Змiя була невеличкою. Зовсiм маленькою була змiючка, й терарiум §й нашвидкуруч зробили з пластикового ящика, у якому дiтки молодшого шкiльного вiку тримають бiлих мишей. Маленьких, гарненьких, кумедних. Хлопчаки вiком рокiв до восьми-дев'яти вiд таких у повному захватi. А потiм... найчастiше ящик закидають кудись у комору, вiддають молодшому братику, або й взагалi на смiтник виносять.
Добре, що мишки не живуть довго.
Аж бач, згодився ящичок. Втiм, у них тут, в iнститутi, такi ящики не пропадають.
А дiточки виростають, й починають вимагати з батькiв комп'ютер або мотоцикл. Ранiше просили також собаку, але де його зараз, в чорта, вiзьмеш, того собаку?
Гарна була змiючка - тоненька, гнучка; кожен рух - як наче хвиля прокочується вiд голови до хвоста. Й вигляд у не§ був зовсiм не хижий, а цiлком мирний. Повзає собi по землi така стрiчечка, обережно ковзає помiж галузок, нiкого не чiпає. Хоче, аби §§ теж нiхто не чiпав.
Так нiхто ж навмисне i не чiпав! На бiса, на бiса одразу кусатися?
- Нiхто у цьому не винен, мiстере Орф, - поважно сказав професор. - Ми були певнi, що на Землi вже зовсiм не лишилося плазунiв! Ну, може, в Африцi десь, або на якомусь iз вiддалених островiв. А тут, у сучаснiй, цивiлiзованiй Грецi§! Нiхто й думки тако§ не мiг припустити! Це знахiдка, це справжня знахiдка, й ми повиннi §§ зберегти для нау...
Професор вдавився словом, штучно закашлявся й по тривалiй паузi глухо промимрив:
- Вибачте. Але змiя справдi не винна. Це нерозумна iстота, це... знаєте, як програма у вашiй кухнi - знає, де що лежить; знає де замовити, якщо чогось нема; знає, що вам приготувати на снiданок. Може прочитати вголос новини, якщо забажаєте - але не бiльше. Навiть до найпростiших дiй поза програмою вона не здатна. Отак i змiя. Ви ж не будете трощити кухню, якщо вона раптом подасть не§стiвну вечерю?
- Я? - Орф, нарештi, перевiв погляд у бiк науковця. Дивно якось поглянув - начебто йому в вiчi, а начебто й поза. Нiби дивився - й не бачив. Або професор був прозорим, наче вiтрина, й гiсть хотiв роздивитися щось за ним.
- Я знаю, хто ви такий, - поспiхом додав науковець. - Я з щирою повагою ставлюсь до ваших досягнень, й так само щиро вам спiвчуваю. Але, зрозумiйте...
Орф витримав паузу, й очi його сфокусувалися. Не на професорi. На пластиковому ящику iз гадюкою. Й вiдповiв:
- Я - буду. Я не лише кухню розтрощу, а й будинок рознесу вщент, якщо раптом пiсля то§ вечерi хтось iз мо§х близьких помре. Прощавайте.
На словi "прощавайте" у вухах професора щось тоненько-тоненько чи то свиснуло, чи то задзвенiло. Ранiше це явище пояснювали перепадами атмосферного тиску, потiм з деяким подивом виявили, що високочастотне електромагнiтне поле теж призводить до жартiвливого питання: "У якому вусi дзвенить?"
Кажуть, якщо хтось вгадає - то збудеться його невеличке бажання.
У професора було одне побажання - щоб мiстер Орф звiдси пiшов. Якнайшвидше.
I вiн пiшов.
Але змiя у терарiумi з жваво§ плямисто§ стрiчки перетворилася на безживний уривок шлангу. Через секунду з безсило розкрито§ пащi §§ викотилась краплинка темно§ кровi навперемiш з отрутою, а розтин показав би, що внутрiшнi органи перетворилися на вiдбивнi. Тiльки отруйнi, бо ядучi залози теж постраждали.
Змiйка була дуже отруйною. I, мабуть, справдi, останньо§ у Європi, а може й на всiй Землi.
Однiєю з останнiх тварин, що не навчилися жити у зоопарках.
- Ну звiдки ж у нас сироватка, мiстере Орф, - головний лiкар скрушно похитав головою. - Таких випадкiв не бувало вже з пiвсотнi рокiв! Ми вже певнi були, що змiй не лишилося. Там, в iнститутi, так зрадiли!.. кхе... гм...
Вiн зрозумiв, що бовкнув дурницю, але з'§хав з теми не так iмпозантно, як професор-серпентолог. Мабуть, тому, що був доктором, а не професором. А може й нi. Це було несуттєво.
- Так що вибачте... але ми не всемогутнi. Повiрте, ми зробили усе можливе... все в межах наших скромних можливостей.... до речi, тепер, коли було встановлено особу пацiєнтки, ми не маємо сумнiву, що ви погодитесь сплатити рахунок...
