давно хотiла подивитися на те мiсто, де я провела все своє дитинство, по-друге, вона хотiла познайомитися з моєю мамою i вiтчимом. Ну i, звичайно ж, при нагодi подряпати очi моїй колишнiй подрузi. Безока спiвачка - бомба 21 столiття.
  
  А поки що я продовжувала поєднувати навчання та роботу, вечорами проводила час iз коханою людиною та вiдчувала, що життя налагоджується. Звичайно, був один момент, якого в моєму життi зовсiм не вистачало, нiби пазл з картинки, який кудись загубився i не бажав бути. Прикро. Начебто все добре, а чогось (точнiше, когось) не вистачало.
  
  -Єва, Допоможи! - дзвонила Юлька, i замiсть вiтання промовила цю фразу переляканим голосом. - Льошка десь в аварiю потрапив! Я нiчого не зрозумiла, вiн лише сказав, до якої його лiкарнi везуть! А мене шеф не вiдпускає, в сотий раз намагається сiсти на дiєти i тепер ходить дуже злий! Чи можеш з'їздити туди? А я як тiльки звiльнюсь, одразу ж приїду!
  
  -Звичайно, - кивнула я, хоча подруга цього й не могла бачити.
  
  Дiвчина швидко продиктувала менi адресу лiкарнi та вiдключилася, збираючись спробувати додзвонитися до Олексiя. Я вiдпросилася у шефа i одразу поїхала за адресою.
  
  Велика полiклiнiка в межах мiста приймала всiх постраждалих незалежно вiд часу доби. Нинi, наприклад, був самий розпал напливу хворих. Догодило ж Олiшку! Поки я пояснювала медсестрi, навiщо i до кого приїхала, витратила бiльше пiвгодини дорогоцiнного часу. Але виявилося, що з нашим постраждалим все бiльш-менш нормально - перелом руки та кiлька забитих мiсць. Натомiсть винуватцю аварiї пощастило набагато менше - вiн перебував у реанiмацiї iз травмою голови. Я вiдразу по телефону повiдомила всю iнформацiю подрузi, яка вже їхала сюди. Їхала, на щастя, на таксi - зрозумiла, що якщо сама сяде за кермо i поспiшатиме, то постраждалих сьогоднi виявиться набагато бiльше.
  
  -Я ще Матвiю зателефонувала, вiн теж їде, - сказала дiвчина. - Просто я так переживала, що тут-таки всiм вам почала телефонувати. Шеф помiтив мої метання, i змилостивився, вiдпустив ранiше. Добре, хоч взагалi дозволив поїхати...
  
  Льоша себе чудово вiдчував. Коли мене нарештi пропустили в палату до постраждалого, то вiн уже лежав з телефоном, притиснутим до вуха, i, менi здається, я знаю, кого вiн там заспокоював. Сказавши своїй дiвчинi, що до нього прийшла я, та нарештi заспокоїлася i перервала телефонний дзвiнок.
  
  -Переживає? - Запитала я.
  
  -Ще як, - зiтхнув хлопець, посмiхаючись. Ну ось. Тепер я точно впевнена, як вiн ставиться до моєї подруги. Ось це справжнi почуття.
  
  Через п'ятнадцять хвилин у палату залетiла Юлька, вся перелякана, i, проiгнорувавши мене, сiла на край Лiшиного лiжка, уважно розглядаючи юнака з нiг до голови. Помiтивши загiпсовану руку, в куточках очей дiвчини з'явилися сльози, але ревти вона не стала - дехто її дуже швидко заспокоїв, нiжно щось шепнув на вушко. Вона якось сумно усмiхнулася, а потiм... так несподiвано для всiх... сказала Льошi, що любить його. Плюнувши на те, що в спiльнiй палатi було ще кiлька людей, якi з цiкавiстю спостерiгали за нами, забувши, що я теж стала випадковим свiдком цiєї прекрасної сцени.
  
  -Я Тебе теж, - тихо шепнув вiн їй.
  
  Я швидко вискочила з палати, тому що стало зовсiм незатишно перебувати в товариствi двох закоханих. Чомусь, пiсля такої ось картини, на душi було якось бридко. Ну, не вiрила я, що скажи я так Сергiю, все було б так само романтично i трохи сумно, як i зараз. Ось Юля з Льошею, здається, iдеально один одного доповнюють, а ми... нi, ми зовсiм не пiдходимо один до одного. I, навiть незважаючи на те, що я змiнилася, i Сергiй, як менi здається, теж намагається змiнитись заради мене, я все одно не можу повнiстю вiдкритися йому. Ця людина при кожнiй зустрiчi викликає в менi бурю змiшаних почуттiв, i я зовсiм не впевнена, що справа в дитячiй закоханостi. Щось iнше. Може, прагнення довести самiй собi, що я не гiрший за Веронiку?
  
  I чому ця думка спала на думку тiльки зараз?
  
  -Привiт, - привiтався зi мною хтось пiдозрiло знайомим голосом. Я давно не чула Матвiя, i тому трохи вiдвикла вiд його голосу, але все ж таки брехати себе не хочеться - я була шалено рада його бачити i чути. Вiн моїх почуттiв, здається, не подiляв, але все ж таки пiдiйшов.
  
  -Привiт, - усмiхнулася я. - Вона й тебе змусила приїхати?
  
  -Так, є така справа, - усмiхнувся вiн.
  
  Розмова не почалася. Постоявши кiлька хвилин, я припустила, що менi, напевно, все-таки час iти. Юлька чудово обiйдеться без моєї компанiї, до того ж, якщо вони, як i ранiше, сидять, так само закохано розглядаючи один одного, то я просто не винесу цього.
  
  Матвiй мене затримувати не став, не став нiчого говорити чи питати, навiть дивитись менi слiдом не захотiв. I чомусь вiд цього я почувала себе ще гiрше. Як же менi не вистачало Матвiя як друга, який завжди вислуховував i знаходив у моїх розмовах щось кумедне.
  
  Чи змiниться щось у менi, якщо зараз я повернуся до нього? Менi здавалося, що так, але з iншого боку, я вже давно знаю його i досi у мене таких вiдчуттiв не виникало. Матвiй - мiй друг, нагадувала я собi. Але все ж таки мене до нього якось дуже дивно тягнуло.
  
  Чому я повернулася i не поспiшала нiкуди йти? Я так i не зрозумiла. Чи не хотiла розумiти? Але Матвiй майже вiдразу помiтив, що я знову повертаюся коридором, що йду швидко-швидко i виглядаю, мабуть, трохи розгублено. Повз нас пройшла медсестра, не удостоївши нас i поглядом. Добре, що тут нас нiхто не звертає уваги.
  
  -Щось забула? - безтурботно поцiкавився Матвiй.
  
  Чи давно у мене так швидко-швидко стукало серце? Пам'ятається, навiть Сергiй не викликав у менi таких почуттiв. I руки, здається, стали холодними. А менi здавалося, що всi цi вiдчуття залишились у дитинствi.
  
  -Тебе, - зiзналася я, i перша поцiлувала хлопця. Iнодi у дiях дiвчат зовсiм вiдсутня логiка. I я просто захотiла того, що хотiла вже давно...
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Те, що сталося кiлька днiв тому, i те, що я робила зараз - не мало жодного логiчного ланцюжка. Як менi здається, коли ти їдеш за мiсто на водоспади з одним хлопцем, а думаєш про iнше, то почуваєшся дуже жахливо. Тобто, я знала, що це точно так.
  
  Менi важко вдавалося згадати, як Сергiйко умовив мене на цю поїздку. Спочатку, коли тiльки почула про якусь там поїздку за мiсто, то одразу виявилася. Але Сергiй не сумував i розповiдав менi про цi водоспади багато хорошого: незаймана, недоторкана рукою людини, природа, поряд невелике селище, в якому можна зупинитися, а вдень влаштувати пiкнiк бiля озера. I всi цi розповiдi поєднувалися спокусливим тоном. Я не збиралася нiкуди їхати. Але зараз я опинилася в машинi, i шляху назад не було.
  
  Взагалi, я хотiла поговорити iз Сергiєм. Довго думаючи про те, що вiдчуваю до Матвiя, я зрозумiла, що дружбою тут зовсiм не пахне. Я ж не дурочка, щоб заплющувати очi на такi речi. I, як би я не ставилася до Сергiя, я зрозумiла, що вiн принц не мого роману. Тому сьогоднi я хотiла розставити всi крапки на 'i' i припинити всiляке спiлкування зi своїм давнiм знайомим.
  
