Коломиец Петр Афанасьевич. Нiч вовкулака

Best

Iсторичний детектив

Петро Коломiєць

НIЧ ВОВКУЛАКА

Замiсть передмови

м. Київ, 1758 р.

Молодий чоловiк рвучко пiдсунув до себе канделябр iз трьома запаленими свiчками й взявся за гусяче перо. Свiтла вистачало, хоча вже й геть звечорiло... Зiр припав до аркушу цупкого жовтавого паперу, Тиша запанувала у кiмнатi: господарка, немолода вже жiнка, напевно, лягла вiдпочивати у своїй тiснiй комiрчинi за стiною. Крiзь пiдслiпувате вiконце з нещiльно припасованими скельцями линув запах впалого листя у садку та втомленої землi, змоченої недавнiм серпневим дощем. Звичайно, тут не батькiвськi хороми у Петербурзi з вiкнами на половину стiни, задрапованими мереживними гардинами. Та й не родовий маєток у В'ятськiй губернiї сповнений мало не до ночi гамором чи не сотнi дворових Але у цiй халупi на Рейтерськiй вулицi, посеред Верхнього мiста, жити можна. Адже вiн, капiтан драгунського полку, князь Юрiй Баратинський, недавнiй офiцер гвардiї її величностi iмператрицi, тут, у тихому, провiнцiйному Києвi, був у засланнi!

Але вiн незабаром повернеться до Петербурга. Пiсля такого рапорту його знову переведуть у гвардiю, поближче до Її величностi iмператрицi.. Матiнка допоможе. Зараз дами правлять iмперiєю. А його зажди любили жiнки. Тiльки одна, найгарнiша та найзагадковiша, не сказала йому жодного доброго слова й ущент розбила серце.. Але є, є надiя...

Писати страшенно не хотiлося, та й не мастак вiн у цiй справi. Але ж куди подiнешся?

Ще раз умочив гусяче перо у каламар й написав:

"Його превосходительству, генерал - губернатору Київському, пресвiтлому князевi Михайлу Трубецькому!

Маю честь з усiєю шанобливiстю та вiдданiстю донести, що...".

Перо зупинилося й повисло на жовтавим папером. З нього от-от могла, не дай Боже, впасти клякла. То iз чого з розпочати? Чи треба розповiдати про подiю, що трапилася не так давно у Києвi на Сiнному ринку.. I чи варто розповiсти всю правду? Та й хто в неї повiрить!

З чого ж почалася ця страшна i водночас дивна iсторiя.?

Зi скандалу, що його вчинив капiтан фон Мекк, переведений теж за дуель, але вже iз Москви до Києва, на Сiнному ринку?..

Драгуни - дуже сильне вiйсько. Вони можуть воювати i в пiшому, i в кiнному строю, на вiдмiну вiд гусарiв чи рейтарiв. Та дбають вони про своїх коней не згiрш, нiж гусари. А конi старiють, хворiють, калiчаться. I кiнський склад весь час доводиться ремонтувати. Ротнi командири драгунського полку, розквартированого у Києвi, вiн та капiтан Ерiх фон Мекк ходили по Сiнному ринку в Києвi, вибираючи коней для ремонту. Тут не тiльки продавали сiно та коней, а й волiв, солому, дрова, полову, зерно, усе те, чим годують худобу, бо в мiстi заможнiшi пани тримали свої виїзди, а хазяйки на околицях - корiвок, молоком яких поїли свої родини й продавали.

Вiн затримався бiля однiєї кобилки й почав зазирати їй у зуби, а фон Мекк пыщов далi у ряди. Раптом звiдти долинув якийсь галас. Довелося облишити огляд тварини й рушити на той галас, бо барон фон Мекк був дуже великий забiяка й завжди встрявав у всiлякi скандали. I справдi барон та високий дужий селянин у полотняному одязi з довгими чорними вусами, що спадали на самiсiньке круте пiдборiддя, тримали за повiддя одного й того ж ставного гнiдого жеребця й шарпали його кожен до себе. Переполоханий кiнь тiльки поводив головою й перебирав ногами.

-- Я купую цього жеребця! - крикнув фон Мекк.

-- Милостивий пане, - заквилив переляканий баришник - ми вже сторгувалися, коня продано.

-- Кому? - грiзно запитав фон Мекк. - Ось цьому холоповi? Та хiба це справжнiй покупець? За скiльки ви сторгувалися?

Молодий князь тодi не розчув, що сказав баришник. Фон Мекк вийняв гаманця, дiстав звiдти кiлька паперових асигнацiй й кинув на землю:

-- З переплатою, хай вдавиться!

-- Пане, коня куплено, - спокiйно i навiть грiзно сказав селянин.

-- О, то ти, холопе, не хочеш залагодити справу миром, - навiть iз якоюсь радiстю сказав фон Мекк, спритно вихоплюючи шаблю з пiхов, - ну тодi я тебе провчу, вуса вiдрiжу.

Князевi здалося, що iз юрми, що оточувала сперечальникiв вихопилося пара теж не слабких чоловiкiв: в руках одного, здається, навiть блиснув нiж. Вiн пiдскочив до фон Мекка, котрий уже розмахував шаблею, стис за плечi

Облиш!- гукнув йому мало не в ушi. - Не брудни рук! Зараз же проллється кров!

Високий, дужий чоловiк в полотняному одязi вирвав повiддя iз рук оторопiлого фон Мекка й разом iз гнiдим жеребцем зник у натовпi. I майже в цю ж мить до драгунських офiцерiв пiдiйшов ад'ютант генерал-губернатора й оголосив:

-- Його превосходительство, пресвiтлий князь Михайло Трубецькой викликає капiтана Юрiя Баратинського. Наказано прибути негайно!

Нi, мабуть, усе ж таки почалося з цього виклику!

НА ЛIСОВIЙ СТЕЖИНI

Село на Подiллi поблизу райцентру Ярославля, нашi днi

Зненацька зашелестiли пруття лiщини i на стежку, що в'юнилася вже до просвiту помiж деревами, за якими нарештi мало вiдкритися шосе, вислизнув якийсь великий сiрий звiр. "Собака", - мигнула перша думка у перехожого - тiльки ж чого це вiн такий здоровий та сiрий?".

Перехожий, яким був Iван Цимбалюк, початкуючий журналiст, рвучко зупинився й приглчнiвся до звiра, що заступив йому стежку. Великий, завбiльшки, мабуть, з теля, кремезний, з довгою роззявленою пащекою, могутнiми лапами, гострокутними нашорошеними вухами, лобастою голово Звiр ще ширше розтулив пащеку й показав мiцнi бiлi iкла й два рядки гострих зубiв, здатних прокусити не те що шкiру, а й дебелу кiстку. Помiж зубiв вислизнула червона стрiчка язика й затремтiла, мов змiйка.

Блискавично прийшов здогад: вовк. I стало так моторошно, що Iван, тридцятирiчний, опецькуватий чоловiк, iз ранньою лисиною на тiм'ї , почув стукiт власного серця. Не ладен був поворухнути нi рукою, нi ногою. Найбiльше жахали вовчi очi, великi, жовтавi, пильнi. Iвановi здалося що їхнi зiницi раптом посвiтлiшали й стало зовсiм похожi на людськi. Потiм чомусь прийшло враження: звiр зрозумiв, що людина злякалася, й утiшається цiєю миттю.

Вовк стояв без руху, мов статуя, мовчки, не погрожуючи та водночас не виявляючи намiру й поступитися дорогою. Пiд рукою в Iвана була лише сумка iз диктофоном та фотокамерою. Її доторк наче пiдбадьорив, привiв до тями. Iван почав задкувати, не вiдводячи погляду вiд звiра. А той стояв непорушно й мовчи дивився на переполошену людину. Лише коли петля стежки сховала звiра, чоловiк повернувся спиною до вже невидимого вовка й пiшов прямо, раз у раз позираючи назад. Жодний звук не порушував тишини, за ним нiхто не гнався.

Не душi було паскудно: Iван Цимбалюк не уявляв ранiше, що може так смертельно злякатися. А день цей протiкав спокiйно й нiщо не вiщувало такої прикрої несподiванки. Навпаки, зовсiм недавно, вiн мало не торжествував, передчуваючи першу перемогу на нелегкiй журналiстськiй стезi, на яку ступив недавно...

А десь iз пару годин тому вiн ходив по одному iз сiльських обiйсть i, як то кажуть, провадив журналiстське розслiдування. Якiсь химернi слiди петляли помiж клiтками з кролями. Вони накладалися один на один на витоптанiй мiсцинi, потiм розбiглися й заскакували на узбiччя, поросле споришем. Було очевидно, що їх залишила досить велика й важка тварина. Та й самi вiдбитки звiрячих лап були не меншi, нiж вiдтиск чайної чашки iз заглибинами вiд гострих кiгтiв. Обабiч галявки лежалися кiлька кролiв iз перекушеними горлянками й вiдкинутими назад голiвками, Судячи з усього, iз них висмоктали кров .А бiля невеличкої огорожi, що вiддiляла обiйстя вiд господарського двору, сiрiв труп чималенької розтерзаної собаки

Iван Цимбалюк дослухався до дискусiї, що точилася за його спиною. Сперечалися голова сiльради Василь Лемешко, огрядний чоловiк рокiв п'ятдесяти, господар обiйстя Микола Подолян, пенсiонер, що давно переступив порiг шiстдесятирiччя, але ще мiцний i дужий, та сусiда , значно молодший за вiком Володимир Цибулько, що вважався сiльським безробiтним i невiдомо за якi кошти жив, але час вiд часу балувався полюванням, очевидно, браконьєрським.

- Та яка це чупакабра, - наполягав на своїй версiї Володимир Цибулько. - Тут же вовчi слiди. Що я їх не бачив? Щоправда, вовк великий, важкий, безперечно, самець. Та зараз у лiсi повнiсiнько вовкiв. На них же нiхто не полює. За вбитого платять копiйки. Бiльше потратиш, нiж заробиш. Диких кiз вибили, зайцi розбiглися, громадської худоби давно не випасають, бо її в селi немає. Отож, вовки i лiзуть на людськi городи. Платили б нормальнi грошi за вбитого вовка то пiслязавтра тут i слiду не лишилося вiд сiроманцiв

- При чому тут вовк? - гарячкував господар обiйстя Микола Подолян.- Ти ж бачиш, що iз кролiв висмоктали кров. Їх же нiхто не жер й нiкуди не тягнув. Хтось просто зiрвав дверцята, витяг тваринок iз клiтки, перекусив горло, висмоктав кров i кинув. Так вовки не чинять..

- Та вовк потягнув би якогось кроля до лiсу. - заперечував Володимир Цибулько. - Тiльки ж вискочив твiй пес, довелося його загризти. А потiм ти засвiтив вiкна, вийшов iз вилами - вовк утiк, усе кинув. Ось така була iсторiя...

- Та хiба тiльки в мене одного таке сталося, - не погоджувався господар обiйстя. - А що було в Iвана Демиденко?.. Теж качок подавило, кров висмоктало й кинуло. А там слiди були ще бiльшi. Що це таке? Куди дивиться влада

- Дiстали ви вже мене! - вибухнув сiльський голова -. А що я можу зробити? Сигналiзував у район. Зараз вовки нападають на живнiсть у всiх селах, що найближчi до лiсу. Сказали, що зберуть грошей i пришлють мисливцiв iз Хмельницького.. Так що потерпiть. Робiть мiцнiшi клiтки, укрiпiть дверi до курникiв, заганяйте вчасно качок i iндикiв у хлiв. I вночi, коли собака загавкає, не лiнуйтеся виходити

- Та то не вовк, а чупакабра, - наполягав на своєму Микола Подолян. - Вона почне невдовзi й людей загризати. З вовками ще можна якось зладнати: вони людей бояться. А чупакабра?..Що ж ви тут гав ловите Треба оголосити облаву ...

- То може ще й сходиш та заб'єш кiлька у могилу Чуприни- вовкулаки - насмiшкувато мовив голова сiльради.

Iван Цимбалюк, що досить неуважно слухав цю дискусiю, вiд останньої реплiки мало не пiдстрибнув. Нарештi у розмовi несамохiть випiрнуло прiзвище. яке його дуже цiкавило.. Вiн ще ранiше встиг записати на диктофон коротенькi iнтерв'ю з усiма трьома спiвбесiдниками, зняти на цифрову камеру слiди, рештки клiтки з виламаними дверцятами, загризених кролiв, труп собаки, вид на поблизький лiс, що починався за левадою, що тулилася до пiвнiчної околицi села.

Гiсть. Жданий чи не жданий у цьому селi, розмiнявши тридцятку, пiсля того, як в сiльськiй школi на околицi Київської областi, де вiн працював пiсля закiнчення фiлологiчного факультету унiверситету, через рiзке зменшення кiлькостi школярiв. виникли проблеми iз повноцiнним вчительським навантаженням, поступився мiсцем колезi, що дотягувала до пенсiї, вирiшив чукати iнших хлiбiв. Переселився до Києва, маючи такi-сякi заощадження, винайняв кiмнату й намагався влаштуватися на роботу журналiстом для початку хоча б в iнформацiйно-рекламну газету.. Одружитися не встиг, тож мав розв'язанi руки. Виконував разовi доручення, сподiваючись, що невдовзi його зарахують до штату на ставку стажера. Вiдрядження до цього села на Подiллi, де шаленiв чупакабра, було першим в його журналiстськiй бiографiї

-- А хто такий Чуприна-вовкулака? - швиденько запитав новоспечений журналiст.

-- - Ми вже й не знаємо, - сказав сiльський голова Василь Лемешко. - Могила така є неподалiк районного центру Ярославля. Подейкують: то був гайдамака, великий розбiйник, що водив за собою зграї вовкiв. Та нащо воно вам?

Iван Цимбалюк зрозумiв, що сiльське начальство вже хоче якнайшвидше його спекатися."Значить, треба їхати до Ярославля, - подумав вiн. - Там же має бути якийсь готельчик. Вiдрядження продовжується на один день".

