Мирошниченко Никорлай Петрович : другие произведения.

Буквар з iсторiї України (у вiршах)

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
Оценка: 5.56*4  Ваша оценка:

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   XI -Х ст. до н.е.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   V ст.. до н.е
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   I ст. н.е.
  
  
  
  
  
  
  
   II - VI ст..
   н.е.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   III-IVст.н.е.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   .
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   375р.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   VI ст. н.е.
  
  
  
   Є країна, в якiй ще недавно iсторiя
   була заборонена. Це - Україна. Українець
   шукав свою iсторiю для прочитання i
   не знаходив. Тодi вiн створив її сам, у
   незвичайний спосiб - у вiршований, поетич-
   ний. Щоб - навiки...
  
  
   Есть страна, в которой еще недавно
   история была запрещена. Это - Украина.
   Украинец искал свою историю для прочтения
   и не находил. Тогда он создал ее сам, в
   необычный способ - поэтический, в
   стихах. Чтобы - навеки...
  
  
   There is a country, where the history was
   prohibited not so long ago. It is Ukraine.
   The ukrainian was founding his history for
   reading and did not find. Than he created this
   history by himself. In a very unusual way - in
   poetry. In order - for ever...
  
  
   ------------------------------
  
  
   800-рiччю першого лiтописного вживання
   слова "Україна" присвячується
  
  
  
  
   Своєслав Неймовiрний
  
  
  
  
   Б У К В А Р
   з iсторiї України
   (у вiршах)
   Оригiнальний народний
   пiдручник
  
  
   Самвидав України -- Самиздат Украины.
  
  
   1996
  
   -----------------------------------------------------
  
  
  
  
   , Прими ж плоды трудов моих,
   Плоды безпечного досуга.
   Я знаю, друг, ты примешь их
   Со всей заботливостью друга.
   Как Аполлонов строгий сын,
   Ты не увидиш в них искусства,
   Зато найдешь живые чувства -
   Я не Поэт, а Гражданин.
   (К.Ф.Рылеев, "Войнаровский").
  
   I збагнете iстину, i iстина звiльнить вас.
   (вiд Iоанна, 8:32).
  
  
  
  
  
  
   Частина перша.
  
  
   ------ 1 -----
  
   Хто ми? Хто ж ми, українцi? Звiдки ми взялися?
   "Звiдки й всi, - один промовив, - тепер розберися".
  
   Розберемося, хлоп'ята! Це ж-бо н а м потрiбно!
   Ось до вас моє послання, iзписане дрiбно.
  
   Наша правда лежить зверху в цих рядках вiдвертих.
   Отож - в путь, до наших предкiв, - смертних i безсмертних...
  
   -----------------
  
   Дикуни кругом бродили, поки не осiли,
   Переживши холоднечу, дещо зрозумiли:
  
   I як батька гуртом бити, на звiра ходити,
   Добро вiд зла вiдрiзнити, i дiтей навчити, -
  
   Своє-таки перекласти в голiвку дитячу,
   Закон твердий сотворити з божеством в додачу, -
  
   Стали людьми. Небо - небом називати стали,
   А десь воно зветься Himmel, ciele - цього не знали.
  
   Значить, наш табун первiсний з iншими не знався,
   Раз по-своєму до всього глуздом добирався?
  
   Знатись - знався, й спiлкувався, але не на стiльки,
   Щоб без свого залишитись вiд такої спiлки.
  
   I раз назвав небо - небом, то хто його змусить
   Вчить дитину, що це - Himmel? Нiщо не примусить.
  
   Раз сам став орати землю, в хлiборобствi знався -
   То i в сина така ж доля, аби лиш старався.
  
   Предки нашi - хлiбороби. Почнемо з Трипiлля*.
   Це вже, хлопцi, не легенда з чийогось бездiлля,
  
   Це слiди незаперечнi, давнiших немає,
   Що жили тут хлiбороби в нашiм з вами краї.
  
   I з тих пiр п'ять тисяч рокiв сiється тут жито...
   Хто навчив? Хто мiг забрати у них спосiб жити?
  
   I куди iти їм звiдси? Кращий грунт шукати?
   Кращий клiмат? Нi, не варто й постоли топтати..
  
   I вже тим вони нам рiднi, що тисячi рокiв
   Трималися за цю землю. Чи хоч мали спокiй
  
   Вiд заброд? Так, вони знали, не могли не знати,
   Що є у них щ о любити, є щ о захищати.
  
   Може хтось i прибивався, - всiм землi ставало,
   Аби з миром. А не з миром?.. Життя ж не вмирало..
  
   То чиї були це предки? Кому вони ближчi?
   Нашi. Нам. Та i чи будуть не згiднi коли ще?
  
   Хто не згоден - хай докаже: в и м е р л и, чи с т е р т i.
   Землероби ж в землеробствi на землi - безсмертнi!!
  
   Їхнi гени - вiчнi в часi незнищеннi коди
   Ознак їхнiх - дiйшли до нас крiзь усi негоди.
  
   I у жилах у забудькiв з них же i регочуть:
   Не тi слiпi, що не бачать, а тi, що не хочуть...
  
   Знаймо й таке: доказали лiнгвiстки-кумасi,
   Що трипiльство i слов'янство спiвпадають в часi.
  
   I в просторi спiвпадають: все те ж Поднiпров"я,
   На пiвночi - лиш по Прип'ять наше рiдномов'я, -
  
   Це Тшинецько-Комарiвська слов'янська культура,
   Пiдтверджена розкопками давнина похмура....
  
   ----- 2 -----
  
   Залишалась тища рокiв до нашої ери.
   Поднiпров'я для слов'нства, попри всi химери,
  
   Зробилось найбiльш важливим мiсцем тут, на сходi;
   Бiлогрудiвсько-Лужицький перiод проходить
  
   Нетривалий. Пiсля нього було Чорнолiсся*, -
   Це вже час, коли слов"янський схiдний дуб розрiсся.
  
   Був i захiдний: це предки полякiв i чехiв,
   Предки псковцiв-новгородцiв i лужицьких сербiв.
  
   Про культуру Чорнолiську сказано: слов"янська,
   Межi хочете - будь-ласка: земля надднiпрянська.
   ,
   Тясьмин, Ворскла... Щось чується в цих словах знайоме,
   А в столiттях - ще т а ера: десяте i сьоме.
  
  
  
   -----------------
  
  
  
   В тi часи навчились предки плавити залiзо
   З руд мiсцевих: серп, сокира, нiж, щоб хлiба врiзать,
  
   Ну i - меч. Бо ворiженьки з степу насувались -
   Кiммерiйцi. На готове, звiсно ж, зазiхались.
  
   Вiд залiзного знаряддя вже бiльше й достатку,
   Вже є й злишки, якi просять якогось порядку.
  
   I вже той. хто порядкує - сам не жне й не косить, -
   Це вже вождь, чи князь, чи iнше яке звання носить.
  
   I прибiчникiв вiн має, яким довiряє,
   I для всiх їх, ще й для вiйська, харчiв вистачає.
  
   Це вже - прототип держави. Це - у чорнолiсцiв.
   Були у них i фортецi - проти кiмерiйцiв,
  
   Яких вони не пустили у свою країну,
   Не дали поїти коней з нашого Тясьмину,
  
   I свої чотири царства в добрий час створили,
   Що в союзi i у згодi набирились сили.
  
   ------ 4 -----
  
   Цi царi i цiї царства - в книгах Геродота
   Описанi, - це вже вчена, книжкова робота.
  
   Написана не ворогом, але i не другом
   Про Скiфiю i про скiфiв: злiпив одне з другим,
  
   Не поспiшав уточнити велику рiзницю
   Мiж скiфами-орачами, що сiють пшеницю,
  
   I скiфами кочовими, що степом блукають:
   Тi - слов"ни, цi ж iранцi, приблуди в цiм краї.
  
   I читальникам байдужим начебто i ясно;
   Уявляють вони скiфiв досить однозначно:
  
   Раз говориться про скiфiв - значить про кургани,
   Повнi золота, кибитки... Ну а де ж слов'яни?
  
   Може й є десь по болотах, злидота нещасна..
   Скiфське золото слiпить вас, братiя сучасна!.
  
   Або умисел чийсь хижий вип"ялив приблудних
   З їхнiм золотом, щоб наших предкiв многотрудних
  
   I не видно було, наче в той час не було їх.
   А вони завжди були тут в рiднiм Поднiпров"ї!
  
   С к о л о т а м и вони звались в часи Геродота,
   Було в них чотири царства - державна спiльнота.
  
   По теперiшнiй би картi - "київським", "тясьминським"
   Вони б звались, iншi двоє - "ворсклинським", "подiльським".
  
   Три царi там царювали на чотири царства.
   Був у них високий розквiт всього господарства.
  
  
  
   Не на звiльнених вiд лiсу клаптях горювали,
   А лани лiсостеповi п л у г о м обробляли.
  
   I родила там пшениця - золота, на славу,
   Що везли її на експорт у мiсто-державу
  
   Ольвiю на Чорномор"ї, колонiю грецьку,
   За золото продавали - на славу купецьку
  
   I на хлiборобську славу. А Ольвiя звалась
   "Торжищем борисфенiтiв" - д н i п р я н. Це писалось
  
   Геродотом. Де тим скiфам золота узяти?
   Може, у купцiв днiпрянських вимагали плати
  
   За проїзд по їх кочiв'ях. Може продавали
   Своїх коней у Ольвiї. Може, грабували...
  
   Мали сколоти фортецi - проти скiфiв, звiсно,
   Мали вiйсько, щоб громити силу лиховiсну,
  
   Мали вони вже кiнноту - вершникiв дружини.
   Була знать, була i розкiш, i зiгнутi спини.
  
   Словом - це була д е р ж а в а, чуєте, днiпряни?
   I створили її нашi пращури-слов'яни.
  
   Вiд шостого до другого вiку т о ї ери
   Квiтла вона, обiпершись на днiпровський берег -
  
   Поки в степ не приплелися на лихо сармати,
   Шлях свiй згарищами, кров"ю стали помiчати.
  
   Скiфiв витiснили з степу, приперли до моря,
   А днiпрянам причинили великого горя...
  
   ------- 4 -------
  
   Не везуть купцi днiпрянськi у Ольвiю хлiба -
   Не пропустить хижий ворог, якщо в степу здиба.
  
   Накинулися сармати на " тясьминське" царство
   I розбили. Для тясьминцiв почалось митарство:
  
   Довелось їм, бiдолахам, рiдний край лишати
   I у Таврiї у скiфа притулку прохати.
  
   Прижились там, ще i скiфам у пригодi стали:
   З"явилися там фортецi, мiста виникали,
  
   Яких зроду не бувало у Дикому полi. -
   Чи iз моря, чи iз степу виглядать їм долi?..
  
   Тi три царства, що лишились, дуже занепали, -
   Без торгiвлi, пошарпанi, в нуждi знемагали.
  
   Вiдiйшло "подiльське" царство в полiську дiброву
   I д р е в л я н а м и назвалось, i воскресло знову.
  
   "Ворсклинському" теж на пiвнiч iти довелося, -
   С i в е р я н с ь к о ю землею воно нареклося,
  
  
  
   А "київське" перед полем сумним опинилось
   I П о л я н с ь к о ю землею в тi часи зробилось.
  
   Вiдбувалось це на зламi т о ї й ц е ї ери
   Пiд стрiлами сарматського змiя-ненажери.
  
   --------------
  
   Ой ти ж поле, Дике Поле, наша ти недоле...
   Скiльки наших ворiженькiв випасло ти, поле?!
  
   Дивляться у степ днiпряни - скiльки ж-бо там злого!.. -
   Сльози очi застеляють вiд погляду того.
  
   Звiдти з м i й на них дивився багатоголовий,
   Свою жертву шматувати кiгтями готовий.
  
   I хто духом був слабкiший - той пiшов за Прип'ять, -
   Там балтiйцi з богом К р и в е , - днiпрянцiв не кривдять,
  
   Аби тi лиш бога Криве своїм визнавали,
   Тi визнали, - незабаром к р и в и ч а м и стали.
  
   Бiлорусами назвуться їх нащадки згодом -
   Синьооким, свiтлорусим слов'янським народом.
  
   Але ж - Змiй. Грудьми своїми його зупинили
   Надднiпрянцi, - вистояли, об'єднавши сили,
  
   З крилом правим своїм братнiм, що звалось древляни, -
   Начувався змiй сарматський, приблуда поганий.
  
   Був вiн битий. За хижацтво випала й заслуга:
   Викували сила й згода великого плуга,
  
   Запрягли його i дружно всiм миром погнали,
   Й борозна та велетенська робилася валом...
  
   З того часу височiють в а л и в Українi,
   З м i й о в и м и вони звуться-таки i до нинi...
  
   Це - iз казки. А насправдi - натерпiвшись злого,
   Не чекаючи iз степу для себе нiчого,
  
   Окрiм лиха - узялися вали насипати
   Нашi предки: упеклись їм скiфи i сармати.
  
   Будувався вал нехитро, але вперто дуже:
   Обвуглена деревина, до гниття байдужа,
  
   Клалась одна до другої, потiм засипалась
   Глиною, яка сумлiнно тут же трамбувалась.
  