Вiд такого нахабства Орф трохи пiдняв брови, але тут-таки опанував себе. Лiкарня була потрiбна. Поки що. А там подивимось.
- Я хотiв би §§ побачити.
- Кого? - хтозна, який з нього був лiкар, але на будь-якому ток-шоу його б освистали. Нездарний був з нього актор, й безглуздою була гра, не на того глядача розрахована. Є такi глядачi, що рано чи пiзно завжди досягають свого. I навiть якщо пiзно, то все одно краще не стояти у них на дорозi. - Кого? Змiю? Наскiльки я знаю, ви §§ вже...
- Мою дружину!
- Але...
Лiкар трохи пiднявся з крiсла, передумав. сiв. Зняв окуляри - здається, там були простi скельця, й скорiш за все, дурень носив §х просто так, для солiдностi. Хоча зараз вiн мав не дуже солiдний вигляд. Нi, не так. Дуже несолiдний. Нiби хлопчак, якому зараз будуть пику товкти, й вiн про це знає.
- Але ж... гм, кхе-кхе...
Орф терпляче очiкував. Вiн гадав, що поспiшати вже нема куди.
- Але ж, ви розумiєте... Тiло вже...
Тепер гiсть трохи пiднявся у крiслi, а лiкар, навпаки, аж вдавився у нього спиною. Так, нiби це була надiйна, могутня опора. Яка захистить й вiд судового переслiдування, й вiд пiдступного удару яко§сь з паскудних iграшок мiстера Орфа, чорти б його мордували, як, напевне, вже мордують його кляту дружину, чорти §§ понесли в той лiс!
- Ви ж розумiєте, що в сучасних умовах людське тiло, тим бiльше, тiло людини, що користувалася усiма досягненнями сучасно§ медицини... я маю на увазi, в першу чергу, iмпланти... i стимулятори, так, i стимулятори! а вони за умовами оферти є власнiстю корпорацi§, ви ж пiдписували угоду!.. Й ми не знали, що це ваша дружина! Розумiєте, ми просто не знали! Втiм, якби й знали, то...
- Ї§ вже забрали рiзники?
- Так!
Лiкар випалив це, як наче дiвка, якiй вперше дали рушницю - рiзко, рвучко, i з мiцно заплющеними очима. Вiн i справдi був не дуже розумним. Втiм, хiба розумна людина буде працювати головним лiкарем бiдно§ сiльсько§ лiкарнi? Нi, не буде. А тепер, мабуть, i дурна також не буде. Пришлють когось на замiну. Втiм, хоч би й не прислали - байдуже.
Орф уважно подивився на лiкаря, й той аж зiщулився. Роззявив рота, хапнув повiтря. I раптом вистрiлив ще раз:
- Але у них зараз черга! Розумiєте, нещодавнiй землетрус... багато... е-е-е... клiєнтiв, а виробничi потужностi не встигають, та й робота з... е-е-е... демонтажу iмплантiв досить тонка. Ви ще можете... ви можете...
Лiкар говорив швидко-швидко, й водночас прислухався. Слухав - i страшенно не хотiв почути тоненького комариного писку. Дослухався, аж вуха болiли - й знав, що, скорiш за все, вiн i вiдчути нiчого не встигне, не те, що почути!
Орф пiднявся й вийшов. Нiчого не сказавши, нiчого не зробивши. Просто пiднявся та вийшов.
Лiкар ще кiлька секунд мiцно стискав пiдлокiтники, потiм встав. Пiдiйшов до замкнено§ скляно§ шафи, з третього разу вставив ключа, повернув. Дiстав спочатку бинт, витер спiтнiле чоло. Потiм, озирнувшись на дверi, витяг з дальнього кутка пляшку з написами - одним нерозбiрливим, на латинi; й другим - великими жирними лiтерами "Отрута!". Ще раз оглянувся на дверi, хильнув один ковток, другий... видихнув.
Кабiнетом розтiкся запах непоганого коньяку.
Лiкар запхав пляшку назад у куток, пiдiйшов до крiсла, сiв. Пiдсунувся ближче до столу, поклав на блискучу поверхню лiктi... i раптом стiл розвалився. Просто взяв - i розпався на двi половини, наче iграшка-трансформер. Лiворуч полетiли якiсь папери, праворуч - гарна рамка з фотографiєю. На свiтлинi була чорнява усмiхнена жiнка та двоє дiтей. В пам'ятi рамки було ще багато фото, але ця лiкаревi подобалась якнайбiльше.
Десять рокiв тому його дружина та дiти загинули в авiакатастрофi й навiть корпорацi§ нiчого не дiсталося. Втiм, у них i було лише по кiлька iмплантiв, й, звiсно, жоден з них не здатен був розрiзати навпiл мiцний письмовий стiл, та ще й так, щоб не зачепити старого дурня за ним.