У селi йому швидко вдалося зiбрати необхiдний фактаж i зробити знiмки, бо, попри розпал буднього дня, всi потрiбнi люди виявилися у своїх домiвках i не вiдмовилися допомогти заїжджому кореспонденту

.Iван уже вирiшив, що його мiсiя закiнчена й, подякувавши, своїм доброзичливцям, повернувся до сiльради, де була зупинка. До цього вiддаленого села iз Хмельницького старенький автобус доїжджав лише двiчi - вранцi о десятiй та ввечерi о вiсiмнадцятiй годинi iз повернення, зрозумiло, до обласного центра. Мiстечко Ярославль, районний центр, лежало десь кiлометрiв за двадцять вiд села по цiй же трасi. I початкуючий журналiст сподiвався ще засвiтла пошукати мiсця в готелi.

. День мав закiнчитися вдало, так само, як i почався, але iз сiльради раптом вийшла жiнка i повiдомила, що маршрутка не прийде, бо обламалася, не доїхавши до Ярославля. Всiх присутнiх нiби вiтром здуло, Iван лишився один бiля скособоченого зеленого "грибка". Шукати ночiвлi у чужому селi не хотiлося, Липневе сонце ще стяло високо. Отож Iван запитав у випадкового перехожого, чи можна звiдси якось попутнiм транспортом доїхати до Ярославля.

- А чому ж? - вiдповiв чоловiк. - Стежкою перетнiть лiсовий язик, за селом, кiлометрiв пiвтора-два, а там майже поряд зупинка на шосейцi, що веде до райцентру. Там зупиняються практично всi маршрутки. Тiльки треба поспiшати, доки не смеркне...I взагалi я б не радив вам... Втiм, хоча ще й рано, до шосейки зовсiм не далеко...

- Щоб ви не радили?..

- Та це я так.

Iвановi тодi здалося, що чоловiк хоче ще щось йому, але з якихось причин не наважується. Так вони й розiйшлися, не дiйшовши якогось порозумiння. Заїжджий кореспондент на околицi села швиденько знайшов стежку, що петляла через леваду в напрямку до зеленої стрiчки лiсу. I вiн бадьоро рушив по нагрiтому за день, втоптаному пiщанику, переконаний у тому що до ночi таки добереться до своєї квартири...

Та довелося повернутися. I знову Iван швидко крокував по стежцi, геть переляканий, сполотнiлий. Серце, здавалося, виривалося iз грудей. Уже в селi, за першими хатами, з великими зусиллями наче вiдкараскався вiд пережитого жаху, принаймнi, оволодiв собою й стишив ходу. I тут знову йому почало щастити. Iван ще застав знайомого голову Василя Демешка у сiльрадi i той, без запитань, погодився влаштувати його на ночiвлю до "одного доброго дядька, котрий любить побалакати iз розумними людьми".

"Добрий чоловiк" жив у самiсiнькому центрi села, неподалiк вiд сiльради, i ще порався перед ганком свого добротного цегляного будинку, вкритим вже вицвiлою бляхою, очевидно, спорудженим у далеченькi радянськi часи. Iван не зайшов у прочинену хвiртку, а чемно постукав по дошцi, привiтався й, запинаючись, пояснив, хто вiн, звiдки, хто його прислав, навiщо.

- Я заплачу...Ви не сумнiвайтесь, - додав наприкiнцi.

- Та заходьте, чоловiче, - мовив дядько. Чому ж не прихисти добру людину?. Мене, до речi, величати Павлом Iвановичем...

Чоловiк вiком десь за шiстдесят, сивочолий, одягнений у старенький, для роботи, спортивний костюм з яр, за ледь вловимими прикметами , виглядав вчителем-пенсiонером. Гiсть вирiшив зiграти на почуттi корпоративної солiдарностi:

= Я журналiст. - сказав вiн. - Приїхав сюди у вiдрядження, а вечiрня маршрутка обламалася. А ранiше був вчителем...

- А чому ви помiняли професiю? - поцiкавився господар.

- Довелося, - вiдповiв Iван. - Годин української для двох вчителiв забракло. Поступився жiнцi: хай допрацює до пенсiї.

- У мене таке саме...Тiльки я дотягнув до пенсiї. пенсiї та де там. Зараз у нас дiтей не набирається й по десятку на клас. Тiльки я викладав iсторiю, а не українську мову та лiтературу. Зараз у селi сам - дружина поїхала до дочки в Київ глядiти внучку.

Пiсля обмiну цими реплiками вони ще довго сидiли на верандi, почуваючись добрими колегами, й обговорювали шкiльнi справи, котрi їм ще допiкали, незважаючи на обопiльну вiдставку. Потiм була смачна вечеря з чаркою. Iван почував себе цiлком вдоволеним i геть забув про свою недавню пригоду в лiсi. Та раптом господар запитав, пильно дивлячись Iвановi у вiчi:

- А тепер скажiть правду: чому ж ви не дiйшли до шосейки, де зупиняються всi маршрутки, а повернули в село. Ви сказали, що заблудились...

- Та вовка побачив...величезного, з розумними очима. Вiн заступив менi стежку метрiв й дивився якось так пильно, загрозливо. Я не витримав i, правду кажучи, втiк, - вiдповiв Iван.

Вiд недавнього жаху не лишилося й слiду: хоча за склом, густо забраним вiконним переплетом, й чорнiв пiзнiй вечiр, на верандi, освiтленiй м'яким свiтлом настiльної лампи, було затишно й безпечно.

- Я так i думав...Вiн нападав на вас?

- Та нi...Просто стояв i дивився.

- Цей вовк з'явився тут десь рiк тому. Отой перелiсок , що мiж селом i шосейкою, тягнеться далi на пiвнiч аж до справжнiсiнького бору, Я думаю, що сiроманець кублиться там, а сюди прибiгає, аби чинити набiги на обiйстя. Торiк на нього мисливцi ходили у двi чи три облави, але не бачили й вовчого хвоста. Вiн вiдчуває, що на нього полюють й втiкає Звiрюка справдi дуже розумна, вмiє плутати слiди, вiдчиняти клiтки, залазити у курники. Тiльки мисливцi вирушають на лови - втiкає свiт за очi.

А щоб на людей нападав, то такого, то такого я не чув...

- Але ж люди кивають на чупакабру, - спробував захистити основний сюжет своєї майбутньої статтi Iван.

- Люди ще й не таке вигадують, - усмiхнувся господар. - Деякi бабцi кажуть, що з того свiту повернувся Чуприна - вовкулака зi своєю зграєю сiроманцiв . Радять знову забивати кiлка в його могилу.

- Гаркуша - вовкулак?. - стрепенувся Iван, вiдчувши, що йому знову починає таланити, адже, за його задумом, тутешня чупакабра в майбутнiй статтi мала бути лише таким собi "гарнiром" до розповiдi про славетного розбiйника.. - А хто це такий?

- У нашому селi ще не забулося одна легенда. Я її колись записав у кiлькох варiантах. Дуже давно, ще коли панували поляки, ще до Колiївщини, яку Шевченко описав, жив у Ярославлi якийсь великий пан, Прiзвище стерлося з пам'ятi, але подейкували, що був вiн чи то граф, чи то князь. I внадився ходити в його маєток гайдамака Чуприна, запорожець, характерник, чи ж бо чаклун. Хотiв вiн чи то вбити пана, чи пограбувати. На нього теж влаштовували облави. Але вiн завжди вислизав, перетворювався на вовкулака i втiкав. Його всi вовки в лiсi слухалися й збивали шляхтичiв зi слiду. Врештi, пани таки пiдстерегли вовкулаку, влаштували засiдку й убили,,,

- Звичайно ж, срiбною кулею..

- Про кулю - не знаю, - вiдповiв Павло Iванович. - Та я колись детально записав цю легенду.. Хочете - дам почитати на нiч. А ще у лiсi мiж нашим селом i Ярославлем є давня могила: Кажуть: там похоронений Чуприна-вовкулака. Мiсцевi й досi обходять її десятою дорогою. Оскiльки ж ми з вами вже подружилися та ще й колеги по нещастю, то я вас завтра вранцi сам вiдвезу до Ярославля. Наприкiнцi ще радянських часiв встиг купити "Жигулi". Хоч старенькi, але їздять справно. По дорозi покажу цю могилу. А в мiстечка якщо схочете, то зможете оглянути панський палац: вiн ще й досi зберiгся. Там вiдкрили нещодавно музей, його директор на громадських засадах - мiй давнiй знайомий.

Iвана поклали спати в невеличкiй затишнiй кiмнатi, очевидно, колишнiй дитячiй, бо на поличках етажерки ще й досi стояли шкiльнi пiдручники, а на стiнi висiв портрет миловидної дiвчинки iз бантами в косах. Початкуючий журналiст взяв переказ легенди - пару аркушiв iз текстом, видрукуваним на давнiй портативнiй машинцi з не досить виразним шрифтом, i заходився читати. Коли прочитав, поклав папери на стiлець бiля лiжка, встав i виключив свiтло. Пiдiйшов до вiкна й притиснувся лобом до прохолодного скла. На подвiр'ї запала непроглядна темiнь. Раптом йому здалося, що навпроти, за парканом. десь там у пiтьмi, спалахнули жовтi вовчi очi. Вiн ворухнув головою - вогники зникли.

- Який же ти вразливий, - мовив сам собi й уклався спати.

...Вранцi заїжджий початкуючий кореспондент Iван Цимбалюк та вчитель-пенсiонер Павло Романюк стояли бiля могили Чуприни - вовкулаки. Ще досить високий округлий земляний насип, на верхiвцi якого сiрiв чималий камiнь, пiвколом оточували старезнi граби та ясени.. Сонячнi променi пробивалися крiзь густе мереживо павутиння, що звисало з вiття й колихалося вiд легенького вiтру, огортало могилу якимось тремтливим серпанком, що то свiтлiшав, то тьмянiшав. Судячи з усього, цей закуток лiсу давно вже не доглядався й не чистили вiд впалого вiття та галуззя, хоча звiдси було не так i далеко як до мiстечка, так i до шосе. З галяви до могли не вела жодна стежка.

Ступаючи по високiй, пружнiй, мокрiй вiд вранiшньої роси травi, Iван Цимбалюк пiдступив ближче до пагорбу й отетерiв: iз майже голої макiвки, поряд iз сiрим каменем, стримiв кiнчик, напевно, осикового кiлка. I враз вiдчуття якоїсь нереальностi усього того, що вiн побачив, охопило новоявленого журналiста. Та крiзь спантеличення пробилася трiумфуюча думка: " Все тулиться докупи. Який же сенсацiйний матерiал призбирується для статтi!"

ТРИЧI ПОПЕРЕДЖЕНИЙ

Десь на Правобережжя України, 1758 рiк

Розкiшний ридван iз гербами князя Станiслава Любомирського пiзно увечерi вiз драгунського капiтана Юрiя Баратинського до мiстечка Ярославль, про яке молодий офiцер нiколи й не чув, до палацу великого польського вельможi. Неждано - негадано драгун опинився ще безвiсть скiльки верст вiд Києва, у самiсiньку глибину польської України. Так само не очiкувано вiн став особливо довiреною людиною Київського генерал-губернатора, князя Михайла Трубецького, його посланцем до одного з найбагатших й наймогутнiших можновладцiв Правобережної України.

Мiсяць-молодик весе ж таки якось освiтлював розбитий шлях, що змiївся попереду ридвана. Але обабiч, пiд стiною лiсу, лежала густа темiнь Вiдпочилi конi йшли легко, лише тупiт копит та поскрипування ридвану будили майже нiчну тишу. Раптом попереду залунало вовче виття. "Дядько" Федул постукав по дашку карети. Молодий офiцер, що так i не вiдкараскався вiд своїх дум, прочинив дверцята:

-- Чого тобi?

-- Ваше благородiє, треба повертати. Десь там ходять вовки.

-- Вовкiв злякався? Проскочимо ...Вже близько!

Драгунський капiтан мiг майже слово в слово повторити розмову зi своїм воєначальником, найвищим представником царицi в невеличкiй, напiвсоннiй колишнiй " матерi мiст росiйських", що одначе була вiкном i мiстом у Рiч Посполиту. Двадцятип'ятирiчний капiтан, розжалуваний офiцер гвардiї її iмператорської величностi, попри всю свою нелюбов до полiтики, розумiв, що драгунський та рейтарський полки стоять у Києвi не для прокорму, не для заслання надто буйних офiцерiв iз вельможних родин, схильних випити зайву чарку чи проштрикнути через дрiб'язкову сварку своїх же товаришiв на забороненiй царицею дуелi, а показують лезо росiйської шаблi своїм сусiдам, гоноровитим полякам..

Служба в Києвi виявилася дуже нудною: нi походiв, нi парадiв, нi вiдвiдин великосвiтських гостин, нi балiв, нi iнтрижок iз київськими панянками, яких обережнi батьки старанно приховували вiд свавiльних росiйських офiцерiв, аж нiяк не схильними одружуватися хай навiть iз вродливими та сором'язливими дочками дрiбних українських шляхтичiв. Отож драгунський офiцер два днi просто насолоджувався своєю поїздкою: йому не набридало споглядання весь час нових краєвидiв, що повiльно розгорталися за вiконцями карети. Ридваном правував присланий же князем Любомирським вiзник, що сидiв на передку. Бiля нього горбився "дядько" молодого мандрiвника Федул, високий дужий крiпак середнього вiку iз батькiвської вотчини у В'ятськiй, що слугував своєму пановi в Києвi i добре володiв не тiльки щiтками для чищення одягу та взуття, а й шаблею.

Сам особистий ад'ютант його превосходительства, Київського генерал-губернатора, князя Михайла Трубецького сам передав драгунському капiтановi: прибути негайно до високоповажної канцелярiї, у щойно збудований на Печерську двоповерховий дiм Молодий офiцер доручив капраловi завершити стройовi зайняття iз солдатами i вивiв свого коня й поскакав iз Верхнього мiста, де квартирував полк, повз Михайлiвський золотоверхий монастир, Царський сад iз теж нещодавно збудованим палацом, до свого вищого начальника.