  Те, що сталося в лiкарнi кiлька днiв тому, ще довго переслiдувало мене. Його руки, його губи... та що там, весь Матвiй займав зараз мою голову. I кожна частинка тiла хотiла опинитися зараз будь-де, тiльки не в компанiї iншого хлопця. Сьогоднi я спритно ухилилася вiд поцiлунку, принагiдно помiтивши, що тепер Сергiй не так вже й приваблює мене, а його дотики до мене стають неприємними.
  
  Сама винна!
  
  Всi цi днi ми з Сергiєм не бачилися. Вiн запевняв мене, що скучив, а я... мовчала. Не казати ж, що люблю iншого? Хоча нi. Ось тут я зовсiм не права. Краще говорити чисту правду, нiж обманювати Краснова. Вiн хоч i потоптався на моїй дитячiй закоханостi, але грати з хлопцем менi зовсiм не хотiлося.
  
  Водоспади... що я знала про них? Та зовсiм нiчого! Знала, в якому боцi вiд мiста вони знаходяться, знала, що багато городян часто їздять туди влiтку на вихiднi. А зараз якраз були першi теплi деночки, i багато людей повалило на замiськi дачi.
  
  Ми зупинилися у готелi. Селище не схожий на поселення, вiн просто опинився невелике котеджне мiстечко. Так Так. Я був дуже здивований помiтити, як багато нових i дорогих будинкiв є.
  
  -А Ти думала, бiзнесмени не люблять замiський вiдпочинок? - глузливо запитав Сергiйко, коли я з подивом оглядалася довкола. Справдi, чому б їм не будувати такi крутi будинки, коли є час та можливостi?
  
  Я трохи здивувалася, коли в нашому номерi опинилося одне двоспальне лiжко. А я сподiвалася, що лiжка будуть роздiльними. Гаразд. Залишається сподiватися, що Сергiй не приставатиме до мене. Тобто, звичайно ж, вiн цього не робитиме.
  
  Я розглядала гарного хлопця, який сьогоднi був моїм супутником - так, лише супутником, а зовсiм недавно я вважала його коханою людиною. З чого раптом такi змiни? Чи зiзнання в коханнi, вимовлене моєю подругою коханiй людинi, так сильно справило на мене враження? Так, що я, нарештi, зрозумiла, що абсолютно дарма женуся за минулим...
  
  Сергiй, здається, був цiлком упевнений, що йому вдалося зачарувати мене, i намагався справити ще бiльше враження: починаючи з простих гарних комплiментiв, закiнчуючи нiжними посмiшками та безуспiшними спробами поцiлувати. Все це, будь-якого iншого дня, могло б здатися менi не просто романтичним, а шалено романтичним: гарна незаймана природа, невелике озеро, з усiх бокiв оточене лiсами; тут було багато людей, бажаючих, подiбно до нас, влаштувати пiкнiк на березi, i всi виглядали щасливими, вiдпочиваючи на повiтрi в компанiї друзiв, рiдних та улюблених людей.
  
  Тiльки я одна, певно, не подiляла атмосфери свята. Дивилася на iдеального у всьому Сергiя, милувалася його профiлем i частково фiгурою, смiялася з його жартiв i уважно слухала численнi веселi iсторiї з його життя. Але не могла повнiстю розслабитись.
  
  -З тобою все гаразд? - дбайливо питав Сергiйко. Здається, мiй настрiй, а точнiше його вiдсутнiсть поступово передавався моєму нiби хлопцевi.
  
  Я так i не знала, якi у мене iз Красновим стосунки. Ми бачилися дуже часто, хоча двiчi вiн їхав у наше рiдне мiсто, i я знала, що Серьожiному батьковi не дуже подобається тривале перебування тут сина. Ми багато розмовляли, передзвонювалися i переписувалися, цiлувалися, i, певною мiрою, нас можна назвати хлопцем та дiвчиною. Тiльки ми нiколи про це не говорили i нiколи не вiдкривали один одному своїх почуттiв. I зараз я була цьому рада.
  
  Можливо, Краснов теж у мене не закоханий? Може, для нього це лише непогана розвага в сусiдньому мiстi? Можливо, для мене це невдала спроба вiдпустити минуле? Або навпаки - вдала? Хтозна.
  
  -Не гаразд, - сумно усмiхнулася я.
  
  Як йому все розповiсти? Сказати в лоб - Сергiйко я тебе не люблю? Закохалася по вуха у свого кращого друга, прекрасного та чуйного хлопця, який з кожним днем все мiцнiше i мiцнiше займає позицiї в моєму серцi? Чи не казати нiчого? Варто лише сказати, що все, що ми зараз робимо, велика помилка, тому що я, здається, лише хотiла довести самiй собi, що я не гiрша за колишню подругу. Яка ж я дурна. Звичайно, я в сто разiв кращий за Нiку. I не обов'язково було щось доводити у такий брудний спосiб.
  
  Але найгiрше було не через це. Я просто не могла повiрити тому, що закрутила голову двом прекрасним хлопцям, а тепер не знаю, що з цим робити. Як ти докотилася до такого життя, Єво Станiславiвно? Як так вийшло, що я, дiвчинка, загалом, звичайна, скромна i до деякого часу спустошена i нежива, опинилася ось у такiй паршивiй ситуацiї? Адже завжди недолюблювала дiвчат, якi просто так дурять двох хлопцiв, а зараз...
  
  -Ти Не хочеш зi мною бачитися, - кмiтнув Серьожа.
  
  -З чого ти взяв? - Здивувалася я. Дивно. Адже менi весь день здавалося, що я добре грала роль закоханої дурницi, поки що вигадувала, як же акуратно натякнути Краснову, що все це - включаючи його самого - не для мене.
  
  -Не знаю, - хлопець знизав плечима. - Менi здається, що це так. Сьогоднi ти якась холодна та вiдчужена. Нiби знаходишся тут, зi мною, але насправдi тебе подумки тягне зовсiм в iнше мiсце.
  
  - Тобi нiхто не казав, що з тебе вийшов би вiдмiнний психолог? - Невдало пожартувала я. Сергiй коротко посмiхнувся, але нiяк не прокоментував це, чекаючи вiдповiдi на своє перше запитання. Що ж не гаразд?
  
  -Менi здається, що ми поспiшили, - почала я. - Те, що я роблю, неправильне i нечесне стосовно тебе. Ти хороший хлопець, правда, адже я так давно тебе знаю. I незважаючи нi на що, я бачила в тобi лише позитивнi сторони. I я вiрю, що в тебе все буде гаразд. Буде щастя, кохання, дiтлахи там... скiльки ти хочеш?.. ну, не має значення. Тiльки все це без моєї участi.
  
  - Ти вважаєш, що ти менi не подобаєшся? - Здивовано промовив Краснов.
  
  -Нi. Я вважаю, що ти менi не подобаєшся, - чесно сказала я.
  
  Довелося коротко розповiсти невелику, але дуже цiкаву iсторiю мого знайомства з Нiкою, а також коротка довiдка про нашу спорiдненiсть i чому ми так i не стали добрими подругами. Потiм я присвятила хлопця в таємницю моєї дитячої закоханостi в нього - судячи з реакцiї Сергiя, вiн все, звичайно ж, чудово знав, але вважав за краще вдавати, що залишається в незнаннi. Це мене анiтрохи не здивувало.
  
  А також, завершенням мого монологу стала розповiдь про той день, коли я бачила Веронiку востаннє: як вона була в обiймах людини, яка дуже до речi сидить поруч зi мною. У мене так i не вдалося йому розповiсти, але, здається, Краснов i без слiв зрозумiв, що саме я побачила. Я так i не навчилася боротися з цими спогадами, бо кожного разу на мене пробiгали мурашки. Занадто жахливий спогад.
  
  -Єва? - трохи здивований, знайомий голос покликав мене на iм'я. Я теж здивувалася, побачивши тут саме сьогоднi, саме зараз, саме, коли я з Красновим, Єгора - найкращого друга Матвiя. Вiн був iз компанiєю молодих хлопцiв, у якiй у великiй кiлькостi знаходилися напiвголi дiвчата - не найприємнiша компанiя, як здалося менi на самому початку.
  
  -Єгор? - Здивувалася я. - Вiтання! Яким вiтром?
  
  -Так, з однокурсниками приїхали, - зiм'яче вiдповiв хлопець, не без iнтересу розглядаючи мого супутника. - Ти, я дивлюся, також не одна?
  
  -Типу того, - неохоче вiдповiла я.
  