   Пологiший схил - до себе, крутiший - до степу,
   З боку степу - рiв копався (Змiю на халепу).
  
   Протяглася ця споруда загальним рахунком
   На тисячу кiлометрiв, i стала рятунком
  
   Для тих, хто її задумав. Але ми й пiзнiше
   Говоритимем про неї, не зразу облишим.
  
  
  
   Лиш подумаєм давайте: як-то спромоглися
   На труд такий грандiозний - i сини Полiсся,
  
   I поляни з Лiсостепу, i сiверськi люди;
   Змiйових валiв система - спiльна їх споруда.
  
   Бачим тут мету загальну i стиль будування,
   Спiльну волю, дух, характер i спiльне бажання...
  
   Це могло робитись ось як: у тяжку годину,
   Знемагаючи у сiчах за свою країну,
  
   Сльози витерши, i в душах бiль не вгамувавши -
   Уступали свої ниви сарматам на пашу
  
   Нашi предки. I на пiвнiч гiрко вiдступились.
   I сказали собi врештi: "Годi! Находились!
  
   Раз наш ворог, як той вiтер, в руки не дається -
   Ми зупиним його, люди! Зможемо, здається!
  
   Земля наша нас врятує. Ану лиш за дiло!
   Нумо вали насипати! Вистачить i сили,
  
   I дерева, i розуму, i рук мозолястих,
   Бо не зробим - не топтати нам рiдного рясту..."
  
   Хто б зумiв таку будову органiзувати?
   Хто зумiв би так розумно цим порядкувати?
  
   Це пiд силу лиш д е р ж а в i чи кiльком державам,
   У яких i ворог спiльний, i доля, i слава.
  
   Цi держави нам знайомi: це з е м л я Древлянська,
   З е м л я Сiверська, а третя - це з е м л я Полянська.
  
   Естафету державностi взяли у сколотських
   Отих царств, що iснували з часiв геродотських.
  
   I любителям "колисок" скажемо, щоб знали:
   Ось вона, колиска наша, за Змiйовим Валом!
  
   Жаль, що грамоти не знала, листiв нам не слала,
   Головного ж не забула: в а л и збудувала!..
  
   Мовчазна, невтомна, вiльна - звiдти виринає,
   Примружившись довiрливо, поляд наш вивчає...
  
   ------- 5 -------
  
   Сiвер - пiвнiч. Сiверянська - це з е м л я пiвнiчна.
   Значить, все, що пiвнiчнiше - ... - Еге ж. Що, не звично?
  
   А це ж i Днiпра верхiв"я, й Суздаль-Володимир,
   Не кажучи про Новгород: - ого, який сiвер!
  
   Теж Федоти, але не тi, - все це потiм буде,
   А поки-що заглянемо, як там нашi люди.
  
   Вiзьмемо Древлянську з е м л ю в кiнцi тої ери:
   Це держава на Полiссi, що замкнула дверi
  
  
  
   В свою хату своїм в а л о м i стоїть на славу.
   Хто ж цей вал охороняє, як i всю державу?
  
   (Почалося будiвництво Змiйового Валу
   В 2-м вiцi т о ї ери й 7 вiкiв тривало.
  
   Будували всi, хто здужав лопату тримати,
   "Змiй" у плузi - полоненi вороги-сармати).
  
   А на валу виставлялись пости i дозори;
   Але як же угадати, звiдки зайде ворог?
  
   I чи встигнуть дружинники доскакати вчасно
   До нападницького мiсця? Це було б прекрасно
  
   Якби встигли. Але, певно, не завжди встигали, -
   I тодi дядьки древлянськi оружно ставали,
  
   Бо - селились попiд валом. Скажем, оре ниву,
   А пiд кущем - торба з хлiбом i меч незрадливий.
  
   Значить - це не пiдневiльний, раз завжди при зброї, -
   Чом це не к о з а к, опора країни рiдної?
  
   -----------------
  
   А коли в сарматiв чвари чи iнша халепа -
   Можна їх i потiснити, прирiзати степу,
  
   Але знову ж новим валом треба городитись,
   Вiдвойоване обжити i оборонитись.
  
   Просувалися на пiвдень нових валiв смуги,
   Просувались i древляни - i з мечем, i з плугом.
  
   Так же само i в полян, i в сiверян так само,
   I прийшли вони плiч-о-плiч в н о в у е р у прямо -
  
   Нi, не тими племенами, як писав хтось гладко,
   А з е м л я м и союзними iз твердим порядком:
  
   Вiче, князь, боярська дума, вiйсько, люд оружний,
   Бог земельний, язичество, чесний труд натужний.
  
   -----------------
  
   Ну а Тивер синьоока як з е м л е ю стала?
   Це тясьминцi, що iз скiфом сусiдства шукали
  
   У Таврiї. Потiм стало їм не по дорозi -
   I за Днiстер вiдселятись почали по змозi.
  
   З е м л я виникла слов"янська, розправила крила,
   А як у л и ч i змужнiли - з богом вiддiлила.
  
   Бо ж писав Тацiт германський: венеди-слов"ни
   Жили аж в дунайських гирлах iще до Траяна.
  
   ------ 6 ----
  
   Потiм щось таке зробилось, що сармат не стало,
   Чи вимерли, чи вибитi, чи вiдкочували?
  
  
   З вiку 2-го по 6-й всi вже а н т i в знають. -
   Хто такi? Вiдкiль взялися i де проживають?
  
   "Проживають - мiж Днiпром i по самi Карпати,
   Це союз племен слов'янських, сильний, слiд сказати"...
  
   Те-те-те! Не племена це! Тут ми в курсi справи:
   Це є з е м л i федеральнi у формi держави...
  
   Анти - це iранське слово. Може, ще сармати
   Так назвали наших предкiв, мо"й алан* триклятий
  
  
   Були в антiв перiоди - свiтлий i похмурий.
   Перший - свiтлий: Черняхiвська слов'янська культура.
  
   Вiд Карпат до Заднiпров'я - розквiт небувалий, -
   У третьому й четвертому столiттях так стало.
  
   Це були благословеннi столiття Траяна.
   Траян - римський iмператор. При чiм тут слов'яни?
  
   А при тому, що в слов'янських з е м л я х федеральних - .
   I в древлянськiй, i в полянськiй, в умовах загальних,
  
   Оберталися монети римського Траяна
   (Викопано їх немало i в музеї здано).
  
   Звiдки брались - пояснити нехитра i штука:
   Бо - торгiвля, - iсторична говорить наука.
  
   А вiд антiв i до Риму - рукою подати,
   Вiддiляють Рим вiд антiв лиш гори Карпати.
  
   I iшли купецькi валки рiдним краєм антським
   Через гори в римськi землi iз хлiбом слов'янським.
  
   Знову значно пожвавились порти чорноморськi,
   Що Римовi належали. Ось лиман Днiпровський,
  
   А по ньому пливуть струги з полянським товаром,
   Щоб везти товар додому римський незабаром...
  
   -----------------------
  
   У четвертому столiттi є вже слово р о с и ,
   Якi жили на Тясьминi i на рiчцi Росi.
  
   Федеральнi з е м л i - анти, роси, черняхiвцi,
   I усе це - одночасно. Але ми не вiвцi,
  
   Не зiб"ємось з пантелику в словесному рястi,
   Ми народ державний бачим в щастi i нещастi,
  
   Бачимо великi села вздовж рiчок замрiйних
   Без всякого частоколу (є вал у них спiльний).
  
   Все це дуже нагадує села українськi,
   Якщо хочете - радiйте: нашi ж, не чужинськi..
  
   ----------------------
  
  
  
   Я загадки отакої не можу вгадати:
   Куди ж все-таки подiлись iз степу сармати?
  
   Невже готи їх прогнали, як iшли на пiвдень
   Уздовж Днiстра з Прибалтики? Гот - завзятий пiвень:
  
   Почубився з волинцями*, i тi розступились, .
   Промовивши: "Ступай, готе, в дикий степ на милiсть,
  
   Там сармати, познайомся"... I готи пробрались
   Аж пiд Крим, вiдбили простiр й там розташувались.
  
   I в степу в "вiки Троянi" щось не кочувалось
   Нiякому хижаковi. Зате торгувалось
  
   Нашим антам-черняхiвцям, i Днiпро був вiльним,
   I днiпрянський край зробився багатим i сильним.
  
   ------------------
  
   Зайшло сонце благодатне та й за чорну хмару,
   Як зазнали нашi предки грiзного удару
  
   Вiд отих пришельцiв готiв. З Криму, з-пiд Дунаю
   Покотилось готське лихо по рiдному краю.
  
   Антський князь, що звався Бусом, з вiйськом став до бою
   Але зрадила їх доля в грiзному двобою:
  
   Бус, сини його й бояри в полон були взятi
   Й на стовпах уздовж дороги в муках розiп"ятi.
  
   Почалася сумнозвiсна Бусова година. -
   Зажурилась, похилилась предкiвська країна...
  
   Гот не мiг зайти далеко: в а л и зупинили;
   Але ж антам нашкодити вороги зумiли:
  
   Вiдрiзали експорт хлiба в порти чорноморськi,
   Порти знищено, закрито i лиман Днiпровський.
  
   Але це ще не все лихо: гуннiв чорна хмара
   Неслась степом у Європу, як та божа кара.
  
   Аж двигтiли в а л и нашi, - ворог об них бився;
   Виплюнувши зуби з кров"ю, вiн не зупинився,
  
   А пiшов на захiд далi. Скоро стiни Риму
   Дивилися на смерть свою, реальну i зриму.
  
   I iмперiя прогнивша навiк розвалилась.
   Дика ж сила з накраденим на схiд вiдкотилась.
  
   -------------------
  
   Два столiття - аж по шосте - терлись пiд валами
   Гунни, потiм i алани, скрипiли зубами.
  
   Були битi, гнанi в шию, гризлись i хирiли.
   Пронеслися повз них обри, й скоро небо грiли
  
   Дулiбськими оселями на тихiй Волинi,
   I чинили там наругу поганцi чужиннi:
  
   Запрягали жон дулiбських у свої мажари,
   I катались, клята погань. Дiждались i кари,
  
   Бо почезли, злупцьованi, *яко тiї обри",
   Показавши, як зникає все зле i недобре.
  
   (То ж виходить, що дулiби жили не за валом,
   Раз ворожеє нашестя до них проникало).
  
   ---- 7 ----
  
   Все минає. Закiнчилось гунське лихолiття.
   Наступила весна нова - шостеє столiття.
  
   За в а л а м и росла сила, росла, виростала, -
   Вся країна надднiпрянська назву Р у с ь обрала.
  
   Люди з рiчки Рось - це р о с и. Про це вже писалось, -
   Ще в четвертому столiттi слово це вживалось.
  
   Рось - переднiй край стояння слов"ян проти гуннiв.
   Роси вибору не мали, їх не мучив сумнiв:
  
   Їм лишалось - або вмерти, гуннiв пропустивши,
   Або з славою зажити, ворога розбивши.
  
   I вибрали вони друге: сталь на сталь упала, -
   Перемога! Слава росiв голосною стала...
  
   -----------------
  
   Пiд роською орудою - вся з е м л я полянська.
   Прилинули й сiверяни: "Ось вам рука братська!
  
   Ходiм успiх розвивати! Доб"єм осоружних!"
   Докiнчили. Лине пiсня перемоги й дружби...
  
   Р о с ь чи Р у с ь - не суть важливо. Р у с ь, - так i лишилось
   Грiзне слово. Для доброго - лиш добром свiтилось.
  
   Роси, сiверцi й поляни злились воєдино.
   Київ став престольним мiстом всiєї країни.
  
   -----------------
  
   К и й приплив з братами з Росi, сестра Либiдь з ними. -
   Вибрали Днiпровi кручi, назвали своїми.
  
   Щоб в Європi утвердитись - спорядили вiйсько
   Й нанесли вiзит серйозний в Царград вiзантiйський.
  
   Це - в п"ятсот тридцятi роки. Цiсар Анастасiй
   Прийняв з почестями Кия в своєму палацi.
  
   Були й ще туди вiзити, не всi були мирнi
   (Бо не визнають вiдразу, як будеш сумирний).
  
   Була й вiйна переможна в цiї ж-таки роки:
   Руси мусили подати деякi уроки
  
   Тим пихатим вiзантiйцям - щоб Босфор вiдкрили,
   Щоб в торгiвлi знали мiру - бога не гнiвили.
  
  
   В тi ж п"ятсот тридцятi роки Кий i їхнiй цiсар
   Мир уклали, не кидавши слiв своїх на вiтер:
  
   Значить - Чорне море вiльне i торгiвля вiльна;
   Зацiкавленiсть у мирi була обопiльна.
  
   ----- 8 ----
  
   Що ж на пiвночi у Кия? Кривичiв ми знаєм;
   Були й iншi, що сказали: "Пiдем, пошукаєм
  
   Собi простору й спокою у пiвнiчних хащах
   Там, у землях вiддалених, хоч i не у кращих".
  
