Вiн скрiзь, вiн оточує мене з усiх бокiв, засипає, не дає дихати. Через падаючий снiг видно лише снiг - лежачий, той, що вже впав з небес на землю.
Снiг.
Вiн iскриться, переливається пiд свiтлом єдиного лiхтаря, що ледве протискає свої променi через густу завiсу.
Снiг.
Вiн неначе мул на днi моря - засипав всю землю, неначе пiсок засипає дно моря, зоставивши на поверхнi лише водоростi, однi зовсiм маленькi, а iншi великi - кущi i дерева, будинки i стовпи - все вкрито снiгом, немов оповите бiлою парчою.
Снiг.
Немов пiсок вiн здiймається з дна моря за вiтром, закручуючись у невеличкi смерчi, здiймаюься замерзлi снiжинки - i все це змiшується у один нескiнченний кругобiг, живе своїм життям...
Снiг.
Аж ось вiтер стихає, снiжинки затихають, бiла курява осiдає на землю - i тiльки виблискує, i тiльки i чекає того, щоб знятися в повiтря i закружляти знову у нескiнченному хороводi, засипаючи все навкруги - будинки, стежки, дороги, людей - все що тiльки можна засипати.
Снiг.
А серед снiгу iду я, немов мара, що любить зимнiм вечором лякати все живе навкруги, iду, iнодi зупиняючись, бо гострi снiжинки не давали проходу чомусь бiльшому за них, що втручалося у їх безперервний рух, рух, який не зупинити, який не зрозумiти, настiльки вiн прекрасний i настiльки рiзноманiтний, що людська думка не може збагнути його - лише серце може почути ту пiсню, що лине звiдусiль, що охоплює все, що вкрадається у будь - який куточок, що змалечку веде нас... люди вже не чують цього голосу, цiєї мелодiї, що повинна вести їх... люди розучилися думати серцем, розучилися йти тiєю дорогою, якою повиннi... стали самостiйними, незалежними, вiльними, але не знають, що самi себе замкнули в тiснiй клiтцi своїх думок, намагаючись збагнути незбагненне, розвiнчати чудесне... вони не бачать того, що потрiбно, лише те, що хочуть бачити... вони мають лише один свiй свiт, а всi iншi закритi для них... I тiльки деяким вдається покинути його, прислухатися до нечутного, доторкнутися до недоторканого, побачити невидиме - i захопитися цим, намагаючись предати ту красу у словах, у тих пустих звуках та символах, людям, глухим i слiпим... Та iнколи серед них трапляються i тi, хто в змозi почути, побачити, вiдчути все те, i тодi вони знову народжуються, i перед ними вiдкриваються новi свiти, новi iстоти... нове життя.
Снiг.
Я пройду, а снiжинки будуть все кружляти i кружляти, зупиняючи людей, що втручуються у стихiю, кружляти, аж доки весна не розтопить їх, не зупинить їх танцю, не похоронить у братськiй могилi пiд землею...
Снiг.
Неначе бiла безодня розiслалася в мене пiд ногами - снiг, снiг, снiг де тiльки сягає око, снiг скрiзь - вiн залiтає за комiр, набивається в чоботи, неначе хоче сполонити, забрати до себе, у той танець снiжинок.