Брати Капранови : другие произведения.

Приворотне зілля

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  
  Брати Капранови
  
  Приворотне зілля
  
  - Товариш майор, давайте переходити на рідну мову. Для повноти картини. - Молодий кремезний чолов’яга навіщось поправив під пахвою кобуру з важким «Макаровим» і посміхнувся.
  
  Вагон СВ м’яко похитувався, останні сонячні промені перестрибували зі склянок від чаю на тарілку з печивом та над’їдені бутерброди. Супутник молодого з пістолетом, невисокий, але теж міцний, був набагато старший за свого товариша, однак виглядав зовсім не погано, по-спортивному. Справжній його вік навряд чи вдалося б легко вгадати, якби не зрадливо поріділе волосся на маківці, що вже помітно окреслювало контури майбутньої лисини. Але краще було б не звертати уваги на такий незначний ґандж, а якщо і звернули, не говорити - настільки важливим, ба навіть болючим було це питання.
  
  - Тоді, лейтенанте, - володар лисини, чи то пак чуприни, так підкреслив останнє «е», немовби саме у ньому сконцентрувалися всі особливості «рідної мови», - напоминаю вам, що мене звать Микола Пилипович. Тоже для повноти. І заховайте… оружиє, воно тут не цеє…
  
  - Недоречне, - підказав молодий.
  
  - Да-да, - погодився старший, що назвався Миколою Пилиповичем, і, спостерігаючи, як співрозмовник ховає свою кобуру в сумку, поцікавився: - А звідки ти, Петро?
  
  Він перейшов на «ти» швидко і природно, наскільки це можливо з молодшим за віком та званням.
  
  - Я, Миколо Пилиповичу, з півдня.
  
  Цей молодик, якого супутник звав Петром та лейтенантом, був гарний на обличчя. Впевнений погляд, вольове підборіддя, властиве людям, які відчувають за собою велику силу. Він користувався б неабияким успіхом у дівчат, якби мав час зайнятись ними як слід. Чорнявий чуб у хлопця завивався крупними кучерями, проте ззаду волосся було по-уставному коротко підстрижене.
  
  - А я з Києва.
  
  Розмова вщухла. Чи то співрозмовники більш не мали чого сказати одне одному, чи щось інше, але хвилини зо три чутно було тільки, як перемовляються колеса і подзеленькують ложки в склянках. - Іще чаю? - двері прочинила кругленька провідниця.
  
  - Будь ласка, - обізвався Петро, а Микола Пилипович привітно посміхнувся. Вона була якраз на його смак - фігуриста й невеличка.
  
  Провідниця поставила на стіл склянки з підозріло міцним напоєм і заходилася збирати порожній посуд.
  
  - Мг… цей… коли будем на місці? - поцікавився Микола Пилипович.
  
  - За розкладом, - вичерпно відповіла жінка.
  
  - А точніше?
  
  - У коридорі висить. - Вона вочевидь не бажала продовжувати розмову.
  
  Микола Пилипович зітхнув.
  
  - Не клює? - поцікавився молодший колега, коли провідниця причинила за собою двері.
  
  - Та! Сама не знає свойого щастя. Я її ще сначала в купе прижав чуть-чуть, так тепер огризається… Е-ех! Зараз би водочки! - несподівано продовжив він. - Но на службє нізя… - У голосі вгадувалась запитальна інтонація.
  
  Петро не заперечив, але й не підтримав, тому деякий час вони просто сьорбали темний чай. Микола Пилипович хмурив чоло.
  
  - Так шо, товариш майор, ми цих відьом в самому городі будемо шукать? - врешті вирішив змінити тему хлопець.
  
  - Петре, - Микола Пилипович знову натиснув на «е», - не в городі, а в місті, і не в місті, а там, де скажуть, і не шукать, а виявлять. І вообще, давай не будем нарушать конспірацію, на місці буде видно. - Молодий співрозмовник опустив очі, визнаючи помилку, а Микола Пилипович запропонував: - Пішли луччє в ресторан.
  
  - До ресторану, - обережно виправив його Петро.
  
  - До ресторану, - погодився Микола Пилипович і раптом вилаявся: - Чорт! Знаєш, коли я в останній раз балакав? Літ тридцять назад. Якби знать, що пригодиться…
  
  - Ніколи не вгадаєш, як життя обернеться, - філософськи зауважив Петро.
  
  Завдяки своїй молодості він трошки вільніше почувався на теренах рідної мови, але все одно розумів, що будь-який невимушений діалог у ресторані видасть їх з головою. А це було небажано, самі розумієте.
  
  - Життя так обернулось, що всім по голові, - продовжив філософію старший товариш. - Єслі б мені колись сказали, що я петлюровському флагу буду честь оддавати…
  
  Петро співчутливо покивав. - І взагалі, я не розумію начальство. Куди ми оце їдемо? В Києві оно, кажуть, три Лисих гори. На них, мабуть, і контингент соотвєтствующий. Чого іще шукати?
  
  - Думку начальства пойняти трудно. Но можно. В городі воно, понімаєш, не зовсім то. А на природі, у самій срєді, нє… средо… цей…
  
  - Середовищі?
  
  - Ага. - Микола Пилипович винувато шморгнув носом.
  
  - А може, краще в купе посидимо? - запропонував Петро несміливо. - Цей… повправляємось. Бо ці відьми… ой, пробачте, об’єкти, мабуть, українською.
  
  - Давай, - сумно погодився старший. - Устроїм тут філологіческий факультет… Чорт! Я ж в анкетє всігда писав, що володію!
  
  А вагон летів у черзі своїх зелених братів у глиб країни, лишаючи за вікнами садочки, струмочки, черешні-вишні та брудні хатки стрілочників.
  
  Петро почухав потилицю.
  
  - Давайте так. От як ви скажете, допустим, іти? Ще як можна сказати? - Іти… ну как іти? - Микола Пилипович не звик до таких вправ. - Ну, бігти.
  
  - Плентатись, - швидко відповів хлопець.
  
  - Ага, отак, значить, да? Плентатись, плентатись… Ну, шкандибати.
  
  - Чимчикувати.
  
  - Чимчикувати… - Микола Пилипович замислився, наморщивши чоло. - Ну как… ну, походжати.
  
  - Крокувати, - швидко відказав Петро. Він уже грався колись в таку гру.
  
  - Летіти, - вдався до хитрощів Микола Пилипович.
  
  - Повзти, - посміхнувся Петро.
  
  - Плазувати, - виправив Микола Пилипович.
  
  - Можна і повзти.
  
  - А! Ну, тоді плазувати. Я кажу - плазувати.
  
  - Плазувати - це не зовсім… Хай… Тинятись.
  
  - Гуляти.
  
  - Швендяти.
  
  - Швендяти?.. Ну, шльондрати.
  
  - Кульгати.
  
  - Хм… хм… - Микола Пилипович клацнув пальцями. - Маршу… нє, марширувати.
  
  - Марширувати? - зіщулився Петро, й обидва співрозмовники посміхнулися. - Добре, тоді дибати.
  
  - Що?
  
  - Дибати.
  
  - Як це?
  
  - Ну як, подибав.
  
  - Подибав… Добре. Стрибати.
  
  - Рухатись, - просто і переможно відповів Петро.
  
  - Шляти… ні, - Микола Пилипович щиро зареготав. - Да… Підтюпцем.
  
  - Що, підтюпцем? - Іти підтюпцем.
  
  - Це не глагол, то єсть, дієслово, - виправився Петро.
  
  - А що?
  
  - Ну, я тоже можу так: повільно, швидко, дуже швидко…
  
  - Добре, - здався Микола Пилипович. - Хм… гасати!
  
  - Прошкувати!
  
  За деякий час, залишивши колегу у глибоких роздумах щодо багатого синонімічного ряду рідної мови, Петро вийшов з купе. Поруч біля вікна стояли, милуючись заходом сонця, двійко розмальованих дівчат. За часи Петрового навчання таких звали кляксами. Побачивши гарного поставного парубка, клякси заозиралися та захихотіли поміж себе. Петро розкуто посміхнувся:
  
  - Далеко їдемо, дівчата?
  
  Але клякси чомусь знітилися. Посмішки вмить зникли з їхніх облич.
  
  - Далєко, - з наголосом на останньому складі сказала одна з них, і дівчата зникли у своєму купе, вочевидь втративши цікавість до можливого співрозмовника.
  
  Петро знизав плечима. Що ж це, на таке його щире слово та така реакція. Невже в Україні вже рідної мови не розуміють?
  
  - Студентки, - почувся ззаду рипучий голос. - Вчені поставали.
  
  Петро обернувся. З дверей поруч визирав дідуган, сухенький, підтоптаний, з невеличким жовто-блакитним прапорцем на грудях. Мимоволі Петро якось внутрішньо підібрався. До націоналістів він звик ставитися з професійним інтересом.
  
  - Одцурались того слова, що мати співала, як малих їх повивала, з малими розмовляла, - рипів далі дідуган. - Пам’ятаєте, як казав Кобзар?
  
  Петро не зразу зметикував, про якого кобзаря йдеться, але про всяк випадок кивнув.
  
  - Перепрошую пана, а звідки ви будете?
  
  - З Києва, - якось непевно махнув рукою Петро. Йому одразу стало ніяково за свою недосконалу мову перед освіченим дідом. Хіба що не знітився, як ті дівчата.
  
  - Так-так, - покивав головою дід. - У Києві зараз рідко почуєш рідне слово. А знаєте, юначе, я пам’ятаю ще ту українізацію. Я тоді був у Харкові, і, уявіть собі, лекції нам деякий час читав сам Підмогильний!
  
  Петро відчув, що розмова заходить на хливку стежку. В училищі колись завкафедрою був полковник Підмогильний, теж лекції читав, невеличкий такий, чорнявий, але навряд чи саме його мав на увазі національносвідомий дід. Щоб застрахуватися від можливих несподіванок, хлопець удався до старого, проте вірного прийому - прицокнув язиком, немовби від великого захвату, а сам тим часом взявся за ручку купе, готуючись до відступу.
  
  - Які люди були, які люди! - продовжував рипіти дід. - А я ж їх усіх бачив отак, як зараз вас. І Майка Йогансена. Ви ж знаєте Майка Йогансена?
  
  Петро впевнено посміхнувся, - мовляв, аякже! - а сам потрошку прочинив двері.
  
  - Я тоді ще малий був, а батько працював у видавництві, от і мене брав із собою. А які очі в них були! Які обличчя! Коляда приїздив, Юрій Клен…
  
  Тут уже Петрові пощастило - коридором хтось ішов, а тому, немовби ввічливо пропускаючи людину, хлопець заховався до купе. Ну його до біса, такого діда. Явний недобиток. І як його пропустили старші товариші?
  
  - Простувати! - зустрів з порога Микола Пилипович.
  
  - Га? - не зрозумів Петро.
  
  - Простувати.
  
  - Було. - Петро всівся на полицю.
  
  - Не було. То прошкувати було.
  
  - А… Просуватись. А хто такий Йогансен?
  
  - Нєм… німець який-то. Сунути.
  
  - То-то ж воно, що німець… Линути.
  
  - Де ти їх береш?
  
  - Та дід тут…
  
  - Який дід? Слова де береш?
  
  - Слова?.. А! Так у мене по українській в школі п’ять було.
  
  - Чкурнути!
  
  - Тупати!
  
  Задушливий вечір огортав простирадлом степ - сонце вже заховалося за обрієм, поступаючись місцем щербатому з лівого боку білому місяцю. Гайок на пагорбі похмуро коливав кошлатими вітами, а трава під ногами стояла тиха-тиха, наче нежива. Ставок куцьорбився в очереті, а небо вгорі, темне серпневе небо, наче кришка на казанку, що не дає видихатися наваристому борщу… І раптом - чи почулося, чи справді - свиснуло щось пронизливо, так що сколихнулися брунатні голови очерету, реготнуло коротко і так само раптово затихло. Чебрець зашепотівся, обговорюючи. Що це було? - А ви не чули? - Наче все як слід. Задуха. Гай. Став. Степ.
  
  Ой, а звідки це?
  
  У степу з’явилися дві постаті. Здається, жінки. Оце так! Де ж вони взялися? Чи вийшли з гаю, чи випірнули зі ставу? Ніхто не помітив. Прогледіли. Що ж, подивимося ближче. Так, це жінки, молоді. В руках у обох… мітли, чи що. Мітли. От вони їх поклали, от… Боже, та вони ж зовсім голі!.. Тобто невдягнуті зовсім. Обидві. Ого! Одна, білява, наче трохи вища, а друга молодесенька, зовсім дівча. Тіло ще не закруглилося, маленькі тендітні перса так задерикувато стирчать. Та й перша не стара, років двадцять щонайбільше - дівчата в нас зріють рано. Тіло налите - плечі, стегна… ой, не вводьте в гріх. Хто ж це? Може, дачники з міста приїхали, зовсім оскаженіли, голі ходять? Ні, щось не те. А дівчата гарні. Парубки десь за такими впадають! А скоріше не десь, скоріше тут, поруч.
  
  Дівчата полишили свої мітли, заоглядалися навкруги і, нічого не побачивши, окрім вечірнього степу, звели очі до неба. І Місяць відповів їм своїм світлом, заграв на засмаглій шкірі, пестячи її ніжно, пробираючись у найпотаємніші куточки. Якийсь час дівчата стояли нерухомо, та раптом білявка крикнула щось, стрибнула вперед, перекинувшись через голову, і покотилася по землі, широко загрібаючи руками. Не встиг ще одлунати її голос, як молодша стрибнула слідом просто на землю і покотилася навздогін, неначе змагаючись у спритності та у гучності вигуку. Трава зашмагала тендітні тіла, обіймаючи їх паростками, тицяючи цікаві голівки квітів між пальці, під пахви, у найменші складочки шкіри.
  
  - Ге-ге-ге-ге-ге-е-ей!
  
  Та що там намагатися передати цей вигук - дарма праця. Дівчата котилися одна за одною схилом до берега ставка, потім праворуч і знову степом. Через голови перекидалися, та все з вискотом, з вереском. Обіймали землю довгими гарними руками і знову котилися, не можучи спинитись. Очерет здивовано кивав, ставок зітхав, і тільки Місяць мовчки дивився, за свій довгий вік набачившись, мабуть, і не такого. Дівчата припадали грудьми до землі, і вона відчувала їхню теплу повноту, ноги спліталися з лободою і відштовхували її, віддаючись материнці, а пирій притискався до ніжних спин, уступав круглим стегнам, лягав долу й одразу ж зводився на рівні, жадаючи дівочого тіла.
  
  - Ге-ге-ге-ге-ге-е-е-ей!
  
  Але диво - що довше котилися дівчата по землі, то похмурішим ставало небо, бурмосилося хмарками, а потім хмарами. От і Місяця вже не видно.
  
  - Ге-ге-ге-е-е-ей! І раптом, наче відповідаючи цьому вигуку, на обрії загриміло. Вітер зірвався і заколисав степові трави.
  
  - Ге-гей!
  
  З півночі надходила гроза. Чорні важкі хмари насувалися стіною, клубочачись та налазячи одна на одну, наче побоюючись, що не встигнуть. Прошерхотіла блискавка, і слідом за нею ще раз загриміло, низько та розкотисто. Запахло дощем. А що ж дівчата? От вони підвелися, голі та бездоганні на тлі бурхливої ночі, от ще раз верескнули і, зірвавшись з місця, з розгону шубовснули у теплу ставкову воду. Здійнялися бризки, і вода прийняла гарячі тіла, змиваючи з них пил, піт та травинки, що не змогли втриматися на місці, захоплені стрімким рухом.
  
  Чергою вдарив грім. Дівчата випірнули з води і стали поволі виходити на берег. Струмочки та річечки стікали їх ніжною шкірою з плечей на перса і, зриваючись звідти на засмаглі животи, блукали у ніжному волоссячку і далі стрункими ногами котилися вниз, повертаючи воду ставку. Тільки вкрадені крапельки виблискували на оксамитовій шкірі чорнявки.
  
  Хмари вже не сунули - вони летіли нічним небом, повні води, немов боячись не донести дорогоцінну ношу. Вітер шмагав їх і рвав у клоччя. Грім бабахкав, немов заведений, аж очерет пригинався. І от в одну мить, коли все принишкло у передчутті нового удару, з неба щільною стіною линув дощ - стрімкий, теплий літній дощ, він затьохкав по широкому люстру ставка, застукав у гарячу землю. Неначе вмить відкрили заслінку, і розверзлися хлябі небесні. А дівчата… Та де ж вони? Щойно були тут. Знову прогледіли - обидві зникли разом зі своїми мітлами, наче й не було. Тільки порожній до обрію степ підставляв свої широкі груди зливі, тільки гай шарудів вітами й очерет пригинався. Наче примарилося все стомленому за день оку.
  
  І хоч синоптики щось брехали по радіо про антициклон, вночі пішов дощ, та не просто дощ - справжня злива. Невеличкий районний центр і села навкруги нього в один момент стали мокрими-мокрісінькими, вода потекла запилюженими вулицями, змиваючи з них літню спеку, косі струмені в одну мить розчесали та уклали, немов у перукарському салоні, кучері садочків та гаїв, а дерева вдячно закивали, заплескали вітами. Дощ помив до блиску навіть старі пошкрябані вікна поїзда, що всю ніч летів мокрими рейками і тільки на ранок зупинився перепочити на самотній станції.
  
  Проте несподівано почавшись, злива так само несподівано припинилася, і, наче зустрічаючи гостей, з безхмарного неба знову засяяло липневе сонце, немилосердно випаровуючи калюжі та лишаючи в повітрі лише спогад про нічну грозу.
  
  З дверей охайного будиночка на тихій вулиці вийшли знайомі нам з потягу колеги. Вдягнені вони були важкувато, як на цей теплий липневий ранок. Петро мав на собі світлу спортивну куртку, з-під якої визирав комір строкатої сорочки, та джинси. Микола Пилипович, нижчий на зріст, носив добру сіру пару, певно, закордонну. Картину доповнювали чорний чуб і сумка через плече в лейтенанта, а також майорська сивина, що визирала з-під капелюха, та «дипломат» у майорській-таки короткій руці.
  
  Петро озирнувся на будинок, який вони щойно полишили. Високі дерева обступали його з усіх боків, утворюючи глибоку затишну тінь. Тільки на вивісці біля сходів блищали сонячні промені, так що звідси, з вулиці, не можна було прочитати її зміст.
  
  - Добре устроїлись колеги.
  
  - Переводись сюди, теж добре устроїшся, - слушно зауважив Микола Пилипович, і Петро зареготав.
  
  Місто насолоджувалось липневим днем, а втім, що нам до міста, коли наші знайомі явно затримуватися у ньому не збиралися. Вузькими зеленими вулицями дісталися вони автовокзалу, купили квитки і всілися на задньому сидінні білого з брудно-червоними смугами «ЛАЗу».
  
  Всупереч елегійній погоді, сіра від пилу шкіряна обивка зустріла колег пекельним жаром - чи то від сонечка, що примудрялось-таки пробитися крізь щільно вкриті засохлим брудом вікна, чи то від двигуна, що торохкотів під самими ногами. Відчувши, що місце вибрано не зовсім вдале, Петро спробував роздивитися вільні крісла десь посередині, але люди в напівзаповненому салоні сиділи так хитро, що двох порожніх місць поряд просто не було.
  
  - Та плюнь ти, - Микола Пилипович торкнувся ліктя свого молодого товариша. - Тут наче недалеко.
  
  Шофер меланхолійно палив на вулиці біля дверцят. Людей потрошку більшало. Майже всі вони були знайомі між собою - віталися, неспіхом розмовляли. За розкладом давно вже треба було їхати, але жоден із пасажирів не виявляв неспокою. Двоє колег на задньому сидінні лише здивовано перезиралися. Якщо вони так виїздять, цікаво, коли до місця дістануться?
  
  Нарешті водій викинув цигарку і поліз до кабіни. Двигун заревів, закашляв давлячись.
  
  - Жінку підождіть!
  
  Товстелезна баба, відхекуючись, пхала в задні двері товстелезні ж таки клумаки.
  
  - Всі уже?
  
  - Ой, ще хвилинку!
  
  - Поїхали!
  
  Двері гучно зачинилися, двоє на задньому сидінні зітхнули з полегкістю, і смугастий «ЛАЗ» рушив вулицями, розганяючи полуденну тишу.
  
  Мабуть, не треба описувати всі незручності подорожі на задньому сидінні розпеченого липневим сонцем автобуса, коли більш-менш пристойний асфальт скінчився одразу за межами міста і дорога потонула у сірій куряві. Професійно витривалі добродії, яких безжально кидало вгору-вниз, здивовано поглядали на діда, що, вмостившись поруч, спав, неначе дитина, не прокидаючись, навіть коли підлітав над кріслом під самісінький дах. Останні спогади про нічний дощ розвіялися вже на п’ятому кілометрі. Сморід пального, перемішаний з пилом, ліз у легені та шлунок, і якби не високі фізичні кондиції колег у цивільному, довелося б робити позачергову зупинку десь посеред шляху.
  
  Тому, коли «ЛАЗ», врешті-решт, викинув їх біля кам’яної будівлі з великим написом «ЗЕЛЕНЕ» на даху, обидва відчули неабияке полегшення. Заховавшись під стіною від хмари смороду, що на прощання послав автобус, вони з цікавістю роззирнулися навкруги.
  
  Кам’яна зупинка стояла просто серед степу, і жодних ознак життя поруч не було. Від шляху праворуч відходила вузенька стежка, що ген далі губилася у невеликому гайку. Світило сонечко, і приємний зелений колір дерев на обрії приваблював значно більше, ніж припорошена дорожнім пилом брудна напівсуха гичка по той бік дороги. Мандрівники, не змовляючись, зразу попрямували до гаю. Вони не вагалися чи то через те, що й так добре знали, куди йти, чи тому, що не мали в кого питати, бо стояли на зупинці самі.
  
  Треба зауважити, до речі, що, незважаючи на літню спеку, обидва подорожні були ретельно застібнуті на всі гудзики. Хоч навряд чи це могло бути приємним, особливо після задушливого автобуса.
  
  - Слухайте, як вони тут їздять? - Петро невдоволено струсив припорошеним чубом.
  
  Микола Пилипович знизав плечима й зауважив:
  
  - Давай бистрень… швиденько до того лісу. Там тіньок.
  
  - Це гай, - виправив Петро.
  
  - Тим більше.
  
  Кілька хвилин ішли мовчки. Потім молодший видихнув гучно:
  
  - Ви понюхайте, яке повітря! Як пахне!
  
  Микола Пилипович переклав «дипломата» з руки в руку і кивнув. Важко сказати, чи справді йому сподобався степовий дух, чи то він просто підтримував розмову. А Петро вів далі:
  
  - Пам’ятаю, як малими були, на велосипеди - і по кукурузу. Отак по степу. Тільки то вже в августі. А потім варимо її з маслом.
  
  Микола Пилипович щось зосереджено помурмотів під ніс, загинаючи пальці, і видихнув:
  
  - У серпні.
  
  - Що? - не зрозумів Петро.
  
  - Не в августі, а в серпні.
  
  Петро присвиснув:
  
  - Ого! А зараз…
  
  - Липень, - переможно оголосив Микола Пилипович. - А був червень. Слухай, Петро, я маю предложеніє, то єсть пропозицію. Давай трохи поміняєм легенду. Хай ти будеш научний робітник, а я вже так якось.
  
  - Як це, так?
  
  - Ну, родственнік, чи шо. А то який я научний робітник. Ти хоч балакаєш. А мене ж засміють - фольклорист, а балакать не може. Спалимось.
  
  Петро замислився.
  
  - Воно то конєшно. Але ж інструкція. І потім, чого це раптом я взяв у командіровку родича? Де ви таке бачили?
  
  - Та ти понімаєш… - Микола Пилипович почухав потилицю і тут-таки обережно поправив капелюха.
  
  - Не переживайте ви, - заспокоював хлопець. - Я цих учених знаю. Вони ще гірше балакають за вас. Вони тільки писати вміють, а говорять, як усі.
  
  - Засипемось.
  
  - Не засипемось. Ми із столиці, а у столиці все не так, як у людей.
  
  - Не нравиться це мені, - пробуркотів старший групи, але наполягати не став.
  
  Стежка, ошукавши подорожніх, завернула перед самими деревами і пішла праворуч. Довелося й далі крокувати під пекучим сонцем, витираючи спітнілі чола.
  
  - У вас пити нема нічого?
  
  - Откуда? - Микола Пилипович сумно хитнув головою і раптом витягнув руку. - Дивись!
  
  Ліворуч від стежки, притулившись до гаю, стояла самотня хатина.
  
  Петро глянув запитально:
  
  - То вже, виходить, село?
  
  - Та нє, село наче, казали, справа. Хутор, навєрно. - Микола Пилипович замислився і запропонував: - Давай туди заскочим. Води попросимо, а заодно розузнаємо шо і як.
  
  Хатина стояла зовсім одна. Чисто вибілена, охайна, навіть чепурненька. Невеликий доглянутий садочок. Як намальоване все. А з-за рогу виглядала мазана вапном приземкувата криниця, дражнячи спраглих своєю прохолодною глибиною.
  
  Подорожні наблизились до хвіртки.
  
  - Хазяїн!
  
  З-за паркану люто загавкало.
  
  - Хазяїн!
  
  - А не перескочить? - Микола Пилипович занепокоєно вказав на небезпечних розмірів собацюру, що аж захлинався з люті, стрибаючи на паркан та порушуючи елегійний настрій, що навіювала садиба.
  
  - Чорт його знає. Краще трошки відійти… Є тут хто-небудь?
  
  Але на гукання ніхто не озивався.
  
  - Нема хазяєв.
  
  Криниця за парканом нахабно продовжувала зваблювати колег своїми прохолодними мазаними стінами, але собака бігав як раз навколо неї, не даючи змоги навіть мріяти про воду.
  
  - Може, сплять вони? Ану ще раз.
  
  - Ха-зя-їн!
  
  - Гав-гав! - оце і вся відповідь.
  
  Нарешті, коли мандрівники вже втратили останню надію, двері хатини зарипіли, і собака, наче за командою, замовк.
  
  - Здрастуйте вам, хазяїн.
  
  Серед двору зупинився сивий-сивенний дідуган. Невеличкий, зморшкуватий, з тих, знаєте, що не розбереш - чи сміється, чи щириться, чи привітає, чи накричить. Мав він чорні очі, солом’яного бриля, носа кривого з великою темною бородавкою, що трусилася в такт ході. Неприємний, одне слово, був дід. Привітання не почув чи не схотів почути.
  
  - Здрастуйте! - голосно повторив Петро: чорт його зна, може, глухий.
  
  Старий неохоче кивнув.
  
  - Спека сьогодні. - Хлопець посміхнувся якнайщиріше. Він відчував якусь напругу всередині чи ніяковість, може, тому що давно в селі не був, забув, як воно тут заведено.
  
  Дід кахикнув, а собака, що підійшов до його ніг, знову загарчав.
  
  Побачивши, що хазяїн не озивається, Петро посміхнувся ще раз:
  
  - Водички не дасте напитися?
  
  - Нема водички, - дід глянув спідлоба. Чорні очі люто крутонулися.
  
  Микола Пилипович від подиву закляк на місці. Такого він не чекав.
  
  - А криниця? - Петро теж був здивований.
  
  Дід озирнувся:
  
  - Криниця… Так відра ж нема. - Лишивши подорожніх кліпати очима, він обернувся до них спиною і пробурчав під ніс: - Ідіть собі, ідіть.
  
  Собака знову люто кинувся на паркан.
  
  Петро з Миколою Пилиповичем отетеріло дивилися одне на одного, а дід, ще раз озирнувшись, махнув рукою. - Ідіть, ідіть. - І бородавка на його носі гойднулася люто.
  
  Оце так!
  
  Уже відійшовши, супутники зно ву почули дідів голос. Мабуть, собаці щось казав, а може, й лаявся услід.
  
  Петро розвів руками:
  
  - Ну-ну!
  
  - Бандеровець! - сказав Микола Пилипович. - Стріляв би.
  
  Професійна стриманість вмить розтанула. Вони не могли дібрати слів, а як твердо вирішили розмовляти «рідною мовою», то тільки люто сичали крізь зуби.
  
  - Ну, це ж нада! Націоналіст!
  
  Піт заливав чоло і потоком струмився з-під капелюха Миколи Пилиповича.
  
  - Треба було з пістолета шарахнуть собаку і напитися, - врешті сформулював свою думку Петро.
  
  - Ага, і діда заодно. - І як це можна, у нас же на Україні люди щирі, привітні, де ж це таке бачено?
  
  - А может, он москаль? - припустив Микола Пилипович.
  
  Петро подивився на нього, і в наступну мить обидва весело розреготалися.
  
  - Гадюка! - підсумував, одсміявшись, Петро.
  
  Та звідси вже видно було крайні хати. Село і справді виявилось праворуч, гай - ззаду, а попереду, якщо пройти стежкою, височіла осока, беручи в щільну облогу озерце, чи то може ставок, чи щось таке подібне.
  
  Петро раптом запропонував:
  
  - Дивіться, там, напевне, вода. Пішли, скупаємось?
  
  - Думаєш, можна?.. А, чорт з ним, пішли! - рішуче видихнув Микола Пилипович і ще раз вилаявся.
  
  Петро першим звернув стежкою до води. Тепер, коли пересміялись та отримали добру перспективу охолонути, напруга минула і життя знову засяяло приємними барвами.
  
  - А ви знаєте, я зараз вспоминаю, то єсть згадую, ті матер’яли, що нам давали читать. Вони нас за дураків держать?
  
  - Що? - не зрозумів Микола Пилипович, доганяючи.
  
  - Я кажу, те що там написано. Що дощ ховають, зорі крадуть, що треба голим за борону ховатись. Уся ця галіматня.
  
  Микола Пилипович озирнувся, немов перевіряючи, чи не підслуховує хто.
  
  - Та ні, поніма… розумієш, ніхто нікогда серйозно цим вопросом не занімався. А тепер виясняється, що там є велика… ну вобщем, сила. Знаєш, екстрасенси всякі, колдуни… От і прочухались. А матеріали? Нема ж нічого. Нас просто познакомили з тим, що найшли.
  
  - Спеціалісти, - в’їдливо заува жив Петро.
  
  - Які є. Може, з нашою поміччю будуть луччі.
  
  - А ви вірите у всіх цих екстрасенсів?
  
  Микола Пилипович посміхнувся:
  
  - А хто нас спрашиває, вірите чи не вірите? Єсть явлєніє, єсть общественний резонанс. Треба його іспользувать.
  
  - Використовувать.
  
  - Використовувать, - погодився Микола Пилипович. - А для начала - ізучити. Не ізучимо ми - ізучать вони, і, щитай, знову отставаніє. Шеф же ясно сказав - ми з тобой на самому передньому краю. Наша справа - добуть істочник інформації… - Микола Пилипович раптом схаменувся, очевидь, зрозумівши, що забалакався, і закруглив свою промову: - Така от фігня, товариш младший научний сотруднік.
  
  Осока щільною стіною охоплювала береги, та пройшовши крізь неї, подорожні опинилися на величенькій галявині, вкритій важким прісноводним пісочком. Сам ставок був невеликий, метрів сімдесят у діаметрі, і, на диво, з чистою водою. Петро кинув сумку й швидко роззувся.
  
  - Ех, тут можна голяка купатись, щоб труси не мочити!
  
  Микола Пилипович обережно прилаштував свого капелюха на сухій стеблині. Петро рішуче роздягався. Пістолета, який, попри вказівки начальства, знову висів у кобурі під пахвою, він ретельно загорнув у куртку й поклав поруч з «дипломатом» супутника. Микола ж Пилипович, як старший за віком, давно вже припинив удавати з себе Джеймса Бонда, а тому зброю, за винятком крайніх випадків, на себе не чіпляв.
  
  - Піджака больше не надягну, - тепер він критично розглядав мокрий від поту комірець сорочки.
  
  Петро витяг остюка зі своїх джинсів.
  
  - Чорт! Набрався. - І раптом закляк з напівзнятими штанами. - Стой! - Він уважно подивився кудись убік, заправився і зробив кілька кроків. - Ми тут не одні! - Петро підняв з землі бавовняну жіночу сукню, білу з червоними квіточками. - І туфлі оно, - підказав Микола Пилипович.
  
  - Ага. Русалка, - зробив висновок лейтенант і заоглядався, сподіваючись побачити власницю одягу. Але навкруги було порожньо і тихо, жодної хвильки, жодного коливання осоки.
  
  - Забувся хтось, - припустив Микола Пилипович.
  
  - Ну да, а сама пішла без одягу. Ги.
  
  Вони продовжували уважно озиратися, проте, попри свій професіоналізм, нікого не помітили.
  
  Петро з жалем резюмував:
  
  - Голяка не покупаєшся. Прийдеться мочитися… цеє… мокнути.
  
  Він поклав сукню на місце, ще раз для певності озирнувся, а тоді повернувся до роздягання.
  
  - Аборигени, - Микола Пилипович обережно знімав штани, демонструючи смугасті довгі труси. Петро носив модні, білі з кольоровою гумкою.
  
  - Тубільці. - Він першим ступив у воду.
  
  - Тубільці, це шо?
  
  - Це те саме, що аборигени по-нашому.
  
  - По-вашому?
  
  - Та ну вас!.. Ух, гарно! Цікаво, яке тут дно?
  
  Микола Пилипович підійшов до свого молодого колеги. Вода приємно холодила литки. Майор зачерпнув води долонею, змочив потилицю, тоді ще раз зачерпнув, понюхав, а потім відчайдушно сьорбнув у себе.
  
  - Ух, вкусна!
  
  - Без хімікатів? - Петро і собі став сьорбати, із задоволенням крекчучи.
  
  - Завтра посмотримо, - Микола Пилипович прислухався до свого живота й зітхнув. - А когда малий був, ми тільки так і пили, з річки, і вода була вкусна, отака от.
  
  Петро теж нарешті напився, а тоді ляснув себе руками по стегнах.
  
  - Е-ех! Зараз теж як у дитинстві нирну, аж бризки полетять! - Тут він несподівано зупинився та плюнув. - Часи! - Він показав Миколі Пилиповичу руку з годинником. - Забувся!
  
  - У мене водоніпроніцаємі, - відповів задоволено той.
  
  Петро зробив два кроки назад, розстібаючи ремінця, і вже почав обертатися, коли раптом з берега пролунав рішучий голос:
  
  - Стій! Не озиратись! - І оскільки хлопець за інерцією ще продовжував свій рух, голос для певності додав: - Стрілятиму!
  
  Петро остовпів. Голос був тонкий, але досить відчайдушний, щоби виконати погрозу. Вода плюскотіла під ногами. За три кроки позаду на «дипломаті» лежали його, Петрові, речі, в тому числі й пістолет, але саме звідти лунали загрозливі слова.
  
  - Що? - запитав Петро, тягнучи час. Майор стояв попереду в трусах, теж нічим не в змозі зарадити.
  
  - Стрілятиму! - відчайдушно повторив голос.
  
  - А-а-а… - повільно протягнув Петро, і раптом одним миттєвим рухом зігнувся навпіл та стрибнув убік. - Давай, майор! - крикнув він, в один крок опиняючись біля нападника. Той і не моргнув, коли лейтенант блискавичним прийомом вибив зброю та повалив його на пісок, підминаючи під себе. У цю ж мить поруч виріс майор і підняв лейтенантового пістолета, що випав з рук ворога. Нападник навіть не встиг витягти його з кобури, так швидко все відбулося.
  
  Петро глянув переможеному в обличчя і тут вдруге остовпів. Бо під ним, притиснута до землі, лежала дівчина років вісімнадцяти і переляканими очима дивилася на переможця. Чорне розкішне волосся розкинулося по піску, одну руку Петро затискував своєю залізною хваткою, друга ж безпорадно впиралася у землю. Лейтенант, все ще нічого не розуміючи, кинув поглядом по дівчині. В око впала знайома тканина з червоними квіточками. Дівчина лежала, напівприкрита власною сукнею, але у сутичці та відсунулась, оголивши невелику, але бездоганної форми пружну грудку і кругленький рожевий сосок.
  
  Ця картина настільки не відповідала ситуації, що хлопець довго дивився на дівочі перса, не ладен нічого второпати. А коли отямився, у горлі знову пересохло. Петро відчув під собою живе тіло, яке відокремлювала тільки зібгана, зіжмакана тканина. Груди Петрові торкалися м’якого живота, а лівий бік обпікала ніжна плоть оголеного стегна. Хлопець провів поглядом по засмаглій шкірі від грудей до стрункої ноги, що випросталась уздовж його тіла. Шкіру вкривав легенький золотавий пушок, дражнячи чоловіче око.
  
  Петро судомно ковтнув.
  
  Дівчина, все ще не в змозі оговтатись, дивилася перелякано. Вочевидь вона стояла, прикриваючись складеною сукнею, коли лейтенант… Він випустив руку.
  
  - Дівка-а! - здивовано протягнув майор.
  
  Дівчина зігнула звільнену руку і сперлася на лікті. Петро відчув, що ніяковіє, а вона, отямившись, долонею затулила сосок.
  
  - Тьху! - Петро подумки вилаявся, але, підводячись, не зміг втриматися, щоб не оглянути дівчину ще раз. Та лежала прикриваючи груди, а сукня, зсунута Петром, оголювала половину тіла, бездоганне стегно, ноги. Кілька неслухняних темних кучериків вибивалися на білу тканину там, де щойно був Петрів живіт.
  
  - Ого! - присвиснув Микола Пилипович. - Оце добича!
  
  Петро нахилився, обтрушуючи ноги від піску. Дівчина лежала мовчки і не зводила з нього великих очей. Хлопець відвернувся.
  
  - Вставай, - сказав він удавано недбало.
  
  Дівчина перевела погляд на Миколу Пилиповича. Той підійшов до товариша. В руках тримав кобуру.
  
  - Як же ти собиралася стріляти? - запитав він, відвертаючись. - Пістолєт же сначала нада винуть.
  
  Ззаду зашаруділа тканина.
  
  - А я не збиралася, - з удаваною зухвалістю сказала дівчина. - Я тільки налякати, - голос у неї бринів нервово.
  
  - Налякати… - Микола Пилипович гмикнув.
  
  - А що, коли йдете не спитавшись.
  
  - Спитавшись! - обурився Микола Пилипович. - Ти диви на неї! Хазяйка найшлася. Спрашувать у неї!
  
  - Купалася? - запитав Петро.
  
  - А не можна?
  
  - Можна. І ще за хвилину вона мовила:
  
  - Все. Обертайтеся.
  
  Дівчина стояла, поправляючи волосся і з викликом дивилася на чоловіків. Лице вкривав ніяковий рум’янець. Біла квітчаста сукня, перехоплена тонким паском, ховала струнку фігуру, спереду випинаючись двома гострими горбочками.
  
  Петрові стало соромно за свої труси.
  
  - Ти мєсн… місцева? - запитав Микола Пилипович.
  
  - Тутешня, - підтвердила дівчина.
  
  - Як тебе звати? - Петро взявся за джинси.
  
  - Леся. А тебе?
  
  Вона розмовляла задерикувато, навіть зухвало, немов спокутуючи перед собою незручне становище, в якому опинилася щойно. Хлопець посміхнувся:
  
  - Петро.
  
  Тільки тепер вдалося уважно роздивитися обличчя співрозмовниці. Чорні густі брови дугами огинали карі великі очі, з яких так і скакали на всі боки бісенята. Тоненький носик, мальовані губки - гарна була дівчина, що й казати. Про таких у піснях співають - біле личко, чорні брови.
  
  - Що з нею будемо робити? - Микола Пилипович одягався поруч.
  
  Петро знизав плечима. Він застібнув сорочку, заховав пістолета до сумки та заходився відчищати ноги від піску. Кілька хвилин тривала мовчанка. Першою не витримала дівчина:
  
  - А ви з Москви?
  
  Микола Пилипович підвів голову:
  
  - Чого ти так рішила?
  
  - Та так якось… - дівчина розвела руками, - розмовляєте…
  
  - З Києва, - кинув Петро.
  
  - З міліції?
  
  Микола Пилипович з Петром перезирнулися.
  
  - Ні.
  
  Дівчина здивувалася:
  
  - А звідки?
  
  Тут Микола Пилипович застібнув останній ґудзик і на правах старшого групи взяв розмову на себе. Він підійшов, ніжно поклав руку дівчині на плече.
  
  - Лєсєнька, понімаєш, в чому діло, ми з Петром приїхали к вам у командіровку, потому що збираєм народні прєданія, сказкі. - Він говорив лагідно, немов з малою дитиною, та Леся дивилася недовірливо. - У вас тут, кажуть, багато цього…
  
  - Чого?
  
  - Ну там сказок, прєданій, людєй всякіх.
  
  - Ну?
  
  - От. - Микола Пилипович почухав підборіддя. - Ну, ми і хотім зібрати все це, щоб не пропало.
  
  Дівчина подивилася зіщулившись:
  
  - З пістолем?
  
  Микола Пилипович зиркнув на Петра, та той уже зорієнтувався:
  
  - Так він же ненастоящий, цеє, несправжній.
  
  - Ага, - кивнув Микола Пилипович і одійшов трохи вбік. Тепер уже Петро поклав дівчині руку на плече і зазирнув у вічі:
  
  - А правда, схожий? І важкий, правда? - наче задовольнившись побаченим, він виструнчився. - То грузини так наловчились дєлать. Я сам як перший раз побачив - перепугався. Думав, цеє… справжній.
  
  Микола Пилипович додав ззаду:
  
  - Він тоді ще бистрей пригав, чим тепер.
  
  Обидва якнайприродніше реготнули.
  
  Дівчина підвела на Петра карі очі й сказала раптом, як видихнула:
  
  - А ви дужий!
  
  Хлопець зашарівся.
  
  Сонце продовжувало шкварити з неба, але тепер колеги цього не помічали, поглинуті контактом з місцевим населенням. Принаймні так це називається у звітах.
  
  - А ви нас до села проведете?
  
  - Заблукати боїтеся?
  
  - Боїмось, - чесно признався Петро. - А ще у вас, напевно, собаки. Ми їх теж боїмось. - І дідів, - пробурмотів Микола Пилипович.
  
  - Що?
  
  - Та нічого. Він жартує.
  
  Петро галантно пропустив дівчину вперед.
  
  Знову колеги йшли степом, і остюки чіплялися їм до штанів.
  
  Микола Пилипович завбачливо відстав. У цьому контакті Петро мав перевагу як вікову, так і з точки зору перспективи, тому майор тільки слухав та схвально кивав головою. Все-таки молодь росте тямуща, що б там не казали.
  
  На Петра найшло натхнення, він був значно розкутішим, ніж завжди, - жартував, сміявся, кокетував трохи. Дівчина навіть розгубилася від такого напору.
  
  - А що це у вас село так дивно називається?
  
  Вона стенула плечима:
  
  - Назвали.
  
  - От бачиш. А може, у вас в селі старі люди є, що пам’ятають, як воно раніше називалося, хто тут жив? Баби, знаєш, знахарки.
  
  Петро зразу брав бика за роги. І це правильно. Микола Пилипович подумки аплодував. - Є, звичайно. Де ж їх нема. А ви що, їх розпитувати будете?
  
  - Будем, - серйозно кивнув головою Петро.
  
  - А якщо вони не захочуть розповідати?
  
  - У НАС захочуть, - впевнено сказав хлопець і швидко виправився. - Якщо ти попросиш. Попросиш?
  
  - Може, і попросю. - Дівчина замислилася. - А жити де будете?
  
  - Не знаю. Як тут у вас все організовано? Ми б хоч де. Гостініци у вас нема?
  
  - Нема. Вам треба до тітки Тані йти. У неї хата велика, і вона сама живе.
  
  - А пустить?
  
  - Чого ж не пустити? Пустить. Ви ж люди хороші? - стрельнула оком на Петра.
  
  - Аякже!
  
  - Так хороших людей у нас всюди пускають.
  
  Уже біля села Микола Пилипович наздогнав молодь і торкнувся оголеного дівочого ліктя:
  
  - Тільки слушай, Лєсєнька, ми тебе очень просимо, ти про цю ігрушку, ну пістолєт, не розказуй нікому. Зараз врем’я такоє… Іщо не так поймуть.
  
  Дівчина на знак згоди схилила голову:
  
  - Та що я, не розумію? Я уже доросла. І обидва добродії, ошукані південною скороспілістю, тільки зараз зрозуміли, що дівчаті поряд, може, й шістнадцяти ще не було.
  
  - Тітко Таню! Тітко Та-а-а-ню! - подорожні стояли біля хвіртки і вдивлялися у стежку, що вела до великого будинку в кінці подвір’я.
  
  Сонце вже пройшло більше половини своєї щоденної дороги, але припікало як несамовите. Поодинокі перехожі навмисне, щоб роздивитися прибулих, затримувались поруч, ввічливо вітаючись з дівчиною. Петро відчував себе трохи незручно, ніби на сватанні.
  
  - Тітко Та-ню!
  
  Десь углибині прокинувся та загавкав собака.
  
  - Ну, зараз почує вже.
  
  - А може, її нема? - запитав Микола Пилипович.
  
  Дівчина стенула плечима.
  
  - Наче не збиралася нікуди. - І знову гукнула: - Тітко-о-о!
  
  Хати на вулиці виглядали зовсім буденно. Звичайні, цегляні, під шифером. Великі вікна, по-міському цементовані доріжки - зовсім нічого схожого на будиночок лютого діда перед ставком. Тут, зрозуміло, двоє подорожніх відчували себе значно впевненіше.
  
  Раптом на сусідньому подвір’ї з’явилася невеличка пишна жіночка і заспішила до хвіртки. Леся обернулася до неї. І поки та, кваплячись, відкидала гачка та, посміхаючись приязно, чимчикувала назустріч, вдалося добре її роздивитись.
  
  Приємна була жіночка, міцна, моторна. Рухалась м’яко, легко, хоч і поспішала, зустрічаючи гостей. Вдягнута була звичайно - барвистий халат, легенька хустка, на ногах капці. Микола Пилипович поглядом знавця зразу ж таки оцінив усі чесноти майбутньої хазяйки. Єдине, що могло б зіпсувати враження від цієї жінки, - це бородавка не переніссі, червона з чорним, велика й кругла. Але приязні молоді очі, гладеньке обличчя, моторні рухи, багата фігура - все при своєму місці - складали дуже приємне враження. Чого ж іще?
  
  - Здрастуйте вам. Здрастуй, Лесечко. А я у куми була, та чую - Циган гавкає. Що ж ви стоїте, зайшли б на подвір’я.
  
  Чимось рідним повіяло від її манери виливати на гостя зразу потік слів, який вражає не так довжиною, як швидкістю та ретельністю у подробицях.
  
  Микола Пилипович ввічливо прокашлявся і додав оксамитового відтінку до свого баритона:
  
  - Ну да, як це зайти без хазяйки? І собака у вас…
  
  Жінка вдала, що не помітила цього немудрящого маневру, але скоса зміряла майора поглядом, немовби оцінюючи.
  
  - Та ну, такі козаки, і собаки злякалися.
  
  - Це, тітко Таню, з Києва, з головного інституту, казки збирають.
  
  - Лишенько! - сплеснула руками хазяйка. - З самого Києва! Тепер зрозуміло, в Києві ж усі собаки в намордниках, а мій Циган на намордник ще не заробив. - Вона знову позирнула на Миколу Пилиповича і, здалося, навіть підморгнула. - То що ж ви стоїте? Заходьте. - Жінка прочинила хвіртку і запрошувально гойднула головою.
  
  - Ви їх візьмете до себе? - зупинилася за її спиною Леся.
  
  - Та що у ж мене місця не вистачить? Я ж сама. І слова немає з ким сказати. А тут люди з самої столиці… Живіть собі, скільки захочете. Заходьте. Я вам кімнату покажу… Циган, цить, це свої.
  
  Леся лишилася біля паркану, не заходячи на подвір’я. Вона дивилася Петрові у спину, і той, відчувши цей погляд, озирнувся.
  
  - Я побіжу вже? - Дівчина посміхнулася, грайливо махнувши ручкою.
  
  Петро розтяг губи ще ширше.
  
  - Ой, дівка! - супроводила її поглядом хазяйка.
  
  У хаті вона провела гостей просторими кімнатами у спальню.
  
  - Отут будете. Подобається? Вікно відчиняється, на ніч можете залишати, якщо дівчат не боїтеся. - Вона знову підморгнула Миколі Пилиповичу.
  
  Той ще раз прокашлявся, але що відповісти, не зметикував. Він тільки поглядом дав зрозуміти, що така розмова йому дуже до вподоби.
  
  - Ну то ви тут влаштовуйтесь, а я зараз попоїсти зроблю. Мабуть, голодні.
  
  Петро спробував заперечити задля годиться, але його ніхто навіть не збирався слухати.
  
  Колеги мовчки провели господиню поглядами. Як професіонали, вони звикли не обмінюватись думками у незнайомих приміщеннях. Микола Пилипович по-діловому заходився розпаковувати свої речі.
  
  Обід не забарився, і за двадцять хвилин гості вже сиділи біля великого столу з ложками у руках, а хазяйка, вклавши пишні груди на стіл, дивилася, радіючи їхньому апетиту. Густий духмяний борщ з полумисків так і просився до рота, щось м’ясне та пахуче виглядало з казанка, а серед столу на тарілці височіли горою традиційні вареники з вишнями, міцненькі, як сама господиня. Неначе гостей тут завжди були готові прийняти.
  
  - Ой лишенько, ми ж з вами навіть не познайомились! А все через Леську цю: «З Києва, з Києва». Я аж злякалася, думаю, куди таких столичних та в мою хату, так що не подумайте нічого. Давайте хоч тепер знайомитись. Краще пізно, як ніколи. Вас як кличуть?
  
  - Мене - Петро.
  
  - Микола Пилипович.
  
  - А я - тітка Тетяна, ви, мабуть, чули. Це для вас, - вона кивнула Петрові. - А для вас - як змовимось.
  
  Микола Пилипович посміхнувся на хитрий хазяйчин погляд. Дуже невинно виглядало це сільське загравання.
  
  - Ви, значить, у Києві працюєте? Ви що ж, професор?
  
  - Доцент. - Микола Пилипович змушений був перенести увагу з запаморочливих страв до розмови. Петро проковтнув вареник і підібрався.
  
  - Пісні збираєте?
  
  - Сказки. А ви, ізвиняйте, де робите? - досвідчений майор перехопив ініціативу.
  
  - Вчителюю, - тітка Тетяна зневажливо махнула рукою. - І сміх і гріх. Я ж агроном, сільськогосподарський скінчила, а одного разу голова підходе та каже: «Знову вчительку не прислали. Чи не доїхала. А діти чим винні? Виручай». От уже п’ятнадцять год і виручаю.
  
  - Так і не було вчительки?
  
  Хазяйка тільки головою хитнула.
  
  - А от візьміть та пришліть когось зі свого інституту. А я тоді на пенсію піду.
  
  - Куди ж вам на пенсію? - Микола Пилипович швидше ковтнув картоплю, щоб завершити комплімент. - У тридцять літ пенсію не дають.
  
  - Ну, вже і тридцять, - зашарілася з приємності хазяйка. - Стара вже баба.
  
  Микола Пилипович заперечливо похитав ложкою.
  
  - Яка баба? А я тоді що, дєд старий? Ви такая, що вас хоч замуж зараз.
  
  - Ага, чорта мені той заміж? Одного ледве спекалася.
  
  - Пив?
  
  - Як свиня. Більш не хочу… Хіба що якийсь городський.
  
  Вона знову хитро глянула.
  
  Петро, який за балачками встиг добре попоїсти, вдав занепокоєння:
  
  - Нам же командіровки треба відмітити. Як вашого предсідателя знайти?
  
  - Голови зараз немає. - Хазяйка вже спритно прибирала брудний посуд, складаючи його у велику емальовану миску. - А ви до парторга ідіть, чи як його зараз, комерційного директора. Отак вулицею, а там праворуч біла хата.
  
  - Спасибі вам.
  
  - Та ну. - Тітка Тетяна похитала головою. - Нема за що. Не заблукайте.
  
  Опинившись на вулиці, фольклористи попрямували у вказаному напрямку. Сонце вже цілком серйозно збиралося відпочивати. Найкраща пора дня, коли скажена спека припинилася, повітря ще тепле, а холодний вітер та комахи ще не прокинулися, даючи змогу поласувати приємним тихим надвечір’ям. Біля воріт на лавах сиділи баби, гралися на дорозі діти. У шлунку важко перевалювались вареники, що їх, здається, з’їдено було забагато.
  
  Хата парторга знайшлася швидко - хто ж не знає, де начальство живе. Сам хазяїн якраз стояв біля воріт, перемовляючись через паркан із сусідою. Був він у літах, мав розкішні сиві вуса і якимось дивом зберіг на голові густу копицю чорного-чорнющого волосся. Микола Пилипович, який ставився до перукарських питань більш ніж уважно, поправив капелюха на голові і заздрісно зітхнув.
  
  Гостей колишній партійний, а тепер комерційний бог зустрів приязно - певно, сільський телеграф уже доніс повну інформацію.
  
  - Драстуйте, гості дорогі. Чим можу допомогти?
  
  Микола Пилипович відкашлявся:
  
  - Ми командировані Київським науково-дослідницьким інститутом. Собіраємо фольклор, сказки, легенди. Но у нас дуже специфічная задача. Можна з вами поговорити?
  
  - А чого не можна? Ми завжди раді гостям. Проходьте до хати. - Парторг прочинив двері і гукнув всередину: - Любо, збирай на стіл, з Києва гості приїхали!
  
  Колеги не звернули уваги на цей заклик, а дарма, бо коли на широкому столі серед вітальні одна за одною почали з’являтися тарілки з наїдками, відмовлятися було вже пізно, до того ж тут, здається, теж ніхто не прислухався до думки гостей.
  
  - По чарочці за знайомство? - Невеличкий зморшкуватий парторг, чи то пак комерційний директор, скористався тим, що колеги якусь мить роззиралися у незнайомому приміщенні, і вже наливав із високої пляшки чистий, немов сльоза, самогон.
  
  - На роботі… - промимрив було Петро, але отримав стусана під столом від старшого товариша.
  
  - На якій роботі? Помилуйте! - Парторг обурено замахав руками і при цьому примудрився тицьнути колегам повні чарочки. - Ну, приємно познайомитись. Як то кажуть, будьмо!
  
  Микола Пилипович одним духом вихилив свою порцію, крекнув і витер губи. Петро з шумом видихнув повітря.
  
  - Файна штука!
  
  - Ще по одній?
  
  - Та якось… Ну, давайте.
  
  Дзенькнули склянки.
  
  Оскільки шлунки в колег уже були повні, міцна горілка справила якнайкраще враження.
  
  Парторг зачепив на виделку смаженого перця.
  
  - Так звідки ж у столиці знають про наше село?
  
  Петро багатозначно посміхнувся.
  
  - У столиці про все знають.
  
  Микола Пилипович на правах керівника взяв ініціативу на себе.
  
  - Ви як людина сознатєльна, повинні нас правильно пойняти… Понімаєте, в чом діло. Ми собіраємо не просто фолкльор, а всякі там легенди, сказки. - Майор затнувся, здається, на цьому його словниковий запас вичерпався.
  
  Петро поспішив на допомогу:
  
  - Нас дуже цікавлять всякі лічності, що, знаєте, там знахарюють, дощ передбачають. Діди такі, баби. Ворожать які…
  
  Парторг кивнув.
  
  Більш за все колеги боялися зараз, що цей зі старих часів звиклий до перевірок чолов’яга матиме їх за чергову комісію, тому намагалися сподобатись співрозмовникові за рахунок посмішки та щирої розмови. -…Знаєте, зараз цікавляться всі. Публікації там. От ми і вирішили звернутися до первоісточників, так сказать. Знаєте, щоб потім книжку написати.
  
  Парторг хитав головою, жуючи собі. Навіть професійний досвід Миколи Пилиповича не міг зараз підказати, що він думає, та, на щастя, все обернулось якнайкраще.
  
  - То це ви в саму точку попали. - Парторг налив ще по одній, і колеги не стали відмовлятися. - Ну, будьмо! - Він промокнув хлібом пишні вуса і резюмував: - То вам треба якраз до діда Юхима.
  
  - Юхима? - перепитав Петро.
  
  - Ага. Це таке старовинне ім’я. Та він і сам старий як пень. Ото справжній чарівник! До нього навіть з телебачення приїздили. Колгосп хату відремонтував, побілили все…
  
  Микола Пилипович нахмурив чоло, немовби про щось здогадуючись.
  
  - Около ставка живе?
  
  - Чули вже? - Парторг мудро посміхнувся. - Чудесний дідуган. Наскрізь бачить. Хлопці як в сад до нього залізти збираються… в нього груші!!! - Парторг у захопленні похитав головою. - Добрі груші! Так ото він їх дрючком, хлопців тобто, і все по головах, розумієте, наче крізь паркан бачить. Нещодавно один з міста приїздив, каже, кореспондент, так той його на поріг не пустив, каже, не кореспондент ти зовсім, каже, як починаєш з брехні, то брехнею все скінчиш…
  
  Микола Пилипович з Петром перезирнулися. Наслідили тут, здається, їхні колеги. Сильно наслідили. -…Про дощ то вже не кажу - коли скаже, тоді йде. Вам до нього треба.
  
  Микола Пилипович ввічливо перебив:
  
  - А ще хто-то єсть у вас тут?
  
  - В смислі?
  
  - Ну, хтось другий, не цей. - Інший? - Парторг замислився. - А навіщо вам? Все одно кращого не знайдете.
  
  Петро клацнув пальцями.
  
  - Та, розумієте, цей вже відомий, - він знизив голос, - в научних кругах. А нам би щось нове, що ніхто не бачив, розумієте?
  
  - Прославитись хочете?
  
  - Ну не те щоб…
  
  - Але й не без того? - Парторг по-батьківському поклав руку на кремезні Петрові плечі. - Не знаю, чим вам зарадити… Є тут, правда, ще одна, але її раніше трошки… ну самі розумієте. Це ж заборонено було. Ганяли її по колгоспній лінії, так вона дотепер боїться, нікого не приймає. Кажуть, тільки для своїх. - Парторг замислився. - А ви через Наталку, яка на пошті, спробуйте. Вони там родички якісь…
  
  Петро пожвавішав:
  
  - А як її прізвище?
  
  - Чиє, поштарчине? Самійленко. А взагалі, хлопці, я вам зараз одну історію розкажу - ви точно такого не бачили і у ваших научних колах про таке не чули. Отут ви точно прославитесь.
  
  Він налив з пляшки ще по одній і змовницьки нахилився до колег:
  
  - Ви Гоголя читали?
  
  - «Тарас Бульба»! - знайшовся Микола Пилипович, демонструючи обізнаність зі шкільною програмою.
  
  - Та ні, - парторг зморщився. - Ще кіно було з Куравльовим… «Вій».
  
  - Це там, де вона в гробу літала! - згадав Петро.
  