   Сусiдились з кривичами. Виникали новi
   З е м л i слов"н. - Бiлоруси на їхнiй основi. -
  
   Д р е г о в и ч i, р а д и м и ч i, далi - п о л о ч а н и;
   Виникли цi новi з е м л i у "вiки Троянi".
  
   Бо в часи благополучнi люду прибуває,
   Бiльш достаткiв. Жаднiсть князя з багатства зростає,
  
   Ну i - люд на волю рветься, бiльше i протесту. -
   I мандруй, якщо несила владу князя знести.
  
   -----------------
  
   Були й такi, що майнули (але це пiзнiше,
   В шостому-таки столiттi), - по картi правiше -
  
   На пiвнiчний схiд, де Волги i Оки верхiв"я;
   Вiв їх з Сiверщини Вятко - не на безголiв"я,
  
   А на ризик невеличкий. Там хто? Угро-фiни:
   Мордва, меря i мурома - все народ глибинний;
  
   Черемiси i мещера, - мирнi, слабосилi.
   З ними в я т и ч i змiшались i навiк осiли
  
   Будуть з них великороси колись при нагодi,
   Що назвуть себе найстаршим з слов"янських народiв,
  
   Розселяться на пiв-свiту по якомусь праву,
   Побудують безпощадну могутню державу
  
   Iм'я батькове привласнять, на батька начхавши,
   Назвуть його м а л о р о с л и м, наче насмiявшись.
  
   А племен скiльки пiдкорять, загребуть пiд себе!
   Потiм скажуть: "Вам же краще. Чого вам ще треба?
  
   Ми вас учим жить на свiтi, ми вас захищаєм,
   (Правда, як того н а м треба, ми-бо краще знаєм
  
   Як вас треба захищати, коли i вiд кого.
   При нагодi все поясним)". I - ну їх пiд ноги!
  
   Отам захист! Там затишно! А скажуть: "Под руку
   Высокую братьев меньших. Что вы там про муку?"
  
   Забрав iм"я наше й силу для своєї ж слави,
   О невдячний "старший" брате! За що обезглавив?!
  
  
   Хоч би сам знав, к о г о мучиш. Чи хоч сам радiєш?
   Бо й ти темний. О боже наш! Що вже тут подiєш...
  
   --------------------
  
   Чом так хижо ви дивитесь, зашкарублi душi,
   На цi страдницькi рядочки - сльози мої бувшi,
  
   Що словами таки стали? "Це голос ворожий!" -
   Сичите ви. Сичiть собi! Люби правду, боже!
  
   О, гелгочуть: "При чiм народ? Це вина д е р ж а в и,
   Це цар душив iнородцiв! "Палкiн" це, "Кривавий!"
  
   I росiйському народу також вiдмiрялось
   Ковшем лихо". Правда все це. Правда! Всiм дiсталось!
  
   То якого ж тодi бiса славите ви дружно
   Ту державу? оту "славу русского оружья"?
  
   Радiєте, що мiцнiла, що перемагала,
   Що кордони на всi боки розширяла?
  
   Бач, розбив Петруха шведiв - "Слава йому, слава!"
   Але жоден не вимовить: "Гадина кривава!"
  
   В чiм тут добро? В чiм же зло тут? Де межа проходить
   Мiж правдою i кривдою? Де вона все бродить?
  
   Чия сила - того й правда... Так ведеться здавна.
   Благо нацiїї, якщо це нацiя державна..
  
   В своїй хатi - своя й правда. Хочеш правди бiльше -
   Будуй хату, заводь правду. Так буде найлiпше.
  
   Жодна нацiя на свiтi, що державнiсть має,
   Не вiдмовиться вiд неї: грудьми захищає.
  
   Як трагедiю безмiрну, як той день Помпеї
   Сприйме нацiя загибель держави своєї.
  
   I як свято, як найбiльше народ вiдзначає
   День народження держави у своєму краї.
  
   А ще якщо ця держава значна, життєздатна -
   Це для нацiї умова просто благодатна:
  
   Хто умови оптимальнi для нацiї створить?
   Хто не дасть побiчнiй силi мати з тебе користь?
  
   Лиш своя, нацiональна держава спроможна
   Це зробити. Сумнiватись тут просто не можна.
  
   В своїй хатi - своя й правда. Хочеш правди бiльше -
   Будуй хату, заводь правду. Так буде найлiпше.
  
   Дак яке нацiональне Фiнляндiї свято? -
   День народження д е р ж а в и ! Отак-то, хлоп"та.
  
  
  
   ---- 9 ----
  
   Але вернемось до Кия. Що вiн поробляє?
   Править Руссю молодою. Мiць її зростає.
  
   Її флот смiливо ходить в Середземне море -
   До Iталiї, до Крiту, - торгує i боре.
  
   Глядить пильно стольний Київ на струги торговi,
   Що пливуть до Вiзантiї униз по Днiпровi.
  
   Але Київ їх спиняє: без нього - нi кроку, -
   Контролює всю торгiвлю на обидва боки.
  
   I цим створює "задуху" пiвнiчнiшим землям, -
   Тi обдiленi в торгiвлi Києвовим плем"ям...
  
   -----------------
  
   Як уже ми говорили, в часи благодатнi
   Люд про мандри помишляє, -не про справи хатнi.
  
   Вiдбувається це ж саме i за часiв Кия;
   У збалтiйщених слов"ян же - все про пiвдень мрiя,
  
   Бо Римської iмперiї на свiтi немає, -
   Лиш уламки беззахиснi: можна й до Дунаю.
  
   Стали вони прямувати, куди i збирались;
   На пiвденних окраїнах Русi зупинялись,
  
   Наче думу нерозгадну розгадать хотiли,
   "На дорогу" при дорозi в задумi посiли, -
  
   Що й розкопки показали, де вони сiдали:
   П е н ь к i в с ь к о ю культурою зупинки цi стали.
   (Бо ж знаходять речi вжитку балтiйського люду
   На Тясьминi i на Росi. - Не бути ж тут чуду?)
  
   I вже раз ми про розкопки говоримо знову -
   То не можна не згадати таку рiч чудову:
  
   У Мартинiвському скарбi, що знайшли в Пороссi -
   Чоловiча статуетка: в вишитiй сорочцi,
  
   Заправленiй в шаровари, опущенi вуса,
   Бачим ми - нi, нам не сниться - свого предка р у с а ..
  
   Ось вони, вiки у срiблi, українськi, рiднi!
   В часи Кия. В шостiм вiцi. Хiба з цим ми бiднi?
  
   ----- 10 -----
  
   Пiсля Кия Русь при силi, при чималiм зростi.
   Зустрiчає всiх, хто з миром йде до неї в гостi,
  
   I сама своє купецтво шле аж до Багдаду,
   I по Волзi у Закаспiй, ну i до Царграду.
  
   В кiнцi восьмого столiття знов-таки зчепились
   З Вiзантiєю, i, звiсно ж, згодом помирились,
  
   Умовившись: за плавання Чорним морем - мито
   Руськi купцi вiзантiйцям повиннi платити:
  
   Десять вiдсоткiв вiд суми, яку вторгували.
   Стiльки ж само i хозарам за Волгу давали.
  
   ------------------
  
   В Дикiм полi пiсля гуннiв зробилося тихо.
   Днiпро нiс торговi судна у свiт не на лихо.
  
   В степу б р о д н и к и селились i козакували, -
   "Ласку" князя залишили i волю обрали.
  
   Шлях днiпровський торговельний зробивсь знаменитим, -
   Його знали й поважали всiм купецьким свiтом.
  
   Просувався вiн на пiвнiч все вище i вище.
   Що ж князь руський? Вiн тi з е м л i, що до Днiпра ближче -
  
   Дреговичiв, радимичiв, полочан сумирних -
   Обкладає даниною, робить з них покiрних
  
   Своїх пiдданих. Древляни також тут, пiд боком,
   Але дивляться на Київ щось недобрим оком.
  
   Платить Києву податки древлянське Полiсся,
   Хоч таке - не по душi їм: високо вознiсся..
  
   -----------------
  
   Але Київ у азартi. Помiтив щось нове:
   Все частiше тут буває схiдний люд торговий,
  
   I проситься йти з товаром Днiпром "у варяги", -
   Бо цей шлях тепер великi має переваги:
  
   Через Францiю дороги арабам не стало
   До пiвнiчної Європи. А море жахало
  
   Пiратами. Рiк кiнчався вiсiмсот тридцятий, -
   Шлях "iз грекiв у варяги" почав iснувати.
  
   I варяги у Києвi - також частi гостi,
   Бо вони дорогу знають через увесь простiр,
  
   I вояки вони хвацькi, i купцi тямущi, -
   Їх у Києвi шанують, а будуть - ще дужче:
  
   Бо русичi з хозарами заворогували,
   I в цiй скрутi собi князя шумно обирали.
  
   Претендентiв було кiлька князiвського роду,
   А нейтральний - цей би швидше припинив незгоду.
  
   I якраз таким нейтральним А с к о л ь д пiдвернувся, -
   Гiсть варязький. Титул князя йому й усмiхнувся.
  
   Править Аскольд у Києвi, - торгує, воює,
   Шлях "iз грекiв у варяги" пильно контролює.
  
   Був iз флотом у Царградi, i мирну угоду
   Привiз звiдти князям руським таки на догоду.
  
  
  
  
   ---- 11 ----
  
   Поглянемо на Новгород. Тут має вiдбутись
   Щось важливе, - як би так, щоб з ним не розминутись.
  
   Проживають тут с л о в е н и, - здавна проживають,
   Мають князя, вiче, вiйсько, шлях до моря мають.
  
   Прийшли вони аж вiд Вiсли, сiли на Iльменi;
   Поруч живуть прибалтiйцi, не дуже численнi.
  
   Полочани сусiдами їхнiми зробились
   (Ми вже знаєм, як днiпряни на пiвнiч селились).
  
   Став реальнiстю словенам Київ-град далекий,
   Як пройшов по їхнiх землях шлях торговий "з грекiв".
  
   -----------------
  
   В Новугородi варягiв зiбралось до лиха:
   Той купець, той лоцман-воїн, той щось коїть стиха...
  
   Спалахнула усобиця за престол князiвский, -
   Знемоглися суперники, не зладять по-свiйськи.
  
   I один майнув за море, привiв допомогу -
   Загiн найманцiв-варягiв: цi знали дорогу.
  
   На чолi їх - пiрат Р ю р и к, бувалий в походах;
   Вiн швиденько все прикинув, перевiвши подих,
  
   I... - обидва претенденти навiк помирились
   Пiд сокирою варяга: знай чужинця милiсть..
  
   . ------------------
   862 р.
   Сiв у Новгородi Рюрик i назвався князем,
   .
   I весь край у свої руки забирає зразу.
  
   Спробували новгородцi пiдняти повстання,
   Їх повiв В а д и м хоробрий та й на безталання:
  
   Буйнi голови поклали - не вийшло нiчого.
   Це лиш сили помножило Рюрика лихого.
  
   Вiн посилює дружину - варягами, звiсно ж.
   Але ж Київ.. Чом же Київ його не вiдтисне?
  
   Значить, це держава iнша, раз не реагує, -
   Може й так. А шлях " iз грекiв" торгово вирує...
  
   "А що, якби теє,.. в Київ? - Рюрик помишляє, -
   Але ж хто я? Самозванця Київ не признає.
  
   А було б же як прекрасно! Київ - мiсто стольне
   Досить сильної держави, ключ у море Чорне!
  
   Шлях торговий в одних руках зразу б опинився..
   Злити Новгород iз Руссю!" Сказав - i рiшився:
  
   Кличе родича О л е г а. I - за словом слово -
   "У Києвi Аскольд сидить. Варяг! Це ж чудово!.."
  
  
   Зрозумiв Олег,як треба, що робити має:
   Рюриковича малого, I г о р я , саджає
  
   На човна - i ген на пiвдень на чолi загону
   Везе туди Рюрикову думу про корону..
  
   Побували у Смоленську, - там усе надiйно.
   Прибувають до Києва, виходять спокiйно.
  
   Землякiв Аскольд стрiчає, i гадки не має,
   Раптом - що це? Олег... кинджал... удар... свiт згасає...
  
   Сам Олег його хоронить. Аскольда могилу .
   Київ знає в тихiм мiсцi Днiпрового схилу..
  
   -----------------
  
   Як це можна пояснити? Як це могло бути?
   Як це можна вбити князя й оком не моргнути?
  
   I високий трон князiвський спокiйно зайняти,
   Й пiсля цього тридцять рокiв пiдряд князювати?
  
   Що ж, давайте помiркуєм: Аскольд був варягом.
   Прибiчники i бояри - пiд київським стягом -
  
   Теж варяги. I виходить: свiй свого вбиває,
   Народ руський як дрiбницю усе це сприймає:
  
   "Мо" це робиться заради вiйськової справи,
   Чи торгiвлi?.. Лиш би лиха не було державi"...
  
   Пояснив Олег боярам Новгородську Справу -
   I опутали варяги велику державу.
  
   В о н и ж-бо її, по сутi, таки об"єднали,
   I вздовж ш л я х у в усiх з е м л я х в о н и князювали.
  
