Шкловський Лев Борисович : другие произведения.

Меннінг Лі Стоукс під псевдонімом Нік Картер

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  
  
  Меннінг Лі Стоукс під псевдонімом Нік Картер
  
  
  
  10. Стамбул
  12. Шпигунський замок
  14. Полум'я дракона
  22. Подвійна ідентичність
  26. Корейський тигр
  28. Червона гвардія
  29. Брудна п'ятірка
  36. Храм Страху
  47 Вбивство кобри
  56. Чорна смерть
  
  
  
  
  Istanbul
  
  
  Картер Нік
  
  
  Стамбул
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Стамбул
  
  
  Присвячується людям секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  Чоловік у спальні
  
  
  Хоук заговорив тримаючи згаслу сигару. "Ви закінчили брифінг для Місії Пілігрим?"
  
  
  Ніколас Дж. Хантінгтон Картер, N3 для AX, сказав, що він справді закінчив свій брифінг. Він докладно розповідав про Туреччину і опіумні маки, що вирощуються там. Новий урожай червоних маків кольору крові мав розпочати цвісти у південно-західній Анатолії близько 15 травня! Він, Нік Картер, буде там, коли зацвітуть маки. У його розумінні це буде пекельний рейд. З собою, N3, чорт забирай! Добре. Добре. Він був підготовлений.
  
  
  А поки що: «Прекрасний вечір, сер, і в мене побачення, щоб відвезти Джанет у пляжний будиночок у Меріленді. Тож якщо зараз більше нічого немає…»
  
  
  Шеф Ніка глянув на нього холодними очима. Ніку здалося, що він помітив іскру злих веселощів. Яструб часом міг бути трохи злим, по-батьківському кричалим. Насправді їхні стосунки були дуже близькими до відносин батька та сина.
  
  
  "Але це ще не все", - сухо сказав Хоук. "Набагато більше! Найкраще я залишив наостанок, синку. Або найгірше – залежно від того, як ти на це дивишся. Джанет доведеться зачекати».
  
  
  Нік зітхнув, закурив ще одну сигарету і відкинувся у досить незручному кріслі. Офіс Хока на Дюпон-Серкл у Вашингтоні, округ Колумбія, не дуже дбав про зручність. Нік схрестив свої довгі ноги та приготувався слухати. Він мав ідею, що врешті-решт вони дійдуть до суті справи.
  
  
  Хоук поліз у ящик столу. Він щось покинув Ніку. Нік дивився. Це була чорна нейлонова маска, анфас, з отворами для очей. Нік зморщив пальцями гладку тканину. "Ми збираємось грабувати банк, сер?"
  
  
  «Забудьте про банки. Просто слухайте. Це найважливіша – справді важлива – частина місії «Пілігрим». Коли ви вийдете з цього офісу, ви підете в готель Mayflower. Номер 14а. Двері будуть відчинені. . Ви не повинні вмикати світло! Розумієте? Жодних вогнів! "
  
  
  Нік кивнув. «Ніяких вогнів».
  
  
  «Вірно. Ви увійдете в номер, зачините і замкнете двері. Ви сядете у крісло, що буде біля дверей. Потім ви одягнете маску! Інший чоловік теж носитиме її».
  
  
  Нік нахилився, щоб струсити попіл із цигарки. "Інший чоловік?"
  
  
  "Так." Хоук відкинувся і поставив ноги на стіл. Він провів тонкою рукою по своєму волоссі. «У спальні буде чоловік. Двері будуть прочинені, рівно настільки, щоб ви могли чути один одного. Ви ідентифікуватимете себе для цієї людини як N3! Тільки як N3 – нічого більше. Це зрозуміло?"
  
  
  "Зрозуміло."
  
  
  "Добре. Чоловік у спальні розповість вам, у чому насправді суть цієї місії – про ту частину, про яку ви не були поінформовані! Ви повинні повністю дотримуватися наказів цієї людини! Він не знає, хто ви, крім N3. І ви не маєте знати, хто він! Це найголовніше. Він буде використовувати електронний пристрій, подібний до штучної гортані, тому ви не зможете дізнатися його голос. Не намагайтесь. У цьому випадку краще, якщо ви не знатимете його. Є питання? "
  
  
  Нік Картер глянув на чорну маску, перебираючи її пальцями. «Це цілком ясно, сер. Але одне питання - хіба весь цей плащ і кинджал не надто багато? Я маю на увазі навіть для нас!
  
  
  Яструб довгий час мовчки дивився на свого агента номер один. "Ні", - похмуро сказав він. "Це не так! Навіть для нас – не за даних обставин! А тепер ідіть. Після того, як ви це закінчите і дізнаєтесь про всі деталі, у вас може бути тижнева відпустка. Ваші замовлення на поїздку було завершено?»
  
  
  Нік сказав, що так. «Я лечу в Суец і сідаю на пароплав. У маршрутів є приємна ідея, що я можу стати добрим нафтовиком. Коли я приїду до Стамбула…»
  
  
  Хоук підняв руку, що заважала. "Добре! Іди, синку. Ця людина в спальні нікого не чекатиме!»
  
  
  Навіть Нік Картер, який має величезний досвід у таких питаннях, був вражений, коли пройшов через вестибюль готелю Mayflower. Він не міг помітити всіх, але знав, що вони були поблизу. Його професійні почуття попереджали, що це місце знаходиться під охороною!
  
  
  Товсте килимове покриття коридору шепотіло під ногами Ніка, поки він йшов довгим тихим коридором до люкса 14 А. Двері були незачинені. Нік увійшов, замкнув двері і знайшов стілець. Вікна були сильно задрапіровані. Нік дістав із кишені чорну маску. Єдиним звуком було шипіння маски, коли він її натягував.
  
  
  Чоловік у спальні, мабуть, чекав цього звуку. Він сказав: "N3?"
  
  
  "Так сер."
  
  
  «Я буду якнайкоротше», - сказав чоловік у спальні. Ви можете перебити, якщо чогось не розумієте. В іншому випадку немає. Можете курити, якщо хочете. Чоловік усміхнувся. «Так. І я курю сигари. Боюся, покоївка виявить на килимі безлад».
  
  
  Нік Картер, навчений справді слухати, вловлювати кожну деталь та нюанс, зазначив акуратність. Коротка турбота про працю покоївки. Він запам'ятав це. Не намагайся вгадувати, хто це наказав Хоук!
  
  
  Чоловік у спальні сказав: «На вашому брифінгу вам було дано імена чотирьох осіб – доктор Джозеф Сікс, Моріс Дефарж, Карлос Гонсалес та Джонні Безжальний. Це правильно?"
  
  
  Нік сказав, що це так.
  
  
  "Відмінно." Сигара знову засвітилася. «Прізвище – Джонні Безжальний – це псевдонім. Я вважаю, що ви, люди АХ, називаєте псевдонімом. Ми не знаємо його справжнього імені.
  
  
  Сигара засвітилася і згасла. Ніку здалося, що він почув слабке зітхання. Потім: «Ви, звичайно, знаєте про СМЕРШ?»
  
  
  "Комуністична організація вбивств, сер?"
  
  
  «Так. Що ж, чотири людини, яких я щойно назвав, - це свого роду приватний СМЕРШ. Щось на кшталт Murder, Inc., найбільшого наркосиндикату у світі. Вони дуже високі у синдикаті, але не в топі. Люди. Вони займаються вбивством, коли вбивство необхідне. Ми не знаємо, чи справді вони вбивають самі. Вони мають багато способів, і вони найефективніші. Поки що ми не змогли їх торкнутися. Турецька поліція, хоча наші люди та турки тісно співпрацюють…»
  
  
  «Я можу поставити запитання, сер? Просто щоб прояснити ситуацію?
  
  
  "Звісно."
  
  
  Нік виявив, що маска прилипла до його губ. Він відсунув її, щоб говорити чітко. «Ці чотири людини, сер, усі вони зараз у Туреччині? В даний момент? Вони діють із постійних баз у Туреччині?»
  
  
  «Трьох із них знають. Це - Доктор Сікс, Дефардж та Гонсалес. Той, кого звали Джонні Безжальний, зробив це, але в останні тижні він зник з поля зору. Можливо, він мертвий». Нік знову почув слабкий смішок. У темряві сигара розцвіла червоним. "Ми можемо сподіватися", - сказав чоловік. "Ще є питання?"
  
  
  «Ні, сер. Не лише зараз».
  
  
  "Добре. У мене досить термінова зустріч. Як я вже сказав, ні наші люди, ні турецька поліція не змогли нічого досягти від цих людей. Це жахлива ситуація, тому що вони вбили чотирьох наших людей за останні шість місяців. !"
  
  
  Голос у спальні став жорсткішим. «Чотири хороші людини! Усі вони є агентами США з боротьби з наркотиками, які працюють з турецькою поліцією. Ви, звичайно, отримаєте всі подробиці щодо цього, коли прибудете до Туреччини».
  
  
  Нарешті: «Щоб ви зрозуміли це, N3, мені потрібно на мить відійти від миттєвої точки. Намагайтеся терпіти мене. Але в цьому є щось більше, ніж боротьба з наркотиками. Що я маю намір робити? Просити вас зробити це у цій місії відображає фундаментальні зміни у політиці американського уряду! Тепер ми боротимемося з вогнем вогнем! Наші вороги – і ви знаєте, хто вони – грають грубо! Жодних заборон. І з цього моменту допінг використовувався, використовувався і використовуватиметься нашими ворогами як зброя!
  
  
  «Ми хочемо знищити цю зброю, N3, вдаривши по джерелу постачання! Ця місія - лише перша - можна сказати, пробна куля. Ви починаєте розуміти?
  
  
  Нік сказав, що так.
  
  
  «Про турецьку поліцію», - сказав чоловік у спальні. «Тут треба бути дуже обережним. Вони добре ставляться до нас, але їхня організація трохи примітивна за нашими стандартами. І вони не мають проблем із наркотиками. З іншого боку, вони мають спільний ворог з нами - ворог, який буквально дивиться їм у глотку! Але, зрештою, тобі доведеться зробити це самому! "
  
  
  Нік взяв він сміливість. "Що робити, сер?"
  
  
  "Ах да. Вам цікаво, чому я не дійду до суті речей. Але я… я зроблю це. Ці чотири особи, яких ми обговорювали, - ми хочемо прибрати їх з дороги! Якщо ми зможемо це зробити, ми сподіваємось занурити синдикат у хаос. Великі діячі можуть навіть запанікувати та спробувати взяти на себе охорону і таким чином видати себе. Ми можемо на це сподіватись. Але наша справжня мета в Mission Pilgrim – повідомити про те, що все змінилося – що рукавички зняті. "
  
  
  Нік спостерігав, як сигара розчавлена ​​про дорогий килим Мейфлауер. Чоловік там не став поратися з попільничками.
  
  
  "Перш ніж я закінчу, N3, повинен сказати вам, що ви не зобов'язані погоджуватися з цим завданням. Вас висунули як найкращу людину для цієї роботи - мені сказали, що ви найкращий у світі у своїй роботі! це високий комплімент для будь-якого чоловіка в будь-якому ділі!
  
  
  «Я сумніваюся, що колись отримаю таку похвалу навіть від нащадків. Але, повернемося, ваші відгуки бездоганні! Із дуже високого джерела».
  
  
  Нік посміхнувся у темряві. Він знав джерело.
  
  
  "Я візьмуся за цю роботу, сер", - м'яко сказав Нік. "Просто скажіть мені, що це".
  
  
  "Дуже добре. Я хочу, щоб ви вирушили до Туреччини. N3 і знайшли цих чотирьох людей. Доктора Джозефа Сікса; Моріса Дефаржа; Карлоса Гонсалеса; і того, хто називає себе Джонні Безжальним. У вас будуть усі ресурси цієї країни. ви, а також ті, хто перебуває у вашій власній службі. І лише три людини у світі знатимуть вашу справжню мету, ваші справжні накази! Ви, ваш начальник - і я!"
  
  
  Цього разу пауза була довгою. Зрештою чоловік у спальні сказав: «Нам усім доводиться робити те, що ми ненавидимо. Коли знайдеш цих людей, N3, не виявляй до них пощади. Вбий їх!"
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  Не всі прощання сумні
  
  
  Джанет Лідс весь тиждень була ненаситною. Навіть бажання та здібності Ніка почали слабшати. Здавалося, він не міг дати їй достатньо - навіть коли все було скінчено на якийсь час, вона чіплялася за нього, як чудова м'яка п'явка, що плакала, плакала і благала його почати все спочатку.
  
  
  Нік знав причину цього. Вони обоє знали. Нік збирався її кинути!
  
  
  Був кінець першого тижня травня. Це був тиждень ігристого шампанського; погода була красива, чудовий прибій. Сонце, пісок і свіже повітря перетворили чудове тіло Ніка на повну готовність. Він подвоїв свої щоденні заняття йогою - займаючись цим і трохи тренувався по мішенях з Вільгельміною, 9-міліметровим Люгером, - поки Джанет ходила за покупками до села за двадцять миль від нього. Ніку насправді не потрібна була стрілянина по мішенях, але це відвернуло його від думок про майбутні події. Сцена прощання із Джанет!
  
  
  У минулому він грав ці сцени багато разів. У Ніка, звичайно ж, була перевага, тому що його власне серце ніколи не було задіяне. Його серце, якщо перефразувати пісню, належало AX!
  
  
  Сонце перетворилося на палаючу червону кулю, що тоне в сосновому лісі, коли Нік вийшов з пляжного будиночка, щоб дочекатися Джанет. Вона приїхала до села на пляжному візку, щоб купити стейки на останню вечерю.
  
  
  Нік подивився в обидва боки вздовж гладкого згинається пляжу, не побачив жодних ознак пляжного фургона, що повертається, і вибіг, щоб поринути в низьку смугу прибою. На даний момент він був дуже задоволений і почував себе як удома. Про майбутнє завдання він взагалі не думав - йому треба було вбити чотирьох людей, так, але це було в майбутньому.
  
  
  На ньому був лише спеціальний спортивний костюм, в якому знайшлося місце для Хьюго, - це найпідліший маленький стилет у світі. П'єр, газова гранула і Вільгельміна - пістолет Люгер знаходилися в потайному відсіку в новій машині Ніка.
  
  
  Нік вийшов на півмілі своїм брасом, потім поплив на спині і подивився на безтурботне сутінкове небо. «Це гарна країна, – подумав він. Ідеально підходить для закоханих. Ні сусіда на милю. Джанет і він цілий тиждень безперервно купалися оголеними.
  
  
  Так, тепер визнав Нік, це був добрий тиждень. Але це майже закінчено. Майже час йти на роботу. Стара мелодія часів Першої світової війни промайнула в його голові, і Нік спритно переробив її, наспівуючи собі під ніс: «Коли в Туреччині час цвітіння маку, я буду там...
  
  
  У його голові пролітали фрагменти його останнього інструктажу. Коли опійний мак було зібрано, а стручки зрізано, починалося справжнє шахрайство. За турецькими законами селяни були зобов'язані продавати весь опіум уряду - але вони цього не робили! Вони стримували все, що могли, і продавали це на чорному ринку – тобто до Синдикату! Синдикат, у свою чергу, переправив його через кордон до Сирії та переробив на героїн. Потім він поширився у всьому світі і, зрештою, потрапляв у вени наркоманів.
  
  
  «Пекельний рейд», - сказав Хоук. Розбийте якнайбільше фургонів з опіумом. Вкладіть у них страх перед Богом чи Аллахом! Він би вселив у них страх, добре. За це йому дали нову зброю!
  
  
  Але пекельний рейд був другорядним. Номер один – знайти чотирьох людей і вбити їх! Імена промайнули в голові Ніка, наче на плівці: доктор Джозеф Сікс - Моріс Дефарж - Карлос Гонсалес - Джонні Безжальний. Найбільше Ніка заінтригувала прізвище. Безжальний! Псевдонім для кого? Чомусь - у нього не було реальної причини - він подумав, що, мабуть, уб'є Джонні Безжалісного останнім.
  
  
  Нік перекинувся, глянув на спеціальні годинник AX на своєму зап'ясті - водо- і куленепробивні - і пірнув, як кит, на глибину. Можна також перевірити його легені, трохи потренувати їх.
  
  
  Спустився і спустився в глибоке занурення, знайшов піщане дно. Він шкутильгав на дні, поки його легені не почали хворіти, потім вискочив на поверхню. Він глянув на годинник. Три хвилини. Він міг би зробити майже чотири, якби йому довелося. Саме це зробили для вас йога та постійні дихальні вправи.
  
  
  Нік побачив, як із півночі по піску їде візок. Нарешті Джанет. Він почав плисти, цього разу так швидко, як тільки міг, ковзаючи з шаленою швидкістю.
  
  
  Джанет Лідс чекала біля пляжного фургона і курила цигарку, коли Нік помчав пляжем. Вона кинула сигарету в пісок і підняла маленьке трикутне обличчя для поцілунку. "Привіт дорогий. Нудьгував по мені?"
  
  
  Нік поцілував її. Вона пригорнулася до нього. "Ви чекали на мене?"
  
  
  - Звичайно, - весело збрехав Нік. Він підняв її і тримав над головою, поклавши одну руку їй на спину трохи вище за тугі сідниці.
  
  
  "Я збирався втопитися", - сказав він їй. «Я думав, що ти не повернешся. Я подумав, можливо, ти втекла з м'ясником із села, я виплив геть - і я просто спускався востаннє, щоб покласти край усьому, коли побачив, що ти повертаєшся. Отже, я повернувся”.
  
  
  «Опусти мене, дурню! І брехун!» - верещала Джанет.
  
  
  Нік уклав її. Він подивився на неї з удаваною образою. «Брехню? Це спосіб поговорити з людиною, яка збиралася вбити себе через тебе!»
  
  
  "Ти не дурень", - пробурмотіла вона. "Я знаю це. Але ти брехун! Ти ні краплі не сумував за мною».
  
  
  "Але я робив це", - наполягав Нік.
  
  
  Джанет взяла його за волосся на грудях і добряче потягла. «Брехень - брехун і невдячний!»
  
  
  "Ой! Боляче. Відчепись!"
  
  
  "Ні, поки ти не зізнаєшся, що ти брехун"
  
  
  "Добре Добре! Я брехун. А де стейки?
  
  
  «У фургоні, дурненький! З усім іншим». Джанет відвернулася і побігла до пляжного будиночка. Нік побачив у її очах проблиск вологи. Він подумки зітхнув. Схоже, врешті-решт йому доведеться бути жорстоким.
  
  
  Він дивився їй услід. Якою чудовою лялькою вона була! Все в ній було крихітним, тісним та досконалим. Маленькі тверді груди, талія, які він міг майже охопити однією рукою, маленька туга поперек, напрочуд довгі й стрункі ноги. Волосся темно-золотого кольору, тонко прядене. Очі величезні та сірі, з разюче білими рогівками. Очі, які могли сміятися та любити – а тепер плакати.
  
  
  Нік знову зітхнув. Потім він узяв сумки і пакунки з пляжного воза і поплентався за нею схилом.
  
  
  Джанет була в барі, змішуючи мартіні, коли Нік увійшов у просторий пляжний будиночок. Нік потяг продукти на кухню. "У неї не буде проблем, - думав він, складаючи речі, - знайти нового чоловіка". На комусь одружуватися. Це те, чого вона справді хоче.
  
  
  Коли він приєднався до неї, Джанет сиділа на барному стільці, курила сигарету і дивилася в темряву, що швидко нависала. Коли Нік рушив, щоб увімкнути світло, вона сказала: «Ні! Залиш їх вимкненими, люба. Нині це відповідає моєму настрою. Але ти можеш розпалити вогонь – будь ласка?»
  
  
  «Поїхали», - подумав Нік, підносячи сірником до вже покладеного розпалювання і полін у великому кам'яному каміні. Прощальна сцена під мартіні та вогник.
  
  
  Він підійшов до неї і сів поруч. Як і раніше, одягнений тільки в шорти. Джанет обернулася на стільці і оглянула його з голови до ніг. Ти знаєш, ублюдок? Ти схожий на грецького бога! Хтось казав тобі це раніше?»
  
  
  Нік сів на табурет поруч із нею. «Ну так, 360 р. до н.е. була маленька гречанка, яка сказала...»
  
  
  «Нік! Будь-ласка не треба! Не сьогодні".
  
  
  Обличчя Джанет перетворилося на бліду пляму у формі серця у темряві. Її голос тремтів. «Давайте будемо серйозними цього разу разом. Серйозно - і чесно». Вона проковтнула Мартіні.
  
  
  "Вам краще пригальмувати, - попередив він, - інакше ви повністю втратите свідомість".
  
  
  «Мені начхати, дорогий! Тобі також, насправді». Вона допила свою склянку і потяглася за сяючою пляшкою мартіні. "Ти?"
  
  
  Нік сказав їй правду. «Звичайно, мені начхати. Я не хочу, щоб ти плакала. Ти мені подобаєшся, Джанет. Ми дуже добре провели час разом і ... »
  
  
  Вона не дала йому закінчити. "Але не ставай сумною, коли все закінчиться?"
  
  
  Джанет знову наповнила свою склянку. "Добре я не буду. Але я нап'юся. Все в порядку?"
  
  
  «На ваш розсуд, – сказав Нік. «Можливо, я теж трохи нап'юся з тобою». Він скуштував мартіні. В самий раз. Холодно та дуже сухо. Джанет була добрим барменом.
  
  
  Ти? Ти буваєш п'яний? Це я хотіла б побачити. Ти п'єш галони і завжди тверезий, як суддя. Ти п'єш так само, як і все інше – ідеально!»
  
  
  Вона наполовину відвернулася від нього, пила, сигарета тліла між її пальців. Колоди тепер горіли в каміні, тріскалися, відкидали маленькі завитки рожевого полум'я. Після довгого мовчання Джанет сказала так тихо, що Нік ледве міг почути: «Це недовго, дні вина та троянд…»
  
  
  «Мені завжди подобався цей, – сказав Нік. Він говорив так само тихо, як і вона. "Ернест Доусон, чи не так?"
  
  
  На його подив, Джанет засміялася. «Ти розумієш, що я маю на увазі, хлопче-Ніколасе! Ти навіть знаєш вірші. Ти ідеальний! Може, тому я так сильно хочу тебе. Ідеального чоловіка зараз важко знайти».
  
  
  Нік відпив мартіні. Холодно і без злості він сказав: «Випий свій проклятий напій і отримай кайф, якщо хочеш! Тільки не будь сентиментальною. Я ненавиджу сентиментальних жінок».
  
  
  Джанет опустила голову на стійку і почала тихенько плакати. Нік безпристрасно глянув на неї.
  
  
  Не підводячи очей, не перестаючи плакати, Джанет сказала: Ти збираєшся кинути мене, чи не так?
  
  
  "Так."
  
  
  "Ти не повернешся, так?"
  
  
  "Ні."
  
  
  Вона сіла прямо. Вона допила останній ковток. Вона витерла очі тильною стороною долоні. Вона повернулася до нього в залитом полум'яному мороці, і він відчув, як її тіло обпалює його. Її рука потяглася до нього.
  
  
  "Так ось що", - сказала вона. «І, чорт забирай тебе, Нік Картер. Але перед тим, як піти, ти збираєшся дати мені щось на згадку про тебе! Сьогодні ввечері я хочу, щоб ти зробив зі мною все. Не відкладай, як ти це робиш, щоб не зашкодити мені! Знаєш, ти завдав мені болю. Я надто маленький, а ти страшенно великий, але сьогодні ввечері забудь про це. Обіцяєш? "
  
  
  Нік сказав їй, що обіцяє. Як не дивно, саме в цей момент він відчув до неї швидкоплинну ніжність. Це його здивувало і трохи стривожило. Ніжність була небезпечним почуттям. Це знизило б його пильність.
  
  
  У кутку великої кімнати стояла ротангова кушетка, вкрита м'якими подушками. Нік підняв Джанет і відніс її до себе. Вона зігнула руку за спину, щоб розстебнути ліфчик. Її маленькі груди, схожі на м'які бліді фрукти з кінчиками льодяників, притулилися до обличчя Ніка, коли він обережно поклав її на диван. Її маленькі руки, сильні, як кігті, потяглися до єдиного одягу, який він носив, і потягла його з ніг.
  
  
  Нік вийшов з-під ременя, і її руки відразу ж стали прагнути його тіла, вимагаючи, пестячи, щипаючи, погладжуючи.
  
  
  Джанет спритно вмостилася на кушетці, її груди і білі кінцівки блищали у світлі багаття. Вона вивчала готовність Ніка, і її червоний ротик округлився у захваті та передчутті. Вона погладила свої груди кінчиками пальців, а потім дозволила руху перейти до однієї з витягнутих рук запрошення.
  
  
  «Іди до мене, любий. Швидше! Кохай мене – Нік. Кохай мене!"
  
  
  Нік Картер дозволив своїм почуттям поринути в екстаз і забуття. Це був факт життя, а не смерті, і зараз він був у безпеці. Це місце було безпечним. Ця жінка була його взяттям.
  
  
  «Немає пощади», - благала вона. "Не виявляй до мене пощади!"
  
  
  Над диваном було велике вікно. Нік визирнув перед тим, як увійти до жінки. На горизонті низько звисав блідий півмісяць і, за якимось випадковим з'єднанням, єдина зірка, розташована в рогах місяця. Півмісяць та зірка! На мить Нік подумав про криваво-червоні маки - цього разу наступного тижня він буде в Туреччині, і вбивства почнуться.
  
  
  Нік кинувся в привабливу червону мішень з тією жорстокістю, яку вона у нього просила. Джанет закричала від задоволення та болю. Ні тоді, ні пізніше Нік не виявив до неї жодного відношення.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  Людина за бортом
  
  
  Беннокберн плив у погану погоду через Мармурове море. Справа не в тому, що погода була погана - там була невелика хвиля, - але Беннокберн був таким старим судном. Крім того, він був без вантажу і ніс недостатній баласт, який був погано покладений. Отже, старе судно спускалося на ніс, впивалася носом у кожну хвилю, піднімалася і струшувала з себе бризки, як пошарпана стара курка. Це була стародавня іржава посудина з нефарбованою надбудовою, пружними пластинами та туберкульозними насосами, які ледве утримували її на плаву. І все ж таки в ній була якась жалюгідна гідність. Вона збиралася додому вмирати.
  
  
  Другий інженер пояснював це Норрісу, новому нафтовику, що піднявся на борт у Суеці. Вони покинули смердюче машинне відділення, щоб подихати чистим морським повітрям та покурити за старомодним високим мостом.
  
  
  Другий зазвичай був суворою людиною, яка не любить балакати. Але в нього виникла цікавість щодо новачка. Норріс, Томас Дж.!
  
  
  «Ні, – подумав Другий. Це ніколи не буде його справжнім ім'ям. І він ніколи раніше не був ним, хоч і встиг це зрозуміти.
  
  
  Справа була і у власниках. Ці скнари, що наймають зайву людину? Знаючи, що основна команда зможе добре впоратися, щоб доставити стару на склад металобрухту! Тим не менш, ця людина була доставлена на борт у Суеці, і вона була такою тихою людиною, яку Другий ніколи не бачив.
  
  
  Він страшенно хотів поставити запитання, цей Другий, але щось у цій великій людині говорило: «Це не може бути хитрістю!
  
  
  «Це було не так уже й багато, — подумав Другий. Він бачив більших чоловіків. Ні його гладкі величезні м'язи - Другий бачив більші м'язи. Ні - це були його очі! Іноді у червоних тінях машинного відділення вони блищали, як кульові опори.
  
  
  Другий перевернув дупу з підвітряного боку. «Так, - продовжив він, - це остання подорож бабусі. Ми заберемо джут у Стамбулі, а потім вирушимо до Клайдсайду. Її збудували там. Тепер її там кинуть на звалище. Трохи сумно, ти знаєш”.
  
  
  Новачок спитав. - "Як довго ми будемо в Розі?" Його тон був рівний, без акценту. Це теж спантеличило Другу. Ви не змогли визначити людину! Його голос говорив про все – і ні про що.
  
  
  Другий увійшов у віяло світла з порту в рубці і глянув на товстий золотий кишеньковий годинник. "Дві-три години, і ми будемо там".
  
  
  Він глянув на замазане мазутом обличчя новачка, гарне й незбагненне в тьмяному світлі. Ти не дочекаєшся звільнення на берег, хлопче? Не в цій поїздці. Ми приходитимемо сюди і йтимемо».
  
  
  Той кивнув головою. Ні. Я не чекаю на звільнення на берег. Просто цікаво, коли ми увійдемо.
  
  
  “Ну, тепер ти знаєш. Тож повернемося до цього, друже». Він глибоко зітхнув і глянув на кілька вогнів, які тепер виднілися на обох берегах. Корабель скоро вийде з Мармурового моря та увійде до Босфору.
  
  
  "У нас не буде часу", - сказав Другий. «Стамбул - чудовий порт, щоб угамувати чоловічу спрагу».
  
  
  До світанку залишався час, коли нафтовик знову вийшов на палубу. На стародавньому кораблі стало тихіше, його двигуни майже затихли, коли він ковзав із двигунами наполовину потужності навколо мису Серагліо. Перед нею лежав Золотий Ріг!
  
  
  Новачок кинув погляд через перила і подумав: Дітко, там буде холодно!
  
  
  Він безшумно, як привид, подався до корми. У руці його блищав сріблястий ніж. Сам рух був тихим, коли він розрізав ремені рятувальної шлюпки номер 8. «Вибач, Хьюго», - пробурмотів Нік, прибираючи лезо. «Я знаю, що це не ваша проста робота. Але ми всі маємо робити те, що іноді нам не подобається».
  
  
  Слова нагадали слова іншого чоловіка.
  
  
  Чоловіка, який сидів у затемненій спальні і розмовляв із ним.
  
  
  З рятувальної шлюпки він підняв величезну валізу типу «Гладстон». Він замінив ремені на рятувальній шлюпці, потім обережно пройшов правим бортом. Там, у тіні рятувальної шлюпки №4, він чекав. Це не повинно тривати довго.
  
  
  Поки він терпляче чекав, очі його блукали. І його спогади. Це був його не перший візит до Стамбула. Він був тут раніше у справах.
  
  
  Він стояв нерухомо, змішуючись із тінями, сам тінню, коли його очі згадували гавань. Він міг відчувати, а не бачити безлад судноплавства, доки, вежі та крани, склади та причали. Від міста, що піднімається з кільцевої дороги на пагорби, тяглися й маячили десятки мінаретів та мечетей. Незабаром муедзін закликав Вірних до першої молитви дня. Аллах акбар. Бог великий! Немає Бога, крім Аллаха, а Мухаммед – його пророк!
  
  
  Істамбул! Стамбул англійською мовою. Старий Константинополь у книзі пісень та історії. Захоплював та відроджувався сто разів. Убогий, багатолюдний, динамічний зв'язок між Європою та Азією. Природний магніт для інтриги та неминучий супутник інтриги - Смерть!
  
  
  Картер подивився на правий борт. Там, за олійними водами Рога, лежав Бейоглу. Він усміхнувся про себе, і на мить різкі риси його обличчя стали ніжнішими. Вона була білою російською. Її звали Джалі. І вона могла б дати уроки гурі. Вона знала, як зробити чоловіка щасливим. Не чіпляючись.
  
  
  Картер зітхнув і глянув на свій наручний годинник. Він не любив думати про Джалі. Він підвів її. Одна з тих незрозумілих помилок, які іноді робить кожен агент. Тільки йому не довелося платити за ліком. Це вона заплатила. Вони потягли його та перерізали їй горло!
  
  
  Картер переступив із ноги на ногу. Він дивився у туман. Сигнал має йти десь між Морським вокзалом та мечеттю Мусретіє. Якби все було гаразд. Якби не було промахів – якби! Головне слово у його професії!
  
  
  Ось воно зараз! Яскраве вічко підморгує в туманній темряві. Ді так - так ді ді - діт - АХЕ (ТОПОР)!
  
  
  Картер вийняв із кишені спалах і висвітлив відповідь через туманний Ріг. Ахе!
  
  
  І знову сигнал повернувся. Ахе!
  
  
  "Евет", - сказав нафтовик, кажучи сам із собою по-турецьки. З таким самим успіхом можна потрапити у настрій речей. Так. Це було.
  
  
  Він підняв чемодан і спершу перебрався через борт. Перебігаючи через перила, він поплескав нею. «До побачення, стара посудина. Хай щастить!"
  
  
  У водах Золотого Рогу нічого золотого. Вони були такими холодними, як він і очікував, і так само смердючим маслом, сміттям та іншими уламками гавані. Він сплив і сплив від Беннокберна.
  
  
  Він проплив сотню ярдів і зупинився. Беннокберн неухильно продовжувала свій повільний курс до Галатського мосту. Її суворі вогні розчинилися у тумані. Час від часу він тримав спалах над головою і спалахував – АХЕ!
  
  
  Пройшло п'ять хвилин, перш ніж він почув звук весла зліва від себе. Він знову надіслав сигнал. На нього моргнула відповідь. За мить до нього долинув голос, що став страшним від туману і води. "N3?"
  
  
  Людина у воді впізнала голос. Чарльз «Миша» Морган. Це було добре. Він м'яко відповів. «N3 тут. Витягни мене з цього супу. Він холодніший за мідну мавпу!»
  
  
  Бліде обличчя, яке здається совиним через окуляри в роговій оправі, дивилося на нього зверху вниз. «Ласкаво просимо до нашої гавані, N3. Надсилайте всі скарги в Анкару, будь ласка. У будь-якому випадку зараз пекельний час, щоб купатися, якщо ви запитаєте мене!
  
  
  Нік ухопився за планшир і стрибнув у човен. Мусі Морган сказав: «Легше, друже! Це не великий човен, але це все, що маємо». Він глянув на валізу Ніка, що капає на дно човна. Купання не принесе йому багато користі!
  
  
  Нік вичавлював воду зі штанів. "Йому не зашкодить", - сказав він. «Спеціально гідроізольований для цієї роботи. Хотів би я таким бути! Нік нахилився до Мусі і кивнув на чоловіка. "Хто наш приятель?" Нік не дуже зрадів, виявивши, що Мусі має компанію. Він сподівався, що маленький агент залишиться сам.
  
  
  Великий чоловік у плащі та капелюсі зі смужками, що тримав весла, відповів за себе: «Джим Тодхантер, сер. Наркотики».
  
  
  Нік коротко кивнув чоловікові.
  
  
  Мусі Морган сказав: «Все гаразд, N3. Я сам не впорався з цим клятим човном. У будь-якому випадку він робить усю роботу». Мусі посміхнувся і додав: «І він украв цей човен!»
  
  
  Нік пирхнув. "Тож не сумніваюся, де він це вкрав".
  
  
  Мусі знову посміхнувся. «Так. Я знаю. Місцеві рибалки не особливо переймаються охороною своїх човнів».
  
  
  "Добре", - скомандував Нік. "Давай забираємося звідси до біса, поки у нас не виникли проблеми з патрулюванням гавані. Незабаром буде світло.
  
  
  Тодхантер поринув у веслування своєю широкою спиною. Нік сидів на кормі, з валізою Гладстон біля його ніг, і дивився на Мусі, що сидить обличчям до нього. "Цей маленький персонаж не сильно змінився", - подумав Нік з легкістю. Нахабний і балакучий як завжди.
  
  
  Компенсація за нестачу розміру. Мусі отримав своє прізвисько цілком законно. Мусі був неймовірно непомітний. Непоказний. І надзвичайно цінний агент! Ніхто по-справжньому не бачив Мусі - поки не було надто пізно. Мусі ніколи не зміг би пройти через PURG, розділ Ада, який AX використав для навчання та підготовки своїх агентів, але в його випадку було зроблено особливу роздільну здатність. Мусі не призначено для важкої роботи. Його спеціальність полягала в тому, щоб крастись і виходити з крихітних дірок, куди ніхто інший не міг пройти!
  
  
  Мусі нахилився до Ніка і прошепотів так, щоб весляр не почув. «Я радий, що вони надіслали тебе, Нік. Думаю, цього разу вони справді серйозно ставляться до справи. І саме вчасно! Але тепер у нас все гаразд - якщо хтось може посадити цих ублюдків за ґрати, то ти зможеш!
  
  
  Протягом багатьох років Мусі Морган схилявся перед Ніком Картером. Нік терпів це, бо знав, що маленький чоловічок був щирим.
  
  
  Нік відчув себе трохи краще у присутності Джима Тодхантера. Тодхантер знав би його лише як N3. І всім їм – людям з АХЕ, наркологам, турецьким поліцейським – здавалося, що він виконує звичайну місію. Хтось може заперечувати проти арешту лідерів Синдикату.
  
  
  Звичайно, все може бути інакше, коли почнуть з'являтися трупи.
  
  
  Ед з'являється! Він турбуватиметься про це, коли настане час. Тим часом лише Хоук та людина у спальні знали його справжню місію. Навіть Мусі Морган не знав, що Нік має звання Кіллмайстер з ліцензією на вбивство на власний розсуд!
  
  
  Отже, Нік шепнув Мусі: Що зараз відбувається? У вас є якісь успіхи?
  
  
  Мусі нахилився ближче. «Думаю, у нас нарешті є прорив! Ми знайшли дівчину – чи, скоріше, турецькі копи знайшли її і передали нам. Вона вилікувана наркоманка! Її звуть Мія Джаллеліс. Дівчина греко-турчанки. Вона ненавидить цих людей. Дур штовхає ублюдків гірше, ніж ми. Турецькі копи передали її Тодхантеру, і я вирвав її в нього – я заморозив її на станції! Вона красива дівчинка. Теж розумна! Є тільки одне…» Мусі мав звичай трохи пищати, коли порушувався – «вона практично мертва жінка – якщо ми не будемо дуже обережні! Люди, яких ми переслідуємо, знають, що вона вилікована – знають, що вона також небезпечна для них. Вони вб'ють її, якщо зможуть."
  
  
  "Тоді ми збережемо їй життя", - похмуро сказав Нік. «Принаймні для роботи…»
  
  
  Тодхантер перестав гребти і сів, прислухаючись. Світанок уже наближався, туман розвіявся, хоча місцями все ще залишався густим. Тодхантер зняв із плеча важкий кольт 45 калібру і поклав його на брус поруч із собою.
  
  
  Мусі сказав: Він щось чув цієї ночі. Думає, що нас хтось переслідує».
  
  
  Нік підняв руку, закликаючи до тиші. "Що щодо цього, Тодхантер?"
  
  
  «Якщо мої вуха не обманюють, - сказав Тодхантер, - нас переслідують. Я постійно чую двигун. Спершу я його чую, потім ні. Наче вони якийсь час заводили його, а потім вимикалися і рухалися за інерцією. Було надто темно, щоб вони нас побачили – досі! "
  
  
  Але Нік сказав: Я нічого не чув.
  
  
  «Вони недалеко, – сказав Тодхантер. "Я клянуся, я чув двигун хвилину тому!"
  
  
  Нік припустився можливості. Він та Мусі були зайняті власною розмовою.
  
  
  "Можливо, портовий патруль", - сказав Мусі.
  
  
  "Це було б майже так само погано, як і інші виродки", - сказав Тодхантер. «Вони поставить мільйон запитань».
  
  
  Нік сказав: «Продовжуй веслувати, Тодхантер! Як далеко ми від того місця, де збираємось пристати?»
  
  
  «У трьох-чотирьохстах ярдах від пристані, яку ми хочемо. Або були. Течія знову забирає нас».
  
  
  «Тоді греби! Якомога тихіше. Більше жодних розмов».
  
  
  Нік нахилився, щоб поратися з ременями та пряжками сумки Гладстона. Звідти він узяв невелику річ. Він був розміром і формою з лимоном. Це була нова зброя, ще не випробувана в польових умовах, яку йому подарував відділ спецефектів незадовго до від'їзду з Вашингтона. Старий Пойндекстер, начальник відділу спецефектів, порадив Ніку бути гранично обережним із новою зброєю. Це було буквально вбивство!
  
  
  Мусі Морган витріщився на маленький предмет, хотів щось сказати, але потім закрив рот. Нік сунув смертоносний лимон у кишеню.
  
  
  Нік закрив і замкнув Гладстон і почав чекати. "Люгер" був прив'язаний до його ноги. П'єр, газова гранула, був у нього під пахвою. Стилет Х'юго щільно облягав піхви на руці Ніка. Жоден із них не допоміг би, якби зараз вибухнула проблема. Не більше ніж Кольт Тодхантера. Але ж маленький лимон міг би!
  
  
  Великий катер «Оуенс» ховався у клаптику туману біля пристані. Чекав, як гладкий кіт, поки миша не вийде у межі досяжності!
  
  
  Тепер він стрибнув із ревом потужних двигунів. Крейсер вилетів із дрейфуючого туману і попрямував до них.
  
  
  Тодхантер вилаявся, упустив весла і потягнувся за своїм кольтом. Мусі сидів на мить від скам'янілого страху та бездіяльності.
  
  
  Нік Картер проаналізував ситуацію і відреагував зі швидкістю вражаючої змії. Стрілець на містку! Самотній чоловік із громіздким пістолетом-кулеметом у руках, тримає його на поручні, і тримає на прицілі людей у маленькому човні.
  
  
  Це було більше, ніж просто спроба втекти. Ці вбивці хотіли переконатись!
  
  
  – крикнув Нік. "За бортом! Ідіть глибоко і тримайтеся внизу!
  
  
  Він штовхнув валізу в Мусі. «Подбай про це! Тодхантер ... »
  
  
  Занадто пізно! Той був на ногах із важким чорним кольтом у руці. Пістолет глухо прогудів у ранковому повітрі. Кулеметник, темний силует на сірому світанку, старанно прицілився і випустив чергу.
  
  
  "Чортів дурень!" Нік кинувся через перешкоди, намагаючись дістатися Тодхантера і відштовхнути його. Мусі зісковзнув через борт, тягнучи за собою велику валізу.
  
  
  Уламки човна літали навколо Ніка. Тодхантер упав на одне коліно, його обличчя спотворилося, він все ще стріляв, коли великий катер налетів на них. Стрілець випустив ще одну чергу. Ніку довелося обійняти низ, інакше його розірвало б на частини. Свинець прошепотів над його головою.
  
  
  Нік спостерігав, як кулі прошивають маленькі червоні дірочки в товстому тілі Тодхантера. Чоловік, як і раніше, стріляв у відповідь, тепер кольт у нього в руці був важким.
  
  
  Тодхантер зробив останню болісну спробу вистрілити знову. Стрілець випустив ще одну обойму, і обличчя Тодхантера розлетілося на частини, як помідор, що лопнув!
  
  
  Крейсер промайнув крізь човен. Нік перебрався за борт. Цим самим рухом він кинув бомбу у формі лимона в кормовий кокпіт «Оуенса».
  
  
  Нік пірнув. Глибше! Він сподівався, що Мусі чинить так само. Крихітний Тім, як називалася нова граната, проходив перші польові випробування. У міру того, як він заглиблювався дедалі глибше, Нік упіймав себе на тому, що пристрасно сподівається, що він буде поруч, щоб повідомити про це.
  
  
  N3 нічого не чув. Він це відчував. Гігантська рука поринула в Золотий Ріг, досліджуючи та перемішуючи жирну воду в шаленій люті. Ніка жбурляло, било і крутило, а потім виник низхідний тиск, і він увійшов так глибоко, що його обличчя забилося брудом. Раптом пробка була витягнута, і його з жахливою силою потягли вгору, і, нарешті, він викинув його з води, як рибу, що стрибає!
  
  
  Нік у заціпенінні плив. Його голова розколювалася, у вухах дзвеніло, і він був наполовину осліп.
  
  
  Він розтинав воду посеред кривавої бійні. У колесі повного руйнування, що повільно розширюється. Частина тіла пропливла повз. Голови немає, але тулуб був надто великим для Мусі.
  
  
  Нік пробирався крізь уламки, шукаючи. Ні Мусі Моргана.
  
  
  Він не міг завжди шукати. Йому треба було забиратися звідти до біса. Якщо Мусі був мертвий, а він, мабуть, мертвий, то він помер при виконанні службових обов'язків. Залишилася місія. Без Мусі було б набагато важче. Нік навіть не знав, де знаходиться станція в Стамбулі – жодному агенту AXЕ ніколи не говорили більше, ніж він мав знати, щоб виконувати свою роботу, – і була дівчина, про яку згадував Мусі. Він має її знайти. Нік поплив у напрямку пристані. Насамперед треба було вийти з Рогу і загубитися!
  
  
  «Нік! - Допоможіть! Допоможіть мені…"
  
  
  Нік крутився у воді, шукаючи. То був голос Мусі. Але де блін? Час був закінчений. Сонце ось-ось з'явиться над мінаретами. І портовий патруль буде поряд! «Нік! Пливи – сюди!»
  
  
  Нік зосередив увагу на звуку. "Продовжуй кричати", - крикнув він. "Я йду."
  
  
  Він виявив, що людина все ще чіпляється за чемодан. Він підхопив його й подався важко до причалу.
  
  
  Мусі Морган був сильно побитий і майже напівмертвий, але він зберіг дух. «Що, - видихнув він, коли Нік тягнув його за собою, - що, чорт забирай, це було? Атомна бомба?"
  
  
  Нік хмикнув. «Ти здогадалася, маленький чоловічку. Половина атомів з речовини, що розщеплюється! Малюк Тім! А тепер заткнися і не втрачай валізу, або я втрачу тебе!»
  
  
  "Куля, - слабо сказав Мусі, - точно відкрився з тріском!"
  
  
  Нік не міг погодитись із цим.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  Місце Черепов
  
  
  Нік відчув початок виснаження, коли витяг Мусі і валізу на невисокий кам'яний причал. Неглибокі сходи, зношені віками, вели до вузької цегляної вулиці, де починала збиратися юрба.
  
  
  Нік схопив чоловічка за лікоть і потяг угору сходами. «Ми повинні забиратися звідси до біса до виступу поліцейських. Де машина?
  
  
  «Через кілька вулиць. У провулку. Чорний «Опель». Це моя власна машина, а не робоча AXЕ».
  
  
  "Це машина", - похмуро сказав Нік. «Це все, що мене хвилює зараз. Будь-якої хвилини набережна кишатиме поліцією».
  
  
  "Іншаллах", - сказав Мусі. "Воля Аллаха".
  
  
  Нік проштовхнувся крізь невелику купку мовчазних, пильних поглядів людей. Після того, як вони пройшли, почалася хвиля збудженої балаканини. Турецький, новий та старий, грецький, вірменський, французький! Коли приїдуть копи, вони мали почути кілька диких історій. А портовий патруль - збожеволіли б!
  
  
  Через три хвилини, коли Мусі все ще задихався, як риба на задньому сидінні, Нік котив довгий чорний седан «Опель» вузькою, брукованою дорогою до кута. Одне з великих дзеркал, яке використовували турки, не показувало, що з обох боків нічого не наближається. Але лише секунду тому він чув десь позаду сирену.
  
  
  "Нерідкий донцегім?" - спитав він Мусі по-турецьки. "Це деаd кінець"
  
  
  "Кузей", - сказав Мусі. «Зліва – на північ для нас. Ваш турецька все ще досить гарна, N3».
  
  
  Нік кивнув. "Я освіжив". Він повернув велику машину за вузький кут ліворуч. "Де станція?"
  
  
  «Це не «Хілтон», – сказав чоловічок. «Ми знаходимося у старій частині міста – Стамбулі. Ви дійдете до бульвару Ататюрк прямо тут. Залишайтеся на ньому, поки не дійдете до Мілле Каддезі. Потім ми біжимо ним майже до старої стіни. Це паршива частина міста, повірте мені! "
  
  
  "Я знаю. Здається, я пам'ятаю, як хтось намагався вбити мене там якось уночі».
  
  
  Навчений розум Ніка Картера поставив таке запитання майже без його голосових органів. Можливо, це була лише дрібниця, але саме увага до дрібниць допомогла вам вижити в цій професії. Марка сигарет, те, як виглядали чоловічі вуха ззаду, якась нервова звичка.
  
  
  «Якщо ми перебуваємо у Стамбулі, чому ви, люди, підібрали мене з правого борту, а не з лівого борту? Це було б ближчим. Так ми маємо перейти міст, заради бога! Це може бути небезпечно – мости заклинюють, і вони легко закрити! Він хотів, щоб Морган почув м'який, але сталевий закид у його голосі. N3 нікому не прощав помилок - найменше собі!
  
  
  «Правда в тому, що за останні кілька тижнів у мене в крові було маленьке курча, Нік. Особливо після того, як було вбито останнього колега - я не маю на увазі Тодхантера! Виходить п'ять! І я був тут увесь час один! Хоук весь час казав мені, що когось посилає, але він не сказав коли і кого!
  
  
  "Це було", - м'яко сказав Нік, згадавши чоловіка в спальні. «Продовжуй, Мусі. Ти нервував на службі, а хто ж іноді не нервує?
  
  
  «Я не просто нервувався – у мене справжня паніка. І останнім часом у мене теж виникло кумедне почуття! Що, можливо, я потрапив у цю невдачу! Може, мені краще зібрати свої фішки та піти. поки що я ще міг. "
  
  
  На цей раз погляд Ніка був різким. Він чув цей тон раніше! Відчув в агенті настрої поразки та побоювання. Це було недобре. І це було дуже небезпечно. Коли агент був таким, він робив помилки – зазвичай фатальні. Йому потрібно буде негайно дізнатися про Мусі - він не міг дозволити собі працювати з людиною, яка думала, що кількість жертв може збільшитися.
  
  
  Тим часом Мусі казав: «Як би там не було, я виїхав зі звичайної станції в Пера і перебрався до Стамбула, на запасну. Я, звичайно, не міг привезти все, але я приніс із собою основні речі та файли, які нам знадобляться. Після того, що сталося сьогодні ввечері, я радий, що це зробив. Я впевнений, що ця нова безпечна дірка принаймні на якийсь час. Тодхантер навіть не знав про це. Я не хотів, щоби він знав! Останнім часом у Тодхантера теж з'явилося кумедне почуття - не те щоб я йому не довіряв або щось таке! Він мав найвищий рівень допуску. І в будь-якому випадку я знав, що він на рівні - просто у мене була ідея, що він може бути трохи недбалим! "
  
  
  Нік пригальмував, щоб прикурити. Він нічого не сказав, просто дивився у дзеркало на обличчя іншого чоловіка. Цього разу Мусі Морган не дивився йому у вічі.
  
  
  Муедзини тепер закликали віруючих до молитви, їхні голоси, що плачуть, обіцяли порятунок через підсилювачі. Більшість неонових вогнів згасло. Рух почав згущуватися, скупчення трамваїв і таксі «долмус», ослів та невеликих машин. Вже утворювалися черги на трамваї та автобуси.
  
  
  Світло змінилося. Нік знову почав рухатися. Позаду нього Мусі Морган сказав: «Ще одна причина, через яку нам довелося пройти нелегкий шлях, полягає в тому, що ви не можете вкрасти човни з цього боку Рогу. Для цього вам потрібно звернутися до рибалок».
  
  
  Нік кивнув. «Інша причина в тому, що Тодхантер не знав про цю дірку, а ви не хотіли, щоб він знав – ви вже говорили це раніше. Отже, ми пройшли довгий шлях і висадили його десь, а потім ми ледарювали і подивимося, що станеться. або хтось намагається слідувати за нами”. Нік похмуро посміхнувся. «Отже? Ти вже десять хвилин дивився у це вікно – хтось нам на хвіст?»
  
  
  «Ні, – сказав Мусі. "Я думаю це нормально". Нік почув полегшення у його голосі. Він відчув короткий спалах жалості до маленького хлопця, потім змахнув його. Жалість у цю справу не пішла. З цього моменту йому доведеться спостерігати за Мусі як яструбу.
  
  
  Тепер водянисте сонце світило золоті дахи старої Візантії. Константинополь. Стамбул, хоч би як його називали, був прекрасним і небезпечним містом. Місто було гарною жінкою, якій не можна було довіряти. N3 це анітрохи не збентежило. У будь-якому разі він ніколи не довіряв жінці. Або комусь ще, якщо на те пішло. За винятком Яструба. І він повинен зателефонувати до Хоука, незабаром повинен доповісти. "Місія Пілігрим" погано стартувала!
  
  
  Через плече Нік сказав: Як далеко до цієї печери? Стає занадто світло для комфорту - і буде важко пояснити пару ледарів на кшталт нас, які керують такою машиною. Ми маємо спуститися вниз». Скликати військову раду. Є страшенно багато питань, на які я хочу отримати відповіді до сьогоднішнього вечора і… Мусі? "
  
  
  "Так, N3?"
  
  
  «Ви, звісно, знаєте, що я беру на себе командування? Я начальник відділу зараз? "
  
  
  Маленький агент засміявся пронизливо від полегшення. «Знаєш? Брате, я молився про це!»
  
  
  Нік посміхнувся йому у дзеркало. "Добре. А тепер постарайся розслабитись. Тримай це тремтіння під контролем, так? Як тільки я візьму ситуацію під контроль, я подбаю про заміну тобі».
  
  
  Мусі Морган усміхнувся у відповідь великій суворій людині, якій він наполовину поклонявся, а іноді боявся і знав, що ніколи не зрозуміє. «Чорт, Нік, зі мною все буде гаразд. Я вважаю, це лише випадок струсу - я бачу, що бідолаха Тод розуміє це таким чином! Гей, повертайся! Просто тут. Рухайтеся Ватан-роуд, поки не побачите Мечеть Міхрімана - і це ми. Ми дуже близькі до мечеті. Іноді мені здається, що ми, мабуть, просто під цією проклятою штукою! "
  
  
  Древня подвійна стіна, яка тягнеться, як півмісяць, від Мармурового моря до Золотого Рогу, була прямо попереду, коли Нік викотив «Опель» у порізаний коліями брудний провулок, що пролягав між рядами дерев'яних халуп. Провулок смерділ у всіх сенсах цього слова. Він був забитий всяким мотлохом і покидьками, включаючи людей. Мухи роїлися. Кішки нишпорили.
  
  
  "Прямо тут. Через морг – і я сподіваюся, ви можете витримати запах. Це морг для бідняків. Вони приносять їх сюди, доки їх не поховають».
  
  
  Нік тільки побіг глянув на півдюжини оголених тіл, чоловіків і жінок, які лежали на довгому столі під струменями води. Він помітив, що Мусі поспішив повз стіл, не глянувши на нього. Так, подумав Нік, бідний маленький виродок дійсно завівся! Мені треба буде поговорити про нього з Хоуком, як тільки зможу.
  
  
  Слуг не було. Загалом нікого. Це здавалося дивним, і Нік спитав про це Мусі.
  
  
  "З ним все гаразд. Але AX dough вимагає великої свободи дій цих людей. Backsheesh. У будь-якому випадку їм начхати. Що божевільні іноземці роблять, не їхня справа, якщо вони можуть за це платити. Іншаллах! Ви знаєте - якщо Аллах забажає! У мене є, тож я й сам так відчуваю. Все - іншаллах! "
  
  
  У дерев'яну задню стінку примітивного туалету, в який вони увійшли, був вставлений єдиний гачок для одягу, що вгвинчується. Мусі повернув його, і стіна обернулася досить, щоб дозволити їм вислизнути в темряву. Негайно новий запах вдарив у болючі ніздрі Ніка.
  
  
  «Кістки», - сказав Мусі, витягнувши ручний спалах і повів Ніка вузьким кам'яним схилом. У шахті було зовсім темно, якщо не рахувати ліхтарика Мусі, і Нік застосував свій. Перше, що він побачив, був величезний щур, що дивився на нього з уступу, її маленькі очі були червоними, дикими і безстрашними.
  
  
  "Кістки", - знову сказав чоловічок, коли вони за мить заглибилися. «Це все, що ми маємо тут, N3. Кістки, черепа та щури. Раніше це були катакомби, збудовані під старою християнською церквою. Думаю, тими днями їх не ховали. Принаймні не всіх. Вони просто спустили в підвал і склали штабелями.
  
  
  Ніка вразила дивна думка. Маленький хлопець здавався набагато веселішим тут, у цьому місці кісток і щурів. Мабуть, почував себе тут у більшій безпеці.
  
  
  Нік тицьнув Мусі ліхтариком і посміхнувся: «Не бери в голову екскурсію, малюку. Як далеко, заради Бога? І ця дівчина - як би її не звали - ти кажеш, що взяв її сюди, у це місце?
  
  
  Мусі справді засміявся. «Набагато далі, шефе! Все вниз – і вниз! І я маю дівчинку, так. Мія – це Мі-Джух – Джалелліс. І почекай, доки не побачиш її! Нічого страшного в цій дитині! Лялька. Мила. ! Гарно, незважаючи на все, через що вона пройшла - я маю на увазі, що вона підсіла на все це і таке інше. Зачекайте...
  
  
  Мусі озирався своїм спалахом, поки він не зупинився на невеликій купці черепів, що лежить у середині проходу. Він нахилився ближче і придивився, нарешті вилаявся і підняв один з черепів. Нік побачив, що на ньому був помічений маленький червоний хрестик між втомленими порожніми очима.
  
  
  Мусі задоволено хмикнув. «Ага – це старий Гектор, добре. У нас тут так багато, що мені довелося відзначити його, щоби розповісти». Він поклав Гектора і відкинув решту купи черепів. Нік побачив контури люка. Маленький агент легко підняв його і повернув убік, відкривши чорний довгастий край приблизно три на три фути. Вниз закруглилися зношені кам'яні сходи.
  
  
  Мусі махнув ліхтариком. "Будь моїм гостем. Спустимося приблизно на двісті сходинок з тих, на кого чекає дівчина. Вона, мабуть, уже божеволіє. Але я вважаю, коли вона побачить тебе, N3, її великі карі очі загоряться, як маяки! Мусі фальшиво зітхнув. Іноді мені хочеться, щоб я був красивим і великим, а не розумним.
  
  
  Нік пішов за Мусі в яму. «Ви сказали, що залишили когось із дівчиною? Албанця?»
  
  
  «Так. Старий. Думаю, Селман Бід». Мусі посміхнувся. «Але він німий – чує, але не може говорити. Значить, з нею було не так багато компанії!
  
  
  Нік нічого не сказав, ідучи за Мусі вниз у темну спіралеподібну яму. Він думав, що мав рацію у своєму діагнозі Моргана - у маленького хлопця він був. Ймовірно, у Штатах він був кандидатом у «сокирники». Вони були добрими лікарями, і іноді їм удавалося врятувати людину.
  
  
  і відправити його назад до ладу після того, як він розсердився. Іноді.
  
  
  Чорт забирай! - зло подумав Нік. Поки що в цій місії все не так. Тодхантер пішов, а Мусі втратив самовладання і перемістив станцію в цю пекельну дірку, а тепер і дівчину. Мабуть, не допоможе! Зовсім ні. Можливо, він все ще перебуває на дурмані – Мусі зараз був не дуже надійний.
  
  
  Можливо, навіть дівчина! Красива маленька наркоманка, якій якимось чином вдалося обдурити всіх – турецьку поліцію, наркокур'єрів, а тепер і самого Мусі?
  
  
  Це здавалося неймовірним, але ви ніколи не знаєте. Посмішка Ніка зникла – яка іронія, якби вона була наркоманкою! Працюємо на них, на ворога! Мусі запанікував і втік зі станції Пера – і він привів дівчину із собою. Прямо на нову станцію!
  
  
  N3 глибоко зітхнув, потім зітхнув. Він сподівався, що вона не зрадник. Він не мав справжньої огиди до вбивства жінок, але йому це не подобалося.
  
  
  Їм було набагато веселіше жити!
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  Військова рада
  
  
  Вони провели весь день у розмовах і плануванні, Нік і Мусі, і дівчина, Мія Джалелліс, і Нік ще не сформували про неї думки. Вона не виходила з Діри з того часу, як Мусі привів її туди, тож небезпеки не було. Там за ними не стежили чи, мабуть, не було, бо ворог ударив би їх раніше. Ці підонки не дуріли - про що свідчить атака катера того ранку.
  
  
  N3 розповідав про все це Хоуку по скремблеру. Його бос, як і королева Вікторія, не здивувався. Насправді він був дуже засмучений.
  
  
  «Я просто хочу, чорт забирай, ти не впустив Крихітного Тіма в їхній Золотий Ріг», - сказав він тріснутим крижаним тоном, який використав для гніву. «Особливо просто зараз! Турки зараз трохи запальні з нами, як і є – справа Кіпру, ви знаєте. Я тільки-но отримав какашку сьогодні вранці від Держави - один з їхніх продавців печива зателефонував і попросив нас, будь ласка, не дратувати Турок у будь-якому випадку. Не тільки нас, звичайно - всіх попереджають - але в будь-якому разі хлопчики в смугастих штанях говорять про це. Здається, турки скоро збираються на другу Бандунгську конференцію, і вони будуть там нашими єдиними друзями – якщо це так. Наказано всім поводитися з ними в дитячих рукавичках – а тепер ви скинули мініатюрну атомну бомбу до їхньої гавані!
  
  
  Нік був радий, що його начальник не помітив вирази огиди. - Ви коли-небудь намагалися битися з великим катером завдовжки тридцять вісім футів на стилеті, сер?
  
  
  Через довгий час Хоук зітхнув. «Ну, гадаю, тобі довелося. Але ж держава не жартує! У своїй пуховці вони зазвичай знають, що роблять - і якщо турки схоплять тебе, боюся, мине багато часу, перш ніж ми може витягнути тебе з чока. Неофіційно, звісно. Офіційно ми ніколи про тебе не чули”.
  
  
  "Не треба нагадувати мені про це, сер". Нік був сухим. "Я знаю правила".
  
  
  «Просто подумав, що нагадаю вам. Турки зараз трохи на межі. Звичайно, їм, як завжди, треба турбуватися про Івана, і тепер вони, здається, гадають, що червоні китайці намагаються створити проблеми в Балканах. Можливо, також, але нас це не турбує».
  
  
  "Сподіваюся, що ні", - сказав Нік. «У мене є все, з чим я можу впоратися зараз, а саме з Мусі, який погано почувається і не впевнений у дівчині, а Тодхантер був останнім фахівцем з наркотиків на місці! Я…»
  
  
  Вдерся Хоук. «Знову про Тодхантер - ти думаєш, вони переслідували його? Не тебе чи Мусі?
  
  
  Нік повторив те, що сказав раніше. "Мусі придумав це, і я думаю, що він має рацію. Одним з інших убитих з відділу наркотиків був Піт Тодхантер, брат Джима! Вони були дуже близькі, - каже Мусі. І Мусі думав, що Джим виявив недбалість. Думаю, я знаю". чому - Джим забув свою роботу і зайнявся справою помсти!Ось чому він воював із катером сьогодні вранці, замість того щоб перебратися через борт».
  
  
  Нік холодно додав: «Шкода про нього, сер, але звинувачувати в цьому можна було тільки його самого. І він мало не вбив Мусі та мене. У будь-якому випадку Мусі підійшов до точки - його нерви пішли врозріз. Мені доведеться використати його сьогодні ввечері. ця угода, але після цього трохи більше. Краще витягніть його якнайшвидше, сер. "
  
  
  "Я витягну його", - сказав Хоук. «Я настрою його прямо зараз. Але це залишить вас значною мірою наодинці із собою».
  
  
  "Це буде не вперше", - нагадав йому Нік. "У будь-якому випадку, мені це подобається. Я вирішив, що єдиний спосіб дістатися кудись - це увірватися у фарфорову лавку і почати розбивати товари. Це те, що я збираюся зробити сьогодні ввечері - в Cinema Bleu! Це пишеться BLEU, сер, і означає ... "
  
  
  Хоук закашлявся. «Я народився задовго до тебе, хлопче! Вони теж знімали такі фільми. Просто будь уважним до справи!»
  
  
  "Я буду, сер, я буду". Нік додав: «У будь-якому разі, сер, мені ніколи не дуже подобалися ці сині фільми.
  
  
  Небагато тиші. Хоук прочистив горло. Потім, на подив Ніка, він повернувся зі злістю в голосі. «Тут були певні пророцтва, мій хлопчику, що коли тебе знайдуть мертвим, це буде в публічному домі! Я думаю, що синього фільму буде достатньо,
  
  
  Тепер, якщо більше нема чого сказати, продовжуйте роботу і постарайтеся не потрапити в неприємності. Удачі, синку".
  
  
  "Дякую, сер. Мені це знадобиться. До побачення". Нік повісив слухавку. Йому хотілося зробити останнє саркастичні зауваження, але він відмовився. Він був досить зухвалим на один день. І все ж - послати людину вбити чотирьох людей, а потім порадити їй триматися подалі від неприємностей! Рідний батько!
  
  
  Він залишив липку маленьку нішу, де було встановлено радіо консолі, і повернувся коридором до центральної печери. Нік зупинився біля входу до печери з низьким куполом і оглянув місце дії. Він нарешті вирішив, що йому робити з дівчиною – і в цьому були як приємні, так і неприємні боки.
  
  
  У печері було тихо. Тихо, сиро та холодно. Нік почув, як капає вода, коли закурив одну з американських сигарет, яку Мусі так задумливо приніс із вокзалу в Пера. Мусі тепер спав в одній із ніш, що оточують печеру, спав від повного виснаження та надлишку вогненної турецької ракії, наданої старим албанцем. Бічі?
  
  
  Так, ось і все. Бічі! Виявилося, що AX якимось чином успадкував його від британців. Мусі присягнув їм. Здавалося, він гаразд. Старий неймовірно брудний і скрючений, у нього були люті вуса і він курив смердючу люльку. Тепер він теж спав, і його хропіння було єдиним чутним звуком у цьому місці.
  
  
  З ніші, де спала дівчинка, не долинало жодного звуку. Нік зробив невеликий рух у її напрямі, але зупинився. Він глянув на годинник. Ще багато часу до роботи сьогодні ввечері. Тим часом йому треба було подумати.
  
  
  Його брифінг Мусі того дня був настільки вичерпним, наскільки це було можливо для маленького чоловічка. Він зібрав великі досьє на трьох із чотирьох, за якими вони полювали - мало що було на Джонні Безжалісного, який, у будь-якому разі, зник з поля зору.
  
  
  Нік, якого проінформували про цих людей у Вашингтоні, проте переглянув місцеві досьє. Можливо, Вашингтон дещо упустив, хоча це малоймовірно.
  
  
  Моріс Дефарж, близько шістдесяти років, страждає на серцеве захворювання. Французьке походження, тепер громадянин Туреччини. У Франції немає записів. Чистий у Туреччині, якщо не брати до уваги певних чуток і підозр, жодна з яких не могла бути доведена. Голова компанії Defarge Exporting Company, Ltd., Офіс якої знаходиться на верхньому поверсі прибудови до Дивана. Також проживає на цьому ж поверсі у розкішному анфіті, який разом із офісами займає цілий поверх. Неодружений. Немає явного інтересу до чоловіків та жінок. Вік може пояснити це. Експортує тютюн та килимки. Якщо пов'язаний з Syndicate, ймовірно, він знаходиться на адміністративній посаді. Є багато фотографій. Усі спроби встановити помилку чи натиснути зазнали невдачі.
  
  
  "Це одна з основних труднощів", - сказав Мусі. «У цих виродків має бути контррозвідка, це чудово. Професійно! Хоч би що ми намагалися, скільки електронних помилок ми вигадували, нічого не працює. Усі вони вмирають. Зникають. Вони знають усе, що ми знаємо, та як їх охороняти. проти нього. Це зводить нас з розуму! Єдина причина, через яку ми потрапили на Defarge, полягала в тому, що він час від часу відвідує Cinema Bleu і, здається, товаришує з жінкою, яка керує цим закладом. Її звуть Леслі Стендіш та турецькі копи знають, що вона торгує наркотиками. Але у них мало часу, і вони намагаються її використати. Я вмовив їх дозволити нам знущатися з неї. Ми, звісно, дізнаємося про це більше сьогодні увечері».
  
  
  Мія Джалелліс, потягуючи невелику склянку узи, смолистого вина, яке, за її словами, вона віддає перевагу міцному раку, - «зрештою, я наполовину гречанка», - замовила тут слово. Спочатку дівчина мало говорила, а потім говорила англійською. Вона пояснила, що для практики.
  
  
  Тепер вона сказала: «Я бачила цю людину Дефаржа в Cinema Bleu один чи два рази, коли ходжу туди. Якось я бачу, як він іде з офісу Леслі Стендіш. Я… я сама щойно вийшла». Вона зупинилася на мить, її овальні карі очі зустрілися з допитливим поглядом Ніка, не відвертаючись. «Це було, коли я була – як ви це кажете? Чи вживала наркотик? Мені дуже шкода, але моя англійська не дуже хороша?»
  
  
  «Це краще за мою турецьку», - сказав їй Нік. Він ще не вирішив, що робити з Мією. Це могло зачекати.
  
  
  Він продовжив: «Як ви вважаєте, що він там робив? Чоловік його віку? Напевно, не користувач?
  
  
  Дівчина мала міцні виразні плечі. Вона використала їх зараз. Її повний червоний рот зморщився в досить втомленій посмішці. «Я не дбаю про те, щоб думати. Я… у мене проблеми, розумієте? Але – зачекайте! Є одна річ, яку я пам'ятаю, я думаю, що він схожий на шахраїв в американському фільмі. Товсті шахраї!»
  
  
  Мусі, який знову був за пляшкою ракії, посміхнувся до неї. «У нас у Штатах багато товстих шахраїв. І в кіно, і поза ним! Давай, Міджо. Подумай, дівчинко!
  
  
  Вона провела рукою по своїй шапці з блискучого синювато-чорного волосся. «Ох… чорт забирай! Я не можу зараз - почекай, я згадав. Сідні Граундстріт! Ні?»
  
  
  "Грінстріт", - сказав Нік. Він уважно подивився на неї, думаючи, що, якби вона була заслана, вона добре зіграла б свою роль. Тепер він дізнається про це досить швидко. Він продовжив,
  
  
  «Вам не здається, що він пішов туди з тієї ж причини, що більшість людей? Заради шоу?
  
  
  Мія скривилася. "О, це! Погані фотографії. Ні, я не думаю. Він був один - і Стендіш не дозволяла, окрім пар. Це політика". Вона змахнула руками, і Нік подумав, що він помітив у її очах натяк на веселощі. «Не має значення, які пари, але пари обов'язково повинні бути!»
  
  
  Мусі Морган знову втрутився з легкою усмішкою. "Можливо, дама Стендіш влаштовувала йому приватне шоу?"
  
  
  Мія коротко засміялася. "Не так. Вона не схожа на чоловіків!"
  
  
  Нік глянув на Мусі, і чоловічок замовк. Нік навмисне дозволив Мусі набратися сил, бо знав, як відчайдушно маленькому хлопцеві потрібна перерва, шанс розслабитися. Перед роботою сьогодні ввечері Нік збирався тримати голову під одним із крижаних струменів, що стікають зі стелі печери. Нік усміхнувся з цієї думки. Він прийняв ванну і поголився у цій воді! Сьогодні Мусі буде тверезим!
  
  
  Тепер він сказав досить різко: "Давайте продовжимо!"
  
  
  Карлос Гонсалес. Баск. Близько п'ятдесяти. Колишній боксер Європи та США. Прекрасна статура тепер товстішає. Багато шрамів на обличчі, переважно навколо очей. Свого часу чемпіон Іспанії з пелоті. Був одружений один раз, але про розлучення, ні про дружину не відомо. Можливо, наводить на роздуми, а може й ні. Має велику фізичну силу. Складно накопичити дані про Гонсалес - фон туманний. Претендує на геолога, ні в чому не підозрюється. Має ліцензію уряду Туреччини на розвідку нафти, але її легко отримати. Здійснює розвідку з обладнанням для пошуку нафти у Тельці та східній Анатолії. Очевидно, багато часу проводить на околицях озера Ван. Жодних записів про цю людину немає. Наскільки відомо, ніколи не було проблем із поліцією. Як і раніше громадянин Іспанії, але має посвідку на проживання в Туреччині. Можливі два значення: говорить по-курдськи і товаришує з курдами. Якщо пов'язаний з Syndicate, ймовірно, як польовий організатор.
  
  
  Нік подивився на Мусі. Людина мовчки курила, дивлячись у стелю печери. Тепер він сказав: «Зовсім очевидно, що цей зламаний гравець у пелоту – солом'яний бос, так би мовити. Ми думаємо, що він організує контрабандні поїзди, які доставляють опіум через кордон до Сирії та Ірану. Ніколи не вдалося довести жодного чорта. Звичайно. Не можуть його зловити – я маю на увазі, що прикордонники ніколи не мали! Все, що вони колись отримують після рейду чи пастки, - це багато мертвих курдів, і навіть якщо вони мають живі, вони ніколи не розмовляють! Розпечена праска не змусить курда говорити, якщо вона не захоче! Ми думаємо, що, можливо, Гонсалес використовує терор – ви знаєте, їхні родини вдома постраждають, якщо вони заговорять. Але курди у будь-якому випадку божевільні дикі виродки - ідеально підходять для контрабанди. Курди ненавидять усіх, окрім курдів! І було важко зрозуміти цього баскського виродка, тому що він майже ніколи не входить до цивілізації - весь час залишається в дикій місцевості. І цього багато, повірте мені! "
  
  
  Мусі потягся до глека з раку.
  
  
  "Ні!" Голос Ніка був різким. «Відклади поки що черепаху, Мусі. Давай покінчимо з цим і трохи поспимо. А як щодо цього доктора Сікса – Джозефа Сікса?
  
  
  Мусі неохоче прибрав руку від глечика. Старий Бічі, албанець, скористався нагодою, щоб схопити його та приготувати собі напій жахливих розмірів. Мусі зачаровано дивився на нього, поки Бічі витирав вуса тильною стороною брудної руки. - Боже мій, - благоговійним тоном сказав Мусі. «Це вбило б мене».
  
  
  Нік був терпимий. «Мусі! Лікар Сікс?»
  
  
  Маленький агент знизав худими плечима. "Та ж стара історія. Нічого не можу довести. Він лікар, добре. Лікар. Arzt. Медицина, тобто. Принаймні, я так думаю - у будь-якому випадку, мені б не хотілося знати, в чому він спеціалізувався в цій концентрації. . табори!
  
  
  Обличчя N3 зазвичай було незворушним. Він ніколи не видавав емоцій, яких не хотів. Але хтось, хто знав його близько – а їх було дуже мало – помітив би, що його обличчя зараз трохи затверділо. Він нікого не ненавидів у загальноприйнятому значенні цього слова. У своїй роботі він не міг дозволити собі ненавидіти. Це залучило вас емоційно. Зіпсував ваше судження. Ви зробили помилки. Ні - N3 не ненавидів. Але якби він вважав за краще вбивати, це були б ті, хто містив концентраційні табори – незалежно від того, коли, де і для якої диктатури.
  
  
  Нік сказав зараз: «Дивно, що Турки дозволили б такому персонажу стирчати».
  
  
  "Їм потрібні лікарі", - сказав Мусі. Як вони їм потрібні! Вони будують цілу нову країну і кожна крапля допомагає. У будь-якому випадку, це як опіум – наші проблеми не зовсім їхні проблеми! Ми їм потрібні, і вони співпрацюють, але погляди різні. І ніщо не може бути доведено проти цієї Шістки. Їм довелося відпустити його у Німеччині після війни, а якщо вони не могли його повісити…! »
  
  
  Лікар Джозеф Сікс. Німець. У Туреччині з дозволу на проживання та дозволу на роботу. Вік – близько шістдесяти п'яти. Високий, худий так званий інтелектуальний тип. Керує санаторієм на Босфорі, на європейській стороні, біля готелю Лідо.
  
  
  Має заможну клієнтуру, але має велику клініку для бідних. Згодом вважалося, що цей факт вплинув на ставлення турецької поліції. Друг Дефаржа, який кілька разів зупинявся у санаторії для лікування серцевого нападу. Якщо пов'язаний із Syndicate, не можу вгадати, в якій якості.
  
  
  Нік дивився на Мусі, але зараз майже не бачив чоловічка. Мусі становив досьє, але тоді Мусі був значно недосвідчений проти Ніком. N3 подумав, що він бачить, чим може бути корисна така людина, як доктор Сікс. Іноді силовики Синдикату не хотіли вбивати людину принаймні спочатку. Вони захочуть його допитати! Що може бути краще, ніж санаторій із операційним столом, сироватками правди та гострими ножами? "
  
  
  "Думаю, я можу вгадати місткість", - сказав Нік. Чомусь Мусі тремтів від холоду в голосі свого начальника. Потім момент минув. Нік сказав: «А тепер ми підійшли до останнього – але не в останню чергу у мене є ідея – Джонні Безжальний! Наскільки я чув, ми мало що про нього знаємо?
  
  
  "Ви не недочули", - визнав Мусі. Він зняв оправи з рогів і відполірував їх. Нік без особливого співчуття помітив, наскільки блідим і втомленим був цей маленький хлопець, як пурпурові тіні під слабкими очима швидко перетворювалися на мішечки. Це була огидна робота, і вона з'явилася раптово, і Мусі був не для цього людиною. Після сьогоднішньої ночі він буде по дорозі назад до Штатів, щоб добре відпочити.
  
  
  "Ми навіть не знаємо його імені", - сказав Мусі, одягаючи окуляри. Він глянув на Ніка крізь тьмяне світло свічок. «Просто всі замовкають, як тільки ви згадуєте Джонні Безжального! Ми знаємо так мало, що я навіть не намагався скласти на нього досьє. Я просто передам його вам із перших рук, чи не так? Що ми думаємо, що ми підозрюємо - це не так вже й багато ".
  
  
  Якийсь час тому албанець був вигнаний у свою нішу. Тепер Мія Джаллеліс граційним рухом встала. На ній були чорні еластичні штани, які гарно наголошували на її довгих ногах. Вона подивилася на Ніка.
  
  
  "А федерсініз?"
  
  
  Нік коротко кивнув. «Вибач. Я хочу поговорити з тобою пізніше, наодинці».
  
  
  Дівчина кивнула, підійшла до своєї ніші та зникла. Почувся скрип пружин ліжечка.
  
  
  Нік подивився на Мусі. "А тепер розкажи мені про нашого Джонні".
  
  
  "Добре. Сподіваюся, ти не розчаруватимешся. По-перше, жодних фотографій. На той час, коли ми дізналися, що нам потрібні фотографії, його вже не було поряд. Це було близько трьох місяців тому, коли ця штука почала розпалюватися. Але його опис, з усього, що ми змогли отримати з тих пір, такий, що він молодий - років тридцяти, можливо. Стрункий. Симпатичний, з невеликими вусиками. Чорне волосся зачесане близько до його голови. Одна річ – він схоже, любить носити вечірній одяг. Знаєш, смокінг. Смокінг”.
  
  
  "Очі?"
  
  
  Мусі кивнув головою. «Ось те, про що ми дійшли до досить універсальної угоди – вугільно-чорні. Щось подібне до пильного погляду».
  
  
  Нік потер підборіддя. «Я думав, ти сказав, що не можеш змусити людей говорити про цього хлопця? Схоже, ти непогано впорався».
  
  
  "Насправді ні." Мусі закурив. «Усі ці речі ми отримали з міських клубів, здебільшого з нічних клубів високого класу тощо, після того, як ми зацікавилися цим хлопцем. Ми отримали це від метрдотелів, барменів та інших подібних людей, котрі насправді його не знали. Просто невиразно пам'ятали його. Але щоразу, коли ми отримували зачіпку до когось, хто справді знав його – це було інше! По-перше… – і Мусі зітхнув, – багатьох із них просто більше не було! Зникли. знайди одного хлопця, який зізнався, що знав Джонні Безжалісного – у нього вистачило нахабства сказати нам, що він думав, що це правильне ім'я хлопця – і я думаю, може, він трохи посковзнувся. Він сказав, що думав, що Безжальний був із Чикаго…»
  
  
  "Чикаго?"
  
  
  «Ага – тоді хлопець так злякався того, що сказав, що замовк. Навіть турецька поліція не могла змусити його говорити – а якщо вони не можуть, то ніхто не може. Пізніше вони дізналися, що він мав фальшивий паспорт. та депортували його. Як би там не було, він стверджував, що не дуже добре знав Джонні, тільки по гральних клубах тощо. І не знав, де він живе. Ніхто з тих, з ким ми розмовляли, не мав жодного уявлення про те, де живе Джонні. у хлопця не було вдома! "
  
  
  Нік задумався. «Важко зрозуміти, як хтось може бути таким ухильним. Турецька поліція має бути дуже гарною».
  
  
  «Вони такі є. Але цей персонаж був схожим на привид».
  
  
  «Я визнаю, що ви змушуєте його звучати так, начебто. Але навіть примари мають десь жити».
  
  
  Мусі знизав плечима. «Я ж сказав – сволота!»
  
  
  «Найхолодніші стежки», - погодився Нік. "Так ось, з Вашингтона я дізнався, що перший із відділу наркотиків був убитий близько шести місяців тому?"
  
  
  «Вірно. Виловили із Босфору з перерізаним горлом. Усі його посвідчення на ньому. Вони хотіли, щоб ми знали – звичайно, тоді це не було нашою роботою!»
  
  
  Нік кивнув. "Звісно. Це було попередження. Три місяці тому було вбито ще одного нарколога. Правильно?»
  
  
  «Так. Теж саме. Витяг із Босфору з перерізаним горлом».
  
  
  Нік закурив. "І саме тоді, після цього другого вбивства, ви почали дивитись
  
  
  на Джонні Безжального, і він зник? "
  
  
  Мусі подивився на пляшку ракії. Нік відштовхнув його. "Так", - сказав Мусі. «У нас – у наркобізнесу – була одна невизначена інформація, що другий убитий хлопець був помічений розмовляючим із кимось, хто міг бути Джонні Безжальним. У будь-якому випадку, коли вони почали його шукати, він зник з поля зору. З того часу про нього не повідомлялося».
  
  
  Нік задумався, згадуючи свій брифінг у Вашингтоні. «Потім в останні тижні «відділ наркотиків» втратили ще двох чоловіків – одним із них був Піт Тодхантер, брат Джима?»
  
  
  Мусі починав виглядати нещасним.
  
  
  «Вірно. В обох перерізане горло. Єдина різниця в тому, що одного з них знайшли в Золотому Розі, а не в Босфорі».
  
  
  "У нас є людина з бритвою", - сказав Нік Картер майже про себе. «Стара добра бритва з прямим лезом. Брудна зброя».
  
  
  Мусі дивився на нього. "Звідки Ви знаєте? Турецький МО сказав, що не може бути певним».
  
  
  Мусі випадково дивився просто у вічі Ніку Картеру, коли говорив. Він ніколи не міг згадати колір очей цієї великої людини. Вони змінились. Тепер він подумав, що вони зелені, темно-зелені, і на мить акула кружляла і кружляла в глибині. Мусі здригнувся.
  
  
  "Я знаю", - м'яко сказав Нік Картер. «Це відчуття. Людина з бритвою – садист, любить свою роботу». Він глянув на Мусі і посміхнувся, і раптово чоловічок почував себе краще.
  
  
  Нік сказав: «А тепер краще поспи, Мусі. Пам'ятай, у мене сьогодні побачення, щоб відвезти тебе до кіно!»
  
  
  Маленький агент скривився. «Те, що я роблю для АХЕ! Дозволити собі одягнутися як дівчина і подивитися на чуттєві зворушливі вершини!» Але він засміявся. "Ви обіцяли, що ніколи нікому не розповісте про це у Вашингтоні?"
  
  
  «Я знаю, – сказав Нік. «А тепер побий його. Я подзвоню тобі, коли настане час починати біг».
  
  
  
  Високий чоловік, що так довго стояв у холодних тінях, нарешті заворушився. Він зробив глибокий вдих і озирнувся, і на мить його очі були порожніми та розсіяними.
  
  
  Нік глянув на свій наручний годинник. Він простояв майже майже годину. Він розім'яв великі, довгі плавно працюючі м'язи, зробив кілька глибоких вдихів, зробив кілька згинань у колінах. Потім він глянув у бік ніші, де спала дівчина. Краще вже робити з цим.
  
  
  Нік взяв велику і потужну лампу з липкого виступу і попрямував до ніші. Мія Джалліс спала на боці, притулившись щокою до рук. Її дихання було повільним та спокійним. «Якщо у неї нечисте сумління, - подумав Нік, - вона не дозволяє їй турбуватися». Але тоді, можливо, вона профі чи наркоманка!
  
  
  Нік не марнував часу. Він спрямував потужний промінь прямо їй в обличчя. Дівчинка прокинулася зі зляканим криком: «Угу!»
  
  
  «Не бійся, – сказав Нік. «Я не завдаю тобі шкоди. Але я маю зробити це. Знімай одяг!"
  
  
  "Яка!" Її червоний рот перетворився на круглу червону букву «О» від здивування, коли вона дивилася на світ, її димчасто-карі очі звузилися. Вона була повністю одягнена, але інстинктивно притиснула до грудей єдину неохайну ковдру.
  
  
  "Дивися", - терпляче сказав Нік Картер. «Я поясню це один раз. Не більше того. Тоді, якщо ви відмовитеся співпрацювати, я сам зніму з вас одяг. Добре. Ви кажете, що ви вилікуваний наркоман! Ви кажете, що бажаєте нам допомогти! Може, це правда. Сподіваюся, що це так. Але я не можу повірити вам на слово – ви напевно це бачите? Так що зніміть одяг, будь ласка, щоб я міг знайти свіжі сліди від голки. Якщо ви чисті – добре. Якщо ні - Що ж, тоді ми дізнаємося, чи не так? А тепер починай роздягатися. Я не чіпатиму тебе. Я працюю, Міджо! Це не для мого задоволення». Нік не міг не поставити питання, чи було це останнє твердження на сто відсотків правдою?
  
  
  "Йок!" Турецьке «НІ» насправді означає «НІ»! Вона сіла на ліжко, ще притискаючи до себе ковдру. «Ти чиниш зі мною жахливо! Я цього не зроблю! Ти не можеш мене змусити!
  
  
  Усміхаючись, щоб її заспокоїти, Нік сказав: Еве! Так я можу! Я зроблю це, якщо ти примусиш мене. Зараз же!"
  
  
  Її рот затремтів. Молячим голосом вона прошепотіла: "Ріка едерім?"
  
  
  Нік підвищив голос. «Жебрацтво не допоможе, Мія. А тепер почни роздягатися. Прямо зараз!" Голос N3 розколовся, як батіг.
  
  
  Дівчина дико озирнулася. «Марно кричати про допомогу», - сказав їй Нік. «Тобі це не потрібно – і користі від цього не буде. Я віддаю накази.
  
  
  Вона завагалася. Нік потягнувся до ковдри. У кутовому світлі вона побачила його тверде обличчя, як камінь. Вона відвернулася. «Йок! Я… я зроблю це!
  
  
  "Добре." Він відступив і спрямував на неї спалах. «Це позбавить усіх безлічі неприємностей. Зніміть весь одяг і розтягніться на ліжку обличчям униз».
  
  
  Мія Джалелліс сіла на край ліжка і почала роздягатися, її прекрасне обличчя спотворилося гнівним нахмуренням. «Я маю ненавидіти тебе за це», - виплюнула вона. «Я ненавиджу тебе назавжди! Якщо я проживу багато років, я ненавидитиму тебе і…»
  
  
  "Заткнися", - сказав їй Нік. «Ти дуже багато балакаєш. Просто мовчи і продовжуй. Це закінчиться набагато раніше».
  
  
  Мія розстебнула блузу і зняла її. Вона поклала його на ліжко і нахилилася, щоб почати зісковзувати з ліжка
  
  
  "І твій бюстгальтер", - скомандував Нік. "Я сказав все. Я мав на увазі все!"
  
  
  Вона глянула на нього з чистою ненавистю. Ти брудний! Ти хочеш, щоб здалися погляди!
  
  
  Нік глянув на неї. «Я не хочу втрачати терпіння до тебе! Але…» Він зробив крок до ліжка.
  
  
  "Йок!"
  
  
  Вона витяглася за спину, щоб розстебнути чорний бюстгальтер і спустити його тонкими руками. Міджа жбурнула його на підлогу, задихаючись від розчарованої люті. Вона вп'ялася в нього поглядом, не намагаючись прикрити свої маленькі груди розміром з диню. "Ви; задовольнити зараз?"
  
  
  Нік придушив усмішку. Вона працювала на повну котушку. Він суворо сказав: Ні. Я не такий. А тепер штани, будь ласка».
  
  
  Її пружні груди з червоно-охристими кінчиками покоробились, коли вона нахилилася, щоб коритися. Тепер вона не дивилася на нього. Її тіло було жовтувато-коричневого відтінку, трохи світліше оливкового, гладке і ніжне. Макушка її голови у світлі ліхтарика блищала, як чорний шолом. Нік почув, як вона подавилася риданням, він не знав, від агресії чи від ображеної скромності. Або турбота. Вони продовжували роботу. Незабаром він дізнається про неї хоча б частину правди.
  
  
  Брюки стрейч лежали на підлозі. На ній були дуже тонкі білі трусики. Нік чекав. Вона не рухалася.
  
  
  «Геть їх», - наказав він.
  
  
  Вона похмуро дивилася в підлогу. "Я не буду. Це занадто!"
  
  
  "Чорт!" Нік рушив.
  
  
  "Хаїр!" Цього разу ніжніший. "Я ... я зроблю сам". Трусики лежали на підлозі.
  
  
  «Це нормально, – сказав Нік. Він усміхнувся їй, намагаючись трохи полегшити ситуацію. «Знаєш, ти могла б непогано заробити на життя смугастим стриптизом у Штатах. У тебе піде достатньо часу.
  
  
  Мія насупилась. «Т… ти обіцяєш, що мене не чіпатиш?»
  
  
  "Обіцяю. Тепер перекинься!"
  
  
  Дівчина перекинулася і лягла обличчям униз. Нік зробив крок уперед і побачив, що вона напружена. "Розслабся", - весело сказав він. "Це не зашкодить".
  
  
  Починаючи з її кісточок, він провів лампою вгору чудовим тілом. Її ноги були довші, ніж він думав спочатку, кісточки міцні, але з чистими кістками, тіло під колінами туго вигнуте. Нік зрозумів, що у Міджі тіло прекрасної дівчини-спортсменки. Він побачив, що вона трохи тремтіла. Щоб заспокоїти її, він недбало запитав, чи була вона колись спортсменкою. На його подив, вона відповіла.
  
  
  «Так. Відколи я маленька дівчинка, поки… ну знаєте…»
  
  
  Нік люто кивнув. Він знав. Поки що вона не посадила мавпу на спину! Поки що життя не перетворилося на відчайдушний відрізок часу від одного виправлення до іншого!
  
  
  Нік направив промінь світла на тонкі, стрункі стегна та сідниці, які були досить округлими. Талія напрочуд маленька. Міцний стовпчик хребта, звивистий, що лежить під м'язами, хвилястий під смаглявою, оксамитовою гладкою шкірою. Її плечі були широкі для дівчини.
  
  
  Поки що Нік не виявив ні вади, ні навіть родимки. Але він знав, що виявить, коли вона перевернеться. Просто щоб жоден із них не був свіжим!
  
  
  "Добре", - сказав він їй. "Тепер ти можеш перевернутися".
  
  
  Він чекав ще одного аргументу, але натомість Мія слухняно перекотилася на спину. Вона тримала очі щільно закритими.
  
  
  Тоді Нік їх побачив. Маленькі білі крапки, незліченні крихітні шрами навколо її плечей та внутрішньої частини рук. Обидва плечі. Обидві руки. Ця дитина була основним гравцем. Це було диво, що вона колись повернулася. Якби вона була!
  
  
  Він не міг знайти свіжий шрам. Залишилося одне місце.
  
  
  "Підніміть груди", - сказав він їй.
  
  
  Довгі карі очі дівчини розкрилися. "Як?"
  
  
  «Підніміть груди руками, щоб я міг бачити під грудною кліткою. Давай, Міджо! Усе майже скінчилося».
  
  
  Вона знову заплющила очі. Вона взяла по одну тверду грудь у кожну руку і підняла її. Без шрамів. Нік відвернувся. "Добре. Тепер можеш одягтися».
  
  
  «Ви, будь ласка, вимкніть світло? Я можу одягатися у темряві». Нік так і вчинив. Він почув шерех і ковзання одягу. Потім перестала вдягатися. "Тепер ти мені довіряєш?"
  
  
  «Не зовсім так, – сказав він. «Але це великий аргумент на вашу користь. Готові до світла?
  
  
  "Так будь ласка." Тон її голосу трохи змінився. М'якше? Звичайно, це вже не тони гніву чи обурення. Він клацнув спалахом і обернувся до нього обличчям. «Мені шкода, що мені довелося це зробити, Міджа. Але ти маєш зрозуміти! Ти знаєш, з чим ми стикаємося, що ми маємо робити. Ми повинні знищити цих людей – я не міг шансу, що ви були для них шпигункою! "
  
  
  В очах Міджі Джалелліс, коли вона дивилася на Ніка, був вираз цікавої ніжності. Волога блищала на її вії. "Я знаю", - м'яко сказала вона. «І я дякую тобі – Нік! За те, що ти був зі мною такий ніжний. Б… Але ти кажеш, що все ще не довіряєш мені?
  
  
  Якщо в ньому була якась м'якість, то вона не могла цього знайти. Нік якийсь час пильно дивився на неї, потім сказав: Це почекає, Міджа. Довіра – і, можливо, інші речі. Давай, зараз. Я повинен змусити Мусі примиритися з чимось схожим на жінку. Принаймні у темному провулку. Ти можеш допомогти ".
  
  
  Але на мить ніхто не рушив з місця. Їхні очі чіплялися, його похмурі та жорсткі, її очі тепер пом'якшилися навіть у різкому світлі.
  
  
  N3 знав тоді, що буде щось
  
  
  між ними. Іншаллах! Як сказав би Мусі.
  
  
  «Давай, – скомандував він. "Стає пізно."
  
  
  Міджа усміхнулася йому. Вона знала.
  
  
  Вони обоє знали.
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  Cinema Bleu
  
  
  Le Cinema Bleu не приховував свого існування на середній вулиці в секторі єгипетського базару, неподалік мосту Галата. Насправді Cinema Bleu рекламували - хвилясті неонові трубки по обидва боки від простих дверей із пофарбованого в синій колір дерева повідомляли публіці, що всередині можна знайти їжу, напої та розваги. Сказана розвага складалася з виступу пуделя, танцюриста змій та джазового комбо Рейфа Берка прямо зі Сполучених Штатів. Це все, що було обіцяно.
  
  
  Однак у Le Cinema, коли година наближалася до півночі, панувала атмосфера очікування. Відвідувачі, всі пари різного сорту та підлоги, продовжували поглядати на годинник Pernod над баром і звірятися зі своїм годинником. Одна пара, однак, здавалася дуже зайнятою своїми справами на шкоду решті.
  
  
  Мустафа Бей зі стамбульської поліції у цивільному не міг зрозуміти цю конкретну пару. Він не дуже старався. Все це було для нього вже давно - вони з Меметом сиділи в Le Cinema вже три місяці з наказом захищати жінку Стендіш - і Мустафі-бею все це трохи набридло. І все-таки ця пара за крихітним столиком у темному кутку? Це наводило на думку, що можуть відбуватися такі химерні речі, що такі дивно підібрані пари колись збираються разом! Один такий маленький і худий і – здригнувся Мустафа бій – негарний! Він подумав, що ця людина непогана, якщо вам подобаються великі чоловіки в костюмах, що погано сидять. Мустафа-бей сьорбнув свій Pernod, який він віддав перевагу ракам, і знову задумався про пару. Він скривився. Аллах знав лише те, що вони бачили один в одному, але тоді кохання було безумством. Напевно, це було кохання - вони стільки часу шепотіли один з одним. Але потім - і Мустафа-бей зробив ще ковток і зітхнув - у цьому місці й у всіх подібних місцях дуже багато дивних речей сходить за кохання. Він глянув на годинник над стійкою. Без п'яти хвилин до півночі. Потім ті, хто мав карти, піднімалися нагору, щоб подивитися брудні картинки.
  
  
  Мустафа-бей знизав плечима. Він бачив фотографії. Не дуже добре. Як і все інше із Сирії. Плівка була крупнозернистою, фокусування завжди погане, фотографування дилетантське. Навіть актори та актриси - Мустафа Бей залишив свій барний стілець і пішов провідати жінку Стендіш. Він пішов о дванадцятій. Нехай із цього моменту Мемет про все подбає.
  
  
  Пара за крихітним столиком у темному кутку дивилася йому вслід. Чоловік знову потягнув за комір, намагаючись дихати. Жах шафранової сорочки, крім того, що вона брудна, була як мінімум на два розміри менше. Він послабив краватку, зітхнув із полегшенням і заговорив з маленькою жінкою поряд з ним.
  
  
  "Це буде його остання перевірка на Стендіш, вірно?"
  
  
  На жінці був шарф поверх жорсткого каштанового волосся, окуляри в роговій оправі, які надавали їй вигляду - як сказав Нік раніше - вагітної сови, і досить дороге синє плаття, яке підійшло б до правильної фігури. . Тепер вона закурила цигарку забрудненими нікотином пальцями, які трохи тремтіли.
  
  
  «Так. Він іде за кілька хвилин. Думаю, тоді з'являється інший хлопець Мемет. Перше, що він зробить, це ще раз швидко перевірить Стендіш, а потім пірне нагору, щоб подивитись шоу». Вона засміялася писклявим голосом, який раптово перейшов у верхній чоловічий регістр.
  
  
  «Він молодший, ніж інший. Брудні фільми, як і раніше, дають йому заряд! Звісно, це перерва для нас. І в мене шалене почуття, Нік, що нам знадобиться перерва в цьому!
  
  
  Чоловік штовхнув під стіл. Жінка сказала: «Ой, чорт забирай!»
  
  
  "Залишайтеся в образі", - сказав чоловік. «І тримай цей скрипучий голос нагору! І вниз! Я визнаю, що ти не особливо любиш побачення, але ти все, що маю». Він глянув на зап'ястя. "Одна хвилина. Що саме тоді відбувається?
  
  
  «Вони вимикають та включають світло – три рази. Це означає, що за п'ятнадцять хвилин почнуться приємні перегляди. Ті, хто має карти, піднімаються залізними сходами там, у кутку. Нагорі є довга кімната зі звичайними стільцями та диванами. та дивани для тих, кому вони потрібні. Є екран та проектор. От і все ".
  
  
  Чоловік закурив турецьку сигарету і гірко закашлявся. "Чорт забирай! Як тобі дістати одну з цих карток?
  
  
  «Від самої господині, Леслі Стендіш. Вона має передати тобі справу. Наскільки я чув, вона не дуже строга - якщо ти маєш десять турецьких фунтів».
  
  
  «Мммм…» чоловік зірвав із язика коричневі частинки тютюну. "Жінка Стендиш колись йде подивитися шоу?"
  
  
  Зазвичай ні. Більшість часу вона знаходиться в офісі». Великий чоловік, м'язи якого, здавалося, ось-ось розірвуть куртку навіть у стані спокою, якийсь час курив мовчки. Потім: «Одна річ у цій установці мене турбує – вони, здається, не турбуються про спину! Має бути вагома причина для цього?»
  
  
  "Є. Там нічого немає, крім невеликого двору для мотлоху та сміття та стіни десяти футів висотою зі склом."
  
  
  "Люди можуть перелізти через стіни".
  
  
  «Якщо ви пройдете через це, – сказала жінка, – ви потрапите в пекельне безладдя! З Рога впадає багна - і в неї впадає каналізаційна труба! Ви навіть не можете пропустити туди човен.
  
  
  «Це все ще мене турбує, – сказав здоров'я. «Я хотів би, щоб у нас було більше часу, щоб зайнятися цією справою».
  
  
  «Іншаллах! Я думав, що турбуюся в цьому одязі!
  
  
  Здоров'як спохмурнів і спробував знову пристосуватися до інструменту тортур, який Le Cinema назвав стільцем. Він також спробував полегшити стислу талію. Це була тонка талія, тонка, міцна і м'язова, але ці штани перемогли її. 9-міліметровий люгер у поясі нічим не допоміг.
  
  
  Вогні згасли і спалахнули. Три рази. Якщо не рахувати короткочасної зупинки потоку та пожвавлення розмови, схоже, ніхто не звернув особливої уваги. Скло дзвеніло, і хмари сіро-блакитного диму, як завжди, пливли по похмурій, захеканій гарячій печері. Іноді хвиля сміху переривалася нескінченним гулом розмов, схожим на прибій. Потім, ніби працював якийсь демон-маг, люди почали зникати.
  
  
  Пара за столиком у кутку не рушила з місця. Вони дивилися, як Мустафа-бей повернувся до маленького бару і привітав своє полегшення. Вони обмінялися кількома словами, після чого Мустафа-бей пішов. Молодший поліцейський затримався на мить, щоб випити, потім зник за фіранками в коридор за ним.
  
  
  "Звичайна рутина", - сказала жінка в обідах рогових окулярів. «Він швидко перевірить Стендіш, потім пірне нагору, щоб подивитися, що відчуває! Тоді ми підемо, га? Не може бути зарано для мене, Нік. Я отримую джибі, просто сидячи тут».
  
  
  «Тоді ми йдемо, – сказав Нік Картер. «Ми можемо припинити грати маскарад і почати діяти. Мені це так само набридло, як ти, Мусі, але це найкращий спосіб. А тепер давай ще раз повторимо, просто щоб переконатись. Ти знаєш свої репліки?
  
  
  «Я винен», - сказав Мусі Морган похмурим тоном через жахливий безлад фарби, пудри і помади, що покривав його ущемлені риси обличчя. "Ти змусив мене пройти через це достатньо".
  
  
  "Тоді ще раз".
  
  
  Мусі зітхнув. «Коли ти підеш до будинку, я злітаю. Я повертаюся до «Опеля», запускаю двигун, відчиняю двері та чекаю біля стіни провулка з приготованим пістолетом. Жодних вогнів, звичайно. вхід у провулок, коли ви приходите з жінкою-Стендіш. Якщо у вас немає компанії, то є хтось на вашому хвості, тоді ми йдемо. Ви плескаєте її по спині, і я їду, і ми прибираємо звідти свої хвости! От і все ".
  
  
  Нік Картер кивнув головою. «А якщо у мене проблеми – чи є у мене компанія? Це найважливіша частина, Мусі. Це потрібно зробити правильно!
  
  
  Сподіваюся, - беззвучно додав до себе Нік. Мусі з кулеметом не зовсім те, що він думав про безпечне Четверте липня. Не так, як нерви у хлопця піддалися. Але так і мало бути - допомагати не було кому.
  
  
  "У мене теж є це", - казав Мусі. «Ми не хочемо вбивати турецьких поліцейських! Краще вони нас спіймають, ніж ми вб'ємо будь-яких копів – тож якщо у тебе проблеми, ти спустиш крик. Я слухаю. Тоді, можливо, я відпущу вертоліт, а може, й не стану. т. "
  
  
  Нік сказав: «Заради бога, будь обережний. Якщо я кричу ГРАДІВЦІ, то стріляй - і не в мене! Якщо я закричу, КОПИ, кинь пістолет і їдь. Постарайся піти якнайкраще. Я зустріну тебе в Дірі – якщо я виживу! Якщо нас затримають, то кожен сам за себе».
  
  
  «Це щойно спало мені на думку», - похмуро сказав Мусі. «Що ми припарковані у безвиході. Немає іншого виходу з цього проклятого провулка, Нік».
  
  
  "Заберіться на стіну", - сказав Нік. “Ну, я йду. Стик майже порожній. До цього часу вони мають бути на третій котушці». Він відсунув хитке крісло і збирався підвестися, коли Мусі взяв його за руку. "Стривай!"
  
  
  Нік знову опустився на стілець. "Що?"
  
  
  Його напарник кивнув у бік бару, тепер майже порожнього. Блондинка розмовляла з барменом, схилившись над спиною до них. Вона була гнучкою і стрункою, і на високих підборах вона здавалася вищою. Чорне вечірнє плаття, яке вона носила, було щільно прилеглим до стегон і стегон, гладким і округлим, без опуклості на поясі. На ній була коротка норкова куртка, а волосся було високо покладене кукурудзяно-жовтим волоссям.
  
  
  "Так?" Нік був нетерплячим. «Може, вона ніколи тут раніше не була. Вона хоче знати де показують брудні фільми, от і все».
  
  
  «Це не так, – сказав Мусі. «Краще повернися в образ, Нік. Подивися, що станеться. Це Меріон Телбот - вона особистий секретар Моріса Дефаржа!»
  
  
  N3 зітхнув, відкинувся в непристойному кріслі та закурив. Він грав зі склянкою ракії перед собою. Він знову перейшов у роль дурного молодого турка, який приїхав із провінції на мерзенну ніч у місті. Він смикнув за надто тугий комір і глянув на свого маленького спільника, в якому блищав лід. М'яким голосом, який міг бути голосом коханця, але безперечно не був, він сказав: «Це досить несподівана подія, чи не так? Особливо прямо зараз - у цю чортову хвилину! Я не пригадаю жодної згадки. у Дефаржа є секретар, приватний чи інший.
  
  
  Цього не було в досьє, чи не так? "
  
  
  Говорячи це, він спостерігав за білявкою. Бармен розмовляв з внутрішнього зв'язку на задній панелі. Поки вона чекала, блондинка вийняла цигарку із золотої пачки, запалила її й оглянула задимлену кімнату. Її погляд, не зупиняючись, ковзнув повз дивну пару за столиком. Потім бармен щось сказав, і блондинка зникла за шторами.
  
  
  "Її виписали", - сказав Мусі. «Він звучить трохи зухвало, – подумав Нік. Він дивився, як Мусі закурив ще одну цигарку. Пальці чоловічка помітно тремтіли. Нік подумав про Мусі, що тримає в руках автомат, і подумки застогнав. Хлопець розвалювався прямо в нього на очах. Краще рухайся швидше!
  
  
  «ФБР перевірило її у Штатах через наркотики», - сказав Мусі. «Чисто, як свисток. З хорошої родини у Сент-Луїсі. Деякий час вона вивчала мистецтво у Нью-Йорку та Парижі, потім вона закохалася у якогось фальшивого італійського графа чи барона, чи знаєте, – і він залишив їй квартиру тут, у Стамбулі. Думаю, вона мала багато бабла. У будь-якому разі вона пішла працювати на Дефаржа. Це все, наскільки турецькі копи чи Наркотики могли впізнати. Вона лише особистий секретар! "
  
  
  Нік Картер не дивився на нього. «Але ось вона! Я збираюся вивести жінку Стендіш - ось вона!
  
  
  Мусі кивнув головою. Під макіяж жінки маленький агент починав бути схожим на жахливу карикатуру на хворого клоуна. Нік уже бачив випадки бойової втоми. Він ухвалив рішення.
  
  
  «Тепер йди, - сказав він Мусі. - Повертайся до машини і чекай. План той же, хоч я можу бути трохи довше, ніж очікував. Але я буду там – з Леслі Стендіш чи без неї. Іди, Мусі. Будь обережний."
  
  
  Після того, як Мусі пішов, N3 зачекав на п'ятнадцять хвилин. Висока блондинка у норковій куртці не з'явилася. «До біса все це», - сказав собі Нік. Це шоу починається прямо зараз! Він повернув важку каблучку на пальці так, щоб металографська поверхня виявилася під пальцем на одній лінії з долонею. У лицьову частину кільця було вставлено крихітну, ледь помітну голку. Мініатюрна гіпноголка. Кожен, кого вдарили або злегка зачепили кільцем, отримував ін'єкцію, яка діяла за лічені секунди, вводячи реципієнта у м'який транс. Вони могли ходити, говорити та слухатися, і це робило їх дуже слухняними. Нік мав намір вивести Леслі Стендіш із «Кінотеатру Блю», відвезти її до Діри для невеликого допиту. N3 похмуро посміхнувся поганому каламбуру. Він був упевнений, що Леслі Стендіш співпрацюватиме з Х'юго на шпильці!
  
  
  Але тепер ця Меріон Телбот, стара стара секретарка Дефаржа, повернулася з жінкою Стендіш. Нік знову повернув обручку і встав. Препарату має вистачити на двох!
  
  
  Він потягнувся під стілець до жахливого зеленого капелюха, який був частиною його персонажа сьогодні ввечері. Це був фетровий капелюх, жовчно-зелений, з широкими полями. Нік трохи потемнів, і на щоках були гумові подушечки. Тепер він одягнув капелюха прямо на голову - його волосся було жирним від солодкого смердючого діамантину - і подумав, що навіть Хоук не впізнає його. Або хочу.
  
  
  Діючи як людина, якій справді треба піти, він підійшов до бармена. На даний момент бар був порожній, і чоловік читав "Ватан".
  
  
  "Erkekler tuvaleti?"
  
  
  Не відриваючись від паперу, чоловік кивнув у бік фіранки і сказав: «Догру юруюнуз».
  
  
  "КІК".
  
  
  Нік пройшов через фіранки. Тьмяне стельове світло показало йому вузький коридор, що веде назад до глухої стіни. Підлога була дерев'яна, розколота і брудна, в коридорі пахло антисептиком. Праворуч від нього, коли він швидко йшов коридором, були дві двері, що вели до туалетів. Він продовжував іти.
  
  
  Коли він підійшов до кінця коридору, де ще один коротший коридор перетинався з літерою «Т», він легенько рушив на подушечках ніг. Зникла всяка подібність із провінційним турецьким бовдуром. Навіть жахливий, надто облягаючий костюм не міг замаскувати чудову тварину на полюванні. Це був KILLMASTER!
  
  
  Безшумно він підійшов до рогу. Зупинився, впав навколішки граціозно, як кішка, і озирнувся на рівні стегон. Маленький коридор був порожній. Ліворуч від нього під дверима спалахнула смужка світла.
  
  
  Праворуч від нього були напіввідчинені двері. N3 дивився, як двері рухалися, погойдувались, а потім раптово грюкнули. Нік дозволив напрузі випаровуватися і швидко пішов до дверей. Коли він дійшов до неї, вона знову вдарилася за вітром. Це будуть двері, що ведуть у двір, з високою стіною, пагорбом та каналізацією за нею. Нік озирнувся на світло, що горить під дверима офісу, потім вирішив - нехай вона зачекає хвилинку або близько того. Він любив перевіряти свої дірки на спині!
  
  
  Але не вирізняючись на тлі світла! Вмить він вибрався за двері, назустріч завивалому вітру, дощу і темряві. Він притиснувся до грубої цегляної стіни і швидко моргнув, щоб звикли очі. Поки він стояв там, чекаючи ще однієї тіні, Нік зрозумів, що недооцінив примхи турецької погоди. Вона була гарна, коли вони з Мусі увійшли до Le Cinema Bleu -
  
  
  тепер дощ лив товстими сірими мотузками, перекрученими і перекрученими вітром, що постійно піднімається. N3 знизав великими плечима. Погода мало що означала для нього, за винятком того, що впливала на успіх чи провал місії. Але його рот скривився – він уже відчував, як дешевий костюм стискається!
  
  
  Автоматично, не замислюючись, він перевірив Люгер. У малюка Вільгельміни сьогодні ввечері може бути робота! N3 захотілося, щоб це було так! Вся ця проклята установка починала діяти йому на нерви - поки все йшло не так, і він мав неприємне відчуття, що все стане гірше, перш ніж стане краще. Нік Картер був на подібній роботі раніше, і він знав це почуття. Те, що за середніми мірками у нього взагалі не було нервів, не мало значення. Справи йшли погано!
  
  
  Нік перевірив Хьюго, на його передпліччі затишно лежав маленький порочний стилет. П'єр, газова гранула, повернувся до Діри.
  
  
  Тепер він міг ясно бачити, і один погляд підказав йому, що все саме так, як описав їх Мусі. Висока стіна, засмічений двір – нічого більше. Немає виходу…
  
  
  Раптовий порив вітру налетів на маленький дворик і вдарив чимось Ніка в руку. Весь цей час він стояв у футі від неї в темряві, не підозрюючи про його присутність.
  
  
  Мотузкова драбина!
  
  
  N3 вилаявся собі під ніс. Він знову притулився до стіни і оглянув сходи більше навпомацки, ніж поглядом. Ось вам і турецькі поліцейські та їх запобіжні заходи!
  
  
  Це були звичайні мотузкові сходи з дерев'яними перекладинами. Він йшов прямо з плоского даху на три поверхи вище. N3 знову вилаявся і відвернувся від неї. Бог знає, хто піднімався і спускався цією драбиною сьогодні ввечері!
  
  
  У нього було нудотне відчуття, що час скритності минув. Він прослизнув у двері і попрямував до смужки світла в далекому кінці короткого поперечного коридору. Коли він перетнув головну залу, він глянув на нього. Порожньо.
  
  
  Це були прості коричневі двері з написом «ОФІС» вицвілими золотими літерами. Нік спробував повернути ручку. Відбитки пальців тепер не мали значення. Двері відчинилися, і він увійшов до кабінету. Він тихенько зачинив її за собою. На столі в кутку горіла лампа.
  
  
  Нік відчув запах раніше, ніж побачив. Кров! Густий солодкуватий запах. Нік нюхав його багато разів у своєму житті. Він потягнувся за собою, щоб замкнути двері, потім зняв «люгер» із пояса. Крізь відчинені двері з одного боку невеликого офісу він побачив блиск сантехніки.
  
  
  На даний момент він навіть не глянув на тіло жінки біля столу. Він швидко обійшов кімнату, намагаючись не наступити на кров, і підійшов до ванної кімнати. Він відчинив двері й увійшов. Порожньо. Комод, умивальник та аптечка поблискували у слабкому жовтому світлі. Нічого більше. Потім N3 зупинився і знову понюхав. Було ще дещо. Ще один запах! Цей гострий і кусаючий до ніздрів. Сухий різкий запах, що контрастує з вологою липкістю запаху крові. N3 на мить постояв у ванній, нюхаючи, спантеличений. Чорт забирай, це був знайомий запах. Той, з яким він був раніше, потім він у нього був. Рідина для зняття лаку. Ацетон! N3 посміхнувся і повернувся до офісу.
  
  
  На цей раз він обережно підійшов до тіла жінки. Вона лежала на спині біля столу, широко розкинувши руки, дивлячись у стелю. Кров навколо її голови і плечей уже згустилася і стала чорною. Її горло було перерізано. Різка була настільки злісною, що сива голова з короткою чоловічою стрижкою лежала похило під дивним кутом. Горло було перерізане до хребта, майже відрізавши голову.
  
  
  Нік глянув на годинник і сунув «люгер» назад за пояс. Дуже обережно, тримаючись подалі від крові, він став навколішки і підняв одну з мертвих рук. Він оглянув нігті. Вони були чистими, тупими, без жодного натяку на полірування.
  
  
  Нік упустив руку і встав. Якийсь час він стояв, споглядаючи тіло. Леслі Стендіш не стала б користуватися лаком для нігтів. Він був упевнений, що Міджа дала їм правильний шлях. Тепер він був подвійно впевнений, коли стояв, дивлячись на мертву жінку, відкладаючи факти подальшого використання. І факти були досить очевидними. Напевно, зараз навіть не дуже важливо, принаймні з його погляду. Леслі Стендіш тепер не збирався допомагати турецьким поліцейським, це було точно. І вона теж не збиралася розмовляти зі стилетом. Хтось – вгадай, хто? – переконався у цьому!
  
  
  N3 дуже тихо стояв біля мертвої жінки, тоді як його розум, очі та підсвідомість робили свою роботу в унісон. Це був один із методів роботи Ніка Картера. Він дозволив суті маленької кімнати та її жахливому мешканцю проникнути в нього.
  
  
  Нік подумав, що мертвій жінці буде за п'ятдесят. Неважливо. Вона була англійкою, мабуть, з вищого стану, мабуть, з якоюсь жінкою, яка витрачає гроші. Неважливо. Просто ще одна лесбіянка із вищого суспільства. Вона вживала наркотики, більш ніж ймовірно, протягом багатьох років, і лише недавно поліцейські розправилися з нею.
  
  
  Це, без сумніву, наполегливість США у боротьбі з наркотиками. Вони сподівалися використати її, щоб знайти когось вище. Наразі немає гральних кісток. Нік похмуро посміхнувся. Тепер точно ніяких кубиків! Ймовірно, вона була дублером або намагалася грати обома сторонами і сподіватися отримати максимум користі.
  
  
  Він дивився на товсте тіло в коричневій спідниці та піджаку, на чоловічу сорочку і краватку, на коротку стрижку. У ньому не було жодного співчуття. Вона продавала цей товар Мідже Джалелліс і тисячі таких самих дітей, як вона. Леслі Стендіш заслужила перерізане їй горло!
  
  
  Нік повернувся у крихітну ванну. Його все ще турбував запах ацетону. Чому? Будь він проклятий, якби знав. У такого старого дівчиська, як Стендіш, дівчата приходитимуть і йдуть. Нік похитав головою і переглянув аптечку. Тепер він працював швидко. Часу йому було мало. Будь-якої миті хтось постукав би у двері. Напевно, щойно закінчаться брудні фотки, турків у цивільному займеться перевіркою. Нік свиснув крізь зуби. Він не надто хотів нокаутувати турецьких поліцейських, але якби довелося, він би це зробив. Це його не турбувало.
  
  
  Він знайшов маленьку пляшечку рідини для зняття лаку. Він був наполовину порожній. Він переглянув етикетку. ШВИДКО. Безперечно, коли дівчина поспішала зняти лак. Зроблено у Чикаго. Нік сунув пляшку в кишеню і повернувся до офісу. Час злітати. Він і так зазнавав успіху.
  
  
  Нік обійшов тіло, щоб востаннє поглянути на стіл. "Немає сенсу намагатися пройти через це", - подумав він. У Стендіш не було б жодних справді важливих паперів. Вона була б надто розумною для цього. Як і інші люди – люди, які вбили її. Суворо дрібна картопля, Леслі Стендіш. Тепер мертва картопля.
  
  
  Стіл нічого не показав. Він був майже чистим, якби не промокашка, попільничка та телефон. Пачка сірників - Нік взяв маленьку блискучу чорну коробку. Золотими літерами написано: Divan Annex.
  
  
  Нік сунув сірники в кишеню і пішов до дверей. Він подумав - Моріс Дефарж, офіси та апартаменти в Divan Annex. Весь верхній поверх. Важливо? Може, а може й ні. Багато людей носять ці сірники із собою. Ми побачимо. Час покаже.
  
  
  N3 зовсім не був незадоволений або незадоволений, коли потягнувся, щоб відчинити двері. Його зовсім не хвилювало, що Леслі Стендіш убили. Навіть під тортурами вона, напевно, не змогла б багато розповісти.
  
  
  Нік тихо свиснув. Персонаж із Тригрошової опери - Меккі-Ніж.
  
  
  І Меккі повернувся до міста. Або Джонні Безжальний. Це потішило те, що агент АХ любив вважати своїм серцем. Йому також подобалося думати, що його власна присутність у Стамбулі пов'язана з тим, що Джонні вийшов на пенсію.
  
  
  Він з нетерпінням чекав на зустріч з Джонні Безжальним!
  
  
  Нік Картер відчинив двері і вийшов у тьмяно освітлений коридор – і виконав своє бажання. Там, на перетині двох коридорів, стояв Джонні Безжальний! У смокінгу, чорному «Хомбурзі», блискучій сорочці, глузливій усмішці на тонких губах під темними вусиками. Він дивився на Ніка, мовчазний, глузливий, балансуючий, як танцюрист.
  
  
  Нік Картер дозволив шоку та здивуванню почекати пізніше. Спочатку він швидко підняв "Люгер", але потім зрозумів, що це марно. Пістолетний вогонь приведе кожного поліцейського до міста. І він не хотів вбивати цю людину – поки що ні.
  
  
  Жоден із них не сказав жодного слова. Нік великими ривками пішов коридором. Чоловік у смокінгу зробив витончений пірует, плавний, звивистий котячий рух, і побіг до дверей у дальньому кінці холу. Двері, які вели у двір. Нік, слідуючи за ним, потрапив прямо в пастку.
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  Найстаріша професія
  
  
  Це була найстаріша і найпростіша пастка у світі - поженись за мною, і я тебе спіймаю! Це спрацювало досконало.
  
  
  Обидва здорованя чекали, поки Нік мчить по коридору, що перетинається, в погоні за невловимою літаючою фігурою в смокінгу. Це була помилка любителя, і N3 припустився її і так і не пробачив собі її - але на той час у нього була лише одна думка. Щоб охопити своїми жилистими руками горло Джонні Безжального.
  
  
  Найближчий до кута чоловік ударив Ніка по ногах, коли він пробігав повз нього. Нік розтягнувся, знаючи навіть у той відчайдушний момент, перш ніж впасти на підлогу, що його обдурили. Коли він упав, він повернув голову, спостерігаючи, і побачив, що людина, що залишилася, швидко наближається з коротким шнуром у руках. От і все! Thuggee! Його збиралися задушити. Швидко та безшумно – і дуже боляче!
  
  
  Дві великі людини проти однієї великої людини! Коли Нік вдарився об тверду осколкову підлогу і перекинувся на спину, він зрозумів, що ці люди повинні вважати шанси досить добрими. Він теж. Але навіть тоді, незадовго до бійки, він знав, що це буде тяжка битва. Нік ніколи в житті не недооцінював ворога – тому він усе ще був поруч.
  
  
  Коли перший чоловік стрибнув, щоб притиснути його, Нік зачепився ногою за ікри чоловіка і сильно вдарив його по коліна своєю залізною п'ятою. Швидкий спосіб зламати ногу. Цей чоловік послизнувся подалі від нього, розвернувся і жорстоко вдарив Картера ногою по ребрах.
  
  
  Боляче. Нік відкотився від другої людини зі шнуром, який намагався зачепитися ним за кісточки. Нік ударив його ногою по обличчю. Чоловік упав боком, лаючись. До цього часу Нік здогадався, що в них є наказ не вбивати його, якщо вони не повинні - мотузка була тільки для того, щоб змусити його підкоритися. Джонні Безжальний, мабуть, мав на увазі кілька питань. З вражаючою комп'ютерною швидкістю людського мозку - навіть у цій спітнілій, буркотливій і проклятій боротьбі - Нік подумав про доктора Сікс і операційний стол, який, мабуть, чекає!
  
  
  Від обох чоловіків пахло рибою. Нік помітив це, коли найбільший чоловік кинувся до нього в довгому стрибку зі скривленими коричневими руками, схожими на пазурі. Вони отримували трохи більше, ніж розраховували, і Нік міг відчувати їхні думки - їм потрібно було якимось чином прив'язати цього дикого кота в божевільному тісному костюмі, використати свою вагу, розтерзати його і задушити.
  
  
  Весь цей час Нік тримав «Люгер» у правій руці. Вони ігнорували це. Вони знали, що він не хотів його використати.
  
  
  Коли пірнальник підійшов ближче, Нік ударив «люгером» по обличчю, рубаючи і розрізаючи їм. Бандит хмикнув і інстинктивно здригнувся. Нік знову хвистав його туди-сюди, відштовхуючи, поки він не зводив очей з хлопця з мотузкою. То був хлопець, на якого треба дивитися!
  
  
  Людина зі шнуром кружляла, намагаючись замахнутися, щоб накинути петлю на голову Ніка. Нік підстрибнув у повітрі приблизно на фут, повернувся і спробував ударити людину сильним ударом у пах. І послизнувся, коли спустився. Людина зі шнуром тріумфально хмикнула, підняла мотузку і стрибнула всередину, одночасно щось шипаючи своєму товаришеві.
  
  
  Нік Картер зробив майже одразу три справи. Він втратив рівновагу, був у меншості і трохи втомився від усієї цієї плутанини. До того ж він, просто дрібниця, почав стомлюватися. Останні двадцять чотири години були страшенно важкими.
  
  
  Нік упустив «люгер». Він злегка зсунув ноги, як боксер-важкоатлет, яким він був чемпіоном, і рушив праву ногу до підборіддя провідника. Удар суглобів пальців по плоті та кістках викликав спалах болю до ліктя. Коліна супротивника обвисли, він обернувся з дивним дурним виразом обличчя і почав падати.
  
  
  N3 повернувся і побачив, як головоріз, що залишився, пірнає за «Люгером». Він чекав на це. То була приманка, Люгере.
  
  
  Ніку залишалося тільки витягнути руку, пряму, і стилет, що вказує, як шостий блискучий металевий палець. Чоловік пронизав себе лезом, ковзаючи по ньому з якимсь божевільним завзяттям, не в змозі зупинитися, дивлячись униз і спостерігаючи, як гостра сталь входить у його кишки, як вилка в олію. Він підбіг до Ніка, цей безіменний хуліган уже вмирав, і на мить вони подивилися один одному у вічі.
  
  
  В очах турка був біль. Біль та повне нерозуміння того, що з ним відбувається. Чого з ним не могло статися! Його рот відкрився, і його язик висунувся, і кров ринула на підборіддя з чорною щетиною. Він почав повільно падати. Падаючи на Ніка, сильніше натискаючи на стилет, який вбивав його, втискаючи його все глибше і глибше в живіт.
  
  
  N3 швидко відступив. Він витяг Х'юго і дозволив чоловікові впасти до кінця, звалившись на підлогу і розгойдуючись, як риба на суші. Ніку знадобилася мить, щоби вдихнути. Він подивився на вмираючого, що все ще звивається і вирує кров'ю. Голосом, холодним, як арктичний вітер, Нік сказав: «Дивися, як тобі сподобається плисти Рогом, сучий син!»
  
  
  Нік підібрав «люгер» і прибрав його. Він вставив стилет назад у піхви і рушив у головний коридор. Обійшовши його, він побачив Мемета, поліцейського, який, як передбачалося, охороняв Леслі Стендіш, що проходив через фіранки в дальньому кінці.
  
  
  Мемет помітив Ніка та прискорив крок. Нік побачив настороженість у чоловікові, що підійшов до нього. Рука Мемета ковзнула під піджак до пахви. Чорт забирай! Не могла б людина почекати ще жодної хвилини!
  
  
  N3 знав, що після важкої ночі він має виглядати як Франкенштейн. Цей турецький поліцейський буде страшенно підозрілим. Мемет збирався поставити запитання, багато питань, і коли Мемет побачив, що було за рогом.
  
  
  Нік розпочав свій виступ. Він похитнувся і впав на стіну, показуючи на людину в цивільному і крикнувши хрипким голосом.
  
  
  «Імдат! Імдат! Поліс! Кабук гель. Еффендім Стендіш!»
  
  
  Мемет підбіг до Ніка. У його руці тепер був присадкуватий револьвер чорного бульдога. "Ne? Ne? Nerede?"
  
  
  Нік влетів у копа, чіпляючись за нього, звиваючись між Меметом і тілами в короткому коридорі. Він вказав на двері офісу. «Суворий бакін! Я прийшов надіслати повідомлення і знаходжу це. Ходімо! Дивись!
  
  
  Нік схопив Мемета за руку і потяг до дверей офісу. Він штовхнув її і тицьнув тремтячим пальцем. "Сурада!"
  
  
  Мемет здивовано засичав. Він відсторонився від Ніка і інстинктивно ступив до кабінету до тіла біля столу. Револьвер у руці впав.
  
  
  Нік Картер сильно штовхнув чоловіка, змусивши його шалено кружляти по кімнаті. Нік зачинив двері і повернув старовинний ключ одним рухом швидше за блискавку. Ключ у дверях офісу був у його голові з того моменту, як він побачив копа.
  
  
  Нік низько пригнувся, притулився до стіни і побіг у головний коридор, знаючи, чого чекати. Воно прийшло! З офісу долинув рев люті і жахлива стрілянина, яка вирвала двері і смертельно розлетілася коротким коридором. Куля вдарила Ніка по м'якому плечу, коли він завернув у коридор.
  
  
  "От і все", - подумав він, поправляючи краватку, поправляючи передню частину костюма. На ньому було трохи крові, не багато, і хоча він виглядав досить лиходійськи, це не мало значення в такому місці, як Le Cinema Bleu. Аби в безпосередній близькості не було опитувань! Мемет зараз користуватиметься телефоном на столі Леслі Стендіш - і Le Cinema будуть оточені радіоавтомобілями за лічені хвилини. Скільки хвилин було питання – чи встигнуть вони з Мусі виїхати на «Опелі»? Якби їх було схоплено, місію було б провалено. Фініф Капут / Фубар та снафу! Наступного місяця або близько того вони проведуть у турецькій в'язниці, намагаючись пояснити ситуацію.
  
  
  Нік подумав про все це, перш ніж дійшов до фіранки, що веде до бару. Потім його мало не збили з ніг, коли фіранки закружляли, і до кімнати увірвалися бармен та група цікавих відвідувачів. Усі говорили одночасно, і ніхто не звертав уваги на Ніка. Через п'ятнадцять секунд він вискочив під проливний холодний дощ, ступаючи вузькою брукованою вуличкою, що йшла вгору схилом до глухого кута, де Мусі чекав в «опелі».
  
  
  Мусі було б цікаво. Мабуть, він чув постріли. У цьому районі було тихо і безлюдно ночами, якщо не брати до уваги приходів і відходів таких дивностей, як часто відвідуваний кінотеатр Le Cinema Bleu і випадкові кафе. Головний квартал червоних ліхтарів, що знаходиться під суворим наглядом та ліцензією поліції, знаходився за кілька кварталів на захід.
  
  
  Потужний пагорб ставав все крутішим. Нік, зазвичай такий же впевнений, як будь-який з мільйона або близько того стамбульських кішок, послизнувся і ковзав по круглому камінню, яке стало подвійно слизьким від дощу та різного сміття. Це був старий Стамбул, де, якщо ви хотіли позбавитися чогось, ви просто кидали це у відкриту канаву.
  
  
  Він пройшов під самотнім вуличним ліхтарем, безплідна куля безрезультатно боролася із сірими кулями дощу. Попереду лежав глухий кут. Як і раніше, ні сліду поліції, ні крику сирен у ночі банші. Щось стримувало. Нік глибше втягнувся в промокше пальто. Добре. Схоже, у них таки вийде. Повернемося до дірки та зробимо пару гарних знімків ракії. Нік Картер відчув, як його зігріває ця думка. Було б добре побачити Мію. Спостерігати за її граціозними рухами і гадати, коли це з ними станеться.
  
  
  N3 відштовхнув думку про жінку. Йому тут не місце в цій жалюгідній темній вогкості. Завжди бізнес важливіший за задоволення. І справи йшли погано!
  
  
  "Насправді, - подумав Нік, коли він залишив слабкий ореол вуличного ліхтаря і попрямував до виходу з глухого кута" - насправді це було повернення до старої креслярської дошки! Досі їх зупиняли на кожному кроці. Будь-яка можлива зачіпка, яку могла дати Леслі Стендіш, померла разом із нею. Навіть KILLMASTER не міг змусити казати труп!
  
  
  Нік зараз не дозволяв собі думати про блондинку Маріон Талбот. Мабуть, вона була у дамській кімнаті. Або, можливо, був ще один вихід, про який Мусі не знав. Звичайно, дівчина, секретар Дефаржа, ніколи не поверталася до бару. Її не було в офісі. Або у маленькому дворі. Нік сумнівався, що вона піднялася по мотузяних сходах.
  
  
  Тверді губи N3 трохи затверділи. Він знав, хто піднявся мотузковими сходами! Вони зустрінуться знов.
  
  
  Він йшов дуже обережно, наближаючись до зяючого темного входу в глухий кут, де вони припаркували «Опель». З такими нервами Мусі… ну, було б страшенно неприємно отримати його під дих із порваного пістолета, яким володіє хтось із вашої власної команди.
  
  
  Нік м'яко зупинився на розі провулка. Тут було майже темно. . Єдині звуки – м'який плач дощу, дзюрчання води у брудних жолобах. Нік подумав, чи не заснув Мусі. Можливо, ні. Маленький хлопець надто нервував для цього.
  
  
  Нік загнув край свого мокрого капелюха за кут і крикнув: «Мишеня? Мишеня? Це N3! Немає проблем! N3, Mousy!
  
  
  Тиша. Дощ став сильнішим.
  
  
  "Мусі!"
  
  
  Нічого.
  
  
  Нік Картер відчув, що це почалося. Чудова система попередження, яка була його невід'ємною частиною та стільки разів рятувала йому життя, запрацювала. У глибині його мозку задзвонив маленький дзвіночок. Небезпека!
  
  
  Давним-давно Нік засвоїв гіркі уроки. Було час замерзнути і настав час рухатися. Настав час переїхати. Дозвольте чудовому тілу і тренованому розуму взяти гору.
  
  
  Дій зараз, думай потім!
  
  
  У Ніка в руці був холодний «люгер», коли він завернув за ріг у маленький глухий кут. Він побачив тьмяний відблиск «Опеля» в тіні смоли, що згустилися, почув барабанний бій дощу по металевому даху і продовжив рух. Продовжував рухатися – не до дверей машини, не туди, де щось чи хтось сидів, згорбившись за кермом, а далі й далі у задній частині машини. А тепер униз - рівно в бруд і мокрий провулок бруду, під машиною і звиваюсь назад до передньої частини. Тепер зупиняємось, прислухаємось, рівно і робимо одне із землею біля дверей водійського сидіння.
  
  
  Чекаю. Прослуховування. Прагнення відчути та відчути те, що там було. Хтось там був. Навколо нього.
  
  
  Нік, обличчя якого було в багнюці, дозволив собі холодну внутрішню посмішку. Вони були там, гаразд! Він знав це так само точно, наче вони зустріли його світлом, криками і духовим оркестром. Він знав, хто там був, і чому вони там. Чого він не знав – скільки їх і де сховалися? Мусі і він приїхали в темряві, припаркували машину і попрямували до Le Cinema Bleu. Не було ні часу, ні думок розбиратися з провулком.
  
  
  Отже, тепер N3 лежав у бруді під машиною і розмірковував про дверні отвори, арки, вікна, паркани і ніші - кожне з яких могло приховувати його смерть. Але від цього був засіб – залучити вогонь! Принаймні він хотів дізнатися про Мусі. Він уже знав, звичайно, але він має бути впевнений. І це був найкращий спосіб залучити вогонь.
  
  
  Вони були напрочуд терплячі. Його швидка реакція, мабуть, трохи збентежила їх. Губи Ніка скривилися в чомусь наполовину злобному, наполовину глузливому. Невже вони справді очікували, що він, не поспішаючи, підійде до машини і попросить сірники?
  
  
  У цей момент завила сирена, заблукала душа кличе дощової ночі. Поруч відповіла інша. Обидва швидко наближалися Le Cinema Bleu.
  
  
  «Потрібно було достатньо часу, - подумав Нік, - але це має спрацювати». Вони не хочуть поліції більше, ніж я, тож, якщо виникнуть проблеми, вони прийдуть зараз. І це наближалося.
  
  
  Нік наполовину викотився з-під «опеля», потягнувся і повернув ручку на боці водія, штовхаючи пазурі, поки не відчув тканину. Він різко сіпнувся і при цьому ковзнув назад під машину. Щось вилетіло з машини і похмурою плямою впало в калюжу поруч із Ніком. Він простяг руку і швидко дослідив його вільною рукою - бідний маленький Мусі зняв це безглузде плаття перед тим, як його вбили!
  
  
  Горіли одночасно три чи чотири ліхтарі. Усі світилися променем біля входу в провулок чи навпроти нього. Двоє були із дверних отворів. Жорсткі промені світла вдарили по «Опелю». У Ніка був лише час, щоб побачити величезний чорний зяючий розріз у горлі Мусі. Подивіться, як у маленького чоловічка запаморочилося в голові. Ще одне горло перерізано майже до хребта!
  
  
  Нік швидко відскочив, коли автомат вилетів із дверного отвору навпроти входу в провулок. Передня частина Opel вибухнула штормом із металу та скла.
  
  
  Він дістався до задньої частини «Опеля» і підвівся, обіймаючи машину. Автоматник випустив ще одну чергу через дорогу. Кулі повзали по розбитій машині, як свинцеві воші. Воші, що смертельно кусають. Нік стримував вогонь, притискаючись до машини. Використовуючи кожен дюйм покриття.
  
  
  Мабуть, усю роботу робив автоматник. Інші працювали з вогнями. Нік висунувся і чотири рази швидко вистрілив із люгера, йому подобався різкий удар зброї в руці. Два ліхтарі згасли. Чоловік закричав від болю. Хтось лаявся у темряві неподалік входу до провулок. Нік вистрілив на звук. Чоловік закричав.
  
  
  Автомат знову загримів. Він перебрався на другий бік машини і знову почав стріляти ліхтарями. Тепер вони нервувалися, вогні рухалися безладними зигзагами та зигзагами, намагаючись виявити його.
  
  
  Вільгельміна спорожніла. Нік поліз у кишеню пальта за черговим магазином. Він почув за спиною звук шкіри в багнюці і розвернувся. Вони там засадили людину!
  
  
  Сталь блиснула, коли постать вийшла з темряви на нього. Нік впав на коліна, стилет уже був у руці, щоб випатрати вгору.
  
  
  Єдине світло, що залишилося, впало на людину, що біжить. Він підняв руку, ніби намагаючись відбити світло - і кулі, що його супроводжували. Нік почув, як хтось вигукнув команду, але вже було пізно. Людину відкинуло назад свинцевим градом - він біг назад, схопившись руками за живіт, і впав, все ще відкатавшись назад, розтоптаний у багнюці.
  
  
  Знову сирени. Тепер набагато ближче. Нік вставив нову обойму в Люгер і почав стріляти навмання в провулок. Останнє світло впало і покотилося в стічні канави, продовжуючи горіти. Нік продовжував стріляти. Вони підуть зараз, не попрощавшись.
  
  
  Тиша. Потім десь на вулиці почувся нервовий скрегіт стартера. Заревів двигун. Заверещали шини.
  
  
  Більше тиші. Нік перезарядив «Люгер» втретє і обережно вийшов із-за розірваного опеля у найближчий вихід!
  
  
  Занадто пізно! Дві поліцейські машини, по одному з кожного напрямку, з вереском зупинилися біля входу в глухий кут. Сцена залита яскравим білим світлом. Нік побачив тіло, що лежить у стічній канаві, омивається брудною піною водою. Добре! Хоча б один. А тіло на якийсь час займе копів. Як і «Опель» та інше тіло позаду нього, людини, яку застрелили помилково.
  
  
  Тепер усе, що йому потрібно було зробити, це вибратися з провулка, в якому він був. Рано чи пізно, можливо, раніше, поліцейські перестануть базікати між собою та почнуть шукати. Нік кинувся до стіни провулка та почав повертатися. Все далі і далі в пастку, яка може мати аварійний люк, а може й ні.
  
  
  Турецька поліція діяла швидко та ефективно, і Нік Картер виявив, що проклинає їх за це. Вони запустили в дію палаючий потужний точковий ліхтар, і він, як білий ланцет, висвітлив чорне горло провулка. N3 пощастило. Він спіткнувся і впав на купу уламків, як тільки спалахнуло світло. Тепер він лежав і палко лаявся, уткнувшись обличчям у якесь особливо огидне сміття, а довге яскраве проміння тицяло навколо нього.
  
  
  Цього разу Нік виявив, що не засуджує свій костюм, який досі вважав роботою шаленого турка-кравця. Воно було поганого коричневого кольору і, коли воно було заляпане сміттям, давало ідеальний камуфляж. Він лежав нерухомо, його обличчя було вкрите брудом, і світло пройшло по ньому без жодних вагань. Коли він пролетів, Нік підняв одне око і простежив за білим променем, що йшов провулком. Те, що він побачив, не принесло його серця великої радості. Гаразд, це був глухий кут. Провулок закінчувався короткими неглибокими широкими сходами, що вели до будинків - принаймні, він нарахував три або чотири двері, перш ніж світло згасло.
  
  
  Нік зачекав хвилин п'ять або близько того, прислухаючись до криків та команд, поки поліція обходила підбитий «Опель». Вони могли обшукати провулок, але мав кілька хвилин відстрочки. Що з цим робити? Він міг вигадати лише один вихід - так має бути. Це означало прокласти новий слід, можливо почати погоню заново, але вибору не було. Йому доведеться пройти через один із цих будинків. Сподобається це мешканцям чи ні!
  
  
  N3 обережно став повзти рачки по каналізації провулка, по цій смердючій клоаці старого Стамбула. Він тягся - хлюпав - тиснув - витрушуючи руку з чогось неприємного, думаючи, що принаймні він не може стати грубішим, ніж був зараз. Жоден чоловік напевно не зміг.
  
  
  Нарешті він досяг сходів. Найкінець глухого кута. Він вважає, що тепер стояти прямо, безпечно. Копи досі збиралися навколо Opel! у далекому кінці.
  
  
  Нік піднявся сходами. У глуху облицювальну цегляну стіну врізано три двері. Нема вікон. Він рухався легко, відчуваючи та відчуваючи. Перші двері - замкнені.
  
  
  N3 подумав про те, щоб просто штовхнути його і вискочити прямо на вулицю, але не подумав. Навіщо піднімати шум доти, доки не виникне потреба? Було б страшенно прикро опинитися в стамбульській в'язниці після всього, через що він пройшов!
  
  
  Другі двері - замкнені.
  
  
  Треті двері - вони відчинилися, коли він потягнувся за ручкою. Жіночий голос сказав: «Ефендім! Заходьте, ні? Заходьте, Ефендіме. Евет? Я зроблю вам ласку».
  
  
  "Єве", - злегка втомлено сказав Нік Картер. «Евет. Я ввійду. Але тобі не доведеться робити це для мене приємним. Я зроблю це для тебе з великою кількістю турецьких фунтів, якщо ти вкажеш мені вихід звідси».
  
  
  Нік прослизнув у двері і зачинив її за собою. Він притулився до нього і швидко озирнувся. Це за давньою звичкою, бо тут не могло бути жодної небезпеки.
  
  
  Якщо не рахувати його господиню - вона може бути небезпечна за підходящих або невідповідних обставин. Вона була невисокого зросту, товста і дуже смаглява. Її волосся було густим і жирним. У неї був великий розчепірений ніс і чимало бородавок та родимок. Її очі були яскравими та блискучими чорними, тепер вони дивилися на нього в щасливому очікуванні. «Це, - подумав Нік з внутрішнім тремтінням, - безсумнівно, одна з найманців!» Жодна поліцейська ділянка у здоровому глузді не видасть їй ліцензію - навіть якщо їх хоч щось турбує репутація свого міста.
  