Лiкар встав i знову пiшов до шафи. Цього разу ключ потрапив у шпарину разу iз шостого.
- Я знаю, хто ви, мiстере Орф, - промовила секретарка, й гiсть трохи здивовано пiдняв брови. Жiнки не часто згадували його iм'я, й зовсiм вже рiдко хто мiг впiзнати його в обличчя. Вони бiльше цiкавилися модними акторами, модельєрами, стриптиз ерами й особами королiвсько§ кровi - саме в такому порядку. Жiнки, що з них взяти.
Його ультразвуковi iмпланти бiльше цiкавили чоловiкiв. Вiд гангстерiв до генералiв... втiм, чи велика мiж ними рiзниця?
Та майже нiяко§.
- Я негайно доповiм мiсiс Парсi, - секретарка процокотiла кiгтиками по вiртуальнiй клавiатурi й скосила погляд - мабуть, читаючи вiдповiдь на такому ж вiртуальному екранчику, iмплантованому просто в зiницю.
Пауза тривала не бiльше п'яти секунд.
- Мiсiс Парсi готова прийняти вас негайно.
- Дякую.
Орф i справдi вдячно кивнув, й рушив до кабiнету. Розумна секретарка... втiм, §й, мабуть, просто було iмплантовано не лише екранчик, але й розпiзнавалку... Втiм так чи сяк, але секретарка заощадила йому кiлька секунд. А може навiть й хвилин. Бач, розумниця яка, до себе §§ переманити, чи що...
Вже коли вiдчинялися дверi до кабiнету, у головi раптом сяйнув здогад. На бiса дiвки йдуть у секретарки? Щоб вийти замiж за боса. Якщо з технiчних причин не можна за боса - то за солiдного вiдвiдувача. А для цього дуже бажано, щоб вiн був або нежонатим, або розлученим, або...
Або вдiвцем.
Заходячи, Орф трохи скосив назад очi - секретарка й справдi дивилася йому вслiд, i в очах §§ була сумiш - спiвчуття-зловтiха-радiсть-надiя-мисливськиiй азарт.
Ех, дурна дiвка. Дурна, хоча й розумна. Ну хiба ж можна отак, одразу... Ще не вистачало, якщо директорка скаже: "Рада вас бачити!".
- Не скажу, що рада вас бачити, - панi директор пiднялася з-за столу, з-за солiдного, великого, хоч машинки пускай, консервативного столу. - Тому що здогадуюсь про мету вашого вiзиту. Приймiть мо§ щирi спiвчуття.
Орф кивнув. Що ж, розумна секретарка часто означає розумного шефа. Або шефиню. Не обов'язково, звичайно, але зазвичай. Його особиста секретарка була... ну то й що? Вона мала iншi переваги, четвертого розмiру, а постачання збро§ все одно надто серйозна рiч, щоб довiряти гостей секретарцi. Вiзитерами займався начальник охорони, i от вiн якраз був розумним.
А Орф був дурний. Був би розумним - нiзащо, нiзащо, нiзащо не вiдпустив би дружину у паскудну кра§ну з паскудним клiматом, паскудною природою, паскудними старожитностями, паскудними ру§нами, паскудними лiкарнями...
I паскудними змiями. Однiєю паскудною змiєю. Цiлком можливо, що останньою у паскуднiй Європi.
- Чай? Кава? Можливо, по чарочцi коньяку? Повiрте, мiстере Орф, мiсцевий коньяк вмiє проганяти важкi думки з голови.
- Я волiв би одразу перейти до справи.
- Так, - директриса невловимо змiнилася. Не напружилася, нi, а наче перемкнулася з одного режиму на iнший. - Слухаю вас.
- У не§ були новi iмпланти.
- Незареєстрованi?
- Так.
- Гм. Вашi?
- Так.
- Унiкальнi?
- Так.
- Зброя?
- I зброя теж.
"Ну, звичайно, звичайно..." - директриса мовчала, але очi §§ говорили цiлком виразно. - "Ясна рiч, дружина власника тако§ шановно§ фiрми не могла обiйтись без збро§. Без ново§, найновiшо§, якнайкращо§ iмплантовано§ збро§. У вашому бiзнесi без цього нiяк. Та й взагалi... Але чим я можу допомогти?"
- Там було щось таємне? Що не повинно потрапити до рук стороннiм особам?
- Так... але це не головне.
Лiва брова директорки поповзла вгору, але зупинилась, не подолавши й пiвсантиметра. Он як. Не головне, значить... А що ж тодi головне?
- То чим я можу допомогти?
- У не§ був новий, абсолютно новий бекап. Пiд тисячу терабайт.
- Це багато?
- Два повнi обсяги мозку. Або три, якщо не рахувати нейроннi зв'язки.
- Справдi, багато. Але...
- Писалося все, абсолютно все.
- Навiщо?
- Щоб у разi... нещасного випадку можна було вiдновити також усе.
