Вебер Марi : другие произведения.

Сирена шторму

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    "Моє бiлоснiжне, наче снiг, волосся спадає на плечi. Вдивляюся в обличчя людей, чиї погляди прикованi до мене. То як? Тепер ви мене не хочете купувати? Бо ж пiзнiше, випадково, я вас знищу" У свiтi вiйни смертельне прокляття дiвчини-рабинi може стати єдиною зброєю для порятунку королiвства Фелен. Та чи зможе вона контролювати свою силу?
  
  
  
  
  
  СИРЕНА ШТОРМУ
  Книга один iз трилогiї Сирена Шторму
  
  
  
  
  
  Мерi Вебер
  
  
  
  
  Для Пiтера i моїх трьох дорогоцiнних Муз. За те, що ви наповнюєте цей свiт магiєю та оживляєте мою душу у цiй прекраснiй пригодi. Ви найвiдважнiшi мисливцi на драконiв, яких менi довелося знати.
  
  
  
  Для Лi Хофа, мого агента, з ким у мене випала честь штурмувати цей книжковий замок. Замов за мене мiсце у Царствi, мiй друже.
  
  
  
  
  РОЗДIЛ 1
  
  ? ЧОТИРНАДЦЯТЬ КIЛЕЦЬ ВIД ЧОТИРНАДЦЯТЬОХ ВЛАСНИКIВ.
  Прикриваю рукою очi, щоб свiтло, яке вiдбивається вiд гiр, вкритих снiгом, не так болюче разило. Жовтий прапор надi мною трiпоче якось рiзко i голосно, наче хоче пiдкреслити слова моєї власницi, що справдi така велика кiлькiсть власникiв - щось неймовiрно безглузде.
  Три, два, один...
  ? Чотирнадцять? - спантеличено перепитує спiтнiлий торговець.
  Ха! А я про що. Якби сумно це не звучало, але пiсля одинадцять рокiв постiйних продажiв подiбнi розмови мене вже не дивують. I скоро мене продадуть в п'ятнадцятий раз, хоча менi чомусь байдуже.
  ? Так, чотирнадцять, - киває Брея.
   На моєму обличчi з'являється глузлива посмiшка. Тут помiчаю нещасного музиканта, який тиняється ринком, що найближче знаходиться бiля Верховного Суду Фелена. Хлопець жахливо фальшивить i я ледве стримую смiх та й то тiльки через те, що, можливо, вiн щойно повернувся з фронту. Крiм того його незвичний переспiв балади 'Монстр та море смутку Елiседи' нагадує менi про дiм у Фендресi. Так хочеться запитати музиканта чи був вiн у цьому мiстi.
  Знову дивлюся на масивного торговця, який нервово фиркає та боязливо вiдходить вiд мене, попередньо перехрестившись.
  ? Чотирнадцять власникiв, кажеш? Ти або брешеш, або ж вона серйозно хвора. У будь-якому випадку забери її звiдси. Менi не потрiбен зiпсутий товар. - I вiн поспiшає до помосту, спотикаючись у своїх надто маленьких черевиках.
  Посмiхаюся. Ну ж бо, тiкай у своїх малих шкарбанцях.
  ? Зачекай, - хапає Брея його за руку. - Нiм не хвора, вона лишень...
  Торговець дивиться скоса на її руку, що вчепилася за його рукав.
  Брея вiдпускає його, а її округле лице стає нерухомим.
  ? Вона надто нахабна для бiдних селян, ось i все. Лише справжнiй багатiй може зрозумiти на що вона насправдi здатна.
  Якого дiдька? Вона з глузду з'їхала? Мене душить смiх, який ледве стримую, щоб подивитися, що ж з цього вийде. Торговець пiдходить ближче i прискiпливо розглядає моє обличчя, частково прикрите капюшоном, пiдборiддя та окутане плащем тiло.
  ? Вона не здається нахабною i навряд чи пiдiйде для пристойного будинку.
  Вуаля! Стримуюся, щоб не сказати чогось образливого i розвертаюся до обох спиною. Вони не заслуговують бачити мою реакцiю. Стаю у гордовиту позу i спостерiгаю за натовпом. Який наче рiй бджiл збирається перед платформою з невiльниками. П'ять, десять, п'ятнадцять людей. Вони усмiхаються так, нiби перед ними виступають цирковi мавпи, пантери та гноми замiсть жирного чолов'яги у маленьких черевиках, який експлуатує дiтей. Навiть поряднi на вигляд жiнки шукають зайвi руки для допомоги, у той час, як їхнi чоловiки воюють на вiйнi, яку ми навряд виграємо.
  Торговець закушує губу i пильно мене розглядає. Роблю те ж саме, поки вiн знову не фиркає та закочує доверху рукав на моїй правi руцi.
  Я зацiпенiла.
  Його пальцi обмацують кожне татуювання, що нагадує тоненькi браслети.
  ? Один, два, три... - Вiн повiльно перераховує всi чотирнадцять кiлець, виколотих чорним соком маренки один за одним на моїй шкiрi. Менi аж кортить влiпити йому ляпаса.
  Хороша робота, iронiзую подумки. Хоча б рахувати вмiєш.
  Вираз на обличчi торговця стає сердитим. Вiн вдаряє мене по руцi i закочує рукав аж до плечей. Мене починає трусити вiд лютi, пробую вирватися.
  ? Тримай себе в руках, - шепоче Брея. - I заради Бога, не показуй волосся. Якщо ти менi не допоможеш, то я знову зламаю тобi пальцi.
  Прикушую язик i мимохiдь дивлюся на ледь деформовану лiву руку, яку тепер стискаю у кулак.
  ? Скiльки тобi рокiв? - гарчить торговець прямiсiнько менi в лице.
  ? Сiмнадцять, - вiдгаркуюся у вiдповiдь.
  ? Коли її вперше продали? - Тепер вiн звертається до Бреї, але я все ще вiдчуваю його пальцi на моїй шкiрi.
  ? Десь у шiсть рокiв. Її батьки померли, коли їй було п'ять, пiсля чого вона трохи жила в повитухи, яка з неї не мала жодної користi. - останню фразу вона вимовила з огидою. Стараюся задушити ненависний сором, що розповзається у моїх грудях. Цим Брея таки мене зачепила. Я знищила обох батькiв, повитуху та чотирнадцять власникiв, враховуючи чоловiка Бреї. I хоча це не має нiякого значення, але я попереджала кожного з них.
  Очi торговця звужуються.
  ? Ви ще щось приховуєте на рахунок неї?
  ? Та все з нею добре. Заплатiть менi лишень три драфти i вона ваша.
  ? Три драфти? Як щедро, - Вона мене не чує або ж попросту iгнорує, поки торговець потирає оброслi щетиною щоки, роздумуючи над пропозицiєю. Але я вже знаю, що вiн погодиться. Три драфти це дешево. Надто дешево. Жалюгiдна цiна, як б сказала. Менi навiть образливо.
  Музикант шкутильгає повз платформу, все ще наспiвуючи поганий переспiв Монстра та Моря.
  У цю нiч милосердя покинуло нас...
  Це вiн спiває про угоду, укладену вночi мiж попереднiм королем Фелена та могутнiм м'ясоїдним Древулфом. Цiною цiєї угоди стали дiти Фелена.
  А велике море клекотiло
  Бо обман воно хотiло
  Перевертня й тупого короля показать...
  Вiн насолоджується кожним словом, а я знаю, про що спiватиме далi.
  Море благає про наше спасiння,
  Жадає кровi за наших дiтей
  I клянуся, що в цей момент я вiдчуваю шепiт моря, яке кличе про мою допомогу.
  Окрiм хiба згадки про Древулфа, вiд чого моя кров застигає.
  ? Та щоб йому! Хто-небудь, закрийте йому пельку! - Кричить торговець.
  Задоволений викрик 'Ура' обриває спiв музиканта. Когось тiльки що купили дорожче, нiж очiкувалося. Торговець оглядається i задоволено усмiхається. А тодi, зовсiм на мене не дивлячись, каже: 'Згода' - i кидає три драфти у простягнуту долоню Бреї.
  Вiтаю, Нiм. Тебе продали найдешевше за всю iсторiю Фелена.
  Брея спритно передає мене у руки торговця, але не надто швидко, щоб не виникла пiдозра, нiби зi мною i справдi щось не так. I перед тим як пiти, ще раз нахиляється до мене i її чорне волосся лоскоче моє обличчя.
  ? Шкода, що ти не народилася хлопцем, - сичить вона. - Тодi вони б тебе вiдразу вбили. Бережи нас всiх Бог вiд тебе. - I Брея круто повертається та йде.
  Торговець рiзко смикає мої шкiрянi ременi так, наче я якась тварина, i веде за собою до iншої платформи, де чекає ще 12 рабiв, прикутих до довгих ланцюгiв. Перед тим, як долучити мене до цiєї сумної компанiї, вiн витягує тонкий нiж i повiльно водить ним перед моїм обличчям.
  ? Спробуєш втекти, мале чортеня, i це лезо знайде тебе скорiше, нiж болкрейн дитину. - Вiн сичить менi прямо в обличчя i хмуриться, коли я з огидою вiдвертаюся.
  А тодi роблю те, що б зробила на моєму мiсцi кожна людина, яка себе хоча б трiшки поважає - плюю йому в обличчя.
  ? Ах ти... - Його нiж швидкий, мов блискавка, i перш нiж я встигаю поворухнутися, лезо впивається у моє пiдборiддя.
  Я кричу, але одразу замовкаю. Не хочу, щоб вiн тiшився з мого болю.
  ? Я продам тебе по шматках, - люто гарчить вiн.
  ? Спробуй, - бурмочу у вiдповiдь.
  Не зважаючи на бiль, голосно смiюся, поки торговець не пiднiмає руку. Ледве встигаю приготуватися, але його удар по лицi мало не збиває мене з нiг. Кров заливає губи i тепер сягає рани на пiдборiддi. Тiльки б не втратити свiдомiсть. А щоб йому!
  Торговець несамовито кричить до когось, кого менi зовсiм не видно: 'Заберiть її звiдси i позбудьтеся. Негайно!'
  Його помiчник зiштовхує мене з платформи i в цей момент я бачу маленьку дiвчинку з рудим волоссям, якiй заледве 5 рокiв. Всерединi у мене все стискається вiд її переляканого погляду, жахливi спогади про першi торги мною одразу спливають перед очима - дорога до дому акушерки пiсля прояву мого прокляття, коли вся її отара овець була стерта з лиця землi. За декiлька годин мене продали чоловiковi, через якого менi повнiстю став зрозумiлим термiн 'чудовисько'.
  Помiчник торговця поруч. Вiн бiгає помiж покупцями, приписуючи менi якостi, про якi сам анiчогiсiнько не знає та й у якi, мабуть, сам не вiрить. Справжня iнтермедiя.
  Торги починаються з низької ставки. Незважаючи на болючий порiз у мене на пiдборiддi, вдивляюся в обличчя осiб, якi викрикують цiни, оцiнюючи рабiв так безцеремонно. Їхнi випуклi шовковi головнi убори та гофрованi шалi так нагадують пару штанiв тої ледi, яку я бачила на торгах минулого року. Це однi з найзаможнiших людей, якi менi доводилося бачити. Можливо, вони не настiльки екстравагантнi, як у Верховному Судi, але живеться їм явно краще, нiж селянам.
  Несподiвано, якийсь чоловiк з натовпу вигукує:
  ? Знiмiть капюшон, щоб її краще роздивитися.
  Я хмурюся i нахиляюся вперед, натягуючи мотузку, щоб крикнути у вiдповiдь:
  ? Ей ти, марнотрате, чому не воюєш?
  ? Покажiть її!'
  ? Так, знiмiть її плащ!'
  Помiчник торговця хапає мене за плечi i пробує здерти мiй капюшон.
  Я штовхаю його лiктем в худющий живiт так сильно, що ледве не випускаю з нього дух.
  ? Не торкайся мене.
  Помiчник скрикує i вiдсахується вiд мене.
  Торговець лається, а тодi пiднiмається на помiст i не встигаю я й оком моргнути, як вiн болiсно стискає зап'ястя моїх рук.
  Цьому я дарую удар в промежину. Торговець зойкає. Позаду себе чую шум i перш нiж встигаю обернутися, щоб глянути звiдки вiн, двоє чоловiкiв скручують мої руки, мало не збиваючи з нiг. Торговець рiзко здирає з мене плащ.
  Навiть не встигаю порахувати до одного, як всi троє спотикаючись вiдходять вiд мене.
  Серед натовпу настає тиша.
  
