Мухарський Антін : другие произведения.

I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  
  
  Антін Мухарський
  I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман
  
   Бог любить сильних і слабих карає їхніми руками.
  
   Ніколо Макіавеллі
  
  Дума
  про старого педераста
  (замість вступу)
  
  28 вересня 2016 року. Нью-Йорк
  
  Знайти гарну каву в Нью-Йорку вкрай важко.
  
  Десь близько сьомої вечора я сиджу за високою стійкою у французькій патісерії «Maison Kayser» на перетині Тридцять шостої вулиці й П’ятої авеню. Дабл капучино вже майже допито до кінця, крихти мигдалевого круасана акуратно загорнуто у зжмакану серветку. З динаміків у закладі комфортно звучить Стінг.
  
  Народу в закладі небагато. Квартет туристів з Нідерландів, божевільний негр у кутку, і ще пара-трійка аморфних персонажів за столиками.
  
  Поважно закинувши ногу на сусідній стілець, я вже хвилин двадцять спостерігаю за людською рікою, що стримить по найбагатшій вулиці світу, раз у раз проказуючи одне слово: «Вавилон».
  
  Колись у далекій юності спершу батьки, а потім і педагоги в інституті неодноразово дорікали мені, що буцім розмови вголос із собою — свідчення якогось там психічного розладу, надовго посіявши в мені страх дійсно збожеволіти, наче той негр у кутку, який то співає пісень, то шалено регоче з нічого. Що поробиш — стан перманентного божевілля для справжнього митця є найкомфортнішим, бо тільки він і дозволяє підтримувати в собі ілюзію, буцім ти — обраний, унікальний, особливий, що, зрештою, дає тобі право на творчість.
  
  У Нью-Йорку це відчуваєш особливо гостро.
  
  Перманентне божевілля — друге ім’я цього міста. Головне тримати все під контролем. Не кидатись на людей, вправно підтримувати світську бесіду, жартувати, згладжувати конфліктні теми і кивати головою, коли хтось поруч виголошує звичайні банальності на кшталт: «Трамп — ембіцил» або «Путін хуйло».
  
  Але якщо добре придивитися: то увесь навколишній світ — це суцільний несмак, банальність та сірість, від якої часом вивертає лівер до блювотиння. І якби не книжки, поодинокі гарні фільми та люди, з якими дійсно цікаво спілкуватися, то хоч з моста в ріку. Чи хіба колись було інакше? І те, що ти переживаєш зараз, теж по суті звичайна банальна сцена — європеєць у Нью-Йорку.
  
  Уточню: гетеросексуальний чоловік сорока восьми років, без фізичних вад, білий, християнського віросповідання, українець за національністю, буржуазний націоналіст за переконаннями. Розлучений батько п’ятьох дітей. У міру питущий, без шкідливих звичок, зі схильністю до помірної гіпертонії та трохи підвищеним рівнем холестерину. Зріст — метр вісімдесят, вага — вісімдесят два кілограми. Очі сірі. Волосся — платиновий блонд. І тут я не випендрююсь, бо волосся в мене й досі гарне, густе, або, як каже моя кохана, «якісне», як і зуби (всі свої). Серед українців це велика рідкість.
  
  Майже п’ять тисяч доларів без копійок лежать у мене в лівій кишені куртки, приємно гріючи серце. Три тисячі за ведення приватної вечірки і ще дві за невеликий концерт-квартирничок у лофті місцевих айтішників зі Львова, які звили собі гарненьке гніздечко в самому центрі Сохо.
  
  Зважаючи на критичний стан моїх фінансів в Україні, Америка — це справжній порятунок. Бо на Батьківщині — біда. На Батьківщині — війна. Майже всі концерти й виступи благодійні. Офіс продано, кишені вивернуто. Аліментні зобов’язання, взяті на себе в жирні довоєнні роки у валюті, суди переглядати відмовляються. Борги зростають. Колишня друга дружина лютує, злигавшись із чиновником з Міністерства юстиції. Шантажує дітьми, яких я не бачив з початку війни, надсилаючи СМС на кшталт: «Утром — дєньгі, вєчєром дєті. Вєчєром дєньгі — утром дєті. Всьо просто: все дєньгі — все дєті!». І нема цьому кінця і краю...
  
  Словом, білий гетеросексуальний чоловік без фізичних вад, двічі розлучений, тричі одружений, багатодітний батько, приватний підприємець та ще й свідомий українець — найнезахищеніша істота на Землі.
  
  Сидиш в Україні і думаєш: «Це капець, шановне панство». Аж раптом дзвінок з Гамерики... «Чи не могли б ви провести як ведучий приватний захід і трохи поспівати пісень?»
  
  «Та ще як міг би-м! Дай вам боже здоровля!»
  
  Виступи відгули. Справу зроблено. За вікнами патісерії в бузкових присмерках уже запалали вогні всесвітньовідомого Емпайр-Стейт-Білдінгу. Завтра зранку літак додому. Солодке почуття безтурботної розслабленості, спокою, затишку та гармонії, яке москалі називають «нєга», накриває мене другою чашечкою капучино за шість з половиною доларів.
  
  Жвава, всміхнена китаянка, либонь, зачувши акцент, подає каву, питаючи:
  
  — Вер ар ю фром?
  
  — Ай ем фром Юкрейн, — відказую доброзичливо.
  
  — Ох, Юкрейн... — морщить вона свого плаского жовтого носика. — Вер із іт?
  
  Я лагідно посміхаюся в роздумах, чи послати її відразу, чи якось таки підтримати бесіду? Моя чемна вихованість і толерантність до місцевих тупих вилупків усе ж бере гору.
  
  — Юкрейн із зе біггест кантрі ін зе Єуроп. Ніар Поланд, Чех репаблік, Романіа. Ві хев зе вор віз Раша нау, — починаю короткий просвітницький курс. (Україна найбільша країна Європи, що знаходиться поруч з Польщею, Чехією, Румунією. На цей час ми маємо війну з Росією.)
  
  — О! — удавано зацікавлено зводить вона брови. — Вор віз Раша? — з розумінням цокає язиком. — Юкрейн із ніар Афганістан? — питає чи то трохи глузливо, чи то направду не знає. (Війна з Росією? Україна це десь поруч з Афганістаном?)
  
  — Фак ю, — кажу стиха, забираючи каву. Просвітницький курс завершено.
  
  Китаянка робить вигляд, буцім не розчула, але я бачу, як у глибині її зіниць спалахує холодний вогник помсти, який виливається в те, що вона довго і підкреслено намагається дати мені решту з десятки дрібними мідяками, які я зневажливо залишаю їй на чай. Три з половиною бакси! Хай того чаю уп’ється, курва. Кажу ж: чекає ще на весь цивілізований світ люта війна з Китаєм.
  
  — Вавилон. Вавилон, — усівшись на стілець, знову продовжую свою заспокійливу мантру, роздивляючись строкатий натовп за вікном.
  
  Здається, що війна вже десь поруч. Такої кількості калік в інвалідних візках, на милицях, з якимись ортопедичними накладками на руках і ногах я не бачив ніде у світі. А ще — надмірно товсті люди. Розпухлі жирні тіла, консистенції різдвяного холодцю, трапляються на кожному кроці. Та ще й жодних стримуючих естетичних рішень, на кшталт широких балахонів чи сорочок, не побачиш.
  
  А ще старі педерасти...
  
  Молодих ще так-сяк можна перетерпіти. У натовпі вони веселі, яскраві, доглянуті. Ходять гордо за ручку, цілуються... Чорт з ними.
  
  Але старі — то реально бридко. Чому в кіно показують тільки молодих геїв? Чому не знімають кіно і не виводять на прайд-карнавали старих глиномісів, що помирають від СНІДу?
  
  Він стоїть на пішохідному переході, тримаючи в руках величезну порцію морозива. Повоєнне покоління. У його житті був Елвіс Преслі, Вудсток, сексуальна революція, синтетичні наркотики і все дєла. Фарбована в рожевий колір гривка падає на спітніле нерухоме чоло, по вінця накачане ботоксом. Спотворена нескінченними ін’єкціями косметичного гелю пащека нагадує статевий орган якоїсь морської тварини.
  
  З неї раз у раз виповзає отруйна мурена язика, занурюючись жалом у біло-зеленкувату солодку масу. Морозиво стікає по обвислому підборіддю і він рукою обтирає його, розмазуючи липку рідину між пальцями.
  
  Удягнений, як школярик, у короткі рожеві шорти — демонструє світу свої покручені ревматизмом жирні колінця і ноги в жовтих розводах пігментного ластовиння. Литки, вкриті набубнявілими тромботичними жилами, забрано у високі білі шкарпетки фірми «Ральф Лорен». На ногах модні молодіжні кросівки «Адідас». Рихле, звисаюче пузо обтягує білосніжне поло від «Брук Бразерс», на яке накинута дорогуща вітрівка від «Барберіз». Масне, бліде обличчя аж вилискує жиром у світлі неонових ліхтарів.
  
  Старий педераст просто стоїть на переході, навіть не роблячи спроб перейти вулицю на зелене. У мене вдосталь часу, щоб роздивитися його розгублено-жалюгідну посмішку, якою він обмацує перехожих, що рвучко пнуться повз у своїх справах.
  
  Раптом посеред натовпу виринає молода афроамериканка, що міцно тримає за руку красивого білявого хлопчика років п’яти. Вони зупиняються на перехресті, чекаючи на дозвільний сигнал світлофора, і старий педераст цілу хвилину не зводить із хлопчика очей.
  
  Може, в тому хлопчику він бачить безневинного янгола, яким сам був шістдесят років тому, і сльози каяття заливають його душу. А може, лише об’єкт своєї гріховної пристрасті, який відтепер так легко звести на манівці розпусти, бо навіть у сучасних місцевих школах дітям пропонують самостійно визначитися зі своєю статтю. Не в змозі розмножуватися природним шляхом, старі педерасти добираються до непорочних душ через, здавалося, цілком благородні теревені про «свободу вибору».
  
  Жирний, розбещений, смертельно хворий, він безпорадно й розгублено лиже морозивну кульку на перехресті Тридцять шостої вулиці і П’ятої авеню, в той час як повз проходять величезні накачані негри, зосереджені суворі араби, пакистанці в національному вбранні, розважливі та самодостатні євреї, індійці валять цілими родинами по десять осіб, жилаві китайці несуть додому пакети з їжею.
  
  Білі теж є. Але переважно капсульовані. Всі в навушниках, їй-бо! Що вони там слухають? Брамса, Вагнера, Моцарта чи Рахманінова? Та де там... Бейонсе та Джей Зі.
  
  Якось поцікавився, чи слухає біла молодь у Нью-Йорку Алана Джексона чи Джонні Кеша, так мене підняли на сміх.
  
  — Боже мій, кого я бачу, — чується за моєю спиною знайомий голос, — Оресте, невже це ти?
  
  — Містере Мак-Лох?
  
  Я впізнаю його з першого погляду.
  
  З моменту нашої останньої зустрічі минуло понад двадцять років, але за цей час старий геть не змінився.
  
  Як і тоді, він вбраний у чорний берет, що прикриває глибокий шрам на його лівій скроні, і в довгий літній плащ молочного кольору. Хіба охайна сива борідка порідшала та ніс трохи загострився. А ще поросячі вії зовсім зблякли.
  
  На безіменному пальці лівої руки сяє величезним діамантом масонська каблучка шотландського обряду з двоголовим візантійським орлом.
  
  Поруч доглянута дама з вічним перманентом і ниткою елегантних перлин на довгій зморшкуватій шиї, вбрана в сірий твідовий костюм і темно-синє літнє пальто. Колись її звали міс Космо. Біля її ніг крутиться невеличкий попелястий пудель, якого вона тримає на чорній шкіряній поворозці.
  
  — Оце так зустріч! — старий хоче наблизитись і обійняти мене, але я роблю тулубом ледь помітний рух від нього. Він зупиняється. — Як ти тут опинився?
  
  — Цілком випадково.
  
  — Випадкових зустрічей у цьому світі не буває. Як не тобі це знати? — сміється він.
  
  — То ви знали, що я у Нью-Йорку?
  
  — Ще б пак! Василь та Наталка (айтішники зі Львова) мої добрі друзі. Вони ще радились — чи запрошувати тебе на концерт? Я, звичайно, порадив запрошувати.
  
  Овва, оце так поворот. Невже він і досі стежить за мною?
  
  — На жаль, не зміг бути на виступі, бо мав деякі справи... Вибори на носі. Я трохи допомагаю Дональду з порадами. Знаю, ти мав неабиякий успіх серед місцевої публіки. Вітаю.
  
  У відповідь я лишень роблю великий ковток капучино зі своєї чашки, відводячи погляд убік.
  
  — Бачу, у тебе не зовсім комунікабельний настрій. Розумію. Але зауваж, усе сталося так, як ми передбачали двадцять років тому, — підморгує мені своїм мутно-сірим оком, — підробна сумочка «Луї Віттон» перемогла. Ти міг би сидіти зараз не в дешевій туристичній забігайлівці з пачкою нелегально зароблених в Америці доларів, а плисти на власній яхті в напрямку Гаваїв чи Монако і бути відомим не у вузькому колі українських патріотів, а в усьому світі. Але ти зробив свій вибір. Тому, як кажуть в Америці, — «інджой». І наостанок дружня порада: ніколи не звітуй на своїй фейсбук-сторінці про нелегальні концерти у Штатах чи Канаді. Мені телефонували з американського посольства в Києві, питали, чи знайомий я з тобою. Хочуть анулювати тобі візу за порушення закону про роботу в Америці. Проте я влагоджу це питання. Завжди радий буду тобі допомогти. Щиро. Будемо вважати, що трапилось диво і ти отримав ще один шанс, бо я тебе й досі люблю. Ти — талановитий! Мій телефон не змінився. Набирай у разі чого.
  
  Елегантно взявши мовчазну міс Космо під ручку, Мак-Лох вивів її на вулицю, вмить змішавшись зі строкатим натовпом.
  
  Двадцять років тому в Единбурзі цей старий підор спробував заманити мене у свої тенета.
  
  Але як він мене знайшов у багатомільйонному мегаполісі? Дурне запитання, якщо ти маєш справу із самим дияволом, який завжди поруч.
  
  Проте досить говорити загадками.
  
  Шановний читачу, якщо ти готовий поринути у трохи карнавальний і наївний світ середини 1990-х, коли замислювалася і конструювалася та фейкова, божевільна реальність, у якій ми опинилися нині, ласкаво просимо до машини часу, функцію якої виконують мої спогади та рефлексії.
  
  Отже, вперед!
  Частина перша
  Гівняні люди
  Глава перша
  
  Уперше я побачив гори Шотландії улітку 1996 року з вікна автобуса. Моя подруга, актриса антрепризної трупи театру «Золоті ворота», Катерина Мендес злегка потрусила мене за плече і, майже приклавшися губами до вуха, прошепотіла: «Оресте, прокидайся, ми майже приїхали».
  
  Пасемко її каштанового волосся торкнулося моєї щоки, залишивши по собі тонкий запах лавандового насіння.
  
  Я різко розплющив очі, бо бачив дивний сон, і крізь зникаючі видіння спершу здивовано подивився на Катерину, а потім перевів погляд за димчате скло в каламутних розводах пилюги, що залишив по собі настирливий англійський дощ.
  
  Була перша година дня.
  
  Удалині на розлогих пагорбах, рясно покритих смарагдовою травою, паслися отари бурштинових овець. Що далі, той смарагд проривали, мов ікла молодого вовка, сірі, порослі мохом скелі, які зовсім удалині ставали справжніми горами, що рвалися в синє, безхмарне небо, оповиті мережаним серпанком туману.
  
  Уздовж дороги безперервною смугою мчала темно-сіра стрічка невисокої огорожі, складеної з дикого каменю, і раз у раз траплялися таблички з надписом «Private land». На схилах долин, що збігали до веселих, прозорих ручаїв, купчилися зграйками кучеряві в’язи та росли поодинокі серйозні дуби.
  
  Часом дерева утворювали розкішні гаї, неодмінними супутниками яких були коротконогі, кремезні поні з довгими, випещеними гривами та хвостами, що важкими водоспадами збігали до самої землі. Поні разом з кіньми гуляли на просторих вигонах, обведених огорожами, і в кожного до шиї було прив’язано золотого дзвіночка. Такі самі дзвіночки були й в овець, й у корів, які теж траплялися серед цього збентежливого ландшафту, і мені здалося, що коли б я відчинив неіснуюче вікно і висунув туди голову, то почув би-м, як над усією Шотландією стоїть золотий гомін.
  
  Серце моє зайшлося, до горла підступив важкий клубок, який не проковтнути й не виплюнути. Непрохана похмільна сльоза скотилася з ока, скрапнувши на несвіжу чорну майку з надписом «Nirvana» і портретом Курта Кобейна на грудях.
  
  — Та вимкніть на хрін цю грьобану музику! — голосно гукнув через увесь автобус, звертаючись до водія, який уже в тисячний раз гучно врубав у своїй кабіні шалено популярну на той час композицію гурту «Асе of Base» «Happy Nation».
  
  — Тш-ш-ш-ш-ш, не бушуй, — лагідно усміхнулася Катерина, провівши рукою по моїй голові.
  
  Її рука теж пахла лавандою і я ледь втримався, аби не схопити її за зап’ястя і поцілувати спершу всередину долоні, потім туди, де блакитною жилкою б’ється гарячий пульс, а потім притягнути до себе, аби відчути на своїх грудях дотик її тугих грудей.
  
  «Чорт, — подумав з тривогою, — здається, я знову закохався».
  
  Біда.
  
  Рівно три доби тому ми виїхали з Києва на старому автобусі марки «Mersedes-Benz», який водії із Франківська Володя та Віталік пригнали з Німеччини, і тепер робили ґешефт, вивозячи українських заробітчан і човників до Польщі, Чехії чи Італії.
  
  Цього разу подорож виявилася більш творчою, бо ми поспішали на Единбурзький театральний фестиваль з виставою «Злочин та кара», де ваш покірний слуга грав роль Родіона Раскольнікова, а Катерина — Соні Мармеладової.
  
  Усього антрепризна трупа нашого пересувного театру, враховуючи водіїв та перекладачку, налічувала вісімнадцять людей, тому всі отримали по подвійному сидінню в чорних плямах жувальних гумок, на яких коротали дні та ночі, долаючи відстань у три тисячі кілометрів.
  
  Уже від початку подорожі в салоні густо пахло несвіжими шкарпетками, жирною шинкою та куривом. Але з моменту, коли народний артист України Семен Леонідович Лажа, що грав Мармеладова, розгорнув запаковане у вощений папір мариноване в часнику сало, то цей «божественний запах» до самого кінця не полишав наших ніздрів, змішуючись час від часу з ароматами одеської ковбаси, українського хліба, зеленої цибулі, дешевої вермішелі «Мівіна», огірків, варених яєць, оболонського пива, випарів «Гайдамацької» горілки і прихованого випускання газів, до якого вдавалася еліта українського театру, ласа до закордонних гастролей, де добові видавали в повноцінних фунтах стерлінгів — десятка на пику в день. На той час грубі гроші!
  
  — Усього двісті сорок фунтів стерлінгів за двадцять чотири дні подорожі... — мрійливо примружував очі Клим Микитович Жуков, п’ятдесятидворічний актор, що зайняв сидіння попереду мене і всю дорогу обіймався з рожевим китайським термосом, розписаним лелеками, в якому тримав окріп для заварювання міцної розчинної кави. У виставі він виконував роль Порфірія Петровича.
  
  — Братья і сьостри, я в суровой завязкє, поетому попрошу мне даже не прєдлагать... — заявив одразу, як автобус рушив у далеку подорож від Державного цирку, де на той час антрепризний театр «Золоті ворота» мав репетиційне приміщення.
  
  — Беріть приклад, колеги, — радісно озвався головний режисер Альфред Петрович Трюфель, що вмостився на передньому сидінні відразу за водійською кабіною і пильно рахував голови артистів, які за його приказкою «ті самі діти, тільки трахаються і горілку п’ють».
  
  Першу «Гайдамацьку» відкрили там, де пам’ятний знак біля дороги проголошував: «Житомирщина — колиска космонавтики. Батьківщина С. П. Корольова».
  
  — Он сказал «Поєхалі!» і взмахнул рукой, словно вдоль по Пітєрской, Пітєрской проньосся над Зємльо-о-о-о-й... — куражачись від передчуття тотального імейзингу, наспівував Лажа, розливаючи прозору рідину в кружки, чашки і склянки, які підносили йому мандрівні митці, згідно з народною прикметою підтримуючи їх за денця. Пластикові стаканчики на той час ще були рідкістю і за них брали гроші, наливаючи каву на винос у крутих київських закладах.
  
  — Ну, за подорож! — короткий, як постріл, тост виголосив Серьога Цар-Підлядський, який у виставі грав збірний образ російського мужика і розмовляв переважно цитатами з комедій Гайдая, найулюбленішою з яких була, звичайно: «Царь, очєнь пріятно, здравствуйтє, царь».
  
  «Вдруг, как в сказкє, скріпнула двєрь...» — підморгнув він колегам оком і понеслося.
  
  Перша доба минула блискуче. Ми досить швидко подолали польський кордон.
  
  Побачивши в багажному відділенні справжню труну із мертвою старою лихваркою (досить якісний муляж), польські митники майже не трусили автобус, а так злегка пошманали по сумках і, вдовольнившись п’ятьма пляшками «Гайдамацької», що їх в окремому пакеті їм виставив Альфред Петрович, забралися геть.
  
  Проблеми почалися в Німеччині, яка на той час уже потужно зазіхала на роль локомотива новоствореного Євросоюзу.
  
  У зоні митного догляду на польсько-німецькому кордоні нас протримали майже шість годин, а все через один прикрий випадок, що стався з непитущим Климом Микитовичем, якого я далі просто зватиму «Микитич», оскільки під час подорожі він став мені за друга, з яким ми гарно проводили час, граючи в дурня, де я в підсумку виграв з рахунком 108 проти 89-ти.
  
  Як уже казав, горілки він не вживав, бо реально закодувався на рік, і про це в колективі добре знали, а тому не дошкуляли артисту тупими докорами на кшталт: усі непитущі або хворі, або падлюки.
  
  Залишимо цю жлобську прерогативу вітчизняним прокурорам, ментам і суддям. Інтелігентні люди знають, що в аристократів духу тимчасово трапляються моменти в житті, коли організм треба терміново ставити на просушку, бо там де сто, там і двісті п’ятдесят, а там, де двісті п’ятдесят, там і літр на душу населення, і гулянка до ранку, а там уже неподалік і капець, бо серце не те, і печінка не та, і вапще тиск, судини і всяка хєрня нехороша. А ще так хочеться пожити, побачити онуків...
  
  Для того щоб полегшити собі перехід до абсолютної тверезості, Микитич завів подорожню звичку безперервно потягувати каву, яку він заварював у металевому червоному кухлі з олімпійським мішкою, заливаючи розчинну «Галку» окропом із вищезгаданого термоса з лелеками. Окріп добував на зупинках, які траплялися біля придорожніх кафе та ресторанів.
  
  Бальзаківського віку жінки, що переважно керували процесами в цих закладах, захоплено дивилися на двохметрового богатиря в блакитній майці з логотипом радянського спортивного клубу «Бурєвєстнік», який із широкою усмішкою, повного прокурених зубів, завалювався на їхню територію, називаючись «грейт раша артіст», і, вимагаючи гарячої води, по ходу справи розповідав дотепні жарти про Володьку Висоцького, Штірліца, якого знав особисто, і насамкінець убивав дам з маху однією згадкою про артиста Костолевського, з яким він учився на одному курсі.
  
  — А ще мій рідний дядя Георгій Костянтинович Жуков виграв Велику Вітчизняну Війну! — заявляв гордо, але дехто в колективі казав, що він просто «пиздить», бо жодних вагомих доказів цього родичання так і не назвав. Окей, повіримо на слово.
  
  У боротьбі за окріп небіж легендарного маршала легко ламав комерційні загати і в Польщі, і в Україні, аж допоки на польсько-німецькому кордоні його не спіткала люта невдача.
  
  Простоявши понад три години в черзі, ми нарешті дісталися зони митного огляду. На той час китайський термос Микитича геть спорожнів.
  
  — Піду прогуляюся до кав’ярні, — хитнув головою в бік яскраво освітленої скляної споруди, куди вже потягнулася зграйка наших дівчат, терміново шукаючи вбиральні.
  
  Намацуючи під сидінням клітчаті вовняні капці, він зашарудів шматками газет, які навалив просто під ногами, розпаковуючи дбайливо загорнуті дружиною в дорогу домашні пиріжки.
  
  Блакитна майка «Бурєвєстнік» і смішно витягнуті бульками на колінах радянські спортивні штани, попхалися в задушливий серпневий вечір, узявши напрямок до прикордонної німецької забігайлівки.
  
  Він повернувся за п’ять хвилин з порожнім термосом навперейми і з обличчям настільки страшним і зсудомленим, що мені здалося, буцім його хапнув приступ грудної жаби.
  
  — Ай суки... суки... — тільки й цідив крізь цементно стиснені зуби і важко дихав, навзнак закинувши голову на спинку сидіння.
  
  — Що сталося, Микитичу?
  
  — Вони вимагають у мене гроші за воду! Уявляєш собі, я підходжу до касирки і питаю: вода, вода, хайс васер, як ти мене навчив... А вона мені найн, найн, і щось таке пальцями крутить, типу гроші давай? Ну суки ж, суки...
  
  У цей момент до автобуса з лівого боку підійшло трійко елегантних німців, убраних у новеньку форму митної служби. Один був із собакою. Абсолютно чорною вівчаркою, шляхетне походження якої видавав ідеальний екстер’єр. При одному погляді на песика у свідомості рясно поставали кадри з документальних фільмів про злочини нацистів у концентраційних таборах, де на тлі майже мощеподібних тіл і напівмуміфікованих облич подібні Цербери яскраво ілюстрували міфологічну картинку «Ласкаво просимо до Аїду».
  
  — Фашисти прокляті, я їм цього так не залишу... — Микитич смикнувся, нахилився уперед і знову зашарудів газетами, шукаючи щось у великій сумці типу «Адідас», яка стояла в нього під сидінням.
  
  Десь там у глибині, серед залишків пиріжків, шкарпеток, пачок із цигарками «Прима», банок з розчинною кавою, рушників, ліків від тиску, серцевих крапель, книжок про те, як очистити судини від холестеринових бляшок, настоянки часнику з лимоном, туалетного паперу, дбайливо загорнутих у поліетиленові пакети чистих трусів і майок, тексту ролі, кип’ятильника, пакетів із гречаною крупою та банок з індиковим паштетом «Люксусовий» ховалося витерте, червоне портмоне з тисненим золотом прапором Німецької Демократичної Республіки.
  
  Під час подорожі він уже декілька разів показово демонстрував мені його вміст, супроводжуючи екскурсію по портмоне приблизно таким текстом:
  
  — Його мені подарували в Німеччині у 1977 році, коли я ще працював у «Соврємєннікє». А це все, що я нажив за своє життя.... — діставав при тому три двадцятидоларові купюри і ще якийсь валютний дріб’язок. — Майже тридцять років на сцені, а в кишені — дуля. У мене вдома досі чорно-білий телевізор «Екран». Не повіриш, соромно перед людьми. Але дружина — золото. Оце, до речі, вона мені дала... — випорпував з окремої кишеньки величезну сріблясту монету і крутив перед носом. — П’ять марок. Золотая женщіна. Мріє про кольоровий телевізор. Я їй поклявся, що з цих гастролей привезу. Жерти буду саму гречку, але телевізор привезу.
  
  Узагалі-то він завжди розмовляв російською, але я, щоб не псувати карму цього твору «собачою мовою», перекладатиму його чьокання і акання на солов’їну.
  
  — Скільки ж ви гречки з собою взяли?
  
  — Три кілограми, а ще вермішелі два кіло і рису кілограм. Десять банок тушонки, п’ять паштетів, півтора кіло цукру, чай, каву, сало, печиво галетне, літр олії, три банки згущонки, перетертий лимон, дві банки шпротів, а ще цукерок-льодяників і декілька шоколадок «Альонка».
  
  — Серйозний підхід.
  
  — Ще б пак! Жодної копійки на харчі не витрачу, а телевізор таки добуду. А ще донька дружини натякнула, що хотіла б якісь черевички красиві, та й онучці треба щось із взуття привезти...
  
  — Ідуть роки, міняються століття, а в нас чоловіки й досі ладні чорта осідлати, аби здобути коханим черевички.
  
  — Гоголь — русскій пісатєль...
  
  — Та хрін вам!
  
  Цього разу Микитич, покинувши порпатись у сумці, випірнув над спинкою сидіння із сріблястою монетою в руці.
  
  — Ходім, допоможеш мені у спілкуванні, бо я тільки й знаю хайс васер і гітлер капут, а ти ж по-англійські трохи той во?
  
  Коли ми вийшли з автобуса і попензлювали убік яскраво освітленої скляної буди з надписом pit stop, «фашисти» з вівчаркою вже оглядали правий бік нашого багажного відділення.
  
  Вони як раз наштовхнулися на труну з Альоною Іванівною. Вираз їхніх облич украй тішив. Щире здивування і легкий шок від зіткнення із суворою реальністю слов’янського світу у вигляді виготовленої на театральній фабриці грубої дерев’яної труни, змінилися у тевтонів диким реготом, коли режисер з перекладачкою, злегка піднявши кришку, вказали на ляльку-муляж.
  
  Дарма що до початку поїздки Альфред Петрович заховав у Альону Іванівну декілька десятків пляшок горілки «Столична», яка, за чутками, що їх розповсюджували актори Театру на Подолі, високо котирувалася у шотландських пабах.
  
  — Чи є у вас план, містере Фікс? — запитав я у скоцюрбленої спини Микитича.
  
  — Зараз сам побачиш... — не обертаючи голови, прошипів «бурєвєстнік» і я почув, як у його словах б’ється холодний пульс виваженого плану помсти.
  Глава друга
  
  У кафе людно.
  
  Вільні місця хіба що за стійкою уздовж скляної вітрини, прикрашеної неоновою вивіскою. За столиками німці, поляки, зграя галасливих росіян. Велелюдність у залі пояснювалася сполученістю кафе з великим дьюті фрі-магазином, де вся вищеозначена публіка затарювалася дешевими як для Євросоюзу товарами.
  
  — Пішли, допоможеш мені у спілкуванні...
  
  Микитич суворо попензлював просто до касирки, не зважаючи на людей із тацями, які чекали своєї черги.
  
  — Скажи їм, що я вже стояв у черзі до цієї товстухи (демонстративно тицьнув пальцем на касирку). Ми прийшли тільки по чай...
  
  Я зсудомлено проковтнув слину і вибалушив очі, з усієї сили намагаючись підшукати відповідний до ситуації словниковий запас. Нарешті проґелґотів, звертаючись до черги англійською, бо німецькою знав украй мало:
  
  — Е-е-е-е, ві стейт хіа єні тайм егоу, енд нау кам бек віз мані фор зе тейк онлі ті. (Ми стояли тут декілька хвилин тому і повернулися з грошима, аби взяти тільки чай.)
  
  Відвідувачі, що сиділи за сусідніми столиками, повернули голови у мій бік і я відчув себе в головній ролі вистави під довгою, цілком постмодерною назвою «Жебракуваті українські актори в шахраюватий, маніпулятивний спосіб добувають окріп для колишнього алкоголіка, аби він живим дістався до Единбурга і заробив добові, яких би йому вистачило на кольоровий телевізор у хату». Хоча я й не зовсім підходив на роль «жебракуватого українського артиста», бо всім своїм виглядом випромінював благородні євроатлантичні флюїди.
  
  — Вер ар ю фром? Раша? — змірявши мене ущипливим поглядом, запитав носатий дідуган із черги, на таці в якого поруч з банкою пива і картопляним салатом помпезно парували дві товсті баварські сосиски.
  
  — Ноу, ві а нот раша, ві а юкрейніан...
  
  — Раша, раша, — голосно перебив мене Микитич, виступаючи вперед, — усі ми раша, совьєт юніон... Андестенд? Сою-ю-ю-з нєрушімий республік свобо-о-о-одних... Я стояв тут у черзі... Я чай хочу взяти...
  
  — Гоу е старт оф лайн, — сухо і вольово тицьнув собі за спину пальцем носатий.
  
  — Шо він каже?
  
  — Каже, щоб ми стали в кінець черги.
  
  — Та пішов він на хуй, старий поц! Я тут до тебе стояв, пойняв?
  
  На ідіому «на хуй», проказану досить голосно, відреагувало значно ширше коло відвідувачів. Навіть росіяни затихли і з їхнього кута веселим горобчиком до моїх вух долетіло «о, тоже наїли!».
  
  І тут у справу втрутилась касирка-німкеня. Тлуста така дама, трохи схожа на Геринга, в білому очіпку і червоно-клітчатому сарафані. Вона піднялася зі свого місця і, взявши руки в боки, розродилася шпрехастою промовою, з якої я зрозумів тільки: цурюк (назад), дісциплінен (перекладу не потребує) і русіше шайзен (ну, ви зрозуміли).
  
  У кафе запала тиша. Такі паузи белетристи всіх часів і народів штамповано називають театральними.
  
  Після промови касирка знову всілася на місце і трохи нервово, наспівуючи, либонь, похідний гімн люфтваффе, натхненно вдарила по клавішах новенького касового апарата, вибиваючи чек інтелігентній німецькій парі з двома дітьми.
  
  — Ну я їм зараз влаштую шайзен, — гримучою змією прошипів Микитич і, ніжно притуливши до грудей рожевого китайського друга, рушив у протилежному від касирки напрямку.
  
  — Чому ви називаєте нас рашею? — спитав я пошепки, коли ми зайняли місце в кінці черги.
  
  — Повір, вони не відрізняють, де українець, де білорус, молдаванин, росіянин чи прибалт. Для них ми всі — одна велика раша, або совьєт юньон, як кажуть німці.
  
  — Ай ем нот раша...
  
  — Та кинь, пусте...
  
  А й дійсно, як вони так безапеляційно визначають серед купи європеоїдів людей з колишнього радянського союзу? Ну, зрозуміло, російська мова. Але коли ми навіть мовчимо, роздивляючись у дьюті фрі етикетки на алкоголі, нас на касі все одно чітко викупають як рашу.
  
  То що видає в нас совків? Неохайний, а часом яскравий і вульгарний одяг зі схильністю до бикуватої спортивності? Скутість? Дивакувата манера поведінки? Розгублений, насторожений і водночас колючий вираз очей? Примхливо відкопилена губа та занадто яскравий макіяж у дам? Підкреслено зверхнє ставлення до оточуючих, за яким ховається елементарна непевність у собі. Золоті хрести на грудях і товсті ланцюги на зап’ястях? Дивний винахід постсовка, що називається «барсетка»? Антропологічні особливості тілобудови? Хамська нечемність? Галасливість? Мова? Запах з рота? Нечищене або убоге взуття? Золоті зуби? Недоглянутість нігтів? Форма черепа з пласкими монгольськими потилицями? Дешева біжутерія? Широкі вилиці? Погані звички і зачіски?
  
  Усе те, що можна охарактеризувати терміном «деградативна селекція совка».
  
  — Айне чай бітте, — міряючи зверхнім поглядом касирку, каже Микитич, кидає перед нею на прилавок велику сріблясту монету.
  
  — Ти пойняв, які ціни? Майже двісті тисяч одна чашечка чаю. Охрініти!
  
  Ну так, рахую я... Долар у нас зараз коштує десь близько ста вісімдесяти тисяч купоно-карбованців. Дойчмарка — близько ста. Сосиска — три марки, найдешевше пиво три з половиною, сирний пиріг — п’ять. Пляшка негазованої водички — марка тридцять. Кава еспресо — дві з половиною.
  
  За свою місячну зарплатню я можу купити у цій забігайлівці десь двадцять чотири сосиски.
  
  Посеред таці, яку соває перед собою на металевих рейках Микитич, стоїть лише самотня порожня порцелянова чашечка, з усіх боків дбайливо обкладена дюжиною пакетиків із дармовим цукром.
  
  — Драй марк ергебен... — кидає Герінг у жіночій спідниці три монети на скляну тарелю перед касою, вибиває чек і робить рукою хореографічний пас убік дерев’яного боксу, де в окремих скриньках лежать понад два десятки сортових чаїв у пакетиках.
  
  — Чорний беремо? Класичний? — суворо підібгавши губи, звертається до мене «бурєвестнік».
  
  — Класичний! — киваю я головою, згадуючи балет «Лебедине озеро», який за радянських часів завжди демонстрували перед тим, як сповістити про чергову катастрофу на кшталт смерті генсека чи вибуху в Чорнобилі.
  
  У повітрі дійсно пахне бідосею.
  
  «Та-та-та, та-та, та-рарам-м-м-м-м», — починає звучати в моїй уяві тривожно озвучена гобоєм музична тема «Доля ломиться у браму».
  
  Я пильно спостерігаю за Микитичем, що, презирливо змівши рукою решту з прилавку, підхоплює однією рукою термос, другою — тацю із самотньою чашкою і, гордо напнувши на грудях вицвілу майку виробництва Мосшвейпрома, рушає туди, де блискотом металу та змієподібними вигинами хромованих труб стоїть матеріалізоване в ідеальних формах втілення німецького технічного генія та практичної довершеності — розкішна ресторанна мультикавоварка фірми «Бош».
  
  Чим же закінчиться це, без перебільшення, епохальне цивілізаційне зіткнення емоційного анархічного Сходу і виваженого структурованого Заходу — читайте в наступній главі.
  Глава третя
  
  Зізнаюся: я з дитинства ненавидів совок.
  
  Ну, скоріше не «ненавидів», а на якомусь глибоко підсвідомому рівні відчував його брехливу, викривлену реальність.
  
  Унаочненим прикладом цієї брехні в моєму дитинстві були радянські солдатики. Пам’ятаєте набори: «будьонівці», «ратники-богатирі», «тевтонські лицарі», «морячкі»?
  
  Пласкі і невиразні, виготовлені з однотонного кондового пластику, вони становили основу іграшкового арсеналу радянських хлопчаків часів розвиненого соціалізму.
  
  — Тато, — питав я, взявши в одну руку уйобіщного червоного будьонівця, тримаючи в другій яскраворозписаного німецького індіанця в повній бойовій амуніції, — якщо Радянський Союз найкраща в світі держава, то чому вона випускає для дітей таких гівняних солдатиків?
  
  — Т-ш-ш-ш, — осаджував мене батько, — гівняний — то погане слово. Де ти такого навчився?
  
  — Мама сказала на туш, якою вона сьогодні зранку фарбувала очі. Так і сказала: в Союзі гівняна туш.
  
  — Тш-ш-ш-ш, ніколи на людях такого не кажи, а особливо при тьоті Клаві з тринадцятого поверху, бо не матимеш індіанців.
  
  — Це чому?
  
  — Тому що тьотя Клава стукачка і нас за такі слова наступного разу не випустять до Німеччини.
  
  — А що таке «стукачка»?
  
  — Нехороший чєловєк.
  
  Тато кожного разу ухилявся від моїх незручних запитань на кшталт: чому в Радянському Союзі не можуть шити нормальні джинси чи робити гарне взуття? Чому в туалеті в нас періодично замість туалетного паперу з’являється мій подраний на шмаття старий зошит з математики, а по телевізору показують завалені продуктами магазини, хоч в гастрономі самі лише кістки, сіль, сірники і березовий сік? Чому виробництво меблів у країні невпинно зростає, а батьки ніяк не можуть купити мені нормальний диван і я досі сплю на розкладачці. Чому ми запускаємо ракети в космос, але набори циркулів, що вимагають мати на креслення, ламаються у перший же день? І нарешті: куди дівся олімпійський мішка, якого під пісню «До свіданья, мой ласковий Міша, возвращайся в свой сказочний лєс» урочисто запустили на повітряних кульках у небо під плач спортсменів з Мозамбіку та Руанди?
  
  На останнє запитання батько відповідав чітко, бо заочно вчився на факультеті режисури масових видовищ:
  
  — То все фокус, синку, трюк, ілюзія. Мішка злетів у повітря і як тільки зник з об’єктивів камер, його спеціальним робом опустили на землю. Але в уяві мільйонів він назавжди залишиться світлим ідеалом найдобрішої в світі Олімпіади. Це називається маніпуляція із суспільною свідомістю.
  
  — А що таке маніпуляція?
  
  — Ну, це коли людей примушують вірити в те, чого насправді не існує.
  
  До речі, згодом, коли я служив в армії, то завдяки журналу «Аганьок» дізнався про постолімпійську історію легендарного Мішки, сконструйованого в 1979 році провідними спеціалістами з аеростатики в кількості двох штук на випадок позаштатних ситуацій.
  
  Гумову оболонку було обшито штучним хутром, виготовленим на іграшковій фабриці в українському місті Жовті Води.
  
  Спершу там усередині сиділа людина, що керувала процесом. Але на одному з випробувань щось пішло не так, і Мішку вітром здуло на палаючу олімпійську чашу, яку ввімкнули спеціально, щоб забезпечити умови «максімально прібліжонниє к боєвим».
  
  Інженер на прізвище Ігор Артамонов згорів заживо на святому вогні єдності та миру. Тоді у справу пішов дублікат.
  
  Конструкцію полегшили і, вже не пхаючи всередину людину, придумали спосіб, щоб керувати ведмедиком дистанційно.
  
  Але ж усьому світу відомо, що найнадійніші і найпередбачуваніші радянські ракети — це ті, що стоять на дитячих майданчиках, зварені з металевої арматури або витесані з дерева на полицях авіамодельних гуртків.
  
  Після тріумфального старту на арені Лужників Мішка втратив керованість, либонь, вирішивши автономно втілити в життя головне олімпійське гасло «Сітіус Альтіус Фортіус», і полетів к єбєням, аж поки не приземлився десь на Воробйових горах, придушивши собою хлопчика Максимку Філімонова п’яти років, що катався на триколісному велосипеді «Умка» у супроводі бабусі і був радісно кинувся ведмедику на зустріч.
  
  Хлопчик вижив, отримавши компресійний перелам хребців шийного відділу, лишившись калікою на все життя — подальша доля його невідома.
  
  А от Мішку восени того самого року хотіли за сто тисяч марок викупити підприємливі німці.
  
  Проте радянська влада чітко заявила гендлярам: «Святе не продається!».
  
  Спершу його експонували на виставці «Юний технік», розташованій на ВДНГ, а потім сховали в підвалах Олімпійського комітету, де його зжерли, либонь, спеціально видресирувані клятими американцями бойові пацюки-мутанти.
  
  «Та-та-та, та-рара, ра-рам-м-м-м-м...» — тривожна музика з балету Чайковського «Лебедине озеро» нарешті сягає свого апогею.
  
  Бабах! Микитич кидає тацю на мармурову стійку поруч з мультикавоваркою. Дзелень — перевертається непотрібна порожня чашка, відлітає убік з істеричною нотою чайна ложечка, розсипаються по таці пакети з дармовим цукром.
  
  Упевненим рухом нащадок маршала Жукова висмикує з двохлітрового термоса пробку, і, натискаючи на кнопку «Хайс васер», підставляє горлечко туди, звідки ллється паруюча волога.
  
  — Найн, найн... — волає зі свого закутка герингоподібна касирка і щось верещить німецькою, намагаючись пояснити варвару, що за окріп треба платити додаткові гроші.
  
  — А ти, сука, Сталінград помніш-ш-ш-ш!? — обертається до неї в три чверті Микитич, не відпускаючи кнопки.
  
  Постать його і без того велична вмить набуває монументальних рис.
  
  Наче висічений у камені політрук з культового фото «В атаку», дарма що у повстяних капцях і старих спортивних штанях, із задньої кишені яких стирчить шматок дешевого туалетного паперу, він у своїй футболці «Бурєвєстнік», мов би стає новим символом боротьби всіх економічно пригноблених громадян колишнього СРСР, чиї діди врятували цей світ від фашизму, апріорі виборовши жебракуватим нащадкам цивілізаційне право безкоштовно отримувати окріп у німецьких прикордонних забігайлівках.
  
  — Гітлєр капу-у-у-у-ут! — театрально вигукує Микитич басом, звертаючись до всіх відвідувачів у залі.
  
  — У-у-у-у! Гітлєр капут! — оплесками вітають його росіяни й радісно регочуть. — Ура-а-а-а, наши в городе!
  
  — Франц, Франц! — щосили гукає касирка і за мить з дверей із надписом «Нур фюр мітарбайтер» з’являється молодий чорнявий хлопець у фартуху, що допіру прибирав за відвідувачами таці з брудним посудом.
  
  — Курская дуга-а-а-а-а, — ще гучніше волає Микитич. — Ми таких, как твой Франц, живьйом жарілі в танках пачкамі! І вапшє, хто вам право давал так поступать с сином настоящего фронтовіка, полного кавалера ордена Слави!?
  
  Про батька-фронтовика він звичайно пиздить. Сам розповідав, що той усю війну відсидів у тилу, був партійним працівником першого ешелону, а таких в армію не призивали.
  
  З появою Франца в повітрі, мов блискавка, спалахує слово «поліцай», яке він вимовляє рвучко, рушаючи до скляних дверей, що ведуть до магазину безмитної торгівлі.
  
  — Микитичу, ходімте звідси... — смикаю я його за лікоть, — ну його той окріп, зараз поліція прийде...
  
  — Ложіл я на ніх с прібором. Я — грейт раша артіст, єду на фєстіваль і іспитиваю фінансовую нужду по прічінє того, что амеріканци прі пособнічєствє європєйскіх спєцслужб і іх пріхвостнєй развалілі мою могучую родіну Совєтскій Союз, которий спас мір от корічнєвой чуми...
  
  — Яка, на хуй, чума! Ви окріп у них безкоштовно пиздите...
  
  — Не пижжю! Тварь я дрожащая ілі право імєю..? Гдє ето відано, что б над православнимі людьмі так в мірє іздєвалісь?!
  
  — Які, на хуй, православні люди, ви ж самі казали, що все життя були убєждьонним атеїстом-лєнінцем...
  
  — А тєперь стал православним! Мєня жена недавно воцерковіла, я даже крєстік на врємя поездкі надєл і нахожусь под защітой Бога... Алілуйа-а-а-а-а, слава тебе Боже-е-е-е, — несподівано затягнув жалісним дискантом, прискіпливо зазираючи в горлечко термоса, куди увесь цей час неспішно стікав дармовий окріп.
  
  Він набрав повний термос і закрив кришку саме в той момент, коли в залі в супроводі Франца з’явилося двоє поліцейських. При їхній появі православний лєнінєц почав по-діловому заварювати чесно придбаний класичний чорний чай.
  
  Весь цей час поліцейські намагалися розібратися в ситуації, ставлячи запитання трохи розгубленому Францу. Коли ж до зграйки підійшла фамільярна касирка і, тицьнувши пальцем на рожевий термос, стала давати показання, поліцейські звернулися до Микитича.
  
  — Я с повєрженной націєй нє разговаріваю! — зневажливо відрізав він, артистично підносячи до вуст чашечку з чаєм і відкопилюючи мізинець а-ля граф Олексій Толстой.
  
  Проте ані аристократичні манери, ані віра в Бога, ані славне минуле його предків, ані страшні вигуки «ай ем грейт раша артіст» не врятували Клима Жукова від нахабних дій німецьких поліціянтів, що, узявши його під білі рученьки, потягли до відділку.
  
  — Оресте, друже, — смикнувся він у скляних дверях, — скажи нашим, що я бився до останнього. За світ без фашизму. За вашу і нашу побєду. Раскудрявий, кльон зєльоний, ліст рєзной... Будє-є-є-є-м ж-и-и-и-ить!
  
  Шість годин. Бляха, цілих шість годин до третьої ночі простирчали ми через цей «кльон зєльоний» на польсько-німецькому кордоні.
  
  Після подібних вихилясів допіру добрі німецькі митники примусили нас вивалити із салону свої бебехи і ми півночі просиділи на розхристаних сумках, поки вони ретельно оглядали бус на наявність прихованої контрабанди.
  
  Замурзані, немиті, невиспані і злі, ловили на собі зловтішні посмішки поляків і прибалтів, чиї обличчя пропливали повз у високих вікнах туристичних та рейсових автобусів, оглядаючи циганський табір українських театралів-заробітчан.
  
  По суті цвіт нації — лауреати, заслужені і народні, сиділи в розкоряку на запилюжених баулах і одвічний німецький Цербер, настовбурчивши вуха і витягнувши морду, ловив ніздрями масні запахи чоловічого поту, жіночих виділень, одеської ковбаси і маринованого в часнику сала, що струмували від купки цих наляканих створінь.
  
  Апофеозом сорому стали двадцять пляшок «Столичної», яку митники відшукали в муміфікованому трупі Альони Іванівни.
  
  — Возьмітє по бутилочкє себе і скажитє, что водка прінадлєжит колєктіву... — вирячивши очі, походжав повз нас Альфред Петрович, утаємниченим шепотом благаючи артистів урятувати стратегічний запас.
  
  Шия у нього якось неприродно видовжилася, ніс став схожим на дзьоб, а вуха зробилися багряно-червоними.
  
  Однак німці не вдовольнилися цим поясненням і поставили ультиматум: шановний Карабасе Барабасе, або ми конфісковуємо цю партію і не оглядаємо сумки ваших клоунів, або вони розбирають горілку і ми шманаємо весь цей цирк по повній, бо маємо підозру, що в нетрях цих відразливих слов’янських клумаків, на які вони вмостилися своїми немитими дупами, ховається достоту вогняної води, яку дозволено перевозити в кількості — літр на одного подорожнього. Все інше підлягає негайній конфіскації і моліть Бога, аби ми не почали складати протокол на кожного. Тоді ви пробудете тут щонайменше до кінця вересня, коли все прогресивне людство згадує жертв розстрілів у добре вам знайомому Бабиному Яру.
  
  Треба віддати головному режисеру належне. Незважаючи на повний крах меркантильних планів, він узяв удар на себе і врятував колектив, погодившись на план «А», а потім ще, зібравши волю в кулак, наче вшкварений бігав у відділок визволяти Микитича, якому за порушення громадського спокою, дрібне хуліганство і чинення опору представникам влади загрожувала повна заборона в’їзду в ЄС.
  
  — Я ж кажу — фашисти! — нарешті повернувшись до автобуса, знову спробував Микитич накрутити свою катеринку, але Галя Тиркало, яка грала у виставі Катерину Іванівну, цілком справедливо назвала його «збуханим мудаком».
  
  — Та сідайте вже на місце швидше і поїхали, — втомлено зітхнув Альфред Петрович. — Нам до Единбурга ще півтори тисячі кілометрів пхатися.
  
  — Термос хоч віддали? — запитав я у враз постарілого «бурєвєстніка», який знову зайняв сидіння попереду мене.
  
  — Віддали. Останні три марки за окріп заплатив.
  
  — То чому ж раніше так було не зробити?
  
  — Гонор, кураж...
  
  — Дикість усе то азійська!
  
  — Згоден, — гірко погодився Микитич.
  
  — Руссо турісто — обліко морале, — зрезюмував Цар-Підлядський і автобус рушив далі.
  Глава четверта
  
  Единбург виринув перед нами зненацька.
  
  Розлігся увесь, як на долоні, коли ми, подолавши черговий крутий поворот, нарешті вирвалися з обіймів скелястих гір і побачили Його.
  
  Усі подорожні перекинулися на правий бік. Припавши до вікон, роздивлялися море неозорих сірих дахів, прорізаних вибалками довжелезних вулиць, над якими височіли шпилясті башти замків, церков, куполи, ротонди, серед яких пінилися плями темних гаїв і яскраво-зелені галявини. Величний королівський замок плив над усім містом, неначе крейсер розрізаючи стрімкою скелею море дахів, дарма що справжнє море бриніло в сонячному сяйві ген далеко, ледь не під самим обрієм ховаючись за портовими кранами і високими димарями району, що називався Ньюхевен.
  
  Був четвер. Друга пополудні. Годину тому розпочалася четверта доба нашої театральної подорожі.
  
  — Яка краса, — цокав я язиком, подаючись до вікна, злегка навалившися грудьми на Катерину.
  
  Після одного учорашнього випадку між нами почало в’язатися тонке плетиво стосунків, у яке я, уже добре обпечений любовними пристрастями, аж ніяк не квапився потрапляти.
  
  На цю мить я вважав себе вільним, бо ще півроку тому подав на розлучення. До речі, вона теж ще в перший день подорожі потайки сповістила, що більше як півроку не живе зі своїм бой-френдом.
  
  Катерина була дуже симпатична... Брешу. Вона була красива і ще на початку репетицій я для себе твердо вирішив, що нас з нею пов’язуватиме тільки міцна дружба.
  
  Допіру ми поводилися, як брат із сестрою, ніколи не порушуючи тієї межі. Проте один випадок вибив мене з наїждженої колії. Це трапилось, коли ми перетинали Ла-Манш на величезному поромі «Glory of Burgundy».
  
  Пасажирських палуб було три. Пасажири дудлили в нескінченних барах віскі та пиво, брали приступом дешеві дьюті-фрі-шопи, грали в більярд, карти, шахи, під мелодії Елтона Джона, Мадонни, гуртів «Квін», «Статус кво» та «ЕйСіДіСі» залежно від формату закладів, оформлених у різних стилях — від класичного Лайонс-пабу до сучасних хай-тек-кафе з комп’ютеризованими зонами. Вищий клас!
  
  Після тортур задушливого автобуса, просяклого потом і гіркими слізьми українських заробітчан, я нарешті відчув себе в епіцентрі справжньої цивілізації. Це була моя перша зустріч із світом вільних людей, бо до того хіба бував за кордоном у радянській ще Німеччині, Польщі та Угорщині.
  
  — Чи не випити нам пива? — грайливо запитав у Катерини, дарма що зберігав у модному підсумку лише п’ятдесят американських доларів.
  
  — Маєш фунти? — здивувалася вона.
  
  — Поки не маю, але не втрачаю сподівань. Дозволь тебе пригостити?
  
  Залишивши подругу біля парфумерного магазинчика, я рушив до найближчого гарсона-негра у смішному капелюшку-таблетці (прямо як у кіно) і звернувся до нього з такими наче англійськими словами:
  
  — Соррі, сер, веар ситуейтед чендж поінт? Карренси ексчендж? (Вибачте, де тут знаходиться обмінний пункт? Обмін валюти?)
  
  Негру знадобилося декілька секунд, аби переварити те, що я вимовив.
  
  — So... — вичавив нарешті він, шамкнувши товстими губами, — second floor, please, left side.
  
  — Сенкс, — гордий собою, затряс я підборіддям у приступі творчого натхнення.
  
  Недарма останні два місяці вечорами я студіював англійську, яку початково вчив ще в далекій радянській школі. «Лан-дан із е кепітал оф зе Грейт Брітан». Причащаємось цивілізації, бляха-муха...
  
  «Ексчендж поінт» виявилася зовсім недалеко. Сунувши у віконечко хрустку купюру з портретом генерала Гранта, я промовив до білогривої жінки: «Ет інгліш паунд, пліз» і вже через півхвилини отримав на руки те, чого понад усе прагло моє серце, — три сіро-помаранчеві папірці з портретами англійської королеви Єлизабет по десять фунтів, чотири жирні золотаві монети по одному фунту і ще якийсь дріб’язок.
  
  — Я багатий, наче спадкоємний принц Хаттум аль Саід! — вигукнув до Катерини, що порпалась серед пляшечок і мензурок у парфумерному відділі, бо щиро хотів, аби ці слова з вуст українця почув увесь світ.
  
  — Оресте, тут є душ, — промовила Катерина неголосно, прикладаючись носом до пляшечки з «Паломою Пікассо». — Ми все ж таки понад дві доби в дорозі. Коштує два фунти. Позичиш?
  
  — Та не проблема. Приймаємо душ, а потім п’ємо пиво.
  
  — Який ти класний!
  
  — До речі, звідки ти знаєш німецьку? — пригадав випадок на кордоні.
  
  — У школі вчила.
  
  Далі, шановний читачу, ми все бачимо, немов у кіно:
  
  Катерина в душовій кабіні. Паруюча вода стікає по граційному вигину спини, сідницям, крутим широким стегнам молодої самиці, що ще не пізнала радості материнства. Випроставши руки вгору і закинувши обличчя навзнак, приймає тонкі струмені води прямо на своє обличчя, хапає їх ротом, мружить від задоволення очі, пестить довге волосся, змиваючи з нього залишки коштовного французького шампуню, який прихопила із собою з автобуса, разом з елегантним несесером у стилі пін-ап. Білосніжний рушник торкається тугих грудей з набубнявілими сосками кольору перестиглої вишні. Напівукраїнка-напівіспанка — вона має той неповторний колір шкіри, оксамитова ніжність якої, наклавшися на вроджену смаглявість, породжує дивний ефект, що робить її наче підсвіченою зсередини. Розтерши в руках насіння лаванди з полотняного мішечка, вона пахкими долонями натирає свої стрункі литки, пружні сідниці, шию, плечі і волосся, лишаючи на ньому запах сонячного Провансу. Вдягає свіжу білизну, сушить голову феном, накладає легкий макіяж...
  
  Орест у душовій кабіні. Жилаве, пружне, вкрите татуюваннями тіло. Відразу в очі впадає скандинавська руна «зіг», що прикрашає праве плече. Обрамлена солярним орнаментом, вона символізує силу і перемогу. Козак Мамай на іншому плечі. Класичний образ, списаний з портрета, що зберігається в Державному музеї образотворчого мистецтва. Сидить по-турецьки, склавши ноги. Поруч прив’язаний до дуба білий кінь, шабля на дереві, біля ніг пляшка із кухлем, у руках бандура. Трохи позаду — дівчина, уквітчана вінком. Надпис: «Пісня і воля козака доля». На грудях — із правого боку — витатуйований тризуб Володимира, покладений в основу сучасного українського герба, на лівому — портрет Оранти із Софійського собору й ім’я п’ятирічної доньки, яку полишив в Україні, — Софія. Останнє тату абсолютно свіже. З нього тільки починає сходити відмерла шкіра.
  
  Змивши із себе подорожній бруд, Орест також обтирається рушником і, секунду повагавшись, затирити його чи ні, все ж таки кидає у кошик для використаної білизни. Шампунів, що їх удосталь лежить на полицях, бере собі з десяток у підсумок, що висить унизу живота. Там зберігаються паспорт і гроші. Одяг не міняє, бо ліньки пхатися до автобуса. Заскорузлі шкарпетки викидає туди, куди ж і рушник, вдягаючи кросівки на босі ноги.
  
  Оновлений, як давньоєгипетський бог Озіріс, розвалившись у фотелі, головний герой чекає на свою фею у холі для відпочинку, де розкішні живі фікуси, олеандрові кущі й мініатюрні пальми створюють атмосферу першокласного релаксу.
  
  Головна героїня з’являється, немов Афродіта з піни морської, розсипавши по плечах ще трохи вогке каштанове волосся. Вдягнена в аристократичну, трохи вищу колін, темно-синю туніку, оторочену сріблястою смужкою, яка ефектно підкреслює її круті стегна і груди, що наливчасто бубнявіють сосками під тонкою матерією. Граціозно перекинувши через плече смугасту пляжну торбу з грубого полотна, вона рушає до Озіріса, який, ледь стримуючи зойк захоплення, підводиться назустріч і вже хоче щось сказати, але вона затуляє йому рот рукою, нахиляється і щось шепоче у вухо.
  
  Зрештою, після тієї фрази мене і перемкнуло. Я закляк, не знаючи, що сказати, а потім просто взяв її за руку, повівши за собою.
  
  У барі ми сиділи недовго. Я замовив два «Гіннеси», а ще узяв собі подвійний віскі і порцію горіхів. Після дотику до моїх вуст розпашілої лавандової долоні і слів, проказаних на вухо, став увесь розхристаний, розгублений, зніяковілий.
  
  — Це ж моя місячна зарплатня у театрі! — злякалася Катерина, коли офіціант на моє прохання приніс рахунок, і я виклав на тарілочку два сіро-оранжеві папірці, а потім, не чекаючи решти, рвучко промовив: «Ходімо подивимось на море».
  
  На верхній відкритій палубі народу теж було повно.
  
  Потужний багатоповерховий пором, розриваючи тупим рилом хвилі Ла-Маншу, мчав нас до Дувра, чиї крейдяні скелі білою смугою виднілися вдалині.
  
  Ще півгодини і подорож скінчиться. Взявшись за руки, ми проминули ряд заповнених ущерть лав і помандрували вбік носа, де народу було значно менше.
  
  Попереду за туманні береги Британії в далекий океан падало втомленою кулею рожеве сонце. Легкі білі хмари, підсвічені знизу його вечірнім смутком, здавалися крилами янголів, що вели у високому небі свою тиху розмову, а їхній шепіт, зливаючись з плюскотом води за бортами, заповнював увесь простір тою первісною радістю буття, якою, либонь, наповнюється серце немовляти, коли до нього притискаються лагідні мамині груди.
  
  Не поспішаючи займати вільні місця, ми пішли на самий ніс, туди, де фальшборти сходилися у заокруглений кут. Спершися ліктями на важкі дубові бильця, Катерина спочатку дивилася в туманну далечінь, а потім заглянула вниз, туди, де назустріч нам неслася морська поверхня. Деякий час вона спостерігала збурену хвилями стихію, а потім, розвернувшися до мене, спитала:
  
  — Нащо живе людина?
  
  Морський вітер, забігши їй за спину, розтріпав волосся і його кінчики торкнулися моїх щік. Курт Кобейн на грудях затріпотів від прохолодного вітряного подиху, а може, то затріпотіло моє серце. Я нічого не відказав. Вона ж, кинувши пляжну торбу додолу, обняла мене рукою за шию, притягла до себе і поцілувала. В’юнкий гарячий язик розтулив мої губи і я, примруживши очі, втратив відчуття реальності.
  
  За цією сценою, сидячи на лаві неподалік, спостерігав середніх років чолов’яга із сивою борідкою, який усе щось креслив у своєму записничку. Якщо придивитися, в ньому легко було впізнати видатного американського режисера Джеймса Кемерона, який нині працював над сценарієм до свого культового фільму «Титанік», що вийде на екрани в 1998 році й візьме рекордні одинадцять Оскарів. Головні ролі у фільмі зіграють Кейт Вінслет і Леонардо Ді Капріо.
  
  Саме в ту мить, коли двоє незнайомих йому молодих людей у носовій частині порома злилися у пристрасному поцілунку, він записав: «Романтична сцена на носі пароплава. Головні герої цілуються. Звучить пафосна музика. Тему обговорити з композитором».
  
  А найближчим часом на нас уже чекала британська митниця і перші кроки по англійській землі.
  
  У звичному колі артистів ми знову стали наче добрі знайомі, й уся непевність ситуації ховалася в невизначеному слові «наче», бо ґрунт під ногами колишніх «брата і сестри» провалився і ми сторчма летіли кудись у прірву під шепіт чи то демонів, чи то янголів, чия присутність завжди відчувається там, де народжуються нові почуття і стосунки.
  
  Після посадки до автобуса розійшлись на свої місця і зачаїлися, мов миші, тихо міркуючи кожен про своє.
  
  Усю ніч від самого Лондона неслись яскраво освітленими автострадами на північ, зрідка зупиняючись біля сяючих при дорозі «Бургер Кінгів». Десь у північному Кенті у вікна бризнув рідкими краплями нічний дощ і вже не відпускав до самого ранку.
  
  Мірно гудів двигун старенького «Мерседеса», прориваючись басовою нотою крізь тиху мелодію, що лилася зі слухавок плеєра, який я поклав на порожнє сидіння поруч із собою.
  
  То був Френк Сінатра. Не міг себе зрозуміти: чи був щасливий, чи геть нещасний. Нарешті втомившись від цих рефлексій, попросив хлопців налити мені чарку горілки, а потім приєднався до гри у преферанс, яка тривала до самого ранку, аж поки в перших променях вранішнього сонця вдалині не виблиснули мутні води Рівер Аус, і ми, втомлені нескінченними «розпасами», не розповзлись по своїх закутках, так і не закривши гру.
  
  Я розгорнув на колінах паперову мапу і прикинув, що години через дві мусять розпочатися перші відножини гірської Шотландії. «Ну, тепер уже точно не засну», — подумав я і лише на хвилинку примружив очі.
  
  Прокинувся вже о першій дня, коли моя подруга, актриса антрепризної трупи театру «Золоті ворота» Катерина Мендес злегка потрусила мене за плече і, майже приклавшися пухкими губами до вуха, прошепотіла: «Оресте, ми майже приїхали». Пасемко її каштанового волосся торкнулося моєї щоки, залишивши по собі тонкий запах лавандового насіння.
  
  Я різко розплющив очі, бо бачив дивний сон, і крізь зникаючі видіння спершу згадав її слова, проказані мені вчора на вухо, а вже потім перевів погляд на димчате скло в каламутних розводах пилюги, яку залишив по собі настирливий англійський дощ.
  
  Там, на поромі, перетинаючи Ла-Манш, вона сказала: «Здається, я у тебе закохалась».
  Глава п’ята
  
  Із самого дитинства навчився я бачити дивні сни.
  
  У тих снах приходив до мене сивий старець у білому хітоні, якого я називав Наставником.
  
  Він розповідав дивні казки, головним героєм яких був я сам. У казках переважно йшлося про битви і пригоди, які траплялися зі мною в різні часи.
  
  То бачив я себе давньогрецьким золотошоломим воїном, то давньоримським центуріоном, то козаком Мамаєм, то скандинавським вікінгом.
  
  Набуваючи у сні чарівних здібностей долати час і простір, я мандрував у століттях, зустрічаючись із видатними історичними постатями: брав участь у Хрестових походах разом із Фрідріхом Барбароссою, стояв на одній палубі з Магелланом, переходив Рубікон разом із Цезарем і будував форт Несессіті разом із Джорджем Вашингтоном.
  
  Від початку сновидіння я не міг знати, який кінець на мене чекає. Чи все завершиться солодким щастям перемоги, чи страшним нічним кошмаром, у якому мені зносили голову моргештерном чи палили на вогнищі, труїли газом при Іпрі, чи саджали голого на мурашник біля в’єтнамського селища Сонг Мі.
  
  Коли підлітком розповідав про ті сни батькам, вони сміялися:
  
  — Просто ти читаєш багато історичної літератури, от тобі воно і сниться.
  
  Тоді в автобусі я теж бачив дивний сон.
  
  Наснився мені невеличкий квадратний зал, оздоблений білим мармуром, із чотирма вікнами, завішаними легкими мережаними фіранками. Раз у раз крізь вікна до кімнати залітали голуби і від тріпотіння їхніх крил фіранки напиналися повітрям, що пахло свіжими персиками.
  
  За вікнами я побачив сад, де в затінку квітучих яблуневих дерев стояло порожнє, сплетене з простої лози, крісло-гойдалка, застелене клітчатим пледом, і бігали галасливі дітлахи, ганяючись за капустянками та жовтими лимонницями.
  
  Я вже було рушив до вікна, але раптом наштовхнувся ногою на величезну чорну сумку з надписом «Мальборо», в надрах якої загорнені в газети, шкарпетки, светри та сорочки лежали двадцять пляшок горілки «Столична», що їх віз до Шотландії на продаж.
  
  — Чорт забирай, що вона тут робить? — вилаявся я, і, ухопивши важелезну сумку за ручки, відтягнув у куток, а коли розвернувся, то побачив у кімнаті того старця, що приходив до мене у сни.
  
  Він стояв біля одного з вікон і годував з рук голубів.
  
  — Ми потроху наближаємося до мети твоєї подорожі, — усміхнувся старець, передаючи мені паперовий пакетик з тертим мигдалем. — Птахи моя пристрасть, і скоро, завдяки тобі, я, можливо, стану одним з них. Це — моя мрія. А про що мрієш ти?
  
  — Я хочу зніматися в Голлівуді, отримувати мільйонні гонорари, мати віллу на березі океану і власний гелікоптер.
  
  — Ти впевнений у цьому? А як же Україна? Куди подівся твій націоналістичний захват, бажання будувати новітню модерну націю і нову державу?
  
  — Це все були романтичні ілюзії. Нема ніякої України. Є лише територія, заселена гівняними людьми, з якими я не хочу мати нічого спільного. Тепер я мрію втекти звідти, бо вони не гідні бути моїм народом. Я зневажаю їх.
  
  — Але ж чотири роки тому ти казав зовсім протилежне?
  
  — Я помилявся.
  
  — То де гарантія того, що ти не помиляєшся і зараз?
  
  — Нема гарантії... — знизав я плечима, — але я ще молодий і маю право на помилку.
  
  — От і я про це: тобі ще тільки належить зрозуміти себе і знайти свій шлях. А тепер давай годувати голубів і я тобі дещо покажу. Підходь ближче...
  
  Враз красивий білий голуб, перепурхнувши з підвіконня, всівся мені на долоню.
  
  — Знайомся, його звати Гебо. Це він приніс Ною гілку оливи у дзьобі під час усесвітнього потопу.
  
  — Привіт, Гебо, — проказав я і висипав на долоню повну жменю тертого мигдалю, який птах відразу почав активно клювати.
  
  — Бачиш, він признав тебе, то добрий знак. Чи знаєш ти, що таке лютий холод?
  
  — Ну як сказати... — знизав плечима, згадавши той день, коли остаточно вирішив розлучитися з дружиною.
  
  — Лютий холод — то страшно, — залопотіли голуби на підвіконні. — У лютий холод так самотньо. У тебе може горіти ватра, але коли поруч немає душі, то вогонь не гріє. У тебе може бути повний дім хліба, але коли поруч немає душі, що розділить його з тобою, то він не наситить тебе. У тебе може бути повне серце радості, але коли поруч немає душі, з якою ти можеш тією радістю поділитися, то вона швидко перетворюється на лютий холод.
  
  — А хто ці діти за вікном? — кивнув я підборіддям туди, де зеленою галявиною гасали невгамовні дітлахи і стояло порожнє крісло-гойдалка.
  
  — Це твої правнуки. Невже не впізнав? — усміхнувся старий. — Але їх ще треба заслужити. А тепер ходи сюди.
  
  Він підвів мене до іншого вікна.
  
  Унизу, за легкими фіранками, виблискуючи мерехтливим сяйвом, бринів широчезний Дніпро. Між островами, повільно вигрібаючи проти течії, плив річний трамвайчик, на палубі якого стояв маленький хлопчик, у якому я впізнав себе. Поруч мама зовсім молода.
  
  Я згадав, як колись у Каневі ми разом з нею каталися рікою на такому пароплавчику, і тоді вперше в житті мене ще малого відвідало почуття абсолютної гармонії всесвіту і я відчув, як це прекрасно жити і любити цей наповнений сонцем і золотими брижами світ.
  
  — А от далі, — старець пересмикнув фіранку перед моїм носом і я побачив у тому самому вікні таке:
  
  Тихий зимовий день на масляну. Ми з усією родиною та друзями вибралися за місто в Пущу-Водицю кататися на санчатах, на яких я вже мчу вниз. Вітер гуде у вухах, очі засліпив сніг, і я лечу кудись у прірву, а потім провалююсь в м’яке холодище і завмираю. «Невже розбився?» Але хтось тягне мене з глибокого замету. То батько. Він хапає мене за руки і кружить, кружить, кружить. Пролітають повз всміхнені обличчя близьких людей, високі пущанські сосни, низьке небо і засніжені каруселі на тому боці замерзлого озера.
  
  — Що ти відчуваєш? — питає старий.
  
  — Любов і вдячність.
  
  — Запам’ятай ці два слова. Лише відчуваючи їх, ти зможеш освітлювати свій шлях. Навіть у ту мить, коли тобі буде важко і хмари зберуться над головою, і відречуться від тебе найкращі друзі, ба й навіть та, що кохала тебе, зрадить, усе одно пам’ятай, що життя — то любов і вдячність.
  
  Усе, що ти бачиш, відбувається прямо зараз. Це чарівна кімната, в якій одночасно ти можеш побачити і своє минуле, і сьогодення, і майбуття, все, що відбувалося з тобою колись і що відбувається зі світом зараз. У цій кімнаті дитинство і голоси предків, сьогоднішня мить і спогади минулих життів переплітаються в одвічний потік буття, який людина сприймає очима своєї неповторної душі. А тепер ходімо до іншого вікна і, можливо, ти побачиш диявола. Тобі не страшно?
  
  — Страшно! — чесно відповів я.
  
  — Тоді, ласкаво просимо до Единбурга, містичної столиці славної Шотландії, де тобі, одвічний Воїне, належить вступити з ним у бій!
  
  — То що мені треба робити... Де чекати на небезпеку? — хотів спитати наостанок, але стіни мармурової зали захиталися, постать Наставника попливла перед моїми очима, потроху перетворюючись на туманну субстанцію, і згодом розчинилася у повітрі в той саме час, як мене за плече злегка трусонула ніжна долоня Катерини, що пахтіла лавандовим насінням.
  
  Очі диявола тоді у сні я так і не побачив.
  Глава шоста
  
  В Единбурзі нас розселили у чотирьохкімнатній квартирі під номером двадцять один на першому поверсі будинку по Екедемі-стрит, з, що знаходиться у кварталі Лейт, неподалік від порту.
  
  Кожному дісталося по окремій кімнаті.
  
  Моїми співмешканцями були народний артист України Семен Леонідович Лажа, заслужений артист Сергій Цар-Підлядський, та вже добре відомий вам Клім Микитович Жуков. Решту колег розселили у квартирах неподалік.
  
  Зазвичай трупи зі Східної Європи селять у хостелах у чорта на рогах, де черги до душу і двоповерхові ліжка і вічно засрані унітази. А тут на тобі: простора кухня, два санвузли і ще загальна кімната зі штучним електричним комином.
  
  Розбираючи сумки, я першим ділом вирішив перевірити запаси горілки.
  
  Три доби тому, коли ми тільки відчалили від стін Державного цирку, мав із собою двадцять вісім пляшок. Двадцять на продаж. І то була славнозвісна «Столична». А ще шість пляшок «Української з перцем» і дві пляшки коньяку «Десна», який ми потайки вижлуктали з колегами із горла, очікуючи визволення Микитича на німецько-польському кордоні.
  
  Ховаючи алкоголь за портьєрою, я зацікавився устроєм рами, що піднімалася вгору. Провернувши клямки, задер раму вгору.
  
  У прочинене вікно увірвалися аромати единбурзької вулиці. Пахтіло пивними дріжджами, рибою, бензином, недалеким морем і трохи людською сечею. Відчувалася присутність порту, бо здалека раз у раз долинали важкі зойки корабельних гудків.
  
  План моїх подальших дій був простий: швиденько прийняти ванну, попшикатися модним дезодорантом «Хьюго Босс», випити філіжанку кави з печивом «Марія», вдягнути новий «Лівайс», американські шкіряні топсайдери «Spare» (на які витратив купу грошей у Києві), блакитно-білий реглан «Santa Monica LA» і рушити в напрямку центру, подивитися, на що багаті тамтешні магазини. Стандартний набір стандартних дій стандартного вихідця з країни Східної Європи.
  