  Парторг кивнув, при цьому в око йому трапила повна чарка, і рука сама потяглася за нею.
  
  - Так я вам скажу, дорогенькі ви мої, що усе це правда, що там сказано. Тільки не вся. А всю правду ніхто написати не міг, бо ніхто б ту правду не надрукував… Будьмо!
  
  Колеги перезирнулися.
  
  Господар витер пишні вуса.
  
  - Це вам, хлопці, такий фольклор, що можна зразу дисертацію писати. Готова научна праця. Був у нас в селі семінарист. Ну точно як у Гоголя. Молодий, тільки приїхав у церкву служить. Неодружений… А ви чого не п’єте? - Він уважно прослідкував, щоб у гостей спорожніли чарки, і тільки потім повів далі: - Це давно було, але я все точно знаю. Так ви ж Гоголя читали?
  
  Микола Пилипович кивнув, Петро теж, тому що згадав фільм.
  
  - Оце пам’ятаєте, як вона на ньому їздить? Панночка. Ще з самого початку, до того, як у церкві літала. Впіймала, засідлала та їде. Так усе це брехня, я вам скажу, бо їздити відьмам є на чому - оно коней вони заганяють у піну, всі про це знають. А до чоловіків їм значно більша цікавість. - Парторг хитро підморгнув, від чого його лице стало схожим на квашене яблуко. - Здогадуєтесь яка?
  
  Колеги автоматично покивали, хоча, чесно сказати, не до кінця зрозуміли думку господаря.
  
  - Тим більше, - вів далі той, - що відьми в цьому смислі геть невгамовні, їм все мало, скільки б чоловік не старався. Вони чоловіків приворожують, а тоді тягнуть за собою на шабаш, і там уже всім кодлом…
  
  - Трахкаються! - раптом видихнув Микола Пилипович, здогадавшись.
  
  - Еге ж, - підняв пальця господар. - Гоголь оце написав - катаються, і всі давай за ним. А після тих катань, бувало, чоловік ледь живий, як уся банда на ньому поскаче по черзі, - він на мить замислився. - Правда, він же не міг написати, як воно по-справжньому було. Царизм був. Цензура.
  
  Петро дивився недовірливо. У Миколи Пилиповича горіли очі.
  
  - Ну! - заохочував він.
  
  - Ото ж бо воно і «ну». - Парторг вміло тримав увагу слухачів, та воно й не диво, все-таки працівник ідеологічного фронту. - Так цей наш батюшка, як приїхав, зразу закохався в одну дівчину з села, вже й рушники готували…
  
  - Вона відьма була! - не втримався Микола Пилипович і зразу отримав відсіч від оповідача.
  
  - Не лізь поперед батька в пекло. Все скажу у свій час. Так отож. А тим часом накинула оком на молодого батюшку парторгова донька. Не моя, бо я ще молодий був, більше по комсомольській лінії, а нашого парторга тодішнього. Ну, зрозуміло, що в наш час ідеологія була не те що тепер, тоді за такі фокуси її батька могли не тільки партквитка позбавити - на Соловки загнали б. А їй, знаєте, закортіло і все, так з дівчатами буває. І от одного разу ця парторгова дочка підстерігає нашого семінариста вночі біля ставка. Це він мені потім розказував. Каже, хотів скупатися, а тут раптом ззаду щось хвать! І не одпускає. М’яке таке, а сильне. Наче подушка - і не тримає, і поворухнутися не можеш. Коротше, схопило його щось, потримало, поки борсатись перестав, а потім раз - і на землю кладе. І тут, каже він, відчуваю, що хтось залазить на мене…
  
  Микола Пилипович ковтнув слину.
  
  Парторг витримав паузу, обводячи слухачів поглядом, і, коли переконався, що потрібного враження досягнуто, повів далі:
  
  - Темно було, тому він не бачив, хто це. Але, каже, відчуваю, що жінка. І давай вона на ньому стрибати. Ну він же особа духовна, пробував пручатися - а дзуськи, тримає його щось начебто й ніжно, але міцно. Отож раз вона на ньому відскакала, тоді трошки відпочила - і ще раз. А як на третій зазбиралась, то тут трохи попустила увагу, і у нашого батюшки права рука вивільнилася. Ну він, зрозуміло, обурений - чи бачено, щоб з духовною особою та таке виробляли? Тож намацує на шиї хрест, і хрестом її…
  
  - По голові! - знову не втримався Микола Пилипович.
  
  - Та ну! - Господар докірливо глянув на нього. - Чому по голові? Осеняє. Осеняє її хрестом. Хоча… - Він раптом зупинився. - Може, й по голові. Хто там знає. Ну вона, значить, злякалася, крикнула і теж заклякла. А сама на ньому сидить. І тут, каже батюшка, відчуваю я, що піднімається в мені великий гнів, і сам я не відаю, що роблю. Уявляєте? Так оце ж не відая, що робить, поклав він її на траву, і сам, значить, укатав три рази підряд, щоб знала, як над духовною особою знущатися.
  
  Микола Пилипович закотив очі, щось у голові підсумовуючи і запитав:
  
  - Це шо ж получається, п’ять раз?
  
  - Що?
  
  - Ну, удєлал її, п’ять раз підряд?
  
  - Чому п’ять? - не зрозумів оповідач. - Три.
  
  - Ну, два вона його, і три він її.
  
  - Два та три… ну, значить, разом виходе п’ять.
  
  - Брехня, - авторитетно заявив майор.
  
  - Так вона ж відьма, - пояснив господар. - А відьми знають і не такі штуки. Крім того, він же в семінарії скілько років нічичирк.
  
  - А їм хіба не можна?
  
  - Тільки з дружиною, а він же неодружений був.
  
  Микола Пилипович почухав потилицю. - Єслі так, тогда іще нічого, хоча скорєє всього брехня.
  
  Петро переводив очі з одного співрозмовника на іншого, але рота поки що не відкривав.
  
  - Ну, не знаю, - обурився парторг. - Я сам там не був, а за що купив, за те і продаю. Важливо, що він її угнобив так, що вона була вже ніяка. А ніч темна, тому він навіть не бачив, хто це. Помацав - молода наче, ну і все. Зібрав одяг та пішов. А на ранок люди кажуть - парторгова донька захворіла. Лежить не піднімається. Туди-сюди, лікарі нічого зробити не можуть. А дружина у парторга не зовсім була свідома, і вірила у всякі забобони, так от вона дочекалася, поки чоловік з хати, та й до попа - одчитай, каже, мою доньку, може, допоможе. Ночі діждалися. Щоб ніхто не бачив, що піп до парторгової хати ходе, бо самі розумієте, який це удар по ідеології. Ну, наш батюшка що - башлі в руки, будуть звуки, у цих служителів культа все просто. Збира свої ікони та до неї. Заходжу, каже, а вона лежить біла-біла. Він її за руку взяв і раптом відчуває - та сама рука. Тої самої, значить, що біля річки на нього напала. Це, значить, парторгова донька була відьмою.
  
  Петро скептично скривив рота, він явно щось надумав, але поки що тільки уважно слухав господаря.
  
  - Ну і сказала ця дівчина, що, значить, хоче, щоб батюшка її три ночі одчитував, тоді, значить, одужає. Каже, хай біля мого ліжка читає всю ніч, бо я так хочу. Ну а що таке хочу для парторгової доньки? Отож куди діватися батюшці - проти влади не попреш. А та, що була нареченою нашого семінариста, вона теж відьмувала, тут ви вгадали. І про цю історію, зрозуміло, довідалася, та й каже своєму жениху - це, каже, не просто так, бо та парторгова донька у нас на всю округу головна відьма. І якщо ти будеш біля її ліжка читати, тут тобі і гаплик, бо вона мстива страшно. Вони всім кодлом на тебе накинуться, тоді вже ані хрест не спасе, ані ікона. Але я тобі допоможу, навчу, як заховатися від неї. Каже, як підеш до неї одчитувати, то візьми з собою…
  
  - Ну да, - втрутився раптом Петро, що до цього моменту не зронив жодного слова. - Це я вже десь чув. Парторгова донька літала навкруги нього на ліжку. А потім привели Вія, і він каже, підніміть мені цей…
  
  Микола Пилипович раптом гучно заіржав.
  
  Парторг образився:
  
  - Що це ви вигадуєте справді! Нічого такого не було. Просто відьми хотіли його впіймати, а він врятувався і на цій своїй нареченій одружився. А нічого такого не було!
  
  - Ну, не сваріться, не сваріться, - старший рангом взяв ситуацію під контроль. - Давайте краще іще по п’ятдесят.
  
  Тепер він уже сам наповнив чарки, і суперечку втопили на саменькому їхньому дні.
  
  Досвідчені фахівці у спілкуванні, наші колеги поступово перевели розмову на буденні теми - за землю, за політику і просто так. Господар нарешті сп’янів, а тому остаточно возлюбив київських науковців. Після другої сулії, коли молодший, а тому тверезіший Петро нагадав про необхідність повертатися додому, парторг уже як офіційна особа пообіцяв усіляке сприяння сучасній фольклористиці і, хоча й добряче похитуючись, особисто провів колег до дверей.
  
  - Якщо там щось - завжди до мене звертайтеся.
  
  Попрощавшись з гостинним хазяїном, фольклористи влаштували невеличку нараду тут-таки, біля хвіртки.
  
  - Ну, про Вія ти йому класно засадив! - Микола Пилипович від задоволення покректував.
  
  - А не буде всяке фуфло гнати! - Петро посерйознішав. - Ну, то що будемо робити, товариш майор?
  
  - Поштарку цю нада спробувать. Як там її?
  
  - Наталку.
  
  - Угу.
  
  - А що з дідом?
  
  Обидва замислились, хоч після випитого це й було нелегко.
  
  - Слухай, лейтенант, - старший групи, здається, і повинен був вирішувати у подібних випадках. - Нам яке заданіє дали? Ввійти в контакт, подго… - він замислився, -…тувать почву, связі.
  
  Молодший уточнив:
  
  - Спочатку знайти.
  
  - Нехай. От і будемо іскать.
  
  - А може, спробуєм-таки зі старим?
  
  - Одна діскредітація получиться. Он же всьо бачить. Води в нього вже випросив?
  
  Лейтенант почухав потилицю.
  
  - Ну, хорошо… А завтра, мабуть, я спробую? Вона ж молода, мабуть, раз Наталка?
  
  - Ага. А я сьогодні у хазяйки провірю, може, щось про неї знає.
  
  - Цікаво, молоді відьми бувають? - запитав лейтенант.
  
  Майор стенув плечима.
  
  - Навєрно, - він глибоко зітхнув. - Чорт. Как іх взнавать хоть? Щоб одлічались чим-то, нє помніш?
  
  Співрозмовник лише сумно похитав головою.
  
  - Хотя б признак якой, а то - «взнавать по разговорах з насєлєнієм», а єслі вони не розкажуть?
  
  - Ах ти відьма проклятуща! - рознеслося раптом вулицею, і супутники заклякли на місці. - Ах ти паразитка!
  
  На подвір’ях прокинулись собаки.
  
  - Ти глянь, що вона наробила!!!
  
  - Сама ти відьма!
  
  - Дивіться, людоньки, що та сука… Ой, тримайте мене!
  
  Петро витріщився на Миколу Пилиповича. Забрехали собаки, радіючи несподіваній розвазі.
  
  - Маруська?
  
  - Так.
  
  - Ну а вона що?
  
  - Проститутка! І донька в тебе проститутка! Ви обоє як приїхали…
  
  - А ти…
  
  Хтось тихенько торкнувся Петрового ліктя.
  
  - Добрий вечір, - почулося ззаду. - Гуляєте?
  
  Хлопець обернувся. Біля паркану біліла чепурненька сукня.
  
  - Ага. - Петрові губи самі розпливлися у приязній посмішці. - Слухаєм.
  
  - Та то вони завжди так, - дівчина, здається, вибачалася за своїх односельців.
  
  - Добрий вечір, Лєсєнька, какая ти красивая. - Микола Пилипович теж покинув слухати галас.
  
  Дівчина опустила очі.
  
  Вона одягла , мабуть, найкращу свою сукню і тепер стояла така гарненька та свіжесенька, що вечір навколо урочисто сяяв, а Петрові хотілося розвернути свої широкі плечі та зачесати скуйовдженого, певно, чуба.
  
  - А ти що тут робиш?
  
  - Я? Живу.
  
  - Де? У парторга?
  
  Вона засміялася дзвінко.
  
  - У батька свого. Це він для кого - парторг, для кого - комерційний директор, а для мене - батько.
  
  Колеги перезирнулися.
  
  Дівчина знову посміхнулася.
  
  - Я у сусідній кімнаті сиділа - батько не дозволяє влазити у розмови старших… У мене брат на п’ятнадцять років старший. Тому зі мною всі як з маленькою.
  
  Очі стрельнули з-під брів і сховалися ніяковіючи.
  
  Запала мовчанка.
  
  Петро нарешті прокашлявся.
  
  - А ти кудись зібралася?
  
  - Та так… - Вона знову опустила очі.
  
  Затріскотіли цвіркуни. Війнув вітерець, обіцяючи прохолодну й приємну ніч.
  
  Леся стояла, перебираючи в руках хустину. Петро зиркав на колегу, поки той, нарешті, зрозумів логіку процесу.
  
  - Щось холодає. - Микола Пилипович картинно позіхнув. - Піду я, навєрно, спать.
  
  А чи бачили ви колись, як у полі жито зріє? А якщо бачили, то чи звертали увагу на те, що на краю, при дорозі, воно буває не зовсім звичайним - цілі пасма, чи то пак жмути, сплітаються між собою, закручуються, утворюючи щось на кшталт коси, наче хтось на вузол зав’язав. Бачили? Це називається скрутки. Там живе нечиста сила або принаймні вважається, що живе. Раніше, було, господарі лишали трошки нескошеного жита на зиму і закручували з нього скрутку, щоб нечисті могли там жити, а не ходили по землі, шкоди не робили. Зараз уже так не заведено, може, тому і ходять всякі по світі… та не об тім річ. Говорять люди, а вони знають, що говорять, що скрутки роблять відьми. Отак свого часу, коли ще Господь по землі ходив, іде він одного разу полем і бачить - якась жінка у полі порається. Придивився, а вона скрутки з жита робить. Відьма, значить. Подумав Господь - негаразд діється, і наказав житу до рук відьмі не даватися. І справді - тільки вона руки до колосся простягає, а воно ухиляється, пригинається, до рук не йде. «Що воно таке?» - подумала відьма. Підняла голову, бачить - Господь стоїть. Зрозуміла вона, що це він зробив, і каже спересердя: «А бодай би ти, - каже, - не дійшов, куди йдеш». Почув таке Господь, посміявся і пішов собі геть. Іде-іде, коли дивиться - а з місця зійти не може. Він до відьми, а вона сміється. Тільки коли зняв Господь з жита свій наказ, відпустила його відьма. «Іди, - каже, - собі з миром». І пішов він далі по землі чудеса творити. Історія правдива, хоч і дуже давня. У наші часи такого не трапляється. Хоч якби ви опинилися чудової липневої ночі серед житнього поля, то могли б почути легке шарудіння, тихі кроки, голоси. Хто там? Може, агроном вийшов перевірити, чи вже справді час жнива починати, а може, старі діди, що краще за агронома все знають? Що там біліє при дорозі? Нумо, придивімося уважніше, бо Місяць угорі, дарма що не повний іще, але світить, як ліхтар. Що воно там біліє? Начебто люди. Голів не видно, бо, здається, посхилялися… Господи, та це ж… тобто як вам сказати… Взагалі це жінки, двоє, і роблять вони щось, нахилившись вперед. Тільки… Тільки не вдягнуто на них нічого. Спокуса, прости Господи. Тому й біліють так їхні постаті на тлі золотавого жита. Тому й струмиться так місячне світло, відбиваючись від пружних півкуль, окреслюючи їхні форми, зриваючись донизу стрункими стегнами та гублячись десь біля землі. Це ж треба вночі таке побачити! От одна з них розігнулася, і стало видно, що це дійсно жінка, а точніше дівчина, молода зовсім, чорне розкішне волосся лежить по плечах, певно, заважає, якщо нахилитися, падає на обличчя і доводиться прибирати його за вуха, а воно тоді знову. Так, це справді зовсім молода дівчина, бо обернулася вона у місячному світлі, і стало видно все до дрібниць. Тримайтеся, хлопці! Вона одним рухом прибирає з очей неслухняну прядку, а тоді знову схиляється до своєї роботи, і стегна її, молоді, круглі, стають ще привабливішими, так що хочеться…
  
  Пробачте. Її подруга, а що вони подруги, в тому нема сумнівів, бо хто б оце з чужою людиною в полі голим ходив, теж раз по раз розпрямляє спину - не через радикуліт, бо ж у молодої дівчини радикуліту ще не може бути. Вона теж молода, хоч і старша за першу, і стегна у неї кругліші, і ноги впевненіше тримаються за землю, а якщо б зайти збоку і подивитися на груди, коли вона отак от нахилившись стоїть… Вона торкається ними жита, і колосся, напевне, лоскоче чутливі пипки, тому випрямляючись, дівчина розминає груди руками, а під руками у неї справжнє багатство. Цій вже волосся не заважає, бо за міською модою воно підстрижене коротко. На відміну від молодшої старша подруга - білявка, і найбільш нескромний погляд міг би навіть підтвердити, що не фарбована, а справжня, як справжніми є ця ніч, це жито і цей Місяць над полем. Подруги перемовляються, а чи промовляють щось стиха під час своєї роботи, але що вони говорять, чує тільки колосся, бо навіть до Місяця ці слова не долітають. А куди вже нам почути те, чого не чує Місяць?
  
  От дівчата випросталися і пішли собі полем, відійшли трохи далі та знову нахилилися, немовби знайшли щось. І навіть не знаєш, як на них приємніше дивитися, чи коли отак от стоять, чи коли йдуть, коливаючи стегнами, а у старшої, білявки, трошки подригують груди, бо вона твердо ставить ногу на землю, та й взагалі там є чому дрижати. Зате у молодшої ніжки такі, що за них не один хлопець душу заклав би. Та й взагалі не можна порівнювати жінок, особливо молодих, особливо красивих, особливо подруг.
  
  Але щось ми забалакалися. Треба ж подивитися, що вони робили там, край дороги. А край дороги жито собі як жито, добре жито цього року, врожай буде, слава Богу. Тільки от кілька колосків сплелися якось дивно. Придивімося - та їх вузлом зав’язали. Що ж це воно таке? А оно ще один, а за ним ще. Еге, зачекайте, що ж це воно виходить? Зачекайте, зачекайте. А де наші подруги? Вони це бачили? Нумо, спитаймо.
  
  Тільки нема вже нікого в полі. Не видно їх і на дорозі, а якби були, ми б обов’язково помітили у таку місячну ніч. Мабуть, пішли далі полем. Що, так-таки голі й пішли? Хтозна, але не видно більш нікого. Тільки скрутки з жита при дорозі і щербатий Місяць на небі, який все бачив, все знає, але нічого нікому не скаже - ні нам, ні вам.
  
  Невиспаний Петро сумно крокував до пошти. І якого чорта в таку рань? Наче втече та поштарка.
  
  Вчора вони запроводжалися пізненько, під місяцем, коли цвіркуни, немов скажені, тріщать з усіх боків, а степовий вітер огортає ніжною прозорою хвилею. Здебільшого мовчали, бо Петро тільки про людей був такий веселий та розкутий, але сам на сам чомусь знітився. Та й Леся не дуже знала, про що говорити з цим міським, освіченим - певно, сміятиметься з неї, з сільської школярки. Навіть не поцілувалися жодного разу. Якесь ідіотство вийшло, і, певно, дівчина це відчула, бо, врешті, просто вибачилась і пішла додому, хоча можна було ще гуляти й гуляти. На хлопцеве «Куди ти поспішаєш?» сказала: «Завтра рано вставати». Петро й зараз відчував ніяковість. Ще й від начальства отримав по шиї, коли повернувся: «Цей контакт не обусловлений необходімостю». Майор крутився на ліжку і був чомусь у поганому гуморі. А з самого рання… якого чорта?! Коли іще отак доведеться виспатися, щоб у селі, у чудовій екології? У людей його фаху сон завжди цінувався на вагу золота.
  
  Село вже давно працювало. На подвір’ях крутилися тільки старі баби. А сонечко з неба обіцяло звичайну липневу спеку, і навіть важко було уявити, що там робиться вдень, у полі, коли до лісосмуги, єдиного захисту від пекучих променів, не менш як два кілометри, а вода в діжці край дороги іржава й тепла. Петро добре пам’ятав це іще з шкільних таборів. А потім з училищем скільки їздили. Смішно згадувати. Майбутні офіцери, а чого тільки не робили - і сапали, і косили. Навіть кавуни збирати одного разу довірила Батьківщина.
  
  Пошта стояла на чільному місці, біля контори, і шлях до неї лежав повз центральний майдан. Якщо можна було вжити таке пишне слово до запилюженого голого клаптя землі із традиційною цементною фігурою скраю. Це був типовий шедевр із тих, що прикрашають собою і без того красиві колгоспні площі, і являв він собою жінку з піднятими вгору руками, а в цих руках виднілося щось велике і алегоричне - чи то сніп пшениці, чи рушники. Вочевидь воно мало символізувати боротьбу за врожай, а може, велич мрій радянського колгоспника. Біля самого пам’ятника починався паркан парторгової садиби. Петро на мить зупинився, згадуючи. Це ж треба, яку історію зліпив їм вчора парторг, Лесин батько. А вона, виявляється, з сусідньої кімнати все чула. От воно що - конспірація! Виявляється всюди ховаються вуха, навіть у селі, на природі.
  
  Під пильним поглядом бетонної статуї Петро зупинився біля дверей з синьою вивіскою і, набравши повітря в груди, обережно прочинив стулки.
  
  Сільська пошта теж нагадувала тисячі своїх сестер, розкиданих по колишніх центральних садибах наших колишніх колгоспів. Доміру пошарпана, доміру чепурна, квіти у вазонах, стенд із зразками оформлення кореспонденції та дерев’яна стійка. На стійці прикраса - жмутик скручених косою золотих колосків жита, така собі сільська ікебана, а за нею молода симпатична білявка. «Оце вона і є, - промайнуло у Петровій голові. - Наталка».
  
  - Доброго ранку.
  
  Дівчина, підвела голову і приязно посміхнулася, побачивши такого гарного клієнта.
  
  - Та вже добрих півдня, - відповіла вона грайливо.
  
  Клієнт, у свою чергу, наблизився до стійки і сперся на неї, отримавши змогу роздивитися свою контактерку докладніше. Вона була гарною, а втім, у нас всі жінки гарні, особливо у двадцять років. Коротко підстрижене біляве волосся трошки закручувалося біля вух, обмальовуючи і без того кругле личко. Літній сарафан відкривав приємної повноти плечі й натякав на такі самі приємні груди, що, знаєте, грішним ділом, хочеться помацати. З висоти Петрової позиції можна було побачити навіть трошки більше, ніж розраховувала дівчина, хоча хіба ми знаємо, на що вона розраховувала?
  
  Петро посміхнувся на всі тридцять два зуби. Ґрунт для більш-менш тривалої розмови, таким чином, було підготовано.
  
  - А я з Києва приїхав до вас, - досвідчений лейтенант не хотів здатися надто великим цабе, щоб не злякати дівчину, тому навмисне будував фрази дещо незграбно.
  
  Поштарка відклала книжку, що читала весь ранок, і кокетливо поправила зачіску:
  
  - До мене?
  
  - Якщо ви зможете допомогти мені відправити телеграму.
  
  - А чого ж не допомогти? Я для того тут і сиджу. Вам термінову чи звичайну?
  
  - Просту-звичайну, як я сам. - Він перехилився через стійку і потягнувся до стосика жовтуватих бланків. Поштарка автоматично простягла руку туди ж, і пальці їхні зустрілися якоїсь миті на полірованій колись поверхні стола. Дівчина не зразу, але все-таки відсмикнула руку.
  
  - Пробачте… А ви спритний. У столиці всі такі?
  
  - Аякже!
  
  Під уважним дівочим поглядом Петро взяв замусолену ручку і схилився над бланком. Він зрозумів, що обрав правильну тактику. Робити поштарці нема чого, а позагравати тим приємніше, що насправді вона була абсолютно не на Петрів смак. От з такими він почувався впевнено, легко входив у контакт, навіть іноді занадто легко. Не те що вчора на прогулянці, ішов як бовдур, наче не офіцер, а дійсно якийсь цивільний недоносок. Петро прикусив без того надгризений кінець ручки та скоса зиркнув на дівчину. Вона під його поглядом миттєво стрепенулася та взялася навіщось перекладати папірці з шухляди на стіл, а потім назад. Петро нашкрябав стандартний текст, мовляв, доїхав нормально, влаштувався нормально, все нормально, і приписав спеціальну адресу для таких повідомлень. Адреса була невід’ємною частиною їхньої легенди. Петро вважав це перестраховкою, але досвідчений майор поділяв думку начальства, що краще перебдіти, чим недобдіти, тому слідкував за виконанням інструкцій у чотири ока.
  
  Ще раз перевіривши текст, лейтенант елегантним рухом простягнув списаний бланк через стійку.
  
  Поштарка знову навіщось поправила зачіску.
  
  - А я знаю, вас Наталкою кличуть.
  
  - Звідки знаєте? - здивувалася вона.
  
  - На вулиці спитав. Люди кажуть, там на площі пошта, а в ній дівчина сидить така красива, Наталкою звати.
  
  - Ну, прямо вже й красива… - зашарілася з приємності дівчина.
  
  - Так і сказали, клянуся!
  
  Вона ще більше почервоніла.
  
  - А я - Петро. Ми з колегою приїхали до вас з наукового інституту збирати фольклор.
  
  - Надовго? - Вона нарешті взялася обробляти бланк телеграми.
  
  - Поки весь визбираємо.
  
  - Тоді надовго… А телеграма дружині? - спитала дівчина, не піднімаючи очей.
  
  Петро засміявся:
  
  - Ні, цього лиха ще не маю. Її обличчя миттєво розквітло щирою усмішкою.
  
  - А де це ви «нормально влаштувалися»? Ой, ви пробачте, що я розпитую… - Очі стріляли з-за конторки, як завзятий кулемет.
  
  Петро відчув себе мішенню на полігоні.
  
  - Та нічого, розпитуйте на здоров’я. Нас тітка Тетяна на квартиру взяла. Леся склала протекцію.
  
  - Леся? - На дівоче обличчя знову набігла хмарка.
  
  - Леся, парторгова донька. Знаєте її?
  
  - Знаю, - недобре глянула поштарка. - Швидка дівчинка.
  
  Петро чомусь зашарівся і, щоб сховати свою ніяковість, знову перехилився через стійку:
  
  - Слухай, Наталко, можна я на «ти»?
  
  - Можна.
  
  - Так от, слухай, ти випадково зуби заговорювати не вмієш?
  
  - Та ви й самі… - посміхнулася вона.
  
  - А чого це ти викаєш? - обурився Петро. - Якщо я на «ти», то давай і ти, а то буде тут мені викати. Домовились?
  
  Наталка кивнула, і біле волосся гойднулося вперед-назад.
  
  - Так я серйозно нащот зубів. Ми вдвох приїхали з колегою. То у нього зуби прихопило - нема сил. Ледь живий чоловік.
  
  - Молодий? - співчутливо спитала дівчина.
  
  - Та де там! Але й не старий. А як зуби болять, то тоді чоловік ніякий - ні молодий, ні старий, а хворий, правильно?
  
  - Авжеж.
  
  - Так оце я шукаю, хто б йому допоміг, бо до міста їхати сама знаєш як воно, а кажуть, баби як замовлять, то краще стоматолога.
  
  - Сала треба на ясна покласти, - порадила дівчина.
  
  - Сала? - здивувався Петро і раптом засміявся. - Так він не може, він одразу його з’їдає.
  
  - Тоді горілкою можна прополоскати.
  
  - Ага. Із салом.
  
  Тут уже обоє засміялися щиро і весело.
  
  - А скажіть, тобто скажи, Петре, ти як фольклор збираєш, вдень чи вночі? - запитала поштарка, одсміявшись.
  
  - Більше вдень. - Петро не зрозумів, до чого йдеться.
  
  - А ввечері що робиш? - Вона підняла обличчя і подивилася ясними-ясними очима.
  
  - Та так якось.
  
  - Скучаєш?
  
  - По-різному.
  
  - А то ходімо якось, я тобі село покажу, може, покупаємось. Ти вночі любиш купатися?
  
  - Люблю.
  
  - Ну?
  
  Петро гмикнув:
  
  - А нащот зубів як?
  
  Вона продовжувала дивитися не моргаючи.
  
  - Попитаю. Може, знає хтось. Ввечері скажу.
  
  Він ледь зумів відірватися від цього погляду і спитав:
  
  - За телеграму скільки з мене?
  
  - П’ять сорок. - Вона поправила бретелю, яка і без того добре сиділа на плечі.
  
  Коли Петро виходив на вулицю, у нього аж щоки заморилися посміхатись. Неприємно було тільки думати, що про такі його довгі теревені можуть передати Лесі. То вже, певно, відбрехуватись доведеться. Хоча що тут такого - ну, зайшов чоловік на пошту телеграму відправити. Проте все одно неприємно.
  
  А Микола Пилипович у цей час теж крокував собі вулицею. Він іще вночі, коли не міг заснути, вирішив покращити конспірацію, тому наказав лейтенантові прийти до нього на зустріч до найближчого гаю, подалі від сторонніх вух та можливого прослуховування. Зрозуміло, що тут прослуховувати нема кому, та й апаратури відповідної немає, але закон один на всіх, а береженого Бог береже. Оно у парторга донька сиділа у сусідній кімнаті, хто б це знав.
  
  Майор мав причини для поганого настрою, оскільки так і не зміг заснути, а не зміг заснути знов-таки через поганий настрій, причиною якого якраз і була хазяйка квартири, Тетяна.
  
  Вчора, коли прийшов він, полишивши молоду генерацію розважатись, хазяйка сіла на ґанку з метою побалакати з міським гостем. Микола Пилипович, зрозуміло, був не проти, тому що розмовляла вона приємно, посміхалась весь час. А хіба що - літо, відрядження, Тетяна жінка самотня, та й він в таких справах пасти задніх аж ніяк не звик. Хіба тільки специфічне завдання могло додати клопоту. Хто його знає, відьми, нечиста сила чи цей, аномальні явища. Тому майор про всяк випадок стримувався і одразу в багнети не йшов. Треба трошки роздивитися.
  
  Хазяйка ж трималася приязно та відкрито. Була вона з тієї породи, що люди кажуть «українська молочна», і все своє багатство носила картинно випнувши вперед, повільно та гордовито - саме те, коли чоловік розуміє.
  
  - А жінок у вас в інституті багато?
  
  - Та єсть…
  
  - А гарні?
  
  Микола Пилипович посмикався на стільці, але обережність перемогла.
  
  - Це не жінки, а колеги. Только я не по етому дєлу, коли на работі.
  
  - Дружина ревнива? - Хазяйка підморгнула і засміялася.
  
  Якби не внутрішнє рішеня, майор давно б уже пішов у наступ, а так їв її очима - і все. Отаке от цілісінький вечір.
  
  Врешті-решт, розмова торкнулася мети, з якою колеги приїхали в село.
  
  - Ви що, серйозно отими забобонами займаєтесь? - Жінка поглянула недовірливо, і Микола Пилипович для авторитету сказав, що навіть книжку пише з цього питання. Отут уже сталося таке, чого майор ніяк очікувати не міг.
  
  Хазяйка раптом підвелася, пішла до кімнати і повернулася з товстелезним обшарпаним зошитом. Урочисто влаштувавши його на колінах, вона видобула невідомо звідки потворні, як у старих бабів, окуляри, прилаштувала їх на носі і відкрила пожовклі сторінки.
  
  - От слухайте. Кажуть, що заєць - то чортова тварина. Попереду завжди біжить заєць, а позаду - чорт.
  
  - Що це? - здивувався Микола Пилипович.
  
  - Записи. - Жінка гордовито поглянула з-під окулярів. - Це я назбирала, сама. З самого чистого народного джерела, - і посміхнулася, мовляв, не тільки у вас такі розумні.
  
  Тут Микола Пилипович зрозумів, що трапив на ентузіастку.
  
  Решту вечора він провів з ручкою в руках, клянучи себе та весь світ і вдаючи, що записує безцінні відомості про те, наприклад, що коли крашанку висушити та зберегти до наступного Великодня, то за першим дзвоном вона знову стане свіжим яйцем.
  
  Боже, як змінилася ця жінка! Навіть груди її правили тепер хіба що за підставку для папірців. Очі ледве виднілися з-під замотаних на переніссі пластиром далекозорих окулярів. Пухкі пальці старанно перегортали сторінки, водячи по рядках синіх писаних літер, а голос аж набряк з уваги.
  
  - Та ви зовсім не пишете нічого! Ану, давайте я повільніше: «…і крапати зверху щирим воском зі свічки, примовляючи: «Щоб тебе за мною пекло, як пече вогонь той віск, щоб твоє серце за мною так топилося, як топиться той віск, і щоб ти мене тоді покинув, коли найдеш той віск. Потім закопати у землю. І якщо не знайде закопаного…» Записали? -…не знайде закопаного, - приречено повторив Микола Пилипович. Щоб ти була пропала!
  
  - То за рік він вмре. Себто згорить від любові.
  
  Тепер, сидячи у гаю під товстою осикою, Петро читав ці майорові записи та щиро реготав:
  
  - Слухайте, що ви написали: «Кажан виходить із звичайної миші, коли вона поїсть свяченого».
  
  - Хто?
  
  - Кажан. Ну, миша летюча.
  
  - А-а. - Микола Пилипович похмуро позирав на ледь підпалену сонячними променями травичку і лаяв в душі хазяйку та згублений вечір. Петро розважався.
  
  - А оце, дивіться, як розбагатіти. На Купала треба накосить трави косою навпаки і скласти копу, а на Різдво розрити. Звідти вилізуть чорти і дадуть все, що попросиш. Спробуєм, га? Скоро ж якраз Купала… Зачекайте, а це що? - Петро схилився нижче, розбираючи. - Записано… записано від Приходько Тетяни, село Зелене, - він підвів очі. - Це теж вона продиктувала?
  
  - Ага.
  
  - Кошмар, - підсумував Петро, закриваючи записника. - Жуть.
  
  Вони сиділи в тіньку розкидистої осики, намагаючись зберегти діловий настрій у цей спекотливий липневий день. Сонце пробивалося крізь плетиво гілок і грало на землі яскравими зайчиками. Колеги навіть тут, під деревом, добряче спітніли.
  
  - Скупнутися б зараз, - замріяно сказав Петро і зразу згадав поштарчине запрошення на купання. Іти чи не іти? З одного боку, безперечно, іти, якщо для справи потрібно, з другого - як на це подивиться Леся, бо, хоча між ними нічого особливого не сталося, Петро відчував, що ця молода дівчина йому геть не байдужа.
  
  - Ну, хорошо, - сказав нарешті Микола Пилипович. - Давай переходить до діла.
  
  Петро викинув з голови сторонні думки й посерйознішав:
  
  - Треба связі установлювать.
  
  - Ага, ти їй про зуби сказав?
  
  - Сказав.
  
  - А вона?
  
  Петро посміхнувся самовпевнено:
  
  - Куди вона дінеться.
  
  - А конкретнєє?
  
  - Сказала, узнає. Ну, вона ж не може зразу так зізнатися. Обіцяла до вечера сообщить.
  
  - Ну, гляді. - Майор значуще подивився на лейтенанта, наче передаючи йому таким чином частину своєї великої відповідальності. - А я пока буду прочосувать єйо окруженіє.
  
  - Правильна осада? - Петро зіщулився.
  
  - Вєрно мислиш. Значить, дєйствовать будемо так… - І чоловіки нахилилися одне до одного, щоб ніхто сторонній не зміг довідатись про їхні стратегічні плани.
  
  Згідно з усіма правилами науки - не фольклористики, а тієї справжньої науки, що її колеги вивчали свого часу в академії - при оперативній роботі вся ініціатива належала тому, хто мав безпосередній контакт із об’єктом розробки. Бо ж робота з людьми - річ тонка, особливо коли йдеться про жінку. Водночас решта групи має забезпечувати лідерові прикриття, збирати для нього інформацію, розробляти шляхи можливого відходу і таке інше. Хоч Петро досвідом значно поступався майорові, проте, враховуючи специфіку теперішнього об’єкта, саме він грав зараз першу скрипку. Так буває на творчій роботі, коли старший за віком, званням, досвідом і, врешті-решт, просто старший групи, змушений виконувати чорну роботу, іноді просто бути на побігеньках у молодшого. І нема тут чого дивуватися чи ображатися. Закон є закон. Утім, Микола Пилипович не дивувався і не ображався. Якби об’єктом розробки була Тетяна - це інша справа, а так з дівчиськом, яке фактично у доньки годиться, там молодому хлопцеві карти в руки. Ідея з хворим зубом давала можливість згодом вийти на справжнього виконавця, тобто ту, яка ворожить, а це точно має бути відьма. І от тоді настане черга майорові проявити весь свій досвід. Життя - суцільний калейдоскоп, правду каже начальник відділу полковник Перетятько.
  
  По-перше, треба було з’ясувати стандартні питання - хто така ця поштарка, звідки взялася, перевірити родичів та найближче оточення. Це ази. По-друге… А от по-друге, Петро раптом запропонував поцікавитися місцевим священиком.
  
  - А священик причом? - не зрозумів Микола Пилипович. - Он же якраз наоборот. Бореться.
  
  На це Петро слушно зауважив, що парторг теж бореться, а оно скільки цікавого розповів.
  
  - У священика служба така, що він їх усіх повинен знати або хоч відрізняти.
  
  Одне слово, переконав. І справді, священик тут, у селі, живе, всі до нього ходять, користуючись тим, що дозволено. Щодо бісового поріддя він, звичайно, може бути і не в курсі, але щодо ідеологічної роботи ця церковна публіка давно вже перевірена - і за старих часів їх використовували, і зараз не без того, хоч, кажуть, молоді, хто іще не замазаний, на співпрацю ідуть неохоче.
  
  Микола Пилипович і справді був досвідченим фахівцем, тому перш за все вирішив навести довідки у районних колег - чи не на них працює батюшка. На цьому нарада закінчилася, і до села кожен добирався своєю дорогою згідно із законами конспірації.
  
  Телефонів у селі було всього два - на пошті та у сільраді. Поштовий відпадав із цілком зрозумілих причин. Микола Пилипович на хвилину замислився, а чи не з’їздити до міста автобусом, проте швидко відмовився від цієї ідеї - тільки день згаєш і зайві підозри на себе накличеш. Чого б це фольклористові швендяти сюди-туди, які у нього можуть бути термінові справи? Лишалася сільрада, куди і подибав досвідчений майор, щоразу зупиняючись та витираючи акуратним носовичком рясні краплі поту з чола.
  
  Невеличка контора зустріла нашого фольклориста приємною прохолодою та помітною занедбаністю. Авжеж, ідеологія зараз не на висоті, а без неї хто буде фарбувати стіни?
  
  - Тук-тук-тук! Можна? - прочинив Микола Пилипович найближчі двері.
  
  За столом біля вікна сидів і нудився вчорашній знайомий, парторг, а тепер комерційний директор колишнього колгоспу, а тепер акціонерного товариства чи як там. Він одразу радо підхопився назустріч.
  
  - Шановний! Драстуйте. Заходьте, сідайте. А я думаю, хто до мене зайде?
  
  Йому явно нічого було робити, тому вхопився за гостя обома руками.
  
  Микола Пилипович потиснув парторгову долоню, обережно сів на кульгавого стільця, прилаштувавши капелюха просто посеред столу, акуратно поправив зачіску і знову носовичком витер чоло.
  
  - Хорошо у вас. Прохладно.
  
  - Не без того, - радісно підтвердив парторг. - Зараз у полі справжнє пекло, а в конторі затишно.
  
  - Уборочну начинаєте?
  
  - Скоро вже. Оно вчора який дощ пройшов. У нас завжди так - ціле літо пече, а як жнива - дощ.
  
  Микола Пилипович сховав носовичка у нагрудну кишеню, тоді озирнувся. На парторговому столі стояв тріснутий телефонний апарат, значить, розрахунок був правильним.
  
  - Ну і які віди на урожай? - поцікавився він ввічливо.
  
  - Та, знаєте, по-різному. Хто посіяв, ще сяк-так, а хто не сіяв, у того геть нічого не виросло… - Посміхнувся господар у вуса і раптом запропонував: - А може, горілочки по п’ятдесят грамів?
  
  - Воно конєшно, - почухав потилицю Микола Пилипович. - А можна я од вас позвоню сначала?
  
  - Дзвоніть! - радісно погодився парторг і посунув до гостя телефон, який одразу ж гостинно дзеленькнув.
  
  - Тільки цеє… я… ну вобщем… - зам’явся майор.
  
  - Жінці дзвоните? - здогадався парторг.
  
  - Ну вобщем, да… но… понімаєте…
  
  Парторг поплескав його по плечу.
  
  - Розумію. Все розумію. Не своїх жінок не буває, тільки своїм про це знати не обов’язково. Вгадав?
  
  Микола Пилипович навіть почервонів для натуральності. Це було нескладно при його гіпертонії.
  
  - Розумію. І не заважаю. А сам поки піду чарки помию, бо знаєте, раніше була у нас секретарка, а зараз уже самі якось…
  
  Щойно парторг, видобувши із скособоченої шафи дві чарки, зник за дверима, Микола Пилипович м’яко і беззвучно зіслизнув зі стільця. Перш за все він опинився біля дверей і провів господаря уважним поглядом. Тоді міцно зачинив стулки і для певності припер їх стільцем. У наступну мить він уже був біля телефону і вправними рухами приторочував до слухавки невеличкий чорний диск на гумці, якраз поверх мікрофона. Точно такий за мить опинився і на другому кінці слухавки. І тільки перевіривши свій пристрій, озирнувшись та впевнившись таким чином, що ніхто його підслухати не може, майор набрав номер.
  
  Незважаючи на елегійну атмосферу, районні колеги знали свою роботу, тому за дві хвилини Микола Пилипович з’ясував, що місцевий священик, отець Штефан, у картотеці не значиться, що дружина у нього тутешня, а сам приїхав з Волині, обіймає свою, так би мовити, посаду вже двадцять років, але на контакт не іде. Їм зараз можна не йти на контакт, і вони цим весь час користуються, зарази. Місцевий зв’язок був не дуже стійким, крім того, говорив Микола Пилипович не голосно, та ще й коробочки трохи викривляли звук, що б там не брехали їх розробники, тому складне священикове ім’я довелося перепитувати, але головна канва стала зрозумілою - легкого хліба не очікується, батюшка крепкий і вициганити у нього інформацію буде нелегко. Ліквідовуючи свої надбудови зі слухавки та ховаючи їх до кишені, Микола Пилипович навіть почав сумніватися, а чи варто взагалі з ним зв’язуватися, коли він такий темний. Не виключено, звичайно, що на нього є щось у центральній конторі, але туди телефонувати - ціла історія, і інформації вони зразу не дадуть, це вам не район.
  
  «А може, ну його на фіг?» - подумав Микола Пилипович, відсуваючи стільця від дверей та беручись за ручку.
  
  На порозі стояв усміхнений парторг з двома чистими чарочками. Очі його випромінювали радість життя.
  
  - Поговорили?
  
  Микола Пилипович зміряв його підозрілим поглядом, але той спокійно пройшов до свого столу й видобув з шухляди те, що в народі звуть сулією, та зеленкуватий помідор. Впевненим рухом він розлив по чарках каламутну рідину й тицьнув одну з них до рук своєму гостеві.
  
  - Будьмо!
  
  Миколі Пилиповичу дістався помідор, парторг занюхав власними вусами.
  
  - Слухайте, - запропонував партор г, коли перехилили ще по одній. - А може, пообідаєте у мене? Бо все одно вже час, а живу я недалеко. - І він вказав рукою у вікно.
  
  Майор подивився у вказаному напрямку. Там, у затінку дерев на постаменті стояла бетонна жінка зі снопом над головою, а за нею виднілися вікна парторгової хати. Заперечувати проти такої гречної пропозицію було недалекоглядно, тому рівно через десять секунд господар уже зібрався. Це було нескладно - хіба чарки покласти у шухляду. Микола Пилипович вийшов у коридор.
  
  - До речі, - сказав парторг, замикаючи двері ключем. - А може, вам у плані фольклору наш священик буде цікавий? Отець Штефан?
  
  Микола Пилипович здригнувся і з підозрою покосився на співрозмовника. Але очі у того були прозорі, як вода у ставку.
  
  - Так я вас можу познайомити, - вів далі парторг. - Я сьогодні з ним якраз увечері в преферанс… Ми пулю пишемо, будете третім?
  
  У майоровій голові вихором прокрутилася тисяча думок. Що він чув? Нічого. Не міг нічого чути, крім хіба імені. Але якщо і почув щось, то зайвого питати злякається, він людина старої закваски. А з преферансом… з преферансом ідея непогана, де, як не за картами, найкраще людину вербувати, га?
  
  Микола Пилипович посміхнувся та поплескав парторга по плечу. Удача сама пливла до рук.
  
  Кимось колись заведено було, а тоді уже всі звикли, що у кожному селі стоїть собі клуб, а у клубі періодично відбуваються танці. Бо що ж іще робити у цій занехаяній великій залі - хіба ще кіно, якщо привезуть.
  
  Так сталося, що Петро трапив на танці не з власної волі. Ви можете здивуватися, як це молодий талановитий працівник міг потрапити кудись не з власної волі. А отак.
  
  Наобідавшись до відрижки у гостинної хазяйки, тітки Тетяни, з’ївши вчорашнього борщу, що, як відомо, набагато кращий за сьогоднішній, запивши його чаркою доброї настоянки, чистої, як дівоча сльоза, і такої ж легкої, накрутивши після цього на язика п’яток кручеників та ще раз чарочкою заливши, щоб краще перетравлювалось, хлопець вирішив подрімати. Не подумайте, що він нехтував своїми службовими обов’язками, ні - просто, коли планується нічна операція, всьому особовому складові, що бере в ній участь, рекомендовано відпочити годинку-другу. От і взявся лейтенант надолужувати недоспане напередодні. А операція передбачалася така: перестрівши Наталку, поштарку, на вулиці або навіть додому завітавши, а живе вона, виявляється, зовсім поруч, тобто проблем з «випадковою» зустріччю не повинно виникнути, так от, використовуючи таку «випадковість», планувалося вступити в контакт. Щось вона там таке говорила про нічне купання - це не виключається, а, навпаки, заохочується. Основна мета - розкрутити дівчину на адресу ворожки, що візьметься заговорити зуби хворому Миколі Пилиповичу. Спочатку колеги вирішили, що майор повинен про всяк випадок сидіти вдома, чекати, але потім зрозуміли, що не варто, - поштарка явно накинула оком на Петра, тому умовляти її замість купання лікувати комусь зуба - дарма праця.
  
  - Всьому свій час. Не втече твоя поштарка, - резюмував досвідчений Микола Пилипович.
  
  Авжеж, не йому з нею купатися.
  
  Ця думка неприємно зрезонувала у Петровій голові. Взагалі щодо залицяння він нічого проти не мав, якби не Леся. Чомусь стривожила хлопця парторгова донька, і те, що їй стане відомо про нічні хлопцеві походеньки, зовсім не подобалося. А що стане відомо, не викликало сумнівів - село невелике, та й поштарка не без того, щоб потім похвалитися. Здається, вони з Лесею навіть знайомі, тобто без сумніву знайомі, у такому маленькому селі всі одне одного знають.
  
  Так що навіть смачна настоянка не прогнала з Петрової голови тривожних думок.
  
  - Сумуєте? - Хазяйка, тітка Тетяна, сіла на лаву поруч і нахилилася, виклавши свої пишні перса на стіл.
  
  Петро автоматично запустив косяка їй за викот. Так, тітці було чим пишатися. Незважаючи на вік… Хоч який там, в біса, вік? Навряд чи їй було набагато більше за сорок. Петро підвів очі і зразу наштовхнувся на уважний жіночий погляд. Наштовхнувся й чомусь почервонів.
  
  - Фольклор не збирається?
  
  Він стенув плечима.
  
  - А може, ви не там збираєте? - І вона рукою поправила викот халата.
  
  Петро почервонів ще більше.
  
  - Піду подрімаю, - підвівся він рішуче.
  
  Хазяйка дивилася насмішкувато.
  
  «І чого вона сміється? - майнуло у хлопцевій голові. - Фольклористка чортова».
  
  Ухваливши собі подрімати годинку-другу, Петро насправді недооцінив власних можливостей і прокинувся вже далеко після сьомої години.
  
  На вулиці вляглася спека, наставав найприємніший влітку час - підвечірок. Підвечірок таки стояв і на столі у кімнаті - глечик з молоком та пиріжки. Хазяйка десь пішла, і Петро з особливим задоволенням віддав належне її частуванню. З особливим, бо насмішкуватий хазяйчин погляд засів десь глибоко у мізку. «Чи не підозрює вона чогось?» - подумалось лейтенантові, але він відігнав від себе таку думку, бо манія переслідування ніколи не йшла на користь оперативним працівникам. Пильність є пильність, а що занадто, то недобре. Час було організовувати «випадкову» зустріч. І зустріч таки сталася, хоч сказати відверто, Петро не встиг нічого організувати. Щойно хлопець вийшов на приємну прохолодну вулицю і заоглядався, орієнтуючись у незвичному ще просторі, очі наштовхнулися на знайому постать. Прямо назустріч, попід парканом, перебираючи в руках кольорову хустинку та несміливо поглядаючи з-під лоба, йшла собі парторгова дочка, Леся.
  
  - Добрий вечір, - сказала вона, підходячи ближче.
  
  - Вечір добрий, - несамохіть розплився у посмішці Петро.
  
  - А я іду собі вулицею і раптом бачу - ти.
  
  Очі її світилися, неначе два маленьких сонечка. Всі лейтенантові плани летіли шкереберть, але, здається, це його ані крапельки не засмучувало.
  
  - Я дуже радий тебе бачити, - сказав він, продовжуючи посміхатися, як ідіот.
  
  Вона опустила голову, зосередившись на хустинці, що її перебирала в руках.
  
  - А у нас сьогодні в клубі танці… так оце я збиралася ввечері, може… так трошки раньше вийшла, щоб, може…
  
  Якби Петро міг щось оцінювати у цей момент, йому б здалося дивним, чого це «трошки раньше» настало за кілька годин до початку будь-яких нормальних танців, проте він не здивувався, а чи глибоко в душі все зрозумів.
  
  Так чи інакше, але він узяв Лесю за руку:
  
  - А давай, може, разом сходимо?
  
  - Правда? - Дівчина радісно стрепенулася, а тоді отямилась і зашарілася з приємності. - Якщо ти запрошуєш…
  
  - Запрошую, - впевнено сказав Петро. І скажіть, будь ласка, чи міг він вчинити інакше?
  
  Щоправда, до танців лишалася ще сила-силенна часу, і поки вони з Лесею гуляли околицями села, Петрові думки іноді верталися до роботи, а точніше, до того, як пояснити майорові свою бездіяльність. Брехати, що зустріч відбулася, - собі дорожче, все одно випливе, а за дезінформацію керівника групи можна таких проблем нажити - не дай Боже. Скосити на дівчину? Можна. Правда, у цьому разі похитнеться Петрів авторитет як спеціаліста. Втім, скажіть, будь ласка, можуть бути у поштарки саме сьогодні особисті проблеми, що не сприяють купанню? Ця думка сподобалась лейтенантові найбільше. І справді, вона ж жінка, а значить, усе може бути об’єктивно - відстрочила зустріч, а він, щоб не гаяти часу, пішов на танці промацати оточення, вивчити місцеве населення. Тільки про Лесю ні слова, бо вчепиться старий, він і так, здається, косо дивиться. «Цей контакт не обусловлений необходимостю». Добре йому, своє вже відгуляв. А тут в очі зазирнеш - і серце починає наче молотком по ребрах бити. «Скажу, що відмінила зустріч з особистих причин», - остаточно вирішив Петро.
  
  - Про щось думаєш?
  
  - Та так, - махнув рукою Петро. - Слухай, а ти Наталку знаєш, ту що на пошті?
  
  - Знаю, - кивнула Леся і тут же підозріло зіщулилася. - А ви що, знайомі?
  
  Петро чомусь знову почервонів, і дівчина це помітила.
  
  - Та так, - зам’явся він. - Заходив я тут на пошту телеграму відправляти, а там вона. Сказав їй, що тебе знаю, а вона каже, що теж, от я і питаю…
  
  - А чого це ви про мене розмовляли? - зупинилася Леся.
  
  Петро наштовхнувся на її засмагле плече і остаточно заплутався.
  
  - Та ми не про тебе…
  
  - А про що тоді?
  
  - Та ми так…
  
  - Ах, так…
  
  Він стояв, не в змозі дібрати слів, а вона раптом різко розвернулася і пішла геть вулицею.
  
  - Зачекай! - кинувся слідом Петро.
  
  Вона так само раптово зупинилась і, коли він підбіг, кинула з суворим обличчям:
  
  - Якщо я погодилася піти з тобою на танці, це не означає, що можна загравати до всіх дівчат у нашому селі.
  
  - Та я ж не загравав, я тільки цеє… - Він сам не помітив, як почав виправдовуватись, неначе школяр.
  
  Дівчина дивилася осудливо, тому Петрові коштувало багато зусиль відновити прогулянку.
  
  - А як ти вважаєш, дощ раптом не п очнеться? - Для переконливості він глянув на чисте вечірнє небо.
  
  - Ні, - відрізала вона.
  
  - А після танців ми ще погуляємо?
  
  - Не знаю.
  
  Розмова не склеювалася, і зняти напругу вдалося лише на самий вечір, коли наблизилися до клубу. Туди вже зліталися чепурні зграйки дівчат і удавано-цинічні хлопці з неодмінними папіросками в зубах. Усі вони косилися на Лесю та її кавалера, і під цими поглядами дівчина розквітла, очі її засяяли, а на губах знову заграла посмішка.
  
  - Здрастуй, Лесько!
  
  - Здоров!
  
  - Добрий вечір, - віталася вона, і Петро слідом кивав головою.
  
  Хлопці недобрими поглядами міряли лейтенантову міцну статуру. Нові люди завжди викликають підозру у місцевих хлопців, а особливо якщо вони молоді, з міста і залицяються до їхніх дівчат. А Леся задля переконливості навіть взяла Петра за лікоть. Під канонадою красномовних поглядів пара урочисто зайшла до дверей клубу.
  
  Чесно сказати, Петра збентежили погляди хлопців з цигарками. Не те щоб він злякався - крий Боже, - відмінна технічна і фізична підготовка дозволяла лейтенантові не губитися під чоловічими поглядами, навіть якщо їх було багато з різних боків. Просто сутичка з місцевим населенням не входила до плану операції, а, навпаки, наказано було «внєдритися» у самісіньке єство. А як, скажіть, «внєдритися», почавши з бійки? Отож-бо й воно.
  
  У клубі вже грала музика, а на стелі та стінах стрибали тисячі світлових зайчиків, відбиваючись від невеличкої кульки, що крутилася біля майданчика з магнітофоном. Більшість людей ще стояла попід стінами, і тільки наймолодші та найвідчайдушніші вже вистрибували в центрі зали. Петро озирнувся, вивчаючи диспозицію. Це був типовий сільський клуб, облаштований за останнім словом сільської клубної техніки, навіть трійко кольорових прожекторів поливало танцюючих своїм примхливим світлом та символізувало близькість завклубом до прогресу. Величенька зала могла б, напевне, вмістити всіх жителів села, але кут її вщерть завалений був стільцями, що їх ставили на підлогу у випадках кіно. У випадках танців вони зменшували корисну площу зали і слугували для інтимного розпиття молоддю міцних напоїв, за що потім дільничний міліціонер сварив диск-жокеїв. А взагалі неупередженому лейтенантовому погляду все це навіть сподобалося, бо було до міри культурно, до міри сучасно, а головне - результат від танців можна було отримати поруч, у лісосмузі, на природі, у чудовій екології, а це не абищо у наш час.
  
  «Я собі захотів
  
  Політати десь під небо,
  
  Двоє гарних крил - І мені вже ніц не треба…» - сповідався магнітофон.
  
  - О, і репертуарчик актуальний, - навіть вголос промовив Петро.
  
  - Що ти сказав? - не розчула Леся за гуркотом музики, бо гриміло-таки порядно.
  
  - Репертуар, кажу, добрий.
  
  - А ти що думав, як село, то вже тільки «Ти ж мене підманула», так?
  
  - Та ну.
  
  - Ось тобі і ну. І музика в нас, і танцюємо ми не гірше, як в місті. Показати? І не встиг Петро отямитись, як дівчина потягла його за собою у центр кола, яке миттєво розступилося, пропускаючи нових танцюристів. Зал уважно вивчав міського гостя. Леся крутонулася навколо себе, здіймаючи вітер спідницею і демонструючи всім стрункі ніжки. Петро, що танцювати ніколи не вчився, але через згадану вже фізичну підготовку досконало володів своїм тілом, викинув якесь невідоме науці, але досить граційне па і поклав руку дівчині на стегно.
  
  - Це швидкий танець, - прокричала вона йому на вухо і викрутилась з обіймів.
  
  Петро стенув плечем. Швидкий то швидкий, хоча хто сказав, що, танцюючи швидкий танець, не можна тримати дівчину за талію. Він відчував себе центром уваги, тому намагався не дуже викаблучуватись, але розкутість рухів взяла своє, і коли музика скінчилася, дівчата, що танцювали поруч, нагородили його оплесками.
  
  - А ти добре танцюєш, - посміхнулася Леся.
  
  - Хіба? - здивувався Петро.
  
  - Краще за наших хлопців.
  
  - Ну, це вже комплімент.
  
  - Ні, я серйозно.
  
  Очі її дивилися на Петра з невдаваним захватом. Здається, непорозуміння, що сталося дорогою до клубу, можна було вважати вичерпаним.
  
  У такому самому стилі вони протанцювали і другий швидкий танець. Петро навіть призвичаївся, що його відверто розглядають. Народу в залі більшало, і до танців приєдналися старші дівчата. Хлопці жували цигарки, стоячи попід стінами.
  
  - А зараз на численні прохання трудящих, - цинічним голосом завів диск-жокей, - оголошується повільний танець.
  
  Кольорові прожектори припинили свої безумні стрибки. Народ заюрмився, підбираючись у пари. Леся запитально дивилася на Петра, а він чомусь не наважувався простягнути до неї руку, коли раптом відчув на своєму плечі чийсь доторк.
  
  - Ви дозволите?
  
  Перед ним стояла дівчина з коротким білявим волоссям, що трохи завивалося біля вух, обрамляючи приємне кругле личко. Петро в першу мить не впізнав його, а потім в голові стрельнуло: «Поштарка».
  
