Сльози нiби вода, терпкувато солонуватi, теплi та такi справжнi. Вони народжуються не з очей, а десь у глибинi серця, тихо, коли цього майже не чекаєш. Вони-- бальзам, вони-- дзеркало, та що там, вони-- самi почуття. Радiснi, здається ось-ось серце вискочить iз грудей, сумнi, нiби щось надломлюється всерединi i кричить, не бажаючи замовкнути. Їх не спиниш, не сховаєш, не заглушиш. Вони-- твоя сутнiсть, вони-- ти сама.
Менi часто у своєму життi доводилося плакати. Iнодi навiть здавалося, що ось i все: чарiвна вода з очей закiнчилася, бiльше не буде бальзаму, бiльше не буде слiз, тiльки-- нiмий розпач. Однак, нi, вони завжди з'являлися у потрiбну мить, саме тодi, коли менi це було так необхiдно. Сльози почуттiв пiдвалин мого серця. Завжди зi мною, завжди в менi...
Сльози були i сьогоднi, коли я дописувала роман свого життя i жалiла сама себе. Я вже давно лишила цей вид мазохiзму, а тут взяла i повернулась до початкового етапу своє§ фiлософi§, вирвавши iз пам'ятi всi тi сторiнки, котрi були написанi ранiше. Самотня i сильна, сильна i непорушна, котра змогла все переступити, перемогти, заглушити, раптом стала вередливим "дитятом". Не перестаю дивуватися людськiй психiцi, сво§й у першу чергу...
Тьху ти, знову розмазала чорнила...
Не дивуйтеся, я тепер завжди пишу чорнильною ручкою, така собi маленька забаганка старенько§ жiночки.
Знову переписувати... Скоро буду знати свою бiографiю напам'ять. Здалася вона менi взагалi, ця затiя з журналом! Сидiла б собi у теплому будиночку, пила свiй улюблений чорний чай iз вишнею на верандi, читала б цiкаву книжку... Нi, треба ж було ото перебирати груду непотрiбного брухту в пам'ятi.
- Апчхи!
- Будь здорова (сама собi).
- Дякую (теж туди).
- Нема за що (тиша).
Дзвiнок у дверi...Шурхiт домашнiх капцiв...
- Як же я вас чекала, просто слiв не доберу, однi емоцi§...
- Та йду вже, йду, не знущайтеся iз дзвiнка.
Хвилина роздумiв у дверей...
- О, панi репортерко. А я вже закiнчила... Заходьте, чаю поп'ємо з тiстечками. Заходьте...
Заздалегiть пiдготувавши цукерницю, менi залишилося лише розлити чай. Настав час розповiдi...
-З чого ж почати менi своя каяття, просто не маю уяви.
Я така, як усi: зовсiм божевiльна, непередбачувана, невиправна оптимiстка з гострим язиком та саркастичним розумом. А iнакше просто жити не можливо у цiй богодiльнi. Але про це досить, будемо серйознi...
Ви знаєте, iнодi здається, що менi судилося народитися краплинкою, спуститися iз хмаринки на якесь стебельце i...загубитися. Можливо, тому я зараз тут, можливо, тому я завжди вiдчуваю себе не тiєю. Нiби пливу рiчкою, та все проти течi§ та проти. Чи то я пливу не туди, чи то рiчка?
Народжена у муках, викохана в боротьбi. Я iз самого початку повинна була бути сильною, iз залiзним хрестом за плечима, i я не жалiлася. Потрiбно було боротися за своє життя-- боролася, потрiбно було щось взяти-- вигризала зубами. Хтось вмивається водою, я ж-- вмивалася слiзьми, тiльки не на людях, завжди у собi...
Я була джерелом, швидким, стрiмким, але так i не зрозумiла, куди пливу. Й до цього часу не розумiю. Тiльки iнту§цiя та гулi, болючi гулi на головi та у серцi.
О, якi слова я згадала, наллю-но ще нам чаю та тiстечок вiзьму, давно не була вже такою охочою до солодкого, з того самого часу, як...
- Мамо, мамо, а можна я з'§м цю шоколадку, що лежить на столi, ну будь ласочка...
- Нi, це на всiх. Тво§ братики та сестрички теж хочуть. Вiзьми i подiли по совiстi-- собi менше, усiм iншим-- бiльше.
- Але ж, мамо, вони все з'§дять а менi не залишиться.
- Зате ти будеш доброю i порядною дiвчинкою. Наступного разу вони вiзьмуть i вдiлять тобi бiльше.
-Я не хочу наступного разу, я хочу зараз!
