Слава схилився над своїми кресленнями так само заклопотано, як i десять рокiв тому, коли вiн продав трикiмнатну квартиру у центрi Києва i перебрався у найглухiше, на думку його нечисленних друзiв, мiсце на земнiй кулi .
Cело Кривцi на пiвнiчному заходi Кримського пiвострова за рельєфом, як, власне, i за загальним настроєм його мешканцiв, нагадувало лiнивого одногорбого верблюда, котрому нiкуди не треба поспiшати, бо перекотиполе само прикотиться до його пiднiжжя, i все буде як завжди. Але Слава не хотiв як завжди, тому часто ставав навшпиньки, аби бути ближче до неба. I вiн збудував собi тимчасове помешкання на самому горбi цього досi нiким не осiдланого звiра.
Пiзнє лiто малювало свої пейзажi, щедро розводячи акварелi безперервними зливами, i спина "верблюда" довго залишалася зеленою, а колишнiй киянин надовго приростав до вiкон з черговим горнятком заленого чаю.
- Вже майже! Зовсiм близько, лишень би спинилися дощi! - Слава нервово курив, вiдкривши вхiднi дверi i дощ безпардонно заходив у хату, як пияк у корчму.
Нарештi прийшло Бабине лiто (його десяте Бабине Лiто у "тимчасовому" помешканнi), зi звичними для верблюжого горба вицвiлими сепiями трав. Дощi подалися на пiвнiч i можна знову братися за роботу.
Слава гладив своє творiння, як мати дитинку, пробiгаючи усiма пальцями проґумованою "шкiрою" дирижабля.
Тепер спpава його життя, безсумнiвно, наближувалася со свого трiумфального завершення, i колишнiй iнженер-конструктор почувався як нiколи бадьоро.
Бачив би його тато, а ще краще - дiдо! - завжди засмаглий, iз закрученими догори вусиками - класичний портрет красеня-пiлота часiв громадянскької вiйни. Усi невидимi мотори у Славковiй душi загули, оживлюючи дитячi спогади, назавжди закарбованi в пам"ятi пожовклими свiтлинами.
- Я казав тобi, дiдусю, що i в мене буде такий, - кудись у небо прошепотiв Слава, не перестаючи гладити цепелiна.
* * *
Будинок молодої вдови був найближчим сусiдом пагорба iз дирижаблем i, спочатку по-сусiдськи, а трохи згодом i з великої любовi, приносила Валерiя сусiдовi молоко, масло, яйця, домашнiй сир i м'ясо. Слава довго не звертав уваги на ще досить молоду жiнку з великими грудьми, широкими стегнами, круглим i спокiйним обличчям, милу i повiльну, але одного вересневого вечора вона приземлилася бiля його столу, така тепла i повiтряна, водночас земна i небесна, як його пришпилений дo горба дирижабль.
Це було воно - почуття невагомостi, таке, що вiдриває вiд землi i не дає тобi впасти доти, доки усi мiхури i балони наповненi газом, легшим за повiтря, який Слава нiжно ототожнював iз досi незнаним почуттям. Любитися було солодко в тi холоднi вечори i так само солодко було дiлити трохи замалий як на двох, але страшенно кусючий лiжник.
Валерiя зробилася другим пiлотом Славиного корабля, а якщо мiнус романтику - то й прибиральницею i кухарем. Ночами вони кохалися пiд черевом вже майже оживленого дирижабля, вранцi пили там каву, а вдень займалися своїми земними справами: Слава - перевiркою двигуна, пропеллерiв i гондоли , а Валерiя - господарством.
Останнi збереження пiшли на закупiвлю гелiю. Скоро, вже зовсiм скоро ця машина покине горб Кривецького верблюда i, залежно вiд напряму повiтряних потокiв, понесе їх у безмежний блакитний простiр.
* * *
- Брате, другого потопу не буде! - тицяли кольоровi брошури вiчноусмiхненi сектанти. - Буде вогонь з неба! Хiба ти, брате, не читав Апокалiпсис?! - Слава зачинявся у дирижаблi на всi замки i вже не чув благань "братiв" продати "ковчег" - їх єдиний порятунок у час палаючих небес.
