Аннотация: Що якщо є лише один шанс перемогти страшний вiрус? До чого вiн приведе?
- Я думаю, всi присутнi розумiють, що це, мабуть, наш останнiй шанс. Останнiй шанс для людства. - генерал Паттерсон карбував кожне слово, нiби забивав цвяхи.
Звiсно, всi розумiли серйознiсть ситуацiї. Все почалося наприкiнцi 2019-го року, коли в Китаї виник спалах захворювання на новий вiрус - коронавiрус. Людство, спочатку, не надало великого значення цiй подiї, а вже до середини 2020 року все Землю охопила пандемiя страшної хвороби, яку викликав вiрус, - ковiду.
Стадiони, переробленi до лiкарень; трупи, що лежать прямо на вулицях; переповненi крематорiї; мiльйони загиблих та сотнi мiльйонiв заражених. Поспiшно всi уряди свiту вживали безпрецедентнi заходи, щоб зупинити "чуму двадцять першого столiття". Найкращi вченi билися над лiками та вакцинами, i змогли у неймовiрно короткi термiни створити найпередовiшi вакцини, заснованi на революцiйних технологiях - мРНК та векторнi вакцини. Масова вакцинацiя, яку ще не знав свiт, дозволила швидко створити глобальний колективний iмунiтет.
Здавалося б, людство змогло зупинити пандемiю. Але вiрус був не такий простий. Ох не простий. Вiн постiйно мутував, з'являлися новi штами, бiльш заразнi, часто й небезпечнiшi, якi уникали, вже набутого, iмунiтету. Вiрус атакував хвилями та в кожнiй хвилi був новий, а часом i не один, штам, з яким не впоралася вакцина. У вiдповiдь людство модифiкувало вакцини, робило ефективнiшi лiки. Почалася "перегони озброєнь" - зброя нападу з боку вiрусу та захисту, з боку людей.
На жаль, людство програвало цi перегони. Мiльйони людей продовжували вмирати, тi, хто пережив захворювання, часто страждали та помирали вiд постковiдних наслiдкiв. Ось уже десять рокiв йшла ця вiйна не на життя, а на смерть.
Як це часто буває в критичних ситуацiях, попри економiчну та соцiальну кризу в усьому свiтi, людство генерувало сотнi iдей, вченi у найкоротшi термiни створювали технологiї, речовини та пристрої, на створення яких ранiше пiшли б десятилiття. Технiчний та технологiчний прогрес крокував семимильними кроками. Усi на фронт боротьби з вiрусом! Все заради перемоги! Але нiчого не допомагало. Смерть косила величезну популяцiю людей. Залишились якiсь жменьки на рiзних континентах.
I ось зараз, лабораторiя генерала Паттерсона створила чергову чудо-зброю проти вiрусу. Можливо останню надiю людства, останнiй шанс.
Дiма стояв, серед iнших спiвробiтникiв лабораторiї, i слухав наполовину, занурений у свої думки. Йому вже не було на що сподiватися. Уся його родина загинула внаслiдок пандемiї. Спочатку вiн поховав батькiв. Вони були в групi ризику та померли ще на самому початку пандемiї. Потiм якось тихо, непомiтно пiшла iз життя його дружина Галя. Вiн залишився один iз донькою Сонею. А потiм вiд ковiду померла i вона - його єдина, шалено кохана, донечка. Перед очима Дiми знову постало її мертвенно-блiде обличчя, лiловi вiд ядухи губи. В останнi митi вона намагалася вдихнути, але не могла. Дiма стиснув кулаки вiд безсилля якось допомогти самiй коханiй людинi. Не повиннi дiти вмирати ранiше за своїх батькiв! Було гiрко i дуже боляче ховати матiр та батька, але з цим можна було змиритися. Зрештою, це був природний перебiг речей, вiд якого нiкуди не втекти. Рано чи пiзно всiм доводиться через це пройти. Дуже боляче було прощатися iз дружиною Галею. Але найгiрше ховати рiдну дитину! Це те, з чим неможливо примиритися, неможливо зрозумiти та прийняти. Минуло вже п'ять рокiв, а цей розпач i бiль досi зводили його з розуму. Цей же бiль змушував його працювати в лабораторiї без вiдпочинку - вiн повинен, зобов'язаний перемогти цей чортовий вiрус! Заради пам'ятi своєї дочки. Заради пам'ятi всiх дочок та синiв, якi пiшли вiд нас за цей час.
