Мурашкин Михаил Георгиевич : другие произведения.

Наука в контекстi фiлософських знань

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    У монографi¬ дослiджено особливостi наукового i фiлософського знання, одним iз предметiв яких г фiлософiя науки, яка маг певнi закони, маг сво¬ крiтерi¬ встановлення iстини. Цi закони i критерi¬ фiлософi¬ науки не суперечать структурам i категорiальним системам як теоретично¬ науки так i фiлософi¬. Монографiя призначена для наукових спiвробiтникiв, якi мають iнтерес до проблем науки, фiлософi¬ науки, фiлософi¬. Встановлено, що некласична фiлософiя розглядаг розум, вплетений в свiт. Але фiлософiя в сво¬х категорiальних структурах значною мiрою вiдсторонюгться вiд безпосереднього досвiду. Тому i виникаг необхiднiсть в обов"язко-вому посиланнi на факти, перевiренi практикою. Монографiя орiгнтуг на важливiсть вибору тако¬ цiнностi як людське життя до чого ведуть iстини як науки так i фiлософi¬.

Мiнiстерство внутрiшнiх справ Укра¬ни

ДНIПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ

УНIВЕРСИТЕТ ВНУТРIШНIХ СПРАВ

  
  
  
  
  

М.Г. МУРАШКIН

  
  
  
  

НАУКА

В КОНТЕКСТI ФIЛОСОФСЬКИХ ЗНАНЬ

Монографiя

  
  
  
  
  
  

Днiпро

МОНОЛИТ

2021

   УДК 141:001.5
   М 91
  
   Друкугться за рiшенням Вчено¬ ради Днiпропетровського державного унiверситету внутрiшнiх справ (протокол N 6 вiд 24 лютого 2021 р.)
  
  
   Р е ц е н з е н т и:
   В.А. Жадько - доктор фiлософських наук, професор кафедри суспiльних дисциплiн Запорiзького державного медичного унiверситету;
   О.¦. Висоцька - доктор фiлософських наук, доцент, завiдувач кафедри фiлософi¬ КЗВО "Днiпровська академiя неперервно¬ освiти "ДОР".
  
   Мурашкiн М. Г.
   М91 Наука в контекстi фiлософських знань / М.Г. Мурашкiн. - Днiпро: ДДУВС; Монолит, 2021. - 184 с.
   ISBN 978-617-7369-64-5
   У монографi¬ дослiджено особливостi наукового i фiлософського знання, одним iз предметiв яких г фiлософiя науки, яка маг певнi закони, маг сво¬ крiтерi¬ встановлення iстини. Цi закони i критерi¬ фiлософi¬ науки не суперечать структурам i категорiальним системам як теоретично¬ науки так i фiлософi¬.
   Монографiя призначена для наукових спiвробiтникiв, якi мають iнтерес до проблем науки, фiлософi¬ науки, фiлософi¬. Встановлено, що некласична фiлософiя розглядаг розум, вплетений в свiт. Але фiлософiя в сво¬х категорiальних структурах значною мiрою вiдсторонюгться вiд безпосереднього досвiду. Тому i виникаг необхiднiсть в обов'язко-вому посиланнi на факти, перевiренi практикою.
   Монографiя орiгнтуг на важливiсть вибору тако¬ цiнностi як людське життя до чого ведуть iстини як науки так i фiлософi¬.
  

УДК 141:001.5

   ISBN 978-617-7369-64-5 NoМ.Г. Мурашкiн, 2021
  
   ВСТУП
  
   Наука фiксуг закон або ту чи iншу закономiрнiсть, якою вона г в дiйсностi, а фiлософiя каже, як повинно бути. Тобто фiлософськi концепти мають суб'гктивний момент. Фiлософськi теорi¬ закiнчуються утвердженням певних цiнностей, яких людина повинна дотримуватися, маючи певний спосiб життя. А наука каже про об'гктивнiсть - якою вона г. Наука оцiнюг дiйснiсть з погляду сущого, з погляду об'гктивних законiв, якi не залежать вiд людини.
   На вiдмiну вiд науки, в фiлософi¬ не усувагться суб'гктивний момент цiннiсного характеру. Тобто фiлософiя оцiнюг дiйснiсть не тiльки з погляду сущого, а й з погляду належного, як воно повинно бути, враховуючи буття, спрямоване в майбутнг людського життя. При цьому вона вкладаг в сво¬ концепти проекцi¬ людського буття, направленi в майбутнг.
   Науковi iстини, якi перевiренi практикою, встановлюють причини виникнення тих чи iнших явищ i вiдкривають закономiрностi i закони, за якими те чи iнше явище iснуг в дiйсностi. Тому треба з приводу того чи iншого явища, перш за все, описати науковi iде¬, перевiренi практикою, описати фiлософськi концепти мудрецiв, перевiренi iсторiгю на iстиннiсть. А потiм можна вже додавати власне фiлософське бачення: як маг бути, яке мiсце те чи iнше явище повинно займати в життi людини, якi цiнностi повиннi бути в прiоритетi для людських дiй.
   Орiгнтуючись на описане вище розумiння, в данiй роботi спочатку йде опис основних загальних положень наукових iстин, перевiрених практикою, а також фiлософських сентенцiй мудрецiв, перевiрених iсторiгю, як безперечно iстинних положень. Потiм йдуть судження того, як маг бути насправдi. Тобто малюгться фiлософська картина свiту. В книзi це виглядаг так: спочатку пишуться загальнi положення тих чи iнших наукових iстин, розвинутих в тому чи iншому роздiлi фiлософi¬, а потiм малюгться фiлософська картина свiту про те, як все повинно бути в дiйсностi. Це стосугться також i моралi. Наука не полишаг цей суб'гктивний прошарок дiйсностi. Спочатку описуються i встановлюються заповiдi, як вони iснують в дiйсностi, виявляються причини виникнення цих заповiдей. А потiм вже йдуть фiлософськi сентенцi¬ про те, як все маг бути в дiйсностi. Тобто йде суб'гктивний момент фiлософа про те, якi цiнностi в прiоритетi, який спосiб життя бажано мати.
   Отже, роздiли книги починаються iз загальних положень, якi висувають наука i фiлософiя. Далi - роздуми про справжнiй стан речей: як все маг бути в дiйсностi. I тут вже йде дотик до iдеалу.
  
   Роздiл 5. НАУКА I ФIЛОСОФIЯ
  
   Наука в контекстi фiлософських знань - це розгляд науки, яка повинна бути в майбутньому. Розвиток науки може пiти по рiзних дрiбних шляхах, що не будуть виконувати роль спасiння, захисту людини вiд катастрофiчних ситуацiй, якi можуть виникнути. Наука передбачаг. I це одне з ¬¬ завдань: передбачити, попередити - задля збереження життя, людського життя.
   Наука встановлюг закони i закономiрностi так, як це г в дiйсностi. Фiлософiя ж iнтегруг знання про закони i закономiрностi, якi встановили рiзнi науки, iнтегруг в загальну картину свiту. Але фiлософiя пропонуг шляхи розвитку - не так як г, а як повинно бути задля життя.
   Теоретична фiлософiя - це онтологiя, гносеологiя i аксiологiя. Тобто фiлософiя в сво¬й цiлiсностi завершугться, коли наявнi цiнностi, з'являгться у людини основна цiннiсть, заради яко¬ вона живе. З приводу цiг¬ цiнностi фiлософ i каже, як все маг бути в дiйсностi.
   Перш за все, опишемо фiлософськi положення, якi виникають з основних загальних iстин науки, опишемо тi положення, що орiгнтують на таку кiнцеву головну цiннiсть як людське життя. Отже, опишемо фiлософiю в ¬¬ загальних положеннях.
   ФIЛОСОФIЯ
   Фiлософiя як гуманiтарна наука, як свiтоглядна теорiя (загальнi положення). Науковi факти, iнтегруючись в структури i системи, стають фiлософiгю, малюють всезагальний свiтогляд, картину свiту, яка повинна бути. Виходячи iз законiв науки, окреслимо основнi загальнi положення фiлософi¬.
   Фiлософiя г певна духовна культура. Призначення фiлософi¬ полягаг в осмисленнi основи природного i соцiального свiту. Також фiлософiя маг призначення осмислювати, яким чином творяться людське пiзнання i культура людей, осмислювати саму людину, ¬¬ сутнiсть.
   Наслiдком фiлософського осмислення г формування у людини свiтоглядних переконань про буття та про сенс людсько¬ присутностi в ньому.
   Наслiдком фiлософського осмислення г формування свiтоглядних переконань про граничнi можливостi осягнення буття людиною.
   Тобто фiлософiя за сво¬м змiстом вiдiграг роль свiтогляду. Вона виражаг свiтовiдчування, тобто вiдчуття, сприймання й розумiння свiту.
   Фiлософiя даг вираження спiввiдношення мислення i буття, духовного i матерiального свiту.
   Фiлософськi iде¬ виражають певне ставлення людини до дiйсностi. Це вiдбивагться на ¬¬ суспiльнiй поведiнцi. Ставлення людини до дiйсностi орiгнтуг людину i ¬¬ суспiльну поведiнку.
   Фiлософiя закладаг основу для людських цiнностей та iдеалiв.
   Фiлософська форма свiтогляду не спирагться на вiрування та фантастичнi уявлення про людину i свiт. Цим фiлософська форма свiтогляду вiдрiзнягться вiд мiфологiчно¬ та релiгiйно¬ форм.
   Фiлософська форма свiтогляду не спирагться на безпосереднiй життгвий досвiд людини, на ¬¬ безпосереднi традицi¬. Цим фiлософська форма свiтогляду вiдрiзнягться вiд буденного свiтогляду.
   Фiлософська форма свiтогляду не -рунтугться на чуттгво-образному вираженнi дiйсностi. Цим фiлософська форма свiтогляду вiдрiзнягться вiд художньо¬ форми, вiд мистецтва.
   Фiлософська форма свiдомостi будуг свою картину свiту на основi теоретичного осмислення буття, на основi здобуткiв наукового пiзнання та на основi надбань культури.
   Фiлософська форма свiдомостi, будуючи сво¬ свiтогляднi концепти (концепцi¬), використовуг рацiонально-понятiйнi форми, логiчнi способи об-рунтування.
   Фiлософiя г наукою, оскiльки вона як рацiонально-понятiйна i логiчно об-рунтована побудова маг риси теорi¬, теоретичного освогння дiйсностi.
   Фiлософiя маг риси духовно-практичного освогння дiйсностi. Це зближуг ¬¬ з мистецтвом.
   Фiлософiя дослiджуг загальнозначущi проблеми, тобто проблеми iстини, добра, краси, свободи.
   Фiлософський метод. Фiлософський метод г рацiональним та умоглядним. Вiн застосовугться до пiзнання природно¬ або соцiально¬ реальностi опосередковано, а не безпосередньо.
   Фiлософiя - це умоглядна рефлексiя у формi роздумiв, мiркувань про досвiд людства. Фiлософiя переосмислюг цей досвiд, переосмислюг цiнностi й iдеали, якi вже склалися в культурi.
   Фiлософське знання виражагться через категорi¬, тобто через всезагальнi поняття.
   Змiст фiлософських категорiй визначагться через альтернативнi протиставлення (рух i спокiй, причина i наслiдок, матерiя i дух, об'гкт i суб'гкт, iстина i омана, добро i зло, краса i потворнiсть, свобода i неволя).
   У фiлософських теорiях, в ¬х концептах присутнг вiдношення суб'гкта до об'гкта, тобто присутнiй суб'гктивний момент. В фiлософi¬ не усувагться суб'гктивний момент, як це робиться в природничих та соцiогуманiтарних науках. Тобто фiлософiя оцiнюг дiйснiсть не тiльки з погляду сущого, а й з погляду належного, як воно повинно бути, враховуючи буття, спрямоване в майбутнг, конструюючи проекцi¬ людського буття в майбутнг.
   Фiлософiя маг функцiю загально¬ методологi¬. Фiлософiя впроваджуг метод, який безпосередньо вiдкриваг iстину. Фiлософськi теорi¬ не мають свого прямого експериментального забезпечення. Такi теорi¬ неможливо експериментально перевiрити на предмет iстини чи хибностi.
   Людина оцiнюг пiзнавальну значимiсть фiлософських теорiй за ¬х аналiтико-синтетичними можливостями, тобто наскiльки вони можуть пробудити людину. Фiлософськi теорi¬ оцiнюються за ¬х здатнiстю пробуджувати свiдомiсть, будити у людинi думки.
   Фiлософiя, малюючи свiтогляднi засади, свогю полiтикою пропагуг такий спосiб життя людини, який орiгнтуг на продовження цього життя в майбутньому. Який свiтогляд повинен iснувати в головах людей? Той, за яким головне - це спасiння людства вiд майбутнiх катастроф. Свiтогляд - це думки про спасiння.
   ФIЛОСОФIЯ НАУКИ
   Фiлософiя науки як фiлософська дисциплiна (загальнi положення). Фiлософiя науки - це фiлософська дисциплiна, предметом яко¬ г розвиток наукового знання. При цьому використовуються такi способи дослiдження, як спостереження, пояснення, передбачення. З'ясовугться, наскiльки цi способи дослiдження можуть створювати системи знань, усувати протирiччя, творити нове знання.
   Фiлософiя науки маг онтологiчну направленiсть, коли вивчаг онтологiчнi основи науки, розглядаючи фiлософiю фiзики, фiлософiю бiологi¬ та iнших наук природознавства; розглядаючи фiлософiю психологi¬, фiлософiю права та iншi соцiально-гуманiтарнi науки.
   Фiлософiя науки, розробляючи методологiю, надаг ¬й критичну функцiю у вiдношеннi пiзнавально¬ практики.
   Свiт змiнюгться. Людина i соцiум змiнюються. Отже, фiлософiя змiнюгться. Змiст фiлософi¬ оновлюгться. Виникають новi знання. А фiлософiя структуруг i систематизуг цi новi знання.
   Фiлософiя розглядаг питання: "Що г свiт", "Що г Я людини", "Що г не-Я людини". Фiлософiя розглядаг питання: "Що г над-Я людини". Тобто розглядаються питання трансценденцi¬.
   В фiлософi¬ сформувалися такi дисциплiни, як фiлософiя буття (онтологiя), фiлософiя свiдомостi, фiлософiя знання та пiзнання (епiстемологiя, гносеологiя, методологiя), фiлософiя цiнностей (аксiологiя), фiлософiя моралi (етика), фiлософiя суспiльства (соцiальна фiлософiя), фiлософiя культури (фiлософська культурологiя), фiлософiя мистецтва (естетика), фiлософiя спасiння (релiгiйна фiлософiя, фiлософiя релiгi¬), фiлософiя людини (фiлософська антропологiя).
   За Iману¬лом Кантом фiлософiя - це систематизоване вчення про знання. Тобто тут фiлософiя осмислюг знання про свiт i людину, а не про сам свiт i не про саму людину. А отже, тут епiстемологiя та гносеологiя в основi.
   Традицi¬ знецiнюються. I потрiбнi iнновацi¬. Потрiбно оновлювати свiтогляд.
   Свiтогляд. Свiтогляд - це система поглядiв людини на свiт i на мiсце людини в цьому свiтi. Це цiлiсна система поглядiв як результат постiйного освогння свiту людиною; це спосiб самовизначитись людинi в думках при зштовхуваннi з навколишнiм свiтом. Свiтогляд - це система духовних цiнностей людини.
   Фiлософiя на основi нових фактiв науки створюг новi свiтогляднi iде¬.
   Фiлософiя за допомогою понятiйно-категорiального iнструментарiю робить структуровану систему нових знань про суще та уявлення про належне. Фiлософ свог розумiння сущого й належного проектуг на суспiльне буття, де належне - iдеал суспiльного життя, iдеальний образ життя для людини. Фiлософ сво¬ми концепцiями пропагуг цей образ життя. I це його iдеологiя.
   Свiдомiсть. Свiдомiсть - це властивiсть певно¬ об'гктивно¬ реальностi. Мислення. Мислення - це оперування iдеальними утвореннями. Мислення - це вiдображення людським мозком об'гктивно¬ реальностi; вiдображення людиною, або суб'гктом, об'гктивно¬ реальностi; вiдображення об'гктивно¬ реальностi в образах i поняттях. Мислення г вiдображення вибiркове, цiлепокладаюче, опосередковане. Мислення - активне, творче, певною мiрою самостiйне.
   Мислення - це вiдображення суб'гктом об'гктивно¬ реальностi. Але мислення не обмежугться вiдображенням заданого ззовнi. Мислення вiдсторонюгться вiд вiдображуваного i продовжугться автономно. Тобто мислення г процес внутрiшнiй. Внутрiшнiй - це iнтерiорний.
   Мислення розвивагться в процесi дiяльного освогння людиною зовнiшнього свiту. Процес мислення проходить так, що схематичнi форми практичних дiй стають усталеними. Практичнi дi¬ вiдтворюються в сталих мiркуваннях, в сталих схемах та формах, в сталих логiчних правилах. Сталi мiркування -рунтуються на поняттях, судженнях, умовиводах. Поняття, судження i умовиводи закрiплюють сталiсть як загальнообов'язковiсть правил мислення. Цi правила приймаються i засвоюються всiма людьми. Без них неможливе порозумiння мiж людьми. Порозумiння людини з людиною iснуг тому, що всiма прийнятi й засвогнi певнi правила мислення. Тобто мисленню притаманне загальне мiркування. Загальнiсть мiркування - це дискурсивнiсть мислення. Кожне мiркування виводиться з попереднього i у свою чергу обумовлюг наступне мiркування. Це г дискурсивне мислення.
   Мiркування людей функцiонують в ¬х особистiснiй вибiрковостi й конкретнiй нацiленостi. Мiркування людини iнтегрують i синтезують ще й новi iндивiдуальнi уявлення людини, новi суспiльнi уявлення. Це надаг самостiйнiсть, сувереннiсть процесам мислення. Заради збереження свог¬ самостiйностi i суверенностi людина в сво¬х духовних прагненнях готова до жертви, до загибелi. Тобто в людинi присутня самодiяльнiсть мислення, яка пересуваг i вiдсуваг певнi загальнi правила. А отже, мисленню притаманне пересування загальних заданих мiркувань. Пересування - це трансгресiя.
   Самодiяльнiсть мислення - як дискурсивна, так i трансгресивна. Дискурсивнiсть пiдпорядковуг мислення заданим схемам та формам, а трансгресивнiсть виводить за межi заданих схем та форм. Дискурсивнiсть - це рух мислення за заданими правилами, а трансгресивнiсть г перегляд правил, ¬х пересування, ¬х змiна, вiдсування. Тому дискурсивне мислення - це пасивне вiдтворення мисленням певних знань, трансгресивне мислення - це активне творення нових знань.
   ¦ мислення повсякденно-побутове, мрiйливо-образне, морально-етичне, художньо-естетичне, мiфiчне, релiгiйне, мiстичне. А г мислення наукове. Предметом наукового мислення г закономiрностi збагачення знання. Знання - це змiст свiдомостi, який може бути виражений мовою, виражений в мовi.
   Наукове мислення. Змiст наукового мислення - це збагачення знань про об'гктивнi процеси. Вчений осмислюг об'гктивнi процеси, вiд чого формуг уявлення й самi мiркування про них, про цi об'гктивнi процеси. Змiст наукового мислення - це збагачення знання про змiни в уявленнях i мiркуваннях. Змiни в уявленнях i мiркуваннях вiдкривають можливостi людини абстрагувати сво¬ мiркування вiд об'гктивних процесiв, що даг змогу перетворювати знання. Змiст наукового мислення - це збагачення знань про вiд-сутнiсть достатньо¬ кiлькостi уявлень щодо певних об'гк-тивних процесiв. Це розгляд проблемних ситуацiй.
   Епiстемологiя. Епiстемологiя - це вчення про знання, про об'гктивне знання, таке, що не залежить вiд того, хто пiзнаг.
   Гносеологiя. Гносеологiя - це вчення про пiзнання, про процес пiзнання, про пiзнавальнi процедури суб'гкта.
   Наукове пiзнання - це творення знання, творення знань. Складовими наукового пiзнання г чуттгве й рацiональне, емпiричне, тобто досвiдне, й теоретичне. Теоретичне мислення виходить з певних думок, аксiом, а не з того об'гктивного, що iснуг поза думками.
   Наука прогнозуг, торкагться невiдомого, йде за межi вiдомого. Тому трансгресивнiсть вiдiграг важливу роль в науковому мисленнi. Трансгресивнiсть - перемiщення заданого, вихiд за межi всього заданого.
   Фiлософськi системи i структури - це вчення про знання. Але теоретична наука - це система знань. Тобто ми магмо схожiсть фiлософського i науково-теоретичного мислення.
   Емпiричне дослiдження маг сво¬м предметом матерiальний об'гкт i прояви цього матерiального об'гкта, явище, яке доступне нашим вiдчуттям. Емпiрик практично взагмодiг з об'гктом за допомогою певних приладiв. Наприклад, лабораторного обладнання. Теоретичне дослiдження маг сво¬м предметом сутнiсть, сутнiснi закономiрностi, якi прихованi за явищами, а не самi явища. Теоретик взагмодiг з об'гктом подумки. Тут засобом дослiдження виступаг iдеальне, iдеальний об'гкт. Наприклад, "абсолютно тверде тiло" в природознавствi. Або "досконала демократiя" в соцiальних науках. Такий iдеальний об'гкт в дiйсностi не iснуг.
   Емпiричнi дослiдження - це спостереження, експерименти, вимiрювання, де проходить практична взагмодiя з об'гктом. Теоретичнi дослiдження - це розумовi експерименти, систематизацiя, формалiзацiя, аксiоматизацiя, iдеалiзацiя.
   Фiлософське мислення - це теоретичне мислення, абстрагування, абстракцi¬. Але фiлософи для сво¬х систем i структур беруть знання з емпiричних дослiджень.
   Фiлософiя - це теорiя свiтогляду де смисловi узагальнення базуються на наукових знаннях. Наука маг вплив на фiлософiю. Так, наприклад, експериментальне природознавство ХVII столiття вплинуло на вироблення механiстично¬ картини природи. А в ХIХ столiттi наукова революцiя породжуг в фiлософi¬ не механiстичну картину природи, яка заперечуг механiстичнi принципи. Це тому, що з'явився новий погляд на неперервнiсть i перервнiсть, на простiр i час, з'явився новий погляд на частину й цiле, динамiчнiсть i статичнiсть. У ХХ столiттi глобалiзацiя людсько¬ дiяльностi, де важливу роль вiдiграг i науково-пiзнавальна дiяльнiсть, впливаг на те, що в фiлософi¬ розкривагться людський фактор як важливе.
   Змiни в природознавствi змiнюють систему знань, наукову картину дiйсностi, вiд чого змiнюються системи i структури знань фiлософiв. Але i фiлософiя впливаг на науковцiв. Тут важливу роль вiдiграг принцип рацiональностi, де розкривагться пiзнавальне ставлення людини до свiту. Але тут йдеться i про методологiю, метод. Тобто йдеться не про змiст знання, а про способи здобування цього знання, йдеться про шляхи пiзнання. Практика людсько¬ дiяльностi породжуг методи.
   Iсторiя науки та фiлософi¬ показуг, що у середньовiччi (а це в ньому ХIII-ХIV столiття) схоластика проводила огляд знань, пiдсумовуючи системи знань. Але науковi знання i фiлософiя пiдпорядковувались теологi¬. У Новий час (а це ХVII-XVIII столiття) з'являгться експериментальне природознавство, розробляються науковi методи. Френсiсом Беконом було проведено огляд усiх досягнутих знань. Фiлософiя науки як дослiдження склалася у ХIХ столiттi. В сучаснiй фiлософi¬ (а це ХХ столiття) виникло наукознавство, почалося дослiдження функцiонування науки. Проводиться комплексне вивчення науки. Це формуг фiлософiю науки. Ця фiлософiя розкриваг узагальнюючi характеристики науки. Фiлософiя науки осмислюг науково-пiзнавальну дiяльнiсть людини, розкриваг закономiрностi цiг¬ дiяльностi. Онтологiя говорить про науку як реальнiсть. Епiстемологiя осмислюг знання як результат науково¬ дiяльностi людини. Аксiологiя розглядаг науку в системi цiнностей, розглядаг значення науки для людини.
   Фiлософiя науки в свогму свiтоглядi орiгнтуг iншi науки в ¬х дослiдженнях на вирiшення проблем, спрямованих на ствердження i розвиток людського життя. Отже, якою маг бути наука? Дослiдження повиннi орiгнтуватися на спасiння людства вiд майбутнiх катастроф. Тут фiлософiя науки - це наука, орiгнтована на спасiння.
   IСТОРIЯ ФIЛОСОФIT
   Iсторiя фiлософi¬, ¬¬ основнi перiоди теоретичних змiн (загальнi положення). Фiлософiя зародилася при поширеннi i поглибленнi знань, коли цi знання вже не могли вкладатися в мiфологiчне розумiння свiту.
   Першi фiлософськi вчення виникли в I-му тисячолiттi до н.е. в Iндi¬. Це веданта, йога. В Кита¬ - це Лао-Цзи, Конфуцiй. В V-му столiттi до н.е. в Давнiй Грецi¬ - це Гераклiт, Демокрит. Сам термiн "фiлософiя" вперше з'явився у Пiфагора, тобто в античнiй фiлософi¬.
   Антична фiлософiя. Антична фiлософiя - це космоцентризм. Антична фiлософiя мала форму систематизацi¬ конкретно-наукового знання. Це була натурфiлософiя. Антична фiлософiя, орiгнтуючись переважно на науку, систематизувала науковi знання в логiко-рацiоналiстичнiй формi.
   Середньовiчна фiлософiя. Середньовiчна фiлософiя - це теоцентризм. Тобто середньовiчна фiлософiя - це панування релiгiйно¬ свiдомостi.
   У середньовiчнiй фiлософi¬ пануг гностицизм, тобто погднання фiлософi¬ з мiстичним пiзнанням.
   У середньовiчнiй фiлософi¬ пануг патристика, яка за допомогою фiлософсько¬ рефлексi¬ тлумачить Бiблiю.
   У середньовiчнiй фiлософi¬ пануг схоластика як продовження патристики. Схоластика це теоцентризм, який синтезуг релiгiйнiсть вiровчення з рацiоналiзмом.
   Фiлософiя Вiдродження. Фiлософiя Вiдродження - це антропоцентризм.
   Фiлософiя Вiдродження формуг гуманiстичний свiтогляд, тобто врахування свiту iншо¬ людини, а не тiльки використовування цiг¬ людини як речi, як предмета.
   Фiлософiя Вiдродження маг антирелiгiйне спрямування.
   Фiлософiя Вiдродження виробляг i стверджуг науковi погляди на свiт.
   Фiлософiя Вiдродження започатковуг механiцизм, де рух розумiгться як дiя-протидiя.
   Фiлософiя Нового часу. Фiлософiя Нового часу - це наукоцентризм.
   Фiлософiя Нового часу впроваджуг матерiалiстичний погляд на свiт. Цей погляд ми бачимо в фiлософi¬ Бекона, Гоббса.
   Фiлософiя Нового часу розробляг основи таких наукових методiв, як рацiоналiстичний та емпiричний, що сформовуг рацiоналiзм i емпiризм як альтернативнi методологi¬, методологiчнi системи (рацiонально, тобто чисто логiкою можна теж отримати об'гктивнi iстини, що показуг активнiсть розуму. Активнiсть розуму - не тiльки в емпiризмi. Не тiльки активна перевiрка експериментами показуг активнiсть розуму, як це в емпiризмi).
   Фiлософiя Просвiтництва (ХVIII ст.). Фiлософiя Просвiтництва стверджуг матерiалiзм. Хоча в цей перiод був й iдеалiзм. Iдеалiзм об'гктивний представлено фiлософiгю Ляйбнiца. Iдеалiзм суб'гктивний представлено фiлософiгю Берклi, Г'юма.
   Фiлософiя Просвiтництва утверджуг iде¬ природного права та свободи, акцентуг увагу на важливостi знання. Фiлософiя Просвiтництва показуг важливiсть просвiти в суспiльному життi людей i стверджуг, що знання - це сила.
   Просвiтництво в Укра¬нi. Просвiтництво в Укра¬нi - це проголошення свобод, проголошення служiння спiльному благу, проголошення соцiально¬ справедливостi.
   У перiод Просвiтництва стверджують свою фiлософiю братства i братськi школи. Це такi школи як Острозька, Львiвська, Ки¬вська. Братства i братськi школи стверджують i розвивають iде¬ просвiтництва i гуманiзму. Так, наприклад, Кигво-Могилянська академiя, ¬¬ представники Iнокентiй Гiзель, Феофан Прокопович та iншi, розвивала i стверджувала академiя науково-просвiтню фiлософiю, створювала гуманiстичне вчення про людину, розробляла iде¬ природного права та суспiльного договору.
   Г. С. Сковорода. Фiлософ створюг вчення про людину та ¬¬ мораль. Надалi вчення Сковороди продовжуг Юркевич. Це вчення отримуг назву "фiлософiя серця".
   Класична нiмецька фiлософiя. Класична нiмецька фiлософiя (друга половина ХVIII - перша половина ХIХ столiття). Представники: I. Кант, Й.Г. Фiхте, Ф.В. Шеллiнг, Г.В.Ф. Гегель, Л.А. Фогрбах.
   Класична нiмецька фiлософiя вибудовуг принцип тотожностi буття i мислення. Класична нiмецька фiлософiя порушила проблему розуму та його меж. Також класична нiмецька фiлософiя розкрила розумiння досвiду i практики, виявивши дiяльнiсть як опредмечення i розпредмечення, розкрила проблеми моральностi й свободи.
   Класична нiмецька фiлософiя розглядала дiалектику як тип свiтогляду, як певний тип мислення.
   У цей перiод в укра¬нськiй фiлософi¬ розвиваються iде¬ свободи, соцiально¬ справедливостi, iде¬ рiвностi людей, ¬х рiвноправ'я. Носiями цих iдей г Тарас Шевченко, Леся Укра¬нка, Iван Франко, М. Костомаров, О. Потебня, М. Драгоманов, М. Грушевський.
   Марксизм. Марксизм виник в серединi ХIХ столiття. Марксизм передбачаг матерiалiстичне розумiння iсторi¬, дiалектичний й iсторичний матерiалiзм, iдею комунiзму.
   Iсторiя фiлософi¬ у сво¬х свiтоглядних напрацюваннях виявляг таку важливу рису як людянiсть, яка не старiгться, а маг тенденцiю до розвитку. То на чому ж повинна зосередити увагу iсторiя фiлософi¬? На тому, як в iсторi¬ фiлософi¬ ставилося питання про спасiння людства вiд майбутнiх катастроф. Тут вся iсторiя фiлософi¬ - це увага до того, як ставилось питання про спасiння.
   СУЧАСНА ФIЛОСОФIЯ
   Сучасна фiлософiя, ¬¬ основнi напрямки теоретично¬ думки (загальнi положення). Сучасна фiлософiя подiлягться на певнi напрямки.
   Позитивiзм. Позитивiзм виник у ХIХ ст. Представники: Конт, Дж.Ст. Мiлль, Спенсер. Позитивiзм утверджуг наукове, тобто позитивне знання.
   Прагматизм. Прагматизм виник у кiнцi ХIХ ст. Представники: Пiрс, Джемс, Дью¬. Прагматизм зводить змiст до практичних наслiдкiв, робить акцент на адаптивний аспект практично¬ дiяльностi.
   Марксизм i неомарксизм. Марксизм виник в серединi ХIХ ст. Марксизм i неомарксизм роблять акцент на радикально-перетворювальнiй дiяльностi.
   Екзистенцiалiзм. Екзистенцiалiзм виник в серединi ХIХ ст. Представники: К'гркегор, Гайдеггер, Ясперс, Сартр, Камю. Екзистенцiалiзм говорить про екзистенцiю як специфiчно чисто людський спосiб iснування. Екзистенцiалiзм стверджуг, що iдеальна мета людини, мета як результат людських дiй випереджають самi людськi дi¬.
   Сучасна фiлософiя - це некласична i постнекласична фiлософiя.
   Класична фiлософiя iснувала до середини ХIХ ст. Класична фiлософiя змiнилась на некласичну. Некласичний перiод фiлософi¬ - це кiнець ХIХ ст. i перша половина ХХ ст. Нинi фiлософiя вступила в постнекласичний перiод. Це постмодернiзм.
   Класична фiлософiя iснувала до середини ХIХ столiття. Вона дистанцiюг розум вiд навколишнього свiту.
   Некласична фiлософiя (це ХIХ-ХХ столiття) розглядаг розум, вплетений у свiт. Некласицизм стверджуг релятивiзм, тобто вiдноснiсть.
   Постнекласична фiлософiя. Постнекласична фiлософiя - це постмодернiзм. Постмодернiзм абсолютизуг релятивiзм, абсолютизуг вiдноснiсть всього, iронiзуг.
   Формування фiлософi¬ науки в сучаснiй фiлософi¬.
   Позитивiзм.
   Iсторiя фiлософi¬ науки починагться з прадавнiх часiв. Давньогрецького фiлософа Фалеса вважають першим фiлософом i вченим.
   Але теоретичним початком фiлософi¬ науки г позитивiзм. Позитивiзм виник у Францi¬ та Великiй Британi¬. Це сороковi роки ХIХ столiття.
   У ХIХ столiттi розвиток науки прискорився. Свiтоглядного значення набув закон збереження енергi¬. З'явилась термодинамiка. В бiологi¬ розвивалося вчення про еволюцiю видiв та про клiтинну будову живих органiзмiв.
   Розвиток науки забезпечив виникнення й розповсюдження позитивiзму. Перш за все плiднiсть i перспективнiсть наукового знання забезпечили розвиток як позитивiзму, так i фiлософi¬ науки. Позитивнiсть наукового знання демонструвала неприйнятнiсть метафiзичних положень традицiйно¬ класично¬ фiлософi¬. Позитивiзм орiгнтував на розробку науково¬ фiлософi¬, в якiй би була присутня ця науковiсть i орiгнтацiя на науку.
   Засновник позитивiзму французький науковець Огюст Конт доводив, що метафiзика вичерпала сво¬ можливостi. Вiн вказував на те, що теологiчна i метафiзична стадi¬ вже пройденi. Нарештi настала стадiя позитивного знання, позитивна стадiя. На теологiчнiй стадi¬ людина всi явища свiту розумiг, виходячи з уявлень, якi бачимо у Святому Письмi. В Бiблi¬. В Коранi. У Ведах. В Авестi. У вченнi Трипiтака. В Дао де цзiн. На метафiзичнiй стадi¬ людина всi явища свiту розумiг, виходячи з уявлень про першосутностi. Першосутностi стоять поза всiм тим, що ми сприймагмо в досвiдi. Це такi першосутностi як "монада", "абсолют", "субстанцiя", "матерiя", "рiч у собi", "iдея". За позитивiзмом все це - вигадки, якi залишилися вiд теологiчно¬ стадi¬. Цi вигадки перейшли в метафiзичну стадiю. За О. Контом метафiзична стадiя долаг теологiчну, але ¬¬ можна розглядати як "дитинство науки", як початок наукового мислення. Метафiзика - це деградована теологiя, теоретична фантазiя, яка описуг причини всього, виходячи з абсолютного начала. Але на позитивнiй стадi¬ наука вже не потребуг метафiзичних категорiй, а фiксуг тi знання, якi походять iз досвiду. А теоретично пiзнати первиннi й кiнцевi причини усього, пiзнати якiсь абсолютнi начала, якийсь абсолютний початок неможливо. Тому треба здобувати позитивне знання, знання фактуальне, яке вiд фактiв. Накопичення такого знання, яким займаються спецiальнi науки, може привести до бiльш глибокого розумiння дiйсностi, якщо знаходити зв'язки в цих знаннях, в знаннях рiзних наук. Цим i займагться фiлософiя науки.
   За О. Контом, на позитивнiй стадi¬ дiг закон, за яким уявлення пiдпорядковуються спостереженням. Уявлення пiдпорядковуються спостереженням, тому що вчений вiдкриваг iстини, перш за все, спостерiгаючи факти. Наука апелюг до фактiв, якi були спостереженi. Наука спостерiгаг й описуг факти. Факти вiдкриваються в досвiдi вченого. Вчений спочатку спостерiгаг факти, а потiм формулюг закони. Закони служать людинi для передбачення ¬х подальших трансформацiй. Тобто пiзнавальнi функцi¬ науки - це описування, пояснення, передбачення. О. Конт вказував на те, що iстине мислення - це бачити, щоб передбачити.
   За О. Контом наука - це рух вiд обмеженого i неповного знання до бiльш повнiшого й усебiчного знання, це пiзнання, що -рунтугться на спостереженнi й описуванi.
   Позитивiзм доводить, що наука - сама собi фiлософiя. О. Конт вважав, що фiлософiя маг бути позитивною фiлософiгю, яка зводить в гдину систему всi набутi науковi знання, зводить принципи i закони рiзних наук до головних основоположень. I тут, за позитивiстською фiлософiгю О. Конта, важлива функцiя - це логiчна функцiя фiлософi¬ позитивiзму. Логiчнi засади наук у позитивнiй фiлософi¬ утверджував також Д. Мiлль. Вiн вказував на те, що джерело нового знання - вiд iндуктивних мiркувань. Iндуктивнi методи - це джерело наукових узагальнень, а тому й нових знань взагалi. В свою чергу iндуктивний метод -рунтугться на об'гктивних причинно-наслiдкових зв'язках.
   Представник позитивiзму Герберт Спенсер (i взагалi позитивiзм) визнаг iснування буття за межами нашого чуттгвого сприйняття. Наш досвiд доводить, що поза нашими сприйняттями iснуг буття. На цьому досвiдi -рунтугться наука. Тобто наука дослiджуг те буття, яке iснуг поза нашим чуттгвим сприйняттям, iснуг за межами цього сприйняття.
   Поза всiма явищами, якi ми сприймагмо, ховагться певна реальнiсть, певне буття. Вона, ця реальнiсть, нам невiдома. Проте у феноменах вона маг прояв. Тому пiзнання зовнiшнього свiту г феноменальним пiзнанням, пiзнанням феноменiв. Отже, наука маг сво¬м об'гктом феномени, тобто тi явища, якi пiзнаються в спостереженнях.
   За Гербертом Спенсером феномен - це прояв сили, на якiй -рунтугться свiт. Наука фiксуг цю силу в знаннi. Але знання обмежене досвiдом.
   Наукове знання - це, в першу чергу, предметне знання. Воно г незавершено-об'гднаним знанням. А знання фiлософське - об'гднане. Воно гднаг знання з фiзики, хiмi¬, бiологi¬ та iнших наук.
   Подальший розвиток позитивiзму в ХХ столiттi. На початку ХХ столiття новi науковi вiдкриття змушували переглядати деякi закони.
   Помiчено, що фiзична система маг тяжiння до термодинамiчно¬ рiвноваги. Але вiдкриття броунiвського руху суперечило тому, що будь-яка фiзична система тяжiг до термодинамiчно¬ рiвноваги.
   За механiкою Ньютона дiя дорiвнюг протидi¬. Але релятивiзм ново¬ механiки суперечить тому положенню, що дiя дорiвнюг протидi¬.
   Також був закон збереження маси. Однак згодом вченi дiйшли висновку, що мiкрочастинки, якi мають швидкiсть, наближену до швидкостi свiтла, зменшуються i втрачають свою масу.
   Був закон збереження енергi¬. Проте вiдбулося вiдкриття радiоактивностi. З'ясували, що радiй народжуг енергiю, яка пiдриваг i не стикугться з законом збереження енергi¬.
   Вiд таких змiн в науцi фiлософiя позитивiзму прийняла певнi новi принципи: принцип емпiризму, принцип феноменалiзму, принцип споглядальностi, принцип антиметафiзичностi.
   Компетенцiя науки не поширюгться за межi досвiду - це принцип емпiризму.
   Науковi знання г наслiдками теоретичних узагальнень емпiричних фактiв. Це принцип феноменалiзму.
   Спостереження i описування г головними функцiями науки. Це принцип споглядальностi.
   Класична фiлософiя з ¬¬ метафiзикою непотрiбна науцi. Це принцип антиметафiзичностi.
   Позитивiзм доводить, що метафiзичнi поняття i категорi¬ не вiдповiдають дiйсностi. Наприклад, абсолютнiсть простору i часу. Однак не можна мiркувати про просторово-часове знаходження певного тiла безвiдносно до якогось iншого тiла.
   За позитивiзмом наукове пiзнання - це процес пристосування людини до свiту. За. Е. Махом - йде процес адаптацi¬ iдей до певно¬ сфери досвiду.
   Досвiд людини розширюгться й ускладнюгться, i тому переглядаються i вдосконалюються елементи мислення.
   Зустрiч людини з новим фактом, який контрастуг з ходом нашого мислення, породжуг проблему. Нове i дивне, незвичне для нас г стимулом нашого нового пристосування, концептуального пристосування. Через це виникаг понятiйне пристосування, понятiйне пристосування як дослiдження. Гiпотези дослiдження перевiряються досвiдом. Тобто наш досвiд перевiряг гiпотези.
   Гiпотези можна доводити дедуктивно, вибудовуючи з первинних принципiв, з посилань. Але гiпотези можна перевiрити досвiдом.
   Е. Мах стверджував, що науково-пiзнавальна дiяльнiсть акцентугться на фактах. Якщо зосередитися на фактах, то описування - це найкращий метод. Е. Мах писав про те, що описування - вибудовування фактiв у думках. З фактiв виходять причинно-наслiдковi пояснення. А передбачити - означаг додати у сво¬х думках факти, якi данi лише почасти, частково.
   За позитивiзмом наука - це опис. Закони описують. Але це загальний опис. Описуються й iндивiдуальнi випадки. Але, як уже було сказано, закон - це загальний опис. Теорiя - це теж опис. ¦ прямий опис. Однак теорiя - це дотичний опис, опис дотиком, опис вiдчуттiв. Це не прямий опис, який про щось каже.
   П. Дюгем доводив, що науковцi мають справу з емпiрично даною ¬м реальнiстю. Емпiризм - це чуттгвий досвiд. А досвiд - це те, що безпосередньо дано. Прикладом може бути термодинамiка. В нiй всi положення - в межах спостережуваного, в межах досвiду.
   П. Дюгем вказуг, що у фiлософi¬ можна бачити двi частини. В нiй г метафiзична частина. Проте можна видiлити й описову частину, котра базугться на експериментах та спостереженнях. I тут наукове - це досвiдне, описувальне знання. Описувальне знання постiйно збагачугться, збагачугться поступово, поступально, кумулятивiстськи. I це наука. Але теорi¬ трансформуються в систему мiркувань про той порядок речей який недоступний нашому сприйняттю. Тут емпiрично здобутi данi, завдяки системi теоретичних понять, перетворюються в символiчнi конструкцi¬, додатковi структури i системи. А це вже - фiлософiя.
   Пiдсумовуючи, зазначимо, що позитивiзм утвердив такi принципи, як антиметафiзичнiсть, феноменалiзм, споглядальнiсть, емпiризм, iндуктивiзм. Позитивiзм вважаг, що знання г результатом спостереження й описування емпiричних закономiрностей та фактiв.
   Прагматизм.
   Прагматизм - це напрям фiлософi¬, який вплинув на формування фiлософi¬ науки. Iсторико-фiлософський виток прагматизму зробив I. Кант сво¬м осмисленням прагматично¬ вiри. Також iсторико-фiлософським витоком прагматизму слiд вважати вчення К. Маркса, який розумiв практику як матерiальну дiяльнiсть i як основу буття людини, основу ¬¬ матерiального i духовного буття.
   Але передумовою прагматизму можна вважати Анрi Бергсона, який казав, що iнтелект служить не стiльки пiзнанню, скiльки дi¬. Анрi Бергсон видiляв такий вид пiзнання, як незацiкавлене пiзнання. Воно не пов'язане з дiгю, з користю, з практичною зацiкавленостю. Це пiзнання фiлософiв i митцiв. Але Анрi Бергсон каже i про iнше пiзнання, про пiзнання зацiкавлене. Цей вид пiзнання якраз i пов'язаний з дiями людини, з практикою i користю. Це пiзнання науковцiв.
   За прагматизмом закрiплюгться думка про те, що якiсть iдей - це ¬х значення. Справжнг значення iдей полягаг в тому що вони значать для суб'гкта, для носi¬в цих iдей. Тобто справжнг значення iдей - не у вiдповiдностi цих iдей сво¬м реалiям, сво¬м об'гктам, а у значимостi ¬х для суб'гкта. Значущiсть iдей визначагться очiкуваними наслiдками вiд практичних дiй. За Ч. Пiрсом поняття про наслiдки г iстинним поняттям об'гкта. Очiкуванi наслiдки формують у нашiй свiдомостi певнi стереотипи вiдчуттiв. Очiкування наслiдкiв маг чуттгву основу. Ч. Пiрс казав що iдея яко¬сь речi г iдегю ¬¬ чуттгвих наслiдкiв.
   Ч. Пiрс вважав, що науковий експеримент полягаг в активнiй дi¬ на дослiджуваний об'гкт при створеннi нових умов для цього об'гкта. Науковець, виходячи з припущень про можливi практичнi наслiдки, створюг новi умови для свого об'гкта, який вiн дослiджуг. Так за Ч. Пiрсом проходить науковий експеримент.
   За Ч. Пiрсом змiстом дослiдження г усунення сумнiвiв. Проти сумнiвiв необхiднi сталi й об'гктивнi фактори. Науковий метод спирагться саме на такi фактори. Ч. Пiрс зазначаг, що людина маг реальнi речi, властивiсть яких не залежить вiд ¬¬ думок про цi речi. Люди мають рiзнi вiдчуття. За допомогою певних мiркувань людина може встановити iстиннiсть речей, ту iстиннiсть, яка iснуг в дiйсностi.
   У формуваннi фiлософi¬ науки вагому роль вiдiграли iде¬ Джона Дью¬ (1859-1952).
   Д. Дью¬ зазначав, що людський досвiд вдосконалюгться, коли проблемна ситуацiя перетворюгться на ситуацiю визначену, розв'язану. При розв'язаннi проблемно¬ ситуацi¬ спочатку затримка дiй викликаг усвiдомлення труднощiв. Але людина виявляг причини ускладнення. Коли цi причини знайдено, то шукаються можливостi вирiшення проблеми. Для цього висувагться гiпотеза. Гiпотеза перевiрягться коли з'ясовугться можливiсть ¬¬ практичних наслiдкiв. I на кiнець робиться висновок, який даг людинi впевненiсть. Це i г iнструментальний метод який даг людинi знання.
   Д. Дью¬ казав що за допомогою технiки людина пристосувала свiт до сво¬х потреб. Цiнностi людини знаходяться не поза досвiдом, а в ньому. I наука повинна пiзнавати винаходи способiв удосконалення людського досвiду.
   На думку Дью¬, фiлософiя i наука повиннi активiзувати те, що здобуто людським досвiдом.
   Герменевтика.
   У формуваннi фiлософi¬ науки важливу роль вiдiграг герменевтика.
   В кiнцi ХIХ столiття актуалiзувалося питання про вiдмiннiсть методiв гуманiтарних наук вiд методiв природничих наук.
   У Грецi¬ герменевтика розумiлась як тлумачення текстiв, умiння розумiти цi тексти. Наприклад, тексти Гомера, в яких багато образiв з мiфологi¬. У середньовiччi герменевтика пояснювала релiгiйнi тексти. В епоху Вiдродження, а також в епоху Реформацi¬ пояснювали текст Бiблi¬. Для цього застосовували методику герменевтики. Так вважалося, що в контекстi цiлого тексту зрозумiлими стають i частини цього тексту, однак без розумiння частин тексту неможливо зрозумiти текст в цiлому, оскiльки цiле складагться з частин.
   У ХIХ столiттi нiмецький фiлософ Фрiдрiх Шлейгрмахер (1768-1834) вказував на важливiсть розумiння у герменевтицi. Вiн вважав, що розумiння треба бажати i шукати, а непорозумiння i так траплягться. Ф. Шлейгрмахер вважав, що розумiти якусь частину тексту можна, коли розглядагться цiлий текст в його життгвих колiзiях.
   Завдяки герменевтичним методам можна осягнути свiдомi i несвiдомi основи творчостi автора текстiв. Герменевтика допомагаг зрозумiти текст краще, нiж автор сам розумiг себе i створений ним текст.
   Нiмецький фiлософ Вiльгельм Дiльтей (1833-1911) вважав, що "науки про дух" вивчають дiйснiсть. В "науках про природу" знання не залежать вiд людини. А в "науках про дух" нема полярностi суб'гкта i об'гкта. Iсторичний процес г iсторiгю духу. В цьому процесi пiзнаються фрагменти людсько¬ реальностi. I ця реальнiсть "переживагться", а не просто дослiджугться. ¦ психологiя, яка при розумiннi внутрiшнього свiту людини переходить до розумiння суспiльства. Цей перехiд можливий тому, що члени суспiльства аналогiчнi один одному, i г спорiдненiсть душ.
   В. Дiльтей доводив, що в "науках про природу" г метод пояснення, а в "науках про дух" - розумiння. Пояснюють, з'ясовуючи причинно-наслiдковi зв'язки. Тут наслiдки пояснюються ¬х причинами. Це пояснення. А розумiння приходить завдяки iнтерпретацi¬. З позицi¬ цiлiсно¬ зв'язностi життя iнтерпретугться як прояв якогось окремого життя. А прояв одного окремого життя iнтерпретуг цiлiсний зв'язок. Розумiгш це, коли, переживаючи щось окреме, думагш i дiгш у сферi загального.
   На думку Вiльгельма Дiльтея, культурно-iсторична структура г посередником розумiння мiж людьми. Предметом розумiння г внутрiшнiй духовний свiт iндивiда, який об'гктивований у формах релiгi¬, мови, моралi, права.
   Iсторичний процес, що -рунтугться на iсторi¬ духу, можна пояснити i розкрити розумiнням. Дiльтей вказував, що життя та iсторiя мають сенс. I iсторичне пiзнання г трансформацiгю минулого в теперiшнг при розумiннi життгвих проявiв.
   На вiдмiну вiд позитивiзму, Дiльтей доводив, що фiлософiю не можна зводити до процесу систематизацi¬. Фiлософiя повинна осмислювати iсторичний людський свiт (свiт формоутворень духу), а не бути абстрактною, вiдiрваною вiд людини метафiзикою.
   "Критична теорiя".
   У формуваннi фiлософi¬ науки брала участь "критична теорiя", представниками яко¬ були Макс Хоркхаймер, Герберт Маркузе.
   М. Хоркхаймер (1895-1973) ввiв назву "критична теорiя". Малася на увазi, перш за все, критична теорiя суспiльства. Хоркхаймер критично оцiнюг класичну науку Нового часу з ¬¬ рацiоналiзмом. Хоркхаймер помiчаг, що в науцi, з одного боку, мiститься дедуктивно сформульоване знання, а з iншого - фактичнi обставини. I такi обставини пiдводяться пiд знання. Це зветься теорiгю. Тобто вiдношення мiж понятiйною структурою знання i фактами маг лише теоретичне пояснення.
   М. Хоркхаймер бачить в науцi як у певнiй iдеологi¬ принцип протиставлення суб'гкта i об'гкта. А саме - вiдбувагться протиставлення нашого знання, яке носить в собi суб'гкт пiзнання, i об'гкта, тобто фактичного матерiалу. Але все те, що перед нами постаг, г продуктом нашо¬ сукупно¬ суспiльно¬ дiяльностi. Хоркхаймер називаг це "тотальною практикою".
   Розумiння тотально¬ практики - це розумiння того, що на всьому, що постаг перед людиною, маг мiсце вiдбиток людсько¬ практики. М. Хоркхаймер вказуг на те, що свiт, який постаг перед нами, який iснуг для нас - це продукт нашо¬ практики. А вiд того вiн, цей свiт, маг на вiдбиток суб'гктивностi. Практика творить фактичнiсть, що пiзнагться як об'гктивнiсть. Проте практика творить i суб'гктивнi форми у процесi пiзнання. Факт визначагться розумом. Але розум може мати i суперечливiсть поглядiв.
   Може бути суперечливiсть людсько¬ активностi. Та в чому ж причина суперечливостi? Наприклад, суперечливу активнiсть людини Нового часу можна пояснити буржуазним виробництвом конкуруючих iндивiдiв, i вiд того - вiдсутнiстю прагнення до спiльно¬ мети.
   Макс Хоркхаймер придiляг особливу увагу суспiльному. Теорi¬ - продукт головуючих суспiльних вiдносин. "Критична теорiя" враховуг знання про соцiально-практичну зумовленiсть. Через це науково-пiзнавальна дiяльнiсть г складовою цiлiсно¬ iсторично¬ практики. Тому теоретичнi побудови сприймаються через суспiльнi реалi¬ життя людей. Вiд того суб'гкт пiзнання стаг, перш за все, суспiльною людиною, яка створюг бiля себе продукти дiяльностi, чим творить iншу об'гктивну реальнiсть. Наука ж свогю практикою маг охоплювати всi гiлки взагмодi¬ суспiльства з природою.
   За М. Хоркхаймером дедуктивна форма наукового мислення виражаг примус людини, iгрархiю в суспiльствi. Логiчний акт, який пiд загальне поняття пiдводить усiлякi iндивiдуальнi явища, примушуг, придушуг, експлуатуг вводячи iгрархiчну установу. Iдеологiгю тотально-рацiоналiстично¬ цивiлiзацi¬ стаг не тiльки наука, а й мистецтво, коли все пiдпорядковугться узагальненому стилю.
   Людина за допомогою знання пiдпорядковуг собi зовнiшню природу. Вона поступово все бiльше й бiльше опановуг природу. Однак г ризики все бiльше втрачати в собi життгво-природне, тобто вольове, творче, iмпульсивне. Коли людина пiдпорядковугться стандартизованому i всезагально-окресленому, то вона якраз i втрачаг творчий дух, втрачаг вольове i iмпульсивне. Логiчно формалiзована рацiональнiсть робить з людини робота. Душа людська поступово опредмечугться. Iндустрiалiзм опредмечуг людську душу. Пiдпадаючи пiд владу стандартiв, людина втрачаг свою життгтворчу природу: з'являються стандарти технологiчнi або соцiокультурнi. "Критична теорiя" спрямована на визволення людини вiд стандартiв.
   Герберт Маркузе (1898-1979) розкриваг те, яким чином твориться манiпулювання людьми. Манiпуляцiя проводиться завдяки творенню i задоволенню в людинi вiдчужених потреб, потреб штучних i стандартизованих. Допомагають в цiй манiпуляцi¬ засоби масово¬ комунiкацi¬.
   Завдяки науцi i технiцi суспiльство долаг сво¬ протирiччя. Однак, озбро¬вшись технiкою, влада проводить контроль у суспiльствi, застосовуючи репресивне управлiння.
   Науково-технiчний прогрес нав'язуг людинi такий свiтогляд, який iснуг в межах певного суспiльства. Вiд того в цьому суспiльствi перестаг iснувати радикальна опозицiя, опозицiя до цього суспiльства. Людина такого суспiльства втрачаг можливiсть бачити альтернативнi варiанти iснування сумiсного життя. Перебуваг в занепадi критика, яка б могла вивести за межi заданого, заданих програм. Наприклад, задагться "програма споживання". I всi люди стають "суспiльством масового споживання". Люди стають особами одного вимiру. А ще й влада активно спрямовуг науковi та iншi ресурси на вiдтворення людей з одномiрною свiдомiстю. Г. Маркузе вважаг, що, аби перейти до iснування в iншому суспiльствi, людина маг розробити методологiю критично¬ теорi¬ нового життгвого проекту. Цей проект соцiально¬ будови маг передбачати таку альтернативу, за якою одномiрне мислення вважатиметься абсурдним. I це повинна бути нова рацiональнiсть, така, що породить новий життгвий проект.
   Формування фiлософi¬ науки в сучаснiй фiлософi¬. Неопозитивiстський етап формування.
   Неопозитивiзм.
   Розвиток науки ХХ столiття показав, що методiв спостереження i описування замало. Наука вийшла за межi спостережуваного i описуваного, заглибившись в будову атома, вiдкривши новi елементарнi частинки. Наука доповнилася квантовою механiкою i теорiгю вiдносностi. Ствердився принцип, за яким узагальнене бачення явища залежить вiд положення спостерiгача. А в квантовiй механiцi картина залежить вiд певного iнструментарiю, за допомогою якого спостерiгагться те чи iнше явище. Застосовуючи один прилад, науковець отримуг одну картину, а при застосуваннi iншого розкривагться нова картина. I цi картини можуть бути несумiсними. Тобто загальна картина того чи iншого явища складагться з часткових картин. У квантовiй механiцi точнiсть обмежена. Точнiсть визначення iмпульсiв елементарних частинок обмежена. Тому прогнозувати, експериментуючи з елементарними частинками, можна, якщо враховувати ймовiрнiсть. Такий стан речей значиться як "принцип невизначеностi". Тут прогноз виступаг як ймовiрнiсть.
   Новi науково-пiзнавальнi реалi¬ змiнювали фiлософiю науки. З'явилась аналiтична фiлософiя. Ця фiлософiя орiгнтугться на мову. Також аналiтична фiлософiя скептично ставиться до онтологiчно¬ проблематики. Скепсис також виникаг, коли абсолютизуються методи дослiдження. Аналiтична фiлософiя придiляг увагу значенню в тiй чи iншiй фiлософськiй проблемi. Аналiтична фiлософiя намагагться надати точнiсть фiлософському знанню, логiчно впорядкувати його в систему i структуру знань. Аналiтична фiлософiя намагагться зробити фiлософське знання дискурсивним. Вона орiгнтугться на фактуальнiсть i описовiсть науки, на очищення досвiду фiлософа вiд метафiзики. Також аналiтична фiлософiя ставить в iдеал "економiзацiю" наукового пiзнання.
   Бертран Рассел (1872-1970) зазначав, що фiлософiя без наукових знань г безплiдною. Б. Рассел вказував, що фiлософськi структури i системи мають спiввiдноситися з науковими поняттями. Основою спiввiдношення фiлософських категорiй i наукових понять г логiка. На думку Рассела, науковими г простi стверджувальнi висловлювання, якi фiксують факти. Логiка ж об'гднуг цi висловлювання у комплекснi системи. Такi висловлювання мають чiтко i ясно формулюватися, що потребуг певних мовних засобiв.
   Людвiг Вiтгенштейн (1889-1951) доводив, що свiт - це сукупнiсть фактiв, якi розташованi в логiчнiй послiдовностi. Л. Вiтгенштейн не каже про свiт як про сукупнiсть предметiв у реальному фiзичному просторi, про сукупнiсть чуттгвих даних, якi впливають на людину. Вiтгенштейн говорить про семантично значиму систему, де факт - це "стан справ". Кожен конкретний "стан справ" г незмiнним об'гктом як певний логiчний висновок. Незмiннiсть даг можливiсть логiчно мiркувати. Вона зумовлюг можливiсть iснування гдино¬ логiки, яка описуг стан справ. Вiтгенштейн наголошував на тому, що думка г логiчною картиною свiту. За Вiтгенштейном структура логiки вiдповiдаг, за аналогiгю, структурi свiту. Iншими словами, структура думок аналогiчна структурi свiту, структурi об'гктiв цього свiту, фактiв цього свiту. Фiлософ зазначаг: логiка виражена в мовi. Тому межi мови i межi свiту повиннi спiвпадати. А те, що перебуваг за межами мови, - "невиразне".
   За Л. Вiтгенштейном логiка г критерiгм осмисленостi. В свою чергу, логiка - це найдосконалiша мова. Цього вимагаг наукове дослiдження i аж нiяк не вимагаг етика, естетика, релiгiя, мiстика, де присутнi цiннiснi орiгнтири. Тому цiннiснi структурностi Вiтгенштейн вивiв за межi науки з ¬¬ логiкою, з ¬¬ логiчною мовою. За Л. Вiтгенштейном фiлософiя неможлива як наука.
   Наука потребуг аналiзу i синтезу. Аналiз - це мисленне або фiзичне розчленування об'гкта пiзнання на частини. Пiсля аналiзу йде процедура синтезу. Логiко-семантичний аналiз спрямований на виявлення значення висловлювань. Перевiрку змiсту висловлювань неопозитивiсти називали верифiкацiгю. Верифiкацiя - це перевiрка висловлювань за емпiричним критерiгм. Емпiричний критерiй верифiкацi¬ - це спiвставлення висловлювання з фактами досвiду. Досвiдна перевiрка висловлювання робила це висловлювання верифiкованим. Про це висловлювання можна сказати: iстинне воно чи хибне. Про фiлософськi висловлювання, якi вiдображаються поняттями "абсолют", "iдея", "матерiя", неопозитивiсти доводили, що вони мають "порожнг значення". А висловлювання, якi позитивно верифiкованi, тобто пiдтвердженi досвiдом, то г iстиннi висловлювання. Вони мають назву "протокольних висловлювань". М. Шлiк дiйшов висновку, що досвiд визначаг iстиннiсть i хибнiсть висловлювань. Досвiд верифiкуг висловлювання.
   Iстиннi висловлювання - це тi, що вочевидь виражають факти. Якщо вдагться виразити факти, то це вже безумовне знання.
   Рудольф Карнап вважав, що вiдслiдковування уточнень змiсту висловлювань про емпiричнi об'гкти несе в собi пiзнавальний процес. Знання як результат цього процесу - то г досвiдно пiдтвердженi достовiрнi висловлювання. Це "протокольнi висловлювання", тобто iстиннi.
   Карнап писав, що багатозначнi висловлювання не верифiкуються. Вони г позанауковими.
   За Р. Карнапом фiлософiя науки - це аналiз структури природничо-наукових знань, а також уточнення понять засобами логiки. На його думку, логiка - г метод фiлософствування.
   Карнап звiв фiлософiю науки до логiки науки, де проводиться аналiз зв'язкiв мiж поняттями i висловлюваннями. Проте потрiбне i обговорення питань про природу реальних об'гктiв та ¬х вiдношення до мови, а не тiльки про логiку мови.
   А. Тарський з'ясував, що об'гктивнiсть, абсолютнiсть, вiдноснiсть - це характеристики iстини як процесу. В цьому процесi задаються iсторичнi, культурнi, лiнгвiстичнi межi.
   К. Айдукевич доводив, що значення мовних висловлювань залежить вiд способу ¬х вживання у певнiй концептуальнiй системi.
   ДIАЛЕКТИКА
   Дiалектика як вчення про всезагальний взагмозв'язок i розвиток (загальнi положення). Дiалектика - це вчення про суперечливiсть буття, суперечливiсть, яка iснуг об'гктивно.
   Дiалектика - це вчення про тотожнiсть протилежностей. Наприклад, це протилежностi перервного i безперервного зв'язку i вiдокремленостi, сталостi й мiнливостi, такого, що маг межi, й безмежного. Тут протилежностi реалiзуються у сво¬й тотожностi, реалiзуються як рух, розвиток i творчiсть. Вони не нейтралiзують одна одну.
   Вирiзняють дiалектику природи, дiалектику пiзнання, дiалектику суспiльного життя.
   Вирiзняють об'гктивну i суб'гктивну дiалектику.
   Також розрiзняють дiалектику трансцендентальну, екзистенцiйну, негативну, матерiалiстичну.
   Матерiалiстична дiалектика. Матерiалiстичну дiалектику подiляють на об'гктивну i суб'гктивну. Тут суб'гктивна дiалектика -рунтугться на об'гктивнiй дiалектицi.
   Основним чинником матерiалiстично¬ дiалектики г наявнiсть протилежностей, якi iснують у рiзних формах руху матерi¬. Наприклад, у механiчному русi - це притягання i вiдштовхування. У фiзичному русi - це електрика позитивна i негативна. У хiмiчному русi - це погднання i дисоцiацiя атомiв. У бiологiчному русi - це асимiляцiя i деасимiляцiя в живiй природi. В суспiльному русi - це боротьба класiв.
   ¦днiсть i боротьба протилежностей г загальний закон дiалектики. Хоча можна сказати, що боротьба притаманна лише живому. Тому тут боротьба розумiгться як певний образ.
   Матерiалiстична дiалектика розглядаг природу в процесi розвитку. Тут антропогенез розумiгться як перехiд вiд природи до iсторi¬.
   Згiдно iз суб'гктивною дiалектикою категорi¬ - це щаблi пiзнання тих чи iнших процесiв. Тут гднiсть дiалектики, логiки i теорi¬ пiзнання г корiнним принципом.
   У сучаснiй фiлософi¬ розглядаються глобальнi проблеми, пов'язанi iз загальними суперечностями мiж людиною i природою. Наукове розумiння свiту i дiяльнiсть людини з цього приводу стають планетарними силами.
   Рух. Рух - це спосiб реалiзацi¬ суперечностей буття. Рух - це спосiб i форма iснування буття.
   Рух г всезагальним i пов'язаний вiн з боротьбою протилежностей.
   Рух пов'язаний iз суперечнiстю буття. За Гегелем протирiччя рухаг свiтом.
   Марксизм. Рух у марксизмi - це атрибут, форма i спосiб буття матерi¬. Рух породжугться гднiстю i боротьбою протилежностей.
   Рух - це змiна взагалi. В русi присутнiй i момент спокою.
   Якщо вiдкинути момент спокою, то буття стаг як iлюзiя. А це повний релятивiзм, вiдноснiсть.
   Якщо вiдкинути момент змiнюваностi, то буття стаг гдиним i нерухомим.
   У русi знiмаються i вiдроджуються протирiччя.
   Типами руху г становлення i деградацiя. Розвиток (його прогрес i регрес) може виступати як тип руху. Оновлення теж може виступати як тип руху.
   Дiалектичнi альтернативи розвитку науки. Сцiгнтизм - антисцiгнтизм. Це позицi¬ про мiсце та призначення науки в суспiльствi.
   Сцiгнтизм вважав, що всi види знань, всi види людсько¬ практики, всi напрямки культури залежать вiд розвитку науки. Сцiгнтизм - це вiра в можливостi науки, вiра в те, що наука може вирiшити всi суспiльнi проблеми, а не тiльки прогностичнi, евристичнi або пiзнавальнi.
   Сцiгнтизм орiгнтувався на абсолютизацiю науково-технiчного чинника. За сцiгнтизмом науково-технiчний чинник вже втiлив у життя високоiндустрiйне суспiльство, а тому i надалi зможе забезпечити ефективне управлiння цим суспiльством.
   Сцiгнтизм абсолютизуг природничо-науковi знання, вказуг на абсолютну важливiсть логiчних i математичних знань як найточнiших i найпродуктивнiших. Сцiгнтизм абсолютизуг знання природничих наук i виставляг ¬х як iдеал для соцiально-гуманiтарних наук. Однак таке розумiння породило антисцiгнтизм. Антисцiгнтизм вказував, що людська дiяльнiсть, озброгна наукою, стаг не тiльки продуктивною, ефективною в глобальних масштабах, але й руйнiвною в глобальних масштабах. Наприклад, технiчно оснащенi вiйни. Перша, Друга свiтовi вiйни. Технiкою людина руйнуг також природне середовище, породжуючи екологiчнi проблеми. Тому розвиток науки i технiки не можна пов'язувати тiльки з прогресом, як це робилось в часи Просвiтництва. Антисцiгнтизм маг сумнiв в науцi як головному чинниковi прогресу.
   Антисцiгнтизм вказуг, що не одна лише наука здобуваг знання. Наука здобуваг знання про вiдмiннiсть iстинного i хибного. Але мораль здобуваг знання про вiдмiннiсть добра i зла. Мистецтво здобуваг знання про вiдмiннiсть прекрасного i потворного. Релiгiя здобуваг знання, вказуючи на вiдмiннiсть досвiдного i фантастично пiднесеного.
   Антисцiгнтизм вказуг, що наука, здобуваючи iстиннi знання про свiт, не вказуг, як жити в гармонi¬ з цим свiтом. Наука, рацiоналiзуючи дiяльнiсть людини, може робити iнтелект цiг¬ людини стандартним, пригнiчуючи почуттгву сферу. Пригнiчення почуттгвостi веде до бездуховностi. Тому науку можна розглядати лише як один з видiв iнтелектуально¬ творчостi.
   Iнтерналiзм - екстерналiзм. Проблема iнтерналiзму - екстерналiзму пов'язана з тим, що не можна тлумачити науку як культурний напрямок, що перебуваг поза суспiльством й поза часом. Говорити про науку поза суспiльством i поза часом неможливо. На цьому наголошують й iнтерналiзм i екстерналiзм. Однак iнтерналiсти кажуть, що науково-пiзнавальний прогрес - значною мiрою самодостатнiй. Iнтерналiзм наполягаг на внутрiшнiй автономностi наукового пiзнання. ¦ поклик до пошуку iстини, а запити суспiльства вбудовуються в пiзнавальний прогрес науки. Iнтерналiзм доводить, що необхiдно зосереджуватися на науковому - як передумовi проблематики оригiнальностi дослiдницьких процедур, оригiнальностi пiзнавальних креатинiв та ¬х значущостi для майбутньо¬ науки, для подальшого дослiдження.
   Екстерналiзм наполягаг на тому, що наука не самодостатня, а ¬¬ успiхи залежать вiд соцiальних впливiв на не¬, що наука залежить вiд певно¬ iсторико-культурно¬ ситуацi¬, вiд громадських очiкувань, вiд суспiльних замовлень. Всi цi впливи визначають спрямованiсть наукового розвитку, змiст отримуваного знання, визначають проблематику науки, подальшi перспективи ¬¬ розвитку. А фiлософiя науки займагться такою темою як актуалiзацiя цiннiсних та моральних аспектiв науки.
   Iнтерналiзм, вiдсторонюючись вiд усього позанаукового, зосереджугться на науковому, затверджуг наукове. А екстерналiзм зосереджугться на навколонаукових важелях розвитку науки.
   Кумулятивiзм - дискумулятивiзм. Кумулятивiсти й дискумулятивiсти виявляють, яким чином розвивагться наукове знання. Або наукове знання розвивагться континуально, тобто безперервно й поступово, про що кажуть кумулятивiсти. Або наукове знання розвивагться дисконтинуально, тобто стрибкоподiбно й переривчато, про що кажуть дискумулятивiсти.
   Кумулятивiзм загострюг увагу на гдностi кiлькiсних чинникiв зростання наукового знання. Дискумулятивiзм загострюг увагу на гдностi якiсних чинникiв зростання наукового знання.
   Кумулятивiзм вказуг, що знання збагачуються завдяки додаванню нових досягнень до тих знань, якi були вже накопиченi ранiше. Таким чином знання постiйно i невпинно збагачуються. До усталених, звичних i перевiрених практикою знань додаються новi. Описове природознавство постiйно додаг якiсь знання, дотримуючись пошукових традицiй. Але дискумулятивiзм доводить, що сучасна наука основугться на запереченнi старого знання i вiдкриттi нового. Сучасна наука часто вiдкриваг нове дуже несподiвано, наперед не очiкуючи виявлення iстин.
   Кумулятивiзм каже про еволюцiйне нарощування знання. Дискумулятивiзм загострюг увагу на тому, що в науцi вiдбувагться революцiйний прорив у зовсiм невiдоме, вiдкидаючи якийсь поступовий прогрес в науцi. Дискумулятивiзм наголошуг на тому, що фундаментальнi науковi теорi¬, якi корiнним образом змiнюють попереднi науковi теорi¬, впроваджують зовсiм новий свiтогляд, зовсiм новi цiнностi. I цi новi i старi теорi¬ не можна порiвнювати мiж собою. Вони рiзнi. Вiд того наука в свогму iсторичному русi переривчата, в нiй з'являгться щось зовсiм iнше, з'являгться несподiвано. Про неспiвмiрнiсть наукових теорiй в iсторi¬ науки каже Т. Кун. Вiн вказуг, що iсторiя науки - це змiна парадигми. На цьому наголошуг й I. Лакатос, говорячи про те, що iсторiя науки - це iсторiя реконструйована новими неочiкуваними знаннями. Рацiональнi реконструкцi¬, якi ми бачимо в нових теорiях, з'являються в новому методологiчному планi там, де немаг примусу, примушення, а г соцiально-психологiчний фактор. Важливу роль вiдiграють соцiально-психологiчнi обставини, якi не пiдлягають традицiйним логiчним вимогам.
   Науковi положення в цiлому i фiлософськi концепцi¬, якi йдуть вiд цих положень, орiгнтують на те, що основна цiннiсть - це життя, людське життя. Та якщо ми встановлюгмо основну цiннiсть як людське життя, то виникаг необхiднiсть захистити цю цiннiсть, зробити сталим iснування людського життя в майбутньому.
   Дiалектика маг -рунтовнi пiдтвердження завдяки законам термодинамiки, якi свiдчать про протилежностi, вказують на iснування процесiв руху i розвитку. I яке питання i яку проблему маг вирiшувати дiалектика? Це, наприклад, питання зникнення протилежностей, що призведе до зникнення життя. Тут дiалектика - це вирiшення проблем зникнення протилежностей, зникнення життя.
  