  
  
  
  
  РОЗДIЛ 2
  
  Моє бiлоснiжне, наче снiг, волосся спадає на плечi. Вдивляюся в обличчя людей чиї погляди прикованi до мене. То як? Тепер ви мене не хочете купувати? Бо ж пiзнiше, випадково, я вас знищу.
  Це ж те, що я роблю завжди.
  Дитячий крик порушує мертву тишу i боковим зором помiчаю рудоволосу дiвчинку в кiнцi натовпу. Власник тримає її за комiрець плаття i також з жахом витрiщається на мене. А от у поглядi дiвчинки бачу трепет. Її дитяча наївнiсть перевертає все у мене всерединi. Вона ще надто маленька, щоб зрозумiти значення мого бiлоснiжного волосся та голубих очей. Очевидно нiхто її не розказував про Елементи та про заборону їхнього життя. Нiхто їй не розказував, що жiнки-Елемента взагалi не буває в природi.
  Тиша розповзлася по всьому ринку. Продавцi та покупцi оглядаються по сторонах, щоб зрозумiти причину цьому. Не дивно, що i вони тепер нажаханi. Так i повинно бути.
  Позаду платформи торговець висипає цiлу пригоршню проклять на мене та Брею. Його лють мене трохи смiшить, а заодно розбиває тишу, яка огорнула натовп i тепер вiн починає грiзно клекотiти.
  ? Хто вона?
  ? Як таке може бути?
  ? А вона небезпечна?
  ? Ще й як, - шепочу.
  ? Що означають цi всi татуювання на її руцi? Це все кiльця власникiв?
  ? А як щодо знакiв на iншiй руцi?
  ? Пам'ятки, - але ця вiдповiдь залишається не озвученою.
  Помiчник, з якого я ледь не вибила дух, приходить до тями, коли усвiдомлює, що торговець тепер адресовує потiк лайки йому. Тому вiн знову вигукує стартову цiну, але тепер навiть тi, хто ще декiлька хвилин назад мали хоча б якесь бажання мене купити, вiдходять в сторону, похиливши голови.
  Раптом вибухає голосний смiх десь позаду натовпу. Вiн звучить так театрально i фальшиво, що всi повертаються у його бiк. Це регоче чоловiк, який тримає рудоволосу за талiю. Жорстокий вираз обличчя спотворює його красиве лице. Вiн махає рукою у мiй бiк.
  ? Не думаю, що вона багато варта. А як щодо того, щоб вiддати менi її внайми? Так я хоча б перевiрю, до чого вона придатна.
  Вiн шарпає рудоволосу за комiр та iз задоволенням тягне її за собою, пiдходячи ближче до помосту.
  О, нi. Тiльки не це.
  Силою змушую себе не дивитися на них. Нiм, тримайся.
  ? Її й так нiхто не хоче купувати. Дайте менi її i я заплачу чимало, якщо вона того варта.
  Негiдник пихато пiдходить i натовп розступається перед ним. Дiвчинка починає плакати, бо комiрець боляче стиснув її тоненьку шию. У мене в грудях все клекоче. Спокiйно. Стараюся не хвилюватися. Вона не ти.
  Позаду натовпу проходить якась знатна дама. Її очi, пiдведенi свiтлим кольором, пасують бiлому волоссi та нафарбованим губам. Жiнка вивчає мене. У мене з'являється надiя.
  ? Будь ласка, заберiть мене, - шепочу. - Заберiть перед тим, як я втрачу над собою контроль.
  Її позолоченi губи стискаються у тонку лiнiю i вона вiдвертається.
  Я дивлюся на покупця, який тепер стоїть прямо перед помостом.
  ? Може покажеш нам бiльше своєї шкури? Тодi я можливо заплачу якусь частину прямо зараз.
  Лише через голосне схлипування позаду рабовласник нарештi помiчає маленьку дiвчинку, чия шийка, здається, ось-ось зламається. Вона схлипує i стає навшпиньки, щоб комiрець не надто її здавлював.
  В серединi у мене все холоне.
  Негiдник глузливо усмiхається, але дiвчинка цього не помiчає. Її очi прикованi до мене. Чоловiк переводить погляд то на мене, то на неї. Спочатку цiкавiсть, а потiм лють перекошує йог обличчя, але я стараюся не звертати на це уваги, поки вiн не шарпає зi силою за комiрець малої.
  Вона сiпається вiд болi, а моє серце заливається кров'ю.
  Негiдник починає смiятися. Повiльно, навмисне рабовласник тягне її комiрець вгору i тепер її нiжки ледь торкаються землi. Вiн спостерiгає за моєю реакцiєю.
  Дiвчинка викручується, силкуючись вирватися, лиш би пiдняти голову якомога вище, щоб вхопити хоча б ковток повiтря.
  Мої долонi стискаються в кулак.
  Нiм, зупинися.
  Запанувала зловiсна тиша. Збочене задоволення цього ненормального вiдчувається бiльше, коли вiн пiднiмає комiрець ще вище. I цього разу вiн зупиняється лише тодi, коли ноги дiвчинки вже у повiтрi, а її лице виражає повний жах. Вона конвульсивно б'є рабовласника i вже починає синiти.
  А вiн насолоджується кожною секундою.
  Закриваю очi та чую стук свого серця. Один... Другий... Третiй... I раптом повiтря завмирає, наче сам вiтер затамував подих.
  Я вiдчуваю, як спазм стискає горло, бо вже знаю, що вiдбудеться наступної митi.
  Рабовласник хоче її смертi.
  АЛЕ НЕ Я.
  Чорнi хмари вихором закривають вiд сонця ринок. Вони породжують щось схоже на тертя, яке змiшується з моєю гарячою кров'ю, шкiрою. Хоч я вiдчуваю слабкiсть та все ж вiдкриваю очi, щоб глянути на людей. Веселiсть на їх обличчях як рукою зняло i тепер вона змiнилася жахом.
  Менi шкода, хочеться прокричати. Але ви всi егоїстичнi, капризнi люди.
  Чути крики:
  ? Що дiється? Це її рук справа?
  Моє тiло тремтить вiд жари, що повзе поверхнею моєї блiдої шкiри.
  Власник дiвчинки трохи опускає комiрець i дивиться на мене дикими очима. Так як i та знатна дама з позолоченими губами. Вона нажахана? Чи зачарована? Не можу зрозумiти виразу її обличчя, однак менi й байдуже.
  Небо над нами просто лютує, а вiтер завиває помiж ятками ринку i його пориви такi шаленi, що помiст стогне вiд цього. Продавцi поспiхом збирають свої кошики та товари пiд накриття. Натовп бiжить врозтiч, шукаючи прихисток, окрiм ледь не задушеної дiвчинки, її власника та дивної аристократки. Чому вони не втiкають? Йди - прошу очима дiвчинку. Хоча менi зовсiм не хочеться, щоб цей негiдник також втiк.
  Все у менi натягується, наче струна.
  Почалося.
  Знайоме потрiскування проникає у вени, а тодi рiзкий бiль пронизує мене, коли м'язи всерединi стискаються, як i повiтря ззовнi. Моє тiло перетворюється на Елемент. Але я не знаю, як це все зупинити, як повернутися до нормального стану.
  Перша блискавка вдаряє десь на лузi, далеко вiд людей. Однак цього достатньо, щоб їх остаточно налякати.
  Люди кричать, зупиняються. Деякi оглядаються. Iншi нахиляються якомога нижче, нiби це їх врятує.
  ? Аж нiяк не допоможе, - кричу. Ще трохи i їм може настати кiнець, адже я не вмiю зупинити моє прокляття.
  Капля дощу падає на моє чоло. Ще одна. Тодi вони заливають все навколо, як i обличчя людей, заглушаючи їх крики. А посеред площi все ще стоїть та дама, на обличчi якої росте задоволення. Вона, мабуть, божевiльна.
  Бiжи! Я хочу крикнути їй, але раптом мiй голос обривається.
  Мерзотник пробує втекти разом iз рудоволосою. Вона так вiдчайдушно бореться, що раптом ковзає i падає.
  Шторм над головою сягає свого апогею.
  Мене трясе, мов у лихоманцi.
  Жорстока смерть чого поганця стане єдиною, вiд чого мене не мучитимуть нiчнi кошмари.
  Оглушливий трiск та слiпучий спалах блискавки. Запах горiлої трави та плотi наповнює мої нiздрi, а неприємне тремтiння знову пронизує мої вени.
  Тiло чоловiка розривається.
  Божевiльна жiнка регоче вiд того, що мерзотник перетворюється у попiл.
  
  
  
  
  
  РОЗДIЛ 3
  
  Йде снiг. Вiн та шматки попелу, що лiтають довкола, обпiкають мої пальцi. Дивлюся на наш будинок, окутаний димовою заметiллю та блискавками. Брудний червоний слiд тягнеться вiд замку до моїх маленьких закривавлених нiг, якi провалюються у бiлоснiжний снiг.
  Раптом я усвiдомлюю, що не пам'ятаю, як опинилася на вулицi. Закриваю рот рукою i кашляю вiд густого диму, що здавлює менi горло. Димовi клуби тягнуться аж до лiсу.
  Хочу до мами.
  Щось ворушиться праворуч вiд мене, але не встигаю туди глянути, як раптом чую оглушливий трiск i частина будинку обрушується та зникає у полум'ї. А тодi чути крики, спочатку Мами, а потiм Батька. Наляканi крики. А тепер розлюченi. Вони кличуть мене. Моє серце стискається, а потiм розлiтається на куски. Що я зробила?
  Бiжу до будинку на їхнi голоси, але раптом чиїсь руки вiдтягують мене назад. Я стараюся вириватися, бо маю допомогти батькам. Але хватка рук надто сильна. Сльози утворюють замерзлi потiчки на лицi i я нiчого не можу зробити, лише дивитися, як все догоряє, поки мене тягнуть подалi звiдси. I я розумiю - тiльки що я знищила найкращу частинку мого свiту.
  
  _____________________________________________________
  
  Море Елiседи грiзно клекоче
  Солоними стали її сапфiровi води...
  