- I ось ми нарештi створили генератор темпорального тунелю. Або, як би назвав його звичайна людина - машину часу. - перейшов вiд патетичних слiв до практичної частини генерал. - Ми довго думали, як краще його застосувати. Розглядали варiант, щоб людина проникла того дня, коли з'явився вiрус i зупинила його поширення. Але нашi вченi так i не знайшли конкретний день та мiсце, де це сталося. Та й математичне моделювання каже, що в цьому випадку вiрус все одно рано чи пiзно з'явиться, можливо, iншого дня або iншого мiсця.
Ми думали над варiантом заслати в минуле людину з вакциною i, щоб вона передала її для застосування, тодi, коли вiрус був ще зовсiм слабкий i не так поширився. Але ми не можемо переслати у минуле досить велику масу, та й переконати уряди в той час, що ми з майбутнього i передаємо їм важливi лiки - навряд чи можливо.
У результатi ми вигадали, щось схоже, але краще. Представляю вам професора Мстислава Торбишевського! - генерал насилу вимовив спочатку непросте слав'янське iм'я, а потiм ще й бiльш зубодробне прiзвище.
Паттерсон увiмкнув великий екран на стiнi.
На ньому з'явився ще молодий чоловiк, який сидiв у iнвалiдному вiзку. Напевно, наслiдок однiєї iз хвиль коронавiрусу. Один зi штамiв навчився вражати центральну нервову систему. Торбишевський був дуже худим i, здавався навiть виснаженим, густа шевелюра чорного нечесаного волосся, велика чорна борода i величезнi старомоднi окуляри з круглою оправою.
- Доброго дня, панове. Ми працювали над цiєю теорiєю разом iз покiйним вiрусологом доктором Кобаясi з Iнституту фiзико-хiмiчних дослiджень RIKEN.
Iдея захистити людей у минулому, коли вiрус ще не створив стiльки мутацiй, здалася нам дуже перспективною. Але постало питання як це зробити та коли. Я довгий час вивчав еволюцiю людини та iсторiю людства i знайшов унiкальний перiод, коли людей було зовсiм невелика кiлькiсть i жили вони у досить обмеженому ареалi. Десь 70 000 рокiв тому глобальнi змiни клiмату призвели до серйозної загрози для багатьох видiв тварин на Землi, включаючи людей. Фактично залишалося лише близько 2 000 осiб i мешкали вони на невеликiй територiї в Африцi. Якщо потрапити туди саме в цей час, то можна прищепити практично всю популяцiю людей i вони отримали б iмунiтет до того, як зiткнулися з коронавiрусом у двадцять першому столiттi.
Але як створити такий iмунiтет, щоб вiн зберiгся десятки тисяч рокiв? Саме тут нам допомiг доктор Кобаясi. Вiн знайшов спосiб зробити вiрус не ворогом, а iншим. Насправдi не всi вiруси шкiдливi. Багато з них приносить користь. Наприклад, якийсь ретровiрус, який ми не знаємо, тому що знайшли тiльки його слiди, ще на межi крейдяного перiоду та палеогену сприяв появi перших плацентарних тварин. Захоплення геномом хребетних тварин елементiв цього вiрусу дозволило обiйти iмунну вiдповiдь тварини на, фактично, стороннє тiло ембрiона та захистити його плацентою. Якби не це, еволюцiя пiшла б зовсiм iншим шляхом i бiльшiсть видiв тварин нiколи не з'явилися, включаючи людей.
Доктор Кобаясi знайшов принцип, за яким деякi вiруси вбудовуються в геном людини. Звiсно, для цього нам потрiбнi тисячi рокiв еволюцiї. I цю можливiсть надає нам машина часу. Вбудувавшись у ДНК людини, вiрус перестане йому загрожувати та стане його гармонiйною частиною. Лiкар також створив прототип розпилювача цього змiненого вiрусу.
- Значить, наш план такий: ми вiдправляємо в минуле в той момент i те мiсце, яке вказав професор, людину з розпилювачем коронавiрусу, модифiкованого для того, щоб вбудуватися в геном людини. Вiн розпорошує коронавiрус у мiсцi компактного проживання людей i молитимемося, щоб це спрацювало! - перехопив iнiцiативу генерал.
- Ми можемо вiдправити в минуле лише одну людину. I... - тут Паттерсон спохмурнiв. - Тiльки в один бiк. Можливiсть повертатися тунелем назад ще не розроблена. Нам потрiбний доброволець.
