Аннотация: выставляется лишь часть произведения. Ангел, утративший небеса, крылья и небесную благодать, но не утративший веру в любовь, должен уберечь ТУ от которой зависит многое. А от нее ли? Не отредактировано, сори!
` Особистий Янгол. Ворота темряви.
В свiтлi нового мiсяця, на високому пагорбi, стояв чийсь силует. Людина нерухомо стояла пiд поривами холодного вiтру, що дув з моря, пiдiймаючи степовий пил, та пригинаючи до землi рослини.
Постать здавалось не вiдчувала страшенного вiтру, передвiсника шторму, але плащ що був на незнайомцевi, ледь тримався, щоб не порватись пiд натиском урагану.
Людина пiдняла голову до нiчного неба, пiвденну частину якого вже затягнули темнi хмари. Зливаючись з темрявою, вони закрили крихiтнi вогнi далеких зорь, i вже готовi були закрити мiсяць.
Незнайомець пiдняв i розвiв вгору руки, що наче стало сигналом погодi. Вдарив грiм, темне небо розкололи декiлька блискавок, розлючено поцiливши в море. Вiн вiдчув силу, але не вiру. Мовчав i голос. Що був сильнiшим за найстрашнiший вiтер, солодший за цукор, голос що втiлював силу любовi.
Ще декiлька блискавок поцiлили в чоловiка, чиї довге волосся та чорний плащ, наче хоругви, трiпотiли на вiтру.
Чоловiк на мить зник у феєрверку iскор, та коли вогонь та курява пилу й iскор осiли, вiн все ще стояв з розведеними руками. Цiлий i неушкоджений. I знову розпач охопив його. Незнайомець безсило в розпачi впав на колiна, зiпершись руками в землю.
I наче погода вiдчула його горе. Ущух вiтер, заспокоїлись хвилi, що нетямовито накочувались на ламану берегову лiнiю. Хмари розiйшлись.
Колись вiн мав вiру, а разом з нею i щиру любов, та вiчне життя на небесах, разом з братами, овiянi славою, свiточем буття та благодаттю. Та сталось так, що вiн втратив вiру, з чим i небеса. Його вiдправили з небес, до скону вiкiв на землю, щоб вiн там знову знайшов вiру. На його щастя з ним була його любов, яка повинна була вести його по вузькiй дорозi до свiтла, i допомогти знайти себе i вiру.
- Це не моя вiйна, а ваша. Але я прийму тебе брате, коли прийде час. Бо в тобi нема сили щоб знову повернути вiру. Прийде час i ми всi об"єднаємось в мирi, можливо. Але не зараз. Багато в мене вже тих, хто зiйшов зi шляху i не знайшов сил повернутись. I ти будеш зi мною!
- Нi люцифере, я втратив вiру, але не втратив себе. I я нiколи до тебе не приєднаюсь, навiть якщо ти пообiцяєш менi крила. - вiдповiв незнайомець, що стояв на скелi, бiля океану, тому кого жоден смертний нiколи не бачив, але кожен робив його таємну волю.
Дим наповнений рiзними вiдтiнками сiрого, пiдiймався захоплюючими завитками вверх, вiд на пiв скуреної сигарети, закручуючись в спiралi, утворюючи химернi образи схожi на примар, що вирвались з темряви i поволi розвiювались пiд ледь помiтним подихом, на пiвкола сонця, що тонуло за лiнiєю горизонту в синевi хвиль моря.
Безiменний палець, неквапливо збив попiл з сигарети i знову кiнчик засяяв хвилями тлiючих паперу i табаку. Йому подобалися заходи сонця, красивi, трохи кривавi. З тих пiр як його дружина загинула в авiа катастрофi, декiлька рокiв тому, чоловiка саме життя мало приваблювало. Всю його душу заполонила археологiя. Розкопуючи i дослiджуючи древнi могили, мiста, селища, вiн просто хотiв забутись, i дiзнатись, що рiзнило чи поєднувало цi епохи. Його не турбували такi речi як пошук вiдповiдей про земне буття, чи мету самого життя. Цього року Крим став вершиною його життя i кар"єри. Вiн сподiвався тут вiднайти щось що дуже змiнить свiтосприйняття.
Вiдiрвавшись вiд роздумiв, чоловiк нахилився i налив в фужер темну рiдину з пляшки. Закривши очi чоловiк почав з насолодою смакувати аромат, що пiдiймався з вiдти. Потiм почав поволi пити, смакуючи та насолоджуючись, смаком добре витриманого вина. Це була його улюблена марка, що виготовляли кримськi винороби, на пiвостровi, до того як пiд час боротьби з алкоголiзмом не були вирубанi елiтнi сорти винограду. Хоча з iншої сторони життя було не таким вже й поганим. Хоч ковбаса була дешева...
Довгий. Нетерплячий стук в дверi обiрвав його спогади.
- Так ввiйдiть!
Дверi вiдчинилися i забiг високий худорлявий хлопчина. Його сiрi очi сяяли наче бенгальськi вогнi.
- Iване Федоровичу, ми щось розкопали. Там ми розкопали частину стiни, викладеної з камiння. Але стiна наче пiрамiдальна!
Вiд цiєї новини сивiючий чоловiк пiдскочив випустивши з рук склянку, що впала на пiдлогу, розiллявши рiдину.
- Де? Петре, ти на авто?! - настрiй сивiючого чоловiка шалено пiднявся. Це було сенсацiєю, але вiн значить не помилився.
Поспiхом зачинивши дверi номера вдвох чоловiки спустились схiдцями. Бiля входу в готель їх чекала старенька нива. Хлопець зайняв мiсце водiя, а той кого назвав Iваном Федоровичем, сiв поруч на переднє мiсце пасажира.
- Їдемо хутчiш! Я ще сьогоднi хочу побачити що то таке! - збуджено сказав вiн. Авто стрiмко рвонуло з мiсця. Вправно повертаючи на поворотах.
Сонце вже майже сiло, але ще було досить свiтло. Всi хто був на розкопках, не покладаючи рук i сил розкопуючи знахiдку. Десь далеко почулося гуркотiння двигуна i один з археологiв, що стояв бiля глибокої ями, озирнувся.
- То мабуть Петро Iванович, хлопцi закiнчуємо роботу. Вiкторе готуй освiтлення!
З розритої ями почали, мов мурахи, вилазити люди. Хтось вже порався бiля генератора, хтось тягнув лiхтарi.
Зморенi i спiтнiлi люди з радiстю почали вмиватись, змиваючи з шкiри пилюку i землю. Дерева та трава навколо, вже втратили яскравi кольори, i сутiнки що осiдали на землю, вифарбували все в сiро-чорнi кольори. Проте це вже нiкого не збуджувало. Всi вiдчували, що знайшли щось дуже важливе i древнє.
Не встиг автомобiль, здiйнявши куряву, зупинитись, як з нього вiдскочив сивiючий чоловiк i побiг до головного розкопу.
- Дмитре, що тут?