  Я зайшов за Катериною, як і домовлялися, о п’ятій вечора. Вона жила в сусідньому під’їзді разом із жіночою частиною колективу. На той час у мені вже лежало сто п’ятдесят «Української з перцем», яку було вжито під час святкового обіду, типового для українських театральних заробітчан, що складався з:
  
  а) нарізаного сала із часником;
  
  б) тонко намазаних індичим паштетом «Люксусовий» канапок з чорного українського хліба (трохи запліснявілі шкоринки було завбачливо зрізано, а рештки хліба запхано до холодильника, де він, за свідченнями бувалих мандрівників, міг зберігатися і тиждень, і два);
  
  в) запареної у банячку в’єтнамської вермішелі «Мівіна», приправленої кетчупом, куди були ощадливо настругані консервовані сосиски;
  
  г) сухарів «Київські» з родзинками;
  
  ґ) розчинної кави «Галка», розведеної зі згущеним молоком.
  
  Сучасна українська аристократія, у трохи засраних трусах і майках, зустріла мене вигуками «О, д’Артаньян, весь у білому, з тебе бухло, чуваче!».
  
  Нема чого робити, виставив пляшку «Української з перцем».
  
  «Жить, как говорітся, харашо. А харашо жить — єщьо лучше», — радісно потер руки Цар-Підлядський.
  
  Оскільки Микитич не вживав, то на кожного й стало по сто п’ятдесят.
  
  Коли ж Лажа відправив Царя за його ж «Гайдамацькою», я, чемно зробивши цьом па, відкланявся і покинув мушкетерів добухувати вже без мене.
  
  Виходячи з дому, захопив до легкого наплічника ще одну пляшечку «Української з перцем». Гуляти, то гуляти!
  
  «Снова туда, гдє море агнєй-й-й-й-й...» — звучить арія містера X з оперети Імре Кальмана «Принцеса цирку».
  
  Довжелезна вулиця Лейт Уок, розтинаючи місто навпіл, стелиться ледь не від самого порту аж до тої площі, з якої починається Принцес-стрит. А Принцес-стрит — уже і є самий центр.
  
  Майже за годину подолавши неквапом Лейт Уок, ми, нарешті, опинилися на центральній вулиці, повній шикарних багатоповерхових торговельних центрів, і, як справжні слов’янські лохи, аж до їхнього закриття порпалися у шмотках, осяяних святим для кожного східного слов’янина словом SALE, дуже співзвучним зі словом SLAVE, від якого і походить давньоримська назва нашого краю «слов’яни», що означає «раби».
  
  «Раби сейлів» — дуже дотепно, посміхався своїм не зовсім радісним думкам, інколи зникаючи у примірочних кабінках, де прикладався до відкоркованої пляшки горілки й очі мої поволі наливалися гарячим сяйвом.
  
  Коли ж близько дев’ятої вечора спустилися сутінки на шотландську столицю й позачинялися всі магазини, ми з Катериною всілися під пам’ятником Вальтеру Скотту і я заходився частувати її горілкою, яку ми запивали простою водою з питного фонтанчика.
  
  Катерина пила горілку неохоче, лише раз приклавшися до горлечка.
  
  — Фу-у-у-у, яка гидота, — зморщила носа і закрутила головою.
  
  Я б її трахнув, їй-бо... Ужитий алкоголь давався взнаки і я поволі втрачав контроль над емоціями.
  
  — То, може, знову пива?
  
  — Пива можна, — погодилася вона, — але краще келишок білого.
  
  — Білого? Нема проблем...
  
  Адже я й досі лишався власником цілих десяти фунтів, які розміняв на поромі, і за ці гроші ми мали порвати це місто на шмаття.
  
  — А ходім туди, — кивнула вона головою, де у сяйві прожекторів поставав над містом величний королівський замок.
  
  — Ходімо, — погодився я, бо був вільний, щасливий і весь світ лежав біля моїх ніг.
  
  Офіційно я подав на розлучення у лютому.
  
  Суддя Оболонського суду Кізяк М. Ф. дав нам з дружиною цілих півроку на примирення.
  
  «Якби не було дитини, то розлучив би хоч сьогодні. А так, може, передумаєте», — проказав, видихаючи пару з рота, коли ми вже зовсім чужі прийшли на засідання.
  
  У погано опалюваному приміщенні суду з обшарпаними стінами і дірявим лінолеумом на підлозі було велелюдно і галасливо. Основний шум створювала худа тітка зі спитим обличчям, що кричала: «Хуй ви мене позбавите батьківських прав, суки...».
  
  Ми мовчки вийшли із зали судових засідань і розійшлися в різні боки довгого коридора.
  
  Причиною нашого розлучення, хоч як це банально звучить, стали гроші. Точніше, майже повна їхня відсутність у мене.
  
  Я був одним з найкращих на курсі, а тому відразу після закінчення інституту втрапив до театру імені Лесі Українки, опинившись на одній сцені з видатними майстрами, чиї прізвища звучали на увесь Радянський Союз.
  
  «Не дай вам боже жити в часи змін», — сумно хитали головами аксакали, що стали мені вчителями, від яких набирався досвіду і професійних навичок, які допомагали вистояти в цій божевільні, де владу поволі захоплювали вчорашні злодюги, бариги та двієчники.
  
  На початку дев’яностих багато наших співкурсників-акторів схибили і зійшли з професійної дистанції, подавшись хто в комерцію і бізнес, хто в рекламу, хто в таксування чи мережевий маркетинг.
  
  Вистояли найсильніші.
  
  Я ганявся за всілякою роботою: радіопостановки, епізоди в неіснуючому кіно (студія Довженка знелюдніла, бо на ній знімали один-два фільми на рік), перша в Україні реклама.
  
  Після закінчення інституту Марина пішла простим продавцем у першу в Києві комерційну кондитерську «Калина» на Печерську. Працювала тиждень через тиждень по дванадцять годин, заробляючи не менше ніж п’ятсот доларів за місяць. Виписала з Одеси маму, аби вона доглядала за нашою донечкою.
  
  На всіх парах неслася до своєї мрії, що називалася «двухкомнатная на Оболоні», злигавшись з таким собі Сашкою-барменом, з яким налагодила процес постачання у заклад контрафактного алкоголю.
  
  Почала вбиратися в леопардово-гіпюрові костюми і довжелезні чоботи-ботфорти а-ля пєвіца Камалія, закурила, завалювалася додому нетвереза о третій ночі, аж поки, нарешті, перед Новим роком я не поставив питання руба: «Давай припиняти цей балаган з мамою, квартирою на Оболоні, з цими забухами і підпільною торгівлею алкоголем, бо якщо тебе і твого Сашку візьмуть за жопу, то роздягнуть до нитки всіх нас».
  
  Вона мене послала під три чорти і Новий 1996 рік я зустрічав з батьками.
  
  Після завершення новорічних дитячих ялинок у палаці «Україна» (де грав півника), я на Маланку прийшов миритися.
  
  Застав на зйомній квартирі таку картину: за святково накритим столом сиділи Марина та Сашка-бармен зі своєю фарбованою прищавою писклею Свєтою, прислужувала їм чемно теща, а п’ятилітня донечка, зайнята новесеньким будиночком для Барбі, навіть не звернула уваги на пластиковий посудний набір і зайчика, яких я приніс їй у подарунок.
  
  Присутні всім своїм виглядом давали зрозуміти, що я чужий на цьому святі життя, мовляв: «Жалкій нєудачнік-артістішко, не чєта новому срєднєму классу, строящєму плани обустройства собствєнного жилья с іспользованієм соврємєнних строітєльних матєріалов і битовой тєхнікі».
  
  Слово «євроремонт» тільки починало входити в лексикон українців.
  
  Другу спробу примирення зробив саме на Водохреща. Завітав прямо до «Калини» і, гордо замовивши в Сашка-бармена сто грамів «Фінляндії кренбері», сів у залі кондитерської, чекаючи, коли сполохані офіціантки скажуть дружині, що її чоловік у залі закусює горілку тарталеткою з полуницями.
  
  Вона вийшла десь за півгодини, коли я вже замовив собі третю порцію «Фінляндії». Богема, бля!
  
  Ми поговорили трошки за столиком, а потім вийшли на морозне повітря, бо Марина захотіла покурити свою тонку ароматизовану цигарку.
  
  — Так що, розлучення? — спитав прямо.
  
  — Ти хочеш?
  
  І хоч ще з армії не курив, попросив у неї цигарку. Відламав фільтр, тріснув сірничком, ще раз тріснув, з третього запалив.
  
  Згадалося, як я вперше побачив Марину. Вона мила вікна в нашій аудиторії, на Хрещатику, стоячи на високій парті. Мала найкращі в інституті ноги. А наше весілля, а перший секс, а народження доньки?
  
  — То як? — тугою цівкою випустив я дим з рота.
  
  — Від тебе все залежить. Як сприйматимеш мене такою, як я є, то житимемо далі...
  
  — А яка ти є? — подивився я на нею з викликом. — Морда розцяцькована, кофта уродська (на ній дійсно якась варварська мохерова кофта з довгим ворсом й вицвілими рожевими трояндочками).
  
  — Пішов ти на хуй, аристократ сраний. Півника йди краще грай...
  
  — Та краще я все життя півника гратиму, ніж стану таким, як твій Сашка-бармен.
  
  — А ти Сашку не чіпай, він для Софійки тепер за тата, бо бачиться з нею частіше, ніж ти...
  
  — То, може, ти трахаєшся з ним, курво?
  
  — А хоч би і трахалась, тобі яке діло до цього...
  
  Словом, я тоді не витримав, вдарив навідліг по плечу (не в повну силу, але так, щоб уляпалась у стінку). Від слабкості власної вдарив. Від немічі. Хотів схопити за горло, але вона вправно копнула мене коліном по яйцях, а потім почала відбиватися своїми довгими ногами у вульгарних замшевих ботфортах. Ногами, які я так любив пестити, цілувати, відчувати їх на собі і під собою, ніжитись у їхніх обіймах після бурхливого сексу.
  
  Сука!
  
  У ніч на Водохреща накрив Київ лютий холод.
  
  Він прийшов з північного сходу і температура за декілька годин упала до мінус двадцяти.
  
  Розхристаний і геть п’яний, стояв я на оглядовому майданчику біля Верховної Ради з пляшкою оболонського пива в руці, раз у раз вигукуючи якісь непристойності на адресу Марини.
  
  Стояв, матюкався, дивлячись у прозору далечінь лівого берега, який мерехтів тисячами затишних ліхтарів.
  
  Люди за вікнами ходили по квартирах у м’яких капцях, заварювали чай, читали газети, дивилися телевізор, гралися з пухнастими котами, смоктали карамельки, чухали животи і вмощувалися спати. І не було їм жодної справи до мене.
  
  У глибокому темно-синьому небі плавав гострий серп убутного місяця, а зорі були геть не діамантовими, а якимись штучно-цирконієвими, бо виблискували занадто яскраво. Небо було абсолютно байдужим до мене і Київ був абсолютно байдужим.
  
  І я побіг, хапаючи ротом і грудьми морозне повітря. Крізь Марийський парк, стадіон «Динамо», Чортів міст, Філармонію, дискотеку «Жаба», пам’ятник Магдебурзькому праву.
  
  Біг на набережну, де колись Почайна втікала в Дніпро і де майже тисячу років тому Володимир хрестив Русь, аж поки не зупинився на кам’яному парапеті.
  
  Непорочно біла, міцно напнута шкіра великої ріки утікала вдалечінь аж до протилежного берега, де на Центральному пляжі похилені й самотні в снігових кучугурах тулилися одне до одного старезні явори та вільхи, тьмяніли скелети облізлих металевих парасоль.
  
  Сніг випав тільки вчора, але крига на Дніпрі вже стояла. Тільки біля свай Пішохідного мосту вирувала відкрита вода.
  
  «Ну що, сцикотно перейти Дніпро по кризі?» — народився десь у шлунку ущипливий голос.
  
  Я глянув на годинник. Майже десята вечора. Самий пік, коли воду скидали по каскаду водосховищ.
  
  «Ну то й хрін з ним, утоплюся то втоплюся», — подумав я ступаючи на лід.
  Глава сьома
  
  — А далі, що було далі?
  
  — Оскільки зараз я перед тобою, то можна дійти висновку, що я, принаймні тоді, хе-хе, не втопився.
  
  Ми з Катериною сидимо на кострубатих дубових лавах за розлогим столом у невеличкому пабі на Роял Майл і поволі цідимо світле пиво з високих, довгих склянок по два з половиною фунти за пінту.
  
  У справжньому комині затишно потріскують дубові дрова. У кутку — велетенське опудало африканської горили. Поруч — сертифікат, який стверджує, що це опудало власноруч набив у 1828 році видатний натураліст, а на той час студент Единбурзького інституту Чарльз Дарвін.
  
  Не знаю, наскільки документ відповідає дійсності, але паб дуже старий, або, як кажуть зараз, «атмосферне місце». Це Катерина мене сюди привела. Здається, у неї є нюх на подібні місця.
  
  За стійкою, періодично ніжно торкаючись один одного руками, гомонять два жевжики в сірих майках з надписами «Eton high school» в однаково круглих окулярах. Один тлустий, другий тендітний.
  
  «Типові геї дуже схожі на пацюків зі своїми видовженими черепами та близько посадженими очима», — розглядаю я геїв.
  
  Праворуч від нас за довгим столом — висушена синюшна дама з крючкуватим носом і товстий пан з обличчям, укритим відразливими бородавками, дуже схожий на жабу. Обговорюють з пакистанцем у білому тюрбані чиєсь весілля. Але той тільки на перший погляд здається пакистанцем, бо має абсолютно європейське обличчя і французький акцент. У розмові часто прослизають такі слова, як: «меррід», «чарч», «вайф-хазбенд», «хауз», «мані» та «ітс вери імпотент».
  
  — Прикольне місце, — розглядаю я старовинну гравюру в нас за спинами. На ній дві постаті у саванах на тлі королівського замку. В одної на грудях табличка «Black death», у другої в руках чорний прапор. Гравюрі понад триста п’ятдесят років (якщо вірити даті «1645 рік»).
  
  Час від часу я нахиляюся до свого наплічничка, потайки сьорбаючи «Українську з перцем».
  
  — Ти й тоді пив горілку з пивом, коли хотів утопитися, — завбачливо попереджає Катерина, коли я рушаю до стійки за другою склянкою пива. — Може, це для тебе небезпечно?
  
  — Я запиваю пивом горілку тільки тоді, коли мені страшно погано, або коли вкрай добре. Зараз якраз другий варіант, — усміхаюся я їй.
  
  За барною стійкою, розливаючи напої, крутився молодий, високий на зріст блондин, удягнений у темний, широкий светр-реглан, як ті, що полюбляє носити відомий маг Девід Коперфільд. У парі з ним працював поважного віку пан у червоній ковбойській сорочці, чоло якого з лівого боку спотворював глибокий шрам. Напевне, колись він теж був блондином, але зараз рідке сиве волосся його було зачесане назад, а підборіддя і щоки оповивала охайна сива борідка. «Елегантний старечий тип, — подумав я про нього, — я б теж хотів так виглядати у свої сімдесят п’ять».
  
  — Ван мо бір, пліз, — звернувся саме до нього.
  
  — Велике, середнє, маленьке? — перепитав у мене чистою українською, злегка примруживши свої білені поросячі вії.
  
  — Дідько, звідки ви знаєте українську? — сторопів я.
  
  — О! — зареготав, демонструючи пащеку, повну крупних штучних зубів, — саме «дідько»! Довго не міг згадати, як українською кличуть чорта. Бачу і чую, що ви з України, і саме українські українці, а не москалі, кацапи чи малороси, яких я (перехилився через стійку), чесно кажучи, сильно недолюблюю. Звідки будете?
  
  — З Києва приїхали на фестиваль...
  
  — То ви, либонь, з трупи «Золоті ворота»? Про вас уже пишуть у газетах. Привезли «Злочин і кару» Достоєвського в новій інтерпретації. Дозвольте відрекомендуватися: сер Джонатан Мак-Лох, уродженець Мукачева, де в свій час мій батько служив юристом. Угорець за національністю. Але Мак-Лох — звичайне псевдо, насправді моє прізвище Мануш-Лоло. Іштван Мануш-Лоло, — протягнув мені руку.
  
  — Дуже приємно, Орест Каштанський.
  
  — О, то це ви граєте Раскольнікова? Купуючи квитки на виставу, я отримав програмку, де був ваш портрет і прізвище...
  
  — Саме так.
  
  — Тоді дозвольте вас пригостити... Віскі, джин, горілка за рахунок закладу. Хей, Доріан, — звернувся він до блондина у реглані, — пригости гостя нашим найкращим віскі. Перепрошую, — це вже до мене, — чи це не ваш родич Олександр Капітанський, герой Другої світової війни, командир двадцять шостого артилерійського полку, що у складі 3-го Українського фронту звільняв Відень від фашистів?
  
  «Ні хєра собі», — я аж присвиснув.
  
  — Так, це мій дід!
  
  — Оце так зустріч! Просто очам не вірю... — старий чкурнув кудись убік, і, зірвавши зі стіни рамочку зі старим вицвілим фото, ткнув у нього пальцем. — Ось це я, а ось це ваш дід. Історична зустріч на Ельбі. Травень 1945 року. Він ще живий?
  
  — Помер вісім років тому.
  
  — Ай-яй-яй, який жаль... Ми після війни ще деякий час переписувалися, але в розпал «холодної війни», році десь у п’ятдесят шостому, ну так під час повстання у Будапешті, втратили зв’язок. Гадаю, що КДБ зіграло в тому неабияку роль. У дев’яносто другому, після розпаду СРСР, я навідувався в Мукачеве і Київ, намагався його відшукати, але ви кажете, помер.
  
  — Так, у вісімдесят восьмому.
  
  — Скільки років мав?
  
  — Сімдесят три.
  
  — Ай-яй-яй, як мені зараз.
  
  Я узяв до рук рамку. На оригінальному фото часів Другої світової війни стояли два солдати в радянських та американських одностроях і тисли один одному руки. То були мій дід, тоді вже підполковник, і американський сержант, у якому важко було впізнати нинішнього Мак-Лоха. Подібну фотографію я бачив у дідовому архіві. На ній теж було відірвано правий окраєць. Фантастика!
  
  — Мені тут рівно двадцять два. А через тиждень після цього фото недобиті німці під Зальцбургом влучили в наш танк, де я отримав оце, — старий указав на глибокий шрам, що спотворював ліву частину його чола. — Ось і ваш віскі.
  
  Доріан поставив переді мною пляшку і склянку з маслянистою рідиною, в якій скоріше вгадувалася рослинна олія, ніж благородний напій.
  
  «Mortloch 50 Years Old Speyside Single Malt», — прочитав на етикетці.
  
  — Ну, за фантастичну зустріч, за знайомство, — підняв сер Мак-Лох склянку зі звичайною водицею.
  
  — А ви той во, не вип’єте зі мною?
  
  — Ось уже років десять не п’ю. Гіпертонія, діабет, печінка... Тому тільки водичка. Ну, як кажуть в Україні, будьмо!
  
  — Гей!
  
  На цей вигук пацани в майках «Eton high school» здивовано-радісно повернули до мене свої лискучі вузенькі писки.
  
  — Будьмо, будьмо, будьмо!
  
  — Гей, гей, гей! — вигукнув я, і під оплески всіх присутніх залпом засадив порцію віскі, запивши її завбачливо запропонованим Доріаном «Гінессом».
  
  — Ці слов’яни ніколи не зміняться, — засміявся сер Джон, — будь-який напій, міцніший за сорок градусів, вони вливають у себе залпом, замість того, аби відчути його смак, зрілість, увесь неповторний букет. Давайте повторимо спробу і я навчу вас пити справжній шотландський односолодовий скотч.
  
  Він знову підлив мені у склянку. На горлечко пляшки було вдягнено спеціальний дозатор, який відмірював рівно тридцять грам, як тут усюди заведено.
  
  — Спершу круговими рухами збовтуєте віскі у склянці, аби воно розкрило свій букет, і не дай вам боже всипати туди лід чи розбавити його якоюсь гидотою на кшталт содової, не кажучи вже про кока-колу. До чорта ці вульгаризми, винайдені в США, де віскі і не віскі зовсім, а лише бурбон. Потім ви занурюєте носа у склянку. Не бійтеся, занурюйте глибше, глибше втягуйте ніздрями. Відчуваєте цей густий терпкий присмак з нотками ялівцю? Це коштовний запах самої історії. Коли цей віскі наливали в бочки, мені виповнилося п’ятнадцять. Ті, хто його варив, уже давно в землі лежать, а ми тут з вами насолоджуємося плодами їхньої праці. До речі, слова «солод» і «насолода» в українській мові мають однакове коріння. Чи не диво, га? А тепер робіть малесенький ковточок і потримайте напій у роті, перекочуйте його язиком. Тепер повільно ковтайте, відчуваєте цю неповторну м’якість? Видихніть, проженіть пари носоглоткою, почмокайте язиком, не соромтеся насолодитися післясмаком. А тепер можна маленький ковточок «Гінесса» і через деякий час повторіть процедуру. Ну, як відчуття?
  
  — Фантастичні, уа-а-а-а, — трохи відригнув я м’якою піною, відчувши, як у мене зносить башку, бо штиркнуло ще після першої порції, але я не подавав вигляду і вже був потягнувся за дармовим арахісом, що стояв неподалік.
  
  — Ви що! — зарепетував Мак-Лох, відставляючи від мене тарелю подалі. — Цими дешевими горіхами ви зіпсуєте увесь післясмак. Але я бачу, що ваша дівчина сумує... Чому б вам не запросити її у нашу компанію?
  
  Йоханий бабай, за цими імпровізованими дегустаціями я зовсім забув про Катерину.
  
  — Не повіриш, я тільки-но зустрів чоловіка, який воював з моїм дідом, зуб даю! — повернувся до столу на ватяних ногах.
  
  — Як ти почуваєшся?
  
  — Нор-р-р-рмально, — збрехав я, відчуваючи, як усе довкруж хитнулося і пішло обертом, а до горла підступив підступний «Гінесс» (солод-насолода, підступний-підступив).
  
  — Може, краще підемо додому?
  
  — Кращ-е-е-е-е підемо додому, — погодився без пручань, — тільки я зара-с-с-с-с, піду попрощаюся.
  
  Діставшися стійки, я рвучко ухопився за склянку з недопитим елем, й, аби притлумити нудоту, вижлуктав її до дна.
  
  — Сер Джонатан, у-а-а-а (відригнув), нам уже час іти, зранку, знаєте, репетиція... те да се... Вона не моя дівчина, — хитнув я головою убік Катерини, — ми просто колеги, так... якось усе цеє, коротше... класно так... я вас цеє на виставу... ми там зустрінемось... і все таке... у мене повно горілки, я вас пригощу. «Динамо Київ» класна команда, Шевченко рулить. Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого на Вкраїні милій... Шевченко то футболіст, ну ви понялі, каламбур. Карочє, «Глазго Рейджерз», «Дартс Единбург» еврібаді... ваффен брудершафт... усе нормально... у-а-а-а, можна все-таки горішків візьму, у-а-а-а-а...
  
  Я прийшов до тями на лаві автобусної зупинки.
  
  Очі пекло вогнем, ледве їх розплющив. Наче з далекого розфокусу побачив перед собою п’ять пар ніг. Одна пара точно моя. Впізнав свої геть заригані мокасини. Інша пара, здається, належала Катерині. Її блакитні кросівки теж були мені знайомі. Кому ж належать ці черевички-човники чорного кольору, на пласких підборах?
  
  Сили підняти голову, впущену на груди не вистачило. Дві інші пари ніг були лапами. Мені навіть здалося, що з-під попелястої шерсті стирчать невеличкі ратиці. Нарешті сфокусував погляд і зрозумів, що вони належать попелястому пуделю. Висолопивши язика, він часто дихав, прискіпливо дивлячись на мене злими чорними оченятами. Від його шиї угору забиралася шкіряна поворозка. Ковзнувши поглядом по ній, я наткнувся на суху руку, вкриту пігментним ластовинням. Насилу піднявши голову, побачив перед собою типову британську пенсіонерку, старушенцію, трохи схожу, ги-ги, на Катерину (такий само іспано-прованський типаж).
  
  Подумалося: «Отак, певне, виглядатиме моя подруга у свої вісімдесят».
  
  Гострий ніс, блакитна кучерява зачіска-перманент, нитка перлин на сухій жилавій шиї, суворо підібгані вуста.
  
  — Ну от, здається, приходить до тями, — промовила десь поруч Катерина.
  
  Мені дійсно поволі легшало. Очі і скроні палали вогнем, але це ятрення здавалося навіть приємним, таким, як свербіння від укусу комара, коли довго тримаєшся, а потім починаєш чухати, аж щелепи зводить і мурашки по шкірі. Довкруж голови тхнуло болотом і чимось таким, схожим на запах покійника в затхлій кімнаті. Я всівся на лаві і декілька разів голосно позіхнув.
  
  Віскі ж називався «Mortloch», тобто «Мертвий лох», — згадалася чомусь етикетка на пляшці. Він мене і вбив. Ай, лох я, лох, так зганьбитися при дівчині, на яку маєш плани!
  
  Провівши пальцями по чолу і скронях, я відчув, що їх вкриває шар слизької рідини.
  
  — Курва-мама, що це?
  
  — Тобі зробилося погано і я не знала, що робити. Ніс якусь ахінею про бійку з дияволом, потім блював, аж поки не впав на лаву. А тут повз нас проходила оця пані і люб’язно визвалася допомогти. Вона, здається, медик і в неї із собою була мазь, якою вона намастила тобі чоло, скроні й очі. Минуло п’ять хвилин — і ти майже оговтався. Як почуваєшся?
  
  — Наче нормально, а де мій рюкзак?
  
  — Теж історія та ще... Тільки ти вибіг із закладу на вулицю, я одразу рушила за тобою. Стояв біля рогу церкви і той во...
  
  — Блював?
  
  — Ще й як! Я попросила тебе почекати мене на вулиці і побігла по рюкзак, але, уяви собі, закладу не знайшла.
  
  — Як не знайшла?
  
  — Отак, він зник, наче його і не було...
  
  — Що за хрінь! Може, ти просто заблукала, тут же всі вулички схожі одна на одну. Ну, та нічо, завтра знайдемо.
  
  — Ти хоч пам’ятаєш, як він називався?
  
  — «Thistles», тобто «Чортополох».
  
  — Ви не знаєте, де тут поблизу бар «Чортополох»? — спитала Катерина у старушенції.
  
  — Нема тут і ніколи не було бару з такою назвою, — показуючи жовті конячі зуби, проказала стара з характерним шипінням, ніби в горлі у неї стирчала кістка. — Здається, є у районі Ньюхевена, але то далеко. А тепер go home, and sleep.
  
  — Так, так, додому й спати, ми зрозуміли. Дякуємо, вері сенкс, ви врятували мого друга.
  
  — Not at all. Help is my work. Good night, — і пішла геть.
  
  Дивлячись услід, я помітив, як її «човники», підбиті маленькими підковками, цокаючи, інколи висікали іскри. Луна металевих кроків розливалася порожньою о цій порі вулицею, рясно освітленою помаранчевим сяйвом неонових ліхтарів. Поруч із хазяйкою, злісно озираючись на нас, трусив сріблястий пудель.
  
  Додому ми їхали на автобусі, заплативши за квитки по фунту з носа. Це були мої останні гроші.
  
  Ще в автобусі зі мною почали коїтись справжні дива. Здавалося, я божеволію. То мені несподівано закортіло почати іржати, як кінь, і стрибати на місці.
  
  Потім пакистанець (в Единбурзі взагалі повно пакистанців), що сидів на лаві праворуч, здався волохатим чортом і я вже хотів кинутись на нього, аби випхати з автобуса геть. Ледве стримався, втупившись у вікно.
  
  Голос Катерини, що оповідала історію свого розлучення із бой-френдом (почав бухати і все частіше розпускав руки), звучав то далеко-далеко, то надто гучно. Потім з подивом роздивляючись пальці на руках, відкрив їх для себе в новій вражаючій якості. Вони видовжилися настільки, що я почав обмацувати ними стіни і вікна будинків, що колихалися за вікном у ритмі аргентинського танго, розхитуючи автобус.
  
  — Орку, з тобою все гаразд? — зазирнула в мої розширені зіниці Катерина.
  
  — Ги-ги-ги, еврісінг із окей, — промимрив я, і зрозумів, що прямо зараз мушу кинути свою подругу і влаштувати особисте побачення з Единбургом, якого я так і не побачив через ці кляті сейли.
  
  Місто манило мене і кликало. Будинки намагалися вступити в діалог, роззявляючи гігантські пащеки арок і аркад, блимаючи неоновими очима вивісок і вікон. Дерева щось шепотіли, обіцяючи розповісти сотні нечуваних казок та містерій.
  
  — Куди ти? — схопилася Катерина, коли я без попередження чкурнув до сходів, що вели на перший поверх нашого двоповерхового автобуса.
  
  — Не переймайся. Я ще піду погуляю. Сі ю...
  Глава восьма
  
  І понісся я нічними вулицями Единбурга, підстрибуючи на ходу й намагаючись злетіти, як то часто буває уві сні.
  
  Махаєш, махаєш руками, наче птах крилами — і раптом, о диво, злітаєш і летиш. А дзуськи!
  
  Тіло було напхане цеглинами і здавалося важелезним якорем, який утримував на дні океану мою голову, що повітряною кулькою бриніла на мотузочці, понад усе прагнучи вирватися на поверхню, подолавши задушливу товщу води.
  
  Біг і задихався, щоразу важче змахуючи руками. Ноги, груди, спина, шия наливалися розжареним свинцем і тільки голова була п’янко легкою.
  
  Я крутив нею в усі боки, плювався, гарчав, рвав шию, і в якийсь момент хр-р-ря-я-ясь, голова відірвалася і, долаючи земне тяжіння, знеслась у темно-синє небо, що наче тої лютої морозяної ночі над Дніпром було всипане не діамантовими, а штучно-цирконієвими зорями, які виблискували занадто яскраво.
  
  Сягнувши апогею, я побачив далеко під собою Землю, оповиту круговертю циклонів, а потім так само стрімко полетів униз.
  
  Пробившись крізь хмари, моя голова м’яко опустилася на пухку травицю, що встеляла штучний газон на даху височезного хмарочоса, з якого відкривався розлогий вид на нічне місто.
  
  То був Нью-Йорк. Удалині височіли вежі-близнюки Всесвітнього торгового центру, чіткими абрисами малювався силует Бруклінського мосту, по якому текла безперервна автомобільна ріка.
  
  Я завжди мріяв побувати в Нью-Йорку. Ще в далекій юності непогано вивчивши його топоніміку за мапами, прикинув, що, враховуючи ракурс, хмарочос мав знаходитись десь на місці Статуї Свободи.
  
  Хмикнув здивовано: «Там же довкруж вода, окей, проїхали...».
  
  Над Нью-Йорком, раз у раз визираючи серпом з-за хмар, плив тривожний місяць в останній чверті.
  
  Дах будинку був настільки широкий, що на ньому легко вміщувалося поле для гольфа, два тенісних корти та відкритий басейн. Але найбільше мене вразило те, що відразу за полем починався справжній ліс. Легкий вітерець колихав крони беріз, буків та ясенів, проміж яких деінде виднілися стрункі силуети смерек.
  
  Посеред поля поруч з піщаною улоговиною і маленьким озерцем росла товста розлога осика, у стовбурі якої зяяло чорною плямою глибоке дупло. Осика теж здалася мені якоюсь штучною. У рідкому місячному сяйві її тріпотливе листя скидалося на потерті часом середньовічні таляри.
  
  Хотів було піднятися, але збагнув, що не маю тіла.
  
  — Гей, є тут хто? — запитав, почувши шарудіння у гілках недалекої яблуні, що росла на околиці лісу.
  
  Білий птах, розтривожений моїм прибуттям, стрибаючи з гілки на гілку, поцікавився:
  
  — Хто це?
  
  Відразу не знайшов що і відказати.
  
  Пригадалося щось з раннього Неборака: «Вона піднімається, як голова, відрубана голова волоцюги. Вона промовляє уперше, і вдруге, і втретє свої потойбічні слова».
  
  — Я літаюча голова! — відповів я.
  
  — Чия голова? Чия?
  
  Так і підмивало підколоти дурну пташину: «Я — голова Родіона Раскольнікова», але стримався, бо не хотів, щоб мене вважали хворим на голову. Тут як на митниці або на кордоні — не треба жартувати із правоохоронцями, від яких залежить, чи пропускати тебе в іншу реальність, чи затримати, присікавшись до якоїсь дрібниці.
  
  — Я голова воїна, — вичавив нарешті, згадавши напоучення Наставника.
  
  — Якого воїна? Світлого чи темного?
  
  — Світлого, — бо й дійсно був блондином.
  
  — Тоді я допоможу тобі.
  
  Птахою виявився голуб, якого я годував мигдалевими крихтами в мармуровій кімнаті. Здається, його звали Гебо.
  
  — Хапайся зубами мені за хвіст і я влаштую тобі засідку...
  
  Цікава перспектива — уткнутися носом у клоаку, ге?
  
  Мені й самому було цікаво, як легкокрила птаха впорається з моєю головою, яка за середньостатистичними даними мала б важити десь під шість кеге.
  
  Але Гебо без зайвих зусиль здійняв її у повітря, наче то дійсно була звичайна повітряна кулька, й обережно примостив довбешку посеред гілок, звідки відкривався прекрасний вид на Мангеттен і поле для гольфа. Затрусив хохолком, поправляючи дзьобом трохи розкуйовджене пір’я, і я побачив, що під одним з крил у голуба прилаштоване невеличке люстерко.
  
  — Сиди тихо і дивись уважно.
  
  Сильний порух вітру сколихнув віти яблуні. Декілька стиглих яблук глухо гупнувши, закотилися у штучну траву. Яблука були справжні й залишили по собі в повітрі солодкуватий серпневий аромат. Але моя голова й не поворухнулася. Здавалося, вона міцно приросла до гілок й сама стала яблуком.
  Шабаш у Нью-Йорку
  Дія перша
  
  Зашуміло-задзеленчало листя сріблястої осики і з того вітру постали на галявині два довгоморді пацюки в окулярах, вдягнені в сірі майки з надписами «Eton high school». Були дуже схожими на тих жевжиків, яких я вчора бачив у пабі містера Мак-Лоха.
  
  Обнюхуючи травицю лискучими носами, заметушилися, мов би щось розшукуючи.
  
  — Тут! — нарешті пропищав грубіший.
  
  Пацюки заходилися спритно рвати штучний газон гострими пазурами.
  
  Ураз над хмарочосом війнув другий вітер, набагато сильніший за попередній. І надуло тим вітром ще двох потвор, одна з яких нагадувала велетенську жабу, вщерть укриту бородавками, а друга виявилася перекошеною в тазу, кульгавою дамою із синім обличчям. Ніс у неї зрісся з підборіддям, а замість очей зяяли два більма.
  
  Привітавшись із пацюками, парочка рушила до осики, випорпала з глибокого дупла купу людських кісток і заходилася спритно збирати конструкцію, скріплюючи її слиною та слизом, який синюшна зішкрябувала з жабенячої спини. Не минуло й хвилини, як під осикою вже стояв трон, увінчаний напівзотлілою людською головою, чий абрис ефектно малювався на тлі веж-близнюків.
  
  Коли війнув третій вітер, то здійняв над галявиною справжню бурю, з якої посипалось на землю усіляке чаклунське причандалля й постали два мерця невисокого зросту, вбрані в довгі савани, та в’юнкий пан у східному тюрбані, з рота якого пихкав вогонь, а замість ніг по землі волочився зміїний хвіст. Один з мерців тримав у руках чорний прапор, у другого на грудях висіла табличка «Black death».
  
  Вони повитягали з кишень пір’я чорної курки, свічки з людського сала, сірку, іржаві цвяхи з гробу поета-самогубця, шматки кінострічок, мотузку, на якій повісився ді-джей, пластикові шприци із залишками зараженої СНІДом крові, передсмертну записку винахідника комп’ютерних ігор та сухе коріння мандрагори. Все це, за винятком свічок, поскладали в мідяні триножники з чашами для куріння, і, запаливши ту гидоту від класичної запальнички «Zippo», закурили галявину сизим димом.
  
  Зі свічками ж вийшла окрема історія. Подавшися до осики, покійники разом зі змієхвостим заходилися розсипати довкола трону білий порошок. Окресливши коло, поштиркали в газон свічки так, що утворився на землі контур перевернутої догори дриґом зірки.
  
  Тільки-но в землю було загнано останню свічку, знявся над галявиною справжній тропічний ураган. Тільки замість дощу посипалася з нього на поле для гольфу усіляка гидота.
  
  Були тут популярні актори кіно та театру, телеведучі, режисери, сценаристи, похітливі продюсери, бізнесмени, політики, секретарки, манекенниці та топ-моделі, модні письменники, журналісти, редактори журналів «Пентхаус» та «Плей бой». Був навіть дехто з редакційної ради газети «Бульвар», чиїх прізвищ з етичних міркувань я не називатиму. А ще: крокодили із палаючими очима, дракони з крилами, як у круків, корумповані чиновники та парламентарі, відверті мафіозі у вигляді чорних козлів, гігантські кицьки з лапами, м’якими як щупальця октопусів, представники компанії «Майкрософт», фотохудожники, модельєри та інші суб’єкти подібного штибу.
  
  «Хай, хай шоу-баш», — кричали вони в екстазі, рвучи на собі одяг та дряпаючи обличчя гострими пазурами.
  
  Аж ось випурхнувши з чорного дупла, з’явилася на галявині стара, в якій я впізнав «типову британську пенсіонерку», що намастила мою п’яну голову болотяним кремом, коли я непритомний лежав на лаві автобусної зупинки.
  
  Тільки-но її ноги торкнулися землі, як туфлі-човники вибухнули іскрами, а все тіло, спалахнувши феєрверком, розсипалося на шматки.
  
  Замість зморшкуватої відьми постала на галявині абсолютно гола юнка з довгим, розкиданим по плечах штучно нарощеним каштановим волоссям, крутими стегнами, відстовбурченою дупцею (а-ля бразіл карнавал-стайл), кавуноподібними (явно силіконовими) персами, виправленими у пластичних хірургів губами і виголеним у вигляді літери W лобком. Попелястий пудель так само крутився коло її ніг.
  
  — О-о-о-о, міс Космо, вічно молода і прекрасна!!! — пронісся галявиною шанобливий гомін.
  
  — Монтеспан, — звернулася вона до в’юнкого пана в тюрбані, — запали магічне коло.
  
  — Слухаюсь, богине.
  
  Дмухнув лише раз і всі свічки довкруж трону зайнялися фосфоричним зеленкувато-блакитним полум’ям.
  
  — Греную, де чаша? — запитала в жаби.
  
  — Зараз буде, моя господине.
  
  Зіжмакавши пику, потвора почала здригатися у зсудомлених спазмах, намагаючись виблювати з себе якусь гидоту.
  
  — Терезо, допоможи... — просичала до синьої супутниці і та, занурившися рукою у слиняву пащеку, випорпала звідти звичайного, виробництва «Made in China», темно-синього фаянсового кухля з кітчевим рожевим сердечком і надписом «Happy birthday to you» й поставила його на газон.
  
  — Гей-но, геї, робіть свою справу.
  
  Стягнувши джинси, пацюки оголили свої тлусті рожеві дупи і, по черзі всівшись на кружку, справили туди малу і велику нужду.
  
  — Де коріння мандрагори? — запитала у покійників.
  
  — Ось воно, міледі, — зашамкали ті, виймаючи з курильної чаши і передаючи їй тліючого кореня, напрочуд схожого на людське тіло, до якого вчепилася оплавлена кіноплівка з кадрами культового фільму Роберта Родрігеса «Від смеркання до світання» (там, де Тарантіно пропонує Джульєтт Льюїс зробити їй масаж ступень).
  
  По тому вже міс Космо, розчепіривши ноги і не ховаючи від заздрісних поглядів свою розкриту і збуджену плоть, усілася на кухля, зануривши ліву руку у промежину. У правій, піднявши його над головою, міцно тримала тліюче коріння мандрагори.
  
  Мастурбувала, закусивши від насолоди нижню губу, шумно втягувала носом повітря, похитуючи тазом узад-уперед, зойкала, схлипувала, примовляючи раз у раз «хочу, хочу, хочу». Гарчала і стогнала «хочу-у-у-у-у».
  
  — Хай, хай оргазм! — поїдаючи її хтивими поглядами, колихався в такт натовп нечисті.
  
  — Хо-о-о-о-о-чу-у-у-у-у-у-у, — виводила на верхні ноти, припікаючи своє шикарне тіло жаром тліючого кореня.
  
  Аж ось довга шия вигнулася, голова закинулася навзнак, волосся каштановим водоспадом здійнялось над спітнілою спиною. По пружному животу пробігла одна хвиля, друга, очі закотилися, а корінь мандрагори в руці спалахнув.
  
  — Хай, хай оргазм, курва-мама, богиня, богиня! — завищав, застогнав разом з нею натовп, але несамовитий крик міс Космо перекрив усі інші звуки на галявині.
  
  Довго і надсадно, наче смертельно поранена левиця, вила вона, не полишаючи ятрити довгими пальцями з пурпуровим манікюром свою сизо-рожеву плоть, аж поки з її глибин повільно не стекла, скрапнувши в китайський кухоль каламутна крапля жіночих виділень.
  
  Відразу по тому знесилено впала на газон, відкинувши від себе палаючу мандрагору. У глибині кухля засвітилося зеленкувате сяйво, а потім невеличка, не більша за звичайну мишу, істота вистрибнула на галявину.
  
  — Вітаємо тебе, Князю світу цього! — зайшлася у шаленому крику галявина, а потім хором на весь голос затягнула:
  
  Happy Birthday to you,
  Happy Birthday to you,
  Happy Birthday, dear Primate!
  Happy Birthday to you!
  Дія друга
  
  Тим часом миша почала зростати, перетворюючись спершу на чорного собаку, потім на хижу росомаху, потім на пантеру, потім на ведмедя, аж поки не постала на галявині величезна мавпа, голову якої прикривала шкіряна маска у стилі «садо-мазо». По всій галявині нараз рознісся присмак сірки, смаленого волосся, прілої сечі та чогось такого, від чого забивало дух й паморочилося в голові.
  
  Налиті кров’ю попелясто-мутні зіниці люто світилися крізь отвори, проте пелька була замкнена металевою «блискавкою». Маску вінчала корона з двома закрученими рогами, між якими неоном світилася давньоєврейська літера «шин», що одночасно означала цифру 6 і була дуже схожа на латинську літеру W.
  
  Розвернувшись до присутніх спиною, мавпа встала накарячки, продемонструвавши публіці свій відбілений анус.
  
  «Хай, хай шоу-баш!» — зайшлася нечисть істеричними вигуками і почала шикуватися в чергу, аби поцілувати свого господаря в дупу.
  
  При кожному поцілунку на місці ануса з’являлося обличчя прекрасного юнака з пухкими вустами, який теж робив «цьом», манірно закочуючи очі.
  
  Останнім до поцілунку підійшов сер Чарльз Дарвін у старомодному сюртуку. Поштиво знявши капелюха, він теж спершу приклався до ануса, а потім, коли звір, піднявшись у повний зріст, повернувся до нього пикою, зовсім по-батьківськи потріпав його по щоці і смикнув «блискавкою» убік, розтуляючи приматові вуста.
  
  — Дайте мені свіжу кров!!! — завищав Primate, миттю застрибнувши на трон і демонструючи присутнім свій велетенський пеніс, що звисав до землі.
  
  І знов пронеслася над галявиною віхола. І постав з неї чорний баран з іклами, як у лева. У пащі в нього, викручуючись усім тілом, здригалася молода русява дівчина.
  
  — Як тебе звати? — запитала мавпа в дівчини.
  
  — Я Наташенька Чуйкова, дєвствєнніца с Луганска, города шахтьорской слави.
  
  — Ти хто — украінка чі русская?
  
  — Я русскоязичная украінка...
  
  — Так не биваєт, — гиготнула мавпа. — Тебе надо опрєдєліться. Ти на каком язикє с мамой общаєшься?
  
  — На русском.
  
  — Значіт ти русская.
  
  — Нєт, я украінка.
  
  — А чєго ж на мовє не балакаєш?
  
  — Тю, так на мовє только сєлюкі да жлоби разговарівают.
  
  — Слушай, дєвочка, — зненацька серйозно заявила мавпа. — Язик — ето єдінствєнноє, что опрєдєляєт національную прінадлєжность чєловєка. Я гібрідамі нє інтєрєсуюсь. Мнє для дєфлорации обєщалі доставіть натуральную украінку-дєвствєнніцу, ібо всєм ізвєсно, что украінскіє дєвушкі — самиє красівиє в мірє.
  
  — Нє буду я говоріть на етом хохляцком нарєчі-і-і-і, — затрусилася у Наташенькі нижня губа, — кромє того, дядєнька, я нєнастоящая дєвствєнніца, — із жахом покосилася на гігантський пеніс примата. — Вєдь я залєтєла єшьо в трінадцать лєт по пьяні в піонєрском лагєрє «Звьоздочка». Потом аборт і все дєла. Так мамка достала дєньгі, шоб мнє в Москвє сделалі операцію по восстановлєнію дєвствєнності, шоб я вишла замуж за Гамлета Ашотовіча, которий обєщал нас вивєзті во Францію.
  
  Гамлет Ашотовіч вообщє живьот с мамкой, но женітся на мнє. Он хорошій чєловєк, богатий. Занімаєтся цвєтнимі мєталамі. Мамка набрехала ему, шо я дєвствєнніца, послєдніє дєньгі за операцію отдала.
  
  — Ну ви там, в Луганскє, і чудіте, — гірко зітхнула мавпа. — А єщьо нєбось в храм ходіте, свєчкі ставітє...
  
  — Ага, і кулічі на Пасху пєчьом...
  
  — Всьо ясно с тобой, дєтка. Потому как ти кончєная русская, раз «кулічі» на Пасху пєчьош. Пусть ето всєм уроком будєт — нікогда нє імєйтє дєл с бабамі с Юго-Востока України, — звернувся до натовпу нечисті. — То невже хочете, щоб я дефлорував цю підробку?
  
  — Нє-є-є-є-є-є, — озвався натовп. — Хочемо по-новому!
  
  — Вам сподобалось, як було минулого разу?
  
  — Та-а-а-а-к! На біс! На біс!
  
  — Ну то хай буде по-новому. Фаготе, принеси нам щось цікавіше, — звернувся до чорного барана.
  
  І знову закрутився вихор і понісся на північ, а через мить повернувся, розсипався і узріли всі в пащі в барана молодого прекрасного юнака, який тримав у руках золоту ліру. Їй-бо, я вчора бачив цього хлопця в пабі «Чортополох». Він наливав мені віскі, а сер Мак-Лох кликав його Доріаном.
  
  — Заспівай нам! — наказав Primate.
  
  Юнак тремтів, наче кролик, налаштовуючи свій тендітний інструмент, дуже схожий на логотип елю «Гіннес». Нарешті пальці його торкнулися струн і залунала над поляною пісня «Love shine a light», яка в наступному році виграє конкурс «Євробачення» в Ірландії.
  
  Болотні вогні запрудили увесь довколишній простір, відьмаки прийнялися плескати в долоні й підспівувати. Галявина на якісь три з половиною хвилини перетворилася в дублінську концертну арену «Пойнт-депо».
  
  Тільки-но пісня закінчилася, зала вибухнула оваціями, а мавпа, шаленіючи на своєму троні, завищала щосили:
  
  — Лаштуйте негайно кін!
  
  Проміж ніг у примата стовбурчився чорно-фіолетовий пеніс, збуджуючись від солодкоголосої ірландської попси.
  
  Відьмаки почали кидатися одне на одного, вкладаючись штабелями. Відьми ж, затягнувши юнака на той кін, заходилися змащувати його тіло іскристими мазями.
  
  Спершу Доріан пручався і стогнав, але поволі ті пручання кволіли й ось вже і він затремтів у шалі п’янкої пристрасті. Мавпа зіскочила з трону і, якось бочком, спираючись довгими кінцівками передніх лап об землю, рушила до поп-зірки, яка при її наближенні, прийняла недвозначну й хтиву позу.
  
  — Закрийте нас, — наказав Primate лярвам хтивості.
  
  Наче газовою тканиною прикрили вони содомітів від безсоромних поглядів відьмацької тусовки.
  
  Спершу за пологом зчинилася метушня. Чулися придушені зойки та гарчання, які що далі ставали гучнішими. А потім з-за завіси долинув подвійний крик і в небо вдарили струмені фонтанів із золотих зірок, грошей, елітних автомобілів, мініатюрних будиночків, оскарівських статуеток, білих яхт і шикарних шуб.
  
  Усі, хто зібрався на святі шоу-башу, повідкривали роти, порозчепірювали пальці, хапаючи земні блага, які дощем сипалися на них. Актори отримували нові ролі, режисери — гроші для постановки фільмів, політики — нові привілеї, бізнесмени — ринки збуту й безвідсоткові позики, продюсери — всесвітню шану та повні зали в кінотеатрах, манекенниці — подовження власної молодості, модельєри — нові ідеї для творчості, секретарки — нових босів, старі відьми — підвищення пенсій. Будь-яке матеріальне «хочу» відразу втілювалося в життя.
  
  Коли ж золотий дощ поволі вщух, тонка завіса спала.
  
  Поруч з Князем світу цього стояв той самий юнак, тільки вираз очей у нього змінився. Замість непевності і страху в них тепер жевріла зневага і хіть, а голову вінчала платинова корона, оплетена золотими нарцисами, між якими спалахувала неоновим вогником давньоєврейська літера «шин».
  
  Третьою персоною до них приєдналася міс Космо, ставши по праву руку від мавпи. Була вдягнена в довгу сукню кольору електрик. Її зачіску вінчала діамантова діадема, в центрі якої дорогоцінним карбункулом переливалася та сама літера «шин».
  
  І попливло в ночі потрійне WWW, обплутуючи своїми тенетами увесь світ. Пливло над Нью-Йорком і Бруклінським мостом. Над Парижем, Москвою, Пекіном і Токіо. І всіляка різномаста наволоч робила собі на пам’ять фото з трійцею, яка безроздільно володіла цим світом: приматом-мавпою, що живе в кожній людині, курвою-мамою — утіленням жіночої хтивості, зваби та підступу, та сином їхнім, поп-зіркою Доріаном, що в триєдинстві гріховної суті спокушали світ діловим напором, вічною молодістю та зірковим статусом.
  
  І вклонялися їм телеканали і радіостанції, парламенти й асамблеї, великі світові корпорації і маленькі приватні фірми. Вклонялися чорти, відьмаки і відьмачки, тренери, психотерапевти і парапсихологи, досвідчені прем’єр-міністри і зовсім юні зірки талант-шоу разом зі своїми очманілими батьками. Вклонялися цілі країни і народи, співаючи оди зростанню матеріального добробуту і валовому внутрішньому доходу, індексу Доу-Джонса і стабільності всіх ключових світових валют разом з турецькою лірою, бразильським реалом та індійською рупією. І, здавалося, що не було на Землі сили, сильнішої за цю трійцю.
  Дія третя
  
  А потім розпочалась сатанинська трапеза. Старі відьми налаштували посеред галявини величезного чана, повного болотяної жижі, і розвели під ним вогонь.
  
  Коли жижа забулькала, покидали туди мертвих жаб, сушені хвости ящірок, зміїні голови, живих павуків, свинячі екскременти. Додали трохи штучних ароматизаторів — і долинув до моїх ніздрів найбожественніший запах «МакДональдзу», через який я готовий був покинути свій прихисток і встати в чергу за улюбленим «Біг МакМеню», яке на тацях разом з «Кока-колою» та «МакФлурі» роздавали всім охочим спритні пацюки з «Eton high school».
  
  Але на цей раз я сидів тихо, бо на власні очі бачив, з якої гидоти то все робилося.
  
  Наситившись фастфудом, відьмацьке кодло знову повернуло свої писки убік мавпи.
  
  — Помстіться за себе, або на вас чекає смерть! — гукнув Primate страшним голосом і, відригнувши спожите, виплюнув усе те на галявину.
  
  Замість біг маків і пиріжків з вишнями полетіло в натовп чорне зерня, отруйні порошки, чарівні зілля, баночки з мазями, пляшечки та куманці з яскравими обгортками на кшталт «Хербалайфу» та інших біодобавок.
  
  Присутні все це старанно збирали, розподіляючи між собою за потребами. Охочі заподіяти лихе, хапали чорне зерня. Хто жадав помсти, хапав отруту. Бажаючі занапастити чиюсь душу брали собі яскраві пляшечки та куманці.
  
  У якийсь момент мені здалося, що я побачив серед натовпу свою колишню однокурсницю Лену Шнельгаузен. Ефектну рудоволосу єврейку, що, взявши псевдо Дана Мартіні, декілька років тому втекла до Америки, де доволі успішно знімалася в Голлівуді. Їй у руки чомусь впав довгий та гострий ніж. А може, мені то примарилось?
  
  Тим часом над обрієм з’явилася світла смуга.
  
  Primate, роздавши достоту автографів на свіжому числі журналу «Космополітан», знову забрався на трон.
  
  — Наближається епохальна мить! — сколихнув він галявину потужним ревінням. — Ворожі сили, як завжди, бажають моєї загибелі. Раз у раз супротивник посилає на Землю своїх воїнів, аби винищити мене. От і тепер його слуга ховається поблизу. Повсякчас відчуваю на собі його погляд, але навмисно не заваджую цьому, бо волію, аби хоч перед загибеллю збагнув, як насправді влаштоване життя на цій Землі і які сили керують ним. Тож де обіцяна голова мого ворога? Її мали відтяти за п’ять хвилин досвіт сонця, чи не так, курва-мама?
  
  — Ваша правда, мессіре, — озвалася міс Космо, — і цей момент невпинно наближається. Греную, — звернулася до пухирчастої жаби, — ось тобі знаряддя вбивства, піди принеси нам голову того, хто прийшов, аби знищити нас. Тіло можеш залишити собі і продати його на парфуми.
  
  Із цими словами курва-мама потяглася до обрію, над яким у сірій смузі прийдешнього ранку ледь виднівся серпоподібний вигин убутного місяця. Схопивши його, смикнула до себе, і місяць ураз зник з небосхилу.
  
  — Голова його лежить під тією яблунею і вже мала прирости до землі. Утни її і неси сюди, нехай господар зробить з неї чашу для нашого наступного бенкету.
  
  — Слухаюсь, моя господине, — схилила перед нею голову жаба, приймаючи до рук добре вигострену зброю.
  
  — А тепер увага, — глухо проворкотів мені на вухо голуб, — бачиш над обрієм світлу смугу? То сонце вже готове постати над землею. Примруж щільно очі й не дивись убік нечисті, тоді вони тебе ніколи не побачать. Ось зараз я здіймусь у височінь, і, спіймавши в люстерко першого променя, спрямую його на тебе, аби випередити час. Але в жодному разі не відкривай очей! — гулькнув наостанок, і, вибравшись з-під густого листя, затріпотів крилами.
  
  Тим часом жаба ретельно нишпорила під деревом.
  
  — Богине, тут нікого нема. Тільки яблука, а голови зась... Де ж вона, чорт забирай?
  
  — Шукай краще, — заревів зі свого трону Primate, тривожно споглядаючи за тим, як сіра смуга на Сході стає дедалі яскравішою. — Ходімо шукати разом, бо часу обмаль.
  
  Натовп нечисті посунув до яблуні.
  
  Міцно примруживши очі, я відчував лишень сморід нечистих шкарпеток, курива, горілки, часнику і краківської ковбаси.
  
  Аж раптом зачув голос мами. Вона кликала мене «коханим синочком».
  
  А потім доця — «тату, тату, покажися, де ти заховався?».
  
  Проте я тримався, міцно примруживши повіки.
  
  Аж раптом запала тиша. І в ній зазвучав спершу здалеку, а потім усе ближче і ближче голос Катерини: «Оресте, прокидайся, ми вже майже приїхали». Замість шкарпеток і ковбаси війнув мені на обличчя аромат лавандового насіння і торкнулося щоки тонке пасемко каштанового волосся.
  
  Я розплющив повіки.
  
  — Ну ось ми і зустрілися, — Primate зазирнув мені просто в очі і я побачив упритул перед собою його мутно-сірі набубнявілі кров’ю беньки. — Ніколи тобі не перемогти мене, бо ти лише людина, що походить від мавпи. Тіло сильніше за дух, а інстинкти сильніші за волю. Так було, так є і так буде довіку!
  
  — Відтинайте йому голову, скоріше! — щосили завищала міс Космо. Але в горлі в неї щось тріснуло, надірвалося і звідти почулося лише зміїне шипіння. — Убий його-о-о-о-о...
  
  Та раптом із сірої високості прямо в обличчя вдарило світло.
  
  То Гебо, злетівши високо в небо, вловив люстерком перший промінь сонця, спрямувавши мені його прямо в очі.
  
  І побачив я, як спалахнули мохнаті руки мавпи, як зайнялася полум’ям його довбешка. Вогняні хвилі линули з неба, перетворюючи вилупків на палаючі факели, що носилися галявиною, примушуючи інших гівнюків утікати тьма за очі від перших променів вранішнього сонця.
  
  Я розплющив очі і спершу дійсно побачив голуба у високому вранішньому небі. А потім наді мною схилилося обличчя Катерини.
  
  — Що ти тут робиш? — підвівся я з лави, що стояла на довжелезній алеї старовинного парку Принцес-стрит Гарден.
  
  — Тут щось відбувається недобре, — стривожено мовила вона, — здається, оті покидьки намагалися відтяти тобі голову.
  
  Вона подивилася в інший бік алеї, де, віддаляючись від нас, колихалися дві сірі майки, перекошена спина кульгавої на ліву ногу дами, поруч з якою крокували товстий, схожий на жабу, джентльмен і в’юнкий пан у тюрбані.
  
  — Вони крутилися біля тебе із серпом у руках. А як побачили мене, почали тікати.
  
  — Чортівня якась, — провів я рукою по очах.
  
  — Ніколи не треба мішати пиво з горілкою, от що я тобі скажу. Всю ніч тебе шукала. Пообіцяй, що більше ніколи не будеш п’яний утікати від мене в незнайомому місті, повному всілякої наволочі і незрозумілих дебілів?
  
  — Котра година?
  
  — Пів на шосту ранку. Ходімо додому, може, хоч устигну трохи поспати перед репетицією...
  
  Глянувши в той бік алеї, де ще хвилину тому колихалися хиткі постаті нічних марень, я не побачив нікого.
  
  Сонце поставало над Единбургом і нічна імла розчинялася в сяйві нового дня.
  
  — Ходімо, — взяв я Катерину за руку.
  Глава дев’ята
  
  О пів на десяту ранку біля мого вуха почав пищати електронний будильник.
  
  З кухні до кімнати вже линув високий спів Семена Лажи, який поперемінно виконував то «Горную лаванду» Софії Ротару, то «Утро красіт нєжним цвєтом стени дрєвнєго Кремля».
  
  Контрастний душ реально хоч трохи привів мене до тями. Розтерши тіло довгим махровим рушником, я відчув у собі сили заспівати щось на противагу Лажі.
  
  Це були Гадюкіни. «Наркомани на городі ріжуть маковиння, оу-оу-оу-оу...»
  
  Із цією піснею і зайшов на кухню.
  
  Народний артист стояв біля раковини і мив посуд.
  
  Цар-Підлядський з голим торсом у трєніках сидів за столом, переглядаючи строкатий журнал.
  
  — Як спалося, де бухалося? Що — голівонька бо-бо? — ущипливо поцікавився Лажа.
  
  — Здрав будь, боярін! — привітався Цар-Підлядський, перед яким стояла тарілка з недоїденою гречаною кашею та валялися недогризені шкоринки від сала. — Ну, гражданє алкоголікі, хулігани, тунєядци, кто хочет сегодня поработать?
  
  — Серьога, іди в жопу зі своїм кацапським Гайдаєм... Хіба не бачиш, мені дійсно не той во...
  
  — У мене для подібних випадків є аспірин, дати?
  
  — Дякую. Якщо після сніданку не попустить із задоволенням візьму.
  
  — А от я спав добре, — радісно озвався Лажа. — Не знаю, як у вас, хлопці, але в мене під час автобусних мандрів жодного разу не було стулу. Але вчора я позичив у Альфреда Петровича кружку Есмарха, зробив собі клізму і тепер почуваюся на сьомому небі.
  
  — Кружка Есмарха — походка Бісмарка. Цігєль, цігєль ай лю-лю. Всьо нємєцкоє — висший сорт! — підколов колегу Сєрий.
  
  Поки я кип’ятив чайник, заварював зелений чай, запарював окропом вівсяну кашу і клав туди мед, артисти повели розмову про плюси і мінуси единбурзького життя.
  
  Серед тем були такі:
  
  Чий хліб краще: наш чи місцевий?
  
  Як призвичаїтись до місцевого лівостороннього руху на дорогах, аби не потрапити під колеса автівки?
  
  Чи шкідливо готувати їжу в мікрохвильовій печі?
  
  Яку зарплатню отримують артисти місцевих театрів?
  
  Про місцеву проституцію.
  
  Про місцевий клімат.
  
  Про місцеве законодавство в розділі «спекуляція горілкою».
  
  Споживши свій сніданок у тиші, я лише поцікавився:
  
  — А де Микитич?
  
  — Побіг у порт дивитися на справжній американський авіаносець. У-у-у-у, Сталінград, сука, помніш-ш-ш-ш-ш, — перемавпував Цар-Підлядський колегу, згадавши пригоду на кордоні.
  
  Помивши за собою посуд, я повернувся до кімнати і, перебравшись у свіжу одіж, пішки вирушив до театру, що знаходився в центрі на паралельній Принцес-стрит вулиці.
  
  Ще з учора, роздаючи нам паперові карти міста, організатори позначили в них синьою цяткою його розташування: Хілл-стрит, 19.
  
  Я зайшов у під’їзд, окреслений двома ніжно-блакитними колонами, за п’ять хвилин на одинадцяту ранку.
  
  Приміщення не мало явних ознак театру. Не було звичного гардеробу, холу. Натомість угору вели дерев’яні сходи. Праворуч від них мерехтів підсвічений ізсередини кольоровий вітраж, на якому було зображено пана в середньовічному костюмі.
  
  Його голову покривав чорний берет, прикрашений пишним страусовим пером. Склавши тонкі губи в недобрій усмішці, пан з презирством дивився на мене.
  
  Повільно (бо серденько з перепою тук-тук) піднявся рипучими сходами вгору і почув, як за розчахненими дверима лунає українсько-англійська говірка.
  
  — Цей промінь треба по центру, — впізнав голос Альфреда Петровича.
  
  — This light in the center, please, — чулося високе сопрано перекладачки Олени, дебелої тридцятирічної дами з ознаками зоба, за якою Петрович неоднозначно впадав, хоч і лишив у Києві дружину і двох неповнолітніх дітей, яких назагал мав аж сім від усіх попередніх шлюбів.
  
  Той ще ловелас, наш режисер, основним життєвим кредо якого був вислів: «Я в неволі не розмножуюсь, бо для митця свобода — то все». У цьому році йому виповнилося п’ятдесят п’ять.
  
  — Just a moment, — озивався невідомий мені третій голос.
  
  Глядацький зал був місць на двісті. Сучасне світлове обладнання, явно орендоване, встановлене на набірних металевих фермах, що частково прикривали бордюр з карарського мармуру, який тягнувся під стелею по всьому периметру зали.
  
  На бордюрі виблискували тьмяним золотом імена та дати. Придивившись, побачив найстарішу —1599 рік.
  
  Рушив уздовж стінки, читаючи викарбувані віхи поки незрозумілої мені історії. Аж поки не діставшись кінця, став як укопаний. 1994 рік — значилося там.
  
  Навпроти дати стояло знайоме ім’я: сер Джонатан Мак-Лох.
  
  — Хей, Оресте, якого хріна ти так рано приперся? Я ж учора посунув репетицію на першу годину дня, аби спершу визначитися зі світлом і декораціями. Тобі що Лажа нічого не передав? Я ввечері спеціально до вас заходив.
  
  — Ні, Альфреде Петровичу, на те він і Лажа, — пожартував я.
  
  — Ти подивись на цей зал, — захоплено розвів руками режисер, — найстаріша у світі масонська ложа.
  
  — Овва! — удавано присвиснув я. — Альфреде Петровичу, не позичите до перших добових десять фунтів?
  
  — От від кого, а від тебе я подібного не чекав, — розчаровано зітхнув Трюфель. — Я тобі про містику-фантастику, а ти мені про гроші?
  
  — Потребую ковток пива, — чесно зізнався я. — Важка дорога, зустріч з містом, ви ж мене розумієте? Сьогодні ще по чуть-чуть і з завтрашнього дня — сухий закон.
  
  — Обіцяєш?
  
  — Та хай мені в роті пір’я поросте!
  
  — Один бокальчик, не більше, бо сьогодні ввечері робимо повноцінний прогон вистави. А о першій без запізнень тут, — простягнув він мені десятку.
  
  — Альфреде Петровичу, я вас люблю!
  
  Справедливо зауважують корінні містяни, що в Единбурзі впродовж одного дня можна втрапити в чотири пори року.
  
  Виходячи з дому, бачив на небі сяюче сонце. Так само тепло і сонячно було десять хвилин тому, коли я заходив до театру. Тепер же по вулиці мів сміття і пилюгу хвацький вітер, а все небо облягли важкі хмари, що налетіли з гір, дряпаючи свої черева об шпилі й башти старовинного міста. Тепле повітря кудись зникло, а вулиці заполонив їдкий холодець, що, заповзаючи під майку, набруньковував соски на грудях.
  
  Паби о цій ранній порі були ще замкнені, а тому, придбавши в магазинчику на Принцес-стрит велику пляшку червоного елю за два фунти тридцять п’ять пенсів, я з розмаху засадив її майже залпом у невеличкому тамбурі перед входом до магазину.
  
  Життєдайна волога потекла всередину, газ приємно ятрив горлянку, всохлий язик знову розпустився нарцисами, а на піднебінні розквітли троянди. Дарма що за вікном сік дрібний дощик, який закінчився через десять хвилин, коли пляшка геть спорожніла. Коли ж сонце знову плеснуло сяйвом на мокру мостову, я повернувся до магазину по другу пляшку.
  
  Яке то щастя, друзі мої, просто сидіти на вогкій лаві навпроти Художнього музею Шотландії, запопадливо підстеливши під дупу целофановий пакетик із супермаркету, просто дихати свіжим повітрям, просто дивитися на небо, та й що там — просто жити.
  
  Відсутність болю, наявність сонця, їжі та води — базові складові щастя. Але коли у вас у руках є ще пляшка елю з Ньюкасла, то ефект щастя помножується в рази. Просто зробив ковток пива — щастя. Просто вдихнув аромат мокрої травиці — щастя. Просто вловив на обличчі сонячний промінь — щастя.
  
  Постає серед хмар деміург Единбург,
  Сірий магу північній імлі.
  І пливе човен-замок по хвилях віків
  У незнані містичні світи...
  
  — Вірші складаєте? — зненацька почув поруч уже знайомий мені голос.
  
  Праворуч, спершись руками і підборіддям на чорний полірований ціпок, сидів сер Джонатан Мак-Лох, убраний у стильний берет, що прикривав страшний шрам на лівій скроні, і молочно-білий літній плащ.
  
  Примруживши свої поросячі вії, він пильно розглядав мій профіль. На безіменному пальці його лівої руки, забраний у платинову оправу в формі двоголового орла, світився великий діамант.
  
  Поруч з ним на лаві лежав мій загублений учора рюкзак.
  Глава десята
  
  — Я вже хвилин п’ять спостерігаю за вашим просвітленим обличчям. Сподіваюся, вчорашній віскі вам сподобався?
  
  «Ще б пак, старий поце», — подумав про себе, згадуючи заригані мокасини, але вголос сказав:
  
  — Це було щось фантастичне!
  
  Про які п’ять хвилин він каже? Я ж тільки-но всівся на цю порожню лаву.
  
  — Випадково побачив вас у парку, проходячи повз, а до того збирався занести до театру рюкзак, який ви вчора забули в пабі.
  
  — О, дякую....
  
  — А ще маю для вас один сюрприз, — він видобув з кишені плаща невеличку формату А-6 книжечку в дешевій темно-синій палітурці.
  
  — Вам відоме ім’я молодої української письменниці Оксани Забужко?
  
  — Ну так, щось читав у журналі «Сучасність» у Рябчука... Здається, повість «Інопланетянка», туфта рідкісна. Андрухович і Винничук мені більше до вподоби.
  
  — Навіщо ви так... Вона дуже талановита дівчина, одна з найкращих у своєму жанрі сучасної соціально-філософської прози. Я навіть виділив їй особистий грант, влаштувавши студії в Америці, аби вона мала змогу написати перший український феміністичний роман. Цей примірник — вам! — він протягнув мені книжечку.
  
  «Польові дослідження з українського сексу», — прочитав поруч з ім’ям авторки.
  
  — І тут нажухали, — усміхнувся Мак-Лох невесело. — Виділив пристойні гроші на гарний папір, просив зробити тверду обкладинку і художника знайти, рівня Якутовича[1]. Але гроші невідомо де поділися, і сьогодні вранці мені привезли отаке...
  
  «Київ. Видавництво „Згода“», — зазирнув я під обкладинку неоковирного видання.
  
  — Сьогодні після мого дзвінка до Києва в головного редактора трапився інсульт. Друзі сповістили. Гроші, які він украв, підуть на лікування. Невідомо, чи виживе. Ну і чорт з ним. Не можна красти на мистецтві. У мистецтво треба тільки вкладати і вкладати. Бо що лишається після народів і націй? Тільки мистецтво і література... Більш нічого. В Україні це, на жаль, не розуміють, бо у владі й досі тупі селюки, злодюги та пролетарська наволоч типу Кучми та його камарильї на кшталт малороса-імперця Табачника.
  
  — Ви знаєте Табачника? — щиро здивувався я.
  
  — Друже мій, — повернув він до мене свою мармизу, — від початку Незалежності я дуже пильно стежу за всім, що відбувається в Україні, адже розумію краще за всіх, що саме на теренах вашої багатостраждальної землі зараз розгортається справжня боротьба зла із добром, від якої, без перебільшення, залежить подальша доля усього людства. Кріт історії риє повільно, але невидимі широкому загалу процеси йдуть і моє завдання їх пильно контролювати, аби не сталося реваншу сил зла, абсолютним утіленням якого був Радянський Союз і наразі лишається його правонаступниця Росія.
  
  — О, то ви теж знаний антисовєтчік! — усміхнувся я.
  
  — Ще й який, мій друже, — прихильно усміхнувся він у відповідь. — Я вам більше скажу, саме я і мої друзі в далекому сорок сьомому стояли біля витоків заснування Единбурзького театрального фестивалю, який від початку мав збирати в цьому місті найцікавіших та найпрогресивніших митців з усього світу, бо глибоко переконаний, що саме митці є тими провідниками тонких матерій, впливаючи на які можна змінювати цей світ на краще. А це моя основна місія на цій Землі. За що, зрештою, і отримав з рук Її Величності разом з орденом Чортополоху почесний титул «сер».
  
  — До речі, я бачив ваше ім’я на стіні театру, в якому ми граємо вистави.
  
  — Так, це і є найстаріша в світі масонська ложа. Всі думають і вірять, буцім масонство зародилося в Англії. Не вірте цим байкам. Саме в Единбурзі у 1599 головний будівничий короля Якоба Першого Вільям Шоу заснував ложу, яка й досі працює в приміщенні каплиці Святої Марії, у залі якої ви і гратимете свої вистави. На цей момент саме я є Великим Магістром цієї ложі. Шоу маст гоу он, хе-хе-хе... Але це так, карнавал, бутафорія. Справжнє масонство нині зійшло на пси. Спритні ділки водять до нас екскурсії, а мерія навіть зобов’язала на час фестивалю здавати заїжджим театрам приміщення в оренду. Я завідую Східним напрямком. Усі театральні трупи з Росії, України, країн Балтії проходять через мої руки. Я особисто відбираю вистави, а тому вчора, коли побачив вас у пабі, трохи збрехав, — нахилився до мого вуха. — Бачив вашу виставу в запису на відеокасеті, а завтра мрію побачити вживу. Ви прекрасний актор!
  
  Його відразливі старечі губи майже торкнулися мого вуха.
  
  — Дякую, — я аж зніяковів від подібної близькості.
  
  У мене склалося враження, що він хотів щось ще проказати, але стримався.
  
  — Книжечку обов’язково почитай... Мені буде цікава твоя думка щодо цієї авторки.
  
  Старий, який допіру звертався до мене на «ви», раптово почав тикати, наче ми стали близькими друзями.
  
  — До речі, що ти думаєш про ситуацію в Україні?
  
  — Біда, — відповів я цілком відверто. — Реванш совка, про який ви вже згадали, набирає нових обертів. «Національне відродження», що мали на початку 1990-х, разом із «Червоною рутою», «Бу-ба-бу», театральними фестивалями закатують в асфальт. У країну потоком ідуть російські гроші, на які створюють абсолютно антиукраїнські радіостанції і приватні телевізійні канали. Я вам більше скажу, днями, буквально ще тижня не минуло, як мені відкритим текстом у редакції «Русского радіо Україна» заявили, буцім у мене сильний український акцент і я ніколи не зароблю великих грошей, якщо й далі розмовлятиму українською, бо мене не візьмуть у жоден серіал чи телепроект. Це була остання крапля. А тому... — тут уже я стишив голос, трохи нахилившись до сера Джонатана, — тільки це поки конфіденційна інформація... Якщо буде змога, я хочу залишитись тут і пошукати якоїсь роботи.
  
  — Ти не повіриш, — відсахнувся старий, пильно вдивляючись у моє обличчя. — Я чомусь саме зараз про це подумав! Ти ж абсолютно нетиповий для України актор. Сміливий, харизматичний, фактурний, з абсолютно європейською зовнішністю і манерами, у прекрасній формі, на самому початку своєї кар’єри. Добре, що ти мені сам у цьому зізнався. Я спробую тобі допомогти!
  
  — Буду дуже вдячний...
  
  — А чим для тебе є мистецтво? — несподівано кліпнув він своїми поросячими віями, розвертаючи бесіду в інший бік.
  
  — Ну, е-е-е-е, — пробелькотів спантеличено, — передусім це можливість вийти з небуття, відбутися, стати чимось більшим, ніж звичайна людина. Залишити по собі слід...
  
  Під рентгеном його трохи мутнуватих цупких сірих оченят я рознервувався і почав нести всіляку ахінею.
  
  — Тобто я хочу сказати, що прояви людського духу у вигляді, е-е-е-е, витворів мистецтва, байдуже, чи картин, чи пісень, чи фільмів, чи акторської гри, є найліпшим підтвердженням нашої божественної природи. Творячи, ми, е-е-е-е-е, вподібнюємось Творцю. Тобто всіляка душа є потенційно божественною, а відповідно і мета життя полягає в тому, щоб шляхом самопізнання відшукувати в собі цю божественну суть. Мистецтво — це відблиск Бога на Землі. Пошук якого — головна принада людини свідомої, що вивищує її над царством тваринного життя. Бо тварини, як і люди, можуть розмножуватися, піклуватися про свій рід, обстоювати свою територію, здобувати їжу і знаходити час для дозвілля. Але тільки свідомі митці і варті зватися Людиною в найвищому розумінні цього слова. Десь так...
  