   Полочани чи словени пiд Русь хочуть дуже
   Чи не дуже - це варягам все-таки байдуже:
  
   Мета у них стратегiчна, далеко iдуча -
   Шлях торговий в руки взяти. Доля їх везуча.
  
   Ще i владою своєю з е м л i цi зв"язали, -
   I змирилися слов"яни. - Що робити мали?
  
  
   ---- 12 -----
  
   А О л е г державу руську потроху муштрує... 882 - 912р.
   Хтось би мовив: "Вiн колиску трьом братам майструє".
  
   Але зразу з"ясуємо: данину давати
   Князю руському, i владу його визнавати -
  
   Ще не значить буть єдиним загальним народом,
   (Хоч, практично, вiн i мiг би стати т а к и м згодом).
  
   Русь Олега - не що iнше, як с о ю з з е м е л ь н и й, -
   Тут словени i поляни вiдрiзнялись вельми,
  
  
  
   Бо жили окремо здавна. Чув словен про гунна?
   Словени молились Хорсу*, поляни - Перуну*. *Хорс - бог сонця, земельний бог словен, Перун - земельний бог полян.
  
   Розмiрковуємо далi: що вiдбутись має
   З тим народом, який давню традицiю має
  
   Державного iснування бiльш тисячi рокiв,
   I коронною з е м л е ю Русi з перших крокiв
  
   Лишається? От вкинуто його у "колиску":
   Невже буде його голос в нiй тонкiше писку?
  
   Вiн скорiше iнших змусить асимiлюватись,
   В кращiм разi - сам собою буде залишатись..
  
   Спiльна мова - також байка: свою вiн не втратить,
   А мещерi далекому її не обрати.
  
   Це можливе лиш пiзнiше, як стануть єдинi
   Проповiдi i молитви, й книги релiгiйнi.
  
   I закон єдиний стане на мовi єдинiй;
   Бог єдиний, князь єдиний в єдинiй країнi.
  
   Вiд Олега до хрещення про єдину мову
   Нема чого й говорити - вiяти полову..
  
   -----------------
  
   Правив Олег по-варязьки усiєю Руссю.
   На хозар ходив вiйною, - рубав їх на кусся.
  
   За похiд на Вiзантiю знають його й славлять,
   Бо на вратах Цареграда щит прибив на пам"ять.
  
   Постарiвся, помирає. А на трон сiдає
   I г о р, - вiн давно дорослий, вже й бороду має.
  
   I знову гне туди ж само, куди гнув i дядько, -
   (Теж був воїн, полководець i далекоглядько)
  
   Щоб когось би загарбати, - так думав i дiяв:
   При нiм Тивер i у л и ч i визнавали Київ.
   *Хорс - бог сонця, земельний бог с л о в е н. Перун - земельний бог полян.
  
  
   I древляни визнавали, але не з душею,
   Бо той Iгор дуже круто усе гнув своєї..
  
   Ще на самому початку його князювання
   Пiднiмали проти нього древляни повстання,
  
   Щоб не дуже розганявся. Та хiба спинило
   Князя-вовка варязького це смiливе дiло?
  
   Не раз їхнiй князь древлянський хитав головою,
   Дивлячися на Iгоря з жалем i журбою:
  
   "Куди ж гнеш ти, князю-вовче, i що тобi буде
   За зневагу твою вперту до руського люду?..
  
  
   Ну iдеш на Вiзантiю - бери й моє вiйсько,
   Хоч його й на смерть ведеш ти в землю Вiзантiйську!.."
  
   -----------------
  
   Прийшов Iгор з поразкою. - Хитрим вогнем били
   Його греки. Вiн же знову набирає сили.
  
   Але нi одного воя не дав М а л древлянський
   Iгоревi цього разу: "Геть, вовче варязький!
  
   Iди сам воюй, як хочеш, а моїх не трогай!"
Пiшов Iгор сам на грекiв - знайома дорога.
  
   Незабаром назад iде: бився чи мирився -
   Везе здобич: їхнiй цiсар таки вiдкупився.
  
   Приїжджає вiн до Мала, подать з нього править.
   Мал дав подать. Iгор забрав, - злiсть його аж давить
  
   I уже iз пiв-дороги розвернули коней
   I - назад, до К о р о с т е н я, де гранiт червоний..
  
   Мал древлянський - не з варягiв, слов"нин по кровi,
   У народi був достойний пошани й любовi.
  
   Бачить Мал - не буде дiла: Iгор знову тута,
   З ним гвардiя iз варягiв, збуджена i люта.
  
   Як говорить лiтописець - "були вони н а г i",
   Прийшли вдруге за податтю. Як же? Цi варяги
  
   Щойно викуп з Вiзантiї привезли чималий,
   Куди дiли? Щось не те тут. Мал наш - князь бувалий.
  
   Зiйшлось вiче, потiм д у м а боярська зiбралась,
   I всi бачать: все не так тут, як зразу здавалось.
  
   Iгор - ворог, i вже бiльше цього не ховає;
   Тут варязьким рабством пахне вся-руському краю,
  
   Його намiр не вгамуєш нiяким податком:
   Унадиться вовк в отару - то всю, до ягнятка..
  
   Отже вирiшено: годi! Гвардiю розбити,
   Iгоря в полон узяти i миром судити.
  
  
   Так i сталося, спасибi доброму Даждьбогу*.
   I одержав Мал древлянський славну перемогу.
  
   Iгор взятий до полону, страчений жорстоко -
   Березами розiрваний. Згасло хиже око..
  
   ----- 13 -----
  
   Малу можна йти на Київ - дорога вiдкрита,
   Престол вiльний, збройна сила Iгоря побита.
  
   Але Коростень для Мала - символ його слави:
   Якщо правити - то звiдси. Але Мал не правив
  
  
  
   Державою, поки О л ь г у, Iгореву жiнку
   I князенка Святослава - не взрить у застiнку.
  
   Тобто - є i необхiднiсть, є така й можливiсть,
   Щоб династiя варязька бiльш не вiдродилась.
  
   Ольга все це добре бачить, але вона мусить
   Помститися за Iгоря, - нехай знають руси,
  
   Що трон стоїть непохитно, хоч i не так грiзно.
   Але ж... - треба щось змiнити, поки ще не пiзно.
  
   Вiйсько Ольга назбирала. З нею воєвода*, *Воєвода - Свенельд, затятий варяг.
   Iдуть Коростень карати оружним походом..
  
   Оточена з усiх бокiв древлянська столиця.
   Але брати її штурмом?.. - Кров же не водиця.
  
   Штурму i не починали: Коростень - твердиня.
   Цiле лiто простояла пiд мiстом княгиня.
  
   Затяглись переговори. Ольга вимагає,
   Щоб древляни свого князя видали, хоч знає,
  
   Що князь може i не вийти, i мiста не здати,
   I що штурмом вона його може i не взяти.
  
   ---------------
  
   Десь є байка про горобцiв, голубiв домашнiх,
   Що їх Ольга запросила в древлян бiдолашних.
  
   I до нiжок того птаства - нум, клоччя в"язати
   Просмолене, пiдпалила - i летiть пiд хати...
  
   Провiряли: це недовго голуба пустити
   З тим пiдпалом, - той вiд страху не хотiв i жити -
  
   Такi творив викрутаси. А ниточка з льону
   Пшик - згорiла. Кiнець байцi. Забуваймо онну...
  
   -----------------
  
   Не було там нi пожежi, не було погрому,
   Не рубали непокiрних голiв там нiкому,
   *Даждьбог - бог сонця, земельний бог древлян
   **Воєвода - Свенельд, затятий варяг.
  
  
   А вiдкрилась на свiтанку Коростенська брама.
   Вийшов Мал, вклонився низько на схiд сонця прямо,
  
   Витер сльозу, взяв за руки дiток своїх двiйко
   (Дiвча дрiбне, а Д о б р и н я уже парубiйко)
  
   I iдуть. Вiйська завмерли у тишi могильнiй...
   Ольга дивиться: що ж значить цей крок добровiльний
  
   Князя гордого? Пiдходить Мал з дiтьми до неї
   I говорить, без поклону: "Ми сили твоєї
  
  
  
   Не боялись. Подолати тобi нас н е с и л а.
   Мiг того я й не вчинити, про що ти просила.
  
   Та не хочу я нi кровi, нi твоєї смертi.
   Я, як бачиш, в твоїм рабствi готовий умерти
  
   Разом з дiтьми. Але землю, не тiльки древлянську,
   А всю Русь - не на поталу ти бери варязьку.
  
   Бо не вовком, а п а с т у х о м бути князь повинен.
   Бери мене, моїх дiтей, - хай я буду винен, -
  
   Але древлян не карай. Бо Русь уся бачить,
   I гнiв її вашу вiрну загибель означить".
  
   ----- 14 ----
  
   Їде Ольга у задумi. Прибула у Київ,
   I реальнiстю зробила свої плани й мрiї..
  
   Мал у Любецькому замку, закритий надiйно.
   Дiти ж його - у столицi. Так буде спокiйно:
  
   Якщо Малу iз неволi захочеться бiгти,
   То заложники за нього - його рiднi дiти.
  
   ----------------
  
   Поговорим про М а л у ш у, доньку князя Мала.
   Змалку ця дитина в рабствi. Усього зазнала.
  
   Та чи можемо ми, смертнi, свою долю знати?
   Рабство... Жiнка Святослава... Владимира мати... -
  
   Ось що доля готувала нещаснiй дитинi.
   А точнiше - все це - Ольга. На користь країнi.
  
   Берегла Малушу Ольга, як зiницю ока,
   Хоч про неї i не скажеш: "не була жорстока".
  
   Росте дiвча босоноге. Вже беруть д о д в о р у,
   До покоїв.. У ключницi.. Все вгору i вгору.
  
   Росте й Святослав-князенко. Вже й вус зачорнiвся,
   Пора б уже його й теє.., щоб "остепенився".
  
   Щоб придворнi краснi дiви поменше зiтхали -
   Жону йому iз вельможних свати пiдiбрали.
   *Князi-язичники могли бути багатожонцями. Малуша - друга законна дружина
   Князя Святослава.
  
   Але Ольга веде далi: Святослав - язичник,
   Вiдмовляється хреститись. Не буде ж вiн грiшник,
  
   Якщо зробить те, що м у с и т ь все-таки зробити*,
   Бо й Малушi вже... Послала її в село жити
  
   Таки з титулом боярським, - так, про людське око,
   Щоб не так... Вже в сина дiти, та й жiнка пiд боком.
  
   Святослав усе це бачить i все розумiє, -
   Вiн-бо мислити державно мусить i умiє.
  
  
   Шлюб цей рiвний, бо Малуша - це к н я ж н а древлянська,
   I чекає цього шлюбу вся земля словянська,
  
   Щоб полегшено зiтхнути: "Нами вже не крутять,
   А в княгинi беруть н а ш у. То хай же i люблять,
  
   Люблять, як Малушi очi, звичаї i мову
   Люду руського! Радiйте знову, знову й знову!"
  
   I весiлля понад Руссю всiєю дзвенiло, -
   Святослав узяв Малушу за дружину милу...
  
   -----------------
  
   Чи не за це, мудра жоно, стала ти святою,
   Що люд руський навернула до миру й спокою? .
  
   -----------------
  
   Час минає. Народився у них В о л о д и м и р, -
   Хай же радується батько синами своїми:
  
   Ярополк у нього старший, Олег - середульший,
   (Це вiд першої дружини). А малий - Малушин...
  
   ----- 15 ----
  
   Святослав усе воює. Проблема - хозари,
   Контролюють усю Волгу. З ними i болгари.
  
   Але як же у Закаспiй тодi попадати,
   Щоб iз Персiєю можна було торгувати? -
  
   Тiльки Волгою. У Волгу судна волочити
   З Дону. Але це нелегко й в мирний час робити,
  
   А тут спробуй: хозарщина. Нема тут дороги.
   Бив хозар - дак не надовго. Краще вже до Волги
  
   Вiд верхiв"я пiдступатись, ну i просуватись, -
   Святослав отак задумав i почав старатись.
  
   Пiд Смоленськом - радимичi. На них трохи гримнув,
   Далi - в'ятичi. Направив туди рать нестримну,
  
   Пiдкорив їх, здичавiлих. Що вiн там побачив! -
   Син iз матiр"ю в постелi! "К мат-терi собачiй!
  
  
   Треба їх пiдмуштрувати, вивести у люди..
   Це ж ганьба! Бо в Київ люди їдуть звiдусюди".
  
   Iде далi. Там болгари. Нагнав на них страху,
   Але все ж "з булгар у перси" не проклав вiн шляху..
  
   ----- 16 ----
  
   Що ж Добриня? Ми про нього трохи не забули.
   Юнi роки його в рабствi гiрко промайнули.
  
   Доглядав князiвських коней i конюшнi чистив
   Десять рокiв. I настав день - свiтлий, урочистий:
  
  
   Даровано йому волю. В князiвськiй дружинi
   I кiнь, i меч, i кольчуга - так личать Добринi.
  