  -Як там поживає Василина? - Переклав тему хлопець, посмiхнувшись, згадавши мою подругу.
  
  Декiлька хвилин ми балакали про Ваську (напевно, вона вiд щастя зараз iкала), а потiм Єгор послався на важливi справи i пiшов кудись у протилежний вiд озера бiк. Слiдом за хлопцем поскакала якась довгонога красуня, швидко кинувши на мене ревнивий погляд. Але, помiтивши, що я не одна, дiвчина швидко втратила мене iнтерес i побiгла наздоганяти Єгора.
  
  -Гарний знайомий, - пояснила я Сергiю.
  
  Дуже погано, що я тут побачила Єгора. Якщо вiн розповiсть про цiкаву зустрiч своєму друговi, то менi, напевно, буде легше одразу застрелитися, попередньо вириваючи для себе ямку десь у лiсочку. А я вiдчувала, що незабаром Матвiй усе дiзнається про мiй замiський вiдпочинок у компанiї гарного хлопця. I я знову коритиму себе за цю поїздку, в тисячний раз нагадуючи собi, що коли любиш одного, з iншим зустрiчатися не варто.
  
  -Пробач, що я зiпсувала тобi вихiдний, - сумно усмiхнулася я, знаючи, що батько надсилає сюди сина тiльки у справах своєї фiрми, i у законний вихiдний Сергiй може вiдпочивати у своєму номерi в дорогому готелi, а не проводити цей час у моїй компанiї. - Знаєш, ти, певно, залишайся тут, вiдпочинь. Може... з кимось познайомишся. А я поїду додому. Даремно я сюди приїхала.
  
  -Чекай, - зупинив мене хлопець, вхопивши за руку. - Я знаю, що через мене ти пережила купу гидоти. Але не їдь. Може, ти ще передумаєш?
  
  -Пробач, - знову повторила я. - Але я точно не передумаю. Не цього разу.
  
  Хлопець викликався сам довезти мене до дому, але я була непохитною: чесно кажучи, менi зовсiм не хотiлося пiсля цiєї розмови бачити Краснова. Тож вiн викликав менi таксi. Сумка з речами так i залишилася не розiбраною, сиротливо розташовуючись на краю двомiсного лiжка. Тому я поїхала швидко та без зайвих нервiв.
  
  З Сергiєм ми попрощалися, як добрi друзi: тiльки без жодних обiймашок та поцiлункiв на прощання. Лише одне питання, яке просто трохи цiкавило мене, задала я хлопцю: 'Чи справдi я почала подобатися Краснову?'.
  
  -Ти чiпляєш, - зiзнався вiн, не ховаючи очей: напевно, звик говорити все у вiчi. - Ти, може, й не супер-модель, але ти мила, симпатична та добра. I, до речi, тобi зовсiм не важливо, хто мiй батько i скiльки грошей у мене в гаманцi.
  
  Ось на такiй ось нотi я зачинила дверi таксi, а разом з нею зачинивши назавжди своє минуле життя. Нi, не назавжди, звичайно, тому що з Сергiєм я не маю намiру припиняти спiлкування (тiльки тепер уже дружнього), але пора дитячої закоханостi закiнчилася назавжди. А тепер настав час для дорослих, виважених вчинкiв та рiшень.
  
  А для початку менi потрiбно термiново помиритися з моїм Матвiєм. Тепер уже лише моїм. Вiн навiть не уявляє, як вiн потрапив!
  
  
  
  Кнопка 1.
  
  'Цiлована парочка. Насолодившись один одним, вони вже збираються йти кудись далi, коли дiвчина зупиняє хлопця.
  
  -Стiй! Спочатку я зайду, а потiм за п'ять хвилин ти зайдеш! Бо хлопцi зрозумiють, що ми були разом!
  
  -Танюш, ну коли ми вже розповiмо хлопцям про нас?
  
  Кнопка 2
  
  '-Привiт, - каже вiн.
  
  -Бачилися, - сухо вiдповiдає вона.
  
  -Той хлопець, Вiка, з яким ти лаялася...
  
  -Моє особисте життя тебе не стосується.
  
  -Так-так, я хотiв про це сказати. Загалом, те, що мiж нами було... ну, ти розумiєш... коротше, менi здається, що йому не треба про це розповiдати! А то засмутиться, подумає чогось не те...
  
  -Ти боїшся, що я розповiм?
  
  -Я? Та нi! Хочеш, розповiдай, справа твоя. Тим бiльше, у нас i було те, що...
  
  -Значить так?
  
  З'являється третя особа - той самий чоловiк, якому краще нiчого не розповiдати, але...
  
  -Вадим? - нiбито дивується дiвчина. - Ти хотiв знати, хто в мене з'явився? Ось вiн, мiй Максiк, - дiвчина так щасливо усмiхається i цiлує хлопця, з яким щойно розмовляла...
  
  Кнопка 3.
  
  Упссс... а ось тут краще одразу йти далi! Таке дiтям показувати не можна, хоча я, начебто, i не дитина...
  
  Кнопка 4.
  
  'Соня? - кличе хлопець, виявляючи сплячу дiвчину на законному мiсцi - у лiжку.
  
  -Ммм? - сонно вигукує вона. Розплющивши очi, вона побачила хлопця. - Ти дуже довго. Я мало не заснула.
  
  -Пробач...
  
  -Я дуже намагалася не заснути, тому що... ти знаєш, я рада, що тодi у банку я зустрiла саме тебе.
  
  -Соня, Я...
  
  -Так, я ще... я хотiла тобi сказати, що... що якби я з Русланом так напилася, як з тобою сьогоднi, то вiн би мене з цими журналiстами та камерами... вiн би мене пил, пил, пилив, пилив... всю мою голову пропилив, а ти нi... Загалом, з тобою менi не треба вдавати. Ось що я хотiла сказати...
  
  Кнопка 5.
  
  'Дiвчина сидiла пiд деревом, висипаючи на долонi шоколаднi цукерки m&m's. Пiсля цього вона починала викидати кольоровi цукерки, залишаючи на долонi тi, що були шоколадного кольору. За цим непомiтно спостерiгав симпатичний юнак. Побачивши те, що робить дiвчина, вiн посмiхнувся.
  
  -Чому ти їси тiльки коричневi? - спитав вiн.
  
  -Бо одна людина якось сказала, що в них менше штучних барвникiв, адже шоколад уже коричневий. I менi це запам'яталося.
  
  -А Ти запам'яталася менi.
  
  -Де Френ? - спитала вона про наречену цього самого хлопця.
  
  -На Таїтi, пiд час нашого медового мiсяця. Ми не були одруженi.
  
  -Тому що?..
  
  -Тому що вона має знайти своє життя. А я...
  
  -Що ти? Чого хоче Стiв?
  
  -Я хочу танцювати з тобою'.
  
  I головнi герої, звичайно ж, починають танцювати та цiлуватися.
  
  
  
  Приблизно так проходив у мене день з телевiзором. Я сподiвалася провести чудовий вихiдний день з улюбленими серiалами та смiшними комедiями, а що насправдi? Насправдi у всiх одне кохання, i, як виявилося, така сама проблема i у телевiзора.
  
  О, кохання! Це почуття оточило мене з усiх бокiв! Чого вартувала одна Юлька, яка все бiльше часу проводила з Льошею! Вона кликала мене гуляти з ними, але я не уявляла, що робитиму в компанiї двох закоханих. Нi! Нехай краще насолоджуються один одним, а я заслужила самотнiсть.
  
  Так Так. Як би я не хотiла поговорити з Матвiєм i порозумiтися, у мене не було можливостi. Як я й припускала, Єгор усе розповiв Матвiю про нашу випадкову замiську зустрiч. Хлопця я не звинувачувала: вiн хотiв для свого друга найкращого, а я в його розумiннi була не найкращим вибором, проводячи вихiднi в компанiї iншої людини.
  
  О, скiльки ж я потiм потiм лаяла за той день! Перемотати все назад i зробити по-iншому, але, на жаль, час йшов тiльки вперед, забираючи минулi днi, залишаючи спогади натомiсть.
  
  Матвiй не хотiв розмовляти зi мною. Про це повiдомила подруга, яка переживала за брата не менше, нiж за мене. Вона часто дзвонила Матвiєвi, питала щось, але менi до ладу нiчого не розповiдала. Мабуть, крiм того, що вiн не готовий побачити мене.
  
  Не поясниш йому, що вiн усе неправильно зрозумiв. Що не було в мене нiчого з Сергiєм, а ця дурна вилазка за мiсто зовсiм нiчого не означала. Юлька намагалася про це натякнути, але хiба нас - дiвчат - хочуть слухати?
  