  
  Жінка посміхнулася, і Нік побачив, що вона беззуба. Вона підійшла до нього, простягаючи руку. "Backsheesh! Lutjen oturunuz"
  
  
  Нік простяг їй кілька фунтових банкнот, не дозволивши їй побачити пачку у своїй кишені. Він озирнувся у пошуках інших дверей і не побачив їх. Вікно було закрите тяжкою завісою. Він підійшов до неї, відсмикнув фіранку і відчинив вікно. У кімнату зайшов жахливий запах.
  
  
  Нік Картер не вперше тієї ночі відчув огиду. Він тихо вилаявся про себе, потім повернувся до жінки. Вона беззубо усміхнулася йому і почала роздягатися. Нік підняв руку. "Йок!"
  
  
  Вона вже зняла блузу. Нік вважав стрімкі розкопки чимось на кшталт хвороби. Він вказав на вікно і запитав, чи це єдиний вихід із нього.
  
  
  Жінка кивнула головою. Вона сказала йому, що каналізація була там – велика каналізація, яка текла до Рогу. Вона здавалася спантеличеною: чому Еффендім так цікавився каналізацією?
  
  
  "Дякую", - сказав їй Нік. Ти врятувала мені життя. У будь-якому разі мою свободу. Ти справді дочка Фатіми. До побачення".
  
  
  Нік почав вилазити у вікно. Ймовірно, це був довгий спуск на землю, але йому не зашкодило. Було б – м'яко.
  
  
  Дочка Фатіми здивовано дивилася вслід божевільному Еффендіму.
  
  
  Еффенді відпустився і впав на двадцять футів, що французи називають мерде. Це трохи схоже на вбивство – і це так!
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  Турецькі солодощі
  
  
  З деяких люксів у готелі Hilton у Стамбулі можна дивитися на південь через сади на площу Таксім. Вигляд прекрасний і ясний, особливо якщо дерева в саду ще не повністю розпустилися - і якщо хтось має потужний бінокль.
  
  
  Містер Гровер Стаут з Індіанаполіса, штат Індіана, мав такі окуляри. Бінокль німецького виробництва, найкращий та найпотужніший у світі. Містер Стаут тепер сидів на своєму сонячному балконі і використав його, щоб роздивлятися вид на південь. Містер Стаут не виявив інтересу ні до Таксім-Гарденс, ні до симпатичних продавщиць і секретарок, що гуляли там в обідню перерву. Містер Стаут спостерігав за Divan Annex, новим житловим будинком, який дійсно стояв дуже близько до готелю Divan, який багато років був пам'яткою Стамбула.
  
  
  Він трохи роздратовано подумав, що вони могли б побудувати чортову прибудову трохи нижче, ніж сам готель, а не на десять футів вище! Це мало викликати проблеми. Він уже переконався, що потрапити до офісів Defarge Exporting Co., Ltd. у звичайному порядку буде практично неможливо. Непомітно для себе, чого він безперечно не хотів. Він взагалі не хотів, щоби його помічали! Але компанія Defarge Ltd. була стурбована безпекою. Можливо, навіть надто. Фірма скористалася послугами приватної детективної агенції, яка надала озброєну охорону. Перепустки були потрібні для всього персоналу. Приводом було те, що у приміщенні постійно зберігалося багато грошей.
  
  
  «Можливо, – подумав містер Стаут, оглядаючи верхній фасад прибудови до дивана. Можливо, були інші причини.
  
  
  Пан Стаут зазначив, з дивним висловлюванням задоволення на його круглих рум'яних рисах обличчя, що охорону сьогодні в Defarge, Ltd. подвоїли. Його потужний бінокль дивився прямо у головний коридор на верхньому поверсі, і він бачив, що там були сьогодні чергують двоє охоронців у формі. Зазвичай, принаймні йому так повідомляли, був лише один. Містер Стаут безтурботно посміхнувся у своїй ролі. Може, кішка полювала за золотою рибкою?
  
  
  Містер Стаут знову добродушно посміхнувся, як і належить людині його віку, походження та розмаху. Він має новини для Defarge, Ltd.! Вода стане набагато каламутнішою! Містер Стаут перевів погляд із прибудови на сусідній готель «Диван». Дві будівлі, старі та нові, були розділені проміжком всього в п'ятнадцять футів. «Непереборно,— подумав містер Стаут зітхнувши. У молоді роки він, як відомо, стрибав майже так далеко. Це була б свинцева труба, що спускається вниз! Але цей виродок архітектор, ким би він не був, та прокляне його Аллах, збудував прибудову на підлогу поверху вище! Це мало викликати проблеми.
  
  
  Містер Стаут знову зітхнув і закурив сигару - круглу жирну маслянисту корону, яка коштувала півтора долара на стійці у вестибюлі. Він ненавидів круглі товсті сигари, але їх курив містер Гровер Стаут з Індіанаполіса. Він засвітився, скривився і надів окуляри на трохи короткозорі очі. Кілька крапель робили те саме, і важкі окуляри, які він носив, доповнювали ілюзію.
  
  
  Вони будували на даху старого готелю «Диван». Може, пентхаус? Вони не мали б багато місця для цього. На даху вже був дитячий майданчик та басейн. Містер Стаут курив і спостерігав за жвавою сценою: робітники молотили, пилили і носили дошки, тоді як стривожені матері та няньки тримали дітей осторонь, постійно заганяючи їх назад до басейну, гойдалок та батуту.
  
  
  Одна дитина отримала від своєї няні оглушливий ляпас попереку. Містер Стаут посміхнувся. "Діти люблять небезпечне життя", - подумав він. Але тоді хто це не робить! На той час у містері Стаут було щось неприродне! Випадковий спостерігач міг би згадати знамениту фразу Байрона: у кожній товстій людині є худорлявий чоловік, який прагне вибратися назовні!
  
  
  Десь у номері відчинялися і зачинялися двері. Містер Стаут прислухався до потоку турецької мови всередині, чув, як вона дає вказівки щодо утилізації пакетів. Потім був бізнес із роздачі бекшишу. Містер Стаут терпляче чекав, поки не почув, як зачинилися інші двері.
  
  
  Потім він покликав: "Міджа, дитинко?"
  
  
  "Так любий"
  
  
  «Принеси своєму бідному старому товстому татові випити, га? Віскі з водою?»
  
  
  «Приходьте, папочки. Хвилинку».
  
  
  Містер Стаут на мить здригнувся, потім його пухкі риси набули безтурботного вигляду. Йому спало на думку, що він був не єдиною людиною в Стамбулі, який мав бінокль;
  
  
  він не думав, що за ними спостерігають, принаймні поки що, але містер Стаут не розбагатів на нерухомості завдяки своїй недбалості.
  
  
  Той факт, що містер Стаут ніколи по-справжньому не розбагатів на нерухомості і навіть не був справжнім містером Стаутом, на той момент не мав жодного значення. Коли Нік Картер відігравав роль, він грав її до кінця. Хитрість полягала в тому, щоб прожити свою роль, переконати себе, що ви персонаж, якого зображаєте. Цей метод мав як свої переваги, так і недоліки.
  
  
  Деякі з останніх стали очевидними зараз, коли на балкон вийшла Мія Джалелліс з високою склянкою в руці. Це була нова Міджа, висока та смачна страва рахат-лукуму, прикрашена блідо-зеленою в'язкою, яка підкреслювала всі гарні вигини атлетичного тіла. Високі підбори вигиналися по лінії її чудових ніг. Бюстгальтер «менше ніж нічого» підтримував чудові груди. Темне волосся блищало на сонці, як полірований обсидіан, м'який червоний рот був майстерно причесаний, щоб посилити чуттєвість, довгі овальні карі очі були димними від ніжного запрошення.
  
  
  Міджа простягла йому напій і вмостилася на ручку стільця. Вона нахилилася, щоб поцілувати його лисину, і сказала: «Ух… мені здається, ця перука несмачна. Як довго ми будемо займатися цією дурістю, Нік? Вона говорила тихо; майже пошепки.
  
  
  «До того часу, поки це необхідно», - сказав він. «І я сказав вам – залишайтесь в образі! Навіть зараз. Навіть коли ми самі. Тому що ми справді не знаємо, що ми самі».
  
  
  «Так. Мені дуже шкода. Я забула. Але ви всюди шукали помилки і не знайшли їх, тож я думаю…»
  
  
  «Не має значення, що ти думаєш, Міджо. Просто роби, як тобі кажуть. Голос містера Стаута був твердим. «Це не просто дурна гра, розумієте! Щоразу, коли ви думаєте, що це просто згадайте Мусі!
  
  
  Тінь пробігла її прекрасним обличчям. «Бідне маленьке Мишеня. Мені дуже шкода – він тримав мене подалі від них і врятував мені життя, а тепер він…»
  
  
  Містер Стаут поплескав її по коліна. «Забудь Мусі. Він мертвий. Я хочу зберегти тобі життя. Це і так буде нелегко – тож не ускладнюй».
  
  
  N3 вже до певної міри і до певної міри забув Чарльза «Мусі» Моргана. Коли солдатів убито на вашому боці в бою, ви не зволікаєте, щоб оплакувати труп!
  
  
  Містер Стаут дозволив своїй розпусній натурі взяти гору. Він торкнувся блискучої нейлонової ноги дівчини вище коліна. Плоть під панчохою була напрочуд м'якою і пружною. Спідниця Міджі була дуже короткою у поточному режимі, і рука містера Стаута вільно грала. Міджа притулилася до нього, її пружні груди притулилися до його щоки. Раптом вона здригнулася і стиснула його руку колінами. «Ти мерзенний старий! Ти мене збуджуєш, а потім нічого не можеш зробити!
  
  
  Містер Стаут посміхнувся. «Я можу здивувати тебе, лялечка! Наскільки ти знаєш, у мене може бути гарем в Індіанаполісі».
  
  
  Мія хихикнула. Вона вивільнилася з його руки і підвелася, поправляючи спідницю. «Тобі не знадобиться гарем, старий товстун! Я весь гарем, який тобі знадобиться – якщо колись у нас буде шанс!»
  
  
  Вона потяглася, закинувши руки над головою, з силою притискаючи свої пружні молоді груди до тонкої матерії на блузці. Містер Стаут, дивлячись на ніжні бутончики, зроблені її сосками на тканині, був схильний з нею погодитися. Іноді терпіння було важкою чеснотою.
  
  
  Він пішов за нею назад у номер із напоєм у руці. У вертикальному положенні, в м'ятих лляних штанах поверх товстої спини, в яскравій спортивній сорочці, одягненої поверх штанів, у чорно-білих туфлях з перфорованими пальцями, містер Гровер Стаут був своєрідним витвором мистецтва. Близький до досконалості - цей незнайомець середніх років з Індіани, цей старіючий Пан, який мав останню інтрижку перед поверненням до дружини та дітей. Навіть плоский носовий акцент був правильним, поряд із незграбною грубістю. Містер Стаут був суцільно чековою книжкою і великим дурним серцем. Містер Стаут та його симпатична маленька турецька супутниця, який зареєструвався у «Хілтоні» невдовзі після десятої ранку.
  
  
  Нік Картер задоволено поплескав себе по гумовому животу, спостерігаючи, як витончена маленька Міджі влітає у вітальню, де посеред підлоги лежав стос пакунків і пакунків. Він все думав, що «Міцний і задерикуваний» не гратиме довго, не протримається вічно – ворог був надто кровожерливий для цього, – але зараз це спрацювало. Двадцять чотири години – все, що йому потрібно!
  
  
  Тепер він дивився з дивана, як дівчинка, стоячи на колінах серед пакунків, розривала їх з неприхованим тріумфуванням дитини різдвяним ранком. Десятки суконь, костюмів, панчох, витонченої спідньої білизни всіх відтінків, пояси та пояси для панчох – навіть шматок хутра.
  
  
  Він сказав: «Я бачу, ви виконуєте накази. Купуєте магазини у вестибюлі. Сподіваюся, ви досить голосно та вульгарно говорили про це».
  
  
  Мія кивнула. «Я була така, так. Я майже виганяю із голови продавців. Я голосно беру з вас усі».
  
  
  Містер Стаут кивнув головою. "Добре. Це те що нам потрібно. Димова завіса. Від низу печери до вершини Хілтона. Вони шукатимуть Його десь посередині».
  
  
  Я сказав Хоуку рано-вранці по скремблеровому телефону в Дірі: «У мене є план, сер, але для його реалізації мені потрібно вибратися з цієї діри. - Я кайфую. Швидко. Мені знадобляться необмежені кошти».
  
  
  Хоук не вагався. Звістка про смерть Мусі не засмутила його - нічого, крім атомного вибуху на Пенсільванія-авеню, не могло зробити цього - але його голос був подібний до битого скла, коли він сказав: «У тебе вони є. Ви чули, що сказала ця людина – про всі ресурси цієї країни. Що ще вам потрібно і що ви збираєтеся з усім цим робити, якщо я можу запитати? "
  
  
  «Я справді не можу вам сказати, сер, бо я точно не знаю себе. Мій план схематичний. Я збираюся відтворити його на слух, навмання і з Богом. Я думаю, що сміливість – це відповідь – сміливість та швидкість. Справи не можуть бути гіршими, ніж були. Я збираюся зупинити це! Тепер я хочу перейти на Анкару, сер. Я думаю, мені краще поговорити із ними самому».
  
  
  Нік розмовляв з Анкарою півгодини. Він докладно пояснив, чого хоче і як цього хоче. Після цього його знову переключили на Яструба.
  
  
  «Я беру дівчину і вилазю зараз, сер. Анкара посилає двох чоловіків, щоб вони посідали тут місце. Старий Бічі стримуватиме справи, доки вони не дістануться сюди».
  
  
  "Ти думаєш, що краще взяти дівчину?"
  
  
  Нік посміхнувся телефону. Він знав, що цього разу Хоук не був моралістом – це був законний сумнів.
  
  
  «Зазвичай ні, сер, але цього разу так. З одного боку, я хочу зберегти їй життя - і, оскільки зараз тут плутанина з наркотиками, мені доведеться повернути її турецькій поліції. Вони спробують, але до них у мене не було б інтересу. Крім того, я думаю, що вона могла б мені допомогти - вона каже на більшості анатолійських діалектів, а я ні. І вона мені потрібна для прикриття, яке створюю. Це найважливіше. Насправді, сер, я думаю, мені найкраще залишити її зі мною».
  
  
  "Добре. Ви ведете шоу. Ви, звичайно, слухатимете Співаючого Сема?»
  
  
  "Так сер. Я налаштуюсь на перукаря. До побачення, сер».
  
  
  «Прощавай, синку. Залишся живим».
  
  
  Мія тримала в руках прозорі чорні трусики. "Вам подобається, Daddykins?" Вона підморгнула йому і скривилася.
  
  
  Ймовірно, в цьому не було необхідності - Нік ретельно обшукав номер після прибуття, - але роль була роллю, прикриття треба було відігравати повністю.
  
  
  «Тату подобається», - посміхнувся він. «Тапі хотілося б побачити в них свою ляльку. Іди і одягни їх для тата». Він обдарував її розпусною усмішкою.
  
  
  "Пізніше", - сказала лялька. Вона підняла крихітний червоний купальник. «Це, як ви кажете, мило? Думаю, я піду спробувати в басейні, чи не так?
  
  
  «Так, - сказав містер Стаут. "Хороша ідея. Я піду і подивлюся». "Він був страшенно впевнений, що не зможе приєднатися до неї", - подумав Нік. Він виглядав би страшенно забавно, плаваючи в поясних подушечках і гумовому животі, не кажучи вже про лису перуку, яка могла або не могла залишатися у воді.
  
  
  Того дня він спостерігав, як дівчина пливла та спускалася з високої дошки. Незабаром у басейні дивилися. Міджа була не тільки світлошкірою і світлою красунею в короткій червоній сукні, але й чудовим пірначем. Незабаром після кожного ідеально виконаного стрибка пролунали оплески. Цього містер Стаут не любив. Як тільки він пристойно зміг, він витяг її звідти. Міджа не заперечувала. Вона зрозуміла. Занадто багато уваги погано. Коли вони повернулися в номер, вона все ще була червоніша і була рада своєму маленькому тріумфу.
  
  
  З ванної вона покликала містера Стаута, який заварював собі слабкий скотч і дивився через балкон туди, де західне сонце клало золотий килим на Ріг.
  
  
  «Чи бачиш, я не брешу, коли кажу, що я хороший спортсмен», - сказала Мія з душі.
  
  
  "Так", - погодився містер Стаут. «Ви така. Я був вражений".
  
  
  Це правда. Вона була гарна. Але його вразило й інше. З такою прозовою річчю, як трамплін для стрибків у воду, який використовувала Мія! Дошка для стрибків у воду!
  
  
  Містер Стаут виніс свою склянку на балкончик. Він спостерігав, як останні промені сонця висікають іскри з вікон готелю «Диван» та прибудови. На мить вікна були золотими, блискучими, вогняними очима. Містер Стаут розглядав дві будівлі з виглядом абстракції, але за фальшивими рисами обличчя працював мозок як комп'ютер. Дошка для стрибків у воду! Дитячий ігровий майданчик. Батут.
  
  
  Містер Стаут посміхнувся і відпив свій напій. Це могло бути – просто могло спрацювати!
  
  
  "Татчин?"
  
  
  Містер Стаут скривився і повернувся до номера. Для американської хористки це прозвучало досить погано, а для турецької - просто смішно. «Пора, - подумав він, - ненадовго покінчити з цим. Час зробити перепочинок. Він вважатиме, що це було принаймні наразі безпечним будинком. Настав час розслабитися на пару годин. У будь-якому випадку він не міг працювати до темряви. Він почував себе оптимістичним та впевненим у собі, але ви ніколи не знали. Смерть могла бути зараз там у сутінках, збираючись для атаки.
  
  
  Був час Смерті – і вона прийде, коли прийде! N3 це знав. Завжди це знав. Приймав це. Нічого не поробиш.
  
  
  Був час для кохання – гірко-солодка протиотрута від Смерті.
  
  
  Час утримувати, хапати та відчувати глибини іншої людини. Бути не самотнім, не боятися. Час короткого забуття та старанності взяття того, що було дано задарма. Назвіть це любов'ю, назвіть це пристрастю, назвіть це сексом і назвіть це плотським - все ж таки воно викликане і повинно бути дотримано.
  
  
  "Папа! Іди сюди, подивися на лялечку, будь ласка».
  
  
  Нік увійшов до спальні. Він залишив містера Стаута на порозі і зачинив двері. "Тепер можеш кинути цю справу", - сказав він їй. «Тільки говори тихіше, і ми зможемо нормально поговорити. Я думаю, ця кімната безпечна – я присягаюся. У будь-якому разі ми ризикнемо».
  
  
  Мія сиділа на величезному ліжку, одягнена тільки в чорний бюстгальтер та трусики. «Слава Аллаху», - хихикнула вона. «Я почуваюся такою дурницею. Тепер на якийсь час ми можемо бути природою – нормальними? Як ви це кажете?»
  
  
  Ніку довелося посміхнутися. «Не збивай з пантелику гру, - сказав він. «Іноді це означає життя чи смерть - але тепер я згоден з вами, настав час зробити перерву». Він підійшов до ліжка і подивився на неї зверху вниз у своїй найкращій манері товстуна. "Любовна перерва, а, дитинко?"
  
  
  Він нахилився, щоб поцілувати її. Мія відсторонилася, прикривши рота рукою, щоб стримати сміх. «Ні! Я не займатимуся любов'ю з товстим старим! Зніми живіт, будь ласка».
  
  
  Нік стояв біля ліжка, узявшись у боки, дивлячись на неї зверху вниз з удаваним гнівом. «Тож ти дражниш! Золотошукачка! Тобі все одно начхати на мене - все, що тобі потрібно, це мої гроші».
  
  
  Мія перекинулася на плоский живіт і висунула язик. Нік грюкнув її по твердій маленькій дупі, дозволивши своїй руці затриматися на мить на м'якому теплі плоті крізь нейлон. Мія тихенько верещала і обернулася. Одна з її жовто-коричневих грудей повністю зісковзнула із чорного бюстгальтера і дозволила Ніку поцілувати її.
  
  
  Він зробив це, і на мить Мія дозволила це, і її руки піднялися, щоби підтримати його голову. Потім вона знову відсахнулася. «Ні! Поки що ти не станеш справжнім Ніком. Будь ласка? Тупий! Поспішай, дорогий? Авжеж, ні, дорогий?»
  
  
  «Вірно, – сказав Нік. Він посміхнувся їй, затримавшись на мить, відчуваючи, як її чуттєвий вплив змушує його почуття діяти. Вона лежала на ліжку, чорний бюстгальтер і трусики були лише тонкими тінями на її золотаво-кремовій наготі. Її коротке чорне шовкове волосся лежало на подушці, її обличчя в сутінках являло собою овал з малиновою квіткою замість рота. Міджа глянула на нього, тепер уже без посмішки, її вії прикривали великі довгі карі очі.
  
  
  "Кабук, дорогий. Доха кабук!"
  
  
  Коли Нік вийшов з ванної, в кімнаті згустіли сутінки. Він побачив тонку купу чорного біля ліжка. Він підійшов і став поруч із нею. "Спиш?"
  
  
  Міджа довго дивилася на нього, перш ніж відповіла. Потім дуже м'яко вона сказала: Ти гарний. Такий гарний".
  
  
  «Не багато мене так називають, – сказав Нік. «Мене дуже багато по-різному називають, але не так. Від вас я сприймаю це як комплімент». Він звалився на ліжко поруч із нею.
  
  
  Вона погладила великі м'язи кінчиками пальців. «Ви знаєте, великий монстр. Зовсім не такий, як інший – містер Стаут? Що з ним трапилося?"
  
  
  Нік поцілував її в груди. Обидві вершини були твердими. Він ковзнув її губами в ніжному поцілунку. Її губи пригорнулися до його вологих, нетерплячих.
  
  
  «Містер Стаут поїхав додому, до Індіани, - сказав він їй. «Він респектабельний одружений чоловік із двома дітьми. Це не для нього».
  
  
  Міджа притиснулася до нього, притискаючись грудьми до його обличчя. Ти великий дурень, коли хочеш бути. Я… я теж дурень. Дурень іншого роду».
  
  
  Нік поцілував її у вухо. "Якого?"
  
  
  Він ледве чув її шепіт. "Гіршого виду - я думаю, можливо, я закохалася в тебе".
  
  
  Нік похитав головою, не відриваючи від неї рота. "Не роби цього! Ніколи не роби цього. Найгірша помилка, яку може зробити дівчина».
  
  
  Він відчував її тремтіння. Її плоть пригорнулася до нього, і він міг чути биття її серця під ніжною сливово-гладкою плоттю її лівих грудей. Її аромат, складений з тендітних парфумів і мускусного запаху збудженої жінки, огорнув його. Він знав, що це буде добре. До цього часу він добре знав зв'язок між небезпекою та сексом, принаймні у собі самому. Суміш зробила з нього розлюченого жеребця. Секс безпосередньо перед тим, як він поставив на кін своє життя, був сексом у кращому вигляді.
  
  
  Вони довго цілувалися. Їхні мови тепер злилися. Міджа вигнула спину, вигнувши свою довгу спину у вигляді вигнутого мосту, тремтячи, тремтячи і задихаючись. Вона забула свою англійську і перейшла на м'яку турецьку. Її руки прагнули його м'язистого тіла. Його великі руки розкрили всі секрети її ніжної руки. Нарешті вони стали одним цілим, і почалася чудова та жахлива битва. Разом вони терзали один одного і широке ліжко - знову і знову. Ніби ця зустріч плоті вночі ніколи не повинна закінчитися.
  
  
  Мія заплакала. "Даха кабук", - схлипнула вона. «Доха кабук! Швидше!»
  
  
  Нік забув про все у всесвіті, крім цієї червоної печери, в яку він потрапив. потрібно занурюватися все глибше та глибше. Він відчайдушно боровся тепер у любові-ненависті та ніжному болі з жахливою нав'язливою ідеєю розсікти, розірвати та остаточно підкорити її.
  
  
  Мія верещала, як горда арабська кобила.
  
  
  Він нарешті був завойований.
  
  
  За півгодини Нік прокинувся від легкого сну. Поруч із ним Мія загубилася у важких снах. Нік дістав «люгер» з-під подушки - вона не підозрювала про його наявність - і увійшов до ванної кімнати. Він глянув на годинник. Час послухати Співаючого Сема.
  
  
  Він вийняв із футляра електричну бритву. Потім електрична зубна щітка, яку він зневажав і ніколи не використовував, але яка перетворилася на чудову антену. Олд Пойндекстер зі Special Effects сказав, що це додало принаймні дві тисячі миль до ефективного радіусу дії радіобритв. Нік усміхнувся про себе. Тепер вони побачать. Він рідко використовував бритву - але тепер це був єдиний контакт, який міг встановити з Хоуком на якийсь час. І це буде одним із способів. Нік міг лише слухати, але не відповідати.
  
  
  Він поправив крихітну, майже невидиму ручку бритви, покрутивши її на мить. Він підключив електричну зубну щітку до ланцюга - крихітний роз'єм у крихітний отвір. Від бритви пролунало металеве дзижчання. Нік підніс його до вуха і прислухався. На мить у його вусі заревів мініатюрний шторм статичної електрики, потім виразно пролунав голос Хоука. Нік знову глянув на годинник. Прямо по носі!
  
  
  Голос Хоука був тихий, але зовсім ясний, наче лялька говорила ясним, плавним і дуже тонким голосом.
  
  
  Нік Картер сів на сидіння унітазу та прислухався. Він був голий, без жодної косметики, шість футів м'язової бомби, яка могла вибухнути будь-якої миті. У міру того, як він слухав потріскуючий голос Хоука, вираз його обличчя трохи змінився. Тонкі високі брови зморщилися, а худорляве обличчя напружилося через гарну структуру кісток. М'язи щелепи зібралися під плоскими, близько до голови вух. На мить N3 виглядав як мертва голова. Потім він розслабився, зітхнув і вимкнув радіо-бритву.
  
  
  Нік був стривожений, глибоко стривожений почутим. Частина того, що сказав Хоук, може бути корисним – інша частина вирвала великий шматок з його світу.
  
  
  N3 зісковзнула з сидіння унітазу на підлогу та прийняла позу основної йоги. Він має обміркувати це. Він глибоко зітхнув, втягуючи перев'язаний живіт плоским м'язом у вигнуту увігнутість. Поступово він увійшов у стан напівтрансу. Його дихання стало пошепки.
  
  
  Коли він пішов усередину, в адиту самої внутрішньої істоти. Нік поставив одне запитання.
  
  
  «Чому, Мусі? Чорт забирай - чому?»
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  Товстун
  
  
  Відразу за половиною виднівся величезний місяць, і бліде сяйво, своєю чергою, створювало безліч тіней на даху готелю «Диван». Була велика тінь наполовину заповненої структури - вона, здається, мансарда йде вгору - і там було набагато менше тіні водонапірної вежі, підйомне обладнання житла, а також дитячий майданчик. Також була одна висока, незграбна, широкоплеча тінь, така ж безмовна і нерухома, як і інші. Добрих півгодини ця остання тінь стояла нерухомо і спостерігала за прямокутниками, що світилися золотом, які були вікнами Defarge & Co., Ltd.
  
  
  Тепер було лише три освітлені вікна. Особистий номер самого Моріса Дефаржа припустив спостерігач. Справді дуже особисте. Він бачив, як озброєний охоронець обходив порожні офіси. Чоловік зробив ретельну роботу, але коли він досяг короткого сходового прольоту, що веде до єдиних дверей, він зупинився. Крім того, подумав тепер спостерігач із легкою сухою усмішкою, це буде особиста територія Моріса Дефаржа. Де товстий, хворий старий павук лежав у ліжку і продовжував плести павутину.
  
  
  Це особисте життя буде порушено сьогодні ввечері!
  
  
  Нарешті N3 вийшов із тіні у місячне світло. Рухався легко, непомітно, як привид. На ньому були чорні штани, дуже обтягуючі, чорні кросівки та чорна спортивна сорочка. Він був непокритий, його коротко острижене волосся було пофарбоване в темніший відтінок, ніж зазвичай. Але саму разючу зміну зазнала особа. Тут не було нічого ні про розпусного, спізнілого і безжального містера Стаута, ні про справжнього Ніка Картера. Це були монгольські риси – бліда шафранова шкіра, розкосі очі, плоский ніс. Тут справді був китайський джентльмен, який крадеться серед тіней на даху готелю «Диван».
  
  
  Нік діяв за наведенням Хоука по радіо-бритві. Виявилося, що довгий-довгий палець Пекіна дійшов навіть цього турецького пирога. N3 не вітав це, це був лише один привід для занепокоєння, але він відразу зрозумів, як його використовувати. Цей гамбіт може трохи спростити отримання інформації від товстуна до того, як його вб'є.
  
  
  М'якими сходинками N3 підійшов до краю даху і зупинився, дивлячись на прибудову. Він знову прокляв архітектора. Відстань по горизонталі була непоганою. Скажімо, дванадцять футів. Для цього вистачило б однієї з дощок, розкиданих по підлозі закінченого пентхауса. Ні, річ у тому, що прибудова була на добрих вісім чи десять футів вище за самий готель. То була проблема.
  
  
  N3 дивився в темну порожнечу між двома будинками. Він тихо свиснув крізь зуби. Дев'ять поверхів. Пекельне падіння, якщо він промахнеться! Може бути смертельним. Він посміхнувся - а приклеєні стрічки по кутах його очі викривлялися, терзали його тіло.
  
  
  Може бути пекло – смертельно. Тож не пропустіть!
  
  
  Нік взявся за роботу, говорячи собі, що це шалений план. Було це, але це було все, що він мав, і божевільні схеми іноді спрацьовували.
  
  
  Він знайшов потрібну дошку і відніс її до краю даху, врівноваживши її на борту. Вона була довга і товста, і якби дахи були рівними, він міг би вальсувати по ній. N3 зітхнув. У цій професії нічого просто не давалося!
  
  
  Він повернувся в тінь навколо пентхауса і знайшов стос мішків із цементом. У кожному по сто фунтів. Нік нахилився, напружився і трохи застогнав, і повернувся до стійки з мішком під кожною рукою. Ніч була прохолодна, але він виявив, що трохи спітнів. Це виявилося роботою.
  
  
  Він розташував довгу дошку над ковпаком, щоб він підходив до нього, потім поставив на неї один з цементних мішків якоря. Він повернувся за мішками із цементом. За п'ять хвилин він влаштував трамплін на свій смак. Дошка для стрибків у воду! Китайський джентльмен посміхнувся. Дошка для стрибків у воду із твістом. Він збирався пірнути. Він сподівався. Нік глянув на землю дев'ятьма поверхами нижче і знову свиснув. Йому краще точно пірнути!
  
  
  Коли все було готове, він знову пішов у тінь, щоб подивитись. Якби його помітили таким, що будує свою маленьку іграшку, скоро мала б бути якась реакція. Поки він чекав, він перевірив свою зброю: «Люгер» був на поясі, а стилет у піхвах уздовж передпліччя. І цього разу він узяв із собою П'єра, маленьку газову гранулу. На даний момент він планував вбити товстуна стилетом, але тоді точно не знав.
  
  
  Коли в його голові пролунав сигнал "all-clear", N3, не роздумуючи, подався на дах. За своїм багаторічним досвідом він знав, що прийом безпеки полягає в тому, щоб діяти швидко і без вагань. Невпевнені, сумнівні думки, тільки завдали тобі неприємностей. Ви прийняли всі запобіжні заходи, ви спробували зробити все правильно - а потім ви ризикнули.
  
  
  Нік вийшов на дошку. "Це було, - подумав він з кривою гумору, яку він завжди міг викликати, - щось на кшталт ходьби по дошці". Якщо він промахнеться і вони зіскребуть його лопатою!
  
  
  Він кілька разів обережно підстрибнув. Дошка була досить пружною під ним. як жива істота. Він озирнувся на купу мішків із цементом – вони трималися досить міцно. Він дістався кінця дошки і зупинився. Він звів очі. Добрих восьми футів може більше. Він мав поступово працювати над цим.
  
  
  Повільно, обережно, Нік почав підстрибувати на дошці. Щоразу трохи вище. Він забув про порожнечу під ним. Він забув про все, крім поставленого завдання - дістатися до того даху, що манить нагорі і подалі від нього. Він мав один шанс, один шанс. Жодних повторів.
  
  
  Тепер! Нік упав на дошку всією своєю вагою, задубивши ногами, а потім схопився з максимальною силою, на яку тільки міг. Привіт: Руки разом над головою, темна стріла піднялася вгору в блідому місячному світлі.
  
  
  Він не витримав! Крім того, на що він сподівався. Його пальці торкнулися ковпачка матриці, дряпаючи, починаючи зісковзувати з гладкої поверхні. Він сподівався перехопити бодай одну руку над конусом. Тепер він бовтався у просторі, і його пальці ковзали – ковзали.
  
  
  За кілька місяців чи років до цього якийсь турецький масон виявив безтурботність. Він установив зламану плитку і не подбав про правильне заповнення щілини розчином. Тепер це врятувало життя Ніка Картера. Його пальці вчепилися в потріскану плитку, стиснули, стали загартованими, як величезні пазурі орла - і трималися.
  
  
  На мить він так бовтався, утримуючись від смерті лише своєю великою хваткою. Чотири пальці відокремлюють його від твердого покриття землі далеко знизу.
  
  
  Потім він підняв і знову підняв іншу руку, плавно впевненим рухом похитуючи тілом акробата над копінгом.
  
  
  Нік на мить постояв, дивлячись у порожнечу. Він трохи посміхнувся. Слабкий звук зірвався з його губ. Звук, що міг бути Фуууууу.
  
  
  Він швидко увійшов у тінь димаря і зупинився, чекаючи на сигнал тривоги. Ніхто не прийшов. Через кілька хвилин він повернувся до краю даху і почав вивчати дах готелю «Диван», який тепер знаходився під ним. Його неспокійні, блукаючі, всевидні очі помітили дитячий майданчик, порівнявши його з тим місцем, де він зараз стояв. Нарешті він задоволено кивнув головою. Його задній шлях був відкритий. Це був вихід із нори.
  
  
  Нік зробив паузу, щоб ще раз перевірити свою зброю, потім м'яко попрямував до маленької хатини, де знаходилися механізми ліфта. Двері були зачинені, як він і чекав. Замок був до абсурду простим, і Нік навіть не вдавався до спеціального відмичку - целулоїдний нашийник упорався із завданням за тридцять секунд.
  
  
  Він спустився гвинтовими залізними сходами до інших дверей. Ця була відкрита і відкрита на майданчику, з якого вниз вели пожежні сходи. Навпроти сходового майданчика були двері з матового скла. Через неї, як Нік знав зі спостереження в бінокль, був короткий коридор, що веде до головних офісів Defarge, Ltd. У дальньому кінці офісів були сходи, що ведуть у особистий номер Моріса Дефаржа.
  
  
  Десь між Ніком та цим люксом буде озброєний охоронець!
  
  
  Нік тихо перетнув майданчик, намагаючись не потрапити його тінню на двері з матового скла. Він слухав. Через двері почувся слабкий звук музики. Музика? Потім він здогадався. Охоронцю набридло його довге чування. Охоронець приніс для компанії транзисторний радіоприймач. Нік схвально кивнув. Музика знайде для нього людину.
  
  
  Нік трохи прочинив двері. Миша не могла бути хитрішою. Він зазирнув усередину. Чоловік сидів за столом, приблизно о пів на центральний коридор між рядами столів. Чоловік був спиною до Ніка. Він їв із консервної коробки для сніданку, слухаючи маленьке радіо.
  
  
  Нік знав, що якщо ви досить довго спостерігаєте за твариною чи людиною, вона відчує вашу присутність. Він не марнував часу. В останній момент, коли Нік опинився за ним, охоронець інстинктивно занервував. Нік підрізав його ззаду по шиї краєм руки, недостатньо сильно, щоб убити, і спіймав фігуру, що падає, коли вона зісковзнула з стільця.
  
  
  Тепер він працював із великою швидкістю. Він дістав з кишені моток скотчу і перев'язав охоронцеві зап'ястя та кісточки. Він заткнув чоловікові рот носовою хусткою і заклеїв його скотчем. Він вийняв його револьвер із кобури, спустошив камери і поклав патрони в кишеню, потім поклав револьвер назад у кобуру. Потім він заштовхав чоловіка, що втратив свідомість, у простору тумбу столу і залишив його.
  
  
  N3 безтурботно підійшов до сходів, що ведуть у номер Моріса Дефаржа. Коли він ішов, його посмішка була похмурою, і навіть під монголоїдним макіяжем Яструб дізнався свого хлопчика номер один у смертельній місії. Пора, подумав Нік, намагаючись відкрити м'які шкіряні двері нагорі сходів - настав час починати повертати борги! Товстун – ти перший!
  
  
  Але спершу треба було зіграти невелику гру. Хоук натякнув, що це може спрацювати. Якщо ЦРУ мала правильну інформацію - а Хоук сказав, що людина ЦРУ померла в Китаї, щоб отримати цю інформацію, - що китайські червоні вторгаються в Синдикат! "Грай так", - сказав Хоук. Тож N3 спочатку так і грав.
  
  
  N3 тихенько пройшов коротким, покритим товстим килимом коридору і зупинився, дивлячись у спальню. У номері було дуже тихо. Він замкнув за собою шкіряні двері. Вони були одні - тільки він і товстун, який зараз читає в ліжку.
  
  
  Нік не одразу оголосив про себе. Він стояв у тіні і вивчав кімнату та чоловіка в ліжку. У повітрі витав слабкий запах ліків, з відтінком чогось на кшталт ладану. На тумбочці ліжка купа ліків - пляшечки, склянки, ложка, коробка з таблетками. Нік згадав, що у цієї товстої людини було серйозне захворювання серця. Він усміхнувся без тіні веселощів. Цей стан серця мало незабаром погіршитися!
  
  
  Моріс Дефарж був одягнений у піжаму пурпурового кольору розміром із намет. Нік нарахував чотири підборіддя і зупинився. Цей чоловік був величезною ганчіркою, яка оточувала та сковувала його, як ліпний крем. У нього була пишна голова з гладким сріблястим волоссям, коротко остриженим, над млявим пухким обличчям. Відмінною особливістю був тільки ніс - це був дзьоб папуги, що різко стирчав і загнутий над скупим ротом, блідий рот, схожий на анус. М'ятою та безформною через відсутність зубів. Нік побачив зуби у склянці з водою на тумбочці.
  
  
  N3 тихенько увійшов до кімнати, намагаючись не потрапити під яскраве освітлення ліжка. Його маскування було поспішним та імпровізованим - краще не перевіряти його занадто далеко.
  
  
  «Добрий вечір», - сказав Нік китайською мовою. "Мені шкода, що я так несподівано напав на тебе, але я подумав, що найкраще, щоб наша перша зустріч була в повній секретності".
  
  
  Товстун здригнувся і впустив книгу. Його рука ковзнула під подушку. Його світлі очі, прикриті жиром, з тривогою дивилися на Ніка. Хто... хто ви? Чого ви хочете?"
  
  
  Нік усміхнувся. - Пістолет під подушкою, - зауважив він. Він сказав: "Гори!"
  
  
  Тепер він дізнається. Знайте, чи коштувала смерть людини із ЦРУ. Горі, місце народження Сталіна, мало бути паролем для цієї операції. Так сказав Хоук – так сказали до ЦРУ.
  
  
  Товстун помітно розслабився. Він тримав руку під подушкою, але маленький рот зморщився у спробі посміхнутися. "Горі", - сказав він. «Ви налякали мене до смерті, сер. Погано для мене також. У мене дуже хворе серце. Хіба ви не могли належним чином заявити про себе? Там черговий охоронець і…» Нова настороженість майнула по жирному обличчю. "Ви бачили охоронця?"
  
  
  N3 кивнув головою. Він відповів: «Я бачив його». Він говорив китайською.
  
  
  Товстун виглядав роздратованим. «Я погано говорю китайською. Вони це знають! Хіба ви не розмовляєте турецькою чи французькою?»
  
  
  Нік похитав головою. "Англійська, сер?"
  
  
  Дефарж кивнув головою. «Тоді англійська. Що ти хочеш? Я дуже хвора людина! У будь-якому разі я, ми, не чекали на тебе так скоро. А чому ти у Стамбулі? Це може бути небезпечно. Дуже нерозумно! Особливо зараз. Мали тут багато неприємностей – якщо вас запідозрять, буде лише гірше! "
  
  
  Нік усміхнувся і трохи вклонився. Він був… на даний момент. Якщо він міг отримати інформацію, він шукав легкий шлях, добре. Якщо ні – шпильки були завжди!
  
  
  «Ми дещо чули про ваші труднощі», - сказав він товстому чоловікові. «Знову американці, звісно. Ці гною черепахи! Але ви, здається, досить добре справляєтеся зі своїми справами, але це не наша турбота. Ви знаєте, що ми хочемо». Говорячи це, він уважно спостерігав за товстуном, намагаючись побачити ефект його слів. Як би мало він не знав про цю установку, було б легко помилитись.
  
  
  Поки Дефарж, схоже, вважав його справжнім. N3 знав, що це сталося просто тому, що товстун був зненацька застигнутий і ще не встиг подумати. Плюс той факт, що він очікував або китайця, або когось із їхніх представників. Нік знав, що йому доведеться підштовхувати справи, доки він може.
  
  
  "Ми повинні знати дату і маршрут наступного конвою опіуму", - прямо сказав він цій людині. «Дуже важливо, щоб ми це знали. Ви зробите це, будь ласка. Негайно. Мені краще не затримуватись надовго».
  
  
  Моріс Дефарж щосили намагався сісти в ліжку. "Я цього зовсім не розумію", - поскаржився він. «Ми уклали угоду – продати вам весь апарат за десять мільйонів турецьких фунтів! Поки що у нас є лише мільйон від вас, люди! У будь-якому випадку угода полягала в тому, що ця остання партія належить нам – нашим людям, щоб вони не захопили, або не турбувати нас, до осені! Що щодо цього? "
  
  
  Нік знизав плечима і посміхнувся, тримаючись у тіні. «Все швидко змінюється, сер. Я сам не розумію, що відбувається – я лише підкоряюся наказам. Цей наказ повинен був побачити вас та дізнатися дату та маршрут наступної партії опіуму. Тепер ви мені скажете, будь ласка?
  
  
  Моріс Дефарж вийшов із себе. Він важко підвівся в ліжку, його обличчя розпухло і почервоніло. «Будь я проклятий, якщо захочу це зробити! Ви, виродки, всі схожі, а ви, китайські бандити, найгірші! Я… ми роками працювали над створенням цієї споруди! Тепер ви йдете і кажете нам, щоб ми переїжджали, ви» Мені дуже шкода, але тепер це твій апарат! Ну, будь я проклятий, якщо дозволю. Угода - це угода, присягаюсь богом і ... і ... "
  
  
  Товстун упав на ліжко боком, схопившись за серце. Він схопився за покривало і тремтячим пальцем вказав на тумбочку. «Я… гуууугг… у мене… у мене… ооооо… серцевий напад! Ліки! Моє… мої ліки! Зелена пляшка!
  
  
  Нік вийшов з тіні до тумбочки. Він узяв маленьку зелену пляшку. Digitalis. Він простяг пляшку. Товстун потягнувся м'ясистою тремтячою рукою. «Це… ось воно! Я… тепер зі мною все гаразд».
  
  
  Нік відступив, все ще тримаючи пляшку. Він тримав його подалі від збожеволілої руки. Його посмішка була жорстокою. «Ви повідомте мені дату та маршрут наступної партії опіуму, будь ласка. І не брешіть! Я знатиму, якщо ви це зробите – у мене є спосіб перевірити».
  
  
  Дефарж розтягнувся на ліжку, як викинутий на мілину кит, задихаючись і борючись за кожен вдих. Його обличчя набуло блакитнуватого відтінку. Його маленький рот скривився від болю. Його очі благали, і він знову потягся за пляшкою. «Н… немає часу! Я… я вмираю…»
  
  
  Нік тримав пляшку поза досяжністю. "Тоді поспішаєте! Час і маршрут, будь ласка!"
  
  
  Товстун у божевільному болі вчепився в ліжко. "Урфа". він ахнув. «Урфа ... Едеса проходить! Три… три дні! Тепер медицина – заради бога, медицина – я… вмираю…»
  
  
  N3 на мить зупинився, дивлячись на Моріса Дефаржа. У його погляді не було ні жалю, ні співчуття. Він думав лише про роботу. Природа позбавляла його неприємностей, хворе серце робило роботу за нього.
  
  
  N3 нахилив пляшку і вилив вміст на килимок біля ліжка. Дефарж застогнав, і на мить зневіра та жах змішалися у водянистих, уже потьмянілих очах.
  
  
  «Ееєєєє… Ohhhhuuuuu… Я… ти…» Він перекинувся на ліжку, хапаючись за горло. Нік Картер дивився, його обличчя, безпристрасне, ніби він був насправді китайцями.
  
  
  Товстун перестав дихати. Він востаннє схлипнув, і з млявих губ з'явився великий міхур. Бульбашка на мить повисла, погойдуючись і погойдуючись. Бульбашка лопнула.
  
  
  Нік підійшов до ліжка. Він притис повіки великим пальцем. На нього дивилася порожня куля. Нік заплющив очі і почав натягувати покривало на мерця. Залишіть усе, як було. Природна смерть. Дефарж у минулому мав хвороби серця. В останній агонії він міг втратити ліки та себе. Так. - подумав N3 з похмурим сміхом. Природна смерть. Або це було! Вони будуть дивуватися - і все, що їх бентежить, добре.
  
  
  Він швидко почав працювати. П'ятнадцять хвилин він був переконаний, що в самому номері немає нічого цінного для нього. Він це прикинув. Ця людина була розумною, надто розумною, щоб залишити в ній щось інкримінуюче.
  
  
  Нарковідділ та турецькі поліцейські намагалися прослуховувати це місце, намагалися обшукати його без виявлення – і в них нічого не вийшло. Він би не став кращим.
  
  
  Залишилася багато прикрашена кімната.
  
  
  Він не збирався там нічого знайти, але він мав пошукати.
  
  
  "Урфа", - подумав Нік. Урфа та Едеса, вони там переходять через три дні. Вмираючий, мабуть, говорив правду. Майже напевно. Коли ти в останній агонії, ти не маєш часу вигадувати брехню. Отже, тепер він знав, цього разу в цій місії, куди він прямує далі. Що він збирався робити далі? Скоро – пекельний рейд!
  
  
  Отже, тепер оглянемо ванну, а потім вже по дорозі. Він залишився надто довго, намагаючись знайти удачу.
  
  
  У той момент, коли він увійшов до ванної кімнати, він відчув її запах. Цього разу він одразу дізнався про це. Ацетон. Рідина для зняття лаку! Той самий запах, який він помітив в офісі та ванній кімнаті в Le Cinema Bleu. Нік знову глянув на товстий труп на ліжку. Може, старий цап був саме таким – старим цапом! Можливо, він мав свої моменти, мав маленькі гарячі думки, незважаючи на розбите серце.
  
  
  А можливо і ні! Ніка почав трохи турбувати запах ацетону. Це щось означало! Він був у цьому певний. Але що?
  
  
  Він відкрив білу аптечку, впевнений, що знайде.
  
  
  Ось воно. Пляшечка рідини для зняття лаку. Fastact. Зроблено у Чикаго. Те саме, що він знайшов у Le Cinema, у ванній убитій Стендіш.
  
  
  Нік сунув пляшку в кишеню. Зараз ніколи ламати голову над цим. Настав час зникнути одному фальшивому червоному китайському агенту – повністю та назавжди. Він кинув останній погляд на номер і попрямував до дверей.
  
  
  Він відчинив м'які шкіряні двері - і ось вони. Блондинка із Le Cinema Bleu. Маріон Талбот. Секретар Дефаржа. У руці у неї був крихітний автомат, спрямований прямо в живіт Ніка. За нею був охоронець в уніформі з револьвером у руці.
  
  
  Думайте швидше, містере Картер!
  
  
  Містер Картер думав і діяв одночасно. З неймовірною швидкістю. Він хотів би надіти нашийник на гнучку блондинку і на дозвіллі поставити кілька доречних питань, але охоронець зірвав цей проект. "Напевно, у нього в кишені були запасні набої", - подумав Нік, збираючись вступити в бій. Чорна мітка для мене. Недбало.
  
  
  Він вибив пістолет із руки блондинки і схопив її тим самим рутинним рухом. Він тримав її між собою та охоронцем, використовуючи її м'яке ароматне тіло як щит. Охоронець позадкував з револьвером напоготові у пошуках виходу.
  
  
  Дівчина мовчки боролася, якщо не рахувати шиплячого звуку. Вона подряпнула Ніку обличчя. Він підняв її і жбурнув у охоронця. Він упав і на ньому сиділа дівчина в піні спідниць, рожевої спідньої білизни, чорної гумки та сліпучо білих стегон.
  
  
  Нік біг як злодій. Величезні стрибки кенгуру, які змусили його спуститися офісом, сходовим майданчиком і залізними сходами на дах, перш ніж вони встигли розплутатися. Він чудово розумів, що охоронець не стрілятиме в нього – дівчина йому не дозволить. Їй не потрібна поліція більше ніж Ніку. Якимось чином вона брала участь у цій угоді - хоч би що казав Мусі!
  
  
  Він піднявся на дах, вишикувався в певному місці на перекритті і на повній швидкості побіг до нього. Він плавно пішов у порожнечу. На півдорозі він повернувся у позицію для ідеального падіння пожежника. Він приземлиться на спину, схопившись за коліна, компактний клубок м'язів та кісток.
  
  
  Якби батут ніхто не зрушував!
  
  
  Вони цього не зробили. Нік ударив його прямо, високо підстрибнув, випростався і спустився вниз, щоб відскочити ще раз, потім на дах. Він почав біг.
  
  
  До того часу, як охоронець і дівчина досягли даху додаткових апартаментів, на сусідньому даху вже не було нічого, крім тихих і нерухомих місячних тіней.
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  Вовк у загоні
  
  
  Нік Картер і Мія Джалелліс вилетіли з аеропорту Есількою в ранній ранковий час. Він підняв її з м'якого ліжка в готелі «Хілтон» - ліжка, все ще запашною пристрастю, - і безжально штовхнув її. Міджа не скаржилася - вона була надто сонною. Тепер, у штанах та куртці, у коричневому маленькому плащі та темно-червоному береті, прикрашеному срібною шпилькою, подарованої їй Ніком, вона спала, поклавши голову на плече N3, поки літак AX гудів у ночі.
  
  
  Часу було не так багато. Їх потрібно скинути на світанку і сховатися до сходу сонця. Якби це підійшло. Прогнози, включаючи власні прогнози Туреччини, США та AXE, були незмінно поганими. Нік сидів тихо, курив і розмірковував про те, що чекає на нього попереду.
  
  
  На південний схід від Стамбула, приблизно за 600 миль, знаходиться одна з найсуворіших і найпідступніших країн у світі. У цьому неправильному трикутнику, утвореному витоками рік Тигр і Євфрат, земля була погано зорана богами, а потім забута. Це самотнє запустіння високих гір, неприступних скель та вузьких ущелин, що звиваються та переплітаються, як гігантські кишки.
  
  
  Цю дику і сувору країну, давно залишену Аллахом, плекають тільки її споріднені душі, курдські племена. Вони дикі, як гори, і набагато смертоносніші.
  
  
  Ніка та Мію скинули незадовго до світанку. Було випадкове місячне світло і дуже слабкий вітер, що дозволило Ніку вислизнути з парашута, щоб спустити їх, не зламавши ніг і не повиснувши на скелі. Мія раніше не стрибала, і, оскільки Нік не хотів втрачати її зараз, після того, як так довго вона залишалася живою, він забрав її з собою в чорному жолобі. Вони приземлилися з різким стукотом на невелике плато, що чимось нагадувало місячний краєвид. Літак AX зробив ще один прохід і скинув джип, теж по чорному жолобі, з вантажем запасів. Потім літак AX, на удачу, помахав їм крилами і кинувся на північ.
  
  
  N3, як завжди, був дуже сам собою. Правильно те, що депо Анкари відреагувало на його вимоги негайно і майже приголомшливо. Він одержав усе, що хотів, з додаванням кількох статистів. Тим не менш, він знову тут, серед диких курдських Тельців, у країні, на яку він не претендує. Шукає якогось баска на ім'я Карлос Гонсалес. Об'єкт – вбити!
  
  
  На той час водянисте сонце, часто приховуване дощем і мокрим снігом, визирнуло через високі піки на півночі і сході, Нік і дівчина затишно влаштувалися в печері на уступі, що виходить на ущелину, що веде в перевал Едеса. Джип був захований в іншій печері неподалік.
  
  
  "Це країна гірських козлів", - розкритикував Нік, коли вони зробили поворот на зниженій передачі з переднім колесом, що звисає над прірвою, що йшла на тисячу футів. «Я не думаю, що ми часто використовуватимемо джип».
  
  
  Але, як він пам'ятав, баски легко пересувалися цією країною. Можливо, він знав кілька хитрощів, що запам'яталися з юності на півночі Іспанії.
  
  
  Мія була надто налякана, щоб говорити. Більшу частину часу вона їхала з заплющеними очима, час від часу торкаючись Ніка, щоб заспокоїтися. Він відчував, що її лякала не тільки запаморочлива стежка, а й вся установка, все. Похмура погода, високі похмурі вершини, на яких ніколи не танув сніг, жахливе почуття ізоляції. Нік сам це відчув. Він знав, що це минеться, як тільки він почне діяти.
  
  
  Після того, як вони знайшли печеру і влаштувалися в ній настільки затишно, наскільки це було можливо за цих обставин, Мідже все ще хотілося втіхи. Зовні дощ хвистав сірою завісою розчарування. У печері не можна було розвести багаття, навіть якби вони мали сухе паливо - дим їх би виявив. І Нік не наважився ризикнути підпалити багаття на уступі.
  
  
  Почасти для того, щоб втішити її, і через те, що його знову хвилювало бажання, він заліз у її спальний мішок. Було тісно - Мідже доводилося вилазити з одягу, як змія, що скидає шкіру, - але результат був для них щасливим обох. Міджа зітхнула, стогнала і, нарешті, заплакала і отримала величезне задоволення. Коли все закінчилося, вона одразу ж заснула.
  
  
  N3 виліз із спального мішка і пішов туди, де стояла гвинтівка біля входу до печери. Він дуже рідко використовував рушницю на цих роботах і не думав, що вона знадобиться йому зараз, але здавалося розумним принести її. У цих горах і ущелинах жили вовки - вовки і зграї величезних анатолійських вівчарок.
  
  
  Нік узяв гвинтівку, «Севідж 99» із прицілом Уезербі, і низько нахилився, щоб упасти на виступ. Він підняв комір свого важкого кожуха від зливи і пішов уступом до печери, де був захований джип. Опинившись там, він підбив підсумки. Він сидів у джипі, ліниво вовтузився з короткохвильовим набором, і дозволяв планам і подіям крутитися в його рухливому розумі, як стрічка, що розмотується.
  
  
  За наказом, а також за власним бажанням він зберігав радіомовчання, за винятком надзвичайних ситуацій на найвищому рівні. Анкара постачатиме його інформацією через певні проміжки часу.
  
  
  За час, що минув відколи він стрибнув з даху прибудови на батут, багато чого сталося. Це був час божевільного поспіху, коли все йшло добре – гарний перехід – і всі чудово співпрацювали. Турецька та сирійська поліція та військові добре працювали разом, що було практично нечуваною справою. Так само працювали Інтерпол, ЦРУ та те, що залишилося від США щодо боротьби з наркотиками в Азії. Нік тепер сидів у липкій темній печері, гладив гладкий ствол Севіджа і знав, що він був вершиною, гострою рушійною силою всіх цих зусиль. Він, звичайно, повинен убити басків, але мав іншу роботу. Підняти стільки пекла, посіяти стільки руйнування, що пройдуть місяці, а можливо, навіть роки до Синдикату – а тепер, здається, китайські червоні, – перш ніж вони зможуть повернути операції в норму. Нік зрозумів, що це лише тимчасовий захід. Торгівля опіумом тривала. Якось маки з маленьких турецьких ферм потраплять через кордон на таємні фабрики з переробки; вони будуть перетворені на героїн, який закачуватиметься в вени наркоманів, що кричать, по всьому світу. Чоловіки та жінки – і багато дітей, померли б від цього героїну!
  
  
  Вмерти від інфекцій від брудних нестерилізованих голок. Помріть від передозування. Вмирай від поліцейських куль, вчиняючи злочини, щоб отримати гроші за допінг! А ті, хто насправді не помер фізичною смертю, все одно будуть мертвими! Безнадійно. Нік подумав про Мідж і про білі мітки від голок на її прекрасних руках, і його рот скривився в чомусь майже ніжному. Це було не зовсім так – це було замилування. Ця дитина повернулася довгим шляхом. Але вона була однією з мільйонів. Одна із щасливчиків. Він погладив довгий сяючий стовбур гвинтівки і задумався про баски. Про баски повідомили в Урфі – товстий Дефарж не лежав на смертному одрі – і вважалося, що збирався караван. Турецька таємна поліція знала це багато - вони не знали, як це зупинити.
  
  
  Якщо баск прийшов до перевалу Едеса, за дві милі вниз по ущелині від того місця, де зараз сидів N3, якщо він прийшов туди, щоб зустрітися зі своїми лютими курдами, чому б не підкрастися до нього і холоднокровно не застрелити виродка?
  
  
  На панелі приладів джипа задзижчала коротка хвиля. Нік глянув на годинник. Час вислизав. Він знав, що наближається Анкара. Трансляція буде короткою і сутнісно. Вони розраховували, що Басков має DF, встановлений серед його "нафторозвідувального" обладнання.
  
  
  Голос пролунав у маленьку печеру, голосний і чистий, за п'ятою шкалою.
  
  
  «З Туреччини паломнику – з Туреччини паломнику – араби склали свої намети. Птах летить на крилах. Товстун має сказати правду. Темний місяць – небезпека. Вважається, що вантаж супроводжують дві пінти яскраво-червоного шафрану. Кінець передачі».
  
  
  Нік закурив сигарету і подумки поправив повідомлення. Араби склали намети – справа рушила. TSP думала, що було організовано поїзд контрабанди. Птах летить. Баск поїхав із Урфи. Правду товстуна сказати. Дефарж не брехав. Темний місяць – це небезпека. Це означало, що вони підуть наступної ночі, коли не буде місяця. Вважав, що дві пінти яскраво-червоного шафрану… Нік холодно посміхнувся. Безперечно, тепер, коли у справу вступають червоні китайці. Хоук і ЦРУ мали рацію. З караваном будуть двоє китайських джентльменів. Без сумніву, оглядаючи їхню нову власність. Що сказав Дефарж – десять мільйонів турецьких фунтів! Синдикату дійсно слід знати краще! У них був мільйон – це все, що вони колись отримали. Рано чи пізно китайці розплатяться з ними – зрадою!
  
  
  У восьминогів, що мешкали в Пекіні, були довгі щупальця. А Червоний восьминіг, - зізнався Нік, гасивши сигарету, - цього разу був дуже вигідним. Червоним було вигідно просувати вживання наркотиків скрізь, де вони могли. Це послабило моральний дух, висмоктало волю до опору і поставило Захід перед ще однією величезною проблемою. Отже, червоні взяли він управління високоорганізованим апаратом з контрабанди наркотиків. Такий апарат можна було використовувати не лише для контрабанди, а й для шпигунства! По-третє - і, можливо, найважливішими для червоних - були люті курди. Вони завжди повставали проти Ірану та Туреччини, завжди виступали за самоврядування, за Курдську республіку. Китайці пообіцяли б їм, що – допомогли б грошима та зброєю, щоб побачити, що курди продовжували бунтувати, доки вони не отримали – Червону Курдську республіку!
  
  
  Взявши провіант із джипа Нік повернувся до іншої печери, де ще спала Мія. Колеса всередині коліс – хід та зустрічний хід – крутяться за складним поворотом у похмурій міжнародній грі, в яку грали великі держави. Його робота була по-дитячому проста в порівнянні - все, що йому потрібно було зробити, це вбити людину!
  
  
  Він і Міджа провели в печері день і ніч, крім однієї короткої розвідувальної експедиції Ніка. Ущелина внизу все ще була порожня. Вдалині, за ущелиною, він побачив зграю диких собак і з цікавістю націлив на них бінокль. Це були великі волосаті тварини, більші за ірландські вовкодави. Нік спостерігав, як дюжина або близько того зло сваряться через останки вбитого ними цапа.
  
  
  Повернувшись до печери, він сказав дівчині: «Ти знаєш, що мені доведеться на якийсь час залишити тебе тут одну?»
  
  
  Вона була зайнята приготуванням їжі на невеликій бензиновій плиті. Шиплячий ліхтар Коулмана кидав у маленьку печеру уривчасте біле світло. Міджа була блідою, з маленькими блакитними тінями під очима. Нік відчував, що вона боїться – боїться всього, окрім себе. Можливо, він помилився, привівши її, але це здавалося єдиним вірним способом зберегти їй життя.
  
  
  Мія сказала: «Я розумію, Нік, дорогий. Ти дуже чітко виклав інструкції. Коли караван поїде, ти поїдеш з ним - я прямую за шість годин. Я залишаюся в джипі, доки не побачу твою сигнальну ракету - АХ. Спалах. Або поки ви не приєднаєтесь до мене. Якщо – якщо ви не повернетеся, я піду до Урфи і повернуся до TSP – турецької таємної поліції».
  
  
  Власне, Мія подала дві жерстяні тарілки з консервованим хешем. «TSP відправить мене назад до Стамбула, так? І рано чи пізно вони, наркомани, вб'ють мене! Ні? "
  
  
  Нік поплескав її по плечу. Ні, до цього не дійде. Ні, якщо мої плани підуть добре. Вони будуть так біса зайняті, намагаючись знову зібрати Шалтай-Болтай, що у них не буде на тебе часу».
  
  
  Мія насупилась. Вона поставила червоний берет на місце і сіла на камінь поряд з ним. «Шалтай-Бовтай? Я не розумію це?"
  
  
  Нік поклав руку на тверду м'яку шкіру її коліна. Він відчував її тепло крізь важку саржу. "Неважливо. Все буде добре. Я поверну джип і спрямую його назад по уступу. Все, що тобі потрібно зробити, це повернутися тим самим шляхом, яким ми прийшли, і взяти слід каравану. Просто будь на шість годин позаду нас. А тепер давайте поїмо і підемо на роботу. Мені знадобиться ваша допомога – і ваша думка. Я ніколи раніше не видавав себе за курда».
  
  
  «Чи не краще, – сказала дівчина, – дочекатися прибуття справжніх курдів? Тоді ви можете побачити, як вони виглядають».
  
  
  N3 кивнув головою. «Ви, звичайно, маєте рацію. З вуст немовляти».
  
  
  Курди увійшли в ущелину наступного ранку відразу після сходу сонця. Був ясний, ясний день із сильними поривами вітру, що обдували скелі. Нік лежав у ущелині, де два величезні валуни утворювали природний ілюмінатор, і вивчав курдів через свій потужний бінокль.
  
  
  Їх було багато. За приблизними підрахунками понад сотню. Їхні маленькі чорні намети, як гриби, засіяли дно ущелини. У них були коні, верблюди та велика череда кіз. Козлів треба було гнати попереду каравану для виявлення мінних полів уздовж сирійського кордону. Якби кіз забрало в небо, караван просто повернув би назад і спробував би в іншому місці.
  
  
  Він почув, як Міджа підповзла до нього ззаду. Вона поцілувала його в щоку і сіла поряд. «Дайте мені бінокль, будь ласка? Я ніколи не бачила дикого курда».
  
  
  Він простяг їй бінокль. «Будь моїм гостем, люба. Постарайся не впасти в шок. Вони такі ж люті, як виглядають!»
  
  
  Мія подивилася. Він відчув її тремтіння. «Угг… Я багато чула про цих людей, тепер бачу, що чула правду. Вони – як ви кажете? Примітивні?
  
  
  «Ви можете, – сказав N3, – повторити це ще раз! Воістину забуті Аллахом! Старі султани використовували їх як козаків, чи знаєте. Вбивати для курдів – це повсякденна робота».
  
  
  «Деякі агенти AX», - сардонічно подумав він. Агенти у званні КІЛМАЙСТЕР. Чи була якась реальна різниця? "
  
  
  День тривав. Нік залишився вивчати курдський табір. Мія повернулася до печери, щоб відпочити.
  
  
  Коли вітер був правильним - він продовжував задкувати - Нік міг чути мекання кіз і хрипкі жалібні крики верблюдів. Самі курди ледаряли, пили щось, що, як він припустив, було ферментованим козячим молоком, і грали у свою багатоступінчасту карткову гру, дуже схожу на покер. Він спостерігав, як вони вбивали козу та їли майже сире м'ясо, підпалюючи його на мить або дві над вогнем.
  
  
  Баск, визнав Нік, добре вибрав ударні війська. Курди, хоч і фанатичні мусульмани, були природними ворогами сирійців та турків. Найкращих контрабандистів знайти не вдалося. Вони битимуться на смерть і, якщо їх візьмуть живими, ніколи не заговорять. Мусі поручився за це ще в Дірі. Нік поспішно відкинув цю думку - він не хотів думати про Мусі!
  
  
  Після ще однієї години уважного вивчення Нік поповз назад у печеру і почав поратися з майбутньою роботою. З великої валізи зі шкіри носорога він взяв одяг, який Анкара миттю надала. Він відмовився від тюрбану, натомість одягнув комбіновану хустку та каптур. Сьогодні буде холодно, і шаль приховає його обличчя.
  
  
  N3 був довгоголовим, як і більшість курдів, і з обличчям, забрудненим темним горіхом, йому слід було обійтися. Він не говорив по-курдськи - на цю помилку, як він думав, він міг би вказати планувальникам AX, якщо він колись повернеться, - і тому йому довелося б мовчати. Тепер він тренувався, видаючи жахливі звуки в горлі і вказуючи на свій рот, доки Міджа не веліла йому заткнутися. Він діяв їй на нерви.
  
  
  Нік одягнув валянки та довгу стьобану куртку, яка була досить брудною і досить погано пахла, щоб бути справжньою. Мія пирхнула і скривилася. «Ее… від тебе жахливий запах. Я майже радий, що ти йдеш».
  
  
  "Кози", - сказав Нік. «Кози, верблюди, закривавлене м'ясо та трохи гною. Вони всі витирають руки об куртки, так…», - і проілюстрував він. «Не дивно, що через якийсь час вони починають пахнути. А цей одяг - справжній МакКой, - сказала мені Анкара. Вона взята від мертвого курда».
  
  
  Мія захворіла. «Будь ласка, Нік! Я не міцний шлунок. Давай продовжимо. Я зараз одягну бороду, так?
  
  
  "Можливо", - покірно сказав він. «Буде пекельно свербіти, але нічого не поробиш. Візьми жувальну гумку - і дай мені кинджал».
  
  
  Він устромив довгий вигнутий кинджал у пояс. На зап'ястях він обмотав кілька ярдів брудної білої тканини – курд носить свої бинти у битві. Коли Мія обережно вщипнула і пригладила коротку чорну бороду, вона взяла дзеркало з купи приладдя і дозволила йому глянути на себе.
  
  
  "Христос!" сказав N3. "Я повинен пройти. Я виглядаю досить жахливо!"
  
  
  Баск прибув незадовго до заходу сонця. Нік, спостерігаючи в окулярах з екрану валуна, тепер зрозумів, як ця людина так добре пересувається суворою країною. Дві напівгусеничні машини та вантажівка Land Rover! Вони вийшли із заходу і зупинилися біля гирла ущелини, де воно входило до Едеського перевалу.
  
  
  Лідер курдів, високий, лютий волохатий чоловік, залишив невеликий табір чорних наметів і попрямував до маленького сірувато-коричневого трейлера, прикріпленого до «Лендровера». Двері трейлера відчинилися, і Баск вийшов. Яскравий промінь заходу сонця впав на обличчя чоловіка. М'язи щелепи N3 напружилися, коли він вивчав людину через окуляри. Наступна людина, яку я вб'ю!
  
  
  Баск був схожий на злісного бульдога. Він був кремезним і потужним, з широкими похилими плечима боксера, увігнутим обличчям і приплюснутим носом. На ньому були високі мереживні чоботи, бриджі для верхової їзди та шкіряна ветровка. Він ніс важкий пістолет у кобурі, перев'язаної сітчастим ременем. Бінокль був настільки потужним, що Нік міг ясно бачити приклад пістолета – Кольт .45 зразка 1911 року. Пістолет, винайдений, щоб зупинити безчинство на Філіппінах. Нік поплескав «люгер» на поясі під курткою. Вільгельміна підходила для будь-якого калібру .45!
  
  
  Він спостерігав, як баск передав лідеру курдів невеликий пакет. Безперечно, гроші. Потім баск швидко віддавав накази, і курди збиралися працювати, сходячи на напівгусеницях та лендровері. Курди вишикувалися в шеренгу, і на кожну людину було покладено значну ношу - квадратний тюк, обгорнутий мішковиною і обв'язаний дротом. Гарна організація визнала N3. Синдикат діяв як будь-який ефективний бізнес – аж до вбивства. І це виявилося масове постачання! Все більше і більше тюків витягували з напівгусеничних машин і «Лендровера» і несли спітнілі курди до верблюдів, що стогнули і стогнули від обурення, коли їх завантажували.
  
  
  Сонце тепер було лише червоною хмарою над західними горами. Незабаром буде темно. Сирійський кордон пролягав приблизно за десять миль на південь.
  
  
  Досі не було жодних слідів двох китайців, які мали бути з басками. Нік спохмурнів. Можливо, TSP, навіть люди AX в Анкарі, помилялися. Або плани змінилися в останню хвилину. Незалежно від того. Велика робота, його робота була під рукою.
  
  
  Нік поповз назад у печеру та попрощався з Міджею. Часу на розмови не було, та й потреби в цьому не було. Вона знала, що робити. Він поцілував її, і вона на мить притиснулася до нього, хоча він був бородатий і смердів, як смітник. Нік поплескав її по плечу і відвернувся, не бажаючи бачити сльози на її очах.
  
  
  «З тобою все буде гаразд», - сказав він. «Я залишаю тобі гвинтівку, про всяк випадок. Ти вмієш нею користуватися?
  
  
  Мія кивнула. "Я знаю. Я стріляла з гвинтівок.
  
  
  "Добре. Пам'ятай - коли ти бачиш ракету AX, що йде за мною. Якщо ти не бачиш її, почекай мене. Якщо ти почуєш постріли, ховайся і чекай. Я знайду тебе. Добре?"
  
  
  "Добре дорога. C... повернися до мене швидше».
  
  
  "Ніколи не промахнись". сказав N3. Бравада мала її заспокоїти. Він почував себе чудово. Впевнена у собі. Навіть короткий час у печері турбував його. Настав час влаштувати невелике пекло.
  
  
  Він спустився з уступу непомітно, як гірський кіт. Він використовував тіні, що згущуються, щоб прокласти собі шлях серед високих скель і валунів, поки не опинився за сто ярдів від табору курдів. Азіатські сутінки швидко опускалися, спускалися з гір, як великий чорний плащ. Нік терпляче чекав. Коли розпочнеться похід, будуть гонщики. Ущелина звузилася перед виходом на Едеський перевал - це був його шанс.
  
  
  Останні промені заходу сонця ставали попелясто-сірими, коли караван рушив униз по ущелині. Нік пішов за ним, у сотні ярдів по лівому флангу, повертаючись від скелі до масивної скелі, послизнув і ковзаючи по сланцю, але зумів не відставати.
  
  
  Його шанс з'явився раніше, ніж він очікував. За кілька ярдів від Ніка підійшов вершник і спішився. Його мета була очевидна - він порався зі своїм важким одягом і почав упиратися в той самий камінь, де сховався Нік. Його скакун почув запах незнайомця і сахнувся, тривожно скрикуючи.
  
  
  Курд благав Аллаха позбавити його від такого жахливого коня. "Тихо, о син Шайтана", - скомандував він. «Тихо – чи я згодую тебе шакалам».
  
  
  Кінь перестав вставати дибки, але продовжував насторожувати вуха і нервово згинатися. Курд знову вилаявся, поправляючи мішкуваті штани. "Ти син хворого верблюда", - сказав він коню. Сам Шайтан не хотів би тебе. Клянуся бородою Аллаха, я… ​​я… Ухххххххххх».
  
  
  Стілет увійшов у його серце ззаду. Чоловік різко впав. Нік дозволив йому впасти і стрибнув, щоб схопити поводи, перш ніж кінь встиг кинутися геть. Він заспокоїв звіра заспокійливими словами. Досі тримаючи поводи, він однією рукою тягнув курда за скелі.
  
  
  "Аллах візьме тебе", - сказав N3, дивлячись на обличчя мерця. Він не відчував
  
  
  ні співчуття, ні ненависті. Ця людина вела брудний бізнес. Цій людині не пощастило. Нік побачив у химерному відблиску світла, що в людини на лобі була дивна червона мітка. Кастовий знак? Нік відчув момент інстинктивного побоювання, якого не міг пояснити. Значить, курди використали кастові знаки! Так? Він знову оглянув червону мітку - вона мала форму крихітного півмісяця. Нік знизав плечима і сів на коня. Мабуть, мало якесь релігійне значення. Він виїхав із тіні, щоб приєднатися до каравану.
  
  
  Упродовж години все йшло добре. Нік тримав свого коня подалі від каравану, подалі від кіз і верблюдів, що вічно скаржаться. Місяця не було, але зірки сяяли. До нього ніхто не підходив. До цього часу кінь звик до нього і охоче підкорявся командам. Нік прикинув, що вони пройшли близько п'яти миль до кордону. Він почав розробляти план, як дістатися Баска. Зробивши це, він знищить опіум і, якщо забажає Аллах, стільки курдів скільки зможе. Коли ставало надто спекотно, він біг за нею. Він запустить ракету AX і Мія підбере його на джипі.
  
  
  N3 безрадісно посміхнувся сам до себе. Все це він має зробити – іншаллах!
  
  
  Раптом він помітив, що півдюжини одноплемінників вийшли з ладу і повертаються тим самим шляхом, яким прийшли. Його почав гризти хробак занепокоєння. Чому? Що їх там цікавило? Міджа, звісно, повернулася, але у печері вона буде у безпеці. Ще п'ять годин до того, як вона мала вийти.
  
  
  Він дозволив своєму коню підлетіти ближче до каравану. Тепер він звів очі й побачив трьох курдів, що йшли до нього. Нік напружився, потім змусив себе розслабитись. Це протистояння має колись статися. Зараз був найкращий час. Він приготувався відігравати роль німого. Гаряче сподіваючись, що в нього немає кузенів чи братів у каравані – нікого, хто впізнав би коня і знав, що вершник був фальшивим!
  
  
  Вершники зупинилися за дюжину ярдів від них. Один із них покликав Ніка і заговорив. "Бура гелініз!" Йдіть сюди! По-турецьки!
  
  
  Це був старий прийом, і N3 не потрапив на неї. Дуже небагато курдів говорили турецькою.
  
  
  Він тупо дивився на вершників і похитав головою. Він вказав на свій рот і видав хрюкаючи звуки. У той же час його нервами прокотився електричний струм попередження. Навіщо їм говорити з ним турецькою!
  
  
  Вершники підійшли до Ніка, оточивши його. Вони не виглядали стривоженими чи недружніми. Один з них простяг йому плоский млинець хліба, сказавши щось курдськи.
  
  
  Інший вершник тримав у міцних брудних кільцях узду коня Ніка і тягнув коня та вершника до каравану. Тим не менш, вони не здавалися ворожими. Нік побачив, що караван зупинився. Курди збиралися в маленькі купки, поступово шикуючись у коло. Він помітив ще одне коло курдів далі, в тіні, всі вони сиділи та становили охоронне кільце?
  
  
  До цього часу Нік виразно був стурбований. Він сказав собі не нервувати, не робити нічого поспішного. Якщо він почне стріляти зараз, то все зіпсує. Він ніколи не підійде до баска досить близько, щоб убити його - йому пощастить вибратися звідти живим. І караван з величезним вантажем опіуму просто розосередився, щоб сформуватися знову в інший раз. Ні, від паніки нічого не можна було досягти. Це може бути якась церемонія. Або огляд. Можливо, з'являться нові замовлення. Нічого не залишалося, як програти.
  
  
  Курди, що поспішали, тепер вишиковувалися в певне коло. Один із вершників із Ніком віддав йому наказ і вказав на коло. Він мав приєднатися до неї. Нік зліз з коня і пішов до тих, хто чекав. На нього ніхто не звертав особливої уваги. Він знайшов місце у колі людей і почав чекати. Що, чорт забирай, відбувалося?
  
  
  Він побачив, як баск іде по колу. Він оглядав кожну людину з маленьким ліхтариком. Він тягнувся, щоб смикнути чоловіка за тюрбан чи шаль на голові, ненадовго блимати світлом, а потім переходив до наступного чоловіка.
  
  
  Нік тоді це побачив! Розібрався в хитромудру та гарну просту пастку, в яку потрапив!
  
  
  Цей клятий червоний півмісяць на голові мертвого курда!
  
  
  У нього не було!
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  Іншаллах!
  
  
  Вахта смерті шести курдських одноплемінників зупинилася, щоби помолитися. Вони поспішали і впали навколішки, обличчям до Мекки, торкнувшись лобами землі і благаючи Аллаха захистити їх. Всі вони були вірні своїй лютій філософії - ніхто з них не думав молитися за невіруючого, за невірного собаку, прив'язаного до верблюда і незабаром розірваного мінами на шматки. Якби були міни.
  
  
  N3, його руки були пов'язані за спиною, його кісточки були пов'язані під черевом кудлатого верблюда, і він думав, що нарешті зробив помилку. Фатальна помилка, яку рано чи пізно робить кожен агент. Той, який викреслює його ім'я з активних списків, що приносить йому місце на якійсь бронзовій дошці, яку мало хто бачить або про яку мало хто дбає.
  
  
  Нік кипів від люті та розчарування. Бути так легко ошуканим! За успіхом
  
  
  простий трюк! Баск був страшенно розумний, як дитина. В останній момент, якраз перед тим, як караван рушив у дорогу, він помітив кожного одноплемінника червоним знаком півмісяця. За годину він зупинив караван для огляду. Нік не мав шансу. Він спробував ухилитися, зникнути в тіні, але зовнішнє коло вершників оточило його. Спроба ухилення привернула до нього увагу, і він знав марність опору, коли троє чи четверо курдів схопили його. . Вони затягли його назад до розкішно обставленого маленького трейлера Баска. Там його обшукали та забрали його зброю: «Люгер», стилет, газовий дріб і чотири осколкові гранати, які він прикріпив до пояса. Їм не вистачало великого - його єдиного крихітного Тіма, що залишився - який він носив у сумці між ніг, як третє яєчко. У той час ця помилка здавалася незначною - N3 ніколи не був більш безпорадним. Курди були грубими, і тепер він стояв перед баском, розпатланий і витікаючи кров'ю з дюжини порізів, його руки були болісно пов'язані за спиною.
  
  
  Баск глянув на нього через невеликий польовий стіл. Він узяв олівець і постукав по столу, перш ніж заговорити. За ним сиділи два акуратні китайці. Вони подивилися на Ніка м'якими темними очима, в яких він читав лише цікавість. Він нічого для них не означав. Чи не на цьому етапі. Вони були одягнені в акуратну стьобану форму. На кожному була кругла загострена шапка з єдиною червоною зіркою.
  
  
  У баска були свинячі очі, оточені важким шрамом. Він говорив нормальним голосом. Можливо він брав інтерв'ю у Ніка на вакансію.
  
  
  "Ваше ім'я?"
  
  
  "Джон Р. Томсон. Ні П." Він використав це ім'я для таких випадків.
  
  
  Баск слабо посміхнувся. «Це брехня, але це не має значення. У жодному разі. Ви чоловік AX?
  
  
  "ТОПОР?" Нік знизав плечима. "Я не розумію, про що ти говориш".
  
  
  При слові AX один із маленьких китайців щось сказав своєму товаришеві. Деякий час вони шепотілися, потім один із них заговорив із баском.
  
  
  «AX? Ця людина із тієї організації? Американського товариства вбивць?
  
  
  Баск кивнув. «Вірно. Дивись. Я доведу це». Він зробив знак двом величезним курдам, які охороняли двері трейлера. Вони схопили Ніка ззаду. Він не чинив опір. Він може мати шанс, один шанс вибратися з цього, але час ще не було.
  
  
  Баск обійшов свій стіл і закочував Ніку рукав. Він задоволено хмикнув і вказав на крихітний символ топір, витатуйований на лівій руці трохи вище ліктя. «Чи бачите, – переможно сказав баск. «Я бачив цю мітку раніше. Якось раніше. Я вбив цього сучого сина!
  
  
  N3 не моргнув вією. Але він його прибрав. Він подумав, що це міг бути Метьюз, котрий так і не повернувся з місії в Ірані.
  
  
  Тепер двоє китайців шипіли та гули. Вони дивилися на Ніка звуженими холодними очима, ніби дивилися на самого Диявола. Один із них сказав: «Нашому уряду дуже хотілося б мати цю людину, коли ви з ним покінчите, містере Гонсалесе. Можливо, це можна зробити?»
  
  
  Баск повернувся до свого столу. Він насупився. "Я сумніваюся в цьому. Мої... деякі люди у Стамбулі теж хочуть поговорити з ним. Вам доведеться чекати своєї черги. У будь-якому випадку це все ще моя операція. Не забувайте про це! Ви, ваші люди, ще не переїхали. У мене є власні плани щодо нашого друга, містера… Ее… містера Томсона? Нема п?
  
  
  Баск жорстоко посміхнувся Ніку. "Я чув, ви влаштували багато пекла у Стамбулі?"
  
  
  Нік глузливо посміхнувся. «Трохи, можливо. Я намагаюся вбивати щурів, коли знаходжу їх».
  
  
  Баск це проігнорував. Він сказав: "Ти, звичайно, один?"
  
  
  "Звісно. Я завжди працюю сам».
  
  
  «Напевно, ще одна брехня. Але я з'ясую. Я відправив групу назад нашим слідом, щоб перевірити».
  
  
  Ті шість одноплемінників, яких він бачив, йшли і відступали! Нік упіймав себе на тому, що молиться, щоб Міджа виконувала накази. Залишиться у печері до шостої години. Якби вона зробила це, шанси були б добрі, курди пропустили б її. Якщо ні – іншаллах!
  
  
  Тоді баск помилився. Така ж проста і смертельна помилка, як Нік зробив щодо червоних міток. Баск повернувся до двох китайців і почав обговорювати свої плани - китайською побіжно. Це була така повна безглузда помилка, що спочатку Нік запідозрив. Потім, коли він слухав з порожнім обличчям невігластва, він зрозумів, що баски та китайці просто припускали, не особливо замислюючись, що їхній бранець не може говорити чи розуміти китайською. Нік уважно слухав, намагаючись не видати свого розуміння.
  
  
  Басков, не зважаючи на Ніка, показав щось на карті. Його китайська була південним, кантонським діалектом, але двоє чоловічків, схоже, чудово його розуміли. Так само вчинив і N3.
  
  
  "Це річка Карду", - пояснив Басков. «Приплив Тигра. Ми ніколи раніше не використовували цей брід, і, ймовірно, він не замінований та не охороняється. Він утворює кордон між Туреччиною та Сирією. Якщо ми переберемося туди – добре!
  
  
  Ходімо на милю на захід, де є ще один брід, і перейдемо там, поки тут діється лихо! Він проткнув карту товстим вказівним пальцем. Не чекаю на неприємності. У них не буде більше одного патруля на п'ятдесят миль – вони надто слабкі. Отже, ми використовуємо кіз та півдюжини курдів як приманку, подивимося, що станеться, а потім я візьму це звідси».
  
  
  Один із китайців зашипів і виглядав стурбованим. "Ви кажете, що іноді є міни?"
  
  
  Баск знизав плечима. Іноді. Не часто, але іноді ми натикаємось на мінне поле. Я використовую кіз». Баск склав карту і обернувся, щоб подивитися на Ніка. Англійською він сказав: «Я сказав, що вони хочуть, щоб ви повернулися до Стамбула – і, гадаю, я маю виконувати накази, але я веду справи тут. Іноді вони забувають дещо! І я людина, яка любить трохи повеселитися – невелика розвага. Думаю, ти його даси, людина AX! Бажаєте, я поясню? "
  
  
  Нік зберіг безпристрасне обличчя. Він був упевнений, що знав, що на нього чекає. На даний момент він нічого не міг з цим вдіяти. Він сказав: Давай. Виходячи з тебе, це обов'язково буде гидко».
  
  
  Баск показав свої прокурені зуби. "Не так гидко, як це могло б бути. Я дам тобі шанс. Я міг би передати тебе моїм курдам, ти знаєш. Тобі б це не сподобалося, людина AX! Повір мені. Але добре зроби невелику гру азартна гра. Я прив'яжу тебе до верблюдів і дозволю тобі бути для мене міношукачем».
  
  
  N3 жорстко посміхнувся. "А якщо немає мін, якщо я благополучно перейду кордон, то ти мене відпустиш?"
  
  
  Баск розреготався. Він сунув довгу коричневу сигару собі в розплющене обличчя. "О так! Я відпущу тебе - прямо назад у Стамбул! Я ж сказав тобі – вони дуже хочуть побачити тебе там! Вони такі схвильовані, що відправлять літак насамперед вранці. Але, можливо, ти віддав би перевагу іншому. Є якийсь джентльмен-хірург, котрий любить експериментувати з людьми». Баск засміявся. Він вставив сигару і випустив синій дим, примруживши очі на Ніка. «І коли він дістанеться тебе, топір, китайці тут хочуть тебе. Ти дуже затребуваний. На твоєму місці я б молився, щоб верблюд настав на міну!
  
  
  Задня стінка причепа була обшита сталевими консолями зеленого кольору. Тепер один із них задзижчав, а динамік металево заскрипів.
  
  
  Баск вибив попіл із сигари. "Тепер це буде Стамбул, я хочу знати, що відбувається". Він усміхнувся Ніку. «Мені доведеться трохи збрехати. Боюся. Стамбул не схвалить нашу маленьку азартну гру.
  
  
  Баск ввів суворий наказ курдською мовою, і двоє охоронців вивели Ніка на вулицю і прив'язали його до верблюда. Вони пов'язали його шкіряними ременями, міцно і безжально, і загнали верблюда в череду жертовних козлів.
  
  
  Тепер, коли Нік чекав, поки курди закінчать свої молитви, він випробував свої пута. Навіть його велика сила не могла зламати їх, навіть не послабити ні на дюйм. Перед тим, як зв'язати його, вони замочили шкіряні ремінці у воді – тепер ремінці сохли та стискалися! Нік відчував, як вони врізаються в його тіло, як гострий дріт.
  
  
  Верблюд був незадоволений. Не любив кіз. Нік йому не сподобався, і він неодноразово тягнувся назад довгими жовтими зубами, щоб хапати вершника за ноги.
  
  
  Вони підійшли до броду Карда. Було ще темно, але над горами на сході повільно з'являлася тонка перлова смужка. Півмілі назад баск слідував за рештою каравану, очікуючи побачити, що станеться біля броду.
  
  
  N3 розрахував свої шанси. Якби верблюд настав на міну, його підірвало б. Якщо турки чи сирійці чекали в засідці, вони, мабуть, застрелили б його, перш ніж він визначив себе. // він міг ідентифікувати себе.
  
  
  Нік спіймав себе на тому, що сподівається, що сирійці та турки будуть відсутні! Потім, якщо не було мін і він перебрався, баск відправив його назад до Стамбула. До ніжної милості доктора Сікса з його ексклюзивним санаторієм на Босфорі, де добрий лікар керував такою чудовою клінікою для бідних! Там будуть, як колись думав Нік, перебуваючи в Дірі, маленькі гострі ножі та сироватки правди!
  
  
  Але ще був би час! Принаймні трохи часу, щоб спланувати, подивитися і почекати, можливо, діяти. Час!
  
  
  Верблюд відчув запах води і побіг, пробиваючись крізь череду кіз, хапаючись і кусаючись, намагаючись вирватися на свій довгоногий, розпрямлений біг. Нік гойдався і підстрибував, грубо метаючись, тримаючись за незграбного звіра тільки за шкіряні ремені. Курдські охоронці підійшли ближче, підганяючи кіз різкими прокльонами. Нік зазначив, що кожен із півдюжини курдів був озброєний автоматом російського виробництва. Жодних старовинних гвинтівок Джебель! Напевно, подарунок китайців.
  
  
  Верблюд настав на міну!
  
  
  Якби це була фугасна міна, вона миттєво рознесла N3 в пекло. Це не було вибухівкою. Це був анти-реrsonnel mine.
  
  
  Різак для ромашок! Вибивала! Так сконструйовано, що при підриві міни каністра зі шрапнеллю стрибнула в промежину людини і вирвала їй яйця та кишки у лютому вибуху.
  
  
  Верблюда, що біжить, пронесло його точно над контейнером, коли він вибухнув. Шарнель, що розірвалася, розірвала живіт звіра, розірвавши нутрощі і розірвавши кісточки Ніка, одночасно розірвавши ремені, що зв'язують їх. Нік полетів у перелякану череду кіз, а верблюд спіткнувся і впав, видавши останній кривавий крик.
  
  
  Нік спустився в тісноту переляканих і переляканих кіз. Коли він упав, він почув, як вибухнула ще одна міна, побачив, як довкола нього летять шматки козла. Він приземлився на голову великого барана, і його зап'ястя, пов'язані за ним шкіряними ременями, ковзнули через роги цапа. Він виявив, що його буквально підвішують до козлячої голови за зап'ястя. Козел пірнув і стрибнув у безумстві жаху, хитаючи головою і рвавшись від невідомої тяжкості, яка схиляла його.
  
  
  Це був великий і сильний цап, і його довгі вигнуті роги зробили те, що Нік не зміг зробити. Ремені, що скріплювали його зап'ястя, порвалися. Нік відчув, як його зап'ястя звільнилися. Він упав із цапа. Він перекотився під копитами дюжини або біля того звіра, коли вони кинулися на нього, захищаючи його обличчя і голову, як міг.
  
  
  Він чув гуркіт кулемета і знав, що курдські охоронці стріляли в козлів. Нік важко підвівся на ноги, здивований і задоволений, виявивши, що він може рухатися вільно - а це означало, що кістки не зламані, диво - і, низько нахилившись, він побіг зі стадом кіз. Він ризикнув глянути і побачив, як один з курдів пришпорив коня в натовп топких тварин.
  
  
  Інший курд вистрілив у стадо, стріляючи чергою, сподіваючись вразити Ніка. Він знову пригнувся і, обвивши рукою шию великого козла, пірнув під нього, обвів ногами живіт. Козел кинулася в атаку разом зі своїм наляканим стадом. Курди випустили ще одну чергу, і кози змінили напрямок і кинулися в атаку на курдів, які в'їхали в їхнє середовище.
  
  
  Нік побачив стремено та валянок курда і зрозумів, що це єдиний шанс, який у нього буде. Він схопився за ногу і витяг здивованого курку з сідла. Коли він упав на N3, агент-АХ вихопив із піхви вигнутий кинжал людини. Рух був настільки швидким, що курд упав на свій кинджал, пронизавши себе трохи нижче грудини. Кров залила його бороду, і він упав у череду кіз, автомат вилетів із мертвих рук.
  
  
  Нік одним і тим же блискавичним рухом потягнувся до автомата та вуздечки коня. Його серце було повне битви, і йому хотілося голосно скрикнути від радості, ненависті та гніву. Він був вільний! Якщо він впаде зараз, це буде бійка – забравши із собою багатьох інших!
  
  
  Можливо, курди, що залишилися, очікували, що він побіжить до Карда і переправиться на сирійську сторону. Усі вони, мабуть, на мить були приголомшені швидкістю, з якою діяв N3. Він уперся п'ятами в коня і атакував їх, автомат викидав червоне полум'я та свинець у граді відплати.
  
  
  Двоє курдів одразу впали. Ще двоє повернулися і побігли назад туди, де на басків чекав головний караван. Решта курд, підносячи молитви Аллаху, кинувся в атаку. Нік кинувся на нього галопом. Вони були схожі на двох старих лицарів у турнірі не на життя, а на смерть.
  
  
  Вони прийшли разом із великою аварією. Кінь Ніка впав. Він також упав. Курд тріумфально скрикнув, направив автомат на Ніка і натиснув на спусковий гачок. Пістолет заклинило. Нік збив курда з коня чергою, що рветься, яка мало не розсікла людину навпіл.
  
  
  Нік важко підвівся на ноги серед пилу, крові, рушничного диму і смердючого запаху кордита. Світанок уже наближався до нього. Два курди підкорятимуться баскам.
  
  
  Часу було не так багато - ні на кого з них. Якби в межах двадцяти миль був турецький чи сирійський патруль, він уже був би в дорозі. Баскам доведеться діяти швидко. Як і людина з AX.
  
  
  Він оглянув свої кісточки, що сильно кровоточать. Він розмотав брудну тканину зі своїх зап'ястей, подумавши, що це один із курдських звичаїв, який має сенс, і швидко перев'язав кожну кісточку. Зробивши це, він швидко приступив до збирання автоматів та боєприпасів у мертвих курдів.
  
  
  Кінь Ніка піднявся, мабуть, неушкоджений, і тепер тихенько пасся по невисокій траві поблизу. Кози зникли над Кардою.
  
  
  Обтяжений вагою чотирьох автоматів та боєприпасів до них, N3 нарешті зумів сісти на коня. Він м'яко кивнув тварині і поплескав її по шиї. «Молодець, хлопче. Я знаю, що це тяжко, але це ненадовго. Загалом близько милі».
  
  
  Милі на захід, де був ще один брід, і баск намагався перебратися через нього. Нік запам'ятав. Може, патруль з'явиться, а може, й ні, але на Баска чекає гарячий прийом. Настільки жарко, наскільки могла це зробити людина з AX.
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  Сонце було золотою кулею, пронизаною на високому білому піку гори, коли Нік досяг броду в милі на захід. Тут Карду йшла широка, широка і дрібна, а кришталева вода коливалася навколо величезних гладких валунів. Прямо посеред броду був крихітний острівець. Природна фортеця з відокремленим скельним утворенням, облямованим вербами та тамарисками. Нік штовхнув втомленого коня в струмок і попрямував до острова. Камені та листя послужать гарним укриттям. Якщо пощастить, він зуміє втримати караван, поки не прибуде патруль, або принаймні змусити басків повернути назад.
  
  
  Він швидко зробив своє розпорядження. Тепер він міг чути стогін верблюдів, а на півночі була легка хмара пилюки. Баск збирався спробувати переходу при денному світлі. Нік міг зрозуміти міркування цієї людини – патрулі не з'являлися, і малоймовірно, що цей брід також буде замінований.
  
  
  Найважливішим було те, що опіум, який віз караван, коштував мільйони доларів, якщо його переробити на героїн та розбавити. Синдикат, як і будь-яка бізнес-організація, дбав про долари. Баск буквально зробить усе, щоб цей опіум благополучно перебрався через кордон і розсіявся. Отже, N3 зі своїми чотирма автоматами та вісьмома довгими обоймами – у кожного курда був запасний – приготував свою маленьку засідку.
  
  
  Довго чекати йому не довелося. Минуло п'ять хвилин, і тут з'явилася голова каравану. Він спускався невеликим схилом від перевалу в скелях і наближався до броду. Нік сперечався за камінням і тримав вогонь.
  
  
  У задній частині каравану знаходилися «лендровер» із причепом та дві напівгусеничні машини. Нік побачив Баска, який знову сидів на чалому коні і віддав накази вождеві курдів. Якщо баска турбувало повідомлення, яке привезли двоє курдів, що втекли, він не подав жодного знака. Можливо, подумав N3, він думає, що я мертвий. Або що з мене вистачить, і я біжу, рятуючи своє життя.
  
  
  Агент похмуро посміхнувся. Баск уже за кілька хвилин дізнається інше. Він поставив ствол автомата на камінь і прицілився на підходах до броду.
  
  
  Півдюжини одноплемінників пришпорили своїх коней у мілководний струмок і зупинилися, щоб дати їм напитися. Один із курдів спішився і почав наповнювати пляшки водою. Нік уважно прицілився.
  
  
  Він випустив довгу пекучу чергу, прицілившись у курдів, намагаючись не потрапити коням. Він отримав чотирьох курдів за першої ж атаки. Один кінь упав, пиняючись і верещачи. Двоє інших курдів відчайдушно попрямували назад до берега. Нік випустив ще одну чергу і збив обох із сідел. На шість менше, з чим треба зважати. Він припинив вогонь і почав чекати.
  
  
  Караван був збентежений. Верблюди кинулися на всі боки. Нік побачив, як баск зупинився, дивився на маленький острів, потім приборкав свого коня і поскакав до задньої частини каравану, де тепер зупинилися напівгусеничні машини та «Лендровер». Баск зістрибнув з коня і втік у трейлері. За мить, коли Нік з цікавістю спостерігав, вибіг чоловік з польовим біноклем у руках. З ним були двоє китайців. Разом усі троє побігли до скель, що межували з перевалом, з якого вони щойно прийшли.
  
  
  Вождь курдів кинувся до перевалу з довгою рушницею. Він пришпорив коня серед скель і зник. Нік відчув занепокоєння. Це була перша гвинтівка, яку він побачив, і вона виглядала як сучасна зброя з оптичним прицілом. Дуже схожа на зброю, яку він залишив Мідже.
  
  
  Міджу! Ті шість курдів, що повернулися? Якби вона тільки виконала його наказ і пробула б у печері шість годин! Якби це було так, курди обшукали б зворотну стежку, нічого не знайшовши, а потім приєдналися б до каравану. Вона буде у безпеці. І, звичайно, вона почує постріли та ховається.
  
  
  Нік побачив відблиск сонця на склі високо в скелях, що обрамляють вузький прохід. Він забув дівчину. Баск був там, з біноклем, і шукав його. Баск згодом усе зрозуміє. Дізнається, що він протистояв лише одній людині - ненависному чоловікові-АХ, який виявився такою скалкою!
  
  
  Спангггггг - уииеееееееее -
  
  
  Куля залишила білий розріз на камені за шість дюймів від голови Ніка. Він пірнув глибше у свою маленьку ущелину. Чорт! Баску не знадобилося багато часу, щоб знайти його та відкрити вогонь.
  
  
  Whinggggggg - ведучий на високій швидкості танцював навколо каміння божевільним рикошетом. Чорт забирай! Нік вивернувся праворуч, у довгу ранкову тінь тамарискового дерева. Zinngggggg – whangggggg – свинець кружляв навколо нього. Нік лежав нерухомо, як валун. Баск ще до ладу його не помітив, щоб не вловити. Він знав, де був Нік, та не зовсім. Щоб отримати його, знадобиться дуже зручний постріл.
  
  
  Стрілянина з гвинтівки припинилася. На даний момент це виглядало глухим кутом. Але тільки зараз. Нік розсунув бур'яни і подивився через струмок. Курди скакали ліворуч і праворуч, вони важко їхали, розриваючи шкіру і закриваючи шпори.
  
  
  Нік спостерігав, як вони вислизають від пострілу, потім розвернувся і встромив свої скакуни в Карду, яка йшла глибше. Вони перепливали своїх коней. Вони збиралися обійти його!
  
  
  Значить, басківці збиралися боротися! Нік відчув майже захоплення своїм супротивником. Він не втік! Він повинен знати, хто і що тримало його біля броду. Одна людина. Чотири автомати з дуже мізерним боєзапасом. І патруля поки що немає. Баску це має здатися авантюрою.
  
  
  Він обережно підняв довгий шматок сухої гілки дерева, що лежав поряд із ним. Вона була десять футів завдовжки. Він проштовхнув його крізь бур'яни та підлісок у високий чагарник. Він протикав їм, поки кущ не почав гойдатися туди-сюди.
  
  
  Whingggggggggg - куля пробила траву і влучила у камінь. От і все. Вони збиралися втримати його в нерухомості, поки одноплемінники наступатимуть з флангів і позаду нього. Гарна тактика. Занадто хороша!
  
  
  Коли Нік убив першого курда серед кіз, він узяв його довгий вигнутий кинджал. Тепер він почав копати зі зброєю у м'якій землі. У нього буде час вирити лише неглибоку лисячу нору. Він копав так швидко і відчайдушно, як міг. Він не наважився навіть підвестися на ліктях.
  
  
  Копаючи, він знову чув стогін і скарг верблюдів у проході. N3 рив швидше. Якщо баск думав так само, як і Нік - тоді ці верблюди перетнули брід у лютій тисняві!
  
  
  Нік посміхнувся. Навіть у цей відчайдушний момент він міг викликати трохи іронічного гумору. Сцена була із тисячі вестернів! З верблюдами для корів та курдами для індіанців! Він міг би бути самим Кастером - Кастером у Маленькому Великому Розі! Але будь він проклятий, якщо він хоче покласти край тому шляху, який зробив Кастер - має бути якийсь вихід із цього!
  
  
  Вдалині почулося дзижчання комарів. Нік перекотився на спину і почав шукати синю арку. За мить він помітив його на заході, іграшковий літак, який неухильно гудів у їхній бік. Коли він наблизився, Нік побачив, що це був LC 4, один із старих літаків Другої світової війни. На ньому було сирійське маркування.
  
  
  N3 заліз у свою неглибоку лисячу нору і дивився, як літак почав кружляти. Несподівано пролунав гуркіт кулеметного вогню. Дикі курди кричали і стріляли у божевілля ненависті та азарту.
  
  
  Мабуть, пара шалених куль зачепила маленьке судно, бо воно почало різко набирати висоту і відхилилося. За мить вона знову повернулася на захід. Безперечно, він уже був у радіозв'язку з найближчим патрулем. Зараз це для нього нічого не означало - до найближчого патруля могло ще кілька годин!
  
  
  Потім час вийшов, і думати більше не було, щоб курда кинулася з сирійського берега прямо на острів. Нік рвав їх автоматом, доки дуло не обпалило йому руки. Заряд зламався і розплавився, коли в автоматі скінчились патрони. Нік схопив ще один автомат і обернувся, щоб зустріти атаку з правого флангу. Курди хлюпалися в броду, підганяючи своїх коней короткими лютими криками. Деякі стріляли в Ніка, шалено промахуючись, але більшість стримувалася. Він зрозумів чому, і відчув інстинктивне здригання. Це була не боягузтво, ці курди тримали довгі списи! Йому ніколи не подобалася думка про холодну зброю в животі!
  
  
  Він випустив довгу чергу. Коні та люди спустилися в річку, кричачи і проклинаючи. Проте вони продовжували наступати.
  
  
  N3 повернувся, щоб зустріти нову атаку на своєму лівому фланзі. Нік благословив їхню погану стрілянину і спробував втекти нижче рівня землі, обстрілюючи їх уперед і назад. Він відчув, як куля сіпнулася в нього за плечем, інша смикнула за коліно. Кулі вдарялися об каміння навколо нього і скиглили в лютих криках лазні. Нік стріляв і стріляв - бій тепер один великий невідмінний момент пекла!
  
  
  Курди, що залишилися, прорвалися і кинулися на турецьку сторону Карду!
  
  
  Перепочинку бути не повинно. Панічна втеча верблюдів наближалася прямо до броду, розлючені курди били і гнали тварин. Нік мигцем побачив Баска. Чоловік сам вів машину. За ним йшла напівгусеничні машини та «лендровер» із причепом. Двоє китайців їхали Land Rover. Вони прийшли, все в несамовитому поспіху. Верблюди, більше сотні виснажених розлючених звірів, металися довгими кроками, верещали, крехкали і хапали своїми довгими зубами все, що було видно.
  
  
  Вони збиралися його розбити! Роздавіть його, подрібніть і покалічіть його!
  
  
  Нік потягнувся до мішкуватих курдських штанів і дістав одну зброю, що залишилася. Крихітний Тім! Він повернув ручку бомби розміром з лимон, відсмикнув руку і жбурнув її далеко-високо в тисняву, що наближається. Потім N3 пірнув у свою неглибоку нору і глибоко в неї закопався. Він притулився обличчям до прохолодного бруду і подумав, чи не так? Він пережив один такий вибух – чи зможе він впоратися з ним знову?
  
  
  Наземний рок пролунав над ним!
  
  
  Пролунав неймовірно наростаючий, безперервний, вибуховий рев! Поруч із ним у повітря підскочив валун вагою кілька тисяч фунтів, на мить завис, а потім звалився у футі від його голови. Світ випустив велике зітхання, яке перетворилося на стрімкий, рвучкий, рвучкий вітер! Усі тарілки у світі розбилися у вухах агента АХ. Величезна рука підняла його і кинула на каміння, яке, здавалося, танули. На мить він відчув, як згустилася червона темрява - потім усе закінчилося. Вибух відкинув його на добрих тридцять футів у води Карду.
  
  
  Дуже повільно N3 перекинувся. Він пив глибоко, пив так, ніби ніколи раніше не бачив води і ніколи більше не побачить. Нарешті йому вдалося встати та оглянути місце поховання навколо нього.
  
  
  Нічого не рухалося. Нічого не мешкало. Тут були лише шматочки Смерті! Люди, коні та верблюди були злиті в одну велику жахливу головоломку з рук, ніг, голів та змієподібних рожевих нутрощів.
  
  
  Він побачив, що обидві півторки перекинуті. Land Rover лежав на носі і горів. Причіп, хоч як це дивно, схоже, мало постраждав. Його зброя! Може він зможе їх повернути!
  
  
  Вставши на ноги, він помітив рух біля трейлера. Хтось ще живий!
  
  
  То був баск! Поки Нік дивився, не вірячи своїм очам, чоловік вилетів із трейлера. Він ніс щось у сумці. Нік рушив за чоловіком, погойдуючись, до скель біля входу в перевал. Він жодного разу не глянув довкола, просто тягся завзято вперед, спотикаючись і падаючи, завжди встає знову, завжди міцно тримаючи у сумці він носив.
  
  
  "Гроші", - подумав Нік. Гроші! Навіть коли вони напівмертві, вони намагатимуться врятувати гроші!
  
  
  N3 гукнув на Баска. Безумство і необережна річ, але в даний момент він сам був настільки близький до божевілля, що це, здавалося, не мало значення.
  
  
  «Гей, баск! Баск! Почекай мене, сучий сину! Я тебе вб'ю!
  
  
  Нік підійшов до Баска. Тепер він міг ходити трохи пряміше, майже нормально. Нік почав його наздоганяти.
  
  
  Баск досяг підніжжя скелі, що нависала, і раптово впав. Він лежав ниць, притискаючи до себе сумку. Він рушив туди, де лежав баск. Нік потягнувся нетвердою ногою і перевернув чоловіка. Баск зі стогоном перекинувся.
  
  
  Половина його обличчя була випалена. Решта була великим чорним пухирем. Нік дивився на нього. Ублюдок якимось чином залишився живим. Він зігнув руки, відчув, як повертається до них сила. Він би задушив цього виродка голими руками! Він подбає про баск раз і назавжди!
  
  
  Баск розплющив очі. Він дивився на Ніка, і впізнавання майнуло в поросячих маленьких сферах, оточених сирою плоттю. Він боровся із диханням, боровся за слово. Він зробив невеликий рух до сумки поруч із ним. «Я… не мої накази… я… вони…» Довга, довга пауза. Нік чекав. Що ця людина намагалася сказати, сказати їй?
  
  
  Він слабким рухом підштовхнув сумку до Ніка. «Ви… візьміть! Поховайте. Я не відповідаю за… моїх курдів, диких людей. Я не наказував… я…»
  
  
  Гранітна сила Ніка зараз відринула. Він потягся за сумкою. Коли він витяг його з рук баска, шийка сумки відкрилася, і щось викотилося. Воно зупинилося біля ніг Ніка.
  
  
  Це була голова Мії Джалеліс!
  
  
  N3 відчув, як його дихання із шипінням входить усередину, а в легенях стискається та стискається. Він довго не міг це перенести. Він просто встав і дивився на голову.
  
  
  На Міджі, як і раніше, був червоний берет на гладкому, темному, а тепер уже закривавленому волоссі. Маленька срібна шпилька, яку дав їй Нік, блиснула на нього в сонячному світлі. Очі були заплющені, світ умиротворений, але її червоний рот скривився в гримасі - жах в останню секунду?
  
  
  Баск щось бурмотів, пускав слини та слини. Його понівечені руки шкрябали по бруду. "Я... ні..." - сказав він з болем. «Я не наказую… Курди, курди, дикі та божевільні, я не…»
  
  
  Нік більше не дивився на голову. Він упав навколішки поруч із баском і обійняв його за горло. Не зовсім розуміючи чому, навіть не переймаючись тим, чому, просто знаючи, що він повинен якось помститися за Міджу, Нік почав тиснути. Його пальці стиснулися. Він продовжував стискати. Баск все ще дихав. Нік вилаяв пальці за їх слабкість.
  
  
  Ослаблений вибухом скельний виступ почав зрушуватися та падати. Він відпустив баска і, маючи вірний інстинкт небезпеки, почав відкочуватися. Він катався, як бочка, знову і знову. За ним він почув хрумкий скрегіт, коли обрив обвалився.
  
  
  Коли стало тихо, він підвівся і пішов назад до скелі. Голову Міджі було поховано під каменем. Нік побачив ноги баска, що стирчать. Він витяг тіло. Він теж був безголовий. Величезний валун відірвав голову! Нік залишив його і підійшов до трейлера Баска. Хтось сказав йому, що атомні вибухи – це диво. Тепер він у це повірив. Трейлер майже не зворушило.
  
  
  Він знайшов свій «люгер», стилет і газову дробинку там, де вони були кинуті в кут столом, що нахилився. Він узяв зброю, гадаючи, скільки часу пройде до прибуття патруля
  
  
  і які прикриття він може розповісти їм. Воно мав бути добрим, якщо він не хоче довго гнити у сирійській чи турецькій в'язниці. Неважко уявити реакцію влади на одного того, хто вижив після атомного вибуху - на того, хто вижив, одягненого в закривавлений, рваний курдський одяг, але не курда. Самотня людина серед руїн - і опіуму-сирцю на мільйони доларів, розкиданого тепер за величезною кількістю акрів. Так, історія має бути безглуздою!
  
  
  Лихо в тому, що він все ще не міг добре думати!
  
  
  Коли Нік вийшов з трейлера, він знову почув далекий гудіння літака. Отже – нарешті! Можливо, цього разу літак зможе і буде готовим до посадки. Патруль не відставатиме.
  
  
  Один із курдів не помер. Він лежав на острові, де Нік так сміливо бився. Тепер він підняв своє підірване тіло і вдивився через каміння у страшне видовище. Безперечно, робота Шайтана! Аллах справді залишив своє плем'я!
  
  
  Але ж один вижив! Поруч із трейлером того, кого вони назвали Баском! Це був невірний собака! Він жив!
  
  
  Слава Аллаху, подумав курд, з болем перекотившись до своєї довгої гвинтівки, що лежала поблизу. Він був одним з небагатьох, хто віддав перевагу гвинтівці диявольським автоматам. Він сперся на каміння і ретельно прицілився. Він попросив Аллаха добре прицілитися, тому що він, напевно, вмирає і скоро буде з гуріями в раю, але спочатку він повинен відправити цього невірного в пекло. Він натиснув на курок.
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  
  Напій для Ніка
  
  
  Він плив назад до світу, борючись із темної та липкої ями, і боротьба вбивала його. Там, де мали бути його легкі, було каміння, а навколо його середини були затиснуті залізні лещата; довга гірка, що згинається, з якою він боровся, була змащена, він робив крок, а потім ковзав назад, лаючись і плачучи. Нарешті, приклавши надзусилля, він дістався до вершини гірки і натрапив на товсту стіну із темно-зеленого скла. Його зупинили, замкнули у пастці, заточили за товстим зеленим склом. Тоді він зрозумів, що він якась риба – бідна риба у гігантській мисці із зеленого скла. За чашею реальний світ рухався, спотворювався і перетворювався на карикатуру схожим на лінзу зеленим склом.
  
  
  Фігури виходили межі скла. Нік відпочивав на засмальцьованій гірці і апатично спостерігав за ними. Він помахав їм і спробував закричати, але його голос був похмурим карканням, і вони проігнорували його. Раптом він страшенно заздрив тим, хто за склом! Вони були живими, відокремленими один від одного із реального світу!
  
  
  Він відпочивав і дивився на них. Невиразний спогад ворухнувся в його голові. Той, що у смокінгу! Напевно, він бачив це раніше. Тепер він спостерігав, як постать у смокінгу підійшла ближче. Блискуче чорне волосся зачесане назад, вугільно-темні очі, клаптик вусів - точене, тверде і красиве обличчя!
  
  
  Пробудження пам'яті проникло глибше - він справді звідкись знав цю людину! Але зачекайте – напевно, це була підказка! Чоловік у смокінгу збирався поголитися! Голитися? Ні, цього не могло бути! Нік чіплявся за верх жирної гірки, що веде назад у пекло, і спостерігав за чоловіком. Він вийняв з кишені бритву, старомодну небезпечну бритву, і тепер він наближався до Ніка. Нік не злякався. Він був у безпеці за товстим зеленим склом. Людина з небезпечною бритвою не змогла пройти!
  
  
  Ще одна постать вплинула в збентежену картину. Висока, незграбна, схожа на павука постать у якомусь білому халаті; високий чоловік з обличчям стерв'ятника. Нік спостерігав з великим і всепоглинаючим інтересом. Тепер дві постаті говорили, про щось сперечалися. Нік знав, не знаючи, як і чому, що вони обговорювали його.
  
  
  Людина-павук з обличчям стерв'ятника виграла суперечку. Він брав чоловіка у смокінгу за руку, вів його до дверей, виштовхуючи з кімнати. Нік відчув дивне полегшення. Можливо, людина-стерв'ятник був другом!
  
  
  Чоловік у білому халаті повернувся до зеленої скляної перешкоди. Він стояв з іншого боку і дивився на Ніка. Тепер у нього щось було в руці. Маленька чашка! Отрута? подумав Нік.
  
  
  Чоловік у білому халаті простягнув руку, тримаючи чашку в руці. Нік не відступив. Товсте зелене скло захистить його. Він почав сміятися.
  
  
  Скло розбилося з тихим і безшумним вибухом. Нік відчув себе катапультованим назад у реальність. Він витріщився на людину з обличчям стерв'ятника в той момент, коли вміст чаші заштовхнув йому в горло.
  
  
  "Добре," сказав чоловік, схилившись над ним. «Отже, ти нарешті повернувся до нас». Він розмовляв англійською. Мить він дивився на Ніка, вставні зуби блищали за безкровно тонкими губами. Турецькою він сказав: «Тунайдін». Добрий день.
  
  
  Нік спробував сісти. Чоловік обережно штовхнув його назад на біле лікарняне ліжко. Він поплескав Ніка по плечу – добродушний жест, який Нік чомусь знав, що це дуже неправильно. Швидкий інстинкт попередив його - все ж таки так неправильно!
  
  
  І все-таки це була лікарняна палата, без сумніву, і ця людина, мабуть, лікар! Той літак - літак, який він чув незадовго до того, як знепритомнів, - мабуть, був сирійським чи турецьким літаком. Це чи патруль, мабуть, знайшов його і доставив із пустелі до лікарні. І все ж – людина з бритвою! Чи це був шалений сон?
  
  
  Чоловік у білому халаті лікаря дивився на нього зверху вниз із дивною усмішкою на обличчі. Він погладив своє загострене підборіддя пальцями, що звужуються. "Він справді схожий на стерв'ятника", - подумав Нік. Такий собі злий інтелектуальний стерв'ятник. Навколо його серця утворився холод. Він знав, де зараз! І він знав, ким був цей чоловік! Той літак – він не був ні сирійським, ні турецьким. Це був їхній літак!
  
  
  Лікар, мабуть, прочитав щось у думках Ніка. Він усміхнувся, показуючи всі свої ідеально підігнані вставні зуби. «Я бачу, що ви зрозуміли це, містере Картер. Я думав, що ви з часом зрозумієте. Ви дуже швидко, особливо для людини у вашому стані».
  
  
  Нік на мить заплющив очі. Він мав подумати. Він відчував настирливу, стійку сонливість. Щось у напої, який йому щойно дали? Спалахнули його колишні думки - сироватки правди та гострі ножі. Агент АХ відчув, як у ньому поступово накопичується лють - чорт забирай, після всього, через що він пройшов! Тепер йому доведеться витримати тортури! Він зовсім не був упевнений, що зможе це зробити – не в його теперішньому стані.
  
  
  Він сказав: «Мене звуть не Картер. Я не знаю нікого на ім'я Картер. А ти хтось взагалі? І де я? "Просто щоб перевірити", - з гіркотою подумав він. Він знав!
  
  
  Лікар нахилився над Ніком і відкинув рукав хірургічного халата. Він вказав на маленьке татуювання сокири. "Ви не заперечуєте, що ви агент AX?"
  
  
  N3 хотів би плюнути йому в око, але він був надто слабкий. Сонливість наростала. "Я нічого не заперечую", - різко сказав він. «Я нічого не стверджую. А тепер або дай відповідь на мої запитання, або дай мені спокій. Я страшенно хочу спати».
  
  
  Лікар знову посміхнувся. Він порився в кишенях у пошуках цигарок, закурив одну, запропонував одну Ніку, котрий відмовився. Лікар знову погладив його підборіддя.
  
  
  "Ви станете соннішим", - сказав він. «Фактично вам залишилося жити близько години! Я тільки що дав вам величезну дозу морфію, містере Картер!
  
  
  "Я не Картер", - уперто сказав N3. «Але я знаю, хто ви, ублюдок! Ви доктор Джозеф Сікс, чи не так? І я у вашому санаторії на Босфорі. Коли почнуться тортури, док?»
  
  
  «Не думаю, що ви мене зрозуміли, містере Картер. Я тільки-но сказав вам, що дав вам величезну дозу морфію! Тепер ви вмираєте.
  
  
  Нік хмикнув. "Отже, ти кажеш."
  
  
  Лікар знизав плечима. "Дуже добре. Ви дізнаєтеся. Але щодо тортур, містере Картер, ми вирішили цього не робити. Ви занадто небезпечні, щоб залишати живими довше, ніж це абсолютно необхідно! Ви стверджуєте, що ви не Картер із відділу вбивств AX. Можливо, ми помиляємось, але я так не думаю! Ви, мабуть, Картер, хоча в нас немає певних доказів. Все, що ми чули і бачили, свідчить про те, що ви Картер! Це може вам сподобатися, містере Картер, і я не проти сказати вам зараз, що ви скоро помрете, що вам вдалося зірвати дуже важливу і дорогу операцію! "
  
  
  "Добре для мене", - сказав Нік. Але я ще не закінчив. Залишилося ще двоє – і я не Картер!
  
  
  Лікар Джозеф Сікс своїми довгими пальцями збудував невелику шпильку. Він глянув на чоловіка в ліжку. «Гадаю, я розумію. Але ж ви ще не розумієте. Ви вмираєте, містере Картер. Я не брешу і не намагаюся обдурити вас. Незабаром ви помрете, і ми одягнемо вас і залишимо ваше тіло, щоб його знайшли. Турецька поліція в Стамбулі. Ви помрете від передозування морфію. Нам нема на що вказувати - ось чому я не міг дозволити Джонні досягти свого. Він хотів перерізати вам горло - як і всім іншим. Однак я подумав, що це нерозумно. Ми виходимо – китайці беруть на себе установку – і я – тут лікар розсміявся, пронизливо іржаючи, – я, наприклад, хотів би спокійно витратити свої гроші. тепер старий - я хотів би піти на грецькі острови і погрітися на сонечку, не побоюючись відплати. Так що я… е-е… відмовив Джонні перерізати тобі горло. Зауважте, завдання не з легких. Він до певної міри садист, наш Джонні. Я навіть можу сказати психотик! "
  
  
  Нік почав свідомо боротися зі сном. Може, цей виродок говорив правду! Одне проте, чоловікові подобався звук свого голосу! Любив поговорити. Тоді дозволь йому. Дізнався про все, що міг. Швидше за все, людина брехала - її не вбили б так скоро! Звичайно, йому дали щось, від чого він відчував сонливість, мабуть, нову форму сироватки правди. Це дасть їм мало користі. Яструба, агент AX повинен був знати тільки абсолютно необхідне.
  
  
  Те, що ти не знав, ти не міг сказати – навіть під тортурами. Звичайно, він міг би визнати себе Ніком Картером, але вони, схоже, вже були впевнені в цьому.
  
  
  Тепер він сказав: «Отже, цей хлопець справді був тут? Чоловік у смокінгу, Я думав, що це сон».
  
  
  "Це був не сон", - сказав лікар. «Він хотів перерізати тобі горлянку тут і зараз, і зробив би – але, як я вже сказав, цього ніколи не станеться. Ми не хочемо погасити вогонь, як висловилися ви, американські гангстери».
  
  
  Нік щосили боровся зі сном. Він повинен пильнувати, продовжувати говорити. "Як я сюди потрапив?"
  
  
  Лікар Сікс закурив ще одну свою довгу цигарку в російському стилі. Він сказав: «Наш літак прибув на місце… ЕЕ… вибуху? Зважаючи на те, що мені сказали, було повне спустошення - можливо, новий вид бомби?»
  
  
  Нік мовчав.
  
  
  «Це не має значення, – сказав доктор Сікс. «Наші люди знайшли тебе непритомним. Тебе вдарила куля. Нічого серйозного, але достатньо, щоб тебе вирубати».
  
  
  Нік приклав руку до голови і відчув, як легка пов'язка покриває його віскі. Він уперше усвідомив це. Він також побачив, що його кісточки були акуратно перев'язані, і в півдюжині інших місць на ньому була марля чи пластир.
  
  
  Лікар усміхнувся сухим безрадісним сміхом. «Я чув, що ти був у повному безладді. Але ти був живий, єдиний живий, і ти, мабуть, був білою людиною. У нас була хороша людина у літаку. Він використав свою голову. Він обшукав тебе і знайшов знак топір. і привезли вас назад до Стамбула. Вони приземлилися на азіатській стороні. Ми доставили вас сюди на машині швидкої допомоги – ви знаєте, що ви «швидкий пацієнт». Лікар знову посміхнувся. «Я тримав вас під сильним заспокійливим, поки ми не вирішимо, що робити – ви були відсутні майже тридцять шість годин!»
  
  
  Тридцять шість годин! Нік глянув на єдине вікно кімнати. Там, на Босфорі, спускалися сутінки. Він міг бачити блідий відблиск води далеко до азіатської сторони і спостерігав, як повз пропливає іржавий вантажний корабель. Він йшов під радянським прапором прямував до Чорного моря. Принаймні цей ублюдок не брехав про це! N3, борючись із втратою свідомості, почав гадати, що ж просто під вікном?
  
  
  Він ухвалив рішення. Він запитав, знаючи, що порушує охорону, і йому було байдуже. Він мав знати.
  
  
  «Зі мною була дівчина, – сказав Нік. «Не має значення, хто, але була. Курди вбили її та відрізали їй голову! Принаймні так сказав баск - і я йому повірив. Він помирав. Гадаю, він сказав правду. Ви нічого не знаєте про це?
  
  
  Протягом довгого мовчання лікар дивився на нього холодними блідими очима. Потім знизав плечима. «Яка вам справа? Ти теж вмираєш. Я скажу тобі те, що знаю, навіть якщо ти не даси відповіді на мої запитання. Наш чоловік не бачив дівчину…»
  
  
  "Була тільки її голова", - сказав Нік, внутрішньо морщачись. «Вона була похована під обвалом. Так було і з Баскрм».
  
  
  Лікар кивнув. Він здавався співчутливим. «Варварський народ, курди. Найбільш варварський – нецивілізований».
  
  
  Темрява нависла над Ніком. Він відштовхнув його величезним зусиллям волі. "Це добре, що походить від тебе", - прохрипів він. Він спробував підвестися на ліжку. «Я чув, ви були нацистом, лікарю? Адже ви працювали в таборах?»
  
  
  Лікар Сікс насправді не клацав підборами, але ефект був. Обличчя його стерв'ятника напружилося. «Я зробив те небагато, що міг, для наукової слави Рейху! І в моїх експериментах не брали участь люди – вони були лише євреями! Але тепер це не важливо – ви хочете почути про дівчину? Що я знаю? "
  
  
  «Я хочу убити тебе, – подумав Нік. Я хочу взяти твою худу, неслухняну шию пальцями і втиснути у вічне пекло! Але темрява била портали його розуму, і він ледве міг рухатися.
  
  
  "Продовжуй", - слабо сказав він. "Розкажи мені."
  
  
  «Якраз коли наш літак збирався злетіти, увійшли троє курдів – їх з якоїсь причини відправили назад стежкою і…»
  
  
  "Баск надіслав шість", - перервав його Нік. "Я їх бачив."
  
  
  «Якщо ти продовжуватимеш вриватися. Картере, ти ніколи не впізнаєш. Ти зараз помираєш, чи знаєш! Це не на довго".
  
  
  "Отже, ти кажеш!"
  
  
  Лікар Сікс зітхнув, а потім продовжив: «Наша людина розмовляла з курдами. Це було дуже важливо, як ви зараз побачите. Вони сказали йому, що знайшли дівчину, бо на неї напали дикі собаки, і вона стріляла в них із гвинтівки. Вони чули постріли. Вона вбила одного з них, і це розлютило їх – тому вони трохи повеселилися з нею, а потім відрізали їй голову».
  
  
  Нік так і не навчився молитися. Ніколи не відчував цього потреби. Тепер він не відчував потреби – ні в собі. Але для Міджі! Мія, яка була гарною дитиною, одного разу потрапила в пекло і повернулася тільки для того, щоб - чорт забирай, дівчинко, - подумав Нік з дикою енергією, - чорт забирай, Міджо, якимось чином я отримаю це навіть для тебе!
  
  
  Лікар Сікс знову заговорив. «Двоє з курдів, що залишилися, принесли голову баску. Ймовірно, вони чекали на нагороду. Інші троє залишилися полювати диких собак і прийшли пізніше. Так наша людина отримала цю історію. Він мав убити їх, звичайно, просто перед зльотом літака. Не можна було нікого залишити живими! Я думаю, турки та сирійці зіткнуться з першокласною загадкою. Кривава різанина, всі мертві, два китайські тіла, всі ознаки атомного вибуху - і
  
  
  не хочете розповісти, що сталося. То був атомний вибух, чи не так, Картер? "
  
  
  Хитре питання, промайнуло саме в той момент, коли N3 йшов у темряву.
  
  
  Він досить збудився, щоб сказати: «Мене звуть не Картер. І до біса вас, доктор Сікс!
  
  
  Чорний вир схопив його і розгорнув. Він глибоко поринав у темне пір'я. Він знав, що лікар підвівся і стоїть над ліжком, дивлячись на нього зверху вниз. Він відчув холодні пальці чоловіка, коли підняв одне з повік Ніка і вдивився напередодні. Лікар хмикнув. «Джа. Думаю, незабаром. Я піду від вас, містере Картер. До побачення. Я уважно стежитиму за вами. Я ніколи раніше не бачив, щоб людина вмирала від отруєння морфієм. Іронічно, Джа? Ти так намагався запобігти торгівлі опіумом – тепер ви вмираєте від похідної опіуму! Ja-Ja! Яка іронія! Прощайте, містере Картер! "
  
  
  Десь із довгих сутінкових коридорів Часу та Вічності Нік почув, як зачинилися двері. Він був один. Нарешті настав світ. Смерть манила перина. Такий глибокий та м'який, такий бажаний. Зрештою, лікар не жартував. Він помирав!
  
  
  Чому б і ні? М'який голос прошепотів у його мозку. Просто дозволь піти. Померти не складно та не страшно. Люди надають цьому великого значення, але насправді це нічого. Зовсім нічого. Це світ – досконалий та абсолютний світ назавжди. Просто відпусти, N3, і йди в небуття. Ви зробили свою роботу – ви заслужили відпочинок! Відпустити – відпустити…
  
  
  Я не буду! На лобі Ніка виступили краплі поту. Добрий знак. Він ще міг відчувати! "Я не помру", - знову сказав він собі. Він мобілізував кожну краплю сили волі, яку мав. Його чудове тіло завжди підкорялося йому, але тепер воно чинило опір. Він змусив себе відірватися від подушки. Я не помру!
  
  
  Йому треба було якось підвестися з ліжка, стати на ноги, дістатися ванної, і в нього почалося блювання. Він ламав голову в пошуках протиотрути від отруєння морфієм – рухайся, продовжуй рухатись і головне – блювота – вивергай – підіймай його та викидай із себе. Насамперед пильнуй!
  
  
  Потім подумав - що толку. Навіть якщо я зроблю це, вони все одно вб'ють мене. Вони дивляться – доктор Сікс! дивиться - напевно, в вічко або щось таке. Мені тільки дадуть знову, і все буде скінчено! Навіщо боротись? Якщо не можеш лизати Смерть – приєднуйся до нього!
  
  
  Я не помру!
  
  
  Нік скотився з ліжка. Підлога піднялася і вдарила його. Це було схоже на приземлення на туманну хмару. М'яке. Він ледве підвівся на коліна, потім випростався, чіпляючись за стілець, на якому сидів лікар Сікс. "Дивися, - подумав він, - дивись на мене, сучий сину!" / не помру!
  
  
  Вікно! Це було єдине шибку, велике, щось на зразок картинного вікна з видом на Босфор. Що було під цим? Кого це хвилювало! Карниз, балкон, каміння та цегла – кого це хвилювало? Якби він зміг зробити це – міг би вилетіти з цього вікна до того, як спостерігачі змогли б увійти до кімнати та зупинити його – у нього, можливо, був би шанс. Але спочатку ванна кімната. Його має знудити!
  
  
  Це була така крихітна ванна, тьмяно освітлена і на такій відстані багато світлових років. Він упав, похитнувся, упав і підвівся. "Гарний лікар Сікс отримає від цього задоволення", - туманно подумав Нік. Йому це сподобається! Мабуть, нагадає йому про ті дні, коли він убивав у таборах бідних безпорадних ублюдків.
  
  
  Він знову впав. Він знову підвівся. Нарешті він був у ванній кімнаті. Він жорстоко сунув пальці у горло і спробував вирвати. Нічого! Він спробував знову, змушуючи себе рвати. Тонкий струмок огидного слизу ринув у нього з горла. Недостатньо. Недостатньо добре. І він знову падав у темряву, обертаючись у гладкому темному вирі, чорні скляні стіни стулялися.
  
  
  Нік упав на таз. Він чіплявся за нього, його коліна тремтіли, як стебла бавовни під ним. Він порився в аптечці - може, він випив, щоб його вирвало!
  
  
  Солі для ванни! Пляшка солі для ванн! І єдине іржаве лезо бритви!
  
  
  Поспішайте! Маленька ванна кружляла, погойдувалася, кружляла від світла до темряви. Часу лишилося не так багато.
  
  
  / не помру!
  
  
  N3 злив солі для ванн у таз і пустив воду. Він зачерпнув суміш, густу та ароматну, і проковтнув її. Гидко! Він опустив голову в таз і жадібно всмоктував суміш, як людина, яка вмирає від спраги. Бридко. Брудно. Але він хворів! У ньому виникла надія.
  
  
  Нік різко виплюнув у таз. Його рвало, і блювання тривало. Потім він знову опустив голову в таз і випив блювоту!
  
  
  Він знову захворів. Жахливо, нестерпно боляче, але він має це винести. Він має жити. Він полоснув лезом по грудях, відчуваючи лише легкий натяк на біль. Він знову вдарив себе, відчуваючи, як лезо глибоко встромилося, і побачив, що кров сильно почервоніла. Його знову вирвало, він розірвав собі горлянку, здіймався і рвався. Він упав від слабкості і мало не зламав собі ребра. Нарешті він міг стояти прямо чи майже прямо. Тепер у нього були сильні судоми, кишки стиснулися у болючі вузли. Але він був на межі. Тепер вікно!
  
  
  Це має бути швидко.
  
  
  Вони дивилися. Лікар Сікс спостерігав. Вони його ще не турбували. Напевно, його бавлять його витівки, його боротьба зі Смертю. Лікарю, мабуть, сподобалося спостерігати за газовими камерами!
  
  
  Але якщо вони побачать, що він прямує до вікна, вони вгадають його наміри та зупинять його. Він був надто слабкий, щоб битися. Це має бути швидко та розумно.
  
  
  N3, хитаючись, повернувся до кімнати і впав обличчям униз. Він лежав так деякий час, прикриваючи обличчя, збираючись із силами. Коли він вставав, він вдав, що йде до ліжка, потім хитався і падав боком до вікна. От і все. Це був би ШЛЯХ!
  
  
  Йому було начхати, що там унизу. Це було краще, ніж залишитись тут, щоб померти, як піддослідний кролик, заради цього нацистського сучого сина. Він міг пронизати себе парканом, або вибити собі мозок об камінь, або просто приземлитися на навіс чи інший дах. Але він піде!
  
  
  З болем, уже не діючи, він підвівся і, хитаючись, попрямував до ліжка. Він упав, підвівся, хитнувся до вікна.
  
  
  Він квапливо пройшов крізь скляну пластину, пробивши голову та плечі, навіть не намагаючись захистити себе. Скло брязнуло і обсипалося навколо нього.
  
  
  Він падав, повертався, падав і повертався – світ двічі обертався, і він ударився об воду.
  
  
  Вода! Він був на Босфорі!
  
  
  Він зробив глибокий вдих, вода ринула в його легені, і темрява повернулася.
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  
  Prime Catch
  
  
  Хтось намагався вирвати йому язик із коренем. Нік захлинувся і виплюнув. Він був смертельно хворий. Хтось ще сидів на його спині, мабуть, намагаючись вбити його, висунувши йому легені потужними ударами гігантських сталевих рук. Толкай-витягуй-дави-витягуй, усередину та назовні! Нік знову заткнув рота і продовжував виригати.
  
  
  Тьмяно, слабо ніч плавно розпливлася у фокусі, і він почув чийсь крик: «Кус… Кус… його рве, як хвору дитину! Але він дихав. Хаккі! У тебе все добре! Продовжуй проводити реанімацію!»
  
  
  Інший голос, голос людини, яка сиділа верхи на ньому і відкачувала йому легені, сказав: «Пеки… Пеки… будь такий добрий, Ахмеде, витягни його мову більше і менше використовуй свій! Швидше! будь спекшим за всіх! "
  
  
  Нік згорбився і скотив чоловіка з себе. Він відчував себе напрочуд сильним. Мабуть він проковтнув половину протоки Босфор, жирну брудну солону воду, і в результаті повністю промив його кишки. Він лежав на грубому дерев'яному помості в скупченні риби. Двоє чоловіків, старий і молодий, здивовано дивилися на нього. Єдиним джерелом світла був ліхтарик, поставлений на купу риби. Нік зрозумів, що знаходиться на дагліані, платформі, з якої турецькі рибалки закидають сіті. Він побачив, що знаходиться приблизно за сто ярдів від берега.
  
  
  Старший із рибалок, зігнутий чоловік із сивою щетиною, у грубих мішкуватих штанях та важкому светрі, в посмішці показав кілька зламаних зубів. Ти живий, Еффендім! Аллах добрий! Ми знайшли тебе у нашій мережі, ти розумієш? Ми витягали улов, - тут він зробив рух, що тягне, - і ось ти, Еффендім! Найбільша риба з усіх!
  
  
  Молодий чоловік засміявся. «Ми були впевнені, що ти мертвий, Ефендіме. Але я, Хаккі, дав тобі реанімацію, яку я дізнався про Червоний Хрест, коли Ахмед тягнув тебе за язик. І, як старий каже, спершу ми думали, що ти мертвий! Аллах справді добрий! "
  
  
  Нік підвівся на ноги. "Я теж думав, що помер", - сказав він їм. Він дивився на сотню ярдів, що відокремлювали його від берега. Висока будівля з веж, веж та валів нависала над Босфором. Він подумав, що це, мабуть, лікарня доброго лікаря Сікса! Без сумніву, вони шукатимуть його, але без особливої запопадливості. Лікар Сікс, мабуть, уже уявляв його мертвим, що захоплюються вузьким горлом Босфору до Мармурового моря.
  
  
  Нік вказав на високу будівлю, що вимальовується на березі. Позаду нього він побачив жваву магістраль, постійний миготливий спалах автомобільних вогнів.
  
  
  "Лазімо?"
  
  
  Старий кивнув головою. «Евет. Лікарня. Поліклініка для бідних. Дуже хороша людина, Ефендім, яка нею керує. Багато для бідних!
  
  
  «Звичайно, – похмуро подумав Нік. Звичайно - доктор Флоренс Найтінгейл Шість!
  
  
  Він помітив, що двоє рибалок дивно дивляться на нього. Мабуть, думали, що він якийсь псих! Втік із санаторію. Психом, чи наркоманом, чи алкоголіком. Нік натягнуто посміхнувся. Пора йти. Знову в атаку. Зараз був чудовий час, щоб застати доктора Сікса та його співробітників зненацька!
  
  
  "Cok tesekkur ederim", - сказав він чоловікам. «Я повернусь і дам тобі багато бекшиш. Це обіцянка. Аллаха ісмарладік!»
  
  
  Нік спустився з дагліана пірнаючи, і став чудово плисти. Вода була чорною та холодною. Він повернувся до вогню санаторію.
  
  
  «До побачення», - сказали два здивовані рибалки. Вони дивилися вслід божевільному Еффендіму. Вони дивилися один на одного, Хаккі приклав палець до скроні і покрутив їм. Еффендім був справді божевільним! Хіба він не повернувся до санаторію, де безперечно, він буде вітатись і про нього подбають?
  
  
  Він знизав плечима. Іншаллах! Він підняв мережу. «Ходімо, старий! Є ще щоб заробити на життя! Я сумніваюся, що ми колись побачимо бакшиш від цього!
  
  
  Старий відповідно кивнув. «Евет. Ти права. Аллах уразив цього! Він із тих, хто, без сумніву, думає, що він має Блакитну мечеть! Давайте працювати!
  
  
  Коли Нік підійшов до санаторію, він сповільнив крок і став ступати по воді, його голова ледве трималася над водою. Безперечно, доктор Сікс вижене своїх хрипких відвідувачів, провівши побіжний пошук, але це не було безпосередньою турботою агента АХ. Він шукав шлях назад у те місце. Залишилося трохи незавершеної справи!
  
  
  Він знайшов водяні ворота із залізними ґратами, що перегороджують вузький канал, що веде під будівлю. Ворота були скуті ланцюгами і замкнені. "Більше не використовується", - подумав Нік. У минулі часи якийсь багатий турок використав би його для поїздок до Стамбула на човні, їдучи і повертаючись через власний підвал. Найбільш зручний.
  
  
  І найзручніше зараз. Через хвилину Нік перейшов залізну браму і попрямував до чорної арки, що веде в нижні частини санаторію. Тепер він міг ходити по мулистому дну - вода була вище грудей. Збираючись увійти в сутінки арки, він почув голоси і кроки і зупинився, щоб поринути у воду до вух. Жодної брижі не ворухнулося, поки він чекав, дивився і слухав.
  
  
  Їх було двоє. Здоров'яки в білих штанах та куртках. М'язова хлопчиків доктора Сікса. Один з них недбало висвітлював ліхтариком сади, що обрамляють канал.
  
  
  «Все це нісенітниця», - сказав один із чоловіків. «Якщо бідний дурень упав до Босфору, він уже пішов. Це сильна течія - його тіло вже знаходиться у Мармуровому морі. Ми могли б пити у наших каютах».
  
  
  Інший чоловік хмикнув. "Раки залишаться задоволені". Він посміхнувся. «Так буде і з американцем у холодній воді. Поки що риби не покінчать з ним. Я згоден, що це дурість, але це те, що лікар прописав, чи не так? І він посміявся над своїм маленьким жартом.
  
  
  "Йок". сказав інший присутній похмурим тоном. «У мене й так сильна застуда. Мені потрібні раки! Ходімо».
  
  
  «Хвилинку», - погодився інший. Він направив світло на вузьку чорну смугу води, де ховався Нік. Нік тихенько прослизнув під поверхню. Він чекав на це, був до цього готовий. Якщо потрібно, то він може залишатися під водою майже чотири хвилини. Жодного поту.
  
  
  Він тримав очі відкритими під водою, бачив відфільтрований білий спалах світла, що проходив над ним. Потім її не було. Нік почекав аж дві хвилини, перш ніж знову піднятися. Обслуговуючий персонал пішов. Тепер за це! Нік пробрався під чорну арку до пристані, яка, як він знав, має бути там. Канал приведе його до самих глибин будівлі!
  
  
  Через десять хвилин N3 був на балконі другого поверху, дивлячись у довгу кімнату. Французькі вікна не були засмичені важкими оксамитовими фіранками, і він міг ясно бачити. Він спостерігав за доктором Джозефом Сіксом і трьома чоловіками з ним у кімнаті. Вони згрупувалися за столом і з великою цікавістю щось розглядали.
  
  
  N3 дозволив собі похмуру посмішку. Вони досліджували свою смерть! Поки він дивився на них, план зародився у його мозку. Вони вивчали його зброю, яку чоловік із Синдикату в літаку був досить уважний, щоб принести з поля битви біля річки Карду.
  
  
  Яка іронія, як міг би висловитися сам доктор Сікс! Він вважав себе цілком безпечним. Грецькі острови мають здаватися дуже близькими. Він планував отримати задоволення від виходу на пенсію та своїх грошей, зробив добро, доктор Сікс.
  