Генерал-губернатор зустрiв його докорами:

- Ти знову завiвся iз фон Мекком, князь. Боюся, що дiло дiйде до дуелi. Забув петербурзьку iсторiю? От вiзьму й напишу батьковi, як ти тут служиш! А про матiнку свою ти хоч iнодi згадуєш? Вона ж тебе з-пiд суду витягла. До самої царицi ходила Сюди тебе прислали, щоб ти людиною став

Князь Михайло Трубецькой у молодостi дружив iз батьком драгунського капiтана, старим князем Андрiєм Баратинським, тому молодий офiцер анi стiлечки не боявся таких розпiкань.

- Ваше превосходительство, не судiть так суворо,. - все ж таки виправдовувався драгунський офiцер. - Фон Мекк сам шукав скандалу. Вiн забирав у тутешнього обивателя купленого ним коня. Хiба ж так можна. Ми ж не повиннi кривдити мирних обивателiв. Офiцери просто нудьгують. Аби хоч якась вiйна чи похiд....

- Буде тобi вiйна, буде й похiд, - раптом подобрiшав князь Трубецькой. - Не засидишся в дiвках. А зараз дам тобi можливiсть виправдатись. Посилаю тебе за польський кордон iз листом до князя Станiслава Любомирського. Лист дуже важливий, запечатаний п'ятьма печатками, вiддаси тiльки йому в руки, В разi чого захищай реляцiю, не шкодуючи живота свого. А коли не зможеш - знищ. Ти рубака добрий. Хоч у цьому я впевнений...

- Слухаюсь, ваше .превосходительство. - виструнчився драгунський офiцер.

- I щоб ти знав...Це вiдповiдь на лист, який я отримав вiд князя Любомирського учора. Там у Польщi знову починається якась фанаберiя...Однi пани хочуть зiгнати iз трону короля, що дружить iз нашою царицею, а iншi його захищають. А серед них - i князь Любомирський. Але наша партiя слабкiша. Щоб ти знав, в яке осине гнiздо можеш влiзти. Лист передав менi довiрений посланець вiд князя, який з Києва вирушить до Петербургу. Ти поїдеш, як домовлено, у князiвськiй каретi. Так що особливих клопотiв .не матимеш I ще одне: князь пише, що сусiди хочуть його вбити, а слуги в нього не надiйнi. Були вже замахи на його життя, вiн якимось дивом уникнув смертi. Якщо забажає - залишишся в нього на якийсь час. Для охорони - чи що... Я думаю, що гонор князя Любомирського не постраждає, коли вiн прийме князя Баратинського. А ще кажуть, що у князя дочка на виданнi, така собi красуня на всю Польщу...

I генерал-губернатор Трубецькой усмiхнувся. Й докинув навздогiн, коли драгунський капiтан уже виходив:

- Та будь обережний. У тих краях небезпечно. Туди гайдамаки ходять.. Та й своїх розбiйникiв вистачає.

...Пiзнього ранку сьогоднiшнього дня драгунський капiтан отримав ще одне попередження про небезпеку, яка чигає на подорожного у польськiй Українi. Молодий офiцер, заколисаний м'яким погойдуванням, вже почав дрiмати, коли ридван раптом зупинився i зовнi долинуло цокання розмови на польськiй мовi. Драгунський офiцер одразу вистрибнув iз карети й роззирнувся. Шлях перегороджував загiн iз тридцяти - сорока озброєних шаблями та рушницями верхiвцiв. Попереду, на шляху, навпроти карети, на гнiдому конi красувався ставний шляхтич рокiв тридцяти з гаком: iз пiд оксамитової шапочки з пером на його округле засмагле обличчя спадало завите волосся, над довгастими червоними вустами пiд "орлиним" носом двома крильцями вигиналися пiдкрученi чорнi вусики. Постава цього, судячи з усього, командира загону, виказувала добрий вiйськовий вишкiл, а вiдтак драгунський офiцер мимоволi вiдчув до нього якусь приязнь.

- Ваше благородiє, - звернувся до свого господаря "дядько" Федул, що сидiв поряд iз вiзником, - Тут цей пан запитує: хто їде в каретi князя Любомирського й за якою потребою?

У Києвi тодi жило багато полякiв, в тiм числi й дуже знатнi шляхтичi, i "дядько" Федул у той час, коли його пан муштрував солдатiв, тинявся як по Верхньому мiсту, так i по Подолу, навiдуючись у рiзнi корчми, й навчився трохи говорити по польському Молодий князь Баратинський, котрий х польської розмови розумiв лише окремi слова, пробелькотiв::

- Скажи йому: офiцер армiї її величностi царицi Катерини, драгунський капiтан, князь Юрiй Баратинський з Києва, у гостi на запрошення князя Станiслава Любомирського.

Не дослухавши до кiнця переклад "дядька" Федула, переднiй верхiвець пiдняв руку й сказав бездоганною французькою:

- Досить, ми можемо порозумiтися й без допомоги холопiв. Я - ротмiстер польського вiйська, тутешнiй шляхтич Зенон Фiалковський. Хай пан князь Баратинський вибачить, але я мушу закликати його до бачностi. Сюди через кордон прошмигнув страшний розбiйник, гайдамака Чуприна зi зграєю розбишак. Скликано мiсцеве шляхетське ополчення, яким я командую, Спiймати цих розбiйникiв дуже важко: вони як голка у копицi сiна. Мої люди стережуть найбiльшi маєтки та мiстечко. Але вночi на шляхах небезпечно.

Драгунський капiтан звернув увагу, що його спiврозмовник не вказав свiй титул, а просто найменував себе Але назвав своє вiйськове звання - ротмiстр, що цiлком вiдповiдало рангу капiтана у драгунських вiйськах росiйської армiї.

- Дякую пану за попередження - сказав драгунський офiцер теж французькою, але не такою досконалою щодо вимови: все ж таки вiн учив мову у Петербурзi й у Францiї нiколи не був,- Я чував про гайдамакiв у Києвi, хоча нiколи їх не бачив, тож розумiю вашi клопоти. Можу показати свою подорожню, пiдписану київським генерал-губернатором Андрiєм Трубецьким, зi штамом та супровiдною запискою польського комiсара на кордонi.

- Та не варто морочитися, - мовив показний спiвбесiдник. - Хто б сумнiвався, Просто я раджу князевi бути обачним i якнайшвидше дiстатися до маєтку мого друга, князя Любомирського. Якщо, звичайно, пан хоче уникнути рiзних прикрих несподiванок. У нас вночi дороги небезпечнi.

- У пана бездоганна французька вимова, - вирiшив зробити комплiмент спiврозмовнику драгунський капiтан, - Мабуть, мав добрих учителiв.

- На жаль, не мав, а просто шiсть рокiв прослужив у французькому вiйську..

I пан Фiалковський знову пiдняв руку в прощальному салютi й щось гукнув своєму почту. За мить чималенький загiн промчав повз ридван i зник позаду за поворотом розбитої дороги.

Але молодий князь Баратинський не був обачливим, вiн не звернув уваги й на третє попередження, яке невдовзi теж прозвучало. Сталося це у придорожнiй корчмi, яку драгунський капiтан вирiшив навiдати, з одного боку, спонукуваний "дядьком" Федулом, котрий полюбляв хильнути, з iншого, охоплений бажанням перевести подих пiсля багатогодинного погойдування на розбитiй дорозi. А корчма ця була людним мiсцем. Перед довгою-предовгою рубленою хатою, вкритою посiрiлою вiд дощiв соломою, яку наче навпiл розчахував низько звислий ганок, виладновувалися конов'язi з коритами для вiвса та сiна, де стояли з пару десяткiв розпряжених коней та волiв. Лiвобiч громадилися, задравши дишла, вози. За корчмою виднiлися печi з димоходами, де щось варили й шкварили служницi...

По дорозi до ганку князь обiйшов, не зручно, похапцем поставленого воза, на днi якого принишкли кiлька полив'яних масок та глекiв.. То, мабуть, очевидно, були рештки товару, не спроданого мiсцевими гончарями на якiйсь iз ярмарок.

Всерединi корчма аж гудiла вiд розмова,. хоча: кiлька веселих компанiй, що сидiли за довгими столами .й пили горiлку, пиво та рiзноколiрнi наливки, закусуючи бубликами, кренделями, книшами, нарiзаним на ковалики салом та сушеною рибою, аж нiяк не заважали одна однiй. Кiлька обдряпаних, давно не бiлених стовпiв пiдтримували поперечнi сволоки низької стелi й нiби вiдокремлювали одного стола вiд iншого.

Молодий князь Баратинський у строї капiтана драгунського полку росiйської армiї, з усiма бантами та аксельбантами виглядав серед цього румовища як бiла, але дуже пишна ворона. Тому й не дивно що сам корчмар, сутулий вертлявий чоловiчок у брудному фартуху , кинувся до молодого офiцера, котрий ще навiть не встиг присiсти за обраний стiл.

- Чого бажає ваша милiсть? - запитав по - росiйському.

- Горiлки, доброї ковбаски, рибки i свiжого хлiба...

За мить все замовлене опинилося на столi Драгунський капiтан розлив горiлку iз синього графина у два поставцi: собi трохи менше, "дядьковi" Федулу трохи бiльше.. Випили й закусили. I тiльки тодi князь почав уважнiше розглядати людей, що отаборилися в корчмi. А тут, виявляється, не тiльки пили, а й їли. На глиняних тарелях молодi меткi дiвчата подавали тушковану капусту з м'ясом i гуляш, у горщиках - якесь вариво.

Впадали в очi два гурти: один iз них сидiв неподалiк князя та його "дядька".. Це була четвiрка здоровенних дядькiв, одягнених в посiрiлi полотнянi сорочки та ряснi штани невизначеного кольору, з не вiдiпраними слiдами глини. То, очевидно, були гончарi, що вигiдно спродали свiй товар. Iнша компанiя сидiла бiля самiсiньких зачинених дверей, у напiвтемрявi: троє дужих молодцiв у квiтчастих безрукавках та камiзельки. Одне слово, вони не були схожi на тутешнiх селiн, радше - торговцi чи ремiсники. Їхнi обличчя розглянути не вдавалося, бо вони обрали якнайдальше .вiд пiдслiпуватих вiкон мiсце.

Звiдусiль на князя Баратинського напливали хвилi розмов. Вiн уже бiльш-менш розумiв українську мову, але "дядько" Федул i тут виявився бiльш обiзнаний:

- Вони тут усi обговорюють страшне лихо, - сказав вiн. - Учора двох єврейських торгiвцiв iз мiстечка Ярославль, куди ми їдемо, загриз вовкулака Чуприна, а грошi забрав.

- Хто-хто? - перепитав драгунський офiцер. - Який вовкулака? Що за дурниця?

- На вовкулаку перетворився гайдамацький отаман Чуприна, - пояснив "дядько" Федул. - Не то людина, не то вовк, але ще страшнiший. У наших лiсах вони не водяться. Розбiйники поховалися в лiсi Нiхто їх не бачив. Тiльки вовкулака бiгає вночi повсюди й виє, мов скажений. Нiкого не боїться. Його звичайна куля не бере. I вже почав загризати людей..

- I придумали таке, - усмiхнувся молодий князь Баратинський - Якийсь ще вовкулак!

Звичайно ж, вiн чув про гайдамакiв, якi гуртами ходили, кажуть навiть iз самого Києва, на польську України грабувати тамтешнiх жителiв, панiв, багатих ремiсникiв, торговцiв. Але в Києвi та на його околицях вони не бешкетували....

Враз рипнула вхiднi дверi i до корчми зайшов недавнiй спiвбесiдник молодого князя Юрiя Баратинського пан Фiалковський у супроводi кiлькох озброєних шляхтичiв. Вiн пiдступив до корчмаря й про щось стиха запитав.. Вислухавши таку ж тиху вiдповiдь, повернувся до виходу i тут побачив драгунського офiцера, котрий сидiв за столом майже посерединi корчми.. Мовив мало не на ходу:

- Я бачу, що пан капiтан аж нiяк не поспiшає. А ясновельможний князь Любомирський вже чекає на нього.

Драгунський капiтан не встиг щось вiдповiсти, хоча й пiдвiвся з-за столу. Коли сiдав - поглянув на карафку: вона була порожня. Звичайно ж, дядько Федул випив бiльше, але йому теж перепало чимало . Вiдчув, що потроху почав потроху п'янiти.. Пора їхати! .Побачив, що сусiди - гончарi геть пустилися берега. Вони вже не розмовляли, а кричали недоладно розмахуючи руками.

Та вже бiля самiсiньких дверей хтось мiцно ухопив його за полу мундира. Офiцер зупинився й скосив очi. Його притримував якийсь чоловiк, одягнений у квiтчасту безрукавку та камiзельку.. Приглядiвшись, драгунський офiцер упiзнав у ньому простолюдина, якого вiн захищав нещодавно на Сiнному ринку в Києвi вiд вибрикiв свого однополчанина, геть розлюченого фон Мекка, котрий шукав скандалу. Тiльки той чомусь позбувся довгих чорних вусiв, що звисали аж на пiдборiддя. .

- Я б на мiсцi вашого милостi нiкуди б не їхав, - тихо, але розбiрливо мовив чоловiк. - Уже стемнiло.. А тутешнi шляхи уночi небезпечнi. Аби чогось не сталося лихого.

Невiдомо чому, але драгунський капiтан послухався й повернувся за стiл. Замовив капусту з м'ясом та узвар для себе та "дядька" Федула. Але їсти пiсля горiлки, щедро здобреної жирною ковбасою та сушеною рибою, не хотiлося. Так само як i провести нiч у цiй корчмi, хай навiть i в кiмнатi для подорожнiх. На вiдмiну вiд росiйських кабакiв, великi корчми на Українi ще давали притулок на нiч. А до палацу князя Станiслава Любомирського, як сказав вiзник, лишалося зовсiм небагато - верст iз шiсть I конi вiдпочили. Драгунський капiтан звiв голову: Компанiї гончарiв за сусiднiм столом уже не було. Значить, поїхали, не злякалися. I молодий офiцер рвучко звiвся на ноги.

