Сергiй з Києва : другие произведения.

Житiє святого Сергiя (переклад українською)

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:

  ЖИТТЯ I ПОДВИГИ ПРЕПОДОБНОГО I БОГОНОСНОГО ОТЦЯ НАШОГО СЕРГIЯ, IГУМЕНА РАДОНIЗЬКОГО I ВСIЄЇ РОСIЇ ЧУДОТВОРЦЯ складене iєромонахом Никоном (Рождественським), в подальшому архiєпископом Вологодським i Тотемським
  
  ПЕРЕДМОВА
  ГЛАВА I. СИН РАДОСТI (1319 - 1326)
  ГЛАВА II. БЛАГОДАТНИЙ ОТРОК (1326 - 1332)
  ГЛАВА III. ПОКIРНИЙ ЮНАК (1330 - 1340)
  ГЛАВА IV. БРАТТЯ В ПУСТЕЛI (1339 - 1342)
  ГЛАВА V. ЮНИЙ ПОСТРИЖЕНИК (1342)
  ГЛАВА VI. НАОДИНЦI З БОГОМ (1340 - 1342)
  ГЛАВА VII. ПЕРШI СПОДВИЖНИКИ (1349 - 1354)
  ГЛАВА VIII. ВЛАДА ЗА ПОСЛУХ (1354)
  ГЛАВА IX. СМИРЕННИЙ IГУМЕН (1354 - 1391)
  ГЛАВА X. УБОГIСТЬ В ПУСТЕЛI (1354 - 1372)
  ГЛАВА XI. СМИРЕННИЙ ЧУДОТВОРЕЦЬ (1354 - 1391)
  ГЛАВА XII. ПРОРОЧЕ ВИДIННЯ I ПОСЛАНЦI ВIДДАЛЯ (1372)
  ГЛАВА XIII. РАПТОВА БУРЯ (1372 - 1375)
  ГЛАВА XIV. ДРУГ СВЯТИТЕЛIВ (1354 - 1391)
  ГЛАВА XV. ПЕЧАЛЬНИК РУСЬКОЇ ЗЕМЛI (1380 - 1381)
  ГЛАВА XVI. УМИРОТВОРИТЕЛЬ КНЯЗIВ (1358 - 1391)
  ГЛАВА XVII. БЛАГОДАТНИЙ СТАРЕЦЬ
  ГЛАВА XVIII. КОНЧИНА ПРАВЕДНИКА (1391)
  ГЛАВА XIX. УЧНI СЕРГIЄВI В РIДНIЙ ОБИТЕЛI
  ГЛАВА XX. УЧНI I СПIВБЕСIДНИКИ СЕРГIЄВI В СВОЇХ ОБИТЕЛЯХ
  ПРИМIТКИ
  
  ПЕРЕДМОВА
  
  << ПРИМIТКИ | ЗМIСТ | ГЛАВА I >>
  
  Аще мужа свята житiє списано будеть, то вiд того польза велика єсть i утiшення вкупi, i списателям, i сказателям, i послушателям.
  Єпiфанiй Премудрий
  Будь ревнитель право живущим, i сих житiє i дiяння пиши на сердцi своєму.
  Св. Василiй Великий
  "Слава Богу за все i всячеських ради! Слава показавшому нам життя мужа свята i старця духовна, - дякуємо Богу за превелику Його благiсть, бувшу на нас, яко дарував нам свята старця, пана-господаря Преподобного Сергiя, в землi нашiй Руськiй, в сторонi пiвнiчнiй".
  Так починає свою оповiдь про життя i подвиги Преподобного отця нашого Сергiя його незмiнний учень - блаженний Єпiфанiй:
  "Дивлюся ж, - каже вiн, - яко стiльки лiт минуло, а життя святого старця не писано було; i о сьому сжалiхся зело, яко убо таковий святий старець пречудний i предобрий, отнєлiже преставися 26 лiт пройде, i нiхто не дерзняше писати о ньому, нi дальнiй, нi ближнiй, нi бiльший, нi меньший".
  Цi слова Премудрого Єпифания ще з бiльшим правом можемо повторити ми, з тою лише рiзницею, що з дня кончини Преподобного Сергiя до нашого часу протiкло не двадцять шiсть, а вже п'ятсот лiт, i до сих пiр ми не маємо на сучаснiй руськiй мовi повного життєпису великого старця не тiльки в смислi самостiйного iсторичного дослiдження про його життя i подвиги, про його значення в iсторiї Руської Церкви, руського подвижництва, руського просвiтництва i взагалi благочестного виховання Руського народу, але навiть i простого повного перекладу житiя, написаного Єпiфанiєм.
  Правда, iснує бiльше десяти рiзних житiй Преподобного Сергiя, i краще з них, звичайно, те, яке складене святителем Московським Фiларетом. Але це житiє предназначено було для читання при Богослужiннi i читано самим в Бозi почившим Iєрархом в Лаврi на всенощному бдiннi 5 липня 1822 року. По своїм достоїнствам внутрiшнiм це житiє - зливок золота, але, як призначене для церковного читання, воно по необхiдностi вiдрiзняється стислiстю i пропускає багато подробиць, дорогоцiнних для благоговiйних почитателiв пам'ятi великого угодника Божого. Варто ще згадати про два житiя Преподобного Сергiя, розмiщених у творах "Руськi Святi", - преосвященного Фiларета, архiєпископа Чернiгiвського, i "Житiя Святих Росiйської Церкви" О. М. Муравйова, але нi те нi iнше також не мають бажаної повноти, тому що упорядники цих житiй, описуючи житiя всiх Руських Святих, по необхiдностi старались бути стислими у викладi. З окремих видань варто згадати лише одне, яке вийшло вже пiсля 2-го видання нашої книги, до 500-рiччя преставлення Преподобного Сергiя, - "Преподобний Сергiй Радонiзький i створена ним Троїцька Лавра" Є. Голубинського; автор пропонує в цiй книзi, як вiн сам каже, "оповiдь про Преподобного, з одного боку, стислу, а з iншого боку - повну, без пропускiв вiдтворююче всi частностi його життя як природнього, так i надприроднього характеру". Але i ця книга не може повнiстю задовольнити благоговiйного чтителя пам'ятi великого угодника Божого, досить сказати про неї вже одне те, що ради "стислостi" автор її не має на увазi дати в нiй назидательне читання, а пропонує лиш стислий виклад фактiв, зiбраних ним з усiх iсторичних джерел i викладених у формi життєпису. Притому i цей життєпис виданий нероздiльно з путiвником по Лаврi i складає як би вступ до цього путiвника. На iнших окремих виданнях, типу твора п. Лаврентьєва, не вважємо за потрiбне зупинятися, так як вони являють поганi переробки з Єпiфанiя чи просто витяги з вишезазначених авторiв.
  Пропонуючи благочестним читачам свiй опис "Життя i подвигiв Преподобного i Богоносного отця нашого Сергiя", попрацювавший над його складанням вважає своїм обов'язком сказати, що вiн зовсiм не мав на увазi писати научний твiр про життя угодника Божого; вiн задався бiльш скромною цiллю - зiбрати у одну книгу все, що можна було знайти в iсторичнiй i проповiдницькiй лiтературi про Преподобного Сергiя, i скласти в одне цiле не тiльки всi подробицi з його життя, що дiйшли до нас, але i тi уроки благочестя, якi видобували iз сказання про його життя нашi проповiдники. Для даного, п'ятого видання знову переглянуто по можливостi все, що вийшло в 1891-1893 роках з нагоди 500-лiття преставлення угодника Божого, i, таким чином, багато в текстi поповнено i виправлено. Закликом до цiєї працi слугувало те ж, що закликало i преподобного Єпiфанiя в свiй час взятися за перо, - це вiдсутнiсть серед наявної духовної лiтератури повного житiя Преподобного Сергiя. Подумати лише - хто був Преподобний Сергiй для нашої Руської Церкви, для Руської Держави, для Руського народу! Свята Церква прекрасно характеризує його, називаючи стовпом Церкви. Вiн не тiльки сам був крiпким стовпом Церкви Христової, але, за словами одного з наших архiпастирiв, Херсонського архiєпископа Никанора, "уподобив i продовжує уподобляти своїй духовнiй природi i всiх близько дотичних ддо нього людей. Вiн наповнив своїм духом цiлi сонми, цiлi поколiння монаствуючих". До 70 монастирiв було засновано його учнями i учнями його учнiв; його духовне потомство було одною з головних духовних сил, сприяючих духовному перетворенню рiзних полуязичницьких племен, розкинутих по простору пiвнiчної i середньої Росiї, в одне цiле Великоруське плем'я, об'єднане, одухотворене, скрiплене духом Православ'я. Будучи сам вищим носiєм християнського православного духу, "вiн прикладом, настановою, молитвами своїми сприяв i сприяє наповненню цим духом всього православного Росiйського народу, - духом, який складає провiдне начало, мiць i славу народного руського життя. Тому-то до Преподобного Сергiя, як до невичерпного джерела мiцного руського духу, притiкають на поклонiння, для настанови, для молитви i до цього дня премногi тисячi народу. Нi один поблизу мандруючий iнок не омине обителi Преподобного Сергiя. Рiдкий з Iєрархiв Руської Церкви не припадав до праха земного перед ракою Преподобного Сергiя. Всi до одного з Вiнценосцiв Росiї приносили у раки Преподобного свої молитви (особливо пiсля вступу на царство). Не лише члени нашого Царствуючого Дому, але i премногi члени iноземних царственних сiмей приходили туди ж - то молитись, то вивчати руське життя у самих його основ, у того джерела, у одного з головних джерел, з якого вона б'є з усiєю силою".
  Так, нашi лiтописцi мали повне право iменувати Преподобного Сергiя Iгуменом всiєї Русi, i свята Церква достойно i праведно величає його возбранним воєводою Руської землi!
  "Якщо б можливо було, - каже вiдомий наш iсторик В.О. Ключевський, - вiдобразити на письмi все, що поєдналось з пам'яттю Преподобного Сергiя, що в цi п'ятсот рокiв було мовчазно передумано i пережито перед його гробом мiльйонами умiв i сердець, це писання було б повною глибокого змiсту iсторiєю нашого всенародного полiтичного i благочестивого життя... Та й кожен з нас у своїй власнiй душi знайде те саме спiльне вiдчуття, стоячи у гробницi Преподобного. У цього почуття вже немає iсторiї, як для того, хто покоїться у цiй гробницi, давно зупинився рух часу. Це вiдчуття ось вже п'ять столiть однаково загорається в душi молящогося бiля цiєї гробницi, як сонячний промiнь в продовж тисячолiть однаково свiтиться в чистiй каплi води. Запитайте будь-кого з простих людей, з посохом i торбиною прийшовших сюди вiддаля: коли жив Преподобний Сергiй i що зробив для Русi XIV столiття, чим вiн був для свого часу, - i мало хто з них дасть вам задовiльну вiдповiдь, але на питання: що вiн є для них, далеких нащадкiв людей ХIV столiття, i навiщо вони тепер прийшли до нього, кожен вiдповiсть впевнено i зрозумiло".
  Так характеризують велике духовне значення Преподобного Сергiя, з одного боку, один з наших знаменитих духовних витiєв, з iншого - один з глибоких знавцiв нашої рiдної iсторiї.
  В iншому своєму словi, звертаючись до життя Преподобного отця нашого Сергiя, Архiєпископ Никанор справедливо говорить, що це житiє "переносить нас в новий для нас, хоч i старожитнiй свiт, свiт iнших людей - святих людей, iнших поглядiв - святих поглядiв, iнших звичаїв - святих звичаїв, у свiт зречення вiд свiту i себе, в свiт святих великих подвигiв, в свiт вiльного неухильного несення хреста Христова... Вiдчуваєш в душi рiзнозвуччя гармонiї цього свiту з дизгармонiєю нашого внутрiшнього i зовнiшнього свiту, i з одного боку мирно налаштовується сердце замилуванням, - ось так би взяв крила, як голубинi, i полетiв би туди, в пустиню, за 500 рокiв назад, - а з другої - надривається сердце, що поневолi доводиться жити багатосуєтним життям свогов вiку". Справедливо говорить Преподобний Iван Листвичник: "Як убогi, бачучи царськi скарби, ще бiльше пiзнають вбогiсть свою, так i душа, читаючи оповiдi про великi чесноти святих отцiв, стає бiльш смиренною у думках своїх".
  Так благодатно дiють на душу описи подвигiв таких великих угодникiв Божих, яким був Преподобний отець наш Сергiй. "Якоже аромати, - говорить святитель Платон, митрополит Московський, - чим бiльше розтираються руками, тим бiльше дають благоухання: так i житiя святих, чим бiльше поглиблюємо ми в них свої роздуми, тим бiльше вiдкривається святiсть i слава праведникiв, в наша користь". Але це порiвняння ще не достатньо сильне: аромати з часом втрачають силу свого благоухання, а житiя святих - нiколи. Це невичерпнi вогнища благодатного вогню, вiд яких кожен може запалювати в самому собi такий же вогонь ревностi Божественної, що скiльки б таких вогнiв не запалювали вiд них, самi вони нiколи не умаляться...
  Вiд життєписателя зазвичай вимагають, щоб вiн не лише знайомив читача з усiма йому вiдомими подробицями з життя описуємої особи, але i змальовував перед ним живу особистiсть, вводив у внутрiшнiй духовний свiт цiєї особистостi, давав читачу можливiсть при читаннi життєпису пожити разом з тiєю особою, з якою його знайомлять, помилуватись його достоїнствами, подихати, так сказати, духом тої епохи, в яку жила i дiяла ця особа. Справедливiсть вимагає сказати, що при життєписi святого виконати цi вимоги можливо лише почасти.. В Бозi почивший Московський святитель Фiларет з цього приводу одного разу висказався так: "Ненадiйно для нас здогадами проникнути в душi святих, якi далеко вище нашого свiтобачення. Надiйнiше слiдувати простим сказанням свiдкiв i близьких до них. I дiйсно, описуючи життя звичайного смертного, письменник може бiльше покладатись на свiй духовний досвiд; описуючи життя подвижника, вiн має бути сам подвижник...
  На жаль, цiєї-то надзвичайно iстотної умови для написання повного життя Преподобного отця нашого Сергiя попрацювавший в складаннi цiєї книги i не має! Глубоко усвiдомлюючи свою духовну вбогiсть, вiн i не помислив би взяти на себе таку непосильну працю, якщо б не мав перед собою працi першого життєписателя Сергiя, його найближчого учня - преподобного Єпiфанiя. Цей учень спробував, наскiльки було йому дано, в собi самому втiлити чесноти свого великого наставника, своїм досвiдом проходив пiд його керiвництвом духовно-подвижницьке життяi тому у станi був краще, чи хто-небудь iнший, написати життя свого святого старця в настанову нашу... Але i вiн усвiдомлював всю трудноту такої справи, i вiн казав: "Якоже не мощно єсть малiй лодiї велике i тяжке брем'я налагаєме понести, сице i превосходить нашу немiч i ум подлежаща бесiда... Подобаше ми отнюдь со страхом удобь мовчати i на устах своїх перст положити, свiдому свою немiч... Яко вище сили моєї дiло бисть, яко немочен єсмь, i груб, i нерозумiчен". Одне, що заставило його взятися за працю, - це гаряча любов до почившого старця: "Любов i молитва Преподобного того старця приволiкає i томить мiй помисел, i принуждає глаголати же i писати". Вiн скорбить про одне: як би не пiшло в повне забуття життя такого великого старця, як би через це забуття не втрачена була назавжди духовна користь читачiв ... "Аще убо аз не пишу, а iн нiхтоже не пише, боюсь i осудження притчи онаго раба лiнивого, скрившого талант и облiнившогося".
  З такими думками приступав до своєї працi перший благоговiйний "списатель" житiя Сергiєва. Чи треба казати, з якими почуттями повинен приступати до цього дiла недостойний писатель нашого грiшного часу? I вiн має признатися, що не без двогих вагань зголосився на свою працю, призиваючи на помiч молитви Преподобного старця i його присного учня Єпiфанiя Премудрого... А коли для повноти зображення особи угодника Божого приходилось говорити про внутрiшнi духовнi стани, вiн брав риси з писань Богомудрих отцiв-подвижникiв, зобразивших цi стани основi власного дсвiду у своїх писаннях...
  Послiдуємо же, благочестивий чительнику, крок за кроком услiд блаженного Єпiфанiя; будемо благоговiйно дослухатися його простiй, задушевно-теплiй, сердечнiй оповiдi; прислухаємось i до тих урокiв, якi добувають з його розповiдi нашi святителi Платон i Фiларет, митрополити Московськi, Фiларет архiєпископ Чернiгiвський, Никанор, архiєпископ Херсонський, i iншi проповiдники i благочестивi письменники... I якщо ця книга дасть вам можливiсть хоч трохи вiдпочити душою за її читанням, хоч на кiлька хвилин забути оточуючу вас суєту земну, перенестись думкою i сердцем у вiддалену по часу, але тим бiльш близьку нашому сердцю рiдну старовину, побувати зi святими i преподобними жителями дрiмучих лiсiв Радонiзьких, подихати благоуханням молитов Сергiєвих, насолодитися спогляданням його Богулюбого смирення, тодi ми визнаємо себе щасливими i воздамо хвалу Господу. А якщо книга наша не задовiльнить цiкавостi вашої, якщо упорядник її чого недописав, чи переписав, або в чому згрiшив, то смиренно просить в тому прощення i з глибокою вдячнiстю прийме всяке добре зауваження i вказiвку на помилки на випадок нового видання.
  Березня 12 дня,
  1885-1891-1898-1904
  Архiмандрит Никон,
  Лавра Преподобного Сергiя
  
  ГЛАВА I. СИН РАДОСТI (1319 - 1326)
  
  << ПЕРЕДМОВА | ЗМIСТ | ГЛАВА II >>
  
  Батькiвщина Богоносного Сергiя. Його батьки. Їх сiм'я. Чудесне знамення. Роздуми блаженного Єпiфанiя. Молитви святої матерi. Урок батькам. Народження благословенного дитяти. Немовля-постник.
  Радуйся, вiд чрева матерня освячений. Радуйся, в народженнi твоєму сином радостi наречений.
  Акафiст 2, Iкос 1:
  Радуйся, перед народженням голосом прославивший Святую Трiйцю.
  Iкос, Мiнеї
  Радуйся, пречудне немовлям постництво нам являяй.
  Акафiст 1, Iкос 3
  Верстах у чотирьох вiд славного в старовину, але смиренного нинi Ростова Великого на рiвнiй вiдкритiй мiсцевостi на шляху до Ярославля усамiтнено розташувалась невелика обитель в iм'я Пресвятої Трiйцi - це заштатний Варницький монастир. За старожитнiм переказом, майже шiстсот лiт тому назад тут була якесь село, iм'я якого забулось в iсторiї, але яке завжди було i буде знаним i дорогоцiнним сердцю православних руських людей, тому що село це було благословенною батькiвщиною великого печальника i заступника Руської землi - Преподобного i Богоносного отця нашого Сергiя, Iгумена Радонiзького i всiєї Росiї Чудотворця. Тут було помiстя його батькiв, благородних i знатних бояр Ростовських Кирила i Марiї, тут був їх дом; тут i жили вони, вiддаючи перевагу усамiтненню сiльської природи суєтi городського життя при князiвському дворi. Правда Кирило знаходився на службi спочатку у Ростовського князя Костянтина II-го Борисовича, а потiм у Костянтина III-го Васильовича; вiн не раз супроводжував їх у Вiйсько-Орду, як один з самих близьких до них людей; володiв достатнiм для свого стану достатком, але через простоту тодiшнiх потреб, живучи в селi, вiн не гребував i звичайними сiльськими трудами; ми побачимо потiм, що Кирило посилав, наприклад, свого малолiтнього сина за конями так само, як i тепер посилають своїх малих синiв простi селяни.
  Кирило i Марiя були люди добрi i богоугоднi. Говорячи про них, блаженний Єпiфанiй зауважує, що Господь, благоволивший засяяти в землi Руськiй великому свiтильнику, не попустив народитись йому вiд неправедних батькiв, бо такому дiтищу, яке, по устроєнню Божому, мало бути в подальшому послужити духовному благу i спасiнню багатьох, належало мати i батькiв святих, щоб добро пiшло вiд доброго i краще приклалось до кращого, щоб взаємно примножилась похвала i народженого i самих народивших у славу Божу. I праведнiсть їх була вiдома не одному Богу, але i людям. Строгi блюстителi всiх уставiв церквоних, вони помогали i бiдним, але особливо свято хранили вони заповiдь Апостола: "Сторонньолюбства не забувайте, тим бо не вiдаючи деякi сторонньоприйняли ангелiв" (Євр. 13, 2). Тому ж вчили вони i дiтей своїх, строго навчаючи їх не пропускати можливостi позвати до себе в дом мандрiвного iнока чи втомленого мандрiвника. До нас не дiйшло подробних вiдомостей про благочестиве життя цього блаженного подружжя, але ми можемо разом зi святителем Платоном сказати, що "сам пiшовший вiд них плiд показав, краще всяких красномовних похвал доброу благословенного дерева. Щасливi батьки, чиї iмена прославляються вiчно в їх дiтях i потомствi! Щасливi i дiти, якi не тiльки не посрамили, але i примножили i возвеличили честь i благородство своїх батькiв i славних предкiв, бо iстинне благородство полягає в добродiйствi!"
  Кирило i Марiя мали вже сина Степана, коли Бог дарував їм другого сина - майбутнього засновника Троїцької Лаври, красу Церкви Православної i непохитну опору рiдної землi. Задовго до народження цього святого немовляти дивний Промисел Божий вже дав про нього знамення, що це буде великий обранець Божий i свята гiлка благословенного корня. В один недiльний день його благочестива мати пiшла в церкву на службу Божу i смиренно стала, по тодiшньому звичаю, в притворi церковному разом з iншими жонами. Почалася служба, проспiвали вже трисвяту пiсню, i ось незадовго перед читанням святого Євангелiя раптом серед загальної тишi i благоговiйного мовчання немовля вскрикнуло у неї в черевi, так що многiї звернули увагу на цей крик. Коли почали спiвати Херувимську пiсню, немовля вскрикнуло в другий раз, i притом вже так громко, що голос його був чутний по всiй церквi. Зрозумiло, що мати його злякалась, а жiнки, що стояли бiля неї стали мiж собою перемовлятися: що б мiг значити цей незвичний крим немовляти? Мiж тим служба продовжувалась. Священник оголосив: "Будьмо уважнi! Святая святим!" - немовля крикнуло у третiй раз, i знiяковiла мати ледь не впала вiд страху, вона почала плакати... Тут її оточили жiнки i, може бути бажаючи допомогти їй заспокоїти плачуче дитя, стали запитувати: "Де ж у тебе немовля? Чого вiн кричить так голосно?" Але Марiя, в душевному хвилюваннi, обливаючись слiзьми, ледь могла вимовити їм: "Немає у мене немовляти, запитайте ще у кого-небудь". Жiнки стали озиратися навколо i, не бачучи нiде немовляти, знову пристали до Марiї з тим же питанням. Тодi вона вимушена була сказати їм вiдкрито, що на руках у неї дiйсно немає немовляти, але вона носить його у черевi. "Як же може кричати немовля, коли вiн ще в утробi матерi?" - заперечували їй здивованi жiнки. "Я й сама дивуюсь цьому, - вiдповiдала їм Марiя, - i знаходжусь в немалому здивуваннi i остраху".
  Тодi жiнки залишили її в спокої, не перестаючи, правда, дивуватись цiй незвичайнiй подiї.
  "В наш час, каже святитель московський Фiларет, - свiдки подiбної подiї, ймовiрно, мали б немало клопоту щодо пошуку причини, спричинившої це незвичайне явище. Бiльш проникливi, можливо б, насмiлились здогадуватися, що молитвенний захват благочестивої матерi, в три важливi перiоди священнодiйства, передав небувале збудження плоду, який носила вона у черевi. Але в той час любили не скiльки любомудрi мудрування, скiльки благоговiйне спостереження шляхiв Провидiння, i народ виходив з церкви, повторюючи написане в Євангелiї про Iвана Предтечу: "що бо отроча сiє буде? (Лк. 1, 66). Да буде над ним воля Господня!"
  Благоговiйний списатель житiя Сергiєва, преподобний Єпiфанiй, супроводжує свою оповiдь про цю незвичайну подiю таким роздумом. "Достойно подиву, - говорить вiн, - що немовля, будучи у черевi матерi, не вскрикнув де-небудь поза церквою, в усамiтненому мiсцi, де нiкого не було, але саме при народi, як би для того, щоб многiї його почули i зробились достовiрними свiдками цiєї обставини. Примiтно ще й то, що прокричав вiн не як-небудь тихо, але на всю церкву, як би даючи зрозумiти, що по всiй землi пошириться слава про нього; i не тодi заголосив вiн, коли мати його була де-небудь за святковим столом чи вiдпочивала, але коли вона була у церквi, i саме в час молитви, нiби вказуючи на те, що вiн буде сильним молитовником перед Богом; не прокричав вiн у якому-небудь iншому мiсцi, але саме в церквi, в мiсцi чистому, в мiсцi святому, де перебувають святинi Господнi i звершуються священнодiяння, знаменуючи тим, що i сам вiн буде досконалою святинею Господа у страху Божому. Достойна уваги також i та обставина, що не заголосив одноразово чи двiчi, але саме тричi, являючи тим самим, що вiн буде iстинним учнем Святої Трiйцi, так як троїчному числу вiддається перевага перед всяким iншим числом, тому що всюду i завжди це число є джерелом i початком всього доброго i спасительного". Пiсля цього, привiвши з старозавiтної i новозавiтної iсторiї приклади i вказiвки, що свiдчать про важне знамення троїчного числа, i згадавши велику тайну Триiпостасного Божества, блаженний Єпiфанiй продовжує: "Подобало i цьому немовлятi тричi проголосити ще у черевi матерi, перед народженням на свiт, в ознаменування того, що вiн буде колись служителем Святої Трiйцi i багатьох приведе до пiзнання Бога, навчаючи словесних овець вiрувати у Святу Трiйцю, єдиносущну у єдиному Божествi. I дiйсно, - розмiрковує далi Єпiфанiй, - чи не служило це явною вказiвкою на все дивне i досточудне в майбутньому його життi? Чи не збулось це все самим дiлом в його чудесних дiяннях? I хто бачив i чув про першi попереднi знамення, той мусiв був потiм вiрити i тому, що послiдувало за ними, бо не просто, не без особливої цiлi були данi цi попереднi знамення - вони були передвiсниками i початком всього, що вiдбулося у подальшому. Згадаємо древнiх святих, просiявших у старому i новому завiтi: як зачаття, так i народження багатьох з них предваряємо було особливим откровенням вiд Бога; так пророка Iєремiю Бог вiд черева матерi передвибрав i освятив; те ж свiдчить про себе i iнший Пророк - Iсайя, а святий i великий Пророк i Предтеча Христовий Iван, ще будучи в утробi матерi, познав Господа, носимого в ложеснах Пречистої Прiснодiви Марiї: взигрався немовля у черевi (Лк. 1, 41) матерi своєї Єлизавети i її ж вустами пророчо возопив: "I откуду менi сiє, да прийде Мати Господа мого до мене?" (Лк. 1, 43). Про святого Пророка Iлiю є вказiвка, що батьки його бачили, як свiтлi i благообразнi мужi повивали це немовля вогняними пеленами i годували його полум'ям вогняним". Далi Єпифанiй приводить подiбнi ж розповiдi про святих Миколу Чудотворця, Євфрема Сирiна, Алiпiя i Симеона стовпникiв, Феодора Сикеота, Євфимiя Великого, Феодора Едеського i Петра, Митрополита Московського, - розповiдi, якi ми опускаємо, щоб, за виразом самого блаженного Єпiфанiя, "довготою слова послушателям слухи лiнивi не сотворити", i приводимо тут тiльки заключнi його думки. "Досточудно, - говорить вiн, - було це оголошення немовляти у черевi матерi; досточудно було його виховання з пелюшок немовляти; досточудне було i все життя цього воiстину досточудного мужа! Господь ще до народження вiдмiтив його Своєю благодаттю i незвичним випадком предуказав Своє особливий Божественний про нього промисел".
  Завжди вiдданi волi Божiй i уважнi до шляхiв Провидiння, Кирило i Марiя зрозумiли вказiвки Промисла Божого i сообразно сообразно до цих вказiвок повиннi були вести справу виховання дитяти. Пiсля згаданого випадку особливо мати зробилась надзвичайно уважною до свого стану. Завжди маючи в думках, що вона носить у черевi немовля, який буде обраним вмiстилищем Святого Духа, Марiя у весь iнший час вагiтностi готувалась зустрiти в ньому майбутнього сподвижника благочестя i стриманостi, а тому i сама, подiбно матерi древнього суддi Iзраїльського Сампсона (Суд. 13, 4), ретельно берегла душу й тiло в чистотi i строгiй стриманостi в усьому. "Турботливо оберiгаючи носимий нею у черевi Божий дар, вона бажала, - як говорить святитель Платон, - через свою стриманiсть дати тiлесному складу дитяти чисте i здорове харчування, добре розумiючи добрим сердцем своїм ту iстину, що чеснота, що сяє у здоровому i прекрасному тiлi, стає через те ще прекраснiше". Завжди благоговiйна i усердна молитовниця, праведна мати тепер вiдчувала особливу потребу сердця в молитвi; тому вона часто удалялась вiд людських очей i в тишi усамiтнення зi сльозами виливала перед Богом свою гарячу материнську молитву про майбутню долю свого немовляти. "Господи! - говорила вона тодi, - спаси i сохрани мене, убогу рабу Твою; спаси i соблюди i це немовля, носиме в утробi моїй, Ти бо єси - храняй немовляти Господь (Пс. 114, 5); да буде воля Твоя, Господи, на нас i буде iм'я Твоє благословенне навiки!" Так у строгому постi i частiй сердечнiй молитвi перебувала богобоязна мати святого дитяти; так i саме дитя, благословенний плiд її черева, ще до появи своєї на свiт деяким образом вже передочищався i освящався постом i молитвою.
  "О батьки, - зауважує при оповiдi про це святитель Фiларет, - якщо б ви знали, скiльки добра, або, напроти, скiльки зла можете ви дати вашим дiтям, ще до їх народження! Ви здивувались би точностi суда Божого, який благословляє дiтей в батьках i батькiв в дiтях i вiддає грiхи отцiв на чада (Числ. 14, 18); i, помишляючи про це, з благоговiнням проходили би служiння, ввiрене вам вiд Того, з Ньогоже всяка вiтчизна на небесах i на землi iменується (Еф. 3, 15)".
  Кирило i Марiя бачили на собi велику милiсть Божу; їх благочестя потребувало, щоб одухотворяючi їх почуття вдячностi до благодiйного Бога були вираженi в якому-небудь зовнiшньому подвигу благочестя, в якiй-небудь благоговiйнiй обiтницi; а що могло бути приємнiше Господу в таких обставинах, в яких вони знаходились, як не сильне сердечне бажання i тверда рiшучiсть бути достатньо достойними милостi Божої I ось праведна Марiя, подiбно святiй Аннi, матерi Пророка Самiйла, разом зi своїм чоловiком дала таку обiтницю: якщо Бог дасть їм сина, то посвятити його на служiння Богу. Це значило, що вони зi свого боку обiцяли зробити все, що могли, щоб на їх майбутньому дитятi сповнилась воля Божа, звершилось таємне про нього передвизначення Боже, на яке вони вже мали деяку вказiвку. Небагато, звiсно, таких батькiв, та й ледве чи знайдуться в наш грiшний час такi щасливцi, якi могли б так рiшуче i притому непогрiшительно визначити долю своїх дiтей ще до їх народження: небезпечно i нерозумно давати обiтницi, виконання яких не залежить вiд волi обiцяючих; праведнi батьки Сергiєвi могли зробити це тому, що мали вже таємничу вказiвку на майбутню долю їх дитяти; але хто з християнських батькiв не бажав би бачити в дiтях своїх майбутнiх громадян царства небесного? А якщо всi бажають, то хай же всi i покладають в сердцi своєму тверду i незмiнну обiтницю - робити зi свого боку все, що вiд них залежить, щоб їх дiти були iстинними чадами Божими по благодатi, щоб вони були покiрними синами нашої спiльної матерi - святої Церкви Православної, щоб нi дiти, нi батьки не вiдчували потiм гiркої участi синiв царствiя, якi будуть вигнанi, по слову Господню, у тьму суцiльну. "Для чого людина створена вiд Бога" - запитали одного простого дiда. "Щоб бути спадкоємцем Царства Божого", - вiдповiдав вiн.
  3 травня 1319 року в домi боярина Кирила була спiльна радiсть i веселощi: Марiї Бог дав сина. Праведнi батьки запросили своїх рiдних i добрих знайомих роздiлити з ними радiсть з приводу народження нового члена сiм'ї, i всi дякували Боговi за цю нову милiсть, явлену Їм на домi благочестивого боярина. В сороковий день по народженню батьки принесли немовля у церкву, щоб звершити над ним святе хрещення i в той же самий час виконати свою обiтницю надати дитя в непорочну жертву Боговi, Котрий дав його. Благоговiйний iєрей, по iменi Михайло, нарiк немовлятi у святому хрещеннi iм'я Варфоломiй, звичайно тому, що в цей день (11 липня) святкувалась пам'ять святого Апостола Варфоломiя, бо цього вимагав тодiшнiй церковний звичай, але це iм'я i по самому значенню своєму - Син Радостi - було особливо втiшне для батькiв цього немовляти, бо чи можна описати ту радiсть, яка переповнювала їх сердця, коли вони бачили перед собою початок виконання тих свiтлих сподiвань, якi почивали на цьому немовлятi з дня його чудесного оголошення у черевi матерi. Кирило i Марiя розповiли цей випадок священнику, i вiн, як обiзнаний у Святому Писаннi, вказав їм багато прикладiв з старого i нового заповiтiв, коли обранцi Божi ще вiд черева матерi були передвизначенi на служiння Богу; привiв їм слова Пророка Давида про всецiле передвiдання Боже: "...несодiянная моя вiдесте очi Твої" (Пс. 138, 16), i Апостола Павла: "Бог, iзбравий мя от чрева матерi моєї... явити Сина Свого в менi, да благовiстую Його в язицех" (Гал. 1, 15-16), i iншi подiбнi мiсця Священного Писання i втiшив їх благодатною надiєю вiдносно їх новонародженого. "Не соромтесь, - говорив вiн їм, - а паче радуйтеся, що син ваш буде вибраним вмiстилищем Духа Божого i служителем Святої Трiйцi". I, благословивши дитя i його батькiв, служитель вiвтаря Христова вiдпустив їх з миром.
  Мiж тим мати, а потiм i iншi стали примiчати у немовлятi знову дещо незвичайне: коли матерi доводилося насичуватись м'ясною їжею, то немовля не брало сосцiв її; те ж повторювалось, i вже без всякої причини, по середам i п'ятницям, так що в цi днi малюк зовсiм залишався без їжi. I це повторювалось не раз, не два, а постiйно; мати, звiсно, хвилювалась, думала, що дитя нездорове, радилась з iншими жiнками, якi ретельно оглядали дитя, але на ньому не було видно нiяких ознак хвороби - нi внутрiшньої, нi зовнiшньої; навпаки, малюк не тiльки не плакав, але i весело дивився на них, посмiхався i грав рученятами. Нарештi звернули увагу на час, коли малюк не приймав сосцiв материних, i тодi всi переконались, що в цьому дитячому постi "ознаменувались, як виражається святитель Фiларет, попереднi устремлiння матерi i проявлялись зерна майбутнiх його устремлiнь". Вирощений постом у черевi матерi, малюк i по народженнi начебто вимагав вiд матерi поста. I мати дiйсно стала ще ретельнiше дотримуватись посту: вона зовсiм залишила м'ясну їжу, i немовля, крiм середи i п'ятницi, завжди пiсля цього пiдкрiплявся молоком матерi.
  Одного разу Марiя вiддала малюка на руки iншiй жiнцi, щоб та покормила його своєю цицькою, але дитя не захотiло взяти сосцiв чужої матерi; те ж саме було i з iншими кормилицями... "Добра галузь доброго корня, - говорить блаженний Єпiфанiй, - пiдкрiплялась тiльки чистим молоком родившої його. Так цей малюк вiд черева матерi пiзнавав Бога, в самих пелюшках повчався iстинi, в самiй колисцi звик до поста i разом з молоком матерi навикав стриманостi... Будучи по єству ще немовлям, вiн вище єства вже передначинав пощення; з перших лiт свого життя вiн був годуванець чистоти, вигодуваний не стiльки молоком, скiльки благочестям, i передвибраний Богом ще до народження".
  "Многiї матерi, - зауважує про цей випадок святитель Платон, - не вважають важливою справою годувати дитя своєю цицькою, але насправдi це дуже важливо. Для чого ж Творець єства наповнює молоком сосцi матернiї, якщо не для того, щоб приготувати в них для немовляти поживну їжу? I з цiєю їжею, тобто з молоком, вливаються в немовля його майбутнi схильностi i прагнення". "Чуже молоко, - розмiрковує в одному мiсцi святитель Дмитрiй Ростовський, - не таке корисне для немовляти, як молоко його рiдної матерi. Якщо годувальниця хвора, то буде хворе i дитя; якщо вона гнiвлива, невитримана, сварлива, таке ж буде i дитя, яке вона годує. Дитя, вигодуване чужим, не матернiм молоком, не буде мати до матерi такої любовi i прив'язаностi, яку мають дiти, вигодуванi її власним молоком. Хай же присоромлять таких матерiв безсловеснi тварини: нi одне з них не довiряє iншому годувати своїх дiтей". "Краще б подумати добрiй матерi, - говорить святитель Фiларет Московський, - чи забирати матiр раптово у двух немовлят: у немовляти годувальницi i у свого власного, i чи заставляти своє немовля пити з цицьки годувальницi можливо тугу, по залишеному нею власному дiтищi, замiсть того щоб вiн пив любов з цицьки своєї матерi". "Бувають матерi, - говорить святий Златоуст, - котрi своїх дiтей вiддають годувальницям. Христос не допустив цього. Вiн годує нас власним тiлом i напуває власною кровiю.
  Закiнчилась пора годування цицькою Варфоломiя, дитя залишило колиску; зростаючи тiлом, воно укрiплялось i духом, повнячись розуму i страху Божих; благодать Божа почивала на святому малюку, i добрi люди втiшались ним.
  
  ГЛАВА II. БЛАГОДАТНИЙ ОТРОК (1326 - 1332)
  
  << ГЛАВА I | ЗМIСТ | ГЛАВА III >>
  
  Слабкi успiхи в грамотi. Дитяче горе. Молитви дитяти. Дивний старець. Чудна перемiна. Навчення згори. Дитячi подвиги. Благорозумнi вiдповiдi отрока. Поведiнка i устрiй його душi. Його молитовна вiдвертiсть перед Богом.
  Радуйся, отроча добродушевне i благонадiйне, Радуйся, дiтище, всякої благодатi Божої сповнене!
  Акафiст 1, Iкос 3
  Радуйся, навикнувий хранити страх Божий, премудростi начало, Радуйся, всiм спiвучням тобi бувий добродiйства зерцало!
  Акафiст 2, Iкос 2
  Коли Варфоломiю виповнилось сiм лiт, батьки вiддали його вчитися грамотi. Нашi благочестивi прадiди завжди дивились на навчання грамотi як на дiло священне: грамота давала ключ до читання i розумiння Божественних Писань. I школи грамотностi, яких було дуже небагато в той час, установлялися пiклуванням Єпископiв i взагалi духовенства. Ростовським Єпископом в той час, про який ми говоримо, був Прохор, муж учительний i благочестивий. Пiд його керiвництвом i учителями в школи призначались, звiсно, люди богобоязливi.
  Разом з Варфоломiєм вчились i два брати його - старший, Степан, i молодший, Петро. Брати навчались успiшно, хоч Петру в той час не було i шести лiт, а Варфоломiй далеко вiдставав вiд них Вчитель призначав йому покарання, товаришi докоряли i навiть смiялись над ним, батьки умовляли, та й сам вiн напрягав усi зусилля свого дитячого розуму, проводив ночi над книгою i часто, укрившись вiд поглядiв людських де-небудь на самотi, гiрко плакав через свою немiч, гаряче i щиросердо молився Господу Богу: "Дай же Ти менi, Господи, зрозумiти цю грамоту; навчи Ти мене, Господи, просвiти и напоум!" Але грамота все ж йому не давалась. "Тяжке почуття вiдчуває людина, - говорить святитель Платон, - коли всiєю душою прагне вчитися, вiдчуває в собi полум'яний потяг до освiти, але на шляху досягнення цiлi його бажань зустрiчаються якi-небудь нездоланнi перешкоди". Сильно засмучувалось своєю безуспiшнiстю i добре дитя. Немало печалились про те i батьки його i вчитель: всiм було прискорбно, що хлопчик позбавляється великого дара Божого в навчаннi книжному. Але, видно, треба було, щоб отрок, про якого були такi добрi попереднi знамення, раннiм досвiдом навчився, що нiякого успiху, нiякого знання, нiякої здiбностi не варто приписувати собi, але єдино Богу, Батьку свiтiв, вiд Котрого згори сходить всяке даяння благе i всяк дар досконал (Як. 1, 17), i смирятися пiд крiпку руку (1 Пет. 5, 6) Того, Хто один освiчує всяку людину, прямуючого до свiту (Ин. 1, 9). Чого, однак же, не здолають сумлiннiсть i труди, а найпаче молитва, i особливо молитва, виходяча з чистого серця невинного дитяти! I ось Господь, близь сущий всiм призиваючим Його в iстинi (Пс. 144, 18), вняв нарештi i щиросердiй молитвi благорозумного отрока Варфоломiя i дарував йому просиме.
  Одного разу батько послав його в поле шукати лошат, теє доручення пришлося особливо до душi хлопчику, полюблявшому усамiтнюватись вiд людей. Ось тут i трапилось з ним щось подiбне тому, що було з Саулом, котрий, будучи так само посланий батьком своїм для вiдшукання заблудших вiслюченят, зустрiв Пророка Самуїла, возвiстившого йому, що вiн буде царем над Iзраїлем. На полi пiд дубом побачив Варфоломiй незнайомого старця-чорноризця, саном пресвiтера; благоговiйний i ангелоподiбний старець приносив тут свої молитви Богу Всюдисущому i виливав перед Всевiдаючим сльози сердечного замилування. Поклонившись йому, скромний отрок поштиво вiдiйшов в сторону, не бажаючи переривати його бесiди з Богом, i став поблизу, чекаючи закiнчення молитви. Старець закiнчив молитву; вiн з любов'ю поглянув на добре дитя i, прозрiваючи в ньому духовними очима обране вмiстилище Святого Духа, лагiдно пiдiзвав його до себе, благословив його, по-батькiвськi поцiлував i запитав: "Що тобi треба, чадо?" Хоч хлопчик був посланий шукати коней, але його засмучена душа i тепер була всецiло зайнята невеселими роздумами про свою нездатнiсть до навчання; вiн забув на цей раз про коней i з дитячою простотою повiдав старцю своє сердечне горе.
  File:Mikhail Nesterov 001.jpg
  - Мене вiддали вчитися грамотi, - сказав крiзь сльози Варфоломiй, - i бiльше всього бажала би душа моя навчитися читати слово Боже, але ось скiльки не стараюсь, нiяк не можу вивчитися, не розумiю, що менi тлумачать, i дуже печалюсь про те; помолись за мене Богу, отче святий, попроси у Господа, щоб Вiн вiдкрив менi учення книжне, я вiрю, що Бог прийме мої молитви.
  Розчулився старець вiд таких слiв малого отрока; вiн бачив його усердя i, милуючись красою дитячої душi, що вiдображалась на його смиренному обличчi, воздiв руки, пiдняв очi на небо, вздихнув до Бога з глибини сердечної i став молитись, просячи дитятi просвiтлення згори... О, яка полум'яна була ця молитва таємничого старця пiд вiдкритим небом, пiд тiнню дуба, i з яким трепетом надiї поєднував з нею свою чисту дитячу молитву блаженний Варфоломiй! В цьому зворушливому єднаннi двух душ - убiленого сiдинами старця i малого отрока - їх спiльна молитва, як чистий фiмiам, сходила на небо i досягла престолу Всевишнього...
  Старець заключив свою натхненну молитву священним словом амiнь i бережно вийняв з-за пазухи невеличкий ковчежець. Вiдкривши його, вiн взяв звiдти трьома перстами малу частинку святої просфори i, благословляючи нею Варфоломiя, промовив: "Вiзьми це, чадо, i снiдь; це дається тобi в знамення благодатi Божої i розумiння Святого Писання. Не дивитись на те, що частинка святого хлiба так мала - велика насолода куштування вiд неї".
  Чи варто казати, з яким захватом прийняв святий отрок цей благодатний дар. Сльози радостi блистiли в його дитячому поглядi; з благоговiнням вкусив вiн вiд святого хлiба - i якою ж солодкою здалась йому ця таємнича їжа! "Чи не про це сказано в псалмах, - сказав вiн старцю, - як солодкi гортанi моєму словеса Твої, паче меду устом моїм... душа моя... возлюби їх зело! (Пс. 118, 103, 167)".
  Зауважимо, що юний Варфоломiй, по святiй допитливостi i старанностi, багато псалмiв завчив напам'ять вiд слiв своїх благочестивих батькiв i, звiсно, повторював їх в своїх усамiтнених прогулянках по полям i лугам своєї батькiвщини. Тому i тепер прийшли до нього на пам'ять згаданi слова Псалмоспiвця.
  - Якщо вiруєш, чадо, - вiдповiв йому старець, - бiльше цього узриш. А про грамоту не сумуй, вiдай, що вiднинi Господь подасть тобi розумiння книжне паче братiй твоїх i товаришiв, так що i iншим будеш допомагати.
  Радуючись вiд всiєї душi, щоб Бог привiв йому зустрiтися з таким святим старцем, Варфоломiй з приємнiстю внимав його душекорисним настановам; як зерня на добру землю, так i благодатнi слова старця лягали на його добре серце.
  Достатньо навчивши його про спасiння душi, старець хотiв уже iти своїм шляхом, але благорозумний отрок не хотiв розлучитися iз святим наставником; вiн пав до нiг його i зi сльозами вмовляв пiти в дiм його батькiв. "Батьки мої, - говорив Варфоломiй, - дуже люблять таких, як ти, отче! Не залиш бо i їх свого святого благословiння!"
  Скiльки дитячої простоти чується в цих речах доброго хлопчика! В них виявилась вся любляча душа святого дитяти, i як щасливi батьки, яких Бог благословив такими дiтьми! Воiстину такi дiти - Боже благословiння, вони не тiльки в собi самих носять це благословiння небесне, але i збирають його, так сказати, звiдусiль, щоб привернути на дом батькiвський.
  З посмiшкою любовi послiдував старець за своїм юним сторонньоприємцем, i з честю його зустрiли батьки Варфоломiєвi. Для благочестивих людей такий старець-iнок - завжди бажаний гiсть, а Кирило i Марiя особливо любили приймати i покоїти у себе в домi iнокiв. Прийнявши благословiння вiд старця, вони запропонували йому радушне частування. Але гiсть не поспiшав сiдати за стiл. "Перше треба вкусити їжi духовної", - зауважив вiн i попрямував до молитовнi, яка в старi добрi часи була в кожному домi благочестивих князiв i бояр. Туди запросив вiн з собою Варфоломiя i, благословивши початок третього часу, звелiв йому читати псалми...
  Дарма вражений отрок вiдмовлявся неумiнням, старець сам дав йому в руки книгу i настiйливо сказав, щоб той читав слово Боже без сумнiву. I що ж? Отрок взяв благословiння вiд старця i, благоговiйно осiнивши себе хресним знаменням, почав псалмословити Псалтир чiтко i зрозумiло!.. I сам вiн, i батьки, i брати не могли надивуватися, як добре читає вiн... Адже до цього часу вiн так тупо вчився i мало розумiв!.. Так в подальшому про це розповiдав сам Преподобний. Над ним збулося, зауважує блаженний Єпiфанiй, слово пророка: "...i рече Господь: се дах словеса Моя в уста твоя" (Iєр. 1, 9).
  Пiсля того святий гiсть вкусив запропонованої йому трапези i, благословивши радушних хазяїв, хотiв пiти, але благочестивим боярам жаль було так швидко вiдпустити його: їм хотiлось ще поспiлкуватись з досвiдченим у духовному життi старцем, в якому вони вже примiтили дар прозорливостi. Мiж iншим вони розповiли йому, як син їх, будучи ще в черевi матерi, троєкратно прокричав у церквi, i бажали знати, що думає старець про цей випадок, який самою необхiднiстю своєю заставляв їх невiльно задумуватись над ним.
  - О добре подружжя! - сказав їм на це старець, - ось Господь удостоїв вас такої великої милостi - дав вам такого сина; навiщо ж ви страшитеся там, де немає нiякого страху? Вам треба радiти, що Бог благословив вас таким дiтищем. Вiн передвибрав вашого сина ще перше його народження. А що я кажу вам iстину - ось вам знамення: з цiєї пори отрок буде добре розумiти всю книжну мудрiсть i вiльно буде читати Божественне Писання. Знайте, що великий буде син ваш перед Богом i людьми за його добродiйне життя!
  Старець встав, щоб iти: вже на порозi дому вiн ще раз звернувся до батькiв Варфоломiєвих i вимовив в пророчому дусi такi загадковi слова: "Отрок буде колись оселею Пресвятої Трiйцi, вiн багатьох приведе за собою до розумiння Божих заповiдей".
  Гостиннi хазяї провели мандрiвника до ворот свого дому, але тут вiн раптом став невидимий, так що Кирило i Марiя невiльно подумали, чи не Ангел Божий був посланий до них, щоб дарувати премудрiсть їх сину. I глибоко зберегли вони в благоговiйних серцях своїх його таємничi глаголи.
  Мiж тим як казав старець, так i збулось: з отроком вiдбулась чудна перемiна. Яку б книгу не вiдкрив вiн, одразу ж починав читати її без всяких труднощiв, розумiючи i смисл того, що читав. Так дар Божий, так нежданно йому ниспосланий, дiяв у юному Варфоломiї i просвiтив ум його. Немає потреби говорити, що пiсля цього випадку вiн скоро випередив в навчаннi як братiв своїх, так i iнших товаришiв.
  Нерiдко можна i в наш час зустрiти приклади гарячого дитячого благочестя, тривалих гарячих, зi сльозами, молитв, любовi до Богослужiння, усердного прагнення наслiдувати подвигам святих отцiв; це буває в тих благочестивих сiмействах, в яких дiти виховуються в страху Божому, на читаннi житiй святих, пiд покровом храму Божого. А на древнiй Русi все виховання дiтей велось в строго церковному дусi. I це почуття, цi чистi, святi стремлiння дитяти не скорботу i морок вносять в його юну душу, але вiдрадну тишину, яснiсть i спокiй. Дитя черпає з них духовну силу i крiпкiсть; в його душi складаються свiтлi образи (iдеали) життя святого, життя по Євангелiю Христовому, - образи, якi спорiднюються з його юним серцем i стають для нього на все життя заповiтною святинею, до якої з теплим почуттям звертається потiм людина навiть в глибокiй старостi. I чим сильнiше цi святi устремлiння в дитинствi, тим бiльше вони освiтлюють в подальшому морок життя в цiй юдолi земнiй; вони примиряють втомленого незгодами життя прибульця землi з його нерадiсною долею i пiдтримують, пiдбадьорюють, втiшають в його багатотруднiй мандрiвцi до вiтчизни небесної.
  Так було з отроком Варфоломiєм. Рано в його душi, вихованiй прикладами i уроками благочестя, розкрилось почуття любовi до молитви i готовнiсть до подвигiв для догоджання Богу. Просте, добре серце дитяти є вiдкритими дверями для благодатi Божої; через те i сказав Господь про дiтей: таких... є Царство Небесне (Мф. 19, 14). Рано зiйшла благодать Божа i в невинне серце отрока Варфоломiя i воцарилась там. Всiєю душею Варфоломiй полюбив Богослужiння церковне i не пропускав нi одної служби церковної. Нашi предки не знали i не любили читати якi-небудь книги свiтського змiсту. Житiя святих, святоотцiвськi писання, рiзнi Палеї, збiрники, лiтописнi сказання про минулi долi рiдної землi - ось книги, якi були улюбленим читанням того часу. Звичайно, в домi благочестивого боярина Кирила не було нестачi в таких книгах, отрок Варфоломiй їх читав i перечитував, i - хто знає? - може бути, деякi рукописи XII-XIV вiкiв, що залишились в бiблiотецi Лаври вiд часу самого її основоположника, були принесенi ним в пустелю як єдина дорога спадщина пiсля його батькiв. Черпаючи з книг уроки мудростi духовної, вiн в той же час намагався прикласти їх до життя свого - "...не так, - зауважує святитель Фiларет, - як багато багаторiчних вчених, яких вчення цвiте в словах, але в дiлах не зрiє". Вiн швидко зрозумiв, що ще в отрочному вiцi страстi вже починають проявляти свою згубну силу, яку стримати вимагає немалого зусилля; а хто хоч раз пiддався в юностi їх потягу i попустить їм зв'язати себе порочними схильностями, тому i подавно важко подолати їх. I ось благорозумний отрок приймає всi мiри, щоб огородити себе вiд їх впливу, i вiдсiкає всi шляхи, якими вони звикли знаходити доступ до серця людини. Так, перш за все вiн повнiстю ухиляється вiд дитячих iгор, жартiв, смiху i пустослiв'я, пам'ятаючи, що тлять звичаї благi бесiди злi (1 Кор. 15, 33) i що зi строптивим легко ожна i самому розбеститися (Пс. 17, 27). Потiм, усвiдомлюючи, що стримувати себе в усьому є найкращий засiб стримувати страстi, а вiльний вiд страстей дух i непотьмарена ними дума завжди бувають здiбнiшi до сприйняття благодатi Божої, святий отрок накладає на себе строгий пiст: по середам i п'ятницям вiн не дозволяє собi куштувати нiчого, а в iншi днi живиться тiльки хлiбом i водою. Про якi-небудь iншi пиття, не кажучи вже про вино, вiн не дозволяє собi i подумати все своє життя.
  Турботлива мати намагалась стримати суворiсть його посту. "Не виснажуй себе надмiрною стриманiстю, сине мiй, - говорила вона, - щоб тобi не захворiти вiд виснаження сил, тодi i нам немалу скорботу заподiєш. Ти ще дитя, твоє тiло ще росте; дивись: нiхто в твоєму вiцi не приймає на себе такого посту; нi браття твої, нi товаришi так не постяться, як ти; iншi дiти сiм раз на день поїдять, а ти, дитя моє, їси тiльки раз в день, а то i через день; перестань так робити, це тобi не по силам: всяке добро добре в мiру i в свiй час. Споживай їжу принаймi разом з нами".
  Але благорозумний отрок лагiдно вiдповiдав на цi заклики люблячої матерi: "Не обмежуй мене в цьому, рiдна моя, щоб не прийшлось робити так проти волi твоєї. Не вiдхиляй мене вiд стриманостi, яка така солодка душi моїй; навiщо радиш своєму сину некорисне? Адже ви ж сказали менi, що я ще в колисцi постився по середам i п'ятницям; як же я можу не примушувати себе догоджати Богу, щоб Вiн збавив мене вiд грiхiв моїх?"
  - Тобi немає ще й дванадцяти лiт вiд народження, - заперечувала йому мати, - а ти вже говориш про грiхи свої! Ми бачили над тобою явнi знамення благодатi Божої; ти обрав благу долю, яка не вiднiметься у тебе, - що у тебе за грiхи?
  - Перестань, матiнко, - зi стриманим засмученням вiдповiдав їй син, - що ти таке говориш? Тебе захоплює природня любов твоя до дiтей, але послухай, що говорить Святе Писання: нiхтоже чист перед Богом, аще i єдин день житiя його буде на землi (Iов. 14, 4-5); нiхто не безгрiшний, тiльки один Бог, а Божественний Давид про нашу худiсть говорить: "...в беззаконнях зачат єсмь i у грiхах роди мя мати моя" (Пс. 50, 7), сього ради да не похвалиться всяк чєловєк! Брашно i питiє, звiсно, не поставляє нас перед Богом! (1 Кор. 8, 8).
  Мати дивувалась розумним словам свого сина i, не бажаючи перешкоджати його добрiй волi щодо Бога, зазвичай говорила йому: "Якщо ти так розмiрковуєш, то роби як хочеш, Господь з тобою, я не хочу заважати тобi в доброму, дитя моє!"
  I святий отрок нiколи не дозволяв собi навiть спробувати яких-небудь солодких блюд чи напоїв, слiдуючи мудрiй настановi Великого Василя: "Аще хочеш внити в рай, воздержи чрево, бiжи пияцтва". Так, приборкуючи юну плоть свою стриманням i трудами для збереження чистоти душевної i тiлесної, вiн нi в чому не виходив з волi своїх батькiв - як лагiдний i слухняний син, вiн був iстинною втiхою для них.
  "I видний був в ньому перше iноцького образу довершений iнок", - говорить блаженний Єпiфаний. Поступ його була повна скромностi i невинностi; нiхто не бачив як вiн смiється, а якщо i з'являлась iнколи лагiдна посмiшка на його прекрасному обличчi, то i вона була стримана; а частiше лик його було замислений i серйозний; на очах нерiдко були сльози - свiдки його сердечного розчулення; його вуст нiколи не залишали Богодухновеннi псалми Давидовi. Завжди тихий i мовчазний, лагiдний i смиренний, вiн з усiма був ласковий i ввiчливий, нi на кого не дратувався, вiд усiх з любов'ю приймав випадковi неприємностi. Ходив вiн в поганiй одежi, а якщо зустрiчав бiдняка, то охоче вiддавав йому свою одежу.
  Благоговiйний устрiй юної душi Варфоломiя природньо спонукав його шукати усамiтнення, де б вiн мiг наодинцi з Богом виливати у слiзнiй молитвi перед Ним всi святi почуття невинного серця i в самовiддачi волi Божiй шукати пiдкрiплення духу на подальшому життєвому шляху. Вiн так i робив. Особливо любив вiн молитися ночами, iнколи зовсiм проводячи ночi без сна i все це намагаючись старанно приховати вiд домашнiх. I якою ж дитячою довiрливiстю i полум'яною любов'ю до Бога, якою, так би мовити, мудрою простотою дихала його чиста молитва! "Господи! - так взивав вiн в нiжностi сердечнiй, - якщо вiрне те, про що повiдали менi батьки мої, якщо перше мого народження на свiт Ти вже благоволив явити на менi, вбогому, дивнi знамення благодатi Твоєї, то хай буде воля Твоя, Господи! Будь, Господи, милiсть Твоя на менi! I дай же менi, Господи, змолоду возлюбити Тебе всiм серцем своїм i всiєю душою моєю i поробити одному Тобi, яко до Тебе прихильний єсмь вiд утроби матерi моєї, так не залиш мене i згори, Господи! Батько мiй i мати моя - прийде час - залишать мене, а Ти восприйми мене, спiвдiлай мене Своїм, причти мене до обраного Твого стада! Тобi наданий я, бiдний, вiд самих пелюшок; збав же мене, Господи, вiд всякої нечистоти, вiд всякої скверни, душевної i тiлесної, сподоби мене творити святиню у страху Твоєму, Господи! До Тебе єдиного хай прагне серце моє, да не усолодять мене всi солодощi свiту цього, да не спокусять мене всi красоти житейськi; до Тебе єдиного хай прилiпиться душа моя, i хай сприйме мене десниця Твоя... Не попусти мене коли-небудь возрадiти радiстю свiту цього, але виповни мене, Господи, радiстю духовною i невимовною солодкiстю Божественною; Дух Твiй благий хай наставить мя на землю праву!"
  I невiльно кожний, видiвший такий добрий устрiй Варфоломiя, милувався ним, невiльно говорив про себе з подивом, що-то вийде з цього отрока, якого Бог сподобив такої благодатi з раннього дитинства.
  А отрок мiж тим ставав юнаком i, зростаючи лiтами, зростав i в благочестi. I само собою зароджувалось в ньому бажання iноцького подвигу, i з кожним днем все бiльше i бiльше росло i визрiвало це бажання, поки, нарештi, не перетворилось в полум'яну спрагу душi, якою знемагав колись вiнценосний подвижник i пророк i взивав: "Возжада душа моя Богу крiпкому, живому: коли прийду i явлюся лику Божию? " (Пс. 41, 3).
  Але нi в Ростовськiй землi, нi в Ростовському князiвствi, яке тодi втратило вже своє значення, судилося було виконатися цiм заповiтним мрiям. Там, по виразу пiснi церковної, першi iскри Божественного бажання тiльки почали запалювати цей великий свiтильник, але не там належало йому запалитися. Йому призначено було Промислом Божим засяяти в похмурiй пустелi, серед дрiмучих лiсiв радонiзьких, щоб звiдти свiтити свiтлом свого життя святого i свого благодатного вчення тiльки що виникавшiй тодi з безвiстi Москвi, котра готувалася бути першопрестольною столицею всiєї Руської землi, а з Москвою - свiтити i всьому Православному Царству Руському.
  Поглянемо тепер, як перенесений був благодатний свiтильник цей з меж Ростова Великого у межi незнатного Радонiжжя, - перенесений невидимою рукою Промисла Божого, керувавшого звичайними шляхами дiл людських.
  
