Слава богу, все скiнчилося. Вiдвiдини зморюють мене до краю. Звичайно, я не маю на увазi тебе, мiй отче, щотижневий вiзит до тебе для мене розкiш, я би сказав - майже єдина розкiш. Сподiваюсь, тобi подобаються квiти. Вигляд у них не дуже, але пахнуть вони чудово. Я поставлю їх тут, бiля твого стiльця, де ти їх зможеш бачити. Звiдси чудовий краєвид - поля, Танна, а вдалинi виблискує Гаронна. I, здається, що ми зовсiм однi. О нi, я не скаржуся. Зовсiм нi. Але ти повинен знати, як важко все переносити однiй людинi. Їх дрiб"язковi турботи, їх незадоволення, їх дурiсть, їх тисячi банальних проблем... У вiвторок був карнавал. Вони танцювали i репетували, як справжнi дикуни. Наймолодший син Луї Перена, Клод, вистрелив у мене з водяного пiстолета, i що мiг сказати його батько, крiм того, що Клод - ще маленький i хотiв лише трохи погратися? Все, чого я хочу - це направляти їх, мiй отче, вберегти їх вiд грiха. Але ж вони противляться менi на кожному кроцi, як дiти, що вiдмовляються вiд здорової їжi, продовжуючи їсти те, вiд чого їм стає зле. Я знаю, що ти розумiєш. П"ятдесят рокiв ти тримав все це на власних плечах. Ти заслужив їхню любов. Невже часи так змiнилися? Тут мене бояться, поважають, але щоб любити - то нi. Їх обличчя злi, обуренi. Вчора вони пiшли iз служби з попелом на своїх лобах i виглядом винуватого полегшення. Пiшли до своїх таємних втiх, свого приватного зла. Як же вони не розумiють? Господь все бачить. Я все бачу. Поль-Марi Мускат б"є свою жiнку. Вiн платить за десять Avés кожного тижня на сповiдi i йде геть, щоб знову взятися за своє. Його жiнка краде. Минулого тижня вона пiшла на базар i вкрала бiжутерiю з торгової палатки. Гiйом Дюплессi хоче знати, чи у тварин є душа, i плаче, коли я кажу йому, що нi. Шарлотта Едуард думає, що в її чоловiка є коханка - я знаю, що в нього їх аж троє, але таємниця сповiдi змушує мене мовчати. Якi ж вони дiти! Їх поведiнка зводить мене з розуму. Але я не можу показувати свою слабкiсть. Вiвцi - це не податливi, приємнi створiння пасторальної iдилiї. Кожен селянин вам це скаже. Вони хитрi, часом пiдступнi i патологiчно дурнi. У м"якосердого пастуха стадо може стати некерованим i бунтiвним. Але я не можу дозволити собi бути м"якосердим. Ось чому, раз у тиждень, я дозволяю собi цю єдину втiху. На твоїх губах така ж мiцна печать, mon père, як i у сповiдальнi. Але ти завжди готовий мене вислухати, а серце в тебе добре. На годину я можу вiдкласти свiй тягар. Я можу бути слабким.