-- Поїхали!

Так .драгунський капiтан опинився пiзно увечерi десь на пiвдорозi до палацу князя Любомирського. Всерединi ридвану було темно, блiде свiтло ледве-ледве проникало крiзь напiвзатуленi шторами вiконця дверцят. Згори доносилося бурчання "дядька"Федула, яке раптом приглушило дивне виття. Що це - вовки? Треба якнайшвидше вискочити з цього проклятого лiсу! I молодий офiцер вiдчинив дверцята висунувся з ридвану й заволав:

-- Швидше!.. Чому пристали? Поганяйте коней!

Пролунало цьвохкання батога, конi рвонули, карета промчала повз зграйку молоденьких сосен, що виповзали на дорогу. I тут конi лячно заiржали й рiзко притишили ходу. Водночас почулося розпачливе ревiння волiв. Драгунський капiтан, що не встиг ще зачинити дверцята ридвану, поглянув уперед. Десь сажнiв за сто вiд нього чорнiв задок здоровенного воза, що мало не зсунувся зi шляху на узбiччя, а бiля нього копошилися двi чи три сiрi постатi. За повозом билися переляканi воли, рвали ярма, але колеса, мабуть, надто вже загрузли у пiсок. Раптом над возом звелася постать величезного, понад людський зрiст, звiра з горбатою спиною та довгою пащекою. Пащека раптом якимось дивом ще видовжилася й пролунало страшне ревiння, вiд якого у жилах стигла кров...

Цю моторошну картину драгунський капiтан не забуде до кiнця своїх земних днiв. Мiсяць-молодик давав небагато свiтла, але страшного горбатого звiра було виджно досить добре. Щось кричали кожен на своїй мовi вiзник та "дядько" Федул. Переполошенi конi самi почали розвертати ридван на грузькому шляху.

-- Повертайте коней!- закричав драгунський капiтан, .- Заради Бога!..

Вiн забув, що поряд iз ним на сидiннi лежав заряджений пiстоль, а на поясi телiпалася шабля.

Якимось дивом ридван не перекинувся, а знавiснiлi конi не заплуталися у посторонках. Повiз пiд прокльони "дядька"Федула дедалi швидше покотив у зворотному напрямку, назад до корчми.. Молодий офiцер став на приступочку й випростався: за ними нiхто не гнався.

МУЗЕЙНИЙ РАРИТЕТ

Селище Ярославль, нашi днi

Старенькi "Жигулi", якими кермував вчитель-пенсiонер Павло Романюк, вискочили iз лiсового путiвця на шосе й пригальмували. Повз допотопну машину в обох напрямках, хоча й не так щiльно, як в околицях Києва, мчали автомобiлi - вантажнi, аж до великовагових фур, i легковi - вiд чорних страхiтливих "джипiв" до стареньких рiзномастих iномарок, придбаних по дешевцi. А ще хвилин iз десять тому новоспечений журналiст Iван Цимбалюк побував майже у середньовiччi - бiля могили вовкулаки Чуприни, отамана гайдамакiв ХУШ столiття.

Помiтивши задуму свого гостя, вчитель - пенсiонер Павло Романюк зупинив машину на узбiччi лiсу.

- Так куди ж ми поїдемо?. - запитав вiн. - До зупинки маршрутки на Київ прямо - метрiв iз чотириста. Але ж я обiцяв ще повезти вас до нашого мiстечка, де досить добре зберiгся князiвський палац. Час ще є. Та й не хочеться швидко вiдпускати цiкавого чоловiка З ким би я ще отак щиро порозмовляв? Але я бачу, що ви чимось заклопотанi?

I тодi Iван наважився запитати:

- Все ж таки, минуло стiльки часу, а могила Чуприни ще й досi не осипалася. I схоже, що земля на верхiвцi зовсiм свiжа, нiби її недавно насипали. Як таке може бути?

- Ось тут ви й поцiлили у самiсiньку точку, - засмiявся Павло Романюк, витираючи спiтнiле чоло. - Ну, звичайно ж, вiд могили мало що лишалося, окрiм каменю та якогось горбика.. Але торiк влiтку приїхали з вашого Києва якiсь хлопцi, що назвали себе "молодими гайдамаками", й впорядкували цю могилу: видерли кущi глоду, ожину, бур'ян, спиляли й викорчували кiлька дерев, насипали курган, витягли на верхiвку камiнь. А встромили осикового кiлка зовсiм недавно, може, може пару тижнiв тому, мої сельчани, яких теж наполохав вовк. Чув я такий поголос

- А навiщо тi хлопцi отак старалися?

- Не вiдаю. Знаю тiльки, що командував "молодими гайдамаками" якийсь Вiктор Кузьменко, людина статечна й, мабуть, iз грошима. Але вiн до мене не зайшов, а водився тiльки з головою сiльради. Теж менi великий дiяч! Ви раптом не знаєте цього добродiя?

Iван Цимбалюк отетерiв. Вiн не тiльки нещодавно познайомився iз Вiктором Кузьменком, а, власне, цей добродiй i послав його у вiдрядження, домовившись iз редактором й видавши негайно аванс готiвкою на поїздку до неблизького закутка Подiлля.. .Лише позавчора Iван Цимбалюк сидiв ще iз кiлькома претендентами на одне вакантне мiсце стажера у штатi редакцiї у так званому "передбаннику", великiй спiльнiй кiмнатi, й чекав на якесь завдання. Отож зайшла секретарка редактора й кинула: "Цимбалюк, до шефа!". Супроводжуваний заздрiсними поглядами колег новобранець журналiстики подибав до "святая святих" - редакторського кабiнету. Ось там i побачив вперше вживу Вiктора Кузьменка, легендарного вченого, дослiдника, якого заочно знали мiльйони українцiв. Цей чоловiк так часто з'являвся на екранах телевiзора, що не впiзнати його було просто неможливо.

Вiктор Кузьменко, чоловiк рокiв п'ятдесяти, iз рельєфним, загорiлим, наче вирiзьбленим iз обпаленої глини обличчя, одягнений у простору жовту блузу, сидiв праворуч вiд редактора на початку довгого столу, за котрим час од часу збиралися на наради всi спiвробiтники редакцiї. Судячи з усього, вiн почував себе тут цiлком невимушено.

Тут треба ще додати: редакцiя, в якiй хотiв прилаштуватися на роботу Iван Цимбалюк, належала самому щефу й ледве-ледве зводила кiнцi з кiнцями. Вона друкувала замовнi матерiали, дiлову iнформацiю та рекламу, якої завжди бракувало. А для привернення уваги читачiв вмiщувала всiлякi сенсацiйнi матерiали. А хто як не Вiктор Кузьменко, вiдомий дослiдник української старовини, мiг дати карколомнi iдеї для таких "цвяхових" матерiалiв?

I на телебачення його запрошували не тiльки через кiнематографiчну зовнiшнiсть, дотепнiсть та вмiння в якийсь парадоксальний спосiб коментувати полiтичне життя в країнi, а через його дивовижнi розповiдi про невiдомi сторiнки iсторiї України. А дiапазон його iнтересiв був надзвичайно широкий: то вiн доводив, що Україна - прабатькiвщина всiх європейських народiв, то переконував слухачiв у тому, що античнi греки запозичили свою культуру у пращурiв українцiв то вiдтворював прадiдiвськi єдиноборства, якi начебто перевершували карате, кунг-фу та мистецтво рукопашного бою Шаолiня, то дослiджував таємницi козацької магiї - запорiзького "характерництва"

I в Iвана Цимбалюка обмерло серце, коли редактор сказав: "Тут Вiктор Андрiйович пропонує одну дуже перспективну iдею..."..

I вже за межами редакторського кабiнету, в кафе на сусiднiй вулицi, легендарний дослiдник розповiв Iвановi, що в одному з районiв на Хмельниччинi надто вже лютує чупакабра, тицьнув ксерокопiю якогось давнього архiвного документу i порадив пошукати пiдтвердження тому, що в ньому сказано, у нинiшнiй реальностi.

- Майте на увазi, - сказав легендарний дослiдник, - це абсолютно офiцiйний документ, рапорт драгунського офiцера київському генерал-губернатору, а не якийсь запис народного фольклору. У ньому стверджується, що у тi часи вовкулаки справдi iснували, Я добув його пiсля довгих пошукiв в архiвi.

Окрiм цiєї люб'язностi, пан Вiктор Кузьменко особисто видав початкуючому журналiсту чималенькi грошенята на поїздку. Це було дуже доречно, адже навiть штатнi працiвники редакцiї їздили у вiдрядження за власний рахунок, а витраченi грошi їм повертали з натугою, через мiсяць - два. А кандидати в стажери взагалi не виїжджали з Києва.

Вiдчувши, що вчитель-пенсiонер Павло Романюк все ще чекає вiдповiдi, початкуючий журналiст сказав майже правду:

- Та його багато хто знає в Києвi, але я не мав честi бути з ним близько знайомим.

Вiдповiдь, очевидно, задовольнила самодiяльного Iванового гiда, тому ще той швидко вiдказав:

- А даремно Кузьменко не зайшов до мене, я б йому розповiв, що у могилi Чуприни-вовкулака немає нiякого захоронення.

- Як немає? - здивувався Iван Цимбалюк.

- А так...Я давно вже живу в селi i знав старих людей, котрi розповiдали, що незадовго до вiйни, коли боролися з релiгiєю, один мiсцевий комсомолець розкопав могилу й знайшов на сподi тiльки якесь камiння та гнилi дошки. Тобто, це фальшиве поховання. Бабки казали, що вовкулака просто звiв очi тому копачевi.. Розкопану могилу засипали землею, а завзятий комсомолець загинув на вiйнi. Ось i все з тим Чуприною - вовкулаком.

- Виходить, отамана гайдамакiв не вбили й не поховали, як розповiдає легенда, у тутешнiй могилi?

- Виходить, так...

Доки Iван "переварював" останню новацiю старенькi "Жигулi", керованi вчителем - пенсiонером, доїхали до райцентру Ярославль. Це було невелике, затишне подiльське мiстечко, на якому майже не позначилося останнє лихолiття: мабуть, сюди надходили чималi заробiтчанськi грошi. Втiм, старовина тут все ще домiнувала над .При в'їздi до мiстечка новоявлений журналiст побачив величезний монастир бернардинiв, оточений високою стiною, за якою здiймалися дзвiниця й важкий дах довжелезної сiрої будови iз заготованими вiкнами, навдивовижу цiлий та неушкоджений ("Це в'язниця для неповнолiтнiх злочинцiв", - кинув, не вiдводячи погляду вiд вибоїстої брукiвки, вчитель-пенсiонер). Проминули також високий костелi iз центральною гранчастою вежею, теж вiдносно добре збережений, взятий в риштування: очевидно тут ожила й запрацювала римо-католицька громада. Гiсть ще побачив рештки середньовiчного замку - майже квадратну масивну споруду iз рядком порожнiх вiкон, позбавлену будь-якого натяку на дах.

Та окрасою мiстечка, безперечно, був палац князiв Любомирських - двоповерховий, iз червоної цегли, з якої маже скрiзь осипалася бiлувата штукатурка, подiлений округлою вежею вестибюлю на два рiвнi крила, над якими з кожного боку здiймалися мурованi пiчнi труби. Цей палац фактично був руїною, бо мав провалений дах i лише ближче до входу заскленi вiкна на першому поверсi, але все ще милував око своїми доладними пропорцiями, За ним виднiлася гущавина давно занехаяного парку.

Учитель-пенсiонер поставив машину бiля мiстка, що пролягав над сухим ровом, котрий зарiс дерезою та дикою малиною, й повiв гостя до палацу,

- Голова нинiшньої районної держадмiнiстрацiї Боярчук - великий ентузiаст, - розповiдав вiн на ходу, - вiн хоче включити наше мiстечко в туристичнi маршрути по Хмельниччинi., Тут є на що подивитися: руїни синагоги, рештки заїзду з корчмою аж вiсiмнадцятого столiття. I природа чудова: лiс, романтичний парк, хоча вже й геть запущений, рiка з кам'яними перекатами. Головне - вiдремонтувати палац i влаштувати в ньому готель. Начебто знайшли вже й iнвестора. А поки що вiдкрили краєзнавчий музей. Там порядкує мiй давнiй знайомий - теж вiдставний iсторик Григорiй Васильович...Вiн тут пропадає з ранку до вечора, бо вдома вже тiснувато: обсiли невiстка, внуки...

Григорiй Васильович виявився кремезним дiдком десь рокiв за сiмдесят, трохи старiший за свого колегу Павла Романюка, Вiн зустрiв гостей на порозi палацу й радо запросив їх до музею, що складався з двох великих вже засклених та оштукатурених кiмнат. пiд залатаною стелею. Експозицiя тiльки укладалася: вiдiбранi експонати лежали на дерев'яних стелажах, прикритi вiд пилу старими газетами та полiетиленовою плiвкою, Речей iз колишнього умеблювання та декору князiвського палацу було малувато: старезнi рештки якихось рiзьблених меблiв та гiрки кахельних плиток, розписаних дивовижними вiзерунками - химерними звiрами в обрамуваннi небачених рослин. Але окремо лежала давня зброя - польська та козацька: гусарськi шоломи, рештки потьмянiлих панцерних обладункiв, шаблi, пiстолi, цiвки рушниць. У закутку просто на пiдлозi стояли кiлька гiпсових статуеток католицьких святих, взятих, очевидно iз зруйнованого костелу. Та особливо багато було предметiв народного побуту: глечики, тарiлки, глибокi миски, згортки давнього одягу - жiночi сорочки, вишитi червоним та синiм, безрукавки, обшитi по краях бляклими вже стрiчками, суконнi каптани, чорнiли iржавi чавуннi праски, дуги рогачiв, ще якiсь металевi речi невiдомого призначення.