   Роздiл 2. НАУКОВI ФАКТИ - СТРУКТУРНI ЕЛЕМЕНТИ ОНТОЛОГIT
  
   Наука встановлюг iснування речей i процесiв за певними законами як воно г в дiйсностi. Онтологiя iнтегруг цi знання про iснування в цiлому. Онтологiя каже про буття як таке.
   Онтологiя - це теоретична частина фiлософi¬. Однак сама теорiя фiлософi¬ закiнчугться аксiологiгю, коли отриманi цiнностi задля встановлення буття процесiв i речей г такими, як вони мають бути в дiйсностi.
   В цьому роздiлi ми опишемо положення онтологi¬, якi виникають з основних загальних iстин науки, тi положення, якi орiгнтують на таку головну цiннiсть як iснування життя. Отже, спочатку ми продемонстругмо загальнi положення онтологi¬. Iнтегруючи об'гктивнi науковi факти, перевiренi практикою, створюють з них системи i структури. Цi факти вибудовують певний свiтогляд. Так створюють положення онтологi¬ фiлософських знань. Продемонстругмо основнi положення онтологi¬, iнтегрованi на основi фактiв як основних загальних iстин науки, фактiв верiфiкованих, перевiрених практикою.
   ОНТОЛОГIЯ
   Фiлософiя буття - онтологiя (загальнi положення). Онтологiя - фiлософське вчення про буття як таке.
   Поняття "онтологiя" було введене Р. Гокленiусом у ХVII столiттi.
   Антична фiлософiя. В античнiй фiлософi¬ буття розглядала онтологiя елеатiв, елейська школа. Так Парменiд розрiзняв буття чуттгве i буття iстинне.
   Арiстотель. Арiстотель шукав сутнiсть у матерiальному буттi.
   Середньовiчна фiлософiя. У середньовiчнiй фiлософi¬ абсолютне буття ототожнюють iз Богом.
   Фiлософiя Нового часу. Фiлософiя Нового часу орiгнтугться на науку. I тому вчення про буття вона вiдсторонюг вiд теологi¬.
   Спiноза. Спiноза у сво¬й онтологi¬ ототожнюг Бога i Природу.
   Класична нiмецька фiлософiя.
   Кант. Кант не ставить онтологiю поза принципами розуму.
   Фiхте, Шеллiнг, Гегель стверджують, що буття г результатом розвитку мислення. Тут мислення виявляг свою тотожнiсть iз буттям.
   Сучасна фiлософiя. Позитивiзм. Позитивiзм вiдкидаг онтологiю як ненаукове знання.
   Екзистенцiалiзм. Гайдеггер показуг, що буття варто осмислювати через унiкальнiсть ситуацi¬ людсько¬ присутностi. Сартр i Ясперс розумiють буття як неподiльну гднiсть суб'гкта й об'гкта. Ця гднiсть лежить в основi свободи i вiдповiдальностi людини.
   Марксизм. Онтологiя марксизму розглядаг форми руху матерi¬, розкриваг розумiння суспiльного буття. Марксизм говорить про онтологiю дiяльностi як про спосiб буття людини.
   Посткласична фiлософiя. В посткласичнiй фiлософi¬ в онтологiчне, тобто буттгве, входить i суб'гктивне, входить людська iндивiдуальнiсть.
   Буття. Буття - це iснування, яке виражагться зв'язкою "¦".
   Коли буття розумiгться як iснування, як те, що г, то це буття стосугться будь-чого, будь-яких речей. Таке буття беззмiстовне, абстрактне. Воно байдуже до того, до чого застосугться. "Чисте буття".
   Коли г визначене буття - "ось це", ця скеля, цей камiнь, то це називагться "наявним буттям".
   Буття розумiють як безпосередню дiйснiсть, яку ще не роздiлено на явище i сутнiсть. З цiг¬ безпосередньо¬ дiйсностi починагться пiзнання. Тут сутнiсть спочатку прихована. Вона на цiй стадi¬ не дагться для пiзнання.
   За Гегелем, буття i сутнiсть розрiзняються.
   Структура буття. Структура буття подагться такими категорiями: якiсть-кiлькiсть-мiра.
   Буття розумiгться як протилежнiсть свiдомостi, тобто буття як матерiя. Тут ми бачимо опозицiйну пару: буття i свiдомiсть. Буття як матерiя незалежне вiд свiдомостi. Людина охоплюг буття свогю дiяльнiстю.
   Небуття. Небуття - заперечення буття. Небуття - це не-iснування. За Гегелем - це нiщо. Нiщо беззмiстовне як i чисте буття, коли вiд певно¬ речi вiдокремлюються всi властивостi, а залишагться лише те, що ця рiч - лише г. Нiщо i чисте буття тотожнi. Водночас вони й протилежнi, адже фiксують вiдмiннiсть мiж iснуючими чи неiснуючими речами.
   Та чи iнша рiч виникаг зi зникнення попереднiх утворень. Наприклад, брунька зникаг, коли розпускагться квiтка. В свою чергу квiтка зникаг з появою плоду.
   Кожне наступне утворення г запереченням, небуттям попереднього утворення. Буття i небуття - це моменти становлення.
   Буття - це фiлософська категорiя, що означаг все, що реально iснуг. Реальнiсть, яка iснуг об'гктивно, поза i незалежно вiд свiдомостi людини - це об'гктивне буття. Реальнiсть як прояв свiдомостi людини, прояв людського духу - це суб'гктивне буття.
   Форми буття: 1. буття речей i процесiв; 2. буття духовного, iдеального; 3. буття людини; 4. буття соцiальне.
   Субстанцiя. Субстанцiя - це загальна первинна основа всiх речей. Субстанцiя г сутнiстю всiх речей. Субстанцiя нестворювана i незнищувана. Субстанцiя г причина само¬ себе й основа всiх змiн.
   Матерiя субстанцiональна, а свiдомiсть - не субстанцiональна.
   Матерiя. Матерiя - це фiлософська категорiя для означення об'гктивно¬ реальностi, яка дана людинi у вiдчуттях, яку людина намагагться пiзнати, але при цьому матерiя iснуг незалежно вiд само¬ людини.
   Iснувати - отже, бути об'гктивною реальнiстю.
   Матерiя розумiгться як сутнiсть, як субстанцiя, яка лежить в основi гдностi всього.
   Структурнiсть г властивiстю матерi¬. Структурнiсть матерi¬ характеризуг ¬¬ стан з точки зору перервностi i неперервностi.
   Види матерi¬: речовина i поле. Речовина - все те, що маг в основному механiчну масу спокою. Поле - це вид матерi¬, який не маг маси спокою.
   Рух г спосiб iснування матерi¬. Простiр i час г форми iснування матерi¬, тобто буття матерiальних систем.
   Простiр i час iснують об'гктивно i незалежно вiд свiдомостi. Простiр i час не iснують незалежно вiд матерi¬.
   Простiр - це форма буття матерi¬. Простiр характеризугться протяжнiстю, структурнiстю. Простiр характеризугться спiвiснуванням i взагмодiгю елементiв в тих чи iнших матерiальних системах.
   Час - це форма буття матерi¬. Час виявляг тривалiсть iснування матерi¬, матерiальних об'гктiв. Час виявляг послiдовнiсть змiни станiв у розвитку тих чи iнших матерiальних систем.
   Динамiчна концепцiя часу. Динамiчна концепцiя часу свiдчить, що г минуле, теперiшнг i майбутнг. Iснують подi¬ лише теперiшнього часу. Минулого буття немаг. Воно пiшло в небуття, залишивши лише слiд в теперiшньому. Майбутнiх подiй не iснуг. ¦ лише ¬хнi передумови.
   Статична концепцiя часу. Статична концепцiя часу доводить, що минуле, теперiшнг i майбутнг реально iснують одночасно. Не iснуг подiлу на минуле, теперiшнг i майбутнг.
   Властивостi простору i часу. До загальних властивостей простору i часу належать: об'гктивнiсть i незалежнiсть вiд свiдомостi людини; ¬х абсолютнiсть як атрибутiв матерi¬; нерозривний зв'язок простору i часу мiж собою, а також з рухом матерi¬.
   Простiр - це протяжнiсть, тобто рядоположення i спiвiснування, зв'язнiсть, неперервнiсть.
   Час - це тривалiсть, одномiрнiсть, асиметричнiсть, незворотнiсть.
   Слiд зазначити, що онтологiчнi погляди бувають рiзнi, свогрiднi. Прикладом може бути такий: "маючи в собi самiй внутрiшню основу Буття, пiзнану як Закон Буття, як Абсолют, людина стаг самим Богом" (Жадько 2019: 192). Людина-Бог - це суб'гктивний свiт само¬ людини. Але "люди г рiвними у свогму онтологiчному статусi" (Ядловська 2018: 209).
   Фiлософiя буття науки. Фiлософiя буття науки розглядаг iснування науки як тако¬. Предметом розгляду фiлософi¬ науки г узагальнюючi характеристики науки, а також закономiрностi науково-пiзнавально¬ дiяльностi людини.
   Дiгво-практичне освогння навколишнього середовища людиною маг продовження i поглиблення в iнтелектуальнiй дiяльностi, а отже, i в науковiй дiяльностi. Людина перетворюг навколишнг середовище, а в подальшому буде перетворювати вiддалену природу, всесвiт. Людина перетворюг середовище знаряддями працi. Людина "олюднюг" природу, свогю технiкою пiдганяг природу пiд умови свого життя, соцiалiзуг. Тварина ж тiльки споживаг природу. Людина трансформуг стихi¬ природи у сво¬ умови, в обставини, якi необхiднi для свого тiла, щоб не було нi холодно, нi спекотно. Так, наприклад, людина приборкала вогонь. Вона займалась збиранням, а потiм зайнялась землеробством, переробкою i перетворенням середовища задля потреб свого тiла. Вiд тако¬ дiяльностi розвивалася свiдомiсть. Тобто свiдомiсть маг розвиток не тiльки вiд пiднесеного споглядання глибин свого iснування, а й вiд дiяльностi по усуненню проблем, пов'язаних з потребами, вiд дiй, що дозволяють вижити. Коли людина дiяла, щоб вижити, дiяла з напругою, то запам'ятовувала причинно-наслiдковi зв'язки сво¬х дiй. Практичнi прийоми в дiях, якi повторювалися i приводили до корисних наслiдкiв, усвiдомлювались людиною i перетворювались на знання.
   Власнi зусилля людини, якi закiнчувались успiхами й приносили користь, впорядковувалися смисловими схемами в свiдомостi. Дi¬ людини як успiшнi дi¬ набували суспiльно вироблених значень, торкались кожного, були для всiх, тому що закiнчувались успiхом. Так дi¬ людей наповнювалися суспiльно-iндивiдуальними смислами. Але суспiльство, живучи в цих смислах, дистанцiювалося вiд природи. А в природi багато чого змiнювалося, i деякi смисли втрачали сенс, оскiльки вже не вiдповiдали iстинi, яка повинна вiдображати природу. Однак деякi смисли, деякi значення не втрачали сенс, а визначалися закономiрностями суспiльно-iсторично¬ дiяльностi i наповнювалися загальним обов'язковим змiстом, перетворюючись у стiйкi знання.
   Освогна людиною реальнiсть впорядковувалась. Людська дiяльнiсть задаг цю впорядкованiсть, цей порядок, який перетворюгться на культуру, на розумiння iстини, добра i краси. Тут добро постаг як належнi норми взагмовiдносин мiж людьми.
   Досягнення, якi стимулювали потребу в науцi - це успiхи суспiльно¬ практики в освогннi свiту. Цi успiхи дали можливiсть виокремити iнтелектуальну дiяльнiсть, вiд яко¬сь iншо¬ дiяльностi. Iнтелектуальна дiяльнiсть у вiдкритому суспiльствi стала цiннiстю через новацi¬ i розум, коли не сакральнi традицi¬, а новацi¬ набрали значимостi. В культурi значимими стали не тiльки образи та уявлення, а й поняття як форми об'гктивного, загального i глибокого розумiння дiйсностi скажiмо, глибокого розумiння реалiй. Свiт як явище, свiт, який даний людинi у ¬¬ вiдчуттях, i сутнiсть цього свiту не спiвпадають. Сутнiсть прихована за явищами. Тому для пристосування до цього свiту г потреба пiзнання сутностей, пiзнання - аж до першооснов буття.
   Буття науки в iсторi¬. Наука виникла у Давнiй Грецi¬ у V-IV столiттi до н.е., коли виникло вчення про природу. Надалi значним етапом розвитку науки г ¦вропа ХIII-ХIV столiть, коли проходила енциклопедизацiя знань. Наступним значним етапом розвитку науки була наукова революцiя ХVI-ХVII столiття, яка зробила науку класичною, здобула рiвень експериментального природознавства.
   Наука. Наука маг такi головнi аспекти: дiяльнiсть вченого, нове знання, iнститути.
   Наука - це спецiалiзована дослiдницька дiяльнiсть, результатом яко¬ г новi iстиннi знання. Новi iстиннi знання втiлюються в текстах, формулах, графiках. Тексти, формули, графiки - це результат науково¬ роботи.
   Щоби отримати результат науково-дослiдницько¬ дiяльностi, потрiбнi певнi засоби.
   Засобами в науково-дослiдницькiй дiяльностi г прилади, моделi, мова.
   Наука - це узагальнена система вже набутого iстинного знання про закономiрностi природи, людини, суспiльства. Наукове знання вiдрiзнягться вiд фiлософського знання, iдеологiчного знання, знання, яке несе в собi мистецтво. Наукове знання вiдрiзнягться вiд релiгiйного знання.
   Особливостi наукового знання.
   Наукове знання - це предметне знання. Основою предметностi г факти i закони.
   Наукове знання - це об'гктивне знання. Хоча можуть бути i суб'гктивнi додатки в гуманiтарних науках.
   Наукове знання - це об-рунтоване знання.
   Наукове знання - це дисциплiнарне знання, предметно визначене в певнiй дисциплiнi зi сво¬ми межами.
   Наукове знання - це теоретичне знання, тобто абстрактне категорiально-понятiйне, з логiчно впорядкованою послiдовнiстю.
   Наукове знання втiлюгться спецiальною мовою, мовою категорiально-понятiйною, або мовно-знаковою.
   Наука iнституалiзована. Наука iснуг як соцiальний iнститут у формi академiчних установ. Це система соцiальних установ, наукових установ з офiцiйним статутом i нормами професiйно¬ етики.
   Онтологiя вимальовуг буття як таке, що придатне для життя i розвитку. Яким же повинне бути буття? Таким, яке дозволить iснувати людинi, дасть можливiсть. Буття маг дозволяти iснувати людинi.
   ФIЛОСОФIЯ СВIДОМОСТI
   Фiлософiя свiдомостi (загальнi положення). Свiдомiсть. Свiдомiсть - це властивiсть високоорганiзовано¬ матерi¬. Свiдомiсть - це вища форма вiдображення, iдеальний образ матерiального свiту. Свiдомiсть г продуктом суспiльно-iсторичного розвитку. Свiдомiсть г регулятором цiлеспрямовано¬ дiяльностi людини з втiлення свого iдеалу безпечного майбутнього стану для себе i для iнших.
   Свiдомiсть - це прояв людського духу, який пов'язаний iз пiзнанням. Тут пiзнання робить реальнiсть вiдомою, робить змiст цiг¬ реальностi вiдомою. При цьому реальнiсть приймаг предметно-мовну форму знання. Свiдомiсть опредметнюгться опосередковано у знаннi. А от "несвiдомий" прояв духу опредметнюгться безпосередньо у знаннi.
   Свiдомiсть г феномен дiяльностi, а не субстанцiйностi, феномен не субстанцiйний. Тобто свiдомiсть здiйснюгться в сво¬х iнтенцiях. Бiльше того, свiдомiсть маг трансцендентальну спрямованiсть на зовнiшнiй свiт, у всiх сво¬х iнтенцiях на цей зовнiшнiй свiт.
   Опредметнено-мовнi значення г результатом проведення свiдомiстю сво¬х iнтенцiй на зовнiшнiй свiт. Тут опредметнено-мовнi значення набувають онтологiчного статусу об'гкта, об'гкта матерiального або iдеального. Наприклад, скульптура.
   Свiдомiсть спрямовуг себе на реальний свiт в пiзнавальному напрямку, тобто пiзнавально. Свiдомiсть трансформуг цей реальний свiт в iдеальний свiт.
   Свiдомiсть зводить натуралiстичнiсть реального свiту, трансформуючи ¬¬ в iдеальний свiт. Свiдомiсть також зводить психологiчнi прояви "несвiдомого", теж трансформуючи ¬х в iдеальний свiт.
   Свiдомiсть - це прояв людсько¬ суспiльно¬ життгдiяльностi. Тому свiдомiсть маг суспiльний характер. Суспiльний характер свiдомостi проявлягться у таких формах, як фiлософiя, релiгiя, наука, мистецтво, мораль.
   Свiдомiсть опосередкована, теоретична. Тобто свiдомiсть - це i мислення. Мислення не спрямоване на саме себе. Отже, мислення - це опосередкована теоретична свiдомiсть, яка спрямована не на саму себе, а на предметний зовнiшнiй свiт. Розум - це також теоретична свiдомiсть, яка тотожна тим чи iншим закономiрностям, притаманним об'гктивному свiту.
   Розсуд i здоровий глузд. Розсуд треба розумiти як певне логiчне мiркування, а здоровий глузд - як певне життгво-практичне мiркування. I мислення, i розум, i розсуд, i здоровий глузд - все це прояви свiдомостi.
   Самосвiдомiсть. Самосвiдомiсть - це свiдомiсть, у яко¬ пiзнавальна активнiсть спрямована на саму себе.
   Наслiдком самосвiдомостi г те, що людина вирiзнягться зi свiтового загалу. Також наслiдком самосвiдомостi г те, що людина може поглянути на себе "ззовнi".
   Завдяки самосвiдомостi внутрiшнiй свiт людини актуалiзуг екзистенцiю, характеристиками яко¬ г трансцендентально-унiкальнi стани iндивiда.
   Позасвiдоме. Позасвiдомiсть - реальнiсть психiчного життя людини, що протисто¬ть свiдомостi. Ця реальнiсть iснуг за межами свiдомостi. Позасвiдомiсть спонтанно представлягться (тобто проявлягться) у свiдомостi. Однак позасвiдоме може взагалi не проявлятися у свiдомостi.
   За Кантом, позасвiдоме пов'язане з iнту¬цiгю.
   Свiдомiсть формугться пiд впливом соцiального середовища, а позасвiдомiсть дагться людинi вiд народження.
   Iмпульси позасвiдомостi постiйно "атакують" свiдомiсть, але розумiння реалiй суспiльного життя не дають людинi можливостi втiлити цi iмпульси в життя.
   За Фрейдом, виникаг процес витiснення. Iмпульси позасвiдомого повертаються назад до свого джерела. Але цi iмпульси можуть сублiмувати. Сублiмацiя - це коли iмпульси позасвiдомого виражаються символами у формах культури, в ¬¬ артефактах.
   Пiдсвiдоме i надсвiдоме. У позасвiдомому розрiзняють пiдсвiдоме i надсвiдоме. Пiдсвiдоме - це сновидiння, психiчнi травми, комплекси. Надсвiдоме - це iнту¬цi¬ зрiло¬ особистостi, ¬¬ творчий процес. Тут людина у сво¬й творчостi розкриваг власнi глибиннi можливостi в iнту¬цiях.
   Позасвiдоме - морально амбiвалентне, коли вчинок людини проходить поза ¬¬ свiдомiстю. Несвiдоме - iнфантильна свiдомiсть, стан непроявленого в людинi, коли людина, оцiнюючи себе з морального, цiннiсного боку, робить несвiдомий вчинок.
   Самосвiдомiсть особистостi. Самосвiдомiсть особистостi - це усвiдомлення людиною свог¬ специфiчностi, усвiдомлення свог¬ особистiсно¬ специфiки.
   Самосвiдомiсть виражаг сутнiсть внутрiшньо-глибинного свiту особистостi. Тут "Дух виступаг двома образами: як витвiр, тобто результат творчо¬ дi¬, i як самодостатня сутнiсть (субстанцiя)" (Халапсис 2017: 265).
   Особистiсть у сво¬й самосвiдомостi сприймаг себе як суспiльно значущу цiлiснiсть. При цьому людина бачить в собi свою неповторну iндивiдуальнiсть. Вона сприймаг сво¬ прояви як прояви творця самих суспiльних вiдносин. Адже самосвiдомiсть особистостi взагалi маг вияв лише в процесi суспiльних взагмовiдносин.
   Самосвiдомiсть особистостi формугться вiдповiдно до iндивiдуально-суспiльних iдеалiв. При цьому формугться як самопiзнання людини, включаючи в себе як самооцiнку, так i ¬¬ саморегулювання. Йде також формування емоцiйно-цiннiсного ставлення людини до само¬ себе.
   Постпозитивiзм про iндивiдуальну свiдомiсть в науцi. Теоретики постпозитивiзму вважали, що ¬хня фiлософiя i г фiлософiгю науки. Позитивiзм розвинувся в неопозитивiзм, тобто в логiчний позитивiзм. Неопозитивiзм, або логiчний позитивiзм, вважав що фiлософiя науки - це логiка науки, мова науки i ¬¬ логiка. Неопозитивiзм вважав, що закони логiки визначають наукове знання, а фiлософiя лише рефлектуг над структурами цього наукового знання. Тут основою фiлософсько¬ рефлексi¬ г логiко-семантичний аналiз. Такий аналiз прояснюг висловлювання. Основою прояснення висловлювань г верифiкацiя. Верифiкацiя проводиться таким чином, що фiлософ спiвставляг висловлювання з фактами досвiду. Висловлювання, пiдтвердженi досвiдом, г iстинними висловлюваннями або "протокольними висловлюваннями". Протокольнi висловлювання г основою пiзнавальних процесiв, основою подальших iнтегрованих систем наукового знання.
   Для подальшо¬ iнтегровано¬ системи наукового знання потрiбно розробляти унiфiковану наукову мову. Як вважаг неопозитивiзм, для тако¬ мови необхiдно очиститись вiд метафiзичних категорiй. Але неопозитивiзм у свогму очищеннi звузився до мовно-логiчних процедур, хоча й виникали новi науковi дисциплiни, якi постiйно додавали новi мовнi нюанси. Новi мовнi нюанси вказували на неможливiсть створити унiфiковану наукову мову. Причому тут не тiльки висловлювання про конкретнi факти, але й висловлювання узагальнюючого характеру про тi чи iншi закономiрностi, що г основою в науцi. Втiм загальнi висловлювання не пiдлягають верифiкацi¬. Абсолютизацiя формально-логiчних процедур будуг такi теоретичнi структури, такi теоретично сконструйованi системи, якi безпосередньо не вiдповiдають процесам експериментально-пiзнавального характеру, стаючи доволi далекими вiд дiйсних експериментально-пiзнавальних процесiв.
   Загальнi висловлювання фiлософа не пiдлягають верифiкацi¬. Однак цi висловлювання г основою для рефлексi¬, для аналiзу онтологi¬, гносеологi¬, аксiологi¬.
   Неопозитивiзм у сво¬й фiлософi¬ використовував вже вироблене наукове знання. Неопозитивiзм об-рунтовував знання, яке вже було. Але неопозитивiсти не торкалися процесу особливостей виникнення нового знання. Процес появи знання вони залишали для психологi¬, а не для фiлософi¬. Тому процес появи нового знання вони залишали поза свого логiко-методологiчного аналiзу.
   Пiсля позитивiзму i неопозитивiзму виникаг аналiтична фiлософiя, яка звертаг увагу не на логiку мiркувань, а на те, наскiльки цi мiркування вiдповiдають реальному науково-пiзнавальному процесу. Аналiтична фiлософiя виявляг джерела наукового знання, закономiрностi розвитку наукового знання, а не тiльки його структури. Тобто в аналiтичнiй фiлософi¬ наука розглядагться в процесi iсторичного розвитку, розглядагться виникнення i розвиток наукових iдей, а не тiльки логiка яка присутня в науцi. Аналiтична фiлософiя каже про важливiсть фiлософських сентенцiй для науки. Аналiтична фiлософiя придiляг увагу революцiйним змiнам в науцi, коли знання переглядаються.
   Олександр Койре (1892-1964) вказував на зв'язок фiлософського i наукового дослiдження. Вiн показав, що науковi революцi¬ змiнюють фiлософськi системи. В iсторi¬ г чiткий зв'язок наукового i фiлософського.
   О. Койре розкрив можливостi зародження наукових iдей. I тут вiн зазначав, що науково-пiзнавальна дiяльнiсть вченого взагмодiг з фiлософським, а також i з релiгiйним мисленням. Така взагмодiя г унiкальною духовною атмосферою, яка впливаг на вченого i допомагаг здобувати науковi знання.
   О. Койре був прихильником дискумулятивiзму. Вiн зауважував, що iде¬ Г. Галiлея та I. Ньютона г iдеями революцiйними. Цi iде¬ не наданi повсякденним досвiдом, який був ранiше, i тому не г продовженням узагальнень фактiв. На продовження узагальнення фактiв вказували теорi¬ кумулятивiстiв. Механiка Г. Галiлея та I. Ньютона - це нова механiка. Ця механiка маг принцип iнерцi¬. Рух за iнерцiгю по прямiй - це факт який виходить не з емпiрi¬. Людський досвiд такий факт спростовуг. Тому факт ново¬ механiки - це факт як результат оперування iдеальними об'гктами в мислених експериментах. Це факти, якi отриманi абстрактно-логiчними методами, отриманi теоретично.
   До класично¬ механiки Г. Галiлея та I. Ньютона iнерцiя не враховувалась, а бралося очевидне, тобто той факт, що тiло рухалося до свого мiсця "природою" даного. Наприклад, важке йде вниз до свого "природного" мiсця, а легке - вгору до цього ж "природного" мiсця. Тобто до Г. Галiлея та I. Ньютона дослiдники, розмiрковуючи, висловлювали очевидне. Г. Галiлей та I. Ньютон свогю класичною механiкою кардинально змiнили наукове знання, революцiйно змiнили. Були отриманi пiзнавальнi здобутки. I це не просто кумулятивне накопичення знань. Це нове знання, революцiйне знання.
   Робiн Джордж Коллiнгвуд (1889-1943) вказував що значення природознавчих законiв для людини вимiрюгться за ¬х важливiстю завдяки фiлософським концепцiям, завдяки ¬х позанауковим, метафiзичним уявленням.
   Коллiнгвуд стверджуг, що iндивiдуальна свiдомiсть - абстрактна, тобто не рефлексивна i несистемна, але спорадична. А от людський дух розгортагться вiд цiг¬ абстракцi¬ до конкретних форм. Першим етапом розгортання людського духу г мистецтво як абстрактнi чуттгво-образнi уявлення. Цi уявлення г iнту¬тивними. В них нема розрiзненостi на уявлення iстиннi та уявлення хибнi. Подалi мистецтво перетворюгться в критику естетичного характеру. Ця критика iнту¬тивностi протиставляг дискурсивностi. За Коллiнгвудом мистецтво опосередковугться релiгiгю. Релiгiя ж вже маг бiльшу конкретику, оскiльки вона вже сповiдуг певну iстину. Релiгiя орiгнтугться на певну вищу iстину, на iстиннiсть взагалi. Однак iстина релiгi¬, а отже, i вся ¬¬ чуттгво-образна сфера, мiстифiкугться. А от наука не мiстифiкуг. Наука впорядковуг дiйснiсть. Впорядковуючи дiйснiсть, наука тим самим ¬¬ конкретизуг, конкретизуг ¬¬ сприйняття. Математизм i матерiалiзм науки конкретизують дiйснiсть. Але в науцi присутня абстрактнiсть, а також iррацiональнiсть. Iррацiональнiсть в науцi вказуг на недостатнiсть рефлективностi. Високий рiвень рефлективностi можна бачити в фiлософi¬.
   Коллiнгвуд визнаг iррацiональне невiд'гмним аспектом науково¬ рацiональностi. Тому вiн вважаг, що неможливо рацiонально пояснити евристичнi новацi¬ наукових дослiджень. Проте цi новацi¬ вказують на розвиток науки, хоча вони не рефлексувались, не планувались i не прогнозувались. Тобто iррацiональне - це важливий компонент науково¬ рацiональностi.
   Майкл Поланi (1891-1976) вважаг, що люди, якi проводять науковi дослiдження, мають вiд того iндивiдуальну майстернiсть пiзнавально¬ дiяльностi. У вченого ця майстернiсть вироблягться безпосередньо коли вiн спiлкугться з досвiдченим майстром. I це iндивiдуально-унiкальна майстернiсть, яку неможливо виразити унiфiкованою мовою. Iндивiдуально-унiкальна майстернiсть вченого маг в собi iдейнi мотиви цього вченого. Вагомою г його дослiдницька зацiкавленiсть, тобто внутрiшнiй неповторний досвiд.
   У науцi немаг повнiстю об'гктивного стандарту рацiональностi. Натомiсть мають важливе значення i стиль, i смак, i спосiб вiдображення. Тобто в науцi все так само, як i у релiгi¬ або в мистецтвi.
   М. Поланi зазначав, що науковий досвiд вченого, який мiститься в його книгах, в його текстах, фiксуг частку знання. Такий досвiд г об'гктивним знанням про предмет дослiдження. Такий досвiд г деперсоналiзованим знанням. Але вчений маг в собi знання про те, як робляться науковi вiдкриття, знання, якi мовно не вираженi, однак вони смислоутворюючi, iндивiдуально-iнструментальнi. Це багатоплановий неповторний духовний та природний потенцiал вченого. Тобто, за Поланi, iснують речi, про якi ми знагмо, але не можемо сказати. Коли вчений в процесi дослiдження сприймаг, спостерiгаг, вживаг мову, коли вiн експериментуг, то його творчi акти мiстять в собi i неявнi компоненти. За М. Поланi iснуг як явне, так i неявне знання. Явне - це коли в процесi пiзнання увага вченого зосереджугться на цiлiсностi об'гкта. Неявне - це коли присутнг уявлення про те, якiй метi служить об'гкт у складi цiлiсностi. Неявне знання присутнг, коли г особисте спiлкування вчених.
   Карл Раймонд Поппер (1902-1994) вважаг що наука - це певний аспект суспiльного життя. Тому вона i змiнюгться разом з цим суспiльним життям.
   Фiлософ свогю науковою теорiгю хоче вловити свiт. Вiн закидаг свою теорiю, як рибалка закидаг свiй невiд. Теорiя як основа наукового знання багато чого пояснюг, пояснюг з високою точнiстю. Тому через теорiю можна прогнозувати, передбачати майбутнг, адже вона перевiрягться. Хоча К. Поппер вказуг, що перевiренiсть теорi¬ - це багато практичних i мислених експериментiв, а не просто логiчне об-рунтування або емпiричне пiдтвердження.
   Теорiю перевiрити фактами досвiду - це замало. Свiт змiнюгться. I те, що вчора здавалося достовiрним, завтра може бути невiрним, хибним. Тому верифiкацiя неопозитивiстiв - як перевiрка теорi¬ на iстиннiсть, перевiркою фактами досвiду - може завести в оману. Поппер вважаг критерiгм iстинностi не верифiкованiсть, а фальсифiкованiсть системи тверджень. Фальсифiкацiя встановлюг розбiжнiсть фактiв, що свiдчить про невiдповiднiсть теорi¬ фактам. Тобто фальсифiкацiя виявляг помилки.
   За Карлом Поппером поглибленi теорi¬ формулюють точнiшi твердження, описують i пояснюють бiльше фактiв. Проте поглибленi теорi¬ стикаються з великою кiлькiстю рiзноманiтнiших фактiв. А наукова дискусiя, яка основана на критицi, перевiряг i спростовуг теорi¬. Поппер вказуг, що змiстовнiстю, логiчнiстю i простотою треба перевiряти i спростовувати теорi¬. Тут наукова критика - це чiтке окреслення проблеми. Для ¬¬ розв'язання висувагться гiпотеза. Коли гiпотеза витримала перевiрку критикою, то вона стаг теорiгю. Наукове знання зростаг, коли г критика, спростування i поглиблення теорiй. За К. Поппером нiщо не може бути вiльним вiд критики. Критика - це фундаментальна методологiчна складова науки. Без критики нема розвитку науково¬ думки. До iстини можна наблизитись, якщо критикою усунути все хибне. Критичний рацiоналiзм проводить розмежування науки й не-науки. Поппер наголошуг на важливостi вiдмежування евристично¬ методологi¬ вiд догматично¬, щоб вiддiлити евристичну науку вiд догматично¬. На думку Карла Поппера теорi¬, якi спростованi факторами досвiду, повиннi вiдкидатися i змiнюватися новими. Фальсифiкацiонiзм Поппера каже, що зростання наукового знання вiдбувагться, коли по-перше окреслюгться проблема, по-друге висувагться гiпотеза для розв'язання проблеми, потiм робиться критика цiг¬ гiпотези, вiд чого усуваються усi недолiки, i нарештi виявлягться нова проблема - за допомогою полiпшено¬ таким чином гiпотези, яка постаг вже теорiгю.
   За К. Поппером нашу реальнiсть охоплюють свiт фiзичних об'гктiв, свiт суб'гктивних станiв свiдомостi, станiв психiчних, ментальних i свiт об'гктивного змiсту мислення. Свiт об'гктивного змiсту мислення - це гiпотези, теорi¬, проблемнi ситуацi¬, проблемнi проекти. Але всi цi свiти взагмодiють через свiт суб'гктивних станiв свiдомостi, свiт станiв психiчних, ментальних.
   Наукове мислення - це свiт об'гктивного змiсту цього мислення. Це теорi¬ i iде¬, якi можуть розгортатися не прогнозовано для авторiв цих теорiй та iдей i можуть мати непрогнозованi наслiдки.
   Свiт об'гктивного змiсту мислення може також висвiтити свiт суб'гктивно¬ свiдомостi, особливо суб'гктивнi процеси мислення вчених.
   Наукова мова. При розробцi гдино¬ загальнонауково¬ досконало¬ мови потрiбно враховувати креативнiсть i багатозначнiсть мови. Адже у рiзних мовних практиках одне i теж слово може набувати рiзного значення. Проте мовлення г компонентом дiяльностi, практики. Вiд того мова, хоч i г сукупнiстю мовних iгор, але iгор за досить гнучкими правилами, тими правилами якi обумовленi особливостями суспiльно¬ практики. Мову i мовлення можна перевести в iгрову площину, з пiзнавально¬ площини - в iгрову.
   Смислова багатозначнiсть i висока варiантнiсть структурних компонентiв мови обмежують ¬¬ для наукового вжитку, адже наука описуг певну ситуацiю, таку, що дослiджугться вченим. Мова ж - це засiб комунiкацiй у найрiзноманiтнiших ситуацiях. Наукова ситуацiя - це одна з них. Тому мова науки не може iснувати поза мовою загального вжитку. Мова загального вжитку г природною основою науково¬ мови. Мова науки - це штучна мова з однозначними трактуваннями. Мова науки - це мова точна, предметна, понятiйна, об'гктивна, адекватна, символiчна, формалiзована. Вона маг специфiчнiсть термiнологi¬. Тому, наукова мова - це мова однозначних висловлювань. Однозначнiсть даг можливiсть мiркувати логiчно.
   Науковi положення в цiлому i онтологiчнi теорi¬, якi г узагальненнями наукових положень, вказують на те, що головна цiннiсть - це буття не просто як таке, а буття людського життя. I мета людини - зробити певне буття людського життя, яке матиме перспективи в майбутньому. А це означаг, перш за все, що необхiдно захистити людське буття.
   Онтологiя суб'гктивна, тобто фiлософiя свiдомостi перетворюг суб'гктивнiсть форми в об'гктивнiсть змiсту, роблячи все iндивiдуально неповторне корисним для життя, для майбутнього розвитку. I яка маг бути свiдомiсть? Свiдомiсть маг бути цiлеспрямованою на спасiння вiд майбутнiх катастроф. Тут фiлософiя свiдомостi - це цiлеспрямованiсть на спасiння.
  