  Тому сьогоднi, саме сьогоднi, я так розраховувала на пiдтримку телевiзора. А вiн, гад, таки кинув мене зi своїми романтичними фiльмами та серiалами. Хочу дивитися бойовики, детективи та всяку каламут, але розумного по телевiзору нiчого не йшло.
  
  Суцiльне розчарування.
  
  Юля ще з самого ранку попередила мене, що вона з Льошою i парою однокурсникiв увечерi пiде в клуб - якась там вечiрка, присвячена початку лiта (всiм до одного мiсця, що зараз, взагалi-то ще весна, а лiто тiльки пiдходить до нас). Загалом, хлопцям було байдуже, що, де i коли, головне, що є настрiй десь потрясти кiстками.
  
  -Ходiмо з нами! - ближче до вечора почала мене вмовляти дiвчина. I якщо з ранку мене в клуб нiхто силомiць не тягнув, обмежившись однiєю пропозицiєю скласти компанiю, то зараз Юля нiби знайшла щось дуже важливе у спробi вiдправити мене танцювати.
  
  -Що я там сама робитиму? - фиркала я. I справдi ж. Юлька обов'язково з Льошкою кудись потопає танцювати, а з унiверу я знайомих Юлькиних майже не знаю, так що навряд чи вони складуть менi компанiю.
  
  -Я тебе одну не залишу, - заспокоювала мене дiвчина. - Так i бути, зiзнаюся. Дехто зобов'язався заглянути туди увечерi, якщо там ти будеш. Напевно, цей дехто визрiв для серйозної розмови.
  
  Деякi - в моїй головi вiн, звiсно, вiдразу набув образу добре знайомої менi людини з красивими очима i коханою посмiшкою - можливо, вiн дозрiв для розмови, а може, нi - це було вже не так важливо , тому що я забiгла в кiмнату одягатися. Не важливо, де i як, але я нарештi поговорю з ним.
  
  Так хотiлося, нарештi, скинути з себе тягар втоми, а ще я банально сподiвалася на диво: що менi не доведеться пояснюватися, а Матвiй виявиться розумним i тямущим хлопчиком. Вiн, звичайно, таким справдi був, але я розумiла, що просто так у цьому життi нiчого не буває. I вибачитись не завадить.
  
  До клубу ми, мабуть, приїхали зарано. Юлька вiдразу потягла мене танцювати, аргументуючи тим, що я повинна розважитися. Але нiчого не допомагало. Навiть мої улюбленi треки та танцi не могли пiдняти менi настрою, тому що в кожному зустрiчному хлопцi я шукала Матвiя. А його не було. Зрештою, я подумала, що Юля мене обманом затягла до клубу, а приїжджати насправдi нiхто не планував. Я дуже засмутилась. Звичайно, я не ображатися на мого друга: можливо, в останнi днi я вiв себе так погано, що я мiг би бути похитнутий тiльки шляхом обману. Це ганьба, звичайно.
  
  Лiтня вечiрка, коли на вулицi 15 градусiв тепла та без куртки виходити страшнувато - дуже весело. Як на мене, то цiлий анекдот. Прямо якась глузування долi. Коли ще кiлька днiв тому за вiкном справдi була спека, а градусники били всi мислимi та немислимi температурнi рекорди, тодi справдi можна було подумати, що настало лiто. Але не зараз, коли холод проникав пiд куртку, змушуючи неприємно зiщулитися.
  
  I чого я надвiр вискочила? У клубi набагато теплiше. А може, просто вуха втомилися вiд завивання незрозумiлих трекiв.
  
  Що й слiд було довести, моя подруга кудись зникла з танцполу. Я вже думала почати переживати, але її однокурсники сказали, що вона кудись пiшла зi своїм хлопцем. Ось так ось! Але ж обiцяла, що не кине мене напризволяще! Ось i вiр пiсля цього найкращим подругам.
  
  Бiля будiвлi знаходилася маленька лавочка, яка влiтку, напевно, була постiйно зайнята, а ось зараз, коли холодно, це мiсце виявилося зовсiм вiльним. Повз мене пройшла група незнайомих пiдлiткiв, якi прямували в те саме мiсце, звiдки вийшла я. I так, за тi п'ять хвилин, якi я пробула на вулицi, насолоджуючись прохолодним травневим повiтрям, було кiлька разiв.
  
  -Ми знову з тобою бачимося в самому несподiваному мiсцi, - замiсть вiтання промовив Єгор, вiдволiкаючи мене вiд сумних думок.
  
  -Чому несподiвано? - запитав я, розглядаючи вивiску дубини. - Дуже нормальне мiсце.
  
  -Ну-ну, - промовив вiн. - I сьогоднi ти одна.
  
  -Так. Якщо вам цiкаво, то я розлучилася з хлопцем, з яким ви бачили мене минулого разу, про що я розповiла Матвiю. До речi, ми розiйшлися за кiлька хвилин до вашого пiдходу.
  
  -Щоправда? - здивувався Єгор, почувши себе винним. Але я не ображалася. Я знала, що якби (сподiваюся, такого нiколи не станеться) випадково побачила десь за мiстом Льошу, в компанiї гарний довгоногий губастої дiвчини, то навигадувала б собi чорт знає що! I обов'язково розповiла б все Юльцi. Краще вiдразу обрубати всi зв'язки, так само набагато легше буде.
  
  Ми поговорили про той же день, то Єгор щиро вибачився за його жахливої поведiнки. Ми посмiялися трохи в цьому, але, тим не менше, я не мiг стояти довго невiдомiсть.
  
  -Скажи, де Матвiй? - Запитала я. - Вiн заподiяв менi бiль? Я знаю, що вiн не хоче зi мною розмовляти, але, як ви розумiєте, менi є що йому пояснити.
  
  -Вiн пiд'їжджає до клубу, - зрозумiвши, що брехати марно, чесно зiзнався Єгор.
  
  -Дякую, - подякувала я, i переключила всю свою увагу на дорогу. Значить, Юлька не брехала, i Матвiй справдi має зараз сюди приїхати. I я його нарештi побачу.
  
  Єгор кудись зник, а менi було байдуже, куди. Але я припускала, що друг (а я, з якихось невiдомих причин, зараховувала Єгора до своїх друзiв) пiшов у клуб i вирiшив весело провести час. От i добре. Не хочу, щоб зараз хтось за мною спостерiгав чи намагався скласти компанiю.
  
  На протилежному боцi вулицi зупинилося таксi, з якого вже вийшов до болю знайомий хлопець. Матвiй помiтив мене швидко, та й як не звернути увагу на самотню дiвчину, що сидить на єдинiй лавцi бiля клубу, до того ж освiтлювану вуличним лiхтарем? Я не могла розглянути емоцiй, що з'явилися у хлопця побачивши мене, але вiн не став вдавати, нiби не бачить мене - i це тiшило.
  
  Я не могла просто сидiти i дивитися, як вiн стоїть поряд з лавкою. Матвiй був великим, сильним, надiйним i, як очевидно, улюбленим. Найулюбленiшим хлопцем у свiтi. Я взяла його за руку. Напевно, виглядає трохи дивно збоку: хлопець i дiвчина, котрi за п'ять хвилин i слова одне одному не сказали; вона тихенько сидить на лавцi i тримає його за руку, вiн мовчки стоїть поряд iз нею.
  
  -Пробач, - тихенько прошепотiла я. Тому що знала, що винна, знала, що треба вибачитися, знала, що потребую його прощення, його усмiшки та гарних слiв. Я потребувала Матвiя, як ковтка чистої води.
  
  А менi просто треба було виговоритись. I я обережно почала розповiдати хлопцю про те, що таки насправдi мене пов'язувало з колишнiм мiстом. Нi, не ту коротку iсторiю життя, яку вимовила йому колись узимку, а тепер уже набагато повнiше, приправлену спогадами та фактами. Матвiй слухав, не перебиваючи, не вставляючи коментарi навiть тодi, коли я запиналася та зупинялася.
  
  Я вже давно замовкла, а Матвiя так i не промовив жодного слова. Вiн сiв поруч зi мною, але мовчав, втупившись в одну точку перед собою. Вiн про щось посилено думав, а я не знала, що менi ще сказати, як розбудити Матвiя, як змусити його зi мною розмовляти. Ну, хоч би накричав на мене за щось! Але нi, вiн просто промовчав.
  