  - Здається, у нас не білий танець, - металевим голосом промовила Леся.
  
  - То й що? - не озираючись в її бік, відповіла поштарка. - Він мене запрошує. Ви ж мене запрошуєте, правда? - І вона поклала свої білі руки Петрові на плечі.
  
  Хлопець озирнувся на Лесю. У тієї аж іскри з очей сипались. А нахабна поштарка притулилася до нього всім тілом, недвозначно пропонуючи обхопити талію.
  
  Зрозуміло, що, якби це була будь-яка інша дівчина, навіть принцеса Монако, лейтенант без сумнівів відштовхнув би її, але тут він завагався, згадавши про службовий обов’язок, про те, з якою метою він, власне, опинився у селі, про Миколу Пилиповича, старшого групи, який сподівається на його, Петра, мудрість, і, врешті-решт, про професійну честь. Всі ці думки за одну мить пронеслися у хлопцевій голові, і саме цією миттю скористалася поштарка. Вона зробила невеличкий крок убік, не відпускаючи Петрових плечей, потім ще один, закручуючись у ритмі іноземної мелодії і захоплюючи у цей вир свого партнера. Лейтенант несподівано для себе підкорився цьому рухові і поклав руки на дівочу талію. Він тільки кинув останній вибачально-благальний погляд на Лесю, але та їла очима свою несподівану суперницю, а потім її затулили танцюючі, і навіть цей погляд загубився у вихорі світлових зайчиків від дзеркальної кулі над сценою.
  
  - Когось виглядаєте?
  
  - Га?
  
  - Виглядаєте когось? - трохи хрипкувато запитала Петрова партнерка, не випускаючи його плечей.
  
  - Я? Ні, - отямився хлопець.
  
  Вона притискалася до нього своїми пишними грудьми і дивилася просто в очі.
  
  Треба було брати ініціативу у свої руки.
  
  - Наталочко, - Петро швидко згадав, як її кличуть, - зачекай, щось я забувся, ми хіба на «ви»? - Він міцніше обхопив стан дівчини, і вона це відчула.
  
  - Ні, я так просто, думала, може, ти забувся.
  
  - Ображаєш, невже я можу забутися те, що було зранку?
  
  - А що, щось було? - Вона хитро посміхнулася.
  
  Він різко крутонув партнерку навколо себе, так що довга спідниця обкрутилася навколо ніг. Вона відкинула голову назад.
  
  - Було, - оксамитовим голосом сказав він. - Ми перейшли на «ти».
  
  - У тебе чудова пам’ять. Ти все пам’ятаєш.
  
  - Я навіть пам’ятаю, що ти обіцяла мені знайти ворожку.
  
  Наталка здивувалася:
  
  - Ворожку?
  
  Петро наморщив чоло:
  
  - Ну, не ворожку, а як її, ту, що зуби заговорює.
  
  - Знахарку?
  
  - Еге. А це не одне й те саме?
  
  - Ну, - засміялася дівчина. - А іще фольклорист називається.
  
  Ця розмова точилася під час танцю, так що сторонній спостерігач був би абсолютно певен, що відбувається звичайне залицяння, бо очі дівчини блищали, та й хлопець посміхався, притискаючи її до себе. А сторонніх спостерігачів навкруги вистачало, багато очей поїдали красиву пару, особливо виділявся палаючий дівочий погляд з кутка, де зберігалися стільці. Леся відмовила всім кавалерам, що намагалися її запросити, і стояла, спостерігаючи за кожним рухом подруги.
  
  - Так що, не пройшов зуб у вашого колеги?
  
  - Та ні, мається бідолашний. На тебе одну сподівання. - Петро допитливо глянув на поштарку.
  
  Вона явно насолоджувалася тим, що може стати в пригоді цьому молодому міському та красивому, а тому не поспішала з відповіддю. Дівчина замислено кружляла по клубній підлозі, і міцні руки її кавалера стискали гнучку талію.
  
  - Ну! - не витримав Петро.
  
  - Та я в принципі говорила з бабусею своєю… - вона цідила слова, як дурну самогонку, по краплині. - Вона мені не рідна бабуся, а так, родичка… Так сказала, може, допоможе з зубом.
  
  Лейтенант відчув, як з глибини душі піднімається захват, справжній захват від вдало проведеної операції. Але він стримався і тільки запитав:
  
  - А як її кличуть?
  
  - Кого? - не зрозуміла Наталка.
  
  - Ну, цю бабусю твою нерідну.
  
  - Баба Кабачиха. Її всі так називають. А що?
  
  - Та нічого. - І Петро ще міцніше обхопив поштарку, від радощів вихиляючись у якомусь зовсім уже незрозумілому па.
  
  Тільки не подумайте, що ми щось наплутали. Лейтенант радів зовсім недарма. Здавалося б, велике щастя - ну, сказала дівчина, що її бабця зуби замовляє. Але той, хто коли-небудь працював з людьми, а тим більше намагався отримати від них необхідну інформацію, зрозуміє Петрову радість, а особливо враховуючи те, що діяти хлопцеві доводилося під чужою легендою у фактично ворожому оточенні, а в таких ситуаціях і одне слово буває на вагу золота.
  
  Тим часом повільна музика скінчилася, Наталка нарешті зняла руки з лейтенантових плечей. Без будь-якого попередження диск-жокея із динаміків полинув справжній-справжнісінький рок-н-рол. Народ радісно загукав та потрошку почав відокремлюватися від стін. Наталка з викликом подивилася на Петра і повела плечима так, що у низькому викоті сукні заздригалися-затанцювали груди. Видовище було захоплююче, і хлопець дійсно очей не міг відвести від цього бурхливого танцю. Навіть не помітив, коли до них приєднався третій танцюрист, а точніше танцюристка.
  
  Вона випадково (а чи випадково?) зачепила Петра струнким стегном, так що хлопець відірвався від споглядання поштарчиних принад.
  
  - Ну, як наші дівчата танцюють? - з викликом запитала Леся, а це вона покинула свій куток, щоб приєднатися до швидкого танцю.
  
  - Чудово! - відповів Петро, демонструючи добру реакцію і володіння собою.
  
  Під час виконання свого завдання, а саме так, на лейтенантову думку, треба було трактувати останній танець, він трохи забувся про Лесину присутність, зате вона ні про що не забулася і, судячи з усього, не збиралася відступати під напором старшої товаришки.
  
  Так вони і танцювали втрьох посередині зали, викликаючи недобрі погляди місцевих хлопців з-попід стін. Дівчата намагалися не зустрічатися поглядами, але якби зустрілися, повітря обов’язково вибухнуло б, стільки внутрішньої напруги було у цьому сільському рок-н-ролі, стільки енергії вкладали вони в кожен рух, у кожен поворот. Петро намагався витримати цей скажений ритм, але скоро перетворився у щось на кшталт кордебалету, тобто тло, на якому відбувалася дивна сутичка подруг. Під кінець у нього навіть ноги заболіли, хоча за своїми фізичними кондиціями лейтенант міг би танцювати до ранку.
  
  Вся зала спостерігала за подіями - хто з захватом, хто з підозрою, хтось перемовлявся стиха, не випускаючи цигарок з рота.
  
  Тому коли до Петра підійшли разом з останніми акордами і хрипким голосом запропонували прогулятися на свіже повітря, ні він, ні дівчата не здивувалися.
  
  - Там хлопці поговорити хочуть, - сказано було Петрові, і він зрозумів, що це означає.
  
  У залі зависла тиша. Диск-жокей не квапився з наступною музикою, очікуючи, поки міський гість у супроводі почту полишить танцювальну залу. Йому теж не подобалось, що цей приїжджий залицяється до їхніх дівчат, ще й до двох одразу. Та й скажіть, хто б таке витерпів?
  
  На вулиці вже було поночі, і хоч над клубними дверима жовтів ліхтар, це не робило подвір’я світлішим, швидше навпаки - заважало очам звикнути до місячного світла.
  
  Петро вийшов на ґанок і поворушив могутніми плечима, роздивляючись. Подальший сценарій був більш-менш зрозумілим. Єдине - треба було слідкувати, щоб ніхто не підкрався ззаду, а тому триматися ближче до стіни клубу.
  
  Темні постаті курили цигарки. Петро налічив п’ять вогників. Трохи далі можна було розрізнити групу уболівальників. Шнир, що викликав на розмову, ушився і не заважав. Це не було надто небезпечним. Завдяки спеціальній підготовці у конфліктних ситуаціях лейтенант почувався, як риба у воді. Він прийняв бойову стійку - не ту, що ми бачимо у каратистів по телевізору, ні, просто розслабив плечі і напівзігнув коліна, розподіливши рівномірно вагу тіла. У такій позиції він був готовий до будь-якого нападу.
  
  - Ну що, будемо битися? - гучним голосом запитав Петро, адресуючи свої слова постатям з цигарками.
  
  У ворожому стані розгубилися від такої відвертості. Петра це цілком влаштовувало.
  
  - Ну, навіщо викликали? Битися? То давайте. Хто сміливий? Підходь! - Він навмисне форсував звук, щоби збити супротивника з пантелику та посіяти сумнів у його серці. Бо хто ж не почне сумніватися, коли людина кидає виклик одразу п’ятьом?
  
  - Ти цеє… не дуже, - невпевнено обізвався хтось із нападників.
  
  - Що не дуже? - Петро зробив крок уперед, не забуваючи слідкувати, щоб ніхто не опинився у нього за спиною. - Ти битися хочеш? Давай!
  
  Вони, безперечно, не очікували на таку агресію, а тому просто не знали, що сказати. Тіні розгублено переминалися з ноги на ногу.
  
  - Так що, будем битися чи ні? - Лейтенант ще раз обвів поле бою поглядом, не припиняючи контролювати простір за спиною.
  
  Бажаючих не знаходилося.
  
  - Шмаркачі, - презирливо просичав Петро. Перемогу можна було вважати здобутою. Для переконливості хлопець плюнув собі під ноги, розвернувся й пішов назад до клубу.
  
  Після такої легкої розправи з умовним супротивником лейтенант відчув приплив натхнення. Його навіть припинила турбувати дещо незвичайна ситуація з двома дівчатами, що на перетині їхніх інтересів він несамохіть опинився. А що - справа (читай Наталка) - одне, а почуття - інше. Одне одному не заважає. Хіба можна осудити спраглого, що хоче напитися з двох криниць?
  
  Дівчата зустріли свого кавалера стурбованими поглядами. Він переможно посміхнувся, даючи зрозуміти, що така дрібниця, як розігнати зграю сільських хлопців, для нього нічого не варта. І не встиг розтулити рота, щоб сказати щось цинічне, як знову залунав повільний танець. Цього разу Леся, що стояла ближче, була першою, Петро з задоволенням запросив її, поклавши руки на стрункі стегна, а Наталка, в свою чергу, не пропустила нагоди для уїдливого зауваження на адресу конкурентки:
  
  - А хіба тебе батько на танці відпустив?
  
  Леся тільки люто форкнула.
  
  Так вони й танцювали цього вечора, дивною трійцею. Двоє дівчат майже не розмовляли між собою, але поперемінно претендували на увагу кавалера, а єдиний кавалер мусив приділяти увагу обом одразу. І якби тонкий психолог побачив його в цей вечір, він би обов’язково помітив, що молодшу хлопець притискає до себе міцніше, зате старша сама щільно притуляється до могутніх грудей.
  
  З-попід стін на цю картину несхвально дивилися хлопці, проте, впіймавши облизня один раз, на подальші дії поки не наважувалися.
  
  Зараз уже не ті часи, що були раніше, а тому закінчувати музику об одинадцятій ніхто не вимагає, і танці продовжувалися, доки диск-жокей нарешті упився і не зміг перемотувати плівку на магнітофоні. А це вже була глупа ніч.
  
  Після оглушливої музики в залі запанувала тиша, і в ній раптом стало чутно, як калатають серця. Петро зупинився, не знаючи, що робити тепер. Леся дивилася на нього запитально. І раптом нахабніша поштарка вискочила наперед, затуливши спиною подругу.
  
  - Проведеш? - Очі її дивилися з викликом.
  
  Петро розгубився. Він не міг погодитися, самі розумієте чому. Але й відмовити не міг, уже цілком із службових міркувань. Так почуття часто вступають у суперечність із службовим обов’язком, але не завжди перемагає останній.
  
  Хлопцеву мовчанку складно було витлумачити як згоду, але Наталка зробила саме так - вона з переможним виглядом взяла Петра під руку. На нього було жалко дивитися. Але тут уже не витримала Леся, парторгова дочка. Не завжди старшим треба поступатися, і дівчина взяла Петра під другу руку.
  
  - Може, тоді вже і мене проведеш? Нам по дорозі.
  
  У наступну мить дівочі погляди схрестилися.
  
  Якби клуб був зроблений не із щирого бетону, він би обов’язково загорівся, стільки енергії вихлюпнулося назовні у цей момент. Дівчата намагалися спопелити одна одну понад хвилину, поки, нарешті, старша, Наталка, відвела погляд.
  
  - Добре, - сказала вона хрипко і відпустила Петрову руку. - Ти іди почекай на вулиці. Ми зараз.
  
  Леся, у свою чергу, теж відпустила хлопця.
  
  - Ми зараз, - підтвердила вона.
  
  Петро озирнувся на одну, потім на другу, а потім повільно пішов до виходу, бо нічого іншого йому не лишалося.
  
  Треба сказати, що останнім часом Петро взагалі багато чого робив не за власним бажанням, а тому що так диктували обставини. От і зараз, корячись жіночій волі, він опинився надворі та відійшов убік, пропускаючи парочки та зграйки, що розбігалися від клубу у морок ночі, і не чуючи розмови, що відбулася у спорожнілій залі.
  
  - Ти чого?
  
  - А що?
  
  - Чого лізеш?
  
  - А не можна?
  
  - Я тобі кажу, іди додому.
  
  - Мені й тут добре. Хочеш додому - сама йди.
  
  - Я тебе попереджаю, відчепися!
  
  - Сама відчепися.
  
  - Пожалієш!
  
  - Сама пожалієш.
  
  - Ну, дивися, щоб потім не ображалася!
  
  - Ага, налякала їжака голою сракою.
  
  Якби почув таку розмову той, заради кого вона велася, можливо, предмет суперечки одразу зник би. Але він почути не міг, бо тільки-но опинився на темній вулиці, вдарили лейтенанта ззаду по голові чимось важким, від щирого серця вдарили, так, що зразу заточився. А коли виходили хлопці з цигарками і побачили свого кривдника на землі без тями, то й вони приклалися, кожен по разу, та й чи багато людині треба, навіть професіоналу, якщо він беззахисний лежить на землі.
  
  Отець Штефан виявився до міри огрядним, веселим, із сивою бородою та довгим волоссям. Вдома він це волосся збирав у кумедного хвостика на потилиці і ставав схожим на якогось східного гуру - чи то жваві очі, що перетворювались у дві щілинки, коли панотець посміхався, додавали трохи азіатського у кругле обличчя.
  
  Микола Пилипович теж блищав приязною посмішкою в кутку. Ранній обід у парторга абсолютно сподівано затягнувся і невимушено перейшов у пізню вечерю, а тепер вечеря перемістилася до церкви, і попадя збирала на стіл, незважаючи на те, що гості рішуче відмовились від частування. Відмови гостей тут вочевидь заведено було ігнорувати.
  
  - Отче, я осьо партнера привів, а то що це весь час з бовваном грати, та й мухлюєте ви, пробачте, коли з бовваном. - Парторг у церкві, безперечно, був за свого.
  
  - Гріх вам таке казати, - глибоким оксамитовим голосом заперечував отець Штефан, пригладжуючи бороду за столом. - Це ви, партійні, завжди мухлюєте, прости Господи, а мені сан не дозволяє.
  
  Миколі Пилиповичу здавалося, що сан не дозволяє не тільки мухлювати, а й узагалі грати у карти, але він не був цього певен. Та й, врешті-решт, яка різниця?
  
  - Це ми колись були партійні, - сміявся у відповідь парторг. - А тепер комерційні.
  
  - Тим більше, тим більше, - не вгавав священик.
  
  - Прошу до столу, якщо не погребуєте, - до гостя підійшла попадя у чорній хустині.
  
  - Спаси…бі, - Микола Пилипович уже потрошку вживався у мовне середовище.
  
  Він підвівся та присів до столу, де вже розташувалися священик із парторгом. Кімнатка була невеличка, і троє чоловіків зайняли майже весь її об’єм, хіба лишаючи трохи місця, щоб жінка могла вчасно прибрати посуд. Взагалі служитель культу жив зовсім не шикарно. Кімнатка, що в ній засідали гості, слугувала за вітальню, і до неї можна було трапити просто з церковного притвору. Навпроти вхідних виднілися ще одні двері, ховаючи за собою решту приміщень, але, наскільки міг зорієнтуватися майор, згадавши церкву ззовні, там навряд чи вміщалося щось крім невеличкої спальні - хіба іще менша кухня.
  
  - Ну що, по п’ятдесять грамів, щоб карта ішла! - запропонував парторг, і отець Штефан не відмовився.
  
  Майбутні партнери цокнулися.
  
  Чесно кажучи, з господарем хати у Миколи Пилиповича були проблеми, точніше одна проблема, - він ніяк не міг вирішити, як же звертатися до працівника культу. Парторг так і відрекомендував його «отець Штефан», але казати своєму ровеснику «отець» у Миколи Пилиповича язик не повертався. Священику було легше, він казав «пан Микола», але у відповідь казати «пан Штефан» - по-перше, ідіотство, враховуючи духовний сан і чорну рясу з великим хрестом, а по-друге, не міг майор вимовити і слова «пан», якось воно не вилізало з рота. Питати ж, як вас по батькові, теж не годилося. Тому спочатку майор прислухався, як же тут заведено, і з подивом почув, що старший за віком парторг звертається до молодшого за себе попа «отче», наче так і треба. Ти диви, а ще комуніст!
  
  - Отче, - сказав парторг, закусуючи чарку великим кручеником. - А що це вас не видно останнім часом, чи не захворіли?
  
  - Та ні, слава Богу, не оставляє він нас своєю турботою. Але ж хазяйство у нас, і на городі скільки роботи. Літо. - Він обернувся до столичного гостя, пояснюючи: - У нас же все на господарстві тримається, парафія маленька, а люди, самі знаєте, як воно зараз - ані зарплатні, ані пенсії. От і працюємо ми з матінкою з рана до темна. - І для переконливості він поплескав попадю, що ставила якраз на стіл чергові наїдки, по спині і навіть, як здалося майорові, трохи нижче.
  
  Жінка посміхнулася, але не мовила жодного слова.
  
  Микола Пилипович звернув увагу на очі попової жінки. Якось дивно вони не в’язалися з усім її виглядом - ані з темним вбранням незрозумілого фасону, ані з чорною хусткою на голові. Очі у жінки були живі, і зовсім, так би мовити, не аскетичні, навіть більше - ці очі дивилися на отця Штефана не просто з повагою, як на духовну особу, навіть не просто як на людину, що з нею прожито багато років, - коли попадя дивилася на свого чоловіка, у неї в очах читалося бажання, справжнє жіноче бажання, таке несумісне з саном, рясою і банею з хрестом, що вінчала вхід до притвору, а значить, і до оселі. Неординарна була у священика жінка, що й казати.
  
  - Гм… - провів її поглядом Микола Пилипович. - А ви, ізвіняюсь, якой конфесії, то єсть патріархату? Московського чи Київського?
  
  - Так нам іще ніхто грошей не дав, - зареготав басом піп і від задоволення знову погладив себе по сивій бороді. - Ні ті, ні ті.
  
  - Так не можна, - обурився парторг, ковтаючи. - Треба вже якось визначатися - з ким ви, діячі культу?
  
  - Бог один, - впевнено виголосив отець Штефан і перехрестився.
  
  Микола Пилипович, що сидів навпроти, автоматично і собі підняв руку, але вчасно зупинився. І справді, це тобі не церква, щоб робити, як усі. А господар хрестився при кожному згадуванні імені Божого.
  
  - Ви ж, пане Миколо, із столиці приїхали? - запитав він.
  
  Майор кивнув.
  
  - Так от скажіть, що вони там собі думають? Дійдуть колись до нас руки чи так і будемо самі по собі крутитися?
  
  - Микола Пилипович по наукових питаннях більше, - несподівано прийшов на допомогу парторг. - Він фольклор приїхав збирати.
  
  - Умгу, - підтвердив майор.
  
  - Дивно, я гадав, зараз тільки гроші збирають, а виявляється, ще й фольклор, - розвів руками священик. - Не оставляє нас Господь.
  
  Це була зручна мить, щоб перейти на цікаву для майора тему, але той не квапився, налягаючи на смачні наїдки і даючи змогу співрозмовникам звикнути до гостя. Але коли господар налив ще по одній, Микола Пилипович замахав руками:
  
  - Мені уже хватить.
  
  Парторг захихотів:
  
  - Це у нас дівчата кажуть, мені, кажуть, більше не наливайте, я вже така, як вам треба.
  
  Майор і собі посміхнувся:
  
  - Я уже тоже такий, як треба.
  
  Проте йому все одно налили.
  
  Щоправда, після другої чарки отець Штефан покликав свою дружину, і вона заходилася прибирати зі столу, звільняючи робочу поверхню для карт, що їх приніс із собою парторг. Він завжди приносив карти з собою, бо, як з’ясувалося, тримати їх у храмі Божому - гріх.
  
  - Матінко, ти чарки нам лиши, будь ласка, бо ночі тепер прохолодні, а ми вже немолоді, не замерзнути б. - Отець Штефан видобув аркуш паперу, ручку та взявся розкреслювати пулю.
  
  Парторг тасував засмальцьовані карти.
  
  - Сочі? Ростов? - поцікавився Микола Пилипович, удавано азартно потираючи руки.
  
  - Ленінград, - поважно сказав священик. - Тільки Ленінград. Я там семінарію закінчив. - І він знову перехрестився, не випускаючи ручки з рук.
  
  - Почом граємо?
  
  Отець Штефан підняв палець вгору:
  
  - Азарт, сину мій, то смертний гріх.
  
  - Не брешіть, отче, - втрутився парторг. - Щось я такого не чув.
  
  Піп насварився на нього пальцем:
  
  - Хулити пастиря свого не можна. А азарт веде за собою всі інші смертні гріхи, тому і сам може вважатися таким.
  
  Парторг став роздавати по дві карти.
  
  - Ми з отцем Штефаном граємо без грошей. Просто, коли я у нього виграю тисячу вістів, він обіцяв вилізти на дзвіницю і закукурікати.
  
  - Спочатку треба виграти, сину мій, - повчально сказав священик, - а тоді вже хвалитися.
  
  - Виграю-виграю, - пообіцяв парторг.
  
  Микола Пилипович, зрозумів, що тут давні рахунки.
  
  - Без грошей даже краще, - кивнув він, хоч насправді без грошей грати не любив. Бодай по копійці віст, але ставити треба, інакше яка цікавість? - Істинно говорите, - прокоментував отець Штефан, вивчаючи свої карти. - Пас, - виніс він нарешті вирок і звернувся до парторга: - От бачите, у столиці недурні люди живуть.
  
  Микола Пилипович розклав масть до масті. Прийшла непогана карта, можна було спробувати зіграти.
  
  - Раз, - запропонував він.
  
  - Грайте, - сумно погодився парторг.
  
  У прикупі лежав хрестовий король з малкою. Микола Пилипович почухав потилицю і вирішив ризикнути.
  
  - Сім бубів, - оголосив він.
  
  Парторг посміхнувся:
  
  - Сміливо. П оважаю. Тоді віст. - І я, - поспішив священик. - У нас кажуть «мельдую».
  
  - Шо? - не зрозумів майор.
  
  - Віст, - пояснив отець Штефан, - у нас іноді замість віст кажуть «мельдунок». - З цими словами він поклав на стіл хрестову сімку.
  
  - Де це, у вас? - поцікавився Микола Пилипович, накриваючи її своїм королем.
  
  - Я з Волині сам, - пояснив господар.
  
  «Точно, з Волині, - пригадав Микола Пилипович відомості від районних колег. - Не бреше». І тут парторг, хитро посміхнувшись, поклав зверху козиря.
  
  - Ох! - тільки й сказав Микола Пилипович. Виходило, що вся хреста на руці у священика, а значить…
  
  - Ох, не люби двох! - охоче відгукнувся парторг і передав на чирві хід назад своєму партнерові-супернику. Той філософськи кивнув і виклав на стіл валета.
  
  - Хрестом його, отче! - зрадів парторг, і вони розкрутили майорового туза.
  
  Ці двоє партнерів-односельців розуміли одне одного з півслова, тому не дивно, що Микола Пилипович лишився без двох.
  
  - Чорт побери! - вилаявся він.
  
  - Не треба згадувати нечистого, сину мій, - перехрестився отець Штефан.
  
  Парторг зауважив, збираючи карти:
  
  - А ви казали, в столиці недурні люди живуть. - Іще не вечер, - огризнувся майор.
  
  - Дарма ви десятку скинули, - порадив господар.
  
  - Якби знати! - посміхнувся Микола Пилипович. - Істинно. Якби знаттє, не було б каяттє.
  
  Зразу отримавши вісім угору, майор став обережнішим. З такими досвідченими партнерами треба було перезакладатися на четвертого валета.
  
  - Пас, - сказав він впевнено.
  
  - Двоє нас, - відгукнувся парторг.
  
  Священик замовив шестірну і легко взяв свої.
  
  - Ну що, так у столиці грають? - задоволено запитав він, записуючи собі до пулі два очки.
  
  - Та що ви насправді, отче, заладили «в столиці, в столиці». Микола Пилипович приїхали хильнути, так би мовити, з чистого джерела, а ви йому сивуху наливаєте, та ще й дражнитесь, - іронізував парторг.
  
  До речі, налили ще по одній. Микола Пилипович несподівано роздав собі восьмерну і у чудовому стилі зіграв її.
  
  - Своя рука - владика, - прокоментував отець Штефан.
  
  - Що ж це ви, отче, пасували? - уточнив парторг. - Кажуть, священики і студенти завжди вістують.
  
  - Так то на дев’ятірній, сину мій. А тут тільки вісім.
  
  Майорові зіграний розклад додав упевненості в собі, і він двічі підряд замовив шестірну. Тепер, коли в пулі красувалася десятка, можна було братися за головну справу, не втрачаючи гідності офіцера. Попадя з очима, не схожими на очі попаді, принесла якусь особливу наливку і до неї печених яблук.
  
  - Багатому дідько дитину колише, - злостивився парторг, у якого пуля ще не відкривалася. - Іще раз скажу, не згадуйте нечистого, сину мій, - поставив його на місце священик.
  
  Розмова за столом нагадувала якийсь давній культ. Гравці обмінювалися ритуальними фразами, які на перший погляд нічого не означали, але багато б сказали будь-якому преферансисту. Микола Пилипович, незважаючи на свою науково-фольклорну легенду, був слабкуватий у приказках, проте наставав час починати те, за чим прийшов, і він згадав фразу із далекого дитинства.
  
  - Не буду дивиться, нехай козириться.
  
  При цих словах майор накрив рукою карти, що їх йому роздавав панотець.
  
  - А це що за фольклор? - здвивувався той.
  
  - Це із глибин народної мудрості, - зауважив парторг. - Зібране науковцями інституту. Правильно я кажу?
  
  Микола Пилипович весело розсміявся:
  
  - Та ми ж не цеє, не совсєм по фольклору. Ми ж інтересуємось больше всякими явлєніями, знаєте, там бувають всякі сказкі, ворожить хто…
  
  Він висловлювався дещо плутано не стільки через брак слів, хоча й не без того, скільки хотів подивитися на реакцію співрозмовників, у даному разі отця Штефана. Всі ми знаємо, що іноді корисно прикинутися дурнішим, чим ти є насправді. Але поки що особливої реакції не було. -… відьми, - обережно додав Микола Пилипович.
  
  - Ах, відьми! - несподівано зрадів священик, і майор напружився. - Відьми, це у нас якраз по партійній лінії, так? - Він обернувся у бік парторга.
  
  Навіть попри темряву, що панувала у кімнаті, стало помітним, як той почервонів.
  
  - Вам би все вигадувати, отче. - І що це я, цікаво, вигадую?
  
  - Нічого. Але і за іншими повторювати не слід.
  
  Микола Пилипович ловив кожне слово. Парторг явно обурився, і отець Штефан поспішив його заспокоїти:
  
  - Ну що ви насправді! Я ж іще нічого не встиг розказати.
  
  - От і не треба! - гарячкував парторг. - Про себе розказуйте, коли язик свербить.
  
  Спересердя він аж шваркнув по столі картами.
  
  - Ну-ну, - примирливо продовжував священик. - Сказано: человече, не сердься. Краще повідомте своє рішення.
  
  - Пас, - буркнув парторг.
  
  Цікава розмова. Микола Пилипович озирався то на одного співрозмовника, то на іншого, слідкуючи за виразами їхніх обличч. Гаряче. Це було дуже гаряче.
  
  Отець Штефан для заспокоєння нервів розлив наливочку по чарках. Випили всі, у тому числі парторг, і закусили печеними яблуками.
  
  - Про шо це ви спорите? - побоюючись, що розмова може вщухнути, Микола Пилипович підкинув полінце у вогонь.
  
  - Під ігрока - з сімака, - проголосив господар, викладаючи на стіл сімку. - Просто деякі парафіяни…
  
  - Несвідомі люди, - підказав парторг, забираючи тузом.
  
  - Люди грішні, - погодився священик. - І вони у всьому бачать гріх, так, наче у дзеркало дивляться. Кажуть, що пам’ятник біля контори схожий на одну дівчину з хуторів, вона колись по комсомольській лінії… - Він хитро позирнув на парторга, але той уже заспокоївся і мовчки пішов з десятки.
  
  - Що ж це ви робите? - обурився піп.
  
  - А у мене старшої нема.
  
  - Ну хто так грає! - служитель культу ображено виклав на стіл короля, і Микола Пилипович забрав його тузом.
  
  Розмова сама по собі зіскочила з цікавої теми. Чи то парторг заспокоївся і припинив вестися на провокації, а чи священик не хотів сваритися перед очі приїжджого, та ще й з інституту, але деякий час партнери зосереджено викладали карти на стіл по одній, супроводжуючи свої дії тільки вигуками:
  
  - Отакої!
  
  - А так?
  
  - Ну!
  
  - Давненько я не брав в руки карти. - Майор узяв заплановані шість і ще одну. Радість від того, що підсадив попа вгору, затьмарювалася лише тим, що цікава розмова ущухла.
  
  - А ви що ж, з напарником своїм хіба не тренуєтесь? - хитренько запитав парторг і одразу оголосив сім на хресті.
  
  Панотець здивувався:
  
  - Так у нас є ще один напарник?
  
  - А, - Микола Пилипович безнадійно махнув рукою. - Младший научний сотрудник. Він не по етому дєлу.
  
  - Лягаємо. - Отець Штефан виклав на стіл карти. - Якщо младший, то, певно, більше по дівчатах сотрудник.
  
  Майор зосереджено кивнув. У парторга було сім козирів без дами.
  
  - Своячка. - Зітхнув священик і заходився збирати карти. - У нас в селі дівчата - таких у Києві не знайдеш. Ну, звичайно, хто розуміє.
  
  Микола Пилипович хихотнув:
  
  - Він как раз розуміє. Молодой спеціаліст!
  
  Тут парторг, що тільки-но записав собі у пулю чотири очки, несподівано підвівся:
  
  - Я відійду на хвилинку?
  
  - Куди це ви зібралися? - не зрозумів отець Штефан.
  
  Він глянув на годинника.
  
  - Та Леська там на танці пішла… щоб додому вчасно. Я гляну.
  
  - Діти - то наш хрест, - філософськи зауважив услід священик. - Давайте ще наливочки?
  
  - Спаси…бі, - подякував Микола Пилипович. - Я б, може, тоже проветрився?
  
  - А от вип’ємо і провітримось разом, - погодився гостинний господар та налив по повній чарці.
  
  Микола Пилипович, що почав іще за обідом, тепер уже не відчував згубної дії алкоголю, а священика потрошку розвозило, і цим варто було скористатися.
  
  Чоловіки вийшли на церковний ґанок, лишивши хазяйці порожній посуд. Надворі вже було темно, хоч оком світи. Звідкись доносило музику.
  
  - Це в нас у клубі, - пояснив господар. - Вони тут недалечко. Добре, що тепер стали у залі танцювати, а то раніше надворі так кричали, що у мене дзвони гойдалися.
  
  - Як відьми, - ні сіло ні впало пожартував майор і з готовністю посміхнувся.
  
  - Точно. - Отець Штефан сперся на невисокий паркан. За ним бовванів чорний силует дзвіниці. - До речі, про відьом. Я як тільки починав служити, мене навчили, що треба на Великдень взяти клечальний кілочок у рукав… - Він гикнув, підтверджуючи, що наливочка не минула непоміченою.
  
  «Спрацювало!» - зрадів Микола Пилипович успіху свого такого на перший погляд незграбного прийому, але оскільки не був дуже сильним у теології, вирішив скористатися паузою і уточнити деталі.
  
  - Простіть, а Великдень - це…
  
  Священик з подивом озирнувся:
  
  - Великдень - це Великдень. Пасха. - Він знову навіщось перехрестився непевною рукою.
  
  - А ви сказали, клечанний?
  
  - Клечальний, - виправив він столичного науковця. - На Трійцю бачили, як дерева у церковному дворі саджають?
  
  - Бачив, - з готовністю збрехав той.
  
  Як він міг щось бачити? Релігія була в іншому відділі, а якби майора хтось зустрів у церкві, то не тільки партквитка, і погонів би позбувся. Пасху він знав, на Пасху весь особовий склад виводили в очеплення, а Трійця - Бог її зна.
  
  - Так от, кілочком таким роблять заглиблення, а туди вже встромляють гілки.
  
  - Ага! - зрозумів Микола Пилипович. - І що?
  
  - Ну, і святять.
  
  - А відьми?
  
  - Відьми? - здивувався священик. - А, відьми! Відьми - це зовсім інша історія. Щоб побачити відьму, треба цей кілочок заховати до Великодня.
  
  Він явно почав плутатися чи то під впливом свіжого повітря, чи, може, наливка брала своє.
  
  - Пасха, ето весной?
  
  - Авжеж, - він дивився, як на дурня, але не це було головним. Заради результату майор міг прикидатися дурнем скільки завгодно.
  
  - А Трійця ета когда?
  
  - Влітку.
  
  Зрозуміло, тепер все складалося. Виходило - чекати майже рік. - І що на Великдень?
  
  - Як це що? Всенощна! - обурився невігластву свого співрозмовника отець Штефан.
  
  - Я маю в віду відьми і цей, кілочок, як його.
  
  - А! - зрадів священик. - Так вам теж цю історію розповіли?
  
  Він таки добряче упився і періодично губив нитку розмови.
  
  Майор взяв співрозмовника за рукав і спробував зазирнути в очі, наскільки дозволяла темрява. Там нічого побачити не вдалося. Але служитель культу несподівано сам продовжив почату розповідь:
  
  - Так отож. Треба взяти той кілочок і заховати в рукав. А як будуть виходити жінки з церкви, стати у дверях і кілочок з рукава виставити. То як буде іти відьма, у неї язик буде висунутий! - Отець Штефан несподівано голосно розсміявся, так що луна пішла навкруги. - Ви якось спробуйте - таке… таких побачите… - він явно заглибився у спогади і весело реготав.
  
  Микола Пилипович намагався вкласти нову інформацію в голові: так, ключові слова - Трійця, клечальний кілок, Великдень, рукав… начебто все. - І головне, - не вгавав піп. - Головне, що чим більше виставляєш кілок з рукава, тим дальше у них висувається язик. Чесне слово!
  
  Його сміх навіть заглушав музику, що лунала з клубу. Чорна дзвіниця осудливо дивилася на такі невчасні веселощі.
  
  Отець Штефан раптом урвав сміх, неначе згадавши про щось інше.
  
  - А знаєте що! - Він по-змовницькому нахилився до свого гостя. - Я вам зараз про нашого парторга розповім, тобто про комерційного директора. Знаєте, як я його називаю? ПартТорг. А він сердиться! - задоволено посміхнувся у бороду панотець. - Але це не про те, це ближче якраз до вашого фаху. Тільки якщо присягнетесь нікому ні слова, га?
  
  Схоже, тут полюбляли розповідати історії. Микола Пилипович кивнув, і господареві такої присяги вистачило. Він могутніми руками обхопив майорові плечі.
  
  - Правда, тоді він ще не був парторгом, - голос священика стишився до рівня конфіденційності. - Він тоді був комсоргом. Бо це дуже давно було, а він був зовсім молодим. Це люди розповідають. А молодому хлопцеві що треба - зрозуміло, дівчат! Особливо якщо він начальство, а комсорг тоді був начальство, бо міг до парторга напряму зайти, крім того, він родичем був голові колгоспу. Коротше, не могла йому дівчина відмовити, бо тоді зразу з’ясовувалося, що вона чи її батьки не зовсім політично зрілі, а якщо не допомагало, то могло з’ясуватися, що вони мають приватновласницькі інстинкти… Ну, ви розумієте. Таке паскудство - не приведи Господи. А потім і за жінок взявся заміжніх. Став залицятися до однієї, і все проходу їй не дає. А жінка була чесна, і розумієте, яка біда - сказати чоловікові, так він просто приб’є комсорга, а за таке самі розумієте, що могло бути. Ідеологія. І нема кому жалітися. Колгоспник тоді був гірший за собаку. А комсорг спочатку подарунки робив, те, се, потім погрожувати став. Потім чоловіка її якось сп’яну зустрів - каже, посаджу в тюрму, якщо не дасть мені твоя дружина. Так і сказав. Той не знає, чи зразу втопитися, чи спочатку цього паскудника задавити. А цей завів манеру - щодня заходить до хати, сідає та мовчить. Бачить, що всі перелякані, милується, наволоч. Посидить, поки стемніє, обматюгає всіх - і додому. Так розповідають, я не сам вигадав. Стало вже жінці непереливки. Подруги радять - дай ти йому, од тебе шмат не одпаде, а так дійсно зробить щось погане, і не одмиєшся ніколи, будеш ворогом народу. Та в сльози. А мати її стара на все це дивилася-дивилася та якось доньку і навчила. Мати у неї була відьма. Тобто це люди кажуть, я сам не бачив, то не скажу, а люди знають. І от одного дня підходе жінка до комсорга просто на вулиці, і очі долу опуска, щось сказати хоче. Він - що таке? Вона треться, мнеться. Каже, згодна я, люблю тебе, хочу тебе, тільки, каже, не маю де. Він посміхається, мовляв, степ широкий, копиці м’які. Вона - холодно у копиці, осінь уже, а додому я ж тебе не приведу, хіба до тебе. Він, зрозуміло, відмовився. Бо який би не був, а ніколи б додому, до батьків не привів чужу жінку. Ну і розгубився трохи, бо вперше таке почув, раніше всі якось самі влаштовували побачення - то у клуні, то в коморі. А жінка каже - якби ти міг ключа від колгоспної контори дістати… Він спочатку очманів, мовляв, ти що це придумала? А потім поміркував, і дуже йому ця думка припала до смаку. І справді - він уже всюди пробував, і в полі, і в стодолі, і під деревами. А в конторі - ніколи. Цікаво. Дістану, каже, ключі, а прийдеш? Вона киває, а сама червоніє. Ну комсорг щоки надув - а що, його таки верхнє. Випрошує у свого родича, голови, ключі від контори, мовляв, стінну газету будемо малювати до свята, щоб без відриву від виробництва, вночі. Той здивувався, але ключа дав. І от чекає комсорг в конторі, коли ж вона прийде, а сам уявляє, як він з нею буде і де - на столі чи на підлозі, ви ж знаєте, чоловікові завжди є про що поміркувати перед побаченням. А вона не йде. Він уже зовсім розпалився, у віконця виглядає - нема сил терпіти. Ну, нарешті прийшла. Зайшла, в кутку стала. Він до неї - а від неї пахне, як у лузі навесні, якимись травами, зіллям. Готувалася, значить, до побачення. Він схопив її в обійми і почав цілувати, а вона випручалася і каже - зачекай, не спіши. Я сама все зроблю. Я тобі таке зроблю, що дівчата тобі такого ніколи не робили. Він аж підстрибнув: що то воно? Аж не може. Вона каже: роздягайся. Він: а ти? Вона: слухай, що тобі говорять. Ну він зовсім сором втратив, сорочку зніма, штани, просто перед нею. І став, готовий до бою, чекає, що ж воно буде. А жінка подивилася на нього голого, посміхнулася та кличе до себе ближче. Як підійшов, кладе руки йому на стегна і повільно так стає колінами на підлогу. А сама посміхається. Комсорг аж розгубився. Ні, він чув про таке, але в селі тоді порядки були, самі знаєте. І щоб дівчата хлопцям отаке робили, навіть уявити ніхто не міг. Злякався комсорг трохи, але цікаво ж, йому вже й багато не треба, тільки торкнися - і готовий. А жінка руки з його стегон знімає… Він аж очі закотив. Коли раптом чує - стукіт у двері. Та так сильно. Він поворухнутися - не може, очі відкрити - не може. А ззовні кричать, репетують. От почали вже двері ламати. А йому несила навіть пальцем повести, немов колода справді. Зламали двері. Це вже ранок був, планірка починалась, всі бригадири зібралися. Заходять і бачать, що комсорг голий стоїть серед контори, а перед ним на столі бюст товариша Сталіна. І бачать, що комсорг йому в рота всунув… ну, ви розумієте. Що там було, не сказати! Комсорга в кайдани і в район. Люди сміються, аж помирають, а розповісти нікому не можуть, бо тоді тільки за одну таку розповідь можна було поїхати пасти білих ведмедів, гірше чим за сам факт. Сам факт ніхто навіть уявити собі не міг. І слідчі теж. Жоден з них так і не наважився написати у справі, що ж робив комсорг у конторі, хоч сміялося все НКВД. Так і сидів бідолаха ні за що, а тут якраз Сталін помер, начальство вирішило справу не роздувати, тим більше що політика самі знаєте яка пішла. Взяли з хлопця страшну підписку про нерозголошення і відпустили. Так, вирішили, надійніше, бо як почати ту справу писати, невідомо хто слідом піде, чи не вся районна контора, і ті, що писали, і ті, що читали. Приїхали в колгосп, і там з усіх взяли підписку. А тоді вже засудили культ, і з’ясувалося, що комсорга ніхто навіть з комсомолу не виключив. Забулися. І пішов він далі по комсомольській лінії, а тоді по партійній. Правда, прізвище довелося поміняти і переїхати. Так і опинився в нашому селі шановний парторг.
  
  З клубу долинала музика.
  
  Микола Пилипович намагався вловити вираз очей співрозмовника, але, незважаючи на місячну ніч, це не вдалося.
  
  - Отака історія. А ви кажете, фольклор! - Отець Штефан глибоко зітхнув. Свіже повітря і спогади, мабуть, позитивно вплинули на його голову, навіть язик припинив плутатися. - Ну, де там наш герой, ми що, без нього будемо догравати?
  
  Микола Пилипович, який з певного моменту ловив кожне слово у цій неймовірній розповіді, почухав потилицю, що означало вищий ступінь замисленості. Щоправда, одразу ж пригладив потривожену зачіску.
  
  - А откуда…
  
  - Що?
  
  - Откуда про це…
  
  - Звідки знають? - перепитав священик. - Люди у нас все знають. Ми іноді і самі про себе стільки не знаємо, скільки люди знають.
  
  Микола Пилипович з недовірою дивився на попа. П’яний він, звичайно, бо на тверезу голову такої історії не вигадаєш. А от чи правда все це? Мало хто що розкаже, кожному вірити - голова розпухне. Та й сам Микола Пилипович відчував, що перебрав сьогодні. Тут би головного не забутися. Як там, «клечанний кілок»? Що за слова вигадують, справді? Не можна по-людському сказати?
  
  Панотець продовжував тримати майора за плечі, і це заважало зосередитись, тому останній зробив спробу вивільнитись з обійм. Господар сприйняв це як запрошення повернутися до хати.
  
  - Тільки ПартТоргу… тс-с-с-с, - він приклав пальця до губів.
  
  У хаті довелося випити ще наливки, бо інакше вся інформація, отримана сьогодні, не хотіла вкладатися в голові. І тільки коли майже приговорили пляшку, повернувся парторг.
  
  - Ну как? - поцікавився Микола Пилипович.
  
  - Вдома, - з полегшенням відповів той, і майор подумав, що добре мати сина, от як у нього, наприклад. Ніяких проблем.
  
  - Роздавайте, - посунув колоду майорові отець Штефан. І незважаючи на те, що були п’яненькі, вони таки дописали пулю до двадцяти.
  
  Проводжати гостей вийшли на ґанок господар з дружиною. Микола Пилипович глянув в очі попаді, що геть не були схожими на очі попаді. Отець Штефан ще раз змовницьки приклав руку до губів.
  
  Музика у клубі давно мовчала, і тільки цвіркуни порушували елегійний спокій сільської ночі. Микола Пилипович з парторгом пішли вулицею, обговорюючи особливості зіграної пулі, як це заведено у завзятих преферансистів. Супутники не зовсім твердо переставляли ноги, зате завзяття їм не бракувало.
  
  Село, певно, вже спало, принаймні жодного вогника у вікнах не світилося. Вулиця була порожньою, як і годиться вночі.
  
  - Вам тоді треба було з чирви, бо у нього козир короткий, - доводив парторг.
  
  - Конєшно! - заперечував Микола Пилипович. - Коли у нас бубна розляглась, то тут уже короткий - нє короткий, без разніци.
  
  - А я вам кажу, з чирви… - не вгавав парторг.
  
  Так вони пройшли зі сто метрів, коли майор раптом помітив, що назустріч рухається якась біла постать. Одразу спало на думку, що це не просто так, і, попри випиту наливку, Микола Пилипович спробував зосередитись. Біла постать повільно, але невпинно наближалася. На мить у мозку піднялася тривога, бо після сьогоднішніх розповідей у кого завгодно вона піднялася б. Проте майор узяв себе в руки, і скоро стало видно, що це просто пізній перехожий. Правда, вдягнутий він був у все біле - і сорочку, і штани, але це, безперечно, була людина, і від серця трохи відлягло. Парторг, певно, впізнав перехожого, тому що жодної тривоги на його обличчі помітно не було. Він продовжував гаряче доводити про необхідність заходити з чирви, а коли порівнялися з пізнім перехожим, навіть привітався.
  
  - Доброї ночі.
  
  Чи не розчув відповіді Микола Пилипович, а чи той, хто йшов назустріч, просто неввічливо промовчав, але майор здивовано озирнувся услід білій постаті.
  
  - Хто це? - запитав він свого партнера.
  
  - Це? - той на мить перервав свій монолог про карти, щоб і собі озирнутися. - Дід Юхим.
  
  - Дід Юхим?
  
  - Авжеж. Та я про нього вам говорив. Він якраз по вашій парафії. Ворожить.
  
  Микола Пилипович вмить пригадав лютого старого з хатинки понад гаєм і його бородавку на носі, а тому не стримався від лайки.
  
  - Що він вам зробив? - здивувався парторг.
  
  - Та ти представляєш, - майор несподівано перейшов на «ти». - Води не дав напиться. Такий паразит.
  
  - Це він може. Той іще дід. Ну, - парторг похитнувся. - Тепер мені праворуч. Прощавай. А ти іди собі прямо, там буде клуб, а дальше твоя хата.
  
  - Спасибі, - щиро простягнув руку Микола Пилипович.
  
  - Нема за що, - розкрив обійми той, і супутники міцно та п’яно обнялися.
  
  Парторг пішов першим і за хвилину зник у темряві, а Микола Пилипович, провівши його поглядом, продовжив свій шлях додому. Тепер ніщо не заважало зосередитись - хіба що наливка, але при певному тренуванні вона навіть допомагає. Як багато інформації отримано сьогодні, скільки зроблено! Тут, у провінції, час плинув зовсім інакше, тому за день можна було зробити стільки, що в столиці не встигнеш навіть за тиждень. А яка безодня цікавого і нового! Правильно їх сюди послали, бо в кабінетах та бібліотеках нічого не висидиш, оперативна робота все-таки є основою основ. Без доброго оперативника жодної проблеми не можна зрушити з місця. Тут, до речі, пригадалося, що паралельно і молодший колега повинен був зустрітися зі своїм об’єктом. Цікаво, як там у нього?
  
  Микола Пилипович не встиг відповісти собі на це питання, бо раптом біля клубу його увагу привернув дивний звук. Це було схоже на стогін, а чи на гукання пізньої сови. Проте щось у цьому гуканні здалося майорові знайомим. Звук лунав з кущів, що оточували сільський осередок культури. Микола Пилипович, обережно переставляючи ноги, попрямував на звук. В кущах хтось був, і майор уважно вдивлявся у темряву, поки нога його не наштовхнулась на щось тверде.
  
  Він обережно нахилився, прислухаючись до голосу, що все більше здавався знайомим, і в наступну мить різко потверезішав. Його напарник, Петро, лежав просто під ногами і тихо стогнав.
  
  У хаті топилася піч, і, крім її непевного полум’я, ніщо не освітлювало невелику кімнату. Тіні ширяли стелею, никали у кутках, і пахло, пахло так, що аж у голові паморочилося - степом, волею та чимось іще, п’янким, духмяним, таємничим. Мабуть, від трави, що лежала всюди букетами, купками, оберемками - на припічку, на печі, на підвіконні, на столі, на полицях. Що то за трава - годі й роздивитися в темряві, - може, запашний вовкун, може, трава-оман, а може, й чарівний відьомський тирлич - багато чого росте у нашому степу. Ще щось невловиме літало у повітрі, щось потойбічне, від чого рикає на шворці собака-ярчук і показує вовчі ікла. А може, просто задуха, бо хто ж це палить пічку у таке спекотне літо.
  
  Та де ж хазяйка? Що ж не доглядає за піччю - прогорить, їй-бо, прогорить! Десь рипнули двері, почулася легка хода, і на порозі з’явилась сама. Ось вона зупинилася біля столу, щось поклала, потім пройшла до печі, підкинула кілька полін, і полум’я освітило її обличчя - волосся ретельно забране хустиною, щоки розчервонілися, очі зіщулилися від жару - не розбереш, яка з себе: чи гарна чи ні, чи молода чи не дуже. Не стара, це точно - шкіра тонка, гладенька, без зморшок. Ото й усе. А на столі - макогін, кілька глеків, макітра, борошно у мисці. Чи пекти щось зібралася серед ночі, поки не співали треті півні? Дивно. Не Великдень, не Різдво - чого це дня не вистачає?
  
  А хазяйка примовляє і кидає щось у піч, неначе звичайну суху гілочку, але від неї полум’я спалахує зеленим і дух у кімнаті стає ще сильнішим. Розпустою тут віє. Чарами і розпустою. «Держиться, сохне, геть не йде. Держиться, сохне, геть не йде, - промовляє хрипко хазяйка. - Як мале дитя від матері, як качечка від качура, зірка на небі від зірки не йде, сохне всякий час…»
  
  Хрипкий в неї голос, негучний шепіт, так що піч, спалахуючи з шурхотом на сухому дереві, легко перекриває його, але це не важливо, бо не для чиїхось вух призначені ці слова - їх чують десь далі, їх чує трава на припічку і там, в степу, їх чують Місяць із зірками, що мандрують безкраїм небом, їх чують ті, хто хоче почути і хто не спить вночі.
  
  «Як красне сонце огріває матір-землю, що сипле, коле й сохне, як хміль сухий в’ється і тягнеться до землі, так вилося б, тягнулося б серце по мені всяк час, всяк день…»
  
  Мурашки шкірою біжать від того голосу.
  
  Навкруги вирує ніч, шепочучись з тінями у кутках, і стелею ширяють незрозумілі постаті, мінливі й оманливі.
  
  А хазяйка тим часом відходить у темний куток, потім повертається, зупиняється біля печі, у світлі полум’я, і тут стає видно, що, крім хустини, на ній немає геть нічого. Ні білизни, ні навіть хрестика. Червоні відблиски пробігають засмаглою шкірою, і на стіні навпроти вимальовується чітка тінь. Чи роздяглася вона зараз, чи й раніш була голою, не розбереш - зовсім темно в кутках. Жарко в кімнаті, задушливо, і видно, що гладка шкіра рясно вкрита крапельками поту. Може, саме тому вона й роздяглася? А дух від печі й від трави на полицях так і нуртує, так і пашить.
  
  Жінка підходить до столу й береться до роботи, так само шепочучи собі під носа. «Не вроніть моєї присухи ані у воду, ані на ліс, ані на землю, ані на скотину…» Вона бере миску з борошном, наливає туди щось із макітри, замішує тісто. Працює швидко, вправно, не першина їй з тістом мудрувать. Ось уже починає місити на столі, припорошуючи його борошном. Звичні руки роблять свою справу, гладенька спина нахиляється, плечі ходять, допомагаючи, стегна напружились, і якби не ніч, не голизна оця, не трави, не дух, не пришіптування, можна було б подумати, що це просто господиня вирішила напекти пиріжків, чи медяників, чи, скажімо, пундиків, чи пампушок, чи… та мало чого може напекти наша господиня.
  
  Жарко в кімнаті, і рясні крапельки на шкірі збираються у струмочки, скочуються додолу зі спини, з рук, по грудях капають на тісто, але господиня нібито не помічає цього. Ретельно вимішує вона, а піт збирається на скронях біля хустини, тече по щоках. І раптом жінка… Що це? Вона відриває від тіста шматок і починає качати його по своєму обличчю, промокаючи піт, - високим лобом над бровами, щоками, шиєю. Потім відкладає решту тіста вбік і продовжує місити тільки цей шматок, а потім знову. Але тепер тісто качається круглими плечами, довгими руками, потім спускається нижче, торкається грудей, збігає ними донизу, до ніжних рожевих пипок, притискає одну, потім другу, і чутливі перса відгукуються на такий доторк. Тісто вбирає піт, а жінка, знову помісивши шматок, береться до живота, рясно вкритого крапельками. Ніжне волоссячко лишає на м’якому тісті чудернацькі візерунки, а обличчя, груди, спина знову вкриваються потом, бо жарко в кімнаті від печі, від теплої ночі, від роботи.
  
  Біле борошно у червоних відблисках з печі здається змішаним з кров’ю. Пашить жаром та степовим духом. Тісто катається по круглій спині, струнких ногах. І шепіт, шепіт лунає.
  
  «Ляжу не помолячись, вийду не благословлячись, з дверей у двері, з воріт у ворота, у чисте поле… душа з душею, тіло з тілом, плоть з плоттю, хіть з хоттю… ні жити, ні бути, ні дня днювати, ні ночі ночувати, ні питвом відпитись, ні думою віддуматись…»
  
  Але ось вщухає шепіт, жінка схиляється над столом і за кілька хвилин починає викладати невеличкі коржики - гарненькі, біленькі, схожі, як братики-близнюки, тільки один з них наче більший і лежить трохи осторонь - хто його й знає чому.
  
  Лагідне ранішнє сонце пробралося своїми всюдисущими променями крізь щільно завішані вікна, від чого Микола Пилипович сторожко повернув голову і рефлекторно просунув руку під подушку. Десь зовсім поруч квоктали кури, село прокидалося разом із небесним світилом, але ці звуки були настільки мирними, що правиця майора поволі відпустила руків’я зброї, виповзла з-під подушки і зайняла більш спокійне положення поверх ковдри, поруч зі своєю сестрою.
  
  Закінчилася ніч, одна з найкоротших літніх ночей, яка принесла з собою першу надзвичайну подію - пораненого лейтенанта. Пораненого, до речі, при виконанні суто мирного завдання, тому майор вирішив поки не кваліфікувати це як поранення. Якщо вороги, бойова обстановка, тоді - може. А тут хіба травмований. Хоча ні, травмований, швидше, буває на виробництві. Микола Пилипович трохи замислився, добираючи правильне слово. Чорт забирай. Виходило, що цієї ночі Петра банально побили, у самому побутовому значенні цього слова. Отак просто. Лейтенант спецслужби був побитий невідомо ким, бо сам він про це нічого сказати не міг. Та й взагалі він нічого зараз сказати не міг, бо хропів молодецьким сном на ліжку в кутку кімнати. Кажуть, що сон - то найкращі ліки, і якщо це справді так, то Петро був у самому розпалі лікування.
  
  А от майорові думки вмить розігнали ранішню сонливість. Він згадував вечір, намагаючись відновити в голові деталі, що пройшли вчора повз увагу, порядно все-таки розсіяну священиковими наливками.
  
  Петро лежав прямо на землі серед кущів, і Микола Пилипович схилився над ним, розглядаючи. За роки служіння спочатку Родінє, потім Батьківщині він бачив багато, завжди був готовий до надзвичайних подій, а тому щонайперше з осторогою обдивився - чи не чатує хтось поблизу. Попри те, що майже круглий місяць заливав своїм світлом землю, Миколі Пилиповичу не тільки не вдалося побачити нічого підозрілого, але й не підозрілого теж не вдалось нічого побачити. Тобто зовсім нічого, крім темних кущів та таких самих майже чорних дерев. Почекавши трошки та остаточно переконавшись, що навкруги не чутно жодного стороннього звуку, Микола Пилипович взявся до лейтенанта, перш за все перевернувши його на спину. Хлопець застогнав. Сорочка його була геть подерта та замурзана, але поверхневе обстеження майора трохи заспокоїло. Серйозних плям крові на одязі не було, та й на обличчі, здається, теж - хіба тільки з носа юшилося. Тепер руки-ноги - чи цілі. І хребет. Всяке буває.
  
  Лейтенант знову застогнав, розплющуючи очі. Точніше одне око, бо друге геть запливло від влучного удару.
  
  - Де болить? - Майор не вдавався до сантиментів, а просто продовжував огляд.
  
  - Голова…
  
  Микола Пилипович намацав на потилиці підлеглого здоровезну гулю і зрозумів, що того вирубали ударом по голові. Так, значить, у наявності щонайменше струс мозку.
  
  Перші кілька десятків метрів довелося тягти лейтенанта просто на собі. Якби не священикове частування, може, було б трошки легше, а так конструкція з двох тіл відверто хиталася і загрожувала в будь-яку хвилину завалитися. Та згодом лейтенант трошки прийшов до тями і почав сам переставляти ноги, спираючись на майорові плечі, і за годину подорожі з двома перекурами вони допхалися до рідного подвір’я. Ще якийсь час минув, поки вдалося стягти з лейтенанта одяг, бо той, втрапивши до кімнати, одразу впав на ліжко і відключився. Ну а потім вже потрошку помився під черешнею та дістався до подушки й сам старший групи.
  
  Такий короткий звіт про вчорашній вечір склав подумки майор. Здається, нічого не забув. Навіть ретельно оглянути в темряві місце, де лежав Петро. І хоч нічого істотного не виявив, вирішив зранку, при світлі повторити процедуру огляду.
  