   Роздiл 3. НАУКОВI ЗНАННЯ - СТРУКТУРНI ЕЛЕМЕНТИ ГНОСЕОЛОГIT ТА АКСIОЛОГIT
  
   Когнетивна психологiя та iншi науки отримали чiткi уявлення про процеси пiзнання, отримання iстини, про цiнностi людини. На базi цих знань фiлософiя збудувала структуру i систему основних загальних iстин, якi дають загальну свiтоглядну картину свiту з приводу гносеологi¬ та аксiологi¬. I для початку продемонстругмо цi iстини гносеологi¬ i аксiологi¬. Науковi факти когнетивно¬ психологi¬, науково¬ методологi¬, антропологi¬ та iнших наук iнтегрують в цiлiснi свiтогляднi уявлення про отримання об'гктивних iстин. Так формують гносеологiчну теорiю фiлософi¬. Продемонстругмо основнi положення гносеологi¬, якi iнтегрованi на основi основних загальних iстин науки, iстин верифiкованих, перевiрених практикою.
   ГНОСЕОЛОГIЯ
   Фiлософiя пiзнання - гносеологiя (загальнi положення). Фiлософiя пiзнання, або теорiя пiзнання, або гносеологiя, визначаг закономiрностi i закони, за якими людина виробляг об'гктивно iстиннi знання про об'гктивно i реально iснуючий свiт.
   Теорiя пiзнання розглядаг як донаукове, так i наукове пiзнання свiту, займагться вивченням досвiду того, як вести науковi дослiдження. Теорiя пiзнання вивчаг досвiд того, як проводяться науковi дослiдження. Теорiя пiзнання дослiджуг вiдношення знання людей до об'гктивно¬ реальностi, до того, як той чи iнший закон iснуг в дiйсностi об'гктивного свiту.
   Метод теорi¬ пiзнання. Тут метод розумiгться як iдеальне вiдтворення людським розумом тих чи iнших явищ у певних категорiальних системах, у структурних комплексах категорiй.
   Теорiя пiзнання розглядаг процес пiзнання, виявляючи оптимальнi шляхи щодо отримання об'гктивно¬ iстини.
   Теорiя пiзнання систематизуг знання, об-рунтовуг ¬х розташування в категорiальних структурах.
   Теорiя пiзнання формулюг критерi¬ iстини. Теорiя пiзнання визначаг, як, яким чином використовувати iстини на практицi.
   Категорi¬ теорi¬ пiзнання. Категорi¬ теорi¬ пiзнання - це суб'гкт пiзнання, пiзнавальнi здатностi суб'гкта, тобто вiдчуття, сприймання, уявлення, мислення, розум. Це також об'гкт пiзнання, пiзнавальна дiяльнiсть як застосування пiзнавально¬ здатностi для осягнення iстини, знання, теоретичнi i практичнi знання, iстина як мета пiзнавально¬ дiяльностi, досвiд як практика, яка навантажена iндивiдуальними i суспiльно-iсторичними особливостями.
   Сенсуалiзм. Сенсуалiзм в теорi¬ пiзнання - це коли перевага надагться чуттгвiй пiзнавальнiй здатностi, коли вiдчуття вважаються гдиним джерелом знань.
   Емпiризм. Емпiризм в теорi¬ пiзнання - це коли вважагться, що чуттгвий досвiд вiдiграг головну роль у твореннi нових знань, а мислення та його форми г лише засобами впорядкування чуттгвого досвiду.
   Рацiоналiзм. Рацiоналiзм у теорi¬ пiзнання - це коли мисленню вiдводиться провiдна роль, коли розум розумiгться як джерело i критерiй iстинностi знань.
   Апрiоризм. Апрiоризм, апрiорi в теорi¬ пiзнання - це коли з процесу творення знання вилучають досвiд.
   Агностицизм. За Д. Г'юмом, агностицизм заперечуг можливiсть пiзнання свiту.
   Близькими до теорi¬ пiзнання вважаються реалiстичнi, феноменологiчнi, прагматичнi, аналiтичнi, психологiчнi теорi¬.
   Реалiстичнi теорi¬. Реалiстичнi теорi¬ виходять з розумiння незалежностi об'гкта пiзнання, з розумiння можливостi вiдображення об'гкта пiзнання в мисленнi людини. До реалiстичних теорiй належать такi теорi¬, як дiалектико-матерiалiстична теорiя пiзнання К. Маркса, причинний реалiзм, представлений Б. Расселом, критичний реалiзм фiлософi¬ Сантаяни, неореалiзм фiлософi¬ Д. Мура.
   Феноменологiчнi теорi¬. Феноменологiчнi теорi¬ тiльки явища вважають реальнiстю, а пiзнання цих явищ - це концептуальне упорядкування даних безпосереднього досвiду. Представники феноменологiчно¬ теорi¬: Гуссерль, Кассирер, Шелер.
   Прагматичнi теорi¬. Прагматичнi теорi¬ зосереджуються на формулюваннi знань, використаннi концепцiй утилiтаризму, iнструменталiзму. Представники прагматично¬ теорi¬: Джеймс, Дью¬.
   Аналiтичнi теорi¬. Особливiсть аналiтичних теорiй полягаг в тому, що тут широко використовують мовно-лiнгвiстичнi й логiчнi засоби та iде¬. Представники аналiтично¬ теорi¬: Карнап, Поппер.
   Психологiчнi теорi¬. Особливiсть психологiчних теорiй полягаг в тому, що тут використовують категорi¬ психiчного, через що розумiються пiзнавальнi процеси, пiзнавальнi здатностi людини. Представником психологiчно¬ теорi¬ вважагться Пiаже.
   Пiзнання як предмет фiлософського аналiзу. Пiзнання - це процес здобування знання. Пiзнання - це суспiльно-iсторичний процес взагмодi¬ суб'гкта i об'гкта, де суб'гкт активно вибираг об'гкт i визначаг щодо нього свою мету.
   Людина в процесi пiзнання як вiдображаг, так i вiдтворюг об'гкт в сво¬й свiдомостi. Об'гкт пiзнання вiдтворюгться людиною у виглядi чуттгвих образiв, або рацiональних понять. Людина в процесi пiзнання застосовуг тi засоби вiдображення об'гкта, якi вiдповiдають певнiй природi об'гкта. Музикант застосовуг символи, фiлософ - поняття.
   Змiст iдеальних образiв i понять, якi вiдтворюг людина, мiстить в собi iстиннiсть знання.
   Пiзнавальна дiяльнiсть людини реалiзуг пiзнавальнi цiлi. Тут знання г результатом пiзнавального процесу.
   Кiнцева i завершальна мета процесу пiзнання - це отримання об'гктивно¬ iстини.
   При спостереженнi людина, напружуючи сво¬ органи вiдчуття i сприймання, безпосередньо контактуг з об'гктом пiзнання. Надалi людина сво¬м мисленням та розумом опосередковуг об'гкт. Мислення i розум надають осмислення вiдчуттям та сприйманням.
   Взагмодiя вiдчуттiв та розуму (або чуттгвого та рацiонального) виробляг об'гктивне знання.
   Залежно вiд характеру взагмодi¬ чуттгвого та рацiонального видiляють два рiвнi пiзнання: емпiричний i теоретичний.
   Емпiричний рiвень пiзнання - це коли домiнуг чуттгве при твореннi знання. Тут знання набираг форми рiзноманiтних фактiв, якi в подальшому систематизуються. Це емпiричне знання.
   Теоретичний рiвень пiзнання - це коли домiнуг рацiональне при твореннi знання. Тут знання формугться у виглядi абстракцiй, якi в подальшому структуруються та систематизуються в певних узагальненнях. Це теоретичне знання.
   Рушiйною силою пiзнання г суспiльно-iсторична практика. Суспiльно-iсторична практика формуг самi запити на знання. Ця практика i споживаг здобутi знання.
   Процес пiзнання погднуг чуттгве i рацiональне, емпiричне i теоретичне, погднуг практику i теорiю, тобто практичне i теоретичне.
   Пiзнання г складовою будь-яко¬ дiяльностi людини. Нехай це буде дiяльнiсть виробнича чи споживча, перетворювальна чи виконавча.
   ¦ донаукове пiзнання, яке отримуг знання в щоденнiй життгдiяльностi й закрiплюг це знання в буденному досвiдi. Але г наукове пiзнання, яке перевiрене на iстиннiсть в структурах i системах знань. Також г позанаукове пiзнання. Таке пiзнання здiйснюгться в ненауковiй сферi дiяльностi, тобто в художнiй, полiтичнiй, правовiй. Позанаукове пiзнання, як i наукове, закрiплюгться у формах суспiльно¬ свiдомостi.
   Iстина. Iстина - це вираження сутнiсного змiсту, це мета пiзнавального процесу. Iстина г результатом пiзнавального процесу - як iстинне знання. Iстинне знання адекватно вiдображаг реальнiсть у свiдомостi людини, реальнiсть як об'гктивну, так i суб'гктивну, притаманну певнiй iндивiдуальнiй свiдомостi.
   Коли пiзнавальний образ вiдповiдаг знанням реального стану речей в дiйсностi, як вони г, то можна казати про iстину. Ця iстина за сво¬м змiстом не залежить вiд суб'гктивного свiту людини. Ця iстина - об'гктивна. Але ця iстина як пiзнавальний образ повнiстю не збiгагться з об'гктом. Об'гкт пiзнання маг пiзнавальну невичерпнiсть. Свiт змiнюгться. Тому iстина не г чимось незмiнним. Iстину не можна розглядати як дещо повнiстю статичне. Пiзнання iстини - це процес наближення до повноти вiдтворення реального стану речей.
   Те чи iнше знання г iстинним:
   по-перше, коли об'гкт пiзнання розглядагться таким, який вiн г сам по собi i як вiн iснуг в об'гктивнiй реальностi;
   по-друге, коли об'гкт розглядагться в усiй сво¬й якiснiй рiзноманiтностi, в усiх сво¬х взагмозв'язках i опосередкуваннях, i взагалi, коли об'гкт розглядагться в усiй сво¬й багатостатностi;
   по-трете, коли за достовiрне приймагться знання, об-рунтоване логiкою i практикою, об-рунтоване теоретично i емпiрично.
   Iстина як продукт пiзнання маг цiннiсне значення в сферi культурних вiдносин. Служiння iстинi в сферi культурних вiдносин набуваг морального звучання.
   Конкретнiсть iстини. Iстина завжди конкретна. Iстина г iдеальним утворенням. Тому вона маг загальний, отже, абстрактний характер. Але дiйснiсть, в якiй iснуг iстина, завжди конкретна. Тобто тут ми бачимо невiдповiднiсть мiж абстрактнiстю iстини i конкретнiстю дiйсностi.
   Те чи iнше знання iстинне, маг iстинний характер в теоретичному планi, якщо це знання виникаг на певнiй об'гктивнiй основi. Iстинне знання не може поривати з об'гктивною основою буття.
   Тi чи iншi знання зберiгають конкретнiсть iстини в практичному планi, коли вони адекватнi, адекватнi в сво¬х iдеальних засобах, спрямованих на потреби людини, адекватнi змiнам тих чи iнших речей, змiнам, потрiбним людям.
   Конкретнiсть iстини досягагться сходженням вiд абстрактного до конкретного. При цьому думка людини наближагться до конкретно¬ дiйсностi.
   Абсолютна iстина. Абсолютна iстина - це iстина безумовна, безумовно-правильна. I тут ми магмо певну статичнiсть. Але iстина не статична, а перебуваг у розвитку. Тобто iстина - це процес.
   Абсолютна iстина виглядаг як завершальна стадiя пiзнання, коли граничнi протилежностi тотожнi, тотожною г також свiдома i несвiдома дiяльнiсть людини, тотожнi - мислення i буття.
   Пiзнання постiйно поглиблюються. Попередня система знань входить в нову, бiльш розвинену систему знань. Наприклад, класична механiка входить в теорiю вiдносностi.
   Пiзнання поглиблюються. До вже набутих iстин постiйно додаються новi. Тут абсолютна iстина виглядаг як сума вiдносних iстин. Сума вiдносних iстин - це досягнення повноти. Але попереднi стадi¬ пiзнання вiдноснi. Наприклад, закони класично¬ механiки абсолютно iстиннi для малих швидкостей. Тут абсолютна iстина виглядаг як поглиблення пiзнання.
   Фiлософiя науки про знання. Томас Самюель Кун (1922-1996) розробляв концепцiю наукових революцiй. Т. Кун доводив, що наукова революцiя може здiйснюватися коли йде розвиток - як науковий так i позанауковий, розвиток загальний, соцiокультурний. Кун критикуг кумулятивiстське розумiння зростання наукового знання. Хоча i г перiоди в науцi, коли це зростання вiдбувалося кумулятивно. Однак до вчених приходить нове бачення природи, i починагться нове тлумачення цiг¬ природи. Оце нове - альтернативне. Отже, не може бути кумулятивiстським. Тобто вiдбувагться революцiйна змiна всiг¬ системи знань про природу. I це - наукова революцiя. Т. Кун називаг наукову революцiю "змiною парадигм". На його думку, парадигма - це система теорiй та цiннiсних висновкiв, якi науковцi вважають основою. Парадигма - це сукупнiсть переконань i цiнностей, якi характернi для членiв певно¬ науково¬ спiльноти. Цю теорiю визнано найкращою, бiля не¬ об'гднуються вченi. Надалi вченi аналiзують явища, спрогнозованi парадигмальними теорiями. Вiд того парадигмальнi основоположення переiнтерпретуються i розширюються, захоплюючи новi об'гктивнi явища. Наука не тiльки систематизуг, а й класифiкуг, наводячи лад, просуваг новi теорi¬ та вiдкриття. Цi новi теорi¬ та вiдкриття стають парадигмальними, коли вiд них бiльше ефективностi, то¬ ефективностi, яка стимульована перспективою успiху.
   Томас Кун зазначаг, що в науковому товариствi виникають проекти, якi альтернативнi парадигмi. Цi проекти створюються вченим свiтом ненавмисно, створюються в ходi гри. Коли виникають новi факти, то на ¬х основi в ходi гри виникають альтернативнi проекти. При цьому порушуються наданi парадигмою очiкування. В таких порушеннях очiкувань важливе мiсце займаг випадковiсть. Такi порушення очiкувань не дозволяють вирiшувати проблеми за правилами парадигми. I парадигма стаг ненадiйною. Проте вона необхiдна деякий час науковцям для дисциплiнiзацi¬ знання. З часом розробляються та впроваджуються в пiзнавальну практику засади ново¬ парадигми. Наукова революцiя - це перехiд вiд застарiло¬ парадигми до ново¬. I коли вже вiдбулася наукова революцiя то альтернативна парадигма, яка була в протирiччi до офiцiйно прийнято¬ парадигми, стаг видатним вiдкриттям у поясненнi природи. Нова парадигма неспiвмiрна зi старою, адже змiнюгться загальна картина природи. Вченi бачать в цiй картинi те, чого ранiше не бачили. Вони зазначають, що нова парадигма бiльш ефективна сво¬ми пiзнавальними можливостями, здатна краще вирiшувати проблеми.
   Томас Кун вказуг, що змiна парадигми змiнюг мову. Для зростання наукового потрiбен вплив позанаукових чинникiв, таких як особистiснi, соцiокультурнi, iсторичнi.
   Iмре Лакатос (1922-1974) розробляв концепцiю конкуруючих дослiдницьких програм. Вiн стверджував, що iсторiя науки без фiлософсько¬ iсторi¬ - слiпа. Iсторi¬ потрiбнi певнi теоретичнi настанови.
   I. Лакатос вказував, що нова, краща теорiя може пояснити контрафакти. Ця теорiя, прогнозуг появу цих контрафактiв.
   Iснував спосiб фальсифiкацi¬ як процедури емпiричних перевiрок. Лакатос вводить фальсифiкацiю як процедуру iсторичних порiвнянь. Об'гктом порiвнянь г комплекси теорiй, а не якась окрема теорiя. Комплекси теорiй iснують на основi генетично пов'язаних принципiв. I це г дослiдницька програма. Дослiдницька програма маг цiлiсну систему визначальних теоретичних постулатiв, якi не змiнюються. Але тут г гiпотези, якi змiнюються, пристосовуючись до нових умов дослiдження. Дослiдницька програма маг евристичну особливiсть, яка, вирiшуючи пiзнавальнi завдання, вимальовуг перспективу. Але ця дослiдницька програма не приймаг тi факти, що виходять за межi компетенцi¬. Дослiдницька програма повинна прогнозувати появу нових фактiв. Тут теоретичне зростання повинно випереджати емпiричне, яке тiльки пояснюг факти.
   Iмре Лакатос стверджуг, що повинна бути конкуренцiя дослiдницьких програм. Завдяки конкуренцi¬ зростаг наукове знання. Програма маг бiльше пояснювати, а iнакше вона усувагться вiд пiзнавальних процесiв.
   Стiвен Тулмiн (1922-1999) розробляв еволюцiонiстську концепцiю науки. Вiн доводить, що наука - це повнiстю iсторичний продукт. Отже, треба з'ясувати, яким чином логiчнi структури повиннi обслуговувати рацiональну дiяльнiсть людини, яким способом змiнювати в пiзнавальному процесi процедури мiркування, виявляти, як тi або iншi процедури мiркування адаптують до нового. I це буде вже не формально-логiчне дослiдження.
   Джеральд Холтон (народ. в 1922) розробляв концепцiю "тематичного аналiзу" науки. Тематичний аналiз науки проходить у контекстi особистiсних цiннiсних орiгнтацiй науковця, його схильностi до певно¬ теми. Теми задають актуалiзацiю питань. Певна тема потребуг обрання певних методiв дослiдження.
   Теми г з неявною та явною проблематикою, з неявними та явними настановами.
   Тематики, тематичнi рiшення зумовлюють iндивiдуальнiсть дослiдника значно бiльшою мiрою, нiж його свiтогляднiсть, бiльше, нiж вже iснуюча парадигма в науцi. Тематичнi рiшення бiльше зумовлюють iндивiдуальнiсть дослiдника, нiж його соцiальне оточення.
   Одна з рушiйних сил зростання наукового знання - це конкуренцiя "тем".
   Проблему виникнення нових наукових тем може вирiшувати когнiтивна психологiя - у зв'язку з розглядом iндивiдуально¬ науково¬ дiяльностi.
   Пол Фейграбенд розробляв концепцiю "епiстемологiчного анархiзму" як концепцiю антикумулятивiстську i антирацiоцентричну. Вiн зазначаг, що наукове пiзнання потребуг того, щоб теорi¬ узгоджувались як з фактами, так i з науковою традицiгю. Повиннi висуватися альтернативнi теорi¬, оскiльки спiвставлення альтернатив даг можливiсть виявити недолiки, якi маг теорiя.
   Теорiя не може пояснити всiх фактiв. Тому для ефективностi не варто брати до уваги тi факти, якi зовсiм не вписуються в теорiю. Через альтернативнi теорi¬ можуть бути дослiдженi новi факти. Спостереження за фактами маг теоретичне забарвлення. Просто голих фактiв, без цього теоретичного забарвлення не буваг. Але такий пiдхiд може перетворюватися на теоретичну заангажованiсть. А альтернативнi теорi¬ допомагають знiмати цю заангажованiсть, допомагають бачити факти пiд iншим кутом зору, пояснювати факти iншою мовою.
   Бачити дiйснiсть по-iншому можна завдяки новим методам та засобам пiзнання. Наприклад, дослiдник виходив з природно¬ довiри до людського сприйняття. А от, наприклад, такий засiб пiзнання, як телескоп, показав людинi вiдноснiсть людського сприйняття (скажiмо, руху i спокою). Телескоп як метод пiзнання штучно звузив i перетворив емпiричну сферу людського дослiдження. Фейграбенд приходить до висновку, що нова концепцiя може бути розроблена без iстотно¬ чуттгво-досвiдно¬ основи, поза пiзнавальною традицiгю. Такою г, наприклад, нова космологiчна концепцiя.
   З точки зору iснуючо¬ рацiональностi нова позицiя, яка народжугться у вченого, свiдчить про iррацiональнiсть. Просто аргументацiя перекреслюг позицiю, яка була. Однак прогрес науки потребуг iррацiонального, спонтанного, потребуг найдивовижнiших версiй. Епiстемологiчний анархiзм Пола Фейграбенда - це мова про спонтанне розмноження найдивовижнiших версiй. Розмноження найдивовижнiших версiй орiгнтуг дослiдника на продукування нових гiпотез, конкуруючих мiж собою, включаючи i абсурднi гiпотези, i гiпотези ненаукового характеру.
   Методологiчнi правила в науцi працюють як явно, так i неявно. Неявно - це коли дослiдник керугться цими правилами iнту¬тивно, а не не свiдомо.
   Пол Фейграбенд зауважуг: коли дослiдник дивиться на новi явища з позицiй альтернативного характеру, з якихось iнших позицiй, то цi новi явища розкриваються дослiднику бiльш глибоко.
   Для об'гктивного пiзнання необхiдна рiзноманiтнiсть думок. Це рiзноманiття показуг, що неможлива гдина iстина. А отже, неможливим г i гдино правильний метод, який веде до гдино¬ iстини. Метод повинен заохочувати рiзноманiтнiсть думок. Такий метод сумiсний з гуманiстичною позицiгю.
   Щоби рухатись вперед у свогму розвитковi науковець повинен користуватися i позанауковими пiзнавальними напрацюваннями. Позанауковi форми знання допомагають вiдкривати нове в науцi. Анормальностi також допомагають робити прориви в науцi, вiдкривати щось нове.
   Позицi¬ "епiстемологiчного анархiзму" Пола Фейграбенда - це позицi¬ плюралiстичного свiтогляду, плюралiстично¬ методологi¬. Епiстемологiчний анархiзм - це рацiоналiзм з соцiокультурним аспектом, з людино-вимiрною направленiстю. Тут принцип плюралiзму заперечуг якiсь методологiчнi примушування.
   Гносеологiя вибираг тi об'гктивнi iстини, за допомогою яких вiдкривагться можливiсть стверджувати i розвивати людське життя в майбутньому. I яким маг бути пiзнання? Яко¬ спрямованостi мають бути iстини? Пiзнання i отриманi iстини повиннi спрямовуватися на вирiшення питань спасiння вiд майбутнiх катастрофiчних ситуацiй. Тут гносеологiя - це пiзнання для вирiшення питань спасiння.
   МЕТОДОЛОГIЯ
   Практика, метод, методологiя, логiка (загальнi положення). Метод, методологiя - це певна дiяльнiсть, певна практика. Тому коротко розглянемо спочатку дiяльнiсть, практику.
   Дiяльнiсть. Дiяльнiсть - це певна активнiсть людини, здатнiсть бути причиною змiн у свогму iснуваннi, у свогму буттi.
   При дiяльностi зовнiшнг трансформугться у внутрiшнг, де проходить гднiсть опредметнення та розпредметнення сутнiсного розумiння.
   Дiяльнiсть актуалiзуг можливе. У сво¬й дiяльностi людина вибираг можливостi. Пiсля вибору можливого людина приймаг рiшення i дiг. При дiяльностi суб'гктивне трансформугться в об'гктивне i навпаки.
   Смислова дiяльнiсть людини реалiзугться через цiнностi, через цiлi - при розумiннi певних норм.
   Дiяльнiсть в бiльш широкому розумiннi, дiяльнiсть, де г мiсце i цiлепокладанню, i смислотворенню, i самоiмiтацi¬ при грi, маг назву життгдiяльнiсть. Рiзновидами життгдiяльностi г праця, гра, самодiяльнiсть. Знаменником цих рiзновидiв життгдiяльностi г творчiсть.
   Практика - це дiяльнiсть.
   Практика. Практика - це вияв активностi свiтовiдношення у людини. Тут практика може набути унiверсалiзму, коли до вчинкiв людини долучагться пiзнавальне i моральне.
   Практика - це чуттгво-предметна дiяльнiсть суспiльно¬ людини. Також практика - це цiлепокладальна дiяльнiсть людини, людини суспiльно-спрямовано¬. Цiлепокладання суспiльно-спрямовано¬ людини спрямоване на перетворення навколишнiх сил природного та соцiального характеру. В процесi перетворення навколишнiх сил формугться сама людина, ¬¬ предметнiсть. Практика - це предметна основа формування людини. Практика г стимулом розвитку творчих здiбностей людини, ¬¬ здатностi до духовного вдосконалення, до пiзнання свiту i себе.
   При антропосоцiогенезi людина вiдособлюгться вiд природи. Природа, навколишня дiйснiсть - це об'гкт для людських перетворень, перетворень для себе. Людина прагне панувати над свiтом, над Землею, завдячуючи технiцi, технiчному прогресу. А технiчний розвиток може посилювати здатнiсть суспiльно¬ людини до виокремлення з природи. На практицi, коли людина високою мiрою протиставляг себе природi, особливо втiлюгться здатнiсть людини як суспiльно¬ особи виокремлюватись вiд цiг¬ природи. А це може мати i негативнi наслiдки. Прикладом г глобально-екологiчна проблема.
   Практика погднуг безпосереднiсть i всезагальнiсть свiтовiдношення людини. Тут вiд рiзних складових предметного змiсту практики залежить сама творчiсть людини, сам процес перетворення свiту.
   Предметний змiст практики, ¬¬ цiннiснi складовi концентрують смислову нацiленiсть само¬ практики. Предметний змiст практики - комунiкативний. Комунiкативнiсть робить унiверсальним той чи iнший знаряддгвий вплив людини на навколишнiй свiт щодо освогння цього свiту людиною.
   Комунiкативнiсть практики унiверсалiзуг ¬¬ до всезагальностi. Комунiкативнiсть практики даг можливiсть людськiй рацiональностi - при певному ставленнi людини до навколишнього середовища i взагалi до свiту.
   Iнструментальнiсть, технiка, техногенiзацiя людського свiтогляду, знаряддя людсько¬ працi дають людинi владу над свiтом. Проте сутнiсть людського ставлення до свiту г комунiкативнiсть, а не iнструментальнiсть, манiпулятивнiсть. Комунiкативнiсть - це основа людсько¬ свiдомостi, пiзнання, суспiльного iснування.
   ¦ два рiзновиди рацiональностi: iнструментальна рацiональнiсть i комунiкативна рацiональнiсть. Комунiкативна (або дiалогiчна рацiональнiсть) направлена на порозумiння мiж людьми, на взагморозумiння.
   Метод. Метод - це спосiб досягнення результату. Метод втiлюг шлях до iстини. Метод реалiзуг ефективну дiяльнiсть щодо отримання результату вiд поставлених цiлей. Метод застосовуг правила i всiлякi процедури для отримання достовiрного знання. Наприклад, в мистецтвi ми магмо такi правила, як iдеалiзацiя, символiзацiя, типiзацiя. В мистецтвi людина отримуг знання на рiвнi почуттiв, iррацiональне знання. Другий приклад - фiлософiя. У фiлософi¬ г правила умов категорiального синтезу, або правила умов цiннiсних оцiнок.
   Метод вiдрiзнягться вiд методики тим, що правила дi¬, тобто рiзноманiтнi операцi¬ i процедури, включають в себе певну усвiдомленiсть теоретичного характеру. Також метод на вiдмiну вiд методики включаг в себе принципи пiзнавального характеру. Це, наприклад, принцип iсторизму, або принцип системностi.
   Методологiя. Методологiя - сукупнiсть методiв, певних способiв, тих чи iнших процедур для досягнення наперед поставлено¬ мети. Методологiя - це також знання про умови застосування методiв, певних способiв, тих чи iнших процедур у процесi пiзнання.
   Фiлософська методологiя. Фiлософська методологiя - це множиннiсть методологiй в межах певно¬ предметно¬ областi, з певними принципами.
   Логiка. Логiка - це дослiдження правильностi мiркування. Розвиток логiки тiсно пов'язаний з практикою теоретичного мислення, з розвитком науки, яка даг правильнi посилання для логiчних мiркувань i висновкiв.
   Розвиток логiки залежить вiд еволюцi¬ теоретичного мислення. Закони логiки пов'язанi з досвiдом. Логiка робиться з практики мислення. Логiка змiнюгться зi змiнами практики мислення. Закони логiки - це продукти людського досвiду. Способи аргументацi¬ iсторичнi. Вони г соцiально обумовленими.
   Методологiя наукового пiзнання. Фiлософiя науки в ¬¬ зумовленостi. Методологiя наукового пiзнання - це сукупнiсть методiв, способiв, процедур для отримання об'гктивно-iстинного знання.
   Методологiя - це теоретичнi знання про застосування наукових методiв, способiв, процедур в процесi наукового пiзнання.
   Розумiючи методологiю як сукупнiсть методiв, розберемо складовi цих сукупностей, що застосовуються в процесi пiзнання.
   Усi складовi методологi¬ можна подiлити на методи емпiричного дослiдження, методи теоретичного дослiдження i методи, якi використовуються як на рiвнi емпiричного дослiдження, так i на рiвнi теоретичного.
   Методи емпiричного дослiдження. Методи емпiричного дослiдження - це спостереження, порiвняння, вимiрювання, експеримент.
   Спостереження. Спостереження - це цiлеспрямоване i систематичне вивчення предмета дослiдження. Спостереження проводиться задля чiтко поставленого завдання. Тобто воно маг характер завчасного задуму. Вiдповiдно до завдання того чи iншого спостереження складагться план, який потiм виконугться. За планом спостерiгаються певнi сторони того чи iншого явища, тi сторони явища, котрi викликають iнтерес. При спостерiганнi вишукуються певнi риси того чи iншого явища. Дослiдження проводиться за певною системою. Результатом цього г сукупнiсть певних тверджень, якi утворюють схематизацiю тих чи iнших об'гктiв реальностi, об'гктiв, якi дослiджуються.
   Порiвняння. Порiвняння - це процес встановлення вiдмiнностей або подiбностей тих чи iнших явищ. При цьому проводиться знаходження загального, притаманного кiльком явищам.
   Вимiрювання. Вимiрювання - це визначення числа, числового значення за допомогою одиницi вимiру.
   Експеримент. Експеримент - це цiлеспрямований вплив на об'гкт завдяки використанню тих чи iнших природних умов або створенню штучних умов задля виявлення певних, вiдповiдних тим чи iншим завданням властивостей.
   Методи теоретичного дослiдження. Методи теоретичного дослiдження - це iдеалiзацiя, формалiзацiя, аксiоматичний метод, iсторичний метод, системний пiдхiд, гiпотеза, теорiя.
   Iдеалiзацiя. Iдеалiзацiя - це конструювання неiснуючих об'гктiв, якi практично нездiйсненнi. Наприклад, абсолютно чорне, або абсолютно тверде тiло. Це даг розумiння кiнцевого випадку в розвитку то¬ чи iншо¬ властивостi.
   Формалiзацiя. Формалiзацiя - це вiдображення структури об'гкта у знаковiй формi. Це даг змогу змiнювати вивчення тих чи iнших об'гктiв.
   Аксiоматичний метод. Аксiоматичний метод - це прийняття певних тверджень без доведень, прийняття як аксiом, вiд яких за правилами логiки породжуються тi чи iншi знання.
   Iсторичний метод. Iсторичний метод - це дослiдження виникнення, формування та розвиток процесу у хронологiчнiй послiдовностi - з метою виявлення суперечностей.
   Системний пiдхiд. Системний пiдхiд - це комплексне дослiдження систем як гдиного цiлого.
   Гiпотеза. Гiпотеза - це виведення наслiдкiв iз зробленого припущення. Якщо при перевiрцi наслiдок вiдповiдаг дiйсностi, то гiпотеза стаг теорiгю.
   Теорiя. Теорiя - це знання, якi зводять певнi закони до гдиного об'гднувального витоку, до гдиного об'гднуваль-ного початку як основно¬ причини.
   Методи, якi використовуються як на рiвнi емпiричного дослiдження, так i на рiвнi теоретичного. Методи, якi використовуються як на рiвнi емпiричного дослiдження, так i на рiвнi теоретичного, - це абстрагування, аналiз i синтез, iндукцiя та дедукцiя, моделювання.
   Фiлософiя науки. Фiлософiя науки дослiджуг феномен науки.
   Спочатку фiлософiя науки iнтерпретувала феномен науки в категорiях. Наука розумiлася як знаряддя когнiтивного, тобто пiзнавального освогння свiту. Наука розумiлася також як iнструмент влади людини над свiтом. Але ця влада може i дестабiлiзувати можливостi людського iснування в свiтi, може породжувати загрози екологiчних катастроф навiть у глобальних масштабах.
   Наука зумовлена соцiально-культурним контекстом. Але нiщо не iснуг поза текстом, на чому наполягаг Жак Дерида, поза контекстуальнiстю, контекстом. У контекстi наука як пiзнавальна дiяльнiсть вирiшуг протиборство рiзних дискурсивних практик, де люди приходять до певного консенсусу.
   Проте надалi фiлософiя науки розглядаг феномен науки як ситуативно-непрогнозований процес розгортання розма¬ття думок людей. Виникаг фiлософiя нестабiльностi, яку розробляв Пригожин. Виникаг iронiя до унiверсалiзму метафiзичного характеру.
   Методологiчнi напрями фiлософi¬ науки. Фiлософiя науки маг власну методологiю дослiджень науки. Це iндуктивiзм, конвенцiалiзм, фальсифiкацiонiзм, iсторизм, аксiологiзм.
   Iндуктивiзм. У фiлософi¬ науки г висновок, що джерелом наукових узагальнень, джерелом нових знань у науцi г iндуктивнi умовиводи.
   Iндуктивiзм спирагться на те, що мислення свогю основою маг чуттгвий досвiд. Виходячи з фактiв досвiду, формулюються загальнi аксiоми. Цi аксiоми узгоджуються з емпiричними фактами. Аксiоми узагальнюють емпiричнi факти. А узгодженiсть з'ясовугться верифiкацiгю. Висловлювання спiввiдноситься з безпосереднiм досвiдом. Висловлювання пояснюють факти. Висловлювання узагальнюють факти. Вони мають доводитися фактами. Кожне висловлювання може бути виведене з уже доведених висловлювань.
   Свiт, або всесвiт гдиний, описаний мовою фiзики. На цю мову можна перекласти всi знання всiх наук. Але це в iдеалi. Однак в цьому полягаг унiфiкованiсть науково¬ мови.
   Iндуктивiзм маг такi складовi як об'гктивна дiйснiсть, суб'гкт пiзнання, знакова система. Знакову систему суб'гкт розробляг для пояснення дiйсностi.
   Iндуктивiстський метод - це метод спостережень. Наприклад, Ампер узагальнив власнi спостереження властивостей електричного струму. На основi цього вiн вiдкрив закон електродинамiки.
   Конвенцiалiзм. Конвенцiалiзм доводить, що теорi¬ основанi на тих угодах, яких досягли вченi. Угоди - це конвенцi¬. Коли розробляються угоди, тобто конвенцi¬, то беруться в теорiях такi ¬х властивостi як пiзнавальна зручнiсть, простота, працездатнiсть.
   В емпiричному пiзнаннi iстиннiсть знання - це його об'гктивнiсть. В теоретичному пiзнаннi iстиннiсть знання - це узгодження розуму з самим собою i з фактами. Тобто приймагться та теорiя, яка не суперечить фактам. Складовi теорi¬ теж не повиннi бути суперечливими.
   Теорi¬ конвенцiалiзму - це теорi¬, якi логiчно упорядковують факти.
   Конвенцiалiзм маг на увазi теорi¬, що iстиннi за тими угодами, якi зручнi, простi, працездатнi. Дослiдники узгоджують певнi припущення, якi мають значення для нашого мислення, однак не мають значення для об'гктивно¬ реальностi. Тобто конвенцiалiзм вибираг теорi¬ не за ¬х вiдповiднiстю об'гктивнiй дiйсностi, а за пiзнавальними мотивами.
   У конвенцiалiстський методологi¬ засадничою г дедукцiя.
   Iнту¬цiгю винаходять, а логiкою доводять. Зростання нового знання йде завдяки iнту¬цi¬. Iнту¬тивна здатнiсть мислення утворюг новий сенс, нове знання. ¦ усталенi знання, усталенi положення та уявлення. З них iнту¬цiя утворюг нове.
   Фальсифiкацiонiзм. Фальсифiкальцiонiзм вказуг, що спростування теорi¬ г необхiдною передумовою розробки ново¬, глибшо¬ теорi¬. Фальсифiкацiонiсти вiдмовляються вiд теорi¬, коли бачать, що г розбiжнiсть мiж фактами досвiду i цiгю теорiгю. Вони також можуть вибирати з теорiй ту, яка бiльш правдоподiбна стосовно досвiду.
   Фальсифiкацiонiсти вважають важливим i придiляють увагу зовнiшнiм позанауковим пiдставам розробки теорi¬. До позанаукових пiдстав входить i фiлософiя.
   Фальсифiкацiонiсти вважають, що факти набувають пiзнавально¬ ваги, коли вступають в конфлiкт iз очiкуваннями вчених, очiкуваннями якi обумовленi теорiгю.
   Мета науки - це iстинне знання. Критика забезпечуг вдосконалення цього знання. Це наукове знання. Воно повинно вiдмежовуватися вiд позанаукових форм i видiв знань. Критерiй науковостi i iстинностi теорi¬ - це ¬¬ потенцiйна спростовуванiсть. Наприклад, теорiя походження видiв Ч. Дарвiна. Iстиннiсть цiг¬ теорi¬ стала можливою через послiдовне спростування всiляких iнших теорiй з цього приводу.
   Iсторизм. Основною проблемою в методологi¬ iсторизму г проблема зростання наукового знання. Осмислюгться iснування минуло¬ i сучасно¬ науки. Iсторизм з'ясовуг, наскiльки наступний етап функцiонування науки вiдмiнний вiд попереднього.
   Iсторизм розкриваг, наскiльки важливими г науковi знання у формуваннi домiнуючо¬ загально¬ картини свiту певного перiоду iсторi¬.
   Розвиток науки вiдбувагться, коли вона здатна передбачати новi факти.
   Методологи iсторизму дослiджують перiоди революцiй в науцi, перiоди iнтенсивного розвитку науки. Методологи iсторизму займаються бiльш глибоким осягненням науково-пiзнавально¬ дiяльностi науковцiв. Iсторизм вказуг, що до iстинного знання ведуть дослiдження скоординовано-доповнювальнi, дослiдження з альтернативним розумiнням. I тут рацiональнiсть - головний атрибут науки. Рацiональна дiяльнiсть людини - це така дiяльнiсть, в якiй задiюються i перетинаються рiзноманiтнi концепцi¬ та системи пiзнавального характеру.
   Методологiя iсторизму розкрила внутрiшню логiку науки, особливостi зростання наукового знання. Демонструючи альтернативнi позицi¬, методологи iсторизму показують, що неможливо вiдтворити гдино вiрний розвиток науки.
   Аксiологiзм. Цiнностi г смислоутворюючими засадами людсько¬ дiяльностi. Цiннiсть - це мiра значущостi будь-чого для людини.
   Методологiя аксiологiзму виходить з того, що предметом наук про природу г факти, а предметом наук про культуру г цiнностi, тобто те, що маг бути. Методи наук про природу узагальнюють факти i формулюють закони. Методи наук про культуру виявляють те особливе i унiкальне, яке викликаг iнтерес. А iнтерес маг вiдношення до цiнностей.
   ¦ вiдмiннiсть мiж фактами й цiнностями. Дослiдники науковцi повиннi говорити про факти, хоча можуть дослiджувати i цiнностi, виявляти причини того, чому люди визнають певнi цiнностi головними.
   Наука дослiджуг те, що г. I утверджуг загальнозначиме знання. Наука не дослiджуг те, що комусь бажане, не дослiджуг тi аргументацi¬, якi стверджують бажане яко¬сь людини. Аргументацiя науки розкриваг те загальнолюдське, яке визначено вiрним для всiх людей. Тобто наука маг бути незаангажованою цiнностями. Однак наука не може бути i вiльною вiд цiнностей. Вчений, який пiзнаг свiт, пiзнаг об'гктивну реальнiсть маг цiннiснi передумови. Науковцi сприймають свiт з певних цiннiсних позицiй. Для науковця, який дослiджуг, мають значення лише певнi зрiзи об'гктивно¬ реальностi, мають значення лише частини реальностi, а не все пiдряд у свiтi речей, що трапляються в цiй реальностi.
   У дослiдника г щось важливе для пiзнання, а щось - неважливе.
   Вчений ставить за мету виявити, що г iстинним, а що хибним. Однак у вченого г й такi передумови, як реакцiя на те, що в дослiдженнi г гуманним, а що антигуманним. Що в дослiдженнi моральне, а що аморальне. Що прекрасне, а що потворне. Що ефективне, а що неефективне.
   Наука - це один з напрямкiв духовно¬ культури. Аксiологiзм в методологi¬ виявляг людиновимiрнiсть наукового знання, його багатовимiрнiсть i рiзноплановiсть. Методологiя аксiологiзму розкриваг те, що науковому знанню притаманний цiннiсний чинник. А отже, науку цiкавить не тiльки те, що г, а й те, що може бути. Науку цiкавить i те, що маг бути.
   Методологiя аксiологiзму, розглядаючи найвизначальнiшi смисли культури, ставить науку в контекст зв'язку рiзних культурних напрямкiв. А якою ж маг бути методологiя? Методологiя повинна спрямовуватися на способи отримання iстини по вирiшенню питань спасiння вiд можливих катастроф у майбутньому. Тут методологiя - це спрямованiсть на iстини з питань спасiння.
   АКСIОЛОГIЯ
   Фiлософiя цiнностей - аксiологiя (загальнi положення). Аксiологiя - це вчення про цiнностi, фiлософiя цiнностей. Аксiологiя з'ясовуг важливi властивостi тих чи iнших предметiв або процесiв, здатних задовольняти людськi потреби.
   Поняття цiнностей ввiв I. Кант. Мораль, або моральну свободу, фiлософ протиставив природi, або природнiй необхiдностi. Вiн розглядав такi проблеми аксiологi¬, як значення, проблеми належностi, оцiнки, ставлення. У подальшому фiлософiя неокантiанства поглибила питання цiнностей до особливого, трансцендентального значення.
   Аксiологiю як фiлософське вчення вперше представив Лотце. Вiн розумiв цiнностi як значимостi. Розвиваючи аксiологiчнi питання, Г. Коген представляв цiнностi як дещо безумовне. Цiннiсть як безумовне, як безумовна загальнiсть i необхiднiсть у Когена протисто¬ть людському досвiдовi.
   Аксiологiя також розглядаг цiнностi як iстинне знання. Про це говорить Г. Рiккерт, вважаючи цiнностi й iстинними знаннями, i моральною дiгю. При цьому Рiккерт вiдрiзняг цiннiсть вiд норми.
   Аксiологiя ХХ ст. розкриваг об'гктивну природу цiнностей. Об'гктивна природа цiнностей розкривагться у фiлософi¬ Е. Гартмана. Вiн стверджуг iнтенцiональнiсть, тобто направленiсть цiннiсних вiдносин людей. Але цiнностi у Гартмана не пiддаються рацiональному осмисленню. За Гартманом пiзнання тут безсиле. Цiнностi мають прояв в особливих почуттях. Наприклад, ненависть або любов. А людина лише iнту¬тивно через цi почуття вiддаг перевагу тим чи iншим сво¬м дiйствам, тiй чи iншiй поведiнцi. Це за Гартманом. За Перрi цiнностi пов'язанi з iнтересом. Перрi розумiг цiнностi як людськi iнтереси. А це вже наближуг цiнностi до натуралiстичностi, до природностi. Особливо натуралiстично розумiг цiнностi прагматизм. Так Дью¬ представляг натуралiстичнiсть цiнностей в образах прагматичного iнструменталiзму.
   Феноменологiя стверджуг, що цiнностi - сфера феноменального. Феноменальне розумiгться як апрiорне. I тут Бог г вищою цiннiстю, за фiлософiгю Шелера. Шелер взагалi виводить переживання цiнностей зi сфери психiчного в сферу космiчного. Вiн розумiг цiнностi як космiчний акт Божественного.
   Аксiологiя ХХ ст. доводить, що людина лише через свою духовну дiяльнiсть входить у свiт цiнностей.
   Специфiка цiннiсного ставлення до свiту. Етика. Цiннiсть - це поняття, що позначаг належне. Також за цiнностями закрiплюгться розумiння бажаного. Належне i бажане мають вiдмiннiсть вiд дiйсно iснуючого, реального.
   Реальнiсть й iстина, яка вiдображуг цю реальнiсть, ще не вiдкривають нам розумiння, що таке цiннiсть. Об'гк-тивна iстина показуг нам, якою г реальнiсть. Цiннiсть же показуг, що для нас г бажаним, або показуг, як маг бути в дiйсностi, а не саму дiйснiсть.
   Iстина вiдрiзнягться вiд цiнностей. Розкриття питання "фактичного - цiннiсного" - це розкриття рiзницi мiж емпiричною реальнiстю i свiтом людських цiнностей.
   ¦ об'гктивiстська концепцiя цiнностей. Об'гктивiст-ська концепцiя цiнностей стверджуг, що певна iдея, наприклад, iдея добра як цiннiсть не вiдрiзнягться вiд якихось iнших iдей, не вiдрiзнягться взагалi вiд iстини. Змiст виступаг як цiннiсть. Наприклад, iдея добра. Тут добро виступаг як цiннiсть.
   Суб'гктивiстська концепцiя цiнностей стверджуг, що цiнностi - це психiчнi процеси, i ¬х джерелом г нашi бажання, iнтереси, наше ставлення до дiйсностi.
   Утилiтаризм стверджуг, що джерелом цiнностей г бажання i задоволення. Емотивiзм стверджуг, що джерелом цiнностей г почуття. Все це суб'гктивiстськi концепцi¬ цiнностей. Вони мiстять у собi i загрозу нiгiлiзму, а також релятивiзму.
   Об'гктивiстськi концепцi¬ цiнностей мають i суб'гктивне пiд-рунтя, коли стверджують, що цiнностi апрiорнi. Такi концепцi¬ вважають, що людина неспроможна об-рунтувати, що ¬й варто поцiнувати. Таке розумiння цiнностей ми бачимо в апрiоризмi й iнту¬тивiзмi Шелера.
   Носiями цiнностей можуть бути певнi матерiальнi речi. Скажiмо, папiр для письма.
   Носiгм цiнностей може бути психiчна сфера, iнтелект людини. Скажiмо, людське розумiння. Цiнностi доволi сильно можуть бути навантаженими iдеями. Наприклад, iдеями справедливостi, законностi, iдеями добра. В такому разi носiгм цiнностей стаг розум людини, людський iнтелект. Цiнностi можуть бути навантаженими вищими почуттями. Це, наприклад, почуття любовi, почуття краси.
   Цiнностi людини можуть бути матерiальними. Це тi цiнностi, що задовольняють бiологiчнi потреби. Цiнностi можуть бути духовними. Духовнi цiнностi г самодостатнiми. Духовнi цiнностi мiстять у собi поклик людини шанувати цi цiнностi, захищати ¬х.
   Духовнi цiнностi за сво¬м змiстом можуть бути правовими, полiтичними, моральними, естетичними, релiгiйними.
   Цiнностi можуть виступати засобом утвердження iнших цiнностей. Через те, що вони г засобом, ¬х ще розумiють як iнструментальнi цiнностi.
   Цiнностi подiляють на колективнi, iндивiдуальнi, а також унiверсальнi, тобто вселюдськi. Вселюдськi, або унiверсальнi цiнностi, приймаються рiзними нацiями, рiзними культурами. Вони включенi в рiзнi культури. Прикладом можуть бути певнi права людини як цiнностi.
   Цiнностями людина перетворюг реальнiсть, оскiльки цiнностi мiстять в собi спонукальний момент, мають спонукальну складову.
   Цiнностi спрямовують людей до дi¬. Спонукальний момент цiнностей г пiдставою для людських дiй, для людсько¬ дiяльностi з перетворення реальностi.
   Цiнностi об'гднують людей для спiльних дiй. Цiнностi - це основа для гднання людей. Коли у людей г базовi спiльнi цiнностi, то вони можуть об'гднатися в людство як цiле. Для цього необхiдно мати спiльнi моральнi цiнностi. Моральнi цiнностi вивчаг етика.
   Етика. Етика - це фiлософська наука, що вивчаг мораль. Етика розглядаг сутнiсть моралi.
   Етика - це практична фiлософiя.
   Термiн "етика" закрiплюгться в фiлософi¬ завдяки працям Аристотеля. Аристотель розумiв етику як галузь практичного пiзнання.
   Класична нiмецька фiлософiя. I. Кант в практичному розумi бачить основи моральностi. Практичний розум людини, ¬¬ мораль вiн пов'язуг з iдегю свободи.
   За характером осмислення моральнi проблеми подiляються на такi напрямки: евдемонiзм, гедонiзм, перфекцiонiзм, утилiтаризм, деонтологiя. Евдемонiзм бачить в основi моральностi принцип щастя. Гедонiзм в основi моральних явищ бачить принцип насолоди. Перфекцiонiзм за критерiй моральностi бере досконалiсть. Утилiтаризм виводить моральнiсть з iде¬ корисностi. Деонтологiя спирагться на принцип належного.
   Аксiологiя вирiшуг моральнi питання у перспективi цiнностей на майбутнг.
   Етика виводить свiдомiсть людського обов'язку iз суспiльних очiкувань i вимог.
   Мораль. Мораль - це вищi цiнностi. Мораль - це певна нормативно-цiннiсна система. Мораль регулюг поведiнку людини за допомогою уявлень про належне. Ця регуляцiя як бiльш адекватне втiлення сутностi моральностi вiдбувагться, коли ця мораль виходить за межi яко¬сь групи людей i стаг вселюдською, охоплюг людство.
   Моральнi цiнностi. Моральнi цiнностi - це належнi принципи як доброчесностi. Норми людсько¬ поведiнки вiдповiдають цим принципам.
   Моральнi цiнностi - це узагальнений змiст понять моралi, принципiв моралi. Моральнi цiнностi - це унiверсальнi зразки, значимi для людини. Однак моральнi цiнностi схвалюються суспiльством. Вони втiлюються в правi, фiлософi¬, мистецтвi, релiгi¬.
   Класична фiлософiя розумiг буття i цiннiсть як нероздiльне.
   В iсторi¬ людства ми бачимо зростання автономi¬ моральних цiнностей.
   Сучасна етика шукаг абсолютнi моральнi положення, загальнолюдськi. Однак деякi абсолютнi моральнi принципи не г загальнообов'язковими. Так подвижництво, самопожертва - не для всiх.
   У сучасному свiтi iснуг прiоритет таких цiнностей, як "благоговiння перед життям" Альберта Швейцера, iндивiдуальне кiнцеве iснування людини як "Iншого" Левiнаса.
   Цiннiснi аспекти науки. Наука пiдпорядкована певним регулятивам, бо наука - це соцiальний iнститут.
   Наука пiдпорядкована як зовнi, тобто з боку суспiльства, так i внутрiшнг, з боку наукового спiвтовариства. З боку суспiльства дiяльнiсть вченого визначагться i регулюгться нормами законiв. А внутрiшнг, з боку наукового спiвтовариства - дiяльнiсть вченого визначагться i регулюгться системою цiнностей, iгрархiгю цих цiнностей.
   Внормовують дiяльнiсть дослiдника внутрiшнi цiнностi наукового спiвтовариства. Для цього iснують iнструкцi¬, або просто наставництво.
   "Звичай науки" Роберта Мертона. Роберт Мертон (1910-2002) висунув концепцiю нормативiв науки. Вiн розкрив, що цiнностi якi iснують в суспiльствi, в тому числi i релiгiйнi цiнностi, впливають на науку i на ¬¬ розвиток. Певна мораль може стимулювати науковi досягнення. Вчений працюг в суспiльствi. Норми цього суспiльства - основа будь-якого соцiального iнституту, в тому числi i наукового iнституту.
   Система нормативiв, iсторично сформована суспiльством, складаг "етос", тобто звичай науки. Звичай науки маг вiдношення до таких цiнностей, як унiверсалiзм, спiльнiсть, безкорисливiсть, органiзований скептицизм.
   Унiверсалiзм. Унiверсалiзм забезпечугться об'гктив-нiстю i всезагальнiстю явищ, якi дослiджуг вчений. Унiверсалiзм маг вiдношення i до позаособистiсностi, характерно¬ для наукового знання, адже науковi положення справедливi завжди i всюди. Цiнностi наукових положень не залежать вiд нацiонально¬ або соцiально¬ належностi. Цiннiсть наукових положень не залежить вiд особистiсних рис вченого.
   Спiльнiсть. Наукове знання г суспiльним надбанням. В тому його спiльнiсть. Вiдкриття, яке робить наука, стаг всезагальним досягненням.
   Безкорисливiсть. Вчений не маг нiякого iншого iнтересу, крiм досягнення iстини. В цьому безкорисливiсть науковця, вченого. Безкорисливiсть маг прояв, коли нема орiгнтацi¬ не на набуття слави, не на набуття матерiальних винагород.
   Органiзований скептицизм. Органiзований скептицизм органiзуг критичне прийняття нового, об'гктивний аналiз наукових нововведень. Вчений не повинен спиратися на хибнi данi. Вiн маг перевiрити цi данi, адже вiд ¬х iстинностi залежить вся подальша логiка, залежить правильнiсть цiг¬ логiки.
   Науковi норми живуть в дiяльностi науковця. Така дiяльнiсть ширша за дослiдницьку дiяльнiсть. Ролi науковця можуть бути такими: дослiдник, вчитель, адмiнiстратор, експерт. Тут роль дослiдника г головною роллю. Адже вiд дослiджень зростаг наукове знання.
   Розглядаючи науковi норми, можна бачити i "патологi¬" науки. Це замаскований плагiат, заздрiсть, пiдозрiлiсть, конкуренцiя.
   Як маг працювати вчений? Вчений повинен передавати науковi результати iншим вченим. Але вiн не повинен поспiшати з публiкацiями. Вчений маг бути сприйнятливим до нових iдей. Однак вiн не повинен пiддаватися модi, модним iнтелектуальним вивертам. Вчений повинен прагнути здобути таке знання, яке будуть цiнувати iншi вченi. Вченому не варто звертати увагу на те, як оцiнюють його дiяльнiсть. Вiн повинен захищати новi iде¬. Не варто також пiдтримувати необачнi новi висновки. Вчений маг ретельно освоювати свою галузь з ¬¬ загальними знаннями, повсякчас пам'ятати, що загальна ерудицiя може гальмувати творчий процес. Вчений повинен бути точним у сво¬х формулюваннях по всiх деталях. Але вiн не повинен бути педантом, пам'ятаючи, що педантизм шкодить змiсту.
   Цiннiсна концепцiя Ларi Лаудана. Ларi Лаудан у сво¬й цiннiснiй концепцi¬ науково¬ рацiональностi не залишаг зовсiм нiякого -рунту для якогось рацiоналiзму.
   До Ларi Лаудана, а це Томас Кун i Пол Фейграбенд, вважалося: новi теорi¬ настiльки вiдмiннi вiд старих, фундаментальних теорiй, що не можна i порiвнювати нове зi старим. Тут пiдкреслюгться, що в науцi можна не говорити про наступнiсть. А кращу теорiю вибирають, враховуючи позанаукове, тобто психологiчне, свiтоглядне, соцiальне положення. На вiдмiну вiд такого розумiння, Л. Лаудан вважаг, що цiнностi та усiлякi пiзнавальнi норми, якi прийняли дослiдники, все одно треба критично оцiнити, порiвнюючи певнi позицi¬. Тому вибiр певно¬ науково¬ теорi¬ можна вважати процесом рацiональним. I той консенсус, тобто та злагода, до яко¬ приходять вченi, не г системою догм. Певнi питання переглядаються. Це не релiгiя, де догма абсолютна. Наукове спiвтовариство завжди дискутуг. Дискусi¬ йдуть за принциповими протистояннями, вiд яких виникають науковi революцi¬. Наприклад, таке протиставлення, як "хвильова - корпускулярна" теорi¬ свiтла. Або "атомiзм - енергетизм" у фiзицi. В геологi¬ - це "унiформiзм - катастрофiзм". В бiологi¬ - це "креацiонiзм - еволюцiонiзм".
   Буваг, дослiдники порушують пiзнавальнi норми, прийнятi в наукових спiвтовариствах i обирають стратегiю контр-нормальну. В фiлософi¬ науки г така точка зору, що незгода г рушiйною силою розвитку науки, а згода не г основою в цьому процесi. Новi теорi¬ з'являються тому, що г розбiжностi мiж вченими. Цi розбiжностi - в цiнностях, в певних уподобаннях вчених. Тому вiд тих розбiжностей з'являються новi теорi¬. Однак г i критерi¬ пошукiв нових цiнностей. Цi критерi¬ - вiд консенсусу. А консенсус не народжугться, а створюгться. Кинути виклик авторитету, призвести розрив з традицiгю в сво¬й творчостi - це ще не означаг зламати повнiстю консенсус, згоду. Консенсус теж створюгться. Творення консенсусу в науцi маг рацiональнi принципи й реалiзугться процедурою iгрархiчно¬ моделi об-рунтування. Iгрархiчна модель об-рунтування, через яку створюгться консенсус, маг актуальний, методологiчний i аксiологiчний рiвень незгод. Але незгоди закiнчуються згодою, тобто консенсусом. Методологiчнi правила г iнструментами реалiзацi¬ певних пiзнавальних цiлей. Пiзнавальнi цiлi, а також цiнностi мають певнi правила, окреслюють коло певних правил i тому можуть бути посередниками в дискусiях. Цi правила ведуть до бажаних пiзнавальних цiнностей. Якщо г досягнутим консенсус в цiлях i цiнностях, то може бути консенсус i в методологi¬, i в фактах, i в прийняттi й розумiннi фактiв.
   Ларi Лаудан показав, що пiзнавальнi цiлi, якi неможливо зреалiзувати, зазнають поразки у дискусiях вчених.
   Пiзнавальнi цiлi, якi не вiдповiдають цiнностям, що визначають пiзнавальну практику, теж зазнають поразки в наукових дискусiях.
   Вiдчуття людини, сприймаючи явища, не схоплюють сутнiсть. Тому потрiбно заглядати в невидимий свiт, той, що за явищем. Альтернативна аксiологiя легiтимiзуг мету розумiння видимого свiту через розробку гiпотез про невидимий свiт, i тому розроблягться гiпотетико-дедуктивний метод. Все це вiд того, що аксiологiя емпiризму не узгоджугться з неявною аксiологiгю, яка торкагться бiльш дiгвих наукових положень.
   Моральнi аспекти новiтньо¬ науки. Виходити iз необхiдностi блага для всiх, як це роблять утилiтаристи, або вiдстоювати моральне право людини на особистий успiх, як це роблять прагматики, у ХХI столiттi замало. Користь i справа вiдступають на другий план перед вiдповiдальнiстю. Людина маг вiдповiдати за сво¬ вчинки. Людина - вiльна. Проте вона i вiдповiдальна. Людина повинна розплачуватись за передбачуванi наслiдки сво¬х дiй.
   Дiяльнiсть людини може мати згубнi наслiдки для всiх. Тому повинна бути вiдповiдальнiсть за наслiдки власних дiянь. Людина вiльна, незалежна i самостiйна. Але вона маг вiдповiдати за власну вiльну поведiнку.
   Сучасний свiт потребуг узгодження намiрiв та iнтересiв людей, гармонiзацi¬ суспiльних норм з особистiсними правилами людини.
   Наукова дiяльнiсть людини - це дiяльнiсть у глобалiзацiйному свiтi, i тому вона потребуг вiдповiдальностi. Все пов'язане зi всiма. Зростають загальносуспiльнi проблеми. В цiй ситуацi¬ вчений маг бути вiдповiдальним перед людством. Створення ядерно¬ збро¬ г прикладом того, що вчений повинен вiдповiсти за зроблене. I тут iдеал служiння знанню заради його самого, а також ствердження, що пошук iстини г добро саме по собi, не вiдповiдають дiйсностi. Вчений несе вiдповiдальнiсть за сво¬ вчинки. Iнший приклад - це перспективи клонування людини. Процес клонування набираг обертiв. Набираг обертiв i вiдповiдальнiсть вченого. Об'гктивно-iстинне знання не г найвищою цiннiстю. До нього треба ставитися критично.
   Теоретична фiлософiя закiнчугться аксiологiгю, коли нею отримуються цiнностi, коли отримано головну цiннiсть в iгрархi¬ цiнностей. Заради головно¬ цiнностi людина починаг дiяти. I теоретична фiлософiя переходить в практичну фiлософiю, тобто в етику, мораль.
   Головною цiннiстю г людське життя. Тому дi¬ людини повиннi бути направленi на збереження людського життя, на розробку можливостей iснування цього життя в майбутньому. Отже, якi цiнностi мають бути першочерговими пiсля основно¬ цiнностi? Якщо найбiльшу вартiсть маг людське життя, то першочергова цiннiсть - це збереження його в майбутньому. Тут аксiологiчна цiннiсть - це збереження життя.
  