   Iшли роки. Вiн робився i значним, i знатним,
   Мiг пишатись не єдиним добрим дiлом ратним.
  
   Але знав Добриня твердо: вiн - син князя Мала,
   Знав, за що немилiсть Ольги на їх рiд упала.
  
   Потiм з радiстю дiзнався про сестрину долю, -
   В цьому бачив вiн не тiльки саму божу волю..
  
   Честь велика. Буде й бiльша. Вiнок честi й слави
   Понесе вiн iз гордiстю на благо держави.
  
   На картину Васнєцова виїде велично,
   I в билину, i в легенду, i в пам"ять.. Навiчно.
  
  
   --- 17 ---
  
   С в я т о с л а в же на варязтво дививсь так, як мати:
   Правиш Руссю - то ж по-руськи мусиш мiркувати.
  
   Щоб на пiвночi варягам руки вкоротити,
   Вiн вирiшив у Новгород князем посадити
  
   Володимира. Добриня хай п р и н ь о м у буде,
   Хай удвох там утверждають дух руського люду.
  
   Володимир iще хлопець. Добриня - при ньому.
   "Любо!" - кричать новгородцi князю молодому.
  
   До древлян послав Олега, середнього сина,
   Також князем, наказавши по-батькiвськи, чинно:
  
   "Дивись, сину. Будь древлянам пастухом, не вовком.
   Цю науку не знав дiд твiй. Ти ж знай її з толком.
  
   Там усi важливi справи вирiшує д у м а. -
   Слухай її. Майся добре. I - по-руськи думай".
  
   Ярополку, як старшому - у Києвi бути.
   Але з цим уже складнiше: хочуть навернути
  
   На свiй бiк його варяги, баламутять хлопця.
   Ольга вмерла. Сам - в походах. Хоч би обiйшлося...
  
   ---------------
  
   Поки вiн возивсь на сходi - вже на пiвднi лихо:
   Печенiги в Дикiм полi, як той чорний вихор.
  
   Чотириста рокiв степом бiда не ходила,
   А тут - на тобi, з'явились, бий вас вража сила.
  
   Святославу уже треба бути бiля дому, -
   Щоб зненацька не застукав ворог на слизькому.
  
   Але випала потреба нагальна на горе:
   Знову мутить Вiзантiя усе Чорне море.
  
  
  
   Вiйни з греками - постiйнi. Вдалi i невдалi, -
   Кий, Аскольд, Олег i Iгор, Святослав. Хто далi?
  
   Скiльки може це тривати? Хто коса, хто камiнь?
   Як би так повоювати, щоб було востаннє?
  
   Святослав чи не останнiй. ,,Кордоном би стати
   На Балканах, щоб цiсаря кулаком дiстати,
  
  
   Щоб столицю на Дунаї поставити нову..." -
   Так вiн думав. I - знов похiд. Не дома вiн знову.
  
   --- 18 ---
  
   Це була вiйна на сушi, i вiйна невдала.
   В кiнцi її в Доростолi (фортеця так звалась)
  
   Опинилось руське вiйсько, знеможене сильно.
   "Невже кiнець? Бо вирватись iз мiста не вiльно".
  
   Сам Цимiсхiй, iмператор, провадить облогу.
   Були i переговори.. Глядь - звiльнив дорогу
  
   Iмператор, ще i викуп дає Святославу,
   I щоб той iшов додому у свою державу...
  
   Iде Святослав iз вiйськом i гадки не має,
   А що в пазусi грiв гада - цього ще не знає:
  
   Його "вiрний" воєвода Свенельд, цей "варяжко"
   Давно уже затiває чорний злочин тяжкий.
  
   Вiн намовив Цимiсхiя, вилiзши з фортецi
   (Якраз посол печенiзький у цiсаря треться):
  
   "Випускай ти князя з вiйськом, тут вiн бiльш не буде.
   Поведе вiн флот водою, `к порогам прибуде,
  
   Стануть судна волочити, а тут - печенiги, -
   Чуєш, мурзо? Добра здобич! Ти ж збирався нiби?..
  
   За це матимеш двi з е м л i - тиверську i Улич,
   Виробляй там, що захочеш. Лиш мене пропустиш.
  
   Зрозумiв? Скачи до хана, нехай все готує;
   Святослава ж там у Полi нiхто не врятує.
  
   А нам з вами, Цимiсхiю, це обом на руку:
   Святославу печенiги "зiграють розлуку",
  
   I гнiв сина, Ярополка, не на Вiзантiю,
   А на хана направиться, та що вiн з ним вдiє?
  
   Ярополком же крутити буду, як сам схочу -
   Вiн тобi страшним не буде. Отак-то, панотче".
  
   ----------------
  
   Пiшов Святослав водою, - остання дорога...
   Погубили печенiги його на Порогах.
  
  
  
   А iуда пiшов степом, - цього пропустили..
   Землi уличiв i Тивер чорнi дими вкрили...
  
   I вже бiльше про цi з е м л i нiхто не почує.
   Аж кров кипить: це ж-бо н а ш i, розтерзанi всує!..
  
   Вiдшумiло Чорне море, вже Руським не зветься.
   Тяжка втрата. Синя хвиля в мертвий берег б'ється...
  
   ----------------
  
   Уже Свенельд у Києвi. Знов варязька хмара
   Окутує руську землю, знову бiда стара..
  
   Трон князiвський Ярополка iграшкою роблять,
   Iще трохи - i засилля варязьке вiдновлять.
  
   На древлян пiшли вiйною пiсля провокацiй, -
   Скiльки там було погромiв i страшних руйнацiй!
  
   Можна оргiю криваву оту уявити:
   Мстять за Iгоря древлянам варязькi бандити.
  
   Боронивсь Олег древлянський в дусi князя Мала, -
   Не вистояв: сталь ворожа життя обiрвала..
  
   Iде гроза на Новгород. Довелось Добринi
   З Володимиром рятунку шукать на чужинi.
  
   I виходить: вiсiм рокiв Ярополк при владi -
   Русь - варязька, дякуючи Свенельдовiй зрадi.
  
   А Добриня разом з вiйськом, що з ним вiдступило,
   Служить конунговi шведiв, робить добре дiло, -
  
   Бо усе Балтiйське море звiльнив вiд пiратiв,
   Заручився пiдтримкою на майбутнi ратi.
  
   --- 19 ---
  
   Дев'ятсот вiсiмдесяте лiто наступає.
   В о л о д и м и р при всiм вiйську на берег ступає -
  
   Славний берег новгородський. Скучив.. Усмiхнувся...
   Зiйшло, зiйшло Красне Сонце над всiєю Руссю...
  
   Як висока грiзна хвиля йшли вони на Київ, -
   I нема варягам мiсця за дiла тяжкiї!
  
   Ось вiн, Полоцьк по дорозi, варяг там князює -
   Бiльш не буде! I кiнчають. I вся Русь вирує.
  
   Ярополковi дружини не здатнi вiдбитись,
   Вiдступили до Києва, встигли там закритись.
  
   Володимир Ярополку повiк не пробачить
   Смертi брата, смертi батька, i за все вiддячить, -
  
   I за Тивер синьооку, й рiдну кров древлянську..
   Але вирвались, i скачуть у землю поганську
  
   Печенiзьку, гнанi страхом, Свенельд з Ярополком,
   "Князь повинен буть народу пастухом, не вовком"...
  
   Аж у Роднi наздогнала заслужена кара
   Ярополка. Розвiялась неволi примара..
   -----------------
   Володимир у Києвi. З чого ж починати?
   "Де Добриня? У Новгород негайно послати, -
  
   Хай продовжує робити свою добру справу.
   Першим дiлом - укрiпити на пiвднi державу,
  
   Печенiгам треба зразу кулак показати." -
   Почав мiста i фортецi вiд них будувати.
  
   Далi - вiра. Кожна з е м л я має свого бога, -
   Хорса, Мокош i Смарагла, Перуна, Даждьбога..
  
   З е м л i - замкнутi етнiчнi дрiмотнi структури, -
   Оживить їх спiльним духом! Ближче до культури!
  
   У Європi - християнство, два види обряду:
   Один римський, другий - грецький. Хто б дав добру раду?
  
   Вибрав грецький. Заходився усю Русь хрестити.
   Це було тяжке насильство. Спробуй пояснити
  
   Оцим людям, що вiками поклонялись свято
   Iдолам, що здавна мали так прекраснi свята,
  
   Що н е т и м вони вклонялись, що марно молились,
   I що марно в свої свята вони веселились...
  
   Забудьте вогнi купальськi, не там вибирайте
   Собi суджених. Усе це - пройшло, забувайте..
  
   Неофiти християнства.. Знеможенi крики:
   "Краще бути рабом Бога, нiж земної пики!"
  
   Та не стiльки рабам втiхи принесла ця вiра,
   Скiльки влади власть iмущим, iменем кумира.
  
   Особливо в православ'ї: князь Русi - єдиний,
   Як єдиний бог на небi, правити повинний.
  
   Католицькому монарху нема тої волi:
   Гнiву п а п и вiн боїться, й на колiнах, долi,
  
   В знак покiрностi - цiлує п а п i черевика.
   Володимир так подумав: "Це честь завелика,
  
   Краще хай буде по-грецьки: вище духовенство
   Пiд владою государя. Яке це блаженство!
  
   Хочу - церква мене славить, схочу - святим зробить,
   Мого ворога любого у прокляттях втопить".
  
   Володимир, Володимир! Гарно починав ти,
   Та не зовсiм гарно вийшло потiм. Якби знав ти,
  
   Скiльки буде пiсля тебе жадоби до влади
   Неподiльної, усобиць, братовбивства, зради -
  
   Ради того, щоб зватися є д и н и м, в е л и к и м,
   Над народом, над церквою. Тим надчоловiком.
  
  
   I що деспотiв подiбних нiде бiльш не буде,
   Як в Росiї, а пiд ними - розтоптанi люди...
  
   В католицтвi не так трохи: монарх - теж вiд бога,
   Але йому i вiд п а п и є пересторога.
  
   Недостатньо претенденту престол захопити;
   Ще не значить, що на ньому вiн буде сидiти,
  
   Поки п а п а не затвердить i не коронує;
   Самозванець на Заходi не порозкошує.
  
   Але хрещення в цiлому значну роль зiграло,
   Бо престиж Русi у свiтi ще вище пiдняло.
  
   Будуються грандiознi церкви i собори, -
   Це науку будування безмiрно прискорить.
  
   I таланти по розпису соборiв ростимуть,
   I мозаїки в соборах вiками цвiстимуть.
  
   I писатимуться книги на церковнiй мовi, -
   На єдинiй по всiй Русi, все-таки на новiй.
  
   Була вона м i ж н а р о д н а в слов'янських країнах
   З православ'ям, - у болгарiв, сербiв.. Як латина
  
   У Європi католицькiй, де вона трималась
   Дуже довго. Ще й мовою науки вважалась.
  
   Бути грамотним - це значить знать церковну мову;
   Треба думку записати - на церковнiй знову ж.
  
   I по записах тодiшнiх, що до нас доходять,
   Може здатись, що: як пишуть - то так же й говорять
  
   I в Києвi, i в Суздалi, i у Новгородi,
   I в Полоцьку, - по всiй Русi. Це й стає в пригодi
  
   Тим, хто хоче доказати: була о д н а мова
   По всiй Русi. Що, повiрим? Не варто, братове.
  
   Нi, несила на тiй мовi душу виражати;
   Починають i розмовнi слова проникати
  
   В ту церковну, схоластичну, не всiм зрозумiлу,
   I чим далi - тим все бiльше. Бо це ж ясне дiло:
  
   Читачiв-то все бiльшає. Нащо ж людей мучить?
   Хай же книга дає втiху i розуму учить.
  
   I вже кажуть: "Ось дивiться, як мова єдина
   На три братнi поступово дiлиться. Причина -
  
   Русь розпалась, послабились зв'язки регiонiв,
   I - формуються народи". (Це в них, пустодзвонiв).
  
   Давай трохи аргументiв: українська мова
   У Росiї - триста рокiв. Чи чула хоч слово
  
   Вона добре у свiй захист? Знаємо, не чула.
   Завжди була мужицькою, штурховиськом була.
  
  
   З неї просто знущалися, з неї глузували,
   Мало того - у к а з а м и в серце нiж вганяли,
  
   Що її, мовляв, немає i бути не може, -
   Так хотiли її смертi царськiї вельможi.
  
   А убили? Еге ж, дзузьки! Поки народ живий -
   Вона не вмре! Пам'ятайте, слiпцi юродивi!
  
   Смiйтесь з неї, але знайте: з себе ж смiєтеся,
   А з вас люди - i тим паче. Чи ж схаменетеся?..
  
   Дак тепер у мовогубцiв можливостей бiльше,
   Нiж князям у бездорiжжя.. Еге ж, "розколишеш".
  
   Бо виходить: Володимир "сколихав" ту мову,
   Два вiки "поколихалась" - i не стало знову?
  
   А такого у природi просто не буває:
   Мова - явище живуче. Хай це кожен знає..
  
   ------------------
  
   Що ж iще наш Володимир iзробив такого?
   Вiн на захiд погляд кинув, а там - i в дорогу.
  