- Iване, ми щось знайшли, i це здається верхiвка пiрамiди, або я з"їм свого капелюха. Вiкторе, давай свiтло.
Вони обидва нетерпляче чекали бiля темної траншеї, доки не загудiв голосно генератор i з лiхтаря що направляв хлопчина не вдарило свiтло. Хлопчина спочатку освiтив драбину, по якiй обидва археолого, що виглядали майже однаково спустились. А потiм i сам розкоп освiтив. Якусь мить повстала тиша, i було чути тiльки дихання людей, що зiбрались довкола темного провалу ями, i через якусь мить звiдтiля долинув радiсний вигук старого археолога.
- Так, це те що ми шукали!
- Iване, що це? Схоже що це тiльки верхiвка. I верхiвка пiрамiди. Запитав той чоловiк що спустився зi старим археологом. Той до кого звертались, присiв i працюючи м"якою щiточкою по поверхнi камiння пiрамiди, очищаючи того вiд землi, вiками ховала її.
- Ще точно не знаю, але це сенсацiя. I вона переверне свiт з нiг на голову!
- Це точно. Добре. Всiм вiдбiй, завтра у нас буде багато роботи. Ця споруда повинна як найскорiше побачити свiтло. - сказав той кого звали Дмитром, що був приблизно одного вiку що i археолог, а сам пошепки додав старому товаришу, з яким товаришував ще з часiв iнституту, - Iване не подобається менi ця пiрамiда. У мене якесь дивне вiдчуття. Бiля цiєї будови мороз по шкiрi бiжить. I люди скаржаться на легку недугу, коли працюють тут.
- Нiчого, нiчого Дмитре. Це слава, це грошi, це сила, повiр менi на слово.
- Iване цiй спорудi чортзна скiльки рокiв, навiть у грекiв i римлян нема нiяких вiдомостей про її iснування. Того що ми знайшли.
Якась дивна пiдозра закралась в душу Дмитра Сергiйовича, що керував розкопками.
- Iване цю споруду явно засипали. Але хто i з якою метою?
- Не турбуйся Дмитре, як сказала б моя дружина, не бiйся вогню поки не обпечешся.
Одинока постать, сидiла на краю даху, шiстнадцяти етажного будинку, що недавно звели. Вона майже зливалась з нiчною пiтьмою, i заворожено дивилась в одне з вiкон. Там було видно крiзь прозорi гардини постать чоловiка i жiнки, що вечеряли при свiчках. На столi горiли двi свiчки рiзнокольоровi, i той хто дивився в вiкно з даху, знав , що там вiдбувається. Постать на даху звелась на ноги. Це був високий чоловiк, що мав довге чорне волосся, що спадало на плечi. На красивому обличчi, в пiвтемрявi вечора, лежала дивна тiнь, що придавала його виразу невловимий бiль i заразом з цим щось жахаюче. Що бентежило i холодило душу. Якась невловима, наче думка, жорстокiсть. Чоловiк трохи схилив в лiво голову, уважно вдивляючись в вiкно. Його руки ховались за спино. Здавалось що незнайомця, не обходило нiчне життя мiста. Люди що проходили по де-не-де освiтлених вулицях поодинцi i парами, швидкi авто i зорi на небi.
- Радiй моя зоре, скоро тобi випаде честь звiльнити свiт вiд свавiлля, брехнi, болю. Але ти ще неготова. Чекай моя радiсть, я йду. Йде час коли я виправлю помилку що зробив Бог. Вiн ледь помiтно посмiхнувся i на його сховане напiвмороком обличчя, насунулась тiнь, що перетворила янгольський лик в маску зла та ненавистi.
- Чекай! - прошепотiв вiн i розправивши в сторони руки нахилився i полетiв вниз. I вiдразу ж його тiло в якусь мить перетворилось на рiй iскор, що продовжили падiння, наче метеори, що горять в атмосферi планети. Та цього нiхто не бачив, лиш обидвi свiчки зненацька згасли, наче хтось їх погасив своїм подихом.
Молода жiнка, миттєво вiдвела погляд вiд бокала схованого темрявою i глянула на темну постать коханого. Що сидiв навпроти.
- Що це? - трохи збентежено запитала вона, вiдчуваючи якийсь холод, наче морозний протяг по спинi, що намагався захолодити її.
- Нiчого люба. Нiчого. Зачекай, я зараз ввiмкну свiтло i пiду подивлюсь.
- Добре! - тихо вiдповiла жiнка, затремтiвши вiд холодного протягу. Та все ж щось було не так. Її легкими обiймами огорнув страх. Вона тремтячи почала озиратись, нерозумiючi причини цього страху. Раптом за вiкном щось засяяло, i вона побачила рiй iскор що падали з даху сусiднього будинку, тiльки-но зданого будiвельниками. Шiстнадцяти поверхова будiвля що тiльки но була здана будiвельниками, i кожна квартира вартувала великих грошей. Вона вже давно мрiяла про свою квартиру, i щоб одна з кiмнат була круглою. Ця думка завжди збуджувала. Вона стояла бiля вiкна, та дивилась як танули iскри, не долiтаючи до землi.
- Мабуть хтось невдало запустив феєрверк. - почувся спокiйний голос з-за дверей її коханого. В кiмнатi повiльно з"явилось свiтло, що почало сяяти з чудернацької люстри, зробленої в арт стилi, - доречi в нас все закрито. Тобi моя радосте мабуть здалось!
- Мабуть! - вiдповiла молода жiнка, кинувши погляд на нiчну вулицю, де над мiстом, простягалось нiчне небо, на якому нiчнi зорi тьмянiли, перед освiтленим, нiчними вогнями, мiстом.
- Хочеш кудись сходимо?! - тихо запитав чоловiк, обiйнявши нiжно за тонкий стан свою кохану.
- Нi, - закивала вона головою, - я хочу прийняти душ!
Чоловiк здивовано дивився як жiнка повiльно вийшла з кiмнати.
- Заграво, що трапилось? - здивовано запитав вiн. Та вiдповiдi не було. Лиш почувся приглушений плескiт води з ванної кiмнати.
Вiн здивовано знизав плечима, i сiв за стiл, трохи здивовано глянувши на фужер з вином. Чоловiк взяв його до руки i повiльно вiдпив.
Щось сталось. Але що? Вiн нiяк не мiг зрозумiти. Їх стосунки начебто були такими як i ранiше, але мiж ними наче кiшка пробiгла. Замислившись. Вiн сперся на спинку стiльця.
- Кохаааний! - почувся зненацька голос коханої через коридор, - ти не хочеш до мене? Тут мiсця на двох вистачить...
- Люцифере! Навiщо людям треба знаходити те пророцтво? Яка з того користь? - запитав один з двох чоловiкiв, що були однаково одягненi, одного зросту. Їх зачiски були схожими, темне довге волосся. I навiть нiч не скривала їх прекрасного виду.