   Роздiл 4. НАУКА ПРО СУСПIЛЬСТВО I ОСОБИСТIСТЬ
  
   Суспiльнi науки i антропологiя протягом свог¬ iсторi¬ виробили прописнi iстини про суспiльство i людину. Продемонстругмо цi основнi загальнi iстини, перевiренi практикою людського життя. Науковi факти соцiологi¬ i культурологi¬ iнтегрують в цiлiснi свiтогляднi уявлення про отримання значимих цiнностей. Так формують аксiологiю фiлософi¬ - кiнцевий сенс теоретично¬ фiлософсько¬ думки. Продемонстругмо основнi положення аксiологi¬, iнтегрованi з приводу основних цiнностей як висновкiв певних наукових знань.
   СОЦIАЛЬНА ФIЛОСОФIЯ
   Фiлософiя суспiльства - соцiальна фiлософiя (загальнi положення). Соцiальна фiлософiя - це фiлософська наука, яка вивчаг суспiльство. Суспiльство - це основоположна категорiя соцiально¬ фiлософi¬.
   Предметом соцiально¬ фiлософi¬ г цiлiснiсть суспiльства. Соцiальна фiлософiя i фiлософiя взагалi, дослiджують взагмовплив та взагмоперетворення iндивiдуального i соцiального. Також дослiджугться те, як розв'язуються особистiснi й суспiльнi проблеми смислiв життя людей. Фiлософiя через дослiдження виробляг умови вiльно¬ самореалiзацi¬ людини в суспiльствi. Фiлософiя виявляг тi умови iснування людини, за яких зберiгагться i вдосконалюгться суспiльство.
   Суспiльство г продукт взагмодi¬ людей. Соцiальна фiлософiя прогнозуг ту систему соцiальних зв'язкiв, яка даг життгдiяльнiсть. Соцiальна фiлософiя прогнозуг тi зв'язки мiж людьми, якi утворюють середовище власне людсько¬ життгдiяльностi. Соцiальна фiлософiя, розглядаючи соцiальнi зв'язки, дослiджуг тi з них, якi утворюють основу життгдiяльностi людей.
   У сучаснiй соцiальнiй фiлософi¬ суспiльство розглядагться як смислова комунiкацiя.
   Суспiльство як система i процес. Суспiльство - це сукупнiсть взагмодiй людей, що сформована iсторичним процесом.
   Суспiльство - це сформованi форми i способи об'гднання людей.
   У суспiльствi люди об'гднуються i взагмодiють у сво¬х вiдносинах i спiлкуваннi мiж собою, прагнучи пiзнавати i регулювати середовище, в якому живуть.
   Суспiльство розумiгться також i як певна спiльна основа, поле перетину, накладання особистiсних людських дiй. За Тойнбi, це перетини i накладання iндивiдуальних дiй людей.
   Суспiльство формугться не вiдкиданням розбiжностей мiж людьми, а врахуванням цих розбiжностей. Розбiжностi рiзних пiдходiв, якi висловлюють люди, не вiдкидаються, а навпаки - враховуються. Коли враховуються рiзнi пiдходи з тих чи iнших проблем, то суспiльство стабiлiзугться.
   Неопрагматистська фiлософiя науки. Соцiально-практичне як важливе можна спостерiгати в прагматизмi, в неопрагматизмi. Тут людина зацiкавлена в ефективностi свог¬ дiяльностi, а ¬¬ знання - кориснi, приносять плоди. Знання опредмечуються в людських успiхах. Знання мають прояв в iнiцiативностi i пiдпригмливостi. Тут знання розв'язують життгвi проблеми. Вони iз самого початку г практично налаштованими.
   Неопрагматистська фiлософiя науки операцiоналiстична.
   Операцiоналiзм Персi Вiльямса Брiджмена. Персi Вiльямс Брiджмен (1886-1961) показав, що змiст наукових концепцiй зумовлюгться практикою. Науковi структури зумовлюються процедурами практично¬ взагмодi¬ суб'гкта з об'гктом.
   За Персi Брiджменом змiст фiзичних наукових понять визначагться сукупнiстю експериментальних операцiй. Персi Брiджмен вiддавав перевагу операцiям вимiрювання. Iдея операцiонального аналiзу Персi Брiджмена полягаг в тому, що нам невiдоме значення поняття - доти, доки не визначено операцi¬, котрi використовуються нами при застосуваннi цього поняття. Поняття повиннi проходити операцiйну перевiрку. Треба виявляти походження i розвиток понять.
   За Персi Брiджменом змiст поняття тяжiг водночас до таких операцiй з цим поняттям, як диференцiацiя i iнтеграцiя. Диференцiацiя - це операцiоналiзацiя поняття. Iнтеграцiя - це концептуалiзацiя поняття. Через диференцiалiзацiю ми магмо унiкальнiсть значення поняття. Значення маг бути одиничним. Iнтеграцiя пiдпорядковуг диференцiацiю пiзнавальним нормам, коли неможливо використовувати рiзнi поняття для позначення одного й того ж.
   Персi Брiджмен вказуг, що структури мови розумiються в залежностi вiд особливостей досвiду. Мова повинна детермiнуватися дiями людини, тобто операцiями. Детермiнуватися дiями, але не ототожнюватися з цими дiями.
   Герменевтичний прагматизм Ричарда Рортi. Вiн наполягаг на дослiдженi вiдношення "iндивiдуальнiсть - соцiум". Основою такого вiдношення г мова, яка фiксуг людський досвiд. Також основою вiдношення "iндивiдуальнiсть - соцiум" г людина як творча iстота. За Р. Рортi творча сутнiсть людини знаходить вираження в мовi, знаходить текстуальне вираження. Тобто дослiдження маг бути способом розумiння та iнтерпретацi¬ текстiв. Така методологiя розумiння та iнтерпретацiя текстiв г фактично лiтературною критикою.
   Рацiональне пiзнання може породжувати непередбачуванi вiдкриття, непередбачуванi винаходи. Цi вiдкриття i винаходи не вписуються в "нормальну" рацiональнiсть. Отож можна дiйти висновку, що творчi пiзнавальнi акти г "анормальними". Рортi вiдрiзняг "нормальний дискурс", коли люди дiють за загальнообов'язковими принципами, i "анормальний дискурс", де немаг принципiв, засобiв або методiв загальнообов'язкових. В цих дискурсах для науки важливi i пiзнавальнi повноваження епiстемологi¬ i герменевтика. За Р. Рортi треба синтезувати епiстемологiю й герменевтику - герменевтику прагматично орiгнтовану, герменевтику методологiчно оснащену.
   За Ричардом Рортi дискурси, що перебувають у протиборствi, дають можливiсть узгодити розбiжностi мiж науковими позицiями. Тут узгодження досягагться через вдосконалення мовних практик. Коли г дискурси, що перебувають у протиборствi i конфлiктi, з'являгться можливiсть побачити суперечливi тлумачення проблеми. Тлумачення, текстуально зафiксованi, спiввiдносяться i узгоджуються в конкуруючих дискурсах за принципом доповнюваностi. В цьому полягаг неопрагматизм Р. Рортi.
   Соцiально-гуманiтарне пiзнання. Герменевтична методологiя. Соцiально-гуманiтарне пiзнання маг герменевтичнi методи. Герменевтика дослiджуг тексти - як письмово вираженi прояви людсько¬ дiяльностi, одухотворено¬ майбутнiми можливостями. Тут тексти розумiються, виходячи з них самих. Герменевтика займагться розумiнням текстуально зафiксованих духовно-культурних явищ.
   Щоб зрозумiти текст, треба перенестися в душевний стан автора цього тексту, спорiднитися з ним в його духовному станi. Так можна зрозумiти автора. Але герменевтика також з'ясовуг iсторико-культурну ситуацiю, в якiй формувалась авторська думка. Герменевтика займагться процедурами перенесення себе в iсторичну ситуацiю, ситуацiю в якiй перебував автор. Герменевтика займагться розглядом i досягненням iсторичних обставин, фiксуючи часову дистанцiю.
   Мартiн Гайдегер вказував, що герменевтика маг справу з нашим загальним ставленням до свiту. I тут мова г предметом осмислення.
   Е. Беттi бачить герменевтику як спосiб розумiння iсторичних текстiв. Це розумiння траплягться при перемiщеннi в чужу суб'гктивнiсть. При розумiннi спочатку впiзнагться текст, потiм вiдтворюгться смисл цього тексту i нарештi застосовугться вiдтворений смисл тексту в подальшому впiзнаваннi.
   Беттi зводить розумiння до процедури, в основi яко¬ г iнтерпретацiйна гiпотеза. Iнтерпретацiйна гiпотеза вимагаг роботи реконструкцi¬ вiдповiдно точцi зору автора тексту, вимагаг смислово¬ з'ясованостi, щоб залишати в процесi розумiння суб'гктивний фактор, але узгоджувати зi смисловими поштовхами, що надходять вiд об'гкта.
   Герменевтика Г.-Г. Гадамера. Це герменевтика iсторичного пiзнання. Тут традицiя г вихiдною пiзнавальною ситуацiгю. В традицi¬ закрiплюгться позитивний досвiд. Традицiя - це зберiгання того, що маг мiсце за будь-яких iсторичних перемiн. Але це зберiгання г акт розуму. Традицiя передагться через перекази i упередження. Переказ для людини стаг чимось сво¬м. А упередження - це судження.
   Традицi¬, перекази i упередження формують у людини попереднг розумiння. А попереднг розумiння - це вихiднi засади мислення. Мислення не може бути повнiстю очищеним вiд наперед заданих засад.
   Попереднг розумiння накладаг смисл на те, що людина дослiджуг. Дослiдження йде вiд цiлого до частини i вiд частини - до цiлого, постiйно розширюючи гднiсть зрозумiлого смислу. Тут описугться розумiння традицi¬ та ¬¬ витлумачення. Витлумачення традицiй i переказiв розширюг горизонт розумiння, розширюг поле зору. Розширення горизонту даг можливiсть вiрно оцiнити значення тих або iнших речей. Оцiнка йде з точки зору вiддаленостi в майбутнг. Розширити горизонт розумiння - це бачити якомога далi, бачити бiльш значуще цiле, бачити майбутнг.
   Набуття нового горизонту розумiння проходить завдяки набуттю правильного горизонту запитування. Хто хоче мислити, повинен запитувати. Через запитування вiдбувагться дiалог дослiдника з предметом його дослiдження. Вiд запитання йде витлумачення. Це дiалектика питання й вiдповiдi.
   Мовою виражаються перекази, те, що в традицi¬. Однак у мовi i завершугться тлумачення i розумiння. Мова це не тiльки те, що написано. Мова - це засiб спiлкування людей, шлях до порозумiння мiж людьми.
   Наукова дiяльнiсть - це одна зi сфер цiлiсно¬ людсько¬ дiяльностi. Все пов'язано зi всiм. Зв'язок iде через iнтерпретацi¬. Святе Письмо, тобто Веди, Авеста, Трипiтака, Дао де цзiн, Бiблiя, Коран, потребуг iнтерпретацi¬. Iсторичнi трактати потребують iнтерпретацi¬. Державнi закони потребують iнтерпретацi¬. Результати фiзичних експериментiв в науцi потребують iнтерпретацi¬. Науки, такi як фiзика, хiмiя, бiологiя та iншi, - це рiзновиди розумiння. Цi науки творяться людьми i як рiзновиди розумiння потребують iнтерпретацiй. ¦дино правильне наукове тлумачення неможливе, бо при тлумаченнi iснуг мiнливе попереднг розумiння, а не тiльки логiка дослiдження. Метод частковий, i тому не можна отримати абсолютну iстину. Наукове пiзнання не потребуг залишатися в традицiйнiй площинi вiдношень. Iсторично рухливе все. I факти. I розумiння цих фактiв. I методи розумiння цих фактiв.
   Безумовно-об'гктивних методiв пiзнання не iснуг. Адже iснують упередженостi, iснуг iсторична зумовленiсть.
   Науковi факти - це подi¬, якi ми мислимо в контекстi людського досвiду, в контекстi досвiду людства взагалi.
   Герменевтика Поля Рiкера. Поль Рiкер (народився 1913 р.) вважаг поняття "особистiсть" основою, вiдправним моментом у наукових дослiдженнях. За Полем Рiкером особистiсть творить значення як основу культури. Особистiсть творить смисли в такому напрямку культури, як наука. Наука розкриваг минуле особистостi i ¬¬ буття в сучасному свiтi. Наука сво¬ми науковими методами розкриваг також перспективи особистостi, ¬¬ майбутнг.
   Поль Рiкер надаг значення символiзацi¬. Вiн зазначаг, що символiчнi вiдношення людей один до одного, а також до свiту бiльш змiстовнi, нiж вiдношення людей через мовну комунiкацiю. У символiчнiй формi вiдображено народнi оповiдання, художнi твори, iсторичнi пам'ятки. Символiчнi суспiльнi вподобання. Символiчнi людськi переконання та дi¬ людей. Символiчнi художнi стилi. Також символiчнi норми повсякденного спiлкування людей. Все це - свiт культурних символiв. Свiт культурних символiв виражають певнi реальностi.
   Поль Рiкер вважаг герменевтику способом осмислення результатiв самоздiйснення людини. Для цього г засоби культури. Людина засобами культури витлумачуг аспекти свого буття у свiтi.
   Поль Рiкер показав, що результати пiзнання виражають iсторико-культурну ситуацiю i унiкальну неповторнiсть особливостей пiзнання в ¬х взагмозв'язку.
   Науковi теорi¬ i вiдкриття г надбанням людських суспiльних дiянь. Науковi теорi¬ i вiдкриття - це культурнi подi¬. А вiд того культурно-символiчний вплив на мислення людей, у тому числi й на науковцiв, значний. Впливаг i мiфологiчна символiка, i релiгiйна. Поль Рiкер говорив про те, що символ зваблюг до мислення.
   Поль Рiкер вказуг, що вiдношення мiж поясненням i розумiнням - дiалектичне. Це вiдношення входить в методологiю герменевтики. Пояснення i розумiння взагмозалежнi.
   При дослiдженнi текстiв виникають запитання. Запитання повиннi сприяти поясненням i осмисленню тексту. Поль Рiкер стверджуг: щоб досягти правильностi розумiння тексту треба вiдкрити новий спосiб запитування. Ця запитувальна методика дослiдження може бути прийнята як для наукового, так i для фiлософського пiзнання. I тут повинна бути взагмодiя пояснення i розумiння. Взагмодiя пояснення i розумiння даг iстинний смисл.
   Соцiальна фiлософiя ставить питання про те, якими мають бути стосунки мiж людьми, щоб вони сприяли вирiшенню питань спасiння вiд можливих майбутнiх катастроф? Доброзичливi стосунки? Тут присутня багатофакторнiсть. У всякому разi стосунки мiж людьми повиннi сприяти проблемам спасiння.
   ФIЛОСОФIЯ КУЛЬТУРИ
   Фiлософiя культури (загальнi положення). Науковi факти рiзних галузей знань, iнтегруючись у свiтогляднi засади формують основнi положення фiлософi¬ культури. Продемонстругмо цi основнi положення.
   Фiлософiя культури - це фiлософська наука, що вивчаг культуру та ¬¬ сутнiсть. Культура - це цiлiснiсть досягнень у науках i мистецтвах. Культура як цiлiснiсть iгрархiчно впорядковуг елементи в гдину систему цiнностей. Вiд того культура г стабiльною структурою. Завдяки стабiльностi культурних структур зберiгагться, акумулюгться i передагться соцiальний спадок.
   Культуру розумiють як знакову систему, що закрiплюг вищi психiчнi переживання людини. Прикладом цього може бути неофройдизм.
   Сучасна фiлософiя розумiг культуру як засiб гармонiзацi¬ стосункiв в соцiумi.
   Вихiдна, початкова субстанцiя культури - це комунiкацiя. Сполучною ланкою культури, ланкою, яка об'гднуг людей однiг¬ культури, г традицiя.
   Культурнi цiнностi. Культурнi цiнностi - це значущi принципи як загальнi основи певно¬ культури. Культурнi цiнностi спрямовують людську дiяльнiсть, мотивують людину на певнi вчинки. Культурнi цiнностi продукуються у творчостi.
   Вiльгельм Вiндельбанд зазначав, що культурнi цiнностi г основою всiх функцiй культури. За Вiндельбандом такi вищi цiнностi, як iстина, краса, благо, святiсть, визначають дiяльнiсть людини. Культурнi цiнностi не iснують, а значать. Тобто вони мають трансцендентальну природу.
   Культурнi цiнностi за свогю природою трансцендентнi. Але вони через людську волю стають нормами i набувають iманентного характеру, що стверджуг марбурзька школа, зазначаг Коген.
   Лотце i Вiндельбанд доводять, що культурнi цiнностi iснують у свiдомостi людини. За Рiкертом культурнi цiнностi пов'язанi з людською волею. Це розумiння присутнг i в екзистенцiалiзмi ХХ ст. Так, культурнi цiнностi породжуються свiдомiстю i волею особистостi, говорить Ж.-П. Сартр. Але Вундт вказуг, що почуття людини г джерелом культурних цiнностей. За Брентано, цiнностi формуються через людськi емоцi¬ позитивного або негативного характеру. Наприклад, через любов або ненависть. Але емоцi¬ - це i не вольове i не свiдоме в людинi. Культурнi цiнностi як апрiорнi й емоцiйнi за сво¬м походженням розпiзнаються за сво¬ми значеннями через iнтенцiональнi процеси уподобання, стверджуг Шелер.
   Наука в постмодернiстськiй фiлософi¬ культури. Постмодернiзм Жан-Франсуа Лiотара. За Лiотаром, слово "постмодерн" означаг стан культури, наступний за новацiями, якi вiд кiнця ХIХ сторiччя змiнили правила гри для науки, лiтератури й мистецтва. Тут мова йде про кризи наративiв.
   Наратив, тобто розповiдь, - це узагальненi пояснювальнi системи, якi стали засадами культури Нового часу, тобто модерну. Це будь-яке знання з релiгi¬, мистецтва, науки, писано¬ iсторi¬. Всi цi знання сформували всеохоплюючi розповiдi, або метанаративи. Наприклад, така розповiдь як дiалектика Абсолютно¬ iде¬ у фiлософi¬ ХIХ ст.
   Наративи г засобами легiтимацi¬, або узаконення. Узаконюються знання. Знанням надагться вигляд логiчно¬ завершеностi, безумовно¬ прийнятностi.
   Наративи розростаються завдяки iнформацiйним технологiям, якi полегшують комунiкацiю. Розростаючись, наративи легiтимiзуються i тоталiтаризують уявлення про сучасний свiт. Завдяки полiтицi, полiтичним iнститутам наративи набувають сили примусу.
   Лiотар визначаг постмодерн як недовiру до наратива, що розрiсся, тобто до метанаратива. Вiн розглядаг знання як мову, а мову - як полемiку, мовну гру. Мова як знання руйнугться. Зростаг мовна гра, тобто дискурси. Традицiйно-науковi правила змiнюються на технiчно-операцiйнi. Категорi¬ "iстинне - хибне" змiнюються на "ефективне - неефективне". Йде вiдхилення вiд звичайно¬ логiки.
   Iнновацiя породжуг в людинi незгоду. Знання перiоду постмодерна стимулюють нашу чутливiсть стосовно вiдмiнностей. Саме тому знання перiоду постмодерну загартовуг нашу можливiсть терпiти неспiвмiрнiсть. Лiотар стверджуг, що сучасний консенсус сучасно¬ дискусi¬ закiнчугться паралогiгю. Паралогiя - замiсть логiки.
   Сучасний консенсус чинний лише для гравцiв, якi брали участь в дискусi¬. В разi потреби такий консенсус пiдлягаг скасуванню. Це тимчасовий консенсус, не узагальнено системний консенсус. Тому цей консенсус не руйнуг системний консенсус, а лише сприяг еволюцi¬ системного консенсусу, додаючи в систему iншу мету. В сучасному консенсусi - пошук iде¬ заради паралогi¬ (Лиотар 1998).
   В сучаснiй культурi цiлiсно-системне розумiння дiйсностi розпадагться. Виникаг багато дискурсiв про сучасний свiт. Посилюгться теоретична нестабiльнiсть, i монополiя на iстину зникаг. Легiтимiзуються, тобто узаконюються змагання дискурсiв, узаконюгться паралогiя замiсть логiки, узаконюгться багатозначнiсть замiсть однозначностi, узаконюгться дисконсенсус замiсть консенсусу. Така ситуацiя поширюг простiр iнтелектуально¬ творчостi. Поширена iнтелектуальна творчiсть вiдкриваг можливiсть для нових припущень, нових узагальнень. Цi новi припущення i узагальнення забезпечують свободу пiзнавально¬ дiяльностi. Однак вчений повинен брати на себе i вiдповiдальнiсть за паралогiю, багатозначнiсть, дисконсенсуснiсть.
   Постмодерн i легiтимiзацiя. Постмодернiзм вважаг усiлякi грандiознi соцiальнi проекти примарними i утопiчними. Проекти ощасливити людство, такi, як комунiстичний проект, нацiональний проект, лiберальний або релiгiйний проект, - утопiчнi. Далекосяжнi намiри повнiстю позбутись нерозумностi i несправедливостi можуть обернутися непередбаченою нерозумнiстю i ненавмисною несправедливiстю. Наприклад, комунiстичний проект справедливого суспiльства обернувся просто знищенням багатьох людей.
   Такий духовно-цiннiсний iдеал, як "життя без табу", висвiтлюгться завдяки розвинутим засобам масово¬ комунiкацi¬. Хоча людина маг дотримуватися всiляких "табу". Статевi, моральнi, правовi та iншi табу - це основи культури. За умов розвинутих засобiв масових комунiкацiй поширюються теми нетрадицiйного характеру. Традицiйне i нетрадицiйне взагмодiють i взагмовпливають. Tх рiвноправ'я представлено в пресi, кiно, телебаченнi, лiтературi та в iнших засобах масово¬ комунiкацi¬.
   Постмодернiзм доводить, що всяка аксiоматизацiя неповна. Так, наприклад, iснують iстиннi арифметичнi судження, котрi неможливо вивести з арифметично¬ системи аксiоматичного характеру, тобто з аксiом. Аксiоматичну арифметичну систему треба вважати суперечливою.
   Постмодернiзм стверджуг, що неможливо довести несуперечливiсть будь-яко¬ формалiзовано¬ системи засобами цiг¬ ж системи. Довести несуперечливiсть формалiзовано¬ системи можливо, якщо вийти за межi цiг¬ системи.
   Постмодернiзм показуг обмеженiсть аксiоматизацi¬ та формалiзацi¬.
   Постмодернiзм стверджуг, що структури, якi втрачають енергiю при хiмiчних реакцiях, можуть впорядковуватись. Втрачаючи енергiю, структури впорядковуються через флуктуацi¬. I тут виникаг порядок з хаосу.
   Класична наука доводить, що iстина можлива лише одна. Але iснуг нестабiльнiсть станiв. Ця нестабiльнiсть г об'гднуючим принципом сучасного бачення свiту. Нестабiльнiсть зумовлюг спiвiснування наукових теорiй, якi не г вiдповiдними одна до одно¬.
   Мислення людини г полiфонiчним. Розум людини, яка мислить класичною науковою формою, - це один iз витокiв полiфонi¬.
   Постмодерн показуг ситуацiю плюральностi, або множинностi. А постмодернiзм - це сутнiсть цiг¬ плюральностi, або множинностi.
   Постмодернiзм про наукове знання. Збагачують культуру як науковий, або рацiональний тип мислення, так i мистецько-художнiй, релiгiйний, мiфологiчний, символiчний типи мислення.
   Постмодернiзм вважаг, що рацiоналiзм у класичному виглядi не маг мiсця в сучаснiй науцi. Лiбералiзуються такi принципи, як детермiнiзм, цiлiснiсть, системнiсть, емпiризм. Наприклад, стосовно емпiризму г таке зауваження, що можуть застосовуватись теоретичнi моделi, якi не вимагають емпiрично¬ об-рунтованостi.
   Постмодернiзм стверджуг, що картини реальностi цiлiсного i всезагального характеру г лише локальними. Цiлiсно-загальнi картини реальностi г в свог¬ сутi лише локальними.
   Постмодернiзм наголошуг на тому, що наука г наративною. Об'гктивна реальнiсть вiдкривагться людинi наративно, тобто у виглядi розповiдей. Фiзики розповiдають iсторi¬ про ядернi частки. Бiологи розповiдають iсторi¬ про живий органiзм.
   Розповiдь про об'гктивну реальнiсть розроблягться вченим i доповiдагться. А слухач iнтерпретуг цю доповiдь. При iнтерпретацi¬ йде також i спотворення цiг¬ об'гктивно¬ реальностi. Таким чином, розповiдь вченого вiдокремлюгться вiд вiдтворено¬ ним об'гктивно¬ реальностi. Тобто розповiдь як розкриваг об'гктивну реальнiсть, так i приховуг цю об'гктивну реальнiсть. Розповiдь i являг зовнiшнiй свiт i водночас приховуг сутнiсть.
   За постмодернiстською концепцiгю у новiтнiй науцi значну роль вiдiграг мова. Мова фiксугться в наукових текстах. Тексти фiксують не тiльки науковi теорi¬, але й феномени iнших напрямкiв культури. У сво¬й сукупностi тексти виступають як "iнтертекст" вiдображаючи як природну так i соцiальну реальнiсть. З розвитком культури, в тому числi i науково¬ культури, iнтертекст набуваг усе бiльше самостiйного буття.
   Постмодернiзм зосереджуг увагу на соцiокультурному статусi наукового знання, яке представлено цiннiсними структурами. Наукове знання як цiннiсть, як система цiнностей.
   Науковi знання про свiт, якi були затвердженнi в епоху модерна, не обов'язково могли навчити людину, як жити в свiтi людей i природи, який спосiб життя треба мати. Епоха модерну часто нiвелюг людську особистiсть i проводить iдеологiю технократизму i сцiгнтизму. Така постановка питань обертагться тим, що постмодернiзм як реакцiя на це починаг заперечувати принцип науково¬ об'гктивностi. Заперечугться як iстиннiсть знання, так i його загальна значимiсть. Проблема об'гктивно¬ iстини модерна змiнюгться постмодернiстською проблемою можливостi iстини за певно¬ практично¬ i пiзнавально¬ ситуацi¬, в певному контекстi. Контекстуальнiсть iстини постмодернiзму змiнюг об'гктивнiсть iстини модернiзму.
   Постмодернiзм утверджуг невичерпну багатоаспектнiсть знання. Також постмодернiзм вказуг на фрагментарнiсть знання.
   Ненаукове i наукове мають схожiсть. Асоцiативнiсть, образнiсть, iнту¬тивнiсть, а також метафоричнiсть i iнсайт, якi ми бачимо в ненауковiй пiзнавальнiй практицi, можна бачити i в науковiй пiзнавальнiй практицi.
   Постмодернiзм помiчаг, як знання з критерiгм iстинностi розширюгться до критерiю ефективностi, критерiю справедливостi. I тут можна бачити, як науковий дискурс включагться в мовну гру. А мовнi iгри легiтимiзують науку.
   Фiлософiя культури визначаг, якi культурнi напрямки iснують задля розвитку в майбутньому i якими мають бути культура i спосiб життя людини, щоб унеможливити зникнення життя. Культура повинна сприяти адаптацi¬ людини до навколишнього середовища. Тут - культура для адаптацi¬.
   СИНЕРГЕТИКА
   Наука про синергетику (загальнi положення). Синергетична парадигма. З мiкроподiй виникають макроструктури, якi зумовлюють змiни в мiкромеханiзмах. Тобто макроструктури, що виникають з мiкроподiй, мають у свою чергу зумовлювати змiни в мiкромеханiзмах (Самардак 2011: 167-190). В дуже неврiвноважених умовах (Пригожин, Стенгерс 2000) г пiдстави описувати врiвноваженiсть як форми адаптацi¬ системи до зовнiшнiх умов (Хакен 1985).
   Синергетика - це теорiя середовищ, якi складнi, динамiчнi, неврiвноваженi, вiдкритi, нелiнiйнi.
   Складнiсть середовищ - це динамiчнiсть середовищ, динамiчнiсть процесу самоорганiзацi¬ середовищ. У середовищах виникають мiкроявища самоорганiзацi¬, коли для цього г певнi умови. Це умови неврiвноваженостi, вiд чого для подолання цiг¬ неврiвноваженостi виникаг нова структура. Неврiвноваженiсть г умова або джерело виникнення врiвноваженостi. Неврiвноваженiсть породжуг порядок iз хаосу.
   Врiвноваженi, або впорядкованi середовища, iснують завдяки приходу енергi¬ ззовнi. Ця енергiя йде до них з невпорядкованих середовищ, з великих, масштабних невпорядкованих середовищ.
   Середовища врiвноваженого характеру зустрiчаються де-не-де, локально. У Всесвiтi переважаг неврiвноваженiсть. Врiвноважених середовищ мало. Це, наприклад, живi органiзми. Врiвноваженi середовища живляться енергiгю ззовнi. Якщо вони, цi врiвноваженi середовища, живляться ззовнi, то вони вiдкритi. Вiдкритiсть - це характеристика врiвноважених середовищ, врiвноважених систем. Саме вiдкритiсть забезпечуг потрiбний енергообмiн, приплив енергi¬.
   У врiвноваженiй системi фiксугться лише один стацiонарний стан. I розвиток один. А якщо посилюгться нерiвновага системи, то для цiг¬ системи вiдкриваються вже не одна, а двi гiлки розвитку. Двi гiлки розвитку - це точка бiфуркацi¬. I тодi система переходить вiд однiг¬ усталеностi до двох. Цi двi усталеностi системи кардинально вiдрiзняються вiд початкового стану системи. Вони г джерелом iнновацiй. Вони, цi двi усталеностi, ще значаться як бiфуркацiйна розвилка. В процесi самоорганiзацi¬ ця бiфуркацiйна розвилка зумовлюг розвиток об'гктивно¬ реальностi, розвиток нелiнiйного характеру. Нелiнiйнiсть розвитку виникаг в результатi випадкових накладень потокiв подiй, якi не пов'язанi мiж собою. Випадковi перетини потокiв подiй, не пов'язаних мiж собою, роблять нелiнiйний розвиток. ¦ однолiнiйний причинно-наслiдковий процес. Нелiнiйний же процес розвитку пов'язаний з випадковiстю. I тут незначне випадкове збiльшення зовнiшнього впливу може викликати дуже потужний ефект. Виникаг пристосованiсть до мiнливих параметрiв зовнiшнього середовища. Виникаг також пластичнiсть поведiнки системи. Це нелiнiйнi динамiчнi системи. Вони чiтко пов'язанi з випадковостями.
   Складнi, динамiчнi, неврiвноваженi, вiдкритi, нелiнiйнi системи присутнi в рiзних сферах буття, присутнi як в природному, так i в соцiальному середовищi, де йдуть процеси самоорганiзацi¬. В зв'язку з тим, що процеси самоорганiзацi¬ можуть проходити в найрiзноманiтнiших середовищах синергетику можна вiднести до мiждисциплiнарного напрямку.
   Синергетика i наукове пiзнання. Всесвiт - це гдина цiлiсна система, в якiй розгортагться порядок з хаосу. В цьому Всесвiтi г й суб'гктивний свiт думок. Об'гктивнi хiмiко-бiологiчнi реакцi¬, якi протiкають в головному мозку, i потiк думок вiд цього протiкання взагмопов'язанi, хоча й вiдмiннi мiж собою (Хакен 1985). I тут багато випадкового. Випадковостi внутрiшнi i визначальнi. Iснуг можливiсть неочiкуваних змiн напрямкiв самоорганiзацi¬. Випадковiсть даг блукання шляхами розвитку. В науковому пiзнаннi, коли в позицi¬ "випадкове-необхiдне" привалюг випадкове, то прогнозувати майбутнi стани складно. Проте наука виробляг методологiю нелiнiйних дослiджень, методологiю, яка пiдпорядковугться вимогам незамкнутостi, вiдкритостi перед впливами, методологiю, яка пiдпорядковугться ситуацi¬ неврiвноваженостi середовища. I тут треба враховувати, що динамiчний хаос не г протилежнiстю статичного порядку, оскiльки динамiчний хаос погднуг в собi безлад i порядок. Тому необхiдностi присутнi. Вони нiкуди не зникають. Але в точках бiфуркацi¬ випадковий вибiр певного напрямку розвитку - це вибiр мiж двома новими додатковими необхiдностями. Додатковi необхiдностi ускладнюють наукове передбачення. Однак пiсля бiфуркацiйно¬ подвiйно¬ стабiльностi, що додаг додатковi необхiдностi (тобто пiсля бiфуркацiйно¬ бiстабiльностi) i пiсля синхронiзацi¬ хаотично¬ поведiнки можна робити передбачення бiльш впевнено. Можна передбачати i бiльш широко, тобто передбачати i соцiальнi змiни. Зусилля людей стають витоками соцiальних структур. В той же час сформованi соцiальнi структури впливають на людей, стимулюють або стримують ¬х. У людей виникають вiд цього новi якостi. Tх iндивiдуальнiсть змiнюгться. Тут постiйно породжугться щось нове.
   Нове. Аналiз не продукуг нове знання, оскiльки аналiз зосереджугться на заданому. Синтез продукуг новi знання. Цi знання генеруються суб'гктом, тобто мають суб'гктивне походження. Однак за сво¬м змiстом знання вiдображають об'гктивнiсть, об'гктивний свiт. Що г свiт? Детермiнiстична зумовленiсть або гра? Людинi свiт уявлягться як детермiнiстична зумовленiсть. Але свiт уявлягться i як гра, змагання стихiй, де результат цього змагання - непередбачуваний, оскiльки iснують випадковостi. Людина намагагться приборкати цю непокiрливу випадковiсть.
   Вiд первiсного хаосу виникаг порядок. Але цей первiсний хаос i руйнуг цей порядок. Хаос руйнуг i нищить все вiджиле, руйнуг те, що г енергетично неспроможним.
   За iдеями нелiнiйно¬ науки свiт - непрогнозований i некерований. У нелiнiйно¬ науки плюральний погляд на свiт. В цьому свiтi йде боротьба мiж природними та соцiальними стихiями.
   Оновлений рацiоналiзм сучасностi. Рацiональне - те, що можна осягнути розумом. Iррацiональне ж - за межами того що осягагться розумом. Iррацiональне - це людськi емоцi¬, фантазi¬, воля, iнту¬цiя. Iррацiональне в сво¬х крайнощах можна зустрiти у Гастона Башляра.
   Гастон Башляр (1884-1962) доводив, що наша думка йде до реальностi, а не виходить iз реальностi. Розум виявляг себе через "божевiльнiсть" iдей, якi вiн продукуг. Цi божевiльнi iде¬ можуть перекреслювати певний людський досвiд. Але iстинне знання маг спiввiдноситися з досвiдом.
   Башляр стверджував, що наукове пiзнання - "приблизне" пiзнання, адже новоотримуване знання вiдносне, маг в собi помилки, якi потрiбно усувати. I це знання вiдкрите для нових впливiв.
   Г. Башляр зазначав, що якiсно нове з'являгться всупереч iснуючому в науцi. Дух науки стверджугться полiфонiчно, тобто нелiнiйно, плюралiстично. Науковий дух конституюгться вiдкрито, дiалектично.
   Фердiнанд Гонсет (1890-1975) згiдно з неорацiоналiзмом стверджуг, що головним у процесах пiзнання г розум. Пiзнання починагться з попереднього знання, хоч i самого малого, але попереднього знання. Наукове знання спiввiдноситься iз досвiдом, внаслiдок чого уточнюгться, переглядагться, доповнюгться чимось новим. Наукове пiзнання корегугться, повертаючись до власних засад. Ф. Гонсет впроваджуг дiалектичний метод i стверджуг, що треба бути готовим до перегляду власних пiзнавальних завдань i стандартiв. Ф. Гонсет зауважуг, що знання вiдкрите досвiду i пiдпорядковане нормам рацiональностi. Вiн також стверджуг, що в пiзнавальнi процеси треба включати розробки експериментальних процедур з ¬х новим iнструментарiгм, включати розробки теорiй. Треба орiгнтуватися на цiлiснiсть всього знання, цiлiснiсть пiзнання.
   Хiларi Патнем стверджуг, що iстин у свiтi поза розумом немаг. Вчений робить певний концептуальний вибiр, а потiм тлумачить данi досвiду. Досвiд г переживання у власнiй внутрiшнiй сферi, переживання феноменiв свiту.
   Х. Патнем доводить, що людська рацiональнiсть залучаг аргументи i спирагться на правила, конституйованi суспiльством. Тут аргументи i правила вже визнанi в науцi i культурному життi. Всi складовi культури i рiзних культур взагмозалежнi. А ми самi як вченi спостерiгагмо та iнтерпретугмо сво¬ спостереження, будучи залежними один вiд одного.
   Х. Патнем визначаг, що в концепцi¬ вченого всi припущення теоретично¬ системи мають бути привабливими, щоб ця система могла витримувати критику i щоб методологiя з ¬¬ рекомендацiями ставала життгздатною.
   За Патнемом, "iстине-хибне" маг сенс на тлi успадкованих традицiй, хоча цi традицi¬ можуть критикуватися. Розум - це когнiтивнi i лiнгвiстичнi процедури, практики i, бiльш ширше, культури. Проте у сво¬й творчостi ми не пiдкорягмося цим успадкованим процедурам, практикам, культурам. За Х. Патнемом розум - це конкретнi мовнi iгри й iнститути. Розум - це також регулятивнi iде¬, якими ми критикугмо керiвництво всiгю дiяльнiстю й iнститутами.
   Якщо випускагмо з кола зору мовнi iгри та iнститути, то опинягмось у полонi фантазiй. А якщо ми не беремо до уваги регулятивнi iде¬, то стагмо культурними релятивiстами. Культурному релятивiзму притаманний iррацiоналiзм.
   Чарльз Тейлор вважаг, що пiзнання суб'гкта не може бути вiльним вiд зовнiшнiх природних i соцiальних впливiв на нього. Людська дiяльнiсть - це соцiокультурна дiяльнiсть, i лише тому г також пiзнавальною дiяльнiстю. Людина - це рiзноварiантнiсть дiй у природному i соцiальному свiтi. Знання людини про навколишнiй свiт сформоване взагмодiгю з цим свiтом, взагмодiгю дiйового характеру, дiйовою взагмодiгю. Людина як дiйова особа г носiгм сподiвань, уподобань, певних цiнностей. В сво¬х дiях втiлюг власний самодостатнiй i самозаконний свiт. Людськi знання функцiонально якоюсь мiрою суб'гктивнi й можливi лише в тому або iншому контекстi.
   Ч. Тейлор зазначав, що гуманiтарi¬ у сво¬х дослiдженнях мають враховувати цiнностi. Науки про культуру, про дух мiстять в собi цiннiсне ставлення. Але в сучасному свiтi науки про природу теж потребують цiннiсного аспекту.
   Самiсть вченого не зациклена, а вiдкрита для нових несподiваних значень. Значення для людини вмiщуг i значення об'гкта. Характеристики об'гкта пiзнання зумовлюються особливостями використовуваних методiв (Самардак 2011: 167-190).
   Синергетика розкриваг гднiсть свiту в питаннях створення нового. З приводу синергетичних проблем виникаг питання про те, якими мають бути зовнiшнi умови, щоб життя iснувало в далекому майбутньому. Не повинно бути ентропi¬, бо життя потребуг обмiну речовин. Тобто маг бути не ентропiйнiсть для життя, для обмiну речовин.
   ФIЛОСОФIЯ МИСТЕЦИВА I РЕЛIГIT
   Фiлософiя мистецтва i релiгi¬; Естетика (загальнi положення). Науковi напрацювання показують багато подiбного в таких напрямках культури, як релiгiя, мiстика i мистецтво. Продемонстругмо свiтогляднi засади з приводу цих явищ культури.
   Фiлософiя мистецтва. Фiлософiя мистецтва - це фiлософська наука, яка вивчаг мистецтво.
   Мистецтво - це знаковий напрямок культури, який власними засобами комунiкацi¬ вiдтворюг конкретнiсть свiту зi сво¬ми певними узагальненими сенсами. Цi сенси як iдеал суспiльно¬ атмосфери, при якiй людина одухотворягться можливiстю свого майбутнього становлення. Цi сенси г iдеалами одухотворення i натхнення, можливостями становлення людини в майбутньому.
   Мистецькi твори надають реалiям конкретностi людського iснування унiверсальний характер. Чуттгва конкретнiсть унiверсального характеру г ознакою художнього образу.
   Художнiй образ - це знаковий сколок дiйсностi, який чуттгво-конкретний фрагмент цiг¬ дiйсностi вплiтаг i погднуг з унiверсальними значеннями. Митець в чуттгво-конкретному iснуваннi бачить унiверсальне при твореннi сво¬х образiв.
   Мистецтво пов'язуг конкретнiсть свiту зi стратегiями культури, з iдеалами то¬ соцiально¬ вiдчутно¬ атмосфери, в якiй людина одухотворюгться можливостями свого майбутнього становлення, в якiй вiдчуваг себе вiльною.
   Досучасне мистецтво вiдтворюг свiтогляд певних колективiв. В ньому послаблено авторську iндивiдуальнiсть, а посилено надособисте бачення свiту певним колективом, iнтерпретацiя свiту цим колективом.
   Сучасне мистецтво, мистецтво ХХ-ХХI столiть, передаг дiйснiсть, яка позбавлена надособистих iнтерпретацiй певного колективу, певних колективiв.
   Сучасне мистецтво передаг iндивiдуальний погляд на дiйснiсть, погляд автора. Якщо досучасне мистецтво вiдтворюг свiтогляд, то сучасне - вiдтворюг сам свiт, свiт проблематичний, незавершений в свогму iдеалi.
   Сучасне мистецтво постмодернiзму висуваг на перший план iндивiдуальну авторську iнiцiативу. Це мистецтво розкриваг злободеннi епiзоди сучасного свiту в ексцентричнiй формi. Сучасне мистецтво постмодернiзму розкриваг плиннiсть свiту як процесу, який маг принципову незавершенiсть. Тут вiдображугться i цей процес, i авторська особистiсть у ньому. Показугться як авторська особистiсть митця, так i типове у свiтi, вiдтвореному цим митцем, цим художником.
   Починаючи з Нового часу, вiд бароко, мистецтво подiлилося на "авторське" i на "масове".
   Авторське мистецтво вiдтворюг особистiсне багатство культури. Масове мистецтво фiксуг елементарний свiтогляд людсько¬ маси.
   Художнiй образ. Художнiй образ - це об'гднуюче уявлення художньо¬ свiдомостi, яке характеризугться цiлiснiстю.
   Через художнiй образ мистецтво набуваг духовного освогння буття. Художнг - це духовне i, за словами Леонардо да Вiнчi, "де дух не водить рукою художника, там немаг мистецтва".
   Художнiй образ творчо моделюг буття, а не копiюг його. Однак iснуг i саме переосмислення образiв. Переосмислення образiв г евристичним актом. А констатацiя образiв як ¬хньо¬ тотожностi реальностi - малоевристична.
   Художнiй образ розумiгться як змiст. Художнiй образ - це змiст, що iснуг у знакових системах.
   Можна розмежувати мистецтва на "образнi" та "безобразнi", i можна розглядати "безобразнiсть художньо¬ культури".
   Художнiй образ - це iдеальне утворення, це спосiб бачення свiту, спосiб його розумiння.
   Змiстовнiсть, або беззмiстовнiсть, художнього образу зумовлюгться трактуванням об'гктивних прообразiв.
   Трактування об'гктивних прообразiв залежить вiд ступеня духовно¬ спроможностi митця.
   Види мистецтва. Види мистецтва - це форми творчо¬ дiяльностi, рiзновид яких залежить вiд змiсту твору. Також рiзновид мистецтва залежить вiд засобiв матерiального втiлення художнiх образiв.
   За I. Кантом, мистецтва можна подiлити на словеснi, тобто красномовство i поезiя, зображальнi, живопис i декоративно-прикладнi мистецтва, i ще - мистецтво "гри вiдчуттiв", тобто музику. За Лессiнгом мистецтва подiляють на просторовi (живопис, скульптура) i часовi (поезiя). За Гегелем мистецтва подiляються на три форми: символiчну, класичну, романтичну. Символiчна форма мистецтва - це архiтектура. Класична форма мистецтва - це скульптура. Романтична форма мистецтва - це поезiя, музика, живопис. Романтичнi форми мистецтва оформлюють внутрiшнi переживання людини.
   Г. Вельфлiн вказував, що подiл на види мистецтва можна зробити в залежностi вiд способу бачення: лiнiйне - живописне, площинне - об'гмне, закрите - вiдкрите, просте -складне, абсолютне - вiдносне. Через спосiб бачення може гармонiзуватися зовнiшнiй свiт iз внутрiшнiм свiтом людини. Прикладом гармонiзацi¬ через бачення можуть бути такi види мистецтва, як архiтектура, пластичнi мистецтва.
   Чуттгве багатство людини стимулюг утворення нових видiв мистецтва.
   ¦ розумiння iснування видiв мистецтва, бо г рiзнi цiнностi.
   Часто розрiзняють мистецтва просторовi, часовi i просторово-часовi. Просторовi - це архiтектура, скульптура, живопис. Часовi - це музика, лiтература. Просторово-часовi - це театр, кiно.
   Фiлософiя релiгi¬. Фiлософiя релiгi¬ - це фiлософська наука, яка осмислюг сутнiсть феномена релiгi¬.
   Термiн "фiлософiя релiгi¬" вперше з'являгться у ХVIII столiттi. Фiлософiя релiгi¬ оформлюгться як фiлософська дисциплiна у фiлософi¬ Нового часу, коли сама релiгiя стаг окремою сферою людського життя. Релiгiя як предмет фiлософського дослiдження вперше постаг у творчостi Б. Спiнози.
   Фiлософiя релiгi¬ вивчаг уявлення про Бога, вивчаг iсторичний контекст культури, який впливаг на особливостi уявлень про Бога. Одним iз напрямкiв сучасно¬ фiлософi¬ релiгi¬ (а це аналiтична фiлософiя релiгi¬) г дослiдження релiгiйно¬ мови. Людвiгом Вiтгенштайном дослiджувалась особливiсть мовно¬ гри. За Вiтгенштайном, ця мовна гра маг певну власну значимiсть.
   Фiлософiя релiгi¬ вiдрiзнягться вiд релiгiгзнавства виконанням певних методологiчних функцiй.
   Естетика. Естетика - це фiлософська наука, яка вивчаг природу тих форм реальностi, якi одухотворюють можливостями майбутнього становлення.
   Естетика в перекладi з грецько¬ - це здатнiсть вiдчувати. А термiн "естетика" ввiв Александер Баумгартен у 1735 роцi - як характеристику певно¬ сфери пiзнання.
   Нiмецька класична фiлософiя. I. Кант. I. Кант показав, що естетичне мiститься не в самих речах, а у вiдношеннi ¬х до суб'гкта. Доцiльнiсть естетичного для людини - це задоволення вiд вiльно¬ гри почуттiв i розуму, вiд вiльного безпосереднього споглядання. I. Кант розумiг естетичне як незацiкавленiсть. Але естетика - це наука; i для I. Канта це правила чуттгвостi взагалi. За Ф. Шiллером, це гра та "видимiсть". За Гегелем, це царство прекрасного. За Г. Гегелем, прекрасне - це чуттгве явлення iде¬. Тут iдея як гднiсть, коли iдея погднугться з ¬¬ iндивiдуальним втiленням у дiйснiсть.
   На пiдставi емпiричних наук естетика, естетична дiяльнiсть розмежовугться з художнiм, з мистецтвом, про що каже позитивiзм. Останнг, тобто мистецтво, маг символiчну природу, на що вказуг Е. Кассирер. Естетика ж розумiгться як всезагальнiсть, як цiннiсна, експресивна форма. Про це каже герменевтика, зокрема, ¬¬ представник Гадамер. Ця цiннiсна, експресивна форма г властивiстю не тiльки художньо¬ культури в цiлому, але й людсько¬ культури взагалi. Вона пов'язана з людською дiяльнiстю. Естетика, естетичне пов'язанi з практичною дiяльнiстю людини в процесi ¬¬ практично-духовного освогння дiйсностi. Про це каже марксизм. Але в цю дiяльнiсть домiшугться "трансестетика", що помiчаг Бодрiяр, домiшугться трансестетичне. Тобто естетичне - це також i сакрально-теургiчне. На це вказували Флоренський i Федоров.
   Естетичне не можна вiдiрвати вiд етичного. Естетичне - це фактично етичне, доведене до почуттiв, втiлених в образно-символiчну форму. Це розумiли ще прадавнi греки, впроваджуючи таке поняття, як калокагатiя. Калокагатiя - г гармонiя етичного та естетичного, морального та прекрасного. Калокагатiя в античностi - це iдеал морально¬ та фiзично¬ досконалостi, фiзично¬ краси. Це також освiченiсть, культура, про що говорили софiсти. Про калокагатiю як сумiснiсть душi i тiла казав Платон. Аристотель розглядав калокагатiю як вмiння правильно користуватися життгвими благами. Калокагатiя як гармонiя морального i прекрасного в людському буттi проходить крiзь всi вiки, набуваючи сенсу i в ХХI ст.
   Категорi¬ естетики. Категорi¬ естетики - це основнi ¬¬ поняття. Категорi¬ естетики розвиваються, iсторично змiнюючись. Вони вiдображають у свогму розвитку змiни цiннiсних орiгнтацiй людей. Система категорiй в естетицi мiнлива.
   Категорi¬ естетики структуруються так: метакатегорi¬, категорi¬ естетично¬ свiдомостi, категорi¬ естетично¬ дiяльностi, категорi¬ онтологi¬ мистецтва, категорi¬ гносеологi¬ мистецтва, категорi¬ психологi¬ мистецтва, категорi¬ соцiологi¬ мистецтва.
   Найважливiшими з метакатегорiй г такi, як естетичне, мiра, гармонiя, прекрасне, потворне, пiднесене, низьке, геро¬чне, трагiчне, комiчне, iронiя.
   У класичнiй естетицi важливе мiсце посiдають такi категорi¬, як прекрасне i пiднесене. Зупинимось на них.
   Прекрасне. Прекрасне - це категорiя естетики, яка характеризуг те чи iнше явище як довершене. Прекрасне маг певну чуттгву форму i звернене до людського споглядання, людсько¬ уяви, даг людинi задоволення, гармонiю душi, даг почуття свободи. Гераклiт казав про найпрекраснiшу гармонiю. За Гераклiтом, найпрекраснiша гармонiя г результатом гдностi та боротьби протилежностей. За Пiфагором, прекрасне - це гармонiя, джерелом яко¬ г кiлькiснi спiввiдношення, як мiстичне. Добре i прекрасне г, коли вони iснують як добре пристосоване, помiчав Сократ. Сутнiсть прекрасного - це коли ми виявлягмо, "що таке прекрасне", а прояв самого прекрасного - це коли ми вiдчувагмо, "що г прекрасним". Про це писав в сво¬х творах Платон.
   У сферi естетичного людину орiгнтуг пiднесенiсть над реальнiстю, коли у людини зникаг вiдчуття недовершеностi дiйсностi, коли зникаг протирiччя.
   Прекрасне - це гармонiя, гармонiя людини i навколишнього свiту, гармонiя тiла i душi, гармонiя об'гктивних реалiй i духу, про що кажуть у перiод Вiдродження. В перiод Нового часу кажуть, що прекрасне можна осягнути не тiльки почуттями, а й розумом. За I. Кантом, прекрасне - це ставлення суб'гкта до об'гкта. У мистецтвi це досконалiсть, коли г вiдповiднiсть мiж iдегю в творах мистецтва та ¬¬ образним втiленням, мiж змiстом i формою. Про це писав у сво¬х творах Г. Гегель. Для марксизму прекрасне - це реалiзм. Прекрасне г утвердження людини в цьому хиткому, плинному свiтi, коли ми бачимо вияв людсько¬ свободи, коли бачимо можливостi людини.
   Пiднесене. Пiднесене - це категорiя як акцент на духовному, а не практичному. Пiднесене проявлягться, коли ми бачимо щось, що переважаг сили людини, чим лише вимагаг вiд не¬ граничних зусиль для подолання тих погрозливих сил природи або суспiльних негараздiв, тих сил, що, на перший погляд, неспiвмiрнi iз можливостями людини, але наперекiр усьому залишаючи за людиною ¬¬ можливостi. Цi можливостi залишаються у творчих потенцiях. Коли долаються непiдвладнi людинi явища, то виникаг почуття захоплення та радостi. Людина усвiдомлюг сво¬ безмежнi можливостi. Це i г результат дiйства пiднесеного.
   Фiлософiя мистецтва i релiгi¬ в науковiй проблематицi. У ХIХ столiттi наука вийшла з-пiд опiки релiгi¬ i мiстицизму. Релiгiя i мiстицизм розглядаються, як певний вид мистецтва. Помiчено, що релiгiя i мистецтво розходяться доволi пiзно (Дюфрен 2007: 152). А з самого початку вони - одне. Корiння i сутнiсть релiгi¬, мiстики i мистецтва злитi, як одне гдине. I релiгiя, i мiстика, i мистецтво вiдкривають можливостi для людини, кажуть про можливе. Наука ж каже не про можливе, а про те, що г, про те, що г в реалiях, в реальнiй дiйсностi.
   I релiгiйно-мiстична, i естетична культури говорять про можливостi. Естетична культура в сво¬х творах мистецтва вказуг на можливiсть життя свобiдного i щасливого в соцiумi при певних законах. Релiгiйно-мiстична культура також говорить про можливостi. Тут мова йде про можливiсть життя свобiдного i щасливого пiсля смертi, пiсля життя на цiй землi. Вказугться на те, що треба робити задля життя вiчного.
   Фiлософiя мистецтва i релiгi¬ в науковiй проблематицi - це оцiнка того, наскiльки доступнi тi можливостi, якi вiдкривають перед нами релiгiйнi напрямки, напрямки мiстицизму, напрямки мистецтва.
   Фiлософiя релiгi¬ i мистецтва показують вiдкриття варiантiв можливостей i, тим самим, надихають. Якими повиннi бути релiгiя i мистецтво, щоб сприяти активiзацi¬ людини на дi¬ по вирiшенню проблем, пов'язаних зi збереженням життя в майбутньому? Надихаючими. Тут релiгiя i мистецтво - для натхнення.
   ФIЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГIЯ
   Фiлософiя людини - Фiлософська антропологiя (загальнi положення). Фiлософська антропологiя - це вчення про природу людини.
   Фiлософська антропологiя як певний напрямок фiлософi¬, який започаткували Х. Плеснер i М. Шелер. Це перша половина ХХ столiття.
   ¦ природознавче розумiння людини. Природознавче розумiння людини - це людина як результат розвитку природи на Землi, як певний ступiнь складностi системи енергiй i спроможностей, системи, яка вже частково була наявна у попереднiх форм високорозвинених тварин.
   Але фiлософська антропологiя осмислюг якiсну специфiку людини. Якiсна специфiка людини полягаг у певнiй гдностi тiлесних, емоцiйно-чуттгвих i пiзнавальних спроможностей i можливостей, якi надаються культурою соцiального середовища.
   Фiлософська антропологiя видiляг сутнiснi ознаки людини. За Плеснером, однiгю з таких ознак г ексцентричнiсть. Ексцентричнiсть - це хитання мiж пошуком рiвноваги зi свiтом, рiвноваги, яка у людини вiдсутня, i намаганням подолати цю рiвновагу, яка вже г в суспiльствi, i в культурi людини.
   За А. Геленом, фiлософська антропологiя говорить, що людина бiологiчно не пристосована. Бiологiчна непристосованiсть людини усувагться доцiльною дiяльнiстю зi створення штучного культурного середовища, створення суспiльних iнститутiв.
   За К. Марксом, сутнiсть людини - це сукупнiсть всiх суспiльних вiдносин.
   За Е. Ротхаккером i Г. Ландау, людина г i творець, i витвiр культури.
   Сучасна фiлософiя видiляг антропологiчну структуру класичного характеру i некласичного.
   У класичнiй антропологiчнiй структурi людськi дiйства характеризують такi категорi¬, як людська iстина та омана.
   У некласичнiй антропологiчнiй структурi людськi дiйства характеризують такi категорi¬, як людина, ¬¬ безумство та ¬¬ iстина. На це вказуг М. Фуко.
   Сучасна фiлософська антропологiя говорить, що г рiзноманiття сутнiсних рис людини. А що з них сутнiсне - питання вiдкрите.
   Людина, ¬¬ природа i сутнiсть. Людина. Людина - це природно-суспiльна iстота. Людина - це якiсно новий, вищий, особливий ступiнь живих органiзмiв. Людина - це iстота, яка може свiдомо себе регулювати. Тобто iстота розумна. Розум людини спонукаг ¬¬ до розвитку, до створення власного свiту. Однак людина цим не задоволена. Чому? ¦ головна роздвогнiсть людини. Головний фактор роздвогностi людини - наявнiсть життя та смертi. Родовий потенцiал сво¬х спроможностей людина не може реалiзувати повною мiрою. Просто життя коротке.
   Дiяльнiсть людини. Дiяльнiсть людини - рiзна. Це гра, праця. Фантазiя й гра вивiльняють людину од фактичностi. Фантазiя, гра, праця г рятiвними спроможностями, на чому наголошуг О. Фiнк.
   За Гегелем i Достогвським, людину не можна визначити остаточно, поки вона жива i ще не сказала свого остаточного слова.
   Природа людини. Природа людини - це незмiннi риси, ¬¬ задатки, властивостi, притаманнi ¬й, попри бiологiчну еволюцiю, попри iсторичний процес.
   На природу людини г протилежнi погляди. ¦ такий погляд, що природа людини як повнота доброчесностi втрачагться в процесi iсторично¬ еволюцi¬. Тобто, в iсторi¬ втрачагться людська природа. А г i протилежний погляд про те, що людина - пiддатливий матерiал, якому культура та iсторiя надають форму. I в iсторi¬ збагачугться людська природа.
   Змiни в людинi можливi лише через вiдсутнiсть природи людини. Носiгм цiг¬ iде¬ г Е. Морен.
   Сутнiсть людини. Сутнiсть людини - це специфiчно людська риса, специфiчно людська властивiсть.
   За К. Марксом, сутнiсть людини - це сукупнiсть всiх суспiльних вiдносин.
   Сутнiсть людини iснуг лише у "дiйсному людському iснуваннi". Про це казав Маркс. Тобто у свiдомому iснуваннi. Але г i сфера пiдсвiдомого. Тому ми не можемо не розглядати прояви афективностi, неврозiв, випадковостi в людському життi. Фактично людина виявляг себе у дiалектицi "розумностi - нерозумностi", на чому наголошував Морен.
   Людина вкорiнена у природу, та виокремлена з не¬ через соцiум i культуру.
   Постмодерн про природу людини. Ж.-Л. Нансi казав про те, що людина - це людська свобода, тобто це iснування, а не сутнiсть.
   Суспiльнi науки i антропологiя орiгнтують на фiлософськi узагальнення, якi ставлять головною цiннiстю людське життя. Людське життя потребуг збереження i вироблення способiв його розвитку в майбутньому. Отже, якою маг бути людина? Нацiленою на спасiння. Тут залишагться один варiант: людина повинна мати спрямованiсть на спасiння.
  