   Сили небеснi! Цей музикант ще не замовк?
  Вiдкриваю очi з великим бажанням пояснити йому, що у мене розколюється голова i що його серенади роблять тiльки гiрше. Але тут розумiю, що його голос стрибнув на цiлу октаву вверх i тепер звучить набагато краще, та й дуже вже нагадує дiвчачий.
  Як i обличчя.
  Декiлька раз моргаю.
  Що за чорт?
  Поруч стоїть дiвчина трiшки старша за мене iз заплетеним темно-рудим волоссям та обличчям, вкритим ластовинням. Вона спiває i тримає пiднос iз чаєм та хлiбом. Вiд запаху їжi мiй шлунок починає бурчати. Навiть не пригадую, коли востаннє їла. Мабуть з Бреєю десь по дорозi...
  Рiзко сiдаю у лiжку, стараючись впорядкувати думки, що вирують довкола балдахiна надi мною та м'якою постiллю. А тодi за долю секунди зiскакую з лiжка.
  Кiмната спочатку розпливається перед очима вiд головного болю, тому хапаюся за поручень лiжка, щоб не впасти.
   Дiвчина перестає спiвати.
  ? Нарештi ти прокинулася.
  ? Хто ти? I де я?
  ? Нам давно пора тебе одягати, сiчеш? - вона ставить пiднос з чаєм поруч з лiжком, iгноруючи мої запитання. - Адора хоче перетерти з тобою дещо перед початком. - Дiвчина нахиляє до мене голову з нахмуреним виразом обличчя, нiби дорiкає за те, що стою i навiть не ворушуся.
  Одягати мене для чого?
  ? Де я? - Повторюю запитання, оглядаючи кiмнату. Висока стеля арочного типу, камiн, страшенно дорогi гобелени, кольору моїх кривавих нiг з нiчного кошмару висять на кожнiй стiнi. I вiкно, величезне вiкно, за яким вiдкривається захоплюючий краєвид на багрянисте, окутане туманом вечiрнє небо, яке зливається зi схилами гiр, що оточують мiсто Верховного Суду. Я роздивляюся побiленi шпилястi будиночки та крученi вулички, якi ведуть до... Замку! А позаду нього зубчастий пiк гори Хайзра.
  Повертаюся до дiвчини.
  Вона тримає у руках паруюче горнятко чаю.
  ? Ти у будинку Адори, - вiдповiдає вона роздратовано, нiби дивуючись, що я досi не второпала сама. Вона похитує горнятком i дивитися кудись повз мене.
  ? Вважай, воно гаряче. I пий скорiше, бо у нас немає часу, - i вона простягає чай трохи вбiк вiд мене.
  У шлунку все перевертається.
  ? Ти менi прислуговуєш? - я задкую назад, похитуючи головою. - Послухай, не знаю, як я опинилася у цiй кiмнатi, але якщо мене тут знайдуть, нам кiнець. Менi потрiбно йти. Зараз же!
  ? Ну, ми могли б вже давно пiти, як би ти випила чай. Бо тут ти за наказом Адори. А тепер вона хоче, щоб ти пiшла вниз, сiчеш? I на твоєму мiстi я б не заставляла її чекати. - Однiєю рукою дiвчина поправляє своє кремове плаття, як це колись робила моя мама, а iншою все ще тримає чашку, простягнуту повз мене, як i її погляд. - Вона точно не любить чекати, - повторює вона тихим голосом, нiби розказує чиюсь таємницю. - Особливо у день балу.
  Потираю потилицю. День балу? Забираю чашку здоровою рукою, щоб вона там не стояла, але дiвчина навiть не ворушиться. Надпиваю ковток.
  ? Смачно, еге ж?
  I справдi смачно. А я голодна. Одним махом випиваю пiв чашки, а тодi зупиняюся вiд погляду її коричневих, несфокусованих очей. Вони мають кумедний вигляд. Нахиляю голову. А тодi i все тiло вправо, щоб подивитися, чи прослiдкує вона за моїми рухами. Аж нiяк. Вона дивиться в одну точку. Ох!
   Дiвчина слiпа.
  Вона сором'язливо усмiхається, нiби здогадується, про що я думаю.
  ? Ага, я слiпа i мене звуть Брек.
  Ставлю чашку на тумбу поруч з лiжком, ледь не перекинувши його. Менi соромно за як свою бездушнiсть, так i за її помилку. Жоден власник не пробачить подiбного, навiть якщо його слуга слiпий.
  ? Послухай, Брек. Я точно не та, за кого ти мене маєш, ну але це зрозумiло враховуючи, що ти.. ну... ти знаєш... Неймовiрно. Ще й ранила бiдну дiвчину. Прочищаю горло i оглядаю на собi не мiй одяг, викроєний з найтоншого шовку, що нiжно прилягає до мого худого тiла. Облизую губи. - Якщо Адора мене купила, тодi менi належить бути з прислугою. Заведи мене туди. - оглядаю кiмнату. - Але спочатку менi потрiбно знайти свiй одяг.
  Брек розгублено морщиться, а тодi киває.
  ? Так ти трохи недоумкувата, еге ж? - Вона зiтхає i пiдходить до великої дерев'яної шафи. - Тiльки Адорi не кажи, згода? Поводься розумно, якщо зумiєш. У неї станеться нарад лютi, якщо дiзнається, що витратила купу грошей на недотепу.
  Здивовано дивлюся на неї. Недотепу? Борюся зi спокусою звернути її на шлях iстинний, але насправдi менi байдуже, ким вона мене вважає. Менi лишень потрiбно вибратися звiдси.
  Дiвчина вiдкриває шафу i дiстає звiдти єдину там рiч - плаття, пошите з чудової жовтої тканини з простими лiнiями, якi говорять про високу цiну та вiдмiнний смак.
  ? Дивися, тут така справа. Старайся слухати уважно i виконати те, про що скажу. - Вона говорить повiльно та чiтко, наче звертається до дитини. - Адора вчора привезла тебе з торгiв i ти у правильнiй кiмнатi. Я слiпа, але не дурна. I ти невiльниця. У деякому розумiннi. Можеш про це побалакати з Адорою. Тепер щодо твого одягу... - Вона несе плаття iз явним задоволенням. - Адора наказала його спалити, коли привезла тебе. Можеш не дякувати. А тепер вона чекає тебе внизу, тому краще нам скоро приготуватися, перш нiж нас не наказали. - I Брек прикладає до мене плаття, нiби хоче побачити, чи личить воно менi. - А тепер будь розумницею i скажи як тебе звати.
  Я мовчу. Лише здивовано дивлюся на цю особу - найдивнiшої рабинi, яку я коли-небудь зустрiчала. У найбiльш екстравагантному будинку. При найбiльш нелогiчних обставинах.
  Вiд мого мовчання вона ще сильнiше розчаровано киває.
  ? Ти таки справдi дурненька. - Вона розмахує рукою, поки не знаходить мою, а тодi штовхає мене перед себе. - Що ж, давай хоча б одягнемо тебе. Адора не витримає, коли ти тупцюватимеш бiля неї у одязi, який вiдповiдає твоїм тупеньким мiзкам.
  Мене огортає нiмий жах та замiшання, поки Брек мене роздягає та натягує модне плаття. Кров застигає в жилах у тi секунди, коли видно мої татуювання, поки плаття не закриває їх. Але одразу нагадую собi, що вона незряча. Тому не може їх бачити. Плаття нiжне та зручне, але менi не по собi вiд його розкошi. А ще я до смертi налякана, бо певна, що дiвчина помилилася i мене розiрвуть на шматки за нас обох тiльки за те, що я знаходжу у цiй кiмнатi у цьому дорогому платтi.
  ? Це одна зi старих суконь Адори. Файна, правда? - бурмоче Брек. - Хоча коли ти побачиш тi, у яких Адора ходить щодня, то мабуть змiниш думку. Ця жiнка щось на кшталт стилiста у Верховному Судi, - дiвчина повертає мене до себе, а тодi руками проводить по сукнi на менi, так наче вiзуалiзує її за допомогою пальцiв. А тодi вiдходить назад. - Ось. Ну як?
  Смiшно. Огидно. Чудово. Це ж геть не я, а зовсiм незнайома менi особа. Частинка мене хоче милуватися цiєю дiвчиною у дзеркалi. Решта мене хоче здерти зi себе все, бо це велика помилка. Вiдчуття, наче я в чужiй шкурi, що набагато краща вiд мене самої i яку я навiть не просила позичити. А ще мене жахає, що ж буде, коли мiй власник дiзнається про все.
  ? Тепер йдемо, але вiдхлебни ще ковток чаю. Адора ще та штучка. Тому тобi згодяться всi твої сили.
  Чудово.
  Закушую губу та повiльно вiдвертаю погляд вiд дзеркала, перш нiж пробурмотiти:
  ? Просто ходiм, - час пролити свiтло на всю цю ситуацiю.
  Брек знову клацає язиком та пiдштовхує мене у напрямку дверей. I коли вона їх вiдкриває, то клянуся, торнадо панує у будинку. Коридор наповнений голосами та насиченою, голосною музикою, дзвоном посуду та слугами, що снуються туди-сюди та, здається, нас зовсiм не помiчають. Смачний аромат печеного хлiба та жареного м'яса проникає через накритi пiдноси та пронизує стiни вишневого кольору та шикарнi срiбнi килими.
  Мiй шлунок пробуджується вiд глоду, коли Брек веде мене широким проходом, а далi лабiринтом коридорiв та вниз по сходових клiтках. Стараюся встигати за нею та, водночас, дивуюся, як їй без особливих зусиль вдається буквально лiтати цими коридорами, будучи незрячою.
  Ми пробiгаємо ще двi сходовi вниз, перш нiж запитую:
  ? Скiльки часу ти тут живеш?
  ? Ми з Колiном тут уже вiсiм мiсяцiв, - вiдповiдає Брек i ми робимо черговий поворот.
  ? Колiн?
  Ще один поворот i лиш тодi вона раптом зупиняється перед величезними позолоченими дверима. Я мало не врiзаюся у неї.
  ? Вiн мiй брат. Ти з ним зустрiнешся, якщо залишишся звiсно, - Брек стукає кулаком по дверях, якi приглушують звук удару. У мене одразу ж виникає питання чи вони не дерев'янi всерединi. Так чи iнакше, все це до смiху непристойна трата грошей.
  Чути приглушене: 'Заходьте'.
  ? А, тепер, пам'ятай що я тобi казала, - шепоче Брек. - Спробуй здаватися розумною та балакай, нiби в твоїй головi є хоч якiсь мозги, iнакше ця стара ворона розправиться з тобою скорiше, нiж зi своїм гаремом мужикiв.
  ? Гаремом мужикiв?
  I перш нiж я встигаю поставити наступне запитання, Брек вiдкриває дверi.
  
  
  
  
  
