Радивилiвський Загальноосвiтнiй Лiцей : другие произведения.

Знову весна

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Твори лiцеїстiв для 9-го лiтальманаху. Радивилiв, 2010

   ЗНОВУ ВЕСНА
  
  Лiтературний альманах Радивилiвського загальноосвiтнього лiцею на Рiвненщинi
  
  Радивилiв, 2010
  
  'Знову весна' - дев'ятий збiрник лiтературних творiв учнiв Радивилiвського загальноосвiтнього лiцею за 10 рокiв його iснування.
  Попереднi збiрки: "Провесiнь" (2002), "На свiтанку" (2003), "Здрастуй, юносте!" (2004), "Вiдкриття почуттiв" (2005), "Прорiст" (2006), "Проба голосу" (2007), "Твори у ваш альбом" (2008), 'Лiцею мiй!'
  Лiцеїсти неодноразово ставали переможцями i призерами обласного конкурсу учнiвської творчостi. Твори лiцеїстiв публiкуються у мiсцевiй пресi, на Iнтернет-сайтi лiтературної студiї "Провесiнь", у колективних збiрниках.
  
  Юлiя Ползiкова
  (11 клас)
  
  Осiннiй етюд
  
  Осiнь, на золотих крилах прилетiвши в наше мiсто, подарувала листочкам дерев i кущiв жовтий i багряний кольори. I могутнi дуби в парку стали ще величнiшими й урочистiшими, а клени поза ними гордовито здiйняли вгору вiти.
  Дивно: синє, насичено-синє небо зовсiм чисте, анi хмаринки. По-лiтньому яскраво виграє промiнням сонце, але де подiлася його дошкульна спекотнiсть. То тут то там витає бабине лiто, плутається у розлогих, гiллястих деревах.
  Уже вряди-годи почуєш прощальне курликання журавлiв. I, збентежено звiвши вгору погляд, побачиш цих дивовижних птахiв, спрямованих за видноколо. Химерними журливими ключами летять вони невiдь-куди, за незнанi далi, шукаючи тепла i їжi. Але з весною незбагненний поклик рiдної землi поверне їх у нашi мiсця, до насиджених гнiзд для народження малечi.
  А ось за розлогими кущами причаївся їжачок, завжди такий зворушливо-дивакуватий. Напевно, боїться, щоб не помiтили його. I що з того, що я помiтила? Я ж тебе не скривджу... А ген бiлка вправно перестрибує з гiлки на гiлку, посилюючи осипання листу, - у неї свої клопоти, i теж накликанi передчуттям наближення холодiв. Ах, бiлочко, усi ми в цiй природi такi малозахищенi перед зав'югами...
  
  Iрина Мартинюк
  (11 клас)
  Кольори життя
  
  Гострий бiль чорний, вiд нього навертається на очi пелена слiз, а на душу - страждання.
  Кожен iз з нас знає, що вiн iнколи лiнивий i що лiнощi - погана риса характеру. Тому й лiнь темного кольору. Коричневого.
  В учня є обов'язок вчитися (вчитися i ще раз вчитися!), але раз у раз огортають лiнощi, почуття необов'язковостi, збайдужiння. Отож школу я поєдную з зеленою барвою. Зелений колiр - це уособлення надiї. Думка про школу допомагає зосередитися, зiбратися з силами. Думаю, зелений пiдходить.
  А сiрий - аж нiяк не вiдображення нудьги та безнадiї, по-моєму, вiн зрiднi логiчному мисленню, вмiнню розв'язувати найскладнiшi проблеми. Вважаю, що вiн iдеально пiдходить до працi, адже саме в роботi нам необхiднi цi якостi.
  Коли зробиш добрий вчинок, хочеться розповiсти про нього всiм, тому вiднесу його до рожевого, адже це - колiр яскравий, обнадiйливий.
  Смiх та посмiшку варто позначити одним кольором, наприклад бiлим. Вiн символiзує й чесноту, незаплямованiсть, радiсть.
  А щастя розфарбую жовтим - як-не-як, то колiр сонця, щасливий i бентежний.
  Ось такi мої головнi кольори життя.
  
  Надiя Ковальчук
  (11 клас)
  
  Почуття, що окрилює...
  
  Кохання знову й знову доводить, що без нього життя втрачає сенс. Воно надихає людину на прекрасне, робить її доброю, лагiдною, незрiвнянною. Кохання змiнює людину. У душi немовби розквiтає чарiвна квiтка, яка своїм тонким ароматом наповнює кожну її клiтину, робить її легенькою, крилатою. I тодi людина вiдривається вiд землi i летить, летить у блакитi неба, помiж хмар, до далекого таємничого сяйва зiрок, назустрiч великому почуттю.
  Кохання наповнює нас новими силами, думками, стає сенсом життя i ще бiльше пiдсилює прагнення жити, але жити не тiльки заради себе, жити для когось. Життя прекрасне, коли кохаєш i коли кохають тебе. Та свiт, на жаль, не iдеальний. Неможливо керувати почуттями. Не завжди на кохання вiдповiдають взаємнiстю... Так буває, що тi, кого ми любимо, не розумiють нас, завдають багато страждань.
  Бiль пронизує нас наскрiзь, а iнодi i вбиває бажання жити. Але згодом, як правило, все минає, як мовиться, час лiкує. I ми знову пристрасно й безрозсудно закохуємося, знову поринаємо в гущину життя, наповненого дивовижними злетами душi поза вимiрами реальностi.
  Як чудово було б, якби всi, до кого виявляємо непiдробний iнтерес, змогли вiдчути найделiкатнiшi порухи нашої душi, перейнятися нашими почуттями.
  День за днем непомiтно для себе людина змiнюється. А вiдтак змiнюється й душа. I ще недавно таке вразливе й беззахисне, трепетне серце стає просто серцем для пiдтримання життєдiяльностi органiзму. Утiм, навiть пiд тягарем дорослої розсудливостi воно вряди-годи срепенеться вiд несподiваного почуття, перейметься якимось неясним передчуттям, наче охоплене потойбiчною силою, що не обманює. Неспроста кажуть, що серце здатне бачити те, чого неспроможнi угледiти очi.
  Передi мною ще такак далечiнь незвiданих дорiг i життєвих обставин, а серце вже таке знеможене вiд переживань, розбите вiд нероздiленого кохання. А може, на кохання не варто зважати? Може, то все пiд впливом лiтератури, поезiї, пiсень? Вiдомо, що люди навiть одружуються без цього почуття. Але я не в силi уявити, як можна цiле життя дiлити з некоханою людиною. I хiба трапляється щось гiрше? По моєму, це мерехтливе, незбагненне почуття - почуття кохання надає життю нового змiсту, пiдносить закоханих над прiсними буднями, окрилює. Пригадується приклад iз 'Наталки Полтавки' Iвана Котляревського. Адже головна героїня, попри все, дочекалася свого коханого Петра. Це для неї важливiше за житейськi блага. Або ще приклад - з 'Гранатового браслета' О.Купрiна, де письменник через мiркування i вчинки свого героя доводить, що благородство почуттiв не дається людинi вiд народження, а самовiданнiсть серед людей - таке ж рiдке явище, яук у природi зелений гранат серед червоних.
  