В селi з"явилася нова мешканка. Вiанн Роше - вдова, як я розумiю - з малою дитиною. Ти пам"ятаєш булочну старого Блеро? Чотири роки, як вiн помер, i з тих пiр його дiм перетворився на пустку. Вона взяла його в оренду i сподiвається знову вiдкрити до кiнця тижня. Не думаю, що це довго триватиме. У нас вже є булочна Пуату через сквер, а, крiм того, вона нiколи не стане частиною мiсцевої громади. Досить приємна жiнка, але в неї немає нiчого спiльного з нами. Не пройде й двох мiсяцiв i вона повернеться до мiста, де їй i мiсце. Смiшно, але я так i не дiзнався, звiдки вона сюди приїхала. З Парижа, мабуть, а може навiть з-за кордону. В неї абсолютно чиста вимова, навiть занадто чиста для француженки, з рубленими голосними пiвночi, хоча її очi натякають на iталiйське або португальське походження, а її шкiра. . . Втiм, я її майже не бачив. Вона працювала в пекарнi i вчора, i сьогоднi. На вiкнi висить шматок оранжевого пластику. Час вiд часу, вона чи її мала донька-дикунка вибiгають на вулицю, щоб вилити вiдро брудної води в жолоб, або ж поговорити з кимось iз робiтникiв. У неї талант наймати помiчникiв. Хоча я й запропонував їй допомогу, та все ж сумнiвався, чи хтось iз сельчан захоче їй допомогти. Та все ж сьогоднi вранцi я побачив Клермона, який нiс купу деревини, потiм Порсо з його драбинами. Пуату послав трохи меблiв, я бачив, як вiн нiс крiсло через площу, весь час озираючись, нiби боявся, що його помiтять Навiть той скандальний Нарсис, який навiдрiз вiдмовився виконувати землянi роботи бiля церкви минулого листопада, пiшов iз своїм iнструментом упорядкувати її сад. Сьогоднi вранцi бiля восьми сорока до її крамницi прибула машина доставки. Дюплессi, який вигулював свою собаку у звичний час, проходив в той момент повз, i вона покликала його допомогти розвантажувати. Я бачив, що своїм проханням вона застала його зненацька - на мить я був навiть переконаний, що вiн вiдмовить. Потiм вона ще щось сказала - я не почув, що саме, - i дзвiнко розсмiялася. Вона, взагалi, багато смiється i дуже комiчно жестикулює. Знову ж таки, мiська риса, менi здається. Ми звикли, що люди навколо бiльш стриманi, але я сподiваюся, що у неї гарнi намiри.
Фiолетова косинка була пов"язана циганським вузлом навколо її голови, але бiльшiсть волосся випало з-пiд неї i було в мазках бiлої фарби. Вона, здавалося, не переймалася цим. Дюплессi не мiг пiзнiше пригадати, що вона йому сказала, але сказав зашарiло, що доставка була незначною - якихось кiлька ящикiв, маленьких, але важких, i кiлька вiдкритих клiток з кухонним причандаллям. Вiн не питав, що було в ящиках, але сумнiвався, що такi незначнi запаси - що б там не було - сильно допоможуть у пекарнi.
Не думай, мiй отче, що я провiв свiй день у спостереженнi за пекарнею. Просто вона стоїть прямо навпроти мого будинку, того, що був твоїм, мiй отче, до всього цього. Протягом останнiх двох днiв там стукали молотками, фарбували, бiлили i вишкрiбали, так що навiть я зацiкавився. Менi не терпиться подивитися на результат. I я не одинокий у своєму бажаннi - я пiдслухав, як мадам Клермонт плiткувала з приятельками бiля будинку Пуату, розповiдаючи про роботу свого чоловiка; вони якраз обговорювали червонi жалюзi, коли помiтили мене i перейшли на хитре перешiптування. Нiби менi було до того якесь дiло. Новоприбула, звичайно, пiдкинула хворосту у вогонь плiткарства, якщо не сказати бiльше. Я помiтив, що помаранчева вiтрина так i притягує погляди. Вона виглядає, як величезна цукерка, що чекає, коли ж її розгорнуть; як шматочок карнавалу. Щось хвилююче є i в цiй яскравостi, i в тому, як пластик виблискує на сонцi; я буду щасливий, коли робота закiнчиться i це мiсце знову стане пекарнею.
На мене промовисто подивляється медсестра. Вона думає, що я тебе втомлюю. Як ти їх витримуєш, з їхнiми громоподiбними голосами та командирськими замашками? А тепер нам час вiдпочивати. Її зверхнiй тон дратує. Вона бажає добра, не сердься на них, вони знають, що роблять - кажуть менi твої очi. А от я не добрий. Я приходжу сюди для власної розради, не для твоєї втiхи. I все ж я хочу вiрити, що мої вiзити приносять тобi задоволення, привносячи трiшечки живого в твоє пусте та безбарвне iснування. Телевiзор - одна година на день, перевертання - п"ять разiв на день i годування через трубку. Про тебе говорять, як про неживий предмет - вiн нас чує, вiн розумiє? - твоя думка нiкого не цiкавить. . . Бути iзольованим вiд усього, але все ж вiдчувати, думати. Це правда пекла, позбавлена фальшивих барв середньовiчних вистав. А я сподiваюсь, що ти навчиш мене спiлкуватися з людьми. Дай мене надiю.