  ГЛАВА III. ПОКIРНИЙ ЮНАК (1330 - 1340)
  
  << ГЛАВА II | ЗМIСТ | ГЛАВА IV >>
  
  
  Бiди Руської землi. Пiднесення Москви. Свавiлля Кочеви в Ростовi. Переселення Кирила в Радонiж. Пориви юної душi. Благорозум'я батькiв i послух сина. Бояри-схимники i їх кончина. Свята рiшучiсть.
  Радуйся, яко з младих нiгтiв послiдував єси Христу
  Iкос. Мiнеї
  Радуйся, з юностi твоєї всiм серцем i думкою Бога возлюбивий
  Акафiст 1. Iкос 3
  Радуйся, любовi ради Зиждителя твого земне до землi повернувший,
  Радуйся, здобутку ради Христа умiти всi бути вмiнивий
  Акафiст 2. Iкос 3
  Тут доречно сказати декiлька слiв про те, в якому станi знаходилась в описуваний нами час Руська земля, щоб знати, при яких обставинах жили батьки Варфоломiєвi i серед яких умов виховувався сам Варфоломiй. Розкриємо на хвилину скорботнi сторiнки рiдної нашої iсторiї, щоб яснiше бачити, якого великого мужа послав Бог багатостраждальнiй вiтчизнi нашiй в образi смиренного Свого обранця, пустельника Радонiзького, в такий важкий час. На темнiй картинi iсторичних подiй його свiтлий образ виступає перед нами в усiй своїй неземнiй красi.
  Воiстину важкi були тодi часи! Тяжким тягарем лежало ярмо татарське на плечах Руського народу. Про те, щоб скинути з себе це ненависне ярмо, нiхто не смi i подумати. Князi постiйно ходили в Орду - то на поклiн грозним тодi ханам монгольським, то судитися i тягатися мiж собою, i скiльки благородної кровi князiвської пролито в Золотiй Ордi по завистi i братовбивчiй ненавистi честолюбних суперникiв! Наш iсторiограф Карамзiн справедливо зауважує, що "древнє Руське прислiв'я: близ Царя - близ смертi народилось тодi, коли наша Вiтчизна носила кайдани Монголiв. Князi їздили в Орду, як на страшний суд: щасливий, хто мiг повернутися з милiстю царською, або в усякому разi з головою!". Нерiдко там вони i душу свою покладали за вiру Православну i за святу Русь.
  А тому, вiдправляючись в Орду, вони зазвичай писали духовнi заповiти, прощаючись назавжди зi своєю сiм'єю. Народ страждав выд свавiлля грубих i гордих татарських численникiв i баскакiв (чиновникiв), якi роз'їзджали по всiм мiстам. не було вiд них нiкому пощади, що хотiл, те й робили: города i села палили i грабували, храми Божi розоряли або оскверняли, а людей убивали чи уводили в полон. Навiть купцi, чи просто бродяги монгольськi обходились з нашими предками, як з мерзенними рабами. При такому безладдi, при недостачi єдиної, сильної влади був повний простiр страстям негодних людей, яких i завжди буває немало, а в такi тяжкi часи число їх зазвичай збiльшується. Ярмо татарське не пройшло безслiдно i в народнiй порядностi. "Забувши гордiсть народну, - говорить Карамзiн, - ми вивчились низьким хитрощам рабства, що замiняють силу у слабих; обманюючи Татар, ще бiльше обманювали один одного; вiдкупляючись грошима вiд насилля варварiв, стали користолюбнiше i бездушнiше до образ, до стида, сжильнi наглостям iноплемiнних тиранiв. Вiд часiв Василя Ярославича до Iвана Калити (перiод самий найнещаснiший!) вiтчизна наша походила бiльше на темний лiс, нiж на державу: сила здавалась правом; хто мiг, грабував: не лише чужi, але i свої; не було безпеки нi у дорозi, нi вдома; злодiйстов зробилося спiльною язвою власностi".
  Да, важко було Руськiй землi в тi скорботнi часи; важко, неможливо було здолати сильного ворога, i саме тому, що князi Руськi все бiльше сварились мiж собою, єдностi не було, по клаптикам була роздiлена вся обширна Руська земля. I якщо б не створили нарештi необхiдностi цiєї єдностi, - хто знає? - можливо, i зовсiм загинула б Русь Православна, пiдпавши владi бiльш небезпечних ворогiв, якi були в тi часи Литва, Польша, Угорщина i Швецiя...
  Але Бог не допустив трапитися такiй бiдi. Ранiше всiх зрозумiли небезпеку нашi першосвятителi; вони завжди твердили князям, що однодушнiсть мiж ними необхiдна для спасiння Росiї вiд остаточної загибелi; коли було можливо, святителi завжди являлися миротворцями в усобицях князiвських, дiючи i словом переконання, i силою духовної влади. А прозорливий святитель Петро поклав мiцну основу об'єднанню Руської землi, переселившись назавжди з Володимира на Клязьмi в незнатне тодi мiстечко Москву до розумного i благочестивого князя Iвана Даниловича Калити. Цей князь став настирливо здiйснювати намiчений ще його батьком образ об'єднання Руської землi i приєднував одне за iншим сусiднi князiвства до Московського. Святитель ПЕтро незадовго перед кончиною своєю пiдбадьорив князя передбаченням про майбутню велич Москви. "Якщо ти, син мiй, - говорив вiн в дусi пророцтва, - успокоїш мою старiсть i збудуєш тут храм, достойний Богоматерi, то будеш славнiший всiх iних князiв, i род твiй возвеличиться; костi мої залишаться в цьому градi, святителi захочуть жити в ньому, i руки його пiднiмуться на плечi ворогiв наших". Iван виконав заповiт старця митрополита, i Бог благословив успiхом його починання на користь вiтчизни. Москва мало-помалу стала вивищуватись над iншими городами, а сам Iван заслужив славне iм'я збирача Руської землi. Через сто лiт з Москвою нiхто вже не пробував сперечатися про першiсть: вона об'єднала пiд собою всю тодiшню Русь, i це об'єднання не тiльки спасло Росiю вiд остаточного знищення, але i допомогло їй скинути ярмо монгольське.
  Але нелегко було удiльним князям розставатися зi своєю свободою. Московський Князь дiяв владно, iнколи нiчим не гребуючи, нi перед чим не зупиняючись. Навiть в тих випадках, коли приєднання сусiднiх удiлiв вiдбувалось мирним шляхом, засобами, наприклад, родинних союзiв з Великим Князем Московським, i тодi Iван Данилович не задумувався розпоряджатися удiльними як йому хотiлося. Так, вiн видав своїх дочок одну за Василя Давидовича Ярославського, а iншу за Костянтина Васильовича Ростовського i, дiючи як голова Росiї, встановлював своїм зяттям закони у власних областях. "Гiрко тодi стало городу Ростову, - зi скорботою повiдомляє лiтописець, - i особливо князям його! У них вiднятi були всяка влада i майно, вся ж честь їх i слава потягнули до Москви". Посланий був на Ростов в санi воєводи московський вельможа Василь, прiзвиськом Кочева, з ним iнший, на iм'я Мина; по прибуттi до Ростова вони стали дiяти повновладно, притiсняючи жителiв, так що багато ростовцiв вимушенi були вiддавати москвичам свою власнiсть неволею, за що отримували лише образи i побої i доходили до крайнього зубожiння. Важко i переказати все, що потерпiли вони; зухвалiсть московських воєвод дiйшла до того, що вони повiсили вниз головою ростовського градоначальника, старого боярина Аверкiя, поставленого ще князем Василем Костянтиновичем, i в такому видi залишили його на наругу. Так поступали вони не тiльки в Ростовi, але i по всiм волостям i селам його. Народ нарiкав, хвилювався i жалiвся на цi свавiлля; всi говорили, що слава Ростова на зникла, що князi його лишились своєї влади, що Москва тиранствує...
  Не уникнули, звiсно, цих народних бiд i праведнi батьки Варфоломiєвi. Славний i iменитий колись боярин Кирило ще ранiш описаних нами подiй в Ростовi пiд старiсть став терпiти нужду. Частi подорожi в Орду зi своїм князем, тяжкi данi i непосильнi подарунки ординським вельможам, без чого нiколи не обходились цi подорожi, жорстокий голод, нерiдко спустошувавший Ростовську область, а бiльше всього, говорить преподобний Єпiфанiй, велика рать, чи нашестя Тураликове, в 1327 роцi - все це разом вiдiзвалось вкрай несприятливо на його статках ы майже довело його до зубожiння. Дуже ймовiрно також, що свавiлля московських намiсникiв, якi розпоряджались в Ростовi, як незалежнi господарi, не пощадило i Кирила, як ближнього боярина князiв Ростовських; може бути, що вiн лишився тодi не лише честi своєї, але i всього свого достатку. Тяжко було Кирилу пiсля всього, що зазнав вiн у Ростовi, залишатись там, а може бути i прямо наказано було вiд намiсникiв московських залишити Ростов, i тому вiн вирiшив, що тiльки вiдкриється можливiсть, залишити рiдне мiсто i перейти на службу до iншого князя. Нагода скоро трапилась.
  В дванадцяти верстах вiд Троїцької лаври по напрямку до Москви є село Городище, чи Городок, яке в давнину носило iм'я Радонiж. В 1328 роцi, вiдправляючись в Орду, Великий Князь Iван Данилович написав духовний заповiт, в якому мiж iншим призначив "село Радонiзьке" в удiл Великiй Княгинi Оленi "з малими дiтьми" нероздiльно. Скоро пiсля того село це перейшло у повну власнiсть молодшого сина Iванова, Андрiя. Великий Князь, по малолiттю Андрiя, поставив в Радонiжi намiсником Терентiя Ртища, який, бажаючи привабити бiльше число поселенцiв в цей майже не заселений тодi край, об'явив iм'ям князя рiзнi льготи переселенцям. Лиш тодi це стало вiдомим в Ростовi, багато з його жителiв, в надiї знайти собi полегшення, потягнулись в Радонiж. В числi таких переселенцiв Єпiфанiй називає Протасiя, тисяцького, Георгiя, сина Протопопова, з родом його, Iвана i Федора Тормасових, їх родичiв Дюденя i Онисима, бувшого ростовського вельможу, a в подальшому диякона i учня Сергiєва. В числi їх переселився i блаженний Кирило зi всiм своїм сiмейством i оселився в Радонiжi, поблизу церкви Рiздва Христового.
  За звичаєм того часу, Кирило мав отримати помiстя, але сам вiн, по старостi, вже не мiг нести служби, i тому обов'язок цю прийняв на себе старший син його, Степан, який, ймовiрно ще в Ростовi, одружився. Молодший з синiв Кирила, Петро, також вибрав подружнє життя, але Варфоломiй i в Радонiжжi продовжував свої подвиги. Роздумуючи про суєту всього земного, блаженний юнак нерiдко повторював сам собi слово пророче: "Яка користь в кровi моїй, коли сходити менi в iстлiння? " (Пс. 29, 10). Правда, свiт i все, что в свiтi, створене Богом для блага людей, але все це людськими страстями, насиллями, неправдами до того зiпсовано, що життя людське не являє майже нiчого, крiм працi i хвороб, i для бажаючого у кротостi духу устрояти своє спасiння з усiх сторiн зустрiчаються перепони i спокуси. Роздумуючи таким чином, Варфоломiй став просити у своїх батькiв благословiння вибрати шлях iночого життя. Не раз вiн говорив батьку: "Вiдпусти мене, батечку, з благословiнням, i я пiду в монастир".
  "Почекай, чадо, - вiдповiдав йому на це батько, - сам бачиш: ми стали старi i немiчнi; послужити нам нiкому: у братiв твоїх немало турботи про свої сiм'ї. Ми радiємо, що ти пiклуєшся, як угодити Господу Богу, - це дiло добре, але вiр, сину мiй: твоя блага доля не вiднiметься у тебе, тiльки послужи нам трохи, пока Бог явить милiсть Свою над нами i вiзьме нас звiдси; ось проводиш нас до могили, тодi вже нiхто не заборонить тобi виконати свою заповiтну мрiю".
  I благодатний син скорився; вiн прикладав все своє старання угодити святим батькам i упокоїти їх старiсть, щоб заслужити собi їх благословiння i молитви. Не зв'язаний сiмейними турботами, вiн всього себе присвятив упокоєнню батькiв, а по своєму лагiдному, люблячому характеру був якнайбiльш пристосований до цього.
  Який прекрасний повчальний приклад i благорозум'я батькiвського i послуху синiвського! Кирило i Марiя не силяться загасити розпалюване в синi своєму Божественне прагнення, не примушують його зв'язувати себе з суєтою свiту путами шлюбними, як роблять багато батькiв вiку цього, - вони тiльки вказують йому на свої потреби i немочi, а таємно, напевно, бiльш мають на увазi його молодiсть i дають йому нагоду ще випробувати самого себе i утвердитися в святому намiрi, щоб вiн, поклавши руку на рало, вже не озирався назад. Але i Варфоломiй не наслiдує прикладу свавiльних дiтей вiку цього, з яких багато навiть у звичайних мирських справах не хочуть пiдкорити волю свою волi батькiв i нi в що ставлять їх потреби i бажання, - нi, благорозумний юнак знає достоїнство того, чого прагне; однак же, дивлячись на заповiдь Божу: шануй батька i матiр (Мф. 15, 4), згоджується до часу томити себе невиконаним бажанням, щоб зберегти послух батькам i через те наслiдувати їх благословiння, - так дорожив вiн цим благословiнням! I батьки, звiсно, вiд всього люблячого серця благословляли слухняного сина святими своїми благословеннями до останнього свого подиху!
  Але дух iноцтва нечутливо передався вiд сина батькам - при кiнцi свого багатоскорботного життя Кирило i Марiя висловили бажання i самi, за благочестивим звичаєм давнини, прийняти на себе ангельський образ. Верстах у трьох вiд Радонiжжя був Покровський Хотьков монастир, який складався з двух вiддiлень - одного для старцiв, iншого для стариць; в цей монастир i направили свої стопи праведнi батьки Варфоломiєвi, щоб тут провести залишок днiв своїх у подвигу покаяння i приготування до iншого життя. Майже в той же час вiдбулась важлива змiна i в життi старшого брата Варфоломiєва, Степана: недовго жив вiн у шлюбi, жона його Ганна померла, залишивши йому двох синiв - Климента i Iвана.
  Поховавши дружину в Хотьковому монастирi, Степан не побажав вже повертатися у свiт; доручив дiтей своїх, напевно, Петру, вiн тут же, в Хотьковi, i залишився, щоб прийняти монацтво, разом з тим послужити i своїм немiчним батькам. Правда, перетрудженi старiстю i скорботами, схимники-бояри недовго трудились в своєму новому званнi: не пiзнiше 1339 року вони з миром вже вiдiйшли до Господа на вiчний покой.
  Дiти пошанували їх сльозами синовньої любовi i поховали пiд сiнню тої ж Покровської обителi, яка з цього часу зробилась останнiм прихистком i усипальницею рода Сергiєвого.
  Пiсля ухода старшого брата у монастир Варфоломiй залишився повним хазяїном у домi батькiв. Кончину їх вiн прийняв як поданий Провидiнням Божим знак до виконання свого заповiтного намiру. Вiддаючи їм останнiй обов'язок синовньої любовi, вiн невiдступно провiв у Хотьковому монастирi сорок днiв, поки здiйснювалось встановлене Церквою поминання новопреставлених; свою молитву про упокоєння душ їхнiх вiн поєднав з дiлами милосердя - кожний день годував жебракiв i роздавав вбогим залишки небагатого майна почивших. В духовнiй радостi повернувся вiн нарештi у Радонiжжя: тепер нiхто i нiщо не могло втримати його в свiтi, серед такої незносної для душi його суєти... З насолодою повторював вiн вислови Святого Писання, якi так пiдходили тепер до його устрою душевного: вийдiть з середини їх i вiдлучiться... i нiчому сущому в свiтi не торкайтеся (2 Кор. 6, 17); вiдступiть вiд землi i зiйдiть на небо. Прильне душа моя до Тебе, Господи, мене ж прийняла десниця Твоя! (Пс. 62, 9).
  Ось такими рисами зображує стан душi Варфоломiєвої в цей час святитель Платон: "Читав Варфоломiй у святiй Євангелiї: прийдiть до Мене всi утрудженi i обтяженi, i Аз упокою ви (Мф. 11, 28), - читав вiн i роздумував: що може бути бажанiше цього? Я, я - з числа цих утруджених, я - з числа обтяжених... Вiдчуваю в собi силу пристрастей; совiсть моя тремтить суда Божого... Вмiстилище обране, Апостол Павло, говорить про себе, що вiн - перший з грiшникiв. А менi що iнше про себе сказати? I зовнiшнi обставини своєю скорботнiстю гонять мене в пустелю... Звiдусiль я утруджений i обтяжений; але ось Господь глаголить в Євангелiї: прийди до Мене, i Аз упокою тя. Чи можна легковажити тим, що всiми силами шукати потрiбно? Сам Господь шукає мене i стрiчає зi Своїм жаданим спокоєм. I як же я був би нерозумний, якби надумав вiдмовитися вiд цього неоцiненного скарбу! Нi, пiду, побiжу за голосом цим: Вiн збрехати не може. Серце моє Вiн запалив, не можу заспокоїтись, поки обiцяного Ним спокою не знайду! Це удалюся бiгаючи i оселюся в пустелi, буду чаяти Бога спасаючого мя вiд малодушностi i вiд бурi! (Пс. 54, 8, 9)".
  Зауважував Варфоломiй в благоговiйному серцi своєму i iнше слово Господа: "Аще хто гряде до Мене, i не ... вiдречеться всього свого майна, не може бути Мiй учень" (Лк. 14, 26, 33). Бажаючи послiдувати цьому слову спасительному, вiн передав своєму меншому брату, Петру, все, що залишилось пiсля батькiв. Так зроблений був рiшучий крок, i святий юнак на двадцять першому роцi свого життя бодро вступив на новий шлях, повний скорбот i злигоднiв, i, пiдклонивши свою голову пiд благе ярмо хреста Христова, поспiшив до жаданим для нього подвигам духовним, як спраглий олень спiшить до живительних джерел водних...
  "Вiн залишив свiт, - говорить святитель Фiларет Московський, - коли свiт ще не знав його; i в подальшому не захотiв стати навiть в такий стан, який хоча i в свiтi, але не вiд свiту i не для свiту (маємо на увазi сан святительський); самий послух, так свято бережене Сергiєм в усiх iнших випадках, не могло привести його до того, щоб розлучитися з солодкою пустелею чи хоча б тiльки прийняти з рук святителя священну прикрасу, як благословiння архiпастирське, тому що ця прикраса (хрест) була зроблена з золота".
  
  ГЛАВА IV. БРАТТЯ В ПУСТЕЛI (1339 - 1342)
  
  << ГЛАВА III | ЗМIСТ | ГЛАВА V >>
  
  Гаряче серце. Степан i Варфоломiй оселяються у пустелi. Перша келiя i перша церковиця. Захват юного подвижника. Пустельнi скорботи. Степан залишає брата.
  Радуйся, ярмо Христове благе понiсший з мальства
  Радуйся, не обернувший назад в шествiї до Горняго Града!
  (Акафiст 2. Iкос 3)
  Радуйся, всi миру цього красоти, яко скоро щезаючi, презрiвий
  (Акафiст 1. Iкос 3)
  Радуйся, зерцало досконалого терпiння
  (Акафiст 1. Iкос 6)
  Розстався Варфоломiй з Радонiжжям i пiшов у Хотьков, який тепер був для нього рiднiший Радонiжжя. Чи можна передати той блаженний стан, в якому знаходилась тодi його чиста душа, вся обiйнята полум'ям божественної любовi? Досвiдченi в духовному життi подвижники кажуть, що на початку подвига душа зазвичай горить невимовним жаданням подвигу, все здається можливим, всякий труд - легким, всяка нестача - нiкчемною. Благодать Божа, як нiжна, любляча мати, дає новоначальному подвижнику вкусити тих благ невимовних, якi чекають його пiсля здiйснення подвига, - дає без всякої з його боку заслуги, для того, щоб вiн знав, що отримає пiсля очищення свого серця вiд пристрастей, i тому не ослабнув в боротьбi з ворогами спасiння. I блажен, хто не був рабом своїх пристрастей, хто зберiг невиннiсть дитинства в юностi i вiд юностi взяв хрест свiй, щоб iти за Господом! Тодi як iншi подвижники все життя своє проводять в тяжкiй боротьбi зi своїми пристрастями i благодать Божа дiє в них потаємно, лише iнколи втiшаючи їх солодким вiдчуттям своєї присутностi i знову ховаючись, щоб вони не впали у високу про себе думку, - цей обранець благодатi за свою дитячу простоту, за чистоту свого серця, незнайомого з брудом вади, скоро сподобляється благодатного покоя безстрастя. До таких переважно можна вiднести слово Лiствичника: "Вiдiйшовший вiд свiту з любовi до Бога на самому початку отримує вогонь, який, був увергнутий у речовину (пристрастей), скоро запалить сильну пожежу" i знищить пристрастi. До числа таких обранцiв благодатi належав i Варфоломiй. Давно горiв в його душi цей благодатний вогонь, а тепер вiн проник все його духовне єство. Його думка вже мандрувала нетрями пустельними...
  В Хотьковi, як вже знають чительники, смиренно перебував бiля трьох дорогих могил старший брат Варфоломiя, Степан. До нього-то i поспiшив блаженний юнак. Скромний, з дитинства звиклий пiдкоряти свою волю волi старших, вiн i тепер боявся покластися на себе i сподiвався мати в братi-iноку вiрного супутника i досвiдченого керiвника на новому, багатотрудному, життєвому шляху. Залишатись в Хотьковi у нього не було намiрiв: його душа жадала безмовностi пустелi; чим бiльше потребувало зусиль одиноке життя пустельника, чим бiльше в нiй було поневiрянь, тим для нього здавалось краще.
  I ось Варфоломiй у Хотьковськiй обителi. Вiн упрошує брата йти з ним шукати мiсця для пустельножитництва. Степан не одразу зважується на такий подвиг. Недавнiй мирянин, поступивший в монастир не стiльки за потягом чистої любовi до Бога, скiльки тому, що його серце, розбите сiмейним горем, шукало лiкування в тишi святої обителi, вiн не думав приймати на себе подвигу вище мiри своєї i бажав проходити звичний шлях життя монашеського в стiнах монастирських. Але Варфоломiй просить, благає - i добросердний Степан уступає нарештi невiдступним проханням улюбленого молодшого брата i, "змушений був словесами блаженного", згоджується. Брати залишають гостинну обитель i йдуть в саму глушину сусiднiх лiсiв...
  В тi часи кожний бажавший усамiтненого життя мiг один чи з товаришем вiльно йти у лiс, на будь-якому мiсцi будувати собi хижку чи копати печеру i селитися тут. Землi було багато вiльної, що не належала окремим власникам. Коли збиралось бiля пустинникiв кiлька чоловiк, то будували церкву, випрошували у князя права на володiння мiсцем, а у мiсцевого святителя - дозволу освятити церкву, i обитель засновувалась. Але Варфоломiй не думав будувати обитель, не бажав збирати бiля себе братiю, у нього була одна заповiтна мрiя - укритись назавжди вiд свiту в глибинi непроходимої чащi лiсової, укритись так, щоб свiт нiколи не знайшов його i зовсiм забув вiдлюдника.
  Довго ходили брати по навколишнiм лiсам, нарештi їм полюбилось одне мiсце, вiддалене не лише вiд жител, але i вiд шляхiв людських. Це мiсце було Самим Богом передназначене до устрою обителi: над ним i ранiш бачили достойнi люди - однi свiтло, iншi вогонь, а iншi вiдчували благодать. Воно знаходилось верстах в десяти вiд Хотькова i являло невелику площу, яка вивищувалась над сусiдньою мiсцевiстю у виглядi макiвки, тому i названа Маковцем, чи Маковицею. Глибока хаща з трьох сторiн оточувала цю Маковицю, густий лiс, до якого ще нiколи не торкалася рука людська, одягав її з усiх сторiн суцiльною хащею, високо пiднiмаючи до неба свої тихо шумлячi вершини... В оточуючих цю височину нетрях можна було знайти трохи i води, хоча ходити за нею було i неблизько. "Милуючись первiсною красою мiсцевостi, - говорить святитель Платон, - Варфоломiй уявляв собi в думцi земний рай, в якому жили праотцi роду людського в невинному станi, до грiхопадiння". Ми не можемо уявити собi того захвату, який наповнював тодi душу i серце молодого вiдлюдника! Нарештi збуваються його заповiтнi бажання, його задушевнi мрiї: ось вона - давно бажана пустеля, ось вiн - дрiмучий лiс!.. Свiт з усiєю його суєтою, з його житейськими хвилюваннями залишився там, десь далеко позаду Варфоломiя; вiдлюдник бiльше не повернеться туди - тут вiн знайде свiй спокiй, тут залишиться назавжди, буде спiлкуватися з Єдиним Богом, подiляючи труди зi своїм рiдним не по плотi лише, але i по духу братом!
  Гаряче помолились брати на обраному мiсцi пустельного життя; вiддаючи самих себе у руки Божi, вони призивали Боже благословiння i на саме мiсце свої майбутнiх подвигiв. Потiм стали рубати лiс; з великим трудом переносили вони важкi колоди на своїх хоч i звиклих до труда, але все ж боярських плечах; мало-помалу рiдшала хаща лiсова, вiдкриваючи мiсце, на кояму вподальшому суджено було Богом зацвiсти славнiй Лаврi Сергiєвiй. Вiдлюдники влаштували собi спочатку курiнь з древесних гiлок, а потiм убогу келiйку, нарештi поряд келiї поставили i малу церквицю. Все це було зроблене руками самих братiв-трудникiв; вони не хотiли запрошувати стороннiх людей, тому що тiлесний труд був необхiдною умовою самого життя подвижницького. Коли церква була готова до освячення, Варфоломiй сказав Степану: "По плотi ти менi старший брат, а по духу - замiсть батька, отже, скажи менi: в iм'я якого святого належить освятити нашу церкву? Яке буде її престольне свято?" "Для чого питаєш мене про те, що сам краще мене знаєш?" - вiдповiв йому старший брат. "Ти, звiсно, пам'ятаєш, як не раз покiйнi батьки нашi при менi говорили тобi: "Блюди себе, чадо: ти вже не наше, а Боже; Господь Сам вибрав тебе перше твого народження i дав про тебе добре знамено, яке тричi виголосив у черевi матерi пiд час лiтургiї". I пресвiтер, тебе хрестивший, i чудний старець, нас вiдвiдавший, говорили тодi, що цей трикратний виголос твiй передзнаменував, що ти будеш учнем Пресвятої Трiйцi; отже, хай церква наша буде посвячена Пресвятому iменi Живоначальної Трiйцi - це буде не наше мудрування, а Божа воля, хай же благословляється тут iм'я Господнє вiднинi й довiку!"
  Вздихнув з глибини серця юний подвижник i сказав брату: "Ти висказав, господин мiй, те саме, що давно було у мене на душi, чого я всiм серцем бажав, але не насмiлювався висказати. Любо менi слово твоє, хай ця церква буде освячена в iм'я Пресвятої Трiйцi. Ради послуху я питав тебе; не хотiлось менi мати в цьому волю свою, i ось Господь не залишив мене бажання серця мого!"
  "В цьому розмiрковуваннi Варфоломiя, - зауважує один з його життєписателiв, - вiдкрилось його глибоке духовне просвiтлення: самим найменуванням храму вiн проповiдував всiм найголовнiшу iстину християнства - про Триiпостасне Божество".
  "Його ум, - говорить святитель Фiларет, - попрямував тодi до найвищого Християнського догмату, щоб привернути за свобою уми навiть немовлят вiри. Посвятивши храм цей iменi Пресвятої Трiйцi, вiн зробив те, що тут, в його обителi, по самому нагадуванню iменi храму кожен прихильник богословствує, iсповiдає i славить Живоначальну Трiйцю i, богословствуючи, приносить свою молитву".
  Потiм оба брати пiшли в Москву, щоб випросити благословiння Всеросiйського Митрополита Феогноста на освячення церкви. Святитель милостиво прийняв просителiв i послав з ними священнослужителiв, якi взяли з собою святий антиминс з мощами святих мученикiв i все потрiбне для освячення храму. Церква за побажанням братiв була освячена в iм'я Пресвятої i Живоначальної Трiйцi. Так скромно, по-пустельному смиренно була покладена основа Свято-Троїцької Сергiєвої Лаври, стiльки прославленої в подальшому iм'ям Преподобного Сергiя! "Справедливо ця церква, - зауважує при цьому блаженний Єпiфанiй, - наречена в iм'я Святої Трiйцi: вона заснована благодаттю Бога Отця, милiстю Сина Божого i помiччю Святого Духу".
  Це вiдбулось в 1340 роцi, вже при Великому Князi Симеонi Iоанновичу Гордому.
  "Якою невимовною радiстю радувався юний сподвижник наш, коли побачив освяченим дiм Божий! - говорить святитель Платон. - Тепер залишалось йому i самого себе всецiло приготувати як житло Духа Святого". I вiн дiйсно ще з бiльшою ревнiстю став вправлятись у постi i молитвi, у трудах i терпiннi, свiту начебто зовсiм не було для юного вiдлюдника: вiн умер для свiту, i свiт умер для нього назавжди.
  Не те було зi старшим братом. Суворою, непривiтною здалась йому дика пустеля. Вiн видiв тут лише труди i нестатки. Нiяких зручностей для безбiдного iснування тут не було. Нiхто не заходив до вiлюдникiв, важко було здобути саме необхiдне, на далеку вiдстань не було не лише сiл i дворiв, але i шляху людського; навколо їх убогої келiї i церквицi - непролазна хаща лiсова з негостинними жителями - дикими звiрами...
  Не витримав Степан цих скорбот пустельних: вiн зовсiм не був пiдготовлений до них попереднiм життям; втiшаючись сiмейним життям, вiн, ймовiрно, не думав не лише про пустельнi подвиги, але i про монацтво; тяжке горе - смерть молодої дружини спонукало його пiти в обитель, як тихе пристань на морi життя; там, може бути, вiн i скiнчив би днi свої, якби не Варфоломiй. Тiльки наполегливе прохання любого брата визвали його звiдти; i ось лише тiльки вiн зустрiвся з усiєю суворою обстановкою вiлюдницького життя, як мужнiсть змiнила йому, його стала гнiтити туга нестерпна, їм оволодiв дух вiдчаю... Дарма Варфоломiй втiшав малодушного, умовляв, упрошував озброїтися терпiнням проти цiєї спокуси - хоч не без скорботи, Степан залишив одиноким пустельнолюбного брата i пiшов в Москву. Тут вiн влаштував собi келiю в Богоявленському монастирi i став жити в мiру своїх сил. За свiдченням блаженного Єпiфанiя, який особисто знав Степана, вiн любив iноцьке життя, багато трудився i вiв строге життя. Ходив вiн зазвичай в убогiй одежi. В той час у Богоявленському монастирi жив ще простим iноком майбутнiй Святитель Всеросiйський Олексiй. Вони духовно полюбили один одного, рядом завжди стояли в церквi i разом спiвали на клiросi. Наставником i керiвником їх був старець Геронтiй, досвiдчений в життi духовному. Митрополит Феогност любив Степана, Геронтiя i Олексiя i часом запрошував їх до себе для духовної бесiди. Син Калити, Великий Князь Симеон Iоаннович, також видiляв своєю увагою i Степана i Олексiя. За його бажанням Митрополит Феогност рукопоклав Степана в пресвiтера i призначив iгуменом Богоявленського монастиря. Великий Князь вибрав Степана в свої духiвники. Прикладу Князя послiдували тисяцький столицi Василь, брат його Федiр i iншi знатнi бояри. Пiзнiше ми знову зустрiнемось зi Степаном в пустелi Радонiзькiй, хоч вже при iнших обставинах. Звертаємось до юного Варфоломiя.
  Хоч i залишив його єдиноутробний, але на цей раз не однодушний брат, вiн залишився твердий i непохитний в своєму намiрi. "Два рiдних брата, - зауважує блаженний Єпiфанiй, - а мiж тим яка рiзниця у самодозволеностi! Обидва збирались жити в пустельному усамiтненнi, але один з пустелi пiшов в городський монастир, а iнший i саму пустелю перетворив на город. Що здавалось Степану тяжким i нестерпним, то було легко i приємно для Варфоломiя, якого душа з дитинства палала Божественним вогнем. I Господь берiг його Своєю благодаттю серед пустелi, охороняв його Своїми Ангелами на всiх його шляхах i, як Серцезнавець, видiвший його сердечнi нахили, приготовляв у ньому начальника багаточисельної братiї i отця багатьох обителей".
  
  ГЛАВА V. ЮНИЙ ПОСТРИЖЕНИК (1342)
  
  << ГЛАВА IV | ЗМIСТ | ГЛАВА VI >>
  
  Муж розуму духовного. Iгумен Митрофан. Постриження в пустельнiй церковицi. Знамення благодатi Божої. Iнок перший i останнiй. Прощальна бесiда юного iнока з Євангельським отцем. Сергiй Богомудрий.
  Радуйся, юность твою в цiломудрiє обучивий,
  Радуйся, яко дiву чисту нареченому Христу себе обручивий!
  Акафiст 2. Iкос 2
  "Всi вчинки Варфоломiя, протягом всього його життя, - говорить святитель Платон, - показували, що вiн був муж високого розуму i розсудливостi духовної". Розсудливiсть - дар безцiнний, i святi отцi почитають його вище всiх добродiйств. За словами преподобного Iоанна Листвичника, "розсудливiсть... в тому полягає i пiзнається, щоб точно i вiрно постигати Божественну волю у всякий час, в усякому мiсцi i в усякiй речi. Вона знаходиться в одних лише чистих серцем, тiлом i вустами. Воно народжується вiд послуху i смирення, пiсля великого подвигу в повному вiдкиненнi своєї волi i розуму. Тим бiльш достойне подиву, що Варфоломiй сподобився цього дара з юностi, - так чисто було серце його, так була смиренна i проста його прекрасна душа!
  "Розсудливiсть в новоначальних є iстинне пiзнання свого устрою душевного", - говорить Листвичник. У випробуваннi самого себе знайшовся цей духовний дар i в юному Варфоломiї. Як гаряче не жадав вiн облачитися в ангельськiй образ, але не спiшив виконанням свого сердечного бажання. Вiн почитав безосновним дiлом зв'язати себе обiтницями чернецтва перше, нiж привчить себе до строгого виконання всiх уставiв чернецького життя, до всiх трудiв i подвигiв не тiлесного тiльки, але i внутрiшнього, духовного, дiяння. Тiльки тодi, коли вiн достатньої випробував себе в усьому цьому, вiн став наполегливо просити Господа, щоб удостоїв його так давно бажаного ангельського образа.
  В однiй з обителей поблизу Радонiжжя, може бути в тому ж Хотьковому монастирi, жив смиренний старець iгумен на iм'я Митрофан. Невiдомо, коли Варфоломiй з ним духовно зблизився; може бути, це вiдбулось ще ранiше вiддалення його в пустелю, може бути навiть, що Митрофан iнколи вiдвiдував Варфоломiя в його пустельному усамiтненнi i служив для нього Божественну лiтургiю в його церквицi, - блаженний списатель життя його нiчого не говорить про це. Вiн говорить тiльки, що подвижник попросив Митрофана прийти до нього в пустелю i невимовно обрадуваний був його вiдвiдинами. Вiн зустрiв iгумена як дорогого гостя, Самим Богом посланого, i наполегливо просив його пожити з ним скiльки-небудь у його келiї. Добрий старець з охотою згодився на це, а Варфоломiй, дивлячись з благоговiнням на добродiйне життя його, прилiпився до нього всiєю душею, як до рiдного батька.
  Через деякий час блаженний юнак у смиреннi схилив голову перед старцем i став просити його про постриження. "Отче, - так говорив Варфоломiй, - сотвори любов ради Господа, облачи мене в чин iноцький, возлюбив я цей чин вiд юностi моєї i з давнього часу прагну постриження. Тiльки воля батькiв моїх довго мене вiд цього утримувала, але тепер, слава Богу, я вiд всього вiльний i, як олень, жадаючий джерел водних, всiєю душею жадаю iноцького пустельного життя".
  Не став суперечити старець iгумен його благочестивому бажанню; вiн пiшов одразу в свiй монастир, взяв там кiлькох iз братiй i все, що необхiдно було для постриження, i повернувся до вiдлюдника. 7 жовтня 1342 року в убогiй церквицi пустельника звершилось постриження двадцятитрьохрiчного юнака. В цей день свята Церква святкує пам'ять святих мученикiв Сергiя i Вакха, за звичаєм того часу, Варфоломiю i було дане iм'я Сергiй.
  Завершивши обряд постриження, Митрофан звершив Божественну лiтургiю i приобщив нового iнока Святих Христових Таїн. I виповнився благодатi Святого Духа новопострижений, i повiяло в церквi невимовним благоуханням, i поширилось це дивне благоухання навiть за стiни храма пустельного... Так розповiдали про це в подальшому самi свiдки цього чуда, прославляючи Бога, прославляючого угодникiв Своїх.
  "I був Сергiй перший постриженик своєї усамiтненої обителi, перший починанням i останнiй мудруванням, перший по лiку i останнiй по тим смиренним трудам, якi сам на себе покладав; можна навiть сказати, що вiн був i перший i в той же час останнiй, тому що хоч i багато пiсля нього в тiй самiй церквi приймали постриг, але нi один не досяг мiри його духовного зросту. Багато так же починали подвиг, але далеко не всi так i закiнчували; багато було у Сергiя учнiв, багато пiдвизалось i пiсля нього в його обителi добрих iнокiв, але нiхто не мiг зрiвнятися з ним, для всiх i назавжди вiн залишився зразком досконалостi iноцької! З постриженням вiн не тiльки вiдложив власи глави своєя, але i з вiдняттям власiв вiдсiкав назавжди i всяке своє хотiння; знiмаючи мирськi одежi, вiн в той же час знiмав i старої людини, щоб одягнутися в нового, ходячого в правдi i преподобiї iстини; перепоясуючи чресла свої, вiн уготовляв себе до мужнього подвигу духовного; вiдрiкаючись вiд усього, що в свiтi. вiн, наче б то оновляємий юнiстю орлиною, летiв на висоту споглядань духовних"
  Так розмiрковує про свого великого вчителя його достойний учень, преподобний Єпiфанiй, а хто краще i ближче нього мiг оцiнити подвиги його улюбленого авви?
  Сiм днiв провiв новопострижений Сергiй не виходячи зi своєї церквицi; кожен день старець iгумен звершував Божественну лiтургiю i приобщав його Святих Христових Таїн, i в усi цi сiм днiв Сергiй нiчого не їв, крiм просфори, яку давав йому той, хто його постригав. Щоб зберегти бодрим i зосередженим розум свiй, Сергiй ухилявся вiд усякого дiяння; з його вуст не сходили псалми i пiснi духовнi; утiшаючи ними себе, вiн славословив Бога i взивав до Нього з глибини вдячного серця: "Господи, возлюбив благолiпство дому Твого i мiсце оселi слави Твоєї (Пс. 25, 8) ...дому Твоєму личить святиня, Господи, в долготу днiв (Пс. 92, 5). Коли возлюбленна оселя Твоя, Господи сил! Жадає i кiнчається душа моя у дворах Господнiх, серце моє i плоть моя возрадувалися о Бозi живому. Бо птиця - душа моя - обрете собi храмину, i горлиця - гнiздо собi, де положить пташенята свої... Блаженнi живущi в домi Твоєму, на вiки вiкiв восхвалять Тя! (Пс. 83, 1-5). Яко краще день один у дворах Твоїх паче тисяч: зволив примiтатися в дому Бога мого паче, нiж жити мi в оселях грiшникiв (Пс. 83, 11.)". Так радiла тодi душа Сергiєва i горiла божественним вогнем!
  Мир не знає i не може знати тих благодатних утiх, якi ниспосилаються вiд Бога трудникам спасiння. Мир видить тiльки жорстокiсть i тiсноту шляху iноцького i, не жадаючи розлучитися зi своїм широким шляхом, вiдвертається подвигу чернечого, називаючи його безплiдним, нерозумним, навiть злочинним самознущанням... Не будемо говорити йому про те, що йому не дуже зрозумiло: слiпому безплiдно говорити про красу квiтiв, але хай би свiт уважнiше придився хоч тiльки до плодiв подвигiв iноцьких, i тодi б вiн пiзнав їх велику силу в життi нравному i не став би називати їх безплiдною вправою... "О ви, - так взивав колись Московський святитель Платон, - о ви, яких думка потьмарена i серце розслаблено! Прийдiть i подивiться на угодника Божого Преподобного Сергiя! Що ж? Хiба даремно вiн стiльки у подвигу добродiйства трудiв уживав? Хiба марнi були тi сльози, той пiт, який вiн проливав i ними напував насаджену в душi своїй Божественну зернину? О - нi! Ось скiльки вiкiв пройшло, а iм'я його все так само любо у вустах наших, пам'ять його благословенна i слiди життя його святого досточтимi". Чому? Тому, що при спiвдiї благодатi Божої його подвиги преобразили всю нравну природу його i повернули йому первiсну чистоту i невиннiсть, вiчне блаженство i високе Богоподiбне достоїнство - все те, що втрачено було першим Адамом i куплене для всiх нас безцiнною кровiю другого Адама - Господа Iсуса!
  Сiм днiв протiкли як один день, настав час Сергiю розлучитися зi старцем iгуменом.
  - Ось, отче, - з тихим смутком сказав тодi юний iнок своєму отцю євангельському, - ти вже уходиш i залишаєш мене одиноким в цiй безлюднiй пустелi... Давно я жадав усамiтнитися i завжди просив про те Господа, згадуючи слова Пророка: "Се удалився тiкаючи, i водворився у пустелi..." I благословен Бог, не залишивший без виконання молитви моєї; славлю Його доброту, що не залишив мене цiєї милостi - жити в пустелi i безмовствувати... Ти уходиш звiдси, отче, благослови ж мене, смиренного, i помолись про моє усамiтнення... Врозуми мене жити тепер у самотностi, як Господу Богу молитись, як уникати шкоди душевної, як противитись ворогу i помислам гординi, вiд нього посiюваним... Адже я ще новоначальний iнок, я мушу в усьому просити поради в тебе!"
  Подивувався старець смиренномудростi свого новопострижена. "Мене грiшного хiба, питаєш про те, що сам не гiрше мене знаєш, о чесна голово! - сказав Митрофан. - Ти вже привчив себе до всякого подвигу, менi залишається тiльки побажати, щоб Господь Сам врозумив тебе i привiв у довершену мiру вiку духовного".
  Старець побесiдував з ним ще трохи про рiзнi випадки в життi духовному i зiбрався в путь. Сергiй припав до стоп його i ще раз, на прощання, просив благословити його i помолитися за нього "Молись, молись, отче, - говорив вiн, - щоб Господь послав менi сили противустати бранi плотськiй i спокусам бiсовським, щоб зберiг Вiн мене i вiд лютих звiрiв серед моїх пустельних трудiв".
  - Благословен Бог, - сказав йому старець, i впевнена вiра чулася в його словах, - Вiн не попускає нам спокус вище сил наших; Апостол говорить за всiх нас: "Все можу у змiцнюючому мя Господi Iсусi" Вiдходячи звiдси, я предаю тебе в руки Божi, Бог буде тобi пристановище i сила. Вiн поможе тобi устояти проти пiдступiв ворожих. Господь любить тих, хто благодогоджає Йому, Вiн збереже i твоє входження вiднинi i до вiку.
  На завершення своєї бесiди Митрофан сказав Сергiю, що на мiсцi його пустельножительства поширить Господь обитель велику i iмениту, з якої пронесеться слава iменi Божого далеко в усi сторони. Потiм вiн сотворив коротку молитву, благословив свого постриженика i удалився.
  I лишився Сергiй один в своїй улюбленiй пустелi, залишився без попередника i сподвижника, без наставника i без помiчника, з єдиним Богом всюдисущим i нiколи не полишаючим тих, якi для Нього все полишили... Чиста i свiтла була його добра душа, проста i вiдкрита благодатi Божiй, i Бог тайними спрямуваннями Своєї благодатi Сам направляв молодого подвижника в його боротьбi з спокусами, якi, за планом Божественного домоустрою нашого спасiння, неминучi i для самих чистих душ... I воiстину Сергiй явився мужем Богомудрим, як iменує його свята Церква; проходячи шляхом древнiх святих Отцiв-пустельникiв, першоначальникiв життя чернечого, вiн, подiбно ним, був умудряємий не стiльки вiд людей, скiльки вiд Бога Самого, i, збагатившись цим небесним скарбом мудростi Божественної, умудряв потiм i iнших до спасiння.
  