- I що... якiсь експерименти з цього приводу вже були?
- Так.
- Успiшнi?
- Частково. З ймовiрнiстю успiху тридцять-сорок вiдсоткiв. Але я подумав, що... що краще так, анiж нiяк. I переконав дружину. Як бачите, згодилося. Цебто, ще не згодилося, але певний шанс є.
- Розумiю... - директриса встала, i пройшлася кабiнетом. Десять крокiв праворуч.. Розворот. Двадцять лiворуч. Розворот. Десять праворуч й зупинка якраз бiля столу.
Дама була солiдна - не огрядна, а саме солiдна, мiцна, грунтовна. За iнших обставин Орф би придивися до тiє§ ходи уважнiше.
Сiла. Зацiкавлено поглянула у вiчi гостевi.
- Ще питання. Чому ви виклали правду? Чому не зупинилися на незаконних iмплантах, новiй збро§, ще там на чомусь? Чому просто не попросили видати тiло разом з усiм... вмiстом?
- Просив.
Гiсть замовк. Наче й вiдповiв, а все одно складалося враження, нiби урвав себе на пiвсловi.
- Кого?
Гiсть тицьнув пальцем у стелю. Жест був енергiйним, так, нiби мався на увазi не лише наступний поверх, але й черезнаступний, а може й найвищий. Скорiш за все - найвищий.
- Он як. I..?
- Не домовилися.
Директорка встала, знову походила кабiнетом, але вже з меншою амплiтудою. П'ять лiворуч, десять праворуч, п'ять назад, крiсло.
Як наче зашморг уявний затягувала - петля все меншає, меншає...
- Значить, часу у нас практично нема? Будь-яко§ митi вони... почнуть?
Гiсть недбало кинув на стiл папiрець - цупкий, прямокутний, рiвний, акуратний - як наче армiйський плац. Iдеальною шеренгою вишикувалися на тому плацу нулi, й на чолi, ясна рiч, стояла одиниця - як командир.
- Гм, - сказала директорка й непомiтним рухом змела воякiв в укриття. В справжнє, надiйне, мiцне укриття. Близьке до серця. В нагрудну кишеню..
Встала, пройшлася - три кроки, шiсть, три. Сiла. Поглянула у вiчi, знову вiдвела погляд.
- Системами безпеки опiкуюсь не я, - проголосила опiсля довго§ паузи.
- Я знаю, - ворухнув плечем гiсть. - То не проблема.
- Он як? - директорка, схоже, трохи здивувалася. А може, лише зробила вигляд.
- Саме так.
- Там "Цербер".
- Я в курсi, - спокiйно кивнув мiстер Орф.
- Модифiкований. Три канали, не лише оптика.
- Я в курсi, - вже трохи нетерпляче вiдповiв гiсть.
- Що ж...
Вона пiдняла руку. На столi спалахнула вiртуальна клавiатура, палець директорки швидко, як вправний радист морзянку, процокотiв якийсь код. У гостя пiд лiктем стiл тихесенько задзижчав i народив аркуш паперу з кодами управлiння.
- Рада була познайомитись, - сказала директорка, i, скорiш за все, цiлком щиро. Папiрцю, який вона сховала до кишенi, радiв би хто завгодно.
- А я думав, що мода на троглодитство вже вiдiйшла, - недбало сказав мiстер Орф.
- Давня споруда, - знизав плечима водiй. - Середина минулого сторiччя, чи що. Тодi всi боялися атому, не шкодували грошей на сховища. Ви б подивилися, що по Схiднiй Європi набудували - це взагалi жах.
- Не дуже воно §м допомогло...
- Це точно! - водiй засмiявся. - Але такий спадок грiх було не використати. Споруда надiйна, стоятиме ще рокiв зо триста, а що там можна ще розмiстити? Музей холодно§ вiйни? Не окупиться, хто вже зараз пам'ятає, що воно за вiйна така.
- Мiстере Фрог, - сказав вiн по чималенький паузi. - Ми - це не установа. Ми - це виробництво. Це звичайне виробництво, не дуже хайтечне, не дуже шкiдливе для екологi§, не сенсацiйне якесь. В iнших куточках свiту воно розташоване на поверхнi, на перших поверхах офiсних будiвель, неподалiк вiд дитячих закладiв - i нiчого. Збочена цiкавiсть до нашо§ фiрми - це виключно справа рук журналамерiв, якi таким чином заробляють на склянку вiскi. Розумiєте, вони iнакше не можуть. Успiшний полiт лайнера §м не цiкавий, вони моляться про авiакатастрофу. На успiшну модифiкацiю генома §м начхати - а от з невдалого випадку це панство зробить Нове Поколiння Жахливих Мутантiв. Вони горлають про екологiчно небезпечну електростанцiю, але спробуй-но забери в когось iз них комп'ютер - крику буде так, нiби §х гвалтом беруть. Мiж iншим, зачепи одного - горлатиме уся зграя. Шакаляча порода, розумiєте?