  Щось іще у вчорашньому вечері турбувало майора, але він ніяк не міг згадати, що саме. Востаннє прокрутивши в голові вечір годину за годиною і нічого не визначивши, Микола Пилипович вирішив відкласти це питання. Треба було вирушати на місце злочину, поки не натоптали навкруги цікаві селяни. Тому він рішуче відкинув ковдру і звівся на рівні.
  
  З вікна спальні ранок виглядав просто чудово. Щоправда, з’ясувалося, що вже не так рано. Маленька стрілочка годинника наближалася до восьмої, а для села це вже розпал робочого дня, особливо влітку. Варто було поспішати.
  
  Майор підійшов до сонного колеги і аж присвиснув від подиву. Складалося враження, що по лейтенантовому обличчю вчора просто ходили ногами. Від лівої щоки до скроні красувався яскраво червоний відбиток каблука, розміру сорок третього - сорок четвертого. Брова над цим відбитком так набрякла, що повністю затуляла око, а обличчя було рясно замурзане кров’ю. Права половина постраждала значно менше, і тут хлопець ще був трошки схожий сам на себе. Дихав він рівно і за всіма ознаками просто спав, тому Микола Пилипович зітхнув з полегкістю і рішуче всунув у розетку штепсель електробритви.
  
  За кілька хвилин чисто поголений і вдягнутий, майор уже прямував до літньої кухні, з якої чутно було брязкіт посуду.
  
  - Доброго ранку! - Тетяна викладала на тарілку рум’яні пиріжки. Поруч височіли складені гіркою й не менш привабливі на вигляд пундики, а на плиті з великої таці визирав живописний пиріг.
  
  - Доброго. - Майор звів брови, демонструючи здивування. - Коли це ви все успєлі?
  
  - Ай! - махнула рукою господиня. - Що там встигати? Пригощайтеся. - І переклала пиріг на саму середину.
  
  - Балуєтє ви нас. Ми так… цей… розтовстієм.
  
  - Ой, - господиня недовірливо нахилила голову. - Як у своєму інституті не розтовстіли, так від моїх пирогів тим більше нічого з вами не буде. Он у вас фігура яка.
  
  Микола Пилипович зашарівся з приємності. Про фігуру він дбав.
  
  - Мені якраз такі чоловіки подобаються. Наші он пузи порозпускають, соромно дивитись. А напарник ваш взагалі, наче статуя грецька. У вас в інституті всі такі?
  
  - Та нє, - від згадки про «інститут» Микола Пилипович внутрішньо підібрався. - Ми спортом занімаємся. Цим… Волейболом.
  
  - Беріть пиріжки.
  
  Микола Пилипович заперечливо похитав головою.
  
  - Я цей, попізже. Я погуляю, а це потом.
  
  - Бігати будете? - здогадалася Тетяна.
  
  - Ага, - зрадів майор. - Моціон.
  
  Схилившись над столом, Тетяна поправила комірець халата, і колихання грудей у викоті, що їх викликав такий простий рух, примусило Миколу Пилиповича гучно ковтнути слину.
  
  - А напарник ваш не бігає?
  
  - Та нє, - Микола Пилипович довгенько збирався з думками. - Там вчора йому цей… трохи фізіономію відрихтували. Не посмотрєлі, що статуя грецькая.
  
  - Хто? - Тетяна сплеснула руками, і цим підняла такі колихання, що майор ковтнув ще гучніше.
  
  - Не знаю. Так що ви не удівляйтесь. - Микола Пилипович вирішив ретируватися від гріха і, не відриваючи погляду від Тетяниних краєвидів, зробив крок до дверей. - Ну я побіжав.
  
  - Не затримуйтесь.
  
  Вона нарешті вирівнялася, і майор насправді побіг до хвіртки. Озирнувшись ще раз, він вискочив на вулицю, але там стишив ходу, зметикувавши, що у брюках та сорочці, ще й з капелюхом на голові мало нагадує фізкультурника.
  
  Попри нічні пригоди, Миколу Пилиповича не полишало відчуття великої удачі. Вона сама прийшла до рук, так що тепер тільки встигай. Інформація, люди, контакти - все до твоїх послуг. Його не надто турбували травми підлеглого - до людей взагалі і колег зокрема майор ставився прагматично. У крайньому разі напарника замінять. А от Надзвичайна Подія, та ще й у такому локальному середовищі, - це справжній подарунок долі. Треба тільки правильно його використати.
  
  Думки майора не встигли остаточно сформуватися, бо дорога до клубу, що її насилу подолав учора з пораненим напарником на спині, сьогодні зайняла лише п’ятнадцять хвилин.
  
  - Світилам науки! - від порога клубу піднятою рукою салютував парторг.
  
  Ти диви, живий після вчорашнього.
  
  Майор махнув рукою у відповідь та клацнув каблуками.
  
  - Асам жлобського віста!
  
  Він вирішив першим повідомити місцеву владу, не чекаючи, поки лейтенантове обличчя саме про все красномовно розповість.
  
  - Проблеми у нас. - Він потиснув парторгову руку і трохи затримав її у своїй долоні. - Петра вчера побили.
  
  Парторг квапливо висмикнув свою п’ятірню і чомусь витер її об штани.
  
  - Як побили?
  
  - Сильно. Но жить буде.
  
  - На танцях?
  
  Майор упіймав обличчя співрозмовника, як у приціл.
  
  - Откуда ви знаєте?
  
  - Значить, на танцях. - Парторг дружньо підчепив Миколу Пилиповича під лікоть. - У нас, крім як на танцях, бійок не буває. Зате там, точніше тут, - кожен місяць.
  
  Майор, у свою чергу, теж викрутився із парторгової руки, бо так незручно було дивитися співрозмовникові в очі.
  
  - Ви ж вчера дочку свою з танцев зустрічали. Нічого не бачили?
  
  Той знизав плечима.
  
  - Та я не до клубу ходив, а додому. Треба Леську спитати. Вона ж на танцях була.
  
  - Спитайте, - попрохав Микола Пилипович. - Єслі шо, пусть тут же до мене. - Єсть! - Парторг знову придуркувато відсалютував. - Дозвольте іти?
  
  Відпустивши місцеву владу, Микола Пилипович взявся до справи. От вони, кущі, в яких учора відпочивав лейтенант. Від стежки туди вів добре помітний слід. Хтось порядно поламав гілля, поки тягнув хлопцеве тіло крізь зелень. Хоча не виключено, що це сам потерпілий проповз. Він навряд чи був при пам’яті, але професійні рефлекси примушують шукати сховища.
  
  При детальному огляді неподалік знайшовся гудзик, «з м’ясом» вирваний з лейтенантової сорочки. За його розташуванням і напрямком сліду можна було визначити місце подій. Ближче до клубу на землі досвідчене око одразу помітило сліди. Ось тут він упав, ось чиїсь ноги, багато ніг. Певно, гуртом пройшлися по хлопцеві.
  
  Слава Богу, ще ніхто зранку не встиг натоптати. Микола Пилипович роззирнувся навкруги. Якщо вночі на клубі горів ліхтар, то це якраз на межі його світла. Хріново, товариш лейтенант.
  
  Покрутившись біля ґанку деякий час і з’ясувавши, що нічого корисного більше роздивитися не вдасться, майор взявся за пошуки знаряддя злочину, власне, того предмета, за допомогою якого завалили Петра, - зрозуміло, що такого бугая голіруч не візьмеш. Судячи з характеру ушкоджень, це мала б бути дерев’яна палиця. Майор був певен, що її кинули десь поруч, і це припущення блискуче підтвердилося - у кущах метрів за двадцять лежав товстелезний дрючок, явно закинутий сюди зловмисником. Микола Пилипович обережно взяв до рук свою знахідку та замислено гмикнув, побачивши яскраві, немов з підручника, сліди крові та налиплі волосини на товщому кінці. Це, виходить, колега ще непогано відбувся після такої примочки.
  
  Картина потроху вимальовувалась. Петро стояв на межі світла й темряви. Це помилка - стояти на межі світла й темряви, і вона дорого коштувала лейтенантові. З темряви підібрався хтось із дрючком, від дверей клубу лунала музика, тому почути його ходу було неможливо. Рука була явно досвідченою. Шпанюк бив би зверху. А тут мітили горизонтально, трохи вище шиї. Грамотно. Потім лежачого гамселили ногами, це вже по-аматорському. Били прямо тут, біля клубу. Така сцена мало кого здивує на танцях. Ну а тоді затягли в кущі та кинули або лейтенант сам відповз, характер слідів не давав підстав для однозначного висновку. Що сказати? Не буде розслаблятися на завданні. Професіонал ніколи не затримається на межі світла й темряви. У такій ситуації людина не бачить нічого, а сама є прекрасною мішенню.
  
  - Дядечко вчений!
  
  Микола Пилипович обернувся і сховав руку з дрючком за спину. До нього бігцем поспішала Леся, парторгова донька. Дисциплінований батько виконав свою обіцянку і, судячи з занепокоєного дівочого обличчя, встиг повідомити її про все.
  
  - Що з ним?
  
  - Драстуйте. Мене Микола Пилипович звать, - нагадав майор.
  
  - Ага. - Дівчина навіть не знітилася, настільки була стурбована. - Миколо Пилиповичу, його сильно побили?
  
  Майор красномовно витяг з-за спини дрючка. Дівчина витріщила очі.
  
  - Оцим? Жах який!
  
  Безпосередня поведінка дівчини свідчила на користь її непричетності. Але це ще вимагало перевірки.
  
  - От ви мені і розповіж… розповіс… тьфу… розкажи. Ти ж із ним була?
  
  - Я була. - Леся звела брови, вагаючись.
  
  - Ну, розказуй. І дівчина наважилась.
  
  - Ми танцювали. А хлопці його покликали вийти, ну розбиратись.
  
  - Хто ето «ми» танцювали?
  
  - Ну, я з Петром. Іще там дівчата.
  
  - А хто покликав?
  
  Леся знову завагалася.
  
  - Вони не билися. Він повернувся хвилин за п’ять, казав, що все добре.
  
  - Хто покликав?
  
  - Ну Колька Причепа, потім Віталька Бурдейний, Микола, трахторист з хутора… я більше не пам’ятаю.
  
  Дівчина помітно хвилювалася, і майор не давав їй навіть секунди на роздуми.
  
  - Ти говоріш, він вернувся?
  
  - Ну так, хвилин за п’ять.
  
  - А потом?
  
  - Ми знов танцювали. А потім танці закінчилися. Він вийшов, а я залишилася.
  
  - Зачим? - Майор піймав у приціл своїх очей обличчя дівчини, і чи то від цього, чи від чогось іншого дівчина знітилася і замовкла.
  
  - Зачим ти залишилася?
  
  Дівчина почервоніла. Вона безпорадно стояла посеред вулиці, зворушливо притискаючи до грудей якогось невеличкого вузлика, але жодна струна жалю не забриніла у залізобетонній майоровій душі.
  
  - Петро пойшов домой?
  
  - Ні, він обіцяв зачекати мене біля клубу. Я вийшла, а його нема. Думала, він… ну, думала, може, не дочекався.
  
  - Ти нічого не слишала, пока була в клубі?
  
  - Ні. - Дівчина знову густо почервоніла.
  
  - А еті, коториє з Петром розбирались. Вони в клубі осталися чи вийшли?
  
  Леся наморщила лоба.
  
  - Не пам’ятаю.
  
  - Що ти робила в клубі?
  
  - Ми… ми з дівчатами… розмовляли.
  
  - З ким розмовляли?
  
  Дівчина знову замовкла, і майор вирішив змінити тактику.
  
  - Я для чого питаю? Хто ще був в клубі. Може, він хлопців помітив. А може, чужих кого.
  
  - Наталка. Наталка з пошти.
  
  Зізнання важко далося дівчині, і майор відмітив цей факт для себе.
  
  - Добре, можеш буть свободна.
  
  Він розвернувся рвучко, але не врахував, що дівчина не на допиті та й він не у себе в кабінеті. Обвинувальний фінал розмови не вдався, бо Леся обійшла майора збоку і все зіпсувала.
  
  - Він у лікарні?
  
  - Що?
  
  - Ну, Петро. Він у лікарні?
  
  - Та нє. Дома спить.
  
  Обличчя дівчини прояснилося.
  
  - Так він живий?
  
  Тут навіть тренована майорова воля дала тріщину. Він посміхнувся і подивився в наївні очі дівчини майже лагідно.
  
  - Живий, живий. Тільки той… - Він обвів пальцем навколо свого обличчя. - Попортили чуть-чуть.
  
  - Я вас дуже прошу, - Леся простягнула майорові вузлика, якого весь цей час тримала в руці. - Передайте йому, будь ласка, від мене.
  
  - Що це?
  
  Дівчина зашарілася:
  
  - Це я тут… Спекла трошки… - І тицьнула свою передачу прямо до майорових рук.
  
  Микола Пилипович роздивився краєчок апетитного пиріжка, що визирав з вузлика. Бач, молода дівчина, а як за хлопцем упадає. Пече йому. Що то воно - село! Міські вже такими не бувають. Це щоб якась міська сама до плити стала, хай там хоч триста разів кавалер подобається! Все-таки є ще правильні люди.
  
  - Тільки подивіться, хай він обов’язково з’їсть.
  
  Микола Пилипович іронічно скривив губи:
  
  - Ну, я не знаю. Щоби він з’їв… Я не нянька. Я передам, а там как вийде - буде їсть, ілі нєт…
  
  Леся щиро засмутилася. Своєю безпосередністю вона все-таки розбудила в майоровій душі батьківські почуття, і він знову посміхнувся, тільки тепер уже подумки.
  
  - А мені можна попробувать?
  
  - Ой! - схаменулася дівчина. - Пробуйте, звичайно. Зараз. - Вона розсунула краєчки вузлика, пошукала там трохи і видобула на поверхню рум’яного пиріжка. - Оцей. Тільки там більшенький такий, це спеціально для Петра. Більшенький хай він з’їсть.
  
  - Хорошо. - Губи майора самі по собі розпливлися у посмішці. - Більшенький він з’їсть.
  
  - Дякую. - І дівчина швидко зникла за рогом клубу.
  
  Дорогою додому Микола Пилипович обдумував інформацію, що її вдалося зібрати на місці подій. Все було більш-менш зрозумілим, крім відповіді на одне питання - хто? Хто ця досвідчена людина, що одним ударом вирубала Петра? І навіщо вона це зробила? За дівчат? Можливо, хоча навряд. Тоді за що? Це може бути якось пов’язано із завданням, що його виконував лейтенант? Невідомо. Відомо тільки, що тепер починається справжня робота.
  
  Вже від самого паркана було чутно голоси. У літній кухні темпераментно розмовляли.
  
  - А я думала, ти додому пішов, навіть шукати не стала.
  
  Пилипович зазирнув у відчинені двері. За столом з виглядом іменинниці сиділа білява коротко стрижена дівчина. Вона настільки відповідала Петровим описам, що помилитися було неможливо, - поштарка, Наталка, та що має домовитися за зуби.
  
  Як для робочого ранку виглядала вона надто святково. На губах блищала свіжа яскрава помада, очі були агресивно підведені чорним, у вухах іскрилися масивні золоті сережки. Біля плити, схрестивши руки на грудях, стояла Тетяна та іронічно спідлоба поглядала на гостю. А навпроти за столом розташувався сам винуватець подій. Хлопець обрав місце так, щоб співрозмовниці бачили неушкоджену сторону обличчя. Він не любив співчуття і розраховував, що в такому ракурсі ввічлива людина могла б навіть нічого не помітити.
  
  Але жінки, судячи з усього, ввічливістю не відзначалися. Особливо молодша, бо Тетяна хіба зрідка встигала вставити слово у поштарчин монолог.
  
  - Може б, хоч допомогла, якби знала, що ти не додому пішов…
  
  Микола Пилипович з’явився перед товариством з таким собі театральним ефектом, виставивши наперед скривавленого дрючка. Жінки одночасно зойкнули від несподіванки. А задоволений справленим враженням майор виклав свою знахідку на стіл, так щоб усім видно було плями крові. - Їм вчора не нада було допомагать. Вони самі справились. Вот.
  
  Жінки, не змовляючись, картинно сплеснули руками і сказали в один голос:
  
  - Ой лишенько!
  
  - От етой штукой вони Петра по голові ззаду вдарили, - авторитетно уточнив Микола Пилипович.
  
  Лейтенант засоромлено опустив очі.
  
  - Божечки мій! - знову заквоктала поштарка. - От гадюки. Це ж готувалися! І так скільки на одного, та ще й палицю виламали.
  
  Тут уже майор виявив чоловічу солідарність з далеким розрахунком. Він нахилився до дівчини і сказав серйозно: - Єслі би вони ззаду не підкрались, нічого б їм не помогло. Хоч і сто на одного. Він хлопець ого-го.
  
  Петро мовчки страждав, втупившись у підлогу.
  
  На столі на паперовій серветці лежали пиріжки. Микола Пилипович зразу відмітив про себе і цю серветку, трохи неприродну для сільського натюрморту, і те, що це не ті пиріжки, які хазяйка пред’являла зранку. Ці, на серветці, були меншими за розміром і дуже хитромудрі - з косами та іншими витребеньками.
  
  - Це вона думає, що я вас тут голодом морю, - побачивши напрямок погляду майора, їдючим голосом вступила до розмови Тетяна. - Сніданок принесла.
  
  - Ну що ви таке, тітко Таню, говорите, - обурювалась поштарка. - Я просто попробувати. Зранку напекла. Петро вчора казав, що у його товариша зуби болять, я оце домовилася з бабою та прийшла сказати. Так не йти ж із порожніми руками.
  
  - Зуби болять? - Тетяна здивовано підвела брови.
  
  - Угу, - швидко скривився Микола Пилипович. - Биває, як заболять!
  
  - Але ж пиріжка з’їсте? Не погребуєте? - Поштарка підвелася, акуратно обтрусила спідницю і стала у дверях. - Ну, я побіжу, бо ще на роботу… Я, звичайно, не так, як тітка Тетяна, печу, вона у нас на все село. Але від щирого серця. Там от з візеруночками, спеціально для тебе. Фірменний! - Вона посміхнулася Петрові. - Скуштуй обов’язково. А інші - для вас.
  
  - Микола Пилипович мене звать, - вже вдруге за короткий ранок відрекомендувався майор.
  
  - Дуже приємно. А я Наталка. Я на пошті працюю, ваш колега телеграму відправляв, от ми і познайомились.
  
  - Тебе там люди чекають. Сама кажеш, робота стоїть, - озвалася раптом Тетяна крижаним голосом.
  
  - Ой і правда, - заспішила дівчина. - Я ж двері замкнула, а зараз робочий час. Побіжу, бо забалакалась. Дякую вам, тітко Таню.
  
  - За що це?
  
  - Ну, що піклуєтесь про гостей. - Іди вже. - Тетяна махнула на Наталку рушником, і та розчинилася за дверима.
  
  Зі зникненням поштарки на кухні стало тихо-тихо. Скориставшись паузою, Микола Пилипович мовчки прибрав зі столу знаряддя злочину, а натомість виклав перед собою Лесиного вузлика і став урочисто його розв’язувати. Це був другий акт вистави. Тетяна вирячила очі:
  
  - А це що таке?
  
  - Гостинці. - Микола Пилипович хитро глянув на свого напарника. - Угадай од кого.
  
  Лейтенант знічено відвернувся.
  
  - Од Лесі, - з приємністю оголосив Микола Пилипович. - Просила передать.
  
  - Якої Лесі? Парторгової? - Здивування Тетяни межувало з обуренням.
  
  - Ага. Спеціально для нашого хворого. Там отдєльно лежить большенький такий, просила проконтролірувать, щоб лічно з’їв.
  
  - Проконтролірувать? - Зіщулилася хазяйка і раптом розсміялася, міняючи гнів на милість. - Так от в чім справа! Ну-ну! - Вона покрутила головою, неначе дивуючись чомусь чи, навпаки, захоплюючись, і додала: - То ти, хлопче, краще не їж цих пиріжків. Бо на них наговорено.
  
  - Як наговорено? - в один голос запитали колеги.
  
  - На любов. - Тетяна романтично підвела очі вгору, як це завжди роблять жінки, промовляючи таке слово. - На присуху. Це я вам як фахівець говорю. З’їсиш такого пиріжка і закохаєшся на смерть.
  
  Колеги перезирнулися, потім Микола Пилипович обережно запитав:
  
  - А як вони це осуществляють?
  
  - Наговорюють? Дуже просто. Спечуть отакий пиріжок та шепочуть на нього, мовляв, хочу, щоб хлопець любив мене більше життя. - І що, дєйствує?
  
  - Спробуйте, будете знать.
  
  Микола Пилипович намагався зрозуміти, чи правду каже господиня, але розібратися у цьому не зміг би жоден чоловік. Тоді він обережно продовжив розвідку.
  
  - А якщо він оба того… в смислі, пірожка? І тої, і тої? Він що тогда, обох буде любить?
  
  Тетяна розреготалася.
  
  - Обох не зможе. Двох дівчат з нашого села одночасно жоден чоловік любить не подужає. Тілько ту, чиє першим з’їв.
  
  - А, я знаю, - раптом озвався лейтенант. - Це ви говорите, щоб ми їхнє не їли, а тільки ваше.
  
  Жінка раптом припинила сміятися, уважно вибрала з тарілки найбільшого пиріжка власної випічки, прошепотіла щось над ним і поклала на стіл перед хлопцем. Потім обвела поглядом занімілих квартирантів.
  
  - От я на свій теж наговорила. Вибирай! - Вона підморгнула хитро. - Тепер усі однакові. Вибирай.
  
  Хлопець безпомічно обернувся до колеги. Треба сказати, що обличчя у нього виглядало вже трохи краще, ніж зранку. Може, просто змив засохлу кров, а може, й справді почало загоюватись - молодий організм інколи проявляє чудеса регенерації.
  
  А господиня тим часом, посміюючись, витягла з обох передач по найбільшому пиріжку, що призначалися Петрові, і розташувала їх поруч зі своїм живописною групою.
  
  - Оце від Лесі. Цей від Наталки. А це мій. Ну? Вибрав? Вибрав?
  
  Петро кидав на Миколу Пилиповича благальні погляди, але той зробив кам’яне обличчя, відмовляючи напарникові у допомозі.
  
  - Давай, вирішуй скоріше. Ви, чоловіки такі нерішучі. Хіба поганий у тебе вибір? - Тетяна не вгавала, але раптом зробила серйозне обличчя. - Ну добре. Якщо не можеш наважитися, заплющуй очі. Я все перемішаю, а ти наосліп вибереш. Доля, вона сліпа.
  
  Тут Петро вже не витримав і рішуче підвівся зі стільця:
  
  - Ні, дякую.
  
  Він намірився вийти, але щоб дістатися виходу, треба було протиснутися у вузький прохід між столом та видатними формами господині, що стояла біля плити. Тетяна дивилася з викликом, немовби піддражнювала, і хлопець завагався. Він кашлянув, прочищаючи горло, скосив оком і раптом став перелазити через стільці з іншого боку стола, зчиняючи неймовірний грюкіт.
  
  - Ви знаєте, мені їсти щось зовсім не хочеться.
  
  Діставшись, врешті-решт, дверей, він вискочив надвір і, не обертаючись, пошкандибав до хати, припадаючи на вдарену ногу. Тетяна вже на повний голос реготала, спершись руками на стіл. А Микола Пилипович мовчки переводив погляд з Петрової спини на викот у халатику господині, в якому від щирого сміху колихалися груди, здавалося, маючи на меті розірвати пазуху та з’явитися назовні у всій своїй красі.
  
  Баба Кабачиха жила «аж на тому кінці», і щоб потрапити до її хати, треба було пройти через усе село. Трійця, яка взялася долати сьогодні цей довгий шлях, справила б досить-таки дивне враження на неупередженого спостерігача. Першим крокував Микола Пилипович. Його обличчя було урочисто перев’язане хазяйчиною барвистою хустиною так, наче і справді зуби боліли. Прямо на поріділій маківці пов’язка завершувалася величезним незграбним вузлом, кумедно набакир прикритим капелюхом. Від цього майор виглядав трошки нещасним, але хода була сповнена рішучості, і він лише інколи обертався до попутників, звіряючись, чи не збився, бува, з дороги. Слідом, час від часу відстаючи та примушуючи Миколу Пилиповича зупинятися, шкандибав Петро, а поруч, вчепившись у його руку, святково виступала поштарка. Заради такого випадку вона вдягла урочисту сукню, ту, що в ній була на танцях. І одягом своїм страшенно контрастувала з кульгавим на одну ногу хлопцем, обличчя якого за фактурою скидалося на свіжовиораний город. Зі сторони майора було чистим бузувірством тягти молодого колегу на завдання, але він небезпідставно вважав, що успіх операції можливий тільки за умови тісного контакту підлеглого з поштаркою. І от тепер Петро страждав двічі - по-перше, від довгої дороги, яка кожним кроком віддавалася у набряклому коліні, а по-друге, від цього самого тісного контакту, бо дівчина намагалася по-всякому пригорнути його, та ще й розмову завести.
  
  - Петре, а як там у вас в інституті?
  
  - Що?
  
  - Ну взагалі, робота, як воно?
  
  «Виспрашує», - думав, міряючи кроки, Микола Пилипович.
  
  - Та роботаємо ж.
  
  - Ну зрозуміло, що робите, але як? Ну, от у нас в колгоспі просто - в полі там, в конторі бухгалтери. - Від болю Петро не міг зосередитися, а розмова переходила на досить хливкий ґрунт. - А так щоб в інституті, казки, пісні, як це?
  
  Хлопець знизав плечима:
  
  - Ну, як тобі пояснити… ну цей, ну от, наприклад, парторг у вас що робить?
  
  Тут уже Наталка не знайшлася з відповіддю.
  
  - От, - сказав Петро, - і ми так само.
  
  Деякий час крокували мовчки, поки поштарка зметикувала:
  
  - А! То, мабуть, ви книжки складаєте - ну там, народні джерела всякі, прислів’я для дітей, так?
  
  - Ага! - швидко погодився хлопець, але про всяк випадок додав: - Та не зовсім.
  
  Він зосереджено переставляв ноги, намагаючись робити це так, щоб не відгукувалося гострим болем кляте коліно. В чомусь майор мав-таки рацію, без партнера на таку операцію ходити не дозволялося. Але ж не у ворожому тилу працюємо! Від останнього свого твердження Петро несамохіть посміхнувся. Нічого собі не у ворожому! Відмолотили, як у підручниках з судової медицини. Струс мозку та вивих коліна - це здоровий мінімум. Тому краще все-таки зосередитись на завданні, тим більше що одна із його складових ніжно тулилася з лівого боку, намагаючись час від часу лагідно обвити рукою покалічені ребра.
  
  Микола Пилипович, у свою чергу, прокручував у голові сценарій майбутньої розмови. Хто навчив? Як підтримуєте зв’язок? Кому передаєте інформацію? Це все звичайні питання. А тут… Тут повинна бути специфіка. Хоча «хто навчив?» - це правильно. А от «кому передаєте?»… Це, мабуть, їй передають інформацію. А вона… Теж, мабуть, передає комусь… Гіпотези, суцільні гіпотези.
  
  - Баба Кабачиха, вона не те щоб дуже якось, але на зуби, дітей там викачувать - це вміє. Не любить, щоправда, та коли треба… - знову подала голос поштарка.
  
  «Розказуй-розказуй», - в унісон подумали київські колеги.
  
  - Вона мені трохи родичка - знаєте, як у нас в селі кажуть, через дорогу навприсядки. Всі ми тут. От я і думаю, чом добрим людям не допомогти - мені баба не відмовить, а вам, може, полегшає. - Вона співчутливо глянула на Миколу Пилиповича і знову переключилася на Петра: - Добра вона. Бурчить, щоправда, та всі старі бурчать, куди дітись… А от ми вже й прийшли, бачите, це її хата.
  
  Компанія зупинилася біля хвіртки у невисокому поламаному паркані. Поштарка сказала:
  
  - Постійте хвильку, я зараз спитаюсь. - І кинувши на Петра ще один полум’яний погляд, зникла на подвір’ї.
  
  Щойно дівоча постать сховалася за рогом хати, чоловіки наче по команді огледілися.
  
  Пізні сутінки укривали подвір’я, плутались у гілках дерев величенького, але занехаяного садочка, а трохи далі, в глибині, біліла хата. Не схожа на решту хат у селі, збудованих з білої цегли, вона скоріш нагадувала ту, що була у діда край дороги, Юхима, тільки не така чепурненька, та й зрозуміло - до баби кореспонденти не приїздили. От-от, і криниця з-поза рогу так само виглядає, і стріха солом’яна… Петро уважно глянув на Миколу Пилиповича і впіймав у відповідь багатозначний погляд. Здається, влучили.
  
  Засвітилося невеличке віконце, стукнули двері.
  
  - Петре! Миколо Пилиповичу! - пролунав від хати дзвінкий поштарчин голос. - Заходьте!
  
  Чоловіки відхилили хвіртку і обережно пішли вперед вузенькою стежкою, викладеною цеглою. Низька хатка пашіла духмяним теплом житла. Дівчина стояла на порозі.
  
  - Заходьте, заходьте сюди.
  
  Хазяйка зустріла гостей у невеличких сінях. Вона стурбовано витирала руки фартухом і примовляла:
  
  - Наталочко, заводь людей у хату, заводь, а то я тут по хазяйству якраз, заводь, Наталочко, лишенько яке, щоб отак чоловіка скрутило, прости Господи, здалека їхати, заводь, Наталочко, в мене не дуже чисто, та що там старій бабі, нехай вже вибачають, а я тут якраз по хазяйству…
  
  Це була невеличка бабуся у квітчастій хустині із зморшкуватим старим обличчям і маленькими сухенькими ручками, щоправда, останні весь час ховалися у фартуху, бо хазяйка продовжувала їх витирати, наче якийсь ритуал виконувала.
  
  Петро з Миколою Пилиповичем у супроводі поштарки пройшли до кімнати, побудованої по-старовинному, без стелі, замість якої білів мазаний вапном сволок та двоскатний дах. На стінах - фотокартки з рушниками, ікони. Ліжко з високими подушками.
  
  Поштарка сіла у кутку та запросила сісти чоловіків. Хазяйка погриміла чимось у сінях і за хвилину з’явилася на порозі.
  
  - А мені Наталка каже, чоловіки аж з Києва приїхали, і от погано стало, та ж не можу відмовити, бо як же… Ой, лелечко! - Стара побачила Петрове обличчя і сплеснула руками. - А казала, зуб!
  
  - Ні. Це у нього, - кивнув головою хлопець в бік Миколи Пилиповича. - У нього зуб.
  
  Майор на підтвердження виставив підборіддя вперед, але баба схилилась над Петром, розглядаючи:
  
  - Де це тебе, хлопче?
  
  - Упав.
  
  - На кулак, - гиготнув коротко Микола Пилипович, проте, згадавши, що за легендою гиготіти не варто, одразу схопився за щоку.
  
  З кутка обізвалася Наталка:
  
  - Це на танцях його. Хлопці.
  
  Якби на Петровому обличчі лишилося трошки більше місць, здатних міняти колір, всім стало б помітно, що лейтенант почервонів.
  
  - Оце ж я кажу, треба було їхати з самого Києва, - стара кинула своїми очима-щілинами. - Ну, не знаю, може, чим і допоможу, не так, як в місті, звичайно, так що звиняйте, я ж не вчилася, тільки так, що від кого почула. От було в нас, пам’ятаю, коли ще дівкою ходила, був дід Христофор - все на світі, вогонь і воду заговорював, бо знав їх на ім’я, такий був. Якби мені тоді розуму більше, була б навчилася, а так - тільки як дещо заговорити. - З цими словами стара почала порпатися у шухлядах комода, дістаючи якісь трави та пляшки. - Переляк знаю, пристріт, та це присідатель дуже на мене сварився…
  
  Вона говорила, не спиняючись, і Петро з Миколою Пилиповичем намагалися зловити кожне її слово, запам’ятати, розсортувати та розкласти по поличках. Приблизно так художники сортують маленькі безладні шматочки смальти, щоб, зрештою, викласти з них величезну мозаїку.
  
  Стара балакала й балакала, роблячи одночасно свою справу - щось нюхала, трусила пляшечками і роздивлялася їх вміст проти лампочки.
  
  - У місті там врачі, зрозуміло, а що я тут, стара баба, було б вам до когось іншого… Як звать тебе? - запитала вона раптом.
  
  Керівник групи зреагував першим:
  
  - Микола Пилипович.
  
  Баба похитала головою.
  
  - Петро, - втрутилася поштарка. - Петром його кличуть.
  
  Стара змішала щось у склянці, поглянула ще раз уважно на гостей, які сиділи, вилупивши очі, і, поставивши своє зілля на стіл, забурмотіла над ним швидко-швидко, так що не можна було розрізнити, де кінчається одне слово й починається інше: - ЇхавСвятийЮрійНаЗолотомуКоніЗЗолотимШостомЗЗолотимХрестомЗустрічаєБожуМатірЗСіянськоїГори…
  
  Петро спочатку не зрозумів, що це вона таке робить, а коли зорієнтувався, баба пішла вже на другий раз, а тоді на третій: -…
  
  ІдуДоНародженогоМолитвяногоРабаБожогоПетраВигонятьОцимШостомІСвятимХрестомХворобу…
  
  У хаті стало тихо-тихо, як на концерті, поштарка з кутка очима їла Петра, а той весь поринув у слухання, намагаючись не пропустити жодного слова. -…
  
  ВОчеретаВБолотаДеУДзвониНеДзвонятьДеЛюдиНеХодятьДеЗвіріНеБродятьДеГолосуНеЧутьДеПівніНеПоютьДеСонцеНеСвітитьІдиСвятийЮрієЛюдямХрещенимПомагайТаУсякуХворобуВиганяйІЯТобіБудуВДопомозіАмінь… Роздягайся! - раптом на повний голос сказала стара.
  
  Микола Пилипович нерішуче потягнувся рукою до коміра.
  
  - Не ти. - Суворо глянула стара, озирнувшись, і тицьнула вузлуватим пальцем прямо у Петрові груди. - Ти.
  
  Хлопець отетеріло витріщився, а прудка Наталка вже взялася розстібати гудзики на його сорочці.
  
  - Зараз я допоможу. Зараз.
  
  Нарешті Петро отямився:
  
  - Я при чому? Це у нього зуб.
  
  Але баба поклала свою суху руку на його міцне плече і одним рухом усадила на лаву.
  
  - Ти мене слухай! - владним голосом сказала вона і відігнала свою молоду родичку. - Наталко, одійди, не заважай. Так от, хлопче, коліно у тебе зачеплено і ребра. Але це нічого. Найгірше, що по потилиці тебе ззаду чимось важким вдарили. Отам, у голові, найбільш небезпечно. Я, звичайно, не скора помощ, але що можу, зроблю.
  
  - Звідки ви знаєте? - Петро зовсім розгубився.
  
  Стара посміхнулася, і очі, які й без того нагадували щілинки, зовсім зникли з її обличчя.
  
  - Це у мене робота така, знати, у кого що болить. Роздягайся. А ти, Наталко, відвернися. Я вже стара, а молодій дівчині нема чого за хлопцями підглядати.
  
  Лейтенант запитально глянув на Миколу Пилиповича - той кивав, аж капелюх на голові хитався. Довелося коритися. Лампочка, на довгому шнурі, загойдалася, коли Петро зачепив її сорочкою, і тіні затанцювали по стінах, радіючи миті, коли на світ Божий з’явилися лейтенантові білі труси. А Наталка, яка навіть не вдавала, що відвертається, романтично зітхнула, розглядаючи міцну хлопцеву статуру.
  
  - Сідай. - Стара знову всадила пацієнта на лаву. - Наталко, поможи.
  
  Баба доручила дівчині тримати хлопця за гомілку, а сама взялася розтирати набрякле коліно, інколи занурюючи пальці в пахуче зілля. За кілька хвилин та сама процедура була повторена, але тепер вона стосувалася ребер. Петро кривився від болю, а стара за своєю звичкою не закривала рота.
  
  - Терпи, козаче. Терпен - спасен. От ти думаєш, це хлопці тебе на танцях. Повір мені, я давно на світі живу, багато знаю і багато бачу. Це не просто так. Не хлопців я бачу. Старий це був чоловік. Не старший за мене, звичайно, але старий. Старий і чорний. Все на небесах пишеться, тільки треба вміти читати. А він так і хотів, щоб ти на хлопців думав. І ще жінку я бачу. Молоду. Це через жінку…
  
  - Ну що ви говорите! - Пролунав раптом схвильований Наталчин голос. Усі наче по команді обернулися, і дівчина зашарілася. - Як вам не соромно! Жінку якусь приплели…
  
  Микола Пилипович нашорошив вуха, але баба Кабачиха не дала родичці слова:
  
  - Говорю, що бачу. А ти молода мене соромити, молоко на губах не всохло! Як говорю через жінку, значить, так воно і є. Ти краще подай мені он ту баночку зі столу.
  
  Дівчина знехотя підкорилася. Баба простягнула пацієнтові доволі брудну майонезну баночку і тоном, що не допускав заперечень, наказала:
  
  - Пий! Молитву знаєш якусь?
  
  Петро ніяково стенув плечима. Ті, хто готував колег до завдання, менш за все сподівались, що воно потребуватиме знання молитов. Баба несхвально покрутила головою.
  
  - Ну добре, перехрестись на оту ікону. Завтра у церкві треба буде свічку святому Петрові та Діві Марії поставити. Пий.
  
  Петро незугарно перехрестився та обережно зробив ковток. Нічого страшного, тільки смаком питво було схоже на болотяну воду та й смерділо порядно. Сюди б, звичайно, стрептоциду не завадило, щоб якусь заразу не зачепити… Та хлопець умів пересилювати себе.
  
  Стара задоволено гмикнула, обтираючи руки фартухом.
  
  - Ну все, можеш вдягатися. Бійся, козаче, лихих людей, чорного ока і непочатої води. Не пий першим з нового відра.
  
  - Дякую. - І свічки, свічки не забудь завтра поставити. Якщо до церкви боляче буде іти, можеш оно Наталку попросити.
  
  Дівчина з готовністю виступила наперед.
  
  - А я… - почулося раптом ззаду тонко і трохи жалісно.
  
  З лави підводився перемотаний хусткою Микола Пилипович. Баба Кабачиха сплеснула руками:
  
  - Господи, а у тебе що?
  
  - Так зуб же ж. Я ж із-за зуба прийшов.
  
  - Зуб?
  
  Майор урочисто зняв капелюха. З вузлом на маківці він мав жалюгідний, навіть трошки смішний вигляд.
  
  Стара запитально подивилася гостеві у вічі.
  
  - Ну добре, розмотуй свою бандуру.
  
  Напіводягнутий Петро обережно, немов у того і справді болів зуб, взявся допомагати товаришеві. Стара щулилася насмішкувато, а може, то їй просто світло в очі трапляло. Нарешті вона вивела майора на середину кімнати.
  
  - Ану, відкрий рота.
  
  - А-а-а, - чомусь затягнув той.
  
  - Закривай. Як, кажеш тебе кличуть?
  
  - Микола Пилипович.
  
  - Ну, Пилиповича ти оно для Наталки лиши. - Стара відійшла до столу, потім витягла звідкись невелику дерев’яну паличку, прошепотіла щось над нею тихесенько та передала пацієнтові. - Це з собою, поклади в кишеню, щоб завжди була при тобі.
  
  Микола Пилипович обережно, немов речовий доказ, обдивився з усіх боків бабин дарунок і заховав до кишені. Тоді зазирнув старій в обличчя:
  
  - Це все?
  
  - А чого ще?
  
  - А зоговорювати не будете?
  
  - Та, - стара безнадійно махнула рукою. - Тут заговорюй - не заговорюй. У тебе глибокий карієс і пульпіт. Нерва витягувати треба. Наступного разу, якщо по-справжньому заболить, до району їдь.
  
  У майора витягнулося обличчя.
  
  - Ви що, дантист? - обережно запитав він.
  
  Наталка у кутку тихенько пирснула, і тут оперативники остаточно відчули себе ідіотами.
  
  - У неї донька зубний лікар, - пояснила дівчина, втамувавши веселощі. - В райцентрі працює, у полікліниці.
  
  На відміну від старшого колеги лейтенант гідно витримав удар. Він навіть знайшов у собі сили скерувати розмову у трохи іншому напрямку:
  
  - Ну, і як ваш зуб? - обернувся він до Миколи Пилиповича.
  
  - Зуб?.. А, зуб! Вродє менше. А ти як?
  
  Петро стенув плечима, намагаючись і справді зрозуміти, що змінилося після бабиного ворожіння, але майор вже повністю опанував себе і не став чекати на відповідь.
  
  - Слухайте, бабуся, а як ви це дєлаєте?
  
  - Як старі люди навчили, так і роблю. - Баба сховала все своє причандалля до шухляди, закрила її і випросталась. - Теж свічку завтра постав за здравіє.
  
  - Ага, - погодився Микола Пилипович. - Спасибо, а у вас що, мам… мати колдовала?
  
  Петро підійшов до поштарки.
  
  - Скільки їй платить?
  
  - Ой, не треба, все одно не візьме, а то краще дайте мені, я їй від вас подарунок зроблю.
  
  - Десятки хвате?
  
  - Та що ви!
  
  Петро мовчки простягнув дівчині червінця і мугикнув:
  
  - Порядок!
  
  - А трави це у вас лєчєбниє? - не вгавав Микола Пилипович.
  
  - Трави? Та звичайні трави. Вони всі у нас лєчєбні.
  
  - Спасибо вам, а без трави змогли би?
  
  - Та що там? Чого ви такі цікаві?
  
  Баба трохи розгубилася перед майоровим напором, а той, знаючи, що головне - не давати отямитись, сипав запитаннями, як з кулемета:
  
  - А от ви одна тут ілі ще хто-то так может в селі?
  
  - Та я ж вам кажу, був у нас колись дід Христофор, той все вмів, а тепер…
  
  - А дід Юхим? - суворо запитав майор.
  
  Петро круто розвернувся, щоби не упустити бабине обличчя. Чотири ока дивилися на стару, ловлячи кожен її рух.
  
  Баба трохи здригнулася, поч увши запитання.
  
  - Юхим? - повторила вона і раптом вибухнула: - Наталя, кого ти мені привела? Виспрашують, виспрашують, що вам треба? Зробили справу - ідіть собі, нема чого тут балакать, забирайтеся! І ти, Наталя, давай, пізно вже. Юхим… От і треба було до Юхима, коли такі розумні. Виспрашують…
  
  Тут оперативники зрозуміли, що й справді треба забиратися. Вони тихенько вислизнули у двері, за якими продовжувала гриміти баба, а невдовзі на подвір’я вискочила і поштарка.
  
  - Ось, забулись, - простягнула вона Миколі Пилиповичу хустку, що нею була зав’язана його щелепа.
  
  А баба у хаті не вгавала, обуренню її не було меж.
  
  - Нащо ж ви про Юхима? - запитала дівчина, проводжаючи гостей до хвіртки. - Тепер доведеться її заспокоювати.
  
  - А що? - Зробив Петро наївне обличчя.
  
  - Ну всі і так, дід Юхим, дід Юхим. А вона, може, за нього не гірша.
  
  На вулиці майор радісно потер руки. Він скучив за серйозною справою і тому з ентузіазмом розбудовував у голові плани подальшої розробки баби Кабачихи. Дід Христофор навчив. Добре. Дід Юхим - конкурент. Прекрасно. Це вже матеріал. Є на що спертися. Тепер встановити коло контактів…
  
  - Не біжіть так, - почувся з темряви голос Петра.
  
  У запалі Микола Пилипович незчувсь, як випередив підлеглого на добрих два десятки метрів.
  
  - Зачекайте. - Петро, кульгаючи, наздогнав напарника. - Я ж не можу так швидко.
  
  - Що, не помогла тобі колдунья?
  
  - Не знаю. - Лейтенант зупинився відхекуючись. - Коліно наче і справді менше болить.
  
  Вдалий початок операції додавав оптимізму керівнику групи, і у відповідь на слова підлеглого він хитро зіщулився:
  
  - Так вона ж тобі голову заговорювала. Там у тебя самая опасность.
  
  - Це завжди так. Вони лікують те, що не перевіриш. - Петро легковажно махнув рукою.
  
  - А ти откуда знаєш?
  
  - Знаю. Мені бабуня розповідала. Вона у війну ходила до ворожки, тоді теж модно було.
  
  Микола Пилипович задумливо почухав потилицю.
  
  - А всьо-таки про голову она в самую точку. І про коліно… Не може буть, щоб просто угадувала.
  
  - Мільйон процентів! Бабуня розповідала, що їй та жінка сказала: «Ваш чоловік хворий від заліза». А якраз війна була, самі понімаєте. Так що угадувать вони вміють.
  
  - А про ребра? - Майор не здавався. - Знаєш, щоби так угадувать… Це вродє сама била… А кстаті. Що вона там казала нащот того, що жінка замєшана?
  
  Слава Богу було темно, і хіба тільки ніч могла помітити, що хлопець знітився. Напарник наче навмисне весь час розвивав неприємні для лейтенанта напрямки розмови. Хоча, швидше за все, таки навмисне. Старому досвідченому оперативнику зовсім не треба було заглядати партнерові в обличчя, щоб визначити слабкі місця і вцілити у десятку. В училищі всім їм викладали такі психологічні штучки, але не попереджали, як неприємно виступати об’єктом їх застосування.
  
  - Сказала, що бив чоловік через жінку. Чорний, старий, але не такий старий, як вона. - Петро взяв паузу і згадав лекції з психології. - Це значить будь-хто. Там трахтористів парочка була під сорок, підходять повністю.
  
  Тут уже збився з ноги Микола Пилипович. Питання віку було для нього не менш болючим, ніж катастрофічно рідіюче волосся.
  
  - Під сорок, ето зовсім не старий. Шо ето ти видумав?
  
  - Я це не про вас…
  
  Микола Пилипович закусив губу.
  
  - Ти луччє розкажи, чого твоя поштарка так кинулась, когда баба сказала, що це через жінку?
  
  - Вона не моя поштарка.
  
  - Твоя-твоя, - усміхнувся майор, повертаючи собі душевну рівновагу. - Заданіє у тебе, значить, твоя. І в рамках етого заданія хочеться все-таки услишати твою версію нащот драки?
  
  - А які тут версії? Колгоспники. - Петро ніяково знизав плечима.
  
  - Це понятно, що не робочий клас. І єслі за дєвку в голову дали… Ти не кривись! Це все ще туда-сюда. А єслі все-таки це протіводєйствіє?
  
  - Чиє?
  
  - Ну цих… Сіл… То єсть сил. - Микола Пилипович все-таки не був майстром формулювань.
  
  - Яких сил?
  
  - Ну, напрімер, Юхима. Показанія баби це підтверждають.
  
  Петро скептично похитав головою.
  
  - Він білий, а не чорний.
  
  - А може, не в тому смислі чорний, а в смислі «чорниє сіли». - Тут майор аж по лобі себе ляснув. - Точно! Він же ж там як раз шатався, паскуда.
  
  - Так він дуже старий, старший за бабу.
  
  - А может, не старший, может, такий самий чи младший на год. Кстаті, треба узнать.
  
  - Треба. - Слухняно погодився Петро.
  
  Вони звернули з дороги та пішли краєм села в обхід. Тут було значно менше шансів зустріти знайомих, а колегам треба було багато обговорити.
  
  - А кстаті, - майор раптом повернувся до улюбленої теми. - Может, ето дівчата. Я б на їхньому місці сам тебе одмєтєліл. Крутиш голову двум сразу. Тоже мені донжуан.
  
  - Нічого я їм не кручу. Вони самі.
  
  - Ага. Самі. Єстєствєнно… - Микола Пилипович на хвилинку замислився. - Нада тобі одшить когось. Тільки не поштарку. Вона нам пригодиться.
  
  Петро приречено зітхнув. - І не вздихай. Роботать треба. Потанцював, побився, поболєл, хватіт. Тепер за роботу. Слухай мою команду! Поступаєш до мене в обєспєченіє. - Микола Пилипович рішуче вимахнув рукою. - Я руковожу операцією по бабі Кабачіхє.
  
  - Як в обєспєченіє? - Петро аж субординацію порушив від здивування. - Вона ж моя… Вона ж мене лікує.
  
  Це було не що інше, як перетягування ковдри на себе. Привласнювання чужих успіхів. І використання для цього службового становища.
  
  У голосі Миколи Пилиповича задзвенів метал:
  
  - Товариш лейтенант, на вас покладається задача обєспєченія операції старшого по званію. Ясно? - Єсть. - Хлопець тільки зубами рипнув.
  
  Задоволений майор перевів свій голос на тон нижче.
  
  - Ти вже, кажеться, накерував до драки. Давай будем соблюдать.
  
  - Та я що… Тільки вона не звичайна бабка. Вона ж вас зразу розкусила, що нічого у вас з зубом нема. - Лейтенант просто так не здавався. - І далі буде так само. Що б ви там не вигадали, вона здогадається, що хочете її обдурачить. Це такий контингент, що не дай Бог. А я - інше діло. У мене в голові проблеми, вона сама сказала. Я буду довго і по-справжньому лікуватися.
  
  Микола Пилипович замислився.
  
  - Ну по-перше, у мене глибокий карієс і цей…
  
  - Пульпіт, - єхидно підказав Петро.
  
  - Пульпіт, пульпіт. І це не факт, шо його нема. А во-вторих, лічить я буду не себе, а тебе. - Він радісно ляснув у долоні. - Точно. Ти ж у нас молодой. Лічиться не хочеш. А я, як старший товарищ, побачив, що у тебе проблеми з головой, - майор весело хихотнув. - Прийду до неї, скажу, спасай. Нормально?
  
  Петро закусив губу.
  
  - Вам видніше.
  
  - Конєшно, видніше. І у тебе руки розв’язані. Можеш роботать на повну котушку, не то шо больной. Ти ж думаєш, шо здоровий, от і роботаєш на повну котушку. А я беспокоюсь.
  
  Петро не відповідав, і, відчувши, що вже остаточно переміг у цьому маленькому змаганні з підлеглим, майор змінив тон:
  
  - Ти не розстроюйся. Це ж завдання отвєтствєнне. А у мене опит. Ти по молодості можеш дров наламать. А баба - об’єкт серйозний.
  
  - Так я ж не заперечую. Я розумію… Ви ж і возрастом до неї більше підходите. - І лейтенантові вуста скривила гидка посмішка.
  
  Кожна операція закінчується успіхом або неуспіхом. Але так тільки здається, бо насправді кожна операція закінчується звітом. І це мудро. Що таке одна конкретна справа порівняно з історією Організації? Краплинка досвіду, не більше, але ця краплинка падає у море з сотень тисяч таких звітів, і з нього завтра народжуватимуться нові операції, а з них нові і нові. Так влаштована служба. Так влаштували її ще батьки-засновники, а вони розумілися на своїй справі.
  
  Микола Пилипович чудово розумів цю істину, а чималий оперативний досвід відучив його беззастережно покладатися на пам’ять. Так само як відучив відкладати підготовку звіту на останні дні. З Києва операція буде виглядати зовсім інакше, а якщо не фіксувати інформацію по ходу справи, потім буде важко. Тому Микола Пилипович вів щоденник.
  
  Зовні цей щоденник геть не був подібний на традиційні грубі зошити, та й записи в ньому не були розбиті малюнками, як-то годилося у романтичному ХІХ сторіччі. Не схожий він був також на розкреслені тижневики бізнесменів. Це були прості аркушики, густо вкриті з обох боків суцільною смугою записів без абзаців та проміжків. Не зшиті між собою, вони навіть зберігалися окремо, у різних відділеннях майорового «дипломата».
  
  Ви тільки не подумайте погано про нашого героя. Він зовсім не порушував правил конспірації. Тексти на аркушиках не змогла прочитати б жодна, крім автора, жива душа, бо писав він їх за власною кодованою системою, надійність якої було підтверджено на найвищому рівні. Свого часу, ще коли носив лейтенантські погони, він дав свої записи колегам з відділу дешифрування для перевірки, і розумники-кібернетики повернули їх із висновком: «Наданий текст не має в собі жодної регулярної структури, тобто ніяких ознак шифрування». Вони мали рацію, бо справді розумілися на шифрах. А те, що писав Микола Пилипович, зовсім не було шифровкою у буквальному розумінні цього слова. Його швидше можна було вважати реєстром власних асоціацій-нагадувань, списком посилань на відповідні блоки людської пам’яті. Так що розшифрувати його можна було, хіба що маючи в комп’ютері повну копію мозку автора. І от поки лейтенант після сеансу бабиного лікування хропів, розкинувши своє могутнє тіло на ліжку, акуратний Микола Пилипович взявся до записів. Він прилаштувався біля вікна, одночасно контролюючи подвір’я. Старенька хазяйчина лампа з прогорілим абажуром була низько нахилена над папером, вона добре освітлювала текст, але не заважала спостерігати за доріжкою серед дерев. До того ж з метою конспірації майор поклав свої акрушики у грубий зошит, що у ньому записував безцінні фольклорні відомості. Усе зрозуміло - не спиться науковому працівникові, обробляє чергові здобутки.
  
  Десь далеко жінки виводили складне багатоголосся, змагаючись із степовими цвіркунами, а на папір рядок за рядком лягали зрозумілі тільки авторові записи. Майор ретельно систематизував інформацію, бо за три дні сталося стільки, що не розсортуй його одразу, потім ніколи не розбереш. Операція істотно просунулася вперед. Щоправда, це сталося ціною здоров’я колеги, проте майор не відчував докорів сумління. Якщо цей бовдур дозволяє себе бити - сам винуватий, а якщо це ще й можна повернути на користь операції, тим краще. Нічого важливого йому не відбили, крім голови, але голова більше потрібна старшому групи. Микола Пилипович, попри непогану підготовку, завжди намагався уникати фізичного контакту, мудро вважаючи, що проти лому нема прийому, а справжні перемоги досягаються зовсім не за рахунок біцепсів.
  
  Тепер належало скористатися з лейтенантового проколу, і майор зафіксував для себе перший номер у списку для розробки - баба Кабачиха. Варіант із зубом вона чітко розколола, але тут доречно трапилася Петрова голова. Непроста бабуся. Якби знати, що лейтенанта так відмолотять на танцях, не сувався б із своїм карієсом.
  
  Далі. Справа з лейтенантом - випадковість чи свідомий спротив? Треба розібратися. Вірно сказано, що перемогу від поразки ти не повинен відрізнять. Але точніше буде так - будь-яка поразка є складовою майбутньої перемоги. Навіть іще краще - маленька тактична поразка повинна стати складовою великої стратегічної перемоги. І хоча тезі явно бракувало поетичності, Микола Пилипович задоволено посміхнувся.
  
  Але подивимося що далі… Микола Пилипович замислився. Трохи осторонь у спогадах бовваніла постать діда Юхима. Противний дід, хоч однозначно оцінити його поведінку важко. Не дав води двом подорожнім. Чи не розшифрував він їх, користуючись своїми здібностями? І звідки взагалі інформація про ці здібності? Від парторга. Той, щоправда, сам не бачив, але люди говорять.
  
  Якби Микола Пилипович уявляв собі, з якого боку підібратися до старого хуторянина, він саме йому присвоїв би почесний перший номер у своїх записах. Майор ніколи не боявся серйозних супротивників, але завжди зважував користь, що її може дати героїзм. Все-таки основним завданням було вербування когось із цього табору. А дід явно на цю роль не годився. Інша справа - танці. Чого б це старому тертися вночі біля клубу? Теж мені танцюрист. Це міркування майор поклав у голові окремо, прямо так, зі знаком запитання. Звичайно, дідусь хирлявий, а Петро як-не-як професіонал. Але, по-перше, вдарити дрючком ззаду - тут не сила потрібна, а швидше досвід. А по-друге, хто знає, що там за сивиною насправді ховається? Бувають такі діди, що не дай Боже. Особливо якщо, скажімо, відсидів або воював. До речі, треба поцікавитися його біографією, може, і справді якийсь бандерівець.
  
  На цій мажорній ноті Микола Пилипович завершив аналіз подій і взявся за другу частину роботи - розробку плану на найближчі кілька днів.
  
  Треба розкручувати інцидент з Петром. Тут у лейтенанта позиція пасивна, доведеться працювати першим номером. Ех, допитати б по всіх правилах тих, хто був на танцях. Був би при собі кабінет, перепустки, охорона на вході. А тут…
  
  Проте спочатку номер перший - баба Кабачиха. Метод роботи з нею знайшовся сам собою, коли ставив на місце лейтенанта. Розвиваємо тему лікування. Удавати з себе такого собі дбайливого татуся, що піклується про молодого товариша. І хоча працювати з жінками майор не любив, він був певен, що стара ніде не дінеться. Відновити контакт зовсім просто: «Люди кажуть, що це тільки до вас. Тут Юхим не допоможе».
  
  Жіночі співи за вікном наблизилися, і вже відчувалося, як добре погуляла компанія. Чувся дзвінкий сміх, на гуляючих ліниво брехали собаки. Микола Пилипович зосереджено гриз ручку.
  
  Поштарка. Буде запасним каналом зв’язку з бабою. Цією лейтенант може крутити, як циган сонцем. Он як притискається. Тільки треба, щоб він був активнішим, бо дівчата не люблять занадто скромних кавалерів. Микола Пилипович подумки посміхнувся. Молодий колега виявився надто скромним відносно слабкої статі. А сам майор вважав цей бік життя своїм козирем. Він навіть якийсь час заносив до щоденника всі подібні епізоди і, чесно кажучи, мав чим похвалитися. Якби Наталка була років на п’ятнадцять старшою, от тобі б…
  
  Так. Хто там іще? Священик. Це, скоріш за все, пустушка. Але підтримувати стосунки треба, бо за чаркою у батюшки язик не тримається. Яку він історію про парторга завалив! Заслухаєшся. А перевірити неможливо. Якщо і справді щось таке було, жодної згадки в архівах не лишилося, це точно. Розпатякати теж навряд чи хтось міг, бо тоді язики відривали разом із головою. Часи було правильні.
  
  «Ой, приходьте, хлопці, до мене,
  
  Кудлата, кудлата… у мене.
  
  Кудлата, кудлата собака у мене», - вже зовсім недалеко заливалися жіночі голоси, і самі сміялися від власної зухвалості. Микола Пилипович здивовано підняв брови - далі «Ти ж мене підманула» його пісенні обрії не простиралися.
  
  Що там далі… Леся… Цією Петро не покрутить. Скоріш вона ним. Порожній і навіть шкідливий контакт. Треба ще раз наказати лейтенантові, щоб тримав дистанцію. Не дай Боже щось - її батько надто добре знає, що таке командировочні, особливо враховуючи бойове комсомольське минуле.
  