  — Хе-хе, — хмикнув сер Джон, — теорія Ніцше про Артиста, що панує над світом, у дії. Тобто ти хочеш сказати, що творячи, почуваєшся подібним до Творця?
  
  — Десь так, — тупо бовкнув я ще раз «десь так».
  
  — А от скажи мені чесно: чи ніколи тебе не відвідувала думка, що мистецтво, завдяки якому, як ти сам зауважив, людина вподібнюється Богові, є прямим закидом Творцю? Чи знаєте, всі генії в якусь мить свого земного існування дійсно почувалися, хе-хе, синами божими. Ще великий Шопенгауер, якого я, до речі, дуже шаную і поважаю, дістався думки, що людина, аби дійсно пізнати Бога, мусить приспати будь-яку волю до земного життя, аби не вводити себе в оману. Бо увесь матеріальний світ, що нас оточує, і є омана, ширма, декорація, єдина мета якої занурити нас у світ ілюзії буття. Генії й самі стають для землян об’єктами культу, примушуючи їх порушувати другу Божу заповідь, що проголошує: «Не сотвори собі кумира». А й справді, Бог для сучасної людини здебільшого якась абстрактна величина. Тим часом як Леонардо чи Рубенс, чи Ніцше, чи хоча б той самий Енді Ворхол, чи Фредді Мерк’юрі є втіленням чогось реального, що можна побачити, помацати, надихнутися. Береш до рук книжку, читаєш рядки на кшталт: «У себе тільки вір і ти доб’єшся щастя», чи це: «Неначе йде за волю битись, а придивись — дубасить раб раба». Ну геніально ж! Хто написав?
  
  — Гьоте.
  
  — Молодець! Ось тобі приклад, що автор, який написав ці рядки майже двісті років тому, живий і розмовляє з нами. Чи є життя після смерті, чи нема? Однозначної відповіді на це запитання людство так і не отримало. Але ж прагнення до безсмертя у людей ніхто не забирав. І раптом на тобі! Понад шістсот літ минуло, а Петрарку пам’ятають, і Макіавеллі пам’ятають. Та що там — Хеопса пам’ятають, хоч і жив він майже чотири тисячі років тому. Вже перебуваючи у потойбічних світах, мертві митці живляться тими флюїдами, які посилають їм живі люди, згадуючи про них і таким чином продовжують своє життя, здійснюючи безпосередній вплив на адептів свого мистецтва. І тут я мушу звернути увагу на те, про яке безсмертя безпосередньо йдеться. Саме про «земне безсмертя», хе-хе, — у цьому місці сер Джонатан хитрувато хмикнув. — Не про «вічне безсмертя», а про «земне». А раптом, як виявиться, що сама Земля й усе людство всього-на-всього чиясь колективна галюцинація? Сон, мара. В якусь мить «хтось» прокидається — і цей сон зникає. Що тоді виходить? Земля з її мешканцями зникає разом із «безсмертними митцями». Ой смішно! — старий залився веселим сміхом. — Не думав, що ця бесіда мене знову так розвеселить. Тисячу разів з багатьма вже піднімав це питання. Але раз у раз весело...
  
  — Заждіть, — зробив я спробу впорядкувати для себе його думки, — наскільки мені зрозуміло, ви вважаєте мистецтво — гріхом, яке відволікає увагу людини від пошуку Бога?
  
  — Скоріше припускаю, — виправив мене Мак-Лох. — Але загалом ти мене правильно зрозумів. Мистецтво — то найвишуканіша земна спокуса. Адже саме на світло мистецтва злітаються чисті й непорочні душі, що їх так приємно одурманювати обіцянками земного безсмертя, якого, як виявляється, зовсім і не існує. Адже якими часовими категоріями мислить людина? Ну двісті, триста років, ну п’ятсот, а потім про неї рано чи пізно забувають, і все — закінчується безсмертя. Ой смішно, смішно, — знову залився він сміхом. — Ти тільки вдумайся у ці слова «закінчується безсмертя». Ну скажіть мені, як справжнє безсмертя може закінчитися? Ну смішно ж... — потягнувся до кишені і, видобувши звідти білосніжну, оторочену мереживом батистову хустку, обтер нею спітнілого носа.
  
  Діамант у масонській каблучці вибухнув веселкою в яскравих променях сонця, яке знову почало добряче припікати.
  
  — Вибачайте, мені терміново треба до туалету, — збрехав я, бо ця бесіда мене трохи дістала, якщо, не сказати, спустошила. — А-а-а-а-а, — позіхнув на повний рот.
  
  — Так, так вам треба перепочити перед репетицією, — підвівся з лави сер Мак-Лох. — Вибачайте, що я забрав у вас майже півгодини часу, — знову перейшов він зі мною на «ви».
  
  З тими словами розстібнув плащ, дістаючи з жилетної кишені жирного срібного годинника на блискучому ланцюжку. Відкинувши вбік кришку, глянув на циферблат.
  
  — А де тут можна офіційно посцяти? — трохи фамільярно поцікавився я у старого і знову голосно позіхнув.
  
  — Отам унизу в парку попід скелею, бачите? — махнув він рукою вбік балки, над якою дійсно стриміла висока скеля з оглядовим майданчиком на горі. — Там є безкоштовна громадська вбиральня.
  
  — То ж ви будете завтра на виставі?
  
  — Звичайно.
  
  — Самі?
  
  — Звичайно сам. Одвічна самотність — єдина правда цього життя, в якому керує смерть.
  
  І пішов геть.
  
  «Старий клоун, — подумав я, не перестаючи голосно позіхати. — До того ще й справжній відьмак. Висмоктав з мене всі сили. А то б з якого дідька мені так непереборно хотілося позіхати?»
  
  Перед тим, як сховати Забужку в рюкзак, я знову приклався до пляшки з елем, а потім вирішив погадати.
  
  Відкрив книжку на першій випадковій сторінці, і прочитав таке:
  
  «Концептуальний підхід: боротьба жінок за свої права. Що я можу тобі на це відповісти, Донцю? Що нас ростили мужики, обйобані як-тільки можна з усіх кінців, що потім такі самі мужики нас трахали, і що в обох випадках вони робили з нами те, що інші чужі мужики робили з ними? І що ми приймали й любили їх такими, як вони є, бо не прийняти їх означало б стати по стороні тих, чужих? Що єдиний наш вибір, отже, був і залишається — межи жертвою і катом: між небуттям і буттям-яке-вбиває?».
  
  Перегорнув декілька сторінок.
  
  «...Одну хвилиночку, прошу ще тільки хвилиночку уваги, в мене навіть комільфотності ради, цитата осьо наготована — перепрошую, що не з Дерріда, Фуко чи Лакана, а якраз, навпаки, з Якоба Бьоме: коли диявола спитали, чому він залишив небеса, він відповів, що хотів бути автором».
  
  Узагалі мутно якось пише ця Забужко, але цього разу, треба віддати належне, цитати лягли в ціль. Треба уважніше почитати книжечку, аби дізнатися, за що нашим людям на Заході старі відьмаки гранти дають?
  
  Мужики, кажете, хуйові пішли? Хе...
  Глава одинадцята
  
  І взагалі, звідки пішла та дурна звичка називати чоловіків «мужиками»?
  
  Он навіть Забужко, вже наскільки рафіновано-підкреслена українка, а й та не втрималася.
  
  Усюди тільки й чути: «гей, мужик», «будь, як мужик», «тримайся, мужик», «ти що не мужик?».
  
  Та який я вам у біса «мужик»?
  
  Мужик — то щось питомо кацапське, в лаптях, немите, нечесане, алкоголічне, у майці «Бурєвєстнік», у черзі за дармовим окропом.
  
  Спробуй звернутися до тої Забужки, а хоч би до гламурної панянки, що визирає з вікна свого «Мерседеса», питаючись:
  
  — Ей, мужик, как проєхать на уліцу Енгельса?
  
  — Гей, бабо, вулиці Енгельса в Києві давно нема. Тепер вона зветься Лютеранська.
  
  — Что, как ти мєня назвал? Баба?
  
  — Ну якщо я мужик, то ти — баба, — цілком адекватна відповідь на подібне звернення.
  
  І тут почуєш таке, аж вуха позавертаються. Навчилися бо сучасні баби лаятися краще, ніж чоловіки, та й ще хизуються цим. Ідеться здебільшого про російськомовних кацапізованих бабів, що понаїхали до столиці зі своїх Каховок, Ніколаєвих, Краснопєрєкопсков і Одєс, несучи питомий колорит провінції і радянське ставлення до чоловіків, як до робочої тяглової сили, що має лишень запліднити яйцеклітину, а потім, переписавши все родове майно на дружину, здохнути якнайшвидше від алкоголізму, щоб не заважати самці насолоджуватися життям і дивитися серіал «Санта-Барбара».
  
  Та й україномовні жінки потроху переймають цю поведінкову модель.
  
  А куди подітися? Довкруж російськомовні глянцеві журнали на кшталт «Наталі» та «Космополітен» та їх дешевші аналоги «Ліза», «Настя», «Єдінствєнная», що проголошують — ти багіня, а он лішь твой раб, слуга, ходячий гаманець, який має виконувати твої забаганки і найменші примхи, аби підкреслити свій статус. Збиваються у зграї, обговорюючи «як краще прокачати мужика на дєньгі». Переконують одна одну: «Ти лучшая і весь мір у твоїх ног». От в Італії — мужики! А у Франції! А у нас — якісь сірі, неоковирні жмоти, на яких і дивитися бридко.
  
  Три війни, бляха муха! Дві світових і одна громадянська! Мільйони трупів. Хто йшов вмирати за вас, суки? За ваші дупи, за ваші чаювання, за ваші плітки, за ваші місячні, цицьки, фарбовані губки, вищипані бровки, духи «Масква» у флакончику з червоною етикеткою?
  
  Я, звичайно, розумію, як важко самій піднімати трьох дітей, не спати ночами, впахувати на п’ятьох роботах, сумувати за погубленою молодістю...
  
  Але це — життя. І можливість бодай нечасто, але дивитися на небо, слухати спів пташок і щебетання дитячих голосів, це можливість перехилити чарку на свято, прикластися носом до троянди, почитати книжку чи подивитися кіно про любов.
  
  Це в будь-якому разі в тисячі разів краще, ніж умирати в муках у польовому шпиталі від отриманої кулі в живіт чи осколка в голову.
  
  Тупі зажрані курви, яким не загрожує раптова смерть від сто двадцятої міни або банальне втоплення під час понтонної переправи на стрімкому Дністрі.
  
  Я не жаліюся, ні. Просто все це близько на відстані одного покоління.
  
  Життя чоловіка — то постійна готовність до зустрічі зі смертю. Тому так і любимо ми фільми про війну. Бо сублімуємо на кадри кінохроніки своє життя: чи бодай не трапиться й мені через таке пройти, а як би я повівся б у подібній ситуації, у подібному однострої?
  
  До речі, ви десь бачили на вулицях Києва або в інших містах вивіску з надписом «Чоловіча консультація»? Що, ніде не бачили? Правильно. Бо таких нема.
  
  Чому? Тому що «терпи мужик», це бабам та дітям пристало по лікарям гасати, а ти терпи. А як болить? То нічо... Закури, хильни чарчину, як не вдарить інфаркт чи інсульт, то згодом попустить.
  
  Згідно зі статистикою в Україні жінки живуть у середньому на дванадцять років довше за чоловіків. Ви тільки вдумайтеся в ці цифри! Шістдесят два роки в чоловіків проти сімдесяти чотирьох у жінок.
  
  Як не загинути наглою смертю на війні, так подохнути відразу після виходу на пенсію — основна політика держави щодо сильної статі.
  
  Сильний, здоровий, самостійний, упевнений у собі чоловік, що має власну думку і сили для реалізації власного проекту — настільки рідкісна птаха в наших місцях, що його ще піди пошукай. Увесь світ проти нього і нема жодних передумов для його розмноження.
  
  Бо із самої школи чують хлопчики — «дівчаткам треба в усьому поступатись, вони слабші». У школі — «не ображайте дівчаток, бо їм ще народжувати».
  
  Ага, образиш їх! Як у сьомому класі в дівок уже цицьки третього розміру, а в тебе тільки перша волосина на лобку з’явилася. А довкруж тільки і розмов про теє...
  
  Ось і маєш першу психо-статеву травму на кшталт: як же його виїбати Аньку Гудкову, коли вона із десятикласниками шашні водить, а тобі ще фільм про Електроніка подобається. Дарма що в одному класі вчимося. Далі — гірше!
  
  Їх дійсно треба якось їбати, але як? Де про то програми, курси підвищення кваліфікації, спеціальні семінари? Тільки величезні прутні негрів у вагінах розкарячених самок на порнографічних картах для гри в дурня. Від монументальності тих прутнів аж у піт кидає, коли дивишся згори на свій блідий підлітковий корінець.
  
  А потім усі ці вульгарні, жлобські ритуали залицяння, як-от букетики-трояндочки-цукерочки-шампанське..., бр-р-р-р-ридота яка. Думаєте, нам то страшенно в кайф — виглядати у ваших очах опецькуватими ідіотами, витанцьовуючи тупі шлюбні ча-ча-ча, аби отримати право на законний коїтус.
  
  Ну добре, підійду і напряму скажу — «хочу з тобою їбаться». Пошлеш під три чорти. Чи не так? Нє... спершу процес приниження, ритуал знущання, завоювання самки показною щедрістю, гумором, дотепністю... Анекдотики всякі від Юрія Нікуліна та Іллі Ноябрьова. Ха-ха-ха, натужне.
  
  А вона, як цариця на троні, гах, він такий-сякий, ніякий: і борщ сьорбає прицмокуючи, і манікюр не робить, і взагалі йому фіолетовий колір не пасує, а сорочку саме таку вдягнув, значить зі смаком не все гаразд.
  
  І всі ці приниження, аби лише запхати прутня у піхву і кінчити передчасно від нервів (хорошо, шо хоть встал), отримавши чергове «фе». Хєровий мужик пошол. Вот Ашот мєня єбал по трі часа, що очі на лоба лізли. Ото був мужик!
  
  І де той Ашот? І хто його колись бачив? Думаю, що це якийсь міфічний їбака на кшталт молдавського Фет-Фрумоса, якого наші баби спеціально вигадали, аби нормальних чоловіків заганяти в тенета власної закомплексованості. Нема насправді ніякого Ашота, бо я в житті був знайомий з кількома вірменами — нормальні інтелігентні люди. Мали ті самі проблеми зі своїми скандальними вусатими самками. Тільки ті розповідали одна одній, як отримували множинні оргазми від якогось дєсантніка Кірюхі зі Пскова, теж, либонь, міфічного їбаки, вигаданого хитрими жінками сходу, аби ятрити нерви власних чоловіків, що возять на київські ринки до Нового року мандаринки та гвоздики на те кляте Восьме березня.
  
  А взяти радянську армію. Агов, дами, підніміть руки, хто з вас був у радянській армії? Не на екскурсії, ні... А безпосередньо в лавах. Не вільнонайманими секретарками чи медсестрами з нормованим робочим днем і зарплатою, а простим солдатом строкової служби. У тому то й річ, що ніхто!
  
  Не брали жінок солдатами в радянську армію, залишаючи прерогативу знати, що таке нічні піздюлини від дідів та добовий наряд по кухні тільки для вісімнадцятирічних пацанів, які часто стріляли собі в голову, дізнаючись від друзів чи батьків, що ви там вільно гуляєте та їбетесь з їхніми старшими товаришами.
  
  У середньому півтори тисячі на рік стрілялося.
  
  Підніміть руку, хто підшивав поламаною голкою комірець? А намотував онучі на ноги? Що, не знаєте, що таке онуча? Це така бавовняна ганчірка, брудна і сотні разів випрана-перевипрана, яку солдати аж від початку створення Червоної армії у 1918-му й аж до її розвалу в 1990-ті спеціальним робом намотували на ногу перед тим, як уставити її у важкий вонючий чобіт-кирзач, щоб пробігти крос у десять кілометрів з повного викладкою (двадцять кілограмів за спиною), отримавши стерті в кров кінцівки. Намотати то одне, а зняти разом із прилиплою шкірою — то ще більша насолода.
  
  Але то все фігня, фізичні тортури. Загоїться, як на собаці.
  
  Моральне вбивство особистості — ось головне зло, через яке проходили вісімдесят відсотків радянських юнаків, перетворюючись на справжній біогумус з твердою життєвою установкою «в любоє врємя бить готовим умєрєть за родіну».
  
  А потім ви питаєте: «Ну пачєму ви такіє казли тупиє і равнодушниє, пачєму бухаєте і нє можете жить па-чєловєчєскі?».
  
  Так а навіщо жити, коли завтра в будь-який момент родіна может пріказать умєрєть за родіну, а кто ослушаєтся, того расстрєлять.
  
  Від цього впадаєш у якийсь екзистенційний ступор, з якого, ох, важко вирватися, знову збудивши в собі жагу до повноцінного життя. Щось ламалося в кожному, хто проходив крізь горнило радянської армії, де царював суцільний «люміній».
  
  Не знаєте, що таке «люміній»? Ох, дами, ох...
  
  Розповідаю старий армійський анекдот, хоча і вважаю анекдоти ознакою штучної дотепності. Знову заради вас іду на компроміс із власним інтелектом:
  
  Прапорщик вишикував взвод і каже:
  
  — Бійці, сьогодні нам треба розвантажити цілий вагон люмінія.
  
  Вигук зі строю:
  
  — Не люмінія, а алюмінія.
  
  — Так, так, люмінія, — озивається прапорщик. — Але найрозумніші сьогодні розвантажуватимуть вагон чугунія (сміятися тут).
  
  Завданням будь-якої армії є штучне заниження інтелекту солдатів до підліткового рівня. Відсотків шістдесят після повернення з армії вважали цей стан дуже комфортним, з легкістю вбудовуючись у державну систему «ти начальник — я дурак, я начальник — ти дурак». Думати при тому власною довбешкою вважалося чимось зайвим. За тебе все вирішувало начальство.
  
  Типова форма поведінки для гомо совєтікуса, яку він екстраполював і в сімейні стосунки, перекладаючи всю відповідальність на дружину, яка не пройшла крізь подібну соціальну лоботомію і по факту ставала в родині сильною статтю у порівнянні з інфантилом-чоловіком, який, бува, до глибокої старості згадував славниє армєйскіє дєнькі, примушуючи рідних і друзів впадати в стан невротичної апатії від розповідей про те, як вони з армійським другом Стьопою Архієрєйскім тирили і продавали німцям дизельку каністрами, щоб спакувати гарну дємбєльську валізу. «Я тогда єщьо Вєркє платьє красівоє прівьоз і мамє сапогі. А вот бил случай в шестьдєсят трєтьєм...»
  
  Хочете логічний висновок з усього вищенаведеного?
  
  Я вважаю, що роль і цінність питомо чоловічих рис і моделей поведінки в сучасному світі невпинно демотивується, піддаючись обструкції з боку сил і організацій, які підтримують і фінансують феміністичні рухи в багатьох країнах світу.
  
  Світу не потрібні воїни. Йому потрібні слухняні всміхнені і політкоректні створіння незрозумілої статі, які носитимуть своїм діткам і самкам у дзьобиках памперси, іграшки, квіточки, тортики, модні сумочки, браслетики та інші брязкальця, витрачаючи на це своє життя і купу грошей на радість китайській економіці.
  
  Усі ми — об’єкт якоїсь всесвітньої змови з метою повністю знищити чоловічий рід.
  
  А тепер, панове, час бігти на репетицію, бо вже за десять хвилин перша.
  Глава дванадцята
  
  Удень, до другої години, ми встигли лише провести розводку по мізансценах зі світловою партитурою. О другій тридцять на сцену для репетиції заходила інша трупа, але із шостої до восьмої вечора мали зіграти генеральний прогон з декораціями і костюмами.
  
  На початку дев’ятої вечора ми з Катериною, пропустивши колег уперед, вийшли з будівлі театру.
  
  — Додому?
  
  — Ну так... — знизала вона плечима.
  
  Від американського авіаносця «Німіц», що стояв на единбурзькому рейді, лягли на затоку Форт довгі кутасті тіні. Легкі брижі, що раз у раз пускав по воді вмираючий північно-східний вітер, стихли, і легка димка вкрила всю водну поверхню, аж до самого обрію. Став штиль.
  
  Завмерло і саме місто. У ландшафтних парках, на майданчиках для гольфу, газонах, лавах, дахах і металевих парканах, на шпилі монумента Вальтеру Скотту заблищали росяні діаманти. Андріївський прапор з білим на синьому тлі хрестом, який шотландці називають Сальтиром, нарешті вгомонився на високому флагштоку, що підіймався над замком. Затих.
  
  Сталося так, як завжди буває перед великим святом.
  
  На людей, будинки, середньовічні храми й сиві пагорби Скотленду опускалася віялом фіолетова ніч.
  
  Щось подібне трапляється у нас в Україні напередодні Великодня. У хатах чисто і вимито. Пахне свіжими пасками. Люди наповнюють кошики, збираючись на всеношну. Завтра вибухне свято, закрутиться віхолою. А сьогодні свята тиша...
  
  І була п’ятниця напередодні фестивалю.
  
  Мовчки, інколи на хвильку завмираючи перед вітринами розкішних магазинів, ми з Катериною проминули Принцес-стрит, Пікарді-плейс і, спустившись некрутим узвозом, вийшли на Лейт Уок, де яскравим фасадом одразу впадала в очі будівля Королівського театру Шотландії з різнокольоровими фігурами герольдів на фасаді.
  
  Далі починалося царство відомих у всьому світі единбурзьких пабів.
  
  На протилежному боці вулиці — «Сір Артур Конан Дойл» (пам’ятник Шерлоку Холмсу на постаменті поруч). Трохи нижче від театру — жовто-тьмяні ліхтарі класичного пабу «Червоний Лев». А далі сама музика назв: «Меч Короля Артура», «Капітан Френсіс Дрейк», «Вересковий мед», «Діти Капітана Гранта», «Ямайка» і навіть «Пінк Флойд».
  
  За жевріючими вікнами в чітко окреслених трапеціях світла, що падали вниз із абрикосових абажурів, сиділи гарно вдягнені, доброзичливі люди, а перед ними, опадаючи густою піною, мерехтіли склянки з «Гінессом» чи тьмяніли глибоким бурштином келихи, повні солодкувато-гіркого пива.
  
  Ох, як ненавидів я у цю мить це наше одвічне українське убозтво, бо не мав у кишені ані пенса (на решту від позиченої десятки купив у супермаркеті дюжину яєць та свіжих огірків до обіду).
  
  Батьки вчили мене бути чесним, добре вчитися, багато читати, а ще більше працювати. Але країна, в якій я народився і виріс, була не готова підтримувати своїх митців, які жевріли, виживали, харчуючись гречкою та салом, віруючи в якісь високі ідеали і примарну можливість, що колись у майбутньому, щось...
  
  Та це майбутнє для багатьох так ніколи і не наставало. Збухувалися, зкурвлювалися, ставали злими і чорноротими. Вмирали на самоті, покинуті дітьми і друзями.
  
  Ну то й що, що я був кращим на курсі, грав у кращому театрі країни, мав прекрасне генеалогічне дерево і був одним з найкращих представників своєї генерації? Що дала мені моя наснага, хист, моя впертість і шал, з яким я занурювався в театральну науку?
  
  Зарплату в сорок доларів на місяць? Перспективу згнити у своєму театрі, збухатися, як збухалися і згнили всі попередні покоління, так і не побачивши, не відчувши краси світу, що лежав навкруги?
  
  Або йти на уклін до московських продюсерів, які пачками створювали нові продакшн-студії, лаштуючись виробляти в Україні серіали для ринку СНД?
  
  Ганьба такій державі. Ганьба мені, що дозволяю їй так обходитись зі мною. Геть з цього рабського царства одвічного приниження.
  
  Штурм унд дранг. Так, тільки буря і натиск, як заповідали великі німці...
  
  «Тра-та-та, та-та, тр-р-рата-та-та» — звучить музична тема «Політ валькірій» з опери Ріхарда Вагнера «Валькірія» з циклу «Перстень нібелунга».
  
  — Почекай мене, будь ласка, вдома, а за півгодинки я повернусь і ми з тобою підемо сьорбнемо пива. Трохи пива. Жодної горілки, бо завтра вистава...
  
  — У мене є двадцять фунтів, я поміняла гроші. Давай зайдемо до цього пабу і вип’ємо пива, — Катерина вказала рукою на двері шикарного місця під назвою «У Бьорнса».
  
  — Я не можу собі дозволити взяти гроші в дами, аби на її ж гроші повести її випити пива. Це не по-джентльменськи.
  
  — Старомодне сприйняття реальності. В Європі й Америці дівчата самі за себе платять. Ходімо. Завтра віддаси.
  
  — Можливо, я і старомодний, але пригощати даму джентльмен має з власної кишені — проголошує перша заповідь англійського денді.
  
  — Так ми ж у Шотландії, — засміялася вона, — тут замість дендізму процвітає протестантська скромність і заощадливість. Англійці навіть анекдоти складають про шотландську скаредність. Скрудж МакДак тому яскраве унаочнення. Дадуть добові — повернеш гроші, в чому проблема?
  
  Ще мить і я дав би слабину. Але вчасно зібрався з духом:
  
  — Тут принцип, розумієш? Забити мамонта в незнайомому місці і притягти його до печери. Інстинкт мисливця...
  
  Катерина зазирнула мені в очі, багатозначно усміхаючись.
  
  — Аби скласти здобич у ніг жінки?
  
  Я теж багатозначно усміхнувся, відводячи погляд, і навіть трошки зашарівся. Ми знову починали небезпечну гру, подаючи одне одному відверті залицяльні сигнали.
  
  — Точно за півгодини повернешся?
  
  — Хвилин сорок максимум.
  
  — Окей, тоді мисливець, я, чекаю на тебе в печері.
  
  — Ейя, ейя, алала!
  
  — Що то?
  
  — Бойовий клич давніх греків і анархічної аристократії початку двадцятого століття. Ти читала д’Аннунціо? У своїх творах він оспівував епікуреїзм та тріумф вольового «Я». Один з моїх улюблених авторів.
  
  — Ні, не читала.
  
  — Якось при нагоді розповім.
  
  Мій простий і рішучий план був таким: біля вікна за шторою, ретельно загорнуті в пожовклі сторінки газети «Бульвар» за 1995 рік (сусідка тьотя Таня благородно позичила мені частину архіву), стояли двадцять пляшок української горілки «Столична». Спакувавши їх у вже знайому читачеві чорну сумку «Мальборо», я мав вирушити на зустріч пригодам з метою конвертувати цей товар у повновісні британські фунти стерлінгів, звертаючись до потенційних покупців з такою тронною промовою:
  
  «Гуд івнінг, лейдіс енд джентльмене. Ай ем із юкрейніан марінеро. Ай хев твенті батлз оф файн рашн водка „Столічная“. Ай вуд лайк чендж зис водка фо мани. Ван батл — сикс паунд. Іф ю лайк, бай олл батл, ай хев файв паундз фо іч батл. Ван хандрит паундз фо твенти батл. Ю ондестенд? Соу вот?»
  
  У перекладі на українську це звучить так:
  
  «Доброго вечора, пані та панове. Я — український моряк і маю із собою двадцять пляшок прекрасної російської горілки „Столична“. Я хочу продати вам цю горілку за ціною шість фунтів за пляшку. Якщо ви придбаєте товар оптом, то я готовий узяти по п’ять фунтів за пляшку. Сто фунтів за увесь товар. Ви зрозуміли? То як?»
  
  Напередодні вдень я провів невеличке маркетингове дослідження, з’ясувавши, що пляшка «Столичної» місткістю нуль сім літра вартувала в місцевих магазинах цілих одинадцять фунтів. Тому потенційним покупцям моя пропозиція мала б здатись украй привабливою.
  
  Швиденько перебравшися у свіжу і дуже модну темно-синю майку із зображенням моряка Папая, о пів на десяту вечора я вийшов з дому із сумкою «Мальборо» навперейми.
  
  Лейт Уок лежала під моїми ногами пряма і довга, тривожачи серце яскравими вогнями численних забігайлівок і пабів.
  
  Найближчою світлою плямою були вогні невеличкої пакистанської забігайлівки «Фіш єнд чипс», де торгували смаженою рибою, курчатами, стейками та картоплею фрі.
  
  — Good evening. What do you want? — звернувся до мене дебелий світловолосий легінь, по обличчю у нього було розсипано півкіло першокласного рудого ластовиння. Рисами обличчя він скидався на популярного російського автора і виконавця Юрія Антонова.
  
  — Соу, ай ем, е-е-е...
  
  — Sorry...
  
  — Ай’д лайк... — почав я згадувати основні тези моєї тронної промови, але, на біду чи на щастя, до забігайлівки завалив цілий натовп місцевої молоді напідпитку у драному лахмітті, яке тільки починало входити в моду.
  
  — Джаст е момент, — проказав я до Юрія Антонова і посунувся убік, поступаючись кислотній молоді, яка заходилася купувати місцеві смаколики.
  
  Наскільки зрозумів з їхньої розмови, чувачки та чувачки вдалися до мандрів по нічних клубах і тепер активно вирішували, куди краще податися: чи у «Буду піпл», чи у «Брейк-біт ревю».
  
  Тикали одне одному факи, іржали, роззявлюючи рожеві пащеки, смітили по підлозі картоплею фрі. Коли ж «джилтед дженерейшн» зразка дев’яносто шостого року знову вивалила на вулицю, я, зібравшися з духом, підійшов до стійки і випалив свою тронну промову: «Ай ем юкрейніан марінеро» і все таке...
  
  Юрій Антонов спантеличено кліпав очима. Коли ж я прорік сакральне «Соу вот?», якось байдуже знизав плечима і подивився крізь вікно на темну вулицю, де царювала серпнева ніч, було свіже повітря, де гойдали на своїх вітах сон дерева і не було тупих юкрейніан марінеро з пропозиціями придбати контрафактний алкоголь. Можливо, його теж десь чекала кохана дівчина.
  
  — One moment, — зітхнув нарешті приречено, й рушив до сходів за стійкою, що вели вниз.
  
  — Hay, Aziz, — гукнув у провалля льоху, — come on, Have a interesting man...
  
  За кілька секунд з пройми, наче з пекла, весь у клубах сизого диму вибрався той, кого Антонов називав Азізом. Типовий пакистанець у засмальцьованій білій робі, з жорсткою ниткою вусів під набурбуленим носом.
  
  — Can I see this product? (Чи можу я глянути на продукт?)
  
  — Єс, єс, ноу проблем, — заметушився я, видобуваючи з нетрів сумки загорнену в газету пляшку «Столичної».
  
  «У Філіппа Кіркорова глісти», — прочитав сенсаційний заголовок на папері бульварної газетки.
  
  — One moment, — промовив Азіз, зникаючи з пляшкою у своєму підземеллі.
  
  Він повернувся за хвилину.
  
  — It’s not fine product. I can’t buy this vodka, — промовив суворо, повертаючи мені товар. (Це неякісний продукт. Я не купуватиму цю горілку.)
  
  — Бат вай? — ледь не скрикнув я здивовано.
  
  — Because it’s not Russian vodka. Reed! — тицьнув пальцем у самий низ етикетки. (Тому що це не російська горілка. Читай!)
  
  Я нахилив голову і прочитав таке: «Укрхарчопром. по Укр-спирт. Київський завод лікеро-горілчаних виробів». А далі, певне, те, що мене й згубило, маленькими англійськими літерами було набрано «Made in Ukraine».
  
  — Understand? — сухо запитав пакистанець. — Russian vodka isn’t made in Ukraine. Russian vodka must made in Russian. (Тепер зрозуміло? Російська горілка не може вироблятися в Україні. Російська горілка має вироблятися в Росії.)
  
  І тут я схибив. Як той Петро, що тричі досвіт сонця відмовився від учителя, так і я зрадив свої переконання. Був готовий на все, аби втюхати йому ту кляту горілку.
  
  — Бат вай? (Чому?) — зойкнув придушеною сойкою. — Юкрейн із лайк раша. Ітс вері сейм кантрі. Ві а зе бразерс нейшенс, вері сімілар... (Україна це майже Росія. Це дуже схожі країни. Ми братні народи, дуже схожі...)
  
  Але він збайдужів до моїх слів.
  
  — Goodbye! Fucking sheet Ukrainian marinero, — прошипіло вчаділе падло, провалюючись у смердючу вогняну гієну.
  
  Ну за своє нахабне «гуд бай» він, зрештою, міг би й відповісти. Я не з тих, кому кожне пакистанське гівно може кидати в обличчя такі образливі речі.
  
  «Лоханувся! Ай, як же лоханувся...» — обісраний з ніг до голови пензлював похнюплено по Лейт Уок із сумкою на плечі.
  
  Жопа вийшла, дорогі співгромадяни. Монументальна, вселенська, я би сказав, есхатологічна така, одвічна українська жопа!
  
  Проте не будемо вішати носа.
  
  Штурм унд дранг. Штурм унд дранг, як заповідали дисципліновані та системні німецькі митці. Пригоди тривають!
  
  Звучить хор пілігримів з опери того самого Вагнера «Тангейзер».
  Глава тринадцята
  
  Наступний паб, у який я завітав, звався «Танго».
  
  Декілька пар похилого віку кружляли на танцмайданчику під ритми живої музики, що її виконував квартет у складі акордеона, гітари, перкусії та контрабаса. Дами граціозно відкидали голови і перебирали ніжками, в той час як напомаджені кавалери міцно тримали їх за талії, хтиво зазираючи в очі.
  
  Розмова з господарем закладу, що стояв за стійкою, протираючи бокали, була короткою. Тільки я промовив «рашн водка», як він не витягаючи з рота сигару, без зайвих прелюдій промовив «fuck you», відвернувши від мене свою наглу червону мармизу.
  
  Упродовж наступних тридцяти хвилин я почув щось подібне у шести варіаціях і вже був остаточно втратив надію, аж поки не набрів на містечко, що називалося «Voodoo people», що дійсно було повним усілякої чортівні, яка, не звертаючи на мене жодної уваги, втупилася в екран гігантського телевізора, де транслювали події річної давнини.
  
  На екрані вже рогатий Кейт Флінт із двома металевими кузьками у носі та залізним ланцюгом, що тягнувся до пропірсингованих вух, давав божевільне інтерв’ю: «Today we are fucking oazis! Today is the great day, for prodigy! We are fucking whole world! Kiss my buttocks, whole fun’s, of oazis! Fuck you! Fuck you!» (Сьогодні ми зробили «Оазис». Сьогодні великий день для «Продіджи». Незабаром ми трахнемо цілий світ. Поцілуйте мене у сраку, всі фанати «Оазису». Хрін вам, хрін вам!)
  
  Він тицяв в об’єктив камер свого середнього пальця, вибалушивши підмальовані чорними тінями очі, шкірив зуби.
  
  Я кинув сумку з горілкою на підлогу і теж утупився в екран.
  
  Наскільки зрозумів з подальшої промови «придворного блазня короля Лайама Хоулета» та з коментарів ведучого MC, транслювалися кадри з фестивалю у Гластонбурі, де «Продіджи» зробили «Оазис», виступаючи на паралельній сцені.
  
  «Кейт — це жертва музики, що прив’язала себе до апаратів Лайама Хоулета, перетворившись на таку електронну гаргулью», — коментував усе те голос за кадром. Потім на екрані з’явилася голова самого Хоулета:
  
  «Відколи наш комерційний успіх став зростати, дуже важко переконувати людей, що ми не поп-зірки, — давав він інтерв’ю. — На відміну від поп-зірок, ми нікому і ніколи не продавалися. Коли я створюю свої пісні, я їх створюю перше для себе й для учасників групи, а подобаються вони вам чи ні, то вже ваша справа. Мене останнім часом дуже турбує проблема поваги андеграунду. Мені хочеться, щоб мене поважали. Що далі ми просуваємося, то важчими стають для нас наші записи. З кожним новим треком ми мусимо доводити те, що робимо. Але люди не розуміють цього, бо бачать нас на MTV. Ось чому ми повинні триматися подалі від різних комерційних проектів. Глибинність нашої творчості насправді розуміє зовсім небагато людей, але те, що ми робимо, є музикою й духом уже двадцять першого століття».
  
  Потім голова Хоулета зникла і коментатор MC ще трохи погомонів з фанами, а далі пустили кліп «Voodoo people».
  
  Я підібрався до бармена тихо. Поклав до ніг сумку з горілкою, сперся ліктями об стійку.
  
  — Ай ем юкрейніан марінеро...
  
  — Fuck your mother, — неголосно відповів бармен.
  
  — Ю нот андестенд, май діар (ти не зрозумів мене, галі-мий пєдік...), — я поліз до сумки і випорпав звідти пляшку, яку показував Азізу. — Зіс із файн рашн водка «Столічная», фо сикс паунд ван батл. Енд нот мі, бат ю гоу ту зе факінг мазер. (Це прекрасна російська горілка «Столична» по шість фунтів за пляшку. І це не я, а ти підеш до йобаної матері.)
  
  Я явно наривався на грубість і бармен це зрозумів.
  
  Тим часом на екрані дедалі поставали кадри з культового кліпу.
  
  Торнхіл, перевдягнений у чаклуна-вуду рухався поміж бананів екзотичного карибського острова. Хоулет на джипі мчав розмитою дощами дорогою. Вмирав у джунглях від магічного закляття якийсь негр. Шкіряна валіза з тілом Кейта Флінта вилітала на дорогу і джип врізався в неї. Довгий сяючий ніж прорізав ту валізу зсередини і з неї з’являлася рука, намацуючи червоний тропічний ґрунт під собою. І знову Лірой у циліндрі, і якась вмираюча жінка, і пір’я чорної курки, і магічні паси чаклуна в халупі, схованій посеред джунглів, і нарешті, невелика пауза в семплах, пронизливий звук електронної флейти й удар...
  
  У кліпі — удар людської, напівзогнилої голови об лобове скло джипа, а у рейв-пабі — удар бармена по моєму обличчю. Отже, удар!
  
  Подальші події ми бачимо немов би збоку в уповільненому кіно.
  
  Татуйований кулак шотландського чорта пролітає повз обличчя молодого чоловіка в майці із зображенням відомого героя коміксів моряка Папая, який допіру видавав себе за українського марінеро.
  
  Ухопивши за горлечко пляшку горілки «Столична», Папай щосили розбиває її об металеву стійку. Пляшка вибухає тисячами дрібних кавалків, що розлітаються довкруж. У руках у моряка опиняється чудова зброя. Гостра і небезпечна, блимаюча у сяйві миготливих ліхтарів славнозвісна «розочка».
  
  Моряк тикає нею в обличчя бармену, але той відсахується, спробувавши вибити небезпечний предмет з рук. Наполоханий піпл схоплюється зі своїх місць, але Папай, вибігши на танцювальний майданчик, напружуючи м’язи на шиї, щосили волає:
  
  — Попишу скотів, продажних сук поріжу... (тут гра слів: «скот» шотландською «шотландець»).
  
  Либонь, зрозумівши подібні заклики як прояв великобританського державного шовінізму, місцева публіка насідає на зухвалого гульвісу. Деякий час він управно відбивається, використовуючи техніку бойового гопака, яку вдосконалював у секції самбо на столичному стадіоні «Динамо» (сіра споруда, якщо піднятися від центрального входу до стадіону сходами праворуч, тренер Петро Карамалак).
  
  Нападники відлітають від нього, хто з поламаною рукою, хто із вибитою щелепою.
  
  Аж ось позаду постає постать бородатого рокера у футболці із сатанинською зіркою на грудях. У руках у нього макет справжнього американського вінчестера, прикладом якого він заціджує Папаю у вухо. Той кінематографічно падає на танцмайданчик, ну чисто герой Траволти у фільмі «Танцюрист диско».
  
  Оскаженілий натовп нечисті накриває його своїми тілами.
  
  «Пиздець», — подумав я, коли подібна картинка, що постала в моїй уяві, пронеслась перед очима.
  
  Зі мною таке трапляється наступного дня після активного вживання алкоголю.
  
  Медицина називає подібні стани психосоматичними неврозами, коли людину відвідують приступи невмотивованої агресії, дивні думки про те, щоб зарізати когось чи страх передчасної смерті.
  
  А й дійсно мені вкрай закортіло зчинити галас, почати бійку, аби хоч хтось звернув на мене увагу. Але довколишньому світу було глибоко начхати на мої проблеми. Адже «це твої проблеми, хлопче» — найбільш розповсюджена фраза євроатлантичної цивілізації, просяклої духом тотального індивідуалізму. Я був у відчаї.
  
  І раптом, о диво, поруч пролунав голос:
  
  — То ви продаєте російську горілку?
  
  Двоє жевжиків в однаково сірих футболках «Eton high school», обійнявши один одного за талію, стоять і дивляться просто на мене, виблискуючи скельцями однаковеньких «гебельсовських» окулярів на своїх гостреньких носах. Здається вчора я їх бачив в пабі «Чортополох» на Роял Майл.
  
  — Так, я. Привіт, хлопці...
  
  — І по чому?
  
  — По шість фунтів за пляшку, але коли візьмете оптом, то двадцять пляшок віддам за сто фунтів.
  
  — Ну що, беремо? — повертає тлустий яйцеподібну голову до свого тендітнішого колеги.
  
  — Беремо. Тільки разом із сумкою. Нам же нема її в чому нести, правда?
  
  Я на хвилину замислююсь. На Троєщинському промисловому ринку така сумка коштує мінімум десять доларів. Але якщо врахувати загальний ґешефт, який обіцяє мені понад вісімсот відсотків прибутку...
  
  — Окей! — погоджуюсь я, і гостроносі геї видають мені два великі рожеві папірця з портретами королеви Єлизавети.
  
  — Вер ар ю фром?
  
  — Ай ем фром Юкрейн.
  
  — Юкрейн? — морщать вони носи. — Вер із іт?
  
  — Ну, це країна між Польщею і Росією, що колись входила до складу Радянського Союзу, але в 1991 році виборола незалежність...
  
  Зачувши слово «Раша», гостроносі геї починають активно кивати головами.
  
  Раша — це їм зрозуміло.
  
  Бо що таке Україна? Сіра буферна зона між Сходом та Заходом, забудована класичними зразками барачної архітектури та заселена штучно виведеними племенами хомо совєтікус, які не несуть із собою нічого, окрім хамства, зубожіння, заздрості, брехні, моральної деградації і контрафактної горілки «Столична».
  
  — Бат ай ем нот раша... Ай ем юкрейніан!
  
  — Вот діфрент бітвін раша енд юкрейніан піпіл? (У чому різниця між українцями і росіянами?) — цікавляться шотландські геї, і я ламаною англійською намагаюся їм пояснити різницю в менталітеті та соціальному устрої двох наче споріднених, але насправді таких відмінних один від одного народів.
  
  — Ну, по-перше, у нас різна мова. Різні герої, різні пісні, різна історія. По-друге, росіянці-московити — спадкоємці азійської Орди, тяжіють до авторитарної владної вертикалі з царем на чолі, в той час як українці за своєю природою — люті анархісти, що апріорі чинитимуть опір будь-якій владі. І це головна ментальна біда, через що ми довгі століття не могли мати власну державу. В українців — кожен сам собі і президент, і держава, а коли треба і військо з поліцією.
  
  — То ви скоріше поляки, бо у поляків той самий індивідуалізм шляхти призвів до занепаду державності у вісімнадцятому сторіччі?!
  
  — Нє, ми не поляки. Бо поляки майже стовідсотково католики, а українці переважно православні...
  
  — Коротше, вони розділені самі в собі, — звернувся тендітний пацюк до свого тлустого брата. — Наполовину поляки, наполовину москалі, як нам розповідали в університеті.
  
  — Та ну, це фігня! — обурився я. — Ми повноцінна самодостатня нація зі своєю культурою, історією, традиціями...
  
  — То чому ж ви не популяризуєте це? Де ваші фільми, книги, вистави? Де ваше мистецтво? Ти знаєш якогось українського художника? — тлустий виблиснув окулярами вбік свого партнера, але той ніяково знизав плечима.
  
  — Та хоч би Малевич! Ворхол...
  
  — Ворхол український художник?! — перезирнулися геї і раптом одночасно заржали, роззявляючи свої слиняві пащеки. — Гей, друже, ми були особисто знайомі з Енді і вперше чуємо, що він українець... Звідки ти таке взяв?
  
  — Ну він же із русинів, а русини це давня назва українців. Я читав у якомусь журналі, що він виділив для своєї матері-русинки із Закарпаття цілий поверх у будинку в Нью-Йорку, який вона прикрасила іконами і кітчевим мистецтвом на кшталт котиків-янгеликів і до кінця її днів розмовляв з нею українською.
  
  — Ой насмішив, — реготали, ляскаючи один одного по спинах. — Благаємо, не розказуй такого ніколи в пристойному товаристві, бо піднімуть на сміх. Ворхол ненавидів усе слов’янське. Відкрито вважав східних слов’ян дикунами і варварами. Ворхол — стовідсотковий американець! А знаєш, хто такий стовідсотковий американець? Це той, хто послав до чорта всі ці застарілі забобони, як-от належність до тої чи тої конфесії, нації, родинних традицій, і став людиною світу. Все, що поділяє людство за ознаками віри, національності чи статі, має бути подолано як пережиток середньовічного майбутнього. Зараз на наших очах народжується нова раса людей третього тисячоліття, й Енді був її найкращим представником. А ти кажеш — українець... Не сміши народ. Тебе, до речі, як звати?
  
  — Орест.
  
  — Мене Філ.
  
  — А мене Біл.
  
  Геї по черзі протягнули мені руки для стискання.
  
  І що я мав робити, дорогі друзі?
  
  Ми скріпили нашу протизаконну угоду рукостисканням, під час якого я відчув у своїй сухій і шерехатій долоні їхні слизькі і мляві щупальця.
  
  Проте доля готувала мені ще один неприємний сюрприз.
  
  — А як у вашій країні ставляться до секс-меншин? Ти як ставишся? — поцікавилися вони.
  
  Архетипічні міфи тим і прекрасні, що в певних формах завжди екстраполюються у справжнє життя. Спокуса завжди приходить неочікувано, і велике падіння завжди починається з маленької зради самому собі.
  
  — Нормально ставлюся, — збрехав я втретє за сьогоднішній вечір, і мій янгол-охоронець спурхнув з мого плеча.
  
  Катерина, до якої я обережно постукав у двері, зустріла мене в своєму ліжку.
  
  Фраза звичайно красива, але реальність трохи відрізнялася від того, про що ви могли подумати. Заснула на ліжку прямо в одязі. Двері їхньої квартири мені відчинили колежанки, що о цій пізній порі ще не спали, обговорюючи ціни на місцеву яловичину.
  
  — Котра година? — запитала, потягуючись від сну.
  
  Була вся така пухка, розпашіла.
  
  — Пів на дванадцяту...
  
  — Вибачай, тебе так довго не було, я трохи заснула. Щось сталося?
  
  — Ні, все в порядку, можемо йти пити пиво. Сьогодні п’ятниця і паби працюють до ранку. Люди реально валяються під парканами. Я такого навіть в Україні не бачив!
  
  — Може, завтра? Сьогодні немає сил. Минулу ніч ми майже не спали.
  
  — Добре, давай завтра, я теж сьогодні трохи втомився...
  
  — Оресте, — піднялася на ліжку, — ти так і не розповів, чи перейшов Дніпро в ту ніч на Водохреща, коли хотів звести рахунки із життям?
  
  — Не перейшов...
  
  — Чому?
  
  — Янгол урятував. Отак прилетів, став переді мною і сказав: «Жінка не варта того, аби через неї навічно занапащувати свою душу».
  
  — Звучить як життєве кредо, — усміхнулася Катерина, провівши кінчиком язика по своїх і без того вогких губах.
  
  Хотів її ніжно поцілувати, але відчув, що тоді можу залишитися в тому ліжку надовго.
  
  Тим часом з кухні долинали верескливі голоси: «Яловичина по п’ять фунтів за паунд. Ето же сдурєть можно. Отдать мою мєсячную зарплату за два кіло м’яса? Всраться і нє встать, вот как ето називаєтся. Нє понімаю одного — как оні тут вообщє вижівают?».
  
  Так воно і буває: я — про вічну любов, а життя мені — про ціни на м’ясо.
  
  — На добраніч, моя Королево!
  
  — На добраніч, мій Герою! Гарних снів.
  Частина друга
  Колір диявола — сірий
  Глава перша
  
  В’юнкі ящірки бігали стовбуром могутнього дуба, що стояв у низині Іст Принцес-стрит Гарден, на місці осушеного озера Нор-Лох.
  
  Густі хащі барбарису та садового ялівцю створювали природну огорожу, захищаючи низ стовбура від зайвих поглядів щільним шаром зеленої піни. Поруч, забираючись на гору до монумента серові Вальтерові Скотту, пролягала ґрунтова доріжка, посипана сірим гравієм. Іншим боком вона вела до сходів, піднявшись якими, можна було опинитися прямо на майдані перед Національною галереєю Шотландії.
  
  Цієї суботи близько дев’ятої години ранку відвідувачів у саду ще не було. Тільки місцевий безхатченко спав на лаві.
  
  Він не чув, як барбарисові кущі за його спиною зашаруділи, а потім над ними постала голова потвори, що нагадувала велетенську жабу, вдягнену в діловий костюм по моді середини дев’ятнадцятого століття.
  
  — Усе нормально, Терезо, можна виходити, — прошамкала жаба, пильно озирнувшись по боках.
  
  Відразу по тому над кущами з’явилася ще одна голова. Кошлате, фарбоване синькою волосся, зеленкувате обличчя, посеред якого стирчав довгий, закручений донизу ніс, фіолетові губи і підборіддя, що, задираючись, торкалося носа. Очей у Терези не було. Замість них біліли в зіницях двійко більм.
  
  — Зажди, Греную, — крикнула синюшна до жаби, що почала продиратися крізь кущі. — Не так швидко. А краще дай лапу. Це сонячне сяйво дратує мене.
  
  — Нічого, раз на рік можна і прогулятися, — озвалася жаба, подаючи дамі лапу. — Горілку не забула?
  
  — Осьдечки вона в пакеті. Важка, зараза.
  
  — Давай допоможу.
  
  Жаба люб’язно взяла з рук дами звичайний поліетиленовий пакет з логотипом супермаркету «Скотмід», у якому дзеленькнула склотара.
  
  Вибравшись на доріжку, пара рушила в напрямку монумента Вальтеру Скотту. Проходячи повз безхатченка, Гренуй з насолодою втягнув ніздрями струмуючий від нього запах дешевого сидру та сечі.
  
  — Може, почнемо з цього?
  
  Бомж спав. Цівка слини з кутика рота скапувала на засмальцьовану сорочку. В бороді заплуталися залишки вечері, крихти тютюну та оранжевий липкий цінник £ 6.99. Поруч із лавою стояли два пакети, повні недоїдків, пластикових пляшок і ганчір’я.
  
  Усю ніч разом з іншими безхатченками та молодими панками вони палили вогнище біля сміттєзвалища, яке ховалося за муніципальними вбиральнями прямо під скелею, на якій розташовано оглядовий майданчик. А як почало сходити сонце розбрелися хто куди спати.
  
  Тереза обмацала обличчя безхатченка рукою. Від її дотиків волоцюга стривожено закрутився уві сні, і, не розтуляючи повік, почав голосно й надсадно кашляти.
  
  — Мені здається, це той самий чувак, якого ми років десять тому залишили без майна? Пам’ятаєш цю історію зі шлюбним контрактом, що він підписав, коли мав маєток і статки в півтора мільйони на рік?
  
  Жаба пильно вдивилася в обличчя сплячого.
  
  — Зажди, як його звали?
  
  — Айк Авнер.
  
  — Точно, Айк Авнер. У тебе гарна пам’ять...
  
  — У мене завжди гарна пам’ять на покидьків, що зраджують своїм законним дружинам...
  
  — Так він же не зраджував. То його дружина все вигадала за твоїм напоученням, та й ти сама підробляла фотографії, де він наче з коханкою?
  
  — Яка різниця? У публічному просторі він був і залишиться зрадником, бо посмів колись заявити, що цей світ збудували чоловіки і жінкам у ньому не місце. Давай йому швидше пляшку. Хай уже здохне швидше...
  
  — Гей, друже, прокидайся, — жаба щосили штурхнула бомжа лапою і той знову зайшовся сухотами, на цей раз розплющивши очі.
  
  — Гей, фак йо маза, якого хєра ви від мене хочете, я вільна людина і маю право спати на лавах, які робилися на мої грошики, коли вони в мене ще були...
  
  — Зі святом, друже, з першим днем фестивалю! — Гренуй простягнув безхатченку пляшку «Столичної».
  
  — Ні фіга собі, що то за пойло? — здивувався той щедрому жесту.
  
  — Шикарна горілка. Ми в росіян купили по п’ять фунтів за пляшку, тому маємо цілий запас, яким не шкода поділитися з гарною людиною на честь свята. Тебе ж звати Айк Авнер, я не помиляюсь?
  
  — Так, курва-мама, а ми що — знайомі?
  
  — Я стежив за твоєю справою, коли дружина відсудила в тебе все майно, а потім пустила по світу. Співчуваю, брате...
  
  — Ох, і не згадуй, брате! У цьому світі все для жінок, а чоловіків винищують. А класні у вас костюми, — безхатченко закурив цигарку, пильно роздивляючись своїх благодійників, — круто так, наче справжні. Що то за персонажі?
  
  — Це Тереза два зуби, чотири протези, — гигикнула жаба убік своєї колежанки. — Пам’ятаєш справу Терези Мейвуд, жінки, що на початку двадцятого сторіччя зжила зо світу трьох своїх офіційних чоловіків і десь пів дюжини коханців. Належала до руху суфражисток, очолюваного Емелін Панкхйорст. У 1916-му вона вдавилася у тюремній камері в Кенонгейті, і стала іконою для сучасних радикальних феміністок.
  
  — Ясно, — сумно кивнув головою безхатченко, — ну, а ти хто?
  
  — А я Ніколя Гренуй, на жаль, не такий відомий, як мій дід Жан-Батіст, про якого Зюськінд років десять тому написав роман «Парфумер». Проте у свій час Ніколя Гренуй був найвідомішім у Європі юристом-шахраєм. Зовнішньо — викапана жаба. За своє життя він підробив понад півтори сотні справ, за якими до смертної кари засудили вісімдесят двох хлопців віком до двадцяти восьми років. Переважно рудоволосих чи блондинів. А все тому, що у 1845 році Ніколя злигався зі знаним французьким парфумером Кролліусом, який робив найкращі у світі парфуми-афродизіаки. Для цього було необхідно мати інгредієнти з максимальною кількістю життєвих флюїдів. Найкраще для того підходили тіла молодих чоловіків, бажано з рудим або блондинистим кольором волосся, що загинули насильницькою смертю. Гренуй наклепами за допомогою підкупу і підставних осіб стряпав справи проти них. Молодиків звинувачували у вбивствах, зґвалтуваннях й інших гріхах і засуджували до смертної кари. Потім він викупав тіла, доставляючи їх Кролліусу. Той же витоплював з них жир, що і був основним інгредієнтом для збуджуючих парфумів. За кожного хлопця отримував по двісті франків золотом. Але основний задум полягав у тому, що саме Гренуй і був адвокатом своїх жертв, майже на всіх процесах відбираючи в їхніх родин куди більші кошти за удаваний захист у судах.
  
  — Ніколи не сумнівався, що юристи — найбридкіші люди на Землі, — гірко зітхнув безхатченко. — Але ваші костюми такі натуральні, факінг шіт...
  
  — Сучасні голлівудські технології, — грайливо заявила Тереза, пересмикнувши цицьками. — Ну що, Ніколя, ходімо?
  
  — Так, мусимо йти, бо на нас чекають друзі... Зі святом, брате!
  
  — Зі святом, — озвався безхатченко, заходившись із цікавістю розглядати незвичні кириличні букви на етикетці.
  
  «Made in Ukraine», — прочитав унизу надпис латинкою, зкручуючи з горлечка золотаву кришку.
  Глава друга
  
  — Ну що, оклигають?
  
  — Та де там оклигають!? Після такої дози миш’яку слон не оклигає, не кажучи вже про людину.
  
  — То, може, ще почекаємо?
  
  — Нащо чекати? Хочеш, я зараз відгризу в нього шматок вуха і він не ворухнеться?
  
  — А раптом він ще живий?
  
  — Та де живий!? Подивись, який він сірий...
  
  — А та в туалеті?
  
  — І та вже готова, вже захолола, либонь.
  
  Двійко пацюків сиділи на купі брудної білизни й крізь скельця сріблястих окулярів дивилися на чоловіка у джинсах, який горілиць нерухомо лежав на ліжку. Безживна рука його звисала аж до самої підлоги.
  
  Нарешті тлустіший не витримав, спустився з купи і, крутячи гострим носом у різні боки, підбіг до ліжка, тягнучи за собою рожевого хвоста.
  
  Рука пахла тютюновим димом. Пацюк злегка куснув подушечку великого пальця, але рука не ворухнулася.
  
  Підтягнувшись на передніх лапках, він закинув важкий зад на долоню, і стрибками почав дертися вгору. Його гострі пазурі лишали по собі легкі подряпини на зашерхлій шкірі мерця.
  
  Опинившись на грудях, пацюк поправив окуляри на носі й занурився мордою у гущину чорного волосся. Шкіра із напнутими під нею кістками грудної клітки була твердою і погано бралася на різці.
  
  Випроставши морду з волосяних хащів, він зробив «фр-р-р-р», чхнув і рушив до голови.
  
  Усівшись на борлак, він довго обнюхував підборіддя, яке злегка пахтіло часником, і то був запах смерті.
  
  Сама думка про те, що сьогодні вночі вони із другом так справно отруїли цю закохану парочку контрафактною горілкою «Столична», кидала пацюка у захват.
  
  Парочка прибула до Единбурга з Росії, аби заробити під час фестивалю трохи грошенят, граючи в пабах чи на вулиці на саксофоні і флейті.
  
  Сьогодні вночі по дорозі додому їх перестріли студенти з Ітона, що оселилися у сусідній кімнаті в дешевому хостелі на околиці міста. Саме вони й презентували росіянам пляшку горілки «Столична», цілу партію якої придбали в якогось зальотного українського моряка.
  
  Готуючи вечерю, Афанасій і Пєлагєя вирішили хильнути по повній чарці, закусуючи горілку дешевими чипсами. А потім і по другій, бо «мєжду пєрвой і второй пєрєривчік нєбольшой». Ну і третю — за любов. Пляшка швидко спорожніла. За півгодини у студентів почалася страшна згага і вони, насьорбавшись води, почали блювати.
  
  Передчуваючи недобре, Пєлагєя хотіла викликати «швидку», проте приступ нудоти кинув її на підлогу в туалеті, з якої вона вже не піднялася. Афанасій, заблювавши всю кімнату, насилу дістався до ліжка, де й знайшов свій кінець. Тепер у нього на обличчі сидів пацюк.
  
  Рожевий хвіст запав у відкритий рот мерця, ковзав по вишкірених зубах і сухому язику. Гад гризнув покійника за праву ніздрю і подумав, що на смак вона не гірша за вухо.
  
  Злегка подряпавши кігтями безживну щоку, пацюк перебрався на чоло і, обнюхавши ліве око, уп’яв у нього свої різці. Очне яблуко виявилося ковзким. Копирснувши його пазурами, пацюк нарешті приклався до вавки, всотуючи в себе приємний на смак білковий коктейль.
  
  — Гей-но, друже, — гукнув до свого товариша, — йди швидше, поласуй людським оком, це кайф!
  
  Ще довго двійко сірих пацюків об’їдало людську голову, аж поки черевця в них не роздулися, а миршаве, сіре хутро на спинках заблищало в рідкому світлі нового дня, що пробивався крізь забрані на вікнах фіранки.
  
  — Ну що, тепер можемо братися до справи? Тільки цур я на саксофоні.
  
  — Нема проблем. Тоді я на флейті.
  
  Того самого ранку поодинокі о цій порі перехожі на Принцес-стрит могли побачити, як з автобуса нумер тридцять висадилися поблизу універсального магазину «Jenners» двоє жевжиків в однакових сірих футболках «Eton high school». Здоровий рум’янець заливав їхні видовжені писки, а на носі в кожного виблискували сріблясті окуляри. В руках вони тримали футляри з музичними інструментами.
  
  Зазирнувши до супермаркету, хлопці придбали собі по великій пляшці мінеральної води, яку почали жадібно пити прямо на вулиці.
  
  — Спрага душить? — поцікавилась у них велика чорна мавпа.
  
  — О, месіре, ви вже тут?
  
  — А де ж мені по-вашому бути? Нарешті дочекався свята!
  Глава третя
  
  Є в Единбурзі одне цікаве місце, що має назву «чумний квартал».
  
  Воно знаходиться під землею, неподалік від Міської мерії.
  
  У середині XIX сторіччя будівничі рили котлован під фундамент і наштовхнулися на квартал середньовічної забудови, який, за легендою, колись став розсадником чуми.
  
  Зрештою, у XVII сторіччі той квартал являв собою глухий закапелок і прислужився тим, що туди звалювали сміття й усілякий бруд, тож не дивно, що саме звідти розпочалася епідемія.
  
  Жила тоді в закапелку бідна сім’я, що складалася з батька, матері і трьох дітей.
  
  Однієї сумної днини батько повернувся з роботи хворий. Зліг, а через декілька годин помер. Перед смертю усе тіло його вкрилося чорними плямами.
  
  Був тоді закон — коли в домі хтось помирає від чуми, рідні мають сповістити про це городян, вивісивши у вікно чорний прапор. Самі мусять лишатися вдома і чекати, коли до будинку прийдуть мулярі, аби замурувати нещасних у власній оселі.
  
  Аби врятувати дітей, мати відправила їх ночувати в інше місце, а сама взялася зашивати тіло чоловіка у саван, сподіваючись уночі вивезти зачумлене тіло за міські мури й викинути у глибокий яр. Але поки вона робила свою сумну справу, чума теж торкнулася до її вуст смертельним поцілунком.
  
  Так і знайшли жінку наступного ранку сусіди. Вона сиділа на стільці, похиливши голову на груди, а поруч з нею на підлозі у напівзашитому савані лежав мертвий чоловік.
  
  Ударили дзвони в церквах, зачинилася міська брама, а над замком замість синього з білим салтира знявся чорний прапор.
  
  — Де поділися діти цієї чумної? — питали одне в одного сусіди й по місті поповзли чутки, буцім вони десь утекли, розносячи заразу.
  
  Проте діти й гадки не мали, що сталося з їхніми батьками. Наступного дня самі повернулися додому. Але не встигли наблизитися до своїх дверей, як на них з бучками накинулася юрма, і почали цькувати, заганяючи до смердючого закапелка.
  
  Найменшенька дівчинка тримала в руках грубу ганчір’яну ляльку.
  
  Перед самим порогом лялька випала в неї з рук. Скільки дівчинка не плакала, благаючи дорослих повернути їй іграшку, ніхто не наважився доторкнутися до ляльки, яку тримала в руках чумна дитина.
  
  Мертва мати з обличчям чорним, мов земля, схилилася над зашитим у саван батьком — ось яке видовище постало перед дітьми, коли вони опинилися у своєму домі.
  
  — Нас тут замурують? — питала меншенька у своєї сестри та старшого брата, але ті, притискаючи її до грудей, заспокоювали, мовляв, нічого страшного не трапиться і мати з батьком тільки сплять.
  
  Тим часом до будинку прийшли мулярі. Долинули крізь вікна їхні перегукування та задзвеніло робоче причандалля — кельми, молотки та зубила. І ось уже перший камінь ліг у проріз вікна, далі другий, третій...
  
  Усе менше й менше світла лишалося в кімнаті, аж поки хтось з дорослих не кинув усередину приміщення чорний прапор та дерев’яну табличку з надписом «Black death». По тому останній промінь світла згас, і кімната занурилася у повну темінь.
  
  Першим помер старший брат. Чума забрала його вже через декілька годин. Потім душа середньої сестри відлетіла на небо.
  
  Наставала черга меншенької.
  
  — Віддайте мені мою ляльку! — кликала вона слабим голосом, проте ніхто не чув її і тільки вночі, коли вартові припинили бити у свої калаталки, до них долинув слабкий дитячий крик:
  
  — Ти ба, ще не померла, — промовив один охоронець.
  
  — Еге ж! А не хотів би я опинитися на її місці, — додав другий, прислухаючись до дитячих криків.
  
  Під ранок усе затихло.
  
  Того року епідемія чуми спустошила всю країну. Через деякий час за наказом шотландського короля Чарльза II місце, звідки вона почалася, засипали землею. Але легенда про привид дівчинки, що бродить неподалік, шукаючи свою ляльку, й досі передається з уст в уста.
  
  Містер Едвард Кноублох уже двадцять з лишком років служив головним наглядачем чумного кварталу і за пристойну платню, що виділялася йому з міського бюджету, водив туди екскурсії.
  
  Він навмисне не ставив перед батьками міста питання про освітлення електрикою цих закапелків, піклуючись про те, щоб дух темряви зберігався тут у своїй первісній недоторканності.
  
  Під час екскурсій, тримаючи в руках ліхтаря, він спершу ділився з туристами деякими загальними нарисами з життя середньовічного міста, і тільки після докладного вступу вдавався до переказу легенди про дівчинку з лялькою.
  
  — Зараз ми з вами пройдемо в ту кімнату, де й сталася ця трагедія, — казав, підсвітлюючи ліхтарем знизу власне обличчя і скалячи зуби, наче справжній привид.
  
  Того суботнього ранку містер Кноублох почувався дуже добре. Як завжди, він прокинувся о сьомій, зробив зарядку і здійснив невеликий променад довкола власного будинку.
  
  Потім поснідав поріджем із сушеними бананами, випив склянку апельсинового фрешу, сів у свій елегантний маленький «Остін-метро» й відправився на роботу.
  
  Припаркувавши авто у дворі мерії, привітався з охоронцем.
  
  Ліхтар, що він завжди полишав у неглибокій ніші біля дверей, був на своєму звичному місці. Запаливши його, наглядач рушив униз до підземелля. Подолавши сходи, звернув ліворуч, потім праворуч, потім ще праворуч, опинившись біля входу в кімнату дівчинки-привида, де він хотів трохи прибратися.
  
  — Ну, нарешті, — почувся дитячий голос.
  
  Посеред кімнати колихалися дві постаті, вдягнені в довгі савани.
  
  — Ми чекали на тебе, Кноублоху, адже саме твої предки були серед тих, хто замурував у цій кімнаті нашу сестру, маленьку Енн, — продовжили свою промову привиди і наглядач відчув, як мимоволі по його ногах потекли теплі струмені. — Ми — її рідні брат і сестра Вільям і Агата. Раз на рік нам дозволено з’являтися у цьому світі серед живих людей. Але для цього потрібна жертва. Віднині душа твоя вічно блукатиме цими підземеллями, тримаючи в руках запалений ліхтар, шукаючи виходу звідти, звідки виходу не буває. Діти за гріхи батьків не відповідають. За них відповідають онуки у дванадцятому коліні.
  
  Офіційна медична експертиза надасть висновок, що не старий ще шістдесятичотирирічний чоловік помер від серцевого нападу. Але найдивнішим у всій цій історії буде те, що поруч з тілом слідчі знайдуть порожню пляшку виробленої в Україні російської горілки «Столична».
  
  Поліція навіть відпрацьовуватиме версію про «слід російських спецслужб», бо за часів хрущовської відлиги наглядач чумного кварталу декілька разів відвідував СРСР та був членом комуністичної партії Британії. Слідство тридцятирічної давнини встановило факт його активного листування з американцем Джеймсом Ерл Реєм, який убив Мартіна Лютера Кінга у Мемфісі 4 квітня 1968 року.
  
  У другій половині свого життя містер Кноублох публічно зрікся комуністичної ідеології і став затятим націоналістом, усіляко підтримуючи ідею виходу Шотландії зі складу Об’єднаного королівства.
  
  Тому, аби не привертати зайвої уваги до загадкової смерті такої суперечливої особи, як містер Едвард Кноублох, місцева влада власним коштом, без зайвого розголосу поховала його на цвинтарі Грейфраєрс, у родовому склепі поруч із предками.
  Глава четверта
  
  Уже понад три роки Мустафа працював у закусочній «Фіш енд чипс», що на розі Лейт Уок і Дьюк-стрит.
  
  Тяжка праця — вісім годин стояти біля чанів з киплячою олією та смажити у фритюрі різні наїдки. І тільки розумні книжки О-Шо, які він останнім часом читав запоєм, трохи розраджували його сумні емігрантські будні.
  
  У перший день фестивалю Мустафі випала вранішня зміна. Напарник Азіз, що змінився о сьомій, лишив по собі нечищену плиту та незаправлені фритюрниці. Витяжка останніми днями працювала погано. А тут ще величезний тарган виповз із духовки.
  
  — Ах ти мерзота, — Мустафа скинув таргана на підлогу, наступивши на нього ногою.
  
  «Не вбивай живого, бо колись сам станеш подібним до нього», — згадав слова О-Шо. Аж у ту саму мить з духовки виповз ще один тарган. За ним ще один і ще.
  
  Спершу Мустафа душив тарганів ногою на підлозі, а потім вирішив заглянути в духовку, якою давно не користувалися.
  
  — Упс, — тільки й вимовив, коли перед ним прямо з духовки постав в’юнкий чолов’яга в білому тюрбані і довгому, розшитому зірками халаті. Ніг у нього не було, натомість по підлозі волочився зміїний хвіст, на якому той стояв, немов кобра перед нападом.
  
  Мустафа хотів був закричати, але горло звела судома.
  
  Тим часом в’юнкий пан швидко випорпав з-під халата мініатюрний автоген. Дмухнув на нього вогнем і на кінці тонкої трубочки застрибав блакитний вогник.
  
  — А тепер ми приготуємо справжній шотландський хаггіс. Ти любиш хаггіс, Мустафа? — спитав джин у занімілого кухаря і, не дочекавшись відповіді, підкрутив вентиль.
  
  З автогену вдарила жовтогаряча вогняна цівка.
  
  — Так, я люблю хаггіс, — ледве вичавив із себе кухар.
  
  — А як подібна страва з кишок тварин називається в Пакистані?
  
  — Я не знаю...
  
  — Вона називається «смажені пакистанські кишки», — зареготів джин занурюючи палаючу трубку в його живіт.
  
  Крику на горі не чули, бо в приміщенні забігайлівки голосно звучала музика. Це був новий хіт нещодавно створеного дівочого гурту «Спайс герлз» «Wannabe», який ось уже декілька тижнів поспіль утримував перші позиції в британських чартах.
  
  Розрізавши Мустафу автогеном на декілька шматків, вьюнкий пан запхав їх у духовку, поставивши регулятор температури на максимальний режим.
  
  Потім тричі плеснув у долоні, вмить перетворившися у живого Мустафу, який піднявся крутими металевими сходами нагору, тримаючи в руках пляшку горілки «Столична».
  
  — Ти все ж таки купив підробну гидоту? — саркастично поцікавилися сонні колеги, яким Юрій Антонов переповів учорашню історію про українського моряка.
  
  — Людині властиво помилятися, — проказав фейковий Мустафа, ставлячи пляшку на прилавок. — Скуштуйте цей божественний напій і відчуйте свободу.
  
  — Ти що набухався? Що з тобою? Куди ти?
  
  — Сьогодні я свідомо ступаю на шлях пошуку Абсолюту.
  
  Пакистанець потягнувся до прилавка, взяв звідти декілька порцій риби й курячого філе, поклав собі в пакет картоплі, щедро посипав її сіллю та полив згори майонезом. Потім поцікавився:
  
  — Хіба ваша доля — провести все життя у цій забігайлівці? Хіба заради цього ви були послані на цю Землю? Відкрийте в собі творця. Відчуйте свободу. І станьте людьми.
  
  — Ти що, кидаєш зміну? Тебе ж звільнять?
  
  — Господь дбає про душі, які беззастережно впокорилися йому.
  
  — А хто заплатить за рибу та чипси?
  
  — Мої дії виконуються згідно з вказівками господа, — Мустафа підхопив з прилавка декілька баночок «Кока-коли». — Подібні вказівки приходять двома шляхами: через святих — шастрі, й духовного вчителя, а також від самого господа, що перебуває в серці кожного.
  
  — Скільки ти випив, що несеш подібну хрінь? Мусульманам заборонено бухати!
  
  — Не заборонено все, що веде до любові і щастя. Бажаю вам знайти свій шлях.
  
  Склавши дармові наїдки у великий поліетиленовий пакет, пакистанець пішов геть.
  
  — Чому коли люди починають робити якусь хуйню, вони завжди проказують слова про любов і щастя? — дивлячись йому в спину, запитав один з працівників.
  
  — А може, й дійсно він нарешті вирішив піти з цього пекла, ступивши на правильний шлях?
  
  — Ступити він може і ступив, але за вісім порцій риби й філе ми заплатимо з власної кишені. Ой, що то? — схопився зненацька продавець, побачивши чорні клуби диму, що повалили з розташованої у підвалі кухні. — Викликай пожежну!
  
  — Маза фака, я завжди знав, що цей О-Шо до добра не доведе, — зітхнув колега, неохоче піднімаючись зі стільця.
  Глава п’ята
  
  Два тижні тому. Велика телевізійна студія на каналі УТ-1. Триває запис програми «Герої нашого часу»
  
  Введучий в студії (звертаючись до публіки). А тепер скажіть мені, панове, чи ви знаєте, що є таке вуличний перформанс? (Вигуки із залу.) Що? Бачили на Хрещатику? Стоїть мім, завмерши в одній позі, аж поки йому до капелюха не вкинуть монетку. Тоді мім оживає і робить кумедні порухи, або сміється чи когось передражнює. Прекрасно. Які будуть ще варіанти? (Знову вигуки із залу.) У Барселоні на набережній є цілий квартал таких живих манекенів. А ще Венеція. У Парижі бачили Горбачова? Манекена в масці Горбачова... А-а-а, зрозуміло... А ще Статуя Свободи, Мерилін Монро із задертою спідницею... Чудово! Блискуче! Бравісимо!
  
  Ведучий (в камеру). Отже, як з’ясувалося, наш народ уже потроху встиг познайомитися з таким явищем світової культури, як вуличний перформанс. Тому зараз, у другій частині програми «Герої нашого часу» відразу після перспективного українського боксера Віталія Кличка з’явиться ще один представник модерної української нації, який представлятиме Україну на сорок дев’ятому Единбурзькому фестивалі. Він добре знаний публіці за своїми ролями в театрі. Але цього разу ми поговоримо про його незвичне хобі. Отже, пані та панове, зустрічайте актора Київського національного театру імені Лесі Українки та антрепризної трупи «Золоті ворота» Ореста Каштанського (в залі оплески, що переростають в овацію).
  
  Під веселу музичку Орест Каштанський виходить з-за лаштунків і всідається у приготоване для нього крісло.
  
  Ведучий. Вітаємо вас у нашій студії. Перше запитання: як саме народилася у вас ідея створення подібного перформансу?
  
  Орест (усміхаючись). Не приховуватиму того факту, що в українських театрах акторам платять справжні копійки (стриманий сміху студії). Тому для них завжди буде актуальною проблема додаткового заробітку. Сама ідея перформансу зародилася у моїй голові, коли я ще був студентом третього курсу театрального інституту. Якось повертаючись увечері додому в так званій трубі, підземному переході на майдані Незалежності, я вперше побачив клоуна, біля ніг якого лежав капелюх. Він починав жонглювати кульками, після того як перехожі кидали до капелюха гроші.
  
