Весна в цьому роцi видалась зовсiм осiнньою. Дерева, квiти, люди - все зовсiм змарнiло, чекаючи потеплiння. Сумний промерзлий асфальт покiрно лягав пiд ноги, i я не кваплячись iшов кудись. Аби куди. I все в мене йшло аби як. I люди зустрiчались аби якi. Вже аби скiльки мiсяцiв... Важке небо лягало на втомленi плечi сирою ковдрою, i з кожною секундою холодна весна сильнiше стискала мене дощовими мотузками. Дощ бив все сильнiше, але менi було абсолютно все одно. Я сiв прямо посерединi парку i подивися на все таке ж свинцеве небо. Сон... В таку погоду усi нормальнi люди сидять вдома, певно. Та що є ота "нормальнiсть"? Пiдпорядкування соцiуму, незрушнi фортецi законiв, грати само залякування чужою думкою ("а раптом не сподобаюсь?.."). Люди кажуть: свобода. Але не знають, що є та мiфiчна для них свобода. I чим гучнiше вони про неї кричать, тим менше в них її залишається... Отож, я, до нитки промоклий, сидiв посеред парку i чхав зi свого асфальтового "трону iдiота" на думку тих людей. Аж раптом бiля мене хтось "приземлився". Хтось була з довгим рудим волоссям, що оксамитовими вогнями лягало на плечi, i теплим зеленим поглядом. А ще з двома кухликами запашної львiвської кави, один з яких вона простягнула менi, зовсiм по-весiнньому посмiхнувшись.
- Я Єва. I я люблю каву, небо та посмiшки.
Її голос бринiв у моїй головi ще кiлька хвилин, дзумiв краплинами вранiшньої роси. I щось в менi в ту мить народилося. Щось... Обережне, м`яке, свiтле... Свiже i нове. У душi - наче лiто вiдразу пiсля лютої зими, промiнь сонця пiсля довгих днiв моторошної темряви, спокiй пiсля безсонних, пекельних ночей. I раптом кожне слово її, кожний погляд, кожний рух стали такi бажанi, що - о, боги! - я б усе зробив би, аби хоч раз iще почути, вiдчути, побачити. В черговий раз вдихнув я повiтря вже зовсiм по-iншому. Мене переповнювало щастя. Безмежне, безжальне, непокiрне. Я простягнув руку i торкнувся її волосся... Максимально обережно, намагаючись не потурбувати тiєї тонкої гранi мiж нами. I ось, в одну мить, вона швидко поцiлувала мене в щоку, квапливо мовила: "Ще побачимось", схопилася i побiгла, радiсно смiючись. За спиною її бiлiли крила. I я схопився за нею, та згодом зрозумiв, що наздогнати того янгола - марна справа. Я з посмiшкою повернувся назад. Посидiвши ще трохи на "тронi iдiота", я пiшов додому: тепер з кухликом i власними крилами щастя за спиною. На протязi усього шляху люди з подивом дивились на мене. Певно, що їх зацiкавили аж нiяк не крила, а кухлик з цiкавим написом на латинi: "Будемо смiятись!". I лише вдома я побачив, як менi йдуть крила щастя, i що на кухлику був написаний номер телефону з пiдписом: "Обов`язково подзвони". Щастя. Щастя. Щастя.