- Розумiю, мiстер Хайрен, - посмiхнувся Орф. - Не турбуйтесь, я не з §хньо§ згра§.
- Я знаю, - кивнув шофер. - Iнакше б вас тут не §хало.
Обидва коротко реготнули.
- Не моя справа, з яко§ ви згра§, - посерйознiшав водiй. - Але у будь-якому випадку, мiстере Фрог, був би вдячний, якби ви ставилися до нас як до звичайного виробництва. Звичайного, розумiєте? I певен, що шановна людина, з якою ви маєте зустрiтися, теж оцiнить таке ставлення... це був натяк.
- Так, звичайно, - Орф терпляче кивнув. - До речi, нам ще далеко?
- Нi, вже практично на мiсцi, - чоловiк за кермом зменшив швидкiсть, й досить рiзко повернув - так круто, що пасажира аж притиснуло до правих дверцят. Пiд колесами залопотiло, машину гойднуло - розумний автомобiльний комп розпiзнав грунтiвку й завбачливо пiдняв клiренс.
"Live's AID Corporation" - стирчала лiворуч непоказна табличка. I щось на грецькiй - мабуть, переклад. "Корпорацiя "Допомога живим" ".
I ще там щось було написано, що завжди пишуть у таких випадках - про те, що вхiд заборонено, i що власнiсть приватна, i що безпека не гарантується, i захищено якимось законом.
Водiя тi написи не злякали.
Попереду була скеля. Машина зупинилися близько, майже бампером вперлася. Пройшла хвилина, розпочалась друга. Пасажир запитально поглянув лiворуч.
Скеля здригнулася й м'яко, нiби на роликах (втiм, чому "нiби"?) вiдкотилась лiворуч. За нею, ясна рiч, був тунель. У часи, коли сховище будували, тунель було перегороджено шлюзом - аби всяка радiоактивна гидота не потрапила досередини. На випадок, якби гидота була жива i просилася - у стiнах було заховано кулемети.
Оскiльки вдалося обiйтись без фолауту, внутрiшнi ворота демонтували, а замiсть кулемета посадили вишколеного охоронця у чорнiй формi.
Завваживши гостей, вiн негайно пiдiрвався назустрiч. Водiй тицьнув пальцем у сенсор, й скло негайно по§хало вниз.
- Джентльмени, будь ласка, вашi посвiдчення.
Шофер витяг з нагрудно§ кишенi яскраву картку, охоронець шанобливо прийняв §§, провiв сканером. Зачекав секунду, прислухаючись до команди зi схованого у вусi спiкера, повернув картку й подякував.
- Будь ласка, ваше, сер...
Орф надав пицi трохи незадоволеного вигляду ("розвели тут, чорт забирай, гру в шпигунiв!.. як дiти малi!") й простяг картку.
Цього разу пауза була тривалiша, й вираз на обличчi гостя став ще незадоволенiшим.
"Аби лише не переграти".
Не переграв.
- Прошу вас, джентльмени. Мiстере Хайрен, ви проведете мiстера Орфа туди й назад?
- Так, звичайно, - шофер кивнув.
- Можливо, валiзу краще залишити у машинi?
Орф терпляче зiтхнув.
- Нi, вона нам потрiбна, - за нього вiдповiв мiстер Хайрен.
"Крiм того, вона коштує бiльше, анiж твоя дурна голова", - подумав Орф, невiдомо кого маючи на увазi - чи то водiя, чи то охоронця, але вголос, ясна рiч, цього не сказав.
Валiза була не лише дуже потрiбна, а ще й важка, але це якраз було геть несуттєво.
Якби навiть вона було втричi бiльшою й вдесятеро важчою, Орф все одно б §§ тяг. Котив, кантував, пересував би сантиметр за сантиметром, поставив би §§ на шасi... мiж iншим, рокiв десять тому, мабуть, саме так й довелося б зробити. Добре, що технологi§ не стояли на мiсцi цi десять рокiв.
Машину довелося лишити у тупичку. Колись вiн, очевидно, мав приймати одразу кiлька вантажiвок, а зараз там стояло з десяток машин - одна за одну розкiшнiша. Мабуть, вигiдним був пiдземний бiзнес, що тут скажеш.
Але мiсця ще на одну машину вистачило.
- Пережитки, - вибачливо розвiв руки мiстер Хайрен. - Розумiєте, коли все починалось...
- Розумiю.
Орф буркнув це надто рiзко, й тут же мало себе за язика не вкусив. Мiстер Хайрен поглянув на нього здивовано, але вiдчепився.
"Нерви. Клятi нерви."
Орф почав дихати глибше й повiльнiше. Допомогло, але Хайрен поглянув на нього ще раз. Чи, може, лише здалося? Чорт його зна.