  Слушна нагода взятися до цієї справи трапилась того ж таки літа, коли нас до себе в гості запросила давня батькова знайома з Угорщини, що проживала в невеличкому містечку Фюред на Балатоні.
  
  На ту пору в моєму похідному рюкзаку лежали лахи на кшталт козацького строю. До того ж мав дві шаблі, що їх позичив в інституті в нашого знаменитого викладача сценічного бою Владислава Івановича Пилипенка.
  
  Ведучий. То ви вправно володієте техніками бою на шаблях?
  
  Орест. Ну, трохи володію... Але я трансформував це вміння в особисту техніку бойового гопака.
  
  Ведучий. Дуже цікаво. Можна подробиці?
  
  Орест. За історичними даними, поляки, приміром, не наважувалися атакувати козацький загін, коли вони чисельністю не перевищували його бодай у декілька разів. Козача сотня могла дати рішучий опір загону в тисячу шабель. Козак-гопаківець, досконало оволодівши бойовим мистецтвом, міг битися наодинці з трьома яничарами, про жорстокість і майстерність яких складалися легенди. Підготовка такого козака тривала декілька років і базувалася на певному світогляді. Козаки-гопаківці повинні були мати чудову фізичну підготовку, досконало володіти всіма видами холодної зброї, вміти загоювати рани, куховарити, а головне — писати вірші та музику. Здатність до свідомої творчості — ознака високорозвинених особистостей.
  
  Ведучий. І ви все то вмієте?
  
  Орест (скромно). Ну так...
  
  Ведучий. Оплески в студії! (Лунають оплески.) І в чому ж саме полягав ваш перформанс?
  
  Орест. Перебравшись у козацький стрій та взявши до рук шаблі, я завмирав у людному місці, поклавши до ніг шапку. Коли в неї падала монета, я «оживав», демонструючи деякі прийоми бойового гопака. У перший вечір роботи в Балатонфюреді я заробив щось близько трьохсот шістдесяти форінтів, що на той час становило майже десять баксів. Шалені як для студента гроші, що вдвічі перевищували мою інститутську стипендію. На тій набережній я провів усі свої канікули.
  
  Ведучий. Що ж було далі?
  
  Орест. Я думав, що і в Києві на мене чекає подібний успіх. Тому після прибуття на батьківщину одразу попхався на Хрещатик і поклав до ніг шапку. Але не встигла туди впасти перша монета, як хтось у сірій формі над моїм вухом проказав: «Ти шо, мальчік, охєрєл? Бабок снять хочеш? А ну, забрати єво за ношєніє холодного оружія». «Та яка ж це зброя? — спробував обуритися я, — це ж бутафорія!» Але мене замели в мєнтовку і години чотири я провів за ґратами, поки мене не визволили батьки, давши хабар ментам. Шаблі конфіскували. Відтоді, щоб уникнути конфліктів з владою та митниками, я купив собі у центральному художньому салоні на Богдана Хмельницького сувенірну сокирку. Саме ця сокирка і тепер при мені (демонструє сокирку).
  
  Ведучий (до глядачів у студії). А тепер з вашого дозволу — невеличкий документальний фільм про нашого героя і його історичний костюм. Увага не екран.
  
  На екранах транслюють фільм «Шаровари українського Духу»
  
  Орест (у кадрі — синхрон, демонструє деталі костюма). Як бачите, мій костюм для перформансу складається із сорочки, коротенької парчової свитки, шароварів та чобіт. Чоботи звичайні — танцювальні, придбані в театральному магазині. Щодо інших деталей костюма, то кожна з них має свою історію. Почну зі свитки.
  
  У вересні 1992-го мені трапилась нагода брати участь у святі газети «Вечірній Київ», що відбувалося на стадіоні «Динамо». (Документальні кадри вистави, закадровий голос Ореста.) Тоді там ставили оперу «Запорожець за Дунаєм», де я грав роль Андрія. (Орест демонструє фото з вистави.) Зшили мені тоді першокласний костюм. Жупан з оксамиту, атласні шаровари і свитку із золотої парчі, яку я згодом викупив (демонструє свитку). З часом до свитки я додав класну сорочку-вишиванку, яку, вибачайте, стирив у гримерці театру Франка, коли брав участь у вечорі, присвяченому пам’яті Наталії Ужвій. Зі споду на ній вишите прізвище артиста, дивіться (демонструє прізвище) — Ступка. Так, це саме та сорочка, в якій Богдан Сільвестрович грав головну роль у виставі «Украдене щастя».
  
  Але головним моїм надбанням були шаровари (демонструє шаровари).
  
  Я відкопав їх у купі лахміття, коли ми вчилися в театральному інституті. (Кадри біля, будівлі театрального інституту на вулиці Ярославів Вал. У кадрі Орест продовжує оповідь.) Купа шароварів лежала в костюмерному цеху в кутку за металевими ящиками, де зберігалися жіночі плахти та вишиванки. Від ящиків тхнуло нафталіном. (Орест у спеціальній студії поважно сидить у глибокому фотелі. Синхрон.) Згори лежали шаровари, у яких грали ще живі класики. З самого верху — шаровари Івана Миколайчука та Леся Сердюка. Далі починалися прошарки посткурбасівського періоду. Шаровари Гната Юри та Амвросія Бучми так міцно злежалися, що я, відриваючи їх одні від одних, доклав чималих зусиль (слова артиста ілюструються портретами видатних діячів українського театру). Шаровари самого Курбаса були вельми елегантні та стильні. У лінії покрою відчувалася авангардність, коли не сказати — відверте західництво. Гасло Миколи Хвильового «Геть від Москви» було виведено хімічним олівцем зі споду на правій холоші. На лівій було намальовано портрет Меєрхольда у стилі кубофутуризму. Після курбасівських шароварів ішли шароварні поклади труп Садовського та Саксаганського, звалені у запилюжену купу, по якій бігали миші.
  
  (Орест у фотелі продовжує. Синхрон.) Нарешті я дістався тих шароварів, що лежали в самому підґрунті піраміди національного духу (демонструє історичні протошаровари). На поясі, там де сходиться мотузка, чорними нитками було чітко вишито: «І. К. Карпенко-Карий» та стояла дата — «1901 рік» (крупний надпис). Вони одразу викликали в мене зацікавлення, бо були важчі за всі інші шаровари. Я поквапився вивернути їх і моїм очам відкрилося дивне видовище. Підкладкою тих шароварів було просте полотно. На ньому старослов’янськими ще літерами виведено напівстертий напис (Крупно надпис, закадровий текст Ореста.) «У літо 856 року від Різдва Христового, та й у рік 5674 від створення світу, направляючись, бля, у похід на мудодзвонів, підорів диких — хозарів, щоб їм гланди повиривало, чоловікові своєму князю, блін, Ігорю зшила ці штани... (далі нерозбірливо) Птахою полину до тебе, мій соколе... (далі нерозбірливо) Дай їм гарту... цілую туди, де тепло. На згадку про кохання, твоя Ярославна...»
  
  (Орест знову в кадрі. Синхрон.) «Ні хріна собі! — подумав я. — Це, здається, щось зі „Слова о полку Ігоревім“»!
  
  Так і сяк обмацуючи шаровари, я розумів, що між вивертом та побитим міллю сукном зовні залягають ще декілька історичних шарів. Витягши з кишені маленький складний ножик, я трошки розпоров шаровари по шву й заглянув усередину. У ніс ударив сильний запах пороху, дніпровських плавнів та турецького тютюну. (Оповідь героя ілюструється кадрами історичних реконструкцій шістнадцятого століття. Закадровий голос героя.) Ще трошки надірвавши шов, я розгледів під домотканим полотном червоне тло справжньої китайки. Дорогоцінна тканина була щедро вимазана дьогтем, порохом, замазана бусурманською кров’ю та кров’ю, власне, хазяїна шароварів, яким виявився не хто інший, як видатний козацький отаман Самійло Кіготь.
  
  (Орест знову в кріслі. Синхрон.) Продовживши дослідження шароварів, я завважив на них ще один напис, зроблений дитячою рукою. Виведено там було «Шляхта — лохи». У тих каракулях я угледів деякі літери, притаманні криптографічній манері письма Богдана Хмельницького, з чого дійшов висновку, що, мабуть, ті шаровари зберігалися у старих скринях його фамільної садиби на хуторі Суботів. Проте підтвердження цій гіпотезі я не знайшов, поки не наважився відкрити новий історичний шар.
  
  (Знову кадри реконструкцій, на цей раз сімнадцятого століття. Закадровий голос героя.) Із шароварної глибини долинули запахи пишних бенкетів і навіть здалося, що я чую передзвін шабель та потужне козацьке «Слава Гетьману!». Сумнівів не лишилося, ці темно-сині оксамитові шаровари належали Богдану-Зиновію Хмельницькому. Фамільний герб та підпис самого гетьмана цілковито підтверджував моє припущення. Далі під тим написом у глибінь шароварів вів цілий стовпчик прізвищ. Прямо під гербом стояло ім’я Івана Виговського, а потім Юрка Хмельниченка, та воно було перекреслено жирними канцелярськими чорнилами. Збоку було дописано — «слабак». Далі стояли то підписи Івана Брюховецького, то гетьмана Павла Тетері. То гетьмана Павла Тетері, то Івана Брюховецького (закадровий текст ілюструється підписами гетьманів).
  
  (Орест у кріслі. Синхрон.) Очевидно, що ті написи було зроблено за часів Чорної ради. Тоді, певне, шаровари й було розірвано на дві частини, а потім знову зшито, а потім знову розірвано, бо на лівій холоші було виведено у стовпчик прізвища всіх гетьманів Лівобережної України, а на правій — Правобережної.
  
  З тих пір ці гетьманські шаровари драли й розривали, аж поки їх не зшив знову гетьман Мазепа. Далі були Іван Скоропадський, Пилип Орлик, Данило Апостол, Кирило Розумовський, а завершував список штемпель державної канцелярії її величності імператриці Катерини II (крупно штемпель). Вочевидь, після зруйнування Січі ці шаровари було покладено у держархів і підшито як речовий доказ до «козацької справи».
  
  Коли ж розпоров наступний шов, немов музична скринька заграла всередині: «Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом...».
  
  (Історична реконструкція часів малого Шевченка, закадровий голос героя.) Сумнівів не було. Через якусь мить у моїх руках опинилися грубі, фарбовані цибулинням жебрацькі шаровари доби Олександра III, в яких, можливо, пас ягнята за селом видатний український поет і художник. Геть усі шаровари до п’ят було вкрито робочими фрагментами поетичних поем «Сон», «Гайдамаки» та «Тополя» (крупно фрагменти). Безперечно, що саме з цих шароварів розпочалося духовне відродження українців як нації.
  
  (Оресту кріслі крупно. Синхрон.) Із шароварами Шевченка провозився найдовше, з головою поринувши у світ його поезій та малюнків. Я настільки захопився, що не помітив, як недопалок болгарської цигарки «Родопі» випав мені з рота і загубився десь у купі шароварного лахміття.
  
  Покінчивши з майталесами Кобзаря, я запхав дорогоцінний артефакт під сорочку, й насвистуючи популярну на той час мелодію Майкла Джексона «I’m bad» (Орест насвистує мелодію), подався з костюмерної геть.
  
  (Голос диктора за кадром на тлі хронікальних подій 1990-х років.) А ввечері сталося нещастя, причиною якого, ймовірно, і став фатальний недопалок, що його Орест випадково зронив з рота на купу старого театрального одягу.
  
  Десь близько дев’ятої вечора, розриваючи тепле вересневе повітря тривожними зойками сирен, промчали Ярославовим Валом декілька пожежних машин. То горів театральний інститут.
  
  (Голос диктора за кадром. Хроніка тих часів.)
  
  Від початку 90-х по всій Україні палали музеї, театри, бібліотеки. Палали у вогні байдужості. Вивозились, виносились, продавалися за копійки великі витвори національного Духу, шедеври мистецтва, неоціненні реліквії. Вогонь той горить і понині й не видно йому кінця та краю. Так у муках народжувалася наша Незалежність. Саме в ті часи голодуючі студенти окупували площу Жовтневої революції (хронікальні кадри).
  
  (Орест у фотелі. Синхрон.) Згадую, о тій порі я придбав собі червоно-чорного прапорця з маленьким золотим тризубом у куточку і навчився співати стрілецьких пісень, а ще виголив собі чуба. Відтоді мої видатні шаровари прикрасив ще один, новенький, культурний шар.
  
  (Демонструє верхній шар шароварів Духу на тлі інаугураційної промови першого президента України Леоніда Кравчука. Голос героя за кадром.) У грудні 1991 року, Незалежна Україна обирала свого першого президента. Я у складі делегації творчої молоді перебував за лаштунками на концерті, присвяченому цій видатній події.
  
  Артист ансамблю імені Вірського вибіг за лаштунки після «Козацького танцю» і йому швидко треба було перебратися на «Карпатську рапсодію», тому він робив це за великим роялем, кидаючи речі прямо на його кришку. Гріх було втратити таку можливість, не поцупивши його шаровари. Моя бабуся на старовинній швейній машинці «Зінгер» нашила їх на шаровари Карпенка-Карого і тепер саме вони є верхнім шаром нашої великої національної культури!
  
  (Фінальний кадр: Орест у повній бойовій амуніції із сокиркою в руках стоїть у центрі майдану Незалежності. Кінець фільму.)
  
  Ведучий (у студії). Оплески нашому герою, який уже за тиждень вирушить у подорож до Единбурга, аби представити свій перформанс на вулицях столиці Шотландії в рамках вільної фестивальної програми «Фріндж».
  
  (Орест піднімається, кланяється публіці.)
  
  Орест. Дякую, дякую!
  
  Ведучий (у камеру). А ми прощаємось з вами до наступного тижня, коли до нас у студію завітають Андрій Шевченко — форвард київського «Динамо» та рок-музикант Олег Скрипка! До зустрічі у програмі «Герої нашого часу». Хай щастить!
  
  (Фінальні титри.)
  Глава шоста
  
  Гренуй і Тереза вибралися на Принцес-стрит близько пів-десятої ранку.
  
  З насолодою викуривши по цигарці біля монумента Вальтеру Скотту, вони рушили до перехрестя Принцес-стрит з Маунд, що навпроти Національної художньої галереї Шотландії.
  
  — Ну що, моя рибко, побешкетуємо? — грайливо спитала жаба, роззявляючи пащеку, з якої його колежанка витягла звичайний китайський кухлик з написом «Happy birthday to you».
  
  — Побешкетуємо, мій песику... — й одразу потому щосили заголосила, ловко копіюючи слов’янський акцент. — Ой, люді добриє, подайте, кто сколько можєт закарпатскім бєжєнцам с Украіни.
  
  Перехожі, що дисципліновано чекали на зелене світло, оцінили стьоб, бо після падіння Берлінської стіни навіть в Единбурзі почали з’являтися жебраки зі Східної Європи.
  
  — Кому потрібна гарна російська горілка по п’ять фунтів за пляшку? — утаємничено питав у публіки Гренуй, змовницько трясучи поліетиленовим пакетом «Скотмід». — Прекрасна російська горілка «Столична» за прекрасною ціною.
  
  — Реальна горілка, чи то лише для антуражу? — поцікавився у жаби лисий джентльмен років тридцяти п’яти з припухлим обличчям, що тримав у руках велику пляшку мінеральної води.
  
  — Реальна, чуваче!
  
  — Ну-мо, покажи...
  
  Парочка разом із джентльменом відійшла вбік.
  
  — Не повіриш, цілу ніч бухав с товаришем до усрачки, — пустився той у похмільні відвертості. — Він у мене знаменитий художник, один з тих, кого підтримує Саатчі[2], чули про такого? Вдвох перли якусь російську курву на ім’я Наташа. Від мене досі нею пахне, фу-у-у-у. Так що нічка вдалася. Хочу взяти бухла на опохмєл...
  
  — Покидьок... — процідила крізь зуби Тереза, відвернувши пику, так щоб лисий не чув.
  
  — Але в мене дружина така люта, що хоч додому не йди. То скажу, що був у майстерні, готувався до перформансу. Треба щось брехати. Горілка хоч нормальна? — питав, розглядаючи незвичну пляшку з етикеткою, набраною кирилицею.
  
  — Шикарний контрафакт, сам учора пив, а сьогодні як скло, — позитивно відрекомендувала продукт жаба.
  
  — Люкс! Беру увесь товар...
  
  — Весь товар не вийде, у нас є правило — по пляшці в руки, і не більше.
  
  — Що за ідіотизм? Ви ґешефт хочете зробити чи просто приколюєтесь?
  
  — Просто приколюємось, — гигикнула Тереза, але жаба на неї суворо цикнула.
  
  — Нічого подібного. Просто у східних слов’ян повно різних забобонів, ну там: не підливати у піднятий келих, чи не лишати на столі спорожнілу тару. А цей — по пляшці в одні руки, прийшов до нас із горбачовською перебудовою під час обмеженого продажу алкоголю. Пам’ятаєте: «perestroika», «glasnost»? Хочете купити все — маєте привести із собою друзів, щоб створити ажіотажний попит.
  
  — Такі правила, — знизала плечима Тереза.
  
  — Дурня якась, — форкнув художник, видобуваючи із задньої кишені потертих джинсів зжужману п’ятірку.
  
  — Ой, люді добриє, поможіте, кто сколько можєт. Дом сгорєл, дєті потонулі, хавчіка купіть нєма на шо, — знову щосили заголосила синюшна дама, тягнучи жабу до жвавого перехрестя в центрі Принцес-стрит.
  
  Наступні десять хвилин екзотична парочка веселилася від душі, пародіюючи кривляння й повадки закарпатських циган.
  
  Металевий дріб’язок щедро сипався в синій кухлик, аж поки до перехрестя не підійшли двоє підстаркуватих молодих людей з континенту, розмовляючи французькою мовою на підвищених тонах.
  
  У руках у них було повно клумаків з обновками, бо рівно о дев’ятій ранку в багатьох магазинах стартували суперсейли, як це зазвичай буває напередодні відкриття фестивалю.
  
  — Ні, ванну кімнату ми оздобимо жовтими кахлями, — наполягав хлопець, — бо рожевий колір у ванній — то вульгарно.
  
  — А вдягати пісочний костюм на весілля не вульгарно? Ти будеш у ньому схожим на Стіва Гокінґа...
  
  — Що ти маєш проти Стіва Гокінґа? На мою думку, він геніальний...
  
  — Ага, геніальний каліч, майже такий, як ти...
  
  — Сільвія, не переходь межу, я тебе благаю... Я дуже сподіваюся, що в нас попереду довге і щасливе життя, яке ми маємо прожити в злагоді і не сперечатися через якісь глупі дрібниці.
  
  — Які розумні слова, — повернула Тереза обличчя до свого кавалера, — ти добре їх бачиш, Ніколя, розкажи мені про них.
  
  — Дрібні французькі буржуа в стані передшлюбної ейфорії. Обом далеко за тридцять. Дітей нема. Працюють у рекламному бізнесі. Якщо нічого не трапиться, матимуть близнюків і доживуть до глибокої старості, хоч чоловік після п’ятдесяти почне зраджувати і вони на якийсь час розійдуться, але потім зійдуться знову, коли з’являться онуки. Все, як у всіх: дім, страховка, кредити, відпочинок у Греції або Марокко. А от ще... Вона помре у дві тисячі тридцять другому від раку шийки матки. Він переживе її на сім років і ще встигне одружитися зі своєю колишньою коханкою, якій залишить половину майна.
  
  — Ми маємо позбавити бідну жінку цих мук.
  
  Тереза із силою смикнула жабу за рукав і потягла назустріч молодятам.
  
  — Допоможіть бідним угорцям із Закарпаття, будинок згорів, діти потонули, їсти нема за що... — волала в усю пельку, простягаючи до молодят синій китайський кухлик.
  
  Хлопець уже був потягнувся до кишені, але подруга суворо проказала:
  
  — Схаменися, не розводь жебраків!
  
  Тим часом сліпа змахнула рукою у повітрі й ніби ненавмисне заїхала дівчині в обличчя. Від несподіванки та впустила з рук пакунки з речами, що розлетілися по асфальту.
  
  — Ах ти, курво румунська! — обурилася та.
  
  — Ой, пробачте, пробачте, — заголосила Тереза й знову зробила необережний рух, штовхнувши дівку в груди. — Я не хотіла, пробачте нас, ми бідні актори з України...
  
  — Мердьє рюс (смердюча раша), — процідила француженка і разом із чоловіком заходилася збирати розсипані по проїжджій частині модні речі. — Понаїхали в Європу, уроди...
  
  — Ми все виправимо! Ми повернемо вам гроші, — репетувала з відчаю Тереза, створюючи своїми рухами ще більший хаос. Речі, які вона намагалася подати молодятам, знову вивалювалися на асфальт, усе більше й більше дратуючи пару.
  
  — Мердьє, мердьє, — тільки й проказував хлопець, нишпорячи напівприсядки по асфальту.
  
  На протилежному боці перехрестя світлофор запалив уже жовте око.
  
  — Боже, як сумно помирати з таким брудним словом на вустах, — із жалем зітхнув Гренуй, подаючи чоловікові модний джемпер від «Бенеттон».
  
  — Що ви ка... — тільки й устиг поцікавитись молодик, як з-за рогу Ганновер-стрит, явно порушуючи правила, вискочив на шаленій швидкості величезний червоний «Рейндж Ровер».
  
  Молодик був смикнувся вбік, намагаючись від нього ухилитися. Але інстинкт європейця, призвичаєного до правобічного автомобільного руху виявився фатальним в умовах Единбурга.
  
  Замість порятунку чоловік сам стрибнув прямо в пащу лютої смерті.
  
  Його голова горіхом тріснула під важким колесом елітної автівки, що перемолола тендітного французика, наче фарш, виплюнувши з-під задніх коліс лише безформенну криваву масу.
  
  Здалося, зойкнула вся вулиця, а потім запанувала дика тиша. Тільки й чути було, як годинник на вежі залізничного вокзалу пробив десяту годину ранку.
  
  — Жі-і-і-і-іль! — прорізав тишу істеричний жіночий крик.
  
  — Ходімо звідси, Ніколя, — смикнула жабу за руку синюшна пані, коли здалеку почулося високе завивання поліцейської сирени.
  Глава сьома
  
  Вікна старовинного готелю «Балморал» виходили на Принцес-стрит. Саме там у п’ятсот шістнадцятому номері три дні тому оселився художник-концептуаліст Брайан Вуд, чиї роботи експонувалися на виставці «Private view», яку представляла галерея Саатчі в рамках підтримки реконструкції колишнього дитячого будинку Діна.
  
  «Молоді британські художники», що наприкінці 1980-х наробили в Лондоні галасу зі своїми проектами, здається, потроху ставали класиками. Серйозні колекціонери все частіше купували в них роботи, а пропозиції про співпрацю сипалися з усього світу.
  
  «Ця маленька свинка пішла на ринок. А ця маленька свинка лишилася вдома» — саме так називалася робота Даміана Хьорста[3], яку той представляв в Единбурзі.
  
  Після всесвітньовідомої акули у формальдегіді, що її художник явив світу п’ять років тому, ця розітнута навпіл свиня у двох ракурсах здавалася жалюгідним відгомоном монументального твору зразка 1991 року.
  
  Здається, вони схибились на грошах. Усюди тільки й розмов: хто в кого за скільки купив і хто кому за скільки продав? Треба віддати Саатчі належне, він вдало капіталізував свою колекцію.
  
  Учора особисто прилетів до Единбурга, влаштувавши для преси і журналістів шикарне пре-паті в конгрес-холі готелю «Балморал», у якому й зупинився разом із художниками, оплативши їхнє перебування тут.
  
  Майже п’ятсот фунтів на добу — саме стільки коштував номер Брайана — прекрасний комфортабельний сьют з вікнами, що виходили в бік інформаційного центру фестивалю.
  
  «Кожного разу, коли я докурюю цигарку, то думаю про смерть» — саме так у вчорашньому інтерв’ю Хьорст відповів на запитання німецької журналістки про те, чому в його роботах так багато мортальних мотивів.
  
  «Що цей вискочка знає про смерть?»
  
  Брайан випростав руку з-під ковдри і потягнувся за пачкою червоного «Мальборо», що поруч із повною смердючих недопалків попільничкою лежала на тумбочці, розповсюджуючи довкруж себе канцерогенний запах затхлого тютюну.
  
  Учора художники догулювали після презентації саме в його номері, геть заваленому о цій порі порожніми пивними та винними пляшками, коробками з-під піци, паперовими стаканчиками, брудними рушниками, якими витирали розлите на журнальному столику червоне вино.
  
  — Трейсі, подивись, яка шикарна інсталяція може вийти, — кричав п’яний Брайан, навалюючи гори сміття біля ліжка у спальні, на якому попросилася відпочити геть укурена художниця турецько-циганського походження Трейсі Емін, що в минулому році стала відома завдяки інсталяції «Усі, з ким я переспала з 1963 по 1995 роки».
  
  Звичайний намет, розписаний ізсередини іменами колишніх і нинішніх коханців, привернув увагу арт-критиків.
  
  — За правильно спромоутовані місячні цієї корови Трейсі згодом можна буде виручити в десять разів більше, ніж за роботи Пікассо чи Далі разом узятих, я вам це гарантую, от побачите... — цинічно сміявся Саатчі на журналістському пре-паті.
  
  Трейсі удавано шкірилась, манірно закочуючи очі, ковтала алкоголь декалітрами й потайки бігала курити косяки в парк навпроти, аж поки не обдовбалася всмерть.
  
  — Та й взагалі минули ті часи, коли художник отримував визнання після смерті. Сучасні Ван Гоги мають отримати свої гроші і визнання ще за життя. Хто цього не прагне — той тупак і невдаха! — не вгамовувався епатажний галерист.
  
  Розходитись почали десь близько третьої ночі.
  
  У номері лишився хіба що старовинний друг Брайана, Шон Деррік — типовий альфа-самець з бичачою шиєю, що з легкістю зняв на презентації німкеню-журналістку на ім’я Сінді і пер її у спальні, аж поки до них у ліжко нагло не увірвалася укурена Трейсі, яку джентльмени мусили особисто віднести в номер о пів на четверту ранку.
  
  Залишившись удвох, друзі нарешті змогли в тиші сісти, налити по бокальчику білого і погомоніти про життя.
  
  У свій час Шон був найкращим малювальником у коледжі і з легкістю отримував премії на різних конкурсах з академічного малюнка.
  
  — Але справжні художники-ремісники виявилися нікому не потрібними, — бідкався він, заїдаючи біле вино сирними паличками. — Зараз заробляю собі на життя у тату-салоні, але виставок уже не мав років п’ять. Усі тільки й вимагають епатажу, провокацій, трешу, щоб лезом по оку, як у Бунюеля. А я не хочу, як у Бунюеля, я хочу як у Леонардо чи Вермеєра. Я навіть теж перформанс придумав, прямо сьогодні зранку піду й намалюю на асфальті Леонардову Мону Лізу. Поставлю відеокамеру і спостерігатиму, як діятиме натовп. Чи швидко він затопче її обличчя своїми ногами? Як тобі ідея, адже натовпу загалом насрати на мистецтво?
  
  — Шоне, у мене СНІД...
  
  — Йоптить, як ти сказав?
  
  — Тиждень тому підтвердились аналізи. Якась хєрня. Лікарі запевняють, що інфікований я був дуже давно, але СНІД, то така зараза, що може явно не проявлятися роками, а потім бац — і готово! Кажуть, якщо лікуватимуся, протягну декілька років. Але мені не хочеться «тягнути», повільно вмираючи під удавано співчутливі коментарі наших спільних друзів.
  
  — Це ж ти підказав Даміану ідею з акулою? Тільки чесно?
  
  — Так, це було ще на першому «Freeze» у 1988-му. Я навіть згодом дав йому номер майстерні, де виготовляли велетенські акваріуми і придумав назву: «Фізична неможливість смерті у свідомості живого». Бо цей Хьорст, лише вдалий шоумен, позер і фуфлижка, що вміє водити дружбу з потрібними людьми й вправно будувати публічні промо-стратегії. Ти чув, що він учора заявив? Можете вважати, що ваша виставка не відбулась, якщо про неї не почули принаймні кілька мільйонів людей, а саму виставку не відвідала сотня тисяч. Він узагалі останнім часом збожеволів на темі грошей. Знаєш, яка в нього заповітна мрія? Втюхати комусь свій треш за мільйон доларів. Саме «втюхати» і саме за мільйон — от основний концепт усього сучасного мистецтва. І таких дебілів у світі стає все більше й більше, які готові викладати шалені бабки за обісрані простирадла та використані жіночі прокладки. Мені здається, світ збожеволів.
  
  — Це так і є, друже... Але звідки взялася хвороба, ти знаєш?
  
  — Тільки нікому не кажи...
  
  — Клянуся, — Шон щиро приклав руку до серця.
  
  — Ми з Меплторпом були коханцями. У вісімдесят восьмому робили велику виставку в Гагосяна[4] в Нью-Йорку і цей старий поц почав учащати до нас у гості. Якось заманив до себе в майстерню, де ми обдовбились кокаїном і він мене трахнув. Після того випадку ми ще декілька разів зустрічалися. А після його смерті я зав’язав. Зробив тоді аналізи. Але все було в порядку. І от тепер така хєрня... Схоже, дійсно натуралам у мистецтві приходить кінець. Звідусіль тільки й чуєш, «визнай свою нетрадиційну орієнтацію публічно», влипай у скандали, бо станеш нецікавий публіці, роби шоу... Ну що ж, хочуть шоу, вони його отримають...
  
  — Що ти задумав?
  
  — Та таке... Прийде час — дізнаєшся...
  
  «Ця маленька свинка пішла на ринок. А ця маленька свинка лишилася вдома».
  
  Докуривши цигарку, Брайан уже вкотре за сьогоднішній ранок пригадав дитячий віршик, який наспівував своїй маленькій донечці, коли вони з дружиною ще були разом:
  
  This little piggy went to market.
  This little piggy stayed at home.
  This little piggy had roast beef.
  This little piggy had none.
  And this little piggy went.
  Wee, wee, wee, all the way home!
  
  Устромивши недопалок у переповнену попільничку, він повернувся грудьми до повії, яка називала себе Наташею.
  
  Вони викликали із Шоном з «Олд чайни» близько п’ятої ранку. Шон мав з нею виключно оральний секс. Брайан же брав її у ліжку в спальні, де вона й лишилася досинати.
  
  Крізь нетривкий сон він чув, як десь о дев’ятій ранку Шон, обережно вдягнувшись, забрався з номера геть. Розплющивши очі, вирішив глянути на повію у вранішньому світлі, що пробивалося крізь наполовину забрані штори.
  
  Яскравий макіяж після нічних розваг розплився по обличчю. Очі було оповито широкими колами тіней, а помада навколо вуст утворила неохайну червону пляму. Вона лежала, відкинувшись головою на подушку, розсипавши по ній довге русяве волосся. Душно пахтіла новим ароматом від Донни Каран.
  
  Живчик на її шиї пульсував, гонячи жилами молоду чисту кров.
  
  Дивлячись на ту жилку, художник згадав і своє колись чисте і щасливе життя. Дитинство, школу й пуританські звичаї маленького містечка в Південному Йоркширі. Потім була Художня академія в Лондоні, знайомство з Саатчі, Гагосяном, Ворголом, Меплторпом, які доклалися до того, аби зробити молодих британських художників знаменитими на увесь світ через численні виставки в Новому світі.
  
  Знаменитими, але поки що небагатими.
  
  У кишені його куртки, неохайно кинутої на крісло, лежав гонорар за підготовку експозиції.
  
  Три тисячі фунтів. Це були всі гроші, які Брайан мав на сьогодні. З них планував погасити борги за майстерню у північному Лондоні, закупити матеріали, фарби і, ймовірно, поїхати відпочити зі своєю дівчиною на тиждень до Іспанії.
  
  Пульсуюча жилка на шиї в Наташі відлічувала секунди життя, яке поволі спливало. Билася справно, рівномірно.
  
  Брайана вже не буде на світі, але серце цієї російської повії гнатиме до її голови кров, що живитиме судини мозку, капіляри очей, язика, середнього вуха. Вона дивитиметься на небо, питиме біле вино, слухатиме музику, в той час як тіло Брайана, видатного Брайана, який так щедро роздавав геніальні мистецькі ідеї своїм друзям, гнитиме в шикарному гробу десь глибоко під землею.
  
  Художник обережно підвівся з ліжка й рушив до письмового стола, за яким провів наступні кілька хвилин. Фірмовим, добре вигостреним олівцем з логотипом готелю він зосереджено писав щось на бежевому папері, а потім, склавши його вчетверо, залишив на підвіконні.
  
  Повернувшись у ліжко, нахилився над Наташею.
  
  — Я хочу тебе, — зашепотів їй на вухо і, забравшись під ковдру, провів рукою по гарячих стегнах.
  
  — Презерватив вдягни, — не розплющуючи повік, застережливо мовила повія.
  
  — А без нього хіба не можна? Плачу вдвічі.
  
  — Без презерватива не можна... — потягнулася до сумочки, що стояла поруч із ліжком, видобувши звідти темно-синій прямокутничок.
  
  — Утричі, — не вгавав художник, розсуваючи їй ноги. — Півтори тисячі фунтів за один фак...
  
  Він уже був готовий оволодіти нею, але клята дурепа викручувалася, пручалася.
  
  — Дві тисячі! Три...
  
  На цій цифрі вона здалася і він увійшов.
  
  Клята жилка билася прямо перед очима. Брайану здавалося, що чиста гаряча кров в ній перетворюється на щось брудне і потворне. А коли повія розслабилася, ще й вмовив, аби вона дала в дупу.
  
  На прощання він разом із грошима віддав Наташі вже непотрібне запрошення на супергала-вечірку, яка мала відбутися в день відкриття виставки Меплторпа. 23 серпня в інформаційному центрі фестивалю.
  
  Коли вона пішла, художник набрав повну ванну води, спінив у ній шампунь і пролежав там десь з півгодини, підпалюючи цигарку від цигарки. Абсолютно голий повернувся до кімнати, наспівуючи «Ця маленька свинка пішла на ринок. А ця маленька свинка лишилася вдома».
  
  Підійшов до вікна і розчахнув його.
  
  На протилежному боці вулиці, двоє товстеньких хлопців у майках «Eton high school» награвали мелодію з мюзиклу «Ісус Христос — суперзірка».
  
  Грали жахливо. Різкі звуки саксофона прорізали вранішнє повітря, роздмухуючи в ньому жовту тривогу й фіолетовий страх, а фальшиві ноти флейти додавав до того чорної безвиході.
  
  «Ротко скористався б саме такими фарбами», — подумав Брайан про себе.
  
  По тому підійшов до шафи й видобув з модного шкіряного саквояжа маленький хромований револьвер. Повернувшись до вікна, він зробив декілька неприцільних пострілів убік недолугих музикантів. Останню кулю залишив для себе.
  
  Складений учетверо папірець злетів з підвіконня. Падаючи на підлогу, художник зачепив його рукою.
  
  Коли за півгодини самогубцю знайдуть поліцейські, у передсмертній записці, знайденій поруч з тілом, прочитають:
  
  «Я, Брайан Вуд, уродженець містечка Стоксбрідж, що у Південному Йоркширі, заповідаю своє тіло містеру Чарльзу Саатчі з проханням передати його майстрам компанії „Аквасвіт“ у Брайтоні, що володіють технологіями зберігання органічних сполук у формальдегіді, з метою створення мистецької інсталяції „Хворий на СНІД художник-самогубця в пошуках вічного життя“, аби в подальшому експонувати цей об’єкт разом з іншими творами Автора з метою їхньої подальшої капіталізації. Всі права на мої твори, що знаходяться у спільному користуванні Автора та галереї „Саатчі“, заповідаю моїй донці Сарі Вуд, опікуном якої до повноліття призначаю свою матір Емілію Гілберт-Вуд. Ознайомитися з подробицями заповіту можна в мого нотаріуса за адресою... (лондонська адреса). У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати. Це рішення за збігом обставин є цілком зваженим і природним з огляду на ситуацію, в якій я опинився.
  
  Тато, мамо, доню, я вас люблю!
  
  Щиро ваш — Брайан Вуд — художник-концептуаліст».
  Глава восьма
  
  О десятій годині ранку журналісти з Мюнхена Сінді Шульц та Вернер Готліб снідали в ресторані пансіону «Квітка розмарину».
  
  Спостерігаючи за тим, як його колежанка апетитно навертає смажені ковбаски з гірчицею та бобовим пюре, Вернер з відразою уявляв, як вони мандрують її кишківником, поволі отруюючи організм шкідливими барвниками та харчовими добавками. Коли ж Сінді щедро намастила половину булки маслом і джемом, налила в каву вершки і почала все це прицмокуючи жувати, він кинув коротке: «Я в номер по камеру» і пішов геть.
  
  «Підстаркуватий сноб», — подумала Сінді, дивлячись йому вслід.
  
  «Брудна польська курва», — подумав він у відповідь.
  
  Оператор на сто відсотків був певен, що Сінді сьогодні вночі трахалася з лисим художником-шотландцем, який особисто представив її Даміану Хьорсту, а потім упадав цілий вечір, підносячи вино і відпускаючи сальні жарти на адресу присутніх на паті знаменитих гостей.
  
  До першої ночі Вернер чекав її у студії на місцевому телебаченні, щоб перегнати касети й підготувати відзнятий матеріал для монтажу. Але не дочекався. Курва припхалася в номер десь близько четвертої ранку. Він чув, як вона довго приймала душ і хлопала дверцятами шафи. Їхні номери стінка в стінку в не надто фешенебельному пансіоні в районі Мерчістон не були прикладом довершеної звукоізоляції.
  
  Цього ранку Вернер був лихий на цілий світ і вже укладав плани помсти. «Я зроблю так, що цю суку звільнять з посади керівника програми. Я покажу їй, як удавати із себе неперевершену телезірку!»
  
  Піднявшись у номер, він закинув у рота жменю вітамінів, запивши їх водою з пляшки, й заходився роздивлятися у дзеркалі зморшки під очима. У цьому році йому виповнювалося сорок шість. Вернер Готліб був прихильником роздільного харчування та помірних спортивних навантажень, але кляті процеси старіння давалися взнаки. Виною всьому постійні стреси. Але куди ж без них? Телебачення — один суцільний форс-мажор!
  
  Перевіривши заряд акумуляторних батарей, оператор-журналіст закинув на плече вірну бетакамку, спустився униз і усівся в холі, чекаючи, поки польська курва закінчить сніданок. Прикинув, якщо вона не з’явиться через п’ять хвилин, то просто зайде до ресторану й зчинить скандал.
  
  Проте Сінді з’явилася раніше. Вийшла з ресторану, на ходу припудрюючи свій охайний, трохи кирпатий напівслов’янський ніс. Сама була з Франкфурта-на-Одері — невеликого містечка на кордоні з Польщею. Типова східна німкеня зі значною домішкою польської крові, що народилася в НДР. Безвідповідальна, вульгарна дівка двадцяти восьми років.
  
  Вернер відверто недолюблював східняків, які після падіння Берлінської стіни, мов ті мухи на мед, зліталися на високі зарплати до заможніших міст Західної Німеччини. Зрештою, носик у Сінді був нічого, але для Вернера ненависний.
  
  — Ну що, я готова, — наївно кліпнула довгими нафарбованими віями.
  
  Він насилу стримався. Коли б не був такий делікатний, ударив би навідліг словами: «Ах ти, блядюго чортова, гадаєш, переспала з генеральним директором каналу і тепер можеш права качати? Хіба забула, що не маєш спеціальної освіти? От хто ти за фахом? Манекенниця? Хе! Манекенниця на телебаченні — то не професія, затям це!».
  
  Натомість стримано промовив:
  
  — Окей, ходімо...
  
  Журналісти каналу «Мюнхен ТВ» мали на фестивалі VIP-акредитацію.
  
  В їхні професійні обов’язки входило щодня надсилати трихвилинні сюжети для випуску вечірніх новин і один раз на тиждень готувати розлогий сюжет про найцікавіші події Единбурзького фестивалю для недільної програми «Мистецький світ».
  
  Усівшись в орендований темно-синій «BMW», журналісти рушили до центру.
  
  Сінді припаркувала авто неподалік Північного мосту. Довго шукали вільне місце, а коли вийшли з машини, Вернер завбачливо подивився убік перехрестя, чи, бува, не стояв там знак «Зупинку заборонено». Знака не було. Піднявшись довгими сходами, вони вибрались на Роял Майл.
  
  — Диви, які живописні чувачки, — Сінді вказала на дві невисокі постаті, вдягнені у савани мерців, що стояли біля «Відьомського джерела» (є в Единбурзі таке місце, неподалік якого в Середньовіччі палили відьом). В одного на грудях висіла табличка «Black death», а інший тримав на жердині чорного прапора. Дитячими голосами мерці виспівували тужливу пісню:
  
  Хай Магнус святий накаже сховатись,
  Хай Ронан кульгавий поверне назад,
  З веління Мартина, волею Йохима
  Залишить мара округи земні.
  Шукай собі місця в іншому місці.
  Коли злобний орк ти чи лагідний ельф,
  Коли ти ундина, сильфіда, русалка.
  Коли в царстві рабства зросла на землі,
  То зникни — труна вже чекає на тебе,
  Геть, привид, земля хай сховає тебе.
  
  — Це, певне, підлітки переспівують старий шотландський фольклор, — зауважив ерудований Вернер.
  
  — Який ти розумний, — покепкувала з нього Сінді, й оператору нестерпно захотілося зацідити їй кулаком у вухо. — Вмикай камеру, працюватимемо. Хай, хлопці, — звернулася до привидів англійською, — наскільки я зрозуміла, ви співаєте шотландські фольклорні пісні? Розкажіть, коли можете, про їхнє походження?
  
  — Це не фольклор, — тонким голосом озвався з-під каптура один з привидів. — Це пісні з того світу.
  
  — Так уже й з того? — засміялася тележурналістка, демонструючи світу ряд бездоганних білих зубів. — А ви що, діти, ха-ха-ха, були на тому світі?
  
  — Авжеж. Можемо й тобі влаштувати подібну екскурсію. Хочеш?
  
  — Та ні вже, дякую за пропозицію, — журналістка засміялася й стрільнула очима в об’єктив камери, коментуючи ситуацію. — Зрештою, в Единбурзі під час першого дня фестивалю можливо все, адже за легендою нечисть з усього світу отримує право один раз на рік відвідати Землю у денний час і взяти участь у святковій ході, яка розпочнеться рівно о півдні.
  
  — А ти не така вже дурна, як можеш здатися на перший погляд...
  
  — Тільки даремно ти, ги-ги, жерла з ранку ті смажені ковбаски...
  
  «Звідки вони знають про ковбаски», — здивовано подумала про себе журналістка, поцікавившись:
  
  — Це чому?
  
  — Через коров’ячий сказ. Незабаром і в Європі буде пошесть. Першою в Німеччині помре корова на ім’я Сінді, тебе ж теж Сінді звати, чи не так?
  
  Тепер уже прийшов час сміятися Вернеру.
  
  Нарешті хтось влучно і в вголос висловив те, про що він потайки думав увесь ранок.
  
  «Корова Сінді, — іржав оператор, припинивши зйомку і хапаючись вільною рукою за живіт. — Оце так насмішили».
  
  — Ви що дійсно нічого не чули про коров’ячий сказ? — здивовано поцікавились у журналістів підлітки у каптурах.
  
  — Не чули, — холодно відрізала журналістка й, показово повернувшися до привидів спиною, рішуче смикнула оператора за рукав, — припиняй свої сміхуйочки й ходімо далі.
  
  — До зустрічі на тому світі... — недобре якось зареготали малолітні придурки й знову почали співати тужливу сагу, на цей раз про Cu Sith — собаку-привида, зустріч з якою віщує людям недалеку смерть.
  
  Після невдалої прогулянки по Роял Майл журналісти з «Мюнхен ТВ» спустилися на Мідл Лотейн, аби трохи познімати біля собору Святого Андрія. Саме тут Сінді зробилося зле.
  
  — Щось у голові паморочиться і в жар кидає, — важко дихала вона, присівши на кам’яну лаву біля стіни собору.
  
  — Може, «швидку» викликати? — абсолютно щиро поцікавився Вернер, наляканий її спітнілим чолом і вкрай блідим обличчям.
  
  — Не треба, зараз пройде... — потому знепритомніла, завалившися тілом на лаву.
  
  Коли ж за двадцять хвилин, прорвавшись крізь усі затори на місце прибули лікарі, з рота Сінді скапувала на лаву біла піна, а по обличчю раз у раз пробігала зсудомлена гримаса.
  
  «Тиск шістдесят, пульс слабий — сто сорок ударів на хвилину. Ми втрачаємо її, готуйте реанімацію».
  
  Вернер дивився на лікарів здивовано. Це в голові не вкладалося, адже зовсім нещодавно він був готовий порвати курву на шмаття, аж ось цю бліду красиву жінку вже вантажать на ношах до карети «швидкої допомоги».
  
  «Що життя людське — сон», — пригадалося щось із Шекспіра.
  
  Коли ж машина, увімкнувши сирену, покотила геть, він схопився за голову: «Що за чорт? Привиди казали про якісь ковбаски... Звідки знали? Свідоме отруєння німецьких журналістів? Це сенсація!»
  
  З камерою навперейми, спритний оператор чкурнув назад до «Відьомського джерела», сподіваючись застати малих покидьків на місці. Та біля джерела вже стовбичила екзотична парочка: якась синюшна дама та джентльмен, схожий на жабу. Здається, вони удавали жебраків з України, смішно пародіюючи їхню манеру випрошувати у перехожих гроші.
  
  — Контрафактною горілкою не цікавитесь, по п’ять фунтів за пляшку... — утаємничено спитав у Вернера джентльмен-жаба, привабливо дзеленькнувши пляшками в поліетиленовому пакеті.
  
  Подумавши, «щось тут нечисто», Вернер відійшов убік, потайки увімкнувши камеру, яка чітко зафіксувала момент, як жаба передає пляшку контрафактної горілки чоловіку у формі капітана королівських бомбардирів.
  
  І тільки після того він рушив туди, де годину тому вони із Сінді припаркували орендований темно-синій «BMW».
  
  Машини на місці не було.
  
  «Що за чорт?» — брутально вилаявся оператор, роздивляючись під ногами яскраво-жовту смугу «зупинку та стоянку заборонено». Дорожня розмітка в Шотландії має свої особливості.
  
  Увечері на телевізійний канал, з яким співпрацювали журналісти з Мюнхена, зателефонували з лікарні й сповістили про те, що Сінді понад п’ять хвилин знаходилася у стані клінічної смерті, спричиненою невідомою вірусною інфекцією, походження якої наразі з’ясовується.
  
  «Ми буквально витягли її з лап смерті. Стан тяжкий, але стабільний», — дали обережний прогноз лікарі.
  
  «Таки побувала на екскурсії на тому світі», — подумав Вернер.
  Глава дев’ята
  
  — Еге-ге-гей! Швидше сюди! Прямо зараз на ваших очах нечуваний і небачений атракціон здійснення мрій!
  
  Чоловік у білому тюрбані, що пускав ротом вогонь, зібрав довкруж себе цілий натовп біля колонади Національного музею Шотландії.
  
  Спершу він просто жонглював запаленими факелами, а потім удався до складнішого трюку. Розчепіривши ноги у шпагаті, вперся ними в колони, й не покидаючи жонглювання, почав дертися нагору. Публіка шаленіла, збиваючи долоні в оплесках. Коли штукар дістався фриза, то звернувся до натовпу:
  
  — Шановні добродії і добродійки, сподіваюся, для вас не буде одкровенням той факт, що сучасними ЗМІ керують чорні маги, що звуть себе медіамагнатами та продюсерами. Аферисти різних мастей і Гатунків маніпулюють вашою свідомістю, відбираючи право бути собою. Цілі інституції ретельно розробляють фокуси й трюки, аби повернути ваші бажання в потрібному для них напрямку. Телебачення та інститут реклами зовсім втратили повагу до вашої індивідуальності. Настав час покласти цьому край. Годі бути мовчазною гичкою, рабами маніпулянтів. Я закликаю вас позбутися всіх внутрішніх обмежень і забобонів. Учитися чинити так, як ви хочете. Робити лише те, що ви хочете, а не що потрібно. Їсти, спати, відпочивати саме тоді, коли ви хочете. Кохатися, з ким ви хочете і де ви хочете. Вчитися, у кого хочете, і працювати там, де ви хочете. Ви маєте право вбити того, хто стоїть на заваді вашим бажанням. Бо весь світ належить вам — вільним людям! (На цих словах натовп зааплодував.) А я в свою чергу готовий посприяти тому, щоб це бажання втілилося у життя. Ось ти, приміром, юначе, про що мрієш?
  
  Вогняною кулею чоловік у тюрбані спустився на землю і став біля рудого єврейського хлопчини років дванадцяти.
  
  — Я мрію створити комп’ютерну програму, щоб оволодіти всім світом, — відповів той, з явним американським акцентом.
  
  — Як тебе звати?
  
  — Марк Цукерберг.
  
  — Окей, Марку, тримай цей контракт, — пан у тюрбані випорпав з-під розцяцькованого зірками халата купу звичайних білих папірців формату А-4. — Нехай батьки прочитають його уважно і в разі згоди, за певних умов, ми підпишемо його, і твоє бажання неодмінно здійсниться.
  
  — А можна і нам подивитися? — потяглася за контрактом сімейна пара, яка тримала за руки чорнявого хлопчика років семи. — У нас синок мріє стати актором.
  
  — О, супер! Давай швидше знайомитись, — пан протягнув хлопчику руку. — Я звуся Арно Монтеспан. Моя пра-бабця у дванадцятому коліні була дружиною Людовика Чотирнадцятого і знаною у свій час відьмою. (У цьому місці натовп сколихнув сміх.) А тебе як звати, молодий чоловіче?
  
  — Я Деніел Редкліф з Лондона.
  
  — Мрієш зніматися в кіно і все таке, отримувати купу бабла?
  
  — Еге ж, — прудко погодився малюк в окулярах, сміючись разом із батьками.
  
  — Я допоможу тобі обов’язково, тільки нехай тато і мама уважно прочитають цей контракт, — протягнув батькам папірець.
  
  — А можна мені подивитись? — звернулася до пана сумна білявка з дитячим візочком, у якому дрімала дівчинка років трьох.
  
  — Звичайно, тримайте. Але давайте і з вами познайомимось. Як вас звати?
  
  — Джоан.
  
  — Дуже приємно, а мене Арно Монтеспан. Ким ви працюєте, Джоан?
  
  — Ой, — важко зітхнула сумна білявка, — ким я тільки зараз не працюю, аби прогодувати себе і малечу...
  
  — Зрозуміла багатьом історія, — озвався пан у тюрбані, звертаючись до натовпу, — відмова від власних бажань, аби прогодувати родину.
  
  Диявольське гасло «все найкраще дітям», на якому наживаються виробники товарів для дітей, які згодом пошлють вас під три чорти і помандрують своїми дорогами, залишивши батьків сам на сам із сумними думками про смерть. То чи варті діти того, аби занапащувати заради них власне життя? Проте це запитання риторичне, панове. Окей, поїхали далі. Переінакшу запитання: ким ви мрієте працювати, Джоан, хто ви за покликанням?
  
  — Я скоріше за все письменниця...
  
  — О-о-о-о, як цікаво. І про що ж ви пишете?
  
  — Я пишу дитячі казки про маленького хлопчика, який володіє чарівними здібностями.
  
  — Містика і чаклунство це прекрасно! У якому видавництві друкуєтесь?
  
  — У тому то й справа, що ні в якому. Мені відмовили у дванадцяти видавництвах...
  
  — І про що ви мрієте?
  
  — Я хочу, аби ці казки читали в усьому світі.
  
  — Це легко зробити. Прочитайте уважно контракт і, якщо ви погодитесь на його умови, нам варто тільки в нього вписати ваші реквізити, зазначивши термін дії.
  
  — Але, як я бачу, контракт треба підписувати кров’ю... — здивовано спитала у в’юнкого пана білявка, занурившись у текст.
  
  — А як ви хотіли? — пан пильно зазирнув письменниці в обличчя. — Це неодмінна умова подібних контрактів. Кому, як не вам це знати, Джоан?
  
  — Я думала, що подібне існує тільки у казках... — ніяково знизала та плечима.
  
  — Сказка ложь, да в нєй намьок, добрим дєвіцам урок, — голосно процитував штукар парафраз російського поета Пушкіна в оригіналі.
  
  — О, так ви і по-рускі умєєтє? — озвався з натовпу миршавий чоловік років сорока з мутними мокшанськими очима, який представився Володимиром Путіним й теж попросив примірник контракту. — Пушкін — наше всьо! А можно мнє єщьо нєсколько штук для друзєй із коопєратіва «Озеро»?
  
  — Ось, будь ласка...
  
  Після цього натовп кинувся розбирати папірці, як гарячі пиріжки.
  
  — Увага, акція! — вигукнув в’юнкий пан, коли контракти, роздруковані на звичайному принтері, скінчилися. — Той, хто першим наважиться підписати угоду публічно, прямо зараз отримає право на здійснення мрії поза чергою!
  
  — Я готова! — першою вигукнула сумна білявка, відсунувши вбік дитячий візок зі сплячою дитиною. — Що для цього треба?
  
  — Ось я дістаю додаток до контракту, куди треба внести основні дані, вписати своє ім’я, а потім вколоти пальчика чарівною срібною булавочкою, яку можна залишити собі як сувенір на згадку про цю вікопомну мить.
  
  Монтеспан випорпав з-під халата довгу голку в одноразовій упаковці, продемонструвавши її публіці.
  
  — Стерильність і гігієна понад усе!
  
  — Заповнюйте контракт, — білявка рішуче протягнула йому кулькову ручку. — Мене звати Джоан Роулінг, тридцять один рік. Народилася в містечку Єйт у Глостерширі. Розлучена, маю доньку Джесіку трьох років. За фахом лінгвіст. Деякий час працювала в організації «Amnesty International». Рік тому написала дитячий містичний роман. Мрію бути всесвітньовизнаною письменницею і за десять років мати мільярд доларів на рахунках.
  
  «Ого!» — прошелестіло натовпом.
  
  — Так уже й мільярд? — поцікавився Монтеспан, нашвидкуруч заповнюючи контракт прямо в неї на спині.
  
  — Не менше! — категорично заявила білявка. — Я мрію стати найбагатшою письменницею в історії людства!
  
  — Не проблема, — він уписав суму в необхідний рядок. — Які є ще побажання?
  
  — Усе інше за класичним зразком... «Я маю бути шанованою в суспільстві людиною. Ви маєте оберігати мене від наглої смерті й нещасних випадків, від людського осуду. Я маю право ходити до церкви і подавати всім приклад високоморальної поведінки. А ще багато подорожувати й розуміти всі мови світу. Зрештою, я маю померти своєю смертю в оточенні близьких мені людей...»
  
  — Термін дії контракту?
  
  — Максимальний.
  
  — Тобто п’ятдесят років від сьогоднішньої дати? Окей, уписуємо: третє серпня тисяча дев’ятсот дев’яносто шостого року. Термін закінчення контракту та сама дата, тільки у дві тисячі сорок шостому році. Все?
  
  — Наче все.
  
  — Тепер лишилося його підписати.
  
  — Я готова, — білявка розкрила одноразовий пакетик, і, задерши руку вгору, демонстративно вколола себе у великий палець лівої руки, приклавши його до паперів.
  
  Натовп ахнув.
  
  — О, тато, дивись, це ж місс Роулінг!!! — засміялася неподалік білява восьмирічна дівчинка, яка, аби краще побачити, що відбувається в центрі натовпу, видерлася з татком на високу балюстраду музею. — Ти ж надрукуєш її книжку про Гаррі Поттера? Вона мені дуже сподобалась?
  
  Засновник лондонського видавництва «Bloomsbury» Найджел Ньютон допіру був не певен, що він хоче це робити.
  
  Дивакувата книжка молодої письменниці з Единбурга справляла на нього гнітюче враження, бо була повна всілякої містики, аби не сказати, відвертої диявольщини, загорнутої у строкаті фантики карколомних пригод. Проте восьмирічна донька, якій він читав на ніч окремі глави, була в захваті.
  
  Видавець і не думав зустрічатися з Джоан під час цьогорічних відвідин Единбурга, куди вивіз на вікенд усю родину, аби подивитися на святкову карнавальну ходу. І треба ж такому статися, що зранку на майдані перед Національною галереєю вони зустріли саме її.
  
  — Micс Роулінг, місс Роулінг, — замахала рукою з балюстради восьмирічна донька Найджела, — тато читав мені вашу книжку, вона суперова! Він обіцяв її надрукувати...
  
  — Крістін, не кажи дурниць, — спробував видавець поставити маленьку вигадницю на місце, але натовп вибухнув оплесками.
  
  «Ну окей, надрукуємо тисячу примірників і на тому край, — подумав про себе, — невеликі витрати, а дитині буде приємно!»
  
  — Окей, Джоан, я надрукую твою книжку! — гукнув до письменниці.
  
  Оплески натовпу переросли в справжні овації.
  
  — Мрії мають здійснюватися швидко! — вигукнув пан у тюрбані й, перетворившись на шарову блискавку, миттю розчинився в повітрі.
  Глава десята
  
  Сказати, що перед прем’єрою мого перформансу я не хвилювався, означає не сказати нічого.
  
  Серце калатало в грудях, як у сполоханого горобця. Приступ слабкості накрив мене перед самим виходом на Принцес-стрит десь у районі Пікардійської площі. І хоч час невпинно наближався до одинадцятої години ранку, я дозволив собі не декілька хвилин затриматись біля вуличного художника, який просто на асфальті домальовував різнокольоровою крейдою величезний портрет Леонардової Мони Лізи.
  
  Поруч з ним стояла відеокамера, фіксуючи художній процес на плівку. Місце, обране митцем для роботи, було вельми людне. Від краю портрета до бордюру тротуару лишалося метри зо два і вже численні о цій порі перехожі насилу розминалися в тисняві.
  
  Це теж був своєрідний перформанс.
  
  Жоден з перехожих не наважився пройтися по обличчю Мони Лізи, допоки художник повзав на карачках по асфальту, створюючи свій шедевр. Інша річ, коли натовп лишився із шедевром сам на сам. Тепер йому надавалось «право вільного вибору».
  
  Спершу люди не наважувалися ступити ногами на малюнок. Обходили його обережно, чемно намагаючись пропускати одне одного у вузькому місці. Аж ось спустившись збоку Принцес-стрит до малюнка під’їхав гурт тінейджерів на скейт-бордах.
  
  — Нє хіло намальовано, — промовив хтось із підлітків, що зупинили свої дошки прямо на межі малюнка й сірого асфальту.
  
  — Хто ця шмара?
  
  — Схожа на Бйорк.
  
  — Терпіти не можу Бйорк, поїхали далі.
  
  Усі п’ятеро проїхалися роликами по обличчю Мони Лізи.
  
  Я подивився на реакцію художника. Він сяяв від захвату. На піку емоцій, нахилився до полотняної сумки, що лежала біля його ніг і видобув звідти півлітрову пляшку горілки «Столична».
  
  У наступну мить, як художник запив горілку колою, по обличчю створеного ним шедевру пройшовся заклопотаний молодий чоловік у діловому костюмі. У руках він тримав рідкісну на той час птаху — мобільний телефон «Моторола», по якому активно обговорював питання, в яку компанію краще вкладати гроші: «IBN», «Microsoft» чи «Apple»?
  
  Схоже, молодому поколінню, що активно вступало в життя, було глибоко начхати на шедеври світової культури. Ще б пак, за двадцять років кожен фунт, вкладений, приміром, в «Apple» принесе власнику акцій сто двадцять фунтів доходу щорічно.
  
  «Треба ввечері прийти подивитися, що залишиться від цього шедевру», — подумав я і прихильно піднявши вгору великий палець, подав художнику знак, мовляв: «Я зрозумів твій задум, чуваче».
  
  «Дякую», — здійняв він у вітальному жесті пляшечку добре знайомої мені «Столичної».
  
  Ще позавчора, гуляючи з Катериною центром, я мимохіть зауважував місця, найпридатніші для мого виступу. Наразі це були майданчик біля інформаційного центру та площа перед Національною галереєю. Там завжди юрмився люд і було де приткнутися.
  
  Наблизившись до першої точки, я побачив там силу-силенну поліціянтів, що метушилися між людьми або дивилися на фасад готелю «Балморал».
  
  Раз по раз посеред гомону виринало слово «shooting» (стріляли). Хто стріляв, звідки стріляв, не зрозуміло. Єдине, що мене цікавило, — простір для перформансу. Такого тут не означилось, тому рушив до Національної галереї.
  
  Там теж було повно людей у формі, які опитували свідків імовірного ДТП. Величезний червоний «Рейндж Ровер», що перекривав рух Принцес-стрит, як раз вантажили на евакуатор.
  
  Цікавий початок першого фестивального дня... Там стріляли, тут аварія.
  
  «Треба занурюватись у глибину майдану», — рушив я туди, звідки чулися вигуки «Здійснення ваших мрій прямо тут і зараз!»
  
  Біля колонади галереї штукар у тюрбані роздавав якісь прокламації.
  
  — Гей, юначе, тримай, тут важлива інформація, — тицьнув мені в руки білий папірець формату А-4. — Тобі як актору може знадобитися. Це реальний шанс отримати те, про що мрієш.
  
  Я подякував, спантеличений тим, що перший-ліпший клоун упізнав у мені свого брата-артиста.
  
  Адже я ще не перебрався у театральний костюм, схований допіру у величезній чорній торбі «Адідас», яку позичив у Микитича. Не читаючи, запхав папірець у задню кишеню джинсів, де зазвичай доживали віку непотрібні візитівки та рекламні флаєри.
  
  Сховавшись за величезною пересувною будою, з якої продавали наїдки та напої, я перебрався у козацький стрій прямо на газоні Принцес-стрит Гарден. Крутнув для проби декілька разів золотою сокиркою й мовивши «З Богом!», вирушив на майдан, де ошалілий натовп вітав молоду білявку, що виграла якийсь суперприз.
  
  Я бачив, як посеред натовпу спалахнула і зникла в повітрі вогняна куля, на диво, нікого не ушкодивши. Високий клас мали місцеві штукарі.
  
  Здається, друже, настав час і тобі продемонструвати свої вміння.
  
  Зібравшись із духом, я зайняв бойову позицію: ліва рука на талії, права тримає сокирку, що спирається на стегно, голова гордо піднята, очі дивляться вдалину. Біля ніг сумка, накрита для краси оксамитовим жупаном, поруч з нею козацька смушкова шапка для збору грошенят.
  
  Стояв недовго. Вже за лічені секунди закрутились біля мене двійко хлопчиків років десяти. Рудий і білявий. Усі в ластовинні з яйцеподібними головами й ротами, напханими блискучими брекетами.
  
  — Who are you? (Ти хто?) — питалися в мене по черзі.
  
  Я ж мовчав, дивлячись в одну точку перед собою.
  
  — You real? (Ти справжній?)
  
  — Real! Real! — заволав рудий, побачивши, як я злегка кліпнув повіками.
  
  — What are you doing! Hay, military man, what are you doing? (Що ти вмієш робити? Гей, військовий, що ти тут робиш?)
  
  Жодної відповіді. Наразі білявий здогадався, що треба робити. Розвернувся й чкурнув до прилавків, де торгували сувенірами.
  
  — Hey, mum, give me please some money! (Мамо, дай мені монетку.)
  
  Він повернувся, затискаючи між пальців кутастий четвертак, й покрутивши монетою в мене перед носом, кинув її у смушкову шапку.
  
  — Фюїть-фюїть, — засвистів я і, наполохавши малих, заходився крутити сокиркою, демонструючи всій площі прийоми українського бойового гопака.
  
  — Real! Real dancing soldier! (Справжній! Справжній танцюючий вояка!) — заволали хлопці на всю площу, й коли я знову завмер, знову побігли до мами просити ще дрібняків.
  
  Вони мучили мене хвилин десять, набравши повні жмені монеток по одному пенсу. А що ви хочете, панове: за пенс танцюєш, як за фунт, аби той фунт заробити, коли до тебе, приміром, підійдуть пенсіонери з Австралії чи заможні японські туристи.
  
  Справа зрушила з місця.
  
  Почавши працювати десь за чверть до одинадцятої ранку, я вирішив припинити виступ о пів на дванадцяту, коли фестивальний люд повалив з усіх шпарин, займаючи найкращі місця уздовж Принцес-стрит, й махати сокиркою в юрбі ставало дедалі небезпечніше.
  
  Підхопивши лахи й доволі важкеньку смушкову шапку, я рушив на газон, аби трохи перепочити.
  
  Не кваплячись підраховувати зароблені грошики, обтер спітніле обличчя рушником, напився води з великої пластикової пляшки, зняв і розклав на газон просушитися парчову свитку, і тільки потім, усівшись по-турецьки, висипав монети перед собою на пружну, цупку травицю.
  
  Це був шок! Який там на хрін атракціон здійснення мрій?! Жодних атракціонів, ілюзій та маніпулятивних технологій. Тільки важка праця, роки тренувань, кров, піт, сльози — і ось маєш перед собою цілих двадцять три фунти сімдесят вісім пенсів за сорок п’ять хвилин роботи! Це майже моя місячна зарплатня в одному з провідних українських театрів. Офігіти!
  
  Ти зробив це, друже! Ти переміг, ти виграв!
  
  Висипаючи гроші до стильної шкіряної торбинки, я реально плакав від щастя гордий своєю перемогою, усвідомлюючи власну повноцінність й професійну затребуваність.
  
  Аж раптом над головою почулося: «Hello».
  
  Закон збереження енергії працював на відмінно. Так завжди буває: у найпіковіші емоційні стани збоку прилітає якесь гівно.
  
  На цей раз «гівно» матеріалізувалося у вигляді двох поліціянтів. Жирної білої тітки й лілового негра, оспіваного Вертинським у своїх емігрантських шансон-баладах.
  
  «Черговий пиздець», — подумав я, бо був начутий про драконівські міри покарання, до яких удається місцева влада, борючись з нелегальними заробітчанами. У кращому випадку — депортація в двадцять чотири години. А часом, бува, і тюрма.
  
  — Хелоу, — прорік ніяково, затискаючи у жмені чесно зароблені пенси.
  
  — Have good performence, — ласкаво проказала до мене жирна тітка, але я щось не дуже повірив у її щирість. — Where are you from? (Маєш прекрасний перформанс. Ти звідки?)
  
  У повітрі забриніла пауза такої напруги, що легендарний Тесла неодмінно викресав би з нею керовану блискавку.
  
  — А ем свід. (Я — швед), — проказав я і жоден м’яз не тіпнувся в мене на обличчі.
  
  А й справді, друзі мої, не наважився чесно проказати до поліцейських «Ай ем юкрейніен!». Бо за останні дні добре вивчив той кислий вираз, що поставав на мармизах місцевої публіки, коли прорікав подібну фразу.
  
  Асоціативний ряд моєї батьківщини на кшталт: сало-горілка, гопак-шаровари неодмінно впирався в чарівну, майже біблейську назву містечка «Чорнобиль» і всім ставало ясно, що чувак із «землі катастроф».
  
  Токсичні люди з території колишнього СРСР, у яких неодмінно треба перевірити паспорт, чи, бува, не прострочена віза, й поцікавитись, чи мають вони як представники монголо-татарської орди дозвіл на роботу, що неодмінно треба брати в місцевій мерії? Не маєш — то плати штраф у п’ятсот фунтів (саме така сума фігурувала у страшилках про місцеві закони). А спитають паспорт, то скажу, що забув удома. Шведу повірять. Українцю — ніколи.
  
  Либонь, моя відповідь викликала в поліціянтів легку недовіру, бо вони з підозрою поцікавилися моїм дивним нарядом.
  
  — У подібні однострої вбиралися вояки швейцарської гвардії, що перебували на службі в короля Швеції Густава Вази. То є парадний одяг для чатування в королівському палаці, — збрехав украй правдоподібно.
  
  Звісно, що тупі копи, не обізнані на тонкощах історичних костюмів, сприйняли ці теревені за чистісіньку правду.
  
  Далі вони питалися, чи не був я свідком події, що сталася на перехресті неподалік десь півтори години тому, коли червоний «Рейндж Ровер» збив людину. Їх цікавили дві персони в карнавальних костюмах, очевидно, вихідці чи з Румунії, чи з України (тут мене кинуло в жар) — одна схожа на жабу, а інша на відьмоподібну тітку, що зникли з місця події, хоча могли бути цінними свідками.
  
  — Ні, я нічого не бачив, бо це сталася до того, як я почав свою роботу на майдані.
  
  — Тоді окей. Good luck, — побажали поліціянти, забираючись геть.
  
  У цей момент мені аж ніяк не було соромно, що отак просто зрікся свого народу і своєї держави, яка насправді не робить нічого, аби її поважали. Яка охоче аплодує закордонним митцям, мислителям та науковцям, забуваючи або просто не бажаючи робити це на адресу своїх земляків, яких радше втопить у безвісті або лайні чорноротої заздрості. Ну та й чорт з нею з тою пропащою Україною. Що мені до неї?
  
  Коли я заходився вкладати свій туго набитий гаманець знову до сумки, побачив, що складений учетверо білий папірець, випавши із задньої кишені джинсів, лежить згори купи лахів. Ось що прочитав я там, розгорнувши папірець:
  
   РОБОЧА ПРОПОЗИЦІЯ КОНТРАКТУ З НАДАННЯ ПОСЛУГ НА ЗДІЙСНЕННЯ МРІЇ
  
   Наступними діями, які і є метою Договору, сторони, що йменуються Підписантами, вступають в юридично-правові стосунки з метою отримання взаємної вигоди на умовах анонімності всієї інформації, що міститиметься в цьому Договорі.
  
   Підписанти виступають у двох іпостасях, які далі іменуються Прохач і Давач. Прохач (людина, що прагне здійснення своїх мрій) звертається до Давача з проханням утілити цю мрію у життя, зазначивши в контракті всі необхідні форми матеріальних та нематеріальних зисків, які Прохач бажає отримати в певні терміни і на певних умовах, які обговорюються Підписантами під час окремої зустрічі.
  
   В якості компенсації за надання подібних послуг Прохач бере на себе відповідальність після закінчення циклу земного існування надати Давачу в повне необмежене користування на подальшій безоплатній основі всі субстанції нематеріального походження, включаючи (але не обмежуючись): ментальне тіло, ефірне тіло, безсмертну монаду та інші форми нематеріального буття, якими була наділена людина під час проживання на планеті Земля. Всі особисті дані вносяться в Договір за згодою сторін і не підлягають зміні та розголошенню за будь-яких обставин.
  
   Договір набуває чинності з моменту його підписання кров’ю й закінчується відразу після земної смерті Прохача.
  
   З подробицями укладання договорів можна ознайомитись на сайті www.primate.com, отримавши пароль доступу в порядку приватної зустрічі з представниками нашої компанії, з якими можна зв’язатися, заповнивши стандартну форму на сайті, вказаному вище.
  
   З творчим натхненням й щирим побажанням здійснення всіх ваших мрій!
  
   Дружній колектив компанії PRIMATE.
  
  
  «Схоже на договір з дияволом?» — тільки й устиг подумати, як до мене підійшли двоє геїв, у яких я упізнав учорашніх покупців моєї горілки.
  
  — Класний у тебе костюм, чуваче, — загомоніли в два писки. — А що ти тут робиш?
  
  Довелося коротко розповісти їм про суть мого перформансу.
  
  — Ну, ти крутий! Двадцять чотири фунти — то й для нас грубі гроші. Ми теж намагалися трохи заробити, граючи на флейті й саксофоні, але більше ніж п’ять фунтів за годину зібрати не вдалось. Що то в тебе за папірець у руках?
  
  — Та так, хєрня якась, — засміявся я, протягуючи їм аркуш. — Узяв у чувака, що представляв тут вуличне шоу «Здійснення мрій».
  
  — І що, не хочеш скористатися? — здивовано подивились на мене жевжики.
  
  — Та на хєра мені ці сатанинські манси? Продати душу заради матеріальної вигоди — то не для мене...
  
  — Подумав добре?
  
  — Та вже подумав. Хочете, забирайте цю муть собі й самі спробуйте, а мені працювати треба...
  
  Але настрій було зіпсовано.
  
  Замість захвату й радості в душі оселилася якась липка муть. Хоча, скоріше, сірість, яка оповила мене після зустрічі з поліцейськими, а потім з цими підарасами.
  
  Списавши подібні коливання настрою на залишкові синдроми недавнього алкогольного отруєння, я вже за хвилину наближався до свого робочого місця, яке виявилося окупованим черговим клоуном, що удавав із себе Чарлі Чапліна. Промовляючи щось до публіки, він жонглював м’ячиками, капелюхом, крутив на ціпку тарілку.
  
  «Рівень першокурсника коледжу естрадно-циркового мистецтва», — злостиво відмітив про себе посередній рівень мого конкурента.
  
  Кожна хвилина, проведена клоуном на арені, позбавляла мене заробітку.
  
  — Гей, чуваче, це моє місце! — нарешті промовив зухвало.
  
  Публіка повернула голови в мій бік.
  
  — Це моє місце! — міцно стиснув у руках сувенірну сокирку.
  
  Клоун припинив жонглювати тарілкою, скинувши її у руку.
  
  — Друже, — відповів лагідно, — місця довкруж багато, всім вистачить. Відійди трохи вбік і стань там.
  
  — Я тут працював до тебе і працюватиму зараз. А ти, коли хочеш, сам відійди!
  
  — Якого біса, ти що купив це місце? — зухвало сперся він на гнучкий ціпок.
  
  Публіка принишкла, зацікавлено спостерігаючи за тим, як два самці б’ються за місце під сонцем.
  
  Варвару нічого не лишалося, як перейти в наступ. Наблизивши налите кров’ю обличчя до конкурента впритул, я прошипів Чапліну просто в очі:
  
  — Пішов, мать твою, піш-ш-шов звідси, бо зараз, маза фака, зарубаю!
  
  В образі шляхетного волоцюги переді мною стояло все цивілізоване людство. Ціла орда голодних, лютих, необтяжених моральними принципами й повагою до закону людей, готова виплеснутись на ці культурні, облаштовані для комфортного життя землі хижим цунамі, змітаючи на своєму шляху старовинні міста і пам’ятки історії, насаджуючи по всіх усюдах агресію та хамські звички. Руйнувати святині й храми, скидати з постаментів прекрасні статуї і гріти руки над ватрами, складеними зі старовинних книжок.
  
  — Тихо, тихо, ти що крейзанутий? — позадкував Чарлі від мене.
  
  — Може, я й крейзі, але ти зараз підеш під три чорти й чим швидше, тим краще...
  
  Коли ж він пішов, публіка деякий час не розходилася, зацікавлена тим, що ж я робитиму на відвойованому місці. Спокійно й врівноважено поклавши лахи на бруківку, я зайняв бойову позицію.
  