- Iлоїме! Моя мета пiдбурити людей. Зброя для моєї мети вже давно готова. Але щоб запустити цей механiзм, потрiбен вибух. Це пророцтво пiдбурить людей шукати. I чим бiльше кровi пролиється за святий посуд, тим краще воно подiє. Так що твоя робота прийшла. Люди повиннi знати де шукати, i чим бiльше їх шукатиме, тим бiльший грiх буде накладено в посуд.
Люцифер спокiйно дивився на нiчне мiсто. I в його серцi не було а нi краплини сумнiву i сумлiння.
- Скоро. Дуже скоро прийде час, i я очищу цей свiт вiд болю i грiха. Вiн пiдняв голову до темного нiчного неба, що було затягнуте хмарами, якi закрили зорi й мiсяць.
- Так. Я зроблю те, що не змiг зробити ти. I ти знову матимеш змогу створити цей свiт. Досконалий свiт. Йому наче здалося, що вiн почув лагiдний смiх.
- Я знаю, що ти рахуєш своє творiння, досконалим, й зробив все. Щоб я не надав тобi знов можливостi все почати спочатку. Та я не помилюсь. I як i ранiше досягну того для чого ти мене створив. Цей свiт не iдеальний. Занадто багато болю i грiха. Занадто багато байдужостi...
Джина зневажливо зiштовхнула з себе Хорхе. Глянувши на свого непритомного хлопця, iз з ледь помiтною зневагою, вона стала з лiжка, змахуючи з свого оголеного тiла уламки дешевої вази. Джина обережно ступаючи, через гострi уламки, пiдiйшла до великого, майже пiвтораметрового дзеркала, i стала розглядати з захопленням себе самої в ньому. Вона трохи шкодувала все таки, що так безпардонно перервала акт кохання. Все-таки не кожен раз вдається так збудитись. Жiнка була ще занадто збуджена, розглядаючи свої невеликi, але iдеальної форми груди, рожевi ягоди на верхiвках соскiв, повiльно перевела погляд на живiт, красивий, з золотим кiльцем в пупку. Вона нiжно поклала руку на низ живота, провела повiльно вверх насолоджуючись вiдчуттям дотику. Долонi досягли грудей i повiльно та нiжно охопила їх, ледь вiдчутно погладжуючи їх. Очi закрились, вiд хвилi приємного вiдчуття.
Права рука облишила гру з грудями, облишивши цей привiлей лiвiй, й повiльно поповзла донизу. Вiдчуваючи, тепло нiжної шкiри i ловлячи кожен децибел насолоди. Нiжнi тонкi пальцi, зупинились на хвильку на вузькiй полосi рослинностi, в низу самому низу живота, як наслiдок iнтимної стрижки. Пальцi нiжно обхопили верхiвку соска, змусивши здригнутись, а iнша рука тим часом, продовжила шлях донизу, протискуючись мiж стегон. I нiжнi пальцi почали iншу гру з нiжною квiткою плотi.
Темнi штори, закривали вiкна, зануривши кiмнату в приємну напiвтемряву, що додавала ще бiльшого iнтиму, збудженостi.
Глибоко дихаючи, Джина трохи розкрила очi, ловлячи в дзеркалi своє вiддзеркалення, що обхопила свою лiву грудь, а права заблукала внизу мiж стиснутими стегнами, граючись з вологою збудженою плоттю, наче на арфi. Пальцi ввiйшли в вологу печеру i...
Тiло здригнулось вiд спазму насолоди, що накочувались одна за одною, наче шторм, загрожуючи затьмарити розум...
Заспокоюючи дихання. Джина сперлась руками на тумбу, розглядаючи причудливi, мiнiатюрнi малюнки на мiдного кольору, лакованих нiгтях, на причуд правильної форми.
- Так Хорхе, з тобою добре, як з чоловiком, але й без тебе не погано. Вибач! - останнє слово пролунало надто глузливо i це сподобалось чорноволосiй жiнцi.
Її погляд знайшов, серед безлiчi речей, коло дзеркала мобiльний телефон. Глибоко вдихнувши. Вона взяла його до рук. Маленький срiблястий телефон повнiстю сховався в її долонi. Один завчений рух великого пальця, на якому красувалось золоте кiльце, i верхня панель з маленьким екраном в центрi вiдкрилась, оголивши великий i ряди майже мiнiатюрних кнопок. Тим же пальчиком, манiпулюючи кнопками, вона знайшла в телефоннiй книжцi потрiбний номер i натиснула на кнопку дзвiнка, приклавши сам мобiльний до вуха.
- Алло, Мiгелю, пiдiймайся в номер! Я досягла цiлi... - вона мрiйливо посмiхаючись, , подивилась на своє оголене тiло в дзеркалi, на мiднiй вiд засмаги шкiрi, якого поблискували краплi вологи.
Коли в дверi номеру постуками, Джина встигла надiти трусики i топ. I тепер гострi верхiвки грудей наче верхiвки маленьких пагорбiв виразно проглядали, пiд бiлою, тонкою матерiєю. Молода жiнка, з лiнивою грацiйнiстю моделi пiшла на звук стуку, поправляючи скуйовджене волосся.
Вона, без вiдчуття небезпеки, вiдкрила дверi. Клацнув замок i увiйшли двоє. Один майже чорний вiд засмаги, з накачаними мускулами, що виглядали рельєфними пластами пiд футболкою. Iнший був низький, але в його рухах вiдчувалась спритнiсть i прихована загроза. Зачинивши дверi Джина безстрасно сказала:
- Мiгеле! Стелла в великiй сумцi в шафi! - i такою ж лiнивою ходою грацiйної кiшки пiшла в кiмнату слiд за ними, наче насолоджуючись вiдчуттям оголеностi. Шкода що цi двоє так мало звертають уваги на неї. Зовсiм iнше дiло Хорхе. Той просто таки обожнював її тiло. Вона сумно зiтхнула, а потiм посмiхнулась.
- Всьому приходить кiнець.
- Тут суцiльна темрява! - поскаржився високий, перевертаючи все в шафi.
- Рiкельме зупинись! - вигукнула Джина, що ввiйшла в кiмнату i з жахом побачила, як невисокий тип голову її коханця за волосся i при пiдняв, прилаштувавши до шиї криве лезо ножа. Той гнiвно подивився на молоду жiнку, що стояла в коридорi на пiв оголена, з розтрiпаним волоссям, розгнiвана наче мiстична фурiя. А в її поглядi блукала лють.
- Чому? Назви менi хоча б одну причину, чому я не маю йому випустити кров...
- Я його кохаю! Цього досить? Поки вiн живий вiн буде мовчати. Вiн прийде в орден, щоб сказати. Що в нього вкрали стелу. Не посмiє. До того ж ти забув про полiцiю. Це тобi не бомжа якогось пiдрiзати, до якого нiкому немає нiякого дiла. I не забувай я тут головна! Забирайте стелу i чекайте мене в авто. I не думайте змитись. Я найду вас навiть в пеклi.