  -Матвей, я... - я набрала в груди бiльше повiтря, готуючись до першого в моєму життi визнання. - Я люблю тебе. Кохаю! Ти мене чуєш?
  
  Вiн нiби випав iз зацiпенiння: зовсiм перестав дихати i тiльки здивовано, не моргаючи, дивився на мене, нiби питаючи, про який жарт йдеться.
  
  -Єва, - прошепотiв вiн. - Що ти сказала?
  
  -Я люблю тебе, - повторила я знову, вже нi про що не переживаючи. Виявляється, повторювати цю фразу вдруге не так вже й складно. Навiть приємно. - Розумiєш? Кохаю!
  
  -Любиш? - Чому ж вiн виглядає таким здивованим? Коли до нього, нарештi, дiйде, що я не брешу, i що це найточнiше i найщирiше визнання, яке тiльки може бути.
  
  -Так! Звичайно люблю! Як можна не любити тебе, Матвiй? - сказав я, подумки сподiваючись, що я не говорю, що все це марно. Це мої почуття виявляються взаємними ...
  
  -Єва, - знову прошепотiв вiн моє iм'я, i я раптом зрозумiла, що нiхто з моїх знайомих нiколи не вимовляв моє iм'я з бiльшим коханням, нiж Матвiй. Вiн акуратно взяв моє обличчя в руки i поцiлував: нiжно, але в той же час наполегливо, нiби вимагаючи на дiлi довести, як сильно я його люблю. А я його, правда, дуже люблю, тiльки я, закiнчена дурниця, як завжди пiзно розумiю.
  
  Краще пiзно нiж нiколи! - Згадалася знаменита фраза.
  
  У клуб нам бiльше не хотiлося. I, до речi, менi на вулицi бiльше не здавалося так холодно, як ранiше. Навпаки, нiби десь на небесах затопили грубку, i тепер вiд будь-якого дотику хлопця моя шкiра спалахнула полум'ям. Але це було не боляче, а навпаки, дуже приємно.
  
  Ми бродили вечiрнiм мiстом, натикаючись на таких же закоханих i щасливих пар, десь натрапили на намет, в якому продавалася солодка вата, так що дуже скоро ми стали щасливими володарями дуже солодких речей. А ще ми багато цiлувалися, i обидва отримували вiд цього величезне задоволення. Люди на нас несхвально поглядали, а менi було все одно. Цi люди, напевно, просто нiколи так нiкого не любили i нi за ким не нудьгували. А iнакше вони б розумiли мої почуття.
  
  I вже коли в мiстi остаточно стемнiло, ми зрозумiли, що настав час дiстатися до дому i залягти спати. I, нехай цей день залишив по собi безлiч приємних вражень, природнi людськi потреби (я маю на увазi сон) повернули нас iз небес на землю.
  
  -Коли я востаннє була в тебе вдома, то втратила одну рiч, - сказала я хлопцю. То була чиста правда. Маленький срiбний браслетик, пiсля того, як я була в Матвiя вдома останнiй раз, таємниче кудись зник, i я пiдозрювала, що вiн залишився в квартирi у хлопця. - Давай заїдемо, подивимося!
  
  -Сьогоднi? Тобi потрiбний цей браслет саме сьогоднi? Я мiг би i сам пошукати, якщо це справдi дуже цiнна рiч, - запропонував Матвiй. Тепер йому хотiлося менi догодити, але хлопець ще не знав, якi корисливi намiри керують мною зараз.
  
  -Нi-нi, - поспiшила вiдмовитися я. - Хотiла завтра в унiверситет одягнути, а вже давно його знайти не можу, от i подумала - раптом у тебе виявиться? Давай поїдемо зараз, га?
  
  Звичайно, Матвiя насторожило, що я так несподiвано ввечерi напрошуюсь до нього додому. Але мої очi виглядали настiльки чесними, нiби цей срiбний браслетик був дуже важливим для мене. Хлопець назвав таксисту адресу, i машина тихенько рушила з мiсця.
  
  
  
  -I в залi немає, - бурчала я, повертаючись у коридор. Браслет насправдi нiби кудись випарувався, i, якби вiн був для мене хоч трохи важливим так, як я показувала це при хлопцi, то я неодмiнно засмутилася. Вiщиця справдi гарна, але сьогоднi вона не уявляла для мене жодної цiнностi.
  
  -Може, десь в iншому мiсцi залишила? - поцiкавився Матвiй, загiпнотизовано спостерiгаючи, як я вперто рухалася до нього, iгноруючи будь-якi iншi шляхи свого маршруту. - Євушка, люба моя, що ти задумала?
  
  А я так i застигла в ступорi, дивуючись тому, якi дивнi думки мною керували лише секунду тому. Як це дивно. Адже я зараз найбiльше на свiтi хотiла пiдiйти до нього, обiйняти, поцiлувати. Нарештi, пiддатися емоцiям, що захлеснули, наповнити момент пристрастю, а не нудотною нiжнiстю (всi рядки з Юлькиних романiв). Зняти одяг, незграбно дiстатися до лiжка або хоча б до дивана, хоч i килим цiлком пiдiйшов би, а потiм... о жах! Про що я думала тiльки? Я б, звичайно, все це зробила, але я скромна. Стало раптом так соромно, i трохи гiрко через те, що не зможу всього цього втiлити.
  
  - Єво, ти чого? - покликав Матвiй.
  
  Я пiдняла на нього очi, насилу, якщо чесно. I знову, згадавши свої думки, я вiд переляку заплющила очi. Ось це вiн усе винний! Варто тут, розумiєте, такий неприступний, i такий... привабливий, що думати про щось у цей момент стає просто невиносно! I як я ранiше могла спокiйно перебувати в його суспiльствi, якщо зараз щомитi готова на нього накинутися?!
  
  -Нiчого, - тихенько видихнула я. Голос зрадливо здригнувся. Ну от зараз вiн зрозумiє, про що я думаю. Та що там, напевно вже зрозумiв! Як можна було не звернути уваги на моє збентеження i червонi щоки, на тремтячий голос i страх дивитися на нього?
  
  Матвiй пiдiйшов до мене, погляд у нього був бiльш нiж здивований. Я молився, щоб вiн вiдсунувся трiшки далi - я й гадки не мав, що стоячи так близько вночi в його квартирi - цi дiї зводять мене з розуму. Можливо, його нерозумiння мене трохи протверезило. Головне вiрити, що все в порядку. Вiн торкнувся мого чола долонею, торкнувся моїх щiк.
  
  - Ти точно гаразд? - суворо спитав вiн. - Чи не пила?
  
  Я навiть трохи образилася, вiдiйшла вiд нього i обдарувала володаря свiтлої голови злим поглядом. То ж менi, як йому ця нiсенiтниця тiльки на думку прийшла? Хоча, мiй внутрiшнiй стан можна розцiнити як сп'янiння. I знову ж таки, це все вiн! Закрутив менi голову!
  
  - Не пила, звичайно ж! - обурилася я.
  
  - Ану дихни! - Матвiй нахилився вперед. О нi, вiн не повинен був цього робити. Мої неприємнi думки знову активiзувалися. I вiн взяв i поцiлував, не даючи менi часу вiдступити. I так я вже подумав: тепер усi мої нецензурнi думки збудуться, а в цьому вiн сам винен! Тодi навiть промайнула божевiльна думка, що, мабуть, нашi думки зараз точно збiгаються. Але нi, вiн рiзко перервав поцiлунок.
  
  - Не пила, отже. Тодi давай пити чай, - Матвiй усмiхнувся i пiшов на кухню.
  
  Я, здається, тепер уже п'яна, але не алкоголем, а надлишком почуттiв! I що тепер? Просто пити чай? Навiть якщо так, то менi здається це якимось безглуздим, нiби сидiти i пити чай це схоже на вишивати хрестиком по листi дерев жилками тварин. I взагалi, це ж треба таким зухвалим бути? Догодило ж мене закохатися в цього нахабного хлопця?
  
  Далi я пiшла на кухню. Подумала, була - не була. Раз не вигнав з дому, то в мене буде ще багато можливостей... ну, не має значення. Нехай мої поганi думки залишаться тiльки моїми. Я увiйшла на свiтлу кухоньку; Матвiй жваво крутився бiля стiльницi, наспiвуючи собi пiд нiс, здається щось iз 'Бiтлз'. Я кiлька секунд заворожено за цим поспостерiгала, вiдчуваючи, що так i залишилася б тут назавжди. Але мене спалили! Матвiй загадково посмiхнувся, а потiм вiдправив мене до зали, мотивуючи це тим, що на кухнi брудно та незручно. Я з прихованою пiдозрою подивилася на iдеально чисту кухню та зручнi крiсла, i вирiшила, що тут щонайменше щось не так. Якщо до всього цього приписати загадкову усмiшку хлопця, який спокiйнiсiнько заварює чай, то все стає ще дивнiшим.
  
