Аннотация: Некоторое время назад я уже выкладывала одну главу из этой сказки - под названием "Носки для медвежонка". А теперь публикую всю сказку - на языке оригинала, то бишь на украинском...
Маленькiй Лесi, без якої не було б цiєї казки.
Мама.
Iсторiя перша,
про те, як Леся познайомилася з домовичком Стрибушкою
Про те, що в її кiмнатi живе домовичок, Леся довiдалася зовсiм випадково.
В той день її вперше залишили вдома саму. Сталося так, що, заколисавши Лесю, мама вирiшила збiгати в крамницю. Але маленька прокинулася через декiлька хвилин пiсля того, як за мамою зачинилися дверi.
Леся розплющила очi.
- Мамо!..
Тиша. Мала здивувалася - мама нiколи не залишала без уваги цей вигук. Помовчала i покликала знову:
- Мамо! - i знову прислухалася. - Мама, мама. Мама!.. - повторювала Леся, а з оченят вже починали котитися прозорi намистинки.
I раптом з-пiд лiжечка почувся невдоволений голос:
Леся нахилилася i зазирнула пiд лiжечко. Але там крiм коробки зi старими iграшками не було нiчого. I Леся розчаровано зiтхнула:
- Та... я не бачу тебе...
- Звiсно, не бачиш - тобi цей мотлох очi заступив. Ану, швиденько вилiзай та допоможи менi.
Дiвчинка злiзла на пiдлогу, нахилилася i потягла на себе коробку з iграшками. Дивна рiч, цього разу важка коробка легко пiддалася її маленьким ручкам, i Леся вже майже витягла коробку, як раптом вiд несподiванки сiла на пiдлогу.
З iншого боку за коробку трималась якась дивна iстота. Маленька дiвчинка, з розкуйовдженим рудим волоссям, кирпата та вся в ластовиннi, зростом була ледве-ледве Лесi до колiн. Одягнута манюня була у товстий плетений светр синього кольору, коротку зелену спiдничку, а на ногах мала великi червонi вовнянi шкарпетки. На Лесю глянули веселi зеленi очка.
- Привiт! - мовила iстотка. - Мене звуть Стрибушка!
- Привiт... Ти - домовичок? А я - Леся...
- Чула. Ти iнколи так верещиш...
- Я не верещу. Я просто голосно кричу.
- I чого? От чого ти зараз кричала?
- Я прокинулася, а мами нема... - з Лесиних оченят знову посипалися слiзки.
- От яка ти, - невдоволено зiтхнула Стрибушка. - Ну i що ж такого, що мама до крамницi пiшла? Ти ж спати зараз повинна. Ану, швиденько в лiжечко, бо мама прийде, а ти сидиш тут на пiдлозi. Що вона скаже?
- Я боюся сама засинати... Очка заплющую, а в них темрява лiзе.
- А ти не сама. Я ж завжди пiд лiжечком твоїм сиджу. Ну, лягай i лежи тихенько. А я тобi пiсеньку заспiваю.
Леся залiзла в лiжечко. Стрибунка поправила дiвчинцi ковдрочку, сiла скраєчку - зовсiм як мама - i тихесенько замугикала пiсеньку без слiв. I чи вiд цiєї пiсеньки, чи, може, тому, що Стрибушка-домовичок навiвала якiсь легесенькi чари, оченята у дiвчинки заплющилися самi по собi, i Лесюня поринула у сон - спокiйний та солодкий. А Стрибушка ковзнула пiд лiжечко, i звiдти ще деякий час чулася тихенька пiсенька- присипляночка.
Тут i мама додому повернулася. Зайшла в кiмнату, подивилася на доцю... "Спить..." - подумала мама i зачинила дверi.
А Стрибушка пiд лiжечком хитренько посмiхнулася.
Iсторiя друга,
про те, як Леся посварилася iз Стрибушкою i що з цього вийшло
Леся сидiла в своїй кiмнатi i задумливо перебирала iграшки. Нуднувато їй було... Тато ще з роботи не прийшов, мама на кухнi вечерю готує... Хотiла було їй Леся допомогти, але мама вiдiслала доню в кiмнату. I ось дiвчинка, трошки ображена, висипала на пiдлогу iграшки та намагалася побудувати пiрамiдку з кубикiв. Вона простягла ручку по великий червоний кубик i в цей час почула за спиною тоненький голосочок:
- Нi-нi, не цей, не цей!