  РОЗДIЛ 4
  
  Золотi дверi вiдчиняються, а за ними з'являється величезна гостьова кiмната з дорогими драпiрованими вiкнами та кушетками, оббитими червоним оксамитом. Тут сидять, розмовляють та щось попивають iз рiзнобарвних келихiв чоловiки. Їхнi духи мало не перетворилися на клуби диму, а одяг нагадує химерних створiнь iз казок.
  Ведмедi. Багатонiжки. Ельфи. Тигро-павичi.
  Все це нагадує циркову виставу, а я стараюся не показувати своєї вiдрази до цього веселого святкування i не сказати чогось такого, вiд чого можна отримати добрячого ляпаса.
  По серединi зали над столом, вкритим картами, нахилилися та про щось тихо рядяться якiсь поважнi джентльмени. Поруч них, не дивлячись у мою сторону, стоїть жiнка. Адора, я так розумiю.
  ? Нi пуху, нi пера, - бурмотить Брек, чий голос звучить не надто жваво та якось нервово, що зовсiм не додає вiдваги.
  ? А, ось i нещасна дiвчина, яку менi вдалося врятувати. Рада, що ти нарештi вирiшила прийти i висловити свою подяку. - Ледi Адора дивиться на мене своїми очима iз золотою пiдводкою i тут я розумiю, що це якраз та божевiльна жiнка iз ринку. Неприємнi спогади нахлинули i тепер плутаються у моїй головi, поки один них не стає чiтким: Я ВИПУСТИЛА ШТОРМ НА ТОГО НЕГIДНИКА. А ВОНА ПРОСТО СТОЯЛА I СМIЯЛАСЯ.
  Повiльно вдихаю, поки всi спогади не складаються у цiлу картинку.
  Дивлюся на цю ненормальну i пробую вгадати, що у неї твориться в головi. Сьогоднi вона одягнена у костюм жаби. Витонченої красивої жаби.
  Я потрапила у божевiльний дiм.
  Її кучеряве волосся пофарбоване у смарагдовий зелений колiр, а на голову одягнена шапочка, що по формi нагадує жаб'ячi очi. Блискуча зелена сукня облiплює все її тiло вiд рук до кiсточок нiг, наче мисливський костюм. Лише наявнiсть тюрнура ззаду надає цьому дивному вбраннi вигляд сукнi.
  У мене мурашки повзуть шкiрою, коли згадую її божевiльний смiх учора пiд час шторму. Помахом руки Адора запрошує мене увiйти до кiмнати, у той час як iншою наказує чоловiкам вiдiйти. Крадькома зиркаю на Брек, але їй вже й слiд простиг.
  ? Не заставляй мене чекати, дiвчино, - суворо говорить Адора.
  Ще якийсь чоловiк прослизає повз мене, злякано стежачи за жiнкою-жабою. Вона перетинає кiмнату i прямує до великого декоративного вирiзьбленого столу поруч з одним iз вiкон.
  Пiдходжу ближче i бачу, що макiяж на верху її щiк нагадує крила метелика з крихiтними дорогоцiнними камiнчиками на краях. I це здається найгарнiшим, що я коли-небудь бачила, але водночас якесь дивне. Адже цi камiнчики є справдi дорогоцiнними. А за вартiсть одного можна прогодувати цiле село протягом року.
  ? Що ж... ти вмiєш розмовляти? Чи я прикупила нiмого дурня?
  Випрямляюся i дивлюся прямiсiнько їй в очi, як i усiм попереднiм власникам. Краще, щоб вони знали одразу, яка я.
  ? Я вмiю говорити. Але коли це потрiбно.
  ? Як звати?
  ? Нiм. I я не дурна.
  ? Правильно вихований раб був би вдячний. Тому ти таки телепень.
  ? Дякую, - кажу в'їдливо i силуюся цим 'дякую' не вдавитися. Ще може їй реверанс зробити?
  Адора обходить стiл i виглядає за вiкно, з якого вiдкривається неймовiрний вид на ладанник, що собi затишно примостився помiж iнших квiтiв, що тягнуться аж до лiсу. I вся ця краса занурилася у барви вечiрнього неба.
  Я чекаю.
  Але моя нова власниця iгнорує мене та в такт музицi постукує пальцями по стегнi.
  Минають хвилини. Нестерпно солодкий запах духiв наче виїдає очi. Пiдходжу до вiкна, щоб вдихнути хоча б ковток свiжого повiтря i, водночас, розглядаю те, що за вiкном. А там, крiм квiтiв, простягається сад, що пiдсвiчується пiдвiсними лiхтарями та всiяний рiзнобарвним килимом квiтiв та лимонними деревами.
  Тут я помiчаю в садi двох чоловiкiв. В одного добре розвинута мускулатура, якою вiн демонстративно хизується, знявши сорочку. Iнший обдарований чорною шкiрою кольору найдорожчого онiксу, невдоволено поглядає на хлопця. Здається, що вiн буквально вiдчуває Адору, бо наступної митi приковує до неї свiй погляд. Вона махає рукою та кокетливо усмiхається губками, нафарбованими у яскраво малиновий колiр. Чоловiк киває у вiдповiдь, а тодi переводить вивчаючий погляд на мене. За мить вiн знову похмуро дивиться на хлопця з оголеним торсом. А я залишаюся з неприємним усвiдомленням того, що вiн найпривабливiший чоловiк, якого менi доводилося бачити.
  Проте Адора ще досi на нього дивиться i ця зацiкавленiсть у ньому здається не дуже здоровою. Тепер я все ж починаю вiрити Брек щодо чоловiчого гарему. Однак щось менi пiдказує, що цей темношкiрий брюнет недоступний для Адори, як би сильно вона цього не бажала. Хм... Ти краще для нього.
  ? Гадаю ти усвiдомлюєш важкiсть свого злочину. - Адора вiдвертається вiд вiкна. ? Тебе уже б мали судити за потрiйне вбивство.
  Частинка мене уже все життя бажає моєї смертi. То що вона вiд мене хоче? Щоб я подякувала за те, що досi жива?
  ? Що вам вiд мене потрiбно?
  Але жiнка продовжує говорити, iгноруючи мене.
  ? Я розмовляла з декiлькома представниками влади, якi там були i переконала їх, що важко буде довести твою причетнiсть до ударiв блискавки. Правда ж, Нiм? - Вона пiднiмає густi брови вверх. - I як я розумiю, ось чому тебе нiколи не визнавали винною. Влада очевидно не могла заявити, що ти Елемент, адже усi знають, що жiнки-елемента не iснує. Одна.. ? вона ласкаво усмiхається i простягає руки в мою сторону. - Ти ж iснуєш.
  Щось у її тонi та виразi обличчя змушує мурашок побiгати по моїй спинi. Я вже достатньо часу пробула у рабствi, щоб зрозумiти, що на вiдмiну вiд сiльських власникiв, голова яких була забита виконанням мною дешевої роботи, а не виясненнями мого родоводу Елемента, вiд цiєї жiнки менi буде зовсiм непереливки. ЩО ВОНА ЗБИРАЄТЬСЯ ЗI МНОЮ РОБИТИ?
  ? I як ми поступимо з тобою, моя люба дiвчино-Елемент?
  Мовчу. Вона стискає свої червонi губи, наче чекає вiдповiдi.
  Чудово. Знизую плечима.
  ? Вiдiшлiть мене на кухню чи працювати в поле. Робiть, що хочете. - Чому вона взагалi мене запитує? Я ж невiльниця. Бiльше того, вона знає, що я Елемент i надто багато, щоб купити мене за таку дешеву цiну. А це означає, що у неї на мене явно є якiсь плани. Зволiкаю, перш, нiж додати. - Але не заставляйте мене працювати з дiтьми.
  Дивний, дещо хворобливий смiх злiтає з вуст Адори i на мить пiд очима, на намальованих крильцях метелика, проявляються зморшки. I тут усвiдомлюю, що вона набагато старша, анiж я думала. Її вже десь за сорок перевалило.
  ? А ти знаєш, що вбила ту рудоволосу дiвчинку? Твоя блискавка влучила у неї пiсля її нового власника, - жiнка уважно дивиться, чекаючи моєї реакцiї, е дає довго на себе чекати.
  Бiль. Жах. Потрясiння хвилею накочується на мене, я починаю просто задихатися. До балi стискаю кулаки. Нi. Це не правда. Цього не може бути.
  Але я розумiю, що це так.
  Я вбила дитину.
  Лють здавлює моє горло. З великим зусиллям пробую зберегти самоконтроль, зосередивши всю злiсть на фактi, що навiть тепер, зруйнувавши життя рудоволосої, я егоїстка. Бо ж не можу допустити, щоб моя нова господиня бачила мою слабкiсть. Дiвчинка буде оплакана мною, але це я робитиму на самотi. Кожен день. До кiнця життя. Серйозний вираз обличчя Адори показує, що i вона це зрозумiла.
  Вона вiдвертається до вiкна.
  ? Мабуть це боляче жити з таким прокляттям.
  Не бачу її лиця, тому не знаю: вона справдi шкодує чи жаль у її голосi показний? Але хiба це має значення? Менi хочеться втекти додому, якого бiльше не iснує. Там попросити пробачення у мертвих мами i тата, а потiм знайти дорогу до лiсу Лiтчфел, де живуть болкрейни. 'Я тут, монстри, - скажу. - Знищiть мене, бо я вбила дитину.'
  ? Ситуацiя з вiйною погiршується, Нiм.
  Що? I який тут зв'язок з маленькою дiвчинкою?
  Вiйна мiж нами триває вже сотнi рокiв, але останнiм часом напади Брона почастiшали та стали бiльш жорстокими i ми втрачаємо велику кiлькiсть людей. Ми стараємося об'єднати народ Фелена, але наше королiвство на межi знищення.
  I для чого вона це менi говорить?
  Тепер Адора дивиться на мене.
  ? У Фелена залишилося ще декiлька мiсяцiв, як Брон нас захопить. Можливо навiть менше. Наш король, Седрiк, прибуде сьогоднi увечерi для зустрiчi з нами, Вищою Радою, i тодi я представлю йому тебе. Те, ким ти є. I розкажу про те, що ти зробила з милим дитям ? його ж пiдлеглим. Гадаю, тобi вiдомо, за це чекає смерть.
  Її погляд раптом стає м'якшим i на лиця знову з'являється ця хвора посмiшка.
  ? Але що, коли ти зможеш спокутувати за сої вчинки?
  Я завмираю.
  ? Немає способу спокутувати подiбне.
  ? Ну звичайно ти не змиришся з тими звiрствами, якi накоїла i житимеш з жахливим почуттям вини до кiнця життя. Але для тебе iснує можливiсть жити у мирi зi собою та хоча б трохи загладити свою вину.
  Так я й повiрила.
  ? Як?
  ? Як член Вищої Ради четвертого поколiння, я найближчий радник короля Седрiка у випадку вiйни. Тому знаю спосiб, як здобути перемогу у цiй вiйнi.
  Вона зробила невелику паузу для драматичного ефекту, а тодi пiдiйшла до мене зовсiм близько.
  ? За допомогою твого прокляття, Нiм. Якщо ти навчишся контролювати та використовувати свою силу, то можеш стати найпотужнiшою зброєю Фелену, - мене одразу ж сiпає вiд слова ЗБРОЯ. Це ж синонiм смертi. Мабуть Адора це помiчає, бо поспiшає перефразувати сказане.
  ? Ти будеш найсильнiшим захистом. Не зброєю, яку використовують для заподiяння лиха, але захисту твого народу, Нiм. Що, коли ти можеш допомогти урятувати всiх їх?
  Не знаю, що й вiдповiсти. Я їй не вiрю, як i не вiрю у те, що подiбне можливе. Але щось тепле розтiкається всерединi, заповнюючи ганебну диру, де живе моя душа.
  Але стараюся не звертати на це уваги.
  ? Таке прокляття неможливо контролювати.
  ? У мене є тренер. I вiн найкращий серед п'яти королiвств, - слiдую за поглядом Адори, який зосереджується на темношкiрому красенi, який тепер бореться у поєдинку з лисим хлопцем у садi. Вираз Адори стає твердим. - ти здивуєшся, коли побачиш, на що вiн здатен.
  Крихiтний промiнь надiї проникає у серце. Надiї, яку просто не можу винести. Тому хитаю головою.
  ? Його я також вб'ю.
  У її голосi тепер чути нотки нетерпiння.
  ? Я тобi даю можливiсть залишитися та вчитися, Нiм. Можливiсть прожити набагато краще життя, анiж те жалюгiдне iснування, яке у тебе було до сьогоднi. Натомiсть ти ввiриш менi свою силу. А як найбагатший землевласник Фелену, я дуже зацiкавлена у захистi своїх володiнь, тому й роками шукаю та треную Унiкальних. Тому знаю, про що кажу. Для прийняття рiшення у тебе є час до завтра. В противному випадку менi прийдеться видати тебе людям короля, ? Адора сiдає за стiл та закiнчує писати якогось листа та чекає на мою вiдповiдь.
  Я стою, мов громом уражена. Все це занадто для простої невiльницi. Здається, що я потрапила в iнше королiвство, де зовсiм не тi правила, де замiсть смертi та вiдкритого рабства менi пропонують свободу. Щось не логiчно.
  А можливо i справдi iснує спосiб контролювати моє прокляття?
  I якщо так, то...
  ? Чому?
  ? Бо ти нам потрiбна, Нiм. Ти потрiбна Фелену. Бо зброю, яку використовує проти нас Брон годi подолати простим селянам. Їх знищать перш, нiж вони це усвiдомлять. На нашiй сторонi потрiбна сила та природа, тобто те, що є у тебе. Ти можеш принести перемогу i врятувати все, що нам дорого.
  ? Щось у цьому я сумнiваюся.
  ? Мiй тренер, Йоган, вже працював з iншими Унiкальними i саме вони є причиною, чому Фелен ще досi стоїть. Але нiхто з них не мав такого особливого дару, як твiй ? твоєї сили. Зараз вiн тренує хлопця i як тiльки ви будете готовi, вас вiдправлять на вiйну. Доповiдатимеш менi i тiльки менi, як i робитимеш все, що я скажу. Також нiкому не розказуй хто ти i на що ти здатна ? це залиш менi, ? її позолоченi очi холодно дивляться на мене. ? Навiть якщо сам король тебе про це запитуватиме. Це зрозумiло?
  Я закушую губи.
  Адора складає документ, який дописала, тодi пiдносить його до своїх губ та облизує кiнцi паперу. Раптом на її обличчi з'являється гримаса болю, наче жiнка вкусила себе за язик, а секунду поспiль крапля кровi падає на кiнець листка i розповзається у формi отруєної квiтки вiльхи. Думала, що це випадково, але Адора зовсiм не виглядає засмученою через заляпаний кров'ю красивий лляний папiр. Вона ще раз його складає та запечатує розплавленим воском.
  ? Як я казала, ти маєш час до завтра. Сьогоднi можеш залишитися з Брек на балу. Але не розмовляй нi з ким i не привертай до себе уваги. Зрозумiла?
  ? Так.
  ? Брек! - раптом вигукує Адора так голосно, що аж пiдстрибую.
  Негайно ж з'являється дiвчина з золотисто-каштановим волоссям. Невже вона все чула за дверима?
  ? Так, мем?
  ? Прослiдкуй, щоб Нiм трималася якомога подалi вiд неприємностей. I якщо вона щось натворить... приведи до мене, - i жiнка жестом наказує нас йти.
  Я вже майже за дверима цiєї пропахлої парфумами кiмнати, як Адора зупиняє мене:
  ? I Нiм?.., - повертаюся до неї. - Тримайся подалi вiд стайнь.
  