  На вiдстанi
  
  Кохання на вiдстаннi. Це мiф чи реальнiсть? Протягом багатьох поколiнь це питання ставало ребром, i навiть деякою мiрою руйнувало мрiї про щасливе освоєння неба. Бо коли люди кохають, то наче пiдносяться в небо, це по-iншому описати не можна. Проте лише в одному разi: якщо це почуття дiйсно справжнє. Тобто потрiбно кохати не її фiгуру, очi, носик, усмiшку, одяг, манери чи навiть характер, потрiбно любити не за щось, а просто так, всупереч усьому, просто тому, що та людина iснує.
  Вернiмося до теми - i подивiмося на речi реально. Мова йде не про 20 км чи навiть 100, а про всю тисячу. Доволi серйозна розмова. Чи готовi ви заради коханої людини покинути все i зробити її щасливою - далеко вiд свого дому, в її свiтi?
  Можливо, ви скажете,що це несерйозно - так кардинально мiняти своє життя? Ми не можемо в цьому життi мати все, що забажаємо, чи йти одночасно в рiзних напрямках. Потрiбно пам'ятати: "або - або". Тобто треба вмiти вирiшувати.
  Нам всiм дано шанс самим керувати своїм життям, а Бог лише застерiгає вiд помилок. Адже iснують ситуацiї, в яких людина
  бiльш правоздатна. Просто Вiн далеко, там, на небесах, у своєму свiтi, який приготував для нас. Утiм, церква твердить: Господь тут, з нами, кожної хвилини, мабуть, вiн просто хоче залишатися непомiченим.
  Кожен день вводить новизну в наше життя, завдяки цьому ми живемо, нацiленi на день прийдешнiй. Живемо через кiлометри вiд коханої людини, хоч так хочеться її бачити, вiдчувати тепло її рук на своєму тiлi. Iнодi хочеться просто впiймати погляд коханого на собi, i свiт розквiтне, запалає новими барвами, й навiть веселка одягнеться в новi кольори. Кольори, якi так наповнюють життя, - так хочеться, щоб вони влилися i в життя коханого, якого немає поруч.
  Iнодi вiд одного пропущеного дзвiнка виростають крила, i свiт вже не здається таким сiрим.
  Так хочеться сказати: 'Менi надто добре з тобою. Тепло, затишно, i ти був би для мене цiкавiший за всi фiльми i книги, важливiший за всiх людей i всi справи. Менi б волю - i я ходила б за тобою всюди, щоб завжи бути поруч. Стала б твоїми руками, очима, ногами - тiльки щоб усе-усе роздiлити з тобою, до останьої краплi. Мрiю розчинитися в тобi вся цiлком. На уроках я пишу тобi довгi-довгi листи. Я можу заплакати, коли чую вiд когось твою улюблену фразу, я завмираю, коли бачу в натовпi постать, схожу на твою'.
  Знаєте, найгiрша мука, найболючiший рiзновид самотностi - бути поруч iз коханою людиною, не смiючи її торкнутися. Спiльнi вподобання, ставлення до життя, спiльнi мрiї про мабутнє. Хотiлося б вiрити, що саме це є фундаментом наших стосункiв. У такому випадку ми зможемо пережити розлуку, i коли будемо разом, почнемо заново пiзнавати одне одного i вiдбудовувати близькi стосунки. Тодi почуття, випробуванi розлукою, будуть мiцними i тривалими, а ми обоє їх цiнуватимемо - адже так довго чекали, так довго мрiяли i прагнули бути разом. Цi розлуки, окрiм того, додають гостроти у нашi почуття - рiдкi зустрiчi дарують незабутнi моменти щастя. До речi, все це, у разi, коли ми щоденно будемо поруч, можливо, зникне, почуття притупляться. стануть буденими,
  втратять свою запаморочливiсть.
  Наше життя - гра випадку, з несподiваним кiнцем. Тому кохайте i будьте коханими, незважаючи на вiдстань, розлуку чи рiдкi зустрiчi.
  
  Богдана Резнiк
  (11 клас)
  
  ***
  Не повiриш: я не засмучена.
  Посмiхнись: не ображаюся.
  Знаю я: моє серце змучене,
  Та не бiдкаюсь i не каюся.
  
  Не повiриш: я не змiнилася.
  Все така ж чудна i закохана.
  Пам'ятаєш, як я дивилася
  Спантеличено i сполохано?
  
  Так, звичайно, я помудрiшала,
  Але час душею не бавився.
  Неможливо це - стати iншою,
  Хай би ще сто рокiв наклалося.
  
  
  ***
  Ти лиш втiха, я - зiзнання.
  Ти - примха, я - сподiвання.
  Ти - мої сльози, я - твiй смiх.
  Ти - моє горе, я - твiй грiх.
  Ти - серце моє, мої очi.
  А я - бажання довгої ночi.
  Ти - лиш ласка й слова про любов.
  А я з тобою душею знов.
  Я вуст своїх не вiдвертаю
  I бачиш, що без тями кохаю...
  
  
  ***
  А в осенi барви яскраво-жагучi,
  Аж подих примружу i очi спиню, -
  I жовтогарячi, й червоно-пекучi...
  З тобою я, осене, разом творю...
  
  Наповнюся спогадом, милий, про тебе,
  Згадаю про лiто й обiймiв тепло, -
  То доля зробила дарунок для мене,
  То щастя дiвоче до мене прийшло.
  