- Все це я збирав усе своє життя, - з гордiстю сказав Григорiй Васильович, - а тепер от, бачите, передав до музею.

I заходився розповiдати про найцiкавiшi, на його розсуд експонати, переходячи вiд стелажа до стелажа. Новоспечений журналiст мовчки йшов за оповiдачем, кивав головою, пiдтакував, але майне нiчого не слухав: у головi якимось цвяхом засiв несподiваний поворот сюжету - фальшива могила вовкулаки iз камiнням замiсть поховання.

Раптом побачив на побiленому цегляному стовпi, що пiдтримував стелю, рамку з якимось текстом i малюнком, пiдiйшов ближче. Це було коротенька розповiдь про Гната Чуприну, отамана гайдамакiв середини ХУШ столiття, набрана крупним жирним шрифтом, з наклеєним зверху малюнком типового українського селянина тих часiв, вирiзаним iз якоїсь iсторичної книги.

Той скупий текст не багато повiдав Iвану Цимбалюку, Не вказано було нi року народження гайдамаки нi дати, хай навiть приблизної, його смертi. Не згадано звiдки вiн походив родом. Iз тексту випливало, що у Гната Чуприни був побратим - отаман Пилип Кропива i вони об'єднували свої ватаги для походiв на пiвденну Київщину, Брацлавщину, Подiлля, Волинь i Полiсся. Згадано також, що отаман Чуприна брав участь у Колiївщинi, разом iз Максимом Залiзняком ходив на Умань, а ще ранiше двiчi чи трачi бував в околицях Ярославля, де нагнав страху на панiв та орендарiв.

Отже, отаман Чуприна, котрий начебто був вовкулаком, не ще був живий, принаймнi до 1768 року, коли вибухнула славнозвiсна Колiївщина.

А у тому архiвному документi ХУШ столiття, копiю якого початкуючому журналiсту дав справжнiй замовник статтi, незалежний дослiдник Вiктор Кузьменко, стверджувалося дещо iнше.

Григорiй Васильович нарештi звернув увагу на те, що журналiст iз Києва зупинився й читає пришпилений до колони текст.

- Це написав я, - сказав вiн. - Бачу, ви теж зацiкавилися отаманом Чуприною. Бiльше я про нього нiчого не дiзнався. Невiдомо коли народився, невiдомо коли й де помер. Не людина - привид...

- Як невiдомо? - перепитав Iван. - Вiн же ходив iз Залiзняком на Умань. Наскiльки я знаю, кiнчилося це дiло тим, що всiх гайдамакiв потiм переловили - чи то росiйськi солдати, чи то польськi комiсари - й скарали на горло в Коднi, що бiля Житомира..

- А я так не думаю, - вiдповiв Григорiй Васильович. - Отаман Чуприна гайдамачив рокiв iз двадцять - двадцять п'ять. Його знали тодi всi на правобережнiй Українi. Якби його спiймали й скарали на горло, то про це неодмiнно б згадали. А так - жодних звiсток.

На цьому екскурсiя по ще не створеному краєзнавчому музею завершилася. Його директор на добровiльних засадах повiв своїх гостей у палацовий парк, що прилягав до тильної сторони величної напiвзруйнованої споруди. А з того боку, папiвдорозi до високої стiни дерев, захаращеної цупкими кущами ожини, дикої малини, дерези, обплетеної зеленим плющем, що скидалися радше на дикi джунглi, а не на парк, лежав фамiльний цвинтар. Майже до наполовину уцiлiлої каплицi тулилися геть зруйнований склеп iз вирваними вiкнами й дверми та проваленим дахом, добре збережений гробiвець, над яким зводилася дуже гарна жалобна скульптура - вирiзьблений iз мармуру янгол у сумi припадає до ледь пожовтiлої, надколеної згори колони, а також геть занедбана могила, вiд якої на поверхнi лишився овал кам'яної вимости .

- А от цей цвинтар якраз i може стати родзинкою нашого туристичного маршруту, - заходився пояснювати Григорiй Васильович. - Правобiч - фамiльний склеп князiв Любомирських. Там лежали покiйники кiлькох поколiнь вельможного роду.. Його геть сплюндрували пiсля громадянської вiйни. Комiсари шукали золото й кажуть щось знайшли .А посерединi могила "бiлої панни". Комiсари не наважилися її зруйнувати. За переказами, це була дочка одного iз князiв Любомирських, дiвчина неймовiрної вроди, дуже добра до тутешнього люду, котрого захищала вiд батька, опiкувалася мiсцевими дiвчатами, давала iм. навiть iз своїх статкiв грошi на придане. Але сама вона була дуже нещаслива, так i не вийшла замiж й рано померла .З тих пiр нашi дiвчата ходять на цю могилу просити "бiлу панну", аби та допомогла їм вийти замiж за їхнiх коханих. I кажуть - це допомагає. Уявляєте собi: ходили сюди i в радянськi часи - пiзно увечерi чи вночi, ховаючись вiд старших людей i одна вiд одної. А серед наших майбутнiх екскурсанток буде сила-силенна дiвчат i жiнок, якi теж хочуть вийти замiж. Вони теж молитимуться тут i покладатимуть квiти.

Новоспечений журналiст приглянувся пильнiше: навколо жалобної колони iз сумним янголом лежали десятки вiночкiв, сплетених iз польових та лiсових квiтiв, деякi iз них були зовсiм свiжi.

- А чия третя могила, що лiворуч, - запитав вiн.

- Нiхто не знає, - вiдповiв байдуже Григорiй Васильович. - Жодних згадок не збереглося. Вона вже давно зруйнована.

Втiм, нiкому не хотiлося йти до занедбаного парку: надто вже немилосердно пекло сонце. Товариство повернулося у прохолоду музейних кiмнат i ще трохи погомонiло на рiзнi теми.. Та перед прощанням Григорiй Васильович завiв гостя у комiрчину, що слугувала за музейний запасник, i показав на згорток сiрих довгастих прутикiв, що лежали прямiсiнько на пiдлозi.

- Що це таке, на вашу думку? - запитав вiн. - Нашi електромонтери вiдкопали отой жмут в парку, коли тягли сюди кабель.

Гiсть iз Києва доторкнувся пучкою до одного iз ослизлих прутикiв i вiдповiв:

- Не маю жодного уявлення.

СТРАХ У БIЛОМУ ПАЛАЦI

Мiстечко Ярославль, 1758 рiк

Нiч минула спокiйно, хоча драгунський капiтан заснув аж пiд ранок. Добре, що у кормчi для нього знайшлося розхитане дерев'яне лiжко у кiмнатi для приїжджих. А "дядько" Федул та вiзник переночували на подвiр'ї, у ридванi.

Їхнє панiчне повернення до корчми пiсля моторошної зустрiчi з вовкулаком, судячи з усього, лишилося непомiченим. Подорожнi, за винятком нещасливої четвiрки гончарiв, аж нiяк не збиралися вирушати пiд нiч у дорогу. Припнута тяглова худобина вже вляглася на землю. Нiч була темна, на подвiр'ї - жодної душi. ...

У корчмi сидiли тi ж самi люди, котрих ще ранiше встиг запримiтити молодий офiцер, за винятком четвiрки гончарiв. Та невiдомо коли зникла ще компанiя, що тулилася посеред дня у напiвтемрявi, бiля самiсiньких дверей, троє дужих чоловiкiв, одягнених по-мiщанськи, один iз яких, найвищий, притримав молодого князя Баратинського й порадив не поспiшати з вiд'їздом.

До речi, не доїжджаючи до корчми, драгунський капiтан зупинив ридван й наказав вiзниковi та "дядьковi" Федулу нiкому не казати, що вони бачили вовкулаку. Тi, все ще тремтячи зi страху, погодилися. Страшна зустрiч на лiсовiй дорозi вмить протверезила молодого офiцера. Вiн зрозумiв, що за будь-яких обставин не повинен привертати увагу до себе, особистого посланця Київського генерал-губернатора до одного з найбiльших польських вельмож на Правобережнiй Українi. Адже у нього була таємна мiсiя. Гнiтила також думка про те, що вiн, недавнiй офiцер гвардiї її iмператорської величностi.

...Вранцi ридван проскочив крiзь почорнiлi ворота корчми й виборсався через кучугури пилу на битий шлях. Драгунський капiтан дрiмав всерединi карети: важкий. недовгий сон не освiжив його. Змiшаний лiс, що пропливав за вiконцями, не викликав у нього жодного iнтересу. Раптом попереду залунав гул стривожених голосiв i ридван зупинився. Молодий офiцер знав, чим викликана ця зупинка. Капiтан незграбно вистрибнув iз карети й попрямував до юрми селян ,що перегороджувала шлях, серед якої метушився пан ротмiстр Фiалковський, вiддаючи короткi уривчастi команди своїм воякам.

Князь Юрiй Баратинський пiдiйшов ще ближче й побачив яснiше те, що вiн запримiтив ще пiзно увечерi вчора: великий вiз, що з'їхав пiд укiс зi шляху аж пiд самiсiнькi молодi березки, котрi вирвалися з гущавини лiсу.. Трохи далi стояла пара випряжених волiв, з яких ще не були скинутi ярма, що махали головою й ревiли, наляканi стовпищем людей.. А на травi узбiччя, мiж возом та парою волiв, лежали горiлиць чотири трупи, геть заюшенi кров'ю, з роздертими горлами та пошматованими грудьми. По сiрому одягу з не вiдiпраними плямами глини драгунський капiтан упiзнав у них своїх вчорашнiх сусiдiв - гончарiв, що бенкетували у кормi пiсля, очевидно, вдалого ярмаркування. Вiз теж був заляпаний кров'ю. Нещасливцiв, мабуть, витягли з воза селяни, що вранцi двома запрягами, котрi теж стояли поодалiк, й поклали у ряд на травi бiля самiсiнького узлiсся. А потiм покликали пана Фiалковського з його людьми.

Слово "вовкулака" переходило в юрмi з уст в уста. Iнодi до нього додавалося дивне, але вже знайоме прiзвище - "Чуприна".

За помахом пана Фiалковського кiлька верхiвцiв один за одним заглибилися у лiс звивистою галявою що вiдкривалася якраз навпроти майже перекинутого воза. Очевидно, вони почали погоню за вбивцями.

Молодий князь вiдкрив дверцята ридвану, висунув голову, поглянув на ще раз преляканих, геть оторопiлих вiзника та "дядька" Федула, що сидiли на сидiннi, прилiпленому попереду до коробки карети, й кинув хрипло:

- Поїхали!.

Коли ридван проторохтiв повз покладенi на траву трупи, драгунський капiтан знову визирнув у вiконце. Побачив на широких грудях одного iз покiйникiв дивну рану, якась нечiтка думка спалахнула в ньому, але одразу ж i згасла, бо на вiконце враз напливло й одразу ж зникло розгнiване обличчя пана Фiалковського, що рiшучим порухом правицi вiдсторонив своїх озброєних верхiвцiв, що кублилися на шляху, i дав знак юрмi розступитися.

Молодий офiцер, заглиблений у свої думи, майже не бачив хатинок та садкiв чималенького мiстечка, через яке торохтiла карета. Вiг цiлком опанував себе тiльки тодi, коли крiзь металеве мереживо ворiт, припасованих до кам'яних пiлонiв, увiнчаних химерними бронзовими левами, визирнули колони довжелезного бiлого палацу.

Сам князь Любомирський вийшов на ганок зустрiчати свого гостя. Високий сивочолий чоловiк вiком рокiв за шiстдесят, одягнений в оксамитовий кунтуш iз золотими позументами, спустився з високого ганку назустрiч гостю. Його старанно виголене обличчя без звичних у польськiй Українi вусiв напружилося в приязнiй усмiшцi . яка здавалася цiлком щирою. Обабiч князя стояли двоє гайдукiв, одягнених у синi каптани з пiстолями та шаблями за поясом.

Драгунський капiтан зняв трикутного капелюха й виструнчився .Вiн не знав якою мовою заговорити - росiйською чи французькою. Кликати на допомогу "дядька" Федула було б недоречно. Князь Любомирський помiтив миттєве збентеження свого гостя й прийшов на допомогу, мовивши по-росiйськи:

- Вiтаю пана капiтана у своєму домi. Хай пан не додає собi клопотiв, володiю росiйською, не раз їздив до Петербурга, бував i в Москвi i в Києвi. Знаю й французьку, довго жив у Парижi. Та спершу хотiлося б познайомитися з паном росiйським офiцером!

- Капiтан драгунського полку росiйської армiї, князь Юрiй Баратинський, З Києва, з листом губернатора князя Андрiя Трубецького до вашої милостi, - вiдрапортував молодий офiцер

- .Князь Баратинський...Знаю-знаю...Давнiй i славетний рiд, нащадки самого Рюрика. Мало лишилося таких родiв. .Ваш батько, здається, повний генерал i сенатор, вхожий до самої iмператрицi.. Шкода, що я не мав нагоди познайомитись iз ним, коли бував у Петербурзi. Та маю надiю...

Драгунський офiцер простягнув руку до внутрiшньої кишенi мундира, аби дiстати листа, але князь Любомирський зупинив його, показавши на широко вiдчиненi оббитi мiддю дверi, що вели до вестибюлю палацу.

- Потiм, потiм...Прошу до нашої господи. Забудьте про всi тi злi сюрпризи, що ви їх зазнали в дорозi.Тут у нас вiчна вiйна - спочатку iз татарами, запорожцями, козаками, турками, а зараз iз гайдамаками. Але ми їх не боїмося. Зараз поснiдаємо.. А для пана капiтана вже приготованi покої.

Так драгунський офiцер опинився у розкiшно умебльованiй, обшитiй розкiшними французькими шпалерами кiмнатi на другому поверсi палацу. Посеред неї пiд балдахiном громадилося величезне лiжко з гiркою обтягнутих атласною матерiєю подушок, вкритим шовковим покривалом. У великiй срiбнiй мисцi, поставлений високий кований тринiжок, парувала гарячка вода. Настрiй драгунського капiтана одразу ж полiпшився: таку розкiш вiн бачив тiльки у петербурзьких палацах дуже багатих i родових своїх однополчан по гвардiйському полку. Батькiвський дiм, хоча й Баратинськi були аж нiяк не занепалим родом, виглядав скромнiше.