Колись, мабуть, тут були голi бетоннi стiни, але вправнi дизайнери примудрилися й з такого лайна утнути цукерку. Коридор було розмальовано пiд скляний тунель попiд рiчкою. Фарба - напiвпрозора, як у Айвазовського, створювала враження справжньо§ прозоростi стiн, а за ними нерухомо коливалися водоростi, губилися в напiвiмлi стовбури очерету, прича§вся на каменi великий рак. Трохи далi чорнiли невиразнi контури затонулого корабля.
Орф пiдняв голову - над стелею, гублячись у мерехтливiй поверхнi води, висiв човен. Величенький, й, мабуть, добряче навантажений, бо сидiв глибоко.
Лiворуч, залишаючи по собi буруни, на пiвметра занурилася лопать весла.
- Чудово, - щиро вiдповiв Орф. - Просто чудово. Дасте менi телефон дизайнера?
Хайрен ввiчливо посмiхнувся.
Орф чекав, що й дверi будуть у тому ж стилi - могутня сталева плита iз штурвалом-закруткою. Таке рiшення пiдiйшло б i до вигляду сховища, i в картину тунелю вписалося б... але дверi виявились звичайними, офiсними. Ну хiба що не пластиковими, а наче iз справжнього дубу, як i годиться багатiй, солiднiй компанi§. Можливо, у дизайнера й були якiсь думки з цього приводу, але кiлька разiв на день вiдчинити-зачинити сталюку - не кожен бос подужає. Вже не кажучи про секретарку.
Секретарки у передпоко§ не було, й в головi Орфа нiби тенькнув перший тривожний дзвоник.
- Гм, - сказав мiстер Хайрен. - Дивно. Адже ви домовлялися саме на цей час?
Вiн дiстав мобiлу.
- Хвилинку. Зараз я...
Ультразвуковий копняк вiдкинув його аж стiни.
Дверi в кабiнет шефа теж було замкнено, але то було найменшою з можливих проблем. Фокус звукового випромiнювання окреслив пiвколо навкруг замка, i стало ясно, що дуб таки справжнiй. Мiцний, важкий, просочений якоюсь протипожежною сумiшшю, бо пiд променем не горiв, а лише обвуглювався й чорним димком розлiтався на всi боки.
Що ж, це не так добре, як сталева плита зi штурвалом, але все-таки щось. Якщо забарикадувати §х чимось, то висадять не одразу.
Коли Орф рвучко вiдчинив дверi, в коридорi приглушено заверещала сигналiзацiя.
Вiн увiрвався в кабiнет, й перше, що зробив - вiдчинив свою велику тяжку валiзу.
У кабiнетi боса навряд чи були вiдеокамери. Кабiнет боса - рiч делiкатна й буває набитим таємницями, як стiльники медом. Добре, якщо все обмежується розкладанням секретарки на он тому столику, а якщо мова йде про стратегiчний курс пiдприємства? Або про хабар? Або про, скажiмо так, оптимiзацiю податкiв?
Нi, не повинно тут бути жодно§ камери!
Однак про всяк випадок Орф дiстав з валiзи сканер й кинув його на стiл. Недбало кинув, й негайно потяг звiдти ж iнше обладнання. Може якась iнша технiка й образилась би на таке поводження, але не Орфова. Сканер мiг би витримати не лише на стiл, але й об стiну. А потiм так саме пiднятися на павучих лапках й почати терплячий, послiдовний обстрiл стiн УФ- та IЧ-лазерами.
Iнше обладнання тим часом вже присмокталося до комп'ютера.
Орф сподiвався, що серйозного захисту тут не буде. Хай-топ менеджери в цьому планi тупi. Вони знаються на людях, вони справдi з одного погляду можуть вгадати, чи бреше пiдлеглий, а чи справдi проблема iснує, але щоб самому кожен раз набирати пароль... носити в пальцi RFID-iдентифiкатор... втрачати кiлька дорогоцiнних хайтопменеджерських секунд на ретинограму... нi.
Точнiше, навряд чи.
Але про всяк випадок Орф захопив усього й з великим запасом, тож бiдолашний комп лише жалiбно писнув.
I покiрно скинув у пам'ять валiзи плани, коди, схеми обладнання... та все скинув. Як на тривалому допитi, коли вже задiяно було це, це, й оце, а от на цьому жертва зламалася, й почала. Розповiдає - й косить поглядом на блискучий набiр iнструментiв. Все розповiдає, навiть i те, про що не питають.
А пiсля того сукає з шкарпеток мотузку й вiшається у камерi.
Комп вiддав усе, що тiльки знав, й валiза милосердно знищила його пам'ять.
Смикнулись дверi, затремтiло крiсло, що §х пiдпирало.
- Вiдчинить! - грiзно пролунало з-за дуба. - Бо висадимо дверi!
Орф не став витрачати секунду на вiдповiдь, та, мабуть, на не§ i не чекали.