  ГЛАВА VI. НАОДИНЦI З БОГОМ (1340 - 1342)
  
  << ГЛАВА V | ЗМIСТ | ГЛАВА VII >>
  
  Невiдомi свiту подвиги пустельника. Три вороги - плоть, свiт i диявол. Тяжкiсть боротьби. Правила Василя Великого для вiдлюдникiв. Терпiння Сергiєва. Страхи i привиди. Загрози безсильного. Пiдступи "пiдступного старця". Хижi звiрi. Сторонньоприїмство пустельника. Риса образу Божого. Друга половина великої Христової заповiдi.
  Радуйся, вся плотския похоти Бога ради умертвивый,
  Радуйся, многообразныя козни лукаваго силою Божиею победивый!
  Акафiст 1. Iкос 3
  Радуся, Онуфрию Великому подражавый житием в пустыне,
  Радуйся, Паисию последовавый в вечной святыне.
  Акафiст 2. Iкос 5
  Прости нас, Преподобний отче Сергiю, якщо ми спробуємо тепер подумки вiйти в твою пустельну, вбогу келiю, щоб грiшним розумом своїм потрапити до сокровенного святилища душi твоєї i тiшити себе спогляданням невидимих свiту твоїх подвигiв! Вiдаємо, преблаженний i Богомудрий, що недостойнi ми цього дивного споглядання, що мало здiбнi до цього i нашi сердечнi очi, пристрастями потьмаренi, але споглядаючи твою Христу уподiбнену любов, сподiваємось, що ти, який благоволив для науки сучасних учнiв твоїх повiдати їм багато з того, очму був один Бог Серцезнавець свiдком в пустинному життi твоєму, - ти, велелюбний отче, не прогониш i нас, що бажають зберегти якiсь крихти цього хлiбу духовного, що залишились вiд обiду учнiв твоїх, для втамування наших спраглих душ!
  "Ось вiн, - скажемо словами вiчнопам'ятного святителя Платона, - ось вiн, подвижник наш, в солодкому своєму усамiтненнi, в убогiй, але спокiйнiй келiї, очi свої пiдносить завжди до Сущого на небесах, - очi, наповненi сльозами покаяння... Дума його спiлкується з Богом; язик прославляє Владику всiх; його серце - житло всякого добродiйства, а отже i Духа Святого; руки ж його служать його потребам тiлесним... Вiн далекий вiд усякої суєти i вiд спокус свiту, трудиться Господу зi страхом i... тремтiнням (Пс. 2, 11), трудиться в приємному усамiтненнi, в солодкiй тишi, маючи завжди нiчим не не збентеженi думи, не обтяжений турботами розсудок i спокiйний дух... О дорогоцiнний i любий стан!"
  Але перш нiж Сергiй досяг цього блаженного стану, перш чим розсмакував вiн смак пустелi, скiльки браней мав перетерпiти вiн, скiльки боротьби винести! "Хто може розповiсти, - говорить його блаженний учень Єпiфанiй, - хто може розповiсти всi усамiтненi подвиги цiєї твердої душi, неусипно додержувавшої всi вимоги устава подвижницького? Хто оцiнить його теплi сльози i зiтхання до Бога, його стогiн молитовний i плач сердечний, його пильнування i ночi безсоннi, тривалi стояння i поверження себе на землю перед Господом? Хто оцiнить його колiнопреклонiння i земнi поклони, хто розповiсть про його голод i спрагу, про вбогiсть i недостачi в усьому, про спокуси вiд ворога i страхи пустельнi?"
  Сильний Бог i завжди готовий на допомогу призиваючим Його. "Але спробувавшi знають, - говорить святитель Фiларет, митрополит Московський, - яким труднощам пiдчиняється iноцьке життя в повному усамiтненнi". Цi труднощi настiльки великi, що не зазнавшi їх з трудом вiрять тому, хто оповiдає про них, а iнколи i зовсiм не вiрять, тому що в такiй оповiдi перед ними вiдкривається зовсiм iнший свiт, свiту грiшному зовсiм невiдомий...
  Щоб легше уявити собi всю тяжкiсть вiдлюдницького подвига Преподобного Сергiя, намiтимо тут коротко, в загальних рисах, труднощi цього подвигу, як зображують їх люди, досвiдом пройшовшi цим тiсним i багатоскорботним шляхом.
  Радiсно вступає в свiй подвиг вiдлюдник пустельний: нiхто не примушує його до того, гаряча ревнiсть до подвижництва зазивала його в пустелю. Всi скорботи i негаразди для нього жаданi, його молитва виливається в його сльозах, вiн весь горить полум'яним бажанням Божественним... Так буває на початку подвигу, але ось перший захват проходить; днi, коли серце повне гарячої ревностi i умилення, при яких так легкi подвиги самоумертвлення, змiнюються днями сухостi душевної, нудьги нестерпної, думи не пiдкоряються розуму i бродять повсюду, молитва не дiє в серцi, серце ниє, душа рветься бiгти з-пiд хреста i стає холодна до всього духовного... А тут ще голод i спрага, холод, побоювання за життя з боку диких звiрiв чи вiд скудностi i безпомiчностi i загальне розслаблення душi i тiла... Навiть невиннi на перший погляд вiдпочинок i природнiй сон i тi стають ворогами подвижника, з якими вiн мусить боротися!... А свiт мiж тим манить його до себе спогадами минулого, адже там йому так тепло i затишно жилось, нi в чому вiн такий, як тепер, нужди не терпiв; адже i там можна спастись, навiщо ж цей подвиг вище сил? Навiщо ця страшна пустеля з усiма її негараздами?.. Iдти б в обитель яку-небудь, де добрi брати роздiляли б з ним скорботу його, допомагали б йому у боротьбi з ворогами i доброю порадою, i братньою молитвою... Так свiт i плоть пристають до вiдлюдника зi своїми вимогами, не говоримо вже про грiшнi потяги серця, коли, нiби буря, пiдiймаються пристраснi пориви i гонять пустельника в свiт, спалюючи його внутрiшнiм полум'ям... I якщо б не благодать Божа, що часом втiшає подвижника своєю близькiстю до його стражденного серця, якщо б не сила Христова, яка в немочi звершується, то нiхто з пустельникiв не встояв би в цiй тяжкiй, непосильнiй для людини боротьбi. Але i це ще не всi труднощi пустельного життя. Уже i в той час, коли благодатнi утiхи виливаються в душу вiдлюдника, в його серцi прагнуть проникнути помисли насолоди подвигами, помисли гордостi, яка доводить iнколи необережних подвижникыв до грубого падiння чи до затьмарення розуму. Таким чином, для ревнителя життя духовного, по мiрi успiху в ньому, вiдкривається боротьба вже не до плотi i кровi, а до духiв злоби пiднебесних. "Як скоро, - говорить святитель Фiларет, - цi невидимi вороги примiчають, що людина, заливши свiт i презрiвши плоть, все бiльш i бiльш усилюється проникнути в область духовну, до спiлкування з небесними Силами i Самим Богом: то, щоб перешкодити йому, з неймовiрною зухвалiстю на нього устремляються, так що не тiльки здаля пускають в нього розжаренi стрiли противних помислiв, але, такби мовити, вторгаючись i в межi його уяви i почуттiв, являють дивнi образи i безглуздi мрiї". Iнколи мрiї бувають спрямованi на те, щоб спокусити подвижника помилковим уявленням щодо його святостi, ось тодi-то i потрiбно труднику спасiння обмежувати себе звiдусiль Христу уподiбненим смиренням, по слову Христовому, бути мудрим яко змiю, щоб не загинути вiд хитрощiв змiя, вiдвiчного людиновбивцi - диявола.
  Святi Отцi-подвижники, навченi досвiдом свого трудницького життя, залишили нам в своїх писаннях богомудрi правила цiєї боротьби, цього великого подвигу, - правила, якi складають "науку з наук" - науку чернечого життя. Ось, наприклад, правила загального наставника iночого життя Святителя Василя Великого для залучених у пустельному усамiтненнi. Настановами цими керувався, звiсно, i наш подвижник Преподобний Сергiй:
  1. Люби слухати або читати слово Боже, житiя i повчання святих: в них знайдеш правила i приклади святого, угодного Господу Богу життя.
  2. Безперестанно дивись за собою, кожний вечiр розглядай свої думки i бажання, якi в тебе виникли, слова, якi ти сказав, i дiла, якi ти зробив протягом дня, i щиросердно молись Богу про прощення всього, що зроблено проти Його заповiдей, i всiляко поспiшай виправитися. Кожний ранок пiсля молитви ретельно обдумуй свiй стан в наступаючий день i вживай надiйних заходiв, щоб не згрiшити.
  3. Як можливо частiше, уважнiше i довше розмiрковуй про смерть, про те, що вона неминуча, несподiвана, що земнi блага негiднi для майбутнього життя, роздумуй про друге пришестя Господа на суд свiту, про муки грiшних i блаженство праведних.
  4. Люби молитву i постiйно нею займайся.
  5. Люби пост, тому що без нього не можливо оминути недобрих помислiв, а за помислами - i недобрих справ.
  6. Де б ти не був, щоб би не робив, завжди твердо пам'ятай, що Господь дивитися на тебе i бачить все, що ти думаєш, чого бажаєш i що робиш.
  7. Спiввимiрюй всi свої думки i бажання, слова i дiла з Христовим Євангелiєм, найсуворiше виконуй всi заповiдi Христовi i будь весь Христов. Щоб возлюбити Бога, частiше розмiрковуй про велич Божу, про Його благiсть, про свою незначимiсть i грiховнiсть. Святу пам'ять про Бога носи повсюду з собою як незнищенне тавро.
  Такий багатотрудний подвиг вiдлюдника. З радiстю вступив Сергiй на цей вузький шлях, щоб досягнути безтурботної країни безпристрастностi. Пiдвизатися противу плотi з її пристрастями i побажаннями вiн обучив себе ще задовго до вiддалення у пустелю, i потому в пустельножительствi його виднi були, як знамення безперестанних перемог над самим собою, довгочаснi пощення i iншi високi подвиги. Возвишуючи дух свiй Богомисленням, вiн змiцнював i тiло своє неустанними трудами. "Не даремно вкушав вiн хлiб свiй", як говорить святитель Платон, але з'їдав його в потi лиця. В зимовий час, коли сама земля розсiдалася вiд жорстоких морозiв, Сергiй, точно безплотний, залишався в однiй звичайнiй своїй одежi i, претерпiваючи стужу, думав тiльки про те, як збавитися вiд майбутнього вогня вiчного. "Нiколи за все своє життя вiн нi на що не жалiвся, нi на що не роптав, не зневiрювався, не скорбив: нi! вiн завжди i всiм був задоволений, при всiх своїх недолiках i нуждах; в усьому був спокiйний, при всiх спокусах, i скорботах людських". Поiстинi вiн мiг з дерзновiнням повторити слово Апостола: менi мир розiп'явся, i аз миру (Гал. 6, 14); благодаттю Божою я так живу, нiби не мав нiчого спiльного зi свiтом. Це був iстинний воїн Христа Бога, зодягнутий в усi оружжя Божiї проти всiх слабостей людських i спокус бiсiвських.
  Особливо багато скорбот i спокус перетерпiв вiн вiд бiсiв на самому початку свого пустельного подвигу. Невидимi вороги нерiдко приймали видимий образ страшних звiрiв i вiдразливих гадiв, щоб злякати подвижника. З пронизливим свистом i звiрячою люттю, зi страшним скреготiнням зубiв кидалися вони на Сергiя, але мужнiй подвижник не боявся їх суєтних погроз, згадуючи слово Писання: не убоїшися вiд страха нiчного, вiд стрiли летючої у днi, вiд речi, у тьмi преходячої, вiд сряща i бiса полуденного (Пс. 90, 5-6). Користуючись частим читанням благодатних для душi книг, знав вiн мистецтво духовної боротьби, якому один з досвiдчених духовних воїнiв, преподобний Iван Листвичник, повчає, говорячи: "Озброюйся молитвою i бий супостатiв iм'ям Iсусовим, i тодi прийде до тебе Янгол Божий, добрий захисник твiй, i помолиться з тобою". Крiпкою, але смиренною, нерозсiяною i слiзною молитвою Преподобний Сергiй руйнував пустельнi страхи i мрiяння, як тонке павутиння. I Господь оберiгав його Своєю благодаттю, а вiн, видячи над собою покриваючу руку Божу, день i нiч прославляв Господа, не залишаючого берла грiшних на жереб праведних (Пс. 124, 3).
  Розповiдав згодом сам Преподобний своїм учням: одного разу нiччю увiйшов вiн в усамiтнену церкву свою, щоб спiвати заутреню, але лиш тiльки вiн почав молитвослiв'я, як раптом перед його очима розступилась стiна церковна, i в цей отвiр, як тать i розбiйник, що не входить дверима, ввiйшов сатана видимим чином; його супроводжував цiлий полк бiсiвський - всi в гостроверхих шапках i в одежах литовцiв, яких тодi боялись на Русi не менше татар. З шумом i диким галасом, скрегочучи зубами вiд пекельної злоби, мнимi литовцi кинулись як би розоряти церкву, полум'ям дихали їх богохульнi вуста...
  - Уходь, уходь звiдсiль, бiжи швидше, - кричали вони подвижнику. - Не смiй довше залишатися на цьому мiсцi, не ми на тебе наступили - ти сам найшов на нас! Якщо не пiдеш звiдси, ми розiрвемо тебе на шматки, i ти помреш в наших руках.
  "Таков звичай у диявола, - зауважує при цьому блаженний Єпiфанiй, можливо потворюючи повчальне зауваження свого великого авви, - такий звичай у безсилого ворога: вiн гордо хвалиться i грозить порушити землю i висушити море, хоч сам по собi не має влади падший дух навiть i над свинями (Мф. 8, 31, 32)".
  Нiтрохи не смутився духом Сергiй вiд цих безсилих погроз, тiльки ще крiпше, ще полум'янiше стала пiдноситись до Бога його смиренна молитва. "Боже, - взивав вiн словами Псалмоспiвця, - хто уподiбниться Тобi? Не промовч, нижче укроти, Боже, яко це вороги Твої зашумiли (Пс. 82, 2-3). Да воскресне Бог i розточаться вороги Його, i да бiжать вiд лиця Його ненавидячi Його. Яко щезає дим, да щезнуть, яко тає вiск вiд лиця вогня, тако да загинуть грiшники вiд лиця Божого! " (Пс. 67, 1-3). I не винесли падшi духи полум'я молитви Сергiєвої i щезли так само раптово, як i з'явились.
  В iнший час вся келiя перед взорами Преподобного наповнилась огидними змiями, так що не видно було i пола. Ще раз, коли Преподобний читав в пустельнiй хижi нiчне своє правило, раптом пронiсся шум по хащi лiсовiй i навколо його келiї почулися безчиннi крики бiсiвських полчищ: "Уходь же звiдси! Навiщо прийшов ти в цю глухомань лiсову, що хочеш знайти тут? Нi, не сподiвайся довше тут жити - тобi i години тут не провести; видиш - мiсце пусте i непролазне, як же ти не боїшся померти тут з голоду чи загинути вiд рук душогубiв-розбiйникiв? Знайде тодi хто-небудь труп твiй i скаже: "Це була безплiдна людина!" Та й звiрi хижi блукають навколо тебе в пустелi, готовi розтерзати тебе, i ми не залишимо тебе в спокої, не думай, що ми уступили тобi це мiсце, споконвiкiв пустельне. Отже, якщо не хочеш померти раптовою смертю, то бiжи звiдси, бiжи тепер же, не озираючись нi направо, нi налiво, iнакше смерть тобi i загибель вiд руки нашої!"
  I знову Преподобний воззвав до Бога у слiзнiй молитвi, i знову Божественна сила приосiнила його - i розсiялось полчище бiсiвське. А серце подвижника виповнилось невимовної насолоди духовної, i вiн зрозумiв, що вiднинi дана йому назавжди переможна влада наступати... на всю силу ворожу (Лк. 10, 19); i заспiвав вiн тодi, радiючи духом, як новий Мусiй, вдячну хвалу Господу словами Святого Писання: "Дякую Тобi, Господи, - взивав вiн з глибини вдячного серця, - Ти не залишив мене, але скоро почув i помилував!.. Ти створив зi мною знамення на благо, i видять ненавидячi мене i постиджаються, бо Ти, Господи, помiг менi i втiшив мене. Правиця Твоя, Господи, прославилась у крiпостi; права рука Твоя сокрушила ворогiв моїх i державною крiпостю Твоєю винищила їх до кiнця!".
  З наведених розповiдей самого угодника Божого, записаних його учнями, можна видiти, з якою жорстокою впертiстю ополчувалася на нього мрачна область духа тьми на початку його подвигу. Преподобний Єпiфанiй зауважує, що "ворого боявся, як би на пустельному мiсцi не виникла священна обитель iнокiв для прославлення iменi Божого i спасiння багатьох, вiн хотiв прогнати Преподобного, заздрячи спасiнню не його лише, але i нашому", - говорить учень Сергiїв. Отже, сатана, цей "пiдступний старець", як називає його Преподобний Варсонофiй Великий, навчений тисячолiтнiм досвiдом боротьби з християнськими подвижниками, видiв, з яким мужем сили має справу, i тому всi свої зусилля направляв на те, щоб зупинити подвижника на самому початку його подвигу: в подальшому вiн не сподiвався перемогти смиренного Сергiя. Але що всi пiдступи сатани проти благодатi Христової? Що всi зусилля безсилого в своїй злобi ворога супроти сили Божої? Ми знаємо, що Сергiй вийшов переможцем з цiєї боротьби i заснував свою Радонiзьку Лавру, яка стала матiр'ю багатьох обителей i в пустелях i городах обширної Руської землi!
  Ми вже говорили, що бiси нерiдко являлись Преподобному у виглядi диких звiрiв i рiзних чудовиськ, готових його розтерзати; пiсля таких привидiв страх справжнiх звiрiв пустельних був для нього вже "останнiм зi страхiв". Стаї голодних вовкiв рискали бiля його житла i вили по цiлим ночам, зловiщим вогнем горiли у темному лiсi його страшнi очi навколо усамiтненої келiї; iнколи заходили сюди i iншi, бiльш страшнi жителi пустельних лiсiв - ведмедi. Через немiч людську невiльний страх на хвилину оволодiвав серцем пустельника при думцi про його безпомiчну самотнiсть, але вiн одразу ж огороджував себе молитвою, i цей страх переходив на самих звiрiв, якi удалялись в глибину хащ лiсових, не зробивши йому нiякої шкоди.
  Раз угодник Божий увидiв перед своєю хижою великого ведмедя i, примiтивши, що вiн не скiльки лютий, скiльки голодний, зжалився на звiром, пiшов у свою келiю, взяв там шматок хлiба i запропонував ведмiдю цей пустельний обiд на пнi чи колодi. Звiр полюбив сторонньоприємство пустельника i часто, приходячи до келiї, чекав звичного частування i з ласкою поглядав на пустельника. Iнколи лiсовий гость двого не уходив, озирався по сторонам, "нiби злий заїмодавець, жадаючий настiйливо отримати свiй борг. А Преподобний дякував Богу, що послав йому лютого звiра на втiху", i, пам'ятаючи слово Писання: "Блажен iже i скоти милує", звик милувати звiра; вiн дiлив з ним останнiй шматок, а iнколи i весь вiддавав своєму пустельному сожителю, як не розумiючому поста, а сам залишався без їжi. Крiм хлiба, у нього в келiї не було нiякої iншої їжi, але часто траплялось, що i хлiба не вистачало. Можна думати, що хлiб доставляв йому час вiд часу молодший брат його Петро, живший в Радонiжi. Так вправляв себе угодник Божий у зреченнi вiд самих необхiдних потреб, "а може бути, - говорить святитель Филарет, - в цьому мирному поводженнi iз лютою твариною з назиданням душi своєї, споглядав вiн слiди первiсної покори всiх тварин невиннiй людинi". За те i нерозумна тварина повинувалась йому, i дикий звiр зробився до того ручним, що слухався його слова i був лагiдний перед ним, як вiвця.
  "Чого не може зробити добродiйнiсть? - розмiрковує святитель Платон. - Думаю, що дикi звiрi нинi стали лютi вiд жорстокостi наших нравiв; а любов i добродiйнiсть можуть цю лютiсть перетворити у лагiднiсть i покiрнiсть". Всi одухотворенi створiння Божi ясно бачили в першiй людинi свiтлий образ Божий, i самi лютi звiрi, по виразу одного святого отця, вiдчуваючи дивне благоухання цього образу, смиренно схиляли свою голову перед Адамом. Людина скорялась Богу - i всi земнi тварини скорялись людинi, вшановуючи в ньому образ Божий. Згрiшила людина, затьмарився в нiй образ Божий - i нерозумнi тварини не стали вже пiзнавати його. Не послухалась людина заповiдi Божої - перестали i її слухатися тварини земнi. Зловоння пристрастей замiнило благоухання образа Божого, i сама людина уподiбнилась скотам нерозумним. I ось грiшна, минуща людина тремтить i страшиться тих звiрiв, якi колись були упокоренi пiд ноги його. Його непослух Богу покарано непослухом тварин земних йому самому! А святi Божi своїм дивним життям, своїм неухильним послухом заповiдям Божим, своїм святим смиренням, при допомозi благодатi Божої, вiдновили в собi образ Божий, i вiн просiяв в них з первiсною чистотою i свiтлiстю. Вiдчули його благоухання i нерозумнi тварi, i лютi звiрi - грiзнi вороги грiшного людства - стали слухнянi їм, як лагiднi ягнята. Так влада, утрачена Адамом, повернена його святим нащадкам! Ось внутрiшнiй, глибокий змiст цього дивного для нас, грiшних, послуху лютих нерозумних тварин святим Божим, про що так часто зустрiчаються розповiдi в житiях святих подвижникiв i в стражданнях святих мученикiв, про що читаємо i в житiї нашого подвижника, Богомудрого Сергiя. Але звертаємось до розповiдi про його пустельний подвиг.
  "Не було мiсця зневiрi в мужньому серцi Сергiя, - говорить преподобний Єпiфанiй, - з радiстю приймав вiн всi скорботи як би вiд руки Божої; спокушуваний, як золото у вогнi, вiн сходив з сили у силу; крiпкий вiрою у Бога, вiн так само крiпко i уповав на Бога, по слову Писання: праведний же яко лев уповаючи (Притч. 28, 1), i: надiючийся на Господа, яко гора Сiон: не подвижеться на вiк ...(Пс. 124, 1). Вiд того i чув вiн в своєму чистому i Боговiдданому серцi велике слово обiтинцi: "З ним єсьмо в скорботi, вiзьму його i прославлю його, долготою днiв виповню його i явлю йому спасiння Моє" (Пс. 90, 15-16). Байдужий до свого спасiння не може мати такого уповання - його носить в своєму серцi тiльки той, хто в усьому вiдданий Богу i всiєю iстотою своєю полинув до Нього єдиного, по виразу Давида: "...щезосте очi мої, щоб уповати менi на Бога мого" (Пс. 68, 4)".
  Нарештi прийшов час, коли Господу було благоугодно поставити цей благодатний свiтильник на свiчник, щоб вiн свiтив iз своєї пустелi всiй Православнiй Росiї, щоб вiд його свiтла запалили своє свiтло i iншi свiтильники i рознесли це свiтло по всiй поверхнi рiдної землi. Своїм пустельним подвигом Сергiй виконав в усiй широтi першу половину великої заповiдi Божої про любов: возлюбиш Господа Бога твого всiм сердцем твоїм, i всiєю душею твоєю, i всiєю мислiю твоєю (Мф. 22, 37); залишилось - i тепер Господь призивав його - виконати в такiй же повнотi i другу половину цiєї заповiдi: возлюбиш щирого тобi яко сам себе (Мф. 22, 39). Смиренно трудився вiн в пустелi для Господа - настав час так само смиренно послужити i ближньому заради Господа. I смиренний послушник волi Божої не вiдрiкся накласти на себе тяготу чужу, по слову Апостола: "друг друга тяготи носiть (Гал. 6, 2), не своїх це тiльки, але i дружнiх також глядiть" (Флп. 2, 4).
  
  ГЛАВА VII. ПЕРШI СПОДВИЖНИКИ (1349 - 1354)
  
  << ГЛАВА VI | ЗМIСТ | ГЛАВА VIII >>
  
  Запашний цвiт. Слово народне про пустельника Радонiзького. Першi прибульцi. Благодатне слово подвижника. Обитель двунадесяти. Пустельнi порядки. Iгумен Митрофан. Нездiйсненна надiя Сергiя. Перший - всiм слуга. Степан повертається до Сергiя. 12-рiчний постриженик.
  Радуйся, свiтильниче, єлеєм милостi киплячий, Радуйся, на свiчницi слави небесної горящий!
  Акафiст 2. Iкос 12
  Радуйся, крине райського прозябання!
  Акафiст 1. Iкос 7.
  Радуйся, притiкаючих до тебе спасiння ходатай!
  Iкос. Мiнеї
  Не може град укритися верху гори стоячи (Мф. 5, 14). Не можна сховати цвiту запашного i в дикiй травi: його знайдуть по запаху, по благодатним пахощам; так же не мiг сховатися i Сергiй у дрiмучому лiсi, в люб'язнiй своїй самотностi. Далеко розносились благодатнi пахощi його життя святого, i почули, сердцем вiдчули цi благодатнi пахощi люди, якi мали, за виразом святителя Фiларета, очищене почуття духовне або, щонайменше, тi хто шукав очищення. А скорботнi обставини того часу, про якi ми вже казали в III роздiлi, ще бiльше прихиляли таких людей бiгти вiд свiту в хащi пустельнi; благо, там знайшовся благодатний муж, здатний вгамувати спрагу душi, запалити i пiдтримати в нiй той вогник, при свiтлi i теплi якого легко несеться всякий тягар життя i стає легким благе ярмо Христове.
  Не бiльше двух-трьох рокiв пройшло з часу його поселення в глухих лiсах Радонiзьких, як в Радонiжжi i сусiднiх селах заговорили про молодого пустельника. "Однi, - пише Пахомiй Логофет, - говорили про його велику стриманiсть, трудолюбство i iншi подвиги; iншi дивувались його простотi i незлобiю; iншi розповiдали про його владу над духами злими; а деякi благоговiли перед його дивним смиренням i чистотою душевною". I ось один за iншим стали приходити до нього спочатку ради спасительної для душi бесiди i поради духовної, у чому велелюбний пустельник їм не вiдмовляв, а потiм знайшлись бажаючi i жити поблизу нього. Iнколи приходили по два, по три людини i, припадаючи до стоп його, молили, щоб дозволив їм поселитися тут.
  Жаль було пустельнолюбному Сергiю розлучатися зi своїм усамiтненням; притому вiн опасався, щоб сувора пустеля не розчарувала його сподвижникiв, щоб не прийшлось їм пiти звiдси з роптанням, подiбно тим малодушним учням Христовим, якi говорили: "Жорстоке є слово це, хто може його послухати? " (Iн. 6, 60). I вiн спочатку не згоджувався приймати їх, показуючи їм всi труднощi пустельного життя.
  - Чи можете витримати вбогiсть цього мiсця? - говорив Сергiй. - Вас чекають тут i голод, i спрага, i всякi нестачi.
  - Все готовi ми понести, чесний отче, - вiдповiдали прибульцi, - все понесемо при Божiй помочi за твої святi молитви; тiльки про одне просимо: не удаляй нас вiд себе, не проганяй геть з цього святого i достолюб'язного мiсця.
  Розчулилось добре серце подвижника - вiн, видячи їх благе побажання i крiпку вiру в помiч Божу i пам'ятаючи слово Спасителя: "грядущого до Мене не вижену геть" (Ин. 6, 37), зважився прийняти їх. Але, досвiдом звiдавший весь тягар самiтництва, вiн попереджав їх про пустельнi скорботи i укрiпляв попередньо до подвигу терпiння. "Жадав я, браття мої, - так говорив вiн, - один скiнчити в пустелi своє самотнє життя, але Господь сказав: "Де ж бо єста два або троє зiбранi у iм'я Моє, тут єсмь посеред них" (Мф. 18, 20), i Давид спiває в псалмах: "Це що добре, чи що красне, нiж жити братiї вкупi? " (Пс. 132, 1); по цьому i я, грiшний, не хочу iти проти волi Господа, Котрому вгодно устроїти тут обитель. З радiстю я приймаю вас, стройте кожний собi келiю, але хай буде вам вiдомо, що якщо ви прийшли сюди дiйсно робити Господу i якщо хочете тут зi мною жити, то повиннi бути готовi терпiти всiляку нужду i печаль, бо сказано в Писаннi: якщо приступаєш робити Господевi Богу, приготуй душу твою до спокуси (Сир. 2, 1); з нуждою Царство Боже восприємлюється! Хай не устрашить вас помисел, що мiсця цi пустельнi i скуднi потрiбним для життя: самi знаєте, що багатьма скорботами личить нам ввiйти в Царство Боже (Деян. 14, 22). Вузький i прискорбний шлях, що веде у життя вiчне, i багато званих, а мало обраних i спасаючих ся! Але не бiйся, мале стадо Христове, котрому Господь обiцяв царство Отця Свого: Господь не попустить нам спокус вище сил наших. Нинi печаллю Господь вiдвiдає нас, а завтра печаль нашу в радiсть перетворить, i нiхто цiєї радостi не вiднiме вiд нас! Дерзайте ж, дерзайте, люди Божi, бо Той, Хто призвав вас на мiсце цеє, - Вiн Сам переможе i ворогiв наших, як Бог Всесильный!"
  I багато iнших слiв утiхи чули прибульцi вiд велелюбного подвижника, i чи можна було не прив'язатися до нього всiєю душою? Чи можна було ще вагатися в сумнiвах i страшитися подвигiв пустельного життя? З таким наставником можна все понести, все витерпiти; чи туга здавить серце твоє, чи зневiра оволодiє душею, ворог чи навiє помисли грiховнi, чи пристрастi пiднiмуть в серцi свої змiїнi голови - не зволiкай, iди швидше до люблячого i гаряче любимого наставника, з дитячою простотою вiдкрий перед ним все серце своє, повiдай, що томить тебе, пожалiйся йому на себе самого, як дитя жалiється нiжнiй матерi на свого кривдника, i вiр - вiн скаже тобi в утiх iнколи тiльки два-три слова, але зате якi це чудовi, теплi, благодатнi слова! Вони проллють мир в душу твою, зiгрiють її такою любовiю, якою тiльки мати зiгрiває грудне дитя, - i все пройде, як рукою знiме, i стане на душi так тихо, ясно i тепло...
  I стали прибульцi строїти собi хижi навколо усамiтненої келiї Сергiєвої, i з дитячою любов'ю почали вчитися у нього пустельним подвигам. Не бiльш дванадцяти братiй зiбралося спочатку навколо Сергiя; i це число довгий час залишалось незмiнним - коли убував один, приходив iнший на його мiсце, так що це деяким подавало думку: чи не по числу двунадесяти Апостолiв чи стiлькох же колiн Iзраїлевих само собою урiвнюється число учнiв Сергiєвих?..:
  Перше всiх прийшов до Преподобного дехто Василiй, може бути за свою велику стриманiсть прозваний Сухим; прийшов вiн з верхiв'їв рiки Дубни, вже у похилих лiтах, i, недолго поживши з Преподобним, вiдiйшов до Господа. Iнший учень i сподвижник Сергiя був простолюдин, землероб Якiв, який мiж братiєю називався зменшеним iменем Якута; вiн служив братiї нiби розсильного; правда, зауважує преподобний Єпiфанiй, його посилали в свiт тiльки з країньої потреби i тому нечасто. Збереглись ще iмена двух учнiв, що прийшли до Преподобного в числi найперших - це Онисим, диякон, i Єлисей - батько з сином, земляки Сергiєвi, з яких Онисим згадується ранiше в числi переселившихся з батьками Преподобного з Ростова у Радонiжжя. До числа перших учнiв Сергiєвих варто вiднести преподобних Сильвестра Обнорського, Мефодiя Пiшнонського, Андронiка та iн.
  Коли побудовано було дванадцять келiй, Преподобний обнiс їх високим дерев'яним тином для безпеки вiд звiрiв i приставив воротарем Онисима, котрого келiя була бiля самого входу в обитель. Густий лiс оточував обитель з усiх сторiн, вiковi дерева стояли над самими келiями, широко осiняючи їх i шумлячи своїми вершинами, навiть коло церкви всюди виднi були пнi i колоди, мiж якими i засiвались рiзнi огороднi овочi для вбогої трапези вiдлюдникiв. Ось який смиренний вид мала Лавра Сергiєва в першi роки свого iснування!
  Тихо i безтурботно протiкало життя пустельникiв в новооблаштованiй обителi. Не було в нiй нi начальника, нi навiть пресвiтера, однак строго пiдтримувався весь порядок щоденного Богослужiння, виключаючи, звiсно, лiтургiю. День вiдлюдникiв починався з глибокої пiвночi - на виконання слiв Псалмоспiвця: седмерицею днем восхвалять Господа (Пс. 118, 164); пустельнi подвижники кожен день збирались в церкву на полунощницю, утреню, третiй, шостий i дев'ятий часи, на вечiрню i повечiр'я, звершуючи мiж цими службами ще частi молитовнi спiви. В рукописах, що збереглися вiд того часу в бiблiотецi лаврськiй, знаходимо канони за творячих милостиню, за болячих, за померлих. Безперестанна молитва, за заповiддю Апостола (1 Сол. 5, 17), була їх постiйним правилом i в церквi i в келiї. А для звершення Божественної лiтургiї в святковi днi звичайно запрошували священника з найближчого села чи iгумена, може бути того ж старця Митрофана, який постригав самого Преподобного. Священнослужителя завжди зустрiчали з радiстю i належною повагою.
  Рiк потому, як зiбралась до Преподобного братiя, прийшов до них на жительство i згаданий iгумен Митрофан. Сергiй дуже рад був йому через нужду в iєреї Божому; притому вiн сподiвався, що старець цей не вiдмовиться прийняти на себе начальство над зiбравшимися пустельножителями, але недовго порадiв Сергiй: поживши трохи пiд крiвлею свого постриженика, Митрофан тяжко занедужав i вiдiйшов до Господа. I знову обитель залишилась без звершителя Таїн Божих, тому що сам Преподобний, по своєму глибокому смиренномудрiю, не хотiв прийняти на себе нi iгуменства, нi сана священного. Уподiбнюючись лагiдному i смиренному серцем Господу, вiн керував тiльки шляхом власного прикладу i, точно за словом Христовим, був перший тим, що був всiм слуга (Мк. 9, 35). Три чи чотири келiї для братiї вiн построїв своїми руками, сам рубив i колов дрова, носив їх до келiй, молов в ручних жорнах, пiк хлiби, варив їжу, кроїв i шив одежу i взуття, носив на гору воду в двух водоносах i поставляв у келiї кожного брата. Коли хто-небудь з братiй вiдходив до Господа, угодник Божий своїми руками обмивав i готовив до погребiння усопшого. Одним словом, вiн служив братiї, по виразу блаженного Єпiфанiя, як куплений раб, всiляко стараючись облегшити їх важке життя пустельне, хоча i приводив братiю у немале збентеження таким глибоким смиренням i трудолюбством.
  Служачи iншим протягом дня, Сергiй не мав i одного часу, вiльного вiд труда i молитви; харчувався вiн лише хлiбом i водою, i то малою мiрою, а нiч майже всю проводив у келiйнiй молитвi, i де б вiн не був, що б не робив, завжди мав на думцi i на устах слово Псалмоспiвця: "Предзрех Господа передi мною вийму, яко одесну мене єсть, да не подвижуся" (Пс. 15, 8). I всi цi многотруднi подвиги не тiльки не ослабили його сил тiлесних, але i укрiпляли їх; преподобний Єпiфанiй говорить, що в молодi роки свої угодник Божий був настiльки крiпкий тiлом, що "мав силу проти двух чоловiк", - що було наслiдком його трудолюбства i великої стриманостi, зауважує при цьому святитель Платон. Коли ж Сергiй вiдчував брань ворожу i стрiли розпаленi, посилаємi рукою стрiляючого у темрявi в правих серцем (Пс. 10, 2), вiн ще бiльш усилював свiй пiст i молитовнi подвиги. Так поневолював духу тiло своє смиренний подвижник, прикладаючи труди до трудiв, так пiдвизався цей земний ангел, жадаючий паче всього зробитися громадянином горнього Iєрусалиму! А братiя з любов'ю i благоговiнням взирали на свого улюбленого авву i всiми силами старались наслiдувати йому.
  I важко було пришедшему в перший раз вiдвiдувачу розрiзнити, хто був старший з них i хто молодший, хто начальник мiсця цього i хто пiдлеглий, тому що, взираючи на смиренного i лагiдного Сергiя, кожен старався смиряти себе перед смиреннiйшим. Всi вважали один одного браттями, i нiхто з них не хотiв бути старшим. Який повчальний урок гордим синам нашого суєтного вiку, жадаючим весь свiт переробити по своїм безумним мрiям! Не шляхом безначалля, насильств i повної розгнузданостi пристрастей людських досягаються iстинно братнi вiдносини мiж людьми, а шляхом найглибшого смирення, шляхом повного самозречення в дусi Євангельської любовi, коли люди забувають про свої права i в iм'я любовi думають тiльки про свої обов'язки i гiрко оплакують немочi падшої природи своєї...
  Вiльнi вiд молитви години вiдлюдники проводили в постiйних трудах. Молитва i труд, по вченню святих Отцiв, нерозлучнi в життi iнока, i учнi Сергiєвi трудились над обробiтком своїх невеликих городiв для своєї скудного столу пустельного, дбали кожен про свою вбогу келiю, самi готували собi їжу, шили собi одежi, переписували книги i, можна думати, займались навiть iконописом.
  Розлучившись з Сергiєм, брат його Степан, звiсно, не переривав з ним духовного спiлкування i, живучи в Москвi, може бути, iнколи вiдвiдував його в пустелi Радонiзькiй. Може бути, iнколи приводив вiн сюди i малюка сина, Iвана, який в дитинствi жив у домi свого дядi, Петра, в Радонiжжi. Наслухавшись про богоугодне життя свого святого дядька, дванадцятирiчний Iван загорiвся бажанням жити пiд його духовним проводом i одного разу прийшов до нього разом з батьком. Тримаючи отрока за руку, Степан сам ввiв його в пустельну церкву i, передаючи його брату, на подив усiй братiї, заявив своє бажання одразу облачити його в янгольський образ... Не став суперечити Сергiй цьому бажанню старшого брата, який, подiбно старожитньому Аврамiю, вiддавав Богу свого сина. I ось отрок Iван приймає постриг, може бути вiд свого батька, i нарiкається Федором... Чистий душею i серцем отрок беззастережно вiддав себе Преподобному дядьку, i скоро звик до всiх добродiйств iноцьких. В обителi Сергiєвiй майбутнiй Архiєпископ Ростовський прожив бiля двадцяти двух рокiв; в цей звiсно час вiн навчився тут iконопису i був одним з перших iнокiв-iконописцiв Сергiєвої Лаври.
  
  
  ГЛАВА VIII. ВЛАДА ЗА ПОСЛУХ (1354)
  
  << ГЛАВА VII | ЗМIСТ | ГЛАВА IX >>
  
  Потреба в iгуменi. "Чорна смерть". Бажання братiї. Скорбота смирення Сергiєва. Вмовляння братiї. Загроза любовi. Братолюбство перемагає. Святитель Афанасiй. "Ти не маєш послуху". Сергiй - iєродиякон, iєрoмонах i iгумен. Святительське повчання.
  Радуйся, образе iстинного смирення ...
  Акафiст 1. Iкос 6
  Радуйся, iнокам наставниче предивний!
  Акафiст I. Iкос 7
  Радуйся, Духу Святому пiдклонивийся з усяким смиренням...
  Акафiст I. Iкос 8
  Близько дванадцяти лiт минуло з часу приходу до Преподобного Сергiя його перших сподвижникiв, а iгумена в новiй обителi все ще не було. Правда, в середовищi вiдлюдникiв панувала повна єдинодушнiсть i братня любов; кожен готовий був, якщо б виявилось потрiбним, пожертвувати самим життям, не кажучи вже про зручностi, для збереження миру i спокою iнших братiй, i таке безначалля, звичайно, було мiцнiше всякого порядку, iснуючого в свiтi, тим бiльше що одне слово улюбленого наставника могло припинити усяку незгоду i спонукати до покори уставам чернецьким, але такий вже Саим Богом вiд початку встановлений закон для спiльнот людських, щоб на чолi їх незмiнно стояла влада, в послуху якiй виявлявся би послух людей Самому Богу - Творцю i Владицi всячеських. Правда, що Сергiй насправдi був iстинним руководителем у духовному життi своїх учнiв, але все ж вiн не був ще i без сана священного не мiг бути їх духовним батьком в таїнствi сповiдi, а ця посада в древнiх обителях нерiдко поєднувалась з посадою iгумена, або настоятеля обителi. Притому незручно було всякий раз для Богослужiння призивати сусiднього священника; не можна було не мати в обителi особи, надiленої священною владою пов'язувати i розв'язувати грiшникiв.
  Особливо повинна була виявитися потреба у священнослужителi в той час, коли над Руською землею поширилась тяжка бiда - морова язва, вiдома в iсторiї пiд iменем "чорної смертi", вона появилась в межах Росiї близько 1348 року i спустошувала її протягом кiлькох рокiв, переходячи з краю в край, з города в город. Справедливо говорить один iсторик: "Ангел смертi нiколи не губив раптом стiльки людей вiд самого Ноєвого потопу, скiльки загинуло їх з 1348 по 1350 i в наступнi роки". Страх i жах обiйняв всiх i кожного, зневiра поширилась всюду. Нiчим не можна було зупинити грiзного просування "чорної смертi", не було вiд неї нiякого спасiння. В одному Китаї лягло в могилу до 13 мiльйонiв народу; вимирали цiлi мiста, ставали безлюдними цiлi областi. В Києвi, Чернiговi, Смоленську i Суздалi ледве вцiлiла одна третя частина населення, в Глуховi i Бiлозерську не залишилось нi одної людини. Не встигали ховати померлих: вiдспiвували по тридцяти - по сорока людей зараз, клали по три, по п'ять людей в один гроб... За короткий час померли Митрополит Феогност, два сина Великого Князя i сам Великий Князь Симеон Iванович...
  В цю тяжку годину многiї православнi руськi люди йшли в монастирi: пiд благодатною крiвлею святих обителей не так страшно було i померти, як в середовищi мирської суєти; тут кожний мiг з мирною душею повнiстю передати себе у волю Божу i приготуватися до смертi по-християнськi. Чи можна сумнiватися, що i до Преподобного Сергiя, в його пустельну обитель, в цей час особливо багато приходило людей, якi шукали у цього благодатного iнока-подвижника розради у горестях життя, в тяжкiй втратi близьких серцю, мирного приготування до переходу у майбутнє життя? I чи мiг вiн, велелюбний отець, вiдмовляти цим нещасним прибульцям? Але, приймаючи їх, вiн мав пiклуватися про задоволення їх духовних потреб, про напутнє слово тим, хто готується до смертi таїнствами Церкви. Так самi обставини, а краще мовити, Промисел Божий повертав цi обставини до того, щоб в обителi Сергiєвiй був свiй вершитель таїн Божих, а з примноженням братiї - i свiй iгумен...
  Преподобний Сергiй, за своїм смиренням, i слухати не хотiв, щоб йому прийняти цей чин, вiн завжди говорив, що "жадання iгуменства є початок i корiнь владолюбства"; тим не менше i сам вiн визнавав нужду в духовному поводирi для своєї обителi. Одного боявся вiн: щоб братiя не стали наполягати на своєму бажаннi мати його своїм iгуменом, i тому ревно молив Господа, щоб Сам Вiн дав їм наставника, який мiг би управити душевний корабель їх вiд хвиль потоплення до пристанища спасiння. I Господь, завжди готовий виконати волю боячихся Його, почув молитву Свого угодника i, оскiльки нiхто краще самого просившого не мiг послужити на цьому мiсцi для слави iменi Його, благоволив його самого i дати iгуменом братiї. Ось як це було.
  В серцях братiї вже давно склалося бажання поставити на iгуменство свого улюбленого авву, а при таких скорботних обставинах, про якi ми зараз згадали, ще бiльш посилилось це єдинодушне бажання. "I дiйсно, - зауважує святитель Платон, - на кому перше за все могли вони зупинитися подумки? Кожен, порiвнюючи свої подвиги з його подвигами i чеснотами, з його досвiдченiстю i заслугами перед Богом, i в думках стидався присвоювати собi таку перевагу, щоб затмити собою свiтло так яскраво палаючого свiтильника". Повiдомляючи свої почуття один другому, вони зважились нарештi звернутися зi своїм бажанням до Преподобного. Укрiпивши себе надiєю на Бога, братiя прийшли до нього всi разом i сказали: "Отче! Ми не можемо далi жити без iгумена, виконай наше сердечне бажання - будь нам iгуменом, будь наставником душ наших; ми будемо кожен день приходити до тебе з каяттям i вiдкривати перед тобою нашу совiсть, а ти будеш подавати нам прощення, благословiння i молитву. Ми жадали би бачити тебе звершуючим щоденно Божественну лiтургiю i вiд твоїх чесних рук причащатися Святих Христових Таїн. Ей, чесний отче, таке наше спiльне бажання, не вiдмов нам в цiй милостi!"
  Така однодушна заява всiєї братiї, звичайно, не була несподiванною для угодника Божого, тим не менше його глибокому смиренню нелегко було вислухати це. "Не труда i подвига тiкав вiн, - говорить святитель Платон, - а вважав себе недостойним такого сану i розмiрковував, що, будучи пiдначальним, вiн краще влаштує дiло свого спасiння, нiж тодi, коли прийме на себе нелегкий тягар опiки про спасiння iнших". З iншого боку, вiн добре розумiв, що його рiшуча вiдмова глибоко засмутить всю братiю, так гаряче ним улюблену, i буде мати скорботнi наслiдки для самої обителi. Поставлений в таке скрутне становище, подвижник вздохнув з глибини сердечної i смиренно вiдповiдав просителям: "Браття мої! У мене i помисла нiколи не було про iгуменство; одного бажає душа моя - умерти тут простим чернецем. Не примушуйте же мене i ви, браття! Залиште мене Богу - хай Вiн що хоче, те i творить зi мною".
  Але браття наполягали на своєму: "Навiщо ти, отче, вiдмовляєшся виконати наше спiльне бажання? Адже ти засновник обителi цiєї - будь же їй i настоятель. Твоє доброчестя зiбрало нас сюди - вона ж хай i керує нами. Ти насадив виноград цей - ти i годуй нас своїм вченням i плодами прикладу твого. Ось наше останнє слово: чи сам будь нам iгуменом, чи, якщо не хочеш, iди запитай нам iгумена у святителя; якщо ж не так, то ми всi розiйдемося звiдси".
  Думка про iного iгумена особисто для смиренного Сергiя, звiсно, була приємною: вiн готовий був зробитися останнiм послушником у кого б то не було, щоб самому не бути начальником. Але любов до ближнього вимагала на цей раз забути про себе i подумати про користь братiї, а духовний досвiд вказував небезпеку, що новий, чуждий по духу обителi iгумен задумає вводити новi порядки, що цi порядки можуть смутити братiю, яка звикла дивитись на порядки, встановленi самим засновником пустельножитництва, як на незмiнний закон, а звiдсе може виникнути немало спокус i неустроєнь в юнiй обителi. Через це, не вирiшуючи питання остаточно, але бажаючи по можливостi вiддалити це рiшення, Преподобний лагiдно сказав братiї: "Iдiть поки з Богом кожний в свою келiю; краще помолiться всi якомога стараннiше Господу Богу, щоб Вiн Сам вiдкрив нам волю Свою, i тодi побачимо, що нам робити". Браття послухались любого авви i розiйшлись, але ненадовго. Пройшло кiлька днiв, i старцi знову прийшли до Преподобного i стали благати його прийняти сан iгумена. "Адже ради тебе ми i зiйшлись-то сюди, в це мiсце пустельне, - говорили вони, - ми чули про твої подвиги, знаємо труди твої, адже ти своїми руками побудував i цю церкву в iм'я Живоначальної Трiйцi. I ми вiруємо, що в тобi живе благодать Її, i тому ось прийшли сюди, покладаючи надiю на Господа, i бажаємо повнiстю передати себе твоєму керiвництву. Отже, будь нашим iгуменом i духовним батьком i, передстоячи престолу Божому, пiднось за нас свої теплi молитви. Вiдай, отче, - додавали до цього старiйшi з них, - ми йшли сюди в надiї, що ти упокоїш нашу старiсть i поховаєш нашi костi".
  Зворушений до глибини душi такою любов'ю братiї, смиренний подвижник вiдкрив перед ними все своє серце: вiн став говорити їм про свою недостойнiсть, всiляко упрошував i умовляв не примушувати його до прийняття священного сану i iгуменства. "Простiть мене, отцi мої i пани, - так говорив вiн, - хто я, грiшний, щоб бути менi iєреєм Божим? Як зважусь я на таке служiння, перед яким зi страхом i тремтiнням схиляються i самi Ангели? Нi, це вище мiри моєї, отцi мої, я ще не почав жити по-чернечому - як же я насмiлюсь торкнутися святинi Божої? Ось моє дiло - плакати про грiхи мої, щоб вашими ж святими молитвами досягнути того краю жадань, до якого прагне вiд юностi моя грiшна душа".
  Сказав це Преподобний i, щоб не продовжувати бiльше цього тяжкої для його смирення суперечки, пiшов у свою келiю...
  Тодi сподвижники його зрозумiли, що їм не схилити його до свого бажання лагiдним словом синовньої любовi, залишилось використати засоби бiльш рiшучi. Вже не зi сльозами тiльки, але i з гiрким словом докору i навiть погрози приступили вони тепер до свого авви. "Ми не бажаємо сперечатися з тобою, отче чесний, - сказали вони, - ми вiруємо, що Сам Бог привiв нас сюди; ми сердечно бажали наслiдувати твоєму житiю i подвигам i через те сподiвались досягнути вiчного блаженства. Але якщо вже ти не хочеш пiклуватись про душi нашi i бути нашим пастирем, то ми всi примушенi будемо залишити це мiсце, ми пiдемо вiд храма Пресвятої Трiйцi i будемо невiльними порушниками нашої обiтницi, будемо блукати, як вiвцi без пастиря, i розкраде нас мисленинй вовк, а ти даси за нас вiдповiдь нелицеприятному Суддi - Боговi!"
  Ще раз спробував було угодник Божий вiдхилити вiд себе високу честь, ще раз сказав братiї: "Отцi мої! Ви занадто примушуєте мене, я занадто вiдмовляюсь, - до чого це?" Але все було напрасно - браття стояли на своєму, i братолюбство перемогло.
  - Жадаю, - сказав Преподобний, - краще вчитися, нiж вчити, краще скорятися, чим керувати, але боюсь суда Божого, не знаю, що вгодно Богу; свята воля Господня хай буде!
  Це значило, що вiн бiльше сперечатись не буде i передає все дiло на волю Божу.
  "Яка прекрасна суперечка! - зауважує святитель Фiларет Московський, - суперечка чи не прекраснiша, нiж сама згода. Тут смирення старшого бореться з любов'ю i покорою младших - єдина брань, в якiй нi одна сторона не втрачає, а обидвi здобувають в кожному бою! Якi благополучнi були б спiльноти, якщо б члени їх так же сперечались мiж собою за збереження покiрностi, а не за домагання влади!"
  "В мирських спiльнотах, - говорить iнший святитель, Фiларет Чернiгiвський, - люди борються друг з другом за владу, i через те чинять розлад у дiлах, розлад у серцях, i гублять себе i iнших жаданням влади. А тут - все повнiстю навпаки: який благотворний закон Твiй, Господи!"
  Переможений був смиренний Сергiй любовiю до братiї, однак не хотiв виступити iз звичайного порядку, а може бути не втрачав ще надiї, що вища церковна влада не зволить на поставлення його в iгумена. "Отцi i браття, - сказав вiн спiвробiтникам своїм в подвигу пустельному, - не хочу бiльше суперечити вам, але не нам вирiшувати цю справу - хай вирiшить її святитель; отже, давайте пiдемо до нього".
  Московського першосвятителя Митрополита Олексiя в той час не було в Росiї: в 1354 роцi вiн подорожував у Царгород у справах церковних, а управлiння справами митрополiї на час своєї вiдсутностi поручив Волинському Єпископу Опанасiю, який жив у Переяславлi-Залiському, в Нагiрному Борисоглiбському монастирi. Туди i вiдправився Преподобний Сергiй, взявши з собою двух старiйших iнокiв.
  Рано вранцi, перед самою лiтургiєю, явився Преподобний до святителя. Вiн пав до нiг його i просив благословiння. Єпископ запитав його, хто вiн i звiдки.
  - Грiшний iнок Сергiй моє iм'я, - смиренно вiдповiдав прибулець.
  Iм'я Сергiя давно було вiдомо Опанасiю: вiн ранiш багато чув про його пустельнi подвиги, про засновану ним обитель i про будiвництво церкви i тепер дуже радий був бачити у себе такого гостя. Вiн з любов'ю прийняв його, по-батькiвськi поцiлував i довго бесiдував з ним про спасiння душi.
  На завершення цiєї бесiди гiсть смиренно поклонився хазяїну i став просити у нього iгумена для нової обителi.
  "Сину i брате мiй! - вiдповiдав йому як би по натхненню згори святитель Божий, - Господь Бог устами Пророка Давида сказав: "Вознiс обраного з людей Моїх... бо рука Моя заступить його" (Пс. 88, 20, 22), i Апостол говорить: "...нiхто ж сам свою приймає честь, але званний вiд Бога, як Аарон" (Євр. 5, 4). А тебе воззвав Господь Бог вiд черева матерi твоєї, як вiд багатьох чув я про те, тому ти i будь вiднинi батьком i iгуменом для братiї, тобою ж зiбраною в новiй обителi Живоначальної Трiйцi".
  Подвижник став було вiдхиляти вiд себе це призначення, посилаючись на свою недостойнiсть, але блаженний пастир переконливо зупинив його, сказавши: "Возлюбленний! Ти все стяжав, а послуху не маєш", - i цим словом обеззброїв смиренного Сергiя, який з покорою на те вiдповiдав: "Як Господу Богу угодно, так хай i буде; благословен Господь навiки!" I всi присутнi при цьому єдинодушно сказали: "Амiнь!"
  Тодi святитель з усiми священнослужителями пiшов у церкву, взяв з собою i Преподобного; там вiн облачився в усi священнi одежi, велiв Сергiю голосно промовити Символ вiри i, осiнивши хрестоподiбно його похилену голову, поставив його у iподиякона. Почалась Божественна лiтургiя, i Сергiй поставлений був у iєродиякона, а на другий день облачен i благодаттю священства. Святитель розпорядився, щоб на наступний день новоблагодатний iєромонах Сергiй один звершив Божественну лiтургiю. Чи потрiбно говорити, з яким сердечним умиленням вперше приносив Преподобний Сергiй безкровну жертву власними руками? Вiн весь виповнений був благоговiйного страху i весь сяяв неземною радiстю...
  По завершенню лiтургiї святитель Опанасiй вимовив перед ним молитви, звершуючi його поставлення в iгумена. Потiм вiн запросив нового iгумена в свої келiї i там у батькiвськiй з ним бесiдi наодинцi наставив його в правилах апостольських i святоотцiвському вченнi про спасiння душi i керiвництвi пiдпорядкованих йому iнокiв. "Чадо, - говорив вiн, - ось ради святого послуху до нас восприяв ти тепер сан священний; знай же, що це служiння дається тiльки вiрним людям, як говорить Апостол Христовий, що у змозi будуть i iнших навчити (2 Тим. 2, 2). Через це належить тобi, возлюбленний, по заповiдi великого Апостола, немочi немiчних носити i не собi догоджати (Рим. 15, 1). Пам'ятай слово його: "Друг друга тяготи носiть, i тако виконаєте закон Христов" (Гал. 6, 2). Якщо будеш так чинити, то i себе спасеш i живучих з тобою".
  Так завершив своє повчання святитель i, благословивши новопосвяченого, вiдпустив його з миром. I пiшов вiн, новий iгумен, облаченний тепер згори благодаттю i владою iєрейською, в свою рiдну обитель, щоб пркладати там труди до трудiв i, сходячи на небо по листвицi Христу уподiбненого смирення, вести туди ж за собою i всiх нинiшнiх учнiв своїх...
  