Мама швидко вiдламала кожному по шматочку шоколадки i роздала. Тато, який здавалося увесь цей час дивився телевiзор, раптом пiдiйшов i вiддав дочцi свою частку.
- Так вона нiколи не виросте доброю дiвчинкою i не буде по щиростi дiлитися, - суворо вiдповiла мама.
- Вона ще дитина, люба, §й хочеться, нехай §сть.
Дiвчинка в цей час дивилася то на одного, то на iншого з батькiв i не могла зрозумiти, радiти §й чи сумувати. Iншi дiти лиш поглядали на не§ iз заздрiстю i мовчали. Але вона все розумiла...У §§ серцi вперше закралась думка, що вона одна, одна проти цiлого всесвiту, у своєму тiсному будиночку, куди нiкому немає проходу, а §й виходу.
Все було дiйсно так. Життя у боротьбi-- це вам не простий ребус, тут треба бути або зовсiм божевiльною або...а немає iншого варiанту, лиш один. Але знаєте, панi репортерко, це просто такий спосiб iснування, iнакшого i бути не могло б, нудно. Адже зовсiм не цiкаво пливти за течiєю, не зустрiчаючись з пiдводними рифами. Це не моє. Особливо справджується даний факт вiдносно кохання. Навiть зараз, як згадаю, щось починає колоти у грудях, хоча пройшло стiльки часу, та i людей вже тих скорiше за все немає. Однак пам'ять про них до цього моменту живе у моєму старенькому серцi...
Вибачте, у о око щось потрапило. Я зараз, тiльки хусточку вiзьму.
- Я не хочу з ним грати. Послухайте мене, я не хочу. Вiн мене ображає, виводить iз себе. Вiн iз мене кепкує! Я втомилася вiд усього цього... Я не хочу навiть знаходитися з ним поруч...
Дверi рiзко вiдчинилися i на порозi з'явився молодик у костюмi Гамлета.
- Усi цi слова-- правда? Вiдповiдай! Це правда?! Чого ти добиваєшся? Невже я тебе не просив перейти до iншого театру?! Однак ти ж не схотiла... А тепер я чомусь винен. Ти мене ненавидиш, не можеш знаходитися поруч...
-А чому це я повинна кудись переходити? Це не в мо§х правилах. Я не поступлюся тобi!
- От iз-за своє§ непоступливостi ти i я програли своє МИ...
- Чому iз-за моє§?
Дверi рiзко зачинилися-- а жiнка, впавши на канапу, заридала.
Я повернулася. Тепер можемо далi продовжувати розповiдь. На чому ми зупинилися? Так, звiсно. Кохання...
Знаєте, менi все життя не щастило з чоловiками, чи то §м зi мною-- пiзно вже аналiзувати. Я завжди знаходила в них шпаринки й розколупувала до дiр. Вони бачили у менi дiри i намагалися §х зацементувати, навiть не пiдозрюючи, що саме крiзь них до мене надходить повiтря.
Та не зважаючи на це, усi промахи допомагали менi жити далi, хоча iнодi так хотiлося, щоб чи§сь теплi обiйми змушували завмирати серце...
За все своє життя я не знайшла того Єдиного. Вони всi були для мене по-своєму особливими. Адже кожен з них займав свiй поверх i свою кiмнату у будинку пiд назвою "Серце". А коли вони прощалися зi мною назавжди, я замуровувала дверi, залишаючи в серединi слова, мелодi§, сво§ спогади... Однак це все було зi мною.
Найближчим до iдеалу чоловiком я вважаю свого тата. Завжди люблячий, незважаючи на всi мо§ надломи i вибрики, завжди вiдповiдальний, обiцяв лиш те, що мiг зробити, i робив, а iнакше-- просто не обiцяв. I як, скажiть пiсля цього, можна обрати достойного чоловiка? Все одно ж це буде не те. Двiйко подiбних у життi важко зустрiти, а кращого-- взагалi неможливо.
Мене часто називали фемiнiсткою за такi сво§ думки, та вони помилялися. Можливо, фаталiстка, але не фемiнiстка.
Я була замiжня лише раз. Чоловiка поважала i слiпо любила. Тому пiсля його смертi не пов'язала свою долю бiльше нi з ким.
Сонце у його очах переливалось i майорiло. Вiн був мо§м маяком, моєю точкою дотику до цього свiту. Це щастя, коли у твоєму життi зустрiчаються такi люди. Вони не обпалюють тебе, як бiльшiсть, не топлять у собi. Вони нiжно огортають теплом, пеленають спокоєм. У такi моменти бiльше нiчого не потрiбно, хiба, щоб годинник припинив заважати сво§м монотонним стуком. Це площина щастя, де лиш двi маленькi цяточки-- i одна суцiльна лiнiя, лiнiя нашо§ любовi.