  
  
  
  
  РОЗДIЛ 5
  
  Вишуканi гостi.
  Довкола безлiч модно одягнених гостей.
  Їхнi гаптованi костюми, що нагадують мiфiчних чи вишуканих казкових тварин, увiнчанi гiгантським коштовним камiнням i крихiтними капелюхами, вiд чого обличчя гостей наче палахкотять. Вiд простолюдiв Фелену цих багатiїв вiдрiзняє рiзноманiтнiсть етнiчних елементiв у одязi. Вони все прибувають та прибувають у блискучих каретах. Я тим часом спостерiгаю за усiм цим iз вiкна нагорi уже добрих пiв години та описую кожного гостя Брек, поки рiвно три хвилини вiн вiтається з королевою-жабою Адорою перед тим, як увiйти в дiм.
   ? Це їхнiй момент слави, - коментує Брек, - коли вони можуть сподобатися Адорi i тодi вона запросить їх сюди ще раз. Безглуздо, як на мене, - i вона пхає черговий кусок жирної їжi собi до рота.
  ? Приємно знати, що статус не вберiгає вiд плазування перед кимось, - бурмочу i витираю ганчiркою масло та спецiї, що стiкають з пiдборiддя Брек.
  ? Нi, але грошi таки вберiгають.
  Ще одна масляна капля стiкає з перепелиної нiжки, яку жує Брек, що змушує мене гидливо скривитися. Через всього декiлька шматкiв цього обiду у мене розлад шлунку - чимала кiлькiсть спецiй та жир надто вже вiдрiзняється вiд феленської селянської кашi. Не дивно, що половина гостей розмiром з кита.
  До сьогоднi, найкраще що я куштувала, був ковток дешевого вина та м'ясо бiлки на весiллi сiльського старости. Тодi Брея, намагаючись потрапити у милiсть нареченого, змусила мене чистити горшки пiсля кожного. Як згадую - то аж дурно стає.
   ? Ну ж бо, - вона нетерпляче штовхає мене лiктем, - що там ще вiдбувається?
  ? Верховний Суд та замок освiтленi, - вдивляюся у моторошне свiтiння, створене лiхтарями вздовж дороги. Мiсто-столиця височiє, наче казковий гоблiн над самим острiвним королiвством, що розмiстилося у долинi. I це мiсто набагато красивiше, дивнiше та величнiше, анiж я колись собi уявляла - його бiлi загостренi башти впираються у небо, наче хочуть торкнутися диму, який тягнеться iз фронту.
  ? Та нi, - Брек розмахує руками та кривиться, - мене цiкавить чи уже приїхав король Седрiк.
  У цей момент пiд'їжджає червона карета.
  ? Не певна. Але зачекай, - поки фiрман спускається з ко?зли та чекає на появу господаря карети, я пiдтягую рукав сукнi назад на плечi, хоча ця незграбна рiч знову зiсковзує, бо мої руки коротшi, анiж в Адори.
  Великий живiт появляється попереду свого власника i я кривлюся:
  ? А король схожий за розмiрами на носорога?
  Брек бурчить щось пiд нiч та б'є мене по потилицi, навiть ухилитися не встигаю.
  ? Дурненька! Ти що, справдi нiколи не бачила короля?
  Вiдсуваюся вiд дiвчини. Геть не люблю отримувати стусани, а її постiйнi закиди в сторону мого iнтелекту жалять досить болюче.
  ? А ти бачила?
  ? Нi, я його не бачила на власнi очi, але з розповiдей можу уявити, який вiн iз себе.
  ? Що ж, там де я жила, нiхто, окрiм магiстрата, не бачив його. Та й усiм було байдуже. Селяни надто заклопотанi намаганнями не померти вiд голоду, не замерзнути вiд холоду або ж не втратити синiв на вiйнi.
  Вона б мала це знати. I хоча Брек жила у багатому домi та їла дорогу їжу, все ж вона була селянкою. Та ще й рабинею.
  ? Де ти жила до цього? - питаю її.
  ? То тут, то там. У нас з Колiном своя стратегiя, як бути корисними, чим ми й займаємося тут.
  Знову Колiн.
  ? Вiн також служить, як i ти, тут, у будинку чи працює в полi?
  ? Нi, вiн скорiше на тебе майбутню схожий, - вона встає, - якщо ти звiсно вирiшиш залишитися та працювати з Йоганом.
  Мало не рву сукнi, коли пiдхоплююсь вiд несподiванки.
  ? Що ти маєш на увазi? То це твого брата тренують? Вiн - Елемент?
  ? Завтра ти усе сама з'ясуєш, - її тон дає зрозумiти, що бiльше я з неї нiчого не 'витягну'. - I ти справдi жодного разу не бачила короля? Можемо на нього подивитися пiзнiше. А зараз давай вiзьмемо ще їжi з кухнi.
  Не хочу бiльше цiєї їжi. Хочу дiзнатися про Колiна та його схожiсть зi мною.
  ? Невже вiн навчився контролювати своє прокляття? - запитую дiвчину, але вона уже пройшла половину зали. Замовкаю та складаю тарiлки здоровою рукою. Стараюсь не впустити їх на пiдлогу i поспiшаю за Брек, звертаючи увагу на те, куди ми йдемо цього разу.
  Коли ми досягаємо дверей, що ведуть на кухню, Брек забирає тарiлки з моїх рук та просить почекати в холi. Вона зникає за дверима, а мене зацiкавлює коридор навпроти iз дерев'яними панелями. Менi потрiбно бiльше дiзнатися про цей дiм, Адору, Колiна та Йогана, якщо я вже тут залишуся.
  Проте всi дверi, до яких би я не пiдiйшла, зачиненi. I лишень збираюся спуститися вузькими сходами, якi, на мою думку, мають привести до частини дому, де живе сама Адора, аж раптом чую голоси за найближчими дверима.
  Кроки. Двi їхнi пари наближаються до мене.
  Клацає замок та повертається дверна ручка i я швидко ховаюся за сходову клiтку, мало не спiткнувшись об мою смiховинну сукню. Атлас на сукнi рветься пiд ногами. Ховаю ноги та сукню з виду в момент, коли вiдкриваються дверi.
  Затамовую подих.
  Чоловiчi голоси переходять у сердитий шепiт.
  ? Кажу тобi: королiвство Брон виграє цю вiйну. А опiсля їхнiй король Одiон очолить нашу країну. I тодi нас з тобою зарiжуть iз рештою цих пихатих телепнiв.
  ? Ти божевiльний, - вiдповiдає хтось сипучим голосом. - Король Седрiк цього не допустить. Вiн знайде спосiб, як Фелену виграти цю вiйну.
  ? Седрiк не зупинить їх. Вiн безпорадний, а члени Верховного Суду замiсть того, щоб змусити його дiяти радикально, бавляться у радникiв. Затям собi, Одiон виграє, а опiсля я маю намiр здатися на його милiсть з пiдтримуючими iнiцiативами.
  ? Послухай себе! Ти говориш як зрадник!
  ? Я говорю як той, хто хоче вижити. Яка з тебе користь Фелену, коли ти мертвий? Чув плiтки? Вони удосконалюються свою збройну технологiю поза всякою уявою, а ми тут на мечах i конях воюємо.
  У мене серце мало з грудей не вискакує. Ще сильнiше втискаюся у сходи, ледве переборюючи бажання подивитися глянути на тих, хто говорить. Справжнiй зрадник? Тут?
  ? Навiть якщо Седрiк їх не зупинить, тодi королiвство Кешлiн втрутиться. Їхня королева уже розглядає можливiсть участi в цiй вiйнi. Як думаєш, чому тодi принцеса Раша тут?
  ? Принцеса Раша ще бiльш недосвiдчена, нiж наш король. Ти її уже бачив? Вона не варта й гроша - їй мiзкiв бракує, вона лише хiхiкає постiйно.
  ? Ну можливо тодi Драст допоможе? Ледi Iзобель приїхала...
  Вiд звуку труби я мало зi шкiри не вискакую. Голоси стихають.
  Закриваю очi та пробую дихати тихiше.
  Скрипить дошка на пiдлозi.
  Ще один звук труби. Цього разу вiн лине з зали, де чути вечiрню музику та смiх.
  Хтось iз двох чоловiкiв щось бурмоче пiсля чого чути кроки i на мить здається, що вони йдуть до мене. Серце завмирає i коли мало не кидаюся сходами вниз, чоловiки вiдкривають дверi, звiдки чути гучну музику, майже навпроти мого сховку. Кидаю швидкий погляд на їхнi спини. Один з чоловiкiв високий та худий, iнший низькорослий iз яскраво-оранжевим волоссям, вкритим темним капелюхом iз пiр'ям. У них одинаковi костюми у виглядi птахiв. Воронiв, здається.
  ? Я тобi щось потiм покажу на вулицi i ти змiниш свою думку, - шепоче високий. Чоловiки не озираючись проходять всередину та закривають дверi, а потiм їхнi кроки стихають.
  Роблю декiлька вдихiв та видихiв, перш нiж виглянути iз сховку та оглянути коридор. Гул свята тепер чути на вiдстанi.
  Один, десять, двадцять... Рахую до сотнi, а тодi виходжу iз-за сходiв. Поки тихо. Прослизаю до дверей, за якими зникли чоловiки та притуляю вухо до дерева. За ними музику чути гучнiше. Невже цi чоловiки i справдi зрадники? Знову рахую до тридцяти, а тодi зi скрипом вiдкриваю дверi та зазираю всередину. Коридор вiльний i чути лише музику з балу. Вагаюся, перш нiж зайти всередину.
   Пройшовши коридор, просуваюся у напрямку святкування, гамiр вiд якого росте щосекунди. Далi з'являється ще один короткий коридор, в якому є двоє дверей, обоє закритi, аж раптом я потрапляю прямiсiнько у малу нiшу невеликої, хоча з високими стелями, бальної зали. Пiднесений гул голосiв ударяє з новою силою разом iз музикою та сильним запахом парфумiв.
  Нiша, в яку я потрапила, призначена для обслуговування, але сьогоднi нею нiхто не користується. Портьєри закривають її вiд стороннiх очей, тому сюди може зайти лише той, хто знає про неї. Зрадники зайшли через нiшу? Обережно визираю з-за країв портьєри, але оскiльки бiльшiсть гостей рухаються в бiк головного входу бального залу та й багато з них одягненi у чорне, тому буде неможливо знайти чоловiкiв навiть з їхнiм рижим волоссям серед цiєї маси.