Леся повернулася i побачила руденьку iстотку.
- Стрибушка! - зрадiла дiвчинка. - Як добре, що ти прийшла! А то я тут сиджу i сумую.
- Ти що? - здивувалася Стрибушка . - Хiба ж можна сумувати, коли маєш стiльки iграшок?
- Ще й як можна, - зiтхнула Леся. - Ти ж i сама знаєш...
- Нi, не знаю... В мене ж немає iграшок.
- Як, зовсiм?
- Зовсiм... Можна, я з тобою пограюся?
- Так-так, звичайно! Давай гратися разом!
Деякий час подружки гралися кубиками. При цьому домовенятко жваво крутило головою на всi боки, роздивляючись Лесинi "скарби". Та ось Стрибушка помiтила серед iграшок щось яскраве i взяла в ручки маленького гумового песика.
- Який гарнесенький! - захоплено прошепотiла вона.
I тут Леся раптом закричала:
- Нi! Поклади! Це моя iграшка! I лялька моя, i кубики мої!.. I взагалi, це моя кiмната!..
Стрибушка слухняно поклала песика на пiдлогу, зиркнула на Лесю з-пiд лоба...
- Ех, Лесю, - зiтхнула вона, - я думала, ми з тобою друзi... А ти просто жадiбне вередливе дiвчисько, - i Стрибушка зникла в своєму кутку пiд Лесиним лiжечком.
Дiвчинка зробила вигляд, що не помiтила цього. Її образили слова Стрибушки. "Як так, то я й сама чудово пограюся.." - промурмотiла Леся. Але iграшки почали поводити себе якось дивно: лялька не хотiла розплющувати очка, машинка їхала зовсiм не туди, куди хотiла дiвчинка, а кубики весь час розсипалися i розкочувалися по кiмнатi... I Леся чомусь згадала, як слухалися iграшки Стрибушку, як весело було гратися з маленьким домовичком... Трохи подумавши, дiвчинка рiшуче встала, попрямувала до лiжечка i зазирнула вiд нього.
- Стрибушко, виходь... Ну будь ласка...
З-пiд лiжечка визирнуло ображене личко. Зеленi оченята дивилися зовсiм не весело, а на щiчках блищали вологi дорiжки слiзок. Леся зовсiм знiтилася.
- Стрибушко, миленька, пробач мене, ну будь ласочка... - скоромовкою прошепотiла вона. - Менi так соромно, так соромно... Я зовсiм не хотiла тебе образити... Ну вибач будь ласка, а то я зараз сама заплачу-у-у!..
Стрибушка пiдiйшла до дiвчинки i простягла їй ручку:
- Ну все, мир. Тiльки бiльше не будь такою. Умова?
- Умова! - зрадiла Леся. I додала: - Якщо хочеш, бери собi того песика... Я тобi подарую його, добре?
Домовенятко, несмiливо позираючи на свою подружку, простягло ручку до гумового песика, який їй так сподобався.
- Я справдi можу взяти його собi?
Леся кивнула.
- Ой, спасибi! А... тобi не шкода? - спитала Стрибушка, обома ручками притискаючи до грудей подарунок.
- Шкода, - зiтхнула Леся. - але ти ж будеш давати менi погратися ним? Хоч iнколи?..
Iсторiя третя,
про те, як було приборкано велетня.
У недiлю Леся прокинулася, як завжди, дуже рано. Глянула у вiконце - i просто очам своїм не повiрила. Двiр, ще вчора нудний та сiрий, був вкритий бiлою пухнастою ковдрою.
- Стрибушко, дивись, снiг випав! - закричала Леся i застрибала по кiмнатi на однiй нiжцi. - Ура! Будемо сьогоднi на санчатах кататися!
- На санчатах? - блиснули з-пiд лiжка цiкавi зеленi оченята. - I я теж хочу!..
- Ой, Стрибушечко, правда, давай разом пiдемо! А то все сидиш у кiмнатi. Нудно ж тобi, мабуть?
- Нудно, - зiтхнула Стрибушка. - Але... Як же я буду по снiгу бiгати? Вiн же такий глибокий, а я - маленька...
- А я тебе у хустку закутаю i на руках носити буду - як ляльку! Згода?