  ГЛАВА IX. СМИРЕННИЙ IГУМЕН (1354 - 1391)
  
  << ГЛАВА VIII | ЗМIСТ | ГЛАВА X >>
  
  Радiсть обителi. Перше повчання братiї. Смиренне прохання iгумена. Труди iгумена. Архiмандрит-послушник. Примноження братiї. Розширення обителi. Сергiй "яко один вiд древнiх". Свiдчення Преподобного Йосипа Волоколамського.
  Радуйся, добрий стада свого iночествуючих наставниче i правителю...
  Акаф. 1. Iк. 9
  Радуйся, жадаємих благ прийшовшим до тебе подателю...
  Акаф. 1. Iк. 4
  Радуйся, свiчнику тричастний, найсвiтлiшими богословськими добродiйствами свiтячий.
  Радуйся, свiтильниче подвiйний, любов'ю до Бога i до ближнього палаючий!
  Акаф. 2. Iк. 11
  З нетерпiнням чекали браття свого першого iгумена, - говоримо "першого" тому, що почивший у Бозi iгумен Митрофан був тiльки випадковим представником влади, яким Преподобний Сергiй тiльки хотiв огородити себе вiд необхiдностi керувати. З якою ж радiстю вийшли вони тепер назустрiч своєму новому начальнику, чи, краще сказати, своєму давньому наставнику i улюбленому батьку! Зi сльозами синiвської любовi поклонились вони йому до землi. Радувався i святий iгумен, дивлячись на радiсть улюблених чад своїх. Ввiйшовши у ворота обителi, вiн пройшов у храм i там, весь у сльозах, впав долi перед святою iконою Живоначальної Трiйцi, благаючи благодатної допомоги у майбутньому його багатотрудному служiннi. В полум'янiй молитвi своїй вiн призивав на помiч Пресвяту Владичицю Богородицю i безплотних служителiв у престола благодатi - святих Ангелiв i Архангелiв, святого Предтечу Христова i мудрих апостолiв; вiн згадав i великих святителiв Василя Великого, Григорiя Богослова i Iвана Золотоустого i всiх святих, щоб їх молитвами укрiпила його десниця Вседержителя неосуджено, iз смiливiстю i незасмучениим серцем передстояти престолу Пресвятої Трiйцi i торкатися руками Агнця Божого, закланного за спасiння свiту.
  Звершивши молитву, вiн звернувся до братiї зi словами повчання, переконуючи їх не слабшати в подвигах ради Царства Небесного. "Царство Боже, - говорив вiн мiж iншим, - iз нуждою приймається, i тiльки понуждаючi себе захоплюють його (Mф. 11, 12). Старайтеся ж, браття, увiйти в нього вузькими воротами! (Мф. 7, 3). Прийдiть, чада, послухайте мене, по слову Давидову, я страху Господню навчу вас (Пс. 33, 12). Пам'ятайте слова Апостола: плiд же духовний є любов, радiсть, мир, довготерпiння, благiсть, милосердя, вiра, лагiднiсть, утримання (Гал. 5, 22-23). Подвиг немалий чекає нас проти невидимого ворога, бо диявол як лев рикаючи, ходить, шукаючий кого проковтнути (1 Пет. 5, 8). Не злякаємся, друзi, цього подвигу, щоб страшної геєнської муки збавитися; хай втомленi будуть руки вiд трудiв - будемо простирати їх тiльки до Бога, а ноги хай нерухомо стоять на молитвi!.. Не будемо, браття, милувати єство тлiнне, з усiм усердям вiзьмемось за подвиг, щоб отримати переможнi вiнцi вiд Христа Бога!"
  Пiсля повчання святий iгумен в перший раз благословив свою братiю. При цьому вiн повчав себе їх молитвами, сповiдуючи свою немiч через ту тяжку вiдповiдальнiсть перед Богом, яку вiн приймав на себе, якщо б хтось пiддався спокусi з його вини. "Молiтеся, браття, про мне, - говорив смиренний iгумен, - бо я людина маловiдаюча i недосвiдчена. Ось я прийняв вiд Царя Небесного талант i повинен буду дати про нього звiт. Страшить мене слово Господа: "...а якщо спокусить одного з малих цих вiруючих в Мя, уне є йому, да повисне жорно осельске на шиї його, i потоне в пучинi морськiй" (Мф. 18, 6). Яке ж горе загрожує тому, хто своїм нерозумiнням погубить многiї душi! I чи буду я мати смiливiсть, представши перед Господом, сказати Йому: "Це, аз i дiти, що менi дав Бог"? (Ис. 8, 18). Чи почую я цей Божественний голос великого Пастиря горнiх и дольнiх, з милосердям вiщаючого: "Рабе благий i вiрний... ввiйди в радiсть Господа Твого?" (Мф. 25, 21)".
  Так вступив Преподобний в управлiння своєю рiдною обителлю. Повчаючи братiв, вiн оминав багатослiв'я; його мова вказувала на глибоке знання Святого Писання, дух i смисл якого вiн осягав не розумом лише, але i серцем, освiчуваний благодаттю Божою i керований досвiдом духовного життя. Вiд того всi його повчання, при своїй простотi i стислостi, були пройнятi особливою силою, дихали благодатним помазанням i владно дiяли на серця слухачiв. В одному з рукописiв ХVII столiття, що належали Новгородськiй Софiйськiй бiблiотецi i якi нинi знаходяться в Санкт-Петербурзькiй Духовнiй Академiї, є таке повчання Преподобного Сергiя: "Внимайте собi, браття, всiх молю, перше майте страх Божий i чистоту душевну i любов нелицемiрну, а до цих i сторонньолюбство, i смирення з покiрнiстю, пост i молитву. Їжа i пиття в мiру, честi i слави не любiть, бiльше ж усього бiйтеся i поминайте час смертний i друге пришестя".
  Ось i все повчання. Чи дiйсно воно написане самим Преподобним Сергiєм, чи тiльки записано його учнями, але вiд нього, без сумнiву, вiє духом Сергiєвого смирення, i тому ми читаємо його, в дещо скороченому виглядi, на багатьох древнiх iконах угодника Божого, написанним у сувої.
  Блаженний Єпiфанiй говорить, що Преподобний Сергiй завжди мав перед духовним взором своїм великi зразки ангелоподiбного життя таких свiтильникiв чернецтва, як великi Антонiй i Євфимiй, Савва Освячений i Пахомiй, Феодосiй Кiновiарх та iн. Тому в своїх бесiдах з братiєю i в повчаннях вiн любив згадувати про їх подвиги i завжди дивувався, як вони, будучи облаченi плоттю, перемагали ворогiв безплотних i були страшнi дияволу; сильнi землi з подивом схилялись перед ними, а вони у смиреннi благодiйствували людям - зцiляли хворих, збавляли вiд бiд на сушi i на морi, предстояли в час смертний, годували убогих, вдов i сирiт, по слову Апостола: нiчого не маючi, а все утримуючi (2 Кор. 6, 10). Розмiрковуючи про це, Преподобний усердно молив Бога, щоб сподобив його безупинно йти по стопам цих подвижникiв, i переконував братiю повторювати їх рiвноангельне життя.
  Iгуменство Преподобного Сергiя багато в чому нагадувало iгуменство Преподобного Феодосiя Печерського: та ж суворiсть до себе i любов до братiї, та ж невтомнiсть у трудах, безсоннi ночi, викриття праздних, тихi, лагiднi слова, розчиненi сльозами батькiвської любовi. У вiдношеннi до братiї i в санi iгумена вiн нiскiльки не змiнився. Як i ранiше вiн вчив не стiльки словом, скiльки своїм прикладом. До великої втiхи братiї, кожний день звершував вiн Божественну лiтургiю. Нiяка втома, нiякi справи i турботи не могли завадити йому першим являтися в церкву до всякого Богослужiння, i виходив вiн з церкви завжди останнiм. В продовження всiєї служби Божої вiн стояв як свiчка i жодним чином не дозволяв собi притулятись до стiни, "що знаменувало, за виразом святителя Московського Фiларета, думку, в Богодумствi здiйняту догори, i дух, що не перемагається лiнню тiла". Сидiння в церквi не дозволяв нiхто. Пам'ятуючи слова Господа: "...а якщо хоче з вас бути старший, хай буде всiм раб" (Мк. 10, 44), вiн i в санi iгумена продовжував як i ранiше служити братiї в домашнiх справах: вiн сам скатував свiчки, варив кутю, чи коливо, котре в тi часи приносилось в церкву на пам'ять всiх великих святих, особливо ж просфори завжди готував сам, не допускаючи нiкого з братiї брати участь в цьому, хоч, звiсно, многiї i бажали того; навiть i пшеницю для цього молов сам. А потiм приносив цi чистi труди благоговiйних рук своїх до алтаря Божого для безкровної жертви Господу Богу.
  В началi iгуменства Преподобного Сергiя, як ми вже говорили, число братiї в його обителi не перевищувало дванадцяти. Так було до 1357 року, коли прийшов до нього архiмандрит Симон - перший прийнятий ним зверх цього числа. З цього часу число братiї стало зростати. "Многiї христолюбцi, iмена яких записанi у Господа в Книзi Життя, - говорить блаженний Єпiфанiй, - стали здалека приходити до Сергiя, залишати суєту житiйську i прихилияючи свої голови пiд благе ярмо Господнє". Здається, всього частiше приходили до нього земляки - ростовцi, крiм Єлисея i Онисима, ми знаємо Андронiка i Опанасiя, уродженцiв ростовських.
  Згаданий вище архiмандрит Симон був дивний муж, старiйший з архiмандритiв областi Смоленської, вiдомий своїми добродiйствами i строгим життям. Слухаючи розповiдi про подвиги Преподобного Сергiя, вiн загорiвся ревнiстю по Богу, залишив своє настоятельство у Смоленську, залишив почет i повагу, коїми користувався там, залишив, нарештi, рiдну сторону, розстався з друзями i всiми близькими i з посохом простого мандрiвника прийшов в пустелю Радонiзьку. З глибоким смиренням просив вiн Преподобного Сергiя прийняти його в число своїх послушникiв, i Преподобний з любов'ю i радiстю прийняв смиренного архiмандрита. Багато рокiв провiв старанний Симон в послуху у святого iгумена; на його пожертви був побудований бiльш просторий, не тiльки дерев'яний, як перший, храм Живоначальної Трiйцi; прикрашений усiми добродiйствами подвижника пустелi, в глибокiй старостi переставився вiн до Бога, i Преподобний iгумен з великою честю провiв його до могили.
  Мало-помалу розширялась обитель Сергiєва i приймала вигляд досить благовлаштованого монастиря. Там, де перше була непролазна хаща, де колись блукали страшнi ведмедi i нiколи не ступала нога людська, - там тепер розквiтла пустельна обитель; її келiї, спочатку розкиданi без порядку по дрiмучому лiсi, мало-помалу були поставленi чотирикутником навколо церкви, яка, таким чином, стояла серед монастиря в своїй скромнiй пустельнiй красi i була видима з усiх келiй. I в цiй церквi, i в цих убогих на вигляд келiях не змовкало славослiв'я Господу, i в тишi пустельнiй смиреннi iноки неустанно трудились пiд досвiдченим проводом свого святого iгумена Сергiя над очищенням свого серця вiд пристрастей, намагаючись повнiстю забути про те, що там, за межами їх заповiтної пустелi, є iнший свiт, який шумить i хвилюється, як море непостiйне, занурюючи людей в мутнi води житейської суєти... "Є, - зауважує преподобний списатель житiя Сергiєва, - є в древнiх книгах отцiвських таке сказання: зiйшлись одного разу святi отцi i повели мiж собою бесiду про останнi часи. В пророцькому дусi говорили вони, що в останнi часи люди будуть слабкi i не буде серед них таких великих подвижникiв, якi були першi отцi-пустинножителi. Але ось Бог укрiпив Преподобного Сергiя i в останньому родi i явив в ньому як би одного з древнiх отцiв. Вiн оселився в хащi лiсовiй, не страшась привидiв диявольських, i за те Бог оградив обитель його полками Ангельськими. Багато приходили до нього, щоб спасати душi свої пiд його мирним кровом, i нiкому вiн не вiдмовляв - нi старому, нi юному, нi багатому, нi вбогому; всiх приймав вiн з радiстю i з любов'ю, по слову Євангельському: "Грядучого до Мене не вижену геть" (Ин. 6, 37), тiльки не скоро постригав. Накаже, бувало, одягти прибульця в довгу свитку з грубого чорного сукна i велить йому проходити який-небудь послух разом з iншими браттями, поки той не навикне всьому уставу монастирському; потiм облачить його в одежу чернечу", або, як нинi говорять, в рясофор, "i тiльки пiсля ретельного випробування постриже вже у мантiю i дасть йому клобук. А коли видiв, бувало, що який-небудь iнок став досвiдчений в духовному подвигу, такого удостоював i святої схими".
  Одним з правил порядку, встановленого Преподобним Сергiєм в своїй обителi, вимагалось, щоб пiсля повечiр'я браття не ходили з келiї в келiю i не бесiдували один з одним, крiм крайньої потреби, коли, наприклад, требу було побувати для чого-небудь у самого iгумена; кожен в своїй келiї повинен був займатися молитвою i рукодiллям. Преподобний сам суворо спостерiгав за виконанням цього правила. Бувало, в глибокий вечiр, особливо в довгi осiннi i зимовi ночi, заботливий iгумен, звершивши свою келiйну молитву, тихо обходить всi келiї i крiзь малi волоковi вiконця помiчає, хто чим займається. Якщо iнок стоїть на молитвi, чи зайнятий своїм рукодiллям, пише, читає святу книгу, чи занурений у роздуми про грiхи свої, - святий iгумен радiє, дякує за нього Боговi i молиться, щоб Господь пiдкрiпив трудiвника в подвигу спасiння. А якщо чує вiн бесiду непозволену, то вдаряє у дверi чи у вiкно i вiддаляється. Вранцi ж призиває до себе празднословивших, лагiдно вступає з ними у розмову про обов'язки чернецькi i, не обличаючи прямо, говорячи нiбито про iнших, схиляє їх до смиренного признання в пригрiшеннi; лагiдний i слухняний iнок тут же, бувало, признається i зi смиренням просить i отримує вiд свого авви прощення, але траплялось i то, що нерозумний iнок ухиляється вiд признання; тодi авва з лагiднiстю i любов'ю обличає його, за словом Псалмоспiвця: "Накаже мя праведник милiстю i обличить мя" (Пс. 140, 5); якщо ж i тут iнок упорствує, Преподобний накладає на нього яку-небудь епiтимiю. Так люблячий батько подавав руку помочi немiчним чадам своїм, так умiв вiн сумiщати лагiднiсть iз суворiстю, не послабляючи нерадiнню i не подаваючи поводу для зневiри!
  Не можна без замилування читати сторiнки древнього житiя, що розповiдають про те, як Сергiй виховував своїх iнокiв, з такою любов'ю, з таким терпiнням i знанням людського серця вiн слiдкував за тими, хто ввiрили себе його мудрому керiвництву. Можна сказати, що вiн очей не спускав з кожного новачка, возводячи його зi степенi в степiнь iноцького випробування, поступово привчаючи його до самовiдданної працi, до суворого порядку в заняттях, помислах, почуттях i подвигах. Богомудрий наставник терпляче трудився над кожним окремим братом, над окремими особливостями кожного брата, приспособлюючи їх до цiлей всього братства. По наступнiй самостiйнiй дiяльностi учнiв Преподобного Сергiя видно, що пiд його виховательним керiвництвом учнi не знеособлювались; навпаки, кожен, поступово очищуючи серце вiд пристрастей, в той же час служив Богу тими властивостями своєї душi, якими його Бого надiлив. Спостереження i любов до людей, власний духовний досвiд, а найпаче благодать Божа, що жила в його чистому серцi i виповнювала його тихою духовною радiстю про Господа, дали йому вмiння i здатнiсть тихо i лагiдно налаштовувати душу людини i видобувати з неї, як з хорошого iнструменту, кращi її почуття, умилюючи серце словами благоувiтливими. "Чув я, - писав про Преподобного Сергiя iнший Преподобний, живший через тiльки сто лiт пiсля нього, Йосип Волоколамський, - чув я про блаженного Сергiя i про iнших святих вiд неложних свiдкiв, що було в лiта їх, яко тiльки бадьорiсть i тщання мали про паству, яко немало неповагу чи преслушання презрiти. Були бо милостивi, коли потрiбно було, i напраснi (суворi), коли потреба була, i обличаючi, i змушуючi до благого грiшникiв; непослушних же не залишали своїм волям слiдувати, але всiляко забороняли, i вiд Церкви вiдлучали". Такi були порядки в пустелi Радонiзькiй в перший час iгуменства Сергiєва. Число братства поступово виростало. "Добродiйство, - говорить блаженний Єпiфанiй, - так само творить явним стяжавшого його, як запалена свiчка - носителя її. I як оленiв приваблюють до себе джерела вод, так i жадаючих спасiння приваблювали до себе благодатнi дарування душi Сергiєвої".
  
  ГЛАВА X. УБОГIСТЬ В ПУСТЕЛI (1354 - 1372)
  
  << ГЛАВА IX | ЗМIСТ | ГЛАВА XI >>
  
  Суворi правила пустелi Сергiєвої. Богослужiння з лучиною. Книги на берестi. Iгумен-деревороб. Дорогi шматки гнилого хлiбу, що їсться у потi лиця. Незадоволення братiї. Батькiвське вмовляння. Уповання непосрамляюче. Невiдомi благодiйники. Чудотворне джерело. Золото i мiшура. Благоговiйнi думи святителя Фiларета.
  Радуйся, залишивший маєтки i возлюбивий вбогiсть Христову...
  Акаф.1. Iк. 8
  Радуйся, лiнивих подвигнувий твоїми христоподiбними схильностями...
  Акаф. I. Iк. 12
  Радуйся, чудесних вод умолiнням наповнивий обителi твоєї огорожу,
  Радуйся, стравами невiдомими принесеними голоднiй братiї сотворивий вiдраду...
  Акаф. 2. Iк. 12
  Апостол Павло, за його власними словами, день i нiч працював своїми руками, щоб не жити за чужий рахунок i не бути нiкому в напругу, хоча, як благовiсник спасiння, i мав на те повне право (1 Сол. 2, 7-9). Такого ж правила строго тримались i святi подвижники Христовi; те ж узаконив у своїй обителi i Преподобний батько наш Сергiй. Вiн суворо забороняв братiї виходити з монастиря для збирання по селам i хуторам подаяння вiд мирян на обитель; кожен iнок повинен був дiставати сам для себе харчування трудами рук своїх, а у випадку недостачi просити i з терпiнням чекати милостi вiд Бога. Так вчив вiн i словом i власним прикладом. Зрозумiло, що це було нелегке правило навiть i для такого монастиря, який знаходився недалеко вiд мирських поселень i частiше вiдвiдувався богомольцями, а обитель Преподобного Сергiя в той час була в повному смислi слова пустелею. "На далеку вiдстань, - розповiдає блаженний Єпiфанiй, - її оточували густi, непрохiднi лiси, що були повнi всяких диких тварин - вiд боязкого зайця до кровожерливого вовка i страшного ведмедя". Навiть пiвсотнi рокiв пiсля того часу, про який ми говоримо, в часи iгуменства Преподобного Никона, коли навколо обителi вже було немало мирських поселень, по лiсним рiчкам навколо Лаври ловили бобрiв; що ж було ранiше, коли тут не було поблизу навiть окремих дворiв i до обителi хiба можна було пробратися вузькою i уривчастою стежинкою? В такiй хащi хто став би вiдвiдувати пустельникiв i приносити їм що-небудь з життєвих припасiв? З iншого боку, в обителi не було тодi влаштовано правильного гуртожитку - пустельники мали спiлкування один з одним лише у молитовних зiбраннях церковних, iнший час дня i ночi кожен трудився для себе. в своїй усамiтненiй келiї: нi загальної трапези, да i спiльних послухiв ще не було. Не дивно тому, що багата благочестям пустеля Сергiєва часто потребувала самого необхiдного. За що нi вiзьмись - всього немає, як виражається блаженний списатель житiя Сергiєва; нерiдко траплялось, що нi у кого з братiй не було нi шматка хлiба, нi жменi борошна, навiть не вистачало солi, про масло ж i iншi приправи нiчого було i говорити. I багато приходилось пустельникам терпiти нестачi при таких суворих порядках пустельного життя, але Сергiй вiрував Богу вiрою твердою, перевiреною скорботами, i Бог виповнював по вiрi його; вiн уповав, i уповання нiколи не посоромлювало його!
  Траплялось, що не вистачало вина для звершення лiтургiї, пшеницi для просфор, фiмiаму для кадiння, i тодi пустельники терпiли нестачу Божественної лiтургiї; не вистачало воску для свiчок, єлея для лампад - вони запалювали березову чи соснову лучину, яка з трiском i димом свiтила їх читанню i спiву; i ось при такому-то освiтленнi вони вiдправляли вранiшню чи всенiчну службу, з трудом читаючи в напiвтемрявi канони i псалтир! Чи треба казати, що таке служiння було не менш приємне Богу, як i торжественна служба, що звершується у величних храмах при свiтлi численних лампад i багатьох свiтильникiв, а серця святих подвижникiв горiли тише i яснiше всяких свiчок, i полум'я їх молитви тремтiло воздиханнями, з глибини сердечної сходившими до престола Божого!
  За свiдоцтвом Преподобного Йосипа Волоколамського, в обителi Сергiєвiй бувала така вбогiсть, таке нестяжання, що i самi книги iнколи писались не на хартiях, а на берестах, тому що у пустельникiв не було засобiв дiстати пергаменту. Сама святиня не блищала тодi золотом, i понинi благочестивi прихильники з благоговiйним подивом розглядають хранимi в лаврськiй ризницi заповiтнi пам'ятки тої заповiтної вбогостi - дерев'янi сосуди, що вживалися Преподобним Сергiєм при звершеннi Божественної лiтургiї, i просте розфарбоване його облачення...
  Сам Преподобний iгумен всього менше пiклувався про насущний хлiб особисто для себе, i тому нерiдко траплялось, що нестачу в їжi йому доводилось терпiти перше всiх. I вiн, постившийся ще в колисцi немовляти, з вдячним серцем переносив всяку нестачу, подаючи собою приклад усiй братiї. Так одного разу у нього не було нi хлiба, нi солi, i в усьому монастирi вiдчувалась надзвичайна обмеженiсть у їжi. Три днi провiв смиренний iгумен без їжi, а на сходi четвертого взяв сокиру i пiшов до одного з братiї, на iм'я Данило.
  - Чув я, старче, - сказав вiн своєму сподвижнику, - ти хочеш прибудувати сiни до своєї келiї, дозволь менi побудувати їх для тебе, щоб руки мої не були без дiла.
  - Правда, - вiдповiдав йому Данило, - менi би дуже хотiлось побудувати їх, у мене все i для роботи давно заготовлено, i ось тiльки чекаю теслю з села. А тобi як доручити це дiло? Мабуть, попросиш з мене дорого.
  - Ця робота не дорого тобi обiйдеться, - сказав йому Сергiй, - менi ось хочеться гнилого хлiба, а у тебе вiн є; бiльше цього з тебе не потребую. Хiба ти не знаєш, що я вмiю працювати не гiрше теслi? Навiщо ж тобi, старче, звати iншого теслю окрiм мене?
  Тодi Данило винiс йому сито зi шматками гнилого хлiбу, якого вiн сам не мiг їсти, i сказав: "Ось, якщо хочеш, вiзьми все, що тут є, а бiльше не проси". "Добре, - сказав працелюбний iгумен, - цього з надлишком досить для мене; побережи ж до дев'ятої години: я не беру плати перше роботи".
  Сказавши це, вiн крiпко пiдтягнув себе поясом i прийнявся старанно за роботу. З раннього ранку i до пiзнього вечора, не дивлячись на голод, вiн пиляв, тесав дошки, довбав стовпи i при помочi Божiй завершив будову. Сонце вже сховалось за дрiмучим лiсом, коли старець Данило знову винiс йому гнилi шматки хлiбу як домовлену платню за працю цiлого дня. Поклавши їх перед собою, подвижник помолився, благословив їх i почав їсти з одною водою, навiть i без солi. Це був i обiд i разом вечеря!
  Деякi з братiї при цьому помiтили, що коли вiн вкушав у потi лиця зароблений ним хлiб, то з вуст його виходила пиль вiд гнилостi хлiбу, i звiсно, немало дивувались великому терпiнню свого iгумена, який i таку недобру їжу не хотiв прийняти без працi. Так суворо тримався вiн заповiдi Апостола Христова: а хто не хоче робити, хай не їсть (2 Сол. 3, 10). I дивлячись на його приклад, i браття укрiплялись в подвигу терпiння.
  Але де люди, там i немочi. Знайшлися такi, котрi поголодали дня два i почали нарiкати ... Один з таких нетерпивцiв зважився навiть сказати вiд лиця всiх iгумену: "Ось ми подивились на тебе, всi тебе слухались, а доводиться помирати з голоду, тому що ти забороняєш виходити в мир просити милостиню. Потерпимо ще добу, а завтра всi пiдемо звiдси i бiльше повернемось: ми не в силах зносити таку вбогуiсть, такi гнилi хлiби!"
  Преподобний iгумен видiв, що братiєю починає оволодiвати дух зневiри; треба було пiдкрiпити їх маловiр'я. I ось вiн зiзвав до себе всiх iнокiв i зi звичною лагiднiстю повiв з ними таку бесiду: "Про що журитесь ви, браття мої? Навiщо так засмучуєтесь? Уповайте на Господа, адже сказано: воззрiте на древнiї роди, i видьте, хто вiрував Господевi, i постидився? Хто вiрував слову Його - i обманувся? Чи хто пребув в страсi Його i остався? Кого з призиваючих Його Вiн не почув? (Сир. 2, 10). "Чи не Я, - глагола Господь, - чи не Я податель всякої поживи? Чи не Я звожу плоди вiд землi i наповнюю ними житницi? Чи не Я кормитель всього свiту, живитель всiєї вселенної, подаючий поживу всякiй плотi, вiдверзаючий щедру руку Свою у благий час, насичуючий всяку тварину благоволiнням?" Браття мої! I у святiй Євангелiї Господь сказав: "Шукайте ж перше царства Божого i правди його, i це все приложиться вам... Воззрiте на птахи небеснi, яко не сiють, не жнуть, не збирають у житницi, i Отець ваш Небесний живить їх... чи не набагато бiльше за вас, маловiри" (Мф. 6, 33, 26, 30). А ми хiба дарма i без дiла пiдвизаємся? Ми сподiваємось получити за свої подвиги життя вiчне. Лютi скорботи, але солодкий рай, болiснi труди, але вiчна за них нагорода! Не полiнимося, браття! Потерпимо хоч трохи, щоб отримати нетлiннi вiнцi вiд Христа Бога, Котрий Сам говорить: "В терпiннi вашому стяжiть душi вашi (Лк. 21, 19), бо перетерпiвий до кiнця, той спасенний буде" (Мф. 10, 22). Ось, - продовжив угодник Божий, - ви журитесь через недостачу поживи, але ж це трапилось на короткий час, ради випробування вiри нашої; адже якщо ви знесете цю нестачу як належить iнокам, з вiрою i благодарнiстю, то ця сама спокуса вам же послужить на користь. Благодать Божа бо нiкому не дається без скорбот i спокус. "Без вогня, - говорить святий Листвичник, - i золото не буває чисте". А ось, дасть Бог, мине зажура - дочекаємося радостi; адже так зазвичай буває, що радiсть слiдує за скорботою: вечором, сказано, водвориться плач i вранцi радiсть (Пс. 29, 6). Так i ви: сьогоднi терпите оскудiння хлiбу i недостачу всякої поживи, а завтра - Бог пошле - ви будете насолоджуватись у достатку i їжею, i питвом, i всiм потрiбним. Я, грiшний, вiрую, що Бог не залишить мiсця цього i тих, хто живе в ньому".
  Так утiшав зажурену братiю святий iгумен, i Бог дiйсно чудовим чином виправдав вiру його. Вiн ще бесiдував з братiєю, як почувся сильний стукiт в монастирськi ворота; воротар виглянув у вiконце i побачив: до ворiт хтось привiз багато хлiбу. Будучи сам дуже голодним, вiд радостi вiн не вiдчинив ворота i побiг до Преподобного.
  - Отче, - говорив вiн, - привезли багато хлiбiв, благослови прийняти! Ось, по твоїм святим молитвам, вони у ворiт!
  - Вiдчини їм, хай увiйдуть, - сказав iгумен.
  Монастирськi ворота вiдчинились, i в них в'їхало кiлька вiзкiв, навантажених печеним хлiбом, рибою i iншими припасами для монастирської трапези. Всi прославили милосердя Боже, а Преподобний Сергiй весело сказав: "Ну ось, тепер ви, голоднi, нагодуєте кормильцiв ваших, позовiть їх роздiлити з нами спiльну трапезу, пригостiть їх i упокойте як належить". I негайно вiн наказав вдарити у било i всiм iти до церкви; тут вiн вiдслужив вдячний молебен Господу Богу, милуючому i живлячому рабiв Своїх, i тiльки пiсля цього благословив братiї сiдати за трапезу. Всi сiли, i сам iгумен став надiляти братiю привезеними хлiбами. Вони були теплi i м'якi, нiби тiльки що спеченi, i на смак були надзвичайно приємнi, нiби печенi були з маслом, з медом чи з яким-небудь iншим благовонним зiллям. Так колись манна, цей хлiб ангельський, за виразом Псалмоспiвця, мала для Iзраїльтян особливу солодкiсть у смаку. I Преподобному Сергiю за його дивне терпiння, замiсть черствих корок гнилого хлiба, послав Бог цю чудну їжу, адже, по слову Давида, терпiння вбогих не загине до кiнця (Пс. 9, 19).
  За трапезою святий iгумен сказав: "Де ж той брат, котрий скаржився на заплiснявiлi хлiби? Хай ввiйде сюди i скуштує, яку поживу послав нам Господь, хай при цьому згадає Царя i Пророка Давида, котрий попiл як хлiб вкушав i пиття... з плачем розчиняв (Пс. 101, 10)".
  Потiм Преподобний запитав: "А де ж нашi благодiйники?" Але нiхто не змiг вiдповiсти йому на це питання, всi лише дивились нiяково один на одного.
  - Чи я не говорив вам, - сказав iгумен, - щоб ви запросили їх до трапези? Чому ж їх немає?
  - По слову твоєму ми звали їх, отче, - вiдповiдали iноки, - ми навiть запитували їх, вiд кого все це прислано. Але вони тiльки сказали нам, що один Христолюбець, чоловiк багатий, прислав їх здаля, щоб передати тобi цi припаси, а вiд трапези вiдмовились i говорили, що їм дане ще iнше доручення, яке повиннi так само негайно виконати, i тому спiшать в дорогу.
  Можна собi уявити загальне здивування, коли дiзнались, що хлiби привезенi здаля, а мiж тим вони були ще теплi, так нiби тiльки що винутi з печi!
  Преподобний iгумен скористався цим випадком для напоумлення своєї братiї. "Видите самi тепер, - сказав вiн, - що Господь не залишає мiсця цього i рабiв Своїх, якi служать Йому тут з вiрою день i нiч i терплять з благодаттю всiлякi нестачi. Пам'ятайте ж слово Апостола: "...хто має поживу i одяг, цим задоволенi будьмо" (1 Тим. 6, 8). Навiщо нам зайве турбуватись про тiлеснi потреби? Краще будемо завжди покладатися на Господа, Який пошле все, що потрiбне i корисне i душi i тiлу нашому. Той, Хто сорок рокiв живив у пустелi непокорних i невдячних Iзраїльтян, низпосилаючи їм манну з небес i крастелiв досита, чи не сильний прогодувати й нас, Йому роботящих? Чи Його могутнiсть i благiсть виснажились нинi, i Вiн перестав промишляти про Свої створiння? Нi, браття! Як в древнi часи, так i тепер Вiн один i той же всеблагий Бог, завжди готовий подати нам все потрiбне для життя нашого!"
  Сильно подiяв цей урок на маловiрiв, i з того часу не було чутно нарiкання при випадавших нестачах у чому-небудь; а мiж тим, розповiдає блаженний Єпiфанiй, для бiльшого укрiплення вiри в Промисел Божий i на другий i на третiй день невiдомi благодiйники присилали в обитель обильну поживу для братiї. Так Господь виправдовував уповання Свого обранця на Його Божественний Промисел.
  Не раз, правда, i в iнших випадках, коли цього вимагала чи настанова братiї, чи ж взагалi чоловiколюбство, вiра Преподобного Сергiя проявляла себе з тою силою, яку присвоює їй Христос Спаситель, коли говорить: "...все що вопросите в молитвi вiруючи, приймете" (Мф. 21, 22). Був, наприклад, такий випадок, що викликав спочатку обурення, а потiм перетворившийся у славу Божу по молитвам угодника Божого. Коли Преподобний вибрав собi мiсце для пустельного безмолв'я, вiн зовсiм не турбувався про те, щоб мати воду поблизу; трудолюбному подвижнику навiть було приятно носити її здаля, щоб тим ще бiльше утруждати свою плоть. Так було до семи рокiв по заснуванню обителi. Але з примноженням братiї нестача води ставала все вiдчутнiшою. Не раз братiя жалiлися йому, що приходиться далеко ходити за водою, i деякi, менш терпеливi, навiть говорили йому з докором: "Для чого на такому мiсцi построїв ти обитель?" На це Преподобний вiдповiдав: "Я хотiв тут безмолствувати один; Богу угодно було воздвигнути тут обитель у славу Його Пресвятого Iменi; дерзайте в молитвi i не падайте духом, якщо Вiн у безводнiй пустелi дав воду з каменя непокiрному народу Єврейському, то невже Вiн залишить вас, працюючих Йому на цьому мiсцi день i нiч?" Раз пiсле такої настанови братiї вiн взяв з собою одного iнока i пiшов з ним у лiсний яр пiд монастирем; тут вiн знайшов трохи дощової води, преклонив над нею колiна i помолився так: "Боже, Отче Господа нашого Iiсуса Христа, сотворивший небо i землю i все видиме i невидиме, створивший людину i не хотящий смертi грiшника! Молим Тебе ми, грiшнi i недостойнi раби Твої, почуй нас в час цей i яви славу Твою! Як в пустелi чудодiяла крiпка десниця Твоя, вiд камня воду iсточив, так i тут яви силу Твою - даруй нам воду на мiсцi цим, i да розумiють всi, що Ти послухаєш боящихся Тебе i iменi Твоєму славу воссилаючих - Отцю i Сину i Святому Духу, нинi i прiсно i на вiки вiкiв, амiнь!"
  Так молився угодник Божий, i ледь вимовив вiн цю молитву i осiнив хресним знаменням мiсце, де стояла дощова вода, як раптом з-пiд землi пробилось повноводне джерело холодної ключової води, i вона потекла швидким струмком по долинi... З тої пори многолюдна обитель Сергiєва не мала нестачi у водi; преподобний Єпiфанiй, учень Сергiїв, свiдчить, що бували зцiлення вiд води цiєї i навiть здалеку присилали за нею для болящих, так що струмок той отримав назву Сергiєвої рiки, i в цьому найменуваннi вiдобразилось почуття вдячностi до угодника Божого. Але смиренний чудотворець, дiзнавшись про це, призвав до себе старiйших з братiї i мовив їм: "Браття мої, адже не я вам воду дав - це Господь милосердий утiшив нас, недостойних, Своєю милiстю. Навiщо ж ви звете джерело моїм iменем? При чому тут я, грiшний?" I з того часу браття, з послуху до заповiдi свого святого авви, мало-помалу вiдвикли вiд цього найменування.
  "О достолюб'язне, святе смирення! - мiркує з приводу цiєї розповiдi один проповiдник слова Божого, - ти не бачиш навiть i того, що чудеса твориш, ти завжди i в усьому бачиш тiльки одну благодать Божу да свою недостойнiсть!.. Ти боїшся, угодниче Божий, як би люди не прийняли тебе за святу людину, ти готовий був втекти, сховатись у хащу лiсову, в чащу непролазну, в темнi печери i похмурi нетрi лiсовi, щоб не славили люди iм'я твоє, не показували на тебе як на Божого обранця!.. А ми, грiшнi... зробимо що-небудь добре, - i то iнколи з грiхом пополам, да самi ж i починаємо трубити про це!... Якщо ж iнший раз, з пристойностi, щоб не називали нас самохвалами, i мовчим про себе, зато вже як же буваємо задоволенi, як втiшаємось, коли iншi скажуть про нас слiвце добре! Наче малi дiти iграшкою, - так i ми забавляємось похвалою людською! Як же не сказати пiсля цього, що як небо вiд землi, так i наше життя далеке вiд святого життя угодникiв Божих? А вся бiда наша в тому, що смирення у нас немає, немає нi одної крихти цього некрадомого скарбу небесного, цього злата митаревого, яким так багатi були святi угодники Божi, а без цього золота не можна купити i Царства Небесного, без смирення все наше добро - мiшура одна, а не золото!".
  Але, щоб стяжати собi хоч малу крихту цього багатоцiнного в очах Божих золота, нам треба частiше переноситись думкою i серцем в тi далекi часи, коли жили святi угодники Божi, подiбнi Богоносному Сергiю, щоб побути духом бiля обранцiв благодатi i повчитися у них Христоуподiбнювальному смиренню. З преподобним, сказано, преподобним будеш (Пс. 17, 26) i незамiтно для самого себе навикнеш мислити i жити за прикладом преподобних. В цьому уявному i духовному спiлкуваннi з Преподобним Сергiєм любив прибувати в Бозi почивший святитель, митрополит Фiларет; в цьому спiлкуваннi вiн черпав велику силу благодатного помазання, коли з його серця виливалось умилительне слово, що дише беззавiтною любов'ю до самого мiсця життя Сергiєва. Не можемо не привести тут цього зворушливого звертання його до пустелi Сергiєвої.
  "Прости мене, - так взивав вiн, - велика Лавра Сергiєва, якщо мисль моя з особливим жаданням устремляється в древню пустелю Сергiєву. Чту, i в красуючих ся нинi храмах твоїх, дiла святих, обителi святинi, свiдкiв праотцiвського i сучасного благочестя; люблю чин твоїх Богослужiнь, i нинi з безпосереднiм благословiнням Преподобного Сергiя звершуємих; з повагою взираю на твої стовпостiни, що не похитнулись i тодi, коли хиталась було Росiя; знаю, що i Лавра Сергiєва i пустеля Сергiєва є одна й та ж i тим же багата скарбом, тобто Божою благодаттю, яка жиа у Преподобнiм Сергiю, в його пустелi i ще живе в ньому i в його мощах, в його Лаврi; але при всьому тому бажав би я узрiти пустелю, яка здобула i стяжала скарб, унаслiдуванний потiм Лаврою. Хто покаже менi малий дерев'яний храм, на якому в перший раз наречене тут iм'я Пресвятої Трiйцi? Ввiйшов би я в нього на всенiчне бдiння, коли в ньому, з трiском i димом, горяща лучина свiтить читанню i спiву, але серця молящихся горять тихше i яснiше свiчi, i полум'я їх досягає до неба, i Ангели їх восходять i низходять в полум'ї їх жертви духовної... Вiдкрийте менi дверi тiсної келiї, щоб я мiг вдихнути її повiтрям, яке трiпотiло вiд голосу молитв i зiтхань Преподобного Сергiя, яке омите дощем слiз його, в якому вкладено стiльки глаголiв духовних, пророцьких, чудодiйних... Дайте менi облобизати порiг її сiней, який стертий ногами святих i через котрий одного разу переступили стопи Царицi Небесної... Укажiть менi ще iншi сiни iншої келiї, котру в одинх день своїми руками побудував Преподобний Сергiй, i, в награду за труд дня i голод кiлькох днiв, отримав укрух зiгниваючого хлiба... Подивився б я, як пiзнiше iнших насаджений в цiй пустелi, Преподобний Никон спiшно росте i зiзрiває до готовностi бути приємником Преподобного Сергiя... Послухав би мовчання Iсакiєвого, яке, без сумнiву, поучительнiше мого слова... Поглянув би на благорозумного Архiмандрита Симона, який досить рано зрозумiв, що кориснiше бути послушником у Преподобного Сергiя, нiж начальником в iншому мiсцi... - Адже це все тут: тiльки закрито часом, або помiщене в цих величних будiвлях, як високої цiни скарб у чудовому ковчезi! Вiдкрийте менi ковчег, покажiть скарб: його не можна викрасти i вiн невичерпний; з нього, без шкоди його, можна позичати благопотрiбне, наприклад, безмолв'я молитви, простоту життя, смирення мудрування".
  
  ГЛАВА XI. СМИРЕННИЙ ЧУДОТВОРЕЦЬ (1354 - 1391)
  
  << ГЛАВА X | ЗМIСТ | ГЛАВА XII >>
  
  Спотворення пустелi. Слава Сергiєва. Сердобольний батько i воскресле дитя. Зцiлення поселянина. Вельможа з берегiв Волги i вигнання бiсiв. Численнiсть потребуючих. Худiсть ризна. Простець, що спокусився i благодатний старець.
  Радуйся, звеселення i вiдрада до тебе прибiгаючих!
  Радуйся, чудес пучино, Богом iзлитая!
  Акаф. 1. Iк. 4
  Радуйся, господствiю духа плоть свою покоривий,
  Радуйся, силу дарування в чудесах явивий!
  Акаф. 2. Iк. 1
  Льготи, об'явленi намiсником князя Андрiя Радонiзького для тих, хто переселяється в його рiдний удiл, мало-помалу привертали нових поселенцiв, якi посувались незамiтно своїми селищами до обителi Сергiєвої; однак же на протязi десяти-дванадцяти лiт пiсля її заснування обитель залишалась як би в сторонi вiд свiту, вiддiлена вiд нього дрiмучими лiсами. Але з плином часу слава про подвиги Преподобного Сергiя поширювалась все бiльше i бiльше, а потiм i мiсце його перебування ставало все вiдкритiше. Коло 1352-1354 рокiв, при Великому Князi Iванi Iвановичу, братi Семена Iвановича Гордого, в околицях обителi Сергiєвої стали де-не-де селитись землероби, нiхто не забороняв їм вирубати лiси, до яких не торкалась ще рука людська. Мало-помалу перетворили нетрi пустельнi в чисте поле, яке засiвали хлiбом, в пролiсках поставили одиночнi двори, а в iних i села i таким чином, як не без жалю виражається блаженний списатель житiя Сергiєва, , "iсказиша пустелю, i не пощадиша, i составиша села i двори многi". Потiм прокладена була мимо монастиря велика дорога у пiвнiчнi мiста, i обитель стали вiдвiдувати не тiльки простi люди, але i бояри. "Мир, - говорить один iсторик, - приходив у монастир Сергiєв, i те, що вiн бачив тут, - побут i обстановка пустельного братства, вже повчало його самим простим правилам, якими крiпкий людських християнський гуртожиток. В монастирi все було бiдне i скудне, або, як виразився розчаровано один мужичок, що прийшов здалеку в обитель Преподобного Сергiя побачити уславленого, величного iгумена, "все худiстно, все вбого, все сирiтське" в обиходi братiї стiльки ж недолiкiв, скiльки заплат на сермяжнiй рясi iгумена, але всi дружнi мiж собою i привiтнi до прибульцiв, кожен робить своє дiло, кожен праює з молитвою, i всi моляться пiсля роботи, в усiх чується прихований вогник, котрий без iскр i спалахiв вiдкривався оживляючою теплотою, обдававшою всякого, хто вступав в цю обитель труда i молитви. Свiт видiв все це i уходив пiдбадьорений, освiжений, подiбно тому як мутна хвиля, прибиваючи до прибрежної скелi, вiдкладає вiд себе домiшку, захоплену у неохайному мiсцi, i бiжить далi свiтлою i прозорою струєю". Таке було враження обителi Сергiєвої на всiх, хто її вiдвiдував тодi, - враження глибоко благотворне i назидательне. Непомiтно, подiбно заквасцi, про яку говорить Спаситель у Своїй притчi, це враження ложилось на душу вiдвiдувачiв i уносилось ними в їх рiднi сiм'ї як свiтлий приклад життя по заповiдям Божим. Але не в цьому тiльки враженнi була головна сила, саме важливе, що вабило в тиху, бiдну обитель Сергiєву православних руських людей. Їх приваблював сюди свiтлий образ самого дивного подвижника, вони йшли сюди для того, щоб попросити у нього молитв, отримати у нього благословiння, почути у нього слово духовної настанови, вiдкрити йому свої скорботи душевнi i в бесiдi з ним знайти собi втiху i пiдкрiплення. Чудний колись юнак Варфоломiй став тепер великим Сергiєм, котрий був всiм для всiх, щоб всiм керувати до спасiння. I вiн тихо звершував це велике дiло як "святий послух", покладений на нього Господом. Цiлi пiввiку тi хто приходили до нього, разом з водою з його джерела, черпали в його келiї втiху i пiдбадьорення i, повертаючись в своє коло, по краплинам дiлились ними з iншими, так що до кiнця життя великого старця Божого "чи ледве, як виражається той же поважний iсторик, виривалось з яких-небудь православних грудей на Русi скорботний вздох, який би не полегшувався молитовним призиванням iменi святого старця".
  Особливо привертала до Преподобного чутка про чудеснi знамення, в яких проявляла себе благодать Божа, щедро почивша на своєму обранцi. Цiї благодатнi знамення вiдкрились молитовним виведенням джерела у пустельному яру у стiн обителi, але преподобний Єпiфанiй оповiдає i про iншi, бiльш разючих чудесах угодника Божого. Послухаємо тепер розповiдi про них блаженного учня Сергiєва.
  Жив у околицях його обителi один благоговiйний муж, що мав велику вiру до Преподобного. У нього був єдиний син - малятко, який небезпечно захворiв. З вiрою принiс його в обитель на своїх руках засмучений батько. "Тiльки б менi донести його до чоловiка Божого, - розмiрковував благочестивий муж, - а там - я вiрю, що вiн неодмiнно зцiлить його". I вiн донiс сина живим до келiї Преподобного, але, поки вiн слiзно умовляв смиренного iгумена помолитись про зцiлення дитяти, поки Сергiй готувався звершити молитву, хлопчик вiд жорстокого припадка випустив дух...
  Втративши останню надiю, засмучений родитель з плачем став докоряти Преподобному Сергiю, що вiн, замiсть бажаного втiшення, тiльки збiльшив його скорботу. "Що ж менi тепер робити? - взивав вiн, - краще б для мене було, якщо б хлопчик мiй помер вдома, - тодi, хоча б, я не оскудiв би вiрою, яку до цього мав до тебе, чоловiче Божий!"
  I безутiшний батько залишив свого мерця в тiснiй келiї подвижника, а сам пiшов приготувати гроб для улюбленого дитяти.
  Зжалився угодник Божий над нещасним родителем; залишившись наодинцi з померлим отроком, вiн преклонив колiна i став молитись... Ще не закiнчив вiн своєї молитви, як раптом дитя ожило, вiдкрило очi i простягнуло ручки до Преподобного молитвенника.
  Повернувся батько. Вiн принiс все потрiбне для погребiння, але святий iгумен зустрiв його на порозi келiї словами: "Даремно ти, чоловiче, не роздивившись, так возмутився духом - видиш, отрок твiй зовсiм не вмирав".
  Спантеличений родитель не хотiв вiрити словам його, але побачивши сина живим, пав до нiг чоловiка Божого.
  "Ти обманюєшся i не знаєш сам, за що дякуєш, - говорив йому смиренний подвижник, - коли ти нiс сюди хворого отрока, вiн занемiг вiд сильної стужi i впав в обморок, а тобi здалось, що вiн помер. Видиш: вiн ось зiгрiвся у мене в теплiй келiї, а тобi знову здалось, що вiн воскрес".
  Щасливий батько став було настiйливо стверджувати, що його син дiйсно ожив молитвами Преподобного, але святий строго заборонив йому про це говорити. "Якщо ти насмiлишся розповiдати кому-небудь, - промовив вiн, - то i взагалi залишишся без сина".
  Той обiцяв мовчати i, взявши малого, тепер повнiстю вже здорового, повернувся додому, прославляючи Бога, творячого чудеса через Свого угодника. Боючись втратити сина, вiн, звiсно, не смiв розглашати про звершене чудо, але чи в силах вiн був сховати вiд всiх радiсть батькiвського серця? Першим побачив цю радiсть келiйний учень Преподобного, через якого i стало вiдомим потiм це чудо, записане з його слiв i блаженним Єпiфанiєм.
  З багатьох чудесних зцiлень, що звершилися по молитвам Преподобного Сергiя, Єпiфанiй розповiв про наступнi два. Один з навколишнiх жителiв захворiв тяжкою хворобою - на протязi трьох тижнiв вiн не мiг нi заснути, нi прийняти їжi. Його рiднi брати зважились звернутись за помiччю до угодника Божого. "Стiльки чудес творить Господь руками блаженного старця, говорили вони, - може бути, вiн змилується i над нами". I ось вони принесли хворого в обитель i, поклавши до нiг Сергiя, старанно просили його помолитись за немiчного. Преподобний з молитвою окропив болящого святою водою, i вiн в ту ж хвилину вiдчув полегшення, тут же крiпко заснув, а прокинувшись, в перший раз пiсля настiльки тривалої хвороби побажав вкусити їжi, i Преподобний сам запропонував йому її i вiдпустив вiд себе повнiстю здоровим.
  Iнший випадок зцiлення був з бiснуватим вельможою, якого привезли до Преподобного з вiддалених берегiв Волги.
  Цей знатний чоловiк знаходився у потьмареннi розуму: мучимий злим духом, вiн кусався i бився з такою нелюдською силою, що десять чоловiк не могли втримати його, доводилось усмиряти його залiзними ланцюгами, але i тi вiн нерiдко розбивав на собi. Подiбно згадуваним в Євангелiї гадаринським бiснуватим, вiн убiгав вiд людей в пустельнi мiсця i там блукав, як нерозумна тварина, поки не знаходили його домашнi. I ось, коли досяг поголос народний про Радонiзького пустельника-чудотворця до цього далекого краю, сердобольнi рiднi зважились вiдвезти нещасного вельможу до чоловiка Божого. Багатьох трудiв стоїло їм виконати свiй благий намiр: бiснуватий всiми силами противився цьому i кричав диким голосом: "Куди ви мене тягнете? Не тiльки бачити, але i чути не хочу про Сергiя". Але його скували ланцюгами i повезли. Коли вони були вже в виду обителi, бiснуватий раптом рвонувся з такою силою, що розбив на собi окови, i кидаючись на всiх оточуючих, кричав: "Не можу! Не хочу!.. Повернусь туди, звiдки прийшов!" Його голос був такий страшний, що здавалось, сам нещасний роздiляється на частини, i дикi крики його були чутнi внутрi огради монастирської. Сказали про це Преподобному, вiн одразу звелiв вдарити у било i зiбратися братiї у церкву; почався молебний спiв про болячого, i вiн став мало-помалу укрощатись. Рiдним вдалось ввести його в монастир. Преподобний Сергiй вийшов з церкви з хрестом Господнiм в руцi. Лиш тiльки угодник Божий осiнив ним бiснуватого, як той з диким криком вiдскочив у сторону. Недалеко була вода, що скопилась вiд проливного дощу; увидiвши її, хворий кинувся в калюжу iз жахливим криком: "Горю, горю страшним полум'ям!" I з тої хвилини став здоровий, благодаттю Христовою i молитвами Преподобного Сергiя. Розум повернувся до нього, i на питання, навiщо вiн кидався у воду, коли побачив Сергiя, вiн спокiйно вiдповiдав: "Коли привлеи мене до Преподобного i вiн хотiв осiнити мене хрестом, я побачив велике полум'я, яке iсходило вiд хреста i схопило мене з усiх сторiн, ось я i кинувся у воду, щоб не згорiти".
  Кiлька днiв провiв зцiлений вельможа пiд благодатним покровом обителi Сергiєвої, прославляючи Боже милосердя, i з миром повернувся у свiй дiм.
  В мiру того як Господь прославляв Свого улюбленого раба дивними знаменнями благодатних зцiлень i даром прозорливостi, цей досточудний муж все бiльш i бiльш низходив у глибину смирення. "Вiн бiгав, - говорить святитель Платон, Митрополит Московський, - суєтної слави людської, як погибелi, i почитав образою для себе те, чого не рiдко з таким зусиллям домагаються, не гребуючи нiякими засобами, гордi властителi землi: тими руководить одне тщеслав'я, що простирається до самозабуття, а ним - одна полум'яна, чиста, свята любов до Бога i ближнього".
  З примноженням числа вiдвiдувачiв збiльшився i матерiальний достаток обителi Сергiєвої. Вона вже не терпiла такої потреби, як ранiше; скромнi потреби пустинножителiв, при їх власних постiйних трудах, з надлишком задовiльнялись приношеннями благочестивих вiдвiдувачiв i навколишнiх жителiв, якi, усвiдомлюючи духовну користь вiд жителiв пустелi, з усердям доставляли все для них потрiбне, за словом Апостола: "Аще ми духовне сiяли вам, чи велике, аще ми ваше тiлесне пожнем? " (1 Кор. 9, 11). Iснує навiть думка, що ще за життя Преподобного Сергiя його обителi були пожалуванi у володiння деякi ближнi до неї села. В усякому разi про один промисл вiдомо, що вiн був пожертвуваний в обитель ще за життя Преподобного Сергiя, - це половина варницi i половина соляного колодязя бiля Солi Галицької, що нинi город Солiгалич Костромської губернiї; цей промисел пожертвуваний одним Галицьким боярином незадовго до смертi Преподобного Сергiя, коли вiн вже передав iгуменство Никону. "Володiння утвореними в околицях обителi поселеннями, - говорить один вчений дослiдник старовини, - було в той час єдиним засобом як для утримання примножившої ся братiї, так i для охорони самої обителi вiд самоуправства сусiднiх поселян, якi, не належачи до монастиря, а iншим володiльцям, служили б для нього джерелом не благополуччя, а неспокою i розорення. В усякому разi, ясно, - робить висновок той же письменник, - що заборони на придбання населених вотчин зi сторони святого засновника обителi Преподобного Сергiя не було; iнакше воля його була б законом для його блаженного учня i безпосереднього наступника, ним самим обраного, преподобного Никона".
  Iтак, тепер обитель Сергiєва iзобилувала всiм потрiбним, але душа Сергiя була як i ранiше вiльна вiд усякої пристрастi до земних речей. Якщо траплялось йому мати в руках що-небудь зайве, вiн той же час вiддавав чи в церкву, чи бiднякам. Жившi з нимбагато рокiв дiди розповiдали преподобному Єпiфанiю, що нiколи нова одежа не восходила на тiло його, нiколи не вдягався вiнв красивi i м'якi одежi, пам'ятаючи слово Євангельське, що тi, хто носить такi одежi - в домах царських суть (Мф. 11, 8). Замiсть дорогих сукон вiн носив сермяжну тканину з простої овечої шерстi, та й до того ж стару, котру, як негодну, iншi вiдмовлялись носити. Бiльшою частиною така одежа i зшита була його святими руками i вiдрiзнялась вiд одежi його сподвижникiв хiба що тим, що вся була вкрита заплатами i, по прекрасному виразу святителя Платона, "замiсть дорогого камiння обильно прикрашалась краплями його поту". Ця одежа у нього була одна i та ж i влiтку i взимку. "За рай, який ми втратили, - говорив блаженний Сергiй своїм учням, - потрiбно тепер вiдкласти одежi теплi; за грiх ми колись покритi були одежею, потерпимо ж тепер нестачу одежi, щоб одягтися потiм в нетлiннi ризи, будемо втомлювати плоть, щоб отримати нетлiннi вiнцi вiд Христа Бога". Так думав, так учив, так i сам поступав смиренний iгумен Сергiй.
  Одного разу не трапилось доброго сукна в його обителi - була всього одна половинка, гнила, якась пiстрява i погано зiткана. Нiхто з братiї не хотiв нею скористатись, один передавав її iншому, i так обiйшла вона до семи людей. Але Преподобний Сергiй взяв її, сам скроїв собi рясу i, надiвши її на себе, не хотiв вже бiльше розставатися з нею, поки на протязi одного року вся вона не розпалась вiд гнилостi.
  Нерiдко траплялось, що люди, якi, за прислiв'ям, зустрiчають по одежi, увидiв його, не хотiли вiрити, що то був знаменитий iгумен Сергiй. Зазвичай приймали його за якого-небудь прочанина чи одного з останнiх трудникiв у його обителi. З цього приводу блаженний Єпiфанiй розповiдає один випадок, чудово характеризуючий смирення i лагiдний, благостний устрiй душi Преподобного Сергiя. Здається, Єпiфанiй сам був свiдком цього випадку, котрий так глибоко запечатлiвся в душi благоговiйного учня, що вiн передає його з усiма подробицями. Наводимо його розповiдь.
  "Багато приходило здаля, бажаючи хоч би тiльки поглянути на Преподобного. Багато чув про нього поселянин, простий землероб, i побажав видiти його. При входi в монастирську огорожу вiн став запитувати братiю, де б повидати їх славного iгумена. А Преподобний в цей час трудився на городi, копаючи заступом землю пiд овочi.
   - Почекай трохи, поки вiн вийде звiдти, - вiдповiдали iноки прибульцю.
  Нетерплячий вiдвiдувач заглянув на город крiзь отвiр у заборi i увидiв там смиренного старця в розiдранiй, ушитiй заплатами одежi, що трудився у потi чола над грядою. Простодушний поселянин не хотiв вiрити, що цей дiдусь був той самий Сергiй, котрого вiн жадав видiти. Вiн знову став надоїдати братiї, вимагаючи, що показали йому iгумена.
  - Я здаля прийшов сюди, щоб побачити його. У мене є до нього важлива справа, - говорив вiн.
  - Ми вже указали тобi iгумена, - говорили йому iноки, - якщо не вiриш, що це вiн, то запитай його самого.
  Тодi поселянин став бiля хвiртки городньої, чекаючи, поки дiд вийде.
  Преподобний вийшов, i iноки, що були тут знову показали на нього поселянину, говорячи: "Ось вiн самий, кого тобi треба".
  Але простець вiдвернувся вiд нього в сторону i сказав: "Я здаля прийшов подивитись на пророка, а ви менi показуєте якогось жебрака! Даремно ж я трудився, йшов сюди; я думав получити користь душi своїй у вашiй чеснiй обителi, а замiсть того зустрiчаю лише насмiшки... Але я ще не дожив до такого безумства, щоб прийняти цього вбогого дiдуся за того знаменитого ергiя, про котрого так багато чув я славних речей!"
  Так мiркував простець, в своєму невiданнi дивившийся на все тiльки тiлесними очима, а не внутрiшнiми. Зрозумiло, що браття образились за честь свого улюбленого iгумена, i деякi навiть сказали Преподобному: "Тiльки тебе ради не насмiлюємось, отче, а то гостя твого ми вислали б вон з обителi - такий вiн невiглас! Та ще нам же докоряє, нiби ми смiємось над ним!"
  Але чоловiк Божий поглянув на них з подивом. "Нi, - сказав, - навiщо виганяти його? Вiн не до вас прийшов, а до мене, не чiпайте його, своїми простодушними словами вiн не причинив менi нiякого зла. Та й якби й погрiшив вiн у чому-небудь, то нам, духовним, належить, по слову Апостола Христова, виправляти такого духом кротостi (Гал. 6, 1)".
  I, не дочекавшись собi поклона вiд поселянина, угодник Божий сам пiдiйшов до нього i з великим смиренням поклонився йому до землi... Потiм поцiлував його, з любов'ю благословив i подякував за те, що цей простець має про його убогiсть належну думку... Так смиренномудрий радується своєму безчестю i приниженню стiльки ж, скiльки тщеславний приходить у захват вiд почестей i похвал людських!
  Але i цього мало. Преподобний взяв гостя за руку, посадив рядом з собою за трапезу i сам став пригощати його. Простодушний поселянин, видячи таку радушнiсть старця, повiрив йому печаль свою, що до цього часу йому не вдалось побачити iгумена Сергiя.
  - Не журись, брате, - втiшив його Преподобний, - Бог так милостивий до мiсця цього, що нiхто звiдси не виходив печальним. I тобi Вiн скоро покаже, кого ти шукаєш.
  I ось вони вже продовжили бесiду, як в обитель прибув князь (можливо, Радонiзький), оточений численним причтом з бояр i рабiв. Преподобний встав, щоб зустрiти iменитого гостя, i раби князя, розчищаючи дорогу для свого пана, далеко вiдштовхнули поселянина i вiд свого князя, i вiд iгумена... Мiж тим прибулий князь ще здаля смиренно поклонився до землi угоднику Божому, котрий поцiлував його i благословив; потiм обидва вони сiли, а всi бояри i браття поштиво стояли навколо них. Засоромлений простець ходив навколо них, намагаючись крiзь натовп роздивитись, котрий був Сергiй; вiн знову запитав одного з iнокiв: "Хто ж цей чернець, що сидить направо вiд князя?" Iнок поглянув на нього з докором i сказав: "Хiба ти прибулець тут, що не знаєш Преподобного отця Сергiя?"
  Тодi тiльки зрозумiв своє невiгластво поселянин i, докоряючи собi, став просити деяких з братiй, щоб вони попросили за нього прощення у старця, котрого вiн образив своїм невiглаством. "Ось вже справедливо звуть нас, мужикiв, невiгласами, - говорив вiн, - так нiби я ослiп i не бачу, з ким говорю! З якими ж очима покажусь я тепер святому дiду?"
  Так горював простодушний гiсть, i, дочекавшись, коли князь вийшов з обителi, вiн кинувся до нiг Преподобного, умоляючи простити йому невiгластво i невiру.
  Але смиренний iгумен сказав йому: "Не сумуй, чадо, один ти справедливо розсудив про мене, адже вони всi помиляються!" I вiн утiшив його назидательним словом i вiдпустив його з благословiнням... Але добре серце простого чоловiка так було тронуте смиренням i любов'ю великого подвижника, що вiн скоро знову прийшов в обитель, щоб вже нiколи її не залишати; тут вiн прийняв постриг i, потрудившись кiлька лiт, з миром преставився до Бога..."
  