Вдарили одночасно.
З одного боку, з передпокою, де так i лишився мiстер Хайрен, вдарили примiтивно. Просто хтось масивний розiгнався й врiзав плечем. Дурний! Навiть якби дверi просто було замкнено, то вiдлетiв нерозумний, й кректав би, забите плече своє потираючи.
А з протилежного боку... о, це був удар!
Вже давно минули часи, коли дверi висаджували кувалдами. Не так далеко, але також у минулому залишилися iмпульснi заряди, що акуратно рiзали перепону в районi замка. Може, де-не-де ще використовувалися стрiчковi кумулятивнi заряди, що зовсiм вже обережно вирiзали дверi точно по контуру.
Акустична гармата, схована у валiзi, рознесла мiцний дуб на багато, багато, багато уламкiв.
Диму не було, але курява здiйнялася, й геть затягнула передпокiй. Кiлька тiл нерухомо лежали пiд стiнами, один з охоронцiв - мабуть, стояв поодаль - повзав навколiшки й хрипко бухикав.
Коли Орф проходив мимо, той спробував щось дiстати з-пiд лiво§ пахви, й, звiсно, отримав своє.
У коридорi вила сирена й блимали тьмяно-помаранчевi вогники.
Назустрiч бiг цiлий натовп iз залiзяками у руках, й довелося стрiляти ще раз. Через пiвсотнi метрiв з-за рогу вихопився ще один натовп, Орф зiбрався пальнути втретє...
Але вогники згасли. Й сирена змовкла. I натовп завмер нерухомо, як наче в давнiй-прадавнiй дитячiй грi "Море хвилюється".
Море хвилюється раз.... Море хвилюється два... Море хвилюється три...
Море в депресi§.
Орф у занепокоєннi.
- Активовано "Цербер", - вкрадливо повiдомив голос зi стелi. - Активовано "Цербер". Усiм негайно лягти i не рухатись. Корпорацiя не вiдповiдає за будь-якi наслiдки використання "Церберу". Увага. Активовано "Цербер"...
Компанiя iз залiзяками вже лежала.
Орф стояв, але обличчя його геть побiлiло.
Якби працювали усi три канали "Церберу", в коридорi вже кiлька секунд не було жодно§ розумно§ iстоти, бо хiба трупи розумнi?
Тоненький писк, на межi чутливостi вуха, народився десь у кiнцi тунелю. Прокотився туди-назад, спiткнувся на купi охоронцiв, затнувся на Орфi з його валiзою. Зник. Ще раз з'явився, ще раз прокотився, нiби вирiшував - кому тут жити, а кому пряма дорога в наступний вiдсiк?
Пряма дорога й геть передчасна, якщо немає тьмяно-червоного зернятка перепустки. Пряма й лише в один кiнець.
Писк не зникав, але й не вбивав, нiби здивований втратою двох каналiв "Цербер" нiяк не мiг визначитись.
Орф ворухнувся. Просто трохи пiдняв i опустив руку.
Вистачило.
Звук перетворився у комашиного писку на рев могутнього ракетного двигуна.
Луснуло одразу з десяток ламп, в коридорi потемнiшало. Хтось iз купи не витримав, запанiкував, зiрвався на ноги - й тут-таки розлетiвся димком... хмаркою iз червонуватих бризок
I тодi заспiвала валiза.
Не було писку - був такий самий могутнiй рев, але в протифазi. Акустичнi хвилi зустрiлися, як двi цунамi на морi. Там, де вони пiдсилили одна одну - кришився бетон, а там, де горб однiє§ припадав на яму iншо§ - стояла тиша. Не мертва, звичайно - бо джерела звуку не були цiлком когерентнi, й додатковi гармонiки боляче рiзали вуха... але можна було йти i робити заплановану справу.
Ворота були сталевими, але вiд подвоєного акустичного удару перетворилися на зiм'яту консервну бляшанку. Як тiльки Орф перетнув уявну межу, звуки померли.
Охоронцi там, позаду, мабуть, теж, але кому це цiкаво?
Перед ним був AID. Один з десяткiв його складiв. Чистий, охайний й бездоганно-упорядкований. Метр за метр, номер за номером. Сотнi й сотнi.
Обличчя й обличчя.
Кiлька рядiв й широкi проходи мiж ними. Тоненька плiвочка паморозi на стiнах й справжнi бурульки у кутах, де вони нiкому не заважають. Сиза вiд холоду шкiра й блискучi шоломи захисних костюмiв працiвникiв. Рiзникiв. Трупарiв. Мародерiв.
- Усi геть, - неголосно сказав Орф, але валiза повторила його слова, й мерцi заколихалися у сво§х морозних колисках, а зi стелi посипалась чи то крига, чи то снiжинки.
Проектувальники костюмiв навряд чи передбачали, що в них можна бiгати, але виявилось, що можна, та ще й як можна!