... А на заснiженiй вулицi вже вирувало життя. Дiтлашня з навколишнiх будинкiв з веселим вереском мчала з гiрки на санчатах, грала в снiжки, робила снiгову бабу... Не вiдставала вiд друзiв i Леся, яка обережно притискала до себе закутану в теплу хустку руду симпатичну ляльку. Коли була впевнена, що її нiхто не чує, мала нахилялася до Стрибушки i питала:
- Ну як, весело?
I Стрибушка радiсно посмiхалася у вiдповiдь.
Раптом пролунав крик:
- Тiкайте! Акбар з ланцюга зiрвався!
Дiти перелякано кинулися врозтiч. Усi вони добре знали лютого сусiдського пса, який сердито гавкав i гарчав на кожного, хто проходив повз двiр його господаря. I ось тепер ця тварюка мчала вулицею з палаючими вiд лютi очима, i всi квапилися забратися геть з його дороги.
Кинулася навтьоки i Леся. Але раптом її санчата за щось зачепилися, i дiвчинка впала личком у снiг. А коли пiдняла голову, то побачила, що перед здорованем Акбаром вiдважно стоїть маленька Стрибушка. Вона тiльки слово йому сказала, i пес сiв на снiг, знiяковiло помахуючи хвостом.
А коли дiти насмiлилися повернутися на гiрку i глянути, куди ж подiвся злий пес, то їх здивуванню не було меж. Той самий лютий Акбар, якого всi так боялися, возив по двору санчата, на яких сидiла i радiсно смiялася маленька дiвчинка з рудою лялькою на колiнках. Леся озирнулася на друзiв i махнула рукою:
- Не бiйтеся! Iдiть, вiн i вас покатає!
Аж до самого смерку катав Акбар веселу дiтлашню, поки не прибiг його господар. Вiн повернувся додому i помiтив, що собаки немає у дворi. Нажаханий, кинувся шукати. I несподiвано знайшов серед галасливої малечi, яка гралася з лютою вiвчаркою, наче з пуделем або болонкою.
- Ну i дива... - прошепотiв хазяїн Акбара, витираючи спiтнiле чоло. - Якби я сам цього не бачив, нiколи б у свiтi не повiрив...
Iсторiя четверта,
про те, як у Лесиному будинку з"явився новий мешканець
Леся i Стрибушка гортали книжечку "Кошеня на iм"я Гав", i Леся розповiдала домовичку про веселi пригоди котика.
- Якби менi хотiлося мати кошенятко... - зiтхнула Леся.
- А ти попроси маму, - сказала Стрибушка.
- Просила... вона каже, що їй бiльше до вподоби цуценята. А цуцика зараз заводити не можна: вони з татком працюють, а я ще занадто мала, щоб самiй його доглядати... От якби... - i Леся мрiйливо замовкла.
- Що "якби"?
- Якби кошенятко саме прийшло до нас!.. Зараз же зима, надворi холодно. Мама добра, не вижене ж вона малого на вулицю. Правда?
- Правда, - посмiхнулася Стрибушка. - А що ж, може, так i станеться. Знаєш, як воно буває в життi: якщо чогось дуже-дуже захочеш, то твоє бажання може i справдитися.
- От гарно було б!
Минуло декiлька днiв. Леся вже майже й забула про цю розмову.
Якось гуляла Леся на вулицi. Бачить, а бiля заснiженого пеньочка сидить маленька сiренька грудочка. Придивилася дiвчинка гарненько, а то - кошенятко! Лапочки пiднiмає, щоб зiгрiти, i на неї дивиться, немов просить про щось. Леся кинулася до кошенятка, схопила його на руки i мерщiй побiгла додому.
- Мама! Тато! Дивiться, кого я знайшла!
Мама аж руками сплеснула:
- Бiдолашне, та воно ж геть змерзло! А ну, закутуйте його в щось тепле, а я йому молочка зiгрiю.
Всi заходилися довкола кошенятка. I Стрибушка зi свого куточка визирнула, дивиться на метушню i посмiхається.
А кошенятко зiгрiлося, напилося тепленького молочка, згорнулося калачиком i солодко заснуло.
- Мамо, - несмiливо запитала Леся, - можна, воно в нас залишиться? - i бачачи, що мати вагається, швиденько-швиденько додала: - Я сама його доглядатиму, матусечко, правда-правда, ось побачиш!