Нижчий чоловiк глянув на молоду жiнку. , i в першу йому щось сподобалось як чоловiковi.
- Нехай буде, як ти скажеш, але знай, через нього ми ще будемо мати клопiт.
Рiкельме сховав лезо в рукiв"я ножа, i вiдiйшов вiд непритомного. I посмiхнувшись, якось дивно сказав.
- А в нього чудовi сiдницi! - непомiтно глянувши на дiвчину. Та почервонiла вiд лютi, але стрималась. Стрiляючи люттю в спину двом спiльникам.
Заспокоївшись, вона натягнула юбку, зашнурувавши її. А потiм сiла на край лiжка, елегантно нагнувшись надiла спочатку один босонiжок i почала зашнуровувати шнурiвку на нозi. А потiм iнший босонiжок. Пiднявшись, вона поправила свою юбку зi складками, i пiдiйшла до дзеркала, скептично оглянувши своє вiддзеркалення. Молода, красива, спортивна дiвчина в напiвтемрявi кiмнати їй подобалась. Висока постать, рiвнi iдеальнi форми, нiжки в босонiжках, зi шнурiвкою на литках, коротка юбка, i топ, що бiльше пiдкреслював абриси iдеальних невеликих грудей, з ореолом соскiв, що виднiлись пiд матерiєю.
Вона рiзко повернулась навколо своєї осi, i їй сподобалось видовище приховане пiд спiдницею. Дiвчина прогнулась вперед спершись руками на тумбу, пiдiгнувши лiву нiжку в колiнi, наче насолоджуючись поцiлунком, i поцiлувала своє вiдображення, лишивши на дзеркалi вiдбиток, чудового малинового кольору губ.
- Я тебе кохаю! - прошепотiла вона своєму вiддзеркаленню.
Джина оглянулась, i подивилась на оголене тiло свого коханця, що все ще лежав без тями.
Присiвши бiля нього, вона зняла зi свого великого пальця кiльце, на надягнула на його мiзинець.
- Прощавай коханий!
Дiвчина розвернулась i гордою ходою королеви покинула кiмнату. Закриваючи кiмнату, вона начепила на рукiв"я табличку з написом " не турбувати", i лiнивою ходою кiшки, пiшла до лiфта.
Весь поверх, в одному з багатоповерхових офiсних центрiв Нью-Йорку, був викуплений однiєю трастовою компанiю. Люди що снували по цьому поверху, мiж кiмнатами, були переважно робiтниками цiєї компанiї. Чужих тут майже не було, але якщо i траплялись, за ними пильно стежили вiдеокамери безпеки, що здавалось висiли ледь чи не одна на однiй. А за системою безпеки, поверх, не поступався любiй вiйськовiй базi. Хiба що тiльки замiсть вiйськових в одно строях, тут були секюрiтi, в дорогих трiйках, з прихованими пiстолетами пiд пiджаками. Але й тут був кабiнет, де бували лише одиницi...
Ебл зручно вмостився в крiслi, оббитому темною крокодилячою шкiрою i прикрашеному золотими шляпками на гвiздках.
Вiн в прострацiї, забувши про ту масу справ що були на його плечах, дивився на безкрайнiй простiр моря, темнi води якого зливались на горизонтi з синiм небом. Неподалiк вiд берегу покачувались на мiнливих хвилях рiзнобарвнi вiтрильнi яхти, що були схожi на поплавки.
З-за спини почувся сигнал новiтнього конференц-телефону. Розвернувши крiсло, чоловiк в дизайнерському пiджаку вiдповiв натиснувши потрiбну кнопку.
- Слухаю!
- Це охорона, - почулося з гучномовцiв на телефонi, - Сер до вас вiдвiдувач, професор Деккi Лiстер...
- Проведiть професора до мене. - оживився Єбл, i знову вiдкинувся на спинку крiсла, мрiйливо дивлячись на дивну маску, що висiла на стiнi бiля дверей.
Дверi вiдчинились i ввiйшов немолодий чоловiк в лiтнiй одежi. Вiн явно був одного вiку з головою корпорацiї. Тiльки обличчя його було не таке нiжне i вихолощене, як Єбла. Зморшки засмага i обвiтрена шкiра говорили про те, що професор бiльшiсть свого часу i життя провiв в експедицiях. Чоловiк що ввiйшов, явно був ще молодий душею, доказом чого слугували шорти i чудова новомодна легка сорочка без рукав, не заправлена в квiтастi шорти. Кросiвки, великий солом"яний бриль та великi темнi окуляри закiнчували його одяг, який аж нiяк не вiдповiдав стилю що був заведений в цiй будiвлi.
- Пане професоре, як добре що ви так швидко вiдгукнулись на мiй дзвiнок. Сiдайте в крiсло. Ебл вказав на велике шкiряне крiсло коло свого столу.
-Стiв, можеш iти!
-Так сер! - i покинув кабiнет, зачинивши за собою дверi.
- Маю надiю, моя охорона не надто вас обтяжила?
- Нi, що ви! Хiба можна вiдмовитись, коли тобi погрожують, i тим паче, є можливiсть побачити своїми очима таємничий раритет. - в голосi професора вiдчувся чiткий сарказм, та Ебл цього явно не захотiв помiчати.
-Вибачте старi звички, i моїх працiвникiв, вони занадто прямолiнiйно виконують мої вказiвки. Зате без зволiкань. Але давайте вiдразу до справи. До речi може чогось налити?
- Нi не зараз! - заперечив професор, дивлячись на пляшки з рiдиною декiлькох вiдтiнкiв трьох кольорiв, в вiдкритому барi.
- Добре, тодi до справи! - Ебл розкрив ноутбук i почав щось клацати. Коли вiн знайшов потрiбний файл, то просто розвернув його до професора.
- Поганий ракурс неможливо розiбрати клинопис. Але я вже зараз можу сказати, що такого я ще не зустрiчав. - захоплено заговорив Декс, - якщо це тiльки не фальшивка.
- Нi це не фальшивка. Її знайшли на пiвднi Iспанiї. Сама стелла скоро буде тут. Так що наберiться терпiння, пане професор. У вас буде велика мiсiя. Розшифрувати напис.
Професор вiдiрвався вiд споглядання i пiдозрiло подивився на чоловiка за столом.
- Ебле. В тебе надто задоволений погляд. Щось менi пiдказує, що тут щось нечисте..
- Це лише прагнення слави i свiтового панування.- засмiявся господар кабiнету.
- Так панування! - криво посмiхнувся гiсть. - То якщо в тебе цiєї стелли немає, то менi нема що тут робити. Зателефонуєш коли ця рiч буде в тебе на столi.
Професор натягнув темнi окуляри, встав i пiдiйшов до бару. Подумавши, вiн налив темного вина.
- Декс, в тебе занадто вишуканий смак. Ти знаєш скiльки коштує келих цього вина?
- Так тобi по кишенi. А ще я знаю що пляшку цього вина можна купити лише через аукцiон, раз на рiк! - задоволено вiдповiв гiсть, смакуючи темної рiдини, неймовiрної на смак, - бувай Ебл!