  -До речi, - Матвiя зупинив мене, коли я їхав. - Є свiчки на полицi поруч з телевiзором в залi. Якщо ви хочете, ми можемо влаштувати романтичне чаювання!
  
  Романтичне чаювання - одне це словосполучення звучало дуже дивно. У мене нiчого подiбного в життi, звичайно, не було, тому я, зачарована новими красивими словами, вийшла з кухнi.
  
  Поличку зi свiчками я б змогла знайти i без пiдказки Матвiя, бо вона сподобалася менi ще з моєї першої появи тут. Зазвичай рiдко коли побачиш у квартирi у хлопця так багато декоративних свiчок. Але Матвiй тодi сказав, що йому Юлька подарувала на новосiлля, а так вiн ними майже не користувався. Я акуратно запалила кожну з них, хаотично розставила все це на маленькому скляному столику, вимкнула свiтло. Загадкова i романтична обстановка. Та Матвiй просто кепкує! Якщо вiн хоче так пити чай до ранку, то я сумнiваюся, що у нього вийде! Я вiдчуваю себе манiяком...
  
  Одного разу вiн промайнув у дверях, кинувши на ходу, що пiшов переодягтися. Я здивувалася (вкотре?), але говорити нiчого не стала. Пiшов i пiшов, що тепер? Потiм знову пройшов на кухню, цього разу iз пакетом у руках. Я здивувалася ще бiльше, але, як i ранiше, сидiла на диванi i не рухалася з мiсця. Я була точно впевнена в тому, що Матвiй щось задумав. Але чомусь менi здавалося, що якщо мої думки пiдтвердяться, то сюрприз менi обов'язково повинен сподобатися.
  
  Через пару хвилин, вiн все-таки постав перед моїми ясними очима. Задоволений, як кiшка, наїлися Whiskas, i з пiдносом в руцi. Тiльки на пiдносi був далеко вiд чаю, але красивi келихи з зiгнутими ногами, наповнений рiзнобарвною незрозумiлою рiдиною. Протягом декiлькох секунд, як заворожена, я дивився красивi окуляри, а потiм, прийшовши до тями трохи, я звернув здивований погляд на Матвiя. I тодi я зрозумiв, що це за "сюрприз" хлопець приготував для мене. Я був, ймовiрно, готовий до рулону на пiдлозi вiд смiху, бо щоразу, коли я бачив таку "картинку" по телевiзору, я думав, що це було так смiшно i забавно. Матвiя був бiльш голою, нiж одягнена, хоча це, ймовiрно, звучить смiшно. Голий торс, чорнi шорти, якi, здається, колись були штани хорошого костюма, пiдтяжки, краватка-метелик i капелюх. Все це було б дуже смiшно, якби не один маленький "але". Це було Матвiй. Хлопець, якого я любив i який привернув мене дуже багато. I, побачивши всю цю роботу, я думав тiльки про одне: не буде нiякого чаю сьогоднi!
  
  Коли перший шок пройшов, з'явилися i страх перед незвiданим, i моторошний потяг, але я себе заспокоювала, що все буває вперше. Менi було зовсiм не страшно, просто... мабуть, я просто до цього не звикла. Але цiкаво, що буде далi?
  
  - I що це? - нарештi спитала я, намагаючись говорити нормальним голосом i спокiйно дивитися у бiк хлопця, а не як зараз, кожнi п'ять секунд знiяковiло вiдводячи погляд.
  
  - Сьогоднi я буду вашим офiцiантом, мадам, - сказав вiн млосним голосом з хрипотою, заглядаючи в очi. Матвiй поставив тацю на стiл. Така незвичайна атмосфера панувала в повiтрi, але нам обом це безперечно подобалося. Правда, нiяк не зрозумiю, як Матвiй за власним бажанням змiг так... роздягтися...
  
  - Мадмуазель, - кокетливо поправила я його.
  
  - Ой, точно! На жаль, "сказав вiн, дивлячись в сторону, i на цей раз його голос був нормальним. I потiм, що драматичний тон знову з'явився. "Все для найкращої дiвчини в нашому закладi," вiн вiдсунув пiднос до мене пiдморгнув.
  
  - Я ... ем ... спасибi, - я все ж таки зважилася спробувати рiзнобарвний коктейль, до яких взагалi нiколи не мала слабкiсть.
  
  -Ну як? Подобається? - загадково посмiхаючись, спитав Матвiй.
  
  -Чесно? - Вiн кивнув, i я продовжила. - Не дуже. Не люблю таке.
  
  Так, це було насправдi не дуже смачно. Фруктовий сiк, сироп i гiркий тонiк, i, можливо, навiть щось сильнiше. Нi, для мене це найкраще Mahito з содою. Або сiк. Ну, алкоголiк не був народжений в менi! Не так уже й погано?
  
  -Хм, що ж, тодi може особливi побажання? - Вiн знову обдарував мене своєю променистою усмiшкою.
  
  Вiн що, справдi всi мої бажання буде виконувати? Звучить заманливо. Може запитати щось таке, щоб помаявся? Чи не потрiбно? Але вiн же стоїть тут такий чудовий, чекає, прямо-таки рветься виконати будь-яке побажання, як песик за кiсточкою. Ах... краса!
  
  -Я, мабуть, хочу просто сiк, - почнемо з чогось простого.
  
  -На жаль, у нас останнiм часом дефiцит сокiв, - i знову вiн загадково усмiхається. Вiн колись перестане посмiхатися? Хоча, звичайно, його посмiшка змушувала тисячi мурашок пробiгатися моєю шкiрою.
  
  -Ну, Тодi води, - здалася я. Вже вода має бути?
  
  -I цього теж немає.
  
  -Що, Зовсiм? - награно здивувалася я.
  
  -Зовсiм.
  
  Так. Щось вiн явно задумав.
  
  -А Чай? - Зробила я нову спробу.
  
  -I чаю у нас немає.
  
  -Кава? Кола? Будь-якi газування?
  
  -Я впевнений, ви спробуєте щастя з iншими напоями!
  
  -I ...i, - закiнчилася фантазiя. Не горiлку я просити i тим бiльше псувати, а потiм згадав i нiчого робити не буду. - А що ти пропонуєш менi, коли ти нiчого не маєш?
  
  -У нашому закладi є щось особливе, спецiально для вас, - посмiшка хлопця стала ще променистiшою. Було видно, що така гра йому подобається. Я задумалася лише на секунду, i менi здалося, я знаю, про що зараз йтиметься.
  
  -I що ж це? - я постаралася спокiйно посмiхнутися. Знаючи, що буде за цiєю розмовою, було дуже важко всидiти спокiйно, намагаючись не посмiхатися i не розпускати свою фантазiю.
  
  -Воно б'є точно в цiль, - прошепотiв Матвiй.
  
  -Що? Ти про що? - я вже почала переживати.
  
  -Зараз побачиш, - Матвiй пiдiйшов до музичного центру, що стоїть неподалiк телевiзора, i вклав у нього якийсь диск. Натиснув на пару кнопок на пультi управлiння, i заграла напрочуд знайома, але найнесподiванiша музика. Одна з найвiдомiших на весь свiт композицiй Джо Кокера You Can Leave Your Hat on. I це було для мене зовсiм несподiвано!
  
  А все, що було далi, залишилося лише у наших спогадах...
  
  
  
  -Дзiн-Дзiн! - дивнi звуки, прорвав мiй сон, але ми не здавалися, старанно iгноруючи стороннi звуки. I начебто на секунду все стихло, а потiм знову. - Дзiн-Дзiн-Дзiн!
  
  Я не знала, ким може виявитися ця настирлива людина, але вже дуже хотiла його прибити за цими самими дверима. Як, скажiть менi на милiсть, як можна будити таку хорошу людину, як я, пiзно вранцi, коли найсолодший сон, в...
  
  ПОНЕДIЛОК!
  
  Ця новина ураганом пройшлася по моїй головi, i я спробувала схопитися з теплого лiжечка, але знайома рука, що притискала мене до чогось теплого, не дозволила менi цього зробити.
  
  -Спи, - прошепотiв вiн на вухо. - Я сам уб'ю цього смертника!
  