- Подивимося, - сказала мама. - Не виносити ж такого малого знову на снiг та на холод.
На тому i вирiшили. Тато принiс з комiрчини великий кошик, мама з м"якеньких ганчiрок в кошику гнiздечко обладнала. Туди й поклали пухнасту Лесину знахiдку. I дiвчинка понесла кошичок з кошеням, яке так i не прокинулося, до своєї кiмнати. Поставила кошеняткове лiжечко бiля свого власного i сiла поруч.
- Ось бачиш, - пiдiйшла до неї Стрибушка. - Як ти хотiла, так усе i сталося.
- Угу, - промурмотiла Леся. - А як його звати?
- Не знаю, ось прокинеться - запитаємо.
- А ти вмiєш з кошенятами розмовляти? - здивувалася Леся.
- Авжеж, - вiдповiла Стрибушка. - Яким би я домовиком iнакше була?..
Через годину Леся з кошенятком на руках вийшла до батькiв:
- Мамуся, татусь! Кошенятко сказало, що його звуть Лапуня!
А коли прийшла нiч i Леся вклалася у лiжечко, Лапуня лежала поруч з нею у своєму кошичку i задоволено муркотiла. I засинаючiй Лесi раптом здалося, що Стрибушка з свого куточка тихенько пiдспiвує кошенятковi.
Iсторiя п"ята,
про те, як Леся святкувала день народження
Леся вбiгла у кiмнату i ще з порога закричала:
- Стрибушко! Стрибушко! Дивись, яке у мене платтячко! I новенька книжечка! I красива лялька!
Стрибушка захоплено роздивлялася Лесинi обнови:
- Так багато всього? Де це ти взяла?
- Це менi мама подарувала! А це - тато! А це - бабуся!
- Як цiкаво! I всi - в один день?
- Ще б пак! Адже у мене сьогоднi - день народження!
- День народження? А що це таке?
- Ти не знаєш?! - вражено вигукнула Леся. - Це ж такий чудовий день! Усi дарують подарунки i нiхто не сварить, хоч би як я не пустувала!
- I я хочу, щоб у мене... цей... як його... день народження!..
- То ж у чому рiч? Ти тiльки скажи, коли, а ми вiдсвяткуємо!..
- Та я не знаю... - зiтхнула Стрибушка. - У домовикiв якось не заведено святкувати днi народження... А менi так хочеться подарункiв... I щоб мене не сварили.
З цими словами дiвчинка вибiгла з кiмнати, та так стрiмко, що домовенятко тiльки здивовано заклiпало зеленими оченятами.
А Леся пiдбiгла до мами i попросила:
- Мамуню, а можна, я зараз у своїй кiмнатi з однiєю подружкою трохи посвяткую?
- З якою подружкою? - здивовано звела брови мама.
- Ну, там, у моїй кiмнатi, маленька така...
Мама, мабуть, подумала, що Леся лялькам хоче свято зробити. Тому сказала:
- Але ж у тебе є iграшковий посуд i меблi ляльковi.
Дiвчинка заперечила:
- Так, але ж день народження у мене справжнiй! А який же день народження з iграшковими тiстечками?
- Ну ще б пак, - посмiхнулася мама. I дозволила Лесi взяти до кiмнати i тiстечка, i печиво, i навiть два шматочки торта вiдрiзала. А потiм налили чаю у чашечки i допомогла донести все до кiмнати.
А Леся взяла на своїй поличцi книжечку про рукавичку, маленьку гумову кицьку та яскраву стрiчку. I зазирнула пiд лiжко, куди без неї сховалася сторожка Стрибушка.
- Стрибушко, виходь скорiше!
Домовичка визирнула iз своєї схованки. Леся схопила малу на руки i закружляла з нею по кiмнатi:
- Вiтаю тебе з днем народження!
- Але ж це у тебе день народження, - заперечила Стрибушка.
- Ну то й що, будемо святкувати нашi днi народження разом. Ти згодна? - i Леся простягла подружцi свiй дарунок.
- Так... - домовичка розпливлася у посмiшцi. - Ти так добре це придумала!..