- Вони пропонували гарнi грошi. - кепкувала з коханого Валерiя, загортаючи пагорби плечей у квiтчасте простирло.
- Їм не дирижабль треба, а якусь глибоко пiдземну бухту, - смiявся Слава i лоскотав пальцями ноги теплi стопи жiнки.
* * *
Вони летiли довго, нiкуди не поспiшаючи i нi про що не жалкуючи. Вiлли приватних курортiв бiлозубо всмiхалися. Валерiя ще нiколи не бачила їх зверху, тому їй здалося, що розкiшнi будинки схиляли перед нею свої червонi та брунатнi капелюхи, вiтаючи бестрашного лицаря i його даму серця.
Валерiя, вдягнута у святкову бiлу сукню, весело фотографувала на старий ФЕТ мальовничi кримськi пейзажi.
Разом iз Сонцем дирижабль слухняно повертався на землю, де комашнiла весела юрба. Чоловiки ловини канати i зi знанням справи в'язали хитромудрi вузли до залiзних держакiв. Жiнки, розпашiлi вiд спеки i хвилювань, махали хустками i капелюшками.
Все було чудово, i капiтан з пiдкрученими догори, як на свiтлинi минулого столiття, вусиками, вiтав зачарований натовп.
Раптом рiзкий запах диму обпiк йому очi. Над головою щось голосно загуло i очманiле полум'я роздерло на вогняне шмаття перекошений дах.
- Чим ти наповнила балони? - кричав капiтан, прикриваючи рота закопченим рукавом.
- Пробач, любий, нам були потрiбнi грошi - я... -. Пробач мене... - вона важко закашляла i впала на колiна чи то вiд запаморечення, чи вiд розпачу.
- Ти продала гелiй? Що у балонах, дурна жiнко?!
Вибух був страшним i всепоглинаючим.
- Водень! У балонах був водень! - волав капiтан, i Валерiї знову довелося трясти свого керманича i довго поливати водою зi склянки, щоби загасити пожежi нiчних сновидiнь.
- Вже все позаду, - по-материнськи нiжно шепотiла вона Славi, перевертаючи подушку на iнший бiк.
* * *
Хвороба була несподiваною i страшною -- очi Слави перестали бачити.
Вiн зачинявся у дирижаблi, що в одну мить iз найзаповiтнiшої мрiї перетворився на в'язницю. Валерiя плакала, прибираючи зi столу порожнi пляшки: найщирiший прояв спiвчуття односельчан.
Зима була люта, як нiколи, i Валерiї нарештi вдалося вмовити майстра перебратися до неї.
Першi сутiнки приїхали в долину разом iз автiвкою незнайомця. За кiлька секунд у дверi Валериної хати постукали.
- Вибачте, менi сказали, що тут живе власник дирижаблю? - гарно вдягнений молодий чоловiк якнайщирiше посмiхнувся господинi i одразу ж перевiв погляд на незрячого чоловiка у крiслi.
- Проходьте, - запросила гостя Валерiя.
Гiсть пiдiйшов ближче до бородатого, закутаного у плед чоловiка. - Пане Ярославе, мене звати Олег Вершков, я власник мережi ресторанiв i хотiв би придбати ваш дирижабль.
Слава не ворухнувся. Вiн всiм своїм видом демонстрував очевидне: вiн не чув цього зухвалого молодика з його дурнуватими пропозицiями.
Валерiя присiла навшпиньки бiля коханого:
- Вiн все-одно розвалиться. Ми не зможемо доглядати його належним чином, - гiрко зашепотiла вона.
- Я пропоную гарнi грошi. Ця сума запезпечить вам пристойне життя. Ви зможете зробити собi операцiю у найдорожчому шпиталю.
* * *
Два крани i ще кiлька машин оточили дирижабль i вже за кiлька годин, його, пов'язаного, як бранця, встановили на довгу фуру.