  Я прикинулася сплячою, але, як за Матвiєм зачинилися дверi, тут же схопилася. Сьогоднi понедiлок, у мене пари, а по обiдi ще й на роботу треба! Спочатку я хаотично бiгала по всiй кiмнатi, збираючи свої речi, якi могли знайтись у найнесподiванiшому мiсцi. А потiм я прислухалася до того, що вiдбувається поза кiмнатою.
  
  -Дурень! - хтось дуже голосно кричав, не соромлячись i мiцнiших виразiв. - Кретiн! Якого бiса ти вимкнув усi телефони, i навiть домашнiй? От убила б тебе цими власними руками, але ти ще менi потрiбен! Це ж яким iнвалiдом треба бути, щоб так нервувати свою сестричку, га? А якби зi мною щось трапилося? Мене б захотiли вкрасти, зґвалтувати, убити, а мiй брат 'поза зоною доступу мережi'! Ууу, гад!
  
  -Вибач менi, грiшника, - вибачався Матвiй, посмiюючись над своєю сестрою - а в тому, що це була Юлька, у мене не було сумнiвiв. - Я справдi найгiрший у свiтi брат. Але щоб хоч якось пом'якшити свою провину, я сподiвався, що Леха не дасть тобi нудьгувати. Я ж не знав, що ти так сильно переживатимеш за мене!
  
  -Не спокушайся! - фиркнула дiвчина, продовжуючи просуватися по квартирi. Я в цей час роздумувала над фiлософським питанням, бути чи не бути: надягати вчорашнiй одяг чи вiддати перевагу поцупити щось iз гардеробу хлопця? Рiшення було обрано. У вчорашнiй сукнi по дому не так i зручно ходити! - Мiж iншим, я тебе шукала з одного дуже важливого питання!
  
  -З якого ж? - так само глузливо розмовляв Матвiй iз Юлькою. Цiкаво, вони завжди без мене так спiлкуються, чи я просто не помiчала ранiше їхнiх по-справжньому теплих родинних стосункiв?
  
  -Дарма смiєшся, - грiзно шикнула на брата Юля. - Мiж iншим, ситуацiя не iз кумедних. Я втратила Єву. Уявляєш? Всього на секунду вiдволiклася в клубi, i вона тут же зникла з поля зору. У неї телефон вимкнений, вдома її так i не з'явилося, хоча я всю нiч чекала... я не змикала очей! Я так хочу спати, а ця поганка не оголошується! Страшно уявити, що з нею могло статися. А якщо справдi щось?.. Я ж собi цього не пробачу!
  
  -Юль, заспокойся, - здається, тепер Матвiй перестав глумитися над дiвчиною, i зрозумiв, що в її головi все справдi жахливо. - Все з Євою гаразд! Ну майже...
  
  Я знала, що це за 'майже' - мої почервонiлi щоки одразу ж поспiшили довести, що воно - це саме 'майже' - ще довго менi сниться ночами. Настав час припиняти цей спектакль i виходити, а то подруга зовсiм розкисне, а Матвiй, заспокоюючи сестричку, зовсiм забуде їй повiдомити, де я насправдi провела цю нiч.
  
  Моя поява була зустрiнута... так, загалом, нiчим особливим. Юлька мене не помiтила, а Матвiй був надто зайнятий душевним розладом сестрички. Тому, пiсля мого делiкатного 'кхе-кхе', я виявилася... як би так би мовити... центром Всесвiту.
  
  -Ну, ось тепер все добре, - замiсть очiкуваних крикiв та слiз, Юлька хитро посмiхнулася. - Чого так довго в кiмнатi стирчала? Я вже й не знала, якими словами ще Матвiя розважити.
  
  -Чого? - здивувалися ми.
  
  -Того самого, - буркнула Юля. - Ви чого, думали, що я не знаю, якими ви тут справами займалися? Я вже все мiсто на вуха поставила, якби Єва реально пропала. А так, побiгала трохи клубом, поки охоронець не сказав, що бачив тебе з хлопцем, за описом дуже схожим на Матвiя. Так що припиняйте тут будувати iз себе пам'ятникiв, i кличте пити чай.
  
  -А ... Ну гаразд, - Матвiй не став сперечатися i пiшов на кухню.
  
  -Безсоромник, - заспiвала йому в слiд дiвчина. - Нахабно спокусив мою подругу! Зiбрав-спокусив, у тебе по очах все видно! О, я дивлюся, мiй подарунок-то у нагодi! - очi дiвчини засвiтилися, коли вона побачила в залi на пiдлозi краватку-метелика. - Не чекала, звiсно!
  
  Погладiвши на невеликий безлад, вона похитала головою, а вже потiм перевела погляд на мене.
  
  -Ох-ох-ох, Єво, - пробурмотiла вона, хихикаючи. - Вiд тебе чекаю всiх брудних подробиць!
  
  -Чого? - ревнув Матвiй iз кухнi, мабуть, уважно слухаючи всi реплiки своєї сестри.
  
  -А Ти там взагалi мовчи i чай готуй, - не злякалася подруга. - Аж дивишся, такими темпами наробиш менi племiнникiв завчасно! А ти чого, Єв, так дивишся на мене? Тобi хiба не пояснювали, де дiти беруться? Ех, любi мої, що б ви без мене робили?
  
  -Спали, - вiдповiла я. Все одно в унiверситет тягнутися надто пiзно, а ось на рахунок робочого дня можна поки що подумати. Якщо чесно, хотiлося весь день лiнуватися i нiчого не робити, але грошi для себе коханiй заробляти також не завадить.
  
  -А якщо чесно, не думала, що все так швидко у вас вийде, - тихенько прошепотiла менi Юля, щоб брат не почув. - Але ти скажи менi, ти задоволена?
  
  -А Хiба не видно? - запитанням вiдповiла я.
  
  -Все з тобою ясно, - хихикнула дiвчина, а потiм серйозно спитала. - Менi краще втекти?
  
  -Ну, Не знаю, - зам'ялася я.
  
  -Годi тобi. Я свого брата вже багато рокiв знаю i... пiсля всього, що у вас тут сталося... вам краще побути наодинцi, так що залишайся i... розважайтеся тут. Тiльки тихiше, а то ще сусiди на вас скаржатимуться.
  
  -Чого??? - сьогоднi це питання дня!
  
  - Я мовчу! Все пока. Тiльки сьогоднi ми будемо ночувати вдома! - попередив подругу голос грiзної мами. I я погодився. Iнакше я вiдчуваю, що взагалi перестану ходити в пари!
  
  Дверi з тихою бавовною зачинилися, залишивши по собi лише трохи дивний зiм'ятий ранок i приємний запах парфумiв.
  
  -Юлька Пiшла, - повiдомила я, заходячи на кухню i обiйнявши хлопця зi спини. Такий ранок менi напевно подобалося.
  
  -Щоправда? Ти змогла вiдправити цю йогозу додому? - здивувався Матвiй. - Ну все. Тепер я тебе точно кохаю!
  
  -Чого Ти сказав?
  
  -Що люблю тебе!
  
  -Правда правда?
  
  -Звичайно, - пiсля цього я заслужила коротенький поцiлунок. - А ти мене?
  
  -Тож люблю, - вiдповiла я.
  
  -Чарiвно. Ти хочеш чай?
  
  -Не впевнена, - пробурмотiла я, вивчаючи потемнiлi очi коханого та його мiцнi обiйми.
  
  -А я хочу дечого iншого, - прошепотiв вiн на вушко. - Як ти гадаєш, чай нас почекає?
  
  -Сподiваюся, дочекається!
  
  
  
  Епiлог
  
  
  
  -Веронiка! Йди сюди! - Кричала мама Нiкi iз сусiдньої кiмнати.
  
  Дiвчина вже годину, як безуспiшно намагалася iгнорувати крики своїх батькiв, але нiчого не виходило - образливi слова, якi мати i вiтчим висловлювали один одному, залишали неприємний осад у душi у дiвчини.
  
  -Що трапилося? - Нiка вдавала, що нiчого не чула ранiше, коли прийшла до батькiв. Тi стояли у характерних бойових позах. Мама Нiкi, жiнка, загалом дiйсно красива: темноволоса, смаглява, з великими зеленими очима i зазвичай доброзичливою усмiшкою, зараз бiльше була схожа на шалену фурiю. А ось вiтчим, хоч i був у сказi, намагався поводитися пристойно.
  
  -Я бiльше не можу розмовляти з цiєю людиною, - гарчала жiнка. - Вiн... вiн жахливий.
  