Дiма першим пiдняв руку, за ним старший лаборант Кiм, Джон з IТ вiддiлу, охоронець Пiтер i навiть кухар Лi Гун.
- Ми готуватимемо всiх добровольцiв i в результатi пiде той, хто показав себе на пiдготовцi найкращим. Часу обмаль.
Найкраще виявився Дiма. Саме вiн зараз стояв перед генератором, перевiряючи спорядження. Багато взяти iз собою не можна, тунель пропустить лише 85 кг ваги. Сам Дiма важить 75 кг, заправлений розпилювач 3 кг, ось i залишається на решту 7 кг всього. Небагато води, їжi, пiстолет, аптечка, нiж, термоковдра, запальничка i дрон - загалом усе, що вiн змiг взяти з собою. За планом вiн мав вийти з тунелю за кiлька кiлометрiв вiд стоянки первiсних людей. Розпорошити серед них модифiкований коронавiрус. I все. Бiльше планiв нема. Що робити пiсля цього - незрозумiло. Та й не замислювався про це Дiма - настiльки велика мiсiя, яку вiн повинен виконати, що все iнше дрiб'язкове та неважливе. Остання надiя людства.
- Все на мiсцi, я готовий. - Дiма помiтно хвилювався, але намагався це приховати.
Перед Дiмою виник портал, схожий на величезну чорну ляпку. Все всерединi Дiми стиснулося, серце пiшло в п'яти. Шляху назад немає. Дiма зiбрався з духом i ступив уперед.
Яскраве свiтло, пiсля темряви темпорального тунелю, на секунду-другу заслiпило Дiму. Страх та хвилювання пройшли. Тепер усе в ньому спiвало! Йому вдалося! Їм вдалося! Вiн стоїть Землi 70 000 рокiв тому вони. Це абсолютно неймовiрна подорож. Нiхто нiколи такого не робив. Вiн, як Гагарiн, що вперше полетiв у Космос або як Нейл Армстронг, що першим ступив на Мiсяць. Маленький крок для людини, великий крок для людства! Дiма ступив уперед. На сухiй коричневiй землi залишився чiткий вiдбиток його черевика. Чудово! Неймовiрно! Вiн справдi тут. Коли Дiма змiг прийняти те, що все справдi вийшло, як планувалося, вiн нарештi заспокоївся та озирнувся. Вiн стояв посерединi величезного моря трави. Вона була суха i жорстка, доходила Дiмi до колiна. Земля була гiрчичного кольору, тверда, потрiскана i наче без краплi вологи. З ущелини, зовсiм недалеко, вилiзла велика багатонiжка i побiгла у своїх справах. Подекуди виднiлися вигнутi стволи самотнiх дерев i дуже рiдко вiдносно густi чагарники.
Професор Торбишевський розповiдав, що на мiсцi на нього чекає щось подiбне до савани або великого степу. Плейстоцен, здається, називав вiн цей перiод, ознаменувався великим заледенiнням з чергуванням перiодiв похолодання i потеплiння i коливаннями рiвня моря. Вся Пiвнiчна Пiвкуля була закута в льодовики та тiльки тут на пiвднi Африки клiмат був досить теплим.
Ззаду почувся якийсь шурхiт i Дiма рiзко озирнувся. Нiчого. А вiн уже готовий був побачити тиранозавра-рекса за спиною. Хоча, звичайно, професор пояснив, що динозаври давно вже зникли на момент появи тут мандрiвника в часi. Останнього стародавнього гiганта можна було зустрiти 65 мiльйонiв рокiв тому, а не зараз. Але i без тиранозавра-рекса доiсторична Земля була сповнена хижакiв. Торбишевський показував малюнки шаблезубих кiшок, жахливого вовка, гiєн, лева i навiть гiгантського хижого птаха тераторнiса на додачу. Остання начебто була падальником, але точно зараз не скажеш, а розмiри вражають - розмах крил до 3,5 метрiв.
