Так, то було рiвно о п*ятiй ранку. Квiти розкрили свої пелюстки та вмивалися ранковою росою, коли вона увiйшла до кiмнати. Там було весело - друзi ще не лягали - та задушливо, особливо пiсля свiжого вранiшнього повiтря. Вiдчуваючи себе тiєю ж квiткою, вона дивилася на них. Що ж, ось тi люди, якi складають частину її життя. I що вона про них знає? Що взагалi можливо знати про людину, якщо це не ти сам? Вона дивилася на них, нiби вперше. Ось бiля вiкна молодша подруга - чи просто знайома?.. - весела дiвчина, яка справляє враження вiтру, пориву, емоцiї. Вони обидвi знають багато одна про одну, але далеко не все. Та й навiщо?... Поряд з нею - хлопчинка, дуже милий та ще по-дитячому справжнiй. I, мабуть, ще не зiпсований цим життям. Вiн викликає посмiшку. Ось подруга, яка знає про неї все. Вони живуть нiби одним життям, одними подiями, вони по-справжньому рiднi. I ось зараз - поруч з нею хтось iнший... Зовсiм не знайомий i тому - не зрозумiлий. Що вiн хоче вiд них?.. I ось... Нi, вона не мала намiру сказати ВIН. Нi, зовсiм не так. То був вiн, але - не виправдав сподiвань. I вона знала, що вона сильнiша за свiй бiль. Що вона переможе саму себе. Адже ж квiти живуть та розквiтають не дивлячись нi на що. А вона - квiтка. I в її серцi народжувалося щось нове, невичерпне, непереможне - щось, що, можливо, вiдчувала Леся Українка, коли написала: "Буду жити! Геть думи сумнi!" Так, вона вiчна квiтка. I тим вона - сильна. I тим - прекрасна.