  Ну і, нарешті, сам ПартТорг. Тобто комерційний директор. Цікаво, скільки правди у тій історії? Напевне, не дуже багато, але ж не на порожньому місці таке вигадали. Ідеолог явно має досвід співпраці з органами. З такими, як він, ведеться найлегше. Вони працюють з внутрішніх переконань. Що не кажіть, а така робота дає відчуття влади над людьми, і багатьом це подобається. Висновок - якщо Петро не напартачить з донькою, парторг може бути дуже і дуже корисним. І тут Микола Пилипович аж ручкою об зошит вдарив від раптової думки. Парторг! Він у розслідуванні буде не просто корисним, а опорним. Начальства в селі бояться не менше, ніж міліції. А може, й більше. Точно. І самому ідеологу на сто відсотків сподобаються такі ігри.
  
  «Ой, приходьте хлопці до мене,
  
  Глибока, глибока… у мене,
  
  Глибока, глибока криниця у мен е», - заливисто виводили вже біля самого паркану. Жінки напідпитку схильні до сороміцьких жартів.
  
  На подвір’ї забрехав Циган, спочатку насторожено, а потім привітно, аж поки не перейшов на радісне скавучання. Стукнула хвіртка, почулися легкі кроки. Микола Пилипович помітив темну хазяйчину постать, що йшла доріжкою, і швиденько заховав свої нотатки в «дипломат». Вона явно була у веселому настрої, бо ступала неуважно, чіплялася пишною зачіскою за гілочки, а тоді зупинялася, звільнюючи волосся та сміючись сама з себе. Інстинкт мисливця виштовхав Миколу Пилиповича з насидженого місця. Жінка напідпитку є легкою здобиччю, але хто сказав, що нею треба нехтувати? Тим більше Тетяною. Раптом наважившись і одним духом пославши до дідька всі службові міркування, майор підхопився і вискочив на ґанок начебто дихати повітрям, щоб там уже «випадково» зустріти господиню.
  
  Величезний, але трішечки щербатий місяць заливав украденим у сонця світлом чистеньке подвір’я, собачу буду, невеличкий тинок біля літньої кухні та рядочок вишень, що росли вздовж паркану до самих воріт. Тетяна ішла назустріч, несучи із собою залишки святкового збудження, гучних пісень і відбиваючи у своїх очах два вогники-місяці. Як було не замилуватися такою елегійною картиною!
  
  - Добрий вечір!
  
  - Ніч. - виправила господиня і притисла пальця до стулених губів. - Т-с-с. Уже ніч. - Вона кинула оком по самотній фігурі квартиранта і раптом захихотіла та прощально помахала йому рукою. - На добраніч. - І завернула до кухні.
  
  Оце маєте.
  
  Микола Пилипович настільки не очікував подібного повороту, що не знайшов відповіді і тільки поглядом провів жінку до самих дверей.
  
  У літній кухні спалахнуло світло. Тетяна явно спати не збиралася, бо надвір долітало дзеленкання посуду. Поміркувавши трохи та віднісши таке швидке прощання на рахунок сп’яніння об’єкта, майор дістав з кишені гребінця, виваженим рухом привів до ладу свою складну зачіску і рішуче рушив до кухні. А що, лейтенантові можна, та ще й з двома одночасно, а йому ні?
  
  Тетяна сиділа на кухні та кришила у полумисок помідори. Точніше, не кришила, а різала величенькими кавалками. Там-таки у полумиску вже височіла гіркою зелена цибуля.
  
  - М-г, м-г… - прокашлявся на порозі майор, і голос його прозвучав незвично низько.
  
  - О-о, - жінка підняла очі. - Ви не спите?
  
  Вдягнута вона була по-святковому. Сукня з квітчастої тканини щільно облягала стан, а на шиї виблискувало намисто, підкреслюючи викот на грудях.
  
  - Та тут развє заснеш? Такая ночь.
  
  Хазяйка стенула плечима, а Микола Пилипович всівся за столом напроти, безсоромно обмацуючи очима її міцну фігуру.
  
  - Ето ви курям?
  
  - Що? - Тетяна здивовано підняла брови. - Собі. Дорого буде курям таке їсти.
  
  - А мене угостите?
  
  - Та будь ласка. - Жінка хитнула головою.
  
  Вона бризнула у полумисок оцту, потім налила олії і взялася перемішувати великою ложкою соковиті овочі, смачно посипаючи згори крупною сіллю зі скляної банки.
  
  - Я у куми на дні народження була. У неї помідори ранні. А я після чарки чомусь їсти хочу, не можу зупинитися. Кума з мене сміється: «Що наші роблять? Пообідали та хліб їдять».
  
  Микола Пилипович кивнув і широко посміхнувся у відповідь.
  
  Закінчивши нехитру справу, Тетяна видобула з миски четвертинку червоного помідора, по боках якого, обтікаючи шматки зеленої цибулі, струмилася і осідала в ложці олія, змішана з оцтом, сіллю та червоним помідорним соком.
  
  - Дивіться, який красивий. Я про це говорю - королівська вечеря.
  
  Вирішивши, що диспозиція через стіл не сприяє активним діям, майор обійшов навкруги і вмоститься поруч із господинею, втупивши палаючий погляд їй прямісінько у викот. А жінка раптом простягнула ложку просто до його рота, що розкрився від подиву, непривчений, певно, до таких простих манер.
  
  - Спробуйте, раз хотіли.
  
  Микола Пилипович заплющив очі. Рука його крадькома лягла на тепле жіноче стегно, але Тетяна не пручалася, зайнята тим, щоб акуратно донести повну ложку до чоловічого рота. І коли майор розплющився і, пережовуючи помідора, масним поглядом спробував упіймати хазяйчині очі, жінка підвелася, викрутившись з його настирливих рук.
  
  - Давайте вип’ємо. Ви не проти?
  
  Про свою згоду Микола Пилипович сигналізував виразним мугиканням.
  
  За кілька секунд з надр кухонних шаф з’явилася літрова банка з чимось прозорим у підкріпленні двох маленьких скляночок та тарілки з пиріжками. Вечір набував романтизму. Село замовкало, заколисане місячним сяйвом, а тут, на кухні, жовте світло лампочки пускало зайчики на стіни, заломлюючись у глибинах прозорої ароматної рідини, яку жінка підсунула прямо під носа Миколі Пилиповичу.
  
  - Ну. Давайте. Ви ж чоловік. І майор слухняно взявся за краї повної по вінця банки.
  
  - Запивати будете?
  
  - Га? - Рідина здригнулася та хлюпнула прохолодою на майорові пальці.
  
  - Міцна, кажу. Я візьму компотику запивати. Дивіться не розлийте! - З цими словами Тетяна відкрила дверцята холодильника, а Микола Пилипович квапливо взявся до справи.
  
  Той, хто хоч раз у житті пробував наливати в маленькі келишки з повної до країв банки, зрозуміє хвилювання нашого героя. Не заганьбити себе перед жіночі очі тут може тільки справжній фахівець.
  
  Коли хазяйка повернулася до столу, склянки були повними, а невеличка калюжа на скатертині прикрита тарілкою.
  
  - А я з вишні компотику наварила. Будете?
  
  Микола Пилипович енергійно кивнув. Тетяна явно викликала ентузіазм у його організмі.
  
  - Ну, за що п’ємо? - Жінка присіла на стілець, знову відгородившись столом від свого квартиранта.
  
  - За прекрасних дам, - випалив майор і картинно підхопився зі стільця.
  
  - Ну нехай, - кивнула хазяйка і випила першою.
  
  Коли Микола Пилипович сів, то біля рота він знову побачив ложку з соковитою четвертинкою помідора. І дуже вчасно. Рідина в банці мала градусів сімдесят, вимагаючи поважливого до себе ставлення.
  
  - З чого ето?
  
  - З варення. За зиму не з’їли, а на цей сезон нове буду варити.
  
  Тетяна тільки трошки почала свою порцію і тепер запивала з розмальованої квітками чашки. Вона вміла зі смаком робити ці прості речі, і так хотілося їх за нею повторити, з’їсти червоного помідора і запити вишневим компотом.
  
  - Так ви шо, ето ви самі робили?
  
  Хазяйка кивнула.
  
  - Та вже якось у людей не позичаюсь. І Микола Пилипович пішов у наступ. Він ухопив жінку за руку та взявся обходити стіл, другою рукою націлившись обійняти шикарний бюст. Збуджені очі хтиво обмацували плечі та викот сукні. Жіноче тіло пахло степовими травами, і він рішуче притяг його до себе.
  
  - Ой-ой-ой, а що це у вас таке на маківці блищить?! - Жіночий голос задзвенів над самим вухом. Вона це сказала так само, як щойно співала з подругами на вулиці, весело й задирикувато.
  
  Не підозрюючи нічого поганого, Микола Пилипович підняв голову і піймав очима насмішкуватий погляд хазяйки.
  
  - Це у вас, виявляється, лисина, а збоку не помітно.
  
  У майора одразу зіпсувався настрій. Він пересунувся на свій стілець і прибрав руки. А Тетяна зловтішно посміхнулася і поспішила на добивання:
  
  - Та це я шуткую. Знаєте, як чоловіки лисіють? Якщо спереду - значить, багато думають. А якщо ззаду, тоді вони сексуальні. А коли спереду і ззаду - значить, вони думають, що сексуальні…
  
  У роті у Миколи Пилиповича покислішало, наче лимона з’їв. З вуст Тетяни цей ідіотський жарт прозвучав значно дошкульніше, бо мав особисте спрямування.
  
  - Ви образились? - Хазяйка жартівливо зазирнула в очі, і Микола Пилипович відсунувся разом зі стільцем.
  
  - Ні. - Щоб остаточно не виглядати ідіотом, майор перейшов до справи. - А ви не підскажете, хто іще у вас в селі колдує? Может, хтось, кого ми не знаємо?
  
  Тетяна знизала плечима.
  
  - А ви що ж, не трапили до баби Кабачихи?
  
  - А це що, правда, бабушка Наталки етой?
  
  - Та ні. - Тетяна махнула рукою. - Це я так кажу. Може, і родичка якась, але далека.
  
  - Ну так єсть хто-небудь іще?
  
  - А я знаю? Розповідають усі, а так щоб всерйоз ворожити… І потім, якщо чесно, то я в це не вірю. Я думаю, це просто фольклор. Знаєте, дурні баби говорять. А насправді ніхто не бачив. Беріть помідорки. - Уважна хазяйка підсунула полумисок до гостя і простягнула йому ложку. - От вам, наприклад, допомогло?
  
  Микола Пилипович знизав плечима:
  
  - Чесно говоря, вона сказала, що треба в город їхать до її дочки.
  
  - Ну от, бачите.
  
  - А дєд Юхим? - вистрілив черговим питанням майор.
  
  - А що дід Юхим?
  
  - Ну цей… - Микола Пилипович пожував губами. - Він же ізвєсний, говорят, і вобще…
  
  - Та всяке говорять. - Тетяна легковажно махнула рукою. - От ви самі сходіть до нього і спитайте. Він біля гаю на хуторі живе. А я його і не знаю зовсім. Я ж нетутешня.
  
  Остання фраза різонула майорові вухо.
  
  - Що ж ето ви, прожили тут стільки літ, а все одно нетутешня?
  
  - Скільки прожила? Як вам не соромно жінці таке казать. - Жіночі очі стрельнули блискавками. - «Стільки…» Скільки це я, по-вашому, прожила?
  
  Микола Пилипович розгубився.
  
  - Та це я не в том смислі. Це я в смислі в селі… Ви ж самі сказали, п’ятнадцять год після інституту.
  
  - Ну то й що? Могли б і не згадувати… А-а… - Хазяйка раптом зіщулилася. - Це ви мені так помстилися, що я вашу лисину помітила. А ви злопам’ятний…
  
  - Та нє, - Микола Пилипович збентежено посміхнувся. - Я не нарошно.
  
  - Злопам’ятний. Злопам’ятний і мстивий. Он як зраділи, що жінку образили. Не хочу з вами розмовляти. - І вона відвернулася від столу.
  
  Майор до кінця не второпав, чи жартує хазяйка, чи справді образилася, проте налив чарочки по вінця, взяв у обидві руки і, обійшовши стілець з іншого боку, впав на одне коліно прямо біля хазяйчиних ніг.
  
  - Я був неправ.
  
  - Та що ж це ви вигадали! - обернулась хазяйка спантеличено. - Я пожартувала. Підводьтеся негайно.
  
  - М-м. - Майор помотав головою і простягнув вперед чарку.
  
  - Незручно якось. - Тетяна явно не знала куди подітися.
  
  - А ви випийте. На знак прощенія. І потопимо сору на дні бокала.
  
  Розгублена Тетяна взяла чарку.
  
  - Підводьтеся. Ну будь ласка. Я вас прошу. Я вип’ю, тільки вставайте.
  
  Микола Пилипович добре вмів користуватися психологічними перемогами. За мить він уже примостився поруч із жінкою на її ж стільці, міцно обхопивши рукою жіночу талію.
  
  - А давайте ми вип’ємо на брудершафт!
  
  Тетяна зробила спробу відсунутися, але майор тримався як приклеєний.
  
  - Пийте. Ви обіщали.
  
  Два палаючих ока свердлили Тетянине обличчя, і вона, корячись їхній волі, несамохіть торкнулася губами міцної рідини. І тут майор наче вистріл стартового пістолета почув. Він одним ковтком випорожнив свою склянку та потягнувся мокрими губами до жінки, міцно стиснувши її під груди і не даючи таким чином жодного шансу пручатися. Так вони і завмерли на хвилинку, чоловік, що вирішив будь-що досягти свого, і жінка в його сталевих обіймах. Але раптом щось покотилося, потім почувся брязкіт, і Микола Пилипович відчув, як холодна рідина полилася прямо йому на штани. Він підскочив, миттєво розпустивши руки, але було вже пізно. На підлозі валялися скалки розбитої чашки, а на світлих майорових штанах розпливалася здоровезна пляма від компоту.
  
  Хазяйка пирснула, дивлячись на чоловіка, що стояв посеред кухні, безпорадно звісивши руки.
  
  - Знімайте, я виперу.
  
  Микола Пилипович мовчки похитав головою.
  
  - Ну тоді треба хоч сіллю засипати. Бо потім не відпереться. Сідайте.
  
  Тут уже влада перейшла до жінки, і вона посадила слухняного майора на сухий стілець. Потім на вологу пляму посипалася сіль, білими дюнами засипаючи складки і червоніючи там, де торкалася наймокріших місць.
  
  - Сидіть тихенько, хай вбереться.
  
  Тетяна глянула на зніченого майора, що втупив очі у свої штани, і засміялася.
  
  - Ви знов образилися?
  
  Микола Пилипович ніколи не бував у більш дурному становищі. А хазяйка продовжувала заспокоювати.
  
  - Не ображайтеся. Нічого страшного. Я зранку виперу, поки ви прокинетеся, уже висохне. Як будете лягати, киньте на веранді.
  
  Вона взялася витирати стіл, стілець, а потім і підлогу, штовхнувши мимохіть Миколу Пилиповича повним стегном. Майор сидів як кам’яний, а Тетяна, навівши лад, знову всілася через стіл та підвела на розгубленого квартиранта іронічні очі.
  
  - З ким не буває. Не розстроюйтесь. Оно краще з’їжте.
  
  Микола Пилипович слухняно взяв з простягнутої руки пиріжка і, не сказавши ні слова, відкусив одразу половину.
  
  - Певно, у мене сьогодні день такий, що всі на мене ображаються. От і у куми на дні народження Леська так дверями гацнула, думала зламає.
  
  Пережовуючи повним ротом, Микола Пилипович запитально підняв очі.
  
  - Та донька ж парторгова. Вона забігла куму привітати, а я і розказала за столом, як Петро не схотів її пиріжків їсти. Кажу, не міг вибрати, які першими з’їсти, твої чи Наталчині. Баби регочуть, а вона з-за столу як підстрибне…
  
  - Ну зачем ви так? - Насправді Микола Пилипович і сам нізащо не пропустив би нагоди підігріти обстановку.
  
  - А чого це я повинна правду крити? - Жінка зробила скляні очі. - Хай знає. Ну а ця дурна надулася: «Дякую, - каже, - тітко Таню», і дверима як гацне. А мені не треба дякувати. Он хай подрузі своїй дякує.
  
  - Какой подрузі?
  
  - Ну Наталці ж. Вони ж такі подруги, на все село. - Тетяна трохи подумала, і додала, посміхнувшись. - Були.
  
  Вулицею пройшла людина. Зранку чи ввечері, а може, й по обіді. Чоловік чи жінка, чи баба стара - слід лишився на вологій землі, невеликий слід, але чіткий. Чого земля тут була вогка - хтозна, мабуть, щось вилили. А слід добрий, чіткий, певно-таки жіночий, бо маленький.
  
  Настав вечір, а за ним ніч, тепла липнева ніч без хмар, тільки місяць згори позирає. Він іще не увійшов у повну силу, та за якихось два дні пануватиме у небі один, круглий і бездоганний. Тихо в селі, де-не-де вогник з’явиться, та й пропадає. Повітря ані ворухнеться. Нікого на вулиці, тихо, порожньо, самотньо.
  
  Та ні, хтось таки є. Хтось іде вулицею, іде, оглядається, попід ноги уважно придивляється. Хто це не спить вночі? Хіба розбереш! Темна постать підходить до паркана, нахиляється, наче щось розшукує, потім ще кілька кроків, знову нахиляється, сідає навпочіпки. Що там?
  
  Постать щось робить біля паркана на землі, уважно, зосереджено, наче щось дуже важливе. Бурмотить під носа за роботою. Цікаво, цікаво. Але ось вона обережно підводиться, знову озирається навкруги - чи не видно когось - і так само повільно та уважно простує вулицею геть. Тільки місяць бачить те, як постать розчиняється у темряві за рогом. І знову порожньо на вулиці, тихо та спокійно. Але слід уже зник. На тому місці, де він щойно був, тепер тільки порожня земля, така сама темна і рівна, як і поруч. І все - ані собака не загарчав, ані люди не перегукнулися в селі. Ніч навкруги.
  
  Знаєте, що в нас кажуть? Кажуть, що слід можна зняти з землі і по ньому, по слідові, начарувати на людину. Чули таке? Аякже, чули! В книжках оно пишуть, що при царському дворі впіймали колись жінку, що буцімто сипала пісочок на сліди цариці - певно, чарувала. Впіймали і двох її товаришок, які, щоправда, не чарували, але все одно виглядали підозріло. Усіх трьох катували вогнем, а потім відправили на заслання. Отак серйозно ставилися до цього питання. Та й хіба один раз таке було!
  
  А от наші баби кажуть, що слід людини просто так не знімеш, тільки чарами, а коли вже зняв, треба заховати його десь у хаті, і тоді людина ця захворіє. А якщо слід знищити, то незабаром вона обов’язково помре. І ніякі лікарі не допоможуть, єдиний спосіб - спалити білизну проти Благовіста. Чули таке?
  
  Роблять люди. Так і кажуть, коли щось у когось не те - їй пороблено. Та й хіба тільки на слід роблять! От, наприклад, нав’язують - беруть вовняну нитку, зав’язують на ній вісім вузлів, при кожному примовляючи: «Вийду на вулицю, кину у чисте поле, у луки, у моря…» А ще іноді в’яжуть тринадцять вузлів і кажуть: «Вийду на вулицю, відречуся від Христа, від царя земного, від Бога вишнього, від віри православної, від батька, від матері. Віддаюся нечистому духові, прошу помочі його та допомоги…» От слово честі, так і кажуть. А ще: «Окаяні духи, поможіть мені, щоб не було йому ні вдень життя, ні вночі пуття, ні в годину терпецю, ні в півгодини». Отакого наговорять, поки в’яжуть вузли, а тоді кидають цю нитку там, де ходить людина. Щойно вона на неї наступить - перечепиться, а як перечепиться - лайнеться, а як лайнеться, так вже і чари починають діяти. Отож краще не лаятись про всяк випадок. Та хто зможе?
  
  Уроки ще у нас наводять. Буває, підкидають до хати що-небудь, а як торкнеться людина цієї зачарованої речі чи води, наприклад, - ще й воду іноді розливають, - так починає сохнути, хворіти, доки помре. Отаке діється. Отож як побачиш на подвір’ї щось незнайоме, краще відійди від гріха.
  
  Ну а як поробили на когось, то вже треба відробляти. Відробляють у баби, що на цьому розуміється. По-різному - виливають воском, чи водою, чи оливом. А буває так, що сама баба не впорається, так прохає попа, щоб у церкві читав саме у той час, коли баба виливає, - удвох воно краще виходить. Чи дозволяє це Синод, невідомо, але ж піп не в Синоді живе - серед людей, то мусить допомагати, коли треба. Ну от, а поки відробляють, у тої, що поробила, починаються муки - і круте її, і штрикає, і на кольки підіймає, і нічого їй не допоможе, тільки якщо взяти якусь річ, бодай нитку з подвір’я того, кому пороблено. Як візьме - полегшає. От у нас було, що теща зятю поробила, сохнув він, бідолашний, сохнув, поки до баби пішов одроблять. Одробляв - теща захворіла. Присилає чоловіка - дайте, каже, цибулі на борщ. А вони не дають, знають, що не можна. Вона тоді знову присилає - дайте, каже, солі. Вони не дають. А її ж круте, нема сил. Посилає чоловіка - дайте, каже, хоч що-небудь. Та вони вже здогадалися, хто це йому поробив, то й не дають, а тоді він, чоловік цебто, силою до хати вдерся, схопив стільчик від дверей та тікать. Отак. Теща одужала, а зятеві знову почало сушити. З попом вичитували.
  
  Брешуть люди, скажете ви. Певно, брешуть, та якщо вже брешуть, то треба за ними. Бо якщо не збрешеш - хто повірить?
  
  - Слухай, Петро, так вони, оказується, подруги.
  
  Микола Пилипович користуючись тим, що хазяйка вийшла до сусідки, взявся чистити свого пістолета. Це було доцільним з двох міркувань - по-перше, зброю треба періодично чистити, навіть якщо не застосовуєш за призначенням, а по-друге, не можна було виключити навіть її застосування, особливо враховуючи останні події. Тож майор за столом ретельно тер ганчіркою чорний метал.
  
  - Хто подруги? - не зрозумів Петро.
  
  Він лежав на ліжку просто поверх ковдри, вочевидь відпочиваючи. Хлопцеве обличчя сильно покращало за останній день і вже не нагадувало про весняні польові роботи, але подряпини та синці все ще яскраво проступали, зводячи нанівець його перспективи як кавалера. Хоча, може, й навпаки - жінки люблять поранених чоловіків, особливо якщо поранення здобуте у боротьбі за їхнє серце.
  
  - Ну ці твої… як це… ухажорки. - Микола Пилипович дунув у ствол та подивився його проти світла.
  
  - Наталка з Лесею?
  
  - Ага. Сказали мені, шо були такіє - просто не розлєй вода. А тепер посорилися.
  
  - Чого це?
  
  - Угадай, - засміявся майор. - Стоп! - Він раптом кинув свою справу, вражений раптовою думкою. - Петро, підожди, так ти вродє больше любиш парторгову дочку, так?
  
  Лейтенант з підозрою глянув на колегу, але очі того не виказували можливого підступу. Майор продовжував:
  
  - Так, може ж, то та, втора, з пошти, подговоріла хлопців, щоб тобі дали по головє, мол, не достайся же ти нікому?
  
  - Навряд чи, - з сумнівом похитав головою Петро.
  
  - Почему ето «навряд чи»? - Миколі Пилиповичу явно сподобалась нова версія. - Ти сам посуді - щаслива соперниця, мєсть і всьо такоє. Скільки раз було! І потом, як вона запригала тогда у баби, коли та сказала, що жінка замєшана.
  
  - Вона тоді ще не знала, хто щаслива. Вони як раз лаялись на танцях, кого я буду проводжати.
  
  - Ого! - Микола Пилипович здивовано звів брови. - Ти ба який! Дєвки за нього ругаються, кого він той… приголубить.
  
  - Та ну вас! - Петро роздратовано махнув рукою.
  
  - Нє, ну ти смотри у мене, - продовжував майор серйозно. - Шоб з парторговою дочкою не того. Потому шо вона малолєтка, а за малолєток сам знаєш, шо буває.
  
  - Нічого не буває, - огризнувся Петро. - Вона вже статево зріла.
  
  - А ти проверял?
  
  - Та що ви причепилися!
  
  - Шо надо, то і причепився. Ми не для того сюда приїхали, щоб амури розводить. - Старший групи впевненими рухами збирав почищену зброю. - А у твоєй Лесі батько - парторг, у нього связі, і єслі шо - він тебе розконспірірує в момент. Вони, когда дочка виростає, отци в смислє, звєрєют. Тогда тобі капєц. Жениться прийдеться - це іще за щастьє!
  
  Він явно знав, про що говорив, тому слова звучали переконливо.
  
  - Ти б луччє тою з пошти зайнявся. Вона вже взрослая, а заразом і розузнать можна побольше. Вдруг це всьо-таки вона подговорила? А я со свойого боку пацанами етімі займуся. Зранку з парторгом домовився, що він завтра всіх їх в кабінєт до себе по одному, шоб я їх там прижав, - майор красномовно стиснув кулака. - А ти її со свого боку теж, значить… прижми. - Він коротко реготнув, радіючи вдалому жарту. - І баба Кабачиха - імей в віду, до неї тоже подход через цю дівчину. Вона у всіх смислах полєзная.
  
  Петро мовчки лежав, слухаючи чи то поради, чи то розпорядження керівника. Але наступної миті стало зрозуміло, що його лежання не було простим відпочинком.
  
  - Шухер! - сказав хлопець стиха, побачивши через заздалегідь відсунуту фіранку, що до хвіртки хтось наближається.
  
  Микола Пилипович миттєво розкрив «дипломата», і пістолет зник без сліду у його конспіративних надрах.
  
  - Що за слова, лейтенант! - Обурився старший колега, ставлячи свою безневинну на перший погляд, а насправді безцінну валізку на підлогу. - Ви офіцер чи блатной жулік, в самом дєлє!
  
  - Я науковий працівник, - огризнувся молодший. - І ви теж, до речі.
  
  Надворі загавкав собака. - Є хто живий? - загукали з доріжки молодим жіночим голосом.
  
  Біля ґанку стояла Наталка з пошти, що про неї саме точилася розмова.
  
  Колеги визирнули у відчинене вікно.
  
  - Про вовка промовка, - стиха мовив Петро.
  
  А Микола Пилипович уїдливо відкоментував:
  
  - Давай, научний работнік. Твоя дисертація прийшла.
  
  У цей момент дівчина помітила, що з вікна на неї дивляться, і зійшла зі стежки у садок.
  
  - Здравствуйте, Наталочка! - солодким голосом проспівав Микола Пилипович. - Провєдуєте больного?
  
  - Драстуйте. - Поштарка наблизилась до розчахнутого вікна і приязно посміхнулася.
  
  Сонце вже сіло, але світлі сутінки дозволяли чудово роздивитися все. Дівчина явно прийшла не просто так, бо знову причепурилась та розфарбувалася понад усяку міру.
  
  - Здрастуй, Петре, - повторила вона.
  
  Микола Пилипович щодуж стусонув хлопця ногою.
  
  - Драстуй, - озвався той.
  
  - Як ти? - Вона наблизила своє обличчя до хлопцевого і при цьому притислася до підвіконня, так що у викоті сукні випнулися дві апетитні півкулі.
  
  Микола Пилипович з одного погляду оцінив побачене та ковтнув швидку слину.
  
  - Хорошо, шо ви прийшли, - радісно продовжив він. - А то Петро наш тут скучає, может, ви б його вивели прогулятися? Больним же нужен свіжий воздух! - При цьому він продовжував непомітно штовхати колегу ногою, намагаючись таким чином активізувати його. - Із задоволенням, - зраділа Наталка такій пропозиції. - Ти як, зможеш піти на прогулянку? - перевела вона погляд на Петра.
  
  Той нарешті послухався нечутних, але чутливих вказівок начальства і вступив до розмови:
  
  - Справжнього чоловіка синці тільки прикрашають.
  
  - Красавець! - оцінив Микола Пилипович, але побачивши, що хлопець ображається, по-батьківському поклав йому руку на плече. - Шучу-шучу.
  
  - То я почекаю? - з надією запитала поштарка.
  
  - Він бистренько, - пообіцяв Микола Пилипович.
  
  Колеги відійшли від вікна. Петро взявся вдягати сорочку, періодично покректуючи від болю.
  
  - Ти там цеє… - стиха радив майор. - Помніш, про шо я говорив? Покрути її трошки. А вдруг розколеться. На жалость бери.
  
  - Де мої кросовки? - зазирнув під ліжко Петро. - Світло ввімкніть!
  
  - Ага, щас. Комари налетять, так тобі харашо гулять, а мені тут мучиться… Він уже іде! - загукав Микола Пилипович, щоб почули на дворі.
  
  Петро стиха лаючись зав’язував шнурки. - І про бабу, про бабу побольше інформації. Вона ценний істочник. Не забувай. Шо буде просить - не одказуй… Ну, - він оцінив поглядом колегу і несхвально зморщився. - Годиться. Ранений, но живой. Давай, з Богом.
  
  Петро вийшов на ґанок, де вже чекала поштарка.
  
  Микола Пилипович висунувся у вікно.
  
  - Наталочка! Єслі там хлопці будуть його обіжать, ви ж заступитесь?
  
  Дівчина засміялася.
  
  Петро люто зиркнув через плече.
  
  - Оп’ять шучу, - швидко запевнив колега. - Щасливого гуляння.
  
  Липневі сутінки потрошку згущалися навкруги.
  
  Наталка зазирнула Петрові у травмоване обличчя.
  
  - Боляче? - співчутливо запитала вона.
  
  Хлопець роздратовано відмахнувся.
  
  - Кинь. Краще скажи, хто це міг зробити.
  
  - Не знаю. - Для переконливості дівчина притиснула руки до грудей. - Якби наші хлопці, вони б уже похвалилися. Вони завжди хваляться, коли когось побили.
  
  - Хай тільки спробують, - загрозливо мовив Петро.
  
  - Бити будеш?
  
  - Буду, - пообіцяв він.
  
  Вона з повагою подивилася на міцну статуру супутника. Деякий час ішли мовчки, потім дівчина взяла Петра під лікоть. Він не заперечував, бо це приємно, коли красива молода дівчина бере вас під лікоть, а може, лейтенант нарешті усвідомив всю важливість цього джерела інформації, тому й поводився відповідно.
  
  - Куди ми йдемо? - поцікавився він.
  
  - Не знаю. Гуляємо. - Наталка замислилася. - Слухай, а пам’ятаєш, ти казав, що любиш вночі купатися?
  
  - Це ти казала.
  
  - Але ж ти не заперечував, - вона опустила очі, і Петро мимоволі посміхнувся. - То, може, і справді скупаємось?
  
  - Так іще ж до ночі далеко.
  
  - А поки дійдемо, вже буде темно.
  
  Так сталося, а чи то було сплановано зарані, що хлопець з дівчиною і без того просувалися у бік ставка, тому наразі не довелося навіть міняти маршрут прогулянки.
  
  - Ой, забулася! - раптом вигукнула дівчина. - У мене ж купальника нема.
  
  Петро зупинився і запитально глянув. Наталка хвилинку поміркувала і, відвівши очі, вирішила:
  
  - Ну, нічого, так якось. Ніч же, правда? І справді, поки, гуляючи, дісталися місця, по-справжньому споночіло.
  
  Дорогою Петро спробував перевести розмову на бабу Кабачиху, але почув у відповідь вичерпне:
  
  - Вона сердиться на вас. Сказала, що коли такі цікаві, щоб ішли до Юхима, а до неї більш не ходили.
  
  З ділової точки зору прогулянку можна було вважати закінченою, проте лишалася ще лірична сторона.
  
  На березі ставка було тихо й порожньо. Вода відливала чорним, і ніщо не турбувало її гладенької поверхні. З неба дивився місяць, по-літньому яскравий та урочистий. Петро від такої елегійної картини трохи розгубився, а тому мовчки завмер на місці. Поштарка теж не наважувалася нічого сказати. Тільки очерет шепотів, певно, ділячись враженнями. Так тривало кілька хвилин, поки дівчина нарешті зважилась, полишила Петрову руку і зробила кілька кроків до води.
  
  - Тепла, як молоко! - вигукнула вона, обертаючись. В зоряному світлі її очі виблискували, як два вогники.
  
  Це був перший гучний звук, що порушив елегійний спокій природи, і ставок відповів на нього дрібними хвильками.
  
  - Ну що, будеш купатись? - запитала дівчина, вертаючись від води назад. Рука її торкнулася Петрової долоні. П’янкий та гіркуватий запах степу війнув в обличчя.
  
  У лейтенантовій голові знову вихором пронеслася тисяча думок - і завдання, що вони отримали, і останні вказівки Миколи Пилиповича, і баба Кабачиха з її ворожінням, і Леся…
  
  Невідомо, як витлумачила його мовчанку дівчина, либонь, як нерішучість. А може, це й була нерішучість, бо серце Петрове розривалося між обов’язком, почуттям, чоловічою фізіологією і знову обов’язком. А це, погодьтесь, нелегко.
  
  - Ну як хочеш, - втратила терпець Наталка і тупнула ногами, скидаючи босоніжки.
  
  Очі її намагалися зазирнути в саме серце, викликаючи там нову хвилю емоцій. Потім дівчина відпустила Петрову руку, відступила крок убік, ще раз позирнула і, взявшись рукою за квітчасту сукню, почала стягувати її через голову. Лейтенант зіщулився. Наталка граційно випірнула з бавовняної хвилі, і сукня впала додолу на вогкий пісок. Дівчина лишилася в самій білизні, і якби над ставом світило сонечко, а не місяць, було б видно, що трохи зашарілася.
  
  - Допоможеш? - запитала вона, знову наблизившись до Петра, обернулася спиною і суто жіночим рухом закинула руку за себе, намацуючи застібку прозорого бюстгальтера.
  
  Петро мимоволі простягнув свої великі долоні й став навпомацки розбиратися у складній системі гачків та защіпок. Стегна поштарки помітно здригалися.
  
  - Ну! - квапила вона.
  
  Нарешті хлопець упорався, і дівчина стягла з плечей білі бретелі. Вона спочатку озирнулася, немов оцінюючи, чи годен кавалер дивитися на неї, стрельнула очима, а потім обернулася до нього, відкинувши непотрібний ліфчик убік, туди, де лежала сукня. Перса у поштарки були великі, гарної форми, такі, знаєте, що викликають бажання торкнутися і перевірити, чи справжні. Засмаглістю вони поступалися решті тіла, тому тут, уночі, здавалися яскраво-білими з темними плямами пипок на верхівках. Дівчина переможно подивилася Петрові в очі й потягнулася, як кішка, закидаючи руки за голову та виставляючи груди вперед.
  
  Він стояв мовчки, остаточно розгубившись від побаченого. Місяць філософськи спостерігав за цим згори і безсоромно освітлював всі вигини жіночого тіла.
  
  - Будемо купатись? - знову запитала вона і, не отримавши відповіді, двома пальцями підчепила тонкі трусики на стегнах. Очерет знову зашепотівся. Поштарка посміхнулася і провела пальцем уздовж тканини на животі, простежуючи його обрис. Боротьба у Петровій голові досягла своєї кульмінації, хоч на тренованому обличчі це не відбивалося жодним рухом.
  
  Повернувшись боком, дівчина нахилилася і повільно стягнула останню одежину.
  
  Поверхнею ставка пробігли легкі хвилі. Ніч глибоко зітхнула. Дівчина виструнчилась, постояла мить, даючи змогу себе оцінити, а потім засміялась дзвінко, так, що відлуння зайчиками застрибало навкруги, і побігла до води, коливаючи розкішними стегнами та погойдуючи грудьми.
  
  Гарна була дівка, що й казати. Всього досить, все при своєму місці, все збуджує, зазиває, заманює чоловіка, все обіцяє втіхи.
  
  Почувся плюскіт води.
  
  - Петре!
  
  Хлопець височів, немов кам’яна брила, на тому самому місці, де й раніше. Він не зважувався зробити навіть крок, тому що цей один крок зобов’язував багато до чого.
  
  - Вода просто чудова! Петре!
  
  Але стояти далі було безглуздо з будь-якої точки зору, тому Петро, нарешті, ворухнувся і почав повільно знімати сорочку. Почулися легкі кроки. Наталка підбігла до нього. Теплою шкірою стікали струмочки нічної води.
  
  - Петрику, швидше! - Вона заходилася допомагати йому розстібати ґудзики, нахиляючись, торкаючись його грудьми та м’якими теплими руками. Скоро вже він просто стояв, а вона його роздягала. Дівочі пальці тремтіли, проте вперто робили свою справу.
  
  Джинси чорною плямою упали на пісок. І тут Наталка просто схопила Петра за руку та потягла за собою берегом у чорну воду, розрізаючи її своїми білими ногами, потім животом, а потім вона впала, здійнявши цілу купу бризок. Він слухняно пересував ногами у кільватері, відчуваючи, як програє сам собі, як збудження хвилею підіймається в ньому, ніяковіючи від цього і не в змозі нічим зарадити. От, нарешті, і рятівна глибина. Петро пірнув, штовхнувся ногами, проплив трохи вперед, бік його торкався дівочого стегна. Дівочі руки обхопили стан. Він випірнув. Поруч стояла Наталка, притискаючись усім тілом, так, що груди сплюскувались, зустрічаючи чоловічі м’язи, а живіт припадав до живота.
  
  - Ну от. Нарешті!
  
  Очі її обпікали Петрове обличчя, а руки, що обвивали стан, пішли у мандрівку могутніми грудьми, борцівськими плечима та шиєю. Губи трохи розтулилися, і вологий язик м’яко облизав пухкі краєчки.
  
  Лейтенант остаточно втратив здатність до спротиву. І раптом тіло дівчини здригнулося, наче в судомі, вона застогнала і зім’якла, привалившись до хлопця.
  
  - Що з тобою? - Він у першу мить не зрозумів, що відбувається, і мало не впустив її у воду.
  
  Але вона не відповідала, тільки крізь зуби виривався довгий здавлений стогін.
  
  - Що? - Петро підхопив обм’якле тіло на руки.
  
  - Сте-е-ерво-о-… - тільки й злетіло з мальованих дівочих губів, а чи то почулося.
  
  Здавалося, дівчина від невідомого болю знепритомніла. Петро безпорадно озирнувся. Навкруги не було жодної душі. Чекати допомоги не доводилося, тому, обережно ступаючи, лейтенант вийшов на берег зі своєю несподіваною ношею. Вклавши дівчину просто на пісок, він обережно рукою помацав під пишними грудьми, перевіряючи, чи чути серце. З переляку нічого розібрати не вдалося. Петро навіть вухо приклав, проте безрезультатно. Господи, хоч би не померла! Збудження в одну мить випарувалося, наче й не було. На піску лежала гола непритомна дівчина, а він стояв над нею, як бовдур, не знаючи, що робити. Проте, на щастя, врешті-решт вона все-таки почала приходити до тями. Обличчя здригнулося, і Наталка подивилася, навкруги, неначе вперше бачила.
  
  - Що з тобою? - Петро з тривогою, змішаною з полегшенням, зазирнув у вічі, але там відбивався тільки круглий місяць.
  
  - Не знаю. Тягне все, круте, штрикає. Нема сил. Не можу ворухнутись… стерво-о, - і дівчина знову втратила свідомість.
  
  Зрозуміло, що Петро був підготовлений до всього, він знав, як перев’язати стріляну рану, як зробити з шинелі та двох палиць ноші, пам’ятав усі ознаки отруєння бойовими хімічними речовинами і таке інше. Але, погодьтеся, знати - це одне, а вміти застосувати знання на практиці - інше. Крім того, невідомим було головне - що трапилося, що такого могло статися, що в одну мить перетворило молоду пристрасну дівчину на безпорадну ляльку. У такій ситуації розгубився б і досвідчений лікар, не те що молодий лейтенант.
  
  Петро пошепки вилаявся.
  
  Першою його думкою було бігти до фельдшерського пункту. Але трохи поміркувавши, хлопець відкинув її, бо така його нічна пригода зразу б стала відомою всьому селу, а значить… значить, усьому селу. Він навіть собі боявся зізнатися, чиїх вух, а точніше вушок, не повинна торкнутися ця інформація.
  
  Що ж тоді робити? Лишалося тільки нести дівчину додому. До неї додому, а там видно буде. З фізичної точки зору це не викликало труднощів, незважаючи навіть на біль у коліні та ребрах. Проте це тільки сказати легко - нести. А як нести - голу? Вдягати непритомну дівчину лейтенант не наважувався з різних міркувань. Врешті-решт він прийняв єдино можливе рішення - накрив Наталку її сукнею, склав туди ж білизну і поніс, намагаючись триматися подалі від зрадливого місячного світла. Слава Богу, в селі вкладаються рано, тому назустріч не трапилося жодної живої душі. Петро знав, де вона живе, тому уважно обирав дорогу. А вже біля свого дому дівчина, на щастя, знову прийшла до тями, з лейтенантовою допомогою одягла сукню і, тримаючись за його плече, дошкандибала до кімнати, навіть не збудивши батьків.
  
  Ранок - не найкраща пора для допитів. Досвід поколінь стверджує, що ніч для цієї мети підходить значно краще. Вночі рефлекси притлумлені, людина контролює себе погано, і назовні можуть виплисти дуже цікаві речі. Вирішальною тут є майстерність слідчого, його вміння зазирнути у самісіньку суть, схопитися за слово і так по слову витягти назовні істину.
  
  Миколі Пилиповичу професійності не бракувало. Але сьогоднішні допити він змушений був призначити на самісінький ранок. Робота за легендою наукового працівника дуже зв’язує, що там не кажіть. Для розмови з підозрюваними він обрав кабінет парторга у сільраді - конторське приміщення мало тиснути на психіку, а присутність самого господаря, парторга, надавати бесіді офіційного забарвлення. Спробуй-но тут повикручуйся!
  
  Сільський ідеолог з радістю погодився допомогти і без зайвих питань віддав свій кабінет у розпорядження столичного гостя. Огледівши спартанський інтер’єр та гмикнувши, Микола Пилипович виставив посеред кімнати найрозхитанішого стільця. На ньому підозрюваний буде почуватися незручно. Фізична напруга та невпевненість збивають з думки, не дають зосередитися. А кульмінацією допиту стане знаряддя злочину, яке майор завбачливо захопив із собою.
  
  - Ого! - Парторгові очі полізли на лоба, коли той розгорнув газету і на світ Божий з’явився закривавлений дрючок.
  
  На губах Миколи Пилиповича промайнула зверхня посмішка:
  
  - Вещественний доказ. Не здря хліб їмо.
  
  Господар кабінету несміливо простягнув руку до деревини, але був рішуче зупинений.
  
  - Не трогай.
  
  - Що там, відбитки пальців?
  
  Микола Пилипович ще раз зверхньо посміхнувся:
  
  - Та нєт, конешно. Но вони ж про це не знають.
  
  - Хитро. - Парторг у захваті потер долоні. - А чого ж тоді не треба?
  
  - На всякий случай. Шоб привикнуть. - Микола Пилипович обережно перемотав дрючка посередині газетою, аби підкреслити потрібне враження, і в такому вигляді заховав речовий доказ під столом. Майор любив театральні ефекти.
  
  З парторгом ще звечора домовилися, що всі свідки будуть викликані до контори. На місцеве населення це повинно справити враження не менше, ніж повістка до міліції - прості люди зовсім не часто бувають у начальства.
  
  Скориставшись тим, що Микола Пилипович відійшов від столу, парторг усе-таки не втримався. Він видобув дрючка зі схованки і став крутити в руках, уважно розглядаючи.
  
  - Ну-у… - з докором сказав майор.
  
  Парторг підняв очі:
  
  - А тут кров.
  
  - Сотрясєніє мозга. - Лаконічна відповідь демонструвала весь спектр невдоволення. - Дай сюда!
  
  Він знову сховав знаряддя злочину під столом і красномовно вказав компаньйону на стільця біля вікна:
  
  - Сидіть будеш тут.
  
  - Нема питань. - Господар кабінету слухняно вмостився на незвичному для себе місці, трохи пововтузився для зручності, а втім, не зміг себе стримати. - А чого все-таки не можна, якщо там відбитків пальців нема?
  
  - Психологія. - Майор всівся б іля столу і владно постукав по обшарпаній але міцній дерев’яній поверхні. - Ми і самі довжні думать, шо там пальці. Тогда допрашуємий нам повірить. Ясно?
  
  Парторг з готовністю кивнув.
  
  - Ну от і добре. Хто там перший?
  
  - Щіборщ.
  
  - Хто-хто?
  
  - Ну Микола, тракторист з хуторів. - Парторг визирнув у вікно. - Оно іде.
  
  - А-а, - протягнув майор розуміюче. - А як ти на нього сказав?
  
  - Щіборщ. Це у нього прізвище таке.
  
  - Серйозно?
  
  Парторг мовчки посміхнувся. А Микола Пилипович, не зрозумівши виразу хитрої фізіономії співрозмовника, ще раз уточнив про всяк випадок:
  
  - Він прямо у паспорті Щі-Борщ?
  
  - У нього і батько Щіборщ, і мати Щіборщ. І теж у паспорті.
  
  - Обалдєть.
  
  - Можна? - На порозі кабінету стояв здоровезний парубок з похмурим обличчям. Він не лишав жодного сумніву щодо своєї професії. Траторист і є.
  
  - Заходь, - посміхнувся від вікна парторг, але, побачивши лютий погляд Миколи Пилиповича, одразу змінив інтонацію. - Ти чого на порозі стовбичиш?
  
  Хлопець нерішуче перетнув кімнату і зупинився біля столу.
  
  - Сідай.
  
  Ще звечора компаньйони запланували проводити допит на двох. Парторг зі своєї позиції повинен був офіційно наїжджати, а майор фіксувати дрібні реакції та вистрілювати несподіваними запитаннями. Але колега з самого початку вибрав неправильний тон, і тепер уже Миколі Пилиповичу довелося брати гру на себе.
  
  - Як твоє прізвище?
  
  Хлопець як раз почав вмощуватися на хиткому стільці і питання застало його зненацька. Так і не торкнувшись сидіння, він завмер з напівзігнутими ногами.
  
  - Га?
  
  - Прізвище.
  
  Здоровезний хлопець безпомічно озирнувся на парторга, а той кивнув головою і підморгнув для бадьорості:
  
  - Скажи, як тебе кличуть.
  
  - Микола. - Він так і не сів, зависнувши у повітрі на півзігнутих.
  
  Майор зрозумів, що свідок увійшов у ступор.
  
  - Сідай. А мене теж Миколою кличуть. Микола Пилипович.
  
  Стілець жалібно зарипів під кремезним тілом. На авансцену розмови, як і планувалося, виступив парторг.
  
  - Розкажи нам, що там на танцях сталося. Люди до нас у гості приїхали, а ви їх так зустрічаєте.
  
  Хлопець похнюпився, а Микола Пилипович, у свою чергу, вступив до розмови:
  
  - Що він тобі здєлав? За шо ти його бив?
  
  - Я не бив, - похмуро прогудів парубок, не піднімаючи голови.
  
  - А хто?
  
  Швидке запитання було розраховане на швидку відповідь, але це був зовсім не той випадок. У кабінеті запала тиша.
  
  - Ми знаємо, що це не ти. - Перервав паузу партійний бог. - Тебе хлопці попросили?
  
  Кострубата голова схилилася ще нижче.
  
  Микола Пилипович перезирнувся з парторгом. Той заспокійливо підморгнув.
  
  - От ти мовчиш, Кольку з Віталькою захищаєш. А вони все на тебе говорять…
  
  - Я не бив, - уперто прогудів хлопець.
  
  - Ну це ми бистро установім. - Микола Пилипович витяг з під столу речовий доказ і сунув прямо під носа підозрюваному. - Оцим?
  
  Каламутний погляд відірвався від столу. Хлопець байдуже огледів дрючок, а майор повів далі, намагаючись зазирнути у самісіньку трактористову голову:
  
  - Тут пальці остались. Того, хто бив. Ми в міліцію оддамо, там експерти бистро всьо узнают. Іще на порозі побачивши величезну кострубату фігуру, Микола Пилипович зрозумів, що це не той, кого вони шукають. Такий би розмахнувся і вдарив, як дрова рубають. До того ж з його ходою тихенько підкрастися до професіонала навряд чи вдасться.
  
  Дещо загальмована поведінка підозрюваного підтверджувала попередні висновки, і майор вирішив змінити напрямок допиту.
  
  - А еті, Колька і Віталька, шо вони говорили?
  
  - Допомогти… - Хлопець вичавлював з себе по слову на хвилину. - Він… здоровий. - І как же ти його завалив, такого здорового?
  
  - Він… він лежав…
  
  Парторг похитав головою з докором: - І що ж це ви лежачого… Оце молодці!
  
  - Я не бив.
  
  - А хлопці?
  
  Каламутні очі знову втупилися у стільницю.
  
  Микола Пилипович за свій вік бачив, звичайно, важких клієнтів, але такий трапився вперше. Служба їхня побутовими випадками не займалася, працювала здебільшого у справах політичних, з людьми інтелігентними, освіченими. Майор полюбляв частенько зіграти на контрасті - удавав з цими інтелектуалами простого служаку, від землі. Але тут уже здавалося, що цей самий варіант пхають йому.
  
  Парторг за спиною хлопця безпорадно розвів руками.
  
  - Ну добре, тьозка, ми тобі вірим, що не бив. - Микола Пилипович спробував пом’якшити клімат розмови. - Ну, може, ти видів кого-то? Кого ти видів на танцях?
  
  Такий простий прийом мав повний успіх. Кострубата голова піднялася від столу.
  
  - Дівчат.
  
  - Ну дівчат, це понятно. - Терпець майора потрохи доходив краю. - А ще кого?
  
  Перед наступною відповіддю допитуваний трохи замислився:
  
  - Хлопців.
  
  У кабінеті знову запала тиша. З парторгових вусів на мить визирнула і одразу сховалася посмішка.
  
  Знадобилося не менше хвилини, щоб професійна стриманість все-таки взяла гору в майоровій душі. Врешті він повільно набрав повітря в груди і продовжив:
  
  - Це хорошо. Хлопці, дівчата. А ті, хто не ходить на танці? Ти бачив когось, хто не ходить на танці? Може, возлє клуба, після танцев?
  
  Запитання повисли в повітрі, і єдиною відповіддю на них було рипіння розхитаного конторського стільця. Тоді парторг знову кинувся на амбразуру.
  
  - Ти скажи, не бійся. Може, чужих когось. Що тут поганого? Ну бачив когось…
  
  - Вас бачив. - Почулося раптом у відповідь.
  
  Микола Пилипович розчаровано зітхнув: - І мене бачив.
  
  Хлопцеві очі важко зупинилися на майоровому обличчі.
  
  - Вас не бачив. І тут парторгові урвався терпець. Воно зрозуміло, сільський начальник не мав такої психологічної підготовки, як кадровий оперативник. Тому він загорлав мов несамовитий:
  
  - Ти чого придурюєшся?! Побили людину, треба мати мужність зізнатися. Не бив… Коли хлопці прохали допомогти - згодився, а потім не бив? Здоровило який вимахав, тобою замість трактора орати можна, в міліцію підеш, там швидко з тебе шкуру спустять…
  
  Поки комерційний директор кипів і плювався, згадуючи всі гріхи свого підлеглого, Микола Пилипович акуратно сховав речовий доказ і відвернувся до вікна. На обрії бурмосилися важкі свинцеві хмари, обіцяючи різку зміну погоди. Підозрюваний біля столу знову схилив голову, тепер уже, здається, остаточно, і майор спробував дати знати партнерові, що допит треба закінчувати. Але той зрозумів натяк, тільки коли остаточно викричався. -…А коли три роки тому руку студенту зламав! Люди допомагати приїхали, урожай збирать… - Він зробив паузу, набираючи повітря, і тут, нарешті, помітив німий сигнал київського гостя. Треба зазначити, що парторг не збився і, навіть інтонації не змінивши, в момент закруглив розмову. - Іди геть з моїх очей, і щоб це востаннє!
  
  Хлопець несміливо вибрався з-за столу й попрямував до дверей. Микола Пилипович удавано спокійно спостерігав за ним, але коли мозоляста рука потяглася до ручки, він раптом вистрілив гучно і роздільно:
  
  - А Діда Юхима Бачив?
  
  - Що? - зупинився парубок.
  
  Микола Пилипович безнадійно махнув рукою: - Іди вже.
  
  Двері повільно зачинилися.
  
  Майор гмикнув, проте розбору польотів влаштувати не вдалося, тому що тут-таки заявилися згадані Колька з Віталькою. Вони прибули разом, і довелося одного залишити чекати в маленькому коридорчику з вікном на вулицю. Там не було жодного стільця або навіть лави - візитери проводили час на підвіконні, водячи брудними пальцями по не менш брудному склу.
  
  - Прізвище?
  
  - Причепа. Микола Причепа.
  
  Знову Микола. Щоправда, цей був значно жвавіший за свого попередника, хоч теж працював механізатором.
  
  - Що ж ви так, - почав парторг завчено. - Людина до нас у гості приїхала, а ви…
  
  - А що ми? Він сам битися хотів. Всі бачили.
  
  - Хто хотів битися? - не витримав майор. Така відповідь прозвучала для нього трохи несподівано.
  
  - Ну цей, київський. Вийшов на ґанок і говорить: «Давайте будемо битися». Спитайте кого хочете.
  
  Парторг здивовано озирнувся на Миколу Пилиповича. Той теж трохи очманів від почутого, але жодним рухом цього не показав.
  
  - А чого це він «на ґанок вийшов»?
  
  Хлопець трохи осікся:
  
  - Ми покликали. Та ми ж тільки поговорити, а він одразу битися.
  
  - Про що поговорити?
  
  Цього разу в розмові виникла трохи довша пауза. Підслідний явно щось розмірковував про себе, а тоді, нарешті на щось зважившись, почав:
  
  - Ну я з Наталкою Самійленко… Ну вобщем люблю я її. А він з нею танцює. А вона з ним.
  
  - Ага, і ви за ето його по головє.
  
  Хлопець підскочив зі стільця.
  
  - Це не ми. Він каже, давайте битися, а ми не схотіли. Тоді він пішов танцювати. І все.
  
  - А потом ви підождали, пока танці закончаться, підкралися ззаді і дали йому по головє. - Майор форсував голос. Це повинно було завести емоційного хлопця.
  
  - Ніхто його не чіпав.
  
  - А ето што? - Майор видобув з-під столу на поверхню свого головного козиря.
  
  - Там відбитки пальців, у районі міліція швидко все розшифрує, - радісно додав парторг.
  
  Хлопець, усе ще стоячи, закліпав очима.
  
  - Яких пальців?
  
  Майор взяв хлопцеве обличчя в перехрестя свого лазерного погляду.
  
  - Цьою штукою ти ілі хтось із твоїх дружков вдарили Петра ззаді по головє. А хто з вас це здєлав, покаже експертиза, бо тут остались ваші пальці.
  
  - Якого Петра? - Хлопець знову кліпнув очима.
  
  Він мав жваві реакції, тому за виразом обличчя дуже легко читалася вся гама почуттів, навіяних звинуваченнями, а також появою на сцені знаряддя злочину.
  
  - Той, которого ви побили. Його Петром звать, - з цими словами Микола Пилипович поклав свою важку руку на хлопцеве плече і силою усадовив його на стільця.
  
  Рівно за мить той знову звівся на рівні.
  
  - Не били ми нікого! Ми коли вийшли, він уже лежав. Ми виходили, як музика закінчилася. А він уже лежав під клубом. Я не знаю, хто це його. - І ви, звичайно, лежачого ногами… - включився в розмову парторг.
  
  Хлопець знітився. Він опустив очі та пробубнів під носа:
  
  - Ми його не били.
  
  Парторг зіщулився уїдливо:
  
  - А хто ж це його так відмолотив? Га?
  
  - Я не бачив, - під носа пробурчав парубок, і раптом підняв голову та втупив нахабні очі прямо в обличчя парторга. - Не бачив я!
  
  Тут уже майор підключився зі свого боку:
  
  - А ета Наталка, вона шо тобі жена чи полюбовніца, шо ти за неї людину чуть не убив?
  
  - Люблю я її.
  
  - А она?
  
  В останнє питання майор вклав усю їдь, на яку був здатен, і хлопець зрізався. Він знову опустив очі додолу і замовк.
  
  - Не дає. - Жорстко резюмував майор. Потім трохи помовчав, щоб підкреслити значущість своєї фрази. - І не дасть. Нікагда. Потому шо ти лежачого ногами бйош. Кого на танцях бачив?
  
  - Кого? - не зрозумів хлопець.
  
  - Ну чужих, кого-то, хто на танці не ходить обично.
  
  - Там всі свої були. Хто завжди ходить. - І цей нікого не бачив, - підсумував парторг.
  
  Почувши його, хлопець знову люто ощирився. Певно, мав зуба на сільське начальство.
  
  Микола Пилипович перебрав ініціативу на себе, щоб не збільшувати напругу.
  
  - А діда Юхима бачив?
  
  - На танцях? - вирячився хлопець. Певно, вирішив, що з ним жартують.
  
  - Можеш буть свободний. - Майор авторитетно ляснув долонею по столу. - Слідуючого позови.
  
  Тим часом за вікном чорні хмари окупували все небо до обрію. Вітер рвав листя з дерев, і парторг взявся закривати вікна, щоб раптова злива не завдала шкоди службовому приміщенню.
  
  Наступним до кабінету ввійшов зовсім молодий хлопчина, мабуть, іще школяр. Парторг не встиг впоратися з кватирками, а Микола Пилипович уже видобув на поверхню свого дрючка.
  
  - Твоїх рук дєло?
  
  Парубок вирячився, явно не зрозумівши, про що йдеться. А парторг, вочевидь запереживавши, що починають без нього, навіть не повертаючись на місце, знову завів свою шарманку:
  
  - Що ж ви так? Людина до нас в гості приїхала, а ви…
  
  Микола Пилипович люто зиркнув на партнера, але той нічого не помітив.
  
  - Ти ж до інституту вступати збираєшся. Думаєш, справа в міліції тобі допоможе?
  
  Парубок похнюпився.
  
  - Я його тільки один раз ударив.
  
  - Ага, - зрадів Микола Пилипович і з натяком показав на дрючка, та хлопець заперечливо похитав головою.
  
  - Ні. Ногою.
  
  - А хто його з ног збіл?
  
  Хлопець знизав плечима.
  
  - Ми коли з танців виходили, він уже лежав. Непритомний. Ну Колька з Миколою взялися його ногами бити, а потім з мене сміятися почали. Що я злякався. Ну я і ударив.
  
  Цей був явно слабший за своїх товаришів. Він розколовся одразу і, здається, говорив правду. Отож картина події складалася повністю.
  
  - За шо же ти його ударив?
  
  - А чого він? То з Леською танцює, то з Наталкою. Кому таке сподобається?
  
  - Підожди. З якою Леською? Твой друг сказав, шо він з Наталкой танцевал.
  