  Зі спокійною зневагою дивився вдалечінь понад натовпом, туди, де кремезними обрисами вимальовувались гострі груди шотландських скель і королівський замок плив у блакитному небі, залитий променями полуденного сонця.
  
  Життєрадісний туристичний натовп після гарних сніданків у дорогих готелях жадав розваг, але мені було байдуже. Настільки байдуже, що коли хтось із публіки підійшов і кинув у смушкову шапку монетку, я не засвистів й не затанцював.
  
  У горлі став ком. Ненависть і войовничий шал кудись поділись. Натомість у серці постав знайомий біль через почуття власної меншовартості, пристосуванства, шахраюватої брехні, притаманним як мені, так і усім моїм землякам. Й радість уже була не в радість і зароблені гроші не радували.
  
  «Та йдіть ви до дідька», — зненацька матюкнувся й підхопивши сумку, посунув крізь натовп.
  
  Хтось наступав мені на ноги, когось штовхав я. Не знав, куди йду і що роблю. Аж поки в мене над головою не гримнув гарматний постріл.
  Глава одинадцята
  
  Капітан полку королівських бомбардирів Вінстон Болтон зупинився, аби перевести дух, спершись рукою на металеве поруччя.
  
  Кам’яні сходи спіраллю забиралися нагору, впираючись у неширокі двері, що виходили на оглядовий майданчик середньовічної вежі, з якої відкривалася велична панорама на місто. Серце в капітана булькало у грудях, а обличчя вкривав рясний піт.
  
  Півгодини тому біля «відьомського джерела» якийсь пан сунув йому до рук як презент пляшку «Столичної» горілки.
  
  Прибувши на роботу, Вінстон не стримався й у вбиральні, потайки від колег, зробив з пляшки декілька великих ковтків, запивши горілку простою водицею з-під крана.
  
  Останні півроку, відколи його дружина закрутила роман с баронетом Лайонелом Монтег’ю, знаним плейбоєм і головою правління корпорації «Бритіш Петроліум», капітан почав пиячити.
  
  Прісцила була молодшою на дванадцять років. У квітні їй виповнилося двадцять вісім. Вони побралися позаминулого літа, а тиждень тому офіційно розлучилися. Він любив її несамовито.
  
  — Твої принципи, Вінстоне, нікому не потрібні, — сказала в той вечір, коли назавжди пішла з їхнього дому. — Життя змінилося. Я хочу жити сьогодні. Бути тут і зараз, отримуючи все, чого я варта. Тому я йду від тебе туди, де вирує справжнє життя.
  
  — Що вона розуміє? — капітан усміхнувся до себе. — Що вона розуміє про справжнє життя? Справжнє життя — це обов’язок. Виконання якого перед ближніми, перед країною, а найперше перед собою і є справжнім життям. Тільки сильні люди здатні осягнути це.
  
  Капітан мав себе за сильну людину. Але чому, чорт забирай, так тяжко? Чому останнім часом його так гнітило це слово «обов’язок»? Чому дивлячись у небо, так хотілося злетіти туди і ніколи не повертатися?
  
  Перевівши дух, Болтон продовжив шлях нагору. Вибравшись на оглядовий майданчик, він з насолодою ковтнув свіжого повітря, але в голові зашуміло і його хитнуло вбік. Зібравшись із силами, капітан віддав честь молодшим офіцерам й прийняв рапорт від лейтенанта Гендріксона. Той звітував про готовність гармати.
  
  Постріл мав пролунати за секунду перед тим, як годинник у дворі замку проб’є дванадцять разів.
  
  Вінстон Болтон подивився на хронометр. Стрілки показували за дві хвилини полудень.
  
  Унизу, залиті людською рікою, чекали сигналу до початку свята сотні тисяч людей. «І жодної близької душі», — подумав капітан, як ніколи гостро відчувши свою самотність.
  
  Нараз йому здалося, ніби срібляста блискавка майнула повз скроню. Він відчув легкий дотик до рукава парадного мундира і побачив, як по дорогій вовняній тканині розпливається гидка срібляста жижа.
  
  — Клята чайка, — капітан подивився в небо, відшукуючи в ньому птаха, який зіпсував вилогу його парадного мундира, але небо було чисте.
  
  Жодна хмара не затуляла блакитної високості. Яскраве сонячне проміння засліпило капітана і в його очах застрибали чорні цятки.
  
  Він дрібно-дрібно закліпав повіками і знову подивився на вилогу.
  
  Жижа розтеклася по мундиру неохайним трикутником. Серед неперетравленої луски, що надавала екскрементам сріблястого кольору, блимало жовтуватим бурштином риб’яче око.
  
  «Фу, яка гидота», — поморщив носа капітан і був поліз у кишеню по хустку, але враз закляк. Око, так йому принаймні здалося, було живе. Зазирнувши в чорну цяточку зіниці, він побачив там спершу себе, а потім якась невидима сила почала затягувати його в ту чорну глибінь, немов у гігантську вирву.
  
  За хвилину до початку сорок дев’ятого Единбурзького фестивалю командира почесної варти королівських бомбардирів Вільяма Болтона, який ось уже сім років поспіль здійснював сигнальний постріл з гармати, закрутило дзиґою і він почав зникати у власному рукаві.
  
  Спершу зникла голова, потім — плечі, потім — тулуб, ноги і навіть начищені армійські черевики. За лічені секунди на тому місці, де тільки-но стояв капітан, лишилася мокра пляма пташиного посліду, поруч з якою сиділа білосніжна морська чайка.
  
  Але стрій королівських бомбардирів не бачив ніякої чайки. Офіцери здивовано й трохи налякано мовчки спостерігали за тим, як їхній командир, закрутившись дзиґою, на місці впав і забився в конвульсіях, вигинаючись тілом на кам’яних плитах, що пам’ятали кроки Марії Стюарт.
  
  — Лікаря, терміново викликайте лікаря, — схопився лейтенант Гендріксон.
  
  Але Вінстон Болтон не був би собою, якби не виконав до кінця покладений на нього Її Величністю та народом Британії обов’язок.
  
  Розриваючи на шмаття густу імлу галюцинацій, з останніх сил капітан звівся на ноги.
  
  Біла чайка, підлетівши до гармати, ухопилася дзьобом за мотузку, щосили смикнувши її до себе. Зачувся гучний постріл і на якусь мить усе затягнув білий дим. Коли він розвіявся, чайка вже ширяла в безхмарному небі, оглядаючи з високості старовинне місто, вулицями якого, зрушивши з місця, потекла строката людська ріка.
  
  Спершу Принцес-стрит була порожньою. Проїжджу частину відгородили від тротуару металевими парканчиками, уздовж яких тулився люд, пильно вглядаючись у той бік, звідки мала з’явитися королівська карета, виїхавши з воріт замку Голіруд.
  
  Її Величність королева Єлизавета разом зі своїм чоловіком Філіпом, герцогом Единбурзьким, не змогли особисто прибути на свято через сімейні негаразди, пов’язані з розлученням принца Чарльза зі своєю ще нинішньою дружиною принцесою Діаною.
  
  Королівську родину на цьому святі представляв лорд-канцлер, охоронець королівської печатки. Саме він сидів у кареті, запряженій двійком білих коней.
  
  Перед каретою, відкриваючи ходу, марширував оркестр королівської гвардії. Оркестранти були вдягнені в чорні кітелі, облямовані червоними торочками з еполетами, штани з білими лампасами, чорні капелюхи з неширокими крисами, на яких сяяли велетенські сріблясті кокарди. У золотих інструментах переливалося серпневе сонце і народ вітав лорда-канцлера радісними вигуками.
  
  Карета сунула в супроводі кортежу гвардійців на велетенських гнідих конях. Відразу за нею виступали нескінченні оркестри шотландських волинщиків та барабанщиків. Кожен оркестр у власному тартані під власну мелодію — видовище вкрай яскраве. Волохаті ноги, гострі колінки, кілти, берети, пілотки, руді бороди, хутряні шапки, картаті стрічки, брелоки, запонки, шпильки для краваток, защепи для спідниць, пряжки, ґудзики, кілограми сяючої біжутерії, а головне — волинки, які просто розривали повітря своїм пронизливим вищанням, вправно покладеним на барабанний бій.
  
  Після оркестрів на Принцес-стрит з’явилася перша карнавальна платформа від району Лотейн, уквітчана живими квітами, що утворювали велетенське серце.
  
  За нею на бутафорському кораблі «Ластівка» рухалися докери Портобело. Перебравшись у піратів, вони цмулили ром з пляшок, матюкалися, лякали натовп холостими пострілами з рушниць та розмахували кривими шаблями.
  
  Міщани зі спального району Корсторфіл влаштували на своїй платформі маленький Геловін. Прикинувшись злобними відьмаками, катували голову місцевої районної управи (самоіронічно, ге?).
  
  А ось дурдом з Геріот-Вотт Юніверсіті — цілих три платформи. Студенти в гамівних сорочках, пускають слину, вдаючи даунів. Друга платформа — замальовки з Діснейових мультфільмів. Платформа для викладачів комфортабельніша. Професорський склад удає із себе стародавніх греків на галерах.
  
  А ось пролетарі з Кірклістона — робітники текстильних та нафтопереробних підприємств у вигляді персонажів казки «Білосніжка та семеро гномів».
  
  Потім булочники з Вест-Енда в костюмах часів Марії Медічі, потім броварі з Ньюгевена у вигляді героїв казки про трьох поросят.
  
  Платформи займають приблизно третину святкової ходи. Пропливають у повітрі якісь бульдоги, вибухають ракети, браві пожежники бризкають у натовп водою, хтось жбурляє листівки та цукерки з наркотою, хтось, не ховаючись, злягається прямо на платформах.
  
  Аж ось, нарешті, відкриваються загати металевих огорож, поліціянти, що допіру охороняли спокій офіційної процесії, розчиняються в натовпі. Люд, вражений офіційною ходою, вивалює на проїжджу частину і починається найцікавіше — фріндж-програма, де можливо все.
  
  Найбільше тут, звісно, усілякої чортівні.
  
  Банківські клерки, працівники супермаркетів, офісний планктон, державні службовці, бухгалтери, мийники автомобілів, пролетарі та інша наволоч, приречена все життя пахати на дядю, вбрана в костюми дрібної погані (дешеві гумові маски, хвости, рукавички з кігтями, чорні накидки тощо).
  
  Щаблем вище йдуть дрібні власники — крамарі, фермери, хазяї готелів, пабів, автомайстерень, недорогих ресторанів, бензозаправок. У їхніх костюмах зустрічаємо середньовічні мотиви: герольди, арбалетники, лучники та легка піхота. Рідше трапляється образ відьми чи чорнокнижника.
  
  Далі йдуть особи класом хай левелу. Власники великих універмагів, фабрик, латифундій, газет, дипломати, чиновники вищих рангів, парламентарі, судді та прокурори. Ці люблять дорогі костюми-доміно або образи рудих чортів у вогнистих перуках. Трапляються серед них римські центуріони та магістри лицарських орденів — розенкрейцери, тамплієри, тевтони, мальтійці. Найартистичніші особи з цього кодла обирають образи героїв комедії дель-арте — П’єро, Коломбіна, Арлекін, Полішинель, Колальто. Їхні статки дозволяють придбати або взяти в оренду оригінальні венеційські костюми вартістю у двісті, а то й триста фунтів на день.
  
  І, нарешті, найвищі істоти в карнавальній ієрархії. Янголи та демони, яким у цей карнавальний день дозволено безпосередньо контактувати з людьми, виключаючи посередників.
  
  — Гей, дива, дива, — вигукує демон, — цей народ вірить тільки в дива, то ми влаштуємо їм диво. Ось дивіться, у мене в руках «Пепсі-кола» та гамбургер. Зараз благословлю їх і дванадцять тисяч людей наситяться...
  
  Помічники демона починають роздавати людям шарову їжу та рекламні флаєри: «Завітайте у „Бургер Кінг“ — велике морозиво „ріжок“ усього за 49 пенсів!». І наситилися дванадцять тисяч людей і тричі по тридцять повних урн закидали папірцями та одноразовими стаканчиками. Ще й на газонах залишили чимало.
  
  — Не смітіть на вулицях. Тримайте вашу душу й оселю в чистоті, — шепоче білий янгол, походжаючи серед натовпу з живою маргариткою у руках. Але його мало хто чує.
  
  — Гей, дива, дива, — гукає інший демон. — Народ цей вірить у дива, то буде йому диво. Ось зараз здіймусь у небо і повернусь на землю. І помацаєте мене руками, аби пересвідчитись у тому, що до моїх крил не прив’язано жодних прозорих мотузочок.
  
  Знявся в небо чорний демон і вже звідти закликає: «Купуйте квитки на унікальне шоу Девіда Копперфілда. Хто купує два квитки і більше, автоматично бере участь у розіграші десяти великих телевізорів від компанії „Соні“, яка є спонсором нашого шоу».
  
  І приземлився другий демон, і мацали його руками і, впевнившись у тому, що не мав він ані прив’язаних до тіла мотузок, ані прозорих ланцюгів, і купували квитки на шоу Девіда Копперфілда, і отримували корінці лотереї.
  
  — Не вірте маніпуляторам-ілюзіоністам, що забирають ваш час, а з часом заберуть і душу. Займіться творчістю, спортом, розвитком власної особистості, приділіть увагу близьким, — шепоче білий янгол, походжаючи між тими, хто вірить у магічні дива, але люди не чують його.
  
  — Гей, дива, — гукає щосили третій демон, — народ цей вірить у дива, то буде йому диво. Сказано бо: «Прилиньте до мене всі жебраки і враз зроблю вас багатими». Бачите, у руках моїх баночки з біодобавками. Це унікальні ліки, які роблять людину безсмертною. Хіба безсмертя не варте тридцяти фунтів? Саме стільки коштує кожна баночка, а в ній — тридцять пігулок. Витрачаючи лише фунт на день, ви житимете вічно. Мережевий маркетинг — ваша перепустка у безсмертя. Будуйте піраміди, залучайте друзів, ставайте багатими та безсмертними. Той, хто придбає одразу чотири баночки, отримає в подарунок значок і почесне звання менеджера з безсмертя. Тож мерщій додому, позичте в сусідів сто двадцять фунтів, прийдіть до мене і придбайте собі життя вічне.
  
  — Не вірте тим, хто обіцяє вам багатство та вічну молодість, вовки бо в овечих шкурах, — шепоче третій янгол, але яскравий фестивальний натовп тягне з кишень останні гроші, аби купити собі побільше баночок з чудодійними пігулками.
  
  Демони кричать, янголи шепочуть, і голоси їхні потопають у строкатому ярмарку людського марнославства.
  Глава дванадцята
  
  Велика чорна горила підібралася до мене нечутно, коли я, стоячи навшпиньках, спостерігав, як чувак, вбравшися у костюм демона, пропонував натовпу «життя вічне».
  
  — Мені дуже сподобався ваш перформанс. То що — бойовий гопак?
  
  Я озирнувся. Два сірих ока прискіпливо дивилися просто на мене.
  
  — Містере Джон!?
  
  Горила залилася глухим сміхом, вхопила себе за підборіддя і смикнула догори. Я не помилився. Під кошлатою машкарою ховався мій добрий знайомий сер Джонатан Мак-Лох.
  
  — Ну, от я вас і знайшов, — промовив він, весело кліпаючи рудими поросячими віями й поправляючи трохи розкуйовджену сиву борідку. — Як вам мій костюм?
  
  — Клас-с-с-с!
  
  — Справжня шкура горили, яку привезли на початку дев’ятнадцятого століття з Африки, аби демонструвати у місцевому зоопарку. Коли мавпа померла, особисто сер Чарльз Дарвін виготовив з неї опудало, прилаштувавши шкіру так, щоб її можна було знімати з манекена для реставрації. До речі, ви могли бачити це опудало під час нашої першої зустрічі в пабі «Чортополох». З часом шкура трохи всохла і тепер ідеально підходить під мій розмір. Може, підемо кудись вип’ємо кави? Знаю, ви ще хочете сьогодні попрацювати, але я вас довго не затримаю.
  
  Ми сидимо у віденській кав’ярні, стіни якої рясніють портретами австрійців, серед яких, окрім Франца-Фердинанда, імператриці Сісі, Моцарта, Зигмунда Фрейда, я зі здивуванням упізнав і маленького Адольфа Шикльгрубера з мамою.
  
  Щойно ми всілися за вільний столик, до нас підбігла метка, симпатична офіціантка в коротенькій спідничці. Я замовив собі суничний чай з вершками та бріош з яблуками, а мавпа з обличчям сера Джона — гаряче молоко та тістечко з вишнями.
  
  — Ви не п’єте кави? — спитав він.
  
  — Коли працюю, намагаюся не пити. Кава сушить.
  
  — Це правильно. Здорове тіло — великий скарб. Проте, користуючись нагодою, я хочу запросити вас до себе в гості на каву і лакричну настоянку. Ви пили колись лакричну настоянку по-единбурзьки?
  
  — Ніколи.
  
  — О, то я вас із задоволенням пригощу. Як вам перші враження від карнавалу?
  
  — Ніколи в житті не опинявся серед подібного некерованого натовпу. Першотравневі демонстрації, на які в глибокому дитинстві водив мене дід, не зараховуються. Тут ти наче перестаєш існувати як особистість, стаєш частиною якоїсь іншої субстанції.
  
  — Натовп — улюблене творіння нечистого!
  
  — Як ви сказали?
  
  — У натовпі всі стають сірими, а сірий — його улюблений колір.
  
  — Щось не побачив я жодної сірості в цій карнавальній ході.
  
  — Не кажу про зовнішній антураж, а маю на увазі його внутрішню суть. Завдяки карнавалу переважна більшість людей мріє втекти від тої сірості, якою сповнені їхні будні. Розваги, алкоголь, наркотики — ланки одного ланцюжка, спроба вирватися з обіймів сірості, яка насправді і є повсякчасною екзистенційною константою. А ще важка праця, біль, зради, спаплюжені мрії...
  
  Мавпа потяглася до моєї золотавої гуцульської сокирки, обережно поцікавившися:
  
  — Справжня?
  
  — Сувенірна. Проте коли її вигострити, може стати небезпечною зброєю у вправних руках.
  
  — А скажіть, чи справді в Україні відроджується мистецтво бойового гопака?
  
  — Щось не бачив загального захоплення. Десь у Львові є гурт ентузіастів, але я сам навчився деяким прийомам.
  
  — А ви... ви коли-небудь вбивали людину? — пильно зазирнув мені в очі Мак-Лох.
  
  — Ні, містере Джон, — усміхнувся я, — ніколи.
  
  — Тоді як ви граєте Раскольнікова?
  
  — Я ж актор.
  
  — Розумію, розумію, — відкинулася мавпа на спинку стільця. — Але ж ви часто проживали момент убивства старої лихварки? Думали про себе: чи зміг би я?
  
  — Так, це було не один раз.
  
  — І що ж ви собі відповіли?
  
  — Я б не зміг убити людину.
  
  — Добре, тоді поставимо запитання інакше, якби, приміром, ви знали, що в певній людській подобі перед вами постав сам Сатана? Змогли б зарубати його сокирою?
  
  — Цікаве запитання. Треба подумати... — я вилив у чай вершки.
  
  — Подумайте, я не наполягаю на негайній відповіді...
  
  Десь біля шинквасу сміялися дівчата. Знадвору долинав спів волинок, там вирувало свято і буяв карнавал. Чоловік за сусіднім столиком читав газету. Декілька молодиків у лицарських обладунках зайшли в кав’ярню і всілися за столиком поруч. На якусь мить мені здалося, що від моєї відповіді залежить, чи взагалі існувати цьому світові чи ні?
  
  Відчуття здалося настільки цікавим, що я, помішуючи в чашці цукор, сам собі усміхнувся: «От зараз скажу так — і весь світ перевернеться, а скажу по-іншому, і все залишиться на своїх місцях». Здається, то був опукло окреслений категоричний імператив Канта.
  
  — Знаєте, я б не вбив... — відкусив я від бріоша великий смачний кусень.
  
  Усе лишилося на своїх місцях. Сміялися дівчата, грали волинщики, офіціант приймав у лицарів замовлення. Зі світом нічого не сталося.
  
  — Навіть коли б то був сам Сатана? — прискіпливо подивився на мене Мак-Лох.
  
  — Так.
  
  — А чому, чому б ви його не вбили? — шрам на його чолі налився кров’ю, ставши багряним. Здається, у старого різко підскочив тиск.
  
  — Розумієте, — повільно протягнув, не припиняючи жувати, — коли Сатана може з’являтися в людській подобі, то де гарантія, що він знаходиться саме в тій людині, яку ти хочеш убити? Може, він сидить саме в тобі, напоумлюючи вбити людину навпроти?
  
  — То краще, щоб Сатана вбив тебе?
  
  — Довколишній світ є віддзеркаленням нашої душі. Отож, коли в нас у душі чорно — то і весь світ навколо здається чорним. Коли ми бачимо ворога роду людського в комусь іншому, то чи не є ми самі тим ворогом?
  
  — Отже, кажете, вбий Сатану в собі? Тобто вбий себе? Цікава постановка запитання... Слухайте, — сплеснув він раптом чорними лапами, — а чи знайшли антитезу моїй гіпотезі щодо гріховних витоків мистецтва, яку ми обговорювали вчора?
  
  — Так, я думав над цим...
  
  — І якого висновку дісталися?
  
  — Протилежного. Мистецтво, таки, має божественну суть!
  
  — Будете ласкаві пояснити ваші припущення?
  
  — Залюбки. Отже, згідно з вашою гіпотезою, виходить, що людство має взагалі зректися мистецтва, бо воно є лише оманою, яка зводить людей з правильного шляху, породжуючи культові явища. Я правильно розумію?
  
  — Деякою мірою, — погодився зі мною сер Джон.
  
  — Але ви говорите про геніїв людства, чиї імена в усіх на слуху. Проте скільки митців лишаються невідомими, ба й не прагнуть слави і визнання, отримуючи насолоду виключно від самого процесу творчості, що споріднює їх з Богом? От вам і відповідь: бажання слави і визнання — від лукавого. Сама ж творчість — має божественну суть!
  
  — Прекрасна відповідь, — зааплодувала мені мавпа. — Саме через це мені з вами цікаво спілкуватися. Рідко тепер у світі знайдеш людину, яка зберегла віру в божественну суть творчості. Зараз у мистецьких колах здебільшого переважає протилежна думка. Проте досить філософствувати, я насправді запросив вас, аби вибачитись. На жаль, не зможу сьогодні побувати на вашій прем’єрній виставі. Мушу терміново виїхати до Лондона. Треба допомогти королівській родині у вирішенні деяких справ, пов’язаних із розлученням спадкоємного принца Чарльза. Вчинімо так: коли повернуся, то запрошу вас до себе в гості на каву з лакричною настоянкою. Домовились?
  
  — Домовились.
  
  — У мене буде до вас одна цікава пропозиція співпраці, яку я допіру не хочу розголошувати.
  
  — Ну от заінтригували і кидаєте на півслові. Так нечесно, — засміявся я.
  
  — Ви й досі хочете лишитися на Заході?
  
  — Гадаю так, але не знаю, як це правильно зробити.
  
  — Це і стане темою нашої наступної зустрічі. Як повернусь, неодмінно дам про себе знати. А тепер маю бігти... Запишіть на мій рахунок! — кинув до офіціантки прощаючись.
  
  Того самого дня, повертаючись ввечері додому, я зайшов подивитися на портрет Мони Лізи, що його зранку на Пікарді-плейс створив невідомий вуличний художник. Ані самого художника, ані портрета я не побачив. Натомість на асфальті лишилася сама брудна пляма. Натовп знищив шедевр.
  
  «Колір диявола — сірий», — сумно усміхнувся я, пригадавши проказану Мак-Лохом фразу.
  Глава тринадцята
  
  І покотилися заробітчанські будні, дійсно схожі одне на одного, як ті сірі гуси в пісні Ігоря Поклада на слова Юрія Рибчинського, яку час від часу виконував на кухні Семен Лажа, готуючи сніданок.
  
  Співати він починав десь близько дев’ятої ранку, коли я ще міцно спав.
  
  З часом репертуар народного артиста набув нових нот, бо Цар-Підлядський позичив у водіїв автобуса декілька касет з піснями Висоцького, і крутив їх вечорами на місцевому магнітофоні.
  
  «Что-то воздуху мнє мало, вєтєр пью, туман глотаю, чую с гібєльним восторгом, пр-р-р-ропадаю, пр-р-р-ропадаю-ю-ю-ю...» — ричав Лажа й дзеленчав каструлями.
  
  Відтак від початку десятої я вже не спав, поринаючи у світ хитких сновидінь, очікуючи на мить, коли народний артист замкнеться в туалетній кімнаті, регулярно після сніданку справляючи велику потребу.
  
  Зазвичай о цій порі інших моїх співмешканців удома вже не було. Цар-Підлядський, злигавшись із Микитичем, з самого ранку відправлялися на прогулянки містом, вишукуючи дешеві сейли.
  
  Випорожнивши кишківник, Лажа зникав у своїй кімнаті, бо любив після сніданку почитати книжки Віктора Суворова про злочини комуністичного режиму. Тоді я повільно піднімався з ліжка і брів на кухню.
  
  Після сніданку взяв за звичку відкривати у своїй кімнаті вікно, всідатися навпроти, поклавши ноги на підвіконня, і викурювати довгу, тонку сигарилу. Одну зранку, другу перед виставою, третю на ніч.
  
  Працювати на площі біля Національної галереї починав не раніше першої-другої дня, коли вулиці вже заповнював фестивальний люд.
  
  Працював сорок п’ять хвилин. Потім чверть години перепочинок на газоні. І так по чотири-п’ять сетів за день. Загалом за десять днів «натанцював» шістсот сімдесят два фунти. Нічого так, ге?
  
  А тринадцятого серпня в нашому творчому колективі сталася надзвичайна подія.
  
  Минулої неділі вся трупа театру «Золоті ворота» в повному складі була запрошена на богослужіння та святковий обід до місцевого храму Св. Андрія та Почаївської Божої Матері, що належав українській греко-католицькій громаді Единбурга.
  
  Конфлікти почались одразу по тому, як до організаторів підійшов старий хрунь (як згодом з’ясувалося, керівник місцевого хору «Барвінок» Степан Довбня, колишній ССівець з дивізії «Галичина») і, вказавши кострубатим пальцем на Микитича, сказав, що або власноруч зарубає цього москаля сокирою, або його цивілізовано виведуть із храму, бо кацапська скотина, тільки переступивши святий поріг, заспівала мовою московитських попів «Богородіце Дєво, радуйся!» аби, бач, перевірити тут акустику.
  
  «Такої наруги я стерпіти не можу! — лютував керівник хору. — Кого ви нам привели? Які то українці? То справжні кацапи. Тільки послухайте, як вони по-москальськи балакають!»
  
  А й дійсно в колективі, окрім мене, Катерини, водіїв з Франика, Степана Лажі та латентно україномовного Царя-Підлядського, уродженця Винниці, державною мовою не спілкувався ніхто.
  
  Трюфель, як істинний єврей, переходив на українську тільки в офіційних випадках, за нагоди отримати якісь матеріальні вигоди чи творчі преференції.
  
  «Переходимо на українську, бо обіду не буде», — утаємничено походжав серед артистів практичний Трюфель, якого спокусили відстояти службу Божу обіцянками справжнього борщу зі сметаною та вареників з картоплею, сиром та вишнями. Аромат страв запливав до храму крізь дубові двері, що вели в напівпідвальне приміщення, де знаходилась кухня, господарчі кімнати, церковна їдальня та невеличка зала недільної школи.
  
  Невість звідки довідавшись про ССівське минуле керівника хору, Микитич, голосно заявивши, що з фашистськими прихвоснями він жодних справ мати не хоче, покинув залу, демонстративно заспівавши наостанок сумнозвісну «Смуглянку».
  
  — Ну і хєр з ним, не звертайте уваги, — заспокоював Семен Лажа вкрай роздратованого Довбню. — Всі нормальні люди розуміють, які тоді часи були. Кожен, як міг, боровся з радянським режимом. Ви ж, як ішли до «Галичини» — не знали про злочини фашизму, еге ж? Це вже після Нюрнбергу стало відомо, що фашисти накоїли, а тоді ж пропаганда про це не розповідала. Билися за своє. За вільну Україну проти двох страшних імперій — Третього Райху та Радянського Союзу...
  
  — Я проти Третього Райху не воював, — суворо заперечив Довбня, бойове псевдо якого було «Дуб», — бо й досі дотримуюсь думки, що кругом правлять американські жиди, які, пропагуючи демократичні цінності, хочуть змішати народи для досягнення світового панування. Ви читали книжки Генрі Форда, де він ще в тридцяті роки описував, куди рухатиметься світ під проводом наднаціонального жидівського уряду?
  
  — Ні, не читав, але цілком з вами згоден, пане Довбня. Жиди кругом. Ви де народилися?
  
  — У Стрию.
  
  — А я у Пирятині — чули про таке містечко? Або, як кажуть у нас на Полтавщині, Перьотин. Давайте потиснемо один одному руки, засвідчивши дружбу західників і наддніпрянців, бо маю до вас одне цікаве практичне питання...
  
  Річ у тім, що замість цілком конвертованої серед місцевої публіки горілки «Столична» цей полтавський телепень привіз із собою на продаж десять літрових ампул невідомої світу горілки «Крємльовская», яка щойно почала з’являтися на полицях українських магазинів. Либонь, усередині був лише розведений водою дешевий спирт «Білий орел», але народ тішився з яскравої етикетки, золотої закрутки та незвичайної у нашому просторі скляної тари в один дециметр квадратний.
  
  Ще дорогою до Единбурга Лажа нагло похвалявся, буцім продасть свої пляшки дорожче за «Столичну», мотивуючи тим, що це «вери кволіті нью сорт водка».
  
  Але сталося не так, як гадалося.
  
  Ментальна різниця між психотипами галичан і наддніпрянців зіграла з народним артистом злий жарт. Наводжу без купюр монолог Семена Лажі, який я почув на нашій кухні зранку 13 серпня 1996 року.
  
  «Ну, коротше, цеє... Я ж думав, що воно нормальна людина і, як усі, не омине можливості заробити якусь копійчину. Словом, під час недільного обіду підійшов до того Довбні, тихенько запитавши: чи не хоче він купити в мене за гарною ціною десять пляшок прекрасної горілки по десять фунтів за пляшку. Або порадити когось, хто міг би-м узяти?»
  
  Узагалі я привіз із собою дванадцять пляшок, але дві вирішив залишити на зворотну дорогу. Чорт з ним, я готовий був віддати ті десять пляшок гуртом за дев’яносто фунтів, аби тільки взяли.
  
  «Принось завтра», — каже мені і призначає зустріч на сьому вечора після репетиції хору.
  
  Я, як ідіот, беру торбу й через усе місто пруся до храму, бо фунт на автобус витрачати шкода. А це ж треба нагору пхатися. Коротше, ухекався вкрай.
  
  Приходжу до церкви, чую — внизу співають. І так гарно, красиво... «До тебе, Господь, підношу душу свою-ю-ю-ю», а потім «Ой у лузі червона калина-а-а-а-а». Я аж розплакався. Стою, сльози ручаями течуть.
  
  Така вона українська душа, що слізьми умивається, як нашу пісню зачує.
  
  Закінчили, значить, вони о сьомій репетицію, підходить до мене той Довбня, відводить убік, мовляв, покажи товар. Я дістаю пляшку, а там на етикетці Кремль намальований! Матінка Божа, як побачив він ті зірки на Спаській вежі, як узрів мавзолей з надписом ЛЄНІН! Як тільки мене не називав: і курвою московською продажною, і тупим малоросом-запроданцем, і хохлом-гречкосієм. Їй-бо, правий був Дмитро Табачник, описуючи у своїх статтях звіриний лик українського печерного націоналізму.
  
  Осьдечки він у всій красі — зветься Степан Довбня, керівник хору «Барвінок»! Що ти мені приніс, каже? Московську отруту? Я йому: «Тихше, папашо, тихше. Яка різниця, що там намальовано? Головне ж усередині. Горілка класна, люксусова, вставляє гарно, що ще треба?»
  
  А він мені як давай про якісь сатанинські символи торочити, про всесвітню змову з метою знищення українців, аби відібрати в нас чорноземи!
  
  Які, на хуй, блядь, чорноземи, старий ти нацистський чорте?! Я тобі про справу, про потенційний дохід, про вигоду, а він мені якісь ідеологічні штампи закидає!
  
  Ну, коротше, не знайшли ми з тим бандерівцем спільної мови.
  
  Закинув я свою горілку на плече, виходжу на вулицю і тут до мене підкатує такий собі молодий ще чолов’яга років сорока. Каже: «Я чув, що ви тут горілкою торгуєте? Так я хочу побачити товар».
  
  Даю йому пляшку. Покрутив у руках, понюхав. Каже: «Марка невідома, звідки я знаю, що вона добра?» Покуштуй, кажу. Відкриваю пляшку й даю йому сьорбнути. «Дійсно, добра, — погоджується. — Але я з собою грошей не маю, то чи не погодилися б ви проїхати зі мною додому? Я б увесь товар узяв оптом за тою ціною, яку пропонуєте.
  
  Опаньки, — думаю про себе, оце так вдача! Звичайно погоджуюсь поїхати з ним додому.
  
  Сідаємо у вишневу „восьмьорку“ з британськими номерами, тут їх, до речі, повно, і ідемо.
  
  „Давайте знайомитись, каже: я правнучатий небіж гетьмана Павла Скоропадського, Артем Скоропадський. Працюю позаштатним кореспондентом на місцевому радіо“.
  
  У мене відразу закралася підозра, бо воно якесь немите, зачухане, беззубе, в розтоптаних сандалях, з рота запах часнику, такий, що навіть мене воротить, а ти ж знаєш, я часник і сам люблю. Але мова гарна, можна сказати рафінована.
  
  Так-от ідемо ми в машині, де гівном воняє, і той Скоропадський, починає задвигати про Божественну Україну, яка десь там існує на небі, як-от індійська Шамбала.
  
  „Треба, каже, створювати всесвітній конгрес Небесної України, куди входитимуть нащадки всіх аристократичних родин і провідні українські митці та гуманітарії. Мета конгресу — відродження української шляхетності та опрацювання концептів модерної національної ідеї, яка має намітити шлях сучасної України“.
  
  Машин у місті повно. Година пік... І раптом... що за хрінь. Стара радянська „восьмьорка“ зупиняється посеред дороги і капець.
  
  Наш аристократ духу, наче нічого не трапилось, вибирається з машини й намагається її самотужки відкотити до узбіччя. „Не хвилюйтеся, каже, таке буває“.
  
  Автомобілі сигналять, водії нервують, матюкаються. А чувак тим часом пре авто, не припиняючи гнути свою тему: „Українці на своїй богом даній землі мають бути господарями, бо тільки тоді є можливість створити власну високорозвинену проукраїнську цивілізацію“.
  
  Дивлюсь я на його опухлу харю з відстовбурченими вухами, й думку гадаю; що оце — і є наочний приклад сучасного українського інтелігента, в якого і зубів нема, і запах часнику з рота, і машина не ще, якого всі матюкають, а воно, знай, торочить про якусь там Небесну Україну!
  
  Допхалися ми з гріхом пополам до узбіччя. Щось він там порився під капотом, а потім і каже: „Стартер здох, то допоможіть, дядьку, машину трохи штовхнути, аби вона завелася“. Робити нема чого. Взялися разом.
  
  Раз штовхнули... не завелась. Два штовхнули, те саме. На третій уперся я руками в багажник і розігналися так, що я ледь мордою по асфальту не проїхався, коли вона завелась і вперед чкурнула. Та, слава богу, втримався на ногах.
  
  Але те падло, застрибнувши до салону, й не подумало зупинятися! Газануло так, що в мене дух забило від бензину, й давай тікати з моєю горілкою.
  
  „Стой, — кричу, — стой, падонак!“
  
  А він тільки за ріг, фьють — і поминай як звали.
  
  Я сьогодні зранку до церкви ходив, питав у панотця, чи не знає він того жевжика на вишневій „восьмьоркє“. Каже, що вперше про такого чує... Певне, якийсь приблуда-аферист, яких нині з України в Європу тікає повно.
  
  Словом, Оресте, під казки про Небесну Україну, спиздили в мене з-під носа десять пляшок „Кремлівської“ — отака хуйня, блядь, отака національна ідея модерної України!»
  
  Лажа сидить на кухні за столом, укритим шкоринками від сала й варених яєць. Перед ним нарізаний хліб, тареля з гречкою та наполовину спорожніла пляшка «Кремлівської», яку він розпиває самотужки о десятій ранку.
  
  — Будеш? — питає абсолютно щиро, киваючи на пляшку.
  
  — Ви що, Семене Леонідовичу, горілку зранку не потягну. Якби з похмілля, то, може, б і пішла. Але на чистий організм не ляже...
  
  — Ну, як знаєш, а я ще вмажу!
  
  — Вистава ж увечері.
  
  — Нічо, до того часу просплюся, протверезію...
  
  Того серпневого вівторка, як зазвичай, я прийшов до театру о дев’ятій годині вечора.
  
  — Лажу не бачив? — мимохіть запитав у мене Трюфель, зазирнувши до гримерки.
  
  — Нє, — збрехав я, бо того ж дня, повернувшися додому о пів на сьому, застав Семена Леонідовича на тому самому місці на кухні.
  
  Спорожніла пляшка «Кремлівської» валялася під столом. Друга літрова ампула, на чверть порожня, стояла перед ним, уся у шкоринках від огірків, сала та часнику.
  
  — Ти знаєш, Орест, — звернувся він до мене чомусь російською мовою, — сєгодня я прінял очєнь важноє для сєбя рєшеніє. Я отрєкаюсь от Украіни! Нє хочу імєть с нєй нічєго общєго. Єслі простого чєловєка в грєко-католічєском храме так наєбать могут! Украінци — нє народ, а нація ублюдков. Прав бил Сталін, что моріл їх голодом. Хітриє, коварниє, брєхлівиє тварі. А я дурак всьо кніжкі чітал, сочуствовал етім бандеровцам. А оні вон как со мной поступілі? Нє било, нєту і нє будєт нікогда нєзавісімой Украіни. Вот, єй-богу, вернусь домой і снова в комуністічєскую партію вступлю. «Сою-ю-юз нерушимий республік свободни-и-и-их сплотіла на вєкі вєлікая Ру-у-у-у-сь», — спробував піднятися з-за стола, але не втримавшись на ногах, м’яко і повільно завалився на підлогу, вигукуючи: — Я в порядкє, я в порядкє.
  
  — Та де там у порядку, Семене Леонідовичу,— кинувся я його піднімати. — Вистава за три години, а ви тут бухаєте на самоті!
  
  — А я сєйчас пойду прогуляюсь і всьо вивєтрітся. У мєня так організм устроєн: могу бухать до усрачкі, а потом раз — і как стекло!
  
  Коли я за дві години виходив з дому, на кухні дійсно було порожньо. Навіть на столі прибрано. Наполовину недопита пляшка горілки «Кремлівська» охайно стояла поруч з помитим посудом.
  
  Головний режисер почав конкретно нервувати за десять хвилин до початку вистави. Це був критичний час, аби артист, навіть спізнившись, устиг перебратися в костюм і накласти грим.
  
  Спочатку він у загальних рисах лаявся на тупих лицедіїв, що й гадки не мають, як складно організувати і вивезти за кордон театральну трупу. Апріорі називав нас усіх тупаками. Потім удався до тендерної сегрегації, обзиваючи конкретно чоловіків безвідповідальними слимаками, а жінок самозакоханими устрицями, в яких одна звивина, й та проміж ніг.
  
  За п’ять хвилин до початку вистави до гримерної зайшов місцевий адміністратор, поцікавившися:
  
  — Починаємо вчасно?
  
  — Файв хвилин екстра, — награно усміхнувся Трюфель, який прекрасно знав про місцеву систему штрафів. — Серьога, йди сюди! — покликав до себе Царя-Підлядського. — Роль Лажі зіграєш?
  
  — Альфреде Петровичу, ви що, я ж зі своїми текстами ледь впорався... — жахнувся той.
  
  — Я не прошу тебе грати англійською, — інструктував артиста режисер. — Кажи російською близько до тексту, вони все одно нічого не розуміють. Головне — роби це впевнено, емоційно, зі сльозою. Піддавай пердячого пару, як ти вмієш.
  
  — Я не зможу, Альфреде Петровичу, їй-бо. У чьорних камнєй нікогда нєт кльова!
  
  — Кльов будєт такой, шо клієнт забудєт обо всьом на свєте! Сєргійчику, виручай, друже, без тебе ніяк... Увага, артисти! — звернувся до спантеличеної трупи. — Цар-Підлядський сьогодні гратиме роль Мармеладова, подаючи репліки, які згадає і як згадає. Тому прошу бути всіх максимально уважними і зібраними. У нас форс-мажор. Лажа не з’явився на виставу!
  
  — От, Лажа, — пожартував хтось із дівчат, але трупі було не до сміху.
  
  — То можемо починати? — знову зазирнув до гримерки адміністратор.
  
  — Так, — суворо підібгавши вуста, відповів Трюфель й рушив до зали керувати світловою та звуковою апаратурою.
  
  Ми грали виставу двома мовами. Найбільш драматичні моменти звучали англійською. Більш побутові — російською для створення атмосфери похмурого Петербурга.
  
  Спершу все було нічого.
  
  Наляканий Цар-Підлядський більш-менш вдало справлявся із короткими репліками й мізансценами, граючи роль і за себе, й за «того парня».
  
  Страшне почалося тоді, коли ми впритул наблизилися до розлогого монологу Мармеладова, який він почав досить впевнено (наводжу мовою оригіналу): «Молодой чєловек, в ліце вашем я чітаю как би нєкую скорбь. Ібо, сообщая вам історію жізні моєй, нє на позоріщє сєбя виставлять хочу перед сімі празднолюбцамі, а чувствітєльного і образованного чєловєка іщу...».
  
  — Далі, що там далі? — присунувши до мене обличчя, зашипів страшно.
  
  — Супруга моя в благородном собранії воспітивалась. Медаль і похвальний ліст получіла... — майже не розтуляючи рота, спробував підказати я текст.
  
  — Супруга моя, о-о-о-о-о, — щосили заволав Цар-Підлядський, звертаючись до публіки, — медаль за отвагу получіла!
  
  Боковим зором я побачив, як артисти, аби приховати сміх, ховаються за труну з Альоною Іванівною, що стояла в центрі сцени, або розповзаються за лаштунки, лишаючи нас з Мармеладовим сам на сам.
  
  — Далі, далі шо? — опустивши голову, він знову чекав від мене підтримки.
  
  — Медаль пропілі... — прошепотів я.
  
  — Медаль пропілі? — здивувався він. — Ви представляєте, пропілі медаль! — цілком щиро звернувся до публіки.
  
  І тут уже не втримався я. Схопився рукою за обличчя й удаючи розпач, уткнувся в лаштунки, аби не бачити лупатого Царя, який, здається, потроху входив у раж.
  
  — Так вот я і говорю, хуйня всьо ето, рєбята, — лишившися останньої підтримки, вдарив він себе кулаками у груди. — Жизнь в Пєтєрбургє ні хуя не сахар! Дочка у мєня єсть от первого брака Сонечка. Так жена єйо простітуткой сдєлала. Сама на панель вигнала, за тридцать рублєй, бо дєтям нема за шо жить било! Я как узнал, забухал, карочє, по чьорному. Так до сих пор і бухаю. Жалко вам мєня должно бить? Да ніхуя мєня не жалєйтє. Потому шо придьот бог православний і всєх нас на хуй пожалєєт, — випростав руки хрестом. — Свиньї, скажет, ви бухіє, но я і вас прощаю, потому шо я бог і всьо такоє... Вот такой мой вам будєт отвєт!
  
  Під час монологу в артиста з очей лилися справжні сльози, в той час як рештки трупи хрюкали від сміху, ховаючись за труною та лаштунками.
  
  Гадаю, переважна частина глядачів так і не зрозуміла, що у виставі трапився якийсь збій.
  
  Гра Підлядського була настільки органічною, що в кінці монологу зал вибухнув оплесками, які лунали, щонайменше, хвилину. Щасливий артист кланявся, мов той Амвросій Бучма, прикладаючи руку до серця, в той час інші члени трупи сповзалися на сцену для продовження вистави.
  
  — Ну, Цар, ти дав: «Жизнь в Пєтєрбургє ні хуя не сахар», — реготали дорогою в автобусі.
  
  — А що я міг зробити, — виправдовувався гордий Підлядський. — Альфред Петрович казав близько до тексту, от мене і перемкнуло. Внєдряйтє культурку! Вєшайтє коврікі на сухую штукатурку! Нікакого модернізма! Никакого абстракціонізма! Сохраняєт стени от сирості, вас от рєвматізма!
  
  Та поки легковажні артисти куражилися та зубоскалили, головного режисера турбувала доля Семена Лажі.
  
  «Може, у нього трапився серцевий напад? Може, якась інша хвороба? Може, він заблукав у місті чи потрапив під авто?» — видавав він одну версію за іншою.
  
  Зазвичай після вистави додому нас розвозив автобус, на якому ми дісталися до Единбурга. Прибувши за адресою Екедемі-стрит, 3, всі побачили сумну постать Лажі, що винуватою спиною тулився до металевого парканчика. Виходячи з дому, він забув ключ від вхідних дверей, і ось уже як годину не міг потрапити до хати.
  
  — Сьома, ти в порядкє? — радісно вискочив йому назустріч Трюфель, але вже за хвилину повернувся до салону. — Та він, скотиняка, п’яний, як чіп!
  
  — Я только на мінуточку рєшіл прілєчь на газон, — виправдовувався перед нами Семен Леонідович за вечірнім чаєм. — Проснулся, а на дворе уже ночь!
  
  — Трюфель погрожував накласти на вас штраф, — кивали ми співчутливо головами.
  
  — Я ему наложу, етому жидярє, я ему наложу! — грізно трусив він рукою в повітрі, але очі мав сумні. — Ну ошибся чєловєк, с кєм нє биваєт? Я же нє со зла. Я же прізнал свою ошибку!
  
  — Ошибкі надо нє прізнавать. Їх надо смивать. Кровью... — злостиво прошипів Цар-Підлядський, отримавши за це від Микитича легкого потиличника.
  
  Лажу дійсно було шкода.
  Глава чотирнадцята
  
  Своїм колегам про те, що працюю на майдані, я нічого не казав.
  
  Але Единбург не таке вже велике місто, що в ньому можна так легко загубитись. Лажа, Цар і Микитич, прогулюючись якось центром, надибали мій перформанс.
  
  Вони, звичайно, прості добрі люди, проте за одвічною радянською звичкою дуже люблять рахувати чужі статки. Три дні не давали мені спокою, випитуючи, скільки заробляю за день.
  
  Тільки Катерина, здається, трохи образилася, дізнавшись про мої виступи з вуст балакучого Лажі. Проте швидко вибачила, а потім ледь не щодня носила на площу воду та горішки, коли я перепочивав між заходами на герць.
  
  Наші стосунки з нею у цей період знову набули виключно дружнього характеру.
  
  З її боку я відчував прагнення зробити їх відвертішими, але цілком свідомо відсікав логічне продовження того, що сталося на поромі. Дружба між чоловіком і жінкою — птаха набагато рідкісніша за банальний секс.
  
  Минулого понеділка, коли в нас увечері не було вистави, вона прийшла на майдан годині о четвертій дня. Я якраз відпочивав на газоні, підставивши обличчя сонцю, посмоктуючи з пакетика через трубочку манговий нектар.
  
  — Хелоу. Хау ду ю ду? — присіла поруч, чмокнувши мене в щоку.
  * * *
  
  Як уже казав, що вона була напівукраїнкою, напівіспанкою. Її батько Рауль-Паоло Мендес ще п’ятирічною дитиною разом з мамою був евакуйований до СРСР навесні 1939-го.
  
  Дід, що брав участь в боях під Гвадалахарою та захоплював Теруель у 1937-му, був знаним військовим командиром часів громадянської війни в Іспанії, одним з героїв документального фільму «Іспанська земля», що знімався за сценарієм Гемінґвея.
  
  — Та в тебе питомо лівацька родина... — жартував я з пращурів Катерини.
  
  Її батько (випускник юридичного факультету Московського університету), познайомившись там з молодим ще Левком Лук’яненком, згодом став відомим радянським дисидентом.
  
  Зазнавши першого арешту в 1961-му в справі УРСС (Українська робітничо-селянська спілка), він десять років відбув у таборах. А в квітні 1972-го у нього народилася донька, яку назвали Катериною.
  
  З її матір’ю вони офіційно так і не побралися, бо Рауль-Паоло добре розумів, що наступний арешт лише справа часу.
  
  У 1976-му він знову був заарештований у справі Гельсинської спілки й, діставши десять років, загинув в одному з мордовських таборів. Як свідчили документи, «від внутрішнього крововиливу через виразку шлунку».
  
  Але Катерина та її мати не мали сумніву, що батька вбили.
  
  — Я пам’ятаю тільки його усмішку, а ще як він мене крутив на табуреті біля рояля, — згадувала Катерина, оповідаючи історію своєї родини.
  
  — А що мама?
  
  — Мама померла рік тому. Була викладачкою консерваторії. Теж виховувалася в дитбудинку. Її батьки загинули під час війни. Так що з рідних у мене — тільки ти, — наче жартувала, але я сприймав її жарти абсолютно серйозно, бо направду боявся нових стосунків, які так боляче, так криваво видирають з твоєї душі цілі шматки м’яса.
  
  А ще на мене реально вплинули Забужкині «Польові дослідження», які я зрідка читав перед сном.
  
  Авторка вибивала в мене ґрунт під ногами, змінюючи оптику чоловічого погляду на сучасних жінок, які робили протилежну стать об’єктами своїх експериментів. Читання феміністичної літератури вбивало довіру між нами.
  
  І от сиджу я увесь такий маскулінно-брутальний з купою грошей у кишені, ціджу через соломинку манговий нектар з пакетика, дивлюся на Катерину, а під серцем непевний холодок.
  
  Зізнаюся, я люблю жінок. Я люблю в жінках усе — їхні сумочки, брязкальця, зжужмані панчохи біля ліжка, їхні кривляння, гримаси, нещасні обличчя під час місячних, їхні баночки з кремами, примочки під очі, ліфчики, випрані трусики-нєдєлькі, що сушаться на змійовику у ванній, люблю їхній запах за вушком, слухати, як вони хрумають салати, як теревенять годинами по телефону, дивляться на конкуренток, страждають від зіпсованого манікюру, бавляться з дітьми.
  
  Я навіть примусив себе полюбити залишки губної помади, яку вони залишають після себе на чисто-білих фаянсових чашках з-під кави, хоч це було і нелегко.
  
  Але виявилося, що в світі існує ціле плем’я жінок, яке ненавидить чоловіків лише за те, що вони якось не так підкурюють, палять, п’ють пиво, якось не так лишають мило у ванній кімнаті, лаються, носять краватки, вправно вивуджують ляща з річкової глибини, насаджують на гак мастирку, гребуть на човні, заправляють автомобілі, підкидають до небес дітей, розводять вогнища, рубають дрова, смажать шашлики, дивляться футбол, зосереджено сьорбають борщ, зневажливо кидають на прилавок гроші, голять щоки електробритвою «Нева», забивають цвяхи у стіни і тримають кермо автомобіля.
  
  Ба більше! З часом я побачив, що на підтримку цього чоловіконенависництва працює ціла індустрія, що виробляє мегатонни журналів, газет, телепрограм, присвячених «святим жінкам» і «недолугим чоловікам».
  
  Вони розбирають нас по кісточках, по гранулах, по молекулах. У курилках, кав’ярнях, кухнях, у приватних бесідах з психоаналітиками, у розмовах з доньками, сестрами, свахами. Щодня, щогодини.
  
  Вони нас досліджують, класифікують, маніпулюють нами, складають у коробочки особливо цікаві екземпляри. Вони працюють з нами, аби поволі, виважено і системно з іронією, сарказмом, глумом, знущаннями нищити нашу самооцінку.
  
  Хоча зрідка ще трапляються такі, що люблять нас такими, якими ми є. За те, що ми підкурюємо, палимо, п’ємо пиво, носимо краватки і далі за списком. Зустріти таку жінку для чоловіка — це велике щастя. Але як зрозуміти, що це саме твоя жінка? Тільки практичним шляхом, друже! Тільки практичним.
  
  — Чия можу запросити тебе сьогодні до ресторану? — нарешті наважуюсь запитатися у Катерини, яка так само сидить поруч, підставивши обличчя сонцю.
  
  — А як робота? Ти ж хотів попрацювати до шостої?
  
  — Усіх грошей усе одно не заробиш. То як?
  
  — Я згодна.
  
  За дві години всі в білому, молоді, натхненні, ми сидимо в рибному ресторані «Fishers in Leith», з тераси якого відкривається найкращий в усьому Единбурзі вид на гавань.
  
  — Бажаєте щось з напоїв? — питається стрункий блідий офіціант у бездоганно білому фартуху.
  
  — Так, пляшку білого вина на ваш вибір, дюжину устриць на аперитив, а поки ми подивимось меню...
  
  Цей ресторан нам порадили організатори ще на початку гастролей. По понеділках тут устричні дні. Дюжина устриць та пляшка білого вина лише двадцять п’ять фунтів. Можемо собі дозволити, бляха муха...
  
  У моїй кишені лежить цілих сто фунтів, які я виручив за горілку. Два пакети із заробленим дріб’язком (десь кіл по шість кожний) лишилися в кімнаті, сховані у шафі. Я ще не встиг обміняти мідяки та нікель на кольорові папірці.
  
  — Ніколи в житті не їла устриць... — пошепки каже Катерина, коли офіціант іде геть.
  
  — Я теж... — відповідаю по-змовницьки, і ми тихенько сміємось, потискаючи одне одному руки. При тому я затримую її руку в своїй руці трохи довше, ніж зазвичай.
  
  Вона пильно вивчає меню, в той час як я пильно вивчаю її.
  
  «Може, то навпроти сидить моя доля?» — роздивляюся легкий пушок за її вушком.
  
  — А давай спробуємо місцевий шеф-салат від кухаря з тигровими креветками чи палтуса з картопляними крокетами та тушкованим шпинатом у вершковому соусі? — пропонує вона.
  
  — Я не дуже голодний... Хіба салат скуштую.
  
  Навіть із сотнею фунтів у кишені можна отримати легкий шок від цін у місцевих рибних ресторанах. Салат — дванадцять фунтів, палтус — двадцять чотири.
  
  — Ти не проти, якщо я закурю? — дістаю жирненьку, коротку сигару «Маканудо Мадуро», десяток яких спеціально прикупив для урочистих подій у місцевому тютюновому магазині.
  
  — Звичайно, ні. До речі, ти обіцяв мені розповісти про твого улюбленого італійського автора, нагадай, як його звали...
  
  — Марінетті?
  
  — Ні, той, що ейя-ейя-алала...
  
  — А-а-а-а, д’Аннунціо, — усміхаюся я, по-ковбойськи ловко відкусюючи зубами кінчик сигари, — так, шикарний чувак. Поет, письменник, драматург, а до того ж один з піонерів авіації та кінематографа. Є засновником так званої течії аристократів-анархістів, для яких ідеалом соціального й творчого світоустрою був давньогрецький поліс з його добровільним об’єднанням вільних громадян, кожен з яких був воїном. І уяви, йому вдалося втілити свою мрію у життя. Майже півтора роки в Далмації він очолював найдивніше в сучасній історії державне утворення Регентство Фуїме, яке утримувало армію озброєних митців. Вільне мистецтво, творчість у сполученні з войовничістю вважалися найвищими державними чеснотами. У нас щось подібне в ті самі часи творив Махно. Але це була питомо селянська революція. Інша справа — д’Аннунціо, урбаніст-аристократ — мій кумир.
  
  До нас повертається офіціант. Ставить на стіл срібну тацю з дюжиною розкладених на льодяній подушці устриць, викладених віялом у перемішку зі скибками лимона, дрібно різаною цибулею та виноградним оцтом у невеличких піалах. Демонструє пляшку з вином.
  
  — Ігристе «Франчакорта» дев’яносто першого року. Ідеально підходить до устриць.
  
  — Прекрасно, — погоджуюсь я, киваючи головою, як це зазвичай роблять багаті джентльмени в кіно.
  
  Офіціант подає високі, стрункі келихи, відкорковує пляшку й підносить мені корок на окремому срібному тарелі. Наливає трохи в бокал. Завмирає, пильно стежачи за моїми діями.
  
  — Наливайте, наливайте, — киваю я, видихаючи сигарний дим і відсуваючи від себе корок, дивуючись: «навіщо він мені його підсовує?».
  
  Офіціант із розумінням киває головою.
  
  Прозоре, з легким смарагдовим відливом вино злегка піниться в наших келихах. Ми з Катериною дивимось одне одному в очі. Офіціант делікатно відступає. Я подаю йому невидимий знак, що ми хочемо лишитися на самоті. Поставивши пляшку в цеберко з льодом, він тихо зникає у глиби ні ресторану.
  
  — За вільних, щасливих людей, що розмовляють українською мовою. За нас із тобою, — усміхаючись, піднімаю келих.
  
  — Гадаю, таких у світі небагато, — сміється вона у відповідь.
  
  — Так, ми — обрані!
  
  Далі ми з Катериною вперше в житті куштуємо устриць. Поливаємо їх лимоном, заправляємо дрібно різаною цибулею та оцтом, усотуємо з мушель, підрізаючи драглисту білкову масу тонко вигостреними виделками.
  
  За тим нам приносять салати, і я замовляю ще одну пляшку ігристого «Франчакорта». Далі Катерині подають палтуса на величезній тарелі.
  
  Усе, як у кіно.
  
  А й дійсно, скажіть мені, друзі, чи багато на той момент існувало в світі українців, що отак вільно могли в Единбурзі ласувати устрицями, насолоджуючись золотистими брижами на воді, якими гралося сонце, що повсякчас утікало за шотландські гори?
  
  Чи багато моїх земляків чули про д’Аннунціо чи діда Катерини — героя громадянської війни в Іспанії генерала П’єдро Мендеса, теж, до речі, поета і художника?
  
  Я ж і кажу — ми обрані. Еліта! Саме ми, а не ті жлоби, що, натиривши грошей з бюджету, хизуються діамантами та дутим золотом на вульгарних прийомах у Марийському палаці чи віденських балах у Київській міській мерії.
  
  Після заходу сонця, закутавшись у пледи, ми сидимо на терасі, п’ємо каву й, милуючись далекими пароплавами, що сяють вогнями на единбурзькому рейді, обмиваємо кісточки своїм недолугим колегам:
  
  — Пензлює Галя Тиркало до автомата з «Кока-колою» й починає натискати на всі кнопки. В отвір нічого не випадає. Тоді починає щосили гамселити по тому автомату ногою, промовляючи: «Дай колу». Це Цар-Підлядський над нею пожартував, буцім автомат видає напій безкоштовно, варто його тіки буцнути ногою. Підходить місцевий робітник, питаючись: які претензії вона має до автомата? А вона ж англійською ні бум-бум. То й далі штурхає «дай колу, дай колу». Довелося викликати охорону. То відтепер баби її так і називають «Галя дай колу».
  
  Я обтираю сльози сміху з обличчя й розповідаю свою історію:
  
  — Завалюється, значить, Семен Леонідович Лажа з чорнобильським посвідченням до королівського замку, тикає ту ксиву під носа контролерам й починає вимагати, щоб його пустили на екскурсію безкоштовно. І що ти думаєш, таки домігся свого. Каже, що увесь день провів у замку, похваляючись тим, що встиг побувати в ліжку самої Марії Стюарт. Улігся туди, коли чергова екскурсія вийшла із зали, а наступна ще не прийшла. «Я ощутіл трепет єйо тєла», — каже. Старий збоченець.
  
  — Ха-ха-ха, — умліває Катерина від сміху.
  
  — Можна рахунок, будь ласка, — звертаюся до офіціанта, що проходить повз, попереджаючи, що о двадцять другій ресторан зачиняється. — «Радянські люди за кордоном — то унікальне явище, — розвиваю сатиричну ініціативу. — Якось батько розповідав, що коли служив у військовому ансамблі в Німеччині, то його разом із солістами запросили в Берліні до басейну. Череваті дядьки в сімейних трусах полізли купатися. Але щойно пострибали у воду, за ними відразу потяглися червоні пасма. Виявляється, у воді було розчинено лакмус, який реагував на сечу. Ото була ганьба! А балетні з оперного театру казали, як у Японії під час гастролей у готелі вирубалося світло, бо всі, одночасно повернувшись після вистави, вмикали кип’ятильники, а дехто навіть між двох прасок смажив м’ясо чи варив суп в унітазному бачку, щоб зекономити добові.»
  
  Офіціант кладе навпроти мене дорогу шкіряну книжечку з тисненим логотипом закладу, облямовану срібною дужкою.
  
  — Сто сорок вісім фунтів! — задихнувся я, зазирнувши всередину. — Але ж устричний сет з вином коштував двадцять п’ять, так написано у вас на рекламному борді?! То чому ви правите по сорок два фунти за пляшку італійського вина?
  
  — Тому що ви самі сказали подати до устриць найкраще вино, бо в устричний сет входить звичайне грецьке шардоне. Я зробив так, як ви сказали.
  
  — Не проблема, у мене є гроші, скільки треба? — тягнеться Катерина до сумочки.
  
  — Позич, будь ласка, п’ятдесят фунтів, я тобі завтра віддам.
  
  Ну не пхатися ж додому за мідяками?
  
  — Не нервуйся, все було прекрасно... — намагається заспокоїти мене Катерина, в той час як я зневажливо кладу у книжечку три купюри по п’ятдесят фунтів, лишаючи офіціанта майже без чайових.
  
  — Сер, можна вас на хвилинку? — вибігає з дверей ресторану сполохана жінка-адміністратор, коли ми, спіймавши таксі, вже було забралися до кабіни.
  
  — Якісь проблеми?
  
  — Гроші, що ви нам дали, виявилися фальшивими...
  
  До другої ночі у відділку поліції я давав пояснення, звідки в мене взялися дві фальшиві купюри по п’ятдесят фунтів стерлінгів.
  
  Історію з продажем горілки, звичайно не розголошував. Брехав, буцім поміняв гроші в центрі у якихось бариг, бо ті давали за сто доларів на два фунти більше, ніж в офіційному обміннику.
  
  Мене питали про їхню зовнішність, вік, одяг! Згадавши геїв-пацюків у футболках «Eton high school», я видав їхній точний портрет. А ще в мене зняли копію паспорта, відбитки пальців та поцікавилися точною адресою проживання.
  
  Дорогою додому ми з Катериною, яка терпляче чекала у відділку, зайшли в цілодобовий алкомаркет й купили пляшку рислінгу, яку я розпивав прямо з горла, аби вгамувати розбурхані нерви.
  
  Зупинились за пів кварталу від нашого будинку.
  
  Поки дама чекала за рогом, я зійшов на ґанок, відімкнувши двері квартири власним ключем. У кухні й досі горіло світло, а в коридорі густо смерділо смаженою на салі картоплею з часником.
  
  Забравшися до кімнати, я щонайперше запхав до шафи розвішені на просушку козацькі лахи, закинув у куток сумку з брудною білизною і трохи поправив розкуйовджене ліжко, аби хоч трохи навести порядок у своєму холостяцькому лігві.
  
  Потайки завівши Катерину до кімнати, я зачинив двері кімнати зсередини, а потім підійшов до неї впритул, обережно торкнувшись пальцями щоки.
  
  Вона відповіла на мій рух, схиливши голову на долоню. Я запустив руку в її густо-каштанову гривку і притягнув до себе, палко цілуючи в напіввідкриті вуста. Але заповзаючи рукою під блузку, необережно зачепив ліктем недопиту пляшку з рислінгом, і вона, беркицьнувшись на письмовий стіл, залила Катерині всю спідницю.
  
  — Не переймайся, — сказала вона, — це дрібниці.
  
  Вечір було зіпсовано остаточно.
  
  Подумалося: «Яка там, на хуй, еліта?».
  
  У кімнаті так само пахтіло смаженою на салі картоплею з часником. У кутку лежала брудна білизна, а в шафі — спітнілі козацькі лахи.
  
  — Здається, сьогодні в нас з тобою нічого не вийде. Вибач, ця ситуація з фальшивими фунтами вибила мене з колії.
  
  — А й не треба нічого. Все і так було занадто класно.
  
  — Ти не ображаєшся?
  
  — З чого ти взяв?
  
  — А, так... — відказав я, дивлячись кудись убік, а сам подумав: «Навіщо це все?».
  Глава п’ятнадцята
  
  Сер Джонатан Мак-Лох повернувся наступного дня.
  
  Я вже, можна сказати, скучив за ним. Без попередження прийшов до театру, перестрівши мене у фойє після вистави.
  
  — Як гралося?
  
  — Так собі... не дуже... — поморщив я носа.
  
  Сьогодні весь день виявився якимось роздризканим і порожнім. Зранку пішов міняти гроші, аби віддати борг Катерині, так просидів у черзі півтори години, поки дістався до віконечка. Аж тут оголосили обідню перерву, після якої до третьої дня рахували мої мідяки. Працювати на майдані вже сенсу не було. Так я вирішив піти по магазинах. Позавчора надибав на сейлі у взуттєвій крамниці класні мілітарні чоботи за тридцять дев’ять фунтів. Але коли припхався в магазин, то чобіт у ньому вже не виявилося. То поїхав на Квін-стрит по стильну шкіряну куртку, яку примітив ще на початку гастролей. Але мого розміру теж не було. З розпачу придбав собі на розмір більше. Коли приїхав додому, то знайшов куртку занадто великою і поїхав її здавати назад. Дорогою зголоднів і замість завернути у звичний «Бургер Кінг» зайшов заради експерименту в «Піца хат», де з’їв несмачну піцу з томатним соком за вісім фунтів, діставши печію. Надумав зазирнути на екскурсію у королівський палац Голіруд, але там був вихідний. Зателефонував до батьків. Ті не брали слухавку.
  
  Вистава ввечері теж не вдалася. Публіка була мертва, сцена холодна. Кожен з акторів «дмухав у власну трубу», «грався зі своїм апельсином» і «тягнув ковдру на себе». Так кажуть у театрі, коли зникає відчуття ансамблю.
  
  — У вас же професійна трупа? — здивувався містер Джон, коли ми вийшли на вулицю.
  
  — А це не залежить від професійних якостей, — копнув я ногою порожню бляшанку з-під пива, що валялася на тротуарі. — Ти можеш бути тисячу разів професіоналом, але є щось таке, без чого мистецтво мертве.
  
  Я зробив свого Раскольнікова таким собі трохи агресивним хуліганом, що загалом відрізнялося від рефлексуючого інтелігента у виконанні ленінградського артиста Тараторкіна у знаменитому фільмі.
  
  Ця незвична трактовка подобалася публіці, хоч перші вистави гралися в майже порожньому залі.
  
  Але після того як у ЗМІ вийшли перші схвальні рецензії, публіка повалила.
  
  На Единбурзькому фестивалі якість театральних постановок визначається кількістю присуджених критикою зірок. Ми дістали найвищу оцінку. П’ять!
  
  Щоправда, це ніяк позитивно не відбивалося на артистичних гаманцях. Добові з розрахунку по десять фунтів на людину мали отримати тільки наступної неділі. Як у таких умовах виживали артисти в країні, де велика пляшка мінеральної води коштувала два з половино фунти, для мене й досі лишається загадкою.
  
  — Маєте сьогодні вільний час? — поцікавився Мак-Лох. — Хотів запросити вас до себе в гості. Поговорити стосовно пропозиції, яка вас, гадаю, може зацікавити.
  
  «Хм, — подумав про себе, — що ж ти можеш мені запропонувати, старий шкарбуне?» Але зізнаюся, у грудях залоскотало.
  
  — Ходімо, — удавано байдуже знизав плечима.
  
  — Це тут недалеко, два квартали пішки.
  
  Спершу ми йшли мовчки. Я згадував подробиці невдалої вистави і відчуття гіркоти не полишало мене. Тобто були й оплески, і схвальні відгуки, і вдячні глядачі — все, крім акторського вдоволення роботою. Перед виставою я не відчув того легкого щему, який називав приходом «танцюючого демона».
  
  Інколи він приходив за декілька годин до вистави. Подеколи його треба було чекати аж до третього дзвоника. А іноді він не приходив зовсім, як сьогодні. Тоді текст ролі ставав сухим. Мізансцени робилися мертвими.
  
  — Невже для вас натхнення також має божественну суть? — запитав зненацька Мак-Лох, наче підгледівши мої думки.
  
  — От уже й не знаю. Трапляються миті, коли я в буквальному сенсі відчуваю, що в мене вселяється якась інша сутність. А от якої вона природи — з’ясувати не можу.
  
  — Чи відомо вам, чому в Середньовіччі акторів ховали за межами цвинтарів?
  
  — Церковники казали, буцім за часів Римської імперії перших християн страчували саме в театрах. Відтоді для них усе, що пов’язано з публічним лицедійством, — гріх.
  
  — Тоді друге питання: чи доводилось вам колись чути про давньоримського актора Веспасіана, який вступив у суперечку з архієпископом Константинопольським Аттиком у 423 році нашої ери?
  
  — Вперше чую...
  
  — Веспасіан був християнином і якось публічно звинуватив церковників, буцім ті, надаючи службам театральних пишнот, підміняють поняття самого християнства, суть якого — у любові до ближнього. По суті Веспасіан був першим християнським агностиком, який заперечував Церкву як інституцію, що брала на себе посередницьку функцію у спілкуванні людини з Богом. Ба більше, на основі своєї театральної трупи він створив першу у Візантії християнську общину, яку ортодоксальні християни визнали розкольниками. За наказом архієпископа вони розправилися з Веспасіаном та його поплічниками, забивши тих кийками разом із жінками й дітьми. Це взагалі був перший випадок в історії, коли одні християни відчули себе трошки кращими від інших і власноруч пролили першу християнську кров. Але саме після вбивства Веспасіана, архієпископ Аттик видав указ ховати всіх акторів за межами цвинтарів. Бо що роблять з конкурентами? Правильно — знищують. Згодом першоджерела цієї традиції забулися або були свідомо стерті з людської пам’яті, на догоду Церкві, яка воліла б забути цей прикрий випадок. Ну ось ми і прийшли.
  
  Сер Мак-Лох зупинився навпроти п’ятиповерхового будинку без наявних ознак архітектурної вишуканості.
  
  «Royal Circus № 8», — прочитав я табличку.
  
  Ми зайшли в під’їзд, де пахло котячими сцяками і по крутих сходах піднялися на третій поверх.
  
  Містер Джон торкнувся пальцем кнопки електричного дзвінка, й углибині зачулися акорди першого концерту Чайковського для фортепіано з оркестром.
  
  Двері відчинив стрункий золотоволосий юнак, який разом із Мак-Лохом порався за шинквасом у пабі в день нашого знайомства. Був одягнений у розкішний халат із синього шовку, розписаний золотавими драконами. Певне, нещодавно він прийняв ванну, бо довге мокре волосся було розпущене по плечах.
  
  — Привіт Доріане, я не один, — привітав малого містер Джон у той час, як той ніжно поцілував його в щічку. — Як твої екзерсиси?
  
  — Сьогодні ставив батман, — зашарівся юнак, опустивши очі долу. — Вітаю. Проходьте, будь ласка.
  
  — Перекажи міс Космо, аби вона приготувала нам свою фірмову каву. Ми з гостем будемо в коминній залі.
  
  Щось я не дуже собі уявляв, як у цій маленькій квартирі може поміститися коминна зала. Проминувши декілька вузьких коридорів, ми завернули у глухий закуток. Він закінчувався дверима, з яких звисало лахміття порепаної білої фарби. Містер Джон хвацько копнув двері ногою і я отетерів. За ними дійсно розташовувалася зала, не менша за двісті квадратів з високою стелею. «Певне, винаймає два поверхи», — подумалося мені.
  
  У залі палав грандіозний середньовічний комин. Два потертих, оббитих рудим оксамитом крісла з височенними спинками стояли неподалік, розділені невисоким столиком, заваленим глянцевими журналами. Декілька маленьких канап тулилися до стін, що мали такий вигляд, буцім сусіди згори регулярно заливають їх водою.
  
  По стінах було розвішано копії Рубенсових натюрмортів у важких золотих рамах. Авторський стиль розкішної барокової помпезності я впізнав одразу. «А може, то оригінали? — потайки глянув я на Мак-Лоха. — Здається, чувак дійсно дуже крутий, раз сама королева викликає його до себе, аби розрулити питання з бунтівною невісткою».
  
  Майже єдиним предметом, гідним такого простору, була велетенська бронзова люстра з неймовірною кількістю скляних плафонів, у яких горіли справжні свічки. Звисаючи велетенським гроном зі стелі, вона взялася зеленою цвіллю й була оповита жирним павутинням, неначе провисіла тут уже не одну сотню років. Під нею стояв величезний круглий стіл, застелений заляпаною воском оксамитовою скатертиною малинового кольору, на якій подекуди траплялися чорні пропалені плями. Поруч зі столом стояла дюжина таких само пошарпаних часом стільців.
  
  Брудна підлога. Недопалки, кісточки від персиків та абрикосів, горіхове лушпиння, папірці, сірники з обгорілими голівками вкривали її щільним шаром.
  
  Але найдивнішим предметом інтер’єру мені здався старий, схожий на радянський «Електрон», запилюжений телевізор, що стояв трохи осторонь від комина, безперервно транслюючи новини.
  
  Коли ми увійшли, на екрані якраз постало обличчя нині вже покійного Джохара Дудаєва. Він давав кореспонденту інтерв’ю, що перемежалося кадрами вуличних боїв у зруйнованій чеченській столиці.
  
  — Проходь, сідай у праве крісло навпроти комина, бо ліве завжди моє, — посміхнувся Мак-Лох. — Зараз нам принесуть каву і я розповім, для чого, власне, я запросив тебе в гості. Куритимеш кальян?
  
  Сер Джон знову несподівано почав звертатися до мене на «ти».
  
  — У вас є кальян?
  
  — У мене є все, що можна курити, — усміхнувся він. — Маю прекрасний тютюн. Здається, ти був у Каїрі цієї весни, тож мусиш знати, що найкращий тютюн для кальяну виготовляють саме в Єгипті, на плантаціях у середній течії Нілу.
  
  Ми справді у квітні цього року були з театром у Каїрі. У рамках днів українсько-єгипетської дружби представляли «Злочин і кару» на тамтешньому фестивалі. Саме там я вперше в житті курив кальян. Окей, проїхали. Вважатимемо, що Мак-Лох дізнався про Каїр та кальян від моїх колег.
  
  — То куритимеш чи ні?
  
  — Куритиму.
  
  — Хей, Доріане, — гукнув у прочахнені двері, — скажи міс Космо, щоб вона також роздмухала кальян для нашого гостя. Доріан — мій прийомний син, а міс Космо — хатня управителька, яка працює у мене понад тридцять років. Вони — моя родина.
  
  Я всівся у пошарпане крісло, ловлячи тепло від комина обличчям та долонями, бо трохи змерз під час наших вуличних мандрів.
  