  
  За французькими вікнами №3, одягнений тільки в грубі й пошарпані шорти, його худорляве тіло таки не з бетону, бо з дюжини проколів у дубленій шкурі повільно текла кров, вичікував і чекав свого часу. Тепер він мав останні запаси сил, і він знав це. Але він протримається досить довго – достатньо довго, щоб убити людину з обличчям стерв'ятника. Людина, яка тепер гралася з П'єром, газовою гранулою, крутила її в довгих руках хірурга.
  
  
  Газова бомба спантеличила їх. Нік бачив, як вони розносили його та обмінювалися коментарями. Він повернувся до лікаря Сіксу, і він знову роздивився його у збільшувальне скло, задумливо наморщивши високе чоло. «Люгер» і стилет лежали на столі біля його ліктя, але він не звертав на них уваги. Вони не мали секретів. Їх цікавила газова бомба П'єр. Лікар Сікс обережно взявся до справи. Він був обережний. Маленькі круглі гранули були невідомої якості. "Можливо, - подумав Нік, - лікар згадав якийсь атомний вибух, який стався поряд з Карду?"
  
  
  Був час! При цьому гранула була на очах на столі. Лікар тільки-но поклав його туди, і тепер він говорив, вказуючи на маленьку газову бомбу.
  
  
  Нік Картер зобразив крайній біль. Він врізався через французькі двері до довгої кімнати. Четверо чоловіків за столом вражено обернулися. Вони дивилися.
  
  
  Нік поплентався до столу. «Хель… я… я… такий хворий! Я... я б
  
  
  інь! Будь ласка допоможіть мені! Він впав на коліна, його обличчя спотворилося, немов від сильного болю. Він простягнув руки лікарю «Х… допоможіть мені! »
  
  
  Доктор Сікс першим прийшов до тями. Він підвівся і підійшов до Ніку з задоволеним виразом на його вузькому, схожому на лезо обличчі. «Бідний мій, – сказав він. Його тон був м'яким, майже ніжним. «Бідолашний мій - так ти повернувся. Як ти розумний! Ми хвилювалися, дуже хвилювалися. Але зараз все гаразд – ми обов'язково допоможемо тобі».
  
  
  Він допоміг Ніку встати, підтримуючи похитується агента АХ. Нік вдав, що його зараз знудить. Один з інших чоловіків різко сказав: «Витягніть його звідси! Він зіпсує килимки».
  
  
  "Тепер... зараз", - сказав доктор Сікс. «Чи можна так говорити про бідну хвору людину? Але ви маєте рацію - він повинен негайно лягти в ліжко. Він дуже хворий - дуже хворий!
  
  
  Нік чіплявся за лікаря. "П-дякую", - видихнув він. «Я… я ціную! Я… оххх… так боляче! Він відірвався від лікаря Сікс і рвонувся до столу. Троє чоловіків, які все ще сиділи там, у тривозі відсунулися. Нік упав через стіл. Коли він це зробив, то зачерпнув маленьку газову гранулу. Він повернув ручку управління і впустив її на підлогу тим же миготливим і невловимим рухом. Він затримав подих. Він не міг знову дихати у цій кімнаті!
  
  
  Доктор Джозеф Сікс не прожив би так довго, як дурень. Він один відчував небезпеку. Обличчя його стерв'ятника спотворилося в тривозі, і він швидко рушив до дверей. "Я покличу одного з обслуговуючого персоналу", - різко сказав він. «П-ми повинні вкласти цього бідолаху в ліжко. Я думаю…"
  
  
  Інші троє чоловіків уже помирали. Лікар кинувся до дверей. N3 пішов за ним у далекому стрибку у воду. Він збив його біля самих дверей. На той час смертоносний дим заповнив кімнату. Нік сів на доктора Сікс, що звивається. "Тепер твоя черга", - сказав він чоловікові, намагаючись не вдихати, видихаючи слова назовні. «Тепер ваша черга, докторе Сікс! Нагадати вам про газові камери? Але я відкрию вам секрет - не дихайте, і з вами все буде гаразд!»
  
  
  Виснажений чоловік був безсилий проти сили N3. Він штовхав, подряпав і затамував подих. Його ноги в блискучих лакованих туфлях били татуювання на килимі. Нік сів на нього та спокійно спостерігав.
  
  
  Лікар Джозеф Сікс затримав дихання так довго, як міг. Він повільно почервонів від зусилля. Минула хвилина – потім лікар не витримав. Він зробив останній подих! Він напружився, його обличчя спотворилося, а худе тіло вигнулося під Ніком. Він помер.
  
  
  "Іншаллах", - м'яко сказав Нік. "Аллах - і П'єр!"
  
  
  Він покинув тіло і повернувся до столу. Один із чоловіків упав на підлогу, двоє інших були мертві на своїх стільцях. Нік узяв свій «люгер», уже порожній, і маленький стилет. Це було давно, і його власні легені почали хворіти. Ще хвилину чи трохи менше. Часу вистачить.
  
  
  Нік уважно оглянув трьох мерців. Це має бути один із них. Одяг лікаря йому ніколи б не підійшов.
  
  
  Він вибрав чоловіка і потягнув тіло до дверей. Його легені терміново сказали йому, що настав час забиратися звідти! В даний час!
  
  
  Нік відчинив двері і визирнув у темний коридор. Єдина тьмяна лампочка горіла біля сходів, що вели вгору і вниз. Він затяг тіло в хол і зачинив двері. Він знову зітхнув! Справді мило.
  
  
  Він швидко обробив мертву людину. Костюм був із вовни, важкий і гарячий, і він не зовсім підходив для м'язів Ніка, але зійде. Сорочка була білою, тепер забрудненою і спітнілою від трупа, але N3 одягнув її. Він зав'язав темну краватку, залишивши розстебнутим комір сорочки, щоб не задушитися. Туфлі були неможливі. Нік зітхнув і знизав плечима - він був досить добре одягненою людиною. Босоніж! То кому було потрібне взуття? Зрештою, він не збирався повертатися до Стамбула пішки. Він зняв з трупа купу турецьких грошей - фунти, ліри та куруші, дрібницю, і, звичайно, він міг узяти таксі або орендувати десь машину. Він думав, що знає, де знаходиться. На Босфорі приблизно за десять миль на північний схід від Стамбула. Він пригадав машини, які миготіли на головній дорозі за санаторієм. Можливо, йому вдасться дістатися автостопом до Стамбула. Все, що йому тепер треба було зробити, це вибратись із цього місця!
  
  
  N3 не відчував себе досить бадьорим, щоб свистіти, спускаючись темними гвинтовими сходами. Він штовхнув тіло назад у кімнату і замкнув двері ззовні. Ключ був у його кишені. Може пройти годинник, перш ніж обслуговуючий персонал відчує щось не так.
  
  
  У Ніка в лівій руці був маленький стилет, а в правій - перевернутий люгер у вигляді палиці - про всяк випадок. Він чув голоси і час від часу грюкання дверима у темних куточках величезного особняка, але нікого не бачив. У вестибюлі стояв телефон, і на мить він посміхнувся, і йому захотілося відразу викликати таксі, але він вирішив не спокушати долю надто далеко. Він вийшов через величезні арочні двері з горіхового дерева, покриті плямами часу, і спустився довгою стежкою до подвійних залізних воріт. Вони виходили просто на шосе. Маленька спортивна машина просвистіла, коли Нік вийшов з воріт.
  
  
  Він постояв мить на асфальті, орієнтуючись.
  
  
  Праворуч від нього блищали веселі вогні того, що має бути готелем Лідо. Туди назад до Стамбула. Зліва від нього буде – ця дорога має бути Муаллім Наці – зліва буде Сарієр, а далі – Румелі Фенері та маяк, де Босфор став Чорним морем. Він не хотів йти цим шляхом! Він повернувся праворуч і пішов. Швидко. Бажаючи тримати якнайбільше дистанції між собою та санаторієм. Він ще не був дома в безпеці. Синдикат, а тепер і китайці, мали безмежні ресурси. Бо він мав вагомі причини знати.
  
  
  У будь-якому випадку його робота ще не закінчилася – залишився Джонні Безжальний! Троє вбито – один залишився. Але спочатку йому знадобилися сон та їжа. Залишок. Його рани зникли. N3 не був із звичайної смертної плоті - принаймні так клялися його вороги, - але навіть залізо врешті-решт прогнеться.
  
  
  Нині було мало машин. Нік вилаявся собі під ніс. Раніше був постійний потік машин. Зараз нічого. Він рушив далі, послаблюючи задушливий пояс на шиї.
  
  
  Нік зупинився, щоб запалити одну із сигарет покійника. Потім він почув, як ззаду їхала машина з боку санаторію, з якого він щойно вийшов. Це була потужна машина, і вона швидко наближалася, її фари велично сяяли очима вночі. Нік вирішив ризикнути. Він вийшов на дорогу і почав використовувати великий палець в освяченому століттями сигналі автостопника.
  
  
  Велика машина гуркотіла на нього дорогою. Світло приковувало його до ночі, як жук на пробці, і тримало його відкритим у яскравому світлі.
  
  
  Нік продовжував сигналізувати великим пальцем. Машина не гальмувала. Вогняні очі дивилися на нього. Тепер дуже близько. Не зменшує обертів. Потім Нік вилаявся і пірнув у канаву вздовж дороги. Чортів дурень! Чи п'яний, чи — чи навмисно намагається його вбити? Можливо, це було не так розумно, щоб подати сигнал.
  
  
  Автомобіль промахнувся повз нього на фут або менше. У Ніка, навіть коли він пірнув у канаву, виникла швидкоплинна збентежена картина водія, що смикає за кермо. Автомобіль закричав у довгий замет, шини горіли, верещали і димилися, коли водій боровся з кермом.
  
  
  N3 лежав у канаві і пофарбував повітря синім. Він приготував «люгер» та стилет на випадок, якщо це буде нова неприємність із санаторію. Він чекав, лежачи тихо, очікуючи побачити, що станеться.
  
  
  Машина зупинилася на півдорозі до дальньої сторони дороги. Він позадкував, повернувся, і вогні повернулися до Ніка, висвітлюючи те місце, де він лежав у канаві. Машина зупинилася. Стукнули двері. Асфальтом крокували підбори. Високі підбори. Жінка!
  
  
  Нік Картер став навколішки. Він придивився до яскравого сяйва прожекторів, коли дівчина увійшла до них. Вона була рудою. В одній руці вона тримала пляшку віскі і трохи хиталася, цокаючи на ходулях.
  
  
  У неї була найкраща пара ніг, яку Нік коли-небудь бачив у своєму житті. Вони були довгими, стрункими, вигнутими та чудовими в чорних панчохах. Її спідниця була дуже короткою. Нік, стоячи на колінах у канаві, міг добре бачити її спідницю, смугу темніших панчох, спалах підв'язки, набряклу над нею білу внутрішню поверхню стегна.
  
  
  Дівчина зупинилася на краю канави і подивилася на Ніка. На ній була вільна тонка сукня з легкої тканини. Коли вона нахилилася, Нік ясно побачив тверді білі груші на її грудях. Ні натяку на бюстгальтер! Білі груші дратівливо погойдувалися за шість футів від них.
  
  
  Дівчина похитнулася. N3 побачив, що вона дуже п'яна. Її очі – зелені? Її очі були трохи засклілими у світлі фар.
  
  
  "Привіт", - покликала дівчина. «Гей, ти там унизу! З тобою все гаразд, дорогий? Мені дуже шкода – я навіть не бачила тебе до останньої хвилини. Тобі боляче, любий?»
  
  
  Голос та акцент були суто американськими! Середньозахідна Америка. «Дивно», - подумав Нік, вибираючись із канави. Дивно, але не надто дивно. Цими днями навколо Стамбула було багато американців.
  
  
  "Я в порядку", - сказав він, підходячи до неї. «Але тобі не слід керувати машиною в такому стані. Ти страшенно мало не вбила мене».
  
  
  Дівчина надула губи. Її рот був чудовий, губи вологі та червоні. Вона хиталася і чіплялася за нього. «Я перепрошую, люба. Я не мав на увазі завдати тобі болю. Скажи – чому б нам не випити, і ти можеш мені пробачити, так?»
  
  
  Нік узяв у неї пляшку. Випити було зараз дуже до речі. Він сильно випив – це був скотч – і повернув їй пляшку. "Я прощаю тебе", - сказав він. «Я пробачу вам ще більше, якщо ви зможете відвезти мене до Стамбула. Я мушу туди дістатися. Це дуже важливо".
  
  
  Теж було! Хоук підірве свій стек, чекаючи звісток від свого хлопця номер один!
  
  
  Дівчина нахилилася проти нього. Її ніжний парфум дражнив ніздрі Ніка. Незважаючи на свій зовсім побитий стан, він відчув присмак інтересу, бажання, і йому довелося посміятися з себе. Що за звір! Тварина! Навіть подумати про це в такий момент - але воно!
  
  
  Тепер її незв'язані груди притискалися до його грудей. Вона сказала: «Пробач, люба. Не поїду до Стамбула. Їду додому – живу на пляжі Плай. На Чорному морі – гарна вілла.
  
  
  Чому ти не приїдеш до мене? "
  
  
  Нік підтримував її. Тепер вона чіплялася, розгойдуючись і розмахуючи пляшкою віскі з боку на бік.
  
  
  «Ви їхали до Стамбула, – сказав Нік. "Чи ти цього не знала?"
  
  
  "Я їхала до Стамбула?" Дівчина подивилася на Ніка. Її очі були безперечно зеленими. Довгі, вузькі та спекотні очі. «Не зовсім так гладко, – подумав він. Може, вона трохи протверезіла.
  
  
  "Я збирався до Стамбула?" – повторила вона. Раптом вона засміялася. «Чорт! Як тобі це подобається? Я думав, що їду додому! Я була в Лідо, пила. Утоплю свої печалі. Думаю, я помилилася, так?
  
  
  «Я гадаю, що ти це зробив. Бо щодо цього – відвезти мене до Стамбула? Я заплачу тобі багато.
  
  
  Знову червоний подих. «Гроші? Мені не потрібні гроші. Я завантажена, грішми дорога! Або мій чоловік - те саме, так! Але сьогодні його нема вдома. Це добре, так? Дівчина зробила ковток із пляшки. Вона скривилася та посміхнулася Ніку. Зуби були білими та рівними. «Чому не піти зі мною додому? Ми можемо повеселитися, га? Знаєш, миші можуть грати, коли кота нема». Вона зробила ще ковток і знову похитнулася в його обіймах.
  
  
  Чому б і ні? Він міг би хоча б прийняти ванну і щось поїсти, і - ну, він дозволив би цьому само собою розібратися! Нік ніколи не дбав про заміжні жінки - зазвичай вони були чреваті неприємностями.
  
  
  «Ти маєш телефон? Мені треба подзвонити".
  
  
  Дівчина посміхнулася й узяла його за руку. «Звичайно, у нас є телефон, дорогий. Що ти думаєш про нас – селян? Ми не такі. Ми великі шишки. У нас є два телефони. Можеш користуватися ними обома, якщо хочеш!»
  
  
  Нік пішов за нею до машини. Вона сіла за кермо. «Ми вказали прямо зараз? На Чорне море?
  
  
  «Ви вказали праворуч, – сказав Нік. "Але може, мені краще поїхати?"
  
  
  Ні. Ти мій гість. Я вестиму машину».
  
  
  Вона задерла вільну спідницю до стегон. "Не можу в'їхати в цю чортову штуку", - пояснила вона. «Пов'язує мої ноги. Як тобі мої ноги, люба. Добре?"
  
  
  Нік оглянув простір, що відкрився, вражаюче красивої ноги. Спідниця доходила до талії. Він міг бачити чорні підв'язки та бахрому трусиків.
  
  
  "У тебе прекрасні ноги", - погодився він.
  
  
  Дівчина нахилилася і дивилася на нього. Її тон пом'якшав, тепер вона не здавалася п'яною. «Ти справді виглядаєш трохи побитим, любий! Може, я таки завдала тобі болю, га? Може, мені краще відвезти тебе до лікарні чи поліції? Ми завжди можемо зустрітися іншим разом».
  
  
  Поліція! Лікарня! Ні ті, ні інші не захоплювалися б Ніком Картером. Особливо поліція.
  
  
  "Приємно з вашого боку зробити пропозицію", - сказав він. «Але зі мною все гаразд.
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  
  Кісок Манзара
  
  
  Кісок був не стільки віллою, скільки свого роду палацом нижчої ліги. Він стояв, ліпна споруда в рожевих і кремових тонах, на дерев'яному височині з видом на Чорне море та фантастичною красою. Колись це був літній будинок турецької королівської родини, принаймні так сказала Тесса Тревіс, дівчина, яка привела Ніка в це місце. Він повірив їй на слово, як і решта. Було дуже темно, і він не міг бачити більшу частину дороги чи щось інше, бо вона їхала як диявол.
  
  
  Тепер, коли його рани були обмиті і змащені після чудового прохолодного душу, він лежав на м'якому круглому ліжку, в запозиченому махровому халаті, що належав її чоловікові, і дуже хотів заснути. N3 зітхнув. Він не збирався так легко позбутися, і він знав це. Тесса Тревіс - її чоловік у той момент перебував у Греції у справах - була дуже терплячою з ним. Вона протверезіла з дивовижною швидкістю і швидко передбачала всі його потреби. Її зараз нема з ним, але вона повернеться. О так! Тесса дуже ясно дала зрозуміти, що чекає на певну плату за свою щедру гостинність.
  
  
  Телефони вийшли з ладу. Обидва з них. Нік розмірковував про це, спостерігаючи, як сліпуче білий промінь світла Фенері щохвилини пробігає через багато обставлений будуар, як стрілка на гігантському годиннику. Промінь пройшов по його вкраденому одязі, недбало кинутому на стілець.
  
  
  Нік потягував скотч і воду, яких доглядав, склянку холодив на його плоскому животі, і забув про телефони. Турецький телефонний зв'язок часом був поганим. Він розкішно затягнувся сигаретою «Американська» і загасив її в попільничці на ліжку поряд із собою. Йому знову захотілося спати – кілька днів! І все-таки він знав, що це неможливо - він залишиться тут на кілька годин, потім потрапить до Стамбула, зателефонує Хоуку і вирушить за Джонні Безжальним! Покінчить із ним. Швидко!
  
  
  Двері будуара відчинилися, і ввійшла Тесса Тревіс. Вона все ще була повністю одягнена, що трохи здивувало Ніка. Він чекав, що вона одягне «щось зручне». Хіба це не було звичайною справою?
  
  
  Тесса підійшла до ліжка і нахилилася, щоб легко поцілувати його. Коли її вологі губи ковзнули по губах Ніка, він відчув, що відповідає, незважаючи на крайню втому. Її духи дражнили його, вигляд її грудей, коли вона схилилася над ним, був афродизіаком. Він хотів поцілувати одну з цих хвилюючих блідих груш з її вишневими кінчиками, але, на його подив - і легке роздратування - Тесса позадкувала. Вона дивно посміхнулася
  
  
  . Вона поклала руки на стегна і почала крутити тазом.
  
  
  «Не так швидко, так, лялька? Нехай маленька Тесса задає темп?
  
  
  На мить щось ворухнулося у мозку N3. Чи було щось знайоме у цій дівчині? Ні, не може бути. Він ніколи не бачив її раніше у своєму житті. Він би не забув цю – бо вона була певною дивачкою! Якесь миле створіння! N3 подумки зітхнув. Перебрав усі види. І вона була захоплюючою навіть у його теперішньому душевному та фізичному стані.
  
  
  Тесса відступила до центру кімнати. Вона вимкнула єдине світло. На мить у темряві вона перетворилася на примарну постать, надушений рудоволосий привид, що мерехтить у темряві. Потім світло «Фенері» широко розкрилося, і Нік побачив її. Вона стягувала сукню через голову. З глибини сукні вона сказала, злегка посміюючись: «Я зроблю тобі стриптиз, красеньку! Тобі це сподобається? Тримаю парі, ти нічого про мене не знаєш – раніше я була стриптизеркою. ! У Чикаго! Це було давно, перш ніж я зустріла Джо. Він навіть цього не знає! "
  
  
  «Ваш чоловік, мабуть, дуже розуміє людина», - сказав Нік. «Чи, може, терпимість – це те слово, яке я хочу сказати?»
  
  
  Він побачив білі плечі у прощальному знизуванні плечей. «Мені начхати, хто такий Джо. Любий! Ми не так добре ладнаємо. Але ми обійдемося - у нього свої чудасії, а в мене свої. Прямо зараз ти моя примха, красень!
  
  
  Світло знову залило кімнату. Він побачив, як вона повільно наближається до ліжка. На ній були непрозорі чорні трусики, пояс із підв'язками та довгі чорні панчохи. Вона все ще носила туфлі на високих підборах.
  
  
  Тесса зупинилася за кілька футів від ліжка. Тепер її голос був хрипким. Нік відчув, як у ній наростає жахливе збудження. Хвилювання, яке більш ніж відповідало його власному – це було, у якомусь сенсі, він не міг визначити це, не нормальне хвилювання! Тесса була дивною, гаразд! Справжня дива!
  
  
  Дівчина різко вдарилася і заскреготіла. Вона повернула тулуб у тремтливій судомі. Вона сміялася. «Ти дещо знаєш, красеньку? Якби я знала про турецькі танці живота ще в старому Чі, я міг би збити їх з ніг! Але хто тоді знав про танець живота? добре, хоч. Іноді мені шкода, що я відмовилася від кар'єри, щоб вийти заміж за Джо! "
  
  
  «Вона груба, – подумав Нік. Груба і більш ніж вульгарна! До того ж вона вродлива, збуджує і зараз дуже бажана. Він відчув, як у ньому наростає бажання. Він простягнув руки. «Забудь свого чоловіка, Тессе, та йди сюди. Якщо я збираюся одягнути на нього роги, а в мене таке почуття, то давай почнемо, гаразд?»
  
  
  «Не поспішай, - прошепотіла вона. Вона стала на коліна на ліжку поряд з ним. Коли Нік спробував зайняти домінуючу позицію, вона сказала "ні" і м'яко відштовхнула його. "Ти дозволив маленькій Тессі взяти на себе відповідальність", - прошепотіла вона йому на вухо. «Просто розслабся, солодка булочка. Маленька Тесса все зробить». Її язик, теплий і вологий, пройшовся по внутрішній стороні його вуха.
  
  
  Це було практично зґвалтування. Нік відіграє незвичну роль зґвалтування. Тесса почала важко дихати, обсипаючи його тіло вологими червоними поцілунками. Їхні мови вели дюжину битв у печерах їхніх ротів. Тесса тепер плакала і важко дихала, але коли Нік спробував зняти з неї бідний одяг, вона відбивалася від нього. Він здався. Трусики, здавалося, мали залишитися! Він знову подумав, що вона справжня – дивачка і здавалася тепер неадекватною – справжня психопатка! Може, вона трохи розгнівалася! Якщо так, то це було захоплююче божевілля!
  
  
  Тесса мала дивовижну силу для стрункої дівчини. Вона тримала його на спині, коли вона притулилася губами до його губ і прийняла домінуючу позицію. У Ніка було дивне відчуття, що він дівчина, а вона – чоловік! Схоже, Тесса цього хотіла.
  
  
  Коли вона нарешті здригнулася, то був невеликий атомний вибух. Вона пронизливо закричала і впала від Ніка, відчайдушно штовхаючи свої довгі ноги і рвавши червоні атласні простирадла. Вона дряпала його оголені груди нігтями, завдаючи нових ран по старих. Нік упіймав її і тримав, поки вона не затихла, її ридання і стогін, нарешті, перейшли в неглибоке дихання. Вона нічого не сказала, просто лежала тихо вниз. Він побачив велику пляму слини на простирадлі під її широко відкритим ротом, що все ще задихався. Приблизно через хвилину тремтіння припинилося, і вона замовкла.
  
  
  "Теса?"
  
  
  "Не кажи зараз", - різко сказала вона. "Не зараз! Дай мені спочатку відпочити!
  
  
  То був інший тон, говорила інша жінка. Жодних слідів гарненької Теси. Жодних слідів пияцтва.
  
  
  N3 підвівся і пішов у ванну. Вона була величезна, із сліпуче рожевої плитки із золотими світильниками. Нік був вражений, але лише на мить. Він одержав це майже миттєво. Запах! Ацетон! Рідина для зняття лаку!
  
  
  Наступну хвилину Нік Картер мовчав і не рухався, дивлячись на своє відображення у великому дзеркалі. На його обличчі був вираз величезної огиди до себе. Він дивився на дурня! Дурень, який заслужив на смерть, яку тепер ретельно зберігали для нього!
  
  
  Він безшумно відкрив аптечку і зупинився, дивлячись на флакони з FASTACT.
  
  
  для зняття лаку для дівчаток на швидку руку. Зроблено у Чикаго. Усього було три пляшки цієї речовини.
  
  
  Нік зачинив дверцята аптечки, спустив воду в туалеті - хоч він ним не користувався - і повернувся до спальні. Тесса все ще була на ліжку, тихо дихаючи, уткнувшись обличчям у подушку.
  
  
  Нік увімкнув верхнє світло. Це має бути швидко. Він підійшов до ліжка. Дівчина перекинулася, мружачись від світла. "Ні!" вона скаржилася. «Ні, вимкни ці прокляті вогні, люба! Маленька Тесса хоче спати…»
  
  
  Нік усміхнувся. Ніжна, ніжна, дружня посмішка. Він був поруч із нею, дивлячись у гарне обличчя, у примружені зелені очі. Він сказав: «Я думаю, час маленькій Тессе прокинутися».
  
  
  Нік схопив руде волосся і сильно смикнув. Перік приліпився добре і важко відірвався, але відірвався.
  
  
  Ефект був приголомшливий! Ці вузькі зелені очі, що тепер горять від шоку та ненависті, і гладке чорне волосся в чоловічій стрижці!
  
  
  Нік кинув червону перуку на підлогу. Його обличчя було похмурим. "Привіт", - холодно сказав він. "Привіт, Джонні Безжальний!"
  
  
  Її реакція була надто швидкою навіть для Ніка Картера. Її рука вилетіла з-під подушки, як блискавка, стискаючи старомодну небезпечну бритву, лезо лягло на кісточки пальців, як у справжнього профі. Вона стрибнула на Ніка, розгорнувши смертоносне лезо величезним півколом, щоб розітнути його від вуха до вуха!
  
  
  Реакція N3 була лише на півсекунди швидше. Він дозволив їй це зробити, коротко вдаривши правою рукою по підборідді! Бритва вилетіла з її руки, і вона обернулася, приголомшена, з заскленілими очима, і зісковзнула з ліжка на підлогу.
  
  
  Нік підняв це прекрасне м'яке тіло, досить струнке, щоб так добре зіграти чоловіка – коли гарні груди були прив'язані, – і кинув його назад на ліжко. Червоний рот був відкритий, і вона видала хрипке хропіння. З куточка її рота потекло трохи слини. Нік зірвав з неї пояс із підв'язками та зв'язав їй руки за спиною. Він зняв обидві панчохи і зв'язав ними її кісточки. Він зробив це приблизно. Тепер він був зблідлим, спітнілим, блідим і сповненим жахливого гніву, спрямованого рівною мірою на дівчину і на себе. Він ненавидів дурість, особливо в самому собі - а він був дурний! Це був весь час, щоб побачити! Маріон Талбот, яка так зникла у Синема Блю! Вона піднялася мотузковими сходами - як Джонні Безжальний! Після перевдягання та змивання лаку з нігтів! Як жінка вона любила користуватися лаком для нігтів - як Джонні Безжальний, вона не могла! Але FASTACT подбав про це. Одна хвилина і нігті стали чистими! І залишив запах позаду.
  
  
  Коли він надійно зв'язав її, він швидко обшукав віллу. Він зробив це вміло, професійно та швидко. Коли він повернувся до спальні, дівчина просто розплющувала очі. Вони ненавиділи його лютим полум'ям. Нік сів на ліжко поруч із нею. Він заліз у вкрадені штани. Тепер він накинув махровий халат на її оголені груди. Він запалив сигарету і встромив її в дратівливий рот. Він сказав: Ти хочеш розповісти мені все про це, Джонні? Меріон Талбот? Тесса? Та хто ти насправді?
  
  
  "Чому я маю тобі щось розповідати, Картер?" Вона дивилася на нього з похмурим викликом. «Ви все одно вб'єте мене - так само, як ви вбили Моріса, Карлоса та лікаря! Не те щоб мені їх шкода - вони цього заслужили, дурні! Я сказав їм, щоб вони дозволили мені впоратися з вами - моїм шляхом!
  
  
  Нік холодно посміхнувся. - Гадаю, я дещо винен покійному лікарю. Ви збиралися перерізати мені горло у санаторії?
  
  
  «Так! Але цей дурень мені не дозволив! Він був старою - завжди турбувався про свою дорогоцінну шкіру. Я б перерізала йому горло!
  
  
  Нік знизав плечима. "Яка справа? Тепер він мертвий. Справа в тому, що вони всі троє мертві, але ви все ще живі! Можливо, ви зможете залишитися в такому стані принаймні якийсь час. Якщо ви заговорите. Я не підкорятимуся своїм наказам, але я скористаюся цим шансом. Я передам вас туркам - вам звинувачують у вбивстві, принаймні, за вбивство Леслі Стендіш! Я вважаю, що ви вбили багато людей, але одне звинувачення повісять тебе. Адже вони тут вішають, чи не так? "
  
  
  Дівчина неуважно кивнула. Нік міг бачити проблиск надії у зелених очах, міг читати її думки. Час! Вона виграє трохи часу. Може, турки її повісять, а може й ні! Це було краще, ніж те, з чим вона зараз зіткнулася. Отже, вона думала і тому N3 хотів, щоб вона думала.
  
  
  Вона пильно подивилася на нього, подерся на ліжку і натягнув пояс з підв'язками, що скував їй руки. Махровий халат впав з її чудових грудей, і Нік замінив його. На ній все ще були туфлі на високих підборах, і йому спало на думку, що вона ніколи не знімала їх, навіть коли кохалася. Смертоносна дивачка-вбивця! Він знав деяких дивних жінок, але це була призом.
  
  
  "Ви обіцяєте, що не вб'єте мене?" Це була вимога. "Вона відновлює свою мужність", - подумав він.
  
  
  Про мого маленького експерта з бритви тепер не так наляканий.
  
  
  «Я обіцяю/не уб'ю тебе», - сказав Нік. «Це все, що я обіцяю. Я передам вас туркам, і ви постане перед судом за вбивство. Я думаю, вони вас повісять - турки не дуже сентиментальні по відношенню до красивих дівчат, які вбивають. Сподіваюся, вони повісять тебе! Але якщо ти пограєш зі мною в м'яч, принаймні в тебе буде ще кілька тижнів життя. Випробування потребують часу. Ну? "
  
  
  "Відмінно." Похмуро. "Я зроблю це. Що ти хочеш знати?"
  
  
  Нік закурив для них обох ще одну цигарку. Він перемістив її, не надто брутально, і ретельно обшукав ліжко. Більше ніяких бритв, захованих у подушках. Нічого. Він зняв з її зап'ястий пояс із підв'язками і залишив руки вільними. Він тримав панчохи прив'язаними до її кісточок.
  
  
  «Щоб зекономити час, – сказав він, – я розповім вам те, що я вже знаю. Я оминув увесь будинок. Знайшов також кілька дуже цікавих речей.
  
  
  Дівчина розслабилася. Вона курила і дивилася на нього вузькими зеленими очима з легкою посмішкою на червоних губах. Махровий халат сповз із її грудей. Здавалося, вона цього не помітила.
  
  
  "Ти можеш пропустити сексуальний гамбіт", - різко сказав їй Нік. "У мене було щось небагато".
  
  
  Дівчина показала йому свою червону мову. "Тобі це теж сподобалося", - промуркотіла вона. "Мені теж. Це набагато більше ударів серця – коли ти знаєш, що вб'єш людину після цього!»
  
  
  Нік згадав, як читав про скорпіона, жінку, яка мала звичку кохатися, а потім жалила чоловіка-скорпіона до смерті. Це був хворий і збочений розум у чудовому тілі. Він зітхнув і підвівся. Він дістав небезпечну бритву з кишені, відкрив її і знову зігнув лезо. Він схопив її сильно, жорстоко і відкинув голову на подушку. Він ніжно провів бритвою по білому горлу і подивився їй у вічі. Тепер у зеленій глибині був страх.
  
  
  «Я, як відомо, порушував обіцянки, – дуже м'яко сказав Нік. «А тепер відмовтеся від обману! Відмовтеся від сексу! Розмовляйте – нічого, окрім розмов! Ви зрозуміли?"
  
  
  Вона зрозуміла це. Нік відклав бритву і сказав: «Я знайшов ваше вбрання, чи знаєте. Смокінг, накладні вуса, чорні лінзи. Всі. Я знайшов радіоприймач на третьому поверсі - приймач та передавач. Ви справжній червоний агент, чи не так? Ви той, хто уклав угоду, щоби китайці захопили механізм контрабанди? "
  
  
  Вона кивнула головою. «Так. Я була червоним агентом багато років. Навіть повернувшись до Чикаго. Спочатку я був радянським, потім, коли вони стали м'якими, переключилася. Китайці мають правильну виставу, і Сталін теж!»
  
  
  «Шкода, що тебе не буде поряд, щоб побачити повернення Сталіна, – сказав Нік. - Але давайте продовжимо. Ви дійсно Меріон Талбот, чи не так? Із Сент-Луїса? "
  
  
  Вона кивнула головою. «Так. Мої батьки та мій брат соромляться мене – я втекла до Чикаго та зайнявся шоу-бізнесом! Я справді була стриптизеркою, чи знаєте. Я теж була дівчинкою класу Б, і, о, багатьом іншим! "
  
  
  «Це де ви познайомилися з Баском і вийшли за нього заміж – у Чикаго?»
  
  
  Тепер у її очах був явний страх. "Ти диявол", - прошипіла вона. Диявол! Вони – всі – сказали, що так! Так, я зустріла Карлоса у Чикаго. Він там бився, і я був досить дурний, щоб думати, що закохалася в нього. Я був лише тупою дитиною! Ми прожили разом недовго – він пішов від мене, і я довгий час від нього нічого не чула. Потім він написав мені та попросив приїхати до Стамбула».
  
  
  Нік сказав: «На той час ви вже були завербовані? Ви працювали на червоних?
  
  
  «Так. Навколо Університету - університету Чикаго була купа рожевих людей. Я зайшла далеко з ними, але всі вони були людьми розмови, а не дії!
  
  
  Нік сказав, що зрозумів. «Ви хотіли дій? Отже, ви прийшли сюди, брали участь у угоді з контрабанди наркотиків і, нарешті, взяли він відповідальність за червоних?»
  
  
  Вона кивнула головою. "Про це. Ніхто з інших не хотів продаватися. Чи не спочатку. Я їх зробила.
  
  
  «Готовий посперечатися, що ви це зробили. Ви справді були секретарем Дефаржа якийсь час?»
  
  
  «Так, мене було троє людей. Меріон Талбот, Тесса Тревіс і… і Джонні Безжальний. Це було досить просто».
  
  
  Нік погодився, що це має бути легко. "Три людини. Дві перуки і твої власні волосся, а? Світловолосий перука - Меріон Телбот. Червона перука - Тесса Тревіс. Твоє власне волосся, контакти, смокінг і твої груди стягнуті ременями, і ти була Джонні Безжальним! Як ти робила всі ці вбивства? Підходила до них як жінка – а потім убивала як чоловік? "
  
  
  Щось хитре ворухнулось у зелених очах. Вона облизала губи гострим червоним язиком. "В основному. Це також було легко. Більшість чоловіків – лохи для жінок».
  
  
  Нік на мить завагався. Наступні слова пролунали важко, але нарешті він їх вимовив. "Вважаю, з Чарльзом Морганом, Мусі, теж було легко?"
  
  
  Дівчина зневажливо засміялася. «Як скочування з колоди. Він опускався навколішки і благав про це. Я теж іноді давав йому це. Достатньо, щоб він тягнув мотузку. Він був зачеплений, чи знаєте. Я думаю, ви так - ти, здається, знаєш все інше, чорт тебе забирай! Але він був - одним із твоїх власних бовдурів! Вживав наркотики! Це зробило це ще простіше для мене – для нас”.
  
  
  «Я знаю, – сказав Нік. Ненависть горіла у ньому. "Вони зробили особисту розмову про Мусі
  
  
  Сліди голки. Ви вбили його тієї ночі, чи не так? "
  
  
  «Так. Довелося! Він розвалювався на шматки. Ми більше не могли йому довіряти. У будь-якому разі, він був маленьким бідолахою, сповненим совісті! Тієї ночі в Cinema Bleu він так потребував ремонту, що він трясся! "
  
  
  «Так, – сказав Нік. "Я знаю. Я думав, що це просто нерви. Що він розслабився від напруження. Він дзвонив тобі, чи не так? Коли ти була в офісі Леслі Стендіш? Він подзвонив тобі, попередив про мене та сказав, де була машина. Ви вбили Стендіш - вона була дублером - але ви їй більше не довіряли. Ви вбили її, переодяглися і перетворилися на Джонні Безжального! Ви поїхали туди, де був припаркований Opel, де чекав бідний Мусі для його виправлення. Ви вбили його, а потім повернулися, щоб убити мене у кінотеатрі. Це пішло не так, тому ви влаштували засідку у машини. Це теж пішло не так».
  
  
  Червоний рот працював. Брудний потік непристойностей ринув із губ, які Нік так недавно поцілував. "Все пішло не так", - виплюнула вона. "Все пішло не так, як тільки ти з'явився, ти - ти, AX, ублюдок!"
  
  
  Нік кивнув. "Тобі не пощастило", - спокійно сказав він. «Ви мало не застали мене того ранку в Хорні, з катером. Думаю, Мусі сказав вам, що прибуде Агент АХ?
  
  
  Дівчина спохмурніла. «Так. Але він не знав, хто то був. Він мав вилетіти за борт, як тільки катер завдасть удару! Ми дійсно переслідували хлопця Тодхантера - він підходив до нас надто близько, сердився на нас».
  
  
  "Ви перерізали горло його братові, вірно?"
  
  
  Вона похмуро кивнула. «Я втомилася говорити. Якщо збираєшся мене здавати – здавай! А мені потрібний адвокат!»
  
  
  Нік різко засміявся. "Ви думаєте, китайці вам зараз допоможуть?"
  
  
  Вона хитро обернулася. "Я буду в порядку. У мене є друзі".
  
  
  Нік підвівся. «Подивимось. Це буде не в моїх руках – ох, ще один чи два. Просто хто знав, що ти Джонні Безжальний? Мусі?»
  
  
  «Цей маленький дурень! Він знав мене тільки як Меріон Талбот. Він навіть одного разу попросив мене вийти за нього заміж. Я мало не померла, намагаючись не сміятися. Мені довелося приїхати сюди, на віллу, і пролежати там цілий тиждень – я не могла» Я не вірю, що не сміюся йому в обличчя».
  
  
  "Тримаю парі. Дефарж чи доктор Сікс знали тебе як Джонні Безжального? Чи знав твій чоловік? Баск?»
  
  
  "Тільки Дефарж". Тепер знову похмуро. «Він був єдиним, хто знав, що я Джонні. Раніше мені доводилося використовувати його місце, щоб переодягнутися. Знаєте, ванну кімнату. Дефардж був єдиним, кому я могла довіряти з цим знанням. Він був старим і вмирав. Принаймні він теж мене боявся! "
  
  
  «Я не звинувачую його, - сказав Нік. "Я і сам тебе трохи боюся!"
  
  
  Він розв'язав панчохи, що зв'язують її кісточки. "Добре! Поїдемо до Стамбула. Жодних хитрощів, або я тебе вб'ю. І я ніколи більше нічого не означав у своєму житті».
  
  
  Дівчина масажувала ноги і потяглася до ступнів. «Я мушу зняти ці туфлі на ходулях. Вони вбивають мене». Вона потяглася, її груди впали з тонкої грудної клітки у твердій досконалості. «Як могла я, маленька, пожартувати з такої великої сокири, як ти, - сказала вона. Вона зняла одну зі своїх туфель і підвернула підбор.
  
  
  Вона була швидкою кішкою. Каблук повернувся і відірвався від черевика, і вона кинулася на Ніка з маленьким стилетом, прихованим у шкірі. Вона встромила його йому в серце, як рапіру, її червоний рот скривився в гримасі ненависті та люті. Він відчув миттєвий палаючий біль, коли маленьке лезо пронизало ребро.
  
  
  Він схопив її, намагаючись упіймати руку, що тримає стилет. Вона боролася як демон, проклинаючи його, її слина потрапила йому в обличчя. Вона відвернулася, впавши під ним на лезо, все ще в руці. Усі його двісті фунтів упали на неї. Він відчув її конвульсії – нічого спільного із сексуальними конвульсіями – і вигнула спину і спробувала закричати. Слова та звуки завмерли в її горлі. Вона обм'якла під ним.
  
  
  Нік перевернув її. Стилет бовтався у неї на лівих грудях, п'ятидюймовий шкіряний каблук на ходулях прикрашав шкіру, що червоніла, наче якийсь гротескний медальйон. Нік підняв повіку і глянув у зелене око. Він завмер – назавжди.
  
  
  * * *
  
  
  Він викликав Яструба з Діри у Стамбулі. Він приїхав на мерседесі і залишив його на пошуки поліції. Двоє чоловіків з Анкари все ще керували Дірою, а старий албанець Бічі був таким же брудним і мовчазним, як завжди. І як п'яний на раки. Нік випив пару ковтків, перш ніж покликав Хоука на скремблєр.
  
  
  Його начальник цього разу вислухав його повністю, без перебоїв. Коли він закінчив, Хок сказав: «Я хвилювався, синку. Це було нелегко, га?»
  
  
  «Досить грубо, - сказав N3. «Я чекаю, що в мене буде кілька тижнів відпустки, коли я повернуся, сер. Я забув щось зробити».
  
  
  «Я чув, ти неабияк побитий», - сказав Хоук. "Я думаю, що тиждень у лікарні вам підійде".
  
  
  «Я не знаю, – сказав Нік. «Не треба лікарні! Я вилікуюсь у вільний час, сер. Може, в ліжку, але не в лікарні!»
  
  
  "Будь по-твоєму", - погодився Хоук. «Тепер про Мусі? Наскільки ми скомпрометовані?
  
  
  "Не так вже й погано." N3 був похмурим. «Вони всі мертві! У жодному разі Мусі не розповів їм про Діру - він на той час сильно злякався, дуже злякався, і він тікав від них!
  
  
  Я забув, що йому так сильно потрібне виправлення - а зі мною він не міг цього досягти! Я бачив, як він розсипався прямо на очах, але не здогадувався чому. Але забудьте про Мусі. Нехай маленький хлопець спить у тому спокої, який він знайшов».
  
  
  Довга пауза. Тоді Хоук сказав: «В точності моя ідея. Тепер про Мусі, N3, знаємо лише ми з тобою.
  
  
  «Вірно, сер. Все скінчено. Коли мені тепер виїжджати зі Стамбула?
  
  
  «Сьогодні колись. Я попрошу Анкару налаштувати це. Ви повинні бути у Вашингтоні завтра раніше. Я, звичайно, хочу побачити тебе прямо зараз”.
  
  
  "Звісно."
  
  
  «Насправді, – сказав його бос, – щось ще сталося, що стосується вашої лінії. Але я поясню, коли побачу вас. А поки що, як ви кажете, є відпочинок і – відпочинок! Я впевнений, що ти знайдеш щось і когось, хто позбавить тебе неприємного присмаку цього напою”.
  
  
  Нік Картер не відповів жодної секунди. Потім куточки його твердого рота лоскотала крива посмішка.
  
  
  "Іншаллах", - сказав Нік Картер.
  
  
  
  
  
  
  
  
  Spy Castle
  
  
  Картер Нік
  
  
  Шпигунський Замок
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  
  
  Шпигунський замок
  
  
  
  
  Перша глава.
  
  
  
  Субота, 6 листопада 1965 р.,
  
  
  п'ятої ранку.
  
  
  Ракета відірвалася від Старта десь на північному заході Шотландії, на одному з тих численних острівців, які постійно оповиті туманом. Вона вискочила, як гігантська сигара з вогненним хвостом, сигара, заряджена як ядерної енергією. Основна мета експерименту – посіяти жах.
  
  
  Темна вулканічна порода острова затремтіла і розсипалася біля рампи, але більшу частину шуму поглинув і прикрив шторм, що дме з північного заходу. Люди, які запустили ракету, розраховували, що цей шторм допоможе їм мирно працювати.
  
  
  Ракета зробила довгу параболу у чорному небі, коли гіроскоп увімкнувся.
  
  
  У бункері один із чоловіків у білих халатах помітив:
  
  
  - Запустилася легко...
  
  
  Інший подивився на свій наручний годинник і сказав:
  
  
  - Що ж, за чотири хвилини дізнаємося.
  
  
  Третій чоловік, розмовляючи з типово американським носовим акцентом, зауважив іншим:
  
  
  - Подібний рев, мабуть, був чутний у всьому світі!
  
  
  Тим часом ракета досягла максимальної швидкості. Досягши апогею, вона почала трохи нахилятися. Це спрацювало чудово, і тепер її ніс був спрямований до мети, якою був Північний полюс. Вона була схожа на добре навченого мисливського собаку, який переслідує птаха.
  
  
  На горищі шум нью-йоркського транспорту приглушувався з висоти сорока поверхів. Вони були схожі на приглушену і заплутану симфонію, в якій важко було розрізнити звуки окремих інструментів. Там спав Нік Картер, але його сон був порушений якимсь кошмаром, який не був для нього новим. Він крутився, постійно напружуючи свої могутні м'язи, і на його зморшкуватому чолі виступило кілька крапель поту. Лезо неонового світла, що проникало ззовні, висвітлило його обличчя з класичними та жорсткими рисами обличчя грецького бога. Якщо не вважати очей, які іноді ставали милими чи бешкетними, обличчя Ніколаса Хантінгтона Картера було холодним і непроникним, з деяким відтінком жорстокості. Риси обличчя були рисами Аполлона, але звичка до небезпеки зіпсувала їх чистоту, зробивши їх більш схожими на Аполліона, занепалого ангела, який не має надії на спокутування. І це м'яке лезо світла не привертало уваги Ніка, який іноді ставав гострішим за лезо бритви.
  
  
  Ракета тепер пікірувала, і гравітація додала їй шаленої швидкості. Внизу виблискувала велика біла пустеля. Крижане око полюса дивилося на жахливого зловмисника, який збирався засліпити його. Арктичні простори чекали, коли рукотворний вогонь розтопить їх, перетворивши на величезну масу водяної пари.
  
  
  Зрештою кошмар узяв над ним гору, і йому вдалося розбудити Ніка Картера поштовхом. «Кіллмайстер» якийсь час стояв, затамувавши подих, тремтячи і спітнілий; Потім він витер лоба тильною стороною долоні і вислизнула з ліжка, засовуючи ноги в капці. Вона також одягнув халат і подивився на дівчину, яка спала на спині, прикрившись лише до талії. Його звали Мелба О'Шонессі, він був ірландкою, і він приїхав з Дубліна.
  
  
  Напередодні ввечері він дебютував у «Метрополітен» у Богемі, зігравши роль Мюзетти. Сьогодні весь Нью-Йорк кинувся б до її ніг. Вони просили у неї близько двадцяти бісів. А Нік, який познайомився з нею пізніше при бенкеті, проведеному на її честь, швидко зумів викрасти її та відвезти туди, до його пентхауса на сороковому поверсі...
  
  
  Ракета глибоко увійшла в кригу і вибухнула. П'ятдесят мегатон лютої люті вилилися на вершину світу, який все ще не усвідомлював, що в нього потрапили. У радіусі приблизно сімдесят кілометрів крижана мантія танула та закипала.
  
  
  На плавучому крижаному острові, приблизно за 150 кілометрів на південь, група американських і західнонімецьких учених з жахом дивилася на вогненну кулю, що летіла небом. Один з німців тремтячими пальцями витер бурульки з бороди і промимрив:
  
  
  - Mein Gott! Ця свиня! Mein Gott, він справді запустив її!
  
  
  Вчений американського флоту почав швидко думати. Спостерігаючи, як вогненна «сигара» наближається до мети, він сказав:
  
  
  - Не можна надто рано робити висновки. Ця річ, схоже, наближається до полюса. Чому? Навіщо даремно витрачати таку ракету?
  
  
  Якщо це не якесь попередження… А ці хлопці ніколи не попереджають. Ні…
  
  
  У Данії є щось гнилий… Я вам скажу!
  
  
  І він побіг у намет, де був радіопередавач.
  
  
  Нік Картер, він же Номер Три, якому АХ дав ліцензій на вбивство так багато, що він заслужив прізвисько «Винищувач», якийсь час залишався нерухомим біля ліжка і захоплювався Мельбою О'Шонессі. Він збирався прикрити її оголені груди, але потім вважав за краще глянути на них ще трохи. Це було того варте. Мельба мала дві чудові груди, якраз для оперної співачки. Нік пишався тим, що є експертом у цьому питанні. І ці два миси мали щось виняткове. Шкіра була дуже білою, м'якою і бархатистою, з мармуровою досконалістю, тільки з синім відтінком. М'яка та міцна. Ці груди здавались вирізьбленими з карарського мармуру.
  
  
  Нік усміхнувся, згадавши, що сталося. Мельба була дуже чуттєва і принесла йому величезне задоволення. Вона стогнала і плакала від насолоди. Так, це було чудово. Вперше зазвичай буває так. І все сталося так швидко ... Кілька келихів шампанського на прийомі, потім Нік запропонував їй кинути все і втекти з ним.
  
  
  Спочатку Мельба засміялася, показавши йому свої чудові білі зуби, і помітила:
  
  
  - Вважаю, у вас є колекція картин, яку ви хочете мені показати? Ходімо швидше, містере Картер!
  
  
  Нік не дозволив підколоти себе і уточнив:
  
  
  - У мене є горище, де я зазвичай живу один. Але, щоб повеселитися, краще бути вдвох. Я дуже швидко дію? Але моя люба, ми зараз живемо у світі швидкості… Завтра може навіть не наступити.
  
  
  Дівчина знову розсміялася, і Нік спіймав пустотливу іскорку в її фіолетових очах.
  
  
  Carpe tempore? - (Піймай мить?)
  
  
  - Щось подібне, але позбавте мене латині! У школі мене завжди підводили цією проклятою мовою. Але якщо це означає, що я думаю, чудово. Скажімо, на волі, що ви повинні використовувати можливості, коли вони виникають, щоб потім не пошкодувати.
  
  
  Мельба добре вивчила його своїми фіолетовими очима, і Нік зрозумів, що потрапив у ціль. На цих червоних усміхнених губах витало бажання. Він спитав його:
  
  
  – Ти завжди так починаєш атакувати… Нік?
  
  
  - Я думаю так. Ми хочемо піти?
  
  
  Незабаром після того, коли він крутився з нею, Нік сказав собі, що в його професії важливо чіплятися за мить, а не за годину. Ось уже майже місяць, як синій телефон на його горищі не дзвонив. Він чудово знав, що відпустка триватиме недовго. Невдовзі сухий голос Деллі Стоукс, особистого секретаря Хоука, звелів йому підійти. Тоді Хоук теж підійшов до пристрою і наказав йому піти невідомо куди.
  
  
  Поки що телефон не дзвонив сьогодні ввечері ...
  
  
  У таксі він поцілував Мельбу О'Шонессі, і вона з ентузіазмом відповіла, а потім прошепотіла:
  
  
  - Я, здається, погана жінка, розумієте? Запевняю вас, що це зазвичай не так.
  
  
  Я розумію, що не повинно бути так просто. Але з тобою… У тебе є щось особливе, що руйнує всі мої заборони…
  
  
  Тепер Мельба спала задоволена. Коли Нік вирішив прикрити її груди, він побачив щасливу посмішку та жадібні губи.
  
  
  
  Погода була поганою над Великобританією та європейським континентом. Дощ змішався з крижаним мокрим снігом та жахливим північно-західним вітром, що обрушився на всі столиці. У кожне місто о восьмій годині приходила депеша на ім'я прем'єр-міністра, президента чи канцлера, і на розі кожного конверта було написано:
  
  
  «ДІЙСНО СЕКРЕТНО - Дуже терміново. Це стосується полярного атомного вибуху».
  
  
  Прибуття цих листів, як і запуск ракети, розраховувалося за секунду.
  
  
  Це була стара техніка Гітлера, яка полягала в тому, щоб зробити і розкрити сміливий крок у вихідні, тоді як урядовий механізм працює повільно, а важливі співробітники розкидані тут і там, і їх важко знайти. На той час, як великі чиновники повернулися з полювання чи рибалки і зуміли зібратися разом для нарад, було вже запізно. Вони стояли перед фактом, що відбувся.
  
  
  Гітлер використав цю техніку з великим успіхом. Тепер її експлуатував інший хитрий мозок. Мозок, який зневажав Гітлера лише тому, що щось пішло не так, але поділяв його шалену манію величі. Новий божевільний підписав ім'я, що нагадує багатовікову історію кельтів. Внизу кожної літери було написано червоним слово «ПЕНДРАГОН».
  
  
  Тим часом, доки президенти різних країн читали свої листи, міністерства Сходу та Заходу жили хвилиною гарячкової діяльності. Телефони та телекси були навіть гарячими. Президент США офіційно запевнив президента СРСР, що не його країна здійснила пуск ракети полюсом. І його співрозмовник так само формально запевнив, що його країна теж не запускала. Хто ж тоді?
  
  
  Британці? Французи? Італійці? Німці? Неможливо. Французи тільки починали атомні перегони і не могли собі дозволити такий трюк.
  
  
  У Італії та Західної Німеччини навіть Бомби не було.
  
  
  Англія? Заради всього святого, навіть немислимо! Але звідки взялася ця ракета?
  
  
  Президенти США та Росії розмовляли один з одним з акцентом на відчайдушність, кожен намагався переконати іншого, кожен знав, що світ перебуває на межі ядерної війни. Кожен із двох запевнив іншого у своєму прагненні до миру. Зрештою, вони вирішили дочекатися подальшого розвитку подій.
  
  
  Саме на цей момент прийшли знамениті листи. Але лише у Європі. Ніхто не попереджав ні Росію, ні Америку. Як тільки він прочитав повідомлення, прем'єр Великобританії зателефонував до президента США. Після швидкої, несамовитої розмови, під час якої лінія з Москвою залишалася відкритою, також надійшли дзвінки з Парижа, Риму та Бонна.
  
  
  Через десять хвилин все стало ясніше, як мінімум. Не те щоб лідери шести найважливіших країн світу відчували себе спокійніше, але принаймні вони відчули трохи більше полегшення за час, який все ще відокремлював їх від нульової години.
  
  
  Листи були дуже зрозумілими; вони дали тиждень виконання вимог, викладених у повідомленні. Пендрагон так сказав!
  
  
  Деякі новини проникли фатально, і преса не забарилася оволодіти ними.
  
  
  На цей раз усе було так. Газети у всьому світі прокоментували загадковий вибух на Північному полюсі. Більше вони нічого не знали і не могли публікувати нічого іншого, тому мільйони читачів затамували подих. За обопільною згодою залізна завіса цензури впала на всі газети в Англії, Сполучених Штатах і в інших країнах. Після тієї короткої новини панікера нічого більше. Абсолютна тиша.
  
  
  Пендрагон, затишно влаштований посеред диявольської павутини, яку сам сплів, подивився на козир у руці і посміхнувся.
  
  
  Нік Картер налив собі віскі та виніс його на терасу. Мельба все ще спала, все ще з легкою усмішкою на губах. Нік закурив одну зі своїх довгих спеціальних цигарок (суміш тютюну з Латакії, Періку та Вірджинії) із золотим тисненням NC на мундштуку. Це була одна з його дуже небагатьох чудасій, і він курив їх з великим задоволенням, але тільки коли був удома. Він ніколи не брав їх із собою, коли вирушав на місію, інакше він негайно видав свою особистість. Тепер він жадібно вдихнув ароматний тютюн, зачинив за собою французьке вікно і, тремтячи, задер комір своєї мантії. Падала тонка, холодна мряка, забарвлюючи мозаїку тераси в чорний колір, покриваючи її шаром жиру. До світанку залишалося близько години. Байдужий до дощу, Нік перехилився через перила і подивився на чорний каньйон Сорок шостої вулиці. Деякі неонові вивіски були відображені у
  
  
  та мокрій землі з різнокольоровими переливами. На той час рух був дуже невеликим. Здавалося, металева змія, продовжуючи свій шлях, розбилася на безліч сегментів. Переважали вантажівки та нічні таксі.
  
  
  Нік сказав собі, що у Нью-Йорку ніколи не припинявся рух та шум.
  
  
  Праворуч від нього у будівлі Організації Об'єднаних Націй спалахнули вогні. Рано почали забиратися ...
  
  
  Холодний вітерець розстебнув мантію, і дощ намочив ноги. Нік зробив ще ковток віскі, ще раз затягнувся довгою цигаркою і сказав собі, що більше не зможе заснути. Він був надто розумний, тому цілком міг скористатися цим. Він добре знав, що збирався робити. Піймай мить!
  
  
  Він повернувся до кімнати, ліг у ліжко поруч із Мельбою і поцілував її червоні губи.
  
  
  Їй потрібен був час, щоб прокинутися, щоб зрозуміти, хто вона і де знаходиться. На мить вона виглядала майже зляканою і відсторонилася.
  
  
  Нік стиснув її і поцілував у вухо.
  
  
  – Не бійся, мила… Це просто Нік. Ти не пам'ятаєш мене?
  
  
  Ще мить вона намагалася звільнитися, вона борсалася в його обіймах, як птах на сковороді. Але нарешті до неї повернулася пам'ять. Потім вона притулилася до нього, а він продовжував цілувати її і ніжно торкатися її хребта пальцями. Вона здригнулася від задоволення і вигукнула:
  
  
  - О, Нік, яке чудове пробудження!
  
  
  Вони знову поцілувалися довго. Нарешті Мельба на мить зітхнула, але не прибрала руки з його шиї.
  
  
  - Любий, я мріяла про тебе...
  
  
  - Ти помиляєшся. Я тут…
  
  
  – Це була така чудова річ, коханий… Я ніколи не забуду цього, ніколи!
  
  
  Нік ще раз поцілував її і сказав:
  
  
  - Про забудькуватість ще рано говорити. Ми тільки починаємо...
  
  
  Вона дивилася на нього.
  
  
  - Справді? Хотів би я в це повірити, любий Ніккі, але не можу. Ти такий дивний хлопець… У якомусь сенсі ти надто досконалий, щоб бути правдою, і маю таке дивне почуття, що я більше не побачу тебе після сьогоднішнього вечора.
  
  
  - Це далекоглядність ірландців. А ще маєте головний недолік, розумієте? Ви кажете надто багато!
  
  
  Але коли він почав прелюдію до нового статевого акту, Нік зрозумів, що жінка має рацію. І він кохався з якоюсь поспішністю, усвідомлюючи, що ці моменти задоволення вкрадені з професії, і що від одного моменту до іншого...
  
  
  Піймай мить? Може бути! Тут йшлося про експлуатацію останнього!
  
  
  Тепер ліжко перетворилося на поле битви, і Мельба билася з ніжною люттю. Він віддавав і отримував однаково, перериваючи своє кохання судорожними стогонами задоволення.
  
  
  Цей клятий синій телефон! Звичайно, він дзвонитиме. Уявіть, якби він не дзвонив. Хок був особливою людиною, розбиваючи яйця у своєму кошику! Він не міг викинути з голови ці холодні, сухі, мертві очі, як Сухий Мартіні, цю смердючу сигару. Він відчував у повітрі, що дзвінок ось-ось буде. Ох, Яструб, старий хитрун, постривай, ще хвилинку...
  
  
  Мельба О'Шонессі, охоплена шаленою любов'ю, пристрасно бажала й піналася, роздратовано стогнала. Екстаз прийшов для них обох одночасно, і, нарешті, Мельба лягла поруч із Ніком, як зламана лялька, важко дихаючи, порожня та легка.
  
  
  В іншій кімнаті задзвонив телефон.
  
  
  Жоден із них не рушив з місця. Тепер вона лежала обличчям вниз на подушці, і Нік дивився в стелю, не в змозі відреагувати. "Який час?" - подумав він із веселим гнівом. Дійсно чудовий час, Яструб! Хотів би сказати вам, наскільки ви були доречні у виборі моменту, якби ви могли мені так довіряти!
  
  
  В іншій кімнаті апарат продовжував дзвонити, самотній, металевий та рішучий.
  
  
  Мельба рушила, розплющила одне око і дивилася на чорний телефон на тумбочці.
  
  
  "Це не те, на що схоже", - був її марний коментар.
  
  
  Нік ще трохи зачекав.
  
  
  - Знаю знаю. Він знаходиться в іншій кімнаті. Я піду і відповім за хвилину, - пробурмотів він.
  
  
  Мельба сперлася на лікоть і подивилася на нього.
  
  
  - Страшенно невідповідний час для виклику християнина! Чи не випадково це буде інша жінка, люба?
  
  
  Нік скотився з ліжка з бурчанням.
  
  
  - Нема небезпеки. Якби це було тільки! І він може також відповісти, тому що він дзвонитиме годинами! Знаєте, другий зір є не лише в ірландців. Я сьома дитина сьомої дитини, і я народився з жахливим пророчим чуттям. Я знаю, хто мені дзвонить.
  
  
  Мельба присіла, як кошеня, і накинула на себе ковдру.
  
  
  -Ти Дивний, Ніколас Картер. Іди й відповідай, а потім повернися до мене.
  
  
  Нік пішов до іншої кімнати і взяв синю трубку.
  
  
  - Ага?
  
  
  Сухий дівочий голос Деллі Стоукс сказав йому:
  
  
  - Дзвінок із Вашингтона, номер три. Коди GDG та FDM. Я надаю вам повідомлення.
  
  
  Ніка Картера мимоволі здригнулася. Ух ти, підключили найгірші коди! GDG означав Судний день, а FDM означав кінець світу.
  
  
  Це був найбільший попереджувальний знак, який міг отримати агент AX, і він мав пріоритет над усіма іншими. Він не знав, що це колись використовувалося раніше. Боже мій, GDG та FDM разом! Світ мав ось-ось розвалитися, щоб Хоук використав цей сигнал!
  
  
  - Ага? Готовий? - Запитав Нік, почувши голос боса.
  
  
  
  Третій розділ.
  
  
  
  Через три години Нік Картер був у Вашингтоні, в маленькому схудлому кабінеті свого боса Хоука. На вулиці, в Дюпон-Серкл, листопадовий день був сірим, меланхолійним і сумним через звичайний дощ, що мрячить, змішаного з мокрим снігом. Всередині, за невинним фасадом Amalgamated Press, атмосфера штаб-квартири AX була такою ж похмурою, як погода. Нік ніколи не бачив свого боса таким чорним.
  
  
  Тепер Хоук, який сердито жував незапалену сигару, представив Ніка високому, лисому хлопцю в м'ятому костюмі твідів.
  
  
  - Нік, це містер Ян Треверс зі Скотланд-Ярду. Спеціальний відділ.
  
  
  Він сів у літак і з'явився тут раніше за вас. Чи можна дізнатися, чому ви так пізно приїхали?
  
  
  Нік, потискуючи руку англійцю, вважав за краще не апелювати до звичайного ранкового руху в Нью-Йорку, який даремно витратив його час. Він пробурмотів щось незрозуміле і схвально глянув на людину зі Скотланд-Ярду, яка справила на неї сприятливе враження. Його рукостискання було таким же сильним і рішучим, як і його зовнішній вигляд, а в його яскраво-блакитних очах, трохи витрішених, відбивалися сталеві відблиски. Він також подивився на Ніка зі щирою цікавістю та оцінив побачене.
  
  
  Траверс сказав культурним та ввічливим тоном:
  
  
  «Я був попереду, сер, бо мене викликали раніше, і я вже мав спеціальний літак, готовий доставити мене сюди. На швидкості дві тисячі миль на годину я не встиг підвестися, що вже приїхав.
  
  
  Ніку довелося посміхнутися. Світ теж міг опинитися на межі вибуху, але британці не відмовилися від своєї ввічливої та спокійної поведінки. Але йому подобався цей чоловік, і інстинкт підказував йому, що вони зроблять хорошу роботу. Звичайно, він все ще не вірив у це. Нік ніколи нікому не довіряв, окрім себе та Хоука.
  
  
  Хоук націлив на нього пережовану сигару.
  
  
  - А тепер сядь та слухай, Номер Три. Ми з Треверсом розмовлятимемо. Він уповноважений це робити і знає все, що я знаю. Можливо, щось більше. Немає часу на довгі пояснення. Коли ви поїдете звідси, у вас буде година, щоб підготувати валізу з тим, що вам потрібно, а потім ви полетите у певне місце між Шетландськими островами та Оркнейськими островами. Ви спуститеся в море з парашутом, і один з наших есмінців, Орест, підбере вас на борт. Есмінець оснащений невеликим вітрилом, який буде призначений вам.
  
  
  Адже ви тренуєтеся для цього? Принаймні, згідно з тим, що написано у вашому досьє.
  
  
  Нік зізнався, що був великим знавцем. Ян Треверс, який сів і тепер набивав трубку тютюном, сказав:
  
  
  - Тобі треба бути більш ніж обережним, Нік. Зараз море між цими островами дуже бурхливе. Нам буде дуже шкода, якщо ви втопитеся до того, як зможете зійти на берег і встановити контакти, які вам потрібно встановити.
  
  
  Він виглядав досить розчарованим, і Нік сказав:
  
  
  - Я теж не хотів би потонути, запевняю вас, тому постараюся цього уникнути.
  
  
  Продовжуйте, будь ласка. Я хотів би, щоб ви мені дещо пояснили з цього приводу, бо я нічого не знаю. Знаю лише, що GDG поєднали з FDM. Що змушує мене думати про найгірше. Отже, що робити, щоб світ не вибухнув?
  
  
  Хоук відкинув пошарпану сигару і заштовхав у рот нову. Потім пробурмотів:
  
  
  - Нема часу на повне пояснення, як я вам сказав.
  
  
  Ян Треверс запропонував:
  
  
  – Хоч якийсь натяк… – Він подивився на годинник. - Я маю на увазі, перш ніж літак відлетить.
  
  
  Хоук насупився, але не заперечував.
  
  
  - Добре, Треверс, але поквапся.
  
  
  За допомогою кількох слів англієць сказав Ніку, які попередження
  
  
  були отримані різними європейськими президентами, і повідомив йому, що Сполучені Штати та Росія не отримували такого попередження. Треверс описав погрози цих повідомлень, і Нік відчув, як по його спині пробігла тремтіння. Він спитав англійця:
  
  
  - А ви не знаєте, хто це Пендрагон? Мені він здається божевільним.
  
  
  Ян Треверс похитав головою.
  
  
  - Натомість ми думаємо, що знаємо, хто він. Але він був настільки розумний і так уміло нас дражнить, що досі повністю приховує свої наміри. Ми навіть знаємо, звідки ця ракета була запущена на полюсі. Але ми нічого не можемо вдіяти!
  
  
  Нік зізнався, що ні чорта не зрозумів. Але як, якщо вони знали, ким був цей божевільний виродок, чому не заморозили його? Хіба британської армії забракло, щоб вирубати його?
  
  
  Треверс видавив гірку усмішку.
  
  
  - Це не так просто. Цей виродок, як ви його назвали, нині тримає нас у своїй владі та шантажує нас. У листі він попередив нас, що має інші ракети, інші атомні бомби, готові до запуску. Якби ми зробили лише один хід проти нього, він би їх покинув; з наслідками, які ви можете собі уявити. Якщо ми насмілимося стати на шляху і знаємо, що він серйозний, він загрожує бомбити Лондон, Париж, Москву, Рим і Бонн. Отже, вся армія чи флот нам не потрібні. Насправді вони прискорили б його реакцію. Прямо зараз у нас є тиждень, щоб ухвалити рішення.
  
  
  Нік спитав:
  
  
  - А хто цей Пендрагон?
  
  
  - Сесіл Грейвс, лорд Хардесті. Ви колись чули про нього? Він один із найбагатших людей у світі, і йому належить все, що варто мати: нафта, золото, уран, преса та кіно, телебачення. Немає нічого важливого там, де його руки немає. А тепер він вирішив контролювати західні держави з метою знищення Росії. Як тільки його потужність досягне бажаної межі, він завдасть масованого атомного удару по СРСР.
  
  
  Нік Картер невдовзі усвідомив важливість такої загрози і запитав:
  
  
  – Росіяни знають?
  
  
  Хоук зітхнув.
  
  
  - Ще немає. Якби вони це зробили, можливо бомби вже падали. На щастя, цього разу всі подумали та приховали загрозу від росіян. Ми не знаємо, коли вони про це дізнаються, і нам треба молитися. Тому що, коли росіяни дізнаються про цілі Пендрагона, вони спробують діяти першими. І вони намагатимуться знищити всіх нас, щоб він не зміг знищити їх.
  
  
  Бачиш, що за речі, мій хлопчику? Траверс має рацію, армії марні. Це робота, яку має виконувати одна людина, щонайбільше двоє!
  
  
  Вам потрібно буде знайти цього Пендрагона, зловити його чи вбити! І, перш за все, вам доведеться знищити його організацію настільки, щоб ви могли довести росіянам, що їм більше нічого не загрожує. І ти маєш тиждень на це.
  
  
  Нік подумав, що це неможливо, і сказав про це. Ян Треверс гірко посміхнувся і відповів:
  
  
  - Знаю і теж маю сумнів, що у вас це вийде. Але людина, що тоне, теж чіпляється за соломинку, розумієте? І ми можемо ясно говорити між собою. Якщо цю людину не можна знайти і знищити, світ неминуче розвалиться. На жаль, ми всі в одному човні.
  
  
  Нік продовжував практичним тоном:
  
  
  - Ну, ви знаєте, хто такий Пендрагон, але не знаєте, де він ховається. Звичайно, інакше ви б його вже зловили.
  
  
  Треверс кивнув головою.
  
  
  «Він зник із спілкування пару тижнів тому, і з того часу ми нічого не чули про нього чи його дружину леді Хардесті. Звичайно, ви чули про неї.
  
  
  Нік глянув на Хоука. Старий зніяковів і засміявся. Хіба його бос не забув, що він був пуританіном навіть у найкращі моменти життя?
  
  
  "Так, я дещо читав про нього", - зізнався він. – І я отримав уявлення про тип. Але я думала, що він розлучився після останнього скандалу. У неї скандальна репутація, чи не так?
  
  
  - Так. - Вона найгірша німфоманка, - сказав Треверс. - А ще вона вродлива жінка, ще молода. Лорд Хардесті фактично розлучився з нею, але потім одружився з нею повторно, бозна-чому. Можливо, зрештою ця жінка - єдина ахіллесова п'ята нашого Пендрагона. І, можливо, це дає нам деяку перевагу. Проте на даний момент, як я вже сказав, обидва вони зникли, і жодному з наших агентів не вдалося з'ясувати, де вони сховалися. За останні кілька тижнів ми досить загадковим чином втратили трьох дуже добрих людей.
  
  
  Треверс перестав набивати трубку тютюном і подивився Ніку у вічі.
  
  
  - З таким самим успіхом я можу бути чесним з тобою, коллеге. Нині ми у розпачі. Наша Секретна служба опинилася перед горезвісною цегляною стіною.
  
  
  У нас залишився лише один спецагент, і тепер він у Шотландії з іншим агентом, жінкою, намагається проникнути до лав Пендрагону. Ось чому ми прийшли просити вас про допомогу. Наш прем'єр-міністр розмовляв із вашим президентом, і сьогодні вранці вони змусили мене приїхати сюди.
  
  
  Хоук кивнув на підтвердження і сказав Ніку:
  
  
  - Так, президент зателефонував мені особисто і запитав, яку найкращу людину я міг би мати. Я подзвонив тобі.
  
  
  Нік кивнув. Не треба було виставляти напоказ хибну скромність, якої він не мав. Але справа здавалася страшенно складною. Ніколи раніше він не стикався з такою делікатною та небезпечною проблемою.
  
  
  Він хотів би поставити багато запитань, але не було часу. Решта може зачекати. Треверс вийняв з кишені карту і розклав її на столі Хоука. Вказівним пальцем він обвів коло навколо області, що включає Шетландські острови та Оркнейські острови.
  
  
  «Це приблизно тут, – сказав він. - Трохи на північний схід від Сандея є острів під назвою Блекскейп. Він занадто малий, щоб з'явитися на цій карті, але насправді він п'ять кілометрів завдовжки і два кілометри завширшки. Декілька років тому лорд Хардесті (він шотландець, а там його називають «Лердом») наказав Блекскейпу побудувати рибну консервну фабрику для мешканців. Це обійшлося йому в кілька мільйонів і принесло йому багато оголошень у газетах, тим більше, що більшість газет належать йому. Проте його благодійна діяльність наробила багато галасу. Він навіть збудував сучасні квартири для робітників та рибалок, а також влаштував на острові кінотеатр, кафе та танцювальний зал. Оскільки Blackscape знаходиться далеко від материка, а погода зазвичай жахлива, фабричні робітники були змушені підписати контракт, який би їх щонайменше на шість місяців.
  
  
  - Коротше, начебто примусової праці...
  
  
  - У якомусь сенсі я так гадаю. Але ми не знаємо, чи залучені ці працівники добровільно чи ні в справжню мету, заради якої було створено галузь. Ракетний комплекс, пандуси та все інше обов'язково мають бути на острові. Я думаю, вони сховали їх серед тих каменів, які складають їхні стіни.
  
  
  Нік подивився на картку.
  
  
  - Ви впевнені, що ракета, яка прибула на полюс, була запущена з острова?
  
  
  Треверс видавив бліду усмішку.
  
  
  - Досить надійно. Принаймні це те, що показали проведені нами дослідження. До того ж, Пендрагон цього не приховує. Його не хвилює те, що ми знаємо, особливо тепер, коли він так далеко пішов. Насправді, можливо, він воліє, щоб ми знали; це дозволяє йому почуватися дуже розумним. Але тепер він попередив нас, щоб ми не літали над цим районом, щоб ми не могли його навіть бомбити. У нього є свій добрий радар, і за першої ж загрози він запускає ракети. Крім того, ми повинні думати про всіх цих бідняків на острові. Вони можуть бути безневинними жертвами, і нам не хочеться знищувати їх, не спробувавши спочатку менш радикального рішення.
  
  
  «Звичайно, зараз мені не слід заздрити, – сказав Нік. - І ми зможемо пощадити їх, якщо знайдемо спосіб зупинити це ракетне божевілля, так чи інакше.
  
  
  Треверс довго дивився на нього, потім зітхнув.
  
  
  - Так, ми також про це думали. Звичайно, робітникам доведеться піти, якщо ми вирішимо втрутитися. Але все це суто академічне. Дивись сюди. -
  
  
  Олівцем він намалював периметр через край острова та Північне море.
  
  
  І він сказав: Тут, від Дінгволла до Інвернесса, Пендрагон поставив свій ідеальний бар'єр. Ні солдати, ні поліцейські не можуть підійти без попередження,
  
  
  ні літаків, звісно, ні підводних човнів, ні бойових кораблів. Так йому вдалося втримати Блекскейп за захисним парканом, розумієте? Якщо ми вирішимо ризикнути і, як і раніше, атакувати його, ми, швидше за все, програємо. А програти – значить поставити під загрозу безпеку миру!
  
  
  Він склав картку і поклав назад у кишеню. Потім він подивився на Ніка, а той у свою чергу глянув на начальника, який помітив:
  
  
  - Отже, ви бачите, що альтернативи ми не маємо. Самотня людина, якщо вона хороша, можливо, зуміє щось зробити. Я сказав "може бути" і повторюю це, тому що у мене теж не так багато ілюзій.
  
  
  І Траверс додав:
  
  
  - Тепер ви знаєте, з яким завданням вам доведеться зіткнутися, і я не приховую ймовірності, що відсоток успіху невеликий.
  
  
  Як він вам сказав, нам вдалося протиснути пару офіцерів на обгороджену територію, але ми не очікуємо від них багато чого. Вони там в основному, щоб допомогти вам, а тепер чекають на вас.
  
  
  Нік спитав Хоука з посмішкою:
  
  
  - Ви вже придумали прикриття, яке я використовуватиму для цього підприємства, сер?
  
  
  Хоук серйозно кивнув головою.
  
  
  - Справді. І випадок до певної міри нам допоміг. Днями берегова охорона виявила мертву людину в морі, і, на щастя, газети ще не отримали цієї новини. Звали цю людину Джеймс Уорд-Сіммонс. Він був англійцем, так що вам доведеться добре перевіряти свій акцент.
  
  
  «З моїм акцентом усе буде гаразд, але ти маєш хоча б сказати мені, що це був за бідолаха і чому він помер. Якщо я прийму особистість іншого, мені хотілося б знати хоч ці дрібні деталі. Абсолютно точно?
  
  
  "Він був письменником", - пояснив Хоук. - І мандрівник, авантюрист.
  
  
  Співробітники берегової охорони вважають, що він помер від болю серця. Смерть уже настала кілька днів тому, коли вони виявили його човен, що плив за течією, недалеко від Флорида-Кіс. Я думаю, він був досить добре відомий, бо про нього знайшли півдюжини газетних альбомів. І його книги теж стоять на полиці. Вам доведеться прочитати їх, якщо ви збираєтеся добре зіграти свою роль.
  
  
  - А я схожий на нього?
  
  
  - Небагато, але достатньо. Зростання і статура приблизно однакові. Достатньо буде, якщо живіт у вас побільше, а волосся на скронях злегка побіліло.
  
  
  «Можливо, і в мене з'явиться біле волосся, якщо ця місія виявиться такою важкою, як я собі уявляю.
  
  
  Ян Треверс знову подивився на годинник і пробурмотів:
  
  
  - Дуже імовірно. Навіть якщо ви доживете до ста років, чого я вам щиро зичу, подібне підприємство більше ніколи з вами не повториться. За ризиком та за важливістю.
  
  
  Але тепер нам час. Літак отримав наказ не чекати на нас, якщо ми затримаємося. Я поїду з вами до Ісландії і на шляху дам вам інші інструкції. Потім я повернуся до Лондона, так що нам доведеться домовитися між звідси та Рейк'явіком. До речі, я контролюватиму вас у цій місії. Фактично, ви залежатимете від Лондона.
  
  
  Нік глянув на Хоука, який сказав:
  
  
  - Правильно, синку. Ми «позичили» вас британцям, і тепер ви працюватимете на них. Звичайно, я буду вдячний за деякі звіти, якщо ви зможете їх надіслати.
  
  
  А тепер послухайте містера Треверса і йдіть. У тебе є година. Раджу спочатку піти у гримерку. Подивіться, чи встигнуть воно освітлити волосся, якщо ні, візьміть шиньйон.
  
  
  Вони потиснули один одному руки. Голова була тверда і суха, але Ніку здалося, що він відчув легке тремтіння в руці. Чи можливо, що Хоук злякався?
  
  
  Хоча таке було навіть немислимо, ситуація справді заслуговувала на серйозне побоювання.
  
  
  Через годину, коли двоє чоловіків піднялися на борт британської Delta X, Нік запитав свого товариша:
  
  
  - Ви справді вірите, що цей лорд Хардесті на ім'я Пендрагон знайшов притулок на острові Блекскейп?
  
  
  Перш ніж відповісти, Треверс довго дивився на нього.
  
  
  "Я очікував, що ти мене запитаєш", - сказав він нарешті. - Ні, зовсім не віримо. Я вам гарантую, що це не та людина, яка ризикує! Звичайно, він зник у дуже тихому та безпечному місці. Найбільше комфортне. І він залишиться там, доки справа не закінчиться, але вона закінчиться. Але нам абсолютно необхідно було помістити один із наших у Blackscape. Оскільки ми майже впевнені, що ракета була запущена з цього острова, ми подумали.
  
  
  Нік кивнув.
  
  
  - Я розумію. Ви бажаєте послати туди диверсанта? Чи ви вже відправили його?
  
  
  Тепер настала черга Траверса погоджуватися.
  
  
  - Так, він уже в дорозі.
  
  
  
  Третій розділ.
  
  
  
  "Матрос, - сказав собі Нік Картер, - сьогодні ти втратиш зарплату!"
  
  
  І не лише шторм підвів його. Капітан винищувачів США Орест також трохи змінив накази Вашингтона на свою користь.
  
  
  Йому слід було посадити Ніка на борт його маленького човна біля Даннет-Хед. З цього моменту не важко дістатися до кар'єру Строма, де у нього призначена зустріч з британськими агентами. Натомість, побоюючись радара Пендрагона, Орест скинув його приблизно за десять кілометрів на захід.
  
  
  Непогано, якби не було шторму. Раніше, коли Нік з парашутом зустріли на борту винищувача, море здавалося майже спокійним.
  
  
  У шторму був вигляд, ніби він хотів випустити пару ще далі, у Норвезьке море. Але потім, мінливий, як жінка, він повернувся з новою люттю. Тепер вітер віяв щонайменше сім балів.
  
  
  «Цинара», незважаючи на її міцний сосновий і березовий корпус, не була створена для виживання в такому морі. Вона теж була стара, як і його двигун Grey & Timken, незважаючи на те, що він хоробро бився, важко дихаючи, як бідний астматик. Щоразу, коли він пропускав удар, серце Ніка теж на мить зупинялося. Він був чудовим плавцем і носив рятувальний жилет, але не був упевнений, що зможе впоратися з такою погодою. Однак він нічого не міг з цим поробити. На той час він став Джеймсом Уордом-Сіммонсом, англійським письменником і авантюристом, а «Цинара» був човном Уорда-Сіммонса. На Ніку також були туфлі мерця, його куртка та в'язана шапка.
  
  
  Закурюючи вологу сигарету, Нік з гіркотою сказав собі, що, мабуть, скоро зустріне душу людини, яку зображував. Він з огидою відкинув сигарету і чіпко вчепився в кермо.
  
  
  Йому була потрібна вся його виняткова сила, щоб залишатися на курсі. Він згадав, що Хоук порадив йому прочитати книги покійного і посміхнувся, не поважаючи свого боса. Але певен, як ні? Все, що йому потрібно було зробити, це відпустити кермо і звернутися калачиком у теплі з чашкою гарного чаю та гарною книгою для читання! То був би приємний, дуже інтимний вечір!
  
  
  Хвиля сильніша за інших змусила "Цинару" тремтіти, як жінку, яку збираються зґвалтувати; інша струснула її, як шейкер для коктейлів, а потім підняла її на запаморочливу висоту, щоб вона впала носом у піну попередньої хвилі.
  
  
  Вітер віяв на схід, якраз зараз, коли він мав іти на південь.
  
  
  Якщо він цього не зробить, то вдариться об скельні стіни Оркнейських островів. Він ледве міг стежити за стрілкою компаса, тримаючись за кермо із силою розпачу. Робити нічого, він йшов не лише на схід, а й на північ!
  
  
  Однак треба було постаратися, не падаючи духом. Коли Нік сказав Хоуку, що знайомий з човнами, він безперечно не мав на увазі таку пригоду в такому морі і з таким старим мотлохом.
  
  
  На жаль, альтернативи не було. Не було нікого, хто міг би допомогти йому. Він був один. Нік Картер, псевдонім Номер три, псевдонім «Винищувач», один і три. Британці опинилися в біді, їхні агенти загинули чи зникли безвісти. Пендрагону доведеться мати з ним справу, але успіх Ніка ставав менш ймовірним.
  
  
  Так, ці два агенти чекали на нього в кар'єрі Строма. Але як до них дістатися, якщо шторм постарався відкинути її якнайдалі від місця зустрічі?
  
  
  Під час короткого перельоту з Вашингтона в Рейк'явік Треверс дав йому останні інструкції, і Нік вислухав його з серцем, що стиснуло від зневіри. На мить, у хмарах, він відчув майже розпач. І він знайшов божевільним твердження, що лише одна людина може врятувати світ від атомної загрози.
  
  
  У крихітній каюті було зовсім темно. А матрос-одинак продовжував боротися з кермом та стихією; Здавалося, він хотів контролювати їхню лють тільки силою волі. Але в якусь мить він опустив голову і широко розкинув руки, усвідомлюючи свою безпорадність. Гора води обрушилася на "Цинару", і посеред цього водоспаду людині дивом вдалося не відпустити колесо керма. Скло, що його захищало від вітру, розлетілося на дрібні шматочки, і вода з силою проникла в кабіну. Але старий астматичний двигун, що дивно, витримав. І знову "Цинарі" вдалося вийти, трясучи, як щеня, яке прийняло ванну, щоб висохнути.
  
  
  Раптом Нік побачив вдалині узгоджений сигнал: на чорному тлі скель з'явилися три хрести, що палають. Кар'єр Строма! У Шотландії в ті дні горіло багато хрестів, тому вони думали, що сигнал не викликає підозри. Траверс пояснив Ніку, що Пендрагон патрулював береги забороненої зони, що хрести були запалені всередині печери, а також щоб вітер не відразу їх погасив.
  
  
  І вони («вони» мали на увазі Вашингтон і Даунінг-стріт) також думали, що «Цинара», будучи такою маленькою, зможе залишитись непоміченою, незважаючи на радар Пендрагона.
  
  
  Ось Ікла Турсо! Вони були схожі на високих довгостроків з чорного каменю і стояли на варті майже перед печерою. Патрулі Пендрагона, якби вони там теж пройшли, то
  
  
  , вони не стали б мати справу зі Стромою саме тому, що були знамениті Ікла, які закривали доступ кораблям. Загородження було б непрохідним навіть у хорошу погоду та серед білого дня. Уявіть нічну бурю!
  
  
  Нік усміхнувся і, незважаючи на холод і дискомфорт, відчув, що криза розпачу минула. Тепер він знову став людиною всіх часів, більш ніж будь-коли прагнуть викликати шум!
  
  
  Йому треба було відразу надіслати сигнал, якщо він не хотів, щоб потік знову забрав його далеко. Він погладив кермо однією рукою і сказав "Цинарі": "Давай, красуня". Досі ти була дуже гарною, безстрашною дівчинкою. Давай, зроби ще трохи зусиль для свого Ніка, га?
  
  
  Маленький корпус застогнав у відповідь, змучений бурею. Вітер посилився і знову почав бити його, ніби він мав проти нього особистий рахунок, а човен стрибав серед трильйонів гектолітрів води.
  
  
  Нік вчепився в кермо, але двигун заглох з останнім виттям.
  
  
  На цей час човен був у владі шторму, і керувати нею було неможливо. Ніка підкидали, як гілку. Цинара розгорнулася, перекинулася, але лють хвиль була такою дикою, що вона знову розпрямилася, перш ніж Нік полетів за борт. Він здригнувся від думки, що він дивом уникнув цієї рідкої зеленої стихії. До цього моменту кабіна зникла, але він продовжував чіплятися за кермо, оскільки керма теж не було. Він побачив перед собою величезну хвилю, яка загрозливо наближалася. А ззаду на нього чекали Ікла Турсо, чорні й блискучі, обложені гнівною піною. Скелі там чекали на безстрашну "Цинару"!
  
  
  Хвиля забрала човен з-під нього, і Нік відчув, як він розсипається біля його ніг.
  
  
  Він глянув на три хрести, які ще горіли в темряві.
  
  
  - Прощавай, дівчинко! Він сказав, перш ніж пірнути боком. Він спробував зайти якнайдалі. Він не намагався плавати, це було б марно. Тепер це було в руках Бога, того Бога (Нептуна? Еола?), котрий до цього моменту зволив захистити його, змусивши добратися до цієї точки.
  
  
  Коли Номер Три продовжував рухатися під водою, щоб уникнути шторму на поверхні, вона зазнала дивного почуття розслаблення та майже спокою. Він зробив усе можливе смертному. Якщо він зараз звалиться на Іклов, йому не доведеться звинувачувати себе. Він зробив усе, що міг, справді все.
  
  
  Він не міг ...
  
  
  Вихор схопив його і виштовхнув назад на поверхню, і він почав боротися, щоб вибратися. Це було диво, що він все ще міг плавати, хоч він був приголомшений, зламаний, стікав кров'ю, виснажений, але ще не переможений!
  
  
  У маленькій бухті панувала жахлива тиша в порівнянні з люттю відкритого моря.
  
  
  Це була, звичайно, не справжня тиша, але після цього галасу здавалося, що він увійшов до монастиря! І там хвилі вже не були страшними. Однак одна з них схопила Ніка і не дуже обережно вдарила його по вузькому трикутнику з чорнуватого піску, змішаного з гравієм. Цей трикутник стояв прямо між двома високими скелями, що продувають вітри!
  
  
  - Дякую, - пробурмотів Нік, коли хвиля відступила. - Якщо не заперечуєте, частину маршруту, що залишилася, пройду рачки.
  
  
  Фактично, він просувався рачки, поки не побачив, що знаходиться поза досяжністю води. Потім він стояв нерухомо, уткнувшись обличчям у пісок і розкинувши руки.
  
  
  Тільки його груди підвелись і нагадали йому, що він все ще живий.
  
  
  Майже одразу пісня Сирени досягла його, і він почав проклинати себе.
  
  
  Чорт забирай, вони ніколи не давали тобі спокою, навіть у таких місцях!
  
  
  Навіть коли бідолаха був наполовину мертвий!
  
  
  Він крякнув, торкнувшись піску ротом:
  
  
  - Повертайся до свого дому, Русалка!
  
  
  Але вона продовжувала співати солодким голосом із невизначеним шотландським акцентом: «...
  
  
  бо у нас ще є добрі новини, щоб слухати, добрі речі, на які варто дивитися…».
  
  
  Голос на мить зупинився на ноті, яка здавалася запитальною. Нік спробував підвестися, але незабаром здався і звалився назад на холодний шар мокрого піску. «Через мить», - сказав він собі. - За мить я ще зможу рухатися та діяти. Але зараз…
  
  
  Голос відновив співи, повторюючи слова, сказані раніше: «...бо у нас ще є гарні новини, щоб почути, гарні речі, на які можна дивитися...».
  
  
  Його пам'ять повернулася. Він і Траверс у літаку, який доставив їх до Ісландії, погодили своєрідний ідентифікаційний код та код безпеки. Вони знайшли один
  
  
  або відразу. Треверс був ентузіастом поезії і, звісно, вибирав рядки. Британський агент заспівав би першу частину і мав би закінчити. Але тепер він не міг згадати ці слова. І так, у літаку він вивчив їх напам'ять, але тепер... У нього була плутанина в голові... Що, чорт забирай, він повинен був співати у відповідь?
  
  
  Невидима сирена, безперечно, розташована на камінні, відновила вірш втретє. Нік нарешті згадав і сказав це хрипким від холоду та вітру голосом.
  
  
  "Так, так", - прохрипів він. - Тепер є!
  
  
  З інтонацією, яка змусила б прекрасну Мельбу О'Шонессі тремтіти від огиди, Нік заспівав продовження:
  
  
  - ... перед тим, як вирушити до раю через Кенсал-Грін!
  
  
  - Номер три?
  
  
  - Так, але дуже і дуже слабкий. Я майже двійка. Хто ти?
  
  
  - Ви працюєте над кодами GDG та FDM?
  
  
  - Так Так. Не витрачатимемо час даремно. Хто ти?
  
  
  - Гвен Лейт, із спеціального відділу. Я бачила тебе з вершини скелі.
  
  
  Я не думала, що ти зможеш це зробити. Бідолашний човен!
  
  
  Нік важко підвівся на ноги і відразу притулився спиною до гранітної колони.
  
  
  "Так, я згоден", - відповів він, піднявши очі. - Вона була симпатичним корабликом і героїчно боролася. Але тепер тобі варто турбуватися і про мене. Я опинився в дивному місці, яке мені здається пасткою, і я не знаю, як вибратися з неї. І я вважав би за краще уникати водного шляху.
  
  
  - Ви знаходитесь у каміні з натурального каменю. Він єдиний у цій печері, і тобі справді довелося там опинитися! - у його голосі пролунав невиразний закид.
  
  
  - Вибачте, я присягаюся, що зробив це не спеціально; наступного разу я виберу щось краще. Але хіба ви не матимете змоги витягти мене звідси зараз?
  
  
  Може бути?
  
  
  - Ви поранені?
  
  
  Нік спробував розім'яти м'язи і віджатись на колінах.
  
  
  Він уже почав відновлюватися завдяки своїй прекрасній статурі, натренованій на найшаленіші зусилля. Він відчував себе сильним, голодним і, перш за все, змучений спрагою. Так, спрага нагадала йому одну дуже приємну деталь з огляду на його смаки щодо напоїв. Хіба це не Шотландія? Благословенний дім найкращого віскі у світі?
  
  
  - Хіба ви не могли посвітити ліхтарем?
  
  
  - Я не смію. Навколо дуже багато друїдів.
  
  
  Якби Нік не був підготовлений Треверс, цей вихід викликав би сумніви в розсудливості жінки. Але, оскільки він знав, він нічого не сказав.
  
  
  Він просто нетерпляче запитав:
  
  
  – Потім? Як мені вибратися?
  
  
  - Тримай.
  
  
  Кінець мотузки потрапив йому в обличчя. Він потягнув, щоб переконатися, що добре прикріплений.
  
  
  Він запитав. - Ви її міцно прив'язали?
  
  
  - Так, не сумнівайтеся, міцно. Хочете, щоб я вам допомогла?
  
  
  Нік усміхнувся про себе, схоплюючись, як кішка. Допомогти йому? І як? Йому дуже хотілося зараз побачити жінку в обличчя. Гвен Лейт із спеціального відділу. Він мав бути крутим хлопцем. Потім він сказав собі, що це природно. Для такого завдання вони обрали б найкращі елементи. Вона, безумовно, була дуже стрункою та розумною, тому немає нічого гіршого, ніж бути потворною. Або старій.
  
  
  А ось старим запахом вона не пахла. Пахло вереском і диким чебрецем. І рука, яка допомогла йому піднятися, була маленькою і м'якою, але напрочуд сильною.
  
  
  "Можливо, я помиляюся", - з надією сказав Нік, дозволяючи поводитися на вершину скелі. - Принаймні сподіваюся.
  
  
  - Що ти не маєш рації, номер три? Вона була якоюсь тонкою, швидкоплинною примарою, і вона все ще тримала його за руку. І в цій темряві не було видно її обличчя.
  
  
  «О, нічого, це не має значення, – сказав Нік. Він випустив її руку і озирнувся.
  
  
  Внизу, ліворуч від нього, була лють моря; Якби не холод, воно виглядало б як киплячий казан. Там вітер все ще був сильний, але здавалося, що він втратив частину своєї сили. Дивлячись у небо, Нік помітив, що де-не-де в хмарах було навіть кілька зірок. І свого роду блідий ореол, який, мабуть, був місяцем.
  
  
  Він спитав жінку. - Я не правий, чи буря вщухає?
  
  
  - Так, вона заспокоюється. За годину чи дві буде спокійно. Тут на півночі Шотландії завжди така погода. Але давай, Номер Три, ми не можемо залишатися тут і базікати всю ніч! Дай мені руку знову, і я проведу тебе стежкою.
  
  
  Вони покинули скелястий мис, і вона провела його вузькою звивистою стежкою.
  
  
  Вона здавалася стрункою, досить високою, дуже вільною у рухах. Отже, вона мала бути молодою. Голос теж був молодий. Нік усміхнувся про себе. Тепер розпочалася реакція. Так, він був холодним, голодним і хотів пити, але найголовніше, він повертався до життя після того, як сильно ризикнув своєю шкірою. Він знову обдурив стару косою! І завжди, завжди, щоразу, коли з ним відбувалося щось подібне, він сильніше жадав радостей життя. Найбільше він хотів кохатися.
  
  
  Майже півгодини вона продовжувала вести його швидко впевнено гірського козла. Іноді їй була потрібна допомога обома руками, тому Нік вчепився їй у пояс і відчув під її пальцями м'яку, але тверду спину, гнучку мускулатуру.
  
  
  Під час спуску вона сказала йому, що дуже турбується про іншого агента, Джима Стоукса, який вирушив у Даннет, щоб зв'язатися з одним із небагатьох саботажників, які зуміли впровадитись серед друїдів. Він так і не повернувся.
  
  
  «Я мала піти туди», - пояснила вона. - Він також шотландець, але з півдня.
  
  
  Незважаючи на те, що він ас, один із найкращих агентів, він не годився для цього завдання. Я мала піти туди, - повторила він. - Я народилася в Канісбі і завжди знала цей регіон та його мешканців. Але Джим не хотів про це знати. Він наполягав, щоб я залишилася і чекала на тебе, і він вирушив у Даннет. Це мене взагалі лякає.
  
  
  Може, він буде в чорному будинку на той час, коли ми туди дістанемося. Але якщо ні… тоді ми будемо одні, Номер Три!
  
  
  Тепер шторм майже повністю вщух. Число зірок побільшало, і на сході ми побачили перші плями зорі. Дощ перетворився на туман.
  
  
  Вони досягли підніжжя пагорба, і вона повела його через убогу пустку у вузьку долину. Тим часом очі Ніка звикли до темряви та цієї незнайомої місцевості. Він мав рисячий зір, і в якийсь момент його більше не треба було водити за руку. Вони йшли пліч-о-пліч. Вони добігли кінця
  
  
  «Глен», де текла набрякла і міхура річка, і вона благополучно попрямувала у бік хвойних чагарників, де була припаркована невелика машина.
  
  
  Дорогою Нік багато думав і дуже мало говорив. Він подумав про стриманість Треверса. Цей благословенний чоловік майже вибачився за неадекватність свого персоналу, і тепер з'ясувалося, що одним із його агентів був ніхто інший, як Джим Стоукс! Цей хлопець став таким самим легендарним у світі контррозвідки, як і сам Нік Картер!
  
  
  Номер Три посміхнувся. Траверс був трохи схожий на Хоука, він ніколи не говорив усього. Він навіть не згадав Джима Стоукса. Він говорив про пару людей і вказав, що йому треба задовольнятися тим, що там було.
  
  
  Тепер світло посилювалося кожну секунду. Гвен ковзнула в машину, на мить показавши засмаглі коліна. Нік сів поруч із ним. У короткій спідниці дівчата відкривалися як мінімум гарні ніжки. Обличчя було видно не так уже й багато, за винятком упертого підборіддя та пікантного носа.
  
  
  Перед тим, як запустити двигун, вона подивилася на нього і сухим голосом сказала:
  
  
  - Якщо хочеш, милуйся моїми ногами, Номер Три. Я не соромлюся цього. Але запам'ятайте раз і назавжди: дивитись і не чіпати, зрозумів? Я заручена, і якщо світ не вибухне, я вийду заміж. Я краще скажу тобі одразу, щоб ти заспокоївся. Мені також довелося укласти угоду з Джимом Стоуксом, щоб уникнути непорозуміння та непорозуміння. У нас є брудна, відчайдушна та небезпечна робота. У нас не буде часу думати ні про що інше, і навіть якби час був, я б нікого з вас не вибрала. Я люблю Джима, і я впевнена, що ти мені теж сподобаєшся, але я дуже добре знаю, хто і що ти, хоч хоробрий, сильний, розумний і порядний. Я зовсім не збираюся захоплюватись Суперменом. Я сказала Джимові і тепер говорю це і вам, і я не хочу повторювати. Зрозуміло?
  
  
  Нік не знав, що відповісти. Він був такий приголомшений, що розгубився. Він дивився на це обличчя, яке, мабуть, було прекрасне, і почав сміятися, щиро захоплюючись і бавлячись цією відвертістю.
  
  
  "Дуже ясно", - нарешті відповів він. - Будь ласка, просто не називай мене номером три. Ніка буде достатньо. Нам не потрібно сильно формальнувати, якщо ми лише троє. Так буде працювати краще та швидше. А тепер поїхали, бо день наближається.
  
  
  - Це правда, до чорного будинку найкраще добиратися, коли ще трохи темно. Ми проведемо там день і будуватимемо плани. Є важливий ритуал
  
  
  сьогодні ввечері на Баррогіл-Мур, ніон друїдів, і нам теж доведеться йти. Ходять чутки, але, можливо, це просто розмови, що Пендрагон сам виступить перед своїм народом.
  
  
  Маленький Морріс їхав ґрунтовою дорогою. Вони покинули «долину» і ввійшли на голий пагорб, з якого холод уже зірвав верес.
  
  
  "Чорний будинок не далеко", - сказала дівчина. - Боже мій, сподіватимемося, що Джим повернувся!
  
  
  Нік мовчки стояв поруч із нею. Час від часу він кидав погляд на ноги, але його думки були в іншому місці. Чи поговорить Пендрагон зі своїм народом сьогодні ввечері? Так рано? Він у цьому сумнівався. Все не могло пройти так гладко. Цього разу бізнес був страшенно важким. Можливо, він би це зробив, але це була б довга і дуже складна історія, сповнена сюрпризів. Він побачить кілька добрих, перш ніж зможе вбити Пендрагона. У будь-якому випадку перші погані моменти пройшли, і це вже було приємно.
  
  
  Він відчув майже непереборне бажання простягнути руку, щоб стиснути одне з цих колін, але спробував тримати його в кишені. Вона не зрозуміє. Він би не зрозумів, що зрідка це були дружні пориви, які взагалі не входили почуття. Йому просто потрібно було небагато людського тепла. А оскільки такий імпульс був у ньому дуже рідко, Нік Картер, самотній агент, важко розумів себе. Справа в тому, що місія сильно відрізнялася від інших.
  
  
  Але Ґвен Лейт не могла зрозуміти. Пізніше, можливо пізніше. Спершу робота, а потім нагорода!
  
  
  Під час короткої подорожі він обмежився перевіркою своєї зброї. Цього разу він мандрував без нічого. Він прикріпив пістолет Luger до ноги липкою стрічкою, щоб не втратити її; а всередині правої руки, на замшевій підкладці, був Хьюго, стилет. Деякий час Нік вважав за краще Х'юго всьому іншому, тому що він був смертоносним, швидким і тихим.
  
  
  Тепер, напружуючи м'язи і намагаючись влаштуватися зручніше на маленькому сидінні, він непомітно опустив праве зап'ястя. Він відчув, як стилет ковзнув у його руку, готовий покинути. За наказом Сокири він пройшов у Вашингтоні спеціальний курс метання ножів. І тепер йому не терпілося перевірити свою відточену майстерність.
  
  
  Після довгої паузи Гвен Лейт вигукнула:
  
  
  - Ми під'їхали до чорного будинку, а машини нема! Тоді Джім Стоукс ще не повернувся!
  
  
  Четвертий розділ.
  
  
  Чорний будинок розташовувався в заглибленні на болоті, неподалік моря і скель. Як пояснила Гвен, це був старий котедж із каменю та дуже невеликої кількості дерева. Свою назву він отримав через відсутність каміна. У стелі була лише діра, через яку виходив дим, тому за ці роки все всередині почорніло. Він виділявся самотнім і похмурим посеред цього похмурого пейзажу, оточений лише немузичними криками чайок.
  
  
  Нік був радий бачити, що ця посада більш, ніж підходить для людей, яких він не хотів привертати до себе. Оскільки він перебував у тій депресії, його було б важко ідентифікувати здалеку.
  
  
  Вони вийшли з «Морріса» і попрямували до такої хатини без дверей.
  
  
  Нік помітив, що будинок у відмінному стані, а дах цілий.
  
  
  "Іноді люди використовують його для риболовлі", - пояснила Гвен. – Тому вони завжди зберігали придатність для житла. А ще є пари молодих людей, які… – вона зупинилася і знизала плечима. - Але це не має значення. Стеж за своєю головою! Ви дуже високі, а двері немає. Вам завжди потрібно бути обережним і не забувайте про це.
  
  
  Вони зупинилися у дверях, і Нік відійшов убік, пропускаючи її першою.
  
  
  Всередині було схоже на темний підвал, але тепер зовні з'явилося перлове сяйво, і він нарешті зміг поглянути на її обличчя. Загалом дівчина була високою та худенькою, з невеликою талією та досить розвиненими грудьми. Під шкіряною вітровкою на ній була в'язана вовняна блузка. На голові в нього нічого не було, а волосся було яскраво-рудим, майже таким же коротким, як у чоловіків. Колір його очей ще не можна було розрізнити.
  
  
  Побачивши, що вона вагається у дверях, Нік грайливо вклонився, щоб заспокоїти її, і сказав:
  
  
  - Після вас, мадам. І постарайся швидше, тому що я хочу запалити гарний вогонь і висушити мій бідний промоклий одяг. Ще в мене вовчий голод і звіряча спрага. Я сподіваюся, що ви з колегою не забули привезти сюди невеликий запас своєї національної страви.
  
  
  Гвен схвально подивилася на нього поглядом.
  
  
  нареченої з лагідною посмішкою:
  
  
  - Так, гадаю, у нас є дюжина пляшок. Джим це теж цінує.
  
  
  Вона нахилилася, щоб увійти, і Нік невпевнено пішов за нею. Незабаром Гвен запалила олійну лампу і пішла запалювати дрова. Номер Три одразу ж озирнувся: досить одного погляду, щоб усе вловити. Хоча він здавався спокійним і розслабленим, він ніколи в житті не був таким пильним. Він довіряв їй, як агент може довіряти іншому агентові. З запасом. Вона використовувала точний код, тому вона повинна була бути справжньою, але у своїй професії людина залишалася живою тільки в тому випадку, якщо завжди залишалася пильною, не піддаючись надмірній довірі. Він змерз, втомився, був голодний і хотів пити, і він відчайдушно сподівався, що жодних перешкод немає і притулок безпечний. Але він мав переконатися. Отже, він стояв неподалік порога, тінь серед тіней, і дивився, як вона ходить по кімнаті і займається господарством.
  
  
  Нарешті він здавався задоволеним і трохи розслабленим. Принаймні зараз він відчував, що знаходиться в порту.
  
  
  Дівчина простягла йому пляшку віскі та металеву склянку.
  
  
  "Це з МакКемпа", - сказала вона йому. - Мій батько пив лише це і стверджував, що це добре для нього. Сподіваюся, тобі це теж знадобиться.
  
  
  Нік не сповільнив це побачити. Алкоголь ударив його в живіт, а потім занурив у приємне відчуття тепла. Він налив собі ще одну краплю і відставив пляшку убік. Вогонь посилився, і він зняв промоклий рятувальний жилет та мокру сорочку. Він побачив, як її очі розширилися побачивши його оголеного торса, і посміхнувся. Він звик до реакції жінок на м'язи. Але він одразу ж відкинув деякі ідеї. Дівчина сказала добре.
  
  
  Їм довелося виконувати тяжку, смертельну роботу; і вони не мали часу думати ні про що інше.
  
  
  Гвен сказала:
  
  
  - Тобі це не знадобиться. Ми принесли вам ще одяг на випадок, якщо він вам знадобиться. Він вказав на валізи у кутку. Також було повне рибальське спорядження.
  
  
  Гвен помітила його легке подив і сказала:
  
  
  – Це все частина нашого обладнання. Ми з Джимом вдаємо, що приїхали ловити рибу. А стрижень можна перетворити на антену. Вона обрала одну з валіз і віднесла його Ніку. - Оце твоє. За півгодини нам передзвонять із Лондона. Ми маємо приймач, але ми не можемо передавати. Це було б небезпечно.
  
  
  - Чи небезпечне через спостереження Пендрагона?
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  - Треба всього чекати, якщо цей чорт усе тут вирішує!
  
  
  Але тепер вам захочеться помінятися. Я піду і вдаю, що ловлю рибу. Біля підніжжя скелі є невеликий пляж. О, до речі, у Лондоні кажуть, що покриття Ward-Simmons більше не діє для вас. Обставини змінилися, і тепер це було б марно. Проте ми не маємо часу. Лондон також сказав, що накази завжди можуть змінюватися від одного моменту до іншого, тому ви маєте бути готові. З цього моменту і інструкції, і зміни у програмі повідомлятимуть нас лише за годину. Вона поплескала черевиком по валізі і продовжила:
  
  
  Тут ви знайдете те, що вам знадобиться. Я сподіваюся, що все йде добре. Нині йду на рибалку. Я повернуся хвилин за двадцять.
  
  
  Вона попрямувала до дверей, і Нік сказав їй.
  
  
  - Один момент. Він схопив гасову лампу, підняв її та поставив перед її обличчям. "Я ще не розглянув ваші риси обличчя", - пояснив він.
  
  
  Гвен на мить застигла, потім дивилася на нього, не втрачаючи самовладання.
  
  
  - Тож глянь на мене уважно, але ніколи не забувай того, що я тобі сказала. Зрозумів?
  
  
  "Я не забуду цього", - серйозно пообіцяв він.
  
  
  Гвен мав сіро-блакитні очі, дуже ясні і виразні на засмаглому обличчі, з невеликими ластовинням. У нього був кирпатий ніс, широкий і великий рот, білі й досить правильні зуби. Вона була високою, і її коротке руде волосся виблискувало на світлі. Її ноги, якими Нік уже встиг милуватися, були довгими, але не надто тонкими. Симпатичні груди яскраво виражені на осиній талії, яку Нік міг би стиснути однією рукою. І цей приємний аромат вересу та дикого чебрецю, свіжий та природний аромат.
  
  
  На мить Нік подумав, що це справжня ганьба, що місія є сумішшю GDG і FDM. Ну, хто знає, що буде далі... після вбивства того Пендрагона...
  
  
  Гвен, мабуть, прочитала його думки, бо вона поспішила до дверей і повторила:
  
  
  - Я тебе попереджала, не забувай про місію.
  
  
  А тепер міняй одяг, поки ловлю рибу. Після радіозв'язку з Лондона ми побачимо, як ми можемо організувати все.
  
  
  Тоді мені доведеться багато чого тобі розповісти про Пендрагона та друїдів. Принаймні те, чого ви ще не знаєте. Але я думаю, ти знаєш стільки ж, скільки я. Зрештою, ви – лідер цієї місії.
  
  
  - Так, я начальник, але, на жаль, дуже мало знаю. На пояснення та інструкції забракло часу. Так що вирушай на рибалку, і ти заповниш прогалини пізніше. Скажіть, що тут є що поїсти?
  
  
  Вона вказала на дерев'яну скриню в кутку.
  
  
  - Купа коробок.
  
  
  Коли залишився тільки Нік, він підійшов до вогню і перестав роздягатися. Він відкинув штани та черевики покійного Уорд-Сіммонса із задоволеним бурчанням. Він також усунув гумове черевце і перуку, які чудово чинили опір всій цій маленькій бурі, не зрушуючись ні на дюйм. Він зняв просолену бороду і почухав підборіддя, що свербить. Потім він зробив кілька віджимань. Зараз не було часу для йоги, але, можливо, пізніше… Йому і Гвен довелося б весь день сидіти вдома, чекаючи на повернення Джима Стоукса.
  
  
  Він відкрив валізу і почав одягатися. Одяг наводив на думку про англійського джентльмена у туристичній поїздці Шотландією. Справді гарний сезон для туристичних прогулянок! Він одягнув твідові штани, які йому підійшли, і міцні спортивні туфлі, які, здавалося, були пошиті на замовлення, все ще бурмочучи собі під ніс.
  
  
  Пендрагон збирався розв'язати Третю світову війну, і він мав бути джентльменом під час оглядової екскурсії! З іншого боку, англійці завжди трохи дивні, чи не так?
  
  
  Одяг включав фланелеву сорочку, вовняну краватку та накидку. Також були тростина і гаманець, повний фунтів і документів. Зі свого паспорта Нік дізнався, що тепер він став майором британської армії Ральфом Кембервеллом. Серед карток був членський квиток важливого клубу на площі Сент-Джеймс у Лондоні. Він був дуже здивований, тому що він справді був членом цього клубу!
  
  
  Стилет Х'юго легко вислизнув усередину рукава, але для Вільгельміни це була інша справа. Зброя була надто громіздкою, і Нік нарешті змирився з тим, що засовував її за пояс. При застебнутій куртці це було непомітно.
  
  
  Хто б не запакував цю валізу - Нік не знав, хто відповідає за ці речі в Розвідувальній службі, - також увімкнув цигарки.
  
  
  Вони не були його фаворитами, але краще, ніж нічого... Номер Три на мить із ностальгією подумав про свої довгі цигарки, що залишилися в пентхаусі Нью-Йорка. Він також подумав про прекрасну Мельбу, яку йому довелося покинути так швидко і без належного прощання. І, звісно, без пояснення причин.
  
  
  Зітхнувши, він почав прикурювати цигарку. Він зробив це з обережністю, тому що запальничка, надана старим Піндекстером, була новою, і він ще не вивчив її як слід. Але керівник цього знаменитого "Tricks Edition" дуже категорично відгукувався про цю штуковину і рекомендував йому бути обережним із маленьким гвинтом, який мав бути у "закритому" положенні, якщо він не хоче знести собі обличчя. .
  
  
  Третій номер був дуже обережний і безболісно закурив.
  
  
  Потім він подивився на годинник – теж робота АХ – на своєму зап'ясті.
  
  
  Вони не постраждали у морі, як очікувалося. Насправді зіпсувати його навіть молотком не вдалося!
  
  
  Тепер Ґвен може повернутися. Він повністю викурив цигарку, налив собі ще ковток і ходив туди-сюди по халупі. Вона не прийшла.
  
  
  Нік, щоб убити час, намалював на стіні коло, відійшов якнайдалі, сунув стилет в руку і почав тренуватися в метанні. Вістря, таке ж гостре, як голка, потрапило в ціль за дюйм від центру. Нік спохмурнів. Він повинен був зробити кидок краще, чорт забирай! Він завжди був перфекціоністом і тут теж хотів досягти чемпіонських якостей.
  
  
  Він все ще тренувався, коли Гвен вбігла і кинулася відкривати одну з валіз, щоб вийняти трубку рації. Після кількох секунд гудіння голос Яна Траверса став почутим. Той самий сухий, надкультурний акцент, який Нік чув у Вашингтоні. Він сунув Х'юго назад у кишеню і підійшов до дівчини, яка приклала палець до губ і прошепотіла:
  
  
  - Не розмовляй. Зрештою з'являться кодові номери, і мені доведеться закріпити їх напам'ять, оскільки я не наважуюсь записувати.
  
  
  Нік кивнув і подивився на неї з великою повагою.
  
  
  Слідкувати за номерами кодів було непросто.
  
  
  «Винищувач риб: ця передача буде поодинокою. Вибачте, що довелося обнулити - накази завжди ті самі. Можливі цілі. Повідомте Coloniale, що, можливо, ми знайшли задній вхід - дійте згідно з наведеним нижче кодом. Крок.
  
  
  Голос Треверса замовк. Пролунало гудіння. Гвен ще раз жестом попросила Ніка заткнутися. Він кивнув і закурив ще одну цигарку, завжди звертаючи увагу на становище знаменитого гвинта запальнички.
  
  
  Потім почувся інший голос, який перераховує рядок кодових номерів. Гвен уважно слухала, зосереджено насупивши брови. Список був повторений вдруге, потім було клацання і передача була зупинена. Гвен закрила валізу і подивилася на Ніка. Її очі заблищали сльозами.
  
  
  Номер Три почав говорити. Він хотів сказати їй, що добрі шпигуни не плачуть, але він опустив це. Зрештою, вона була жінкою. І, можливо, він відчував щось важливе для Джима Стоукса, навіть якщо він цього не визнавав. М'яким голосом він спитав її:
  
  
  - Зі Стоксом щось трапилося?
  
  
  Гвен кивнула і витерла очі.
  
  
  - Я дурна, так? Зрештою, Джим не обов'язково мертвий. Але якщо Пендрагон упіймає його, то він попереджав, що якщо ми зробимо ще одну спробу впровадити одного з наших агентів серед його людей, він запустить ракету. Ми повинні бути дуже обережні, Нік, але діяти згідно з наказом. Це означає, що ми збираємося відвідати збори Друїдів сьогодні ввечері.
  
  
  Нік деякий час ходив туди-сюди.
  
  
  - І вони знайшли спосіб непомітно провести нас у лігво, наскільки я розумію. Чи є інші накази?
  
  
  Дівчина пішла відчиняти коробку і дістала кілька банок із їжею. Вона відповіла йому, не дивлячись на нього
  
  
  - Так, сьогодні ввечері ми будемо на вечірці. Це більше і важливіше, ніж я гадав. Пендрагон стає дедалі владнішим.
  
  
  У будь-якому разі ми повинні йти, і якщо він буде там, і ми зможемо його впізнати, ми маємо вбити його.
  
  
  Нік похитав головою.
  
  
  - Ой, не все буде так просто! Я впевнений, що ви обережні, щоб вас не помітили!
  
  
  Гвен простягла йому банку м'ясного фаршу з картоплею та ложку, потім поставила воду на вогонь для чаю.
  
  
  "Лондон теж не впевнений, що це станеться", - сказав він. - Але його дружина, швидше за все, втрутиться.
  
  
  Нік зупинився.
  
  
  - Його дружина? Мені це здається дивним… Навіщо йому змушувати її ризикувати? У цей момент ми могли захопити її і утримати в заручниках... - Він поклав ложку їжі в рот і виявив, що це смачно, потім продовжив: - Мммм! Знаменита леді Хардесті! Цікаво, яку роль він відіграє у цій справі.
  
  
  Гвен сердито насипала в чайник трохи чаю, і Нік змушений був посміхнутися. Жінки! Навіть коли світ опинився на межі загибелі, вони не могли не показати, що заздрять гарній грішниці!
  
  
  - Їй більше підходить більше інше прикметник, ніж "знаменита", - прошипіла вона крізь зуби, - це "Сумно відома"!
  
  
  У будь-якому разі Лондон каже, що, можливо, і буде; ми не знаємо, в якій ролі та з якої причини. Щодо того, щоб зробити її заручницею, я сумніваюся, що Пендрагон витратить хоча б цент, щоб повернути її! Насправді, можливо, він робить це спеціально, щоб кинути її до наших ніг, щоб ми були зайняті і водночас відстали від нього.
  
  
  Нік відкрив ще одну коробку, бо був голодний. Потім він з цікавістю глянув на дівчину. Ця дівчина була не просто агентом! Вона дуже багато знала, незважаючи на те, що сказав Треверс. Хтозна, яке в нього звання.
  
  
  Він глянув майже на себе:
  
  
  - Пендрагон якось розлучився з цією жінкою, правда? Чи вона сама подала на розлучення? Але потім вони знову одружилися. Цікаво чому?
  
  
  - Тоді весь світ дивувався, - відповіла Гвен. - Він інвалід, розумієте? Проведіть своє життя в інвалідному візку. Під час війни він був поранений у дуже життєво важливу частину, скажімо так, а тепер втратив мужність. Саме він подав на розлучення. Його адвокати надали йому докази принаймні сотні її зрад, включаючи деякі не зовсім ортодоксальні... Не знаю, чи ви розумієте. Взагалі суд був огидним. Адже ви прочитали звіт?
  
  
  – Ні, світських новин я не читав. Але Треверс розповів мені про це. -
  
  
  він згадав спостереження, зроблене ним із цього приводу в офісі Хоука: можливо, леді Хардесті виявиться ахіллесовою п'ятою Пендрагона. Нік подумав, чи це може бути правдою. Це було би добре; і про це варто було подумати. Потім він змінив тему.
  
  
  
  - А мені якісь накази?
  
  
  Гвен розповіла йому, і Нік повторював їх, доки не запам'ятав. Вони були відкриті для змін, тому що, якщо йому вдасться вбити Пендрагона тієї ночі, йому більше не потрібно буде їхати до Лондона.
  
  
  Залишок дня вони спали і або вдавали, що ловлять рибу. Вона докладно розповіла йому про Пендрагона та його друїдів. Як і припускав Нік, дівчина знала стільки ж, скільки сам Ян Треверс.
  
  
  Він пояснив йому, що за останні десять років, просто під носом уряду, древній Орден Друїдів, ексцентричне і нешкідливе угруповання соціального характеру, був повільно поглинений Пендрагоном. Це було нескладно, особливо в такій країні, як Англія, де повага до свободи особистості аналогічна повазі до закону та порядку. Войовничі друїди - так називалася нова організація - завжди були вкрай законослухняні. З самого початку.
  
  
  Лорд Хардесті, якого звали Пендрагон, був майстром у мистецтві спотворювати речі. Поступово войовничі друїди перетворилися на вкрай праву політичну групу.
  
  
  Коротше кажучи, неофашисти. Були їхні виступи, зустрічі, рекламні кампанії.
  
  
  Іноді якісь заворушення. Уряд не оцінив це, але не міг нічого з цим вдіяти, оскільки все залишалося в рамках закону. Лорд Хардесті через свою газету "London Daily Proconsul" підтримав войовничих друїдів, як і його право на свободу громадянина. Він також подорожував і вимовляв промови від їхнього імені. Він написав і підписав основні статті, які захищають та схвалюють їх, завжди під благородним псевдонімом Пендрагон. Ці статті не приховували цілей войовничих друїдів. І головне з них: війна з Росією! Він назвав це «превентивною війною» і хотів, щоб це сталося негайно, негайно. Киньте ядерні бомби на поради, перш ніж вони кинуть їх на інші країни.
  
  
  «На жаль, він знайшов багато підтримки, – гірко сказала Гвен. - Багато хто думає, як він. Навіть в уряді. Навіть у військовому відомстві!
  
  
  Нік відповів, що чудово розуміє. В Америці також було багато таких, особливо серед багатих. До того ж не було потреби залишати Пентагон, щоб знайти великих діячів, цивільних чи військових, які мали ті ж ідеї.
  
  
  Гвен кинула недопалок у вогонь.
  
  
  - І ось період очікування закінчився. Він готовий. Він поставив своїх людей на ключові посади, всі вони були обрані законом. Як і Гітлер, він хоче «легальної» влади принаймні зовні.
  
  
  Нік тим часом присів на підлогу і втретє чистив пістолет Люгер Вільгельміну. Зброя була дуже чистою, але ця вправа допомогла йому скоротити час.
  
  
  Він глянув на дівчину і сказав їй:
  
  
  - Отже, у вас також є зрадники в уряді.
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  - Так. А також у Франції, Західній Німеччині та Італії. Зрадники на найвищому рівні, які чекають на виконання наказів Пендрагона.
  
  
  Нік свиснув.
  
  
  - І насамперед він нападатиме на Росію?
  
  
  Гвен подивилася на нього і, нарешті, сказала слабким голосом:
  
  
  - Тепер уся надія на тебе, Нік. На бога, не підведи!
  
  
  
  П'ятий розділ.
  
  
  
  Баррогіл Мур був коло палаючих хрестів. Принаймні п'ятсот метрів у діаметрі від вогненної стіни, а в центрі був почорнілий замок Баррогіл, який переслідував криваві спогади.
  
  
  Нік Картер та Гвен Лейт сховалися на невеликому пагорбі неподалік і дивилися шоу біля своїх ніг. Кілька годин тому почали прибувати фігури у білих плащах із капюшонами та масками. Вони припаркували свої машини на певній відстані, щоб пройти до кола та руїн Замку.
  
  
  Було майже дев'ять вечора. Не було й слідів минулої бурі, а небо було чистим та повним зірок. Було холодно, але вітер теж затих.
  
  
  Нік запозичив у дівчини бінокль та уважно вивчив те, що залишилося від старовинного замку. Фігури в білому мали тенденцію групуватися біля насипу каміння, яке було перетворено на своєрідну сільську сцену. Він побачив, що до мікрофона було підключено динаміка. Практично відразу «болотом» рознеслися ноти бойової музики. Більшість білих легіонерів заспівали. На імпровізованій сцені затанцювали відблиски, а десь гудів генератор. «Вони дуже добре організувалися, нема чого сказати», - визнав Нік. - Хто знає, коли починається справжня вечірка?
  
  
  Звичайно, не було б самотнього промовця. Він припустив, що дехто заговорить. І хто знає, що, чорт забирай, вони ще зроблять, щоб оживити зустріч.
  
  
  Але Нік все більше і більше переконувався, що Пендрагон не втручатиметься особисто.
  
  
  Вже точно не такий відкритий конклав. Йому треба було ще щось зробити! Він не відмовиться від свого притулку для таких витівок. Вогняні хрести, білі завіси, маски, військова музика… Все, що було добре для чарівності бідних. Видовище було потрібно, щоб вони були щасливі. Леви та християни.
  
  
  Гладіатори Все було добре, щоб дати їм поштовх, створити правильний настрій, вселити в них те хвилювання, яке потім підштовхнуло б їх слідувати за Пендрагоном і підкорятися йому в потрібний момент. Можливо, ця сцена відтворювалася сьогодні ввечері десь.
  
  
  А леді Хардесті? Нік не бачив причин, з яких «вона» приєднувалася до вечірки, але він хотів, щоб вона приєдналася, і він хотів би впізнати її. Він почав виявляти великий інтерес до леді Бретт, інакше місіс Пендрагон!
  
  
  Він повернув бінокль Гвен і сказав:
  
  
  - Залишайся тут і тримай форт, я подивлюсь, чи знайду нам пару білих уніформ для нас двох. Я помітив одну пару нещодавно.
  
  
  Він поклав їй руку на плече і відчув, як вона напружилася. «Дивно, – сказав він собі. Він не звик бачити жінок, які не хочуть, щоб їх чіпав. Насправді завжди відбувалося протилежне. Але Гвен Лейт мала бути особливим типом. Може, вона була фригідною, і її турбував дотик чоловічої руки. Принаймні їй не подобався її, і вона це довела. У машині він випадково повністю зачепив їй коліно, і вона навіть скривилася. Нік знизав плечима. Можливо, він старіє і втрачає свою знамениту чарівну чарівність.
  
  
  Однак зараз він просто не мав часу турбуватися про це. Він мав отримати ту пару білих плащів і масок, інакше він і Гвен не змогли б приєднатися до загального схвалення.
  
  
  Куди поділася та пара, яку він помітив моментом раніше? Він бачив, як вони вислизнули від отари. Спочатку це був проект Джима Стоукса, і Ґвен розповіла йому про це. На цих зустрічах завжди були коханці, і час від часу вони тікали, щоб сховатися і відпочити від іншої природи.
  
  
  Тепер, коли Нік обережно йшов до найближчого чагарника, він подумав, що вважав за краще зловити їх в обіймах. Застати їх зненацька було б легше, і вони впоралися б краще. Він не хотів убивати цих бідняків, якби міг обійтися без них. Гвен також пояснила йому, що більшість із них були невинними, маріонетками, які Пендрагон використовував у своїх цілях. Вони гадки не мали, що готувала ця людина.
  
  
  Однак про всяк випадок Нік засунув стилет собі в руку, а іншою рукою тримав пістолет. Підприємство було надто важливим, і йому не доводилося йти на непотрібний ризик. І все має відбуватися в абсолютній тиші, щоби інші друїди нічого не чули.
  
  
  Йому нема про що хвилюватися. Двоє закоханих, що ховаються в кущах, не почули б навіть тупоту слонів. Нік зупинився на краю куща і якийсь час прислухався.
  
  
  - Джорді… о, Джорді! О, Джорді, ми не повинні... ні, ні... так! Ага!
  
  
  - Знаєш, я люблю тебе, так? Ой, як я люблю тебе! Скажи так, люба, тепер, коли ми можемо...
  
  
  - Ой! Джорді!
  
  
  Нік посміхнувся, і на його обличчі з'явилося певне розуміння.
  
  
  Він перевернув «люгер», який тримав у руках, і схопив його за ствол. Кохання та смерть!
  
  
  Пристрасть та співчуття! Ну, принаймні він не повинен був їх вбивати. Він прослизнув з обережністю, як нічна тварина.
  
  
  Двоє закоханих зняли одяг та маски для обличчя.
  
  
  Вони лежали на шелестячому матраці із сухого листя, і було очевидно, що вони забули весь світ. Вони з'єдналися в клубок рук та ніг.
  
  
  - Пробач, - прошепотів Нік, ударивши чоловіка по голові.
  
  
  Чоловік крякнув і впав на свою партнерку. Вона розплющила очі і пильно подивилася на Ніка. Вона відкрила рота, щоб закричати, але він поспішив заткнути рота однією рукою, а іншою стиснув її горло, щоб викликати тишу. Жінка почала люто чинити опір і подряпала обличчя нападникові. Але він посилив тиск і сів на ці два переплетені тіла.
  
  
  Нарешті, жінка заспокоїлася і лягла нерухомо. Нік
  
  
  відпустив її горло. Обличчя бідної жінки було нерухоме, але вона все ще дихала. Нік швидко приступив до роботи. Він зв'язав їх обох шнурком, який взяв із валізи Джима Стоукса. Він заткнув чоловікові рота носовою хусткою, що знайшов у його кишені, а жінці довелося вирішити зняти панчоху і засунути її їй у рот, не маючи нічого іншого.
  
  
  Двоє закоханих знерухомлені і втратили дар мови, Нік схопив дві білі мантії та маски і підбіг до Гвен. Дівчина все ще спостерігала за друїдами у бінокль. Здавалося, що сцена трохи розжарюється. Тепер вони зібралися півколом навколо насипу з каміння і шанобливо слухали промову іншої людини в масці та білому плащі. Його голос звідти теж був добре чутний завдяки гучномовцю. Але промовець використав дивний жаргон, який Нік не міг зрозуміти.
  
  
  - Скажіть, якою диявольською мовою це говорить? Він спитав Гвен. - Не кажи мені, що вони використовують якийсь таємний шифр, щоб спілкуватися один з одним! Було б великою проблемою.
  
  
  - Ну, певною мірою так, - відповіла дівчина, не припиняючи спостерігати за тим, хто говорить у бінокль. - Це гельська, давня мова кельтів. Ірландці, шотландці та валлійці в минулому мали один лінгвістичний корінь. А тепер використання гельської мови стало частиною вистави, розумієте? Це має певний ефект. Як спалювання дерев'яних хрестів. Усе це частина тієї давньої міфології, яку використовує Пендрагон. Йому подобаються видовища.
  
  
  - Добре, але вони це розуміють?
  
  
  - Можливо, вони багато чого не зрозуміють, бо мову зараз майже забуто, особливо серед молоді. Але це не важливо. Важливим є психологічний ефект.
  
  
  Наразі вони оголосили гостя, який виступить сьогодні ввечері. Він має бути дуже важливою людиною. Також відбудеться особлива церемонія.
  
  
  Нік глянув у профіль дівчини, тримаючись на безпечній відстані, щоб не торкатися до неї.
  
  
  - А ви розумієте гельську? - спитав він з деякою здивованою повагою.
  
  
  - Так, я ж сказала, що я уродженець цих місць, так? А тепер заткнися – вона підняла руку. – Ця частина складна. Він говорить про стародавній обряд, який буде оновлено.
  
  
  Нік побачив, як вона тремтить від страху. Якоїсь миті Гвен стримала. Я дихаю, потім вона пробурмотіла, ніби кажучи сама собі: - О ні, боже мій! Не можливо, щоб ...
  
  
  Ні, це дуже здорово!
  
  
  - Про що це? - Запитав Нік, вражений цією емоцією. Він схопив її за плече, я забув, що їй не до вподоби. - Як справи, Гвен?
  
  
  Вона звільнилася з хватки і відсторонилася.
  
  
  - Мені не все вдалося зрозуміти, але я думаю, що вони мають намір переробити древній обряд друїдів. Щось на кшталт поклоніння дияволу чи щось у цьому роді. Знаєте, друїди ненавиділи християнство та намагалися його знищити. Наскільки я розумію, сьогодні ввечері буде чудове шоу! Така собі чорна меса! Її голос зірвався, і Нік уважно подивився на неї. Безперечно, дівчина боялася!
  
  
  Проклятий страх!
  
  
  Номер Три вилаявся в душі і вирішив вдати, що не помітив. Зрештою, у цьому немає нічого дивного. Вона теж була з тієї ж породи, що й ті скоморохи... Нік почав розуміти хитрість Пендрагона і цінувати її, незважаючи ні на що.
  
  
  Він вказав на дівчину на білі плащі та маски і сказав їй:
  
  
  - Нам краще вдягнути це.
  
  
  Він сказав досить різким тоном і взяв бінокль із її рук, щоб оглянути місце. Просто, щоб дати їй час зібратися. Наляканий агент був би йому не дуже корисним. Особливо жінка. Якого біса, розумна, раціональна жінка, яка дозволила собі стурбуватися якоюсь давньою вірою, спокусою крові чи чимось ще! Але, подумавши про це, він подумав, що з відносини Гвен він зрозумів, що є щось більше, що страх виходить із чогось позитивного, а не легенд.
  
  
  За мить вона тихо сказала:
  
  
  - Це кінець. Дякую за розуміння.
  
  
  Нік різким голосом заперечив:
  
  
  - Натомість я нічого не зрозумів! Але зараз немає часу. Якщо ви боїтеся, я намагатимусь обійтися самостійно.
  
  
  Говорячи це, він загортався у свою довгу білу мантію. Він також надів маску та перевірив Вільгельміну. Потім він якийсь час дивився на неї, нічого не говорячи.
  
  
  - Я ж тобі сказав, що все скінчено, так? - сказала вона голосом, приглушеним маскою, накладеною на капюшон.
  
  
  - Добре, тоді пішли. Ми йтимемо повільно, тримаючись за руки. Ми двоє закохані, тобі не обов'язково хвилюватись
  
  
  і забудьте про це. Повертаємось із нашого побачення, і йдемо до товаришів. Спокійно. Добре зроби свою частину роботи. Ми набагато більше зацікавлені один в одному, ніж у всьому цьому темному друїдизму. Згодна?
  
  
  - Згодна. Але його голос був дуже невпевненим. Він простяг руку, потім відсмикнув її.
  
  
  - Ось так! Він різко наказав. Він схопив її за руку і змусив іти за ним. Прокляття жінок, особливо невротик, які були секретними агентами! Це був найгірший час для паніки! Що зараз відбувається? Вона не здавалася такою усміхненою, коли допомагала йому підвестися на скелю.
  
  
  Вони підійшли до западини «болота» і неквапливо попрямували до гурту, що зібрався навколо кам'яного болота. Нік швидко підрахував, що цих людей має бути не менше ніж п'ятсот. Було б дивно якби їх викрили! Вони б легко розірвали їх на частини!
  
  
  Тепер вони наближалися до зовнішнього ряду півкола. Оратор, захоплений хвилюванням, навіть розлютився від криків в мікрофон.
  
  
  Нік пошепки спитав Гвен:
  
  
  - Що він сказав?
  
  
  Вона відповіла дуже тихо, тремтячим голосом:
  
  
  - Він збирається оголосити свого таємничого гостя, ким би він не був, і готує це. Він стверджує, що людина є прямим емісаром Пендрагона. Раптом вона схопила його за руку і стиснула її. Так він перестав тремтіти.
  
  
  Нік відчув себе натхненним. Що ж, він оговтався від того дивного жаху, що був раніше, і нарешті згадав про свою професію. Раптом він зашипів: - Нік, це могло бути дуже добре... Тобі не здається, що це...
  
  
  Вона похитала головою.
  
  
  - Ні, я майже певна, що він не прийде особисто. Але, можливо, він надіслав свою дружину. Може бути. Він може мати свої причини надіслати її сюди. Але якщо ця жінка з'явиться, я маю намір її взяти. Не питай мене як. Щось спаде на думку. Давай, ми маємо зараз пройти через цих людей.
  
  
  Ми намагаємося рухатися вперед, щоб почуватися краще. Більше не розмовляй і залишайся поряд зі мною. Якщо ми розійдемося, ми ніколи не зможемо знайти один одного в цьому натовпі і посеред цієї плутанини.
  
  
  Гвен у відповідь ще раз стиснула його руку. Вони пробивалися крізь натовп. Ніхто не звернув на них уваги, окрім протестних прокльонів чи роздратованого поштовху.
  
  
  Якоїсь миті вони зупинилися. Тепер вони були в п'ятому ряду, але натовп тут був такий компактний, що йти далі було неможливо. Нік прошепотів:
  
  
  - Будемо задоволені. Якщо вам здається, що ви впізнали цю жінку, стисніть мою руку тричі. Думаю, вона теж буде замаскована та замаскована, як і всі інші. Можливо, вона навіть намагатиметься змінити свій голос. Але, можливо, ти, жінка, досягнеш більшого успіху, ніж я. Дай мені знати добре?
  
  
  Чого вони чекали? Поступово музика заповнила все «болото» та оселилася у мозку Ніка. Спочатку це був повільний і урочистий звук, потім гучність збільшилася, а тепер ще й пронизливий барабанний бій, все гучніше, швидше та швидше. Нік був здивований, побачивши, що рука Гвен була вологою, але потім зрозумів, що він теж спітнів.
  
  
  Музика вибухнула оглушливою, фантастичною фанфарою, що постійно зростала. Потім він раптово припинився, після останнього дзвінка, що розриває барабанні перетинки.
  
  
  Маяк червоного світла прорізав темряву за імпровізованою сценою. Там хтось чекав. Натовп голосно зітхнув. Здавалося, що весь горб втягнув ковток повітря і тепер його виштовхує.
  
  
  Нік Картер відчув, як по його спині біжить піт. Гвен не відірвалася від нього і важко дихала.
  
  
  Істота підійшла до червоного променя, вклонилася і щось сказала по-гельськи.
  
  
  Хтось засміявся у натовпі. Нік відчув невиразне полегшення. Це був просто хлопець (чоловік чи жінка?), замаскований під диявола. Ну, тоді жарти.
  
  
  Але він помилявся. Це не було жартом. Натовп став уважним, напруженим, притиснувся до нього і погрожував задушити його та його партнера. Тепер уже ніхто не сміявся; звідкись прийшло голосіння.
  
  
  Диявол тепер був на сцені і ходив туди-сюди в цьому замкнутому просторі. Він був закутаний у чорний плащ. Раптом він перестав крутитися і сказав щось по-гельськи. По натовпу пройшло якесь нервове тремтіння. Нік підійшов до вуха Гвен і запитав її:
  
  
  - Як справи? Хто ховається під плащем?
  
  
  Дівчина не відповідає
  
  
  себе. Його очі були прикуті до сцени, а долоня горіла, волога від поту.
  
  
  Номер Три глибоко зітхнув і на мить завмер, не видихаючи. Це був чудовий спосіб знизити напругу та зберегти контроль. Тому що він теж був напружений, та ще й як! Він не міг пояснити, чому, але це було так. О, якби він міг хоч розуміти гельську!
  
  
  Він з'явився на краю пагорба і пильно подивився на натовп. Нік побачив, що маска була грубо зроблена, звичайний жах із пап'є-маше з дзьобом носа, кирпатими бровами, вухами сатира та рогами. Але очі за маскою, що вивчали цих мовчазних людей, були дуже живі та щирі. Чорні та яскраві, як обсидіан. Схоже, вони шукали когось конкретного... Вони також зупинилися на ньому та на дівчині на мить, і Нік зазнав абсурдного почуття голого.
  
  
  Псих!
  
  
  Диявол повернувся в центр сцени, повернувся спиною до публіки і сказав щось, що викликало нове нервове тремтіння в натовпі.
  
  
  Нік знову нетерпляче стиснув руку Гвен і спитав:
  
  
  - Що він сказав?
  
  
  Вона вивернулася.
  
  
  "Не зараз", - сказала вона здавленим голосом. - Дивись! Ми лише на початку шляху.
  
  
  Решту ви побачите!
  
  
  Він, як і раніше, відвернувся від публіки. Він хотів, щоб усі замовкли.
  
  
  Коли запанувала абсолютна тиша, Нік побачив, як він підняв руки, розкрив чорний плащ швидким рухом, що зробив його схожим на велику кажан. Червоний маяк осяяв зловісну постать кривавим світлом.
  
  
  Ким би він не був, сказав собі Нік, він великий актор. Але чого ви прагнете? Він спіймав себе на тому, що гладить холодний приклад пістолета.
  
  
  Він повільно обернувся, і музика відновилася. Підступна, чуттєва, вона нагадувала давні традиції і розбурхувала почуття більше, ніж будь-яке слово.
  
  
  Коли гротескна постать знову постала перед натовпом, всюди поширилося величезне схвильоване зітхання. Він тримав у руках статуетку, що зображує оголену жінку, напружену в спазмі любові. Пролунав рев схвалення. Він схилив голову набік і поворухнув стегнами, і статуетка завібрувала разом з ним. Чоловіки та жінки заворушилися, знову застогнали. Нік відчув, що вони схвильовані побачивши цього монстра на сцені. Музика також стала явно еротичною. Гвен чіпляється за нього, тремтячи. Якщо Ніку вдалося уникнути цього припущення, то воно їм сподобалося. У той момент Номер Три міг довести її до безумства, і вона б не збунтувалася. Вона була полонянка цього лютого язичницького бажання, і вона все забула!
  
  
  Прокляття!
  
  
  Одним рухом руки Нік сунув Х'юго в долоню, а потім спритно, намагаючись, щоб його не помітили, встромив кінчик стилету в сідницю дівчини.
  
  
  - Ой! - Простогнала Гвен.
  
  
  Нік підійшов до неї і вдав, що пестить її. Ніхто б не подумав інакше, посеред цього екзотичного божевілля. Його крик був більш ніж будь-коли.
  
  
  Він прошепотів їй на вухо:
  
  
  - Ти хочеш наважитися прокинутися, чорт забирай? Ми тут не для того, щоб хвилюватись, пам'ятаєш? Скажи мені, що діється! Це все що є? Просто комедія, щоб полоскотати почуття людей? Якщо так, то ми можемо обертатися, бо нас це не стосується!
  
  
  Перш ніж дівчина змогла йому відповісти, він знову виглянув.
  
  
  Просценіум так і підняв руки, вимагаючи уваги публіки. Шепіт і зітхання раптово припинилися. Диявол заговорив гельською мовою з відтінком гніву. Нік уперше спробував розглянути ноги. У цих штанях.
  
  
  Йому було важко судити. Але хіба в цих круглих стегнах не було чогось жіночного? Ніку було дуже, дуже цікаво. Чи можливо, що диявол був жінкою?
  
  
  Жінка відіграє роль? Але яка жінка піддалася б такій брудній комедії?
  