   Пiдкорив б у ж а н, д у л i б i в i б i л и х х о р в а т i в
   Розрiзнених, переступив i через Карпати.
  
   I скрiзь лишав свою владу й вiру православну, -
   Широко простер над Руссю десницю державну.
  
   Поки був вiн язичником - був багатоженцем,
   Тому мав синiв багато для мiсця пiд сонцем,
  
   I князями посаджав їх: в д р е в а х - Святослава,
   У Новгород - Ярослава, в Смоленськ - Станiслава,
  
   Мстислава - в Тмутороканi, Бориса - в Ростовi,
   Всеволода - на Волинi, Святополк - в Туровi,
  
  
   Iз'яслава у Полоцьку, а Глiба - у Муром, -
   Всiм хватило. Як же будеш при цьому похмурим?
  
   Про варягiв уже можна зовсiм забувати, -
   На Русi їм бiльш не жити i не князювати..
  
   -------------------
  
   Це була для руських земель єдностi вершина:
   Тридцять рокiв князювала спокiйна година.
  
   А як помер Володимир - що тут пiднялося! -
   Нечувана усобиця (аж дибки волосся).
  
   Все за Київ. Брат на брата руку пiднiмає,
   Трощить винних i невинних, палить i терзає.
  
  
   I таке чотири роки на Русi творилось, -
   Трон дiстався Я р о с л а в у. - Небо прояснилось.
  
  
   Ярослав за ясний розум знаний був усюди,
   I прозвали його М у д р и м недаремно люди:
  
   Книги i бiблiотеки, писанi закони -
   Все це князю честь робило, навiть за кордоном.
  
   Одну з його дочок, Ганну, узяв за дружину
   Король Францiї. Це значить, що руську країну
  
   За союзну вважатиме, бо - породичався.
   Тепер ворога позбутись Ярослав зiбрався,
  
   I вчинив розгром смертельний в степу печенiгам, -
   Бiльш не прийдуть. Хай заносить про них згадку снiгом.
  
   На честь тої перемоги у Києвi-градi
   Побудовано Софiю, - мiста, села радi..
  
   Ярослав князює довго: тридцять i п'ять рокiв,
   Та не скажеш: всi цi роки на Русi був спокiй,
  
   Бо Мстислав Тмутороканський прийшов у Чернiгiв, -
   Ярославу був ворогом не згiрш печенiгiв:
  
   Пiсля сiчi кривавої все Лiвобережжя
   Вiдiрвав, i десять рокiв княжив у цих межах.
  
   --------------------
  
   Пiсля смертi Ярослава - аж до М о н о м а х а,
   Тобто шiсть десяткiв рокiв - усобиць розмахи.
  
   Нiяк купи не трималась з'єднана країна. -
   Як могла тут утворитись "народнiсть єдина"?
  
   Князi б'ють один другого, з'єднують i дроблять
   Свої вотчини, i хаос у країнi роблять..
  
   Мономаховi вдалося на дванадцять рокiв
   Припинити колотнечу i кровi потоки.
  
   Теж синiв своїх саджає кого куди може
   Вiн князями, та хiба це справi допоможе?
  
   Знов була гризня за Київ пiсля його смертi, -
   (Особливо вiдзначався Д о в г о р у к и й впертий).
  
   В такiй гризнi ще сiм рокiв Русь проiснувала, -
   В тисяча сто тридцять другiм її вже не стало:
  
   Розпалася на князiвства.. Київ - не столиця;
   Опустилася єдина державна десниця...
  
   ----- 21 ----
  
   Не було помiж князями нi миру, нi згоди..
   Кожен так i поглядає, шукає нагоди,
  
   Щоб сусiда притоптати, якось притiснити,
   Щоб простору сусiдського собi прихопити.
  
  
  
  
   Були навiть справжнi вiйни. Андрiй Боголюбський,
   Князь суздальський, - цей засвiдчив хист свiй душогубський:
  
   Як той нехрист - напав, палить i грабує Київ, -
   Ще не бачив стольний красень бiльших лиходiїв.
  
   Пiсля цього сплюндрування вiн вже й не пiдвiвся, -
   Руїною, примарою надовго зробився..
  
   А ворогу цього й треба. От де йому воля!
   Тепер лихо - половецьке, знов з Дикого Поля.
  
   Не зразу їх вiдкинули, не зразу побили
   Неузгодженi князiвськi окремiшнi сили...
  
   -----------------
  
   Як же звалася країна з столицею К и ї в
   Вiд Олега варязького i по смерч Батиїв?
  
   Вона К и ї в с ь к о ю Р у с с ю нiде офiцiйно
   В тi часи не називалась: це термiн довiльний,
  
   Кабiнетний. Тут нема нам кого запитати,
   Тут єдине: лiтописи можуть нам сказати,
  
   Що iще за Мономаха, - хто їхав з Ростова,
   Володимира, Смоленська, Суздаля чи Пскова
  
   До Києва - означало: н а Р у с ь вiдправлявся;
   Новгород же - той нiколи Руссю i не звався.
  
   Значить, Р у с с ю залишалось те, що й було єю:
   Це двi з е м л i, що зробились спiльною землею -
  
   Сiверянська i Полянська ще за часiв Кия,
   Мiста її - Переяслав, Чернiгiв i Київ.
  
   Отже - руськi ми! Це наше i'мя споконвiчне -
   Переяславцi, кияни, й ви, плем'я пiвнiчне -
  
   Прилучани, чернiгiвцi, нiжинцi, остерцi, -
   Руськi ми, без найменшого сумнiву на серцi!
  
   Руськi ми (вiд охрещення) червонцi - львiвяни.
   Руськi ми, звенигородцi i теребовляни.
  
   Руськi ми, сини Волинi, з-за Карпат русини,
   Подоляни, полтавчани, дiти Буковини.
  
   I руськими залишались до Петра Лихого,
   Поки той лихий, по праву сильного i злого,
  
   Не вiдняв у нас, злодюга, iм'я наше руське,
   Вiддав його м о с к о в и т а м, нашим вiдгалузкам.
  
   Мало того - ще й сказав їм: `'Мы - великороссы,
   Недобитки мазепины будут малороссы".
  
  
   Першим вжив поет Рилєєв слово у к р а ї н ц i, -
   Не вдалось йому прижитись, як в мороз билинцi.
  
  
   Прижилось воно тодi лиш, коли престол брязнув,
   Тодi ж воно перейшло i в Польщу буржуазну.
  
   За Австрiї галичани р у с и н а м и звались,
   Бо - теж руськi. Натерпiлись i нагорювались.
  
   Зараз всi ми - у к р а ї н ц i. Хоч таки й натужно
   Приживається це слово, хоч не зовсiм дружно
  
   У галичан з днiпрянцями - здружимось, бо знаєм:
   Ми - є д и н е. Свою долю разом вiдшукаєм!
  
   Жаль, що за цi пiвста рокiв нiхто й не збирався
   Нас єднати чи рiднити. Хтось хижий старався,
  
   Щоб не думали про єднiсть захiднi i схiднi
   Українцi, - хай не мирять краще брати рiднi.
  
   Бо в їх єдностi постане знову така сила,
   Що несила буде їхнi пiдрiзати крила...
  
   За довгi тисячолiття як нас лиш не звали:
   Грек устами Геродота - "скiфи, що орали".
  
   I для того ж Геродота ми - борисфенiти.
   Ще хтось сказав - "ви- сколоти, з цим будете жити".
  
   Тацiт сказав: "ви - венеди", сармат сказав - "анти",
   (Вiн же й словом "росомони" мiг нас називати.
  
   Потiм - роси, потiм - руси, потiм - руськi люди,
   Малороси, українцi, х о х л и (так нас гудять)..
  
   Археологiв послухать - теж з плигу зiб'єшся:
   Ти трипiльцем, комарiвцем у них, предку, звешся,
  
   Чорнолiсцем, зарубинцем, черняхiвцем, росом..
   Як же всiм їм повiрити й не лишитись "з носом"?
  
   Лиходiї вiд науки сталiнського гарту..
   Ви науку iсторичну епохи царату -
  
   Навiсну, шовiнiстичну - взяли за основу,
   I творите бридку справу, гнете туди ж знову:
  
   I вам Олег-варяг - вiщий, а не узурпатор,
   I для вас Лихий Пеструха - герой-iмператор,
  
   I для вас Мазепа зрадник, бо бач, Петра зрадив,
   Хоч Петро - союзник Польщi. Що йому та Рада
  
   Переяславська? А мусив вiн в с ю Україну
   Визволяти iз-пiд Польщi, - зрадив її, кинув. . (Кинув Правобережну Україну ще на 100рокiв у польськi зуби:1690р. - звертання С.Палiя до Петра I - 1793р.: перше
   роздiлення Польщi i приєднання Правобережжя до Росiї).
  
   Дак от-таким лиходiям тiльки цього й треба:
   Стiльки iмен у народу! Це ж їм манна з неба!
  
   Тут їм легко фасувати, побить на фрагменти
   Його долю iсторичну, шукати моменти,
  
  
   Аби якось протиставить сколотiв - слов'янам,
   Антiв - русам, черняхiвцiв - венедам, древлянам..
  
   I в них щось-таки виходить: як Днiпро сьогоднi, -
   На водоймища побитий плин його природнiй,
  
   А рiдного його русла нiкому й не видно..
   Ще i скажуть: "Iмовiрне, бачся, очевидне".
  
   А вiдкрий ти всi цi шлюзи - як зiтхне вiн вiльно,
   I єдиною рiкою потече привiльно...
  
   Або iще такий приклад, гляньте-подивiться:
   Вiзьмiть нiмця. Як-бо тiльки не звуть того нiмця!
  
   В давнi часи г о т о м звався, потiм став г е р м а н е ц ь,
   Сам вiн - д о й ч. Француз на нього скаже а л е м а н е ц ь,
  
   I так далi. А що ж нiмець? Нiмець вiн та й годi,
   Й таких прикладiв немало i в iнших народiв.
  
   ---- 22 ----
  
   Отже, як м и називались - трохи з'ясували.
   Але знову ж: як державу О л е г о в у звали?
  
   Називалась ця країна (будем обережнi)
   Хiба що так : Р у с ь i землi вiд неї залежнi. (Русь, Вся Русь)
  
   Автономнiсть свою з е м л i зберiгали довго:
   Й за Олега, й за Iгоря, Святослава, Ольги.
  
   Назви їх уже ми знаєм; їх все прибавлялось.
   Iсторично мiж собою вони групувались.
  
   В найдревнiшiм регiонi - в українськiй групi -
   Це полянська i древлянська й сiверська. Цi вкупi
  
   З давнiх давен. З ними також мали спiльну долю
   З е м л i, що протистояли тому Злому Полю:
  
   Це - бужани i дулiби i бiлi хорвати,
   Тивер, уличi, - цi землi слабшi, слiд сказати.
  
   Згодом вони i зробились єдиним народом, -
   Здавна знався тихий захiд iз державним сходом.
  
   Це той самий, а не iнший, народ, який зветься
   На сьогоднi у к р а ї н с ь к и м. Так воно ведеться,
  
   Що вiд назви, а точнiше - вiд замiни назви -
   Суть предмета не змiниться, - чули це не раз ви.
  
   --------------------
  
   Друга iсторична спiльнiсть заприп'ятьськi з е м л i:
   Дреговицька, радимицька (до Днiпра прилеглi),
  
  
   I кривицька. - Усi вони були вiдселенцi,
   Їх горнула спiльна доля, як одноплеменцiв:
  
  
  
   Прийшли з пiвдня, змiшалися iз балтiйським людом, -
   Б i л а Р у с ь, - така загальна у них назва буде.
  
   Б i л а земля - значить вiльна, з самого початку
   Вiд напруженого вiчно отого "порядку"
  
   Тривожного пiд в а л а м и, де скрегiт булату,
   Де сплачують Злому Полю слiзьми, кров'ю плату.
  
   Бiла вона i за Кия, за Аскольда бiла,
   Двiстi рокiв пiд Києвом - i знов п о б i л i л а.
  
   I монголи її менше, нiж iнших, чорнили..
   Бiла й досi. Тiльки - сива. Неволя.. Могили...
   (Прошу читача не проводити жодної паралелi з сьогоднiшньою Бiлоруссю 90-х - 2тис.-них рокiв)
  
   ----------------------
  
   З появою християнства зявилась фiгура:
   "Митрополит всея Русi", й церковна структура.
  
   Паствою митрополита вiдразу ж i стала
   У с я Р у с ь. Уся країна це iм'я приймала,
  
   Коли княжив Володимир з своїми синами, -
   Так би й зватись вона мала вiки за вiками.
  
   Але, як ми вже казали, купи не трималась
   Вона нiяк: то єдналась, то знов розпадалась.
  
   Але ж "пастир всея Русi" - це не лиш здається -
   Владарює над землею що в с я Р у с ь зоветься.
  
   Й скрiзь, куди його духовна влада досягає,
   Все це - Русь. А житель - р у с ь к и м зватись право має.
  