   Роздiл 5. НАУКА I ЕТИКА
  
   Наука часто не може сказати однозначно, логiчно i послiдовно з приводу певних положень етики. Буваг, що наука виступаг поза етикою. Але iсторiгю вже виробленi певнi узагальнюючi iстини етичного характеру. Продемонстругмо цi iстини, починаючи з визначення етики та з iсторi¬ етичних вчень.
   Етика - практична фiлософiя. Етика - це практична фiлософiя, наука про моральнiсть. Поняття етика вперше введено Арiстотелем. Етика демонструг зрiз людсько¬ реальностi, той зрiз, де iндивiдуальнi якостi спiввiдносяться зi звичними формами суспiльно¬ поведiнки. Сучасне розумiння етики - це розумiння певно¬ галузi знань. Моральнiсть г предметом цих знань. Знання ж виходять на практичне ставлення людини до дiйсностi - з тривогою про близьких i далеких, де присутня необхiднiсть допомогти врятувати i зберегти загальний життгустрiй людей.
   Ще софiсти помiтили, що моральнiсть людей та ¬¬ закони дуже мiнливi й рiзноманiтнi. Природа ж всюди однакова. Моральнiсть людей та ¬¬ закони - випадковi й довiльнi. Природа ж необхiдна. Природа iснуг як необхiднiсть. Однак ¬й необхiдно протистояти, регулюючи випадковiсть людських законiв.
   Суспiльна мораль в свогму iдеалi чудова i справедлива. В такому випадку, етичне та естетичне спiвпадають. Естетичне постаг як етичне - в образах i символах. Естетичнi переживання, позбавленi етичного, перетворюються на елементарнi естетичнi вiдчуття, такi як вiдчуття пригмного, вiдчуття задоволення.
   За Арiстотелем, мета етики - це вчинок, здiйснене благо, а не благо саме по собi як знання. Це свiдчить про те, що етика г фiлософiгю практичною, а не теоретичною, не метафiзикою. При цьому етика виходить з досвiду суспiльного життя. Тому етика не маг високого ступеня точностi, яку мають, наприклад, фiзика чи математика, адже суспiльне життя г набагато складнiшим. Це найскладнiший рух, який вбираг в себе менш складнi, такi як фiзичне, хiмiчне, бiологiчне.
   Давнi греки подiляли фiлософiю на логiку, фiзику та етику. Це помiчагмо, наприклад, у Епiкура. При цьому етика вiддiлялася вiд полiтики, а моральна досконалiсть людини не була пов'язана з досконалiстю суспiльного життя. За Епiкуром, щоб не було душевних тривог i тiлесних страждань, необхiдно вiрно розумiти задоволення, а також необхiдна освiченiсть. I це звiльняг вiд страхiв.
   Етика - не логiчнi побудови у сво¬й невиразнiй суворостi. Етика - це зразковi приклади, напутнi звертання до окремо¬ людини, заспокiйливе мовлення, побудоване за законами краси. Одне слово, етика - практична. Без виходу на практику, до практичного життя, етика вмираг.
   Етичнi принципи вказують на те, що мудрiсть - це вмiння вивищуватися над стражданнями, над обставинами долi. Мудрiсть - це вмiння жити у злагодi iз самим собою, а також - iз навколишньою природою. Мудрець - космополiт. Космос, у цiлому, г рiдним домом мудреця. За приклад можна взяти фiлософiю Марка Аврелiя. Вiн думаг про всiх, живе для всiх, оскiльки передбачаг життя, життгве, продовження життя за рахунок процвiтання усього життгвого.
   Середньовiчна фiлософiя звинувачувала античнiсть (античну фiлософiю) у падiннi моралi. При цьому вказувалося, що язичники осягали розумом божественне, не розумiючи, що це - божественне. Мовилося, що язичники прагнули знайти у сво¬й сутностi й зрозумiти те, що дагться Богом, тобто дагться незалежно вiд них i вiд ¬хнiх зусиль. Отже, не були потрiбнi зусилля. Однак офiцiйна церква проповiдувала тi ж самi зусилля.
   Фiлософи Нового Часу намагаються дослiдити як моральнi принципи, притаманнi конкретнiй людинi. Мораль як властивiсть особистостi г обов'язковим правилом для всiх. Цi обов'язковi правила i принципи органiзують всiх людей соцiуму, адже в моралi людина пiдвладна як свогму власному, так i загальному законодавству, на що вказував I. Кант.
   Фiлософiю Гегеля можна розумiти так, що вона нiвелюг предмет етики, оскiльки у фiлософi¬ Гегеля лишагться вiдкритим питання про кордони iндивiдуально вiдповiдально¬ поведiнки, а мораль як абсолютна iдея, у тому числi й iдея держави, рухагться до само¬ себе i спiвпадаг з державою. Мораль спiвпадаг iз соцiальними дiями людини, якi сприяють врiвноваженню его¬зму й альтру¬зму, про що говорив Г. Спенсер. Людська природа може пристосуватися до потреб суспiльного життя абсолютною мiрою, стверджував Г. Спенсер. Можна нiвелювати розрив мiж обов'язком i схильностями, мiж доброчеснiстю i щастям, на що вказував Г. Коген. При цьому необхiдно зазначити, що суспiльно корисна дiяльнiсть може викликати радiсть, а суспiльно шкiдлива дiяльнiсть - непригмнi вiдчуття, оскiльки iснуг у високiй мiрi повне пристосування людсько¬ природи до потреб суспiльного життя. Тому слiд передбачати, що суспiльство може досягти такого розвитку, коли дi¬ людини, якi служать суспiльнiй необхiдностi, будуть супроводжуватися почуттям блаженства.
   Етична система вмiщуг в себе ту запрограмовану поведiнку людини, через яку людина реалiзуг i розвиваг в свогму iснуваннi такий спосiб життя, який нiвелюг протирiччя ¬¬ особистостi, протирiччя, якi роз'¬дають цiлiснiсть iндивiда, цiлiснiсть його сутностi. Цей спосiб життя знiмаг протирiччя, що роздирають iндивiда, i маг певний характер. За характером цього способу життя можна розрiзнити етику гедонiзму i евдемонiзму. Тобто етичнi програми, якi ведуть до цього способу життя, можна класифiкувати. Тому й розрiзняють етику гедонiзму та евдемонiзму, що iснують рiзнi способи життя.
   Етика ХХ столiття займагться аналiзом моральних висловiв, представлених у мовних формах (метаетика, аналiтична етика). Моральнi мiркування вiдрiзняються вiд мiркувань, якi мають вiдношення до пiзнання. Проте вони повиннi мiстити в собi наукову об'гктивнiсть, наукову строгiсть, iнакше може набирати силу моральна демагогiя, спрямована лише на манiпулювання громадською свiдомiстю. При цьому використовугться багатозначнiсть цiннiсно¬ символiки. Наука маг проясняти цю багатозначнiсть, щоби на нiй неможливо було спекулювати.
   Сучасна етика уникаг крайнощiв, котрi представлено, з одного боку - апрiоризмом класичного рацiоналiзму i деонтологiзму, а з iншого - крайнощами утилiтаристського релятивiзму. Сучасна етика виходить з того, що людинi дано систему цiнностей в ¬¬ об'гктивно чуттгвому свiтi. Завдяки вiдчуттям людина пiзнаг цiнностi. Цiнностi перетворюються на iдеальний образ, що поселягться в людськiй свiдомостi. Тодi вольовий акт людини, ¬¬ воля повною мiрою мiстить цей iдеальний образ як добро i завжди виявляг стiйкiсть i рiвнiсть самiй собi, незалежно вiд шкiдливого сприйняття ззовнi та бажань людини. Етицi лишагться спрямовувати цей iдеальний образ до бiльш високого порядку цiнностей. Рухаючись таким шляхом, людина зберiгаг усталенiсть бажань, що г одним iз завдань феноменологiчно¬ етики.
   Етику прагматизму спрямовано на успiх у поведiнцi, де мораль перетворюгться на спосiб здобутку душевного удоволення, а не на боротьбу iз собою i джерелом внутрiшньо¬ невдоволеностi людини. Колективiстська сутнiсть людського гства не дозволяг замикатися на власних iнтересах та ¬х задоволеннi. Адже по сутi питання, якi постають перед людьми, можуть вирiшуватися тiльки спiльними зусиллями. Лише спiльними зусиллями долаються проблеми глобального масштабу.
   Етика постмодернiзму орiгнтуг людину до живого морального досвiду, де мораль запроваджуг сама людина. Тут мораль не докладагться до iндивiда, а вироблягться самим iндивiдом i маг найчастiше антинормативну установку, тобто спрямована iнодi проти нав'язаних установок, пов'язаних iз загальноприйнятими нормами. У постмодернi мораль не вiддiлено вiд iндивiда, вiд iндивiдуально¬ моралi. Однак в iндивiдуальнiй моралi виникаг протирiччя, насамперед, помiж щастям i доброчеснiстю, помiж мораллю iндивiдуальною i соцiальною, протирiччя помiж моральним намiром людини та ¬¬ реальними дiями, а також протирiччя помiж розумом i почуттями в моральнiй мотивацi¬, протирiччя свободи i необхiдностi людсько¬ поведiнки. Такi протирiччя нерiдко призводять до конфлiкту в самiй особистостi. Та коли мораль орiгнтовано на загальне благо в майбутньому, на процвiтання загального життя, то людина, навiть страждаючи вiд власних програшiв i несправедливостi до себе, все одно не вiдчуваг безглуздя свого iснування.
   Етику вивчають, щоби стати моральним, чеснотливим, практично доброчесним. Однак перед практичною чеснотою людина повинна зробити розумно аргументований вибiр. Спочатку маг бути вибiр людини, вибiр свiдомий i вiдповiдальний; маг бути особисто вибраний стан речей. За свiй вибiр людина повинна мати здатнiсть вiдповiсти. Лише тодi йде практична частина, тобто втiлення iдеалiв i цiнностей в життя.
   Етика i мораль нацiленi на те, щоби реалiзувати в людинi такий спосiб життя, через який нiвелюються протирiччя в людськiй душi. Задля цього iснуг власна програма поведiнки. Програми рiзнi. Тому й етики рiзнi: споглядальна, утилiтарна, скептична, гедонiстична, евдемонiстична, сентименталiстська, сто¬цистична. Однак, якi б види етики не iснували, сучаснiй людинi необхiдно орiгнтуватися на загальнолюдськi цiнностi й на вирiшення глобальних проблем. Тому будь-яка окрема етика маг враховувати цi положення.
   Мораль. Мораль - це вищi цiнностi людини та ¬¬ повиннiсть. Мораль узагальнюг такий людський досвiд як добро i зло, обов'язок, сумлiння. При цьому моральне розумiгться: по-перше, коли усвiдомлюгться правильна поведiнка, тобто поведiнка належного характеру, поведiнка, що творить моральне обличчя людини; по-друге, коли осмислюються умови i межi довiльностi (сваволi) людини, довiльностi, що обмежугться свогю власною (внутрiшньою, взятою особисто) повиннiстю, що ставить обмеження свободi (межi цiг¬ довiльностi) в умовах органiзацi¬ та нормативно¬ впорядженостi, тiг¬ впорядженостi, що задагться людинi ззовнi соцiальними вiдносинами.
   Мораль - це, по-перше, правила, якi даються людинi для виконання, правила, якi мiстять у собi певнi норми й цiнностi; по-друге, сфера особистого припущення - особистiсно-вiльного або ж зумовленого зовнiшнiми правилами.
   Мораль - це спосiб регулювання поведiнки людини, на що вказував Дж. С. Мiлль. Людина може ставитися до моралi по-рiзному. До моралi у людини може бути нiгiлiстичне ставлення. Тодi будь-яке правило житейського рiвня, будь-яка соцiальна норма, будь-який принцип культурного життя сприймагться людиною як якесь ярмо, як якась кабала, як утиск особистостi. Про це говорили Протагор, де Сад, Ф. Нiцше. До моралi може бути також ставлення як до такого, що до чогось примушуг. Тодi у людини виникаг протест проти зовнiшньо¬ примусовостi моралi. При цьому протест може висловлюватися у супроводi особистого морального пафосу. В особистому моральному пафосi людина висловлюг iндивiдуальне ставлення до iснуючих звича¬в. Зазвичай це ставлення висловлюгться запереченням службового лицемiрного пiдкоряння суспiльним нормам. До моралi може бути ставлення як до доцiльно¬ поведiнки. Тодi людина ставиться до моралi як до необхiдностi доцiльних стосункiв у суспiльствi. При цьому людина розумiг мораль як суму правил поведiнки, про що твердять Г. Спенсер, Дж. С. Мiлль, Е. Дюркгейм. Тут мораль розумiгться як механiзм взагмодi¬ мiж людьми, механiзм, який вироблягться самими людьми, механiзм, який закрiплюгться в домовленостi мiж людьми. Це стверджують софiсти, Епiкур, Т. Гобс, Ж.-Ж. Руссо, Д. Ролз. В такому випадку мораль розумiгться як правила взагмних зобов'язань, якi люди беруть на себе, оскiльки належать до одного товариства, до осiб, пов'язаних певними стосунками.
   Можна розумiти, що мораль бiльшою мiрою спонукальна, нiж заборонна. Твердження морального характеру звернено до людини як до свiдомого суб'гкта, що г вiльним у сво¬х дiяннях. Тому моральнi твердження мiстять у собi iдеали i мають iдеальний характер, на що вказують I. Кант, Г. Гегель.
   Мораль пропонуг людинi самообмеження, самообмеження через необхiднiсть певних взагмних обмежень. I, виконуючи вимоги моралi, людина нiби сама проголошуг ¬х, цi вимоги. Вони стають ¬¬ необхiднiстю.
   Наскiльки вчинок г моральним, можна визначити, враховуючи те, що мала намiр зробити людина, склад того, що вона прагнула зробити, результат виконано¬ дi¬. Тобто моральнiсть визначагться як складом i результатом виконано¬ дi¬, так i намiром. В цiлому мораль виходить вiд особистостi як автономно¬, здатно¬ на самовизначення, вiд особистостi, включено¬ в норми, що iснують в суспiльствi, норми, якi потребують не лише збереження свого життя, а й життя iнших, збереження його й подовження.
   Особистiсть залежна. I ¬¬ активнiсть зумовлена товариством, до якого вона входить. Людина - це i соцiально-бiологiчна i соцiальна iстота. Це як родова, так i духовна iстота. Людина свогю волею i свогю дiяльнiстю змiнюг зовнiшнi обставини, а також змiнюг саму себе. Однак людина маг цiннiсний умiст, трансцендентний по вiдношенню до соцiуму. Цей умiст людина вiдтворюг i розповсюджуг в соцiумi. Вона розповсюджуг трансцендентне, яке переступаг буденнiсть. У зв'язку з цим можна означити два рiвнi моралi: мораль соцiально¬ взагмодi¬ (золоте правило моральностi) та мораль особистого вибору (милосердя).
   Необхiдно зазначити, що мораль як спосiб дисциплiнувати особистiсть в соцiальному вiдношеннi не завжди ефективна для забезпечення протистояння людини природним стихiям. Мораль бiльш ефективна в забезпеченнi самостiйностi особистостi по вiдношенню до ¬¬ власних нахилiв, до всiляких спонтанних реакцiй. Мораль бiльш ефективна у забезпеченнi протистояння соцiальному тиску. Мораль трансформуг всi свавiльностi людини в ¬¬ свободи.
   Мораль не потребуг, щоби ¬¬ забезпечували i пiдтримували зовнiшнi соцiальнi iнститути, не вимагаг принуки до виконання. Мораль задагться довiльною поведiнкою людини. Це певний простiр свобод для цiг¬ людини, адже вона визначила власними моральними заповiдями певнi порушення норм, якi сковували ¬¬ вольностi.
   Однак, незважаючи на особливостi особисто¬ моралi людини, в цiлому мораль в сво¬й основi являг собою рiзновид соцiальних стосункiв. Мораль завжди обумовлена основними суспiльними стосунками, на що вказував К. Маркс. В той же час мораль не залежить безпосередньо вiд соцiальних стосункiв.
   Мораль являг собою перелiк певних принципiв (заповiдей), в основi яких закладено iдеал. Однак i самi принципи являють собою цiнностi, через якi iдеал бере практичну участь у стосунках з iншими людьми, у регулюваннi стосункiв з ними. Цим регулюванням стосункiв з людьми мораль вплетена у практичне життя соцiуму i опосередкована цим соцiумом.
   Мораль - це певна форма управлiння поведiнкою людини, форма, що маг якiсть автономi¬. Автономiя моралi передбачаг можливiсть для людини бути власним законодавцем. Однак це законодавство принципово не вiдрiзнягться вiд законодавства, прийнятого суспiльством. Через це автономiя кiнець кiнцем являг собою соцiально-моральнi цiнностi.
   Ознакою моралi г ¬¬ загальнiсть. Загальнiсть необхiдно розумiти як наявнiсть моралi у всiх людей, де моральна дiя людини потенцiйно експлiкована (розгорнута) на будь-яку дiю в аналогiчнiй ситуацi¬, а моральну вимогу звернено до кожно¬ людини.
   Мораль г певним механiзмом культури, механiзмом, який оцiнюг дi¬ людини незалежно вiд того, в якiй ситуацi¬ людина перебуваг i в який час вiдбувагться ця дiя. Тобто становлення моралi утверджуг людину як громадянина свiту.
   Мораль пов'язана з формою органiзацi¬ та регуляцi¬ поведiнки людини (норми). Також мораль пов'язана з позитивним умiстом, коли людинi ставлять за обов'язок певнi норми для виконання (цiнностi). Мораль пов'язана з тим, якою маг бути людина, щоб реалiзувати належне i вiрно себе поводити (чеснота). При цьому змiстовний аспект реалiзовано тодi, коли i мораль соцiально¬ взагмодi¬ розумiгться як "золоте правило моральностi". Мораль же особистого вибору передбачаг милосердя.
   Моралiзування. Моралiзування - це поняття, що означаг абстрактнi критерi¬ моральних висловiв, далеких вiд реального стану речей. Людина розкриваг моралiзування сво¬м почуттям недовiри до нав'язливих моральних догм. Це почуття недовiри виникаг через те, що моралiзаторство пiдмiнюг реальнiсть законiв чистою абстракцiгю, не пов'я-заною з iсторiгю при оцiночнiй версi¬ тих чи iнших явищ. У такому випадку моралiзування виглядаг як iдеологiчний захист непрактичних соцiальних версiй, як гiпертрофована освiта, що претендуг на моральнiсть людсько¬ свiдомостi, як освiта, що дiг шляхом репресi¬ по вiдношенню до життгвого досвiду людей.
   Моральний iдеал, втiлюючись у конкретнi образи i вiдновлюючись як принцип, створюг особливi норми. Цi норми як етичне обростають додатковим умiстом, що допомагаг моралiзатору створювати видимiсть морального вибору при розглядi життгвих ситуацiй. Моралiзатор перетворюгться на iмiтатора найочевиднiших моральних iстин. Слухач же перетворюгться на автономну iстоту, яка начебто бунтуг проти моралi. Тодi цей слухач виглядаг аморальним. Моралiзатор-iмiтатор при цьому виглядаг як моральний суддя. Хоча моралiзатор-iмiтатор прагне просто домiнувати, пригнiчувати.
   Моралiзатор манiпулюг масовою свiдомiстю. Вiн сво¬ми закликами i зверненнями до людей вiдверто i безпосередньо проголошуг моральнi цiнностi, намагаючись представити власну програму (полiтичну програму) як моральну. Розпiзнати сутнiсть цiг¬ програми можливо лише оцiнивши, куди спрямовано цю програму в майбутньому, спрямовано на життгве чи нежиттгве.
   Звичай i моральнiсть. Звичай i моральнiсть мають тiсний взагмозв'язок. Звичай - це форма соцiально¬ регуляцi¬ дiяльностi людей, передана традицiгю з минулого i вiдтворена нинi. Звичай виражаг в людськiй культурi той умiст, настанови якого необхiдно виконувати неухильно i обов'язково, оскiльки вони передають певнi зразки минулого, необхiднi й життгвi. Тому звичай i торкагться моральних заповiдей, бо цi заповiдi також оперують зразками, зразками поведiнки. Звичай регламентуг поведiнку iндивiдiв. Те ж саме робить i мораль, через що звичай i мораль мають зв'язок. Звичай пiдтримуг внутрiшньогрупову згуртованiсть людей. Мораль сво¬ми заповiдями також орiгнтуг людей до згуртованостi. При цьому необхiдно вiдзначити, що звича¬ зберiгаються у найбiльш первинному виглядi у сферi моралi, моральностi - як цiннiсне у людському спiвжиттi.
   Етика давнiх грекiв. Автаркiя. Автаркiя - це самодостатнiсть i самовдоволенiсть - як новогвропейський термiн, а виконання, довiльнiсть, стриманiсть - як античний термiн. Автаркiя лише в певних випадках може вiдповiдати новогвропейському змiсту термiну "самодостатнiсть".
   Антична теологiя розумiла автаркiю як принцип буття Бога. Спочатку давньогрецька фiлософiя розумiла автаркiю як благо i щастя, а також здатнiсть жити й чинити опiр, коли г загроза загибелi. Це можна бачити у фiлософi¬ Демокрита. Тому автаркiя й розумiгться частково як самодостатнiсть, оскiльки самодостатнiсть - це не опiр загибелi, а призупинення опору, зворотнiй рух через те, що свiт змiнився i чинити опiр загибелi необхiдно в iншому напрямку.
   Автаркiю пов'язували з певним способом життя. Це такий спосiб життя, коли при автаркi¬ харчiв нiч нiколи не буваг занадто довгою. Тобто, один з моментiв - це помiрнiсть у ¬жi, на що вказуг Демокрит. Автаркiя природна i пов'язана з мiнiмальними життгвими потребами, каже Демокрит. Це i аскетичний мiнiмум, i абсолютна повнота одночасно.
   Автаркiя - це сила досконалого i достатнього, це тiло живого Бога, коли отримугш ¬жу вiд себе самого i не потребугш нiчого, говорив Платон.
   Пов'язуючись iз божественим, автаркiя г атрибутом Бога. T¬ розумiють як абсолютну божественну повноту. У давньогрецькiй фiлософi¬ автаркiю представлено як абсолютне буття. Сам фiлософ виступаг як автаркiйна людина. Мудрець не маг потреби нi в кому i нi в чому, й тим самим вiн подiбний до Бога. До божества тим ближче, чим менше магш потреб. Божество ж саме по собi автаркiйне, оскiльки у нього вiдсутнi потреби.
   Людина, яка володiг автаркiгю, сама над собою начальствуг.
   Автаркiя в етичних вченнях давньогрецьких фiлософiв розумiгться як благо i щастя. Так розумiв автаркiю Арiстотель. Однак автаркiя також розумiгться як задоволення потреби в прекрасному. Тобто наявна потреба неутилiтарного, незацiкавленого характеру. Автаркiя розумiгться також як духовна гднiсть людей (¬х одностайнiсть), розумiгться як моральна потреба в справедливостi.
   У давньогрецькiй фiлософi¬ автаркiя розумiгться i як атараксiя, i як апатiя. В такому випадку автаркiя постаг як внутрiшня свобода людини, свобода, яка не залежить вiд якихось випадковостей, зовнiшнiх умовностей i обставин, не залежить вiд умов.
   Давньогрецька фiлософiя розумiла автаркiю також як "¦дине", яке постаг iз самого себе, про що пише Плотiн. Тобто давньогрецька фiлософiя розумiла автаркiю як щось трансцендентне. Мудрець не маг в самому собi основи буття, i лише його причетнiсть до трансцендентного блага даг можливiсть вiдчувати автаркiйний стан.
   Християнськi богослови, Отцi Церкви, розумiють автаркiю теологiчно, як буття Бога, як атрибут Бога, як божественну повноту, як буття абсолютного характеру. В даному разi людська несамодостатнiсть зникаг шляхом споглядання, молитви, вiри, зникаг в процесi злиття iз самодостатньою божественнiстю, хоча стан самодостатностi не потребуг якихось стимулюючих дiй.
   Iсторiя змiни розумiння автаркi¬ як людського починалася з того, що людина вважалася тотально залежною i несамодостатньою. Потiм людина розумiгться як самодостатня при ¬¬ заповненостi в соцiумi. Пiсля цих уявлень в iсторi¬ виникають думки про можливiсть здiйснення в якiсь моменти внутрiшньо¬ свободи вiд свiту. Подiбнi уявлення в iсторi¬ змiнюються на теологiчнi уявлення про те, що молитвою несамодостатня людина зливагться iз самодостатнiм Богом.
   Атараксiя. Атараксiя - це незворушнiсть, безтурботнiсть. Атараксiя присутня в людинi, коли ¬¬ душа несприйнятлива до афектiв. Безтурботнiсть атараксi¬ розумiгться як щастя, про що говорить Демокрит, i далi вiн же стверджуг: щастям для людини г атараксiя як безстрашна незворушнiсть. Незворушнiсть представлено як доброчеснiсть. Стримана людина незворушна i непiдвладна власним почуттям, дотримугться лише розуму, пише Арiстотель. Стан незворушностi у людини присутнiй, коли вона пiдпорядкувала сво¬ почуття розуму, стверджуг в сво¬й фiлософi¬ Арiстотель, коли припинилися обурення в ¬¬ життi з приводу речей.
   Атараксiя маг вiдношення до епохи (утримання вiд мiркувань). Пiсля утримання вiд мiркувань у людини виникаг атараксiя. Цей стан, по сутi, г зупинкою роздумiв, коли людина нiчого не стверджуг, нiчого не заперечуг. Атараксiя ж г подiбним станом, станом безтурботностi i спокою душi. Людина спочатку намагагться досягти атараксi¬. Однак, вiдчуваючи, що не в змозi це зробити, утримугться вiд суджень. Коли людина утримугться вiд мiркувань, то до не¬ нiби випадково приходить атараксiя, про що говорять скептики.
   Скептики пов'язують атараксiю не тiльки з епохою, але й iз задоволенням як вiдсутнiстю тiлесного болю i душевного сум'яття. За приклад можна взяти етику Епiкура. Душевнi тривоги виникають через помилковi думки про богiв та смерть. Такi думки викликають у людей почуття страху. Однак вони зникають вiд тверезих роздумiв, якi ведуть до атараксi¬, про що говорять епiкурейцi. Природничi науки, що рятують людину вiд помилкових думок, г попереднiми заняттями на шляху до етики, яка веде до атараксi¬ i твердо¬ впевненостi. Про це пише Епiкур. Однак i рiзноманiття пояснень почуттгвих феноменiв, якi явленi людинi, ведуть до атараксi¬. Утримання вiд суджень про цi явища також веде до атараксi¬, на чому наполягають скептики. Щоби досягти атараксi¬, не варто боротися з ймовiрностями, каже Епiкур. Вiн стверджуг, що науки байдужi по вiдношенню до щастя, атараксi¬. Людська доброчеснiсть так чи iнакше пов'язана зi щастям.
   Апатiя. Апатiя - це безпристраснiсть. Вона розумiгться i як вiдсутнiсть афекту, i як неприйнятнiсть афекту, що стосугться апатi¬.
   Первiсно у давнiх еллiнiв апатiю представлено як неафiциругмiсть. В подальшому апатiя розумiлася i як повна нечутливiсть, про що говорили представники мегарсько¬ школи, i як здатнiсть долати афекти, на чому наполягали сто¬ки, афекти, якi виникають через помилкове оцiнювання тих чи iнших речей зовнiшньо¬ дiйсностi, i як несприйнятливiсть розумом помилкових мiркувань, про що говорив Хрiсiпп, i як благi розумнi душевнi стани. В апатi¬ бачили i вольовий момент, коли людина владарюг над собою. Це визнавали Сенека, Епiктет, Марк Аврелiй.
   Апатiя розумiгться як неафiциругмiсть у Плотiна. Тут неафiциругмiсть апатi¬ пов'язана з процесом осягнення "¦диного", яке можна розумiти як особливий стан людсько¬ свiдомостi, характеристикою якого г гднiсть людського духу.
   Етика раннiх християн апатiгю характеризуг святiсть.
   Агапе. Агапе - це любов, милосердя. За бiблiйним писанням агапе - це любов до Бога. В цьому значеннi любов постаг для розумiння з вiдтiнком шанобливостi.
   Агапе також розумiгться як любов до ближнього. Така любов розумiгться насамперед як турбота, а отже, i самозречення, самопожертвування. Агапе - це i любов до ворогiв.
   Калокагатiя. Калокагатiя - це прекрасний i добрий. В калокагатi¬ зливаються i прекрасне, i добре, i корисне для душi, на що вказуг Сократ. В калокагатi¬ сполучаються i мудрiсть, насамперед, як розумнiсть, i розсудливiсть. Розсудливiсть тут розумiгться як моральний стан душi, про що говорить Сократ.
   Калокагатiю розумiють як моральну красу, доброчеснiсть, коли людина прекрасна i душею, i тiлом, про що пише Платон.
   Платонiзм твердить, що калокагатiя - це вмiння людини вибирати найкраще моральне вирiшення у будь-якiй ситуацi¬. Отже, калокагатiю можна розумiти як досконалу чесноту, стверджуг Арiстотель, де присутня моральна краса. Морально прекрасна людина погднуг в собi i мужнiсть, i справедливiсть, i розважливiсть, i взагалi всi чесноти, пише Арiстотель. Тобто, коли говорять про калокагатiю, то мова йде про повноту чеснот i про щастя, на що вказуг Арiстотель. Повнота щастя - у повнотi чеснот. В людинi присутня калокагатiя в силу того, що людина кориться не страху, а сорому, каже Арiстотель. Не вiд страху вона не робить погане, а вiд того, щоб не вiдчувати потiм сором.
   У фiлософi¬ розумiння калокагатi¬ зберiгагться в сенсi доброти.
   Моральна досконалiсть, гносеологiчнi аспекти етики. Моральна досконалiсть. Моральна досконалiсть - це iдеал моралi. Про моральну досконалiсть говорять, коли нахили людини впорядкованi й сповненi високих прагнень.
   Моральну досконалiсть пов'язують з мiрою. Тодi у пiдвалини морально досконало¬ особистостi закладають гармонiйнiсть, внутрiшню душевну урiвноваженiсть, рацiоналiзацiю потягiв, зазначаг Арiстотель.
   Моральну досконалiсть пов'язують з обов'язком. Тодi у пiдвалини морально досконало¬ особистостi закладають процес удосконалення у виконаннi обов'язку, що i г моральним, за I. Кантом.
   Моральну досконалiсть пов'язують iз самодостатнiстю. Тодi у пiдвалини морально досконало¬ особистостi закладають незалежнiсть людини вiд скороминущих обставин i пристрастей. Також морально досконалу особистiсть бачать в ¬¬ внутрiшнiй свободi. Це i нiрвана буддизму, i апатiя сто¬цизму.
   Моральну досконалiсть пов'язують з дiяльною любов'ю до людей. Тодi в пiдвалини морально досконало¬ особистостi кладуть ¬¬ милосердя. Це виражено в християнствi.
   Моральна досконалiсть виникаг в результатi цiлеспрямованих зусиль особистостi у напрямку власно¬ змiни по наближенню до зразка як морального iдеалу.
   Необхiднiсть удосконалення у моральному вiдношеннi виникаг у людини через усвiдомлення нею свог¬ невiдповiдностi iдеалу, що вiдзначаг Августин.
   Що ж людина маг зробити, аби набути досконалостi? Заради бажаного людина повинна вiдхилити в собi наявне, те, що г. Людина повинна вiдхилити в собi наявне заради пiднесеного, вищого.
   Автономiя i гетерономiя в моралi. I. Кант стверджуг, що автономiя i гетерономiя в моралi - це воля, яка сама даг закон сво¬й дi¬ (автономна воля), i воля, яка запозичуг норму для свог¬ поведiнки (гетерономна воля), вiдповiдно.
   Автономiя виходить з iдей про безкорисливiсть. Тут моральна воля г вiдвернутою вiд приватно¬ цiкавостi людини. Моральна воля керугться розумом як загальнолюдською основою, пише I. Кант. Однак у той же час моральним може бути лише те, що вироблене нашим власним розумом. Тому наявною г спроба об-рунтувати можливiсть того твердження, що всяка розумна воля г автономною, що можна бачити у I. Канта.
   Етика автономi¬ передбачаг i гетерономiю людсько¬ волi. Цiнностi у моральному життi припускають об'гктивний умiст людсько¬ волi. Чисто автономне категоричне волiння в цьому випадку неможливе. В той же час гетерономна етична воля людини не г вiльною. А от непiдвладна нiчому воля людини г автономною. Однак тут питання в iншому. Питання в тому, що автономностi абсолютно¬ не буваг.
   Людський дух маг потяг до абсолютно¬ самостiйностi, стверджуг Й.+. Фiхте. Свобода i самостiйнiсть мають змiстовний момент морального обов'язку, говорить Фiхте. Однак самозаконодавства волi конкретно¬ людини не г вiльними вiд iнтересу (iнтересiв) цiг¬ людини. При цьому культура морально¬ свободи в сво¬й iсторi¬ аж нiяк не спiвпадаг, а навiть протисто¬ть вiльному абсолютному "я" людини як життя, замкненого в собi.
   Культура морально¬ свободи передбачаг й iншу людину. Iнше питання, що вона може обмежитися лише способом самовизначеностi людсько¬ волi до добра, що явить собою чисту формальнiсть, адже спрямованiсть на самовизначення людсько¬ волi до добра не маг змiстовностi. Умiст вимагаг з'ясування - що г добро. Умiст вимагаг волi до визначуваного добра. Змiстовна етика передбачаг i гетерономiю, й iншу людину. Автономне волiння людини маг зазвичай формальний характер. Умiст людсько¬ волi маг гетерономний характер. Умiст нав'язугться людськiй волi як закон. Будь-яка етична автономiя врештi-решт г гетерономною, оскiльки враховугться встановлене соцiумом. Iменем цього соцiуму як загальним звершугться самозаконнiсть творчостi особливого "я" людини.
   Моральне судження. Моральне судження - це судження, яке виражаг моральну оцiнку чи моральний припис.
   Моральнi судження найчастiше або пiдкреслюють первиннiстю добра по вiдношенню до обов'язку, як Дж.Е. Мур, або первиннiсть обов'язку по вiдношенню до добра, як I. Кант. Однак те, що морально схвалюгться i постаг у людськiй свiдомостi як добро, тiгю ж самою людиною сприймагться як об'гкт для ¬¬ морального обов'язку. Те, що схвалено (схвалено як добро), потребуг обов'язку, належного ставлення. Тому доброзичливе судження особливо не вiдрiзнягться вiд оцiночного судження. Людина спочатку оцiнюг щось на добро, а потiм приймаг як належне. Цi судження виглядають як гдиний процес.
   Моральна повиннiсть як моральна нормативнiсть г спонукальною силою, яка сприймагться людиною поза психiкою, поза психiчними особливостями - як розумно примусове.
   Людський розум об'гктивуг моральнi вимоги, робить ¬х категоричними, безумовними, самодостатнiми.
   Цiннiснi мiркування, такi мiркування, що мають цiннiсне вiдношення до дiйсностi, мають i суб'гктивний момент. Цiннiснi мiркування виражають людськi емоцi¬ та iнтереси. Вони пов'язанi iз суб'гктивно особистiсним свiтом тiг¬ людини, яка робить цi висловлювання.
   Цiннiснi мiркування - iмперативного характеру, тобто мають наказову основу, вимогу, наказ або просто закон. Такi моральнi мiркування орiгнтують на те, що вони мають силу для всiх людей за певних обставин, тобто вони г унiверсальними, як зазначаг Р. Хеарт.
   Поняття, з яких складаються моральнi мiркування, мають певний змiст i значення для людини. В цiлому моральне мiркування маг також певний змiст. Емотивiзм, наприклад, обмежуг широту цього змiсту лише психологiчною конструкцiгю людини. Емотивiзм - це моральне, як емоцi¬, що збуджують слухача.
   Моральна оцiнка. Моральна оцiнка - це оцiнка морально¬ цiнностi вчинку. Соцiальна значимiсть i соцiальна ефективнiсть морально¬ оцiнки визначагться тим, наскiльки важливе мiсце серед факторiв, що обумовлюють людську поведiнку, посiдаг мораль.
   Моральна оцiнка розумiгться як оцiночне судження, яке г висновком iз засновкiв, якi беруться за iстини. Оцiночне судження маг об'гкт оцiнки i ставлення до цього об'гкта; ставлення конкретно виражене, тобто або позитивне (благо, добре, вiрно) або негативне (зло, погано, невiрно).
   Об'гкт морально¬ оцiнки - це соцiально значима якiсть душi або вчинок людини, людини розумно¬, осудно¬. Об'гктом морально¬ оцiнки не можуть бути явища природи чи якiсь феномени iндивiдуального чи громадського життя, окрiм соцiально значимо¬ душевно¬ якостi або вчинку розумно¬ осудно¬ особистостi.
   Моральна оцiнка маг як змiстовнi так i формальнi особливостi. Формальний бiк морально¬ оцiнки - це особливi логiчнi якостi оцiнки, об'гктивна невиразнiсть оцiнки, тобто ¬¬ безсуб'гктивнiсть.
   Мова моралi. Мова моралi - природна мова, що виражаг моральнi оцiнки i судження. Основою мови моралi г моральнi смисли оцiночних термiнiв, таких як "добро", "зло", "обов'язок". Використання таких оцiночних термiнiв як цiннiсних слiв надаг мовi певну моральну специфiку. Такi слова у мiркуваннях i доказах вважаються елементами мови моралi.
   Проводиться формалiзацiя природно¬ мови моралi. Необхiднiсть у цьому обумовлена багатозначнiстю слiв мови моралi, таких слiв, наприклад, як "добро", "зло", "обов'язок". Багатозначнiсть затемнюг, вносить у мову моралi чимало алогiзмiв. Через це г необхiдною формалiзацiя мови моралi. Однак у цi формальнi зв'язки мови моралi деонтологiчнi та аксiологiчнi значення входять не повнiстю. Деонтологiчнi та аксiологiчнi значення лише частково вiдбивають специфiку ¬х логiчних вiдношень.
   В наукове пiзнання моралi входить як складова аналiз морально¬ мови. Результати аналiзу морально¬ мови використовуються для того, щоб пiдвищити точнiсть i доведенiсть етичних суджень.
   Етичнi вчення. Деонтологiя. Деонтологiя - це вчення про належнiсть, етика обов'язку.
   Етика обов'язку вiдмiнна вiд етики добра (аксiологi¬). Етика обов'язку виражаг схвалення або засудження у виглядi оцiнок. Деонтологiя визнаг обов'язок. Аксiологiя визнаг добро. Деонтологiя найчастiше говорить про першiсть обов'язку перед добром, тим самим заперечуючи аксiологiю. Добро похiдне вiд обов'язку. Добром ми називагмо те, чого вимагаг обов'язок, говорив I. Кант.
   Деонтологiя утверджуг спонукальний iмпульс як змiстовнiсть морального вчинку, тобто утверджуг "силу i енергiю" обов'язку, а не те, заради чого цей вчинок вiдбувагться. Моральнiсть вчинку визначагться спонуканням, "енергiгю обов'язку", а не тим, заради чого моральнiсть робиться, заради чого вчинок вiдбувагться. Сво¬м спонукальним iмпульсом деонтологiя протиставляг себе утилiтаризму i гедонiзму.
   Утилiтаризм. Утилiтаризм - це етичне вчення про принцип користi, говорив Дж. С. Мiлль. Почуттям в моралi, а також моральним правилам належить виключна роль, а моральнi мiркування не доводяться, а демонструються.
   Епiстемiологiчна настанова на почуття, де моральне пiзнагться почуттями, - це емпiрична традицiя утилiтарно¬ етики, на вiдмiну вiд iнту¬тивiзму. Утилiтаризм розглядаг моральнi почуття як багатовiковий моральний досвiд. Утилiтаризм вiдстоюг принцип користi як головний. Користь спрямована на збереження гомеостазу людського органiзму, а також душi.
   Утилiтаризм розумiг користь як задоволення у вiдсутностi страждання, зазначав Мiлль. Тут користь виступаг не як особисте щастя, а як щастя всiх, загострював увагу Дж. С. Мiлль. Така користь як щастя всiх для утилiтариста г кiнцевою метою людини.
   Утилiтарна мораль приписуг людинi вчинок, який забезпечуг всiм людям свободу вiд страждань, бiльшу повноту насолоди.
   Головний принцип утилiтаризму - принцип користi, а також принцип справедливостi, для виконання якого необхiдно не шкодити, протидiяти нещастю, пильнувати iнтереси ближнього.
   Гедонiзм. Гедонiзм -це вчення, згiдно з яким моральнi визначення виводяться iз задоволення та страждання. Гедонiзм вказуг на верховенство потреб iндивiда, особистостi по вiдношенню до соцiальних установлень, що пiдтверджувала кiренська школа. Згiдно з поглядами кiренсько¬ школи, соцiальнi установлення постають як умовностi, а по вiдношенню до особистостi утверджугться ¬¬ самоцiннiсть. Утвердження самоцiнностi особистостi вказуг на гуманнiсть гедонiзму. Однак твердження про те, що задоволення г абсолютною цiннiстю, веде до аморалiзму i зла. Деякi школи гедонiзму вважали за цiннiсть не чуттгвi задоволення тiла, а пiднесенi насолоди душi. Це стосугться Епiкура, епiкурейства.
   Подiбним до гедонiзму вченням г евдемонiзм. Гедонiзм i евдемонiзм рiзняться не дуже суттгво. Хоча i гедонiзм, i евдемонiзм орiгнтують людину на насолоду, на добро заради насолоди, а не на добро, вiдiрване вiд насолоди.
   Християнська етика не передбачаг гедонiзму. В епоху середньовiччя етики гедонiзму не було. З'явилася ця етика в епоху Вiдродження.
   Фiлософiя гедонiзму виводить поведiнку людей iз задоволення. Про це пишуть Т. Гоббс, К. Гельвецiй, Б. Спiноза. Однак це не чистi задоволення - для себе. Задоволення, про якi говорить фiлософiя гедонiзму, маг дотичнiсть до соцiальних iнтересiв людини. Тодi асоцiацi¬ фiлософського гедонiзму сплiтають задоволення iз суспiльним договором, урiзуючи его¬зм iндивiда, як у Т. Гоббса, з вiрно зрозумiлим iнтересом, як у К. Гельвецiя. Направленiсть тако¬ фiлософi¬ орiгнтуг на утилiтаризм, де задоволення i користь тотожнi. У кiнцевих висновках подiбно¬ тенденцi¬ задоволення вже означагться лише супутнiм моментом людсько¬ дiяльностi. Тодi задоволення представлено просто як успiшна дiяльнiсть.
   В результатi соцiальних стосункiв у людини можуть виникати як насолода, так i страждання, на що вказуг марксизм, К. Маркс. Проте задоволення не г унiверсальним принципом поведiнки людини як соцiального створiння в силу того, що задоволення г вихiдним, початковим пунктом еволюцiйних процесiв людини, що пiдтверджуг психоаналiз, З. Фрейд.
   Задоволення залишагться добром, стверджуг Дж. Е. Мур, добром у згаданих вище теорiях в силу того, що г практично поведiнковим принципом людини. Iнше питання, що не всяка практика веде до добра. Однак тут вже необхiдно визначати, що г добро.
   Гедонiзм як фiлософське вчення втрачаг сво¬ загальноохоплюючi якостi, коли задоволенню встановлюють кордони. Межу задоволенню уготовляють рацiональнiсть, розум, розумнiсть.
   Евдемонiзм. Евдемонiзм - це етичне вчення, яке стверджуг, що вищим благом для людини г щастя. Для евдемонiзму щастя, яке знаходить людина, г основою. Тобто, для евдемонiзму основою г сама людина як дiяльна iстота.
   Щастя - це суб'гктивний пiдмурок дiяльностi людини. Для рiзних людей щастя рiзне - в силу того, що рiзнi самi люди. Через це виникаг питання: чи може щастя виступати як об'гктивний принцип? Евдемонiзм запевняг, що може. Для цього необхiдно вiрно розумiти i свiдомо прагнути до щастя. При цьому евдемонiзм показуг, що цiнностi моралi викликають у людини пригмнi вiдчуття, душевний комфорт, почуття задоволення, тобто щасливий стан душi, який супроводжуг доброчесний спосiб думок i дiй людини.
   Гедонiчний евдемонiзм розумiг щастя як задоволення. Тут досягнення стану задоволення як вiдсутностi страждань залежить вiд доброчесного життя. При цьому духовнi задоволення г вищими за тiлеснi, зазначаг Епiкур. Атараксiя, як твердить Епiкур, г щастям. Людина, яка досягаг щастя, нiчого не робить, а отже, не робить i зла. Тобто щаслива людина г самодостатньою. Самодостатньому ж нема чого дiлити з iншими людьми. Однак самодостатнiй i не проявляг себе. Самодостатнiсть - це стан самозаглиблено¬ в себе людини.
   Для геденiчного евдемонiзму щастя оточуючих г першою умовою власного щастя людини. Коли людина турбугться про благополуччя ближнiх сво¬х, то вона дбаг про умиротворення власно¬ душi, адже вигляд нещасних людей викликаг непригмнi вiдчуття.
   Моралiстичний евдемонiзм говорить про щастя як про самодостатнiсть. Самодостатня людина нiчого не потребуг i нi вiд чого не залежить. Така ситуацiя може бути тiльки тодi, коли людина доброчесна, стверджують сто¬ки. Для моралiстичного евдемонiзму щастя спiвпадаг з чеснотами. Доброчесностi достатньо для щастя, стверджуг Сенека. Щастя - сама доброчеснiсть, зазначаг Спiноза.
   Евдемонiзм Арiстотеля, перiпатетичний евдемонiзм, розумiг щастя як найвище благо, що зливаг всi блага вогдино, в результатi чого у людини виникаг почуття задоволення сво¬м життям в цiлому. Проте рiзнi нещастя можуть завадити людинi бути щасливою, на що вказував Арiстотель.
   Евдемонiзм Арiстотеля орiгнтугться в знаходженнi щастя на цiннiсну дiяльнiсть людини. Така дiяльнiсть людини буваг чуттгвою, практичною i споглядальною. Аналог чуттгво¬ дiяльностi можна провести з типом, що вiдчуваг, за К. Юнгом. Досконала дiяльнiсть - споглядальна. Ця дiяльнiсть даг споглядальне блаженство, про що говорить Арiстотель.
   Пiд досконалою дiяльнiстю розумiють i милосердну дiяльнiсть. Про це говорить етика кохання у християнських мислителiв.
   До евдемонiзму можна вiднести гетерономнi моральнi теорi¬, що ми бачимо у I. Канта.
   Для етики ХХ столiття евдемонiзм не г характерним. Спостерiгагться драматичне iснування людини у вiдчуженому свiтi, спостерiгагться тiсна залежнiсть людей одне вiд одного i прискоренi ¬хнi контакти. Спостерiгагться також споживацьке ставлення до життя, що стираг моральнi досто¬нства. Споживацтво бiльше нагадуг практичний гедонiзм, анiж евдемонiзм. Евдемонiзм же в ХХ столiттi не проглядагться зi сво¬м iдеалом орiгнтованого на щастя самовдоволеного iндивiда. Важко помiтити й евдемонiзм сучасного щасливого суспiльства в цiлому.
   Аскетизм. Аскетизм - це спосiб пiднесення людського духу за допомогою регуляцi¬ спонук. У моральному вiдношеннi аскетизм протилежний гедонiзму.
   Аскетизм передбачаг практику, тобто аскезу. Зазвичай - це ритуальне утримання вiд чогось. Наприклад, вiд тiг¬ чи iншо¬ ¬жi. Практикою може бути також певного роду духовне вправляння в доброчинностi.
   В релiгi¬ аскетизм найчастiше представлений у виглядi релiгiйно-ритуальних самообмежень, через якi людина може вiдторгнути в собi все свiтське. Ось тут аскетизм спрямовано на духовно-моральне очищення, на перетворення звичайно¬, найчастiше рутинно¬ дiяльностi людини.
   Практика релiгiйного аскетизму г рiзноманiтною. Це, примiром, повторення священних текстiв, що формуг особливий душевний стан людини. Або це самоконцентрацiя в iм'я Бога, що описано у Бхагавадгiтi, коли у мозку вiруючо¬ людини зберiгагться божественний образ. Тодi вiруючий просвiтлягться, в силу того, що його свiтська дiяльнiсть стаг незацiкавленою, однак безкорисною у вiдношеннi божественного.
   Християнський аскетизм на перше мiсце висуваг долання спокус, самовiдданiсть вiруючого по вiдношенню до вiдданостi божественному. Зверненiсть до вищого, божественного - необхiдна умова релiгiйного аскетизму, що даг певний настрiй, такий настрiй, що надихаг.
   Аскетизм застосовугться i в соцiальнiй практицi. Тут вимоги аскетизму мають певну мету. Насамперед це пропагандистське манiпулювання людьми. Добре, коли це манiпулювання спрямоване на загальний контекст спасiння, служiння людям.
   Аскетизм застосовний i у морально-виховнiй практицi. Тут людинi пропонугться насамперед самообмеження. Людина маг утриматися вiд почуттгвих насолод. Така аскетична практика вивiльняг людину до виконання свого обов'язку змiцнення вольових якостей душi по виконанню цього обов'язку. Утримання вiд чуттгвих потягiв у напрямку подолання сво¬х слабостей вивiльняг людину до бiльш повного виконання обов'язку, виконання свого призначення на Землi.
   Щоби виконати свог призначення, людина повинна мати високий ступiнь самовладання, вiдмовитися в якiйсь мiрi вiд плотського, в силу того, що воно г найчастiше перешкодою, зайвиною, в розумiннi плотського як зайвого. В цьому вiдношеннi аскетизмом напрацьовано чимало засобiв. Це i медитацiя, i повторення мантр, i повторення молитов, на що вказують В.С. Соловйов, М.О. Бердягв, А. Швейцер. Змiст аскетично¬ практики полягаг в тому, вiд чого вiдмовлягться людина. Вiдмова i зневага до свог¬ плотi не повиннi доходити до крайнощiв i закiнчуватися зневагою до тiла взагалi. Певна мiра маг в собi змiстовний аспект аскетично¬ практики. Чи, наприклад, вiдмова вiд усього чуттгво зайвого, що веде до самовладання, не обов'язково маг закiнчуватися такою крайнiстю як байдужiсть. Самовладання - це не вiдсутнiсть пристрастей. До того ж маг бути в людинi й спiвчутливiсть, спiвчутливiсть до людей, тварин. Байдужiсть як зневага до страждань не повинна торкатися iнших людей. Вiдсутнiсть пристрастей - це байдужiсть людини по вiдношенню до власних зайвих спонукань, оманливих пристрастей, моральна зневага до власних страждань. Однак чужi страждання також мають хвилювати людину.
   Етичний сентименталiзм. Етичний сентименталiзм - це етичне вчення, яке будуг мораль на моральних почуттях, моральних емоцiях. Етичний сентименталiзм розглядаг моральнi почуття як пiзнавальну здатнiсть, зазначаг Е.Е.К. Шефтсберi, як пiзнавально-оцiночну здатнiсть людини. Завдяки моральному почуттю або завдяки пiзнавально-оцiночнiй здатностi людина розрiзняг добро i зло. Завдяки моральному почуттю людина вiдчуваг задоволення або страждання вiд сво¬х добрих дiянь. Тобто моральне почуття - це сумлiння.
   Етичний сентименталiзм розумiг моральне пiзнання як iнту¬тивне пiзнання. Етичний сентименталiзм в розумiннi морального пiзнання протилежний iнтелектуалiстичнiй етицi. Iнтелектуалiстична етика прирiвнюг моральне пiзнання до морального вiдчуття розуму. Бiльше того, iнтелектуалiстична етика говорить про розум як про розсудок.
   Етичний же сентименталiзм вiдзначаг, що функцiгю розуму г пiзнання. Мораль у протилежнiсть пiзнанню г дiгю i афектом людини, де розум безсилий.
   Моральне почуття в людинi г цiлевизначальним початком, коли розум не може все охопити для розумiння, однак чуття пiдказуг, в якому напрямку слiд рухатися. Моральне почуття, в кiнцевому рахунку, перетворюгться на вчинки людини. Це перетворення здiйснюгться через людськi емоцi¬, що мають в собi мотиви; емоцi¬ i мотиви доброзичливостi, симпатi¬ до iншо¬ людини.
   Розум, поруч з моральним почуттям, маг не цiлевизначальну функцiю, а здатнiсть визначати засоби для досягнення мети.
   Етичний сентименталiзм являг собою мораль як визначенiсть свiдомостi людини, свiдомостi, не обумовлено¬ якимись правилами. Однак ця свiдомiсть обумовлюг правила та етичнi норми.
   Iнтелектуалiстична етика, сучаснi етичнi вчення. Iнтелектуалiстична етика. Iнтелектуалiстична етика - це вчення, яке стверджуг, що мораль пiзнагться в поняттях. Моральнiсть людини не може справджуватися без участi iнтелектуально¬ та iнту¬тивно¬ основ.
   Iнтелектуалiстична етика передбачаг моральне як абсолютне, унiверсальне, об'гктивне, автономне.
   Iнтелектуалiстична етика наполягаг на рацiональнiй природi морального (на вiдмiну вiд сентименталiстично¬ етики), на об'гктивностi морального знання. Iнтелектуалiстична етика стверджуг, що людина г моральною в тiй мiрi, в якiй г створiнням рацiональним, в якiй мiрi може пiзнавати сутнiсть речей i використовувати цi знання про речi у свогму практичному життi, у сво¬х вчинках, оцiнюючи життгвi ситуацi¬ вiльно. Оцiнювати життгвi ситуацi¬ вiльно - це означаг не мати тиску зовнiшнiх обставин, тобто тиску вказiвок авторитету з одного боку, i не мати особистих переваг i упереджень з iншого боку. Тодi розум як першооснова морального знання постаг суддею над всiма людськими почуттями, визначаг цiлi, оцiнюг, включаг iнту¬цiю як частину усвiдомлених засад людини. Усвiдомленiсть морального мотиву лежить у пiдвалинах усього морального.
   Iнтелектуалiстична етика ще у ХIХ столiттi показувала, що за допомогою iнту¬цi¬ (iнтелектуально¬ iнту¬цi¬) можна здобувати як iстиннi знання так i помилковi.
   Iнтелектуалiстична етика стверджуг, що мораль рацiональна i всi положення моральних заповiдей пов'язанi в цiльну систему, а кiнцевий висновок - самоочевидний i г принципом для всiх людей, тобто унiверсальний принцип.
   Iнтелектуалiстична етика показуг, що об'гктивнiсть моральних принципiв очевидна, коли цi принципи вiдповiдають формальним вимогам рацiональностi, про що говорить Г. Сиджвiк. Тiльки через розум можна виявити належне i вiрне у життi людини, стверджуг iнтелектуалiстична етика на противагу сентименталiстськiй етицi, яка орiгнтугться на моральне почуття.
   Еволюцiйна етика. Еволюцiйна етика говорить про те, що мораль корiниться в природi людини. Еволюцiйна етика стверджуг, що моральною г та поведiнка, яка спрямована на найбiльшу тривалiсть життя, на найбiльшу повноту життя.
   Еволюцiйна етика говорить про моральне як про доцiльну i адаптивну (пристосовницьку) поведiнку. Еволюцiйна етика вказуг на популяцiйнi цiлi, тобто на цiлi сукупностi особин одного виду. Однак еволюцiйна етика не вказуг на особистiснi цiлi. Людина маг контролювати сво¬ потреби, маг приборкати сво¬ пристрастi i одухотворити свою чуттгвiсть. Людина маг свiдомо пiдпорядковувати власнi iнтереси iнтересам iнших людей. Пiдкорення сво¬х iнтересiв iнтересам iнших - це пiдпорядкування суспiльним настановам. Однак людина маг також виходити з вищих духовних цiнностей, до яких вона причетна.
   Аналiтична етика. Аналiтична етика - етичнi теорi¬, якi використовують методи аналiтично¬ фiлософi¬, де контекстуальний аналiз вживання термiнiв прояснюг iстини.
   Аналiтична етика не висуваг цiннiсних установок. Вона просто вiдмовлягться вiд метафiзично-сугестивного способу викладу матерiалу. Тобто характеризугться аналiтичним стилем викладу. Аналiтична етика визначаг основнi поняття, будуг логiчно яснi етичнi роздуми, тобто аналiтична етика - це певний стиль мислення, аналiтичний стиль.
   Метаетика. Метаетика - це певнi дослiдження, якi з'ясовують такi питання, як-от: чи може знання бути нейтральним як цiннiсть. Мораль - це найвищi цiнностi.
   Метаетика з'ясовуг питання пiзнання моральних суджень. Вона з'ясовуг, чи можна пiзнати моральнi судження вiдносно ¬х iстинностi й хибностi.
   Однi дослiдники в галузi метаетики стверджують пiзнавальну природу моралi. Наприклад, Дж.Е. Мур. Однак iншi наполягають на некогнетивностi моральних тверджень. Подiбне доводив Л. Вiтгенштейн. Так стверджугться, що моральнi приписи перебувають поза iстиною. Вони подiбнi до метафiзичних, якi неверифiкованi, не г визначеними. Вони умогляднi i не г нi хибними, нi iстинними. Етичнi оцiнки, на думку деяких представникiв метаетики, не належать до галузi знань, про що говорив Л. Вiтгенштейн. Моральнi судження мають експресивне значення i виражають людськi емоцi¬, говорив А. Айгр, виражають емоцi¬, а не iстини.
   Приватнi моральнi судження ще можна виводити логiчним шляхом. Однак загальнi судження морального порядку неможливо об-рунтувати логiчно, про що говорить емотивiзм, стверджуг Ч. Стивенсон.
   Метаетика вказуг на те, що спрямування моралi до релятивiзму (вiдносностi) починагться тодi, коли з етики виключагться iстинний критерiй моральностi. Проте виникаг проблема самого критерiю моральностi, проблема точки вiдрахунку для вчинкiв людини.
   Метаетика говорить про те, що моральнi судження мають приписове i зобов'язувальне значення, а не емотивне. Зобов'язувальне ототожнюгться з логiчним. Через свою логiку i розум людина визначаг загально-обов'язковi й примусовi моральнi твердження й iстини.
   В кiнцевому рахунку метаетика сво¬ми пiдходами вiдточуг мову для систематизацi¬ етичних проблем i пiдвищуг теоретичну культуру етики в цiлому.
   Емотивiзм. Емотивiзм - це метаетична теорiя, яка маг осмислення твердження про те, що головна функцiя етичного висловлювання зводиться до вираження людських емоцiй для збудження почуттiв у слухачiв.
   Етичнi судження не можна верифiкувати. Вони не несуть iнформацi¬ про якiсь речi та подi¬, говорив Д. Юм. Однак вони емотивнi, висловлюють по вiдношенню до вчинкiв людей почуття схвалення або несхвалення. Отже, етичнi мiркування г засобом мiжлюдського спiлкування.
   Помiрний емотивiзм в етичних висловлюваннях бачить i певний предмет, який описуг етичне висловлювання i маг виражене до цього предмета емоцiйне вiдношення.
   Можна говорити, що висновки емотивних теорiй часто досить суб'гктивнi. Вони найчастiше мають релятивiстський характер.
   Етика науки. Етика науки - це галузь знань про моральнi аспекти науково¬ дiяльностi, про взагмовiдносини науки iз суспiльством.
   Сучасна цивiлiзацiя показала потужнiсть науково-технiчних досягнень. Ця потужнiсть може бути небезпечною для людства. Наприклад, атомна бомба становить загрозу. I тому постаг питання морально¬ оцiнки розробок ядерно¬ збро¬.
   Пiсля Друго¬ свiтово¬ вiйни стаг вiдомою жорстокiсть наукових експериментiв, якi проводили нацисти над ув'язненими в концтаборах. В подальшому жорстокi дослiдження проводилися в США. Через це постало питання про захист випробуваних - учасникiв експериментiв, про захист вiд антигуманних експериментiв.
   Через це дослiдницький проект, який включаг експерименти на людинi, а також на тваринах, маг пройти етичну експертизу. При дослiдженнях, якi проводилися на людях, маг враховуватися положення про те, що необхiдно захистити життя i здоров'я випробуваних, необхiдно захистити права i гiднiсть людини.
   В етичному регулюваннi науково¬ дiяльностi мають брати участь органи влади. Пiсля успiшного клонування вiвцi (1997 рiк, вченi Шотландi¬) постало питання про клонування i вiдтворення людини. Однак органи влади заборонили застосування цих методiв у вiдношеннi людини.
   Iснуг соцiальна вiдповiдальнiсть вченого, оскiльки:
   1. соцiально вiдповiдальна поведiнка вченого дозволяг якоюсь мiрою уникнути негативних наслiдкiв при його вiдмовi брати участь у небезпечних для людства експериментальних дослiдженнях;
   2. негативнi явища наукового прогресу породжуються не науковою дiяльнiстю, а соцiальними силами, якi контролюють впровадження наукових досягнень, контролюють використання наукових досягнень;
   3. iснуг непередбачуванiсть результатiв фундаментальних дослiджень. Через це моральна i соцiальна вiдповiдальнiсть маг бути у вiдношеннi прикладних дослiджень. При цьому необхiдно враховувати попереднiй гiркий досвiд i передбачати негативнi наслiдки.
   Наукове знання маг бути загальним набутком. Пошук iстини повинен бути некорисливим i вiльним вiд розумiння власно¬ вигоди людини.
   Кожен вчений маг нести вiдповiдальнiсть за якiсть роботи сво¬х колег. Причому в науцi найчастiше експерименти проводять цiлi бригади наукових працiвникiв. Оцiнювання роботи сво¬х колег iншими вченими маг бути гласним, все повинно пiдлягати гласностi й обговорюватися.
   Результати свог¬ роботи вчений маг робити доступними для сво¬х колег. Результати мають оголошуватися перед публiкою.