А потiм вони пили чай з усякою смакотою. Леся сидiла на своєму стiльчику, а Стрибушка розташувалася просто на столi. I хоча мама поклала на тацю не так вже й багато ласощiв, та скiльки ж там треба маленькiй дiвчинцi i маленькому домовичку?
Iсторiя шоста,
про те, як Леся i Стрибушка гралися в кубики
Якось увечерi Леся сидiла в своїй кiмнатi i будувала щось iз кубикiв. Кубики були новенькi, яскравi, з кольоровими малюнками. Їх Лесюнi нещодавно бабуся подарувала. А крiм малюнкiв, на кожному кубику були намальованi великi червонi лiтери - вся абетка. Звiсно, з них можна було б складати склади й навiть цiлi слова та речення. Але дiвчинцi бiльше подобалося будувати з кубикiв башточки та хатинки. Це ж бо було так цiкаво!
Леся так захопилася грою, що не помiтила, як зi свого куточка вибралася Стрибушка й тихесенько, навшпиньках пiдбiгла до дiвчинки. Деякий час вона спостерiгала за грою подружки, а потiм тицьнула тоненьким пальчиком у Лесину спинку i голосно сказала: "Гав!" Леся зойкнула, а за мить вже радiсно розсмiялася, бо рада була знову побачити маленького домовичка.
- Привiт, Стрибушко! - сказала Леся. - Давай разом гратися. Бачиш, якi у мене гарнi кубики? Це менi бабуся купила.
- I справдi гарнi, - почала роздивлятися iграшки Стрибушка. - Скiльки на них всього намальовано! I кицька, i собачка, i навiть яблучка! Ой, Лесю, а що це ще таке там намальовано - таке червоненьке?
- Де? А, це лiтери.
- Лiтери? - звела вгору брiвки Стрибушка. - А чого вони тут намальованi?
- Ну, щоб видно було, хто на яку лiтеру починається, - пояснила Леся.
- А як це?
- Ну, кицька - на "К", собачка - на "С"...
- А чого бiля собачки i бiля столика однаковi лiтери намальованi? Вони ж зовсiм не схожi. Хiба що ноги чотири! - захихотiла Стрибушка.
Посмiхнулася i Леся:
- I справдi! А лiтера одна, тому що вони обидва на одну лiтеру i починаються: с-собачка, с-столик. Зрозумiла?
- Та... мабуть. А чого тут так багато кубикiв?
- Бо лiтер теж багато. I "А", i "О", i "М". А найкращi - це "Ц", бо так цукерки починаються, i "Л" - бо це моя лiтера.
- А моя?!
- А твоя - "С", бо ти ж Стрибушка. Ось вона, бiля собачки намальована.
- А чого це бiля собачки? - образилася домовичка. - Я їй що, родичка?..
- Та нi, - заспокоїла її Леся, - просто що ж поробиш, якщо вас на одну лiтеру назвали!
- Ну добре, вмовила, - Стрибушка зiтхнула. - Але скажи менi, будь ласка, для чого вони потрiбнi - оцi лiтери?
Леся задумливо насупила брiвки:
- Ну... Для чого... Щоб можна було рiзнi слова та iмена складати... Ось викладеш з лiтер своє iм"я - i всi будуть знати, що звати тебе Стрибушкою.
- Ой, як цiкаво! - Стрибушка аж у долоньки заплескала. - Лесечка, ну будь ласочка, давай моє iм"я складемо!.. - смикала домовичка дiвчинку за рукавчик.
- Та... я не вмiю... - похнюпилась Леся. - Бачиш, бабуся менi i букварик подарувала, i цi кубики купила, все думала, що я читати буду вчитися. А я, бачиш, бiльше гратися люблю... I малюнки роздивлятися.
- Шкода, - зiтхнуло домовенятко. - а може, спробуємо?
- Ну... давай... - насмiлилася Леся. - Я ж лiтери знаю. Спробуємо... Тiльки якесь маленьке слово, добре?
I подружки знову заходилися перебирати кольоровi кубики. Тiльки тепер вони не гралися, а працювали: до кубика з зображенням метелика додавали кубик з апельсином, а потiм - мишкою i ще - з абрикосами... Час спливав непомiтно, i ось уже Лесю погукали вечеряти.