  — Прекрасний хлопець, цей Доріан, — містер Джон всівся у крісло поруч. — Правнучатий племінник Оскара Вайльда. Народився в Дубліні. Батьки назвали сина на честь героя знаменитого роману свого славетного пращура. На жаль, декілька років тому вони загинули в автокатастрофі. Доріан, до речі, дійсно дуже схожий на класичний портрет роботи Джона Фіцджеральда, ти не помітив?
  
  Я ніяково знизав плечима, мовляв, «не дуже пам’ятаю те зображення».
  
  — А ще має неабиякий хист до хореографії. Без кінця може дивитися у запису, як танцюють Баришніков чи Нурієв. Нещодавно отримав запрошення до нью-йоркської «Метрополітен опера». Через два місяці танцюватиме головну партію в балеті «Орфей та Еврідіка». Три роки тому я підібрав цього хлопчика майже на вулиці. Бідний юнак працював у якійсь задрипаній авангардній балетній трупі з південного Нортумберленду. Я відразу розгледів у ньому талант. Бо талант — то велика і рідкісна річ, прошу завважити. Але без підтримки навряд чи зможе себе реалізувати. Щасливий збіг обставин, випадок — от запорука розквіту будь-якого таланту. Кому, як не тобі, про це не знати. Адже кожен актор — то лише маріонетка в руках сценариста, режисера, продюсера, чи не так?
  
  Старий знав, куди бити.
  
  Його слова діставалися самих глибин мого серця, бо й сам часто замислювався про абсолютну акторську залежність від випадку.
  
  Позаду рипнули двері. До кімнати, штовхаючи перед собою дерев’яного візка, зайшла поставна, сива жінка, вбрана у старомодну довгу сукню, що застібувалася на грудях довгим рядком ґудзиків. Білий накрохмалений фартух, облямований мережаними торочками, звисав з пояса, такі само мережані манжетки і комірець виглядали з-під сукні.
  
  На візку стояв кавовий сервіз. Поруч — висока башта апарата для куріння тютюну, або, як кажуть араби, «шиші». До сріблястої тарілочки, на яку падали іскри від вугілля, було почеплено силу-силенну малесеньких дзвоників, що стиха бриніли сріблястим передзвоном. Від розжарених вуглин піднімався вгору сизий димок. На полиці знизу стояли пляшки з напоями, різнокаліберні склянки та чарочки.
  
  Вдивившися в обличчя пані, мені здалося, що я її вже десь бачив. Здається, це була саме та дама, що намастила мені обличчя і скроні невідомою маззю, коли я непритомний валявся на автобусній зупинці після відвідин пабу «Чортополох» у перший вечір нашого перебування в Единбурзі.
  
  — Ваша кава, сер, та кальян для молодого чоловіка, — проказала стара і я впізнав її сиплий голос. Помилки бути не могло.
  
  — Дякую, міс Космо, можете бути вільною. Подбайте, будь ласка, щоб Доріан вчасно ліг спати.
  
  — Неодмінно, — слухняно вклонилася служниця і позадкувала до дверей, лишаючи по собі запах парфумів, у яких угадувалися лавандові ноти.
  
  — Роздмухуй кальян, поки він не загас, — Мак-Лох протягнув мені мундштук.
  
  Знявши бальбулятор з візка, я вмостив його поруч з кріслом і запихкав часто, роздмухуючи вугілля, аж поки повний рот і легені не заполонив солодкуватий, п’янкий дим з присмаком меду, вишень та лакричної карамелі.
  
  — Як тобі букет?
  
  — Це щось дивовижне! — видихнув я ароматний дим.
  
  — Справжня королівська шиша, — з гордістю проказав містер Джон. — Ти не відволікайся, кури, а я поки наллю тобі кави.
  
  Він заходився наливати в тонку порцелянову чашку чорну масну рідину зі срібного кавника, під яким танцював синій вогник.
  
  Я ж, відкинувшись головою на високу спинку крісла, цілковито віддався курінню, відчуваючи, як по тілу розливається приємна млість.
  
  Яскраво жевріли вуглини, булькотіла в колбі вода, бриніли дзвіночки, вився духмяний дим. Ноги та й все тіло моє зробилося ватяним, а потріскування дров у комині долинало, немов з туману. Щоб зовсім не провалитися у кальянний дурман, я на якийсь час відклав убік мундштук, потягнувшись за кавою.
  
  — Не заміцний тютюн?
  
  — Вищий клас. Тіло у відключці, але розум ясний. А ви не п’єте каву? — запитав у старого, побачивши, що той тримає перед собою склянку з мінеральною водою.
  
  — Ні, мій любий, я вже нічого не п’ю, нічого не їм і не курю. Це ви, молоді, насолоджуйтеся земними втіхами досхочу, поки є сили і здоров’я. А мені лишаються каші без масла та мінеральна вода. Як тобі кава?
  
  — Геніальна! — відсьорбнув я з філіжанки.
  
  — Міс Космо спеціаліст по чорній каві. Вона знає понад триста рецептів її приготування. От зараз ти п’єш... — містер Джон потягнув носом повітря, — каву по-іспанськи.
  
  — Чому саме по-іспанськи?
  
  — Тому що в ароматі присутній присмак морських водоростей. Відчуваєш? — Мак-Лох апетитно чмокнув губами. — То спеціальні водорості підмішуються в невеликій кількості в мелену каву й заварюються особливим способом у керамічному посуді, а вже потім переливаються у кавник. Проте повернемось до мети нашої зустрічі...
  
  Примруживши свої повіки з поросячими віями, старий прискіпливо подивився у мій бік, витримавши багатозначну паузу.
  
  — Що ти скажеш, коли тобі запропонують знятися в самого Спілберґа?
  
  — Ви жартуєте? — ледь не поперхнувся я кавою (розумію, що банально, але сталося саме так).
  
  — Аніскілечки. Незабаром на «Юніверсал» Стівен Спілберґ запускає нову картину «Тарас Бульба». Марлон Брандо в ролі Тараса. Кандидатура вже майже погоджена. Міккі Рурк гратиме Остапа. А от місце на роль Андрія поки вакантне. Шукають молодого невідомого актора зі слов’янською зовнішністю. Я вже поговорив з продюсерами, запропонувавши твою кандидатуру. За кілька тижнів розпочнуться проби...
  
  — Вибачте, містере Джон, — відставив я чашку вбік, — наскільки розумію, ви пропонуєте мені поїхати до Голлівуду і взяти участь у кастингу на роль Андрія?
  
  — Абсолютно точно. Стрункий, білявий юнак з України, прекрасний актор, що до того володіє мистецтвом бойового гопака. Кращої кандидатури годі й шукати. Я готовий скласти тобі протекцію, бо виступаю головним консультантом знімальної групи з історії України, про яку американці насправді знають дуже мало. То ти згоден?
  
  — Хе, — тупо усміхнувся я. — Містере Джон, кх-кх, я не знаю, що казати...
  
  — Скажи просто «так» чи «ні».
  
  — Звісна річ, що згоден, але це якийсь сон, казка...
  
  — Друже мій, — старий підвівся з крісла, — повір, коли справа стосується професії, я ніколи не дозволяю собі жартів. Бізнес є бізнес. Але бачу, тобі треба звикнутися з моєю пропозицією. Дозволь залишити тебе ненадовго, бо, здається, мене кличе Доріан (за моєю спиною знову рипнули двері, в які просунулась білява голова юнака). З тобою лишаються кальян, кава. Пий, кури, насолоджуйся миттю, а головне — не сумуй. Я незабаром повернусь.
  
  Та тільки він зачинив за собою двері, я віхолою зірвався з крісла, виробляючи в повітрі якісь неймовірні па. Крутився, стрибав, бігав залою, хапаючись руками за голову.
  
  От він твій шанс, друже. Великий шанс, якого ти нарешті дочекався! Шанс, від якого, можливо, залежить усе твоє подальше життя!
  
  Актори мене добре зрозуміють.
  
  Можна роками працювати до сьомого поту, зіграти тисячі вистав у театрі й знятися в сотнях фільмів, але так і лишитися нікому невідомим. Проте інколи трапляється одна-єдина роль, що підносить актора на вершину слави, й він на довгі роки стає кумиром для мільйонів людей, до смерті збираючи дивіденди.
  
  Отримати цей шанс, скористатися ним, не проґавивши свою вдачу, — ось чим повсякчасно живе акторська душа, чекаючи від кожного телефонного дзвінка на зустріч з ним. Тільки дайте мені цей шанс і я гризтиму зубами своїх супротивників, нищитиму конкурентів, тільки дайте мені його і я доведу, на що спроможний!
  
  Трохи приборкавши перший напад екзальтованої лихоманки, я знову повалився у крісло. Надибавши на нижній полиці візка пляшку з коньяком, налив трохи собі у склянку. То був старий-добрий «Хеннессі», який я перехилив єдиним духом, а потім знову потягнувся за пляшкою.
  
  — Чи не сумно тобі наодинці, друже? — зачулося від дверей.
  
  — Та де там сумно? Провів декілька чудових хвилин, дозволивши пригоститися вашим «Хеннессі».
  
  — О, так, це неперевершений напій тридцятирічної витримки, але колись я обіцяв почастувати тебе місцевою амброзією. Лакричною настоянкою, яку особисто готує міс Космо. Існує цілий ритуал її споживання. Але, перепрошую за нахабство, маю до тебе ще одну термінову справу.
  
  — Уважно вас слухаю, містере Джон, — підвівся я назустріч своєму благодійнику.
  
  — Скажи відверто: ти є шанувальником балету?
  
  — Направду, не дуже. Мене, хе-хе, з дитинства вганяли в комплекси величезні, обтягнуті лосинами яйця у балерунів. Здавалися гігантськими в порівнянні з моїми. Кажуть, що вони туди спеціально щось підкладають? А чому ви про це спитали?
  
  — Ха-ха-ха, дотепно сказав про яйця, — засміявся старий, але потім стишивши голос, продовжив. — Це дуже делікатна справа... Чи розумієш, Доріан ось уже місяць вивчає партії з нового балету. За цей час він не мав жодного глядача, окрім репетиторки, мене та міс Космо, яка на балеті теж не дуже розуміється. Тому, коли дізнався, що до нас у гості завітав актор, людина тонкої душевної конституції і все таке, не міг заспокоїтись. Щойно в передпокої у нас відбулася розмова, в якій він просив звернутися до тебе з проханням подивитися, як він танцює.
  
  — Які проблеми, містере Джон, залюбки подивлюсь.
  
  — Дуже дякую, друже. Для мене це вкрай важливо. Але прошу не дуже нахваляти його після виступу, щоб не зазнався. Він незабаром прийде, а я тим часом пригощу тебе лакричною настоянкою.
  
  Мак-Лох дістав з нижньої полиці візка гранчасту чарчину і пляшку без етикетки. За тим особливими щипчиками вибрав з маленької коробочки товстеньке кавове зернятко і поклав його на срібну тацю поруч із кавником.
  
  — Це особлива духмяна кава — арабіка, — пояснив свої дії. — Далі ми знімаємо зі спиртівки кавник і на цьому полум’ї нагріваємо спершу чарку, а потім наливаємо туди настоянку.
  
  У повітрі розлився солодкий лакричний присмак.
  
  Ухопивши щипчиками кавове зернятко, він теж потримав його над вогнем, кинувши згодом у чарку. Зернятко повільно опустилося на дно, долаючи опір густої рідини.
  
  — А тепер, увага, у тебе є годинник?
  
  — Є, — глянув я на свої недорогі електронні «Casio».
  
  — Засікай час.
  
  — П’ять хвилин на першу ночі.
  
  — Я підпалюю настоянку, — містер Джон чиркнув сірником, підносячи його до чарки, над якою враз знявся блакитно-помаранчевий вогник. — Засікай рівно хвилину. Коли мине час, задмухай полум’я і пий через соломинку.
  
  — Ой, здається свічка падає, — мій погляд упав на запилюжену люстру.
  
  Одна зі свічок нахилилася так, що віск рясно заливав скатертину. Я був уже сіпнувся, аби її поправити.
  
  — Не бери дурного в голову. Краще спостерігай за часом.
  
  У двері постукали.
  
  — Так-так, Доріане, ми готові, — озвався містер Джон і до кімнати в довгому прозорому хітоні з газової тканини зайшов його прийомний син.
  
  Під хітоном у Доріана нічого не було! Тобто зовсім нічого, навіть бандажа.
  
  У руках він тримав золоту семиструнну ліру, а голову юнака прикрашав золотий обруч із двома золотими нарцисами, які скидалися на невеличкі ріжки. Він наближався до нас балетною ходою, ступаючи босими ногами по брудній кам’яній підлозі залу.
  
  — Малий не застудиться? — спитав пошепки в містера Джона.
  
  — Та ні, — так само втаємничено відповів той, — він уже не вперше тут танцює. Каже, що в цьому залі на нього сходить натхнення. Цей Доріан справжній танцюючий демон.
  
  — Як ви сказали?
  
  — Танцюючий демон, — відповів старий і серце в мене у грудях неприємно булькнуло.
  
  — Мій наставник сказав, що ви люб’язно погодились подивитись, як я танцюю, — звернувся до мене Доріан, — і я вам за це дуже вдячний. Це буде невеличкий етюд з другого акту, де Орфей у пошуках Еврідіки спускається в пекло. Чи не будете ласкаві допомогти мені?
  
  — Чим саме? — я здивовано глянув убік сера Джона.
  
  — Потримати цю ліру, — танцівник простягнув мені інструмент, дуже схожий на логотип елю «Гіннес», що виявився доволі важким, ніби й справді був зроблений зі щирого золота. — Підіграйте мені, будь ласка, за Орфея, в той час як я виконуватиму партію Еврідіки.
  
  — Яким чином?
  
  — Заберіться, будь ласка, на стіл, і коли я займу шосту позицію, легенько торкніться струн.
  
  Я зніяковів. Ну це, блін, вапще...
  
  — Просто там є така мізансцена, — спробував розрулити неоднозначну ситуацію містер Джон, — коли Орфей стоїть на високій скелі й бачить Еврідіку, що виконує свій танець. Цей епізод чи не центральний у всьому балеті.
  
  Самі розумієте, відмовити старому після його пропозиції про Спілберґа я не міг. Тож слухняно видершись на стіл, зайняв позицію напоготові. Почувався, як малюк на вранішнику, якого дорослі примушують читати віршики про роль моркви в житті сніговика.
  
  Містер Джон розвернув своє крісло спинкою до комина, вмостившись обличчям до виконавців.
  
  «Можна», — кивнув головою Доріан, і я провів рукою по струнах.
  
  Почулася тиха й меланхолійна музика. Складалося враження, буцім десь поруч заграв справжній симфонічний оркестр. Тихо співали флейти, виводили свою сумну мелодію альти та скрипки, чулися переливи арфи. Дива, та й годі.
  
  Глянувши на танцівника, я побачив, як тіло його почало дрібно-дрібно тріпотіти. Він виструнчився, знявши руки догори і різко кинув їх униз разом із головою. Я ж зі здивуванням звернув увагу на те, що пальці проти моєї волі торкаються струн ліри, яка мов би прикипіла до рук. Зробивши спробу припинити грати, я нічого не домігся. Руки вже не слухалися мене. Що за чортівня! Перелякано глянув на містера Джона, але той увесь полинув у танець, з відкритим ротом спостерігаючи за своїм протеже.
  
  Рухи Доріана робилися дедалі стрімкішими. Так само наростала музична хвиля. Ось зазвучали валторни, труби. Загули тромбони, завищали флейти-піколо. Божевільні скрипки закрутилися віхолою...
  
  Раз у раз зиркав я то на танцюриста, то на містера Джона, який почав соватися у кріслі. Одна холоша його штанів набрякла, здибилась. Сумнівів не було: видовище танцюючої Еврідіки збуджувало старигана.
  
  «Та вони ж підори! — подумалося мені. — І я граю під їхню дудку, проти власної волі!»
  
  Аж ось музика досягла апогею. Симфонічний оркестр узяв найвищу ноту, завмер на якусь мить і водоспадом ринув униз. Доріан закрутив фуете, в останній раз сплеснув руками, вигнувся всім тілом, викинув уперед ногу й упав на неї просто на брудну підлогу.
  
  У ту саму мить містер Джон смикнувся у кріслі, загарчав, заохав, вчепившися руками в залапані бильця, і я побачив, як по сірій тканині його штанів біля паху почала проступати масна чорна пляма. Здається, старий чорт скінчив прямо у штани.
  
  Коли остання нота коди відлетіла в небуття, сила, що приковувала мене до золотої ліри, почала скресати і вже за мить я зміг відірвати пальці від струн. Доріан лежав на підлозі в тій самій позі, в якій завершив танець. Містер Джон, покручений пенсійним оргазмом, сидів нерухомо у своєму кріслі, закривши обличчя зморшкуватою рукою.
  
  Нараз мені на плече щось закапотіло. То був віск з оплавленої свічки. «Треба поправити, аби не сталося пожежі», — подумав я і, поклавши ліру на стіл, заходився поправляти стеариновий огарок.
  
  — Гей, друже, годі вже там бабратись. Мерщій ходи гасити свою лакричну настоянку, бо, здається, хвилина вже минула.
  
  З часом і простором у квартирі містера Джона дійсно коїлись якісь дива.
  
  Глянувши вбік старигана, я побачив, що той усе ще сидів у кріслі обличчям до комина. Натомість ніякого Доріана в залі не було, як і золотої ліри біля моїх ніг. Годинник на руці показував шість хвилин на першу.
  
  Йой, люди добрі, чи не поїхала в мене стріха?
  
  Обережно спустившися зі столу, я рушив до комина. В телевізорі показували репортаж з війни в колишній Югославії. Жодної масної плями на штанях у містера Джона я не побачив. Натомість старий спокійнісінько потягував мінеральну водичку. Гранчаста чарка з лакричною настоянкою, як і хвилину тому, майоріла полохливим вогником.
  
  — Казав же вам, не треба поправляти ту кляту свічку, нехай би собі капотіла. Дмухайте, дмухайте швидше, бо не можна, аби лакрична настоянка перегрілася.
  
  Я дмухнув і синій вогник згас.
  
  Потім ми дегустували різні напої й гомоніли спершу про такого собі Медведчука, якого сер Мак-Лох відрекомендував: «Дуже компетентна в юридичних питаннях людина». Потім перейшли до кандидатури голови Нацбанку Ющенка, якого містер Джон особисто познайомив у літаку з Кетрін Клер.
  
  — Перепрошую, з ким?
  
  — Катя Чумаченко — наш агент з української діаспори, приставлений до Віктора, аби особисто впливати на його рішення, бо він натура нестійка, рефлексивна. Готуємо його на майбутнє президентство. У вересні цього року має ввести в обіг нову українську валюту — гривню. До речі, ви чули про молодий гурт «Океан Ельзи» зі Львова?
  
  — Не чув...
  
  — Соліста звати Славік Вакарчук. Його кандидатура зараз розглядається на роль українського молодіжного месії. Якщо все піде за планом, то в майбутньому, хтозна, може теж стане президентом, як, приміром, Гавел у Чехії, якого ми готували до президентства цілих тридцять років. Погодьтеся, світ утомився від президентів-бізнесменів і політиків. Творчі натури куди цікавіші на цих посадах. Узяти до прикладу нинішнього Папу Римського. Він же теж у юності п’єси писав. Свята людина. А про Сергія Жадана щось чули?
  
  Я знову трохи розгублено похитав головою — «не чув».
  
  — Гарний поет, а головне — що ідейний лівак. Днями теж беремо його в розробку.
  
  Ми спілкувалися з Мак-Лохом ще сорок чотири з половиною хвилини. Після історії з лакричною настоянкою я ледь не щохвилини дивився на годинник, намагаючись тримати час під контролем.
  
  — Я заїду по вас у наступну неділю, — зазирнув він у розчахнене вікно таксі перед тим, як відправити мене додому, розрахувавшися з водієм наперед.
  
  — Дякую за пропозицію і прекрасний вечір.
  
  — До зустрічі!
  
  Дорогою голова моя йде обертом чи то від лакричної настоянки, чи то від майбутніх перспектив, які малювала збуджена уява.
  
  У цих мареннях я бачив себе поруч із Марлоном Брандо, Де Ніро, Аль Пачіно та іншими голлівудськими зірками. Все це може здатися лише мріями... Але віск від свічки на моєму плечі був справжній.
  
  Здається, життя закладало крутий віраж.
  Частина третя
  Операція HOHOL
  Глава перша
  
  Я не люблю гівняних людей і вони відповідають мені взаємністю.
  
  От і питання: як відрізнити гівняних людей від не гівняних? І чи не можуть одні під тиском зовнішніх обставин перетворюватися на інших, та навпаки? Чи не є гівно, яке ми бачимо в інших, лише дзеркальним відбитком того гівна, що міститься в нас самих?
  
  Учора уві сні до мене приходив мій Наставник, із яким у нас відбулася вкрай неприємна бесіда. Усівшися на краєчку ліжка, він проказав:
  
  — Ми впритул наближаємося до кульмінації цього твору. Чи не страшно тобі зазирнути в очі дияволу? Чи готовий ти стати з ним на герць?
  
  У вікно через незабрану фіранку зазирав молодий місяць.
  
  — Я не зовсім розумію, про що йдеться. Який диявол? Який герць? — поморщив уві сні носа, закинувши за голову занімілу руку.
  
  — Наближається вирішальна мить, коли тобі належить здійснити вибір, від якого залежатиме твоя подальша доля, а значить, і доля всього людства.
  
  — То підкажіть, що я маю робити?
  
  — Дослухатися до свого серця.
  
  — Я дослухаюся. І знаєте, що воно мені підказує? Я хочу бути! Чуєте? Бути, а не жевріти в небутті. Я хочу бути визнаним і знаменитим. А ще заробляти такі гроші, які дозволяли би ніколи про них не думати. Мені набридло моє зашмаркане, вбоге життя у богом забутій країні катастроф, яку весь світ асоціює як не з Чорнобилем, так із голомозими скіфськими мармизами моїх співвітчизників-заробітчан. Україна? Не знаю такої держави... Територія, заселена жлобами, народними депутатами та їхнім електоратом, який продає свою душу за гречку. Витолочене пострадянське царство без пристойного театру, музики, літератури та кінематографа. Геть до Варшави, Парижа, Лондона... Куди-небудь, тільки геть!
  
  Наставник тихо розчинився в передранішніх присмерках, а я все продовжував вихекувати із себе уві сні прокльони на адресу країни, що мене породила.
  
  Прокинувся весь у липкому поті, що стікав по шиї.
  
  Два дні тому на Единбург впала спека. Місто, розжарене за день сонцем, зовсім не охолоджувало нічне повітря, що задухою запливало до кімнати крізь розчахнуте вікно. Будильник біля ліжка показував п’яту годину ранку. Я перевернув мокру подушку сухим догори і лежав у ліжку абсолютно голий, намагаючись заснути.
  
  Думав про смерть.
  
  Знаєте, як би мені хотілося померти? Навесні, у саду, повному квітучих яблунь та галасливих правнуків. Я би сидів у глибокому лозяному кріслі і років мені було б далеко за дев’яносто. А перед тим я придумав би для дітлахів таку гру: заховав десь на дніпровських пагорбах скарб (усе, що заробив за життя і переплавив у золото), дав би їм у руки карту, сказавши: «Шукайте!».
  
  Вони б увесь день бігали веселою зграєю понад Дніпром, і прийшли б до мене надвечір із великим глеком. Замурзані, щасливі. «Дідусю, ми знайшли твій скарб!» Аж гульк — а я мертвий. Сиджу в кріслі всміхнений, а на мене сиплеться яблуневий квіт.
  
  І тоді б мої діти сказали нащадкам: «Він прожив довге і щасливе життя. Дай Боже, всім таке прожити!». І ніхто б не плакав. А узяли б, розклали багаття і спалили мене, розвіявши попіл над Дніпром.
  
  Сер Мак-Лох заїхав по мене в неділю після вистави, як і обіцяв.
  
  Того вечора я грав натхненно, захоплено, з насолодою. Проте після вистави до мене підійшов невдоволений Трюфель, відвівши убік, категорично заявив, що він не потерпить подібної «звьоздності».
  
  — Ви абсолютно випали з ансамблю, Оресте. Що це було? Це була не гра, а типове «самолюбованіє». Ви не бачили партнерів, не чули їх. Виробляли якісь незрозумілі па, руйнували мізансцени і дозволяли собі імпровізації, неприпустимі в руслі наскрізної дії вистави. Я подібної «отсєбятіни» у своїй виставі бачити не хочу. Я забороняю вам у подальшому подібну міру вседозволеності!
  
  — Але ж публіка шаленіла. Альфреде Петровичу, ви самі бачили їхню реакцію на мою гру. Понад десяток овацій упродовж дії! Погодьтеся, такого ніколи не було?
  
  — Можливо. Але я не дозволю подібне «прем’єрство» у своїй виставі, бо не хочу, аби інші актори почувалися гарніром до «котлети по-київськи», на роль якої, очевидно, претендуєте ви. Моє творче кредо — це командні дії та ансамблева гра. Мені в трупі не потрібні актьори-звьозди. Мені потрібен театр-звєзда!
  
  Його спітніле юдейське обличчя бризкало на мене слиною крізь вузенький ротовий отвір, повний жовтуватих кривих зубів. Ручки стискалися в смішні кулачки, а шия видовжувалася, як у гусака. Так і підмивало сказати щось відверто антисемітське. Я ледве стримався, але конфлікту не уникнув, бо, несподівано для себе, наважився на відверте хамство:
  
  — Та якщо хочете знати, то вистава ця існує тільки завдяки мені, а вся ваша режисура — фуфло.
  
  — Шикарно! — задихнувся автор фуфла. — Можемо вважати, що на цьому наша співпраця у Києві закінчується, і я зможу пошукати вам заміну?
  
  — А чому у Києві? Пошукайте її прямо зараз. Хай Цар-Підлядський мене замінить, подібно до того, як він замінив Лажу. Хіба не ви неодноразово казали, що в театрі незамінних нема? То в чому справа?
  
  — Це нечесно щодо колективу! — крикнув мені у спину режисер, коли я рушив до виходу. — Ви негідник, Капітанський! Негайно пообіцяйте мені, що дограєте всі вистави до кінця!
  
  — Я подумаю, якщо ви зі мною чемно поводитиметесь, — не обертаючи голови, відказав з ядучою посмішкою на обличчі.
  
  — І ви зовсім не переймаєтеся тим, що подумають про вас колеги?
  
  — Мені байдуже, що подумають про мене колеги! Хай переймаються тим, що подумаю про них я!
  
  Мак-Лох чекав на протилежному боці вулиці.
  
  — Радий бачити тебе, друже, — ухопивши за лікті, двічі приклався своєю короткою борідкою до моїх щік, наче ми дійсно вже стали старими друзями.
  
  Від старця тхнуло знайомим мені парфумом «Хьюго Босс».
  
  — Bay! — я ошелешено відсторонився, розглядаючи його шикарний смокінг і жовто-блакитну (насправді золото-синю) краватку-метелик та піжонську хусточку в тон, що стирчала з нагрудної кишеньки. — Я теж хотів би так виглядати у своєму зрілому віці. Нас сьогодні прийматиме Її Величність королева Великобританії?
  
  — Не зовсім, — усміхнувся старий, — але рівень заходу дуже високий. Там будуть усі, включаючи Спілберґа. Ти чув про такого режисера, як Ларс фон Трієр?
  
  — Ні.
  
  — Геніальний чувак. Мій протеже. Сьогодні представляв в Единбурзі свій новий фільм «Розсікаючи хвилі». Емілі Вотсон зіграла геніально. Гадаю, вона отримає за цю роль «Оскара». Принаймні я зроблю все можливе... Ходімо до автівки...
  
  Мак-Лох люб’язно спрямував мене у бік Фредерік-стрит.
  
  — Про що фільм?
  
  — Звичайна шотландська дівчина, глибоко віруюча, закохується та одружується з норвезьким нафтовиком, з яким стається нещасний випадок. Травма хребта і пожиттєва знерухомленість. Він дуже страждає від того, що не може задовольнити плотські бажання своєї коханої, і нарешті просить її переспати зі своїм другом. Емілі геніально передає страждання дівчини, вихованої у суворих релігійних правилах, яка заради коханого зважується на подібне. І стається диво! Здавалося, безперспективно приречений нерухомий овоч починає одужувати... Цікавий поворот, чи не так?
  
  — Ви маєте на увазі, що плотський гріх має лікувальні здібності?
  
  — Ще й які, мій друже! Обов’язково подивися це витончене кіно. Здається, вийшов справжній шедевр.
  
  Ми зупинилися біля кутастого раритетного авто кольору глибокої сірої шиншили з хромованими фарами, бампером та ковпаками на колесах.
  
  — Класичний «Бентлі Салун» 1935 року, — гордо глянув на авто Мак-Лох. — Моя улюблена модель. На відміну від гонорових нуворишів, які обирають «Роллс-Ройси» з водіями, я волію їздити за кермом сам. Бентлі з особистим водієм — взірець несмаку і кітчу. Тому у тебе сьогодні буде дуже дорогий шофер. Сідай, — підморгнув хитрим сірим оком з поросячими віями, широко розчахуючи переді мною дверцята.
  
  Ми досить довго кружляли містом. Дивлячись у вікно, я краєм вуха слухав мого благодійника, з вуст якого раз у раз зривалися зоряні прізвища тих, кому він складав протекцію на шляху до світової слави.
  
  За вікном пропливали яскраво освітлені вітрини магазинів. Спершу вони виглядали цілком сучасно. Але поволі вогні тьмяніли, написи на вивісках викручувалися й танцювали у стилі шрифтів епохи арт-деко. Вони запрошували придбати нові моделі корсажів, зубний порошок, відвідати виставку сучасних досягнень оптики, зазирнути до крамниці «Готового одягу містера Вулфорта», а також поласувати еклерами у кав’ярні «Париж».
  
  Аж ось мою увагу привернув справжнісінький кеб, що проїхав повз. Вуличне світло робилося дедалі темнішим, і я побачив, що замість електрики в ліхтарях горять газові ріжки. І це був тільки початок тих дивних пригод, які чекали на мене цієї ночі.
  
  Шиншиловий «Бентлі» зупинився біля височенної глухої стіни з темними вікнами. Яскраво освітленим був лише під’їзд, до якого вів перекинутий через рівчак місток із залізними бильцями, дуже схожий на корабельний трап.
  
  Море було десь близько. Усе довкруж просякло пахощами прілих водоростей, мазуту, риби, гнилих мушель та іржавого заліза. Я це відчув, коли величезний ліловий негр у червоній лівреї та білій перуці з буклями розчахнув дверцята, запопадливо захистивши мене великою парасолею від мокрої мжички, що сипала з неба.
  
  «Дивно, — подумав я, вибираючись з авто, — у центрі міста задуха і ясне небо, а тут дощ і максимум дванадцять градусів. Знову цей Мак-Лох щось мутить...»
  
  — Привіт, Томасе, що всі гості вже зібралися? — запитав старий у негра, стягуючи з рук яскраво-жовті лайкові рукавички.
  
  — Так точно, ваше прєвасходітельства, все ждут только вас...
  
  — Йолоп, — розчаровано зітхнув продюсер, кидаючи рукавички в салон, — я ж до тебе звернувся не російською, а українською.
  
  — Віноват-с, ваше високапрєвасходітельства. Запамятавал, что ета два разних язика. Слишу славянскую рєчь, а славянє — ета русскіє...
  
  — Ну-ну, занадто тупий ще, аби розбиратися у таких складних матеріях. Ще раз зробиш помилку — поїдеш мити казани. Зрозумів?
  
  — Так точьна, ваше прєвасходітельства.
  
  — Нездара, — промовив до мене сер Мак-Лох, коли ми, подолавши трап і невеличкий вестибюль, опинилися віч-на-віч у кабіні доволі сучасного ліфта. — Ніяк не може звикнути до того, що СРСР уже нема і то може бути образливо для гостей, коли до них звернуться не національною мовою.
  
  — Нічого страшного. У Києві майже всі розмовляють російською.
  
  — Realy?
  
  — Да. Абсолютно мєщанскій город...
  
  На останньому, шостому, поверсі перед дверима ліфта на нас вже чекав інший ліловий негр з буклями в такій самій червоній лівреї.
  
  — Вітаю вас, панове, — чемно схилив він перед нами голову, звертаючись вишуканою українською. — Чим я можу бути корисним?
  
  — Томасе, будь ласка, проведи нашого гостя у гардеробну кімнату і, в разі потреби, допоможи йому підібрати відповідне вбрання.
  
  — І цей теж Томас?
  
  — А чого напружуватися? Для мене всі негри — Томаси. Як і всі китайці — Лі, а всі араби — Алі. І тільки слов’яни, як не рожа — то Сірожа, ха-ха-ха. Ну, на крайній випадок, Саша чи Наташа, ха-ха-ха... Я чекатиму на тебе в залі... — останню фразу старий проказав серйозно, ретельно поправлявши рубінові запонки на обшлагах білосніжної накрохмаленої сорочки, й рушив туди, звідки линули звуки чарівної музики.
  
  Це був «Мій шлях» Френка Сінатри.
  
  — Френк сьогодні з нами, — поштиво кивнув головою Томас, підтверджуючи моє мовчазне припущення: чи не сам то Сінатра співає? — Прибув спецрейсом із Нью-Йорка на прохання містера Іштвана та його друга пана Шороша. Маестро вже не дає публічних виступів, але на прохання цих джентльменів погодився зробити виняток. Дозвольте провести вас до гардеробної?
  
  Під моїми ногами стелиться вишуканий старий паркет, застелений трохи вичовганими персидськими килимами тонкої роботи. Всередині великої зали — овальний стіл, на якому ваза, повна свіжих жовтих тюльпанів (тюльпани у серпні, хе, де ви ще таке бачили?). Три вікна забрані глухими віденськими шторами. Праворуч від входу, біля комина, — канапа, два крісла та невисокий столик зі стосом модних журналів. Ліворуч декілька ширм і висока стара шафа в усю стіну.
  
  — Одяг у шафі, там же і взуття, — вказує рукою Томас. — Вхід до вбиральні і ванної кімнати через ці двері. Якщо потрібна допомога, ось шнурок дзвінка. Я буду неподалік. Власний одяг залиште, будь ласка, на цьому кріслі і не забудьте вказати адресу, куди ми його доставимо завтра до полудня.
  
  — Окей, окей, — кивав я головою, чемно вислуховуючи його делікатні настанови.
  
  Перший-ліпший смокінг розміру М підходить мені ідеально. «Маю європейський тип фігури», — з пихою думаю про себе.
  
  Аж раптом намацую в кишені якийсь прямокутничок. Презерватив. Хм... цікаво. Лишаю кондом у кишені.
  
  Далі обираю чорні лаковані туфлі сорок другого розміру. Зупиняюся на чорному в дрібний білий горошок метелику. Стильно, елегантно, без надмірної яскравості і водночас неординарно.
  
  Вдягнувшись, простую до ванної кімнати. Шафа з парфумами стоїть праворуч від умивальника. Серед усіх обираю, звичайно ж, «Хьюго Босс». Кілька крапель аромату на долоню, по щоках, шиї, за вухами р-р-р-розтираю вправним рухом. Надибую банку з брильянтином. Півхвилини і маю зачіску, яка мені найліпше личить. Називається «гніздо». Біляве волосся, на перший погляд, неохайно стирчить у різні боки, але насправді виглядає дуже стильно. Останній штрих — руда борода. Її, навпаки, прибиваю спеціальним воском.
  
  «Ну що ж, красунчику, ти готовий до зустрічі із шикарним життям», — із захопленням роздивляюся себе у люстерці.
  
  — Чи можу я вас провести до гостей, сер? — люб’язно питає Томас, якого я викликав, смикнувши за мотузку дзвінка.
  
  — Так, я готовий.
  
  — Тоді, прошу пана... здається, так кажуть у Львові?
  
  — Абсолютно правильно, Томасе. П’ять балів! — даю йому цілих десять фунтів чайових.
  
  Вчіть українську мову, тупі російськомовні недоумки. Якщо навіть далекий единбурзький Томас здатний це зробити, то невже ви гірші?
  Глава друга
  
  Все було точнісінько так, як у кіно, що його широкі маси люблять саме за те, що воно показує їм те, чого в житті простолюдинів майже ніколи не трапляється.
  
  На сцені Френк Сінатра. Справжній... Очманіти!!! Я навіть бачу, як виблискує каблучка на мізинці руки, якою він тримає мікрофон.
  
  Му-у-у-ун рівер вайдер зен е ма-а-а-айл...
  
  За маестро на сцені справжній оркестр. Осіб сорок у білих смокінгах і всі негри.
  
  — Що питимете? Шампанське, біле вино, мартіні з горілкою?
  
  До мене підходить офіціант із тацею, повною струнких келихів.
  
  — А просто горілки можна?
  
  — Звичайно, горілку подають у барі.
  
  — Тоді мені туди... — пробиваюся до бару крізь вальсуючі пари.
  
  — Хелоу, — чемно киваю головою чуваку, чиє обличчя мені добре знайоме.
  
  Стривайте, та це ж Спілберґ! Мамо рідна... Ну, так, це його окуляри! Спілберґ танцює з Меріл Стріп. Чуєте, Спілберґ танцює з Меріл Стріп на відстані витягнутої руки від мене!
  
  «Привіт», — усміхається Меріл Стріп, побачивши мою очманілу мармизу.
  
  «Хай, Меріл-л-л-л», — роблю я їй ручкою і піднімаю угору великий палець, мовляв «ти суперчувіха»!
  
  Це я так, мов би кажу Меріл Стріп — ти суперчувіха! Чуєте? Це я кажу Меріл Стріп в очі — ти суперчувіха! Меріл Стріп... Чуєте? Я!
  
  — Мені, будь ласка, горілку... — це вже до бармена за стійкою.
  
  — Ю ар фром Раша? — розвертається чувак, який допіру сидів до мене спиною, либонь, зреагувавши на мій слов’янський акцент.
  
  — Ноу, ай ем нот Раша, ай ем фром Юкрейн...
  
  Майкл Медсен і Квентін Тарантіно також сьогодні п’ють горілку в компанії Джульєтт Льюїс, в яку я закохався ще після «Природжених убивць».
  
  Її шию оповиває тонкий ланцюжок з кулоном-ключиком. «Хочеш я зроблю тобі масаж ніг?» — пам’ятаєте цей кадр з фільму «Від смеркання до світання»? У підсвідомості чомусь спливає саме ця фраза, яка буквально рветься з мого горла, так що я себе ледве стримую, аби не пожартувати невдало.
  
  — Юкрейн із Раша? — питає в мене Тарантіно.
  
  — Hoy, Юкрейн із нот Раша. Зіс із діфренд кантрі, бікос ві хев діфренд ленгуіч, кальче енд хісторі. (Ні, Україна — це інша країна, яка має відмінну мову, культуру та історію.)
  
  — Вот із зе кепітал оф Юкрейн? — примхливо, зовсім як у кіно, морщить носа Джульєтт Льюїс.
  
  — Кієв із а кепітал оф Юкрейн.
  
  — Ай ноу, ай ноу, Чернобиль бабах... — сміється мені в обличчя Майкл Медсен. — Хелоу, чернобиль-гай, — простягає мені руку. — Май нейм із Майкл, зіс із Квентін, зіс із Джульєтт...
  
  Чуєте?! Це сам Майкл Медсен простягає мені руку, особисто представляючи культового режисера Квентіна Тарантіно та мою улюблену актрису Джульєтт Льюїс. Майкл Медсен мені...
  
  — Найс ту міт ю, Майкл, — тисну я йому руку, — хелоу, Квентін, хелоу, Джульєтт...
  
  Це я кажу «хелоу» Квентіну Тарантіно і Джульєтт Льюїс, яких мені представляє Майкл Медсен. Чуєте... Особисто Тарантіно, Медсену і Льюїс кажу:
  
  — Май нейм із Орест, ай ем юкрейніан ектор, діректор енд продюсер...
  
  Брешу звичайно, ну а як інакше в подібній ситуації? «Здаватися, а не бути» — основний канон гламурного життя. Ну, та нічо, в крайньому разі інколи можна...
  
  — Ваша горілка, сер...
  
  Бармен ставить переді мною срібну тацю із запітнілою чаркою горілки, а поруч — увага! — срібна креманочка з товченим льодом, на якому лежить тонка ложечка, повна осетрового кав’яру.
  
  — Ікра і водка, КГБ, сєльодка, — сміється Майк Медсен, а потім питає у мене, чи варто йому їхати до Росії, бо він отримав запрошення з кіностудії «Мосфільм» знятися в якомусь кримінальному бойовику.
  
  — Платять пристойні гроші за епізод, то чому не заробити? У вас там безпечно?
  
  — Узагалі я живу в Києві, а «Мосфільм» у Москві, і Росія — це не Україна. Я не дуже обізнаний, що там у Москві відбувається...
  
  Це була моя стратегічна помилка, проявити некомпетентність у питанні, на яке Майкл Медсен сподівався отримати від мене відповідь. Ці американці у спілкуванні досить цинічні. Тут вони усміхаються і плескають по плечу, але тільки втрачають до тебе інтерес, одразу роблять вигляд, буцім тебе для них не існує.
  
  Не почувши відповіді, він просто від мене відвернувся, продовживши теревені з Тарантіно та Льюїс з приводу якоїсь Дінн Морган, якій він чи то вже освідчився, чи то тільки збирався це зробити.
  
  Я залпом хильнув горілку. А коли підносив до рота ложечку з кав’яром, побачив, як у мене від нервового збудження тремтить рука.
  
  Ще б пак, уявіть собі: я — звичайний український актор, п’ю горілку в компанії Квентіна Тарантіно, Майкла Медсена та Джульєтт Льюїс! На сцені Френк Сінатра, що допіру співав «Мун рівер», а тепер заходиться романтичною баладою «Убий мене ніжно». На танцмайданчику вже вищезгадані Спілберґ із Меріл, Брюс Вілліс із Демі Мур. Трохи далі за барною стійкою про щось теревенять Джек Ніколсон із Джессікою Ланж. Он до стінки туляться Ів Сен Лоран із Сінді Кроуфорд. Куди не кинь оком — суцільні зірки світового масштабу!
  
  — Ну що ж, друже, у мене для тебе є приємна новина... — підібравшись ззаду, обійняв мене за плечі містер Мак-Лох. — Наступної неділі ми з тобою вирушаємо до Лос-Анджелеса на проби. Я поговорив зі Стівом і ми, можливо, летітимемо в одному літаку, то я тебе з ним познайомлю особисто. За візу не хвилюйся. Я все зроблю упродовж одного дня.
  
  Killing me softly with her song.
  Killing me softly with his song.
  
  Співає Сінатра на сцені.
  
  — Що ти п’єш?
  
  — Горілку.
  
  — Прекрасно. Бармене, будь ласка, дві горілки. Давно не пив, але підніму цю чарку за твоє майбутнє і твоє нове життя, — каже він вкрадливо, майже на вухо, під ніжну мелодію оркестру й оксамитовий голос Френка. — Проте вибір за тобою. Я ні в якому разі не хочу, аби ти зробив це прямо зараз. Зранку Томас поверне тобі твій одяг, а ти на оцій візитівці напиши одне коротеньке слово «так» чи «ні» і передай йому. Я дуже чекатиму!
  
  Мак-Лох протягнув мені густо-червоний прямокутник, на якому золотими літерами було витиснено «Сер Джонатан Мак-Лох — продюсер». І більше нічого.
  
  Killing те softy with her song.
  
  — За цим телефоном ти в будь-який момент можеш викликати авто, що відвезе тебе додому.
  
  Він випорпав з внутрішньої кишені золотий «Паркер», зняв ковпачок і накреслив на візитівці три цифри «666». Потім подмухав на чорнила, передав візитівку мені, нахилився до вуха близько-близько і палко зашепотів:
  
  — Запам’ятай, цим світом правлять обрані. Стати багатим і знаменитим у ньому без нашої участі неможливо. Скористайся шансом прямо зараз, бо завтра може бути пізно. Адже я дотримуюсь принципу: «раз, два, але не три». Перший шанс ти втратив, ще в день відкриття фестивалю, коли тобі до рук потрапив Договір. Третього шансу не буде ніколи. Так і підеш у небуття разом з усіма своїми талантами та амбіціями. Згинеш, нікому не потрібний в невідомий своїй, убогій Україні. І наостанок — тримайся подалі від Катерини і взагалі від баб. Довіряй тільки чоловікам!
  
  Після того він рвучко обійняв мене за шию та увіп’явся ротом у мої роззявлені вуста.
  
  Я очманів і був уже сіпнувся вбік від шоку та відрази, але Мак-Лох міцно тримав мене в цупкому захваті. Звідки й сила з’явилася у старого хруня?
  
  Я ледь не блювонув, відчувши в себе на губах його слизький та вертлявий язик, але міцно стиснув щелепи.
  
  Перед очима спалахнули вогяні літери підараси атакують!
  
  Цей мерзенний акт насильства, здається, тривав цілу вічність. Нарешті він відвалився від мене, як той кліщ.
  
  — За твоє прекрасне майбутнє! — схопив принесену барменом чарку, перекинув її собі в рота і навіть не закусюючи, відчалив від мене, вимахуючи рукою якомусь білявому чоловікові в окулярах, що стояв біля сцени, знервовано озираючись по боках.
  Глава третя
  
  — Боже, кого я бачу!? Оресте, невже це ти?
  
  — Дано? — з відразою обтер серветкою обслинявлений старцем рот.
  
  Вона кинулася мені на шию. Моя співкурсниця Лена Шнельгаузен — ефектна одеська єврейка, яка ще в інституті взяла собі псевдо Дана Мартіні.
  
  Понад три роки тому вона звалила до Америки і за цей час встигла знятися в декількох фільмах, де грала ролі повій російського походження. Я бачив її в одній сцені поруч зі Сильвестром Сталлоне та Куртом Расселом.
  
  — Очам своїм не вірю! Як ти тут опинився?
  
  — Та добрі люди допомогли...
  
  — Ага, бачила я цих «добрих людей». Ану зізнавайся, негіднику, цей Мак-Лох тебе вже трахає? — сміється широко відкритим ротом, повним бездоганних крупних зубів.
  
  Вона і в інституті була дуже собі нічого. Метр вісімдесят два сантиметри зросту на височенних підборах. Справжня Ейфелева вежа. Довга вечірня сукня з червоного атласу, декольтована майже до самого пупця, відкривала її груди в усій красі. В Україні таких грудей у Дани не було. Тугі вишні сосків звабливо напинали тканину зсередини. Висока копиця рудого волосся, пломенисті губи, розкосі зеленкуваті очі хижої кицьки, акуратний носик (здається, носик теж колись був не таким красивим), пещена шия, пальці з кривавим манікюром на довгих, по моді квадратно обпиляних нігтях.
  
  — Та пішла ти в жопу, Данко, ніхто мене тут не трахає...
  
  — Не трахають? — регоче вона, — то значить хочуть трахнути. Тут так: або трахаєш ти, або трахають тебе. Чи, скоріше, так: спершу трахають тебе, щоб ти згодом міг трахнути інших. Ходім, Каштанський, трахатись, раз ти такий крутий! Я давно тебе хотіла, ще в інституті, але ти, курва-мама, все із Маринкою таскався... От корова, сукню шампанським залила...
  
  Дана дійсно трохи напідпитку.
  
  — А де тут можна трахнутись, Дано? — тримаючи подругу за талію, я автоматично намацую презерватив у кишені смокінга. Залпом перехиляю горілку, аби забити присмак старечої слини Мак-Лоха в роті, і відразу замовляю ще.
  
  — А он там, бачиш, — вона киває головою у бік підсвіченої фіолетовим сяйвом ніші. — Там повно кают для гостей і чимало різних блядей обох статей. Тобі подобаються хлопчики, чи ти й досі дрімучий натурал?
  
  — Йди в сраку.
  
  — Вибач, Каштанський, мені погано, мені дуже погано, — зненацька вона виплескує залишки шампанського просто собі під ноги.
  
  «Та вона під кокаїном», — проноситься у голові думка.
  
  — Так, я під коксом, — миттєво підтверджує вона моє припущення, — а тому тільки я тобі можу розповісти всю правду про це, пардон, товариство, яке нас оточує. Вибач мені, напилася, як дурна... Каштанський, як добре, що я тебе тут зустріла... Все скінчено. Життя моє скінчено... Більше не можу бути серед них. Я їх ненавиджу!
  
  — Добре, добре, заспокойся, — втішаю я її, проте не забираю руки з крутого вигону тіла, там, де талія, розширюючись донизу, переходить у тугу дупцю. Білизни під тонким атласом нема.
  
  — А зараз, леді та джентльмени, я хочу представити вам героя нашого часу, відтепер видатного режисера Ларса фон Трієра та його команду, яку запрошую на цю сцену під ваші оплески!
  
  Старий збоченець Мак-Лох, відтіснивши Френка Сінатру трохи вбік, стоїть перед мікрофоном.
  
  За його велінням на сцену вибирається півтора десятка людей: акторів, продюсерів, операторів та художників, яких він по черзі представляє.
  
  Насамкінець звертається до сором’язливого блондина, якому здалека вимахував рукою.
  
  — Я не обмовився, Ларсе, коли казав, що видатним режисером ти став від дня прем’єри «Розсікаючи хвилі» — фільму, який ми задумували та продюсували разом. І хоча моє ім’я не значиться в титрах, ти знаєш, як я вболівав і вболіватиму за те, аби цю стрічку оцінили не лише глядачі, а й насамперед члени журі різних кінофестивалів.
  
  Ця стрічка дійсно переверне долі і життя сотень тисяч людей, які й досі знаходяться перед вибором, чи жити у закостенілому, патріархальному світі, чи, зробивши над собою зусилля, вирватися з-під кам’яної плити моральних догм, рятуючи і себе, і близьких людей силою, що міститься в наших звільнених від дрімучих забобонів тілі та душі.
  
  — Ненавиджу, сука, цього грьобаного Мануш-Лоло, — сичить Дана в мене на плечі. — Він диявол. Справжній диявол, який обплутує улесливими словами, обіцяючи золоті гори, а потім краде в тебе душу, перетворюючи все довкруж на пекло...
  
  — Тихше, Дано, що трапилось, розкажи мені спокійно. Ходімо, приляжеш на канапі...
  
  Я піднімаюся з високого барного стільця, і, міцно обійнявши подругу за талію, веду її вбік сяючої флюоресцентними вогнями ніші. Хтозна, може, на мене дійсно сьогодні чекає сексуальна пригода?
  
  — У добру путь, Ларсе та його команда. Вперед — до нових мистецьких та кінематографічних вершин!
  
  Офіціанти розносять шампанське, подають бокали тим, хто стоїть на сцені.
  
  — А тепер, дорогий Френку, — звертається Мак-Лох до Сінатри, — якщо можна, спеціально для мене і для всіх тих, хто закоханий у твою музику, ще раз на біс «Май вей». Ви згодні, друзі?
  
  «Біс! Біс!» — кричать гості і відразу по тому музиканти починають грати вступ до моєї найулюбленішої пісні.
  
  Чи то від захвату, чи то від ейфорії мені здається, що підлога під ногами починає хитатися в такт музиці.
  
  — О, відчалюємо, — якось відсторонено каже Дана.
  
  — Куди відчалюємо?
  
  — До Нью-Йорка — міста угорського диявола Мануш-Лоло.
  
  — До якого Нью-Йорка? Що ти верзеш, Дано?
  
  — А то ти не знав?
  
  — Не знав, бо мене ніхто не попередив. У мене ще чотири вистави в Единбурзі.
  
  — Та не хвилюйся. Я пожартувала. Ми на «Титаніку», який до Нью-Йорка ніколи не допливе. Ще трохи і почнеться...
  
  — Що почнеться?
  
  — Сам побачиш. Нам заборонено говорити про це новачкам, але тобі я розкажу... Тільки тс-с-с-с, тихо. Пішли на палубу, бо тут якось душно.
  
  «Будинок», який я спершу прийняв за будинок, насправді виявився гігантським пароплавом — точною копією сумнозвісного «Титаніка».
  
  Ми з Даною вмостилися на палубі в широких зручних шезлонгах.
  
  — Сьогодні — передостання неділя серпня. Завтра умовно починається новий театральний та кінематографічний сезон, а значить багато хто потоне сьогодні вночі...
  
  — Хто потоне? Дано, ти можеш перестати говорити загадками?
  
  — Раз на рік на борту «Титаніка» збирається увесь цвіт світового кіно та шоу-бізнесу. Всі знають, що пароплав мусить затонути. Він тоне щороку, а разом із ним ідуть на дно ті, чия кар’єра наближається до завершення. Все, як у ніч п’ятнадцятого квітня тисяча дев’ятсот дванадцятого року. На борту дві тисячі двісті вісім осіб. Врятується лише сімсот чотири. Однак до першого струсу всі мусять поводитися невимушено, ніби ні про що не здогадуються. Це — головна умова. Але після струсу — починаються дикі джунглі. Знаменитостей рятують щонайперше, а новачки і зірки, чия кар’єра на спаді, мусять виборсуватися самі. Виживає найсильніший.
  
  Наступного року вакантні місця займають нові люди. Вони сьогодні зроблять усе, щоб я теж потонула. Але я покажу їм усім, на що я здатна. Вони ще не знають справжньої Дани! Вибач, я не мала права тобі це говорити. Тож можеш вважати, що я врятувала тобі життя. Озброєний той, хто попереджений. Кокс будеш?
  
  Дана дістала з малесенького ридикюля, що бовтався у неї на правій руці, круглу сріблясту табакерку і, відкривши її, підчепила червоним нігтем купку білого порошку.
  
  — Ох вставляє, зараза! — обережно промокнула серветкою сльози на очах. — Косметика не попливла?
  
  — А ти як гадаєш?
  
  — Невже попливла? Ну, та нічо, недовго ще лишилось... А тепер я оповім тобі історію свого життя. Вважатимемо, що це сповідь. Відпустиш мені гріхи, бо я хочу ввійти в наступне життя чистою?
  
  — Дано, скажи, що я не марю... — я потайки озирнувся. — Там за нашою спиною стоїть Шварценеґґер? Невже це дійсно він? Я хочу потиснути йому руку! Термінатор поруч з нами? Бляха-муха, не вірю своїм очам...
  
  — Ти гівно, Капітанський. Людина відкриває тобі душу, розповідає такі речі, які в жодному кіно не побачиш, а ти витріщаєшся на якогось накачаного клоуна!?
  
  — Ну, добре, вибач, я тебе уважно слухаю, але як закінчиш, я піду до нього і потисну руку. Термінатор — це вау-у-у-у!
  
  — Так-от, Каштанський, ти гівно, бо навіть зараз не слухаєш мене, а тільки тішишся гнилою думкою, як, приїхавши у свій сраний Київ, розкажеш усім, що бачив живого Шварценеґґера, який теж насправді лайно і слабак, бо не здатний убити людину, а я здатна. Вже здатна! Гей, офіціанте, ще шампанського. Кокс будеш?
  
  — Ні, Дано, і тобі, здається, досить...
  
  — Начхати, я у порядку. А тепер про цього Мак-Лоха, як він себе називає, а насправді зветься Іштван Мануш-Лоло. Сам, здається, не єврей, бо необрізаний. Я це сама бачила (засміялася вульгарно), тому можеш мені повірити на слово. Але виховувався в родині закарпатських євреїв. Найкращий друг Джошуа Шороша, який спонсорує всю його діяльність. Це він познайомив мене з моїм колишнім чоловіком, продюсером студії «Парамаунт пікчерс». І зробив це після того, як я йому віддалася на дивані за фікусом прямо в нью-йоркському офісі директора студії.
  
  — Він що тебе трахав, цей Мак-Лох? — здивовано глянув я на Дану.
  
  — Це його основний принцип. Як складати комусь протеже, цей старий поц неодмінно має того трахнути. Двустволка галіма ще та!
  
  «Овва, оце так справа!» — я аж упрів від слів своєї подруги і теж потягнувся за шампанським, яке на срібній таці люб’язно приніс нам офіціант.
  
  Дана ще нюхнула коксу і, ухопивши бокал, продовжила:
  
  — Так от, саме Мак-Лох познайомив мене із Джеффрі Катценберґом. Чув про такого? Він співпрацював з Мак-Лохом і вони якраз запускали стрічку «Обернися в полум’ї» з Бредом Піттом у головній ролі. Там були три великі жіночі ролі. Ми познайомилися на паті у Сьюзі Сейдельман, яка жила навпроти Централ-парку і мала розкішний пентхаус. Я віддалася Джеффрі прямо в туалеті. А наступного дня він зателефонував і запропонував мені приїхати на проби. Коли прилетіла в Лос-Анджелес, і він віз мене на студію, то по дорозі ми зупинялися тричі і він трахав мене прямо на задньому сидінні авто без презерватива. Тоді ж я і залетіла. Проби були невдалі через мою недолугу на той час англійську, але знайшли дублерку, яка озвучила за мене роль, і всі проблеми владналися. Через три місяці я вже без кастингу отримала наступну роль у середньобюджетній картині «Коли дощ розмовляє». Була на четвертому місяці, але якось впоралась. І понеслося. Гадаю, зі Сталлоне і Куртом Расселом ти мене бачив?
  
  — Весь Київ гудів — колишня одеситка підкорила Голлівуд. Країна тобою пишається, Дано!
  
  — Так от, слухай, що було далі. Ми прожили з Катценберґом як коханці майже два з половиною роки. У нього була офіційна дружина, двійко дітей і він старанно оберігав імідж добропорядного батька та чоловіка. Але півроку тому все накрилося мідним тазом саме через цього проклятого старигана, Мак-Лоха. Якось на День святого Валентина він завітав до нас на віллу, яку ми винаймали в Малібу. Не приховую, що я тоді була трохи нетвереза, а Джеффрі поруч не було. То цей старий покидьок вирішив до мене позалицятися. Звісно, що я його відшила. Між нами зчинилася сварка і я буквально на хвилину втратила пильність. Півторарічний Семюєль, який грався поруч, виповз зі свого загончика й, либонь, побіг до басейну. Цієї миті виявилося достатньо, аби він устиг упасти у воду... А коли приїхала швидка, Мак-Лох нахабно заявив, що я п’яна заснула на терасі, в той час як малий грався біля басейну сам. Справу, звичайно, зам’яли, але мені кінець, Оресте... Джеффрі повірив старому наклепнику! І скільки я не намагалася пояснити, що Мак-Лох бреше, він вірить саме йому, а не мені... Кокс будеш?
  
  — Ні, Дано, і тобі досить...
  
  — Та хєрня... — вона підчепила на ніготь чималеньку гірку порошку і з насолодою втягнула її ніздрями. — Тепер ти знаєш про мене майже все. Ти відпускаєш мені мої гріхи, друже?
  
  — Так, Дано! Силою, даною мені вищими силами, відпускаю всі твої гріхи. Йди і більше не гріши! — театрально проказав я, піднімаючи руки вгору.
  
  — А ось це зась! — підхопилася вона із шезлонга, скинувши на ходу туфлі на високих підборах, й закрутилася переді мною, наче в танці. — Скажи, правда, я виглядаю супер? Я хочу, щоб мене запам’ятали молодою та красивою.
  
  — Краще скажи, скільки все це коштувало? — ущіпливо поцікавився я.
  
  — Вісімдесят п’ять тисяч баксів.
  
  — Ні фіга собі! Але ти дуже гарна, Дано!
  
  — О, тепер я вже справжня актриса, — знову закрутилася вона переді мною, зненацька пригадавши монолог Ніни Зарічної з чеховської «Чайки», яку ми колись ставили у театральному інституті. — Тепер я граю з насолодою, п’янію на сцені й почуваюся прекрасно... А пам’ятаєте, яке життя було колись, які почуття? Почуття, схожі на ніжні тендітні квіти... Пам’ятаєте: люди, леви, орли та куріпки... Я — чайка, ні, не те. Я — актриса... Я знаю тепер, що робити... Знаю... За все в цьому світі треба платити! А не захочеш платити, то прийдеться розплачуватись! Прощавай, Капітанський. Дякую за те, що ти мене вислухав!
  
  І побігла палубою босоніж, красиво покачуючи стегнами й змахуючи руками, ніби дійсно хотіла злетіти в небо.
  
  «Вона завжди була трохи крейзанута», — подумав я, зазираючи собі за спину, туди, де ще нещодавно стояв Шварценеґґер.
  
  Але найвідоміший після Гітлера у світі австрієць зник.
  Глава четверта
  
  Повернувшись до зали, я побачив, що замість великого Сінатри на сцені співає Вітні Г’юстон у довгій білій вечірній сукні.
  
  Після розмови почувався так, ніби на мене вилили цеберко помиїв. Змити їхній післясмак могла хіба що добра порція горілки. Тому без зайвих рефлексій попензлював прямо до барної стійки, на ходу привітавшись з Аль Пачіно та Робертом де Ніро, що сиділи у кріслах за столиком трохи подалі від танцмайданчика та цмулили віскі у компанії Марлона Брандо.
  
  «І як він зіграє Тараса Бульбу? — із зацікавленням глянув я на підстаркуватого, рихлого метра. — Адже йому вже трохи за сімдесят, здається? Взяли б краще на цю роль Клінта Іствуда, якого я, до речі, серед присутніх так і не побачив. Ну, то й що, що він худий? Невже як Бульба — то обов’язково вусатий товстун з пузякою і в шароварах?»
  
  До цієї миті я сприймав весь перебіг подій трохи відсторонено, наче то відбувалося не зі мною. Але після того як і де Ніро, і Аль Пачіно кивнули мені головами у відповідь, відчув себе частиною їхньої касти.
  
  А чим я гірший? Адже й вони у молодості із захватом дивилися на тодішніх зірок на кшталт Лоуренса Олів’є чи Пітера О’Тула. А потім і самі стали зірками всесвітнього масштабу!
  
  — Подвійну горілку, друже, — звертаюся до вже знайомого бармена, — і можна без кав’яру. Просто у склянці.
  
  Зі старим Мак-Лохом ми якось розберемось.
  
  «Якось то воно буде, бо ніколи так не було, щоб ніяк не було», — здається, так промовляє народна мудрість?
  
  А зараз треба просто розслабитися і отримувати задоволення. Сьогодні — весь світ для тебе! І Вітні Г’юстон співає для тебе, і Роберт Редфорд теж відповідає тобі на вітання, і навіть вагітна Мадонна із зацікавленням дивиться у твій бік, бо ти дійсно крутий чувак і дуже стильно виглядаєш у цьому смокінгу із неохайною зачіскою на голові.
  
  Тож: «Будьмо — гей»!
  
  Підозріло якось у цій компанії звучить цей заклик. Ще треба придумати, як би так з’їсти рибку, аби не сісти на шишечку старому хруню. Пропєтлять між крапельок, щоб і вашим і нашим: цілком в українському дусі. Ну, а тепер тост — за присутніх у залі дам! Кім Бейсінгер, це вас теж стосується...
  
  Вітаюся з Кім Бейсінгер, яка під ручку з Г’ю Грантом проходить повз.
  
  Хирляю горілку єдиним духом і замовляю собі ще.
  
  Бармен з повагою киває підборіддям і до наступної склянки запопадливо подає мені пляшечку «Швепсу».
  
  Неподалік Джордж Майкл, оточений купкою шанувальників, травить свіжий анекдот. Елтон Джон та Мерая Кері, взявшись за руки, виконують для друзів імпровізований дует. Пол Маккартні та Мік Джаґґер дають один одному дружніх стусанів. Дівчата зі «Спайс герлз» крутяться неподалік, влаштовуючи фотосесію...
  
  І раптом світло в залі згасає.
  
  Вітні Г’юстон, доспівавши пісню, затягує акапельно «Хеппі бьоздей ту ю...». До неї стрункими голосами приєднуються гості в залі. Офіціанти викочують на візку величезний торт у вигляді зірки Давида, прикрашений сотнями свічок.
  
  «Хеппі бьоздей», свічки, знайомі обличчя зірок, урочиста атмосфера свята... Десь я вже це бачив. Ну, так, у першу ніч в Единбурзі, коли п’яний побіг гуляти містом, заснув на лаві в парку й опинився на справжньому відьмацькому шабаші.
  
  — Дорогі друзі, — чую знайомий голос, підсилений динаміками, — я дуже вдячний всім за те, що ви завітали на мій день народження! Це для мене велика честь!
  
  Перед тортом у тьмяному світлі свічок з мікрофоном в руках постає Мак-Лох, який і словом не обмовився, що в нього сьогодні день народження.
  
  — Так вже склалася доля, — продовжує він промову, — що дату свого справжнього народження я не знаю, бо насправді мене підкинули моїм батькам цигани, що мандрували далеким Закарпаттям. Це сталося в передостанню неділю серпня, яка відтоді і стала моїм другим днем народження. Мої рідні — звичайні закарпатські євреї — все життя зазнавали утисків за національною ознакою або потерпали від рук релігійних фанатиків. Старшого брата убили фашисти тільки за те, що він був гомосексуалістом. Сестра стала калікою, бо у свій час була активною учасницею феміністичного руху Британії. Це сталося у 1939 році, коли мені було шістнадцять. І відтоді я поклявся зробити все, аби людей не розділяли ані раса, ані національність, ані релігія, ані статеві ознаки. Саме через ці відмінності починалися всі війни на землі.
  
  Але досить! Усі ми однакові. І всі ми хочемо миру та маємо право на любов і щастя від народження. Право дихати одним повітрям, грітися у променях сонця, дивитися на океан чи насолоджуватися співом Вітні Г’юстон, якій я ґречно дякую! (Оплески в залі.) Як і всім тим, хто зібрався у цій залі. І на знак цієї вдячності я прошу вас на хвилинку закрити очі і загадати одне, але найжагучіше бажання. Зараз я зроблю надріз на цьому святковому торті. Якщо ви скуштуєте цей шедевр кондитерського мистецтва, бажання неодмінно здійсниться. Я вам це гарантую! (Овація в залі.) Дамам та джентльменам, що з якихось причин дотримуються дієти, хочу нагадати слова видатного арабського лікаря Авіценни, який тисячу років тому авторитетно зазначив: «Калорії, спожиті у вигляді іменинного торту, в загальний добовий раціон не зараховуються». Ха-ха-ха... (Дружний сміху залі.) А тепер заплющуйте очі і замовляйте бажання, бо я готовий розрізати торт!
  
  За його наказом усі присутні гості слухняно заплющили очі. Лише чорношкірі лакеї, бармени та офіціанти лишалися зрячими. Ну іще — я.
  
  Мак-Лох було потягнувся за довжелезним ножем, проте піднесену атмосферу прорізав різкий крик: «Старий чорт!».
  
  Піднявшись на барному стільці, я впізнав у цьому силуеті свою подругу.
  
  Вирвавши з рук у Мак-Лоха ножа, Дана ухопила його ззаду рукою, приставивши гостре лезо до шиї.
  
  Я зиркнув по боках. Жодне зоряне падло не розплющило очей, озиваючись на лемент і крик, який зчинився біля сцени.
  
  — Старий чорт бреше! — вигукнула Дана добре поставленим ще у театральному інституті голосом. — Він усіх нас використовує заради своєї паскудної мети — перетворити людство на сіру біомасу, якій легше трахати мізки різними ідіотськими фільмами та телешоу. Але в мене до цього покидька особиста претензія! Або я зараз перерізаю тобі горло, або ти привселюдно спростовуєш брехню і наклеп, буцім я спала п’яна, коли втопилася моя дитина. Скажи, що ти мене хотів трахнути! Давай, кажи, покидьку, хай усі це чують, бо я зараз переріжу тобі горлянку...
  
  — Світло! Увімкніть у залі світло! — пролунало з натовпу декілька лакейських голосів.
  
  Але старий виявився не з лякливого десятка.
  
  — Вона бреше-е-е-е-е... Вона все бреше-е-е-е-е, — оскалюючи штучні зуби, захрипів він у лютих обіймах Дани. — Вона дійсно спала п’яна, коли втопилася їхня з Джеффрі дитина.
  
  Коли в залі спалахнуло світло, я побачив, що на мою подругу націлено півтора десятка пістолетів. Їх тримали в руках допіру добрі та люб’язні Томаси, що насправді виявилися крутезними спецагентами з приватної охоронної фірми.
  
  — Це я брешу? — задихнулася від люті моя подруга. — Тоді прямуй до пекла!
  
  Довгий ніж у руках Дани спалахнув блискавкою. Густа цівка крові кінематографічною дугою залила Давидову зірку і відразу по тому в залі пролунали постріли. Кулі охоронців винесли Дані мізки, які обляпали білосніжну сукню Вітні Г’юстон. Але та продовжувала стовбичити із заплющеними очима перед мікрофоном.
  
  Закриваючи рукою смертельну рану на шиї, Мак-Лох з останніх сил спромігся підняти з підлоги гострого ножа.
  
  — Шоу маст гоу он! — вигукнув він, занурюючи лезо в місиво з крові та вершкового крему. — Бажання обраних мають здійснюватись!
  
  А потім, перевертаючи на себе тацю з тортом, завалився на підлогу поруч з підстреленою Чайкою-Даною, на атласній сукні якої розквітали чорні квіти смерті.
  
  Зірки кіно- та шоу-бізнесу накинулися на місиво з продюсера та бісквітів, хапаючи те їдло з підлоги просто руками. Ті, у кого не вистачало сили пробитися до епіцентра вакханалії, намагалися дотягнутися до писків своїх колег, аби підчепити пальцями бодай кілька молекул чарівного їдла.
  
  Усі, кого я знав ледь не з дитинства, ким захоплювався і кого боготворив, неначе збожеволіли, втрачаючи людську подобу. Маски було скинуто.
  
  Весь світовий бомонд виявився лише ласим до крові та елітних ласощів звіринцем.
  Глава п’ята
  
  І раптом страшний удар струснув пароплав.
  
  Враження було таке, наче «Титанік» напоровся на підводну скелю.
  
  Я гепнувся писком об підлогу, вмить злетівши з барного стільця, всівся на дупу і поїхав уперед під акомпанемент дзеленчання посуду та важкі хлопки пляшок, що з барної шафи та полиць сипалися на підлогу в мене за спиною.
  
  Переляку майже не було, бо я заздалегідь встиг пригадати історичні факти, згідно з якими, до шлюпок, на яких рятувалися пасажири першого класу, простим громадянам було не підступитися. Тому ледве тримаючи баланс, вирушив на палубу, аби вхопити рятівне коло, яке запримітив ще тоді, коли ми з Даною сиділи в шезлонгах.
  
  Та де там. Дорогу мені перегородили бикуваті Томаси, що, враз скинувши театральні лівреї та клоунські перуки, перетворилися на справжніх гангстерів із Гарлема.
  
  Я завжди здогадувався, що негри, яких сучасне суспільство політкоректно іменує «афроамериканцями», насправді тільки чекають слушного часу, аби витолочити усіх білих. Тепер це називається модним терміном «зворотний расизм». У будь-якому разі вони сильніші, агресивніші та витриваліші за нас. Подальше дійство під назвою «Катастрофа на „Титаніку“» супроводжується музикою в стилі ганстер-репу, який суворо начитує Тупак Шакур:
  
  Йобане біле гівно,
  Що ти про себе думаєш?
  Гадаєш, літаєш у космос
  І винайшло ліки від СНІДу?
  Та ми їбали тебе в рот,
  Гунявий нащадок європейських сифілітиків!
  Дупа твоя більше не править світом,
  В якому немає місця жалю і слабкості.
  Тільки найжорстокіші перемагають тут!
  Ті, хто не вміє рюмсати і просити у бога милості,
  Ті, хто бере до рук зброю
  І вправно нею користується.
  Чорна шкіра — ознака вищої раси,
  Серед якої нема місця
  Блідолицим вилупкам та їхнім жирним самкам!
  Бог любить сильних,
  І слабих карає їхніми руками!!!
  
  Ну, це такий дослівний переклад пісеньки, яка лунає звідусіль. Не чули? Послухайте... А вже потім щось кажіть про расову нетерпимість.
  
  І ось стою я перед цією шеренгою дебелих афроамериканців, озброєних найсучаснішими моделями «Сміт і Вессон», з яких вони вправно пристрелили мою подругу, і почуваюся безпорадною комашкою.
  
  За їхніми спинами вмощуються у човни Брюс Вілліс і Демі Мур, Джон Траволта, Ума Турман і Тарантіно з Джульєтт Льюїс.
  
  — Хей, містере Шварценеґґер, — вимахую я рукою Арні, — врятуйте мене! Ви стільки разів рятували людство. То замовте про мене слівце перед цими озброєними гевалами. Хай пропустять мене до вас... Ви — мій кумир!
  
  — Ай’л бі бек (Я повернуся.), — підкреслено театрально каже мені це накачане чмо, ну точнісінько, як у фільмі про Термінатора. — Аста ла віста, бейбі!
  
  Таки Дана була права. Це тільки в кіно артисти мужні і непереможні, а в житті — конкретні гандони і підараси!
  
  Не знаю, як так вийшло, що всі світові селебрітіз ураз опинилися по той бій кордону. Я бачу, як рятуються у човнах з потопаючого «Титаніка» гурти «Кемікл бразерз», «Оазис», «Продіджи». Відпливає Тіна Тернер з усією своєю командою та балетом. Брюс Спрінґстін та Джо Кокер подають рятувальні жилети Леонарду Коєну та Лайзі Міннеллі. В одному човні опиняються Мілош Форман, Андрон Михалков-Кончаловський, прихопивши за компанію Кустурицю та підстаркуватого вже Поланського. Дівчата зі «Спайс герлз», об’єднавшись із хлопцями з «Бекстрит бойз» та «INSX», надувають великого плота.
  
  А по цей бік — відчай, страх та метушня. Хоча теж трапляються відомі обличчя. Ось, приміром, праворуч колись дуже модна, а тепер забута Пола Абдул щось кричить, розмахуючи руками разом з Танітою Тікарам. Я їх завжди плутав. Патрісія Каас із плюшевим ведмедиком та Крісом Норманом — солістом гурту «Смоукі». Він, до речі, виявляється, хлопець, хоч куди! Тягне за собою величезну канапу. Шубовсть її за борт і сам за нею... Цей точно випливе самотужки. А от Патрісію береться рятувати Ален Делон, що, прорвавшись крізь кордон, вимахує перед афроамериканцями якимось папірцем, і таки протягує колежанку в рятівне коло щасливчиків.
  
  «Треба діяти, — пульсує у мозку думка. — Але як?»
  
  Раптово підсвідомість видає неординарне рішення.
  
  — Хей, друже, — лагідно питаю я у негра, чиє обличчя стовбичить прямо переді мною. — Звідки були твої предки?
  
  — З Луїзіани, — шамкає він товстими губами.
  
  — А ще раніше?
  
  — З Берега Слонової Кістки.
  
  — О, це там, де португальці міняли золото на дешеві буси і люстерка?
  
  — Ну, колись міняли, а що? — белькотить бурмило.
  
  — Так ти, певне, теж любиш усе яскраве: штучне золото, стрази, леопардові тканини та зміїну шкіру?
  
  — Ну, люблю, а тобі що?
  
  — А якщо я тобі принесу повні жмені кольорового скла та люстерок, ти пропустиш мене до рятувальних човнів?
  
  Напружене низьке чоло Томаса потроху гладшає.
  
  — А що, правда принесеш? — питає він, хитро примруживши червоне око.
  
  — Зуб даю!
  
  Він нахиляється до мене всім тілом. Я навіть відчуваю тваринний, мускусний запах його потових залоз, що пробивається крізь модний спортивний дезодорант.
  