Слава стояв бiля заслiпленого ранком вiкна i вiдчував, як саме його, а не дирижабль, вiдвозять у лютневий туман.
* * *
Грошей i справдi було багато. Пошуками найкращого шпиталю зайнялася Валерiя.
Навеснi у Слави знову були зрячi очi. Але спина верблюда залишалася без свого вершника, i споглядання цього було для Слави страшнiшим за вiчну темряву.
- Вони, мабуть, намалювали на ньому логотип ресторанної мережi, - Слава уперше за кiлька мiсяцiв заговорив про дирижабль, i Валерiя зрозумiла, що рани потрохи гояться.
- Ми могли б його провiдати, тепер, коли у нас є машина...
- Не треба. - Вiдрiзав Слава i з напускною байдужiстю зашурхотiв газетою.
* * *
Через пережитi хвилювання Валерiя суттєво схудла. Тепер вона носила привабливi сукнi, що щiльно облягали її гарний стан. Вона вже звикла до Славиних завжди вiдсутнiх поглядiв, проте бажання повернути коханого не давало їй спокою нi вдень, нi вночi.
- У мене для тебе сюрприз. - Голос їй звучав вельми загадково, але чоловiк лише знизав плечима:
- Навiщо, Леро, для чого? - пробурмотiв вiн.
Валерiя не здавалася:
- Я хочу запросити тебе у дуже особливе мiсце. - Навiть взуття на пiдборах придбала для цiєї подiї.
Вона кокетливо крутилася перед коханим у елеґантних бежевих босонiжках. Слава неохоче вдягнувся.
Валерiя пiдготувалася до подорожi: вона завбачливо пiдiбрала колись улюбленi диски коханого, щоби вистачило рiвно на весь час поїздки. Лера вiдчувала, що її чоловiк готовий до тiєї зустрiчi. Вона також знала, що дуже ризикує, але бiльше їй не витримати його вiдчуженостi, тому дiяти треба було негайно, а там - як Бог дасть.
* * *
Лера вiддала ключi валету. Той привiтно всмiхнувся i повiдомив пару, що мiсце залишилося якраз для їхньої машини.
I справдi Ресторан "Фуґу" -- це не якась там корчма "Пiд Липами", це, судячи за вiдвiдувачами, мiсце елiтне. Але де ж вiн той вишуканий заклад? Валерiя пояснила коханому, що до нього ведуть сто i одна сходинка, на схiдний манiр.
- Iснує i зовнiшнiй лiфт, але,-- вона прочитала це у рекламному буклетi,-- ним рiдко хто користується.
- Напевно це зроблено для того, аби клiєнти ресторацiї по справжньому зголоднiли.-- Посмiхнулася Валерiя i припiдняла поли сукнi, перед сходженням на залiзну "Фудзi".
Зi сто першої сходинки прибулу пару звозив ескалатор, з обох бокiв якого приглушеним, не електричним свiтлом миготiли паперовi лiхтарики у японському стилi.
Слава не клiпаючи дивився не будiвлю ресторацiї, до даху котрої всадовили велетенську отруйно-жовту рибу, що колись була його дирижаблем.
- Я здогадувався,-- Слава звернувся до своєї супутницi i в голосi його був невимовний вiдчай.
* * *
Шеф-японець майстерно вiддiлив отруту вiд м'яса, залишаючи лише мiзерну дозу - дотик до ейфорiї, яку ще називають смертю.
- Ти мене бiльше не любиш,-- Лера сумно всмiхнулася i пронизливо глянула у вiчi коханого.-- Ти вже давно вiд мене пiшов, любий, тому менi хотiлося, аби наше з тобою прощання вiдбулося саме тут.
Слава мовчав, намагаючись проковтнути шматочок риби. Йому зараз понад усе хотiлося, щоби шеф-повар схибив i "дотик смертi" став для нього цiлими обiймами. Так, вiн бiльше не любив Леру. У нього в життi була лише одна любов. Коли вона пiшла, залишилася лише порожнеча, в яку вiн безжально кидав оцю жiнку. Вiн взяв Леру за руки i заплакав.