  ГЛАВА XII. ПРОРОЧЕ ВИДIННЯ I ПОСЛАНЦI ВIДДАЛЯ (1372)
  
  << ГЛАВА XI | ЗМIСТ | ГЛАВА XIII >>
  
  Обранцi Божiї. Птахи небеснi. Радiсть про Господа. Гостi зi Сходу. "Патрiаршi поминки". Здивування старця. Патрiарше послання. Благословiння святительське. Початок гуртожитку. Новi чини i послушання. Списання книжне. Книгозбiрня. Число братiї зростає. Заповiдь сторонньоприємства i обiтниця старця.
  Радуйся, преблагий i добрий наставниче iноцтва,
  Радуйся, образ пустинножителiв i устроїтель спiльного житiя
  (Акаф. 1. Ик. 12)
  Дивний Бог у святих Своїх! Прославляючи Своїх обранцiв, Вiн через них же устроює i наше спасiння. В iсторiї Церкви Божої ми постiйно бачимо приклади такого пiклувального промислу Божого, а у важкi для Церкви часи, коли благопотрiбна була особлива помiч Божа для укрiплення вiри православної в серцях людських чи коли нечестя людське грозило подавити собою благочестя i вiру православну, - в такi важкi часи Бог нарочито посилав особливих обранцiв Свої, котрi, будучи преiсполненi благодатi Божої, своїм дивним життям, своїм смиренням пригортали до себе серця людей i робились наставниками i провiдниками в духовному життi для всiх, хто шукав очищення вiд пристрастей i спасiння душi своєї. Цiлi тисячi монаствуючих виховувались пiд їх духовним проводом i потiм розходились в рiзнi сторони, засновували свої обителi - в свою чергу робились також наставниками iнших в iноцькому життi, дiлились доброю порадою духовного досвiду i з мирянами, були обираємi в сан святительський чи виходили на проповiдь Євангелiя до невiрних в iстинного Бога. Яке ж було їх смирення, коли їм i на думку не спадало, що вони звершують велике дiло Боже, що з їх усамiтнення, з їх пустель обильним потоком розливається свiтло благодатне по поверхнi їх рiдної землi! А мiж тим саме через них-то благодать Божа i вiдбирала чисту пшеницю вiд терня, видiляючи i привертаючи до Христа Спасителя всiх здатних сприйняти в своє серце благодатне сiм'я слова Божого i зробитись синами Царства Божого.
  Одним з таких великих обранцiв Божих був i Преподобний батько наш Сергiй. Йому судилося обновити дух подвижництва на землi Руськiй, запалити благодатний вогник у багатьох вiддалених краях Руської землi i через те зробитись духовним родоначальником незлiченного лику монаствуючих. Справедливо через це говорять, що вiн був для пiвнiчної, Московської, Русi тим же, чим були для пiвденної, Київської, Русi Преподобнi Антонiй i Феодосiй.
  I Богу вгодно було утiшити ще при життi смиренного подвижника Радонезького пророчим откровенням про майбутнє багаточисельне духовне його потомство. Це було незадовго до введення в його обителi уставу гуртожитнього, котрий справедливо почитається образом найдосконалiшого iноцького життя в усiх православних обителях.
  Святому iгумену було вже за п'ятдесят лiт. Бiля тридцяти рокiв вiн вже пiдвизався на Макiвцi. Звiдусiль стiкались до нього шукачi безмовства пiд його крiвлю, i монаствуючi, залишаючи свої попереднi обителi, вважали для себе бiльш корисним жити в послуху такого авви. Такий був Смоленський архiмандрит Симон, такий був i брат Преподобного Степан, котрий залишив iгуменство в Богоявленському монастирi i жив тепер в обителi Сергiєвiй разом зi своїм сином Федором. I Преподобний Сергiй, видячи над своєю обителлю благословiння Боже, ще з бiльшою стараннiстю i наполегливiстю молився про успiх братiї. I ось одного разу, глибоко ввечерi, коли вiн звершував своє звичне молитовне правило i весь був заглиблений у сердечну молитву за духовних час своїх, раптом вiн чує голос, котрий звав його по iменi: "Сергiй!" Здививувався Преподобний такому незвичному зову в тишi нiчнiй; сотворивши молитву, вiн вiдкриває вiконце своєї келiї i видить дивне видiння: в висотi небес сяє чудове свiтло i розганяє пiтьму нiчну, так що стало свiтлiше дня, а невiдомий голос знову говорить йому: "Сергiй! Ти молишся про дiтей твоїх духовних - Господь прийняв твою молитву. Подивись навколо - видиш, яка кiлькiсть iнокiв зiбрано тобою пiд твою руку в iм'я Живоначальної Трiйцi!".
  I Сергiй видить перед собою багато чудових птахiв, нiколи до того часу їм не бачених; вони лiтають не тiльки по всьому монастирю, але i навколо огорожi його, - лiтають i спiвають невимовно солодко...
  А вiн знову чує таємничий голос з висоти небес: "Так примножиться стадо учнiв твоїх, i пiсля тебе не зменшаться вони, так чудно вони будуть прикрашенi рiзними добродiйствами, якщо тiльки захочуть послiдувати стопам твоїм!".
  Небесна радiсть наповнила серце смиренного Сергiя: пророче видiння стосувалось не його одного, але i всього улюбленого ним братства, всiх дорогих чад його по духу, i вiн побажав роздiлити свою духовну радiсть з ким-небудь з дiйсних учнiв своїх. В сусiднiй з ним келiї жив Смоленський архiмандрит Симон, його i запросив Преподобний бути учасником чудного видiння.
  Здивований несподiваним зовом iгумена у нiчний час, Симон поспiшив на його голос, але не сподобився повного видiння i тiльки встиг видiти деяку частину чудного свiтла. Тодi Преподобний повiдомив йому все, що сам чув i бачив, i обидва вони, по слову Псалмоспiвця, зрадiли о Господi з тремтiнням ...
  Читаючи цю розповiдь, невiльно озирнешся на теперiшнi околицi Лаври: ось Вiфанiя, ось Гефсиманiя, Печери, Кiновiя, а там, в хащi лiсовiй, - усамiтнена пустеля Святого Духа Утiшителя; всi цi обителi як дiти на виду у своєї матерi - славної Лаври Сергiєвої, але не забудемо, що це дiти молодшi, сто рокiв назад їх ще не було; а скiльки обителей було засновано протягом п'ятисот рокiв синами обителi Сергiєвої! Нижче ми побачимо, що ще за життя угодника Божого його учнями було засновано до двадцяти п'яти монастирiв, а потiм число їх виросло до семидесяти.
  Але для вищого духовного преуспiяння самих учнiв Сергiєвих їх святому наставнику треба було зробити дещо дуже важливе в устрої монастирського життя. До цього часу кожен брат сам пiклувався про все необхiдне для життя, а тому кожен мав свою власнiсть, i, може бути, деякi, подiбно архiмандриту Симону i схимникам-воїнам Пересвiту i Ослябi, приносили з миру засоби для життя. Такий порядок вiдкривав шлях заздрощам, любостяжанню i возвеличуванню одних над iншими; щоб усунути всi поводи для пiдсилення у середовищi братiї таких вад, треба було ввести в обителi гуртожиток. Вперше в руських обителях було введений гуртожиток Преподобним Феодосiєм Печерським, але до часу Преподобного Сергiя мало-помалу гуртожитнi порядки в наших обителях ослабли i забулись. Iноки того часу, через недостатнє розмiрковування духовне, не любили гуртожитку. Багато стоїло трудiв пастирям Церкви i пiсля того устрояти життя апостольської общини в обителях. Ось, може бути, причина, чому Преподобний Сергiй, завжди лагiдний i смиренний серцем, завжди схильний зглянутися на немочi братiї, наскiльки можливо це зробити без збитку головним вимогам iночого життя, не наважувався сам, своєю особистою волею, без особливої вказiвки згори ввести гуртожиток в своїй обителi. Тим не менше саме йому, а не кому-небудь iншому судив Господь вiдновити суворi гуртожитнi устави в монастирях пiвнiчної Русi. I дiйсно, ми бачимо, що в тих обителях, якi заснованi були його учнями, як-то: Пешношськiй, Андрониковiй, Симоновськiй - гуртожиток був введений при самому заснуваннi цих обителей, i це зроблено, звiсно, по заповiдi Преподобного Сергiя. Промисел Божий помiг йому ввести общежитiйний устав i в його Лаврi, - допомiг зовсiм несподiваним чином.
  Близько 1372 року в його обитель прибув один грецький митрополит у супроводi кiлькох грекiв, з Царгороду. Вони оголосили святому iгумену, що "Вселенський Патрiарх Константинопольський Кир Филофей благословляє його i посилає йому поминки - хрест, параманд i схиму, разом зi своїм писанням".
  Знiяковiв смиренний Сергiй: чи думав вiн, щоб iм'я його було вiдомим Вселенському Першосвятителю? Цiлi три тисячi верст вiддiляли його скромну пустелю вiд Царгороду, та i хто вiн, щоб удостоїтись такої великої честi вiд Патрiарха Вселенського?
  - Дивiться, - сказав вiн патрiаршим посланцям, - чи не iншому кому ви посланi? Хто я, грiшний, щоб менi отримувати поминки вiд Святiйшого Патрiарха?
  - Нi, отче святий, - вiдповiдали вони, - ми не помилились. Ми добре знаємо, що до тебе посланi, а не до iншого кого, адже ти Сергiй Радонiзький?
  - Так, я грiшний чернець Сергiй, - сказав вiн.
  - Тебе-то ось i благословляє святiйший Филофiй, Вселенський Патрiарх, - пiдтвердили прибульцi.
  Тодi iгумен поклонився їм до землi. Вiн пригостив їх пустельним обiдом i, запросивши вiдпочити в обителi, наказав братiї заспокоїти далеких гостей, а сам, не розкриваючи послання патрiаршого, поспiшив у Москву, до Святителя Олексiя: смиренний пустельник не зважився прийняти дарiв Патрiарха без благословiння свого святого друга i Архипастиря. Явившись до нього, Преподобний розповiв про прибульцiв i подав йому Патрiаршу грамоту. Митрополит звелiв прочитати її, i було читано наступне: "Божою милiстю Архiєпископ Костянтинограда Вселенський Патрiарх Кир Филофiй, про Святого Духа сину i сослужебнику нашого смирення Сергiю: благодать i мир, i наше благословiння хай буде з вами. Чув бо що по Бозi життя твоє добродiйне, i зело похвалив, i прославив Бога, як рече Господь: хай засяє свiтло ваше перед людьми, хай видять вашi добрiї дiла, i прославять Отця вашого, Iже на небесах. Але єдиної главизни (правила) ще не вистачає тобi: бо не гуртожиття стяжаєте. Адже вiдаєш, Преподобний, i сам Богоотець Пророк Давид, iже вся обсязавий (дослiдивший) розумом, нiщо iнше не змiг так похвалити, тiльки: що добре, чи що гарне, але як щоб жити братiї вкупi. Тому ж i я пораду благу даю вам: послухайте убо смирення нашого, яко та складете спiльне життя, i милiсть Божа на вас i Пречистої Богородицi, i всiх святих, i наше благословiння i молитва та є з вами".
  - Ти що ж звелиш, владико святий? - спитав Преподобний Сергiй Святителя Олексiя, коли було прочитане це послання.
  - Сам Бог прославляє славлячих Його, - вiдповiдав Митрополит, - Вiн сподобив i тебе такого блага, що iм'я твоє i твоє святе життя стали вiдомi в такiй далекiй країнi, i навiть сам Вселенський Патрiарх шле тобi поради на спiльну користь. Чи можемо ми запропонувати тобi кращу пораду? Ми дуже вдячнi Святiйшому Патрiарху за таку пораду, i що вiн велить i благословляє, то благословляємо i ми.
  Для смиренного iгумену цих слiв було достатньо, щоб знати волю Божу. Повернувшись з Москви, вiн об'явив братiї бажання Патрiарха i Митрополита. Пустельники з радiстю згодились на впровадження в обителi гуртожитку. Правда, i мiж ними знайшлись незадоволенi, але вони не стали заперечувати, тому що неможливо ж було iти проти волi Патрiарха i Митрополита, їх було небагато, i деякi з них скоро залишили обитель.
  Тепер Преподобний Сергiй з усiм старанням зайнявся устроєнням повного гуртожитку в своєму монастирi. Немало нових трудiв i клопотiв лягло на нього при запровадженнi нових порядкiв в обителi. До цього часу вiн мiг не перейматися житейськими потребами всього братства, тому що кожен пiклувався сам для себе, до нього приходили бiльше за духовною порадою, для откровення йому своїх помислiв, своїх скорбот i потреб духовних; тепер приходилось пiклуватись i про поживу, i про одежу, i про все необхiдне для братiї. Мати свою власнiсть чи називати що-небудь своїм було строго заборонено, i тому кожен йшов зi своєю потребою до iгумена. Трудитись повиннi були всi здатнi до труда, за виключенням, звiсно, престарiлих i хворих, до яких були приставленi послушники, але приклад трудолюбства подавав всiм святий iгумен.
  Гуртожиток вимагав облаштування особливих примiщень для їдальнi, хлiбопекарнi, амбарiв, кладових i подiбного. I все це було влаштовано.
  Вiдповiдно гуртожитньому уставу розподiленi були i посади мiж старiйшою братiєю. Самий поважний з братiї, що користувався загальною повагою, був поставлений келарем. Ця посада вiдома вiд самого заснування чернецтва в Росiї: вона започаткована Преподобним Феодосiєм Печерським. Келарь в наших древнiх монастирях виконував обов'язки казначея, економа i благочинного, вiн був у монастирi другою особою пiсля настоятеля, а в той час, коли монастир мав вотчини, келарь завiдував їми - i всiм хазяйством, i судовими справами. Одним з перших келарiв в обителi Преподобного Сергiя був Преподобний Никон. Списатель житiя його говорить: "I умисли Сергiй сього пастиря обителi оної поставити замiсть себе, єже i бисть, i устрояє його в служiннi, яко бути йому другим по настоятелю. Блаженний же Никон милосердя на всiх просто маючи, i єже до кiнца тихо i людинолюбно про всiх бо завжди пiклувашеся, благоразумне же i великодушне тим служачи, i премудре їх втiшаючи, i коєгоже нестачу подаяннням виповнюючи. Нiхтоже їм iз братiї презираєм буваше, i тiлько, яко нi вiд родитель нiким удобно таковая до чад сотворити, єлiка вiн до братiї творяше". Таке усердя Преподобного Никона багато радувало його великого старця iгумена.
  Найбiльш досвiдчений у духовному життi, вiдрiзнявшийся смиренномудрiєм i лагiднiстю старець був призначений духiвником для всiєї братiї. З перших духiвникiв Троїцької Лаври вiдомий був преподобний Савва, в подальшому засновник Сторожевського Богородичного поблизу города Звенигорода монастиря. Пiзнiш духiвником був преподобний Єпiфанiй, премудрий списатель житiя Сергiєвого.
  Для пiдтримання порядку i благочиння в церквi пiд час Богослужiння був обраний екклезiарх. На ньому лежало спостереження за точним виконанням церковногоу устава, вiн запитував у iгумена благословiння починати благовiст до Богослужiння i взагалi проходив послух нинiшнього уставщика i частково рiзничого. Таким екклезiархом був, наприклад, преподобний Симон, один з наближених учнiв Преподобного Сергiя.
  У екклезiарха пiд рукою був параекклезiарх, або пономар, котрий називався також кадиловжигателем. На ньому лежало, як видно з самої назви, берегти в церквi бездоганну чистоту; вiн запалював i гасив лампади i свiчi, готував кадило, завiдував звоном за вказiвкою екклезiарха i подiбне.
  У пiдпорядкуваннi тому ж екклезiарху був i канонарх, котрому доручено було вiдати крилосний послух i берегти Богослужбовi книги. Спiвати на крилосi зобов'язанi були всi до того здiбнi.
  Що стосується до устава богослужебного, то, ймовiрно, спочатку використовувався в обителi Сергiєвiй устав Студiйський, як найбiльш простий i нескладний. Але з заснуванням гуртожитку в Троїцькiй обителi введений був устав Єрусалимський (обителi преподобного Савви Освяченого), так як в цей час в нiй було вже достатнє число священникiв, котрi могли без потреби здiйснювати Богослужiння хоча б щоденного з бiльшою урочистiстю - по Єрусалимському уставу.
  За виконанням правил гуртожитку строго спостерiгав сам Преподобний Сергiй. Вiд начальствуючих вiн вимагав бути лагiдними i милостивими до пiдлеглих, а братiї заповiдав бути в безперечному послуху у начальствуючих. Хода у всiх мала були тиха i спокiйна, з нахиленою головою, щоб зовнiшнiсть вiдповiдала внутрiшньому смиренню. У вiльний час братiя повинна була знаходитись у своїх келiях, ащоб руки їх не були празднi, повиннi були займатися рукодiллям, або, як говорять iноки, "подiллям", тому що справжнє "дiло" iнока - спасiння своєї душi. Одним з важливих келiйних послухiв, судячи по залишившимся у Лаврськiй бiблiотецi i ризницi пам'ятникам, було "списання книжне" i переплiт рукописiв у шкiру. Життєписатель учня Сергiєвого Опанасiя, в подальшому засновника Висоцького монастиря, говорить, що Сергiй особливо любив Опанасiя за його трудолюбство в переписуваннi книг. I тепер в Лаврськiй ризницi можна видiти Євангелiє Преподобного Никона, на пергаменi, малої мiри, з написом на ньому: "Євангелiє четвертне, на харатьї, Никона чудотворця. А не вiддати його нiкому", Служебник, писаний, можливо, для Преподобного Сергiя рукою Преподобного Никона в 1381 роцi, на пергаменi, в 12-ту долю. В бiблiотецi Лаври також збереглось кiлька дорогоцiнних рукописiв вiд часiв Преподобного Сергiя. Деякi з них принесенi з Ростова, де в той час процвiтало книжне вчення в обителi Григорiя Богослова i звiдки прийшов до Преподобного списатель житiя його Єпiфанiй Премудрий, а iншi рукописи писанi в самiй обителi Сергiєвiй або ж вiдносяться до бiльш раннього часу i дорогоцiннi для нас тому, що вони бували в руках угодника Божого, по ним вiн молився, читав братiї повчання i сам повчався в словi Божому. Такi: на пергаменi П'ятикнижжя Moйceєве (Љ 1), зiбрання деяких книг Старого Заповiту (Љ 2); "Паремiйник" (Љ 4); Євангелiє (Љ 5); Повчання Єфрема Сирiна (Љ 7); 16 Слiв святого Григорiя Богослова (Љ 8), з чудовою заглавною заставкою з перевитих фiгур з фарбами i з написом: "Єлисеївської", - може бути, цей рукопис належав преподобному Єлисею, учню Преподобного Сергiя; Iвана Золотоуста (Љ 9); "Золотий Ланцюг" (Љ 11); два збiрника (Љ 12 и 13); Пандекти Никона Чорногорця (Љ 14), "Мiрило Праведне" (Љ 15). З Богослужбових на пергаменi помiтнi "Кондакар" XII столiття, з крюковими нотами, по котрим спiвали при Преподобному Сергiї, i "Стихiрар", писаний преподобним Єпiфанiєм, як видно з його пiдпису на першiй сторiнцi: "многогрiшний раб Божий Єпiфан недостойний..." (далi важко прочитати). Пiд 12 травня, на пам'ять святого Єпiфанiя Кiпрського, пiдписано: "пане святий Єпiфанiю Кiпрський, зiменниче мiй, елейсон мi". З рукописiв на паперi згадаємо "Потребник", по котрому тодi постригали iнокiв (Љ 229), i "Слова Постничеськi Преподобного Iсакiя Сирiна", писанi при Преподобному Сергiї, в 1381 роцi (Љ 172). Деяких дорогоцiнних рукописiв збереглись однi заголовки в описах древнiх, такi: "два служебника на харатьї", згортки на деревцi, Чудотворця Сергiя; Євангелiє в десять на паперi Iсакiївське Мовчальникове; Псалтир в пiвдесять на паперi, лист Iсакiя Мовчальника учня Преподобного Сергiя. Вiд часiв Преподобного Никона також збереглось кiлька рукописiв, з котрих тут згадаємо тiльки двi - "Листвицю", списану "рукою грубого i худого, стороннього i останнього в iноцех, смиренного многими грiхами Варлаама", в кiнцi книги смиренний iнок приписав: "О лiнивий Варлааме, готовся до ран. Близький є кiнець". Але особливо примiтний з числа збережених вiд часу Преподобного Никона iнший рукопис - Псалтир з послiдуваннями, писаний коло 1428 року, винахiдливiсть писаря в почерках i художнє виконання фарбами з золотом рiзних заставок вражаючi! Але звертаємось до правил гуртожитку в пустелi Сергiєвiй.
  Одежу i взуття iноки отримували вiд монастиря. I Єпiфанiй i Преподобний Йосип Волоколамський свiдчать, що сам iгумен Сергiй шив одежу i взуття для братiї; через це можна думати, що була майстерня для виготовлення їх. Без особливої потреби виходити за ворота монастирськi заборонялось. Правило строго виконувалось братiєю не тiльки за життя Преподобного Сергiя, але i пiсля кончини його. Коли Преподобний Пафнутiй Боровський приходив в Троїцький монастир помолитися Святiй Трiйцi i чудотворцю Сергiю i, виконавши своє бажання, намiрений був повернутися в свою обитель, тодi братiя вийшли було проводжати преподобного богомольця за ворота монастирськi, але, згадавши заповiдь Преподобного отця свого Сергiя не виходити за ворота, тут же зупинились i, помолившись, простились з Преподобним Пафнутiєм.
  Коли завершився благоустрiй обителi, то ще бiльш виросло число її братства, i вона стала всiм виповнюватись. А щоб надлишок не призвiв з собою нерадiння чи не подав приводу для завистi i осуду, щоб, навпаки, вiн послужив для примноження благословiння, мудрий розпорядник ввiв в обителi сторонньоприємство. Вiн вважав цю установу настiльки важливою для обителi, що в пророчому дусi пiдкрiпив свою волю вiдносно цього особливою обiцянкою Божої опiки. "Якщо ви, дiти, - так говорив вiн братiї, - цю мою заповiдь збережете без роптання, то i по вiдходу моїм вiд життя цього обитель процвiте i на многiї лiта незруйнована постоїть благодаттю Христовою". Рука Сергiєва простягнута була до нужденних, по красномовному виразу блаженного Єпiфанiя, як рiка многоводна, тиха струями, i якщо кому доводилось в зимовий час вiд сильного морозу, чи глибоких снiгiв, чи бурхливої заметiлi залишитись в обителi довше звичайного, то на весь час перебування свого в нiй вiн отримував все необхiдне. А сторонники, вбогi i немiчнi подовгу в нiй вiдпочивали, користуючись повним довольством i спокоєм, за заповiддю старця. Усамiтнена до того, обитель Сергiєва тепер як би раптом висунулась з дрiмучих лiсiв на роздорiжжя життя людського: мимо її гостинних ворот часто проходили князi i воєводи зi своїми полками, i всiх вона приймала гостинно, з належною честю i вiдпускала зi щедрим запасом. А бували роки, вiдмiченi у лiтописах тяжкими скорботами для всiєї Руської землi. Так, в 1357 роцi "велика була iстома князям руським" вiд посла татарського Кошана; в 1364 роцi був мор повсюду, так що в Смоленську залишились вiд нього живими всього 15 душ; в 1368 роцi Москва перетерпiла спустошення вiд Ольгерда; в 1382 - земля Руська спустошена Тохтамишем. В цьому ж роцi була "велика дань, тяжка по всьому княжiнню великому - всякому без вiддачi" (уступки). Немає сумнiву, що в такi роки багато нужденних приходило в обитель Сергiєву, i вона дiлилась з ними всiм, що мала. Дiлиться вона i понинi, строго виконуючи святий заповiт гостинностi, залишений їй святим її першоначальником, i як тодi, так i тепер у достатку потрiбних не можна не видiти над нею особливого Божого благословення за молитви досточудного старця.
  
  ГЛАВА XIII. РАПТОВА БУРЯ (1372 - 1375)
  
  << ГЛАВА XII | ЗМIСТ | ГЛАВА XIV >>
  
  Бiди в пустелi. Випадок в церквi. Смиренний iгумен в добровiльному вигнаннi. Уроки митрополита Фiларета. Махра. Зустрiч святих друзiв. На Киржачi. Скорбота троїцьких братiй. Нова обитель. Братiя у Митрополита Олексiя. Посли у Сергiя. Послух "вустам Христовим". Торжество любовi i "друге сонце"... Хвороба Преподобного Сергiя.
  Радуйся, правило вiри i приклад лагiдностi духовної...
  Акафiст 1. Iкос 2
  Радуйся, покоривий себе волi Божiй i начальникам, вiд Нього поставленим...
  Акафiст I. Iкос 10
  Радуйся, вишнiй стовп добродiйств создавий,
  Радуйся, сердця незлобиво во всiм житiї стяжавий...
  Акафiст 2. Iкос 5
  Здавалось, пiсля впровадження гуртожитку обитель Сергiєва була звiдусiль крiпко утверджена i вiд всякої превратностi безпечна, але хто знає, що принесе з собою наступаючий день. О, як треба бодрствувати, щоб зовнiшнiй свiт i утвердження не перетворились у всегубительство посередництвом пристрастей, схованих у глибинi людського серця!
  "Нерiдко, - говорить святитель Платон, - Бог i на праведникiв Свої попускає спокуси, щоб через то їх добродiйство засяяло ще бiльше, як золото, у вогнi спокушене". Це судив Бог перетерпiти i Преподобному отцю нашому Сергiю. Раптом пронеслась над його обителлю буря, яка ледь не зiрвала з неї благодатний покров i ледь не зруйнувала самих її основ, позбавивши її святого iгумена... "I хто би мiг подумати, - говорить той же святитель, - щоб це вiдбулось вiд його рiдного брата Степана, того самого Степана, котрий разом з ним був засновником обителi i спiвревнителем його подвигiв? - Але видно вiд бiд i спокус нiкуди не пiдеш: бiди у градах, бiди i в пустелi (2 Кор. 11, 26)". Бiди вiд лжебратiй, бiди i вiд сродникiв...
  Степан прийшов в пустельну обитель свого брата, ймовiрно, через потяг до бiльш суворого життя, нiж яку вiн мiг вести в Москвi, але при цьому бажаннi, вiдмовившись вiд iгуменства в Богоявленському монастирi, вiн не мiг перемогти в собi пристрастi владолюбства. Вiн був старший брат Преподобного, вiн разом з ним покладав основу нової обителi, можливо, вiн принiс i грошову пожертву з Москви на нову обитель- все це пiдтримувало у ньому бажання першостi. Можна думати, що в середовищi незадоволених новими порядками в обителi були деякi на сторонi Степана.
  В один суботнiй день Преподобний Сергiй сам служив вечiрню i був в алтарi, а брат його Степан, як любитель церковного спiву, стояв на лiвому крилосi. Раптом Преподобний чує досить гучний голос брата:
  - Хто тобi дав цю книгу? - питання звернене було до канонарха.
  - Iгумен, - вiдповiдав канонарх.
  Помисл гнiву i владолюбства похитнув Степана при цiй вiдповiдi. "Хто тут iгумен? - запитав вiн вже з запалом, - чи не я перший заснував це мiсце?" Сказанi були i iншi немирнi слова.
  Преподобному стало зрозумiло, що в цьому роздратуваннi брата вилилось тайне недовольство деяких з братiй на новi порядки в обителi. Ми вже говорили, що деякi з цих незадоволених залишили обитель, але були, схоже, i такi, которi бажали би змiнити самого iгумена.
  Iгументво не привертало, а тяготило смиренного Сергiя, тим менше бажав вiн управляти такими, котрi не бажали його управлiння, i вiн скористався можливiстю скласти з себе цей тяжкий тягар. Залишаючи своєвiльних на суд їх совiстi, Преподобний по закiнченню вечiрнi не пiшов вже нi в келiю, нi в їдальню, куди пiшли всi браття; никим не помiчений, вiн вийшов з обителi i удалився по дорозi, що вела на Кiнелу.
  Благоговiйний читач життя Сергiєва невiльно зупиняється подумки над цим вчинком угодника Божого. Наводимо тут роздум щодо цього випадку приснопам'ятного святителя Фiларета, митрополита Московського. "Очевиднi, - говорить вiн, - в цьому вчинку терпiння, лагiднiсть i смирення святого. Але ось що незрозумiло: чому не напоумив вiн брата, за обов'язком iгумена? Як через одну людину залишив всю братiю i служiння, в котре поставлений священною владою?".
  "Є особливi шляхи святих, - вiдповiдає на це питання мудрий святитель, - шляхи, перед котрими всi повиннi благоговiти, оскiльки вони особливою благодаттю Божою управленi i виправданi в своїх наслiдках, але котрим не всякий має право слiдувати, тому що було б дерзновенно, якби кожен став приписувати собi ту ж благодать. Такий випадок, що тут розглядається.
  Якщо у батька син чи у начальника пiдлеглий безчинствує: бережiться мовчати i залишати його без викриття i виправлення. Згадайте сувору заборону i покарання, котрими за нехтування цього роду Бог поразив нещасного Iлiя: отмщу Аз на домi його до вiку в неправдах синiв його, про нихже вiдаше, яко злословиста Бога сини його i не покара їх (1 Цар. 3, 13). Якщо вiд якого-небудь, спокуси чи невдоволення, приходить тобi бажання тiкати вiд мiсця, на котрому ти поставлений законною владою: остережись; може трапитись, що вину свавiлля понесеш; вiд зла шляхом свого свавiлля не втечеш, i переслiдуваного тобою спокою не вловиш.
  Але якщо святий Сергiй у вiдомому випадку не по цiм звичайним правилам дiяв: то по яким же? Адже святому по святим правилам дiяти належить - Ми розумiємо дiло його, якщо приложимо до його вчинку правило Апостола: це паче судiть, щоб не полагати претикання брату чи соблазну (Рим. 14, 13). Видiв прозорливий Сергiй, що невдобно було прямо викрити любоначальствуючого, тому що в цьому випадку викриття здавалось би препирательством за начальство, i вид особистої незгоди мiж iгуменом i старшим по ньому (тоже мавшим iгуменський сан), i до того ж рiдними братами по плотi, був би не без претикання i для iнших братiв обителi.
  В цих складних обставинах премудрий старець знайшов засiб не лише не покласти претикання зi свого боку, але i належний iншим соблазн знищити. Вiн нiкому не сказав про вчинок брата, i своїм удаленням вiд начальствування подав i найсильнiше лiкування проти пристрастi любоначалiя. Бог же, виправдовуючи шлях угодника Свого, через його добровiльне вигнаньство паче попереднього утвердив в любовi до нього братiю його першоначальної обителi i повернув його до неї владою Святителя Олексiя".
  Так мiркував про це "добровiльне вигнання" Преподобного Сергiя святитель Фiларет. Повернемося тепер до розповiдi.
  На шляху в Кiнелу Преподобного наздогнала нiч, яку вiн провiв у глухому лiсi, в молитвi i короткому снi. Вранцi вiн продовжив шлях свiй i прийшов в Махрищський монастир.
  Тут був iгуменом його духовний друг i спiвбесiдник, Преподобний Степан. Постриженик Києво-Печерської Лаври, вiн пiшов вiд переслiдувань латинян у краї Московського князiвства i тутт, в 35 верстах вiд обителi Преподобного Сергiя, заснував свою пустельну обитель, так же як i Сергiй в iм'я Пресвятої Трiйцi. Преподобнi друзi вiдвiдували один одного для духовної бесiди i взаємного утiшення, i тепер, дiзнавшись про прибуття Сергiя, Степан звелiв ударити в било i зi своєю братiєю вийшов назустрiч до нього. I якою ж зворушливою була ця зустрiч! Вони поклонились один одному до землi, просячи один у другого молитв i благословiння, i нi один з них не хотiв перший пiднятись - таке велике було їх смирення! Нарештi святий гiсть уступив, вiн встав, благословив святого хазяїна i друга з його братiєю, i всi разом пiшли в церкву для короткої молитви. Потiм гостинний Степан запропонував Сергiю пустельний обiд, i довго вони бесiдували про спасiння душi.
  Преподобний Сергiй гостював у свого друга кiлька днiв; вiн обходив з ним пустелю i радiв процвiтанню його обителi. Нарештi вiн сказав Степану: "Бажав би я, отче, знайти собi, при помочi Божiй, таке усамiтнене мiсце, де можна було б безмовствувати. Твої учнi добре знають тутешнi пустельнi мiсця; отже, прошу твою любов, дай менi одного з них у провожатi".
  Степан не тiльки з любов'ю виконав це прохання, вiдпустивши з Сергiєм учня свого Симона, але i сам провiв святого друга версти за три вiд обителi, де вони вiдпочили у джерела i розпрощались. I понинi стоїть над цим джерелом часовня - пам'ятник їх дружнього прощання, i щорiчно до цiєї часовнi буває хресний хiд з Махрищської Сергiєвої приходської церкви.
  Преподобний Сергiй обiйшов у супроводi Симона багато пустельних хащiв i знайшов нарештi чудове мiсце на рiчцi Киржач, де й поселився для безмовства.
  Чи треба казати, в який вiдчай була приведена Троїцька обитель несподiваним удаленням з неї святого iгумена? Кращi iноки стривожилися, але спочатку думали ще, що вiн скоро повернеться. Сподiвання їх, однак же, не виправдовувалось... Тодi братiя вiдправились по двоє i по троє шукати його по пустельним лiсам, по селам i городам, але його нiде не знаходили... Декотрi, вiдчуваючи духовне сирiтство у розлуцi з улюбленим старцем iгуменом, зважувались вже залишити i саму обитель, в котрiй тепер все здавалось так пусто i безприютно... Але ось один з братiї прийшов на Махру до Преподобного Степана i вiд нього почув, що Сергiй пройшов в дальню пустелю, щоб там заснуватися. В поривi радостi ревний iнок хотiв було устремитись п слiдам свого iгумена, але потiм одумався i поспiшив повернутись в Троїцьку обитель, щоб втiшити скорботних братiй радiсною звiсткою. Зрозумiло, якою великою була ця радiсть осиротiлих iнокiв, коли вони дiзнались, де привiтає їх улюблений наставник i батько. Вони не змогли далi зносити розлуки i один за одним стали переселятися на Киржач. А Преподобний з любов'ю приймав їх i сам допомагав строїти їм келiї, сам, своїми руками, викопав i колодязь, котрий iснує донинi. Браття побажали, щоб построєна була церква; тодi Преподобний послав двух учнiв свої до Митрополита Олексiя просити у нього благословiння на це; благословiння було скоро отримано, i церква заснована... Списатель житiя Сергiєвого зберiг i молитву, котрою помолився угодник Божий при заснуваннi цiєї церкви, ось ця молитва: "Господи Боже Сил, iже древнє Iзраїля многими увiривий великими чудесами i законодавця Свого Moйсея многими i рiзними сповiстив знаменами, i iже Гедеону руном образ перемоги показавий! Сам i нинi, Владико Вседiтелю, почуй i мене, раба Твого, молящагося Тобi! Прийми убо молитву мою i благослови мiсце ciє, його ж благозволи создатися во славу Твою, в похвалу же i честь Пречистої Твоєї Матерi, чесного Її Благовiщення. Хай i в тому завжди славиться iм'я Твоє, Отця i Сина i Святого Духа, амiнь!".
  При помочi Божiй побудова церкви пiшла успiшно; над будiвництвом нової обителi трудились добровiльно многiї iноки i миряни: хто стоїв келiї i церкву, хто доставляв матерiал, знайшлись благодiйники з князiв i бояр, котрi присилали i грошовi пожертви на побудови. Число братiї швидко збiльшувалось. Преподобний i тут ввiв гуртожитнiй устав.
  Пройшло три-чотири роки. Iноки Троїцької обителi, що не побажали розстатися з першоначальним мiсцем подвигiв Преподобного свого iгумена, все ще втiшали себе надiєю, що їх старець скоро повернеться у свою улюблену обитель! Їм здавалось неможливим, щоб любовеобильний Сергiй назавжди залишив мiсце, на котрому так довго трудився i над котрим вже видiв i Боже благословiння. Не раз приходили вони на Киржач i упрошували Преподобного повернутись пiд покров Живоначальної Трiйцi, але вiн вiдхиляв їх прохання i залишався в своїй новiй обителi. Тодi троїцькi старцi в поривi синiвської любовi до свого святого iгумена i сердечної прив'язаностi до рiдної обителi пiшли в престольний город Москву до самого Святителя Олексiя i, знаючи, як Сергiй свято шанує волю Архiпастиря, зi сльозами стали молити його, щоб вiн своєю святительською владою повернув їм, осиротiвшим дiтям, чадолюбивого батька.
  - Владико святий, - говорили вони Митрополиту, - вiдає святе твоє владицтво про розлуку з батьком нашим духовним; живемо ми тепер як вiвцi без пастиря; священноiноки, i звичайнi старцi, i все святе, Богом зiбране братство, не в силах будучи зносити розлуку цю, один за iншим залишають нашу обитель i уходять до нього... Та й самi ми не можемо бiльше жити без нього... Iтак, якщо зволиш, Богом даний Архiпастир наш, виконати смиренну молитву нашу, то звели йому повернутися в свою попередню обитель, щоб вона не прийшла у запустiння.
  Святитель добре розумiв, що потрiбен Сергiй для обителi Троїцької, але бачив i те, як тяжко засмутили блаженну душу своєвiльнi, котрi обурились i проти батька свого, i проти волi Вселенського Патрiарха. Жаль йому було i учнiв, безутiшно скорботних в розлуцi з наставником, але не хотiв вiн дiяти i на святого друга свого однiєю тiльки владою архiпастирською... Благословивши троїцьких iнокiв i сказавши їм слово утiшення, Митрополит вiдпустив їх у свою обитель i не гаючись вiдправив почесне посольство до Преподобного Сергiя, утворене з двох архiмандритiв - Герасима i Павла. Посланi прибули на Киржач i братерськi привiтали Сергiя. "Батько твiй, - сказали вони, - Олексiй Митрополит благословляє тебе i дуже радий, що має добрi вiстi про твоє життя в цiй далекiй пустелi i що iм'я Боже i тут прославляється через тебе. Але вiн звелiв нам сказати тобi: "Досить i того, що ти тут побудував церкву i зiбрав немало братiй. Обери тепер iз числа своїх учнiв досвiдченого в духовному життi i залиш його будiвничим нової обителi, а сам повернись знову в монастир Пресвятия Трiйцi, аби братiя, так довго скорботна про розлуку з тобою, не розiйшлись зовсiм з тої обителi. Непокiрних i строптивих виведу вон звiдси, щоб там не було нi одного твого недоброзичливця. Тiльки не ослухайся нас, i милiсть Божа i наше благословiння завжди хай будуть над тобою!""
  - Так скажiть вiд мене, - вiдповiдав смиренно Преподобний, - пану моєму Митрополиту: "Все, що сходить з твоїх вуст, приймаю з радiстю, як сходяче з вуст Христових, i нi в чому тебе не ослухаюсь".
  З такою вiдповiддю архiмандрити повернулись до Святителя, котрий був дуже обрадуваний повним послухом Сергiя. Не гаючись послав вiн в нову обитель священникiв i утвар церковну, i церква була освячена на честь Благовiщення Пресвятої Богородицi. А Сергiй обрав iз своїх учнiв Преподобного Романа, котрого Митрополит рукопоклав в священний сан i поставив будiвничим на Киржач. Закiнчивши, таким чином, благоустрiй нової обителi, Преподобний iгумен повернувся в свою першоначальну обитель..
  Це повернення було торжеством добра над злом, святом взаємної любовi учнiв i наставника. Як тiльки стало вiдомо в обителi, що Преподобний iде в свою рiдну Лавру, вся братiя поспiшили до нього назустрiч. "Умильно було видiти, - розповiдає преподобний Єпiфанiй, котрий, може бути, сам був свiдком цiєї зустрiчi, будучи ще послушником, - як, однi зi сльозами радостi, iншi зi сльозами каяття, учнi кидались до нiг святого старця, однi цiлували йому руки, iншi - ноги, третi - саму одежу його; iншi, як малi дiти, забiгали вперед, щоб помилуватись на свого жаданного авву, i хрестились вiд радостi; з усiх сторiн чулися голоси: "Слава Тобi, Боже, про всiх промишляючий! Слава Тобi, Господи, що сподобив Ти нас, осиротiвших було, знову увидiти нашого батька, нашого пастиря i вчителя! Прийшов вiн нарештi до нас, заблудших! I ось тепер нiби друге сонце взiйшло для нас!..." Що ж їх батько? Радiв i вiн духовно, милуючись дiтьми своїми, котрих вiн же зiбрав у цiй пустелi; вiн тепер цiлував їх, як люблячий батько пiсля довгої скорботної розлуки, вiн видiв тепер на дiлi їх щиру синiвську любов, синiвський послух..." Так був винагороджений за скорботу свою великий праведник!.. Через своє глибоке смирення i лагiднiсть вiн добровiльно вигнав самого себе з обителi ради умиротворення виганявших його: вiн не мiг видiти в монастирi мирської сваволi; за те втiшений був тепер синiвською любов'ю i вiдданiстю своїх учнiв.
  А що ж сталось з його братом Степаном, котрий своїм необережним, грубим словом засмутив смиренного iгумена i подав йому повод пiти з обителi?
  При зустрiчi Преподобного Сергiя ми його не бачимо, - може бути, вiн сам чи за розпорядженням Святителя Олексiя на цей час удалився з Лаври чи в Богоявленський монастир, чи в Симонов, до свого сина Федора, але пiзнiше, пiсля кончини Преподобного Сергiя, ми бачимо його знову живучим в обителi i розповiдаючим списателю житiя Сергiєвого iсторiю його дитинства. Ясно, що вiн розкаявся в своєму хвилинному вспалаху i примирився зi своїм святим братом-iгуменом.
  Правда, несхильнiсть до гуртожитку примiчалась у деяких iз братiй i в подальшому, навiть через рокiв 10-12, - це видно з того, що коло 1382 року Вселенський Патрiарх Нiл в утiшення святому iгумену в боротьбi з незадоволеними прислав своє послання в котрому називав звичайний образ життя тодiшнiх руських iнокiв життям мирських людей i справою "дикої, неосвiченої землi"; навпроти, впроваджений Сергiєм гуртожиток називав справою високої духовної мудростi i пропонував братiї настанову про необхiднiсть i достоїнство послуху.
  Скоро пiсля згаданих подiй, саме в 1375 роцi, Преподобний Сергiй був тяжко хворий, так що опасались за життя його. Вiн пролежав на одрi хвороби з другого тижня Великого посту до Семенового дня, тобто до 1 вересня. Життя праведника так було дороге в очах сучасникiв, що лiтописець взяв за необхiдне занести повiдомлення про це в свiй лiтопис. "Хай не дивуються тому, - зауважує при цьому дiєписатель, - що праведникам посилаються скорботи i хвороби: багатьма скорботами подобає... ввiйти в Царство Боже (Дiян. 14, 22). А що грiшнi люди живуть здравi i веселi i не терплять на цьому свiтi нiяких скорбот - за те їм готується вiчна мука в майбутньому життi. А для страждучих праведникiв готується Господом Богом багато вiнкiв i невимовна слава на небесах".
  