  
  З іншого боку, це було можливо так, дуже можливо! Зважаючи на те, що вони розповіли йому про леді Хардесті, ця погана дівчинка була справжнім диким дияволом! Вона нічого не робила, окрім як грала роль самої себе… Вона згадала ці холодні чорні очі за маскою, ті очі, які шукали у натовпі щось чи когось. Що він сподівався знайти? Яке задоволення? Але німфоманки ніколи не зупиняються, от і вся біда! За це вона була приречена завжди шукати і ніколи не шукати.
  
  
  Але якщо припустити, що жінка отримала якесь болісне задоволення від цього виступу? У будь-якому разі це пояснило б його присутність там.
  
  
  . Якби це справді була та добра леді.
  
  
  Диявол замовк і знову зник у тіні, йдучи від червоного променя.
  
  
  Гвен вчепилася в руку Ніка і прошепотіла:
  
  
  - Тепер буде жертва, Нік! В даний час. Вони спалять щось, щоб умилостивити богів.
  
  
  - А що вони спалюватимуть?
  
  
  Ще один майже нечутний шепіт.
  
  
  - Безрогого цапа...
  
  
  Нік знову схопився за ручку пістолета:
  
  
  - Ви маєте на увазі людське жертвопринесення?
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  - Ну, звичайно, це маріонетка. Іноді навіть справжній труп, щоб надати сцені драматичнішого вигляду. Ви розумієте, чому Диявол так хотів схвилювати натовп? Він хотів змусити її перетравити ідею людських жертвоприношень! Безрогий цап! Як тільки вони приймуть це, вони належать Пендрагону тілом та душею!
  
  
  Аналіз був коротким, але зрозумілим. На щастя, Гвен оговталася від гіпнозу, і знову мозок зайняв місце почуттів.
  
  
  Тепер по сцені рухалися інші фігури у білих плащах та капюшонах. Вони встромили основу дерев'яного хреста між камінням, поки не відчули, що воно надійне. Потім вони перев'язали її бинтами, змоченими бензином. Пахло їдко. Коли роботу було зроблено, чоловіки знову зникли.
  
  
  Невдовзі повернувся диявол. Диявол у масці вказав на хрест, заспівав щось, теж гельською, і кивнув комусь, хто був у тіні.
  
  
  Прибули чотири друїди у білих мантіях з тілом чоловіка. Голе тіло з темним обличчям. Глядачів пробігло тремтіння. Хтось позаду Ніка пробурмотів, що вони зайшли надто далеко, але інші люто змусили його замовкнути. Натовп розважався.
  
  
  Четверо підняли тіло, принесли його до хреста та прив'язали до нього. Нік подумав, що мотузки зроблені з азбесту, щоб вони не порвалися вогнем.
  
  
  Він придивився, щоб побачити, чи це справжній труп, чи добре зроблена маріонетка.
  
  
  Відбулася помилка людини, яка випадково перемістила смолоскип і на мить висвітлила обличчя людини, прив'язаної до хреста.
  
  
  Гвен застогнала і впала на Ніка. Він міцно тримав її.
  
  
  - Заспокойся, тобі треба триматись. Це Стокс, правда? Я підозрював це.
  
  
  - Та боже мій, це він! Вони вбили його, а тепер спалюють! Ніку, ми не можемо нічого зробити?
  
  
  - Ми можемо просто постояти тут і подивитися, люба. І слава богу, він мертвий. Він більше не страждає.
  
  
  Гвен спробувала прийти до тями, і частково це вдалося. Вона перестала чіплятися за нього, але залишалася поруч із ним і не дивилася на сцену. Щодо Ніка, він випробував суміш різних емоцій. Чорна лють пожирала його, але він повинен був контролювати це, інакше він теж пішов би, щоб приєднатися до Джима Стоукса на хресті. А ще він почув у собі голос, який каже: «У якийсь момент усі так кінчають, навіть найкращі агенти!» Джим Стоукс навіть був легендою у своїй професії. А тепер Нік був свідком свого кінця і чудово знав, що рано чи пізно це залежатиме від нього. Хоч би що трапилося: куля, мотузка, отрута, ніж, вогонь...
  
  
  - ВОГОНЬ!
  
  
  Диявол підніс полум'я до основи хреста і незабаром перетворив його на великий смолоскип. Людина, прив'язана до хреста, широко розплющила очі і почала кричати!
  
  
  Гвен теж закричала. Крик болю та жаху вирвався з її горла, коли вона зрозуміла. На мить її крик залишився, ніби завис у повітрі, і деякі голови повернулися до неї, потім її плач був прикритий і заглушений свого роду муканням, що видається друїдами.
  
  
  Нерви Гвен не витримали. Він відкинув каптур і вчепився в руку Ніка, кричачи:
  
  
  - Вони спалюють його живцем! О боже, вони його живцем палять!
  
  
  Мозок номер три працював блискавично. Він думав і водночас діяв. Ці хлопці накачали Стокса наркотиками, але неправильно розрахували дозу, і бідолаха прокинувся раніше.
  
  
  На сцені була деяка плутанина. Але Нік помітив, що Диявол знову з'явився і знову оглянув натовп. Кого він шукав?
  
  
  Людина на хресті продовжувала кричати. Нижні кінцівки вже почорніли від вогню, і стояв жахливий запах обгорілої плоті.
  
  
  Нік грюкнув Гвен по щоках і наказав:
  
  
  - Готуйся піти. я зупиню це катування!
  
  
  
  Він нічого не міг зробити для болісного колеги. Він підняв пістолет і направив його на голову бідолахи. Він не повинен був схибити!
  
  
  Вільгельміна вистрілила лише один раз. Людина на хресті трохи підстрибнула, потім залишилася нерухомою. І мертвим. Тепер на його чолі, прямо між очима, утворилася чорна діра.
  
  
  Нік схопив Гвен за руку і смикнув.
  
  
  "Біжи", - сказав він їй. – Побігли!
  
  
  Побачивши «Люгер», натовп на мить завмер і між людьми в масках відкрився вузький прохід. Але це тривало недовго. Якоїсь миті хтось простягнув руку, щоб вихопити зброю у Ніка. Він вистрілив йому в живіт і рушив далі. Перед ним бігла Гвен, і її ніхто не турбував. Нік сунув свій стилет в руку і почав протискати їм, розмахуючи їм перед собою. Він порізав кілька сорочок, ринула кров. У натовпі буквально вирізали прохід. На щастя, всі були в жахливому збентеженні, інакше його зловили б, затоптали, збили б з ніг. Але ці люди, здавалося, нічого не розуміли у тому, що відбувається.
  
  
  Зрештою, великий хлопець, розумніший за інших, упіймав Ніка, коли він звільнявся від решти натовпу. Він зупинив його, нахилившись до землі та схопившись за ноги. Нік завдав йому три удари у спину. Той загарчав і впав. Нік побіг по «болоту», переслідуючи постать Гвен, що зникає вдалині. Краєм ока вона помітила дві фігури, які відокремилися від групи і рушили боком, щоб відвести її в інше місце. Нік утік, як заєць, усе ще з «люгером» у руці.
  
  
  Гвен попрямувала до пагорба, з якого вони незадовго до того разом дивилися шоу. «Поганий вибір, – сказав собі Нік. Там не було можливості сховатись… Гвен усе ще була в шоці. Натомість вона хотіла піти на стоянку і вкрасти машину. Там, напевно, були якісь з ключами на панелі приладів.
  
  
  Маленька Морріс Гвен був занадто далеко, і він ніколи не дістанеться до неї.
  
  
  Двоє переслідувачів зупинили дівчину біля підніжжя пагорба. Один із них штовхнув її, і Гвен з криком болю впав. Двоє напали на неї, коли Нік підійшов. У цьому халаті він виглядав як один із них. Він прицілився і зробив два постріли. Він ударив їх обох по голові, потім витяг тремтячу дівчину з-під їхніх тіл.
  
  
  - Ходімо, у нас ще є шанс, але треба бігти!
  
  
  - Не можу, зламала ногу об камінь, не можу поворухнути.
  
  
  Ви йдете ...
  
  
  Нік озирнувся. Вдалині він побачив інших друїдів. Дівчина мала рацію. Місія була над усе. Незабаром до них приєднаються й ці люди.
  
  
  Гвен гукнула:
  
  
  - Біжи, будь ласка! Я маю надію вижити, бо це мої люди. Коли вони будуть тут, я розповім їм кілька правдоподібних історій. Але ти йди, Нік, поки є час, благаю тебе! Пам'ятаєте… Лондон! Тепер у нас є тільки ти, Нік, ти маєш врятувати себе за всяку ціну.
  
  
  Нік повернувся. Чоловіки наближалися. Не було часу марнувати і, перш за все, не було часу на сентиментальність.
  
  
  "Удачі", - сказав він дівчині. Він погладив її руде волосся і пішов у темряву. Не зупиняючись, він зняв біле пальто, щоб краще злитися з тінями.
  
  
  На бігу він пробурмотів дівчині, яка його більше не чула:
  
  
  - Ми ще зустрінемося, люба, повір мені!
  
  
  
  Шостий розділ.
  
  
  
  Нік Картер заснув свинцевим сном. Він вкрав спочатку машину, потім мотоцикл і, нарешті, старий байк, і зумів рушити далі на південь, перетнув усі Хайлендс. Коли він прибув до Інвернеса, він сховався у старому паровозі і, нарешті, зумів сісти на поштовий потяг до Лондона. Це зайняло в нього всю ніч і наступного дня. Він не зміг зв'язатися з Яном Треверсом. Це було неможливо зробити, і він не мав приймача. Сам Треверс у літаку порадив йому ніколи не шукати його у Скотланд-Ярді. "От як далеко вони зайшли", - з гіркотою додав чоловік. Вони боялися, що комусь удалося тримати під контролем навіть ці пристрої, бо, можливо, Пендрагон також залучив на свій бік кількох поліцейських, які шпигували за ним.
  
  
  Згідно з кодом, який Гвен зламала у чорному будинку, Треверс знайшов
  
  
  "Задній вхід". Отже, була надія якимось чином дістатися Блекскейпа та досягти ракетного комплексу «Пендрагон». Цей код містив
  
  
  та інструкції для Ніка, який мав би негайно вирушити до Лондона, якщо зустріч друїдів не принесе позитивних результатів. Що ж, якихось результатів було досягнуто, та ще й як! Але нічого гарного, на жаль! Джим Стоукс був мертвий, Гвен, мабуть, була бранкою, якщо вони ще не вбили її; Номер Три втік, як заєць, щоб врятувати свою шкуру і дістатися Лондона, сподіваючись продовжити місію.
  
  
  Місто, принаймні, наскільки йому було відомо, ще не було знищено атомною ракетою Пендрагона, хоча він погрожував знищити його, якщо вони все ще помістять секретних агентів серед його власних. Це був блеф.
  
  
  Пендрагон був надто впевнений у остаточній перемозі, щоб розіграти козир раніше. І він отримав від цього своє задоволення, чорт його забирай! Його люди спочатку впіймали Стоукса, потім Гвен. Вони зможуть змусити її поговорити... рано чи пізно...
  
  
  Не те, щоб зараз це мало велике значення. Нік намагався не думати про Гвен. Він тільки сподівався, що дівчина зможе утримати цих людей досить довго своєю балаканею, щоб дати їм деяку перевагу перед переслідувачами. І тут Ґвен це вдалося. І він також хотів, щоб вони вбили її, не змушуючи її надто сильно страждати.
  
  
  Прикриття Ніка було таким самим, як і в чорному будинку. А поки що це був майор Ральф Кемпбелл, мандрівник, який любив гуляти Хайлендом і носити твід. Він знайшов час, щоб трохи помитися і поголитися. Про всяк випадок він зберіг тінь від вусів, але не знав, чи знадобилися б вони. Він не мав часу думати про складне маскування. І начебто це не так. Він зустріне світ (і Пендрагона) у своєму природному вигляді.
  
  
  Костюм Ніка на Баррогіл-Мур не надто зносився завдяки білому плащу, яке його захищало. Отже, тепер він був досить презентабельним.
  
  
  На щастя, він мав гаманець, повний банкнот, і це полегшило завдання. Опинившись у Лондоні, він вигадав, як зв'язатися з Треверсом. Він сів у поштовий поїзд у занедбаному задньому відсіку.
  
  
  Кондуктор, шотландець із меланхолійним обличчям, зауважив, що сезон не надто підходить для подорожей.
  
  
  Отже, тепер Нік спав. Він спав, як може спати солдат під час затишшя в бою. І уві сні він набрався сил, щоб бути готовим до наступного.
  
  
  Поїзд їхав крізь дощ та сніг, проїжджаючи тунелі, віадуки, поля, сонні села. Він мав пройти ще довгий шлях, перш ніж він досягне вокзалу Юстон у Лондоні. Тепер перша зупинка – Глазго.
  
  
  Він був настільки змучений, що хотів одразу ж спати, не гаючи часу. Тому він розтягнувся на сидіння і заплющив очі, на якийсь час відокремившись від світу і його потворності.
  
  
  Через деякий час (години чи хвилини?) він неясно зрозумів, що поїзд зупинився. Але він перекинувся на сидіння, зовсім онімівши від сну, і смутно подумав, що, можливо, поїзд уже прибув до Глазго, і що він приїхав дуже скоро. У всякому разі, його це не турбувало, тому що йому довелося їхати до Лондона. Він мав купе повністю, і ніхто його не потурбував.
  
  
  Він знову заснув, і йому снилася Мельба О'Шонессі. Досить неприємна річ.
  
  
  Мельба співала у «Метрополітен», а Нік сидів у кріслі у першому ряду.
  
  
  Дівчина вийшла на сцену і заспівала йому голосом і очима, сповненими пристрасті. Проблема була в тому, що на Мельбі не було жодного одягу,
  
  
  людина, яка керувала прожекторами, кинула два яскраві промені світла прямо на груди співачки. Було видно, як ці груди тремтіли та тремтіли з кожною високою нотою.
  
  
  У якийсь момент Нік підвівся і жестом дав їй зрозуміти, що вона повинна прикритися.
  
  
  Мельба засміялася і продовжила співати, потім вказала на нього пальцем і щось сказала. Нік подивився на себе і зрозумів, що він теж голий. І ось вся зала театру схопилася з криком: «Ганьба! Сором!".
  
  
  У цей момент Нік почав прокидатись і відчув, що щось не так. Сон розчинився, як кінематографічна послідовність, і він відчув, що хтось відчинив двері купе. Фактично, у вагон проник порив холодного вологого повітря. Тільки на мить. Двері були негайно зачинені. Ще в напівсні Нік зрозумів, що не
  
  
  він був одиноким. Він почув легкий скрип пружин. Хтось сидів перед ним. Нік тримав очі закритими і вдавав, що продовжує спати. До цього моменту він уже дуже прокинувся і був у повній бойовій готовності, але вважав за краще провести перевірку, не показуючи її. Йому було б так легко розплющити очі і подивитися в обличчя новачкові, щоб побачити, хто він такий. Натомість він тримав їх закритими і думав про це. Навряд це був контролер. Інший пасажир? Але це було особисте купе. Потяг був майже порожній. Чому, чорт забирай, де так багато місця в іншому місці…?
  
  
  Нік відчув запах парфумів. Запах, у якому було щось знайоме.
  
  
  Він запам'ятав це за мить. Тут це був Plaisir de Paris. Ним користувалася та сінгапурська дівчина, але, звичайно ж, ним користувалися багато інших жінок. Як та, що сидить навпроти нього.
  
  
  Навіть легкий шурхіт був мені дуже знайомий. Шурхіт, який завжди приємно хвилював його, шелест нейлону об нейлон, коли жінка схрещує ноги.
  
  
  Нік непомітно відкрив проріз для ока. Так, ноги були якраз попереду, і це, без сумніву, жіночі.
  
  
  Довга і струнка, оповита чорною і дуже прозорою вуаллю. Вони були схрещені, і, оскільки їхня володарка носила дуже коротку спідницю, здавалося, що вони ніколи не закінчаться.
  
  
  Потім побачив руки. Довгі, прозорі, красиві, з червоними нігтями. Нервові й нетерплячі руки постукують цигаркою і виймають її. Запах турецького тютюну лоскотав йому ніздрі.
  
  
  Ноги пішли прямо, за становищем колін Нік зрозумів, що жінка нахилилася вперед, щоб подивитися на нього. Він продовжував прикидатися сплячим, але незабаром зрозумів, що його гра марна.
  
  
  Жінка сказала:
  
  
  - Думаю, містере Картер, ви можете перестати прикидатися. Я дуже добре знаю, що ви не спите.
  
  
  Голос був теплий, низький, з акцентом на культурну людину.
  
  
  Нік розплющив очі і подивився на неї. Він не рушив з місця, але стилет був уже в межах досяжності. Може, йому це варто було використовувати, а може, й ні. Однак краще було підготуватися до всього.
  
  
  Він обдарував її однією зі своїх найзбентежніших усмішок.
  
  
  - Гадаю, леді Хардесті.
  
  
  Жінка погодилася з натяком на посмішку. Але його довгі розважливі чорні очі не посміхалися. Але вони вивчали Ніка із відкритим інтересом.
  
  
  - Ви справді молодець, містере Картер. Як ти можеш бути так упевнений?
  
  
  - А кого ще я міг би так зацікавити?
  
  
  Нік сів. Він позіхнув і запустив пальці у волосся. Кожен хід був повільним, продуманим. У леді Хардесті на колінах була досить велика шкіряна сумочка, і неважко уявити, що вона зберігає в ній. Нік виглянув краєм ока на матові двері карети і побачив за вікном тінь людини. Великий чоловік, який, напевно, стояв на варті.
  
  
  Леді Хардесті знову схрестила гарні ноги і, насупившись, нахилилася до Ніка.
  
  
  - Ви ж не заперечуєте, що ви Нік Картер? Спеціальний агент американської організації під назвою AX? "Убивча" агенція?
  
  
  Нік уже вирішив відмовитись від прикриття. У будь-якому випадку це було марно. Але він також не хотів приносити їй занадто багато задоволення.
  
  
  "Я нічого не заперечую, - весело відповів він, - але також не визнаю, моя прекрасна леді". Це вчення було передано мені з самого раннього дитинства моїм сивим батьком, доброю душею, нехай зберігає його Бог у славі! Фактично, останні слова, які він прошепотів мені на смертному одрі, були такими: «Синку, ніколи ні в чому не зізнавайся!»
  
  
  Леді Хардесті спохмурніла, що мало бути загрозливим. Вона змочила губи кінчиком язика, і Нік помітив, що її нижня губа була дуже товстою та чуттєвою. Чудовий рот, вологий і блискучий, який підходив до цього гарного блідого обличчя з ідеальним кольором шкіри магнолії, позбавленим макіяжу.
  
  
  Її волосся було чорним, як чорне дерево, і зібране на потилиці в строгий пучок.
  
  
  Очі теж були дуже чорні та темні. Загалом було щось таке, що наводило на думку про вчителя. Щось віддалене у його виразі, щось пуританське! Що точно не відповідало його популярності! Нік подумав про Треверс, який описав її як жахливу німфоманку.
  
  
  Леді Хардесті сказала:
  
  
  - У вас все добре, містере Картер. Наскільки я розумію, ви вирішили виявити зарозумілість. Я починаю знаходити вас дуже цікавим, розумієте? Може, соромно вбивати тебе...
  
  
  - Запевняю вас, що в цьому я повністю з вами погоджуюся, - сказав Нік. Він почав лізти до кишені. - Я можу закурити без нього Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  він був одиноким. Він почув легкий скрип пружин. Хтось сидів перед ним. Нік тримав очі закритими і вдавав, що продовжує спати. До цього моменту він уже дуже прокинувся і був у повній бойовій готовності, але вважав за краще провести перевірку, не показуючи її. Йому було б так легко розплющити очі і подивитися в обличчя новачкові, щоб побачити, хто він такий. Натомість він тримав їх закритими і думав про це. Навряд це був контролер. Інший пасажир? Але це було особисте купе. Потяг був майже порожній. Чому, чорт забирай, де так багато місця в іншому місці…?
  
  
  Нік відчув запах парфумів. Запах, у якому було щось знайоме.
  
  
  Він запам'ятав це за мить. Тут це був Plaisir de Paris. Ним користувалася та сінгапурська дівчина, але, звичайно ж, ним користувалися багато інших жінок. Як той, що сидить навпроти нього.
  
  
  Навіть легкий шурхіт був мені дуже знайомий. Шурхіт, який завжди приємно хвилював його, шелест нейлону об нейлон, коли жінка схрещує ноги.
  
  
  Нік непомітно відкрив проріз для ока. Так, ноги були якраз попереду, і це, без сумніву, жіночі.
  
  
  Довга і струнка, оповита чорною і дуже прозорою вуаллю. Вони були схрещені, і, оскільки їхня володарка носила дуже коротку спідницю, здавалося, що вони ніколи не закінчаться.
  
  
  Потім побачив руки. Довгі, прозорі, красиві, з червоними нігтями. Нервові й нетерплячі руки постукують по сигареті та виймають її з поля зору. Запах турецького тютюну лоскотав йому ніздрі.
  
  
  Ноги пішли прямо, за становищем колін Нік зрозумів, що жінка нахилилася вперед, щоб подивитися на нього. Він продовжував прикидатися сплячим, але незабаром зрозумів, що його гра марна.
  
  
  Жінка сказала:
  
  
  - Думаю, містере Картер, ви можете перестати прикидатися. Я дуже добре знаю, що ви не спите.
  
  
  Голос був теплий, низький, з акцентом на культурну людину.
  
  
  Нік розплющив очі і подивився на неї. Він не рушив з місця, але стилет був уже в межах досяжності. Може, йому це варто було використовувати, а може, й ні. Однак краще було підготуватися до всього.
  
  
  Він обдарував її однією зі своїх найзбентежніших усмішок.
  
  
  - Гадаю, леді Хардесті.
  
  
  Жінка погодилася з натяком на посмішку. Але його довгі розважливі чорні очі не посміхалися. Але вони вивчали Ніка із відкритим інтересом.
  
  
  - Ви справді молодці, містере Картер. Як ти можеш бути так упевнений?
  
  
  - А кого ще я міг би так зацікавити?
  
  
  Нік сів. Він позіхнув і запустив пальці у волосся. Кожен хід був повільним, продуманим. У леді Хардесті на колінах була досить велика шкіряна сумочка, і неважко уявити, що вона зберігає в ній. Нік виглянув краєм ока на матові двері карети і побачив за вікном тінь людини. Великий чоловік, який, напевно, стояв на варті.
  
  
  Леді Хардесті знову схрестила гарні ноги і, насупившись, нахилилася до Ніка.
  
  
  - Ви ж не заперечуєте, що ви Нік Картер? Спеціальний агент американської організації під назвою AX? "Убивча" агенція?
  
  
  Нік уже вирішив відмовитись від обкладинки. У будь-якому випадку це було марно. Але він також не хотів приносити їй занадто багато задоволення.
  
  
  "Я нічого не заперечую, - весело відповів він, - але навіть не визнаю, моя прекрасна леді". Це вчення було передано мені з самого раннього дитинства моїм сивим батьком, доброю душею, нехай зберігає його Бог у славі! Фактично, останні слова, які він прошепотів мені на смертному одрі, були такими: «Синку, ніколи ні в чому не зізнавайся!»
  
  
  Леді Хардесті спохмурніла, що мало бути загрозливим. Він змочив губи кінчиком язика, і Нік помітив, що його нижня губа була дуже товстою та чуттєвою. Чудовий рот, вологий і блискучий, який підходив до цього гарного блідого обличчя з ідеальним кольором шкіри магнолії, позбавленим макіяжу.
  
  
  Її волосся було чорним, як чорне дерево, і зібране на потилиці в строгий пучок.
  
  
  Очі теж були дуже чорні та темні. Загалом було щось таке, що наводило на думку про вчителя. Щось віддалене у його виразі, щось пуританське! Що точно не відповідало його популярності! Нік подумав про Треверс, який описав її як жахливу німфоманку.
  
  
  Леді Хардесті сказала:
  
  
  - У вас все добре, містере Картер. Наскільки я розумію, ви вирішили виявити зарозумілість. Я починаю знаходити вас дуже цікавим, розумієте? Може, соромно вбивати тебе...
  
  
  - Запевняю вас, що в цьому я повністю з вами погоджуюся, - сказав Нік. Він почав лізти до кишені. - Я можу закурити впевненим, що ти не вистрілиш у мене?
  
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  - Вперед, продовжуй. Але пробувати кілька ігор не раджу. Звичайно, ти теж можеш мене вивести з ладу, але тобі це не допоможе. У мене чотири охоронці.
  
  
  "Гілліс" там за дверима.
  
  
  - "Гілліс"?
  
  
  Вона посміхнулася.
  
  
  – Це шотландська мова, тобто мешканці села. І тут збройний супровід. Пістолерос.
  
  
  Нік закурив сигарету, уважно стежачи за гвинтом, який міг перетворити запальничку на знаряддя смерті. Він почав думати, що цей гаджет стане в нагоді йому ще до прибуття поїзда до Лондона.
  
  
  Він сунув запальничку назад у кишеню і випустив ковток диму.
  
  
  - Я розумію. Коротше кажучи, яничари.
  
  
  - Якщо ви віддаєте перевагу. Їхня назва значення не має. Принаймні це четверо сильних чоловіків, і вони отримали конкретні накази від мого чоловіка. Поки що мені вдається тримати їх під контролем, і вони певною мірою підкоряються моїм наказам. Однак за межами цього пункту… ну, я мушу зізнатися, що я теж свого роду в'язень. Розумієш, тобі не буде ніякої користі, якщо ти спробуєш схопити мене та утримати у заручниках? Якщо їм доведеться убити мене, щоб отримати тебе, вони зроблять це без вагань! Я ясно висловилася?
  
  
  "Дуже ясно, навіть прозоро", - погодився Нік. – Проблеми на небесах, так? Інакше кажучи, Пендрагон взагалі довіряє мадам Пендрагон. Коротше, ви йдете на повідку.
  
  
  Леді Хардесті вийняла з сумки золотий портсигар, вийняла сигарету і засунула її в рот, потім трохи нахилилася до Ніка, уважно спостерігаючи за ним.
  
  
  "Ти швидко розумієш", - пробурмотів він. - Мені сказали, що ви дуже розумні. І ти теж гарна, маю визнати, саме так, як тебе описали.
  
  
  Нік закурив її сигарету та вдихнув її ніжний аромат. Йому довелося зізнатися собі, що ця жінка засмутила його. Навіть у той момент смертельної небезпеки, з майже неминучою ймовірністю бути вбитим і викинутим з вікна під час руху поїзда, навіть зараз він був вимушений зізнатися, що ця жінка зробила на нього величезне тяжіння. Чому? Справа не лише у її красі. Нік знав сотні гарних жінок. І не завдяки цій чудовій фігурі, блідому овалу, цим оксамитовим очам, невиразно східним. У чому полягала його сила? Звісно! То була стара «сексуальна привабливість». Леді Хардесті була повією, і вона виділяла ту особливу рідину, яка ніколи не вислизає від справжнього чоловіка. Він витікала секс з кожної пори.
  
  
  Цілком природно, що чоловіки виляли хвостами за її спиною, як собаки поряд із самкою у палиці!
  
  
  Його практичний мозок підказував йому, що, можливо, він зможе скористатися постійним голодом прекрасної дами.
  
  
  Так що він продовжував поводитися безглуздо, а сірі клітини його мозку працювали в пошуках більш-менш приємних лазівок. Він сказав їй:
  
  
  - Я дуже вдячний вам, міледі, за те, що ви втішили марнославство вмираючого. Але дозвольте мені трохи поцікавитись, хто саме ці люди?
  
  
  Леді Хардесті сперлася на спинку спиною, скинула на підлогу трохи попелу і знову схрестила ноги. Коли вона подивилася на Ніка, в її дуже чорних очах був якийсь розрахунок. Раптом вона, здавалося, ухвалила рішення.
  
  
  "Може, тобі краще поговорити зі мною, перш ніж тебе вб'ють", - нарешті сказала він, випускаючи дим в обличчя з невеликою гримасою. -
  
  
  Хоча я щойно познайомилася з вами, мені соромно вбивати такого чудового екземпляра, як ви. Здорове витрачання! Для цього я хотіла б запропонувати вам певну нагоду.
  
  
  Цілком можливо, що ви не проявите себе гідно, і тоді це буде погано для нас обох.
  
  
  Нік усміхнувся.
  
  
  - Не сумніваюся. Спеціально для мене. Звичайно, я гадки не маю, що ви маєте на увазі, але якщо це щось може допомогти мені залишитися в живих, запевняю вас, що це так. Хіба ти не хочеш мені пояснити, що мені робити?
  
  
  Вона понизила голос.
  
  
  - Залишайся там і не рухайся, нічого не кажи. Постарайтеся виглядати пригніченим, переможеним. Тепер я піду і поговорю з людиною, яка стоїть на варті за дверима, бо вона вже запитувала себе, що тут відбувається. Не можна забувати, що це слуги мого чоловіка, а не мої. Не будь дурнем, інакше вони вб'ють нас обох!
  
  
  Вона встала і постукала у скло. Двері швидко відчинилися, і Нік побачив погано одягненого бандита в тканинній кепці. Він одразу ж дивився на Ніка і жінку парою розмитих синіх зіниць. Під курткою було видно клапан кобури пістолета.
  
  
  Номер Три не відповів на погляд яничару. Він продовжував дивитися в підлогу з розгубленим виглядом, граючи роль переможеного і зневіреного людини. Двері відразу зачинилися за жінкою, і він почув їхній шепіт у холі.
  
  
  Нік почав швидко думати. Можливо, йому справді вдасться використати ситуацію та повернути її на свою користь. Леді Хардесті була на випробувальному терміні, вона також це визнала. Очевидно, вона була не в добрих стосунках із чоловіком.
  
  
  Справді, для нього ця жінка мала бути справжньою скалкою в його боці. З його репутацією (а Нік був переконаний, що ця репутація більш ніж заслужена; він дуже добре знав, чому жінка вважала за краще продовжити йому життя), вона безперечно не змусила бідного Пендрагона добре виглядати. Ця людина потенційно могла бути серійним убивцею, але вона вважала за краще, щоб люди бачили в ньому благодійника, щасливого чоловіка та батька сімейства. Кличка рогоносець не підходить тим, хто страждає на манію величі.
  
  
  З такою дружиною Пендрагон неодмінно був рогоносцем. Чого можна очікувати від будь-якої повії?
  
  
  Це була яка завгодно повія... Чому Пендрагон ще не вбив її? Чому? Справді, він навіть одружився з нею повторно! Звичайно, не через пристрасть, якщо йому не вистачало всіх ознак мужності. Так? Була лише одна причина: ця жінка знала надто багато. Він вчинив неправильно, розлучившись, і вона не змусила на себе довго чекати. О, їй було неважко шантажувати його, загрожувати тим, що вона знала, якщо він не одружується з нею назад. Вона, мабуть, використовувала стару, добре приховану систему шантажу чи щось подібне. Безперечно, вона дуже хотіла вийти за нього заміж, бо хотіла отримати свій шматок. Вона хотіла розділити з ним цю величезну п'янку владу над світом! І він був змушений переглянути свої плани перед загрозами. Ось чому він її ще не вбив… До того ж смерть мадам була б поганою справою для того, хто видавав себе за рятівника світу! Тому він одружився з нею повторно, щоб змусити її замовкнути, а також дав їй певну свободу, принаймні, в межах довжини повідця.
  
  
  Нік скривився. Якщо місія не вдалася і Пендрагон справді завоював світове панування, до побачення, леді Хардесті! Вона б і дня не прожила!
  
  
  І вона, мабуть, чудово знала. Повія чи не повія, вона напевно не була дурою, і, звичайно, вона підготувала деякий захист і побудувала свої гарні плани на свого чоловіка, засудженого до інвалідного візка і нездатного дати їй ті сексуальні задоволення, які їй так подобалися.
  
  
  Нік зумів гірко посміхнутися. Тепер картина прояснилася. Уявіть собі німфоманку, схожу на прив'язану до інваліда. Більше того, гордий, деспотичний інвалід, який страждає на манію величі, який вимагав лояльності і вважав навіть найневинніший флірт плямою на своїй честі!
  
  
  Номер Три тихенько засвистів. Він почав відчувати захоплення цією жінкою, яка так холодно грала з вогнем. Як леді Макбет!
  
  
  Леді Макбет. Ще один кубик головоломки ковзнув на місце, і Нік клацнув пальцями, збуджений та задоволений. Звичайно, така собі леді Макбет догори ногами. Мадам Хардесті не хотіла, щоб її чоловік правив світом. Вона хотіла, щоб він захопив владу, так, вона хотіла, щоб той божевільний шантаж, який він готував, вдасться йому, але потім вона мала намір, щоб хтось інший зайняв місце її чоловіка. Той, хто принесе їй більше задоволення, ніж цей бідний інвалід, той, хто задовольнить усі її сексуальні потреби. Зрештою, це було дуже просто, чи не так? Просто та зрозуміло, але реалізувати непросто. Пендрагон хотів смерті своєї жінки, але ще не вирішив подолати страху перед скандалом. А леді Хардесті планувала в потрібний момент і з правильним спільником вбивство свого чоловіка!
  
  
  Коротше, красуня шукала іншого чоловіка. Так, з таким же успіхом це могла бути дірка у броні. Та ахіллесова п'ята, на яку Треверс так палко сподівався. Це могло бути.
  
  
  За склом Нік щось почув і зрозумів, що двоє сперечаються. "Гіллі"
  
  
  Він кричав, що "Лерд" не хотів би цього і не хотів би іншого.
  
  
  Відповіді леді Хардесті були схожі на лайку. Ще трохи гнівного бурчання від чоловіка; потім дві китайські тіні на мить танцювали перед матовими дверима. Нарешті ручка почала повільно обертатися.
  
  
  Нік перевів дух. Абсолютно не можна згаяти цю несподівану можливість!
  
  
  Він посміхнувся. Іноді чоловікові вдається найдивнішим чином служити своїй Батьківщині та людству.
  
  
  Двері відчинилися, і Нік приготувався пожертвувати своєю чеснотою.
  
  
  
  Сьомий розділ.
  
  
  
  Леді Хардесті знову увійшла до купе. Вона важко дихала і стала ще блідіша, ніж раніше. Гнів, хвилювання, страх? Складно сказати. Вона на мить притулилася до одвірка, дивлячись на нього своїми довгими чорними очима. Потім він повернувся, щоб закрити внутрішню клямку. Тепер вони обоє були ув'язненими.
  
  
  Колеса жалібно завищали, коли потяг різко повернув.
  
  
  Нік запалив плеєри. Жінка сіла поряд із ним і дістала золотий футляр. Коли вона вийшла, вона дбайливо несла з собою сумку.
  
  
  Нік простяг їй запальничку і сказав собі, що дуже легко повернути цей гвинтик і змісти це обличчя, таке красиве і небезпечне. Вона обхопила руками полум'я і подивилася своїй здобиччю у вічі. Він знову прочитав у цьому погляді інтерес та розрахунок, плюс ще дещо, дещо інше: бажання. Бажання та азарт.
  
  
  Нік сунув запальничку до кишені.
  
  
  - Отже, як справи у ваших товаришів з ігор? Будь-яка незгода? Я чув, ти підвищила голос...
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  – У мене, на жаль, дуже обмежена влада над ними. Вони хотіли убити тебе тут одразу і викинути твоє тіло у вікно. Я переконала їх почекати, принаймні поки що. Я сказала, що збираюся відвезти тебе до Пендрагон живим. Я сказала, що мій чоловік віддав би перевагу цьому. Звичайно, збрехала. Він хоче, щоб ти помер, і скоріше. Вона простягла руку і поклав її на руку Ніка, обмацуючи його м'язи, коли той трохи посмикувався в ніздрях. Він також звузив очі і підібгав губи. -
  
  
  Розумієте, – продовжив він дуже лагідним голосом. - Я вже ризикую заради тебе. Якщо щось піде не так, Пендрагон ніколи не простить мене. Вони сказали йому, що ви надзвичайно небезпечні та становите серйозну загрозу для його проектів. Він наказав їм і мені убити тебе з першого погляду.
  
  
  З природним, майже неуважним виглядом Нік поклав руку на одне зі своїх круглих колін. То справді був неважливий жест, дружній за намірами. Але він відчув легке тремтіння і зрозумів, що ця жінка чутлива у всіх частинах свого тіла.
  
  
  Де б ви до неї не торкнулися, вона одразу була готова спалахнути. Звичайно, якщо вона була німфоманкою. Проте, з огляду на цю особливість, задовольнити її було дуже складно. Нік відчув дуже короткий імпульс співчуття до неї, але потім швидко відштовхнув його. Він не повинен забувати, ким він був. І він не повинен забувати ці вбивчі очі за демонічною маскою. Тепер він був певен, що вона дияволиця.
  
  
  Леді Хардесті заплющила очі, коли Нік торкнувся її коліна.
  
  
  На мить вона закрила їх, і він спитав її:
  
  
  - Завжди говори про них. Але чи можемо дізнатися, хто вони?
  
  
  Якщо він зможе отримати від неї якусь інформацію до початку любовної битви, то краще. Будь-яка деталь, навіть найменша, була б корисною. За умови, що він проживе досить довго, щоб використати його.
  
  
  Вона здивувала його своєю швидкою відповіддю.
  
  
  - Пендрагон має послідовників у всьому світі. У Вашингтоні, звісно, теж.
  
  
  І він тримав вас та вашу організацію під особливим наглядом. Він знав, що прем'єр-міністр звернеться до вас по допомогу, як тільки отримає ультиматум. І як завжди вгадав. Як тільки ми дізналися, що ви зникли, нам не знадобилося багато часу, щоб уявити, що ви з'явитеся в Англії чи Шотландії. Ось чому мій чоловік відправив мене на збори до Баррогіл-Мура. Я була своєрідною приманкою, і тобі слід було за мною піти.
  
  
  - Я розумію.
  
  
  Вона знову глянула на нього, і щось блиснуло в її очах, щось на зразок темного полум'я.
  
  
  Нік дозволив собі ще трохи затриматися, поклавши руку на коліно, і його пальці обережно торкнулися бархатистого стегна. Леді Хардесті зітхнула і відкинулася назад, притулившись спиною до сидіння. Нік відчув торжество. Ця жінка була як наркоманка! Він тримав її під контролем зараз, чи майже. Все, що йому потрібно було зробити, - це правильно розіграти свої карти. Вона відкинула бажання, що охопило її, трохи поспішно заговоривши.
  
  
  важко дихаючи, завжди з заплющеними очима, довгі вії тремтіли і відкидали темні тіні на її бліді щоки.
  
  
  "Так", - зітхнула вона. - Ви прийшли на зустріч, але не так, як ми думали. І ти не клюнув...
  
  
  Її духи, суміш есенції та плоті, лоскотали його ніздрі та турбували його почуття. Нік відчув сильне бажання, але спробував придушити його силою волі. Він дуже намагався досягти успіху. Він мав час, шлях був ще довгим... Він згадав пісню сирени на скелі. Солодкий голос Гвен Лейт. «Бо у нас все ще є добрі новини, щоб слухати, на що дивитися…»
  
  
  Він просунувся вперед ще трохи і спитав її:
  
  
  - Що ти зробила з дівчиною?
  
  
  То був перший експеримент. Якщо жінка підстрибнула і відсунулась, це означало, що Нік не виявляв до неї особливого тяжіння.
  
  
  Та жінка не здригнулася. Вона зітхнула і підійшла до нього ближче, ковзаючи на сидінні.
  
  
  "Вона ще жива", - сказала вона тихим голосом. - Якщо вона нас не потурбує, може з нею все буде добре. Звісно, вони змусили її говорити. Ось чому ми дізналися, що ви прямували до Лондона.
  
  
  Нік відчув, як його нерви стиснулися, уявляючи, що вони мали зробити з цієї хороброї дівчиною, щоб отримати від неї цю інформацію. Але він проігнорував це і продовжував нишпорити рукою по стегну.
  
  
  - Я розумію. Мені було цікаво, як ви мене знайшли.
  
  
  - Ну, це було не так уже й складно. Погода була надто поганою, щоб літати. Крім того, із Хайленду немає регулярних авіаліній. Цей поїзд здавався найбільш вірогідним, до того ж, один з наших людей бачив, як ви їхали на ньому в Обані. Отже, ми зупинилися на невеликій станції. Начальник станції один із наших, а кондуктора купили на щедрі чайові. Як бачите, немає нічого простішого. А якщо ваше купе буде порожнім, коли поїзд прибуде до Лондона, ніхто нічого не скаже. Ооооо !!!
  
  
  Стогін пролунав, коли пальці Ніка досягли досить високої частини стегна жінки. Тепер леді Хардесті почала тремтіти, як епілептик, її шия вигнулась назад, її очі були спрямовані в стелю, але не бачили його.
  
  
  Здавалося, вона була жертвою, а Нік – мучителем. Номер Три поворухнув його рукою, але вона схопила її, схлипнувши. Він посміхнувся. Тепер ця жінка нарешті була у його владі. Пізніше все зміниться, але зараз...
  
  
  – Що вони з дівчиною зробили? - спитав він тихим безпристрасним голосом.
  
  
  Здавалося, він питав її про погоду. Її відповідь також була позбавлена емоцій.
  
  
  Здавалося, вона теж говорила про погоду.
  
  
  - Катування змією. Це дуже ефективно, я також була свідком цього. Думала, що погано почуваюся, але чинив опір дуже добре. Вони розділили її догола і випустили змію, яка почала повзати нею. Вона не була отруйною, але вона цього не знала і не могла чинити опір.
  
  
  Агент AX повинен знати, як поводитися належним чином за будь-яких обставин. Нік на той момент був валуном самовладання та самовладання.
  
  
  Він не поворухнув жодним м'язом і не виявив жодного почуття.
  
  
  "Неприємна справа", - сухо сказав він. Але він мав шалене бажання задушити її.
  
  
  Вона нічого не сказала, і Нік продовжив тим самим безпристрасним тоном.
  
  
  - Навіть те, що ви живцем спалили Джима Стоукса, не зовсім приємно.
  
  
  Вам не здається, що у ваших друїдів трохи важка рука? Навіть серед самих друїдів був хтось, хто висловлював своє несхвалення та боявся.
  
  
  "Так", - визнала вона. – Це була помилка, велика помилка. Мій чоловік лютує, коли дізнається. Одному з центуріонів спала на думку ідея нагодувати Стокса ліками, щоб він виглядав мертвим. Він був би «принесений у жертву» на хресті, нічого не відчуваючи.
  
  
  Наших людей це б не вразило. Фактично, мета полягала в тому, щоб справити враження тільки на вас і підштовхнути вас слідувати за мною. Натомість доза анестетика була недостатньою, і він прокинувся в той момент, коли горів. Справжня плутанина, і Пендрагон буде в люті. Це безумовно не справило гарного враження.
  
  
  Адже ми не варвари...
  
  
  Ні? Нік був хороші ідеї з цього приводу, але він не показав їх. Якби це не були варвари, вони були б чудовою заміною, доки не прибули справжні!
  
  
  Леді Хардесті пригорнулася до нього ближче. Вона розплющила очі і пильно подивилася на нього, потім прошепотіла:
  
  
  - А тепер перестань говорити. Поцілуй мене.
  
  
  У неї були дві м'які губи, що горіли. Вона люто напала на нього, кусаючи його рота до крові. Нік подумав: "Яструб ніколи б у це не повірив, навіть якби я прожив досить довго, щоб сказати йому!"
  
  
  Вона встала і миттю зняла свою чорну сукню. Під нею був лише бюстгальтер. Він його теж зняв і кинув у куток. Її груди були маленькими та твердими, а соски жорсткими від бажання. Він піднесла їх до рота Ніка і благаюче сказала:
  
  
  – Поцілуй мене тут… Ах, поцілуй мене тут! – Потім додала: – Сподіваюся, ти те, що я шукаю… Дуже сподіваюся, бо тоді все вийде, все наважиться. Якщо ти зможеш мене задовольнити, значить, ти добрий у всьому, Нік Картер! Я багато років чув про тебе і твої подвиги. Ви зараз тут. Не підведи мене, бо якщо ти саме той, кого я шукаю… Ти отримаєш мене, тоді ти вб'єш Пендрагона для мене! Але спершу візьми мене!
  
  
  Нік боровся із собою, щоб зберегти ясність та ясність свого мозку. Це було непросто. У скронях пульсувала кров. Він нахилився, щоб поцілувати цю білу плоть, і вона затремтіла.
  
  
  Це був вогненний електричний кабель, вкритий оксамитом. Він продовжував пестити її з дратівливою повільністю, поки не звів її з розуму.
  
  
  - О, будь ласка! Жінка зашипіла. - Будь ласка, Нік! У мене було багато чоловіків, але ніхто не зміг подарувати мені щастя, яке я шукаю! Іноді я божеволію!
  
  
  Вона впала перед ним на коліна, її рот стиснувся у болісному спазмі.
  
  
  - Благаю, дай мені те, що я хочу! Я стану твоєю рабинею!
  
  
  Тремтячими пальцями вона намагалася зірвати з нього сукню, ридаючи.
  
  
  Номер три тримався досить довго. Він зґвалтував її з силою горили; без найменшої ніжності, без найменшої жалості. На мить він забув про місію, про Яструб, про Пендрагон і про весь світ. Все розчинилося у червоному тумані тваринної пристрасті. Вона була звіром, а він – звіром. Вона кинула себе із серією криків задоволення та болю, розповіла йому тисячу речей, яких він навіть не чув. Він просто любив її сильно, гнівно, з бажанням розлучити її. Вона відповіла з зростаючим безумством. Вона його вкусила, і він її теж. Вона задоволено засміялася і знову вкусила його. Він узяв її з ненавистю, сліпою ненавистю, з наміром завдати їй болю. І вона сміялася і плакала одночасно, і весь час кусала його. І він її бив.
  
  
  Однак у якийсь момент Нік став домінувати і припинив лють, яка надто рано привела б його до ув'язнення. Вправи йоги також навчили його обумовлювати статевий акт за командою. Тепер йому потрібен був його досвід.
  
  
  Тренування послужить панування над звіром.
  
  
  І, нарешті, він зрозумів, що переміг. Йому вдалося задовольнити цю ненаситну німфоманку.
  
  
  Але її реакція відкинула все, кинувши його в халепу.
  
  
  Леді справді закричала. Він упав у конвульсію, видав протяжний крик, звірячий стогін. Для Ніка це був пронизливий крик, який він коли-небудь чув у подібних обставинах.
  
  
  Нік прикрив їй рота рукою, щоб вона зупинилася, але вона вкусила її і продовжувала стогнати.
  
  
  «Боже мій, вони почують це і в першому вагоні…» – сказав він собі з деякою тривогою. Але турбував його не кондуктор.
  
  
  Пізніше двері були вибиті центуріонами Пендрагона, які до цього терпляче чекали в коридорі. Вони увійшли до купе. Нік подумав про швидкоплинне бачення цієї пари друїдів на «болоті», і йому сказали, що завжди були збіги, повні іронії. Він ледве встиг подумати про це, як раптом щось тверде вдарило його по черепу, і він поринув у темне забуття. За секунду до того, як він потонув, він сказав собі, що Пендрагон тепер зненавидить його ще більше. Тепер він уб'є свою дружину, а не тільки тебе. З іншого боку, це завжди було його наміром, чи не так?
  
  
  Нік Картер раптово прокинувся. Він одразу зрозумів, де він і що сталося. Він був один і лежав обличчям униз на підлозі вагона. Потяг продовжував їхати швидко, гримаючи, як і раніше. Яким би не був Нік, двері були зачинені, і за матовим склом виднілася тінь стражника.
  
  
  Він сів і почухав потилицю. На його рахунку залишалося лише одне: принаймні він був ще живий. Він із зусиллям підвівся. У нього страшенно боліла голова.
  
  
  Він зауважив, що його добре обчистили. Зброї, звісно ж, не було. Ні Вільгельміни, ні Гюго. Так, диво, вони дозволили йому так довго тримати їх. Звичайно, леді Хардесті переконала їх залишити це їй, яка зможе впоратися з ним. Насправді мадам була цілком впевнена у собі.
  
  
  Потяг продовжував шлях до ночі.
  
  
  На щастя, вони не забрали у нього цигарки чи запальничку, бережи їх боже. Тож смертоносна штуковина стала б у нагоді ще до прибуття до Лондона. Як і очікувалось.
  
  
  Він підійшов до дверей і скуштував ручку. Клямка була зламана, так, але зовні вдалося полагодити замок. Фактично, двері не зрушили ні на дюйм.
  
  
  Однак його спроба не залишилася непоміченою. Фактично двері відразу ж відчинилися зовні, і Нік виявив, що дивиться на чорний пістолет. У
  
  
  «Гіллі» був той самий, якого раніше били зненацька. Він змахнув зброєю і гаркнув:
  
  
  - Повертайся, і не намагайся жартувати, якщо не хочеш, щоб ми твоїм мозком забруднили цей гарний килим.
  
  
  Нік позадкував.
  
  
  - Вибачте, друже. Я думав, що піду у вагон-ресторан перекусити.
  
  
  Чоловік зумів зло посміхнутися.
  
  
  - Не сумнівайтеся, ми подбаємо про ваші апетити. Тепер відійди та тримай рота на замку.
  
  
  Він штовхнув двері ближче, і Нік помітив, що він прив'язав ручку з іншого боку мотузкою чи чимось подібним.
  
  
  Єдиним слідом, який леді Хардесті залишила в купе, були її слабкі духи та забутий спальний мішок у сітці. Вони забули, коли поцупили її. Нік потягнув її вниз і поспішив відкрити. Якби була зброя...
  
  
  Зброї не було. Просто костюм та диявольська маска. Нік зітхнув. Виходить, він здогадався. Диявола зіграла леді Хардесті. Він пішов трохи підняти шибку. З того боку теж не було надії, адже поїзд так їхав. Він теж ще не почував себе побитим. Вони не вбили його відразу, і це була помилка, помилка, яка для деяких була б фатальною. Для когось, а може, для всіх. За умови, що він зможе використати цю помилку у своїх інтересах.
  
  
  Тепер поїзд кружляв пагорбами. Нік дивився у ворожу пітьму. Він дуже мало бачив. Він почав планувати. Звісно, вони туди приїдуть. Звичайно, вони воліли працювати в цьому порожньому відсіку, щоб їх ніхто не помітив. Вбивство - це не те, що потрібно робити відкрито, чи не так? Поки бригада поїзда була на їхньому боці, вони не хотіли вплутуватися в злочин і звинувачуватись у співучасті.
  
  
  Він відкинувся на сидіння, закурив ще одну сигарету і почав чекати. Тепер у нього в голові все було ясно. Нехай вони прийдуть, нехай прийдуть якнайшвидше.
  
  
  Вони прийшли за п'ять хвилин. Їх було троє, всі троє великі і сильні, зі шкірою обличчя, випаленої сонцем і негодами, і великими м'язами, що розтягували рукави. Вони ввійшли і ввічливо зачинили двері. Один із них, очевидно, лідер та представник групи, притулився до дверей і заговорив із ним. Спочатку він глянув на свій наручний годинник, потім пробурмотів щось на північному шотландському сленгу, якого Нік не зрозумів. Він залишався нерухомим, бо не збирався спровокувати необачний жест раніше. І він не хотів, щоб його зв'язали чи заткнули йому рота. Так вони зіпсували б усі його плани.
  
  
  - У тебе рівно п'ять хвилин, - сказав йому чоловік біля дверей. - Вибачте, сер, ми нічого не маємо проти вас. Ми просто маємо виконувати свій обов'язок. Ви - скалка в боці нашого Лерда, і ви повинні зникнути.
  
  
  Просто, чи не так?
  
  
  Нік кивнув, не втрачаючи самовладання.
  
  
  - Мені теж шкода. Вітайте Лерда і подякуйте йому від мого імені за гостинність. Це було справді вишукано, як і належить великому джентльменові.
  
  
  Всі троє дивилися на нього. Один зауважив:
  
  
  - Яка хоробрість! Жаль, що ви не з нами, а проти нас. Хоробрий хлопець пішов би нам на користь.
  
  
  Нік трохи усміхнувся йому.
  
  
  - Може, вже пізно? Якщо ви хочете супроводжувати мене до свого господаря.
  
  
  Всі троє засміялися з жалюгідного жарту. Бригадир знову глянув на годинник.
  
  
  – Вже три хвилини.
  
  
  Нік вдав, що зацікавлений.
  
  
  - Що буде за три хвилини? - (Ніби не знав!) Чоловік широко посміхнувся йому.
  
  
  - Ми наближаємось до гарного мосту, який призначений лише для нас. Він на висоті приблизно шістдесят метрів від русла річки.
  
  
  "Так, метрів шістдесят", - підтвердив інший. – А води в річці, боюся, не так багато… У цю пору року майже завжди сухо.
  
  
  Третій похитав головою, наче щиро шкодував про це.
  
  
  - Практично все каміння, розумієте? І ти вдаришся головою, коли впадеш. Не думаю, що занурення вам сподобається.
  
  
  Нік холодно подивився на нього, трохи стискаючи його зіниці.
  
  
  - Хочете кинути мене живим? Що, якщо я не стрибатиму? Так, я знаю, що вас троє, але зі мною теж не так легко впоратися, розумієте? Ви не боїтеся, що деякі з вас можуть полетіти зі мною в політ?
  
  
  Чоловік біля дверей махнув пістолетом, який тримав у руці.
  
  
  - Сподіваюся, ти нас не потурбуєш, хлопче. Це правда, що ми повинні виконувати свою роботу чисто, і нам не дозволяється зв'язувати вас чи стріляти. Лерд вважає за краще, щоб все було схоже на нещасний випадок. Але якби довелося… О, тоді у нас є дозвіл на стрілянину! ...
  
  
  Третій номер схилив голову і змирився.
  
  
  - Я бачу, що не маю надії. Що ж, коли залишиться хвилинка, дай мені знати, і я викурю цигарку. Адже це звичай? Остання цигарка засудженого до страти.
  
  
  Троє погодилися, і лідер сказав:
  
  
  - Так, ти маєш право. Нині мало чого не вистачає.
  
  
  Нік повільно підвівся, не роблячи підозрілих жестів.
  
  
  Він запитав. - Де леді Хардесті?
  
  
  Один із трьох посміхнувся.
  
  
  - Вона в цілості та безпеці в сусідньому вагоні. З Роббі, що стоїть на варті. З Роббі робити нічого, вона не може його зачарувати.
  
  
  Бригадир подивився на Ніка з якимось неохоче захопленням.
  
  
  - Здається, вам удалося дати їй те, що вона шукала. Дуже шкода, що за це також доводиться вмирати. Після цього подвигу майстер точно не залишить вас в живих.
  
  
  «О, звісно, ні, – сказав інший. - Жінці завжди подобалася її розвага, але, наскільки нам відомо, вона ніколи не була така задоволена, як тобою. Ви були для неї, і вона неодмінно пошкодує про це. Але вона не змусить себе довго шукати іншого чи ще кількох.
  
  
  Бос знову глянув на годинник і пробурмотів:
  
  
  - На цей раз майстер переріже їй горло за те, що вона зробила. Зрадити його з ворогом… Але нас це не стосується. Просто запаліть останню сигарету, "хлопець".
  
  
  Підходимо до мосту.
  
  
  Нік вийняв з кишені пачку та запальничку і зробив невеликий крок уперед, до центру купе. Всі троє були дуже насторожі і пильно дивилися на нього. Нік поставив гвинт у бойове становище, дуже природним жестом, який не викликав жодної підозри у людей, які спостерігали за ним. За умови, що виробники не помилились! Він ще не мав можливості випробувати це, за винятком репетицій у Вашингтоні.
  
  
  Він сунув сигарету в рот і вдав, що пробує запальничку, яка не спалахнула.
  
  
  Нік вилаявся крізь зуби і зробив ще один крок до того, що стояв біля дверей. Він усміхнувся без тріумфу.
  
  
  - Це верх! Моя остання сигарета і запальничка не працює!
  
  
  Чи не пощастило, так? Чи не могли б ви дати мені сірник?
  
  
  Інший інстинктивно підійшов до нього, засунувши руку в кишеню, і його кольт відсунувся на кілька міліметрів. Один із його товаришів пробурмотів:
  
  
  - Зараз, Том! Міст наближається, треба поспішати!
  
  
  Двоє з них підійшли до Ніка. Вони поклали зброю в кишеню і збиралися схопити американця, щоб викинути її з вікна. Начальник сказав:
  
  
  - Вибач, «хлопець», ні...
  
  
  Нік підніс запальничку до обличчя чоловіка.
  
  
  "Мені теж шкода", - прошипів він, повертаючи кнопку.
  
  
  Напалм – жахлива річ. Струмінь рідкого пекла вдарила в обличчя жертви. Настав час закричати від болю, а його шкіра вже обгоріла до кісток!
  
  
  Чоловік упав і закрив обличчя руками, і Нік дуже швидко стрибнув.
  
  
  Він чекав на напад, який прийде; він підготувався до цього одним із своїх заборонених прийомів дзюдо.
  
  
  Він повернувся, виставивши лікоть назовні, і вдарив одного з двох підборіддя, що вижили, змусивши його відсахнутися. Вигравши таким чином частку секунди, Нік звернув увагу на останнього, який уже збирався взяти в руки пістолет, який він прибрав щойно.
  
  
  Усі дії Номера Три були симфонією жорстокості, розрахованої до тисячних.
  
  
  Він звільнив усі сили, якими володів, і поєднав їх хитрістю. Цей подвиг став результатом місяців та років дуже ретельного навчання. Йому вдавалося маневрувати цим великим чоловіком, ніби він був безпорадним немовлям. Удар блискавкою в горло, ще один у груди, і смертоносне карате в потилицю. Коли людина впала, Нік зрозумів, що в неї зламана шия
  
  
  і він більше не турбуватиме його.
  
  
  Він повернувся до іншого, котрий відновлював свої сили, але ще не відновив свої розумові здібності. Якби він вистрілив, його негайно врятували б. Але він не подумав про це і зі злим гарчанням стрибнув на Ніка.
  
  
  Тепер вони стояли перед вікном. Нік присів, перекинувся, і його супротивник приземлився йому на плече. Пролунав дзвін битого скла, і шотландець вилетів у темну ніч. Саме в цей момент поїзд засвистів, заглушаючи крики людини, що впала. Нік озирнувся. Той, у кого було обгоріле обличчя, знепритомнів і його не можна було впізнати. Інший був мертвий.
  
  
  Картер минув їх і вийшов у коридор. Він повернув праворуч у напрямку до іншого вагону. Він хотів знайти леді Хардесті та повернути її у свій вагон. І якщо Роббі хотів би його зупинити, то гірше для нього! Але, можливо, він не посмів би. Можливо, в іншому купе були пасажири і це не могло бути необережним.
  
  
  Але Нік мав намір повернути леді Хардесті. Він хотів поговорити з нею та скласти плани. Через цю жінку він міг зв'язатися із Пендрагоном. Інших коштів він не мав. Більше того, у цієї жінки було величезне бажання позбавитися свого чоловіка, її доброти, і Нік дуже хотів доставити їй задоволення в потрібний момент. Він розбереться з нею пізніше.
  
  
  Він прибув на кілька секунд пізніше. Досягши тамбура, що поділяв два вагони, він побачив четвертого яничара, Роббі, який стояв в іншому вагоні. Він відокремив останній вагон від решти поїзда! Очевидно, троє його нападаючих мали причини тримати останній вагон окремо. Можливо, вони хотіли уникнути пасажирів чи не пускати обслуговуючий персонал.
  
  
  Нік подивився на простір, що відокремлював його від іншого вагона, і зрозумів, що не зможе дістатися до нього стрибком. Був розрив більше трьох метрів, і хоча він був чудовим акробатом, він ніколи б не зміг досягти його, навіть із сальто. Якби він упав, то опинився б під колесами екіпажу, в якому він знаходився зараз, який все ще рухався, що захоплювався силою інерції.
  
  
  Нік стояв і дивився, як поїзд вирушає у бік Лондона, і Роббі підняв руку в іронічному привітанні. Вагон був добре освітлений, і Нік щосили намагався зрозуміти, що ж сталося далі. Роббі та леді Хардесті за його спиною виділялися на світлі, як чорні картонні фігурки. Сцена була короткою та жорстокою.
  
  
  Роббі, маючи намір махнути рукою в бік Ніка, не помітив, що мадам приєдналася до нього. Ударом блискавки жінка кинулась на нього та скинула з вагона. Нік майже не бачив виразу жаху на обличчі падаючої людини. Він був негайно збитий останнім вагоном, який все ще їхав, і саме встиг спустити крик жаху. Нік відчув слабку нудоту внизу живота. Але яка мила лялька ця жінка!
  
  
  Тепер вона махала йому рукою на прощання, а він махнув рукою, не посміхаючись, думаючи: «О, я тебе колись упіймаю».
  
  
  Леді Хардесті надіслала йому повітряний поцілунок, а Нік іронічно вклонився. Потім жінка відкрила сумку, яку несла через плече, та вийняла блискучий предмет. Нік назвав себе дурнем через те, що так довго цього не розумів. Йому й на думку не спадало, що в той момент він теж був дуже гарною метою!
  
  
  - Банггг! Банггг!
  
  
  Кулі пройшли за дюйм від його голови і зрикошетили від стіни невеликого вестибюля. Пістолет знову вистрілив.
  
  
  Нік з прокляттям кинувся в коридор, зачинивши за собою двері.
  
  
  На щастя, зараз його вагон уповільнював хід, тож другий вагон незабаром зник.
  
  
  Просто гарна дівчинка, нема чого сказати! Звичайно, вона не збиралася залишати по собі живих свідків. Щоб вона могла сказати Пендрагону всю брехню, яку хотіла, і ніхто не зміг би її викрити!
  
  
  Справді розумна. Вона відмахнулася від усіх і тепер почувала себе вільною.
  
  
  Нік повернувся у своє купе. Вагон збирався зупинитися, і він подумав, що краще зникнути. Усередині стояв страшний запах обпаленої плоті. Однак бідолаха був ще живий, важко дихав і жалібно стогнав.
  
  
  Нік ніколи не любив завдавати людям непотрібних страждань.
  
  
  Він підняв кольт із підлоги і вистрілив чоловікові в чоло.
  
  
  Потім він покопався в кишенях; він знайшов свій "люгер", перевірив. Х'юго на шпильці лежав у кишені людини зі зламаною шиєю. Нік засунув його
  
  
  назад у замшеві піхви, які були у нього під рукавом. Він також перевірив вміст гаманця, який його забрали. Все в порядку. Він одягнув капелюх. Він дуже поспішав, але не міг пояснити чому. Він відчув дуже сильне бажання вибратися з вагона.
  
  
  Тепер вагон раптом знову рушив, але задом наперед. Мабуть, тут був невеликий нахил. Нік пішов подивитися ліворуч, на інший кінець, але було надто темно, і він нічого не побачив. Для цього він не наважився кинутися. Він не знав, куди він збирається впасти, і йому не хотілося, щоб він упав би головою на якийсь валун.
  
  
  Потім він побачив, що більше не може чекати. З'явилися яскраві очі локомотива, що рухається. Позаду йшов ще один поїзд.
  
  
  Нік кинувся на підлогу. Він щось сильно вдарився, скрутився, впав і покотився.
  
  
  Він відчував, що одяг розірвався на ньому. Він намагався захистити себе як міг руками, продовжуючи котитися. Він молився всім Святим, усім богам Олімпу, Ангелу-Хранителю та його божествам-покровителям. Якщо він тепер зламає собі шию, прощайте!
  
  
  У результаті він опинився на кам'янистому дні струмка або на чомусь подібному. Він скрізь намагався трохи почуватися. Здавалося, нічого не зламано. Декілька вм'ятин, але він все ще почував себе цілим. Він підняв голову, щоб подивитися на рейки. Поїзда більше не було видно. Зіткнувшись, він, мабуть, полетів у ущелину. Нік слухав у всі вуха з дуже напруженим виразом обличчя. Він думав, що ця місія ставала дедалі кривавішою. Трупи буквально накопичувалися! Тепер, за секунду чи дві, жертв може бути більше. І цього разу це був невинний машиніст.
  
  
  Номер три зітхнув і чекав. Він не міг нічого зробити, щоб запобігти цим людям або допомогти їм. Він мав залишитися непоміченим. Місія над усе. Якщо йому вдасться вчасно зупинити Пендрагона, більшість людства скоро загине. Загиблих буде так багато, що ніхто не зможе їх порахувати.
  
  
  Він нічого не міг вдіяти. Ні…
  
  
  Гуркіт падіння пролунав навколишніми пагорбами; гігантські руки, здавалося, грали на величезних барабанах. Звук був довгим та пронизливим. Стовп червоно-синього вогню вирвався вгору, освітлюючи краєвид не менш як на кілометр.
  
  
  Нік перевірив свою зброю і скористався вільним освітленням, щоб пройти повз каміння. Треба було поспішати, поспішати! Ян Треверс з нетерпінням чекав на нього в Лондоні, і час летів непомітно.
  
  
  На даний момент Пендрагон все ще тримав у руці виграшну картку.
  
  
  
  Восьмий розділ.
  
  
  
  Зимові сутінки рано обрушилися на серце Лондона. Світлі кулі, які мали висвітлити набережну, здавались розпливчастими і далекими, як паперові кулі, і були оповиті ореолом серпанку, що піднімався над річкою і сповістив про той знаменитий туман, який незабаром заполонить все місто. Рух на березі Темзи вже почав сповільнюватися через туман, і у воді човнярі на човнах почали свистіти, впізнаючи один одного в темряві, що згущується.
  
  
  Мимо пройшов високий чоловік, трохи накульгуючи. Він звернув зі Стренда на Ланкастер-Плейс, пройшов велику будівлю Сомерсет-хаус і глянув на фасад і синій ліхтар цієї знаменитої будівлі лондонської поліції з видом на Темзу. Скотланд-Ярд! Він посміхнувся. Він не хотів битися з якимось британським «боббі», одягненим таким, яким він був. На щастя, його гаманець був набитий банкнотами, але його одяг був не найелегантнішим, і, дивлячись на неї, він виглядав підозріло.
  
  
  Він прибув до мосту Ватерлоо і зупинився, щоб закурити сигарету із запальничкою у правильному положенні. Він з тугою глянув на лаву. Небагато відпочинку пішло б йому на користь. Він смертельно втомився, голодний і хотів пити. Прогулянка була довгою та стомлюючою, уникаючи основних поїздів та шосе.
  
  
  Номер три пройшов лаву. Жодного відпочинку бідному агенту AX у вирішальній місії. До закінчення терміну ультиматуму Пендрагона залишалося лише чотири дні. Вираз обличчя чоловіка застиг під кіркою бруду і гарматою бороди. Досі він ходив кругами, чорт забирай! Він нічого не зробив. Це було далеко від Острова Блекскейп та Пендрагона, як на початку пригоди. Єдина надія, що в нього залишалася, полягала в тому, що принаймні придумати щось можливе. Ян Треверс зумів це зрозуміти.
  
  
  Його пунктом призначення був обеліск Клеопатри. Там мав бути один із тих мандрівних художників, які малюють на тротуарах. Принаймні так говорилося в тих знаменитих закодованих інструкціях, якщо вони ще дійсні. Номер Три прискорив крок, намагаючись не думати про Гвен Лейт і про те, що вони робили з нею зі змією. Не було часу на жалість; не було часу ні на що, окрім як вбивати.
  
  
  На той час було вже трохи пізно і занадто темно, щоб художник усе ще міг працювати на відкритому повітрі, роблячи начерки кольоровими крейдами для цікавих перехожих, які зупинялися, щоб подивитися, і кидали кілька шилінгів на бетон. На той час було більш передбачувано, що художник-імпровізатор кинув усе, щоб піти та поїсти в якомусь найближчому пабі. Але він отримав чіткі накази і мав підкорятися.
  
  
  Нік підійшов до обеліска. Художник був там, і він досі працював під вуличним ліхтарем. Він був бідолахою без ніг, з торсом, захованим у чомусь на зразок коробки на коліщатках. Він щось малював на тротуарі, і невелика група людей дивилася на нього з деякою цікавістю.
  
  
  Номер три приєднався до глядачів і теж зупинився, щоб спостерігати за артистом. Понівечений чоловік працював вправно. Він малював обличчя вродливої дівчини. Нік озирнувся. Жінок у цій групі не було, тому художник не працював на замовлення, а вдавався до фантастичного бачення.
  
  
  «Тримаю в заклад, ти не зможеш намалювати портрет моєї дружини», - різко сказав Нік.
  
  
  Чоловік навіть не зволив глянути і продовжував працювати. Трохи пізніше він пробурмотів
  
  
  - І я впевнений, що зможу намалювати щось натомість. Просто скажи мені, як вона виглядає...
  
  
  – О, це не складно описати. Має обличчя, що нагадує сокиру. Просто намалюйте сокиру і намалюйте пару вух, і вона буде виглядати ідеально!
  
  
  Один із глядачів засміявся.
  
  
  – Тоді це легко, – сказав артист. Він узяв ганчірку і стер дівчині голову, потім почав обводити контури сокири. - Але ця робота дорога. Скільки ви готові дати мені?
  
  
  - Кілька шилінгів. Моя дружина навіть цього не варта.
  
  
  Чоловік засміявся.
  
  
  - Абсолютно точно. Давайте гроші. - І він швидко почав малювати гостре обличчя жінки зі злим виразом обличчя за контурами сокири.
  
  
  Нік дав йому гроші, і митець простяг руку, щоб узяти монету. Нік відчув крихітний рулон рисового паперу у своїй долоні, взяв його в руку і за мить пішов, не без компліменту майстерності художника. Пізніше він зупинився, щоб запалити сигарету під ліхтарем. На нього ніхто не звертав уваги. Можливо, всі ці застереження були марною тратою часу, але з таким хлопцем, як Пендрагон, ви не могли дозволити собі більше ризику, ніж потрібно. Він уже засвоїв це на власному гіркому досвіді. Сигарета погано прикурювалася, і деякий час він наполягав на полум'ї; тим часом він глянув на повідомлення.
  
  
  «У барабанщика та мавпи на Брайдл-лейн, Сохо. Сідайте на Памелу у барі. Не можна гаяти час».
  
  
  Нік зробив з паперу маленьку кульку і кинув її до Темзи. Сохо. Латинський квартал, лондонський Грінвіч-Віллідж. До біса все це, але він не піде туди.
  
  
  Він повернувся на Стенд, і сила звички змусила його знехтувати першими двома таксі.
  
  
  Він кивнув третьому, що проїхав перед ним, назвав адресу водієві і з величезним полегшенням кинувся на м'яке шкіряне сидіння, від якого пахло чисткою. Лондонські таксі, незважаючи на свій анахронічний вигляд, найкомфортніші у світі! Зітхання. Він був майже певен, що не зможе заснути й сьогодні.
  
  
  Він спробував розслабитися, занурившись у короткочасний стан трансу йоги. Однак він не наважився повністю відмовитись від себе. Десять хвилин вправ йоги творили чудеса, але, на жаль, це не було ні часом, ні місця.
  
  
  Він задумався, хто така Памела, і, опинившись на англійській землі, згадав уривок із Шекспіра: Хто така Сільвія? Що це таке?".
  
  
  Ким була Памела?
  
  
  Виявилося, що вона була товстою білявкою-повією. Вона сиділа у барі
  
  
  «Барабан і мавпа», тінистий паб у такому ж тінистому районі, часто відвідуваний жінками з поганою репутацією та їхніми «захисниками».
  
  
  Нік плюхнувся на табурет і замовив пінту гіркого пива. Принаймні вона виглядала добре і з самого початку вгамувала б його спрагу. Поки барменша працював із розеткою, Нік спитав її про Памелу. Перш ніж жінка встигла відповісти йому, Нік відчув, як чиясь рука торкнулася його
  
  
  плеча і він відчув смертельний запах отруйних парфумів. Він повернув табурет.
  
  
  - Це я, Памело, коханий. Я чекала тебе. Пізно, люба. Випивай пиво і ходімо зі мною. Знаєш, у мене тут гарна комфортабельна кімната.
  
  
  Нік почав пити цей чудовий напій. Він мав чудовий смак. Він із задоволенням випив і глянув на жінку. Він пристрасно пошкодував, що не пропустив це місце. Йому було б справді неприємно спати з цією дівчиною. Навіть якби він хотів і встиг, ця жінка була жахом. Товстий, неохайний, перефарбований і брудний. Зім'яте волосся, скуйовджене хімічною завивкою і погано забарвлене, було схоже на сніп сіна.
  
  
  Але жінка виглядала досить нетерплячою. Ще раз вона стиснула його плече.
  
  
  - Давай, коханий. Тепер ти випив, чи не так? Пам'ятайте, що я завжди вам говорю: «...
  
  
  завжди є гарні новини, які варто почути, та що подивитися…».
  
  
  Вона, мабуть, вивчила слова напам'ять, бо повторювала їх, як папуга, дивлячись на Ніка своїми налитими кров'ю очима, чекаючи на його відповідь.
  
  
  - Я знаю, - сказав він стомленим голосом, - перш ніж ми підемо на Небеса через Кенсал Грін.
  
  
  Він насилу підвівся з стільця (хотів би він трохи подрімати?) і пішов за нею в коридор, що пропахнув дезінфікуючим засобом. На них ніхто не звертав уваги.
  
  
  Нік дивився, як велика дупа жінки гойдається перед ним сходами. Товста задихалася.
  
  
  - Не палац, га? Вона сказала бадьорим голосом. - А ми маємо пройти чотири поверхи.
  
  
  Вона провела його до дверей, розташованих під брудним світловим люком. Він постукав, і голос Яна Траверса сказав:
  
  
  - Заходьте.
  
  
  Толстушка дружньо ляснула Ніка по плечу і сказала:
  
  
  – На цьому моє завдання закінчується. Прощай кохання!
  
  
  Нік прослизнув у маленьку кімнату, і Треверс подивився на нього і почухав свою лисину.
  
  
  - Боже мій, ти виглядаєш так, ніби щойно вийшов із жорна! Ти виглядаєш жахливо. Ми скористаємося цим. Ви також позбавитеся цього занадто дорогого костюма, краватки і сорочки, і це вам буде дуже доречним. Штани досить постраждали, хоч би як вони були зношені і брудні. У мене є ще одна пара взуття, яке ти можеш одягти.
  
  
  Нік потер підборіддя тильною стороною долоні і запитав: "Немає надії поголитися?"
  
  
  Траверс приніс у кутку велику засалену шкіряну сумку і поставив її на стіл.
  
  
  - Нізащо! Ця борода безцінна. Бруд теж, і тобі доведеться його залишити. Але про це поговоримо згодом. У нас немає часу марнувати, розумієте? Поки я дістаю необхідні речі, ви розповідаєте мені про свої пригоди. І будьте стислі, будь ласка.
  
  
  Нік розповів йому все, що сталося з того часу, як він приземлився на "Цинарі." Треверс вислухав його до кінця, навіть не перебиваючи. Коли Нік закінчив, співробітник спецслужб налив віскі в чарку та запропонував йому. Пляшка вийшла із замасленого шкіряного мішечка разом із кількома іншими предметами. Траверс вказав на стілець гостю, і він також знову сів. Він дозволив собі краплю віскі і підняв келих у жесті тосту.
  
  
  За «Джима Стоукса», – сказав він. - Він був нашим найкращим агентом. Дякую, що закінчили, Картер. Було б нестерпно знати, що його спалили живцем.
  
  
  Він стомленим жестом провів рукою по лобі, і Нік відчув, що він теж, мабуть, виснажений.
  
  
  Траверс із глухим стукотом поставив склянку на стіл.
  
  
  
  
  
  
  - Ну, все це тепер у минулому. Тепер нам треба поговорити про роботу.
  
  
  Я повідомляю вам у коді, що я знайшов чорний хід у лігво щура. Я думаю, може ми ще зможемо це зробити. Ми намагаємося доставити тебе на острів Блекскейп, Нік. Вбивство Пендрагона поки що можна відкласти. Найтермінове - знищити цей клятий ракетний комплекс.
  
  
  Тож слухай мене уважно. - Він глянув на годинник. - Ми працюємо у дуже стислий термін. Через пару годин ви будете в дорозі до в'язниці. Вони відвезуть вас до Дартмуру, на півдні Англії. І як попутник у вас буде якийсь Алфі МакТюрк. Цей алкаш - один із головорізів Пендрагона. Він називає їх "Центуріонами".
  
  
  Нік із гримасою погодився.
  
  
  - Я знаю, я щойно вбив трьох. Мадам Пендрагон подумала про четверте.
  
  
  Треверс пригубив віскі і на мить дивився в стелю.
  
  
  - Ага... шкода, що контакти з леді Хардесті обірвалися ось так...
  
  
  Ця жінка могла привести вас до свого чоловіка.
  
  
  - Я сумніваюся в цьому. Наш герой не вірить своїй дружині. Вона більш-менш його бранка. Принаймні так було, як я вам пояснив. Тепер, коли вона вільна, одному Богові відомо, що вона збирається робити.
  
  
  Траверс закурив і кинув пачку Ніку.
  
  
  "Вона ненадовго залишиться на свободі", - сказав він. - Він рано чи пізно її зловить. Тепер у нього всюди люди. Усюди вистрибують ці прокляті друїди, як таргани.
  
  
  Давайте поки забудемо про жінку і зосередимося на Алфі МакТерка, хлопця, який буде вашим товаришем по в'язниці. Я сподіваюся, що саме він познайомить вас із островом Блекскейп.
  
  
  Нік допив віскі і жадібно подивився на пляшку, але потім вирішив здатися. Він не напився б, якби випив ще одну краплю, бо він ніколи не напивався. Але це зробило б його сонним і Бог знає, наскільки він сонний. Він зітхнув і запалив.
  
  
  - Добре, розкажи мені про Алфі Мактюрк.
  
  
  Ян Треверс говорив півгодини. Номер Три уважно слухав, час від часу ставлячи йому кілька запитань. Нарешті він зробив досить задоволене обличчя.
  
  
  "Так, я думаю, це може спрацювати", - сказав він.
  
  
  Треверс провів рукою по своїх червоних сонних очах.
  
  
  "Це має спрацювати", - тихо сказав він. – Це наш єдиний шанс, єдиний козир у рукаві. Поки що у Пендрагона всі козирі в руках. Його шпигунська мережа працює нормально. Чорт забирай, він, здається, знає все, що ми збираємося робити, коли все ще думаємо про це!
  
  
  Він показав круговим помахом руки на убогу кімнатку. - Ось чому я був змушений зробити цей дурний маневр зі шпигунського роману. Я навіть не наважився дозволити вам приїхати до Скотланд-Ярду, тому що він дізнається про це протягом години!
  
  
  Нік кивнув.
  
  
  - Насправді він знав, що я виїхав із Вашингтона.
  
  
  Треверс погодився з роздратованою гримасою.
  
  
  - Знаю, я і тоді підозрював, але розповідати про це було марно. О, до речі, я ще не сказав вам, що один із його людей зателефонував мені сьогодні вранці до Ярду, щоб повідомити, що вони зв'язалися з Гвен Лейт. У повідомленні Пендрагона, переданому одним з його центуріонів, говорилося, що дівчину тримали в заручниках як гарантію нашої гарної поведінки. Що означає ваша гарна поведінка. Якщо ви зробите ще одну спробу проникнути в їхню організацію, вони її вб'ють. І точно не так швидко і мило, як той чоловік хотів мені пояснити.
  
  
  Нік дивився на нього. Треверс зітхнув, знизав плечима і сказав:
  
  
  - Шкода. Вона була гарною дівчиною та чудовим агентом. Я дуже пошкодую про її втрату.
  
  
  - Вона справила на мене враження щось більше, ніж просто агент.
  
  
  – сказав Нік. - Б'юся об заклад, вона дуже висока у списку.
  
  
  Крижано-блакитні очі Треверс залишалися непроникними. Нік зрозумів, що не має права ставити певні питання, і не наполягав. У деяких питаннях Треверс був замкнутий, як устриця, зовсім як старий Хоук, і не говорив більше, ніж було необхідно.
  
  
  Чоловік штовхнув сумку в його бік і сказав:
  
  
  – Продовжуйте підготовку. Ось ще одна куртка, ще одна сорочка та пара туфель. Краще одразу почати змінюватися. За чверть години треба повернутися до бару, і там розпочнеться комедія. Ви битиметеся з поліцейським. Пам'ятайте, що треба діяти дуже добре, щоб мати природний вигляд. Можливо, в цьому немає необхідності, але ми не можемо дозволити собі жодної помилки. А поки що почніть ідентифікувати себе зі свого боку. Ви ірландець-ренегат. І пам'ятайте, що ви один з тих безнадійних випадків, рецидивіст, що залишився живим зі старої ірландської республіканської армії. Для вас ARI ніколи не помиляється і ніколи не помре.
  
  
  Траверс зупинився і дивився на Ніка. Потім він спитав його дещо сумнівним тоном:
  
  
  - Чи можете ви імітувати ірландський акцент? Якщо не виходить, то й куштувати не варто.
  
  
  Нік усміхнувся йому.
  
  
  - Не бійся. Я син зеленої Еринії, - сказав він із сильним акцентом, - і ненавиджу англійців навіть більше, ніж гріх та протестантизм. І я хотів би підірвати Букінгемський палац!
  
  
  Треверс коротко кивнув на знак схвалення.
  
  
  - Непогано, але, будь ласка, не перестарайтеся. Алфі МакТюрк - дурень, але йому порадять бути насторожі, тому він побоюватиметься всіх.
  
  
  Він стурбований. Потрапивши в неприємності з нашою поліцією, він потрапив у ще гірші неприємності.
  
  
  Цей пендрагон та друїди. У них дуже строга дисципліна, і Мактюрк порушив правила. Але я вам уже про це говорив.
  
  
  Тим часом Нік почав знімати костюм, сорочку та краватку майора Кембервелла. Він одягнув свій сіро-блакитний смугастий светр і замість краватки пов'язав на шиї не надто чисту хустку. На голову він надів свою досить засмальцьовану брезентову шапку. Треверс схвально глянув на нього.
  
  
  - Та все в порядку. Будь ласка, не мити і не голитися, за винятком випадків нагальної потреби. Мені здається, це ефективне маскування.
  
  
  Наскільки нам відомо, мадам Хардесті – єдина жива людина в організації друїдів, яка бачила ваше обличчя. Випадково немає фотографій? - з цікавістю спитала він.
  
  
  Нік похитав головою та посміхнувся.
  
  
  - Ви повинні знати ці речі, сер! Коли я приєднався до AX, вони спалили мої фотографії, коли я був маленьким!
  
  
  – Знаю, але є люди, які зроблять твій знімок на вулиці чи в нічному клубі без твого відома… – сухо сказав Траверс. -
  
  
  Одним словом, ми маємо ризикнути. До того ж, ви зовсім невпізнані в такому поєднанні. Ось як вам потрібно потрапити до Blackscape. Якщо вам це вдасться, вони змусять вас одягнути форму друїдів. До речі, можливо, вони вас обшукають!
  
  
  Дай мені свою зброю. Вони одразу запідозрили б вас, якби побачили, що ви озброєні. Я знаю, це складно, але потрібно. Давай, дай мені те, що маєш.
  
  
  Нік поставив Люгер на стіл і пробурмотів:
  
  
  - Прощавай, Вільгельміна, не віддай мене.
  
  
  Потім він вийняв стилет «Хьюго» із замшевих піхов і кинув його поруч із пістолетом.
  
  
  Треверс мав рацію, проте тепер він почував себе зовсім голим без своїх вірних друзів.
  
  
  - Більше нічого нема?
  
  
  Нік недбало збрехав.
  
  
  - Ні, іншого в мене немає.
  
  
  У його запальничці все ще була доза напалму, і він мав намір залишити хоч би її. Брати англосакси, руки простягнуті через океан і таке інше, але іноді навіть з братами треба мати якийсь секрет... При необхідності він завжди міг сказати, що вкрав.
  
  
  Треверс поклав зброю назад у валізу і сказав:
  
  
  - Я щиро сподіваюся, що колись зможу повернути їх вам. А тепер зніміть взуття та поспішай.
  
  
  Нік зняв черевики майора Кембервелла, і Треверс простяг йому пару чорних, деформованих черевиків.
  
  
  - Розумієте, у них обох підборах відгвинчуються.
  
  
  Він повернув обидві гумові накладки та показав дві порожнини.
  
  
  «Дрот та детонатори», - сказав він. - Провід дуже тонкий, а тут метрів шість. Потім він підняв лівий черевик і показав його Ніку. - А ось і капсули. Не раджу вам надто сміливо наступати на п'яти. Ви б злетіли без повернення!
  
  
  – Спробую собі нагадати.
  
  
  Треверс поставив на місце накладки на підборах, і Нік вказав на правий черевик, повторюючи:
  
  
  - Провід та детонатори. Потім показав лівий. - Капсули.
  
  
  - Ну, а тепер одягни їх, і я покажу тобі кисет.
  
  
  Він дістав з кишені старий мішечок з тютюном і дуже зношену, смердючу люльку.
  
  
  - Відтепер ви куритимете трубку, - сказав він. - Позбавтеся всіх сигарет, що є у вас. Дайте мені й гаманець майора.
  
  
  Нік корився. Треверс дав йому ще один гаманець, тонкий і весь подряпаний.
  
  
  – Зараз немає сенсу перевіряти. Роботу зробив фахівець, а всередині є все потрібне. Тепер про цей мішечок для тютюну.
  
  
  Він розстебнув блискавку, щоб розстебнути її, і звідти виходив сильний сморід дешевої твердої крихти.
  
  
  «Погляньте уважно, – сказав Треверс. – Якщо вам доведеться вдаватися до цього, треба діяти дуже швидко. Він сунув три пальці в ракетку і витяг жменю тютюну. Потім він підняв сумку та показав Ніку дно. Там було щось сірувате, що нагадує глину, з якої діти ліплять.
  
  
  "Пластик", - сказав Треверс. - Є стільки всього, щоб підірвати половину Лондона.
  
  
  Ви, звісно, вмієте ним користуватися.
  
  
  Номер Три кивнув. Він знав як! Він пройшов спеціальний курс AX, щоб навчитися робити пластикові бомби, і він дуже добре це пам'ятав, у тому числі тому, що AX втратив хорошого агента, який трохи відволікся, маніпулюючи цим матеріалом.
  
  
  - Добре. Я просто сподіваюся, що ви зможете використати це вчасно.
  
  
  Траверс поклав тютюн назад у кисет і віддав слухавку Ніку.
  
  
  - Думаю, нічого більше немає. Тепер подивимося на карту. Тоді я дам вам останній швидкий іспит, після якого ви спуститеся в паб і вас заарештують.
  
  
  Пам'ятайте, що ви маєте виглядати щирими. Мої копи чекають на справжнього ірландського бунтівника. Я поставив завдання відвести вас від особливо розумних чоловіків. Ви не можете поранити їх кулаками, я вам гарантую!
  
  
  "Я і не збираюся цього робити", - запевнив його Нік. - Я теж маю захищатися, так? І заборонені прийоми теж не дозволені, га? Подобається карате, дзюдо, савате?
  
  
  Траверс скривився:
  
  
  - Небеса, ні! Ти просто божевільний ірландський бунтар. У кращому випадку ви можете завдати удару руками, але ви не можете знати ці спеціальні прийоми! Тепер трохи побачимо. Я хочу кинути на тебе останній погляд перед тим, як ти підеш.
  
  
  За дві хвилини співробітник спецслужб задоволено кивнув.
  
  
  - Я справді думаю, ти можеш піти. Мужності та удачі.
  
  
  Він потис йому руку і провів до дверей.
  
  
  За п'ять хвилин Нік знову сів на табурет «Барабан і мавпа».
  
  
  і замовив ще пінту темного пива. Він обмінявся кількома словами з барменшею; просто щоб звикнути до ірландського акценту, коли побачив, як очі жінки розширилися. Він дивився на щось позаду себе. Потім вона нахилилася і прошепотіла йому:
  
  
  - Футі, любий. Я чую їх по смердю. Будьте обережні, як ви кажете зараз.
  
  
  Велика рука опустилася на плече Ніка і змусила його обернутися на табуреті.
  
  
  Величезний поліцейський у цивільному з кам'яним обличчям уважно глянув на нього.
  
  
  - Вас звати Мітчелл? Шон Мітчелл?
  
  
  То це було його нове ім'я! Нік зарозуміло подивився на поліцейського і відповів:
  
  
  - Може, але яка твоя справа?
  
  
  Рука стиснула його плече ще сильніше.
  
  
  - Може, нічого, але ти маєш поїхати з нами. Хтось хоче поставити вам кілька запитань.
  
  
  Нік знизав плечима і встав. Усі дивилися на нього в пабі.
  
  
  - Шону Мітчеллу ще не настав час миритися з кривавими англійськими копами!
  
  
  І вдарив поліцейського по обличчю.
  
  
  
  Дев'ятий розділ.
  
  
  
  Фургон залишив Лондон опівночі і попрямував у похмуру в'язницю Дартмур у Девонширі. Як і очікувалося, піднявся туман, роблячи подорож повільною та нудною. Машина тяглася, як сліпий, у густому жовтому «гороховому супі». Тільки після світанку вони залишали рівнину, щоб підніматися «болотом», де сталася аварія. Треверс обрав місце під назвою Два мости, на північний схід від Прінстона та в'язниці. У цей момент вантажівка зіткнеться з фургоном. Двом офіцерам і водієві довелося б прикинутися пораненими і такими, що втратили свідомість. Нік, а точніше, Шон Мітчелл та його партнер у наручниках Алфі МакТюрк виявилися б вільними на «болоті».
  
  
  І, звичайно ж, у бігах. Після цього бою Ніку довелося імпровізувати як міг.
  
  
  Алфі МакТюрк був друїдом, центуріоном, одним із крутих хлопців Пендрагона. Тому було ймовірно, що він негайно звернеться до своєї організації з проханням про допомогу. Траверс принаймні на це сподівався. Слабким місцем плану, по суті, це було.
  
  
  Треверс турбувався лише про одне, і він сказав Ніку. Алфі МакТюрк мав проблеми з обох сторін, з лондонською поліцією та друїдами. Він напився та самостійно організував крадіжку. Вони зловили його та помістили до камери. З боку Центуріону цей захід означав серйозне порушення дисципліни. І друїди, які не корилися, були б покарані швидко і безжально. Тепер питання полягало в наступному: чи знав Алфі МакТерк про ту плутанину, в яку він потрапив?
  
  
  - У нього велике тіло бика, - пояснив Треверс, - але ще має мізки. Однак він може зрозуміти, що в більшій безпеці від друїдів. І не зв'язуйтесь з ними відповідно. Тобі вирішувати, Нік.
  
  
  Тепер, коли фургон повільно просувався в туманній ночі, Нік дивився, не відчуваючи великої людини, що сиділа навпроти нього. Поки вони обмінялися небагатьма словами. Нік грав роль похмурої людини і мовчав. МакТюрк в основному хмурився, дивлячись у підлогу, час від часу заламуючи руки. Він мав вигляд горили, великий, товстий, з величезними плечима і короткою товстою шиєю. Він мав низький лоб і густе темне волосся.
  
  
  І два маленькі й хитрі очі, дуже близько один до одного. Він був погано одягнений, як Нік, але все ще у своїх речах. Тюремна форма була б надята на нього в Дартмурі не раніше.
  
  
  Нік глянув на дротяну сітку на задніх дверях фургона. Звичайно, вони не дістануться Дартмура, але Алфі МакТерк цього не знав. Двері були замкнені на гарний висячий замок, але він був замкнений на три чверті.
  
  
  - Якщо дві двері не відчиняються мимоволі, - пояснив йому Траверс, - досить гарного поштовху, і ви побачите, що замок зіскочить.
  
  
  Нік сказав собі, що час зробити кілька підходів. Довіру МакТерка треба було заслужити. Він скористався можливістю, коли автомобіль струснуло, зустрівши вибоїну. Він вирвав серію прокльонів ірландською мовою і вдарив ногою об борт фургона, потім вдарив перегородку, що відокремлює його від офіцерів, що сидять попереду.
  
  
  - Чому б вам не подивитись, куди ви їдете, ідіоти! Хочете зламати нам шию, чортові англійські виродки? Він гаркнув, продовжуючи стукати кулаками по перегородці.
  
  
  Мактюрк спостерігав за ним, і Ніку здалося, що він побачив коротку іскру захоплення в його маленьких поросячих очах. Був саме час! Нік був у відчайдушній сутичці, коли вони кинули їх у фургон, але МакТерк, схоже, не вразила його жорстокість. Але тепер він почав це обмірковувати. Він дістав з кишені зім'яту пачку цигарок, закурив одну, потім простяг їх своєму товаришеві, спостерігаючи:
  
  
  - Ги, ти крутий хлопець! Як тебе звуть, півнику?
  
  
  Нік сильно кинув йому коробку. Він сподівався не перестаратися, але йому не треба було здаватися надто нетерплячим, щоб заводити друзів.
  
  
  - Тримай їх, свої прокляті соломинки, я не знаю, що з ними робити!
  
  
  Той підняв пачку, що впала, і знову простяг йому. Тепер він, здавалося, хотів поговорити. На його грубому обличчі з'явився вираз, який можна було б охарактеризувати як доброзичливе.
  
  
  - Це не так, колега! Нам доведеться бути разом, правда? Може, вони запруть нас в одній камері, щоб ми могли потоваришувати, - кажу я. І хто знає, може, за потреби ми зможемо один одному допомогти. Чи не сказано, що такої можливості не буде, розумієте? - додав він, лукаво підморгнувши. - У мене є деякі знання, і я вже точно не проведу сім років у цій проклятій в'язниці! Як твоє ім'я?
  
  
  Нік продовжував хмуритися, але в глибині душі відчув полегшення. Це був натяк, просто натяк, але він означав, що Алфі сподівався, що його дружки врятують його, і не розумів, що вони могли б його пов'язати. Слава Богу! Він простяг руку і закурив, все ще неохоче.
  
  
  "Мене звуть Шон Мітчелл, якщо тобі не все одно", - грубо пробурмотів він.
  
  
  Алфі схилив голову.
  
  
  - А мене звати Алфі Мактюрк. Мені дали сім років за крадіжку. Я намагався пограбувати ювелірну крамницю на Стренді. І я б дуже добре це зробив, чорт забирай, якби не був п'яний! Чорна невдача!
  
  
  Нік кинув на нього зневажливий погляд.
  
  
  - Працюють лише придурки у п'яному вигляді! - ухвалив він. - Але ж ви, англійці, навіть пити не вмієте. Для цього потрібний син Ірландії!
  
  
  МакТерк цього не сприйняв. До теперішнього часу він був сповнений рішучості подружитися з цим бунтівником, який здавався сильнішим за нього і який, здавалося, будь-якої миті вибухнув від люті, що стримується. Справа в тому, що Альфі, хуліган тільки на вигляд, в душі був боягузом, і особливо в цей момент він почував себе дуже самотнім і наляканим.
  
  
  Нік уже зрозумів, з ким має справу, і дозволив балакати, як йому заманеться.
  
  
  В основному це були трюки, марне хвастощі. Номер три слухав, як він курить, і сказав собі, що будь-який психіатр вважав би Алфі нестабільним, але не впевненим у собі.
  
  
  Подорож здавалася нескінченною. Пішов дощ, і вони удвох почули гуркіт по даху машини. Там було дуже холодно. Нік підняв комір куртки і знову зло надув губи. Він був нетерплячий, як скаковий кінь, схвильований поспішністю фінішу, і він не міг дочекатися того благословенного бою, щоб почати діяти.
  
  
  Вони пройшли Ексетер, Мортонхемпстед, Грімспаунд, Постбридж.
  
  
  Тепер Нік був весь слух, чекаючи сигналу. Водієві слід було просигналити певним чином, коли він прибув приблизно за милю на схід від Двох мостів. Нік визирнув у вікно і на повороті побачив
  
  
  легку синювату сірість на сході. Дощ все ще йшов, але менш сильний, аніж раніше.
  
  
  Водій дав узгоджений короткий гудок. Тоді ще один кілометр!
  
  
  Нік подивився на МакТерка. Здоров'як знову замовк і похмуро дивився в землю. Хваляючись чи ні, він почав розуміти, що прямує до Дартмура, де йому доведеться відбути сім років каторжних робіт.
  
  
  - У тебе є ще цигарка? - Запитав його Нік. Він був готовий до удару зіткнення, яке могло статися будь-якої миті. Треверс сказав йому, що це буде дуже, ймовірно, майже правдою. («Ось побачиш, - з усмішкою попередив він, - якщо не перевернешся!») Альфі порився в кишені і вийняв зім'яту пачку, потім у гніві скачав його і шпурнув у двері. .
  
  
  - Скінчилися, чорт забирай! Чому б тобі не принести свої? Зрештою, я ж не тютюнник.
  
  
  Довгий вереск змучених гальм, потім землетрус. Наскільки Нік був готовий прийняти удар і пом'якшити його, він налетів на Алфі. Фургон урізався в канаву і перекинувся.
  
  
  Номер три помітив, що Алфі приголомшений. Він схопив його за руку і підштовхнув до задніх дверей.
  
  
  - Давай, - крикнув він, - ми маємо надію! Варто спробувати.
  
  
  Сталеві двері все ще трималися. Нік сильно вдарив його ногою, і дві двері відчинилися. Нік зісковзнув у канаву, захоплюючи за собою Алфі.
  
  
  Тільки-но починався світанок, і знову йшов сильний дощ.
  
  
  Фургон перекинувся на бік у канаві, його колеса все ще оберталися. З іншого боку виднілася вантажівка, що потонула носом у воді з увімкненими фарами. Жодних ознак життя у двох машинах. Копи чудово зіграли свою роль!
  
  
  Нік схопив Альфі за руку. Не було часу марнувати, і він не хотів, щоб у його партнера була можливість подумати.
  
  
  - Пробіг! - прошипів він. - Біжи, млинець! Може, ми зможемо десь сховатися.
  
  
  На заході він побачив кілька розкиданих будинків та дзвіницю. Два мости. На думку спала карта, яку показав йому Треверс. Йому довелося йти на північ, у саму безлюдну частину пагорбів.
  
  
  Нік перебіг вулицю. Він озирнувся через плече і побачив, що Алфі йде за ним. Він задоволено посміхнувся і продовжив політ, дихаючи всім тілом.
  
  
  Номер Три мав дуже добре треновану статуру, хоча на той час він не був в ідеальній формі. У якийсь момент він був змушений трохи сповільнитися, щоб дозволити Алфі, що задихається, наздогнати його. Але перш ніж зупинитися і кинутися у верес, він пробіг добру чверть години. Нарешті він знайшов невелику височину, яка захистить його від усіх, хто спробує побачити його з дороги, і сховався за нею.
  
  
  Звичайно, ніхто не шукав би їх, але Алфі не знав, і йому довелося діяти у своїх інтересах.
  
  
  Мактюрк був змучений. Він кинувся на мокрий верес, намагаючись відновити дихання, що вирвалося з його горла з ридаючими звуками. Дощ знову посилився, він був схожий на прокляту сіру сітку, змішану з туманом. Нік чекав, доки його товариш віддихається; потім він піднявся на пагорб, щоб подивитися в інший бік. Він чудово зіграв роль мисливця. Алфі Мактюрк був його квитком у середу Пендрагона. Трохи дивний білет, але вибору не було. Інших коштів не було. Щоб усе викинути, знадобилася невелика помилка в порожнечі. Не кажучи вже про те, що час стискав.
  
  
  Нік визирнув з-за пагорба. У невеликій долині внизу рухалися темні постаті. Номер Три завмер на мить, потім зрозумів, що це було, і розслабився. Це були дикі коні «вересових пусток», такі самі самотні й пустельні створіння під дощем, як і він та Альфі. Він підвів очі, щоб оглянути похмурий обрій.
  
  
  Йому здалося, що він побачив вдалині щось біле. Будинок? Котедж? Він не був упевнений, але спробувати варто. Він спустився вниз і приєднався до Альфі, який ще важко дихав. Він без церемоній ударив його по ребрах.
  
  
  - Ти залишишся тут на весь день? Давай, красень, сміливіше. Нині вони випустять охоронців та собак. Ми не можемо більше зупинятись. Ходімо, треба знову бігти!
  
  
  Алфі ледве підвівся на ноги.
  
  
  - Я захекався, мужику, робити нічого. У мене тут біль, і я не можу тікати. Я міг би спробувати йти, але повільно. Як ви хочете, щоб вони знайшли нас тут, між дощем та туманом?
  
  
  - Уявіть, якщо вони нас не знайдуть;
  
  
  – сердито заперечив Нік. - Це ми не зможемо знайти виходу серед цих клятих висот! Добре, якщо ти не хочеш залишатися тут, я переріжу мотузку. Насправді, можливо, я сам досягну більшого успіху, якщо подумати. Ти надто м'який для цього.
  
  
  - Ні, що ти кажеш? Алфі в страху озирнувся. - Не кидай мене, я постараюся! Не сади мені це!
  
  
  – Тоді вперед. Я думав, що побачив будинок на півночі. Хтось знає, що, можливо, ми не знайдемо допомоги або не зможемо якимось чином обійтися.
  
  
  Однак ми маємо ризикнути. Тож вирішуйте: біжіть чи залишаєтеся.
  
  
  Нік обернувся до нього спиною і швидко пішов на північ. Альфі, пирхнувши, потягнувся за ним.
  
  
  - Ви кажете, що бачили будинок? - спитала він його одного разу.
  
  
  Нік коротко кивнув.
  
  
  - Принаймні я думав, що бачив її. Тепер туман приховав це, але я знаю, що він у цьому напрямі.
  
  
  Тиша. Потім на думку Алфі прийшла ідея, і він запитав свого товариша:
  
  
  - Як ви вважаєте, у цьому будинку є телефон?
  
  
  «Навряд чи, – сказав Нік. Але він був щасливим. Дуже щасливий. Альфі просто стежив за його думками, ніби його спрямовували телепатично.
  
  
  Бажав налагодити контакти, попросити допомоги у друзів! Нік почав бажати, щоб у цьому будинку справді був телефон. В іншому випадку йому довелося б дотримуватися плану і йти пішки до невеликого села Теві Клів, де була громадська будка. Близько двадцяти п'яти кілометрів. І, ніби цього було недостатньо, була можливість заблукати в тумані і зробити кілька порочних поворотів, які повернули б їх до того стану, в якому вони були раніше. Навіть із компасом не можна було орієнтуватися на пагорбі, зануреному в туман. До того ж, Нік не став би користуватися компасом, навіть якби він був у нього, щоб не розбудити підозр того бика Алфі.
  
  
  Нарешті вони дісталися місця, звідки було видно знаменитий будинок, який Нік бачив раніше. Це був невеликий білий котедж, і Номер Третій негайно помітив із радісним подивом самотній телефонний провід, що прямував до даху з півночі. Кабель проходив між одним полюсом та іншим, підвішений рівно настільки, щоб дикі коні не могли дотягнутися до нього і зруйнувати його: «Дивно, – подумав Нік. Телефон був, але електрики не було. Що ж, у власників котеджу, напевно, були свої причини. Він зіштовхнув Альфі з ніг і змусив сховатися за мокрим кущем.
  
  
  - Не можна туди стрибати, не вивчивши наперед ситуацію. Наскільки нам відомо, з таким самим успіхом це може бути будинок варти. І тоді він буде озброєний.
  
  
  Алфі теж бачив телефонний кабель і був дуже схвильований. Він відповів тріумфуючим бурчанням
  
  
  - Так, звичайно, якщо він удома. Але якщо він удома, мій друже, озброєний він чи ні, запевняю вас, я примушу його позичити мені свій пристрій. Ви бачили там цю нитку? Він буде тим, хто допоможе нам урятуватися.
  
  
  Нік вдав байдужим і змученим. У другій частині йому не було на що вдавати, тому що він більше не міг цього виносити, і його позіхання було дуже щирим.
  
  
  «Звичайно», - сказав він із гримасою. – Нам дуже знадобиться телефон. Я гадаю, ви зателефонуєте до Букінгемського палацу і накажете королеві надіслати вам приватний літак.
  
  
  Вам не здається, що вам сняться опіумні сни?
  
  
  Алфі вп'явся в нього поглядом.
  
  
  - Ти нічого не знаєш! Я ж казав, що маю друзів, так? Якщо ти зараз заткнешся і не відпустиш мене, то побачиш, що я витягну тебе з цього безладу!
  
  
  - Добре, буду радий подивитися, як у тебе вийде…
  
  
  - Сст! Альфі схопив його за рукав і вказав на котедж. - Дивитись! Дівчина! Молода жінка ...
  
  
  Нік Картер, він же Шон Мітчелл, відчув різкий біль у серці. Він не думав про це. Треверс про це не подумав. Як вони могли? Молода жінка в такому ізольованому місці. Це було погано, і він це одразу зрозумів. За тоном голосу горили неможливо було помилитись. І все ж він не міг чинити опір, йому доводилося вдавати, що він іде з ним, він не міг дозволити собі змусити його хвилюватися. Принаймні поки що. Тільки коли Алфі встановив добрі контакти.
  
  
  Здоров'як під дощем побіг схилом, і Нік пішов за ним.
  
  
  Жінка помітила їх зараз і стояла там, спостерігаючи за ними без явної тривоги. Нік вилаявся крізь зуби. Або вона була неймовірно відверта, або була абсолютно дурна!
  
  
  Дівчина мала бути десь посередині. До останнього моменту не усвідомлював небезпеки, яку могли представляти ці двоє. Але коли підозра підкралася до неї
  
  
  У своєму мозку вона поспішила кинути миску з кормом для курчат і бігти до вхідних дверей.
  
  
  Алфі підскочив до неї та схопив за руку.
  
  
  "Ні, люба, тобі не треба нас боятися", - сказав він зі сміхом. - Принаймні поки що. Ти самотня? Він скрутив її руку й обвив довкола спини, ніби це була лялька.
  
  
  Але маленькій жінці вистачило сміливості. Вона вирвалася і почала штурхати;
  
  
  - Залиш мене! Вона зашипіла, штовхнувши Альфі ногою по щиколотку. - Зараз чоловік прийде та уб'є вас, як собак, я вам гарантую! Він говорив із сильним девонським акцентом. Вона була пухленька і струнка, молода і чиста. У неї були дві гарні, сильні та тверді груди.
  
  
  Алфі затиснув одну в руці і стиснув. Дівчина закричала, а він з усмішкою сказав:
  
  
  - Я запитав тебе, люба. Ваш чоловік удома? І вона знову стиснула свої груди, потім садистськи її скрутила.
  
  
  Дівчина знову закричала.
  
  
  - Ні-ні, годі, ти мене образив! Ні, чоловіка нема вдома, він у в'язниці.
  
  
  Там працюватимуть. О, будь ласка, ні, зупинись!
  
  
  Нік ухвалив рішення. Альфі був не дуже кмітливим. Тож він мав втрутитися і подивитися, як швидко перейти на бік розуму.
  
  
  Він відштовхнув жінку від Алфі та відправив її до будинку. Горила на мить постояла, дивлячись на нього з подивом, і Нік сказав:
  
  
  - Дай їй поки в спокої. - Потім він йому підморгнув. - Пізніше ми зможемо з нею повеселитися, але зараз головне – врятуватися. Тож нам треба обсохнути, зігрітися та подивитися, чи є тут щось випити. І палити.
  
  
  Можливо, ми навіть зможемо знайти кілька маленьких солдатиків, і тоді ти зателефонуєш до Королеви. Ось так.
  
  
  Алфі обдарував його невдоволеним поглядом.
  
  
  - А з якого часу ти став господарем, півню?
  
  
  Нік усміхнувся і дружньо підштовхнув його. Він сподівався, що йому не доведеться битися, тому що в цьому випадку він повинен дозволити йому робити з жінкою все, що хоче. І йому це зовсім не сподобалося б.
  
  
  «Ходімо, ходімо», - сказав він з іншою усмішкою. – У нас багато часу на жінку. Знаєш, ми можемо легко залишитися тут на весь день? Піди і знайди трохи віскі, бо мене душить спрага.
  
  
  Почувши віскі, Алфі повеселішав і пішов коридором, що веде на кухню. Нік крикнув йому вслід:
  
  
  - Дивіться також, щоб знайти бинти чи щось подібне, бо нам краще це пов'язати.
  
  
  Нік упіймав дівчину, яка вся тремтіла за невеликою аркою. Він заштовхав її у дуже чисту вітальню і прошепотів їй на вухо:
  
  
  - Не галасуйте, не розмовляйте і не ставте йому жодних запитань. Думаю, я впораюся, але багато залежатиме від вас. Звичайно, нам доведеться зв'язати тебе і заткнути тобі рота, але якщо ти послухаєш мене, з тобою нічого не станеться. Просто мовчи і постарайся не привертати його уваги. Чи згодні?
  
  
  Її карі очі були сповнені жаху, але дівчина кивнула і сказала:
  
  
  - Так, я зроблю те, що ти скажеш. Але не дозволяй йому накинутися на мене. Я терпіти не можу, коли мене чіпає цей звір!
  
  
  У цей момент з'явився Альфі з мотузкою для білизни та пляшкою віскі.
  
  
  - Подивися, що я знайшов! – радісно сказав він. Він передав пляшку Ніку і підійшов до жінки, що зіщулилася у своєму кутку. -
  
  
  А тепер до нас, чудова леді! Старий Альфі навчить вас вузлам. - Він повернувся і підморгнув Ніку: - Я дізнався, коли був бойскаут.
  
  
  Нік глянув на рівень віскі у пляшці і зрозумів, що Алфі вже рясно нагодував себе. До нього прийшов промінь надії. Можливо, це була відповідь.
  
  
  Може, він міг урятувати цю бідну жінку. Великий Алфі любив алкоголь.
  
  
  Насправді його спіймали саме тому, що він був п'яний.
  
  
  Горіллі потрібен час, щоб зв'язати жінку, і Ніку довелося стояти і дивитися.
  
  
  Він глянув на неї, приклав палець до губ і похитав головою, поки вона продовжувала звиватися і їсти, як перелякана миша, від дотику цих брудних рук, які намацували її всюди. Якоїсь миті вона відкрила рота, щоб закричати, і Нік стрибнув уперед і з деякою жорстокістю сунув хустку їй у рот, оскільки вона нічого не могла з собою вдіяти.
  
  
  Закінчивши заткнути їй рота, Нік взяв Альфі за руку.
  
  
  - І я
  
  
  Люблю зараз трохи розслабитись у компанії пляшки. Тоді ми знайдемо щось поїсти, бо я голодую. Плюс я промок.
  
  
  Ми просохнемо і будуємо свої плани.
  
  
  Він вивів упертого бандита з кімнати. Алфі продовжував обертатися та облизувати губи, але не заперечував.
  
  
  На кухні була невелика олійна плита. Вони запалили всі печі, і незабаром їх промоклий одяг почав димитися. Алфі почав сильно пити, і Нік вдавав, що робить те саме. Фактично він напивався лише один раз у житті, коли був ще дуже молодий. Але цього разу він не був так впевнений у собі. Фізичне виснаження разом із алкоголем було небезпечно. Але він мав тільки цей засіб тримати Алфі під контролем.
  
  
  Знайшли хліб, сир та холодне м'ясо. Сіли за стіл і всі зжерли. Нік почав почуватися краще. Йому здавалося, що він не їв віками. Алфі на мить теж виглядав задоволеним. Він поринув у глибокий роздум. Ніку здалося, що він чув, як іржаві коліщатка цього мозку крутяться із зусиллям, скриплять. Центуріон щось вирішував.
  
  
  Він здогадався, що це було. Він зробив ще один ковток, потім підвівся і підійшов до вікна. На північ від котеджу «болото» лежало рівним і темним під безперервним дощем. Влітку його розчистили, щоб поліпшити пасовище для овець, а верес, що згорів, залишив на землі величезні чорні плями. Літак, сказав собі Нік, міг легко приземлитися там; невеликий літак або вертоліт.
  
  
  Було неможливо, щоб Алфі читав його думки. Вона запитала його з чистого випадку:
  
  
  - Ви коли-небудь чули про друїдів, стару віру?
  
  
  Нік не поспішаючи обернувся. Не треба було вдавати тупого, але й не треба було занадто цікавитися. Альфі був звіром, але в ньому була своя частка хитрощів звірини.
  
  
  - Так, я так думаю... - відповів він. - Мабуть, я щось читав. Хіба це не група людей, ворожих до уряду, чи що?
  
  
  Алфі кивнув головою. Він зробив ще один великий ковток.
  
  
  - Ага, я в опозиції, та ще й як! У відповідний час вони набудуть володіння.
  
  
  Нік виглядав скептично, але не надто. Він усміхнувся.
  
  
  - Я часто чув ці промови, Альфі. Це завжди були гучні слова, але врешті-решт все закінчилося нічим. В Ірландії теж багато людей із широким ротом.
  
  
  Вони бовтають, бовтають, але зрештою завжди знайдеться хтось сильніший за них, хто поправить губи.
  
  
  Алфі проковтнув шматок хліба з сиром і зухвало глянув на нього.
  
  
  - Але цього разу запевняю, що це дуже серйозна справа. Я знаю це, тому що я також друїд.
  
  
  Нік посміхнувся і плюнув на підлогу.
  
  
  - Справді? І, звичайно, я проклятий принц Уельський. Давай продовжимо пити та будувати плани, Альфі. Припиніть фантазію!
  
  
  Алфі виглядав скривдженим.
  
  
  – Фантазії? Я покажу тобі! Я говорю вам, що я друїд. Насправді щось більше: я Центуріон. Один із провідних. Моя банда крутих хлопців виконує накази. А тепер я роблю вам пропозицію: чи ви хочете піти зі мною і записатися до нас? Відмінний заробіток, якщо є можливість заробляти.
  
  
  Нік був досить розумний, щоб стерти скептичний вираз зі свого обличчя та прийняти більш шанобливе.
  
  
  - Знаєш, мені дуже хочеться вірити, що ти кажеш правду, Альфі! Ах, це було б...
  
  
  Алфі глянув на нього з важливим виглядом.
  
  
  - Запевняю тебе, я не брешу, чувак. Звичайно, якщо ви підете зі мною, ви повинні підкорятися правилам, і вам доведеться підкорятися моїм наказам. Фактично, вам слід розпочати прямо зараз.
  
  
  Нік прикинувся враженим і відповів:
  
  
  - Я підкорюся твоєму наказу, якщо ти зможеш витягти мене з цього проклятого «болота» і якщо ти пообіцяєш запропонувати мені можливість гарненько вдарити цих англійських свиней! Якщо справа дійде до биття британців, запевняю вас, я також прийму накази від самого диявола!
  
  
  Говорячи про диявола, я згадав леді Хардесті та її непристойне видовище там, у Хайлендсі. Хто знає, де зараз була чудова німфоманка?
  
  
  Альфі трохи похитнувся і підняв руку.
  
  
  - Достатньо телефонного дзвінка, півень. Ти побачиш.
  
  
  Просто щоб надати автентичності його настрою, Нік запропонував:
  
  
  – Обережно, ми тут не у Лондоні. Дзвінок має пройти через якийсь комутатор у країні, і хто знає, скільки цікавих людей слухатимуть те, що ви кажете.
  
  
  Але зараз Алфі був надто п'яний
  
  
  він відмахнувся від поради рукою і пішов. Пристрій розміщувався на невеликому столику біля входу.
  
  
  Нік почав слідувати за Альфі, але зупинив його владним кивком.
  
  
  - Не підходь, ти не уповноважений чути, що я говорю. Моя розмова має бути приватною.
  
  
  Але Нік зупинився і прислухався за прочиненими дверима. Алфі зателефонував, навіть не повернувшись у його бік, і до того часу, коли він повернувся на кухню, Нік знову був за столом і пив, або, швидше, вдавав, що п'є. Алфі врізався у крісло і пирхнув.
  
  
  – Це все нормально. Літак буде ближчим до сутінків. Ми полетимо.
  
  
  Нік подивився на нього із щирим захопленням.
  
  
  - Літак? Ви маєте на увазі, що вони надсилають сюди його тільки для вас, для нас?
  
  
  - Я ж тобі сказав, так? Алфі задоволено заперечив і забрав пляшку. -
  
  
  Ближче до сутінків доведеться запалити дерев'яний хрест, щоб пілот знав, де нас знайти. - Він глянув на обігрівач. - Для цього бізнесу в будинку має бути хороший запас олії. Це не складе труднощів. Ми обернемо хрест шматком ганчірки, яка швидко горить, потім покладемо його посеред поля, і коли ми почуємо літак, що наближається, ми підпалимо його, щоб зробити свій знак.
  
  
  Я ж сказав тобі, що все гаразд, правда? Ви побачите, що зі старим Альфі ви будете в повній безпеці. Тепер мені буде добре подрімати, бо починає з'являтися втома. Ти не спиш?
  
  
  Нік засинав, але тяжко кивнув.
  
  
  - Наперед, продовжувати. Я стоятиму тут на варті.
  
  
  Альфі увійшов до спальні і з глухим стукотом упав на ліжко. Він задоволено хмикнув і хтиво потягнувся. Нік почекав хвилин десять, потім встав і навшпиньки попрямував до дверей кімнати. Він бачив, як Алфі, одягнений, лежав на ковдрі і голосно хропів з широко відкритим ротом. Він тихо повернувся на кухню, знову сів і, побачивши, що його голова нахиляється вперед, сказав собі, що не зашкодить, якщо він теж подрімає. Пізніше він піде поговорити з молодою жінкою і намагатиметься її заспокоїти. Але тепер він просто засинав, і ...
  
  
  Крик жаху болісно проник у його онімілий мозок. Він прокинувся раптово і відразу зрозумів, що його друг Альфі взяв його за комір. Він кинувся у вітальню і виявив, що вона порожня. Потім він подався до спальні, і жінка знову закричала.
  
  
  Алфі Мактюрк стрибнув на неї, і вона гарячково розмахувала пухкими ногами, кричала і намагалася захистити себе від нападу. Альфі схопив дівчину за шию і кинувся на неї зі звіриним бурчанням. Вона спробувала вкусити його, і він ударив її, лаючись.
  
  
  Нік не став думати. Якби він це зробив, можливо, він дозволив би цей бруд. Фактично, місія мала відбутися передусім. Згвалтування не було таким великим, коли на кону стояли мільйони людських життів. Але він не міг думати про це. Він стрибнув уперед, схопив Альфі за комір і відтяг від жінки, яка тепер була напрочуд тихою. Нік вдарив звіра прямо в щелепу, потім ударив його коліном у пах, чому той зігнувся від болю. Нарешті він завдав йому ще одного смертельного удару, який повалив його на підлогу.
  
  
  Нік повернувся до жінки. Він все ще був надто тихий, і його очі були заплющені.
  
  
  Тоді Номер Три зрозумів, і його серце впало від гніву, співчуття та каяття. Проклинати! Вона була мертва! Алфі вбив її.
  
  
  Нік прокляв себе, бо саме його сон спричинив смерть бідної жінки. Він нахилився над нею і підняв одну повіку. Зіниця була скляною, невиразною.
  
  
  Нік ніжно погладив її по голові. Це було схоже на зламану ляльку. Алфі зламав їй шию.
  
  
  Тепер йому потрібен був час, щоб оговтатися від люті і прийняти байдужий вираз обличчя. Він підняв простирадло, щоб закрити обличчя жінки. Приємний сюрприз для чоловіка, коли він повернувся додому! Потім він повернувся, щоб подивитись на Алфі. Це минуло!
  
  
  Нік пішов на кухню. Він знайшов його сидячим за столом, маючи намір стиснути хворий пах. Він злісно посміхнувся до свого скупого друга і наставив на нього пістолет.
  
  
  - Ти мене дуже образив, розумієш? - Сказав він, розмахуючи зброєю, щоб Нік чітко бачив. - А тепер сідай, півнику, поки ця справа не вибухнула сама собою. На щастя, я знайшов його, поки копався в пошуках чогось ще... Інакше в мене зараз були б проблеми! Але я маю на увазі, чорт забирай
  
  
  а, ти збожеволів? Я трохи повеселився з маленькою леді, а ти...
  
  
  Нік не сів. Він уже знав, що йому треба робити. Альтернативу не було.
  
  
  - Вона мертва, ідіот! Ви зламали їй шию. Ви знаєте, що це означає? За такий злочин є повішення, і я взагалі не хочу цього вдаватися!
  
  
  Обличчя Альфі стало задумливим.
  
  
  – Мертва? Блін, це все змінює… Я не хотів її вбивати, запевняю вас. Я просто хотів трохи повеселитися... - Він знову замахав пістолетом. - Сідайте, я ж сказав! - Тепер він мав дуже неприємний вираз обличчя. Він знову замислився.
  
  
  Нік точно зрозумів, що він думав. Якби він сів перед ним, до побачення!
  
  
  Алфі був не з тих, хто залишає свідка вбивства живим.
  
  
  Він відбувся дуже блискуче. Коли Альфі почав натискати пальцем на спусковий гачок, Нік вдарив ногою по столу; знизу і вдарив цим чоловіком у груди. Пістолет спрацював, але куля потрапила лише у стелю.
  
  
  Алфі впав на спину, але не випустив пістолет. Нік буквально пірнув через перевернутий стіл, схопив пляшку, що впала, і вдарив її шийкою об підлогу, щоб розбити її і отримати в своє розпорядження зброю. Алфі вистрілив знову, і цього разу куля зачепила обличчя Ніка, який поспішив подряпати обличчя гострими шипами розбитої пляшки. Альфі закричав і випустив пістолет, щоб притиснути руки до обличчя, що кровоточить.
  
  
  Нік схопив його за волосся, відкинув голову і використав розбиту пляшку, щоб розірвати йому горло. Алфі був великим, сильним, звивистим і чинив опір, як бик на арені. Ніку знадобилося більше часу, ніж зазвичай, щоб закінчити роботу, але зрештою звір помер.
  
  
  Нік підвівся, кинув закривавлену пляшку і оглянув бійню.
  
  
  "Чорт забирай", - сказав він трупу Альфі. - Блін і смерть, і чорт тебе забирай! Що мені тепер робити? Я все зіпсував через тебе, ідіот.
  
  
  Він закурив сигарету, щоб заспокоїтися, і помітив, що в нього тремтять руки. Поганий знак, він збирався дозволити собі нервувати! Йому було непросто отримати таку реакцію. Він повернувся до кімнати, на мить побачив мертву жінку, що лежала під простирадлом, і спробував подумати з деякою послідовністю.
  
  
  Несподівано він зрозумів, що йому треба робити. Треверс сказав йому, що Альфі має проблеми з друїдами за непокору, і що, можливо, його власні товариші покарають його смертю.
  
  
  Можливо, труп Альфі стане для нього своєрідним паспортом... Варто спробувати. Літак прилітав.
  
  
  Нік повернувся на кухню, підійшов до раковини, щоб стерти кров, потім підійшов до вікна. Дощ перестав. Що ж, він міг підпалити хрест.
  
  
  Він блукав по дому у пошуках відповідного матеріалу. У комірчині було достатньо олії для печі та ламп. У потрібний момент він кладе хрест посеред поля та підпалює його. Він би витяг і тіло Альфі, щоб показати пілоту та всім, хто був із ним. Було ймовірно, що якщо вони мали намір його стратити, яничари Пендрагона теж прибудуть з пілотом. Центуріони.
  
  
  Нік посміхнувся. Вони зробили свою роботу і, можливо, будуть досить вдячні, щоб забрати її, можливо, на острів Блекскейп. А може, вони б його безцеремонно пов'язали прямо на місці. Він був у компанії Альфі, і вони знали, що Альфі балакун.
  
  
  Нік знизав плечима. Він зробив усе, що міг. Він повернувся до спальні, ліг поруч із мертвою жінкою з іншого боку і заснув. Це було потрібно, і він знав, що прокинеться вчасно. Йому завжди це вдавалося.
  
  
  Десята глава
  
  
  До закінчення терміну ультиматуму Пендрагона залишалося менше дев'яти годин!
  
  
  Нік Картер сидів у своїй маленькій камері та курив. В прямому сенсі. На додаток до гніву він також курив коротку смердючу піпетку, яку дав йому Треверс. Вони ретельно обшукали його, коли він прибув на острів Блекскейп, але здебільшого вони зосередили свою увагу на його одязі на тих анатомічних заглибленнях, які могли щось приховувати. Вони не турбувалися ні про мішечок з тютюном, ні про його потерте взуття. Номер Три ще був повністю озброєний, але проблема полягала в тому, що він не міг наблизитися до мети, щоб вразити її!
  
  
  Він подивився на цей великий цибульний годинник (теж подарунок Траверса), який при необхідності можна було б перетворити на корисний засіб радіосигналу.
  
  
  і що пізніше, можливо, він йому знадобиться. На даний момент, однак, він обмежився тим, що назвав йому лише час, і завдяки невблаганному прогресу сфер Нік знав, що до закінчення терміну Пендрагону ультиматуму залишилося кілька годин. Велике задоволення! Чим більше він дивився на годинник, тим більше тремтів від нетерпіння. Вісім годин п'ятдесят шість хвилин чотирнадцять секунд!
  
  
  І він був там, замкнений у своїй камері і безпорадний, як немовля. З таким самим успіхом він міг би залишитися у Вашингтоні, або в чорному будинку, або на тому болоті.
  
  
  Дістатись острова було до смішного легко. Занадто легко. Чотирьохмісний літак приземлився в сутінках, ведений палаючим хрестом. Тіло Альфі МакТерка служило поданням і паспортом. Разом з пілотом прибули два центуріони, яким було наказано стратити Алфі за непокору. Протягом кількох секунд навіть життя Ніка було на волосині.
  
  
  Ці люди знали, що вони не можуть дозволити собі залишити його в живих. Але врешті-решт Ніку вдалося їх переконати. Альфі був мертвий, і вони не мали наказів виконувати вирок його «товаришу». Вони були частиною великої організації, повної правил, і Нік вирішив, що вони не вбиватимуть без дозволу. І він був у захваті.
  
  
  Пізніше на острові вони показали себе досить дружелюбними. Безособовим, але доброзичливим. Його допитали і обшукали, змусили заповнити дюжину різних форм, ніби він просився працювати на консервному заводі начальником.
  
  
  Здавалося, вони прийняли це як справжнє. Шон Мітчелл, ветеран Ірландської республіканської армії, лютий ворог британського народу та уряду. Динамітник за фахом. Наприкінці інтерв'ю вони сказали йому, що, можливо, він отримав би привілей вступити до лав друїдів після розумного періоду навчання, протягом якого вони піддали б його випробуванню. Після. Усі після!
  
  
  Тепер у них було надто багато справ, вони були зайняті дуже важливою справою, і рекрутинг був припинений принаймні на даний момент. Тому вони вирішили помістити його до карантину. О, вони б його нагодували і навіть дозволили б йому трохи повправлятися, але врешті-решт йому довелося залишитися в камері, яка, зрозуміло, була броньована!
  
  
  Це було безумство. Бути так близько до мети і в той же час так далеко. Коли вони супроводжували його на гігієнічну прогулянку, він мав можливість дивитися навколо, навіть якщо за його спиною завжди були охоронці.
  
  
  Наприклад, він помітив три довгі тріщини на вулканічній поверхні темної скелі. Для менш натренованого ока вони здавалися природними, але було ясно, що ці щілини були відкриті рукою людини і в слушну мить відкриють те, що приховано під ними, коли ніс першої ракети вийде з бункер, щоб йти і сіяти руйнування і смерть у світі.
  
  
  Нік подивився на годинник і вилаявся крізь зуби. Він даремно витратив час, спостерігаючи, чекаючи, молячись за хорошу можливість, яка не представилася. На що він міг сподіватися зараз? Скоро буде надто пізно...
  
  
  Коли він виходив із камери, за ним постійно спостерігали; і коли він був замкнений там, він нічого не міг вдіяти. Принаймні вони були впевнені, що він нічого не може вдіяти.
  
  
  Але Нік знав, що якщо схоче, то зможе піти. Достатньо дрібки пластику, і ...
  
  
  Але вчиняючи так, він буде непоправно скомпрометований. Йому доведеться вбивати, вбивати, вбивати без зупинки, доки він не дістанеться шахти, щоб знищити ракети. І, звичайно, він би вибухнув разом з ними. На цей час номер три був мало шансів вибратися з острова живим.
  
  
  Але він не хотів жертвувати собою, бо дуже дбав про життя, він любив його і знав, як насолоджуватися нею в потрібний момент. Але якби справді не було чого робити, він би змирився зі смертю разом із усіма цими бідолахами.
  
  
  Добре було лише одне: у вихідні фабрика закрилася; Того дня більшість персоналу сіла на «паром», щоб зійти на берег. На острові залишилася лише жменька людей. Принаймні, у разі чогось серйозного, свою шкуру втратять лише войовничі друїди, ті, хто знав, що вони роблять: вчені та техніки.
  
  
  Без чверті дванадцять Нік вирішив, що настав час зробити насильство. Не міг більше чекати. Він хотів би діяти тихо, але оскільки це було неможливо... йому довелося підірвати двері. Це мало змусити сторожів поспішити і, можливо, підняти загальну тривогу.
  
  
  Але довелося вдатися до ризику.
  
  
  Він відкручував каблук черевика, щоб дістати детонатор, коли почув кроки, що наближаються коридором. Він поспішив повернути п'яту на місце. Кроки зупинилися прямо за дверима, і почувся брязкіт ключів. До камери зайшов високий бородатий хлопець. Він був одягнений у чистий білий халат (форма друїдів) з гербом на грудях, що зображує червоного дракона, та срібною зіркою на комірі, що вказувало на високе становище в ієрархії. За бородатим чоловіком був лише один охоронець.
  
  
  У новачка було широке обличчя зі слов'янськими рисами. Деякий час він дивився на Ніка двома маленькими блакитними очима, а потім спитав його:
  
  
  - Ви Шон Мітчелл?
  
  
  "Особисто", - відповів Нік.
  
  
  Бородатий чоловік відповідно кивнув, потім сказав йому рівним голосом:
  
  
  -Тепер ти підеш зі мною.
  
  
  Він повернувся до дверей, і охоронець відійшов убік, пропускаючи Ніка, а потім пішов за ними коридором. Але, на подив Ніка, він не пішов за ними на вулицю, а залишився в будівлі в'язниці. Номер Три виявився наодинці з незнайомцем серед нічного вітру. Ви могли чути, як хвилі сердито б'ють по чорній скелі острова. Вітер був настільки сильним, що Нік наслідував приклад хлопця, який йшов попереду, і вхопився за мотузку, яка служила поручнем, щоб його не перекинули. Якоїсь миті чоловік сказав йому:
  
  
  - Не хвилюйтесь, я не озброєний. Іди за мною і поводься добре. Це у ваших інтересах, містере Ніколас Картер.
  
  
  Так вони довідалися, хто він такий! Принаймні, він знав це, і у нього був вигляд великої шишки... Нік пішов за ним, досить спантеличений, і продовжував дивитися на похмурий краєвид, який його оточував. Блекскейп справді був меланхолійним і непривітним місцем, але ідеально відповідав намірам Пендрагона. На боці колючого дроту, що перетинається потоком, що відокремлював будівлю фабрики від решти острова, він помітив, що на фабриці горять вогні. Але не було звуку рухомих машин, бо на них ніхто не працював. По цей бік лінії було кілька менших будівель: адміністративні приміщення, їдальня, в'язниця, деякі приміщення для управлінського персоналу.
  
  
  В одній із цих невеликих бетонних будівель, мабуть, був секретний вхід, який вів до ракетного комплексу. Це було внизу, вирізане в скелі, з того, що міг уявити під час своїх гігієнічних прогулянок. Він дізнається пізніше, якщо… Прямо зараз не було чого радіти.
  
  
  Насправді, цей хлопець називав його Картером. Як він міг зараз блефувати? Не було часу. Було лише час діяти. Він подумав, чи доречно негайно вбити бородатого чоловіка, а потім вдатися до імпровізації. На нього було б легко накинутись, бо ніхто його не бачив. Взяти його ззаду і збити пострілом карате в потилицю.
  
  
  Він вирішив покинути цю справу. Він хотів підіграти та побачити, що буде далі. Крім іншого, чоловік був беззбройний, і йому була потрібна зброя. Краще зачекайте, подивіться, що відбувається.
  
  
  Він подумав, чи не збирався ця людина змусити його перетнути весь острів. Фактично, він ніколи не зупинявся і рухався дедалі далі від міста. Шкіра на його обличчі горіла на вітрі, і він почував себе так, наче все це розрізали. Якоїсь миті вони спустилися в глибоку западину в скелі, і Нік побачив обриси невеликої будівлі, яку він ніколи раніше не бачив, саме тому, що вона знаходилася в такій западині. Там не світилося жодного вогника.
  
  
  Бородатий чоловік зупинився перед сталевими дверима цього будиночка і сказав:
  
  
  - Ми тут, містере Картер. Добре підготуйтеся до сюрпризу.
  
  
  Його тон був досить доброзичливим. Він говорив надто бездоганно англійською з дуже невеликим російським акцентом. Безперечно, він був одним із тих учених-атомників, яких Пендрагон викрав і яким належним чином промили мізки.
  
  
  Чоловік не відразу відчинив двері, а дивився на похмурий острів з виразом, дуже близьким до благоговіння. Потім він сказав із деякою тривогою:
  
  
  «Ви не знаєте, скільки це все коштує, містере Картер.
  
  
  Тоді це здалося безглуздим спостереженням. Нік знизав плечима і відповів:
  
  
  - Взагалі поняття не маю.
  
  
  Чоловік усміхнувся.
  
  
  «Це може бути безглуздо, але думка про те, що з ними можна зробити з грошима, завжди справляє на мене враження». У Росії я був дуже бідним хлопчиком, розумієте?
  
  
  Все це обладнання коштує три мільярди
  
  
  містер Картер. Він зробив круговий жест рукою і виразно вказав: - Три мільярди доларів, розумієте? Хіба не від цього паморочиться в голові?
  
  
  У той момент Нік цілком міг убити його, тому що ця людина не була на варті, і здавалося, він почував себе в безпеці. Але знову Номер Три задумався і здався. Може, це була б помилка, хто знає. У каструлі щось кипіло. Краще почекати та подивитися. Але не надовго. Час йшов занадто швидко, чорт забирай, і ти не міг більше стирчати.
  
  
  Він помітив:
  
  
  – Три мільярди – це небагато, якщо врахувати, скільки коштує світ.
  
  
  Російський посміхнувся.
  
  
  - Так напевно. Ну що ж, перейдемо до справи, містере Картер.
  
  
  Є частина цього світу, яка чекає на вас.
  
  
  Він вставив ключ у замок і увійшов усередину. Приємно було більше не відчувати цього різкого вітру. Нік одразу відчув запах розкоші. Він нічого не бачив, але всередині явно панувала атмосфера багатства. Товстий килим, який він відчував під ногами, майже змусив його втратити рівновагу після суворого кам'янистого ґрунту, яким він ішов до цього моменту. Досі в Blackscape він бачив тільки цю убогу утилітарну ефективність, але тут повітря було запашним.
  
  
  Друїд зі срібною зіркою провів його коридором і ввів в атріум, тьмяно освітлений помаранчевим світлом. Тут килим теж був товстим.
  
  
  Вони підійшли до полірованих дерев'яних дверей, і друїд трохи постукав.
  
  
  Зсередини відповів жіночий голос
  
  
  – Вперед.
  
  
  Нік одразу впізнав цей голос. Значить, вона також була на острові, прекрасна!
  
  
  Леді Хардесті стояла в цій розкішній вітальні, потягуючи бурштиновий напій із чудового кришталевого келиха. Світло було м'яким і розсіяним. Нік сказав собі, що ніколи не бачив красивішої та небезпечнішої жінки, ніж ця. Вона посміхнулася йому, оголивши ідеальні білі зуби.
  
  
  - Отже, ми знову зустрічаємося, містере Картер! Я дуже задоволена цим.
  
  
  Вона засміялася і вказала на диван, повний подушок.
  
  
  - Знаєш, я теж рада, що сумувала за тобою того дня в поїзді. Насправді мені краще не вбивати тебе, тому що тепер ти мені потрібен.
  
  
  Номер три сів на диван і подумав: «Краще б я був без тебе, моя красуне. Ти мені потрібний так само, як дірка в голові! ».
  
  
  Але його мозок уже почав швидко працювати. Він не мав часу виявляти цікавість, тому він вирішив викинути цікавість із голови. Однак вона сказала, що він їй потрібний. Це також могло бути виходом.
  
  
  Краще ще трохи подивитися.
  
  
  Мадама подивилася на двох чоловіків і запитала:
  
  
  - Хіба ви не представилися?
  
  
  Друїд дивився на неї з виразом обличчя, яке багато пояснювало Ніку. Цей хлопець був готовий. Закоханий у цю жінку. Це були його руки та ноги, як у п'яного наркомана. Все почало трохи прояснюватись.
  
  
  Використовуючи всю свою силу волі, щоб відвести погляд від її краси, чоловік представився
  
  
  - Я Сергій Костянтинов, пане Картер, головнокомандувач острова.
  
  
  Номер Три коротко вклонився. Краєм ока він помітив усмішку мадам Хардесті. Вона дуже добре знала, хто насправді є головним на острові. Принаймні зараз.
  
  
  «Сергій – мій тюремник», – жартівливо пояснила вона. Він просунув руку під руку командира і підштовхнув його до дверей, не забувши погладити його. На порозі чоловік узяв її за руки та на мить потримав. Вона поцілувала його в щоку і ніжно погладила бороду.
  
  
  - А тепер іди, любий. Повернися за годину, можливо, у нас будуть хороші новини. Будь ласка, зачини за собою двері.
  
  
  Костянтинов виразно глянув на Ніка і підняв ключ.
  
  
  - Є тільки це, містере Картер, - сказав він. - Не забувай і до побачення. Ми ще зустрінемося пізніше.
  
  
  Він поцілував леді Хардесті у губи і пішов. Нік почув, як з іншого боку закривається клямка.
  
  
  Леді Хардесті повернулася до нього і витерла губи тильною стороною долоні.
  
  
  На його обличчі був вираз огиди.
  
  
  - Ух, ця людина схожа на нецивілізованого ведмедя. Але він не такий добрий, як ведмідь, якщо ви розумієте, про що я. - Вона підійшла до Ніка з усмішкою, облизуючи губи червоною мовою. - Знаєш, Нік, ти кращий за всіх ведмедів. Завжди, якщо ти розумієш, що я маю намір робити.
  
  
  «Отже, вона хоче відновити битву сексу», - сказав Номер Три. У нього була тільки ця зброя, лялечка. Що ж, завжди краще ніж нічого. Принаймні він на це сподівався.
  
  
  Леді Хардесті зісковзнула і сіла поруч із ним, і її губи торкнулися його щоки.
  
  
  - Ти виглядаєш краще, ніж востаннє, коли я бачив тебе, мій любий. Не те, щоб зовнішній вигляд мав велике значення. Мене зацікавив ваш виступ. Я мушу сказати, що це було чудово. Але про це поговоримо згодом. Тепер треба обмежитись бізнесом. Я збираюся зробити тобі гарну пропозицію, Нік.
  
  
  Номер Третій усміхнувся і вирішив імпровізувати, як він уже пропонував раніше, а потім продовжити гру на слух. У нього ще залишалося кілька годин благодаті.
  
  
  Він сказав з деякою жорстокістю:
  
  
  - Це буде тобі дорого коштувати, моя красуне. Знаєш, мої подвиги як коня дуже сильно цитуються? Чи зможете ви оплачувати такі дорогі послуги?
  
  
  І він трохи відсторонився від жінки.
  
  
  На леді Хардесті були обтягуючі штани та шовковий халат із вишитым на спині зображенням нестримного дракона. Соски майже пробивали легку тканину, такі напружені та жорсткі. Було видно, що бюстгальтера на ній не було. Її блискуче чорне волосся було зібране в цей хибно строгий пучок, а шкіра була блідою і кремовою, як пелюстка камелії, без жодного макіяжу, крім пелени помади на губах. Рот був більш чуттєвим, ніж будь-коли, і це поєднання помірності та сексу справило справді тривожний ефект. Вкотре, як уже в поїзді, Нік порівняв її з розпусною шкільною вчителькою.
  
  
  Вона поклала йому руку на стегно і стиснула.
  
  
  - Я можу дозволити собі розкіш найняти тебе, Нік. Фактично, я збираюся запропонувати вам панування над половиною світу. Чи це здається достатньою компенсацією? Вам цікаво?
  
  
  - Я реаліст, - відповів Нік, - і поки буду задоволений. - Він дістав з кишені цибулину і подивився на якийсь час. - Але я думаю, що через двісті сімдесят хвилин світла багато не залишиться. Краще говори швидше, люба. Що ти хочеш? Що в тебе на думці?
  
  
  Леді Хардесті підвелася, щоб приготувати пару напоїв, і поклала цигарки на кавовий столик перед диваном.
  
  
  "У нас є весь необхідний час", - сказала вона, знову сідаючи поряд з ним.
  
  
  - Ти нікуди не дінешся, любий Нік. Є тільки ці двері, і вони зачинені.
  
  
  Усередині вона вкрита сталлю, тому не сподівайтеся, що вдасться його відкрити.
  
  
  Вікна немає, тому що у нас кондиціонер під стелею. І ви точно не зможете пройти через ці тріщини. Ви повинні мені повірити, якщо я запевняю вас, що єдиний вихід через ці недоступні двері. Ключ є лише у Сергія. Я це добре знаю, бо я теж бранець! Мій чоловік замкнув мене тут, щоб зберегти мене, поки він ... ну, ви знаєте, що він збирається робити, вірно? А потім він, звісно, уб'є мене. Принаймні він у цьому переконаний. Ось чому я хочу спочатку вбити його.
  
  
  Нік не торкнувся своєї випивки і не збирався цього робити. Ця жінка була паділлю, і вона, не вагаючись, давала йому наркотики, щоб змусити його замовкнути, поки не стало надто пізно. Він поставив склянку на стіл, і вона нічого не сказала, а відпила хереса, дивлячись на нього чорними пристрасними очима.
  
