... повiнь ця була звичайним самогубством здепресованого неба. Воно просто не витримало перепадiв тиску i перерiзало собi жили, топлячи у своїй блакитнiй кровi усе живе.
Наша хата у мiнi-сукнi фундаменту не була схожою на ковчег, тому невидимими ногами мiцно обгортала корiння старої грушки. Мама хапала нас пiд пахи i несла на горище, тато рятував телевiзор та iншi цiннi i важкi речi: тумби, холодильник, документи на хату i паспорти, рiзнi маминi бринзульки i фотоальбоми.
Ще якихось двi години тому ми з сестрою Тонькою iз нестримною дитячою радiстю стрибали у брудних струмках, що виростали на дорозi. Мама вiдчувала недобре i забирала нас звiдтiля поспiшно вiдмиваючи у мидницi нашi замацьканi колiнця.
Сусiди повилазили зi своїх осель i лiтнiх кухонь, як комашня перед дощем, нiхто ще не кидався рятувати худобу i сентиментальний непотрiб, i лише хитали головами i намагалися вгадати як задовго вмиратиме небо. А воно не квапилося. Струмки на дорогах зробилися рiками, i вода пiдступно лiзла на подвiр'я. Її язик вже лизнув хвiртку, порiг нашого дому, стiни...
- Воду i харчi, а ще ковдри, теплi речi i лiхтар, - командував сам собi батько, нервово тупцюючи на мiсцi. Як добре, що вiн тримав горище чистим i незахаращеним i як погано, що вiн це робив. Тут можна було жити кiлька днiв, але на бабусиному, iз тоннами старих речей, книжок та iграшок, було б значно цiкавiше.
Ввечерi зробилося страшно усiм. Мама ледве трималася, а ми з сестрою плакали i молилися, бо усi, окрiм батька, були сухопутними: я i мама боялися води найдужче, але тато сказав, що наш будинок новий i сильний, вiн витримає, i ми йому вiрили. Сумнiвалася лише мама, бо знала, що стiни мурованi в один ряд цегли, через брак будматерiалiв i коштiв, але вона посмiхнулася, i ми так-сяк заспокоїлися.
З вiкна на горищi ми бачили високий будинок, де жили глухонiмi люди. З ротiв-пiд'їздiв цiєї цегляної, фарбованої у блiдо-зелений колiр, коробки завжди смердiло, але тепер ми заздрили її мешканцям, особливо з верхнiх поверхiв.
Лiто 1991-го видалося жарким, дах нагрiвся, i через задуху нам малим здавалося, що дiм вже наковтався води i от-от пiде на дно. Ми чули голоси на вулицi: переважно крики i плачi ґаздинь, котрi, безсилi що-небудь змiнити, у розпачi спостерiгали, як знiмається з якора титанiк-курник iз приреченими на смерть пасажирами-рябами, як пливуть догори ногами свинi, коти та iндики. Качки i гуси пливли за ними усiма спокiйно i сумно, як i годиться похороннiй процесiї.
Ми прислуховувалися до стiн. Вода вже пролiзла у кiмнати i переможно гепала у покинуту на кухнi кастрюлю, як у бубен смертi. Вiд тих звукiв робилося моторошно.
Мама нас обiймала, тато обiймав маму, хата ставала навшпиньки, роблячи горище вищим i надiйнiшим.
Нi, вона таки була нашим ковчегом, хоч тварi мала не по парi, а лише двiйко м'яких iграшок, здається, ведмедикiв, а, може, зайцiв, або ще когось, а ще цiлий зоопарк, зiбраний на сторiнках дитячої енциклопедiї.
Здавалося, що вода нiколи не почне спадати, але приїхали рятувальники, а разом з ними i ранок, везучи на своїх бетеерах надiю.
За кiлька днiв сонце висушило майже усi подвiр'я, i тепер вони були схожi на потрiсканi п'яти пустелi. Яблука, зеленi грушки i купи смiття вгрузли у намул i нагадували викопнi рештки. У нашої сусiдки Слави вода забрала скарбничку iз золотим ланцюжком, масивними кульчиками i каблучкою i принесла усе це iншiй сусiдцi Любi, яка зрадiла знахiдцi i забрала усе собi, бо щиро вiрила, що Бог дав - Бог взяв.
Наша хата нiчого цiнного собi не присвоїла, окрiм песика Брюса, який приплив у цей порт i залишився у ньому назавжди. Де-не-де ще траплялися калюжi - живi докази повенi, i в них переливалися веселковi кола розлитого бензину i мазути. Через кiлька тижнiв ми взнали, що наша сусiдка, семирiчна Оксанка, яка заходила у воду не по колiна, як ми, а по самi груди, захворiла. А ще через тиждень чи два уся вулиця йшла до неї на похорон. Однi казали, що вона пiдхопила якусь страшну бактерiю, iншi - що у неї було бiлокрiв'я, i вода лише погiршила її стан, але усi як один звинувачували у її смертi повiнь.
Наш дiм хворiв набряками вiконних рам, покрученими суглобами дверей i найрiзноманiтнiшими шкiрними висипами: сипалася штукатурка i фарба. Пiдлогу треба було ремонтувати, стiни - наново бiлити, словом, лiкарняного стацiонару у виглядi капремонту хатi було не уникнути. А небо знову вижило, хоч через погано зашитi рани, продовжувало кровоточити короткочасними зливами.