  ГЛАВА XIV. ДРУГ СВЯТИТЕЛIВ (1354 - 1391)
  
  << ГЛАВА XIII | ЗМIСТ | ГЛАВА XV >>
  
  Духовне золото i мiдницi. Свiтильник в пустелi. Церковнi смути на Сходi. Святитель Олексiй в Царгородi. Буря на Чорному морi. 16 серпня. Виконання обiтницi. Пам'ятник зцiлення Тайдулли. Мисль Святителя. "Вiд юностi я не був золотоносцем". Пропозицiя високого сану i вiдмова вiд нього. Уроки мудростi духовної. Честолюбний архiмандрит. Кончина Святителя Олексiя i скорботи Руської Церкви. Преподобний Дiонисiй Суздальський. Пророцтво Сергiєве. Переписка Святителя Кiпрiана з Преподобним Сергiєм. Пророцтво виконується. Пимен i Кiпрiан. Гнiв Великого Князя. Вiддалення i повернення митрополита Кiпрiана.
  Радуйся, смиренням возвишаємий...
  Акафiст 1. Iкос 8
  Радуйся, нiчого на небi i на землi, лише Христа Iсуса, видiти бажавий.
  Акафiст 1. Iкос 9
  До цих пiр ми говорили про дiяння iгумена Радонiзького тiльки в тiсному колi iноцького життя, ми бачили в ньому пустельника, великого подвижника, великого наставника iнокiв, тепер скажемо про нього як про служителя Церкви Христової i громадянинi земної вiтчизни. З благоговiнням взирали ми на його iночi подвиги, з вдячною любов'ю поглянемо тепер на дiяння його як православної Руської людини. I ми побачимо в ньому товариша святителiв, порадника Князiв, печальника всiєї Руської землi. "Мудрiсть, - говорить один письменник, - з'єднуючись зi смиренням, утворює той духовний розум, який святi Отцi називають породженням спокус, або плодом досвiду духовного". Ця дивна властивiсть святих подвижникiв привертає до них серця як простих людей, так i сильних землi; до них iдуть Князi i вельможi, iдуть i мудрi пастирi Церкви, вважаючи дя себе великою милiстю Божою бесiдувати з такими подвижниками i укрiпляти їх у тяжкi хвилини життя, пiд тягарем великих трудiв, утiшенням їх слова благодатного. Справедливо Iсаак Сирiн називає слово досвiду духовного золотом, у потi лиця здобутим, а слабке слово людського судження без досвiду - мiдницям; перше, за його чудовим порiвнянням, уподiбнюється живiй водi джерельнiй, а останнє - водi, на стiнах намальованiй!
  Дорого цiнували мудре слово Преподобного Сергiя сучаснi йому Святителi i Князi Руської землi. Його iм'я - "як священня деяке обношашеся" в устах всякого чина людей: вiд Великого Князя i бояр до останнього простолюдина, що жив у краях Московського князiвства. В цьому вiдношеннi пустельник Радонiзький був для свого часу тим же, чим були древнi Пророки, з котрими i порiвнює його блаженний Єпiфанiй. Готувався цьому великому свiтильнику Церкви i вiтчизни i вищий пiдсвiчник, але "непереложний жереб його, за прекрасним виразом Московського святителя Фiларета, був - з пустелi свiтити престолам, а не з престола свiтити Церквi i Державi. Ось чому самий послух, так свято хранимий Сергiєм в усiх iнших випадках, не мiг привести його до того, щоб розстатися з солодкою для нього пустелею".
  В 1354 роцi Святитель Олексiй був затверджений вiд Вселенського Патрiарха Каллiста у званнi Митрополита Всеросiйського. В тому ж роцi, як знають читачi, Преподобний Сергiй був пiдвищений до сану iгумена. З цього часу тiсна дружба з'єднала їх союз любовi, i ця свята дружба не переривалась вже до самого гроба. Вони разом дiлили i радiсть i горе, разом служили Церквi i рiднiй землi. Ледве Митрополит Олексiй повернувся в новому санi з Царгороду, як його смирення потьмарилось смутами на Сходi. Патрiашний собор у Константинополi, уступаючи вимозi захiдноруських Князiв, поставив деякого Романа митрополитом Захiдної Русi. Роман, не задовольняючись Галичиною i Волинню, почав вимагати доходiв вiд Тверського Єпископа. Але i в Києвi не прийняли Романа, а Тверьский Єпископ, не дивлячись на бажання свого Князя, не хотiв мати нiяких вiдносин з Романом. Росiя, вважаючи законним Митрополитом лише Олексiя, стривожилась. Щоб покласти кiнець цим смутам i тревогам, смиренний Святитель вимушений був в 1356 роцi знову вiдправитися у Царгород. Туди ж явився i Роман. Патрiарх пiдтвердив Роману, щоб вiн був митрополитом тiльки Литви i Волинi, а Олексiю дав бути Митрополитом Київським i Великої Росiї. На зворотньому шляху з Царгороду блаженний Святитель зустрiв нову бiду. На Чорному морi пiднялась страшна буря - хвилi катались як гори, i корабель кожну хвилину готовий був щезнути в страшнiй безоднi. Усi бувшi з Митрополитом вiдчаювались у спасiннi. Святитель молився, молився ревно; вiн дав обiтницю збудувати храм в iм'я того святого, котрого пам'ять будуть святкувати у день висадки плавцiв на берег. Господь почув молитву Святителя, настала тиша, i корабель благополучно пристав до берега 16 серпня. I так Святитель став тепер боржником Всемилостивому Спасителю. Накопленi за йоо вiдсутнiсть справи з управлiння Церквою уповiльнили виконання цiєї обiтницi.
  Пройшло п'ять рокiв. Митрополит нерiдко вiдвiдував свого пустельного друга, Преподобного Сергiя, i радився з ним про все, що стосувалось церковних справ.
  Пiд час одного з таких вiдвiдувань Святитель сказав iгумену:
  - Улюблений! Хочу просити у тебе одного благодiйства i сподiваюсь, що твоя любов не вiдмовить менi в цьому.
  - Ми всi готовi служити твоїй святинi, - смиренно вiдповiдав Сергiй, - нiщо тобi не заборонено в моїй обителi.
  - Хочу, - продовжував Митрополит, - виконати мою давню обiтницю побудувати монастир в честь нерукотворної iкони Спасителя, - i святитель розповiв про те, що було з ним на Чорному морi.
  - Добре дiло затiяв ти, - сказав пустельножитель, - поможи тобi Господь виконати його! А чого потребуєш вiд сина твого - все готово для тебе.
  - Уступи же менi свого улюбленого Андронiка в настоятелi для цiєї обителi, - сказав тодi Митрополит.
  - Твоя воля, - вiдповiдав Сергiй, i Святитель, надiливши обитель Пресвятої Трiйцi милостинею, тодi ж взяв з собою у Москву Преподобного Андронiка. Обитель була заснована в 1361 роцi на березi Яузи.
  В 1365 роцi Святитель Олексiй заснував обитель в самому Кремлi на честь чуда Архiстратига Михаїла, на мiсцi, подарованому йому татарською царицею Тайдуллою. Це був вдячний пам'ятник чуду, що звершилось над цiєю царицею 6 вересня. I для Чудова монастиря, за свiдоцтвом Преподобного Йосипа Волоколамського, Митрополит Олексiй "випросив чесних старцiв у Сергiя", а iнших взяв iз iнших монастирiв. I цi iноки "жили iноцькi, життям духовним, так що багато приходило до них, старi i юнi, i отримували користь".
  Мудрi поради смиренного старця i його святе рiвноангельне життя подали Святителю думку приготувати в особi Сергiя достойного собi наступника першосвятительської кафедри. Вiдчуваючи ослаблення старечих сил своїх, вiн хотiв вчинити за прикладом свого попередника, Митрополита Феогноста, котрий ще при життi, разом з Великим Князем, просив у Патрiарха не призначати собi iншого наступника, крiм нього, тобто Олексiя.
  I ось вiн викликає до себе у Москву Преподобного Сергiя з його улюбленого усамiтнення. Пiшим йде старець iгумен до свого друга Митрополита. "До глибокої старостi любив угодник Божий труди, - зауважує при цьому лiтописець, - i нiколи не їздив на конях, а завжди ходив пiшки".
  З любов'ю зустрiчає Святитель пустельного гостя. Серед бесiди вiн раптом наказує принести золотий "парамандний" хрест, прикрашений дорогоцiнними камiннями, i дарує його Сергiю. Знiяковiв смиренний любитель убогостi. Йому й на думку не приходили такi почестi.
  - Прости мене, владико святий, - говорить вiн з глубоким поклоном Святителю, - вiд юностi я не був золотоносцем, а в старостi тим паче бажаю в убогостi перебувати.
  - Знаю, - вiдповiдає йому старець Митрополит, - знаю, що таке завжди було твоє життя, але тепер покажи послух i прийми вiд нас цей дар у благословiння.
  Сказавши це, вiн своїми руками кладе на Сергiя золотий хрест, "як би в знак обручення святительського сану", i говорить йому: "Вiдаєш чи, Преподобний, для чого я тепер призвав тебе i що хочу зробити з тобою?" "Як можу знати це, пане мiй?" - скромно вiдповiдав смиренний Сергiй. "Держав я, - говорить Святитель, - Богом вручену менi митрополiю, скiльки Йому, Господу було це угодне, тепер виджу, що близький мiй кiнець, не знаю тiльки дня мого закiнчення. Я бажав би, доки сам живий, знайти людину, котра могла б пiсля мене пасти стадо Христове". Тут Митрополит упом'янув, що на його мiсцi, ймовiрно, буде призначений Кiпрiан, але що вiн зовсiм не знає цiєї людини i тому не може спокiйно покластися на нього. "В тобi виджу я мужа, достойного правити словом iстини, продовжував вiн. - Знаю напевно, що всi - вiд великодержавної до останньої людини - тебе побажають мати своїм пастирем. Тепер, попередньо, ти вшанований будеш саном Єпископа, а пiсля виходу мого i престол мiй приймеш".
  Глибоко смутило смиренномудру душу Сергiя така неочiкувана пропозицiя старця Святителя; з великим приниженням, навiть зi скорботою вiн став зрiкатись вiд пропонованої йому честi: сан святительський здавався йому ношею не по силам. "Прости менi, владико святий, - говорив вiн, - ти хочеш покласти на мене ношу зверх мiри моєї, бо хто я, грiшний i худший паче всiх людей? Нi! Ти не знайдеш у менi чого шукаєш!"
  Довго Святитель умовляв Сергiя прийняти великий сан; вiн наводив йому приклади з житiй святих i переконував словами Священного Письма, але все було дарма - смиренний пустельнолюбивий Сергiй нiяк не мiг змиритися з думкою про прийняття на себе архiєрейського сану i нарештi рiшуче сказав своєму другу Святителю: "Владико святий! Якщо не хочеш ти вiдганяти моєї вбогостi вiд твоєї святинi, то не говори бiльше про це моїй худостi, не дозволяй i iншим змушувати мене до цього - повiр, що неможливо знайти у менi того, чого бажаєш ти".
  Тодi прозорливий Святитель побачив, що якщо вiн ще буде наполягати на своєму бажаннi, то змусить Сергiя удалитись в яку-небудь безвiсну пустелю, i, побоюючись, щоб зовсiм не сховався свiтильник, тихим свiтлом озарявший i благодатною теплотою зiгрiвавший його паству, змiнив розмову. Утiшивши старця словом батькiвської любовi, вiн вiдпустив його з миром у обитель.
  Виповнена глибокого смирення вiдмова Преподобного Сергiя вiд святительської кафедри завжди зупиняла на собi благоговiйну думку писавших про його життя. Зберемо тут уроки духовної мудростi, видобутi пастирями Церкви з цього вчинку Сергiєвого.
  "Хто може пояснити цей священний розбрат? - розмiрковує Московський святитель Фiларет. - Духовний же, за словом Апостола, востязує убо вся, а сам той нi вiд єдиного востязується (1 Кор. 2, 15). Ми тiльки знаємо вiд того ж Апостола, що кожному дається вияв Духу на користь (1 Кор. 12, 7): i один дар не можна перемiнити на iнший свавiльно".
  "В цiй духовнiй боротьбi, - каже другий святитель Московський, митрополит Платон, - один намагався здобути перемогу над iншим, а цей iнший старався здобути перемогу над самим собою, - i обидва залишились переможцями! - Один дав верх i торжество своєму смиренномудрiю; iнший, уступаючи волевиявленню Духа Божого, керуючого серцями праведникiв, якби возложив вiнець слави на смиренного подвижника! Рiдкiсний випадок! Чого iншi, пiд'юджуванi честолюбством, всiма способами шукають, того всецiло вiдрiкається i уникає праведник! Але не дозволимо собi думати, нiби Сергiй в цьому випадку супротивився званню Божому. Нi, вiн був виповнений Святого Духу, Котрий керував його душею i схиляв її до того, чого вимагало його добродiйство i користь iнших".
  Третiй архiпастир, Херсонський архiєпископ Никанор, розповiвши цю iсторiю в повчання своїм слухачам, з гiркотою вигукує: "А ми хто? Золотоносцi, недостойнi бути келiйниками у Преподобного, i носимо цiї золототканi одежi, i тяготу, i вищий обов'язок архiєрейства!.. I боляче нам за наше недостоїнство, коли читаємо все це в житiї Преподобного Сергiя! Що ж робити? Чи бiгти всiм в пустелю?" - запитує проповiдник-святитель. I вказавши на багатьох святих Божих, свято поживших i Богу вгодивших у високому санi i званнi, серед багатства i блискучого оточення, вказав на того ж Святителя Олексiя, котрий "ось теж носив золотий хрест, камiннями дорогими прикрашений", робить висновок, що не у зовнiшностi справа, а в смиреннi, що краще всього в цьому випадку слiдувати заповiдi Апостола Христового Павла: кожний поступай так, як Бог йому визначив, i кожний, як Господь призвав (1 Кор. 7, 17-31). Так святий Апостол не тiльки заповiдує, але i велить по всiм церквам.
  "Великий отець наш Сергiй, - каже святитель Фiларет, - як би в деяку винагороду Православнiй Церквi за те, що не вiддав їй в Єпископство самого себе, в достатку повертає пiд осiненням своїм синiв послуху i розуму духовного, котрих потiм обрання церковне призиває до Єпископства".
  Щоб зрозумiти, чому Митрополит Олексiй так наполегливо бажав мати Преподобного Сергiя своїм спадкоємцем, треба знати, що Великий Князь Дмитрiй Iоаннович був захоплений пристрастю до свого улюбленця, духовника i хранителя його великокнязiвської печатi, Новоспасського архiмандрита Михайла, i бажав його бачити на Московський кафедрi. Цей Михайло, або, як його прозвали, Митяй, був людина видної зовнiшностi, з голосною i чистою мовою, добре тлумачив силу книжну, знав всi старовиннi повiстi, книги i притчi i про все розмiрковував красномовно. Але, щедро надiлений дарами Божими, вiн погано розумiв, що все це не його, був гордий, самовпевнений i чванькуватий.
  Великий Князь не раз просив Митрополита Олексiя - i сам, i через Серпухiвського Князя Володимира Андрiйовича, i через ближнiх бояр Святителя, - щоб вiн благословив Митяя пiсля себе на митрополiю. Але Святитель добре знав дурнi властивостi Новоспасського архiмандрита i казав Князю: "Митяй ще недавнiй монах - треба йому запастися духовним досвiдом i потрудитись в монаствi. Якщо дасть Бог i Святiйший Патрiарх iз собором благословить, то хай буде, а я не можу благословити його". Якщо б не ця пристрасть Великого Князя до свого духiвника, то i Святителю Олексiю не було б особливої потреби так пiклуватися про свого спадкоємця, тому що ще в 1376 роцi був висвячений за проханням Литовських Князiв в сан Митрополита Кипрiан, з тим щоб по смертi Олексiя вiн став Всеросiйським Митрополитом. А перед волею Патрiарха благоговiли i Олексiй i Сергiй. Богомудрий Сергiй бачив, що прийняти пропонований сан в таких обставинах означало збiльшити церковнi смути чи взяти на себе тяжкий тягар умиротворення цих смут; глибоке смирення старця не прийняло на себе i цього подвига. Все, що мiг вiн взяти на себе для блага Церкви, вiн зробив: вiн переконував Великого Князя прийняти Кiпрiана, виставляючи на вид шкiдливi наслiдки роздiлення Митрополiї Руської. Але Великий Князь був незадоволений Кiпрiаном за те, що вiн ще при життi Святителя Олексiя, в 1376 роцi, дозволив собi приїхати в Москву у званнi Митрополита Всеросiйського, але, зрозумiло, не був тут прийнятий i повинен був вiд'їхати до Києва, де i жив.
  12 лютого 1378 року не стало Святителя Олексiя... З його кончиною починаються скорботнi часи для Руської Церкви, до того скорботнi i сум'ятнi, що деякi оповiдачi, викладаючи iсторiю цього часу i звертаючи увагу тiльки на зовнiшнiй хiд подiй, без належної оцiнки нравного характеру тодiшнiх дiячiв, звинувачують у користолюбствi, честолюбствi i iнших людських немочах навiть таких осiб, котрi за своє святе життя Самим Богом прославленi i Церквою почитаються у лицi святих Божих... I тим вище, чище i свiтлiше виступає в цей сум'ятний перiод церковного життя свята особа смиренного iгумена Радонiзького, тим важливiше те служiння, його особиста участь в тодiшнiх подiях, що вiн дає безпристрасному iсторику вiрну настанову для належної нравної оцiнки осiб i подiй, дає можливiсть обрати вiрну точку зору на того чи iншого дiяча i сказати слово правди, скiльки безпристрасне, стiльки ж i необразливе...
  По смертi святителя Олексiя i сам Великий Князь, i багато iз знатних людей знову пропонували Преподобному Сергiю прийняти святительську палицю, але Преподобний знову вказав на Кiпрiана як законного Архiпастиря; а коли Великий Князь не згодився на це, то вiн вказав на Суздальського єпископа Дiонисiя як людину найбiльш достойну цього сану. Але Великий Князь знову повернувся подумки до свого улюбленця - Новоспасського архiмандрита, i Митяй був обраний в Митрополити. Ця горда людина не хотiла навiть соблюсти належної пристойностi в своєму положеннi. Ще не посвячений у сан святителя, вiн облачався в митрополичу мантiю, носив бiлий клобук i золотий хрест з прикрашеним бiсером парамандом, сiдав на святительську кафедру i дозволяв собi пiддавати покаранням не лише архiмандритiв, але i єпископiв. Вiн подав було Великому Князю противну правилам того часу думку - посятити його в сан Митрополита в Москвi, без участi Вселенського Патрiарха. Великий Князь запросив було вже i єпископiв для цiєї посвяти. Але Суздальський єпископ Дiонисiй повстав: "Хто це вчить тебе, Господарю, змiнювати церковний закон на свiй розсуд? Не має бути тому, чого бажають вiд тебе i вiд нас". Так казав правдолюбний Дiонисiй Великому Князю, i той вiдмовився вiд свого бажання. Це дратувало честолюбного Митяя, вiн став вимагати вiд Дiонисiя пояснення, чому той не являвся до нього на поклон.
  - Тому, - вiдповiдав Дiонисiй, - що я єпископ, а ти тiльки священник - не тобi судити мене.
  - Та я тебе i попом не залишу! - гнiвно закричав Митяй. - Я своїми руками здеру твої скрижалi!
  Знаючи добре ставлення Дiонисiя до Преподобного Сергiя i пiдозрюючи, що вони обоє проти нього у зговорi, Митяй пожалiвся на Дiонисiя Великому Князю, нiби вiн хоче їхати у Царгород, щоб там отримати собi сан митрополита, i Князь посадив Дiонисiя пiд варту. Але Преподобний Сергiй взяв свого друга на проку, i Дiонисiй був звiльнений. Через тиждень вiн дiйсно поїхав, спочатку до себе в Суздаль, потiм - в Нижнiй, а звiдти поїхав у Царгород, куди викликав його Вселенський Патрiарх у церковних справах. Це страшно роздратувало честолюбця Митяя проти Преподобного Сергiя: йому завжди здавалось, що Преподобний Сергiй дiє проти нього заодно з Дiонисiєм i що саме по порадi Сергiя покiйний Митрополит Олексiй не захотiв мати його, Митяя, своїм спадкоємцем. "Ось повернусь з Царгороду, - хвалився вiн, - тодi до основи розорю монастир Сергiєв". Ця похвальба дiйшла до смиренного подвижника. "Молю Бога, - сказав на це старець, - щоб Вiн не попустив Митяю розорити мiсце цеє i вигнати нас без вини. Митяй переможений гордiстю; вiн грозить обителi нашiй, але сам не отримає бажаного i навiть не побачить Царгороду".
  Мiж тим у Москву їхав з Києва Митрополит Кипрiан. Коли Преподобний Сергiй мав випадок особисто познайомитися з цим Святителем - не можна сказати з точнiстю. До нас дiйшли три листа Митрополита Кiпрiана, написанi до "преподобних iгуменiв Сергiя i Феодора", Симоновського, i з першого листа можна заключити, що до 1379 вони не були особисто знайомi. Лист цей писаний з дороги, з Любутська (нинi село в Калужськiй губернiї), коли Кiпрiан, узнавши про кончину Святителя Олексiя, уїхав до Москви. Ось цей лист. "Благословiння о Святому Дусi, улюбленим синам нашого смирення, преподобним iгуменам Сергiю i Феодору. Молюся Боговi, да пребуваєте в спасiннi душевному з Богом даною вам братiєю. Наставляйте їх до шляхiв спасенних (спасительних). Чую про вас i про ваше добродiйство, яко мирська вся мудровання обiйшли, i про єдину волю Божу пiклуєтеся, i про те вельми благодарю Бога i молюся Йому, да сподобить бачити друг друга i насолодитися духовних словес. Будь вам свiдомо: приїхав єсмь у Любутськ, в четвер, мiсяця червня 3 день (1378 р.), а їду до сина свого до Князя до Великого на Москву. Iдуже якоже колись Йосип вiд отця посланий до своєї братiї, мир i благословiння носячи. Аще нецiї про мене iнако вiщають, аз же Святитель єсмь, а не ратний (воєнний) чоловiк; благословiнням iду, якоже i Господь, посилаючи учнi Свої на проповiдь, учаше їх, глаголячи: приймаючий вас Мене приймає. Ви же будьте готовi видiтися з нами, де самi погадаєте; вельми жадаю видiтися з вами i утiшитися духовною утiхою. А милiсть Божа i Святої Богородицi i моє благословiння да буде на вас!".
  У вiдповiдь на це батькiвське послання Преподобнi вiдправили було послiв назустрiч першосвятителю, але Великий Князь Дмитрiй велiв цих посланцiв повернути назад. З цього листа видно, що Кипрiан знав про дiяння Митяя, але, судячи за все, зовсiм не чекав тої зустрiчi, яка йому готувалась у Москвi. Вiн був налаштований дружньо до Великого Князя i вiз з собою кiлька священних речей, щоб подарувати їх Князю; але з ним поступили саме "як з Йосипом": вiн був схоплений якимось боярином Микифором, котрий пограбував Митрпоолита, осипав нечуваною лайкою i насмiшками i напiвголого, голодного запер пiд стражу у сиру клiть. На другий день його з безчестям випроводили зi столицi. Ображений до глубини душi Святитель 23 червня зупинився десь поблизу Москви i написав друге послання "чесному старцю iгумену Сергiю i iгумену Феодору". Тут вiн вилив всю свою скорботу на цi несправедливостi, сильно повставав проти незаконних притязань Митяя i передав вiдлученню всiх приймавших участь в нанесеннi йому, законному Митрополиту, такого безчестя i наруги, якого, за його виразом, "не сотворилося єсть нi над єдиним Святителем, яко Руська земля стала". "Яз, - пише вiн, - Божим велiнням i обранням великого i святого собору, i благословiнням i ставленням Вселенського Патрiарха поставлений єсмь Митрополит на всю Руську землю, а весь всесвiт вiдає (про це). I нинi поїхав єсмь був з усiм чистосердям i з доброхотiнням до Князя Великого..." Розповiв далi про те, що потерпiв вiд Микифора, котрий обiбрав догола не лише його, але i всiх бувших з ним i випроводив з города на тощих клячах, "в обротах личних", без взуття i навiть без сорочок, Святитель з гiрким докором жалiється: "Тако чи не обретеся нiхтоже у Москвi, добра похотiти душi Князя Великого i всiй отчинi його?.. А аще миряни блюдуться (бояться) Князя, занеже у них жони i дiти, стяжання i багатства, i того не хочуть погубити: ви ж, iже мира вiдреклися єсте, i живете єдиному Богу, яко, толiку злобу видiвши, промовчали єсте?.. Розтерзали б єсте одежi свої, глаголали б єсте перед царi не стидаючись; аще биша вас послухали, добро б; аще биша вас убили, i ви святi". Тут Кипрiан наводить церковнi правила, що загрожують анафемою "купуючим i продаючим мздою чи силою князiвською святительство", а "у вас, говорить, стоїть на митрополичим мiсцi чернець у мантiї святительськiй i в клобуцi, i перемонатка (параманд) святительська на ньому, i посох в руках. I де таке безчиння i зле дiло чулося?.. Аще брат мiй (св. Олексiй) преставився, аз єсмь Святитель на його мiсцi; моя є митрополiя!" Вiн свiдчиться Богом, що його совiсть чиста у вiдношеннi до Великого Князя, що вiн завжди вiддавав йому належну честь, завжди за нього молився, що i в Литвi вiн робив все, що мiг, для користi Великого Князя i Руської митрополiї. А користь Церкви вимагає не роздiлення, а єдностi митрополiї. Вказавши далi на те, що нiякий Князь не має права судити єпископа, навiть i виновного, без собору i Патрiарха, Святитель виголошує: "Слухай небо i земля i всi християни; що сотворили надi мною християни!.. I яз кiлько сили (скiльки мiг) хотiв єсмь, щоб злоба утишилася. То Бог вiдає, що любив єсмь вiд чистого сердця Князя Великого Димитрiя, i добра мi було хотiти йому i до свого живота... Ви ж, честнiї старцi i iгумени, вiдпишiть мi наборзе (поскорiш), да угонить мене ваша грамота наборзе, що мудрствуєте (як ви думаєте)... А до Царя-града їду оборонитися Богом i святим Патрiархом, i великим собором; i тии (вороги мої) на куни надiються i на фрязi (генуезцiв, у котрих можна було брати "куни" в борг), яз же на Бога i на свою правду..."
  Не приводимо повнiстю цього дуже обширного послання, але i зроблених нами витримок достатньо, щоб бачити, що скорблячий Святитель не мав людей, бiльш Сергiя i Феодора близьких по духу, перед котрими вiн мiг би розкрити все своє горе i полегшити душу виливом скорботних почуттiв. I вiн не помилився. З його третього послання видно, що Преподобнi не залишили без вiдповiдi його скорботної сповiдi. "Єлико смирення i покора, i любов разом до святої Божої Церкви i до нашого смирення, все пiзнав єсмь вiд слiв ваших, - пише Святитель вiд 18 жовтня вже з Києва. - А яко повинуєтеся до нашого смирення, тако крiпiться". Тепер Кипрiан вже спокiйнiше дивився у майбутнє, знаючи свою правоту. "Яз бо слави не шукаю, нi багатства, але митрополiю свою, юже мi є передала свята Божа Церква, а смирення (миру) i єднання церковного бажаю i християнського. А хто нас не восхотiли, потiм пiзнають iстину. А яз без змiни (неодмiнно) їду до Царя-города. А перед собою вiстi послав же єсмь. А ви, синове, не тужiте; молiте же Господа Бога, да сподобить нас видiтися, i тодi утiшимся весiллям духовним i возрадуємся". Так Святитель Кипрiан заключає своє третє послання до Преподобних.
  Мiж тим Митяй з великою свитою i дарами вiдбув до Царгороду для посвячення у сан митрополита. Але над гордим честолюбцем збулось пророцтво смиренного iгумена Сергiя: пiд час плавання вiн раптом захворiв i на виду самого Костянтинополя скоропостижно помер. "Розповiдали, - каже лiтописець, - що корабель, на котрому вiн плив, пiд час його хвороби раптом став на одному мiсцi без усякої причини; i тодi як iншi суда йшли взад i вперед безперешкодно, вiн, як би утримуваний невидимою рукою, не рухався з мiсця, не дивлячись на попутний вiтер i всi зусилля плавцiв. Коли ж Митяй помер i був звезений на особливому суднi в Галату, де i похований, то корабель одразу рушив i пiшов своїм шляхом".
  Преподобний Дiонисiй, Єпископ Суздальський, в цей час знаходився у Царгородi. При приязнi до нього Патрiарха, котрий пошанував його саном Архiєпископа, Дiонисiй мiг би пiсля нещасної смертi Митяя випросити собi сан Митрополита. Але вiн не шукав земної честi, а тiльки слави Божої. Знайшовся iнший шукач високого сану, - це був архiмандрит Пiмен, один iз супутникiв Митяя. I без згоди князiвської, обманом i пiдкупом, вiн добився того, що був поставлений в сан Митрополита. Коли Великий Князь дiзнався про це, то розпорядився взяти Пiмена ще на шляху у Москву i послати в ув'язнення, а своєму новому духiвнику, Преподобному Федору Смоленському, наказав їхати в Київ, щоб звати в Москву Митрополита Кипрiана. В травнi 1381 року Кипрiан з честю був зустрiтий у Москвi. Але у серпнi 1382 року, пiд час нашестя Тохтамиша, вiн мав необачнiсть удалитися з Москви у Твер, де в той час княжив давнiй ворог Великого Князя Московського - Михайло Олександрович. Московський Князь образився i пiсля того не захотiв прийняти до себе Кипрiана, котрий вимушений був знову удалитись в Київ. Туди супроводжував його учень Преподобного Сергiя, Преподобний Опанасiй Серпуховський. Зберiгся вiд цього часу ще лист Кипрiана, найiмовiрнiше писане так само, як i вищезгаданi три, до Преподобного Сергiя, але вже одному, без Федора. "Буде тобi вiдомо, сину, - писав Митрополит, - їду до Царя-городу кiньми, на Волошську землю. Менi не хотiлося вiд своїх дiтей нiде не бувати (розставатися), але що взяти! Хто мене в труд путний вложив у цей час, Господь Бог паки да подасть йому (Великому Князю) пiзнати iстину. А менi борзо (скоро треба) бути у вас з Царягорода, а брехливу людину i улесливу (Пимена) Бог объявить. Ти ж прилежи своїй паствi, вiдай, яко о них слово воздаси Боговi; Аще чи хто не послухає, про те бiльше прилежи i вчи, вiдаєш бо слово Господнє, глаголюче: iзводяй честне вiд недостойного яко уста Мої буде. Малочасне бо є життя наше, i блажен чоловiк ходяй в заповiдях Господнiх. Отпиши же мi (до мене), дати ми свiдомо, яко єси (як ти живеш). А Господь Бог хай соблюдає вас невреженi".
  Так писав Святитель Кипрiан смиренному пустельнику, так вiн повiряв йому свої скорботи i заботи, так i самого його укрiпляв у подвигах добродiйства. Як жаль, що до нас не дiйшли зворотнi послання святого iгумена, можна судити, як вони були дорогi i втiшнi для скоблячого, гонимого Архiпастиря!
  На мiсце Кипрiана у Москву був визваний iз ув'язнення Пимен. Але i вiн був не по серцю Великому Князю, котрий послав тепер Преподобного Дiонисiя, Архiєпископа Суздальського, у супроводi Федора, племiнника Сергiєва, у Царгород для поставлення у сан Митрополита. Дiонисiй дiйсно був поставлений i вже їхав у Москву, але на шляху був затриманий Князем Володимиром Ольгердовичем, i Федiр повернувся у Москву один. Заточений у Києво-Печерськiй Лаврi, Дiонисiй швидше встиг досягти почестi небесного звання, чим скористатися почестями нового сана церковного: в 1384 роцi вiн там скiнчався.
  Тiльки у кiнцi 1389 року, вже пiсля смертi Великого Князя Дмитрiя Iвановича, митрополит Пимен був низложений, а Кипрiан Патрiархом Антонiєм i соборним дiянням у Костянтинополi був остаточно утверджений Митрополитом Київським i i всiєї Росiї i у лютому наступного, 1930 року прибув у Москву. Але недовго йому прийшлоь "втiшатися духовною втiхою" у спiвбесiдi з великим старцем Радонiзьким: у вереснi 1391 року цього Богоносного старця не стало!
  
  ГЛАВА XV. ПЕЧАЛЬНИК РУСЬКОЇ ЗЕМЛI (1380 - 1381)
  
  << ГЛАВА XIV | ЗМIСТ | ГЛАВА XVI >>
  
  Свiт i пустельники. Сергiй - печальник рiдної землi. Мамаєве нашестя. Великий Князь у Троїцькiй обителi. Його бесiда зi святим iгуменом. Iноки-воїни. Пророцтво святого старця. Iкона i хрест. Страх Рязанського Князя. Ранок 8 вересня 1380 року. Просфора i грамота вiд святого iгумена. Татарський богатир i руський схимник. Грiзна битва. Молитвенна допомога Преподобного Сергiя. Памятний запис Троїцького iнока на 21 вересня 1380 року. Вдячний Великий Князь в обителi Живоначальної Трiйцi. Димитрiєвська субота. Обiтнi монастирi. Нашестя Тохтамиша.
  Радуйся, великославний Росiйський наш заступниче, отче Сергiю!
  Акафiст 1. Iкос 12
  Радуйся, похвало Вiтчизнi твоїй.
  Iкос. Мiнеї
  Радуйся, пособителю крiпкий всiм християнським,
  Радуйся, прогонителю страшний полчищам поганським.
  Акафiст 2. Iкос 8
  "Свiт бачить в пустельниках людей непотрiбних для громадянських суспiльств, вважаючи, що вiн-то зi своєю волею, вiн-то зi своїм умом, вiн-то зi своїми шумними уставами i є єдиний благотворитель суспiльств. Але свiт не розумiє значення нравних сил для суспiльства, не знає нi сили молитви, нi обширностi зору духовного" - так говорить святитель Фiларет Чернiгiвський. "В благочестивих пустинножителях, вiдрiкшихся вiд свiту, - говорить Московський святитель Фiларет, - свiт не думає бачити дiяльних синiв вiтчизни i людей державних", вiн навiть зневажає, ненавидить їх. "Але чи справедливий свiт, коли вiн ненавидить людей, котрi, залишаючи його на все життя, в той же час на все своє життя прирiкають себе бажати йому iстинного добра в неустанних молитвах, - i не лише бажати, але i самим дiлом доставляти те, що бажають? Святi подвижники подвигами благочестя i чистими молитвами вiдводять вiд нього громи роздратованого неба i низводять на нього могутнi i дiяльнi благословiння, а свiт вiдрiкається цих благодiйникiв! Якщо б свiт судив про них хоча б тiльки по одним тимчасовим вигодам, i тодi вiн вiдрiкався б у них своєї власної користi; бо якщо вiн вважає їх нi до чого не здатними, то ясно, що вiн не знає власних вигод".
  Цi мiркування двух спiвiменних святителiв наших прекрасно йдуть до житiя Преподобного Сергiя: його життя ще раз засвiдчило виголошену Апостолом Iстину, що благочестя на все корисне є, обiтницю маюче живота нинiшнього i грядучого (1 Тим. 4, 8). "Вiдмовився Преподобний вiд високої честi бути ангелом Церкви Росiйської, - говорить один благочестивий письменник, - але чи мiг вiн, смиренний Сергiй, вiдмовити благоговiйно ним чтимому i гаряче його любившому Архiпастирю, Митрополиту Олексiю, - духовно вiдмовити в послуховi, проводячи в ньому все iноцьке життя своє? Адже вiн же казав колись, що всяке слово з вуст цього Святителя вiн приймає, як з вуст Христових, - як же узгодити з цими словами його вiдречення вiд сана Архiєрейського? Нi, Сергiй i тут залишився послушний своєму духовному другу i батьковi; тiльки на небесах довершив вiн цей подвиг послуху, прийнявши горньо запропоноване йому долi, i з тих пiр не переставав радiти про паству, дивно являючи своє Святительство... Час суспiльних дiянь є його час: коли все вже здається гине, тодi здiймається Сергiй!". Думка глибока i достойна прийняття. Але i при життi своєму хiба Сергiй не дiяв для рiдної землi i для Церкви Божої так, як в древнiй Русi мали дерзання i силу дiяти тiльки Святителi? Нiхто, як Сергiй, не приймав стiльки живої участi в справах Росiї неустанними знаменнями свого покровительства пiсля своєї смертi, але нiхто, як вiн же, i при життi i сам особисто, i через своїх учнiв - нiхто так не сприяв духовному вiдродженню i оновленню всiєї Руської землi, а через те i звiльненню її вiд покори i рабства її диким азiйським ордам. I тепер, згадуючи над його ракою все наше славне минуле, невiльно вигукуєш з приснопам'ятним великим святителем Фiларетом: "Браття! адже це все тут!".
  Так, великий обранець Божий Сергiй дарований Богом землi Руськiй саме в такий тяжкий час, коли татари заполонили майже всi україни її, коли мiжусобицi князiв доходили до кривавих побоїщ, коли цi усобицi, безправ'я, татарськi насилля i грубощi тодiшнiх нравiв грозили Руському народовi повною загибеллю. З лишком пiвтораста лiт томилась багатостраждальна Русь пiд тяжким iгом татарським. I ось нарештi призрiв Господь Бог на благання Русi Православної - наближався час звiльнення, в котрому Сергiй явився iстинним печальником рiдної землi. "Прикладом свого святого життя, висотою свого духа вiн пiдняв упавший дух рiдного народу, збудив в ньому довiру до себе, до своїх сил, вдихнув вiру в помiч Божу. Своїм життям, самою можливiстю такого життя Преподобний Сергiй дав вiдчути зажуреному народовi, що в ньому ще не все добре згасло i завмерло, допомiг йому поглянути у свiй власний внутрiшнiй морок i розгледiти там ще тлiвшi iскри того ж вогню, котрим горiв сам вiн". I ось ми бачимо, що "народ, сто лiт звиклий тремтiти вiд одного iменi татарина, зiбрався нарештi з духом, встав на поневолювачiв i не тiльки знайшов у собi мужнiсть встати, але i пiшов шукати татарських полчищ у вiдкритому степу i там повалився на ворогiв незборимою стiною, поховавши їх пiд своїми багатотисячними кiстками. Як могло це трапитись? Звiдки взялись, як виховались люди, що зважились на таку справу, про яку боялись i подумати їх дiди? Ми знаємо одне - що Преподобний Сергiй благословив на цей подвиг головного вождя Руського ополчення, i цей молодий вождь був людиною поколiння, змужнiлого на очах Преподобного Сергiя", пiд його благодатним вихованням... Ось так оповiдає про це iсторiя. Один з гордих ханiв татарських, Мамай, пiднявся на Русь зi своїми полчищами. Марно Великий Князь Димитрiй Iоаннович намагався умилостивити його дарами i покорою - Мамай i чути не хотiв про пощаду. Як не тяжко було Великому Князю пiсля недавнiх воєн з Литовцями i iншими неспокiйними сусiдами знову готуватись до вiйни, а робити було нiчого: татарськi полчища насувались, подiбно грозовiй тучi, до україн тодiшньої Росiї.
  Готуючись виступити у похiд, Великий Князь Димитрiй Iоаннович визнав першим обов'язком вiдвiдати обитель Живоначальної Трiйцi, щоб там поклонитись єдиному Богу, у Трiйцi славимому, i прийняти напутнє благословiння вiд Преподобного iгумена Сергiя. Вiн запросив з собою брата, Володимира Андрiйовича, всiх бувших тодi у Москвi православних Князiв i воєвод Руських iз вiдбiрною дружиною воїнською i пiсля Успiннього дня виїхав з Москви. На другий день вони прибули у Троїцьку обитель. Воздавши тут своє смиренне поклонiння Господу Сил, Великий Князь сказав святому iгумену: "Ти вже знаєш, отче, яке велике горе пригнiчує мене, та i не мене одного, а всiх православних: ординський князь Мамай двинув всю орду безбожних татар, i ось вони йдуть на мою вiтчизну, на Руську землю, розоряти святi церкви i губити християнський народ... Помолись же, отче, щоб Бог збавив нас вiд цiєї бiди!"
  Святий старець заспокоїв Великого Князя надiєю на Бога, i так як той спiшив у зворотню путь, то просив його вiдслухати Божественну лiтургiю, а по закiнченнi її запросив його разом з iншими Князями i воєводами вкусити хлiба-солi монастирської. Великий Князь вiдмовився: гiнцi один за iншим приносили йому вiстi про наближення Мамая до україн Руських.
  Але любовеобильний старець вмовляв Димитрiя Iоанновича вкусити хлiба у нього в трапезi. "Обiд цей, - говорив вiн, - тобi, Великий Княже, буде на користь".
  Поважний гiсть погодився, i зрадiлий старець у дусi передбачення сказав йому: "Господь Бог тобi помiчник, ще не приспiв час тобi самому носити вiнець цiєї перемоги з вiчним сном, але багатьом, без числа багатьом спiвробiтникам твоїм плетуться вiнцi мученицькi з вiчною пам'яттю".
  Мiж тим Преподобний розпорядився приготувати освячену воду i по закiнченнi трапези окропив нею Великого Князя i всiх бувших з ним Князiв, воєвод i христолюбивих воїнiв. Спiлкуючись з Великим Князем, святий старець радив йому почтити дарами i честю злочестивого Мамая. "Тобi, пане Князю, - говорив вiн, - належить пiклуватися i крiпко стояти на своїх пiдданих, i душу свою за них покласти, i кров свою пролити, по образу Самого Христа, Котрий кров Свою за нас пролив. Але перше, пане, пiди до них з правдою i покорою, як належить по твоєму положенню коритися ординському царю. Адже i Василiй Великий задовольнив дарами нечестивого царя Ульяна, i Господь поглянув на смирення Василiя i низложив нечестивого Ульяна. I Писання вчить нас, що якщо такi вороги хочуть вiд нас честi i слави, дамо їм, якщо хочуть злата i срiбла, дамо i це, але iм'я Христове, за вiру Православну нам належить душу свою покласти i кров свою пролити. I ти, пане, вiддай їм честь, i злато i срiбло, i Бог не попустить їм здолати нас, Вiн вознесе тебе, бачучи твоє смирення, i низложить їх непреклонну гординю".
  - Все це я вже зробив, - вiдповiдав йому Великий Князь, - але ворог мiй пiднiсся ще бiльше.
  - Якщо так, - сказав угодник Божий, - то його чекає кiнцева загибель, а тебе, Великий Княже, - помiч, милiсть i слава вiд Господа. Уповаємо на Господа i на Пречисту Богородицю, що Вони не залишать тебе.
  I, осiняючи схилившогося перед ним Великого Князя святим хрестом, Богоносний Сергiй натхненно промовив: "Iди, пане, небоязненно! Господь допоможе тобi на безбожних ворогiв!" А потiм, понизивши голос, сказав тихо одному Великому Князю: "Побiдиши вороги твої".
  З сердечним замилуванням дослухався Великий Князь пророчому слову святого iгумена, вiн прослiзився вiд душевного хвилювання i став просити собi у Преподобного особливого дара у благословiння своєму воїнству i як би в залог обiцяної йому милостi Божої.
  В той час в обителi Живоначальної Трiйцi в числi братiї, подвизавшоїся пiд керiвництвом Сергiя проти ворогiв невидимих, були два iнока-боярина - Олександр Пересвiт, бувший боярин Брянський i Андрiй Ослябя, бувший боярин Любецький. Їх мужнiсть, хоробрiсть i мистецтво воїнське були ще у всiх в свiжiй пам'ятi: до прийняття чернецтва обидва вони славились як доблеснi воїни, хоробрi богатирi i люди дуже досвiдченi у вiйськовiй справi. Ось цих-то iнокiв-богатирiв i просив собi у свої полки Великий Князь у Преподобного Сергiя: вiн сподiвався, що цi люди, що посвятили себе всецiло Богу, своєю мужнiстю можуть слугувати прикладом для його воїнства i тим самим сослужать йому велику службу. I Преподобний Сергiй не задумався виконати прохання Великого Князя, на вiрi засноване, вiн одразу ж звелiв Пересвiту i Ослябi готуватися на дiло ратне. З радiстю прийняли доблеснi iноки повелiння свого улюбленого старця iгумена, а вiн наказав їм в замiну лат i шоломiв одягнути на себе схими, прикрашенi зображенням хреста Христового. "Ось вам, дiти мої, зброя нетлiнна, - говорив при цьому Преподобний, - хай буде воно вам замiсть шоломiв i щитiв бранних!" Доручаючи їх Великому Князю, святий старець сказав йому: "Ось тобi, улюблений Князю, мої зброєносцi i послушники, а твої обранцi!" А їм сказав: "Мир вам, улюбленi мої у Христi браття! Мужайтеся, яко доблiї воїни Xpистовi! Приспiв час вашої куплi!"
  Благословивши хрестом i окропивши ще раз освяченою водою Великого Князя, своїх iнокiв-витязiв i всю дружину князiвську, Преподобний Сергiй сказав Великому Князю: "Господь Бог хай буде твiй помiчник i заступник, Вiн переможе i низложить супостатiв твоїх i прославить тебе!"
  Зворушений до глибини душi пророчими словами старця, Великий Князь вiдповiдав йому: "Якщо Господь i Пресвята Матiр Його пошлють менi помiч проти ворога, то я побудую монастир Пресвятої Богородицi".
  Є переказ, що в цей час Преподобний Сергiй вручив Великому Князю iкону Господа Вседержителя, котра i донинi зберiгається у Московському Симоновому монастирi, поблизу якого, на Старому Симоновi, похованi сподвижники Донського - Пересвiт i Ослябя. Переказ каже, що сюди принесена була ця iкона при гробi славного Пересвiта пiсля битви Куликовської. Iкона багато прикрашена золотом, перлами i дорогим камiнням. Крiм Спасителя, на нiй зображенi Святитель Микола Чудотворець i святий Кирило Iєрусалимський, а на дверцятах кiота - Богоматiр i Предтеча. На пiдтвердження цього переказу можна було б вказати на стародавнiй характер письма цiєї iкони, походний створчатий кiот i багатi прикраси, прикладенi, може бути, в подальшому до iкони, а також i на те, що в обителi Преподобного Сергiя ще при його життi займались iконописом. Але в недавнiй час, саме в 1888 роцi, в Церковно-Археологiчний Музей при Київськiй Духовнiй Академiї серед iнших древнiх речей був пожертвуваний дерев'яний восьмиконечний хрест, довжиною близько пiваршина, у срiбному визолоченому окладi. На цьому окладi вченi любителi старовини розiбрали такий напис: "Цим хрестом благословив Преподобний Iгумен Сергiй Князя Дмитрiя на погана царя Мамая i прорiк: цим перемагай ворога. В лiто 1380 серпня 27 дня". Якщо цей хрест є дiйсно благословiння Преподобного Сергiя Великому Князю Дмитрiю Iвановичу, то згаданий вище складень мiг бути просто походною iконою Великого Князя, до котрої пiзнiший переказ приклав iм'я Преподобного Сергiя тiльки тому, що хрест був вже втрачений, а переказ про матерiальне знамення благословiння угодника Божого залишалось у пам'ятi потомства.
  Преподобний Сергiй проводив гостей своїх до святих ворот обителi i, надавши в особi їх мир i благословiння всьому православному воїнству, вiдпустив їх з молитовними благими побажаннями.
  По поверненнi до Москви Великий Князь розповiв Митрополиту Кипрiану про свою подорож у Троїцьку обитель, про бесiду з великим старцем i про його передбаченнi. З сердечною увагою вислухав святитель його розповiдь i порадив йому берегти цю тайну у глибокому мовчаннi, особливо ж слова святого старця: "Побiдиш супостати твої", до тих пiр, поки подiя виправдає прозорливiсть угодника Божого i Бог благословить дiло щасливим успiхом.
  Мiж тим швидко пронеслась по лицю Руської землi чутка про те, що Великий Князь ходив до Трiйцi i отримав благословiння i пiдтримку на борню з Мамаєм вiд великого старця, Радонiзького пустельника; свiтлий промiнь надiї блиснув у серцях Руських людей, а тi, котрi готовi були стати противу Великого Князя Московського заодно з Мамаєм, похитнулись... Таким був старий Рязанський князь Олег, вiн вже готувався з'єднатися з Мамаєм, щоб поживитись на рахунок Московського Князя, зi сторони котрого не чекав бiльшого опору такому сильному вороговi, як раптом отримав звiстку, що Московськi сили вже переправились через Оку. Ця звiстка так його засмутила, що вiн став дорiкати своїм боярам: "Чому ви не попередили мене про це? Як ми тепер будемо зноситися з нашим другом-союзником, Литовським князем Ягайлом Ольгердовичем? Всi шляхи тепер зайнятi". Бояри на це сказали йому: "Ми боялись тобi казати про це, хоча давно про це чули. Кажуть, що у вотчинi Московського Князя є один iнок-подвижник, звуть його Сергiєм, вiн має вiд Бога дар пророцтва; кажуть, що цей iнок благословив Московського Князя йти проти Мамая". Коли Олег почув про це, то дуже стривожився: "Що ж ви ранiше нiчого не сказали менi про це? Тодi я пiшов би до Мамая назустрiч i став би вмовляти його не ходити на цей раз на Москву, i не було б бiди нiкому тодi". Так високо ставили благословiння Преподобного Сергiя навiть самi вороги Московського Князя. Благословiння такого святого старця навiть в їх очах вважалось вже достатньою запорукою перемоги Великого Князя Московського. I Олег вiдклав всяку думку йти на допомогу татарам проти Московських полкiв.
  Скоро пiд особистим керiвництвом Великого Князя Дмитрiя Iвановича i його брата-сподвижника Князя Серпуховського Володимира Андрiйовича Руськi вiйська досягли Куликового поля (в нинiшнiй Тульськiй губернiї, в Єпiфанському повiтi). 8 вересня 1380 року раннього ранку вони стали у бойовий порядок мiж рiк Дон i Непрядва, готовi зустрiти безбожного ворога.
  В цей самий час з'являється перед Великим Князем iнок Нектарiй, посланий з iншими братiями вiд Преподобного Сергiя, несучи мир i благословiння йому i всьому Христолюбивому його воїнству. Святий старець провидiв духом потребу ще раз укрiпити мужнiсть Великого Князя перед самою битвою i прислав йому в благословiння Богородичну просфору i своєручну грамотку, кiнець котрої зберiг для нащадкiв один з наших лiтописiв. Грамотка ця, радячи Великому Князю битись мужньо за дiло Боже i перебувати у безсумнiвному упованнi, що Бог увiнчає їх дiло щасливим успiхом, закiнчувалась наступним висловом: "Щоб ти, пане, таки пiшов, а допоможе тобi Бог i Трiйця".
  Великий Князь прочитав грамотку, вкусив вiд святої просфори i, здiйнявши руки, громко промовив молитву з чина Панагiї: "Велике iм'я Пресвятої Трiйцi! Пресвята Господиня Богородице, спаси нас! Її молитвами, Христе Боже, i за молитви святих Чудотворцiв Петра i Олексiя i Преподобного iгумена Сергiя помагай нам на супротивнi сили i спаси нас!"
  Швидко рознеслася по полкам звiстка про посланцiв Сергiєвих; в їх особi великий печальник Руської землi як би сам вiдвiдав i благословив Руське воїнство, i цi вiдвiдини в таку важливу i рiшучу для всiх хвилину були настiльки несподiванi, наскiльки ж i благочастно. Тепер i слабкi духом надихнулись мужнiстю, i кожен воїн, укрiплений надiєю на молитви великого старця, безстрашно йшов на битву, готовий покласти душу свою за святу вiру Православну, за свого Князя любого, за дорогу свою вiтчизну.
  З честю вiдпустив Великий Князь посланцiв Сергiєвих i став на високому пагорбi. Перед ним стояли стрункi, неосяжнi ряди вiйськ; легким вiтром розвивались численнi знамена; на яркому осiнньому сонцi блистiли зброя i обладунки; чутнi були гучнi вигуки: "Боже, даруй перемогу Господарю нашому!" При думцi, що багато тисяч цих хоробрих витязiв падуть через кiлька годин як усерднi жертви любовi до вiтчизни, Дмитрiй Iванович в умиленнi преклонив колiна i, здiймаючи руки до золотого образа Спасителя, що сяяв у далечинi на чорному знаменi великокняжому, в останнiй раз гаряче молився за Християн i Росiю.
  Потiм вiн сiв на коня, об'їхав всi полки, надихаючи їх i називаючи воїнiв "вiрними товаришами i милими братами".
  - Готовi голови нашi покласти за Xриста, i вiтчизну, i за тебе, Великий Княже! - вiдповiдали йому з усiх сторiн дружини хоробрих героїв.
  Озброївшись залiзною палицею, Великий Князь виступив з полку вперед, щоб особисто подати приклад iншим i власною особою почати бiй. "Менi належить, - казав вiн, - спiльну з вами пити чашу, чи смерть, чи живот - єдино з вами прийму!" Але настiйливi прохання всiх Руських Князiв i воєвод не вдаватися без потреби в небезпеку i щадити своє дороге життя для спiльної користi ледь втримали його вiд такого великодушного пориву. Тимчасово вiн пiдкорився їх бажанню i залишив за собою тiльки спiльне розпорядження ходом битви.
  Настав грiзний час цiєї битви, котра повинна була вирiшити долю тодiшньої Росiї. Сонце переходить шосту степiнь дня (12-й час, пiвдень); лиш невеликий простiр вiддiляє Руськi передовi полки, при котрих знаходився сам Великий Князь, вiд незлiченних полчищ татарських; вже почались невеликi сутички пiд началом якогось Тулiна... В самий полудень обидва вiйська зiйшлись одне навпроти одного при гирлi рiчки Непрядви... Раптом з татарського боку виїхав вперед богатир величезного зросту, крiпкої статi, страшного вигляду, звали його Челибей Тамир Мурза, а родом вiн був Печенiг. Тщеславий своєю силою, подiбно древньому Голiафу, грiзно потрясав вiн списом i визивав на двобiй кого-небудь з Руських витязiв... Страшно було дивитись на цього велетня, i руськi думали про себе: "Ах, якщо б знайшовся хто-небудь з наших, котрий би вразив його!" I хоч було немало серед них хоробрих воїнiв, але нiхто не зважувався сам, добровiльно, визватись на такий подвиг.
  Пройшло кiлька хвилин напруженого чекання, i ось з полку Володимира Всеволодовича виступає один з Сергiєвих iнокiв - його старанний послушник схимонах Олександр Пересвiт... Пломенiючи ревнiстю по вiрi Христовiй i любов'ю до дорогої батькiвщини, вiн не стерпiв глузування вiд дратiвливого татарина всьому воїнству православному, виїхав вперед i, звернувшись до Великого Князя i iншим Князям, сказав: "Не засмучуйтесь цим нiскiльки: великий Бог наш i велика крiпость його! Гордий татарин не мнить знайти серед нас рiвного собi витязя, але я бажаю з ним перевiдатися, я виходжу проти нього в iм'я Господа Сил! Готовий прийняти вiнець Царства Небесного!"
  Замiсть бронi i шолома Олександр одягнутий був, по завiту свого старця iгумена Сергiя, в схиму ангельського образу; на цiй одежi, на чолi, на грудях i ззаду, було нашито знамення воїна Христового - Господнiй Хрест. Доблесний iнок-воїн, виходячи на єдиноборство, окропив себе святою водою, заочно простився з батьком своїм духовним Сергiєм, простився зi своїм собратом Андрiєм Ослябою, з Великим Князем, з усiма вождями i воїнством православним i голосно крикнув: "Батьки i браття! Простiть мене, грiшного!"
  - Бог тебе простить, благословить i молитвами Сергiя да поможе тобi! - було йому всезагальною вiдповiддю.
  Всi були зворушенi до слiз самозреченням iнока, всi молили Бога, хай поможе йому, як ранiш Давиду на Голiафа. А вiн, в однiй схимницькiй одежi, без лат i шолома, озброєний важким списом, як блискавка полетiв на своєму швидкому конi проти страшного татарина... Почулись голоснi вигуки з тої i другої сторони, обидва суперника зближуються, ударяють один одного важкими списками так крiпко, так громко i сильно, що, здавалось, затряслось саме мiсце їх битви, - i обидва богатирi пали мертвими на землю!...
  Тодi-то "закипiла битва кривавая, заблискотiли мечi гострiї, як блискавки, затрiщали списи, полилась, - оповiдає Святитель Димитрiй Ростовський, - кров богатирська пiд сiдлами, покатились шоломи золоченi пiд ноги кiнськi, а за шоломами i голови богатирськi..."
  Не витримав i Великий Князь, вiн зiйшов з коня великокнязiвського, вiддав його своєму улюбленому боярину (Михайлу Бренку), звелiв йому замiсть себе бути пiд знаменом, а сам дiстав бувший у нього на персях пiд одежою хрест з частинками Животворчого Древа, поцiлував його i кинувся у битву з татарами нарiвнi простими воїнами...
  I багато доблесних Руських воїнiв полягло кiстьми на полi тому. Лiтописи кажуть, що зi ста п'ятидесяти тисяч воїнiв повернулось в Москву не бiльше сорока тисяч; багато воєвод теж поклали свої голови в цьому кривавому бою. Але вдвiчi бiльше побито татар, i битва скiнчилась повною поразкою полчищ Мамая i втечею його самого з поля, усiяного на багато верст трупами ординськими.
  Мiж тим як тривала грiзна битва Куликовська, в обителi Живоначальної Трiйцi святий iгумен Сергiй зiбрав всю свою братiю i пiдносив Богу молитви сердечнi за успiх великої справи. Тiлом стояв вiн на молитвi у храмi Пресвятої Трiйцi, а духом був на полi Куликовому; прозрiваючи очима вiри все, що вiдбулося там, вiн, як очевидець, повiдав передстоявшiй братiї про поступовi успiхи нашого воїнства; вiд часу до часу вiн називав павших героїв по iменi, сам приносив за них заупокiйнi молитви i наказував те ж робити братiї. Нарештi вiн сповiстив їм повну поразку ворогiв i прославив Бога, поборюючого руськiй зброї.
  Ми маємо пiдставу вважати, що цим не обмежилось пiклування великого печальника землi Руської в тяжку годину Мамаєва нашестя про умиротворення рiдної землi. Куликовська битва настiльки обезсилила Руське вiйсько, що йому треба було дати вiдпочинок, а у Московського Князя, як ми вже бачили, тодi було немало ворогiв i крiм татар. На одному пергаментному рукописi, що зберiгається в бiблiотецi Троїцької Лаври, писанiй саме в 1380 роцi, в тревожнi днi боротьби з Мамаєм, залишилась наступна приписка:
  "В... ночi мiсяця септебрiя в 21 день в пяток на память апостола Кондрата по литургiї почата бисть писатися... Симоновським приїздив. Во тойже день келарь поїхав на Рєзань. Во тойже день чернеця увiщали. Во тойже день Iсакiй Андренков приїхав до нас. Во тойже день вiсть приде яко литва грядуть з агаряни... во тойже (день) придоша двi телiзi со мнозем скрипiннєм в 1 час ночi".
  "Вчитуючись у цей запис, - каже один дослiдник старовини, - невiльно помiчаєш в нiй нарис для пам'ятi чогось такого, що здавалось автору обильними наслiдками, невiльно вбачаєш тiсний зв'язок мiж уривочно намiченими подiями дня" Хто цей Симоновський? Треба думати, що не хто iнший, як Симоновський настоятель, майбутнiй святитель Ростовський, святий Федiр, племiнник i учень Преподобного Сергiя. Яким чином приїзд святого Федора мiг визвати вiд'їзд келаря в Рязань?... Все дiло поо записi уявляється так: святий Федiр приїхав пiсля обiднi, прямо направився до Преподобного Сергiя, про щось переговорив з ним. Позвали келаря, дали йому якесь доручення. Келарь поспiхом зiбрався i вiдправився у Рязань; за ним чи з ним, здається, назад виїхав святий Федiр, як показує слово приїзджав, на вiдмiну вiд слова приїхав. Приїхав пiзнiше, вже пiд вечiр. Iсакiй Андрейков i привiз, мабуть, звiстку про Литву i Агарянах; до ночi звiстка ця поширилась в неяснiй формi i заставила злякатись "многого скрипiння" двух возiв серед ночi. Отже, приїзд Симоновського настоятеля був у важливiй i спiшнiй справi, з дорученням вiд кого-то з Москви. Вiд кого ж? Великий Князь в той час стояв зi своїм переможним воїнством в Коломнi, в Москвi залишались його жона i Митрополит Кипрiан. Дуж ймовiрно, що Святитель Кипрiан при звiстцi про рух Литовцiв зважився вiдвернути зiткнення Великого Князя, в усякому разi, з Олегом Рязанським, але, не надiючись на власний авторитет, як ще тiльки що вступивший на митрополiю, звернувся для цього за пiдтримкою великого старця Божого Преподобного Сергiя за посередництво свого друга - його племiнника святого Федора. I ось Преподобний Сергiй той же час посилає в Рязань свого келаря. I не даремно було це посольство - лiтопис говорить про розкаяння Олега, хоч i ненадовго; ще сильнiше переконання троїцького келаря подiяли на Рязанських бояр, i Олег, готовий перше "кому Господь Бог поможе, до того" i сам "з войовничi показати", стало бути, мавший наготовi вiйсько, тепер "вiдбiжа вiд града свого Рязанi i побiжа", одинокий, "ко Ягайлу, князю Литовському". Чи можливо, щоб Олег, маючи близьку допомогу вiд Литви, злякався 40-тисячного залишку Московської ратi, якщо i сам Донський ретельно оминав всякий привiд до зiткнення, якщо одна звiстка: "Литва грядуть" заставляла тодi тремтiти Москвичiв? Очевидно, Олег боявся не Донського, а того враження, котре зробив келар Сергiєвий в Рязанi. Так ось кому зобов'язана Русь своїм спасiнням i пiсля знаменитої Куликовської битви, коли її вороги уважно слiдкували за нею, готовi скористатися її послабленням вiд великого бою з Мамаєм! I тут Преподобний Сергiй явився заступником Русi, i тут вiн попередив страшне кровопролиття, тим бiльш страшне, що це було б пролиття кровi рiдної, братської, руської ж кровi...
  Так можна зробити висновок на основi вищезгаданої короткої приписки на лаврському рукописi.
  Повернувшись в Москву i розпустивши по домам воїнiв-переможцiв, Великий Князь Димитрiй Iоаннович, прозваний за цю перемогу Донським, зi своїм братом i сподвижником Володимиром Андрiєвичем, отримавшим прiзвисько Хороброго, знову прибув в обитель Живоначальної Трiйцi, щоб вiддати подяку сильному в бранях Господу, особисто розповiсти великому старцю про Богодаровану перемогу i разом подякувати йому за теплi молитви i за помiч, яку виказали його ратники, вiд ангельського лика данi. Радiсне було це побачення благовiрного князя зi святим старцем! Преподобний зустрiв його у святих ворот обителi зi святими iконами i святою водою i, осiнивши його хрестом, поздоровив з перемогою. Великий Князь повiдав старцю про хiд битви, розповiв i про геройську смерть доблесного його послушника Олександра Пересвiта, примовивши: "Якщо б, отче святий, твiй послушник Пересвiт не убив татарина-богатиря, скiльки б багато iспило вiд нього чашу смертельну! I без цього велика кiлькiсть християнського воїнства iзбита татарами, помолись про них, чесний отче!".
  В буття своє на цей раз в Троїцькiй обителi Великий Князь звелiв спiвати панахиди i служити заупокiйнi лiтургiї по всiм убiєнним на Куликовому полi. Це поминання звершується i тепер щорiчно по всiй Православнiй Росiї пiд iменем Дмитрiєвської Суботи, перед 26 числом жовтня (день Ангела Великого Князя Димитрiя Iоанновича), i, звiсно, установлено не без наради з Преподобним Сергiєм. Може бути, тому що нiде воно так не звершується так торжественно, як в Троїцькiй Сергiєвiй Лаврi, причому поминаються по iменi всi головнi подвижники цього бою, i в числi їх схимонахи Олександр Пересвiт i Андрiй Ослябя.
  В цi вiдвiдини Великий Князь надiлив монастир Сергiєвий щедрими дарами, роздав багато милостинi народу, котрий зiбрався зi всiх навколишнiх сiл назустрiч йому, уклав для Преподобного Сергiя i його братiї багату трапезу, в котрiй i сам приймав участь зi всiми своїми супутниками, i з радiсним духом повернувся в Москву. В подальшому вiн виконав i обiтницю свою: при пособництвi Преподобного Сергiя ним був побудований Строминський Успенський монастир на рiчцi Дубенцi, де першим настоятелем був учень Преподобного Сергiя Савва одноокий; не забуто було i мiсце славної перемоги над Мамаєм - на Куликовому полi теж був побудований монастир на честь Рiздва Богородицi на тому мiмцi, де тепер село Монастирщина. В церквi цього села i досi зберiгаються як дорогоцiнна святиня простi дерев'янi царськi ворота, дуже невеликого розмiру, за переказом, пожертвуванi сюди Богоносним Сергiєм.
  Не встигла Руська земля оправитися вiд страшних втрат в Куликовську битву, як з'явився новий ворог - Тохтамиш. Розбивши Мамая i оволодiвши престолом в Золотiй Ордi, вiн став вимагати собi покори вiд Руських Князiв. Деякi прийняли його послiв, але в Москву цi посли не зважились iти: татари не забули ще Куликовської поразки. Тодi Тохтамиш зважився розiгнати цей страх i двинувся на Москву окольними шляхами, оминаючи зустрiч з Великим Князем, котрий поспiхом збирав вiйсько на Костромi, Переяславлi i iнших мiстах. 23 серпня 1382 року Тохтамиш раптово з'явився пiд Москвою. Захисту не було - Москва пала. Новозаснованi монастирi: Чудов, Симонов, Андронiєв i iншi - були розоренi. Можайськ, Звенигород, Руза, Боровськ, Дмитров були спустошенi... Преподобний Сергiй на цей час вiдiйшов з своєї обителi у Твер, куди виїхав i Митрополит Кипрiан. Але ворожа рука не торкнулась пустелi Сергiєвої. Тохтамиш так само скоро пiшов, як i прийшов: Великий Князь заходив йому ззаду...
  