   Новизна - це основний показник розвитку науки. Вчений повинен сприймати все новi й новi iде¬. Постiйне сприйняття нових iдей ставить ерудицiю вченого на належний рiвень. Однак ерудицiя не повинна давати привiд подавляти самостiйнiсть мислення вченого.
   Екологiчна етика. Екологiчна етика - це напрямок дослiджень, в яких розглядагться вiдповiдальнiсть за благо наступних поколiнь людей, а також вiдповiдальнiсть за домашнiх тварин, вiдповiдальнiсть за всiх живих iстот.
   Екологiчна етика передбачаг любов до природи i вiдмову вiд споживацьких настанов.
   У сво¬х iдейних основах екологiчна етика це бiоцентризм, а не антропоцентризм. Екологiчна етика показуг, що причиною деградацi¬ бiосфери, а разом з бiосферою i деградацi¬ людсько¬ природи г фiлософiя антропоцентризму. У фiлософi¬ антропоцентризму свiт iснуг для людини, людина г причиною iснування свiту, людина г мiрою цiнностей i тому експлуатуг природу.
   Бiоцентризм же - це розумiння того, що живi iстоти володiють самоцiннiстю для самих себе, мають цiннiсть незалежну вiд людини i вiд ¬¬ iнтересiв, де людина - вiдповiдальна iстота бiотичного суспiльства. Тобто добром г те, що сприяг збереженню цiлiсностi та стабiльностi бiотичного суспiльства.
   Екологiчна етика передбачаг моральне ставлення до iнших форм життя. Етика, звичайно, не може враховувати й людськi iнтереси, i вимоги iнших форм життя, вимоги тварин. Однак можна використовувати розумнi принципи. Розумнi принципи необхiднi для збереження бiосфери, оскiльки насувагться екологiчна катастрофа.
   Екологiчна етика виробляг цiнностi, якi вирiшували б такi проблеми: 1. Моральне ставлення може бути лише до окремих тварин чи моральне ставлення маг розповсюджуватися на всiх тварин? 2. На яку екосистему маг спрямовуватися моральне почуття? (Необхiдно рятувати тварину, яка тоне, або ж дати можливiсть i не заважати вижити водяним iстотам, якi з'¬дять тварину, що втонула?).
   Екологiчна наука вказуг на тотальний взагмозв'язок усiх iстот. Цим вона нiвелюг сепаратне (вiдсторонене) "Я", "Я", яке протиставляг себе природi.
   При цьому екологiчна етика висуваг такi концепцi¬ як "повага до природи", "екологiчна вiдповiдальнiсть", "екологiчний обов'язок", "духовний досвiд особистого переживання тотожностi макро- i мiкрокосмосу".
   По сутi екологiчна етика - це екофемiнiзм, про який говорять К. Уорен, А. Салех, Д. Слiкер. Екофемiнiзм спирагться на жiночу свiдомiсть, яка маг iмператив "прагнення до збереження життя".
   Шанобливiсть перед життям. Шанобливiсть перед життям - це принцип рiвно¬ шанобливостi перед життям, як по вiдношенню до свог¬ волi до життя, так i по вiдношенню до будь-яко¬ iншо¬ волi, на що вказуг А. Швейцер. Принцип шанобливостi перед життям маг чiтке визначення добра i зла. Добром г те, що зберiгаг i розвиваг життя. Злом же г те, що знищуг життя, перешкоджаг розвитковi життя, говорить А. Швейцер.
   Принцип шанобливостi перед життям передбачаг гднiсть у людинi самозречення i самодосконалостi, ¬х злиття у певному способi життя. Цей спосiб життя висуваг на перший план вiдповiдальнiсть людини перед усiм живим.
   При цьому принцип шанобливостi перед життям передбачаг наявнiсть у людинi свiдомо¬ волi до життя, яка прагне возз'гднатися з iншою волею до життя в гдине цiле.
   Воля до життя усвiдомлюг себе лише в людинi. Чому так вiдбувагться? В силу певно¬ i неповторно¬ iсторi¬ людського життя. Вiдповiдi на бiльшiсть питань важко дати. Однак тут можна сказати, що етика народжугться з мiстики. Та якщо мiстику розумiти як компенсаторний процес у людинi, то вiн був спершу як реакцiя на появу всього нового в людинi - як людського, тобто передбачливого, опосередкованого, далекоглядного на появу етичних принципiв у людськiй сутностi.
   Принцип шанобливостi перед життям припускаг вiдверту поведiнку людини. При цьому людина вiдрiкагться вiд себе, оскiльки маг шанобливiсть перед власним життям. Самозречення тут передбачаг зречення вiд надмiрностей.
   Людина живе, так чи iнакше наносячи шкоду iншим живим iстотам. Тому сумлiння в нiй - нечисте. I ¬¬ гризуть докори сумлiння. Людина приречена жити iз заплямованим сумлiнням, iз пересторогою ставлячись до само¬ себе, до суспiльства як структури (до держави, наприклад), структури, що бере на себе моральнi функцi¬. Ця пересторога iснуг, оскiльки людина завдаг шкоди живим iстотам.
   Бiоетика. Бiоетика - це дослiдження рiшення моральних проблем бiомедицини i регуляцiя взагмовiдносин бiомедичних технологiй, особистостi й суспiльства.
   Бiоетика доводить, що вся вiдповiдальнiсть за прийняття моральних, життгво важливих рiшень лежить i на лiкаревi, i на пацiгнтi. Для прийняття рiшень можна створювати комiтети з поважних громадян. Коли з'явилися технологi¬, що сприяють пiдтриманню життя (штучне серце, штучнi легенi), то виникли питання: скiльки можна пiдтримувати життя людини (пацiгнта), скiльки необхiдно пiдтримувати життя пацiгнта, коли свiдомiсть його вже втрачено. Тут погляди можуть бути рiзними з боку лiкарiв, пацiгнтiв, родичiв пацiгнта. Родичi пацiгнта (хворого) можуть вимагати продовження лiкування, яке здатне пiдтримати життгдiяльнiсть. Лiкарi можуть вважати подальше лiкування марним. Сам пацiгнт може вимагати припинення свого життя.
   Моментом смертi вважалася безповоротна зупинка дихання чи зупинка кровообiгу (зупинка серця). Нинi дихання i кровообiг можуть пiдтримуватися штучно. Тому застосовугться додатковий критерiй припинення життя. Почав застосовуватися критерiй смертi мозку.
   Трансплантологiя (пересадка серця, легень, печiнки) передбачаг вилучення органiв у донора, коли у нього зафiксовано смерть мозку. Смерть донора можна прискорити або поспiшно констатувати, щоби взяти органи для трансплантацi¬. Трансплантацiя г успiшною, коли орган у донора взято вiдразу ж пiсля смертi, пiсля моменту смертi. Тому смерть мозку маг констатувати бригада медикiв, яка г незалежною вiд людей, котрi займаються пересадкою органiв.
   При розвитку бiомедичних технологiй процес природно¬ життгдiяльностi iндивiда стаг контрольованим i керованим як з боку соцiуму, так i технологiчно. Причому контролювати i керувати життгвим процесом людини можна, починаючи вiд народження до само¬ смертi. Та оскiльки цей процес стаг опосередкованим (вартiсть, витрати на пiдтримання здоров'я), необхiдним г захист життя, здоров'я, гiдностi пацiгнта, його прав. Пацiгнт навiть маг право особисто приймати рiшення про вiдхiд iз життя, якщо хвороба г невилiковною i завдаг фiзичних страждань. Будь-яке медичне втручання маг здiйснюватися зi згоди пацiгнта.
   Проведення експериментiв на людях без схвалення етичного комiтету неможливе. Етичний комiтет повинен бути незалежним вiд адмiнiстрацi¬ лабораторi¬, де мають проводитися експерименти.
   Принципи бiоетики: 1. Принцип поваги автономi¬ пацiгнта, тобто iнформована згода пацiгнта. 2. Принцип "не нашкодь", тобто мiнiмум шкоди пацiгнту. 3. Принцип "роби благо", тобто лiкар повинен робити позитивнi кроки. 4. Принцип справедливостi, тобто справедливе ставлення до пацiгнта i справедливий розподiл ресурсiв при наданнi медично¬ допомоги.
   Цi принципи можуть не узгоджуватися i заважати один одному. Принцип поваги автономi¬ вимагаг правдивого iнформування хворого про дiагноз. Однак правдива iнформацiя може викликати психологiчний стрес, пiдiрвати опiрнiсть органiзму, а отже, порушити принцип "не нашкодь". Та якщо лiкар маг особистi моральнi установки, то i принципи стають непотрiбними. Етика принципiв - для лiкарiв, якi не мають високого ступеня моральних якостей.
   Глобалiзацiя бiоетики порушуг випинання i акцентування уваги на автономi¬ та самовизначеннi iндивiда (розкривагться взагмозалежнiсть iндивiда з багатьма факторами). Сучасна етика в традицi¬ iндивiдуалiзму не придiляг уваги цiнностям сучасного життя, не придiляг уваги солiдарностi людей.
   Евтаназiя. Евтаназiя - це полегшення страждання як безболiсна смерть, говорив Ф. Бекон. У первiсному суспiльствi умертвiння хворих i старих людей було нормою. У Давнiй Грецi¬ самогубство людей, якi досягли 60-ти рокiв, вважалося нормальним. Фiлософи Сократ i Платон, а також сто¬ки, фiлософи Зенон, Сенека вважали за можливе умертвлювати людей без ¬хньо¬ власно¬ згоди, коли цi люди важко хворiють або просто дуже слабкi. Бiльше того, якщо слабий i стагш тягарем для оточуючих, то твiй моральний обов'язок - накласти на себе руки. Однак пiфагорiйцi та Арiстотель були проти умертвiння тяжкохворих.
   Християнство - проти самогубства (навiть якщо наявнi людськi страждання), тому що людина - це Божий дар.
   Аристотель i Августин вважали, що самогубство вiдбувагться з причини людсько¬ слабкостi i боягузтва.
   В епоху Просвiти такi фiлософи, як Ф. Бекон, починають вважати, що необхiдно полегшувати страждання вмираючих, а в кiнцi ХIХ столiття, з розвитком секулярiзацi¬, громадськiстю приймагться добровiльна евтаназiя.
   Iз розвитком бiомедичних технологiй, життгпiдтримуючого лiкування, в тому випадку, коли пiдтримувати життя штучно немаг сенсу, застосовугться евтаназiя як прискорення смертi важко i невилiковно хворих, що здiйснюгться з ¬хньо¬ волi.
   Евтаназiя буваг пасивна i активна. Пасивна евтаназiя - це вiдмова вiд життгпiдтримуючого лiкування (коли не починають лiкування або ж його припиняють), у випадку, коли пацiгнт г безнадiйно хворим. Активна евтаназiя - це умисна, свiдома дiя, яка припиняг життя хворого. Активна евтаназiя може бути без згоди пацiгнта як його умертвiння зi спiвчуття, коли життя хворого просто нестерпне, i лiкар iде на вбивство. Активна евтаназiя може бути зi згоди пацiгнта, коли добровiльно проводиться умертвiння або коли проводиться самогубство за допомоги лiкаря. Прихильники активно¬ евтаназi¬ кажуть, що людина маг право на самовизначення у вiдношеннi того, щоб самiй розпоряджатися сво¬м власним життям (щоби у хворобi припинити даремнi мучення). Супротивники активно¬ евтаназi¬ вказують на небезпеку зловживань у випадку дозволу евтаназi¬, вказують на можливi помилки лiкаря при встановленнi безнадiйного дiагнозу. Супротивники евтаназi¬ побоюються, що вона здiйснюватиметься не зi спiвчуття.
   Прикладна етика. Прикладна етика - це напрямок практично¬ фiлософi¬, частина етичного знання як цiлiсно¬ системи у вiдношеннi професiйних моралей. Прикладна етика маг специфiчнi цiлi, у вiдношеннi яких застосовуються етичнi знання. Прикладна етика маг специфiчний об'гкт, у вiдношеннi якого застосовуються етичнi знання в силу того, що наявнi рiзнi професi¬ й професiйнi моралi (виховання, вiйськова справа, адмiнiстративна справа i т. п.)
   Тут в силу визначеностi професiоналiзму (професi¬) виникаг звiд правил, необхiдних для специфiчно¬ сфери людсько¬ дiяльностi.
   Тодi професiйна етика змушуг орiгнтуватися на свогрiднi, специфiчнi норми i цiнностi, застосовуванi до певного виду людсько¬ дiяльностi. При цьому обмежуються загальнi моральнi вимоги. Наприклад, у вiйськових - у вiдношеннi вбивства.
   Теорiя прикладно¬ етики виправдовуг вiдступи вiд загальних моральних вимог. Теорiя прикладно¬ етики мiнiмiзуг i зводить до поодиноких випадкiв вiдступи вiд загальних моральних вимог. В свою чергу окремi випадки розцiнюються як неминуче зло. Наприклад, кати.
   ¦ певнi дозволеностi й заборони, якi застосовуються лише в певнiй сферi дiяльностi. Однак цi дозволеностi i заборони - конкретнi. Конкретнiсть у професiйнiй i громадськiй моральностi - це наслiдок тривало¬ культурно¬ еволюцi¬ суспiльства. В цiй культурнiй еволюцi¬ суспiльства протягом тривалого часу багато що виникаг спонтанно.
   Прикладна етика маг специфiчну мету, у вiдношеннi яко¬ застосовуються етичнi знання через те, що iснуг необхiднiсть посилити дiю фундаментального етичного знання на реальнi моральнi стосунки в суспiльствi.
   ¦ товариства людей (товариство вчених, художникiв, лiкарiв), де неможливо досягти успiху, якщо не дотримуватися правил довiри, порядностi, чесностi. Однак у широких ринкових вiдносинах з представницькою демократiгю i бюрократичним управлiнням етичнi правила нерiдко нiвелюються, i людську дiяльнiсть використовують для реалiзацi¬ цiлей, якi не узгоджуються з цiнностями конкретно¬ людини.
   Етичнi знання мають застосування в галузi соцiального управлiння. При цьому управлiнським кадрам прищеплюються рiзнi чесноти з орiгнтацiгю на громадянськi позицi¬. Крiм того, сфера соцiального управлiння вимагаг вiдсутностi в управлiнських кадрiв рiзноманiтних вiдхилень у поведiнцi. Цьому сприяг впровадження етичних знань у сферу соцiального управлiння. Етичнi знання допомагають виробляти поведiнку "людини органiзацi¬".
   Пiдпригмницька етика. Пiдпригмницька етика - це вид суспiльно¬ моральностi, який вивчаг прикладна етика. Вiн пов'язаний з пiдпригмництвом. У пiдпригмця наявнi продуктивно-творчi мотиви спонукання у вiдношеннi до прибутку. Пiдпригмець - це економiчна людина. Не можна сказати, що це автономний розумний его¬ст ощадливо-рацiоналiстичного плану. Адже економiчна людина завжди бере до уваги соцiальнi норми того суспiльства, в якому вона живе. Економiчна людина не може не рахуватися з тими чи iншими моральними нормами, якi iснують. Бiльше того, економiчна людина дотримугться пiдпригмницько¬ етики в силу того, що переконано приймаг моральнi норми, а не наслiдуг цi норми, не пристосовугться до них.
   Прибутки пiдпригмця, хоч i мають ринковий спосiб здобуття, шкоди оточуючим не несуть, адже пiдпригмницька дiяльнiсть здiйснюгться в рамках законодавства. При цьому пiдпригмець дотримугться правил "чесно¬ гри". А правила "чесно¬ гри" в моральному вiдношеннi завжди мають позитивне значення. Дiяльнiсть пiдпригмця за правилами "чесно¬ гри" маг суспiльно корисний ефект, адже прибуток пiдпригмця може бути здобутим лише органiзацiйними зусиллями, в основi яких лежать всього виключно творчi вмiння. Хоча це не означаг, що користь i ефективнiсть пiдпригмницько¬ дiяльностi завжди г морально виправданою. Просто пiдпригмець при "чеснiй грi", дотримуючись певних правил, може залучати клiгнтiв, зацiкавлених осiб. I тому вигiдно бути етичним.
   В цiлому пiдпригмець здiйснюг вчинки морально допустимi, коли в процесi здобуття прибуткiв немаг протиправних дiй, немаг конфлiкту з правовими обмеженнями, якi спрямовано на збереження прав iнших громадян (обмеження по викиданню профвiдходiв як зазiхання на здоров'я iнших громадян).
   Правовi зобов'язання пiдпригмця - це його моральна повиннiсть. Вiн маг виконувати контракти, платити податки, забезпечувати умови працi сво¬м робiтникам, вживати заходiв з екологiчно¬ безпеки. У пiдпригмця маг бути моральна повиннiсть особистого характеру, а не тiльки правове регулювання, яке примушуг i давить пiдпригмця. Заслiн проти протиправно¬ i аморально¬ поведiнки маг йти зсередини особистостi пiдпригмця, а не тiльки обумовлюватися зовнiшнiми правовими обмеженнями. Бiльше того, пiдпригмець як особистiсть, що належить соцiуму як цiлiсностi, прагне не тiльки до прибутку, але й до самореалiзацi¬, до незалежностi вiд опiки зсередини i ззовнi, до благодiйностi.
   Етичнi категорi¬ давнiх народiв. Талiон. Талiон - це рiвна вiдплата, покарання, рiвне за силою злочину. Талiон - це коли ти наносиш шкоду людинi в такому ж обсязi, в якому ця людина нашкодила тобi. Iншими словами - це око за око, зуб за зуб, рука за руку, нога за ногу. Про це говорить Другозаконня Тори (Друг. 19:21). Талiон - це свого роду пiдмiна кровно¬ помсти. У внутрiшньородових стосунках кровна помста заборонялася. Кровна помста дозволялася по вiдношенню до членiв iнших спiльнот людей. Тобто внутрiшньородовi люди - це "сво¬". А тi люди, якi поза родом, з iншого племенi, тi люди - "чужi".
   Талiон являг собою принцип обмеження, принцип заборони, який стримуг помсту, криваву помсту, стримуг зведення рахункiв мiж людьми. Талiон примушуг людину розмiряти вiдплату отриманими збитками, що фактично ставить межу ворожнечi.
   Талiон, ставлячи обмеження ворожнечi мiж людьми, даг можливiсть взагмовигiдно спiвiснувати "сво¬м" i "чужим". Тобто талiон являг собою соцiорегулятивний принцип первiсно¬ епохи, iсторичного часу, коли здiйснювався перехiд вiд общинно-варварсько¬ органiзацi¬ життя людей до державно-цивiлiзацiйних вiдносин.
   При талiонi помста як дiя у вiдповiдь задагться розмiром нанесено¬ роду образи, тобто збиткiв. Тут вiдплата як пристрасть душi людини, що прагне задовольнити свою потребу i вiдомстити замiнюгться родовою дiгю, колективною вiдповiдальнiстю, де iндивiд, який хоче помститися, г лише носiгм родово¬ волi. Вiдбувагться обмеження насильства. Помста замiнюгться викупом, де справедливим г покарання як рiвна вiдплата. В цiлому це гасить розходження мiж iндивiдуальним вибором i колективною волею. Iндивiдуальний вибiр людини маг свог протирiччя мiж внутрiшнiми намiрами людини та ¬¬ зовнiшнiми дiями. Щоб якоюсь мiрою вберегти соцiум вiд наслiдкiв подiбних протирiч людсько¬ душi, що стала складнiшою, вводиться талiон як рiвна вiдплата, що утверджуг певний ступiнь справедливостi.
   Декалог. Декалог - це десять заповiдей Тори (Вих. 20:1-17). Основними заповiдями декалогу г заборони на вбивство, лжесвiдчення, перелюбство. Заповiдi декалогу вимагають вiд людини дотримання Суботи, яка говорить про вiдпочинок i роботу Бога, коли вiн вiдпочив на сьомий день творення. Творення розумiгться й ширше, розповсюджуючись на тварин. Заповiдi декалогу вимагають шанування батькiв. Цi заповiдi мають форму заборони. Не побажати, а отже, не зробити, звучить як заборона на певний спосiб життя. Заборона на певне iнтимне життя. Заборона на iдолослужiння. Заборона на злодiйство. При цьому деякi заборони розумiються бiльш широко. Так заборона злодiйства говорить не просто про крадiжку майна. Ця заборона розумiгться набагато ширше. Вона розповсюджугться не лише на родичiв людини, а й на тварин.
   Заповiдi декалогу г одкровеннями, в яких Бог у сво¬х конкретних дiях вiдкриваг себе до всього живого. Ось тут являг (вiдкриваг в одкровеннi) себе безпосередньо, а не як певну потойбiчну мiстичну iстоту. В силу того, що заповiдi данi безпосередньо в одкровеннi, вони не потребують будь-якого об-рунтування. Заповiдi данi в категоричнiй, наказовiй формi як самодостатнi i апофатичнi. I Бог в них присутнiй. Самi заповiдi спрямовано на наслiдування Бога. Практика здiйснення заповiдей безпосередньо пов'язана iз життям i смертю. Порушення заповiдей припиняг життя.
   Заповiдi декалогу мають регулюючу дiю на людину, встановлюючи заборону вбивства i тим самим обмежуючи звичай кровно¬ помсти, роблячи припущення у вiдношеннi порушення заповiдi лише з боку Бога.
   Етичнi категорi¬. Належне та iснуюче. Належне та iснуюче - це категорi¬, що вiддзеркалюють вчинок людини (вчинки людей) як реальний стан справ, так i морально цiнний стан цих справ. Належне та iснуюче - це категорi¬, якi вiддзеркалюють протилежнiсть мiж фактичною ситуацiгю та ситуацiгю позитивною у моральному вiдношеннi. Фактична ситуацiя як людський вчинок, психологiчний стан людини або стан соцiуму (як iснуюче) в цiлому можуть не бути морально цiнними (як належне).
   Належне - як протилежнiсть iснуючого - присутнг в моральному iдеалi людини. Людина сво¬м моральним iдеалом намагагться злити вогдино належне та iснуюче, зробити належне реально iснуючим як суттгвим, зробити iснуючим, iснуючою стороною iснування.
   Моральне в сво¬й основi маг належне та iснуюче, якi зливаються вогдино, коли вiдбувагться свiдомий акт людини.
   При цьому г розумiння того, що належне метафiзично (а отже, iдеально) реальне як факт, а не просто якась абстракцiя розуму. Метафiзично - отже, iдеально.
   ¦ також розумiння того, що належне г фiзично реальним, а не просто метафiзичним. У людини належне г уявленням, що вiддзеркалюг факт об'гктивного свiту. Це належне як факт об'гктивного свiту в людини г знанням. Однак це знання г лише певним рiвнем даностi, яка може нам не повiдомляти про цiннiсне. Просуваючись на бiльш високий рiвень даностi, людина вiдтворюг в творчому актi цiнностi для себе, про що говорять екзистенцiалiзм i персоналiзм. Людина сама розумiг i реалiзуг в свогму життi цiнностi, встановлюючи в свогму духовному свiтi, що для не¬ г належним, а що iснуючим. T¬ повиннiсть вiдштовхугться вiд того, що для не¬ г цiнним i як воно спiввiдноситься з iснуючим.
   Обов'язок. Обов'язок - це аргументоване примушення до вчинку, необхiднiсть, фiксована як принцип поведiнки. Дi¬, мотивованi вiдповiдальнiстю, г обов'язками. Тобто потрiбна внутрiшня спонука, яка накладаг обов'язок.
   Деонтологiя - це вчення про обов'язок, говорить I. Бентам. Людина робить вчинки, вiддаючи перевагу i уникаючи деяких моментiв. 1. Переважним г все, що сприяг фiзичному i соцiальному життю людини (сила, здоров'я, турбота про батькiв, краса). Тут задiяно етичний критерiй самодостатностi, який видiляг в поведiнцi морально належне. 2. Уникати слiд всього, що не сприяг життю. Тут задiяно прагматичний критерiй природо-вiдповiдно¬ доцiльностi.
   Розумiння обов'язку в iсторi¬ змiнюгться. На мiсце гордовитого свогю автаркiгю сто¬ка прийшов гiдний громадянин.
   Людина виконуг обiцянку (спонукувана виконати обiцянку), оскiльки у не¬ г почуття обов'язку, говорить Д. Юм.
   На волю людини дiють схильностi (почуття, iнтереси, потреби), i тому, дотримуючись моралi, людина примушуг себе. Обов'язок - це силування до вчинку моральним законом. Обов'язок протисто¬ть схильностям. Вчинок г моральним, коли вiн здiйснюгться заради обов'язку, зазначаг I. Кант. Виконуючи обов'язок, належне, людина тим самим маг вiдношення до людства, а також до людяностi. Обов'язок - це ставлення до людства в особi конкретного i кожного iндивiда. Причому, виконуючи обов'язок, ставишся до iндивiда як до мети, а не як до засобу (засобу для сво¬х цiлей). Механiзм обов'язку -рунтугться на повазi до морального закону i гiдностi людини. Такий механiзм обов'язку iснуг, оскiльки береться в розрахунок те положення, що людина володiг автономiгю волi.
   Моральний закон г самим мотивом людини. В силу iснування мотиву моральний закон i практикугться людиною. К. Маркс вважав, що мораль вiдчужена вiд реальних iндивiдiв, а комунiстичне братство знiмаг абстрактну спiльнiсть людей. Братство, солiдарнiсть людей задаг надособистiснi норми. Ф. Нiцше стверджував, що, коли людина дiг без задоволення, а просто як частка "обов'язку", то тодi людина руйнугться, руйнугться ¬¬ надлюдське. Надлюдина не маг обов'язку, крiм власно¬ волi до влади. М. Шелер вважав, що обов'язок зумовлено цiнностями. Вiн запевняв, що основи моральних норм - в iснуваннi цiнностей, в усвiдомленнi цих цiнностей.
   Основою обов'язку г покора людини суспiльству, а отже, i усвiдомлення обов'язкiв. Обов'язок - це спосiб соцiалiзацi¬ людини, дисциплiнування iндивiда, iндивiдуальностi. Обов'язок - це спосiб iнтегрування людини в соцiум.
   Провина. Провина - це стан людини, спричинений порушенням нею обов'язку. Почуття провини виникаг у людини, коли вона не виконуг обов'язкiв, якi на себе взяла. Почуття провини з'являгться у людини, коли нею не виконугться закон, коли у людини г авторитет, однак порушуються вимоги авторитету.
   Якщо людина виконала сво¬ обов'язки, то вона служить закону i заслужила, знайшла заслугу. Протилежнiстю провини г заслуга. Зазвичай заслугу отримуг людина, коли вона зробила для виконання законiв бiльше, нiж того вимагав обов'язок.
   Людина усвiдомлюг обов'язок i вимоги, якi ¬й подаються у станi свободи, коли вона може вибирати мiж вiрним i невiрним, забороненим, непристойним, несучи вiдповiдальнiсть за свiй вибiр. Наслiдком ¬¬ вибору г результат як провина у зв'язку зi зробленим вибором або як заслуга за скогне.
   Коли людина усвiдомлюг свою похибку, усвiдомлюг свiй невиконаний обов'язок, у не¬ з'являгться вiдчуття провини. Якщо у людини г значнi вiдхилення вiд намiченого, належного, то вона приймаг докори сумлiння. Людина зiзнагться, що зробила не так, i кагться про скогне.
   Фiлософське поняття провини вiдрiзнягться вiд юридичного. Людина винна через свою власну недосконалiсть, з чим пов'язана ¬¬ нездатнiсть усвiдомлено i до кiнця виконати свiй обов'язок на землi. Однак людина не може виконати свiй обов'язок також i у зв'язку зi сво¬м оточенням, зi свогю природою, внаслiдок первородного грiха людини, а точнiше - у зв'язку зi здатнiстю мати надлишок спонук, а отже, постiйно мати варiант спокуси. У природi людини - володiти надлишком спонук. Численнiсть спонук дають людинi вiдхилення вiд виконання обов'язку.
   У фiлософi¬ надлишок людських спонукань нерiдко розумiгться як можливiсть свободи. I людина винна самим фактом можливостi свободи, говорить I. Кант. Людина винна, коли вона здiйснюг вчинки не заради обов'язку, зазначаг I. Кант. Вiн вказуг, що провина полягаг у невиконаннi обов'язку як необхiдностi робити добро.
   Бiльше того, людина г винною у сво¬й власнiй здатностi дiяти, говорить Г. Гегель. Адже дiяння передбачаг i можливiсть проступку.
   Людина винна в силу того, що не здатна реалiзувати сповна власний потенцiал, каже екзистенцiалiзм.
   Провина буваг вiд невиконання особистого зобов'язання, зазначаг I. Кант. Людина сама себе судить, переносить суд в потагмнi глибини свог¬ душi, стверджуг П. Рiкер. Суд в глибинах душi свiдчить про подвiйнiсть людсько¬ свiдомостi як здатностi морально¬ свiдомостi до самоаналiзу та самопокарання.
   Почуття провини виникаг у людини через те, що ця людина маг свiдомiсть, орiгнтовану на зовнiшнiй авторитет, владний авторитет, владу. Почуття провини через невиконання того, що проповiдуг влада. Почуття провини вiд того, що у людини сформовано залежнiсть вiд цiг¬ влади. Коли у людини залежнiсть або авторитарнiсть не зорiгнтованi на зовнiшнiй авторитет, то почуття провини виникаг з причини невиконання сво¬х власних установок, а не чи¬хось.
   Вiдповiдальнiсть. Вiдповiдальнiсть - вiдношення залежностi людини вiд "певного об'гкта" i спрямованiсть дiй людини на збереження цього "певного об'гкта". Об'гктом вiдповiдальностi можуть бути, наприклад, майбутнi поколiння, перед якими людина несе вiдповiдальнiсть.
   Вiдповiдальнiсть може накладатися на людину обов'яз-ками, що виходять вiд групи людей. Однак вiдповiдальнiсть може бути самостiйно прийнята людиною як ¬¬ особистий i унiверсалiзований (тобто загальний) обов'язок.
   Якщо людина повнiстю детермiнована у сво¬й дiяльностi, то можливостi для вiдповiдальностi немаг, адже свобода - це одна з умов вiдповiдальностi. В свою чергу вiдповiдальнiсть г одним з проявiв свободи.
   Людина багато в чому - автономна iстота. I вона маг право дiяти згiдно зi сво¬ми волiннями та особистою думкою. Однак людина маг i вiдповiдати за наслiдки сво¬х дiй. Якщо цi дi¬ матимуть негативнi результати, то провину за результати дiянь не можна перекладати на iнших.
   Вiдповiдальнiсть передбачаг iнформованiсть. Якщо людина бере на себе вiдповiдальнiсть, то вона маг бути проiнформованою у вiдношеннi вимог, якi до не¬ пред'яв-ляються.
   Вiдомо, що мiра свободи людини посвiдчугться мiрою ¬¬ вiдповiдальностi. I якщо розширюгться коло тих осiб, за яких людина вважаг себе вiдповiдальною в сво¬й свободi (в свогму вiльному виборi), то тодi людина долаг частковiсть свого iснування, розширюючись i накриваючи свiт (свiт людей) свогю повнотою. Якщо людина - це вибiр, то дiючи певним чином (дiючи за сво¬м вибором), вона (людина) вже вибираг в собi людину, яка виконуг обов'язок.
   У мiжособистiсних стосунках вiдповiдальнiсть ставиться людинi, незалежно вiд того, вважаг ця людина себе вiльною чи не вважаг. Вiдповiдальнiсть накладають на людину тi, хто ¬¬ оточуг.
   Вiдповiдальна людина готова вiдповiдати за всi наслiдки сво¬х дiй, якi вона повинна була б передбачити. Тобто вiдповiдальнiсть припускаг передбачення людини. Вона припускаг об'гктивнi результати. Цi об'гктивнi результати мають практичний характер, наслiдки людсько¬ дiяльностi.
   Дi¬ здiйснюються людьми. I цi люди особисто мають бути вiдповiдальними за наслiдки сво¬х дiянь. Це наявне навiть у випадку корпоративно¬ дiяльностi. Просто в будь-якiй корпорацi¬ г людина, юридично визнана людина, яка зобов'язана дiяти за статутом, за договором.
   Категоричний iмператив. Категоричний iмператив - це моральна норма, за I. Кантом, норма, незалежна вiд людсько¬ волi, проте обов'язкова до виконання, незалежно вiд людських цiлей, що змiнюються. Iмператив г загальнозначущим моральним приписом в людинi. В людинi г ще особисте приписання як особистий принцип. Категоричний iмператив - це безумовний принцип поведiнки людини. Однак людина маг ще гiпотетичний iмператив, який г значущим за певних умов.
   Категоричний iмператив належить до нормотворчостi морального розуму. При реалiях категоричного iмперативу людське бажання маг гдину можливiсть бути необхiдним принципом волi. Людина бажаг лише принципу свог¬ волi, яка г законом всяко¬ волi всяко¬ розумно¬ людини. Тобто при категоричному iмперативi в основу кладеться цiннiсть волiння, в незалежностi вiд змiсту цього волiння. Категоричний iмператив не ставить цiннiсть волiння в залежнiсть вiд змiсту. Свiт змiнюгться. Цiнностi змiнюються. Tх змiст змiнюгться. В категоричному ж iмперативi - все незмiнне. Однак все пiдпорядковано розумнiй людяностi. В категоричному iмперативi воля людини пiдпорядковугться ¬¬ розуму, однак не пiдпорядковугться предметному свiтовi. Тобто воля людини моральна як певне цiннiсне визначення у випадку будь-якого конкретного змiсту.
   Розумна природа людини г мета сама по собi. Ця мета по сво¬й сутi - збереження людини як суб'гкта всiх цiлей, збереження людства в людинi. Тому моральна воля завжди передбачаг цiннiсть розумно¬ людяностi. Цiннiсть розумно¬ людяностi г метою само¬ цiг¬ волi людини.
   Людина скорягться лише тому, що вона сама вiльно визнала за основну, чисту цiннiсть. Ось тут ми бачимо автономнiсть категоричного iмперативу, де закон людсько¬ волi задовольнягться судом сумлiння. Категоричний iмператив говорить про те, що людина маг чинити так, щоб ¬¬ воля мала загальне законодавство. Людина маг чинити так, щоб ставитися до людства в особi конкретних людей як до мети, а не як до засобу. Людина маг ставитися i до себе, i до iнших у вiдповiдностi з iдегю людства як мети само¬ по собi, говорив I. Кант.
   Енергетизм. Енергетизм - це вчення про енергiю як про першооснову об'гктивного свiту. Енергетизм отримав основу в законi про збереження енергi¬, в розглядi енергi¬ як основи всiх взагмодiй. Закон збереження i перетворення енергi¬ г основою для енергетизму i для енергетичного пiдходу у вiдношеннi взагмодi¬ людини i природи.
   Енергетизм визнаг динамiчну першооснову свiту. В соцiальному планi енергетизм вiдштовхугться вiд закону економi¬ енергi¬.
   Мiркування в енергетизмi -рунтуються багато в чому на iде¬ еквiвалентностi маси та енергi¬. Наприклад, теорiя вiдносностi А. Ейнштейна. Також залучагться до фiлософських шукань енергетизму теорiя корпускулярно-хвильового дуалiзму Л. де Бройля.
   "Енергетичний iмператив". "Енергетичний iмператив" - це положення, де "етичне" розумiгться як "мiнiмальнi енергетичнi втрати", як економiя розумових дiй i звiдси - мiнiмальна втрата ментально¬ енергi¬.
   "Золоте правило моральностi". "Золоте правило моральностi" - це вимога не чинити по вiдношенню до iнших так, як ти не хотiв би, щоби цi iншi чинили по вiдношенню до тебе. Про золоте правило моральностi говорить Махабхарата, книга Мокшадхарма. Золоте правило моральностi ми бачимо в буддизмi. Це Трипiтака, книга Дхаммапада. Золоте правило моральностi маг Бiблiя - Старий завiт, книга Товiта. Також золоте правило моральностi маг християнство. Це Бiблiя - Новий завiт, Нагорна проповiдь, ¦вангелiг вiд Матфея, Коран мусульман, Сунна також мiстить золоте правило моральностi.
   По сутi "Золоте правило моральностi" - це не робити iншому того, чого не бажагш собi, говорив Конфуцiй. А християнство вказуг: "Як хочете, щоб з вами чинили люди, так чинiть i ви з людьми". Цi слова зустрiчагмо в гвангелi¬ вiд Матфея.
   "Золоте правило моральностi" не маг загальностi закону в силу того, що мiстить основи обов'язку, зазначаг I. Кант. Так, злочинець, не бажаючи бути засудженим, скаже суддям: "Не робiть iншому те, чого ви, суддi, не бажагте собi".
   В "Золотому правилi моральностi" i в "Категоричному iмперативi" г вiдмiнностi, на що вказуг I. Кант. В "Золотому правилi моральностi" можна бачити загальноприродний закон взагмодопомоги, про що говорить П. Кропоткiн. Л. Толстой помiчаг, що про золоте правило моральностi говорить етичний принцип усiх релiгiй, тих релiгiй, що вiдiрвалися вiд часiв дикостi.
   В "Золотому правилi моральностi" не може бути загального масштабу поведiнки для людей. Не роби iншому те, чого не бажагш собi. Але ж тодi не робиш iншому перепон для задоволення, оскiльки не бажагш собi перепон для задоволення. А якщо це задоволення - наркотики?..
   "Золоте правило моральностi" заперечуг талiон. Талiон - це колективна вiдповiдальнiсть роду. "Золоте правило моральностi" - це iндивiдуальна вiдповiдальнiсть конкретно¬ людини, де частково стирагться кордон мiж "сво¬ми" i "чужими", людьми iншого роду, що пiдмiчаг А. Дiле. "Золоте правило моральностi" зобов'язуг конкретну особу керуватися сво¬м особистим розумiнням добра i зла. По вiдношенню до цiг¬ конкретно¬ особи всi люди (i "сво¬", й "чужi") стають iншими, всi люди зливаються разом по вiдношенню до конкретного iндивiда. "Золоте правило моральностi" розумiгться як розумова настанова для регуляцi¬ поведiнки, а не звичай народу. В талiонi всього цього немаг.
   "Золоте правило моральностi" маг досто¬нство загальностi, зв'язуючи людину з iншими людьми, встановлюючи перспективу спiвробiтництва з ними. Та й сама норма, яка мiститься у "Золотому правилi моральностi", орiгнтуг на загальне, а отже, i на моральне.
   "Золоте правило моральностi" орiгнтуг суб'гкта i до себе, i до iнших. У зв'язку з цим у "Золотому правилi моральностi" моральнiсть представлено як загальнозначиму. Однак тут моральнiсть представлено i довiльно. Пропонугться вибiр, вибiр - у вчинках людини.
   Сумлiння. Сумлiння (або совiсть) - це здатнiсть людини оцiнювати себе критично у вiдношеннi свог¬ невiдповiдностi належному. Сумлiння - це переживання людиною свог¬ невiдповiдностi належному, це невиконанiсть обов'язку.
   Ми бачимо прояви сумлiння, коли у людини г почуття провини, розкаяння. Розумiння сумлiння розкривагться тодi, коли ми осмислюгмо механiзми самоконтролю. Сумлiння сприймагться нами як автономне. Вiдсутнiсть автономi¬ виражено, коли у людини г страх перед авторитетом або страх перед покаранням, що маг вiдбутися. Вiдсутнiсть автономi¬ виражено, коли у людини присутнг почуття сорому. Сором виражаг усвiдомлення людиною власно¬ невiдповiдностi певним прийнятим нормам. Сумлiння i сором спорiдненi i вказують на вiдповiдальнiсть перед самим собою, яка наявна у людини. За наявностi вiдповiдальностi перед самим собою людина зберiгаг здатнiсть згадувати про здiйсненi нею кепськi вчинки, здатнiсть оцiнювати сво¬ власнi вчинки як негiднi.
   Наявнiсть сумлiння вказуг на те, що людина усвiдомлюг себе як морально вiдповiдальну iстоту, усвiдомлюг себе iстотою, яка беззаперечно розумiг, що таке добро, i робить все згiдно з цим розумiнням.
   Сумлiння проявляг себе у людини як "внутрiшнiй голос", що може сприйматися як незалежний вiд ¬¬ "я". Однак цей "внутрiшнiй голос" може сприйматися як певне потагмне "я" людини. "Внутрiшнiй голос" може також сприйматися як "друге я", iнше "я", голос iншого. Це вiдбувагться через те, що сумлiння - це узагальнений голос iнших значимих людей.
   Розумiння сумлiння буваг рiзним. Це форма сорому у Т. Гоббса, Ф. Нiцше, З. Фрейда. Це результат соцiального положення людини, про що говорив К. Маркс. Це незгода людини iз самим собою, що помiчаг Дж. Локк. Це також i голос неупереджено¬ рацiональностi людини, на що вказуг Дж. Ролз. Та завжди через прояв сумлiння в людинi промовляг Загальний закон, загальне. Через сумлiння в людинi говорить його Найвища Iстина.
   Коли проявлягться сумлiння, то людина усвiдомлюг невиконанiсть свого обов'язку. Сумлiння прокидагться в людинi тодi, коли вона усвiдомлюг нездiйснене нею добро. Отже, сумлiння маг вiдношення насамперед до почуття вiдповiдальностi i почуття обов'язку перед собою та iншими людьми. Сумлiння докоряг людинi тодi, коли вона вiдчужугться i полишаг свiй iдеал, прагнучи iншого, неiстинного iдеалу, коли вона не тримагться обов'язку в свогму вiльному проявi доброти, добро¬ волi.
   Сумлiння докоряг i застерiгаг, говорить Ф. Нiцше. Сумлiння застерiгаг людину не робити певним чином, забуваючи про свiй обов'язок, критично виставляючи минуле, засуджуючи його, говорить I. Кант. Однак сумлiння i закликаг людину до кращого, орiгнтуючи на турботу i рiшимiсть у подоланнi негативного в майбутньому, на що вказував М. Гайдегер. Сумлiння пробуджуг в людинi волю до досконалостi, до iдеалу. Iдеал, в свою чергу, можна розумiти як "спокiйне сумлiння", "чисте сумлiння". "Спокiйне сумлiння" або "чисте сумлiння" проявлягться, коли людина усвiдомлюг виконанiсть сво¬х зобов'язань.
   Сумлiння завжди вiльне. Актуалiзацiя сумлiння завжди говорить про прояви внутрiшньо¬ звiльненостi особистостi. У свою чергу свобода - це життя за сумлiнням.
   Свобода сумлiння. Свобода сумлiння - це право людини самiй визначати сво¬ переконання.
   Свобода сумлiння - це право на незалежнiсть людини у вiдношеннi визначення сво¬х переконань. У вiдношеннi релiгiйного свiтосприйняття свобода сумлiння означаг свободу вiросповiдання. Свобода сумлiння релiгiйно¬ людини - це можливiсть бути вiльним у визначеннi релiгiйного культу.
   Добро. Це цiннiсне уявлення, яке виражаг позитивну значимiсть чогось по вiдношенню до певного стандарту.
   ¦ поняття - моральне добро. Моральне добро - це цiннiсть, яка не торкагться природних (стихiйних) явищ. Моральне добро - це вчинки, свiдомо спiввiднесенi людиною з ¬¬ вищою цiннiстю, яка приймагться соцiумом. Однак моральне добро - це, в той же час, вiльнi вчинки. Моральне добро - це вчинки, спiввiднесенi з iдеалом.
   Добро пов'язане з подоланням вiдокремленостi людини. Добро пов'язане з подоланням роз'гднаностi i вiдчуження мiж людьми. Добро - це взагморозумiння мiж людьми. Добро - це моральна рiвнiсть людей. Добро - це гуманнiсть у стосунках мiж людьми. Гуманнiсть, у свою чергу, - це врахування гiдностi iншо¬ людини, а не використання ¬¬ як речi.
   Добро твориться людиною, особистiстю. Отже, добро твориться вiдповiдально. Через сотворiння добра людина стаг духовно пiднесеною, знаходить моральну досконалiсть. Добро г тiгю цiннiстю, яка iснуг заради чогось iншого. Добро часто розумiгться також як цiннiсть сама по собi, цiннiсть, не обумовлена якимись позаморальними якостями. Та й сама етика розглядагться як розумiння добра самого по собi, про що говорить М. Шелер. Однак добро може розумiтися як явище, що виникаг через життгву слабкiсть людини, що вiдзначав Ф. Нiцше.
   Вiдношення добра i зла розумiгться також по-рiзному. ¦ розумiння того, що добро i зло як однопорядковi феномени перебувають в одноборствi одне з одним. Наприклад - манiхейство. ¦ ж розумiння того, що добро як благо - споконвiчне, а зло г лише помилкою людини, результатом людських помилкових рiшень, оскiльки г наявним вiльний вибiр. Однак г ще розумiння того, що добро не г кiнцевим уявленням доброчинного життя людей. Тут добро, а також зло опосередкованi певною найвищою цiннiстю, говорить М.О. Бердягв.
   Добро - це поняття аксiологi¬, а не онтологi¬. Цiннiсть добра розумiгться як данiсть одкровення, що характерне для релiгi¬. Однак цiннiсть добра також розумiгться як така, що маг соцiальне первiсне корiння.
   Добро розумiють як основоположне (утилiтаризм). Однак г ще уявлення, згiдно якого не добро, а належне (тобто обов'язок) г основоположним (деонтологiя). Тут добро г змiстовною i цiннiсною стороною належного (обов'язку). Вчинок людини - як вчинок вольовий i зумовлений законом - i г гарним, зазначаг I. Кант. Однак, в такому випадку, розумiння добра втрачаг сенс, вказуг Г. Гегель. Добро визначагться в сво¬й сутностi законами суспiльства, держави, говорить Гегель.
   Належне обумовлене добром як цiннiстю. Добро тут - змiст належного. Однак добро по сво¬й сутi г насамперед практичним (дiяльно-практичним) виконанням обов'язку. Добро здiйснюгться людиною, коли вона виконуг обов'язок. Поза виконанням обов'язку, поза практикою добра не iснуг, воно не втiлюгться.
   Добро i зло можна пiзнати як одне через iнше. При цьому виникаг обов'язкова необхiднiсть чинити опiр злу. Протистояти злу - це ще не означаг прийти i втiлити добро. Однак добро по сво¬й сутi - це саме дiяння добра. Тобто добро - це коли людина виконуг моральну вимогу.
   В соцiумi зло несправедливостi маг велику руйнiвну силу. Тому дуже важливо не допускати несправедливостi. Це навiть значнiше, нiж робити добро милосердям. Усувати несправедливiсть важливiше, нiж творити милосердя.
   Зло. Це цiннiсне уявлення, протилежне добру i благу. Зло пов'язують iз силами, якi викликають негативний стан в людинi. Це такi сили, наприклад, як природнi стихi¬, що викликають катастрофи, згубнi для людей. Злом можуть бути соцiальнi умови, через якi людина не може творчо розвиватися, не може жити достойно. Злом може бути сама дiяльнiсть людей, его¬стична, спрямована проти загального блага. Злом вважаються негативнi стани людини, такi, як хвороба, смерть, стан приниженостi або просто злиденнiсть. Пiд злом розумiють дiяльнiсть людини, яка спрямована проти норм моралi, прийнятих в культурi людей всiма, всiм спiвтовариством. Iншими словами, зло - це протирiччя iдеалу, прийнятому в культурi.
   Злом г дiяльнiсть, яка маг негативне значення для стану людей взагалi. Негативна дiяльнiсть спричиняг шкоду людям, викликаючи у них страждання, негативнi вiдчуття. Шкода - як матерiальна, так i духовна - веде до деградацi¬.
   Моральне зло не даг можливостей для творчого спiвробiтництва людей. Для цього моральне зло прагне поселити ворожнечу помiж людьми.
   Протидiючи моральному злу, культура орiгнтована на те, щоби пробудити в людинi критичне ставлення до себе. Культура прагне довести, що небезпека - в самiй людинi. Саме тому небезпечною може бути сама дiяльнiсть людини, ¬¬ активнiсть. Через це людина маг насамперед навчитися критично ставитися до само¬ себе. Культура завжди була орiгнтована на те, щоб людина була зiбраною, зосередженою i бачила сво¬ недолiки, розвивала себе як цiлiсну особистiсть, а не просто особистiсть, здатну до якихось певних функцiй. Цiлiснiсть пробуджуг творчiсть, у тому числi, творчiсть по вiдношенню до себе.
   Людська уява втiлюг в образи брудних демонiчних iстот вiдчуття болю, рiзноманiтнi негативнi переживання, такi як образа, гнiв, страх, якi створюють дисгармонiю, несучи людинi деструктивнi начала навколишнього свiту. Втiлюючи все негативне навколишнього свiту в негативнi образи свогю уявою, людина визначаг ступiнь небезпеки цього свiту, з'ясовуг способи усунення цiг¬ небезпеки.
   Зло навколишнього свiту, природи, всесвiту iндивiд бачить у хаосi, який загрожуг порядку, створеному людиною. Перша реальна загроза - це природнi катаклiзми, що несуть катастрофи.
   Зло людського свiту, соцiуму людина бачить у протиставленнi особистостi цiлому соцiуму. Зло людського духу, душi людини полягаг у втратi цiлiсностi, дисгармонi¬ душi i тiла.
   Антична етика бачила зло в людськiй звiрячостi, нестриманостi вiд шкiдливого, в розпутному способi життя, про що говорить Арiстотель. Зло людського духу - це коли цей дух опускагться до тваринного рiвня.
   Проблема зла посiдаг чiльне мiсце в релiгiях спасiння - таких як буддизм, зороастризм, християнство. Зокрема в Бiблi¬ злом г порушення договору мiж людьми i Богом. Зло, зла людина постаг як людина, позбавлена буття, така, що загубила повноту духу, недосконала, оскiльки не маг внутрiшньо-душевно¬ органiзацi¬ та впорядкованостi.
   У релiгiйнiй фiлософi¬ зло - це порушення цiльностi iснуючого, дисгармонiя вiдносин цiлого i частин. Про це говорять М. Бердягв, В. Соловйов, С. Франк, М. Лоський, П. Флоренський.
   Злом г вiдсутнiсть жалостi, на що вказуг А. Шопенгауер, вiдчуження людини, ¬¬ експлуатацiя. Про експлуатацiю говорить К. Маркс.
   Зло - це дегуманiзацiя. Дегуманiзацiю культури розглядають екзистенцiалiзм, Х. Ортега-i-Гасет. Фiлософи вбачають зло у приниженнi людини. Моральне зло кригться у такiй поведiнцi людини, яка пов'язана з обманом i насильством.
   Зло iнодi може знищувати iнше зло, часто - бiльше зло. При цьому проявлягться пожадливiсть i властолюбство. Однак результатом цього можуть бути, наприклад, об'гднання держави, новизна в технiцi, коли пожадливiсть удагться до iнновацiй. Властолюбство людини нерiдко iнтегруг держави, що можна розумiти як позитивний ефект
   Побороти зло може лише моральна досконалiсть людини.
   Благо. Це стан досконалостi як справдженого iснування. Давньогрецькi фiлософи бачили тiсний зв'язок i тотожну гднiсть мiж "благом" i "божеством розуму". Давньогрецькi фiлософи розумiли благо як складову мiстичного досвiду. При цьому мудрець знаходить просвiтлiння, вiдчуваючи просвiтлену сутнiсть речей, коли безкорисливе i даремне споглядання стаг дорогим, а отже, збагачуг мудреця благом.
   Давньогрецькi фiлософи розумiли благо як свiтло, яке осяваг iстину буття, про що пише Платон. Тут благо невловиме у сво¬й суб'гктивнiй основi. Плотiн каже про те, що благо г трансцендентною основою буття. Але Бог - це надблаго, на що вказуг Плотiн. В християнствi благо розумiгться як гднiсть, завершена цiлiснiсть. Про це говорить Боецiй. Бог - благо.
   Благо у фiлософi¬, починаючи з ХIХ столiття, вже розумiгться як цiннiсть. Проте поняття благо все ж таки i вiдмiнне вiд поняття цiннiсть. Розум визнаг те, що г благо. Розум людський. Те, що г благо, визнаг людський розум. Те, що г благом, завжди загальновизнане. Отже, благо завжди деякою мiрою об'гктивне. Та чи iнша рiч може бути визнаною розумом як благо. Однак ця рiч може так i не стати цiннiстю для серця. Адже серцю не накажеш. Те, що маг цiннiсть, переживагться серцем. Те, що цiнне, завжди г особистiсним.
   Античнiсть установлюг благо в пiдмурок етики, етичних принципiв. Цi установлення ми бачимо у Арiстотеля. Однак особливе мiсце в еллiнськiй фiлософi¬ посiдаг розумiння вищого блага. Розумiння вищого блага маг вiдношення до вчень про спасiння. Спасiння людини i людства безпосередньо пов'язане з релiгiгю цього вищого блага.
   Мета i засоби. Мета (або цiль) i засоби - це цiннiснi вiдносини мети i засобiв, коли оцiнюються засоби в доцiльнiй дiяльностi людини i визначагться - "мета виправдовуг засоби" чи нi.
   ¦ двi точки зору у вiдношеннi мети i засобiв. Перша говорить про те, що мета виправдовуг засоби. Цю точку зору мав Н. Макiавеллi. Друга точка зору говорить про те, що реальна цiннiсть засобiв обумовлюг цiннiсть результатiв, якi досягаються. Про це говорять М. Гандi, А. Швейцер.
   Людина сама маг розумiти, якi засоби необхiднi для забезпечення власно¬ безпеки. При цьому вона повинна покладатися на свiй власний розум, орiгнтуючись на природне право, про що каже Т. Гоббс.
   Блага мета людини виправдовуг засоби. Однак дi¬ людини, яким передуг досить вагомий задум, обумовлюють засоби, необхiднi для досягнення цього задуму. Зрештою досягнення мети маг компенсуватися, а отже, виправдати витрати та всiлякi незручностi, якi мали мiсце в процесi досягнення мети.
   Зусилля стають правомiрними через правомiрнiсть мети. Тому необхiдно важливим г сам змiст мети. Мета i засоби мають бути узгодженими. Засоби повиннi бути адекватними i мають забезпечувати досягнення мети з найменшими затратами. Це практична сторона розумiння мети i засобiв. Етична ж сторона справи розглядагться тодi, коли виникаг таке питання: чи можна здiйснювати будь-якi дi¬ заради благих намiрiв чи не будь-якi? Адже дi¬ людини можуть бути i не моральними. Якщо заради благих намiрiв можна здiйснювати будь-якi дi¬, i навiть не моральнi, то сама моральнiсть стаг доволi вiдносним поняттям. Тобто тут ми магмо справу з релятивiстським поглядом на етичнi проблеми.
   Не будь-якi дi¬ людини мають бути припустимими заради благих намiрiв. Тi дi¬ допустимi, якi ведуть до вищо¬ мети.
   Та коли, в залежностi вiд стратегi¬ й тактики свог¬ дiяльностi, людина вибираг собi засоби, то тут фактично самi дi¬ виступають засобами. В такому випадку дi¬ можуть бути морально недосконалими в силу того, що цiлi людини г добрими i благими - лише в уявi людини. Насправдi ж ця доброта - чисто суб'гктивна, тобто маг лише особистiсний характер, для особистостi. В цiлях людини може i не бути об'гктивностi. А переслiдуючи цiлi, людина переслiдуг лише абстрактне, вiдiрване вiд життя добро. Тобто дi¬ людини можуть здiйснюватися як засоби, здiйснюватися скеровано, iнтенцiонально на благу мету. Однак цi дi¬ можуть бути цiлком неморальними, адже цiль i доцiльнiсть, тобто вiдповiднiсть дiяльностi людини i засоби на цю дiяльнiсть, це ще не г моральнiстю. Моральне повинно мати вiдношення до загальних принципiв людей.
   Мета, яко¬ досягаг людина, сама стаг засобом для наступних нових цiлей. ¦днiсть мети i засобiв виникаг тодi, коли засоби визначено згiдно з цiлями, а не -рунтуються на суб'гктивних мiркуваннях людини. Якщо засоби визначено у вiдповiдностi з цiлями, то цiль не стаг в залежнiсть вiд засобiв, i засоби не виводяться з мети. Адже вищi цiлi людини - це моральнi цiлi як моральний iдеал. А досягти цього iдеалу неможливо. Його не можна практично реалiзувати. Якщо людина дiг з орiгнтацiгю на iдеал, ¬й треба враховувати взагмозалежнiсть цiлей i засобiв. У практичних реалiях цiлi i засоби розумiються як наслiдок застосування засобiв.
   Коли ми говоримо про мету як iдеал, то не можна зазирати в далеке майбутнг. Тiльки тодi магмо шанс побачити взагмозв'язок мети i засобiв. По сутi справи, неможливо здiйснити цiлi, якi орiгнтуються в недосяжне майбутнг, що ми бачимо у фiлософi¬ Ж.-П. Сартра, неможливо здiйснити цiлi, якi представленi у сво¬х практичних реалiзацiях як iдеал. Якщо мета функцiонуг як iдеал i знаходиться в недосяжно далекому майбутньому, то таку цiль неможливо реалiзувати, втiлити, здiйснити. Адже при руховi до мети об'гктивна дiйснiсть посуне нас до багатьох корекцiй.
   Людина, зачарована досягненням мети, знаходить багато припущень як безлiч iнших цiлей. Через це моральний iдеал як вища цiннiсть людини г лише пiдставою i критерiгм оцiнки цього iдеалу, а не сама мета, до яко¬ прагне людина.
   Моральний iдеал як вища цiннiсть - це насамперед цiннiсть, а не змiст мети. Тому моральний iдеал як вища цiннiсть - це шлях людського життя, а не кiнцева результуюча мета цього життя. Про це говорить М. Бердягв.
   Вiдношення гуманiзму до мети i засобiв. Вiдношення гуманiзму до мети i засобiв виражено в абстрактному гуманiзмi, де мета може не виправдовувати засоби, оскiльки цiннiсть засобiв обумовлюг цiннiсть результатiв, якi досягаються.
   Щастя. Щастя - це благо як самодостатнiй стан життя. Щастя - це кiнцева суб'гктивна мета дiяльностi людини. В щастi не все залежить вiд людини. Однак те в щастi, що залежить вiд людини, - г доброчеснiсть.
   Щастя може бути представлене як стан iнтенсивно¬ радостi. Щастя пов'язували з вiдсутнiстю страждань i безтурботнiстю душi, про що писав Епiкур. Щастя пов'язували iз внутрiшньою стiйкiстю. Про це говорили сто¬ки. Щастя пов'язували з досконалою дiяльнiстю, з дiяльним розумом. Цей зв'язок бачив Арiстотель.
   ¦ рiзне розумiння шляхiв досягнення щастя:
   1. Людина досягаг щасливого стану безпосередньо. Притому досягнення щастя залежить вiд того, в якiй мiрi людина керугться сво¬м бажанням щастя. Таке розумiння щастя мали евдемонiчнi вчення.
   2. Шлях до щастя передбачаг вiдмову вiд нього, вiд щастя. Тобто в прагненнi до щастя не можна керуватися почуттям задоволення. Про таке щастя говорять антиевдемонiчнi вчення кiнiкiв, сто¬кiв, скептикiв, релiгiйних мислителiв.
   Якщо людина уявить собi стан щастя досягнутим, то все одно життя як свiдома i доцiльна дiяльнiсть зi сво¬ми тяготами лишагться невичерпною. Тобто щастя неможливо уявляти як досяжну мету. Так само щастя неможливо бачити в думках як досяжну мету.
   За Аристотелем щастя буваг двох рiвнiв. Перший рiвень щастя (вищий) пов'язаний зi споглядальною дiяльнiстю, з чеснотами розуму. Цей рiвень щастя являг собою щось божественне, рiдкiсне за виникненням. Другий рiвень щастя пов'язаний з етичними чеснотами. За цими двома рiвнями закрiпилися два поняття: щастя i блаженство.
   Щастя являг собою синтез i гармонiйне погднання задоволень, а не окреме задоволення. Щастя обумовлене певними уявленнями про нього. Щастя обумовлене каноном, зразком того, що таке щастя, що являг собою щаслива людина сама по собi.
   Щастя одних людей залежить вiд щастя iнших.
   За I. Кантом щастя постаг як суб'гктивне почуття i тому не може бути основоположним у сво¬й загальнозначимостi, у сво¬й загальностi як ознака моральностi, не може бути ознакою моральностi.
   Чесноти людини необов'язково доповнюються ¬¬ життгвим добробутом, добробутом як щастям. Проблема щастя взагалi не г центральною проблемою в рiшеннi етичних питань.
   Свобода. Свобода - це iдея, яка вiдбиваг вiдношення, при якому людина в сво¬х актах вiдчуваг, що г причиною, яка ¬х визначаг, що вони, цi акти, безпосередньо не обумовленi тими чи iншими факторами. Буденне розумiння свободи - це вiдсутнiсть принуки, коли людина чинить, як хоче. Релiгiя розумiг свободу як благодать. Фiлософiя розумiг свободу як пiзнану необхiднiсть. Вiльна людина розумiг об'гктивнi межi сво¬х дiй i можливостi власних зусиль по розширенню сво¬х дiй.
   Свобода людини - це не тiльки вiдсутнiсть обмежень для людини. Свобода - це ще й здатнiсть, яка дозволяг людинi компенсувати iснуючi обмеження для сво¬х дiй. Тобто мова йде про компенсаторнi процеси людини.
   Свобода людини зростаг з розвитком ¬¬ досвiду, з накопиченням знань. Свобода збiльшугться з розвитком технiки, всiляких технiчних пристосувань. Технiкою людина завойовуг простiр. При цьому використовуються знання як важливий компонент прогресу. Саме тому знання - сила. Про це говорить Ф. Бекон.
   Людина може знижувати рiвень свободи i розширювати обмеження всерединi свого духу за рахунок власного невмiння. Невмiння обумовлюг людину, обмежуг ¬¬ свободу дiй, робить ¬¬ залежною. Те ж саме - i вiд незнання. Невмiла i незнаюча людина знижуг рiвень свог¬ свободи i незалежностi. Обмеження свободи, незалежнi вiд людини, що сковують ¬¬ свободу, можуть та¬тися в людинi у виглядi страхiв. Епiкур, С. К'гркегор вказують на те, що обмеження, обумовленi страхами, звiльнення вiд яких даг людинi свободу. Обмеження i зниження рiвня свободи можуть бути вiд страху само¬ свободи, на що вказуг Е. Фром. Людина може переживати стан повно¬ свободи i абсолютно¬ втрати страху, вiд чого стаг страшнувато. Адже страх, настороженiсть оберiгають людину. Людина пристосовугться до зовнiшнiх реалiй. Обмеження свободi приносять пристрастi-афекти, про що говорили Б. Спiноза, Р. Декарт.