  Висуваюся з-за завiси трохи вперед, аж поруч зi мою вибухає звук фанфар. Пiдстрибую вiд несподiванки та дивлюся, чи хтось мене побачив.
  Сумнiвно. Бо всi дивляться в однин бiк, нiби чекають на когось. Шум голосiв знижується в очiкуваннi до низького, збудженого гулу.
  А тодi хтось гучно оголошує Короля Седрiка та посла Кешлiну, Принцесу Рашу. Пробираюся ближче, однак все одно не бачу жодного з них. Надто багато людей навколо. Натовпом розноситься схвильований шепiт.
  ? Вони красива парочка.
  Хтось хiхiкає.
  ? Чув, що так воно й є.
  ? Навряд! Вiн щойно її зустрiв. Їй доведеться трохи попихтiти, щоб належно виконувати свої обов'язки.
  ? Чув вона щойно отримала посаду посла завдяки старанням її мами королеви. Вони хочуть...
  Пiдходжу ближче, щоб почути бiльше, аж поруч з'являється злiсний шепiт Брек.
  ? Нiм? де ти запропастилася?
  Повертаюся назад та бачу, як однiєю рукою вона сперлася на стiну, а в iншiй тримає наповнену тарiлку та кувшин з водою. Зiтхаю, але пiдходжу, щоб їй допомогти.
  ? Я тут, Брек.
  ? Повсюди тебе шукаю. Нiколи так бiльше не роби, ясно тобi? Бо iнакше, клянуся, вирву твої очi i власноруч вiддам їх Адорi, - вона вiдмахується вiд моєї руки, яка простягнута, щоб їй допомогти, потiм просувається вздовж дерев'яних панелей на стiнi, а тодi в куточку ставить тарiлку на пiдлогу iз виразом власника, якого не поважають. Тепер Брек дивиться трохи вбiк вiд мене, нiби чекаючи вибачення.
  Але я вiдвертаюся до завiси.
  Не отримає вона мого вибачення. Дiвчина не моя власниця.
  ? Щойно прибув король, - кажу натомiсть.
  Вiд несподiванки Брек ледь не перевертає тарiлку, яку поставила перед цим на пiдлогу, а тодi опиняється поруч зi мною.
  ? Посол Кешлiну з ним?
  ? Так, але жодного з них не бачу. Надто багато людей навколо. Всi говорять, що король та вона, мабуть, коханцi.
   ? Надiюся, що нi. Чула, вона ще та штучка, якщо ти розумiєш про що я.
   Гадки не маю.
  ? Штучка?
  ? Вона вiдьма, - шепоче дiвчина. - Може заглянути у твою душу. Принаймнi так каже Адора. I хоча вона оточує себе не найкращими чоловiками, та суть жiнок бачить безпомилково.
  ? Що ти маєш на увазi 'може заглянути в душу'. Це ж абсурд.
  ? Бо вона Люмiнесце?нт. Кешлiнська версiя наших Унiкальних. Ось ти, наприклад, Елемент, а вона може побачити тебе поза зовнiшнiстю, саму твою суть, те, ким ти є.
  Менi геть не по собi. Вона бачить саму суть людини?
  Можливо Брек вiдчуває мiй неспокiй або ж їй також незручно, бо вона стишує голос до шепоту.
  ? Моторошно, еге ж? Я ж кажу - вiдьма.
  Не знаю, вiрю я щодо вiдьми, чи нi, але щось менi пiдказує, що не варто дослiджувати цього питання. Можу лише уявити, що може побачити людина з такими здiбностями, якщо загляне менi в душу.
  Смерть? Ненависть? Самопрезирство?
  Вбивця.
  Елемент.
  Знову оглядаю бальну залу, шукаючи очима короля та Кешлiнську принцесу серед всiх цих незнайомих лиць, бо раптом вiдчайдушно хочу знати, як вона виглядає, щоб могти уникнути її у майбутньому.
  Брек супиться.
  ? Ти її бачиш?
  ? Нi.
  ? Що ж, це лише її другий вiзит у Фелен, тому не всi її бачили. Коли її побачиш, опиши менi. Хочу знати, навколо чого стiльки суєти. Бо по розповiдях вона менi уявляється красивою повiєю, - Брек повертається до своєї тарiлки з їжею.
  ? Чому Адора її запросила?
  Вона пожимає плечима i вiдкушує шматок олiфантового м'яса.
  ? Адора мусiла, - говорить Брек з повним ротом. - Принцеса Раша - посол. Значить, вона може бути корисною, сiчеш?
  Звичайно.
  ? Хочеш шматок? - Брек протягує менi кусок м'яса.
  ? Нi, дякую, - бурмочу, ледь стримуючи нудоту. А вона в курсi, що це м'ясо олiфанта? Хоча його запах нi з чим неможливо спутати. Ледь стримуюся, щоб не запитати чи вона взагалi знає що таке селянська їжа, хоча можливо саме тому так жадiбно все тут куштує.
  ? Чи можна якось ближче пiдiйти, щоб побачити посла з королем?
  Вона облизує губи, а рукавом своєї сукнi витирає конячий жир з обличчя.
  ? Можемо обiйти та поглянути на них з бенкетної зали, куди вони зараз й попрямують, - дiвчина надпиває ковток iз кувшина, - зачекай на мене ще хвилинку.
  Знову грають фанфари, якi звучать так само пронизливо та голосно, як i минулого разу. Однак Брек й далi спокiйнiсiнько смакує другою вечерею, наче звучить розкiшна мелодiя, а не звук, вiд якого лопають барабаннi перетинки.
  Сiдаю та спостерiгаю довкола, постукуючи при цьому ногою.
  Минає цiла вiчнiсть, перш нiж вона витирає свої пальцi та пiднiмається.
  ? Готова? - питає мене.
  Прямую за нею назад коридором, яким прийшли чоловiки-зрадники, а коли проходимо повз домашню кухню, Брек залишає брудний посуд та кухоль. Далi вона веде мене iншим коридором, що закiнчується черговою нiшею. Дiвчина проводить рукою по стiнi, поки не наштовхується на квадратну панель, що нагадує маленьке вiкно. Брек її вiдсуває, а тодi кличе мене заглянути через отвiр.
  Через нього видно бальну кiмнату.
  Багато гостей уже в залi, яка наповнюється вiд цього смiхом та музикою.
  Брек посувається в сторону, щоб я змогла бачити бiльше, а тодi стає, як укопана, наче дослухається до якоїсь розмови.
  ? Як я дiзнаюся, хто з них король? - оглядаю залу.
  ? Вiн сидiтиме поруч з Адорою.
  Шукаю королеву-жабу серед цього моря шовку та парчевих жилетiв. Гостi в примхливих костюмах яскравих комах чи тварин, як от рожевих ведмедiв, а в головi у мене проносяться образи голодуючих жiнок та хворих немовлят. Цiкаво чи король такий же помпезний i в полiтицi.
  Як цi люди можуть бути такими безтурботними?
  Чи ба, гiрше - такими збайдужiлими?
  Хтось у чорному раптом стає прямiсiнько передi мною, вiд чого менi серце у п'ятки йде. Швидко вiдсахуюся вiд вiконечка, щоб не бути помiченою, але усвiдомлюю, що вiн геть не дивиться у мою сторону.
  Тому спокiйнiсiнько повертаюся до свого спостереження, аж помiчаю знайомий незграбний жест чоловiка в чорному. Нахиляюся ближче, щоб його роздивитися.
  Брек все ще теревенить про Адору та короля.
  Але я її вже не чую.
  Чоловiк! Це ж урядовець з Пурленд Арк, мiста, де мешкав мiй сьомий власник.
  Спазм стискає горло, утруднюючи дихання. Пiдтягую рукави своєї сукнi вище, мало не до шиї. Востаннє я бачила його, коли вiн флiртував iз рабинею мого вiку, яка намагалася уникнути його загравань. Тiєї ж ночi дiвчина зникла i її нiхто бiльше не бачив.
  Вiн щось базiкає про зниклого брата-близнюка короля Брона, який був генералом їхньої армiї i коли б вiн став королем замiсть Одiна, то Фелен би так довго не протримався. Не бачу з ким вiн розмовляє, але всерединi все й далi стискається вiд страху. Не вiдриваючи погляду вiд чоловiка, перериваю монолог Брек.
  ? Знаєш щось про урядовця з Пурленд Арк?
  ? Опиши його.
  ? Сiрувато-бiле волосся, зараз п'яний як чiп...
  ? Маю на увазi опиши його голос. Але так, я знаю про кого ти говориш, - якусь мить вона вагається, - минулого тижня я з Колiном стикалися з ним через одну служанку, з якою вони обоє флiртували та мало не вляпалися у неприємностi з Адорою. Чула вiн популярний серед представниць слабкої статi. А що?
  О, навiть не сумнiваюся щодо його популярностi.
  ? А чому ти питаєш? - не вгаває Брек.
  ? Ти колись бачила цих людей поза вечiрками Адори? Коли вони повертаються до сiл, над якими панують?
  ? Нi. Але бiльшiсть з них не такi вже й поганi. А що таке? Ти знаєш їх iншими?
  ? Не важливо, - вiдповiдаю. Не хочу пояснювати те, чого вона й так не зрозумiє.
  ? Ти до цього була у Вищому Судi, Нiм?
  Не хочу про все це говорити. Не хочу тут бути. Тi випадки, коли я знаходилася найближче до Вищого Суду, пов'язанi з полiтиками, якi збирали податки чи зачитували оголошення. Декiлька урядовцiв були навiть досить милими. Але бiльшiсть... Бiльшiсть з'їдали все до останньої крихти, а потiм жалiлися, що їжа не смачна та облапували бiдних рабинь пiд столом. Або й гiрше. Знову дивлюся на чоловiка, який стоїть так близько до мене, що можу дати йому ляпас. У них запах, якого неможливо позбутися.
  А тепер дiм Адори переповнений такими ж урядовцями.
  ? Ходiмо подихаємо свiжим повiтрям, - менi потрiбно назовнi, потрiбно хоч щось робити - мити, готувати, чистити гнiй у хлiвах - будь-що, лиш би не сидiти тут та обговорювати цей гордовитий, чужий менi свiт, копатися у спогадах, яких не можу знести.
  Брек хмуриться.
  ? Нi в якому разi! Наказ Адори, - вона сiдає на лавку пiд стiною та прихиляє голову до дерев'яних панелей. - Час подрiмати, дурне ти дiвчисько. Як гадаєш?
  Нiчого не вiдповiдаю. Пiдтягую остогидлi рукави сукнi назад на плечi та тихо вислизую попри Брек в коридор, який виведе мене з цього проклятого мiсця.
  