  Хлопець розвів руками. - І з Леською також. Він з двома одразу танцював.
  
  - Как ето, з двома одразу? - Микола Пилипович підняв очі на парторга і наштовхнувся на його важкий промовистий погляд.
  
  - Ну так. Повільні танці по черзі, а швидкі втрьох.
  
  - Втрьох?
  
  - Втрьох? - відлунням прозвучав голос парторга.
  
  Микола Пилипович потрапив у незручну ситуацію. Його напарник, виявляється, танцював з двома дівчатами одночасно і задирався до їхніх кавалерів. Принаймні так це виглядало із свідчень. Молодець!
  
  - Ну а щоб гуляв хто-то возлє танців, может, чужий хто-то, не бачив?
  
  - Ні. Наче не було нікого.
  
  - Не було. Харашо. Ну а чого ж ти за етіх дівчат став человєка бити? Спиш з ними, чи шо?
  
  Хлопчина розгублено обернувся до парторга, а Микола Пилипович раптом стукнув себе по лобі. Він зовсім забув, що одна з цих самих дівчат була парторговою донькою.
  
  В кабінеті запала тиша. І першою її порушив парторг: - Іди. - Він по-батьківському поклав руку хлопцеві на плече.
  
  Той у відповідь шморгнув носом. Коли двері кабінету закрилися, сільський ідеолог недобре зіщулився на майора:
  
  - Хороші у вас в інституті хлопці. І Микола Пилипович не знайшов що сказати, а тільки руками у відповідь розвів.
  
  Поки старший групи займався був допитами, Петро сидів собі на ґанку. Хазяйка, тітка Тетяна, слава Богу, пішла кудись зранку, а тому не заважала своїми розмовами та в’їдливими коментарями. Останнім часом вона взагалі взялася за молодого квартиранта - Петро постійно ловив на собі іронічні погляди, немовби вивчала чи підозрювала щось. Але що? Петро і так, і інак прикидав у голові - ну не було де попалитися. Конспірацію вони не порушували, в хаті ні про що зайве не розмовляли. Речі свої не лишали без нагляду, розуміючи, що хоч чуже майно для селянина святиня, проте жіноча цікавість іноді перемагає. Тобто все було гаразд… Але ж по головці йому все-таки дали, про що й досі нагадувало легке гудіння, особливо коли різко обернутися. І чим більше колеги думали, тим менше усе це ставало схожим на звичайні розбірки через дівчат. Ні, тут усе не так просто. Треба копати глибше.
  
  З такими складними міркуваннями сидів лейтенант на ґанку, коли від хвіртки його покликали:
  
  - Петре!
  
  Він підвівся, затулившись долонею від сонця. На доріжці стояла Леся.
  
  Вона була у короткій кольору стиглої вишні сукні, а розкішне волосся розляглося просто по плечах, і у сонячному світлі навколо нього утворювалося невеличке сяйво, як на іконах малюють.
  
  - Доброго ранку.
  
  Петро замріяно дивився, неначе й справді на ікону. З голови в одну мить випарувалися всі думки.
  
  - Чогось тебе не було видно… - промурмотів він зачаровано.
  
  - Батько не пускає, - зітхнула Леся. - Йому наговорили всякого, так тепер тільки сонце додолу, він мене - додому.
  
  - Хто наговорив? - здивувався Петро.
  
  - Знайшлися… - Дівчина недобре посміхнулася. - Ну та то нічого, вони своє отримали.
  
  - Про що це ти? - не зрозумів хлопець, але вона не стала пояснювати.
  
  Леся взагалі дуже змінилася останнім часом - якщо при першому знайомстві часто ніяковіла, опускала очі, то тепер дивилася сміливо, можна сказати, навіть з викликом дивилася. Якщо спочатку більше мовчала, то тепер сама починала розмову. От що робить з людьми суперництво.
  
  - Погуляємо? - запропонувала вона. - Якщо вже ввечері не можна.
  
  Від неї так і віяло свіжістю, а ще степом, вільним вітром і травами.
  
  Петро озирнувся, немовби перевіряючи, чи не бачить старший колега.
  
  - Погуляємо. - Він зробив крок вперед та простягнув долоню.
  
  Леся поклала в неї свою, і так, взявшись за руки, вони пішли вулицею. Дерева біля паркана елегійно закивали вітами.
  
  Вони йшли за село - не туди, де лежали неприбрані ще лани, вони завертали до Гордіївки, у той бік, де стояв первісний степ, величенький шмат, не зіпсований тракторами чи то з примхи начальства, чи то через кордонні суперечки колгоспів.
  
  - А ти сам звідки родом? - запитала Леся.
  
  - З Херсонщини.
  
  - Там народився?
  
  - Вчився.
  
  - А знаєш, ким я хочу бути? - Дівчина зірвала стеблину і тепер за сільською звичкою крутила її в руках. - Вчителем. От зараз скінчу школу та поїду. Може, й до Києва. Не віриш?
  
  - Чом? Вірю.
  
  - А ніхто не вірить. Кажуть, що з таких, як я, вчителів не буває. А я кажу - то що, що не буває, а от я буду. Правильно?.. Дивися, як у нас гарно, - продовжила вона без будь-якого переходу. - Бачиш? Тільки тут краще роззутись, щоби ноги травою кололо. Ти любиш, коли ноги коле? Бо я люблю.
  
  У наступну мить вона і справді роззулася та пішла босоніж, загрібаючи між пальці брунатну степову травичку. Петрові кросівки поруч з її тендітними ногами виглядали по-варварському.
  
  Вони пішли далеко - кілометрів, мабуть, з п’ять, через балочку. Вже й став лишився далеко позаду, й села не було видно. Тут, у степу, панувало літо у всій красі - трава прилягла, не витримавши тиску сонячних променів, а між стеблин зачаїлися у затінку крихітні барвисті квіточки, наче з вишивки їх дівчата погубили. Небом пробігали хмарки. А повітря ставало дедалі важчим, обіцяючи ще сьогодні зміну погоди. Правильно казав парторг - на жнива у нас завжди дощ. Леся все розмовляла, розмовляла, не зупиняючись.
  
  - Тобі здається, я глупості кажу, так?
  
  - Ні, чому, - заперечив Петро. Він і справді так не вважав, насолоджуючись чистим звуком дівочого голосу і особливо не дослухаючись до їх змісту.
  
  - Знаю, знаю. Бо ви всі вважаєте, що коли людина до школи ходе, то з нею треба про п’ятірки розмовляти.
  
  - Хто «ви»?
  
  - Ви, чоловіки. - І зовсім я так не вважаю.
  
  - А чого тоді мовчиш?
  
  - Тебе слухаю.
  
  Вони деякий час ішли мовчки.
  
  - Мені здається, скоро буде дощ, - сказав Петро.
  
  - А ти на цьому розумієшся? - Леся загрібала траву ногами, набираючись тепла від стомленої чорної землі. - Може, й буде.
  
  - Ти гадюк не боїшся босяка?
  
  - Хай вони мене бояться, - зухвало мовила дівчина. - А в мене був ремінець на годиннику з гадюки. Петько зробив. Вони сірок ловлять, потім шкіру знімають, глиною запихабть, як висохне - дуже гарно. Ти бачив?
  
  Дмухнув вітерець.
  
  - Треба було парасольку взяти, - стурбовано глянув на небо лейтенант.
  
  - А ти хіба з цукру?
  
  - Так промокнемо ж.
  
  - Висохнемо. Одяг зараз швидко сохне.
  
  Сонце затулила невеличка хмарка - нічого страшного, але на допомогу їй з-за обрію насувалися справжні, чорні, дощові.
  
  - От бачиш, - нахмурив брови Петро. - Що будемо робити?
  
  Дівчина стенула кругленькими плечима.
  
  - А я знаю? Мабуть, таки справді мокнути. Виходить, що я тебе знову підвела… - Вона на хвилинку замислилась, а потім сказала: - Там далі є сарай, в ньому сіно тримають, можна сховатися, якщо встигнемо дійти. Оно, бачиш? - Леся вказала пальцем уперед.
  
  - Якщо встигнемо… - промурмотів Петро, професійним оком оцінюючи відстань. - Як гадаєш?
  
  Але вони не встигли. Дощ накинувся на землю, немов зголоднілий звір. Петро з Лесею не здолали навіть ста метрів, як згори вже капало, текло, лило й струмилося, не лишаючи жодного сухого клаптика землі, жодної травинки, жодного листочка. Леся раптом заверещала з захвату та схопила хлопця за руку:
  
  - Біжімо! І вони понеслися мокрим степом, ловлячи краплини на льоту, зустрічаючи обличчями водяні струмені та вдихаючи повітря разом із водою. Петро за якусь мить промок до останньої нитки, у кросівках чвакало, ногами стікали цілі струмки води - наче одягнутим пірнув у став. Дівчина бігла поруч, оглядаючись на нього, і очі її блищали від захоплення. Мокра сукня обліпила стан, довгі ноги. Волосся набралося водою і цілі потоки текли з нього по спині, плечах та обличчю. Вони бігли мовчки, захоплені стрімким рухом та непереборною стихією. Степ жадібно пив з-під ніг.
  
  - Сюди! - Леся потягнула його вбік, оббігаючи величенький сарай, що стирчав серед степу невідомо нащо.
  
  На тому боці висіли на одній завісі величезні напіввідчинені двері. Втікачі зупинилися на порозі. Обидва були мокрі, як цуценята. З одягу текло так, що під ногами швидко утворилися калюжі. А дощ надворі взявся ще дужче.
  
  Петро витер обличчя.
  
  - Уф!
  
  Просторе приміщення під досить міцним дахом, так що він навіть майже не протікав, з дерев’яними стінами, щілини в яких були завбільшки з палець - ось що таке був цей сарай. Невідомо, для чого він призначався колись, але зараз у ньому мало не до половини висоти лежало запашне сіно.
  
  - Оце так ми бігли! - в захваті видихнула дівчина, груди її ходили ходором вгору-вниз.
  
  Лейтенант подивився зверхньо і посміхнувся. Сам він навіть не задихався. Леся зібрала рукою своє розкішне волосся і заходилась вижимати з нього воду, наче з білизни. Петро потупав ногами і вийшов з калюжі, але з кросівок знову натекло.
  
  - Гайда на сіно сохнути! - запропонувала Леся і першою ступила вперед.
  
  Хлопець і собі вмостився на теплому сіні. З волосся по спині струмувала вода.
  
  - А я так і думала, що не встигнемо, я просто люблю під дощем побігати, а ти?
  
  - Так собі. - Петро взявся знімати кросівки. Дівчина деякий час спостерігала за ним, а потім сказала:
  
  - А я знаю, що треба зробити. Треба роздягтися та залізти у сіно, тоді і сама зігрієшся, і одежа висохне, її можна в кутку розкласти. Га?
  
  Петро трохи знітився від такої пропозиції, але виду не подав і тільки знизав плечима. А Леся, певно, сприйняла це за згоду, тому продовжила:
  
  - Тільки ти не дивися, добре? Відвернися.
  
  Петро слухняно сів обличчям до стіни. За межами службових справ він взагалі легко корився жіночій волі, як і всі чоловіки, грішним ділом. Дівчина завовтузилась у нього за спиною. Зашурхотіло сіно.
  
  - Все. Можеш обертатися. Тільки туди, під стінку, не дивися.
  
  Петро обернувся. Дівчина цілком занурилася в сіно, тільки голова стирчала. Під стіною, ретельно розкладені, сохли босоніжки, сукня та білизна.
  
  - Я ж просила не дивитись, - з докором мовила Леся.
  
  Петро трохи зашарівся і, щоб приховати цей невтішний факт, став розстібати ґудзики, скинув сорочку, розклав її поруч із собою і влігся на сіно горілиць. Він не насмілився наблизитись до дівчини, що лежала у сіні, судячи з усього, геть гола. Може, знітився. А може, його зупиняв Лесин вік - все-таки школярка. Микола Пилипович сказав, що їй менше, чим за неї дадуть. Зрозуміло, це перебільшення, але, враховуючи своє ніжне ставлення до дівчини, Петро скоріше збирався оберігати її, ніж користуватися моментом. А може, були й інші причини, хто цих чоловіків зрозуміє?
  
  - Ти заснув? - почувся Лесин голос.
  
  - Ні, просто лежу.
  
  - А про що думаєш?
  
  - Та ні про що.
  
  - А я думаю, як гарно лежати в сіні. Правда, знаєш, як приємно. Воно таке лагідне і трошки лоскочеться. А чом ти не залазиш у сіно, боїшся лоскоту?
  
  - Та ні. Я краще так.
  
  Ніс наповнювався пахощами, що їх тільки й може дати суха трава. Спину приємно закололо. Щоб відігнати від себе зайві думки Петро, навіть заплющив очі. Коли він так востаннє лежав? Ще у дитинстві, мабуть. Вони деякий час мовчали. Петро ворушив пальцями мокрих ніг, щоб провітрювались.
  
  - Розкажи мені щось, - сказала дівчина, вистромлюючи з сіна руку та поправляючи волосся.
  
  Петро розплющив очі.
  
  - Що?
  
  - Що-небудь. Наприклад, як ти вчився в інституті. Ти ж зовсім недавно вчився. - Дівчина витягла з сіна другу руку і заходилася причепурювати голову. За трав’яним мереживом вгадувалося її смагляве тіло.
  
  - Недавно, - сказав Петро й посміхнувся, згадуючи своє навчання. Про це, звичайно, дівчині не розкажеш, але роки в училищі згадувалися як суцільне свято. Молоді лошаки, енергії хоч залийся… Вони таке виробляли! До речі, треба вже про академію потрохи думати, бо «харашо буть генералом» чи принаймні полковником. Петро відігнав від себе непотрібні спогади і чесно збрехав: - Я добре вчився. На «відмінно».
  
  - От, а я б так не змогла. У мене з хімії трійка… - замріяно мовила Леся. - Ой, а я вже зовсім висохла! - додала вона за хвилину і, наче на доказ, висунула назовні ногу. - Бачиш?
  
  Петро подивився і побачив довгу гарну дівочу ногу, що по коліно виринула з трави, бездоганної форми ногу, щиро кажучи, чи це просто в таку погоду всі ноги здаються бездоганними.
  
  Знадвору так само шурхотів дощ, краплі дзьобали дах, намагаючись пробитися сюди, досередини.
  
  Дівчина виставила з сіна й другу ногу, погойдала нею в повітрі. Так, це й справді справляло враження.
  
  - Цікаво, може, там уже й одежа висохла? - припустила Леся, нахиливши голову та скоса позираючи на супутника.
  
  Той не ворушився. Він лежав, наче зважуючись на щось, і очі його примружились. Леся простягнула руку, намацуючи одежу, але не дістала, тоді ще раз скоса позирнула на Петра, і почала обертатися долілиць, притримуючи сіно на грудях. Але оскільки вона дбала здебільшого про груди, то, мабуть, не помітила, як підступне трав’яне мереживо розірвалося на плечах, потім на спині, а потім на світ Божий з’явилося стегно, кругле стегно, зі шкірою, як у стиглого персика. Але до одежі ще було далеченько, дівчина почала просуватися далі, обернулась примруженими очима на парубка, простягнула руку до сукні. З глибини запашного сіна виринули дівочі клуби… ні, це вже занадто. За хвилину дівчина лежала долілиць, все ще притримуючи навіщось сіно на грудях і не дбаючи про решту тіла. Бешкетливі травинки причепилися де-не-де до її шкіри, і так кортіло простягти руку, щоб зняти їх. Але Петро не наважувався цього зробити.
  
  - Ні, не висохло! - з жалем мовила Леся, не кваплячись, щоправда, вертатися на місце. - А як ти гадаєш, дощ скоро перестане?
  
  - Не знаю, - сказав Петро напружено. Ситуація стала небезпечною, і він не міг дати собі ради. Дивитися на дівчину було категорично не можна, а не дивитися - зовсім неможливо.
  
  - А я б могла, мабуть, отак все життя у сіні пролежати, - замріяно мовила дівчина, упускаючи той факт, що давно вже лежала не у сіні, а на сіні, не прикрита нічим, якщо не враховувати кількох травинок на клубах. Вона почала вимахувати ногами, згинаючи їх у колінах.
  
  Петро закляк на місці, несила навіть поворухнутися.
  
  - Будемо чекати, так?
  
  - Так, - відказав хлопець хрипко й прокашлявся.
  
  - Ти застудився? - занепокоїлася дівчина та перевернулася на бік.
  
  Тепер вона дивилася Петрові просто в очі. Він мимоволі ковтнув слину, не маючи сили відірватися від запаморочливого видовища, і заперечно похитав головою. І справді, можна було замилуватись цим граційним звірятком, вишуканими плавними рухами, грою тіла, тим більше що, крім клаптика сіна біля грудей, ніщо не заважало зору. Леся видихнула, і м’яким животом прокотилася легка хвилька, розчинившись внизу, у кучерявому волоссі. Вона, здається, геть не помічала зради збоку трави, що більш не згоджувалася прикривати її тіла. Петро сидів наче зачарований.
  
  - Ой! - грайливо скрикнула Леся і підхопилася. - Колеться!
  
  Тепер вона стояла перед хлопцем, дивлячись просто йому в очі і потрошку відпускала сіно, що притискала була до грудей. Спочатку одна травинка впала, наче в урвище, до її ніг, потім друга, третя, четверта торкнулася круглого живота, пестячи його, прокотилася ногами, п’ята зачепилася, повисіла якусь мить і впала, підхоплена сьомою та восьмою… Травинки одна за одною злітали долу, а очі в дівчини розгоралися, як два вогники. За хвилину злетіла остання. Леся опустила руку, відкриваючи неналиті ще груди з рожевими цяточками на верхівках. Потім пальцем торкнулася одної з них, не зводячи очей з кавалера.
  
  - Тут колеться, - сказала вона. - Давай я біля тебе ляжу.
  
  Одяг став Петрові тісним. Він посунувся на сіні, хоча місця було скільки завгодно. Леся зробила два кроки вперед, не криючись від чоловічого погляду, потім лягла на сіно горілиць і присунулась до Петра. Цієї миті він остаточно втратив контроль над собою, рефлекторно подався їй назустріч і відчув, як тепла шкіра обпалила йому бік.
  
  - У тебе мокрі джинси, - дбайливо сказала дівчина.
  
  Рука його знайша її руку… І в цю мить повітря над сараєм розкололося навпіл з неймовірним скреготом. Потім пролунав удар - здалося, що здригнулася земля. Дівчина вхопилася за Петра.
  
  - Ой!
  
  - Горимо, - сказав він, миттєво приходячи до тями. Гучний звук, схожий на постріл, збудив зовсім інші рефлекси.
  
  - Що? - не зрозуміла вона.
  
  - Блискавка, - сказав Петро, втягуючи носом повітря. - Здається, щось загорілося.
  
  Вона підвела голову.
  
  - Ой! - і тут же зірвалася з місця.
  
  Блискавка, певно, влучила якраз у сарай, і в кутку, там де лежала дівоча сукня, зайнялося сіно. Леся заверещала і кинулася рятувати одежу, але полум’я наче чорти роздували. Сіно горіло з тріском, з жаром, не підпускаючи близько. Тепер підхопився вже й Петро. Дівчина в розпачі притискала руки до грудей. Хлопець оцінив ситуацію, набрав у груди повітря та сміливо пірнув у полум’я. За мить він виринув звідти із здобиччю - вишневою сукнею в руках. Її вже встигло прохопити вогнем в кількох місцях, але полум’я вдалося збити об дошки сараю. Дівчина зовсім розгубилася. Вона стояла гола та безпорадна і дивилася на пожежу, наче не розуміючи.
  
  - Оце все, - сказав Петро трохи винувато, витираючи припалене обличчя. - Решти не дістати, - і простягнув одежину дівчині.
  
  Та мовчки взяла, не розуміючи, що з нею робити.
  
  - Тікати треба, - сказав Петро, - щоб самим не згоріти. І, схопивши дівчину за руку, вистрибнув під дощ.
  
  Сарай запалав умить, неначе гасом облитий. Деякий час Леся продовжувала дивитись на полум’я, не можучи отямитись, потім стала натягувати одежу, добре попсовану вогнем. Колись нова вишнева сукня зараз виглядала брудною ганчіркою і навіть не закривала дівочих персів. Леся безпорадно оглянула себе і прикрилася рукою. На очах у неї бриніли сльози.
  
  Петро, що у військових ситуаціях орієнтувався значно краще, ніж у мирних, спробував заспокоїти її:
  
  - Нічого. Якось дійдемо. Зараз на вулиці нікого нема, а ні - то городами.
  
  Дівчина засопіла і раптом заплакала, заридала вголос, сльози її змішувались з дощем і капали на мокру сукню.
  
  - Нічого-нічого, - Петро по-батьківському обійняв її за плечі, і вони рушили мокрим степом в напрямку села, де вже, мабуть, помітили пожежу та зазбиралися гасити. Над полем бешкетувала літня злива.
  
  - А сьогодні відьми сіно попалили. Разом із сараєм.
  
  Біля хвіртки Тетяна розмовляла з сусідкою, сухорлявою говіркою тіткою, зовні схожою на стару подзьобану життям курку. Голос її також нагадував квоктання, а рвучкі раптові повороти голови та звичка періодично обтрушувати обома руками сукню робили цю схожість просто анекдотичною.
  
  - Яке сіно? Що ти говориш?
  
  - Та на вигоні ж. Тільки попіл лишився.
  
  Тетяна похитала головою:
  
  - Бреши більше. Відьми. То, мабуть, курив хтось або блискавка.
  
  Але сусідка гнула своє:
  
  - Яка там блискавка! А що загасити ніяк не могли, то що?
  
  - Було кому гасити, на вигоні.
  
  - А от і було. Дощ ішов. І баби горщик кисляка навколо обнесли. Якби блискавка, загасло б.
  
  Від цих слів Тетяна скривилася:
  
  - Миколаївно, ти завжди збрешеш, так збрешеш! Коли це дощ сіно міг загасити? А як з кисляком бігати, то краще б водою залили.
  
  - А де ж там вода?
  
  - Ото ж воно і є, сама не знаєш, що говориш. Правда, Петре? - Хазяйка розвернулася до мокрого квартиранта, що вулицею наближався до подвір’я.
  
  Той у відповідь ввічливо кивнув, вітаючись з обома жінками.
  
  - Добрий день.
  
  - Добрий. - Куряча голова сусідки розвернулася до хлопця, а потім так само швидко зайняла попередню позицію.
  
  - От же ж якраз спеціаліст з Києва, ми його спитаємо. - Тетяна хитро зазирнула в обличчя квартирантові. - Миколаївна говорить, що відьми сарай на вигоні підпалили. Хочеш подивитися?
  
  Хлопець гречно обігнув сусідку і, прочинивши хвіртку, протиснувся між парканом і жінками на подвір’я:
  
  - Та я ж не пожежник.
  
  Дощ уже закінчився, і гаряча земля жадібно всотувала небесну вологу у свої спраглі глибини. Люди повиходили з хат, щоб насолодитися раптовою прохолодою, а дерева підступно струшували їм на плечі заблукалі краплі води. Та Петро вже міг не боятися того раптового душу. Мокрішого лейтенанта, напевне, на цей момент не було у всій Україні. Його сорочка наскрізь просякла водою, і вже давно спрямовувала її надлишки прямою дорогою у джинси. Важка тканина штанів стала ще важчою і нагадувала брезент. Ну а кросівки лишали калюжі на післядощовій землі, а значить, були мокрішими навіть за неї.
  
  Голосно чвакаючи на кожному кроці, Петро попрямував через подвір’я до хати і, зійшовши на ґанок, з помітною насолодою скинув важке взуття. Джинси рясними краплями креслили за хлопцем шлях.
  
  Хвилин за десять лейтенант знову з’явився на подвір’ї, тепер уже в футболці, легкій літній куртці і спортивних штанях, акуратно зачесавши набік мокре волосся. Свій постраждалий одяг він ніс на витягнутій руці.
  
  - Тітко Таню, а де це можна повішати?
  
  Хазяйка якраз прямувала до літньої кухні:
  
  - Ну що ти весь час «тітка». Невже я така стара? - Вона взяла з хлопцевих рук мокру одежину. - Давай я сама. А тобі зігрітися треба, дивись яке мокре. Ще застудишся. Іди на кухню, я тебе чаєм напою.
  
  Але лейтенант залишився серед двору, чекаючи поки хазяйка дасть раду промоклим речам.
  
  - Щось в кишені у тебе. Може, потрібне?
  
  Петро знизав плечима:
  
  - Та нічого там нема.
  
  Тонкі жіночі пальці спритно залізли до маленької кишеньки, що, знаєте, невідомо навіщо буває у джинсах біля самого пояса.
  
  - Пришите щось. Одірвати можна?
  
  - Давайте, - знизав плечима хлопець. Він твердо пам’ятав вміст своїх кишень, нічого підозрілого там бути не могло.
  
  Тетяна перекусила нитку, якою зсередини був пришитий жмутик білої матерії, витягла з кишеньки знахідку і здивовано підняла брови:
  
  - Ти ба!
  
  - А що там?
  
  На жіночій долоні красувалася невелика пір’їна разом зі жмутиком ганчірки, щільно обмотаним нитками згори. Петро розгублено знизав плечима, а Тетяна чомусь замислилася і незадоволено похитала головою.
  
  - Ну добре. Ходім чай пити.
  
  Поки чайник грівся на веселому газовому полум’ї, Тетяна взялася досліджувати свою знахідку. Взявши ножа, вона акуратно підпорола нитки.
  
  - Не твоє?
  
  В ганчірці був замотаний жмутик волосся й кілька зерняток маку.
  
  - Ні, - лейтенант кліпнув очима.
  
  Тетяна прикусила губу, замислившись. Потім стурбовано зазирнула хлопцеві в обличчя.
  
  - А більше нічого такого ти не знаходив?
  
  - Чого?
  
  - Ну, такого чогось, не твого. Що невідомо звідки взялося.
  
  Петро знизав плечима. Він не дуже розумів, про що йдеться. Але Тетяна, здається, була не на жарт стурбована.
  
  - А подивися. Поки я чаю наллю, перемацай одяг.
  
  Лейтенант з недовірою гмикнув, проте все-таки пробігся професійним рухом по складках своєї легкої курточки і майже одразу наткнувся на щось тверде внизу за підкладкою.
  
  - Стій! - Тетяна уважно спостерігала за хлопцем. - Дай я сама.
  
  Вона зняла з лейтенантових плечей одежину й поклала перед собою на столі. Невеликий розтин з боку підкладки дозволив видобути на поверхню ще дивовижніший предмет - невелику жіночу каблучку, з дешевим блакитним камінчиком. Хазяйка промурмотіла щось під носа, а Петро зовсім розгубився:
  
  - А це що таке?
  
  - Я ж тебе попереджала, не жартуй з нашими дівчатами.
  
  Петро міг заприсягтися, що, коли виїздив з Києва, нічого подібного в куртці не було. Та й звідки воно могло взятися - річ зовсім нова.
  
  - На каблучку - то, певно, наговорено.
  
  - Що наговорено? - вилупився лейтенант.
  
  - Та щось уже наговорено. - Тетяна задумливо покрутила персня у руках.
  
  А Петро теж взявся розглядати першу знахідку. - І на цеє теж… як його… наговорено?
  
  - Руками краще не чіпати. Ти чай пий, бо застудишся.
  
  Хазяйка підсунула до Петра чашку свіжозавареного чаю, а сама взяла газету й акуратно склала на ній всі предмети - окремо каблучку, а напроти неї пір’їнку, жмут чорнявого волосся та мак. Виглядав цей натюрморт досить безглуздо, але Тетяна явно мала про нього свою думку.
  
  - Пір’їна - то трошки інше, хоча теж закляття… Міцно за тебе взялися!
  
  - Яке закляття? - не зрозумів лейтенант.
  
  - Не знаю. Чи на урок, чи на присуху.
  
  Квартирант сидів, як по голові вдарений.
  
  - Урок?
  
  - Ну, наврочив хтось. Може, спортити тебе… - Тетяна раптом хитро посміхнулася. - Хоча навряд чи спортити.
  
  - Що це ви мені розказуєте? - Петра обурила хазяйчина посмішка. Кому сподобається, коли з нього кепкують. - Що за урок? Що за присуха?
  
  - Присуха. Це таки присуха.
  
  - Яка присуха?
  
  Жінка підняла веселі очі.
  
  - Звичайна. Коли дівка хоче, щоб ти на неї заглядав, то робить присуху і тебе присушує, щоб ти без неї їсти не міг, пити не міг, щоб сохнув, значить, від любові, як тая билина в степу.
  
  - Яка дівка?
  
  Хазяйка знову засміялася.
  
  - Це вже тобі видніше яка.
  
  Петро недовірливо обдивився видобуті з одягу предмети. Нічого зловісного в них не було, звичайний непотріб. Це навіть на увагу не заслуговувало, якщо не враховувати того, звідки вони з’явилися. - І ви у це вірите?
  
  - Роблять люди. - Знизала плечима хазяйка, а потім раптом стрепенулася. - Так ти ж начебто спеціаліст у цих справах. Чого ж питаєш? Чи у вашому інституті не знають, як українські дівчата присуху наводять?
  
  Петро кисло посміхнувся. Майор попереджав, що їхня хазяйка - великий аматор фольклору, а тому варто було приготуватися до найгіршого.
  
  - Знають, звичайно. Просто це не в моєму секторі. - Він бовкнув перше, що спало на думку.
  
  - Ну тоді слухай. - Жінка посунулася на стільці, всідаючись зручніше. - Дівка, коли хоче хлопця присушити, готує зілля, наговорює на нього, і треба щоби той це з’їв або випив. А в зілля дівчина обов’язково кладе щось своє. Ну від себе. Наприклад, плює чи, коли тісто робить, туди свій піт замішує.
  
  - Піт? - гидливо скривився Петро.
  
  - А що ти думав? Любов, це штука, серйозна. - Тетяна іронічно підморгнула лейтенантові. - Але обов’язково треба, щоби хлопець це з’їв. Тому у нас дівчата так добре печуть. - Вона ще раз підморгнула, а Петро зашарівся.
  
  - А якщо не з’їв, можна зробити таке, щоби хлопець із собою носив. Дівчата теж кладуть туди щось від себе, скажімо, волосся чи нігті. Ховають у хлопця в одязі. Він носить і потрохи до дівчини присихає. Зрозуміло?
  
  Лейтенант почухав потилицю.
  
  - Схоже.
  
  - Ну це всі знають. Навіть у Києві. - Хазяйка хитро підморгнула, і Петро відчув себе зовсім не в своїй тарілці. - А я можу тобі таке розповісти, що сміливо в дисертацію. Це навіть мало хто з бабів знає, не те що у вас в інституті. Будеш головним спеціалістом. - З цими словами Тетяна відсунула стільця і полізла десь далеко нагору в куток, вочевидь розшукуючи для свого гостя безцінний фольклорний матеріал. - А ти поки бери папір та записуй.
  
  Зрозумівши, куди хилиться розмова, Петро намилився тікати. Проте в очікуванні слушної миті поки повернувся до чаю.
  
  Хазяйка вже спускалася на підлогу зі своїми знахідками. Вона тримала в руках глиняного глечика. З полив’яних глибин виглядали чомусь білі кістки.
  
  - Собаці? - посміхнувся лейтенант.
  
  Хазяйка у відповідь, поманила пальцем і сама урочисто схилилася над горщиком.
  
  - Дивись, - сказала вона загадково. - Це кажан, його мурашки з’їли.
  
  Кістки в глечику були дрібні, наче й справді з якоїсь маленької тварини. За мить жінка видобула з глечика невеличку білу кісточку та простягнула Петрові.
  
  - Оце, бачиш, грабельки.
  
  Кістка і справді загиналася нерівним гачком, хоча на грабельки була мало схожа. Лейтенант, який звик більше працювати з людьми, аніж з кістками, гидливо відсторонився. Проте жінка з ентузіазмом вела далі:
  
  - Це мене бабуня навчила. - Тетяна зачепила Петра кісткою за комір і легенько смикнула до себе. - Дивись! Оце я тебе присушила. Отак просто. Як притягнеш грабельками людину до себе, то вже і присушив.
  
  Петро задумливо сьорбав чай. Привід для втечі поки не знаходився. А жінка кинула кісточку в горщик і підвела голову.
  
  - Бачиш?!
  
  - Класно! - без жодно го ентузіазму промимрив лейтенант. - Ну а перстень?
  
  Тетяна здивовано підняла брови.
  
  - А ти знаєш, що буває з тим, кого присушили?
  
  Петро знизав плечима і відправив до рота ложку меду.
  
  - А буває, що він або живе з тою, що присушила, або не живе, і тоді сохне і хворіє, аж поки помре. Зрозуміло?
  
  Хлопець кивнув.
  
  - М-г-м. А про перстень все-таки?
  
  Хазяйка знизала плечима.
  
  - Ну розкажу, якщо хочеш. Перстень, це якраз відворот. Це щоб на хлопця ніхто не зазіхав. Або якщо вже хтось приворожив - відвернути.
  
  - Он як?
  
  - А отак. - Хазяйка явно сіла на улюбленого фольклорного коника. - Це не дуже сильна штука, але проста, а тому розповсюджена. Такий перстень не від усього відвертає. От тобі, наприклад, він не допоможе.
  
  - Мені?
  
  - Ну так. Я ж тебе грабельками присушила. А це вже на смерть.
  
  - А-а…
  
  Тетяна не помітила, а чи не схотіла помітити відвертого глузування співбесідника і знову залізла пальцями у горщик. На світ з’явилася ще одна кісточка, тепер уже роздвоєна.
  
  - А ця кісточка називається вилочка. Нею роблять відворіт…
  
  - Добрий день у вашій хаті. Здоровенькі були, - залунало у кухні, і лейтенант звівся на рівні, по-уставному зустрічаючи начальство. У дверях стояв свіженький, сяючий Микола Пилипович.
  
  На відміну від мокрого підлеглого, майор не мав на собі жодних слідів недавньої зливи. Волосся його було сухим і, як завжди, акуратно зачесаним, черевики блищали, а штанини дивували нереально рівнесенько наведеними стрілочками.
  
  - Я в конторє був, а тут дождь як вдарить. А што ето у вас? - Він здивовано переводив очі з глечика з кістками на чудернацький натюрморт, розкладений на газеті.
  
  - Заняття з фольклору, - сказав Петро і почав вибиратися з-за столу, зиркнувши спідлоба на хазяйку. - Зміна караулу.
  
  Жінка ображено закусила губу.
  
  - Ми чай п’ємо, - сказала вона підкреслено байдуже та кинула кісточку назад у глек.
  
  А Микола Пилипович повів далі:
  
  - Я в конторє з хлопцями погутарів, хто на танцях тогда бил. Поприжав їх трохи. - І що, - поцікавилася Тетяна. - Знайшли?
  
  - Найдем. - Майор примружив око і для переконливості підняв долоню, мовляв, будьте певні.
  
  - Ви прямо як детектив з фільму!
  
  Може, це й було кепкування, але майорові сподобалося.
  
  - Потому шо вони всьо одно розк олються. Сравнім, що один розказує, потом другий, і готово. - Оповідач вдарив кулаком об долоню для посилення враження від своїх слів і посміхнувся. - Раз - і готово!
  
  Хазяйка похитала головою. Микола Пилипович розвернув плечі, додав трохи хрипкості своєму баритону й бадьоро повів далі, поки жінка прибирала зі столу:
  
  - А пока дощ, я із дверей контори ізучав вашу монументальну пропаганду.
  
  Тетяна здивовано підняла брови.
  
  - Ну пам’ятник возлє контори.
  
  - А-а. Він у нас називається ПарторГівна.
  
  - Як?
  
  Жінка посміхнулася.
  
  - Парторгівна. Тому що її парторг вибирав, яку поставить.
  
  Микола Пилипович коротко хихотнув.
  
  - Так я здєлав потрясаючоє открит іє. - Оповідач зробив паузу, поки не дочекався, щоб жіночий погляд зупинився на ньому. - Вона похожа на вас!
  
  Петро голосно гикнув.
  
  - Та ну! - Тетяна махнула рукою і відвернулася, а майор підморгнув напарникові, швидко обійшов жінку, опинившись перед її обличчям.
  
  - Чесне благородне слово! Точно як ви! Тільки ви красівша, бо я живих больше люблю.
  
  Жінка знову відвернулася і, здається, навіть почервоніла.
  
  - Тю!
  
  А Микола Пилипович тим часом зняв зі спинки стільця рушника та простягнув його хазяйці.
  
  - От возьміть. Подніміть над головою.
  
  Жінка благально подивилася на Петра, а майор тим часом не вгавав:
  
  - Ну станьте, станьте… руки вверх, так… Смотріть, у вас даже халатик так само растігнувся. І раптом лейтенант гупнув стільцем об підлогу.
  
  - Прекратіть! Ви ж на службі…
  
  У Миколи Пилиповича від несподіванки очі полізли на лоба, а руки самі собою опустилися.
  
  - Що-о?
  
  Тим часом хазяйка, скориставшись моментом, вивернулася з майорових обіймів і хутенько зникла за дверима кухні.
  
  Баба Кабачиха, звичайно, не змогла нічого протиставити досвіду старого оперативника - що то значить професіонал! А і справді, хіба можна відмовити в допомозі хворій людині? Та ще й коли за неї прохає такий ввічливий та турботливий старший товариш. А до того якщо він з перших же слів вибачився, а з других завалив компліментами. Що тут вона могла сказати? Приходьте, звичайно.
  
  Тільки от сам хворий замість лікуватися десь завіявся, паскуда. І це попри чітке розпорядження начальства чекати вдома!
  
  На ліжку лежала куртка, єдиний слід лейтенантового перебування. Значить, він був у хаті, кинув куртку й подався кудись. «А я ж йому говорив!..» - І Микола Пилипович подумки вилаявся. Він визирнув у двір. Зрозуміло, що лейтенанта там не знайшлося. Хай би йому! Привчений службою до порядку, майор узяв з ліжка хлопцеву одежину і вже зібрався акуратно повісити її на стілець, коли руки раптом намацали у кишені твердий прямокутничок.
  
  Наступної миті Микола Пилипович видобув на Божий світ картонну книжечку з гербом.
  
  Чорт забирай!
  
  Це було службове посвідчення. Навіть більше за те - це було безвідповідально кинуте у чужій хаті службове посвідчення. Це була злочинна недбалість, якщо не щось більше. Це була засвітка, стовідсотковий провал. Крім того, Микола Пилипович чудово знав, що чекає людину, яка втратила подібний документ, і вважав це абсолютно справедливим.
  
  Він покрутив у руках дорогоцінну картонку, немовби розмірковуючи, потім усміхнувся і поклав її собі в кишеню. Так надійніше. Що робити з цим разгільдяєм, буде видно, але мати змогу покарати його суто адміністративними засобами ніколи не завадить. У разі чого… У разі, якщо він і далі так поводитиметься.
  
  Поміркувавши так, Микола Пилипович акуратно повісив куртку на стілець - річ не винувата, що у неї такий йолоп-господар.
  
  Почекавши задля годиться з півгодини і остаточно переконавшись, що підлеглий повертатися не збирається, Микола Пилипович вирішив вертатися до ворожки сам. Врешті-решт, зустріч призначено, баба іде на контакт. А що хворого нема - може, і на краще. Сам на сам люди відвертіші.
  
  З такими оптимістичними думками майор уже вдруге сьогодні дістався біленької хатинки край села, де жила баба Кабачиха.
  
  - Заходьте-заходьте, я вже чекаю! - Хазяйка почула стукіт хвіртки і висунулася з вікна.
  
  Микола Пилипович потупцював на порозі, струшуючи пил з туфлів, і торкнувся клямки. Це була мить зосередженості перед стартом, знайоме відчуття для спортсменів, шоуменів та людей, чия робота вимагає одномоментної концентрації сил.
  
  - Заходьте-заходьте… - запрошувала господиня з кімнати. - Ой, а де хворий? До дівчат пішов замість лікуватися?
  
  - Чорт його знає, - Микола Пилипович ретельно витер ноги об килимок і пройшов у напівтемну хату.
  
  - Не чортихайся, тим більше в моїй хаті. Тут чортам нема чого робити.
  
  - Та ну! - здивувався майор. - А як же еті всі зєлья?
  
  Баба подивилася на гостя з подивом, що межував зі зневагою.
  
  - Зілля, чоловіче, то від природи, а те, що від природи, не може бути від нечистого.
  
  - Ну а ворожба? - не вгавав той, впіймавши свою хвилю.
  
  - Так ти що, теж вважаєш, що коли людина ворожить, значить, служить нечистому? То ти, козаче, мракобіс. Інквізитор. Я у книжках про таких, як ти, читала. - Стара розвела руками, які весь цей час тримала під фартухом, і навіть у півтемряві сільської хати стало помітно, які вони в неї зморшкуваті та зашкарублі від постійної роботи.
  
  Микола Пилипович не образився на «мракобіса». Він знайшов очима стілець поруч із собою і без усякого запрошення вмостився на ньому, не перериваючи розмови.
  
  - Нє, ну підождіть. Ето же всі писали про вєдьм, про всяке такоє, шо вони чортові слуги. Ето ж не я придумав.
  
  - Дурні писали, - обурилася баба. - А розумні хай не повторюють. Ич які! Чортові слуги. А вони самі того чорта бачили? Прости, Господи, - пробурмотіла вона, згадавши ім’я нечистого. - Хто б оце говорив, як не заздрісні люди! Та чорту слуги так потрібні, як тобі оце сідло. Він і сам усе вміє. А потім ваш брат у місті значно краще йому служить - оно вже дихать немає чим, радіація сама. Ми і не знали, що воно таке, ця радіація. Це ж ви все понавигадували, а не відьми і не ворожки.
  
  - Ну, положим, і не я.
  
  - Не ти, то такі самі, як ти. Вчені. Замість траву збирати, елементи з неї якісь там добувають. А як цей елемент сам по собі буде діяти, якщо він відірваний від кореня?! От скажи! Ти ж грамотний. Це все одно що тобі оце прутня відірвати і хай сам по собі діє. Еге ж?! Буде діяти?
  
  Таке порівняння Миколі Пилиповичу не сподобалося. І взагалі розмову треба було скерувати трохи в інший бік.
  
  - А чого ж тогда говорять, що вєдьми хреста бояться?
  
  Баба сплеснула в долоні.
  
  - Тю на тебе! Це комуністи хреста бояться, оно церкви всі порушили, щоб навіть і не бачити. А відьми церков не руйнують. Вони до служби ходять, як усі.
  
  - Та ну!
  
  - Ось тобі і «ну». Відьма хреста не боїться, а не любить. Та й те тільки вночі, коли сама сили набирає. Бо хрест і молитва призначені для того, щоб приспати людину. Як оце колискова. Щоб заспокоїти її єство, щоб воно людину нікуди не штовхало, щоб забула людина навіть те, що знає від народження. А відьма тому так і називається, бо не хоче забувати. Відає вона. А коли перешкоджають - не любить. Вона, знаєш, живиться від тої сили, що всередині людини сидить і що попи її вбити хочуть. От ти, скажімо, - знову перейшла стара на особисте, - сам не знаєш, що вмієш, які сили в тобі сплять. Тільки коли припече, раптом щось таке утнеш - наприклад, голими руками ведмедя задушиш, - тоді тільки здогадаєшся. А все чому? Бо тебе виростили у певності, що людина є черв. А відьма того чути не хоче. От і все. Ти гля, пишуть всякі розумники: чортові слуги, чортові слуги. - Стара знову швидко перехрестила рота і раптом визвірилася на свого гостя: - Що це ти мене в гріх вводиш! Оно вже нечистого згадувати через тебе почала. І взагалі, чого це відьом приплів? Я ж не відьмую. Я знахарюю.
  
  - А це не одно і то же?
  
  - Тиць бабин Гриць. Оце я йому скільки розповідаю, а він знову за своє!
  
  Баба Кабачиха стояла перед ним, неначе на доповіді, але, незважаючи на це, психологічної переваги здобути ніяк не вдавалося. Надто активною була співрозмовниця.
  
  - От ти, скажімо, що робиш? - Вона тицьнула у гостя пальцем і той трохи розгубився.
  
  - Я? В смислє, зараз? Ну, цеє… вчений.
  
  - Та я бачу, що вчений. А яка у тебе спеціальність?
  
  - Цей, як його… фольклор.
  
  - О, бачиш? А є ще такий, знаєш, що траву збирає…
  
  - Ботанік?
  
  - Точно. Він теж вчений?
  
  - Навєрно.
  
  - От бачиш, і він вчений, і ти вчений, а робите різне. От і я, як той ботанік, траву збираю. І що ти взагалі мені тут зуби заговорюєш, ти нащо прийшов?
  
  - Зуби… Тьху, тобто цей… Петро… Петра лічить.
  
  - Ну! - баба розмовляла як завзятий прокурор.
  
  - Так нема ж його.
  
  - А як же лікувати його, коли його нема? - Стара замислилася.
  
  Микола Пилипович не заважав - хай поміркує. Паузу теж треба вміти утримать.
  
  - Ну, може, хоч фотографія у тебе є?
  
  - Моя? - здивувався майор.
  
  - На чорта мені твоя? Прости, Господи. - Вона знову перехрестила рота. - Твоя парсуна і так переді мною. Хлопця твого.
  
  Микола Пилипович спочатку заперечливо похитав головою, але потім згадав: - Є! - він видобув з кишені картонну книжечку з гербом, Петрове посвідчення, забуте у куртці і відкрив, немовби перевіряючи, чи на місці фото.
  
  - Покажи! - владно простягнула руку баба Кабачиха, і майор показав їй посвідчення, дбайливо прикриваючи пальцем назву організації, що його видала, та номер.
  
  - Малувата… - зітхнула стара, - ну та нічого. І не встиг Микола Пилипович отямитись, як вона вже вправним рухом своїх грубих пальців перехопила у нього лейтенантового документа.
  
  - А… - тільки й сказав майор, та вона вже відійшла до комода і прилаштувала там свою здобич під свічником.
  
  Потім, на дозвіллі, він дійшов висновку, що баба його загіпнотизувала - і справді, не могла ж стара жінка рухатися швидше, ніж досвідчений, задовільних фізичних кондицій (принаймні так свідчать щорічні тести) і зовсім ще не старий працівник.
  
  Але так чи інак Кабачиха вже відійшла від комода в куток, коли Микола Пилипович нарешті отямився та зіскочив зі стільця. - Іди сюди, - покликала стара, немовби побачивши спиною, що гість звівся на рівні.
  
  Проходячи повз комод, він уважно придивився. Назву організації на посвідченні затуляв віск, що натік на свічник. Цікаво, чи встигла її прочитати стара? «Скоріш за все, ні», - заспокоїв себе подумки Микола Пилипович. Навряд чи без окулярів вона здатна щось прочитати.
  
  - Ну, де ти там? - Іду, іду.
  
  Десь полилася вода, розбиваючись об залізний посуд. Коли майор підійшов до баби, та простягнула йому двома руками невеличку мисочку.
  
  - Постав там, біля фотографії. Обережно, не розлий!
  
  Микола Пилипович повернувся до комода й прилаштував мисочку з водою так, щоб вона прикрила номер службового посвідчення, - чорт його знає, який у старої зір, а краще, щоб зайвого не побачила.
  
  Тут, на комоді, серед свічників, іконок, бруднуватих пляшечок, пучечків трави та вишиваних серветок посвідчення з печаткою виглядало дещо сюрреалістично. Сонце, пробиваючись крізь невеличкі вікна, кидало свої промені на весь цей натюрморт і виблискувало на глянцевому папері Петрової фотографії.
  
  - Завіси запни. - Стара вже опинилася поруч, вона взагалі робила все навпрочуд швидко, так само швидко, як і розмовляла.
  
  - Га? - не зрозумів Микола Пилипович.
  
  - Завіси, кажу, запни там, на вікні. Бо я так нічого не побачу. І поки він виконував це розпорядження, баба Кабачиха вже запалила свічку у свічнику та видобула, певно, з шухляди, аркушик паперу, записаний з двох боків густо-густо. Як не придивлявся, майор не зрозумів навіть якою мовою цей напис. А стара вже скрутила з папірця щось на кшталт великої цигарки, бризнула на нього з темної пляшечки та запалила від свічки. При всіх цих незрозумілих маніпуляціях вона бурмотіла під носа слова так само швидко, як і першого разу, і так само нерозбірливо.
  
  - БувСобіЧоловікЖовнаМавВінДев’тьЖінокЗДев’ятоїВосьмуЗВосьмоїСьомуЗСьомоїШостуЗШостоїП’ятуЗП’ятоїЧетвертуЗЧетвертоїТретюЗТретьоїДругуЗДругоїОднуЗОдноїЖодну.
  
  Папір в руках горів рівним вогником, немов смолоскип.
  
  - Він тобі друг? - раптом обернулася вона до Микола Пилиповича.
  
  - Ага.
  
  - Думай про нього та дивися на фотографію.
  
  Микола Пилипович слухняно витріщився на Петрове посвідчення. Він і правда подумав зараз про колегу, але зовсім не по-дружньому. Цей йолоп десь завіявся, а тут ішла справжня робота і кожне слово треба було запам’ятати, тому ще одна голова зайвою не була б. Ну нічого, нічого, він ще потанцює, донжуан колгоспний. Буде знати, як не виконувати розпорядження начальства, сучий син.
  
  Стара тим часом припинила бурмотіння, дочекалася, поки догорить папірець у руках, і кинула його у воду. Попіл поплив у жерстяній мисочці, наче зграя чорних лебедів. Стара уважно дивилася за його рухом. Микола Пилипович теж. Але раптом чорні лебеді почали набиратися водою і один за одним тонути, втрачаючи форму та осідаючи на дні неестетичною масою.
  
  - О-йо-йой! - баба Кабачиха похитала головою.
  
  - Шо там?
  
  Вона ще раз похитала головою, немов у великому розпачі.
  
  - Што случілось? - занервувався майор.
  
  - Погано з твоїм хлопцем. Зовсім погано.
  
  - Почкі одбілі?
  
  - Які там почки! Пороблено на нього.
  
  Стара явно була шокована результатами свого ворожіння, і це справляло враження.
  
  - Как ето, пороблено?
  
  - На смерть.
  
  Ці слова, що прозвучали зразу за танцем чорних лебедів у мисочці, навіть на звиклого до всього майора справили враження.
  
  - На смерть? - повторив він.
  
  - Ну, дай Боже, і не на смерть, але присушили його крепко. Він тепер буде як цуцик за нею ходить, а якщо його від неї забрати, то може і померти.
  
  - Від кого? - не зрозумів майор.
  
  - Від тої, що присушила.
  
  - А хто це?
  
  - Я звідки знаю? - розвела руками баба. - Та такого гарного хлопця могла присушити перша-ліпша у нас… - Вона придивилася до Петрового фото. - Диви який… він тут у тебе офіцер, чи що? Щось я не розберу…
  
  Микола Пилипович отямився і швидко вхопив лейтенантове посвідчення.
  
  - Фотографія більше не нужна?
  
  - Забирай, - стара махнула рукою. - Ізвіняюсь, а присушили, це що? - запитав Микола Пилипович, ховаючи документ у кишеню.
  
  Стара дунула на свічку, підтверджуючи, що сеанс закінчено.
  
  - Це, хлопче, значить пороблено, щоб він полюбив дівчину…
  
  - Дівчину? - уточнив майор.
  
  - Ну, не знаю, дівчину, жінку. Коротше, щоб полюбив і без неї жити не міг.
  
  - А! - полегшено видихнув він. - А я думав…
  
  - Ти дарма зітхаєш. - Стара прибрала мисочку обережно, щоб не торкнутися води, вилила її вміст у відро та насухо витерла рушником. - Його негайно одробляти треба.
  
  - Як?
  
  - З попом.
  
  - Ето шо іще за номер?
  
  - Ніякий не номер. Піп повинен у церкві служити, коли я тут буду його вичитувати. Я домовлюся з отцем Штефаном.
  
  - Ага, - радо погодився майор.
  
  Він зрозумів, що це таке. Казали, що ці знахарки ніколи пацієнта просто так не відпускають, обов’язково скажуть, що дуже важкий випадок і треба проходить додаткові процедури. Це точно як лікарі. Не дарма у Китаї колись медикам платили зарплатню тільки поки імператор здоровий. Не дурні люди китайці.
  
  - Підождіть, - сказав майор. - А ото шо ви сказали в первий раз, що чорний старий чоловік вдарив його, це не тоже самоє?
  
  - Ні, яке те саме? Тут жінка поробила.
  
  - А может, і там вона?
  
  - Чоловіче, - почала сердитися стара, - ти мені голову не мороч. Я що бачу, те й говорю. Побачила, що його вдарив чоловік, то так і сказала, побачила, що жінка присушила, і говорю. А ти б замість дурниці питати, краще б за хлопця свого подумав, бо його рятувати треба.
  
  - Шо ж ето всє вони на одного… - вголос подумав Микола Пилипович.
  
  - А що ж, хлопець справний. Кучерявий. Дівчата таких люблять.
  
  - Да, - погодився майор.
  
  Але слово «кучерявий» викликало в голові яскраву асоціацію. Кучерявий, точно! Він давно планував поцікавитися цим питанням, але якось розмови не заходило. Вона ж, знахарка, значить, щось знає! А раптом допоможе? Кажуть, що ці травниці вміють всяке. І Микола Пилипович вирішив скористатися моментом. Він несміливо прокашлявся, добираючи слів.
  
  - Слухайте… А у вас случайно нема якогось снадобья… как ето сказать… ну вобщем, для волос.
  
  - Лисієш? - здогадалася стара.
  
  - Ну не так щоб…
  
  - Покажи.
  
  Вона підійшла ближче, двома руками нахилила майорову голову, поцокала язиком.
  
  - Ну що там? - обережно запитав він.
  
  - Ти знаєш, старому чоловіку б ез лисини не можна, люди не будуть поважати. І потім, буде лисина - не буде сивини, так що ти не переживай, - стара помітила, що співрозмовника неприємно вразили її слова, і дрібно засміялася. - Це я жартую, жартує баба, не думай. Од твоєї лисини добре винні дріжджі спробувати.
  
  - Пити?
  
  - Та ну! Полоскати голову. І ще, знаєш, кислячок, щоб два дні постояв… Хоч де там в вашому місті кислячок!
  
  - Поможе?
  
  - Подивишся. І потім, не нервуйся, волосся цього не любить, та й куди в твоєму віці нервуватися! Збирай свій фольклор спокійно. А нервуються хай молоді.
  
  Миколу Пилиповича образило повторне посилання на вік, тому що сам він себе старим зовсім не вважав. Але надія, що її зараз подарувала знахарка, переважала будь-яку образу. І справді, якщо не нервуватися, та добрі продукти… Оно у парторга яка шевелюра! А вік уже слава Богу, так хто про нього нагадає, га? Від волосся багато залежить.
  
  Проте майор був справжнім професіоналом і за особистими справами ніколи не забував обов’язку. Скориставшись тим, що баба у черговий раз відійшла, майор видобув з кишені гроші і непомітно поклав на комод. Перше правило оперативника - від контакту у людини повинно лишитися приємне враження. А що дає приємніше враження за гроші? Щоправда, він достоту не знав, за що платив - чи то за безцінні відомості щодо відьом, чи то за винні дріжджі, але у будь-якому разі за можливість згодом увійти у міцніший контакт.
  
  - Хлопця свого приведи! - нагадала стара, проводжаючи гостя до дверей.
  
  - Умгу, - кивнув Микола Пилипович. І що ви думаєте? Уже вдруге сьогодні, повертаючись до квартири, він побачив, що лейтенант стоїть собі біля паркана і розводить теревені з кимось по той бік. Так, наче нічого не сталося!
  
  Ми не будемо цитувати, що подумав майор у цей момент, але, поборовши першу емоцію, він вирішив послухати, про що йдеться. Слава Богу, густий садок давав можливість підкрастися ближче.
  
  От ви скажете, що підслуховувати негарно. З цією тезою нас усіх в дитинстві познайомили батьки. Негарно також читати чужі листи. Бабуся казали, що це гріх. Так роблять тільки покидьки чи принаймні люди непорядні. Але якби такої філософії дотримувався розвідник, який у ворожому тилу дістає секретні документи? Як ви вважаєте, він непорядна людина? Та він герой! Про нього фільми знімають. А у представленні на орден так і написано: високі моральні якості.
  
  Брехати негарно. Тут ні в кого немає заперечень. Якщо ви збрешете, вас назвуть брехлом. І правильно зроблять. Ну то ви. А якщо збреше Президент? І не просто так, а в інтересах Батьківщини. Як тоді? Це ж політика. Робота така. От бачите?
  
  Тобто виходить, що підманути людину - гріх, а підманути цілий народ - подвиг? Украсти копійчину - злочин, а мільйон - вдала оборудка?
  
  Неправильно. І брехати, і провокувати, і підслуховувати, і навіть красти можна, якщо у тебе робота така.
  
  Тому не будемо поспішати робити закид Миколі Пилиповичу за те, що він, заховавшись за кущами порічки, підслуховував вельми цікаву розмову. -…Мати свариться, а батько просто з хати не пускає, - жалілася дівчина з довгим чорним волоссям.
  
  Петро промимрив щось, а Леся (бо це була вона) повела далі сумним голосом:
  
  - Мама знайшла спалену сукню і почала, звичайно: «Де була? З ким?» Я не сказала, а вона говорить: «Тоді я все батькові розповім. Хай знає, в якому вигляді його донька по селу ходить».
  
  Лейтенант знову щось промимрив у відповідь. Він явно був не у захваті від розмови.
  
  - Ну я, звичайно, і розказала, що ми гуляли, сказала, що блискавка. А вона каже: «Як це сукня горіла, а ти не попеклася?» Ну що я мала відповідати? Ти сердишся, що я все розповіла?
  
  Микола Пилипович у своїй схованці похитав головою. Далеко ж у них зайшло!
  
  - Я їй сказала, що нічого не було. Це ж правда?! А вона мені не вірить. Каже, коли щось там таке, задавлю своїми руками. А ми ж нічого не робили! Правда?
  
  Лейтенант прокашлявся і нарешті вичавив з себе:
  
  - Ну правда. Вобщем.
  
  Майор за парканом, у свою чергу, похитав головою. Сукня була окремо, дівчина, судячи з усього, окремо, і вони нічого не робили! Цікаво!
  
  - Я насилу упросила її батькові не говорити. Але, знаєш, мені здається, вона щось таки розказала. Тато на мене тепер так дивиться! Нічого не каже, а з двору не вийдеш. Весь час: «Куди? З ким? Щоб за годину дома була!» Про тебе взагалі чути не хоче.
  
  Тут знову вступив хлопець:
  
  - А ти не боїшся, що нас побачать?
  
  «Конспіратор!» - в’їдливо прокоментував майор.
  
  А дівчина підхопила схвильованим голосом:
  
  - Йому ще в той день перед танцями наговорили. Ця прийшла… - дівчина зробила паузу перед тим, як вимовити, -…з пошти…
  
  - Наталка?
  