Поставивши бокал, професор покинув кабiнет з гордим виглядом.
Потайнi дверi вiдчинились, i в кабiнет ввiйшов високий чоловiк в прекрасних рисах обличчя.
- Чудово, чудово. Все як ти казав, незнайомцю. Я добре його знаю. Ця знахiдка змусить Декса забути образи. Ти знаєш? Мене турбує питання. Яка тобi в тому користь?
Незнайомець зупинився в пiв обороту до Ебла, дивлячись на дверi. На його вустах сяйнула ледь помiтна посмiшка.
- Я знаю що ти думаєш Ебле. Нi менi ця стелла не потрiбна. Нi як артефакт, нi як золото. Всього цього в мене вдосталь. Менi потрiбно дещо бiльше. Однi шукають достаток, iншi славу, хтось вiру, хтось владу. А менi потрiбнi емоцiї, i грiх цього свiту.
Ебл дiстав, з чудернацько прикрашеної скриньки на столi, товсту сигару покрутивши її в пальцях, насолоджуючись шелестом табачного листа i нiжною м"якою еластичнiстю сигари. На кiнець насолодившись вiдчуттям дотику сигари вiн дiстав запальничку i спробував ту запалити, та з неї сипались лише iскри.
- Бiсова технiка, нiколи не працює коли того потребуєш! - вилаявся в серцях Ебл, кинувши її в корзину для смiття, де жалiсним шурхотом вiдiзвалась зiм"ятий папiр.
Незнайомець, який все таки був його тимчасовим партнером, елегантно провiв рукою, склавши долоню в на пiв кулак, з якого запалала квiтка вогню, i господар кабiнету ледь не вилетiв з крiсла вiд несподiванки. Кiнець сигари запалав вогником. Голова корпорацiї швидко отямився, i зробив кiлька довгих затяжок.
- Вельми дякую! Чудовий фокус! - сказав на кiнець вiн, пускаючи вiд задоволення сизий дим.
- Ти не бажаєш навчити мене цього фокусу? До речi я до сих пiр не знаю твого iменi.
- Саала. - коротко вiдповiв незнайомець, повернувши голову до Ебла.
- Для того щоб запалювати вогонь, тобi треба лише вiра. Або вмерти i воскреснути, обирай сам. Доречи в тебе зараз буде чудова новина.
Незнайомець ледь помiтно посмiхнувся i вийшов з кабiнету.
- Не зрозумiв?! - ошелешено промовив Ебл i в цей час запищав сигнал виклику на телефонi.
- Ебл Сорндон бiля телефону!
- Пане Ебл, це Джина кам"яна дошка в нас. Що нам з нею робити далi?
Голова корпорацiї пiдплигнув в крiслi вiд задоволення.
- Яка вона, опишiть її, що на нiй написано?
В слухавцi лунала тиша i за мить знову почувся жiночий голос.
- Вона з золота, важка. На поверхнi вирiзанi якiсь палички та закарлючки...
- Криптограма... - перебив жiнку Ебл, - слухай уважно кицюню. Через три днi, з аеропорту Мадрида, вилiтає лiтак компанiї " Джин Кормак електронiкс". Так от, маєте бути в Мадридi. Звернетесь в офiс компанiї, до Ернеста дiАльваджiо, i передасте йому пластину. Там на мiстi отримаєте винагороду. I ще Джина, думаю тобi варто приїхати до мене в Ню-Йорк. Досить прозябати на задвiрках свiту.
- Побачимо. Поки що Європа менi подобається.
- Помiркуй Джино. Твiй хлопець вряд чи зумiє забезпечити тобi здiйснення твоїх мрiй...
- Мiй хлопець вже в минулому! - рiзко вiдповiв жiночий голос, i в слухавцi пролунали довгi гудки.
Вечiрня прохолода поступалась мiсцем нiчному мороку. Але зорi не давали йому повнiстю запанувати, проливаючи трохи на землю. Їй завжди подобалась ця пора. Темрява, що ховала, тих ким вони себе мали показувати на людях. А зараз можна було бути собою.
Вона стояла бiля навстiж вiдчиненого вiкна, чи то насолоджуючись холодом нiчної пори, чи то намагаючись видивитись в нiчному небi. Весь останнiй мiсяць наче випав з її життя, i зараз вiн намагався вперто продертись крiзь темряву що накрила цей останнiй мiсяць, така ж холодна i рятувальна як ця нiч.
Сльози котились на схованому мороком ночi, а перед очима в нiчному небi стояло обличчя коханого, що як завжди лагiдно посмiхалось. I тепер посмiється їй в вiчностi. З грудей вирвалось придушене ридання. Руки тримались за дерев"яне пiдвiконня, наче ра рятувальний круг. А перед очима стояло все те що сталось в той чорний для неї день.
Вона в котрий раз ще i ще продивлялась розумом як вони разом проснулись, пообiдали разом, як i робили останнi пiв року. Одягли один одного, вона здригнулась наче знову вiдчула його дотик.
Далi один рятувальний вiд божевiлля туман. Ще i ще вона намагалась згадати, i не могла, через що вони посварились в авто. Через якусь дрiбничку. Та нiчний морок не був помiчником щоб то згадати. Вона лише пам"ятала швидкоплинну гнiтючу образу, i спробу самiй завдати того ж болю коханому. Солонi краплi струмком котились з очей, охолоджуванi нiчним холодом. А його обличчя що лагiдно всмiхалось, наче кажучи що то все важить а нi краплi її сльози, стояло перед очима в чорному нiчному небi всiяному яскравими зорями що мерехтiли далекими лiхтарика. А потiм завiса, все як в нiмому кiно, наче чиясь тiнь чи силует, що побачили обидва, майнула перед авто, i... Свiй крик, що стояв в вухах, i рятувальне забуття.
Але гниючими уламками скла, що краяли душу i серце, проступали уривки наче в туманi, дикий скрип тормозiв, гучний трiск залiза... А далi уривки змiняли швидко один одного. Вода, тiло коханого пробите якоюсь товстою залiзякою, наскрiзь, переривчате судорожне дихання його. Вона не пам"ятала його обличчя в той момент. Не пам"ятала як кричала, не пам"ятала про свої потуги його спасiння, не пам"ятала його останнiх слiв. Все наче сховане нiчним рятiвним мороком, що спас розум вiд божевiлля. I чийсь ледь вiдчутний силует, цупкi обiйми, що спасли її вiд того аби залишитись з коханим навiчно в небуттi. I далi мiсяць наче небуття. Наче вона випала з життя на той час. Примарне обличчя коханого наче звало її до себе, манило, тягнуло як магнiт. Все сильнiше i сильнiше. I знову вiдчуття тих же мiцних обiймiв, що врятували її в водi, привели її в себе. Вона з швидкоплинним острахом побачила що ще трохи i полетить вниз, перехилившись в вiкнi.