  ГЛАВА XVI. УМИРОТВОРИТЕЛЬ КНЯЗIВ (1358 - 1391)
  
  << ГЛАВА XV | ЗМIСТ | ГЛАВА XVII >>
  
  Любов Великого Князя Димитрiя до святого старця. Преподобний Сергiй благословляє новохрещеного "державця" Терновського iконою. Святий iгумен на служiннi вiтчизнi. Його подорож у Ростов. Закриття церков у Нижньому Новгородi. Святой игумен на служении отечеству. Его путешествие в Ростов. Закрытие церквей в Нижнем Новгороде. Домагання Тверського Князя. Олег Рязанський. Сила слова Сергiєва. Посилення Москви. Кончина Донського i його духовний заповiт. Преподобний Сергiй - охоронець i споручник самодержавства Руських Господарiв.
  Радуйся, маючий владу влади тьми перемагати,
  Радуйся, начальствуючих наставивий богоугодно управляти.
  Акафiст 2. Iкос 1
  Пiсля згаданих подiй 1380 року обитель Сергiєва стала ще бiльш близька серцю Великого Князя Димитрiя Iоанновича. Позбувшись в Святителi Олексiї батька i благодiйника, вiн всiєю душею прихилився до смиренного iгумена Радонiзького. В ньому вiн знайшов мудрого порадника i теплого молитовника, до нього не раз звертався за допомогою у справах державних, його запрошував бути восприємником при купелi святого хрещення дiтей своїх - Юрiя (народженого 26 листопада 1374 року) i Петра (народженого 1385 року червня 29). По смертi Митяя вiн обрав собi в духовники племiнника i учня Преподобного Сергiя - iгумена Феодора Симоновського, котрий хрестив i його сина Андрiя (народженого в 1382 роцi серпня 14, ймовiрно Федiр в цьому випадку замiнив Сергiя, що знаходився в цей час у Тверi). Прикладу Великого Князя слiдували Серпуховський Князь Володимир Андрiйович (Преподобний хрестив у нього сина Iвана в 1381 роцi) i декотрi iншi удiльнi Князi i бояри; "думка, по справедливому зауваженню, святителя Фiларета, достойна мужiв, розумiючих силу християнських настанов, - обирати у восприємники випробуваного духовного наставника i молитовника".
  В 1384 роцi до Великого Князя Димитрiя з Прусiї приїхав служити "державець" Терновський Воєйко Войтегович у супроводi ста п'ятидесяти чоловiк Сербiв, Болгар i Прусакiв. Воєйко був родом з Болгарiї, з мiста Тернова; по смертi батька залишив город Тернов своєму брату Фрiанду, вiн переселився спочатку у Прусiю, де був також маєток його батька, а звiдти прибув у Росiю. По своєму вiросповiданню вiн належав до Апполiнарiєвої єресi; святитель Кипрiан переконав його прийняти православну вiру, i Великий Князь звелiв дядьку своєму, Князю Андрiю Iвановичу, восприяти його вiд святої купелi. Священнодiйство хрещення i миропомазання звершував сам святитель Кипрiан з приєднавшимся тодi в Москвi Преподобним Сергiєм в церквi Архангела Михаїла, в Чудовому монастирi, причому Преподобний iгумен Сергiй благословив новохрещеного Прокопiя Воєйкова iконою Святителя Миколи Чудотворця, а митрополит Кипрiан - золотим хрестом зi святими мощами, прикрашеним дорогоцiнними камiннями i перлами. Переказ цей записаний у книзi родоводу рода Воєйкових, а устний переказ додає, що Преподобний Сергiй виразив при цьому свою волю, щоб ця iкона передаваєма була з роду в рiд, вiд отця до сина, до тих пiр, поки рiд Воєйкових буде продовжуватись по прямiй лiнiї, а у випадку припинення роду iкона була б повернута в обитель його, "якщо милiстю Божою ця обитель буде iснувати до того часу". Переходячи з роду в рiд, благоговiйно чтима iкона Святителя Миколи нарештi дiйшла до останнього в роду Воєйкових - Сергiя Феодоровича Воєйкова, котрий, будучи зовсiм самотнiм, визнав боргом совiстi виконати заповiт Преподобного Сергiя i в 1895 роцi повернув благословiння угодника Божого в його рiдну обитель. Тепер ця свята iкона знаходиться в пiвденному притворi Троїцького собору, де, за його переказом, була келiя Преподобного Сергiя, i перед нею горить невгасима лампада. Вона покрита золотою ризою i прикрашена перлами i дорогоцiнними каменями.
  Неспокiйний, тривожний був то час. Читаючи лiтописнi розповiдi, постiйно зустрiчаєш вiдомостi, що такий-то князь поїхав у Орду добувати собi титул великокнязiвський, iнший розорив або зовсiм вiдняв удiл сусiда, третiй пiдговорив Литву або тих же татар iти раттю на Москву... Кров лилась потоками в цих сварках i мiжусобицях князiвських, i тiльки мудре, власне слово Святителiв да таких великих подвижникiв, як Преподобний Сергiй, стримувало князiв, i то не завжди, вiд цих гибельних усобиць i кровопролитних воєн. Так, є свiдчення, що ще в малолiтнiсть Донського героя, за життя Великого Князя Iоанна Iоанновича, в 1358 роцi, Преподобний Сергiй подорожував в своє рiдне мiсто Ростов, щоб вмовити Ростовського Князя Костянтина Васильовича визнати над собою владу Великого Князя Московського. В 1363 роцi ми бачимо святого iгумена знову подорожуючим у Ростов на "богомiлля до ростовських чудотворцiв"; спiвставляючи цю подорож, з одного боку, з тим, що ходити на богомiлля, хоч би i по святим мiсцям, без особливої потреби i приводу, здається, не було в правилах Преподобного Сергiя, з iншої - з повiдомленням лiтописцiв, що Ростовський Князь в 1360 роцi виходив собi в Ордi грамоту, щоб самовiльно розпоряджатися в своєму удiлi, думають, що Преподобний Сергiй приходив у Ростов не на богомiлля тiльки, але мав ще доручення переконати старого Ростовського Князя нiчого не задумувати для шкоди Великого Князя Московського. Дiйсно, ми бачимо, що Князь Костянтин зобов'язався пiсля цього бути в повнiй залежностi вiд Великого Князя Московського.
  Пройшов рiк, i пустельник - примиритель Князiв - знову змушений був вiдправитись в путь, на цей раз уже в Нижнiй Новгород. Справа була так: по смертi Великого Князя Iоанна Iоанновича, в 1359 роцi, Суздальський Князь Димитрiй Костянтинович добув собi у хана великокнязiвський ярлик. Честолюбний Князь зовсiм не чекав, щоб малолiтнiй Князь Московський (Димитрiю Iоанновичу було тодi всього 9 рокiв) зважився вiдбивати в нього цей титул. Не бачучи можливостi вiдстояти права Димитрiя Iоанновича своїм особистим впливом, мудрий вихователь юного Князя Святитель Олексiй благословив Димитрiя Костянтиновича у Володимирському соборi, але з уваги до пророчого слова Святителя Петра вiдносно майбутньої величi Москви i з любовi до роду Калити вiн не згодився перенести митрополичий престол з Москви у Володимир. Цiлком розумiючи всю небезпеку для тiльки що починавшої тодi складатися єдинодержавної влади Московського Князя, Святитель спонукав молодого Князя вiдправитись в Орду, щоб там дорогими подарунками повернути собi у хана Велике Княжiння. Ця подорож увiнчалось бажаним успiхом, i Суздальський Князь змирився. Але скоро хан Мурат, затвердивший Димитрiя Московського на Великому Княжiннi, помер, i Суздальський Князь спробував знову оволодiти великокнязiвським титулом: вiн зайняв було Володимир, але через тиждень був вигнаний звiдти Димитрiєм Московським. Цей великодушний юнак Князь дозволив переможеному супернику спокiйно володiти своїм Суздальським удiлом i через те так прихилив до себе останнього, що коли син Суздальського Князя Василь Димитрiєвич привiз батьку з Орди ярлик на Велике Князiвство, то благорозумний батько вiдмовився вiд нього добровiльно на користь Князя Московського. Через два роки, у 1366 роцi, Князь Суздальський видав за Московського Князя Димитрiя свою дочку, благочестиву княжну Євдокiю, i з того часу став назавжди вiрним союзником Великого Князя. Але брат його, Борис Костянтинович, не захотiв визнати влади Московського Князя i самовiльно захопив у брата Нижнiй Новгород. Димитрiй Суздальський жалiвся на нього Московському Князю. Не бажаючи прибiгати до кровопролиття, Великий Князь просив Святителя Олексiя послати Преподобного Сергiя у Нижнiй, щоб визвати Бориса у Москву. Сергiй виконав послух, але Борис не послухався його i в Москву не пiшов. На вмовляння Сергiя вiн вiдповiдав, що Князiв судить лише Бог, що вiн знає тiльки хана, котрий утвердив за ним Нижнiй Новгород, i бiльше не бажає пiдкорятися нiкому. Приходилось змиряти гордого Князя бiльш строгими мiрами. По данiй вiд Митрополита владi Преподобний Сергiй зачинив всi храми у Нижньому, Богослужiння припинилось. Борис вимушений був пiдкоритися, тим бiльш що з Москви пiд начальством його брата, Димитрiя Суздальського, прийшла сильна рать. I Борис вийшов на зустрiч брату з повинною. Це було у 1365 роцi.
  Особливо багато клопотався через великокнязiвський ярлик Тверський Князь Михайло Олександрович. Вiн не раз подорожував у Орду, не раз нападав на кордони Московськi, два рази вiн пiднiмав проти Великого Князя Димитрiя Ольгерда Литовського, котрий був одружений з родною сестрою Михайла; обидва рази Ольгерд пiдступав до самої Москви i спустошував її околицi. Щоб покласти край пiдступам Тверського Князя, Великий Князь Московський вимушений був знову подорожувати в Орду (1371 рiк), де отримав нове пiдтвердження свого великокнязiвського достоїнства. В цю подорож проводжав його до Оки Митрополит Олексiй. Вважають, що умиротворенню Тверського Князя з Московським сприяв своїм благодатним словом iгумен Радонiзький.
  Другий неспокiйний сусiд Московського Князя був Олег, Князь Рязанський. Хитрий i пiдступний, вiн не раз порушував договори, входив у зносини то з Ольгердом i Тверським Князем, то з Мамаєм i Тохтамишем. Великий Князь не раз посилав до нього довiрених осiб з мирними пропозицiями, але Олег не хотiв i чути про мир. Тодi Великий Князь призвав Преподобного Сергiя i особисто просив його прийняти на себе труд переконати упрямого Князя Рязанського до примирення. Пiзньою осiнню 1385 року смиренний старець вiдправився, по своєму звичаю пiшки, до Рязанi. Олег вже багато чув про Радонiзького iгумена - ще п'ять рокiв тому вiн не зважився приєднатися до полчищ Мамая тiльки тому, що Московський Князь отримав вiд Преподобного Сергiя благословiння на битву з Мамаєм, - i тепер радий був бачити святого старця своїм гостем i благословитися у нього. Лагiднi поради Богомудрого Сергiя змягчили серце суворого Князя Рязанського, i вiн щиросердо вiдкрився Преподобному в своїх помислах i "взяв з Великим Князем Димитрiєм вiчний мир i любов в рiд i рiд". Цей мир в подальшому скрiплений був сiмейним союзом: син Олега Федiр взяв за себе дочку Великого Князя Софiю Димитрiвну.
  Так, при неусипному пiклуваннi i батькiвському керiвництвi Святителя Олексiя i дякуючи дiяльнiй участi iгумена Радонiзького, Преподобного отця нашого Сергiя, поступово виростала влада Великого Князя Московського, а пiд її знаменем стала поступово об'єднуватись i Руська земля, обезсилена роздорами удiльних Князiв. Мало-помалу цi Князi звиклись з думкою про необхiднiсть пiдкоритися владi Московського Князя, а в народi пробуджувалась свiдомiсть необхiдностi сплотитися разом, аби спiльними силами скинути з себе ненависне iго татарське. Бог знає, чи мiг би досягнути якого-небудь успiху в цiй великiй справi Великий Князь Московський, залишений на самого себе, без сприяння Церкви в особi таких святих мужiв, сповнених духу i сили, якими були угодники Божi Митрополит Олексiй i Богоносний Сергiй, iгумен Радонiзький.
  Преподобний Сергiй був присутнiм при кончинi i похованнi згасшого у розквiтi лiт Великого Князя Димитрiя Iоанновича, вiн помер у 1389 роцi, 19 травня. В його прекрасному по духу християнському заопвiтi не можна не вiдчувати духа Сергiєвого. "Ви, дiти мої, - говорив благочестивий Князь, - живiть заодно, а матерi своєї слухайтесь в усьому... Кому що дасть вона, то тому i є; дiти мої з волi її не вийдуть... Котрий син не стане слухатися матерi своєї, на тому не буде мого благословiння... Ось я вiдхожу до Богаi вас доручаю Боговi i матерi вашiй, пiд страхом її будте завжди... Бiйтеся Бога, бояр своїх любiть, будьте привiтнi до всiх своїх слуг. А ви, бояри, знайте мiй звичай i нрав: я народився у вас на очах, при вас я зростав, з вами ходив на ворогiв, з вами свою вiтчизну захищав... Я любив вас i дiтей ваших, з вами подiляв радiсть i горе... Згадайте, що говорили ви менi завжди: "На службi тобi i дiтям твоїм ми повиннi скласти i свої голови". Будьте ж вiрнi слову своєму, послужiть Княгинi моїй i чадам моїм, повеселiться з ними в їх радостi, не залиште їх i у час скорботи..." Так говорив умираючий Донський герой, а в своїй духовнiй грамотi вiн назавжди заповiдав своїм дiтям i потомству своєму, щоб пiсля батька наслiдував великокнязiвський престол старший син його, крiм других осiб, старших у роду, i таким чином встановив новий порядок успадкування престолу, не допускавший нiяких суперечок i претензiй з боку братiв спочилого Великого Князя. I ось охорону цiєї настiльки важливої настанови, котрiй не тiльки Москва, але i вся Росiя навiки зобов'язана укрiпленню єдиної самодержавної влади, було ввiрено Промислом Божим не кому iншому, як великому печальнику землi Руської Преподобному Сергiю! Його дорогоцiнний для нас пiдпис прикрашає i скрiпляє це велике по своєму значенню державне законоукладення, котрому у 1889 роцi, травня 19, виповнилось рiвно п'ятсот рокiв... "Як не визнати, - зауважує один уважний до шляхiв Промислу Божого дослiдник, - як не визнати в цьому особливого благословiння Божого до Самодержавства i до всiх вiрних цьому синiв Росiї! Руський народ так i зрозумiв це i до цього в особi Преподобного Сергiя шанує особливо великого i сильного молитовника за свого Самодержавного Царя, Його Августiйшу Дружину i старшу Богорослинну гiлку, iменовану, на вiдмiну вiд всiх iнших, Господарем Наслiдником Цесаревичем".
  
  ГЛАВА XVII. БЛАГОДАТНИЙ СТАРЕЦЬ
  
  << ГЛАВА XVI | ЗМIСТ | ГЛАВА XVIII >>
  
  Два види духовного хреста. Променi благодатi. Душа пiсля перемоги над пристрастями. Заочне привiтання святих. Викритий на ласощах слуга. Благодатний пломiнь з руки старця. Небесний спiвслужитель. Причастя небесним вогнем. Небесна Гостя. Її дивна обiтниця. Тремтячий учень. Радiсть святих. Сумнiваючийся грек. Його надоумлення. Покараний кривдник. Святолiпний образ святого старця. Нашi духовнi предки i ми.
  Радуйся, Духа Святого обитель...
  Iкос Мiнеї
  Радуйся, святиням чисте i непорочне житло.
  Акафiст 1. Iкос 2
  Святi отцi строго розрiзняють в духовному життi двi ступенi, два стани - хрест дiяльний i хрест споглядальний. Перший стан є страдний, багатоскорботний, вузький шлях хреста, час подвигу, зусиль i боротьби з самим собою - зi старою людиною i з ворогами спасiння - миром i дияволом. Другий стан є успокоєння серця в Бозi, глибокий мир душi, Христовою благодаттю перемiгшої пристрастi, очищеної, просвiтленої i в таємничому спiлкуваннi з Богом знайшовшої ще тут, на землi, залог блаженства небесного. Перший шлях є спiльний, для всiх спасаємих неминучий; другий - шлях тiльки особливих обранцiв благодатi, про котрий святi отцi не дозволяють i мрiяти тому, хто не очистив серця вiд пристрастей. Нам, пристрасним, нiколи не збагнути своїм воiстину ослiпленим розумом дивної таємницi облагодатствованого стану душi оновленої, освяченої, вiдновленої в своїй первiснiй Богоподiбнiй красi i досконалостi. Цей свiт для нас, грiшних, сокровенний, свiт, в котрому дiють свої закони, не пiдходячi пiд нашу земну мiрку, пiд мiрку нашого обмеженого розумiння, i ми можемо спостерiгати тiльки зовнiшнi прояви цього небесного ще на землi, одухотвореного ще у плотi стану святих Божих обранцiв; ми можемо благоговiйно спостерiгати тiльки тi слабкi променi їх свiтлої, Богоподiбної чистоти, котрi проти їх волi як би прориваються назовнi в їх незвичних вчинках, словах i рухах. Ударяючи в наше пристрасне серце теплотою благодатi, вони вражають i смиряють наш розум незвичним для нього сяйвом iншого, вищого порядку речей i ваблять нашi душi до цих дивних обранцiв благодатi...
  I Преподобний отець наш Сергiй пройшов спiльним шляхом скорбот i подвига хрессного, перш нiж явився тим дивним, благодатним чоловiком, котрим ми бачимо його у другiй половинi i особливо в останнi роки його життя. Ми бачили його в подвигу i боротьбi, в боротьбi неустанiнй, для свiту незрозумiлiй, але для Христового послушника неминучiй. Перемога нарештi здобута. Стихли пристрастi. Вбито себелюбство, повалений в прах iдол плотоугодництва, не смiє пiдступитися свiт зi своїми соблазнами. "Рубище прикривало його святе тiло, - говорить митрополит Платон, - тiсна хижа була спiвбесiдницею в його Богомисленнi, i звичайна палиця пiдкрiпляла подвигами добродiйства ослаблену плоть. Але його дух був виповнений достатком благодатi, його серце вкушало тi солодощi, котрих смак є смак манни тваринної i нетлiнної". У смиренному серцi подвижника тихо сяяв невимовне свiтло благодатi Божої, зiгрiваючи все його духовне єство. Йому предостатньо наданi всi дари Божiї - i дар чудотворний, i дар пророцтва, i дар утiхи i напоумлення, поради i розуму духовного. Для його духовного погляду як би не iснує нi перепон природнiх, нi вiдстанi, нi самого часу - вiн бачить далi вiдстояче як близько iснуюче, бачить майбутнє як би теперiшнє... Ми вже говорили про те, як прозорливий старець передбачив нездiйсненнiсть мрiй гордого Митяя, як вiн успокоїв поле битви. Ось ще випадки цiєї дивної прозорливостi старця, записанi, записанi його преподобним учнем.
  В 1390 роцi просвiтитель Пермiї, святий Єпископ Степан, подорожував у Москву. Шлях його лежав мимо славної обителi Сергiєвої, всього в десяти верстах вiд неї, i святому Степану дуже захотiлось видiтися зi святим її iгуменом. Але обставини вимагали спiшити у столицю, i вiн вирiшив вiдвiдати Преподобного на зворотньому шляху. I ось, порiвнявшись з обителлю, святий Єпископ прочитав "Достойно є яко воiстину..." i здаля поклонившись в ту сторону, де стояла обитель Сергiєва, проказав: "Мир тобi, духовний брат мiй!"
  Правдиво кажуть, що "серце серцю звiстку подає". Так буває iнколи навiть з нами, грiшними, а серця Божих ще бiльше пов'язанi союзом любовi i тому ще швидше вiдзиваються на привiтання любовi. Преподобний Сергiй сидiв за трапезою з братiєю, раптом вiн встає з-за стола i пiсля короткої молитви робить поклон на захiд, тихо промовивши: "Радуйся i ти, пастир Христового стада, i мир Божий хай перебуває з тобою!"
  Братiя були дуже здивованi таким незвичним вчинком свого iгумена, бiльш досвiдченi старцi зрозумiли, що вiн мав яке-небудь видiння, i по закiнченнi трапези запитали його про те, що трапилось. Преподобний не приховав вiд них свого духовного видiння. "В цей самий час, - сказав вiн,- Єпископ Степан на шляху у Москву зупинився проти нашого монастиря i поклонився Святiй Трiйцi i нас, смиренних, благословив".
  Преподобний Сергiй назвав навiть мiсце, де це вiдбулось, i деякi з братiї одразу поспiшили туди i ще застали там людей, що супроводжували Святителя Степана. Троїцькi iноки запитали їх, як була справа, i, почувши їх розповiдь, прославили Бога, прославляючого їх святого старця даром прозорливостi.
  Пам'ятником цього незвичного взаємного привiтання святих друзiв служить i понинi кам'яна часовня на 11-й верстi Московської дороги, з великим дерев'яним хрестом на тому мiсцi, де зупинявся Святитель Степан Пермський. А в обителi Преподобного Сергiя i до цих пiр свято зберiгається, у спогад цiєї заочної зустрiчi святих, такий звичай: пiд час трапезування, перед останнiм блюдом, ударяють у колокольчик, братiя встає i черговий iєромонах промовляє: "Молитвами святителя Степана i Преподобного Сергiя, Господи Iсусе Христе, помилуй нас!" - пiсле чого всi сiдають закiнчувати трапезу.
  Ось iнший випадок прозорливостi старця. Серпуховський Князь Володимир Андрiйович, син Князя Андрiя Радонiзького, у вотчинi котрого знаходилась обитель Сергiєва, часто сам вiдвiдував Преподобного Сергiя, а iнколи посилав йому у подарунок що-небудь з житейських потреб. Раз вiн послав свого слугу з їстiвними припасами для утiшення братiї. Дорогою слуга спокусився i тихцем щось з'їв з посланих Князем гостинцiв. Ось вiн являється до святого iгумена, але прозорливий старець не приймає вiд нього подарункiв Князя. Слуга запитує, боячись гнiву князiвського, тодi Преподобний каже йому: "Навiщо ти, брате мiй, послухався ворога? Навiщо спробував наїдкiв, котрi тобi без благословiння не належало їсти?" Викритий слуга впав у ноги святому старцю i зi сльозами став просити у нього прощення, визнаючи провину свою. Тiльки тодi Преподобний Сергiй прийняв вiд нього гостинцi, простив його i вiдпустив з миром, доручив передати благовiрному Князю подяку за його любов i благословiння вiд обителi Пресвятої Трiйцi.
  Але не в прозорливостi тiльки давала себе видiти благодать Божа, що жила в святiй душi Радонiзького iгумена. Для тих, чиї очi духовнi були чище, хто сам йшов по слiдам святого старця в подвигах духовних, - для дiйсних учнiв Богоносного Сергiя було дано видiти високий благодатний стан його душi у чуттєвих образах, i особливо в тi священнi хвилини, коли свята душа старця якби вiдрiшалась вiд всього видимого свiту i, вся полум'янiюча любов'ю до Господа, уносилась до Нього всiм духовним єством свої. Це були святiйшi хвилини звершення ним Божественної лiтургiї.
  Так, коли один з улюблених учнiв його, Преподобний Iсакiй, любитель безмовностi, просив святого старця благословити його на подвиг повного мовчання, то вiн сказав йому: "Якщо бажаєш, чадо, безмовствувати, то завтра, коли звершимо Божественну лiтургiю, стань у пiвнiчних дверей, i там я благословлю тебе". Старець бажав благословити учня саме пiсля лiтургiї, пiсля причастя Святих Христових Таїн, коли сам вiдчував у собi особливу дiю благодатi БОжої, - бажав так тому, що самий подвиг мовчання такий високий i такий багатотрудний зi сторони спокус ворожих, що потрiбно було огородити учня вiд цих спокус особливою молитвою.
  На наступний день, по слову iгумена, Iсаакiй зустрiв його у визначеному мiсцi; Преподобний Сергiй осiнив його хресним знаменням i сказав: "Господь хай виконає бажання твоє!"
  I ось в саму хвилину благословiння Iсаакiй бачить, що чудний пломiнь виходить вiд руки благодатного старця i обiймає його, Iсаакiя.
  I з тої хвилини, огороджений молитвами старця, учень вступив у обраний ним подвиг; i якщо iнколи мовчальник хотiв би тихо вимовити яке-небудь слово, i тодi забороняла йому це молитва Сергiєва; i мовчки перебував Iсаакiй до кiнця днiв своїх, по слову Божественного Писання: яко глух не чув i яко нiмий не вiдкривав вуст своїх (Пс. 37, 14).
  В iнший час Преподобний Сергiй звершував Божественну лiтургiю разом з братом своїм Степаном i племiнником Федором, вже посвяченим тодi у сан пресвiтерський. Мовчальник Iсаакiй стояв у церквi. Раптом вiн бачить в алтарi четвертого, чудного образом мужа, спiвслужачого цим трьом i сяючого незвичним свiтлом, в блискучих ризах... В малому входi з Євангелiєм чудний муж йшов слiдом за Сергiєм, i обличчя його сяяло, як сонце, так що Iсаакiй не мiг навiть дивитись на нього... Це чудне видiння вiдкрило йому вуста, i вiн звернувся до стоячого бiля нього благоговiйного старця Макарiя з питанням: "Що це за чудне видiння, отче? Хто цей дивний муж?"
  Макарiй i сам був вражений чудом i вiдповiдав: "Не знаю, чадо, але i мене обiймає страх... Хiба не прийшов який священнослужитель з Князем Володимиром?".
  А Князь Володимир Андрiйович гостив тодi в обителi, i тут же, в церквi, стояв його боярин. Iноки запитали його, чи немає священнослужителя з Князем? Боярин сказав, що немає. Тодi блаженнi учнi Сергiєвi зрозумiли, що з їх аввою служить Ангел Божий, адже "Ангели люблять собi подiбних".
  Лiтургiя закiнчилась, i чудний оний муж став невидимий. Обидва учнi, удостоєнi видiння, знайшовши зручну хвилину, наодинцi запитали Преподобного про його таємничого спiвслужителя. Смиренний старець спочатку ухилявся вiд пояснень. "Що чудове бачили ви, дiти мої? - говорив вiн, - служив брат мiй з сином своїм i з ними я, недостойний, а ще нiкого з нами не було". Але учнi не переставали вмовляти його: "Господа ради не скрий вiд нас, чесний отче, адже ми своїми очима бачили четвертого, точно Ангела Божого, служившого з тобою". Тодi Преподобний сказав їм: "Дiти мої любi! Якщо вже Сам Господь Бог вiдкрив вам цю таємницю, то чи можу я сховати її вiд вас? Той, кого бачили ви, дiйсно Ангел Господнiй; i не тепер тiльки, а i завжди, коли я звершую Божественну лiтургiю, менi, недостойному, буває таке вiдвiдання. Але ви строго бережiть це в тайнi, поки я живий".
  А ось i ще неложний свiдок благодатного видiння, - це блаженний Симон екклезiарх, муж випробуваного добродiйства, про котрого з похвалою вiдзивався сам Преподобний Сергiй. Одного разу, коли святий iгумен звершував Божественну лiтургiю, вiн бачив, як небесний вогонь зiйшов на Святi Тайни у хвилину їх освячення, як цей вогонь ходив по святому престолу, озаряючи весь алтар, обвиваючись навколо святої трапези i оточуючи всього священнодiючого Сергiя. А коли Преподобний хотiв причаститися Святих Таїн, Божественний вогонь звився, "як би деяка чудова завiса", i ввiйшов всередину святого потира. Таким чином, угодник Божий причастився цього вогня "неопально, як ранiше купина неопально горiвша".
  Жахнувся Симон вiд такого видiння i в тремтiннi безмовствував, але не сховалось вiд Преподобного, що учень його сподобився видiння. Причастившись Святих Христових Таїн, вiн вiдiйшов вiд святого престола i запитав Симона: "Чого так устрашився дух твiй, чадо моє?"
  - Я видiв благодать Святого Духа, дiючу з тобою, отче, - вiдповiдав той.
  - Дивись же, нiкому не говори про те, що ти бачив, поки Господь не покличе мене з цього життя, - заповiдав йому смиренний авва.
  Довго було би розповiдати, зауважує списатель житiя Сергiєвого, про багатьох других знаменнях, в котрих по рiзноманiтнiй потребi втiхи i напоумлення рiзноманiтно являлась перебуваюча з блаженним Сергiєм благодать Духа Господнього, але не повинно замовчати ще про одне чудове видiння, котре не тiльки самого Сергiя виповнило утiхою, але i всiх перебуваючих в його Лаврi не перестає виповняти сердечною радiстю, надiєю i вдячнiстю до Господа Бога. "Сама Цариця Небесна, супроводжена ближнiми Царя царствуючих, низходила в його святе усамiтнення, щоб утвердити в його пустелi благословiння неба, котре, протягом часу, ворожi сили свiту, при всiй видимiй їх могутностi, марно пробували зруйнувати". Ось що оповiдає про цi вiдвiдини Небесної Гостi преподобний Єпiфанiй.
  Одного разу, в глибоку нiч Преподобний Сергiй звершував своє келiйне правило i перед iконою Богоматерi спiвав Акафiст, що вiн робив, по своєму звичаю, щоденно. Часто дивився вiн на святу iкону i старанно молив Матiр Божу про свою обитель. "Пречиста Мати Христа мого, - взивав святий старець, - ходатаїця, i заступниця, i крiпка помiчниця роду людському! Будь i нам, недостойним, ходатаїцею, присно моли Сина Твого i Бога нашого, хай призрить Вiн милостиво на святе мiсце це, присвячене в похвалу i честь Його святого iменi навiки! Тебе, Матiр найсолодшого мого Христа Iсуса, призиваємо на помiч, раби Твої, адже Ти маєш велику вiдвагу у Сина Твого i Бога! Будь же всiм спасительне упокоєння i пристанище!"
  Так молився Преподобинй, його чисте серце горiло благодатним полум'ям, його смиренний розум весь занурений був у молитву, i вiн, як дитя, в простотi душi спiлкувався з Пречистою Матiр'ю всiх возлюбивших чистим серцем Її Божественного Сина.
  Закiнчивши молитву, вiн сiв для вiдпочинку, але раптом його свята душа вiдчула наближення небесного явища, i вiн сказав своєму келiйному учню Преподобному Михею: "Бодрствуй, чадо, ми будемо в цей час мати чудовi вiдвiдини". Ледве сказав вiн це, як почувся голос: "Це, Пречиста гряде!.."
  Тоiд старець встав i поспiхом вийшов у сiни. тут осяяло його свiтло бiльше сонячного, i вiн узрiв Преблагословенну Дiву, супроводжуєму Апостолами Петром першоверховним i Iоанном незайманим - Богословом... Не в силах будучи винести цього чудного сяйва i невимовної слави Матерi Свiтла, Преподобний Сергiй впав долi, але блага Матiр торкнулась до нього рукою i втiшила його словами благодатi. "Не бiйся, обранцю Мiй, - вимовила Вона. - Я прийшла вiдвiдати тебе, почута молитва твоя про учнiв твоїх; не сумуй бiльше i об обителi твоїй: вiднинi вона буде мати достаток в усьому, i не тiльки при життi твоєму, але i пiсля вiдшестя твого до Бога Я невiдступна буду вiд мiсця цього i завжди буду покривати його..." Сказала так - i стала невидимою.
  Затремтiв старець вiд страху i радостi, кiлька хвилин вiн був як би у пiднесеному станi, а коли прийшов у себе, то побачив учня свого Михея лежачим на полу, як би померлого; великий наставник мiг видiти Царицю Небесну i чув голос Її, а учень, вражений жахом, не в змозi був видiти все i видiв тiльки свiтло небесне...
  - Встань, чадо моє, - лагiдно сказав старець. Михей прийшов до тями, пiднявся, але тут же впав до нiг Преподобного Сергiя. "Скажи, отче, Господа ради, - казав вiн, - що це за чудне видiння? Душа моя ледве не роздiлилась вiд тiла".
  Але Сергiй i сам ще не мiг говорити вiд хвилювання душевного, тiльки лице його цвiло небесною радiстю. "Почекай, чадо, - сказав вiн учню, - i моя душа тремтить вiд цього видiння".
  Коли, нарештi, старець дещо заспокоївся, то послав Михея запросити двух благоговiйних мужiв iз братiї - Iсаакiя мовчальника i Симона екклезiарха. Тi поспiшили на зов свого старця iгумена, i вiн розповiв їм все, що зараз було у нього у келiї. I всi разом звершили вони молебний спiв Богоматерi, а Преподобний Сергiй всю нiч провiв без сну, дослухаючись розумом Божому видiнню, котре було вершиною його подвигiв ще тут, на землi. "Не гаданням, не у сонному видiннi, а наяву бачив вiн Матiр Божу, як бачив Її колись Преподобний Опанасiй Афонський", - зауважує при цьому лiтописець.
  По стародавньому переказу, записаному в Никоновому лiтопису, цi небеснi вiдвiдини були в пост Рiздва Христового, в нiч з п'ятницi на суботу i, як думають, в 1384 роцi; за iншим припущенням цю подiю вiдносять до Рiздвяного поста 1379 року, вказуючи на те, що в наступавших влiтку 1380 року важких обставинах (нашестя Мамая) сам великий заступник землi Руської Преподобний Сергiй мав духовну потребу в особливу пiдкрiпленнi, i звертають увагу на те, що Преподобний послав на поле Куликове саме Богородичну просфору. У вдячний спогад цих чудних вiдвiдин в обителi Преподобного Сергiя встановлено кожну п'ятницю, з вечора, зверувати всенiчне бдiння з Акафiстом Богоматерi у пiвденно-захiдному притворi Троїцького собору, на тому мiсцi, де, за переказом, стола келiя Преподобного Сергiя i де красується тепер велична iкона, зображуюча це чудне пришестя Небесної Гостi. А кожну суботу пiсля ранньої лiтургiї в церквi Преподобного Никона, в тому ж притворi, звершується молебний спiв у славу Богоматерi, при чому спiвається нарочито складений за зразком пасхального канон у спогад цих вiдвiдин (почергово з двома iними канонами).
  Розповiвши про цю таємничу подiю, блаженний Єпiфанiй повiдомляє два чудовi випадки, котрi показують, що та ж всемогутня сила Божа, котра обильно дiяла через святого старця на втiху скорботним, у зцiлення болящих, - вона ж, коли те було потрiбно, врозумляла невiруючих, карала непокiрних слову благодатi, виходившому з вуст Богоносного Сергiя. Ось цi випадки.
  Прибув з Царгорода у Москву, ймовiрно за сбором милостинi, що часто бувало тодi, один єпископ i побажав видiти святого старця в його пустельнiй обителi. Треба думати, що сюди вабила його тiльки цiкавiсть, тому що в душi вiн не вiрив розповiдям про дивнi подвиги Преподобного i про чудеснi знамення, через нього буваючих. Може бути, тут замiшано було неусвiдомлене вiдчуття зверхностi грека перед руським: його заслiпленому самолюбству не хотiлось вiрити розповiдям про такi подвиги, котрi руського iнока ставили в ряд древнiх великих подвижникiв Грецької Церкви; в усякому разi, ось як вiн розмiрковував, за словами Єпiфанiя: "Чи може бути, щоб в цих далеких i недавно повернутих до свiтла Христового країнах засяяв такий свiтильник, котрому подивились би i нашi древнi вiтцi?" Грек, схоже, не знав чи не хотiв знати про подвиги руських Києво-Печерських отцiв; як би то не було, але його невiр'я не було таке вперте, щоб зовсiм не могло пiдкоритися усмиряючiй десницi Божiй. Наслiдки показали, що помилки його розуму ще не зовсiм помрачили серце, здатне до смирення.
  Єпископ вже пiдходив до обителi, як раптом ним заволодiв незрозумiлий страх, а коли вiн ввiйшов в огорожу монастирську i вперше поглянув на святого старця, то раптом вражений був слiпотою, так що Преподобний iгумен, зустрiвши його, повинен був взяти його за руку i вести таким чином в свою келiю. Це покарання, чи краще сказати, дотик врозумляючої десницi Божої, так подiяло на єпископа, що той зi сльозами сповiдав перед старцем своє невiр'я i, усвiдомлюючи свою провину, просив зцiлення. Смиренний Сергiй з молитвою доторкнувся до його зiниць - i одразу вiд очей його вiдпала як би луска, i вiн прозрiв.
  Тодi сказав старець смирившомуся єпископу з лагiдним докором: "Вам, премудрим вчителям, належить вчити нас - не високо мудрувати i не вивищуватись над смиренними; а ви прийшли спокушати нерозумство наше... Яку ж ви отримаєте користь вiд нас, простих невiгласiв? Але праведний Господь бачить серця людськi".
  I єпископ, перше вагавшийся сумнiвом, з того часу став всiх вiдкрито запевняти, що знайшов в Преподобному Сергiєвi iстинну людину Божу i що Господь сподобив його видiти земного ангела i небесну людину. З належною його сану честю проводив його Сергiй зi своєї обителi, i вiн повернувся в своє мiсце, прославляючи Бога i Його угодника.
  Так покарано було гордовита зарозумiлiсть, а ось яке покарання понесла жадоба людська.
  Один скупий чоловiк, що жив поблизу обителi, вiдняв у свого сусiда, круглого сироти, вiдгодовану ним свинку, не заплативши за неї грошей. Скривджений звернувся до посередництва святого старця, на котрого всi дивились як на миротворця i суддю помислiв людських. Милостива душа - угодник Божий зжалився над бiдняком i запросив до себе кривдника.
  - Сину мiй, - сказав йому лагiдно старець, - чи вiриш ти, що є Бог? Знай же, що Вiн - Суддя праведним i грiшним, Батько сиротам i вдовам. Вiн завжди готовий на помсту неправди людської, i страшно впасти в Його руки... Як же ми не боїмося вiднiмати чуже, зобиджати ближнього i творити усяке зло? Невже ми ще незадоволенi тим, що дає Вiн нам по благостi Своїй, коли задивляємось на чуже добро? Чи нi в що не ставимо Його довготерпiння? Хiба не бачимо ми, як у нас на виду творячi неправду стають вбогими, їх будинки пустiють i пам'ять про них щезає назавжди?.. А у майбутньому життi їх чекає вiчна мука! Вiддай же, сину мiй, вiддай сиротi те, що йому належить, i бiльше так не роби!
  Довго умовляв Преподобний жестокосердного скупця, i той нiбито устидився свого вчинка i навiть обiцявся сплатити зобидженому що стоїть свинка, але, повернувшись додому, легкомисленний, пожалiв грошей i не стримав свого свлова. Справа була взимку. Ось вiн входить у клiть, де зберiгалась зарiзана ним свинка, i з подивом бачить, що все м'ясо, не дивлячись на мороз, вже з'їдене червами... На нього напав такий страх, що вiн i пiсля довго боявся показатися на очi святому iгумену. Мiж тим вiн тодi ще уплатив бiдняку цiну свинки, а зiпсоване м'ясо викинув собакам, але i тi не зазiхнули на його лихоїмну здобич.
  Так сходив вiд сили в силу, преуспiваючи в духовному просвiтленнi i наближаючись до Бога, благодатний старець. Збулось над ним таємниче слово таємничого iнока - Янгола, просвiтившого в дитинствi його розумi до розумiння слова Божого, вiн став воiстину обителлю Пресвятої Трiйцi! Збулось дивна обiтниця Господа: "Аще хто любить Мя, слова Мого дотримає; i Батько Мiй возлюбить його (Iн. 14, 23), i Аз возлюблю його (Iн. 14, 21), i до нього прийдемо i обитель у нього утворимо (Iн. 14, 23)". Справедливо зауважує його учень i списатель життя його, що Сергiй був "яко єдиний вiд древнiх великих отцiв". За свою крiпку вiру вiн удостоївся бачити камня вiри - Петра, за свою незайману чистоту - незайманця i друга Христового Iоанна, а за своє величайше смирення - найсмиреннiшу з земнорiдних, Владичицю свiту Пресвяту Богородицю... З раннього дитинства i до глибокої старостi у всiх його дiях ми бачимо перш за все двi чудовi властивостi його святої душi - глибоке смирення i дитячу простоту. Цi два добродiйства складають головнi риси його нравного вигляду, вони, так би мовити, забарвлюють у свiй колiр всi iншi його добродiйства: його благiсне до всiх ставлення, його голубина незлобливiсть, всi його великi подвиги. В єднаннi з духовною розважливiстю вони утворюють в ньому той цiльний нравний характер, красота якого невiльно вабить до себе людське серце. Коли ближче вдивляєшся в святолiпний образ цього старця Божого, яким зображує його життєписець, то серце переповнюється якимось то неземним почуттям краси i душа рветься впасти до нiг угодника Божого! Це вiдчували добрi серцем ще його сучасники. "Ще в життi цьому, - каже святитель Платон, - за святiсть життя свого вiн був майже всiма улюблений, i пошановуваний, i поважаємий бiльш, нiш скiльки дозволяв його тодiшнiй смиренний стан. Але в цьому життi як часто добродiйство буває закрито, як часто кидають на неї тiнь i навiть переслiдують! Якщо ж його добродiйство ще в цьому життi сяяло так свiтло, що нi розпуста свiту, нi пристрастi злих, нi слiпота гордих не могли помрачити її, то яка ж її свiтлiсть там, де немає нi пристрастей, нi темрями, де всi праведники сяють як сонце в Царствi Небесному? (Мф. 13, 43)".
  I ллється це тихе свiтло з висоти небесної на нас, грiшних жителiв їх земної вiтчизни, i пробуджується в душi почуття гiркого докору нашiй немочi: ось, думається, якi були нашi духовнi предки - справжнi послiдовники Христового вчення! А ми що?.. Господи, яка прiрва вiддiляє нас, плотяних, вiд них - одухотворених, нас, оземленившихся рабiв грiха, вiд них - святих, чистих, вiльних громадян горнього Єрусалиму! I хто ж тому виною, браття-читачi мої?.. Хто, крiм нас же самих?.. Адже святi Божiї такi ж люди були, як i ми, тою ж плоттю були зодягнутi, тi же немочi мали, тi же скорботи несли; значить, i нам нiхто не завадив би такими ж стати, якими вони були, якби тiльки самi ми того побажали, - да побажали усiм серцем, всiєю душею, всiм помислом своїм!
  Будемо ж частiше вдивлятися в дивнi образи їх. О, недарма ж сказано у Писаннi: з преподобними i сам преподобним будеш, з благодатним i сам облагоухаєшся ароматом благодатi, виходячим вiд одягу душi його!
  