  Навіть у кущах було чутно, як від люті у дівчини перехопило подих.
  
  - Як ти її лагідно називаєш! Наталка. А ти знаєш, що вона моєму батькові про нас наговорила? Іще в перший день, коли ти з нею на пошті познайомився, прийшла і нарозповідала, як ти їй хвалився про мене і що ти в кожному селі собі таку маєш, коли їздиш у відрядження.
  
  Хлопець мовчки дослухав тираду і тільки зауважив холодно:
  
  - Батькові зараз знову розкажуть, що ти зі мною на вулиці стояла.
  
  - Розкажуть! Вона все розказує, користується тим, що старша! Ну то нічого. Я їй зроблю! Я їй таке зроблю! Вона пожаліє, що до тебе лізла. Вона іще сльозами умиється…
  
  - Там батько чекає.
  
  «Відшиває», - подумав Микола Пилипович і здивувався. Це було розумне рішення, але саме тому і дивне. Саме тому і не схоже на лейтенанта.
  
  - Ти мене зовсім не любиш?
  
  - Я просто не хочу, щоб ти через мене мала неприємності. Всім же роти не позатикаєш.
  
  Микола Пилипович тихо позадкував до хвіртки. Розмова явно закінчувалася, і треба було обставити свій прихід.
  
  Двічина зі сльозами на очах пішла геть, і майор картинно хряснув хвірткою. Лейтенант дивився, як на порожнє місце.
  
  - Ти де був?
  
  - Тут, - збрехав лейтенант.
  
  - А де я тобі приказав буть? - з притиском запитав майор.
  
  - Тут, - той опустив очі. - Я Тетяні тільки допоміг, і все. І зразу сюди.
  
  - Якій Тетяні?
  
  - Нашій. Хазяйці… ну, я ж не міг їй відмовити… Їй корм виписали, для курей. То просила допомогти, з’їздити на гарман… Вона ж сама не може мішки…
  
  Хлопець застряг на цьому слові, ніби саме воно все пояснювало.
  
  - Шо ти плєтьош? - тихо запитав Микола Пилипович.
  
  Той не відповів, і тоді майор відпустив усі гальма.
  
  - Ти думаєш, що ти плєтьош? Які мішки? Який корм? Яка Тетяна? Ти чого сюди приїхав? Курей кормить? Зоотехнік, твою мать! Тобі що старший по званію приказав? Я тебе спрашиваю! Тобі що, старший групи не указ? Тобі Тетяна указ?
  
  При згадці імені квартирної хазяйки лейтенант знову на мить підняв очі і тут-таки опустив їх. А Микола Пилипович не вгавав:
  
  - Ти понімаєш, якої важності заданіє нам довєрілі? Понімаєш чи нє? Я тут домовляюся з контактьором, розробативаю, а ти! Ну добре б іще у дівчат десь загуляв! А то кури! Скажіть, пожалуста!
  
  Майор не міг кричати, тому від люті просто сичав:
  
  - Це, знаєш, як називається?! Значить, поки я фактически один виконую все заданіє, ти тут чорт знає чим занімаєшся… - Аргументи вже закінчувались, але запал ще лишався. - Оборзєл зовсім, понімаєш… Документами розкидаєшся… - І тут-таки він пожалкував, що сказав це.
  
  - Якими документами? - підхопився раптом Петро.
  
  - Гм… ну цеє, удостовєрєніє…
  
  - Де воно? - Хлопець тим часом уже вийшов із заціпеніння.
  
  Майор вкусив себе за язика, але що поробиш. Уже вихопилося.
  
  - У мене. - Він поліз у кишеню і з помітним жалем видобув звідти забуте колегою посвідчення. Подивився ще раз, немовби вивчаючи, та простягнув господарю. - Я на тебе рапорт напишу за твої художества!
  
  «Ех, чорт мене за язик потянув! - подумав він згодом. - Нада било не оддавать».
  
  Над селом стояла ніч. Важкою ковдрою лягала вона на степ, накриваючи село, гайок, дорогу, перетворюючи хати на сірі безбарвні силуети. І місяць вгорі, великий, круглий, своїм блідим світлом, наче інеєм, вкривав дерева та срібним відблиском грав на незворушній поверхні ставка. Навіть зірочок не було видно, бо густе повітря поховало їх у своїх тьмяних глибинах.
  
  А степ зачаївся в пітьмі - ані шурхотіння, ані руху травиночки. Ставок мовчить, сховавшись в очереті, тільки дивиться - виглядає щось. Лиха ніч, таємнича ніч, ніч для ворожби, для чар, для злодіїв. Така ніч краща за будь-яку схованку - відійди за три кроки, і тебе не видно, а побачать - ніколи не впізнають, у білому місячному світлі всі на одне лице. Небезпечна ніч. А півні ще не зараз заспівають, ще почекати - а дочекаєшся? Тоскно на серці від такої ночі, хочеться сховатися хутчіш під ковдру та заснути - щоб швидше настав ранок, а разом із ним звільнення. Розбійницька ніч, зачарована ніч. І саме такої ночі у небі над ставком з’явилися дві постаті. Так, саме у небі, бо видно було, як злітали вони з різних боків, повільно, наче не одразу наважуючись піднятися у повітря. Ось вони трохи наблизилися одна до одної, і стало помітно на тлі місяця, що це жінки, які сидять верхи на мітлах, - саме так, як малюють, бува, відьом. Жінки летіли назустріч одна одній, але не прямо - мітли креслили великі кола понад ставом, кола, які поступово зменшувались. Якби можна було підійти ближче та пронизати поглядом сріблясту місячну завісу, стало б видно, що жінки на мітлах ще зовсім молоді, просто дівчата, стало б видно, що одна з них білява і має коротку зачіску, а друга, молодша, - чорнява і розкішне волосся майорить за плечима, набираючись таємничої нічної енергії, так що поміж нього раз по раз пробігають маленькі вогники. Стало б видно, що обидві дівчини не мають на собі жодного одягу, виставляючи на огляд ночі всі свої принади, і що дійсно обом є що виставляти, бо молоді тіла не попсовані міськими лінощами та модними журналами. Але іще стало б видно, що не бажання випромінюють навкруги ці молоді тіла, не звабливими здаються вигини їхніх форм, не заманюють граційні рухи - ні, лють, пекельна лють літає у повітрі, огортаючи собою місце дії і захоплюючи став, очерет, чебрець - єдиних глядачів дивного польоту. Очі в дівчат випромінюють лють, і вона тягнеться за кожною ззаду довгим плащем.
  
  Кола звужуються, і погляди дівчат зустрічаються, здається, тут повинно вибухнути повітря, така напруга вирує між постатями. І вони вже не відводять очей. Мітли без жодного звуку прорізують повітря, керовані досвідченими руками, над степом панує тиша - відійди на десять кроків, і ти нічого не почуєш, не помітиш цього мовчазного герцю. А дівчата наче вивчають одна одну, жодна не хоче відступити, не відриває очей, не відводить мітли. Так винищувачі йдуть у лобову атаку, і так само напружено пальці лежать на гашетках, і так само поглядами випробують одне одного вороги - хто кого, хто не витримає. Мітли звужують кола, здається, ще одна мить, і вони зіткнуться у тій самій люті, що захопила все навкруги, але тут обидві раптом змінюють напрям і розлітаються у нічному небі на два боки, туди, звідки починали своє дивне змагання. Кожна випробує іншу на витривалість, і жодна не хоче уступити. І знову починається рух колами понад ставком, і знову стикаються погляди, тільки цього разу рух швидший і в поглядах більше рішучості, ніж уперше. Тонкі пальці стискують слухняні мітли, не хиблячи ані на сантиметр. І знову напружується повітря, так що, здається, ось-ось вибухне, не витримавши. Цього разу мітли сходяться ще ближче, мало не торкаються одна одної, коли вороги розходяться в різні боки, щоб почати знову. І втретє починають злітатися мітли, креслячи кола над ставом, але цього разу в їхніх очах тільки рішучість і тільки лють. Іскри мереживом в’ються за ними, креслячи шлях у чорному небі, мовчки спостерігає степ, розуміючи, що третя спроба - остання. Дівочі груди розтинають повітря, дівочі ноги стискуються від напруги. Це лють найшла на лють.
  
  Але іще один учасник подій був сьогодні біля ставу. На берег вийшов з високих кущів старий худорлявий чоловік, одягнутий у білу свитину з традиційним брилем на голові. Він зупинився біля самої води та уважно подивився вгору. Поставою новий персонаж більш за все нагадував покручений жилавий корч, а задерте до неба обличчя увінчувала бородавка на самому кінчику кривого носа.
  
  Спочатку прибулий тільки мовчки спостерігав за подіями, а потім в одну мить простягнув руки вперед, ніби прицілюючись, і раптом наче невидима нитка з’єднала всіх трьох. Жилаві руки описували широкі кола, уважно стежачи за рухом дівчат, а вони рухались, немов керовані цими руками. Зблиснули у світлі зірок два ножі, затиснуті у долонях старого, - звідки й взялися. Довгі ножі, блискучі леза, з тих, знаєте, що зеки по таборах роблять. Тонкі вістря спрямовані на дівчат, і, здається, саме від них починаються ці невидимі нитки. От розійшлися мітли, і чоловік на березі широким рухом розкинув свою зброю в боки. От ножі обернулися один до одного, трохи здригнулися, і дівчата з шаленим свистом рвонули вперед. Ніч озвалася багатим відлунням. Лезо наближалося до леза, і мітли летіли назустріч, гнані люттю і ще однією, невідомою силою. Ось уже зовсім близько ножі, от-от зіткнуться мітли, і вибухне ніч. Та раптом покірні досвідченим рукам ножі розвернулися вістрями до землі і коротко рвонулися донизу, немов дві блискавки. І несподівано мітли здригнулися в повітрі.
  
  Шубовсь!
  
  Стовп бризок, здавалося, дістав неба.
  
  А дід зробив кілька кроків вперед, увійшовши в воду й зупинився, виглядаючи у пітьмі ошелешених з несподіванки, форкаючих супротивниць. Він постояв деякий час, а потім впевнено рушив далі й упіймав вправними руками розкішне волосся чорнявої, а потім і коротке білявої дівчини. Губи його ворушилися, ніби щось примовляючи, але неможливо було розібрати, що саме. Старий міцно вхопив дівчат за волосся і наступної миті потяг за собою на берег, а потім берегом, поки опинився на сухому. Дівчата спочатку очманіло пливли, потім підвелися, почали борсатися, але їх тримали міцно. На березі чоловік зупинився і шарпонув своїх полонянок додолу, так що вони змушені були стати навколішки, потім ще раз - і дівчата стали рачки поруч, голі й бездоганні, як шахи з шахівниці, випнувши звабливі клуби і гойдаючи ніжними грудьми. Старий зміряв їх поглядом, проте без будь-якого захвату від побаченого. Він нахилився вперед і одним рухом встромив у землю перед дівочі голови два блискучі ножі, і дівчата раптом завмерли, немов припнуті. А нападник, впевнившись, що опір остаточно зламано, випростався. У наступну мить в його руках невідомо звідки виник довгий батіг, і одним рухом він оперезав ним ніжні сідниці обох, так що на дівочій шкірі лишився червоний слід. Дівчата зойкнули. Це був другий гучний звук, що рознісся степом цієї ночі, і очерет сколихнувся, відгукуючись, ставок затріпотів хвилькою. А старий підняв батога ще раз, примірився зручніше і знову оперезав дівочі сідниці, а потім ще раз, і ще, і ще.
  
  Дівчата заволали, а він усе бив і бив, методично, без будь-яких емоцій, наче суворий батько карав своїх неслухняних дочок. Батіг зі свистом розрізав нічне повітря, і зойки летіли просто до неба.
  
  Десь на сході починало червоніти. Народжувався черговий ранок.
  
  - Пробачте, а Тетяна Юхимівна вдома?
  
  Смеркало. Микола Пилипович за сільським звичаєм стояв біля хвіртки. Думки його були зосереджені на важливих для подальшого розвитку операції питаннях, а тому поява молодого хлопця на стежині під вишнями пройшла непоміченою.
  
  А подумати керівнику групи було про що. Виявилось, що баба Кабачиха не зовсім відьма. Точніше, зовсім не відьма. І хоча вербування старої пройшло успішно, час настав подумати про більш безпосередні контакти, а значить, як це не важко, про діда Юхима. Бо інших зачіпок у оперативників поки що не було.
  
  Що можна закинути старому? Однозначно Петра. Хай пояснить, чого тоді гуляв попід танцями вночі? Але як до нього підійти? Впертий дід може гостей прямо з порога завернути. Навіть точно заверне. Хіба через парторга спробувати…
  
  - Пробачте!
  
  - Га? - виринув майор зі своїх думок.
  
  Хлопець біля хвіртки трохи сполошився та знічено пробурмотів:
  
  - Вчителька, Тетяна Юхимівна тут живе…
  
  - Нєту єйо, - автоматично відповів майор, і раптом його наче по голові стукнуло: «Юхимівна?!»
  
  Десь далеко забрехали собаки звичним вечірнім хором. А хлопець все ще стовбичив біля хвіртки, переступаючи з ноги на ногу та не даючи зосередитись. Врешті-решт, він таки наважився на щось і видушив із себе:
  
  - Я насправді до вас.
  
  - До мене? - Майор підвів здивовані очі й умить пригадав цього парубка. Перед ним стояв один із тих трьох, що їх вони з парторгом допитували у конторі. Наймолодший. Кликали його, здається, Віталькою.
  
  - А може, до вашого… ну напарника, що на танцях був.
  
  - А-а! - протягнув майор. Хлопець заважав зосередитись і перетравити щойно отриману інформацію. - А що?
  
  - Я вибачитися хочу. Ну що тоді вдарив його.
  
  Микола Пилипович присвиснув.
  
  - Ну це давай луччє я йому передам. А то у нього нерви, він може і… - Майор красномовно похитав головою. - Так шо передать?
  
  - Передайте. Передайте, що я вибачаюсь.
  
  - Хорошо.
  
  Проте хлопець продовжував м’ятися біля хвіртки, і Микола Пилипович знову підняв на нього роздратовані очі.
  
  - Всьо?
  
  - Ну так. Тільки ви мене ще тоді питали.
  
  - Що питав? - Майор вирішив, що почує прохання не звертатися до міліції. І не вгадав.
  
  - Ну кого я під танцями бачив, коли все це сталося.
  
  - А-а. Ну і кого?
  
  - Парторга.
  
  - Всьо?
  
  - Так. Він у залу зазирав, коли дівчата танцювали, а потім пішов за клуб.
  
  - Спасибо. Ну, можеш іти.
  
  Сутінки швидко поглинули хлопця. Микола Пилипович нарешті зміг зосередитися на своїх думках.
  
  Юхимівна! І як йому не спадало на думку запитати, як її по батькові. В уяві постала огидна постать діда Юхима, потім Тетянине обличчя… так, цілком можливо. Тетяна Юхимівна! А що ж це парторг, сучий син, мовчав, га?
  
  Вулицею пройшли люди. Вони за сільським звичаєм привіталися із заїжджим науковцем, і той автоматично кивнув у відповідь.
  
  Ти диви! Значить, Юхимівна! Ага. А вони вуха розвісили. Фольклористка! Вчителька! Очі замилює, а двоє зайнятих людей через неї… через неї! Зачекайте, а парторг? Якщо він знав, що вона донька діда Юхима, то чому не сказав? У нього і самого по відьомській частині не все гаразд. А крім того, Петро оно за донькою неповнолітньою увивається, міський командіровочний. І цей хлопець… Чекайте, що це він сказав, що бачив, як парторг у клуб заходив? І той тракторист теж парторга бачив…
  
  При цій думці майор раптом хлопнув себе по лисині. Ой, ні, пробачте, по голові.
  
  Господи, як усе просто! Петра увалили того самого вечора, коли йшла гра в преферанс. Правильно? А парторг, як ми пам’ятаємо, тоді залишив партнерів, буцімто на хвилинку додому, і був відсутній майже годину. Точно. На танцях музика грала, а тоді скінчилася. І він сказав, що ходив додому, в той час, коли свідки його біля клубу бачили… Все сходиться. Як все сходиться! Мотив - будь ласка, мотив відомий. Наталка з пошти йому каже, що донька з Петром гуляє, батько приходить на танці перевірити і все бачить. А дати дрючком по голові простіше, ніж потім виховувати байстрюка. Логічно? Дуже логічно. Оце так парторг! І що він, цікаво, робив біля клубу вранці? Скажіть, будь ласка, чого б це нормальна людина після п’янки встала рано і поперлася до клубу? Злочинець завжди вертається на місце злочину - залізне правило, яке ще раз знайшло блискуче підтвердження. Який лис! Який старий і хитрий лис! Другом прикидався, горілку підливав, а сам дрючком по голові!
  
  «Стій, - зупинив себе досвідчений майор. - Не суєтісь. Давай по порядку». Юхимівна, це перше. Те, що Тетяна - Юхимівна, зовсім не гарантує, що вона донька того самого Юхима. Мало в селі Юхимів!
  
  Мало. До речі, дуже мало. Тут так всього один. Юхима сьогодні просто так не знайдеш. Якби вона була Петрівна, інша справа, Петрів кругом достобіса. А прізвище? Хоча що для жінки прізвище? Скоріш за все, вона на чоловіковому. От якби саму спитати, взяти за барки, і спитати як слід!.. «Паспорт!» - майнула в голові думка. І справді, почати треба з речових доказів. Десь у хаті повинен бути паспорт, а в ньому написане місце народження. Якщо співпадає - значить, точно вона, якщо ж ні… Це все одно нічого не означає, мало де людина може народитися. Але там буде видно.
  
  Микола Пилипович заплющив очі і міцно затулив їх руками. Це допомагало відсторонитися від емоцій. Постоявши так з півхвилини, він раптом неначе завзятий спринтер зірвався з місця і побіг доріжкою до будинку.
  
  Петро лежав на ліжку. Він взагалі останнім часом самоусунувся від операції. Ну та це потім, у Києві буде видно.
  
  - Петро! В окно подивися нємножко.
  
  Лейтенант слухняно підійшов до підвіконня і вирячився на огорнуте сутінками подвір’я, вартуючи.
  
  - Що сталося?
  
  - Та тут інформація новая. Очєнь інтересно.
  
  - А-а, - байдуже протягнув Петро.
  
  Работнічек, мать його! Але зараз треба було знайти паспорт квартирної хазяйки, і майор одразу відкрив дзеркальні дверцята буфета - найпопулярнішої схованки для різноманітних документів. Проте там лежало все що завгодно, крім паспорта. І у шухлядах теж. Микола Пилипович понишпорив поміж білизною у шафі - другій за популярністю народній схованці. Там, щоправда, знайшлися гроші. Небагато. Проте жодного документа. За пічкою, крім глечиків і пучків трави, теж нічого не було. Чомусь спало на думку, що хитра господиня спеціально заховала від них свого паспорта, але це вже було явним перебільшенням.
  
  Майор почухав потилицю. От якби мати години дві часу і бригаду, вони б тут усе перевернули догори дном, а так… Проте версія, яка закріплювалася з кожною хвилиною у голові, була такою стрункою, що відмовлятися від неї, через те що не знайшовся якийсь паспорт, було б просто блюзнірством. Та й до чого тут паспорт, скажіть будь ласка? Навіть якщо хазяйка не має відношення до лютого діда, все одно лишається парторг. А парторг уже на гачку. Тут усе в наявності - і мотив, і час, і свідки, і відсутність алібі, тобто навіть наявність антиалібі. Та за таких доказів людину можна в камеру закривати, а там уже сам зізнається у всьому, де дінеться.
  
  Значить, що у нас виходить? А виходила ідеальна ситуація. Компромат - осьо він. Тепер у парторга лишався вибір - або відповідати на всю котушку за скоєне, або співпрацювати, і не корчити з себе, як ото корчив - дружба, горілка, преферанс і все таке, а реально приносити користь. Чомусь Микола Пилипович був певен, що з парторга має бути користь, особливо якщо взяти до уваги історію, що її розповів отець Штефан.
  
  Це була удача, справжня удача. Завербувавши таке джерело, можна було б спокійно повертатися до контори. За наявності доброго джерела інформація - справа часу. А Тетяна… до речі, якщо все складеться як слід, можна буде і Тетяну вербануть, донька вона там чи ні, а у цій історії явно замішана. Тут у них одне велике кодло, якщо навіть парторга загнуздали, і це, зважте, за старої ідеологічної системи.
  
  Дійшовши таких висновків, Микола Пилипович припинив нишпорити в хазяйчиних речах і вирішив зараз-таки брати парторга за роги. Просто в лоба: «За що ви хотіли убити Петра?» Саме «хотіли убити», щоб страшніше стало. А може, краще не так? Микола Пилипович і справді був досвідченим працівником, тому ніколи не зупинявся на одному варіанті.
  
  - Петро, без меня тут присмотри за хазяйкой.
  
  - А що? - Петро не відривав очей від подвір’я.
  
  - Та єсть тут одна версія. Прийду - розкажу. Ти з нєйо очей не спускай.
  
  Він і не підозрював, що того вечора лейтенант виконає його розпорядження на всі сто і навіть більше.
  
  Кинувши поглядом на непорушну фігуру підлеглого, що продовжував спостерігати біля вікна, майор помітив, що з-під лейтенантової подушки на ліжку визирає ремінець кобури. Тут іще одна ідея стрельнула в голову, і, повагавшися трохи, Микола Пилипович, нишком витяг Петрову зброю, а порожню кобуру акуратно повернув на місце. Господар навіть вухом не повів. Работнічек!
  
  Перевіривши перед дзеркалом, чи не виглядаює з кишені пістолет, Микола Пилипович поправив зачіску і рушив до воріт у супроводі двох поглядів - лейтенантового з-за вікна та повного білого Місяця, що сходив з-за обрію.
  
  Над землею розкривала свої крила купальська ніч.
  
  За ці кілька днів колеги вивчили село, наче власну долоню, тому дорога до парторгової хати пройшла непоміченою. Майор повністю поринув у думки, раз за разом прокручуючи у голові сценарій майбутньої розмови. Бо ж робота з людьми - це найважча ділянка, що б там не казали.
  
  Світло у парторговій хаті не світилося. Микола Пилипович сунувся у двір, але був люто оббреханий величезним собацюрою, і не ризикнув просуватися далі. Хазяї явно десь завіялися. Покричавши задля годиться, майор трохи розгубився, бо не любив, коли дрібні проблеми заважають втіленню великих планів. Проте, на щастя, із сусідньої хати визирнув господар, вочевидь потривожений собачим гавканням.
  
  - Добрий вечер. А де хазяін, не знаєте? - намагаючись перекрити собаку, прокричав майор.
  
  - Де-де… - знизав плечима сусіда. - Та біля контори ж. Де йому ще бути.
  
  Причому, помітьте, не «у конторі», а «біля». Сказавши таку таємничу фразу, він чомусь подивився на місяць і перехрестився.
  
  - Спасибі! - прокричав майор і чимдуж почимчикував вздовж паркану, адже контора знаходилася як раз за парторговою хатою на площі.
  
  Він не став замислюватись над дивною поведінкою парторгового сусіди, тому що ключ до цієї поведінки та й до інших загадок був уже зовсім поруч.
  
  Точно, так і є. На лаві під бетонним пам’ятником, що прикрашав колгоспну площу, бовваніла невелика худорлява фігура. Патрорг сидів скуцьорбившись, не зводячи очей з бетонної жінки на постаменті, а в руці його зблискувала у місячному світлі пляшка.
  
  Тут явно щось відбувалося. Проте алкоголь ніколи не був перешкодою для вербування. Повільно підійшовши до лави, майор підтягнув штани на колінах і сів. Парторг мовчки, не обертаючи голови, простягнув невеличкий гранчак та сулію. Микола Пилипович прийняв, знов-таки не озиваючись, налив собі грамів сто й одним духом випив, а тоді налив ще для парторга. Судячи з усього, той уже взяв на груди пару порцій.
  
  Завершивши таку нескладну процедуру і поставивши сулію на землю, майор лагідно, по-батьківському обійняв парторга за плечі:
  
  - Що ж ти, падла, не сказал, що вона дочка діда Юхима?
  
  Петро прокинувся серед ночі так, неначе хтось під бік штовхнув. В кімнаті стояла тиша. На ліжку поруч порожньо. Рівно, по-солдатському натягнута ковдра свідчила, що старший товариш іще не повертався. Він сьогодні обіцяв розставити крапки над «і», а справа ця невдячна. Петро взагалі останнім часом втратив оптимізм щодо належного виконання завдання. Все було тут неправильно, не так, та воно й не дивно - у них же нема чіткої структури, організації. Як ти їх викриєш? Дилетанти, одне слово. Дилетантів взагалі дуже важко передбачити, у цьому вся складність.
  
  Через шибки до кімнати зазирав великий повний місяць, що, напевне, і був причиною такого невчасного Петрового пробудження. Хлопець тоскно подивився у кругле всевидюще око, що висіло на небі. У душі відбувалося щось незрозуміле, і лейтенант, добре подумавши, відніс це на рахунок надто жирної вечері. Тут усе було неправильно, навіть їжа, тому, вирішив хлопець, треба просто попити водички і неспокій як рукою зніме.
  
  Полежавши ще трохи, він відкинув ковдру й у самих трусах пішов до дверей. З-під стулки пробивалося світло. Певно, залишили ввімкненим, щоб майор не заблукав у пітьмі. Хлопець обережно взявся за ручку, потягнув на себе і наступної миті остовпів.
  
  У сусідній кімнаті біля печі неквапливо й охайно роздягалась хазяйка, Тетяна, чи тітка Тетяна, як звав її Петро. Жінка, не підозрюючи, що за нею підглядають два уважних чоловічих ока, повільно зняла спідницю. Петро затамував подих. Ідучи з хати, майор наказав очей не зводити з хазяйки, і можна сказати, що лейтенант точно дотримувався інструкції.
  
  Хазяйка лишилася у самій коротенькій сорочці з мереживом, що так контрастувала з по-сільському пов’язаною хустиною на голові, а потім, знявши хустину, сіла на стілець і заходилась розплітати коси, допомагаючи собі великим темним гребінцем. Вона сиділа обличчям до дверей, і, коли нахилялась, щоб покласти шпильку, хлопець ковтав швидку слину. В прорізі сорочки з’являвся білий пишний бюст хазяйки, даючи зрозуміти, що його ніщо не стримує, крім непевної тонкої тканини та мережива. Шпильок було чимало, і Петро закляк біля дверей, схований одвірком. Тетяна, чи тітка Тетяна, і справді була не стара, принаймні те, що можна було розгледіти, давало підстави для таких думок. Стрункі, незважаючи на повноту, ноги, плечі круглі та м’які, гладенька лебедина шия і все інше, що ховала під собою сорочка, не дозволяли просто так покинути пункт спостереження.
  
  Але врешті шпильки скінчилися, і деякий час хазяйка сиділа, розчісуючи своє довге розкішне волосся. Петро мовчав, як зачарований. Та за мить Тетяна, вочевидь скінчивши справи з зачіскою, підвелася і, посунувши стілець до печі, стала на нього одним кроком, легко - не кожна молода так стане. Обернувшись спиною до квартиранта, хазяйка тепер намагалась дістати щось з печі, тягнулась туди всім тілом, демонструючи стрункість своєї фігури, а потім звелась навшпиньки. Сорочка задерлася, мереживо гойднулося і… - чи то здалося збудженому спостерігачеві, але під сорочкою в хазяйки геть нічого не було вдягнуто.
  
  Щось грюкнуло на печі - мабуть, жінка знайшла що шукала. Рипнув стілець, і Тетяна спустилася на землю, з невеличким глечиком у руках, простим, навіть не полив’яним. Поставивши свою здобич на припічок, вона видобула звідкись паличку та нею стала ретельно вимішувати, низько нахиляючись при цьому. Сорочка на розкішних стегнах напнулася, примушуючи квартиранта ще раз захвилюватись, а жінка спокійно робила свою справу, щось мурмотячи під ніс. Петро за дверима заціпенів від напруги. За якусь хвилину хазяйка випросталась, скінчивши, либонь, справу, тоді потягнулася всім тілом і, обернувшись боком, немов навмисне піддражнюючи, плавним рухом спустила з плеча бретельку. Лейтенант знову затамував подих, а хазяйка, подумавши хвильку, повільно спустила другу. Легка сорочка знехотя ковзнула донизу, залишаючи власницю голою і бездоганною серед кімнати. Навіть у непевному світлі напівздохлої лампочки можна було роздивитися все до подробиць.
  
  Тетяна стояла, розпустивши довгі коси по плечах, і не рухалась, босі ноги, здавалося, завмерли на місці, чи то час зупинився. Пишні хазяйчині груди, а в неї і справді виявились чудові груди, великі, але бездоганної форми, вони не висіли, як то буває, а гордовито випиналися двома пагорбами, і на верхівках, навіть трохи задертих вгору, червоніли міцні, якісь дражливі пипки. Так от, пишні груди погойдувалися від подиху, а живіт вабив своєю білизною. Це не був живіт спортсменки або манекенниці, до яких нас привчило телебачення. Ні, це був справжній жіночий живіт, трохи випнутий вперед, навіть круглий тією округлістю, що підкреслює ніжні обриси фігури, що робить тіло м’яким та бажаним і водночас пружним та грайливим, яким і повинно бути жіноче тіло. Круглістю, що готує до подразливості пишних стегон, і обривається між ними густими хащами кучерявого волосся. Великі сідниці надавали постаті силу, приземляючи її та врівноважуючи своєю міццю, а ноги, що твердо тримались за підлогу, пояснювали своєю бездоганною формою, чому їхня власниця так легко рухається.
  
  Так, Тетяна була у самому розквіті жіночої краси, і лейтенант за стіною це оцінив. Легко зрозуміти, що він втратив відчуття часу. Скільки тривала пауза, ніхто сказати не міг, але, зрештою, жінка зробила крок вперед, нахилилася, беручи з припічка глек, та занурила в нього руку, а видобувши звідти чималенько прозорої мазі, почала ретельно намащуватись нею - обличчя, плечі, перса, спину, живіт, стегна, ноги… Там, де проходила рука, шкіра ставала лискучою та набувала золотавого кольору. «Косметика, - промайнуло в думках у Петра, і зразу чомусь. - Диви, як вона себе мацає».
  
  Врешті не лишилося жодного шматочка тіла, якого б не торкнулась «косметика». Тетяна поставила глек та, взявши навіщось з кутка мітлу, пішла, погойдуючи стегнами, і зникла за біленим ріжком печі. Лейтенант дивився їй услід, несила відірвати погляд від цього погойдування. За мить звідти, де зникла хазяйка, почувся важкий залізний звук, наче відсунули щось велике, потім шарудіння, тихий вигук, щось на зразок: «Оп!» Потім коротко реготнуло та свиснуло у димарі і настала тиша. Цілковита.
  
  В кімнаті лишилися мовчазні меблі, піч, глечик на стільці й одинока жовта лампочка в кутку, а за стіною - лейтенант у трусах.
  
  Така диспозиція зберігалася доволі довго, поки нарешті хлопець очухався. Першою думкою було, що хазяйка вийшла у другі двері, але оскільки Петро буквально не зводив з неї очей і пропустити цей момент ніяк не міг, треба було все ретельно перевірити. Обережно ступаючи, лейтенант вийшов зі своєї схованки, зазирнув за піч, зауважив, що вона відкрита, і тут зрозумів, куди поділася Тетяна. На самому краю у сажі чітко відбився акуратний слід жіночої ноги.
  
  Погодьтеся, у такій ситуації легко розгубитися. Але Петро чомусь не відчув жодних вагань. «За нею треба», - одразу стрельнуло у голові. Чому він так подумав, і сам не міг би сказати, але певність у такому рішенні зростала з кожною секундою. «За нею треба. За нею». Нам важко оцінити справедливість цієї думки - досвідчена людина ніколи б не наважилася лізти у таку історію без бодай найпростішого прикриття, але Петрова впевненість, схоже, пояснювалася не зовсім службовими резонами.
  
  Хлопець підійшов до глечика, що його господиня лишила на стільці, нахилився над ним, роздивляючись, потім занурив туди руку та взяв на пальці майже невагомої мазі. Вона була прозора і пашіла в обличчя духмяним, дурманним ароматом. Петрові здався знайомим цей запах, точно так пахло від поштарки, коли ходили купатися, і від парторгової доньки…
  
  «За нею треба, за нею!» - метрономом вистукувало в голові. Петро навіщось витер пальці об край глечика і повільно спустив донизу свою єдину одежину. У наступну хвилину він уже рішуче тер груди запашною маззю, дуріючи від її пахощів і не в змозі зупинитися. Він упорався швидко - таємнича мазь чудово всмоктувалась у шкіру, руки самі літали по тілу. І коли нарешті не лишилося жодного сухого сантиметра, лейтенант раптом зупинився і на мить заплющив очі. Проте треба було поспішати. Зробивши два кроки до печі, хлопець озирнувся, неначе шукаючи щось, тоді взяв з кутка величезну чорну коцюбу, зважив її в руках і рішуче, головою вперед, поліз до чорного провалля комина.
  
  Лейтенант був готовий до несподіванок, а тому нітрохи не здивувався, коли в печі його підхопила невідома сила і потягла вгору, так, наче він, здоровезний дужий чолов’яга, був лише іскоркою а чи шматочком попелу. Не здивувався і тоді, коли раптом опинився в повітрі над дахом, хоч і знав, що в димар нізащо б не проліз. Він тільки рефлекторно міцніше вхопився за коцюбу, а потім, зметикувавши щось, закинув ногу і всівся на неї верхи, як на коняку. Коцюба хитнулася і повільно рушила повітрям над садибою, над вулицею, потрохи набираючи висоту, а тоді вже ген-ген степом, лишаючи внизу ставок, дорогу і автобусну зупинку з поламаним дахом. Якби Петро мав час роздивитися навкруги, він би помітив, що згори село виглядає зовсім інакше - охайніше, чи що, а чи то, може, ніч прикривала темною ковдрою безладдя та бруд.
  
  Спочатку хлопець тримався обома руками за свій непевний транспортний засіб, намагаючись зберегти рівновагу, однак скоро пересвідчився, що насправді йому ніщо не загрожує - чи тут, у небі, закон тяжіння не діяв, чи то коцюба мала якісь додаткові властивості, але земля майже не притягувала свого сина. Проте розібравшись з рівновагою, лейтенант скоро зрозумів нову халепу. Виявилось, що коцюба не є найзручнішим транпортом для пересування в повітрі. Як хлопець не намагався всістися зручно, це не вдавалося. Тонке залізо давило та заважало. Жінкам воно, мабуть, зручніше їздити, а тут… Як сказав би майор, деякі особєнності мужского організму. От чому не справила на Петра враження чудова липнева ніч, лишилися непоміченими смуги ланів та кучері перелісків, неоціненим - прозоре, як сльоза, повітря, яке не могла потривожити навіть довга коцюба з дивним пасажиром.
  
  Врешті-решт якось прилаштувавшись, Петро підвів голову. На небі, так само далеко, як і з землі, плив круглий млинець Місяця, а біля нього блимала, простуючи своєю дорогою, маленька червона зірочка. «Супутник», - промайнуло у хлопця в голові, і він знову спробував вмоститися зручніше, навіть не завваживши всього безглуздя ситуації. А коцюба летіла нерівно, весь час роблячи круті повороти та хитаючись, неначе п’яна. Чортова машина - чи то дороги не знала, бо чого ж це у повітрі повертати? - лети собі та й лети.
  
  Не дивно, що лейтенант так і не зміг зрозуміти, куди прямує - ані зорієнтуватись, ані помітити щось на землі. Ледь збризнутий вогниками нічний степ лежав ген до обрію.
  
  Скільки часу він провів на коцюбі, зрозуміти було важко. Та й відчуття руху було якимось непевним, як у літаку. Але згодом все змінилося, коцюба затремтіла, в обличчя дмухнув вітер, серце в хлопцевих грудях стрибнуло вгору, забиваючи подих, а земля стала наближатися з шаленою швидкістю. Петро інстинктивно заплющився, повітря свиснуло у вухах, але раптом, огорнувши тіло м’якою хвилею, акуратно підставило пухку землю під непевні хлопцеві ноги. Наче справжній парашутист, лейтенант упав на бік. І аж тоді розплющив очі.
  
  Прийшовши до тями, Петро зрозумів, що лежить серед невеличкої галявини, з усіх боків оточеної густим лісом. Професійно завбачливий, він зараз же поплазував до найближчих кущів і, як виявилось, дуже вчасно. Бо за якихось п’ять секунд серед галявини приземлився ще хтось і, голосно верескнувши, швидко звівся на ноги.
  
  Наскільки дозволяла роздивитись навколишня темрява, посилена густими кронами дерев, це була молода дівчина, теж без будь-якого одягу. За літальний пристрій їй правила довга мітла, яку дівчина зараз же закинула на плече, як солдат рушницю.
  
  Якщо Петро і міг дивуватися чомусь півгодини тому, підглядаючи за хазяйкою, то тепер, після повітряної подорожі, він геть втратив цю здатність і тільки фіксував події, не замислюючись над їхнім змістом. Мабуть, таки спрацювали захисні психологічні сили. От молода дівчина з мітлою зникла у темних хащах, а за нею на галявині приземлилася ще одна, а потім ще, і всі вони так само взявши на плечі мітли та коцюби, попрямували до лісу. Прислухавшись, Петро почув далекий гомін, уривки музики та голосів. Гостей, здається, чекали.
  
  Лейтенант зважив на руці свою залізну коняку і слушно вирішив, що вона тільки заважатиме у справі. Тому, не наслідуючи прикладу жінок, заховав коцюбу між кущами та й рушив собі вперед за наступною гостею, тримаючись так, щоб його не помітила ані вона, ані ті, що йтимуть ззаду. Босі ноги зразу ж почали знаходити колючки та палючу кропиву. Лейтенант підстрибував, обтрушуючи п’яти, і гілки дерев дряпали голе тіло, заважаючи «пересуванню на місцевості». «Чорт! - лаявся подумки лейтенант. - Оце вскочив!» Одночасно доводилося озиратись, контролюючи ситуацію у тилу. Іноді зовсім поруч шаруділи кущі, чулося перегукування, тоді хлопець завмирав, втиснувшись у стовбур чи присівши під кущем. А жінки йшли собі, наче не відчували колючок під ногами. Хай їм усячина!
  
  Галас попереду дужчав, і згодом Петро слідом за своїми поводирками вийшов на край великої галявини, в центрі якої горіли яскраві багаття і юрмилися темні, як проти вогню, постаті. Жінка вмить загубилася серед них. Ззаду теж лунали голоси, і лейтенант миттєво засовався у густому чагарнику.
  
  Люди на галявині, певно, чогось чекали. Балакали, віталися з новоприбулими, пересміювались, переходили з місця на місце. Десь грала музика, але, якби навіть Петро і скінчив консерваторію, він все одно не впізнав би її, та й не можна уявити, якими нотами записати цю чудернацьку мелодію. І несамовитий, якийсь потойбічний регіт лунав над лісом, вибухаючи то зовсім поруч, а то гублячись удалечині. Петро обережно, щоб не подряпатися, розсунув віття, намагаючись роздивитися все до ладу, а коли очі трошки звикли до суміші місячного світла зі спалахами багать і почали розрізняти деталі, лейтенант остовпів. Та й подивитися справді було на що.
  
  Біля вогню зібралося повно-повнісінько голих жінок. Саме по собі це, мабуть, уже й не здивувало б Петра, якби не така кількість та різнобарв’я постатей, облич, голосів. Були тут і молоді, гарні жінки з круглими м’якими стегнами, пишними персами, були довгоногі дівчата, гострі плечі та лікті яких ще тільки почали набувати жіночої привабливості, були жінки за сорок, з притаманною тільки їм зрілою перевіреною красою, пишаючись досвідом та круглими сідницями. Це, мабуть, нагадувало б лазню, коли б невловимий дух розпусти не віяв з кожного звуку, не дражнив у кожному повороті круглих стегон, не розлітався від розкуйовджених степовим вітром кіс, наче мереживо електричних іскор.
  
  Петро придивлявся, придивлявся і врешті… Боже, він почав пізнавати декого з цих жінок, пізнавати, хоч раніше зустрічав їх за зовсім інших обставин. Оно пройшла бригадирка з молочної ферми, яку бачив у конторі, звичайно, вдягненою. А далі стояла, повільно чухаючи білий живіт, дружина парторга. Точно. Він упізнав її за татарським розрізом очей. А там, там сусідка, тітка Катря, теж гола й розпусна. Боже, що ж це робиться!
  
  Такої кількості жінок водночас лейтенант не бачив, мабуть, і одягненими. Але тут вони були як на підбір, і все чоловіче єство в Петрові підняло бунт. За кілька хвилин він уже не володів собою від нелюдського напруження, все в очах стрибало - ноги, груди, стегна, ноги… Боже! Який то чоловік здатен таке витримати, ба навіть уявити?
  
  Місяць сяяв згори, жінок на галявині більшало, а до лейтенанта здатність рухатись повернулася, мабуть, тільки за півгодини. Величезним вольовим зусиллям опанувавши себе, він обернувся до лісу і попрямував геть на напівзігнутих, страждаючи від кожного кроку.
  
  «Нічого, - сказав він собі. - Треба відвернути увагу, треба подумати про щось інше, про щось інше… про роботу, наприклад. Робота, довгі коридори, світлі кабінети, офіцери, охорона…» Але відвернутися було важко. За кущами чулися голосні крики, сміх, недвозначні зойки. Петро був професіоналом і боровся до останнього. «Кабінети, начальство, заданіє, яке треба виповнить…» Так він пройшов уздовж чагарника метрів п’ятдесят і вже було почувся краще, коли перед очима виникла ще одна маленька галявина. Тут лейтенантові знову погіршало.
  
  На галявині купкою зібралися дівчата. Всі молоденькі, свіжі, тоненькі й рухливі. Тут відбувалося щось на кшталт підготовки до виходу. Всі жваво розмовляли, оглядали одна одну, перевіряли щось, бавилися та бігали, миготячи маленькими гострими персами і білими, якраз по лінії трусиків, стегнами. Петро завмер, а тоді затулив руками очі і сів просто на землю. Це було занадто. Лейтенант знову взявся нагадувати собі про «долг», про завдання, і невідомо, чим скінчилася б ця боротьба, але раптом на допомогу хлопцеві прийшла Тетяна. Так-так, Тетяна, чи тітка Таня, як називав її раніше Петро. В якусь мить він відчув, що все навкруги зникло - дівчата, жінки, стегна, ліс, і натомість перед очима постала, як жива, хазяйка, Тетяна - на повний зріст, як стояла біля печі, намащуючись маззю, зваблива, чарівна. Кожна клітинка її ніжної шкіри, кожна волосинка, погляд кликали Петра до себе, примушуючи забути все, що він щойно побачив. Мить - і всі жінки в світі - голі, вдягнені, старі, молоді - припинили існувати, всіх їх затулила краса Тетяни, її очі, її вогонь. І лейтенантові полегшало. Він розплющився, неначе заново народившись. «Треба її знайти», - промайнуло в голові.
  
  А дівчата на галявині продовжували гомоніти між собою, радилися, ставали в коло, взявшись за руки, стрибали, пританцьовували, але тепер це не справляло на Петра жодного враження. Божевільна ніч навкруги трохи заспокоїлась.
  
  Лейтенант стояв, міркуючи, куди зараз краще рушити, коли ззаду раптом зашаруділи кущі, хтось вийшов на галявину. Хлопець рвучко обернувся, приймаючи бойову стійку.
  
  - Ти?
  
  За півметра від Петра стояла Леся.
  
  Як і всі навкруги, вона була роздягнена, але нітрошки не ніяковіла під поглядом, не прикривалася, даючи змогу бажаючим роздивитися себе як слід.
  
  Струнка постать, свіжа засмагла шкіра, наслідок купань на ставку. Округлі, пружні з рожевими пипками перса, що ледь тремтіли при кожному кроку, довгі ноги, чутливий живіт з ніжним пушком біля пупка і чорними блискучими кучериками внизу, що дарма намагалися сховати тендітну рожеву шкіру. Якби Петро подивився, він би помітив, що тепер це тіло ззаду оперізують додаткові прикраси у вигляді червоних смуг поперек сідниць, наче подряпини чи сліди від різок. Але хлопцеві все це було байдуже, він зараз бачив тільки Тетяну, чарівну, пишну, зовсім іншу.
  
  - Петро? - Дівчина дивилася прямо в очі.
  
  Лейтенант роззирнувся ще раз і розслабив стиснуті було кулаки.
  
  - Ти тітки Тетяни не бачила? - запитав він.
  
  Леся наблизилась, зазираючи хлопцеві в обличчя.
  
  - Що сталося? - Вона, певно, щось хотіла сказати, навіть губи розтулила, але в цю мить з галявини пролунав несамовитий свист.
  
  - Га-ла-ла-ла-ла! - заверещали дівчата ззаду і побігли крізь кущі, крізь ліс, повз Петра з Лесею, прямо до вогнищ. Леся озирнулася, раптом теж заверещала дико та пронизливо і, відпустивши хлопця, приєдналася до подруг. За хвилину Петро залишився сам.
  
  А там, на великій галявині, коїлося чортзна-що. Розібрати щось у безперервному галасі було неможливо. Свистіли, кричали, як уміють кричати тільки жінки. Щось гучно гупало - чи то били когось, чи що. І у всьому несамовитті відчувався один великий ритм:
  
  - Гуп-гуп-гуп, гуп-гуп-гуп.
  
  Петро зробив кілька кроків уперед, прислухаючись та намагаючись розрізнити у галасі знайомі голоси, і раптом відчув на руці обережний доторк.
  
  - Хрясь! - зламалася гілка під чиєюсь ногою, і лейтенант, зробивши несамовитий стрибок, покотився по траві.
  
  А перед ним стояв чорний-чорнісінький цап і, задумливо схиливши голову, дивився на застиглого під кущем чоловіка. Звичайний собі сільський цап. Петро вилаявся та звівся на ноги.
  
  Впав він невдало, зачепившись за дрючок і розідравши бік. Подряпина була неглибока, але довга. Петро долонею витер кров і підвів очі. А цап все стояв і так само задумливо дивився, схиливши голову.
  
  - Брись! - Петро роздратовано тупнув ногою.
  
  Цап дуже здивувався. Чи то від того, що голий незнайомий парубок дивно поводився в лісі, чи то від незвичного слова. Але так чи інак цап зовсім не по-цапиному стенув плечима і ступив крок уперед. Вигляд при цьому у нього був доволі рішучий. Петро відступив. Цап трусонув головою і, ступив ще крок. Потім ще. І тут лейтенант просто чкурнув у кущі, не маючи бажання зв’язуватися з дивною твариною.
  
  Пробігши для певності кілька десятків кроків, хлопець знову спробував зосередити увагу на великій галявині і знову змушений був відступити, бо прямо під ногами, в кущах кілька невідомих істот, здається, обох статей, захоплено робили щось вкрай непристойне.
  
  Нарешті Петрові вдалося знайти більш-менш вдале місце для спостережень. З лісу на галявину вибивався невеличкий клинець чагарнику, і Петро заліг у ньому, намагаючись не подряпатись і ухваливши собі цього разу таки щось зрозуміти.
  
  А події біля багать вже змінили свій ритм. Галасу, здається, трохи поменшало, але все одно розібрати що-небудь не вдавалося. І Тетяни, як не придивлявся, не вгледів. Чутно було, як кричали щось гуртом чи співали. Петро прислухався. Так. Це була таки пісня. Величезний, навіть велетенський хор жіночих голосів вів щось дуже високо з вискотом та криками. Слова було годі розібрати, але відчувалося, що співачки досвідчені, та й не вперше зібралися у такому складі. Петро, що, як ми знаємо, не мав твердих музичних уподобань, все одно заслухався. Тут, у кущах, він відчував себе у безпеці. Жіночі голоси налаштовували ідилічно.
  
  Та раптом праворуч щось заворушилося, і коли лейтенант обернувся, то побачив, що з кущів на галявину зовсім поруч лізе здоровезна й страшна, просто страшнюча жаба. Таких Петрові за все своє життя бачити не доводилося. Завбільшки вона була десь із людську голову, та ні, мабуть, із дві голови. Як індик. І йшла повільно, так-так, саме йшла, а не стрибала. Лейтенант мимоволі сахнувся назад. Та жаба була не одна. Слідом за нею так само повільно на галявину вилазили ще кілька, та таких, що бридкіших й уявити годі. Брудно-зелені, у бородавках та слизу. Вони важко ляскали вогкою шкірою й наче відхекувались, пересуваючи ноги. Боже! Петро з відразою відступив ще на кілька кроків до лісу.
  
  А на галявині бридких створіннь зустріли з ентузіазмом. Засвистіли знову, заверещали. Дехто кинувся до новоприбулих, немовби вітаючись, а одна з молодих дівчат навіть скочила на задню, найбридкішу жабу верхи і з величезною помпою проїхала до багаття. Громада розважалася і реготала.
  
  Відступивши до лісу, лейтенант втратив добру позицію для спостереження, тому деякі з подальших подій пройшли для нього непоміченими, тільки чулися регіт та вигуки, зойки та, здається, знову пісні. Хтось іще прибув, когось вітали з величезним захватом. Білі голі постаті у світлі багать вигиналися та спліталися між собою, ховалися за гілками і самі затуляли собою те, що відбувалося поряд.
  
  - А, ось ти де!
  
  Дзвінкий дівочий голос вивів Петра із задуми. Хлопець обернувся і побачив поруч Лесю.
  
  - А я тебе шукаю, Петрику. І знову у Петра в голові загуло, задзвеніло, знову глянули на нього чарівні Тетянині очі, і губи її розтулилися у посмішці, дражнячи білими перлами зубів.
  
  - Га? - Петро трусонув головою.
  
  Леся стояла зовсім поруч, так що відчувалося тепло шкіри, і дивилася в обличчя знизу вгору.
  
  - Петрику, не шукай тітки Тетяни, добре? Петрику!
  
  Вона зробила півкроку вперед, так що груди її торкнулися лейтенантових, уперлися гострими сосками, лоскочучи шкіру, а живіт наблизився до живота, ноги до ніг. Дівчина зазирнула хлопцеві в самі очі. Петро стояв, байдуже дивлячись.
  
  - Петрику!
  
  - Га?!
  
  - Не шукай тітки Тетяни, чуєш?!
  
  Лейтенант стояв, наче кам’яний.
  
  - Не ходи тут, Петре, бо дід тобі зле зробить. Він уже щось пронюхав. Петре! Він такий, дід, усе чує… - Іще що? - повільно, із свинцем у голосі запитав лейтенант.
  
  Леся замовкла. - Іди.
  
  - А ти обіцяєш? - Дівчина глянула жалібно.
  
  Петро відвернувся.
  
  Схиливши голову, Леся постояла трошки, і раптом гаряче вчепилася Петрові в руку.
  
  - А хочеш, я тебе звідси виведу? Хочеш? - Благальні очі шукали Петрового погляду, а гарячі груди уривчасто дихали. - Тільки на мітлу сядеш, та щоб «но» казать, а «тпру» не казать. Хочеш? Я тобі свою дам, хочеш?
  
  Хлопець стояв нерухомо, і Леся, врешті-решт, замовкла. Відпустивши руку і витерши нишком сльози, вона сказала раптом:
  
  - Просто я ще дуже мало знаю, - і зникла між кущів так само тихо, як з’явилася.
  
  Петро лишився один. Він постояв ще трохи, і тут раптом зрозумів, що йому зараз же треба побачити Тетяну. Негайно. Треба. Негайно. Побачити. Боже! Дівчачі балачки - та чого вони варті, якийсь дід… Петро подумки розмовляв сам із собою і все далі впевнювався, що він правий. Тетяна, він же за нею сюди приїхав, от і… Хай їм всім… Там же Тетяна. Треба ж її знайти. «Я проб’юсь», - чомусь виникло у хлопцевій голові. Він рішуче стулив губи. Треба туди.
  
  Лейтенант повільно обернувся і пішов вперед, розсуваючи руками віття і майже не відчуваючи уколів гострих гілок.
  
  Перші кроки по галявині були легкими. Туди, до багать. Серед галасу ніхто й уваги не зверне на нового гостя. А поки розберуться, він уже й Тетяну знайде. Її хоч серед тисячі сховай - не загубиться.
  
  Так міркував лейтенант, наближаючись до юрби голих тіл, що тепер утворили щільне коло, звільнивши посередині чималенький простір. Жінки стояли, притискаючись одна до одної, немов намагаючись роздивитись те, що діялось у колі. І було їх до біса.
  
  Петро зупинився біля задніх у юрбі і, повагавшись трохи, поліз наперед, розштовхуючи теплі жіночі тіла вправними рухами рук, плечей і ніг, бо, звичайно, і такому був навчений. А жінки спочатку й уваги не звернули - чи мало таких нахаб, що завжди пнуться наперед. Тільки лаялись хрипко та хвицалися.
  
  Але за хвилину найближчі сусідки стали помічати у Петра дещо, що відрізняло його від їхніх товарок. Зашепотіли. І тут уже лейтенант відчув, що його починають відверто мацати. Хлопець здригнувся, спробував відштовхнути настирливі руки, потім заборсався. Але жінок навкруги це, здається, тільки розвеселило. Захищаючи себе обома руками, Петро шалено ліз вперед. Жінки не кидали своєї розваги і тільки пересміювались.
  
  А в центрі кола було кілька дійових осіб. Перший - цап. Той самий чорний цап, що його бачив Петро в лісі. Поруч сиділи дві жінки і перебирали пальцями його довге хутро. А трохи далі, осторонь, стояла Тетяна, так, Тетяна у всій своїй красі і, дивлячись на цапа чарівними своїми очима, чекала. Хто й зна чого.
  
  У цю саму мить з натовпу, неначе корок з пляшки, вискочив голий розкуйовджений хлопець. Натовп вражено зойкнув і замовк.
  
  А Петро, опинившись раптом серед вільного простору, під сотнями поглядів, зовсім розгубився. Він отетеріло кліпав очима, намагаючись прийти до тями, коли Тетяна, що так само стояла поруч із цапом, пізнавши свого квартиранта, широко посміхнулася. Від цієї посмішки Петра наче струмом пройняло. Він вмить виструнчився, розвернув плечі і, пригладивши навіщось рукою чуба, ступив крок вперед. І тоді Тетяна зареготала.
  
  Сміх цей вмить прорізав повітря, діставшись, мабуть, до самих зірок - пронизливий, могутній, якийсь потойбічний жіночий регіт пронісся лісом, і дерева ворухнули гілками, і пташки тріпотнулися по гніздах. А звук відбився від небокраю і повернувся назад, стаючи сигналом для всіх, і за хвилину вже громада вибухнула реготом, свистом та вереском, хапаючись за животи, показуючи пальцями та б’ючи себе по стегнах. Задні лізли наперед, розглядаючи. Безліч грудей, животів трусилися від веселощів, і, здавалося, в цю мить лише цап сидів на місці, не сміючись, ба навіть не посміхаючись, і Петро, що миттєво знову втратив впевненість, розгублено озирався навкруги.
  
  А за хвилину на галявині з’явилася ще одна цілком серйозна дійова особа.
  
  - Ага! Осьо він!
  
  З натовпу за спиною цапа вийшов дід Юхим.
  
  На відміну від решти, він був одягнений так само, як і тоді, коли Петро його бачив уперше, - у білу чепурненьку свитину, бриль. Та очі його зараз буравили хлопця наскрізь, а важка бородавка на носі аж трусилася від люті.
  
  - Ось хто сюди проліз! - Дід Юхим несподівано легкими м’якими кроками став обходити хлопця збоку.
  
  На галявині вмить зробилося тихо-тихо.
  
  - Ось він…
  
  Петро відчув, як нова небезпека підступає до нього з кожним дідовим рухом. Він очима слідкував за старим і відчував, як холоне спина - перша, перевірена на рівні підсвідомості ознака великої, справжньої ненависті. Петро відчув, як стає вбивчою тиша навкруги, як щириться натовп на галявині, і розумів, що зараз буде щось страшне.
  
  - Всім стоять! - Коли дід зробив черговий крок, лейтенант раптом ухилився тілом, немов чекаючи удару і вигукнув: - Стоять, суки, кому сказано!
  
  На якусь мить усі завмерли. Не рухався навіть дід Юхим.
  
  Петро професійним поглядом кинув по юрбі, шукаючи шлях до відступу, і наступної миті його очі зустрілися з Тетяниними.
  
  В них відбивався повний місяць. І це було те, чого він шукав усю ніч. Це було те, чого він прагнув усе своє життя. Петро зрозумів таку просту істину, коли зустрівся поглядом з квартирною хазяйкою, і решта думок тут-таки випарувалася з його голови. Тільки вона. Тільки її очі, що притягували, наче безодня, від яких пробігали мурашки по спині і від яких не можна було відірватися, хай там що робиться навкруги.
  
  Натовп схвально зашумів, але то вже було байдуже. Тетяна, не відриваючи очей, підняла руку і пальцем, самим тільки пальцем, поманила до себе, як манять дітей. І офіцер, що мав за плечима роки фізичної та психологічної підготовки, майстер своєї справи, один із кращих у відділі, підкорився цьому рухові, наче й справді був маленькою дитиною. Він зробив один крок, за ним ще один, відчуваючи те, що відчуває людина, ступаючи вниз із верхівки хмарочоса - смертельний страх і одночасно захват від польоту, подих смерті і солодкий щем у серці.
  
  А Тетяна манила своїм пальцем, і за один цей пальчик хлопець був готовий віддати душу.
  
  Крок. Іще один крок. І тут із кущів, що клином врізалися у галявину, пролунав сухий пістолетний постріл.
  
  - Що ж ти, падла, нє сказал, що вона дочка діда Юхима? - промовив майор стиха.
  
  Парторг здригнувся. Склянка в його руках затрусилася і поживна рідина хлюпнула через край.
  
  - А я не знав, - сказав він, раптом обернувши обличчя до Миколи Пилиповича. Місячне світло відбивалося у його зіницях, тому погляд здавався трохи божевільним. - У тебе точні відомості?
  
  Сказати «так» було б помилкою, «ні» - тим більше, тому майор відповів єдино правильним чином. Він зробив таємниче обличчя:
  
  - Виясняєм.
  
  - Ой, з’ясуйте, будь ласка, бо вже сил ніяких нема! - раптом схопив його за руку парторг, розливши при цьому півсклянки собі на штани, але геть проігнорувавши цей факт.
  
  «Тю-тю!» - подумки присвиснув майор. Тут пахло ще однією таємницею.
  
  - Випий, - запропонував він.
  
  Те, що не розлилося на штани, парторг слухняно вилив до рота, наче просту воду.
  
  Микола Пилипович продовжував по-батьківському обіймати парторга, якому в батьки аж ніяк не годився, але є така наука психологія, і в академії навчають їй непогано.
  