  
  Нік дістав цигарку з коробки з оніксу. Він уже деякий час курив цю смердючу сигарету, і це йому вже набридло. Він дістав знамениту запальничку, яку в нього ніхто не забирав. У цій невинній на вигляд штуковині все ще була доза напалму. Але він вважав за краще залишити його про всяк випадок.
  
  
  Він сунув запальничку назад у кишеню і з задоволенням прийняв дим від сигарети, що йому дуже сподобалося.
  
  
  "Я буду щасливий убити за тебе Пендрагона", - сказав він легко. - Де це знаходиться?
  
  
  Але спочатку я маю підірвати його ракети.
  
  
  Вона посміхнулася.
  
  
  - Ні, чуваку, ти не знищиш ці ракети. Я хочу, щоб вони пішли за планом. Чи бачиш, я маю на увазі, що винен мій чоловік. Але як тільки ми їх запустимо, Пендрагон має померти. І тоді я займуся цим. Запевняю вас, що я зможу зробити навіть краще за нього. І я зможу дуже добре впоратися з усіма важливими справами, які він вершить у різних урядових колах багатьох країн. Я впораюся з ними набагато краще, ніж він, не сумнівайтесь!
  
  
  Нік вдячно подивився на неї.
  
  
  - Я думаю так. Насправді, у вас є щось, що відрізняє вас від чоловіка.
  
  
  Вона скривилася і висунула мову, як пустотлива школярка.
  
  
  - Не варто недооцінювати
  
  
  секс, милий. Це змушує світ обертатись, хіба ви не знали? І всі ляльки Пендрагона – старі! В основному безпорадні, але це не заважає їм, як і раніше, мати деякі амбіції. Я кручу їх навколо мізинця. Якби ви могли бачити, як вони благають мене на колінах про можливість… Іноді мені важко не розсміятися їм в обличчя. Вони такі смішні!
  
  
  Нік кивнув.
  
  
  – Я починаю розуміти. Якась палацова революція, га? Ви дозволите Пендрагону виграти війну, а потім переможете його та займете його місце. І цей Сергій, наскільки я розумію, на вашому боці. Ви зачарували його, і тепер він звернувся проти свого господаря через кохання. Я думаю, що він буде твоїм хлопцем номер два.
  
  
  Леді Хардесті похитала головою.
  
  
  - Ні, він буде номер один, наскільки відомо іншим. Мені потрібна представницька постать. Світ ще не готовий прийняти лідерство жінки.
  
  
  Я досить розумний, щоб зрозуміти це. Але Сергій зробить усе, що я скажу. Він належить мені душею та тілом. І маріонетки, так звані політичні лідери, йому підкорятимуться!
  
  
  Нік струсив попіл від цигарки.
  
  
  - Отже, ви хочете втілити в життя плани Пендрагона. Ви маєте намір знищити Росію?
  
  
  - Звісно. Я повністю вірю у цю частину плану. - Руських треба всіх знищити, - відповіла вона.
  
  
  - Навіть якщо вони дадуть відповідь? Навіть якщо це призведе до загибелі мільйонів ні в чому не винних людей?
  
  
  Легким рухом руки вона обтрусила частину попелу зі штанів і схрестила довгі ноги.
  
  
  - Але мій любий, що ти хочеш, щоб я дбала про ці мільйони невинних? Я не маленька сентиментальна ідіотка, дякувати Богу! Вона нахилилася, щоб поплескати його по коліна. - У будь-якому разі, пізніше ми зберемо уламки і знову зберемо світ. Ти й я, Нік. Все, що тобі потрібно зробити, це погодитися, кохання моє.
  
  
  - І прибрати Пендрагона.
  
  
  - Звичайно, і прибрати Пендрагона. Рівно в той момент, за хвилину після пострілу ракет.
  
  
  «Добре, – сказав Нік. - Я зроблю це. Де Пендрагон?
  
  
  Леді Хардесті підійшла до нього ближче. Нік поклав руку їй на стегно і відчув, як вона тремтить.
  
  
  "Я хочу тебе", - прошепотіла він. - Я хочу, щоби ти був зі мною. Ти єдиний, хто… але не намагався обдурити мене, Ніку. Тут немає зброї, із цієї квартири не вибратися. Сергій уб'є тебе, якщо я покличу його на допомогу. Тобі краще бути чесним, любий. Не примушуй мене шкодувати, що не вбила тебе!
  
  
  Нік погладив її по щоці.
  
  
  - Я ніколи в житті не почував себе таким відданим. А як ви дізналися, що я на острові?
  
  
  Вона пригорнулася до нього. Нік обійняв її за плечі. Вона здавалася такою крихітною, тендітною... Він міг розчавити її, як яєчну шкаралупу. І це все зіпсувало б.
  
  
  – Я спостерігала за тобою, коли вони гуляли. З польовим біноклем.
  
  
  Я дивилася на тебе щодня. Розумієте, я відчував, що ви рано чи пізно опинитеся на острові, що так чи інакше ви зможете сюди піднятися. Багато речей ще не вирішено, чи не так? І ти не з тих, хто здається. О, Нике, якби ти знав, як багато я думала про тебе з того дня! Що ти зробив зі мною у поїзді… Ти був чудовим, розумієш? Немає іншого слова, щоб описати тебе. Ось чому я хочу, щоб ти був поряд зі мною, а не як противник. Разом ми будемо непереможними!
  
  
  Нік поцілував її мочку вуха.
  
  
  - А якщо всі здадуться? Якщо вони це зроблять, Пендрагон не запустить ракети. Якщо так, ти все одно його вб'єш?
  
  
  Нік знав, тому що Треверс сказав йому, що правителі мають намір капітулювати в годину X, якщо Нік не з'явиться. Вони здалися б за п'ять хвилин до запуску. І все ж росіяни нічого не знали про дамокловий меч на їхніх головах.
  
  
  Відповідь леді Пендрагон змусила Ніка застигнути. І так, він мав багато думок!
  
  
  - Звісно. І я також маю намір запустити ракети, навіть якщо вони здадуться. Пендрагона потрібно вбити за всяку ціну, навіть щоб він не відмовився від запуску. Зрештою, він справді не хоче підривати світ, розумієте? Але це я зроблю. І ми змусимо людей думати, що росіяни були першими і ми негайно відповіли.
  
  
  Ні, ракети мають запускатися за встановленими планами. Мені потрібний хаос, паніка, жах, щоб утвердити свою позицію лідера.
  
  
  Нік намагався приховати те, що він відчував, холодну огиду, яка переповнювала його. Він зробив помилку. Усі вони помилялися. Пендрагон, можливо, був страждаючим манією величі, але він також був розумний і слідував
  
  
  божевільною логікою. Він не знищив би світ, якби його не змусили зробити це задля досягнення своїх цілей. Але вона хотіла за всяку ціну посіяти хаос і залити землю кров'ю. Вона була справжньою божевільною, ця гарна повія-еротоманка! Зла божевільна!
  
  
  Він нахилився, щоб покусати її груди, щоб вона не побачила його нудотний вираз обличчя.
  
  
  Вона вигнулась від задоволення і заплющила очі,
  
  
  - Боже ... як мило! Пробурмотів він. - Давай, люба, не зупиняйся...
  
  
  - Я мушу вбити Пендрагона, - прошепотів Нік їй на груди, не підводячи голови. - Ти знаєш, де я його знайду?
  
  
  Вона сказала йому.
  
  
  Нік свиснув крізь зуби.
  
  
  - МММ добре. Дійсно добре. Але ж Лондон далеко? Чи не краще зараз піти? Мені може знадобитися час, щоб це зробити, розумієте? - І продовжував цілувати її груди.
  
  
  Леді Хардесті здригнулася, але раптово рішучим жестом відштовхнула його. Він застебнув сорочку і підвівся.
  
  
  "Ходімо", - сказав він командним тоном. - Спочатку я маю тобі дещо показати.
  
  
  те, що потрібно зробити, щоб показати мені свою лояльність. Коли ви це зробите, я відправлю вас до літака до Лондона, і ви вб'єте мого чоловіка.
  
  
  Він пішов за нею, пройшов через велику спальню і ввійшов в іншу кімнату менше наприкінці коридору. У нього теж були міцні металеві двері. Леді Хардесті сказала з іронічною гримасою, показуючи йому ліжко:
  
  
  - Твоя стара знайома, га?
  
  
  Гвен Лейт лежала оголена на ковдрі, і яскрава лампа висвітлювала кожну деталь її довгого атлетичного тіла. Човенки та зап'ястя дівчини були прив'язані мотузками до чотирьох стояків ліжка. Це було схоже на розп'яття, якби не розставлені ноги.
  
  
  Почувши їхній вхід, Гвен розплющила очі і подивилася на Ніка. Вона здивовано моргнула, і в його очах спалахнула коротка іскра надії. Але потім вона побачила леді Хардесті, і надія швидко померла. Вона відкрила рота, щоб щось сказати, але нічого не сказала.
  
  
  Вона заплющила очі і стояла гола, німа і відчайдушна.
  
  
  Леді Хардесті подивилася на неї з жорстокою усмішкою на червоних губах. Він торкнувся руки Ніка.
  
  
  – Вона розповіла нам усе, що знала, я впевнена. Так що я думаю, що настав час скоротити ваші муки, дорогий Нік. Ти зроби це. Будьте ласкаві, щоб назавжди вивести її з цієї хворобливої ситуації. Ви надасте їй послугу і в той же час дасте мені доказ своєї відданості.
  
  
  - Звичайно, - відповів Нік і ступив до ліжка. - Оскільки зброї немає, мені доведеться її задушити, як ви вважаєте? - Він помітив, що Гвен трохи розплющила очі і вся її пишне тіло затремтіло. Він зазначив, що її кісточка була туго забинтована, але в іншому вона не мала жодних слідів побиття.
  
  
  "Ні, не души її", - сказала жінка. - Дивитись. Він вказав у кут кімнати, і Нік побачив дві дерев'яні ящики з кришкою з дротяної сітки.
  
  
  Там щось ворушилось. Він почував себе дуже некомфортно і щосили намагався контролювати себе.
  
  
  Леді Хардесті супроводжувала його до касет. В одному з них була клубка змій, які продовжували корчитися один навколо одного.
  
  
  "Це нешкідливо", - пояснила вона. - Тобі доведеться використати це, розумієш?
  
  
  Піднесіть коробку до неї, потім відкрийте її та переверніть на неї змію. Але будьте обережні, бо це є смертельно небезпечним.
  
  
  Кобра в шухляді застигла і почала вставати. Вона зашипіла на Ніка, коли побачила, що за нею спостерігають.
  
  
  Нік намагався виграти час. Він мав швидко щось вигадати.
  
  
  - Але чому ми маємо бути такими театральними? Він запитав. - Чи не краще задушити її і покінчити з цим раз і назавжди?
  
  
  Щось ворухнулося в чорних очах леді Хардесті, і на мить жінка нагадала йому кобру.
  
  
  «Тому що я віддаю перевагу цьому», - м'яко сказала вона, облизуючи губи.
  
  
  Нік знову глянув на змію без жодного співчуття. Невідомо, кого обрати, між рептилією та жінкою… Він підняв коробку та відніс її до краю ліжка.
  
  
  - Гаразд, я зроблю, що ти хочеш. Але тобі краще встати біля дверей; нам доведеться бігти швидко.
  
  
  Гвен Лейт розплющила очі і подивилася на нього. Нік ніколи не бачив такого жаху в її очах.
  
  
  - О ні! Прошепотіла дівчина. - Заради бога, убий мене іншим способом, але не так!
  
  
  Нік вагався. За його спиною робота мадам вимагала.
  
  
  – Вперед! Ми втрачаємо час!
  
  
  Він мав діяти швидко та розумно.
  
  
  Він не мав особливих шансів, але спробувати варто. Він обійняв дівчину за горло і почав давити.
  
  
  "Давай, дай я її задушу", - сказав він. - Я не терплю змій!
  
  
  – Роби, що я тобі сказав! Вона холодно заперечила тоном, який змусив вас тремтіти.
  
  
  Тим часом пальці Ніка знайшли те місце, яке вони шукали, за вухом дівчини. Там був нерв, який з легким тиском… Але він мав бути обережним. Якби він натиснув надто сильно, він би вбив її.
  
  
  Він стиснув і відчув легку тріщину під пальцями. Виконано. Тепер Гвен була непритомна!
  
  
  Нік підняв коробку і відчинив клямку. Кобра впала на голий живіт Гвен, і Нік побіг до дверей. Він підштовхнув леді Хардесті, щоб витягти її.
  
  
  - Давай швидко! Запевняю вас, що я не маю бажання стояти тут і дивитися.
  
  
  Вона відчинила двері і скривилася.
  
  
  - Але любий, тоді ти блефуєш і більше нічого! Однак ти виявився крутим… Чесно кажучи, я трохи розчарована. Після того, що я почула про тебе… Мені сказали, що ти найкрутіша істота на землі!
  
  
  Номер Три посміхнувся. Він обдарував її найчарівнішою усмішкою. Він виглядав як маленький хлопчик, готовий вибачитись за невеликий жарт. Хоук одного разу помітив, що коли у Ніка був такий вираз обличчя, безперечно, в полі зору було вбивство. Ті, хто знав його, завжди тікали, коли він починав так усміхатися.
  
  
  "Я не люблю вбивати жінок", - сказав він їй. - Це єдина моя слабкість. Мені здається… це така витрата!
  
  
  Вони проходили у головну спальню; зараз, і він продовжив:
  
  
  - Я трохи вражений, люба. Тобі краще допомогти мені забути. Що ти говориш?
  
  
  На мить вона завагалася. Він глянув на годинник на своєму зап'ясті.
  
  
  - У нас мало часу, люба. Зараз Сергій незабаром повернеться, і тобі треба буде сісти на літак до Лондона. Не знаю... ох, хотілося б, але...
  
  
  - Швидка штучка, - прошепотів Нік, - Іди, люба! Це буде закуска до того, що буде далі, коли ми станемо господарями світу.
  
  
  "Добре", - зітхнула вона і стягнула штани, підходячи до ліжка. - Ти виграв. Але треба поспішати.
  
  
  Ніку потрібна була пляшка віскі або ще щось. У нього не було наркотиків, щоб її приспати, алкоголю мало вистачити. Він полегшено побачив, що під полицями з книгами є невеликий бар, і підійшов до нього.
  
  
  - Роздягайся і лягай спати, - сказав він їй. - Мені треба випити, щоб позбавитися присмаку кобри в роті. Брр, який мерзенний звір!
  
  
  Коли він повернувся до ліжка, вона була готова і чекала на нього, оголена і схвильована. Нік зняв біле пальто, яке вони дали йому після прибуття на острів, і вона подивилася на його чудове тіло з хижим виразом обличчя.
  
  
  "Скоро", - простогнав він. - Дуже скоро!
  
  
  Нік подивився на неї. Вона була, або, принаймні, виглядала як усі божевільні повії цього світу.
  
  
  "Я йду", - весело сказав він і підійшов, не випускаючи пляшку віскі. Він відпив ковток і сів поруч із нею.
  
  
  - Поцілуй мене! Жінка наказала йому.
  
  
  - Бережи себе, теж трохи випий.
  
  
  Він схопив її за шию, щоб вона не закричала, і стискав, доки вона не відкрила рота, щоб вдихнути. Він сунув шийку пляшки їй у горло і утримував його, поки віскі стікав її стравоходом.
  
  
  Одиннадцятий розділ
  
  
  Леді Хардесті боролася як одержима, але він тримав її у своїй владі з найбільшою легкістю, якби вона була лялькою. Він схопив їх і затис її носа двома пальцями, і вона ахнула, як риба. Він сів на неї і продовжував наливати віскі їй у горло.
  
  
  - Пий, проклята повія, ти повинен проковтнути всю цю пляшку!
  
  
  Вона боролася, вона навіть намагалася вирвати, вкусити його, якось звільнитися. Але він продовжував невблаганно тримати це вузьке місце в її роті. Він продовжував наливати, доки не вилив весь віскі.
  
  
  Він дуже добре знав, що якщо вона дозволить їй затриматися на мить, вона все викине. Потрібно було кілька хвилин, щоб алкоголь подіяв, змусивши її повністю п'яніти. Так що Нік стиснув кулак і сильно вдарив її по щелепі, просто щоб вона знепритомніла. Вона відкинулася на подушку, її очі заскліли, волосся розпатлане, кінцівки все ще трохи тремтіли.
  
  
  Нік взяв порожню пляшку, тримаючи її за шийку, як палицю, і побіг голий у кімнату, де залишив Гвен Лейт. За мить він дізнається, якщо
  
  
  його відчайдушний план був успішним чи ні. Він знав, що змії навряд чи нападають на несвідомих, нерухомих людей, тому збив їх з ніг за допомогою тиску джитсу. Поки її не знайшли надто швидко і вона не рушила з місця… І поки що кобра дотримувалася правил і знала, що кусати сплячих людей – це недобре!
  
  
  Скільки невідомого, прокляття!
  
  
  Він обережно, повільно відчинив двері й зазирнув усередину. Гвен Лейт все ще була у світі мрій, і кобра згорнулася в неї на животі.
  
  
  Будь він проклятий. Якби вона прокинулася зараз, то стала б жертвою істерики, вона б боролася, а потім до побачення!
  
  
  Нік увійшов до кімнати. Кобра відразу підняла свою плоску трикутну голову і почала бовтатися вліво і вправо. Нік знову ступив у його бік, простягаючи пляшку.
  
  
  - Ссссс... Ссссс...
  
  
  Шипіння посилилось і, здавалося, заповнило кімнату. Змія дивилася на Ніка холодними, прикритими віками очима. Нік зробив ще один крок уперед. Гвен Лейт почала крутитися.
  
  
  Блін, прямо зараз йому довелося прокинутися! Нік помахав пляшкою перед коброю якомога ближче.
  
  
  -І раптом рептилія стрибнула. Це було як блискавка, що розпливається зі смертельною швидкістю. Нік був на частку секунди швидше. Він відійшов убік, і змія з глухим стукотом упала на підлогу, а потім знову почала згортатися. Нік не гаяв часу даремно і з ненавистю вдарив пляшкою об плоску голову один, два, три рази.
  
  
  Переконавшись, що кобра мертва, він відкинув її в куток кімнати. Це було схоже на холодний моток мотузки. Потім Нік подивився на дівчину, він побачив, що вона відновила нормальне дихання, при цьому тремтіла і стогнала уві сні.
  
  
  Тепер він мав залишити це там. Вона не була хвора, і ніхто більше з нею нічого не робив. Якби він відпустив її зараз, він знайшов би її на шляху, хоча йому потрібно було тримати руки вільними для того, що він мав зробити.
  
  
  Час йшов так швидко, що Нік здригнувся від думки про це.
  
  
  Він повернувся до великої кімнати. Леді Хардесті все ще лежала на спині і важко дихала, занурена в глибокий сон. Бурштиновий струмок вислизнув з її відкритого рота.
  
  
  Нік поспішив організувати постановку. Він підняв свій халат і поклав його на спинку стільця. На тому ж стільці він поклав у акуратний порядок штани та халат мадам. Потім він перевірив пакет для тютюну та запальничку.
  
  
  Це все гаразд. Туфлі були поруч із баром, звідки вона їх зняла.
  
  
  Номер три ліг на ліжко поряд з жінкою непритомний. Він був оголений, вона була оголена. Так мало бути. За такого вигляду Сергій Константинов був би приголомшений. І Ніку дійсно потрібно було застати його зненацька, скориставшись його здивуванням.
  
  
  У ліжку та в кімнаті пахло віскі. Нік заплющив очі і чекав. Чому не прийшов цей виродок? Він підняв безвольну руку леді Хардесті і подивився на її наручний годинник. На цей час обумовлений час минув, і Сергій мав прийти.
  
  
  Нарешті він почув, як ключ повернувся до замку. Він заплющив очі і прикинувся сплячим. «Давай, любий, – сказала вона в глибині душі. «Приходьте та отримайте свою частку!
  
  
  Але поспішай. Поглянь на свою красу. У тебе мало часу, щоб милуватися ним, розумієш? "
  
  
  Він почув, що російська увійшла до вітальні, зачинивши за собою двері. Пауза у тиші, потім чоловік невпевнено крикнув:
  
  
  - Леді Хардесті... містер Картер...
  
  
  Знову тиша. Нік чув подих Сергія. Двері спальні були навстіж.
  
  
  - Леді Хардесті? Тут щось не таке?
  
  
  Кроки коридором наблизилися до кімнати.
  
  
  - Леді Хардесті...
  
  
  Сергій був у дверях, заглядав усередину. Нік відчув, як він затамував подих від обурення. Він вилаявся російською мовою і ввійшов до кімнати; наближаючись до ліжка. Він нахилився і витріщився на ці два оголені тіла з враженою недовірою.
  
  
  Нік розплющив одне око і безглуздо посміхнувся чоловікові.
  
  
  - О Привіт! Не… не звертай на нас уваги… У нас є випивка, тут…
  
  
  так .. чому б тобі теж не роздягнутися, щоб приєднатися до вечірки? Т… Ласкаво просимо всім, розумієте? Вибачте, але я думаю, що пити нема чого. Я катаюсь на лижах ...
  
  
  Сергій плюнув на килим. З виразом величезної огиди на бородатому обличчі він нахилився, щоб розбудити леді Хардесті тремтінням.
  
  
  - Ви дві свині, дві свині! Леді Хардесті, прокиньтеся!
  
  
  
  Ще немає.
  
  
  Нік посміхнувся.
  
  
  - Що трапилося, старий? Хіба ви не знали, що вона сексуальна маніячка? Неїє? Тепер ви знаєте! І ти можеш у це повірити, брате! ...Дика кобила, мужику! Вам слід залишитися вірним старому Пендрагону ... ...
  
  
  
  
  - Замовкни! - Сергій дав Ніку ляпас. - Заткнися, свиня!
  
  
  Номер Три злетів з такою самою смертоносною ефективністю, як і кобра, і миттєво знайшов мету, яку шукав: горло Сергія, видно за його бородою. Він схопив його за шию і повалив на ліжко. Якийсь час вони стояли обнявшись, як два огидні інверти. Російський почав штовхати, щоб отримати важіль і знову стати на ноги, щоб звільнитися від тих сталевих рук, які його душили. Потім він здався і схопив Ніка за зап'ястя, намагаючись послабити його мертву хватку.
  
  
  Зовсім ні, це було схоже на спробу вирвати тюремні ґрати.
  
  
  Очі Сергія були тепер відчайдушними і благаючими. Він спробував встромити пальці в очі Ніка, але той ударив його по щелепі. Тепер у Сергія висунув язик, а обличчя почервоніло. Він знову спробував виколоти Ніку очі, але той опустив голову і вдарив їй у живіт, не випускаючи своєї хватки. Ноги російської трохи опустилися, потім зупинилися.
  
  
  Коли Нік побачив, що обличчя перетворилося на потворну маску з тьмяними очима, він відпустив його. Він дозволив Сергію зісковзнути на підлогу.
  
  
  Несвідома свідок злочину леді Хардесті продовжувала хропіти.
  
  
  Нік підвівся і зробив кілька віджимань. Він відчув себе трохи заціпенілим. Потім він нахилився над росіянами і стягнув з нього одяг. Він одягнув її і виявив, що вона йому цілком підходить.
  
  
  Він пішов вийняти запальничку з кишені халата, яку носив раніше, щоб перенести її на новий одяг із зображенням дракона та зірки. Він також поклав у кишеню мішечок для тютюну та піпетку. Потім вона одягла туфлі з дорогоцінними пошарпаними підборами і повернулася до маленької кімнати, щоб присвятити себе Гвен. Було дві години ночі. Це було трохи менше трьох годин.
  
  
  Коли увійшов Нік, дівчина не спала. Вона дивилася на нього, і закричала:
  
  
  - Боже мій, Нік, ні!
  
  
  Він був на межі краху і знав це. Цього слід було уникати за всяку ціну. Він потребував її, і він хотів, щоб вона прокинулася по максимуму. Щоб пробудити в ній цікавість і вивести її зі стану напруги, він почав сміятися і бути безглуздим. Потім він щекотав її живіт пальцями, щоб лоскотати її.
  
  
  - Ось вона, моя горда красуня! Тепер ти у моїй владі. Ти хотів, щоб я не торкався до тебе, га? Але тепер… - він знову почав її лоскотати, і вона корчилася.
  
  
  - Припини, Нік! Але ти… чи не так…?
  
  
  - Хіба я не що, красуня?
  
  
  Вона дивилася на нього очима, повними сумніву та невизначеного страху.
  
  
  Хіба ти не… на їхньому боці? - нарешті спитала вона, спостерігаючи за червоним драконом та срібною зіркою.
  
  
  Нік усміхнувся і почав розв'язувати шнурки, що утримували її в ув'язненні на ліжку.
  
  
  - Кохана, я думав, ти ніколи не зважишся спитати мене, як сказала дівчина своєму хлопцю, який зробив їй пропозицію. Ні, люба, я не з ними, а з тобою. Ми будемо правити світом, люба, так що швидше вставай з цього ліжка. - Він ривком стягнув останню мотузку. - І зроби це швидко, поки я не забув про свій обов'язок і не ліг, щоб скласти тобі компанію!
  
  
  Гвен згадала, що була оголеною і почервоніла навіть у ластовинні, що прикрашали її
  
  
  - Боже мій, як вийти надвір! Я гола!
  
  
  Нік витяг її з ліжка.
  
  
  - Ніколи скромничати, дитинко. Ви хочете залишитися тут із цією змією? - Він показав рукою на мертву кобру в кутку. В іншому ящику змії неспокійно зашипіли.
  
  
  Гвен скрикнула і з жахом дивилася на огидну метушню.
  
  
  - О Боже! Ісус, Ісус ...
  
  
  Нік дав їй ляпас. Сильну. Слід від пальців залишився на щоці дівчини; потім він штовхнув її і вигнав із кімнати.
  
  
  - Іди. В іншій кімнаті пальто, і ви можете сховатися. Давай, ніколи марнувати час.
  
  
  Він дружньо відшльопав її, і сліди його пальців залишилися і на сідницях.
  
  
  «Ми маємо зробити багато речей», - пояснив він. - Багато. Горе тобі, якщо ти підведеш мене зараз. Заради всього святого, постарайся протриматися, поки ми не розв'яжемо це чортове завдання, а потім я дозволю тобі впадати в прокляту істерику, скільки ти хочеш.
  
  
  Гвен була надто розвинена щоб
  
  
  мати можливість носити речі леді Хардесті.
  
  
  Довелося змиритись. Вона одягла лише сорочку, яку залишив Нік. Він нічого не сказав ні про оголену жінку, що хропе, ні про трупа, що лежить на килимі.
  
  
  Вона сіла у крісло і запитала Ніка:
  
  
  - Що ж нам тепер робити? Таке враження, що в нас залишилося зовсім небагато часу.
  
  
  - Кому ти кажеш! - Нік знайшов у ящику ящика ножиці і став швидко і безпечно стригти Сергію бороду. - Подивіться навколо і подивіться, чи не знайдете десь клей. Я мушу наклеїти бороду, нехай і тимчасово, але мене за нього приймуть...
  
  
  За кілька хвилин Гвен повернулася з банкою клею і вказала підборіддям на леді Хардесті.
  
  
  - У нього альбом для вирізок, подумайте... він наклеює їх цією пастою.
  
  
  Є багато її фотографій, коли вона була актрисою, і ...
  
  
  - Яка різниця! Нік вихопив банку у неї з рук. - У всіх є своє марнославство, розумієте? І в неї його так багато, набагато більше, ніж у всіх жінок у світі. -
  
  
  Він став приклеювати бороду на підборідді перед дзеркалом, пучок за пучком. - Скажи мені трохи, хіба ти не дізналася нічого, що могло б нам допомогти з того часу, як ти тут? Чи ти завжди була прив'язана до цього ліжка?
  
  
  - Не завжди. Вони приспали мене наркотиками там, на Баррогіл-Мур, і привезли сюди. Нога не зламана, просто вивихнула кісточку, і, як бачите, полагодили. Спочатку вони були досить люб'язні. Потім вона прийшла. Потім усе змінилося.
  
  
  Нік продовжував розчісувати бороду, але без особливого успіху. Але це не мало значення, це не обов'язково мало бути бездоганною роботою. Йому було достатньо, щоб ошукати охоронця на кілька секунд.
  
  
  "Тоді вона була тією, хто замовив для вас тортуру зміями", - сказав він. – І ти цього не винесла. То ти казала.
  
  
  Настала довга мовчанка. Він закінчив упорядковувати бороду і відвернувся. Гвен сиділа в кріслі, дивлячись на леді Хардесті.
  
  
  «Так», - сказала вона, не дивлячись Ніку в очі. - Я казала. Я сказала, що ви їдете до Лондона. Я не могла винести цього… ту штуку! Змії зводять мене з розуму! Коли я відчула, що хтось поміж ніг повзе вгору.
  
  
  Вона взяла голову руками та заплакала.
  
  
  Нік поплескав її по плечу.
  
  
  - Зараз нема коли плакати. Припини, чорт забирай, і не метушись! У мене її немає із собою. На вашому місці, можливо, я вчинив би так само і голосно крикнув би. А тепер скажіть мені, чи ви дізналися про це місце.
  
  
  Гвен підвела голову і витерла очі;
  
  
  - Вибачте, тепер краще. Так, я багато дізналася про це місце. Я багато спостерігала, коли мені це було непогано, а решту уявила. У мене є деяка практика у цих питаннях, я використала свої очі та мозок. Після того, як мене вперше катували, відправили до в'язниці. Але вони дозволили мені прогулятись. Саме тоді я побачила і зрозуміла набагато більше речей, ніж вони думали. Якщо у вас є папір та олівець, я зроблю вам малюнок.
  
  
  Нік підійшов до столика, подивився на неї через плече і сказав:
  
  
  - Я знав, що ви щось більше, ніж звичайний агент, але Треверс мені нічого не сказав.
  
  
  - Так, у мене звання полковника особливого відділу "Мі 5-А" Особливого відділу. "А" означає атомний. Я фахівець із ракетної зброї. Ось чому вони призначили мене до вас. Вони думали, що вам буде корисно, якщо ми зможемо дістатися сюди, в Блекскейп.
  
  
  Нік простяг їй ручку та олівець і посміхнувся.
  
  
  - Добре, полковнику. А тепер спробуй бути корисним. І давайте зробимо це найближчим часом. Намалюйте і поговоріть, якщо можна, поки я буду чимось зайнятий.
  
  
  Він пішов відкрити комірчину і порився в ній. Їм обом потрібний був важкий одяг, і не тільки для захисту від холоду. Було б доречно якось нарядитися.
  
  
  «Я відвідала деякі з ваших ракетних баз у США, – продовжила Гвен. – Майже це дуже схоже. Пендрагон використовує ракети справді застарілі.
  
  
  Я вважаю, що це ваш «Титан I» чи щось подібне. У нього, як і раніше, їх три, кожна у своїх бункерах. Кришки мають вигляд люка, який піднімається та опускається, замість того, щоб зрушуватися убік, як у нових моделях.
  
  
  "Я бачив тріщини в скелі", - сказав Нік. Він знайшов пару теплих комбінізонів у
  
  
  шафі і кинув їх на ліжко із задоволеним бурчанням. -
  
  
  Тут з ними ми не замерзнемо, а каптури досить закриють наше обличчя.
  
  
  Давай, дитино. Наскільки глибокий комплекс. і, перш за все, як ми представимося?
  
  
  Вона лежала обличчям униз на підлозі, неподалік трупа російського, і малювала на аркуші паперу.
  
  
  – Я вважаю, що шахти перебувають на глибині 45-50 метрів. Може, навіть більше. Центр управління та зв'язку повинен розташовуватися в окремому приміщенні, на півдорозі вниз по дорозі, та підключатися до прохідних бункерів. Також має бути десь аварійний вихід на випадок пожежі чи вибуху.
  
  
  Нік нахилився, щоб подивитися на малюнок, і люто посміхнувся.
  
  
  - Ой, пожежі та вибухи у нас будуть, не сумнівайтеся. Але ми маємо туди дістатися. Розкажи мені про маршрут аварійного виходу. Мене це дуже цікавить. Він йде вгору чи вниз?
  
  
  - Можливо, на жаль. Там мають бути герметичні сталеві двері... Я розумію, чого ти прагнеш, Ніку, але боюся, цей вихід нам не піде.
  
  
  - Звісно, ми не можемо повернутися. У нас немає причин, чорт забирай, якщо нам не подобаються кулі цих людей. Якщо тут ще хтось живий.
  
  
  Він глянув на оголене тіло леді Хардесті, що лежало на спині, яка продовжувала хропіти на ліжку. Він накинув на неї простирадло.
  
  
  - Ви маєте вгадати. Зрештою, це острів. Скелястий острів. Серед цих валунів має бути якась печера. Б'юся об заклад, є ще один запасний вихід тільки для великих шишок, що веде до моря.
  
  
  «Сподіватимемося, що він справді існує», - сказала Гвен з посмішкою. Тепер вона повністю одужала.
  
  
  Нік все ще тримав у руці ножиці. Він глянув на них, потім глянув на леді Хардесті.
  
  
  - Якби ви могли говорити досить послідовно, я попросив би вас розповісти нам
  
  
  - з жалем зауважив він. - Але боюсь, я трохи переборщив із віскі, який приготував для неї. Що ж, побачимо. Продовжувати.
  
  
  Він знайшов у ванній рулон клейкої стрічки і тепер почав обмотувати ножиці, щоб вийшла свого роду рукоятка. Це був би не його стилет, але він мав бути задоволений. Два леза були досить довгими, гострими та гострими. Завжди краще ніж нічого.
  
  
  «Група із шести-восьми чоловік завжди працює там», - продовжила Гвен. - Якось я спостерігала зміну варти. Вони роблять це о восьмій.
  
  
  - Чи є ідеї, де вони розташовані? Я маю на увазі, вони, швидше за все, будуть у центрі управління чи всюди?
  
  
  Вона спохмурніла, замислилася на мить, потім сказала:
  
  
  - Якщо запуск такий неминучий, вони всі будуть поруч. Допустимо, пара в центрі управління і пара на кожну ракету.
  
  
  Нік тренувався з імпровізованим кинджалом. Леза ножиць тепер були добре з'єднані, тому що стрічка щільно утримувала два кільця основи.
  
  
  Зброя не мала збалансованої легкості Х'юго, і при запуску мало що могло б зробити.
  
  
  Він знову став навколішки поряд із Гвен, щоб ще раз вивчити малюнок.
  
  
  - Чи всі бункери пов'язані один з одним? У такому разі ми не можемо заблокувати чоловіків тут чи там. Доведеться битися з ними окремо, чорт забирай!
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  - Я знаю. Проходи можна було б заблокувати, але це завадило б першому вибуху забрати інші. Думаю, ми ледве встигнемо підірвати єдину ракету раніше... перш ніж з нами щось станеться.
  
  
  Нік підвівся. Він запалив одну з цигарок леді Хардесті і зупинився, дивлячись на малюнок здалеку.
  
  
  - На жаль, ви маєте рацію. Ми матимемо час знищити максимум одну з ракет, а потім і точку. На знищення першої, принаймні, я сказав би, що ми можемо розраховувати. Але ми повинні знищити їх усі. Що ж, подумаємо згодом.
  
  
  Ви впевнені, що якщо не перекрити проходи, вибух однієї ракети підірве й решту?
  
  
  "Я не можу бути точно впевнена", - зітхнула вона. - Ніхто не може. Але ймовірно, якщо переходи будуть вільними.
  
  
  Нік сказав:
  
  
  - Що ж, спробуємо повірити, що так буде. Тепер перейдемо до найгіршого. Боєголовки цих ракет заряджені на п'ятдесят мегатонн?
  
  
  Вона похитала головою. В його очах був зляканий вираз.
  
  
  – Ми просто не могли цього знати раніше. Ракети, звісно, готові до запуску. Але цей тип призначений для спрацювання бойової частини після запуску.
  
  
  Це щось на зразок автоматичного пристрою для вибуху. Але також можливо, що їхні технічні фахівці внесли деякі зміни. Звідки Ви знаєте?
  
  
  Нік Картер свиснув.
  
  
  - Окрім російської рулетки! Якщо вони спрацюють, вони вибухнуть… – різко обірвав він її.
  
  
  Гвен зрозуміла.
  
  
  - Так, Нік. Буде випущено сто п'ятдесят мегатонн. А в радіусі двохсот кілометрів усе вибухне.
  
  
  - Ви маєте на увазі коло?
  
  
  Вона задумливо посміхнулася до нього.
  
  
  - Я сказав радіус, що означає довкола на двісті кілометрів. Вибух все спалить, Нік. Уявіть, скільки безневинних жертв, включаючи дітей?
  
  
  Нік простягнув руку і допоміг їй встати.
  
  
  "Добре, пішли", - сказав він різким голосом. - Пам'ятай, що ти маєш сліпо підкорятися моїм наказам. Якщо вони зловлять тебе, якщо вони вистрелять у тебе, якщо вони завдадуть тобі болю, я не зможу зупинитися, щоб допомогти тобі, і тоді ти залишишся сама. Зрозуміла?
  
  
  "Зрозуміло", - відповіла вона дуже серйозно. Потім вона підійшла ближче. - Нік...
  
  
  - Ага? - Він одягав один комбенізон, а другий віддав їй. -
  
  
  Одягни його теж.
  
  
  Вона проігнорувала одяг.
  
  
  - Нік, я хочу, щоб ти мене поцілував. Якщо ці ракети будуть озброєні атомними боєголовками і станеться вибух, знищивши і нас... Що ж, такої можливості більше ніколи не надасться мені.
  
  
  Він обійняв її. Губи Гвен були м'якими, солодкими і дуже холодними. Але він все одно хотів її трохи подразнити.
  
  
  - Я думав, ви мене попередили, щоб я не чіпав вас, і ви були дуже налаштовані проти цього!
  
  
  Гвен не дивилася на нього.
  
  
  - Ми поговоримо про це ще раз, якщо виберемося з цього бардаку.
  
  
  Нік усміхнувся їй.
  
  
  - Згодні. А тепер приступимо до роботи, полковнику. Мені сподобалося цілувати тебе, і Бог знає, що я краще залишусь тут і продовжу, просто щоб подивитися, куди я можу піти далі. Але, на жаль, є це невелике питання, яке має пріоритет. Три великі ракети, яких треба підірвати. Нам справді треба йти, моя красуня.
  
  
  Він дав їй запальничку і пояснив, як їй слід користуватися у разі потреби.
  
  
  Вона зблідла, але відповідно кивнула. Нік сунув ножиці в кишеню разом з великим годинником, який йому подарував Треверс.
  
  
  Вони підійшли до вхідних дверей, і Нік відчинив її ключем, який забрав у Костянтинова. Потім залишив у замку.
  
  
  В останній момент він побачив, що Гвен тремтить. Він притиснувся до нього, зізнавшись:
  
  
  - Мені страшно, страшенно страшно ... Як ми збираємося це зробити, Нік? Як ми можемо сподіватися успіху? Тільки ми двоє? Боже мій, як я боюсь...
  
  
  Нік обережно виштовхнув її до холу.
  
  
  - Давай, люба. Боятися властиво людині, але все ж таки для цього потрібна сміливість. А тепер нагодуємо ракети пластиком, і подивимося, чи він сподобається їм.
  
  
  
  Дванадцятий розділ
  
  
  
  Було зовсім темно. Зірки зникли, і пішов дощ; примхливі зливи, які ще більше лютували від сили вітру. Кожна крапля води важила, як свинцева куля.
  
  
  Вони зісковзнули вниз до низької бетонної будівлі, що веде до ракетного комплексу. Нік згадав малюнок, зроблений Гвен. Якби цей малюнок був досить близький до реальності, до нього було б не так уже й складно дістатися, якби їм вдалося усунути перших стражників.
  
  
  Вартових завжди було по двоє, і вони були озброєні. Як і очікувалося, їм буде наказ спочатку стріляти, а потім ставити запитання. Стріляй і вбивай за перших ознак небезпеки!
  
  
  Але їх треба було обдурити, і Нік дуже покладався на захист цих плащів. Обидва вони натягнули капюшони на голову, зав'язавши шнурки під підборіддям, також закривши більшу частину обличчя. Такої ночі це виглядало б цілком природно. Нік хотів, щоб його вважали за російського, а Гвен довелося б зображати леді Хардесті. З його капюшона стирчала борідка, і він також потрудився приколоти срібну зірку до коміра, щоб надати маскараду певну психологічну цінність. Друїди були квазівоєнною організацією, тому вони мали бути дуже дисциплінованими.
  
  
  Тепер вони були дуже близькі. Нік судорожно стиснув ножиці у кишені. Однак він міг убити з ними лише одну людину. Гвен доводилося впоратися з іншим. Поки що її нерви не давали осічки! Бідолашна, вона вже через багато пройшла.
  
  
  Перед важкими сталевими дверима Нік прошепотів:
  
  
  - Це тут. Як твої справи?
  
  
  Вона відповіла далеким голосом, схожим на слабку луну:
  
  
  - У мене все нормально.
  
  
  Нік штовхнув одну з дверей і опинився у яскраво освітленому вестибюлі, без меблів, із білою плиткою на стінах. Просто стіл у кутку, а за цим столом сидів друїд у своїй білій уніформі з емблемою капрала на руці. Поруч із ним стояв інший страж із автоматом через плече. Ще один кулемет лежав на столі єфрейтора.
  
  
  Нік пробурмотів щось російською, щоб підтвердити вигадку, і прошипів своїй партнерці:
  
  
  - Подбай про сидячого.
  
  
  Вона, тремтячи і натягнувши каптур на обличчя, непомітно кивнула на знак згоди.
  
  
  Капрал простягнув їм велику книгу.
  
  
  - Доброго ранку, сер. Ви бажаєте підписати?
  
  
  "Зараз", - відповів Нік і підійшов до столу, потім відступив убік, дозволяючи Гвен йти попереду нього. Потім він повернувся до чоловіка.
  
  
  - Яка погана ніч, га? Холодно ...
  
  
  Насправді Друїд носив плащ, схожий на нього. Якщо він хотів убити його швидко, він повинен був задушити його, тому що ножиці не допомогли б йому з цим товстим матеріалом, щоб проткнути його.
  
  
  - Так, - відповів чоловік. - Вітер сильний... - Нік стрибнув безшумним тигром. Нещасний широко розплющив очі і почав кричати, він спробував схопити зброю, яка була на плечі. Витягаючи ножиці, він почув позаду себе клацання запальнички та болісний крик сторожа, що сидить за столом.
  
  
  Нік різко опустив зброю на свою людину, потім притиснув її до стіни і блискавичним жестом встромив ножиці йому в горло. Кров ринула, як джерельна вода, бідолаха закотив очі і впустив автомат, намагаючись витягти ці леза з горла. Нік був швидше за нього. Він витяг ножиці з його горла і знову вдарив його. Потім він схопив свою зброю і штовхнув умираючого в куток.
  
  
  Передпокій був сповнений їдкого диму, і стояв сильний запах горілого м'яса.
  
  
  Гвен, тримаючись руками за край столу, почала рвати. У друїда, що сидів, було обвуглене обличчя, і запальничка впала на підлогу.
  
  
  Нік штовхнув Гвен, щоб переконати її швидко прослизнути в інші двері.
  
  
  - Ходімо швидше!
  
  
  Вона кивнула і кинулась тікати. Нік пішов за нею, потім краєм ока помітив рух позаду неї. Страж з обгорілим обличчям сліпо порався руками, але не без мети. У цьому кроці було щось навмисно вирішене. Нік повернувся з ножицями, але спізнився. Коли він підійшов до чоловіка. він побачив кнопку і, мабуть, розсердився, що друїд вже натиснув на неї.
  
  
  Десь почувся якийсь металевий гонг, що розповсюджує свої вагання. Нік вилаявся і знову побіг за Гвен, перевіряючи автомат. На жаль, було подано тривогу. Тепер усе залежало від швидкості.
  
  
  Гвен чекала його біля дверей, що вели до металевих гвинтових сходів, що вели в саме серце скелі. Нік прошипів:
  
  
  – Давайте працювати!
  
  
  Він зістрибнув із залізних сходів і перетнув короткий коридор, висічений у камені.
  
  
  Наприкінці коридору починали зачинятися масивні залізні двері.
  
  
  Повільно але вірно. Нік кинувся туди. Він мав пройти цей шлях, перш ніж вона повністю закриється. Якщо Гвен теж може це зробити, то краще, інакше - терпіння!
  
  
  Він пірнув у отвір, який ставав уже й тісніше. Гвен усе ще була з іншого боку, і тепер щілина була не більше двадцяти сантиметрів завширшки.
  
  
  Він простяг руку, схопив дівчину за плащ і потяг з усіх сил.
  
  
  Як раз вчасно. Двері зачинилися за ними з легкою металевою вібрацією.
  
  
  Нік хотів заблокувати механізм цих дверей, але зараз він не мав часу. Він мав розправитися з рештою охорони, перш ніж усі проходи були закриті.
  
  
  Залізні сходи вели його ще далі, за ним завжди прямувала Гвен. Зараз довкола нікого не було. Вони спустилися з чотирьох прольотів і досягли іншого поперечного коридору. Зліва прохід плавно повертав у гору, і наприкінці було видно вогні. Ракета була всередині, її корпус був забарвлений у яскраво-червоний колір.
  
  
  Нік на мить зупинився, щоб подивитись на нього. Гвен ахнула поруч із ним.
  
  
  "Я не розумію", - пробурмотів він. Де, чорт забирай, чоловіки? Мені здається неможливим, що вони ще не прийшли нас перехопити.
  
  
  
  - Ось один, Нік! Он там, йдіть!
  
  
  Вона побігла, а він пішов за нею.
  
  
  - Що нам тепер робити?
  
  
  Вона повернулася, щоб пояснити, не зупиняючись:
  
  
  – Тепер я думаю, що розумію; коли вони почули сигнал тривоги, то всі побігли до аварійного виходу, а один залишився, щоб відкрити автоматичні замки. Ми повинні зупинити його, перш ніж він все заблокує!
  
  
  Нік стрибнув повз неї, потім згадав про детонаторів у п'ятці і пошкодував, що вони не вибухнули. Спочатку треба було знищити ці прокляті ракети, він не міг померти раніше!
  
  
  Наприкінці коридору постать у білому маніпулювала чимось у металевому ящику, прикріпленому до стіни. Попереду сходи вели до дірки у стелі.
  
  
  Нік крикнув:
  
  
  - Стій, руки нагору!
  
  
  Друїд злякано глянув на них. Потім він попрямував до сходів, що вели до люка, але Нік зробив кілька пострілів, і людина впала на підлогу.
  
  
  Гвен пройшла повз Ніка, підійшла до металевої шафи на стіні, відчинила скляні двері і почала натискати на перемикачі. Нік дивився на неї з зростаючим нетерпінням. За мить вона повернулася, щоб подивитися на нього, і сказала:
  
  
  - Ось тепер у нас все добре. Я розблокувала сходи.
  
  
  - Значить, відчинилися і великі залізні двері?
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  - Звісно. Хтось шукатиме нас, як тільки зрозуміє, що тут відбувається, та зрозуміє, що це не нещасні випадки, такі як пожежі чи вибухи.
  
  
  Нік тицьнув пальцем у металеву шафку.
  
  
  - І ти не можеш зачинити ці двері звідси?
  
  
  – Ні, з цього моменту це неможливо.
  
  
  - Ось так.
  
  
  Він знову побіг своїми слідами і, досягнувши входу в диспетчерську, сказав їй:
  
  
  - Заходь і чекай на мене. Він кинув їй автомат. - Ти знаєш, як ним користуватися?
  
  
  Вона сказала так.
  
  
  - Ну, якщо хтось прийде, стріляйте.
  
  
  – Вони ще не прийдуть. Управляти автоматичними замками може лише одна людина, тож тепер нікого не повинно бути.
  
  
  Нік її навіть не чув. Він увесь час бігав та працював.
  
  
  Двері треба було якось замкнути, щоб він і Гвен могли спокійно працювати, і ніхто не міг їх здивувати. Може, власноруч копали могилу, але треба було спробувати.
  
  
  Він продовжував бігти з запаморочливою швидкістю. Якби хтось знайшов там двох убитих охоронців, вони зрозуміли б, що це був саботаж, і прийшли б з автоматами та гранатами, щоб вистежити їх. Двері, мабуть, були зачинені!
  
  
  Нарешті він туди потрапив. Це були дві сталеві двері вагою не менше ніж п'ятнадцять тонн кожна. Вони досі були збиті разом. Нік дослідив стіну і виявив велике колесо, щось подібне до керма з дерев'яною ручкою посередині. Ручне управління.
  
  
  Таким чином, щоб відкрити двері, потрібен був би годинник, але це теж був захід безпеки. Але на той момент це йому було не потрібно.
  
  
  Під кермом була розподільна коробка. Відкрив і побачив чорну та червону кнопки. Він натиснув червону, і двері почали відчинятися. Він натиснув на чорну, і двері на мить зупинилися, потім зачинилися. Тепер він усе знав. Якщо ця скринька вибухне, двері залишаться замкненими.
  
  
  Він відкрутив підбори, потім порилася у мішечку з тютюном і вийняла невеликий шматок пластику, обережно тримаючи його. Його інструктори запевнили його, що без детонатора матеріал не вибухне, але Нік продовжував поводитися з ним обережно. Він поклав пластикову кульку в коробку, відірвав шматок нитки від рулону, яку було знято з п'яти, і закріпив детонатор, потім наклав маркер часу. Нарешті знову побіг, як заєць. Він уже спустився до третього трапу, коли почув вибух. Тепер він був замкнений там зі своєю напарницею Гвен. «Разом у добрі часи і в погані», як двоє молодят.
  
  
  Тепер вони могли спокійно працювати та шукати інший аварійний вихід, який, як вони сподівалися, існував.
  
  
  Гвен чекала на нього в диспетчерській. Вона була виснажена, і вона мала дві глибокі мішки під очима. Кулемет бовтався в її руці, ніби вона забула про нього.
  
  
  Нік взяв його назад, поплескав її по плечу і наважився не надто вдало посміхнутися.
  
  
  - Пам'ятайте стару історію про людину, яка щоночі добре зачиняла всі двері свого будинку,
  
  
  він навіть вставив у нього болти та замки, щоб почуватися в безпеці?
  
  
  - Ні, ніколи про це не чув. Але зараз не схоже на те, щоб ...
  
  
  - О, тепер ми маємо час. Ось у чому суть. Як би там не було, цей хлопець, як завжди, заходить якось уночі, закриває свої сотні замків і збирається лягати спати, коли чує, як хтось сміється. Потім дивується, дивуючись: «Але як це можливо?
  
  
  Адже я замкнений усередині! ». А голос із зловісним і загрозливим сміхом відповідає:
  
  
  "Звичайно, ми обидва замкнені всередині!"
  
  
  Гвен не засміялася. Нік зрозумів, що щось не так, і спитав її:
  
  
  - Що трапилося?
  
  
  - Прийди і подивися. Я глянув на панель керування. Кнопка запуску ... фальшива, не працює, не підключається!
  
  
  - Що, чорт забирай, ти кажеш?
  
  
  Він пішов за нею до панелі, повної перемикачів, кнопок, інструментів та графіки. Він дивився на це з неприємним відчуттям утоплення. Що було негаразд?
  
  
  Гвен показала йому два незакріплені дроти, які вона тримала. Він показав пальцем на клубок транзисторів, конденсаторів, друкованих схем і промимрив глухим голосом:
  
  
  - Є пульт, радіокерований! Пендрагон сам запустить ракети.
  
  
  «Звичайно, чорт забирай, – сказав собі Нік. Звісно, дурень! Він палко прокляв себе і побіг у напрямку ракети. Звичайно, сам Пендрагон отримав би задоволення, натиснувши свою кнопку. А хто ще? Зі свого безпечного укриття в Лондоні він спостерігав і чекав. Як тільки Біг Бен оголосив своєю милою музичною скринькою, що зараз п'ять годин, він пустить ракети. Якщо тільки вони не попередили його… Звісно, попередили! Там вони зроблять все, щоб зв'язатися з Пендрагоном зараз, по радіо, короткою хвилею, і розкажуть йому, що ось-ось мало статися. І Пендрагон не став чекати на п'ять. Він би не чекав і хвилини, як тільки він усвідомив і зрозумів… Ракети могли стартувати будь-якої миті.
  
  
  Гвен теж усе зрозуміла, і тепер їм не треба було говорити багато. Вони бігли вниз і досягли основи пускової труби. Монстр чекав там, терплячий, холодний, блискучий, дикий, в оточенні дюжини пуповин, що його годували. Нік дивився на цю пташку, і на мить йому стало страшно.
  
  
  Потім він струснувся. Він ще не переможений, ще не мертвий. Діяти треба було швидко.
  
  
  Гвен відгвинтила пластину біля основи ракети. Нік взяв пластик із тютюнового мішка, все, що в нього залишилося, і розплющив його, надавши йому довгасту форму. Гвен шепнула йому:
  
  
  - Бачиш тут? Цей інструмент використовується для скасування вибухів. Фактично вони називають це «камерою для абортів». Вони використовують його, коли ракети летять у неправильному напрямку, щоб знищити їх на шляху. Просто шкода, що ми не знаємо точної довжини хвилі… Ми могли б усе зробити по радіо, і ми заощадили б стільки сил.
  
  
  Нік відштовхнув її і сказав:
  
  
  - Я поставлю годинник на п'ятнадцять хвилин. А поки шукайте вихід, щоб якнайбільше піти звідси. Якщо ми цього не зробимо, ми обидва засмажимося.
  
  
  Ми вибухнемо разом із рештою.
  
  
  Він нахилився, щоб налагодити підривник, і з деяким задоволенням зазначив, що його руки не тремтять.
  
  
  Йому знадобилося чотири хвилини, щоб полагодити все, включаючи провід, детонатор та мітку часу. Коли почалося цокання, він підвівся і покликав дівчину:
  
  
  - Гвене?
  
  
  - Я тут. Може, я знайшов щось, давай!
  
  
  Він обійшов базу ракети, намагаючись не спіткнутися про плутанину проводів, яка нагадала йому про зміїв у будинку леді Хардесті. Гвен дивилася на дірку у металевій стінці пускової труби. У Ніка виникла надія.
  
  
  - Як ви вважаєте, це запасний вихід?
  
  
  Вона насупилась і похитала головою.
  
  
  – Не знаю, не думаю. Мені здається, що це провідник для повітря. Якщо це веде лише до кондиціонера, десь має бути клапан. Вони всі закривають перед запуском.
  
  
  Номер Три дивився на цю таємничу чорну дірку і спитав її:
  
  
  - Якщо клапан зачинено, ми не пройдемо. Це те, що ви маєте на увазі? Немає виходу?
  
  
  Гвен похитала головою.
  
  
  – Ні. А якщо ми опинимося в кондиціонері... Все одно вогонь охопить усю трубу, і...
  
  
  - Припускаю, що перспективи не райдужні, але
  
  
  У мене просто немає нічого іншого… мужності, йди туди, і я піду за тобою. І якщо ви знаєте якісь молитви, то саме час рекомендувати нашу душу Богові.
  
  
  Гвен зняла пальто і засунула голову в дірку. Він дивився, як це гарне тверде дно зникає, потім викинув і плащ, але було майже неможливо, щоб його широкі плечі могли прослизнути в отвір. Він побачив на підлозі банку машинного мастила і зняв усе, що було на ньому, крім спідньої білизни. Він узяв годинник і засунув його за гумку своїх трусів. Потім він помазався маслом. Пахло жахливо, але завдяки цьому йому вдалося, хоч і важко, потрапити в нору. Якоїсь миті трубка зігнулася. Було зовсім темно. Нік покликав дівчину, і її голос пролунав металевою стіною.
  
  
  Раптом він почув голос Гвен, дивний і приглушений, що кличе знизу.
  
  
  - Немає ніяких клапанів, Нік. Може, це справді аварійний вихід чи щось подібне. Я продовжую спускатися зараз і вірю, що дістануся моря. Здається, я чую шум хвиль.
  
  
  "Заткнися і продовжуй", - крикнув Нік. - Минають хвилини, і треба якомога врятуватися!
  
  
  Він теж продовжував свій шлях, завжди спускався з пагорба, повернув ще раз, зіскребаючи трохи жиру і трохи шкіри, потім побачив її. Тепер темрява була менш глибокою. Вона знову гукнула йому.
  
  
  - Нік, поспішай у тунель! О, може, ми таки зможемо!
  
  
  Номер Три щось крекнув і продовжив із зусиллям котитися вниз.
  
  
  Очевидно, дівчина забувала маленьку деталь - полум'я, яке невдовзі мало пройти і трубою.
  
  
  Але він також досяг дна і благополучно приземлився у вузькому тунелі, висіченому в скелі. Гвен уже бігла до квадрату світла, яке можна було бачити наприкінці. Нік пішов за нею. Раптом Гвен зупинилася і повернулася в його бік. Вона прошепотіла йому:
  
  
  - Нік, там хтось є. Думаю це жінка. Я бачив, як вона прийшла з іншої галереї.
  
  
  Леді Хардесті отямилася! Вона швидко одужала, чорт забирай, їй вдалося протверезіти, вона зрозуміла, що сталося, і знайшла спосіб зв'язатися з ними звідкись ще. І ось воно.
  
  
  - Банггг!
  
  
  В неї навіть був пістолет! Кулі почали луною відбиватися від стін тунелю. Нік схопив Гвен і пройшов повз неї, щоб прикрити її своїм тілом. Тоді він сказав їй:
  
  
  - Спробуємо оминути.
  
  
  Він побіг уперед, як розлючений бик, готовий кинутися. У жінки не могло бути багато куль у стволі, оскільки вона вже витратила частину. І в такому стані у нього виразно не було надто точної мети. Однак він не мав іншого виходу, крім як піти їй назустріч і ризикнути небагато. Все було краще, ніж нависла загроза, загроза, яка гіршала з кожною секундою. Вогонь і дим нікого б не пощадили. Не кажучи вже про небезпеку цих ста п'ятдесяти мегатонн водневої смерті!
  
  
  Галерея раптово розширилася в досить простору печеру, тьмяно освітлену жовтою лампою, що звисала зі стелі. Великі хлопчики добре організували втечу на випадок невдачі! Нік встиг лише помітити вхід у печеру, дзюрчання води поблизу, невеликий причал та підвісний мотор.
  
  
  - Банггг!
  
  
  Куля відскочила від стіни і задзижчала, як велика розлючена бджола. Леді Хардесті сховалася за купою каміння біля входу в печеру і націлилася на нього з кольта. Нік підскочив і кинувся на неї.
  
  
  Ще одна куля вилетіла з пістолета і влучила йому в плече. Сила удару змусила його втратити рівновагу. Він крутнувся і впав. Він побачив, як повз нього проходить Гвен зі лютою гримасою на обличчі.
  
  
  Нік не відчував болю. Він збирався встати, але зрозумів, що його сили залишили. І трохи волі також. Він почував себе змученим та байдужим. Якщо Гвен вдасться позбутися цієї суки, то краще для неї. Він, мабуть, дуже хотів розірвати її на частини після того, що передав йому до рук!
  
  
  Леді Хардесті підійшла до дівчини з ревом люті, її бліде обличчя спотворилося від страху, гніву та розпачу. Вони зіткнулися і покотилися по землі, як дві звірі, що борються за здобич. Деякий час вони продовжували бити одне одного як одержиме, дряпати одне одного, рвати на собі волосся.
  
  
  Якийсь час Нік пристрасно дивився на них. Він був безсилий.
  
  
  і він почував себе дивно спокійним. Здавалося краще, щоб інші час від часу билися.
  
  
  Але в якийсь момент він зітхнув. Леді Хардесті перемогла, чорт забирай! Їй вдалося здолати Гвен, вона стояла на ній колінами і намагалася задушити. Вона справді була схожа на злу відьму з розпатланим волоссям, розірваним одягом і виставленим напоказ грудьми. І на його обличчі був вираз садистського тріумфу.
  
  
  Нік намацав гострий камінь, ліг на землю і підповз до пари. Він вклав камінь у судорожну руку Гвен, потім відступив кілька кроків.
  
  
  Дівчина швидко підняла руку і вдарила суперницю по лобі.
  
  
  Кров почала сочитися, закривши обличчя леді Хардесті потворною червоною маскою. Гвен завдавала ударів знову, і знову, і знову. Леді Хардесті відпустила її та впала на бік. Гвен перекотилася, потім впала навколішки на живіт суперниці. Він знову підняла камінь із жахливим виразом обличчя. Жінка у нестямі - не найприємніше видовище. Гвен знову почала бити, один, два, три...
  
  
  Нік підійшов до неї і спробував відтягнути її.
  
  
  - Досить! Вона давно вмерла!
  
  
  Гвен упустила камінь і подивилася на покручений труп. Потім він глянув на Ніка зовсім порожніми очима.
  
  
  «Я… я…» – почав він спинятися.
  
  
  На той момент здавалося, що світ розвалився. Нік схопив дівчину за руку і затяг у невелику пристань, у воду, яка закривала їх, захищаючи їх.
  
  
  Печера затремтіла. Земля почала розгойдуватися та танцювати. Великий шматок каменю відламався від стелі галереї і при падінні розлетівся на тисячу осколків. Страшний рев рознісся по печері; інший шматок каменю відламався від сховища і вирушив поховати тіло леді Хардесті. Рев знову посилився. Здавалося, що мільйон гігантів збожеволіли в самому серці Землі, що вся планета хотіла вибухнути. Натомість була тільки велика мова вогню, який сердито біг тунелем. Він виходив із пускової труби.
  
  
  Гвен притулилася до Ніку і уткнулася обличчям у його груди.
  
  
  «О боже…» – пробурмотів він. - О боже, про боже...
  
  
  Потім усе закінчилося так, як і почалося, і вони обоє виявилися живими. Ознака того, що боєголовки не були заряджені.
  
  
  Нік прийняв диво без запитань, як завжди, вдячний лише за те, що воно було. Незабаром печера наповнилася димом. Номер три відшльопав дівчину і сказав:
  
  
  - Швидше візьмемо підвісний двигун і переріжемо мотузку!
  
  
  За десять хвилин вони були вже за кілька кілометрів від берега і дивилися на чорний острів і той ще чорніший дим, що його огорнув.
  
  
  - Атомних грибів немає, розумієш? - Зауважив Нік. - На щастя, нам удалося втекти. Більшість острова було зруйновано, але боєголовки були заряджені. На щастя.
  
  
  Гвен нічого не сказала. Вона дивилася на нього як на диво. Нарешті вона дивним голосом помітила:
  
  
  - Ти знав, який ти смішний, такий засмаглий... у спідній білизні, весь у жирному мазуті, закривавлений, з цією приклеєною бородою і з... ти безцінний, от і все, - закінчила він зовсім невиразним тоном.
  
  
  – З цього приводу я теж не можу сказати, що ти дуже гарненька, дивлячись на тебе… – парирував він і зірвав цибулину Траверса з еластичного поясу шорт. Він відкрив її та відрегулював важіль, потім показав його дівчині і пояснив:
  
  
  - Тепер ця штука пищить як марсіанин. Тут уже кілька днів стоїть англійський підводний човен. Він чекає нас, і коли він почує сигнал ... Наші люди скоро прийдуть на допомогу, так що ви повинні спочатку випустити пару.
  
  
  – Що?
  
  
  – Ти на межі істерики, я це дуже добре бачу. Дозволь собі розслабитись.
  
  
  Він справді був таким, і він справді відпустив. Нік терпляче чекав, поки вона випустить пару назавжди. Але на той час, коли темний підводний човен почав повільно спливати, як кит, що вивергає воду і пару, він уже оговтався.
  
  
  «Ти людина, яка дуже розуміє», - сказала вона, витираючи очі тильною стороною долоні. - Слава богу, тепер усе скінчено...
  
  
  "Для тебе", - солодко сказав Нік Картер. - Для тебе, Гвен. Але не для мене. Мені ще потрібно вирішити дуже важливе питання. І я маю намір виправити це по-своєму. незавершене.
  
  
  
  Тринадцятий розділ.
  
  
  
  Ян Треверс голосно запротестував. потім він став переконувати, нарешті розгнівався.
  
  
  І в якийсь момент він вирішив зателефонувати до Хоука. Номер три в офісі Скотланд-Ярду в Треверс підслухав розмову між ними по внутрішній лінії. Хоук був коротким та сухим. Оскільки катастрофа більше не назрівала, дві двоюрідні нації могли знову сваритись.
  
  
  Хоук сказав сухо-сухо:
  
  
  - Він виконав вашу місію, чи не так? - І Нік усміхнувся. Старий устав на бік свого хлопця номер один! - А тепер дозволь мені закінчити його шлях.
  
  
  Треверс набив трубку і звернувся до Ніка:
  
  
  - Я збираюся повісити цього виродка, розумієте? Ви не повинні мене позбавляти цього задоволення!
  
  
  - Подивимося. Може, йому доведеться бути повішеним, – відповів він і пішов. Її рука обвивала шию, підтримуючи чорний шовковий шарф.
  
  
  Йому знадобилося півгодини, щоб позбутися стеження, яке Треверс поставив за ним.
  
  
  Він найняв у Рутса червоний двомісний автомобіль і попрямував до набережної Челсі. Біля мосту Альберта він повернув ліворуч і попрямував до Річмонду.
  
  
  Пендрагон, він же Сесіл Грейвс Лорд Хардесті, ховався у будівельному комплексі Magna Film, який був його власністю. Там не знімали фільмів понад п'ять років. Тиск друїдизму в якийсь момент став настільки сильним, що «Лерд» не мав часу займатися чимось іншим. Фактично він навіть наполовину зняв фільм про короля Артура.
  
  
  Леді Хардесті коротко пояснила Ніку на острові Блекскейп. Дуже стисло, бо вона дуже поспішала з ним переспати.
  
  
  Але тепер Нік згадав свої слова, коли він їхав машиною пробками Річмонда.
  
  
  "Мій чоловік божевільний з манією величі, - сказала йому красуня, - і він справді думає, що він якийсь король Артур". Власне, звідси він отримав свій псевдонім. Старі кельтські королі мали титул Пендрагон. Пен кельтською мовою означає Вождь, і Дракон завжди зображувався на їхніх бойових прапорах. Вони були абсолютними тиранами.
  
  
  диктаторами. І мій чоловік також хоче бути диктатором. Але він стверджує, що має інші наміри: він каже, що буде «хорошим» диктатором, доброзичливим деспотом! - І скривила зневажливу гримасу.
  
  
  Нік був досить задумливим, коли їхав з Річмонда. Він знав достатньо про цю історію, щоб знати, що Утер Пендрагон був батьком короля Артура, на відміну від кельтської легенди. Лорд Хардесті побудував свою особистість на зразок цієї доброї людини і чудового короля, який жив багато століть тому. Нік зітхнув. Гроші, безперечно, вдарили йому в голову. Якби Сесіл Грейвс Хардесті не був найбагатшою людиною у світі, не все те, що сталося, сталося б. А в разі безумства вони б замкнули його в якомусь психіатричному закладі, щоб покласти край його існуванню, щоб він не завдав шкоди. Але гроші, мільйони, мільярди… Із цими клятими грошима можна зробити дуже багато.
  
  
  Коли він прибув до студії, обнесеної стіною, вже густішало сутінки. Погода стала кращою, стало менш холодно, а на заході небо було червоним. Комплекс розташовувався на околицях сірого і занедбаного села, принаймні зовні. Нік сховав машину за чагарниками дерев і обійшов навколишню стіну. Мав бути хоча б один вартовий, тому доводилося уникати вхідних воріт.
  
  
  Він приніс мотузку і великий гачок. Забратися на вершину стіни та спуститися з іншого боку не зажадало багато часу. Він озирнувся. Сутінки швидко згустилися, але все ще можна було розрізнити навколишні форми. Тепер, наприклад, він побачив, що на вулиці старого міста на американському Заході. Він пройшов обережно, безшумно, повз фасади з пап'є-маше, фальшивого салону з вивіскою Золотої Підв'язки, ковальської крамниці, бакалійної крамниці. Нік посміхнувся, дивлячись на те тло без інтер'єру, і сказав собі, що багато людей такі: весь фасад і нічого всередині.
  
  
  Він перетнув уявний кордон і опинився в іншій країні: Африці. Тепер він був у Касбі. Вузькі та кам'яні вулички, мінарет, кіоски арабських продавців.
  
  
  Хазяїна, як і раніше, не було видно, якщо такий тут був. Він проминув фортецю Іноземного легіону, загублену в піщаній пустелі, продовжив шлях і, нарешті, побачив світ на вершині фортеці. Ось, нарешті, і Камелот, святиня короля Артура. Хто знає, чи був там ще круглий стіл і дванадцять лицарів?
  
  
  Ні, ймовірніше, що сучасний король Артур сидів один за цим столом, розмірковував над своїми розбитими мріями і вигадував якийсь план помсти.
  
  
  Хтозна, чи знав Пендрагон, що його переміг Нік Картер. Можливо. Яким би божевільним він не був, ця людина безперечно не була дурною. Може, він просто на нього чекав.
  
  
  Треверс повернув Ніку його зброю, і він старанно перевірив його. Люгер заспокоював його, як і стилет, добре захований у рукаві. Нік скривився. Куля, яку леді Хардесті всадила йому в плече, на щастя, не влучила в кістку, але відірвала в нього добрий шматок м'яса. На щастя, то була ліва рука. Однак він відчував тупий і безперервний біль, і більше, ніж біль, його турбувала та скутість, яка заважала йому рухатися з його звичною спритністю. Він витяг «люгер» з піхов і засунув його в носову хустку, якою він тримав руку на шиї. Просто, щоб бути готовим вихопити його. Потім він двічі чи тричі потренувався витягнути Х'юго із замшевого футляра і, нарешті, поїхав у Камелот.
  
  
  Замок короля Артура було зроблено не з пап'є-маше. Лорд Хардесті побудував його із справжнього каменю для більшої достовірності. Він сам продюсував і режисирував фільм, доки не вирішив його зупинити.
  
  
  Нік ступив на опущений підйомний міст. Рів був майже заповнений. "Там все автентично", - сказав він собі з усмішкою. Навіть смерть.
  
  
  Він увійшов у внутрішній двір і піднявся довгими сходами, що вели до трибун. Башти, башти, зубчасті стіни. Там, у найвищій вежі, тій, що освітлювала весь замок, усе ще горіло світло. Піднявся легкий вітерець, і Нік раптом почув приглушений звук полотна, яке, розмахуючись, вдарилося об стрижень. Фактично, величезний прапор майорів на вітрі, і він глянув на нього, допомагаючи собі на мить з ліхтариком, який був у нього в кишені.
  
  
  Він побачив золотого дракона у центрі прапора і кисло засміявся. Цей тип страждаючих манією величі позначав свою присутність у замку цим прапором. Так само, як королева Англії, яка приїхала до своєї резиденції, піднявши прапор на флагштоку Віндзорського замку... Проте ні Траверс, ні Скотланд-Ярд, ні місцева поліція не зрозуміли значення цього повідомлення і не повірили, що Пендрагон там переховувався. Хтозна, де це. Стара історія вкраденого листа Едгара По! Ховається десь прямо на очах у тих, хто шукає, а вони цього не знайдуть.
  
  
  Він увійшов у найвищу вежу через арку і піднявся гвинтовими сходами. Нарешті він увійшов до великої круглої кімнати. У центрі стояв круглий стіл, освітлений сильною лампочкою, що звисала зі стелі. Перед цим столом сидів чоловік у інвалідному візку. Волосся в неї було довге і біле, як сніг. За ним Нік помітив застарілу сучасну полицю, оснащену трансівером і прикрашену великою кількістю кнопок і перемикачів усіх видів.
  
  
  Старий, навіть не підводячи голови, сказав:
  
  
  - Сідайте, містере Картер. Я чекав тебе.
  
  
  Чуйні вуха та очі Ніка невпинно працювали на цьому шляху. Номер Три знав, що за його спиною немає нічого небезпечного. Можливо, перед ним, але він все ще не усвідомлював масштабу цієї небезпеки.
  
  
  Він зробив крок уперед, підійшов трохи ближче до столу і зупинився. Він глянув угору. Ніщо йому не загрожувало навіть зі стелі. Він продовжував оглядати кімнату настороженими очима.
  
  
  Сесіл Грейвс - він Пендрагон - видавив слабку посмішку.
  
  
  - Тут немає підводного каміння, будьте певні. Запевняю вас, ніяких сокир чи загадкових люків під ногами. Я визнаю, ви виграли, містере Картер. Я дуже сподівався, що ти прийдеш сюди, бо я хотів побачити обличчя людини, яка змогла перемогти мене поодинці.
  
  
  - У цьому мені допомагали, і дуже багато хто. Але зізнаюся, ви були дуже близькі до перемоги.
  
  
  Пендрагон підняв тонку аристократичну руку.
  
  
  - Ви надто скромні, сер. Але я вважаю, що ви прийшли сюди не для того, щоб обмінятися люб'язностями.
  
  
  Він мав довге, бліде обличчя, чисто виголене, з двома очима з дивними золотими відблисками, що іскрилися в цьому яскравому світлі. Він трохи випростався. крісло і провів пальцями по своєму срібному волоссі. Потім він спитав його:
  
  
  - Навіщо ви прийшли, містере Картер? Щоб злитися на переможеного та хвалитися своїм тріумфом?
  
  
  Нік похитав головою.
  
  
  - Мені ніколи не подобається мій тріумф, лорд Хардесті. Я прийшов лише закінчити роботу. Я мушу передати тебе поліції.
  
  
  Фактично, на той момент він вирішив зробити Траверсу той маленький подарунок, про який він так дбав.
  
  
  Старий похитав сивою головою.
  
  
  Мені це не подобається, містере Картер. І вияви мені люб'язність, поки ти тут, називати мене Пендрагоном. Це буде фіксація, оскільки я намагався жити, як Пендрагон, я також хотів би померти, як він. Чи не могли б ви це зробити?
  
  
  Картер коротко кивнув головою.
  
  
  - Все в порядку. Отже, ми хочемо йти, Пендрагоне?
  
  
  Старий знову підняв руку.
  
  
  - Ні, я так не думаю. Запевняю вас, я не люблю піддавати себе глузуванням, у мене немає бажання з'являтися в залі суду, щоб почути свій смертний вирок... - Він скривився з огидою. - Це був би надто принизливий і безславний кінець, і я не зміг би цього витерпіти.
  
  
  Нік підійшов ближче.
  
  
  – Але можуть і не повісити.
  
  
  Дивні золоті очі заблищали.
  
  
  - Ні, можливо, і ні. Однак навіть перебування у в'язниці не принесе задоволення. Справді, це було б гірше за смерть. Містере Картер, ви стали причиною мого падіння, моєї громадянської смерті. Тепер я думаю, що ти мені щось винен.
  
  
  Нік рідко дозволяв собі здивуватися, але тепер дивився на співрозмовника зі справжнім подивом.
  
  
  - Я, я тобі щось винен?
  
  
  Пендрагон усміхнувся. Він мав ідеальні зубні протези, які, мабуть, коштували йому цілого стану.
  
  
  - Так, ти повинен дати мені смерть на мій вибір. Це менше, що ви можете зробити, чи не так?
  
  
  Я хочу, щоб ти вбив мене тут зараз. Або, що було б ще краще, дозволити мені накласти на себе руки. Він підняв руки. - Як бачите, я беззбройний, тому покладаюсь виключно на вас. Будь ласка, містере Картер, я благаю вас.
  
  
  Дай мені пістолет. Я впевнений, що він у вас буде. Пістолет з єдиною кулею у стволі, і я знаю, куди випустити цю кулю. Дозвольте мені покинути цей світ принаймні з подобою гідності.
  
  
  Нік не поспішав. Він хотів про це подумати. Він зробив ще один крок уперед і посміхнувся Пендрагону. Він усміхався лише губами, бо очі його були заморожені.
  
  
  «Вибачте мою цікавість», - сказав він. – Що це за кнопка?
  
  
  Пендрагон одразу зрозумів і показав йому червону кнопку, трохи подалі від інших на полиці.
  
  
  - Кнопка запуску. І вона запустила б ракети, якби не ти.
  
  
  Нік спостерігав його.
  
  
  - А ви справді хотіли їх запустити?
  
  
  Настала довга мовчанка. Пендрагон узявся за підборіддя і витріщився на ворога.
  
  
  «Щиро кажучи, я не знаю», - нарешті визнав він. - Може так, а може й ні. Я не кровожерлива людина. Але я вважаю, що Росію треба вбити. І… ну може так, я б їх і запустив, на благо людства. Жахливий засіб для досягнення похвальної мети.
  
  
  Голос Ніка пролунав тихо, ледь чутно.
  
  
  - Вона б запустила їх у будь-якому разі, без найменшого вагання. Вона була дуже-дуже кровожерливою!
  
  
  "Так", - зітхнув Пендрагон. - Це була найбільша помилка в моєму житті, але мені ніколи не вистачало сміливості вбити її. Вона була надто гарна. То була моя ахіллесова п'ята.
  
  
  Ті самі слова, що сказав раніше Ян Треверс.
  
  
  Пендрагон глянув на Ніка.
  
  
  - Вона сказала мені, що ти мертвий, розумієш? Вона сказала, що вони вбили тебе в поїзді. Я ніколи не вірив їй, але того разу, зізнаюся, я в це повірив. І з того часу я трохи послабив пильність. Фатальна помилка, як я побачив пізніше.
  
  
  Я не мав їй вірити.
  
  
  Нік весело посміхнувся.
  
  
  - Перефразовуючи Марка Твена, повідомлення про мою смерть часто бувають перебільшені.
  
  
  - Та я бачу. Пендрагон тяжко зітхнув. – Проте все це вже не має значення. Отже, ви хочете надати мені право позбавити мене життя? Обіцяю, що зроблю це швидко і без суєти.
  
  
  Нік ухвалив рішення. Він вийняв «люгер» з носової хустки, розрядив його і вставив у стовбур одну кулю.
  
  
  - Чому б ні? - сказав він. - Може, ти все-таки маєш рацію. Ви позбавите себе безлічі непотрібних складнощів і уникнете шуму скандального судового розгляду.
  
  
  Для мене зовсім не має значення, помреш ти так чи інакше, якщо ти помреш раз і назавжди і більше не зможеш завдати шкоди. - Він простягнув зброю чоловікові, простягаючи руку через круглий стіл. – Беріть. Але постарайтеся поквапитися, бо сьогодні я маю зобов'язання, і я не хочу його пропустити.
  
  
  Пендрагон узяв «люгер» і глянув на нього. Його було відполіровано від постійного використання. Більшість вороніння зникла, відкривши початкову білизну металу. Деякий час старий продовжував дивитись на неї, потім підняв її і направив на груди Ніка.
  
  
  — Ви трохи розчарували мене, — сказав він. - Я не думав, що ти такий же божевільний романтик, як я! О, я уб'ю себе, і не
  
  
  сумніваюся, я знайду інший спосіб, тому що я знаю, що маю покласти край цьому тепер, коли я втратив обличчя. Але спочатку я вб'ю вас, містере Картер!
  
  
  Він натиснув на курок.
  
  
  Удар змусив Ніка відступити на чотири кроки. Він похитнувся, махнув руками, але потім відновив рівновагу і повільно пішов до Пендрагона. Старий дивився на нього, скоріше здивований, ніж зляканий.
  
  
  - Я в обладунках. У тому, щоб приїхати до Камелоту захищеним ними, був сенс, правда?
  
  
  І кинув стилет.
  
  
  
  Чотирнадцятий розділ.
  
  
  
  На одній із найпівденніших точок Дорсета сутінки продовжуються довго навіть у листопаді, коли погода хороша. Це країна, яка суцільно вкрита м'якими дюнами, і туман солодкий, набагато менш неприємний, ніж у місті. У гірчичних полях птахи наповнюють повітря тим дещо жалібним писком, який, за словами Х'ю Волпола, центрує всю любов і біль світу в собі.
  
  
  У селі Бертон-Бредсток, неподалік від того знаменитого Брідпорта, з якого втік молодий і нещасний Карл Стюарт, рятуючи свою шкуру, є старий готель із приміщенням під назвою «Голуб». Він розташований приблизно за двісті метрів від Ла-Маншу. Колись це було місце зустрічі контрабандистів, а сьогодні їхні правнуки у светрах та безформних бриджах із молескінової шкіри збираються у спільній вітальні та розмовляють зі своїм милим дорсетським акцентом. Знак повідомляє перехожим, що всередині можна поспати та поїсти.
  
  
  Маленька двомісна машина вилізла по брудній доріжці і зупинилася перед рестораном. Нік глянув на табличку і сказав партнерці:
  
  
  - Що ми ще можемо побажати? Тут є, щоб поспати, і все, що нам потрібне темного пива. Що, якщо ми зупинимося?
  
  
  Гвен Лейт мав рожеве обличчя. Частково це був її природний колір, оскільки вона провела три дні в клініці, щоб відпочити і знову стати на ноги, а тепер вона знову стала здоровою, вродливою великою дівчиною. Але частково цей рум'янець пояснювався її природною скромністю. Не дивлячись Ніку в очі, вона відповіла:
  
  
  - Думаю так. Виглядає дуже гарно.
  
  
  Нік Картер засміявся, і це був добрий, щасливий сміх. Місія була успішно завершена, і він почував себе чудово. Його плече все ще було забинтоване, але рана швидко гоїлася. Настав час відпочити. Йому вдалося випросити двотижневу відпустку у впертого Яструба.
  
  
  Тепер він вийшов з машини і відчинив дівчині двері. На Гвен була коротка спідниця, і її засмаглі коліна спалахнули на очах у Ніка, який сказав із симульованою урочистістю:
  
  
  - Ніколи не забуду, як уперше побачив ці коліна. Вони майже змусили мене забути про місію.
  
  
  - Нік! Вона вилаяла його напівжартівливим тоном. Але її губи трохи тремтіли. На своє руде волосся вона одягла чепчик, і тепер тканина посипалася краплями вологи, що блищали, як діаманти.
  
  
  - Вибач, - сказав Нік із зовсім не жалем, а з усмішкою. Потім він обійняв її і поцілував у кінчик носа.
  
  
  - О, будь ласка!
  
  
  Гвен боролася, але було ясно, що вона щосили намагається зберігати серйозність.
  
  
  - Вибач що?
  
  
  – Люди дивляться на нас! Хіба ви не бачите тих хлопців, котрі закочують очі?
  
  
  - Звичайно, заздрять. Ревнують. - Він узяв її за руку і потяг у бік клубу. - Пізніше подивимося, чи варто заносити багаж чи ні.
  
  
  Давайте спочатку досліджуємо питання про їжу та сон. Щиро кажучи, зараз мене більше цікавить ліжко, ніж їжа.
  
  
  Гвен почервоніла ще більше, але слухняно пішла за нею.
  
  
  Тепер вони нарешті залишилися одні в маленькій кімнаті з низькою стелею, і Нік почав її цілувати. Вони сіли на край ліжка, повністю одягнені. Ніколас Хантінгтон Картер поводився як джентльмен; з грацією, яка вразила навіть його самого.
  
  
  Губи Гвен були м'якими, солодкими і зовсім не стримуються. Спочатку вона здавалася трохи скутою і незручною, але тепер її слухняне тіло з радістю поступилося його сильною мужністю.
  
  
  Наприкінці цього довгого поцілунку – треба було вирватися чи задихнутися – Нік вигукнув:
  
  
  - Я прогресую як пристойна людина! Ми одні, і я не торкаюся тебе. А ви ще не почали кричати та стрибати у стелю.
  
  
  Вона уткнулася обличчям у його груди.
  
  
  - Я збиралася тобі про це розповісти.
  
  
  Нік закурив.
  
  
  - Ну, все розкажи.
  
  
  - Так, але не дивись на мене. Інакше я не можу пояснити.
  
  
  - Дивне створення! Добре, я не дивлюсь на тебе.
  
  
  Вона почала пошепки:
  
  
  - Я хотіла тебе з того моменту, як побачила тебе, Нік. Навіть у такий важкий та драматичний момент. Це було жахливо, що я відчувала… Я жахлива! Мені не холодно, і я не боюсь чоловіків. Іноді я б воліла бути такою ...
  
  
  Навпаки, я якраз навпаки, і якщо я зустріну відповідного чоловіка, я, здається, горю бажанням. Я повинна постійно стежити за собою, щоб не збожеволіти, я завжди повинна бути напоготові. Жахливо бути такий, розумієте?
  
  
  - Чому жахливо? Ти мені подобаєшся такою, якою ти є, люба. Раптом він дещо згадав і насупився. - До речі, а з тим хлопцем, з яким ви були заручені? Якому ви віддали перевагу всім суперменам? Що сталося з ним?
  
  
  - О, то була брехня. Я не заручена. Я тільки сказала тобі триматися на відстані та захищалася… від себе.
  
  
  Питання про Джима Стоукса крутилося на кінчику його мови, тому що йому було цікаво дізнатися, що сталося між ними. Але тоді він цього не сформулював. Зрештою, це не його справа.
  
  
  Він розплющив очі і глянув на неї. Він обдарував її тією усмішкою, яку Хок назвав «збройною».
  
  
  Гвен довго дивилася на нього. А потім кинулась у його обійми.
  
  
  - Дурень! Я тебе люблю!
  
  
  Нік спочатку поцілував її, потім на мить відірвався від її губ, щоб спитати:
  
  
  - Але як я можу бути певним?
  
  
  Вона підштовхнула його лягти на ліжко і хихикнула:
  
  
  - Якщо у вас все добре, дуже-дуже добре, але дійсно добре, можливо, я вам це доведу.
  
  
  І це він зробив.
  
  
  КІНЕЦЬ
  
  
  
  
  
  
  
  
  Dragon Flame
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Полум'я Дракона
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Killmaster
  
  
  Полум'я Дракона
  
  
  
  
  
  Присвячується співробітникам секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Перша глава
  
  
  Випадкова зустріч
  
  
  
  
  
  Нік Картер, старший убивця в AX, насолоджувався одним із своїх рідкісних моментів ейфорії. Кажуть, що навіть кату треба дозволяти моменти задуму та спокійного роздуму. І хоча Нік не був катом, він у прямому сенсі був катом. На даний момент відпочиваю. У відпустці. Смерть щодо Кіллмайстра взяла відпустку. Це не означає, що Картер став недбалим або втратив пильність. Він чудово розумів, що кістлявий старий джентльмен кожну секунду стояв біля його ліктя, відповідаючи йому крок за кроком.
  
  
  Тепер, сидячи в глибокому ротанговому кріслі на задній палубі своєї орендованої яхти «Корсар», Нік спостерігав, як ще один із чудових заходів Гонконгу перетворюється на тліючі вугілля на заході. На північ останні осколки сонця розсипалися рожево-пурпуровим сяйвом на сірих горах за річкою Шам Чун. Бамбукова завіса почалася в Шам Чун. Двадцять миль від нього прямо через півострів від Хау-Хой-Вана до Джанк-Бей.
  
  
  Нік допив залишки коньяку та содової і ліниво подумав, що «Бамбукова завіса» - справді евфемізм. Насправді китайські червоні скинули через основу півострова бар'єр зі сталі та бетону – доти, бункери, танкові пастки та ікла драконів.
  
  
  Повз Корсара пропливла постать з високими крилами і ліниво майорить коричневим вітрилом, і Нік побачив, що це постать дракона, що вивергає полум'я. N3 дозволив собі криво усміхнутися. Дракони були дуже великі на Сході. Важливим було вміти розрізняти два основних типи драконів – паперових та справжніх.
  
  
  Він пробув у Гонконгу вже три дні, і, як старому китайському працівникові, йому не знадобилося багато часу, щоб зібрати дракона. Чутки мчали Королівською колонією, як лісова пожежа, і там була бійка на будь-який смак і вухо. Щось велике, дуже велике відбувалося у провінції Гуандун через кордон. Китайці перекрили кордон і перекинули війська та танки у великій кількості. Потрапити до Китаю було досить легко – принаймні для селян та купців, – але вибратися звідси була інша справа. Ніхто, майже ніхто не виходив!
  
  
  Деякі песимісти в барах та клубах говорили, що ось воно. Великий дракон нарешті збирався з'їсти маленького дракона.
  
  
  Кіллмайстер думав, що ні. Він намагався взагалі не думати про це - він був у відпустці, і це не було його справою, - але його складний і добре навчений розум, налаштований на такі військово-політичні питання, продовжував повертатися до чуток та їхньої фактичної основи. . Такий, як було.
  
  
  Китайці були через щось у поті. Вони перебралися у кількості пари дивізій та кількох танкових рот. Схоже, вони зробили тонкий гребінець у пошуках чогось чи когось на своєму боці кордону. Що це, чи хто?
  
  
  Нік потягував коньяк із содовою і розминав свої великі гладкі м'язи. Йому було байдуже. Це була його перша справжня відпустка за багато років. Він почував себе чудово, він бачив все в рожевому кольорі. Його ноги, сильно обморожені під час його останньої місії в Тибеті, нарешті загоїлися. Він повністю відновив свою енергію, а разом із нею і величезну потребу насолоджуватися життям. У ньому почало прокидатися нове бажання, туга. Нік дізнався, що це було – і зацікавився.
  
  
  Він щось зробив із цим того ж вечора.
  
  
  Він постукав срібним гонгом по столику поруч із собою, не в змозі стримати усмішку чистого чуттєвого задоволення. Це було справді солодке життя. Йому все ще важко було повірити. Хоук, його начальник у Вашингтоні, насправді наполіг, щоб Нік взяв відпустку на місяць! Отже, він був на "Корсарі", що стоїть на якорі в басейні Королівського гонконгського яхт-клубу. Добре. Він не хотів підключатися до берегових об'єктів. Радіофон між кораблем і берегом працював досить добре, і хоча його тіло могло бути у відпустці, мозок його професійного агента – ні. Було так само добре тримати відстань між "Корсаром" та берегом. Гонконг був розсадником інтриг, шпигунським перехрестям світу, а Кіллмастер мав набагато більше ворогів, ніж друзів.
  
  
  Його легенда була просто плейбою. Це був Кларк Харрінгтон з Талси, завантажений успадкованими нафтовими грошима, і він мав усі документи, що підтверджують це. Яструб був найпослужливішим у всіх цих справах, і Нік смутно поставив питання - чи не відгодовує його для чогось Хок?
  
  
  Його думки перервав ляпас маленьких гумових туфель. Це був Бій, який приніс ще коньяк та содову. Нік запозичив Боя в Манілі разом із Корсаром та філіппінською командою.
  
  
  Бен Мізнер, який позичив яхту Ніку, був змушений перервати свій круїз, щоб повернутися до Штатів у термінових справах. Вони з Ніком коротко поговорили у барі аеропорту.
  
  
  «Я підібрав бідного маленького виродка в Сінгапурі», - пояснив Мізнер. Голодував на вулиці. Наскільки я розумію, він намагається потрапити до Гонконгу, щоб знайти своїх батьків, і йому не пощастило. Вони розійшлися, намагаючись вибратися з Китаю. Хлопчик - він не називає своє справжнє ім'я - Хлопчик намагався зробити це один на гумовому човні з Макао. Уявіть, що це намагається зробити дев'ятирічний хлопчик! У будь-якому випадку, він потрапив у тайфун, і вантажне судно підібрало його та відвезло до Сінгапуру. Я обіцяв йому спробувати якось доставити його в Гонконг колись, а зараз найкращий час».
  
  
  Бен Мізнер пояснив, що Корсару потрібна робота з ремонту, і вона має бути зроблена в Гонконгу.
  
  
  "Я купив його там", - сказав він. «І я хочу поставити його до сухого доку тієї ж фірми. Так що ви отримуєте його на потрібний час м'яч. Коли ви закінчите відпустку, передайте її будівельникам, і я потім заберу». А Бен Мізнер, який був мільйонером від народження та знав Ніка ще в коледжі, помахав йому на прощання та побіг до свого літака. Бен, звичайно, не мав жодного уявлення про справжню професію Ніка.
  
  
  Хлопчик узяв зі срібного підносу високу матову склянку і поставив її на стіл. Він підняв порожню склянку, дивлячись на Ніка вузькими темними очима. Ти йдеш byemby dancee house? Я виправляю одяг, може, так?»
  
  
  Нік та Бой дуже добре володіли піджином. Хлопчик був із півночі Китаю і не говорив кантонським діалектом. Нік вільно говорив кантонським діалектом, але погано знав північні діалекти. Тому вони пішли на компроміс щодо лінгва-франка Сходу.
  
  
  Тепер N3 глянув на дитину неусміхненим поглядом. Йому подобався Бій, і він бавив його, проте під час подорожі з Маніли він спробував прищепити трохи дисципліни. Це було непросто. Хлопчик був вільною душею.
  
  
  "Можливо, підемо танцювати один раз, а може, і не підемо", - сказав Нік. Він вказав на сигарету, що звисала з губ Боя. "Скільки сигарет ти викурюєш сьогодні?" Він встановив обмеження – шість осіб на день. Щось на кшталт відлучення від грудей.
  
  
  Хлопчик підняв чотири пальці. «Дим лише чотири штуки, міс Кларк. Клянуся, тільки чотири штуки!
  
  
  Нік взяв свіжий коньяк та газовану воду. Він ще жодного разу не впіймав Боя на брехні. «Гарний хлопчик, – сказав він. "Ви також не крали випивку?"
  
  
  Він заборонив Бою, який мав пристрасть до джинів, спиртне, і уважно стежив за шафою з алкогольними напоями. Тепер Нік простягнув руку. "Ключ до випивки, будь ласка".
  
  
  Хлопчик усміхнувся і простяг йому ключ. «Я не брешу, міс Кларк. У мене є одна питуща. Але не красти – бери! Клянуся, чорт забирай, тільки одна п'юча».
  
  
  Нік, намагаючись зберегти незворушний вигляд, розглядав хлопця над своєю випивкою. На хлопчику був мініатюрний матроський костюм, зрізаний для нього одним із членів екіпажу, та гумові туфлі. Його волосся було густим, чорним як смоль і коротко острижене. Він був схожий на тендітну ляльку з шафрановою шкірою, іграшку, яка могла зламатися від дотику, і ніколи ще зовнішність не була такою оманливою. Хлопчикові було дев'ять років – дев'яносто за мудрістю. Він знав майже все, що треба було знати про виворітний бік життя. Він виріс у борделі і був сам собою з п'яти років.
  
  
  Нік м'яко сказав: «Ти занадто багато лаєшся. І ти надто багато п'єш. Один напідпитку занадто багато. Тобі краще подивитися, малюку, чи ти станеш наймолодшим алкоголіком у світі».
  
  
  Хлопчик зіпсував свої дрібні риси. "Не розумію. Що таке алкоголь?"
  
  
  Нік поплескав його по плечу. "Алкоголиком ти станеш, якщо не перестанеш пити".
  
  
  Муче погано. А тепер ти підеш і розкладеш мій одяг для вечері, га? Думаю, я йду до танцювального будинку byemby. Ви викладаєте обідній одяг - танцювальний одяг. Ви зрозуміли? "
  
  
  Бій дивився на нього старими й настороженими очима на молодому, гладкому, як пелюстка, обличчі. Недолік цигарки із золотим наконечником Ніка все ще тлів у нього на губах. Він, як і всі китайські бідняки, викурив би до останнього мікродюйма.
  
  
  "Я їжу", - сказав Бій. «Роби багато разів для Missa Miser. Я йду зараз". Він усміхнувся Ніку, оголивши маленькі перлинні зуби, і зник.
  
  
  Нік потягував коньяк із содовою і дивувався, чому йому так не хочеться рухатися. Так можна лінуватися, легко піддатися цьому м'якому життю. Він дивився, як біло-зелений пором «Стар» пливе у бік Коулуна. Пором пройшов неподалік Corsair, і акуратний 65-футовий катер м'яко погойдувався на хвилях. У ніздрі N3 вдарив запах гавані, і він скривився. Гонконг означав «пахуча гавань», але це не так. Він ліниво ворожив, скільки тіл плаває в брудній воді зараз. Гонконг був чудовим місцем для ефективної роботи сокирою та нічних розваг.
  
  
  Нік потягнувся в кріслі і напружив свої м'язи. Потім він розслабився з напівзаплющеними очима і зізнався самому собі - його відпустка почала псуватися. Якось за останні кілька годин тонкий кинджал занепокоєння почав колоти його. Чи це була лише нудьга - той підступний клин нудьги, який завжди мучив його, коли він надто довго відлучався від роботи? Він не був людиною, щоб сидіти в тихих закутках життя. У мене, - визнав він тепер, - майже була відпустка.
  
  
  На дев'яти драконьих пагорбах Коулуна спалахнув мільйон золотих ламп. Праворуч від нього, на якірній стоянці під час тайфуну Яу Ма Тей, паперові ліхтарики світилися, як світлячки, на кожній щоглі. Вони підпалювали кулінарію Тянь Хау, морській богині, і Нік відчув її їдкий присмак у легкому вітерці. Гонконг, його багаті та бідні, люди води та люди на дахах, жебраки на сходових вулицях та багаті у своїх віллах на вершині – всі вони були Гонконгом, і вони готувалися до нової ночі. Типова гонконгська ніч інтриг, зради, обману та смерті. Також життя, кохання та надії. Сьогодні ввечері в Гонконгу помруть чоловіки та будуть зачаті діти.
  
  
  Нік дозволив холодному напою стекти йому по горлу. Тепер уже не було сумнівів у симптомах. Його власні особисті сигнали летіли. Він надто довго зберігав цнотливість. Що йому потрібно сьогодні ввечері, так це прекрасна дівчина, яка увійде в дух речей, побачить світ і полюбить так, як він їх бачить. Гнучка, запашна, ніжна, молода і красива дівчина, яка б віддалася без обмежень. Як це зробить Нік. Хто віддаватиме і братиме з радістю та задоволенням у ніжний нічний годинник.
  
  
  Сві Ло?
  
  
  Нік Картер похитав головою. Тільки не Сві Ло. Не сьогодні. Сві Ло була старим і цінним другом, а також коханкою, і він повинен побачити її перед від'їздом із Гонконгу. Але не сьогодні ввечері. Сьогодні ввечері це має бути незнайомка, красива та хвилююча незнайомка. Пригоди манили його сьогодні ввечері. Тож він, зрештою, прийме запрошення Боба Ладвелла на бал у Крикетному клубі та подивиться, що станеться.
  
  
  Нік пограв м'язами і без допомоги рук підвівся з глибокого крісла ротангового. Його м'язи повернулися у форму. Його мозок клацав. Він шукатиме пригод сьогодні ввечері, за жіночим типом, а завтра він зателефонує Хоуку і попросить призначення. Нік спустився трапом по трьох сходах за раз, насвистуючи невелику французьку мелодію. Жити було гаразд.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Його апартаменти на кормі «Корсара» були найрозкішнішими, що Нік коли-небудь бачив на борту корабля. Бен Мізнер чинив більш ніж добре - жив як каліф.
  
  
  Нік, намилюючи своє засмагле тіло в заскленій душовій кабіні, знову сказав собі, що настав час рухатися далі. Він був лише людиною - було багато мерців, які, якби вони були живі, оскаржили б це - він був лише людиною, і було б дуже легко звикнути до розкоші. Це могло занапастити людину, особливо агента. Розкіш може розбестити. Як добре це знали давні римляни! Ти почав дуже цінувати своє життя, і в його професії це був найвірніший спосіб її втратити. Вам може це зійти з рук протягом тривалого часу, але одного разу ви вагатиметеся, перестанете думати, коли не буде часу думати. Це буде день, коли тебе вб'ють.
  
  
  Нік витерся рушником і почав голитися. Він насупився, дивлячись на своє відображення в запітнілій дзеркалі. Не для нього. Коли його вб'ють, це зробить людина краще за нього, а не тому, що він дозволив своїм рефлексам іржавіти, а м'язи перетворилися на желе.
  
  
  Худне обличчя в дзеркалі все ще було трохи виснаженим після місії Тибету. Темно-каштанове волосся росло, і тепер його можна було розділити зліва, густе і блискуче, і зробити красиву зачіску.
  
  
  Лоб був високий і спокій без зморшок. Ніс був прямим і, хоча були невеликі сліди побоїв, ніколи не був зламаний. Очі над високими вилицями широко розставлені. Це були дивні очі, що майже ніколи не нерухомі і змінювали колір так само часто, як море. Рот, твердий і красивої форми, з відтінком чуттєвості, зазвичай був стриманий. Він міг усміхатися і сміятися, коли це було виправдано, але це був не той рот, який посміхався надто охоче, і він не сміявся з жартів дурнів. Цей рот також міг бути гірким, жорстким та невблаганним.
  
  
  В цілому обличчя в дзеркалі було рухливим і виразним, що вказувало на місткий і дуже винахідливий мозок, що стоїть за ним. У моменти терміновості, сильного стресу, коли кидали смерть життя чи смерті, ця особа могла приймати тверду невблаганність черепа.
  
  
  Тіло під обличчям було всім, що могли зробити роки жорстоких та вимогливих тренувань. Тіло після всього зносу та незліченних тортур, підданих самим собі чи іншим чином, все ще було майже в ідеальному стані. Плечі були масивними, але без незграбності, що псує одяг; талія була вузькою, ноги засмаглими стовпами гладких м'язів. М'язи Ніка не були великими, особливо не привертали до себе уваги, але були схожі на сталеві троси. Вони рухалися під його гладкою шкірою так само легко, як промаслені мотузки.
  
  
  Нік вийшов із ванної, обв'язаний рушником навколо своєї худорлявої талії, і увійшов у простору спальню. Хлопець розклав на ліжку його вечірні речі: темні штани в атласну смужку, білий смокінг, плісировану сорочку з коміром, темно-бордову краватку, темно-бордовий пояс. Жоден клуб у світі не був формальнішим, ніж Гонконгський крикетний клуб. Вечірня сукня була обов'язковою навіть на благодійних балах.
  
  
  Хлопчик, з рота якого бовталася ще одна довга золота сигарета Ніка, діловито полірував пару лакованих туфель. Як завжди, він з трепетом дивився на торс Ніка. Хлопчик не знав, що таке грецький бог, і він ніколи не чув про Праксителя - багато жінок, які майже втратили свідомість, висловлювали думку, що Нік Картер був не зовсім реальним, а скульптурою - але Хлопчик знав, чим він захоплювався. . Сам крихітний і тендітний, він всією своєю маленькою порожньою душею жадав мати тіло, як у AXE-man.
  
  
  Тепер він спробував обома крихітними руками обхопити біцепс Ніка. Його пальці не зустрілися. Хлопчик посміхнувся. «Я думаю, м'яз номер один. Добре, я спробую хоч раз?
  
  
  Нік посміхнувся йому. "Ти вже хіллі один раз. Чому аски?"
  
  
  “Я ввічливий хлопчик, міс Кларк. Мені подобається, що якось у нього були такі ж м'язи, як і в тебе. Повернися до мого села і убий усіх поганих людей».
  
  
  Нік струсив хлопця і натягнув білі боксерки з ірландського льону. «Ви відмовитеся від цигарок та випивки, і, можливо, одного разу ви наростите м'язи. Ви спробуєте, га?»
  
  
  Хлопчик сумно похитав головою. «Я стараюся, гаразд. Але страшенно добре. Я жодного разу не виросту таким великим, як ти – я завжди буду маленьким китайським чоловічком».
  
  
  «Не хвилюйся, – сказав Нік. "У цьому житті є речі, відомі як еквалайзери". Він глянув на ліжко. «Гей, ти забув хустку. Хінгкічі. Ти хочеш, щоб мене вигнали з крикетного клубу за невідповідну сукню?»
  
  
  Хлопчик грюкнув себе по лобі. «Чорт забирай, я забув один раз.
  
  
  Нік ніжно його штовхнув. «Добре, ти йди та зроби це хабба. І стеж за цією мовою».
  
  
  Коли Бій вийшов із кімнати, задзвонив телефон, що йде на берег. Нік підняв його. "Вітання. Тут Кларк Харрінгтон».
  
  
  Легкий тенор сказав: Кларк? Це Боб. Як все?"
  
  
  То був Боб Ладвелл, старий друг. Фактично, він був одним із дуже небагатьох справжніх друзів Ніка Картера. Від БА. Перед AX. Того дня це була суто випадкова зустріч. Нік щойно залишив свого кравця на Натан-роуд і буквально врізався у Боба Ладвелла. Вони випили пару напоїв у готелі Peninsula у Коулуні – Боб виконував якесь дивне доручення, а Нік вирушив на поромі, – а Боб згадав танці у Крикетному клубі сьогодні ввечері.
  
  
  Тепер Людвелл сказав: Ти ідеш сьогодні на танці?
  
  
  «Так. Я зараз одягаюсь. Часу багато. Ти ж сказав о дев'ятій, чи не так?»
  
  
  «Вірно. Дев'ять. Але я… я подумав, що ми можемо зустрітися трохи раніше, Кларк. Я хотів би поговорити з тобою про щось».
  
  
  Нік знову відчув найлегший укус кинджала занепокоєння. Було щось у тоні Людвелла, що його спантеличило, стурбувало. Якщо виходити з іншого чоловіка, це мало що означало. Але він знав правду про Боба Ладвелла.
  
  
  «Відмінно, – сказав він легко. Він сказав своєму професійному "я" відстати від нього і залишитися там. Мабуть, це не було нічого. "Де, Бобе?"
  
  
  Повисла невеличка тиша.
  
  
  Нарешті Ладвелл сказав: "Я вважаю, ви візьмете валла-валлу?"
  
  
  "Напевно. На борту вахти лише двоє чоловіків, і я не можу попросити їх укомплектувати катер. Так, я візьму водне таксі».
  
  
  "Добре. Я зустрінуся з вами на пристані біля підніжжя Мандрагори-Роуд. Ви це знаєте? Це у секторі Ван Чай».
  
  
  Нік посміхнувся. «Ти віриш у небезпечне життя, друже. Білий чоловік у вечірньому одязі у Ван Чай просить про це, чи не так?»
  
  
  Сміх Людвелла здавався натягнутим. «Я думаю, ми можемо подбати про себе, чи не так? Особливо ти!"
  
  
  Нік не пропустив завуальоване зауваження. За всі ті роки, що він знав Людвелла, ця людина була найближча до розкриття того, що він, у свою чергу, знав про Ніка Картера.
  
  
  Він дозволив цьому пройти зараз. "Добре", - сказав він коротко. «Я буду там за півгодини або близько того».
  
  
  Вони побалакали ще трохи, а потім Нік повісив трубку. Коли він повернувся до одягання, він трохи насупився. Йому не дуже сподобалося, як складався вечір. Нічого відчутного, звичайно, нічого, на що він пальцем не вказав би, але він умів читати «нижче» голосу. І голос Ладвелла турбував його. Він здавався стривоженим і зляканим, як і Боб Ладвелл. Напевно, через. Боб Ладвелл був керівником ЦРУ у цій частині світу.
  
  
  То була гра, в яку вони з Ладвеллом грали роками. Боб знав, що Нік був із AX, і ніколи не згадував про це. Нік знав, що Людвелл був агентом ЦРУ, і ніколи не подумав би згадати про це. То була політика. Хоук був категорично проти будь-якого змішування служб, крім крайньої необхідності. Але це було більше ніж політика. Це був здоровий глузд, гарне ремесло. Агенти час від часу потрапляли до рук ворога, і жодна людина не могла вічно виносити тортури.
  
  
  Боб Ладвелл працював. Нік знав це з моменту їхньої випадкової зустрічі того дня. Ладвелл незворушно, з незворушним обличчям і знаючи, що Нік зрозуміє професіонала, він сказав йому, що працює дрібним клерком в американському консульстві. То була проста легенда. Нік негайно переключив розмову на інші теми.
  
  
  Хлопчик повернувся зі свіжопогладженим хінгкічі, і Нік звелів собі забути про це. Перестань турбуватися. Мабуть, нічого. Може, Людвелл просто хотів позичати трохи грошей. Якби він працював під прикриттям, йому довелося б жити як прикриття, а це було б нелегко у Гонконгу. Проте це необхідно зробити. І ЦРУ, і AX ретельно підійшли до цих питань. Ніщо не могло зрадити агента так швидко, як надто багато грошей.
  
  
  «Напевно, так воно і є, – подумав Нік. Він просто хоче зайняти кілька доларів. Він викурив ще одну цигарку і випив трохи коньяку з содовою, коли перестав одягатися. Хлопчик застебнув пояс і відступив, щоб помилуватися своєю роботою. "Я думаю, номер один".
  
  
  Нік заглянув у довгу скляну склянку і погодився. Сьогодні він не зганьбить себе серед пукка-сахібів. Він був не вище невеликої марнославства і виявив, що майже пошкодував, що не взяв з собою кілька своїх медалей - медалей, які він ніколи не наважувався носити. Вони прикрасили б білий смокінг. Що ще важливіше, вони могли привернути правильний жіночий погляд.
  
  
  Він витяг з гаманця пачку гонконгських доларів і простяг Бою. Наразі гонконгський долар коштував близько 17 центів.
  
  
  «Можливо, ви одного разу зійдете на берег сьогодні ввечері і шукаєте маму та тата», - сказав він. запропонував. "Може, сьогодні ввечері знайду".
  
  
  На худому особі хлопчика з'явився вираз огиди. «Можливо, не знайду, я думаю. Те саме, що і вчора і позавчора. Занадто багато мам та тат у Гонконгу! Я думаю, можливо, Хлопчик буде сиротою-сином, доки не помре».
  
  
  Ніку довелося посміхнутися. Він підштовхнув дитину до дверей. «Я знаю одне, Джуніор. Я збираюся отримати великий шматок мила та вимити рота».
  
  
  З порога Бой глянув на нього з юнацькою хитрістю. «Я гадаю, у тебе може бути леді сьогодні ввечері. Ти не хочеш, щоб Бій був поряд?
  
  
  «Ти так правий, Конфуцій. А тепер злітай один раз. Побий його, перш ніж я тебе поб'ю».
  
  
  Хлопчик посміхнувся. «Ви блефуєте, міс Кларк. Чи не перемагати. Ви хороший чоловік". Він зник.
  
  
  Нік замкнув двері. Він підійшов до величезного ліжка, вивудив під матрацом і витягнув великий мішечок промасленого шовку. Звідси він узяв свою зброю.
  
  
  Це був «Люгер», 9 мм, урізаний, гладкий, змащений та смертоносний. Вільгельміна. Його кохана дівчина. І стилет Хьюго на рукояті. Гострий, як голка. Рифлена для крові, ідеально збалансована для метання. З апетитом до серцевої крові. І, зрештою, фахівець П'єр, маленька газова бомба. Граната розміром не більше за м'яч для гольфу. Миттєва смерть.
  
  
  Нік глянув на своє зап'ястя. Ще багато часу. За давньою звичкою він розібрав «Люгер» і знову зібрав його, працюючи навпомацки, обмірковуючи події дня та вечора попереду.
  
  
  Він був ще неспокійний, нервовий. Почуття нікуди не поділося. А N3, Кіллмайстер, навчився довіряти своїм передчуттям. Роки небезпек, близьких пагонів від смерті створили у ньому свого роду психологічний камертон. Виделка тепер трохи тремтіла, випромінюючи невеликі небезпечні хвилі.
  
  
  Нік вибрав на вечір стилет. Він зняв білий смокінг і поправив м'які замшеві піхви на правому передпліччі, з внутрішньої сторони між ліктем та зап'ястям. Він протестував спускову пружину, раптово зігнувши зап'ясток усередину. Стилет легко і точно впав йому в долоню, готовий до кидка чи ударів. Нік вставив його і надів смокінг. Він поклав «Люгер» та «П'єр» назад у промаслений шовковий мішечок і знову сховав їх під матрац.
  
  
  На той час, як він вийшов на палубу, він знову насвистував французьку мелодію. Його настрій був піднятий, і він з нетерпінням чекав вечора, хоч би що трапилося. Це була комфортна пора року в Гонконгу з температурою близько шістдесяти градусів та невеликими дощами. Він стояв прохолодної грудневої ночі і глибоко вдихав запах гавані. Olla podrida з риби та дизельного палива, з джосу та вареного рису, з гниючого дерева та нещодавно пофарбованої сталі, з фарби, скипидару та конопель, туристів та завсідників. Хороших хлопців та поганих хлопців. Життя та смерті, любові та ненависті.
  
  
  Коулун сяяв, як різнокольорова ялинка, відповідаючи незліченним зіркам у ясному небі. Повний місяць був жовтим черепом, відбиваючись у спокійній гавані. З дока Коулун прив'язаний білий лайнер видав останній заклик до пасажирів, які прямують до Штатів.
  
  
  Нік викликав одного з філіппінських матросів і попросив людину гукнути валла-валу. "Корсар" був пришвартований приблизно за 500 ярдів від берега. Це питання п'яти хвилин, якщо він отримає моторний катер, і трохи більше, якщо це буде один із одягнених у синє сампанів.
  
  
  Боб Ладвелл чекатиме його біля підніжжя Мандрагрейк-роуд, недалеко від Хеннессі-роуд з горами, що насуваються. Нік поторкав свій товстий гаманець і спіймав себе на тому, що пристрасно сподівається, що все, що потрібне Бобу, - це позичка.
  
  
  Він знову зітхнув і подумав, що відчув у повітрі новий аромат. Духи? Ніжний запах, м'який і чуттєвий, яким міг бути невеликий приємний гріх. Нік Картер посміхнувся. Жити було гаразд. І десь у всій цій блискучій красі Гонконгу має бути жінка. Чекаюча. Чекає тільки на нього.
  
  
  
  
  
  
  Другий розділ.
  
  
  Червоний Рікша
  
  
  
  
  
  Дорогою дівчина з валла-валла - їй було не менше п'ятдесяти, з підтягнутою фігурою і зморщеним коричневим обличчям, одягнена в чистий блакитний денім - запитала Ніка, чи не хоче він дівчину на вечір. Вона знала, що він цього не зробить, принаймні, не з тих дівчат, яких вона могла запропонувати, але в будь-якому випадку вона почувала себе зобов'язаною рекламувати товар. Цей красивий кругоокий виглядав успішним і добросердим. Жінка-сампан знала, що він не з англійців - від холоднооких сахібів, що коротко говорять, мало чого можна було очікувати.
  
  
  Нік м'яко розсміявся над питанням і зізнався, що справді шукає дівчину. Але не одну, - швидко додав він, - одна з дівчат у Шанхаї Гай. Остання була «вулицею» сампанів у притулку від тайфуну Яу Ма Тей. Дівчат, які хоч і не отримали дозволу від британської поліції, це не турбувало, поки вони тримали свої гарні носи подалі від неприємностей.
  
  
  "Хороша дівчинка", - наполягала жінка-сампан. «Приємно кохатися. Приємно чиста. Тобі подобається, обіцяю. Тобі я знаходжу особливу дівчину номер один».
  
  
  Нік усміхнувся їй. «Не сьогодні, бабусю. Сьогодні ввечері сам знайду свою дівчину. Я сподіваюся, це особливе місце номер один. Все одно дякую, але ні, дякую. Ось поснідай трохи м'яса з рисом». Він дав їй чималі чайові.
  
  
  Її беззуба особа скривилася від вдячності. На м'якому кантонському діалекті вона вимовила: «М'гой. Нехай птах кохання солодко співає тобі».
  
  
  "Хо вау", - відповів Нік, теж на кантонському діалекті, і побачив здивування в її очах-намистинках. Його вільне володіння кантонським діалектом було секретом, який він тримав при собі.
  
  
  Вона висадила його на берег на хисткому пірсі біля підніжжя Мандрагори-роуд. Ніжний фіолетовий колір сутінків змінився на яскравий темно-синій, холодну парчу, інкрустовану мільйонами золотих дорогоцінних каменів гонконгських вогнів. На мить Нік затримався в маленькому анклаві тиші та тіні біля глухої стіни великого пагорба. Єдина жовта лампочка в олов'яному плафоні висвітлювала трафаретні чорні літери на маленьких задніх дверях будинку: Хунг Хін Хонг, Чандлер.
  
  
  Знак нагадав Ніку, що він повинен подбати про те, щоб відправити Корсара в сухий док, як і обіцяв Бену Мізнеру. Можливо, завтра, перш ніж він зателефонує Хоуку і спитає.
  
  
  Щось рухалось у плямі тіні біля урвища. Черевик подряпав бруд. Нік стрімко підійшов до кришки гниючого болларда, стискаючи стилет у долоні.
  
  
  Він чекав, мовчки й готовий. Мабуть, нічого. Самотній нюхатель опіуму, можливо, будує чуттєві сни на тлі реальності ночі просто неба.
  
  
  "Нік?"
  
  
  Голос Боба Людвелла, високий і напружений, з легким натяком на тремтіння. Кіллмайстер тихо вилаявся про себе. Чорт! Вітання, «Нік», було всім, що треба було знати. Ладвелл прикривався. Він не просто хотів позичати гроші. Він мав проблеми, ймовірно, серйозні неприємності, і він хотів поділитися цим з Ніком. N3 криво посміхнувся і знову вилаявся собі під ніс. Його інстинкти були правильними. Але друзі були друзями, і їх було небагато. І правила мали порушуватися - за певних обставин. Нік Картер ніколи не жив повністю за книгою.
  
  
  Він сунув Х'юго назад у піхви і вийшов з-за тумби. «Привіт, Бобе. Чому все це метушиться? Це може бути небезпечно, чуваку!»
  
  
  «Я знаю… я знаю. Але я працюю, як ти повинен знати, і мені потрібно бути страшенно обережним».
  
  
  Людвелл залишив тінь і рвонув до пристані. Це був невисокий чоловік, але широкий і сильний, і через ширину плечей він здавався нижчим, ніж був насправді. Він був у вечірньому одязі, як і Нік, але був одягнений у чорний хомбург та білий шовковий шарф. Легке пальто було накинуте на його широкі плечі у стилі плаща.
  
  
  Підійшовши ближче, Нік побачив, як смикається м'яз на гладко виголеній щоці Людвелла. Того дня він помітив такий самий тик у барі готелю Peninsula. Його друг мав дуже поганий нервовий стан.
  
  
  Раптом у цю коротку мить Нік зрозумів, що це було більше, ніж просто нерви. Його впевнена інтуїція нагадувала йому, що це було в Людвелла. Страх був написаний на всій людині. У Людвела закінчилися нерви, він був на межі. Людина, будь-якого чоловіка, мала стільки нервів, стільки мужності, а коли вони пішли - вони пішли! Назавжди. Настав час Людвеллу піти. Виходь на вулицю.
  
  
  Людвелл злегка торкнувся руки Ніка. «Підемо звідси. Надто темно. Мені треба поговорити з тобою, Нік, і мені доведеться поговорити поза чергою. Зламати охорону та прикриття. Добре?"
  
  
  Нік подивився на свого друга м'яким поглядом. Ти вже сильно розібрався, старий друже. Мене звуть Харрінгтон, пам'ятаєш? Кларк Харрінгтон. Хто цей персонаж Нік?
  
  
  Людвелл намацав сигарету і закурив її тремтячими пальцями. Він подивився на Ніка поверх короткого пензлика полум'я. «Давай забудемо про прикриття наступні півгодини, так? Ви Нік Картер, а я – ну, я все ще Ладвелл. Я не використовую прикриття. PTB не вважала це за необхідне. ти з AX, а я - з ЦРУ, і ми так гратимемо деякий час. Добре? "
  
  
  «Добре, – сказав Нік. «Це має бути важливим, інакше ви б цього не зробили. Але можновладцям це не сподобається. Ви це знаєте.
  
  
  Людвелл знову потягнув Ніка за рукав. "Я знаю це. Цього разу нічого не вдієш. Пішли. Тут є прохід, що веде на Хеннессі-роуд. Ми можемо взяти таксі».
  
  
  Вони рухалися вузьким проходом між обвалами. У свіжому повітрі пахло рибою та тунговою олією. Нік сказав, трохи намагаючись підняти настрій своєму супутнику: «Таксі? У мене сьогодні романтичний настрій. Як щодо рикші?
  
  
  Людвелл похитав головою. «Занадто повільно. У нас лише півгодини. Мені потрібно зв'язатися із крикетним клубом. У будь-якому випадку, у рикш довгі вуха. Ми можемо закрити перегородку у таксі».
  
  
  За кілька хвилин вони опинилися у яскравому півмісяці Ван Чай, несмачному районі кабаре, барів та дешевих готелів. Людство вирувало на вулицях, як розплавлена лава – шлак треба було змити вранці.
  
  
  У таку ранню годину на Хеннессі-роуд панував рух, і пішоходи заплуталися в безнадійній мішанині. Маленькі китайські копи у білих нарукавниках відчайдушно намагалися впоратися із цим із своїх високих кіосків. Машини повзли, як поранені дракони. Величезні червоні двоповерхові автобуси вивергали свої отруйні пари в лабіринт рикш, велорикш, таксі та приватних автомобілів. Нічне повітря пахло маслянистим запахом смаженої їжі. Крізь рев музичного магазину чувся постійний стукіт плиток для гри в маджонг. Під неоновою вивіскою «Тигровий бальзам» струнка китайська повія намагалася спокусити розпатланого члена Королівського гонконгського полку.
  
  
  Людвелл зупинився і з огидою подивився на цю сцену. «Чорт! Це безладдя. Ми ніколи не знайдемо тут таксі». Він узяв Ніка за руку і повів до виходу на вузький камінчик, що веде вгору. «Давай проріжемо тут до Квінс-роуд. У тебе там більше шансів».
  
  
  Вони пірнули на вузький середньовічний сходовий камінчик і почали підніматися. Нік побачив, що Людвелл кидає обережні погляди назад.
  
  
  "Ви чекаєте на компанію, Людвелле?"
  
  
  Він говорив недбало, але був трохи стурбований. Людвелл явно ухилявся від хвоста. Швидше за все, він уміло ухилився – він був старий та досвідчений оперативник. він не зміг втратити хвіст, тоді Нік був невблаганно пов'язаний із людиною із ЦРУ. Ця думка йому не сподобалася. Вона сподобається Хоуку ще менше.
  
  
  Нік подумки зітхнув і знизав масивними плечима. Надто пізно хвилюватись. Його друг був у біді, і якби він міг допомогти, не жертвуючи AX, він би допоміг. І взяв він наслідки.
  
  
  У відповідь на його запитання Ладвелл сказав: «Нема про що турбуватися. У мене вже кілька днів був хвіст, але я втратив його сьогодні вдень. Це була одна з причин, через яку ми поїхали на поромі. Я звичайно, ми зараз наодинці. Але в мене є звичка, чорт забирай. Я навіть не можу піти у ванну, не озираючись! "
  
  
  N3 міг лише посміятися від співчуття. Він знав це почуття.
  
  
  Вгорі вулиці, поряд зі зміїним магазином, де самотня домогосподарка розбирала змій для завтрашнього сніданку, вони помітили таксі «Мерседес», що пробирається Королівською дорогою. Це був один із нових дизелів. Лудвелл привітав його і дав інструкції водію кантонською мовою. Потім акуратно закотив скляну перегородку.
  
  
  Нік Картер схрестив свої довгі ноги і поправив гострі, як бритва, складки на штанах. Він закурив цигарку із золотим наконечником і простяг футляр Людвеллу, але той відмовився. Натомість співробітник ЦРУ витяг сигарету зі зім'ятої синьої пачки Great Wall і закурив. Нік понюхав різкий присмак сук-єни. На відкритому повітрі він цього не помітив. Місцевий тютюн був вбивством західного горла.
  
  
  Картер відмахнувся від їдких пар. «Як ти можеш курити таку дрянь? Мені б голову відірвало».
  
  
  Людвелл глибоко зітхнув. "Мені це подобається. Я надто довго пробув у Китаї, ось у чому проблема. Мені треба піти, Нік. Я збираюся піти – після цієї останньої роботи. Якщо…»
  
  
  Він обірвався. Вони минули вуличний ліхтар, і Нік побачив, як тик шалено працює на щоці Людвелла. "Якщо що, Бобе?"
  
  
  Світло пройшло, і вони знову опинилися в тіні. Він почув зітхання Людвелла. Чимось це неприємно нагадало Ніку вмираючої людини.
  
  
  "Останнім часом у мене було неприємне передчуття", - сказав Ладвелл. «Назвіть це передчуттям, якщо хочете. І не смійтеся, Ніку, поки не вислухаєте мене».
  
  
  "Хто сміється?"
  
  
  "Добре, тоді. Як я вже сказав, у мене було таке почуття, що я не виберуся з цього. Я так страшенно впевнений у цьому, що це зводить мене з розуму. Я ... я не думаю, що я Повинен сказати вам , Що мої нерви досить сильно потріпалися?
  
  
  "Ні", - м'яко сказав Нік. "Ти не повинен мені це говорити".
  
  
  Таксі повернуло праворуч біля багато прикрашеного фасаду магазину «Даймару» з гірляндами яскравих паперових ліхтарів. Тепер вони прямували до Тай Гангу. Коли вони повернули, Нік озирнувся, зі слабкими веселощами подумавши, що він майже такий же поганий, як Ладвелл.
  
  
  За ними не було нічого, крім самотньої червоної рикші. Він був порожнім, кулі опускав голову. Без сумніву, він їде додому до свого піддону та рису в якихось нетрях з пакувальними ящиками.
  
  
  Людвелл зняв чорний хомбург і витер свій високий лоб чистою складеною носовою хусткою. Ніч була свіжа, майже холодна, але Нік побачив краплі поту на блідій шкірі. Він помітив, що Людвелл швидко лисіє. Нік запустив велику руку у своє густе волосся і подумав: йому, мабуть, зараз близько п'ятдесяти.
  
  
  Людвелл витер пов'язку на капелюсі і надів її. Він закурив ще одну різку китайську сигарету і викинув сірник у вікно. Не дивлячись на Ніка, він сказав: Ти знаєш, скільки разів я був у Червоному Китаї? І знову?"
  
  
  Нік сказав, що не знає. Не міг угадати.
  
  
  "Двадцять разів", - сказав Ладвелл. «Цей старий глечик потрапляв у колодязь двадцять разів! І завжди повертався цілим – чи майже так. У мене було кілька шрамів. Але тепер мені потрібно зробити це знову, і я маю таке почуття, що цього разу я не приїду. І ця поїздка - найважливіша із справді великих речей, Нік. Вершина! Я маю це зробити, але чомусь не думаю, що зможу. Цього разу старий глечик буде розбитий, Нік".
  
  
  Це була дуже стурбована людина. Нік коротко подумав, що він міг би сказати чи зробити, щоб покращити настрій свого друга. Напевно, небагато. Може, краще тримати рота на замку. Людвелл був ветераном, досвідченим і дуже здібним агентом. Він не був невротиком і точно не боягузом. І все-таки Нік подумав, що йому краще спробувати.
  
  
  Іншим тоном він сказав: "З якою сивіллою ви консультувалися останнім часом?"
  
  
  Людвелл кивнув головою. «Я знаю – це важко сприймати всерйоз. Зазвичай я не став би. Але цього разу все інакше. Я знаю! І це все одно, що носити у животі сотню фунтів бетону».
  
  
  Нік посміхнувся йому і поплескав його по коліна. «Та гаразд, Бобе. Все це нісенітниця, і ти це знаєш. Я маю на увазі, що стосується передчуття. Якщо в тебе більше даних, значить воно росте, і ти нічого не можеш з цим вдіяти. Ніхто з нас не може . І ніхто нам не може допомогти. Пам'ятайте фразу Фауста: «Не повідомляйте мені, які звуки ви не чули, тому що ніхто не може мені допомогти»? Це частина життя агента, хлопець. Але це був незаперечний факт. . Фауст особисто зіткнувся з Дияволом. Передчуття, в яке я не вірю. Я не думаю, що це відбувається таким чином. Коли ви отримуєте, ви отримуєте його швидко, з несподіваного джерела. Ніколи не знаєш, що тебе вразило. . "
  
  
  Людвелл похитав головою. Ні. Ти помиляєшся, Нік. Ми з тобою думаємо по-різному. І взагалі, я не маю твоєї нервової структури».
  
  
  Нік вивудив нову сигарету. Він легко сказав. - "Хто її має?"
  
  
  Людвелл похмуро глянув на нього. «Так. Ти щасливий – ти начебто супермена. Але я не такий. І не лише я, Нік. Усі ознаки свідчить про невдачу».
  
  
  Нік зупинився, закурюючи сигарету, і дивився на свого компаньйона. Його очі трохи звузилися, він запитав: «Які знаки?» Невже Людвелл справді відвідував сівілу?
  
  
  Людвелл повернувся на сидіння обличчям до агента АХ. Його очі шукали на обличчі Ніка реакцію на його наступні слова. "І Цзін", - сказав він. «Книга Змін. Минулого тижня я ходив до буддійського храму, Нік. Я розмовляв із головною жрицею. Вона підтвердила те, що я відчував - я випробував це, Нік!
  
  
  Нік Картер не засміявся. Йому ніколи не хотілося сміятися менше. Хоча він не вірив у такого роду пророцтва, проте він не висміював їх. Для цього він був надто старим китайцем. Тепер він тихенько свиснув і довго дивився на свого друга, в якому були присутні суміш жалості, співчуття та зневаги. Останнє було навмисно. Людвелл дуже потребував невеликої напруги, невеликої грубої розмови з боку потрібної людини.
  
  
  «У тебе все добре, – сказав Нік. Як тобі це вдалося! Що жриця використала – стебла деревію чи палички з пророкуваннями? Чи, може, печиво з пророкуваннями?»
  
  
  Людвелл лише сумно усміхнувся, і тоді Нік зрозумів, що цей аргумент безнадійний. Якщо він не може роздратувати хлопця, в цьому немає жодного сенсу.
  
  
  "Я сказав тобі", - сказав Ладвелл. «Я був у Китаї надто довго. Я вже не зовсім розумію, у що я вірю, крім того, що я помру під час цієї місії. І ось де ти потрібний, Нік. Я хочу, щоб ти зробив щось для мене. Щось особисте, що не має відношення до операції. Я не можу і не хочу залучати вас до цього. Суто справа ЦРУ”.
  
  
  «Приємно це знати», - сказав N3 трохи їдко. "Принаймні, ви не повністю прирекли себе".
  
  
  Людвелл поліз у свій смокінг і витяг довгий товстий коричневий конверт. Він передав його Ніку. «Насправді все дуже просто. І все відкрито. Нічого хитрого чи незаконного. Це стосується моєї дружини та дітей».
  
  
  Повільне таксі до цього часу обігнало стадіон і проїхало повз гоночну трасу праворуч від них. Скоро вони опиняться на Кеннеді-роуді.
  
  
  Нік Картер прибрав конверт у внутрішню нагрудну кишеню. Він відчув потріскування товстого паперу в конверті. "Що мені з цим робити?"
  
  
  "Просто потримай це для мене. Якщо я помиляюся щодо цього почуття, якщо я знову зайду і вийду, я буду поряд, щоб забрати його. Якщо я не зв'яжуся з тобою протягом тижня, ти повинен відкрити його. Усередині інструкції. Це все, що я хочу від тебе.
  
  
  Нік подивився у вікно. «Добре, це угода. Але ти почуватимешся страшенно безглуздо, коли я поверну його тобі».
  
  
  «Сподіваюся, Нік. Бог знає, що я сподіваюся».
  
  
  Якийсь час вони їхали мовчки. Нік озирнувся. За ними стояла пара машин, їхні вогні сяяли яскравими місяцями, але жодного сліду червоної рикші. Людвелл прочистив горло. «Я хочу сказати тобі ще дещо, Ніку. Те, що я ніколи не думав, що розповім комусь. Але, можливо, це допоможе тобі зрозуміти про мене і про це ... це передчуття, яке я маю».
  
  
  "Чому ні?" Нік відкрив портсигар. «Поки ми це робимо, зніми з себе все, друже. Старий отець духовник Картер, як вони мене звуть».
  
  
  Обличчя Людвелла було похмурим, багряним у небагатьох миготливих вогнях. «Ви назвали б мене боягузом? Ненадійним агентом? Навіть, можливо, зрадником? Ви б назвали мене чимось із цього?»
  
  
  Нік міг правдиво відповісти на це запитання. Не для протоколу, не припускаючи, що він знає, він багато знав про Боба Ладвелла. Головна людина ЦРУ Далекому Сході. Надійний. Ідеальний, як дружина Цезаря. Вмілий та досвідчений у своїй відповідальній роботі. Нік без тіні хибної скромності подумав, що якби такі оцінки були, то Ладвелл був би дуже близько за собою. І Нік вважав себе найкращим.
  
  
  «Ні, - сказав він нарешті, -
  
  
  Я не став би називати вас такими речами. Ніхто не міг. Так?
  
  
  Людвелл розслабився на шкіряному сидінні. Він видав довге втомлене зітхання. «Тому що я мав розпочати цю місію минулого тижня. Я мусив це зробити. Я міг би. У мене все було готове. Але я не пішов.
  
  
  Він закрив обличчя рукою, немов захищаючи його від AX-man-а. «Я не міг піти, Ніку! Я загубив душу. Я втратив голову. Я провалився, але добре. Я підвісив своїх людей на іншому боці і надав їх жахливій небезпеці. Те, що я зробив, було непробачним. Але я просто не міг Нічого не вдієш - я не міг змусити себе піти. Не тоді”.
  
  
  Гострий професійний мозок Ніка метався, вбираючи деталі та нюанси, як спрагла губка. Він знав, що Людвелл говорить правду - цю людину переповнювали почуття провини та страху.
  
  
  Один фактор одразу привернув увагу N3. Все, що сказав йому Людвелл, почало формувати зв'язок, зв'язок із чутками, що циркулюють Королівською колонією.
  
  
  Він дивився на Людвелла. «Але тепер ти йдеш? Може, сьогодні ввечері?
  
  
  «Так. Я повинен. Думаю, зараз зі мною все гаразд. Кілька днів я був п'яний, а потім вирвався з цього стану. Мені пощастило. Я справляюся з цим у повній самоті. Це дуже делікатно, і в будь-якому разі ми зараз у мене нестача рук. Ніхто не знав, що зіпсував це. Якщо я зможу це зробити, ніхто ніколи не дізнається. Крім вас. "
  
  
  Нік відчув справжню жалість до Людвела. Чоловік, мабуть, був у пеклі і повернувся. Навіть зараз, якщо факти колись стануть відомими, його загрожували зганьбити і звільнити. Може, навіть в'язниця.
  
  
  «Ви розумієте, – продовжив Ладвелл, – чому я маю виконати цю місію. Навіть відчуваючи, як я роблю з нею. Якщо я маю намір померти, я хочу спочатку знову поглянути на себе. Подивитися на себе без огид. І я пообіцяв собі, і я обіцяю вам, що якщо я вийду, я негайно піду у відставку. Я мушу, звичайно. Я ніколи не зможу знову довіряти собі».
  
  
  N3 кивнув головою. «Так, тобі доведеться піти у відставку. Поклади цьому кінець і йди додому до дружини та дітей». В приватному порядку він думав, що будь-який чоловік із дружиною та дітьми не має жодного відношення до професії. Це було помстою долі заручників. Але тоді він справді знав про це дуже мало. Він не був із тих, хто любить трубку та капці.
  
  
  Людвелл закурив ще одну їдку сигарету з ієною. Його пальці тремтіли.
  
  
  Професіонал в особі Ніка сказав: «Тепер буде складніше, чи не так? Я маю на увазі входити та виходити. Складніше, ніж якби ви пішли минулого тижня? Я чув, комуністи висунули пару дивізій та кілька танків… річ у тому, що вони когось шукають”.
  
  
  Людвелл не дивився на нього. «Я не можу про це говорити, Нік. Я вже достатньо сказав. Так що дякую за те, що дозволив мені потривожити твоє вухо, і давайте вважати цю тему закритою. Тільки не забудьте конверт. Агов, от і клуб. . "
  
  
  Таксі згорнуло на довгу дорогу, що веде до низької, нескладної будівлі клубу. Дугові вогні грали над паркуванням, а ланцюжки яскравих паперових ліхтарів обрамляли доріжку, що веде до головного входу. У повітрі витала танцювальна музика.
  
  
  Людвелл відкинувся і посміхнувся Ніку. Трохи усмішки, але чоловік старався. Нік схопив друга за руку і стиснув. Людвелл здригнувся. «Дивися! Ці твої прокляті м'язи».
  
  
  Нік засміявся. "Мені дуже шкода. Іноді я забуваю. Як щодо випивки, перш ніж почнемо спілкуватися? Після цього ви можете познайомити мене з дуже вродливою дівчиною без супроводу. Я сподіваюся, що на цій вечірці будуть якісь люди?
  
  
  Людвелл перестав платити водієві. "Повинно бути. Особливо сьогодні ввечері. Це для солодкої благодійності, і вони женуться за грошима – побачення не обов'язкові. Але, наскільки я пам'ятаю, зазвичай у тебе все добре».
  
  
  "Зазвичай." Нік глянув на жовтий місяць, що ширяє, як величезний паперовий ліхтар, над далекою сосною і китайським баньяном. Майстерно розставлені вогні та ліхтарі мерехтіли, як світлячки в класичних садах. Слабкий вітерець дув камфорним деревом.
  
  
  Таксі розвернулося та залишило їх. Вони пішли за ліхтарями до входу. «Лаймейці трохи старомодні, - сказав Людвелл, - але вони дозволяють проводити оленярство. Це більше, ніж припускає Консульство. Звичайно, ви повинні знати дівчину, перш ніж зможете втрутитися – сахіби наполягають на цьому. не хвилюйтеся - я дізнався досить багато ляльок у Колонії. Ви були б здивовані тим, що має робити клерк Консульства! У будь-якому разі, людині цього не вистачає. А тепер давайте вирушимо в цей бар, га?
  
  
  Людвелл узяв квитки у незграбної англійської дівчини за столиком біля дверей. У цю коротку мить, за давньою звичкою, Нік озирнувся.
  
  
  Рікша-кулі рухався недостатньо швидко. Він був за п'ятдесят ярдів від дороги, в тіні евкаліпта біля дороги. Нік повернувся, коли чоловік привітався з червоним рикшем у тіні.
  
  
  У цей момент машина, що під'їхала, освітила чоловіка у світлі своїх фар, і Нік добре його розгледів. Він нічого йому не сказав. Ще одна синя мураха в солом'яному капелюсі від дощу.
  
  
  З безпристрасним обличчям він пішов за Людвеллом у будівлю клубу. Група грала "China Nights" на невеликому піднесенні в далекому кінці довгого вузького танцювального майданчика. Повітря було густим від суміші тютюну, парфумів, порошку та добре вимитих тіл вищих верств суспільства. Групи різнокольорових куль чіплялися за низьку стелю, як розбиті ядра.
  
  
  Нік не згадав про кулі-рикша Людвеллу. Ця людина мала достатньо думок. Тим не менш, AX-man, у своїх особистих думках, змушений був боротися з можливістю того, що Людвелл був під стеженням, не знаючи про це. Він знизав широкими плечима під добре смокінгом. Можливо ні. У Гонконгу було багато рикш. І багато червоних рикш. Йому спала на думку стара французька аксіома: Dans la miit ton les chats sont gris.
  
  
  - Усі кішки вночі сірі. І найдивніші китайці схожі вночі. Проте Нік не міг дозволити собі забути про це. Таксі їхало повільно. Рікша міг би не відставати. І навіть неосвічені кулі вміли користуватися телефоном. Нік дозволив тіні сумніву залишитися у своїй голові, щоб трохи вколоти його, щоб він не став недбалим.
  
  
  Вони увійшли до бару, довгої кімнати, що виходить під прямим кутом до бального залу. Чоловіки з червоними обличчями та в білих смокінгах стояли біля стійки бару, дехто постійно пив, дехто шукав освіжаючих напоїв для своїх дам. Лічильник децибелу був високим. Розмова вирувала в кімнаті, як приглушений прибій, вигиналися яскраві волани дрібниць.
  
  
  Людвелл знайшов місце у барі. Вони кинулися туди та замовили напої. Китайські бармени працювали як автомати.
  
  
  Нік Картер закурив і повернувся спиною до бару, щоб озирнутися. Він одразу її побачив.
  
  
  Вона нахилилася, щоб щось сказати старій діві біля дверей. На мить огляд був безперешкодним, і у Ніка перехопило подих. Вона була царствена! Іншого слова для цього немає. Або, можливо, було: Валькірія. Вийшло те саме.
  
  
  Його очі злегка звузилися, кожна чуттєва частина його усвідомлювала вплив її, він захоплювався, побачивши цю жінку. Справді, Валькірія. Висока, сильна і міцна у плечах, стегнах та грудях. Її волосся було прикрите золотим шоломом, високо одягненим. На ній була проста чорна сукня без бретельок і чорні рукавички до ліктя. Під цим кутом він не міг бачити її декольте, але сукня була розрізана до талії ззаду, оголюючи один із найкрасивіших мерехтливих білих шипів, які він коли-небудь бачив. Ніка пробігла легка тремтіння, і він усвідомив її значення. Він хотів цю жінку. Він уже міг уявити собі чудовий вигин хребта під його пальцями. І він ще не бачив її обличчя.
  
  
  "Спортивна дівчина", - подумав він, спостерігаючи за грою гнучких м'язів під білою шкірою. Він зазначив, що попри те, що дівчина була високою, вона носила золоті туфлі на шпильці. Їй не було соромно чи перепрошувати за свій зріст. Йому це сподобалося.
  
  
  Він підштовхнув Боба Ладвелла і трохи нахилив голову у бік дівчини. «Та, – сказав він. "Хто вона?"
  
  
  Ладвелл отримав користь від першого вливання алкоголю. Його колір обличчя став кращим, його посмішка більш щирою, коли він простежив за поглядом Ніка. Потім усмішка зникла. Він дивився на Ніка і повільно похитав головою. Ні. О ні! Якщо ти не шукаєш дружину. І навіть тоді я сказав би ні!»
  
  
  Нік знову дивився на Валькірію. Вона перервала розмову зі старою дівою і повернулася, щоб привітати деяких прибулих. Її сяюча усмішка була чудова. Ця люб'язність закінчилася, і вона на мить зупинилася, одна в юрбі. Вона зазирнула до бару. Вона зустрілася поглядом із Ніком Картером, пішла далі, потім повернулася. Їхні очі зустрілися і зупинилися. Нік відчув, як його пульс пришвидшується. Це, поза всяким сумнівом, була ТА!
  