- Зачекай! Не треба туди поспiшати! - почувся чийсь приємний i заспокiйливий голос. Голос незнайомця, але таке враження що цей голос наче не те що знайомий, а належав iншiй її частинi. Нi не голос її коханого. Когось iншого... Хтось обережно її притримуючи майже внiс крiзь вiдчиненi вiконнi ставнi в вкриту мороком кiмнату.
- Не поспiшай туди звiдкiля немає вороття в цей свiт.
Молода жiнка здригнулась. На якусь мить її охопив страх.
- Не бiйся мене. Я не завдам тобi болю. Твiй час ще не настав.
В її пам"ятi повстали уривки. Чогось недавнього. Обличчя незнайомця. Що весь цей час, мiсяць, потай а коли i вiдкрито з нею розмовляв, втихомирюючи бiль її душi. I вiд його голосу дивного на подив ставало легше. Гнiтючiсть i бiль що розривав її розум вiдступали. Вона чомусь знала що цей незнайомець не завдасть їй шкоди. Знала що вiн наче янгол охоронець захистить її, захистить вiд усього, наче тато. Нi наче щось iнше. Щось чому вона не могла поки вiдчути назву.
Вiн посадив її обережно на диван, i м"яко пройшовши включив нiчну лампу, пригасивши її якомога до меншого свiтла.
- Хто ти?!!! Ти зi мною був весь цей час пiсля аварiї?
- I не тiльки пiсля, я був з тобою завжди, оберiгав тебе.
- Ти мiй янгол - охоронець? - чомусь ствердно запитала вона, а нi скiльки не думаючи що її слова можна прийняти за божевiлля. - Ти врятував мене з води?
- Так, я! Я врятував. Я не можу змiнити твоєї долi, але можу завадити змiнити її iншими.
Жiнка ридаючи вткнулась в подушку на диванi, вiддаючи їй свої гiркi слози.
- Плач, вiдпускай свiй бiль.
Його рука нiжно доторкнулась до її руки, i її наче током вдарило. Щось тане... Щось не зрозумiле, приємне, тепле, заспокiйливе.
Вона згадала як вiн вiдкрився їй хто вiн. I вона чомусь повiрила. Не перепитувала, на насмiхалась, не сумнiвалась. Наче завжди вiрила.
- А що, потрiбно було обов"язково проводити нас через бiль нас через бiль, щоб ми знали хто ми є насправдi в душi?
- Цього я не знаю. Я всього лиш янгол, що як i ви, шукаю свiй шлях до втрачених небес. Всi ми шукаємо, Однi це усвiдомлюють iншi нi.
- Скажи, чому я повинна тобi вiрити? Ти так розмовляєш наче втiкач з психушки. - спровокувала жiнка свого рятiвника, навiть сама того не розумiючи. Адже одне його перебування поруч, заспокоювало її бiль.
- Я знаю Заграво, як це важко ламати те до чого так звикли. В вашому розумiння янгол обов"язково повинен бути з крилами що важким саваном досягають землi, свiтитись, позбавляти болю i карати. Нi це не так. Ми лиш допомагаємо не зiйти з правильного шляху, оберiгаємо. Йдемо дещо тобi покажу.
Вона знiтилась i вiдчула себе повною дурепою.
- Нi, не треба. Якщо хочеш бути янголом. Будь ним. Менi того вистачає. Ти на мене якось дивно впливаєш. Мiй бiль вщухає. Але я почуваюсь такою самотньою. Наче весь свiт пiшов проти мене. Менi дуже погано. Нiхто так не страждає як я! Я кохала його. Всiм серцем.
Зранку ми посварились, вiн сiв за кермо i... - її слова змiнились сльозами. В темрявi було чутно лиш її плач.
Той хто назвався янголом, поглянув у вiкно, на розмитi мороком силуети багатоповерхiвок, i сказав:
- Iдемо зi мною. На дах. Я покажу тобi свiт, якого ти не знала.
Вiн повiв її за собою, нiжно тримаючи за руку. I навiть якщо i хотiла б заперечити, не змогла. Його дотик, був настiльки лагiдним , що опиратись не було тями, вiд нього плинуло спокоєм, безпекою.
Нiч наступала дуже швидко, перебираючи владу в свої руки. I над мiстом панували нiчнi сутiнки, подекуди вже горiли лiхтарi. I нiчний морок сховав вiд тих небагатьох перехожих.
Жiнка плакала, проте сльози вже скiнчились, i залишився лиш бiль. Бiль що був дужчим за фiзичний. Бiль якому не було знеболювального окрiм часу. Вона ледь тремтiла, чи то вiд безсилля, чи то вiд горя. Цього мiсяця ночi були прохолоднi. I лишалось як ще снiг не випав.
Обабiч пари проносились поодинокi нiчнi авто, що з"являлись з пiтьми i з гуркотом в пiтьму зникали. Чоловiк на якому був довгий чорний плащ, нiжно тримав жiнку за плечi, з всiєю нiжнiстю, на яку був здатний.
I її сльози зникли. I бiль потрохи вщухав, щось тепле i приємне знову оселилось в її єствi, наче повернулись тi щасливi недалекi днi, в якi вона була щаслива...
- Якщо ти янгол... Можеш показати свої крила? - на кiнець заговорила Заграва трохи нерiшуче, щоб хоч трохи вiдволiктись вiд сумних думок, що заполонили її розум.
- В мене їх немає.
Молода жiнка вiдчула в його голосi смуток i тугу. Здалося навiть. Що свiтло поодиноких лiхтарiв, що вiдкидали їх тiнi, стало холодним i живим. Його понура голова пiднялась до темного нiчного неба.
- Янголи хоч i довершенi, але й вони мають вади. Крила то вiра. I коли вiн втрачає крила то вiн втрачає вiру. Частину себе. А бiль в потрiбнiй мiрi з"єднує вiру i душу. I коли вони з"єднуються тодi i повертаються крила. Мої ще не повернулись. - тихо сказав вiн з сумом i тугою.
- Але як це стосується людей? - в її голосi вже чулись нотки прихованої лютi, якi янгол вловив. Скосивши на неї поглядом, розглядаючи її затiнений профiль.
- Бiль допомагає вiдкрити вам свою суть. Своє iстинне єство.
Зникло все, душевний бiль, скорбота, смуток. Залишився лиш затишок i якесь, що не можна виразити словами, вiдчуття благодатi. Їй здавалось. Що якби цей знайомий незнайомець наказав їй вмерти, то вона вмерла б. молода жiнка вiдчувала, що вiд нього йде якась сила.
- Лiзь наверх. Перша. Я буду позаду, пiдстрахую. - його голос змiнився, став сильним i владним. I ця перемiна її злякала.
Заграва поглянула вгору, та дах десь зникав в темрявi, i лиш рiдкi освiтленi вiкна були орiєнтиром.
- А якщо нас замiтять? - вперше вона злякалась сама не знаючи чого.
- Не замiтять. Нiхто не побачить того що я не дозволю. Не бiйся.