  Твiй голос до мене прилине з вiтрами,
  В уявi - цiлунки несмiлi й гарячi.
  Не вiдстань мiж нами, не вiдстань мiж нами,
  Як долi єднаються, вже не дитячi...
  
  ***
  Однi кажуть: 'Кохання - то мука'.
  Iншi: 'Солодка печаль'.
  Для когось це - просто розлука,
  Для когось - незвiдана даль.
  А ми самi ще не знаєм,
  Як скоро закiнчаться днi,
  Цi днi i надiй, i страждання,
  Що минають, неначе ввi снi.
  
  ***
  
  Кохайте - i зрiвняєтесь з богами,
  Не зраджуйте нiколи почуттям,
  Життєву чашу пийте до нестями -
  Й життя наповниться дарами, наче храм.
  
  
  Оксана Бормова
  (11 клас)
  
  ***
  В холодний вечiр ми зустрiлись,
  I холодились почуття,
  Одначе душ жагучi поривання
  Воскресли для життя.
  
  Нiжний доторк, пристрасть рук -
  I палючий вiтер долi.
  Серце знов надiю просить,
  Бо розлук вже нам доволi.
  
  ***
  Наївно iстину збагнути ти бажаєш -
  Iз долею у карти напропале граєш,
  Але, повiршивши у власну безпомильнiсть,
  Цю гру, вважаю, врештi-решт програєш.
  В моїй душi беззахисна свiча
  Тремким пломiнчиком спалахує, не гасне,
  Ну, а в твоїй, вiдчужена, згаса,
  Неначе все, що в нас було прекрасне.
  
  
  Тарас Костюк
  (11 клас)
  
  ***
  Слава пройшла,
  I оплески вже стихли.
  Пам'ять минула...
  Великих забули...
  
  Найвидатнiшу людину
  Нiхто не назве.
  Бо важко...
  
  Та легше назвати
  Людей, що з тобою
  Готовi скрiзь крокувати,
  Готовi дiлитись журбою
  I радiсть свою вiддавати.
  
  Слава, пошана,
  Пам'ять великих,
  Все - їхнє!
  
  Демократiя
  
  А ми йдемо -
  Й життя пiдносить вибiр.
  Та вибiр той - вiн твiй,
  Роби й не схиб.
  Щоб потiм
  В розпачi не схлипував вiд болю,
  Щоб потiм
  Ти не ремствував на долю.
  Ти сам обрав
  Ненависть, злiсть.
  Тому не скигль,
  Живи й втiшайсь,
  Бо то був вибiр
  Тiльки твiй...
  
  Лiлiя Трашкова
  (11 клас)
  
  ***
  Ты летал счастливой птицей,
  Наслаждался вышиной,
  Но не знал, что потеряеш
  То, что дадено судьбой.
  Ты корил небес просторы
  И считал, сто никогда,
  Никогда не потеряеш
  Этих милых два крыла.
  Ты не будь, дружок, уверен,
  Что тебе всегда везет.
  Потому что за ошибку
  Каждый кровь свою прольет.
  И вот, наверно, налетавшись,
  Ты полетел к себе домой.
  ...Но там никто его не ждал,
  Был пустой родимый дом.
  Ветер - друг твой ненаглядный
  Оказался злым врагом.
  Не пожалел птенцов он малых,
  Все разрушил, как огнем...
  Ты кружишся и рыдаеш,
  Что не смог их защитить.
  Ком огромный в горле давит...
  И летиш к земле, летиш...
  Опустившись рядом с телом
  Птицы дорогой своей
  И обняв птенцов холодных,
  Кровью сердца греть хотел...
  Завивает заверюха,
  Засыпая все кругом...
  Под заснеженной постелью
  Птицы спят глубоким сном...
  
  
  Ангелiна Ткачук
  (10 клас)
  
  ***
  Той день, ту нiч я бачу у думках.
  Я знаю: ти ще це не вiдчуваєш.
  Той перший знак, тривожний перший знак,
  Цiну якому, певно, й сам не знаєш...
  Той погляд, подих нiби заманив
  У твоє серце, душу та обiйми.
  Але менi ти боляче зробив,
  Бо не чекала я вiд тебе кривди...
  
  ***
  Ты меня прости, но я другая
  И выносить все это не могу.
  Тебе я искренне хорошего желаю,
  А если помощь нужно, - помогу.
  Ты не поймешь меня, но постарайся,
  С тобой вот так общаться не могу.
  Ты лучше не грусти, а улыбайся,
  А я тебя в сторонке подожду.
  
  ***
  Чому я не ангел, чому не лiтаю,
  Чому зажурюсь, як про тебе згадаю?
  Так прагну в польотi здолать буревiй,
  Щоб в цьому життi не лишитись самiй.
  
  Та де ж бо тi крила? Їх бурi зiгнули?
  Мiй смуток, напевно, вони не збагнули.
  Ну як же без крил я - на лютих вiтрах?
  Впаду, розiб'юся i зникну, як прах.
  
  ***
  Чому без тебе так нелегко, -
  Цього не знаю я сама.
  Менi до тебе так далеко,
  I у душi моїй зима.
  Менi так сумно з кимось спiлкуватись,
  Iз друзями кудись iти.
  Менi так важко мамi посмiхатись,
  Бо в мене в головi лиш ти.
  Тебе одразу покохала,
  Ти ж вiдповiсти не зумiв.
  Чомусь тобi я це сказала.
  А ти лиш погляд свiй вiдвiв.
  Менi так сумно вiрити у себе,
  У те, що будем разом ми колись.
  Я так хотiла пригорнутися до тебе,
  А ти промовив: 'Вибач, помиливсь'.
  Чому повiвся так зi мною?
  Оце питання ставлю я собi.
  Навiки я залишуся одною,
  А ти смiєшся, байдуже тобi
  Цей сильний бiль не стихне вже нiколи,
  Цей бiль тримає почуття.
  Вiн наче море посеред пустелi,
  А в ньому тону, захлинаюсь я.
  Чому лише тебе я так кохаю,
  Невже нема нiчого бiльше на землi?
  Понад усе я так собi бажаю
  Не впасти, встояти на зло тобi.
  Нiчого не повернеш, це я знаю,
  У цьому темному буттi.
  Але ж я так тебе кохаю...
  Кохаю перший раз в життi!
  