   ----------------------
  
   Русь Ч е р в о н а, Б i л а, Ч о р н а.. Мо'цi назви й вдалi?..
   Про Бiлу поговорили, тепер пiдем далi.
  
   Третiй пагiн всея Русi - регiон iльменський,
   У них корiнь не днiпрянський: лужицько-словенський,
  
   Тобто захiдно-словянський. Вони розселялись
   Над Волховом, на Iльменi, на схiд просувались
  
   I на пiвнiч - на холодний берег бiломорський,
   В угро-фiнське малолюддя - аж по лiд печорський.
  
   Псков i Новгород - це їхнi мiста найдавнiшi,
   Iзборськ, Ладога, Архангельськ, Холмград, Твер i iншi.
  
   Могли вони Руссю зватись, могли i не зватись.
   Чом так довго самостiйнiсть могла зберiгатись
  
   Новгородська? Чом так вперто Москви не хотiли -
   Вiдбивалися вiд неї, скiльки було сили?
  
   Бо спiльного чи рiдного мiж ними так мало.
   Кров хiба що угро-фiнська, це дiйсно "єднало".
  
   ----------------------
  
   I, нарештi - ти, четвертий всея Русi пагiн -
   М о с к о в i я. Де б-то взяти наснаги й вiдваги,
  
   Щоб глянути, яко правдi, в твої синi очi,
   Московiє, i сказати все, що серце хоче.
  
   Про тебе попописали. Про тебе спiвали.
   Наслухалась ти вже всього, бачила немало.
  
   Послухай же гiрку правду. Правда не принизить.
   Тiльки правда по-справжньому i сварить, i близить.
  
   Те, що силою i страхом скрiплене - фальшиве,
   Але живе, бо не хоче смертi, тому й живе.
  
   Безоружному нав'яже все що хоч оружний,
   I вестиме, куди схоче. Та чи крок той дружний?
  
   Платон - друг, сказав фiлософ. Iстина ж - дорожча.
   Давай, брате, при iстинi ми поживемо ще.
  
   Не буду ж я позичати нi в кого нiчого,
   А скажу тобi по правдi, як брату, як богу, -
  
   Бо Бог бачить твiй помисел, з яким ти тримаєш
   Нашу долю в своїх руках. Слухай, душу ж маєш.
  
   Не старший ти, р у с с к и й брате. Ти - лиш наша гiлка;
   Вiдселився, бо стомила тебе з Києм спiлка,
  
   I у муромсько-мещерських лiсах заблукався,
   Там засiв, з мiсцевим людом муромським змiшався.
  
   Вятичами називались твої давнi предки,
   Бо був В я т к о першим князем у тiм осередку. В'ятко був найпер
  
   Святослав i Володимир край ваш в Русь включили,
   Охрестили, окняжили. Набирайтесь сили!
  
   Звiться руськими. На Київ косо не дивiться, -
   Всього вистачить. Учiться, воюйте, трудiться.
  
   Русь розпалась. Чого ж мати такi довгi руки
   Тому Юрiю? Чого ти в Київ прешся з дрюком?
  
   Мономах, твiй рiдний батько, дав тобi князiвство.
   Ти ж не старший. Чого в Київ? Нащо братовбивство?
  
   Все боровся Довгорукий за Київ уперто, -
   Збулась мрiя: вдалось йому в Києвi хоч вмерти.
  
   А син його, Б о г о л ю б с ь к и й, князь Суздаль-Ростовський, -
   Той не просто зайняв Київ, - той озвiрiв зовсiм:
  
   Громив, палив, наче ворог, столицю держави, -
   Це був перший у Києвi погромник кривавий.
  
   --------------------
  
   За чийого князювання Москва збудувалась? -
   Довгорукий. Ця iстина зроду не хиталась.
  
  
   Це всi знають. Лиш не знають - слово М о с к в а звiдки, -
   Не пояснять нi дорослi, нi старi, нi дiтки.
  
   Але спроби пояснити є, i їх немало.
   (Раз немало - значить "в точку" iще не попали).
  
   Дослiдники встановили, як факт безсумнiвний:
   Мiсто зветься iмя'м рiчки. - Аргумент надiйний.
  
   Слово М о с к в а пояснюють: у давньобактрiйськiй
   Мовi (це була держава в пустелi каспiйськiй)
  
   Буцiм є якийсь аналог: "гонщиця, ще й сильна" , -
   Де та Бактрiя! В т i й ерi ! Хто бачить щось спiльне?
  
   Iнший каже: "Народ м о с х и мешкав у Колхiдi,
   Не простий, а загадковий". На мiсцi не всидiв,
  
   Перейшов хребет Кавказький. Лiсами, лугами -
   Все на пiвнiч. Болотами, а то i снiгами
  
   Iшов. Прийшов. Назвав рiчку. I пiшов додому.
   "Чи мо'ще хтось не названий? Дамо iмя й тому!"
  
   Ну їй-богу, несерйозно. Дива не шукайте:
   Десь комар-м о с к i т лiтає, ще того згадайте..
  
   Дехто зв'язує з м о с т а м и через тую рiчку
   Назву рiчки. - Мости мають всi рiки й потiчки,
  
   Чого ж Москва тут виняток? Мiст - це "черезрiчник":
   Спершу - рiка, а мiст - потiм! Це момент класичний.
  
   Пояснюють iще й iншим: м о с к - це значить камiнь.
   Слово це старослов'янське. То що ж, скажем амiнь?
  
   З'ясовано? Якщо дiйсно там хтось бачив скелi,
   Або є каменоломнi, а краще - оселi
  
   З дванадцятого столiття, складенi з камiння -
   Погодимось: у версiї надiйне корiння.
  
   Але ж кожному вiдомо: мiста давньоруськi
   Д е р е в я н i. - Не сходяться тут кiнцi в мотузки..
  
   Москва - м о к р и й, б о л о т и с т и й, - було колись слово
   З таким значенням. Що, зникло? Гiпотеза знову?
  
   Але можна й таке чути, що зiв'януть вуха,
   Що не вiриш очам своїм, в душi - завiрюха..
   ,
   Ким надряпана дрiмуча темрява печерна?
   Невже ти лiнгвiст, iсторик, головешка вчена?
  
   "Cохранился, - пише, глагол х о в а т ь с я, что значит
   П р я т а т ь с я". Чи ж "сохранился"? хвiст же ти свинячий,
  
   Раз не знаєш, що цей "глагол" - українське слово
   Х о в а т и с я. Воно живе, як вся наша мова,
  
   Для тебе незрозумiла, писако московський..
   Це ж про тебе, таких як ти писав Маяковський:
  
  
  
   Знаний груз у русского тощ.
   Тому, кто рядом, почестей мало.
   Знают вот украинский борщ,
   Знают вот украинское сало..
   ..Разучите эту мову на знамёнах - лексиконах
   алых
   Эта мова величава и проста:
   Чуєш, сурми заграли,
   Час розплати настав.
  
   Чи вивчили? Чи ж вивчали? Що не дозволяє?
   Мо'освiта? Може - гонор? Зневага? Хто знає..
  
   А на цiй же самiй мовi можна пояснити
   Слово М о с к в а, щоб м о с х а м и людей не смiшити.
  
   Мо'схова... Быть может, спрячет. - Дослiвний переклад.
   Кого схова i вiд кого? Та нашого ж предка,
  
   Довгорукого. Ми знаєм: вiн - син Мономаха,
   Київського-таки князя. Родився невдаха
  
   Може в Києвi, а може ще в Переяславi,
   Бо Мономах i там княжив, прислуживсь державi.
  
   Говорити по-нашому умiв не вiд скуки,
   Адже вирiс серед наших людей Довгорукий.
  
   Князював вiн у Суздалi, але все ж настiйно
   Рвався в Київ, хоч i невдач зазнавав постiйно.
  
   Духопеликiв наївшись, вiн одного разу
   Кивав п'ятами на Суздаль. Сором, злiсть, образа
  
   Душать князя. Попереду - рiчка безiменна..
   "Мо`схова мене той берег? Схова, достеменно".
  
   ,А погоня - за плечима. "Нумо на той берег,
   Слiд згубиться. Уплав, хлопцi!.. Не страшно тепера.."
  
   Сушились i ночували уже на тiм боцi.
   Ось село. Воно й зiгрiло забрьоханих хлопцiв.
  
   Добру згадку Довгорукий на душi карбує
   Про село це. I вирiшив: мiсто тут збудує, -
  
   Як згадку про свiй рятунок, про усмiшку долi..
   А хто ж пише про князевi радощi i болi?
  
   Француз Пилип, його писар, грамотiй походний,
   Ось вiн поруч, радiсiнький. Дарма що голодний:
  
   "Стривай, князю, як ти сказав? Мо"скова - це рiчка?
   "Не сКоває, а сХоває. Що в тебе за звичка
  
   На свiй лад усе крутити? "Та годi-бо, князю,
   Я - француз . У нашiй мовi нi в якому разi
  
   Звука "Х" ти не почуєш, вiн в "К" переходить".
   "Ну пиши собi, як знаєш. Пиши, як виходить".
  
  
  
   Moskova, - Пилип надряпав у своїй табличцi,
   Вiрним був своїй гортанi, своїй мовнiй звичцi..
  
   У французiв Москва-рiка зветься i сьогоднi
   Moskova(Москова). А нам слiд знати зв'язки мiжнароднi:
  
   Був у Києва з Парижем союз династичний, -
   Француз в Києвi - не диво, жвавий i практичний...
  
   -------------------
  
   Довгорукий стримав слово: побудував мiсто
   Там, де вiйсько врятувалось i сам особисто.
  
   В першiй згадцi лiтописнiй записане слово
   М о с к о в*. Не таке тепер ти уже й загадкове...
  
   Чи й ти радий, так як i я, мiй московський брате,
   Що не з Бактрiї-Колхiди це слово узяте?
  
   Невже дмешся? Невже твоя уперта гординя
   Дорожча, анiж братерства нашого святиня?
  
   Якщо ж так... - (А все ж братерство - пречудова штука;
   ..Сталiн - Грузiя - Колхiда - мосхи... Ну й наука!)
  
   Що ж, люби, шануй Росiю i пишайся нею..
   Переглянь же ще раз пильно вашу епопею,
  
   I чим бiльше порядностi в твоїх мислях буде -
   Тим яснiше ти побачиш, як вийшли ви в люди.
  
   Скiльки раз тебе вестимуть стежки в Україну
   При пошуках джерел зросту Росiї, людино!
  
   Iм'я своє розгадаєш, коли Рось згадаєш,
   Що тече по Українi. А нi - як сам знаєш:
  
   Iди знову у Бактерiю, або у Колхiду,
   Пошукай там (мо'що й знайдеш) росiйського слiду.
  
   Коли славитимеш долю, що вас не цуралась -
   Згадай i нас, бо вона з нас просто насмiялась.
  
   А ми мусим її знати. Бо як ублагаєм
   Небо, щоб не посилало того, що не знаєм.
  
   ---- 23 ----
  
   Ну годi вже, бо щось трохи ми заговорились.
   Як князiвства? Все щось дiлять? Ще не помирились?
  
   I не думають. Народи, що Русь населяють,
   (А їх там було чотири), спокою не мають.
  
   Бо роз'єднанi князями. Особливо руський -
   Аж на п'ять князiвств дiлився. На три - бiлоруський,
  
   На 2-3 дiливсь iльменський, на 2-3 - московський,
   Але думкою ми линем у край поднiпровський:
  
  
  
  
   Там, на пiвднi, вживається слово У к р а ї н а...
   Цьому слову - вiсiм вiкiв. Прийми ж, як вiд сина,
  
   Поздоровлення сердечне, мiй далекий краю,
   З ювiлеєм. Я за тебе тут Бога благаю,
  
   I бажаю тобi щастя. I живу тобою,
   Вiрю в тебе.. Ось ти вдарив об землю журбою,
  
   Став собою. А там гляди - ти вже в своїй хатi,
   У рушниках - своя правда.. I я на цiм святi...
  
   Невже просто так, без кровi? Невже не побачу,
   Не доживу, лиш у муках життя своє страчу?!
  
   Але буде таке свято! I не за горами
   Той день, коли наша доля обнiметься з нами!..
  
   ---------------------
  
   Стiльки, бачиш, назбиралось почуттiв до тебе,
   Рiдний краю, що збиваюсь з думки. Вперед треба.
  
   Пiдступилось чорне лихо до Русi святої
   Нечуване, небачене: монголи ордою.
  
   Гоготять мiста i села полум'ям кривавим,
   В мертвих очах вiдсвiчують червонi заграви.
  
   Порубанi, розтоптанi, у калюжах кровi,
   Вже не хочуть плуга, хлiба, краси i любовi...
  
   Он стискають мертвi руки голову ординця
   Вiдiрвану.. Гнiв русичiв рвався через вiнця.
  
   Той попавсь пiд меч двосiчний - так навпiл i репнув,
   Того русич на спис пiдняв i, як жабу, гепнув..
  
   Але сили ворожої так i не здолали,
   Уже й Київ пiшов ордi на глум, на поталу.
  
   Об'єднатись не зумiли князiвськi дружини,
   А наслiдок - нечуваний розгром та руїни...
  