  
  З безпристрасним обличчям він відповів на її відвертий погляд. Він не упустив жодної деталі її обличчя. Воно було так само прекрасне, як і її довгоноге, пишногруде тіло.
  
  
  Вона мала ідеальний овал обличчя, необхідний для справжньої жіночої краси. Обличчя Джотто, намальоване у майстерні варіації. Риси обличчя були не менш чистими: грецький ніс без натяку на дугу, широко розставлені безбарвні очі на такій відстані, але все ж таки видавали інтерес до великого чоловіка за стійкою, що прокидається.
  
  
  Її рот був твердим і правильним, але м'яким та спокусливим. Не відриваючи очей від Ніка, вона провела рожевим язиком по губах, залишивши легкий блиск вологи. Зуби були маленькими, рівними та дуже білими.
  
  
  Нік виграв конкурс, якщо такий був. Нарешті вона відвела погляд, з легким рум'янцем на обличчі, і заговорила з парою. Вона пішла за ними до бальної зали. Нік подивився їй услід. Вона дала йому шанс.
  
  
  Він подивився, як вона зникла в юрбі танцюристів.
  
  
  Він повернувся до Лудвелла. «Що ти маєш на увазі – ні? Вона чудова. Приголомшлива».
  
  
  Людвелл постукав барменові. "Я згоден", - сказав він. "Щиро я згоден. Вона згодна. Але серед холостяків Гонконгу вона також відома як Крижана Діва. Або Крижана Діва. Вибирайте самі. Я намагаюся передати, друже, що Міріам Хант є поганим вибором, якщо ви шукаєте трохи веселощів. Вона не веселиться. Міріам класна дівчина, одна з кращих, але вона налаштована серйозно.Присвячує себе справі.У неї дуже важлива робота у WRO - World Організація Порятунку - організація, яка влаштовує цей маленький вечір.Всі доходи йдуть сиротам та біднякам Гонконгу.Ви бачите цей паперовий значок на її прекрасних грудей?
  
  
  N3 різко глянув на Людвелла. Хлопець випив три порції, не більше. Його другові було добре позбутися напруги, але він сподівався, що той не переборщить. Але Людвелл ніколи не відрізнявся стриманістю.
  
  
  Він дійсно помітив паперовий значок - а також чудові груди, які так небезпечно підтримували чорну сукню.
  
  
  "Ця значок означає, що вона працює сьогодні ввечері", - пояснив Ладвелл. «Офіційно. Я думаю, що вона доглядальниця або щось таке. Коли я сказав «посвячена», я мав на увазі саме це. Жодної нісенітниці щодо нашої Міріам. Моя порада – забути її, Нік. Тут багато інших дівчат. Красуні теж є. Приходьте, і я знайду їх для тебе. Мені скоро доведеться йти”.
  
  
  Вони вирвалися з юрби біля бару. Коли вони підійшли до бальної зали, Людвелл сказав: «Я попрощаюся, Нік. Спасибі за все. Ти знаєш, що робити, якщо я не прийду за тиждень. Тепер, коли я тебе представлю, просто тихо зникну. Побажайте мені удачі”.
  
  
  На кантонському діалекті так тихо, що тільки Людвелл міг його чути, Нік сказав: Yat low sun fong. - Нехай твоя дорога буде прямою.
  
  
  "Дякую", - сказав Ладвелл. "Я сподіваюся на це. Прямо взад і вперед. Але це, як кажуть наші китайські друзі, на колінах у Будди. Тепер про дівчину».
  
  
  Нік посміхнувся йому. «Не просто дівчину. Та! Уявіть мене їй; і не забувайте, мене звати Кларк Харрінгтон. - Playboy».
  
  
  Людвелл зітхнув. «Мені слід знати, що я не можу вас рекламувати. Гаразд, це твій вечір, який ти марнуєш. Але я краще за тебе попереджаю - вона особливо зневажливо ставиться до плейбоїв. Любить їхні гроші за сиріт та біженців, але зневажає їх. Ви впевнені, що не ..."
  
  
  Нік знову помітив її. Сиділа на тендітному стільці для бальних танців, одна в маленькій ніші в стіні, працювала з олівцем та папером. Її довгі ноги були схрещені, чорна сукня туго натягнута, оголюючи напрочуд довгі міцні стегна. Він побачив, як вона насупилась, дивлячись на папір у руці, і її біле чоло, блідий і високий під золотою короною волосся, зморщився. Вона облизнула губи рожевим язичком. Ніка трохи здивувало миттєве бажання, що спалахнуло в ньому. Він визнав, що в присутності такої краси він був не набагато кращим, ніж тупий школяр. З цього моменту більше не існувало безлічі інших милих і сміливих панянок. Він зробив свій вибір. Звичайно, на вечір – можливо, набагато довше. Хто знав? Під льодом, про який говорив Людвелл, мабуть, десь є іскра полум'я. А Нік Картер був людиною, яка любила виклики, яка задовольнялася лише найкращою, яка жила на найвищому рівні і завжди подорожувала першим класом.
  
  
  Тепер він підморгнув Людвеллу. «Я впевнений, що не став би. Давай, виконуй свій обов'язок. Уяви мене».
  
  
  У цей момент гурт заграв веселу мелодію. Маса танцюристів почала поділятися на чоловіків і жінок, що стоять один до одного.
  
  
  "Що це?" - Запитав Нік, проштовхуючись крізь натовп.
  
  
  "Вісімкова котушка", - сказав Ладвелл. «Щось начебто кадрили Лаймі. Ти б цього не знав».
  
  
  "Я можу цьому навчитися", - сказав агент AX. "З нею."
  
  
  Він не дочекався, коли Ладвелл перестане їх знайомити. Він підняв її на ноги, не звертаючи уваги на тихе зітхання протесту, відзначивши, що її очі були кольору чистої тирлички з крихітними цятками бурштину в них.
  
  
  "Це, - твердо сказав Нік Картер, - наш танець".
  
  
  Вона притиснула руки в чорних рукавичках до його великих грудей, ніби бажаючи відштовхнути його. Її посмішка була сумнівною. Наполовину боязкої? «Я дійсно не винна», - сказала вона. «Я працюю, розумієте. Я організатор. У мене мільйон справ…»
  
  
  Нік підвів її до шеренги танцюристів. "Вони можуть почекати", - сказав він їй. "Як я чекав - цього".
  
  
  Вона витончено увійшла до його обіймів. Ельфійська посмішка торкнулася куточка її червоного рота. «Я думаю, містере Харрінгтон, що ви вперта людина. І ви новачок у Гонконгу».
  
  
  Її щока пригорнулася до його оксамитової щоки. Нік сказав: «Правильно за першим пунктом, міс Хант, але неправильно за другим. Я був у Гонконгу багато разів. Але я думаю, що розумію, що ви маєте на увазі, тому дозвольте мені заспокоїти тебе.
  
  
  Мені подобаються крижані діви”.
  
  
  Він глянув на неї. Це бездоганне обличчя повільно рожевіло.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  Ніжний пірат
  
  
  
  Набуття відмови від жінки було новим досвідом для Ніка Картера. Коли справа стосувалася жінок, він був вибагливою людиною, але як тільки він зробив свій вибір, у нього з'явилося природне очікування, що все доведе до задовільного для обох сторін рішення.
  
  
  Здавалося, сьогодні цього не буде. Досі йому однозначно давали відсіч, його тримали на своєму місці з холодною усмішкою та умілими ухильними рухами, які вимагали довгої практики. Звичайно, це ще більше його схвилювало. І Нік виявив, що для людини з величезним досвідом та вмінням він був більш ніж незадоволений. Можливо, це було кумедно, але водночас стало трохи злим. Сам з собою. Він, мабуть, якось не так з нею порається! Жодне таке прекрасне створення, як Міріам Хант, не могло бути з льоду. Було таким холодним.
  
  
  Він покладав цього вечора такі великі надії. Після танцю вона охоче погодилася на пізню вечерю з ним. Вони багато танцювали та багато сміялися. Здавалося, він їй подобався.
  
  
  Він відвів її до ресторану «Перли», крихітного закладу на вулиці Крило, яким керує древній китаєць, якого Нік знав багато років. Їжа була найкращою у Гонконгу, і не доводилося терпіти туристів.
  
  
  У таксі дорогою до ресторану, а потім назад до набережної Нік не намагався прорвати її оборону. Він не міг сумніватися в тому, що вони були захистом, бар'єрами, які вже міцно поставлені на місце. У її дружелюбності була желеподібність, яка говорила голосніше за слова - не чіпайте!
  
  
  Все це зробило його ще більш рішучим, ніжним і наполегливим відношенням до жінок, яких він бажав. Вони знайшли валла-валлу, і їх відправили до Корсару. Якщо дівчину вразила пишність яхти, вона не подала вигляду. Нік цього не очікував. Вони багато говорили, і він знав, що вона із забезпеченої чиказької родини, навчалася у школі Сміта і якийсь час працювала в Нью-Йорку соціальним працівником. Вона була в Гонконгу менше року, працюючи у WRO, і мало про що говорила. Нік, який, як і будь-який чоловік, шкодував сиріт та біженців, почав знаходити це трохи переважним. Більше того, він підозрював, що постійні балачки про її роботу були лише ще однією перешкодою.
  
  
  Декілька хвилин вони оглядали палубу, курили і дивилися на тьмяні вогні Коулуна, а потім спустилися вниз, у прикрашений салон Корсара. Нік переконав її з'їсти крем-де-менте - вона пояснила, що п'є рідко - і приготував собі коньяк із содовою. Бою не було видно. Імовірно, він усе ще був на березі, розшукуючи своїх батьків, а двоє чергових філіппінців або спали у своїх кімнатах, або розважали дівчат-сампан із Шанхайського Гаю. Жодної справи до Ніка.
  
  
  Отже, час і запас дрібниць, нарешті, закінчилися, і вони виявилися віч-на-віч у ситуації, яку обидва знали, незважаючи на всі атрибути цивілізації, як елементарну та примітивну. У Ніка все ще були великі надії на те, що ця мила дівчина виявиться слухняною. Зрештою вона прийшла з ним на Корсар. І вона була будь-ким, тільки не дурою.
  
  
  Міріам Хант сиділа на низькому дивані якнайдалі від того місця, де стояв Нік біля програвача. Вона викурила одну з його довгих сигарет із золотим наконечником, схиливши золоту голову і звузивши очі від диму, і холодно спостерігала за ним. Її довгі ноги були схрещені, красива лінія стегон відкривалася під чорним платтям, що обтягує, а опуклість її повних круглих грудей була спокусливою. Сукня без бретельок щільно прилягала до цих кремових верхніх куль, як ласка коханця, і Нік відчув сухість у горлі, коли він вибрав платівку і надів її на магнітофон. Спочатку йому не терпілося зіграти Равеля, Болеро, але він відмовився від цього. Це була освічена дівчина. Вона цілком могла знати, що Болеро спочатку називалося Danse Lascive. Він зупинився на The Firebird Suite. Це не було його особистим вибором у музиці – він сам був джазовою людиною – але він тримав парі, що це буде її вибір.
  
  
  Він мав рацію. Коли музика Стравінського заповнила тьмяно освітлений салон, вона, здавалося, розслабилася. Нік знайшов стілець і курив, дивлячись на неї. Вона вмостилася глибше на дивані, відкинулася назад і заплющила очі. У неї, подумав він, чудова кісткова структура. Її тіло струменіло під сукнею рідким оксамитом. Вона глибоко дихала, її груди піднімалися і опускалися в квапливому ритмі, а губи були відкриті. Він бачив кінчик її язика, рожевий, як у кошеня. Він запитував, чи збуджує її музика. Подальше збудження йому не потрібне, він був уже напружений і сповнений туги. І все ж таки він стримався. По-перше, він повинен знати, яка частина крижаної діви була справжньою. Якби вона була щирою, він скоро дізнався б про це.
  
  
  Якби холод був лише маскою, що приховує внутрішній вогонь, він би це теж знав.
  
  
  Музика зупинилася. Міріам Хант сказала: «Це було чудово. А тепер, я вважаю, починається спокуса?»
  
  
  Несподіваний удар сколихнув його, але N3 зумів зберегти безпристрасне засмагле обличчя. Йому навіть вдалося зобразити криву посмішку, яка, як він сподівався, приховала його короткочасне замішання. Він схрестив свої довгі ноги і вийняв сигарету з нефритової коробки на підставці дерева з тика. Він обдарував її легкою посмішкою. «Туше, Міріам. Зізнаюся, що я все ще мав на увазі щось подібне. Думаю, мене навряд чи можна звинувачувати. Ти дуже мила дівчина. Я – і я визнаю дуже здорове его. - Я не зовсім прокажений. Звичайно, час і місце краще нікуди».
  
  
  Вона нахилилася вперед, обхопила рукою ідеальне підборіддя і звузила на нього очі. "Я знаю. Це одна річ, яка мене непокоїть. Все це надто ідеально. Ти підготував гарну сцену, Кларк. У тебе професійний підхід. Відмінний дизайн – тільки це не спрацює».
  
  
  Нік Картер зрозумів гамбіт. Він стикався з цим багато разів. Вона збиралася ввечері заговорити на смерть. Він мало що міг з цим поробити. Цей факт його дратував, але це було правдою. Ймовірно, Міріам Хант мав великий успіх із цим гамбітом у минулому, коли її загнали в кут. І все-таки він не міг бути позитивним. Чи була вона лише одним прихильником негативної відповіді, яка дійсно мала на увазі «так»? Він так не думав. На перший погляд вона була надто розумною для таких ігор. Але ж ви ніколи не знали.
  
  
  Отже, все, що він сказав зараз, було: "Це не ... не досягне успіху?" І він обдарував її усмішкою, яка розтопила стільки жіночих сердець. «Я можу запитати, чому, Міріам? Ти знаходиш мене непривабливим? Сцена, подумав він, починала нагадувати погану комедію у вітальні. І все-таки він повинен дозволити жінці задавати темп.
  
  
  Міріам Хант здригнулася. Вона обняла груди, ніби їй було холодно. «Я вважаю тебе жахливим, Кларк. Це справжня проблема, я гадаю. Ти чудовий, і я думаю, що ти це знаєш. Я, звісно, знаю. Я відкрито визнаю це. Мої ноги продовжували перетворюватися на гуму весь час, поки ми танцювали. Але це просто це, бачите. Тебе просто забагато! Якщо я віддамся тобі зараз, сьогодні ввечері, я закохаюся в тебе. І я загину. Моя робота буде зіпсована. Все буде зіпсовано. "
  
  
  Нік подивився на неї. Він безперечно не був підготовлений ні до чого подібного, вважав її витонченою жінкою. На даний момент вона говорила зовсім не так. Він був на межі того, щоб сісти поруч із нею на диван, але тепер він розслабився у кріслі. "Скажи мені одну річ, Міріам?"
  
  
  Він побачив, що вона відчула полегшення. Вона отримала перепочинок і знала це. Вона схрестила свої гарні ноги, змахнувши нейлоном. "Якщо я можу."
  
  
  «Навіщо ти приїхала зі мною на Корсар сьогодні ввечері? Зізнаєшся, ти знала, що я мав на увазі».
  
  
  «Мені було цікаво. І, як я вже сказав, я була зачарована тобою. У тебе є щось дуже дивне, Кларк Харрінгтон. Ти маєш бути плейбоєм, просто ще однією марною людиною з надто великими грошима, але чомусь ти цього не робиш. цілком підходить для цієї ролі. Ти навіть не схожий на плейбою. Ти більше схожий на пірата. У тебе м'язи, як у галерного раба, я відчував їх під твоєю курткою. Ти, здається, зроблений із заліза. Але річ не тільки в цьому. Ви просто не схожі на плейбою або нероби. Я… я думаю, ви мене трохи лякаєте».
  
  
  Нік підвівся зі стільця і підійшов до програвача, думаючи, що повинен поставити собі пару недоліків. Очевидно, він погано відігравав свою роль. Він був незадоволений собою. Яструб був би незадоволений ним.
  
  
  Він розташував на гравці групу танцювальних стандартів та повернувся до неї. «Танці? Я обіцяю, що жодних перепусток, доки ти не будеш до них готовий».
  
  
  Вона дозволила своїй високій м'якості без опору похитуватися на його твердому тілі. Її щока ніжно пахла його худою щелепою, її м'язова спина, наче пелюстка камелії, лежала під його пальцями. Її духи були ніжними, швидкоплинними, з дивним п'янким ароматом, який він не міг визначити.
  
  
  Поступово, поки вони мовчки танцювали, гнучкі лінії її тіла зливались із нього. Вона прошепотіла йому на вухо: Я жахлива. Я знаю це. Мені це подобається, хоча я налякана до смерті. Може, я хочу, щоб ти мене зґвалтував. Згвалтуй мене. Я просто не знаю. Я не знаю. Не думаю, що я знаю, але я зараз жахливо спантеличений. О, Кларк, будь ласка, будь зі мною ніжним і розуміючим. Будь ніжним та добрим. Не змушуй мене робити те, чого я насправді не хочу робити».
  
  
  Його вроджений цинізм, набутий у твердій школі, сказав йому, що це ще один прийом. Вона грала на його ніжній стороні, попереджаючи та обеззброюючи його. Мабуть, вона дізналася про це ще в її матері на колінах.
  
  
  Вони танцювали. Нік мовчав. Він не намагався її поцілувати. Приблизно за хвилину вона трохи відсторонилася і подивилася на нього. Її обличчя було рожеве. "Я ... я повинен зізнатися".
  
  
  "Так?" Наразі ніщо особливо його не здивувало б.
  
  
  Ви подумаєте, що я жахлива. Думаю, я жахлива. Але це здавалося такою чудовою нагодою».
  
  
  Нік злегка посміхнувся. Так я й думав. Тільки, здається, я помилявся.
  
  
  Рожевий колір перетворився на малиновий. "Я не це мала на увазі! Я… ну, я думала, що зможу отримати від тебе небагато грошей».
  
  
  Нік вдав, що неправильно її зрозумів. Він сказав: Ну-ну. Ніколи не знаєш. Я здивований. Ти остання дівчина у світі, про яку я б подумав як про професіоналку».
  
  
  Вона уткнулася обличчям йому в плече. «Для моїх біженців та сиріт, дурна людина. Я подумав, що можу отримати від тебе добрий внесок».
  
  
  Зі злим, дражливим блиском в очах він сказав: «Ще можеш. Якщо ти правильно розіграєш свої карти».
  
  
  Вона притулилася щокою до нього. «Вважаю, це змушує мене бути схожим на повію, чи не так?»
  
  
  "Не зовсім. Скажімо, просто дівчина, яка співає пісень. Значить, у тебе є добра справа. Нічого аморального у цьому немає. Навіть незаконного».
  
  
  Вона відкинулася назад, щоб знову глянути на нього, і він відчув, як рідкий вогонь її твердого тазу торкнувся його. Його тіло, сказав він собі, трохи виходить із-під контролю. Він приділяв дедалі менше уваги велінням свого розуму. Це було незвичайно для нього, який завжди міг тримати свій розум і тіло в найсуворішій дисципліні. Ця дівчина починала проникати в його шкіру багато в чому, чим він думав.
  
  
  "Так ти будеш?" Очі тирличу з бурштиновими цятками були близькі до нього. На мить він загубився в цих синіх озерах, блукаючи чарівною глушиною, розриваючись між бажанням і ніжністю.
  
  
  "Буде що?"
  
  
  «Зробити внесок у WRO? О, Кларк, це така гідна справа. І маєш стільки грошей. Ти ніколи не пропустиш це».
  
  
  «Це не зовсім правда, – подумав він трохи іронічно. Він мав поточний рахунок на Кларка Харрінгтона - це було частиною його прикриття - але це були його власні гроші, і їх було достатньо на той момент. AX платив добре, навіть щедро, але Нік Картер був людиною, яка любила багате життя, коли не працювала. Як і раніше…
  
  
  "Так", - сказав він їй. "Я буду."
  
  
  Потім його тіло не витримало, і він поцілував її.
  
  
  Вона напружилася, ахнула і спробувала відірватися від нього. Нік ніжно, але твердо тримав її і продовжував цілувати. Її губи були червоні, медові. Вона перестала боротися і притулилася до нього. Її губи рухалися самі собою, і вона почала стогнати. Ні. Боже мій, ні! Ти не повинен. Я не можу… о, не треба… не треба».
  
  
  Салон тепер кружляв. Наче їх обох вразив тайфун. Потік бажання захлеснув їх, мов хвилі, розбиваючи всі заборони. Її рот відкрився під його, і їхні язики зустрілися та переплелися. Нік відчув поспішний спазм її солодкого дихання у його ніздрях. Вона обм'якла в його обіймах, відкинувшись назад, її руки безвольно бовталися поряд з нею, її рот та його губи були фокусом Всесвіту. Її очі були заплющені. Він побачив, як на її білій скроні б'ється синя вена.
  
  
  Нік підняв її і відніс до дивана. Вона притиснулася до нього, її губи прагнули його, і продовжувала голосити: «Ні… ні… ти не можеш. Ми не можемо. Будь ласка будь ласка…"
  
  
  Він обережно поклав її на диван. Вона лежала нерухомо, гарні ноги широко розкинуті і беззахисна, пасивна і не чинила опір. Чорна сукня відмовилася від боротьби і зісковзнула з її грудей, оголивши її погляду та дотику, подвійні кола мармуру з прожилками, рожеві соски, напружені в очікуванні.
  
  
  Нік на мить постояв, дивлячись на цю чарівність. Було помилкою дати їй хоча б хвилину перепочинку, але зараз він не думав про це. Його гострий, дивно вигнутий розум, такий тонкий, але часом такий грубий, думав, що тут справді Спляча красуня. Справжній символізм старої казки ніколи не був очевиднішим. Ось-ось мала прокинутися краса. Зрештою розмішати. І в цей останній момент він точно знав, що вона справді незаймана.
  
  
  Він став навколішки біля дивана і поцілував її теплі груди. Міріам Хант пробурмотіла: «Дорогий, любий, ти справді не винен. Ми не повинні".
  
  
  "Але ми повинні", - м'яко сказав Нік. "Ми повинні." Його рука шукала під чорною сукнею, натрапила на довге сяйво ніжної внутрішньої плоті, клубок гумки. Дівчина застогнала від болю. Потім вона раптово відвернулася від нього. Її стегна стиснулися в його руці. Вона сіла на диван, прибравши золоте волосся з очей, дивлячись на нього з дивною сумішшю жаху та бажання. Вона спробувала знайти руку під спідницею і відштовхнула її. "Я не можу", - сказала вона. «Я просто не можу, Кларк. Мені... мені так шкода!»
  
  
  Нік Картер підвівся. Його гнів був сильним, але добре контрольованим. Джентльмен вміє не лише вигравати, а й програвати. І вже точно він не хотів жінку, яка не хотіла його
  
  
  "Мені теж дуже шкода", - сказав він їй зі слабкою усмішкою. «Більше, ніж ти гадаєш. Думаю, мені краще завезти тебе додому».
  
  
  Він побачив вологий блиск у її очах і сподівався, що вона не заплаче. Це все, що йому потрібне.
  
  
  Та дівчина не плакала. Вона витерла очі і зісковзнула з дивана. Її блакитні очі прямо зустрілися з ним. «Я справді хотіла, Кларк. З тобою я хотіла. Але я просто не можу – не так. Я знаю, що це смішно та банально, але я така. Я хочу все це – один чоловік, тільки один, і шлюб, і діти, і те, що назавжди залишилося позаду. Ви розумієте? "
  
  
  "Я можу зрозуміти", - сказав Нік. «Краще поспішай. Вже пізно і нам потрібно знайти валла-валлу. Поки ти освіжишся, я випишу чек».
  
  
  Поки вона була у ванній, він виписав чек на рахунок Кларка Харрінгтона на тисячу доларів. Це було все, що він міг собі дозволити зараз. Він хотів, щоб це могло бути більшим.
  
  
  Міріам Хант взяла чек, глянула на суму і поцілувала його в щоку. «Ти така хороша людина, Кларк. Я справді хотіла б бути підходящою дівчиною для тебе».
  
  
  «Якщо це написано, – сказав Нік, – значить, це написано, і ніщо не може його змінити. Це Китай, пам'ятаєте». Він накинув їй на плечі її бойову куртку, без гіркоти розуміючи, що сьогодні він багато чого втратив. Йому спало на думку дещо з Пруста: «Єдиний рай - це рай, який ми втратили».
  
  
  Або, можна сказати, ніколи не знав.
  
  
  Потім йому довелося посміхнутися самому собі. Він отримав лише те, що заслужив – за те, що вирішив сьогодні бути таким романтиком. Нехай це йому буде уроком.
  
  
  Вони гукнули валла-валла, що проходив повз, і висадилися на березі біля причалу порома. Міріам жила навпроти острова, в сучасній квартирі з видом на затоку Репалс, і тепер вона наполягала, щоб вона не супроводжувала її. Він посадив її у таксі та дав вказівки водієві.
  
  
  Вона простягла руку з вікна таксі, і Нік потис її, хоча рукостискання з жінкою йому не особливо подобалося. Так часто це було визнанням поразки. Не те, щоб він знав багато поразок.
  
  
  «Мені дуже шкода, – знову сказала Міріам Хант. «Я знаю, що це був би чудовий досвід. Зрештою, я вважаю, що я лише незаймана зі Середнього Заходу. Чи побачимось я знову, Кларк?
  
  
  Куточок рухомого рота Ніка зворушив слабка посмішка. "Хто знає? Здається, в цьому немає жодного сенсу - але хто знає? Ми обидва можемо заглянути до І-Цзіна».
  
  
  Її сумнівна усмішка казала, що вона не розуміє. Потім вона пішла, і Нік пройшов через поромну станцію до телефонного кіоску. Зрештою, це має бути Сві Ло. Звичайно, він не збирався повертатися до Корсара і намагатися заснути!
  
  
  Поки він шукав у своєму гаманці невказаний номер, який Сві Ло якимось чином завжди вдавалося зберігати, незалежно від того, скільки разів вона рухалася, він запитував, хто її нинішній захисник. Суї Ло завжди називала їх так – своїми «захисниками». Нік знав, що в неї їх було чимало. І все ж вона була, і він завжди відчував себе винним при цій думці, так само сильно, як і раніше, закохана у Ніка Картера. Такою, якою вона була, коли вони вперше зустрілися в цьому самому Гонконгу, більше років тому, ніж йому хотілося б згадувати.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  Кров вранці
  
  
  
  
  
  Було після четвертої ранку. За межами старої вілли, що примикала до необробленої скелі, що виходить на Харлех-роуд, хмарний покрив закручувався, покриваючи вершину, маскуючи зірки та зменшуючи звук. Вілла, здавалося, ширяла в повітрі, безтілесна, самотня і відчужена в цьому розрідженому шарі.
  
  
  Нік Картер викотився з величезного вікторіанського ложа, намагаючись не розбудити Сві Ло, і вдягнув важкий парчовий халат. Він засунув ноги в капці. І халат, і капці були власністю нинішнього «захисника» Суї Ло, і тепер Нік без особливих інтересів задумався, хто ця людина.
  
  
  Але ким би він не був, він був заряджений. Ця старовинна вілла з 30 із зайвими кімнатами колись належала родині Кардін. Ви не можете отримати більше пукки, ніж це. Тепер тут мешкала Суї Ло, євразійська співуча дівчина з Маньчжурії.
  
  
  Вона не виглядала на свої 26 років, коли легенько дрімала під червоним шовковим простирадлом. Це була витончена тендітна лялька, чудова мініатюра, досконалість її тіла у малих масштабах. У ній переважала російська кров. Її очі були майже такими ж круглими, як і в нього, її носик такий самий прямий, без слідів монгола на вилицях. Її шкіра була біла, як лілії.
  
  
  N3 з ніжністю дивився на неї, поки копався в кишені халата в пошуках цигарок. Простирадло впало з її грудей, маленьких і твердих, розміром не більше лимона. Він нахилився і злегка поцілував одну груди, Суї Ло рухалася і стогнала уві сні. Нік на мить погладив гладке чорне волосся, дивуючись від подвійності його почуттів до неї.
  
  
  Часом вона все ще була чарівною і мудрою не за роками східною дитиною, якій він допоміг багато років тому; багато в чому вона нагадувала йому Боя. Обидва познайомилися з сирою стороною життя в ранньому віці.
  
  
  Нік виявив, що в нього немає сигарет, і пішов до дверей спальні. Він подумав, що Сві Ло пощастило більше, ніж Бою. Принаймні поки що. У цьому грішному світі їй було дано щось набагато більше затребуване, ніж усе, що міг запропонувати Бій.
  
  
  Він пройшов довгим, покритим пишним килимом холу, у велику вітальню. Високу стелю підпирали чорні арочні перекладини. В одному кінці величезне вікно було задрапіроване золотим тайським шовком. На стінах висіли китайські картини на склі та старовинна пекінська ширма, де вітальня - Сві Ло назвав її вітальнею - переходила під аркою у довгу їдальню. Товстим килимом був Тянь Сін.
  
  
  "Так, - подумав Нік, - Сві Ло далеко приїхала з Мукден". Шеньян, як його називали китайці. І якщо історії, які вона розповідала йому після їхніх занять коханням, були правдою, вона пішла ще далі. Її захисник збирався зробити із неї кінозірку!
  
  
  Нік посміхнувся. Цілком можливо. У Гонконгу знімалося багато фільмів, і не багато зірок були справжніми актрисами. Ло напевно могла змагатися з будь-яким з них за красою та розумом.
  
  
  Він дуже обережно не запалив світло. Він знайшов стіл із тикового дерева з мармуровою стільницею і покопався в глечику Мін. Він раніше помічав там цигарки. Він засунув кілька цигарок у кишеню і пройшов через кімнату до задрапірованого ілюмінатора, безшумно рухаючись товстим килимом.
  
  
  N3 зупинився біля краю ілюмінаторів і почав дослухатися. Насправді слухаю. Кожне з його почуттів, відточених до межі, що набагато перевершує здібності середньої людини, було настороже. Він не думав, що велика небезпека. Ще немає. Але то було там.
  
  
  Коли він вийшов із кіоску і зупинив таксі на поромній пристані, його хвіст був ясний. Але Нік Картер був занадто старий, щоб приймати щось належне. Він уважно стежив за тим, як таксі мчало вузькою звивистою дорогою до вершини. На повороті на Робінсон-роуд він помітив рикшу, що йшла за ним. З такої відстані, при поганому освітленні, неможливо було розрізнити колір, але він поставив би мільйон гонконгських доларів на те, що він червоний.
  
  
  Нік не дозволив тому факту, що його переслідують, змінити його плани. Він чекав на це більш ніж наполовину. Боб Ладвелл помилявся, він не втратив хвоста. Він припустив, що в певному сенсі це була вина з асоціації. Хоч би хто цікавився Ладвеллом, тепер цікавився і Ніком Картером. Або - і тут Нік був справді стурбований - у Кларку Харрінгтоні. У нього не було причин думати, що його власне прикриття було розкрито, навіть якщо це було прикриття Ладвелла, і якщо хтось захоче цікавитися тим, що Кларк Харрінгтон і Боб Ладвелл були старими друзями, дозвольте їм.
  
  
  Так він думав раніше. Потім він дістався до вілли, і Ло, чудово одягнена в мандаринове пальто і чонсів з високим розрізом, оголюючи ідеальні маленькі ноги, кинулась на нього. Після першого схвильованого вітання Нік і Ло не марнували часу даремно. Це були старі та досвідчені коханці, які давно розлучилися. Її захисник поїхав у справах. Якимось дивом її слуги, всі шестеро, скористалися відсутністю господаря, щоб відвідати свої сім'ї.
  
  
  Нік, доведений до точки, де він повинен знайти заспокоєння чи вибухнути, обережно повів Ло до найближчої спальні. Вона пішла без заперечень – це було те, чого вона очікувала – скинувши одяг на ходу. Незважаючи на це, жадібна напруга в ній говорила про її нове становище, її віллу, її майно, її перспективи. У спальні Нік терпляче слухав, як він перестав роздягати її. Вона завжди була жадібною маленькою дівкою, і в цьому її не можна звинувачувати. Життя для неї було важким.
  
  
  Поки вона цілувала його і показувала на Шагала, Дюфі та Шлюб – на всіх стінах спальні! - Нік зісковзнув з її срібних тонких трусиків.
  
  
  Потім, коли його терпіння добігло кінця, він з дівчиною заткнув їй рота і відніс до великого вікторіанського ліжка. Вони кохали з ніжною люттю.
  
  
  Тепер N3, його цигарка ще не запалена, відсунув фіранку на півдюйма і визирнув назовні. Нічого. До скла приклеївся сірий пушок вологої хмари. По склу струменіли крихітні краплі води. Там була майже нульова видимість.
  
  
  Над цим треба було трохи подумати. Нік увійшов у велике фойє, закрите та без вікон. Він опустився на опіумне ліжко, заставлене подушками, і задумався, поки курив цигарки.
  
  
  До третьої цигарки він ухвалив рішення. Він хотів знати, що діється. Ймовірно, це не його стосувалося, але він все ж таки хотів знати. Це має бути якось тихо.
  
  
  Він приєднався до Людвелла та його місії, і N3 не хотів брати участь у цьому. Але його самого переслідували, і це йому не подобалося. Тепер для спостерігача чи спостерігачів на вулиці буде холодно та волого, і Ніку сподобалася ця думка. Нехай якийсь час вони будуть холодними та нещасними; дуже скоро він збирався їх розжарити.
  
  
  Він пішов у спальню за одягом. Сві Ло тепер спала на животі з оголеною круглою маленькою попкою. Нік накинув на неї покривало.
  
  
  Він одягнувся в багато прикрашеною ванною. Арматура була із позолоти, а ванна - у вигляді величезного лебедя. Нік знову впіймав себе на думці, що це людина. Біла людина чи китаєць? Англієць? Португалець, японець чи російська? Ви можете знайти їх у Гонконгу. Нік знизав плечима. Що за річ? У Ло все було добре, і він був радий за неї. Тепер до діла!
  
  
  Йому довелося посміятися над своїм зображенням у довгому дзеркалі. Білий смокінг, темно-бордовий краватку, темно-бордовий пояс і темні штани. Просто костюм, щоб тинятися в тумані. Шпигун, ким би він не був, міг бути надто необачним, щоб так одягатися.
  
  
  Він перевірив Хьюго, стилет, вставляючи та виймаючи його з піхов. Ідеальна зброя для роботи в тумані.
  
  
  N3 м'яко пішов довгим коридором, що веде в кухню і комору дворецького в задній частині будинку. Насправді він не очікував великих неприємностей. Якщо спостерігач все ще був там - а Нік був у цьому впевнений, - тільки як спостерігач. Шпигун. Хтось був досить зацікавлений у пересуваннях Ніка, щоб стежити за тим, що відбувається. Ось і все принаймні так міркував Нік. Якби ця людина була вбивцею, найманим убивцею, вона б напевно завдала б удару раніше.
  
  
  Але хто захоче вбити Кларка Харрінгтона, плейбою?
  
  
  Він намацав те, що, мабуть, було величезною кухнею, і знайшов чорний хід. Він покрутив ручку, і замковий язик тихо рушив. На мить Нік вагався, бажаючи, щоб з ним була Ло. Він нічого не знав про планування території. Його невідомий противник, який чекає зовні, мав би там перевагу.
  
  
  Нік спробував згадати, що він знав про старі вілли на вершині гори. Свого часу він був у багатьох. За будинком зазвичай знаходився великий внутрішній дворик із басейном. Можливо арочний міст. Навіть грот, пагода чи дві?
  
  
  Він вилаявся собі під ніс. Він просто не знав! Тоді до біса.
  
  
  Тепер, стоячи рачки, він обережно штовхнув двері. Обличчя його було холодне і вологе. Видимість, за його розрахунками, була близько трьох-чотирьох футів. Він побачив, що справді знаходиться у внутрішньому дворику, вкритому великою плиткою, викладеною мозаїкою. Він побачив ротанговий стілець і частину столу. Більше нічого.
  
  
  Він дозволив двері безшумно обернутися за собою. Він почекав п'ять хвилин, ледве дихаючи, набираючи ротом повітря, коли треба. Ніздрі чоловіка можуть бути гучними у повній тиші.
  
  
  Нічого не ворушилося в похмурій, сірій, сирій пустелі. Нік подумки зітхнув. Гаразд. У них на цій роботі була хороша людина. Йому доведеться ініціювати справу. Покласти трохи наживки.
  
  
  Він зігнув стилет у долоні і різко постукав рукояткою по плитці. Тієї ж миті він швидко і безшумно рушив на пару ярдів управо. Це привело його до крісла з ротанга, і він сів за ним, прислухаючись. Нічого, крім сонного писку птаха, що гніздяться. «Розумний ублюдок», – подумав Нік. Він не збирався траплятися на аматорські хитрощі.
  
  
  Його блукаючі пальці знайшли невеликий шматок зламаної плитки, кут, що був вибитий. Він кинув уламок у непрозорість перед собою, кинувши його високою дугою. Він нарахував п'ять, коли почув легкий сплеск. Виходить, басейн був якийсь! Ймовірно, це означало міст, ставок із лотосами та ліліями, пагоду.
  
  
  Нік лежав на животі, слухав і думав. Якщо там була пагода, це було логічне місце для спостерігача. У ньому можна було трохи сховатись від негоди і мати підвищену точку огляду, хоча в цьому супі це було не дуже добре.
  
  
  Нік заслизнув до басейну, спираючись на лікті, безшумно, як змія. Він дістався плитки і простяг руку вгору і вниз. Його пальці змахнули холодну воду.
  
  
  Десь у тумані, що димить, закашлявся чоловік. Це був болісний, болісний кашель, який продовжувався, незважаючи на відчайдушні спроби змусити його замовкнути. Нарешті його заглушили, і Нік почув протяжне хрипке зітхання. Він лежав нерухомо, як смерть, бо він тільки-но почув смерть, і настав час знову подумати.
  
  
  Він подумки переоцінив ситуацію. Ця людина знаходилася в пагоді - ймовірно, вона була побудована в центрі мосту з видом на басейн або став - і він, мабуть, дрімав. Звичайно, він не чув, як Нік вдарився об землю чи кинув уламок плитки. Якби він повністю прокинувся та почув, то не закашлявся б. Нік уже чув такий кашель; було багато таких у Гонконгу.
  
  
  Отже, ця людина була хвора, не надто уважна і, ймовірно, була лише простою кулею, якій платили за роботу. Якщо це був той самий рикша, він, мабуть, уже дуже втомився.
  
  
  Це також означало, що спостерігачів має бути більше одного. Вони ніколи не залишать фасаду вілли без нагляду. Але, ймовірно, цей спостерігач буде на дорозі, вниз від високих залізних воріт, що перегороджують коротку дорогу, що веде до воріт вілли. Безсумнівно, він буде поруч із червоною рикшею і ховатиметься у деревах або у чагарниках.
  
  
  Насамперед. Нік почав обходити басейн, плитка під його руками була липкою та слизькою. Йому треба було знайти міст, що веде через басейн.
  
  
  Він рухався рівно, безшумно, уважно стежачи за перешкодами, обережно торкаючись руками області перед собою, перш ніж рушити. Наче ви в темряві помацуєте міни. Він не чекав мін, але в Суї Ло було багато слуг, і в слуг були діти, а діти залишили багато мотлоху. Чоловік у пагоді прокинувся.
  
  
  Нік хотів дістати його живим і готовим до розмови. Його усмішка була жорсткою, і в тумані його худорляве обличчя набуло дивного вигляду, що нагадує череп. Тепер він був Кіллмайстером, і він був на полюванні, і все, окрім роботи, було забуте.
  
  
  Він знайшов вологе дерево мосту. Залізні стійки та качки, що ведуть вгору з пологим нахилом. Він притискав своє велике тіло до мосту на дюйм за раз, боячись, що він може скрипіти чи розгойдуватися. Але то була міцна конструкція, добре закріплена.
  
  
  Слабкий солоний бриз пронизав туман. Нік відчув холод на лівій щоці. Там лежали високі скелі, та був і гавань. Нік збільшив швидкість повзання, наскільки міг. Тепер він був такий близький до пагоди, що міг чути подих людини. Будь-який порив вітру розвіє туман і оголить його.
  
  
  За мить мінливий вітерець зробив саме це. Він сильно кружляв навколо пагоди та ніс туман. Нік Картер вилаявся і розпластався на мосту, намагаючись приховати темно-бордову краватку та пояс. Він був дурнем, що носив їх. Але білий смокінг у білому вирі туману міг йому допомогти. Якщо цього не сталося, то підхід закінчено. Він був за десять футів від спостерігача.
  
  
  Це не спрацювало. Чоловік його побачив. Він схопився на ноги із задушеним «Хай йі!» Він був силуетом на тлі туману, худорлявий, незграбний чоловік у синьому та солом'яному дощовому капелюсі. Нік, все ще сподіваючись взяти його живим, скочив на останній ухил моста. Стілет був у його руці, готовий до кидка, але він не хотів його використати. Для цього достатньо одного удару по шиї.
  
  
  Це не мало бути. Він побачив великий чорний пістолет у руці чоловіка. Це був Кольт 45 – достатньо, щоб вирвати йому кишки. Рука піднялася, і Кольт випустив квітку помаранчевого полум'я. Грохотуча доповідь розірвала тихий туман на мільйон клаптиків.
  
  
  Вбити зараз чи бути вбитим. Нік клацнув стилет прямо перед вухом. Х'юго заспівав свою маленьку пісню смерті, що дзижчала, коли він двічі перекинувся і пішов прямо до серця. Чоловік упустив пістолет, його очі розширилися від жаху і болю, і він завищав, смикаючи рукоятку стилета. Він похитнувся і почав падати. Нік стрибнув, щоб упіймати його, вже думаючи про майбутнє. Трупа треба позбутися, і він не хотів, щоб його витягли з ставка.
  
  
  Він упіймав людину і опустив її на підлогу пагоди. Він помирав швидко, кров текла з роззявленого рота і забруднила його коричневі уламки зубів. Це було марно, і Нік знав це, але він мав спробувати. Він нахилився над умираючим і швидко заговорив кантонським діалектом.
  
  
  "Хто ти? Чому ти йдеш за мною? Ти збираєшся сісти на дракона, тож буде добре говорити правду».
  
  
  Мутні очі чоловіка розплющились. Його тонка борода була залита кров'ю. Коли він дивився на Ніка і говорив, теж по-кантонськи, у вмираючих очах була величезна байдужість.
  
  
  "Не дракон", - сказав чоловік, його слова були дивно виразні крізь дзюрчання крові. "Я катаюся на тигрі!" - Він помер.
  
  
  Нік випростався з м'яким прокляттям. Зараз не час турбуватися про це. Він мав рухатися швидко. Це гаряче…
  
  
  Його знову врятували очі – ці гострі очі з чудовим екстрапериферичним зором, який дозволяв йому бачити дуже близько до прямого кута. Він дивився на віллу, коли праворуч від себе він побачив у тумані привид якоїсь фігури на півдорозі з іншого боку мосту. Він побачив, як гротескна постать підняла руку і щось жбурнула.
  
  
  Колись було пірнати. Смерть вилетіла з білого диму з неймовірною швидкістю. Нік встиг тільки відвернутися, щоб почати падіння, коли предмет ударив його до серця. Він хмикнув і відступив назад, хапаючись за поручні пагоди для підтримки. Примарна постать обернулася і побігла в туман. Нік міг це чути, як вона пробивалася крізь густий підлісок і чагарник.
  
  
  Тяжко дихаючи, відчуваючи, що піт на лобі і капає в очі, Нік Картер глянув на свої груди, на вагу, яка все ще висіла там. Це була сокира з короткою ручкою та гостра як бритва. Він чіплявся за білий смокінг, як урізаний у нього брелок. Вп'явся в товстий конверт, який дав йому Людвелл. Нік збирався залишити його на яхті, забув, і тепер це врятувало йому життя.
  
  
  Він мав кілька хвилин. Він сумнівався, що інший чоловік повернеться чи ховатиметься. Було б краще, якби він це зробив, але Нік знав, що не може сподіватися на таку удачу. Чоловік уже був у дорозі зі своїми новинами. Нік вилаявся, потягнувшись за сокиру і витяг його. Здавалося, він проникає дедалі глибше.
  
  
  То була сокира. Він досить надивився, щоб знати. Рукоять була короткою, навряд чи завширшки з людську долоню, а головка була широкою з гострим лезом. Головка молотка була заточена до вістря бритви. Це була жахлива зброя, яка ідеально збалансована для метання.
  
  
  Нік взяв пістолет 45-го калібру і засунув його до кишені куртки. Він кинув сокирку поруч із тілом і, ставши на коліна, зняв синю майку, яку носив чоловік. Цей чоловік був скелетом ще до своєї смерті - руки, схожі на палиці, схудлі ребра, порожні груди, вкриті сірим гарматою.
  
  
  Нік взяв одну з рук і подивився на неї. Так. На правій руці трохи вище ліктя була червона мітка від щипців. Грубий трафарет тигра. Tiger Tong? Нік ніколи про це не чув і трохи знав про щипців.
  
  
  Він не став знову одягати чоловіка, а обернув синю майку навколо худого торса так, щоб кров не капала. На тілі не було великої дірки, але Нік не хотів, щоби кров потрапила на його костюм. Бог знав, що буде далі! Він міг навіть розпочати конфлікт із поліцією, що зробило б усіх нещасними. Особливо його боса Хоука.
  
  
  Він підняв тіло, яке взагалі нічого не важило і перекинув через плече. З кольтом у руці він обмацував дорогу навколо вілли до воріт, крокуючи травою, коли міг, і дуже насторожений. Він тільки думав, що інший спостерігач утік.
  
  
  Тепер туман став неоднорідним. Плями товсті, в інших майже зникли. Нік намагався залишатися в густих чагарниках, поки йшов під'їзною доріжкою до високих залізних воріт. Він трохи здогадувався.
  
  
  Він мав рацію. Він знайшов червону рикшу за воротами. Його встромили в густе чагарник рожевого вересу під карликовими соснами. Коли Нік кинув тіло на сидіння, він подивився на худі ноги і подумав: ці китайці сильніші, ніж здаються, всі вони. Мабуть, це було досить втомливо - переслідувати мене аж до піку.
  
  
  Він обережно витер «кольт» носовою хусткою і поклав її на сидіння разом із тілом. Аналогічно сокири. Відкинувши останнє, він визнав, що десь тут таїться трохи іронії, якщо хтось має час зайнятися цим. Сокира була дуже схожа на мініатюрне татуювання, яке він носив на своїй руці вище ліктя. Типовим йому жестом він поплескав мертвого по голові. Обидва вони в якомусь сенсі належали татуюванням!
  
  
  «Мені дуже шкода, – сказав він трупу. «Шкода. Але ви були дрібною сошкою – а дрібна сошка завжди ловить найгірше з пекла».
  
  
  Він завжди жалкував про цей факт. Маленькі люди, найманці, дрібні шахраї зазвичай отримували найбрудніший кінець палиці. Велика риба часто йшла. Нік шкодував про це. Він не любив убивати маленьких людей.
  
  
  Туман все ще тримався над проїжджою частиною та в безпосередній близькості. Він штовхнув рикшу через дорогу, навпроти воріт, і обережно пішов уперед, доки земля не почала відвалюватися. Він знав, що тут скелі, але де саме?
  
  
  Колеса рикші зісковзнули в порожнечу. Саме тут був урвищ. Нік відпустив штанги, і рикша поринула в море туману, що клубився. Він стояв біля краю, схиливши голову і прислухався до звуку його падіння. Шум тривав довгий час, і він міг візуалізувати рикшу та труп, що стрибали з каменю на камінь. Там були люди, у своїх халупах із жерсті та гудрону, і Нік щиро сподівався, що нікому не заважає у сніданок.
  
  
  Він повернувся до будинку і зупинився у ванній унизу, щоб перевірити себе на кров. На сорочці була одна крихітна цятка, але він нічого не міг з цим поробити. Він підвівся до спальні. По дорозі він глянув на годинник AX на своєму зап'ясті. Минуло не більше півгодини.
  
  
  Сві Ло не спала. Вона сонно посміхнулася йому через накидку до підборіддя. «Доброго ранку, мій любий Нік. Може, ти приготував каву, раз у мене сьогодні немає слуг?
  
  
  Її дихання було чистим та солодким. Якщо вона помітила пляму крові на його сорочці, вона не подала вигляду. Вона обвила його шию своїми м'якими рученятами і спробувала потягнути його на ліжко. «Забудь про каву. Займайся зі мною коханням, будь ласка!»
  
  
  Нік змусив себе відсунутися. Ранкова пристрасть була однією із сексуальних особливостей Ло.
  
  
  Він з кривою усмішкою відокремив її ніжні щупальця. «Не сьогодні вранці, люба. Я щойно прийшов попрощатися. Мені треба припинити. Щось, е-е, спливло». Він дуже хотів її саме тоді, але не наважувався ризикувати. Кохання з її інерцією може бути небезпечним. Він мав неприємне передчуття, що в найближчому майбутньому йому знадобиться будь-яка пильність, на яку він здатний. Яке дивне життя він прожив; у якій дивній обстановці він рухався! Іноді у нього виникало дивне відчуття, що він мешкає кілька життів паралельно. На мить йому захотілося сказати Ло, що він щойно вбив людину, щоб подивитися, як це вплине на її пульсуюче маленьке лібідо.
  
  
  Мабуть, зовсім ні. Вона все ще хотіла б кохатися.
  
  
  На мить Ло наполягала. Нік тримався поза досяжністю і сів на скриню. Ло прагнула спокусити демонстрацією своїх чудових маленьких грудей. "Я знайшла новий шлях", - кинула вона виклик. «Це місце називається мавпячим сидінням. Ви, як великий величезний кругоокий, не впізнали б цього. Але це поза сьомого раю». Вона хихикнула і навіть трохи почервоніла.
  
  
  Нік подивився на неї поверх цигарки. Для них це було знайомим яблуком розбрату. "Ви - надміру сексуальна маленька дівка", - сказав він їй. «Гірше того, ви — расовий сноб. Ви думаєте, що тільки східні люди знають, як правильно кохатися».
  
  
  Суї Ло різко сіла в ліжку, її маленькі груди тремтіли. «Зовсім очевидно, що жителі Заходу не вміють кохатися - поки їх не навчить східна людина. Тоді, але тільки тоді, деякі з них дуже гарні. Як і ти, Ніку». І вона хихикнула.
  
  
  Нік підійшов до вікна і відчинив його. Тепер туман швидко розсіювався. Він почув далекий звук, на який так довго чекав. Трамваї спускалися з вершини. З півмилі він чув дзвін фунікулера.
  
  
  Він знову поцілував Ло. Цього разу вона не чіплялася за нього. «Я буду на зв'язку», - сказав він, прямуючи до дверей. Йому спало на думку, коли він торкнувся дверної ручки, що він завжди казав їй те саме. Завжди говорив, усі роки.
  
  
  "Нік."
  
  
  Він обернувся. Тепер вона не посміхалася. Її темні очі були похмурими, і вона хмурилася, що робила нечасто. Нік усвідомив, з легким почуттям шоку, що він справді мало що знає про Сві Ло. Він нічого не знав про її недавнє життя. Щось рухалося в його голові, що зараз він не намагався вивчити. Звісно, він їй не довіряв. Він нікому не довіряв - можливо, за винятком Яструба та Бога. Але довіра ніколи не входила до їхніх відносин. Ло ніколи не ставила запитань і ніколи не бачила того, чого не мала бачити.
  
  
  Тепер вона сказала: "Не думаю, що тобі варто приходити сюди знову, Нік".
  
  
  Його погляд був глузливим. "Птах кохання прилетів?"
  
  
  «Ні, ти великий дурень. Я завжди буду любити тебе! Але мій… мій захисник дуже ревнивий. Якби він знав про тебе, він дуже розсердився б і міг би зробити погані речі».
  
  
  Вона побачила його веселу посмішку і поспішила далі. «Я серйозно, Нік. Цей інший, не такий, як інші. Він дуже могутня людина і в багатьох сенсах порочна людина. Я… я його боюсь».
  
  
  Що вона намагалася йому сказати? На перший погляд, це було лише попередження, втілення вже ухваленого нею рішення. Але здавалося, що є щось більше. На підставі того, що вона знала – чи не знала – про самого Ніка?
  
  
  "Якщо ти його боїшся, - сказав Нік, - чому ти залишаєшся з ним?"
  
  
  Лав крихітною рукою помахала рукою розкішною кімнатою. Цього було достатньо, але вона додала: «Він дуже багатий. Безмірно. Він дає мені все. Він зробить мене кінозіркою. Це те, за що я боролася все своє життя, мій Нік. З того часу, як я зрозумів, що ти не відповідаєш на моє кохання. Що ти ніколи не візьмеш мене з собою до Штатів. Але зараз усе це не має значення. Я тільки хочу, щоб ти не зіпсував мені це, будь ласка. "
  
  
  У відчинене вікно він почув брязкіт іншого трамвайного вагона. Обережність спонукала його поспішити.
  
  
  "Я постараюся не робити цього", - пообіцяв він. Він знову повернувся до дверей. «Можливо, ти маєш рацію. Я більше не турбуватиму тебе».
  
  
  "Я не хотіла тебе образити." Він був здивований, побачивши у темних очах сльози. «Я побачу тебе, Нік. Тільки я маю скласти план, я маю прийти до тебе, коли це буде безпечно. Добре?"
  
  
  "Гаразд." - Він махнув їй і пішов.
  
  
  Він пройшов півмилі до трамвая, тримаючись посередині дороги, не чекаючи ніяких неприємностей і не знаходячи їх.
  
  
  "Там зараз буде невеликий перепочинок", - подумав він, поки все трохи закипіло. Закладатимуться нові плани та зароджуються нові інтриги. Ким і з якою метою він гадки не мав - крім того, що вони якимось чином повинні бути пов'язані з місією Лудвелла в Червоному Китаї.
  
  
  Нік весело вилаявся, спіймавши трамвай. Як, чорт забирай, він дозволив собі втягнутися в це?
  
  
  Зараз, подумав він, йому нема чого боятися поліції. Він тільки-но вбив людину, але малоймовірно, що наймачі шпигуна, ким би вони не були, підняли сморід, якщо вже на те пішло, ця людина вторглася на чужу територію. Він намагався вбити Ніка. У найгіршому випадку це була явна самооборона.
  
  
  Але до цього не має доходити. Нік на той момент був дуже маленькою мишкою і не хотів привертати увагу великого поліцейського кота.
  
  
  Він упіймав валла-валлу на поромному пірсі і поплив туди, де Корсар блищав у слабкому сонячному світлі, що починало просочуватися крізь хмари. Він помітив невеликий сампан, прив'язаний до лука Корсара. Отже, на борту філіппінців справді були дівчата, і це ще не було його справою. Пізніше, після того, як він вирішить, що він збирається робити, йому, можливо, доведеться вигнати їх.
  
  
  Він заплатив жінці-сампанові і піднявся на борт. Жодних ознак Бою, хоча дитина вже повинна бути повернулася. Нік хотів зняти одяг та прийняти тривалий гарячий душ. Він легко спустився трапом і коридором у свою спальню. Він відчинив двері і зупинився. Він дивився. Він почував себе так, ніби хтось завдав йому жахливого удару по серцю. Пот виступив на його лобі, як лід, і всю цю довгу жахливу мить він стояв нерухомо, вражений виглядом тіла Боя. Ніколи ще дитина не здавалася такою крихкою, як зараз у смерті.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  Пазурі тигра
  
  
  
  
  
  Є ставлення до сну – і є ставлення до смерті. Поети часто плутають їх. Нік Картер ніколи цього не робив. На момент смерті він був старим помічником, відчував її запах на свіжому вітрі і відразу дізнавався про це, коли бачив його. Хлопчик був мертвий, задушений тонким мотузком, який все ще глибоко встромився в ніжну дитячу плоть його горла. Його руки та ноги були пов'язані. Він лежав на величезному ліжку вгору, його темні очі закотилися, оголюючи білки. На грудях у нього лежав аркуш паперу. Звичайний аркуш дешевого друкованого паперу, 8 1/2 на 11, і на ньому щось було надруковано. Коротке повідомлення.
  
  
  Перший хід N3 був для нього цілком типовим. Він упав навколішки і почав шукати під матрацом свою зброю. Воно все ще було там, «Люгер» та газова бомба, у безпеці у промасленому шовку. Нік швидко зняв стилет і піхви і вклав їх у шовк разом з іншою зброєю. Він відштовхнув їх знову, маленьке тіло Хлопчика рухалося у симуляції життя, коли він нахиляв матрац.
  
  
  Нік підійшов до дверей спальні і замкнув її. Він клацнув кришки ілюмінатора і щільно закрутив їх. Потім повернувся до ліжка і взяв записку. Він був акуратно набраний свіжою стрічкою.
  
  
  Містер Харрінгтон: Ви замішані в чомусь, що вас не стосується. Ви вбили одного із наших людей. Ми вбили одного з ваших. Це не має особливого значення, але нехай це стане попередженням. Ми не хочемо тебе вбивати. Утилізуйте тіло таємно і залиште Гонконг до заходу сонця, і ви будете в безпеці. Не кажіть нічого. Будемо дивитись. Не послухаєшся або зверніться до поліції, і ти помреш. Підкоряйтесь і про це забудуть. Це воля - Товариства Червоного Тигра.
  
  
  
  
  Під останньою пропозицією була позначка "chop" - кругла червона ідеограма, зроблена дерев'яним або гумовим штампом. Старий китайський ієрогліф тигра.
  
  
  Нік стояв біля підніжжя ліжка, дивлячись на Боя, і відчував, як у ньому накопичується лють. Це було неправильно. Зараз це марно, і він не міг дозволити собі розкіш гніву, але цього разу він програв битву. Він відчув, як по ньому струмує піт, і був упевнений, що його вирве. Він пішов до ванної кімнати, але його не вирвало. Натомість він глянув на себе в дзеркало і майже не впізнав обличчя. Він був абсолютно блідий, його очі дивилися і здавались набагато більшими, ніж зазвичай. Його блідість була із зеленуватим відтінком, а кістки обличчя стирчали крізь тверду плоть. Його очі були гарячі й грубі в черепі, і на мить йому захотілося знайти сльозу. Сліз не було. Вже багато років не було сліз.
  
  
  Минуло цілих п'ять хвилин, перш ніж він повернувся до спальні, тепер уже над нею, лють все ще була присутня, але була захована для використання за потреби. Він відокремив м'якшу частину свого розуму і змусив решту працювати, як прекрасний комп'ютер.
  
  
  Він підніс до записки сірник і дивився, як вона згоряє в попільничці. Він підняв тільце і поклав його під ліжко, а потім стягнув униз.
  
  
  Він заткнув парчове покривало так, що воно підмітало підлогу. Він розгладив невелике заглиблення. Він відімкнув двері і знову відчинив порти. Потім він приготував собі чарку і сів викурити цигарку. Яхта була тихою, якщо не брати до уваги звичайних корабельних шумів, коли вона м'яко погойдувалася в потоці. Звуку вперед не було. Імовірно, філіппінці та їхні дівчатка ще спали, або ...
  
  
  Нік відкинув цю думку. Вони не мали значення. Він був у цьому певний. Вони не чули б і не бачили, щоб хтось піднявся на борт у ранньому тумані. Він подумав, що найбільше - одна або дві людини в сампані, що безшумно рухається. Мабуть, це було так просто. Зовсім не завдання задушити дитину.
  
  
  Лють знову почала мучити його мозок, і він боровся з нею. Він повинен зберегти це на потім - коли він знайде людей, які це зробили. Якщо він знайшов їх. Якби він навіть спробував їх знайти. Зрештою, він не був вільним агентом. Він був агентом AX, і особиста помста була розкішшю, яку він рідко міг собі дозволити.
  
  
  Жага помсти. Помста. Це були дивні слова у професійному словнику. І все ж Нік подивився на ліжко, побачивши, що знаходиться під нею, і вени на його лобі перетворилися на маленьких лілових змій. І знову, з тією рідкісною дисципліною, якою він мав, він змусив свій розум повернутися до безплідних та холодних фактів.
  
  
  Виділилося одне. Він ще не був відомий як Нік Картер. Записка намагалася налякати його та вигнати з Гонконгу. Якби вони знали його справжню особу, вони б не доклали зусиль. Записка теж була адресована Харрінгтон. Так що для Tiger Tong він все ще був Кларком Харрінгтоном, плейбоєм і неробою та іноземцем.
  
  
  Але із різницею. Він убив одного з їхніх людей. Плейбої зазвичай не носили стилет і не знали, як ними користуватися.
  
  
  Чи могли вони так швидко знайти тіло кулі-рикші? Чи міг бути інший спостерігач? Третій чоловік, про присутність якого Нік навіть не підозрював? Шпигун так само тихо, як птах з дерева, дивився, як Нік досліджує тіло і позбавляється його? Нік кисло насупився. Це має бути так. Він почав це!
  
  
  Отже, ці тигри були ефективною командою. Ефективні, швидкі та смертоносні, як змії. Нік почав ходити по кімнаті, дивлячись через порт на слабке, відфільтроване туманом сонячне світло. Його усмішка була жорсткою. Зрештою, це був Рік Змії у Китаї. Вдало названий.
  
  
  Вони не були певні, хто він такий. Або що. Це була їхня проблема. Можливо, через зв'язок із Бобом Ладвеллом вони помітили його як агента ЦРУ. Нік міг знайти у своєму серці гірке прокляття Людвелла. Ця людина, за його власним визнанням, погано впоралася з цією роботою, з цією місією, хоч би чим це було. І весь цей бардак почався з випадкової зустрічі з Ладвеллом.
  
  
  Нік дістав коричневий конверт із нагрудної кишені і подивився на нього. Сокира повністю прорізала товстий твердий папір. Нік намацав дірку на переді сорочки. Шкіра під ним ставала пурпурово-зеленою. На його лівому соску була червона смуга на шкірі. Проклятий пакет урятував йому життя!
  
  
  Він сунув конверт під матрац зі зброєю. "Тиждень", - сказав Ладвелл. Жодного відношення до ЦРУ. Суто особисте. Дружина та хлопці. Нік знову поправив матрац і ще раз прокляв свого друга, хоч і не так сильно. Як йому хотілося зараз витягнути Людвелла з Червоного Китаю та поговорити з ним п'ять хвилин! Якщо, звичайно, ця людина пішла тим часом. Незабаром після того, як минулої ночі представив Ніка Міріам Хант, Людвелл дотримався своєї обіцянки і зник, як привид.
  
  
  Нік почав знімати одяг. Досить домислів. Має справи. По-перше, позбутися тіла. Іти в поліцію було б повним безумством. Його могли допитувати кілька тижнів, навіть ув'язнити, а його прикриття розлетілося б з Гонконгу до Москви. Хок відмовиться від нього.
  
  
  Стоячи під гарячим душем, Нік визнав кмітливість Тигрів Тонга. Вони не були впевнені в ньому, не знали, хто він такий і як він пов'язаний із Ладвеллом. Отже, вони керували силою, ставлячи на карту, що він лише друг, і вони можуть його відлякати. Життя однієї маленької дитини-біженця означало їм менше гонконгського цента. Вони хотіли, щоб друг Людвелла залишив Гонконг, і дали йому шанс.
  
  
  «Принаймні тепер вони знатимуть», - думав Нік, намилюючи щоки для гоління. Якщо він втік і злякався, то це був Кларк Харрінгтон. Якщо він залишиться боротися, він буде кимось іншим, можливо агент ЦРУ, і вони дізнаються і спробують убити його якнайшвидше. Навіщо? Він не мав жодного уявлення. На даний момент на це міг відповісти лише Ладвелл.
  
  
  Він одягнув чисті штани, свіжу білу сорочку і спортивний спортивний піджак. На мить він не міг знайти потрібних шкарпеток і мало не покликав Боя, але вчасно згадав. Звичка була кумедною штукою. Дивно, що він так звик до Бою, полюбив малюка так сильно за такий короткий час.
  
  
  Закінчивши одягатись, він тихо пішов уперед. Маленький покритий сампан - циновка з рисової соломи, за якою ховалися дівчата - все ще гризла борт Корсара. Поліція Гонконгу не дбала про дівчат як таких; поліцію непокоїло те, що вони могли переправити на берег.
  
  
  Нік тихо спустився залізними сходами в каюту команди. Двері були прочинені. Ще не дійшовши до нього, він почув хрипке хропіння. Він зазирнув усередину. На вахті залишилися лише двоє філіппінців, кожен із яких спав на ліжку з дівчиною. Обидві пари спали оголеними під простирадлами. На столі валялися засалені тарілки, повні попільнички та порожні пляшки, в яких могло бути рисове вино першої дистиляції. Нік скривився. У цих хлопчаків має бути кілька ковток!
  
  
  Він тихенько зачинив двері і пішов назад трапом. Марно їх зараз турбувати. Було рано; вони прокидалися і позбавлялися дівчат у зручний для них час. Він буде вдавати, що не бачить. Не те щоб це мало значення; він мав знайти спосіб позбутися тіла Боя. Це навряд чи можна було зробити серед білого дня, тож доводилося чекати темряви. Це сталося на початку грудня у Гонконгу.
  
  
  Тигр Тонг, як і Великий Брат, спостерігатиме, очікуючи побачити, що він зробить.
  
  
  Нік Картер дозволив собі подумати про кілька дуже неприємних речей про Tiger Tong. Потім він дозволив собі трохи посміхнутися. Їм могло знадобитися довге очікування, тому що в даний момент навіть він не мав жодного уявлення, що він збирається робити. Він знав лише те, що не збирався робити. Він не збирався тікати!
  
  
  Однак це могло бути гарною тактикою, щоб змусити тигрів думати, що він біжить. Може бути…
  
  
  Він перервав свої думки, коли помітив, що поліцейський патрульний катер наближається до Корсара. Він йшов швидко, його гладка носова частина здіймала хвилю в гавані. «Юніон Джек» вилетів із короткої щогли. Нік бачив двох китайських солдатиків, озброєних кулеметом у носовій частині. Його серце прискорено забилося, а потім стало трохи холодніше. У патрульному катері було щось навмисне; з першого моменту він жодного разу не сумнівався, що це йде до Корсара. Він підійшов до поруччя на міді корабля і почав чекати. Чудовий час, щоб мене відвідали копи Лаймі. І він із тілом під ліжком!
  
  
  Патрульний катер із приглушеним ревом підійшов до нас. Двигуни були вимкнені, і на кормі закружляла жовта піна, коли великі дизелі розгорнулися. Патрульний катер плив у бік Корсара. Три рейки з човновими гачками стояли напоготові.
  
  
  Британський офіцер у яскраво-синьому одязі та кашкеті вийшов з рубки і глянув на Ніка. У нього було кругле, пухке обличчя, блискуче від недавнього гоління, і його очі були трохи припухлі. Він виглядав стомленим, але його посмішка була яскравою, коли він кричав Корсарові.
  
  
  «Дозвольте піднятися на борт, сер? Я хочу поговорити з містером Кларком Харрінгтоном. Офіційна справа».
  
  
  Нік поплескав себе по грудях. «Я Харрінгтон. Підніміться на борт».
  
  
  Він підійшов до того місця, де сходи трапу спускалися до рівня води. Патрульний катер відступав від води, вміло пробираючись до платформи.
  
  
  Що, чорт забирай? Посмішка офіцера заспокоювала, але не сильно. Британці завжди були ввічливі, навіть коли вели до шибениці.
  
  
  Офіцер бадьорим кроком піднявся сходами. Його обличчя виглядало товстим, але це не так. В руках у нього була тростина, і коли він піднявся на борт, він приклав її до свого кашкета. «Старший інспектор Смайт, сер. Поліція Гонконгу гавані. Ви кажете, що ви містер Харрінгтон?
  
  
  N3 кивнув головою. "Я. Що все це означає?"
  
  
  Інспектор Смайт мав ясні блакитні очі над тьмяними мішечками. Він на мить окинув Ніка холодним безособовим поглядом.
  
  
  «Ви знаєте містера Роберта Ладвелла, сер? Я вважаю, що він був клерком у американському консульстві тут».
  
  
  Був? Нік зберігав безпристрасне обличчя. «Я знаю Боба Ладвелла, так. Ми — старі друзі. Я бачив його вчора ввечері – насправді я ходив із ним на танці. У клубі крикету. Що трапилося?"
  
  
  Інспектор Смайт зняв кашкет і потер лисіючий лоб вказівним пальцем. Нік дізнається про цю манеру поведінки.
  
  
  «Боюсь, сер, що я маю для вас досить погані новини. Містер Ладвелл мертвий. Його вбили минулої ночі». Нік дивився на нього. Це справді спрацювало! У нього було відчуття, що він поринає все глибше і глибше в хиткі піски. Насправді він не був здивований цією новиною. Але він знав, що повинен діяти, тягнути час, тягнути час, поки не зможе почати розбиратися в цьому божевільному кривавому безладді. Троє чоловіків мертві. Виправлення - двоє чоловіків і маленький хлопчик.
  
  
  Нік дозволив тому, на що він сподівався відбитися на його обличчі шок і хвилювання. "Мій Бог!" - випалив він. «Убили? Боб? Я не можу повірити в це. Як? Чому?
  
  
  Офіцер замінив вітання на увагу.
  
  
  Його очі не відривалися від Ніка. Ще рано для цього, сер. Ми знаємо, як досить добре. Його зарізали сокирами. Чому ще одне питання? Ми думали, що ви могли б нам допомогти».
  
  
  Цього разу здивування Ніка було цілком щирим. “Я? Чому ти так думаєш? Вчора я бачив Боба лише кілька годин. До цього я не бачив його багато років». Все вірно. Хороший брехун завжди тримається якомога ближче до правди.
  
  
  Інспектор Смайт постукав палицею по поручню. «Рано вранці ми мали анонімний телефонний дзвінок, сер. Наш чоловік подумав, що це жінка, хоч голос можна було замаскувати. У будь-якому випадку, нам сказали піти в покинуте містечко на Шанхайській вулиці, де ми знайдемо тіло білої людини в кошику”. М'язи рухалися під жиром по лінії підборіддя інспектора. «Ми зробили, і ми знайшли кошик як слід. Досить маленький кошик!
  
  
  Анонімний телефонуючий сказав, що ви друг покійного, містере Харрінгтон, і що якщо ми допитаємо вас, ми можемо дізнатися щось про його смерть».
  
  
  «Все глибше і глибше, – думав Нік із роздратуванням та почуттям легкого розпачу. Немає сенсу зараз розгадувати це. Просто зіграйте прямо, зухвало і сподівайтеся на ключ до розгадки пізніше.
  
  
  Він зустрів пильний погляд інспектора. “Боюсь, я нічого не можу вам сказати. Вчора ввечері Боб пішов із танців рано, і з того часу я його не бачив. Так що я не розумію, як я можу вам допомогти, хоча мені дуже хотілося б. "
  
  
  Інспектор Смайт знову постукав палицею по поручню. «Це всього лише рутина, сер, але я хотів би, щоб ви пішли зі мною на станцію T-Lands. У будь-якому випадку потрібно буде впізнати; я впевнений, що ви не заперечуватимете. просто приємно побалакати, і, можливо, ми зможемо розібратися в цьому. "
  
  
  Нік подумав про тіло Боя під ліжком. "Прямо зараз, ти маєш на увазі?"
  
  
  Інспектор Смайт не посміхнувся. "Якщо це зручно, сер.
  
  
  Це було страшенно незручно. Якби хтось натрапив і знайшов тіло, він мав би великі проблеми. На очищення можуть піти тижні, а яструб у клітці змій не ловить.
  
  
  «Добре, – сказав Нік. Він почав на кормі. "Я вважаю, мені краще принести свій паспорт і таке інше?"
  
  
  Смайт кивнув головою. Він ішов одразу за Ніком. «І суднові документи, якщо хочете, сер. Нормальний порядок дій. Просто для протоколу».
  
  
  Інспектор чекав прямо біля дверей спальні, доки Нік отримає свій паспорт, митне оформлення та медичні документи. Він намагався не дивитись на ліжко. Інспектор постукав палицею по гладкому підборідді і сказав: "Власник яхти".
  
  
  Нік пояснив, як він запозичив його у Бена Мізнера. Принаймні ця частина його легенди була твердою скелею. Він знайшов суднові документи в шухляді особистої каюти Мізнера - йому сказали, де їх шукати, - і вони з інспектором знову вирушили нагору. Офіцер, схоже, не дуже цікавився Корсаром, якщо не брати до уваги «власника», і якщо він помітив сампан біля борту, то нічого не сказав.
  
  
  "Напевно, мені не доведеться затримувати тебе надовго", - сказав він Ніку, коли вони піднялися на борт патрульного катера. “Ви знаєте, це формальність. Але в цьому є кілька досить загадкових аспектів, і ви могли б допомогти».
  
  
  Нік просто кивнув і спостерігав, як вода в гавані пузириться і закипає, коли в неї врізається гвинт. Він міг досить добре передбачити принаймні частину того, що відбувалося. Вони, ймовірно, підозрювали, що Ладвелл був агентом ЦРУ, і сподівалися, що він опиниться в пастці, щоб підтвердити це.
  
  
  Сам факт того, що вони не знали, що Людвелл був ЦРУ, означав, що він не працював із ними, а Лаймі не любили позаштатні операції на їхньому задньому дворі.
  
  
  Поруч із ним інспектор Смайт сказав: «Сподіваюся, у вас міцний шлунок, містере Харрінгтон. Те, на що ви маєте дивитися, не дуже красиве».
  
  
  
  
  
  
  Шостий розділ.
  
  
  Зникла рука
  
  
  
  
  
  Морг знаходився у підвалі станції T-Lands, у цьому похмурому замку, що виходить на гавань з боку Коулуна. Інспектор і Нік пройшли невелику відстань від поліцейського пірсу, і коли вони повернули з Солсбері-роуд, інспектор сказав: «Я думаю, ми спочатку попросимо вас упізнати тіло. Це не займе багато часу. Потім ми поїдемо. у мій офіс побалакати, поки перевіряють ваші документи”.
  
  
  Вони пробиралися лабіринтом сирих, тьмяно освітлених коридорів. Нік подумав, чи не грає інспектор у невелику гру у кішки-мишки. Він подумки знизав плечима. Він би не хвилювався. Він не міг зрозуміти, як вони могли затримати його - не Кларка Харрінгтона. Інша річ, Кіллмайстер! Вони можуть розкрити його прикриття та зробити Гонконг дуже неприємним для нього.
  
  
  Щоб струснути Кіллмайстра, знадобилося багато часу, але тепер він був приголомшений. Вони були одні в кімнаті моргу, і інспектор повністю стягнув простирадло з
  
  
  тіла замість того, щоб просто відкривати обличчя. Нік одразу зрозумів чому, і зберігав безпристрасне обличчя, знаючи, що інспектор уважно спостерігає за ним, чекаючи на реакцію.
  
  
  Нік був вражений не так смертю Людвелла, скільки її манерою. Тіло було поділено на шість частин, порубаних та покалічених. Дві ноги, дві руки, голова та тулуб. Все на своїх місцях на рифленому порцеляновому столі для розтину. Нік впіймав жах одним швидким поглядом. На друга, якого він знав, було мало схоже.
  
  
  Інспектор Смайт, все ще тримаючи аркуш у руці, чекав, що Нік дасть коментар. AX-man узяв простирадло у Смайта і накрив останки Людвелла.
  
  
  "Права рука відсутня". Його погляд був холодним, і Смайт, з якоїсь причини, яку він не міг пояснити, відчув легке холодне тремтіння по тілу. Пізніше, намагаючись описати це відчуття іншому офіцеру, він сказав: Це було схоже на швидкий погляд у пекло. Потім двері з брязкотом зачинилися».
  
  
  Тепер він сказав: Так, її немає. Його не було в… е-е, у кошику з рештою. У таких випадках це не рідкість. Я поясню це пізніше, містере Харрінгтон. Але тільки зараз - чи можете ви точно ідентифікувати це тіло як тіло містера Роберта Ладвелла, який працює клерком в американському консульстві? Тон інспектора був сухим та офіційним.
  
  
  Нік відвернувся від столу для розтину. "Я дізнаюся. Це Боб, добре. Я вважаю, ви зв'язалися з консульством?"
  
  
  «Ні, – сказав інспектор. «Насправді ми цього не зробили. Поки немає. О, ми, звичайно, зв'яжемося, але хотіли спочатку поговорити з вами. Анонімний телефонний дзвінок і таке інше, чи знаєте».
  
  
  Невеликий і доволі сумний кабінет інспектора виходив на гавань. Після того, як йому запропонували випити, від чого він відмовився, Нік закурив сигарету і ліниво розвалився в пошарпаному шкіряному кріслі. Тепер він має зіграти Кларка Харрінгтона до кінця.
  
  
  Інспектор кинув кашкет на диван з ротанга і пригладив світле волосся по лисині. Він закурив сигару і якийсь час порався з невеликою чаркою паперів на столі. Нарешті він глянув на Ніка. «Як багато ви знаєте про Схід, містере Харрінгтон? Зокрема про Гонконг?»
  
  
  Тут треба було бути обережним. Нік знизав плечима. «Не надто багато, я вважаю. Я вважаю, це те, що знає будь-який американський турист. Це мій перший візит за багато років».
  
  
  Смайт підтис губи навколо сигари і дивився на Ніка. "Так звичайно. Тоді ти погодишся, що маємо право дивуватися, чому тебе чи твого друга Людвелла слід вважати замішаними у вбивстві Щипцями?»
  
  
  «Вбивство щипцями? Це те, що це було? Ніку було цікаво, як зник його вираз цікавої невинності.
  
  
  Смайт коротко кивнув головою. «Визначено вбивство Бандою. І ми знаємо цю мову – терористичну організацію, відому як Товариство Червоного Тигра. Вони вже багато років є бандою номер один у Гонконгу. Їхній палець у кожному брудному човні, від вбивства. аж до вимагання та рекету. Немає нічого надто маленького чи надто брудного, якщо це вигідно. Допінг, дівчата, азартні ігри, шантаж – ви називаєте це, і вони це роблять».
  
  
  Нік знав краще, але поки він зображував із себе невинного, він повинен був поводитися як дилетант. «Ви визнаєте, що знаєте все це, ви навіть знаєте, що вони вбили Людвелла, але ви марнуєте час, розпитуючи мене. Чому ви не ловите цих убивць? Він сподівався, що трохи наївності зникне.
  
  
  Інспектор трохи сумно посміхнувся. «Я не вдаватимуся до цього, скажу лише, що червоних тигрів багато і в мене дуже мало поліцейських. Гарні люди, але їх замало. Ми могли б легко упіймати деяких членів тонгу, але це не так». Вони ніколи не розмовляють. Ніколи. Якщо вони це зроблять, вони потраплять у кошик, як ваш бідний друг. У будь-якому випадку, містере Харрінгтон, нас більше цікавить, чому був убитий Людвелл, а не те, як і ким. Чому «Це дуже незвичайно, коли вони вбивають білу людину. Дуже незвичайно. Як і всюди гангстери, вони ніколи не шукають непотрібних неприємностей. А вбивство білої людини в Гонконгу - проблема з великим T, містер Харрінгтон. Тигри, мабуть, у них була дуже сильна мотивація”.
  
  
  Нік мовчки погодився. Йому самому хотілося б знати чому. Але тільки Людвелл міг сказати йому про це – а Людвелл знаходився на столі для розтину, його права рука була відсутня.
  
  
  Він спитав Смайта про руку.
  
  
  «Один із їхніх своєрідних товарних знаків», - пояснив інспектор. Іноді вони залишають на жертві грубе зображення тигра, або, можливо, просто відбивну, ідеограф, що означає тигра, але іноді вони беруть праву руку. Можна сказати трохи китайської психології. Дуже ефективно з кулі та селянами. .
  
  
  «Більшість китайців, особливо бідні та неосвічені, дуже бояться отримати каліцтва. Вони чинитимуть опір ампутації, наприклад, ціною своїх п'ятьох дітей. Вони хочуть, щоб їх поховали на китайській землі, і хочуть, щоб їх поховали цілком. Вони вірять, що якщо частина з них зникла, їх дух не зможе заспокоїтися - їхнім привидам доведеться блукати світом у пошуках зниклої руки чи ноги чи чогось ще. Цим користуються тигри”.
  
  
  Посмішка інспектора була похмурою. «Тож дуже ефективно. Коли тигри дійсно хочуть посіяти жах, вони беруть шматочок жертви і кидають його в гавань, де його примара ніколи не зможе знайти його, тому що риба його з'їсть».
  
  
  Вони не скалічили Боя. Нік знав чому. Все було просто. Вони не були впевнені, що він зрозуміє, що це означає. Ви не можете налякати людину, якщо вона не розпізнає зовнішні ознаки терору.
  
  
  Інспектор викинув сигару та закурив нову. «Схоже, ми трохи відхилилися від теми, містере Харрінгтон. Давайте продовжимо. А тепер, і я хочу, щоб ви добре подумали, чи можете ви придумати якусь мислиму причину, з якої вашого друга слід було вбити тонгам? сказав вам щось, чи ви чули щось, щось взагалі, щоб вказати, що він був замішаний з такою справою? "
  
  
  Тепер розпочнеться справжня брехня.
  
  
  "Немає на обидва питання", - сказав Нік Картер. «Як я вже казав вам, інспекторе, я цілком у невіданні щодо всього цього. Я нічого не знаю. Зовсім нічого".
  
  
  Смайт кивнув головою. Ти сказав мені, що не бачив Людвелла задовго до минулої ночі?
  
  
  "Вірно." Нік пояснив випадкову зустріч із Ладвеллом на Натан-роуд. «І звідси, – криво подумав він, – все це сталося. Танці у крикетному клубі. Міріам Хант. Сві Ло. Мертвий кулі-рикша. Хлопчика вбито. Тепер Ладвелла розрубано на частини. Він сам на килимі, і йому загрожує неминуча небезпека, що під його ліжком знайдуть тіло і, що ще гірше, його прикриття розлетиться до дідька. Назвіть це причиною та наслідком, ланцюжком подій або просто Долею, що кидає завантажені кістки. Називайте це як хочете, все це перетворилося на один смердючий безлад!
  
  
  Інспектор Смайт по-своєму був невблаганний, як Хоук. Його блакитні очі були такими ж холодними, як мармур, коли він дивився на Ніка. «Отже, раз ви давно не бачили Людвелла, він міг бути замішаний майже у всьому, а ви б цього не впізнали?»
  
  
  Нік повільно згідно кивнув. «Я вважаю, він міг би. І якби він був... замішаний у чомусь, як ви висловилися, - я не думаю, що він сказав би мені про це. Ми не були такими близькими».
  
  
  «Хм… так. Звісно. Навряд чи".
  
  
  Смайт раптово взяв новий курс. «Як я сказав вам, ми вважаємо, що це була жінка, яка зробила анонімний дзвінок. Чи означає це щось для вас? Щось взагалі?»
  
  
  Кіллмайстер ввічливо глянув на нього. Ні. Чому це має бути? Боб, мабуть, знав багато жінок. З того небагато, що ми говорили, я зрозумів, що він був у Гонконгу досить давно».
  
  
  Смайт погладив свій лисаючий лоб пальцем. «Так. Розумієш, це один із найзагадковіших аспектів цієї справи. Ми, я, не думаємо, що хтось із «Тигрів» дзвонив чи велів подзвонити. Вони, звичайно, мають жінок-членів».
  
  
  Нік подумав про Сві Ло і про те, як багато він про неї не знає. То була можливість дослідити. Пізніше.
  
  
  "Це не мова тонгів", - говорив Смайт. "По-перше, вони хотіли б, щоб якнайбільше людей побачило тіло. У цьому, е-е, стані. Ось чому вони залишили його в старому будинку, де його побачило б якнайбільше китайців, знаючи, що це страта тигрів .- смерть білої людини особливо вразить їх - і пройде ще багато часу, перш ніж у когось вистачить сміливості викликати поліцію. Зазвичай ми могли б не знайти це тіло протягом двох чи трьох днів».
  
  
  Нік сказав: «Отже хтось хотів, щоб його знайшли негайно. І хотів, щоб я був пов'язаний із ним».
  
  
  Смайт знову потер лоба. «Так могло б здатися, містере Харрінгтон».
  
  
  Увійшов сержант-китаєць у бездоганній і згладженій формі, з блискучими срібними гудзиками. Він відсалютував Смайту та поклав якісь папери на стіл. Нік дізнався про свій паспорт. Він бачив, як сержант ледь помітно кивнув начальникові.
  
  
  Сержант пішов, і Смайт підштовхнув папери до Ніка. «Здається, ваші папери гаразд, сер. Але якщо ви не заперечуєте, є ще кілька запитань.
  
  
  Нік розслабився у кріслі. Він подолав першу перешкоду. Принаймні вони не збиралися його утримувати. Це означало, що вони не надіслали групу для обшуку яхти і не знайшли тіло Боя. Він пропотів від цього.
  
  
  Він сказав, що зовсім не проти.
  
  
  Інспекторові підійшла ще одна сигара. «Учора містер Ладвелл здавався нормальним? Вчора ввечері, коли ви двоє ходили на танці у Крикетному клубі, він здавався чимось стурбованим? Засмученим?
  
  
  «Ні», - збрехав Нік. «Принаймні я нічого не помітив. Він здавався абсолютно нормальним».
  
  
  «А потім – ви двоє разом пішли з клубу?»
  
  
  Тут потрібна обережність. Нік сказав правду.
  
  
  . Людвелл просто зник, і Нік запросив Міріам Хант на вечерю, а пізніше – на Корсар.
  
  
  Блакитні очі моргнули при згадці імені Міріам Хант. Але інспектор тільки сказав: «О, так, міс Хант. Дуже мила дівчина. Чудово працює тут. Я зустрічався з нею при нагоді. Я швидше заздрю вам, містере Харрінгтон».
  
  
  "Ти б не став, - сказав собі Нік, - якби знав кінець історії". Він узяв свій паспорт та документи та сховав їх у кишеню куртки.
  
  
  Інспектор Смайт підвівся і обійшов стіл. «Ми, звичайно, передамо тіло до американського консульства якнайшвидше. Я не знаю, коли це буде, але гадаю, вони зроблять все необхідне. Я триматиму вас у курсі, якщо ви начебто, хоча, можливо, ви самі захочете зайнятися цим, якщо він був вашим другом? "
  
  
  «Так, – сказав Нік. «Я цим займатимуся. Насправді я піду в консульство, коли піду звідси. Невелика річ. Але я впевнений, що вони з усім упораються».
  
  
  Так і було. З максимальною обачністю. Прикриття Людвелла тепер залишиться непохитним, назавжди, без жодної згадки про його минуле в ЦРУ. Консульство з міркувань безпеки не впізнає, і ніхто з тих, хто знає, не заговорить. Людвелла відправлять назад до Штатів як дрібного клерка, який, на жаль, зазнав невдачі. Кінець справи.
  
  
  Але це ще не кінець. Кіллмайстер тепер це знав. Під час свого недовгого перебування у цьому офісі він ухвалив рішення. Він обурювався не так смертю, як її манерою - розрубаний на шматки чоловік і кинута рука в море. То була брудна смерть, і Боб Ладвелл був гарною людиною. Його смерть у поєднанні з жорстоким вбивством дитини відвернула Ніка від його звичайної дисципліни та спокійного професіоналізму. Вони, він чи вона, будь-хто, збиралися платити!
  
  
  Він вирішив абсолютно безповоротно і майже не усвідомлював цього.
  
  
  Інспектор простяг руку. «Я повертаю вам ваш паспорт, містере Харрінгтон, але попрошу вас поки не залишати Гонконг. Без особистого повідомлення мені можуть виникнути й інші питання.
  
  
  Вони потиснули один одному руки. Рука Смайта була сухою та холодною, а хватка – напрочуд сильною.
  
  
  Нік сказав: "До речі про питання, інспекторе, можу я задати пару?"
  
  
  Смайт моргнув. "Звичайно. Що б ви хотіли знати?"
  
  
  Нік притулився до дверей, його велике тіло було ліниво, його гладенькі м'язи були приховані за надто великим жакетом та брюками. Іноді йому подобалося, що незнайомці думали, що він трохи в'ялий.
  
  
  Він сказав, із засудженою усмішкою, мирянина, що питав, мабуть, дурне питання: «Ця личина «Червоного тигра», інспектор – у них має бути лідер? Чи лідери?
  
  
  Смайт повернувся за стіл. Його посмішка стала трохи нерухомою. Чи було насторожено?
  
  
  «О, так, - відповів він. «У них справді є лідер. Я можу сказати, що справжній ублюдок. Його звуть Джеймс Пок. Джим Пок, його друзі звуть його. Якщо він має друзів. Не те щоб вони йому потрібні – він чудово обходиться без них. Він найбагатший китаєць у Гонконгу. Мешкає на вершині гори. Живе, як кривавий султан! "
  
  
  У голосі інспектора пролунала гіркота.
  
  
  Нік сподівався, що це звучить безнадійно дилетантськи та невизначено. Він сказав: «Чому ви не можете його втягнути? Хіба ці тонгани, ці вбивці не вбивають без наказу згори?»
  
  
  Він уважно стежив за Смайтом. Чоловік узяв зі столу свою чванливу палицю і пограв із нею. Його кісточки навколо цієї маленької палиці побіліли.
  
  
  «Містер Харрінгтон, – сказав нарешті інспектор, – я не думаю, що ви цілком розумієте. Звичайно, Джим Пок наказав про смерть вашого друга. Або його лейтенант, людина на ім'я Хуанг, це зробив. Всі кулі в Гонконгу знає це зараз. Але вони не знають, чому, як і ми. І поки ми не дізнаємося чому, і у нас не буде можливості відстежити мотив, було б великою тратою часу затягнути Джима Поки і задати йому. У будь-якому випадку, наскільки мені відомо, він зараз у Червоному Китаї. У нього багато справ із червоними, Джіме. Але ми ніколи не зможемо його зловити. Нам ніколи не зловити його ні в чому. У нас є час від часу кілька дрібних сошок, деяких ми садимо у в'язницю, а іноді й вішаємо одну, але не чіпаємо Джима Поки. Він слизький, як змія. Але я все ще маю надії. А тепер, містере Харрінгтон, якщо ви мене вибачите, я повернуся до роботи. На жаль, ваш бідний друг не єдиний під рукою. Трупів у Гонконгу завжди удосталь.
  
  
  "Цей Джим Пок", - запитав Нік. Його тон був м'яким. "Я думаю, ви знаєте, де він живе, інспекторе?"
  
  
  Тепер у погляді інспектора стала помітнішою настороженість. Його тон був різким. "Звичайно я знаю. А ви не знаєте, сер. Краще так тримати. Ви не маєте нічого спільного з Джимом Поком, взагалі нічого. Він наша проблема».
  
  
  "Звичайно", - сказав N3. «Звичайно, інспектор. Мені просто було цікаво. Вибачте».
  
  
  Інспектор утомлено відклав сигару, яку збирався прикурити. Коли він заговорив, його голос був холодним. «Містер Харрінгтон! Я хочу, щоб ви дещо зрозуміли досить ясно. Я ще мало знаю про вас – я дізнаюся більше – і, можливо, в цьому попередженні немає потреби, але я його зроблю. Я не хочу, щоб хтось втручався у цю справу. Зважаючи на те, що я бачив про вас, я не думаю, що ви були б настільки зухвалими і дурними, щоб виявити особисту зацікавленість у помсти за свого друга. Але якщо це те, що у вашому розумі – не треба! Я кину тебе в найглибшу в'язницю, що маю.
  
  
  «У нас досить специфічні проблеми в Гонконгу, містере Харрінгтон, і у нас їх багато. У нас є проблема з незаконним золотом, проблема з наркотиками і страшенно складна проблема з біженцями. У нас більш ніж велика проблема, повірте мені. Мені не хотілося б думати, сер, що ви збираєтесь їх додати. Я ясно висловлююся, містере Харрінгтон? "
  
  
  «Дуже ясно, – сказав Нік Картер.
  
  
  По дорозі до пристані порома Нік не став перевіряти свій слід. Смайт, звичайно, приставить до нього чоловіка, і він, безперечно, буде гарною людиною. У всьому цьому пульсуючому людстві не варто було намагатися його виявити.
  
  
  Пором збирався йти. Нік ледарював на лавці біля поруччя поруч із стародавнім китайським джентльменом і міркував про стрімкий потік запізнілих. Хто з них був людиною Смайта? Хто був людиною Тигра? Вони також переслідуватимуть його. Ще один, подумав він, і це буде справжній парад. Він запитував, чи знають вони один одного, шпигун Тонга і шпигун поліції. Чи дізнаються вони, що обидва переслідують одну й ту саму людину? Нік посміхнувся. Якби вони погодилися співпрацювати, вони б заощадили багато шкіри для взуття та сил.
  
  
  Коли пором виїхав у жовті води гавані, долаючи шалений потік валла-валласів, джонок, буксирів та сампанів, Нік визнав, що його позиція була дещо двоякою. Тигровий Тонг сказав, йди до заходу сонця. Копи сказали, не залишайте Гонконг. Що робити чоловікові?
  
  
  Зникни. Зник, як старий агент, яким він був. Складіть намет і тихенько йдіть геть. На острові, або в Коулуні, або на Нових територіях було багато укриттів. Це не повинно бути надто складно. Але час має бути підходящим. Абсолютно вірно. Коли пором пришвартувався, він підійшов до американського консульства та попросив показати йому одну людину. Цій людині Кіллмайстер промимрив слово і число. Трохи згодом чоловік переглядав кодову книгу. Потім чоловік кивнув, усміхнувся і провів Ніка в дуже маленьку кімнату, в якій не було жодних інших меблів, крім столу, стільця та червоного телефону. На столі лежало з півдюжини олівців, загострених до списа, і одноразовий блокнот. Кошик для сміття під столом був забезпечений прорізами нагорі та електричним подрібнювачем.
  
  
  Чоловік вказав на дзвінок біля дверей. "Зателефонуй, коли закінчиш". Він вийшов і замкнув двері ззовні.
  
  
  N3 сів у крісло і довго дивився на червоний скремблер, перш ніж взяв інструмент. Він ризикнув і це знав. Хоук може погодитися. Його начальник міг бути дуже запальним і часом старанним, і він був категорично проти будь-якого дублювання служб. Яструб міг просто надати йому прямий негативний наказ.
  
  
  У такому разі, сказав собі Нік, йому просто доведеться не підкоритися цьому прямому наказу. Тепер він ухвалив рішення, і навіть Хоук не збирався його зупиняти.
  
  
  N3 зітхнув і почав набирати номер. Це буде прямий скремблер до офісу Хока.
  
  
  Нік подумав, що йому потрібна інформація більше, ніж дозвіл Хоука. Інформація, яку міг отримати для нього тільки Хоук, - якби він це зробив. Його бос був короткий з бюрократизмом, коли він заважав йому, і він знав усі кути.
  
  
  Він закінчив набір і почав чекати. Він повинен не забути попросити Хоука перевірити Міріам Хант. Краще не згадувати Сві Ло. Він все одно сумнівався, що у Вашингтоні є щось про Ло. Мабуть, нічого про Міріам Хант, але він не міг не помітити цього.
  
  
  Нік глянув на годинник. Досі рано. Багато часу, якщо на борту яхти нічого не пішло не так. У будь-якому випадку він не міг рухатися до настання темряви, до того часу не міг позбутися тіла Боя. Але він повинен був бути поряд, завжди бути поряд, щоб стежити за тим, що відбувається.
  
  
  Кіллмайстер співав свою маленьку французьку мелодію. Гарячий гнів покинув його. На зміну йому прийшла холодна лють, яка була більш терплячою і смертоносною, ніж будь-коли була його лють.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  Найдивовижніша русалка
  
  
  
  
  
  Нік Картер приїхав на валла-валлу до Корсара. Це був страшенно важкий бій, але він переміг. Хоук сильно протестував на його бажання тягати каштани ЦРУ з вогню. За його словами, ЦРУ здатне обпекти собі пальці. Нехай вони з цим і впораюся. У будь-якому випадку щось ось-ось спалахне в Італії, і Ніку краще повернутись і ...
  
  
  N3 виявив те, що йому було монументальним тактом і терпінням. Він не думав, що ЦРУ зможе це впоратися. Не лише зараз. Насправді, наполягав він, йому краще взяти на себе відповідальність та закінчити справи. Це було дуже важливо і терміново. У цьому він присягався своєю професійною честю. Він, звичайно, не приховав справи, розповівши Хоуку всю правду.
  
  
  Його бос, який дуже опирався дракон, нарешті дав дозвіл. Він був хитрим старим і добре знав свого кілера номер один. Він відчував, що Нік все одно зробить цю роботу, з дозволом чи ні. Він пообіцяв привести колеса у рух і зібрати всю можливу інформацію. Він зателефонує Ніку на «Корсар», якнайшвидше.
  
  
  Коли валла-валла наблизився до Корсара, Нік з полегшенням побачив, що сампан зник. Вахта нарешті відправила їхніх дівчат на берег. На яхті не було жодних ознак активності. Добре. Філіппінці, мабуть, знову заснули, і було сумнівно, що хтось із решти команди повернеться до заходу сонця. Капітан, швед на ім'я Ларсен, мабуть, був п'яний десь у Ван Чай. Бен Мізнер попередив його про капітана.
  
  
  Нік заплатив жінці-сампанові і піднявся на борт. Він лише випадково глянув на джонку, пришвартовану приблизно за 200 ярдів від Корсара. Випадковий погляд - все, що йому було потрібно, і, у будь-якому разі, він на це чекав. Тигр Тонг був на роботі. Джим Пок міг бути в Червоному Китаї, як стверджував інспектор, але його хлопчики продовжували працювати.
  
  
  З великою байдужістю Нік продовжував свої справи. Він приготував собі коньяк і газировку і, розвалившись на кормі, покурив довгі сигарети і справляв враження людини, що глибоко замислилася. Яким він був. Іноді він ловив відблиск сонячного світла на склі з джонки. Вони уважно спостерігали. У якомусь сенсі, подумав Нік, це могло б спрацювати на його користь.
  
  
  Він потай вивчав джонку. Це було новеньке і вочевидь не робоче судно. Це було схоже на одну з джонок, побудованих для експорту до Штатів. Вони відправляли їх у вантажних судах. У ній були б усі зручності, яких вимагають американці. Він також матиме потужний прихований двигун. Зроблена з бірманського тику, вона, мабуть, коштувала невеликий стан. "Джим Пок міг собі це дозволити", - подумав Нік, дивлячись, як на єдиній високій щоглі джонки майорить прапор з червоним тигром. У Джімі теж немає нічого тонкого. Він вірив у виставлення напоказ своєї мітки!
  
  
  Нік випив дві чарки і спустився вниз. Він пішов уперед і перевірив філіппінців. Обидва спали і хропли, змучені випивкою. У кімнатах однаково пахло дешевими парфумами, дешевим рисовим вином, дешевими сигаретами та дешевими жінками. Нік зітхнув і пішов на корму. Принаймні вони були живі.
  
  
  Він перевірив під ліжком. Хлопчик спав спокійно. Ригор тільки-но почав виявлятися. Маленьке тіло померло, мізерне тіло, здавалося, обрушилося на крихітні кістки. Він виглядав нескінченно кволим і жалюгідним. Нік не заплющив очі хлопчику. Він зробив це зараз.
  
  
  Зачинивши двері та порти, він знову перевірив свою зброю. Цього разу він тримав їх напоготові. Він не думав, що йому доведеться стріляти з Корсара, але краще було б бути готовим.
  
  
  Погляд на годинник сказав йому, що це буде довгий нудний день. Лише дванадцять. Він відчував жахливе нетерпіння, неспокійне занепокоєння. Як тільки Кіллмайстер почав щось, йому дуже хотілося взятися за справу, щоб з цим покінчити. Але тепер він повинен почекати аж до темряви. Тоді він зробить свої останні приготування.
  
  
  Він роздягнувся до шортів і розтягнувся на ліжку. На даний момент у замкненій спальні було досить безпечно. У нього залишався час до заходу сонця, якщо Тигрові Тонги дотрималися свого слова, а він думав, що вони його триматимуть. Вони не хотіли більше неприємностей. Вони просто хотіли, щоби він пішов.
  
  
  Посмішка Ніка була дуже слабкою, дуже холодною. Він покаже їм неприємності!
  
  
  Він нехтував йогою протягом останніх кількох днів і тепер почав попереднє глибоке дихання, поступово занурюючись у позу шавасани повного розслаблення. Він не хотів досягати трансу - хоча він так далеко просунувся в йозі - а просто хотів дати відпочинок своєму тілу і очистити свій розум перед випробуваннями. Поступово рухи його величезних грудей сповільнилися, його худорляві риси обличчя розслабилися, але не пом'якшилися, повіки опустилися, щоб приховати очі, які могли бути жорстокими, або ніжними. Хоук, давним-давно у надзвичайній ситуації, натрапив на Ніка Картера в такому стані. Він, як заприсягся Хоук, виглядав як мертвий лицар у стародавньому нормандському соборі.
  
  
  Було вже після чотирьох, коли Нік прокинувся без вагань, миттєво насторожений, знаючи, що йому треба робити. Він стояв під крижаним душем п'ять хвилин,
  
  
  та не одягався. Натомість він одягнув чорні плавки, думаючи, що міг би обійтися без одягу для аквалангу, але його не було. Це його мало турбувало. Він міг пропливти 20 миль, не втомлюючись. Він міг залишатися під водою понад чотири хвилини. Плавання до берега мало стати найлегшою частиною цієї справи; Важливим був час. Час і димова завіса, яку він мав намір покласти.
  
  
  У Кіллмайстра завжди була звичка нишпорити по своєму оточенню, де б і чим воно не було в даний момент. Під час подорожі з Маніли він нишпорив Корсаром. Він досконало знав планування яхти. Тепер він знову пішов уперед, уникаючи каюти команди, до складського приміщення на носі корабля.
  
  
  Він знайшов великий брезент і моток волосіні на чверть дюйма. Вони б представили для Боя саван. Тепер йому потрібна була вага. Щось справді важке. Він знайшов невеликий якір вагою близько 150 фунтів. Його ніколи не використовували; сіра фарба була ще свіжою та блискучою. Нік закинув його на плече і повернувся на корму.
  
  
  Знову замкнувши себе, він поклав маленьке тіло в брезент, поставивши якір біля ніг, і надійно обернув полотняну труну. Працюючи, Нік гадав, чи була дитина хорошим буддистом. Можливо, ні. Бій, мабуть, не особливо відрізнявся цим, і він ніколи не матиме можливості досліджувати життя зараз. Нік вирішив, якщо буде можливість, запалити свічку для дитини в якомусь храмі. Це було найменше, що він міг зробити.
  
  
  Покінчивши із брезентом, він відкрив ілюмінатор. Зі сходу насувалися сутінки. Це буде недовго. На джонках та сампанах уже блимали габаритні вогні. Пором тягся, як нитка, що рухається, жовтих намист.
  
  
  Нік взяв листа Боба Ладвелла і відкрив його. Він не очікував від цього особливої допомоги і мав рацію. Людвелл сказав правду – це не мало жодного відношення до справ ЦРУ. Він переглянув коротку записку.
  
  
  Дорогий Нік: Якщо ти це прочитаєш, я, мабуть, помру. У додатку ви знайдете страховий поліс, бенефіціаром якого є моя дружина Лора. Це за двісті тисяч доларів, і мені довелося заплатити пекельну премію! Я не дуже впевнений у компанії, та й взагалі ви знаєте, що таке страхові компанії. Я, ймовірно, порушую клятву і контракт із ЦРУ, можливо, навіть із безпекою, але я твердо впевнений, що про Лору та дітей подбають. Якщо мене вб'ють під час виконання службових обов'язків, ЦРУ, звичайно, ніколи не визнає мене, і компанія може спробувати провести мене. У будь-якому випадку буде величезна тяганина. Ви наймете адвоката та простежите, щоб Лора забрала гроші? Лаура оселиться з вами, коли збереться. Твій друг Бобе. PS – Сподіваюся, ви ніколи цього не читали!
  
  
  Нік глянув на товстий, схожий на пергамент, страховий поліс із дрібним шрифтом. Hong Kong Life Assurance, Ltd. належить японцям, базується у Лондоні та Гонконгу. Його усмішка була слабкою. Можливо, вже ніч, а може й ні. Доведеться почекати.
  
  
  Він підійшов до письмового столу в кутку спальні і поклав коричневий конверт у нижній ящик із ключем. Він викинув ключ у ілюмінатор. Інспектор Смайт та компанія збиралися обшукати цю яхту, без сумніву, але він сумнівався, що вони відчинять скриньку. Дуже правильно. Якщо, звичайно, вони не думали, що Нік ховається у ящику. Він посміхнувся жалюгідному жарту і підійшов до ліжка. Було майже зовсім темно.
  
  
  Він одягнув замшеві піхви на праву руку і прибрав Хьюго. Він роздягнувся і поклав маленьку газову бомбу П'єра у металевий контейнер між ніг. Він висів там, як третє яєчко. Ці двоє мають безпечно бути на місці. Щодо Люгера він не був такий впевнений. Він не хотів втрачати Вільгельміну. Вона ніколи йому не пробачить.
  
  
  Він загорнув «Люгер» у клейонку разом із важкою пачкою гонконгських доларів та доларів США.
  
  
  N3 вимкнув вогні у каюті. Порти сяяли люмінесцентними діорамами Коулуна. Він не міг довго чекати на дзвінок Хоука.
  
  
  Телефон задзвонив. Нік досяг його одним довгим кроком. "Вітання. Тут Харрінгтон».
  
  
  Голос Хоука був металевим. Це був запис, який програвали у Вашингтоні. Яструб сказав: Procab femnull ... procab femnull ... Ось і все. Нік повісив слухавку.
  
  
  Продовжуйте. Кабель наступний. Жіночий нуль.
  
  
  Тож він мав знак «йти». Нік закурив і похмуро глянув на ілюмінатори, темніло з кожною секундою. Кабель наступний. Пекло! Тепер він марний. Прийде забрати його пізніше в консульстві - якщо він ще знадобиться. І якщо він ще живий.
  
  
  Нічого у Вашингтоні про Міріам Хант. Це було приблизно те, на що він очікував. Перевірка була лише запобіжним заходом, захистом від збігів і випадковостей.
  
  
  Нік погасив цигарку. Він зробив акуратну маленьку зв'язку його штанів, сорочки та светри. Він поклав клейончату плівку з люгером у вузол і змайстрував ремені з частини манільської волосіні, що залишилася. Одяг, звичайно, промокне, але це не мало значення. У Гонконгу ніколи не було по-справжньому холодно, та й його холод не турбував. Насправді Ніка Картера мало що турбувало, окрім дітовбивців та топірців.
  
  
  Він підняв покрите брезентом тіло Боя з такою легкістю, якби це була лялька – майже так воно й було, маленька мертва лялька – і вийшов із спальні. Він тримав кормовий корпус між собою та сторожовою джонкою, поки йшов уперед до носа правого борту. Він поклав брезент під одну з невеликих рятувальних шлюпок на яхті і спустився трапом до кают екіпажу. Філіппінці були б здивовані його появою, але тепер це мало значення. Йшлося про невелике відволікання.
  
  
  Тільки один із стражників прокинувся, позіхаючи, потираючи очі і перевіряючи, мабуть, дуже неприємний сон. Він дивився на Ніка з подивом і легким страхом - на цього величезного бронзового гіганта в чорному одязі з ножем, прив'язаним до його зап'ястя.
  
  
  Нік витяг чоловіка з ліжка одним легким рухом. Він усміхнувся, щоб заспокоїти моряка, який сам був трохи більшим, ніж хлопчик. Він вручив йому стодоларову гонконзьку купюру.
  
  
  "Слухай уважно. Виконуй накази. Роби це швидко і роби правильно, і коли знову побачу тебе, буде ще сотня. Добре? Ти прокинувся?"
  
  
  Чоловік тупо дивився на гроші в руці. Потім він посміхнувся. «Ну, сеньйоре Харрінгтон. Я прокинувся. Гроші, вона завжди змушує мене не спати».
  
  
  "Добре." Нік поплескав його по кістлявому плечі. «А тепер слухай уважно. Я хочу, щоб ти розбудив свого приятеля. Я хочу, щоб ти увімкнув габаритні вогні, вогні палуби, стільки вогнів, скільки хочеш. Я хочу, щоб ти і твій приятель бігали як божевільні, розуміли і поводитися так, ніби ми збираємося відплисти..."
  
  
  Чоловік роззявив рота. «Пливіть, сеньйоре? Але ми не можемо. Капітан та інші, вони ... »
  
  
  «Заткнися та слухай! Насправді ти не збираєшся пливти. Але поводься так, ніби готуєш яхту. Бігай, свистячи і кричачи, тощо. Коли ти встаєш на якір, ти маєш мати певну роботу. Зроби це. Просто так, щоб ти виглядав зайнятим, робив багато шуму – і показував багато вогнів. Тепер ти зрозумів? "
  
  
  Чоловік почухав у потилиці, і на мить Нік подумав, що він збирається подати знак заперечення, але він посміхнувся і сказав: «Так, сеньйоре. Якщо ви цього бажаєте. В який час? Зараз?»
  
  
  Нік глянув на годинник AX на своєму зап'ясті. "Не зараз. Рівно за десять хвилин. У тебе є годинник?
  
  
  Чоловік простяг руку. "Sί."
  
  
  "Добре. Пам'ятай, залишайся тут рівно на десять хвилин. Тоді зроби, як я сказав тобі».
  
  
  Матрос потер рукою своє сальне волосся. Він був розумнішим, ніж виглядав. "Як довго ми це робитимемо, сеньйоре? ..."
  
  
  «П'ятнадцяти хвилин має вистачити». Нік вислизнув зі сталевих дверей.
  
  
  Швидко зараз. Йому довелося спуститися у воду, кинути тіло Боя і встановити якомога більшу відстань між собою та яхтою, перш ніж щось почало шуміти. Він кинув погляд на джонку, рухаючись уперед правим бортом. Вона легко пливла у гавані, показуючи всі свої фари. Нік подумав, чи не точили вони сокири у цій темній хатині.
  
  
  Він збирався опустити тіло над цибулею, обережно тримаючи його за мотузку, бо не хотів бризок, коли почув сплеск. Дуже м'який сплеск, більше схожий на бриж, але безпомилково це звук людини, що пливе. Хтось прямує до корми та якірного ланцюга?
  
  
  Нік підняв тіло і знову сховав його під рятувальну шлюпку, його обличчя скривилося в мерзенній усмішці. Tiger Tong не марнував часу, чи не так? Що ж, два тіла не викличуть затору в цій давній гавані Гонконгу. Він бачив їх так багато.
  
  
  Пружинний механізм тихенько захихотів, коли стилет ковзнув у його руку. Босі ноги не видавали жодного звуку, коли він зайняв позицію прямо над люком правого борту. Будь-який зловмисник перескочить через поручні саме тут. Нік скорчився в темряві і почав чекати.
  
  
  Корсар обережно обернувся до її ланцюга. Пролунав слабкий металевий скрегіт і важке дихання. Нік звалився на палубу. Проходив ще один пором, і хоч він був на певній відстані, він все ще кидав віяло світла в бік Корсара.
  
  
  Фігура в розмитому силуеті на тлі далеких вогнів порома швидко і злагоджено перемахнула через поручень. На лезі ножа блиснуло світло. Жарт босих мокрих ніг, потім тиша. Нік почув, як капає вода.
  
  
  Він увійшов, тримаючи стилет у лівій руці, його права перетворилася на вертоліт. Його нога зашурхотіла по вимитій палубі. Він почув зітхання переляку, і темна постать обернулася до нього. Спалахнув ніж. Нік вибив ножа одним ударом своєї великої руки і продовжив, щоб заколоти людину і потягнути її вперед на стилеті. Не повинно бути звуку.
  
  
  Його нерви, його м'язи відреагували раніше, ніж мозок. Тут щось не так! Його пальці намацали м'які груди, соски застигли від холоду. Жінка!
  
  
  Нік упустив стилет. Він затиснув їй рота рукою і притиснув звивається жінку до своїх м'язистих грудей.
  
  
  Це справді була жінка. Вона була молодою жінкою, її волога шкіра була твердою та гладкою, як тюлень. Гнучка, добре складена та дуже оголена молода жінка.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  Сироти з гавані
  
  
  
  
  
  Тепер Нік тримав її в ведмежих обіймах, притискаючи її стрункий вологе тіло до його великого. Вона перестала боротися з ним, обм'якла в його шалених обіймах, її відкритий рот важко дихав: «Ф… друже! Не вбивай мене! Людвелл!
  
  
  Він розслабився настільки, щоб не зламати тонкі кістки. "А як щодо Людвелла? Брехня, і ти мертва!"
  
  
  Слова лилися з неї. Хороша англійська зі слабким американським акцентом. Очевидно, вона провела якийсь час у Штатах. Це нічого не означало. Смайт сказав, що тигри використовували жінок.
  
  
  "Я знала його", - задихалася вона. «Клянусь! Я працювала з ним. Він мав приїхати до Китаю минулого тижня. Він не приїхав. Я приїхала до Гонконгу, щоб знайти його, але було надто пізно. Я бачила, як його забрали, а потім його було вбито. Я бачила тебе з ним. Я прийшла просити тебе про допомогу».
  
  
  Нік посилив хватку. Дівчина видала м'який крик агонії. "Ти, Він", - прогарчав N3. «Зізнайся. Тебе надіслали Тигри. Зізнайся! Зізнайся, і я залишу тебе живою. Я добросердний». Часу було так мало. Будь-якої хвилини філіппінці виконуватимуть свої накази.
  
  
  Вона спробувала огризнутися у відповідь, і це йому сподобалося. Він трохи послабив хватку, і вона спробувала вдарити його своїми кулачками. «Дура! Я не вони! Але я не можу гаяти часу - убий мене або допомагай мені, або відпусти шукати допомоги в іншому місці».
  
  
  Нік відпустив її. Вона знала, що Людвелл мав виїхати до Китаю і не поїхав. На даний момент цього було достатньо.
  
  
  «Ви нікого не шукатимете», - грубо сказав він. «Слухай. Повертайся у воду і чекай на мене біля якірного ланцюга. Спокійно. Ми повинні забиратися звідси швидко. Ідіть!»
  
  
  Вона зупинилася, аби підібрати ніж. Нік настав на нього босою ногою і відштовхнув її. "О ні! Я подбаю про це. Іди».
  
  
  Вона зникла через перила. Нік перекинув ножа через борт навпроти. Він забрав Х'юго і сховав його у піхвах. Пісок тепер швидко біг крізь скло годинника. Він повернувся до рятувальної шлюпки, взяв тіло та перекинув його за борт на мотузці. Коли воно торкнулося води, він легко відпустив його. Сплеску не було, тільки ссання і булькання, коли маленький вузлик упав униз. Якір надовго затримає Боя.
  
  
  N3 одним легким рухом переступив через поручень, зачепився за фланець, що проходить під портами, потім упав і зачепився за фланець гачковатими пальцями. Він безшумно увійшов у воду.
  
  
  Дівчина чекала, чіпляючись за якірний ланцюг. Нік притулився губами до її вуха. «Починай плисти. На захід. У бік Сай Інпун. Іди першою і нічого не намагайся – наприклад, піти. Іди тихо, зупинись, якщо ми підійдемо надто близько до порома, сампану чи джонки». Як пізна думка: «З тобою все гаразд? Ти впораєшся?"
  
  
  Вона кивнула головою. Потім на палубі "Корсара" вибухнув пекло. Скрізь спалахували вогні, блискучі пальці дряпали темну поверхню гавані. Чути звук бігаючих ніг, пронизливий свист, гучні крики. Хлопчики безперечно цінували Ніка його гроші.
  
  
  "Пекло!" Нік підштовхнув її. «Пливи під водою прямо з носа».
  
  
  Він зробив глибокий вдих і пішов за нею. Він намацав її, відчув її наготу, потім зачепився пальцями за пояс тендітних трусиків, її єдиний одяг. Він тримав її так, на відстані витягнутої руки, відчуваючи сильний тупіт її ніг своїм. Він запитував, як довго вона зможе залишатися під водою. Він був гарний під водою чотири хвилини, але він не міг очікувати цього від неї. Не має значення, чи вдасться їм піти досить далеко, щоб уникнути Корсара. Увага спостерігачів за мотлохом буде прикута до яхти.
  
  
  Дівчина протрималася більше хвилини; потім він відчув, як вона повернулася нагору. Він пішов з нею, все ще міцно утримуючи її за гумку трусиків. Вони тихо прорвалися у воду, у добрих 50 ярдах від відбитого променя світла від Корсара. Все йде нормально. Він відпустив її трусики.
  
  
  Вона важко дихала, трохи кашляла і сплювала воду. Вона притулилася до нього, її руки лежали на його широких плечах, а її голі ноги обвилися довкола нього. «Т… тобі доведеться мені трохи допомогти! Моє зап'ястя - я думаю, ти зламав його, коли вдарив мене».
  
  
  Нік легко плив водою, підтримуючи її. «Нічого не вдієш, - сказав він. "Не хвилюйся через це. Я відбуксую тебе. А тепер більше жодних розмов. Дихай, і ми почнемо». Потім його осяяла думка. Можливо вона зможе допомогти. «Де твій одяг? Я маю на увазі, ти маєш базу, притулок, куди ми можемо піти?»
  
  
  "Мені ніде немає місця", - м'яко сказала вона, притулившись до його губ. Її дихання було солодким. «Я залишила свій одяг під пірсом у районі Ван Чай. Це були дрібниці - дешева сукня та пара взуття. Я думав, у нас буде час поговорити на яхті, що ви могли б мені дещо дістати».
  
  
  Не було часу пояснювати – турбувала джонка. «Тепер це не має значення, - сказав Нік. "Давай вибиратися звідси." На джонці спалахнув прожектор, і він почав досліджувати воду навколо Корсара. Ці виродки мало що упускали.
  
  
  Вона одразу вловила значення прожектора. "Хтось нас шукає".
  
  
  "Тільки мене. Давай поклади свою здорову руку мені на плече і тримайся. Розправся і постарайся тримати свої ноги подалі від моїх».
  
  
  Від Корсара до застарілих пірсів та пляжів Сай Ін Пун було дві милі. Сама відстань була дрібниця - Нік Картер міг пропливти 20 миль, не дихаючи важко. Секрет справді був у диханні. Як тільки ви освоїте це, плавати стане так само легко, як і ходити.
  
  
  Але дівчина була тягарем, незважаючи на всю її стрункість, і минуло добрих дві години, перш ніж вони зупинилися під самотнім і безлюдним пірсом у Сай Інпуні. Дівчина тремтіла і стукала зубами, чіпляючись за шпалу.
  
  
  Вона сказала. - "Мені так холодно!" «Так страшенно холодно! Хіба ми не можемо зробити щось швидко? Я не повинна захворіти - я просто не винна! Я ще маю роботу».
  
  
  N3 чіплялася за іншу поперечину, вкриту водоростями та черепашками, і намагалася побачити її обличчя. Навпроти них, біля сусіднього пірсу, пришвартувався старовинний іржавий волоцюга. Лампа на одній палубі відкидала слабке шафранове світло під причал. Проте він мало що міг про неї сказати, за винятком того, що її очі були величезними та темними, а зуби дуже білими.
  
  
  Його розум кидався. Він починав думати, що тепер може довіряти їй, ким би вона не була, ким би вона не була. Не дуже їй довіряти, звичайно. Ще немає. Але дозвольте їй сумніватися. Вона припливла до Корсару сама, вона щось знала про Людвелла і не намагалася втекти. На даний момент цього було достатньо.
  
  
  Він намагався підбадьорити її. "Почекай ще трохи", - сказав він їй. “Я знаю цей район. З настанням темряви там досить тихо, і довкола багато маленьких магазинчиків. Я лишу тебе тут і піду на пошуки їжі. Добре?"
  
  
  Вона здавалася зляканою. - "Дадай мені спокій?"
  
  
  «Доведеться. У мене в рюкзаку є одяг. Боюся, ви привернете трохи уваги, коли ходитимете голою. Я спробую дістати одяг і трохи їжі, і я незабаром повернуся. Ви». Вам краще залишитись тут. Я знаю, що там холодно і гидко, але безпечно. Правильно? "
  
  
  На його подив, вона засміялася. "Добре. Ви дійсно прихистите сироту, чи не так?"
  
  
  Нік поплескав її по гладкому плечу. Він відчував мурашки по шкірі. «Ми страшенно впевнені! А тепер почекай. Я повернуся, як тільки зможу».
  
  
  "Поспішайте!" Зуби стукали. «Будь ласка, поспішіть. Я оніміла вся».
  
  
  «Досить міцна дитина», - подумав Нік, пробираючись через смердючу, слизову воду до основи причалу. Він пробирався від палі до палі крізь морський бруд, побоюючись виступаючих шипів і битих колод. За запахом він довідався, що поблизу каналізація.
  
  
  Він знайшов хиткі сходи і піднявся нею. Іржавий портал біг пірсом. Кран відкидав яскраву тінь на складений вантаж. З корабля долинали голоси. Тьмяне світло горіло на баку. Немає проблем. Усі вони були п'яні чи розважали жінок, чи те, й інше.
  
  
  Нік швидко одягнувся. Його одяг промокли, взуття на ньому не було, але це не мало значення. Якби хтось помітив його, вони тільки подумали б, що він був п'яним моряком, що збився з дороги. Він перевірив стилет; "Люгер", тепер уже засунутий за пояс, светр якого був добре натягнутий поверх нього; та газова бомба між ніг. Він мав багато грошей.
  
  
  Він спустився з пірсу, спустився по причалу і піднявся гниючими дерев'яними сходами на Des Voeux Road. Голодний собака зіщулився при його наближенні, а пара кішок перестала битися і втекла. Інакше він нікого не зустрів. Його успіх був із ним. Тепер про нагальні потреби, а потім - це раптово вразило його, і він посміхнувся. Йому було куди піти! Сьогодні Суї Ло матиме пару непроханих гостей. Що може бути кращим, ніж у самому серці ворожої країни? Тому що тепер він знав – він був такий впевнений, що поставив би на річну зарплату – хтось захисник Суї Ло. Джим Пок.
  
  
  Це було обґрунтоване припущення. У таких питаннях N3 рідко помилявся. Все свідчило про це. Як було зручно, що Джим Пок був зараз у Червоному Китаї! Будда дозволив, щоб він залишався там деякий час.
  
  
  Він знайшов закуток і купив дівчині одяг та взуття для них обох. Недорогі гумові туфлі із загнутими вгору шкарпетками. Якщо господар у окулярах і бачив щось дивне у цій величезній мокрій людині з босими ногами, він тримав це при собі.
  
  
  В іншому магазині Нік купив справжні американські цигарки та велику пляшку рисового вина. У крихітному продуктовому кіоску він знайшов млинці, обгорнуті навколо пікантної гарячої свинини. Він купив чотири. Армія тримається на животі. Так що приховуйте сиріт.
  
  
  На зворотному шляху до пристані він пройшов повз універсальний магазин. У вікні був старий шкіряний ремінець на зап'ясті. Він увійшов і купив його. Він сподівався, що її зап'ястя насправді не зламано, але в цьому випадку йому доведеться самому накласти на нього шину. Вони не могли піти до лікаря. Тигри Тонга шукали його, і незабаром поліція Гонконгу шукатиме його. Він не залишив слідів.
  
  
  Повернувшись на причал, він залишив свої покупки в печері в купі пакунків. Він спустився сходами і тихенько свиснув. Її свист у відповідь повернувся, дуже слабкий. Нік увійшов у воду, проклинаючи її, і підійшов до неї. Вона все ще чіплялася за канат. Нік обійняв її тремтяче тіло. "Тепер все у порядку. У мене є їжа та одяг нагорі. Поїхали».
  
  
  Вона притулилася до нього, тремтячи і задихаючись. «Так холодно! Не думаю, що я могла б протриматися на хвилину довше».
  
  
  "У тебе все добре. Обійми мене за шию і тримайся. Остерігайся шипів та іншого».
  
  
  Він підняв її сходами. Вона стояла тремтячи, розслаблена, не намагаючись прикрити свої пружні груди. Нік упав навколішки і почав масажувати її довгі ноги, рухаючись вгору від щиколоток твердими, сильними пальцями. «Це може трохи зашкодити, але ми маємо повернути кров. Зробіть те саме зі своїми руками».
  
  
  Вона почала натирати руки. Нік повернув її і розім'яв її стегна, пружні сідниці. «Я мав купити товстий рушник», - сказав він. "Не думав про це".
  
  
  "Зараз мені краще", - сказала вона. Вона підтягла ноги під його руками, перевіряючи їх, і він відчув, як оживають гладкі м'язи. Він дружньо погладив її. «Я гадаю, ти виживеш. Одягайся і давай поїмо. Тоді ходімо. Нам поки що щастить, але я не хочу наполягати».
  
  
  Він купив їй чорний джинсовий костюм, спортивну сорочку та білий бюстгальтер. Про бюстгальтер згадав. Її груди були досить твердими та гострими, але трохи важкими для китаянки. Їй знадобиться бюстгальтер.
  
  
  Не кажучи жодного слова, вона сунула груди в чашки бюстгальтера і повернулася до нього, щоб обійняти його. Потім вона одягла толстовку з Дональдом Даком - вона була єдиною - і одягла костюм кулі. Вона засунула свої вузькі ніжки у гумові капці. "Попелюшка, нова версія", - пробурмотів Нік. "Вони підходять". Його власні були надто тугими.
  
  
  Дівчина села навпочіпки в традиційному китайському стилі. «Ви згадали про їжу? Я голодую».
  
  
  Нік простяг їй загорнутий у газету млинці. «З'їжте один, потім ми підемо. Ми можемо з'їсти решту на ходу».
  
  
  Вона відкусила млинець і з'їла половину, перш ніж подивитись на нього. «Ми справді в бігах, чи не так? Цікаво, чи біжимо ми від одного й того самого?»
  
  
  «Пізніше», - сказав Нік, набивши рота млинця. «Пізніше питання про інше. Прямо зараз – як вас звати?
  
  
  «Фан Су. Це моє попереднє ім'я. У Штатах я використовую Френсіс. Френсіс Суон. Кларк Харрінгтон - ваше справжнє ім'я?
  
  
  N3 навіть не моргнув. «А поки що це так. А тепер доїдай та заткнися. Я вигадав, куди ми можемо піти принаймні на сьогодні. Ми всі обговоримо згодом».
  
  
  Дівчина кивнула. «Я бачу, що ви звикли віддавати накази, містере Харрінгтон».
  
  
  "Я." - Нік допив млинець і витер рота газетою. «Ще одна річ – ви кажете, що знали Боба Ладвелла? Ви знаєте, як він був убитий і хто його вбив? Ви також знаєте, чому?
  
  
  «Так. Я це все знаю».
  
  
  Нік торкнувся її плеча. "Добре. А тепер перестанемо говорити. Я радий, що ми зустрілися сьогодні ввечері, люба. Ти мені дуже допоможеш».
  
  
  Вона була близько до нього, так близько, що її груди торкалися його великих грудей. У тьмяному світлі він побачив, що принаймні в цьому поганому світлі вона була прекрасною. У неї були карі очі з тінями під ними, ніс прямий, вуха маленькі і притиснуті до голови. У її голосі пролунала м'яка благання, коли вона сказала: «Я повинна довіряти вам, містере Харрінгтон. І ви мені. Є багато роботи, яку потрібно зробити, дуже небезпечна робота, і я не маю часу на неї. у відчаї. Дуже у розпачі! "
  
  
  «Тільки час від часу, — думав він, коли вони йшли з пірсу, — ви могли б сказати, що англійська не була її рідною мовою.
  
  
  Вони перетнули Des Voeux Road і піднялися вузькою вуличкою до Белчер-стріт. Нік упіймав таксі і пояснив йому дорогу. Тепер він міг закурити. Він розкішно вдихнув та відкинувся на сидіння. Нарешті все зрушило з мертвої точки.
  
  
  Але дівчина нерухомо сиділа поряд із ним. Її очі шукали його обличчя. «Ми йдемо на пік? Куди?
  
  
  "На віллу людини на ім'я Джим Пок".
  
  
  Він почув шипіння її вдиху. «Джим Пок! Але він, я маю на увазі, що я не можу туди піти – він…»
  
  
  N3 ввічливо глянув на неї. – «Я знаю, хто і що він таке. Я також знаю, що зараз він знаходиться в Червоному Китаї. Думаю, ти теж знаєш, Фань Су».
  
  
  За мить вона кивнула. «Так. Я знаю. Але я ще не розумію, навіщо ми йдемо на його віллу. Це небезпечно. Дуже небезпечно.
  
  
  «Життя небезпечне, – сказав Нік Картер.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  Undertong
  
  
  
  
  
  Нік відпустив таксі за три квартали від вілли. Погода знову ставала кислою, туманною, морозив холодний дощ. Вони мовчки йшли Харлех-роуд. Нік згадав того ранку, вбитого ним кулі, Боя і Людвелла. Загалом, це був пекельний день. Але, нарешті, він був у дорозі, і, якщо він точно не знав, куди йде, принаймні він рухався.
  
  
  На віллі було темно, якщо не брати до уваги кількох нічних вогнів. "Неважливо", - сказав він дівчині, коли вони обігнули будинок у внутрішній дворик. Вона трималася поруч із ним, поклавши маленьку руку йому на плече. "Це справді будинок Джима Поки?"
  
  
  Він кивнув головою. "Я присягаюсь. Це припущення, але має значення. Якби я знав свою Суї Ло – а я знаю».
  
  
  Її гарні губи стиснулися. «Вона живе небезпечно, твій друже. Небезпечно та марно». Він розповів їй дещо про Суї Ло в таксі.
  
  
  Двері кухні були замкнені. Нік вирвав пластиковий конверт із гаманця і, використовуючи пластик як зонд, висунув мову замка. Двері відчинилися. Він глянув на дівчину. "Давайте уточнимо одну річ, Фань Су. Я командую. Ло - моя стара подруга. Її характер і звичаї не стосуються вас. Якщо ви зустрінетесь з нею, я говоритиму. Ви будете ввічливі і дуже уважні., дуже тихо. Зрозуміло?"
  
  
  "Зрозуміло, містер Харрінгтон".
  
  
  Фань Су залишилася на кухні, поки Нік блукав по дому. Він намагався не вмикати світло і не вимикав нічне освітлення. Жодних слуг. Сві Ло, мабуть, була в місті. Тепер вона мала свою машину. Нік подумав, чим вона займається. Вона була пристрасною маленькою жінкою, і цього ранку він залишив її на самоті. Він скривився. Грати з таким захисником, як Джим Пок, було б небезпечно.
  
  
  Нік змусив дівчину прийняти тривалий гарячий душ, доки варив каву. У будинку були гарні віконниці та задерті всі штори. На даний момент він почував себе в безпеці. Люди Тигра, за відсутності самого Тигра, навряд чи подумали б зазирнути у лігво Тигра. Він виграв трохи часу. Небагато, але, можливо, достатньо, щоб розібратися в цьому і вигадати якийсь план.
  
  
  Вони сиділи у темній спальні, пили каву та курили. Нік Картер сказав: «Добре, Фань Су, почни говорити. Я спитаю, ти відповість. Як ти впізнала Боба Ладвелла? Чому?
  
  
  Вона була в образі тіні, що сидить, схрестивши ноги, на великому ліжку, в піжамі та щасливій куртці, що належить Сві Ло.
  
  
  «Я працювала з містером Ладвеллом упродовж кількох місяців. Ви знаєте, він був ЦРУ. Я головний агент Undertong у Гонконгу та на Нових територіях».
  
  
  "Хвилинку. Що таке Андертонг?"
  
  
  Вона сказала щось мандаринською, чого він не зрозумів. Він дізнався пекінський діалект, але зрозумів слів.
  
  
  "Це перекладається як підпілля", - сказала дівчина. «Під прикриттям – група опору. Як FFI або Maquis у Франції. Можна сказати, партизани, хоча ми недостатньо добре організовані, щоб боротися як партизани. Це прийде».
  
  
  Нік закурив і довго дивився на неї в полум'ї, що вагалося. Її очі зустрілися з ним, не здригнувшись. "Я думаю, ти брешеш", - сказав він. «Китайського підпілля немає. Комуністи надто добре організовані, їхня контррозвідка надто хороша, а ваші селяни не будуть боротися». Це була сума всіх знань, які він отримав із цього приводу. Його мало турбувала книга, думка Вашингтона. Він хотів, щоб вона відреагувала на його глузування.
  
  
  Вона спалахнула. "Це брехня! Наші люди будуть боротися - якщо їм дадуть зброю і правильно вестиму. Ми тільки почали, це правда, але ми рухаємося вперед. Це дуже небезпечно та дуже повільно. Пекінські агенти є скрізь... двійники та провокатори». Вона зітхнула у темряві. "Якщо ви агент Пекіна, я мертва жінка".
  
  
  Ніка похмуро посміхнувся. «Це ти, люба!
  
  
  Я маю повірити тобі на слово, що це не так. А тепер продовжуй. Як ви пов'язані із вбивством Людвелла? "
  
  
  "Насправді ні. Але він мав зустрітися зі мною минулого тижня в Китаї, але він не приїхав. На той час це була звичайна зустріч. Він мав принести гроші та інформацію».
  
  
  «Людвелл був касиром цієї операції?
  
  
  «Вважаю, що так, якщо ви так це називаєте. Він працював з нами один, наш єдиний контакт із ЦРУ».
  
  
  Мій Бог! подумав Нік. Не дивно, що бідний виродок нервував. Намагаючись влаштувати революцію у червоному Китаї, збудувати підпільний апарат сам!
  
  
  «Отже, він не з'явився минулого тижня. І що тоді?"
  
  
  «Багато чого сталося, - сказав Фань Су. «Дуже багато сталося, і це сталося дуже швидко. Головний червоний генерал дезертував та зв'язався з нами, з Андертонгом. Він хоче, щоб ми вивели його з Китаю. Я не мав часу зв'язатися з Лудвеллом. Це було моє рішення, і я вирішила спробувати. Потім я відправила повідомлення до Гонконгу, до Ладвелла, через нашу звичайну мережу. Він відповів, що приїде та допоможе мені вивести генерала. І що він принесе гроші чи щось із того, що вимагав генерал».
  
  
  Ця новина не здивувала Ніка. Китай був дивовижною країною. "Скільки грошей?"
  
  
  «Півмільйона доларів. Ладвелл мав внести сто тисяч готівкою як заставу».
  
  
  Нік подумав, що цього мало для високопоставленого китайського генерала, готового вільно говорити. ЦРУ ніколи не доводилося публічно звітувати про гроші. Та й AX теж.
  
  
  «Тоді навіщо ви приїхали до Гонконгу? Ви все це влаштували чи думали, що зробили. Ладвелл приїжджав за генералом. Мав гроші. Чому ви?"
  
  
  Небагато тиші. Він бачив, як вона знизала стрункими плечима. «Поїздка до Гонконгу для мене нічого не означає – у мене чудове прикриття. Гарні документи. Іноді я перетинаю кордон двічі чи тричі на тиждень, привозячи овочі на ринок. Я маю працювати на фермі недалеко від села Паоан, на Китайській стороні. Усі охоронці мене вже знають».
  
  
  Він був задоволений. «Проте, тобі насправді не треба було приходити. Я знаю про це - щоразу, коли ти переходиш дорогу, ти ризикуєш, використовуєш трохи удачі. Чому ти прийшла цього разу? Не бреши мені".
  
  
  «Я не брехатиму. Я не можу дозволити собі брехати. Мені надто відчайдушно потрібна твоя допомога. Я прийшла перевірити твого друга, Ладвелла. Я… я не зовсім йому довіряла. Не його мотивів, яке здібностям. Він багато пив та… ну я знаю, коли чоловік боїться».
  
  
  Зважаючи на те, що Нік знав про Боба Ладвелла, це мало сенс. «Ти мала рацію», - визнав він. «Колись Ладвелл був гарною людиною, але залишався там надто довго. Він заплатив за це».
  
  
  "Я знаю. Я бачила, як його забрали. Я нічого не могла вдіяти».
  
  
  Нік нахилився до ліжка. "Розкажи мені про це".
  
  
  «У мене був суворий наказ, – продовжила дівчина, – не намагатися зв'язатися з Людвеллом особисто у Гонконгу. Ні за яких обставин! Я навіть не мала дзвонити йому по телефону. Тому я пішла за ним, спостерігала за ним. Це було все, що я могла зробити. Я збирався порушити охорону, не підкорятися наказам, якщо він не дотримається свого слова, і піти за генералом. Найбільше мені були потрібні гроші. Генерал не прийде, доки вони не будуть у нього.
  
  
  «Ми ще подивимося, – сказав Нік. Він думав про далеке майбутнє, вже намагаючись сплести план у своєму витонченому мозку.
  
  
  "У тебе зараз немає грошей", - сказав він. «Можливо, у червоних тигрів».
  
  
  "Так." Вона здавалася збентеженою. «У Джима Поки є гроші. Або скоро будуть».
  
  
  «Може, він не доживе до цього, – сказав Нік. «Не звертайте на нього уваги. Ви йшли за Ладвеллом? Ви бачили, як тигри схопили його?
  
  
  «Так. Я ніколи не відставала. Я була поруч, коли він зустрів тебе і коли ти ходив до клубу крикету на танці. Я стежив за рикшею кулі, що йшов за тобою».
  
  
  «Чим менше про це буде сказано, тим краще, – подумав Нік. Тепер він був на межі довіри їй - до певної міри і з деякими застереженнями.
  
  
  «Ви пішли за Ладвеллом, коли він пішов із танців? Що він зробив? Куди він пішов?"
  
  
  «Він пішов із танців близько одинадцятої. Рікша пішов за ним. Я пішла за ними обома. Людвелл пішов до себе додому, в квартиру неподалік університету, і переодягнувся. Поки він був у квартирі, рикша зробив телефонний дзвінок. Потім він пішов, просто побіг геть”.
  
  
  «Назад до клубу, щоб стежити за мною, – подумав Нік. Вони вже цікавилися мною.
  
  
  «Невже інший тонга підібрав Людвелла, коли він виходив із квартири?»
  
  
  «Так. Я знову пішла за ними обома. Я почала дуже хвилюватись. Я думала, що у Людвела тепер мають бути гроші з собою, і я знала Тигрів. Але я нічого не могла вдіяти. Тигр ніколи не випускав Людвелла з його поля зір. Я не міг попередити його, не вибухнувши».
  
  
  Нік погодився. "Схоже, Людвелл знав, що за ним стежать?"
  
  
  Ні. Він поводився так, ніби він був відкритим. Я й досі цього не розумію».
  
  
  "Я можу зрозуміти." Він подумав про напої, які чоловік пив у клубі. Богові відомо, скільки ще в нього було вдома. Звісно, для нервів. І був його фаталістичний стан розуму. Мабуть, так чи інакше, йому було байдуже.
  
  
  Тепер N3 сказав: «Ладуелла, мабуть, вели протягом кількох тижнів, як я це бачу. І не знав про це. знали, що він був агентом ЦРУ. Але його вбив Тигровий Тонг, а не китайська контррозвідка. Я не знаю. цілком зрозуміло. Як Tiger Tong потрапляє у дію? "
  
  
  Її тихий смішок був невеселим. «Це найпростіше, містере Харрінгтон. Суспільство Червоного Тигра – це гангстерська організація. Вони працюють на кожного, хто їм платить. Червоні китайці платять їм добре. Для китайців простіше і, ймовірно, дешевше найняти найнятих робітників. «Тиграм» має робити свою брудну роботу в Гонконгу, ніж встановлювати складний апарат. От і все ".
  
  
  «Але вони точно знали, коли вбити Людвелла. Незадовго до того, як він вирушив до Китаю, і коли він мав усі ці гроші».
  
  
  "У Пекіні не дурні", - сухо сказала вона. «Вони одержують те, за що платять. Джим Пок дуже ефективний».
  
  
  "Я вірю в це. Сьогодні він набагато багатший. Але продовжуйте. Коли і як вони отримали Ладвелла?
  
  
  «Він сів на пором до Коулуна. Було трохи почекати, перш ніж пором пішов, і Тигр зробив телефонний дзвінок. Потім він пішов за Людвеллом на борт порома. Я теж. Коли ми досягли сторони Коулуна, Людвелл вирушив до готелю Peninsula, щоб відпочити та випити. Або так, я гадаю. Він увійшов до бару. За кілька хвилин він вийшов і пішов на вокзал. Не пасажирський, а вантажний...
  
  
  "Фрахт?"
  
  
  «Так. Це темний та самотній район ночами. Він полегшив їм завдання. Занадто просто. Я бачив це з тіні божественного будинку. Поруч із ним з вереском підскочила велика машина, і його втягли всередину. Він спробував утекти. билися, і вони вирубали його кийками. Я знав, що він був майже мертвий, і я нічого не могла вдіяти. Але я мала йти за ними. Я ризикнула, взяла таксі і пішла за ними – це зламало мені прикриття, як бідної жебрачки, але мені довелося це зробити. Водій таксі подумав, що я збожеволіла. Він не рушив, доки я не показала йому гроші».
  
  
  "Куди вони його забрали?"
  
  
  “Не дуже далеко. Це мене трохи спантеличило, поки я не побачила, що будівля належить Джиму Поку. Воно знаходиться на складських дворах. Я чекала, знаючи, що відбувається всередині, доки не вийдуть люди Поки що, Тигри.
  
  
  Вперше її голос зірвався. «Я… я знала, що було у кошику. Я добре знаю роботу тигрів. Я знову пішла за ними, бачила, як вони залишали кошик у старому будинку на вулиці Шанхайській. Потім вони поїхали. Цього разу я не пішла за ними. . Я була в розпачі та налякана. Я не знала, що мені робити без Людвелла та грошей. Я..."
  
  
  «А потім, – м'яко перервав його Нік, – ти подумала про мене. Правильно?»
  
  
  Він почув її зітхання у темряві. Коли вона затяглася, її цигарка спалахнула. «Так. Б… але як ти дізнався?
  