Широкi проходи були для того, щоб було де про§хати електрокару, а електрокари знадобилися, бо тунелi витягнулися далеко за межi колишнього бомбосховища, й зупинятися не збиралися. Як грибниця. Якщо не буде лiсово§ пожежi, то вона ростиме й ростиме, навiть пiсля того, як помре вiд старостi й зогниє §§ центр. Утвориться одне кiльце, друге, третє... а потiм люди назвуть §х вiдьомськими, а вiдьми тут нi до чого. Вiдьми вже давно не живуть у лiсi. Вони тут, у тунелях. Вони §дять мертвякiв, а з кiсток добувають вiдьомське зiлля. Їхнiй головний iнструмент має назву "Еврiном", i це зовсiм не випадково.
Дуже вже багато людей на Землi. На те, щоб усiх палити, не вистачить газу, а на те, щоб ховати - то й само§ землi. Кожен це знає, й коли машини §дять когось iншого, то погоджується, але коли справа раптом стосується когось близького, то о!... Тодi все iнакше. Якщо, звiсно, є розум, є сила, є грошi, є влада.
Є акустична гармата, iмплантований лазернi гiрокомпас та акселерометр, бомба для самогубства, пiдсилювачi нейронно§ активностi, кардiоводiй; якщо очi бачать у iнфрачервоному спектрi, а вуха здатнi вловлювати ультра- та iнфрагармонiки; i якщо, нарештi, є бекап обсягом приблизно на два з половиною спокiйних життя або ж на пiвтора неспокiйних.
I є кохана дружина з таким самим бекапом.
Електрокар линув над пiдлогою так повiльно, що Орф раз-по-раз поривався зiскочити й бiгти самому, але тi поривання негайно гасив.
Попереду тонка робота. Руки не повиннi тремтiти. Серце... було б непогано його взагалi зупинити. Iмплантований насос дозволяє це зробити на деякий час, але вiн дурний. Якщо раптом доведеться рухатись швидко i бити сильно, то вiн не збiльшить раптово потужнiсть втричi. А серце збiльшить. Так що хай попрацює.
I пiдсилювачi... обережно треба з пiдсилювачами. Не для тонко§ вони роботи.
Триста метрiв. Чотириста. Шiстсот. Кiлометр.
Тисячi мерцiв з надiєю втупилися мертвими очима в електрокар.
Пiвтора кiлометри. Два. Два триста. Стоп.
Отрута клято§ гадини була геморагiчно§ дi§, й тiло Еврi розпухло. Найбiльше - лiва нога... ах, якi гарнi ноги були у не§! Вiд довгого лежання деформувались сiдницi - розлiзлися, розповзлися, як два шматки старого тiста. Ах, як вiн любив тi сiдницi. Паморозь на грудях зберегла слiд чиє§сь долонi. Грубо§ чоловiчо§ долонi, i Орф вiдчув, як всерединi закипає страшна, чорна лють.
До бiса лють. Зараз буде тонка делiкатна робота.
Шкiра §§ була твердою, як заморожене м'ясо, а волосся ламалося.
- Еврi, - шепотiв вiн, розкриваючи валiзу. - Еврi, кохана моя. Зачекай трохи. Просто зачекай трохи. П'ять хвилин зараз, поки я витягну бекап. I рокiв п'ятнадцять, поки виросте клон. Ти знову будеш молодою та гарною. Ти виграєш у життя майже тридцять рокiв. Я кохатиму тебе, як i ранiше, а ти отримаєш п'ятнадцятирiчне тiло. Я дуже кохатиму тебе, Еврi!..
Кров не лилася. Кров затужавiла, ще коли тiло не було заморожено, а тепер з рани лише сипався темно-червоний, майже чорний порох.
Як вiн любив цю шийку, як вiн любив §§ цiлувати!..
Чиясь недбала рука - чи не того ж негiдника, що §§ мертвою роздягав? - не до кiнця закрила §§ лiве око, й зiниця наче слiдкували за рухами Орфа.
- Краще не дивись, - пробурмотiв вiн. - Краще б тобi не дивитись на все це, моя кохана.
Бекап. Гармата. Чорт би з нею, але вона незареєстрована. Пiдсилювачi - о, за цi пiдсилювачi багато хто вiддав би шаленi грошi! Стимулятори шкiри. Ох, яка ж гладеньку була §§ шкiра!.. Фiльтри на очах - щоб не вицвiли, не перетворилися на морозний лiд §§ блакитнi озера. Нiкому вони не дiстануться, нiкому. Ексклюзив.
Пiсля демонтажу фiльтрiв Еврi вже не дивилася й працювати стало вiдчутно легше.
Для якiсного клонування був потрiбен матерiал з кiлькох органiв, й тiло довелося перевертати.
- Потерпи, моя рiдна, - шепотiв вiн, й шепiт його бiлою хмаркою осiдав на синiй вiд холоду шкiрi. Не його шкiрi.