  — Три кілограми коштовностей, і ти опиняєшся у мене за спиною... — гарячим шепотом дихає він мені в обличчя.
  
  — Не проблема. Зараз буде!
  
  Пробиваючись крізь натовп у зворотному напрямку, я через кілька хвилин знову опиняюся у великій залі.
  
  Ошалілі люди зривали з вікон важкі портьєри, набивали їх подушками, зв’язували дротами електропроводки, лаштуючи хоч якісь плавзасоби. Але я чимдуж чкурнув до барної стійки, за якою сподівався надибати гори товченого скла. Там дійсно того добра було повно.
  
  Ухопивши дивом уцілілу пляшку ямайського рому, я щосили жбурнув її у дзеркальну вітрину, що сріблястим водоспадом рухнула вниз. Піднявши з підлоги совок для льоду, я почав насипати скляні та дзеркальні скалки в мідяне сміттєве цеберко. Набравши повне, вирушив назад.
  
  Пароплав стрімко занурювався під воду. Мої конкуренти кидалися за борт, ухопивши із собою хто що встиг: хто футляр від контрабаса, хто спальний матрац, хто крісло чи буфет, а хто і просто стілець. «Потопаючого — притопи» — здається, таку приказку чув я від своїх старших колег у театрі. Так що вже казати про найвищі кола шоу-бізнесу, де природний відбір і бажання втопити конкурента сягали свого апогею.
  
  — Ось твої скельця, брате! Тут навіть більше ніж три кілограми, — важко дихаючи, поклав я багатства до ніг Томаса.
  
  Але на його обличчі не ворухнувся жоден м’яз.
  
  — Ти — дебіл? — спитав він, суворо дивлячись мені в обличчя.
  
  — Прошу?
  
  — Дебіле, я у тебе питаю, чи ти не дебіл? Бо тільки дебіл може гадати, що всі негри готові продати душу за дуте золото, кольорове скло та люстерка. Ти грьобаний расист і тобі немає місця в цивілізованому світі! Здохнеш тут і світ зітхне з полегшенням, бо ти не людина. Ти — купа смердючого расистського лайна! Зрозумів, вилупку?
  
  Це був крах! Я недооцінив супротивника. Він миттю зчитав удавану приязнь і зверхнє ставлення до нього та скористався цим, прирікаючи мене на смерть. Адже «Титанік», занурюючись в океанську безодню носом, починав швидко ставати сторчки. Я ледве тримався на ногах, ухопившись за бильця фальшборту. Цеберко, повне товченого скла, перекинулося і мерехтливий мотлох посипався палубою униз.
  
  — Пиздець тобі, український націонал-фашисте! — з презирством глянув на мене Томас. — Не місце тобі в цивілізованому світі, поки не зміниш своє ставлення до негрів, геїв та євреїв. А тепер прощавай і відправляйся на переплавку!!!
  
  Промінь світла упав з небес на його обличчя. Величезний військовий гелікоптер зависнув над потопаючим «Титаніком», скинувши рятівні мотузяні сходи, по яких охоронці почали вправно дертися нагору.
  
  — Візьміть мене із собою-ю-ю-ю-ю!!! Врятуйте мене-е-е-е-е-е... Я більше не називатиму вас неграми! Я урочисто клянуся поважати і всіляко підтримувати вашу музичну культуру та естетику-у-у-у-у. Адже ви такі самі люди, як і ми, тільки з іншим кольором шкіри. Але всі ми однакові. Дихаємо одним повітрям і гріємось у променях одного сонця. «Ві а зе вролд, ві а зе чілдрен...» — з відчаю затягнув відомий хіт Майкла Джексона, намагаючись ухопити Томаса за ногу.
  
  — На хуй с пляжа! — з презирством зацідив він мені в обличчя ногою. — Хитру вашу хохляцьку натуру ми добре знаємо!
  
  — Ні, ні, я не такий, як ви подумали... Я — інший. Я не хочу бути українцем. Я хочу бути з вами. З усім цивілізованим світом!!!
  
  — Пішов на хуй, довбойобе! — лунають з небес слова чи то Бога, чи то гевала-афроамериканця.
  
  І тоді смертельний жах оповив мою душу і серце. «Титанік», ставши вертикально, почав швидко занурюватися у воду. Я теж було почав стрімко сповзати у крижану безодню, але в останню мить ухопився за якийсь дріт. Це була телефонна рура, що звисала з апарата, облаштованого на палубі для виклику обслуги.
  
  «666» — спалахнули перед очима вогняні цифри. Аби врятувати своє життя, я був готовий подзвонити самому Сатані!
  
  Ледве увертаючись від падаючих тіл, що з дикими криками зривались униз, зникаючи у крижаній безодні, я накрутив на диску три шістки. Рура, як не дивно, враз озвалася приємним жіночим голосом:
  
  — Служба обслуговування гостей. Чим ми можемо бути вам корисними?
  
  — Я хочу замовити машину!
  
  — Будь ласка. Куди подавати авто?
  
  — Пароплав «Титанік»!
  
  — Дякуємо за замовлення. Авто за хвилину буде. Завжди до ваших послуг.
  
  — Почекайте, але я вишу на дроті над прірвою. Куди ви збираєтесь подавати авто?
  
  Проте у рурі вже почулися короткі гудки. Крижана прірва невпинно сунула мені назустріч. Закляклі пальці не в змозі більше триматися за дріт, повільно розчепилися і я сторчки полетів назустріч смерті.
  Глава шоста
  
  Оклигав я на м’яких подушках заднього сидіння «Роллс-Ройса», що мирно котився яскраво освітленими о нічній порі вулицями Единбурга.
  
  Попереду за скляною перегородкою манячила голова шофера в темному кашкеті. Перетнувши Північний міст та Пікарді-плейс, ми виїхали на Лейт Уок і покотилися до моря.
  
  Потягнувшись усім тілом, я голосно і з насолодою позіхнув, відчувши неймовірне полегшення, немов би виринув зі сну жахів.
  
  Але смокінг був справжнім, і чорні лаковані туфлі. І червоне дерево в оздобленні салону виблискувало правдиво-респектабельно, а шторки на вікнах були з м’якенької сірої замші. Помацавши їх пальцями, я чомусь згадав, як нацисти в концтаборах робили жіночі сумочки, портмоне та абажури для світильників з людської шкіри.
  
  «Чорт забирай, що ж мені тепер робити?» — раптом сяйнула в голові тривожна думка.
  
  Я в усіх подробицях згадав, як Дана перерізала горлянку мого благодійника. Як поводитись далі? Куди бігти? Чи втрачав я з його смертю всі шанси на співпрацю зі Спілберґом? А ще страшенно кортіло алкоголю.
  
  Потягнувшися рукою до бару, я відкрив дверцята дзеркальної шафки.
  
  Зупинив вибір на «Джеймсоні» та джині «Блю Бомбей сапфайр». Одну півлітровочку запхав до внутрішньої кишені смокінга, іншу заклав ззаду в брюки. Думав ще прихопити велику пляшку текіли, але вроджена тактовність заважала мені діяти з подібним нахабством. Тому взяв ще лише маленьку, довгу пляшечку «Метакси», яка вправно вмістилася у лівий рукав.
  
  Нарешті авто загальмувало, і я побачив за вікном знайомі візерунки кованої огорожі нашого палісадничка. Шофер люб’язно розчахнув дверцята, побажавши:
  
  — Good night, sir!
  
  — Гуд найт, — відказав я і раптом несподівано додав, — вері, вері імпотент!
  
  Тобто я хотів сказати «вері, вері сенкс» (дуже, дуже дякую), але вийшло саме «вері, вері імпотент», бо стиривши алкоголь, почувався трохи ніяково. Шофер зрозумів, що я лажанувся, але вигляду не подав.
  
  Гівняні люди сиділи за гівняно накритим столом на кухні нашої гівняної квартири по Екедемі-стрит, з, накачані гівняним алкоголем. Завтра вихідний і вони могли собі дозволити «трохи розслабитись».
  
  Обвівши поглядом таких близьких і таких далеких від мене братів-акторів, я збагнув, яка прірва нас розділяє.
  
  По центру стола, застеленого газетами, стояв таріль, в якому плавало декілька смажених сосисок, политих майонезом «Провансаль». Майонез розтікся, утворивши на дні відразливу масну калюжу. Кусні чорного українського хліба лежали поруч із бутербродом, намащеним обвітреним паштетом «Люксусовий», просто на газеті, вперемішку з кавалками цибулі, огірками та покраяним товстими шматками салом. Недопита тиждень тому порожня пляшка «Кремлівської», тепер вже порожня, тулилася до сміттєвого цеберка. Клим Микитович цмулив гівняну розчинну каву та курив одвічну свою «Приму» із присмаком гівна. Поруч з ним стояла банка від паштету, повна смердючих недопалків.
  
  І тут заходжу я — весь такий шикарний у смокінгу.
  
  — Ні хєра сєбє, Орест, шо за костюмчік? — піднявся мені назустріч Лажа. — Гдє тєбя чєрті носят? Ми слишалі, что ета жидовская морда Трюфєль хочєт і тєбя із трупи уволіть?
  
  — Семене Леонідовичу, давайте без цього побутового антисемітизму. Серед євреїв теж трапляються гарні люди, — ставлю на стіл пляшку «Бомбею».
  
  — Ну ні хєра сєбє! За чєй счьот банкет? — здивовано питає Цар-Підлядський.
  
  — Микитичу, ви коли-небудь віскі «Джеймсон» куштували? — питаю у нашого штатного дебошира.
  
  — Та ти у нас справжній Девід Копперфілд! — здивовано дивиться він на мене, коли, поставивши віскі на стіл, я спритно видобуваю з рукава струнку пляшечку «Метакси».
  
  — З чого почнемо, панове?
  
  — З «Джеймсона»! — безапеляційно заявляє Цар. — Давно мріяв його скуштувати. Кажуть, треба з льодом. Семене Леонідовичу, у нас є в морозилці льод?
  
  — Сало точно єсть! — Лажа підтюпцем пензлює до холодильника.
  
  — Микитичу, так ви «Джеймсон» будете? — спокусливо згвинчую я металеву пробку з пляшки, прикладаючи горлечко до носа, — м-м-м-м, смакота!
  
  — He, — хитає головою наш бурєвєстнік, і в його очах я бачу вселенський сум. — Я свою норму в житті вже випив.
  
  — Дарма, Микитичу, — спокушаю я його відверто і нахабно. — От приїдете додому і вас запитають: «Шотландців у спідницях бачили?». «Бачив», — скажете ви. «Замок королівський бачили?» «Бачив». «А віскі справжній куштували?» Хоча «Джеймсон» — це ірландський віскі, але хай буде. Що тоді скажете? «То ж якого дідька було їздити до Шотландії?» — запитають у вас і будуть цілком праві...
  
  — Нормального льда нє било, так я нашкрябал чуток со стєнок, — до нас із тарілкою, повною льодяних крихт, повернувся Семен Леонідович.
  
  — Ну, хіба трошки в каву-у-у-у, — з дитячою тривогою дивиться на мене Микитич.
  
  — Та в яку каву? Це ж несмак, вульгарщина! Віскі не можна в каву! Давайте я вам трішечки у склянку наллю. Серьога, у нас є в хаті чисті склянки?
  
  — Зараз принесу... — кидається Підлядський до раковини мити чайні чашки. — У склянки з водою ми поставили зелень у холодильник, аби вона не зів’яла.
  
  — Льолік — ето нє естетічно... Зато дьошево, надьожно і практічно, — як по писаному відповідає він, ставлячи чашки на стіл.
  
  Робити нема чого. Розливаю «Джеймсон» у чайні чашки.
  
  — Але мені тільки п’ять крапель, не більше — з тривогою спостерігає за розливом Микитич.
  
  — Як скажете...
  
  До цього моменту я ніколи в житті не стикався із запойними алкоголіками.
  
  — Дорогіє друзья, братья, калєгі... — здалеку почав Микитич, обережно двома пальцями взявши за ручку чашечку з віскі. — Я счастлів, что мнє випала такая честь находіться с вамі в століце дружествєнной Шотландії на всемірно ізвєстном тєатральном фєстівалє, гдє наша труппа прєдставляєт одін із лучших спєктаклєй в міровой історії, поставлєнний по мотівам романа Фьодора Міхайловіча Достоєвского. Я хочу випіть етот мєстний напіток за здоровьє всєх прісутствующіх, за іх дєтєй і внуков, ібо жизнь на земле — ето самоє большоє чудо, котороє нам дано постічь! Єсть такой ізвєстний стіх, которий я очєнь люблю і которий как нікогда подходіт к атмосферо нашего вєчєра: «Мой тост за солнєчноє небо, за вашу жизнь во здравьє і труде, вовєк не знайте голода по хлєбу і жажди по теплу і по водє...».
  
  Кацапи якісь схиблені на цих ідіотських віршах, вітальних грамотах, сценках, що прославляють іменинника, та іншому радянському вербальному гівні.
  
  — Давай, пєй уже, Шота наш Руставелі! — не витримав Цар-Підлядський.
  
  — Ну, бля, прощай разум! Встрєтімся завтра... — вигукнув Микитич, трохи істерично перехиляючи склянку до рота.
  
  На якусь мить у кухні запанувала глибока тиша.
  
  Чутно було, як десь далеко на вулиці заверещав високий чоловічий голос «Fuck your mother!». Можливо, то був місцевий п’яничка, а може, то з радості кричали демони алкоголізму, які знову підступилися до «грейт раша артіста», що цмокав губами, смакуючи вишуканий алкогольний напій.
  
  — Ну як? — пошепки поцікавився я у нього.
  
  — Охуєть! Панєслась пізда па кочкам... Налівай по второй, друг!
  
  Півлітрова пляшка «Джеймсона» спорожніла хвилин за двадцять. Лише й встигли випити другу за друга та третій тост за любов. А ще треба і про батьків згадати, і про здоров’я всіх присутніх, і про мудрість життєву.
  
  Микитич виявився неабияким масовіком-затєйніком, бо за радянських часів підробляв тамадою на весіллях та ювілеях. Він навіть спробував провести серед присутніх веселий конкурс із прокатуванням сирого яйця під штанинами.
  
  Я не витримав і попросив його вгомонитися. Та де там. Допивши «Метаксу» та відкоркувавши «Блю Бомбей», масовік-затєйнік перейшов до національно-алкогольних тем:
  
  — Європейці не п’ють, бо в них нема широти, — рубав він рукою повітря. — А в нас широта-а-а-а-а, земля, поля, лани... Якось бухав в аеропорту з одним португальцем. Він — п’ятдесят, я — сто п’ятдесят, він ще — п’ятдесят, я — сто п’ятдесят, він — каву, я — ще сто п’ятдесят. І хто з нас потім заблював увесь літак? Звісна річ — португалець...
  
  Але раптом у справу втрутився вже вкрай захмелілий Семен Леонідович, що допіру куняв носом над тарілкою із сосисками.
  
  — От ви тут віскі шотландський п’єте? — запитав із викликом, грюкнувши кулаком по столу. — А я всю свою жізнь просрал! Всю жізнь мєчтал о частной лавочкє, как у пана Зігмундта, поляка, с которим недавно тут познакомілся. Он тоже хотєл купіть мою водку, но я рєшіл єйо продать своім братьям-украінцам. І что із етого вишло? Бандеровци, кстаті, і єго родствєнніков тожє обідєлі! Так ми с нім тєпєрь братья! А я вот — актьор. Но какой із мєня актьор?
  
  — Хуйовий! — не в тему бовкнув Микитич, і Лажа, схопившися з місця, зробив спробу заїхати йому кулаком у вухо, але промахнувся, перекинувши на стіл липку жижу із сосисками.
  
  — Молчі, сука кацапская!
  
  — О-о-о-о, старця треба відвести у ліжко! — суворо проказав я.
  
  — Я не хочу в ліжко! — щосили заволав Лажа. — Я трєбую продолжєнія банкета! Я хочу в рибную лавку к пану Зігмундту. А он вмєсто мєня пусть іграєт на сцєнє.
  
  Силоміць у шість рук затягли ми народного артиста до кімнати. Щойно голова його торкнулася подушки, Лажа замовк і солодко засопів. Поки ми із Сергійчиком знімали з нього капці та обережно вкривали ковдрою, Микитич кудись зник.
  
  Не було його на кухні, коли ми туди повернулися. Тільки недопита пляшка «Бомбея» виявилася абсолютно порожньою.
  
  — Сьогодні після вистави, коли ти пішов, нам нарешті видали добові за всю поїздку, — утаємничено проказав до мене Цар-Підлядський, — по двісті сорок фунтів на брата! Гражданє, хранітє дєньгі в сбєрєгательной кассє, — помахав у мене перед носом стосиком десятифунтових банкнот. — Конечно, єслі оні у вас єсть.
  Глава сьома
  
  Микитич знайшовся за півгодини. Страшний та розхристаний щосили грюкав кулаком у двері.
  
  — Хачу єбаться-я-я-я-я-я!!! — ревів, мов той марал.
  
  — Тихше Микитичу, всі вже полягали спати, — спробував я його заспокоїти. — Тут вам не обломиться. Підорів нема. Можете, звичайно, виїбати Лажу, поки він у відключці, але не думаю, що то гарна ідея.
  
  — Я друзєй нє єбу! — не зрозумівши моєї іронії, відказав він цілком серьйозно. — Мнє бабу подавай!
  
  — Ну, подумайте самі, де ми о третій ночі знайдемо вам бабу?
  
  — Тогда пошлі добухівать. Я хочу порвать етот город вдрєбєзгі і пополам. Еті дєньгі жгут мнє ляжку, — ляснув себе по нозі. — Двєсті сорок фунтов стерлінгові їх же нужно взлохматіть! Устроіть маленькійтакой бордельєро...
  
  — Ну-ну, Шукшин ви наш доморощений, давайте краще лягати спати. Вам додому ще кольоровий телевізор треба привезти.
  
  — К чьорту телевізор! Сто грам — нє стоп-кран: рваньош — нє остановішся! Ти мнє іх наліл, значіт ти і в отвєтє за тєх, кого пріручіл. Поетому одєвай порткі, синок, поєхалі бухать і єбаться. Я за всьо плачу! Папа сєгодня багатий...
  
  Офіційно в шотландській столиці будинків розпусти нема.
  
  Але насправді вони є. Ховаються під вивісками пралень у будівлях із наглухо заштореними вікнами. На першому поверсі — офіційна пральня. За нею — кімната для клієнтів, де вам видають альбоми з фотографіями дівчат, що надають всілякі послуги інтимного характеру.
  
  — Я хочу виєбать мєстную шотландку, — пирхає мені в щоку алкогольними парами Микитич, коли ми на таксі премо кудись у ніч. — Нєпрємєнно с большой жопой і нєпрємєнно рижую...
  
  — Куди ми ідемо?
  
  — В «Олд чайну». Ето самий большой публічний дом в центре. Я всьо развєдал. Работаєт круглосуточно.
  
  — Звідки інформація?
  
  — Ігарьок (один з організаторів) рассказал. Е-е-е-ех, била б моя воля, я би весь мір виєбал! Єзділ би по міру і трахал всєх подряд! Нємка — а іді-ка сюда на шишечку к русскому артісту. Англічанка, француженка, кітаянка — все на шишечку. Ілі сосітє у русского чєловєка. Ібо русскій член он до всєх уголков міра дотянуться можєт!
  
  — Звідки така азійщина у вас? Якесь татаро-монгольське іго... Ви ж культурна людина?
  
  — Я? Да я самий настоящій азіат, синок! Открою тебе одну тайну, только тс-с-с-с-с, нікому, — він навалився на мене всім тілом, — ми, русскіє, только дєлаєм від, что цивілізованниє, а на самом дєлє — дікіє варвари. Іногда такая злоба, такая нєнавість к горлу подступаєт, когда я гляжу на еті умитиє, наглиє морди благополучной Європи. Так і подмиваєт кулаком в харю заєхать, на землю поваліть і топтать, топтать, с грязью смєшивать. За варваров нас счітаєтє, за людей второго сорта? По ухмилочкам вашім гадкім ето віжу. Так получайтє!.. І ногою по головє, по яйцам, в грудь, в живот. Бояться нас весь мір должен. Бояться і уважать! І вєдь било такоє уваженіє прі совєтах. А сєйчас что — продалісь за ножкі Буша. Клянчім у содомітові прімі-і-і-ітє нас в цівілізованний мір-р-р-р-р, ми харошиє-є-є-є, ми больше нє будє-є-є-єм. Тьфу, гадость какая! Только хітрость всьо ето. Как с колєн встанем — всєму міру покажем, на что способєн русскій чєловєк. Как шарахнем по Нью-Йорку і Лондону бомбамі, как сотрьом с ліца Землі Паріжи с Бєрлінамі, тогда все очнуться і поймут, что русскіє — ето вєлікая нація, могучая, которая і рождєна только для того, чтоби міром управлять, да сапогі полоскать в Індійском океане!!!
  
  Спершу я думав вступити з ним у диспут, а потім, глянувши на п’яне рило, відмовився. Лише проказав тихо:
  
  — Ай ем нот Раша. Ай ем юкрейніан.
  
  — Да какая разніца, синок. Все ми — Раша. Ей шеф, стой, стой, ето тут. Прієхалі!
  
  Заплативши по нічному тарифу тринадцять фунтів за проїзд, ми опинилися в самому центрі Единбурга.
  
  «Royal Circus» — прочитав напис на синій табличці понад дорогою. Стривайте, це ж десь зовсім поруч з будинком покійного Мак-Лоха!
  
  Я навіть подумав, чи не піти розшукати восьмий будинок, аби сповістити близьким про його страшну і наглу смерть. Але відмовився від цієї думки, бо дебошир-їбака вже грюкав у двері пральні, хоч поруч виднілася кнопка електричного дзвінка.
  
  Двері відкрила суха жінка із сивою зачіскою-перманентом, дивно схожа на міс Космо — служницю, що подавала каву і кальян під час тієї дивної зустрічі, коли ми пили лакричну настоянку.
  
  — Нас інтєрєсуют ваші дєвушкі, — випалив їй з порога Микитич, а потім повернув свою мармизу до мене. — Пєрєвєді єй, малой...
  
  Але стара розчахнувши перед нами двері, проказала майже чистою російською:
  
  — Прахадітє.
  
  — О, да тут панімают русскую рєчь, вот ето уровєнь! — захоплено вигукнув «бурєвєстнік».
  
  Подолавши тьмяно освітлену залу, повну пральних машин, ми, скеровані господинею, пірнули під важкі оксамитові штори опинившись у гостьовому передпокої. Микитич, вмостившись на жовтому шкіряному дивані, по-діловому почав гортати запропоноване портфоліо, в той час як я, всівшись у фотелі навпроти, роздивлявся навколишній інтер’єр.
  
  Нічого незвичайного. Як кажуть малороси «бєднєнько, но чістєнько». Стіни прикрашено літографіями краєвидів Единбурга. Офісна стійка, комп’ютер, штучна пальма у діжці. На підлозі — бюджетний ковролін.
  
  — Могу прєдложить вам кофе ілі чєго-то покрєпчє желаєтє? — поцікавилася стара.
  
  — А шо єсть? — смикнувся на дивані Микитич.
  
  — Віскі, джін-тонік, водка, піво в банках...
  
  — На шару чтолі? Потому что я за обслуживаніє пєрєплачівать нє намєрєн. Вон давєча за таксі по ночному таріфу заплатіл чуть лі нє двадцать фунтов, хотя дньом обошлось би в пятьорку.
  
  — На шару можете трахнуть друг друга в жопу... Знаєте етот анекдот? — злобно прошипіла стара, закурюючи чорну міцну цигарку. — Тут прілічноє завєдєніє для серьйозних джентльменов. Ми совєтскімі голожопимі засранцамі нє інтєрєсуємся. Ви наші таріфи знаєте?
  
  — Фу-у-у-у, мадам, что за жаргон, — театрально поморщив ніс Микитич. — Мані на карманє, да свєжий лі у вас товар?
  
  Я помітив, що п’яну тварюку зачепила фраза про голодранців, під час якої господиня борделю презирливо роздивлялася його брудні нігті, які стирчали з дешевих китайських сандалетів, придбаних перед гастролями на речовому ринку «Троєщина».
  
  — Давайте нам піва в банках! Будеш піво, Орест? По чьом оно у вас?
  
  — Пять фунтов.
  
  — Ні хєра себе! В супермаркете максімум фунт.
  
  — Так іді в супермаркет і покупай. І не єбі мене мозгі...
  
  Вона саме так і сказала — мозгі, з наголосом на «о», як зазвичай кажуть одеські чи закарпатські євреї.
  
  — Я питался... — щиро приклав Микитич руку до грудей. — Так в вашем галімом Едінбургє ночью даже нєгдє алкоголю добрать! Кстаті, откуда ви так хорошо знаєте русскій?
  
  — Бо роділась на Закарпатьє в сємьє вєнгєрскіх єврєєв. Отєц в свойо врємя торговал со всємі, і єслі би нє проклятий Гітлєр, то ми билі би одной із самих богатих сємєй Європи. Тєпєрь вот приходітся подрабативать ночной мамкой в борделє.
  
  — О, так ви должни любіть Совєтскій Союз, которий спас мір от фашизма і сдєлать мнє нєбольшую скідочку, ібо мой родной дядя — маршал Совєтского Союза Георгій Жуков, полководєц, что виіграл войну!
  
  — А поцєловать мєня в сраку нє хочеш, сладєнькій? Войну виігралі амєріканци. І єслі б нє ленд-ліз і поставки продовольствія от союзніков, то Гітлєр гулял би по Красной площаді єщьо в сорок втором. Нє парь мнє ету пропагандістскую туфту! Я дєвушка пожилая і сама знаю, что к чєму. Піво брать будете?
  
  Коли вона пішла по пиво, Микитич, знову ухопивши до рук портфоліо, покликав мене до себе, тицьнувши пальцем на об’єкт своїх еротичних фантазій.
  
  — Как тебе ета?
  
  З фотографії на нас дивилася дебела руда юнка, що, задравши ногу на стілець, поправляла панчохи, й облизуючи губи язичком, виставила для гарного огляду тугу відстовбурчену дупцю.
  
  — А что ето за буковкі у нєйо на фотографії нарісовани? — хтивими оченятами буравив Микитич фото.
  
  — Не знаю, — відказав я, глянувши на абревіатуру соа.
  
  — C — то класіка, О — оральний секс, А — анальний секс, — розшифрувала стара, що за хвилину повернулася з пивом. — Класіка і орал — пятьдєсят фунтов за пол часа. Анальний — вдвоє дороже. Два часа — сто пятьдєсят фунтов. Ночь — тріста.
  
  — І шо, скідочкі родствєнніку маршала Жукова нє будєт? — жалісно глянув на неї Микитич. — Я готов взять пятнадцать мінут класікі за трідцать фунтов.
  
  — За трідцать фунтов вдуй сєбя в жопу сам, і скажи спасібо, что я вам єщьо нє виставляю двойного таріфа, ібо все прілічниє дєвушкі в ето врємя уже давно спят. Нормальниє люді по публічним домам в утро понєдєльніка нє шляются! А ви кого-то вибралі? — глянула на мене.
  
  — Ні, я просто за компанію. Тут почекаю.
  
  — Хохол что-лі? С Украіни? — зачувши українську мову, поцікавилася тітка.
  
  — Не хохол, а українець, це по-перше... А по-друге, поводьтеся пристойніше, адже ми з вами, здається, знайомі. Бачилися, коли я був у гостях в містера Мак-Лоха декілька днів тому.
  
  — Дідько, невже це ви? А я все дивлюся, ви чи не ви? — схаменулася стара. — Ви той український актор, який геніально грає Раскольнікова? Брат мені про вас багато розповідав. То що ж ви відразу не сказали, що ви знаєте мого брата?
  
  — Містер Мак-Лох ваш брат?
  
  — Цей пустун як тільки мене не представляє гостям, — засміялася, показуючи жовті прокурені зуби. — І покоївкою, і колежанкою, і навіть коханкою, коли в доброму гуморі, але ніколи не каже правди. Я його старша сестра, якій за легендою зламали хребет у 1939 році на демонстрації феміністок. Він розповідав вам цю історію?
  
  — Щось таке казав... — пригадав я передсмертну промову Мак-Лоха.
  
  — Так-от, хребта мені ніхто не ламав, ну, отримала кілька легких стусанів, але ж ви знаєте нашу єврейську натуру, роздмухувати будь-яку дрібницю до нечуваних трагедій. Робити з усього рейвах, о-о-о-о, це ми вміємо! І брата-гея, якого буцім вбили німці, в нас ніколи не було. То все вигадки... Ну, чому ж ви раніше не сказали, що ми знайомі? Раз така справа, то я з вас грошей не візьму. Дівчата відпрацюють за мій рахунок. Обирайте будь-яких...
  
  — Вот ето дєло! — загудів Микитич, схопившися з дивана. — Мнє, єслі можно, вот ету риженькую в красівих трусєлях.
  
  — Сару? — глянула на фотографію стара. — За п’ятнадцять хвилин буде. Ось вам ключ, піднімайтеся в номер. Прийміть душ, бо, чесно кажучи, від вас тхне гівном. Ну, а вам що запропонувати, молодий чоловіче?
  
  — Я просто супроводжую свого друга. Можу почекати тут унизу.
  
  — Ні, ні і ще раз ні. Якщо ви щирий українець, то ніколи не відмовитеся від моєї пропозиції. У нас у салоні працює дівчина Наташа з Росії. Натуральна блондинка, москвичка з гарними манерами і прекрасною фігурою. У вільний від роботи час читає Буніна, Купріна, Паустовського. КДБісти вбили її тата-журналіста. Має вищу гуманітарну освіту. За фахом мистецтвознавець. Думаю, вам вона дуже сподобається. Кромє того, ето можєт потешіть ваше украінскоє его. Скористайтеся нагодою безкоштовно отримати те, за що інші платять грубі гроші. Наташа бере по сто фунтів за класику і орал, вдвічі більше за анальний секс і по п’ятсот за ніч. Вона у нас найкраща! Справжня зірка. Тим більше, що сьогодні вона вільна і з радістю приділить вам свої час та увагу.
  
  — Прівєт, зємєля, — замкнувши двері стандартного бордельного номера, привіталася зі мною Наташа, ставлячи сумочку на приліжкову тумбочку. — Пусть оні думают, что я із Москви, потому что я там дєйствітєльно учілась. А на самом дєлє с Луганска — города шахтьорской слави. Как сам? Откуда будеш?
  
  — З Києва. Актор. Граємо тут «Злочин і кару» Достоєвського.
  
  — Ні хєра себе, поворотік... — сідає вона поруч на ліжко, а потім, відкинувши за спину довге, русяво-пшеничне волосся, переходить на ледь чутний шепіт. — По-моєму, оні хотят тєбя убіть, чувак!
  
  — Чєво?
  
  — Нє знаю, точно лі ето ти ілі нєт, но рєчь шла об украінском артістє, которого нужно то лі убіть, то лі ізбавіться от нєго какім-лібо іним образом. Ето нє ти іграєш Раскольнікова в спєктаклє?
  
  — Еге ж.
  
  — Тогда точно говорілі о тебе. Пару нєдєль назад к етой каргє пріходіл єйо брат. Я случайно подслушала разговор. Оні общалісь в сосєднєй комнатє. Я взяла пустой стакан, пріставіла к стєнкє. Пєрєгородкі тут спеціально тонкіє, чтоби гості возбуждалісь от звуков в сосєдніх комнатах. Услишала, как брат просіл старуху подмєшать тебе чєго-то нє то в кофе, нє то в лакрічную настойку. Какого-то психотропа. Чтоби ти воспрінімал рєальность в іскрівльонном ізображеніі.
  
  — Для чєго?
  
  — Да хрєн єго знаєт... Старуха очень настаівала, чтоби я тєбя нєпрємєнно трахнула без прєзєрватіва. Пєрвий раз она меня про такоє просіт. С чєго би ето, нє пойму? І тогда у мєня в головє сложилось, что, навєрноє, оні говорілі о тебе. Так что будь насторожє. Готовітся что-то нехорошеє. Чєм-то ти ім крупно насоліл... Как ти вообщє тут оказался?
  
  — Наліл пятьдєсят грамм бившєму алкоголіку і понеслось... Вот, затащіл мєня в публічний дом совєршенно случайно.
  
  — Случайностєй в етой жізні нє биваєт, запомні ето. Нужно ліш научіться дєлать правільниє виводи і счітивать знакі. Значіт наша встрєча била прєдопрєдєлєна.
  
  — Да ладно, расслабся... Старіка убілі сєгодня ночью.
  
  — Как? — зробила дебільне обличчя.
  
  — Єму пєрєрєзала глотку моя бившая однокурсніца. Я ето відєл собствєннимі глазамі на борту «Тітаніка»!
  
  — Какого «Тітаніка»?
  
  — Тонущєго «Тітаніка» во врємя вєчєрінкі с амєріканскімі звьоздамі.
  
  — Чувак, ти точно не прінімал псіхотропи?
  
  І тут я серйозно замислився над її словами. А й дійсно, у присутності Мак-Лоха з часом і простором починали коїтися якісь дива.
  
  Спершу він пригощав віскі, від якого мені знесло башку. Потім ця лакрична настоянка, коли я мов цирковий зайчик бренькав на лірі. Потім горілка з ікрою на «Титаніку». Може, це падло дійсно щось підливало мені в напої?
  
  — Та не, прі чьом тут псіхотропи? — потрусив головою. — Я в полном порядкє. Ну развє что випіл чуток водкі, а потом віскі с джином. Тєпєрь вот пью піво. Но голова ясная... Слухай, а чи не могли б ми спілкуватися українською? Ти ж з Луганська, то маєш знати мову?
  
  — Чувак, какая разніца, на каком язикє говоріть? Главноє, чтоби ми понімалі друг друга в крітічєскіх сітуаціях! Я нє думаю, что старика убілі. Скореє всєго ето била інсценіровка...
  
  — Та яке інсценування, Наташо? Я сам бачив залитий кров’ю іменинний торт.
  
  — Еті іллюзіоністи і нє на такоє способни! Врємя от времені то в прєссє, то в новостях сообщают, что в городе бєсслєдно ісчєзают достаточно ізвєстниє люді. Ілі кончают жизнь самоубійством. Я провела собствєнноє расслєдованіє і установіла, что практічєскі все, про кого пішут, так ілі іначє контактіровалі с Мак-Лохом. Он, кстаті, глава мєстной масонской ложи? Знаєш?
  
  — Авжеж.
  
  — Їх тут целая банда! Маскіруются под студєнтов із Ітона, пакістанцев, улічних артістов. Двє нєдєлі назад бил у мєня клієнт — знамєнітий художнік, с которим нас познакоміла міс Космо. Так он тоже застрєлілся. Но перед смєртью пєрєдал мне ето...
  
  Наташа потягнулася до приліжкової тумбочки й випорпала з сумочки картку червоного кольору, на якій золотими тисненими літерами значилося:
  
   23 august 19.00 Р. М.
  
   EDINBURGH PRIMATE COSMO PARTY
  
   In Main Festival Centre
  
   Dresscode — luxury carnival style
  
   (1 person only)
  
  
  Картка була дуже схожа на візитівку, що її подарував мені Мак-Лох.
  
  — Ето очєнь закритая супєр-віп-лакшері вєчєрінка. Я обязатєльно планірую туда пойті, чтоби попитаться вивєсті подонков на чістую воду. Отєц-то у мєня тоже не бил простим журналістом, как я тут всєм рассказиваю. Он бил офіцером КГБ с позивним «Гамлет Ашотовіч». Но когда в органах узналі, что он с семьйой планіруєт удрать на запад, єго убілі. Так что шпіонство у мєня в крові. Сейчас вот пока собіраю на ніх компромат. А там посмотрім... На етом можно неплохо заработать.
  
  — Та ти просто якась Мата Харі!
  
  — Я — лучше! — усміхнулася Наташа. — Бо Мата Харі била нєкрасівой, а я очєнь дажє нічєго. Про смерть Мак-Лоха старухє нічєго нє говорі. Вообщє нігде нє поднімай ету тему, чтоби нє оказаться в дураках. Сдєлай від, что ми действітєльно пєрєспалі і всьо. Я скажу то же самоє...
  
  Я прочекав Микитича в гостьовій вітальні ще хвилин двадцять. Разом із Сарою вони спустилися сходами, голосно сміючись.
  
  — Супермен! — ухопила вона його за промежину, формально цілуючи в шию, а потім забралася геть, індиферентно наспівуючи мотивчик модного хіта Донни Льюїс (на яку, до речі, була дуже схожа) «І love you always forewer».
  
  — Як провели час, Микитичу?
  
  — Хрєново, мой друг, хрєново... — похнюплено відказав він.
  
  — Да ви с нєй куролєсілі почті полтора часа... — глянув на годинника, який показував майже п’яту ранку.
  
  — І вправду так долго? — сумно усміхнувся герой-їбака, нагадавши віслючка Іа з радянського мультфільму про Війні Пуха.
  
  — З якого біса цей сум в очах? Щось знову пішло не так?
  
  — Всьо пошло не так с той самой пори, как ти мне наліл пять капель...
  
  — Я так і знав, що рано чи пізно ви виставите мені рахунок!
  
  — Я не в том смисле, что ти віноват в проізошедшем, а в том смисле, что тут дєло тонкоє — ілі бухать, ілі баб єбать. Ех, — зітхнув, глянувши кудись убік, — банальщіна. Просто не встал у мєня, вот і всьо!
  Глава восьма
  
  — Ну і хрєн с нєй, с етой лярвой, — приндився він, коли ми, прихопивши з борделю пляшку найдешевшого віскі та дві баночки «Кока-коли», мандрували в бік нашого будинку.
  
  — Я єй говорю: «Дєвочка, тіше, тіше, нє так агрєсівно...». А она ж русского язика нє понімаєт, тупіца, знай себе мньот мой член через труси без божества, без вдохновєнья і что-то лєпєчєт по-іхнєму. Вот она — тіпічная западная бєздуховность. Сплошниє мєханічєскіє дєйствія. А где любовь? Гдє уважєніє і дєлікатность? «Я так нє могу», — говорю. Поворачіваю єйо раком, ібо думаю, сєйчас встанєт і я сзаді прістроюсь. Та где там! Вспомніл свою школьную учітєльніцу, которая рассказивала нам про ужаси западной жизні, про буржуінов проклятих. І разорвало мєня как будто напополам. Вродє і осознаю, что я сєйчас должен трахнуть русскім членом весь етот бездуховний западний мір. А с другой сторони, понімаю, что буду сєйчас єбать живого чєловєка, у которого тоже єсть мама, возможно, малєнькіє дєті. В общєм духовность побєділа! І так, і так питался я єй вмять вялого, на которий она єщьо поривалась пару раз гандон надєть. Да развє надєнєшь гандон на вялого? Я ж нєсмотря на рост і страшний облік, в душе — дєлікатнєйший і остро рєфлєксірующій інтелігент. «На ліцо ужасниє — добриє внутрі», как в пєсєнкє пойотся. Откуда во мнє ета напускная агрєссія? Да потому что я єю свою бєззащітность прікриваю. От нєувєрєнності в себе вся ета моя показная бравада, кураж етот показной.
  
  Микитич зупинився, добре прикладаючись до пляшки.
  
  — А пошлі купаться? — спантеличив мене неочікувано радикальною пропозицією.
  
  Ця картина, либонь, усе життя час від часу яскраво поставатиме в мене перед очима, бо надто живописна.
  
  Прямо навпроти Единбурзького порту над обрієм постає величне сонце.
  
  Його промені лягають на неглибоку синь затоки. Велика вода відійшла з відливом, залишивши біля берега масні плями мазуту, автомобільні покришки, ящики з-під фруктів, порожні пляшки, дохлих котів та купу усілякого бруду, посеред якого, мов той тюлень, борсається абсолютно голий Микитич.
  
  Він то плазує вужем серед сизих нафтових плям, бананових шкоринок, розмоклих пачок від цигарок. То, стоячи по коліна в болоті, раз у раз здіймає руками в повітря тисячі водяних крапель, щосили вигукуючи: «на х-у-у-у-у-уй».
  
  Я намагаюся з берега допроситися, аби не волав так сильно, бо зараз місцеві викличуть поліцію (в будинках на набережній вже засмикалися фіранки, з-за яких раз у раз визирали невиспано-стурбовані обличчя).
  
  Прибулі поліціянти довго не наважувалися лізти за артистом у каламутну воду, не втрачаючи надії виманити дебошира на берег суворими вигуками в мегафон.
  
  У відповідь Микитич тицяв їм факи, обзивав різними лайливими словами. Тоді викликали пожежну команду. Пожежники, вбрані у яскраві водостійкі костюми, хвилин десять ганялася за п’яним тілом по болотяній жижі.
  
  «Мятєжний бурєвєстнік» вперто намагався втекти від них на глибину, якою тут взагалі і не пахло. Метрів за двісті від берега вони завалили митця мордою в бруд і потягли у зворотному напрямку. А потім дружно і зосереджено допомагали поліціянтам запакувати раба божого до ментовського бобіка.
  
  — Ви з ним знайомі? — допитувалися в мене, коли ситуація трохи вгомонилася і Микитич захропів. — У нього є паспорт? Є віза?
  
  — Звичайно, в нього все це є. І в мене теж є...
  
  Я намагався їм пояснити, що ця страшна гола людина — грейт раша артіст, який грає у виставі за твором Достоєвського «Злочин та кара». Ну, трошки перебрав напередодні вихідного дня, з ким не буває?
  
  — Йому світить депортація у двадцять чотири години, — суворо зауважували поліціянти.
  
  — Ой, не треба, ой, не треба... — белькотів я. — Дайте нам хоча б дограти вистави. А через тиждень ми самі поїдемо. Відвезіть нас, будь ласка, додому. Ми ж не становимо загрози вашому суспільству. Подивіться, як мирно він хропе на холодній залізній підлозі спеціально обладнаного «Ленд Ровера Дефендера». Ще застудиться, нещасний, схопить пневмонію і помре дорогою до Києва. А в нього дружина, діти, онуки...
  
  — Ви звідки?
  
  — Київ. Юкрейн...
  
  — Юкрейн із Раша?
  
  — Ноу, ай ем нот Раша. Ай ем юкрейніан. Бат май френд із грейт раша артіст...
  
  — Окей, — нарешті великодушно погодилися поліціянти, заплутавшись у складних національних відмінностях вихідців з колишнього СРСР. — Але нам у будь-якому разі знадобляться ваші паспорти, бо виклик зареєстровано і ми маємо скласти офіційний протокол події.
  
  — Не проблема, поїхали... Це тут неподалік. Екедемі-стрит, 3.
  
  Того ранку я влігся у ліжко о пів на дев’яту ранку. А вже об одинадцятій у двері знов подзвонили. Хотів підвестися, але, зачувши в коридорі голос Микитича, лишився на місці.
  
  — Оресте, це до тебе, — зазирнуло до кімнати його страшне опухле обличчя.
  
  — Хто? — ледве розплющив я очі.
  
  — Якийсь негр приніс посилку. Чекає на кухні. Ти часом не знаєш, куди поділися мої гроші?
  
  — Які гроші, Микитичу? — ледве піднявшися з ліжка, напинаю спортивні шорти та майку.
  
  — Мої вчорашні гроші, які нам видали? Двісті сорок фунтів... Не міг же я їх усі витратити? Пам’ятаю, що платив за таксі, за пиво, за пляшку віскі в борделі... Але ж у кишені сьогодні зранку знайшов лише це... — він повільно відкриває свою широку долоню, демонструючи мені рідку купочку жирних золотавих монеток.
  
  — Проїбали ви свої гроші, Микитичу, — відповідаю жорстко. — Напевне, поліціянти чи пожежники спиздили, коли вантажили ваш одяг у машину. Бухати менше треба.
  
  — Ой, пиздець-пиздець...— сповзає він по стінці, закриваючи обличчя руками, але я, неприступний і холодний, проходжу повз, пензлюючи на кухню, де на мене дійсно очікує величезний усміхнений афроамериканець, поруч з яким на стільці лежить розшитий срібним галуном кашкет.
  
  — Ваш одяг, сер, — піднімається він назустріч, протягаючи пакунок. — Мене звати Томас, я зі служби обслуговування клієнтів. Якщо дозволите, хотів би забрати орендований учора смокінг.
  
  — Ага зараз... — чухаючи потилицю, знову плентаюсь до кімнати.
  
  — Ой, пиздець-пиздець... — сидячи на підлозі, рюмсає геть деморалізований Микитич. — І на хуя ти наліл мнє вчєра еті пятьдєсят грамм віскаря? На хуя, Оресте?
  
  — Я ж не знав, що ви такий їбанутий!? Гадав, ви просто не бухаєте через якусь там хворобу, з релігійних або морально-етичних принципів, але щоб отак суворо і безкомпромісно, то й гадки не мав.
  
  — Ой, пиздець-пиздець... — куйовдить він залишки рідкого волосся на голові. — Проєбал дєнюжкі! Проєбал цвєтной телевізор! Что мнє жене тєпєрь сказать? Как внучкє, кровінушкє, в глазкі смотрєть без нових туфєлєк?
  
  — Так і скажіть — проїбав!
  
  — Із дому вигонят! Я клятву в Лавре святой давал возлє мощей Марка Гробокопатєля. К лєкарю на Воскрєсєнку ходіл кодіроваться. Сто долларов на процедуру потратілі! — смикає він себе за сиві кучері в той час як я, суворо підібгавши вуста, збираю розкидані по кімнаті речі, полишаючи його сам на сам зі своїм розпачем.
  
  — Ось смокінг, сорочка, взуття, аксесуари, краватка, підтяжки та запонки в кишені, — віддаю Томасу орендовані лахи.
  
  Він бере в мене все те з рук, лишаючись на місці.
  
  — Я щось забув?
  
  — Так, сер. Візитівка. Мене попросили повернути її разом з вашою відповіддю, яку ви мали лишити на звороті. Ось для неї спеціальний конверт.
  
  Я виклав візитівку Мак-Лоха з кишені разом з презервативом ще вчора вночі. Вони й зараз лежать на письмовому столику в моїй кімнаті. Але що відповідати? А головне — кому?
  
  — Вибачте, можливо, це не моя справа, але господар візитівки мертвий. Мені нема кому відповідати.
  
  — Мертвий він чи живий — це вас не обходить, сер, — заявляє негр трохи зухвало. — Ви маєте дати відповідь, от і все. Умови договору зберігаються незалежно від будь-яких зовнішніх факторів чи форс-мажорних обставин.
  
  — Окей, — погоджуюсь я, беручи конверт у нього з рук.
  
  — Орест, ти можеш мнє трошкі грошей одолжіть? Ну, чтоби я ето... телевізор домой прівьоз і туфєлькі для внучкі? Потому что мнє реально — піздєц!
  
  — А не пробухаєте? — питаюся глузливо.
  
  — Крєст целую! Всємі святимі клянусь! — витягає він на світ дешевий мідяний хрестик на мотузочці, цілуючи його екзальтовано. — Одолжи двєсті фунтові Господь тебе сторіцєю вєрньот! — повзе до мене на колінах, хрестячись і умиваючись слізьми.
  
  — Та вже тримайте ваші гроші, — виймаю із шухляди зжужмані купюри. — Що б ви робили, якби я їх вчасно не заховав! Тут рівно двісті фунтів. Усе, що вчора залишилося...
  
  — Їбать-копать! Так ето ти.... Подонок, нєгодяй, сука, падло... Ето ти у мєня дєньгі спізділ!? Їді сюда, мой дорогой, я тєбя расцелую. Ай, молодєц, ай, молодєц, провьол старіка...
  
  Важко звівшися на ноги, він навалюється на мене всією своєю вагою.
  
  — Я только ампулу розового возьму, португальского, самого дєшового на опохмєл за трі фунта бутилочка і после етого — всьо. Навсєгда! Богом клянусь! Святой Дєвой Марієй, Марком Гробокопатєлєм і всємі лаврскімі святимі!!! Ти свідєтєль, ти свідєтєль... — стрімко вибігає з кімнати, щодуху чкурячи в сусідній супермаркет.
  
  Ухопивши зі столу кулькову ручку, я на якусь мить схиляюся над візитівкою Мак-Лоха, залишаючи на ній свою остаточну відповідь.
  
  Коли Томас іде геть, я приймаю душ, чищу зуби, але перед тим, як заходитися готувати сніданок, вирішую ще трохи подрімати.
  
  На душі тихо і затишно. Я зробив те, що мав зробити. Рішення ухвалене і не має зворотної дії. Від сьогодні починаю нове життя. Вихідний понеділок — то прекрасно.
  
  Але дрімав я недовго. Хвилин за десять у мою кімнату знов постукали. По тому двері трохи прочинилися і з-за них вигулькнула голова Катерини.
  
  — Я тебе не розбудила?
  
  — Ні-ні, я вже не спав, заходь.
  
  Вона принесла із собою відчуття сонячного ранку, каштанове волосся, забране на потилиці перламутровою заколкою, і вигорілі на сонці золотаві прядки, що вилися коло щік та шиї. Ясне обличчя світилося свіжістю, а всміхнені очі нагадували два росяних озерця, в яких оселилися пухнасті сонячні зайчики. Вчора на «Титаніку» Мак-Лох щось булькнув мені на вухо: «Стережися її». Але він вже мертвий. А вона — жива!
  
  — Я ще звечора шукала тебе, але ти десь зник. Хотіла дізнатися, чи підеш ти з нами на екскурсію?
  
  — На яку в біса екскурсію? — підводжуся в ліжку.
  
  — Організатори гастролей влаштовують безкоштовний тур містом для всієї нашої трупи. Збір перед будинком о дванадцятій, тобто за двадцять хвилин.
  
  — Уперше чую...
  
  — Ти взагалі якось віддалився від нас останнім часом. Може, розкажеш, що з тобою коїться?
  
  Катерина сідає на ліжко поруч. До моїх ніздрів долинає аромат її тіла. На столі поруч із книжкою Забужко лежить синій чотирикутничок презерватива, який я виклав зі смокінга.
  
  — А що ти робила вчора ввечері? — дивлюся їй прямо в очі.
  
  — Гуляла містом, намагаючись відшукати той паб, де ми були з тобою в перший вечір, — покірно схиляє голову набік, дивлячись кудись у підлогу.
  
  — І що, знайшла? — легенько торкаюся її плеча.
  
  — Ні, — хитає вона головою і покриває мою руку своєю прохолодною долонею.
  
  — Зажди, — кажу я тихо, нахиляючись до її вушка, — я тільки замкну двері...
  
  Ми провели в ліжку години півтори, так і не скориставшися презервативом.
  
  Сміялися потайки, притулившись одне до одного, як мої співмешканці на чолі з п’яним Микитичем грюкали у двері та зрештою відправилися на екскурсію містом. Потім знову кохалися, а потім, розчахнувши усі вікна в хаті, голими вештались по квартирі між грайливих протягів, пили каву, аж поки не зголодніли вкрай.
  
  Тоді я швиденько збігав у «Скотмід», де купив два фунти яловичих стейків, свіжого салату, помідорів, огірків, банку майонезу, винограду, персиків, лісових горішків, чотири тістечка та пляшку гарного каберне за дванадцять фунтів.
  
  — Енд «Рігліс даблмінт», пліз, — весело проказав до касирки.
  
  Після шикарного обіду ми знову кохалися і знову пили каберне, по яке я ще раз сходив до супермаркету.
  
  — Ти не боїшся завагітніти? — обережно поцікавився я, викидаючи в цеберко невикористаний презерватив.
  
  — А можливо, я хочу від тебе дитину? — засміялася вона, прикладаючись до келиха з вином, — і не одну... До речі, що то за книжка в тебе на столі?
  
  — Та хєрня феміністична... «Польові дослідження українського сексу». Направду мені здається, що Забужко теж затята націоналістка, але шифрується під феміністку, бо так вірогідніше отримувати гранти. Поживемо — побачимо, — викидаю дешеву книжку в цеберко. — Тобі налити ще вина?
  
  — Так!
  
  А о шістнадцятій тридцять у двері нашої квартири знову подзвонили. Защебетала пташина в коридорі, а потім тричі гавкнув пес. Обережно з-за фіранок визирнувши у вікно, я побачив на ґанку двійко поліцейських. Їхнє авто стояло неподалік із блимаючими ліхтарями.
  
  — Поліція чомусь припхалася, — пошепки проказав я до Катерини, що абсолютно нага сиділа на моєму ліжку, ласуючи виноградом.
  
  — Не відчиняй. Нікого немає вдома... — прошепотіла з азартом в очах.
  
  — То з приводу Микитича, який сьогодні зранку вчудив. Либонь, хочуть паспорти повернути. Я відчиню...
  
  — Містере Каштанський? — пильно вдивляючись в обличчя, питаються поліцейські, тримаючи в руках мій закордонний паспорт.
  
  — Так, це я...
  
  — Прошу пройти з нами. Вас заарештовано до з’ясування всіх обставин у справі про масове отруєння громадян Великобританії підробною українською горілкою.
  Глава дев’ята
  
  Поліцейська система Шотландії трохи відрізняється від подібних структур у Британії, Вельсі чи Північній Ірландії.
  
  Але і тут і там головну роль відіграють констеблі, які мають право заарештувати людину на певний час за особистою підозрою у скоєнні того чи того злочину або правопорушення. Найбільший термін — сімдесят дві години, після чого підозрюваного мають або випустити, або пред’явити офіційне звинувачення і домогтись рішення суду про подальший арешт, утримання під вартою, домашній арешт чи випуск під заставу.
  
  Згідно з постановою, копію якої мені вручили у відділку для пред’явлення адвокату, я був заарештований за декількома статтями місцевого кримінального кодексу, що передбачали покарання у вигляді обмеження свободи на термін від дванадцяти років до пожиттєвого.
  
  А ще в мене повторно зняли відбитки пальців та сканували сітківку ока. Зі своїм побутовим лінгвістичним запасом я, звичайно, не міг вкурити всіх професійних тонкощів цього документа, але мої співкамерники поставилися до звинувачень, викладених на папері, вкрай поштиво. Виявляється, всі вони були прекрасно обізнані в цій справі, яка й досі не сходила з перших шпальт місцевих газет та гриміла у змі.
  
  Ще б пак: у перший день фестивалю контрафактною українською горілкою отруїлися двадцять три людини, п’ять з яких померли. Офігєть!
  
  — То це ти торгував цією гидотою? — шкірячи рідкі зуби, сміявся мені в обличчя знаркоманений афроамериканець, дуже схожий на Боба Марлі, якого звинувачували у крадіжці магнітофона з авто.
  
  Разом з товстим рудим дядьком, що по п’яні побив дружину, в’юнким китайцем-кватирником (колишнім артистом пересувного цирку) та сухим мовчазним пакистанцем, якого взяли на розповсюдженні героїну, ми сидимо в місцевому відділку поліції, у просторій камері, посеред якої стоїть довгий стіл із лавами.
  
  Нари у два поверхи підв’язані до стін міцними металевими канатами. Триразове харчування складається з класичного сніданку — омлет з беконом, булочка, масло, кава з молоком. На обід дають сосиску з бобами, пудинг та чай. На вечерю — шматок смаженої риби, варену картоплю та знову каву з молоком.
  
  Металевий унітаз та рукомийник знаходяться тут же, в камері, делікатно обнесені зеленого поліетиленовою шторою. Купа спортивних журналів лежить на столі разом з товстими книжками. Читай досхочу! Але щось не хочеться.
  
  Співкамерники, які спершу жваво намагалися вступити зі мною в контакт, трохи вгомонилися, зрозумівши, що мій словниковий запас і обізнаність на місцевих реаліях не дозволяють якісно підтримувати бесіду. Проте ночувати, ба навіть скуштувати смаженої тюремної рибки в їхній компанії мені не довелося.
  
  За чверть до сьомої вечора зачулися кроки в коридорі й один з тих констеблів, які мене заарештовували, відчинив двері, зробивши ручкою «на вихід».
  
  Далі мене в кайданках, як справжнього злочинця, повезли в місцевому автозаку із заґратованими вікнами, хрін знає куди. І якщо хтось, бляха муха, скаже, що то не страшно, коли тебе везуть у просяклому сцяками й потом «бобіку», хрін знає куди, я пошлю його під три чорти.
  
  Не знаю, скільки сивих волосин з’явилося на моїй голові, але я реально закінчував ту добу в одиночній камері, сам на сам з англійською Біблією і плакатом Майка Тайсона на стіні, без жодних пояснень з боку правоохоронців.
  
  Біла булочка, запакована в целофан, виявилася свіжою, масло смачним, кава з молоком, звичайне фуфло, а до холодної курки карі з рисом, яку на металевому тарелі мені подали у вузьке віконечко у дверях камери, я не торкнувся. Натомість мучила спрага, яку приходилося втамовувати водою з-під крана.
  
  У тюрмі весь стаєш, як шпиця. Гостра, видовжена, зосереджена, як не на собі, так на зовнішньому світі, в якому відбувається невідомо що. І ця невизначеність є найдратівливішою. Чекання — ось що найстрашніше. Весь час прокручуєш у голові можливі варіанти питань слідака та власних відповідей аж до нудоти, до запаморочення.
  
  Зрештою намагаєшся розслабитися, відкинути пустопорожні балачки із собою. Встаєш, п’єш воду, ходиш камерою. Три великі кроки вперед і п’ять маленьких назад, або навпаки. Робиш дихальну гімнастику. І знову лягаєш на ліжко з конкретним бажанням заснути. Та де там. Знову те саме: розмови із собою. Розмови, розмови...
  
  Я забувся коротким сном уже після сходу сонця, яке забралося в камеру крізь невеличке заґратоване віконце, поклавши косий промінь на стелю з облупленою білою фарбою. І в тому сні до мене знов приходив мій Наставник.
  
  — Ну ось ми майже дісталися кульмінації твоєї місії — промовив тихо.
  
  — Чорт забирай, може, хоч ви поясните, що зі мною відбувається в цьому клятому Единбурзі?
  
  Наставник сидів навпроти на невисокому дерев’яному табуреті, тримаючи в руках білосніжного голуба.
  
  — Не гарячкуй, а слухай мене уважно і мотай на вус. Я дам тобі декілька цінних порад, бо як ніхто зацікавлений у твоїй перемозі над нашим спільним ворогом.
  
  — Хто той ворог?
  
  — Той, хто прагне вбити тебе.
  
  — Овва, чи не забагато мені честі? Адже я простий лицедій. Акторішко, що за копійки грає в театрі та крутить гопля сокиркою, аби заробити трохи грошенят на свої недолугі розваги на кшталт випити пива чи спокусити красиву дівчину свіжими морепродуктами.
  
  — Не обмовляй себе. Не принижуй своїх чеснот. Тобі це не личить. Ти був, є і залишишся Воїном. Та оскільки сучасний театр воєнних дій перенесено в гуманітарно-культурну та інформаційну сферу, то воювати тобі прийдеться саме на цих фронтах. Сподіваюся, ти вже достатньо підготовлений, аби пізнати істину?
  
  Наставник на мить замовк, глянувши мені просто в очі, так пильно, що я мусив опустити очі долу, поштиво схиливши перед ним довбешку.
  
  — Істина, яку пізнала людина, перестає бути істиною, бо людині пізнати істину неможливо, — видихнув він слова, як вітер здуває з гілки пелюстки квіту сакури.
  
  — Так і знав, — приречено кивнув я головою. — А «якщо абсолютної істини нема, то істина у кожного своя...», зазвичай так продовжують цю фразу різні феміністки та підараси.
  
  — Абсолютно правильно, — погодився старий. — Але абсолютна істина все ж існує!
  
  — І в чому ж вона полягає, Вчителю?
  
  «Всі підараси — люди. Але не всі люди — підараси!»
  
  Я довго мовчав, намагаючись осягнути безмежність цих слів.
  
  — І наостанок... — Наставник погладив голуба по білосніжній голівці, — ніколи зайвий раз не вийобуйся, коли з тобою розмовляє старший. Бо тільки той, хто не вийобується, а тяжко щодня працює над самовдосконаленням, здобуває перемогу.
  
  Я був ошелешений! До цієї миті Наставник ніколи не вживав обсценну татаро-монгольську, чи то пак московитську лайку.
  
  — Під час бойових дій не тільки можна, а й треба порушувати канони і правила, виводячи деякі речі зі стереотипу сприйняття, — наче рентгеном просвічував він мене. — Будь непрогнозованим і непередбачуваним. Не геройствуй, коли перед тобою відвертий гопник з ломакою. Відволічи його увагу смішним анекдотом про гуцулів і йобни проміж роги. Пурхай, як метелик, жаль, як оса. Дій на випередження і перемагай! То чи готовий ти зустрітися з ворогом і перемогти його?
  
  — Так, Наставнику, я готовий.
  
  — Ну то вперед!
  
  Забилися, залопотіли крила білого голуба. Здавалося, що птах пурхнув мені прямо в обличчя. А коли знову відкрив очі, то на пошарпаному зеленому табуреті переді мною сидів містер Мак-Лох.
  
  За його спиною майорів плакат з Майком Тайсоном, а білий голуб вільно розгулював по вузенькому столику, притуленому до протилежної стіни, час від часу апетитно покльовуючи тюремний рис з металевої тарілки.
  
  — Так оце і є твоя відповідь? — протягнув мені Мак-Лох червону візитівку, зі зворотного боку якої було намальовано товстий хуй з чітко окресленою голівкою та мохнатими яйцями, як його зазвичай малюють підлітки в підручниках.
  
  — І що ти хотів цим сказати? Що ти відмовляєшся від моєї пропозиції про співпрацю?
  
  — Відмовляюся, — відрізав я суворо.
  
  — Не треба бути таким категоричним. Скажи краще, що ти думаєш про це?
  
  Він випорпав з невеликого шкіряного портфельчика і протягнув мені пачку фотографій, де було зображено трупи людей, поруч з якими стояли добре знайомі мені пляшки зі «Столичною» горілкою.
  
  — Майже на всіх пляшках знайдено відбитки твоїх пальців. Це пожиттєве ув’язнення, синку.
  
  Це був сильний хід з його боку. Але я, витримавши удар, перейшов в атаку:
  
  — Горілка моя. Але ви прекрасно знаєте, що отруту в пляшки залили гомики у майках «Eton high school», які купили в мене прекрасний чистий продукт за фальшиві гроші. Адже гомики, міс Космо, синюшна пані з жабою, чумні привиди і пан у тюрбані — всі вони пов’язані з вашою бандою. Гадаю, що вправні британські детективи швидко виведуть весь цей цирк на чисту воду. І, повірте, я зі своїми друзями докладу до цього всіх зусиль.
  
  — Хто тобі то сказав? Наташа? Ця російська курва?
  
  — Нічого подібного. Я отримую інформацію з інших джерел, — вирішив узяти його на понт, але старий протягнув мені ще один папірець.
  
  — Це вже готове рішення сьогоднішнього суду, який відбудеться о дев’ятій ранку. Три місяці в загальному слідчому ізоляторі без права внесення застави. Потім суд, вирок і пожиттєве. І повір, я зроблю все можливе, аби місцеві урки розірвали тобі зад на німецькі прапори в першу ж ніч твого перебування у місцевому санаторії для невдячних акторів зі Східної Європи.
  
  Удар прийшовся нижче пояса. Я не сумнівався, що зі своїми зв’язками Мак-Лох виконає подібну обіцянку. Крити не було чим.
  
  — Яка є альтернатива? — запитав я після глевкої паузи.
  
  — Ось тобі договір, — поклав він на ліжко знайомий мені папірець формату А-4. — Можеш ознайомитися, хоча форма стандартна. Ти знаєш, я завжди дотримуюсь принципу «раз, два, але не три». Та у твоєму випадку зроблю виняток. Тож давай скріпимо цей договір кров’ю і вважатимемо, що ми порозумілися. Сьогодні після суду ти вийдеш із в’язниці під заставу. Ба більше, наступної неділі, як і домовлялися, ми з тобою полетимо до Лос-Анджелеса на проби. У перспективі я владнаю всі питання із судами, бо дуже хочу, аби ти вийшов чистим з цієї брудної історії. А ще більше хочу, аби ти зіграв роль Андрія у маестро Спілберґа в «Тарасі Бульбі». Маю на тебе грандіозні плани, юначе. Ти чомусь став дуже близьким для мене за ці дні!
  
  Поки старий робив мені цю пропозицію, я уважно спостерігав за голубом, що клював рис з металевої тарілки за його спиною. Якоїсь миті мені здалося, що птах підморгнув мені і на словах «давай скріпимо цей договір кров’ю», щосили клюнув себе в лапу.
  
  — Ану брись від мого рису! — різко потягнувся я, удаючи, буцім відганяю птаха від тарілки, насправді ж, непомітно для Мак-Лоха, умочив великий палець лівої руки в голубину кров, що лишилась на столі.
  
  — Я згоден. Давайте вже підписувати.
  
  — Яке виважене, правильне рішення! — схопився старий, видобуваючи з нетрів портфеля довгу срібну голку в герметичній упаковці.
  
  Нашвидкуруч уписавши всі необхідні реквізити у стандартний договір (аби лише голубина кров не встигла засохнути), я, видобувши з пакетика голку, артистично зойкнув, зробивши вигляд, буцім уколов себе в палець, та миттю приклав його до паперу.
  
  — Вітаю в клубі багатих і знаменитих, — зі щирою усмішкою люб’язно подав мені містер Мак-Лох дезінфікуючу серветку, в той час як голуб, знявшися в повітря, насрав йому прямо на ніс.
  
  Старий був спробував ухопити птаха за хвіст, але той, вправно вивернувшись з його рук, пурхнув угору.
  
  — Ах ти покидьок! — несподівано ожив Майк Тайсон на плакаті.
  
  Адже всім відомо, що спортивна кар’єра всесвітньовідомого боксера якраз почалася з подібного випадку, коли він у віці дванадцяти років вправно відпиздив місцевого розбишаку за те, що той дозволив собі скрутити шию білому голубу.
  
  Випустивши з рук портфель, продюсер зойкнув, прикриваючи руками голову від ударів боксера. Зачулися швидкі кроки в коридорі. Металеві двері ляснули засувами...
  
  — Гей, чуваче, прокидайся, час їхати до суду... — зазирнув до камери величезний негр-охоронець, і я прокинувся.
  Глава десята
  
  Того самого дня по обіді за рішенням суду мене випустили під заставу в сто тисяч фунтів, яку вніс невідомий благодійник через приватного адвоката, з яким мене познайомили прямо в залі суду. Адвокат прекрасно володів російською.
  
  — Ти всю дорогу молчіш. За тєбя отвєчаю я. Єслі судья будєт задавать вопроси, перед тем как отвєтіть, сосвєтуйся со мной іли отвєчай односложно «да» ілі «нєт» в завісімості от того, как я ківну головой. Всьо понял?
  
  І лише після того, як я ствердно кивнув, протягнув мені долоню:
  
  — Мєня зовут Станіслав.
  
  Я погано розумів, про що вони там сперечалися із суддею під час дебатів з прокурором, який з огляду на важкість інкримінованих мені злочинів намагався вибити три місяці утримання під вартою на час досудового слідства.
  
  Я навіть встиг ще раз прогулятися до камери, поки суддя взяв час на винесення вироку. Якраз втрапив на ланч, що складався з кількох бутербродів із шинкою та сиром, пакетика соку та великої пляшки газованої мінеральної води, які вже чекали на мене в камері.
  
  — Не сци. Всьо будєт нормально, — ще в залі суду прошепотів мені на вухо Станіслав, і я чомусь йому повірив.
  
  — Ви можете нормально об’ясніть, что, чьорт возьмі, проісходіт? — вже на повний голос спитав у адвоката, коли він люб’язно погодився відвезти мене додому після оголошення запобіжного заходу.
  
  — Ти конкретно попал, чувак. Но за тєбя подпісалісь серьйозниє люді.
  
  — Какіє люді?
  
  — Не могу тебе сказать. Оні дєйствуют через посрєдніков. Но єслі би не іх вмєшатєльство, сідєть тебе трі мєсяца с мєснимі уркамі. А потом, возможно, пожизнєнноє, ілі мінімум лет пятнадцать, в завісімості от того, как карта ляжєт.
  
  — За что? За то, что я продал какім-то гандонам двадцать нєсчастних бутилок водкі?
  
  — Із-за етой водкі умерло пять чєловєк. І єщьо десяток останєтся калєкамі.
  
  — Но вєдь не я же подмєшивал туда мишьяк?
  
  — Ето єщьо прєдстоіт виясніть слєдствію.
  
  — Так что, я тєпєрь отсюда нєвиєздной?
  
  — Однозначно! Пока ти находішься под слєдствієм, тєбя нікто із страни нє випустіт. Тем болєє, что у тєбя нєт паспорта.
  
  — О мати-земле! — схопився я руками за голову.
  
  — Да, ти попал, чувак!
  
  — І что совсєм нєт способа отсюда сбєжать?
  
  — Только нелегально. Услуга стоит двє тисячі фунтов. Я могу помочь, но грошикі впєрьод.
  
  — Да откуда мнє взять такіє дєньжища!?
  
  — Нє знаю, чувак, думай... Кстаті, вот справочка, подтвєрждающая твою лічность. Всєгда носі с собой, — протягнув мені складений учетверо синій папірець.
  
  Про мої пригоди в колективі ніхто не знав. Ми домовилися з Катериною, аби вона піднімала рейвах тільки тоді, коли я наступного дня не з’явлюсь на виставу.
  
  Оскільки в означений час я з’явився у гримерці, то вона наче й не панікувала. Але коли я подав їй знак вийти до коридора, повисла в мене на шиї й розридалася.
  
  — Я так хвилювалася за тебе, так хвилювалася.
  
  — Тихше, заспокойся, моя хороша, все добре..., — гладив я її рукою по волоссю, вже стовідсотково розуміючи, що то знов до мене прийшла любов!
  
  Відразу ж після вистави, посадивши кохану в автобус, я попензлював у бік Роял Сіркус, і вже за сім хвилин натискав кнопку дзвінка біля дверей у пральню «Олд чайна».
  
  Двері мені відкрила руда дівка, що звалася Сарою. Була вдягнута набагато пристойніше, ніж позаминулої ночі і майже без макіяжу.
  
  — Хай! Чи можу я побачити Наташу? — спитався з порога.
  
  — Так, проходь. Вона зараз із клієнтом, але як звільниться, то спуститься вниз.
  
  — Я на вулиці почекаю. Покурю.
  
  Я чекав Наташу півгодини, а коли вона вийшла на вулицю, запропонував прогулятися в сусідній цілодобовий «Бургер Кінг». Замовивши по стейкхаус-меню з колою, ми всілися за дальній столик, де я переповів їй події останньої доби. Насамкінець спитав поради щодо пропозиції Станіслава втекти з країни за дві тисячі фунтів.
  
  — Це підстава, чувак! Тебе реально провокують, аби ти утнув лажу. Подібна послуга коштує не менше ніж десятка, якщо в тебе є кримінальне обтяження. Я вже дізнавалася. І затям, якщо тебе спіймають на спробі незаконно перетнути кордон, то це точно буде капець. Посадять, як два пальці об асфальт. У місцевому правосудді існує презумпція невинності. Їм ще треба довести твою провину з отруйною горілкою, а це не так легко. Натомість за незаконну торгівлю тобі максимум загрожує депортація. Здається, просто беруть на понт, аби ти вляпався у справжню халепу. Це номер мого пейджера, — повія вирвала з блокнота листок жовтуватого аркуша. — Знаєш, як ним користуватися?
  
  — Понятія нє імєю.
  
  — Вот село нєасфальтірованноє! Набіраєш спєрва с обичного тєлєфона номер оператора, потом, когда на том конце поднімут трубку, називаєш номер абонента, а потом надіктовиваєш сообщєніє до двєнадцаті слов, котороє прідьот мне вот на ету штуку.
  
  Вона поклала на стіл невеликий пластиковий прямокутничок із заокругленими кутами і рідкокристалічним екраном.
  
  Нагода скористатися цим чарівним засобом зв’язку трапилася наступного дня.
  
  «Треба зустрітися. Можу після вистави, як і позавчора», — продиктував повідомлення тітці в рурці, яка зрозуміла мене тільки з третього разу, бо я якось неправильно формулював фразу англійською, перестрибуючи з презент контініус на паст індефініт.
  
  Сьогодні я вперше в житті був на справжньому кримінальному допиті, де з дозволу адвоката підписав декілька офіційних протоколів. Слідчий у подробицях розпитував про те, як я доправив горілку до Шотландії, коли і кому її продавав, скільки за те брав грошей, чи бачив, як хтось куштував мій товар, чи куштував його сам.
  
  — Да у мєня єщьо дома двє бутилкі «Украінской с перцем» стоіт за шторой на обратную дорогу. Могу в слєдующій раз єму на пробу прінєсті, — усміхнувся до адвоката, що явно не оцінив мого гумору, але дорогою додому потайки поцікавився:
  
  — Ну, что ти рєшил по поводу нєлєгалочкі через граніцу?
  
  — Єщьо подумаю...
  
  Але головним було не це. А те, що у новинах офіційно сповістили, що Мак-Лоха було вбито!!! Його тіло знайшли з перерізаним горлом десь у районі Ньюхевена.
  
  І найважливіше! Журналісти це вбивство пов’язували саме зі справою про отруєння горілки, бо відразу після цієї новини прокрутили відео, зняте якимось німецьким оператором біля Відьомського джерела на Роял Майл. На кадрах добре помітно, як чувак, дуже схожий на жабу, передає капітану королівської гвардії пляшку «Столичної», випорпуючи її зі звичайного пакета «Скотмід».
  
  Далі були кадри, зняті іншим журналістом біля Інформаційного центру, де та сама жаба продає горілку звичайним городянам, в той час як за її спиною велика чорна мавпа спілкується з двома жевжиками в сірих майках «Eton high school».
  
  Саме з цього приводу я хотів порадитися з Наташею, бо готовий був під присягою дати суду свідчення проти цього старого підараса, який перебрався у костюм мавпи саме в день відкриття фестивалю.
  
  Проте коли в призначений час я прийшов до борделю, то побачив біля будівлі купу поліціянтів в оточенні нечисленних о цій вечірній порі перехожих, що стояли біля жовтих люмінесцентних стрічок.
  
  — Що тут трапилося? — поцікавився у молодої парочки панків-безхатченків.
  
  — Якась чувіха викинулася з вікна. Оно лежить...
  
  Серце моє забилося частіше, коли я впізнав ці довгі красиві ноги й густу гриву русявого волосся, що стелилося тротуаром, змішане з чорною кров’ю.
  
  — «Бургер Кінг». Під столом, — зачувся ззаду напружений шепіт.
  
  За моєю спиною стояла Сара.
  
  — Вона просила тобі це передати на словах: «„Бургер Кінг“. Під столом». А тепер тікай швидше.
  
  Я намагався не панікувати.
  
  Навіть знайшов у собі сили відстояти невеличку чергу до єдиної працюючої каси, замовивши каву з молоком. І лише потім неквапом сів за дальній столик, за яким ми з Наташею перекушували два дні тому.
  
  Удаючи, буцім уважно роздивляюся рекламний флаєр, я непомітно забрався рукою під стіл, намацавши на звороті прикріплений пластирем пухкий пакет. Відклеїти пластир і запхати пакет за пояс було справою трьох секунд. І тільки сівши у порожнє таксі й переконавшися, що за авто ніхто не стежить, я наважився перевірити його вміст.
  