   Християнство прислужилось краховi немало,
   Бо прощати i любити ворогiв навчало.
  
   --------------------
  
   Що ж в князiвствах українських тодi залишилось?
   Князiвств, як таких, не стало. Пусткою зробилось
  
   Все Лiвобережжя наше, - згарища, безлюддя...
   Лиш поодинокi села залишились чудом.
  
   Князь чернiгiвський Михайло, що втiкав на пiвнiч,
   Повернувсь додому з часом в стiни старовиннi.
  
   Пом'янув тут Євпраксiю, вiрную дружину,
   Що обрала смерть достойну, коли край весь гинув:
  
  
  
  
   * * * Закiнчення "Переднього слова".
  
   Далi була "честь". Ходiння по муках, - це вже на Українi. Сподiвав
   ся на розумiння, на пiдтримку хоч з чийогось боку, на вдячнiсть.
   Марно..
   .Щонайменше 7 (а на сьогоднi додайте ще 12 - авт.) рокiв мiй твiр
   не працює на Україну, на Українську Справу. Може, щось з'яви -
   лось краще? Може, хтось дав духовну зброю нашому народовi у
   тi доленоснi роки? Нi. Заховались за спини М.Аркаса, М.Грушев-
   ського, О.Субтельного. Навiть на сучасну орфографiю не пере -
   клали, анi на росiйську - адже добра половина жителiв України не
   володiє українською, не кажучи вже про нашу схiдну дiаспору.
   Нехай моя зброя примiтивна, не оздоблена, не витвiр високого
   мистецтва. Але зброю по-справжньому оцiнює той, хто вийшов iз
   нею з бою. I ще - уцiлiлий ворог (щастя наше, що у нас не було
   справжнього бою).
   Дописана четверта частина "Букваря...". Поставлено крапку.Охо-
   плено перiод - вiд Трипiльської археологiчної культури до лiквiда-
   цiї Гетьманщини i Запорозької Сiчi. На цьому закiнчилась iсторiя
   України як полiтично-вiйськового суб'єкта. Подальший перiод пре-
   достатньо висвiтлений академiчною наукою, зокрема в останнi ро-
   ки. А тому п'ятої частини вже не буде.
   Я зробив усе, що було в моїх силах. Я писав свiй твiр при назрi-ваннi i насуваннi неминучих, закономiрних процесiв, якi розвину-
   лись нестримно i обвально уже через кiлька рокiв. Рокiв епохаль-
   них, якi безкровно(!) завершились 1-м Грудня 1991р.- днем нашої
   нацiональної свободи. Я наближав цей день уже давно перезрiли-
   ми про це думками, якi стали рядками мого твору. I своєю Молит-
   вою...
  
   * * *
   Ще великий Т.Шевченко запитував себе:
   "Для кого я пишу? Для чого?
   За що я Вкраїну люблю?
   Чи варт вона огня святого?"
   Дiйсно, дивна земля. Дивний народ. Дивнi його дзвонарi..
   Скiльки спалено душ на українському жертовнику! Догорає ще од-
   на, нiким не почута, нiким не сприйнята. Бо як сказав Iсус - "Не
   в пошанi пророк у вiтчизнi своїй".
   Заспокоюють хоч трохи незабутнi слова М.О.Некрасова:
   "Я лиру посвятил народу своему."
   Быть может, я умру, неведомый ему, -
   Но я ему служил. И сердцем я спокоен."
  
   Автор.
   19.12.1996., с.Кладькiвка.
  
   А коли пiсля нашестя князь - холуй монгола,
   Його влада у князiвствi другорядна, гола.
  
   I надiю на рятунок народ покладає
   Н е н а к н я з я. А на кого? Вiн i сам не знає.
  
   Вiн беззахисний, безправний, тупiє, мерзiє,
   Лиш найгидший пiдневiльник вижити зумiє
  
   Про лiтописи, про книги, величнi будови,
   Про культуру, про освiту - немає i мови..
  
   Але доля iсторична народам згадалась, -
   Випливла ота колишня спiльнiсть, з"ясувалась.
  
  
  
   Переднє слово
  
   У твоїх руках, дорогий читачу, незвичний твiр. Багата чого ти ба-
   чив, багато читав, але такого - нi. Нiчого подiбного у свiтовiй лiте-
   ратурi не було i нема. Iсторiя цiлого народу, iсторiя України - у вiр-
   шах... Є iсторiя, як наука. Будь ласка, вивчайте. Є поезiя, як вид
   мистецтва слова - будь ласка, читайте, надихайтесь,насолоджуй-
   тесь. А тут - їх поєднання, поєднання iсторiї i поезiї. Що це? Най-
   бiльший поетичний експеримент? Найбiльша нiсенiтниця? Чи може - найбiльше одкровення, найбiльший виклик неправдi т о г о
   часу?
   Чи є iще бiльш страхiтлива iсторiя у будь-якого iншого народу i
   бiльш потворне її тлумачення у ще недавньому минулому, як у українського? Важко сказати...
   Iще 10 рокiв тому у нас, українцiв, не було i с т о р i ї. Замiсть неї
   нам ще з шкiльної парти пiдсовувався якийсь сурогат, якийсь "ер-
   зац", який не мiг сприйматися i не сприймався.
   "Попусту твердится, что к сердцу не ложится".
   I це був злочин проти iстини, проти людської мислi, злочин проти
   всього нашого народу. I чи вiрив хтось тодi, що цей злочин колись
   припиниться? I це при тому, що широко знаними були слова Кар-
   ла Маркса: "Ми знаємо тiльки одну-єдину науку - науку iсторiї".
   А як же бути нам, українцям? Як нам було бути?
   Менi не йдуть з памятi тi роки. Iсторична українська голеч. Iсто-ричний вакуум. Iсторична безграмотнiсть українцiв - надзвичайна.
   I - небезпечнiсть заглиблення у цю область знань. Бо треба було
   мати право вивчати (критично) українську iсторiю, право для пiд-
   готовлених, "пiдкованих".
   Жодного суттєвого фiльму про нашу iсторiю. М.В.Гоголь екра-
   нiзований майже повнiстю, але щоб Тараса Бульбу? Тисячi "бiлих
   плям": куди подiлось з України монголо-татарське iго? Коли? За
   яких обставин? Як це князь Олег вигулькнув на голому мiсцi серед
   напiвдиких полян-сiверян, i - вже прибиває свiй щит на воротах
   взятої ним столицi Вiзантiї? Як це Ольга спалює горобцями-голу-бами неприступний Коростень? А там ще якiсь Змiєвi Вали? I т.д.
   I т.д., i т.д.
   Як довго могло тривати це iсторичне забуття, це iсторичне без-
   памятство у нашому народi? Хоч i прорiкались прекраснi словеса:
   "Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього".
   Наше минуле треба було не просто розповiсти - нам, по-нашому.
   Його треба було прокричати з вiдчаєм приниженого, обкраденого,
   приреченого; проспiвати, поетичним словом сказати те, що ми по-
   виннi знати, як своє iм'я. Поставити на сторожi нашої iсторичної
   правди божество - м у з у, адже поетичне слово має особливу си-
   лу. Щоб це слово стало незнищенним. Щоб нiколи бiльше не заб-
   рали у нас нашої iсторiї, нашої iсторичної правди...
   Але ж - нiхто не прокричав. Нiхто не проспiвав... Благопристойнi
   всi, добропоряднi, благополучнi.. А так хотiлось почути! I часи бу-
   ли вiдповiднi, належнi. А може треба м а т и п р а в о - сказати,
   проспiвати, прокричати? Моральне право. То де ж ви, "блаженны,
   изгнанные за правду?" Невже - я? Невже це повинен був зроби-
   ти я?
   Говорячи про себе, скажу, що чим бiльшим, чим сильнiшим було
   моє бажання прочитати нашу справжню українську iсторiю у 60-
   70-тi роки, тим болючiшим було усвiдомлення, що це - неможли-во. Так було. I це правда.
   ...Був рiк 1987. Рiк ювiлейний. Саме тодi виповнилось 800 рокiв
   слову У к р а ї н а. Ця дата пройшла непомiтно: Україна ще спала
   у мороцi щербиччини. А гласнiсть уже була, i смiливiсть людської
   думки за межами України сягала значних висот.
  
  
   Було i iнше: уже були реальнiстю кривавi грудневi днi 1986р. в
   Алма-Атi (я тодi проживав у Казахстанi). Сотнi вбитих. Сотнi i сотнi
   поранених... Iмперiя iще здатна душити безпощадно. А що, як за-
   душать знову все? Але ж 800-рiччя - дата незвичайна.Чим її вша-
   нувати, вiдзначити? Вiрш-присвята? Поема-присвята? Балада? А
   я вже так давно не вiршував.. У який спосiб, у яку форму, у який
   жанр втиснути своє синiвське вiтання своїй Українi з ювiлеєм? Нi-
   чого суттєвого на думку не прийшло. Вийшов невеликий вiршова-
   ний уривок ч о г о с ь.
   I раптом - на ловця звiр. У Карагандi, де я тодi проживав, зустрiв-
   ся менi чоловiк неабиякий. Пiсля кiлькох з ним зустрiчей я тримав
   у руках "синю книжечку". Обклеєну синiм папером. Без палiтурок,
   без перших i останнiх сторiнок. Коли видано? Де? Ким? Одне було
   зрозумiло, що зберiгаючи цю книжечку, хтось ризикував своєю го-
   ловою, своєю долею, своїми дiтьми. Це був, судячи по всьому,
   пiдручник з української iсторiї, виданий у довоєннiй Польщi для
   захiдно-українських гiмназiй. Читаючи його, я весь ним проймався,
   переймався; вiн бездоганно лягав на душу i вбирався нею, як дощ
   розпеченими пiсками пустелi.
   Вiдчуте треба передати i iншим спраглим, це - однозначно. Але
   як? Передрукувати? Переписати? Гай-гай... Хто руцi повiрить?
   Тодi треба сказати душею, серцем. Серцю повiрять!
   Нагадую - це був рiк 1987, його кiнець. "Iсторiя..." М.Аркаса,`'Iсто- рiя... " М.Грушевського вийдуть аж через три роки.
   Ця "синя книжечка" i була взята мною за основу першої i другої
   частин "Букваря..." - i в правдиво-iнформативному планi, i в нади-
   хаючому. Вирiшив писати саме у вiршованiй формi: перепустити
   всю - чи майже всю - нашу українську iсторiю через душу, спраг-
   лу на iсторичну правду i зболену пошуками цiєї правди. Зробити
   нашу iсторiю пiснею, з якої не можна викидати слiв.
   "Чи ж вистачить мене на це? Чи зможу?" Але час квапив, заохо-чував. "Кто, как не я, и когда, как не сей час?" - добре запам'ята-
   лась менi ця горбачовська фраза.
   Я приступив до великої працi. Це був березень 1988року, заснi-
   жене пустельне вахтове селище Шубарколь за 200 км вiд Кара-
   ганди. Завiршовував уже складений заздалегiдь конспективний
   "контур", для якого використав книги: "Киевская Русь и древнерус-
   ские княжества" академiка Б.О. Рибакова, "синю книжечку", над- звичайно цiкаве дослiдження А.М.Членова "По следам Добры-
   ни". Був взятий належний розгiн i праця почала просуватись не
   так вже й повiльно. Продовжував уже в Карагандi. На кiнець трав-ня 1988р. перша частина була закiнчена. Мою радiсть за зробле-
   не роздiлив мiй карагандинський знайомий, власник "синьої книже-чки" - М.Т.Мочернюк. Вiн же i провiв мене у далеку дорогу - на
   Україну, куди я повертався в червнi 1988р., вiддавши Казахстано-
   вi 11 кращих рокiв свого життя. Краєвi, що став моєю другою Бать-
   кiвщиною пiсля вигнання з України. Там я закiнчив вищу освiту,
   там я знав сiмейне щастя, i ради жагучого бажання повернутись
   на воскресаючи Батькiвщину, щоб прислужитись їй - не змiг збе-
   регти сiм'ю, взявши тяжкий грiх i тяжкi вериги на себе.
  
   "Готов все жертвы я принесть, -
   Воскликнул я, - стране родимой
   Отдам детей с женой любимой,
   Себе одну оставлю честь".
  
   Книгу з цими рилєєвськими рядками подарувала менi моя бувша
   дружина...
  
   __ * * *
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   *Чорнолiська археол. культура. Х - VII ст. до н.е.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Алани - кочiвники в Дикому Полi iранського походження.
  
   В "Словi о полку..." вжито: "в тропу Трояню", "вiчи (вiки) Троянi", "на землю Трояню".
  
   "на седьмом вiцi Троянi". I скрiзь - Троянь (не Траян). Є пiдстави допустити, що
  
   Троянь - це власне Русь, її попередня назва; це федеральний союз трьох
   провiдних слов"янських з е м е л ь - Древлянської, Полянської i Сiверської
  
   (див. стор. 302, "Слово...", на землю руську(Трояню), як пiдтвердження).
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   *волинцi - предки нинiшнiх жителiв Волинської i Рiвненської областей
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
Оценка: 5.56*4  Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"