* * *
Повня пливла помiж хмар так само рiвно, як i вечiр. Слава вiдпустив Леру назавжди, бо скiльки ще мiг її мучити? Тепер у неї є дiм, авто, грошi... Вона зможе почати усе спочатку. Зможе, але не захоче. Слава знав це напевне. Вiн махнув рукою до офiцiянта у чорно-бiлому кiмоно. За мить той повернувся iз новою порцiєю теплого саке. Самотнiй Лерин бокал, наполовину заповнений сливовим вином, ловив вiдблиски настiльного лiхтаря, i Славi здалося, що то сама Лера пускає йому сонячних зайчикiв, як вона часто робила у їхнi найщасливiшi часи.
Слава ще нiколи не пив стiльки рисової горiлки i тому не мiг збагнути чи це вiд неї обличчя вiдвiдувачiв i персоналу набули яскраво жовтого кольору, чи то була чергова хвиля страшного головного болю, якiй майже завжди передувало рiзке i слiпуче "свiтлошоу". Вiн обережно пiдвiвся з-за столу i на своє привелике здивування одразу ж вiдшукав потрiбнi дверi. Слава вмив обличчя холодною водою i зайшов до кабiнки. Всепоглинаючий вибух свiтла у формi дирижабля заповнив тiсний простiр...
Коли Слава отямився, у ресторанi вже нiкого не було. Червонi i зеленi вогники протипожежної сигналiзацiї залишалися єдиним джерелом свiтла на борту риби-цеппелiна.
Очi поступово призвичаїлися до темряви, i Слава видивився лiхтарик на туалетному столику.
Власник ресторану добряче попрацював над дизайном, проте дещо зосталося незмiнним: кабiна капiтана. Напевне, Вершков залишив усе як є з намiром облаштувати тут мiнi-музей, або, щоби ВIП-вiдвiдувачi мали змогу побавитися у керманичiв неймовiрного лiтального апарату. У будь-якому разi, усе тут було у робочому станi, навiть балони виявилися наповненими.
- I як йому вдалося здати в експлуатацiю вогненебезпечне примiщеня? - не вiрив своїм очам колишнiм власник цепелiна. - Втiм, яка в бiса рiзниця.
Це був подарунок долi! Дирижабль, вiрний, але ще не звiльнений, готовий понести свого сотворителя у його першу i останню подорож, безмовно кликав господаря.
* * *
- Ти покинула мене, бо я не дав тобi iменi, - чомусь у жiночому родi звернувся до дирижабля Слава. - Тепер воно у тебе є - Фуґу! Ну як, подобається? Не ресторан "Фуґу" - дирижабль! Тобi й справдi пасує. Тепер все буде добре, от побачиш!
- Сайонара, земле!
Шипiв газ у клапанах - серце знову запрацювало, ця неймовiрна музика додавала Славi впевненостi, i капiтан сам собi вiддав команду "вперед". "Фуґу" ожив, але залiзнi канати намертво прив'язали його до землi.
- Я дав тобi погане iм'я -- риби фуґу не лiтають,-- вiд наступної спроби вiдiрватися вiд твердi перекинувся лiхтар, i голоднi язики полум'я побiгли до балонiв.
Палаюча "риба" вибухнула, i у чорних патлах диму з'явилася Вона...
* * *
... Валерiя...
У святковiй бiлiй сукнi з плямами сажi жiнка вiддалялася вiд Слави. Ї ї волосся було вогненним. Вона плакала i вибачалася, що замiнила гелiй воднем. Проте Слава був щасливий. У нього бiльше не болiла голова i вiн, нарештi, ПОЛЕТIВ!
Юлiя Косiвчук, 'Снiданок на дирижаблi' 1 квiтня 2013 р.
![Арлекін [Юлія Косівчук]](/img/k/koswchuk_j_f/snidanok_na_dyryzhabli/harlequin_small.jpg)