Коли ввечерi до кiмнати зайшла Лесина мама, вона побачила на пiдлозi кубики. Вони лежали рядочками i складалися в слова: "М-А-М-А", "Т-А-Т-О", "Л-Е-С-Я". А трохи вiддалiк i трошки нерiвно лежали ще чотири кубики - "С-Т-Р-И"... - так, наче дiвчинка хотiла скласти ще чиєсь iм"я, та щось їй завадило.
"I яке ж це слово хотiла скласти моя донечка?" - подумала мама.
I не бачила вона, як пiд дитячим лiжечком задоволено посмiхається маленьке руденьке створiння у червоних шкарпетках.
Iсторiя сьома,
про те, як Стрибушка гралася в хованки
Леся вбiгла до кiмнати, пiдхопила на руки Стрибушку i закружляла з нею:
- Стрибушко! Стрибушко! До нас Данилко прийшов!
- А хто це? - допитливо блиснули зеленi очка.
Леся поставила домовичку на пiдлогу i сама сiла поруч.
- Це братик мiй двоюрiдний, - пояснила вона. - Вiн уже дорослий, до школи ходить - до першого класу. Я тебе з ним познайомлю, хочеш?
- А вiн за волосся смикати не буде? - спитала обережна Стрибушка.
- Та ти що, вiн гарний!
- Тiльки, Лесю, я краще спершу посиджу собi тихесенько, на вас подивлюся... А потiм вийду... Мабуть, - i домовичка сховалася у своєму куточку.
А до кiмнати вже заходив русявий хлопчик. Трiшечки вищий за Лесечку на зрiст, але такий же кирпатенький та сiроокий. Подивишся - наче й на дуже схожа мiж собою малеча, але все одно видно, що родичi.
Дiвчинка радiсно кинулася показувати гостю свої скарби.
- Дивися, якi у мене кубики! Кольоровi, та ще й з лiтерами!
- Ну то й що! - вiдповiв поважно першокласник Данилко. - А у мене зате буквар є!
- I у мене є букварик! Для дошкiльнят! Красивий...
- А у мене ще й iншi пiдручники є. I теж не гiршi! - вiдповiв хлопчик.
У своєму куточку тихенько нявкнула Лапуня. Леся аж пiдстрибнула:
- Ось! У мене кошенятко живе. Справжнє, не iграшкове.
- Подумаєш! - пирхнув Данилко. - У мене теж кошеня є. А ще - великий кiт, його тато!
- А у мене... А у мене... А у мене є подружка - домовичок! Ось!
- А домовикiв не буває! - впевнено заявив хлопчик з висоти своїх семи рокiв. - Ось!
- Як це - "не буває"?! - i з-пiд лiжка клубочком викотилася розлючена Стрибушка. - От iще - "не буває"!.. А я тодi хто?..
Данилко так i сiв на пiдлогу. Стрибушка сердито тупотiла нiжками, а хлопчик дивився на неї широко розплющеними очима i навiть рота вiдкрив вiд несподiванки. А Леся задоволено посмiхнулася:
- Ну, що я тобi казала? Можеш тепер познайомитися: Стрибушка, моя подружка - до-мо-ви-чок. Справжнiй. Живий.
- Здорово... - видихнув Данилко, все ще не вiрячи власним очам.- Ти i справдi домовичок?
- Нi, - пирхнула Стрибушка, - я дядечко Федiр з Простоквашина.
- Що? - здивувався хлопчик. - Ти теж про нього чула?
- А що ж, думаєш, як домовичок, так зовсiм дика i мультикiв не дивлюся?
- Та нi, пробач, я не хотiв тебе образити. Менi ж просто цiкаво...
- Ще б пак, - хмикнула Стрибушка.
- А знаєш, Стрибушка вмiє з Лапунею розмовляти, - промовила Леся. - I великого собаку заспокоїти може. I взагалi, з нею так весело!
Руденьке домовенятко уважно подивилося на своїх маленьких друзiв i сказало:
- А давайте пограємося у хованки! Я буду ховатися, а ви - мене шукати. А ну, заплющуйте очi i рахуйте до трьох!
Дiти затулили долоньками оченята, в один голос вимовили: "Один... Два... Три!" - i озирнулися навколо. Стрибушки поруч уже не було!
- О! Де ж це вона подiлася? - запитав Данилко.
- Не знаю!.. - вiдповiла Леся. - Вона ж маленька. Могла де завгодно сховатися. Та так ще цiкавiше, правда?