До кiмнати зайшов "дядько" Федул зi своїми щiтками, I чи не годину драгунський капiтан вмивався, голився, пудрився, тобто приводив себе в порядок, аби зiйти вниз на перший поверх у бенкетну на званий снiданок. Це була довга зала, пiдперта кiлькома потужними дубовими стовпами, вимережаними лакованою рiзьбою, на якi спирався повздовжнiй сволок. А тинькованi та задрапованими килимами стiни прикрашали ще низки портретiв, потьмянiлих вiд часу чи навiть недавно намальованих, що зображали чоловiкiв i жiнок, старих, молодих, одних у вiйськових обладункам, iнших у розкiшних платтях, розцвiчених коштовними камiнцями, шапочках iз перами та мереживних намiтках, оздоблених перлами. Уздовж зали стояв довгий стiл, що сяяв кришталем i начищеним срiблом, червонiв карафками, наповненими вином, чорнiв кав'яром, бiлiв присипаними цукром всякими марципанами та солодкими витребеньками. Пiд стiнами бiля пiдстав iз порцеляновими супницями та пательнями вишикувалися лакеї у зелених лiвреях. Такої розкошi та вибору страв драгунський офiцер не бачив навiть на званих обiдах у Київського генерал-губернатора.

Князь Станiслав Любомирський сидiв на чолi столу. Правобiч од нього - ще зовсiм молода дiвчина дивовижної вроди, зеленоока, з повними яскраво червоними вустами, схожими на розквiтлу квiтку, пiд рiвним, нiби вирiзьбленим носом. На ясне округле чоло спадали каштановi кучерi, хвилями облямовували лебедину шию й лягали на плечi, напiввiдкритi вирiзом блакитної гаптованої сукнi. Молодий офiцер поглянув на дiвчину й вiдчув, як у нього стислося серце й стало важко дихати. Але дiвчина наче не вiдчула захопленого погляду молодого росiйського князя й не звела очей.

- Це моя дочка Беата, - сказав князь Любомирський, потiшений спантеличенням драгунського офiцера. - а це наш гiсть - капiтан росiйської армiї, князь Юрiй Баратинський, ще з Рюриковичiв, один iз найбiльших вельмож Петербурга..

Дiвчина кивнула, але очей знову не звела. Драгунський офiцер зрозумiв, що вона чимось дуже засмучена й просто не помiчає того, що вiдбувається за столом. Окрiм них, за столом сидiли ще кiлька немолодих чоловiкiв та жiнок. Князь Любомирський не став їх представляти. Очевидно, то були нахлiбники, бiднi родичi, яких чимало тодi годувалося при дворi кожного багатого магната.

Пiсля снiданку, що пройшов у майже цiлковитiй тишi, князь Любомирський та драгунський капiтан лишилися на самотi у кабiнетi господаря, Князь взяв розпечатаний конверт i вкинув його у шухляду столу.

- Вiдповiдi не буде,, - сказав вiн .- Все важливе сказано у моєму листi, написаному й пересланому ранiше.. Додати нiчого не можу. Передайте князю Трубецькому просто на словах: я дуже вдячний його превосходительству за те, що вiн погодився виконати всi мої прохання. Вiн знає, про що йдеться.

Господар зачинив шухляду, випростався у крiслi й якось втомлено позирнув на гостя:

Полiтика - це дуже нудна справа. Вона не для таких молодих блискучих офiцерiв, як ви. Та все ж таки дещо поясню. Я пiдтримую нинiшнього польського короля, а бiльшiсть ясновельможного панства на польськiй України хоче його скинути. Чому? Бо король хоче вiдiбрати у них "золотi вольностi" шляхти, тобто право робити все, що заманеться, й чхати на державу. Через тi "золотi вольностi" Рiч Посполита дiйшла до останньої крайностi й не має зараз навiть вiйська. Ми споряджаємо за свiй кошт загони iз усiляких найманцiв i не можемо зупинити зграї розбiйникiв - гайдамакiв, що перетинають кордон з росiйської України й так званої Гетьманщини де хочуть i доходять мало не до Львова, грабуючи й вбиваючи мирних обивателiв.. Росiя також пiдтримує нашого короля, котрий прагне навести хоч якийсь лад у державi. I я не хочу, аби тут зчинився бунт проти польської корони, на придушення якого ваша iмператриця напевне пошле вiйська, може. й ваш драгунський полк. Бо тодi повстануть нашi хлопи, яких ми ледве-ледве втихомирили. Та й то не всiх. Бо тодi почнеться нова Хмельниччина з рiками кровi та ще бiльшими руїнами. Ви розумiєте мене?

- Київський генерал-губернатор, князь Михайло Трубецькой теж не хоче, аби це сталося, - вiдповiв обережно драгунський капiтан.

- Тодi дозвольте запитати й менi. Мiй вiзник розповiв сьогоднi слугам на кухнi, звичайно ж, по секрету, що ви вчора пiзно увечерi бачили вовкулаку, котрий загриз гончарiв. Це правда?

- Так, - сказав молодий офiцер,- але було вже дуже пiзно. Я погано бачив. Але розгледiв, що бiля того воза iз нещасливцями метушилися двоє чи троє здоровенних вовкiв. А у возi стояв страшний горбатий звiр понад людський зрiст з довгими лапами. Вiн побачив наш ридван i заревiв так, що конi перелякалися й понесли. Вiзник ледве змiг втримати їх. Ми повернулися до корчми.. Що я мiг вдiяти?

- Справдi, що мiг пан капiтан вдiяти,- мовив задумливо князь Любомирський. - Ми тут уже не один рiк нiчого не можемо вдiяти iз тим вовкулаком. То гайдамака Чуприна прийшов по мою душу!

Розбiйник вирiшив мститися i перетворився на звiра.. I кому мститися? Я завжди намагався бути добрим до своїх холопiв. Iз Варшави вже виїхав мiй син, гусарський офiцер. Вiн командуватиме моїм надвiрним вiйськом. Не мине того харциза доля гайдамаки Крапиви, його ж друга.

Драгун запитав:

- А хто такий Крапива? Я чув тiльки про Чуприну? Вiн хоче помститися вашiй милостi? А за що?

- Ви там у Києвi вважаєте, що в Українi все спокiйно. Кажу ж вам: тут не припиняється вiйна. Торiк сюди прийшли двi зграї гайдамакiв - одна пiд орудою Крапиви, iншу очолював цей самий Чуприна, Вони грабували мiстечка, вбивали шляхтичiв, мирних обивателiв мiстечок, палили костьоли. Тутешнi державцi об'єднали свої загони й загнали розбiйникiв у лiс, взяли їх у кiльце. Чуприна зi своїми гайдамаками вирвався iз зашморгу, а Кропиву таки заскочили у смолокурнi. Розбiйники завзято оборонялися, довелося спалити хатку..

- Як? Iз живими людьми?..

- Звiсно ж, жовнiри вже не хотiли йти в атаку. Я сам наказав пiдпалити халупу, Дерево було сухе, одразу спалахнуло. Потiм iз попелу вибирали оплавлене золото та срiбло, яке награбували розбiйники. Все iнше згорiло. Немає на кордонi зараз коронного вiйська, мусимо самi захищати себе.

- А чим же завинили перед Чуприною - вовкулаком отi нещаснi гончарi?

- Тi гончарi - то мої хлопи, яких я вiдпустив на чинш. - пояснив князь Любомирський. - Вони везли менi вторгованi на ярмарку грошi. Злотих так i не знайшли на мiсцi вбивства. Тиждень тому вовкулака роздер двох єврейських факторiв, що їхали закуповувати товар. А ще ранiше, мiсяць тому, звiр уночi увiрвався у саме мiстечко й розтерзав лихваря та всю його родину

- .Схоже, що вовкулака полюбляє нападати на людей iз грошима, - чомусь усмiхнувся драгунський офiцер. - А його вельможнiсть вiрить у те, що людина, хай навiть гайдамака, розбiйник, може перетворитися на вовка?.

- Не знаю, що й думати, - вiдповiв похмуро князь Любомирський, - Наше столiття називають просвiченим У Кракiвському унiверситетi: рiзнi там магiстри та доктори скажуть, що такого не може бути. Але Францiя, де я довгенько жив, освiченiша за Польщу, а там у багатьох графствах ще й як лютують вовкулаки. Газети писали, що в якомусь там селi вовкулака розтерзав мало не сто поселян.

Князь Любомирський грюкнув шухлядою столу й пiдвищив голос::

-- В одному iз моїх сiл ксьондз повелiв нещодавно спалити одну стару жiнку. Вона накликала на поля страшенну спеку. Сусiди бачили, що рано-вранцi стара пiдкидала вгору попiл iз печi й щось мурмотiла. I дощу не було чотири тижнi. Що я мав вдiяти?. Коли вiдьму спалили - пiшов дощ. I що тут можуть сказати магiстри iз Кракiвського унiверситету? I хто їх послухає!

-- Драгунський капiтан вiдчував, що цю розмову слiд завершувати. Але наважився ще запитати:

-- Чи не бажає ваша вельможнiсть, щоб я тут лишився на якийсь час. Так хотiв Київський генерал губернатор, князь Михайло Трубецькой.

-- - Якщо хочете - лишайтеся, - вiдповiв вже спокiйно князь Любомирський. - Тiльки не для того, аби охороняти мене, а для того, щоб розповiсти генерал-губернаторовi, як ми оббiлували вовкулаку.

-- Драгунський капiтан уже хотiв чемно подякувати господаревi за люб'язнiсть та увагу, але не встиг. бо пiсля несмiливого стуку до кабiнету увiйшов управитель маєткiв князя Любомирського, якого молодий офiцер бачив на снiданку в обiднiй залi.

-- Ваша милiсть, - сказав вiн. - там у ворота стукає ротмiстр пан Фiалковський, Просить прийняти його, аби домовитися про облаву на харцизiв.

-- Грошi вiн хоче клянчити, а не домовлятися про облаву, - вибухнув гнiвом князь Любомирський. - Дати йому половину того, що попросить. Все ж таки, його людям треба їсти й пити. А до палацу не пускати! Гультяй, гравець, п'яниця, що пустив iз вiтром батькiвський маєток i завинив грошi мало не всiм тутешнiм лихварям, нам не потрiбен.

Як не дивно, але драгунський капiтан зрозумiв усе, що виголосив князь Любомирський в останнiй тирадi по-польськи. Вiн не пустив у свiй дiм ротмiстра польської армiї, пана Зенона Фiалковського, з яким молодий князь Баратинський бачився учора двiчi - на шляху до Ярославля та у корчмi, I ще сьогоднi вранцi теж - на мiсцi страхiтливого убивства гончарiв.. Хвацький вояка, вродливий чоловiк у розквiтi сил, сподобався драгунському капiтану. Чим же ротмiстр викликав до себе таку нехiть князя, майже ненависть, князя Любомирського, одного з найбагатших польських вельможi на правобережнiй Українi?

Але молодий князь Юрi Баратинський тодi не знав, яка пригода чекає на нього у цьому розкiшному палацi.

ВИТЯГИ IЗ IНТЕРВ'Ю "ВЕЛИКИЙ БАЛ САТАНИ" ЧИ ПРОРИВ У НЕВIДОМЕ"

(Опублiковане у газетi "Київський iнформацiйно-рекламний кур'єр").

На запитання вiдповiдали: Iгор Вишняк, академiк, директор Iнституту фiзiологiї Нацiональної академiї наук, Вiктор Кузьменко, незалежний дослiдник, лiдер руху "Молодi гайдамаки", Запитував: Iван Цимбалюк, стажер.

Iван Цимбалюк:

-- Iгор Олександрович, моя стаття "Таємниця отамана Чуприни", опублiкована у нашiй газетi й про дубльована деякими Iнтернет - виданнями, начебто викликала певний суспiльний iнтерес. У нiй розповiдається про славетного гайдамаку, який умiв перетворюватися на вовкулака. Додам, що сюжетно ця стаття побудована на фабулi народної легенди, записаної в одному iз сiл Подiлля, а також на iнформацiї, що її мiстить реальний архiвний документ - рапорт безпосереднього учасника тих подiй Київському генерал-губернатору. Обидвi цi сюжетнi лiнiї накладаються. Як ви взагалi ставитесь до самої iдеї щодо можливостi перетворення люди за якихось таємничих обставин на звiра?

Iгор Вишняк:

-- Як я ставлюся? А нiяк...Сьогоднi саме це припущення смiховинне. Наука вже давно розгадала феномен вовкулацтва. Вже давно виявлено дуже серйозне психiчне захворювання - лiкантропiю Це коли хворий пiд час приступiв запаморочення свiдомостi уявляє себе вовком. При цьому все це перетворення вiдбувається у хворiй уявi. Людина лежить пластом у себе вдома, а їй здається, що - вовк i бiгає по лiсу. Таке захворювання було масово поширене у часи середньовiччя, в атмосферi мiстицизму. Зараз воно теж зустрiчається, але дуже рiдкою Психiатри у минулому столiттi дiагностували лише кiлька таких випадкiв.

Описано ще одне захворювання , але вже алергiчне. Це коли люди на зносить сонячного промiння й виходить на прогулянки, аби освiжитися, тiльки вночi. Таких блукачiв у часи середньовiччя ловили, оголошували вовкулаками й спалювали.

Повторюю, цi два захворювання сьогоднi надзвичайно рiдкiснi. Але коли у сучасному свiтi правитиме бал сатана, тобто коли ще вище здiйметься каламутна хвиля мiстицизму, цi страшнi хвороби повернуться й стануть масовими. Ви собi навiть не уявляєте, наскiльки могутня людська уява.