   Свободу можна розглядати як незалежнiсть волi вiд принуки з боку чуттгвостi, що пiдмiчав I. Кант. Свободи людини може обмежувати влада. Влада може чинити тиск на людину. Цей тиск може бути нерiвномiрним, що необхiдно розцiнювати як насильство. Владний тиск може бути у виглядi полiтичного насильства. Також над людиною може чинитися правове насильство.
   Для детермiнiзму (обумовленостi) не iснуг свободи. Вiн (детермiнiзм) заперечуг свободу, адже знання об'гктивних умов iснування тих чи iнших об'гктiв г певними способами визначення рiшень i дiй людини. Знання вiдбивають закономiрностi i повторюваностi в об'гктивно iснуючих об'гктах, предметах. Цi знання людина використовуг, щоби передбачити змiни об'гктiв. Згiдно з цим людина i будуг сво¬ плани, вирiшуг проблеми i дiг.
   Детермiнiзм показуг, що самостiйне, особистiсне волiння людини - всього лише результат попереднього досвiду iндивiда. На перший погляд, вiльна воля людини не г вiльною по вiдношенню до морально¬ повинностi.
   Свобода людини полягаг в свободi вибору. Для цього потрiбнi альтернативнi положення, щоби було з чого вибирати. Однак свобода - це довiльний вибiр. I не просто довiльний вибiр, а довiльний вибiр належного рiвня, тобто належна довiльнiсть. Належна довiльнiсть - це довiльнiсть, орiгнтована на вище благо, враховуючи сучасний стан речей.
   У класичнiй фiлософi¬ свобода розумiлася як дiя людини, яку вона здiйснюг зi знанням, розумiнням обмежень на ¬¬ дiю, обмежень, якi iснують об'гктивно. При цьому вчинок людини здiйснюгться без яко¬сь принуки в умовах вiльного вибору можливостей, iз застосуванням розуму. Тобто вiльна людина - це людина, яка розумно здiйснюг свiй вибiр. Вибiр може бути в напрямку любовi. Адже "любов - найсильнiша складова нашого життя, гавань надi¬ i веселощiв, екстазу; любов - руйнiвниця всiх законiв, усiх умовностей; любов - визволитель" (Скиба 2018: 146). Може виникати визволення i вiдчуття свободи.
   Свобода людини як сваволя - це негативна свобода. Свобода людини як творчiсть - це позитивна свобода. Однак виникаг питання: позитивнiсть належить до творчостi чого? Адже творитися може й зло.
   Свобода може розумiтися як незалежнiсть мудреця вiд зовнiшнiх речей i обставин (автаркiя античностi). Однак свобода може розумiтися як вiдданiсть, вiдданiсть Христу у християн, наприклад. В такому випадку свобода реалiзугться через благодать, яку даг Христос. Таке розумiння свободи притаманне середньовiччю. В епоху Вiдродження свобода - це всебiчний розвиток особистостi, розвиток, що не маг якихось перепон, якi заважають цьому розвитковi.
   У класичнiй нiмецькiй фiлософi¬ свобода розумiгться як добра воля, пiдпорядкована моральному закону. Однак, пiдкорившись моральному закону, добра воля залишагться все ж вiльною i творить сама закони, вiдповiдно до основного морального закону. Про це говорить I. Кант.
   I. Кант зазначаг, що людина г вiльною при осягненнi сво¬м розумом власних цiлей, знаходячись в ноуменальному свiтi, а не у феноменальному, де владарюють фiзичнi причиннi зв'язки.
   Вiльна людина здатна робити вибiр, розрiзняючи добро i зло. Про це пише Ф. Шеллiнг. Свобода не маг вiдношення до розгнузданостi людини, до абсолютно¬ й безмежно¬ самостiйностi ¬¬ вольових поривань, автономних у сво¬х пiдставах. Свобода автономно¬ волi - це якраз приборкання сваволi.
   Мораль вказуг, що свобода - це погодження особисто¬ волi з обов'язком. Моральна свобода - це особливе самовладання, коли, прагнучи до особистих цiлей, людина залишагться в рамках, прийнятих спiвтовариством норм. Адже свободу однiг¬ людини обмежено свободою iншо¬. Тому людина так чи iнакше маг обмежувати сво¬ вольовi спонуки, пiдпорядковуючи ¬х (цi спонуки) дотриманню прав iнших людей, орiгнтуючись на справедливiсть.
   В класичних уявленнях свобода г розумною. Це ми бачимо в I. Канта. В посткласичних уявленнях, в уявленнях Ф. Нiцше та З. Фрейда, де розум г етично нейтральним, свобода розумiгться як активнiсть творчого "Я" людини, про що пише А. Бергсон. Тут воля людини, а також ¬¬ протилежностi, такi як iррацiональна уява i одухотворенiсть зi сво¬ми моментами натхнення, опосередкують дiю розуму на афекти (на спонукання, пристрастi, емоцi¬, почуття). В такому випадку свобода за допомогою творчо¬ уяви, творчо¬ iмпровiзацi¬, творчого рацiонального планування проривагться до нового. У випадку вiдсутностi новизни i творчого акту нового, свобода проривагться до смертi, про що говорить А. Камю.
   Сваволя людини - це ¬¬ негативна свобода. Звiльнення у людини починагться iз самообмеження. Моральна дiя людини г вiльною через те, що вона - вiдповiдальна, говорить Ж.-П. Сартр. Вiдповiдальнiсть пропонуг рiшення i виконання завдань дi¬ в конкретнiй життгвiй ситуацi¬. В таких умовах компонентом свободи в людинi г ¬¬ самостiйнiсть у прийняттi рiшення i в дi¬ по його виконанню.
   Людина повнiстю вiльна, коли вона повнiстю пiдпорядкувала себе надособистим цiнностям. В такiй ситуацi¬ людина довiльно сама себе самодетермiнуг (самообумовлюг). Однак це вона робить вiдповiдно до свог¬ вищо¬ цiнностi.
   Свобода трагiчна через те, що людина вiльна стосовно добра i зла. Людинi надано добровiльну i свiдому перевагу добра i зла.
   Свобода волi. Свобода волi - це поняття, яке розкриваг здатнiсть iндивiда до морального самовизначення. Свобода волi розумiгться як здатнiсть людського розуму самовизначитися i зорiгнтуватися на створення нових особливих причинностей. Про це говорять у сво¬й фiлософi¬ Аристотель i Гегель.
   Свобода волi розумiгться як незалежнiсть вiд зовнiшнiх причинностей, що породжуг в людинi здатнiсть самовизначитися в цьому свiтi. Цi iде¬ несуть свогю фiлософiгю Платон та I. Кант.
   В античностi вiдплата як фатум (доля) передбачаг справедливiсть у виглядi компенсацi¬. Передбачагться компенсаторна справедливiсть. Тобто передбачагться вiдшкодування збиткiв вiд фатуму (долi), вiд непроглядно¬ необхiдностi. Особиста вiдповiдальнiсть людини тут не береться до уваги. Вiдповiдальнiсть не передбачаг свободу волi. Свобода волi й сама приходить як випадок, як компенсаторна справедливiсть через iснування вiдплати, долi (фатуму) непроглядно¬ необхiдностi.
   Однак в еллiнiзмi присутнг розумiння того, що людська душа вибираг свiй шлях i несе вiдповiдальнiсть за зроблений вибiр, про що пише Платон. Проте такий стан речей все ж не маг вiдношення до свободи i свободи волi, оскiльки представлений як аскетичний стан людини. Платон говорить про особливий аскетичний стан. Вiн маг вiдношення насамперед до вищого блага.
   В античностi свободу волi розумiли i як самовизначення людського розуму, де присутнi незалежнi рiшення розуму, про що пише Аристотель. В такому положеннi розум представлено як щось вiльне i самовладне, на що вказуг фiлософiя Аристотеля.
   Аристотель говорить про саморух душi i самовизначення розуму. В iсторi¬ розумiння свободи волi, представлене саморухом душi i самовизначенням розуму, де людина виглядаг як продукт сво¬х власних зусиль i свого власного вибору, змiнилося Божественною благодаттю. Потiм були спроби сумiстити людську свободу i Божественну благодать. Еразм Роттердамський робив подiбнi спроби. Це спроби сумiстити дiяння з подякою (дiяння - людська свобода, подяка - Божественна благодать).
   У вiдношеннi природи Божественно¬ благодатi та ¬¬ набуття людиною iснувало два протилежних твердження. Перше твердження говорить про те, що не кожнiй людинi дано отримати благодать. I якщо не дано, то нiякi дiяння з боку людини не допоможуть. Друге Твердження говорить про те, що благодать г набутком кожно¬ людини. Тут, i в першому, i в другому твердженнi, свобода волi або Божественна благодать розумiгться як певний стан душi, стан, який може переживатися людиною, а може й не переживатися. I в першому, i в другому положеннi мова йде про подяку.
   Спочатку свобода волi розумiлася як подяка. Потiм подяка змiнилася дiянням, пiсля чого дiяння змiнилося подякою. Пiсля таких напрацювань iсторi¬ була спроба сумiстити в людинi дiяння i подяку.
   В класичнiй нiмецькiй фiлософi¬ вiльну волю розумiють як здатнiсть до самовизначення, незалежно вiд чуттгвих спонукань людини, що ми бачимо у I. Канта. Вiльну волю розумiють як сходження вiд почуттгвих потягiв людини до ¬¬ усвiдомлено¬ постановки мети, що представлено у Й. Фiхте. Однак класична нiмецька фiлософiя говорить про свободу волi i як про iррацiональне, а не лише як про панування розуму над чуттгвiстю, що ми бачимо у Ф. Шеллiнга. В такому випадку вiльна воля може вибирати не тiльки добро, але й зло i дотримуватися зла. Притому обране добро може виявитися злом просто через недостатню поiнформованiсть людини. Отже, i саму свободу волi можна розумiти як певний ступiнь практично¬ iнформованостi, про що говорять Г. Гегель i К. Маркс. Тодi свободу волi можна розумiти як здатнiсть людини приймати вiрнi рiшення зi знанням справи, на що вказуг Ф. Енгельс.
   Н. Гартман говорить, що людина володiг вiльною волею навiть у вiдношеннi до Бога, що виглядаг як стан божественного в людинi. Людина маг вiльну волю до цiнностей, цiнностей i Бога, i свiту, на що вказуг Н. Гартман. Свiт не маг детермiнуючо¬ сили як цiнностi. Однак й iдеальнi цiнностi не можуть визначити вчинки людини. Все це тiльки орiгнтуг людину, яка володiг вiльною волею.
   Вiльна воля для одних фiлософiв - це дотримання вказiвок Бога як трансцендентно¬ основи, а для iнших - це збереження себе i конструювання певних цiнностей для здiйснення свог¬ свободи, про що говорить екзистенцiалiзм. Деякi фiлософи такi протилежнi точки зору прагнуть сумiстити, сполучаючи Божественну благодать i вiльне самовизначення людини. Цi спроби роблять М. Лосський, Б. Вишеславцев, С. Булгаков. ¦ спроба уявити свободу волi як творчий акт, максимально вiльний, акт, що маг самопануючу цiннiсть. Про це говорить М. Бердягв. Однак у будь-якому випадку максимальна свобода, яка наближагться до абсолюту, посилюг важкiсть вiдповiдальностi в людинi.
   Зв'язок етичних категорiй. Зв'язок етичних категорiй можна знайти, розглядаючи категорiю совiстi. Совiсть г формою морально¬ самосвiдомостi i самоконтролю. Тому через категорiю "совiсть" лежить зв'язок з iншими основними категорiями етики. Через совiсть людина усвiдомлюг невиконанiсть обов'язку. Так само через совiсть людина усвiдомлюг нездiйснене нею добро. Совiсть, обов'язок i добро - це основнi категорi¬ етики.
   Чеснота. Це поняття, яке означаг здатнiсть людини свiдомо слiдувати добру. Свiдоме i тверде слiдування добру, що характеризуг чесноту, вимагаг вiд людини зусиль. В чеснотi людина втiлюг свiй iдеал як досконале. В чеснотi людина виражаг свою iндивiдуалiзованiсть. В чеснотi людина виражаг довiльнiсть свог¬ моралi, сво¬х моральних настанов. Чеснота - це фактична присутнiсть моральностi в iндивiдi, яка з'гднуг вогдино всi складовi особистостi та направляг поведiнку. Чеснота спiввiдноситься з метою людини, яка г для не¬ досконалiстю, яка являг собою вищий i самодостатнiй стан духу.
   Чеснота практикугться людиною заради само¬ ж чесноти через те, що приносить задоволення i радiсть, притаманнi тiльки ¬й, тiльки цiй чеснотi.
   Чеснота г ладом характеру, в якому наявнi i стан природно¬ чутливостi, i розумнiсть. За рахунок цих складових чеснота маг здатнiсть чинити якнайкраще до всього, що маг вiдношення до насолоди людини. Про це пише Аристотель. Чеснота - це моральнiсть як дiяльнiсть, i тому вона реалiзугться у вчинках. Цi вчинки як зразки поведiнки спiввiдносяться iз суспiльною практикою. Чеснота - це вiльна дiя людини, при якiй обов'язково г ризик власних рiшень, за якi необхiдно вiдповiдати. Чеснота практично i дiяльно протисто¬ть недоброчинному як порочному.
   Чесноту пов'язують зi щастям як вищим благом, де вона постаг як шлях до щастя i являг собою сутнiснi елементи самого щастя, що розкрито у фiлософi¬ Аристотеля.
   Чеснота розумiгться як найкращий, такий, що вiдповiдаг свогму призначенню, досконалий стан людсько¬ душi. Чеснота присутня, коли пристрастi людини дослухаються до вказiвок розуму. Чеснота - це направлений розум, який погоджугться з направленостями почуттiв, що помiчаг Аристотель. Чеснота знаходить золоту середину, де немаг нi надлишку, нi недолiку як порочностi. Чеснота - це завжди вiрне судження людини, а отже, воно г спiввiдносним зi звичайними законами соцiального життя.
   Проте г розумiння чесноти як не пов'язано¬ зi щастям, що можна виявити у I. Канта. Згiдно з I. Кантом, в такому випадку чеснота пiдкорюгться обов'язку. Бiльш того, чеснота г така мета, яка сама по собi г обов'язком. У такому випадку чеснота виводиться з певних основоположень. Цi основоположення не мають нiякого вiдношення до звички людини робити добрi справи, однак г обов'язок виконати необхiдне як добру справу. Тут чеснота г обов'язком, коли людина маг твердiсть волi у виконаннi обов'язку, про що говорить I. Кант. У такому випадку людина сво¬м законотворчим розумом чинить моральну принуку над собою. Ось тут розум маг таку силу, що здатен виконати закон, i це пiдтверджуг фiлософiя I. Канта.
   Виокремлюють такi чесноти як мудрiсть, мужнiсть, справедливiсть i помiрнiсть. Про цi чесноти говорять Сократ i Платон. За Платоном мудрiсть г розумом споглядального характеру. Мудрiсть розумiгться також i як теоретичний розум, який споглядаг гдине, що видно з фiлософi¬ Аристотеля. Цей теоретичний розум вiдрiзнягться вiд розсудливостi як практичного розуму, що пiзнаг гдине, зазначаг Аристотель. Цей розсудливий розум пов'язаний саме зi здатнiстю людини знаходити можливостi здобувати морально прекраснi цiлi. Тут розсудливостi розуму притаманна також винахiдливiсть у випадку добрих намiрiв. Адже винахiдливiсть може бути спрямованою на злi цiлi.
   Справедливiсть як частина чесноти необхiдна при спiльному проживаннi й знаходить вираження у моральнiй мiрi при розподiлi благ.
   Мужнiсть як складова чесноти г здатнiстю людини долати страх в iм'я моральних цiлей.
   Помiрнiсть як риса чесноти - це моральна поведiнка людини у вiдношеннi задоволень.
   Чеснотою г толерантнiсть, тобто терпимiсть. Терпимiсть передбачаг певну моральну мiру при взагмовiдносинах з людьми iнших переконань i вiрувань.
   Чеснотою г обов'язки, на що вказуг фiлософiя I. Канта. До обов'язкiв належать праця, стараннiсть, бережливiсть.
   Людина прагне до самозбереження i маг его¬стичнi iнтереси, зорiгнтованi на власнi вигоди. Про це говорять Гоббс i Спiноза. Якщо це закiнчугться життгво необхiдним, то це ще не зло, оскiльки людина маг пiдтримувати свiй власний гомеостаз. Однак людина маг надлишок спонукань. Цей надлишок спонукань може не мати мiри i бути спрямованим проти всiх. Через це чесноту особистостi як гаранта моральностi можна перевiрити, розглядаючи ¬¬ в якiйсь конкретнiй нормативнiй системi або соцiальнiй iнституцi¬ (iнституцi¬ господарчiй, правовiй, науковiй, художнiй). Моральна свiдомiсть людини може фальшивити, показуючи себе у виглядi доброчесних мотивiв, обдурюючи iнших, на що вказують К. Маркс та Ф. Нiцше.
   Мудрiсть. Це знання, спрямоване на набуття абсолютного сенсу iснування. Про мудрiсть зазвичай говорять як про вище знання, знання, яке вмiщуг в себе вищу цiннiсть, знання вищого блага, про що говорить Лейбнiц. Мудрiсть - це така воля, яка узгоджугться з вищим благом, на що вказуг I. Кант. Мудрiсть - це трансформацiя психiки як рацiоналiстичного, так i екстатичного характеру при сходженнi до абсолютного.
   Мудрiсть суть Софiя як суб'гктивний стан душi, духу, його досконалiсть, краса, гармонiя внутрiшнiх рухiв у процесi творчостi. В процесi творчостi Софiйна мудрiсть втiлюг вищi iдеали в життя, результатом чого г перетворення дiйсностi й перетворення духу. Стан перетвореного духу проглядагться в способi життя мудро¬ людини. Мудрець у сво¬й творчостi, життi досягаг гднання з Абсолютом як станом самодостатностi, що розумiгться як моральна мудрiсть.
   Справедливiсть. Це розгляд спiльного життя людей при зiткненнi ¬хнiх бажань i обов'язкiв. Явище справедливостi може мати мiсце там, де г стосунки мiж людьми з приводу благ у ¬х спiльному iснуваннi.
   Справедливiсть вiдповiдаг закону i розумностi у спiльному життi людей, де соцiальнi вiдносини органiзованi згiдно з моральними нормами, про що говорить Аристотель. Справедливiсть завжди передбачаг певне призначення i смисл спiльного iснування людей на певному соцiальному просторi.
   Суспiльство кооперугться у структурну органiзацiю, створюючи не тiльки умови виживання окремо¬ людини, не тiльки умови для ¬¬ безпечного iснування, але й даючи можливостi людинi реалiзовувати себе i досягати досконалостi. Через розумно влаштоване спiвжиття у товариствi людей присутня справедливiсть, яка дiйсно маг витоки, в кiнцевому рахунку, вiд само¬ особистостi, вiд ¬¬ чеснот, вiд виконання iндивiдом обов'язку. Тим не менш органiзоване суспiльство даг можливiсть людинi реалiзувати себе через те, що це суспiльство передбачаг роздiлення працi, коли людина трудиться згiдно зi сво¬ми талантами.
   Держава вiдiграг роль обмежувача. Вона стримуг конфлiкти, що можуть виникнути помiж людьми, якi у вiльному суспiльствi являють собою iндивiдiв, що мають високий ступiнь свобод. Iндивiди, що мають високий ступiнь свободи, зiштовхуючись один з одним, перебувають у небезпечнiй ситуацi¬. Держава ж, врiвноважуючи права людей, вирiшуг ситуацiю безпеки, тим самим гарантуючи безпеку окремих громадян. Держава встановлюг справедливiсть, пiдтримуючи добробут i безпеку громадян.
   Справедливiсть означаг рiвнiсть всiх людей у ¬х гiдностi перед можливiстю бути щасливими. Справедливiсть означаг рiвнiсть громадян перед можливiстю мати всi необхiднi блага для щасливого життя.
   Справедливiсть як практика всього соцiуму вимагаг доступу всiх громадян до певних життгво необхiдних благ. I тут в силi г золоте правило моральностi - коли людина у вiдношеннi необхiдних благ не бажаг iншiй того, чого собi не бажаг. Також тут наявним г розумiння справедливостi як рiвностi всiх громадян у вiдношеннi прав на певнi блага. В такому випадку люди рiвнi, тотожнi. Тiлиста людина, яка працюг фiзично, потребуг бiльше бiлково¬ ¬жi, анiж та, яка г худорлявою i фiзично не працюг. Рiвнiсть як тотожнiсть у вiдношеннi людей г реальною при правовiй справедливостi, коли всi громадяни рiвнi перед законом. Та чи рiвнi люди при встановленнi самого закону? Чи iснуг така справедливiсть при встановленнi закону? Певними правилами-законами ця справедливiсть встановлюгться (законом про вибори, наприклад).
   Опрiч загальних благ iснують ще дефiцитнi блага. Тому суспiльство можна вважати справедливим i кожного громадянина цього суспiльства можна вважати справедливим, коли вони знайшли ту мiру в розподiлi благ, яка маг моральну основу. Мiра, що маг моральну основу, влаштовуг всiх членiв суспiльства, коли всi згоднi з подiбним розподiлом благ як справедливим розподiлом.
   Справедливий розподiл благ маг бути у вiдповiдностi з обов'язками людей, з тим, наскiльки вони за сво¬ми обов'язками вклали сил у загальну справу соцiуму. Тобто "кожному - по заслугах", а не "всiм порiвну", а у вiдношеннi пiльг для дiтей застосовано "кожному - по потребах".
   "Кожному - по заслугах" - це коли, наприклад, зарплата вiдповiдаг якостi працi. Однак у вiдношеннi прав людини, де мають мiсце базовi цiнностi, спрацьовуг "всiм - порiвну", а у вiдношеннi пiльг для дiтей застосовним г "кожному - по потребах". I так суспiльство вирiшуг, що саме буде справедливим.
   Зрiвнювання, "всiм - порiвну", маг мiсце в об'гкти-вованих, дiлових процесах соцiуму, коли важливою г справедлива оцiнка. Наприклад, у покараннях - як безпристрасне винесення вироку за порушення закону. Моральний елемент, де "кожному - по потребах" застосовний до особистостi, у вiдношеннi дiтей, лiтнiх людей.
   Людина повинна мати рiвнi права у вiдношеннi основних свобод, якi г сумiсними зi свободами для iнших. Питання обмеження свобод виникаг тодi, коли цi свободи суперечать загальним настановам соцiуму, орiгнтованого на життгво необхiдне.
   У справедливому суспiльствi повинно бути таке положення громадян, щоби в умовах вiдкритостi вони мали рiвнi можливостi бути допущеними посiдати будь-якi позицi¬ у суспiльствi, займати будь якi посади.
   Мужнiсть. Це чеснота, яка г моральною мiрою у подоланнi страху. Мужнiсть стимулюгться моральними настановами по подоланню страхiв, у тому числi - страху смертi, а також болю, насамперед - фiзичного болю.
   Мужня людина готова прийняти ту смерть, яка вважагться достойною. Вона приймаг смерть свiдомо, при свiдомому виборi. Притому смерть приймагться у такiй життгвiй ситуацi¬, коли чеснота поведiнки мужньо¬ людини може бути оплаченою лише ризиком свого власного життя. Мужня людина вiддаг свог життя заради того, щоб зберегти чеснотливе ставлення у суспiльствi. Отже, передбачагться, що iснуючi чеснотливi вiдносини сприяють сталостi внутрiшнього середовища людини (гомеостазу).
   Мужня людина приймаг смерть, руйнуючи свiй власний гомеостаз заради iснування гомеостазу iнших. Вона стiйко терпить страждання i, насамперед, фiзичний бiль, будучи свiдком реального руйнування постiйностi, внутрiшнього середовища свого органiзму. Адже бiль - це, у першу чергу, свiдчення того, що гомеостаз порушугться. Причому мужня людина свiдомо йде на руйнування власного органiзму, а не через свою самовпевненiсть, яка оп'яняг. Саме тут протистояння небезпецi здiйснюгться заради високо¬ мети. Людина жертвуг собою, сво¬м життям як iснуючим гомеостазом заради життя iнших в надi¬, що це буде бiльш важливим для збереження i подовження життя i, в цiлому, встановлення миру, благополуччя. Однак iснуг точка зору не на користь мужностi. Передбачагться, що страх смертi, коли вiдсутня мужнiсть, г продуктивною силою, яка саме й встановлюг мир, що вiдзначаг Т. Гоббс.
   Мужнiсть прирiвнюють до вiдваги, коли людина наважугться на те, що велить ¬й обов'язок, про що говорить фiлософiя I. Канта. В такому випадку мужнiсть проявлягться при конкуренцi¬ страхiв. Наприклад, перенести страх насмiшок i знущань вимагаг велико¬ мужностi. I людина наважугться на дуель. Страх бути вбитим на дуелi - менший.
   У сучасному свiтi мужнiсть розумiгться як стiйкiсть людського духу в тих чи iнших випробуваннях. У вiдношеннi моральностi, мужнiсть - це моральна твердiсть. Мужнiсть пов'язують iз людською рiшучiстю, коли людина свiдомо вiдстоюг моральнi переконання, незважаючи на те, що може понести певнi втрати, порушити постiйнiсть свого внутрiшнього середовища заради збереження миру, а отже, й постiйностi середовища оточуючих людей.
   Оточуючий свiт сучасностi - складний. Тому, щоб його кардинально не порушувати (можуть бути незворотнi процеси негативного характеру), за мужнiстю закрiплюгться не тiльки ненасильницька боротьба зi злом i всiлякою несправедливiстю. Про ненасильницьку боротьбу говорив М. Гандi.
   Сучасна людина стала бiльш складною, i тому ¬й необхiдна мужнiсть не тiльки в подоланнi зовнiшнiх небезпек, але й у подоланнi сво¬х внутрiшнiх страхiв.
   Помiрнiсть. Помiрнiсть - чеснота людини, ¬¬ вмiння бути господарем сво¬х спонукань при досягненнi моральних цiлей. В античностi помiрнiсть визначалася у вiдношеннi до задоволень, деякi з яких розумна людина успiшно долаг, оскiльки вони г перешкодою до досягнення блага.
   При помiрностi поведiнкою людини керуг правильна орiгнтацiя у вiдношеннi благ, на що вказуг Платон. У державi процвiтаг помiрнiсть, коли розумнi спонуки меншостi або мудрих людей контролюють нерозумнi бажання бiльшостi, що помiтив Платон.
   Мета помiрностi, яка спiвпадаг з метою вiрного судження людини - це набуття морально прекрасного, що представлено у фiлософi¬ Аристотеля. Морально прекрасне - це коли людина не прагне до низьких задоволень, а удовольнягться наявним у свогму життi. Помiрнiсть, яка присутня в людинi, робить ¬¬ мету правильною. Це вiдбувагться через те, що помiрнiсть г моральною чеснотою.
   Помiрнiсть пов'язана насамперед зi ставленням людини до задоволень, тобто з мистецтвом iснування. Мистецтво iснування - це "культура себе", або принципи i закони "турботи про себе", про що говорить М. Фуко. Один з головних принципiв або законiв мистецтва iснування - це вимога до людини, щоб вона за поточними справами пам'ятала про головну мету: сприймати себе як об'гкт власно¬ дiяльностi. Коли людина сприймаг себе як об'гкт, то вона маг можливiсть виправляти свою поведiнку, очищувати дух, знаходити настанови як розумну поведiнку в цiлому.
   Помiрнiсть вимагаг узгодження бажань душi i тiла. Тут тiло не повинно мати потяги, якi не узгодженнi з бажаннями душi. В той же час душа у сво¬х фантазiях у вiдношеннi задоволень повинна бажати те, чого потребуг тiло по сво¬й природi. Однак душа може породжувати тi мимовiльнi рухи, якi ¬¬ захоплюють всупереч ¬й самiй.
   Помiрнiсть присутня в людинi, коли вона вiдчуваг безтурботнiсть, незмiннiсть, коли вона нi на що не сподiвагться i нi за чим не тривожиться як вiльна i розумна людина, що описуг у сво¬й фiлософi¬ Сенека. Помiрнiсть присутня в людинi, коли присутня цiлiснiсть свiдомостi, коли людину не роздвоюють протирiччя.
   У християнському розумiннi помiрнiсть означаг мiру. Ця мiра вмiщуг в собi певний рiвень стримування, адже надмiрне стримування не зосереджуг увагу на турботi про дух. Надмiрне стримування пригнiчуг плоть.
   Помiрнiсть по вiдношенню до чуттгвих задоволень веде до благополуччя, де здатнiсть управляти тваринними схильностями вже г моральною, що стверджуг А. Смiт. Помiрнiсть розумiгться як обов'язок людини до себе як до тварини, про що говорить I. Кант. Однак людина не повинна позбавляти себе здатностi застосовувати сво¬ сили в тенденцiях бути помiрним, унiфiкуючи себе в цьому вiдношеннi.
   У сучасному суспiльствi часто розумiють помiрнiсть як невживання алкоголю, тютюну.
   Альтру¬зм. Це безкорисливi дi¬ людини на благо iнших людей. Альтру¬зм виражено в принципi "живи для iнших", що помiтив О. Конт. Альтру¬зм передбачаг обмеження особистого iнтересу заради загального iнтересу, про що говорить утилiтаризм.
   Альтру¬зм можна розумiти як поодинокий випадок милосердя. Тут альтру¬зм розглядагться насамперед як сприяння благу iншого. Альтру¬зм розумiгться i як заповiдь любовi, де альтру¬стичне ставлення розповсюджугться не тiльки на iнших людей оточення, а й на iншi народи, народностi. Це можна бачити у фiлософi¬ В. Соловйова.
   Альтру¬зм розумiгться i як маскування корисливих iнтересiв приватних власникiв, що пiдмiчаг марксизм. Приватний власник свiй корисливий iнтерес подаг як iнтерес сво¬х близьких.
   Альтру¬зм розумiють i як мораль рабiв, що видно у фiлософi¬ Ф. Нiцше.
   В сучасних умовах альтру¬зм можна спостерiгати при рiзних стосунках помiж людьми при добродiйностi, благодiяннях, солiдарностi. Альтру¬зм проявлягться в турботi, про що говорять етика турботи, К. Гiллiган, Н. Ноддiнгс. Турбота людей про сво¬х близьких маг й бiологiчнi передумови. Еволюцiйна етика встановлюг бiологiчнi передумови альтру¬зму, що ми бачимо в роботах Е. У¬лсона, Р. Триверса.
   Альтру¬зм функцiонально визначений. Особистий же iнтерес маг високий ступiнь функцiонально¬ невизначеностi. В кiнцевому рахунку постаг питання: заради чого?
   Альтру¬зм - це сприяння iнтересу iншо¬ людини, а не загальному iнтересу. Альтру¬зм передбачаг самозречення в iнтересах iншого. Однак турбота про iнтереси ближнього свого передбачаг обмеження власного, особистого iнтересу. Сучаснi умови життя - це вiдокремленiсть людей. У такому випадку як же проявити турботу про iнтерес ближнього, як не через обмеження власного iнтересу?
   Его¬зм. Це удоволення людиною лише свого особистого iнтересу. Его¬зм протилежний альтру¬зму. ¦ особистий iнтерес. ¦ загальний iнтерес, iнтереси iнших людей. Коли виникаг конфлiкт iнтересiв i удоволення особистого iнтересу здiйснюгться через шкоду iнтересiв iншо¬ людини, то це розумiгться як его¬зм. Коли хтось заявляг, що всi люди мають служити його iнтересам i що вiн, у свою чергу, не стане слiдувати моральним принципам, якщо йому не вигiдно, то порушуються "золоте правило моральностi" i "заповiдi любовi".
   Еволюцiйна етика i соцiобiологiя розглядають у тваринному свiтi розумний его¬зм на прикладах взагмного альтру¬зму. В такому випадку як у тваринному свiтi, так i у людей, альтру¬стична поведiнка входить в особистий iнтерес iндивiда.
   При розумному его¬змi однi люди користуються послугами iнших людей, надаючи, в свою чергу, сво¬ послуги. Таке взагмне користування, умовою якого г допущення цього правовими законами при рiвностi сил людей, може обмежувати его¬стичне свавiлля. Его¬стичне свавiлля обмежугться накладенням на людину обов'язкiв. Людина, або его¬стичний iндивiд, i сама так чи iнакше приймаг на себе певнi зобов'язання, що сприяг обмеженню его¬зму. Правовi закони вже мiстять у собi обмежувачi.
   Для его¬ста люди, якi його оточують, г засобом для досягнення цiлей, а особистий iнтерес лежить в основi його вчинкiв.
   Его¬ст орiгнтугться на збiльшення особистого блага. Щоб обмежити его¬зм, необхiднi моральнi вимоги i цiнностi загальноприйнятого характеру, спрямованi проти его¬зму, адже мораль навiть сама по собi виключаг его¬зм, оскiльки вона орiгнтугться на загальне, загальне благо. Проти его¬зму спрямовано милосердя, золоте правило моральностi.
   Розумний его¬зм. Це вчення про те, що всi вчинки людини мають его¬стичний мотив, а розум видiляг спонукання, що вiдповiдають розумностi у вiдношеннi суспiльного характеру життя людини. Розумний его¬зм передбачаг iнтереси iнших iндивiдiв, передбачаг вчинки людей, орiгнтованих на загальну користь. Розумний его¬зм передбачаг, що орiгнтацiя людини на суспiльну користь також може сприяти користi iнших людей.
   Для розумного его¬зму людинi цiлком морально мати почуття власного задоволення вiд того, що iнший - задоволений, про що говорить Л. Фейгрбах.
   Розумний его¬зм по-свогму розумiв М. Чернишевський, розумiв антропологiчно. Якщо турбота корисна як така, то це - iстинна кориснiсть. Ця iстинна кориснiсть i г добро, переконливо доводить у сво¬й фiлософi¬ М. Чернишевський.
   Iнтереси г рiзнi. ¦ приватний iнтерес. ¦ корпоративний iнтерес. Однак г й загальнолюдський iнтерес. Вiн - основний.
   Дружба. Дружба - стосунки мiж людьми, якi мають довiрливiсть, взагмне визнання, доброзичливiсть, турботу. Мiцнi взагмовiдносини помiж людьми, якi ведуть до дружби, виникають на -рунтi загально¬ ритуалiстики, яко¬сь угоди або ж просто розрахунку. При родовому ладi дружба виникаг бiльше мiж близькими, мiж тими, хто разом проходив iнiцiацiю, проходив посвячення в члени родового спiвтовариства. Дружба виникаг, коли мiж людьми iснуг солiдарнiсть.
   Коли ж родовi стосунки слабшають, то дружба помiж людьми стаг бiльш особистою, добровiльною, iндивiдуально забарвленою. Дружба передбачаг прихильностi помiж людьми, симпатi¬, якi не пов'язанi з якимсь спорiдненням. Дружба часто виникаг на -рунтi мiркувань у вiдношеннi чогось спiльного, на -рунтi тих чи iнших спiльностей. Це може бути спiльне у вiдношеннi поглядiв на життя, полiтичних мiркувань або ж просто на -рунтi мiркувань з приводу взагмно¬ користi. Дружня прихильнiсть поступово виникаг у потенцiйно близьких людей.
   У дружбi людина бажаг iншiй блага заради не¬ само¬, пише Аристотель. Тому передбачагться чеснiсть i совiсть, на що вказуг Епiкур. Тiльки серед чесних i доблесних виникаг дружба, пiдмiчаг Цицерон. До друга ставишся, як до самого себе, безкорисливо, любовно, не ставлячи нiяких умов. Адже друг - це твог друге "Я", про що говорить цiла епоха Вiдродження, про що говорить М. Монтень.
   Далi в iсторi¬, ближче до сучасностi, вiдносини мiж людьми бiльш рацiоналiзуються. На цьому тлi дружба мiж людьми стаг бiльш особистiсно значимою, iнтимною.
   Милосердя. Милосердя - це ставлення людини, яка маг спiвчуття, доброзичливiсть, любов, турботливiсть. Може виникати певне почуття при виглядi незаслужених страждань людини. Давнi греки називають це милосердям. Воно протилежне гнiву, як це помiтив Аристотель. Його розумiють як жалiсть, спiвчуття, прихильнiсть, на що вказував Арiстотель.
   У християнствi через милосердя людина вiдкриваг в собi Бога, а також починаг розумiти добро. Коли милосердя проявлягться у людських вчинках, то це вже можна назвати моральною повнотою. Тодi людина не просто задовольняг iнтереси iншо¬, а й прагне до досконалостi, до пiдвищено¬ чутливостi через милосердя. Адже сам Бог - милосердя, про що весь час нагадуг Новий Завiт Бiблi¬. Людина не г милосердною тому, що стала вдосконалюватися. Насправдi ж сама милосердна поведiнка людини по сво¬й сутi також г ¬¬ досконалiстю.
   Християнство вимагаг вiд людини не просто дотримання певних правил формального характеру. Наприклад, декалог Мойсегвих заповiдей, якi мiстять в собi також i милосердя. Християнство вимагаг вiд людини праведностi як позасвiдомого дiяння душi. Вимагаг, щоб правила були милосердям як покликом серця. I тут можна бачити рiзницю декалогу як справедливостi й етики любовi як милосердя. Подiбне пiдмiчають Т. Гоббс i А. Шопенгауер. Милосердя не може бути вимогою, яка маг виконатись людиною. Можна лише рекомендувати бути милосердним. Однак бути справедливим вiд людини можна й вимагати. Справедливiсть i милосердя спiввiдносяться одне з одним. Справедливiсть якоюсь мiрою передбачаг трохи милосердя в процесi виконання декалогу. Християнське милосердя пiднято на належну висоту, пiднято на переважно неусвiдомлений рiвень.
   Милосердя передбачаг розумiння iншо¬ людини, жалiсть до не¬ й, нарештi, дiяльну участь у життi iншо¬ людини. Зрештою милосердна людина служить iншiй людинi. Милосердно служачи iншiй людинi, пробачаг обрАзи, не противиться злу на ¬¬ адресу, вiдповiдаючи насильством, любить ворогiв сво¬х.
   Прощення. Прощення - це вiдмова вiд вiдплати за нанесену шкоду, за обрАзи. Прощення необхiдно розумiти як полегкiсть до кривдника. Про це говорять книги де цзiн та Дхаммапада. Про вмiння пробачати обрАзи говорить Бiблiя (¦вангелi¬: Лк 17:3,4; Мф 18:21). Сутнiсть прощення зводиться до вiдмови вiд помсти. Однак прощення не повинно перетворюватися на потурання, адже у кожно¬ особистостi г щось таке, в чому вона не повинна йти на поступки.
   Людина може пробачити обрАзи, нанесенi ¬й самiй, однак людина не може пробачити обрАзи, нанесенi тому, кого вона любить i про кого турбугться. Неприпустимо пробачати обрАзи, якi нанесли твогму друговi, говорить Ф. Нiцше. Тобто прощення для людини г обов'язковим, але не абсолютно обов'язковим, на що вказуг Т. Гоббс. Прощення припустиме, якщо у людини г гарантi¬ вiдносно майбутнього. Якщо вона впевнена, що подiбне надалi не повториться i що кривдник так бiльше не чинитиме. Прощення припустиме, якщо кривдник жалкуг, якщо просить пробачення, чим висловлюг бажання надалi вiдновити мир i спокiй. Однак пробачати i забувати обрАзи, тобi та iншим нанесенi, - це знiмати з рахункiв вже тобою набутий досвiд. Адже обрАзи можуть повторюватися, незважаючи на те, що кривдник кагться. Якщо обрАзи повторяться, то вiдновиться шкода i собi, й iншим, що помiтив А. Шопенгауер. I невiдомо, наскiльки суттгвим буде це вiдновлення.
   В сучасних умовах прощення розглядають часто в тому випадку, коли хочуть вiдновити попереднi стосунки з близькими людьми, пiсля того, як цi люди нанесли певнi обрАзи. Виникаг питання - пробачити приниження, обрАзу або зраду чи не пробачити. Тобто людина оцiнюг ступiнь збитку.
   Шкоду нанесено, i людина зазвичай починаг перебудовувати пiсля нанесеного збитку свог життя. Шкода може бути непоправною. Наприклад, убивство близьких людей, нанесення калiцтва або ж зумисне розорення. В цьому вiдношеннi необхiдним г виявлення всiх факторiв, рiшення конкретних життгвих завдань по вiдновленню життя, а не просто виявлення моральних вимог.
   Любов. Це ставлення до чогось або до когось як до цiнного, вiдчуття блага при возз'гднаннi з цiнним. Любов (або кохання) - це ставлення до iншо¬ особистостi, до iншо¬ людини, до iншо¬ iндивiдуальностi. Однак це ставлення - цiлеспрямоване, таке, що маг погднувальну силу, маг в сво¬й основi довiру, доброзичливiсть, взагмнiсть, турботу, прагнення до досконалостi, що помiчено Аристотелем. Любов вмiщуг в себе дружелюбнiсть, в якiй проявлягться зрiвнювання помiж людьми, про що говорить Аристотель.
   Християнська любов Нового Завiту погднуг уявлення античностi та iуда¬зму, являючи любов як турботу, дарування, самопожертву. Любов г рушiйною силою, що приводить людину до пiзнання Бога i набуття людиною стану божественностi, про що говорить Б. Паскаль.
   Рацiоналiзм розумiг любов як пристрасть, що розкривають Р. Декарт i Б. Спiноза. Однак тут любов постаг як втiлена цiлiснiсть, в яку включено й iншу людину, де бажання люблячого г властивiстю любовi. Однак любов - це ще й свобода, де людина тотожна iншiй людинi, про що говорить фiлософiя Гегеля. Тобто передбачагться важливiсть стосункiв мiж людьми. Адже стосунки "Я" i "Ти" г основою людських стосункiв. Цi стосунки, чуттгвi, пристраснi, в погднаннi постають як досконала людина, на що вказуг Л. Фейгрбах.
   Любов - це досконале спiлкування, однак i утвердження себе в iншому, де подолано его¬зм, про що говорить В. Соловйов. Сенс само¬ любовi полягаг в подоланнi его¬зму.
   Людину, яку люблять, сприймають цiлiсно i безумовно як цiннiсть саму по собi. Тобто любов - це певна цiннiсна вiдповiдь, на що вказуг Д. фон Гiльденбранд. Коли людина любить, у не¬ з'являгться установка на доброзичливiсть i гднання, в нiй вмираг его¬зм, оскiльки вона даруг себе коханiй людинi, в той же час зберiгаючи свою особистiсть.
   За З. Фрейдом, лiбiдо та ерос - це двi протилежностi кохання. Лiбiдо як сексуальна енергiя реалiзугться в iнстинктi до смертi (танатосi). Тодi лiбiдо сублiмугться i перетворюгться у рiзнi форми творчостi. Ерос же як iнстинкт життя даг можливiсть людинi зберiгати себе, збiльшуг творчу напругу, оновлюючи життя, що стверджуг З. Фрейд.
   Любов об'гднуг людину з iншими людьми, усуваючи самотнiсть, що помiтив Е. Фромм. Любов проявлягться в повазi, турботi, вiдповiдальностi, проявлягться як творча i натхненна сила людини, коли ¬¬ себелюбство перетворюгться на любов до ближнього.
   Заповiдь любовi. Це заповiдь Iсуса - Христа полюбити Господа Бога i полюбити ближнього свого, як самого себе.
   Християнська заповiдь любовi вимагаг, щоб любов до Бога i любов до ближнього були гдинi. При цьому любов до ближнього розумiгться як любов до будь-яко¬ людини, включаючи ворогiв. Таке розумiння любовi притаманне не лише християнству, але й буддизму, даосизму, конфуцiанству, джайнiзму. Любов фактично - це шлях погднання людини з Богом. Любов, з одного боку, маг певнi трансцендентнi основи, а з iншого - це доброзичливе i благодiйне ставлення до iншо¬ людини. У християнствi любов до ближнього розумiгться, насамперед, як милосердя.
   Любов - це певне почуття, почуття суб'гктивного характеру, через яке можна виявити симпатiю, прихильнiсть до людини. Це почуття може не узгоджуватися iз зобов'язаннями, якi приймаг на себе людина, i може не пiдкорятися закону обов'язку, про що говорить I. Кант. Безкорисливе благоволiння ж може бути пiдкореним закону обов'язку. Безкорисливе благоволiння як добродiяння для людини г обов'язком, незалежно вiд того, чи г у людини почуття любовi або ж це почуття вiдсутнг. Згiдно з I. Кантом, обов'язок протисто¬ть любовi. Коли любов як благодiяння i милосердне благоволiння стаг обов'язковим умонастрогм для виконання обов'язку i постаг як норма, як iдеальна повнота, в такому випадку категоричний iмператив i заповiдi любовi стають одним i тим же. Тодi любов, або iдеальна повнота, як об'гктивно моральна досконалiсть i обов'язок - тотожнi. Моральнiсть без любовi, тобто без милосердя i спiвчуття, просто неможлива.
   Людина слабка, якщо не даг вiдсiч несправедливостi, якщо на зло не вiдповiдаг злом. Така людина позбавлена мужностi i незалежностi, на що вказуг Ф. Нiцше. Через це, виявляючи милосердя i спiвчуття, не можна обходити iншi сторони життя. Наприклад, така сторона життя постаг перед нами, коли, виявляючи милосердя i жалiсть, людина потураг слабостям. В любовi до iншо¬ людини не можна потурати ¬¬ слабостям, а тим бiльше - вадам.
   Ненасильство. Ненасильство - це принцип, за яким межi моралi спiвпадають iз запереченням насильства, принцип - як конкретизацiя золотого правила моральностi. Ненасильство яскраво виражене в iнду¬змi. Це ахiмса iнду¬зму. Це фiлософiя М. Гандi. Ненасильство виражене у християнствi. В Бiблi¬ - це Нагiрна проповiдь Нового Завiту. Ненасильство вiдмiчено у фiлософi¬ Л. Толстого.
   Людина про Бога не може сказати анiчогiсiнько, крiм того, що вiн iснуг, говорить Л. Толстой. Та й то, в тому разi, коли людина пережила Стан Божественного. Та як в такому разi людинi виразити любов до Бога? Ця любов до Бога виражагться в негативнiй формi обмеження дiяльностi. Обмеження дiяльностi i г непротивлення злу насильством.
   Всi релiгi¬ однаково iстиннi. I релiгiя М. Гандi, i релiгiя Л. Толстого. Проповiдь ненасильства - риса релiгiй. За таких умов було розроблено тактику ненасильницько¬ боротьби М. Гандi. Цю тактику застосовували у боротьбi американських негрiв за громадянськi права, зокрема ¬¬ пропагував М.Л. Кiнг. У чому суть тактики ненасильства? Ненасильство апелюг до розуму i совiстi сво¬х недругiв. Принципи ненасильства спрямовано проти зла як такого, а не проти людей.
   За принципами ненасильства людиною приймаються страждання без вiдплати. Етичний принцип ненасильства передбачаг заборону на негативнiсть, негативне, зле ставлення до людини. У практичному життi людини ненасильство культивугться як програма, спрямована на руйнування конфлiктiв, якi ранiше вирiшувалися через насильство.
   Непротивлення злу. Це вимога не противитися злому як перехiд вiд талiона до золотого правила моральностi. Непротивлення злу яскраво описане у Новому Завiтi Бiблi¬, в ¦вангелi¬ вiд Матфея, де розглядагться прощення i любов до ворогiв. Однак розумiння необхiдностi безкорисливого непротивлення злу i справедливо¬ вибачливостi до ворогiв формувалося ще задовго до християнства. Про це можна прочитати у шумерських текстах, де говорилося про прихильнiсть до зловмисника. При цьому вiдзначагться, що добре ставлення до зловмисника, який творить злодiяння, постаг як засiб виховання. Таким шляхом (шляхом прощення) зловмисник прилучагться до добра. Цi методи використовуг i китайський даосизм, де добрим ставленням до зловмисника виховугться в людинi доброта, що можна побачити в Дао де цзiн. Конфуцiй же на зло радив вiдповiдати справедливiстю.
   Iснуг думка: злом у вiдповiдь людина множить зло. Тому противитися необхiдно не за допомогою зла у вiдповiдь, а за допомогою добра, добрих справ, любовi, на чому наполягав Л. Толстой. Однак це вимагаг розгляду конкретно¬ життгво¬ ситуацi¬. Так на добрiй людинi i ¬здити можна?
   Соцiальнi аспекти етики. Спiлкування. Спiлкування - це взагмодiя помiж людьми. Спiлкування - це форма реалiзацi¬ соцiальних стосункiв. Спiлкування забезпечуг вiдтворення i накопичення людського досвiду. Спiлкування забезпечуг кооперацiю i розподiл людсько¬ дiяльностi. Спiлкування здiйснюгться через контакти мiж iндивiдуумами.
   Спiлкування буваг пряме i непряме, безпосереднг i опосередковане. В процесi прямого спiлкування люди взагмодiють один з одним, тобто "вiч-на-вiч". У формi спiлкування здiйснюгться безпосередня колективна дiяльнiсть людини. У формi спiлкування здiйснюгться спiльнiсть дiяльностi людей. Однак спiлкування не зводиться до "абсолютно" безпосереднiх контактiв. Люди, хоч на якiйсь, але вiдстанi спiлкуються помiж собою. Також людська дiяльнiсть не г "абсолютно" спiльною. Люди якось роблять справу кожен сам по собi, на вiдстанi.
   В процесах соцiально¬ еволюцi¬ виникають додатковi засоби, що забезпечують непрямi спiлкування помiж людьми, iснуг додаткова рiзноманiтнiсть зв'язкiв мiж дiяльнiстю людей. Задля цього виникають додатковi знаковi i предметнi засоби.
   Як дiяльнiсть, так i спiлкування людей г формами руху по кооперуванню i трансляцi¬ людських енергiй в соцiальну спiльноту. Спiлкування i дiяльнiсть нерозривно пов'язанi. Так, спiлкування - це не просто мiжсуб'гктнi взагмодi¬, взагмодi¬ помiж людьми, контакти помiж людьми. Спiлкування - це предметнiсть контактiв помiж людьми, контакти з приводу предметiв, предметностi.
   У свою чергу дiяльнiсть - це не просто дiяння людини на предмети. Дiяльнiсть передбачаг i взагмозалежнiсть людей, наявнiсть у людських предметах якостей соцiуму i контакту помiж людьми.
   Суспiльнi вiдносини. Суспiльнi вiдносини - це вiдносини суб'гктiв, умiст ¬хньо¬ дiяльностi, оцiнка цих вiдносин самими суб'гктами, норми i структури, що стимулюють стiйкiсть цих вiдносин. Суб'гктами суспiльних стосункiв г люди (iндивiди), групи людей, етноси, органiзацi¬, народи. Суспiльнi вiдносини бувають мiжособистiснi, мiжгруповi, етнiчнi, органiзацiйнi, мiжнароднi.
   Суспiльнi вiдносини за сво¬м змiстом подiляють на економiчнi, соцiальнi, полiтичнi, iдеологiчнi, моральнi, естетичнi. Економiчнi вiдносини мiж людьми складаються у процесi виробництва. Соцiальнi вiдносини складаються у вiдношеннi статусiв рiзних суб'гктiв в соцiальнiй структурi. Полiтичнi вiдносини складаються по вiдношенню до публiчно¬ влади.
   В iсторi¬ умiст суспiльних вiдносин змiнюгться. Суспiльнi вiдносини в iсторi¬ змiнюються разом зi змiною всього суспiльства. Суспiльнi вiдносини можуть перетворюватися на силу, що владарюг над суб'гктами. В такому випадку суспiльнi вiдносини перетворюються на вiдчуження взагмодi¬ людей. Суспiльнi вiдносини бувають матерiальними та iдеологiчними. Матерiальнi суспiльнi вiдносини - це економiчнi вiдносини, виробничi вiдносини як базис, про що говорить марксизм. Iдеологiчнi ж вiдносини, тобто полiтичнi, правовi, моральнi, розумiються як надбудова. Тут базис - це основнi суспiльнi вiдносини. Надбудова, в свою чергу, не г основними суспiльними вiдносинами. Однак дослiдження показують, що в iсторi¬ бувають ситуацi¬, коли вплив культури великою мiрою г визначальним для економiки, про що говорить М. Вебер. Траплягться рiвний вплив культурних i соцiальних вiдносин, що вiдзначаг П. Сорокiн.
   Структурний функцiоналiзм Т. Парсонса за основу суспiльних вiдносин бере соцiальну дiю, що включаг в себе такi функцi¬ як адаптацiя, досягнення цiлi, iнтеграцiя та латентнiсть. Цим функцiям вiдповiдають такi пiдсистеми, як поведiнкова, особистiсна, соцiальна i культурна. Пiдсистеми соцiально¬ дi¬ перебувають у тiсному взагмозв'язку i являють собою цiлiсну систему.
   Основну роль у суспiльних стосунках вiдiграг людина як суб'гкт дiяльностi, як основний суб'гкт самих стосункiв. Про це пишуть А. Турен, М. Арчер, У. Барклi, Е. Гiдденс.
   Вiдчуження. Вiдчуження - це результат дiяльностi людини, котра протисто¬ть йому як сила, що переважаг, i перетворюг людину на об'гкт, на який впливаг ця переважаюча сила. Вiдчуження - це стан вiдсторонення, чужостi людини до iнших людей, речей, також до само¬ себе. Осягнення людиною предметностi вже можна розумiти як вiдчуження, говорить Й. Фiхте. Тобто сам процес осягнення у людини вже вiдчужуг. Коли людина говорить: "Я вважаю", при цьому мiркуючи, то вона вже вiдчужугться вiд безпосередньо¬ дiйсностi.
   В iсторi¬ соцiальних вiдносин вiдчуження можна спостерiгати, наприклад, у формалiзмi римського права, що помiчаг Г. Гегель. У вiдношеннi людини можна говорити про ¬¬ мову як вiдчуження ¬¬ духу, на що також звертаг увагу Г. Гегель.
   Iндивiд може вiдчужувати вiд себе свою родову сутнiсть i переносити ¬¬ на Бога як вищу сутнiсть, що проявлягться в людинi як Стан Божественностi. Невiдчужений стан людини - це ¬¬ чутливiсть, говорить Л. Фейгрбах.
   Вiдчуження зазвичай г протилежним свободi. Людина прагне подолати вiдчуження i досягти свободи або бiльшо¬ свободи.
   Найманому робiтниковi не належить результат його працi, зауважуг К. Маркс. Бiльше того, йому не належить i сам процес працi. Це вiдчужена праця. При такiй працi вiдсутня вiльна самореалiзацiя сутнiсних сил людини, стверджуг К. Маркс.
   В тоталiтарнiй державi людина вiдчужена як вiд власностi, влади, результатiв власно¬ працi, так i вiд правдиво¬ iнформацi¬ навiть вiдносно особисто¬ безпеки i вiдносно iстинно рацiонального сенсу свого власного життя.
   Велику небезпеку становить вiдчуження суспiльства вiд законного порядку, а також вiдчуження особистостi вiд свог¬ власно¬ (особисто¬) безпеки, вiдчуження вiд результатiв свог¬ працi. Мiфологiзованi значення життя також вiдчужують людину вiд реально¬ дiйсностi i вплiтають можливiсть неадекватно реагувати на реалi¬ життя. Людина прагне гiдно жити у вiдчуженому свiтi, свiтi, який постiйно породжуг страхи - або страхи з приводу життгво неважливого, або ж страхи, якi залякують. У людини лишагться можливiсть вибору, про що говорить Ж.-П. Сартр. Отож людина несе вiдповiдальнiсть за сво¬ дi¬ як результат свого власного вибору, що цiлком слушно помiчаг Ж.-П. Сартр. Людина так чи iнакше маг жити поруч iз вiдчуженим i спотвореним свiтом, протистояти цьому свiтовi й творити самого себе, говорить А. Камю.
   Етичний соцiалiзм. Етичний соцiалiзм - це вчення, згiдно з яким людину пiдпорядковано iде¬ повинностi як регулятивнiй iде¬, а ¬¬ дiяльнiсть г практичним втiленням цiг¬ регулятивно¬ iде¬. Iдеальна мета гднаг i посилаг солiдарнiсть розумних людей суспiльства. При соцiалiзмi кожен iндивiд - самоцiль. Кожен iндивiд маг свою специфiчну моральнiсть, з якою вiн вступаг в спiлкування з iншими iндивiдами. В такому випадку основоположним починаг виступати змiст само¬ мети, сам рух до мети, процес керiвництва регулятивною iдегю. Iдея ж етичного соцiалiзму - це iдея еволюцiйного розвитку суспiльства, де основна полiтика - це полiтика реформ.
   Засоби спiлкування людей i культура. Засоби спiлкування людей i культура зближуються тим, що проблематика культури пов'язана зi зростаючою роллю в життi людини засобiв непрямого спiлкування мiж iндивiдами.
   Через предметнi i знаковi засоби непрямого спiлкування можуть бути i помилки, i нерозумiння в культурi мiж iндивiдами.
   Зв'язки рiзноманiтних видiв людсько¬ дiяльностi i культура. Зв'язки рiзноманiтних видiв людсько¬ дiяльностi i культура зближуються тим, що проблематика культури пов'язана зi зростаючою роллю в життi людини засобiв непрямого спiлкування при втiленнi рiзноманiтних видiв людсько¬ дiяльностi.
   Через предметнi та знаковi засоби непрямого спiлкування можуть бути й помилки, i нерозумiння в культурi при рiзноманiтних видах людсько¬ дiяльностi.
   Етикет. Етикет - це правила поведiнки, що забезпечують у суспiльствi уявлення про належне. Функцiональне значення правил етикету полягаг в тому, що вони г знаком групово¬ iдентичностi.
   Етикет - це сукупнiсть правил, якi регулюють невиразнi стосунки мiж людьми, форми ¬х взагмного поводження (наприклад, в гостях, в громадських мiсцях, на прийомах).
   Корнi етикету знаходяться в ритуалi. Однак вiн вiдрiзнягться вiд ритуалу тим, що його правила задають людинi формальнi рамки поведiнки. Виконання ж ритуалу прилучаг людину до вищого сенсу.
   Правила етикету стандартизують поведiнку людини i допомагають уникнути взагмонерозумiння, а отже, уникнути напруги, нiяковостi.
   Етикет - це форма регуляцi¬ поведiнки, забезпечення обмеження природних (спонтанних) проявiв людини. Етикет забезпечуг соцiалiзацiю, одухотворення природних (спонтанних) проявiв iндивiдiв.
   Етикет - це певна культура поведiнки. Етикет - це певна форма культури. У сучасному суспiльствi етикет спрощугться - з'являгться етикет повсякденного життя i етикет пiд час свята. Знижугться рiвень етикету галантно¬ поведiнки. Це пов'язано iз тенденцiгю рiвняти чоловiка i жiнку.
   Сучасний етикет - демократичний, оскiльки утверджуються принципи рiвностi, утверджуються права людини, досто¬нства його особистостi.
   Ритуал. Ритуал - це символiчна дiя як спосiб закрiпити ставлення людини до священного об'гкта. Ритуальна дiя г стандартизованою, ритмiчно органiзованою. В ритуалiстицi застосовуються способи психофiзиологiчного впливу, пов'язаного як з напругою людини, так i з ¬¬ розслабленням при повтореннi певних жестiв, рухiв, рецитацi¬ вербальних текстiв, молитов, мантр.
   У зв'язку з тим, що в ритуалi застосовугться як технiка напруги, так i розслаблення, людина може переживати рiзноманiтнi стани свiдомостi - як екстази, так i медитативнi стани.
   Ритуал може розповсюджуватися на маси людей (масовий екстаз) i може виконуватися iндивiдуально (iндивiдуальна медитацiя). Ритуал може бути естетично оформленим i супроводжуватися музикою, iз застосуванням свогрiдного барвистого одягу.
   Ритуал посiдаг важливе мiсце в релiгiйному культi. Насамперед ритуал виражаг певне ставлення до священного, сакрального. Це ставлення виражагться у пожертвах (релiгiйнiсть - це жертовнiсть), в жестах глибоко¬ поваги, в молитвах, в повтореннi священних мантр. Релiгiйний ритуал г символiчним. Вiн не спрямований на безпосереднг досягнення практичного результату, притаманного магi¬ та чаклунству. Ритуал залучаг людину до сакрального, спiльного для всiг¬ групи людей, для всього культового спiвтовариства, закрiплюючи тим самим приналежнiсть людини до цього товариства.
   Ритуал зримо оформлюг сакральне значення, священно-суттгвого у вiдношеннi життя i смертi як головно¬ проблеми людини. Ритуалом долагться сакральний бар'гр помiж станами iснування. Ритуал закрiплюг традицi¬. Наприклад, поховальний ритуал закрiплюг традицi¬ шанування предкiв, ¬хнiх могил.
   Ритуальна культова практика релiгiй може мати як екстатичнi, так i аутичнi компоненти. Тi ж компоненти можуть мати i свiтськi ритуали. Однак у свiтських ритуалах не настiльки вираженим г сакральний умiст. Метою свiтських ритуалiв, таких, наприклад, як церемонi¬, паради, iнавгурацi¬, рiзноманiтнi урочистi зустрiчi, г залучення людини до соцiального товариства, щоби змiнити iндивiдуальнi цiнностi особистостi на колективнi цiнностi. Хоча i свiтський ритуал може бути органiзованим так, що учасники цього ритуалу можуть отримати масову екзальтацiю, вiдчути сакральнiсть i тагмничiсть культу. Це особливо проявлягться при ритуалiзацiях вогнiзованих соцiально-полiтичних i патрiотичних органiзацiй, молодiжно-патрiотичних органiзацiй, армi¬.
   Iдеал в етицi та моралi. Iдеал в етицi та моралi - це уявлення про благе i належне, а також досконалiсть у вiдносинах мiж людьми як втiлення цього благого i належного.
   Якщо ми приймагмо за головну цiннiсть людське життя, то повиннi прийняти певну поведiнку - це задля збереження цього життя в майбутньому. Тобто ми повиннi робити все, щоб ця цiннiсть була, iснувала в майбутньому. А отже, треба зберiгати людське життя i стверджувати його.
   Сучасна етика - це орiгнтацiя на людське життя, на його процвiтання в майбутньому.
  