  
  "Я точно не знав", - зізнався Нік. "Я здогадався. Ви були у розпачі і бачили, як я зустрічався з Лудвеллом на покинутому пірсі. Ви думали, що я теж із ЦРУ?»
  
  
  “Я думала, що ти звідти. Я добре тебе розглянула, і, ну, ти виглядав здібнішим, сильнішим і витривалішим, ніж Людвелл. У будь-якому разі, я думала, що в цих обставинах це має бути більше, ніж просто світська зустріч».
  
  
  "Ви помилялися", - м'яко сказав їй Нік. «Це було суто соціальним. Або майже так. Він хотів, щоб я надав йому ласку, от і все».
  
  
  "Як ви кажете, містере Харрінгтон". - Вона здавалася непереконливою.
  
  
  Нік закурив їм обом ще одну сигарету. Він міг би випити, та вирішив пропустити. Він мав неприємне відчуття, що робота тільки починається. Передаючи їй сигарету, він сказав: «Отже, ви зателефонували до поліції та розповіли їм про тіло? Ви згадали мене. Ви хотіли подивитися, що станеться. Чому?
  
  
  «Я не мав шансу поговорити з вами. Можливо, ви із ЦРУ, а можете й ні. Можливо, ви працювали на Пекін або на Джима Поки, і, можливо, саме ви видали Людвелла. Можливо, ви навіть підставили його бути вбитим. Я просто не знала! "
  
  
  "Але чому поліція?"
  
  
  «Я думав, що подивлюсь і подивлюся, як вони з тобою поводяться. Якщо вони незабаром відпустять тебе, а потім ти поїдеш до американського консульства, щоб зробити звіт - ну, я думав, що це буде майже напевно, що Ви також були із ЦРУ. Можливо, ви були навіть начальником Людвелла, про якого він не сказав. Звичайно, він не став би цього робити. Але коли я спостерігала за вами та Людвеллом, у вас було щось, що змусило мене подумати, що ви команда. Я ризикнула”.
  
  
  «Так, звісно, дівчинка. Але тобі пощастило. Гадаю, я знайду свого генерала. Де він зараз?"
  
  
  Вона зійшла з ліжка і стояла перед ним на колінах. Вона поклала йому руки на коліна і уткнулася в них обличчям. "Ти будеш? Ти справді допоможеш мені витягти його? О Боже! Я так рада. Так рада. Це - це дуже важливо, і з того часу, як Людвелл був убитий, все це було на моїх плечах. налякана до напівсмерті". Вона плакала.
  
  
  Нік поплескав її по гладкій голові. "Я знаю. , І перестань хвилюватися. Мої плечі трохи більше за твої. Але де генерал?
  
  
  Він чув, як вона нишпорила в темряві. Її мило та запах жінки були солодкими у темряві. Її волосся випромінювало тонкий аромат.
  
  
  "Чорт візьми", - сказала вона йому. «Який я дурень. І хустки немає».
  
  
  Нік перетнув кімнату в темряві і взяв із туалетного столика Сві Ло носову хустку. Він повернувся і простяг їй. Вона підвелася і повернулася до ліжка. "Мені дуже шкода. Я більше не робитиму цього».
  
  
  "Ви були в напрузі", - сказав він. Ти будеш ще гірше. Сказати нічого, а попереду у нас страшенно багато роботи. А тепер, чорт забирай, де генерал?»
  
  
  «Він ховається у занедбаному буддійському храмі неподалік села Хенкангхау. Це неподалік залізниці, але, звісно, нам це недобре».
  
  
  "Зовсім немає. Як далеко це село від кордону?»
  
  
  «Близько десяти миль прямою, але місцевість погана. Перед самою кордоном є гори, а згодом багато боліт. Було б небезпечно перекинути його через Шам-Чун. Я сподівався, що можливо, з твоєю яхтою чи навіть джонкою ми могли б..."
  
  
  "Це пішло", - коротко сказав він їй. Ми ніколи не зможемо цього зробити. Я маю причини так говорити».
  
  
  Марно говорити їй, що Смайт, мабуть, заарештує його в той момент, коли він спробує перемістити Корсар. Смайт, мабуть, все одно заарештував би його, якби він застав його в будинку Джима Поки. І там джонка Тигра; вона переслідуватиме Корсара кожну милю, навіть якби він міг пливти. Він не хотів влаштовувати морську битву у гавані Гонконгу. Він і так мав досить неприємностей.
  
  
  "Є тільки одна дрібниця, про яку ти не згадала", - сказав він їй трохи лукаво. Це його розвеселило. Ви не могли звинувачувати її за те, що вона намагалася показати речі якнайкраще.
  
  
  "Що?"
  
  
  «Те, що китайці знають чи підозрюють, що ваш генерал десь неподалік кордону. Ось чому вони закрили кордон і рушили так багато військ, чи не так? Усі у Гонконгу це знають. Червоні можуть втратити багато обличчя, якщо генерал втече та напише свої мемуари у Вашингтоні. Вони не можуть втратити ще більше обличчя. Останнім часом їм не пощастило, в Африці, Індонезії і навіть у Пакистані. генерал йде, це може підірвати все небо. Все це правда, чи не так? "
  
  
  "Так", - визнала Фань Су. «І це ще не найгірше. Генерал поранений. Сильно поранено. Він і двоє чоловіків, які його супроводжували, зіткнулися з патрулем по дорозі з Кантона. Ці люди були членами Undertong. Я думаю, вони обоє були вбиті. сподіваюся на це. Але якби один з них був живий, його змусили б говорити, і китайці дізнаються, що генерал знаходиться поблизу. Він був сильно поранений внаслідок стрілянини, але він втік і сховався у буддійському храмі. Якщо вони запідозрять десь поруч, вони все обшукають. Вони знайдуть його – лише питання часу. Нам треба поквапитися».
  
  
  «Що ж, поквапся трохи повільно прямо зараз. Я сказав, що витягну його, і я зроблю це, але все по порядку. Перш ніж ми виберемося з Китаю, нам потрібно потрапити усередину. У тебе є ідеї з цього приводу?
  
  
  Ні. У мене не буде жодних проблем, але біла людина не може цього зробити. Не зараз. Не як білий. Ладвелл сказав, що він має надійний спосіб потрапити всередину, але він ніколи не казав мені, що це було. "
  
  
  Ніку довелося визнати, що він ніколи не зможе зійти за китайця. Не з такою суворою охороною.
  
  
  "Ти занадто великий і сильний", - погодився Фань Су. «Вони помітять тебе за хвилину. І вони обшукують усі зараз, приходять та йдуть. Я не можу сховати тебе під своїми овочами».
  
  
  Мозок Ніка працював із великою швидкістю. Мала бути відповідь. Потрапити всередину було непросто – він вирішив, що виб'є собі дорогу бульдозером, якщо знадобиться.
  
  
  Він повільно сказав: Ти можеш увійти одна, добре?
  
  
  «Так. Ніяких проблем. Вони звикли до мене і мого воза з волами. Але я не посміла б спробувати переправити…»
  
  
  Ні. Ми цього не робитимемо. Але ви можете увійти окремо та приєднатися до мене. Питання - як мені потрапити?
  
  
  Ідея промайнула в мозку N3 і почала рости. У Людвелла має бути все продумано, мабуть, у нього був якийсь трюк чи хитрощі. Може, йому вдасться виколупати мозок мертвої людини.
  
  
  «Ви кажете, що Людвелл був біля вантажного сараю у дворі?» Нік потер щетину на підборідді. У Людвелла, мабуть, була дуже вагома причина ходити на склад вночі. "Подумай як слід", - сказав він Фань Су. "Все, що ви можете згадати. Все!"
  
  
  Тиша. Він чув її легке дихання. Потім: «Ну, він не пішов у головний вантажний хлів. Поменше - я зараз згадала, там зберігають продукти, що швидко псуються. Я чула роботу холодильного обладнання».
  
  
  «Хммм… там небагато. У будь-якому випадку це все вхідні речі. Гонконг не приносить їжу. А Людвелл їхав. Йому знадобиться…»
  
  
  "Почекайте!" В її тоні було хвилювання. «У тому сараї є ще дещо – трупи!»
  
  
  Нік клацнув пальцями. "Звісно. Ось і все, Су! Тіла чекають, щоб повернутися до Китаю, щоби їх поховали. Вони прибувають із усього світу. Вони мають відправляти їх назад щодня. Їй-богу, я думаю, у нас це є. Людвелл збирався перетнути кордон у труні! "
  
  
  Вона сумнівалася. - "Ви збираєтеся спробувати це?"
  
  
  "Це залежить від." - Нік був обережний, зважуючи усі кути. Людвелл мав свою власну організацію. Все було налаштовано. Він виконував пряму чи миттєву, позаштатну операцію, не гаючи часу. Була велика різниця.
  
  
  «Це залежить від тебе, Су. Все на цьому етапі залежить від тебе. Наскільки добре організований твій Undertong у Гонконгу? Наскільки він ефективний - чи зможеш ти зробити щось поспіхом?»
  
  
  «Я думаю, що ми є ефективними. Поки є лише кадри, але якщо ви не вимагатимете надто багато, можливо, ми зможемо це зробити. Але мені доведеться зробити це самотужки, ви розумієте. Я не можу розкрити…»
  
  
  Нік різко засміявся. «Ще не довіряєш мені, га? Гарна дівчинка. А тепер послухай – ти можеш принести сюди дешеву труну з отворами для повітря», яку не можна помітити? Чи можете ви тут отримати документи про допуск в агентстві Китаю, щоб відвезти вашого бідного старого дідуся назад до Китаю? Це найголовніше, документи”.
  
  
  «Я можу їх підробити. Це займе годину чи близько того».
  
  
  "Зроби це. Візьми одяг для поховання. Хіба не існує звичай розфарбовувати обличчя померлих, щоб вони стали молодими?»
  
  
  Вона подумала мить. "Вже не так багато, але раніше це було зроблено".
  
  
  «Моє обличчя буде розфарбоване. Я був старомодним дідусем. Ви знаєте, прохання про поховання. Це має спрацювати. Що ви знаєте про розклад поїздів?
  
  
  "Це легко. На день ходить лише один поїзд. Він вирушає з кінцевої зупинки в Гонконгу опівдні і прибуває до Ло Ву близько години дня. Кожен має перетнути кордон і перевірити свої документи».
  
  
  "А як щодо вантажних вагонів?"
  
  
  «Якщо вони їдуть до Китаю, їх перевіряють на кордоні, а потім опечатують. Це складнощі у вашому плані. Я думаю, що першою зупинкою після кордону буде перехрестя Камфор-Хед. Я мала б відправити туди труну. Поїзди не зупинятимуся в маленьких селах. Тож мені доведеться приїхати на перехрестя Камфор-Хед, щоб витягти вас”.
  
  
  Розумна дівчина. Вона вже думала наперед, слідуючи плану. «Це може спрацювати, – сказав собі Нік. Це було досить зухвало. І його успіх був сильним і хорошим.
  
  
  Як далеко від цього перехрестя до храму, де ховається генерал?
  
  
  «Двадцять миль чи близько того. Нам доведеться пройти пішки, а місцевість сувора».
  
  
  "Нічого страшного. Ми зробимо це вночі і дістанемося до храму на світанку. Це дасть мені цілий день, щоб все обдумати, поки ми лягаємо спати. Обов'язково візьміть із собою гарну карту і компас - якщо зможете. Робіть це без небезпеки. Інакше пропустіть їх”.
  
  
  «Вони давно не обшукували мене чи мій візок. Я підіграю деяким прикордонникам – вони дурні черепахи і думають, що одного разу вони збираються заманити мене до своїх бараків».
  
  
  Нік підвівся і попрямував по спальні. «Отже, це все. Принаймні ми розпочнемо реалізацію цього плану. Ви йдете зараз і починаєте все рухатися. Я залишусь і подбаю про Сві Ло, коли вона повернеться додому. Якщо вона це зробить. авантюра, але ми маємо це зробити. Ми повинні тримати парі, що Джим Пок не втрутиться, що слуги не повернуться, і що люди поки не зрозуміють, де ми знаходимося. Це багато якщо. Тепер ви йдете. Вам доведеться спуститися до канатної дороги – краще не брати таксі з цього району – і забрати труну та папери сюди до світанку, якщо можливо. Обов'язково використовуйте людей, яких ви можете довіряти. Ми визначимо час пізніше. Я не хочу проводити у цій труні більше часу, ніж треба».
  
  
  Він випустив її через задні двері. Дощ припинився, але все ще залишалося туманним та сирим. На ній знову були чорні джинси та гумові туфлі. Він оглянув її зап'ястя і виявив, що воно не зламане, а тільки сильно забите і розтягнуте. На ній був браслет.
  
  
  Збираючись вислизнути в туман, вона завагалася. «Дівчина, яка тут живе – ви не збираєтеся її вбивати?»
  
  
  "Ні, звичайно, ні. У цьому не буде необхідності. Але я маю захистити її, якщо зможу. Я планую інсценувати фальшиве пограбування і залишити її пов'язаною. Це трохи помітить наші сліди і може навіть обдурити Джима Поки".
  
  
  "Я сумніваюся, що."
  
  
  "Я теж", - сухо сказав Нік. «Але це найкраще, що я можу вигадати. Чому ти турбуєшся про неї?
  
  
  «Я не знаю, щоправда. Але якщо вона невинна у всьому цьому, мені не хотілося б, щоб їй було боляче».
  
  
  "І я теж. Я зроблю все, що в моїх силах. А Суї Ло з тих, хто знає, як подбати про себе. А тепер йди».
  
  
  Вона нахилилася до нього і легенько поцілувала губи. Її губи були солодкими, як бутони лотоса. "Ят низьке сонце фон".
  
  
  "І твоя дорога теж", - сказав Нік. Він зачинив двері і повернувся до холу, щоб дочекатися Суї Ло.
  
  
  Поки він чекав, він трохи хвилювався. Він мав зануритися в глибокий транс, йога-пратьяхара, що викликає подобу смерті. Він ніколи не робив цього раніше. Як він сказав дівчині, це була пекельна авантюра. Він збирався заснути, і, якщо йому пощастить, він ніколи не прокинеться.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  Ходячий труп
  
  
  
  
  
  Його мозок прокинувся раніше всього тіла. Він одразу усвідомив рота. Рот і хутра. Сам собою м'який, червоний, безтілесний рот. Пухке хутро нагнітає в нього гаряче солодке повітря. Псих! Він, мабуть, все ще знаходиться в трансі, хоча ви не повинні були бачити сон у йога-трансі. Виходить, вони помилялися. Його старий гуру помилявся. Тому що йому напевно снилися цей гарячий рот, що задихається, і це хутро.
  
  
  Нік Картер розплющив очі. Він відчув дотик легкого дощу до обличчя. Зубчастий камінь притулився до його спини, і його пальці, коли аферентні нерви повільно ожили, відчули соснові голки. Його розум почав каталогізувати подразники: він живий, він був на відкритій місцевості, йшов дощ, було темно - і хтось його цілував!
  
  
  Все це повернулося назад. Він живий! Це спрацювало. Він перетнув кордон у труні, у товарному вагоні з безліччю інших трун, у кожному з яких були китайці, які поверталися на відпочинок у свою рідну провінцію. Але чому поцілунки? Було приємно, але чому? Це був пекельний час для поцілунків! І гаряче хутро, що накачує його - все-таки він бранець? Чи було це якесь нове китайське катування, хитре і хитре?
  
  
  Нік підняв руку і відчув м'якість. Груди жінки. Вона лежала на ньому, її рот був притиснутий до його губ, дихаючи в нього. Він лагідно відштовхнув її і сів. "Я в порядку."
  
  
  "Слава Богу! Я була така налякана. Я думав, що ти справді мертвий. Я не знала, що робити, тому коли я витягла тебе з труни, я спробував реанімацію рот в рот. Я справді не думала про це. Що це працюватиме. Я, о, не знаю, що я думала! Вона почала різко сміятися, і він почув початок істерії.
  
  
  Нік ніжно ляснув її по обличчю. Вона відсахнулася, потім перестала сміятися і, все ще стоячи на колінах, подивилася на нього. Одна рука пестила щоку, яку він вдарив. «Знаєш, ти мав вигляд мертвий! Труну відкрили на кордоні».
  
  
  "Христос!"
  
  
  Вона знову розсміялася, все ще нервуючи, але тепер з осудною ноткою в голосі. «Я теж думала, що помру! Але ти їх обдурив. Ти всіх обдурив. Ти виглядав таким мертвим!
  
  
  Нік підвівся на ноги і потягнувся. Його великі м'язи були жорсткими та болючими при поверненні до життя. «Ця пратьяхара справді працює», - сказав він. "Як це працює. Я почуваюся мертвим. Де ми?"
  
  
  «За кілька миль на південь від перехрестя Камфор-Хед. Я не можу тягнути вас далі, і я згадала це місце». Вона вказала на невелику скелю за Ніком. Вони опинилися в густих чагарниках бамбука і гігантського баньяна. «Там є невелика печера та поруч струмок. Але я не думаю, що нам варто залишатися тут. Це надто близько до дороги, і скрізь солдати. Регулярні частини, ополчення та навіть танки. Я гадаю, що тепер це точно. що один із кур'єрів говорив перед смертю, і вони знають, що генерал десь тут. Це лише питання часу, коли вони знайдуть храм».
  
  
  Наче на підтвердження її слів Нік почув ричання вантажівок з дороги. Він зазирнув крізь бамбук і побачив їх принаймні дюжину з них у колоні, що прямувала на південь.
  
  
  "Ти правий. Нам краще йти. Де труна?»
  
  
  Вона вказала. "Ось там. Я не могла підняти тебе, тому мені довелося зіштовхнути його з візка. Він зламався, і я витягла тебе».
  
  
  Він поплескав її по руці. «Гарна дівчинка. Ви проробили чудову роботу, Фань Су. Я думаю, ми впораємося. Але поговоримо пізніше. Прямо зараз ми переїжджаємо!»
  
  
  З хибного дна в труні він витягнув свою зброю, а також одяг, карту, компас і плоский ящик з аптечкою. Фальшиве дно було ідеєю Фань Су та Нік визнав, що це було добре. Краще, ніж везти речі у возі. Якщо прикордонники дійшли до того, що обшукали труну на предмет хибного дна, гра все одно зірвалася б до дідька.
  
  
  Поруч із розбитою труною стояв двоколісний візок з довгими ручками, на якому вона перевезла його з вокзалу. Нік знайшов струмок і занурив обличчя в холодну воду, змиваючи фарбу з обличчя, а вона пила і розповідала йому, як це було на станції.
  
  
  Фань Су була схильна ігнорувати це, але час від часу він помічав тремтіння в її голосі. Він запитував, як довго вона зможе протриматися в такій напрузі. Сподіваюся, доки вони не переправлять генерала через кордон, але Нік знав, що не може на це розраховувати.
  
  
  «Це було справді дуже легко», - сказала вона тепер. «Документи були в порядку, а на кордоні завжди ведеться справжній обшук, тому міліція безтурботна та лінива. Я почекала, доки не стемніло, коли світить погано. Вони майже не звертали на мене уваги. моє обличчя і волосся, і я тряслася і скиглила. Ви були на платформі з двома іншими трунами. Мені довелося дати одному молодому негіднику п'ять гонконгських доларів, щоб допомогти мені занурити вас у візок. Потім я пішла. Ніхто не звертав уваги. Люди всі налякані та сидять удома. Досі це було дуже легко”.
  
  
  Нік прив'язував піхви стилета до руки і клав «люгер» у пластикову кобуру на поясі. Він скинув похоронний одяг і тепер одягнув стьобаний костюм і шапку з пошарпаної собачої шкіри. На відстані він міг би пройти перевірку на китайця – дуже великий та товстий китаєць – але на крупному плані він був би мертвий. Буквально.
  
  
  Він увійшов у невеликий сосновий гай, щоб полегшитись і поправити газову бомбу П'єра між ніг. Він почув, як Фань Су пішла в кущі у протилежному напрямку. Коли він повернувся, він виявив, що вона вмиває обличчя у струмок. Нік добре подумав і тепер ухвалив рішення. Він розповів їй, хто він такий та на кого працює. Найголовніше все, що їй потрібно було знати, щоб розуміти його і довіряти йому.
  
  
  Дівчина дивилася на нього, її великі карі очі злякалися. «Т-ти справді Нік Картер! З АХ, організації вбивств?
  
  
  «Нас сильно обмовили», - похмуро посміхнувшись, відповів Нік. «Нашими ворогами. Ми не вбивці, знаєте. Тільки кати. Ми діємо за якимось золотим правилом, можна сказати - ми чинимо з іншими, перш ніж вони зможуть зробити з нами!»
  
  
  Він додав: Це суворо між нами, ви розумієте. Ви зватимете мене Нік - більше нічого. Коли все закінчиться, ви забудете, що колись бачили мене, а я нічого вам не сказав. Зрозуміло?
  
  
  Су витерла обличчя рукавом. Тепер вона причесала пальцями своє поплутане темне волосся. «Зрозуміло, Нік. Але забути таку людину, як ти, буде нелегко. Але я обіцяю спробувати».
  
  
  Нік обійняв її і легко поцілував. Вона чіплялася за нього, обвиваючи руками його шию, а її струнке тіло податливо чинило опір масивності його кісток і сухожиль. "У нас буде трохи часу", - прошепотів він. "Пізніше, коли це закінчиться, Су".
  
  
  Він обережно відштовхнув її. «А тепер, уперед. Я хочу бути на відстані крику від храму до світанку».
  
  
  Це була незабутня ніч. Навіть його величезна сила зазнала випробування; він не розумів, як дівчинка витримувала. Похід був кошмаром, задуманим у пеклі. Після першої години ніхто не мав полювання для розмов. Нік йшов і вона вела, наполегливо, спотикаючись і падаючи. Іноді Нік переносив її на милю або близько того, доки вона не наполягала на тому, щоб її відпустили.
  
  
  Вони не наважилися їхати дорогою Хенкан. Вона була сповнена військ і вантажівок, і час від часу вони чули зловісний рев рухомих танків. Вони спробували пройти паралельно дорозі, в тисячі ярдів на захід, і незабаром опинилися в болоті рисових полів, дамб і канав по коліна в багнюці. Жалюгідна дрібна мряка не вщухала. Не було й натяку на місяць, а небо було вологою, чорною задушливою ковдрою. Нік захоплювався здатністю Су не втрачати орієнтацію.
  
  
  Під час короткої зупинки для відпочинку вона пояснила. "Я народилася недалеко звідси", - задихалася вона. «У Вайчоу. Я виросла в цій країні - доти, доки не переїхала жити з бабусею та дідусем до Штати і вступила до коледжу».
  
  
  Нік витяг обличчя з бруду, щоб дізнатися, як називається її коледж.
  
  
  «Беннінгтон. У Вермонті. Ви про це знаєте?
  
  
  "Я знаю це" Якось, давним-давно, він знав милу дівчину з Беннінгтона. Тепер він згадав, що дівчина була ключовим словом. Бруд на його обличчі потріскався, коли він усміхнувся. Дивно думати про це зараз!
  
  
  Гелікоптери підлетіли до того моменту, коли вони збиралися покинути канаву. Вони знову розпласталися в болоті і слухали, як обертаються ротори, коли вертоліт пролітав над ними, дуже низько
  
  
  «Досі, - сказав Нік, - я лаяв дощ і туман. Тепер я сподіваюся, що він триватиме цілий день. Я, мабуть, послизнувся – я не розраховував на «коптери».
  
  
  Су лежала на руках для тепла. Вона кивнула йому в груди. «Поруч із кордоном є майданчик. Вони знову зникнуть, як тільки вона очиститься».
  
  
  Вони пішли далі. Невдовзі дівчина рушила вперед з дороги, і вони почали огинати чи підніматися на низку невеликих піків і дертися через серію глибоких вузьких ярів. Якось Нік послизнувся на сланці, мало не підвернув кісточку і вилаявся з почуттям і великим артистизмом. Су приклала палець до губ. «Ми маємо бути тихішими. Цей туман поділяє два шляхи, Нік. Ми їх також не бачимо. Якщо ми натрапимо на сторожову посаду, буде погано».
  
  
  "Для них", - похмуро сказав він їй. Але вона мала рацію. Після цього він вилаявся собі під ніс.
  
  
  Вони почали впевнено підніматися. Вони досягли плато, посадженого соснами, камфорами та кедрами. Рідкісна трава під ногами вже була вбита взимку. Де-не-де валуни збиралися гротескними утвореннями. Вони зупинилися для ще одного перепочинку, притулившись один до одного в неглибокій печері, утвореній двома вигнутими камінням.
  
  
  Судніла від холоду. Він притис її до себе. «З цього моменту ми маємо бути особливо обережними», - сказала вона. «Не лише патрулів. Тут і вовки, і кабани, і наскільки я чула багато бандитів».
  
  
  "Бандити?" - Він різко засміявся. «Я думав, що великий уряд у Пекіні знищив усіх бандитів. Але, можливо, це й добре. Чи зможете ви використовувати їх у своєму Андертонгу?»
  
  
  "Ні. Вони ненадійні. Більшість із них насправді не бандити, а просто люди, які не можуть перетнути кордон. Або які втекли і були відправлені назад, а потім знову втекли від комуністів. Вони ніколи не перестають намагатися дістатися Гонконгу".
  
  
  N3 сказав, що це справді був пекельний рай – без каламбуру – коли потрібно було будувати стіни, щоб утримувати людей усередині, а не зовні.
  
  
  Коли настав час рухатися далі, він сказав: «Як далеко тепер до храму? До світанку залишилося недовго». Ніхто з них не мав годинника. Така розкіш могла легко видати їх.
  
  
  Фань Су встала з легким стоном, вигнувши спину і потерши руки. «Зараз недалеко. Можливо, дві милі. Ми підійдемо до крутого урвища, де закінчується плато, а внизу в долині знаходиться храм». Вона змусила себе трохи розсміятися. «Але ми не зможемо побачити це у цьому… у цьому смозі! Він гірший, ніж Лос-Анджелес». "Ви теж жили там?"
  
  
  «Я жила у багатьох місцях, Нік. Я житиму в більшій кількості місць - поки я живу і займатимуся цією роботою. Це буде все моє життя або поки що Китай не стане вільним».
  
  
  І це, - трохи сумно подумав Кіллмайстер, - мабуть, буде на все твоє життя. Як справи йшли. Чан, трохи кращий за колишнього бандита і воєначальника, а тепер у нього сечовий міхур, що лопнув, ніколи б не повернувся на материк без допомоги США. Вашингтон не збирався ув'язати у сухопутній війні у Китаї. В'єтнам був досить неприємним. Він погладив її забруднене брудом волосся, яке чомусь все ще пахло свіжістю, і обійняв її.
  
  
  Давай. Що раніше ми виведемо вашого генерала, то швидше ви почнете планувати вторгнення. "
  
  
  Вона вивчала його обличчя в першій слабкій блідості зорі. "Ви смієтесь наді мною! Думаєте, я безнадійний любитель?
  
  
  "Я не знаю. Ти була приголомшливою, Су. Нас би зараз тут не було без тебе. Але з цього моменту все буде тяжко. Справді грубо. Давай».
  
  
  Погода стала перекручено суворою. Коли вони досягли краю плато, дощ припинився, і хмари почали розсіюватися з дивовижною швидкістю. Нік люто прокляв богів погоди, не зважаючи на синтаксис та граматику.
  
  
  «Дощ і туман усю ніч, коли він нам не потрібний, а тепер він прояснюється! Тепер! Ці прокляті вертольоти весь день дзижчать, як бджоли».
  
  
  Вони сховалися в густій порослі мокрої папороті біля краю. Глибокий яр під ними все ще був наповнений клубком білого туману, що клубився, що чіплявся за гребені і валуни, як втрачені привиди. Це нагадало Ніку одну з другорядних ям пекла Данте.
  
  
  "Ми будемо в храмі", - сказав Фань Су. "Вони не можуть нас там виявити".
  
  
  "Ми також будемо нерухомі і безпорадні", - похмуро сказав Нік. «Це не годиться. Ми маємо залишатися мобільними. Я повинен бути в змозі нишпорити і знаходити вихід. Як далеко, на вашу думку, від храму до кордону?»
  
  
  "Може, миль п'ять".
  
  
  Його сміх був різкий і холодний. «Це, мабуть, найдовші п'ять миль з наших п'ятірок, люба».
  
  
  Вона потягла його за руку. "Можливо ти правий. Тож почнемо. Тепер я досить легко можу знайти шлях до храму. Дорога слизька та небезпечна, але я її добре знаю. Чому ти чекаєш?
  
  
  Він потягнув її вниз. "Тому що я хочу бути впевненим, що все там гаразд. Почекаємо, поки туман розсіється і ми зможемо побачити храм. Припустимо, вони вже знайшли вашого генерала. Ви думаєте, вони це покажуть? Ні. Вони почекають, поставлять пастку, знаючи, що хтось прийде за ним... Вони хочуть усе, що можуть, ці виродки... Вони хотіли б розбити твій Андертонг! . Повір мені."
  
  
  Вона влаштувалася в папороті поруч із ним. Він відчув її тремтіння. «Так, - визнала вона, - ти маєш рацію. Це може бути пастка. Вибач, Нік. Я не такий фахівець, як ти.
  
  
  Він стиснув її коліно. "Ні. Але ти робитимеш, поки він не з'явиться, люба.
  
  
  Вона підкралася до нього в обійми, і він ніжно поцілував її. Так близько до ніжності, як тільки міг. Коли він відчув, що її тіло починає підкорювати його розум, він усунув її від себе. «Досить буде часу для цього, – подумав він.
  
  
  Якщо вони це зроблять.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  Генерал
  
  
  
  
  
  Нік Картер очистив невелике коло землі і підняв палицю, щоб зробити грубий сонячний годинник. Судячи з пори року та широти, лише після дев'яти туман розсіявся достатньо, щоб вони могли побачити храм. Вони лежали глибоко в папороті, доки Нік вивчав сцену. На заході все ще було похмуро і темно, але на сході сонце пробивалося крізь хмарність. Незабаром гудітимуть гелікоптери.
  
  
  Храм був невеликий, збудований з каменю та цегли брудного кольору, і стояв приблизно на півдорозі через долину, що йшла зі сходу на захід. Вони були північному краю. Вузька кам'яниста стежка, досить широка для возів на волах, вела через яр. Храм стояв осторонь цієї стежки на великій галявині, облямованій бамбуком і довгими занедбаними банановими та мандариновими деревами. Задня частина храму, мабуть, була врізана в пагорб позаду нього, поросли висхідними хвойними деревами. Ні в маленькій долині, ні навколо храму не було жодних ознак життя.
  
  
  Фань Су пояснила, що храм було закинуто майже сто років тому. «Люди тут гадають, що його захопили злі духи. Священики не змогли вигнати духів, тож люди поїхали. Ніхто з мешканців села чи фермерів не піде до храму».
  
  
  "Це допомагає", - визнав Нік. «Нам не доведеться турбуватися про шпигунів. Я маю сумніви, що це зупинить комуністів».
  
  
  Десь праворуч, на заході, загавкав собака, і він почув потривожену рвану какофонію гусей. Він скоса глянув на Фань Су.
  
  
  «Там маленьке село. Насправді селище. Думаю, що близько десяти будинків. Є таверна та бордель. Іноді ними користуються солдати. Особливої небезпеки нам немає. Жителі села не підходять до храму».
  
  
  Нік прибрав інформацію. Там, де була таверна та бордель, були солдати. Звичайно. Можливо погано. Або це може бути добре.
  
  
  Він встав і змахнув землю та гілки зі свого одягу. «Тоді ходімо. Це, мабуть, так ясно, як ніколи. Ми просто підемо стежкою до храму. Я використовую палицю і прикидаюся старим і покаліченим. Ви ведете мене. Якщо за нами спостерігатимуть можливо, ми зможемо зійти за пару жебраків або за когось із китайців у бігах».
  
  
  "Лам?"
  
  
  Він усміхнувся і підморгнув їй. «Вони знехтували твоєю освітою в Беннінгтоні. Пішли».
  
  
  Але коли вона почала підніматися, він знову штовхнув її. Його вуха, надзвичайно гострі, почули це задовго до неї. Вони знову закопали в папороть, і Нік натягнув на них трохи тягучого, все ще вологого листя. «Не рухайся, – попередив він. «Не дивись нагору, що б ти не робила. Закрийте обличчя. Я думаю, наш одяг досить брудна і брудна, щоб пройти повз, але не рухайся!» Рух був смертельним зрадником.
  
  
  Вертоліт, мов метелик, чиє тіло освітлювало слабке сонячне світло, пронісся з півдня. Це було дуже низько. Нік розрахував висоту близько ста футів. Чорт!
  
  
  Гелікоптер пролетів над невеликою долиною. Нік не насмілювався дивитися, але розумів це досить добре. Клята істота ширяла над храмом. Якщо він приземлиться, якщо вони зараз обшукають храм, все буде закінчено. Йому просто треба буде покинути місію і спробувати повернутися до Гонконгу.
  
  
  Його рота притулилися до маленького м'якого вуха Фань Су. «Якщо ваш генерал тепер тиняється зовні, він у них є».
  
  
  Він ледве міг почути її відповідь, незважаючи на стукіт лопатей ротора. «Він не виходитиме. Він дуже поранений. Мабуть, у комі чи навіть мертвий. У будь-якому разі, він у печері позаду храму. Навіть якщо вони обшукають, вони можуть знайти його».
  
  
  Двигун вертольота збільшив оберти. Нік миттю побачив корабель, коли він подався вгору і пішов. Це тривало північ. "Можливо, це добрий знак", - подумав він. Вони ще шукають генерала.
  
  
  Але тоді він не знав, де знаходиться їхній командний пункт - і вони будуть на радіозв'язку. Це нічого не означало. Вони помітили храм і Ніку це не сподобалося. Це викликало в нього почуття холоду та дискомфорту.
  
  
  Коли вертоліт зник з поля зору на півночі, він підняв дівчину прямо. "Хубба", - наказав він. "Давайте спустимося туди і під укриття".
  
  
  Вони злякалися лише один раз дорогою до храму. У бамбуку почулося кректання і шарудіння, і Нік побачив іржаву коричневу шкуру. Він витяг "Люгер", але Фань Су просто прошепотіла: "Кабан" і пішла далі.
  
  
  Вони увійшли до храму під гниючою аркою. Воно було маленьким, брудним і пахло часом і щуром послідом. Гострі червоні очі спостерігали за їхнім входом, і вони чули застережливі писки.
  
  
  Фань Су попрямував до задньої частини храму. Це був великий валун, його вершина була відколота, утворивши щось на зразок вівтаря. Дівчина подивилася на Ніка. «Сподіваюся, ти зможеш його зрушити. Щоб поставити його туди, були потрібні всі сили чотирьох людей. Немає жодної противаги, ніякого трюку».
  
  
  Раніше вона не згадувала таких чоловіків, і Нік здивувався, що вона все ще не розповідала йому всього. Він схвалив. З неї ще може вийти хороший агент, якщо вона проживе досить довго.
  
  
  Він уперся обома руками в гігантський камінь і нахилився до нього, перевіряючи. Він не зрушив з місця. Має важити п'ятсот чи шістсот фунтів. Він озирнувся у пошуках допомоги, всього, що могло б служити опорою та важелем. Нічого. Значить, це має бути чиста мускулатура.
  
  
  N3 уперся великими руками в камінь, глибоко зітхнув і штовхнув. Він атакував з люттю, щосили, що в нього було, вени на його лобі і щоках виступили пурпурним рельєфом. Камінь зрушив на дюйм чи два, не більше.
  
  
  Нік зупинився, задихаючись. "Це були четверо сильних чоловіків", - сказав він їй. «Відійди. Мені доведеться використати ноги».
  
  
  Дівчина дивилася спокійно, захоплення та трепет у її очах. «Ми мали задіяти важіль», - сказала вона. "Я не думала".
  
  
  "Неважливо. Я відсуну. Але відсунься зараз - він може котитися».
  
  
  Вона відступила майже на вході. Нік став спиною до пагорба, а точніше до задньої частини храму, і напружився. Він розправив свої масивні плечі, підстрибнув і уперся обома ногами в камінь. Довгі м'язи на його стегнах стиснулися і рухалися під тілом, як змії під час удару. Повільно валун почав рухатися. Він зупинився, знову рушив, коли Нік напружився, зупинився, знову рушив і почав розгойдуватися. Він із гуркотом упав, відкотився на кілька футів і зупинився.
  
  
  Нік витер лоба тильною стороною долоні і посміхнувся Фань Су. «Я, мабуть, трохи не у формі».
  
  
  Вона вже пройшла повз нього і заповзла в маленьку чорну дірку, яку приховував камінь. Нік пішов за нею рачки. Вона різко зупинилася, і він ударив головою у її маленькі тверді сідниці. Її голос, приглушений чорними стінами маленької печери, повернувся до нього.
  
  
  "Він живий! Я чую його подих».
  
  
  "Добре. Давай витягнемо його з цієї дірки. Йому не вистачає повітря».
  
  
  «Зараз. Десь тут сірники». Він чув, як вона нишпорила і лаялася собі під ніс. Потім спалахнув жовтий сірник. Він дивився, як вона запалює вогник свічки. Крихітне полум'я показало круглу дірку з низькою стелею, вириту на схилі пагорба. Не могло бути понад десять на десять. Посеред земної кімнати на піддоні із брудної соломи лежав чоловік. Поруч із піддоном був розбитий горщик, наполовину повний води і щось, що могло бути пачкою книг, загорнутих у рвані та забруднені газети.
  
  
  "Повернися до входу і стеж", - скомандував Нік. «Я виведу його. Тепер він живий, добре, але я не знаю, як довго.
  
  
  Коли вона проскочила повз нього, він узяв свічку і потримав її, щоб краще розгледіти старого на піддоні. Його серце впало. Небіжчик Генерал Сун Йо Чан, з китайського генерального штабу, виглядав так, ніби він збирався це зробити.
  
  
  Генерал був худий скелет лимонного кольору. Його голова здавалася надто великою для його тендітного старого тіла. На ньому були брудно-білі мішкуваті штани, прикріплені до його худорлявого живота солом'яною мотузкою. Його ноги були босоніж. Його єдиним іншим одягом була рвана футболка і сірий піджак, на якому були відірвані всі гудзики. Він лежав на ліжку криво, його величезна голова була надто важкою для стеблової сухої шиї, а очі були заплющені. N3 не сподобався звук важкого дихання, хрипкий перевантажений звук, який з'являвся надто рідко.
  
  
  Найбільше Ніку не сподобався нерівний наліт крові і гною на грудях генерала, трохи нижче за виснажені ребра з правого боку. Рана кишки! Плюс, безперечно, пневмонія. Якби вони врятували генерала, то це могло бути диво. По обличчю Ніка промайнула крива посмішка. Якщо вони взагалі виберуться, це станеться диво! Що ж, він непогано вмів робити чудеса.
  
  
  Він опустився навколішки поруч із старим і обережно підняв його, зробивши колискою його великі біцепси. Він припустив би близько 90 фунтів. Фань Су важитиме більше.
  
  
  Він поклав генерала біля входу, щоб він міг отримати якнайбільше світла та повітря. Вони не мали ні їжі, ні води, крім тієї, що була в розбитому горщику, але це не мало значення. При ранах кишечника не можна було їсти та пити. Водою можна було промити рану, хоча зараз вона могла бути зараженою.
  
  
  Фань Су взяв воду і аптечку і присіла поряд з ним навпочіпки, поки Нік обнюхував рану. Старий не розплющував очей і не говорив.
  
  
  Фань Су знала, що робила. З широко розплющеними очима вона запитала: «Гангрена?»
  
  
  "Я не знаю. Я недостатньо лікар, щоб бути впевненим. Пахне не так уже й погано. Але це погано – рана кишки та куля все ще в ньому. Якщо ми зможемо перекинути його через кордон і до лікарні, там зможуть вилікувати це. Може й ні. Я..."
  
  
  Генерал розплющив очі і глянув на них. Це були дуже темні маленькі очі, каламутні та гарячкові, але в них світився розум. Він сказав щось, чого Нік не міг збагнути. Дівчина відповіла і кивнула, усміхаючись старому. Він знову заплющив очі.
  
  
  Нік узяв із комплекту шматок марлі. Він вирішив не використати воду. "Про що все це було?"
  
  
  Все ще сидячи навпочіпки, вона взяла брудну, тендітну руку генерала з довгими пальцями і взяла її. «Мандарин. Він трохи розуміє англійською, але не говорить ним. Він сказав, що, якщо довга дорога манить, він повинен слідувати нею. І він просить вас про ласку».
  
  
  "Яка послуга?" Нік приклеїв марлю на рану після того, як полив сіркою на розірвану гнійне тіло. Це було все, що він мав, усе, що він міг зробити. Аптечка першої допомоги була старою, мабуть, із чорного ринку, і ніколи не призначалася для боротьби з ранами кишківника чи гангреною.
  
  
  "Він хоче, щоб ви вбили його, якщо нас схоплять", - сказала дівчина. «Вистрілили у нього. Він визнає це великою ласкою. Він боїться, що його витягнуть на площу в Пекіні, роздягнуть і принизять перед стратою».
  
  
  Нік кивнув. «Якщо він не може врятувати своє тіло, він хоче врятувати своє обличчя, га?»
  
  
  «Він даосист. Думаю, тож він вижив так довго. Лао-цзи проповідував це - виживання майже за всяку ціну. Це пояснило б, чому він так довго грав разом із комуністами». Фань Су знизав плечима. «Ми в Андертонгу багато знаємо про цю людину. Ми спостерігали його. Тепер він старий, мені здається, йому за сімдесят, і він готовий померти. Ви знаєте, він був другом дитинства Чанга. І він у Генеральному штабі багато років”.
  
  
  Нік подивився на трупоподібну постать старого генерала. Вдалині промчав літак. Десь у ярі бурмотів голуб.
  
  
  «Він приз, – визнав Нік. «Я сподіваюся, що ми зможемо зберегти йому життя. У цьому старому лисому черепі, мабуть, зберігається багато секретів». Він згадав пакет, який лежав поруч із піддоном у схованці. Він послав її за цим. Коли вона повернулася, вона посміхалася. Вона кинула йому пакунок. «Я гадаю, це дуже важливо. Відчуйте вагу!
  
  
  Він мало не впустив пакет. Він зірвав газети і знайшов три книги у свинцевих обкладинках. Він дивився на Фань Су. «Кодові книги. Військово-морський кодекс, або принаймні вони належали ВМФ. Їх треба втопити у надзвичайній ситуації. Це важливо, майже так само важливо, як і він, якщо вони не замінені, і китайці не знають, що вони скомпрометовані. У такому разі вони більше ніколи ними не скористаються”.
  
  
  Генерал знову розплющив очі. На цей раз він подивився на Ніка. Тепер у старих очах було більше життя. Він швидко заговорив з дівчиною китайською. Вона слухала та кивнула, і Нік помітив, що вона, схоже, потішила.
  
  
  "Що тут кумедного?"
  
  
  «Вибачте. Я не хочу здатися грубим. Але я думаю, що в такий час добре сміятися.
  
  
  Нік усміхнувся і поплескав генерала по тендітному плечу. "Я згоден. Але дозвольте мені розповісти про це. Що за жарт?
  
  
  «Чи жарт, правда. Але він каже, що ти не та людина, яку він мав зустріти. Він трохи підозрілий».
  
  
  «Я думаю, він має на увазі Ладвелла? Тоді поясни йому це».
  
  
  Однак, перш ніж Фань Су зміг пояснити, генерал сунув одну зі своїх кістлявих рук угору своїх брудних білих штанів. Він дістав невеликий аркуш паперу і тремтячою рукою простяг його дівчині. Нік потягнувся за нею.
  
  
  То був бляклий знімок Боба Ладвелла. "Знято кількома роками раніше, - подумав Нік, - тому що Людвелл не був таким лисим". На мить його думки були похмурими, коли він побачив фотографію мерця і згадав тіло, що лежало на спині, на столі для розтину. Потім він вручив знімок
  
  
  Повертаюся до дівчини. "Поясни йому це".
  
  
  Дівчина швидко заговорила китайською. Старий довго дивився на Ніка, потім кивнув і відповів.
  
  
  «Він питає, чи був труп вашим другом».
  
  
  «Скажи йому «так». Скажи йому, що я роблю роботу, яку мій друг більше не може робити. І скажи йому, що він дуже багато балакає. Він має зберегти свої сили».
  
  
  Фань Су переклала. Але старий заговорив знову, швидко, його очі закотилися, а тонкі пазурі смикали. Фань Су засміявся. Вона подивилася на Ніка. "Він хоче своїх грошей!"
  
  
  Кіллмайстер почухав сверблячу щетину на своїй худій щелепі. Він хоче свої гроші! Сотні тисяч доларів, ось так? Він жадібний старий персонаж, чи не так? Теж нервовий. Справжній китаєць. Він практично вмирає і турбується про гроші».
  
  
  Фань Су все ще сміялася. "Я знаю. Я думаю, що його думки трохи блукають. Він каже, що навіть якщо він помре, гроші можуть бути поховані разом із ним».
  
  
  "Вашингтону це сподобалося б", - пробурмотів Нік.
  
  
  Вона поклала руку Ніка на плече. «Хіба ми не можемо йому щось сказати, зробити щось, щоб заспокоїти його думки про гроші? Знаєте, це могло допомогти йому вижити. Він такий тендітний старий - весь розум і дух. Небагато тіла. Він дуже серйозно ставиться до цього. Він не хоче жити, а потім змушений жебракувати на вулицях Сполучених Штатів”.
  
  
  "Сумніваюся, що до цього дійде", - сухо сказав Нік. «Але я подивлюся, що я можу зробити - мені щойно спала на думку жахлива ідея. Принаймні мій бос так подумає. Повернуся за хвилину».
  
  
  Він підійшов до темного кута храму, розстебнув штани і витяг металеву капсулу з газовою бомбою П'єром. Навколо бомби було обгорнуто одинарний друк AX, квадратний дюйм клейкого паперу. На ньому був символ Сокира і легенда: KILLMASTER. У якомусь сенсі, подумав Нік, замінюючи металеву капсулу, печатка була його влучною, як і у тигрів. Це, звісно, планувалося з прицілом на ефективну психологічну війну. Грубе знущання з противника. Кіллмайстер прийшов, побачив, переміг! Це було посланням печаток. Цей був би використаний інакше. Нік не зміг утриматися від сміху, коли повернувся туди, де Фань Су сидів навпочіпки з генералом. Хоук збирався підірвати себе!
  
  
  Він показав їй друк. "Тобі є чим написати?"
  
  
  Вона зробила гонконзьку кулькову ручку. Вони стоять копійки, і без них жодного жебрака не зловлять. "Я купила його у охоронця на кордоні", - пояснила вона. «Частина мого дружнього акту. Але що…"
  
  
  "Ви побачите. Все, що завгодно, щоб старий був щасливим». Крихітним шрифтом він написав на пресі: "Від імені уряду США IOU 100 000 доларів", - підписав Ніколас Х. Картер.
  
  
  Фань Су сумнівалася. "Чи вони це поважатимуть?"
  
  
  Нік посміхнувся їй. «Їм краще знати! Якщо вони цього не зроблять, і ми зробимо це, я розплачуватимуся за життя. Ось, віддай йому і поясни, що це».
  
  
  Фань Су вручив печатку генералові. Він схопив його чіпким жовтим пазуром, вивчив його, кивнув Ніку і, здавалося, заснув, міцно стискаючи печатку в руці.
  
  
  Нік знову оглянув пов'язку, потім сказав дівчині: Це все, що я можу зробити. З цього моменту твоя робота – зберегти йому життя, моя робота – вивести нас звідси. Я думаю, у нас має бути план на випадок, якщо солдати прийдуть» - і він. Немає сенсу намагатися тікати тільки з ним”. Він вказав на генерала.
  
  
  "Нам слід зробити невелике попередження, якщо вони прийдуть. Ви і генерал повернетеся в укриття, і я відштовхну камінь назад. Потім я зроблю вилазку, почну перестрілку і витягну їх. Вони можуть проковтнути наживку та забути обшукати храм. Навіть якщо вони обшукають його, вони можуть пропустити дірку. У будь-якому випадку, це дасть вам другий шанс. Ви все це розумієте? На репетиції часу не буде.
  
  
  "Я розумію." Вона не дивилася на нього. «Тебе вб'ють. Ти це знаєш!"
  
  
  Нік Картер знизав плечима. "Не хвилюйтеся. Я зустріну свою смерть, коли зустрінуся з нею. Я не думаю про це. Ми зробимо це на мою думку». Він відкинувся назад і витріщився на стелю зі старовинних балок ручної роботи.
  
  
  "Ти говориш як китаєць", - сказав Фань Су.
  
  
  "Можливо. Що це за дірка в стелі?"
  
  
  «Він веде до дзвіниці. Насправді це не вежа. Просто відкритий майданчик. Платформа, де раніше стояв великий гонг. Священики били по ньому дерев'яними молотками».
  
  
  Нік підвівся. «Я збираюся подивитись. Залишся з ним. Подзвони мені, якщо щось піде не так».
  
  
  Він стрибнув за балкою і легко скочив у темний прямокутник, прорізаний у стелі. Він знайшов вузький подіум на всю ширину храму. Це вело до вікна зі віконницями, що виходило на долину. За вікном була платформа. Нік, примружившись через віконниці, побачив товсту А-подібну рамку, в якій тримався гонг. Він міг також побачити крихітне поселення у далекому кінці долини. Як зазначила дівчина, це було не більше ніж купка занедбаних будинків. Більшість із них було побудовано із сирцевої цеглини з солом'яним дахом. Один будинок, більший і солідніший, ніж інші, стояв трохи осторонь у густих заростях ялівцю та камфори. За будинком був великий луг, що спускався до струмка.
  
  
  "Великий дім", - подумав Нік, - мабуть, це таверна і бордель, про які говорила дівчина. Дім задоволення. Він скривився. Він міг уявити, якими будуть дівчата у такому селі. І все ж таки це може виявитися корисним. Якби солдати справді прийшли, їх неминуче привабив би готель, будинок задоволень. Солдати були однаковими у будь-якій армії, у всьому світі.
  
  
  Він знову спустився вниз. Генерал ще спав. Нік подумав, що він виглядає трохи краще. Стара шафранова плоть здавалася яскравішою. Нік зайняв позицію настільки близько до дверей, наскільки він насмілювався, і розтягнувся на брудній підлозі. По кроквах пробіг щур. Нік сказав: «Я віддав би половину тих грошей, які я йому обіцяв, на сигарету».
  
  
  Вона не посміхалася. «Це невелика скрута».
  
  
  "Так." Нік дістав "Люгер" Вільгельміну з кобури на поясі і почав його оглядати. «Розкажи мені про це Джима Поке», - сказав він. "Ви бачили його?"
  
  
  «Двічі. Коли я працювала у Гонконгу. Працювала у Undertong. Тоді я бачила його лише на відстані – до нього важко наблизитися. Його тигри завжди з ним».
  
  
  "На кого він схожий?" Нік потер «люгер» рукавом піджака. Колись його доведеться вбити.
  
  
  Фань Су сказав, що Джим Пок виглядав ідеальним чином американсько-китайського бізнесмена. Дуже щасливий. Невисокий, стрункий, завжди бездоганно одягнений. Його англійська також була бездоганною.
  
  
  "Він навчався в Гарварді", - сказала вона. «Його родина дуже багата та респектабельна у Штатах. Я думаю, хімчистка та імпорт. Він має дядька, який колись був мером китайського кварталу в Нью-Йорку. Найбільш респектабельні та добрі, його родичі».
  
  
  Нік Картер примружився, дивлячись на сонце, яке крадеться в дверному отворі, повному порошинок, і дівчина подумала, що у великому AX-man є щось дивно котяче.
  
  
  Нік сказав: Ти багато про нього знаєш.
  
  
  «Ми маємо досьє. Андертонг помітив його для знищення, коли настане час. Коли ми будемо досить сильними».
  
  
  У його посмішці було щось жорстоке. На мить вона подумала про череп, про череп, що посміхається. "Не чекайте занадто довго", - м'яко сказав він їй. "Його може не бути".
  
  
  "Ти збираєшся вбити його, Нік?"
  
  
  Він лише дивився на неї. Його очі, здавалося, змінювали колір, поки вона дивилася. "Можливо", - коротко сказав він. «Продовжуйте. Як він почав працювати у Гонконгу? Що робить його таким крутим, таким сильним?
  
  
  "Гроші. Що ще?"
  
  
  Нік позіхнув. Поряд із цигаркою він міг би використати гарне м'яке ліжко. "Де він узяв гроші?"
  
  
  «Цього ми не знаємо. Здається, ніхто не знає. Кажуть, спочатку він фінансувався синдикатом у Штатах. Він приїхав до Гонконгу близько п'яти років тому та захопив Tiger Tong. Старі лідери знайшли плаваючими. у гавані. З того часу Джим Пок ніколи не зупинявся. Він як восьминіг. Його щупальця всюди».
  
  
  А тепер він працює на Китай. Він теж добрий. Я даю це йому. Не дивно, що його використовує китайська контррозвідка.
  
  
  Нік кивнув сплячому генералу. «Коли він дезертував, комуністи запанікували. Але старий добрий Джим Пок мав рацію. Він, мабуть, помітив Людвелла як агента ЦРУ – чи це, чи китайці підказали йому – і він одразу приступив до роботи. Він знав, що Людвелл був здатний увійти до Китаю і вивести генерала, тому він ліквідував це в зародку. Здобув собі теж приємний невеликий бонус. І це ще не все. Готовий посперечатися, справжня причина, через яку Пок вирушив із візитом до Червоного Китаю, була налагодити справи, координувати дії на випадок, якщо генерал справді перетне кордон. Вони не здадуться. Джим Пок та його Тигри отримають завдання вбити генерала у Гонконгу».
  
  
  Її темні очі зустрілися з ним. "Я думав про це. Але ви їм не дозволите».
  
  
  "Ні. Я не дозволю їм. Ну вистачить балакати. Постарайся трохи поспати. Це буде довгий і, сподіваюся, тихий день. Спочатку ти спи. Я тебе розбуджу через пару годин, тоді я спатиму."
  
  
  «Я не знаю, чи можу заснути».
  
  
  "Спробуйте", - наказав він. «Нам обом це потрібно. Це була пекельна ніч».
  
  
  Вона заснула за лічені секунди, розтягнувшись на бруді в кутку, підперши брудну щоку руками. Кіллмайстер глянув на неї напівзаплющеними очима. Вона була гарною дитиною. Міцна, як стара шкіра, та гарна. Таке поєднання трапляється нечасто. Фань Су теж була присвячена. Нік посміхнувся. Це зробило двох відданих своїй справі жінок, яких він зустрів за 24 години – він не думав про Міріам.
  
  
  Полювання з самого початку цієї шаленої пригоди. Він здивувався, що тепер думає про Крижану Діву. Це безперечно було помилкою!
  
  
  Він розбудив Фань Су через дві години і заснув у тому самому кутку. Він міг уявити, що древній бруд слабо пахнув її тілом. Абсурд. Деякий час він насолоджувався цією фантазією, а потім віддався забуттю. Це була одна з його сильних сторін - він міг спати в будь-який час і в будь-якому місці, і він завжди прокидався відпочиваючим і готовим до дії.
  
  
  Нік прокинувся від того, що смикав його за плече. Дівчина шепотіла: «Нік – Нік! Прокинься. Щось відбувається. Я чую вантажівки та машини – думаю, у селі».
  
  
  Він сів прямо. Один погляд на двері сказав йому, що це було пізно ввечері. Вона дозволила йому поспати набагато довше за встановлений їм час. Але зараз не час для закидів. Він міг чути звуки із села. Безперечно вантажні двигуни.
  
  
  Нік кинув погляд на генерала через порожню кімнату. "Як він?"
  
  
  «Я гадаю, не дуже добре. У нього набагато вища температура, і він дедалі більше марить. Він багато говорить, все китайською, і все це не має сенсу».
  
  
  Нік вилаявся. Це все, що він міг зробити. Було б пеклом втратити генерала зараз. "Я подивлюся нагорі", - сказав він. «Залишайся з ним. Використовуйте цю воду в каструлі, щоб зробити компрес. Не дозволяйте йому нічого пити». Його власний рот був сухий і опухлий, і він побачив, що її губи потріскалися. Скоро їм знадобиться вода.
  
  
  Те, що він побачив з-за віконниць, втішило його. Сонце вже сідало за обпаленими охристими горбами за селом. Він стояв чітким силуетом у яскравому сутінковому світлі. Велика група солдатів розбила табір на лузі за готелем. Нік відчув, як у ньому зростають радість та надія. Якби вони розбили табір, це, мабуть, означало б, що вони не стали б сьогодні обшукувати маленьку долину чи храм. Солдатам не терпиться потрапити в таверну, до рисового вина, пива і дам насолод. Це також означало, що гелікоптер їх не помітив. Якби це було, солдати були б тут зараз.
  
  
  Багато залежало від того, які офіцери керували солдатами. Нік сподівався, що вони будуть недбалими та невмілими, але не міг на це розраховувати.
  
  
  Його очі були прикуті до віконниць, він вважав солдатів як міг. Їх було понад сотню. Це означало повну роту. Було півдюжини вантажівок. Один, судячи з довгої штирьової антени, був радіомобілем. Вантажівка-їдальня вже розвантажувалася. Ставили довгі столи, виносили чайники та сміттєві баки. Група солдатів займалася розведенням багаття. Нік задумливо почухав щетину. То була класна команда, а не ополчення. То були солдати. Народна армія! Проте - солдати були солдатами, а була таверна і будинок насолод.
  
  
  Тут він його й помітив – танк. Це було трохи осторонь основного табору, на лузі біля струмка, і він помітив, що танкісти, четверо з них, були розбірливою партією. Вони не поєднувалися зі звичайною армією. Вони вже їли з каструль та чашок, розвалившись на землі біля свого танка. Ідея, шалена, зухвала, почала зароджуватися в голові людини з AX. Це було досить шалено, щоб мати шанс.
  
  
  Він уважно вивчив танк. Це був силует, і він одразу його впізнав. Це був один із найбільших Т-54 російського виробництва. Справжній монстр. Він подумав, що у них не може бути багато їх, якщо не брати до уваги нинішнього глибокого заморожування відносин між Росією та Китаєм. Але вони мали цей. І це одне було всім, що йому було потрібне.
  
  
  Його пильний погляд знову блукав танком. Тепер світло розгорялося швидко, але воно могло розрізнити червоного дракона, намальованого на вежі танка. Дракон піднімався дибки, дряпаючи кігтями, і з його відкритої пащі виривалося полум'я. Може бути?
  
  
  Нік помітив сопло поруч із туреллю. То справді був вогнеметний танк.
  
  
  Сонце заковзало за найнижчий пагорб, смагляве світло пробивалося крізь нього. Нік востаннє глянув на солдатів - деякі з них копали вбиральню поблизу таверни - і повернувся до відкритого люка. Він легко впав на підлогу храму. Дівчина, що сиділа навпочіпки поруч із генералом, підвела очі.
  
  
  "Солдати - вони йдуть?"
  
  
  Нік посміхнувся їй. "Не сьогодні. Нам пощастило. Вони не прийдуть, але ми йдемо. Щойно стемніє».
  
  
  Її обличчя потемніло. «Але куди, Ніке? Він взагалі не може ходити. Нам доведеться його нести. Я не думаю, що ми можемо далеко втекти».
  
  
  "Приготуйте його до подорожі", - сказав їй N3. «Ми не біжимо. У всякому разі, не одразу. У них там танк, і хочу забрати його. Ми легко перейдемо кордон».
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  Полум'я Дракона
  
  
  
  
  
  Як тільки стало темно, вони покинули храм.
  
  
  А на сході пливла коса блідого місяця, доброзичливий місяць проливав достатньо світла для подорожі, але не настільки, щоб висвітлити краєвид. Нік і Фань Су вивчили карту перед тим, як піти, а потім спалили її разом з усім, що могло видати їхню присутність, у схованці. З величезним зусиллям Нік відкотив камінь перед діркою. Зусилля дорого йому обійшлися. Він був готовий визнати, що навіть його величезна витривалість та життєва сила почали слабшати.
  
  
  Нік ніс генерала на спині. Після тяжкості валуна генерал здавався легшим за пера. Вони пішли вузькою стежкою, що веде до села. Вони могли бачити, як у таверні спалахують вогні, і чути дикий гул солдатів, уже п'яних дешевим вином та пивом. Це почало виглядати багатообіцяюче.
  
  
  Вони мало не потрапили в обійми патруля.
  
  
  Нік почув їх першим і потяг Фань Су з дороги на бамбукову ділянку. Вони лежали, зіщулившись, у жалюгідному укритті, велика рука Ніка затиснула рота генералу, тоді як дюжина чоловіків пройшла з гвинтівками та автоматами на пов'язках. Більшість солдатів голосно бурчали на кантонському діалекті, тому що вони були на чергуванні і прогавили всі розваги в таверні.
  
  
  Коли вони пройшли, Кіллмайстер прошепотів дівчині: Це було близько! Їхній офіцер уважніший, ніж я думав. Вони пішли, щоб запечатати інший кінець долини – поставили корок у пляшку. час. Тепер вони виявлять храм і або негайно обшукають його, або відправлять туди пару людей».
  
  
  Тепер шляху назад не було, навіть якби він хотів. І немає сенсу огинати село і повернути на головну дорогу, що веде до кордону та свободи. У хорошу погоду дорога буде забита військовим транспортом та обов'язково будуть контрольно-пропускні пункти. Це має бути танк. З танком і великою кількістю енергії, колосальним блефом та його власним особливим успіхом, вони могли б це зробити.
  
  
  Генерал був у комі, за що N3 був вдячний. Вони використовували його солом'яний пояс, щоб прив'язати руки за шию Ніка, і Нік носив його на спині, як дитину.
  
  
  Обережно, прислухаючись, готові будь-якої миті втекти зі стежки, вони пробилися до густої ділянки хвойних дерев, баньяна та бамбука. Земля була ще вологою, але вкритою в'ялою осокою та папоротею. Нік понюхав повітря. Пахло болотом. Мабуть, болото було за струмком у дальньому кінці луки.
  
  
  "Ми спустимося сюди, поки я займуся цим", - сказав Нік Фан Су. «Не розмовляйте без нагальної потреби; тільки шепніть». Він торкнувся її тонкої гладкої руки. «Все, що вам потрібно зробити зараз, це змусити його замовкнути. Якщо він почне бурмотати або сняться кошмари, він може видати нас».
  
  
  Фань Су пригорнулася до генерала. «Він страшенно гарячий, Нік. У нього, мабуть, сильно піднялася температура».
  
  
  "Ми нічого не можемо зробити", - пробурмотів Нік. «Він міцне старе тіло – він може вижити. А тепер тихо. Я повернуся за тобою, щойно зможу».
  
  
  Задня частина таверни знаходилася на відстані 50 ярдів. Нік деякий час вивчав її, перш ніж залишити укриття з хащі. У задній частині приміщення було два вікна, по одному по обидва боки від дверей. Одне вікно було невиразно підігнане. Він бачив, як темні постаті рухалися в грі тіней на солом'яній циновці, що покриває його. В іншому вікні було темно. Поки він дивився, хтось підійшов до дверей і кинув у двір кошик зі сміттям.
  
  
  Нік збирався почати, коли з-за рогу таверни вийшли двоє солдатів. Він знову пригнувся. Солдати були п'яні та щасливі, говорячи на діалекті, якого Нік не розумів. Вони пішли в вбиральню, яку Нік бачив раніше, де копають, де один присів навпочіпки, а інший залишився стояти і сказав щось, що змусило чоловіка, що сидить навпочіпки, розсміятися і майже втратити рівновагу. Нік упіймав слово «пиво». Це має бути паршивим.
  
  
  Коли солдати повернулися в таверну, він вийшов із хащі. Він поповз до задньої частини таверни. Він підійшов, нахилившись, щоб приховати свій зріст, і низько натягнув на обличчя потерту кепку із собачої шкіри. Він потихеньку плентався і бурмотів собі під ніс. У слабкому місячному світлі він міг зійти за п'яного китайця, принаймні доти, доки не підібрався досить близько, щоб використати стилет. Смерть сьогодні ввечері має бути дуже, дуже тихою.
  
  
  Нік підійшов до задньої частини таверни. За освітленим вікном він міг чути бурмотіння голосів, чоловік і жінка тихо розмовляли і постійно сміялися. Нік сів під підвіконням і замислився. У такому готелі не було особливої усамітнення; вони б проганяли солдатів-селян, як щось конвеєром. Ви можете назвати це автоматичним сексом.
  
  
  Але в кімнаті одразу за ним панував затишок, атмосфера невеликої усамітнення. Здавалося, що розмовляли лише двоє людей, чоловік і жінка. Не питання про те, що вони робили, або щойно закінчили чи збирався робити.
  
  
  Все це промайнуло в швидкому мозку Ніка за частки секунди, і відповідь прийшла ніби з комп'ютера: Офіцер!
  
  
  Він зміг упізнати лише одного офіцера, коли шпигунів того дня. Напевно, для однієї роти буде лише одна. Людина, за якою Нік спостерігав того дня, не мала ніяких знаків відмінності - тепер це було заборонено, - але його манери були досить показовими.
  
  
  У кімнаті жінка хихикнула. Чоловік засміявся, і почулися звуки дружньої бійки. Потім настала невелика тиша, порушена нарешті булькаючим стоном жінки. Тихо, дуже повільно Нік відсунув куточок циновки, що звисала прямо за вікном.
  
  
  Товста свічка жирно горіла на столі біля піддону, на якому чоловік і жінка кохали. Свічка згасла і задимилася, коли Нік підняв циновку, і він перестав дихати, але пара не помічала нічого такого незначного, як протяг.
  
  
  Жінка лежала на спині, її очі були заплющені, її товсті ноги були розставлені. Вона була м'ясистою повією зі сплутаним темним волоссям. Чоловік був худорлявий, невисокий, і Нік одразу помітив пістолет у кобурі збоку від піддону. То був офіцер.
  
  
  Нік не вагався. Якби він міг убити офіцера і позбавитися тіла, не створюючи перешкод, це був би гігантський стрибок на шляху до втечі. Китайських солдатів набирали здебільшого із селян, і думати самостійно було не те, що вони робили найкраще. Вони були хоробрими, витривалими, але трохи дурними. Якщо йому вдасться вбити офіцера, це запобігатиме спрацюванню сигналізації і на довгий час зупинить переслідування. Це дало б їм гарну фору у танку.
  
  
  Було тільки один засіб вбити їх обох тихо - П'єр, газова бомба. Нік витягнув кульку зі штанів і повернув ручку трохи праворуч. П'єр був готовий. Як тільки він відпустить його, крихітний пружинний ковпачок злетить і смертоносний газ вирветься назовні під тиском. Миттєва смерть!
  
  
  Нік не дозволяв собі думати про жінку. Інша повія у цьому світі більш-менш не мала значення, коли так багато було поставлено на карту. Він не любив убивати невинних, але не міг вважати себе відповідальним за них. Їй не пощастило.
  
  
  Він знову зазирнув. Двоє на піддоні наближалися до кінця в шаленстві звуку, що звивається. Нік крадькома просунув руку у вікно і спритним рухом зап'ястя клацнув газовою бомбою, цілячись у ніжку піддону, де вона беззвучно приземлилася б. Найменший крик був би фатальним.
  
  
  «Непоганий спосіб померти, – подумав він. Він пірнув під вікно і туго натягнув циновку, глибоко вдихаючи прохолодне нічне повітря, готуючи свої легені до того, що він має зробити. І робити дуже швидко. Поки що його успіх був феноменальним.
  
  
  Нік відлічував повільну хвилину. З таверни долинув порив п'яного сміху фортисімо. Нік подумав, чи п'ють танкісти разом з іншими, чи все ще тримаються осторонь. Він сподівався, що вони трималися разом. Якщо вони розійдуться, то це стане проблемою. Він глибоко зітхнув.
  
  
  Хвилина закінчилася. N3 затамував подих і увійшов до кімнати, як велика кішка, обережно поправляючи за собою підвіконня. Він за три кроки перетнув убогу кімнату і спробував відчинити двері. Усередині він тримався на простій дерев'яній клямці та ремінці. Будь-хто може увійти у будь-який час. Але ця людина була офіцером; можливо, він наказав не турбувати.
  
  
  Він підняв мертвого чоловіка з мертвої жінки. З якоїсь причини – він ніколи про це більше не думав – він стягнув брудну сорочку жінки з її наготи.
  
  
  Чоловік був повністю голий. Нік обійняв безвільне тепле тіло своїми великими руками, підійшов до вікна і визирнув назовні. Місяць був трохи яскравішим. Вона зробила видним витончений срібний відбиток хащі, де чекали Фань Су та генерал. У вбиральні нікого не було.
  
  
  Нік на мить поклав тіло на землю і повернувся, щоб зібрати одяг чоловіка, пояс та пістолет. Він хотів, щоб не знайшли нічого, що вказувало б на грубу гру – нічого, окрім тіла жінки. Це, - подумав він із жорсткою усмішкою, - дасть простим солдатам привід замислитись надовго. Офіцер пропав безвісти, розчинився у повітрі, а його задоволена дівчина мертва! Це дасть йому час – а тепер час був самим життям.
  
  
  Він пройшов через вікно з тілом на руках. Наступні 50 ярдів здавалися милішими. Якби його бачили зараз, лукавства було б неможливим. Йому доведеться знову вбити. Вбий або біжи.
  
  
  Ніхто не прийшов. Нік кинув тіло у вбиральню і повернувся туди, де лопата з довгою ручкою була встромлена в купу вологої жовтої землі. Декілька совків - і тіло накрилося. "Обличчям в екскрементах", - подумав Нік, але над ним лежала добра китайська земля.
  
  
  Його зниз плечима було незначним. Він не бажав існування цієї боротьби - він був знаряддям, не більше. Несячи з собою форму чоловіка та пістолет, він швидко повернувся до заростей ялинки та бамбука. Його давно не було. Фань Су може хвилюватись.
  
  
  Фань Су хвилювалася, але не за Ніка. Вона сиділа навпочіпки поруч із генералом, потираючи тонкі руки. Старий ще був у комі, його дихання було важким і важким. "Боюсь", - прошепотіла дівчина Ніку. Іноді він майже перестає дихати. О, Боже, я не хочу втрачати його зараз! Це буде так багато означати, якщо ми зможемо його переправити - і для нього, і для Заходу, і Андертонга. Можливо тоді ми зможемо отримати реальну підтримку. . "
  
  
  Нік кинув їй форму мертвого офіцера. «Ти кажеш так, ніби впадаєш у невелику істерику, мале. Припини. Одягни їх - пістолет і ремінь теж. Ти відповідатимеш за цей танк, якщо ми його отримаємо. Ти поїдеш. у вежі в цій формі і віддаватимеш накази. Скоріше жінка! Будь-якої хвилини в цій таверні вирветься все пекло».
  
  
  Він хотів забрати танк і рушити, доки не виявлять мертву жінку. Якщо офіцер зник, солдати були б спантеличені. Вони могли подумати про що завгодно - можливо навіть про те, що офіцер був у танку і що він рухався за законним наказом.
  
  
  Він побачив мерехтіння білих трусиків і бюстгальтера дівчини, коли вона роздяглася і одягла уніформу. "Тобі пощастило", - тихо сказав він. «Чистий одяг. Принаймні це розумно. Тепер я ніколи більше не мріятиму про біле Різдво. Тільки про гарячу душу і велику кількість мила. Ви готові?" Він жартував з неї навмисно, щоб трохи послабити напругу, що він відчував у цьому стрункому прекрасному тілі.
  
  
  "Я готова." У місячному світлі вона могла зійти за офіцера на відстані. Вона засвербіла своє темне волосся під фетрову шапку кольору хакі з великою червоною зіркою. Пістолетний ремінь надто вільно висів на ній, і Нік проробив нову дірочку на шпильці, а потім щільно обернув ремінь навколо її тонкої талії.
  
  
  "Підійде", - грубо сказав він їй. «Йди за мною і не шуміти».
  
  
  Він нахилився, щоб підняти генерала. Старий голосно застогнав. Нік вилаявся і знову опустив його. "Так не піде. Відірвіть смужку свого старого одягу і заткніть йому рота».
  
  
  Зробивши це, вони покинули хащі. У таверні поки що немає криків. Солдати не наважувалися б потурбувати свого офіцера під час його занять коханням. Але рано чи пізно це станеться.
  
  
  Нік попрямував до струмка біля підніжжя луки, тримаючись за тонку бахрому з бамбука та верби. Їхні кроки заглушали волога земля та листя під ногами. Вони досягли крутого берега струмка, і Нік жестом наказав дівчині спуститися в густу гору. Тут болотяний запах був сильнішим. Він притулився губами до вуха дівчини і прошепотів: «Я знову піду від вас. Слідкуйте за генералом; не дозволяйте йому ворушитися та видавати звуки. У нас буде лише один шанс».
  
  
  Вона кивнула і на мить притулилася губами до його грубої щоки. Потім він залишив її, крадучись з папороті і вздовж гирла струмка, як привид. Він вклав стилет у руку. Попереду тихіша робота.
  
  
  У місячному світлі він бачив залізний корпус великого танка. Дракон, лютий у місячному світлі, здавалося, рушив. Довга морда гармати відкидала потворну густу тінь, що виступала з більшої тіні, як смертоносний фалос.
  
  
  Нік нічого не чув, доки підповзав до танка. Він йшов дюйм за дюймом, віч-на-віч у чистій луговій траві, тепер ненавидячи місяць. Якби танкісти помітили його, йому просто треба було б атакувати та стріляти. Він сумнівався, що це зійде йому з рук.
  
  
  Під баком щось заворушилось. Нік завмер. Минула дуже довга хвилина. Він трохи розслабився. Чоловік повертається і бурмоче уві сні, от і все. Танкісти чи деякі спали під своїм танком. Це була проста практика.
  
  
  Як багато? Нік хотів знешкодити їх усіх. Це була невелика елітна група, і ніхто з решти не насмілювався сумніватися в їх пересуваннях, окрім офіцера. І він був мертвий.
  
  
  Нік уже був близько до танка, в тіні монстра. Він чув, як чоловіки дихають, неспокійно згинаються. Пролунав легкий хропіння.
  
  
  Нік поповз уперед, поки не опинився під довгим дулом. Він бачив коротше сопло вогнемету. Намальований дракон глянув на нього зверху донизу.
  
  
  Під танком було темно. Надто темно. Він міг бачити обличчя лише одного із трьох сплячих чоловіків. Лише троє. Чорт забирай! Але тут нічого не вдієш. Четвертий танкіст, мабуть, перебував у таверні. Швидше за все, це буде головний сержант - і він обов'язково подасть на сполох, коли почує, що танк йде. Якщо тільки він не буде п'яний. Вийшов з ладу. Ніку залишалося лише сподіватися.
  
  
  Він вивчав обличчя, яке бачив у місячному світлі. Лише дитина. Тонкий молодий обличчя в кадрі хутряного капюшона. Це були місцеві війська і навіть місцеві регулярні війська. Вони мали одяг для холодної погоди. Мабуть, вони були послані з півночі, щоб допомогти зловити генерала.
  
  
  Нік сунув стилет у зуби і підповз ближче до сплячого хлопчика. Блідо-коричневе обличчя було м'яким і нехитрим у м'якому місячному світлі. Тепер, коли Нік дивився і приймав рішення, хлопчик усміхався уві сні.
  
  
  N3 вирішив залишити хлопчика живим. На його рішення не вплинули жодні почуття чи жалість, лише чистий розум та особисті інтереси. З дитиною буде легше впоратися. Легше налякати – особливо після того, як він побачив, що Нік мав намір йому показати.
  
  
  Нік обійшов хлопчика і заліз під бак. Його дуже гострий зір розділив двох сплячих чоловіків на окремі згустки тіні. Тепер про це – і дуже, дуже тихо про це.
  
  
  Працюючи навпомацки, а не лише поглядом, він знайшов горло першої людини, обережно обмацав пальцями яремну вену. Чоловік неспокійно заворушився під дотиком пера Ніка. З його відкритих губ вирвалося довге хрипляче хропіння.
  
  
  Зараз же!
  
  
  Нік встромив стилет глибоко в шкіру під лівим вухом і швидко провів їм через горло до правого вуха. У той же час він з величезною силою затиснув своєю великою рукою ніс та рот чоловіка. Він відчув гарячий струмінь крові на руці. Чоловік рухався, напружився, скручувався лише на секунду. Потім він обм'як, повітря зашипіло, і він важко зітхнув через дірку в горлі.
  
  
  Нік якийсь час лежав тихо. Потім він так само тихо вбив іншого танкіста. Хлопчик все ще мирно спав, хоч тепер він на щось хмурився уві сні.
  
  
  N3 ненадовго замислився. Він поповз назад туди, де на нього чекали дівчина і генерал. Він не думав, що дитина прокинеться - танк, мабуть, сьогодні пройшов довгий шлях. І йому потрібна була Фань Су. Якби хлопчик був із півночі, він би не говорив кантонською.
  
  
  Він швидко пояснив дівчині. Він узяв генерала. «Поспішай», - відрізав він. «Ідіть до танка. Повільно, але не шуміть. Слідкуйте за тим, хто йде сюди з таверни». Четвертий танкіст непокоїв Ніка. Він міг би все зіпсувати, якби з'явився зараз на місці події.
  
  
  Старий все ще був у комі. Нік обережно поклав його поруч із танком, потім кивнув дівчині. У руці був стилет, і він побачив, що вона дивиться на нього зверху вниз. У місячному світлі кров здавалася чорною.
  
  
  «Я збираюся розбудити його зараз. Вам, мабуть, доведеться з ним поговорити. Але він лише дитина, і я думаю, ми можемо налякати його, щоб він допоміг. Готові?»
  
  
  Її очі все ще були прикуті до стилету. «Так. Продовжуй, розбуди його».
  
  
  Нік нахилився над сплячим хлопчиком. Він встромив вістря стилету в ніжну плоть горла, потім вдавив його сильніше і глибше, поки косі очі не розплющилися. Хлопчик з жахом дивився на нього, білки його очей спалахували в місячному світлі.
  
  
  Нік приклав палець до своїх губ і трохи сильніше притиснув стилет. За мить хлопчик кивнув, опустивши очі, намагаючись побачити те, що завдавало йому болю.
  
  
  Нік прошепотів Фань Су: «Швидше. Запитай його, чи хоче він жити. Спробуйте говорити на пекінському діалекті».
  
  
  Вона говорила швидко, використовуючи різкий північний відтінок. Хлопчик закотив очі і знову кивав.
  
  
  «Він каже, що дуже хоче жити. Він зробить усе, що скаже іноземний диявол. Він уже помітив вас.
  
  
  «Наразі все одно. Запитай його, чи може він водити танк».
  
  
  «Він каже, що не є штатним водієм. Він навідник. Але він знає, як».
  
  
  "Добре. Зачекайте хвилинку". Нік простяг їй "Люгер". Він пірнув під танк і витяг двох мертвих танкістів, по одному за кожну ногу. Їхні перерізані ковтки відкривалися чорним у прозорому місячному світлі. Він почув зітхання Фан Су. Він дивився на хлопчика і вказав на тіла.
  
  
  "Скажи йому, що він буде таким, якщо він видасть звук або якимось чином спробує нас зупинити".
  
  
  Фань Су перевела тремтячому танкісту. Він раз у раз поглядав на своїх мертвих товаришів, потім знову на Ніка. «Шукає мій хвіст і роги, – подумав Нік.
  
  
  Дівчина повернулася до Ніка, але тримала "Люгер" націленим на голову молодого танкіста. «Він на смерть наляканий. Він підкорятиметься. Я сказав йому, що ми їдемо до Гонконгу, і якщо він не завдасть нам клопоту, він теж може поїхати. Він, здається, вважає, що це гарна ідея. Він каже, що хотів дезертирувати. протягом довгого часу."
  
  
  Нік різко засміявся. «Тоді це його великий шанс. А тепер давайте забиратися звідси».
  
  
  Через п'ять хвилин танк з гуркотом вилетів з луки і проминув корчму. Генерала прив'язали до одного із сидінь. Нік сидів поруч із водієм, з «Люгером» прикривав його, поки він розбирався у спусковому механізмі великої гармати та вогнемета. Обидва, як він виявив, були досить простими.
  
  
  Фань Су у формі загиблого офіцера сиділа у відкритій вежі. Її гумові туфлі були на плечах водія, щоби віддавати команди. Танк рухався якомога повільніше, щоб стримати шум, хоча навіть у цьому випадку залізний дракон дзвенів і гуркотів, як котельня.
  
  
  Вони пройшли повз таверну без пригод. Ніку стало трохи легше дихати, коли він побачив, що двері таверни відчинилися. Полив потік жовтого світла. Нік, зазирнувши в щілину в вежі, побачив, як кремезна постать людини з'явилася в дверях і подивилася вслід танку. Чоловік похитнувся і вчепився в одвірок, і Нік зрозумів, що він п'яний. На мить чоловік вийшов назовні, хитаючись і мало не впав. Потім він повернувся і пірнув назад у таверну.
  
  
  Нік вилаявся собі під ніс. Цей матеріал мав вразити шанувальників зараз. Це, мабуть, був сержант-танкіст – це він зник безвісти – і він не буде настільки п'яний, що не впізнає, що щось не так. Спочатку він шукатиме свого офіцера, а знайде тільки мертву повію. Потім він, безперечно, збігає на луг, щоб подивитися, що там можна побачити. Він знайде двох своїх людей із перерізаними ковтками. Він повинен бути страшенно п'яний, сказав собі Нік, якщо це не протверезить його і не підштовхне до дії.
  
  
  Він притиснув «люгер» до спини хлопчика-водія, показав на дросель і швидко змахнув кулаком. "Повний вперед!"
  
  
  Потужний двигун ревів, танк рвався вперед. Водій клацнув вимикачем, і потужний промінь світла пронизав вузьку дорогу. Нік знав, що світло привабить літаки, як метеликів, але треба було ризикувати. Якщо вони перекинуться чи застрягнуть, їм кінець. І, можливо, китайці не мали тут нічних бійців.
  
  
  У люку з'явилося обличчя Фань Су. Вона склала долоні і крикнула Ніку: «Ми під'їжджаємо до головної дороги. Ми повертаємо ліворуч. До Шам Чуна трохи більше чотирьох миль. Але міст там…»
  
  
  Нік підняв руку. "Я знаю", - крикнув він у відповідь. «Лише один міст, і це залізничний міст, і він вузький. І що? Ми проходимо його, от і все. Просто тримайся і молись, Су, усім богам, у яких ти віриш. Чи є ще якісь ознаки контрольно-пропускного пункту? бути нашою першою справжньою проблемою”.
  
  
  Вона нахилилася до люка, її блідо-лимонне обличчя почервоніло. Ще ні, але хвилину тому я бачила вогні. Ми повинні скоро проїхати один. Що нам робити, Ніке? Спробувати блефувати – чи розбити його?»
  
  
  «Як ви вважаєте, ви можете обдурити їх? Чи є в китайській армії дівчата-танкісти?
  
  
  Фань Су пірнула назад, щоб направити водія. Вона знову засунула обличчя в люк. "Я не знаю. Я сумніваюся в цьому. У будь-якому випадку вони напевно будуть підозрілими, китайці не надто багато рухаються ночами. Вони можуть захотіти подивитися наші документи за умови суворої охорони». Вона озирнулася на генерала, який катався і розгойдувався на сидінні навідника, якого тримав тільки солом'яний трос. "Як він?"
  
  
  «Він дихав востаннє, коли я дивився. Ми не можемо зараз турбуватися про нього. Якщо ми не пройдемо через це, він все одно мертвий. Ми всі також».
  
  
  Фань Су випростався. Вона крикнула в люк: «Доведеться їхати, Нік! Їх попередили. Вантажівки блокують дорогу».
  
  
  "Спускайся сюди і закрий люк танка", - наказав він. «Поспішай. Скажи цьому хлопцю, щоб він ехад повільніше, доки я не скажу, а потім погнав».
  
  
  Дівчина залізла в танк і зачинила люк башти. Нік посадив її на місце стрільця і простяг їй "Люгер". «Тримай це при собі. І використовуй кулемети. Знаєш як?
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  «Стріляйте у все, що трапляється на нашому шляху. Але слідкуйте за водієм. Я буду зайнятий великою гарматою та вогнеметом». Він стиснув її коліно. "Ми збираємося зробити це, люба".
  
  
  Фань Су обмінявся з водієм кількома різкими словами. Він відповів твердим голосом, і його темний погляд без страху зустрівся з Ніком.
  
  
  "Я не думаю, що нам потрібно турбуватися про нього зараз", - сказала дівчина Ніку. «Він хоче досягти цього так само, як і ми. Він каже, що вони вб'ють його зараз, незважаючи ні на що. Він не був добрим солдатом Китаю».
  
  
  Посмішка Ніка Картера була похмурою. «Він був би мертвий, якби він був ним. Добре – скажи йому, щоб він відкрив її. На повній швидкості. Все, що в неї є, просто у бар'єра!»
  
  
  Нік встромив снаряд у затвор великої зброї. Він глянув на дорогу. Контрольно-пропускний пункт був освітлений повністю. Вантажівки були поставлені в центр дороги, принаймні півдюжини з них, дві в глибині.
  
  
  Танк тепер набирав швидкість. Ці Т54 могли розвивати максимальну швидкість близько 40 миль. Танк почав підстрибувати і нишпорити, коли гусениці врізалися в ями на нерівній ґрунтовій дорозі.
  
  
  З-під засипки з мішків з піском Нік побачив автомат, що миготить синьо-жовтогарячим полум'ям.
  
  
  Нік посміхнувся. Хлопчики стріляють із пращі! Він повернув кулемет у бік огорожі, стріляючи без мети, і відпустив її. Пролунав рев і спалах. Рушниця смикнулася і відскочила назад, і сморід вибухівки змішався зі знайомим запахом олії, гарячої олії та затхлого дихання. Частина облицювання йшла вгору.
  
  
  Чи не постріл на любителя!
  
  
  Нік повернув сопло полум'я і направив його до мертвої точки вантажівок, що блокують дорогу. Він натиснув на спусковий гачок. Давай, Драконе!
  
  
  Сотня футів вогню вдарила попереду танка у центр вантажівок. Дихання палаючий дракон. Маслянисте полум'я вигиналося, потріскувало і спалювало все, що стосувалося. Бензобаки в вантажівках спалахнули і з червоним свистом злетіли вгору. Вантажівки вже горіли, як розпалювання.
  
  
  Поруч із ним Нік почув рівний гуркіт кулемета. Фань Су стріляла спочатку одного, потім другого. Він бачив, як люди бігають, кричать і б'ють свій палаючий одяг. Вони перестануть бігти і згинаються, розтягуються, дряпають землю, що палає, коли їх розтинає свинцевий град.
  
  
  Вони врізалися в центр багаття з вантажівок. Великий танк труснувся, стрибнув, врізався гусеницями в землю, а потім бульдозером помчав уперед. Нік відчув раптовий сплеск гарячого вогню через вежу. Вони підібрали одну з вантажівок і відвезли її з собою.
  
  
  Вони пройшли. Вантажівка впала. Нік розгорнув гармату і випустив п'ять швидких снарядів у палаючий хаос позаду них. Він хотів якнайбільше порушити їхнє спілкування. Не те, щоб зараз це мало велике значення; кіт повністю випав із мішка.
  
  
  Гармата замовкла. Він глянув на Фань Су. Її обличчя було брудним і маслянистим, і кілька пасм чорного волосся впали з кепки на очі. Вона блиснула йому білими зубами. Її очі були широко розплющені, і Нік впізнав дивний вигляд. Бойова лихоманка. "Це було добре", - тихо сказала вона. «О, Боже, це було так добре. Вбити деяких із них!»
  
  
  Водій різко заговорив. Дівчина сказала Ніку: «Світло було пошкоджене. Вночі через щілину водія погано видно. Хтось має піднятися та спрямовувати. Я піду". Вона знову почала залазити до вежі.
  
  
  Нік потягнув її вниз. "Ти залишишся! Я піду. Я майже довіряю йому зараз, але все одно доглядаю його. Використовуй кулемети або велику гармату, коли зможеш. Я кричатиму так голосно, як можу».
  
  
  Вона взяла його руку і стиснула. Вона гримнула снарядом у казенник великої зброї і почала вводити нові стрічки в кулемети. Нік поплескав водія по плечу та посміхнувся йому. Хлопчик у відповідь швидко усміхнувся.
  
  
  Нік відчинив вежу і твердо поставив ноги на плечі механіка-водія. Нічне повітря було свіже і солодке після смердючої близькості резервуара. Він глибоко зітхнув і озирнувся. Довгі жовті язики полум'я кинулися в небо від блокпоста.
  
  
  Менш ніж за милю попереду він міг бачити вогні Ло Ву, що перетинала вузький Шам Чун. Вогні раю. Свобода. Так має здаватися сотням тисяч китайців, які намагалися робити це щороку. Так тепер йому здавалося.
  
  
  Менш милі. Танк тепер мчав під гору, врізаючись в околицю села Шам Чун. У більшості будинків було темно. Коли на вулиці відбувалися заворушення, мешканці залишалися вдома. Це було на краще. Марно вбивати невинних людей.
  
  
  Вони вийшли на бруковану вулицю, і танк почав довгий спуск униз. Ця вулиця вела прямо в міст через річку. На пониженні танк почав набирати швидкість. Нік відчув, як по ньому біжить піт. Прямо зараз – якщо нічого не трапилося. Але це не могло бути так просто. Просто не могло.
  
  
  Він бачив вогні мосту, бачив фігури, що біжать, на стороні Китаю. Його пронизав холодний вітер. Якби вони встигли підірвати міст! Якби вони про це подумали. Це зупинило б їх назавжди.
  
  
  Полум'я вирвалось із кінця мосту. Вони поставили огорожу та обстріляли її. Дерево, купи соломи, все, що може горіти. У цьому нічого страшного. Вони не могли спалити міст вчасно, дурні. Якби тільки не висадили в повітря! Але знадобився час, щоб закласти вибухівку, прокласти дроти та…
  
  
  Нік це бачив. З провулка стирчить ніс іншого танка. Виходив, щоб перекрити вузьку дорогу. Його думки билися, навіть коли він упирався ногами у плечі водія. Більше швидкості! Повний вперед! Якщо цей проклятий танк перейде прямо через вузьку вулицю, то їм кінець. Його не так легко перемістити, як вантажівки.
  
  
  Танк китайців вистрілив. Нік побачив потворний спалах дульного полум'я. Снаряд заверещав, як баньші, у футі від його голови. Струс повітря майже хитнув його голову.
  
  
  Танк усе далі виїхав надвір.
  
  
  Великий Т-54 ударив інший танк під кутом. Пролунав брязкіт і скрегіт металу. Менший танк розвернувся і його відкинуло назад, але поступ Т 54 на мить зупинився. Солдати з криками вибігли з тіні і обстріляли більший танк зі стрілецької зброї. Нік відкрив вогонь у відповідь з Люгера і побачив, що люди падають. Повітря навколо нього було наповнене свинцевими бджолами. Один вжалив його руку. Він чув, як у танку вирують кулемети, коли дівчина стріляла з них.
  
  
  На танк стрибнули двоє солдатів. Пістолет вистрілив перед Ніком, але людина втратила рівновагу і промахнулася. Нік вистрілив йому в живіт, а потім обернувся і побачив, що інший солдат кинув гранату в люк. Нік, не замислюючись, зробив випад - якщо він зазнає невдачі, всі вони будуть мертві в танку - і впіймав гранату. Він намацав її, на якийсь жахливий момент подумав, що збирається впустити її, а потім відкинув назад, кинувши вліво. Він потрапив у чергову купку солдатів, які намагалися вилізти на танк. Плоть летіла на всі боки, коли вона вибухнула.
  
  
  Людина, що кинула гранату, стрибнула на Ніка з голими руками. Нік направив на нього "люгер" і почув, як той клацнув порожнім. Він схопив людину за горло і відкинув її.
  
  
  З вікна найближчого магазину набув чинності ще один кулемет. Нік зістрибнув у люк і закрив вежу, як тільки танк знову рушив з місця. Нік узяв один із кулеметів і зніс ряд магазинів та невеликих будинків. Дим у танку був такий густий, що він майже не міг бачити інших.
  
  
  Великий танк хитнувся вперед і набрав швидкість. Водій робив усе, що міг, із дуже обмеженим оглядом. Він знищив цілу лінію магазинів та будинків, перш ніж зміг повернути танк на дорогу. Вони впали, як кеглі для боулінгу перед залізною кулею.
  
  
  Тепер вони були близько до мосту. Близький кінець був один великий лист полум'я. Вони просто мали б пройти через це, ризикуючи бути засмаженими до смерті, якщо танк зупиниться.
  
  
  Нік помітив попереду штабну машину, що мчить, наповнену кричущими і жестикулюючими офіцерами. Він натиснув на спусковий гачок сопла полум'я. Шшшшшшшшш - жирний язик дракона лизнув попереду. Штабна машина вибухнула вогненною кулею і перекинулася. Нік побачив, як один із офіцерів приземлився на ноги і почав бігти, його спина перетворилася на масу полум'я.
  
  
  Свинець бився об стінки танка. Здебільшого стрілецька зброя. Потім пролунав гуркіт, і танк похитнувся вбік, здригнувшись. Інша. У китайців діяла протитанкова гармата, але її калібр був дуже малий. Снаряди відскакували.
  
  
  Танк врізався крізь стіну полум'я в чисте повітря на дальньому кінці мосту. Вони були над Шам Чуном.
  
  
  Нік штовхнув водія, щоб він сповільнився. Вони проїхали 500 ярдів до британської території, перш ніж він штовхнув його, щоб зупинити. Як не дивно, йому майже не хотілося відкривати вежу, виходити та розпочинати пояснення. Боже, яке пояснення! Милі бюрократії. Але був генерал - його треба якнайшвидше до лікарні. Рано. Потім у лікарняному літаку та у Вашингтон. Разом із дорогоцінними кодовими книгами.
  
  
  Нік відчинив люк і обережно визирнув. Британці збиралися збентежитись і розсердитися не менше китайців. Він просто змінював один хаос на інший.
  
  
  Він був не готовий до отриманого прийому. Британський бронеавтомобіль мчав до танка, вивергаючи полум'я гармат. Кулі відскакували від вежі та відлітали від неї.
  
  
  "Чорт забирай!" Нік знову пірнув униз. Вони не ризикнули з танком-драконом. Здавалося, порядку дня було спочатку стріляти, а потім питати.
  
  
  Нік подивився на Фань Су. "Наскільки я пам'ятаю, у вас білі трусики?"
  
  
  Її червоний рот широко розплющився, і вона дивилася. "М - мої трусики?"
  
  
  «Так. Мені потрібний прапор перемир'я. Поспішайте, гаразд? Я не хотів би, щоб наші друзі застрелили мене так пізно».
  
  
  Ти повинен їх взяти, Нік? Т-вони брудні».
  
  
  Він зіграв прямо, не посміхаючись. "Звісно. Мені дуже шкода. Ми б не хотіли цього, чи не так? Тоді бюстгальтер. Ненавиджу бути дарувальником з Індії, але воно. Поспішай».
  
  
  Коли дитина-водій дивився з відкритим подивом, дівчина повернулася, щоб Нік міг розстебнути її бюстгальтер. Прикриваючи груди від хлопчика, вона стягнула куртку. Вона кивнула генералові. «Я щойно перевірила його. Коли ми перетнули міст. Відвези його до лікарні, Нік!
  
  
  З дивним почуттям розчарування, тепер, коли дія була закінчена, Нік одягнув бюстгальтер на кінець свого люгера і махнув їм із вежі. Бронеавтомобіль підкотився до берега, і солдати у береті вискочили з автоматами напоготові.
  
  
  Нік втомлено і похмуро посміхнувся. "Не стріляйте. Я приходжу зі світом і несу подарунки.
  
  
  Хто тут командує? "
  
  
  «Я, – сказав старший інспектор Смайт. Він обійшов броньовик, як завжди бездоганно, із засунутою під руку тростиною. Його рум'яні пухкі щоки блищали після недавнього гоління.
  
  
  Нік дивився на нього. «Трохи не в порядку, чи не так? Це не має нічого спільного із портовою поліцією. У мене є важливий вантаж...»
  
  
  Очі інспектора були нейтральними. «У цьому випадку я подвійно перепрошую, сер. У буквальному значенні. Наші уряди підтримували зв'язок, і я, е-е, отримав вказівку запропонувати вам усіляку співпрацю. Якомога повніша співпраця!»
  
  
  Старий добрий яструб. Заграва полегшення пробігла N3. Виходить, старий виживе. Це, безумовно, полегшило шлях. Яструб міг зібрати багато сил, коли захотів її застосувати.
  
  
  Нік крикнув дівчині: «Доставляйте генерала, люба. Хлопчик і ти. І заспокойся. Ми не хочемо зараз його втратити».
  
  
  Він зістрибнув і став поруч із інспектором, який з цікавістю розглядав поранений у боях танк. "Схоже, ви пройшли через пекло, сер".
  
  
  Нік засміявся. «Ми теж дещо залишили. Про цю мою людину - ви розумієте, що вона дуже хвора?»
  
  
  "Я знаю. Зараз у дорозі. Швидка допомога. Мені дали півроти для її охорони. Вона буде в лікарні тут тільки доти, доки це абсолютно необхідно, а потім доставлять прямо до Вашингтона. Але я хочу довго поговорити з вами, сер. І з дівчиною. "
  
  
  Нік посміхнувся йому. "Добре. Ви можете отримати мене і ви можете отримати її. На розумний час, інспектор. Але я хочу, щоб ми обоє повернулися якнайшвидше. Добре?"
  
  
  Пізніше, дорогою на станцію, Нік запитав інспектора. «Ви можете сказати, інспекторе, що Джим Пок - горда людина? Чи просто зарозумілий?»
  
  
  Відповідь була негайно. "Разом. А чому?"
  
  
  Нік усміхнувся про себе. «Просто подумав. Значить, він не може втратити багато обличчя?
  
  
  У поліцейській машині було темно. Особи Смайта він не бачив, але голос був суворим. «Я бачу, що ви знаєте про Схід більше, ніж ви спочатку прикидалися, містере… містере Харрінгтон. Ні, Джим Пок не хотів би втратити обличчя. А я, містере Харрінгтон, не хотів би, щоб з Поком щось трапилося, поки ви» Він у Гонконгу. Запевняю вас, це було б дуже сумно. Надайте його мені».
  
  
  "Я маю намір", - сказав Нік Картер. «О, я маю намір. Або, можливо, комусь іншому. Забудьте про це".
  
  
  "Я не забуду цього," сухо сказав Смайт. «Моя співпраця, містере… е-е… Харрінгтон, не поширюється на те, щоб взяти закон у свої руки».
  
  
  Нік солодко посміхнувся. Відомо, що Хоук називав це своєю усмішкою Гробовщика.
  
  
  "Я б про це не мріяв", - сказав він інспектору.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  
  Тиха помста
  
  
  
  
  
  У гавані Гонконгу був м'який лавандовий вечір із помірною температурою. Нік валявся на палубі з коньяком та содовою в руці і намагався, з деяким успіхом, не думати про Бой. Йому треба було подумати про багато іншого.
  
  
  Він провів дві години зі Смайтом на станції Т-Лендс, потім майже стільки ж у консульстві, розмовляючи з Хоуком. Нік тихо посміхнувся палаючому заходу сонця. Він розповів своєму начальнику все – ну, майже все. Він забув згадати боргову розписку на сто тисяч доларів, яку дав генералу Сун Йо Чану. Ніколи не вдавалося дуже серйозно перевірити спокій Хоука.
  
  
  Генерал житиме принаймні досить довго, щоб Вашингтон використовував його мізки. Нік знизав плечима. Генерал був міцним старим! Він міг би навіть дожити до написання спогадів. У цей момент він був у лікарняному літаку разом із кодовими книгами. Нік побажав йому щасливого шляху. Він дуже полюбив генерала.
  
  
  Його гострі очі, що здавались сонними через примружені віки, оглянули жваву гавань. Прийде Джим Пок. Нік робив ставку на це, роблячи ставку на свої знання Сходу та народів Сходу. Джим Пок мав прийти. Він був зарозумілою, гордою людиною, і він прийде. Нік Картер хотів тільки поквапитися. Він хотів закінчити з цією частиною та перейти до хорошого. Фань Су.
  
  
  І ось він. Нік підійшов до поруччя і подивився, як наближається валла-валла. Він був один на яхті.
  
  
  Сампан зупинився, погойдуючись біля підніжжя драбини трапа. Єдиний пасажир глянув на Ніка. "Можу я піднятися на борт, містере Харрінгтон?"
  
  
  Так що вони продовжували вдавати. "Ходімо", - сказав чоловік з AX. "Я чекав тебе".
  
  
  Чоловік заговорив із чоловіком із сампана на м'якому кантонському діалекті, наказавши прив'язати його та почекати. Потім він піднявся на палубу. На початку трапу він зупинився. «Я не озброєний, містере Харрінгтон. Я хочу прояснити це. Чи не хочете ви мене обшукати?
  
  
  Нік вразив його оголошенням.
  
  
  "Ні. Я теж не озброєний. Будь ласка, сядьте. Хочете випити?"
  
  
  «Я не п'ю, – сказав Джим Пок. «Вам не здається, що ми маємо спуститися вниз? Це привселюдно».
  
  
  «Я волію так», - сказав Нік. «Я думаю, що інспектор Смайт також. Я маю попередити вас, що, я думаю, у нього є люди, які стежать за цією яхтою - повністю його ідея, запевняю вас». Він ногою підштовхнув шезлонг до Джима Пока. «Сядь. Не бійся з мого боку насильства. Я дуже хотів би вбити тебе, Пок, але зараз це неможливо. Мені дуже шкода".
  
  
  Пік сів. То був невисокий худорлявий чоловік із круглим, як диня, обличчям. Його очі були проникливими та темними. На ньому був вишуканий сірий костюм твідів і біла сорочка з синьою краваткою, зав'язаною віндзорським вузлом. Його зуби виблискували. Його чорні туфлі були блискучими.
  
  
  "Схоже, що в деяких речах ми думаємо однаково", - сказав він. «Я зателефонував хорошому інспектору перед тим, як приїхати сюди. Я сказав йому, що попереду. Якщо зі мною щось трапиться, вони негайно заарештують вас».
  
  
  Нік нахилив голову. "Я впевнений в цьому. Тож з тобою нічого не станеться – від моїх рук».
  
  
  Джим Пок замислився на мить. «Від ваших рук? Чи є в цьому якесь значення, містере Харрінгтон?»
  
  
  "Якщо хочеш. Вирішуй сам".
  
  
  Чоловік знизав плечима. «Ми даремно витрачаємо час. Все це було зроблено марно з самого початку, містере Харрінгтон. Мій лейтенант, якийсь Хуан Кі, перестарався. Я не хотів, щоб Людвелла вбили. Я просто хотів, щоб за ним пішли до Китаю. Він би привів нас туди. - Ну, ви знаєте до кого. "
  
  
  Гарвардський акцент, Гарвардська граматика. Загалом, подумав N3, бездоганний убивця.
  
  
  "Хуанг заплатив за свою помилку", - продовжив Джим Пок. "Він мертвий. Я маю великі проблеми з моїми ... е ... з моїми нинішніми роботодавцями».
  
  
  «Готовий посперечатися, – погодився Нік. «Це фіаско не принесе вам жодної користі у Пекіні. Ви всюди втратили обличчя».
  
  
  М'яке личко напружилося. Блискуча темна голова кивнула головою. «Вірно. Я це визнаю. Я втратив обличчя і можу втратити ще більше грошей, якщо я не зможу їх відіграти. Ось чому я тут, містере Харрінгтон. Щоб укласти угоду».
  
  
  Нік Картер усміхнувся своєю найсолодшою усмішкою. «Я скоріше мав би справу зі змією. Вони чистіші».
  
  
  «Нема потреби в образах, містере Харрінгтон. Давайте поводитись як два бізнесмени. У мене є дівчина Сві Ло. Я тримав її як коханку, як ви, мабуть, здогадалися. Ваше фальшиве пограбування не обдурило мене. це було добре зроблено. Суку Ло катували. Вона розповіла мені все, що про тебе знає, що, я визнаю, дуже мало. Але я думаю, що ти знаєш її довгий час і дуже любиш її. Це правильно ? "
  
  
  Нік закурив і глянув на Пок крізь дим. Він боявся, що прийом з пограбуванням не спрацює. Не було часу. Він зачекав і нокаутував Сві Ло ззаду. Вона не бачила його обличчя. Потім він обшукав будинок і пішов із Фань Су. Тож це не спрацювало. Він не зміг дати Сві Ло свідчення про чистоту замаху.
  
  
  - Почасти вірно, - нарешті сказав Нік. «Мені подобається Сві Ло. І вона невинна. Вона не має нічого спільного з усім, що я зробив”.
  
  
  Пік кивнув головою. "Я знаю це. Вона надто розумна, щоб втручатися у такі справи. Але це не має значення. Вона в мене, і я збираюся вбити її, якщо ти не віддаси мені іншу дівчину. Тієї, яка була з тобою. на вашу… е… пригоду. Проста угода, містере Харрінгтон».
  
  
  «Я не знаю такої дівчини», - легко збрехав Нік. «Ви, мабуть, помиляєтеся».
  
  
  «Ви не маєте рації, містере Харрінгтон. Я щойно дізнався про неї. Вона із того, що називається Ундертонг. Одного її людей схопили, і він говорив перед смертю. Зізнаюся, я не знаю її імені або як вона виглядає, але я знаю, що вона існує. Вона небезпечна. Вона вже завдала великої шкоди. Я хочу отримати її».
  
  
  «Ти маєш на увазі, – м'яко сказав Нік, – що китайці хочуть її. І якщо ти віддаси її їм, ти повернеш собі шлях до їхньої доброї милості. Тобі це потрібно. Тобі це дуже потрібне. Мені дуже шкода, Пок. але я не знаю жодної дівчини. "
  
  
  М'який фасад чоловіка трохи потріскався. «Я мушу мати цю дівчину. Я повинен! Чому б не віддати її мені? Вона нічого не може означати тобі».
  
  
  "Зовсім нічого. Як це може? Я не знаю такої дівчини».
  
  
  Джим Пок нахилився до Ніка, його доглянуті руки стиснулися на колінах. «Сві Ло помре повільною та жахливою смертю. І я думаю, ви були коханцями. Вам не хотілося б думати про її смерть, містере Харрінгтон».
  
  
  Нік дивився на нього холодними очима. "Що ви маєте на увазі. Як мого друга?"
  
  
  Джим Пок знизав плечима. “Це знову був Хуан. Я не припускаю таких речей».
  
  
  Нік підвівся. Він дуже втомився від Джима Поки. Він височів над чоловічком. «Думаю, ми поговорили достатньо. Ви брешете. Я розповів інспектору все про Су Ло. Ви не наважитеся торкнутися її.
  
  
  І якщо ти завдаси їй болю, поліція тебе дістане. Прощавай, Пок. Було неприємно знати тебе, - Нік повернувся спиною і пішов до поруччя.
  
  
  Пок пішов за ним, і тепер у його голосі чулася паніка. «Будь ласка, ти маєш передумати. Я дам тобі багато грошей за дівчину. Я маю отримати її!»
  
  
  Нік посміхнувся як вовк. «У вас має бути гірше з Пекіном, ніж я думав. Скажіть, ви випадково не згадали їм, що Людвелл мав сто тисяч доларів, коли ви його вбили?»
  
  
  Він бачив, як постріл потрапив у ціль. "Це прокол з твого боку", - сказав Нік. "Дуже погано. Вони, ймовірно, вважають, що вам досить добре платять і так. Їм не сподобається, коли вони впізнають. Вони можуть навіть запідозрити, що ви граєте байдуже - працюючи на обидві сторони. Але, звичайно, ви так думаєте, не чи так? "
  
  
  Джим Пок почав бурмотіти. Його східна стриманість тепер була розбита. "Я... я..."
  
  
  "До побачення", - сказав Нік Картер. «Дай мені насолоду. Інспектор загрожував мені, якщо я завдаю тобі болю. Він нічого не сказав про те, щоб тебе трохи викупати».
  
  
  Він схопив Джима Поки за пальто та штани свого ідеально зшитого костюма і жбурнув у гавань.
  
  
  Нік, не озираючись, попрямував до сигнальної шафи. Було майже зовсім темно. Фань Су побачила спалах із вікна свого готельного номера у Ван Чай. Отже, вони погодились. Шкода, що це має бути червоний спалах. Їй доведеться знову плисти. Так було безпечніше.
  
  
  Він вставив патрон у сигнальний пістолет і натиснув на курок. Ракета вибухнула спалахом червоних зірок над гаванню. Нік посміхнувся. Нехай інспектор це з'ясує! Він спустився вниз чекати.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Фань Су вийшла з ванної тільки у величезному рушнику. Її чорне волосся волого завивало на тонкій шиї. Нік, розвалившись на ліжку і курячи сигарету, схвально спостерігав за тим, що відбувається. "Ти прекрасна", - сказав він їй. "Дуже мило. Я вперше бачу тебе без бруду».
  
  
  Вона впустила рушник і трохи чепурилася для нього, зовсім не соромлячись. Вона наморщила свій гарний носик. "Я все ще пахну в'язницею".
  
  
  Нік усміхнувся. "Ні, ти не пахнеш квіткою лотоса".
  
  
  «Припини. Не намагайся поводитися як китайський вовк. Це тобі не підходить». Вона підійшла до краю ліжка. Нік ліниво потягнувся до неї. «Ти стаєш мною, Фань Су. Йди сюди".
  
  
  Вона впала на нього, і він поцілував її. Її рот був теплим та солодким. Її мова прикусила його. «О, Нік! Нік, Нік, дорогий. Думаю, я хотів цього, коли тебе вперше побачив».
  
  
  Він поцілував пружні груди. «брехун. Вперше, коли ти побачив мене, ти спробував ударити мене ножем».
  
  
  «Ні, я маю на увазі раніше. Коли я вперше побачив тебе з… але давай не говоритимемо зараз. Я хочу, щоб ти кохався зі мною, Нік. Годинники. Потім хочу спати кілька тижнів. Не смій мене будити. ! Якщо ти це зробиш, я тебе подряпаю, як тигр».
  
  
  "Це брудне слово".
  
  
  "Мені дуже шкода. Поцілуй мене ще раз».
  
  
  Телефон задзвонив. Нік м'яко вилаявся і підійшов до нього оголеним. То був інспектор Смайт. "Все гаразд, містере Харрінгтон?"
  
  
  "Це було мирно", - сердито сказав Нік.
  
  
  “А? Так, зрозуміло. Тоді добре. Я бачив, як ти кинув нашого друга в гавань, знаєш. Гарне шоу».
  
  
  "Дякую. Доглядайте його тільки на удачу, але я не думаю, що він проіснує довго. Якось він поїде до Китаю і більше ніколи не повернеться».
  
  
  Нік усміхнувся телефону. Він уже вирішив це з Хоуком – тиха помста. Чутки вже поширюються, агенти сіють брехню, щоб вони, напевно, дісталися до вух Пекіна. Джим Пок, як каже брехня, завжди був двійником. Ця повільна отрута вимагатиме часу, але вона подіє. N3 бачив, як це працює. Джим Пок все ще ходив, але вже був мертвий.
  
  
  «До побачення, інспекторе. Не хвилюйтеся. Я дотримаюсь свого слова. Я поїду з Гонконгу вранці». Він повісив люльку і повернувся до ліжка. Фань Су простягла руки.
  
  
  Нік цілував ніжність її ніжного живота, коли знову задзвонив телефон. Дівчина, не розплющуючи очей, сказала: «Млинець!»
  
  
  "Другий рух". Нік підійшов до телефону. То був Хоук. Він був у напрочуд доброзичливому настрої. Перш ніж Нік зміг вимовити хоч слово, йому сказали, що генерал уже в Гонолулу і в нього все гаразд, ЦРУ було йому глибоко вдячно і, що важливіше, було в боргу перед AX. Все було добре зроблено та ...
  
  
  "Сер, - втрутився Нік, - я просто не можу зараз говорити".
  
  
  "Не можу говорити? Чому ні?"
  
  
  "Сторонні, сер".
  
  
  Невелика пауза. Потім Хоук зітхнув більш як за 6000 миль. «Думаю, я мав це знати. Добре, хлопче. Коли ти вийдеш із ліжка, дай мені знати про це. В Італії буде ця штука і…»
  
  
  "До побачення, сер", - твердо сказав Нік.
  
  
  Він поклав люльку і знову ліг на ліжко. Фань Су небезпечно надула губи. «Випробовуєш дівоче терпіння, Нік».
  
  
  "Мені дуже шкода. Але не звинувачуйте мене. Містер Белл придумав цю чортову штуку».
  
  
  Телефон задзвонив. Нік швидко розвернувся і пішов до нього. Він почув здавлене хихикання з ліжка. Він підняв слухавку і гаркнув у неї: "Так?"
  
  
  "Кларк?" То був жіночий голос.
  
  
  "Кажете. Хто це?"
  
  
  У її маленькому сміху з'явився сумнів. Ти хочеш сказати, що забув мене так швидко? Не дуже хоробрий з твого боку. Це Міріам. Міріам Хант».
  
  
  "Ах," сказав Нік. "Крижана діво!"
  
  
  «Можливо вже не так багато льоду. Я… я все обмірковувала, Нік. Якщо ти сьогодні ввечері нічого не робиш, я хотів би знову приїхати на яхту. Я думаю, що з того часу трохи змінилася. іншим разом ".
  
  
  Нік з сумом дивився на телефон. З ним таке траплялося раніше. Було б знову. Іноді йому снилася мрія - про тапочки, трубку та дітей. Все це небагато. На той час він повинен знати краще. Він глянув через плече на нетерпляче молоде тіло Фань Су. Його вигляд. Залишіть інший вигляд у спокої. Це ніколи не спрацює.
  
  
  «Мені дуже шкода, – сказав він Міріам Хант. "Я зайнятий. І я їду з Гонконгу вранці. До побачення, Міріам. Іноді я надсилатиму вам чек - для сиріт». Він повісив слухавку.
  
  
  Він знову цілував її, коли задзвонив телефон. Фань Су відштовхнула його. "Я зроблю це."
  
  
  Він спостерігав за струнким тілом, доки вона бігла до телефону. Тонка і міцна, як хлопчик, але на цьому схожість закінчується.
  
  
  Фань Су не відповіла на дзвінок. Натомість вона висмикнула шнур зі стіни. Вона піднесла телефон до ілюмінатора та викинула його.
  
  
  Вона повернулася до ліжка. «Тепер, – сказала вона. "Тепер, чорт забирай, зараз!"
  
  
  
  
  
  
  
  Double Identity
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Подвійна ідентичність
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Подвійна ідентичність
  
  
  Присвячується людям секретних служб
  
  
  Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  Кінетоскоп
  
  
  Від сучасного аеропорту Пекіна до центру стародавнього Забороненого міста близько сорока кілометрів. Це лінійна відстань. З погляду часу або в будь-якому іншому можливому четвертому вимірі, який може викликати в уяві мандрівник, це може бути легко сорок тисячоліть! Пройшовши через жваве Зовнішнє місто, де високі труби вивергають клуби диму, а довгі ряди нових квартир дивно нагадують Лос-Анджелес – біла штукатурка та червона плитка – мандрівник може увійти у відносну тишу та спокій Пурпурного міста. Крім того, у самому центрі великої жовтої павутини Китаю знаходиться Імперське місто. Або, як вважають за краще називати його сучасні майстри Китаю, Татарське місто.
  
  
  Ван-вей, начальник відділу координації секретних служб Китаю, нетерпляче глянув на годинник свого тонкого зап'ястя. Ніколи б не запізнитись на цю конференцію! Небесні Близнюки – іноді Ван-вей дозволяв собі почуття гумору – Близнюки самі викликали його. Мао та Чжоу.
  
  
  Ван-вей знову глянув на годинник і нетерпляче промимрив водієві маленького чорного седана російського виробництва: «Швидше! Тоні-чжі! "
  
  
  Водій кивнув і штовхнув машину. Добре доглянуті нігті Ван-вея грали напружене татуювання на його портфелі зі свинячої шкіри, який був неминучим знаком чиновництва. То був акуратний чоловічок років п'ятдесяти з тонким, сардонічним, смаглявим обличчям. На ньому були темні штани, гарні туфлі британського виробництва та чорна блузка з високими ґудзиками у військовому стилі. Через сувору погоду у ясний жовтневий день він був одягнений у консервативну спортивну куртку. На ньому не було капелюха, його сиві волосся було акуратно розчесане. Ван-вей був гарний і добре зберігся для свого віку, але марнославився.
  
  
  Чорна машина проїхала через кілька воріт та під'їхала до Тянь Ань Мень, входу до Татарського міста. Тут, оточена золотими черепичними дахами, була велика загальна площа. Водій пригальмував і озирнувся на Ван-Вея за інструкціями.
  
  
  На мить Ван-вей не звернув на нього уваги. Він думав, що буде шкода, якщо він не побачить свою коханку Сессію, коли він буде в Пекіні. Його очі звузилися, і він відчув, як його стегна заворушилися, коли він подумав про Сесію та її Золотого Лотоса! Який це був Лотос - майже не має відношення до неї сама, істота, добре обізнана в тонких мистецтвах, багата на знання десяти тисяч років вишуканої насолоди.
  
  
  Водій щось крекнув, і Ван-вей повернувся у звичайний світ. Наступні кілька годин йому краще пам'ятати. Незабаром він дізнається, чого Небесні Близнюки хочуть від нього самого – і від своєї призової Черепахи.
  
  
  Навпроти площі стояли дві сумні урядові будівлі. Між ними був комплекс, обгороджений високою пофарбованою в синій колір стіною. Ван-вей вийшов з машини і увійшов на територію через дерев'яні ворота, які охороняє солдат сил безпеки. У чоловіка на плечі висів автомат. Він насупився, дивлячись на прохід, який показав йому Ван-вей, але махнув рукою.
  
  
  На території було дуже тихо. У центрі комплексу стояв старовинний триповерховий будинок із черепичним дахом та вигнутим карнизом у давньокитайському стилі. На мить Ван-вей підвівся і з загадковою усмішкою оглянув будинок. Навіть якби він не був достатньо знайомий з ним, він би знав за стилем архітектури та вигин карнизів, що це був будинок щастя. До того, як він був збудований саме в цьому місці, консультувалися з багатьма духами.
  
  
  Інший охоронець з автоматом подався йому назустріч по доріжці зі гравію. Ван-вей знову показав свою перепустку, після чого його проводили в будинок і вгору в невеликий передпокій на третьому поверсі.
  
  
  Оскільки його проводили до цієї конкретної кімнати, Ван-вей знав, що сталося щось особливе. Головна кімната, відразу за розсувними дверима з шафранового паперу, була справді особливою кімнатою. Ван-вей бував тут багато разів раніше і у справах, і для насолоди. Це була у самому прямому значенні його кімната! Опора його творчості, коли він був у Пекіні. Те, що Близнюки обрали його для цієї зустрічі, означало, що попереду щось дуже важливе!
  
  
  Ван-вей дозволив собі уявити. Контррозвідка? Ван-вей дозволив собі суху усмішку. Щось ще? Його Черепаха, Дев'ята Черепаха, також було принесено сюди. Мабуть, у цей момент був унизу. Дев'ята Черепаха, яку так ретельно доглядали стільки років. Так добре навчений. Так ретельно оброблені та промиті мізки. А менше року тому - майстерна пластична операція! Ван-вей дозволив своїй посмішці розкритися. Він мав рацію. Він має бути правий. Вони збиралися нарешті використати Дев'яту Черепаху. Використовуйте його в одній місії, на яку він готувався роками.
  
  
  Дверцята з шафранового паперу з шипінням відсунулися. Високопоставлений офіцер вказав пальцем на Ван-Вея. «Підемо, – сказав офіцер із м'яким кантонським акцентом, – ти допущений». Він зачинив паперові двері за Ван-Веєм, але не пішов за ним у велику прямокутну кімнату.
  
  
  Ван-вей сповільнився біля входу, притискаючи портфель до вузьких грудей. Він глянув у підлогу і відчув той самий початок подиву, що й завжди, хоча він був у кімнаті багато разів. Підлога була з прозорого скла, що виходила на велику квартиру внизу. По суті, це було не що інше, як величезне двостороннє дзеркало того типу, що використовується для піп-шоу – та шпигунства – у всьому світі. Знизу здавалося, що стеля є дзеркало, призначене для очевидного використання.
  
  
  У дальньому кінці кімнати у зручних кріслах сиділо двоє чоловіків. На низькому столику між ними стояло чайне приладдя і по пляшці віскі з содовою. Були склянки та попільнички, але ніхто з чоловіків не курив і не пив. Обидва вони з цікавістю дивилися на новачка.
  
  
  Найстарший із чоловіків, круглий маленький товстий чоловік із м'яким обличчям Будди, яким він іноді вважав себе в сучасній версії, махнув на третє крісло і сказав: «Сідай, Ван-вей. Сідай. Ось-ось почнеться. Ми лише на вас чекали».
  
  
  Коли Ван-вей опустився в крісло, він помітив цинічні веселощі в темних очах іншої людини. Він ще не заговорив, ця людина. Він був молодший, ніж двійник Будди, худший і здоровіший. Його темне волосся було густим і блискучим, і на скронях спалахував сірий відтінок. Тепер він нахилився вперед, поклавши руки на коліна, і посміхнувся Ван-Вею. «Отже - це маленький король черепах! А як зараз тримаються всі твої слизькі підопічні, товаришу?
  
  
  Посмішка у відповідь Ван-вея була нервовою. Він знав, що Чжоу ніколи не любив його, що сумнівався в компетентності Ван-вея на тій високій і важливій посаді, яку він обіймав. І це ім'я – Майстер черепах! Тільки Чжоу колись наважувався подразнити його цим. Але тоді Чжоу міг робити все, що хотів – він був спадкоємцем.
  
  
  Ван-вей зберігав безпристрасний вираз обличчя і з внутрішньою молитвою про те, щоб гниючі бруньки Мао трималися вічно, він відкрив свій портфель і витяг товсту пачку паперів. При цьому він глянув через скляну підлогу до квартири внизу. Там унизу була активність, але нічого важливого. Просто слуга, що включає м'яке світло і розставляє пляшки та склянки на невеликій бамбуковій стійці в кутку.
  
  
  Чжоу помітив його погляд і посміхнувся. «Ще ні, хазяїн черепах. Веселощі ще не почалося, сподіваюся, ви готові. Знаєш, це може бути трохи криваво. І якщо виявиться, що кров належить твоїй Черепашці.
  
  
  Двійник Будди погрозив Чжоу товстим пальцем. "Досить!"
  
  
  Збережіть свої жарти на потім. З усім, що у мене на плечах, я приїхав особисто, щоб побачити цю справу. Я майже впевнений, що це спрацює – майже, але не зовсім. Тож давайте продовжимо”. Він повернувся до Ван-Вею. - А що з твоєю Дев'ятою Черепахою? Товстий чоловічок постукав по столу якимись паперами. зрештою, це ви несете основну відповідальність».
  
  
  Ван-вей не любив ні звуку цього, ні блиску обсидіанових очей Чжоу, але він був безпорадний. Це був не його план, тільки його Черепаха, але він мав нести відповідальність! З внутрішнім подихом смирення він перегорнув пачку паперів. Він почав читати зі своїм різким, різким акцентом північного Китаю:
  
  
  "Дев'ята черепаха" - звати Вільям Мартін. Народився та виріс в Індіанаполісі, штат Індіана, США. Дев'ятнадцять у полоні у Кореї. Нині тридцять три. Перерахований американцями як загиблий у бою. Страхування на випадок смерті виплатили його вдові, яка зараз повторно одружилася і живе в містечку Уїлінг, штат Західна Вірджинія. Дітей не було. Ця Черепаха завжди мала статус номер один, вона завжди була дуже чуйною. Він вважається повністю заслуговує на довіру і ...
  
  
  «Хто його вважає заслуговує на довіру?» Чжоу нахилився, щоб подивитися на Ван-вея, його рухливі губи скривилися в напівусмішці.
  
  
  Ван-вей почервонів. «Клянусь, сер! Цей Черепаха перебуває в ув'язненні вже чотирнадцять років, і, хоч я весь цей час не відповідав за його навчання, я готовий поставити на карту своє життя, щоб він був найкращим з Черепах, які ми маємо.
  
  
  Чжоу відкинувся на спинку стільця. «Це саме те, що ти робиш, маленький король черепах».
  
  
  Мао зробив нетерплячий жест. «Забудь про всі подробиці, Ван-вей! Ладіть з нею. Цю Черепаху піддали всім звичайним процедурам?
  
  
  Ван-вей провів пальцем надрукованою сторінкою. «Так, товаришу вождь. Він повністю перевихований! Це, звісно, було зроблено давно. Тепер він політично надійний уже багато років».
  
  
  Чжоу схрестив ноги і закурив довгу російську цигарку. Він підморгнув Ван-Вею. «Що американці грубо називають «промиванням мозку»?»
  
  
  Ван-вей проігнорував його. Він зосередив свою увагу на Будді, батька Китаю. Товстун тепер хмурився. Він пощипав пальцем вередливий рот. «Є дещо, чого я не розумію – чому ця «Дев'ята черепаха» ніколи раніше не використовувалася? Як я розумію, ви нумеруєте цих черепах у порядку їх вилову? Отже, ця Черепаха, Вільям Мартін, був дев'ятим американським солдатом, захопленим у Кореї? »
  
  
  ;
  
  
  "Це правда, товаришу вождь".
  
  
  Мао насупився. «Тоді я питаю – чому його ніколи раніше не використовували, якщо він такий надійний? 1951 був давним-давно - мабуть, з тих пір ви взяли багато Черепах, так? Він трохи здивований тривалістю життя цієї Черепахи.
  
  
  Це було непросто, бо Ван-вей наполовину чекав відповіді і приготувався до нього. "Дев'ята черепаха" існує вже давно. Істина полягала в тому, що Дев'ята Черепаха була красивим і чудово складеним представником, який давно привернув увагу дуже високопосадовця іншого відділу. Цей старіючий чиновник, закоханий у юнака, коштував Ван-Вею, поки він залишив Дев'яту Черепаху вдома і в безпеці. Насправді все так просто, але він не міг сказати про це втілення Будди. Ледве. Мао був суворим пуританіном; він наказував розстрілювати чоловіків за менші збочення.
  
  
  Ван-вей почав свою підготовлену розповідь. Дев'ята Черепаха зіграла велику роль у навчанні інших Черепах. Він також переніс низку хвороб. Нарешті, що найважливіше, Дев'ята Черепаха була припасована для дійсно важливої роботи, місії першого рангу, такої, як зараз, під рукою.
  
  
  Мао, здавалося, погодився із цим. Чжоу іронічно глянув на Ван-вея своїми темними очима і задовольнився тим, що сказав: Іноді запитуєш, чи дозволяєш ти собі прив'язатися до черепах, Ван-вею?
  
  
  Ван-вей видавив тяжкий сміх із тонких губ. «При всій повазі, товаришу, це смішно!» Він трохи скрикнув від огиди. «Зрештою, вони ж Черепахи!» Здавалося, цього досить, говорив вираз його обличчя. У Китаї немає нічого нижче черепахи! Називати людину черепахою - знак ганьби та смертельну образу. Цілком природно, що так називалися полонені американці, обрані для перевиховання та «промивання мозку». На даний момент у Ван-Вея в клітці було більше сотні таких черепах.
  
  
  Мао знову зазирнув у свої папери. «Дев'ята Черепаха зазнала глибокого гіпнозу, так? Він добрий виконавець? "
  
  
  Ван-вей кивнув головою. «Найкращий, товаришу вождь. На даний момент він знаходиться під гіпнозом. Він не буде таким знову, доки не досягне Пешавара. Тільки наш агент, який контролює Дев'яту Черепаху, може викликати його. Зараз вона чекає на його прибуття, щоб запустити перший сегмент плану дракона».
  
  
  Чжоу посміхнувся Ван-Вею. «Наш агент у Пешаварі – жінка?»
  
  
  "Так товаришу. Американська дівчина. Член їхнього Корпусу світу, який нам співчуває».
  
  
  "Але чому жінка?" Мао пильно дивився на Ван-вея, хмурячись у його пухких рисах.
  
  
  Ван-вей пояснив, його мідне обличчя було зосереджено, ігноруючи усмішку Чжоу, що розуміє. «Ми так задумали, товаришу. За багатьма причинами. Спочатку американка опиняється на місці, у найстратегічнішому місці, саме там, де ми хочемо її – у Пешаварі, у гирлі Хайберського перевалу. Вона дійсно працює в Корпусі світу - вона справжня. Ще важливо те, що вона відома своїми розпусними зв'язками, мала багато коханців, і ще один не викличе жодних коментарів. Але найголовніше, що гіпноз дев'ятої черепахи був сексуально орієнтований. Він, е-е, реагуватиме лише на команди, віддані певним чином і у певному місці».
  
  
  Останнє було ідеєю Ван-вея, і він дуже нею пишався.
  
  
  Чжоу, який завжди засвоював трохи швидше, ніж його господар, подивився на Ван-Вея з усмішкою. «Що може бути більш секретним, ніж жіноча спальня, га?»
  
  
  «Цілком вірно, товаришу».
  
  
  Мао підняв руку, закликаючи до тиші. Він узяв аркуш паперу і глянув на нього: «Нехай вистачить за це. Я вважаю, ви знаєте, що робите. Ти б краще! А тепер – ця Дев'ять Черепах теж перенесла велику пластичну операцію минулого року?
  
  
  "Вірно, товаришу вождь".
  
  
  Мао дивився на Ван-вея круглими холодними очима. «Ця операція пройшла успішно? А також спеціальна підготовка? Виховання особистості? Ця дев'ята черепаха тепер двійник агента АХ, Ніка Картера? Він виглядає, ходить і каже, як Нік Картер?
  
  
  Ван-вей присунув свій стілець ближче до трону. Тепер він був на твердому ґрунті. «Товаришу лідер, - сказав він, - Черепаха Дев'ять навіть думає, як Нік Картер! Він вважає, що він Нік Картер! Той, кого звуть Кіллмайстер. На даний момент це так. Перш ніж він розпочне свою подорож, її, звичайно ж, виведуть з-під контролю. Поки що він не досягне Пешавара. Наш агент, американка, зможе будь-якої миті знову ввести його в стан повного гіпнозу. Потім він прийме, як і планувалося, повне ім'я Ніка Картера, цього Кілмайстра».
  
  
  Мао колупав у губах. «Наскільки ви знайомі з деталями «Плану Дракона»?»
  
  
  Ван-вей чемно знизав плечима. Було нерозумно здаватися надто обізнаним. Він, природно, міг вгадати велику частину цього, але це трималося в секреті.
  
  
  Він сказав: «Здебільшого моя роль, товаришу вожде, це природно. Останні шість місяців я тримав його під особистим наглядом. Він вивчив фільми та фотографії справжнього Ніка Картера. Також записи чоловічого голосу, який нам довелося просити у росіян – вони не хотіли ділитися цим із нами».
  
  
  Чжоу злим голосом сказав: «Російські - вони теж черепахи!»
  
  
  Ван-вей продовжив: «Дев'ята Черепаха тепер одягається як Нік Картер. У тому стилі, що англійці називають хорошим консервативним смаком. Його стрижка така сама, як і всі його особисті речі. Він був навчений поводженню зі зброєю цього агента - 9-міліметровим «люгером» та метальним стилетом, який справжній Нік Картер носить у піхвах на правому передпліччі. Під контрольованим гіпнозом він буде таким же безжальним та смертоносним убивцею, як справжній агент-АХ».
  
  
  «І це, – перервав Чжоу, – настільки смертельно небезпечно, наскільки це можливо. Я чув, що то таємниця. Жодних папірців про це! Якщо твоя Черепаха зможе вбити його, Ван-вей, ти надаси всім нам велику послугу. Росіяни, ці дурні, роками безуспішно намагалися це зробити».
  
  
  Мао знову підняв пухку руку. «Це, звісно, правда. Цей Нік Картер вартує дюжини дивізій на Заході. Звичайно, він має бути вбитий. Це другий сегмент плану дракона. Але перший сегмент, як і раніше, залишається найважливішим - війна між Індією та Пакистаном має тривати! Припинення вогню не повинно бути! Якщо, незважаючи на всі наші зусилля, припинення вогню існує, воно має постійно порушуватись – обома сторонами. У цьому, звичайно ж, і полягає суть першого сегмента плану дракона – підтримувати кипіння у каструлі! Коли і Індія, і Пакистан вичерпають себе, тоді ми знатимемо, що робитимемо».
  
  
  Чжоу сказав м'яким голосом: «А другий сегмент, я вважаю, повинен заманити справжнього Ніка Картера? Щоб змусити його йти за двійником, Черепахою, а потім убити його? Позбутися Killmaster раз і назавжди? "
  
  
  Ван-вей кивнув головою. "Це так. Товаришу. Принаймні, ми на це сподіваємося. Ми розраховуємо, що організація AX дізнається, що у їх дорогоцінного Ніка Картера є двійник, який працює проти них. Ми думаємо, що тоді AX пошле справжнього Картера знайти двійника і позбутися від нього – лише ми сподіваємося, що все буде навпаки».
  
  
  Чжоу посміхнувся. «Сподіваюся, ти маєш рацію, Ван-вей. Для вашого власного блага.
  
  
  Двійник Будди потирав товсті руки. «Це має бути кумедно – Нік Картер вбиває Ніка Картера! Шкода, що це, ймовірно, відбуватиметься у якомусь невідомому куточку світу, де ми не можемо на це дивитися».
  
  
  Ван-вей усміхнувся і кивнув головою. Потім він вказав униз через скляну підлогу. «Починають, товаришу вождь. Тепер ви побачите мою Дев'яту Черепаху у дії. Четверо чоловіків спробують вбити його, коли він кохається з жінкою. Моя Черепаха, звісно, нічого про це не знає. Він думає, що це рутина, частина його привілейованого дня за добру поведінку. У моїх старших Черепашок, чи знаєте, щотижня вихідний, е-е… для відпочинку.
  
  
  Чжоу масляно посміхнувся. - Ви справді добре знаєтеся на евфемізм, король черепах. І я тобі ще щось скажу, мій маленький друже. Ви брехун і лицемір! Ви багато разів ставили ці піп-шоу в минулому – і завжди вдаєте, що вам нудно з ними. Здається, ти навіть не схвалюєш свої власні методи, начебто вони не зовсім етичні». Чжоу запалив ще одну свою довгу цигарку. «Чи знаєте ви, королю черепах, що я не вірю у ваші вчинки? Думаю, вам подобаються ці маленькі шоу – наприклад, так само, як і мені». Чжоу відкинувся на спинку стільця, схрестив довгі ноги і з кривою усмішкою випустив дим на Ван-вея. "А тепер – давай!"
  
  
  Мао, м'який товстий маленький батько Китаю, переводив погляд із одного на іншого. Він трохи насупився, але голос був холодним. «Так, продовжуй. І тепер я попереджаю вас двох – ці розбіжності між вами припиняться! Я не знаю причини вашої сварки і не хочу знати, але якщо вона продовжиться, я вживу заходів! Народна Республіка не може дозволити собі ваших суперечок. Це зрозуміло? "
  
  
  Чжоу нічого не сказав. Він відкинувся назад і заплющив очі. Ван-вей стурбовано кивнув Вождеві. Він щойно зрозумів. Це щойно прийшло до нього в сліпучому спалаху інтуїції - Чжоу захотів Сессі-Ю! Яким дурнем він був, представивши їх...
  
  
  Мао натиснув кнопку на столі. Слуга непомітно ковзнув усередину, щоб задерти жалюзі та вимкнути єдине світло. Кожен чоловік зручно влаштувався у затемненій кімнаті. Ван-вей крадькома глянув на Чжоу і побачив, як той розстебнув комір і витер свій високий лоб чистою білою хусткою. Ван-вей потягнувся, щоб розстебнути свій комір. Він зауважив, що під час цих піп-шоу він має схильність до поту.
  
  
  Квартира внизу була схожа на яскраво освітлену сцену, кожну деталь якої було видно зверху. Ця квартира використовувалася дуже часто, і обстановку можна було змінювати за бажанням. Ван-вей ніколи не був у Нью-Йорку і ніколи не сподівався бути там - навіть у найабсурдніших своїх польотах Міністерство пропаганди ніколи не припускало, що Сполучені Штати можуть зазнати фізичного вторгнення. Але Ван-Вей прочитав сценарій. Квартира, в яку він тепер дивився, повинна була знаходитись у дорогому та шикарному готелі на Парк-авеню. Маленька, але елегантна з розкішним декором.
  
  
  На даний момент квартира була порожня. Потім відчинилися двері і увійшов чоловік. Ван-вей
  
  
  напружився від чогось на кшталт гордості. То була Дев'ята Черепаха. Його Черепаха – його власна вишукана робота! Він нахилився вперед, опустивши голову між колін, і витріщився крізь скляну підлогу на цю істоту, яку він створив після чотирнадцяти років ув'язнення. Школярем він читав переклади "Франкенштейна" і подумав про це зараз. Він і, звичайно, багато інших створили цю штуку, яка тепер підійшла до маленького бару і налила собі випити. - Віскі з водою, - зауважив Ван-вей. Справжній Нік Картер зазвичай пив скотч.
  
  
  Чоловік у барі був одягнений у світло-сірий твід консервативного та дорогого крою, зроблений на замовлення в одному з найкращих закладів на Ріджент-стріт у Лондоні. Туфлі також були британськими, коричневого кольору, з ручкою на кісточках та кісточкою. Сорочка була на ґудзиках Brooks Brothers. Краватка темно-винного кольору коштувала двадцять доларів. Ван-вей знав, що під гарним костюмом на його чоловіка були боксери із щільного ірландського льону. П'ять доларів за пару. Винні темні шкарпетки із шотландської вовни – вісім доларів. З Ван-вея вийшов би чудовий торговець – на такі деталі він добре запам'ятовував.
  
  
  Мао порушив мовчання. «Ваша Черепаха схожа на фотографії Ніка Картера, Ван-Вея, які я бачив. Я це визнаю. Але я не можу близько розглянути його обличчя. Хірургічні шрами загоїлися?
  
  
  «Майже так, товаришу вождь. Ще є трохи рожевої тканини – але треба бути дуже близько до нього, щоби помітити це».
  
  
  «Наприклад, бути з ним у ліжку?» Маленький сміх Чжоу був маслянистим.
  
  
  Ван-вей мимоволі здригнувся від мороку. Він думав про свого літнього співвітчизника, який насолоджувався прихильністю Дев'ятої Черепахи і так добре платив за цей привілей. Чжоу, звичайно, не мав на увазі цього. Проте Ван-вей відчув, як по лобі виступила крапля поту.
  
  
  Але його голос був рівний, коли він погодився. «Цілком вірно, товаришу. Але він не піде спати ні з ким, поки не дістанеться Пешавару. Наш агент, американська дівчина.
  
  
  Мао змусив їх замовкнути. Він здавався нетерплячим. «Коли починається ця маленька вистава, Ван-вей? Є ще кілька питань, які потребують моєї уваги сьогодні».
  
  
  Ван-вей витер лоб хусткою. «Скоро, товаришу вождь. Я хотів, щоб ти спочатку глянув на цю людину наодинці.
  
  
  "Тоді давайте помовчимо, - роздратовано сказав Мао, - і подивимося!"
  
  
  Чоловік у барі потягував віскі з водою. Він відкрив срібний портсигар і закурив довгу цигарку із золотим наконечником. Два роки тому агент зі Східної Німеччини рятував дупу в берлінському готелі та відправив їх. У професії ви ніколи не знали, коли дрібниці можуть виявитися важливими.
  
  
  Чоловік у барі сидів у позі розслабленості, але його очі безперервно блукали, а тіло під дорогим костюмом справляло враження потужної пружини, скрученої для дії. Він був трохи вище шести футів і ні грама жиру на ньому не було. Плечі являли собою величезний м'язистий клин, що переходить у тонку талію, довгі і жилисті ноги під брюками, що добре сидять.
  
  
  Поки троє чоловіків дивилися згори, чоловік у бару вийняв автоматичний пістолет і оглянув його з легкістю довгої практики. Він дістав обойму, вставив патрони до неї та перевірив пружину магазину. Він перевірив обойму щодо наявності патронів і мастила, потім перезарядив її і вставив назад у пістолет. Він поклав зброю у пластикову кобуру, яку носив на поясі, та застебнув куртку. Не було явної опуклості. Куртка була пошита належним чином.
  
  
  Чжоу порушив тишу.
  
  
  “Дозвольте мені зрозуміти це правильно. Ця людина, яку ми бачимо, ця Дев'ята Черепаха, зараз перебуває під гіпнозом? Він вважає себе Ніком Картером? Він справді думає, що він Кіллмайстер?
  
  
  "Так", - сказав Ван-вей. "Він переконаний у цьому..."
  
  
  Мао зашипів на них. "Тихо! Дивіться - ця людина швидка, як змія.
  
  
  Чоловік унизу, здавалося, нудний, вийшов із бару і зайняв позицію приблизно за двадцять футів від пробкової дошки для дротика, прикріпленої до стіни. Ледве помітним рухом він опустив праве плече, зігнув праву руку. Щось блискуче впало з його рукава в руку. Кидок був таким швидким, що Ван-вей не міг встежити за ним - але він, маленький стилет, що тремтить біля центру дошки для дартса!
  
  
  "Чудово", - пирхнув Мао. "Дуже близько до мети".
  
  
  Ван-вей зітхнув і промовчав. Марно говорити Лідеру, що справжній Нік Картер потрапив би до яблучка. Його Черепаху довелося б трохи попрацювати над метанням ножа. Зрештою, якщо все влаштується правильно, його Черепаха має виступити проти справжнього Ніка Картера.
  