  
  Юлiя Борушок
  (10 клас)
  
  ***
  Тут крик i гам, тут всi - байдужi люди,
  Тут серце завмира неспiле...
  Тут душi тих, хто були i хто буде...
  А ти - одна загублена душа.
  Тут серця стукiт поглинає вiтер,
  I сльози вiдчаю просочуються в кров,
  Тут гуркiт скель звучить як протиррiччя.
  А ти - одна покарана любов.
  Тут сум i страх, горить вогонь бажання,
  Тут рай для пекла - i я чомусь стою...
  Тут всi слова написанi смолою,
  Я тут залишусь, тiльки б не з тобою.
  
  Осiннiй дощ
  
  Осiнь... Чарiвна, заворожуюча, невловимо тендiтна. Вона вривається в душу, коли нiхто не просить, i томиться в її глибинi.
  Осiнь... Неповторна, непередбачувана. Вона сповiщає про себе першими легкими дощовими краплями. Навколо вiдкриваються парасольки, а ти йдеш просто неба, ловлячи цi крапельки губами, пiдставляючи їм обличчя i руки, наче так i повинно бути, щоб люди спiзнали радiсть.
  А люди поспiшають. Закутанi в плащi, з похиленими головами, вони, як один, наступаючи на листя, бiжать у прихисток пiддашкiв. I здається, що ти єдина в цiлому свiтi не забула про НЕЇ. Дощ поволi вщухає, а я iду мокрим асфальтом, вбираючи осiнь широко вiдкритими очима, вдихаючи на повнi груди свiже повiтря, i вiдчуваю, як десь у глибинi душi м'яким свiтлом розливається не звiдане ще почуття щастя...
  А люди все квапляться. I, здається, нiкому не потрiбно те, що важкi хмари закрили небо, нiкого не переймає, що норовливий вiтер зриває останнє вижовкле листя, тож i не зустрiне нiхто ЇЇ - ОСIНЬ.
  
  
  Марта Пукас
  (10 клас)
  
  Не будь байдужим до дiтей
  
  Не будь байдужим до дiтей,
  в яких нема сiмей, якi не знали добра,-
  їм допомогти пора!!!
  У їхнiх самотнiх очах
  не живе нi надiя, нi страх.
  У їхнiх непомiтних вам обличчях
  намальований помираючий птах.
  Не будь байдужим до дiтей,
  якi не знали нi тата, нi мами.
  Вони не знали добрих очей -
   i мерзли у холоднi зими.
  Не будь байдужим до тих,
  хто не знав тепла.
  Не смiйтеся з тих,
  чиї очi без слiз плачуть щоночi...
  
  
  ***
  Ти примусиш тишу кричати -
  двi хвилини до слiз
  i трiшки довше до життя.
  Ти розiрвеш сопранними нотами
  те павутиння, що так довго
  виплiтало мовчання.
  Ти переможеш темряву,
  станеш свiтлом для незрячих.
  ти зцiлиш сильних,
  бо їм мало часу для слабкостi.
  Ти станеш вiдображенням у дзеркалi,
  яке навчить вiрити.
  Ти - кожна життєдайна крапля води,
  цiлющий теплий вогонь,
  свiжий подих вiтру,
  родюча рiдна земля,
  вiчне життя,
  миттєва смерть,
  мiсячний космос
  Ти - той маленький демон,
  якого так люблю брати з собою на час сну,
  обiймаючи чорне кошеня...
  
  Тiкаючи з цього свiту
  
  Тiкаючи з цього свiту,
   не забудь захопити кохання,
   i корiнь життєвого цвiту,
   i мої потаємнi бажання...
  Ти, тiкаючи з цього свiту,
  залиш менi спогади чудового ранку,
  твої нiжнi обiйми
  пiд заходом сонця...
  Тiкаючи з цього свiту,
  нагадай менi щастя спокусу,
  i усмiшки твоєї пейзаж,
  i, можливо, одного дня....
  i, можливо, одного дня...
  Тiкаючи з цього свiту,
  ти згадай мене на прощання
  i промiнь сонячного свiтла...
  
  ***
  Не Людина, що тiкає;
  Не любов, що всiх зближує;
  Не вiйна, що всiх вбиває;
  Не хвороба, що ламає;
  Не життя, що заважає;
  Не бiль, бо не страждає;
  Не живий, бо не лякає;
  Не твоя, бо не кохає...
  
  
  ***
  Не лякайся мене...
  Я не здатна на опiр.
  Ти не знатимеш, хто я.
  Я не знатиму, хто ти.
  Я прошу: не дивись у спустошенi очi.
  Розкажу тобi казку, вкриту мороком ночi.
  Покажу тобi мiсце, де похована мрiя,
  Вкрита килимом квiтiв на свiжiй могилi.
  Там вона буде спати, вкрита мiсячним сяйвом.
  Колисковi спiватимуть їй примари печальнi.
  Буде вiтер носити сухе листя над нами,
  Та вона не почує, заворожена снами.
  Ти дослухав.
  Ти - вiльний!
  Будь живим серед мертвих!
  Я ж залишусь навiки
  Тут, де спить моя жертва...
  
  
  ***
  Сковзко терлось лiто помiж листя,
  Квiти знемагали без дощу,
  Слiз моїх на твiй разок намиста
  Тобi нiколи не прощу!
  Лихо у повiтрi закружляло,
  Сонна спека дихала вогнем,
  А моїх страждань тобi все мало
  I не жаль, не жаль тобi мене.
  Лiто загубилося у хмарах,
  У сумних мереживах дощу,
  Весь твiй свiт - мов казка у примарах,
  У сумних мереживах дощу,
  Я розвiюсь в дрiботiннi лiта,
  Зрозумiй: це все, що я прошу.
  I не шукай мене у цьому свiтi
  Я - вiдлуння в крапельках дощу.
  