Та замiсть того, щоб побудувати щось, ми лиш все зiпсували. Не потрiбно було одружуватися. Це я зараз розумiю. А тодi...Треба було бути, як усi. Як усi...Ви таке чули? Для чого бути такими, як усi? Для чого?! Якби не це, вiн був би живий. Якби не це, я б i зараз, можливо, бачила його очi. Як згадаю, перехоплює дихання.
Господи, яке кому дiло було до нас. Так нi, треба було, щоб люди не тикали пальцями. А тi люди такi, що завжди будуть тикати, особливо на мене. Така моя доля. Скорiше за все у попередньому життi я була шматком червоно§ матерi§ у руках тореадора...
Вiн був актором. За декiлька годин до аварi§ ми з ним посварилися. I вiн вiдлетiв до Будапешту ранiше, iншим лiтаком. Навiщо вiн це зробив? Невже вiн ще не вивчив мене? Невже не знав, що я трiшки заспокоюсь i все пройде...Ця буденнiсть, ця постiйнiсть, одноманiтнiсть... Ми завжди були поруч: на роботi, вдома, у друзiв. Треба було його послухати, i йти акторкою до iншого театру. Так нi ж, моя гордiсть...Я §§ до цього часу ненавиджу, хочу вирвати iз себе, та вона не дається. Люди називають це харизмою...А навiщо вона менi без нього? Я б навiть вiдмовилась вiд своє§ улюблено§ професi§ акторки, коли б тiльки можна було все повернути. Однак доля зробила по-своєму. Що просила, люба, те й отримала. Славу...Тепер давися нею, як черствим хлiбом: i викинути не можна i вкусити не вкусиш.
О так, я щаслива!..
Та i що менi дало це акторство? Я-- порожня оболонка, обгортка вiд несмачно§ цукерки. Я заманюю у сво§ сiтi лиш подорожнiх, скупих духом, нiкчемних. Вони дивляться на мене i думають, що я талановита, яскрава, велична. А все зовсiм навпаки-- я порожня... Не можу нiким i нiчим напитися, але хочу всiм подобатися. Те, що для iнших-- добре, для мене-- погано, тому що нудно. Те, що для iнших погано, для мене-- добре, тому що цiкаво. Тiльки так я можу вiдчути себе живою. Тiльки так я вiдчуваю смак до життя: через бiль, коли рiзко штрикає у грудях. Нiкчема та й усе!
Ранiше мо§м iдеалом була порожнеча. Тому що немає нiчого бiльшого за сво§ми можливостями нiж вона. У нiй може народитися все, що завгодно: генiй i нiкчема, колiр i сiрiсть. Для актора дуже важливо мати у собi порожнечу. Адже §§ можна заповнити роллю, як чашку рiдиною. Та як завжди є але... Порожнеча неймовiрна однак дуже небезпечна субстанцiя. Вона з легкiстю може поглинути свого господаря. Через це ще бiльше захоплюєшся нею, граєшся. I, здається, я програла. Я стала повнiстю порожньою. Я стала самою Порожнечею. Генiально...Я витягнула Royal Flesh*, та здається програла щось набагато важливiше.
*Royal Flesh -найстарша комбiнацiя карт у Покерi.
Знаєте, я часто у своєму життi одягала маски: професiя зобов'язує. Коли хотiлося плакати, я смiялася; коли серце у грудях вискакувало вiд страху, обличчя залишалося спокiйним, а рухи-- рiвними. Це було моєю силою i слабкiстю. Силою, тому що нiхто не знав про мо§ справжнi почуття, а слабкiстю-- з тiє§ ж причини. I хоча кожен з нас сам управi вирiшувати, яким, слабким чи сильним йому бути, я, найчастiше, не мала цього вибору. Весь час потрiбно було грати i при цьому завжди залишатися на сторожi, адже слава схожа на балансування акробата по пiдвiшеному канату... Ти нiколи не знаєш, в який момент полетить тобi у спину кинжал.
Та всi ми люди: нерозумнi та кумеднi створiння. Так часто любимо напустити на свiй образ оману. Думаємо, що таким чином здаватимемося кращими. Смiшнi... Головне не забудьте цю маску потiм зняти, а то, не дай Боже, вона стане вашим справжнiм обличчям.