Загалом i без гiгантських ящерiв, Дiмi треба постаратися, щоб виконати свою мiсiю. Цим вiн вирiшив i зайнятися зараз. Розпакував дрона i запустив його на розвiдку, спостерiгаючи за його показаннями на екранi модуля, що управляє. Незабаром дрон знайшов мiсце розташування первiсних людей - це був великий успiх. Звичайно, плануючи цю операцiю, вченi всi розрахували та постаралися вiдправити Дiму якомога ближче до вiдомої знайденої стоянки стародавнiх людей. Але рiдко щось йде за планом, та й точний розрахунок на такому часовому промiжку практично неможливий. Проте успiх не зраджував першому мандрiвнику в часi. I слава Богу, дуже багато було поставлено на карту.
Дiма прикинув вiдстань - десь двадцять кiлометрiв. Зовсiм поряд - чотири-п'ять годин шляху. Вiн глянув на сонце, що стояло високо. Чудово! Вийде прийти до темряви.
Дiма бадьоро крокував у потрiбному напрямку вже понад двi години. Вiн втомився, але не хотiв робити перерву. Мiсiя, мета якої урятувати людство, пiдганяла його. I головне - у його життi тепер з'явилася надiя. Адже якщо вiн виправить усе в минулому, то в майбутньому не помруть мiльйони людей, серед яких його батьки, його дружина та його донечка. Так, вiн цього не побачить, тому що у нього квиток тiльки в один кiнець. Але знати, що йому це вдалося - хiба це не щастя? Хiба це не варте його життя? Велика мета давала Дiмi сили та енергiю, вiн майже бiг.
Раптом вiн вiдчув на собi погляд. Це було те незатишне почуття, коли здається, що хтось свердлить твою спину очима. Озирнувся. Нiчого. Хоча чагарник недалеко пiдозрiло колихнувся. Вiтер? Або... Дiма насторожено придивився та витяг пiстолет. Бiльше нiяких шурхотiв та рухiв. Дiма продовжив шлях, але тепер постiйно озирався i був настороженим.
Мабуть, через те, що вiн постiйно дивився на всi боки, а не пiд ноги, Дiма спiткнувся об великий камiнь i впав. В ту ж мить над ним майнуло пружне мускулисте тiло. Величезна кiшка з довгими гострими iклами, що стирчала з пащi, зробила кидок i лише випадковiсть врятувала Дiму.
Промахнувшись хижак невдало впав на бiк, але одразу ж схопився. Дiма з жахом завмер на землi. Кiшка вишкiрила рота i повiльно, наче крадькома, пiшла в його напрямку. Нарештi у Дiми пройшов паралiч, що виник вiд страху, i вiн згадав про пiстолет, який якимось дивом не випустив при падiннi. Тремтячою рукою вiн направив дуло пiстолета на чудовисько i натиснув на спусковий гачок. Нiчого не трапилося. Гачок навiть не зрушив! Панiчна думка: може, при проходженнi темпорального тунелю пiстолет зiпсувався? Жахлива iкласта паща дедалi ближче. Кiшка загарчала. Iдiот! Вiн забув зняти iз запобiжника! Дiма, нарештi, зняв пiстолет iз запобiжника й одразу вистрiлив. Попри те, що чудовисько було зовсiм близько, Дiма примудрився схибити, куля лише злегка зачепила вухо кiшки. Але гучний звук пострiлу зупинив звiра, змусив вагатися. Дiма повторно натиснув на спусковий гачок i цього разу потрапив тваринi прямо в груди. Звiр заскавучав i вiдскочив убiк. Дiма продовжив стрiлянину, кiшка кинулася навтьоки, а вiн продовжував випускати кулю за кулею. Одна з них перебила хижаковi хребет, i той забився в агонiї. А Дiма все продовжував i продовжував натискати на спусковий гачок, пiстолет перестав гуркотiти та просто клацав - патронiв бiльше не залишилося. Адреналiн все ще стукав у скронях Дiми. Насилу вiн встав iз землi. Пiдiйшов до завмерлої пiсля останньої конвульсiї гiгантської кiшки. Мертва. А вiн живий. Живий! Дiма з труднощами вдихнув повiтря на повнi груди. Страх, панiка, гостра жага життя i радiсть перемоги - вся ця складна гама почуттiв нарештi вiдступила i його било легке тремтiння. Дiма з жалем подивився на пiстолет. Тепер вiн марний, всi патрони пiшли на одного хижака. Разом з цiєю думкою спало на думку, що на запах кровi зараз можуть збiгтися падальники. Тi ж гiєни, наприклад. I впоратися iз ними голими руками не допоможе навiть диво.