  
  ***
  Духовний бiль через фiзичний,
  Як вiдображення статичне,
  Рiкою ллється i бiжить -
  Тортури-бiль, тортури-мить,
  Бо все палає i горить.
  Який ще прояв проявити?!
  Чарiвний час не зупинити...
  Банальнiсть слiв,
  Охочих ласки.
  I не уникнути вже пастки...
  Як наркоманка,
  Як нiмфоманка -
  Я хочу ще!
  Це лихоманка...
  I ненаситнiсть, i пожежа,
  1 тихо котиться одежа...
  Додолу...
  Так знiмають стрес.
  Перехрест рук та кляп у ротi,
  I тiло моє у болотi.
  Так низько впала, бо летiла,
  Незчулась я - бiда накрила...
  Чорнилом чорним
  Заливаю тугу за тобою,
  I дверi замикаю за собою.
  Голками в тiло - щоб не болiло,
  I дротом перев'яжу
  Все те, що вже тобi не скажу.
  Вiнок кривавий - на тобi,
  Ти серце запалила,
  Але чому, скажи менi,
  Своє ти зупинила?
  
  
  Цвинтар кохання
  
  Цвинтар кохання. Мiльйони гробiв,
  Та нема тут свiчок, нема i вiнкiв.
  Навколо цiєї сумної оселi
  Птахи лиш спiвають пiснi невеселi,
  I чорнi могили купаються в смутi.
  Ось зовсiм ще свiжi, ось старi i забутi.
  На кожнiй могилi ростуть диво-квiти.
  Барвистi пелюстки, яснi самоцвiти.
  А цi дивнi квiти - ненародженi дiти,
  Усi жертви зради, розлуки i муки.
  А зрада - нiколи вона не дрiмає.
  З свiтанку до ночi, i з ночi до ранку
  У чорнiй одежi по свiту блукає.
  I знов десь помре нещасливе кохання.
  I мiсце займе серед цього зiбрання.
  Три метри вглиб, зверху прах забуття,
  А замiсть хреста - розбитi серця...
  Цвинтар кохання всiх людей i часiв -
  Мiльйони могил, мiльйони гробiв.
  
  
  Альона Тригуба
  (10 клас)
  
  ***
  Дитинство вже твоє минуло -
  I юний квiт в душi зацвiв.
  Тож недаремно ти сумуєш
  Вiд повноводдя почуттiв.
  
  Коханням серця не змарнуєш
  I мрiй вогонь не спопелить,
  Якщо за милим посумуєш,
  Щоби у снi його зустрiть.
  
  
  Руслана Кошельник
  (9 клас)
  
  Осiнь
  
  Знову осiнь нас вразила,
  Бо дарує листю крила,
  Що в танок у такт кружляє,
  Перехожих звеселяє...
  
  У багряному гайочку
  Бiлка десь знайшла гибочки.
  До дупла вона бiжить,
  Щоб вернутися за мить.
  
  Ген кумедний їжачок
  Теж знайшов собi грибок.
  Ось i мишка тягне в нiрку,
  Колоски, немов в комiрку.
  
  Всi запаси повнять спритно,
  Щоб узимку жити ситно,
  Бо снiжинки закружляють,
  Їстiвне усе сховають.
  
  ***
  Ой ти зимонько-зима,
  Чарiвнiш, нiж ти, нема.
  Все бiлiє навкруги,
  Вкрились iнеєм луги.
  
  Зайчик шубку помiняв
  Враз бiлесеньким вiн став.
  А для нас вже час наспiв
  Для санчат i ковзанiв.
  
  А верхiвки у ялинок
  Всi в намистi зi снiжинок.
  Срiблом сяють у дворi
  На догоду дiтворi.
  
  Знову весна
  
  Весна iде, весна iде,
  Повсюди нею повiває.
  Високе сонечко бреде -
  Й сильнiше землю пригрiває.
  
  А небо чисте, голубе,
  Промiння щедре, золоте,
  Навкруг все дихає весною
  I тiшить око новизною.
  
  Он там вже вибилась травичка,
  Всiм квiтам любая сестричка.
  Гiнкi берези бiлобокi
  Готовi частувати соком.
  
  Гiлки вербовi переможно
  Брунками наш милують зiр.
  То йде весна у серце кожне,
  Мiй друже, ти у це повiр.
  
  ***
  Так хочу, щоб крига нечесностi скресла,
  Щоб наш президент був достойний i чесний,
  Щоб вiн нi у чiм не зневажив присягу
  I жовто-блакитного нашого стягу.
  А ще - Україну виводив до свiтла,
  Аби у достатку i злагодi квiтла,
  Утверджував вiру у душах народу
  Вiд Заходу - до столицi - й до Сходу.
  
  Я зростала в селi
  
  Я зростала в селi,
  Де квiтують яскравi жоржини,
  Куди з вирiю знову летять журавлi,
  Там, де мила серцю кожна стежина,
  Там, де стомлений працею день
  Спочива при вечiрнiй зорi.
  Я зростала в селi,
  Де колишуться хлiбами поля,
  Де чекає земля трударя,
  Там, де чути спiв птаства ранковий
  I голосисте 'ку-ку-рi-ку' свiтанкове.
  Я зростала в селi,
  Де спекотної днини
  Вгамовують спрагу iз чистих джерел,
  Де ранки такi урочистi й святковi,
  Коли заяскрiє сонячний день.
  I часто я подумки лину туди,
  Де коромислом барвистим веселка
  Єднає луги i ставки.
  
  
  Наталiя Мiсюк
  (9 клас)
  
  ***
  Ми несем корону самоти,
  Бредем вночi iз янголом в душi,
  Iдем собi самотньо в нiкуди -
  При стражданнi, при свiчi.
  В спину заздрiснi похвали,
  Чути крики, ми самi,
  Немає сенсу у життi...
  Застигла крапля на щоцi,
  В годину смутку й горя ми однi,
  В хвилину радостi - живi...
  Думка б'ється лиш одна:
  Чи надiйде вже весна.
  Ми боїмось брехнi i смертi,
  Ми боїмось листа в конвертi.
  Лиш не знаєм, що робити,
  Як нам жити, як ще жити?
  Нема рiзницi, жити ще чи нi...
  Чи закрити очi
  I опинитись у вiчнiй темнотi,
  Чи пливти, мов невиправна пiщина,
  До свiтла в далинi.
  Немає сенсу в цiм життi,
  Застигла крапля на щоцi...
  Тоскно ходимо, наче тiнi заклятi,
  I смерть в наших очах.
  I на серцi в нас жах.
  Наша бiда - немов розплата...
  Яка ж важка корона самоти.
  Яка банальна гра у лаконiчнiсть.
  Ми двi кари перейшли убрiд,
  А на третю - голову розбили,
  Такi старi вiд зiграних ролей.
  Вростають руки в тишу, як дерева,
  I не сховатись в шпарку до весни,
  Бо свiт - така жорстока шахiвниця.
  
