Мама тримала мене за обидвi руки, мама пригортала мене до себе, своє малятко, своє сонечко. Потяг вiдпочивав перед далекою дорогою, i, поки вiн спав, ми сяк-так вдавали усмiхнених.
- Потяг 627, сполученням Чернiвцi-Київ вiдправляється з першої платформи, - залунав, наче з iншого свiту, жiночий голос, i всi кинулися до мене: сестричка, близькi й далекi родичi, друзi, випадковi знайомi, колеги по роботi, мої учнi, мої пси... Мене обiймають i плачуть, бо я їду, а вони залишаються, а це завжди важче, анiж навпаки.
Я їду дуже далеко i дуже надовго; туди, де не знатимуть про Стуса, де мої українськi вишиванки обзиватимуть ґватемальськими. Дикий Захiд не має моїх дрiбоньких вуличок, пророслих дерев'яними лавицями i бабцями на них, але вiн має мою любов, бо там живе мiй коханий чоловiк. Я хочу до нього.
Я хочу плакати. Я хочу затиснути в обiймах маму, але ж де вона: "Агов, нарiд, розступiться, вiддайте менi її!" Потяг вже гуде. Натовп розступайться, як Червоне Море, i вiддає менi маму. У нас в обидвох водостiйка туш, але нам по щоках бiжать чорнi солонi струмки.
- Донечко!
- Мамцю!
Грає марш, i провiдниця зачиняє дверi. Всi бiжать за потягом. Мама i мої пси - попереду. Друзi кидають у напiвпрочинене вiкно м'якi iграшки i я почуваюся малою.
- Мамцю, я подзвоню з Борисполя. Я тебе люблю, мамусю! - я перегинаюся з вiкна i зникаю, бо потяг повернув за рiг. Вокзал щезає. Дорогою я вiдсилаю i отримую есемеси. Я ще вдома, але менi печально.
Лiтак вiдправляється вчасно, пасажирiв просять на борт. Згори усi поля полатанi жовтим i зеленим. Мурахоподiбнi машини пускають сонячних зайчикiв. Я примружуюся. Лiтак набирає висоту.
П'ять тисяч кiлометрiв. Ми над океаном. Пiлот забув вимкнути мiкрофон: "У нас на хвостi велетенська птаха. Якщо вона потрапить в турбiну, нам всiм гаплик." В салонi починається панiка. Я дивлюсь в iлюмiнатор: "Мама! Ти наздогнала мене! Як твої крила? Тобi не боляче?! Мамо, ти ж не вмiєш плавати. Ти ж боїшся води! Мамо-о-о-о!..."
Пiлоти вимикають мiкрофон i вдаються до екстренних заходiв. Лiтак перетворюється на ракету. Iз замаскованої шафки над моєю головою випадає киснева маска. Але я її не вдягаю, бо можу дихати i так.
Ракета врятувалася вiд моєї мами аж у вiдкритому космосi, а, може, у четвертому вимiрi, бо я бачу, як стається великий вибух, як з нього виклубочується щось кулеподiбне, як крижанiють динозаври, першi люди, дуже схожi на Адама i Єву, зачинають своїх перших дiтей. Першi колiсницi розвозять перших iмператорiв, за мить - чорнi "Побєди" везуть таких же чорних людей у чорнi-чорнi провулки...
Пологовий будинок номер один. Пiд вiкном стоїть мiй тато. Я не пам'ятаю його таким молодим. Мама каже, що їй дуже болять груди, що поганi соски, i я, заповита як лялечка, плачу. Мама також плаче. "Яка ж ти гарна, мамусю, в цьому по-лiтньому квiтчастому халатиковi i без макiяжу. Не плач, я навчуся ссати! Все буде добре, чуєш?"
Мама не чує, але дивиться вже не на татка, а кудись над зимовими дахами, туди, де зараз наш корабель.
- Кисню надовго не вистачить. Ми будемо повертатися! - рапортує перший пiлот, i ракета бере курс на Землю.
До мене пiдходить стюардеса i вмовляє мене вдягнути кисневу маску. Вона заважає менi зосередитися: "Одчепися, не бачиш, я пишу мамi листа..."
Я наплакала два листи.
Два листки i чотири грами.
Я шалено хотiла до мами,
Тiльки так, щоб не бачив ти.
Було байдуже, що листи -
То зневоднення неба взимку,
Краще я намалюю картинку,
Неспроможну нiким осягти...
Ракета знову стає лiтаком. Я дописала. Роблю з цього паперовий лiтачок i вiдкриваю iлюмiнатор.