I дiти заходилися шукати Стрибушку. Данилко вiдразу плюхнувся на пiдлогу i зазирнув пiд Лесине лiжечко Дiвчинка вмостилася бiля братика.
- Ти думаєш, вона тут? - спитала тихенько.
- Ще не знаю... - вiдповiв Данилко. - Але пiд лiжком завжди цiкаво шукати. О, дивися, бiля самої стiнки щось лежить.
- Та це ж моя книжечка! Я її вчора в лiжечку гортала, а потiм заснула та загубила її. А ти i знайшов.
- Так, - сказав хлопчик i пiднявся на ноги. - Ну, в шафi шукати не будемо, там дверi риплять, i ми б почули, якби Стрибушка там заховалася...
- Так... - зiтхнула Леся. - От якби нам такого собаку, який усiх шукати вмiє. Ой, а може, нам Лапуня допоможе?
- Та вона ж кицька, - заперечив хлопчик. - О, а що то вона робить?
А Лапуня тим часом намагалася щось видряпати iз свого кошичка i невдоволено нявчала. Леся пiдскочила до кошика, зазирнула в нього i за хвилинку вже тримала на руках свою руденьку подружку.
- Нi, - сказала Стрибушка. - В хованки з вами гратися нецiкаво. Ви занадто швидко мене знайшли. От якби ви мене до ранку шукали!..
Дiти розсмiялися.
- А ми ще будемо гратися в хованки? - спитала Леся.
- I не в кiмнатi, а на вулицi, - пiдхопив Данилко, - бо Стрибушка тут кожний куточок знає. А поки що давайте я вам книжечку почитаю. Про дядечка Федора з Простоквашина. Згода?
Iсторiя восьма,
про те, як Лесю лiкували
Сонечко зазирнуло в Лесину кiмнату. В його лагiдних промiнчиках нiжилася Лапуня. Стрибушка вибралася з свого куточка i озирнулася, шукаючи Лесю.
А дiвчинка лежала в своєму лiжечку. Не спала. Просто лежала. Це здивувало Стрибушку: вона знала, як не любить Леся зайвi хвилини проводити без дiла.
Але сьогоднi дiвчинка тихенько лежала пiд ковдрою. На вiтання Стрибушки вона лише кволо посмiхнулася.
- Ти чого? - запитала домовичка. - Вставай, гратися будемо!
- Горло болить. Все менi то холодно, то жарко. Мама каже, це вiд температури. А лiкар сказав, що у мене ан-гi-на.
- Гм... Ось бачиш, я ж казала тобi, що не треба було так швидко морозиво їсти. Тепер маєш, - насварилася пальчиком Стрибушка.
Леся тiльки зiтхнула. Що скажеш, якщо сама винна.
- Добре-добре, - змилостивилася Стрибушка. - Не буду тебе сварити. Ти вже й так покарана.
Домовичка сiла бiля Лесi на лiжечку i поклала дiвчинцi на чоло прохолодну маленьку долоньку.
- Ну, i чим тебе лiкують? - дiловито спитала Стрибушка.
- Лiками... - зiтхнула у вiдповiдь дiвчинка.
- Як? Невже мама не дає тобi нi чайку з липового цвiту, нi варення з малини?
- Дає... - знову зiтхнула Леся.
- Ну от. А це ж найкращi лiки, коли горло болить. До того ж ще й смачнi. То чого ж ти тодi зiтхаєш?
- Ага, я ще одну чашку допити не встигаю, а мама вже iншу приносить... - Озирнулася Леся на дверi i додала пошепки: - А я через той чай вже стомилася до туалету бiгати...
- Нiчого, - заспокоїла її домовичка. - То з тебе хвороба виходить.
- Правда?
Стрибушка не встигла вiдповiсти: за дверима почулися кроки, i домовеня прудко ковзнуло пiд лiжечко.
До кiмнати зайшла мама. На тацi в її руках парувала чашечка зi свiжим липовим чаєм.
- Ось, - сказала мама, ставлячи тацю та тумбочку бiля лiжечка. - Пий чайок, я туди i малинки поклала.
- Ма, а ти менi просто малинки у мисочку покладеш?
- Добре, Лесечко, зараз принесу. Пий чайок, тiльки обережнiше - вiн ще гаряченький.