- А може не треба?
- Треба. Iнакше твiй бiль тебе зламає. Iнодi шокова терапiя допомагає. Його власний голос змусив її лiзти вгору, i вона навiть не думала опиратись.
Руки тремтiли i вiд страху i холоду в шкiру впинались гострi голки. В головi паморочилось, та вона лiзла i вiдчувала янгола позаду. I це надавало їй сил. Вони мовчки пiдiймались драбиною, поки не опинились на даху.
- Дах, це найкраще мiсце, бо можна побачити людей згори, вiдчути їх. Тут свобода. Тут ти дивишся на свiт iншими очима, наче збоку. - говорив її супутник, поволi пiдходячи до краю даху. Вiн ступив на край парапету i в Заграви ледь не зупинилось серце.
- Зачекай. Ти що хочеш робити? Давай тiльки без дурниць...
- Йди сюди! - перебив вiн жiнку, так лагiдно, що вона не знайшли сил i причин сперечатись. Заграва пiдiйшла до парапету i поглянула на все ще так вже знайомого незнайомця, чекаючи що вiн скаже.
Янгол присiв на в почiпки i видивляючись щось внизу заговорив.
Вiн говорив, вказуючи на деяких людей, що ходили там внизу. Вiн розповiдав їй про їх бiль. Про їх боротьбу. Про їх пошук самих себе, пошуки сенсу жити далi. I їх бiль проходив наче крiзь неї, спочатку розриваючи її душу на частини, а потiм наче збираючи назад, склеюючи як фiлiгранний майстер.
Заграва розплакалась вiд лютi i безсилля, впавши колiнами на холодний дах. ЇЇ обвiвав холодний вiтер, а його слова плинули нiби здалля.
- Людина якiй я вiддала всю себе... Її нема... - її слова супроводжувались риданням. А нiчна темрява ховала її сльози, - як менi жити без нього?
- Заграва! Це добре що ти вiдчуваєш бiль. Що ти вiдчуваєш важкiсть втрати. Та ти повинна це все пропустити через себе i вiдпустити. Iнакше просто твої вчинки що будуть пiсля, можуть призвести до втрати найцiннiшого що в тебе є. Чистої душi. Частинку якої ти можеш подарувати iншому. Не сперечайся. Слухай. Життя то постiйний пошук iншої своєї половини. Не можна бути самiй, це не кiнець свiту. Вiр що зустрiнеш того хто вгамує i вилiкує твiй бiль. Вiдчуй Бога. Що вiн до тебе промовляє.
Незнайомець, чийого iменi як на диво вона до сих пiр не знала пiдвiвся. Його погляд був направлений в далечiнь. I молода жiнка вiдчувала його смуток. Наче ця ледь видна в нiчнiй пiтьмi постать, була з"єднана з нею i духовно i розумово.
Зненацька його голова рiзко повернулась i вона вiдчула хвилю стурбованостi i настороги.
- Що сталось?
- Тихо! Все добре. - спробував вiн її заспокоїти. Її спаситель стояв завмерши, чи то прислуховуючись, чи то намагаючись щось вiдчути.
- Швидко тiкай. До пожежної драбини!
Тепер його голос був стурбований, владний що не терпiв сперечання.
- Навiщо? Що сталось? - занепокоїлась Заграва, стурбовано озираючись, та крiм нiчної темряви та освiтлених вiкон iнших багатоповерхiвок не бачила.
- Йди звiдси, я тобi кажу. Тут неможна тобi залишатись.
Стурбовано озираючись довкола, вона побiгла до краю даху. Подивилась вниз, та її ховала лиш темрява. Декiлька раз глибоко, для заспокоєння вдихнувши глибоко, вона вже готова була взятись за запiзнi поручнi, та на мить повернулась, щоб побачити напружену постать янгола. I зненацька з темряви винирнула ще одна постать. В короткiй куртцi, короткою зачiскою, i вiд неї линув морок i жах.
- Вiтаю Домiнiоне! - почувся його зичний голос, в якому дзвенiли жорсткi металевi нотки.
- I тобi вiтання Сивiлло! Коротко вiдповiв її супутник, не озираючись, якого iнший незнайомець назвав дивним iм"ям.
- Брате вiдкрий таємницю, як тобi вдається впiзнавати що до тебе наближаються, i хто є хто? - знову запитав металевий голос з-за спини.
- Твiй голос нi з чиїм не сплутаєш, брате! - холодно вiдповiв той кого назвали Домiнiоном.
- Мене завжди дивувала твоя здатнiсть, вiдкидати емоцiї i ставати холоднокровним. Жодних почуттiв. Дивно. Домiнiоне, повернись до нас!
На обличчi спiвбесiдника Сивiлли майнула ледь помiтна посмiшка, прихована темрявою. Вiн повернувся обличчям до спiврозмовника роздивляючись його постать, наче намагався щось згадати.
- Сивiлла. Навiщо? - в його голосi i питаннi вiдчулась не прикрита провокацiя. I iнший вiдчув це.
- Ти знайдеш спокiй, який так довго чекав. Повертайся i матимеш те до чого прагнеш? - пролунав впевнений голос вiд постатi схованої нiчним мороком.
- звiдкiля тобi вiдомо чого я прагну? Чому такий впевнений, що зможе менi дати твiй повелитель те що я хочу? - Домiнiона роздратували слова прибульця, i вiн ледь не зiрвався. Та не дарма його витримка була зразком для iнших. Вiн як нiхто вмiв вчасно спинитись i вичекати мить.
Сивiлла вiдчув цю щiлину i продовжував гнути свою лiнiю, не кваплячись до рiшучих дiй.
- Ти знаєш що Люцифер не мiй повелитель! Я з ним тому, що вiн хоче кращого для людей, для свiту.
- Та невже?! Вже не раз своїми прагненнями та дiями змiнював те що створював Господь!
- Так. Але досяг свого. I людину створили в кiнцi кiнцiв. I надали їй волю. Тiло не створене щоб поєднуватись з душею. I ти нам потрiбен. Ти потрiбен самому собi. Ти потрiбен Єдиному таким яким ти є. Не треба боротись з собою. Звiльни свою сутнiсть i вiру, вiд земних лабетiв. Стань поруч з нами. I небеса будуть твоїми.
Домiнiон закрив очi, насолоджуючись холодним вiтром, що овiював його, та думав де зараз дiвчина. Надто добре вiн знав Сивiллу. Той заради спасiння, ще одного брата, нiколи не навiдувався в свiт. Його витримка була його ярмом. Вiн вмiв вмовляти, та не вмiв довго тримати себе в руках.
Та що коли вiн правий? Що коли дiйсно це i є той момент, коли треба пожертвувати собою? Своїм духом. Що коли це його призначення. Тодi всi тi роки що вiн провiв в цьому свiтi, серед людей, пройшли дарма. I саме через це, вiн не чує Бога. - О Боже дай менi сил вiдчути iстину!