Та не професiя, i не маски все життя мене рятували вiд божевiлля, а сни. Такi кольоровi, теплi i трiшки фантастичнi. У снах вiрилося, хотiлося, виходило. Вони заспокоювали, давали надiю, пiдтримували силу. Сни у мене просто неймовiрнi. Якби я не стала акторкою, то скорiше за все була б письменницею. А що, iде§ самi надходять до тебе через сни, а ти лиш встигай записувати. Звiсно, це перебiльшення, адже у кожнiй професi§ головне праця над собою: талант важить лиш близько п'ятнадцяти вiдсоткiв, а iншi вiсiмдесят п'ять на тво§й совiстi.
I я працювала, працювала над собою, щоб стати кращою. Не зважала на час, не зважала на бар'єри. "Тiльки вперед!" було мо§м девiзом. I навiть коли падала, знала, що це на краще, що пiдiймається з пiдлоги уже iнша, сильнiша Я.
Було все у моєму життi: зльоти до синього неба i падiння у чорну безодню. Коли кажуть, що слава дається легко, не вiрте. Цiна за не§ аж надто висока. Цiна за не§-- саме життя.
Якби тiльки було знати...
Знову провал... Я бiльше не витримаю. Усi проти мене. Так, усi. Лиш Вiн один був на моєму боцi. Але його давно немає. Нiхто не пiдставить плече... Я залишилася одна-однiсiнька.
Скорiше за все мене скоро зламає. Я завжди була проти цiлого всесвiту, однак...Кумедно... Вся моя сила кудись дiлась разом з ним. Кiнець.
Я для всiх-- видатна акторка, я для всiх-- велика постать, я для всiх-- тягар на старостi лiт. Є Я, а є Всi, потрiбно було це зрозумiти ранiше.
I Я йду...
Залунала Конфессо мобiльного. Я дiстала телефон з кишенi i натиснула кнопку "Прийняти виклик".
- Привiт, моя люба. Так, дзвонила, хотiла просто почути твiй голос. Навiть не знаю з якого переляку. Потреба... Ти коли при§деш до мене? На мiй день народження? Сподiваюсь, я дочекаюся.
- Хто це? Подруга. Думаю тепер можна сказати лiпша, тому що справжня, тому що разом ми пережили стiльки всiляких негараздiв. Та i сам час, що мабуть є найголовнiшим критерiєм. Ми нiколи нiкого не дiлили,завжди одна одну пiдтримували. Навiть любили казати,що ми двi сторони однiє§ монети. То я була аверсом вона реверсом, то навпаки. З нами завжди вiдбувалися якiсь кумеднi iсторi§...
I незважаючи нi на що, я §§ пробачала. Тому що вона Єдина. А може просто тому, що боялася залишитися самотньою. Уже не важливо. Найчастiше, головне не цiль, до яко§ ти повинен дiстатися, а сам шлях, котрим йдеш до не§. I вiн у мене був вдалим.
Я багато що пройшла i багато чого досягла. Менi зустрiчалися у життi неймовiрнi люди у найнесподiванiших ситуацiях. Деякi з них, залишалися довше зi мною, деякi майже вiдразу вiдпускали мене. Це життя!
У моєму життi було справжнє кохання. У моєму життi були справжнi друзi. Я прожила своє життя не дарма. I якби у мене були онуки, я була б найлiпшою i наймудрiшою бабусею. Тому що життя не питає, а вчить i тикає носом у помилки. I якщо ти не навчишся цього разу, будь певен, наступного ти будеш змушений це зробити.
Зараз я вiдчуваю себе спокiйною i стриманою, з гармонiєю у душi i чашечкою чаю у руках. Здається, я зупинилася i повернулася, щоб просто оглянути своє життя, усi його па i пiруети, усi його ролi та сценарi§.
Це так кумедно, бути глядачем свого життя. Кумедно i незвично. Колись я не мала змоги зробити собi цей щедрий подарунок. Тепер менi начхати. Ви єдиний мiй глядач i суддя.
Сподiваюсь я вiдповiла на всi вашi запитання. Письмовий же варiант бiографi§ я вiддам вам на наступнiй зустрiчi, я його трiшки не дописала...
Я вас дуже прошу, напишiть про мене так, наче я була Водою: найпростiшою на перший погляд i до цього часу не розгаданою. Хай краще мене не розумiють...
PSВiд редактора:
Статтю так i не було опублiковано. За декiлька тижнiв до виходу журналу видатна акторка померла. Усi записи, зробленi напередоднi так i не були знайденi. Лиш декiлька сторiнок щоденника i слова репортерки, котрi покладено в основу цiє§ розповiдi.