Дiма, про всяк випадок, поклав пiстолет без патронiв у рюкзак, перевiрив чи на мiсцi розпилювач i чи все з ним гаразд. Вiн вирiшив, що варто спробувати пробiгтися. Це дозволить якнайшвидше покинути мiсце бою i прискорить виконання його важливої мiсiї. Зосереджено дивлячись собi пiд ноги та не забуваючи поглядати на всi боки, Дiма бiг. За його пiдрахунками залишався десь три-чотири кiлометри. Раптом щось ударило його по плечу, мало не збивши з нiг. Вiн зупинився i вiдразу отримав ще один удар, уже вбiк. Гострий бiль. Це були каменi й вони продовжували летiти у його бiк iз сусiднiх кущiв. Дiма кинувся на землю. Придивився до кущiв. Там були неяснi тiнi. Люди? Чи захищають свою територiю? Полюють?
Бiк вiддавав болем при кожному вдиху. Можливо зламане ребро. Камiння, нарештi, перестало летiти та з кущiв показалася голова первiсної людини. Вiн шукав поглядом жертву.
Дiма притих. Адже це його шанс! Тепер саме час включити розпилювач. Цi мисливцi або стражники заразяться модифiкованим коронавiрусом i перенесуть його до себе додому, щоб передати iншим. Дiма витяг розпилювач i ввiмкнув його. Переконався, що розпорошення почалося. За iнструкцiєю вiдстань має бути не бiльше нiж п'ятдесят метрiв. Дiма прикинув скiльки до кущiв. Має бути менше. Але первiсна людина, яку вiн там бачив, зникла. Аж раптом вони пiшли? Занепокоєння стало дошкуляти Дiму гiрше за бiль у боцi. Якщо вони пiшли й не встигли заразитись, то мiсiя провалена. Адже це останнiй шанс для всього людства! Не можна так ризикувати. Дiма пiдвiвся. У цей момент iз кущiв вилетiв камiнь i на великiй швидкостi врiзався йому в голову. Дiма впав як пiдкошений.
Кажуть, що в такi моменти за мить до смертi все життя проходить перед очима. У головi Дiми зараз був лише один момент його життя, лише обличчя дочки. Нi, не те змарнiле, бiле, як крейда, з посинiлими губами, яке вiн бачив востаннє. У останню секунду вiн згадував день народження Сонi. "Тату, а ти не можеш запалити свiчки ще раз? Я знову хочу їх задути!". Цi, що свiтяться радiстю, такi рiднi, очi, щаслива безтурботна дитяча посмiшка, задерикуватий кирпатий носик, смiшнi ямочки на щiчках. Соня, Сонюшка, Сонечка, моє ти Сонечко...
- А тепер, з лекцiєю про еволюцiю, перед вами виступить кандидат бiологiчних наук, професор, вiдомий популяризатор науки - Мссстiссслав Торбишшшевський!
Поки в залi тривали оплески, професор збирався з духом. Вiн часто й багато виступав перед найрiзноманiтнiшою аудиторiєю, але все одно щоразу переживав хвилювання i мандраж, як уперше.
Втiм, варто йому тiльки почати говорити, як вiн забував про все. У нього з'являвся особливий кураж i захопленiсть, з якою можна розповiдати лише про улюблену справу, про те, що ти пропустив не лише через мiзки, а й через серце. Мова, незграбного у звичайному життi, вченого, лилася плавно, як рiчка, у потрiбних мiсцях, перетворюючись на бурхливий гiрський потiк, а коли треба, ставала тихою заплавою. Студенти, в iнший час невиправнi непосиди, заворожено слухали, не вiдводячи очей вiд лектора та його слайдiв.
Професор закiнчив. На фiнальному слайдi була, всiм вiдома, картинка про еволюцiю, на якiй фiгура, що стоїть на чотирьох кiнцiвках, поступово пiдiймалася, пiдiймалася i, нарештi, гордо стояла на двох ногах.
- Запитуємо. Не соромимося.
В аудиторiї пiднялося з десяток рук. Торбишшшевський обрав зовсiм молоденьку студентку, мабуть, ще першокурсницю.
- Скажiть, будь ласка, е-е-е, а чи могли б ще хтось, ну, м-м-м, крiм нас, стати розумними? - соромлячись i запинаючись спитала вона.
- Менi часто ставлять це питання! Якщо, коротко, то все можливо. Але вам, звичайно, цiкаво, якi саме тварини мали б шанс на це?
Аудиторiя схвально та зацiкавлено загула.