   Роздiл 6. НАУКА I РЕЛIГI¦ЗНАВСТВО
  
   Релiгiя - це предмет дослiдження, який менш за все пiддагться однозначним, логiчним висновкам. Але iсторiя науки вже напрацювала систему загальних iстин, якi не можна iгнорувати i не враховувати для будування фiлософських всезагальних свiтоглядних картин свiту. Продемонстругмо цi основнi iстини наукового знання.
   Повторюючись, скажемо, що релiгiя - це напрямок культури який менш за все пiдкорюгться логiчним однозначним висновкам як наслiдкам вiд наукових положень. Але ми продемонстругмо основнi положення релiгiгзнавства, напрацьованi iсторiгю, а також такими науками, як антропологiя, етнологiя, психологiя, науками, факти яких перевiренi практикою. Пройдемось по основних категорiях релiгiгзнавства.
   РЕЛIГI¦ЗНАВСТВО
   Релiгiгзнавство як гуманiтарна наука. За визначенням В. Гараджi релiгiгзнавство - це певний спосiб пояснення релiгiйних феноменiв. Теологiя теж г певним способом пояснення релiгiйних феноменiв. Теологiя як i релiгiгзнавство маг теоретичне оформлення. Але особливiстю теологi¬ г те, що вона маг сталий погляд на релiгiю.
   В. Гараджа вказуг, що засновником християнсько¬ теологi¬, яка аналiзуг релiгiю, г Аврелiй Августин. Аврелiй Августин казав, що релiгiя г зв'язком людини з Богом. Причому цей зв'язок встановлено Богом. Аврелiй Августин доводив, що коли людина сповiдуг iстинну вiру, то вона може мати iстинне уявлення про те, що являг собою релiгiя. Аврелiй Августин зазначав, що людина, яка не маг (не сповiдуг) iстинно¬ вiри (тобто маг позарелiгiйну свiдомiсть), не може мати справжнього уявлення про релiгiю. Але що г справжнiм уявленням про релiгiю? Релiгiя - це мова про Бога. Саме слово Бог iз самого початку мало значення Доля (Иванов, Топоров 1991: 391). В найдавнiшому Святому Письмi, Рiгведi, доля г долею багатства, що ховаг недолiки (Ригведа 1989: 258). Але коли мова йде про тi процеси, якi в людинi ховають недолiки, то можна казати про певнi компенсаторнi реакцi¬.
   Спочатку в теологiчних поглядах релiгiя i християнська вiра розумiлись як одне i те ж саме. Язичницькi культи ж розумiлися як "неправдивi релiгi¬". Проте з XVII столiття в теологi¬ термiн "релiгiя" починаг використовуватися i застосовуватися не тiльки до християнства, але й до нехристиянських релiгiй. З моменту визнання iнших релiгiй в теологi¬ релiгi¬ виникаг питання: чи можна розглядати рiзнi релiгi¬ як iстиннi, а не як "гресь", "безбожнiсть"?
   За В. Гараджою вирiшення питання про iстиннiсть рiзних релiгiй маг рiзнi пiдходи. Перший пiдхiд вказуг на те, що рiзнi релiгi¬ г рiзними шляхами, що ведуть до одного й того ж Бога. Другий пiдхiд показуг, що до iстинного Бога може вести тiльки один-гдиний iстинний шлях.
   Для теолога ступiнь причетностi до iстини рiзних релiгiй не може бути однаковою. Теолог упереджено ставиться до релiгiй. Найчастiше це вiдбувагться з позицiй однiг¬ релiгi¬, свог¬. У теолога г власна вiра. Iншi вiри, iншi релiгi¬ - неiстиннi. Для теолога об'гктивний пiдхiд до рiзних релiгiй г неприйнятним. Теолог не може поставити всi релiгi¬ в одне рiвне становище. Теолог не може дослiджувати соцiокультурнi характеристики релiгiй, ставлячи ¬х в один ряд iстинностi. Теолог мiркуг з позицiй однiг¬ релiгi¬, з позицiй свого ставлення, а не дослiджуг об'гктивно релiгiйнi феномени.
   Об'гктивно-дослiдний погляд на релiгiю виникаг в античностi, однак систематичний розвиток об'гктивних дослiдницьких уявлень про релiгiю, на що вказуг В. Гараджа, виникаг у фiлософi¬ релiгi¬ XVIII столiття, у працях Д. Юма та I. Канта.
   Фiлософiя релiгi¬ в поглядах на релiгi¬ докорiнно вiдрiзнягться вiд теологi¬ (де магться упереджений погляд на всi релiгi¬ з позицi¬ кращо¬ релiгi¬). Фiлософiя релiгi¬ (як релiгiгзнавча дисциплiна) вiльна вiд догмату. Фiлософiя релiгi¬ критично аналiзуг пiдстави вiри людини. Критицизм стосовно пiдстав вiри (критицизм пiдстав вiри) можна зустрiти навiть у тих фiлософiв, якi позитивно ставляться до релiгi¬. Прикладом цього г фiлософiя Г. Гегеля. Особливо виражений критичний аналiз пiдстав вiри - у фiлософiв, якi негативно ставляться до релiгi¬. Негативнiсть до релiгi¬ проглядагться у К. Маркса, у Ф. Нiцше. Теологiя, на вiдмiну вiд фiлософi¬ релiгi¬, пiдкреслюг значимiсть вiросповiдання певно¬ релiгi¬, якiй теолог вiддаг перевагу.
   Крiм теологi¬ i фiлософi¬ релiгi¬ iснуг ще наука про релiгiю. Наука про релiгiю - це порiвняльно-iсторичне дослiдження всiх релiгiй, зафiксованих iсторiгю. Наука про релiгiю -рунтугться на емпiричному матерiалi.
   В. Гараджа вказуг, що наука про релiгiю виникла у XIX столiттi. Наука про релiгiю та релiгiгзнавство - це синонiми. Ще вживагться термiн наукове релiгiгзнавство.
   Наука про релiгiю, тобто релiгiгзнавство, не г синонiмом теологi¬ (богослiв'я), а також не г синонiмом фiлософi¬ релiгi¬ (фiлософсько¬ рефлексi¬ релiгi¬).
   Наука про релiгiю виникаг спочатку на основi iсторико-еволюцiйного пiдходу до релiгi¬. Спочатку наука про релiгiю розумiгться як iсторiя релiгi¬. Наука про релiгiю розглядаг первiсну культуру i проблему походження релiгi¬. Для розгляду первiсно¬ культури наука про релiгiю застосовуг матерiали таких наук як антропологiя та етнологiя. Наука про релiгiю, або релiгiгзнавство, застосовуючи знання з антропологi¬ та етнологi¬, дослiджуг елементарнi форми релiгi¬.
   Наука про релiгiю, або релiгiгзнавство, на основi вивчення елементарних форм релiгi¬ встановлюг, що анiмiзм, або вiра в духiв, г загальним початком всiх релiгiй. На це вказуг Е. Тайлор. Також наука про релiгiю, або релiгiгзнавство, встановлюг, що крiм анiмiзму, тобто вiри в духiв, загальним початком всiх релiгiй г також тотемiзм, або культ предкiв. Про це говорять такi дослiдники як Дж. Фрезер та Л. Морган.
   Наука про релiгiю розвиваг порiвняльно-iсторичне дослiдження релiгi¬. Вона видiляг iсторичнi типи релiгi¬. Наука про релiгiю дослiджуг взагмовiдносини релiгi¬ i культури.
   Сучасне релiгiгзнавство. У XX столiттi набуваг розвитку соцiологiя релiгi¬. Соцiологiгю релiгi¬ займались М. Вебер, Е. Дюркгейм, Б. Малиновський, Т. Парсонс, П. Сорокiн. Соцiологiя релiгi¬ розробляг методи аналiзу взагмодi¬ мiж релiгiгю i суспiльством. Цi методи розробляли такi дослiдники як М. Вебер, Е. Дюркгейм, Б. Малиновський. Соцiологiя релiгi¬ розглядаг релiгiю як соцiальний феномен.
   В кiнцi XX столiття отримуг розвиток психологiя релiгi¬. У психологiю релiгi¬ зробив важливий внесок У. Джеймс. Психологiя релiгi¬ вивчаг внутрiшнiй свiт релiгiйно¬ людини. Психологiя релiгi¬ вивчаг суб'гктивнi переживання релiгiйно¬ людини.
   У XX столiттi вплинув на розумiння релiгi¬ психоаналiз. З цього приводу можна згадати працi З. Фрейда, К. Юнга, Е. Фромма. У тому ж XX столiттi виникаг феноменологiя релiгi¬. Феноменологiю релiгi¬ бачимо у Р. Отто, у М. Елiаде. Вона сто¬ть на кордонi мiж наукою про релiгiю, тобто релiгiгзнавством, фiлософiгю релiгi¬ i теологiгю або богослов'ям.
   В кiнцi XX столiття релiгiгзнавчi дослiдження зорiгнтувалися на культурологiю, тобто з iсторi¬, соцiологi¬ та психологi¬ - на культурологiю. Релiгiя вже розглядагться в контекстi фiлософi¬ культури, а також в контекстi теологi¬, або богослов'я, культури. Це розглядалося П. Тiллiхом. При цьому актуалiзугться теологiчна, або богословська, рефлексiя.
   При культурологiчному пiдходi релiгiя розглядагться як символiчна система, що вказуг на багатозначнiсть релiгiйних значень. З'ясовугться, як символiчна система може розчинятися в поняттi культури. Тодi, кажучи про релiгiю, говорять про культуру, суспiльство, менталiтет в цiлому.
   При свогму розвитку наука про релiгiю (релiгiгзнавство) робила свiй внесок у вивчення людини, ¬¬ життгвого свiту. Тут розвивалися фiлософська антропологiя, фiлософiя мови, фiлософiя культури, соцiальна фiлософiя.
   Фiлософiя мала особливе значення в розвитку релiгiгзнавства, тобто науки про релiгiю. Фiлософiя проклала шлях до позарелiгiйного вивчення релiгi¬.
   У XX столiттi фiлософiя значно впливала на розвиток науки про релiгiю (релiгiгзнавство). Особливий вплив на розвиток науки про релiгiю дали такi фiлософськi напрямки як фiлософiя життя А. Бергсона, феноменологiя Е. Гуссерля, фiлософiя культури Е. Кассирера, фiлософська антропологiя М. Шелера, лiнгвiстична фiлософiя Л. Вiтгенштеiна, структуралiзм К. Левi-Строса, постструктуралiзм. Близь-кiсть фiлософi¬ релiгi¬ до науки про релiгiю, або релiгiг-знавство, вимiрюгться тим, наскiльки близька фiлософiя до конкретних наук, що вивчають релiгiю.
   Релiгiя як свiтосприйняття людини. Л. Мiтрохiн вказуг, що релiгiя, або "святиня", визначагться як свiтосприйняття людини, обумовлене вiрою в iснування "iншого" - або Бога, або надприродного свiту духiв, богiв, або священного особливого стану Духа у людини, iменованого станом НЕМРI, або Амрi, яке характеризугться переживанням неможливостi смертi. На це вказують У. Джеймс, А. Теннiсон, М. Мурашкiн.
   В релiгi¬ духи, боги, Бог розумно творять матерiальне i духовне буття. Релiгiя передбачаг виконання ритуалiв i магiчних дiй, що забезпечують зв'язок людини з потойбiчною силою. Релiгiя об'гднуг вiруючих в церкву.
   В суспiльствi у частини людей з'являгться релiгiйна свiдомiсть, а в iншо¬ частини - свiтська свiдомiсть. Ця свiдомiсть спирагться в сво¬х знаннях на науку. Релiгiйна ж спирагться на священнi писання. Для релiгiйно¬ свiдомостi, для релiгiйно¬ людини, релiгiя - це сама суть буття, суть духу, це гднання з Богом. Зi зв'язку i гднання з Богом виходить теологiя, або богослiв'я.
   Теологiя, або богослiв'я, намагагться захистити справжню форму релiгiйного досвiду. Теологiя, або богослiв'я, стверджуг, що людина, яка не маг релiгiйно¬ вiри, не здатна зрозумiти сутнiсть релiгi¬.
   У соцiумi реально iснують конкретнi релiгiйнi спiльноти, якi неприязно або вороже ставляться один до одного. Вiруючий може пояснити власну релiгiю, яку вiн шануг як гдину iстинну, як справжню. Вiруючий не визнаг розумiння свог¬ релiгi¬ як однiг¬ з багатьох релiгiй. Вiруючий ставить свою релiгiю вище за iншi. Вiн ставить свого Бога вище за iнших богiв. Та й розумiння Бога в рiзних релiгiях рiзне. Бог у буддизмi багато в чому iнший, нiж в християнствi або iсламi.
   У фiлософi¬ мислитель формулюг поняття "релiгiя" вiдповiдно до свог¬ фiлософсько¬ системи. Тому однi фiлософи розумiють релiгiю як специфiчне почуття залежностi вiд нескiнченного. Так вважав Ф. Шлейермахер. Iншi фiлософи розумiють релiгiю як щось не пов'язане з обставинами земного життя людини. Це за фiлософiгю I. Канта. Також фiлософи говорять про релiгiю, що вона г недосконалою сходинкою розвитку абсолютного духу. Про це казав Г. Гегель.
   Розумiння релiгi¬ i Бога у фiлософi¬ безлiч. Це i вiра в надприроднiй свiт, i вiдмiннiсть священних i свiтових об'гктiв, i система вiрувань та обрядiв, орiгнтованих на священнее, i моральний кодекс, санкцiонований богами, i молитва як спосiб гднання з Абсолютом, i соцiальна група, об'гднана гдиною вiрою. Такi пiдсумки робив Л. Мiтрохiн.
   Релiгiя - це певне свiтовiдчуття i вiра. Релiгiйнiсть (як соцiальний феномен) з'являгться в емпiрично фiксованiй поведiнцi людини. Релiгiйнiсть проявлягться в мiжособистiсних взагминах i в дiяльностi представникiв рiзних релiгiйних груп (спiльнот). Релiгiгзнавство вивчаг релiгiйнi групи (спiльноти).
   Релiгiгзнавство застосовуг рiзнi методи дослiдження, оскiльки релiгiгзнавство при вивченнi релiгi¬ використовуг рiзнi науки. Цi науки по-рiзному визначають релiгiю, роблячи акцент на тих чи iнших аспектах. Наприклад, робиться акцент на установцi людини. Людина маг установку i ототожнюг себе з вищою реальнiстю. При цьому намага-гться задовольнити потребу в безпецi, потребу в надiйностi свого iснування.
   Ставлення до релiгi¬ неоднозначне. Французькi матерiалiсти XVIII столiття вважали, що релiгiя - це просто обман одних людей iншими. А середньовiчна патристика i схоластика вiдзначають iстотнi характеристики для релiгiйно¬ свiдомостi.
   Помiчено, що релiгiя для теоретика, "фiлософа-вченого" багато в чому iнша, нiж для масово¬ свiдомостi просто¬ людини, де релiгiя виступаг як "живий" досвiд. Це помiтив ще Б. Паскаль. Вiруюча людина сприймаг релiгiю як цiле, бiльше в сво¬й цiлiсностi, нiж окремi моменти релiгiйного життя i ритуалу. Окремi моменти релiгi¬ можна пiддати рацiональному узагальненню. Релiгiю ж в цiлому важко сприймати рацiонально. Цiле бiльше за частини. Цiле утворюг нову додаткову властивiсть. В релiгi¬ цiлiсне сприйняття включаг особистiсне переживання Бога. Це внутрiшнг переживання Бога. При цьому окремi елементи, возз'гднуючись, дають специфiчно релiгiйно-мiстичний досвiд.
   Походження релiгi¬. Походження релiгi¬ часто пояснюють почуттям страху в людинi. Людина вiдчуваг почуття страху через свою нездатнiсть пояснити i пiдпорядкувати собi природнi сили, стихi¬, якi сильнiшi за нього. В силу бажання позбутися почуття страху, переживаючи в життi стан, позбавлений страху, людина приходить до висновку, що iснуг iнший свiт, свiт без страху. Вона переживаг стан, позбавлений страху як стан "iншого", стан неповсякденний. Позбавлення вiд страху може розумiтися як надприродне.
   Переживаючи стани свiдомостi, позбавленi страху, людина намагагться певними сво¬ми дiями повернути цi переживання. У людини г уявлення про iнше, про те, де вiдсутнiй страх, про надприродню силу.
   Проте у людини г реальний свiт, який згубно може втрутитися i який несе страх. Людина хоче запобiгти втручанню i, виконуючи культ, займагться релiгiйною практикою.
   У давньо¬ людини з'являлася можливiсть виживати, в силу придбання здатностi впорядковувати свiт, що допомагало нейтралiзувати катастрофiчний вплив природних стихiй. Людина створювала механiзми, якi допомагали ¬й дiяти в напрямку олюднення зовнiшнього хаосу. В силу свог¬ практики у людини з'являлася свiдомiсть (свiдомiсть iснування, а не рефлексування), яка спочатку формувалася усерединi безпосередньо¬ практично¬ дiяльностi людини. Ця дiяльнiсть мала бути суспiльно доцiльною. Суспiльно доцiльна дiяльнiсть була умовою виживання людини. Суспiльно доцiльна поведiнка досягалася шляхом пiдпорядкування ритуальним правилам, виконання системи заборон (тотемiв, приписiв, норм, якi грали регулятивну роль). Все пiдпорядковувалося суспiльству. Iснування суспiльства уявлялося нескiнченним. Цi уявлення стимулювали виникнення певних iдеалiв i цiнностей.
   Однак виникають iдеали i цiнностi, якi стосуються нiвелювання в людинi розриву в синтезi плотi i духу. Цi iдеали виникають в силу того, що людина переживаг в свогму життi iдеальнi стани душi, де немаг розриву потреб плотi i духу. Це трансцендентнi стани душi. Переживаючи подiбнi стани, людина стверджуг, що вони можуть досягатися шляхом трансцендування, тобто постулюванням "iншо¬", вищо¬ неповсякденно¬ реальностi. Звiдси людиною затверджуються особливi вiчнi цiнностi. Можуть виникати iдеали, якi переважають iнтереси кiнцевого iндивiда.
   Мiфологiя. Мiфологiя та релiгiя мають глибинно тiсний зв'язок. Ритуал проводився людиною у первiсно родовiй спiльнотi. Цим ритуалом людина надiляла природу властивостями, якi характернi для вiдносин людей мiж собою, що говорив Л. Мiтрохiн. Тобто свiт первiсно¬ людини - гдиний. Вiн не подiлягться на родовi та надприроднi сили. Свiт первiсно¬ людини - мiфiчний. Головне в мiфiчнiй свiдомостi людини - це означаг зберегти гднiсть спiльноти (спадкогмнiсть правил, якi передавалися з поколiння в поколiння), i життгвi сили, спрямованi на суперництво з iншими спiльнотами людей. Мiф формуг особливi, надособистiснi колективнi цiнностi, iдеали, а також цiнностi та iдеали, що виходять за рамки надособистiсного, коли людина переживаг в свогму внутрiшньому свiтi незвичний стан при зiткненнi з вiчнiстю, нескiнченнiстю.
   У мiфологiчному мисленнi давньо¬ людини, емоцiйному, афективному, вiдбувагться подiл мiж раннiм,сакральним, i пiзнiм, профанним часом, якi мають вiдношення до знань причинних залежностей, що дослiджував Л. Мiтрохiн.
   Вихiд за межi реального, чуттгво сприйнятого свiту, за межi повсякденних станiв, сприяло перетворенню мiфологi¬ на релiгiю. До особливих станiв людини пригдналися фантазi¬, а точнiше - цi стани розумiлися як надприроднi i обрамлялися фантастичними уявленнями про чудеса i знамення. З мiфологi¬ народжувалася релiгiя, з лона мiфологi¬ виходили раннi форми релiгi¬, тобто язичництво.
   Релiгiя г вiрою в надчутливий свiт, запевняв О. Лосгв. Вiн наполягав на тому, що мiф нiчого надчуттгвого в собi не маг. Отже, мiф не вимагаг вiри в це надчутливе. Мiфологiчна свiдомiсть - це власна свiдомiсть людини, свiдомiсть оригiнальна, змiнена, неповсякденна свiдомiсть. Релiгiя ж передбачаг цю неповсякденну оригiнальну свiдомiсть, а отже, передбачаг вiру в цю свiдомiсть, передбачаг знання про не¬, про цю свiдомiсть.
   Релiгiя i мiф в культурi соцiуму. Первiсна людина, не роздiляючи вiру i знання, сприймаг мiфологiчний об'гкт як достовiрне i очевидне. Цей мiфологiчний об'гкт навiяний i переживаннями особливих станiв свiдомостi. Тому первiсна людина в це не вiрить. Вона - в повному ототожненнi себе з навколишнiм середовищем (ототожнення з природою, iз соцiумом).
   Мiф не маг вiдношення до обряду. Мiф вiдрiзнягться вiд обряду, магi¬ i релiгi¬. У мiфi присутнi фантастичнiсть-казковiсть i метафоричнiсть-алегоричнiсть. Однак у релiгi¬ також присутня фантастичнiсть-казковiсть i метафорич-нiсть-алегоричнiсть. При цьому релiгiйнiсть вiдрiзнягться вiд мiфологiчностi.
   Особливостi релiгiйно¬ свiдомостi. Особливiсть релiгiйно¬ свiдомостi - це здатнiсть цiг¬ свiдомостi трансцендирувати, виходити за межi повсякденно¬ реальностi, реальностi, почуттгво вiдчутною, вважаг Л. Мiтрохiн. Релiгiйнiсть - це визнання iснування особливого, iншого свiту (свiту надприродного, небесного), свiту Бога (свiту богiв). Однак неповсякденно-позамежний свiт властивий i мiфу, на чому наполягаг Л. Мiтрохiн. Бiльш того, неповсякденно-позамежний свiт властивий i свiтськiй свiдомостi (наприклад, "абсолютний дух" у фiлософi¬). Проте релiгiя говорить про вирiшальний вплив цього неповсякденно-позамежного свiту. Отже, релiгiя маг обов'язковий культ, магiчнi ритуали, що забезпечують вплив або пробуджують вплив неповсякденно-позамежного свiту на людину. Щоб активувати неповсякденно-позамежний свiт, людина повинна механiчно виробляти будь-якi манiпуляцi¬, як це присутнг в первiснiй магi¬. Або людина повинна виконувати заповiти, як це в iуда¬змi, або робити добрi справи, як це в католiцизмi.
   Або ж покладатися на приречення, як це буваг в протестантизмi. Релiгiя передбачаг культ як обов'язкове. Тобто передбачагться мiстика як релiгiйна практика. Неповсякденно-позамежний свiт як певний стан людини може з'явитися, якщо проводити будь-якi манiпуляцi¬ фiзичного чи психологiчного плану.
   Релiгiя в гвропейськiй культурi, а точнiше - християнство, домiнувала в добу Середньовiччя. В тi часи вiра в Бога була вищою iстиною. Ця найвища iстина набувала унiверсальностi в знакових системах теологi¬ та фiлософi¬. Зокрема вона знайшла унiверсальнiсть щодо усвiдомлення свободи, про яку говорив у сво¬й фiлософi¬ Г. Гегель. Свобода маг зв'язок з божественним, з очiкуванням особисто¬ зустрiчi з Богом, з вiдчуттям особистiстю внутрiшньо¬ свободи, зi звiльненням вiд грiха i подоланням зла.
   Християнство виробило певнi цiнностi, серед яких знаходять мiсце i духовнi процедури, обряди (наприклад, релiгiйнi спiви). Християнство орiгнтуг на те, що справедливiсть, у кiнцевому пiдсумку переможе, що злочин (навiть уявний) завжди карагться, що сповiдь повинна бути безкомпромiсною, що повинна бути вiдповiдальнiсть за долю iншо¬ людини, повинна бути боротьба з грiхом.
   Iнституцiя церкви залучена в полiтику, коли релiгiя стаг державною. Поза церквою залишаються рiзнi релiгiйно-суспiльнi рухи, якi розумiються як розкольницькi, сектантськi i несуть гресь. Релiгiя перетворюгться на певну iдеологiю. Проте при секуляризацi¬ роль релiгi¬ слабшаг.
   Тертя мiж рiзними релiгiями вiдбувагться не вiд соцiальних конфлiктiв, а вiд полiтичних i економiчних (територiальнi проблеми, проблеми ринку збуту, проблеми сировинних джерел). У сво¬й боротьбi релiгiя оголошуг себе божественною силою, а супротивника - сатанинською силою.
   Релiгiйна та наукова картини свiту. В релiгi¬ iснуг iдея можливостi рацiонально пiзнати якостi Бога (католицизм). Однак наука i релiгiя антагонiстичнi. Наука пiзнаг закони природи i суспiльства. Релiгiя ж перетворюгться на iдеологiю. Завдання iдеологi¬ практичне (завдання науки - теоретичне), регулятивне, щоб забезпечити цiлiснiсть i стабiльнiсть суспiльства. Разом з правом i мораллю (а також, якоюсь мiрою, i разом з мистецтвом, коли воно не символiчне, що ближче до теоретичностi) релiгiя виконуг практичну, iдеологiчну функцiю стабiлiзацi¬ суспiльства (сильному i невгамовному бандиту кажуть "побiйся Бога", i вiн замислюгться, що буде з ним пiсля смертi). Однак вiд цього не зменшуються конфронтацiя науки з релiгiгю. Наука маг цiннiснi установки. Цiннiснi установки, такi як боротьба з забобонами, вiрнiсть iстинi, боротьба з застарiлими догмами, боротьба з iдеологiчними (релiгiйними) авторитетами, якi вiдходять вiд iстини. Для науки релiгiя вiдходить вiд iстини. Релiгiя i церква стверджують ненаукову картину свiту. Це вiдбувагться, мабуть, тому, що церковники не розумiють суть самих релiгiйних iстин або ж не хочуть правильного ¬х розумiння, щоб вирощувати в людинi iлюзi¬. Релiгiйнi iстини переданi символами, а отже вони багатозначнi. Справжнг значення цих iстин здобуваг людина, яка знайшла досвiд Вищого стану свiдомостi, властивiстю якого г переживання неможливостi смертi (Джемс 1993: 306). А це вже - галузь мiстичного, хоча мiстику розумiють по-рiзному. Зазначимо, що в рiзний iсторичний час мiстику розумiли по-рiзному, i це дослiдив С. Авгрiнцев (Аверинцев 2010: 579-580).
   Релiгiя - мiстична. Для не¬ головне - особисто пережити iстину. Наука встановлюг об'гктивнi iстини. Об'гктивнi iстини науки не збiгаються з алегоричним i фантастичними твердженнями священного писання. Думки Бiблi¬ про створення свiту i людини суперечать геологiчнiй теорi¬, про що говорив Ч. Лайель. Також вони суперечать еволюцiйнiй теорi¬ про походження людини Чарльза Дарвiна. Хоча походження людини в Бiблi¬ можна розумiти по-рiзному. Адже бiблiйний текст символiчний, а символ - багатозначний. Бiблiйний текст - неоднозначний, ненауковий. Це художнiй текст символiчного характеру. Вiн призначений для осягнення Божественного, тобто осягнення (або набуття) певного стану свiдомостi, сутнiстю якого г переживання людиною неможливостi смертi (Джемс 1993: 306).
   Релiгiйну сферу необхiдно обмежити екзистенцiйними питаннями. У екзистенцiальний суб'гктивний свiт можна вписати претензi¬ на абсолютизм. Наука ж позбавлена абсолютизму навiть у свiтоглядних питаннях.
   Iснують розбiжностi свiтсько¬ i релiгiйно¬ етики, оскiльки люди можуть вести духовне життя i без вiри в Бога, а iм'ям Бога можуть вестися жорстокi релiгiйнi вiйни. Моральне i релiгiйне розходяться при секуляризацi¬ i вiльнодумствi.
   Преображення в людинi може виникати при впливi мистецтва. Преображення виникаг при впливi благодатi. Релiгiйне перетворення передбачаг вплив церковно¬ благодатi.
   Фiлософiя i теологiя мали в свогму розвитку один напрямок. За Аристотелем, теологiя визначалася як перша фiлософiя. Чiтких кордонiв мiж фiлософiгю i теологiгю не було. Тому в фiлософi¬ формувалися теорi¬, якi обговорювали релiгiйний досвiд. Обговорення релiгiйного досвiду властиве екзистенцiалiзму, за фiлософiгю С. К'гркегора - властиве фiлософi¬ життя.
   Майбутнг релiгi¬ не можна зрозумiти певним чином. Християнство вказуг на вищi цiнностi. Проте крiм християнства культура, в цiлому, вказуг на тi ж вищi цiнностi. Культура вказуг також на живий особистiсний досвiд людини. Не тiльки релiгiйна, а й свiтська свiдомiсть маг вищi iдеали абсолютного характеру. Бiльше того, свiтська свiдомiсть маг вiдношення i до моральних абсолютiв. У той же час цiнностi зосереджуються у свiтськiй свiдомостi, бо ж iде процес секуляризацi¬, i релiгiя, церква виштовхуються на задвiрки суспiльного життя.
   Однак Перша свiтова вiйна показала, що цiнностi не спрацьовують i на них позначагться криза. В гвропейськiй культурi посилюгться тяга до iррацiоналiзму i вiдторгнення сцiгнтизму, який не зумiв органiзувати розумне життя людей. У той же час в iррацiональнiй сферi бачимо багато мiстичного, що звiльняг вiд нерозумного, мiстить розумне в межах чуттгво¬ сфери.
   Пiсля кризи Друго¬ свiтово¬ вiйни прийшла криза, пов'язана з глобальними проблемами. Виникають нетради-цiйнi релiгi¬ як новий тип релiгiйностi, де переважають iде¬ космiзму i езотеричних знань. Це виникаг в силу того, що свiтська культура поки не може вiдповiсти на екзистенцiйнi життгвi питання, за ствердженнями Л. Мiтрохiна.
   Релiгiйно-фiлософськi системи давнього свiту. Цi системи великими силами виокремлюють якусь iз iснуючих сил. Ця надсила могла являтися людинi в ¬¬ переживаннях як компенсацiя за слабкостi (Мурашкин 2006: 132). Наприклад, присутнi свiдомiсть i самосвiдомiсть дають людинi i усвiдомлення смертi, з чим приходить i страх смертi, який компенсугться станом IНШОГО (Ортiс 2003: 477), станом, який даг змогу переживати неможливiсть смертi (Джемс 1993: 306). Люди первiсних релiгiй спостерiгали сили (надсили), локалiзованi в свiтовому цiлому, що дослiджував С. Авгрiнцев. Цю локалiзацiю вони уявляли як святi мiсця. Паралельно з цим люди первiсних (арха¬чних) релiгiй створювали уявлення про вищу iстоту, яке пов'язане з початком свiту речей, суть космiчного (вселенського) масштабу. Це свiдчить про первинний "прамонотеiзм" на початку виникнення релiгiй. Моноте¬зм арха¬чних релiгiй iснуг, оскiльки божества ототожнювалися мiж собою, бо ж видiлялося головне божество, видiлялося найбiльше "свог" божество для людини i для ¬¬ близьких, для соцiуму. Прикладом розвивитку моноте¬зму г те, що фараон Ехнатон зробив акцент на шануваннi та зобов'язаннi вiрностi Атону як божеству всього сущого, як вищому. Так вважаг С. Авгрiнцев.
   Прикладами релiгiйно-фiлософських систем давнього свiту, за дослiдженнями С. Авгрiнцева, служать передфiлософськi та ранньофiлософськi iде¬ давнiх грекiв,. Моноте¬зм, представлений в давнiй Грецi¬, в iде¬ "¦диного", в якiй долагться мiф i культ давньо¬ людини. Розумiння "¦диного" г властивим не тiльки ранньофiлософським i мiстичним поглядом давнiх грекiв. Розумiння "¦диного" властиве фiлософськiй мiстицi i Iндi¬, i Китаю. Полiте¬зм зв'язувався з релiгiйною практикою. Моноте¬зм "¦диного" не висував перед давньою людиною релiгiйно-практичних вимог. Однак полiте¬зм i конкретне божество в релiгiйнiй культурi залишагться, оскiльки людина покладаг надi¬ на конкретику проявленого божества, орiгнтуючись на його атрибути, якостi, а не безформнiсть, яка свiдчить про особистi переживання людини.
   У Старому завiтi сутнiсть Бога - це вiдношення мiж Богом i людиною (народом, соцiумом), вiдношення, виражене в певних умоглядних уявленнях. Цi уявлення мають схожiсть i з "Логосом", i з "Дао", i з "Брахманом", i з "¦диним". Цi уявлення, за твердженнями С. Авгрiнцева, екзистенцiйнi.
   Етнонацiональнi, свiтовi та новi релiгiйнi системи. Перш нiж розглядати рiзнi релiгiйнi системи, звернемося до самого розумiння Бога як до iдеалу цих систем.
   Бог, Його розумiння в рiзних релiгiях. Бог - це Вища Iстота, творить (створюг) свiт буття i закону, яка даг призначення цього свiту буття i закону, даг мiру проявiв, що дослiджував С. Авгрiнцев. Те¬стичнi релiгi¬ розкривають особисте iснування Бога в якiйсь особi (в особi Крiшни, в особi Христа), розкривають особисте ставлення Бога до людей (у вiдношеннi любовi, наприклад), розкривають шляхи людинi, допомагають виявити Бога в актi Одкровення, що дослiдив С. Авгрiнцев. Те¬стичнi релiгi¬ показують, що буття г особистiсним у сво¬й граничнiй абсолютностi, що буття особистiсне у сво¬й вершинно-iгрархiчнiй вищiй абсолютностi.
   Бог Бiблi¬ - це Бог як "Бог Авраама, Iсака та Якова", як "мiй Бог", пережитий людиною, який укладаг з цим переживанням "заповiт" ("союз"), значимо iснуючий у цiг¬ людини i у iнших людей ¬¬ оточення, що дослiдив С. Авгрiнцев. Бог (як стан людини) захищаг справу людини вiд впровадження стороннiх думок, вiд вiдволiкання вiд справи, вiд думок, якi вiдволiкають вiд справи. Людина, в свою чергу, не захищаг Бога. Бог як певний стан приходить на допомогу людинi. Людина не приходить на допомогу Боговi.
   "Царство Боже" - це вiдновлення впливу Бога (душевного стану як Божественного) в свiтi людини (людей), впливу порушеного силою зла.
   Iслам маг образ Бога, який описаний в Бiблi¬. Однак тут дi¬ Бога не зводяться до уявлень людини про моральнiсть.
   Християнство маг образ Бога i вказуг, що ¦диний Бог - потрiйний, що в Iсусi Христi зливаються "природа" Бога i "природа" людини. Християнство робить предметом рефлексi¬ "сутнiсть" Бога як "гдиносущне", де в тро¬чностi Бога присутнi "сутнiсть" i "особа", через що можна говорити про Боголюдину як гднiсть Отця, Сина i Духа святого.
   Мiстика православного християнства стверджуг незбагненнiсть Бога, незбагненнiсть його сутностi та енергi¬, що дослiдив С. Авгрiнцев. Християнство описуг бiблiйний досвiд (експресивно) i теоретичний досвiд (концептуально). За дослiдженнями того ж С. Авгрiнцева, у християнствi представлено досвiд, коли г "Бог Авраама, Бог Iсаака, Бог Якова", i досвiд, коли г Бог, описаний вченими i фiлософами.
   Християнство намагалося зробити iснування Бога очевидним для розуму, намагалося довести буття Бога, встановити його космологiю, телеологiю, онтологiю, що дослiджуг А. Кричевський. Космологiя Бога. При космологiчному доказi Бога описугться перехiд вiд буття випадкового (буття, яке обумовлено зовнiшньою необхiднiстю; буття, яке не несе саме себе) до буття необхiдного i самодостатнього, на що i вказуг А. Кричевський. Описугться випадковiсть свiту. Доводиться те, що свiт i кожна рiч у свiтi мають свою причину iснування, що сама причина iснування свiту i речей г певною реальнiстю, яка вiдрiзнягться вiд iснування цього свiту i речей, що ця реальнiсть-причина г Бог. Доводиться, що свiт не може бути причиною самого себе, що iснуг реальнiсть (Бог) як першопричина. Бог г "першодвигуном", "абсолютною реальнiстю-причиною". Його власне iснування не г наслiдком чогось. Бог представлений як "абсолютно-необхiдна сутнiсть", як "абсолютно-первинна причина", що породжуг свiт i речi. Свiт i речi - кiнцевi, тимчасовi. Бог нескiнченний i вiчний. Однак свiт в цiлому може i не мати причини. Iнший варiант, який може бути, це той, що причина свiту може полягати в самому ж свiтi. Буття (iснування) чогось випадкового - це не його власне буття (неiснування цього чогось), але буття чогось "iншого", в певному виглядi його "iншого". Телеологiя (теологiя) Бога. Для релiгiйно¬ людини свiт доцiльно впорядкований, бо ж iснуг якийсь вселенський розум, тобто Бог, який доцiльно творить. Однак свiт як цiле може бути влаштований i недоцiльно. Онтологiя Бога. Необхiдна думка про буття свiдчить про iснування цього буття, говорить А. Кричевський. Думка про буття необхiдна, отже, буття iснуг, запевняв Парменiд. Те ж саме - i щодо Бога. Думка про iснування Бога свiдчить про його реальне iснування.
   Бога, за фiлософiгю Р. Декарта, розумiють як "абсолютне буття". Його розумiють як "максимальну досконалiсть - необхiдне буття", на чому наполягав Г.В. Лейбнiц. Але поняття "абсолютна досконалiсть" (максимальна досконалiсть) маг великий ступiнь невизначеностi. Також невизначенiсть маг поняття "необхiдно-iснуюча реальнiсть" (необхiдне буття).
   Уявлення про Бога недостатнг (недосконале), оскiльки воно лише суб'гктивне, лише уявне. Достатнiм (абсолютним) г лише те, що i показано Людиною, i iснуг реально (в дiйсностi, насправдi).
   ¦ розумiння Бога як абсолютного духу, де маг мiсце абсолютна нероздiльнiсть поняття i буття, за фiлософiгю Г. Гегеля. В повсякденному розумiннi людина уявляг кiнцевi речi, поняття, якi не збiгаються з ¬х буттям. Тому маг бути мiсце для сходження кiнцевого духу до абсолютного духу, що стверджував Г. Гегель.
   При сходженнi кiнцевого духу до абсолютного духу маг мiсце метафiзичний прорив, вливання абсолютного духу як надсвiдомостi в самосвiдомiсть людини, яка перетворена i просвiтлена шляхом спекулятивних мiркувань. При метафiзичному проривi вiдбувагться зняття кiнцiвки мислення абсолютним духом, про що писав Г. Гегель.
   Бог - це той, хто може бути, але може й вважати себе за iншу сторону свого буття, тобто бути "паном свого бутя", що виникаг з його волi, яка не г для нього необхiднiстю, за ствердженнями Ф. Шеллiнга, А. Кричевського.
   Прагнення людини до щастя (як бажане) i вимоги моралi (як борг) в людинi не збiгаються. Коли ж людина - всемогутня iстота, коли людина - Бог, то вiдбувагться збiг прагнення до щастя i вимог моралi. А до цього г вiра, вiра в Бога, у всемогутнiсть, стан всемогутнього духу. А. Кричевський стверджуг, що релiгiйна вiра в рiзних видах присутня у всiх народiв.
   Раннi форми релiгi¬. Свiтовi релiгi¬. Етнонацiональнi релiгi¬ мають свiй початок, а отже, й тiсний зв'язок з раннiми формами релiгi¬. Тому ми й робимо дослiдження, що г "раннi форми релiгi¬". Давнi люди припускали, що предмети мають надприроднi здiбностi, котрi людина може використовувати, якщо виконуг ритуал (магiчний ритуал). Це - фетишизм. Також давня людина припускала (вiрила) в самостiйне iснування душi людини, яка може покинути тiло. Вона припускала iснування духiв рослин i тварин, духiв померлих тварин. Це - анiмiзм. Давнi люди припускали зв'язок мiж сво¬м племенем i будь-якою рослиною або твариною. Це - тотемiзм.
   Раннi форми релiгi¬ припускали уявлення про iснування душi пiсля смертi людини, можливiсть переселення душi в iншi тiла. Раннi форми релiгi¬ припускали iснування загробного свiту, де мешкаг душа пiсля смертi людини.
   Боги язичникiв - не надприроднi. Вони живуть у духовнiй природi як у стихi¬ космосу, забезпечуючи порядок. Язичницькi боги-iстоти (русалки, польовики, лiсовики) беруть участь у життi давньо¬ людини, втручаються в ¬¬ життя. Мають вади людини, наприклад, такi як жорстокiсть, заздрiснiсть тощо. Вони мiстять у собi мiфологiчний початок. Знаходять у подальшому релiгiйний початок, теiстичний початок. Теiстичне протиставляг священне як дух i профанне як тiло. Святе як дух пiдноситься як небесне i протиставлягться земному. Язичницькi геро¬ пiдносяться, перетворюючись на сакральних богiв, пiдiймаються до верховного, гдиного Бога, що даг благодать. Iменем Бога починають освячувати, коли релiгiя стаг як iнститут. Яскраво виражена теiстiчнiсть виявлягться в iуда¬змi, християнствi, iсламi. Деякi релiгi¬ з етнiчних стають свiтовими.
   Свiтовi релiгi¬ (буддизм, християнство, iслам).
   Буддизм. Буддизм - це релiгiя (свiтова релiгiя), яка походить вiд вчення Шак'ямунi. Шак'ямунi - iндiйський аскет, якого прозвали Буддою ("пробуджений", "просвiтлений"). Час життя Будди 480-400 рр. до н.е. (за iншими даними - з 566 по 486 рр. до н.е.).
   В. Лисенко зазначаг, що буддизм зародився в Iндi¬ у VI-V ст. до н.е. як "дисиденство" по вiдношенню до ведiйсько¬ релiгi¬. За Карлом Ясперсом, у VI-V ст. до н.е. в Iндi¬ з'являгться сучасний тип людини, i зникаг родоплемiнний лад, з'являються держави, ростуть мiста.
   Буддизм з'являгться як секта, що заперечуг значимiсть брахманського ритуалу. Будда спирався на особистий досвiд прозрiння iстини. Будда вiдкрив "вчення", "iстину" (дхарму) в свогму актi прозрiння (бодхи). Потiм вiн свог вчення проповiдував людям.
   У II столiттi до н.е. буддизм починають використовувати як державну iдеологiю. Протягом трьох столiть вiн поширюгться по всiй Iндi¬ i проникаг в Центральну Азiю, стаг свiтовою релiгiгю. Пiк розквiту буддизму як всеазiатско¬ релiгi¬ припадаг на IX столiття. А до XII столiття буддизм витiснягться з Iндi¬.
   Школи буддизму не мали постiйного мiсця перебування. Послiдовники Будди ведуть спосiб життя мандрiвних вiдлюдникiв. Потiм виникають спiльноти з регламентацiгю поведiнки ченцiв за певними правилами. Цi правила пiсля смертi Будди об'гднують у звiд ("Вiная-питака" або "Кошик дисциплiни"). Вислови Будди з приводу свого вчення також об'гднують у звiд ("Сутта-питака" або "Кошик бесiд").
   Буддiйськi секти складалися з учителя, вчення i громади. Буддизм, завдяки сво¬й вiротерпимостi i недогматич-ностi, об'гднував народи, якi сповiдували рiзнi вiрування.
   Буддiйськi схоласти до буддистсько¬ лiтературi ( "Вiная-питака" i "Сутта-питака") додають систематизування вчення Будди ("Абхидхамма-питака" або "Кошик Абхiдхамми), пiсля чого виникаг перший буддистський каного "Типiтака " або "Трипiтака". Оформлюгться хинаяна-буддизм (вузький шлях). На початок ери з'являються буддистськi тексти "Праджняпарамита сутра", з'являгться махаяна-буддизм (широкий шлях).
   Хинаяна стверджуг, що звiльнення, або нiрвану, можна бути отримати в результатi власних зусиль, i тiльки членами буддистсько¬ громади. Махаяна стверджуг можливiсть звiльнення для всiх людей. У махаяни виникаг своя культова практика.
   У VIII столiттi в Iндi¬ виникаг ваджраяна-буддизм (ваджра - символ твердостi i незламностi), що втiлюг вроджений всiм iстотам стан Будди. Махаяна-буддизм передбачаг поступове навчання i накопичення адептом заслуг для здобуття природи Будди. Проте в буддизмi формуються напрямки, якi говорять про можливiсть миттгво¬ реалiзацi¬ людиною в собi природи Будди (де реалiзацiя подiбна блискавцi). Ваджраяна-буддизм з'гднуг махаяну з тантричною практикою. Але ваджраяна виступаг проти монастирства.
   Вчення буддизму не маг гдностi. За словами В. Лисенка, воно не сформульоване в гдиному, унiверсальному виглядi. Вчення буддизму (дхарма) ситуативне, тобто являг собою "послання конкретнiй людинi в конкретнiй життгвiй ситуацi¬", говорить В. Лисенко. Тому буддизм приймаг рiзноманiтнi форми, нацiлюючись на слухача. Буддизм досить легко вписувався в рiзнi культури. Буддизм гнучкий, компромiсний, пристосований, асимiляцiйний мiсцевим вiруванням.
   Проповiдь Будди - це вчення про серединний шлях (не наближаючись до гедонiзму i умертвлення). Будда говорить про страждання, про причини страждання, про можливiсть усунення людських страждань, про шляхи (вiсiмковий шлях). Тобто Будда висловлюг iстини (чотири благороднi iстини).
   Будда говорить, що душа як певна субстанцiя не iснуг (це йде врозрiз з ведизмом). Але Будда визнаг iснування "я" у людини, визнаг людину як суб'гкта дi¬. Особистiсть постiйно перебуваг в процесi змiни. Однак ця особистiсть позбавлена будь-яко¬ постiйно¬ сутностi (душi, атмана).
   Буддизм обiцяг порятунок вiд страждань, страху смертi, пристрастей. Буддизм бачить причину всiх негараздiв в тому, що дi¬ людини мають потенцiю морального спокутування (карми), тобто - що посiгш, те й пожнеш. Потенцiя морально¬ вiдплати проявлягться i в нових втiленнях (сансара), а не тiльки в цьому життi. Вища мета буддизму - це припинення iснування (iснування при переродженнi пiсля смертi), що виглядаг як заспокогння, згасання хвилювання (нiрвана).
   В буддизмi лише людина (а боги - нi до чого) маг здатнiсть викорiнити в собi те, що породжуг (пiдтримуг процес переродження) неправеднi думки i пристрастi, лише людина здатна досягти нiрвани. Лише серед людей можуть з'явитися просвiтленi, якi досягли нiрвани. Буддизм не вiдводить богам важливу роль в образi релiгiйного життя.
   Космологiя буддизму - це космологiя миротворення. В. Лисенко каже, що в буддизмi безлiч миротворень, що розвиваються i розпадаються. Будд також iснуг сила-силенна. Але вони не створюють свiт i не управляють ним. Буддизм говорить, що провидiння немаг, а доля людини залежить вiд ¬¬ зусиль. Буддизм - це релiгiя, де людина рятуг сама себе.
   Християнство. Христос - "помазаник", "месiя". Християнство виникло у I столiттi, в Палестинi, серед мiстико-мессiанських рухiв iуда¬зму, що дослiджував С. Авгрiнцев. За дослiдженнями С. Авгрiнцева, християнство почало поширюватися серед гвре¬в Палестини. Потiм християнство поширювалося серед iнших народiв ("язичникiв"). До V столiття християнство поширювалося в Римськiй iмперi¬, а у другiй половинi I тисячолiття - серед германцiв i слов'ян, що дослiдив С. Авгрiнцев.
   Причини поширення християнства - потреба в новому рiвнi людсько¬ самосвiдомостi, де до тебе не ставляться як до раба, де присутня громадськiсть i немаг презирства до чужих людей, де г повага до духовних запитiв iндивiда. Християнство несло порятунок вiд зiпсованого свiту людських вiдносин.
   Християнство закликаг людину бути останньою, бути всiм слугою.
   Ранньохристиянськi громади вчили думати не тiльки про сво¬ потреби та iнтереси, а й про долю всiх людей свiту. Унiверсалiстськi тенденцi¬ нагромаджуються на противагу iудохристиянству, де була присутня обрядовiсть iуда¬зму.
   Християнство заперечувало нацiональнi релiгi¬ i ¬х обрядовiсть, вiдмовляло язичницьким церемонiям. Християнська етика вивела iдеал мученика, необхiднiсть прийняти страждання (за образом розп'ятого на хрестi Христа). У християнствi присутнiй унiверсалiзм, звернення до всiх людей (але це спiвзвучно космополiтизму iмперi¬, Римсько¬ iмперi¬).
   Античний фiлософський iдеалiзм зiграв роль у формуваннi понятiйного апарату християнського догматизму, що дослiдив С. Авгрiнцев.
   Християнство (а також аврамiчна релiгiя - iслам) переймаг вiд iуда¬зму iдею гдиного Бога, який абсолютний в благовi, Бога, що маг абсолютну могутнiсть i абсолютне знання, Бога самодостатного, тобто такого, що маг Свою причину в Самому Собi, Бога, Який створив все, Бога, який створив все з нiчого. Бог, створив свiт у вiльному актi волi, i Бог не потребуг свiту.
   Християнству притаманне особистiсне розумiння абсолюту. Християнство вiдрiзнягться вiд iуда¬зму та iсламу тим, що робить акцент на тригдностi i Боговтiленнi. Тригднiсть - це життя божества як вiдношення трьох осiб: Отця (безначально¬ першооснови), Сина (смислового принципу, логiчно оформлюючого) i Святого Духа ("животворюючого" принципу). Всi три iпостасi предвiчнi, тобто iснували вiчно, завжди. У вiчностi вiд Отця народжугться Син i вiд Отця походить Святий Дух (в католицтвi вiд Отця i Сина виходить Святий Дух, в православ'¬ вiд Отця походить Святий Дух). Боговтiлення - це положення, згiдно з яким Iсус Христос в особистiснiй гдностi погднуг повноту божественно¬ i людсько¬ природи, в гдинiй особi погднуг одноразово та понадчасово.
   Християнство наголошуг, що людина створена як носiй "образу i подоби" Бога. I тому мiстичнi як Дух, так i тiло. "Грiхопадiння" як непослух Богу губить богоподiбнiсть людини. Звiдси тяжкiсть провини першородного грiха. Звiдси розсуд людиною власно¬ вини. Але Христос перемiг силу грiха, прийнявши болiсну смерть, викупив грiх людей, звiльнивши ¬х iз рабства сатани.
   Християнство цiнуг очисну роль страждання, хоча призначення людини - це райське блаженство i свобода вiд страждання. Християнство проповiдуг боротьбу людини з собою i страждання за всiх людей, прийняття свого хреста.
   У християнствi покiрнiсть - це аскетичне вправа, в якiй людина скасовуг свою волю i стаг вiльною. Людина маг бути перетвореною i обожнюючою.
   Християнство маг та¬нства (хрещення, причащання), тобто вiдбувагться введення божественного в життя людини, що сприяг перетворенню. Вiд та¬нств Христос живе в людинi.
   Мета та¬нства - вiдмова Духа вiд плотi, а також прагнення вдатися до очищення i освячення само¬ плотi, щоб плоть перейшла в стан есхатологiчно¬ просвiтленостi.
   В епоху Ренесансу намiтилися секуляризаторськi, антицерковнi тенденцi¬. Цi тенденцi¬ пропагувалися в епоху Просвiтництва. Альтернативою християнства може слугувати iдеал земного прогресу.
   Християнство доводить, що рiшення протирiч людського iснування г у Бога. Це дослiдив С. Авгрiнцев. Вiн каже, що християнство вiдмовлягться визнавати, що рiшення протирiч людського iснування лежить в соцiальних перетвореннях.
   Iслам. Iслам - релiгiя моноте¬стичного характеру. Iслам "авраамiстична" релiгiя ("авраамiчна" поряд з iуда¬змом i християнством). Т. Iбрагiм каже, що iслам - релiгiя боговiдверто¬ традицi¬. Iслам виник в Аравi¬, в Меццi. У той час в Аравi¬ переважало язичництво. Засновник iсламу - пророк Мухаммед (570 - 632 рр.).
   Багатобожники в Меццi гнали пророка Мухаммеда, i пророк Мухаммед переселився в Медину. Це сталося в 622 роцi. Вiд цього року веде вiдлiк часу мусульманський мiсячний календар. Пророк Мухаммед згуртував арабiв, обернув в iслам Мекку i основнi племена Аравiйського пiвострова.
   У 1258 роцi пiд тиском монголiв iслам i арабо-мусульманська культура припиняють свiй розвиток. Бiльшiсть мусульман г сунiтами (до 90%), решта - ши¬ти.
   Джерелами вiровчення iсламу г Коран i Сунна ("перекази" про пророка Мухаммеда, про вислови пророка, про дiяння пророка). Сунна - це рiзнi види Одкровення, як продиктоване, так i цiлком вихiдне вiд Бога, тобто "богомовлене" i "богонадихаюче", тi слова, якi переважно говорив сам Пророк (переважно, а отже, говорили й iншi люди).
   В iсламi немаг особливо¬ догматики, та все ж складаються певнi принципи: вiра в Бога, вiра в ангелiв, вiра в пророкiв (в пророка Мухаммеда, в пророка Мойсея, в пророка Iсуса), вiра в писання (в писання Корану, в писання Тори, в писання ¦вангелiя), вiра в Судний день. З цих принципiв виростають п'ять основних догматiв: сповiдання вiри (тобто проголошення формули iнiцiацi¬ про те, що немаг Бога, крiм Аллаха, немаг божеств, крiм цього Бога, а пророк Мухаммед - посланник його), щоденна п'ятиразова молитва, пiст в певний мiсяць (мiсяць рамадан), милостиня (2,5% вiд доходу), паломництво в Мекку.
   Iслам не приймаг такi християнськi догмати як Трiйця i Боговтiлення, оскiльки вважаг цi догмати вiдступництвом вiд iстинного моноте¬зму. Бог в iсламi абсолютно трансцендентний. I тому немаг зображень Бога (iкон, як в християнствi). Iслам (як i iуда¬зм) побоюгться iдолопокло-нiння, i тому для iсламу Бог - гдиний "формодавець", i з Богом не можна змагатися, створюючи зображення.
   У Коранi (як i в Бiблi¬) картина свiту теоцентрична. Вона, ця картина свiту, i антропоцентрична. Однак особливого значення (так само як i в iуда¬змi) первородному грiху не надагться (як це надагться в християнствi). Iслам говорить, що Бог пробачив грiхи прабатькiв. Вiн пробачив Адама i ¦ву. Тому немаг необхiдностi в божественному самопожертвуваннi, нема необхiдностi в розп'яттi Iсуса.
   В iсламi присутнiй дух солiдарностi, активностi, неаскетичностi. Заради небесного не треба нехтувати земним. Заради земного не треба нехтувати небесним. Треба брати i вiд земного, i вiд небесного. Мусульманство передбачаг шлюб, багатство, працю, активнiсть. Активнiсть погднугться i уживагться з Божественним приреченням. I усе це визначено, i не треба нiчого робити. Людина повинна докладати максимум зусиль, щоб реалiзувати сво¬ намiри i змiнити iснуючий стан речей. При цьому людина сподiвагться на сприяння Бога. Але якщо людина не може реалiзувати сво¬ намiри i досягти мети, то вона повинна сто¬чно приймати такий стан речей, приймати як зумовлене. Лише з часом мiстики-суфi¬ принесли дух бездiяльного фаталiзму i квiгтизму.
   Iслам виробляг "правильну поведiнку" людини. Робить акцент на право. Саме на право, а не на "правильну вiру" i на догматику.
   В iсламi склалася теологiя, яка розглядаг питання божественно¬ сутi i атрибутiв Бога, питання визначення i вiльно¬ волi.
   Суфiзм г мiстичним напрямком iсламу. Спочатку суфiзм висловлював аскетизм у ставленнi до розкошi i дозвiльного життя. Потiм суфiзм проповiдував реальне мiстичне богопiзнання, а не схоластику i ритуалiзм. Сучаснi мiстичнi громади iсламу мають сво¬ системи мiстично¬ практики i обряди iнiцiацi¬. Суфiзм розвивав фiлософську саморефлексiю, що особливо яскраво виражено в iлюмiнативiзмi.
   Сунiти i ши¬ти в iсламi вiдрiзняються по питанню верховно¬ влади. Сунiти доводять, що на пост халiфа може бути обраний будь-який член громади. Ши¬ти кажуть, що пост халiфа - спадковий i сакральний.
   Сунiти - прихильники сунни. Сунiти прихильники традицi¬ Пророка Мухаммеда як зразка для наслiдування. Ши¬ти також слiдують правилам сунни.
   Неоязичництво. Нетрадицiйнi релiгi¬. Новi релiгiйнi системи. Однiгю з нових релiгiйних систем г неоязичництво. Неоязичництво - сучасний релiгiйний напрямок. ¦. Балагушкiн помiчаг, що неоязичництво виникаг на основi шаманiзму, магiзму, мiфу. Неоязичництво намагагться вирiшити проблеми особистостi i суспiльства, проблеми, якi не може дозволити традицiйнi релiгiя i наука.
   Неоязичники спираються на арха¬чнi уявлення i вiру у всемогутнi окультнi сили. Неоязичництво як нетрадицiйна релiгiя представлена сакрально - мiфологiчними утопiями, культами.
   Неоязичництво стикагться з неорелiгiями "розширення свiдомостi". Воно вiдрiзнягться вiд релiгiй як вiри в потойбiчне, в сакральний початок, проте вбираг в себе нете¬стичнi уявлення магi¬, фетишизму, спiритизму.
   Неоязичництво, на вiдмiну вiд язичництва, по-iншому ставиться до забобонiв. Наприклад, до вiри в чортiв, вiри в прикмети, ворожiння, вiщi сни. Неоязичництво - це нова релiгiя з новим свiтоглядом i соцiальними устремлiннями.
   Лiкування в неоязичництвi прагне до повно¬ змiни i вдосконалення фiзико-психiчних i iнтелектуальних можливостей людини, проповiдуг можливiсть надiлити людину надприродньою могутнiстю, а також безсмертям. Особливе ставлення до безсмертя пов'язане з тим, що людина здатна мати стан IНШОГО (Мурашкин 2006: 122-127), властивiстю якого г переживання неможливостi смертi (Джемс 1993: 306). Цей стан виникаг у людини вiд того, що працюг механiзм компенсацi¬ появи у людини страху смертi у зв'язку з усвiдомленням смертi - при появi у людини свiдомостi i самосвiдомостi (Мурашкин 2006: 132). Нео-язичництво проповiдуг природнiй спосiб життя, який може порятувати вiд голоду, хвороби, агресивностi. У такому неоязичництвi, як герметика, психоделiка, неошаманiзм, г прагнення радикально трансформувати психiку i тiлеснiсть людини шляхом психосоматичних методик, галюциногенних речовин, наркотикiв, трав i грибiв.
   Неоязичництво, iмiтуючи арха¬чнi мiфи, розробляг сучасний свiтогляд. Р. Генон розробляг iгрархiю сакрально¬ влади на Землi. А. Уотс - натхненнiсть, наповнену радiстю Всесвiту. М. Елiаде розробляг прославляння живого i звертання до Космосу. Ця розробка загострюг увагу на "вiчному поверненнi" як давньому архетипi.
   Неоязичництво i його магiчнi i мiфологiчнi уявлення можуть оформляти расистськi доктрини. Наприклад, нiмецький фашизм. Це являг собою небезпеку, оскiльки порушуг солiдарнiсть людей перед грiзними силами природи.
   ¦. Балагушкiн наполягаг, що неоязичництво використовугться в проектах створення "iндивiдуального" суспiльства при формуваннi "полiтики екстазу". При цьому передбачагться масове використання галлюцiнаторного препарату ЛСД. Прикладом можуть бути експерименти Т. Лiрi. Неоязичництво вказуг на окультне дiйство. Наприклад, чайна церемонiя. Неоязичництво виступаг як ефективний засiб отримання умиротворення i духовного просвiтлення. Прикладом може бути необуддизм Сока-Гаккай. Неоязичництво стверджуг, що можна створити антиавторитарне суспiльство в силу того, що люди будуть користуватися рецептами збалансованостi тагмних сил "ян" та "iнь" в продуктах харчування. Прикладом може бути Дж. Осава, його макробiотика дзен-буддизму.
   Неоязичництво применшуг значимiсть етичного. Релiгiйнiсть в християнствi - це вiдмова вiд закону на користь любовi. Релiгiйнiсть в неоязичництвi - повернення до жорстко¬ арха¬чно¬ нормативностi, суворого ритуалiзму i обрядовостi, повернення до авторитарно¬ влади, що помiчаг ¦. Балагушкiн. Це повернення до магiв-наставникiв. Наприклад, Дон Хуан К. Кастанеди.
   Неоязичництво орiгнтугться на розвиток сил i можливостей людини, щоб людина знайшла успiх i "врятувалася", мала порятунок. Неоязичництво пропонуг сили у формi надприродно¬ могутностi i гарантi¬ гармонi¬ зi свiтом.
   ¦. Балагушкiн каже, що неоязичництво з'являгться, тому що втрачено довiру до християнського уявлення про трансцендентну природу морально-особистiсного начала в людинi, тому що г надiя на можливiсть безмежного розвитку iндивiдуальних можливостей людини, можливостей прихованого, внутрiшнього божественного потенцiалу, який ще не реалiзовано до кiнця. Про цей потенцiал говорить i християнство, вказуючи на те, що вiруючий обожниться, тобто знайде божественний, досконалий статус буття.
   Неоязичництво розкриваг можливiсть здобуття сакрально¬ досконалостi "тут i зараз" як результат досягнень людини в оволодiннi окультними силами. Оволодiння тепер, а не пiсля смертi, в потойбiчному свiтi. Це породжене невiр'ям людей в можливостi суспiльства гарантувати загальне благо i захистити iндивiда, на чому наполягаг ¦. Балагушкiн.
   Нетрадицiйнi релiгi¬ - сучаснi релiгiйнi об'гднання, що протистоять традицiйним релiгiям, офiцiйним i чiльним релiгiям. Про це пише Л. Мiтрохiн. Традицiйнi релiгi¬ роздiленi. Подiл всерединi християнства виник давно. Вiн означений як секти, "гресi", "розколи". Це релiгiйне дисиденство.
   Нетрадицiйнi релiгi¬ вiдтворюють кризу цивiлiзацi¬ та глобальнi проблеми, посилення мiстицизму i антисцiгнтизму, увагу до езотеричних знань i мiфу, на чому наголошуг Л. Мiтрохiн.
   Нетрадицiйнi релiгi¬ вiдображають зрушення в релiгiйнiй свiдомостi, нездатнiсть церкви задовольнити потреби вiруючих, тобто потреби в сенсi життя, потреби в розумiннi призначення людського роду, потреби, пов'язанi з набуттям шляху особисто¬ iдентифiкацi¬ особистостi.
   Милосердний i звичний Бог "помер", i релiгiя звертагться до iдей екзистенцiалiзму, намагагться оновлюватися. Всерединi традицiйних, тобто панiвних церков виникають секти i гресi через незгоду з тлумаченням священних писань. Однак неорелiгi¬ виникають паралельно, вiдкидаючи традицiйну церкву в цiлому.
   Риси нетрадицiйних релiгiй певною мiрою проявилися в теософi¬ О. Блаватсько¬, в дiяльностi мормонiв. Риси, через якi можна бачити релiгiйний плюралiзм. Особливо це помiтно, коли в нетрадицiйних релiгiях ми виявлягмо риси неоязичництва, неоорiенталiзма, теософi¬, антропософi¬, космiзму, риси лiкарських культiв. Суспiльний iнтерес до нетрадицiйних релiгiй виник пiсля самолiквiдацi¬ "Народного храму" Д. Джонса в 1978 роцi, коли загинуло 914 американцiв, про що пише Л. Мiтрохiн. Вiн вказуг, що Джонс добився шанування власного культу в образi "живого бога".
   Виникають релiгiйнi громади, якi повнiстю поривають з традицiйними релiгiями. Це - "релiгi¬ Нового вiку" Це - нетрадицiйнi релiгi¬. До них належать такi "культи", як шанувальники спiритизму, парапсихологи, люди, що займаються телекiнезом, лiтаючими тарiлками, що входять в рiзнi "органiзацi¬ здоров'я". На чолi "культу" сто¬ть харизматичний лiдер, який оголошуг себе "живим богом", або прямим посланцем бога, покликаним врятувати свiт, що погруз у грiхах. Лiдер залякуг сво¬х послiдовникiв швидким кiнцем свiту, або Страшним судом. Якщо погляди людини не спiвпадають з поглядами лiдера, то ця людина викривагться як послiдовник сатани, приречений на неминучу загибель. У сектах використовуються виснажливi груповi заходи, такi як багатогодиннi танцi, лекцi¬, молитовнi зiбрання, зубрiння цитат. Цi заходи вводять людини в напiвгiпнотичний стан, який ставить людину в повну залежнiсть вiд лiдера. Тодi людина втрачаг можливiсть вiльного вибору. Л. Мiтрохiн каже, що цi заходи мають схожiсть з технiкою кодування, програмування свiдомостi, зомбування. Зомбування буваг сильним. На це вказують, наприклад, акти колективного самогубства. Прикладом може бути калiфорнiйська група "Небеснi ворота" в 1998 р.
   Дуже сильний вплив на членiв сект мають бузувiрськi обряди сатанiстiв, вважаг Л. Мiтрохiн. Однак в "культах", сектах застосовуються i психотерапевтичнi процедури, якi мають благодiйний вплив на самопочуття, на стан людини, про що говорить Л. Мiтрохiн.
   "Культи" зiткнулися з протидiгю влади, традицiйних церков, батькiв, вiд яких дiти пiшли в секти, на що вказуг Л. Мiтрохiн. "Культи" залучають людей, оскiльки втрачено колишнi iдеали, i людина вiдчуваг себе беззахисною, бо впав авторитет традицiйних церков, догматика яких не даг самовиразитися, а лiдери "культiв" обiцяють духовний спокiй "тут i зараз", зрозумiло формулюють цiлi i забезпечують суворе виконання моральних приписiв у спiльнотах сект. За словами Л. Мiтрохiна, рiзку протидiю "культiв" становить традицiйна релiгiя, котра ставиться до них як до конкурентiв за уми людей.
   Мiстика. Мiстика - це релiгiйна практика (Аверинцев 2010: 579-580), з метою пережити в екстазi безпосереднг "гднання" з абсолютом (Аверинцев 2010: 579-580). Мiстика - це також доктрини, що виправдовують i регулюють релiгiйну практику (Аверинцев 2010: 579-580).
   У те¬змi (а це iуда¬зм, християнство, iслам, абсолют) г особистий бог. ¦днання з особистим богом г дiалогiчне "спiлкування". Таке "спiлкування" вимагаг згоди з боку партнера дiалогу. Тому дiалогiчне "спiлкування" не досягагться механiчно однобiчним зусиллям. "Спiлкуван-ня" може переосмислюватися мiстиком як "злиття". З точки зору традицiйно¬ релiгi¬ це гресь. I тому iсламського мiстика аль Халладжа стратили за те, що вiн в екстазi сказав "я гсмь iстинний", тобто "я г Бог" (Аверинцев 2010: 579-580).
   У нете¬стичному мiстицизмi мiсце особистого бога посiдаг безособове трансцендентне начало. Це "Дао" даосизму, "шуньяти" буддизму, "¦диний" неоплатонiзму.
   Мiстицизм тяжiг до iррацiоналiзму, iнту¬тивiзму, парадоксальностi (навмисно¬ парадоксальностi, щоб шокувати адепта. Шоком лiкують шизофренiю. Шок протвережуг).
   Мова мiстикiв - це символи, а не поняття. Центральний символ - це смерть. Смерть г знаком, що позначаг досвiд, руйнуг колишнi структури свiдомостi (Аверинцев 2010: 579-580). В мiстичних переживаннях руйнугться багато колишнього - несуттгвого, наносного. Мiстичнi переживання можуть мати стан IНШОГО постмодерну, коли людина вiдчуваг неможливiсть смертi. Це дослiджував У. Джеймс, описував А. Теннiсон. Стан IНШОГО - це компенсаторна реакцiя на страх смертi, який приходить до людини при усвiдомленнi смертi, коли закiнчено процес становлення особистостi, свiдомостi та самосвiдомостi, а отже, i усвiдомлення смертi. Людина, переживаючи подiбнi стани, каже "Я - iнший, той, що маг ДЕЩО. Вiрнiше, я - це ДЕЩО" (Мурашкин 2020: 475).
   Мiстики пiдверджують, що мiстичний досвiд можна передати iншiй людинi або неадекватним натяком або мовчанням. Це "благородне мовчання" буддистiв. Фактично всi Священнi Писання: Тора, Бiблiя, ¦вангелiг, Коран, Веди, Рiгведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа, Авеста, Упанiшади, Трипiтака, Дхаммапада, Бхагавадгита, Дао де цзiн - це натяк на iснування стану, коли людиною переживагться неможливiсть смертi. Це дослiджував У. Джеймс, а також описував А. Теннiсон. Дослiджувався певний стан людини, який в ¦вангелiях означагться як "Життя Вiчне", стан Амрiти з Рiгвед, стан IНШОГО постмодерну, стан, що приходить до людини без стимулювання його ззовнi, хiмiчним i психiчним шляхом. Стимуляцiя ж спотворюг справжнiй стан людського духу, веде до хвороби i руйнування життя.
   Теологiя мiстики (i в християнськiй традицi¬ - теж) позначагться як "негативна". Значиться "негативна", "апофатична теологiя", оскiльки описуг Бога за допомогою заперечень (Аверинцев 2010: 579-580).
   Мiстична практика - це психофiзичнi вправи Це дхьяна i йога в iндiйських системах мiстики, "розумне дiяння" православних ченцiв. Психофiзичнi вправи включають в себе гiпнотичне зосередження розуму на простих фiгурах. Це янтра i мандали в iндiйськiй традицi¬, хрест у християнствi. Вiдбувагться зосередження на простих погднаннях слiв. Це мантри в iнду¬змi, "Iсусова молитва" в православ'¬, молитовнi вигуки в католiцизмi, якi повторюються тисячi разiв поспiль. У медитацi¬ мiстикiв використовуються пози тiла i рiзнi способи регуляцi¬ дихання. Наприклад: йога, iсiхазм.
   Психофiзична практика мiстикiв може бути дуже рiзноманiтною: вiд скаженого танцю дервiшiв - до тихого "розчулення" християнських аскетiв (Аверинцев 2010: 579-580). В мiстицi завжди присутня психотехнiка аскетизму, або аскетизму навпаки, "навиворiт". Помiчагмо це в ритуалiзованому порушеннi етичних i сакральних заборон у гностикiв, тантристов i сатанiстiв, що створюють передумови для психологiчного шоку i трансу (Аверинцев 2010: 579-580). Мета мiстики - екстатичне зняття дистанцi¬ мiж людиною i свiтом духiв i богiв.
   Мiстик - це людина, у якого релiгiйне розумiння пiдiйшло до поняття трансцендентного абсолюту i сформувалася можливiсть свiдомо вiдступати вiд логiчного в мiстичне (Аверинцев 2010: 579-580). Це г можливим завдяки розвитку до високого рiвня логiки в людинi. Тому мiстичне розквiтаг в тих культурах, де отримала розвиток фiлософсько-логiчна культура. Iндiя - веданта. Китай - даосизм. Грецiя - пiфагорiзм, платонiзм.
   Розквiт мiстики вiдбувагться в епохи суспiльних криз (Аверинцев 2010: 579-580). В умовах кризи суспiльства поширюються еклектичнi й наукоподiбнi системи позаконфе-сiйно¬ мiстики (теософiя, антропософiя), а також поширю-гться вульгаризована мiстична практика (спiритичнi сеанси, раденiя хiпi). Нерiдко мiстика ставала формою протесту проти церковно¬ та соцiально¬ iгрархi¬ (Аверинцев 2010: 579-580).
   У фiлософi¬ вченому-фiлософу парадокси мiстики давали iмпульс iдеалiстичнiй дiалектицi. Мiстичне притаманне i сучаснiй фiлософi¬. Воно притаманне навiть неопозитивiзму, його суто рацiоналiстичнiй фiлософi¬ (Аверинцев 2010: 579-580). Мiстичне неопозитивiзму проявлягться у Вiтгенштейна i представлено родом "апофатично¬ мiстики", що г аналогом "благородному мовчанню" буддистiв (Аверинцев 2010: 579-580).
   Толерантнiсть в культурi релiгiйного життя. Свобода совiстi й толерантнiсть. За розумiнням Р. Апресяна, свободу совiстi необхiдно розумiти як право людини на власне особисте духовне життя, в якому вона сама визначаг сво¬ переконання. Р. Апресян доводить, що отримати можливiсть самiй визначати сво¬ переконання для людини дуже важливо. Всi люди мають однакове становище щодо свого тимчасового життя на цiй Землi перед обличчям майбутньо¬ смертi. Всi люди смертнi. Згiдно з цим, всi вони шукають сенс свого життя. Хто бiльш правий у сво¬х поглядах? Хто може судити, якщо всi - в однаковому становищi? Тому ми й доводимо один одному власнi мiркування щодо життя i смертi. Але нiвелювати положення доводiв iншо¬ людини силомiць ми не магмо права. Свобода совiстi поширюгться на свободу вiросповiдання. Який Бог для нас бiльш привабливий сво¬м способом життя, до того ми i йдемо, в ту релiгiйну органiзацiю ми i прагнемо потрапити. Нас приваблюг естетична основа релiгiйних культiв. Ми вступагмо в релiгiйну громаду задля вiдправлення цього культу. Однак для iншо¬ людини може бути прийнятним iнший спосiб життя, з'являються iншi смаки, iншi естетичнi уподобання. Людину приваблюють iншi релiгiйнi пiснеспiви, iншi зображення божества, якi видаються бiльш привабливими. I ми не магмо права це забороняти. Нам краще розширити свог вiдчуття прекрасного, щоб вмiстити в себе й iнших богiв. Якщо ж нам це не вдагться, то слiд бути терплячим до iншого божества, толерантним.
   Толерантнiсть - це терпимiсть. Терпимiсть включаг в себе i терплячiсть як здатнiсть людини сво¬м вольовим зусиллям протягом довгого часу пригнiчувати бажання вийти з несприятливого стану. Терплячiсть передбачаг i наявнiсть терпiння як наполегливостi, завзятостi, витримки в якiйсь справi, роботi. У релiгiйно¬ аскези терпiння - це покiрливо i стiйко переносити що-небудь. В результатi релiгiйно¬ аскези як мiстично¬ практики виникаг душевне перетворення, що означаг: самодостатнiй стан духу. Тобто терпiння як вольове зусилля i самонедостатнiсть перетворюгться на само-достатнiй стан просвiтлено¬ душi. Тут спочатку передбачагться наявнiсть самонедостатностi, в силу того, що людина з дитинства маг хоч в якiйсь мiрi почуття неповноцiнностi через те, що залежимо вiд дорослих людей. Терплячiсть i терпiння запускають механiзм компенсацi¬ початкового вiдчуття неповноцiнностi як самонедо-статностi. За допомогою терплячостi i терпiння релiгiйна людина намагагться опанувати ситуацiю по зразкових прикладах iз житiя святих (нерелiгiйна людина - iз життя свiтських людей). При цьому автоматизугться вольовий iмпульс як постiйне керiвництво людиною (Адлер 1997: 113-114). Вольове постiйне керiвництво целеспрямовуг, змушуючи людину чинити так, щоб врештi-решт опанувати ситуацiю. Iнтенсивнiсть прагнення дiяти певним чином, щоб опанувати ситуацiю, формуг не тiльки риси характеру, а й призводить до зникнення почуття неповноцiнностi (Адлер 1997: 113-114), почуття самонедостатностi. Почуття неповноцiнностi в людинi так чи iнакше шукаг компенсацi¬. При цьому людина намагагться наблизитися до свого особистiсного iдеалу (у релiгiйно¬ людини цi iдеали зазвичай пов'язанi з житiгм святих), принципово слiдуючи сво¬й направляючiй лiнi¬, але при цьому абстрагуючись вiд реальностi (Адлер 1997: 278). В кiнцевому пiдсумку людина може отримати або максимальне абстрагування вiд реальностi, коли вона вольовими зусиллями i терплячiстю переслiдуг сво¬ цiлi, якi вже неадекватнi зовнiшнiй ситуацi¬, що змiнилася; або отримати перетворення душi як момент стану самодостатностi, момент Царства Небесного (Мф 5: 3). У разi перетворення душi, блаженнi вбогi духом, бо ¬хнг Царство Небесне (Мт 5: 3). Реалiзуються компенсаторнi механiзми, а хто плаче, втiшаються, бо ж блаженнi засмученi, адже вони будуть утiшенi (Мт 5: 4). При цьому г вказiвка мужатися. Людина в свiтi матиме скорботу, але вона повинна мужатися (Iн 16:33).
   Преображення душi не буде, якщо терплячiсть i терпiння не сповнюються терпимiстю як умiнням без ворожнечi ставитися до чужо¬ думки, характеру. Тобто терплячiсть маг бути у всiх вiдносинах. Передбачагться як обов'язкове терпляче ставлення до iншо¬ людини як до рiвнодостойно¬ особистостi. У такому випадку людинi (релiгiйнiй людинi) необхiдно свiдомо гамувати почуття неприйняття. Тобто терпимiсть г певною якiстю людини, вмiнням пригнiчувати негативнi вiдчуття.
   Терпимiсть передбачаг свiдоме придушення почуття неприйняття культу та iстин iншо¬ релiгi¬. Iнша релiгiя, як i своя, теж говорить про абсолют. В такому випадку тво¬ абсолюти стають на рiвних з iншими абсолютними iстинами. Це може сильно зачiпати людину. Простiше, коли неприйняття до iншо¬ людини щодо ¬¬ зовнiшностi, манери мови, ¬¬ смаку, способу життя, переконання. Якщо ми магмо релiгiйнi переконання, спосiб життя, пов'язаний з релiгiйним догматом, догматом як абсолютом, iстиною в останнiй iнстанцi¬, то нетерпимiсть може набагато посилюватися. I в такому випадку буваг дуже важко налаштуватися на дiалог з людиною iншо¬ вiри, важко зрозумiти людину iншо¬ вiри. Важко визнати i поважати права iнаковiрця, визнати право iншо¬ людини вiдрiзнятися вiд тебе, вiд тво¬х вiрувань в Бога.
   Толерантнiсть розумiгться, насамперед, як пасивне терпiння, що передбачаг добровiльне перенесення страждань. Перенесення страждань задiг компенсаторнi механiзми людини, в результатi чого у людини виникаг стан самодостатностi. Стан самодостатностi розумiгться як Царство Небесне. Тодi страждають i плачуть, втiшаються i стають блаженними (Мф 5: 4), оскiльки настаг компенсаторна реакцiя, як протилежний афект, в результатi чого людина знаходить Царство Небесне (Мт 5: 4), або, iншими словами, вiдчуваг стан самодостатностi, стан IНШОГО, коли людина вiдчуваг неможливiсть смертi, тобто життя вiчне. Тобто страждання, бiль, результатом чого г плач, що змiнюгться вiдсутнiстю болю, благодаттю, або Царством Небесним, або станом IНШОГО (Ортiс 2003: 477). Але на початок маг бути терпiння, стриманiсть. Стриманiсть розумiгться також як здатнiсть спрямувати критику на можливiсть допущення вiдправлення iнших релiгiйних культiв, терпимiсть до цих культiв, вiротерпимiсть в цiлому як складову частину характеру людини.
   Вiротерпимiсть г формою прояву толерантностi. Вiротерпимiсть г обов'язковим принципом спiвiснування конкуруючих церков, синагог, храмiв, мечетей, дацанiв. Вiдсутнiсть вiротерпимостi у будь-яко¬ релiгi¬ г ознакою того, що вiруючi люди, якi вiдносять себе до цiг¬ релiгi¬, не вiдчувають стану самодостатнього характеру, а в термiнологi¬ християнства знаходять Царства Небесного.
   Толерантнiсть i вiротерпимiсть мають бути i у взагминах свiтсько¬ i релiгiйно¬ влади, щоб пiдтримувалася доброзичливiсть у суспiльствi в цiлому. Доброзичливiсть з'являгться, коли не переслiдуються iновiрцi, не наводиться на них наклеп. В такому випадку толерантнiсть виступаг також i як свобода совiстi вiруючо¬ людини. Толерантнiсть сама по собi г чеснотою, оскiльки несе мир i спокiй в соцiальних, суспiльних вiдносинах. Цим вона несе i соцiальне благо. Толерантнiсть як соцiальне благо вкорiнена в релiгiйностi. Зокрема християнство несе цю толерантнiсть у сво¬й основнiй доктринi, в доктринi проповiдуг милосердя, що яскраво виражено в проповiдi любовi до ближнього. Решта доктрин i догматiв, через якi виникають розбiжностi, не г основними.
   Християнська любов до ближнього передбачаг вiдмову вiд насильства. Отже, вiруюча людина покладагться на щирiсть сво¬х переконань, коли долучаг iновiрця до свог¬ вiри. Передбачагться, в такому випадку, добровiльний вступ нових вiруючих до християнсько¬ громади. Добровiльнiсть виступаг також як соцiальна необхiднiсть, щоб уникнути насильства, породжуючи додаткове зло, щоб уникнути соцiальних вибухiв релiгiйно¬ нетерпимостi.
   Iдея толерантностi затверджугться в епоху просвiт-ництва, коли свобода совiстi стаг природною ознакою в соцiальних вiдносинах. Соцiальнi вiдносини епохи просвiт-ництва також припускають свободу слова, що г досить важливим для вiльного волевиявлення громадян. Однак це вiльне волевиявлення передбачаг розум як обов'язкове. Свобода людини передбачаг i продуманий вибiр, коли г альтернативи мiж рiзними способами поведiнки, що керують рiзними точками зору. У таких свободах передбачаються рiзнi точки зору, народжуються iде¬ про суспiльний прогрес як про такий стан речей, коли наявне рiзноманiття досвiду i думок громадян, що сприяг найбiльш повному розумiнню iстини.
   Толерантнiсть передбачаг мирне спiвiснування рiзного людського досвiду, рiзних думок. Iснування рiзних думок (i рiзних досвiдiв людей) передбачаг виникнення дискусiй, метою яких в iдеалi г взагморозумiння опонентiв i прихiд до гдино¬ точки зору. Але спочатку маг бути терпимiсть до iншо¬ точки зору. Терпимiсть до iншого (чужого) уявлення, розумiння не означаг вiдмову вiд критичного ставлення. Терпимiсть до iншо¬ думки не означаг вiдмови вiд власних переконань.
   Релiгiйнi погляди - це такi погляди, щодо яких немаг точних критерi¬в ¬х оцiнки. Докази щодо релiгiйних доктрин носять характер осягнення такого стану речей, коли людина може вiддати перевагу i вибрати будь-яку точку зору.
   Вiльна перевага щодо тих чи iнших поглядiв завжди присутня, коли немаг чiтких критерi¬в оцiнки цих поглядiв. Релiгiйнi погляди якраз i не мають чiтких критерi¬в ¬х оцiнки, бо ж передбачаються релiгiйна вiра, моральнi переконання щодо релiгiйних доктрин.
   Умовою громадського гднання представникiв рiзних релiгiйних вiрувань г толерантнiсть - в силу того, що вона г важливим елементом культури спiлкування. А культура спiлкування передбачаг момент гднання людей, яких об'гднуг певний стиль спiлкування як культурний феномен, як культурна спiльнiсть мiж ними.
   Толерантнiсть виступаг як гднiсть спонтанно-негативного сприйняття того, що iснуг в iншо¬ людини, i в той же час - позитивно¬ дi¬ щодо (в напрямку) цiг¬ людини. Тобто толерантнiсть - це гднiсть неприйняття i засудження будь-яко¬ людини i в той же час прийняття i допущення, до певно¬ мiри, способу життя тiг¬ людини. Толерантне прийняття свiтогляду i способу життя iншо¬ людини не тотожне вимушеному примиренню з обвинуваченням будь-яко¬ людини щодо ¬¬ свiтогляду i способу життя. Толерантнiсть як терпимiсть не передбачаг "аблерантностi". Абсолютизована терпимiсть вiдкриваг прямий i вiльний шлях сваволi i насильства з боку злодiянь людей. Отже, толерантнiсть як терпимiсть не допускаг потурання по вiдношенню до зла, компромiсiв, коли виникаг посягання на моральну гiднiсть людини, на свободу в рамках загальноприйнятих моральних норм.
   Толерантнiсть передбачаг певну ступiнь терпимостi i поблажливостi, коли людина вирiшуг, що заради того чи iншого стану речей "не варто списи ламати", та виключити толерантнiсть (терпимiсть) з релiгiйно¬ свiдомостi неможливо, оскiльки наслiдком терпимостi можна вважати виникнення в людинi феномена самодостатностi мiстико-естетичного досвiду, феномена, що за сво¬ми характеристиками надзвичайно подiбний до божественностi - божественностi Царства Небесного в християнствi, божественностi Нiрвани в буддизмi, божественностi Дао в даосизмi, божественностi Мокши в iнду¬змi.
   Толерантнiсть. Толерантнiсть передбачаг ставлення до iншо¬ людини як до рiвного по досто¬нству. Для такого ставлення людинi часто доводиться свiдомо гасити в собi почуття неприйняття до iншо¬ людини. Наприклад, неприйняття манер iншо¬ людини, ¬¬ способу жестикулювати або манери говорити, тощо. Релiгiйна людина повинна свiдомо гасити неприйняття iншо¬ ритуалiстики. Наприклад, послiдовник "Фалунь-Дафа" або послiдовник руху "Харе-Крiшна" маг пригнiчувати неприйняття ритуалiс-тики християн хреститися. I навпаки, християнин повинен ховати в собi неприйняття ритуалiстики "Фалунь-Дафа" або ритуалiстики послiдовника руху "Харе-Крiшна". Людина певно¬ культури, певно¬ релiгi¬ часто не може прийняти iншу манеру мови, iншу зовнiшнiсть, iнший спосiб життя людини iншо¬ культури, iншо¬ конфесi¬. Однак толерантнiсть передбачаг таке прийняття. Якi ж установки повиннi бути, щоб прийняти ту чи iншу культуру, ту чи iншу релiгiю? Перш за все, необхiдно налаштуватися на розумiння iншо¬ людини. Для цього необхiдно визнати ¬¬ право вiдрiзнятися вiд нас, вiд нашого способу життя. Проте вiдмiннiсть повинна мати певну мiру. Ми всi - люди, i в нашому життi присутнг загальнолюдське, загальнолюдськi цiнностi г мiрою i кордоном, через якi не можна переступити. Тому толерантне ставлення до iншо¬ людини передбачаг дiалог з приводу способу життя, дiалог про загально-людськi цiнностi. I тут вже немаг пасивного терпiння iншо¬ культури та iншо¬ релiгi¬. Тут маг бути активна розмова про цiнностi, хоча толерантнiсть передбачаг i пасивне терпiння, добровiльне перенесення страждань i болю вiд iншо¬ людини. Однак при перенесеннi страждання i болю теплиться надiя на те, що цей iнший змiниться, ухвалить таки спосiб життя, який включаг в себе, перш за все, загальнолюдськi цiнностi. Тому й iснуг стриманiсть по вiдношенню до тих чи iнших непригмних проявiв учасникiв дiалогу, тому й цiнуються поступки в питаннях надмiрних свобод у здiйсненнi культiв тими чи iншими релiгiйними фанатами.
   Вiротерпимiсть г формою прояву толерантностi, яка необхiдна в умовах спiвiснування церков, якi конкурують мiж собою. Причому це суперництво виявлягться бiльш жорстким, нiж суперництво церкви зi свiтськiстю. Причини такого становища криються в тому, що церкви мають власний конкретний матерiальний прихiд i тому борються за прихожан, за залучення ¬х саме до свог¬ церкви.
   Толерантностi сприяг обмеження влади, яка встанов-люг перевагу певно¬ релiгi¬. Сприяють i рiвнi умови для всiх релiгiй, i умови мирного стану соцiуму. Вiдторгнення тiг¬ чи iншо¬ релiгi¬, того чи iншого способу життя означаг вiдторгнення свогрiдностi тих чи iнших людей, а отже, i ¬х обурення. Якщо це свогрiднiсть, яка суперечить загальнолюдським цiнностям, то вона повинна допускатися i iснувати на рiвних в будь-якому соцiумi. Таке припущення сприяг любовi до ближнього i милосердю, про який говорять тексти Бiблi¬ та й усi священнi писання свiтових релiгiй. Наприклад, Коран, Тора, Веди, Упанiшади, Бхагавад-Гiта, Трипитака, Дао де цзiн. Це милосердя на практицi, милосердя, що веде до соцiального блага.
   Першою тенденцiгю до соцiального блага в державi г вiдмова вiд насильства, якщо немаг нехтування загальнолюдських цiнностей. В релiгiйних питаннях - це умова добровiльного вступу людей до релiгiйних громад без будь-якого примусу. Добровiльнiсть та вiдсутнiсть будь-якого примусу в цих питаннях пробуджуг в людинi щирiсть його переконань. Вона перестаг приховувати сво¬ погляди, вести подвiйне життя, а отже, роздвоюватися, плекати в собi проблеми, i тим самим йти убiк вiд дiйсностi свого iснування.
   Вiдмова вiд насильства i примусу в питаннях релiгi¬ даг можливiсть соцiуму уникнути бiльшого зла соцiально¬ нестабiльностi в порiвняннi з дратiвливими часом не життгвими вчинками вiруючих, але вчинками, що не порушують загальнолюдськi цiнностi.
   Толерантна людина надiлена здатнiстю вибирати загальнолюдське мiж альтернативними точками зору, вибирати такий спосiб поведiнки, яка не закреслюг позитивне у вiруючого при дiалогах з ним. У цих дiалогах толерантна людина користугться рiзноманiттям досвiду, iнформацi¬, свогрiднiстю думок, спонукаючи вiруючу людини по-iншому поглянути на проблеми, збагачуючи вiруючого все новими i новими фактами iз життгвого укладу iнших релiгiй, тим самим не даючи зациклюватися на одному.
   Рiзноманiття досвiду, фактiв i всiляких альтернативних думок сприяг бiльш глибокому розумiння iстин. В цiлому такий стан речей можна розцiнювати як провiдний до прогресивних тенденцiй у суспiльному життi.
   Толерантна людина спирагться на науковi факти в дискусi¬, адже будь-якi об'гктивнi знання спонукають сперечатися до взагморозумiння. Опоненти в суперечках часто приходять до загального конценсу, якщо ¬м пропонуються об'гктивнi закономiрностi та повторюваностi в об'гктивнiй реальностi.
   Чужа точка зору може йти, також, усупереч здоровому глузду, проти об'гктивних реалiй. Але толерантна людина терпляча. Вона спирагться на науковiсть i об'гктивнiсть. Толерантна людина не вiдмовлягться вiд власних переконань, продовжуг критику опонента в дискусi¬. Толерантна людина приймаг плюралiзм в судженнях, якi не мають точних критерi¬в оцiнки. Такими судженнями г, наприклад, судження, що -рунтуються на релiгiйнiй вiрi. В такому випадку толерантна людина приймаг i розумiг свогрiднiсть i неповторнiсть свого опонента в цiлому. Релiгiйнi вiрування, а також свогрiднiсть нацiональних традицiй у людини, або його особливостi в моральних переконаннях, - це переваги у сво¬й неповторностi, яка не маг точних критерi¬в оцiнки. В такому випадку толерантна людина може йти на угоду заради суспiльного гднання людей протилежних вiрувань. Допускаючи тi чи iншi положення в суперечках, толерантна людина проявляг позитивне ставлення до свого опонента. Толерантна людина маг впевненiсть у тому, що не варто ламати списи з приводу несуттгвого. Через це вона поблажлива до свого супротивника в суперечцi. Однак ця поблажливiсть i поступливiсть, по сво¬й сутi, - вимушене примирення, тобто поступливiсть до певно¬ мiри. Навiщо ламати списи через дрiбницi? ¦ в соцiальному життi явища, якi необхiдно засуджувати, тi, що спрямованi проти загальнолюдських цiнностей. Вiдносно таких явищ толерантна людина непримиренна i пояснюг свогму опонентовi загальну шкоду для всiх. Абсолютно¬ терпимостi у толерантно¬ людини немаг, адже така терпимiсть веде до сваволi. Свавiлля - як посягання на свободу особистостi i моральнi загальнолюдськi пiдвалини як потурання злу -виникаг у зв'язку з надмiрною терпимiстю до цього зла. Надмiрна терпимiсть закiнчугться насильством.
   Розумiння Бога представлене праукра¬нськими релiгiйними вiруваннями, розумiння Бога як Дива i Лади, коли свiт навколо людини стаг дивним, розумiння Бога як Вирiю, тобто райського стану душi, Духа, розумiння Бога як Частки, тобто божественного щастя як стану Духа. Всi цi розумiння (якщо ¬х розумiти символiчно) вписуються в наукову картину свiту, не суперечать етичним принципам iнших релiгiй i тому iз самого початку мають характеристику толерантностi.
   Релiгiя в цiлому, незважаючи на ¬¬ фантастичнi уявлення i мiфологiчнi положення, все ж таки орiгнтуг до життя, до ствердження тако¬ цiнностi як життя людини. А це даг можливiсть враховувати певну мудрiсть адептiв задля узагальнюючих свiтоглядних картин свiту, в яких на першому мiстi сто¬ть людське життя як непорушна цiннiсть, без яко¬ життя людини втрачаг сенс.
   Iнтегруючи науковi факти про релiгiю, можна фiксувати у висновках багато того, що описано в можливостях, але не може нiяк перетворитися на дiйснiсть. Релiгi¬ мiстять в собi багато мудростi, яка орiгнтуг людину на таку цiннiсть як життя, що спiвпадаг з науковими фактами. Tх iнтеграцiя веде до положень, якi мають бути в способi життя людини.

ВИСНОВОК

   У зв'язку з тим, що наука встановлюг лише те, як речi та явища iснують об'гктивно в дiйсностi, за якими законами, за якими закономiрностями i не бiльше, то такi надбання можуть бути використанi по-рiзному. Вчений-фiзик може створювати новий вид ядерно¬ збро¬. Вчений-хiмiк - синтезувати новi отруйнi речовини; створювати хiмiчну зброю. Вчений-бiолог - створювати вiруси-мутанти i, тим самим, викликати епiдемi¬ серед людей. Тобто вчений i його дiяльнiсть можуть бути за межами всiляко¬ моралi, бо ж покликанi служити людинi, людству.
   Проте i фiлософ зi свогю фiлософiгю опинягться в такому ж становищi. Фiлософiя об'гднуг закони i закономiрностi, якi встановили рiзнi науки. Всi iстини законiв i закономiрностей структуруються i систематизуються в одне загальне свiтоглядне положення речей, iснуючих об'гктивно. Фiлософiя додаг ще свiй суб'гктивний момент, який говорить не тiльки про те, як воно все г в дiйсностi, а як воно маг бути. Однак в цьому вiдношеннi фiлософiя може бути гуманною, тобто враховувати внутрiшнiй свiт людини, а може бути й поза усiлякого гуманiзму, поза людяностi. Прикладом г фiлософiя фашизму, яка пропагуг вибiркове знищення певних нацiй.
   Тобто, коли говорити про науку i фiлософiю, людина опинягться перед свободою вибору в прийняттi тих чи iнших цiнностей. Але вибiр цiнностей - це результат вже сформованого свiтогляду, який за змiстом i г фiлософiгю. Теоретична фiлософiя складагться з таких роздiлiв, як онтологiя, гносеологiя i аксiологiя. Тобто сформована система уявлень закiнчугться цiннiсним вибором.
   Онтологiя об'гднуг науковi факти, закони i закономiрностi, враховуг певнi цiнностi, говорить про те, як маг бути в дiйсностi. Пiдсумовуючи буття тих чи iнших речей i явищ, онтологiя так чи iнакше торкагться аксiологi¬ й встановлюг, заради яких цiнностей повиннi iснувати цi речi i явища, як все маг бути в дiйсностi. Якщо головна цiннiсть - людське життя, то онтологiя, будуючи свiтогляд про буття, встановлюг iстини, за якими життя, маг продовжуватись в майбутньому. Тут науковi iстини з екологi¬ та iнших наук про навколишнг середовище особливо важливi. Вони набирають велико¬ ваги, велико¬ значимостi при будуваннi онтологiгю свiтоглядних картин свiту, через те що вони важливi в питаннях життя, здоров'я. Без пiдсумкiв наукових фактiв з таких наук, як екологiя, бiологiя, вiрусологiя, медичнi науки, неможливо будувати свiтогляд онтологiчного напрямку, який би вiдображав об'гктивне i реалiстичне положення речей. Будувати онтологiчну картину свiту i не враховувати науковi факти перевiренi практикою - це будувати iлюзорне буття, яке не вiдображаг справжнього стану речей.
   Iнтегруючи науковi знання, онтологiя будуг свiтогляд який повинен бути задля об'гктивного сприйняття реального стану речей, орiгнтованих на майбутнг. Навiть iз самих суб'гктивних переживань i станiв людини онтологiя, залучаючи знання з таких наук, як психологiя, когнiтивна психологiя, об'гктивуг, робить об'гктивну картину свiту, яка повинна iснувати задля майбутнього. Наприклад, такий суб'гктивний стан людини, як стан IНШОГО, об'гктивугться, розумiгться, як компенсаторне осяяння, що виникаг задля того, аби людина вiдсторонилася вiд певних сво¬х дiй, якi в майбутньому ¬й нiчого не принесуть. Стан IНШОГО призупиняг дi¬ (Мурашкин 2020: 475). В майбутньому людина маг бiльш ретельно вибирати шляхи задля продовження життя.
   Iнтегруючи науковi знання, гносеологiя будуг iстини якi повиннi iснувати задля об'гктивного знання, що вiдображуг реальний стан речей, iстин, орiгнтованих на майбутнг. Навiть iз самих суб'гктивних переживань i станiв людини гносеологiя, залучаючи знання з тако¬ науки, як когнiтивна психологiя, продукуг об'гктивнi iстини, на якi треба так чи iнакше орiгнтуватися в майбутньому. Наприклад, iстини про такий суб'гктивний стан людини, як стан IНШОГО (на ньому загострюг увагу сучасний постмодернiзм). Iстини про цей стан перетворюються на об'гктивнi iстини як iстини про компенсаторне осяяння, якi припиняють дi¬ людини, вiд яких в майбутньому цiй людинi нiчого не буде значного i корисного. В майбутньому людина повинна вибирати тi iстини, якi г життгвими, орiгнтуючись на цiннiснi аспекти.
   Науковi факти з когнiтивно¬ психологi¬ не дозволяють фiлософi¬ будувати фантастичнi шляхи отримання об'гктивних iстин. Гносеологiя i епiстемологiя орiгнтованi на пiзнання об'гктивного стану речей. Але гносеологiя, iнтегруючи знання з приводу пiзнавальних процесiв, будуючи свiй свiтогляд, повинна орiгнтуватися, в якому напрямку треба йти, щоб отримати iстини, що мають цiннiсть для життя. Тому гносеологiя повинна так чи iнакше торкнутися аксiологi¬, щоб взяти для сво¬х орiгнтирiв тi цiнностi якi необхiднi для отримання цiннiсних положень задля людського життя.
   Iнтегруючи науковi знання, аксiологiя вибудовуг власний цiннiсний свiт, який маг iснувати задля об'гктивних цiннiсних орiгнтирiв, спрямованих на майбутнг процвiтання людини. Навiть в самих суб'гктивних переживаннях i станах людини аксiологiя знаходить цiннiсний аспект. Цей аспект можна знайти навiть у такому суб'гктивному станi людини, як стан IНШОГО, при якому людина не здiйснюг нiяких дiй, а отже, такий стан може вважатися зовсiм непотрiбним людинi, таким, що не маг для не¬ цiнностi. Але аксiологiя i тут знаходить цiннiсне. Деякi дi¬ людини можуть не мати цiнностi. Тому важливе i цiнне - це припинити дi¬, якi в майбутньому людинi нiчого не принесуть. З таких станiв визрiвають певнi особливi фiлософськi положення. Наприклад, "Вiдкидання всяких норм i звичних уявлень i перехiд у "без-рунтовне" iснування, iснування з "нiщо" - це, можливо, гдинина можливiсть "трансцендуючо¬" свiдомостi опинитися за межами досвiдного знання в ¬¬ прагненнi з'гднатися з Богом або Абсолютом" (Висоцька 2012: 66).
   Наука, хоч i визначаг закони i закономiрностi, фiксуючи ¬х, як вони г в дiйсностi, все ж таки неспроможна остаточно зорiгнтувати людину на вибiр певних цiнностей для ¬¬ подальших вчинкiв. Використовуючи науковi факти, фiлософ малюг загальну свiтоглядну картину свiту, об'гднуючи всi знання бiля головно¬ цiнностi. Ця головна цiннiсть може бути повернута як на добро, так i на зло.
   I тут не можна бути осторонь тако¬ цiнностi, як життя, людське життя. А це головна цiннiсть. Бiля не¬ можна упорядковувати, систематизувати i структурувати знання, iде¬, iстини. Це i буде прогресуюча фiлософiя, якщо додати до цього iдеал того, як повинно бути, додати до цього можливостi, якi концентруг в собi мистецтво. Мистецтво розкриваг iдеал суспiльно¬ атмосфери, атмосферу в суспiльствi, де людина щаслива i свобiдна.
   Тобто життгва фiлософiя встановлюг, як маг бути щодо того, що головна цiннiсть - це життя, людське життя; а iдеал - це вiльне i щасливе життя людини.
   Отже, як би ми не вивертали сво¬ думки, все одно приходимо до висновку, що головне - це людське життя. А його треба оберiгати i захищати. Iнтегруючi науковi положення, перевiренi практикою, формують основи фiлософi¬ свiдомостi i фiлософi¬ культури, спрямованi на зберiгання i захист людського життя.
   СПИСОК БIБЛIОГРАФIЧНИХ ПОСИЛАНЬ
  
   Аверинцев, С.С. (2010). Мистика. В Новая философская энциклопедия. (в 4-х т. Т.2). Москва: Мысль.
   Адлер, А. (1997). О нервическом характере. Санкт-Петербург: Университетская книга.
   Висоцька, О.¦. (2012). Етика взагмодi¬ суспiльства з природою: Морально-цiннiснi основи екологiчно¬ культури. Днiпропетровськ: Акцент ПП.
   Джемс, В. (1993). Многообразие религиозного опыта. Санкт-Петербург: Андреев и сыновья.
   Дюфрен, М. (2007). Вклад эстетики в философию. В книге Эстетика и теория искусства ХХ века. Москва: Прогресс-Традиция.
   Жадько, В.А. (2019). Фiлософiя як гуманiстичний свiтогляд: наукова монографiя. Запорiжжя: Видавництво ПП "Новий Свiт-2000".
   Иванов, В.В., Топоров, В.Н. (1991). Доля. В Мифы народов мира. Энциклопедия. (В 2 т. Т. 1). Москва: Советская энциклопедия.
   Лиотар, Ж.-Ф. (1998). Состояние постмодерна. Москва: Инст-т экспериментальной социологии; Санкт-Петер-бург: Алетейя.
   Мурашкин, М.Г. (2020). Записи 2019 года. Днiпро: СIЧ.
   Мурашкин, М.Г. (2006). Записи 2000 года. Днiпропетровськ: СIЧ.
   Ортiс, Лiза М. (2003). "Я"/iнший (self/other). В Енциклопедiя постмодернiзму. Ки¬в: Вид-во Соломi¬ Павличко "Основи".
   Пригожин, И., Стенгерс, И. (2000). Порядок из хаоса. Новый диалог человека с природой. Москва: Эдиториал.
   Ригведа. (1989). Мандалы I-IV. Москва: Наука.
   Самардак, М.М. (2011). Фiлософiя науки: напрями, теми, концепцi¬. Ки¬в: Вид. ПАРАПАН.
   Скиба, Е.К. (2018). Iсторико-фiлософськi витоки фемiнiзму як предтечi гендерно¬ теорi¬. В Основи теорi¬ гендеру: юридичнi, полiтологiчнi, фiлософськi, педагогiчнi, лiнгвiстичнi та культурологiчнi засади: монографiя. Ки¬в: Хай-Тек Прес.
   Хакен, Г. (1985). Синергетика. Иерархия неустойчивостей в самоорганизующихся системах и устройствах. Москва: Мир.
   Халапсис, А.В. (2017). Зеркало Клио: метафизическое постижение истории: монография. Днепр: Середняк Т.К.
   Ядловська, О.С. (2018). Становлення гендерного питання у свiтовiй практицi. В Основи теорi¬ гендеру: юридичнi, полiтологiчнi, фiлософськi, педагогiчнi, лiнгвiстичнi та культурологiчнi засади: монографiя. Ки¬в: Хай-Тек Прес.
  
  
  
  

ЗМIСТ

   ВСТУП........................................................................3
  
   Роздiл 1. НАУКА I ФIЛОСОФIЯ......................................5
  
   Роздiл 2. НАУКОВI ФАКТИ - СТРУКТУРНI ЕЛЕМЕНТИ ОНТОЛОГIT.......................................................................34
  
   Роздiл 3. НАУКОВI ЗНАННЯ - СТРУКТУРНI ЕЛЕМЕНТИ ГНОСЕОЛОГIT ТА АКСIОЛОГIT..........................................50
  
   Роздiл 4. НАУКА ПРО СУСПIЛЬСТВО I ОСОБИСТIСТЬ 77
  
   Роздiл 5. НАУКА I ЕТИКА............................................103
  
   Роздiл 6. НАУКА I РЕЛIГI¦ЗНАВСТВО........................184
  
   ВИСНОВОК...............................................................224
  
   СПИСОК БIБЛIОГРАФIЧНИХ ПОСИЛАНЬ...................228
  
  
  

Н а у к о в е в и д а н н я

  

Мурашкiн Михайло Георгiйович

  

НАУКА

В КОНТЕКСТI ФIЛОСОФСЬКИХ ЗНАНЬ

Монографiя

Укра¬нською мовою

  
  

Редактор-коректор Г.М. Гарченко

Технiчний редактор В.В. Олешкевич

  
  
  
  

Пiдписано до друку: 26.02.21. Формат 60х84 1/16.

Папiр друкарський. Гарнiтура таймс. Ум.друк.арк. 10, 69.

Обл. -вид.арк. 11,35. Тираж 350 прим. Вид. N 238. Зам. N 02/261.

0x08 graphic
Видавець i виготiвник ПП "Монолит"

49038, м. Днiпро, вул. Ярослава Мудрого, 56. E-mail:monolit97@i.ua

Свiдотство про внесення до Державного регстру ДК N273 вiд 08.12.2000.

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   231
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"