  
  
  
  
  РОЗДIЛ 6
  
  На вулицi бриз, що доноситься з моря, охолоджує моє лице. Кров одразу ж реагує на солонувате повiтря, пульсуючи в унiсон з хвилями, що вирують десь поза горами.
  Поспiшаю стежкою, вимощеною брукiвкою, подалi вiд виходу для слуг, поки будинок не опиняється далеченько позаду. Звiдси вiн наче тоне у садi, який я бачила з вiкна верхнього поверху. Гучна музика та смiх долинають тепер якось тихо та м'яко, а пiдвiснi лiхтарi нiжно погойдуються на вiтрi, освiтлюючи сад та все довкола. Простора галявина з двох сторiн закiнчується мiнiатюрними ставками, а з iнших двох - парою будiвель. Та, що навпроти мене - маленький котедж. Iнша будiвля, справа, це масивний сарай зi стайнями. Навiть звiдси чую як конi iржуть та б'ють копитом об землю. Це тi стайнi, вiд яких Адора наказувала триматися подалi?
  Пiднiмаю подiл своєї сукнi та прямую прямiсiнько до них.
  Мускусний запах коней окутує мене перш, нiж доходжу до дверей. Знайомо. Навiз, пiт та селянське життя. Закриваю на мить очi i забуваюся спогадами iз минулого: розчiсування фермерських коней, робота в полi та вдома, няньчення з дiтьми.
  Звук позаду перериває мої думки i я готуюся до крику Брек.
  Але тут нiкого.
  Тодi штовхаю дверi стайнi, ступаю на злегка пiднятий дерев'яний настил i прослизаю всередину. Мене вiтає тихе iржання. А тодi ще декiлька. Без мiсячного освiтлення мiсце дещо похмуре, навiть лiхтарi, пiдвiшенi до стелi, не дуже допомагають розсiяти мряку. Коли очi пристосовуються до темряви, оглядаю незлiченнi ряди конюшень, в яких живуть прекраснi великi воронi конi.
  Тварини гарцюють та хитають головами. Кiнь у найближчiй до мене ставнi, фиркає, наче хоче привiтатися. Усмiхаюся, а тварина у вiдповiдь клацає зубами. Тодi втягує нiздрями повiтря навколо мене.
  - Ти привiтна, правда? - тихо шепочу. 'I дорога, мабуть', - гадаю чимало грошей Адора потратила на цих коней. Пiдходжу ближче, раптом посковзаюся i ледь не вдаряюся об балку. Через пiдошву взуття вiдчуваю пронизливий холод, поки стараюся втримати рiвновагу.
  - Що за ..? - Пiднiмаю подiл сукнi, щоб глянути у яке лайно я вляпалася. Однак це калюжа якоїсь рiдини, що просочується у пiдлогу та мiй черевик, та й вся балка також нею вкрита. I колiр... має таке до нудоти червоне забарвлення.
  У горлi раптово пересихає, коли помiчаю яскравi згустки кривавого кольору. Такого ж полум'яного вiдтiнку було волосся чоловiка в холi.
   Пробую розслабитися i скинути з себе моторошне вiдчуття.
  Це ж просто кров якоїсь пораненої кiшки чи тхора!
  Кобила знову iрже, наче хоче привернути мою увагу. Пiдходжу до неї i пiдношу свою покалiчену руку до її нiздрiв, аж тут бачу плями пiни навколо її рота. Її шия також блищить вiд поту, наче вона щойно повернулася з пробiгу.
  - Я б не радив торкатися їх.
  Повертаюся, щоб глянути на чоловiка, який стоїть бiля дверей. Його темна шкiра зливається iз навколишньою темрявою, тому смарагдовi очi видiляються, наче свiтлячки серед глухої ночi. Цi очi просто заворожують своєю яскравiстю.
  - Хто ти?
  Вiн не вiдповiдає. Лише киває головою у сторону кобили, так наче хоче наголосити на свої словах.
  Зиркаю на чорну красуню, в той момент як вона торкається нiздрями моєї долонi. Як мило. А тодi вона широко вiдкриває рот, демонструючи гострi, наче кинджал, зуби, щоб вiдкусити менi руку.
  Якого ..? Вiдсмикую руку i її зуби голосно клацають у повiтрi. Тварина невдоволено iрже.
  - Якого чорта? Що з нею не так?
  Низький смiх чоловiка iз чарiвною легкiстю дзвенить у повiтрi.
  - Я ж казав.
  А тодi вiн пiдступає ближче, так наче хоче втримати мене вiд спроби знову доторкнутися до кобили. Це той чоловiк, за яким Адора так захопливо спостерiгала з вiкна сьогоднi пiсля полудня. Йоган, якщо не помиляюся. Вiн, схрестивши руки на грудях, зухвало посмiхається.
  А ще вiн надзвичайно красивий. А щоб йому!
  Вiдходжу вiд нього, але стараюся водночас не загубити й кусючого коня з виду.
  - Ну казав i що? - вiдповiдаю, все ще перехоплюючи дихання.
  Його вираз обличчя стає дещо пiдозрiлим.
  - Ти ж не збираєшся знепритомнiти? - по тону зрозумiло, що йому навiть думати про таке огидно.
  - Ти ж не верещатимеш, як дiвчисько, якщо й зомлiю?
  - Тобi краще пiти, а то коней дратуєш, - вiн повертається та йде i тут я усвiдомлюю, що кiнь, який щойно намагався мною посмакувати, починає скаженiти, скрегочучи зубами та б'ючи копитом об землю. Та й iншi, здається, зараз до нього приєднаються.
  Але ж не пiду я звiдси тiльки через дурнуватий наказ якогось незнайомця. Тому встаю в гордовиту позу.
  - То що ж з ними не так?
  - Нiчого такого. Вони м'ясоїднi. А ти м'ясо.
  - Ви їх самi привчаєте до м'яса?
  - Це бойовi конi, - вiдповiдає вiн i зникає за дверима.
  Кров та шерсть на пiдлозi... У шлунку все перевертається. Бiльше нiчого не хочу знати. А тим часом шум вiд тварин зростає, вони просять живої плотi.
  Озноб повзе по спинi поки йду за цим роздратованим, але таким прекрасним чоловiком. Довгi рукави сукнi звисають, спричиняючи дискомфорт, тому знову смикаю їх угору. Мабуть я трохи розiрвала правий рукав, коли вiдскочила вiд кобили, бо вiн нiяк не закочується i вперто спадає назад. Безглузда сукня.
  Йоган йде попереду через галявину до котеджу пiд лiхтарями, що мило погойдуються.
  Черговий раз смикаю за рукав сукнi i ненароком його вiдриваю. Мну кусень тканини в руках i далi прямую за чоловiком. Мiй тупiт дещо приглушує трава та взуття на ногах, однак вiн мене чує, бо наступної митi випалює через плече:
  - Ти хiба не повинна зараз розважатися на балу Адори?
  - Мене туди не запрошували.
  Пауза.
  - То хiба ти не повинна спостерiгати за балом? Пускати бiсики гарненьким хлопцям та заглядати за красивими сукнями?
  - А ти хiба не повинен флiртувати з Адорою на балу?
  Вiн повертається та дивиться менi прямiсiнько в очi. Йоган високий та широкоплечий, а ще його губи противно зiгнутi у дугу, що так i хочеться влiпити ляпаса. Його сердитий погляд бурить мене ще декiлька секунд, а потiм вираз обличчя стає м'якшим. А тодi чоловiк випрямляється та усмiхається, наче я маленьке дурненьке дiвчисько i заходить в котедж, недбало прикриваючи дверi перед моїм носом.
  Поспiшно ставлю ногу, щоб важкеннi дерев'янi дверi не закрилися i прослизаю у середину. Чоловiк пiдходить до камiну, де в горщику кипить срiбляста рiдина, що заповнила кiмнату запахом металу та сосни. Морщу носа.
  Примiщення не дуже нагадує котедж, оскiльки всюди валяються дивнi штукенцiї. Вони виготовленi iз крихiтних металевих частинок, зiбраних в iграшки рiзної величини - такi, як мiзинець, або ж як цiла моя рука. Iграшки нагадують тварин та людей. Одна така витончена фiгурка з крилами, як у пташки, звисає зi стелi.
   - Що це?
   Вiн не дивиться угору, лише бере горщик з киплячою рiдиною з камiну та несе на верстат.
  - Тобi тут не можна бути.
  - Справдi? Тобi ж можна.
   - Я живу тут.
   Роздивляюся навколо. Щось я сумнiваюся у цьому. А тодi зауважую невеличкi дверi поруч iз шафою. Там, мабуть, спальня.
   - То чому ти не на вечiрцi?
   - Не люблю людей, - вiн переливає трохи смердючої рiдини у iнший горщик.
   - Це зрозумiло.
   Чоловiк пiдводить свiй погляд на мене. При свiтлi в котеджi я усвiдомлюю, що вiн молодший, анiж здається на перший погляд. Мабуть рокiв десь на чотири старший од мене. П'ять максимум. Свiтло з камiну вiдскакує вiд його темної шкiри, яка вiд цього мерехтить, що просто заворожує!
   Хлопець переводить свою увагу назад до рiдини, що шкварчить.
   - Ти не переможеш.
   - Перепрошую?
   - Нашу вiйну з твоїм наглим вiдношенням.
   Пiднiмаю брову. Наглим вiдношенням? Спокiйно проходжу по кiмнатi i зупиняюся поруч зi стiною. Якщо вiн хоче, щоб я пiшла, то прийдеться мене силомiць витягнути.
   - Скорiше навпаки: у тебе нагле вiдношення.
   Його зеленi очi спалахують, коли знову дивляться на мене.
   - Якщо я захочу, щоб ти пiшла, ти пiдеш!
   Вiдвертаюся вiд нього i пробую якось полагодити роздертi рукави сукнi. Коли ж знову дивлюся на хлопця, цi брильянтовi очi роздивляються нерiвнi чорнi кiльця власникiв на моїй руцi.
   - Чув ти Сирена Шторму.
   Я насуплююся. - Що?
   - Елемент, - вiн продовжує щось чаклувати над своєю рiдиною.
   Чудово. Тепер розглядаю робочий стiл i якийсь хитромудрий винахiд поруч з шипучим горщиком. Раптом помiчаю мiнiатюрну металеву копiю вовка, що дуже наближена до реального. Такi вовки живуть у снiгових горах, звiдки я родом. Так кортить його торкнутися, згадати рiдну домiвку.
   - У тебе є якiсь бойовi навички?
   - Вмiння дряпатися та кусатися враховується?
   Найкоротша усмiшка торкається куточкiв його вуст, а тодi швидко зникає.
   - Мене звуть Йоган. Адора провела тобi курс про те, що ми маємо робити?
   - Врятувати свiт i все таке? - понижую голос до шепоту, - Так.
   - Однак ти все ще вагаєшся, - вiдчуваю його вивчаючий погляд на собi.
   Киваю i знову пробую якось полагодити свою сукню.
   - Певна, що не годжуся на роль рятiвника свiту.
   - Це добре, бо гадаю свiт не вартий того, щоб його рятували.
   Вiн з мене глузує?
   Але як тiльки-но перехоплюю погляд темношкiрого хлопця, розумiю, що нi. Його вираз обличчя надто серйозний для жартiв, поки вiн кладе двi формочки на стiл i починає заповнювати їх гарячою, срiблястою речовиною з горщикiв.
   - Але менi подобається робити неможливе, - вiдповiдає вiн на моє запитання, перш нiж я вiдкриваю рот. - Чому ти тут?
   - У мене немає iншого вибору, хiба шибениця.
   Тепер Йоган починає дратуватися.
  - А чому ти така певна, що повинна уникнути шибеницi?
   Менi наче ляпас по обличчi дали. Вiдчуваю рiзкий прилив кровi до голови.
   - Якраз навпаки... - Чому я тут? Хiба це егоїстично уникати смертi? - А ще хочу навчитися контролювати свою силу.
   Вiн пропускає це мимо вух, свердлячи мене своїм поглядом.
   - Елемент-жiнка - явище унiкальне. Вже цей один факт ускладнює твою здатнiсть контролювати силу. А якщо додати ще й твiй норов, - у його тонi чується виклик, - то це майже неможливо.
   Ненавиджу його!
   Закушую губу i, стараючись iгнорувати Йогана, пiдходжу ближче до металевого вовка на столi. Простягаю праву руку, щоб торкнутися звiра, а в той час стараюся не привертати уваги до моєї скалiченої руки, яку вiн, скорiше за все, вже й так побачив.
   Раптом цей хитромудрий винахiд починає на мене гарчати.
   Вiд несподiванки кричу i вiдскакую до дверей.
   - Що це в бiса таке?
   Надзвичайно красивий чоловiк не вiдповiдає, лише його голосний смiх заливає всю кiмнату.
   Мої щоки палають, а очi недобре звужуються.
   Я проходжу половину галявини, коли знову чую ритм вальсу, що лине з бальної зали. Звуки музики легко витанцьовують у повiтрi, що нiяк не в'яжеться з голосним смiхом Йогана. Хай їм усiм грець! Закушую губу. Душа просто скиглить та благає мене утекти звiдси.
   Тiльки я вже надто далеко зайшла.
   Ще раз дивлюся на котедж. Це останнiй шанс навчитися контролювати моє прокляття.
   То як вiн казав? Що йому подобається робити неможливе? Пiдтягую подiл сукнi вище i стискаю зуби. Ну що ж, сам напросився.
  Бууууум!!!
  Раптовий вибух струшує все довкола i я падаю. Та не встигаю досягти землi, як лунає ще один. Наступної митi я чимдуж мчу до будинку. Лише пiсля чергового вибуху, коли все навколо знову здригається, усвiдомлюю, що вiн звучить далеко звiдси. Що вiдбувається?
   Оглядаюся i бачу над горами Хайдра помаранчевi язики вогню, з яких вистрiлюють надзвичайно великi вуглинки. Над лiсом здiймається яскраве зарево i стає свiтло, наче вдень. Тiльки-но приходить думка, що потрiбно когось покликати, коли над полум'ям з'являється об'єкт в iснування якого важко повiрити.
   Судно, виготовлене з металу, ширяє в повiтрi пiд гiгантською повiтряною кулею. Його обриси здаються геть нереальними над освiтленим небом, коли воно плавно летить подалi вiд вибухiв.
   Краєм ока бачу, що Йоган теж спостерiгає за цим неймовiрним судном.
   Тодi вiн кричить, щоб я бiгла всередину будинку, а потiм все вiдбувається у пришвидшеному темпi: гостi висипаються, як пригоршня, назовнi i кричать, що столицю атакують.
  