- А ось якi у вас є варiанти? - продовжив лектор, звертаючись до всiх слухачiв.
Iз зали почулося:
- Дельфiни!
- Восьминоги!
- Таргани! - на цьому жартiвливому припущеннi пролунав дружний смiх.
Торбишшшевський теж усмiхнувся:
- Ви всi маєте рацiю. Ну, крiм тих, хто запропонував тарганiв. Вони, звичайно, можуть навiть ядерний вибух пережити, але ось мозок iнсектiв абсолютно примiтивний. Але є один вид тварин, який був навiть ближче, нiж ми, щоб стати, так би мовити, вершиною еволюцiї.
Професор зробив паузу та обвiв притихлу аудиторiю поглядом.
- Вищi примати! А якщо бути точнiше, та гiлка приматiв, яку ми називаємо "людиною". Так-так, саме вони, ранiше за нас, рептилоїдiв, мали шанс стати розумними! Їх характерний бiльший, нiж в iнших ссавцiв, мозок. Вони використовували знаряддя працi, цього переднi кiнцiвки навiть краще пристосованi, нiж руки раннiх рептилоїдiв. Набагато ранiше, нiж перший прарептилоїд взяв у руки цiпок, вони вже створювали примiтивнi скребки, палицi-копалки тощо. Об'єднувалися у спiльноти - такий собi початковий вид соцiуму, у якому була навiть своя iєрархiя. Багато й часто ходили двома ногами. Це, до речi, можна спостерiгати й зараз у зоопарках. Так, що там говорити! Ви напевно чули про людину, на iм'я Хшшшассс, з Берлiнського зоопарку, який навчився цiлих 20 слiв i фраз мовою жестiв глухонiмих!
Торбишшшевський зняв окуляри й, чи не вперше за останню годину, промокнув своїм довгим рожевим язиком пересохлi рогiвки очей.
- Ви, запитаєте, як же так вийшло, що за таких стартових позицiй у цiй аудиторiї зараз сидимо ми, а не якiсь там "людини"?
По рядах студентiв пройшли смiшки.
- Є поширена помилка щодо еволюцiї, що має якусь мету або довгостроковий план. Що в результатi природного вiдбору живi органiзми обов'язково ускладнюватимуть, ставатимуть розумнiшими, сильнiшими, швидше. Насправдi еволюцiя не має анi цiлей, анi планiв! У результатi природного вiдбору не обов'язково вiдбувається зростання складностi органiзмiв. Еволюцiя - це природний процес адаптацiї до умов середовища. I цi умови можуть вимагати, навпаки, спрощення, або розмiну неважливих для адаптацiї властивостей iстоти на важливi. Так сталося й у випадку "людей". В мене тут був слайд.
Професор швидко повернувся до слайдiв, ледь не змахнувши своїм хвостом склянку води зi столу.
- Ага, ось! - нарештi клацнув вiн пультом до потрiбного слайду. На величезному екранi зображався великий сiрий шар iз червоними шипами.
- Це вiрус. Вiрусологи називають його складним поєднанням лiтер та цифр, а ми звикли називати "каштановiрусом". Ну тому, що ця його умовна форма схожа на каштан. Сезонна застуда, на яку хворiє багато хто. Так ось, близько 70 тисяч рокiв тому, змiни клiмату, зокрема, постiйнi посухи та глобальне заледенiння, призвели до того, що кiлькiсть людей рiзко скоротилася. I ось, у цей момент, на, i так нечисленну, популяцiю прийшла нова напасть. Невiдомо звiдки каштановiрус. Вченi й досi сперечаються про його походження. Але люди не вимерли, а змогли адаптуватись. Каштановiрус, як iнодi буває, навiть проник у геном людини. Але ДНК людини, як то кажуть, не гумова. Тому, щоб дати можливiсть впровадитись туди вiрусу, з ДНК зникли неважливi на той момент гени. Але, як виявилося, цi гени мали критичне значення у розвиток розуму, когнiтивних здiбностей мозку. Так i вийшло, що люди врятувалися вiд каштановiруса, але їх розум зупинився у розвитку. Тому що еволюцiйно важливiше було адаптуватися до вiрусу, нiж розвивати мозок. Ну, а як довелося адаптуватися прарептiлоїдам i чому це розвило у них мозок i, зрештою, зробило нас Reptilia Sapiens - розумним рептилоїдом, я вже розповiв у нашiй лекцiї.