  
  Дмитро Логiн
  (9 клас)
  
  ***
  Ну, хто сказав: кохання - зло?
  Кохання - дар iз неба.
  I нам цей дар усе життя
  У серцi нести треба.
  Кохання - наче той кришталь:
  Розiб'єш - не складеться.
  Нещасний той, хто у життi
  У нiм не зiзнається.
  Ну, хто сказав: любов - це зло?!
  Любов - блаженний трунок.
  Щасливий той, кому везло
  Дiстати цей дарунок.
  Щасливий той, хто у життi
  Зумiв хоч раз кохати
  I для коханої з небес
  Мiг зiроньку дiстати.
  Ну, хто сказав: кохання - зло?!!
  
  
  Катерина Пiзюр
  (9 клас)
  
  
  ***
  Коли серце твоє б'ється сильно,
  Оминають тебе сум i жаль,
  Хвилювання твоє безупинне,
  А руки твої так тремтять...
  Ночами мрiєш та мрiєш,,,
  Нiколи час марнувать
  Я знаю це точно: кохання, тобi залишається тiльки кохать!
  
  ***
  Зима, снiг iде i тихо лягає на землю сумно...
  Так, саме сумно, але сьогоднi менi не хочеться сумувать...
  Чому? Мабуть, тому, що саме сьогоднi менi посмiхнулася
  Фортуна.
  Саме в цей день вiдбулася найбiльш важлива для мене подiя.
  Ця подiя змiнила моя життя...
  Дивно, але так воно i є...
  I можливо, колись саме ти дiзнаєшся про таку ж новину.
  Мрiй, живи i чекай -
  I надiю не втрачай...
  
  ***
  Життя дається кожнiй людинi,
  I можна не боятися про його втрату.
  Але потрiбно пам 'ятати, що ми господарi свого життя.
  Ми його проживемо, але бiльше виправити нiчого не зможемо...
  Час iде - i ми старiємо, як би цього сильно не хотiли.
  Молодiсть - це те, що ми не можемо купити нi за якi грошi.
  Просто хочу сказати: живи i радiй,
  Але проживи своє життя так,
  Щоб потiм з гордiстю сказати:
  'Я пишаюся своїм недаремно прожитим життям!'
  
  ***
  Каждый день сердце рвалось из груди,
  Когда он сказал мне: 'Быстро уйди!'
  И я ушла в жестокий свет.
  И чувст у меня к нему больше нет.
  Я знаю, что это все напрасно...
  Но с ним ведь было так прекрасно.
  И я не забуду его никогда.
  И в сердце дверь открыта всегда.
  Но, впрочем, боль не смогу доверять.
  Не хотелось бы больше страдать и страдать.
  
  ***
  Неначе свiт весь враз перевернувся
  I нiжно серця мого доторкнувся:
  Вiн i тiльки вiн один такий жаданий,
  Життя мого володар.
  Вiн гордо прийшов у життя моє,
  Наче був на початку дороги.
  I всi перешкоди на його путi
  Для нього не вартi тривоги.
  До кiнця вiн боровся,
  Пройшов довгу путь,
  I все це для того,
  Щоб почуття повернуть.
  Вiн в життi у моєму давно заяснiв,
  Не здається, що збiгло всього кiлька днiв...
  Я повiрила в диво, у казку, у мрiю...
  То щастя, що свiт цей КОХАННЯ грiє.
  
  
  Ганна Крук
  (8 клас)
  
  ***
  Рiдне мiсто, рiдна школа...
  Рiдне поле, рiдний гай...
  Дороге усе навколо,
  Бо ж усе це - рiдний край.
  Люба матiнко Вiтчизно,
  Ти найкраща - як весна...
  Долi в кожного з нас рiзнi,
  Доля в нас усiх - одна.
  
  ***
  Осiнь зодягнена, мовби на свято.
  Пахнуть ромашка, шипшина i м'ята.
  А на листочках, неначе сльозинки,
  Нiжно бринять недоторки-росинки.
  Мила синичка нам сумно спiває
  Про журавля, що удаль вiдлiтає.
  Тiльки не треба нам пiсня сумна,
  Бо за зимою знов прийде весна.
  
  ***
  Снiжинки затанцюють-закружляють,
  Про свято новорiчне нагадають.
  Ставаймо всi, дорослi i малi,
  Ставаймо всi - у мiстi i в селi,
  Бо час уже ялинку нараджати,
  Зi святом всiх схвильовано вiтати.
  
  ***
  Зимо, кривднице зима,
  Ти давно до нас прийшла,
  Швидше снiгом розтавай -
  I хутчiш од нас тiкай.
  Весну, весну зустрiчаймо
  I веснянку заспiваймо,
  Струменять яснi луги -
  Все заквiтне навкруги.
  
  ***
  Матусю, голубко, сьогоднi
  Я вранцi ходила в садок,
  Багато росте там чудових
  Рожевих i синiх квiток.
  Найкраща, напевно, троянда,
  Зiрвала б її залюбки,
  Та доки я рвала стеблину,
  Аж кров проступила з руки.
  - О, доню, все гарне на свiтi
  Дається таки недарма,
  Й чудової квiтки без шпичок
  В природi, по сутi, нема.
  Тi пальчики зраненi, хворi
  Забудь, голуб'ятко моє,
  Що важче ти можеш забути,
  То легше на серцi стає.
  
  ***
  Мово рiдна, слово рiдне, хто ж тебе забуде,
  Наче мами ласку нiжну, пам'ятати будем.
  Щиру радiсть ти приносиш сонячним спiвзвуччям.
  I летять слова, мов птахи, трепетнi й спiвучi.
  Творять легко i крилато мову журавлину,
  Що її найкраще брати в пiсню про Вкраїну.
  Мово рiдна, слово рiдне, хто ж тебе забуде?
  Наче мами ласку нiжну, пам'ятати будем.
  
  Радивилiв
  
  Радивилiв - для мене вiчнiсть,
  Радивилiв для мене - мить...
  I сучаснiсть, i предковiчнiсть
  Примудрились у ньому жить...
  Я люблю це маленьке мiсто,
  Де гiрлянди дерев ясних,
  Де будиночки, мов намисто,
  На шнурiвочках вулиць гiнких.
  