  -У чому рiч, мам? - не розумiла Веронiка.
  
  - Ми вирiшили розiйтися з твоєю мамою, - тихо розповiв Станiслав Олександрович. - Ми стали погано жити i постiйно сваримося через всякi дрiбницi. Твоя мама стала дуже нервовою, а я знову i знову переконуюсь у тому, що їй потрiбнi були лише мої фiнанси.
  
  -Та Що ти таке кажеш? - кричала Галина. - Я любила тебе!
  
  -I мої грошi! - пiдвищив голос вiтчим. Нiка за всiм цим тихенько спостерiгала осторонь, i сподiвалася, що сьогоднi гроза мине. - Я через тебе з сiм'ї пiшов, Галю! Ти розумiєш? Я покинув дружину та власну дитину, раз на мiсяць перераховую алiменти i навiть не бачуся з власною дочкою, щоб не засмучувати її!
  
  -Ти Хочеш сказати, що це я у всьому винна? - Вибухнула жiнка. Веронiка злякано вiдскочила вiд матерi, впевнена, що сьогоднi набагато безпечнiше бути на боцi вiтчима.
  
  Це була не перша суперечка Галини та Станiслава. Раз на тиждень вони обов'язково влаштовували допит, а потiм довго i зi смаком кричали один на одного, перериваючись лише тодi, коли лайки повторювалися по другому колу. Усi днi вони жили тимчасовим перемир'ям, щоб за кiлька днiв знову посваритися через якусь нiсенiтницю.
  
  -Я нiчого не хочу тобi сказати, - тихо вiдповiв вiтчим. - Я просто вважаю, що настав час припинити нам один одного виводити. Я сьогоднi ж збираю свої речi i їду з цього проклятого будинку.
  
  -Веронiка? Зроби що небудь! - гаркнула на дiвчину Галина.
  
  -А Що я маю зробити, мам? - дивувалася Нiка. - Зупиняти тата? Це дуже погана iдея. Я теж вважаю, що вам час пожити окремо один вiд одного!
  
  -Що? Ти менi дочка чи хтось?
  
  -Мамо, Не починай!
  
  -Веронiка!
  
  -Мати!
  
  -Замовчiть обидвi, - прикрикнув Станiслав Олександрович, знову з'являючись у дверях. Вiн знайшов чемодан i швидко почав скидати в нього свiй одяг, не обтяжуючи себе акуратнiстю. - Веронiка, допоможеш менi?
  
  Дiвчина мовчки погодилася i почала допомагати вiтчиму, поки мати тихо лютувала, спостерiгаючи за цiєю картиною. Нiка завжди i у всiх суперечках приймала бiк прийомного батька, тому що вона дiйсно вважала, що вiн має рацiю. Станiслав Олександрович взагалi напрочуд добре ставився до Нiки, з самого дитинства у всьому їй допомагаючи. Тому, коли в маленькiй дiвчинцi помiтили здiбностi до спiву, вiн не замислюючись вiдвiв дiвчину в музичну школу, де вона вiдточувала свої голосовi навички. А ще, Єва, її колишня подруга, була трохи схожа на свого тата, тому у своєму вiтчимi Нiка простежувала деякi риси зовнiшностi та характеру, що нагадують Єву.
  
  -Я можу закинути тебе в кафе по дорозi, - сказав вiтчим, закриваючи чемодан. Веронiка останнi два мiсяцi працювала в одному кафе, де виконувала свої пiснi та заробляла на цьому непоганi грошi, бо вечорами люди спецiально приходили до цього закладу на Нiкiнi мiнi-концерти.
  
  -Добре, - буркнула дiвчина i швидко зiбралася, поки мiж матiр'ю та вiтчимом не стався новий скандал.
  
  Кафе сьогоднi було сповнене людьми. Як i завжди, але сьогоднi було забито майже всi столики. Програма Веронiки починалася о восьмiй годинi, а до цього часу в залi грала приглушена романтична або релаксна музика. А поки що дiвчина сидiла у службовому примiщеннi, де найчастiше знаходився нечисленний персонал кафе.
  
  Нiкiн мобiльний телефон розривався, ось уже пiвгодини без перерви їй назвав Костик. Костик - це окрема iсторiя. Вiн був сином заможного папочки, але все ж таки не настiльки багатим, як взяти хоча б того ж Сергiя Краснова. Костя з першого погляду закохався у молоду спiвачку, надсилаючи їй не дешевi букети квiтiв щодня, а потiм дзвонив i випитував у неї, чи вона отримала подарунок, i чи сподобався їй цей чудовий запах. Нiка дуже швидко втомилася вiд набридлого залицяльника i була зовсiм розчарована у всiх хлопцiв, що оточували її. Жодного по-справжньому гарного i заможного вона так i не знаходила, адже хотiлося, щоб таку красуню любила лише гiдна людина.
  
  -Гостi вже чекають на тебе, - буркнула Алiса, адмiнiстратор кафе. Вона непогано потоваришувала з Нiкою, але завжди була дуже обережною, щоб вони стали справжнiми подругами.
  
  -Ясно, - коротко кивнула спiвачка Веронiк, вже одягнувшись у своє вечiрнє вбрання. - Є якiсь цiкавi особи у залi?
  
  -Помiтила одну парочку, - посмiхнулася Алiса. - У нас вони точно вперше. Замовили трохи, i швидше за все прийшли послухати твiй виступ. Хлопець, звичайно, красень, одягнений простенько, але фiрмовий одяг, видно неозброєним оком. Дiвча дивна. Непогано виглядає, але не сказати, щоб красуня. Так що, викладайся на повну, може вдасться його вкрасти!
  
  Веронiка скорчила страшну гримасу. Пiсля деяких подiй у її життi вона зрозумiла, що закохувати в себе чужих коханих - це не дуже красиво. А якщо зi своєю суперницею ти знайома досить близько, то потiм почуваєшся взагалi огидно.
  
  Колись Нiка грала почуттями своєї подруги. Iз задоволенням помiчала, як мучиться Єва, як намагається розлюбити Сергiя Краснова, як намагається бути доброю i правильною подругою. Виходило у Єви погано, але, варто вiддати їй належне, вона дуже довго терпiла це неподобство. Але Нiку це було не потрiбно; вона хотiла принизити зведену сестричку i показати, кого природа бiльше любить - страшну Єву, що вiрить у добрi казки та хепi енди, або iдеальну у всьому Веронiку, якiй по життю дуже часто щастило.
  
  -Я пiшла, - зiтхнула спiвачка, вирушаючи на мiнiатюрну сцену для її виступiв.
  
  -Удачi, - побажала адмiнiстратор, повертаючись до зали.
  
  Спiвати Нiка любила з дитинства, i це це непогано виходило. Не потрiбно мати особливих талантiв, щоб пiдлаштовувати голос пiд улюблену пiсню. Нiка вчилася саме так - спiвала разом iз улюбленими артистами, спiвала до болю у горлi, щоб у неї щось починалося виходити. I це було. А ще вона сама склала пару пiсень, не без допомоги все тiєї ж Єви, яка iнодi допомагала з римами.
  
  Колись страх сцени для неї був серйозною проблемою, але зараз вона вже давно звикла до людей. Невелике хвилювання перед виходом, але вона знала, що в неї чарiвний голос, i її слухатимуть та пiдспiвуватимуть її пiсням. Вона вже зiрка.
  
  Поки дiвчина спiвала, вона повiльно вивчала своїх глядачiв, намагаючись вiдшукати парочку, що зацiкавила Алiсу. За кiлька хвилин така знайшлася. Симпатичний хлопець, який трохи дивно вивчаюче розглядав Веронiку, а поряд з ним дiвчина, що тримає його за руку. Єва.
  
  Веронiк ледь не забула слова пiснi, коли побачила знайоме обличчя: тi самi глибокi гарнi очi, трохи iнша стрижка, але погляд i мiмiку не переплутати нi з ким iншим. Колишня подруга дуже змiнилася: у порiвняннi з минулою Євою Лазаревою тут сидiла справжня красуня.
  
  Впiймавши погляд Веронiки, Єва довго дивилася на свою сестру: вона не посмiхалася i не злилася, просто сидiла i, як усi, слухала її пiснi, тодi як її хлопець з несхваленням поглядав на Нiку. Звiсно, вiн усе знав.
  
  Єва щось шепнула своєму коханому, цмокнувши його в щоку. Пара тихенько пiднялася з-за столу i мовчки вийшла iз зали. Єва так i не озирнулася. А Веронiка таки забула слова пiснi...

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"