  
  
  
  
  РОЗДIЛ 7
  
   - Рада, що у тебе залишилася хоча б капля розуму, Нiмiє, - Адора кладе своє перо i знову наповнює чашку якоюсь смердючою рiдиною, а вiкно позаду невгамовно скрипить.
   Вiбрацiя посилюється i менi здається, що чашка ось-ось розлетиться на куски.
   Починається. Вдивляюся у небо, а потiм на все ще палаючий схил гори у пошуках одного з цих летючих суден Брона. Килим пiд ногами починає закочуватися, а тодi вся пiдлога трясеться. Це вже вчетверте за останнiх п'ятнадцять хвилин земля здригається пiд будинком, але Адора жодного разу навiть оком не моргнула. Пiсля першого поштовху Адора ясно дала зрозумiти, що цих вибухiв, на вiдмiну вiд нiчних, не потрiбно лякатися i бiльше нiчого не пояснила. Якщо вона спокiйна, то i менi немає чого боятися.
   Землетруси вщухають.
  - Нестерпно навiть уявляти, як ти бовтаєшся на шибеницi, - продовжує Адора, наче нiчого не трапилося. - Такий непристойний спосiб померти для жiнки, коли її лице стає опухлим i непривабливим. Можливо ти й заслуговуєш подiбного, але все ж... це надто огидно, - вона бере чашку, яку поставила перед нею перелякана служанка i надпиває ковток. Покоївка i я скривлюємося. Чим би не був цей смердючий напiй, але щось вiн не надто швидко знiмає у неї похмiлля пiсля балу, а потiм ще й довгих переговорiв в кабiнетi Адори з королем та Вищою Радою, якi оцiнювали можливi витрати на 'новi розробки'. Бiдна жiнка виглядає геть замученою.
   Завитки волосся, зiбранi у пучок на головi, стирчать у всi боки, наче пробують утекти вiд жаби-капелюха. Намальований метелик на її обличчi також розмазався. Складається враження, що Адора його пожувала i виплюнула. Мабуть їй доведеться скупатися повнiстю у цьому смердючому пiйлi, щоб швидко вiдновитися.
   Жiнка робить наступний ковток i розмазаний метелик на її обличчi нiби морщиться.
   - Бачу Брек одягнула тебе у пристойний одяг.
   Оглядаю свiй синiй шкiряний наряд, який дiвчина сьогоднi на мене натягнула - штани, блузку та високi чоботи на шнурiвках. Навiть повсякденний одяг тут чудовий.
   - Це вбрання ти носитимеш щодня. Коли знадобиться бiльше, то попросиш у мене. Якщо я погоджуся, що твiй теперiшнiй шкiряний одяг зносився i тобi потрiбен iнший, Брек придбає новий. Лише пiд час балiв ти будеш одягати сукню з довгими рукавами, щоб приховати твої..., - вона скривлює обличчя, - клеймування. Окрiм сукнi, яку я тобi великодушно вiддала вчора, я вiдiслала Брек ще три. То ж не знищ їх.
   Мабуть Брек не розказала Адорi про подертi рукави голубої сукнi. Потрiбно їй подякувати за це.
   - Їсти будеш разом з Колiном. Не зловживай моєю благодiйнiстю i не витрачай мiй час чи ресурси. В цьому будинку ти повинна поводитися покiрно. Однак не забувай, що тебе тренують як.., - певна що вона скаже зброю, але, вочевидь, жiнка себе стримує - ... як захисника Фелену. Тому не хочу, щоб ти тинялася тут наче жалюгiдний раб. Без моєї присутностi поводься як захисник будинку та майна. Тебе тренуватимуть швидко та наполегливо, бо як ми бачили минулої ночi, у нас не багато часу залишилося. Зрозумiло?
   - Так, панi.
   Тепер вона пильно на мене дивиться.
   - Читати вмiєш?
   Ствердно киваю.
   - Мiй п'ятий власник, шкiльний вчитель, навчив, - вiн вiрив, що навчити раба читати те ж саме, що й вчити дитину.
   Адора здається здивованою. Але й задоволеною.
   - То це вiн навчив тебе розмовляти правильно, а не простонародною мовою?
   Знову киваю.
   - У такому випадку весь свiй вiльний час займешся читанням книг по веденню воєнної стратегiї, якi можеш знайти у бiблiотецi.
   Черговий легкий пiдземний поштовх заставляє вiкна тремтiти, однак одразу ж припиняється.
   Ще один ковток її огидного напою.
   - Можеш йти. Йогана та Колiна знайдеш на задньому дворi. Вони уже почали тренуватися. Брек тебе проведе, - i Адора жестом показує у сторону дiвчини, яка з'являється у дверях. А тим часом жiнка умощується зi своїм напоєм над столом з купою якихось записiв, якi, з того що менi вдалося розшифрувати, пiдтверджують плiтки, що повiтрянi кораблi Брона таки iснують - такий собi подвиг неможливостi, який наводить на роздуми про їхню велику перевагу над нами. Однак рада не до кiнця певна скiльки ще таких кораблiв у них є та наскiльки далеко вони здатнi лiтати. Вважається, що минулої ночi проводилися випробовування.
   - Отже ти вирiшила залишитися, - одразу ж випалює Брек, як тiльки ми опиняємося за дверима. Ми йдемо уже знайомим менi коридором до виходу, яким я скористалася минулої ночi. Перед тим, як вiдкрити дверi, Брек на хвильку вагається:
   - Хочу тебе попередити, що Колiн вважає Йогана складною людиною. Однак вiн свою справу знає.
   Складний? Складний - це зовсiм не те слово, яким можна описати цю особистiсть. Але на рахунок його обiзнаностi Брек права, коли взяти до уваги його вчорашнiй коментар щодо 'сирени шторму'.
   Тодi, наче їй приходить якась запiзнiла думка, Брек додає:
  - Ага, покоївки всi говорять, що вiн дуже гарний, тому не втюхайся в нього, бо Адорi це геть не сподобається. У неї власнi iнтереси щодо нього.
  - До Йогана? А вона не застара для нього?
  - Всi правила гри зникають, коли йдеться про цю стару навiжену. Ходять чутки, що минулого року вона органiзувала нещасний випадок для посудомийницi, яка надто захопилася Йоганом. Сумнiваюся, що вiн навiть знав про iснування цiєї нещасної. Але вiн наче знаходиться у власному розпорядженнi. Принаймнi менi так здається, - вона хiхiкає та штовхає масивнi дверi, за якими нас одразу окутує туман, ранковий вiтер та сонячне свiтло.
  - Менi також, - бурмочу. I чомусь тiшуся, що в цей момент Брек не може бачити, як мої щоки покриваються рум'янцем.
  Дiвчина рукою махає в сторону житла Йогана.
  - Прямуй в лiс позаду цього будинку. I дай стусана моєму братовi вiд мене, окей? - пiсля чого вона заходить назад в коридор та зачиняє за собою дверi.
  Повiльно перетинаю мокрий вiд роси двiр та поглядаю на схил гори, що досi страхiтливо палає; як тiльки-но обминаю будинок, наштовхуюся на галявину. Вона оточена лiсом з гiгантських розлогих соснових дерев, вiд чого повiтря сповнене розслаблюючим ароматом. Йоган, ця широкоплеча рама, стоїть посеред арени, одягнений у зелений шкiряний одяг та гнiвливо дивиться на лисого чоловiка, якого я вчора бачила за вiкном. Хоча це й не чоловiк. Вiн мого вiку, можливо на рiк старший, iз тою ж веснянкуватою шкiрою та коричневими очима, що й його сестра Брек. Хлопець зняв верхнiй одяг, демонструючи таким способом мускули, мабуть набутi пiд час мiсяцiв важких тренувань.
  - Я тебе прошу, ти ж навiть не стараєшся, - говорить Йоган своїм низьким голосом.
  - Ти про що? Я кращий од тебе, - кричить у вiдповiдь лисоголовий - ти навiть не можеш... - його аргументи випаровуються, як тiльки вiн бачить мене. Погляд оцiнює мене вiд нiг до голови i фокусується на волоссi, химерно заплетеним Брек вранцi. Воно виглядає смiшно, але дiвчина була сьогоднi в хорошому настрої i наполягла на своєму. Хотiла розпустити його як лиш би вийшла назовнi, але забула. Дiдько.
  Хлопець посмiхається i я впевнена, що вiн грає мускулами, коли рухається, щоб справити на мене враження. Вiн складає свою долоню у привiтальний жест.
  ? Привiт, красуне. Ти той пестунчик моєї сестри?
  Вiн нагадує менi пройдисвiтiв на ринках, якi флiртують зi слугинями прикидаючись, що кожна з них - це любов їхнього життя. До появи наступної дiвчини. Зазвичай подiбне мене дратує. Але цей хлопчина... його погляд настiльки щирий, що вiн менi починає подобатися.
  ? Я - Нiм, - ледь йому посмiхаюся.
  Йоган стає позаду хлопця i злегка б'є його по потилицi.
  ? Годi флiртувати, хлопце, краще покажи менi.
  Здається, Колiну байдуже, вiн лише перекривлює Йогана 'Годi флiртувати та краще покажи менi' поки прямує до iншого кiнця галявини.
  Глузливо посмiхаюся.
   Але Йогану на мене байдуже, його погляд зосереджений на Колiновi.
  ? Ти все ще стаєш у неправильну позу, - тихо коментує вiн.
  Колiн розставив широко ноги, одне колiно трохи зiгнуте, тому на ньому зосереджена вся вага тiла. Iнше напружене та повернуте вбiк. Вiн швидко пiдморгує менi, а тодi нахиляється, торкається обома руками землi та закриває очi.
  Земля пiд нами починає вiбрувати.
  Це вiн?
  Тепер земля трясеться.
  Це його рук справа?
  Тепер пiдземнi поштовхи такi сильнi, що дерева навколо нас хитаються та нахиляються пiд небезпечним кутом. Раптом чути оглушливий звук i по землi розповзається трiщина. Вона поширюється, стає глибшою, тепер це лiнiя прiрви у шiсть фунтiв, що бiжить в сторону Йогана.
  Та вiн навiть не ворушиться. Вiн лише стоїть та оцiнює, чи трiщини нацiленi iдеально в нього.
  Даю заднiй хiд. Нажахана. Зачарована. Дивлюся на Колiна. Вiн так хоче поквитатися з Йоганом?
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"