  
  Анжела Косiнчук
  (8 клас)
  
  ***
  Цiнуй життя своє -
  воно найкраще,
  ти бачиш свiт в яскравих барвах,
  в хурделицю снiжинка ляже на долоню -
  радiй i цьому;
  нехай життя складеться якнайкраще,
  нехай дарунки щастя принесе,
  ти бережи його -
  й наповнишся добром,
  котре ти iншим людям подаруєш,
  нiчого не чекаючи взамiн;
  пильнуй свiй свiт душi -
  i щедро щастя розпросторюй,
  i ним твори той дивний свiт,
  де зла й недолi не знайти.
  
  ***
  Поет - слуга власної душi,
  вона говорить,
  а вiн записує вiршi,
  все iнше вiд лукавого
  чи просто ремiсництво,
  бо на замовлення
  душа не забринить,
  прозорою не стане
  нi на мить.
  
  ***
  Поглянь в далечiнь -
  там летять журавлi,
  ключi за ключами у небi,
  вертають до рiдної неньки-землi,
  вертаються знову до тебе.
  Немає журби й не вiдлунює страх,
  як в пору приходу морозiв,
  пiд сонцем весни в голубих небесах
  їх пiсня - як радiсть крiзь сльози.
  Зворушений щастям
  увесь виднокiл,
  їх збуджено вiти вiтають,
  я чую, що мовби крiзь душу мою
  ключi журавлiв пролiтають.
  
  
  Анастасiя Крук
  (8 клас)
  
  Древнiй Радивилiв
  
  Де луг, i квiти, й поле неозоре,
  Де рiчечка спокiйна i прозора,
  З'явилось мiсто, набиралось сили -
  I звалося те мiсто Радивилiв.
  З далеких днiв кнiзiв i королiв
  Сьогоднi не лишилося слiдiв,
  Та вулиць схема i природи тло
  Говорять, що й колись все так було...
  Жили тут люди сильнi i смiливi,
  До працi вмiлi й, певно, жартiвливi.
  В Почаїв кiньми їздили до храму,
  Ходили в Броди накупити краму,
  Навчались в Крем'янцi i Дубнi ремесла,
  Щоб слава Радивилова росла.
  Чужинцям мiсто зроду не здавалось -
  I тим прославилось, i тим воно пишалось.
  
  Колективна творчiсть
  
  ***
  На осiннiх вiтрах
  порудiлий самотнiй листок,
  Нiби сонця краплинка,
  схолола вiд доторку вiтру,
  Нiби спогад про лiта
  барвисту-барвисту палiтру,
  Що її закарбовано в серцi,
  неначе важливий урок.
  
  Веснiє
  
  Поволi вiдтiсняючи замети,
  Угору пнуться дзьобики рослин.
  I гiлочки, цi веснянi багнети,
  Немов спиняють хмар понурий плин.
  
  Весна бентежно жебонить струмками,
  Вiдлунюючи струнами сердець.
  Весна п'янить духмяними вiтрами.
  Весна - воiстину божественний вiнець.
  
  Незнаний трепет огортає тiло,
  Його жага - в тремтiннi верховiть.
  Таких чуттiв давно душа хотiла,
  Бо з ними незрiвнянно в свiтi жить.
  
  Римованi рядки для конкурсiв 'Мiс Перлина лiцею'
  
  Узимку капусти нiхто не садив,
  Немає й лелек в хутровину,
  Тому Дiд Мороз мене в торбi вручив
  Батькам в новорiчну годину.
  
  Вiдтак всi вiтають на свято зi свят -
  Сестричка, i тато, i мама...
  Для мене i друзiв - це свято стократ:
  Розваг метушня донестями.
  
  Сама i до танцю витончую рух,
  I в жартах у клубi кмiтливих,
  Здається, таки налаштовую слух.
  Зi мною нудьга неможлива.
  
  До справ позакласних берусь залюбки,
  Англiйську, французьку, нiмецьку
  Ще й польську вивчаю, як радять батьки,
  Шлiфую культуру читацьку.
  
  У мiнi-театрi менi до снаги
  Вивчати заплутанi сцени,
  А ще - у малюнках весь свiт навкруги
  Вмiщати - це також для мене.
  
  Натура мрiйлива, я зорi люблю
  Й спокiйну красу мого краю.
  За щастя прийдешнє я Бога молю,
  Не хочу в життя бути скраю.
  
  Не знаю, як далi складуться лiта.
  За щастя боротись готова.
  Психологом стану - така ось мета.
  Сказала - й дотримаю слова!
  
  Тому i сьогоднi на конкурсi я,
  Помiрятись силами варто.
  Пiдтримують друзi, знайомi, сiм'я...
  Це мить незрiвнянного гарту.
  
  Узимку капусти нема на укiс,
  Лелеки хiба що iз вати...
  Тому Дiд Мороз мене в торбi принiс,
  Щоб трiшки i вас дивувати.
  
  
  ***
  Народжена в квiтнi, в розмаї весни,
  Iванна - мов квiтка тендiтна.
  Завзята, весела - не скласти цiни, -
  Вiдверта, i скромна, й привiтна.
  
  Вбираючи серцем бентежнi пiснi,
  У танцях шукаючи хисту,
  Радiє життю i чудовiй веснi,
  Бо вдача у неї iскриста.
  
  Веселощi там, де Iванка мiж нас, -
  У мiстi, в кафе чи в лiцеї.
  Розважна, кмiтлива вона повсякчас,
  Нам завжди цiкаво iз нею.
  
  В дискусiї тонко витримує такт,
  Дається взнаки виховання,
  Iз нею цiкаво тримати контакт
  Iще й в iнтернет-спiлкуваннi.
  
  Гордяться Iванною добрi батьки,
  Радiє сестричцi Максимко,
  Тримає за неї свої кулачки,
  А це незрiвнянна пiдтримка.
  
  Iванна помiтна в лiцейнiм життi,
  В концертах не раз виступала,
  Не в затiнку жити, а на виднотi -
  Таке в неї кредо-ухвала.
  
  Психологом бути виношує план,
  Мiлiцiї ставши в пiдмогу.
  Нехай помагають їй воля й талан
  Долати в прийдешнє дорогу.
  