Сивiлла, лукаво всмiхаючись, що ще трохи i вiн досягне свого. Нехай навiть не те задля чого вiн тут, але Люцифер буде радий поверненню ще одного брата в лоно. Його пальцi випрямились наче пазурi хижака, i вiн був готовий зробити останнiй крок.
Так вiн готовий був зробити вибiр, та все ж було щось, що його дух змушувало вiдтягувати рiшення.
Сивiлла був таки правий, та щось наче було не так. Надто все просто, але ж шляхи господнi незвiданi.
Домiнiон, якого роздирала потрiбнiсть зробити вибiр повiльно закрив долонями очi, якi й без того в нiчнiй пiтьмi нiчого не бачили, в надiї зiбратись з думками. Його долонi ковзнули далi по висках, пригладжуючи довге волосся. Та рiшення давалось нелегко. Його дух був проти, як раптом вiн ледь вiдчув збентеження жiнки. Це розвiяло новi вiдчуття що його заполонили, наче полуда з очей спала. Вiн був здивований тим що вiдчував страх i занепокоєння жiнки. Вона десь поруч. Залишилась. I тим не тiльки накликала небезпеку на себе, але й спасла його. Да-а-а, що, що, а Сивiлла вмiє говорити. Але не тiльки це. Пiд час першої вiйни на небесах, вiн не став нi на чий бiк. Пiд час другої на сторону Люцифера. I ледь не допомiг перемогти. Саме вiн, Домiнiон, втратив тодi вiру. У все, а головне в самого себе. Вiн вiдвернувся вiд всiх. Зробивши свiй вибiр. I втратив небеса. I те що Сивiлла вирiшив його спонукати є свiдченням, що його час робити свiй вибiр ще на настав.
- А який сенс? В тому що вибiр я зроблю зараз?
Ця ледь насмiшлива, наче виклик, фраза, змусила скритого мороком незнайомця, вiд якого по шкiрi молодої жiнки, пройшлися холоднi голки, здригнутись вiд розгубленостi.
- Домiнiоне ти страждав! Твiй час прийшов! Тому я тут. Зроби свiй вибiр. Нетерплячiсть Сивiлли давала про себе знати. А помножена на розгубленiсть, вона давала перевагу в цiй мовнiй вiйнi Домiнiону, який коротко вiдповiв.
- Що спiльного у мого страждання з моїм вибором?
- Домiнiон, ти страждав. Ти вiдчув те що вiдчувають люди. Ти знаєш, що їм не вистачає. Зроби вибiр.
- А який сенс? - знову ця, наче насмiшлива фраза, глибоко задiла самоповагу спiвбесiдника, який почав проявляти занепокоєння i роздратованiсть.
Постать, яку янгол назвав Сивiллою, почала потроху рухатись. Розмита нiчною пiтьмою тiнь ледь повернулась. Абрис голови змiнився, наче вона поверталась зi сторони в сторону. В положеннi тiла незнайомця вiдчулось напруження. I Сивiлла знову заговорив.
- Домiнiоне! Я вiдчув душу...
- Що тобi до тiєї душi? Чи може ти вирiшив хоч чимось задовiльнитись? Мене тобi не вдалось привернути. Так хоч невинною душею спробуєш пом"якшити прихильнiсть того, чиє iм"я означає свiтлоносний? Нi ти надто сильний, надто впевнений в собi i своєму виборi.. не я тобi потрiбен. Так Сивiлло?! - Домiнiон напружився весь, готовий до реакцiї спiврозмовника.
- Домiнiон, ти завжди знаєш що виконую те що менi дають робити. Скажи де вона, i наступного разу, ти будеш мати шанс зробити вибiр. Iнакше я його зроблю за тебе! А її я так чи iнакше знайду. I ти не зможеш менi завадити.
Те що Сивiлла не кинувся на нього здивувало янгола, та чого вiн ще чекав? Багато чого могло змiнитись там. I прибулець мiг таки зрозумiти дещо
- Буде в мене шанс робити вибiр, чи не буде, та єдине що я знаю, час ще не прийшов. I тобi також невiдомо коли мiй час прийде, як розгледiти якого кольору очi у тiєї душi, що ти шукаєш в цiй нiчнiй темрявi!
Та навiть це не змусило спiврозмовника втрати врiвноваженiсть. Та голос Сивiлли, чия постать все ще знаходилась в гущi нiчного мороку, став ще жорсткiшим.
- домiнiоне. Я прийшов за тiєю душею. Де вона?! Скажи, iнакше я заберу твiй дух в пекло. I ти знаєш що я це зроблю. Тим що ти не зробив свого часу вибiр, ти вiдкрив для себе шлях туди. Я знаю, що ти шукаєш загублений рай тут. Та добре знаєш, що його вже немає. Люди його втратили, а завдяки вам його втратили й ми. Подивись довкола. Нiколи нiч в раю не була такою темною. Нiколи рай ще не був таким жахливим. З цим мiсцем навiть пекло не зрiвняється. Той хто створив все, вiн дав людям шанс. Та не мав права, давати змiнювати рай, губити, змiнювати. Домiнiоне. Та душа значить для мого повелителя ще менше нiж для людей вiра. Вiн може її очистити i вiддати в лоно Господа. Вона нiчого не змiнить. Нам потрiбен ти. Бо в тобi, як i в менi, як i в Люциферi, як i в наших братах, частина сили господа, його мудростi, його задуму. Якщо ми об єднаємось ми зможемо об"єднати i землю i небеса. I очистити рай вiд скверни.
Сивiлла замовчав, починаючи повiльно рухатись. Домiнiон стояв наче зачарований. Вiн просто дивився в темряву, де зникла жiнка i намагався вiдчути, чи дiйсно те що сказав Сивiлла, є тим про що вiн думав. Так, почасти то було так. Домiнiон навiть не розумiв, що дав спiвбесiднику волю дiяти. Вiн наче зробив свiй вибiр.
Нiчна темрява довкола. Навiть почуття молодої жiнки, що схвильовано дивилась з-за парапету, вчепившись в драбину, вже не пробивались крiзь його невизначенiсть.
А темна постать все ближче i ближче була бiля янгола.
Сивiлла зупинився праворуч вiд Домiнiона, напружуючись i готовий вдарити. Пальцi лiвої руки напружились, готовi встромитись в груди. Та на якусь мить вiн завмер, наче щось згадав. З"явилось те вiдчуття, що вiн давно забув. Благодать, духовний спокiй, любов. На його очi наче якесь марево найшло. Знов вiн серед своїх братiв, радiсний, благословенний, ще до падiння першого янгола...
Мана зникла так же зненацька як i з"явилась. Вiн стояв на даху, а перед ним темна постать Домiнiона. Того чий дух вже належав йому, а вiрнiше тому хто його послав!
А може Домiнiон таки правий? Може дiйсно його вибiр був надто поспiшний?
- Нi я зробив той вибiр, який рахував вiрним... - вигукнув голосно, пiднявши голову до неба незнайомець i вдарив з короткого але сильного замаху...