Вiктор Кузьменко:

-- А я б не був таким категоричним. Вже навiть не в легендах, а в iсторичних хронiках практично всiх народiв Європи зафiксовано сотнi, якщо не тисячi випадкiв перетворення людей на вовкулакiв. I всiх їх аж нiяк неможна звести до витребеньок хворої уяви. До того ж, у в основi статтi ведучого нашої розмови Iвана Цимбалюк ми маємо не чергову легенду, а достовiрний iсторичний документ - рапорт росiйського офiцера iз вiдомої дуже родини, що слiжив тодi в Києвi в драгунському полку.

КОЛИ МIСЯЦЬ СТОЯВ УПОВНI

Мiстечко Ярославль на Подiллi, 1758 рiк

Мiсячне свiтло перетворило парк князя Любомирського на якийсь казковий зачарований свiт. Запорошенi срiблястим сяйвом ялини нагадували величезнi прямовиснi свiчi. Пiдстриженi кущi троянд ярiли темним багрянцем .Просiяний пiсок алей здавався облитим молоком. Кремезнi клени, вiдступаючи у глибину парку вiд вимощених червоною цеглою дорiжок, мiняли кольори - вiд густо - зеленого до майже чорного О цiй пiзнiй порi мовчали птахи, але несамовито пахли нiчнi квiти, назв яких драгунський капiтан не знав. I вiд такого густого запаху дихалося важко й паморочилася голова.

Князь Юрiй Баратинський повiльно йшов по центральнiй алеї парку, що вела вiд бельведеру бiлого палацу до невеличкого озерця, за яким ледве-ледве проглядалася мурована iз насадженими залiзними гостряками.. Десь там у далинi, нинi невидима, причаїлася хвiртка, що замикалася на нiч, а за нею лежав уже лiс. А до в'їзних ворiт прилягало мiстечко, де несли варту вершники iз залоги ротмiстра Зенона Фiалковського.

Четвiрка шляхтичiв iз надвiрної охорони князя Любомирського почергово охороняли парк i вдень, i вночi. Але охорона ця не була надто надiйна, бо вартовi, коли спадала темрява й мешканцi палацу вкладалися спати, поверталися до палацу й майже не вiдходили вiд його стiн, намагаючись триматися на виднотi. Про це драгунський капiтан зна, бо, взявши на себе добровiльну мiсiю охороняти князя, спробував в одну iз перших ночей проiнспектувати пильнiсть сторожi.

. Страх перед гайдамакою Чуприною, ще не минув, хоча вбивства на дорогах навколо мiстечка вже припинилися. Вояки знали, що в князя Любомирського гостює москаль, драгун iз Києва, котрий напросився теж охороняти їхнього господаря, тому нiчнi оглядини тодi минулися без будь-яких прикрощiв..

А драгунський капiтан всi цi важко засипав й крутився, мов в'юн, на своєму розкiшному лiжку пiд балдахiном, бо безтямно закохався у красуню Беату, князiвську дочку. Вiн думав про неї i вдень i вночi, мало не марив. За столом в обiднiй залi вiн ледве-ледве, не вiдчуваючи смаку страв, змушував себе ковтнути кiлька кусень їстiвного. Обличчя у нього зблякло, пiд очима залягли густi тiнi. Вiн став неговiркий, ледве встигав кiлькома словами вiдповiсти на якiсь дрiбничцi запитання, з якими до нього звертався господар, аби хоч трохи. пiдтримати розмову за столом.

Князь Любомирський напевне здогадувався господар, що коїться з його гостем. Вiн теж ставав дедалi мовчазнiшим. Вже не запрошував драгунського капiтана на розмову до свого кабiнету й узагалi нарештi почав вдавати, що не помiчає свого гостя. А княжна Беата найчастiше залишала обiденну залу не вронивши й пари з уст. Вона також майже нiчого не їла, була дуже блiда, теж iз чорними проваллями пiд очима, якi одначе не псували її вроди.

Драгунський капiтан за добрий десяток днiв зумiв лише двiчi переговорити з княжною Беатою, вiрнiше перекинутися кiлькома словами. Уперше вiн пiдiйшов до неї, коли вона забарилася вийти зi столу й, схиливши низько голову, запитав по-французьки, чи бувала вона у Петербурзi. Княжна одразу ж вiдповiла, що вона навiдувалася до Парижа, Вiдня Варшави, Кракова Львова, а в Петербурзi не гостювала. I не збирається: там, кажуть, холодно й вогко. Пiсля цього вона позвала свою служницю, кремезну молодицю у вишитiй сорочцi та сiрiй спiдницi, й пiшла до свого покою на другому поверсi..

Вдруге, перехопивши княжну за подiбних обставин, драгунський капiтан запропонував записати до її альбому дуже гарного французького вiршика про жiночу вроду, який вiн пам'ятав. Мовляв, у Петербурзi всi панянки ведуть альбоми, куди їхнi гостi записують вiршики та всiлякi добрi побажання. А от у Києвi справжнiх панянок дуже мало й поговорити нi з ким.

Княжна вiдповiла, що в неї теж є альбом, але нiхто туди нiчого не записує. Вона просто малює на пам'ять парсуни гостей, коли тi, звичайно, не проти. Ну хто б тут був би проти? За мить служниця княжни принесла величезну книгу в обкладинцi, обтягнутiй оксамитом, та кiлька iталiйських олiвцiв. Княжна знайшли чистого аркуша й скупими, але точними ударами олiвця накинула профiль свого гостя, надзвичайно подiбний до оригiналу. Подумала - вирвала малюнок i простягла гостю:

- Це вам на пам'ять. Вiзьмiть!

Такий дарунок розчарував капiтана.. Його на втiшило навiть те, що берегах аркуша княжна розбiрливо написала своє iм'я: Беата.

Молодий князь Баратинський розумiв, що його перебування в цьому домi стало небажаним, що його закоханiсть уже давно всiм помiтна, що у цiй ролi вiн посилює якусь глибоку напруженiсть , яка виникла у вiдносинах батька й дочки, якi, здається, нiде не зустрiчалися й не розмовляли, окрiм обiденної зали. Було також очевидно, що княжна Беата теж когось кохала, але не його. Тодi кого ж?

За таких обставин драгунському капiтану слiд було б гречно вiдкланятися, подякувати за гостиннiсть й повертатися до Києва. Але нездоланна сила утримувала його у бiлому палацi: вiн просто не мiг уявити собi, що не побачить бiльше Беати. Та й якесь внутрiшнє чуття пiдказувало йому, що от-от має настати розв'язка цiєї загадки. Вiн уже здогадувався, хто такий вовкулака i аж нiяк не боявся його.

Врештi молодий офiцер не витримав i послав "Федула" у мiстечко до корчми, аби домовитись iз якимось фiрманом, аби той за добрi грошi вiдвiз його пана до Києва. Драгунський капiтан вирiшив не просити у князя Любомирського ридвана: йому тут не радi, обiйдеться сам. Та Федул повернувся надто швидко й пошепки розповiв господаревi, що до нього у корчмi пiдiйшов якийсь чоловiк i сказав, аби у палацi берегли цiєї ночi княжну, бо її будуть викрадати. Спочатку молодий офiцер хотiв попередити князя, але ж посилатися на якогось невiдомого дядька, котрий пiдiйшов до Федула у корчмi - курям на смiх. Тому вирiшив вартувати сам.

I розв'язка таки настала тої ж мiсячної ночi. Драгунський капiтан ще раз обiйшов бiлий палацi по вимощенiй червоною цеглою дорiжцi й раптом почув рипiння дверей одного iз флiгелiв. Їх вiдчиняли зсередини. Молодий князь вiдступив у тiнь вiд химерно обстриженого дерева якоїсь невiдомої хвойної породи. Iз вiдчинених дверей вигулькнула кремезна жiноча постать: офiцер упiзнав у нiй служницю княжни Беати. Молодиця когось покликала i з пiтьми враз випiрнув один iз нiчних охоронцiв палацу. Вони говорили по-польськи та ще й стиха i драгунський капiтан не розчув, про що вони домовлялися. Але за мить все стало зрозумiло: жiнка поклала до рук вояка якийсь круглячок, очевидно, монету, а натомiсть отримала...великий ключ. Охоронець зник, нiби розчинився в темрявi. I тодi iз дверей випiрнула ще одна струнка постать. Мiсячного свiтла було не потрiбно, аби розпiзнати її: княжна, одягнена в якусь темну сукню, очевидно синього кольору, в капелюшку. пiд спущеною вуаллю ховалося обличчя.

Серце драгунського капiтана враз обiрвалося, коли обидвi жiночi постатi попливли крiзь мiсячне марево по дорiжцi до прихованої густим вiттям дерев, наче обснованих срiбним павутинням, хвiртки в стiнi. Вiн зрозумiв, що княжна йде на любовне побачення. Яке ж тут викрадення? Не думав - гiдно чи не гiдно родовитому росiйському князевi, колишньому гвардiйському офiцеровi, вистежувати молоденьку дiвчину, котрiй навряд чи минуло двадцять рокiв. Сунув за жiнками, мов сновида, охоплений одним нестерпним бажанням - дiзнатися, хто ж його щасливий суперник.

Служниця вiдчинила хвiртку й ступила у темряву, за нею у неширокий отвiр прослизнула й княжна. Коли драгунський капiтан, обережно ступаючи, вийшов по той бiк стiни, то не побачив попереду жiнок: занадто вже петляла стежка помiж дерев. Але молодий князь не боявся збитися зi слiду, Вiн здогадувався, куди вони пiшли: там, за молодими деревцями., на округлiй галявi з пiдкошеною травою бiлiла розкiшна альтанка. Драгунський капiтан примiтив її, коли кiлька днiв тому оглядав околицi палацу Чи ж не найкраще мiсце для любовного побачення?

Раптом з лiсу долинув розпачливих жiночий крик, вiд якого в жилах наче застигла кров. Величезним зусиллям скинувши iз себе оцiпенiння, драгунський капiтан помчав по стежцi крiзь пiтьму. Його мов би несли якiсь незримi, але швидкi крила, Вiн встиг вискочити на галяву, аби побачити, як величезний сiрий звiр iз горбатою спиною i довжелезною вишкiреною пащекою несе княжну у перелiсок, що починався за викошеною травою. На зрiс звiр перевершував звичайну собi людини, вiн, навiть не горблячись, легесенько нiс княжну, що вочевидь втратила притомнiсть, бо мовчала й не ворушилася. Вовкулака нiяк не вiдчував ваги своєї жертви. Але окрайцi довгої сукнi княжни волочилися по землi, звiр наступав на них й, шматуючи, заплутувався у довгих клаптях, вигаптуваних якимись блискiтками.

"Чуприна-вовкулака!, - блискавкою промайнула думка .- Вiн таки прийшов...".

-- - Дурнувата , - закричав офiцер, пiдбiгаючи до служницi, що несамовито репетувала, - мчи у палац, буди князя, клич людей.!

-- Наперерiз йому iз кущiв вискочив якийсь чоловiк у гайдуцькому одязi, на ходу зриваючи iз себе пояс iз шаблею: то втiкав геть переляканий вартовий, що охороняв мiсток через озеро, за яким починався вже справжнiй лiс. За мить драгунський капiтан лишився на галявi сам-один. За просвiтком мiж молоденькими деревцями вгадав початок стежки. На останньому подиху вискочив на неї й був змушений стишити бiг: дихалося важко, у скронях стугонiла кров, у боцi кололо. Раптом пiтьма попереду згустилася, перетворилася на величезного потворного звiра, якийсь iз гарчанням кинувся на капiтана. Той ще встиг звести тремтячу руку й вистрiлити з пiстоля, Але, звичайно ж, не вцiлив. Вiд страшного поштовху в груди полетiв на землю.

Якась чорна тiнь нависла над ним, iз неї виокремились лапи з довгими кривими пазурами, що потягнулися до горла. Вiд жаху, який уже не можна було витримати, потьмарився свiт. Та за мить до тями драгунського капiтана повернув звук пострiлу. На нього впала неймовiрно важка туша, подих забив густий запах псини. I знову полегшало, бо хтось вiдкинув тiло вовкулаки. Молодий офiцер розплющив очi: над ним стояв високий дужий чоловiк у бiлому полотняному одязi. Невiдомий рятiвник сказав кiлька слiв, якi майже не розчув драгунський капiтан, кинув поряд пiстоль i зник.

З великою натугою, iз хрипом, драгунський капiтан звiвся на ноги. Вiдводячи погляд вiд страшного звiра, довгi кошлатi лапи якого пересягали стежку, хитаючись, притискуючи руки до грудей, де несамовито калатало серце, подибав у гущавину, керуючись якимось внутрiшнiм вiдчуттям. Йти довго не довелося: га просiцi, пiд молодим дубом на пiдстеленiй киреї, лежала непритомна княжна Беата. Молодий князь став на колiна, зiгнувся, поцiлував у бiлий холодний лоб. Дiвчина здригнулася, розплющила очi. Доки зникала каламуть в її блакитних зiницях, вона заговорила по-польськи, але геть усе сказане драгунський капiтан зрозумiв. Потiм розпачливо зойкнула й знову втратила тяму. Молодий офiцер взяв непритомну княжну на руки i, затинаючись, понiс на галяву до бiлої альтанки. Назустрiч йому важко бiгли "дядько" Федул та князь Станiслав Любомирський, а от кiлька озброєних охоронцiв завбачливо трималися позаду. Польський вельможа мало не перечепився через лапи розпростертого страшного звiра, зупинився, розпачливо закричав, а потiм звiв голову й побачив драгунського капiтана, що нiс княжну. Князь перехрестився й кинувся до дочки, простягнувши руки.,

ВИТЯГИ З IНТЕРВ'Ю "ВЕЛИКИЙ БАЛ

САТАНИ ЧИ ПРОРИВ У НЕЗВIДАНЕ"

(Продовження

Iван Цимбалюк:

-- А ви, пане Вiкторе, вiрите у те, що людина може перетворитися на вовка?