  - Розкажи мені все з самого начала, - проникливо мовив він. - І зразу полегчає. Облегчи душу, чуєш?
  
  Парторгова рука зі склянкою опустилася, і Микола Пилипович одразу підлив туди ще п’ятдесят. Для хоробрості. І парторг заговорив. Промова його, щоправда, супроводжувалася такою кількістю волань, хапань слухача за руки та посилань на якісь невідомі події та персонажів, що майор на превелику силу утримував нитку подій. Якщо підсумувати, а точніше витиснути з п’яного марення сільського ідеолога все зайве, картина складалася така.
  
  Коли трапив у це село, а, як уже відомо, був він не тутешній, з сусіднього району, то пішов угору по партійній лінії. До речі, це дивно, якщо вірити в історію, що її переповів між грою в карти священик, але чого не буває в нашому житті. Так от, якщо хто пам’ятає, то у старі часи парторг на селі був фігурою, та не просто фігурою, а мало не більшою за голову. Їздив на «уазику», і щоб оце до нього проста людина могла підступитися, то навіть не думайте! Це зараз уже розпустилися, ідеологія кульгає, а колись було - ого-го! Так от закохалася у нашого парторга одна дівчина з хуторів. А хутори тоді вважалися розсадником приватновласницької ідеології, туди рука партії не доставала, і тому їх якраз збиралися укрупняти. І вже якщо колгоспники були за радянських часів не зовсім людьми, то хуторяни й поготів. Куркулі, одне слово. А парторг свої комсоржеські звички кинув, навчила його попередня історія (якщо піп не збрехав). Він тепер до дівчат мав цікавість суто ідеологічну чи по роботі, а щоб оце котрась його увагу привернула, так це ні в якому разі. Тим більше якась хуторянка - коли там вона на своєму хуторі начальство бачить. А крім того, як до нього підійти? Він і говорить не стане, бо такий був пихатий, як пан. Ну, може, й не пан, але що для колгоспників цар і Бог - це точно. І невідомо, хто їй такого нарадив, тій дівчині, скоріше за все, баби, бо у нас як якась проблема, зразу біжать до бабів. Отож нарадили, і одного разу вночі приїхала вона у центральну садибу, а парторг тоді жив у цій самій хаті, що йому колгосп виділив, вікнами на майдан. Був повний місяць, просто як зараз, і небо без хмар, влітку часто такі ночі. Вона коня прив’язала до дерева, а сама вийшла серед площі, точно як пам’ятник оцей стоїть, витягла два рушники, роздяглася гола, а чи, може, гола й приїхала, бо одягу потім не знайшли. Так, значить, стала вона собі у місячному світлі, підняла руки над головою, у руках - рушники, та як почала крутитися кругом себе, а рушники навколо неї, немов шатро. Парторг це бачив з вікна - як вона веретеном крутилася поміж місячними променями, накручуючи їх на себе, а рушники, немов спиці невідомого колеса, різали нічне повітря. Він не міг відірвати погляду від цього дивного танцю і раптом побачив, що дівчина почала відриватися від землі. Так, вона і справді піднялась над землею, а чи то, може, так парторгові здалося.
  
  - Ти уявляєш! Злетіла! Слово честі! - Оповідач так розпалився, що майорові довелося налити йому чергову порцію і самому випити за компанію.
  
  Але якщо навіть і здалося, то не тільки парторгу. Виявляється, там були й інші глядачі, тому що тільки-но вона почала злітати, хтось голосно закричав. Що тут почалося - не передати! Понабігали люди, стали її хапати, дільничного підняли. Парторг вийшов - вона на нього дивиться, як пташка з клітки. В районі розбиралися. Щось їй припаяли за це. А він тут лишився. - І при чом тут дід Юхим? - поцікавився майор, якому через надзвичайну міцність самогону почали вислизати підробиці.
  
  Парторг пив убивчу рідину, неначе воду, регулярно підливав спірозмовникові і уважно дивився, щоби той не сачкував.
  
  - Як це «при чом»? Це ж його донька була! - обурився він.
  
  - А! Нє, я пойняв, я тільки так спросив, - поквапився виправдатись Микола Пилипович, відчуваючи, як у голові все змішується в одну купу.
  
  На парторга цей випадок справив таке враження, що він, навіть коли одружився, все одно забути не міг. Тоді якраз почалася тотальна монументалізація села, приїхала шарага. Привезли зразки, цілий альбом. Парторг сам вибирав і вибрав отакий, щоб схожий був на ту ніч, і поставили його на тому самому місці, щоб він з вікна міг бачити. А через кілька років агрономша молода приїжджає, теж Тетяна Юхимівна, і схожа на ту. Він одразу до неї - ти чи ні? Жінка в обличчя сміється, каже, ви щось наплутали. Але ж схожа, наче сестра, і потім серце не підманеш, воно все відчуває.
  
  - Ти уявляєш! - вже майже кричав парторг. - Оце, як ідіот, кожного повного місяця ходжу сюди, до пам’ятника!
  
  Пробував він слідкувати, чи не піде до батька, чи не видасть себе, - ні, нічого не помітно, чи справді не вона, чи батька рідного забула.
  
  - Але ж, - вимахував склянкою оповідач, - такого не може бути! Я їй кажу: відпусти мене. А вона сміється. Ти уявляєш?!
  
  Микола Пилипович уявляв, як Тетяна сміється і що при цьому робиться в душі чоловіка. Так, парторгові можна було лише поспівчувати.
  
  - Я вже і просив, на коліна ставав і погрожував - нічого не допомага.
  
  - А одробить? - продемонстрував майор свою обізнаність у питанні. - Єслі з попом.
  
  - Яке там! - гірко засміявся парторг. - У нашого батюшки у самого дружина відьма. Я ж тобі цю історію розповідав.
  
  - Так ето про нього? - здивувався Микола Пилипович, згадавши цю історію про священика, відьму і справжній сексуальний сюжет відомого «Вія». Тоді вони тільки-но познайомилися з парторгом.
  
  - Аякже! Я ж її знаю, Палажку, як облуплену, вона з нашого села, і він тоді у нас служив, а потім церкву закрили, так сюди перевели, бо тутешній піп допився до білої гарячки… Е-е! - Парторг налив з сулії останню склянку для майора, а решту просто випив з горла.
  
  Горілка сьогодні його не брала, чого не можна було сказати про Миколу Пилиповича. Він взагалі у тутешніх історіях трохи заблукав, а після такої розповіді, то просто втратив орієнтири, і навіть головна мета зустрічі відійшла на другий план. Майор перекладав у голові почуте і порівнював його з почутим раніше. Так, у них тут все дуже складно. Навіть піп виявляється завербований, ну тобто не завербований, а співпрацює з цими… Дід Юхим один чого вартий. Баба Кабачиха теж з ним на пару, хоч і не любить старого. Заздрить, певно. Взагалі село те іще. Справжнє кодло. Правильно їх сюди прислали на розвідку. Цікаво, як керівництво довідалося, що саме сюди треба? Не можна ж сказати, що посилали навздогад буряків. Значить, інформація була. А чи то в нас у кожному селі таке діється? Парторг оно нащо вже видатний ідеолог, так і то вляпався по саме нікуди. Приворожила його клята баба, Юхимова дочка. І як голову морочила, байки розповідала, прикидалася фольклористкою, а сама оно чим займається. «Правильно, - подумав раптом майор, - на ній все сходиться. На Тетяні Юхимівні, чорт би її забрав».
  
  Парторг продовжувати щось скиглити про своє нерозділене почуття, а Микола Пилипович уже знав, що робити.
  
  - Слухай, - поплескав він співрозмовника по коліну. - Хочеш, ми все зараз вияснимо?
  
  - Що? - не зрозумів той.
  
  - Все. Она нам все скаже, пойн яв? Ми її щас візьмемо за барки, і куди она дінеться. А не поможе - дєда приведем. Тода вже точно заспіває. Як птічка заспіває. - Він п’яно, але самовпевнено посміхнувся.
  
  Парторг уже теж трохи гальмував, тому не зразу зрозумів, про що йдеться.
  
  - Хто заспіває?
  
  - Тетяна твоя. От прямо зараз ідьом до неї.
  
  Парторг підвів очі і уважно подивився на Миколу Пилиповича, немовби вивчаючи. Той самовпевнено посміхався, розуміючи, що справив потрібне враження.
  
  - Прямо зараз? - перепитав парторг, не зводячи очей зі співрозмовника.
  
  - Зараз-зараз, - покивав той. - Ми єй очну цю… вставку сдєлаєм, пойняв?
  
  Парторг деякий час продовжував вивчати Миколу Пилиповича, а тоді раптом посміхнувся і легко, наче нічого не пив, підвівся з лави.
  
  - Ходім, - сказав він і, покрутивши в руках сулію, раптом розмахнувся та кинув її об бетонний постамент.
  
  Пляшка вибухнула, неначе маленька граната, і обсипала пам’ятник друбними друзками.
  
  - Ходім! - повторив сільський ідеолог.
  
  Від такого напору Микола Пилипович трохи розгубився, але теж звівся на рівні. Щоправда, не так впевнено, бо після доброї горілки координація була вже не та.
  
  Парторг підхопив колегу під руку і допоміг втриматися.
  
  - Спасибі. - Микола Пилипович подивився на порожній гранчак у руці. Спершу він думав повторити подвиг парторга, гацнувши ним об землю, але потім пожалів безневинну посудину і заховав до кишені піджака.
  
  - Готов! - сказав він впевнено.
  
  Співрозмовники рішуче рушили вперед під наглядом повного купальського місяця в небі.
  
  Який п’яний не був Микола Пилипович, але швидко зрозумів, що прямують вони не зовсім туди, а коли парторг раптом зупинився біля своєї хвіртки, підозри втілилися у певність.
  
  - Куда ти? - уперся в його плече майор.
  
  Той відчинив хвіртку і зробив запрошувальний жест рукою.
  
  - Ти ж хотів Тетяну?
  
  - Ну.
  
  - Ну то й заходь… Цить, Сірко! - крикнув він на собацюру, що забрехав від буди.
  
  Микола Пилипович на хвилинку замислився, але так нічого і не вигадав, а тому невпевнено рушив вперед. Господар чимчикував за спиною. Двері в хату виявилися за сільським звичаєм незамкненими, і це на щастя, бо інакше Микола Пилипович обов’язково розбив би об них лоба.
  
  - Заходь, - запросив парторг, вмикаючи світло.
  
  Акуратно зачинивши двері за спиною розгубленого гостя, він пройшов уперед, до кімнати і за хвилину загримів чимось, вочевидь нишпорячи у жіночому господарстві.
  
  Микола Пилипович розгублено постояв посеред сіней. У хаті, певно, було порожньо, тому що ніхто не обізвався на доволі гучні нічні відвідини, та й узагалі жоден звук, крім тих, що продукував господар, не долинав з кімнати.
  
  - Заходь-заходь, - голосно покликав господар, ще раз підтверджуючи, що його родина відсутня.
  
  «Цікаво, де вони всі поділися?» - майнуло в голові у майора, коли він переступив поріг кімнати.
  
  Перше, що кинулося в очі у жовтому світлі лампочки, була велика піч. Біля неї і стояв господар, тримаючи в руці горщик та пучок трави, а в другій чомусь швабру.
  
  - Ти чого?
  
  - Знімай взуття, - наказав парторг.
  
  - Ти чого ето? - майор зупинився.
  
  - Ну, ти ж хотів Тетяну, очну ставку хотів.
  
  - Ну.
  
  - Ну то зараз і буде тобі очна ставка. Роззувайся! - гримнув він і владно схопив Миколу Пилиповича за руку.
  
  Це, звичайно, було повним неподобством, але майор підкорився владному рухові. Він настільки розгубився від випитого, почутого і побаченого, що навіть заперечувати як слід не міг.
  
  Аби зняти туфлі, довелося однією рукою спертися на піч. Цим і скористався спритний господар. Він відставив швабру, глечик і, розділивши пучок трави на два, поліз за пазуху своєму гостеві. Той і отямитись не встиг, як один із пучків опинився під правою пахвою. А вправні руки парторга уже пішли далі.
  
  Микола Пилипович рефлекторно смикнувся.
  
  - Ой, що це? - Господар у своїх мандрах наштовхнувся на пістолета в кишені.
  
  - Не твоє дєло! - грубо відштовхнув його майор.
  
  - Зброя? - здивувався парторг. - Зброю треба залишити. Зі зброєю не можна.
  
  - Не твоє дєло! - Микола Пилипович скинув туфлі зі шкарпетками і лишився босяка. - Дальше что?
  
  - Не можна зброю, - тихо повторив парторг, але майор уже перебрав ініціативу.
  
  Він вирвав з парторгових рук другу половину пучка й понюхав його.
  
  - Це куда? Под мишку?
  
  Той кивнув. Микола Пилипович прилаштував траву під пахву. Запах від неї йшов сильний, п’янкий. Чомусь у голові виникла думка про наркотики.
  
  - Дальше! - Він відігнав непотрібні думки і вхопив глечик з припічка.
  
  - Це п’яти намастити, - тихо пояснив господар, і гість тут-таки взявся виконувати інструкцію. Мазь у глечику виявилася ще духмянішою, але на п’яти вона справила добре враження, навіть краще за дезодорант, що ним користувався Микола Пилипович, коли упрівали ноги.
  
  Ще раз понюхавши пальці і скривившись, майор поставив глечика на місце. Він відчував піднесення, як під час важливої операції.
  
  - Дальше!
  
  Парторг несміливо простягнув швабру. Микола Пилипович зважив її в руці, спробував на міцність і задоволено гмикнув. Від духмяної мазі п’яти горіли і підштовхували до рішучих дій.
  
  - Зброю… - знову повторив господар.
  
  - Гуляй. - Микола Пилипович не був налаштований на дискусію. Він озирнувся, кидаючи поглядом по залитій жовтим світлом кімнаті, і очі його зупинилися на роззявленій пащі печі. Щось підштовхувало до неї, і швабра в руках злегка тремтіла. Микола Пилипович перевів запитальний погляд на парторга. Той кивнув. Чомусь захотілося перехреститися, але це було б неправильним з будь-якої точки зору, тому майор тільки сплюнув і рішуче поліз до чорного отвору, паскудячи свого імпортного костюма в сажі.
  
  Отак, власне, і опинився Микола Пилипович на тій самій галявині, що і Петро, але значно пізніше. Під впливом парторгової самогонки він навіть не встиг як слід здивуватися своєму польоту. А з галявини в глибині лісу лунали дивні звуки, і, зовсім не криючись, бо насправді вже не було від кого, майор чимдуж поспішив на звук. В руці він тримав швабру, за пазухою - «макарова».
  
  Побачивши перед собою багаття і людей навколо нього, майор завбачливо заліг і поплазував уперед, уважно вивчаючи ситуацію. Петрів пістолет давив на ребра, заважаючи пересуватися, тому, врешті, він видобув його з кишені і закляк на краю галявини. Кущі тут видавалися вперед великим клином і давали можливість спостерігати майже впритул. Не можна сказати, що на Миколу Пилиповича не справили враження голі жінки, особливо враховуючи їх кількість. Точно так, як і молодший колега, він з подивом впізнавав знайомі обличчя і роздивлявся фігури. Проте вік і відповідальність допомогли зосередитися на головному, відкинувши зайві емоції.
  
  А біля багать діявся якийсь негаразд. З юрби на центр раптом вилетів голий-голісінький чоловік і закрутився на місці. Щось у ньому здалося майорові знайомим, а коли найближче багаття зблиснуло, в його світлі знайомі риси сплелися в один образ. Петро! Так, його молодший колега, лейтенант стояв голий серед жіночої юрби та зацьковано озирався. Микола Пилипович протер очі. Авжеж, це був Петро і ніхто інший. Але ще одного учасника, а точніше учасницю, подій упізнав у наступну мить майор. Серед освітленого кола стояла жінка і голосно сміялася, подаючи приклад решті банди. Хоч Микола Пилипович і ніколи не бачив свою квартирну хазяйку без одягу, він все одно одразу впізнав її. Так, Тетяна бездоганна у своїй голизні, тому спостерігач у кущах на мить замилувався її багатими формами. Але коли на арені з’явився дід Юхим поруч із чорною рогатою твариною, майорова рука міцніше стисла пістолет.
  
  - Ага! Осьо він! - громовим голосом прокричав дід, і спиною Миколи Пилиповича поповзли зрадливі мурашки.
  
  - Ось хто сюди проліз! - Дід явно гіпнотизував юрбу, і вона замовкала, немов по команді.
  
  Микола Пилипович мав професійне передчуття небезпеки. І зараз це почуття говорило, просто волало про те, що насувається щось страшне.
  
  Коли Петро закричав: «Стоять!», майор рішуче зняв із запобіжника лейтенантового «макарова».
  
  Проте наступної миті сталося неймовірне - під поглядом квартирної хазяйки лейтенант раптом став слухняним, наче лялька. Він повільно, як зачарований, ступив крок до неї, тоді ще один, крок за кроком, крок за кроком.
  
  Коли до мети лишалося ще кроків п’ять, Микола Пилипович натиснув на гашетку. Пістолет із сухим звуком вистрілив і звично підстрибнув угору.
  
  Могло здатися, що це просто у хащах зламалася гілка під чиєюсь ногою. Але від цього несподіваного звуку лейтенант раптом зупинився. Немовби постріл перервав тонку нитку, що з’єднувала його з Тетяними очима.
  
  Ніхто нічого не зрозумів, а з кущів тим часом знову сухо тріснуло. І наче у відповідь на постріли з очей чорного цапа, що ним виявилась тварина біля діда Юхима, раптом блимнуло червоним.
  
  - Трах!
  
  Щось гучно розірвалося зовсім поруч. Микола Пилипович автоматично тиснував на гашетку пістоля, і цієї миті все зірвалося з місця. Звуки пострілів злилися з несамовитим виском, виттям та свистом. Натовп розпався на окремі купки, що з галасом бігли кудись. Микола Пилипович кинув стріляти і просто затулив голову руками, боячись, що його от-от затопче юрба. Петро укляк посеред галявини, не маючи сил ані тікати, ані боронитись. Потім знову щось вибухнуло, завило і раптом настала тиша, дзвінка, прозора, як буває перед ранком, коли нічні звуки поховалися, зморившись, а ранішні ще не полонили землю, чекаючи сонця, що от-от має з’явитися на палаючому небосхилі.
  
  Сонце, наче спортсмен, вистрибнуло з-за обрію і засяяло, надолужуючи недодане за ніч. Земля прокидалася йому назустріч шурхотом листя на деревах, співами пташок, крапельками роси на стеблах поруділої від спеки трави. День міцно ставав на ноги, обтрушуючи з себе нічну дрімоту.
  
  Микола Пилипович рвучко розплющив очі та озирнувся.
  
  Він сидів на лаві під пам’ятником, на тій самій лаві, що на ній вчора напився з парторгом. Видатного ідеолога поруч не було, певно, очуняв трохи раніше й ушився. До речі, міг би розбудити, щоб столичний гість не мозолив очі людям із самого ранку. «Скотина», - подумав Микола Пилипович і потягнувся всім тілом. В голові шуміло, як і годиться з перепою, а втім, це легко виліковується. Щось іще невиразно тривожило майорову душу, але що - зметикувати поки не вдавалося. Майор озирнувся довкола - чи не бачить хто - і повільно підвівся з лави. Босі ноги торкнулися прохолодного асфальту, і тут раптова думка прошила все єство, неначе постріл. Майор опустив очі долу. Ноги справді були босі. Блискучі туфлі з акуратно складеними шкарпетками стояли поруч. Микола Пилипович деякий час дивився на них, а потім раптово почав порпатись під пахвами так, наче його заїли воші. Але ні вошей, ні чогось іншого під пахвами не було, крім, зрозуміло, пістолета в кишені. Майор зі стогоном опустився на лаву і згадав усе. Усі події минулої ночі постали перед ним в одну мить. Погодьтеся, що першою думкою повинна була бути - примарилося з п’яних очей. Так Микола Пилипович і подумав, але босі ноги, пожмаканий брудний костюм… Треба було негайно перевірити зброю - чи стріляли з неї, але, незважаючи на похмілля, у майора вистачило глузду не видобувати пістолета на вулиці. «Петро, - майнуло в його голові. - Там же був Петро!» Треба було негайно знайти лейтенанта і розпитати його, що він пам’ятає, що бачив, де був. Дійшовши такого логічного рішення, Микола Пилипович нахилився і почав повільно та акуратно взуватися. Звичка до порядку не зраджувала його ніколи, навіть з похмілля. Взуваючись, він звернув увагу на те, що ноги зберегли запах чогось трав’яного та незвичайного, і від цього запаху думки ще більше заплуталися.
  
  З-за рогу вийшли дві жіночки і заклякли на місці, побачивши під пам’ятником на лаві столичного гостя.
  
  - Це він, - зашепотілися вони, неначе побачили кінозірку. -… той самий… уявляєте?
  
  «Спокійно!» - скомандував сам собі майор. Він не зрозумів, чим викликана така увага до його скромної персони, тому удаючи раптову заклопотаність, рішучим кроком почимчикував на квартиру. Якщо це і справді був сон, то з наслідками його треба було розібратися.
  
  На вулиці вже було людно - у селі взагалі підводяться рано. Вдягнуті святково люди йшли у бік церкви, але Микола Пилипович не зауважив цього, бо намагався очей від землі не підіймати. Голова його була зайнята геть іншими проблемами.
  
  Тетянина хата зустріла квартиранта несподіваною тишею. На ліжку в кімнаті лежав абсолютно голий Петро. Він міцно спав. Майор сів на стілець і трохи відсапався, намагаючись прийти до тями. Невже це могло бути насправді? Ліс. Стрілянина. Він обережно видобув з кишені лейтенантового «макарова». Ого! Неозброєним оком видно, що недавно стріляли. Паскудні справи! Не дай Боже когось зачепило.
  
  Перед тим як розбудити молодшого колегу, майор про всяк випадок витер руків’я пістолета рушником, а тоді поклав його на подушку, як раз біля Петрової руки. Потім обійшов хату, пересвідчившись, що вона порожня. Ніяких слідів нічних подій більше не знайшлося. Тільки зброя з кіптявою від пострілів. Тьху ти!
  
  - Що? Га? - сіпнувся Петро від обережного доторку до плеча.
  
  - Вставай, проклятьєм заклеймьонний, - пожартував Микола Пилипович, проте у голосі його не було ні грама веселощів.
  
  Хлопець побачив на подушці під носом пістолет і автоматично взяв його до рук, ніби не зовсім розуміючи, що воно таке. Майор дав йому можливість як слід помацати зброю.
  
  - Вдягайся, - врешті кинув він у хлопця джинсами.
  
  - Га? - Той, здається, прийшов-таки до тями, відклав пістолет убік і став похапцем одягатися. Щоправда, трусів знайти не вдалося, тому джинси натягнув просто на голе тіло.
  
  Микола Пилипович скептично спостерігав за невправними рухами колеги. Він не поспішав розпитувати, даючи тому змогу зосередитись.
  
  - А де Тетяна? - несподівано озвався лейтенант, прилаштовуючи кобуру на сорочку і вдягаючи зверху свою легку куртку.
  
  - Хто?
  
  - Тетяна де?
  
  - Це я тебе хотів спитати.
  
  - Треба знайти, - упевнено заявив Петро.
  
  Він якось занадто ретельно прилаштовував зброю під пахвою, і очі його надто сильно блищали.
  
  - Чого в таком відє? Де бил ? - удавано недбало поцікавився Микола Пилипович. Стрілянини уже досить, і хлопця варто трохи заспокоїти.
  
  - Та! - одмахнувся лейтенант.
  
  - Підожди, - підкреслено миролюбно вів своє майор. - Давай поговорім. Я слишал, що ночью стріляли. Ти, што лі?
  
  Але Петро перервав його.
  
  - Ви в хаті дивилися?
  
  - Ти де був, я спрашую?
  
  - Немає?
  
  Майор покрутив головою.
  
  - Я ж тобі сказал, не знаю. Ти мені про ноч розкажи. Шо ти помніш?
  
  - В селі треба шукать, - дійшов висновку лейтенант і, ще раз перевіривши зброю, посунув до дверей.
  
  Поміркувавши кілька секунд, Микола Пилипович рушив слідом. Лейтенант тим часом твердою ходою, як людина, котра знає, що робить, перетнув двір, вийшов на вулицю і взявся за хвіртку сусідської садиби.
  
  - Куда ти? - спробував зупинити його майор, але той уже щосили трусив хвіртку на радість здоровезному собацюрі, що озивався басовитим гавкотом.
  
  - Що з тобой, Петро? - по-батьківському, але міцно обійняв його ззаду Микола Пилипович. - Ти можеш сказати по-чєловєчєскі?
  
  - Тетяну шукаю. Ховають вони її. - Очі його були абсолютно скляними.
  
  - Хто ховає? - поцікавився Микола Пилипович.
  
  - Вони.
  
  Старший групи і сам був не проти знайти Тетяну. Хто-хто, а вона точно могла відповісти на питання, які, наче бджоли, роїлися у майоровій голові після сьогоднішньої ночі. Але взяття приступом сусідських парканів навряд чи призвело б до потрібного результату.
  
  - Та пусть ховають. Де вона дінеться? І тут Петро схопив колегу за грудки.
  
  - Ти панімаєш, мнє найті її надо!! Я тєбя как друга прошу! - здавалось, у нього зараз бризнуть сльози.
  
  - Як друга прошу…
  
  Микола Пилипович взяв лейтенанта за руки.
  
  - Ну, добре, добре.
  
  - Вона мені нужна, понімаєш?
  
  - Понімаю, понімаю. Но ти бачиш, шо тут нікого нема?
  
  Тут і справді нікого не було. Навіть собачий концерт, що його спричинив лейтенант, не викликав на подвір’я жодної душі. Микола Пилипович спробував роздивитися навкруги - чи не видно кого поспитати, але всі неначе поховалися. Так само ніжно, проте міцно тримаючи колегу за руку, майор повів його вулицею. Петро не опирався, проте очі у нього були нетутешні. Дуже небезпечні очі.
  
  Нарешті за якимось з парканів намалювалася квітчаста бабська хустина. Майор скерував рух туди. - Ізвіняйте… - почав він з підходу, але побачивши людину, Петро раптом знову активізувався.
  
  - Де вона?! - загорлав він, хапаючись за паркан і починаючи його трусити так само, як трусив щойно хвіртку.
  
  - Хто? - перелякано запитала жіночка.
  
  - Ану не придурюйся! - гаркнув на неї Петро.
  
  - Підожди. - Майор спробував його зупинити, але сильніший лейтенант вирвався.
  
  - А! Всі ви заодно! - махнув він рукою і пішов вулицею геть.
  
  Микола Пилипович лишився на місці, щоправда, не відриваючи погляду від лейтенантової спини.
  
  - Що з ним? - несміливо поцікавилася жінка з-за паркану.
  
  - Не виспался, - відказав перше, що трапило на язик, майор. - А де всє подівалися?
  
  - Хто? - знову не зрозуміла жіночка.
  
  - Ну, люди. Нікого нєту.
  
  - Та у церкві ж. Івана сьогодні, Купала. Служба.
  
  - Ага! - зметикував майор і зразу ж зірвався з місця. - Спасібо! - Він уже біг за колегою.
  
  Жінка навздогін бурмотіла щось про «п’яниць» та «неподобство». Але Микола Пилипович не став вслухатися. Молодого підготовленого хлопця, що стрімко йде вулицею, наздогнати зовсім не легко, тому не диво, що він захекався, поки зумів-таки схопити Петра за руку та зупинити.
  
  - Оні в церкві всє.
  
  Той мовчки розвернувся.
  
  - Празнік сьогодня. Кого-то там купают.
  
  Але лейтенант уже прямував у потрібний бік, здавалося, не слухаючи старшого колегу. Його не можна було відпускати самого, бо наробить ділов - не розгребеш. Тут би дав Бог розібратися у тому, що вже наробили. Що там сталося вночі? Судячи з усього, свідки разом із фігурантами зібралися в церкві. Майор підтюпцем біг слідом за молодшим колегою, бо велетенські лейтенантові кроки не давали можливості триматися поруч.
  
  У такій трохи кумедній позиції вони й дісталися церкви. Без жодного слова лейтенант прочинив двері і зник за ними. Микола Пилипович трохи затримався, зняв капелюха, уважно роздивився хрест над брамою, згадав, що звичай велить перехреститися, але рука не піднялася.
  
  У церкві було повно народу. Тому єдине, що побачили колеги, - це спини. Багато спин. Довелося проштовхуватися вперед.
  
  Службу правив отець Штефан, вдягнутий у велику золочену ризу і через це трохи схожий на копицю сіна. З кутка долинав спів, і, придивившись, Микола Пилипович помітив там невеличкий хор, що ним керувала попадя, Штефанова дружина. Свічки блимали попід іконами та кидали свої відблиски на обличчя селян. Все було дуже урочисто й солідно.
  
  На Петра вочевидь ця обстановка теж справила враження: перші кілька хвилин він стояв спокійно, тільки очі бігали навкруги, немов шукаючи когось. Врешті-решт, не знайшовши того, що шукав, лейтенант почав уважніше розглядати жінок, які стояли поруч. Це було справою нелегкою, тому що за звичаєм, якого в селі дотримуються суворо, жінки в церкві мали на головах хустки, хусточки або шарфи. Щоб упізнати людину, доводилося зазирати їй просто в обличчя. Микола Пилипович з висоти свого досвіду вважав за доцільніше почекати біля входу - рано чи пізно всі повз тебе пройдуть, і тоді кого треба, можна вбік відвести, як годиться. Проте заважати колезі він не став.
  
  У церкві було доволі темно, незважаючи на білий день. Сонячне світло ледь просотувалося сюди через невеличкі віконця попід самою стелею, крім того, заважало мерехтіння свічок, тому, аби побачити що-небудь, доводилося напружувати очі.
  
  Отець Штефан сказав: «Во ім’я Отця, Сина…», і всі, наче по команді, закланялися.
  
  - Ти хоч би лоба перехрестив, - почувся раптом біля самого вуха тихий голос.
  
  Микола Пилипович обернувся. Поруч стояла невеличка бабуся із зморшкуватим обличчям у квітчастій хустині. Навіть у непевному світлі свічок майор одразу впізнав бабу Кабачиху.
  
  «Тільки тебе не хватало», - не дуже ввічливо подумав він, але тут-таки слухняно підняв пальці до обличчя - з конспіративною метою незвичні рухи давалися значно легше.
  
  Тим часом Петро роздивився найближчих сусідок, певно, нічого цікавого не знайшов і потроху посунув уперед до вівтаря. Люди сахалися його свердлячого погляду, у центрі приміщення поступово утворювалась порожнеча.
  
  Микола Пилипович знічев’я і собі взявся роздивлятися жінок навкруги. І тут наче хтось полуду зняв з його очей. Всіх їх, ну майже всіх він бачив уночі. Оно сусідка, хреститься якраз, теж там була, окуляри тільки прибрати, і отой профіль знайомий, і поруч теж… Професійна підготовка давалася взнаки, навички, що їх отримав колись в училищі і потім шліфував в оперативній роботі, давали змогу швидко зорієнтуватися у натовпі. Господи, та тут їх було повно! І оно стоїть молодиця, великі груди, на правій - родимка, це він учора помітив, а та - з контори, точно з контори, теж, здається, була біля багаття, і оно, і оно.
  
  Микола Пилипович очманіло озирався, і баба Кабачиха, що продовжувала стояти поруч, звернула на це увагу.
  
  - Перехрестися! - штовхнула вона майора під ребра після чергового «амінь».
  
  Той послухався.
  
  - Розглядаєш? - помітила його погляди цікава баба.
  
  - Ага, - без ентузіазму відгукнувся Микола Пилипович.
  
  - Ти де був сьогодні вночі? - продовжувала стара. - Там?
  
  Це «там» прозвучало настільки несподівано, що Микола Пилипович несамохіть озирнувся. Бабині очі дивилися мудро і трохи іронічно.
  
  - А ви… откуда…
  
  - Е, хлопче! Я вже стара і все знаю, - засміялася вона.
  
  До Миколи Пилиповича давно вже ніхто не ставився зверхньо, і хоч баба через свій вік, певно, мала таке право, все одно це різонуло вухо.
  
  - Так шо, це все… по-настоящему? - промимрив «хлопець» під іронічним бабиним поглядом.
  
  - А цього ніхто не знає. Хто думає, що по-справжньому, для того так і є.
  
  Микола Пилипович розгублено озирнувся. Що ж це виходило? Виходило чортзна-що. Тут він упіймав погляд попаді, не схожої на попадю. Вона теж була в лісі і, щиро кажучи, без одягу біля багаття виглядала значно природніше.
  
  - Атож, - прокоментувала баба Кабачиха, либонь, помітивши майорів рух. - Ти їх усіх вночі бачив, правда?
  
  - Правда, - визнав той. - А как же… - Він вказав рукою на свічки, ікони, розп’яття.
  
  - А що? - знову посміхнулась баба. - Тобі сказали, що вони церкви бояться? Дурнику! Це попи їх бояться. А вони не бояться нікого і нічого, бо вони тут жили, коли ще попів не було.
  
  Микола Пилипович глянув на отця Штефана у золоченій рясі.
  
  - Цей не боїться, - мабуть, стара читала його думки. - Цей знав, що брав. Вона його врятувала, сам розумієш.
  
  «Значить, правда», - промайнуло у голові майора, який згадав історію, розказану парторгом про місцевого попа. Цікаво, що з кожною хвилиною він упізнавав все більше й більше учасниць нічних подій. Виявляється, тренована пам’ять сама по собі зафіксувала усі деталі, і тепер очі несамохіть роздягали парафіянок, знаходячи під одягом знайомі вигини тіл та округлості форм.
  
  - А у вас тут, в сєлє, всі женщини… цеє? - запитав Микола Пилипович, не припиняючи озиратися.
  
  - А в Києві - ні?
  
  - Не знаю, - щиро зізнався він.
  
  Чомусь згадалася канцелярія, де сиділи самі жінки і куди офіцери завжди поспішали у вільну хвилину. Формені кітелі, що розходяться на грудях, недбало розстібнуті ґудзики… От їх би всіх роздягти та туди, на галявину до багать - чи відрізниш від тутешніх? Оно поштарка стоїть, так навіть схожа на Лідочку з шефової приймальні.
  
  У цей час Петро теж дістався поштарки та зазирнув їй в обличчя. Дівчина трохи ніяково посміхнулася, але хлопець дивився, неначе на порожнє місце. Він наполегливо, навіть маніакально шукав Тетяну, перевіряючи всіх жінок, які знаходилися у церкві.
  
  Баба Кабачиха важко зітхнула:
  
  - Пропав хлопець.
  
  - Чого ето? - обурився Микола Пилипович, мабуть, тому що баба вголос повторила думку, що він її сформулював в голові. - Нічого не пропав. Я його зараз в больніцу здам, так там в момент вилічать, у нас такі врачі - ого-го!
  
  Баба у відповідь тільки знову зітхнула, і це ще більше не сподобалося майорові. Він почав активно розвивати тезу щодо майстерності та спеціальних знань київських лікарів.
  
  - Наши врачі, - агітував він навіщось стару, а скоріше себе, - зараз такоє можуть, шо раньше і не снілось. От у мене одін друг, так єму апендіцит вирізали без розрєза. Зараз такая техніка… - Їхали б ви звідси, - сказала раптом баба.
  
  - Що? - не второпав майор, але тут пролунало фінальне попівське «амінь», і всі ретельно захрестилися.
  
  - У це велике свято для всіх християн хочу звернутися до вас, - почав панотець святкову проповідь, і миттєво у церкві запала тиша, так, що чутно стало, як, згоряючи, тріщав віск у свічок біля ікон.
  
  - Добре, що сьогодні багато молоді прийшло до церкви, бо скільки років не пускали наших дітей до джерела спражньої віри. І бачите, до чого дійшло. Приїздять до нас начебто з Києва, у відрядження, а потім напиваються п’яні, - Микола Пилипович нашерешив вуха. - Один голий вночі бігає вулицями, безо всякого сорому. Стріляють… - Священик зробив паузу, і слухачі як по команді осудливо захитали головами.
  
  У майора похолола спина. Він обдивився навколо і побачив, навкруги тих самих жінок, яких бачив уночі. Так само, як і тоді, вони уважно спостерігали за подіями. Тільки тоді були голі, а зараз вдягнуті, ще й замотані хустками. І дивилися нині з осудом, і хресилися з виглядом ображеної цноти. І найстрашніше, що виглядали при цьому абсолютно щиро, всі, як одна, об’єднані праведним гнівом проти порушників суспільної моралі.
  
  Майор глянув на бабу Кабачиху, але та тільки перехрестилася.
  
  А отець Штефан вів далі: - І отакий приклад нашим дітям привозять зі столиці. Це наукові працівники. Отакі плоди дає наука без віри. Без духовного виховання.
  
  А й справді, де вони, свідки нічних подій? Ці, які в церкві, в один голос повторять те, що почули від попа. А інших нема, всі вони тут. І не виправдаєшся. І не відмиєшся. Микола Пилипович втягнув голову в плечі і спробував заховатися за спинами парафіян. Але тут під церковною стелею, перекриваючи слова священика розкотився громовий голос Петра:
  
  - Де вона, я питаю!
  
  На одну мить у церкві стало тихо-тихо, а потім люди загомоніли, спочатку ті, що побачили, тоді ті, що почули, і далі, і далі.
  
  Побачив це і Микола Пилипович.
  
  Його молодший колега схопив у дальньому кутку якусь дівчину і тепер трусив її, наче грушу, горлаючи щосили:
  
  - Ти скажеш чи ні?
  
  Це був скандал, публічний і однозначний. Скандал, який на сто відсотків підтверджував озвучену священиком версію нічних подій. Майор стрімко кинувся вперед, розштовхуючи людей ліктями.
  
  Дівчиною, що з неї витрушував душу лейтенант, виявилась парторгова донька, Леся. Незважаючи на те, що їй явно було боляче, бідолашна не зронила ані звуку, тільки дивилася благально, і це, здається, ще більше роз’ятрювало хлопця.
  
  - Що ти мовчиш? Не знаєш? Не розумієш, про що спрашивають? Диви на неї! - Апелював він до аудиторії. - Вилупилася, не знає, про кого питають! Та вони всі тут заодно. Та я вас всіх на чисту воду…
  
  Навкруги обурено зашепотілися:
  
  - Мало їм ночі, так вони іще в церкві бешкетують.
  
  - Це той самий з Києва, що голий бігав.
  
  - Зовсім сором загубили, Бога не бояться.
  
  У цей момент наспів майор і м’яко, але міцно схопив хлопця за плече. - Іди ти! - спробував відмахнутися той.
  
  По другий бік уже стояв священик. - І ти теж?! - обурився лейтенант, але раптом знервовано засміявся. - Та ти на жінку свою подивися!
  
  Люди в церкві як один обернулися у бік скандалу. Церквою котився шепіт.
  
  - А цей другий, дивіться, той що біля пам’ятника.
  
  - Кажуть, вночі стріляв.
  
  - Та брешуть. З чого йому стріляти.
  
  - А молодий диви який. Ізвращонець. Таких по телевізору показували. Гибіціоніст.
  
  - В Києві його б міліція забрала в момент.
  
  - Ти диви, ще до дівчат пристає.
  
  - Точно кажу, ізвращонець, прости Господи.
  
  Священик вочевидь вирішив припинити неподобство у Божому храмі: ступив крок уперед і взявся за свого великого хреста на шиї. І тут лейтенант завмер.
  
  Недосвідчений спостерігач, без сумніву, подумав би, що хлопець нарешті вгамувався, але Микола Пилипович помітив, як недобре зблиснули Петрові очі, як обидві ноги міцно закріпилися на підлозі, як раптом розслабилася рука, що її тримав майор, а друга трошки, буквально на міліметр посунулась до вилоги куртки. І як подалося вперед плече, щоб легше було трапити за пазуху, злегка випнуту кобурою з пістолетом Макарова.
  
  Все це відбулося буквально у долю секунди, а у наступну долю цієї ж самої секунди Микола Пилипович миттєво і професійно вдарив свого молодого колегу у скроню.
  
  Лейтенант заточився, наче підстрелений. З відстані, мабуть, здалося, що людині просто раптово стало зле, вона похитнулася, а старший товариш просто вчасно підставив своє плече.
  
  Тільки ті, хто стояв поруч, могли побачити блискавичний рух Миколи Пилиповича, та й то - чи очікувати вони такої спритності від невеличкого, навіть трохи обважнілого дядька.
  
  Леся дивилася перелякано, священик завмер на місці, тому Миколі Пилиповичу довелося прийняти на себе усі сто кілограмів Петрової ваги.
  
  - Плохо стало человєку, - прохрипів він, напружуючи останні сили. - Помогіть хто-небудь.
  
  Ніхто не ворухнувся, і тільки Леся, раптом оговтавшись, підхопила хлопця під друге плече. Микола Пилипович, аби вивільнити руку, швидко надягнув капелюха, Йому вже начхати було на пристойність.
  
  Нести такого бугая на собі - справа не з легких, але що лишалося? Завдяки досвіду Микола Пилипович у складних ситуаціях орієнтувався миттєво і діяв блискавично. Зараз треба було накивати п’ятами, щоб церковна служба якнайшвидше пішла своїм ходом.
  
  - Підожди трошки, - Микола Пилипович присів, прилаштовуючи лейтенантову руку собі на плечі, і тут раптом щось тупе, але тверде увіп’ялося йому у бік. Це було настільки несподівано і боляче, що майор несамохіть ойкнув. Слава Богу, до Лесі вже приєдналися люди, і вони разом втримали хлопця на ногах. Микола Пилипович вилаявся, вхопився за бік, відчув під рукою щось тверде, мацнув у кишені піджака і видобув на світ склянку, що з неї вчора пили з парторгом біля пам’ятника і що її пожалів розбити.
  
  - Та вони п’яні! - знову загомоніли люди. - П’яні-п’яні! У церкві лаються!
  
  - Голі бігають!
  
  - Ой, рятуйте!
  
  - Міліцію треба!!
  
  Світ потемнів у майорових очах. Все наче навмисне лягало одне до одного, і цей останній епізод остаточно вибив старого оперативника з сідла. Він завмер, несила поворухнутися і тільки якимось краєчком свідомості фіксував, що тепер вся церква, сотні пар очей уважно дивилися тільки на нього. На нього і на склянку в його руках.
  
  - Бігом на вулицю. - прощепотів хтось над самим вухом.
  
  Микола Пилипович здригнувся і підвів очі. Баба Кабачиха знову стояла поруч, подаючи непомітні, але виразні знаки, що треба забиратися.
  
  - Зараз-зараз, - закректав майор, влаштовуючи підлеглого у себе на плечі. Склянка випала з рук і з брязкотом покотилася підлогою геть.
  
  - Миром Господу помолимося-я-я! - завів священик, прикриваючи відступ київських науковців. Він теж не був зацікавлений у скандалі в церкві.
  
  - Господи помилуй! - допоміг хор.
  
  Люди захрестилися, і це дало можливість Миколі Пилиповичу нарешті рушити до виходу зі своїм вантажем на плечах. Леся тяглася у кільватері, намагаючись допомогти слабкими дівочими руками.
  
  Так утрьох вони потрошку допхалися до виходу, і коли нарешті опинилися на дворі під літнім сонечком, Микола Пилипович зітхнув з полегкістю, незважаючи на те, що лейтенант усім своїм центнером продовжував лежати на плечах.
  
  Недільний ранок обіцяв спекотний день, і йому було начхати на труднощі, які виникли у київських гостей, і на провалене фактично завдання, і на відповідну реакцію керівництва, що чекала «наукових працівників» в їхній організації. І головне - ще вчора ввечері операцію можна було вважати цілком успішною. Хто б міг подумати!
  
  Про підробиці того, що сталося, навіть думати не хотілося. Вільною рукою Микола Пилипович витер спітніле чоло. Він та його колеги не вживали слово «втеча». Вони казали «евакуація».
  
  Взявшись зручніше за свій вантаж, майор раптом звернув увагу на Лесю, що стояла поруч і зазирала в обличчя Петрові, наче могла там побачити щось новеньке. - Іди додому, - сухо сказав Микола Пилипович.
  
  - А що з ним?
  
  - А то ти не знаєш!
  
  Дівчина торкнулася рукою лейтенантового обличчя. В очах її стояли сльози, проте Миколу Пилиповича годі було цим розчулити. - Іди, іди, - підганяв він Лесю, не даючи їй навіть попрощатися, і, безперечно, мав рацію: довгі проводи - зайві сльози.
  
  Коли, фактично несучи на плечах колегу, майор залишив церковне подвір’я, дівчина все ще стояла біля брами і дивилася услід.
  
  - Ромео і Джульєтта… - пробурмотів він докірливо.
  
  Поки дісталися квартири, з Миколи Пилиповича зійшло сім потів - а ви б самі спробували так довго нести на собі людину, та й не просто людину, а дужого хлопця. Тому не диво, що упустивши нарешті свій вантаж на ліжко, майор півгодини просто сидів за столом та одсапувався.
  
  Остаточно відновивши дихання, він узявся збирати речі. Акуратно зняв з колеги кобуру, витяг з неї пістоля і про всяк випадок ще раз зафіксував на руків’ї лейтенантові пальці. Тепер будь-яка експертиза підтвердить, що зброя була в руках його молодшого колеги. Сховавши «макарова» до дипломата, майор почав уже закривати друге дно, але раптом стукнув себе по лобі, і про всяк випадок видобув звідти свого вже пістолета. Мало там що, а бугай здоровий. Прилаштувавши кобуру під пахвою, він знову взявся за хлопця. Тепер він підняв йому голову і пальцем запхав у рота якусь білу пігулку, глибоко, аж поки той судомно ковтнув. Впевнившись, що хлопець не вдавився, старший товариш обережно поклав його голову на подушку і став скидати нехитре хлопцеве манаття до його спортивної сумки.
  
  Петро розплющив очі невдовзі. Каламутним поглядом він обвів кімнату й зупинився на Миколі Пилиповичу. Той бадьоро посміхнувся. Майор знав це відчуття - спочатку гірко в роті, але за кілька хвилин тіло стає вільним та міцним, хоч і трошки не своїм, а біль згортається у маленьку кульку і лише іноді відчувається десь у потилиці.
  
  - Живий? - спитав Микола Пилипович.
  
  Хлопець не відповів. Либонь, намагався пригадати, що трапилося. Рука раптом помандрувала за пазуху, під пахву в пошуках кобури, яку Микола Пилипович теж передбачливо заховав. Не знайшовши того, що шукав, лейтенант спохмурнів ще більше.
  
  Ну та це було байдуже, на майоровому боці лишалися вирішальні переваги - по-перше, субординація і дисципліна, а по-друге, досвід. І останній велів у складних випадках використовувати перше.
  
  - Ти вночі зброю застосовував. Не помніш?
  
  Петро знову заплющив очі, відкинувшись на подушку.
  
  - Лейтенант! - підвищив голос Микола Пилипович. - Слухай мой приказ! Ми одбуваєм додому. Я прекращаю операцію. До прибитія ніяких обсуждєній не дозволяю. Вопроси єсть?
  
  Петро розплющився і недобре подивився на начальство. Безперечно, він мав питання, але не став їх задавати.
  
  - Вопросов немає, - констатував Микола Пилипович. - Бери сумку і шагом марш.
  
  Для переконливості він поплескав себе по грудях, де повна кобура злегка відстовбурчувала комір імпортного піджака.
  
  - Ну!
  
  Петро знехотя підвівся.
  
  Потім під пильним майоровим поглядом підняв свою сумку й вийшов з кімнати.
  
  - Двері вони тут не закривають, наверноє, - припустив майор, виходячи на ґанок, але про всяк випадок припер стулку цеглиною, що валялась неподалік.
  
  Обтрусивши руки і свиснувши на прощання Цигану в буді, Микола Пилипович повів свого напарника вулицею до ставка, а там і до зупинки з написом: «Зелене», тої самої, що зустріла колег у перший день. Проходячи повз хату діда Юхима, він голосно вилаявся і плюнув на землю.
  
  - Сволоч! Ну підожди у мене!
  
  Петро так і не промовив жодного слова. Він похмуро топтав землю і нічого не можна було вгадати в його очах.
  
  А сонце палило землю своїми променями, яскраве літнє сонце, що так нагадувало повний місяць, бо висіло у небі точно у тому ж місці, що й він нещодавно. Сліпе сонце, адже воно не бачить, що відбувається на землі вночі, адже воно стає безсилим, коли сідає за обрій, і може освітлювати тільки наслідки нічних подій.
  
  - Слиш, Петро, а ти не помніш, как тут автобуси ходять?
  
  У відповідь ані слова, тільки тоскний погляд удалечінь. Точно, йому треба у лікарню. Накаркала-таки баба Кабачиха. Та вони всі тут заодно, правду лейтенант сказав.
  
  - А как ти думаєш, до колєг в районі стоіт зайти чи ні? І знову без відповіді.
  
  Припинивши спроби зав’язати розмову, Микола Пилипович спробував заспокоїтися і проаналізувати ситуацію. Якщо відкинути емоції, насправді, що сталося? Провалили операцію? Це як подивитися. Провал чи успіх операції насправді залежить від рапорту, а рапорти Микола Пилипович писав найкраще в конторі. А бійки, стрілянина, кулі - за це нехай лейтенант відповідає. Що там люди бачили? Як по селу бігав? Бігав. А стріляв? Ну принаймні на пістолеті його пальці. Коли виникнуть питання - все чисто. А хлопець молодий, на пенсію йому ще не скоро, відслужить, відпрацює. Тим більше що зараз, здається, йому одна дорога - до лікарні.
  
  Лейтенант з виглядом сомнамбули міряв кроками запилюжену стежку, і майор подумав, що ситуацію можна було б навіть повернути собі на користь, якби не один, дійсно провальний момент. Відсутність завербованих агентів. Таких, щоб розписку можна до справи підшити. І ця маленька обставина, на жаль, зводить нанівець будь-які героїчні зусилля. Так вони дісталися автобусної зупинки. Майор все-таки зумів відновити рівновагу після скандалу в церкві. Петро уперто мовчав. І тут на колег чекав сюрприз - на поламаній лаві у тіньку бетонного даху сидів парторг власною персоною.
  
  Побачивши знайому худорляву постать, Микола Пилипович мало «дипломата» не впустив. Це був дарунок долі, шанс врятувати операцію. Останній шанс.
  
  - Стой! - стиха наказав майор чи то Петрові, чи то собі. - Щас я тут одного паразита прищучу.
  
  Петро з індиферентним виглядом зупинився.
  
  Майор кількома нечутними кроками наблизився до сільського ідеолога. У цій ситуації треба було зразу заходити з козирів, бо притримувати їх уже не було сенсу.
  
  - Що ж ето ти, сволоч, мого хлопця по голові ударив, га? - сказав він тихо, але грізно.
  
  - Не доведеш, - спокійно сказав парторг, не піднімаючи очей.
  
  - Доведу, - пообіцяв Микола Пилипович. - І підеш ти по етапу год на десять. Це я тобі гарантірую.
  
  - Дзуськи, - огризнувся той.
  
  - У тебе алібі нема. І здохнеш ти в тюрмі де-небудь у Жовтих Водах, єслі только я захочу. А я можу захотєть або нєт. Це от тєбя завісіт, понімаєш мене?
  
  - Алібі, кажеш? - посміхнувся раптом парторг і підняв очі. - Алібі у мене буде скільки завгодно, бо я тутешній, я тут живу. - Він зухвало дивився просто в обличчя, немовби нічого не боявся, немовби не його, а він звинувачував. - А ти краще згадай, що ти сьогодні вночі робив. Згадав?
  
  Микола Пилипович рипнув зубами.
  
  - Згадав! - сказав парторг з притиском. - Ти собі краще алібі пошукай. Як вночі стріляв з табельної зброї, пам’ятаєш? Тобі тут війна, чи що? Напарник твій без штанів по вулицях… Усі бачили, усі скажуть. Так що тікайте звідси, товариші наукові працівники! З пістолетами. Ви чого приїхали? Дівчат портить? Чи в Києві вже вороги народу скінчилися? Я тебе питаю!
  
  Сільський ідеолог так швидко перейшов у напад, що майор тільки зараз оговтався, почувши знайоме формулювання.
  
  - Тут я спрашую! - звично гаркнув він у відповідь. Серед поля, на зупинці, звична фраза прозвучала по-ідіотському, але кращої не знайшлося.
  
  Парторг криво посміхнувся і раптом плюнув просто співбесідникові під ноги. Майор від люті захлинувся:
  
  - Та я… Та ти… Ти мнє отвєтіш! Тепер я тебе сто процентов посажу! - Він дав невелику паузу, аби до співбесідника дійшов страшний зміст погрози, і тихо додав: - Якщо не підеш на сотруднічество. Пиши розписку, що будеш з нами сотруднічать, ілі тюрма. У тєбя нема виходу! - Є! - сільський ідеолог чомусь зовсім не злякався. - У мене скільки хочеш виходів. Оно цілий степ навкруги. А от ти…
  
  - Що я?
  
  - У тебе точно один вихід зараз. До Києва, до начальства, розповідать, як справу просрали! - Він теж зробив паузу, щоб майор встиг намалювати у голові всі підробиці малоприємної перспективи, а сам тим часом набрав у легені повітря. - Ти давай, мотай разом зі своїми пістолетами! А ми тут самі собі всі виходи знайдемо. Скільки без вас жили, стільки ще проживемо, не скучимо. І хлопці у нас не гірші, ніж у столиці. Як на наших дівчат, то вистачить, може, не дуже освічені, але принаймні порядні, не те що ви. А що не такі накачані, так то дарма - кожен по разу стукне, і вистачить, а якщо треба - ми поможемо. Ми тутешні, зрозумів? А ви чужі. У нас свої справи, свої історії, а вам до них зась! Ми з отцем Штефаном будемо на двох пулю писати, зі своїми жінками жити і у тебе поради не попросимо, науковець ти сраний! Ти що думав, хтось тебе злякався? І на ваші пістолетики знайдеться зброя, і на ваші хитромудрі апарати, на все! Маєш уже з хлопцем своїм клопіт?! Отож-бо. Мотайте звідси, і начальству своєму скажи, щоб тему для дисертацій поміняли, сучі діти!
  
  Микола Пилипович стояв під цією зливою слів і не міг отямитися. З голови миттєво випарувалися всі думки. Це був провал, справжній, масштабний і повний. Цей худорлявий вусань розкусив їх з самого початку, а двоє офіцерів танцювали під його дудку, ще й з вихилясами! Після такого лишалося забути дорогу до села на багато років. Щоправда, навкруги є й інші села, але хто гарантує, що там не те саме діється?
  
  Найгіршим у цій ситуації було те, що навіть відійти геть Микола Пилипович не міг - де ти дінешся з автобусної зупинки у степу. От і доводилося мовчки слухати, вдаючи, ніби це тебе абсолютно не зачіпає. Вдаючи, буцімто маєш за спиною грізну силу, яка роздушить цього вискочку, немов комаху, варто лише захотіти. Що ця мовчанка і є моральною перемогою. Хоч насправді все зовсім не так.
  
  Від подальших принижень колег врятував запилюжений автобус, що наступної хвилини зупинився край дороги. Двері зі зміїним шипінням відчинилися, даючи Миколі Пилиповичу законну підставу для відступу.
  
  Він стрепенувся і зробив два кроки назустріч.
  
  - До города довезеш?
  
  Похмурий шофер незалежно повів головою, та хтось у салоні сказав:
  
  - Сідайте, сідайте.
  
  А парторг тим часом заклопотано приймав сумки з заднього майданчика. Він когось зустрічав, і Микола Пилипович зітхнув з полегкістю. Значить, їхати в одному автобусі не доведеться.
  
  - Петро! - гукнув він своєму підлеглому.
  
  Колеги примостилися на вільному місці, прилаштувавши сумки в ногах.
  
  - Ззаду всі там вийшли? - запитав водій.
  
  - Все, - сказав жіночий голос знадвору. - Щасливої дороги.
  
  Від звуку цього голосу Микола Пилипович аж підскочив. Він швидко озирнувся, але побачив тільки, як закрилися стулки розхитаних автобусних дверей.
  
  Проте почувши жіночий голос зі свого місця зірвався і Петро. Тут уже стало не до розглядань. Майор залізною хваткою вчепився в хлопцеву руку, вдаривши одночасно його під коліно.
  
  - Сідєть!
  
  У цей момент автобус рушив, і лейтенант важко впав на сидіння.
  
  - Поїхали! - підсумував водій.
  
  Пантруючи, щоб підлеглий більше не спробував підвестися, Микола Пилипович визирнув у вікно. Курява ховала зупинку від очей пасажирів, і роздивитись він зміг тільки постаті - жінку, що з незалежним виглядом крокувала стежкою до села, та чоловіка, який винувато тупцював за нею з кашолками в руках і щось говорив, говорив, неначе виправдовуючись, та відчайдушно трусив головою.
  
  «Я їй кажу: відпусти мене. - Згадав майор нічні парторгові одкровення. - А вона сміється…» Згадав і вперше за день посміхнувся. Ніщо так не піднімає настрій, як приниження ворога. Довипендрювався. І Микола Пилипович раптом подумав, що це знак, і тепер уже точно все буде добре. Провал - не кінець світу. Завтра будуть нові операції. Але те, що завдяки своєму досвіду та інтуїції він зумів лишитися чистим, без жодної плямки - ну майже без жодної, - це головне. Треба тільки одразу здати лейтенантову зброю з відбитками на експертизу. Підстрахуватися, бо раптом парторг і справді почне оту стрілянину розкручувати.
  
  - Не горюй, боєц. Додому їдем! - Микола Пилипович поблажливо труснув підлеглого за плече і посміхнувся ще ширше.
  
  Петро не ворухнувся.
  
  Кинувши просвітлілим поглядом по майже порожньому салону автобуса, майор витяг з-під сидіння «дипломата» і поклав собі на коліна. На світ Божий з’явився гребінець та кишенькове люстерко, неодмінні супутники чоловіка, що дбає про себе. А про кого ж іще дбати, скажіть, будь ласка? Микола Пилипович зазирнув у дзеркало. Спека, похмілля, ночівля на вулиці - усе це далося взнаки. Під очима набрякли темні кола, капелюх був геть мокрий і на скронях виднілися струмочки поту. Ну то нічого. Усе це минуще. Звичним рухом майор розгорнув носовичка. Акуратно промокнув обличчя, потім зняв капелюха, поклав його на сусіднє сидінння, взяв до рук гребінця, підняв дзеркальце і остовпів. Із дзеркала на нього дивився лисий, ну просто абсолютно лисий чоловік. Непристойно біла шкіра на голові відтінялася по контуру колишньої зачіски темною засмагою, і тільки на комірі піджака лежало кілька довгих, колись добре доглянутих волосин.
  
  Люстерко випало з умить ослаблих чоловічих пальців і розлетілось на малесенькі друзки.
  
  Автобус завертав до райцентру.
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"