  ГЛАВА XVIII. КОНЧИНА ПРАВЕДНИКА (1391)
  
  << ГЛАВА XVII | ЗМIСТ | ГЛАВА XIX >>
  
  У тихої пристанi Откровення про кончину. Передача управлiння Преподобному Никону. Останнi настанови старця. Передсмертне причастя. Блаженна кончина. Благоухання. Питання про мiсце погребiння. Рiшення Святителя Кипрiана. Глибока скорбота осиротiвших iнокiв. Втiшення їм з загробного свiту. Молитовне звертання до Преподобного.
  Радуйся, восшедий на гору превисоку добродiйств Божественних;
  Радуйся, яко вiд твоєї удоби зiйшов єси на гору небесну.
  Акафiст 1. Iкос 11.
  Як корабель, обтяжений багатством скарбiв, тихо наближається до доброго пристановища, так Богоносний Сергiй наближався до iзходу з цього минущого життя. Вид смертi не страшив його, тому що вiн готувався до неї подвигами всього свого життя. Йому було вже за 70 рокiв; безперестаннi труди виснажили його старечi сили, але вiн нiколи не пропускав нi одної служби Божої i "чим бiльше старiв вiком, тим бiльше обновлявся усердям", подаючи собою юним повчальний приклад.
  За пiвроку до кончини великий подвижник удостоївся откровення про час свого вiдшестя до Бога. Вiн зiзвав до себе братiю i в присутностi всiх передав управлiння обителлю присному учню своєму, Преподобному Никону, а сам почав безмовствувати. Настав вересень 1391 року, i Преподобний старець тяжко захворiв... Ще раз зiбрав вiн навколо свого смертного ложа всiх учнiв своїх i ще раз простер до них своє останнє батькiвське повчання... Скiльки простоти i сили в цьому передсмертному повчаннi вмираючого батька iнокiв! Скiльки любовi до тих, котрих полишає! Вiн бажає i заповiдає, щоб його духовнi дiти йшли тим же шляхом до Царства Небесного, яким йшов вiн сам впродовж всього свого життя. Перш за все вiн вчить їх перебувати в Православ'ї. "Висока риса духа Апостольського у передаючого заповiт! - зауважує один вчитель церковний, - Основою всякої доброї справи, всякого доброго намiру, по вченню слова Божого, має бути вiра, без вiри вгодити Богу неможливо. Але вiра має бути Православна, заснована на вченнi Апостолiв i святих Отцiв, чужа високомудрування, котре часто веде до маловiр'я i невiри i збиває зi шляху спасiння". Далi Преподобний заповiдає братiї берегти однодумство, блюсти чистоту душевну i тiлесну i любов нелицемiрну, радить вiддалятися вiд злих похотей, приписує помiрнiсть в їжi i питвi, смирення, страннолюбство ("страннолюбсва не забувайте!" - цi слова Апостола, здається, особливо любив повторювати угодник Божий, i ми читаємо їх на багатьох древнiх iконах його, в розвернутiй хартiї накресленi) i всецiло шукання горнього, небесного, з презирством суєти життєвої. Ось достолюбний вiнець добродiйств, котрим прикрашав себе сам Сергiй i котрi вiн, як безцiнний скарб, заповiдав своїм улюбленим учням! В своїй останнiй прощальнiй бесiдi вмираючий старець зi всiєю силою батькiвської любовi турбувався вiдбити в по-дитячому вiдданих йому серцях спасительнi правила iночого життя; вiн багато нагадав їв з того, що казав ранiше, i нарештi заповiдав не ховати його в церквi, а покласти на загальне кладовище, разом з iншими померлими батьками i братами...
  Безмовно стояли з похиленими головами скорботнi чада Сергiєвi i з болем сердечним внимали останнiм настановам улюбленого старця. О, як важко було їм розставатися зi своїм батьком, пiд молитовним кровом котрого їм так тепло i затишно жилось! Хто без нього втiшить їх у чернечiй скорботi так, як вiн умiв утiшати? Хто понесе їх немочi так, як носив повнолюбий їх авва? Хто з такою гарячою любов'ю буде пiктися про спасiння душ їх? Нiжнiше матерi був для них Сергiй, i хто ж у станi його замiнити?
  Особливо сумно було їм чути останню волю свого смиренного iгумена вiдносно мiсця його останнього упокоєння. Один вид могили його в храмi Божому, серед собора молячихся братiй, мiг би слугувати для них деякою втiхою. "Нi, вiн не залишив нас - духом вiн з нами, ось i запорука його невидимої присутностi мiж нас, ось тут покоїться його багатотрудне тiло" - так могли б утiшати себе осиротiвшi дiти. Але старець не бажав бути похованим у храмi, i учнi залишались цiєї втiхи... Не хотiли вони засмучувати його смирення своїм протирiччям, а можливо, i боялись, щоб це протирiччя не спонукало старця зробити бiльш суворе (наприклад, з закляттям, як робили деякi подвижники) розпорядження вiдносно мiсця його поховання, i ось всяке слово завмирало невiльно на їх тремтячих вустах...
  А старець мiж тим з любов'ю дивився на них; вiн бачив їх горе сердечне i тихим, знемагаючим голосом втiшав їх: "Не скорбiть, чада мої! Я вiдходжу до Бога, мене призиваючого, i вас доручаю Всемогутньому Господу i Пречистiй Його Матерi; Вона буде вам пристанищем i стiною вiд стрiл ворожих!"
  Перед самим iзходом душi своєї старець побажав в останнiй раз приобщитися пречистого Тiла i Кровi Христової. Руки учнiв пiдтримували його заслаблi члени; з допомогою їх вiн припiднявся зi своєї вбогої постелi, щоб зустрiти грядучого у святих Тайнах Господа; з глибоким благоговiнням вкусив вiн вiд Чашi Христової i в знеможеннi опустився на смертне ложе...
  Весь виповнений благодатної втiхи, вiн звiв догори свої сльозоточивi вiд радостi очi i ще раз, за допомогою учнiв, пiдняв до Бога свої преподобнi руки... "В руки Твої передаю дух мiй, Господи!" - тихо промовив святий старець i в подиху цiєї молитви вiдiйшов чистою своєю душею до Господа, Котрого вiд юностi возлюбив...
  Це було 25 вересня 1391 року. Лиш тiльки Преподобний Сергiй випустив останнiй подих, невимовне благоухання розлилось по його келiї... Лице спочилого праведника сяяло небесним блаженством, i смерть не посмiла накласти своє похмуре тавро на святолiпний лик новопреставленого старця Божого...
  Не зволiкаючи старшi з братiї вiдбули до Москви зi скорботною звiсткою до Митрополита Кипрiана. Вони повiдомили йому як заповiт старця про мiсце поховання, так i усердне бажання всiєї братiї покласти його до церкви Пресвятої Трiйцi, ним самим збудованої, i просили його архiпастирського про те розпорядження. I Святитель не затруднився благословити їх на поховання смиренного iгумена в церквi, хоча сам вiн не бажав того. I ось, з гiркими сльозами i риданнями, котрi заглушали псалмоспiви, братiя понесли чесне i багатотрудне тiло свого великого батька i наставника до храму Живоначальної Трiйцi... Звiстка про його преставлення привабила до обителi багато народу не тiльки з навколишнiх сiл, але i з найближчих мiст; кожному хотiлось наблизитись i доторкнутись якщо не до самого тiла Богоносного старця, то в усякому разi до гроба його чи ж взяти собi на пам'ять i на благословiння що-небудь з його одежi i келiйних речей. Тут були i Князi, i бояри, i поважнi старцi iгумени, i чеснi iєреї столицi, i багато iноцтва, хто зi свiчками, хто з кадилами i святими iконами проводжаючи святi рештки блаженного старця до мiсця останнього їх упокоєння. I поховали його у правого клiроса в церквi Пресвятої Трiйцi.
  Зворушливими рисами зображує скорботу осиротiлих учнiв Сергiєвих блаженний списатель житiя його, сам свiдок i учасник цiєї скорботи. "Всi нарiкали, - каже вiн, - всi плакали, воздихали, ходили з пониклою головою... Зустрiчаючись один з одним, братiя обливалась сльозами i в замилуваннi скорботного серця iзливали один перед одним свої печальнi почуття. "Прости, отче, благослови, улюблений у Господi брате! - так говорили вони. - Ось добрий i блаженний старець наш залишив нас, до Господа вiдiйшов, сиротами залишив нас... Вiн пiшов туди, де чекає його велика нагорода i воздаяння за всi його труди i подвиги, пiшов з миром до Господа, Котрого возлюбив!.. Вiн заснув сном вiчним i почив вiд трудiв своїх, а ми осиротiли, ми ось оплакуємо його, немає його бiльше з нами, залишились ми як вiвцi без пастиря, як корабель без кормчого, сад без сторожi, хворий без лiкаря!.. О, горе нам, бiдним, сиротам безутiшним!"
  I в горi душi своєї часто приходили вони на могилу старця i тут в слiзнiй молитвi припадали до його мощiв святих i спiлкувалися з ним як би з живим, довiряючи йому скорботу свою... "О святче Божий, угодниче Спасiв, обранче Христовий! - казали вони. - О священна голово, преблаженний авво Сергiю великий! Не забудь нас, убогих рабiв твоїх, не забудь нас, сирiт своїх; поминай нас завжди у святих твоїх i благоприємних молитвах до Господа, поминай стадо, тобою зiбране, молись за нас, отче священний, за дiтей твоїх; ти маєш вiдвагу у Царя Небесного - не промовчи ж, волаючи за нас до Господа! Тобi дана благодать за нас молитися... Ми не вважаємо тебе померлим, - нi, хоч тiлом ти i переставився вiд нас, але дух твiй з нами, не вiдступай же вiд нас, пастирю наш добрий!"
  Так оплакували святi учнi святого старця, так крiпко вiрували вони в його благодатне спiвперебування духом з ними. I по вiрi їх угодник Божий не залишав їх без утiхи; так, одного разу благочестивий iнок Iгнатiй бачив наяву пiд час всенощного бдiння, що Преподобний Сергiй стоїть на своєму мiсцi iгуменському i спiває разом з братiєю. Це видiння було якби вiдповiддю повнолюбого старця своїм присним учням з загробного свiту, вiдповiддю на їх сердечний молитовний плач над гробом його... I донинi чується цей зворушливий плач у гроба Сергiєвого - кожен раз пiсля молебного спiву.
  I багато говорить цей плач душi богомольця, i кожен уважний читач житiя Сергiєвого не може не згодитись з блаженним Єпiфанiєм, котрий каже: "Покажiте менi життєписи древлє прославлених угодникiв Божих, i ми побачимо, що воiстину не уступав Сергiй божественним мужам, у старожитностi засяявшим, бо i сам вiн був великим подвижником на шляху до Царства Небесного i пустелю населив добродiйними iноками. Похваляємо його не тому, якби вiн вимагає вiд нас похвал, - нi, ми тiльки просимо, щоб помолився за нас цей iстинний послiдовник Христовий!"
  Завершимо наше сказання про життя i подвиги Преподобного i Богоносного батька нашого Сергiя словами святителя Платона, зверненими до самого угодника Божого: "Святий муже, нинi i присно нами прославляємий! Скiнчившись в малому, ти виконав лiта довгiї (Прем. 4, 13). Це вже бiля 400 (тепер вже 500) рокiв Церква святкує пам'ять твою: але пройдуть i тисячi лiт, а iм'я твоє залишитися незабутим. Да хоч би люди i дiйшли до такої розпусти, що iм'я твоє вiддали б забуттю, але воно у Бога вiчне, в блаженнiй вiчностi записано в книгах життєвих i з них нiколи не буде викреслене... Хоча б чудовi сили, вiд тебе плиннi, по присудам Божим, i вичерпались, але iстина Євангельська перебуває повiки, а вона каже: не радуйтеся, що духи вам пiдкоряються, радуйтеся ж, адже iмена вашi написанi суть на небесах (Лк. 10, 20)".
  
  ГЛАВА XIX. УЧНI СЕРГIЄВI В РIДНIЙ ОБИТЕЛI
  
  << ГЛАВА XVIII | ЗМIСТ | ГЛАВА XX >>
  
  Першi сподвижники. Архiмандрит-келiйник. Мовчальник. Келарь. Екклезiарх. Воїни-iноки. Добрий рачитель послуху. Духовний плiд цього подвигу. Никон-iгумен. Нашестя Едигея. Вiдкриття святих мощiв Преподобного Сергiя. Троїцький собор Кончина преподобного Никона ( 1391 - 1428 )
  Радуйся, iнокам наставниче предивний.
  Акафiст 1. Iкос 7.
  Радуйся, провiдниче добрий на шлях спасiння плинним ...
  Акафiст 2. Iкос 8.
  В пророчому видiннi Преподобному Сергiю показанi були пречудовi птахи, у великiй кiлькостi лiтавшi у стiнах його обителi i навколо неї. Под руководством великого наставника действительно образовались дивные ученики. Одни из них до гроба подвизались в родной обители, другие, по внутреннему влечению благодати Божией или за послушание к своему великому авве, вышли из нее, чтобы основать новые обители в разных местах. Скажем кратко сначала о первых.
  Першими сподвижниками Преподобного Сергiя в його важкому вiдлюдницькому життi, як вiдомо з попередньої розповiдi, були:
  1. Василь Сухий.
  2. Онисим.
  3. Єлисей, син Онисима.
  4. Iаков, прiзвиськом Якута.
  Пiзнiше прийшли пiд його благодатний кров:
  5. Архiмандрит Симон, промiнявший владу на звання послушника Сергiєвого i за те удостоєний бути учасником видiння Преподобного про долю його учнiв.
  6. Михей. Це був любимий келiйник Преподобного Сергiя, "возливавший, по виразу Єпiфания, воду на руки його". Пiд проводом великого старця вiн взiйшов на високу ступiнь духовної досконалостi, як це особливо видно з того, що вiн один з усiх сподвижникiв Сергiєвих удостоївся видiти Матiр Божу, що вiдвiдала свого обранця. Лагiдний учень почив у 1385 роцi, травня 6. Мощi його почивають пiд спудом в невеликiй церквi, влаштованiй на честь явлення Богоматерi Преподобному Сергiю, свiдком котрого (видiння) удостоївся бути Преподобний Михей.
  7. Iсаакiй Мовчальник. Преподобний Сергiй бажав поставити його будiвничим новозаснованої обителi на Киржачi, але любитель безмовства умовив старця благословити його на подвиг мовчання. По вiдозвi лiтописця, Преподобний Iсаакiй вiдрiзнявся незлобiєм, незвичайною лагiднiстю i послухом, полюбляв читати Святе Письмо i, змиряючи тiло своє строгим постом, стяжав благодатний дар слiз. Вiн удостоївся видiти Ангела, сослужившого Преподобному Сергiю, помер зимою 1388 року, за три роки до кончини свого блаженного наставника, i похований поблизу Троїцького собора, зi сходу.
  8. Макарiй, спiвучасник Iсакiя у видiннi Ангела.
  9. Келарь Iлiя, "старець добрий i послушний", помер у 1384 роцi на Троїцькому тижнi.
  10. Екклезiарх Симон, видiвший благодатний вогонь, коїм причащався Преподобний Сергiй. Про нього з похвалою вiдзивався сам Преподобний.
  11. Iгнатiй, невдовзi пiсля смертi Преподобного Сергiя удостоївшийся бачити його стоячим у церквi на своєму мiсцi i спiваючим з братiєю.
  12 i 13. Варфоломiй i Наум, вiдомi по явленню Преподобного Сергiя пiд час облоги Лаври.
  14. Олександр Пересвiт i
  15. Андрiй Ослябя, названi в древнiх рукописних святцях преподобномучениками.
  16. Iоанникiй, не згадуємий у житiї, але зображений на древнiй iконi разом з iншими учнями Преподобного Сергiя.
  17. Єпiфанiй Премудрий, також зображений купно з своїм наставником i iншими його учнями на iконi Троїцького собору. Єпiфанiй в подальшому був духовником в обителi Сергiєвiй i залишив нам опис житiя свого великого старця. Це був чоловiк освiчений для свого часу, багато подорожувавший по святим мiсцям i написавший, крiм житiя Преподобного Сергiя, похвальне йому слово, житiє i похвальне слово в честь святителя Степана Пермського, з котрим вiн разом жив у молодостi своїй у Ростовi, в монастирi Григорiя Богослова, званому Затвор.
  18. Никон, подiбно Михею, удостоївшийся спiвжиття в однiй келiї зi святим старцем i бувший потiм його приємником по iгуменству. Древнiй життєописувач, кажучи про його строгоподвижницьке життя, виражається, що його iм'я "яко священня деяке обношашеся" ще в часи його земного життя. Iм'я цього учня Сергiєва так тiсно пов'язано з iсторiєю обителi Сергiєвої у перший час по кончинi його засновника, що про нього варто сказати докладнiше, чим про iнших учнiв великого старця. Никон був продовжувачем справи Сергiєвої в його обителi, i, як видно з житiя його, вiдiйшовший до Господа наставник не переставав i по кончинi своїй благодатно спрямовувати свого достойного учня.
  Вiтчизною Преподобного Никона (народився у 1355 р.) був город Юр'єв Польський, не в далекiй вiдстанi вiд обителi Сергiєвої. В раннiй молодостi чув вiн про рiвноангельне життя святогос старця i забажав бачити його i слiдувати йому услiд. I ось приходить вiн у обитель Пресвятої Трiйцi i просить Сергiя прийняти його в число своїх учнiв. Але трапилось те, чого, звiсно, не чекав вiдвiдувач: Сергiй не прийняв у Лавру свого майбутнього приємника. "Справи святих, - зауважує щодо цього випадку святитель Фiларет, - i в малому великi, i у виглядi непорозумiнь премудрi. Точно так само колись поступив Євфимiй Великий з Савою Освяченим, коли цей прийшов в його Лавру у юному вiцi, i вiдправив його у пiдпорядкований монастир до Преподобного Феоктиста. Несообразним знаходив вiн причислити до собору старiйших iнокiв юнака, котрий потребував iнколи окремого керiвництва. Так, ймовiрно, розмiрковував i Преподобний Сергiй про юного Никона. А може бути, провидячи його особливi достоїнства, старець побажав поставити його у неочiкуваний подвиг послуху i смирення, i разом з тим хотiв, щоб той, кому суджено - молодшому - начальствувати над старiйшими подвижниками Лаври, явився до них, щонайменше, не юнаком, а вже пресвiтером. Як би то не було, авва послав юнака до учня свого Афанасiя, у Висоцький монастир, що в мiстi Серпуховi.
  Нелегко було юному Никону понести це випробування свого послуху. Святiсть i мудрiсть Сергiя вiн знав, в Сергiєвi вiн сподiвався знайти собi досконалого керiвника. Опанасiя, найiмовiрнiше, Никон не знав i не мiг мати до нього такої вiри, котру мав до Сергiя. Хто в подiбних обставинах не похитнувся би? Але Никон не суперечив. Вiн згодився бути у вiддаленнi вiд Сергiя, щоб виконати подвиг послуху Сергiю, згодитися бути учнем учня, щоб досягнути бiльшого смирення. Зате в подальшому нiхто не користувався такою близкiстю до Сергiя, як вiн, з послуху удалившийся вiд нього! "Такий жереб беззаперечного послушника!" - зауважує святитель Московський Фiларет.
  I Опанасiй не без випробування прийняв Никона. Вiн устрашав його труднощами чернечого житiя, але, бачучи його тверду рiшучiсть на все, нарештi прийняв i зодягнув у ангельський образ. Никон вiддав себе керiвництву Опанасiя як би самого Сергiя i за те скоро пошанований був саном священства. Опанасiй любив Никона, як сина, але душа Никона прагнула до пустелi великого Сергiя. Роки через два пiсля прибуття до Опанасiя Никон став просити свого наставника вiдпустити його до Сергiя, i Опанасiй охоче погодився. Старець з радiстю зустрiв Никона i вже назавжди залишив у своїй обителi. Тут вiн спочатку проходив келарський послух, а потiм старець взяв його у свою келiю. В цiй убогiй келiї Никон знайшов для себе i вище училище духовного любомудрiя у бесiдах Богомудрого Сергiя, i нове заохочення до подвигiв на близькому прикладi святого старця, i обмеження вiд спокус в його прозорливому керiвництвi. i пiдкрiплення проти немочей в його сильнiй молитвi, i райську втiху у спiлкуваннi цiєї молитви. Любляче серце Сергiя було для Никона вiдкритими дверима, звiдки виходили до нього благодатне свiтло i мир; вiрне серце Никона було також вiдкритими дверима для вiдкриття Сергiю помислiв i душевних рухiв, аби нiякий сумнiв чи збентеження не зменшило чистоти совiстi. Так почив на Никонi дух Сергiя, i Сергiй в останнi роки склав на Никона частину своїх турбот про братiю, а потiм, за шiсть мiсяцiв до кончини, i зовсiм передав Никону начальство над своєю Лаврою.
  "Хто мiг наповнити безмiрну пустоту, залишену в Лаврi кончиною Преподобного Сергiя?" - запитує святитель Фiларет i вiдповiдає: в усякому разi, нiхто краще Препобного Никона не мiг зменшити вiдчуття цiєї втрати. Мiж iншим вiн поклав собi за неодмiнне правило, по-перше, у точностi i з любов'ю виконувати все те, що заснував i заповiдав святий засновник обителi, i, по-друге, був першим на спiльних братських трудах. Вiн часто пропонував братiї повчання у церквi, i його слово дихало батькiвською любов'ю i духовною мудрiстю. Лагiднiстю у спiлкуваннi, турботливим керуванням i батькiвськими порадами вiн не тiльки здобув любов i повагу всiєї братiї, але i далеко за огорожу обителi поширились про нього благоговiйне враження i слава. Але ця слава дуже тяготила його i устрашала. Вiд свого великого наставника Сергiя вiн навчився тiльки потроху, заради блага iнших, керувати, а через потяг душi - усамiтнюватися i безмовствувати. I ось вiд молви справ начальницьких вiн удалився в особливу келiю, а як братiя багато скорбiли про те, що вiн дав їм обрати iншого iгумена. Обраний був Савва, бувший до того братським духiвником, але через шiсть рокiв i той залишив керування в обителi Сергiєвiй i за проханням Звенигородського Князя Юрiя Димитрiєвича удалився в його удiл, щоб там заснувати нову обитель - "на Сторожах". Тодi братiя слiзними молiннями переконали Преподобного Никона знову прийняти на себе труди керування, i Преподобний, з любовi до братiї, уступив їх бажанню, але з умовою, щоб йому певну частину дня присвячувати богомисленню i слiзнiй молитвi.
  Великий Сергiй йшов шляхом жостким, шляхом крайнiх недостач по своїй добрiй волi. Учням його довелось йти шляхом потреб i недостач поневолi. У листопадi 1408 року до Москви пiдступив людий Едигей. Преподобний Никон молив Господа про захист обителi i призивав на помiч свого наставника, щоб не загинули плоди трудiв його пустельних. раз пiсля довгої нiчної молитви сiв вiн для вiдпочинку i задрiмав. Раптом з'явились йому Святителi Петро i Олексiй i з ними Преподобний Сергiй. "Так угодно долям Божиїм, - сказав Сергiй, - щоб нашестя iноплемiнних торкнулось цього мiсця. Але ти, чадо, не сумуй, не бентежся: спокуса буде недовга, i обитель не запустiє, а пошириться ще бiльше". Передавши мир, святi стали невидимi. Преподобний Никон прийшов у себе, поспiшив до дверей келiї i знайшов їх зачиненими. Вiн вiдчинив i пiшов i побачив святих, iдучих вiд його келiї до церкви, чим i пересвiдчився, що це був не просто сон, а справжнє видiння.
  Передбачення збулось. Обитель спалена. Попередженi небесною звiсткою, Преподобний Никон i братiя тимчасово удалились з неї i зберегли вiд розкрадання деякi святинi, книги i келiйнi речi Преподобного Сергiя. 20 грудня, в день пам'ятi Святителя Петра, Едигей вiдступив вiд Москви i зник у степах. Никон i братiя повернулись на попiлище обителi, котра через три роки була обстроєна вся заново, крiм церкви. Мiсце, де похований був Преподобний Сергiй i де нинi стоїть Троїцький собор, Преподобний Никон зберiгав для майбутнього кам'яного храма, через що дерев'яний храм i був побудований на тому мiсцi, де тепер церква Зiшестя Святого Духа. Цей храм був освячений в 1412 роцi, 25 вересня, в день пам'ятi Преподобного Сергiя. I достойнi бачили, як святитель Олексiй з Преподобним Сергiєм приходили освячувати новi будiвлi обителi.
  Преподобний Никон користувався любов'ю i повагою Князiв: в 1401 роцi вiн хрестив сина Димитрiя у Князя Кашинського Василя Михайловича; в 1410 роцi, на прохання Серпуховського Князя Володимира Андрiйовича, вiн засвiдчив його духовний заповiт; Великий Князь Василь Димитрiєвич дав на його iм'я кiлька жалуваних грамот обителi, котра при Никонi набула кiлька земель частково вкладами, частково купiвлею. Але всього бiльше пiклувався Преподобний про влаштування душевного спасiння собi i iншим. Пiд його керiвництвом братiя усердно займалась списуванням Богослужбових i отцiвських книг.
  Найсолодшою нагородою Никону за його труди для обителi було вiдкриття святих мощiв великого вчителя - Преподобного Сергiя. Це звершилось при копаннi ровiв для кам'яного храма Пресвятої Трiйцi. Незадовго перед тим Преподобний Сергiй сам звелiв у видiннi одному благочестивому мужу, жившому поблизу обителi, сповiстити iгумену i братiї: "Нащо мя зоставили стiльки часу у гробу, землею покритого, водою, утiсняючою тiло моє?". I ось 5 липня 1422 року в присутностi хресного сина Сергiєва, Князя Звенигородського Юрiя Димитрiєвича, Преподобний Никон винiс iз землi нетлiннi мощi батька свого i тимчасово поставив їх в дерев'яному храмi. З благоговiйною любов'ю i щиросердими молитвами будувався i прикрашався кам'яний храм як мiсце спокою для мощiв великого Сергiя, котрi i були перенесенi в нього пiсля освячення храму. Над прикрашенням цього святилища потрудились Преподобнi iконописцi Данило i Андрiй Рубльов, викликанi для цього з обителi Преподобного Андронiка. I донинi стоїть цей храм Никонового будiвництва, непотрясаємий вiками, освячуючи i нинi молячихся у ньому. I до цих пiр красується у ньому чудотворний образ Пресвятої Трiйцi, написаний Преподобним Андрiєм.
  Преподобний Никон спочив на сiмдесят третьому роцi свго життя. Вiдчувши наближення кончини, вiн призвав братiю i дав їй останнi настанови, в котрих як би бачився заповiт великого Сергiя. Никон заповiдав братiї строго тримати чин молитви денної i нiчної, не часто виходити з обителi, бути мужнiми у спокусах, пiдкорятися начальствуючим, любити труд i безмовство i нi одного бiдного прибульця не вiдпускати з пустими руками.
  Нарештi, приобщившись святих Христових Таїн, вже у крайньому знеможеннi умираючий старець благословив кожного i сказав: "Вiднесiть же мене у свiтлу храмину, уготовану менi молитвами батькам мого, не хочу бiльше тут залишатись!" Видно, у одкровеннi йому був показаний блаженний покой, йому уготований, хоч смиренний подвижник нiкому про те ясно не казав. "Iзиди, душе моя, - тихо промовив вiн нарештi, - де тобi уготовано перебувалище; пiди радiючи, Христос зве тебе!" I, огородивши себе хресним знаменням, мирно спочив у Господi 17 листопада 1428 року.
  Як святе тiло покладене поблизу мощiв Преподобного Сергiя, i Богу, дивному у святих Своїх, угодно було, щоб це слугувало не тiльки пам'ятником їх взаємної близькостi у життi тимчасовому, але i знаменням їх взаємного спiлкування у життi вiчному, адже любов святих, як любов Божественна, не пiдпорядковується закону часу. Неодноразово Сергiй i Никон обидва разом являлись i разом чудодiяли...
  
  ГЛАВА XX. УЧНI I СПIВБЕСIДНИКИ СЕРГIЄВI В СВОЇХ ОБИТЕЛЯХ
  
  << ГЛАВА XIX | ЗМIСТ | ПРИМIТКИ >>
  
  У Костромських краях. На Обнорi i Нурмi. В Москвi i на Пiшношi. На Бiлому озерi. В Серпуховi. На Дубнi. В краях Вологодських i Тверських. В краях Калужських i Звенигородських. Знову в Костромських. Спiвбесiдники у Вологдi, на Махрi, в краях Ростовських, Суздальських i Пермських. Вiддаленi вiдголоски переказiв i неяснi слiди. Зiрки пiвнiчних країн (1345 - XV ст.)
  Радуйся, свiтильниче багатосвiтлий, пiдвiвший до Христа монахiв багатства.
  Iкос. Мiнеї.
  Радуйся, проходженням своїм у пустелях багато обителiв насадивий
  Акафiст 2. Iкос 11.
  Учнями i духовними друзями Преподобного Сергiя засновано до сорока монастирiв; з них, в свою чергу, вийшли засновники ще до п'ятидесяти монастирiв, так що духовне потомство великого Радонiзького подвижника поширилось по всiй пiвнiчно-схiднiй Русi, повсюду запалюючи благодатний вогник духовного життя i розливаючи свiтло просвiтлення християнського. У даному нарисi ми не можемо надати повну картину поширення чернецтва з обителi Сергiєвої i обмежимось тут короткими даними про учнiв i спiвбесiдникiв Преподобного Сергiя, заснувавших свої обителi i мавших до нього особисте вiдношення.
  1. Одним з перших учнiв i постриженикiв Преподобного Сергiя був Преподобний Авраамiй Галицький, називаємий в наших мiсяцесловах також Городецьким i Чухломським. Судячи по тому, що вiн, за свiдченням рукописного житiя, упокоївся 20 липня 1375 року у глибокiй старостi, треба припускати, що вiн був лiтами набагато старше Преподобного Сергiя, котрому у цей час було тiльки 56 рокiв. В обителi Радонiзькiй Авраамiй трудився у хлiбнi i поварнi, носив дрова i воду для братiї, а потiм був удостоєний сану пресвiтерського. Бажаючи вищого подвигу, вiн випросив у великогос старця благословiння i удалився в дику тодi країну Галицьку. Тут, на однiй горi поблизу Галицького озера, вiн вiднайшов чудотворну iкону Богоматерi "Умилення сердець" i поставив собi часовню i келiю. Коли його прихисток став вiдомий Галицькому Князю Димитрiю Феодоровичу, вiн принiс на прохання цього Князя вiднайдену ним святину у Галич, куди прибув по озеру у рибацькому човнi. Народний переказ каже, що там, де плив Преподобний, ще i тепер видний струмiнь, що вiдрiзняється вiд iнших i називається Аврамiєвою. У Галичi вiд святої iкони було багато чудес, чому усердний Князь дав засоби Преподобному побудувати на мiсцi явлення цiєї iкони монастир, на честь Успiння Пресвятої Богородицi, а самого Авраамiя переконав бути iгуменом цiєї обителi. Багато потрудився тут святий iгумен над наверненням дикого племенi Чудського до Христової вiри, i Мати Божа видимо допомагала йому у тому обильними чудесами вiд святої Своєї iкони. Коли обитель стала дуже багатолюдна, Преподобний удалився верст за сiмдесят; учнi знайшли його i тут, i скоро заснована була iнша обитель - Покладення пояса Богородицi (нинi село Озерки). Потiм Авраамiй удалився на рiчку Вига i заснував там монастир на честь Собора Богоматерi. Нарештi вiн пiшов i звiдси i в двадцяти верстах вiд Вигської обителi побудував четверту обитель - на честь Покрова Пресвятої Богородицi, де i почив у Господi. Так переносимий був цей свiтильник смирення з одного мiсця на iнше i всюду возжигав свiточi духовного життя.
  2. Преподобний Павло Обнорський, або Комельський, родом Москвич, постриженик одного з приволзьких монастирiв, був також одним з перших учнiв Преподобного Сергiя. Подiбно Авраамiю, вiн проходив в обителi великого старця послух i в кухнi, i в трапезi, був i в келiйному послуху у самого iгумена Сергiя. Так трудився вiн кiлька лiт. Потiм запитав у старця благословiння жити в усамiтненнi в навколишнiх лiсах. Через п'ятнадцять рокiв такого життя, коли його стали вiдвiдувати братiя, вiн знову просив у Преподобного Сергiя благословiння йти у пустелю вже бiльш вiддалену. Святий старець дав ревнiсному учневi - любителю безмовства - мiдний хрест на благословiння, i Павло, пiсля довгих мандрiв по пустельним мiсцям, зупинився нарештi в Комельському лiсi. Над рiчкою Грязовицею Павло обрав собi дупло старої липи замiсть келiї i три роки пiдвизався тут нiкому не вiдомий. Потiм вiн перейшов на рiчку Нурму i тут поставив келiю трохи просторнiшу залишеного дупла. Преподобний Сергiй Нуромський, також учень Сергiя Радонiзького, одного разу прийшов до нього i побачив ось що: стаї птахiв лiтали навколо Павла, iншi з них сидiли на головi i на плечах його, i вiн годував їх з рук; тут же стояв ведмiдь, чекаючи собi їжi вiд пустельника; лисицi i зайцi бiгали колом, чекаючи того ж... Ось життя невинного першого чоловiка! Коли стали i сюди приходити до нього любителi безмовства i просили дозволу жити з ним, то вiн спочатку не згоджувався, а потiм, згадавши поради наставника свого Преподобного Сергiя Радонiзького, попросив у Митрополита Фотiя благословiння на устрiй гуртожитнього монастиря в iм'я Живоначальної Трiйцi. По глибокому смиренню вiн не прийняв священного сану. Стодванадцятилiтнiм старцем, лежачи на смертному одрi, 6 сiчня 1429 року вiн зi сльозами повiдав братiї про спаленнi в цей день Костроми татарами, а 10 сiчня вiдiйшо до Господа. В його обителi i понинi зберiгається хрест, даний йому Преподобним Сергiєм на благословiння.
  3. В чотирьох верстах вiд пустельного житла Преподобного Павла життєдiяв його друг i духовний батько - Преподобний Сергiй Нуромський. Вiн був родом грек, прийшов у Радонiзьку пустелю до Преподобного Сергiя з Афонської гори i довго жив пiд керiвництвом великого батька iнокiв. За його благословiнням вiн заснував на рiках Нурмi монастир Преображення Господнього. Сергiй i Павло часто вiдвiдували один одного, причому Павло з поваги до Сергiя проводжав його зазвичай на двi третини вiдстанi вiд своєї обителi. мiсце, де розлучались святi друзi, ознаменовано часовнею. Преподобний Сергiй помер 7 жовтня 1412 року
  4. В двадцяти верстах вiд обителi Преподобного Павла була обитель Воскресiння Христового, заснована ще ранiше Павлової учнем Преподобного Сергiя Радонiзького - Сильвестром Обнорським. Довго пiдвизався тут, на березi Обнори, у глухому лiсi цей угодник Божий, поки не знайшов його один заблукалий поселянин. Пiсля того бiля його пустельної келiї стали селитися ревнителi духовного подвигу, i заснувалась обитель. Святитель Олексiй благословив побудувати храм у iм'я Воскресiння Христового. Преподобний Сильвестр часто удалявся у глухе мiсце дрiмучого лiсу, котре i тепер зветься Заповiдним гаєм. Звiдти часом виходив вiн для бесiди з вiдвiдувачами на те мiсце, де тепер часовня. Помер вiн у 1379 роцi, квiтня 25 дня.
  5 i 6. Преподобнi Андроник i Савва. Преподобний Андроник, "тихий, лагiдний, смиренний", за вiдозвою лiтописця, був родом з тої ж Ростовської областi, з котрої походив його великий авва. Святий наставник дуже полюбляв свого святого учня за його добродiйства i вiдданий послух i особливо молив за нього Бога, щоб покрив цю невинну душу вiд ворожих пiдступiв i допомiг йому довершити свою течiю до кiнцяя. Андроник давно плекав у душi бажання заснувати свою гуртожитню обитель i не таїв цього бажання вiд старця. Ми бачили вище, як це святе бажання виповнилось, коли Святитель Олексiй випросив у Преподобного Сергiя цього учня для устрою обителi Всемилостивого Спаса. Мiсце було обрано у семи верстах вiд Кремля, на рiчцi Яузi, i сам Преподобний Сергiй приходив благословити це мiсце. В 1361 роцi обитель була закiнчена будiвництвом. Великий старець не раз приходив сюди до улюбленого свого учня i пiдкрiплював його у подвигу своїми бесiдами. Одного разу великий подвижник зайшов сюди поклонитись образу Спаса (котрий був принесений Святителем Олексiєм з Царгороду) перед вiдправленням у далеку путь, у Нижнiй Новгород (у 1365 р.), i при прощаннi довго розмовляв з Андроником. В подальшому на мiсцi їх розлуки поставлена часовня, - це на шляху у Володимир. Пiд керiвництвом Преподобного Андроника виховались його сопостник i приємник по iгуменству Преподобний Савва i знаменитi iконописцi Андрiй Рубльов i Данило, котрi розписували придворний Благовiщенський собор i соборнi храми у Володимирi i Сергiєвiй Лаврi. I понинi стоїть на правiй сторонi царських ворiт Троїцького собору чудотворна iкона Пресвятої Трiйцi, написана Преподобним Андрiєм. Читачi цiєї книги можуть бачити її зображення у заставцi IV-го роздiлу.
  7. В один час з Андронiковим монастирем (в 1361 р.) виникла обитель Пiшношська, заснована пустельнолюбним Мефодiєм. В молодих лiтах прийшов вiн до Преподобного Сергiя i жив кiлька лiт пiд його керiвництвом. Потiм по благословенню старця вiн усамiтнився в хащу дубового лiсу за рiкою Яхромою i на невеликому пiдвищеннi серед болота поставив собi келiю. Коли бiля нього стали збиратися братiя, Преподобний Сергiй, вiдвiдавши його, порадив йому побудувати обитель i храм на iншому, бiльш сухому мiсцi i благословив те саме, де тепер стоїть ця обитель. Преподобний Мефодiй сам трудився при її побудовi, переносячи дерева через рiчку. Вiд того обитель отримала назву Пiшношської, а рiчку прозвали Пiшношею. Часом Преподобний Мефодiй для безмовства усамiтнювався за двi версти вiд обителi, i сюди приходив до нього для духовної бесiди Преподобний Сергiй. Звiдси ця мiсцевiсть названа Бесiдою, i тут стоїть часовня. "Спiвбесiдник i спiвпостник" Преподобного Сергiя Мефодiй переставився через вiсiм мiсяцiв пiсля кончини свого великого старця, 14 червня 1392 року. В його обителi чесно зберiгається дерев'яний потир, в котрому вiн священнодiяв, i ковчежець з часткою мощiв Преподобного Сергiя.
  8. Преподобний Феодор, в миру Iоанн, рiдний племiнник Преподобного Сергiя, в юностi пострижений ним, був одним з самих старанних i улюблених його учнiв. Удостоєний сана священства, вiн дiстав бажання заснувати свiй гуртожитнiй монастир i вiдкрив свiй задум Богомудрому дядьку-наставнику. Преподобний Сергiй благословив його на це дiло i навiть сам прийшов оглянути обране ним на високому березi Москви рiки мiсце для обителi. Це було близько 1370 року. Слава про святе життя Феодора скоро зiбрала навколо нього багато братiй. Великий Князь обрав собi Феодора в духовники i посилав з дорученнями у справах церковних до Вселенського Патрiарха; Митрополит Олексiй ставився до нього з батькiвською любов'ю, i Кипрiан писав йому послання разом з Преподобним Сергiєм. Високе становище, у котре був поставлений Феодор, тривожило його святого дядька, котрий "вболiвав за честь i славу його" i молився, "во єже звершити йому течiю без перепони". Великий батько iноцтва пошановував обитель Симоновську спорiдненою о Христi своїй Радонiзькiй обителi, i коли потреба i користь викликали його у Москву, вiн приходив прямо у Симоновий монастир, де для нього влаштована була навiть особлива келiя. Любитель смирення i працi, вiн i тут разом з братiєю обробляв власними руками землю для городiв, насаджував дерева, копав ставки i колодязi. I тепер ще виднi тут плоди його труженицького життя: недалеко вiд монастиря на рiвному пiдвищеному мiсцi знаходится обширний (в околi до 150 сажнiв) i глибокий (на серединi до 6 аршин) ставок, обнесений валом i обсаджений березами. Спiльний переказ Москви завiрює, що цей пруд викопаний руками перших святих подвижникiв на Симоновi i що в цих трудах приймав живу участь Преподобний Сергiй. Вiд того i звуть цей ставок Сергiєвим. I московськi старожили кажуть, що багато страждущих, не дивлячись на пору року, занурюючись у воду цього ставка з вiрою i молитвою про зцiлення, отримували прошене. З древнiх лiт в день Преполовенiя П'ятидесятницi сюди буває хресний хiд для освячення води.
  Преподобний Феодор в подальшому був Архiєпископом в Ростовi, де, не дивлячись на короткочасне керування паствою, залишив по собi вiковiчний пам'ятник заснуванням Богородицерiздвяного жiночого монастиря. Вiн помер 28 листопада 1394 року.
  9 i 10. З Симоновської обителi вийшли два подвижники Бiлозерськi, Кирило i Ферапонт, котрi обидва користувались настановами Преподобного Сергiя. Першого з них привiв сюди друг Сергiїв, Преподобний Степан Махрищський. Коли Преподобний Сергiй приходив у Симонiв, вiн перш за всiх вiдвiдував Кирила у хлiбнi. Прозорливий старець бачив, що буде Кирило в подальшому, i з любов'ю спiлкувався з ним про спасiння душi. Пiсля Феодора Кирило деякий час був настоятелем Симоновської обителi, але потiм, по любовi i безмовству, удалився у свою усамiтнену келiю на Старому Симоновi, а звiдти разом з другом своїм Ферапонтом пiшов у краї бiлозерськi. Там Кирило поклав основу гуртожитньої обителi Успiння Пресвятої Богородицi (в 1397 р.), а Ферапонт заснував також гуртожитнiй монастир - Рiздва Богородицi (в 1398 р.). В 1408 роцi Преподобний Ферапонт, по бажанню Можайського Князя Андрiя Димитрiєвича, перейшов у Можайськ i тут, у верстi вiд мiста, заснував Лужецький монастир, в котрому i почив у 1426 роцi, 27 травня. А Преподобний Кирило помер у 1427 роцi, 9 липня.
  11. Близько 1373 року Князь Володимир Андрiйович, засновник Серпухова, побажав влаштувати в цьому мiстi iноцьку обитель як найкраще училище благочестя. Вiн запросив до себе Преподобного Сергiя i просив його поради. Святий старець благословив добрий намiр Князя i разом з ним оглянув мiсце майбутньої обителi. Мiсце це називалось Високим, тому що знаходилось на пiдвищеному березi Нари, поблизу Оки, в лiсi, у верстi вiд мiста. 2 грудня 1373 року Преподобний Сергiй заклав храм обителi на честь Зачаття Богоматерi Праведною Анною. Князь просив старця залишити будiвником нової обителi прийшовшого з ним учня, Преподобного Опанасiя. Опанасiй, в миру Андрiй, ще в юностi прийшов до угодника Божого в його Радонiзьку пустелю, i старець дуже любив його за його безвiдмовний послух i смирення. Преподобному Сергiю жаль було вiдпустити вiд себе Опанасiя, а блаженному Опанасiю не хотiлось розлучатися з Богомудрим Сергiєм, але "так угодно Господу", - сказав старець, i Опанасiй повинувався. За сприяння благочестивого Князя обитель скоро закончена була будiвлею, i до Опанасiя зiбралось багато братiй. Преподобний Сергiй не раз вiдвiдував свого учня в Серпуховi i присилав сюди свого майбутнього приємника, Преподобного Никона, котрий i був тут першим iноком, а потiм i пресвiтером. Князь побудував в обителi кам'яний храм, i Митрополит Кипрiан сам освятив його. З цього часу мiж Святителем i Висоцьким iгуменом встановилась сама тiсна духовна дружба, Кипрiан не раз писав Опанасiю самi дружнi послання, а щиро вiдданий йому iгумен роздiляв скорботи Святителя, супроводжуючи його в Київ i Царгород. В 1387 роцi Преподобний Опанасiй купив собi в Костянтинопольському Предтеченському монастирi келлiю i залишився там з кiлькома учнями своїми назавжди. Вiн багато потрудився над перекладом i списуванням святоотцiвських творiв (вiдомий написаний ним устав "Око Церковне"), присилав з Царгороду в свою обитель iкони i помер там коло 1401 року. У Висоцькому монастирi його приємником по iгуменству був спiвiменний йому учень Опанасiй, прославившийся по кончинi чудотвореннями. З iнших його учнiв вiдомий Преподобний Микита. В цiй обителi збереглись крашениннi ризи Преподобного Сергiя.
  12. За рiк пiсля заснування Серпуховської обителi Преподобний Сергiй поклав початок вже вiдомiй читачам обителi на Киржачi. Тут першим iгуменом був його учень - Преподобний Роман, померлий 1392 року липня 29 дня.
  13 i 14. В 1378 роцi був заснований Строминський монастир Успiння Богоматерi на рiчцi Дубенцi; першим його iгуменом, чи будiвельником, був преподобний Леонтiй, учень Преподобного Сергiя. Через три роки, в 1381 роцi, пiсля славної перемоги Куликовської Великий Князь Димитрiй Iоаннович заснував iнший Дубенський Успенський монастир, що "на островi", де iгуменствував преподобний Савва, також учень Преподобного Сергiя, зображений в Успенському соборi Троїцької Лаври з закритим правим оком. На благословiння цiєї обителi великий старець дав, як каже переказ, iкону Пресвятої Богоматерi "Кипрську", котра i донинi пошановується в приходськiй церквi села Строминi.
  15. Преподобний Опанасiй пустельник, "зовомий Залiзний посох", подвизався на мiсцi, де потiм був заснований Череповецький Воскресенський монастир i де тепер Воскресенський собор у Череповцi.
  16. Преподобний Ксенофонт Тутанський заснував Тутанський Вознесенський монастир на березi рiки Тьми, в тридцяти верстах вiд Тверi, де нинi село Тутань. Пам'ять його мiсцево пошановується 26 сiчня.
  17. Преподобний Ферапонт Боровенський, засновник Успенського Боровенського монастиря, в десяти верстах вiд мiста Мосальська (Калузької губернiї). За переказом, Преподобний Сергiй благословив Ферапонта iконою Успiння Богоматерi; Ферапонт прийшов з нею в околицi нинiшнього погосту Боровенська; утруджений вiд путi, вiн лiг пiд тiнню одного з вiкових дерев, поставивши на ньому образ. Але, проснувшись, не знайшов його на своєму мiсцi; довго шукав вiн iкону i нарештi знайшов у лiсовiй хащi, на однiй соснi. До трьох разiв повторювалось чудесне зникнення iкони i вiднайдення її в одному i тому ж мiсцi. Преподобний прийняв цю подiю за вказiвку, що Пресвята Богородиця благоволила обрати це мiсце для обителi, i поселився тут. Скоро зiбрались коло нього любителi вiдлюдництва, i обитель заснувалась. Рiк кончини Преподобного Ферапонта невiдомий. Свята iкона Успiння Богоматерi i понинi стоїть в церквi Боровенського погосту.
  18. Преподобний Савва Сторожевський, по кончинi Преподобного Сергiя i по удаленнi Преподобного Никона на безмовство шiсть рокiв управляв Лаврою Преподобного Сергiя. Пам'ятником його пiклувань про обитель Преподобного Сергiя служить джерело, виведене його молитвами i понинi називаєме Саввиним (поблизу церкви Воскресiння Христового в Кокуєвi). За бажанням Звенигородського Князя Юрiя Дмитрiєвича в 1398 роцi Савва заснував поблизу Звенигорода на горi Сторожi монастир в iм'я Рiздва Богородицi, в котрому i почив 3 грудня 1406 року.
  19. Преподобний Яккiв Залiзноборський, чи Галицький, родом з Галицьких дворян Амосових, майже до самої кончини Преподобного Сергiя жив у його обителi, а потiм поселився у глухому лiсi у залiзних руднiв, у тридцяти верстах вiд Галича. В 1415 роцi трапилось йому бути у Москвi, де мав вiн перебування у Предтеченському, пiд Бором, монастирi. В той час Велика Княгиня Софiя Вiтовтiвна, дружина Великого Князя Василiя Димитрiєвича, страждала родами; Великий Князь послав прсити молитов у подвижника Якова, i Преподобний передбачив посланим, що дружина Великого Князя народить йому спадкоємця престолу. Софiя народила сина, i вдячний Великий Князь дав Якову кошти побудувати монастир в iм'я Предтечi на мiсцi його подвигiв. Яков помер 1422 року 11 квiтня.
  20. Преподобний Григорiй Голутвинський, перший iгумен Голутвинського монастиря в Коломнi. В цiй обителi, заснованiй близько 1385 року в честь Богоявлення Господня, зберiгається посох Преподобного Сергiя, з котрим вiн, за переказом, зустрiчав пiсля перемоги Димитрiя Донського.
  До учнiв Преподобного Сергiя вiдносять:
  21. Преподобного Пахомiя Нерехтського, засновника Троїцького Сипанова монастиря поблизу Нерехти Костромської губернiї. Помер у 1384 роцi 23 березня.
  22. Преподобного Микиту Костромського, засновника Богоявленського монастиря у мiстi Костромi, i
  23. Преподобного Микифора Боровського, зображеного на iконi Троїцького собору.
  * *
  Сучаснi Преподобному Сергiю подвижники благочестя високо цiнували його духовну досвiдченiсть i дорожили його мудрими порадами i настановами. Звiдси - цiлий сонм його святих друзiв i "спiвбесiдникiв". I як солодко звучить для серця це миле найменування! Всi вони бiльш чи менш вiд нього запозичили свою iноцьку освiту, тому що "не в мiру вилилась благодать Божа на цього обранця, i вiн, смиренно стараючись бути нижче iнших, невiльно пiдкоряв їх повнотою своїх духовних здiбностей, котрi так високо i, можна сказати, самотньо поставили його над ликами iноцтвуючих свого вiку i наступних". Поiменуємо тут бiльш вiдомих з них.
  1. Преподобний Димитрiй Прилуцький, засновник обителi Прилуцької, поблизу самої Вологди. В перший раз вiн познайомився з Преподобним Сергiєм, ймовiрно, у 1354 роцi, коли Преподобний Сергiй приходив з Переяславль просити iгумена для своєї обителi i, скiльки не вiдмовлявся, був сам посвячений у сан iгумена єпископом Опанасiєм. Преподобний Димитрiй в той час пiдвизався в заснованому ним Микiльському монастирi на березi Переяславського озера. Дуже ймовiрно, що вiн упросив Преподобного Сергiя i зупинитися в його обителi. З того часу вiн часто ходив до Преподобного Сергiя. З Переяславля в 1371 роцi вiн удалився у Вологодськi краї i там заснував першу в тiй областi гуртожитню обитель в iм'я Спасителя. Почив 11 лютого 1392 року.
  2. Преподобний Степан Махрищський. Про нього вже сказано було вище (гл. XIII). Подiбне тому, що (потерпiв Преподобний Сергiй в своїй обителi, трапилось i з його святим другом: проти нього озброїлись сусiднi жителi, брати Юркiвськi, i грозили його вбити. даючи мiсце гнiву, лагiдний Степан таємно пiшов у вологодськi лiси i тут, на рiчцi Авнежi, заснував пустельну обитель Пресвятої Трiйцi. Визваний Великим Князем Московським знову на Махру, вiн залишив там двух учнiв - Григорiя i Кассiана. Переставився 15 липня 1406 року.
  3 i 4. Преподобний Павло i Феодор Ростовськi. Коли Преподобний Сергiй (в 1363 р.) був на своїй батькiвщинi, у Великому Ростовi, цiї подвижники просили його обрати їм мiсце для обителi i благословити початок їх святої справи. Заглибившись у непролазнi тодi лiсовi хащi, що оточували Ростов, Преподобний Сергiй обрав мiсце на березi рiчки Устья i сказав пустельникам: "Призрить Бог i Пресвята Богородиця на мiсце цеє". Тут i був заснований Борисоглiбський монастир. Феодор заснував ще Микiльський монастир на рiчцi Ковжi, впадаючiй у Бiле озеро. Вiн помер 22 жовтня 1419 року. Невдовзi пiсля нього переставився i Павло.
  5. Преподобний Дiонисiй, Архiєпископ Суздальський, постриженик Київський, засновник Печерського Вознесенського монастиря на березi Волги, у 5 верстах вiд Нижнього Новгороду. Помер 15 жовтня 1384 року в Києвi.
  6. Преподобний Євфимiй, учень Дiонисiя, пiд час свого перебування у Суздалi неодноразово приходивший до Преподобного Сергiя для духовної спiвбесiди з ним. Вiн заснував двi обителi - Василiвську, в 5 верстах вiд Гороховця, i вiдомий Спасо-Євфимiєв монастир в Суздалi. Почив 1 сiчня 1405 року.
  7. Святитель Степан Пермський, заснував 3 обителi - на устьях Вимi, Вичегди i Сисолi.
  8. Святитель Михайло Смоленський, учень Преподобного Феодора Симоновського, чи Ростовського, чудотворця.
  * *
  Блаженний Єпiфанiй, згадавши про заснування Преподобним Сергiєм деяких монастирiв, зауважує: "Не тiльки ж святий Сергiй монастирiв поставив, що тут я написав, але многiї монастирi воздвиже на славу Божу i Пречистої Богородицi, i своїх учнiв поставив в тих монастирях начальствувати". З вищеназваного списку учнiв i спiвбесiдникiв Преподобного Сергiя видно, що дiйсно Єпiфанiй про багатьох з них не згадує зовсiм. Але i наш список, звiсно, далеко не повний. Так, вiдомо, наприклад, що на зворотньому шляху з Нижнього Новгорода у 1365 роцi Преподобний Сергiй поклав основу Георгiївськiй пустелi у Гороховецькому повiтi, на березi рiки Клязьми. Немає сумнiву, що в цiй пустелi першими подвижниками були учнi чи спiвбесiдники великого батька iноцтва, але хто саме - вiдомостей не залишилось. Вiдомо також, що ще Великий Князь Димитрiй Iоаннович Донський надав Преподобному Сергiю у самому Кремлi, поблизу свого палацу, мiсце для келiй i церкви на випадок перебування його в Москвi i що в подальшому тут iснував Богоявленський монастир, але хто був будiвничим цього монастиря - невiдомо. У Рязанському Троїцькому монастирi зберiгся переказ про заснування його Преподобним Сергiєм в той час, коли вiн приходив у Рязань для примирення Князя Олега з Московським Великим Князем, але нiяких подробиць про його побудову не збереглось. Про багато обителей, ймовiрно, до нас не дiйшло i переказiв. Є, наприклад, села, у котрих знаходять могильнi плити з iменами похованих пiд ними iнокiв, хоча жоднi спогади iсторичнi, жоднi навiть перекази про iснування в цих мiсцях монастирiв вiдсутнi. Але вже однi цi надгробнi плити свiдчать, що тут були "монастирьки", котрi, звичайно, мали свою благотворну дiю на навколишнiх жителiв i служили провiдниками духу православного подвижництва у народне середовище, i ця дiя, як би вона не була обмежена в смислi простору, була важлива вже тому, що впливала постiйно, ставала повсякденною... А якщо ми приймемо до уваги вищезгаданий список учнiв i спiвбесiдникiв Сергiєвих, то з бiльшою ймовiрнiстю можемо припустити, що i число духовних вихованцiв Преподобного Сергiя, i число обителiв, заснованих ними i їх учнями, було незрiвнянно бiльше, чим скiльки нам вiдомо на основi свiдчень iсторичного переказу.
  * *
  Древньому обранцю Божому, великому батьку вiруючих, було колись сказано: "Поглянь на небо i пiдрахуй зiрки, якщо зможеш пiдрахувати їх... таке буде сiм'я твоє" (Быт. 15, 5). I Преподобному Сергiю, великому батьку iноцтва, було показано у видiннi багато птахiв i сказано: "Поглянь навколо!.. Так примножиться стадо учнiв твоїх!" I збулась ця обiтниця небесна. Нiби пташки райськi, розлетiлись пташенята Сергiєвi з рiдного гнiзда Радонiзького по всьому сходу i пiвночi Руської землi i прославили Господа своїм дивним життям; нiби зiрки по небу пiвнiчному, розсипались вони по поверхнi рiдної землi i ярко горять по всьому безмежному простору її країв пiвнiчних. I поки не закриють собою цього дивного сяйва суєтнi хмари мудрувань людських, поки буде вiяти на Русi дух справжнього подвижництва, до тих пiр не будуть страшнi їй нiякi напастi, адже сiм'я святе - опора її!..
  
  ПРИМIТКИ
  
  << ГЛАВА XX | ЗМIСТ | ПЕРЕДМОВА >>
  
  В своїй передмовi ми сказали, що наша книга є вчене дослiдження, тому ми i не стали прикрашати її сторiнки рiзними посиланнями i примiтками. Але так як подiбнi посилання i примiтки можуть мати свою цiну в очах тих читачiв. котрi побажали б знати, якими джерелами ми користувались для своєї розповiдi i якими спостереженнями керувались в тому чи iншому випадку, а можливо, цi примiтки будуть небезкориснi i для майбутнього вченого дослiдника, то ми уважили незайвим зiбрати їх тут, в кiнцi нашої книги. Не вважаємо за потрiбне наводити тут список iсторичних творiв, котрi були у нас пiд руками при складаннi цiєї книги; бiльша частина їх буде вказана нижче, у примiтках, на своєму мiсцi. Зауважимо тiльки, що в тих мiсцях, де ми наводили витримки з творiв митрополитiв Платона i Фiларета i преосвященного Фiларета, архiєпископа Чернiгiвського, не роблячи точних вказiвок на самi твори в особливих примiтках, там розумiються складенi цими святителями окремi Житiя Преподобного Сергiя.
  
  Зауваження перекладача. В рамках даного перекладу примiтки з оригiнального видання було вирiшено пропустити. Їх легко знайти у росiйськомовному варiантi в Мiжмережжi i за необхiдностi додати самому.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"