/Дата вже стерта, видно лише день: понедiлок. Рядки писання скачуть, вони не рiвнi, а букви - гострi. Видно, що писали нашвидкуруч/
Сьогоднi перший день вiйни. Вони напали першi. Майже половина "наших" полягла вiдразу. Я не знаю, як ми будемо вибиратись з цiєї пекельної ями. Вороги напали рано вранцi i почали розстрiлювати усiх з кулемета. Ми готувались до цiєї вiйни близько семи рокiв! Але цей напад став трагiчною несподiванкою... Стрiляли в усiх. Усе пропахло димом, попелом, кров`ю i смертю. Все пропахло змiнами. Так, суворi змiни заполонили нашi землi, увесь наш рiд... Виживуть найсильнiшi. I ми стоїмо, створюючи супротив. Захищаємось. Та кому я брешу... Сидимо i чекаємо. Ненавидимо себе за те, що розгубились. За те, що не готовi до вiйни. За те, що вже кiлька сотень наших друзiв убили. Але ми намагаємось стати за себе. За волю. Тiльки за неї...
/26-те. Середа/
"Нашi" ходили на розвiдку. I я теж. Вороги жахливi. Але ми не боїмося, ми ще вистоїмо. Чим вороги такi жахливi? Тим, що вони такi ж як i ми. Тiльки у їхнiх душах бiльше жорстокостi. В наших - менше. Та це все вiдносно: хтось хижак, а хтось здобич. I нi в кого немає вибору: хижак повинен вбити, здобич повинна померти. Або вб`єш ти, або вб`ють тебе. Клятi закони свiту... Вони - хочуть вбивати, а ми - жити. Вiльно жити. Ця мрiя нереальна... Нi. Вже не мрiя. Шалене бажання, жага, цiль. Ти розумiєш, яка цiна життю, коли от-от його втратиш. В нашому випадку цiна життю - смерть ворога. Нема вибору... Кров усюди.
/4-те. Вiвторок/
Ми вирiшили напасти. Ми вiримо у свою силу. Ми знали, що так станеться. Брязкiт сталi, що так скоро врiжеться в гарячу плоть - ось, що нас чекає. I усi сподiваються вижити. Кожен з нас...
/6-те. Четвер/
Ми в повнiй ямi. Ямi, повнiй трупiв. Трупiв наших друзiв, близьких, рiдних. Ми не знаємо, де знаходимось. Тут темно, i немає нiчого, окрiм голих кам`яних стiн. На пiдлозi горами лежать тiла. Нас нудить вiд запаху гниття тiл, кровi, поту. Все злилося воєдино, створило какофонiю, котру ми називаємо болем. Все що ми пережили, все що зараз вiдчуваємо, все, до чого готуємось - суцiльний бiль. Наш бiль. Коли ми напали, вони були готовi. Вони нас чекали. Половину застрелили, а тих, хто залишились кинули сюди. Це все, що ми пам`ятаємо. Ми прокинулись вже тут, в закритiй з усiх сторiн будiвлi. Бруднi, жалкi, закривавленi, напiвмертвi. Ще з надiєю на власну силу. Ми чекаємо.
/Дата не вказана/
Я не знаю, скiльки днiв ми тут. Я не знаю, скiльки днiв ми не їли. Я не знаю, скiльки днiв ми не спали. Але я знаю, що увесь цей час ми сидiли в темрявi. Пѐкло. Жiнки i дiти плачуть. Чоловiки ще тримаються. В мене лишилося кiлька сiрникiв, лише вони ненадовго, але дають свiтло. Нас усiх гризе скажений голод. Ми ще терпимо... I ми точно знаємо, що виходу звiдси немає. Ми замурованi у маленькому темному пеклi. Скорбота, бiль i голод - це все, що в нас залишилось. Це все починає затьмарювати слабку iскорку надiї. Ми жалкi. Ми помремо. Прямо тут, на горах мертвих, стлiлих наполовину друзiв. Серед смороду i гнилi. Помремо...
/Дата не вказана/
Люди починають помирати вiд голоду. Вони помирають в страшних муках. Усi плачуть i виють вiд скаженого болю. Бiль поїдає нас, вiн харчується нами, як ми харчуємось тiлами вже померлих. Нам хочеться жити...
/Дата не вказана/
Сьогоднi я втратив батька. Вiн плакав, помираючи. А я тримав його за руку i намагався заспокоїти. Я намагався вселити в нього надiю на життя, надiю на нашу силу, витривалiсть... Та будь що! Я кричав йому: "Живи!" Але вогник надiї в його очах згасав... Коли людина втрачає надiю, вона помирає. Я сиджу бiля його тiла i воно здається менi чимось священним. Я нiкого не пiдпускаю, бо воно - те, що залишилось вiд мого батька. Рiдного, коханого, єдиного. Я молюся. Слова плутаються, я забуваю, хто я є. Я втрачаю розум вiд голоду. Як i iншi. Ми помремо...
/Дати немає, лише пiдпис: День скорботи/
Я все так сиджу бiля тiла батька. Не вiдходжу, не сплю. Тiло - святиня. Його нiхто не буде чiпати. Усi навкруги виють i роздирають собi шкiру. У повiтрi смердить кров`ю i страхом. Лиш на хвилю усi затихають - в такi моменти помiж нас проходить моторошно вiдголосок чогось давно забутого... А потiм - бiль. Знову шалений, озвiрiлий бiль. Ми наскрiзь просоченi запахом смертi. Можливо тому ця тварина нас ще не знайшла. Ми вже нiчого не боїмося. Нас вже немає.
/Дата невiдома/
Останнi ридання затихли. Останнiй подих зупинився. Остання душа отримала волю. Залишився лише я... Я слухняно чекаю смертi. Бiль гризе мене, прогризає наскрiзь. Я вiдчуваю як кров тече десь глибоко в менi, я вiдчуваю як дихання слабшає. Менi не страшно. Лише... Боляче. Бiль переповнював мене. Я закiнчував своє життя серед мороку, серед гнилих тiл, серед смертi i болю. Менi не виповнилось навiть двадцяти. А я засинав навiки поряд з тiлом батька. Бiль... Бiль... Його бiльше нема. Його не стало. I з останнiм подихом вирвалась коротка фраза: "Епiтафiя болю..."