  Сьогоднi ж наважилась вийти на кiн,
  Щоб ви придивилися пильно
  В обставинах рiзних i з рiзних сторiн
  I склали оцiнку прихильну.
  
  
  Мотив Нiки Турбiної
  
  Навiщо, як прийде пора,
  Женем дитинство ми з двора?..
  Чому стараємось умить
  Ми радiсть днiв переступить?..
  Хутчiш ростем - i всi роки
  Притьмом долаєм залюбки.
  Спинись хоч раз i роззирнись:
  Забули ми пiдняти ввись
  Вiтрила мрiй i сподiвань,
  Зреклися казки - без вагань...
  А я по сходах зниклих днiв
  Збiжу до втрачених рокiв,
  Дитинство нишком обiйму -
  Й життя прожите поверну.
  
  
  Володимир Ящук
  (вчитель, керiвник лiтстудiї)
  
  Вальс Радивилiвського
  загальноосвiтнього лiцею
  (з нагоди його 10-рiччя)
  
  Лiцею, серцю милий
  У мiстi Радивилiв,
  Для творчостi оаза, країна чарiвна.
  
  Приспiв
  Вiдчувши в злетi силу,
  Себе ми тут розкрили,
  А учням ми вiдкрили широку путь до знань.
  Пишаємось, лiцею,
  Ми юнiстю твоєю
  В серцях у нас - завзяття й нев'януча весна.
  
  Давно i скрiзь навколо лунає слово 'школа',
  Однак ЛIЦЕЙ бентежить - незвiдана струна.
  Пишаємось, лiцею,
  Ми юнiстю твоєю
  В серцях у нас - завзяття й нев'януча весна.
  
  Талантами багата
  Лiцею древня хата,
  Тому-то в добудовах пiдiйметься вона.
  Пишаємось, лiцею,
  Ми юнiстю твоєю
  В серцях у нас - завзяття й нев'януча весна.
  
  Не вмiємо, лiцею,
  Пливти за течiєю.
  Нас вабить нескорима, бентежна бистрина.
  Пишаємось, лiцею,
  Ми юнiстю твоєю
  В серцях у нас - завзяття й нев'януча весна.
  
  
  У творчому союзi,
  Колег i щирих друзiв,
  Нас одержимо кличе незнана далина.
  
  Приспiв
  Вiдчувши в злетi силу,
  Себе ми тут розкрили,
  А учням ми вiдкрили широку путь до знань.
  Пишаємось, лiцею,
  Ми юнiстю твоєю
  В серцях у нас - завзяття й нев'януча весна.
  
  ***
  У цiм свiточку ницостi i глуму,
  Оглушеному лементом лакиз,
  Найлегше недотепi й тугодуму,
  'Не знавшим разницi' - де лицар, де харциз...
  
  Козиряться чванливi бузувiри,
  Гнуздають ошелешених сiром -
  I вже, немовби справжнi машталiри,
  Поцьвохкують над нами батогом.
  
  П'янiють од кальяну i 'шампанi',
  Зневаживши медiвку й сирiвець.
  Безчинствують, бо впевненi заранi -
  Напевно послугує повiдець.
  
  А з нас авжеж не пiна - кiнви кровi -
  Впивайтеся, кружляйте залюбки...
  Комусь бо вже - новi хрести тесовi
  I заготовленi на провiд глевтяки.
  
  Нахабство не личкується словами,
  На мудрецiв не вирядиш нiкчем.
  Прийдешнiй час, надiюсь, буде з нами -
  Хорошим свiтлим справедливим днем.
  
  
  ***
  З таким розмахом, римоплети,
  Злетiти вам авжеж несила.
  Жiнки прилащують поетiв,
  Аби пiдрiзувати крила...
  
  Ну, а Лаури й Беатрiче?
  Так то ж бо марева, химери.
  Прекраснi Дами вас покличуть,
  Бо наготовленi вольєри.
  
  Ви мастаки боготворити,
  Тож першу-лiпшу - у богинi...
  Слова обраниць: 'Ми вже квити.
  А ви були такi неспиннi'.
  
  З таким розмахом, римоплети,
  Злетiти вам авжеж несила.
  Жiнки прилащують поетiв,
  Аби пiдрiзувати крила...
  
  
  ***
  На розкопi зотлiлих печалей
  Освiжаємо душi розрадою:
  Свiт минулий - тривкий i тривалий,
  Коли досi про нього ми згадуєм.
  Копирсаємо в праху спочилих,
  Навiть в черепа зглядi мiстичному,
  А чи в поруху кiстки з могили
  Не вбачаючи злого й незвичного.
  Загубились вiки i народи...
  Запiщанились снами тривожними.
  Стлiли прахом чини й нагороди.
  Ми їм суддями стали безбожними.
  За вiками вiки, за вiками...
  З буревiями свiт i з завiями
  Археологом стане над нами -
  Над розкопом iз нашими мрiями.
  
  Пiсня про Радивилiвський район
  
  Наш район - то душ палких порив,
  Що давно порiднений iз тими,
  Хто зiрницю волi запалив
  Вiд козацьких iскор невгасимих.
  
  Приспiв:
  Район iз центром Радивилiв -
  Маленька частко України,
  Твої простори серцю милi,
  До тебе думка всюди лине.
  
  Пiснею залишиться для нас
  Героїчна Берестецька битва, -
  Подвиг козакiв, здолавши час,
  Зазвучав, немов свята молитва.
  Краю мiй, напоєний слiзьми,
  Вбраний у веснянi оксамити,
  Тут себе утверджуємо ми,
  Тут нам доля дарувала жити.
  I нехай в далекiй сторонi
  Понад снами край наш закурличе,
  Забринить в душi тобi й менi,
  Щемом нерозгаданим покличе.
  
  Юнiсть
  
  Аж ти юносте! Мiй незрiвнянний, омрiяний день,
  У шаленствi кохання, в безумствi незнаного лету.
  Не забуду я таїнства сонця, i смiху, й пiсень,
  Як зустрiне країна безжального вiтру й замету,
  Як мине ця коротка, яскрава, примарлива мить,
  Як залишаться десь у минулому спалахи щему.
  Буду спогадом жити, за днем проминулим тужить,
  Напишу я про день цей i свiтлу, й журливу поему...
  
  
  
  
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"