Вiктор Кузьменко:

-- Не тiльки вiрю, а й вважаю це доконаним фактом. Iгор Олександрович Вишняк - людина дуже шановна, вiдомий i дуже серйозний вчений, академiк. Вiн хоче теоретичного обґрунтування. Будь ласка... Останнiм часом теж дуже серйознi фiзики припускають, що iснує безлiч паралельних свiтiв, якi взаємно переплiтаються й переходять один в один. Один iз таких свiтiв ми називаємо астралом, вiн розташований поряд iз нашим, земним свiтом. Людина, що володiє необхiдною методикою ментального самонастроювання, може пересягти межу свiтiв i опинитися в астралi, а звiдти повернутися вже з новими якостями, скажiмо, в подобизнi вовка. Потiм знову переходить в астрал i скидає своє нове надбання. Ще один перехiд - i вона в нашому свiтi, вже звичайна людина.

Я вивчав такий феномен, як запорiзькi характерники. Це були наймогутнiшi витязi Запорiзької Сiчi, якi билися з ворогами, що переважали їх числом, перемагали їх, черпаючи сили в астралi. Вважаю, що останнiми характерниками в Українi були гайдамацькi отамани, котрi невеличкими загонами - двадцять - тридцять чоловiк давали собi раду сотням воякiв польського вiйська, а також найманцям iз надвiрних загонiв Цiлком можливо, що отаман Чуприна теж був характерником, що при потребi перетворювався на вовкулака.

Iгор Вишняк:

-- Все це красиво, але мало переконливо. Хоча я й нейрофiзiолог, але теж цiкавився українською iсторiєю. Менi здається, що коли скласти статистику битв iз супротивниками, поляками. Турками, росiянами, то запорожцi значно бiльше їх програли, нiж виграли. Де ж тут характерники? Виняток хiба що епоха Богдана Хмельницького, котрий створив фактично дiєздатне регулярне українське вiйсько. Але це не мiй професiйний iнтерес. Що ж стосується теорiї множинностi паралельних свiтiв, то як такої її немає. Iснують лише припущення окремих фiзикiв, до речi, не найвидатнiших. Бракує жодних реальних доказiв на користь навiть цього припущення. А вiдтак пiдстав для дискусiї немає.

Вiктор Кузьменко:

-- У даному разi практика обiгнала теорiя обiгнала практику. В нашому таборi "молодих гайдамакiв" ми учимо наших молодикiв не тiльки володiти козацькою зброєю, не тiльки таємним українським єдиноборствам, а й ментальної методики проникнення в астрал. Далеко не всi здатнi оволодiти нею. Але декому це вдається.

Iгор Вишняк:

-- - В своїй уявi...Я бачив по телевiзору репортаж iз вашого табору. Аби утримувати його, потрiбнi величезнi грошi. Хто ж вашi спонсори. Там я бачив сотнi молодих людей, якi виконували рiзнi вiйськовi вправи. Ви що - готуєте бойовикiв для деяких полiтичних партiй?

Вiктор Кузьменко:

-- Ми готуємо нову українську молодь, яка черпатиме сили для з ворогами нацiї в астралi.

Iгор Вишняк:

-- Значить, уявна, фантастична Україна, замiсть реальної! Так ми й будемо блукати у мороцi мiфiв та iлюзiй, доки не дiйдемо невiдомо куди.

"МОЛОДI ГАЙДАМАКИ" ЗАПРОШУЮТЬ

(Повiдомлення в газетi "Київський iнформацiйно-рекламний кур'єр")

Наступнi вихiднi в тренувальному таборi "Молодi гайдамаки" оголошено днями. Вiдкритих дверей. Кияни та всi охочi можуть погостювати у молодих ентузiастiв, якi вивчають стародавнi українськi мистецтва рукопашного бою та ментальнi дiї, що вiдкривають посвяченим ворота у свiт незримого. Всiм прибулим будуть запропонованi козацькi страви, а також демонстрацiю показових єдиноборств кращих вихованцiв табору. Бажаючi можуть послухати лекцiю незалежного дослiдника, лiдера руху "Молодi гайдамаки" Вiктора Андрiйовича Кузьменка про таємницi давньої iсторiї України.

ОЛIГАРХИ ЗНОВУ ЧУБЛЯТЬСЯ

(Повiдомлення незалежної iнформацiйної агенцiї УНIТАР)

Двоє вiдомих олiгархiв знову розпочали боротьбу за передiл уже подiленої державної власностi, а точнiше за завод феросплавiв у мiстi...., Днями група дужих молодикiв у спортивних костюмах вдерлася на територiю заводу й витурила з його територiї адмiнiстрацiю та охорону. Найбiльш непокiрним скрутили руки. Та невдовзi невiдомо звiдки прибув гурт "молодих гайдамакiв", якi, у свою чергу, швидко та спритно викинула геть нападникiв-рейдерiв. Пiдприємство повернуто попередньому власнику. Мiлiцiя у розбiрки не втручалася.

ЗАМIСТЬ ПIСЛЯМОВИ

М. Київ, 1758 рiк

Чи не вперше драгунському офiцеру, князя Юрiю Баратинському довелося писати таку довгу реляцiю.. Сяк-так вiн розповiв про подiї, що вiдбулися з ним пiд час поїздки на правобережну Україну до палацу польського вельможi Станiслава Любомирського. Про свої вiдвiдини корчми по дорозi до Ярославля, де невiдомий чоловiк, що виявився отаманом гайдамакiв Чуприною, застерiг його їхати пiзно увечерi для князiвського палацу, звичайно ж, не згадав. Так само як i про попередження щодо намiрiв зловмисникiв викрасти княжну Беату тiєї незабутньої мiсячної ночi. Просто повiдав, що вiн з власної волi вирiшив стерегти князiвський дiм, оскiльки охорона була дуже ненадiйна.

Довiв оповiдь саме до цiєї ночi й опустив гусяче перо в каламар. Вiн давно вже зрозумiв, що розповiдати правду не треба Надто вона вже химерна та скандальна. Про це ж просив його й князь Станiслав Любомирський, Значить доведеться щось вигадувати! Але що саме?

Молодий офiцер вiдкинувся на спинку крiсла й зажмурив очi. В його уявi знову ожили всi моторошнi подiї тої мiсячної ночi. Вiн пригадав ще раз, що сказав йому високий дужий чоловiк у простому полотняному одязi, що врятував його вiд страшної смертi, коли подобизна вовкулаки простягала начепленi на руки пазурi до його горла: "Я гайдамака, а не вовкулак!".

Не мiг забути вiн i слiв княжни Беати, коли вiн, знайшовши її у гущавинi лiсу, поцiлував непритомну у холодний лоб:: "Зеноне, Зеноне коханий, ти врятував мене вiд страшного звiра. Ти мiй герой. Тепер батько не вiдмовить, тепер ми навiки будемо разом...". I цi слова ще й досi сповнюють його невимовного смутку.

I цими розпачливими словами було сказано все. За мить, коли дiвочий зiр прояснився, княжна знову втратила притомнiсть, бо зрозумiла, що до неї схилився не її обранець.

Князь Станiслав Любомирський виявився мудрiшим i обачливiшим, нiж його гiсть. Коли вельможа побачив драгунського офiцер, котрий нiс княжну до нього, й впевнився в тому, що вона жива, хоча й непритомна, то став на колiна бiля довгого чорного скарлюченого тiла й вiдгорнув з голови вбитого страховиська каптур iз пащекою величезного вовка з вишкiреними iклами.

У свiтлi мiсяця, що стояв уповнi, молодий офiцер побачив скривлене обличчя пана Зенона Фiалковського, ротмiстра, найманця французької армiї, що вдавав вовкулаку, аби, викликавши княжну на нiчне побачення, викрасти її, а потiм зiграти роль рятiвника та визволителя. I так здобути не тiльки її руку та серце, а й незлiченнi маєтки князя Любомирського!

Як вдаваний вовкулака збирався звести кiнцi з кiнцями? Це лишилося таємницею, але вже вранцi у верболозах знайшли невiдомого, зовсiм голого чоловiка, виваляного в сiрiй, нiби вовчiй шерстi, з простреленими грудьми. Згодом цього мерця оголосили вбитим Чуприною - вовкулаком, з якого, за повiр'ями, пiсля смертi злiзла вовча шкура. За наказом князя Любомирського труп швиденько закопали, наклавши закляття, у лiсi, подалi вiд мiстечка й палацу..

Князь Любомирський виявився справдi дуже обачливим чоловiком. Вiн заборонив своїм гайдукам наближатися до вбитого вовкулаки. Їм було доручено вiднести княжну Беату до палацу, викликати лiкаря з мiстечка та ксьондза, а потiм чекати нових розпоряджень

Утрьох (до них ще прилучився "дядько" Федул) вони випорсали мертвого Зенона Фiалковського з обладункiв вовкулаки, сточених iз вовчих шкур й натягнених на каркас iз китових пластинок, якi використовуються для пошиття рясних дамських спiдниць, що за тодiшньою модою були схожi на дзвiн. Iдею такої машкари ротмiстр Фiалковський, очевидно, запозичив у Францiї, де в модi були всiлякi маскаради iз потворними звiрячими персонажами. Драгунський офiцер i словом не обмовився про те, що удаваного вовкулаку застрелив не вiн, а гайдамака Чуприна, а князя Любомирського зовсiм не цiкавило те, що смертельну рану завдано зi спини. "Дядько" Федул отримав наказ закопати машкару в непомiтному мiсцi й забути все, що бачив. Потiм вони вже утрьох з величезними труднощами вiднесли важке тiло пана Фiалковського до палацу й поклали у вестибюлi. I весь цей час драгунський капiтан дивувався мужностi та витримцi князя Любомирського, котрий, отримавши жахливу звiстку про викрадення єдиної дочки, зумiв пересилити себе й владно та обачливо робив усе, аби приховати правду.

Невдовзi приїхали у ридванi князiвський лiкар, що жив у мiстечку та зцiлював ще й тамтешнiх обивателiв, та ксьондз. Лiкар оглянув княжну Беату й оголосив, що вона хоч i дуже немiчна й безтямна, але з часом поправиться. Та нерви вже не витримали у самого драгунського капiтана i вiн залiг в якiйсь гарячцi: то марив, то повертався до тями i важко стогнав, смикаючись i збиваючи у груддя перину на своєму ложi.. Доглядав його "дядько"Федул, якому князь наказав нiкого не пускати до хворого. Пана Фiалковського з усiєю належною церемонiєю в присутностi всього мiсцевого панства поховали на фамiльному цвинтарi Любомирських.. На похоронах була й геть слабка княжна Беата, яка привселюдно взяла на себе обiтницю нiколи не виходити замiж...

Через кiлька днiв драгунський капiтан оклигав i вирiшив повертатися в Київ. Вiн не дочекався слiв вдячностi вiд князя Станiслава Любомирського, той просто похапцем потиснув йому руку й вiдвiв очi. Вони обоє наче почувалися спiвучасниками якогось злочину й уникали жодних розмов про моторошнi подiї тої мiсячної ночi. Та все ж таки князь скоромовкою повiдав своєму гостю, що вiн допитав, погрожуючи всiлякими карами, трьох найближчих сподвижникiв пана Фiалковського. Тi зiзналися, що брали участь у страхiтливому маскарадi з явленням Чуприни-вовкулаки, звабленi можливостями безкарних грабункiв та обiцянками ротмiстра щедро розквитатися в разi одруження з однiєю з найбагатших спадкоємиць країни, бо князь Любомирський мав ще маєтки i в Бiлiй Русi та короннiй Польщi. Князь дав поплiчникам грошi й теж наказав тримати язик за зубами,

Виявилося, що напередоднi той мiсячної ночi пан Фiалковський iз своїми вояками таки наштовхнулися в лiсi на невеличкий загiн отамана Чуприни, Тодi у перестрiлцi вбили одного iз гайдамакiв. Iншi розбiйники, вiдстрiлюючись, зникли

Так драгунський капiтан дiзнався, як отаман Чуприна здогадався, коли ротмiстр Фiалковський у машкарi вовкулаки спробує викрасти княжну Беату, аби попередити його через якогось невiдомого посланця. У той день, коли молодий офiцер мав уже вирушати до Києва в тому ж самому ридванi, об'їждчик прискакав на змиленому конi до князя Любомирського й повiдомив, що могила у лiсi, де iз всiлякими закляттями поховали голого вовкулаку, розкопана, труп зник, а натомiсть вкинуте камiння. Драгунський капiтан, здогадався, хто це зробив.

Ось такою була правда, в яку важко, майже неможливо було повiрити. Та й кому потрiбна така правда? Молодий князь Баратинський вiрив у те, що пан Фiалковський не був таким собi лише затятим мисливцем за величезним приданим, яке б зробило його одним iз найбагатших людей Польщi. Вiн теж безтямно любив княжну Беату i пiшов, як кажуть картярi, котрим вiн теж був, ва-банк, аби взяти її собi за дружину.. Тiльки ж, судячи з усього, княжна теж кохала його. I усвiдомлення цього все ще пекучим сумом.

Але ж слiд усе ж таки закiнчувати рапорт його превосходительству, Київському генерал-губернатору, князю Михайлу Трубецькому. I молодив офiцер, вмочивши гусяче перо в каламар, розповiв про те, як "дядько" Федул виливав кулю iз срiбляника, як вони удвох iз паном Фiалковським кинулися доганяти Чуприну-вовкулаку, що викрав княжну, як лиходiй обернувся i вдарив польського ротмiстра своїми пазурами просто у серце А от вiн все ж таки зумiв вистрiлити майже впритул...

"А якщо його превосходительство захоче дiзнатися правду, - подумав драгунський капiтан, завершивши рапорт. - то я розповiм, але тiльки йому".

...

Коломиец Петр Афанасьевич : другие произведения.

Нiч вовкулака - 1

Оставить комментарий © Copyright Коломиец Петр Афанасьевич (alla.kolomiec@rambler.ru) Размещен: 23/08/2013, изменен: 27/01/2014. 99k. Статистика. Рассказ: Детектив		Ваша оценка:
Аннотация: Сучасне розслiдування перетворення отамана гайдамакiв на вовкулака, котре вiдбулося в 1758 р. на Подiллi й увiйшло в народнф легенди