  Поруч із червоним запрошенням та згорнутою навпіл запискою там лежало дві тугі пачки купюр по п’ятдесят фунтів.
  
  Розгорнувши записку, в рідкому світлі нічних ліхтарів я прочитав:
  
  «Ні в коєм случає нє возвращайся домой!»
  
  Авто якраз зупинилося на яскраво освітленому перехресті. Коли ж ми рушили далі, літери попливли перед очима і я попросив водія увімкнути світло в салоні.
  
  «Єслі ти чітаєш ету запіску, значіт мєня уже нєт в живих. Я прєдупрєділа Сару, чтоби она передала тебе ето посланіє, єслі со мной что-то случіться. Вмєстє с запіской ти найдьош в конверте десять тисяч фунтов і пріглашєніє на паті 23 августа. Пообєщай, что ти обязатєльно посєтішь ето собраніє. Но только тайно. Возможно, тебе удастся узнать что-то новоє. Мєня сєгодня тоже визивалі в поліцию і я дала свєдєнія протів Мак-Лоха і єго банди.
  
  Ні в коєм случає нє возвращайся домой і нє общайся со Станіславом. Ето подстава. После паті у тєбя єсть два вихода. Єслі узнаєш что-то крімінальноє, сразу єдь в Лондон і сдавайся мєсной поліциі, но ні в коєм случає нє SCDEA. Оні тут все куплєни. Просі програму защіти свідєтєлєй і попробуй вийті на лорда-канцлєра Уільяма Трейсі. Он сможєт організовать масштабную провєрку в шотландской крімінальной поліциі. Укатай етіх продажних гадов вдрєбєзгі і пополам. Єслі нєт — тікай. Внізу указан телефон. Контактноє ліцо зовут Адам. За десять тисяч он вивєзєт тєбя із страни. Держись, хохол. Жизнь — суровая штука. Но ми побєдім! Наташа».
  
  Я не мав причин їй не довіряти. Труп луганської повії перед борделем був найкращим підтвердженням серйозності її слів.
  
  — Де тут найближчий готель? — поцікавився я у водія, попросивши його зупинити авто. Ми вже майже вибралися на Лейт Уок. Порившись у мапі міста, він назвав кілька місць.
  
  — Але зараз фестивальні дні. Боюся, всі готелі забиті під зав’язку. Можу запропонувати вам гарний пансіон на околиці міста. Усього п’ятдесят фунтів за ніч зі сніданком.
  
  — Окей. Поїхали.
  Глава одинадцята
  
  У четвер, 22 серпня 1996 року, за п’ять хвилин до початку вистави «Злочин і кара» головний режисер київського антрепризного театру «Золоті ворота» Альфред Трюфель забрався на стілець у гримерній.
  
  — Увага, дорогі друзі, у нас надзвичайна подія! — звернувся голосно до трупи. — Сьогодні на виставу не з’явився головний актор Орест Капітанський. Тому його роль виконуватиме Цар-Підлядський, що вже має досвід подібних форс-мажорів. Він подаватиме репліки, як знає і як вміє. Ваше завдання бути максимально зібраними і готовими в будь-який час підтримати товариша!
  
  — Ех, Марфуша, нам лі бить в печалі? — підморгнув спантеличеним колегам Цар.
  
  — Але це ще не все! — продовжив Трюфель. — Окрім Капітанського, сьогодні на виставу не з’явився Клим Микитович Жуков. За моїми даними, — тут він уважно глянув у бік Лажі, — Жуков люто забухав. Можливо, навіть з Каштанським. Але це не привід відміняти виставу. Оскільки, згідно з укладеним контрактом, у разі зриву вистави на трупу буде накладено штраф. А це позначиться на сумі можливої премії... Тому сьогодні роль Порфірія Петровича зіграє артист Лажа. Який одночасно гратиме і роль Мармеладова! Удачі вам, Семене Леонідовичу... І вибачайте, якщо минулого разу я трошки погарячкував.
  
  — Буває... — розправив плечі Лажа, гордо глянувши на колег.
  
  Минулої ночі водій-пакистанець завіз мене в пансіон «Kirk-hill Mansion», розташований у живописній місцині Горбрідж, кілометрів за десять на південний захід від Единбурга.
  
  Величезний особняк у вікторіанському стилі із затишним холом, невеличкою скляною прибудовою ресторану та старовинним парком мав стати моїм прихистком принаймні на три доби, за які я заплатив наперед з грошей, що залишила мені Наташа.
  
  Наступного ранку, гарно підкріпившися яєчнею з беконом, свіжими круасанами та міцною кавою, я пішов прогулятися парком весь у роздумах, як би його діяти далі?
  
  Зрештою, дійшов висновку, що єдиним ланцюжком, придатним для спілкування з навколишнім світом, могла бути тільки Катерина.
  
  Спитавши на рецепшені номер автобуса, що міг би доправити мене до Единбурга, я опівдні висунувся в центр, вирішивши заздалегідь підготуватися до карнавальної вечірки, що чекала на мене в п’ятницю. У запрошенні значилося: «Dresscode — luxury carnival style».
  
  Але спершу зайшов у магазин «С&А», де придбав підсумок на пояс, в який склав гроші, запрошення на вечірку, записку від Наташі, а також візитівку вчорашнього таксиста, якого звали Арфан, з номером його пейджера. Вчора, після щедрих чайових, він, прощаючись, запропонував: «Якщо треба, я готовий вас возити в місто і назад за півціни».
  
  Після «С&А», слідуючи настановам шпигунських романів, завітав до модної перукарні, де зголив собі бороду, лишивши підковоподібні вуса за модою 1970-х років. У лад до вусів попросив виголити мені потилицю і скроні, владнавши на голові довгого білявого чуба. Із дзеркала глянув на мене справжній лихий козарлюга з хитрим прищуром очей.
  
  Потім, майже до самих сутінків, я вештався місцевими вінтажними бутиками, намагаючись підібрати костюм, який, з одного боку, відповідав би вимогам «luxury carnival style», а з іншого — був придатним для прогулянок містом.
  
  Зрештою, зупинився на образі ковбоя «Мальборо».
  
  Бутики ховалися в підворіттях старовинних будинків у центрі міста. Перший, в який натрапив, називався «Нарру Nations», як та ідіотська пісенька гурту «Ace of Bace». У магазині далеким відгомоном чиєїсь юності звучав голос Елвіса Преслі. Я був тут єдиний покупець.
  
  Продавчиня, дама років п’ятдесяти з гаком, відклала убік журнал, піднялася зі свого закутка й рушила назустріч, питаючи, чим вона може мені допомогти.
  
  З того бутика я вийшов, тримаючи в руках два пакунки. В одному лежала індіанська замшева куртка з бахромою, розшитою бісером. А в другому — червона сорочка апаш, нашийна хустка і мексиканський ремінь з великою золоченою бляхою у вигляді бичачого черепа. За все це, поторгувавшись, я заплатив сто двадцять п’ять фунтів.
  
  Тепер лишалося підібрати капелюха, штани та взуття. Все це я знайшов у крамничці «Бонні і Клайд», стіни якої прикрашали портрети з автографами американських кінозірок 1950-х років.
  
  Тут я придбав яскраво-сині джинси кльош та ковбойські чоботи з квадратними носками, за які виклав двадцять п’ять та п’ятдесят фунтів відповідно. Джинси були абсолютно нові.
  
  — Де ви такі берете?
  
  — Шукаємо по всьому світу. Зокрема ці, з колишнього розподільника для членів уряду Східної Німеччини. Пролежали на складі двадцять п’ять років. А ті строкаті светри, — продавець вказав у дальній кут магазину, — з Лос-Анджелеса. Уявляєте, контейнер з ними було заарештовано у 1976-му році, де він з того часу простояв невідкритим.
  
  У наступному магазині «Божевільна бабуся» я вподобав собі нового чорного ковбойського капелюха за тридцятку.
  
  — Можна перебратися у вас в примірочній? — запитав у господаря.
  
  — Та будь ласка...
  
  Я перестрів Катерину по дорозі в театр, коли вона вийшла з рейсового автобуса № 30.
  
  Побачивши її легкий силует на протилежному боці вулиці, я стрімко відірвав дупу від лави й, вправно увертаючись від автомобілів, перебіг на інший бік Принцес-стрит, притримуючи рукою ковбойського капелюха, який виявився трохи завеликим.
  
  — Боже, Оресте, що за маскарад? — кинулася вона мені на шию, розціловуючи в обидві щоки. — Давай швидше, бо ми вже запізнюємося на виставу...Чому ти не ночував сьогодні вдома?
  
  — Вистави не буде!
  
  — Що?
  
  Я відвів її вбік і нашвидку, як міг, спробував пояснити, в яку халепу втрапив.
  
  — То де ти тепер живеш?
  
  — У Горбриджі, в пансіонаті «Кіркхілл». Тільки нікому про це не кажи, добре? А тепер слухай уважно: як повернешся сьогодні додому, зайди в мою кімнату, і перевір, чи не замкнені клямки на вікні. Домовились? Нехай лишаються незамкненими. І, будь ласка, нікому не кажи, де я зупинився і що ти мене взагалі бачила. Це таємниця. Домовились?
  
  — Домовились, але... — хотіла вона ще щось спитати, але я затулив їй вуста довгим та пристрасним поцілунком.
  
  — Я люблю тебе.
  
  — І я тебе люблю.
  
  Хто перший сказав тоді ті слова, нехай для читача залишиться загадкою.
  
  Додому я знову добирався на таксі, бо не встиг на останній автобус до Горбріджа, який відходив з центральної «Bus station» о 21.15.
  
  Надіславши Арфану на пейджер повідомлення, аби він забрав мене від центрального входу до автовокзалу о 22.00, я придбав у ларьку кілька банок пива і чипси, а потім вирішив трохи перекусити в місцевому «Бургер Кінзі».
  
  Замовивши, як завжди, класичне стейкхаус-меню з колою за три сімдесят п’ять, всівся біля вікна, спостерігаючи, як відчалюють із перонів у різні краї красивенні темно-сині, червоні та сріблясті автобуси міжміського сполучення.
  
  «Хоч убийте, — згадував слова, що ми їх проказали одне до одного при прощанні, — а не може чоловік без жінки. Як і жінка без чоловіка. Так влаштовано цей світ від початку. Де обидва стануть одним цілим і дивитимуться в один бік, тримаючись за руки. І підтримуватимуть одне одного, коли хтось впаде або занедужає. І буде їхній союз яснішим за сонце, міцнішим за скелю. Бо що Господь з’єднав на небесах, людина хай не розлучить».
  
  А ще думав таке: «Якщо все складеться добре, і я виберуся з цієї пастки, то обов’язково зроблю Катерині пропозицію жити разом. Потім ми одружимось, а потім обов’язково повінчаємось. Або навпаки.
  
  Бо я так втомився від самотності. Тої страшної, чорної самотності, пізнати яку можуть тільки чоловіки. Бо в жінок завжди є поруч ті, до кого можна дотягнутись. Мами, подруги, а головне — діти, з якими ніколи не почуватимешся самотньою настільки, як почувається чоловік у номері зальотного готелю разом із телевізором, чипсами і банкою пива в руці».
  
  Дорогою додому Арфан сміється, роздивляючись мене в заднє люстерко чорного кебу, в той час як я, нахабно розвалившися на задньому сидінні, цмулю пиво з банки:
  
  — Часом не на карнавал зібрався?
  
  — Так, завтра в мене звана вечірка. Треба бути у формі, — жартую у відповідь.
  
  Та тільки ми перетнули міську смугу, як у нього на панелі дзявкнув і засвітився екраном пейджер. Прочитавши сповіщення, Арфан пригальмував, зупинивши авто на узбіччі, ще раз уважно вдивившися в текст.
  
  — Нам не можна в готель, — тривожно обернувся до мене.
  
  — Чому?
  
  — Тебе там шукають якісь люди.
  
  — Які люди?
  
  — Двоє кремезних чоловіків, один з яких представився... — він знову подивився на екран, — Станіславом. Мій брат працює портьє на рецепції і тільки що написав мені оце.
  Глава дванадцята
  
  Наступну ніч я провів у махусенькій квартирі Арфана в районі Ньюхевен.
  
  Він люб’язно постелив мені на дивані у вітальні, де спав його п’ятирічний син, якого він разом із дружиною обережно переніс до спальні.
  
  Я не хотів зловживати їхньою гостинністю, тому коли родина зранку пішла в мечеть, я, поклавши на стіл п’ятдесятифунтову купюру, подався геть і майже увесь день провів біля моря, намагаючись відповісти на купу запитань, які роїлися в моїй голові. Ходив ресторанами, довго снідав. Випив молочний коктейль за три фунти. Спробував читати місцеву пресу, багато курив, придбавши пачку червоного «Мальборо кінг сайз». А потім так і заснув у шезлонгу.
  
  Коли ж прокинувся, на вулиці було вже майже темно!
  
  — Проспав, курва-мама, — підхопився, як укушений, і побіг шукати таксі.
  
  Біля входу до Головного інформаційного центру Единбурзького фестивалю мене перестріли дівчата-хостес в яскравих костюмах а-ля пін-ап 1950-х років. Защебетали:
  
  — Ласкаво просимо на primate cosmo party. Якщо ви на конференцію, то вона вже розпочалася в центральній залі, тому поспішайте. І не забудьте отримати окреме запрошення на афте-паті-вечірку, яка розпочнеться одразу після закінчення конференції. Музику забезпечує ді-джей Луї Сайфер з Нью-Йорка, пригощає найстаріший шотландський віскі «Мортлох». До речі, у фойє ви можете оглянути виставку робіт фотохудожника Роберта Меплторпа, яка офіційно відкриється тільки завтра. Гарного настрою. Незабутніх вражень!
  
  За спинами дівчат брилами однакових чорних костюмів стовбичили темношкірі охоронці, які ретельно перевірили моє запрошення у променях спеціального пристрою. Чи, бува, не фальшиве? А потім обшукали на наявність зброї чи заборонених предметів.
  
  — Все окей. Проходьте, будь ласка.
  
  Не гаючи часу, я чкурнув через хол, завішений чорно-білими фотографіями всесвітньовідомого американського фотохудожника, що помер від СНІДу.
  
  Напівтемний зал на п’ятсот місць був заповнений наполовину. Праворуч і трохи нижче від мене розташувалася ціла родина гномів з товстою Білосніжкою. Ліворуч через прохід ку-клус-кланівці, які зворушливо зайняли місця в останньому ряду, аби своїми високими ковпаками не перекривати іншим глядачам вид на яскраво освітлену сцену, посередині якої стояв дуже модний та дорогий на ті часи рідкокристалічний екран.
  
  На екрані в режимі слайд-шоу демонструвалися світлини цьогорічного Единбурзького фестивалю. Поруч зі сценою на невисокому подіумі вищилась ораторська трибуна, з якої виступав лисий, очкастий доповідач у класичному чорному костюмі, що нудним голосом зачитував сухі статистичні дані:
  
  — За час проведення фестивалю сталося двадцять вісім самогубств. Загальна кількість інфікованих СНІДом тільки за офіційними даними зросла на тринадцять відсотків і складає триста п’ятдесят три особи, а кількість юнаків, що вперше вступили в гомосексуальний зв’язок збільшилася на цілих сорок шість відсотків і склала сто тридцять п’ять осіб упродовж трьох фестивальних тижнів і цей факт не може не надихати. (Оплески в залі.) Наостанок хочеться зауважити, що кількість розбійних нападів та випадків побутового хуліганства у цей період зменшилася настільки, що можна гордо казати: Единбурзький фестиваль — найбезпечніший фестиваль світу. (Тривалі бурхливі оплески.) Користуючись нагодою, хочу висловити глибоку подяку організаторам та спонсорам фестивалю та запросити на цю трибуну людину, без якої це свято не мало би того успіху і масштабу, який воно має на сьогодні. Зустрічайте, засновник та почесний голова фонду «Вільний вибір» Джошуа Шорош! (Овація в залі.)
  
  На трибуну піднявся худорлявий чоловік, вдягнений у дуже стильну польову форму СС. Оце так приколовся чувак!
  
  — Вітаю вас, дорогі друзі, на сорок дев’ятій Edinburgh primate cosmo party, — почав Шорош, коли оплески поволі вщухли. — Передусім я також хочу висловити слова подяки начальнику кримінальної поліції Шотландії пану Метью Макгрегору за його прекрасну доповідь, що вразила нас своїми результатами. (Оплески в залі.) Також я дуже радий, що в залі присутні як мої старі друзі і соратники, так і нові члени нашої елітної родини — зокрема Чарльз Саатчі, якому я також хочу подякувати і за неоціненний внесок у долучення потужних митців та інтелектуалів до нашої досить закритої спільноти. (Оплески в залі.)
  
  У своїй сьогоднішній промові я спробую окреслити деякі стратегічні напрямки діяльності нашої організації в рамках найближчих двадцяти років. І присвячено цю промову, як не дивно, буде оцим двом сумочкам Луї Віттон. (Помічники виносять і ставлять на сцені перед екраном дві однакові класичні сумочки відомої французької фірми.) Одну з них вироблено в легендарному паризькому ательє. Іншу — в китайській провінції Сіань. Роздрібна ціна оригіналу у фірмових бутиках Луї Віттон сягає двох тисяч фунтів, в той час як середня відпускна ціна на готову продукцію «Made in China», навіть з урахуванням китайського експортного мита, складає від трьох до чотирьох доларів США. На ринку в Шанхаї подібний Луї Віттон продається в середньому по десять доларів за одиницю.
  
  Тема моєї сьогоднішньої промови має назву «Фейкові люди і речі в сучасному світі».
  
  У своїх попередніх промовах я неодноразово відштовхувався від теорії Готфріда Вільгельма Лейбніца, який науково обґрунтовував факт обмеженої кількості людських монад у Всесвіті чия кількість не перевищує один мільярд. Саме стільки людей, наділених душами, може існувати на Землі, в той час як інші — лише баластна біомаса. Сьогодні маємо на планеті понад чотири мільярди фейкових людей. Вони — наче та китайська сумочка Луї Віттон, яку непосвяченому оку не відрізнити від оригіналу. І якщо з сумочками ви розберетесь досить вправно, потримавши їх у руках, відчувши різницю в матеріалах, якості фурнітури, то відрізнити людину-підробку від безпосередньо Людини інколи дуже важко.
  
  Справжня Людина відрізняється від людини-підробки постійним і сталим потягом до самопізнання і самовдосконалення через творчість, самоосвіту та самообмеження. В той час як базові цінності фейкової людини майже стовідсотково лежать у площині задоволення матеріальних та грубих чуттєвих потреб. Справжні Люди здебільшого індивідуалісти і самітники. Людина-фейк — завжди масова. Але наше завдання поселити в душі справжньої Людини сумнів і розгубленість. Деморалізувати та позбавити її життєвих орієнтирів, аби вона все частіше і сталіше ідентифікувала себе з людиною-фейком, втрачаючи розуміння цінності власної душі.
  
  Для чого? Щоб віддати свою душу нам!
  
  І зараз з цієї високої трибуни я хочу проголосити наближення нової ери, яку я пропоную назвати «Ерою фейків», або «Ерою гібридних війн» за людські душі.
  
  Володіючи засобами масової інформації, а головне — такою потужною зброєю, як мережа інтернет, ми віднині зможемо контролювати думки і дії всіх мешканців цієї планети. На кожне слово правди ми накинемо зашморг у вигляді тисяч слів брехні. На кожну справжню Людину ми натравимо десятки тисяч фейкових людей. Світ має захлинутись у брехні та фейках. І в цьому місці моєї промови я хочу від імені всіх присутніх висловити слова вдячності президенту компанії «Майкрософт» пану Біллу Гейтсу, з яким ми вибудовуємо грандіозні плани і який присутній серед нас у чудовому костюмі доброго ельфа. (Оплески в залі.)
  
  Але тепер перейдемо безпосередньо до стратегії дій.
  
  Беручи до рук славнозвісні американські кросівки «Нью Беланс» (Шорош-Гітлер випорпав з-під трибуни та покрутив у руках звичайнісінький червоно-білий класичний кросівок) і читаючи на етикетці «Made in China», людина має отримувати перманентний економічно-культурологічний шок, який і є основним компонентом нашої гібридної війни, основне завдання якої — наводнити цей світ фейковими речами, думками та інформацією. Втопити його у підробленому лайні, щоб фейк став органічною реальністю для всього людства. Гібридність у всьому — ось нова релігія для людства. «Тойота» з Малайзії, горілка з Бразилії, «Адідас» з Бангладеш або «Філіпс» з Китаю — усе це має стати природним для сучасного людства.
  
  І в цьому місці своєї промови я хотів би подякувати всім присутнім у цій залі членам Більдерберзького клубу за розуміння, підтримку та допомогу в нашій спільній справі — побудові глобального світу, над яким ми невпинно і натхненно працюємо. (Оплески в залі.) Гадаю, у десятирічний термін ми остаточно втілимо цей концепт у життя.
  
  Тепер декілька тез щодо гуманітарної сфери.
  
  Кожен, хто замислюється над такими химерними поняттями, як сенс буття, земне призначення, високі інтелектуальні матерії, не кажу вже про національні чесноти, має ставати об’єктом маргіналізації, ба більше — піддаватися загальній обструкції та забуттю. Думаюча, рефлексуюча людина, повинна почуватися вкрай некомфортно. Спотворити, знищити середовище її існування, зробити храми і музеї порожніми, а кінотеатри та розважальні центри забитими по вінця — ось наші плани. Зниженням загального рівня освіти, культури, якості інтелектуального спілкування ми маємо доводити її як не до самогубства, так до неврозів та внутрішньої еміграції.
  
  Справжня Людина має втрачати життєві орієнтири.
  
  Подібними гібридними методами ми маємо по максимуму дискредитувати будь-які усталені культурні та мистецькі форми. І в цьому місці своєї доповіді я хочу почути в залі оплески на адресу молодого, але дуже перспективного художника Даміана Хьорста, який сьогодні присутній у цій залі в образі Міккі Мауса. Зі своїми колегами він робить усе можливе, аби усталювати ці принципи — перетворюючи лайно на мистецтво, а справжнє мистецтво на лайно. (Оплески в залі.)
  
  Також особливо важливо перейти в рішучий наступ на гендерних фронтах. Трансгендерна «веселка» як знак нашої перемоги над традиційними цінностями має сяяти над усім світом. Класична модель родини має бути зруйнована. Кожна дитина від народження отримає вільне право обирати власну стать. Ці процеси мають всіляко плекатися різноманітними трансмутаційними інституціями на кшталт індустрії мод, глянцю, телеіндустрії.
  
  Глянець та телебачення повинні занурювати справжню Людину в депресивні стани постійного невдоволення собою. Бажано аж до тієї межі, щоб вона була готова продати душу за нову форму носа, сукню, як у Мадонни, чи новий «Мазератті» для чоловіків.
  
  Проте я бачу, що перебрав трохи часу. Детальніше з нашими планами на найближче майбутнє можна ознайомитися в моїй брошурі «Сяйво фейкових світів», яку безкоштовно роздадуть усім охочим після нашої конференції. Я з радістю залишу вам автограф. (Невпинна овація в залі.)
  
  Це був шок! Я опинився в самому центрі світової змови! Сидів, утиснувшись у своє крісло, наче та миша, в той час як довкруж біснувалася справжня чортівня.
  
  — А зараз я хочу надати слово другові дитинства, — представляв наступного промовця пан Шорош. — Сьогодні він з’явиться перед вами в костюмі мавпи. Обставини диктують нам умови повної конфіденційності. Та повірте, інформація і практичний досвід, якими володіє цей знавець людських душ, воістину унікальні. Тож прошу на сцену, пане Головний людознавцю! (Оплески в залі.)
  
  Відразу по тих словах на трибуну дійсно видерлась справжня мавпа з пачкою паперів у руках.
  
  — Вітаю вас, шановні мавпуни! — неочікувано гостро почала мавпа свою промову, але зал був готовий до цього жарту, бо відповів на її вітання щирими оплесками. — Можливо, моя промова буде не настільки насиченою концептами глобалістичних стратегій тотального контролю над людством, але може бути вам корисною з погляду нових технік заволодіння людськими душами в сучасному світі.
  
  На сьогодні найвища концентрація повноцінних людських монад спостерігається у країнах Східної Європи, до яких ми отримали відкритий доступ зовсім нещодавно. Саме з цієї території було обрано об’єкт, що, на думку експертної комісії, найбільше відповідав необхідним заданим параметрам: чоловік класичної європейської зовнішності, християнин, гетеросексуальний, національно свідомий, бажано вільної творчої професії, зі знанням англійської мови, без шкідливих звичок та судимостей.
  
  Усім цим критеріям на території колишнього СРСР відповідало лише сто тридцять п’ять осіб, яких ми почали розглядати як потенційних кандидатів, більша половина з яких не змогла подолати суворі вимоги отримання британської візи. У підсумку з-поміж усіх кандидатів переміг актор Київського національного театру імені Лесі Українки Орест Капітанський (на екрані спалахує моє фото в образі Раскольнікова).
  
  І зараз я ознайомлю вас з деякими деталями операції HOHOL (Гоголь), керівником якої був ваш покірний слуга.
  
  Базове завдання операції полягало в тому, аби доправити об’єкт з кодовим ім’ям «Хохол» до Единбурга у складі трупи київського театру «Золоті ворота».
  
  Із самого початку ми зіштовхнулися з наявністю в складі трупи театру прихованих контрагентів, метою яких було зірвати наші плани по вивченню загадкової для євроатлантичної цивілізації «слов’янської душі» та оволодінню нею.
  
  Серед цих контрагентів особливо хочеться виокремити пана на прізвисько «Побєда» (на екрані постало зображення Микитича у футболці «Бурєвєстнік»). Саме завдяки його втручанню, трупу ледь не завернули в Україну ще під час перетину польсько-німецького кордону.
  
  Зрозумівши, що «Хохол» знаходиться під опікою ворожих сил, ми вирішили перевірити їхні можливості за допомогою тактичного плану «Чортополох», під час якого об’єктом було вжито досить високу дозу психотропних речовин, підмішаних у дорогий сорт віскі. Але тоді його врятувала питомо східнослов’янська звичка мішати пиво з міцним алкоголем. У підсумку «Хохол» виблював увесь віскі і ми вимушено ввели в дію запасний план за участі агента «Пенсіонерка» (на екрані постало фото міс Космо). Саме їй вдалося намастити голову об’єкта нашою новою розробкою — ребрендованим кремом «Старічок», що викликає яскраві галюцинації у стані глибокого сну. Основним завданням було приспати об’єкт з метою усічення людської голови за п’ять хвилин до сходу сонця, що, згідно з магічним ритуалом друїдів, дозволяє одразу доправити душу покійника в пекло.
  
  У процесі цієї частини експерименту було доведено, що «Хохол» має астральний зв’язок із так званим агентом «Наставником», який за допомогою свого посланця агента «Гебо», зламав наші плани.
  
  Після цього провалу ми відмовилися від будь-яких дій із фізичного знищення об’єкта, запустивши операцію під назвою «Столична», що й принесла нам блискучий результат, про який я розповім трохи згодом.
  
  Я відчував, як по моїй спині струмками стікає холодний піт. Немов безодня розверзалася під ногами з кожним словом, що його промовляла мавпа. Виявляється, весь цей час я і мої колеги були лише іграшками в руках демонічних сил, які втілювали грандіозний у своїй зухвалості задум нашого духовного, а може, і фізичного знищення.
  
  Тим часом мавпа продовжувала:
  
  — Паралельно з операцією «Столична» ми запустили стратегічний план «Тарас Бульба». У результаті його втілення ми мали б українську зірку світового масштабу, абсолютно підконтрольну нам. Зірку, на сяйво якої зліталися би ще сотні і тисячі східнослов’янських душ, мріючи повторити цей успіх.
  
  Але «Хохол» цілком свідомо відмовився від подібної пропозиції. Це просто неймовірно, чи не так? Іноді мені здавалося, що то він грає з нами, а не ми з ним. Взяти хоча б випадок, коли він представився нашим агентам «шведом», абсолютно збивши їх з пантелику (на екрані запалилося фото, де я в козацькому костюмі рахую грошики на газоні, а поруч двійко поліцейських).
  
  Ситуація вкрай ускладнилася, коли в гру з боку ворожих сил включилася агент «Наташа», завербована нами три роки тому, яка виявилася агентом подвійного впливу. За попереднім задумом, саме вона мала заразити «Хохла» СНІДом під час незахищеного статевого акту. Натомість «Наташа» вочевидь повідала йому про наші плани, після чого «Хохол» та агент «Побєда» зникли з поля нашої уваги. З метою блокування подальшої діяльності агента «Наташу» та її спільницю було ліквідовано шляхом інсценування суїциду. (На екрані — фото живих, усміхнених дівчат. А потім їхні трупи.)
  
  Саме через діяльність цих російських повій я мушу виступати перед вам із закритим обличчям. Ба більше, найближчим часом і мені, і багатьом нашим агентам належить перебратися у США, аби не спровокувати конфлікт зі спецслужбами та урядом Великобританії. Але головне те, що ми домоглися поставленої мети! У результаті блискуче проведеної операції «Столична» «Хохол», знаходячись під загрозою довічного ув’язнення, таки підписав договір про співпрацю з нами! (Мавпа продемонструвала присутнім папірець формату А-4. Овація в залі.) А зараз, дорогі друзі, настала мить, коли я хочу представити не тільки нашого нового агента, але в першу чергу чарівну дівчину, без якої ця блискуча спецоперація була б абсолютно неможливою. На її долю випала найважча й найвідповідальніша місія — пробудити в серці «Хохла» так зване «почуття любові». Це вищий клас професіоналізму, але їй це вдалося! Ми дуже сподіваємося, що на цей «зов любві» прилине наш чарівний принц, який допіру десь від нас ховається (гомеричний регіт у залі). То ж вітайте у нашому товаристві чарівну українську дівчину, а відсьогодні — повноправного члена нашої елітної родини. Агент «Лаванда» — майбутня зірка Голлівуду!!!
  
  З першого ряду, розвертаючись обличчям до залу, піднялася щаслива і всміхнена Катерина!
  Глава тринадцята
  
  Уночі на місто навалилася буря.
  
  Вона налетіла з півночі і принесла із собою запах скель та лісів гірської Шотландії. Здавалося, буцім Лох-Неська потвора знялась у повітря і тепер кружляла над Единбургом, закликаючи до себе духів стихій. Ундіни, ельфи, гноми та сильфіди, вогняні саламандри співали тужну пісню, що пронизливим відгомоном бриніла у трубах коминів, шпаринах під’їздів, кронах дерев, тривожила морські хвилі, що дибилися, мов шерсть на загривку в собаки, коли той відчуває близьку присутність ворога.
  
  Спалахували за далекими пагорбами блискавиці, кульові блискавки пролітали порожніми вулицями, заглядаючи в темні вікна, проходили через стіни, іскристими кулями зненацька починали пекти сонних людей. Інколи вони вибухали — і тоді у квартирі починалася пожежа. Допіру справні водопровідні крани зривалися з різьби, і неприборкані водяні цівки заливали цілі поверхи.
  
  Вітер стягував з дахів черепицю, металеві листи, вичавлював віконні рами, ламав дерева. Обірвані високовольтні дроти теліпалися по землі, немов щупальця октопуса, здіймалися над мостовими, іскрили. Під напором підземного багна заворушилися каналізаційні люки. Лайно розтікалося мостовими та тротуарами, затоплювало майстерні художників, напівпідвальні приміщення маленьких магазинчиків нижнього міста.
  
  — Скільки живу, не пам’ятаю такого жахіття, — бубонів старий безхатченко, якого інші волоцюги називали Айком, з подивом дивлячись, як у небі гризуться сонми хмар, хоч в їхній схованці було досить затишно. З одного боку — висока скеля, з іншого — громадська вбиральня. Біля скелі — смітник. За вбиральнею густі кущі і галявина, встелена картонними листами та засмальцьованими карематами. Гарна схованка, аби перебути ніч.
  
  — Хей, Айку, так скільки тобі насправді років? — поцікавилася молода припанкована дівчина, хлопець якої примостився в неї на колінах, намагаючись заснути.
  
  — П’ятдесят вісім.
  
  — А виглядаєш на всі вісімдесят, — пожартувала вона, але ніхто навіть не усміхнувся.
  
  — Краще розкажи ще раз, як ти побував на тому світі, коли напився тої отруйної горілки з миш’яком, — просить її хлопець, і старий Айк починає свою розповідь.
  
  — Сплю я на лаві і сниться, що підходить до мене колишня дружина. Ніжно так кладе мені на обличчя ніжну свою ручку і починає гладити. У мене аж встав...
  
  — Та ну, скільки можна слухати цю маячню, — підвівся із землі темношкірий хлопець із дредами, дуже схожий на Боба Марлі. — Піду краще подивлюся як там той росіянин...
  
  І поки інші безхатченки слухали оповідь старого Айка, Боб Марлі почимчикував до смітника, де навалені горою лежали чорні кулі, що їх комунальні служби зазвичай вивозили о шостій ранку.
  
  Влітку безхатченки майже до ранку палили багаття у металевій діжці, ховаючись від поліції за громадською вбиральнею, розташованою у низині Іст Принцес-стрит Гарден.
  
  Позавчора до них прибився один персонаж, який називав себе «грейт раша артіст» і поводився дуже дивно. Мало того, що він забрів сюди, маючи в руках два пакети, забитих під зав’язку дешевим португальським вином, так наступного дня дав Айку цілих сто фунтів, аби той закупив якоїсь їжі і ще дві дюжини пляшок дешевого пойла для всієї компанії. Лишень весь час питався: де тут найближчий телефон і хто в разі чого зможе терміново викликати «швидку»? З моменту прибуття до табору він бухав нарівні з усіма, але з настанням ночі полишав компанію, вмощуючись біля сміттєвих пакетів, наче щось пильнував. У таборі його поза очі так і називали «Раша».
  
  — Ей, Раша, ти не спиш? — поцікавився у нього Боб Марлі.
  
  — Заткнісь, прідурок, кажется, щас начньотся.
  
  Майже відразу по його словах, на купу сміття впало людське тіло, зірвавшися з оглядового майданчика, розташованого на скелі на висоті ста футів.
  
  — Бєгом! Бєгом визивай «скорую»! — схопився з ніг Раша. — Кол ту амбуланс, прідурок! — заволав щосили, кидаючись розгрібати сміття, в купах якого лежав непритомний молодий хлопець у костюмі ковбоя Мальборо.
  
  Темрява на якусь мить накрила мене. Але відразу по тому все потонуло у всеосяжному сяйві. Я плив у ньому, намагаючись вловити бодай звук. Проте нічого, окрім тиші і світла, довкруж мене не було. Навіть подумалося: а що буде, коли заплющити очі? І в ту саму мить, коли я стулив повіки, то побачив себе ніби згори. Ось тіло моє у костюмі ковбоя Мальборо лежить на смітнику, серед чорних мішків, а Микитич (звідки й взявся?) намагається мені робити штучне дихання.
  
  — Як так може бути, — дивуюся, — що лежачи на смітнику, я одночасно пливу в морі світла? І де я справжній? Чи той, що лежить на смітнику? Чи той, що пливе у світлі?
  
  Не знаю, скільки часу я провів у своїх роздумах, збагнувши одну дуже важливу річ: навіть коли ти лежиш на сміттєзвалищі, насправді можеш плисти в потоках світла і навпаки. Виявляється, що життя — сон тіла, закутого в темряву. Та тільки я дістався цієї істини, як десь поруч пролунав голос:
  
  — Ти дійсно довбойоб? Чи просто прикидаєшся?
  
  Ураз сяйво, у якому я плив, почало тьмяніти, розвіюватися, і за якусь мить я побачив, що стою на зеленій галявині, посеред якої у вже знайомому мені кріслі-гойдалці сидить Наставник і квітучі яблуні сиплять на його коліна рожеві пелюстки. Вдалині граються діти, дуже схожі на мене.
  
  — Якого хєра я тебе вчив? Щоб отак через бабу стрибнути головою вниз з тридцятиметрової висоти?
  
  — Згори мені ті мішки здалися гострими каменями... — намагався я виправдатися. — Адже лютий холод оповив мою душу, саме так, як розповідали колись про це голуби...
  
  — Але голуби ще розповідали тобі про любов і вдячність, які долають лютий холод! Подивися на своїх онуків, які граються в мене за спиною, — вказав Наставник туди, де гралися діти. — Ти хочеш, щоб їх не було? — здається, він розлючений не на жарт. — Ти бачив світло?
  
  — Так.
  
  — Ти був у темряві?
  
  — Звичайно.
  
  — То де ти справжній? Той, що лежиш у карнавальному костюмі на смітнику в Единбурзі, чи той, що стоїш переді мною?
  
  — Хочеться вірити в того, що стоїть перед вами... — ніяково знизав я плечима.
  
  — Ні, ти маєш визначитися: або ти вдягнене в карнавальний костюмчик слабкодухе лайно, якому місце саме на смітнику, або ти, бляха-муха, Воїн, якого я плекав у тобі все життя. Зауваж, плекав поволі, старанно, відкриваючи тобі сторінку за сторінкою. І навіщо? Щоб ти за першого серйозного випробування покінчив життя самогубством? Га? Ану повтори мені абсолютну істину, якої я тебе вчив?
  
  — Усі підараси — люди. Але не всі люди — підараси! — слухняно белькочу я.
  
  — Це, до речі, стосується і жінок!
  
  — В якому сенсі? — перепитую, піднімаючи голову.
  
  — А от вдумайся по-справжньому в ці слова і тобі відкриється істина!
  
  — Невже Катерина?..
  
  — А ти як думав? Так що бігом виправляй свою помилку. І наостанок — я дарую тобі одне бажання, яке ти можеш використати впродовж наступної години. Це перевірка твоєї зрілості. А тепер — уперед!!!
  
  — Пульсу нема. Перша двадцять три ночі. Констатую клінічну смерть. Ми втрачаємо його. Готуйте електрошок — це були перші слова, які я почув у новому житті.
  
  Бригада лікарів-реаніматорів на ношах тягла мене до карети «швидкої допомоги». Поруч, широко розмахуючи руками, крокував Микитич. Я не хотів лякати їх різким рухом, а тому повільно відкрив очі, висмикнув із вени голку крапельниці і тихо промовив:
  
  — Пацани, все в нормі!
  
  Проте лікарі «швидкої» були настільки заклопотані своєю роботою, не розчули моїх слів. То нічого й не лишалося, як зіскочити з нош, поправляючи на ходу чуба, зробити їм ручкою «цьом па» і поволі почати тікати, бо гівнюки таки вирішили, що я їхній клієнт, зробивши спробу повернути мене в свої лапи.
  
  — Я добре вигострив твою сокирку! — тільки й встиг гукнути мені в спину Микитич, але я вже щодуху чкурив по гравієвій доріжці, що, забираючись на пагорб, вела прямо до монумента Вальтеру Скотту.
  
  Віконна рама піднялася легко.
  
  У кімнаті панував безлад. Ліжко лишалося розкуйовдженим, речі розкидані по кімнаті, в яку ледь-ледь долинало рідке сяйво вуличних ліхтарів. У шухляді стола я відшукав і запалив декілька маленьких свічок в металевих коробочках, розставивши їх на меблях і підлозі. Заплигали, затанцювали по стінах кімнати довгі, чорні тіні. Маленький будильничок біля ліжка показував за чверть другу ночі.
  
  Скинувши із себе костюм ковбоя Мальборо, я лишився зовсім голий. Козацький стрій, невість-ким ретельно випраний і випрасуваний, висів на дверцятах шафи. Начищені чоботи стояли біля ліжка. У кутку за шафою на мене чекала вірна гуцульська сокирка.
  
  Тонка тканина вишитої сорочки ласкавим дотиком ковзнула по обличчю. З самого дитинства я обожнював запах свіжої білизни, яку бабуся, виправши, розвішувала на подвір’ї.
  
  Потім потягнув з вішалки шаровари і, всівшися на ліжку, прикрив ними коліна. Душу мою оповило дивне відчуття спокою, коли людина усвідомлює, що робить щось дуже правильно, і смерть не лякає її.
  
  Десь далеко спала моя країна. Спали батьки і друзі, спали мої недруги і моя мила, запашна п’ятирічна донечка, яку так сильно люблю і за якою так сильно скучив. Боже, як захотілося, тримаючи її за ніжну ручку, знову опинитися на моєму рідному Подолі. Побачити яскраво освітлені куполи Андріївської церкви, прогулятися Контрактовою площею, Андріївським узвозом, зазирнути у двір будинку, де я народився. Але моя доня, мої батьки, мій дім і моя рідна Україна були далеко. Натомість ворог — зовсім поруч. Він засліпив мені очі обіцянками багатства і слави, він відібрав у мене віру в людей, вкрав любов і довіру до світу. Він хотів забрати в мене мою честь, засунути мені хуй у сраку, мій ворог, але нехай вдавиться власним дрючком! У далекому Единбурзі я встану грудьми на захист своєї країни, відчуваючи, як у мене за спиною мирно спить мій дужий п’ятдесятимільйонний народ. Спи спокійно, Україно! Вірні сини захистять твій спокій. І жодні старі підараси не потривожать твій міцний та щасливий сон!!!
  
  Одягнувши шаровари, я різко піднявся зі стільця і, заправивши в них сорочку, почав зав’язувати мотузку на поясі. Рухи мої дедалі робилися стриманішими, в той час як у душі народжувався захват.
  
  Бійка — це прекрасно!
  
  Обмотавши ступні батистовими онучами, я встромив ноги в начищені чоботи. Тупнувши декілька разів, впевнився в тому, що чоботи ніде не тиснуть, а сидять на нозі, як влиті. Гоп-ля — зробив «голубця» і, випустивши поверх халяв шаровари, пройшовся по кімнаті «бігунцем».
  
  Підскочивши до шафи, я схопив з вішалки парчову свитку і, накинувши її на плечі, підперезав широким червоним поясом, на кінцівках якого теліпалися золоті китиці. В останню чергу напнув на голову свою смушкову шапку, випустивши з-під неї світлого чуба. Ну, а тепер до зброї!
  
  Микитич не збрехав. У кутку на мене чекала добре вигострена гуцульська сокирка. Тепер з простого сувеніра вона враз перетворилася на уразливу зброю, за допомогою якої можна було запросто розкраяти навпіл чиюсь довбешку. Мідяний окоренок, начищений до сонячного блиску, переливався золотими іскрами. Викарбуваний на ньому візерунок не дозволяв долоні ковзати поверхнею металу. Ухопившись за нього, я декілька разів змахнув сокиркою у повітрі. Годинник показував двадцять хвилин на третю ночі.
  
  Вибравшись із квартири так само через вікно, я обережно прикрив за собою раму.
  
  Буря, що вирувала над містом, здавалося, досягла свого апогею. Повз мене летіли зім’яті жужмом газети, бляшанки з-під напоїв, два шматка гострої черепиці просвистіли над вухом, а дерев’яна скалка, завдовжки з добрячий макогон, пронеслася в сантиметрі від правого коліна.
  
  Вітер дув у напрямку центру. Це було мені на руку.
  
  Яким же ж виявилось моє розчарування, коли, завернувши за ріг, я спіймав у себе на обличчі його потужний мокрий удар.
  
  Здається, починалася злива. Декілька обгризених качанів від яблук гупнули мені у груди, лишивши на сорочці плями жовтого слизу. Без сумніву, то були ворожі каверзи. Буря виконувала роль матадора, який намагався з усього розмаху всадити мені у карк свої гострі бандерильї. Подумалося: «Хитро задумали ці підараси, аби вимотати мене перед герцем». Та нас не візьмеш голими руками!
  
  Напнувши шапку на самі очі, я виринув з-за кута і, наставивши вперед голову, почав бодати нею вперте дощове повітря. Поволі мене охоплювала тривога. Ледь долаючи двадцять метрів за хвилину, чи дістануся я вчасно на місце дуелі? Нараз якесь недобре передчуття тьохнуло в серці. Затулившися від вітру рукою, я розплющив очі, глянувши собі під ноги. Ще крок і я зірвався б у чорне коло відкритого каналізаційного люка, з головою занурившись у лайно. Але якісь сили берегли мене від пасток, що їх нагородили на моєму шляху старі підараси. Ця думка надавала снаги. Крок, ще крок і он вже метрів за двадцять ліворуч видніється рятівний закапелок. Діставшися слизького рогу, я, зачепившися за нього рукою, обдерши до крові пальці, завалився.
  
  Сюди дощ та буря не мали доступу. Уся одіж моя набрякла від води і була заляпана брудом. До розкішної парчової свити приліпилися декілька недопалків, обгортка від печива та кілька гнилих, роздушених виноградин. Я потрусив складками шароварів, з яких випали дохла миша, шкоринки від апельсина, шматок надкушеної ковбаси та використаний презерватив. Ці гомики знущалися наді мною!
  
  Декілька разів упродовж наступних п’ятнадцяти хвилин я робив спроби дістатися до наступного кварталу, але буря раз у раз відкидала мене назад. Врешті, зовсім знесилений, я знову завалився в рятівний закапелок. Хотілося вити з розпачу!
  
  І раптом у голові спалахнула рятівна думка. Прощаючись, мій Наставник подарував можливість загадати одне-єдине бажання. У вихолі подій я зовсім забув про це! Глянувши на свої недорогі, але вірні «Casio», побачив, що ледь не втратив таку можливість. Годинник на руці показував двадцять дві хвилини на третю.
  
  «А що, як загадати мені опинитися зараз вдома у Києві в зручному ліжку в батьківській квартирі?» — ворухнулася в серці малодушна думка, але я відкинув її від себе, як отруйну гадюку.
  
  «Хочу зустрітися із дияволом обличчя до обличчя. Стати з ним на герць» — цього понад усе бажала душа моя.
  
  «От тепер ти дійсно став дорослим!» — почувся здалеку голос Наставника.
  
  Тієї ж миті потужна сила зняла мене в повітря.
  Глава чотирнадцята
  
  Виринувши з-за хмар, я побачив унизу темне місто.
  
  Буря вщухла, але наробила багато лиха. Світилися лише ті ліхтарі, що живилися від автономних джерел. Вдалині довгими ланцюжками протягнулися злітно-посадкові смуги единбурзького аеропорту. На рейді затоки мерехтіли різнокольоровими вогниками гігантські океанські контейнеровози та американський авіаносець «Німіц». Королівський замок, що у хвилях світла кожну ніч плив над містом, теж був темним.
  
  Я поволі опускався на площу перед замком, де зазвичай відбувалися військові паради, або, як кажуть шотландці, «тату-шоу». Та тільки чоботи мої торкнулися землі, навколо вибухнуло яскраве світло, а повітря сколихнув шалений рев.
  
  У світлі прожекторів я стояв посеред площі, обличчям до центральної брами замку. Ліворуч від мене гула і скаженіла трибуна, вщерть заповнена дикими потворами. Були тут і пухирчаста жаба із синюшною відьмою, і в’юнкий пан у тюрбані, і чумні підлітки, і пацюки — гомосєкі. І міс Космо, і Доріан, і Білл Гейтс у костюмі ельфа, і Даміан Хьорст, і Чарльз Саатчі, а ще їхні друзі — кінозірки, поп-артисти, кицьки з м’якими лапами, чорний баран з іклами, як у кабана, росомахи з ведмежими тулубами.
  
  Подивившися праворуч, я побачив лише поодиноку постать. Це була Катерина в національному українському вбранні. На грудях її виблискували яскраво-червоні коралі й срібні дукачі, а голову прикрашав розкішний вінок із жита, соняхів, волошок та маків. Самотня сиділа в самому центрі трибуни, поклавши руки на коліна.
  
  І раптом повітря, як завісу в храмі, розідрали потужні звуки крейзанутої електрогітари. То були перші акорди всесвітньовідомої композиції гурту AC/DC «Highway to hell».
  
  З брами Королівського замку в клубах диму й спалахах вогню, наповнюючи повітря запахом сірки, назустріч мені рухався мій ворог.
  
  Ось яким він був: Вогонь виривався у нього з пащі і два покручені роги здіймалися над його головою. Між ними куражились язики синього полум’я. Все тіло його було закуте в чорний шкіряний комбінезон, і довгий плащ у вигляді американського прапора вився за спиною. Чорні рукавиці були в нього на лапах, а крізь них проривалися гострі пазурі. Взутий він був у важкі, підковані металом, чоботи. Чорна шкіряна маска закривала морду, а крізь прорізи для очей дивилися на мене два мутно-сірих ока. На кого він був схожий, мій ворог? На величезну мавпу, що тримала в лапах добре вигострений срібний серп.
  
  Я зосередив всю свою увагу на ньому, пригадавши першу заповідь Воїна: «Майбутнього нема. І минулого нема. Є тільки тут і зараз».
  
  — Вітаю тебе, Хохол! — вирвався з його пащі хрипкий голос. — Готуйся, то прийшов твій кінець!
  
  — Ну, по-перше, я не хохол, а українець! Запам’ятай це, підарасе! — відповів я, поправляючи чуба. — А от кому з нас прийшов кінець, нехай виявить цей герць. Чи готовий ти битися чесно і до кінця?
  
  — Ти спитай це в себе, сцикло. І запам’ятай: не той підарас, що в жопу дає, а той — хто не дає, але всього хоче! Значить, ти і є — підарас!
  
  Як водиться за звичаєм герцю, він спершу розпочав бійку на словах, почавши з образ у мій бік. Я мусив відповідати.
  
  — Вибач, я не зовсім розумію, яким ти місцем розмовляєш? Якщо ти робиш це дупою, то значить там у тебе голова. А якщо в тебе на місці голови дупа, то про що з тобою говорити?
  
  — Гадаю, ти вже мрієш, аби я утнув твої яйця оцим серпом? — здійняв він угору сріблястий півмісяць.
  
  — Боюся, що скоріше я тобі встромлю в дупу обушок оцієї сокирки, — здійняв я вгору гуцульську бартку. Готуй вазелін, їбучий!
  
  — Бережи яйця, дрімучий!
  
  І тут мій ворог наніс перший удар!
  
  Срібляста блискавка майнула перед очима, я тільки й встиг відсахнутись. Він одразу захотів стяти мені голову, та дзуськи! Відстрибнувши назад, я встиг напоготовити сокирку і другий удар його серпа прийшовся на мідяний окоренок, що вибухнув цілим снопом іскор. «Будь сильним. Тримай удар» — згадалася друга заповідь Воїна.
  
  Його зброя виявлялася чарівною, адже дуга серпа подовжувалася настільки, наскільки він того бажав. «От гандон!» — подумав я, тільки й встигаючи ухилятися від його ударів, добре пам’ятаючи: «Відступаючи, завжди думай про напад».
  
  А й дійсно, вже за хвилину шал першої атаки почав сходити на пси. Ворог був значно важчим за мене. Хвацько орудуючи серпом, він швидко видохся. І вже не полум’я, а чорний дим валив у нього з пащеки. У той час як я знаходився у прекрасній фізичній формі. Три тижні танців на майдані давалися взнаки. Мої м’язи зробилися гнучкими і твердими, як криця. Як сказав би Джек Лондон: «Жодної унції жиру не мало його тіло». Долоні вправно стискали мідяний окоренок, і вигострене лезо сокирки нагадувало жало оси.
  
  Дочекавшися слушної миті, я зробив декілька стрімких обертів навколо себе і щосили дряпанув ворога. Сокирка легко розтяла чорний комбінезон, але, замість закривавленої плоті, з-під шкіри виблиснув матовий метал.
  
  — Гнійний підор! — аж задихнувся я від гніву. — Кольчугу під шкіру вдягнув!?
  
  — А ти думав, що тільки ти найобувати можеш? Підписав Договір голубиною кров’ю, а тепер дивуєшся, що я вчиняю так само?
  
  «Ну що ж, — подумав я, — раз пішла така заруба, треба діставати козирного туза з рукава».
  
  Я ще мав у своєму набутку декілька заборонених прийомчиків. Здається, трапилась слушна нагода ними скористатися.
  
  — Гей, я здаюся! — голосно вигукнув я, щосили підкидаючи в повітря сокирку.
  
  Та поки мій ворог, задравши пику, слідкував за її польотом, я, сильно відштовхнувшись від землі, правою ногою наніс йому потужний удар у щелепу. Зуби з пащеки так і сипонули на асфальт, а сама мавпа, відлетівши убік, випустила з рук серпа. У ту саму мить сокирка знову опинилася у мене в руках. Одним стрибком подолавши відстань між нами, я заніс її над головою супротивника.
  
  — Не честно-о-о-о-о-о! — заревла трибуна, де зібралася уся нечисть.
  
  — Лежачого не б’ю-ю-ю-ю-ють!!! — заверещав підор, прикриваючи голову пазуристими лапами.
  
  — Піднімайся, погань! — шляхетно проказав я. — Ми багато разів найобували один одного. Але прийшов час у чесному герці визначити, хто з нас сильніший! — проте не втримавшись, таки копнув його ногою по яйцях.
  
  Та моя нога наштовхнулася у пахвині на щось тверде. Здається, ця мерзота ще й на яйця вдягла захисну мушлю.
  
  — Ой-ой-ой, — удавано заплакав підарас, хапаючись за геніталії, але в ту ж мить вправно підсік мене знизу правою лапою.
  
  Якого там «лежачого не б’ють»! Як тільки я впав на спину, ліваки на трибуні щосили заревли: «Убий його! Убий бандерівця! Убий націонал-фашиста! Мочи натурала-а-а-а-а!».
  
  Підхопивши з асфальту серпа, мавпа раз у раз завдавала ударів, від яких я ледве увертався, відбиваючись окоренком сокирки. І раптом трапилося страшне. Під навалою тих ударів мій вірний бойовий товариш, сувенірна гуцульська бартка, не витримала. Вона тріснула, лишивши у мене в руках тільки дерев’яний обушок, в той час як металева частина відлетіла убік. В ту саму мить ворожа зброя, розпоровши свитку, увіп’ялася мені в плече. Перша кров пролилася на землю.
  
  «Убий його-о-о-о-о-о!!!», — скаженіли трибуни, зачувши запах свіжини. Поставивши лапу мені на груди, мавпа зняла вгору серпа. Його дупа нависала прямо над моїм обличчям:
  
  — Ніколи тобі не перемогти мене! — заявила мавпа гучно. — Бо ти — лише людина, що походить від мене. Тіло твоє сильніше за дух, а інстинкти — сильніші за волю! Так було і буде довіку!
  
  — Відтинай йому голову, скоріше! — щосили завищала міс Космо, напружуючи жилаву шию. Але в горлі у неї щось тріснуло, надірвалося і звідти почулося лише зміїне шипіння. — Вбий його-о-о-о-о...
  
  Ворог уже був заніс серпа над моєю головою.
  
  «Відчай — доля слабких!» — зачувся поруч голос Наставника, і якась невидима сила випростала мою праву руку, щосили заганяючи дерев’яний оберемок сокирки мавпі прямо в дупу, що зайнялася блакитним полум’ям.
  
  Завив, закрутився підарас, намагаючись збити пекельний вогонь. Чкурнув ареною, зриваючи із себе на ходу американський прапор, що прикривав його підгораючий пердак.
  
  За той час я вже встиг схопитися на ноги й огледіти потрощену зброю. Замість такої вправної, такої любої сокирки, я тепер тримав у руках щось подібне до індіанського томагавка.
  
  Та ось, насилу вирвавши з дупи гостру скалку, він загасив полум’я й, тамуючи біль у підсмажених яйцях, ухопився обома лапами за руків’я серпа, знявши його над головою, як то показують у фільмах про самураїв.
  
  «Не вийобуйся, коли перед тобою відвертий гопник з ломакою. Хуяч його першим. Відволічи його увагу смішним анекдотом про гуцулів, а потім йобни проміж роги», — згадав я мудре напоучення Наставника.
  
  — Гей, підоре, — гукнув я до мавпи. — Візьмімо паузу і відпочиньмо, бо щось ми обидва ухекались... — оглядаю я рану на плечі, кров з якої вже залила всю свитку, скапуючи на шаровари. Ліва рука потроху німіла і це не було добре.
  
  — Я згоден... — важко дихаючи, відповів мавпун.
  
  — Хочеш я розповім тобі смішний анекдот про гуцулів? — удавано байдуже цікавлюся, перетягуючи рану на плечі шматком відірваного рукава сорочки.
  
  — Ну давай... — всівся він, знімаючи захисну мушлю зі своїх підсмажених яєць і вивалюючи все господарство на асфальт.
  
  — Приїхала, значить, телевізійна знімальна група в гуцульське село з метою зняти репортаж про вівчарів. Знайшли найстаршого гуцула дядьку Романа. Питаються: «Розкажіть, що було доброго у вашому житті?». «Та багато було...», — каже той. «А що запам’яталося найбільше?». «Та ото, — каже, — років двадцять тому заблукала в нас вівця Машка. То ми її всім селом день шукали, другий. На третій знайшли. Поставили раком та й зґвалтували, аби такого більше не робила. Попили молока та й полягали спати...». «Нє, давайте щось інше, бо таке в ефір не пустять, — каже керівник групи». «Та будь ласка, — відповідає старий гуцул. — Років десять тому заблукала в нас собака-вівчарка Дашка. То ми її всім селом день шукали, другий. На третій знайшли. Поставили раком та й зґвалтували, аби такого більше не робила. Попили молока та й полягали спати...». «Та ну вас з вашими „веселими“ історіями, — каже керівник групи. — Давайте щось таке, що душу розриває...». «О! — каже дядько Роман. — Є у мене така історія. Три роки відійти від неї не можу...». «І що то за історія? — питається керівник». «Та заблукав якось я...».
  
  Але мавпа не сміється. Ну, хіба не підарас, га? Це ж найсмішніший анекдот про гуцулів з-поміж усіх, які я знаю!
  
  — Ви, українці, — найжорстокіша нація на землі, — каже мавпа згорьовано, перебираючи свої обпечені бубонці.
  
  — Це чому ж? — цікавлюся я.
  
  — Тому що ви нє «спрашіваєтє», а сразу «питаєте»... Ха-ха-ха-ха-ха! Ти понял ігру слов? Когда ти у москаля спрашиваєш что-то по-украинскі, он думаєт, что ти єго собіраєшся «питать»? Ха-ха-ха...
  
  — Ха-ха-ха... — сміюся я, підбираючись ближче до засранця, але він, напевне, тільки того і чекає.
  
  Нас розділяли кроки три, як ворог стрімким рухом запустив у мене серпа, намагаючись поцілити в серце. Але я сам був, як та струна. Потвора явно не чекала від мене такої блискавичної реакції. Випустивши з рук сокирку, я упіймав серпа за ручку в ту мить, як він, стрімко підвівшися із землі, навалився на мене всією своєю масою. Тільки ґудзики від козацької свитки порснули вусібіч...
  
  Перед тим, як знепритомніти від потужного удару потилицею об асфальт, я, здається, встиг шарпанути його серпом по яйцях. А ще, провалюючись у пітьму, краєчком ока узрів, як на порожній трибуні підхопилася зі свого місця поодинока фігурка.
  
  А потім я знову опинився в саду, повному квітучих фруктових дерев, під якими, тримаючи мого Наставника за руку, стояла Катерина в українському вінку.
  
  — Ви... ви разом? — здивувався я.
  
  — Ми разом з тобою до кінця, — виправив мене Наставник.
  
  — Але ж вона мене зрадила! Вона стала на бік наших ворогів. Я сам бачив це на власні очі! — кивнув я головою в бік Катерини.
  
  — Це, насправді, був мій план: занурити її в стан ворога, аби знати про їхні плани, час від часу рятуючи тобі життя. Подякуй їй за це. Бо вона тебе по-справжньому любить. Скажи йому про це, Катерина.
  
  — Так, я люблю тебе, Оресте. Люблю понад саме життя!
  
  — Інколи не варто вірити тому, що бачать твої очі, — проказав Наставник. — Краще подивитися в глибину своєї душі. Тільки там ти можеш відшукати істину. Все в тобі. І твоє минуле, і твоє майбутнє. І навіть — я!
  
  — То хто ви? Звідки ви? Як вас звати, Наставнику?
  
  — Я — це ти, тільки в майбутньому.
  
  — Ви — це я? — перепитав я трохи спантеличено.
  
  — Так, — кивнув він головою. — І сьогодні наша остання зустріч. Я провів тебе крізь усі випробовування, аби ти став по-справжньому дорослим. Однак попереду — найважливіше випробовування. Пам’ятаєш, колись у кімнаті часу, де майбутнє сходиться з минулим, ти питав, хто ховається у четвертому вікні?
  
  — Ви ще сказали, що там ховається Диявол, але не дали мені змоги подивитися йому в обличчя.
  
  — Бо тоді ти не був готовий.
  
  — А тепер?
  
  — А тепер нагадай мені п’яту заповідь Воїна.
  
  — Перемагає не той, хто сильніший, а той, хто готовий битися до кінця.
  
  — Пам’ятай це, бо незабаром ти побачиш очі диявола. А тепер прощавай! Гей, дітки, йдіть сюди! Сюди-и-и-и-и... — почав він скликати до себе галасливих онуків, всідаючись у плетене крісло-гойдалку, яке стояло за його спиною.
  
  Та коли дітлахи збіглися докупи, мій Наставник був уже мертвий. Білий голуб сидів у нього на плечі, а на коліна й сиву голову сипалися рожеві пелюстки яблуневого квіту.
  
  — Не бійся смерті, бо вона лише — нове життя, — лагідно усміхаючись, проказала до мене Катерина, забираючи зі скроні пасемко каштанового волосся, що пахтіло лавандою.
  * * *
  
  А потім до моїх вух, здалеку, долинуло страшне виття.
  
  Повернувши голову вбік, наче в глибокому розфокусі, я впізнав силует мого супротивника, що сидів на асфальті, тримаючи в лапах шматок якогось м’яса. Зусиллям волі налаштувавши оптику власних очей, узрів, що то були його яйця, які я, очевидно, таки утнув серпом, перед тим як на хвилину провалитися в небуття.
  
  — Ну що, довийобувався? — злостиво поворушив я губами, але мавпа розчула цей шепіт.
  
  — Це були твої останні слова... — посміхнувся підор до мене своєю скривавленою пащекою.
  
  — Обережно, Оресте! — зачувся поруч несамовитий крик Катерини і я побачив занесений над собою серп, що його тримала у руках міс Космо.
  
  — Ти — мій! — тільки й встигла проказати перед тим, як разючий метал мав зітнути голову з моїх плечей.
  
  Але тому не дано було статися, бо між нами стала Катерина. Гостре, зазубрене лезо увійшло в її груди прямо навпроти серця. Як підкошена, впала вона на землю, врятувавши моє життя. А вже за мить поруч з нею лежало бездиханне тіло старушенції, яку я (маючи величезний досвід Раскольнікова у цій справі) блискавично й вправно зарубав сокиркою.
  
  — Катерино, Катерино, не вмирай... — кинувся я до своєї коханої, та було вже занадто пізно.
  
  — Життя є любов і вдячність... — тільки й встигла промовити Катерина, перед тим як навіки закрити свої карі очі.
  
  — Ну, злоїбучий підоре, тобі кінець! — не тамуючи сліз, рушив я до мавпи з уламком гуцульської бартки в руках.
  
  — Ти не зробиш цього. Тобі не стане духу... — випльовуючи з пащеки кров, прошамкала мавпа, стягуючи зі своєї морди чорну маску, з-під якої на мене глянули мутно-сірі очі знайомого пана з поросячими віями.
  
  Саме так! На асфальті в костюмі мавпи, тримаючи в лапах відтяті серпом яйця, сидів мій старий знайомий містер Мак-Лох.
  
  — Ти не зможеш отак просто вбити себе, — проказав він, нахабно дивлячись мені в обличчя. — Невже ти ще не зрозумів, що я — це ти. Точніше той, ким ти міг би стати, якщо прийняв би мою пропозицію. А твоя Катерина стала б нею... — вказав підборіддям вбік зарубаної відьми.
  
  Я сторопів.
  
  — Що ти таке кажеш, гнійний підоре? — тільки й зміг ледве вичавити із себе.
  
  — Я — це ти, тільки в майбутньому!
  
  Мені здалося, що сьогодні вже десь чув ці слова. Ну так, їх проказував до мене мій Наставник. Тим часом Мак-Лох продовжував випльовувати із себе криваву правду:
  
  — Погодься, все своє свідоме життя ти хотів бути схожим на мене. Повторити мій успіх, стати багатим, впливовим, знаменитим. І я ще можу тобі це дати. Я люблю тебе і хочу допомогти. Бо ти — це я! Диявол ховається в тобі. Щоб його побачити, варто лише підійти до люстерка.
  
  — Я — не ти! — в розпачі вигукнув я. — І мені не потрібні твої любов і допомога!
  
  — То ж убий мене! Убий підараса в собі! Що страшно, страшно? — зареготав він на повний голос. — Але в нас ще є шанс домовитись...
  
  Та тільки він промовив ці слова, добре вигострена гуцульська сокирка опустилася на ліву скроню його грьобаної довбешки.
  Епілох
  
  Потужний російський контейнеровоз «Юрій Гагарін» зі швидкістю двадцять шість вузлів мчить Біскайською затокою в бік Гібралтару.
  
  За підрахунками другого помічника капітана Олексія Бублєчкіна, який постачає нам їдло та воду, а за окрему плату цигарки (десять фунтів пачка!), за тиждень ми прибудемо до Одеси, добравши воду та пальне тільки в Барселоні.
  
  Півтори дюжини нелегалів вдень ховаються у двох вантажних контейнерах, які належать фірмі «Maersc». Підлоги потаємних контейнерів, що губляться серед сотень собі подібних на верхній палубі, застелені брудними радянськими матрацами для спання та армійськими ковдрами. У стінах пророблені манюнькі отвори для вентиляції. Світла нема. Фізичні потреби справляються тут же у звичайне цеберко. Консервів у нас повно. Питна вода теж є. А от гарячий чай приносять лише раз на добу, коли о другій ночі у відкритому морі нам дозволяють три годинки перед світанком подихати свіжим морським повітрям, покурити та трохи розім’яти кісточки.
  
  Переважна більшість нелегалів — колишні вихідці з СРСР — росіяни, грузини, азербайджанці. Є серед нас один молодий чернівецький єврей з українським прізвищем Яценюк, що розповідає байки, буцім він воював з росіянами в Чечні. Бреше, очкастий чорт.
  
  Але двійко справжніх бритоголових шотландців дійсно ідуть допомагати чеченцям в їхній священній війні з москалями. Оскільки я серед всіх постсовків чи не єдиний пристойно англомовний, то вони все питаються: чим українці відрізняються від росіян?
  
  — Ну, це все одно, що назвати вас бритами! — відказую я. — Адже ви теж подібні. Сторонній людині взагалі не відрізнити. Мова теж майже однакова...
  
  — Та де там однакова! — обурюються шотландці. — Ми і брити — це два абсолютно різних народи. Різна мова, культура, традиції...
  
  — Москалі й українці — теж два різних народи...
  
  — Вер ар ю фром? — ламаною англійською приєднується до нашої бесіди колишній кухар Ксавьєр, що у приступі ревнощів забив до смерті свою дівчину-англійку, а вже завтра вночі з надувного човна потайки ступить на землю Іспанії неподалік від Барселони.
  
  — Ай ем юкрейніан! — кажу я гордо.
  
  — Юкрейніан? — морщить він носа... — Юкрейніан із Раша?
  
  — А каталонці — то іспанці? — хитро питаюся у нього?
  
  — Та де там іспанці! — обурюється Ксав’єр. — Каталонці та іспанці — то два різних народи! Різна мова, культура, традиції...
  
  — Так-от і я кажу — ай ем нот раша! Ай ем юкрейніан, і нам поталанило більше за вас, бо маємо Незалежну Україну! Зрозумів?
  
  — Зрозумів, — гірко киває Ксав’єр, щедро пригощаючи нас цигарками. — Ай ем нот раша ту... — потайки зиркає в бік непривітних та голомозих росіян, що, сидячи просто на палубі, ріжуться «на щалабани» у дурня в примарному сяйві повного місяця, який щедро розбризкує своє сяйво над океаном.
  
  І всі ми сміємось...
  Замість післямови
  
  8 вересня 2018 року. Київ
  
  Це ваш текст? Ваша книжка? — комісар візового центру посольства США в Україні Елісон Капущак кладе переді мною на стіл свіжодрукований примірник роману «АЙ ЕМ НОТ РАША».
  
  Навіть я ще не тримав його в руках, бо в друкарні пообіцяли видати наклад тільки після десятого числа.
  
  — Можна подивитись? — беру до рук таку дорогу, таку жадану для мене книгу. Кручу в руках, роздивляюся, нюхаю, ніжно торкаюся обкладинки, гортаю сторінки. Моя нова дитина пахне фарбою і клеєм. Але її вже хтось читав! Кутики деяких сторінок заламані, а подекуди на полях зроблені помітки зеленою ручкою. Підкреслені слова — «жиди», «підараси», «китайські курви», «негри», «йобані феміністки»...
  
  — Так, — кажу, — це мій роман.
  
  — Тоді у вас можуть виникнути проблеми, — суворо підібгавши вуста, каже комісар, всідаючись на краєчок стола. — Перепрошую, проблеми якого порядку?
  
  — З перетином американського кордону... — дивиться вона на мене поглядом єгипетської лисої кішки.
  
  — Я що, порушив якісь правила?
  
  — Так, порушили, ще у дві тисячі шістнадцятому році, коли протизаконно провели два публічні заходи в Нью-Йорку, отримавши за роботу незадекларований дохід у п’ять тисяч американських доларів. Було таке?
  
  Я мовчу.
  
  — Це неполіткоректна книжка, що ставить під сумнів основні цінності сучасної демократії, базовою з яких є право вільного вибору в усіх без винятку людей планети. Окрім того, вона містить сексистські, расистські, антисемітські вислови і думки, які неприпустимі в цивілізованому суспільстві, та розпалюють міжнаціональну, міжконфесійну, расову та тендерну ворожнечу...
  
  — Так, — продовжую я її думку. — Цю книжку не бажано читати людям із ознаками політичної, феміністичної та лівацької шизофренії, людям, одержимим дияволом та почуттям гіпертрофованої толерантності, політкоректності, адептам мультикультуралізму. Людям із браком освіти, інтелекту, дебілам, вагітним жінкам та «богіням» із жіночих курсів. А головне!!! Її категорично заборонено читати людям без почуття гумору. Але оскільки гумор... я маю на увазі не «95-й квартал», а справжній високий гумор, — то божественна категорія, то зрозуміти зміст цієї книжки здатні не всі.
  
  — У мене прекрасне почуття гумору... — усміхається Елісон Капущак, відкриваючи перед собою леп-топ. — Мені про це казали всі п’ять моїх чоловіків. А тепер каже і шостий. Ви взяли із собою закордонний паспорт, як я просила?
  
  — Так. Ось він, будь ласка, — передаю їй паспорт.
  
  — Віза до...
  
  — До дві тисячі двадцять шостого року.
  
  — До квітня... — зазирає вона в темно-синю книжечку з тризубом на обкладинці, звіряючи її з копією у своєму комп’ютері. — То що робитимемо, пане Мухарський?
  
  — У сенсі?
  
  — Ось моя пропозиція: або ви відкликаєте з друкарні весь наклад і нікому більше ці тексти не показуєте — і тоді ми забуваємо про прикрий інцидент з незадекларованими доходами, або ми скасовуємо вашу американську візу, яку ви більше ніколи не отримаєте.
  
  — Слухайте, на відміну від ваших родичів, «баняків», що опинилися у Сполучених Штатах після війни, я жив у справжньому Радянському Союзі, на який все більше й більше стає схожою сучасна Америка. Совок програв, бо став маразматичним, втративши почуття гумору та самоіронії. Зараз ви так само знаходитеся на цьому шляху. Хіба що таємно мрієте, аби і Штати накрилися мідним тазом? У такому разі мені зрозумілі ваші дії...
  
  — Менше слів, пане Мухарський. То «так» чи «ні»? Ви маєте право вільного вибору, який дарує вам моя держава. І я раджу вам розумно скористатися цим правом. Бо іншого шансу може не бути!
  
  — Фак ю! — кажу я, піднімаючись зі стільця.
  
  Сан-Франциско — Нью-Йорк — Анталія — 2018
  
  Цей неполіткоректний роман ставить під сумнів основні цінності сучасної демократії. Окрім того, він містить сексистські, расистські, антифеміністичні вислови та думки, які неприпустимі в цивілізованому суспільстві, та наче розпалює міжнаціональну, міжконфесійну, расову та тендерну ворожнечу.
  
  Цю книжку не бажано читати людям з ознаками політичної, феміністичної та лівацької шизофренії; людям, одержимим дияволом і почуттям гіпертрофованої толерантності, політкоректності; православним фундаменталістам та адептам мультикультуралізму; людям із браком освіти, інтелекту, совковим дебілам, вагітним жінкам.
  
  КАТЕГОРИЧНО ЗАБОРОНЕНО читати цей твір людям без почуття гумору!
  
   З лютим мистецьким натхненням
  
   Антін Мухарський
  
  
  АНТІН МУХАРСЬКИЙ (також відомий під псевдонімом Орест Лютий) — письменник, актор, телеведучий. Автор музичного проекту «Лагідна та сувора українізація». Засновник мистецької платформи «Український культурний фронт», автор культової програми «Зелена лампа», а також альманахів «Жлобологія» (дослідження природи сучасного хама), «Майдан. (Р)еволюція духу» (народження української неогероїки) та «Національна ідея модерної України» (українська футурологія).
  
  Зараз перебуває у вимушеній еміграції.
  Примітки
  1
  
  Сергій Якутович — видатний український художник, графік, книжковий ілюстратор.
  (обратно)
  2
  
  Чарльз Саатчі — засновник рекламної агенції «Саатчі та Саатчі», яка до 1995 року була найбільшою у світі. Один із найвпливовіших колекціонерів сучасного мистецтва і власник галереї «The Saatchi» в Лондоні.
  (обратно)
  3
  
  Даміан Хьорст — англійський митець, на сьогодні є найбагатшим у світі художником.
  (обратно)
  4
  
  Ларрі Гагосян — впливовий американський арт-дилер і галерист.
  (обратно)
  Оглавление
  Дума про старого педераста (замість вступу)
  Частина перша Гівняні люди
   Глава перша
   Глава друга
   Глава третя
   Глава четверта
   Глава п’ята
   Глава шоста
   Глава сьома
   Глава восьма
   Шабаш у Нью-Йорку
   Дія перша
   Дія друга
   Дія третя
   Глава дев’ята
   Глава десята
   Глава одинадцята
   Глава дванадцята
   Глава тринадцята
  Частина друга Колір диявола — сірий
   Глава перша
   Глава друга
   Глава третя
   Глава четверта
   Глава п’ята
   Глава шоста
   Глава сьома
   Глава восьма
   Глава дев’ята
   Глава десята
   Глава одинадцята
   Глава дванадцята
   Глава тринадцята
   Глава чотирнадцята
   Глава п’ятнадцята
  Частина третя Операція HOHOL
   Глава перша
   Глава друга
   Глава третя
   Глава четверта
   Глава п’ята
   Глава шоста
   Глава сьома
   Глава восьма
   Глава дев’ята
   Глава десята
   Глава одинадцята
   Глава дванадцята
   Глава тринадцята
   Глава чотирнадцята
  Епілох
  Замість післямови
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"