  
  Під ними відчинилися двері квартири і увійшла дівчина. Чжоу голосно зітхнув. "Ааааа, тепер ми можемо приступити до справи".
  
  
  Дівчина була високою, стрункою та вишукано одягненою у західному стилі. На ній був шикарний капелюшок і костюм, а ноги в темному нейлоні та на високих підборах були ідеально гладкими. На її тонких плечах був накиданий із нірки.
  
  
  З квартири внизу не було звуку - його можна було включити за бажанням, але зараз він не працював за бажанням Мао. Лідерові було однаково, що таке звук
  
  
  Лише те, що було зроблено. Це було чим іншим, як перевіркою працездатності та готовності Дев'ятої черепахи до своєї роботи.
  
  
  Ван-вей чув, як почастішало дихання Чжоу, поки вони дивилися, як інтимна картина розгортається під ними. Він мав визнати, що це було захоплююче. Йому подобалися ці малі уявлення, і не завжди за обов'язком служби. Чжоу мав рацію в цьому! На мить Ван-вей дозволив собі швидкоплинні думки про Сессі-Ю та її Золотий лотос, потім змусив себе звернути увагу. Це заняття любов'ю, що відбувається зараз під ними, збуджуючи вульгарніші почуття, не мало реального значення. Справжнє випробування було ще попереду. Коли Turtle Nine, у прямому сенсі, боротиметься за своє життя.
  
  
  Дівчина зняла капелюшок і кинула норковий палантин на диван. Вона відмовилася від випивки. Її тонкі руки обвилися довкола шиї високого чоловіка, і вона сильно притулилася своїм гнучким тілом до нього. Вони довго цілувалися. У дівчини були заплющені очі. Вона підняла з підлоги одну акуратно взуту ногу, потім другу. Вона почала згинатися і посмикуватися до чоловіка.
  
  
  "Вона знає свою справу", - здавленим голосом сказав Чжоу. "Хто вона така?"
  
  
  "Її звуть Сі-чун", - сказав Ван-вей. "Неважливо. Повія, яку ми іноді використовували. Вона навіть не китаянка. Наполовину корейка, половина японка. Але ви маєте рацію - вона найбільш працездатна.
  
  
  «Багато в чому, - сказав товстий Лідер. «Але в такому питанні - вона стримана? Чи можна їй довіряти?
  
  
  Ван-вей кивнув, розуміючи, що вони не бачать. «Я так думаю, але це не має значення, товаришу вожде. Ми не ризикуємо. Коли це закінчиться, Сі-чун буде утилізовано».
  
  
  Пара внизу пішла до спальні. Дівчина спокійно стояла, опустивши руки з боків, поки чоловік роздягав її. Її голова була закинута, її вузькі темні очі дивилися в дзеркальну стелю, коли чоловік зняв її маленький піджак, її блузку і поцілував її смагляві плечі, знімаючи бюстгальтер.
  
  
  Ван-вей відчув легкий біль. Вона була милашка, хоч і повія. Здавалося, тепер вона дивилася прямо на нього. Ніби вона знала, що він тут, знала, що відбувається, і благала допомогти їй.
  
  
  Ван-вей зітхнув. Сентиментальність через повій не годиться. Тим не менш, може, він міг би їй трохи допомогти. Він має побачити. Можливо, її вдасться відправити на південь до військ уздовж в'єтнамського кордону. Він думав, що це буде трохи краще за смерть!
  
  
  Дівчина стояла тепер тільки в поясі з підв'язками та темними панчохами. Її довгі ноги були кольору меду. Чоловік поцілував її груди, маленькі, круглі та тверді, як маленькі дині. Вона посміхнулася і провела тонкими пальцями по його коротко остриженому темному волоссю, пестячи гарну голову. "Схоже, вона насолоджується своєю роботою", - подумав Ван-вей. І чому б ні? Черепаха Дев'ять, тепер повний двійник Ніка Картера, природно, була б чудовим коханцем. Справжня доблесть Картера як коханця була добре відома китайській розвідці.
  
  
  Чоловік і жінка тепер лежали на ліжку, глибоко поглинені гарячими попередженнями кохання. Гнучке тіло жінки викривлялося пристрасними арабесками. Її маленький червоний язичок мерехтів, як у ящірки, коли вона намагалася порушити чоловіка ще більше.
  
  
  "Частина її інструкцій", - прошепотіла Ван-вей. "Вона намагається змусити його забути про все, крім неї".
  
  
  «Здається, їй це вдається, – сухо сказав Чжоу.
  
  
  "Не зовсім", - сказав Ван-вей. "Годинник!" У його голосі була нотка гордості. Дев'ята Черепаха добре засвоїла його уроки.
  
  
  Чоловік унизу вирвався з обіймів жінки. Його губи рухалися в посмішці. Вона надулася і спробувала обійняти його, але він струсив її і повернувся до вітальні. Він був оголений, за винятком стилета в піхвах, прикріплених до внутрішньої сторони його правого передпліччя.
  
  
  Троє спостерігачів бачили, як він намагається відчинити двері, перевіряючи замок. Він підійшов до кожного вікна та перевірив його.
  
  
  Мао засичав у темряві. «Він дуже обережний, ваша Черепаха. Ви впевнені, що він не підозрює, що на нього чекає?
  
  
  Він нічого не підозрює, товаришу вожде. Це просто звичайні елементарні запобіжні заходи, які справжній Нік Картер вживе в такій ситуації».
  
  
  Чжоу сказав: Хто ті люди, які спробують убити твою Черепаху? Не дуже добрі китайці, сподіваюся? "
  
  
  «Вони китайці, – відповів Ван-вей, – але не добрі. Усі вони злочинці, засуджені до страти. Їм обіцяли життя у разі перемоги».
  
  
  Чжоу тихо засміявся у темряві. «А якщо вони виграють – якщо вони вб'ють твою призову Черепаху? Що ти тоді робитимеш, Ван-вей? »
  
  
  «Знайду нову черепаху та почну все спочатку, товаришу. Потрібно лише терпіння. Ти повинен знати що.
  
  
  «Я знаю, що мене все більше дратує ця балаканина, - гаркнув Мао. «Мовчіть і дивіться!»
  
  
  Псевдо Нік Картер витяг з кишені піджака моток мотузки. Він прив'язав один кінець мотузки до петлі високої лампи біля дверей. Потім, поставивши стілець у потрібне положення, він опустив мотузку вертикально на підлогу, під ніжки стільця і через двері до ще одного стільця, де прив'язав кінець мотузки. Шпагат тепер утворював лінію по щиколотку біля дверей.
  
  
  Чоловік перевірив натяжний трос один чи два рази, щоб переконатися, що він працює, потім залишив кімнату в темряві і повернувся до маленької спальні, де дівчина лежала, нетерпляче погладжуючи свої м'які груди.
  
  
  "Розумно", - визнав Мао. «Але двері зачинені. Як твої люди, злочинці, потраплять сюди? »
  
  
  «У них є ключ доступу, товаришу лідер. Як у справжніх ворогів. Вони скоро з'являться».
  
  
  Ван-вей почув шелест одягу, коли Чжоу витер обличчя. "Я радий, що не служу тобі", - сказав він Ван-Вею. «Занадто багато запобіжних заходів - як взагалі знайти час, щоб чимось насолодитися?»
  
  
  "Це необхідно", - сказав йому маленький розвідник. «Інакше агент не проживе достатньо довго, щоб отримувати від чогось задоволення».
  
  
  Вони дивилися, як чоловік опустився на ліжко поряд із жінкою. Він вийняв стилет з піхов і сунув його в ліжко поруч із правою рукою. Люгер був поміщений під подушку поруч із його лівою рукою. Відключили радіо, яке, мабуть, грало на тумбочці. Незадовго до того, як чоловік накрив жінку своїм міцним тілом, він простягнув руку і вимкнув єдине світло.
  
  
  Мао рухався у темряві. Він натиснув кнопку на столі і звук ожив. Спочатку тільки тихе електронне дзижчання, потім почали розрізняти окремі звуки.
  
  
  Чжоу м'яко вилаявся. «Чому він мав вимкнути світло!»
  
  
  Ван-вей відчував себе трохи краще. «Це потрібно, товаришу. Тож якщо загориться зовнішнє світло, воно матиме перевагу у темряві».
  
  
  Мао знову замовк. Вони сиділи і прислухалися до різноманітних звуків, що виходили з гучномовця у стіні кімнати.
  
  
  Ніжний дзвін пружин ліжка. Приглушений крик жінки. Раптом жінка важко дихає, потім її довгий стогін задоволення.
  
  
  У вітальні спалахнула лампа. Чотири китайці, всі в синіх костюмах кулі, на мить стояли, здивовано моргаючи. Над ними Ван-вей відчув, як його власне серце сильно підстрибнуло. Це було справжнє випробування!
  
  
  Не минуло й десятих секунд, як кулі, оговтавшись від раптового удару світла, вступили в бій. У всіх були довгі ножі. У двох із них були револьвери. Один, крім ножа, тримав у руках смертоносну сокирку.
  
  
  Вони розсипалися по кімнаті, тихенько перегукаючись і почали наближатися до темної спальні. Спостерігачі зверху бачили лише слабку тінь руху в кімнаті. Крик жінки був раптово пригнічений. Люгер плюнув полум'ям у кулі, ховаючись тіні, постріли голосно лунали в динамік. Один із кулі, що мав револьвер, спіткнувся і впав на землю, його кров залила килим. Револьвер вилетів із мертвої руки по підлозі. Кулі стрибнув за нею. "Люгер" знову вистрілив, і людина впала.
  
  
  Збройний кулі, що залишився, сів за диван і почав стріляти в спальню. Кулі з сокирою впав на карачки і під прикриваючим вогнем свого товариша почав повзти вздовж стіни до дверей спальні. Це були зневірені люди, їхні життя подвійно висіли на волосині, і вони не здавались легко.
  
  
  "Люгер" знову і знову клацав зі спальні. Купки та шматки дивана розлетілися повітрям, але людина з револьвером не постраждала. Він продовжував стріляти у спальню. Повзлий чоловік із сокирою був тепер біля дверей. Він глянув угору, побачив вимикач і крикнув своєму товаришеві, підводячись, щоб увімкнути його. У спальні спалахнуло світло.
  
  
  Дев'ята черепаха Ван-Вея промайнула через двері спальні, як оголена блискавка. У його правій руці був стилет, у лівій – стріляючий «Люгер». Кулі з сокирою видав легкий крик люті та урочистості та кинув зброю. Він блищав у яскравому світлі, обертаючись з боку на бік. Мельник був досвідченим убивцею тріади - за що він мав померти - і ніколи не промахувався.
  
  
  Зараз він практично не схибив! Черепаха Дев'ять швидко пригнулася, і сокира, що крутиться, пройшла над ним. Дівчина, її м'який рот широко розкрився в крику, отримала сокиру прямо між очима. Вона відкинулася на ліжко, сокира вп'ялася в її прекрасне обличчя.
  
  
  Дев'ята Черепаха думав, як автомат, яким він був. На мить він не звертав уваги на метальника сокири і стрибнув до дивана, стріляючи та пірнаючи. Він вистрілив двічі, і Люгер затих. Кулі за диваном вистрілив один раз і схибив, і його пістолет теж порожньо клацнув. Він підвівся і відскочив убік, думаючи уникнути Дев'ятої Черепахи, що мчить.
  
  
  Але Дев'ята Черепаха не поспішала. Його рука піднялася і відкинулася назад, і щось заспівало в повітрі. Кулі стояв біля дивана, тупо дивлячись на стилет, встромлений у його серцю, як прикраса. Він повільно перекинувся, вчепившись обома руками в стилет на своєму тілі, погладжуючи блискучу рукоять закривавленими пальцями.
  
  
  Для кулі, що залишився, цього було достатньо. Він кинувся до дверей із криком жаху. Дев'ята Черепаха посміхнулася і кинула порожній Люгер. Він зачепив чоловіка біля основи черепа, і він упав, приголомшений.
  
  
  Дев'ята Черепаха повільно підійшов до фігурки, що корчиться.
  
  
  На мить він постояв над чоловіком, дивлячись на нього, потім підняв босу ногу і вміло і зло вдарив чоловіка в шию. Спостерігачі нагорі чули, як зламався хребет.
  
  
  Якийсь час у кімнаті зі скляною підлогою запанувала тиша. Тоді Мао сказав: «Я думаю, що твоя Черепаха готова, Ван-вей. Навіть для Ніка Картера, Killmaster. Завтра вранці ти набереш чинності Перший Сегмент Плану Дракона.
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  Шукай та знищуй
  
  
  Вони покинули передгір'я і неухильно дерлися в ущелину, яка зрештою приведе їх до перевалу Каракорум, а потім довгою звивистою глісадою в Кашмір. Нік Картер зробив паузу, щоб перепочити, і розчесал частинки льоду від своєї триденної щетини. Він не мав можливості поголитися з того часу, як він залишив Вашингтон. Тепер він намагався дихати розрідженим повітрям і дивився назад, на захід і південь, де засніжені вершини Гімалаїв починали збиратися і відбивати захід сонця чудовим віялом.
  
  
  N3, старший за рейтингом KILLMASTER для AX, не мав настрою цінувати естетику. Він був страшенно нещасний. Не було часу акліматизуватися до висоти, та й кисню в нього не було. Його легені хворіли. Його ноги були брилами льоду. Все, крім термобілизни – його начальник, Яструб, люб'язно дав йому час зібрати це – смерділо якимось. На ньому були чоботи з комірчини, кепка з комірчини з капюшоном і поверх стьобаного костюма, в якому якийсь китайський солдат, мабуть, багато років жив, - шинель з комірчини.
  
  
  Нік гаряче вилаявся і штовхнув кудлату в'ючну поні Касву по її кудлатому заду. Удар вжалив його напівзаморожену ногу і тільки розлютив Касву. Поні кинув на Ніка докірливий погляд і продовжив крокувати у своєму власному темпі. Нік Картер знову вилаявся. Навіть Касва був якимсь психом! Касва насправді звали верблюда, принаймні так повідомив йому провідник Хафед із зубастою усмішкою.
  
  
  Нік знову штовхнув стійкого звіра і глянув на широку ущелину, що вела до перевалу. Він весь час відставав далі. Хафед, який був відправною точкою для руху, був у добрій чверті милі попереду і глибоко в тіні перевалу. Позаду нього, через певні проміжки часу, розтяглися п'ятеро шерпів, кожен із кудлатим поні, схожим на Касву.
  
  
  "Але швидше", - сказав Нік своєму поні. "Набагато швидше! Давай, тупий, косоокий, волохатий маленький монстр!"
  
  
  Касва заржав і навіть збільшив темп. Не через стусанів чужоземного диявола, а тому, що наближався час годування.
  
  
  Провідник Хафед зупинився там, де стежка звужувалась між двома високими скелями. Замерзлий водоспад, хитромудрий фриз з холодного мережива, звисав з навісу, і вони розбили табір за ним. До того часу, як Нік піднявся нагору, інші поні були нагодовані, і шерпи пили чашки гарячого чаю з олією з яка, приготовленого на ретельно захищених плитах Коулмана. Хафеду, майстру всіх гірських професій і, начебто, всіх мов, весь день було непросто. Він боявся зіткнутися із китайським патрулем.
  
  
  Нік та Хафед спали в наметі Бланшара. Нік виявив, що вони вже за замерзлим водоспадом. Він зняв свій рюкзак з Касви і відправив звіра на годування, потім розстелив спальний мішок у наметі і з довгим зітханням упав на нього. Він втомився вщент. Все тіло нестерпно свербіло. Поряд з уніформою загиблого китайського солдата він успадкував ще кілька бліх.
  
  
  Стало темно. Не було б ні місяця, ні зірок. З кожною хвилиною ставало все холоднішим, туманним ознобом, гірким до кісток, і вітер в ущелині починав рухатися. Нік розплющив очі і побачив кілька сніжинок, що пропливали повз отвор намету. «Добре, – стомлено подумав він. Все, що мені потрібно – хуртовина!
  
  
  Нік мало не задрімав, поки в пів-вуха слухав, як Хафед укладає людей і поні на ніч. Без сумніву, Хафед був перлиною. Він був схожий на бандита, і від нього погано пахло, але продовжував працювати. Схоже, він трохи знав усі мови у цій частині світу – китайську, тибетську, бенгальську, маратхи, гуджерати – навіть дуже ламану англійську. N3 підозрював, що Хафед працював на ЦРУ, але нічого не було сказано. Але Нік знав, що коли китайці вторглися до Тибету, ЦРУ теж втрутилося, наскільки могло, враховуючи грізні мовні та фізичні бар'єри.
  
  
  AX, звичайно, теж трохи перебралося до Тибету. Ось чому він був тут зараз, змучений, покусаний бліхами, і його нудило. Головного агента AX у Тибеті було вбито людиною, яка назвала себе Ніком Картером. Людина, яка виглядала і поводилася як Нік Картер! Але його двійник був убивцею, а справжній Нік виразно не був. Вбивця, так. Вбивцею в цьому випадку немає. І це, - стомлено подумав тепер N3, - було першою справжньою помилкою його двійника.
  
  
  Хафед підійшов і сів біля входу до намету. Було надто темно, щоб розгледіти його, але Нік міг уявити собі обличчя провідника, смагляве, з гудзиками, косими очима та з жирною бородою.
  
  
  Тепер у темряві він відчув запах Хафеда.
  
  
  "Як справи?" - стомлено спитав Нік. "Чоловіки все ще збираються піти?"
  
  
  Хафед пройшов далі до маленького намету. «Так, вони не ходять далі за це місце. Вони шерпи, і це не їхня країна, розумієте? Вони також дуже бояться китайських солдатів».
  
  
  Нік спробував зняти пальто з ячої шкіри, потім порився в кишенях стьобаного костюма в пошуках сигарет. Хафед запалив їх від сірника, що слабо світився. "Краще не показувати світло", - сказав він. «Я думаю, у китайських солдатів дуже пильні очі».
  
  
  N3 затиснув цигарку в долоні. Що ти думаєш, Хафеде? Чи є поблизу китайці? »
  
  
  Він відчував, як чоловік знизав плечима. Хто знає, сар? Можливо. Але це карма. Якщо солдати приходять, вони приходять – і все. Ми нічого не можемо вдіяти».
  
  
  «На карті, - сказав Нік, - ця область відзначена як така, що має невизначений кордон. Я не думаю, що це означає для китайців! »
  
  
  Хафед похмуро посміхнувся. «Ні, сер. Нічого. Їм краще – у таких місцях ставлять свій прапор та вибачаються, але тепер це наша земля. Це їхній шлях».
  
  
  N3 курив цигарку і розмірковував. Йому було начхати на китайців в даний момент, за винятком того, що вони були позаду, мабуть, позаду, цей проклятий двійник! У будь-якому разі він надто втомився, щоб думати; його голова здавалася легкою, як повітряна куля, яка може відірватися і полетіти будь-якої хвилини.
  
  
  Хафед пішов на мить і повернувся з величезною філіжанкою чаю, повної цампи. «Краще випий це», - наказав він. «Я думаю, тобі не добре, сер? Дивлюсь весь день. Ти хворий."
  
  
  Нік трохи випив чаю. «Ви маєте рацію, - визнав він. «Я почуваюся паршиво. І це погано – я не можу собі дозволити захворіти. Він посміхнувся, коли говорив. Хоуку це не сподобається. Людина-АХ ніколи не дозволяла хворобі заважати виконанню місії.
  
  
  "Все в порядку", - заспокійливо сказав Хафед. «Просто у вас гірська хвороба – я думаю, це у всіх іноземців. Висота це все. Через два-три дні з тобою все буде гаразд.
  
  
  Деякий час вони курили мовчки. Нік витяг з рюкзака пляшку віскі і долив їм чай. Від теплого віскі з торф'яним смаком він відчув себе трохи краще. Хафед розстелив рулон ліжка поряд з Ніком і ліг, енергійно почухавшись. Він задоволено булькав, потягуючи чай із віскі. За вікном вітер завивав, як великий білий вовк за здобиччю. Холод почав проникати в мозок N3, і він знав, що цієї ночі йому не буде багато часу для сну. Можливо, це було так само добре. Йому потрібен був час, щоб подумати, привести себе до ладу. З того часу, як телефонний дзвінок Хока поцупив його від теплого ліжка та гарячої жінки, він рухався несамовито. Досить абсурдно приспів старої мелодії Гілберта і Саллівана промайнув у його голові. Пародія. Участь агентів AX – не найкраща!
  
  
  Можливо, ні. Але то був його вибір. І, незважаючи на всі його часи важкі сутички, він знав, що це було те життя, яке він хотів і любив. То навіщо скаржитися, коли глибокої ночі його витягли з-під оксамитових стегон і відправили до Тибету!
  
  
  Реактивний літак AX доставив його з Нью-Йорка до Вашингтона менш ніж за годину. Це була шалена хаотична ніч. Його бос, Хоук, був злий, втомився, розпатланий і в люті. Штаб-квартира AX за безневинним фасадом на Дюпон-Серкл обурилася. Хоук із незапаленою сигарою, що катається в роті, розмовляв з Ніком час від часу, коли він кричав у півдюжини телефонів.
  
  
  «Ви, – відрізав він, вказуючи сигарою на Ніка, – зараз знаходитесь десь у Тибеті. Ви займаєтеся офіційною справою, абсолютно секретно, і ви зв'язалися з нашим главою в Тибеті - буддійським ченцем на ім'я Пей Лін. Ви видоїли з нього всю інформацію, яку могли, але потім припустилися помилки. Було дещо, чого ви не знали – ваше власне Золоте число! "
  
  
  N3 давно позбувся заціпеніння сну та наркотику поцілунків Мельби О'Шонессі. Його крижаний розум клацав, як комп'ютер.
  
  
  «То де самозванець послизнувся? Він не знав свого золотого числа? "
  
  
  Хоук самовдоволено посміхнувся. «Він навіть не знав, що є золоте число! Я визнаю, що китайська розвідка хороша, але в нас все ще є кілька секретів. І Золотий номер, слава богу, один із них. Вони досить розумні, щоб знати, що не можуть все передбачати, але я сумніваюся, що вони очікували, що їхня людина, цей фальшивий Нік Картер, так скоро буде викрита. Для нас це пекельна перерва - тепер ви можете прямо стати на його шляху. Мені не потрібно повідомляти вам накази – шукайте можливість знищення! Їдете через півгодини - не буде часу на інструктаж і влаштовувати прикриття. Тобі доведеться працювати як самому собі. Самостійно. За здогадом і сподіваючись на бога. Знайди цього ублюдка, синку, і убий його, перш ніж він завдасть непоправної шкоди.
  
  
  "Це може бути пастка", - сказав Нік. "Щоб залучити мене на смертельну дистанцію".
  
  
  Вставні зуби Хоука вчепилися в сигару. Думаєш, ми про це не думали? Звісно ж пастка! Але це, мабуть, лише частина справи, хлопчику. Вони не влаштовували б такого витонченого обману, щоб убити вас. Має бути щось більше.
  
  
  Ви маєте з'ясувати, що це таке, і ви маєте зупинити це».
  
  
  Кіллмайстер закурив одну зі своїх цигарок із золотим наконечником і примружився, дивлячись на Хоука. Він рідко бачив свого боса таким засмученим. Поза всяким сумнівом, назріває щось справді велике.
  
  
  Хоук вказував на карту на стіні. «Цей фальшивий ви прямуєте на схід. Ми, звичайно, проектуємо, вгадуємо, якщо хочете, але я думаю, що ми маємо рацію. Якщо так, а він іде на схід, то в цьому запустінні нікуди йти, окрім перевалу Каракорум. І це веде до північного Кашміру. Ви починаєте розуміти? "
  
  
  Кіллмайстер усміхнувся і схрестив довгі ноги. "Все, що я знаю, це те, що я читав у газетах", - сказав він. «І я прочитав сьогодні ввечері дорогою сюди, що Індія та Пакистан готуються підписати ще одну угоду про припинення вогню. У Тан, здається, трохи просунувся».
  
  
  Хоук повернувся до свого столу і сів. Він поклав пару потертих туфель на підставку зі шкіряною підкладкою. «Можливо, перемир'я буде, а може і не буде - точно не буде, якщо китайцям є що сказати з цього приводу. Я визнаю, що зараз ми робимо багато шалених здогадів, але майже напевно цей фальшивий агент вирушає до Кашміру, Індії, Пакистану чи кудись ще, щоб війна тривала. Китайські червоні повинні підтримувати цей котел у киплячому стані - вони можуть багато чого досягти. Ми не знаємо, як вони це планують зробити – це ваше завдання – з'ясувати». Хоук жорстко посміхнувся до Ніка. «Це справді зовсім не складно, синку. Просто знайди свого двійника та вбий його! Це прибере все безладдя. А тепер тобі краще поговорити з Транспортним агентством – ти поїдеш за двадцять хвилин. Як завжди, у тебе все буде допомога. ЦРУ, ФБР, Державний департамент, усі вони. Просіть все, що хочете. Якщо є час, звісно. Цього небагато. І тримайтеся подалі від неприємностей – не плутайтеся з жодною іноземною поліцією. Ви знаєте, що ми не можемо вас визнати. У цьому ти зовсім сам собою, мій хлопчику. Карт Бланш. Вільний хід – за умови, що ви не задієте уряд».
  
  
  Хоук кинув Ніку товстий коричневий конверт. «Ось накази та дорожні інструкції. Колись їх читати. Прочитай їх у літаку. Прощавай, синку. Хай щастить."
  
  
  Були часи, хоча світові ніколи не дозволяли це побачити, коли Нік Картер, такий же реалістичний і крутий, як двоногий тигр, почував себе дитиною без матері.
  
  
  Він ледве встиг зателефонувати до Мельби до Нью-Йорка. Вона все ще була у його ліжку у пентхаусі. Тепла та сонна, але з крижаним відтінком у голосі. Нік знав, у чому проблема, але телефоном це не обговорювалося. Він знову залишив Мельбу, і не вперше. Коли Хок дзвонив, він йшов - а Хок дзвонив у самий невідповідний час! Насправді, це було дуже погано. Мельба була лялькою. Але вона хотіла, щоб чоловік був поруч, коли він був їй потрібний. Коли Нік повісив трубку і підійшов до літака, що чекав літака, він подумав, що ніколи більше не побачить Мельбу. Принаймні не в ліжку. Він зітхнув, коли вони прив'язали до нього парашут – таке діло? Те саме і з будь-якою жінкою. AX був його справжнім справжнім коханням.
  
  
  Літаки AX доставили його до Мандалаю, де його було передано ВПС. Наступна зупинка була у Тхімбу у Бутані, де літак заправлявся паливом на секретній авіабазі, про яку, як сподівалися, не знали ні росіяни, ні китайці. Потім через Горб - йому показали Еверест - і його скинули на чорному парашуті на Содову рівнину посеред чудової дикої місцевості. Яструб своїм криком та своїми телефонними дзвінками створив логістичне диво. Хафед зі своїми шерпами зустрів його. Кілмайстер не став досліджувати диво. Він був згоден прийняти це. Ви впали в ніч за дванадцять тисяч миль від дому, і на вас чекав Хафед. Шерпи, поні, запах і таке інше. Грізний!
  
  
  Запах Хафеда заповнив намет, і Нік закурив ще одну сигарету. Він все ще відчував нудоту і запаморочення, і кожна його рука та нога важили по тонні. Кухоль, з якого він пив чай і скотч, повинен важити не менше десяти фунтів. Насправді N3 було набагато гірше, ніж він чи Хафед знали; велика висота – вбивця для людей, якщо її вплив без кисню буде досить тривалим. Звичайна людина, без чудового стану тіла Ніка Картера та гострого стану на кшталт леза бритви, була б безпорадною задовго до цього.
  
  
  Хафед допив чай з віскі і поставив кухоль. "Також наближається великий шторм", - сказав він. «Це також лякає чоловіків. Стоїть перший сніг зими – не так уже й погано, я думаю, але чоловікам це не подобається. У будь-якому разі це відмовка. Думаю, може, їх тут не буде, коли ми прокинемося вранці.
  
  
  Нік надто втомився і хворий, щоб подбати про це. Але треба було подумати про місію. Він не зміг би досягти багато чого, якби він застряг у Гімалайському перевалі та в хуртовину. У цих краях сенбернарів навіть не розіслали з бочкою випивки.
  
  
  Хафед відчув його занепокоєння і сказав: «Не хвилюйтеся, сер. Вони залишать нам поні та запаси. Шерпи чесні люди. Візьмуть лише те, що в них. У всякому разі, Ла Масері -
  
  
  те, що ви називаєте монастирем - всього за п'ять-шість миль вгору по перевалу. У нас там буде все гаразд, поки шторм не вщухне.
  
  
  «Приємно знати, – стомлено сказав Нік. «Я сподіваюся, що черниці подбають про ванни, гарячу воду і мило. У мене є кілька гостей, яких я хотів би позбутися.
  
  
  Начебто по команді Хафед почав свербіти. Його сигарета палала в маленькому наметі Бланшар, укритому від вітру та холоду. Наступні слова Хафеда були різким питанням. «Чому ви йдете в Ла-Масері, сер?»
  
  
  N3 замислився на мить. Хафеду, мабуть, слід довіряти - швидше за все, він працював на ЦРУ, - але він не міг бути певний. Нік не міг собі дозволити нічого видати.
  
  
  Нік постукав по грудях своєї ватяної куртки. «Наказ. Це все, що я знаю, Хафеде. Мені потрібно піти в це місце - у чортів Ла Масері - і встановити контакт з кимось на ім'я Діла Лотті. Гадаю, жінка. Напевно, Верховна жриця чи як там її називають. Це все, що я знаю."
  
  
  Це було не зовсім усе, що він знав, але Хафеду цього було достатньо.
  
  
  Хафед на мить замислився. І нарешті: «Що ви знаєте про це місце, про це Ла-Масері? Про цю жінку, Дайла Лотті, сер?
  
  
  Нік закурив і кинув пачку. "Нічого. Ні чорта!" І знову це було не зовсім так. Насправді Діла Лотті працювала в AX. Саме вона передала Хоуку повідомлення про вбивство людини Сокири в Тибеті.
  
  
  Сигарета Хафеда іскрилася в напівтемряві намету. Зовні люди та поні прилягли до ночівлі, і єдиним звуком було завивання вітру на перевалі.
  
  
  «Погане місце, цей Ла Масері, – сказав нарешті Хафед. Він перекручував свою англійську. «Це справжня причина, через яку чоловіки не підуть – вони там бояться жінок. Усі вони погані жінки! »
  
  
  Нік, незважаючи на те, що в нього боліла голова, відчув до нього інтерес. Що Хафед намагався йому сказати?
  
  
  «Що означає – погано? Адже це не в'язниця?
  
  
  Хафед знову завагався, перш ніж відповісти. «Ні – не справжня в'язниця. Але є місце, куди відправляють поганих дівчат – жриць, які йдуть із чоловіками. Це суперечить релігійному закону, бути з чоловіком, але ці дівчата все одно це роблять і тому їх відправляють сюди для покарання. Ла Мазері дияволів! Тепер ви знаєте, чому мої люди не хочуть туди йти?
  
  
  N3 довелося посміхнутися. «Не зовсім так, Хафеде. Мені здається, вони хотіли б піти туди - з усіма цими поганими дівчатами, що бігають на волі! »
  
  
  Хафед видав присмоктуючий звук губами, що Нік інтерпретував як мову Тибету для несхвалення. Ти не розумієш, сар. Усі мої люди хороші люди – багато одружені. Ви помітили маленькі шкіряні коробочки, які носять на мотузках на шиї?
  
  
  "Я помітив. Якісь чари, чи не так?"
  
  
  «Йіс – гарні чари. Зазвичай їх носять лише жінки-шерпи, але коли чоловіки їдуть надовго, вони беруть із собою даблам. Начебто забираючи з собою дух дружини. Бачиш, сар? Дух доброї дружини охороняє чоловіка – тоді він не може зробити нічого поганого? Зрозуміти?
  
  
  Нік засміявся. "Я розумію. Бояться, що їх спокусять у Ла Масері, повному розбещених жінок?"
  
  
  Хафед на мить засміявся. «Можливо, це частина цього, сар. Але більше – Ламасери мають погану славу. Чи бачите, там немає чоловіків, тільки жінки! І також багато історій – іноді, коли тут зупиняються чоловіки, мандрівники, вони більше не їдуть. Більше їх ніхто не бачить. Це погано, сер?
  
  
  Яким би хворим він не був, у Ніка все ще залишалося трохи пустощів. «Залежить від твоєї точки зору, Хафеде. Деякі люди, яких я знаю, вважали б це чудовим способом померти! І, можливо, вони не вмирають - можливо, дівчата просто тримають їх у камерах або щось таке і використовують їх, коли їм хочеться. Може, це й не таке вже погане життя - поки воно тривало! Нік усміхнувся в темряві. Він міг вигадати дюжину старих жартів, заснованих саме на такій ситуації, але марно витрачати їх на Хафеда.
  
  
  Його осяяла думка. "Як так вийшло, що ти не боїшся піти на місце демонів, Хафеде?"
  
  
  "Не одружений", - лаконічно сказав чоловічок. «Не треба даблам із духом дружини в ньому. Я не боюсь жовтих жриць. Може, навіть мені подобається! На добраніч, сер.
  
  
  За мить Хафед хропів. Нік лежав, прислухався до грізного голосу вітру і знав, що мав рацію - сьогодні він не спатиме багато. Щоб скоротити час, він перевірив свою зброю, працюючи в темряві навпомацки - він міг розібрати та зібрати 9-мм люгер менш ніж за тридцять секунд, працюючи тільки на дотик. Він зробив це зараз, ніжно поплескавши по зброї. Вільгельміна, як він називав Люгер, останнім часом вела спокійне життя. Сунувши пістолет назад у пластикову кобуру на поясі, Нік подумав, що, можливо, скоро все пожвавиться. Звичайно, коли він наздожене самозванця, для «Люгера» знайдеться робота.
  
  
  Або, можливо, він уб'є свого двійника стилетом, Х'юго. Він струсив гостру, як голку, маленьку зброю із замшевих піхов на правому передпліччі в руку. Рукоятка була гладкою і холодною, як смерть. Коли N3 підняв смертоносну маленьку зброю на долоні, її розум ухопився за цікаву іронію: китайська розвідка була .
  
  
  Решта - припустимо, вони забезпечили його двійника тією самою зброєю, що він сам. Посмішка Ніка була кислою. Це могло б стати дуже цікавим поєдинком – Люгер проти Люгера, стилет проти стилету!
  
  
  Але самозванець не мав однієї зброї - Нік розстебнув стьобані штани і намацав П'єра, маленьку газову бомбу, яку він ніс у футлярі між ніг, як третє яєчко. П'єр був смертоносний, як гадюка, і набагато швидше. Один вдих газу - і ви впізнали б миттєву смерть! Нік сумнівався, що китайці дізналися про П'єра - і навіть якби вони дізналися про бомбу, вони не змогли б відтворити її. Газ був секретом лабораторій AX, який добре охоронявся.
  
  
  Нік обережно поклав на місце маленьку газову бомбу та поправив штани. П'єр міг просто надати йому перевагу над суперником.
  
  
  На той час віскі закінчилося, і він знову почав почуватися дуже погано. Він жадав ще алкоголю, але не тягнувся за пляшкою. Коли завтра він зустріне цю Ділу Лотті, він хотів бути якомога тверезівішим - похмілля не годиться.
  
  
  N3 лежав якийсь час, страждаючи і слухаючи хропіння Хафеда. Він вийшов з намету, щоб заспокоїтись, і мало не був збитий з ніг силою вітру. Вузька ущелина, де вони розбили табір, являла собою сліпучу завитку снігу. Поні з білими волохатими шкурами терпляче стояли задом проти вітру. Два засніжені пагорби відзначали намети, в яких спали шерпи. N3 затримався на мить за сталактитами замерзлого водоспаду, дивлячись у примарний морок снігових дервішів. Легко було уявити речі там. Підкрадаються китайські солдати. Його двійник так само жадав його вбити, як і він сам. Жінки з Ла Масери, можливо, роблять набіг на табір і забирають чоловіків, що кричать - сміховинна зміна сюжету сабінянок.
  
  
  Нік змусив себе розсміятися, дивлячись на картинки, що розпливаються крізь його ниючу голову. Він був хворий, от і все. Тим не менш, він виявив, що йому потрібно боротися і триматися за реальність. Все було розпливчасто, прозоро і нереально – як в одній із фантазій Далі на полотні.
  
  
  «Це лише висота, - сказав він собі. Зрештою, він був хворий. І все ж таки він відчував, як холодне захоплення чужої руки тягнеться до нього з темряви цього місця, так близько до вершини світу, де жили Дияволі і магія була звичайним явищем.
  
  
  Нік струснувся і повернувся до намету. Нерви. Краще подивіться це, інакше він побачить наступного йєті - мерзенну снігову людину! Матері-шерпи використовували образ йєті, щоб залякати своїх дітей, щоб вони стали добрими. Нік усміхнувся про себе, коли він знову увійшов до намету. Було б весело спіймати йєті та відправити його Яструбу. Може, він зможе навчити його стати агентом АХ!
  
  
  Хафед все ще тихенько хропів. Нік заздрив провіднику та його сну. Попереду ніч буде довгою та холодною.
  
  
  Несподівано йому згадалися слова його старого гуру Раммурти, який викладав йогу у спеціальній школі AX.
  
  
  "Розум завжди може перемогти тіло, - вчив старий Раммурта, - якщо тільки він знає техніку".
  
  
  Коли N3 почав свої дихальні вправи, він подумав, як дивно, що йога не спадала йому на думку раніше. Це багато разів послужило йому хорошу службу. І ось він був всього за кілька миль від місця зародження йоги, Індії, і прийшов до нього із запізненням. «Знову гірська хвороба, – подумав він. Неможливо було ігнорувати жорстокий факт - він був не таким, як завжди. І це могло бути надзвичайно небезпечним – для нього. Він мав вийти з цього.
  
  
  N3 сів на спальний мішок і прийняв Сіддхасану, ідеальну позу. Він сидів і дивився прямо перед собою, його очі були розплющені, але поступово ставали непрозорими в міру того, як його почуття зверталися всередину. Він більше не відчував холоду. Його дихання сповільнилося і перетворилося на шепіт. Його груди майже не рухалися. Повільно, непомітно він увійшов у стан пратьяхари. Це був повний відхід зі свідомості. Нік Картер сидів як образ, кумир. Він міг бути одним із бронзових опудал, які прикрашають кожен храм Тибету.
  
  
  Хафед продовжував хропіти, блаженно не підозрюючи, що він міг би порахувати аватаром, присівши поряд з ним. Гід не прокинувся, і Нік Картер не рушив з місця, коли шерпи прокинулися рано і крадькома пішли в ущелину. Вони поверталися у свої будинки, подалі від Ла Мазері Дияволів, духи їхніх добрих дружин усе ще були в безпеці та панували у шкіряних даблах. М'яко рухаючись під дзвін бубонець, приглушених вітром, шерпи розчинилися в хуртовину. Брали лише те, що їм належало. Хафед заплатив їм заздалегідь.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  Вона диявол
  
  
  Камеру, навіть незважаючи на те, що масивні, забиті цвяхами двері були замкнені зовні, навряд чи можна було назвати камерою. Це було надто зручно, з побіленої цегли, високе і просторе, обвішане безцінними килимами. На щільній земляній підлозі лежали килимки. Нік, який не був торговцем килимами, дізнався в одному з них самаркандською вартістю не менше тисячі.
  
  
  Його ліжко стояло на підлозі і складалося з півдюжини тонких циновок.
  
  
  Простирадла були з пурпурового шовку і покривала з дорогої парчі. Велика жаровня у центрі кімнати випромінювала хвилі вугільного тепла. За жаровнею біля дальньої стіни височіла величезна мідна статуя мавпи. Звір сидів навпочіпки, піднявши передні лапи, схожі на руки, як у благанні до дивних богів. Це був величезний ідол, що доходив майже до стелі, і Нік одразу не полюбив його. По-перше, очі. Вони були порожні, і раз чи два в слабкому жовтому світлі олійних ламп він бачив білий блиск у порожніх мідних очах.
  
  
  Так що іноді за ним шпигували. І що? Це було не вперше. Нік поклав під голову дерев'яну подушку - вона була вкрита повстю і була досить зручною - і побажав, щоб верховна жриця Дайла Лотті продовжувала займатися справами. У нього справді не було часу на звичайні розваги Тибету, але він розумів, що їх потрібно дотримуватися. Протокол повинен дотримуватися, особливо у цьому жіночому місці. N3 покірно посміхнувся і закурив із однієї пачки, яку йому дозволили залишити.
  
  
  Він випустив дим у мідну мавпу і згадав події дня. Це був довгий та неспокійний час…
  
  
  Він вийшов із йога-трансу і виявив там Хафеда з неминучою чашкою чаю. Нік відчув себе трохи краще, зміцнів, і після сніданку, що складається з чаю, печива і пресованої яловичини, вони упаковали двох поні, що залишилися, і кинулися на схід, у перевал. На той час хуртовина була в повному розпалі.
  
  
  Часу на розмови не було, та й потреби в цьому не було. Ненависним не треба було пояснювати - або вони досягнуть Ла Масери Дияволів, перш ніж їх сила вичерпалася, або вони померли в суворих межах перевалу. N3, опустивши голову проти крижаного вітру, був задоволений тим, що йшов за Касвою. Поні знала, про що йдеться, і трималася поряд з Хафедом та іншим поні. Стежка неухильно звужувалась, поки в якийсь момент вона не стала шириною всього в дванадцять дюймів з нависаючою скелею праворуч від Ніка і урвищем в милі ліворуч від нього. Єдиний фактор, який врятував їх і зробив стежку прохідною, - це сильний вітер, який не давав їй вкритися снігом. Іти було суцільним пеклом. Нік чіплявся за кудлатий хвіст Касви і сподівався на краще - один промах - і місія закінчена.
  
  
  До середини дня найгірше для них пройшло. Близько чотирьох, коли згущалася рання темрява, Хафед зупинився і вказав вгору крізь сніг, що клубився. «От, сар! Ла Масері. Ви бачите всі вогні – вони чекають на нас».
  
  
  Нік сперся на Касву і затамував подих. Іноді снігова завіса піднімалася достатньо, щоб він міг глянути на монастирт Ла Масері. Він був ненадійно влаштований на великій плоскій виступі скелі, що виступає з скелі. Безліч невисоких будівель з каменю та цегли, всі з яких були тьмяно-червоно-земного кольору. Попереду, приблизно за чверть милі, сходи, врізані в живий камінь скелі, вилися вгору.
  
  
  Ла Масері справді горів світлом. «Мабуть, горить тисяча олійних ламп», - подумав Нік.
  
  
  Він підійшов до того місця, де Хафед відпочивав зі своїм поні.
  
  
  Він зазначив, що навіть провідник дуже втомився. Нік дав йому сигарету, яку Хафед з вдячністю прийняв і вміло запалив на вітрі шнурком, що світився.
  
  
  "Як вони могли побачити, що ми йдемо в цей шторм?" - Запитав Нік. «Велику частину часу я не бачу понад п'ять футів перед собою».
  
  
  Хафед прикрив сигарету проти вітру та затягнувся. «Вони знають, сер. Вони дияволиці, пам'ятаєш? Дуже сильна магія! »
  
  
  Нік тільки дивився на нього, нічого не говорячи. У нього виникла спокуса сказати Хафеду, що тепер, коли вони залишилися самі, він може відмовитися від простого такту Тибету, але він промовчав. Нехай чоловік грає по-своєму.
  
  
  Хафед з деякою боязкістю продовжив: «Як би там не було, вони завжди напоготові, дияволиці. Вони кажуть, що шукають заблукалих та заблукалих мандрівників, щоб допомогти їм». Хафед посміхнувся Ніку, показуючи чорні уламки зубів. «У це я не вірю – я думаю, вони шукають чоловіків. Думаю, вони дозволили б жінці-мандрівниці замерзнути на цьому перевалі. Слухай, сар! »
  
  
  Вітер приніс їм рев величезних рогів і звук єдиного величезного гонгу. Міріади олійних ламп мерехтіли крізь шторм, як свічки у вікнах будинку. Хафед дивно подивився на Ніка.
  
  
  «Нам краще ладнати, сер. Вони не люблять, коли на них примушують чекати, дияволиці. Дуже нетерплячі люди».
  
  
  Коли Нік повернувся до своєї поні, він посміхнувся. «Я теж нетерплячий. За гарячу ванну, чисте ліжко та можливість трохи поспати.
  
  
  Сміх Хафеда долинув до нього вітром. «Не сподівайся на це, сер. Ванна та ліжко в порядку, так. Сон, я маю сумнів, сподіваюся, ти відчуєш себе сильніше, сер. Сьогодні ввечері тобі знадобляться всі сили! Також і мені!
  
  
  Вони знайшли грубі стайні, вирубані в скелі біля підніжжя сходів, і лишили там поні. Все обслуговуючий персонал був літніми жінками в грубому одязі брудно-жовтогарячого кольору. Їхні голови були поголені, і вони блищали від їдкого масла. Вони дивилися на двох чоловіків і балакали, як мавпи на якомусь дивному діалекті Тибету.
  
  
  Вони почали довгий підйом кам'яними сходами. Високо над головою хтось дзвенів тарілками. Було вже зовсім темно, і сходи погано освітлювалися олійними лампами, встановленими у нішах.
  
  
  Коли вони піднімалися, пояснив Хафед. «Більшість важкої роботи роблять старі дияволиці. Молоді дияволиці весь час проводять у гарному стані та кохаються».
  
  
  "Я думав, ти сказав, що чоловіків немає?"
  
  
  Хафед кинув на нього те, що Нік міг витлумачити лише як жалісливий погляд. "Не завжди потрібні чоловіки", - уривчасто сказав гід. «Іншими способами!»
  
  
  Нік зберіг дихання для підйому. Він визнав, що це було дурне питання. Наївно. Лесбіянство мало процвітати в такому місці. "Напевно, саме місце", - подумав він. Зрештою, ці жриці чи дияволиці були послані сюди, бо вони згрішили з чоловіками.
  
  
  N3 подумав, що він може помітити деяке нетерпіння в манері Хафеда. Або це, або гід був у неймовірній формі - він досить бадьоро стрибав крутими сходами. Нік кисло посміхнувся. Чому б і ні? Хафед не ніс у собі дабламу з духом дружини. Здавалося, він з нетерпінням чекав сьогоднішньої ночі в старому Ла-Масері! Нік зітхнув і спробував підвестися. Судячи з жінок, яких він бачив досі, Хафед міг їх отримати.
  
  
  Їх вступ до Ла Масери Дияволів був тріумфом, розіграним під фарс. На вершині їх зустріла юрба жриць, що несли смолоскипи і б'ють цимбалами. Їх проводили через величезні ворота у внутрішній двір із утрамбованої землі. Жінки дивилися на них, махали смолоскипами та хихикали між собою. Деякі з них вказували і робили наводячі рухи своїм тілом, але ніхто з них не ризикнув наблизитися. Всі вони були одягнені в помаранчеві мантії та обтягуючі чоботи з якоїсь шкіри із загнутими догори пальцями. Їхні голови були обриті, але, проте, Нік побачив серед них красунь. Проте в основному він відзначав запах, що пронизує двір та віддалені ущелини ламара. Запах тисячі жінок, які живуть у тісноті. Спочатку це його турбувало, але через кілька хвилин він знайшов це цілком прийнятним - суміш змащених олією волосся, надушених тіл і натурального мускусу фемали.
  
  
  Хафед та Нік були негайно розділені. Здавалося, Хафед знаходив це природно. Після короткої розмови з літньою жрицею, складеною як борець сумо, мовою, яка, здавалося, складалася з вересків і бурчання, Хафед повернувся до Ніка. «Ви повинні піти з цією старенькою, сар. Вона говорить тільки на їхньому діалекті, тому ви не зможете з нею поговорити. Може так і планувалося, я думаю. У будь-якому разі вона подбає про тебе, і, можливо, пізніше тобі буде дозволено побачити Верховну жрицю – Ділу Лотті.
  
  
  "Дозволено, чорт!" Нік був терпкий. «Я маю побачити її – прямо зараз. Це не страшенно розважальна прогулянка, Хафеде.
  
  
  Хафед нахилився, щоб прошепотіти. Навколо них спостерігали і перешіптувалися жінки в помаранчевому одязі.
  
  
  "Краще зроби так, як сказали", - пробурмотів Хафед. «Пам'ятаєш, я казав тобі, сар? Може бути небезпечним, якщо неправильно поводитися з ними. Вона Дияволі і тут власний закон. Бачиш довкола великі жінки - з палицями та ножами? »
  
  
  Нік помітив їх, мускулистих жінок з червоними нарукавними нарукавниками, з палицями з шипами та довгими ножами, застромленими в пояс. Він кивнув головою. "Так. Хто вони такі? Стражниці?"
  
  
  Хафед посміхнувся. «Начебто, сер. Дуже сильні. Іди, роби, як вони кажуть – ми не хочемо неприємностей. Думаю, Діла Лотті приїде до тебе, може, скоро сьогодні ввечері! »
  
  
  Кіллмайстер пішов за товстою старою жрицею по довгих холодних коридорах, освітлених олійними лампами. Нарешті вони увійшли до кімнати, де було справді тепло і кипів великий котел із водою. Тут було більше стареньких. Подолавши його початковий опір спритним умінням і балаканею, вони вимили Ніка. Зрештою він розслабився та насолоджувався цим. Вони купали його інтимні частини без особливих зусиль, ніби він був шматком м'яса на гачку м'ясника, хоча одна стара баба лоскотала його і хихикала, що змушувало інших сміятися. Нік подумав, що це, мабуть, нелегко.
  
  
  Йому вдалося зберегти свою зброю, але тільки після запеклої боротьби та тривалих сварок. Одну зі старих жриць було відправлено на перевірку - імовірно, із самою Верховною жрицею - і повернулося з повідомленням, що зброя дозволена. Принаймні вони відмовилися від спроб відібрати їх у нього.
  
  
  На легшому боці було трепет, з яким літні жриці дивилися на П'єра, на маленьку газову бомбу, яку він ніс між ніг у металевому балоні. Це викликало стільки ж хіхікання! Вони дивилися на нього і з великою швидкістю крутили колеса молитов. Ось і іноземний диявол із трьома кулями – і один із них металевий! N3 майже чув, як розійшлися чутки, і уявляв собі плітки, які пронесуться Ла Масери тієї ночі ...
  
  
  Тепер, хвилюючись на м'якому ліжку, він розмірковував про решітчасті двері. Чи був він бранцем, як він думав спочатку, чи двері були зачинені ґратами, щоб не пускати молодих демонів? Він посміхнувся. Вони почули про його третє яєчко, то вони могли б прийти подивитися, хоч би з цікавості.
  
  
  Він запалив ще одну сигарету від недопалка, ткнувши недопалком об килимок вартістю кілька тисяч доларів. Попільничок не було. Він знову дивився на мавпу. То був білий відблиск за мідними очима? Спостерігач? Нік позіхнув і щільніше стягнув помаранчевий халат навколо свого великого тіла. Він був грубий і колючий, але чистий. Один Бог знає, що вони зробили з його одягом. Все, що в нього залишилося, - це халат, пара чобіт із комірки та його зброя.
  
  
  Він збирався знову розібрати «Люгер» через брак справ, коли почув, як відчинилися двері. Він поспіхом сунув пістолет під кришку. Якщо це була Діла Лотті, він не хотів би зустрічатися з нею з пістолетом у руці. Може порушити протокол або щось таке.
  
  
  Це була лише одна стара, яку він раніше не бачив. Вона вклонилася, захихотіла і простягла йому велику миску з теплим молоком. Вона зробила питні рухи та стояла в очікуванні. Щоб позбутися її, Нік випив суміш. Тепле молоко яка, в яке було додано щось, чого він не міг розпізнати, водночас терпке та солодке. Смак помірно приємний.
  
  
  Стара стара схвально посміхнулася, коли він допив молоко і простяг їй чашку. Вона вдарила висохлі груди по своєму серцю і вимовила йому слова, які невизначено звучали як «одужуй». Вона пішла, і Нік почув, як двері знову зачиняються.
  
  
  Майже одразу він відчув сонливість. Його охопила чудова тепла ейфорія. Його серце, яке на останньому підйомі сходами збиралося розірвати його груди, сповільнилося до рівного нормального ритму. N3 заплющив очі і поринув у чудове глибоке задоволення. Хоч би який наркотик йому давали, він безперечно діяв. Вона диявольський домашній засіб – може, йому варто спробувати роздобути рецепт та розлити по пляшках для продажу у Штатах. Це було краще за будь-які шість мартіні, які він коли-небудь пив.
  
  
  N3 уявлення не мав, як довго він спав. Він не прокинувся миттєво, насторожений і готовий, як це буває при його звичайному пробудженні. Натомість він повільно приходив до тями на приємній подушці снів, лише усвідомлюючи, де він був і хто він. Тепер у Ла-Масері було дуже тихо. Має бути вже пізно. Більшість масляних ламп згасло; решта дещо випромінювала слабке жовте світло, яке судорожно вагалося. Вугілля в жаровні світилося похмурим червоним світлом.
  
  
  Мерехтливі лампи! Дивний. Раніше вони горіли чистим прямим полум'ям. Нік підвівся на ліжку, борючись зі сном, і глянув через кімнату на величезну статую мідної мавпи. Вона віддалялася від стіни, повільно погойдуючись на шарнірі. До кімнати увірвався легкий протяг, і олійні лампи знову заблимали. N3 у паніці потягнувся до своєї зброї.
  
  
  Потім він розслабився. Вони всі були там - Люгер, стилет та П'єр газова бомба. Він не був беззахисним!
  
  
  Мідна мавпа все ще виходила з білої цегляної стіни. Коли вона була під прямим кутом до стіни, вона зупинилася з невеликим клацанням. Нік потер очі, намагаючись позбавити їх від сну. Він все ще почував себе одурманеним, але не заперечував проти цього. Він почував себе добре. Чудово! Начебто він був акуратно загорнутий у якийсь пуховий утеплювач, захищений від будь-якого впливу реальності. Він знав ще про одне - він був безмірно готовий до фізичного кохання! І це, як казала йому якась частина його розуму, що ще не підведена до роботи, просто абсурд. Смішний. У цей момент часу і простору, він тільки починає те, що може бути найбільш ризикованою і небезпечною місією в його житті, що він повинен раптово стати шаленим жеребцем.
  
  
  Він побачив її тоді. На місці, де колись була мідна мавпа, виднілася чорна довгаста лінія в цегляній стіні, і тепер там стояла постать. До Ніка долинав аромат парфумів. Ще більше абсурду. Це не рідкісний парфум Тибету - він відразу це дізнався. Шанель №5!
  
  
  Фігура вийшла із чорних тіней у кімнату. Якби він не був під наркотиками, N3, мабуть, вигукнув би. Як би там не було, він сприйняв привид спокійно – майже. Навіть ліки не могли повністю позбавити від раптового ознобу та відчуття зла, що є у кімнаті.
  
  
  Не кажучи жодного слова, постать увійшла до кімнати і зупинилася біля жаровні. За нею мідна мавпа безшумно повернулася на місце. «Якась автоматична противага», - люто сказав собі Нік. Тепер він боровся з наркотиками щосили, намагаючись очистити свій розум. Це має бути Діла Лотті. Сама Верховна Жриця, з якою йому було наказано зв'язатися. Чому вона не зняла цю прокляту маску, що посміхається!
  
  
  Маска диявола була досить огидною, щоб заморозити кров будь-якої людини. Очі перетворилися на жахливі червоні щілини, ніс – на багряний гачок, рот – на усмішку від жаху. Замість волосся спліталися змії. То був кошмар!
  
  
  Кіллмайстер закликав усю свою волю. Він недбало тицьнув рукою в бік ліжка. «Підійди і сядь. Я чекав тебе. Вибачте за відсутність стільців, але ви, здається, не хочете сісти. Ви, звісно, ​​знаєте, хто я? Чому я тут? "
  
  
  З-за маски на нього дивилася пара вузьких темних очей. Як і раніше, вона нічого не говорила.
  
  
  Вона була одягнена в традиційну помаранчеву мантію, але вона була з шовку, а не з грубого домотканого матеріалу, і мала пояс на талії. Це показало досить будову її тіла, щоб Нік міг здогадатися, що вона чудова. На ногах були крихітні чобітки з якоїсь шкіри зі срібними пензликами на скручених пальцях. Навколо її шиї, нижче за лінію маски, він побачив довгу мотузку з дерев'яних чоток.
  
  
  На цей момент Нік знав, що веде програшну битву з наркотиком. Боже, це молоко має бути сильно їм начинене. Він щосили намагався тримати в полі зору дивну маску диявола. Побілені стіни то складалися, то морщились, то шикувалися заново. І він все ще страждав, страждав від фізичних проявів кохання. І це, смутно подумав він, точно не протокол. Якщо я дозволю собі вийти з-під контролю, зіпсую всю угоду.
  
  
  Він відмовився від простого та дурного зауваження. "Думаєш, ти знову впізнаєш мене?"
  
  
  Темні очі блимали за маскою диявола. Вона не рухалася. Тепер вона зробила єдиний крок до нього. Її голос був м'яким, добре модульованим, вона говорила англійською без акценту - хороша, граматично чиста англійська для людини, яка старанно вивчала її як другу мову. М'які тони, що виходять через гротескну маску, знову вразили Ніка Картера.
  
  
  «Я маю бути дуже обережною, містере Картер. Як і має бути. Лише тиждень тому інший чоловік лежав на тому самому ліжку і запевняв мене, що це містер Ніколас Картер. Він виглядав точно як ти. Він говорив саме так, як ви кажете зараз.
  
  
  Нік підняв ноги з ліжка і накинув на себе помаранчеву мантію, борючись із млосністю. Вільгельміна, «Люгер», затишно влаштувалась у своїй пластиковій кобурі за поясом його шорт. Дякувати Богу, старі баби залишили йому це.
  
  
  Нік сказав: «Ця інша людина – цей фальшивий Нік Картер? Ви кажете, він був таким самим, як я? А тепер подумайте, міс…е… як мені вас називати?
  
  
  Невже за маскою блимали темні очі? Він не міг бути певний. Тепер у запаху Chanel No. 5 було щось знайоме та обнадійливе. Зрештою, це була лише жінка. І це був Нік Картер – справжній. Він міг упоратися з цим.
  
  
  «Кличте мене Діла Лотті», - сказала вона. "Це моє ім'я. І так - він справді був схожий на вас. За винятком, можливо, ... - Вона зробила крок до ліжка і подивилася на Ніка. «Можливо, його очі були трохи холоднішими. Але це емоційне, суб'єктивне судження. Але він був досить схожий на тебе, щоб пройти будь-яке, крім найсуворішого випробування.
  
  
  «Він обдурив тебе? Ви подумали, що він справжній Нік Картер? В той час?"
  
  
  Маска диявола рухалася в запереченні. Ні. Мене не обдурили. Я вдалася, але знала, що насправді він був китайським агентом, який видавав себе за вас, містере Картер. Розумієте, мене попередили.
  
  
  Нік порався з цигарками, що залишилися. "Ви не заперечуєте?"
  
  
  Крихітна рука кольору жовтого нарциса здалася з великого рукава халата. Він махнув на знак згоди. Нік побачив, що її нігті довгі, вигнуті і забарвлені в криваво-червоний колір.
  
  
  Він запалив і знову поправив халат. Він був трохи невимушений, трохи менш схвильований тепер, коли вони приступили до справи, але бажання все ще переслідувало його.
  
  
  Він видихнув синій дим і сказав: Ви знаєте, ми трохи не впевнені в цьому в AX. Скажіть мені прямо для протоколу – а як вас попередили? Цей агент, цей китайський ошуканець, убив нашу людину Пей Лінга в Кайтсі, тобто в центральному Тибеті. Між тут і там багато гір. Як ти могла так швидко дізнатися про вбивство Пей Лінг?
  
  
  Він побачив, як за маскою розширились темні очі. Вона підійшла ще на крок, схрестивши руки на грудях. «Міцні, повні груди», - припустив Нік. Маю бути перев'язана зараз. Аромат Шанель був сильнішим.
  
  
  - Ви кажете так, ніби не зовсім мені довіряєте, містере Картер. Чи був у голосі натяк на глузування?
  
  
  «Це не питання довіри, Діла Лотті. Просто справа обережності. Я хочу знати, як це могло статися. Я хочу, я повинен знати про це якнайбільше. Деяка дрібниця, що ви не вважаєте важливим, може виявитися життєво важливим. Ви розумієте?"
  
  
  «Я розумію, містере Картер. Ви повинні вибачити мене - я новачок у подібних речах. Я верховна жриця, а не шпигунка. Я погодилася працювати тільки на вас, на ваш народ, тому що китайці в нашій країні, і я хочу, щоб вони пішли. Ненависть, містере Картер, або проповідь ненависті - проти нашого віровчення, але я грішниця. Ненавиджу китайців! Вони свині. Собаки! »
  
  
  N3 відчув себе більш розслабленим. Наркотик усе ще діяв у ньому, але тепер відчував, що його сильне бажання жінки, будь-якої жінки згасає. Його розум прояснявся; кімната, жінка в масці – все знову стало ясно та чітко.
  
  
  На його подив, Діла Лотті підійшла до протилежного боку ліжка і сіла. «Насамперед, – подумав він. Він обернувся до неї обличчям і посміхнувся. «Хіба тобі не було б зручніше, якби ти зняла цю річ – я маю на увазі, частину Хеллоуїна? Вона виглядає важкою.
  
  
  Маска хитнулася до нього, і він помітив пильний погляд темних очей. У її відповіді була дивна нотка. «Я волію поки залишити її, містере Картер. Можливо пізніше? Ви повинні знову поспати та випити ще ліки – а потім я повернуся до вас.
  
  
  Тоді я зніму маску. Ти згоден?"
  
  
  Формальність зменшилась. Нік усміхнувся і закурив ще одну цигарку. «Я згоден, але я нічого не знаю про ліки. Покладено в останній ковток молока яків! І взагалі що вона туди поклала? Він крадькома глянув на свої тепер нерухомі стегна. «Це… е-е… Має якісь дивні ефекти».
  
  
  Якщо Діла Лотті знала, що він мав на увазі, вона не подавала жодного знаку. І все ж таки її голос був теплішим і дружелюбнішим, коли вона сказала: «Це корінь сангу - різновид дикого гриба, який росте на вершинах гір. Дуже рідкісний. Ви повинні прийняти це, містере Картер. Я знаю. У мене сама була висотна хвороба. Корінь санги полегшує навантаження на ваше серце – інакше воно зношується у цьому розрідженому повітрі».
  
  
  N3 глянув на маску диявола. "У нього є певні побічні ефекти", - сказав він з невинним виразом обличчя.
  
  
  Цього разу сумнівів не було – темні очі спалахували та мерехтіли. "Можливо", - визнала Діла Лотті. «І, можливо, побічні ефекти також корисні. Але ми маємо повернутися до справи, містере Картер. Скоро я маю піти. Знаєш, я маю свої обов'язки.
  
  
  Ніку було цікаво, що це за обов'язки після опівночі в самотньому та обложеному штормом снігової завірюхи Ла Масері, але він не спитав. Він слухав, лише зрідка перебиваючи, щоб поставити запитання.
  
  
  Тижнем раніше, за день до прибуття фальшивого Ніка Картера, гонець дістався Ла Масери. Він мав шматок паперу в пакунку, і через півгодини він помер від виснаження. Але він був шерпом, з неймовірними легенями, і він пройшов весь шлях з іншого ламара в Кайтсі. Повідомлення, яке він ніс, було подряпане кров'ю - кров'ю вмираючої людини. Китайський агент зробив ще одну помилку - після стрілянини в Пей Лінг він не перевірив, що лама мертвий.
  
  
  Нік запитав: "Ви все ще маєте це повідомлення?"
  
  
  Діла Лотті вийняла з широкого рукава грубий аркуш паперу і простягла йому через ліжко. Їхні пальці на мить зіткнулися, і Нік відчув, ніби його потрясло електричним струмом. Він підняв записку на рівень очей тремтячими пальцями. Боже, він має бути обережним! Хвороба поверталася!
  
  
  Він нічого не міг збагнути з цієї записки. Здавалося, що це дійсно було написано кров'ю вмираючою людиною - хитко подряпані подряпані курячі сліди. У нього склалося враження, що її треба читати праворуч наліво. Він із спантеличеним виглядом повернув його Ділі Лотті. "Боюсь, що тобі доведеться мені це прочитати".
  
  
  Він не бачив її посмішки за маскою диявола, але відчував її. "Це на урду", - пояснила вона. «Вища форма хіндустані – освічені священики іноді його використовують. Це не говорить багато про що - у нього не було часу. Просто він був убитий людиною, яка видала себе за вас, містере Картер. Це – китайський агент. Він просить мене передати це вашим людям – AX – і попереджає, що китайський агент, ймовірно, зупиниться тут шляхом через прохід у Кашмір. Він також пропонує, щоб я прикинулася незнаючою і, як ви це кажете...?
  
  
  «Підіграли йому».
  
  
  Її кивок був сумнівним. «Так… я вважаю, щось таке. Я так і зробила. Свого часу прибув самозванець, точно схожий на вас, містере Картер. Я…еее… підіграла. Він ставив багато запитань. Я теж. Я думаю, він довіряв мені - він не підозрював, що я знаю правду, - але я не думаю, що він сказав мені щось важливе. Я також не сказала йому нічого, чого він ще не знав або міг легко дізнатися. Причина була проста – я не знала нічого, що могло б його зацікавити. Як я вже казала, я верховна жриця, а не шпигун чи секретний агент. Моя роль мала бути другорядною, пасивною - я мав час від часу передавати інформацію, якщо вважаю її важливою. От і все. Але Пей Лін помирав, і йому не було до кого звернутися – тому він послав гінця до мене».
  
  
  «І ви відправили його звістку нам – це означає, що у вас є передавач тут, у Ла Масері!»
  
  
  Маска диявола кивнула. Голос її звучав неохоче. «Так, передавач є. Добре захований. Мене попередили ніколи не використовувати його, окрім як у разі серйозної небезпеки – навколо завжди є китайські патрулі, а деякі з них мають спеціальні машини – що б вони не використовували для виявлення прихованих передавачів? »
  
  
  «Радіопеленгаційна апаратура», - сказав Нік. «Так, б – вони б були. Але, схоже, тобі це зійшло з рук, Діла Лотті. У вас не було китайських солдатів? "
  
  
  "Ще ні. Я сподіваюся, що ніколи про них не дізнаюся. І я буду рада, коли все це закінчиться – я погано підготовлена для цієї роботи. Я жінка і боюсь!"
  
  
  «Поки що у тебе все добре», - сказав їй N3. «Відмінно, ми зникли б без тебе, Діла Лотті. Справді справи безладно. Ми б нічого не дізналися про цього фальшивого агента, якби не ви - принаймні, доки він не завдав серйозної шкоди. А поки що я не надто далеко від нього”.
  
  
  "Він поїхав чотири дні тому".
  
  
  «Через перевал у Кашмір?»
  
  
  Вона кивнула головою. "Так. У нього був провідник, поні і п'ять чи шість чоловік. Вони не залишилися тут, у Ла Масері - погода тоді була гарна, і вони розбили табір у ущелині. Думаю, це були китайські солдати без форми. Але це тільки припущення - він тримав їх при собі.
  
  
  Вони навіть не мали нічого спільного із моїми дівчатами, що дуже незвичайно для солдатів». Діла Лотті дозволила собі найменший смішок. Ніку також здалося, що він уловив у її голосі нотку лукавства, але проігнорував початок – якщо це так – і рішуче продовжив займатися своєю справою.
  
  
  Він протер очі; він знову почував себе сонним. Потім він сказав: «Отже, ти йому нічого не сказала – не могла. Але що він тобі сказав? Я мушу це знати.
  
  
  "Трохи. Тільки те, що він збирався звідси в Карачі з секретною місією. Він, природно, не сказав, що це було. Я вдала, що вірю йому, і не ставила занадто багато питань - я боялася, що він мене запідозрить, і не хотіла приєднуватися до Пей Ліна».
  
  
  Карачі! Пакистан! N3 тепер згадав слова Хоука. Китайські червоні можуть спробувати торкнутися індо-пакістанського пирога. Тримати каструлю окропу. Здавалося, що Хоук вгадав правильно. Якщо, звичайно, це не було умисним прийомом, хитрощами, щоб відволікти Ніка від дороги, в той час як справжня справа завершиться десь ще.
  
  
  Чомусь він так і не подумав. За загальним визнанням, у той момент він не надто ясно думав, хоч він був під наркотиками, але він був згоден з Хоуком, що частина цієї справи принаймні була пасткою, щоб залучити її на смертельну дистанцію. Якби це було правдою, фальшивий агент залишив явний слід. Інша річ, що агент і його боси в Пекіні не очікували, що їх хитрість буде виявлено так скоро. Вони б знали, що апарат ЦРУ та AX у Тибеті був грубим та примітивним на даному етапі. Мабуть, вони трохи грали в азартні ігри, залежно від успіху, і це їм не вдалося.
  
  
  Вголос Нік сказав: «Я відстав від нього всього на чотири дні. Я дістану його. Дякую тобі, Діло Лотті».
  
  
  Вона встала і підійшла до ліжка, щоб стати поруч із ним. Її тендітна рука з червоним кінчиком дотяглася до нього і затрималася на мить. Її шкіра була прохолодною.
  
  
  «Я сподіваюся на це, містере Картер. Тепер я маю йти. І ти… ти маєш знову прийняти ліки та зберігати спокій.
  
  
  Нік виявив, що чіпляється за її руку. Ти сказала, що повернешся, Діла Лотті. І ти не можеш перестати називати мене містером Картером? Нік буде краще – більш доброзичливим.
  
  
  Довгі темні очі дивилися на нього крізь прорізи в масці диявола. «Я тримаю своє слово – Нік. Я повернуся. Приблизно через годину. Але тільки якщо ви слухняні і приймете ліки – ви ніколи не впіймаєте цього китайського диявола, якщо занедужаєте».
  
  
  Нік усміхнувся і відпустив її руку. «Добре, я прийму його. Але попереджаю – твоє зілля може бути смертельно небезпечним. Тобі може бути шкода, що ти змусила мене його випити! "
  
  
  Тепер вона була біля прорізу у стіні. Вона обернулася, і він знову відчув усмішку під маскою. "Я не пошкодую", - м'яко сказала вона. «Я знаю про коріння санги. І ти не повинен забувати, Ніку, що якщо я верховна жриця, то я теж жінка. Я повернуся до тебе».
  
  
  Коли вона зникла у стіні, Нік сказав: «Як щодо мого провідника, Хафеде? Сподіваюся, ви добре дбаєте про нього.
  
  
  Вона засміялася, і звук був схожий на срібні дзвіночки у кімнаті, тонкий, але резонансний.
  
  
  - Я погано дбаю про твого провідника, Нік, але мої жриці піклуються. Я не забороняю – вони теж жінки. Молода жінка. Вони розіграли жеребкування, і було десять щасливиць».
  
  
  Вона зникла. Пролунав слабкий скрип машин, і мідна мавпа почала повертатися на місце.
  
  
  N3 ліг на ліжко і почав розглядати стелю. Десять щасливих переможниць! Боже! Він сподівався, що Хафед у формі.
  
  
  За кілька хвилин до нього підійшла бабуся з ще одним великим кухлем ячого молока. Нік без заперечень випив. Можеш підіграти, пройти весь маршрут. Тепер він знав, що цей корінь санги, хоч би яким він був, теж був еротичним наркотиком. Афродізіак. Ймовірно, вони нагодували Хафеда чимось із того ж. Не дивно, що дівчата вишиковувалися в чергу.
  
  
  Він досліджував своє професійне сумління - єдине, про що він коли-небудь турбувався - і знайшов її ясною. На даний момент він зробив усе, що міг. Він встановив контакт. Він знав, що треба було знати. Навіть Хоук не очікував, що він проб'ється через перевал Каракорум у хуртовину.
  
  
  «Так що включи музику та дівчат, що танцюють», - сказав собі N3, розслабляючись і спостерігаючи, як стара жриця кладе ще вугілля на жаровню. Йому не було чого втрачати, крім своєї чесноти, і це було більш ніж трохи пошарпано. Здавалося, попереду ще ціла ніч. Він ні на мить не сумнівався, що Діла Лотті повернеться - обіцянка була в її голосі.
  
  
  У його мозку залишився один крихітний свербіж. Вона не показала йому жодних документів і не спитала нічого в нього. Звичайно, не можна було очікувати, що вона дізнається про Золоте число, але все ж...
  
  
  Він відкинув цю думку. Діла Лотті була новачком, любителькою і потрапила до екстреної ситуації. Не турбуйтесь про це. У будь-якому випадку у нього була своя зброя і його кмітливість -
  
  
  Чи в нього вистачило розуму? Він виявив, що сміється та катається по ліжку. Стара жриця глянула на нього, лагідно посміхнулася і вийшла, знову замкнувши його.
  
  
  Нік почув звук високої ноти.
  
  
  Його власний сміх. Якби тільки Хоук міг бачити його зараз! Напевно, йому прочитають лекцію про мораль і провину! Нік знову вибухнув сміхом. Його голова була пір'яною подушкою, що плавала на плечах. Кімната була м'якою, ворсистою, теплою та затишною - і яка справа до нього навколишньому світу?
  
  
  "Я міг би просто вирішити залишитися тут назавжди", - сказав він кімнаті. "Ніколи не залишайте! Тисяча спраглих чоловіків жінок!» Боги! Він і старий Хафед могли б отримати кайф на все життя!
  
  
  Йому спало на думку, що він гадки не має, як виглядає Діла Лотті. Йому було начхати. Це була жінка, м'яка, вигнута та запашна. Може, це все-таки не маска – може, це її справжнє обличчя! Йому все одно було однаково. Чоловік міг би з часом навчитися любити таку особу - і те, що він відчував зараз, не займе багато часу!
  
  
  Нік Картер заткнув рота однієї з подушок, щоб придушити сміх. Йому було так добре - добре - добре.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  Солодка смерть
  
  
  Нік задрімав, але одразу ж прокинувся, коли почув, як мідна мавпа хитнулася на своїй осі. Він різко сів на ліжку, невиразно розуміючи, що з ним відбувається - і не дбаючи ні про це, ні про якісь наслідки. У ньому кипіла хіть.
  
  
  У кімнаті мерехтіла єдина олійна лампа. Жарівня світилася великим червоним оком. Діла Лотті увійшла до кімнати, і мавпа зі скрипом зачинилася за нею. Вона підійшла до ліжка на кілька футів і зупинилася. Нічого не кажучи, вони дивилися один на одного.
  
  
  Навіть без маски диявола вона була високою. Вона доходила майже до його підборіддя. На ній була єдина схожа на сарі сукня з напівпрозорого нефритового шовку. Під ним її шкіра, добре промаслена і ароматна, блищала мерехтінням старої слонової кістки. Ніжний блідо-жовтий. Її волосся являло собою блискучу масу чорного шовку, високо підняту і утримувану бурштиновими гребенями. Її рот був маленьким, вологим розчавленим бутоном троянди, і коли вона нарешті заговорила, її зуби блиснули в напівтемряві.
  
  
  «Я тобі подобаюсь, Нік?» У її тоні була глузування.
  
  
  "Я тебе люблю!" – сказав Нік Картер. "Йдіть сюди."
  
  
  "Ще ні. Не квапи мене." Її посмішка була важка. "З любов'ю не поспішаєш - з нею затримуєшся і насолоджується більше".
  
  
  Бажання напало на Ніка. Така стрімкість могла все зіпсувати, але він не міг контролювати себе! Він повинен мати її. В даний час! Цієї хвилини - цієї секунди! Він схопився з ліжка, скинув халат і вислизнув із шортів.
  
  
  Його легені хворіли від зусилля говорити. - Іди сюди, - знову прохрипів він. "Заради Бога!"
  
  
  Діла Лотті ахнула побачивши його. Її червоний рот утворив круглу букву "О" від подиву. Вона засміялася: «Ти мав рацію, Нік, дорогий. Корінь санги має побічні ефекти! »
  
  
  Нік зробив крок до неї. У ньому спалахнула лють. Якого біса - якщо ця блідо-жовта сучка виявиться дражливою після всієї його наростаючої, він би її задушив! Тож він допоможе йому!
  
  
  Діла Лотті вказала на нього довгим червоним нігтем. "Сядь на ліжко", - тихо наказала вона. Нік виявив, що слухається. Здавалося правильним, що він повинен їй підкорятися. Без питань. Його гнів за мить до того згас і зник.
  
  
  N3 сидів голий на ліжку і дивився на неї. Діла Лотті повільно підійшла до нього. Він уперше помітив, що на ній були червоні туфлі на високих підборах. На даний момент вони не здаються непоєднуваними.
  
  
  Вона зупинилася всього за дванадцять дюймів від нього. Він міг бачити сяючий вогонь величезного сапфіру, прикріплений до її пупка, сяючий крізь її прозору сукню, як манливе око. Її живіт був плоским та підтягнутим, кольори насиченого кремового кольору. Коли він нахилився, щоб поцілувати її, це було прохолодно та оксамитово.
  
  
  Діла Лотті поклала руки йому на плечі і обережно штовхнула його. Вона поцілувала його в лоб вологими гарячими губами, потім трохи усунулася. Вона підняла руки, і одяг впала, слизька піна омила її довгі бездоганні ноги. N3 з трепетом глянув на неї. Кожен пульс його тіла потребував її. Нарешті, це було досконалістю в жінці! Максимум – плюс! Те, про що завжди мріяв і чого прагнув кожен чоловік! На мить його охопили сумніви та страх - вона не справжня! Він бачив її уві сні - під дією наркотику він тільки її бачив!
  
  
  Діла Лотті обхопила руками груди і нахилилася до нього, простягаючи ці соковиті дині для його ласки. "Поцілунок!"
  
  
  Нік Картер слухався. То був не сон. Її груди були теплими, прохолодними, пружними та м'якими. Маленькі задерикуваті соски були сильно нафарбовані. Вони були ароматні запахом, що проникав у його ніздрі, коли він цілував і обмивав їх своєю язиком. Він помітив майже неусвідомлено, що вона намалювала золоті спіралі навколо кожної груди. Це не було особливо дивним. Нічого дивного тепер не було - все було бездоганно, все гаразд і так, як має бути.
  
  
  Діла Лотті стояла, широко розставивши прекрасні ноги, голова і плечі були відведені назад, а плаский таз висунутий уперед. Вона провела пальцями по гладкому волоссю Ніка. Вона рухала тазом хвилеподібними круговими рухами. Вона дозволила жадібно обшукувати його пальці. Вона застогнала і підійшла до нього, курчачись і звиваючись, коли його руки вишукували кожну таємницю.
  
  
  Раптом, з захеканим вигуком, вона впала йому на ліжко. Її довгі ноги стиснули його лещатами з оксамитової плоті, і він був безсилий задовольнити своє шалене бажання, послабити жахливу червону напругу, яка розривала його на шматки. Коли Нік почав лаятись, гірко протестуючи, вона закрила йому рота своїм.
  
  
  Її рот був жадібним, навіть жорстоким. Він засмоктав його, і її язик збожеволів, ще більше розігнавши його бажання. Вона поцілувала його з вампірським завзяттям, і її тендітні маленькі ручки гралися з ним. Це було нестерпно! Нік потягнувся до неї. Досить цієї чортової нісенітниці!
  
  
  Діла Лотті виявилася для нього надто швидкою. Як примара, її слизька, змащена олією плоть вислизнула з його рук. Вона приклала палець до його губ. "Лежи тихо", - наказала вона. «Лежи тихо і слухай, мій коханець. Я бажаю тебе так сильно, як ти бажаєш мене - але цього не може бути! Я верховна жриця - я дала обітницю невинності! »
  
  
  «Самий час подумати про це!»
  
  
  Вона знову торкнулася його губ пальцем. «Я сказала мовчати! Я скажу. Я поясню - і ти не пошкодуєш, мій Нік. Тільки наберіться терпіння. Є й інші способи зробити величезне задоволення. Ти маєш пам'ятати, де ти, мій любий. Це не Сполучені Штати, де все, навіть кохання, робиться у великій поспіху. Це Тибет, а ми дуже близько до Індії – ви ніколи не чули про Камасутру? »
  
  
  N3 пробивався з наркотичного туману досить довго, щоб сказати, що він дійсно чув про Камасутру, що він читав її, і він був проклятий, якщо на даний момент він цікавився індуїстською еротичною літературою!
  
  
  Її мова перетворилася на солодку цівку меду в роті, і вона шепотіла: «Камасутра згадує альтернативи, Нік. Іншими способами. Отже, ви бачите, я не збираюся вас розчаровувати - тож тепер заспокойтеся, наберіться терпіння і підемо зі мною в запашний сад. Заплющи очі, моя люба, і не думай. Не намагайтеся зрозуміти, чим я займаюся - тільки насолоджуйтесь. Я відвезу тебе до раю! »
  
  
  Нік Картер дивився в стелю. Здавалося, він рухався в слабкому світлі єдиної олійної лампи. Діла Лотті залишила його на мить - він почув слабке ковзання її босих ніг - і запах ладану почав поширюватися по кімнаті. Вона кинула його до жаровні. Речовина мала приємну гостроту дерева, що горить, тільки набагато легше і солодше, і з ледь помітним запахом плоті.
  
  
  "Дихай глибоко", - прошепотіла жінка. «Дихай глибоко - це допоможе вам отримати задоволення».
  
  
  Нік корився. Якось він знав, що тепер завжди підкорятиметься їй. Діла Лотті була верховною жрицею – його жрицею! Він завжди їй підкорятиметься. Він повинен! В обмін на послух вона приведе його в запашний сад і принесе йому такі задоволення! Він подумав, що все було досить вирізано і висушено. Доля! Карма! Нарешті він виконав своє призначення – навіщо ще він проробив стільки стомливих миль у це місце, щоб зробити – щоб зробити що? Він зовсім забув.
  
  
  Діла Лотті влаштувалася біля його ніг. Він відчував її стрункі сідниці на своїх ступнях, відчував, як її тонкі пальці ковзали по його стегнах. Все вище і вище - пальці вмілі, терплячі та зухвалі. Нік відчув, що починає трохи тремтіти.
  
  
  Це була війна між його чуттєвою істотою, яка тепер так вишукано збуджується, та її інтелектом. І його інстинкт. Крихітний із бронзових гонгов бив десь у глибині його мозку, попереджаючи його. Проти чого? Він не знав, і, майже до небезпеки, йому було байдуже.
  
  
  Він почав відчувати дивну ніжність, змішану з незрозумілою ворожнечею, до цієї жінки, яка його спустошувала. А поки що, подумав він, як не крути, ми коханці! Це був спійманий момент часу, коли все інше було забуте, і у світі залишилося лише двоє. Звісно, це був наркотик. Наркотик, що діє на знищення волі та інтелекту Кіллмайстра, який був шедевром серед агентів, який був настільки близьким до досконалості в розумі, тілі та волі, як секретний агент, може і, як і раніше, залишатися людиною.
  
  
  А Кіллмайстер був дуже людяним.
  
  
  Він також відчував, що принаймні на даний момент він програє цю битву. Можливо, цього разу він узяв на себе більше, ніж міг. Наркотик був настільки сильним, а зараз він був настільки слабким. І все ж таки він повинен якимось чином зберегти розум навіть у цьому солодкому випробуванні, через яке вона тепер його піддавала. Тоді він уперше почув її стогін і відчув, що вона поділяє його почуття пристрасті.
  
  
  Він не міг поворухнутися. Не міг казати. На даний момент він був плавучим островом спокою без жодних бажань. Він був один у всесвіті. Він був нічим. Не існує. Він нарешті досяг індуїстської мети досконалості – Нірвани. Ніщо!
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  Грубе пробудження
  
  
  Коли N3 прокинувся через кілька годин, він був один. Усі масляні лампи були залиті, і кімната горіла жовтувато-коричневим світлом. Деякий час він лежав, намагаючись боротися з наркотиком, намагаючись прояснити, хто він, де і чому. Це було марно.
  
  
  Він думав тільки про одне – про жінок! Діла Лотті, якщо можна - якщо не жінка.
  
  
  Нік уявлення не мав про час - Він не уявляв, як довго він пробув у Ла-Масері. Це могли бути хвилини, години, дні, місяці, роки – це не мало значення. Поруч із ліжком стояла чашка знайомого яка з молоком, і він випив її, щоб вгамувати болісну спрагу - знаючи, що це наркотик, і йому було начхати. Він крокував уздовж стіни кімнати, такий же оголений, як у день свого народження. Наркотик його підбурював. Він має отримати полегшення.
  
  
  Незабаром воно прийшло. Через півгодини стара стара ввела трьох хихикаючих молодих жриць. Вони були вимиті, надушені і досить гарні по-монгольськи - і так само прагнули полегшення, як і він. Вони не марнували часу. Вони оточили Ніка і поклали його на ліжко під густими коричневими кінцівками та пружними молодими грудьми. Вони не говорили ні слова англійською, а людина з AX не знала тибетської, монгольської чи будь-якого іншого. Це мало значення. Четверо з них винайшли свою власну мову, lingua franca зі сміху та хіхікання.
  
  
  Коли Нік звернув увагу, що він, зрештою, зробив навіть із наркотиком у ньому, молодша із жриць - їй було не більше шістнадцяти - дістала з кишені своєї мантії одну із знаменитих срібних пряжок і, з хихиканням, проінструктував Ніка з правильного використання. Це буквально зробило з нього нову людину! Пізніше його помазали дивним червоним порошком, добре втертим, що привело його в нове божевілля. Молоді, ізольовані, замкнені в пустелі, ці дияволиці, здавалося, знали всі хитрощі любові. Оргія, хоча Нік вважав її такою, тривала кілька годин. Не було їжі та пиття, і ніхто їх не турбував. Іноді дві маленькі жриці залишали Ніка наодинці з третьою, поки вони кохали разом, все в одному ліжку.
  
  
  Ніку Картер все це не здалося дивним. Він знав, що був під наркотиками, визнав це. Йому це дуже сподобалося! Він хотів цього! Чудова річ – корінь санги. Він ніколи не міг насититися цим! Він був народжений згори - він був вільний і гойдався на вершині світу, давно минув Дев'ята Хмара і наближався до Хмари Дев'яносто дев'ятого!
  
  
  N3 так і не впізнав, коли Дияволиці залишили його. В одну мить вони напружувалися на ліжку разом з ним - наступного моменту він був один, прокидаючись у заціпенінні і оглядаючись на всі боки. Йому стало холодно, і нерви в нього підскочили. Біля ліжка стояла чашка з молоком яка, і він потягнувся за нею, коли мідна мавпа почала розорюватися.
  
  
  Нік підніс чашку до губ і зібрався пити. Він посміхнувся до темної довгастої стіни в стіні. Діла Лотті! Я думав, що ти ніколи не повернешся. Я-"
  
  
  Хафед швидко увійшов до кімнати. Перш ніж Нік зміг зупинити його, він схопив чашку і вилив на підлогу молоко яка. «Краще не пити більше, сар. Думаю, ти вже багато вживав цього допінгу. Дуже погано. Приходьте – ми швидко виходимо із цього місця. Тут велика небезпека! »
  
  
  Нік сидів на ліжку оголений, чухаючи щетину на обличчі та посміхаючись провіднику. Хафед був хорошим Джо, відмінним хлопцем, але він ставав трохи вищим за себе. Він не повинен був виливати це молоко. Тепер йому доведеться попросити стару стару принести йому...
  
  
  Хафед простяг йому невелику бульбашку з маслянистою жовтою рідиною. «Випий, будь ласка. Думаю, це те, що ви називаєте протиотрутою. Вб'є наркотик. Пий швидко, будь ласка. У нас мало часу, сер. Забирайся звідси, хабба - я думаю, китайські солдати прийшли. Вони зараз будуть тут, якщо не рахувати шторму.
  
  
  Нік Картер, хитаючись, випростався. Щоб принести задоволення старому доброму Хафеду, він випив вміст бульбашки, і його почало рвати - речовина пахла сечею і, ймовірно, мала такий самий смак.
  
  
  "Уххх!" Він витер рота рукою. «Що це, чорт забирай?»
  
  
  Хафед коротко посміхнувся: «Як, ссати, сер. та інші речі. Тепер ти можеш ходити, га? Ти підеш зі мною, хаббо? Я показую вам важливі речі».
  
  
  "Ходити? Звичайно, я можу ходити. Як ти думаєш, я ... Нік зробив кілька кроків і захитався, мало не впавши. Чорт! Він був слабкий як кошеня.
  
  
  На смагляве обличчя Хафеда на мить відбилося сум'яття. «Я цього боявся, – сказав він Ніку. «Корінь санги зробив це дуже погано, якщо в тебе занадто багато. І ти вже захворів – ніколи не приймай сангу».
  
  
  N3 звалився на ліжко з ідіотською усмішкою. «Це те, що казала мені моя свята стара мати, Хафеде. "Ніколи не приймайте сангу", - сказала вона. Тисячу разів вона сказала: «Тримайся подалі від цього кореня санги, хлопче!»
  
  
  Хафед насупився. «Не смішно, сар! Прибувають китайські солдати, мені швидко відрубують голову номер один. Може, не ти, а я. Ви дуже намагаєтеся ходити, га?
  
  
  Нік повалився на ліжко, сміючись. Несподівано все стало неймовірно смішно. «До біса ходьбу, Хафеде! Я більше ніколи не піду! Я більше нічого не збираюся робити, окрім як залишатися в цьому ліжку і чинити перелюб! От і все, друже! Я залишусь тут і відпочину від свого безглуздого життя! Не хочеш приєднатися до мене, старий друже?
  
  
  Хафед наклав низку прокльонів, що варіювалися від китайського до англійського, тибетського та хіндустані. "Проклятий сучий син", - сказав він нарешті. «Може, мені варто втекти і покинути тебе, сер, але я цього не зроблю. Ти хороша людина. "
  
  
  Нік Картер обхопив голову руками і почав тихенько плакати.
  
  
  «Ти теж хороша людина, Хафеде», - ридав він. «Справжній приятель. Я тебе люблю!"
  
  
  Хафед підійшов до великого агента АХ і сильно вдарив його по обличчю. «Мені дуже шкода, сер. Але треба щось робити! Не так багато часу! »
  
  
  N3, який міг однією рукою зламати чоловічка на шматки, продовжував плакати. Зрештою, Хафед не був другом - Хафед вторгся до його запашного саду! Хафед руйнував свій Рай! Неясно, коли протиотрута почала діяти, Нік побачив у Хафеді емісара жорстокого світу реальності. Нагадай йому, Ніку, про такі стомлюючі справи, як робота, місія, обов'язок! Він ненавидів Хафеда! Він уб'є маленьку суку, що заважає.
  
  
  Протиотрута вразила його кишку молотком! Він скотився з ліжка і почав вивергати. О боже - брехня було боляче! Протягом десяти хвилин він лежав у своїй блювоті, не в змозі підняти голову, його рвало і вивергало, і він щиро бажав смерті.
  
  
  Нарешті він зміг підвестися на ноги і вдягнути грубу мантію. Він без здивування виявив, що його зброя зникла. Усі вони зникли – Вільгельміна, Гюго, П'єр!
  
  
  Нік сів на ліжко і потер лоба. Його очі були вогняними ямами, а в черепі підстрибувала ковадло. Він зніяковіло глянув на Хафеда. «Вибач, напевно, я був відсутній якийсь час. Котра зараз година? Який день? А про китайських солдатів ти щось говорила?
  
  
  Хафед смикнув його за рукав. «Іди зараз же. Зроби швидко! Я покажу тобі, що знайшов – тоді поговоримо.
  
  
  Нік пішов за Хафедом через стіну за мідною мавпою. Коридор був вузьким, високим і напрочуд теплим. Він неухильно вів униз. Масляні лампи в залізних брах вказували їм шлях.
  
  
  «Я сплю з багатьма демоницями», - пояснив Хафед дорогою. «Дехто каже, дехто ні. Говорять багато. Після того, як вона засне – тепер спи. Вона бере корінь санги, а я ні. Мені не потрібний рут. Поки вона спить, я думаю, що вона каже - відбувається якась дуже кумедна справа. Гарний час для пошуків – так що я дивлюся. Розумієте, тепер усі дияволиці в молитвах та медитації. Я знаходжу це місце».
  
  
  «Молодець», - пробурчав Нік. Він здавався похмурим, і одразу ж пошкодував про це. Цей вірний маленький хлопець витягнув його з пекла! Принаймні намагався. Вони ще не вийшли із гри! N3 тепер швидко повертався, і жахливість його промаху зростала над ним. Звичайно, він був страшенно хворий, але це не було виправданням. Не в чоловікові – агенті АХ. Він ненадовго вилаяв себе, потім його щелепа взяла знайомий виступ, і він знову почав командувати. Те, що було зроблено, не було обговорено. Тепер він має врятувати те, що міг - забути про все, окрім майбутнього та місії.
  
  
  Вони завернули в коридор і підійшли до залізних дверей. Вона була наполовину відчинена. Хафед вказав на двері. «Там, сар. Найбільш цікаво.
  
  
  То була невелика кімната, добре освітлена олійними лампами. Був стіл та стільці. На столі лежала зброя Ніка. Він оглянув їх. Вони здавалися цілими, у робочому стані. Перевіряючи «Люгер», Хафед сказав: «Може, ти зазирнеш у ті двері, сер. Теж найцікавіше». Він вказав на ще одну залізну двері в дальній стіні маленької кімнати. Нік підійшов до неї і відчинив її. Миттєво огидний запах плоті, що розкладається, вдарив його в ніздрі.
  
  
  N3 зробив крок назад, скривившись. Він бачив надто багато смерті, щоб вона вселяла йому якісь страхи, але це було гидко! Через плече він сказав: Хто вона?
  
  
  Голос Хафеда в маленькій кімнаті м'який. «Я думаю, може, справжня Діла Лотті, сер».
  
  
  Відчинені двері відчиняли простір не більше туалету. До стіни було прикуто скелет жінки. Шкіряні шматки плоті все ще чіплялися за тендітні кістки, а її волосся було білим. Очі згнили, велика частина носа і плоть навколо рота відпали, оголивши довгі жовті зуби, скріплені вічною усмішкою. Нік зачинив двері, згадуючи юнацьку досконалість тіла Дайли Лотті. Діла Лотті? Але Хафед щойно сказав:
  
  
  Нік скинув халат і почав закріплювати замшеві піхви на правому передпліччі. Його обличчя було твердим, твердим під щетиною. "Скажи мені", - наказав він Хафеду. "Що ти думаєш про все це - що змушує тебе думати, - він кивнув у бік туалету, - що це справжня Діла Лотті?"
  
  
  Хафед сів спиною до відчинених дверей, що вели до коридору. Він дістав ножа, що вбивчо виглядав і почав гострити їм мозолисту долоню.
  
  
  «Я багато чув, коли кохався з дияволицами», - пояснив він. «Я вже казав це. Остання в мене є, вона зараз спить, ненавидить Ділу Лотті. Багато про неї говоріть. Але вона говорить про стареньку! »
  
  
  Хафед вказав на шафу. "Вона стара! І все, що говорять дияволиці, давно не бачили Ділу Лотті - вона дуже хвора і живе у своїх кімнатах. Зараз керує інша дияволиця – ім'я Ян Квей! Думаю, це китайське ім'я. Я питаю – знайди, що настоятелька номер два наполовину китаєць. Тут ненадовго. Моя диявола каже, що справжня Діла Лотті сильно занедужує, як тільки приходить Ян Квей - вони ніколи її більше не бачать. Залишайтесь на місці. Ян Квей приготує всі страви, дбає про стару».
  
  
  Хафед застромив ніж у підлогу
  
  
  . "Бачиш, сар?"
  
  
  "Я бачу." Обличчя N3 було похмурим. Яким же він був наркоманом – багато в чому, чим він думав. Ян Квей видавала себе за справжню Дайлу Лотті. Це було досить просто. Він був незнайомцем, наслідував дуже незначне наведення, і він був ізольований. Він не говорив по-тибетськи, не мав засобів спілкування з іншими дияволами, навіть якби їм дозволили говорити з ним.
  
  
  Нік вказав на двері, які приховували мертву стару. «Отруїла її, га? Як би там не було, послабила її, а потім привів її сюди і прикував до смерті. Гарна дівчина!"
  
  
  "Китайці", - сказав Хафед. Наче це все пояснило.
  
  
  Нік, уже озброєний, знову натягнув помаранчевий одяг. Він має знайти свій одяг. І вирушай до біса з Ла Мазері Дияволиц - але не раніше, ніж він ще трохи поговорив з фальшивою Ділою Лотті!
  
  
  "Ми повинні забрати її", - сказав він Хафеду. «Взяти її та змуси говорити! Тож почнемо-"
  
  
  Відповідь Хафеда померла в тихому шипінні. Нік повернувся до дверей. Діла Лотті, або Ян Квей, наставляла на них невеликий автоматичний пістолет.
  
  
  «Підніміть руки вгору», - сказала вона своєю плавною, м'якою, надто ідеальною англійською. «Обережно, Нік. Я не хочу тебе вбивати зараз. Після всіх турбот, на які я пішла - залишити тебе для моїх друзів. Вони скоро будуть тут, щоб забрати тебе, агенте АХ! "
  
  
  Нік підняв руки. Зачекайте та подивіться, що вийшло. Він мав трохи часу, і він був занадто далеко, щоб схопити її пістолет. Він глянув на Хафеда. Гід усе ще сидів на підлозі, його ніж стирчав перед ним. Він підняв руки.
  
  
  Дівчина також подивилася на Хафеда. Її червоні губи скривилися в гарчання. «Тобі, тварина, надто пощастило! Я не проти тебе убити, так що будь обережний. Я б воліла, щоб солдати відрубали вам голову, наприклад, публічно, але я не заперечую вас вбити. Тож тримайте руки високо! Нічого не пробуй! »
  
  
  Хафед смиренно кивнув головою. Він тримав руки високо. «Так, верховна жриця. Я підкоряюся. Я зроблю все, що завгодно! Тільки не вбивайте мене! Будь ласка не вбивай мене!" Голос Хафеда перетворився на жалюгідне скиглення. Він плюнув у бік Ніка. «Я допомагала іноземному дияволу тільки тому, що він добре платить, верховна жриця. Я багато знаю про особисті справи цього дурня!» Хафед корчився і копошився на брудній підлозі.
  
  
  Ян Квей зневажливо подивилася на провідника. Ти черепаха! - Огризнулася вона. - І ще дурна Черепаха. Думаєш, зможеш обдурити мене такими ідіотськими балаканями? Я знаю, що ви працювали на американців, ЦРУ. Але ти більше не працюватимеш на них. А тепер тихіше, Черепахо! » Вона звернула увагу на Ніка.
  
  
  "Вони будуть дуже задоволені мною в Пекіні", - сказала вона йому. «І дуже рада тебе бачити - вони поставить тобі багато запитань, Нік. Все, на що ви відповісте – вчасно! »
  
  
  "Можливо", - тихо сказав N3. «Вони справді кажуть, що жодна людина не може довго терпіти тортури. І пігулок ціаніду у мене теж немає.
  
  
  Дівчина подивилася на нього зі злою усмішкою на губах із бутонів троянди. «Я думав, що ні. Я обшукала тебе, доки ти спав, але не знайшла. Ти великий, хоробрий, вбивчий американський гангстер, Нік. Я все чула про тебе. Але ти не будеш таким хоробрим, коли вони закінчать із тобою у Пекіні».
  
  
  Нік ризикнув поглянути на Хафеда краєм ока. Що задумала ця людина? Він знімав ногу з черевика з комірки. Поволі, майже непомітно, Хафед витягав ногу з чобота. Ніж все ще стирчав із підлоги перед ним. Його руки підняли над головою. Якого біса? Чого, на думку цієї людини, вона могла досягти однією босою ногою?
  
  
  Праве око Хафеда, те, яким була невелика пов'язка, зловив Ніка, і він помітив ледь помітні підморгування. «Займіть її чимось», - здавалося, говорив Хафед.
  
  
  Нік Картер кивнув у бік туалету за ним. "Ти вбила її?"
  
  
  Ян Квей показала свої перлинні зуби у неприємній посмішці. "Мені довелося. Вона надто довго вмирала, і мені довелося прибрати її з дороги до вашого прибуття. Ми чекали на тебе, але не так скоро. Вона перемістила маленький пістолет з правої руки в ліву, ніби її рука втомилася. Нік кинув ще один погляд на Хафеда Тепер його нога була майже поза черевиком, безглуздо, враховуючи момент, Нік помітив, що Хафед приймав ванну.
  
  
  Його очі знову звернулися до Ян Квей. На ній був той самий помаранчевий шовковий халат, перев'язаний між її тонкими стегнами та гострими грудьми. На ній знову були черевики замість червоних капців. Її голова без чорної перуки була ретельно виголена. Чомусь відсутність волосся анітрохи не применшувала її краси. Її очі були вузькими і темними, тепер вони небезпечно виблискували, а ніс був тонкий. Її шкіра мала блиск трохи зістареного фарфору. Його не зіпсувала жодна зморшка. Нік вивчав цей маленький яскравий рота і згадав, що вона зробив з його тілом. Було справді соромно вбити її - зрештою, вона боролася тільки за свою країну, а він за свою. Потім він згадав річ у туалеті за ним! У цей момент він став суддею засудив її і визнав її винною.
  
  
  Він засудив її на смерть - після того, як вона заговорила! Щось від його самовладання, його впевненості передалося жінці. Вона насупилась, і її палець стиснув курок пістолета. Вона насупилась. «Ви думаєте, що таки виграєте. Ви, прокляті американці, все не так краще! Як раніше були британські виродки. Нецензурна лексика виходила із цього маленького червоного рота. Нік усміхнувся, розслаблено і зневажливо, намагаючись роздратувати її ще більше. Відволікти її. Хафед уже зняв чобіт.
  
  
  Вона вловила рух Хафеда і розвернулася, пістолет виступив за напрямну, її палець на спусковому гачку побілів від тиску. Тоді курок для волосся вбив би Хафеда.
  
  
  "Що робиш? Мовчи, собако, чи я тебе вб'ю!"
  
  
  Хафед здригнувся від слів. Він потер свої босі пальці ніг і заскулив: «Вибач, верховна жриця. Я не мав на увазі – мої ноги так сильно болять. Вони болять. Я мушу їх потерти. Я-"
  
  
  «Тихо, дурню!» Вона плюнула у Хафеда. “Ти – ідіот! Ти і твої тупі ноги! Дратуєш мене знову, і це буде востаннє!» Вона знову повернулася до Ніка. Він мало не дострибнув до її пістолета, коли вона лаяла Хафеда, але відмовився. працював, чекав і дивився.
  
  
  Він бачив. Пальці Хафеда були довгими, тонкими та майже чіпкими. Тоді Нік зрозумів. Людина мала ногу, як мавпу! І Хафед, дряпаючи й плазаючи по підлозі, наближав босу ногу до ножа. От і все. N3 приготувався.
  
  
  Маленьке чорне вічко пістолета впиралося йому в живіт. М'яким тоном запитання Ян Квей сказала: «Цікаво, чому я не стріляю в тебе зараз, Нік? Вистрілити тобі в живіт та подивитися, як ти довго страждаєш».
  
  
  "Твоя природна доброта серця", - сказав Нік. «Муху не скривдиш - може, стару безпорадну даму, але не муху. Це може вас вкусити». Краєм ока він спостерігав за Хафедом. В даний час!
  
  
  Хафед ковзнув довгими пальцями ніг навколо ножа, що вертикально стоїть. Він перекотився на плечах, його нога піднялася високо, ніж блиснув дугою. Він кинув ножа в Ян Квей, кричачи: «Убий її!»
  
  
  Вона спробувала пригнутися та вистрілити одночасно. Інстинктивний рух зруйнував її мету. Маленький пістолет вистрілив. Хафед із прокляттям схопився за руку. Нік пролетів крізь кімнату, як ртуть. Він швидко вибив пістолет, який полетів із руки Ян Квей на підлогу. Хафед намацав це.
  
  
  Дівчина корчилася і звивалася в руках Ніка, звиваючись і борючись, як демон. З кишені мантії з'явився ніж, і вона вдарила його. Він сильно стиснув її зап'ястя, вона закричала і впустила ножа. Її гаряче ароматне тіло пригорнулося до його великого тіла. Нік притис її до стіни і затис однією рукою за горло. Він глянув на Хафеда. "Ти в порядку?"
  
  
  Хафед уже перев'язав його плече. - Думаю, це рана в м'якуш. Небагато. Що нам тепер робити, сар? Я кажу, забиратися звідси, хабба-хубба! Думаю, вона не бреше про китайських солдатів».
  
  
  Нік подивився на дівчину. Її губи стиснулися в зухвалому гарчанні, і вона нагадав йому маску диявола. "Можливо, не про солдатів", - погодився Нік. «Але я думаю, що вона збрехала про деякі інші речі – наприклад, про поїздку до Карачі якогось шахрая?»
  
  
  Він уважно стежив за її обличчям. Вона плюнула йому в обличчя. Він сильно вдарив її долонею. Вона знову сплюнула, слина текла її підборіддям.
  
  
  Хафед сказав: «Не змушуйте її так казати. Я зроблю! Але треба поспішати - я, чорт забирай, не хочу втратити голову! Ходімо, я покажу вам ще щось, що знайду.
  
  
  Нік штовхнув Ян Квей уперед коридором за Хафедом. Кілька кроків – і вони потрапили до іншої кімнати. Вона була більша, і в центрі світилася жаровня. В одному кутку була зелена сталева консоль радіопередавача та приймача. Хафед відчинив двері туалету, дуже схожого на той, у якому ховався скелет справжньої Дили Лотті. Нік тихо свиснув. У цьому туалеті стояли складені чаркою гвинтівки, півдюжини автоматів з обоймами для набоїв, мішки з гранатами. Була навіть стара автоматична рушниця Браунінг.
  
  
  N3 притиснув її до стіни. «Жоден Ла Масері не обходиться без схованки зі зброєю, га?»
  
  
  Ян Квей похмуро дивилася в підлогу. Вона не відповіла. Нік повернувся, щоб подивитись, як Хафед готується. Він відразу зрозумів, що це йому не сподобається, але він змириться, якщо буде потрібно. Чим раніше Ян Квей заговорить, тим швидше вони вирушать у дорогу. Він сподівався, що вона не виявиться надто впертою. Він не мав жодного бажання бачити розірване на частини це прекрасне тіло. Одна справа – вбивство, зовсім інша – тортури. Але тепер справа була в руках Хафеда, і він мав погодитися з цим. Провідник, як східна людина, мав інші ідеї з таких питань.
  
  
  Довгий чорний промінь підтримував низьку стелю. З нього звисали іржаві ланцюги та наручники. Хафед не марнував часу. Він явно думав про свою голову і дуже поспішав.
  
  
  Він поклав свій довгий ніж у вугілля, що горіло в жаровні.
  
  
  Нік, який уважно стежив за Ян Квеєм, побачив, що вона затремтіла. Запах розпеченого металу почав заповнювати кімнату. Хафед подивився на Ніка. "Дай мені її, сер".
  
  
  Нік підштовхнув дівчину до нього. Вона спіткнулася і наполовину впала, і Хафед упіймав її. Через дві секунди він прикував її ланцюгами до крокв, так що пальці її ніг ледь торкалися підлоги. Хафед зірвав помаранчевий халат і відкинув його убік. Дівчина розгойдувалася перед ними оголеною, хапаючись пальцями ніг за підлогу. Її чудові груди колихалися і тряслися під час руху. Її маленькі коричневі соски були прямими і твердими, ніби вона чекала поцілунку коханця, а не металу, що обпалює. Нік, пильно дивлячись на неї, подумав, що помітив натяк на сльози у вузьких чорних очах. Чи міг він дозволити Хафеду довести справу до кінця?
  
  
  Хафед витяг з вугілля ніж. Наконечник був білим і димним. Він ступив до дівчини. «Тепер вона заговорить, сер.
  
  
  "Почекай хвилинку!"
  
  
  Нік підійшов до Ян Квей. Він подивився їй у вічі, коли вони піднялися, щоб зустрітися з ним поглядом. Вона тремтіла, крихітні краплинки поту змащували її тіло, але темні очі дивилися зухвало. Нік відчув сум і безпорадність. І все-таки йому треба було спробувати.
  
  
  «Я не хочу цього робити, Ян Квей. Не змушуй мене. Все, що мені потрібно, це пряма відповідь на одне запитання – куди насправді йшов мій двійник, фальшивий Нік Картер? »
  
  
  Її очі сміли його. "Карачі", - сказала вона. “Я сказала вам правду. Карачі! Він хотів, щоб ви знали! »
  
  
  Інстинкт підказав Ніку, що вона каже правду. Це прикинув. Він вирішив, що коли це приманка, смертельна пастка для нього самого. Самозванець хотів би, щоби він пішов за ним. Але він не міг ризикувати - він мав знати, щоб бути абсолютно впевненим. Він уже відставав від цієї людини на чотири дні - на цей час п'ять через його власне психічне безумство, і він не міг дозволити собі втрачати більше часу.
  
  
  Хафед чекав з палаючим ножем. "Я останній раз питаю", - сказав Нік дівчині. «Це все ще Карачі?»
  
  
  Вона кивнула головою. «Карачі – клянусь! Це все, що він сказав. Карачі.
  
  
  Нік відступив і кивнув Хафеду. Нехай буде так. Якщо вона все ще сказала Карачі під тортурами.
  
  
  Хафед був дуже діловитим. Він притис палаючий ніж до лівого соска дівчини і повернув його. Маленька кімната заповнилася крихітним спалахом, шипінням та запахом смаженого м'яса. Дівчина закричала від пронизливої агонії, яка розірвала живіт N3. Він схопив Хафеда за руку. Він знову зустрівся з дівчиною, питання у його очах. Вона спробувала плюнути на нього, але слин не було. Її очі ненавиділи його, навіть незважаючи на запаморочливий біль. На її лівому соску був обпалений червоний шрам.
  
  
  «Карачі…» Це був тихий шепіт. «Я – я не можу – він пішов – Карачі!» Вона зомліла.
  
  
  Хафед знову ступив уперед, ніж був щойно нагрітий, і збирався прикласти його до її правого соска, коли Нік зупинив його. Значить, це має бути Карачі. У будь-якому разі він не міг більше цього терпіти - якби вона була чоловіком, якби вона могла чинити опір, все було б інакше.
  
  
  "Так і буде", - відрізав він гіду. «Тепер ми забираємося звідси до біса. Візьми два автоматичні пістолети та багато патронів! Тоді мені потрібно знайти свій одяг - я вважаю, наші поні гаразд у стайні?
  
  
  Хафед сказав, що поні чекатимуть. Ніхто в Ла-Масері не знав, що насправді відбувається. Одяг Ніка, безперечно, буде в умивальній або в пральні - а тепер хіба вони не можуть забратися до дідька до приходу китайських солдатів?
  
  
  Нік потер підборіддя і витріщився на безвольної Ян Квей, що бовталася на ланцюгах. "Що ми з нею робитимемо?"
  
  
  Він знав, що повинен убити її, але зараз, холоднокровно, він не міг закликати до рішення. Він вибачився. Він усе ще був досить слабкий і хворий.
  
  
  Хафед вирішив і проблему. "Я впораюся", - сказав він. Він швидко зняв дівчину і виніс її з кімнати. Нік почув неясні звуки, що лунали з коридору. Тим часом він зайнявся справою. Він зняв сталеву передню пластину передавача та розбив набір на дрібні шматочки. Він розбив прикладом гвинтівки об підлогу.
  
  
  Хафед повернувся і взяв два автомати і стільки боєприпасів, скільки зміг забрати. Нік не спитав його, що він зробив з Ян Квей. Він гадав, що знає.
  
  
  Нік кинув автомати, що залишилися, в жаровню і спостерігав, як дерев'яні ложі почали горіти. Він засунув чотири гранати у кишені своєї мантії. Хафед турбувався про двері. «Поспішайте, сар! Поспішайте!" Нік бачив, що чоловік злякався. Він не міг його звинувачувати. Хафед був налаштований проти тортур - він знав, що китайці зроблять з ним, якщо зловлять його!
  
  
  Коли вони минули залізні двері, Нік заглянув усередину. Щось лежало в кутку, вкрите шовковою мантією, яку носила Ян Квей. Нік миттю помітив ламке біле волосся на жовтому черепі. Двері в маленьку комору були зачинені і замкнені.
  
  
  «Можливо, її знайдуть китайці», - сказав Хафед, поки вони поспішали коридором. "Може бути ні. Кармо, так? Вона отримала те саме, що й стара, так? Хіба це не справедливість?"
  
  
  Нік Картер мав визнати, що це так. Він викинув із голови Ян Квея. Він знайшов свій одяг свіжовипраним і одягнувся. Потім він т Хафед покинули Ла Масері Дияволиц.
  
  
  Ніхто не звертав на них особливої уваги, крім часом лукавого погляду. Одна з демониць дивилася на Хафеда, зробила непристойний жест і засміялася, але здебільшого життя в Ла Масері протікала як завжди. Мабуть, те, що рядові не підозрювали про те, що відбувається. Вони виконували накази, не ставили запитань і терпляче чекали на чоловіків. Вони не підозрювали, що зараз у них немає Жриці. Зрештою вони це дізнаються. Китайці подбають про це. Вони, безперечно, призначили б новою Верховною Жрицею іншу зі своїх співчуваючих. - Хок та ЦРУ оцінять його.
  
  
  Коли вони поспішали вниз по крутих сходах у скелі, він з подивом побачив, що знову темніє. Вони пробули в Ла-Масері більше доби. Так сказав йому Хафед. В іншому випадку, похмуро подумав N3, це могло б тривати двадцять чотири дні! Навіть двадцять чотири роки! Він був там якийсь час у пекельному стані. Колись, коли він матиме час і бажання, він досліджує цей хаос хворобливих спогадів.
  
  
  Прямо зараз у них виникла нова проблема. Погана біда. Китайське лихо!
  
  
  Нагодованих і відпочили поні виводили зі стайні. Хафед схопив Ніка за руку та показав. «Дивися, сер. Вона не брехала – солдати йдуть! Думаю, краще поспішаємо.
  
  
  «Думаю, ти маєш рацію», - погодився Нік. "Чорт!" Він глянув на схід по засипаному снігом перевалу. Ти думаєш, поні впораються з цим?
  
  
  Хафед, який мав обраний асортимент східних прокльонів, сказав, що поні пройдуть. Їм краще, ніж йому з Ніком було. Він не так висловився, але суть полягала в тому, що він швидко пакував свою поні. Нік вчинив так само, не гаючи часу. З кожною секундою ставало темніше – це могло врятувати їм життя.
  
  
  Він вийняв із рюкзака бінокль і націлив їх на солдатів. У патрулі їх було близько п'ятдесяти з двадцятьма або близько того тяжко навантаженими поні. Метал іскрився у вмираючому сонячному світлі. Деякі поні несли довгі труби. Гірські гармати! Міномети!
  
  
  Хафед теж побачив міномети неозброєним оком і знову вилаявся.
  
  
  «Дуже погане місце, яке ми маємо пройти – дуже вузьке. Підходить для великої зброї. Вони також знають. Давай, сар! Не час марнувати! Він уже штовхав завантаженого поні на схід, у перевал.
  
  
  Нік затримався на півхвилини. Він упіймав спалах сонця в лінзи і побачив китайського офіцера, який спостерігав за ними в бінокль. Імпульсивно він приклав великий палець до носа і поворухнув пальцями. Він побачив, як офіцер віддав команду, і солдати бігли до поні з мінометами. Нік швидко оцінив відстань – трохи більше півмилі. Він усміхнувся. Вони мають бути достатньо у безпеці. Міномети могли досить легко стріляти, але навряд чи вони були точними у такому поганому світлі. Він ударив Касву і помчав за Хафедом, який уже зник за поворотом перевалу.
  
  
  N3 не міг більше помилятися. Він забув, що китайці були знайомі з цією країною. Цілком ймовірно, вони пристрелили найвужчу ділянку ущелини, по дорозі поставили кілки для стрілянини.
  
  
  Саме його відставання врятувало N3. Він був за триста ярдів позаду Хафеда, коли пролунали перші мінометні снаряди. Шшшшшшшшшшссссшшшсс - черга з чотирьох мін прошепотіла у вузьку горловину ущелини і вибухнула з гуркотом. Нік схопив поні за вуздечку і відвів її під навіс. Розірвалося ще чотири міни. У повітрі свистіли уламки, шрапнель із каміння була смертельна, як і метал.
  
  
  Звивиста дорога була прямо попереду. Він не міг бачити Хафеда. У ущелину ринули ще мінs. Нік присів, вилаявся і почав чекати, доки не вщухне смертельний вогонь. Вони повинні були пристрелити це місце - вони стріляли наосліп, але при цьому визначали вузьку кишку з неймовірною точністю.
  
  
  Стало темніше. Міномети перестали шепотіти в льодовому повітрі. Нік зачекав десять хвилин, а потім оживив Касву. Він сумнівався, що китайці прийдуть за ними у темряві, але ризикувати не міг. А Хафед чекатиме, нетерпляче і злякано, ховаючись у якійсь дірці, як і Нік.
  
  
  Хафед довго чекав на цьому пустельному схилі Гімалаїв. Нік знайшов його лежачим у великій плямі крові на снігу. Вибух потрапив до Хафеда, і його поні. Поні був витрощений, його рожеві начинки димилися у свіжому повітрі. Половина голови Хафеда була відсутня.
  
  
  Касва тицьнула носом у мертву поні і жалібно заржала. Нік відтягнув його убік і почав засипати снігом кров та тіла. Більше не було часу. Сніг захистить труп Хафеда від вовків принаймні до весни – тоді, можливо, дияволиці знайдуть його та поховають. Або китайці. Насправді це мало значення.
  
  
  Ян Квей зрештою помстилася. Вона затримала їх на кілька хвилин довше. Нік придивився до темряви проходу, що веде на схід - йому ще залишалося пройти далеко.
  
  
  Тепер він був один. На п'ять днів позаду свого видобутку.
  
  
  Його обличчя почало застигати на вітрі, він накинув на нього покривало з вовни яків і кинувся за поні. Він це зробить. Він має зробити це. Смерть витала в вітрі, але не для нього. Ще немає. Йому треба було спершу виконати роботу.
  
  
  Він програв перший раунд. Але буде другий – і він розпочнеться у Карачі.
  
  
  Карачі вимкнувся!
  
  
  Велике місто на Аравійському морі було таким самим чорним, як майбутнє операції «Двійка». Нік Картер розмовляв з Хоуком зі злітно-посадкової смуги в Ладаксі і дізнався, поряд з багатьма іншими речами, що його місія тепер отримала назву. Це була велика підмога! N3 не міг зрозуміти, як саме - його настрій у той момент був надзвичайно гірким - але це лише довело, що навіть у AX бюрократія та бюрократія іноді переважали. Прямо зараз Нік погодився б на щось практичніше, ніж бирка місії - скажімо, якийсь першокласний дипломатичний імунітет!
  
  
  Його шукали за вбивство!
  
  
  Тепер, у тому, що було навіть для нього новим недоліком у гавані, він ховався у брудному кутку і закопався обличчям у пошарпаний екземпляр The Hindi Times. Зовсім не допомогло те, що його власна фотографія – розмита, але повністю впізнавана – була на першій сторінці газети.
  
  
  Його хіндустані не був побіжним, але він міг зрозуміти суть підпису: Ніколас Картер, вбивця та підозрюваний секретний агент, розшукується за вбивство та втечу!
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  Смерть.
  
  
  Нік зітхнув і замовив ще одну пляшку пакистанського пива. Йому від нього було погано, але було холодно. І йому потрібна була привід, щоб тинятися по цьому місцю. Поки він не бачив жодних поліцейських – можливо, власник платив – і йому потрібно було притулок на наступні кілька годин. Він мав придумати свій наступний хід. Швидко! І коли він зрозумів, що має рухатися так само швидко. Йому доведеться ризикнути вибратися з цієї безпечної дірки - кинувши виклик комендантській годині - і він буде страшенно помітний на безлюдних вулицях. Але тут нічого не вдієш. Він мав відправитися в район Мауріпур, де мешкав убитий, і провести невелике розслідування на місці. Було б цікаво дізнатися, чому його двійник, самозванець, знову вбив! На цей раз його жертвою став американець: Сем Шелтон, конфіденційний аташе APDP – Програми закупівель та розподілу зброї. Саме Шелтон виконав наказ Вашингтона перекрити потік зброї пакистанцям, коли спалахнула війна з Індією. Це висока політика, а Сем Шелтон – лише інструмент! Тільки виконання замовлень. І все ж таки фальшивий Нік Картер убив його! Чому?
  
  
  Нік закурив «золоті пластівці» - американські цигарки не можна було дістати в дешевих буїтах Карачі - і крадькома озирнувся. Ніхто не звертав на нього уваги. Принаймні так здавалося. Ви ніколи цього не знали.
  
  
  Маленький брудний бар розташовувався в районі Малір-Ланді на мулистій річці Інд неподалік аеропорту Карачі, де за кілька годин до цього Нік швидко попрощався з екіпажем Hercules C-130, який прилетів його зі злітно-посадкової смуги Чушул. у Ладакху. Це була симпатична банда молодих американців, які прагнули влаштувати невелике пекло в Карачі - можливо, відвідавши одну з сумнозвісних лазень, де розваги були різноманітними та безперервними до, під час та після ванни. Нік хотів би прийняти їхнє запрошення приєднатися до них, навіть якщо їхня молодість і палкість змусили його відчути себе на тисячу років старше.
  
  
  Звісно, він не знав. Місія ставала йому важчою з кожною секундою. Тепер він відставав від видобутку на цілий тиждень - принаймні він так думав у той час. Йому треба було знайти і вбити людину, і їй краще з цим упоратися. Він попрощався і поринув у темний Карачі, імпровізуючи зараз і сумніваючись у наступному кроці. Йому просто пощастило, що він узяв кинутий екземпляр The Hindi Times і виявив, що його розшукують за вбивство та втечу! Ось його фотографія на першій шпальті.
  
  
  Звичайно, це була фотографія фальшивого Ніка Картера, але копи Карачі цього не знали!
  
  
  Нік допив пиво і закурив ще одну цигарку. Він приховував обличчя папером і знову оглянув бар. Тепер він був забитий і задимлений. Більшість відвідувачів були чоловіками, хоча подекуди Нік бачив повію в дешевому західному вбранні. Чоловіки були багатомовною бригадою, переважно робітники, що працюють у річках і гаванях, і кілька худих представників племені патан у штанах типу па-джама та брудних тюрбанах. Сморід немитих тіл був нестерпним.
  
  
  З глибини зали долинав раптовий дзвін струнних інструментів, які грали - для західних вух - найнемелодійнішу танцювальну мелодію. Натовп рвонувся до музики, і Нік виявив, що він та його куточок порожні. Його цілком влаштовували. Він глянув на барну стійку і крізь натовп побачив товсту жінку, що звивається животом у найпростішій версії jhoomer, пакистанського народного танцю. Народ, подумав N3, ніколи цього не впізнає! Шар жиру трохи вище мізерного покриву жінки коливався і блищав від поту, поки вона паморочилася. З натовпу чоловіків, більшість з яких
  
  
  були п'яні. «Це був суто мусульманський натовп», - зауважив Нік із легкою сардонічною посмішкою. Щось ще? У наші дні в Карачі не так багато індусів. Якщо вони були поблизу, то трималися подалі від очей.
  
  
  Він глянув на свій годинник AX - вони пережили жахливий перехід з перевалу Каракорум краще, ніж він, його ноги все ще хворіли від обмороження - і побачив, що це було через чверть після дванадцятої Карачі. Немає сенсу тут затримуватись. Він лише відкладав неприємності. Він повинен був вирушити в Мауріпур, знайти будинок Сема Шелтона і подивитися, що він зможе знайти як підказку. Напевно, нічого - все ж таки він повинен спробувати. Неохоче він почав відштовхуватися від столу, побоюючись порожніх вулиць, коли побачив інцидент у барі. N3 залишився у своєму кріслі, спостерігаючи, як у його швидкому мозку почала рости і розвиватися здогад. Чоловік у барі був схожим на американця.
  
  
  Звичайно, він був злий - і п'яний. І зламався. Це була справжня проблема. Чоловік був розорений, і бармен, здоровенний хлопець у брудній сорочці в пурпуровій смужці та червоній фесці, не хотів його обслуговувати. Поки Нік дивився, бармен потягнувся через стійку і жорстоко штовхнув чоловіка. Чоловік упав серед купи недопалків, макулатури та слини, його голова була майже в старій бляшанці, що служила плювальницею. Деякий час він лежав так, не в змозі піднятися, промовляючи серію брудних прокльонів на хіндустані - Нік уловив слово бап, батько, у поєднанні з чимось на кшталт кровосмесительной мавпи. Потім людина на підлозі перейшла на англійську, американську, і результат було приємно чути. Нік відкрито посміхнувся і насолоджувався цим, думаючи, що навіть Яструб може вивчити кілька слів від цього ізгоя!
  
  
  N3 ухвалив рішення і негайно почав діяти. То був його спосіб. Йому не було чого втрачати, а можливо, і дуже багато. Навіть у такого нероби має бути свого роду будинок - місце, де можна сховатися на ніч. Все було краще, ніж готель, навіть найдешевший, де йому треба було б пред'явити посвідчення особи і де гострий погляд міг визначити його як розшукуваного.
  
  
  Він підійшов до того, хто впав, і грубо підняв його. Бармен дивився без інтересу, його смагляве обличчя виражало його нудьгу і нетерпіння по відношенню до розорених янкі на пляжі. Вони були свинями! Марні свині! Від таких людей бакшиша ніколи не отримували. Вони пили тільки дешеве пиво і не заступалися повій.
  
  
  Нік кинув на стійку купюру у 100 рупій. «Принесіть віскі. Хороший віскі – американський, якщо він у вас є! Тез! Поспішай!"
  
  
  Бармен відразу став раболепним. Виходить, він помилився. Зрештою, цей великий мав гроші! І ще дещо - вигляд влади, з яким не можна було жартувати. І ще одне! Бармен розмірковував, поки він намацував єдину пляшку дорогоцінного американського віскі - хіба він не бачив десь раніше цього великого обличчя? Нещодавно – зовсім недавно! Бармен викликав свого помічника і на мить порадився з ним на швидкому пушті. І він, і помічник були афганцями.
  
  
  Помічник уважно вивчив обличчя великого американця, який на цей момент уклав п'яного назад до свого столу і зумів підтримати його. «Ні, – сказав помічник, – я ніколи його раніше не бачив. Але якщо він друг Бенніона, того самого, як він може бути кимось важливим чи чогось вартим? Ви помиляєтесь, бос. Він не може мати жодного значення. Я маю сумнів, що між ними є зв'язок. Він повернувся, щоб подивитись на танцівницю живота.
  
  
  Господар зім'яв 100 рупій у кишені і відніс на стіл віскі та дві брудні склянки. Його асистент насправді мав бути молодшим партнером, але якщо він не дізнається про 100 рупій, то краще. І Алі теж міг помилятися. Він стежитиме за цим великим американцем із грошима - про всяк випадок.
  
  
  На брудному столі лежав складений екземпляр «Хінді Таймс». Господар скидав їм мух і попіл. Великий американець потягнувся, щоби взяти газету з його руки. «Моя, – сказав він. "Я ще не закінчив з цим".
  
  
  "Dwkh", - сказав власник. «Мій сум, сер. Чи буде щось ще? Ви хочете подивитися на танці? Я міг би... влаштувати приватну виставу! "
  
  
  Ізгой Бенніон підняв голову з брудного столу. Він дивився на господаря почервонілими очима. «Заблукайся, жирний жирний сучий син! Кому ви потрібні? Відвали!" Він повернувся до Ніка. «Краще поспостерігайте за ним, якщо у вас є гроші. Він злодій. Всі вони злодії!"
  
  
  Хазяїн відступив на крок, але не втратив свого обличчя. Він вимив руки насухо і з презирством глянув на Бенніона. Ніку він сказав: «Я мушу застерегти вас від цього, сахіб. Він марний - вже багато років. Він тупиця, мрець!
  
  
  Бенніон спробував підвестися з стільця, на його обличчі з'явилася лють. Ти станеш мертвим афганським сучим сином, якщо не винесеш звідси цю паршиву жирну тушу! Він знову звалився на стілець.
  
  
  Нік Картер кивнув власнику. "Дайте нам спокій."
  
  
  Коли ця людина пішла, він вивчив людину на ім'я Бенніон. «Досить далеко зайшов, — подумав він безнадійно. Проте він може виявитися корисним.
  
  
  Бенніон був невисокого зросту, квадратної статури, з маленьким животом. Його три-чотириденна щетина була червона, змішана з сірим. Те, що залишилося від його тонкого волосся навколо гладкої рожевої тонзури, було того ж кольору. Його очі, коли він тепер дивився на Ніка, були вологими та запаленими. Він виглядав як хворий на кон'юнктивіт! На ньому була брудна стара армійська куртка, вкрита жирними плямами, і пара таких же брудних штанів. Під польовою курткою рвана футболка кольору бруду. Нік, дуже свідомо, намагаючись зобразити це, глянув на ноги чоловіка. На ньому були старі армійські туфлі, одна без підборів. Він був без шкарпеток.
  
  
  Бенніон нічого не сказав, поки продовжувалося це дослідження. Він почухав руду бороду і примружився, дивлячись на Ніка. Нарешті він усміхнувся. Нік був трохи здивований, помітивши, що в нього непогані зуби.
  
  
  Бенніон сказав: "Огляд закінчився?"
  
  
  N3 коротко кивнув. "Тепер."
  
  
  "Я пас?"
  
  
  Нік стримав посмішку. Це був маленький зухвалий виродок, незважаючи на те, що він був невдахою.
  
  
  "Тільки", - сказав він. "Я правда ще не знаю, ти справді безладний, чи не так?"
  
  
  Маленький чоловічок усміхнувся. - Можете повторити це ще раз, містере, ким би ви не були. Я бомж! Я ізгой і безнадійний, нікудишній ледар! Але все це досить очевидно, чи не так? То навіщо турбуватися про мене? Навіщо забирати мене і приносити сюди з усім цим добрим віскі, яке, наскільки я бачу, буде витрачено дарма. Ти не виглядаєш для мене благодійником. І молитовника та бубна у вас теж немає. То що відбувається, містере? І, поки ви мені кажете, чи можна мені випити віскі, за яку ви платите?
  
  
  Нік підштовхнув до нього пляшку. "Пригощайтеся. Тільки стійте на ногах, будь ласка. Думаю, у мене для тебе буде невелика робота пізніше. І не набагато пізніше. Наскільки ти зараз п'яний?"
  
  
  Чоловік схопив пляшку та налив досить твердою рукою. Він кивнув у бік бару. «Не так п'яний, як вони думають. Я іноді розігрую такий номер - цим ублюдкам подобається бачити п'яну білу людину, яка виставляє себе дурнем. Примушує їх сміятися – а коли вони сміються, вони купують напої. Ось так просто, містере. Він випив свою чарку залпом і поспішно наповнив її знову, потім засунув пляшку Ніку. "Завдяки. Я давно не куштував справжню американську випивку. Здебільшого я п'ю пиво чи карачинську гниль. А тепер, містере, під вашим кутом зору?"
  
  
  N3 відчув приплив жалості. Він негайно придушив це. У світі були мільйони цих людей, і всім їм пощастило, і він не мав ні часу, ні бажання слухати іншого. Однак ця людина може виявитися цінною саме в цій ситуації – це ще належить з'ясувати.
  
  
  Він відповів на запитання іншим питанням. "Як вас звуть? Я хотів би дещо дізнатися про вас, перш ніж продовжити, - небагато, але небагато. Як, наприклад, ви опинилися в Карачі?
  
  
  Маленький чоловічок знову потягся за пляшкою. "Майк Бенніон", - сказав він. Майкл Джозеф, повністю. Раніше я був газетярем. У Штатах. Якщо вже на те пішло, у світі. Все навколо та навколо! Це було десять років тому, коли я приземлився тут, у Карачі. Я зрозумів історію, але я теж напився. З того часу я був п'яний. Я п'яний, поки можу. І в одному ви помиляєтесь – я не застряг. У мене є будинок, бажаєте вірте, бажаєте ні. Ще в мене є дружина та дев'ять дітей. Я одружився з корінною мусульманкою. Її старий ненавидить мене і зрікся неї. Зараз вона товста і негарна - у неї стільки дітей - але коли я одружився з нею, вона була кимось. Тепер вона бере прання, щоб годувати дітей та платити за квартиру, а я перекладаюся на себе, щоб отримати гроші на випивку. Ось і все, містере, історія мого життя. Або все, що ти збираєшся отримати – мене не хвилює, скільки грошей ти мені заплатиш! "
  
  
  Бенніон зробив глибокий вдих, випив ще одну чарку віскі і жадібними очима подивився на пачку Goldflake Ніка. Нік сунув цигарки через стіл. "Пригощайтеся."
  
  
  Коли Бенніон закурив, Нік уважно вивчав його. Він має швидко ухвалити рішення. В даний час. Він вирішив довести справу до кінця. Це був ризик, але він звик ризикувати. Ще одна не могла мати великого значення. Він дістав із кишені «Хінді Таймс» і відкрив першу сторінку. Він засунув його Бенніону.
  
  
  «Подивися на це уважно. Прочитайте історію, якщо можете – тоді я поставлю вам кілька запитань. Якщо ви дасте правильні відповіді і, як і раніше, будете зацікавлені, я думаю, ми працюватимемо».
  
  
  Вираз обличчя Бенніона не змінилося, доки він вивчав картинку. Він глянув на Ніка один раз, а потім знову на газету. Очевидно, він добре читав хіндустані. Нарешті він склав газету та повернув її Ніку. Він трохи кивнув спиною до бару.
  
  
  «Якщо вони вас помітять, у вас проблеми. Я помітив, що за вас є нагорода – і ці персонажі продадуть своїх матерів за рупію. Якщо вони не думали, що можуть спочатку вас шантажувати.
  
  
  Нік знову засунув газету в кишеню. Його посмішка була слабкою, глузливою. «Можливо, ця думка теж спала на думку?»
  
  
  Бенніон усміхнувся у відповідь. Він налив собі випити. «Це було перше, що мене вразило, містере Картер. Але побачимо. Це ваше справжнє ім'я? "
  
  
  "Так. Але це не моя фотографія. Це фотографія людини, яка зображує мене. Він убив американця Сема Шелтона. Я цього не робив. Це дуже складна історія, і я не намагатимуся вам її зараз пояснювати. Може, ніколи. Це все дуже секретні". речі. Ви будете працювати наосліп, маючи тільки моє слово. Все ще зацікавлений?"
  
  
  Бенніон кивнув поверх своєї склянки. "Може бути. Знаєш, я не зовсім учора народився. І мені начхати, вбили ви цього хлопця чи ні - я хочу від вас тільки дві чесні відповіді! У тебе є гроші - багато грошей?"
  
  
  Нік посміхнувся. «Дядько Семюел повністю позаду мене».
  
  
  Бенніон засяяв. "Добре. Друге питання - ви працюєте на комуністів? Тому що, якщо так, і я це дізнаюся, операцію скасовано! Я можу навіть розсердитися і вийти з себе. Є речі, які не зробить навіть такий бомж, як я.
  
  
  Нік посміхнувся через стіл. Було щось миле в цьому маленькому рудоволосому чоловікові. Не його запах чи, звісно, його зовнішність, а щось!
  
  
  «Якраз навпаки, – сказав він. Це все, що я можу вам сказати.
  
  
  Налиті кров'ю очі пильно дивилися на нього довгий час. Потім Бенніон знову потягся за пляшкою. "Добре. Я в справі, містере Картер. Якщо не рахувати вбивства, я в справі. Що нам робити в першу чергу?"
  
  
  Нік налив чарку. "Це остання", - попередив він Бенніона. «Я хочу, щоб ти був якомога тверезівішим. Після цього ми їдемо – а нам знадобиться транспорт. Чи є ідеї з цього приводу? "
  
  
  "У мене на вулиці джип", - здивувався Бенніон. «Найстаріший джип у світі. Ім'я Ге – на хіндустані означає корова. Вона все ще бігає - ледве-ледь. Куди ви хочете піти, містере Картер?
  
  
  Коли вони йшли, людина з AX сказав: «Кликайте мене Нік, якщо вам потрібно мене якось називати - і не використовуйте моє ім'я більше, ніж ви повинні. Ніколи на очах інших! Прямо зараз я хочу поїхати в район Мауріпур - до будинку Сема Шелтона. Ви знаєте цей район?
  
  
  “Я знаю це. Я навіть знаю цей будинок – він на Чинар Драйв. Раніше я водив пошарпане таксі містом, поки Пакси не зіпсували мені його. Їм не подобаються білі чоловіки, які працюють на їхній роботі».
  
  
  Нік пішов за ним у темний провулок біля Інду. Ніч була ясною і прохолодною, з жовтим ліхтарем місяця, що трохи висів, зіпсованим запахом мулу і мертвої риби. У тьмяному світлі Нік побачив примарні дау, що пливли за течією до Аравійського моря.
  
  
  Може, це був не найстаріший джип у світі. Можливо, подумав Нік, забираючись усередину, це був другий чи третій віком. Не можна сказати, що фарбування було поганим - фарби не було. У лобовому склі не було скла. Шини зношені до корду. Єдина фара була підключена і тривожно сіпалася.
  
  
  Бенніону довелося провернути - стартер давно не працював - і після тривожного моменту Ге почав кашляти, хрипіти і відкашлюватися великими синіми струмками смердючого диму. Вони обережно поїхали. Пружина стиснула задню частину N3, коли вони з гуркотом, брязкотом і брязкотом обрушилися на всі темні провулки, які міг знайти Бенніон. І він, здавалося, знав їх усіх. Він обережно обійшов сучасний центр Карачі. Вони підійшли до лабіринту жалюгідних хатин, складених з різних матеріалів - пакувальних ящиків, бамбука, глиняних блоків і колод, сплющених каністр з-під масла і пива. Сморід був жахливий. Вони продиралися через цю пустелю страждань, пробираючись по коліна в жирному бруді. Стародавній джип хоробро пирхнув і задихався. Хатини та запах покривали акри.
  
  
  Нік Картер прикрив носа хусткою, і Бенніон усміхнувся. «Запах, так? Біженці з Індії тут їх більше нікуди розмістити. Це жахливий безлад - навіть я живу краще за цих бідолах.
  
  
  «До речі про місця, де можна жити, – сказав Нік, – після нашої сьогоднішньої невеликої екскурсії мені знадобиться місце для ночівлі – безпечне місце, де мене не турбуватимуть копи чи хтось ще. Ваше місце має підійти? "
  
  
  "Ідеально", - кивнув Бенніон і посміхнувся, його зуби блиснули крізь руду бороду. «Я думав, ти до цього дійдеш! Ласкаво просимо - частина угоди. Копи мене ніколи не турбують. Я знаю більшість з них в окрузі, але я був тут так довго, що тепер вони приймають мене як належне. Я просто американський бомж! "
  
  
  "Твоя дружина? А дев'ятьох дітей?"
  
  
  Бенніон похитав головою. "Не турбуйся. Грошей принесу, так що Нева - це моя дружина - хоч раз буде щаслива зі мною. Діти роблять те, що я говорю! Немає проблем, хоча тобі доведеться триматися подалі від очей. Ми - один великий щасливий район, і дружини пліткують про щось жорстоке, але ми поговоримо про це пізніше... До речі про гроші - мені краще показати Неві.
  
  
  Нік порився в гаманці і вручив чоловікові купюру в тисячу рупій. "Це поки. там
  
  
  буде набагато більше, якщо ми порозуміємося. Якщо ти добре попрацюєш і не підведеш мене, можливо, я зможу щось зробити, щоб витягти тебе з цієї дірки». . Бенніон не відповів.
  
  
  Вони досягли Дріг-роуд і попрямували на захід. Це було сучасне шосе, чотири смуги руху, з гарною розміткою. Бенніон натиснув на педаль газу, і старий джип зашипів і набрав швидкість. Спідометр не працював, але Нік припустив, що вони показують принаймні сорок п'ять.
  
  
  «Це складний момент, – сказав Бенніон. «Вони дуже добре це патрулюють. Якщо нас зупинять, ми пройдемо на цій ділянці.
  
  
  Нік глянув на свій годинник AX. Це було трохи пізніше за годину.
  
  
  Він почув над головою звук літаків і глянув угору. То були старі літаки. Далеко по всьому місту він спостерігав, як піки яскравого світла, що оживали, промайнули по небу. Пролунав далекий постріл зенітної артилерії. Два прожектори спіймали літак своєю вершиною і на мить затримали його, прибитий до чорного неба, як метелик для пробки. Літак вислизнув. Пролунав віддалений гуркіт бомби, що розірвалася.
  
  
  Бенніон усміхнувся. «Рейд із бомбою. Завтра індіанці офіційно заперечуватимуть, що це колись відбувалося. Ймовірно, пакистанці зараз здійснюють нальоти на Делі – і вони також це заперечуватимуть. Якась війна! Який жоден із них не хоче.
  
  
  N3 згадав слова Хоука – хтось хотів цієї війни. Червоні китайці!
  
  
  Тепер вони входили до району Мауріпур. Вулиці з гарним покриттям, великі маєтки та селища в оточенні густо зростаючих чинар. Ніжний аромат кущів кеш'ю наповнював свіже нічне повітря. Чоловік AX помітив вуличні ліхтарі, які тепер потьмяніли через затемнення.
  
  
  "Тут живуть гроші", - сказав Бенніон. «І більшість іноземців. Місце, яке ти хочеш, прямо тут.
  
  
  Бенніон змусив позашляховик повзти. Проте старий двигун голосно гудів у тихій ночі. - Вимкни, - тихо наказав Нік, майже пошепки. "Припаркуйте його де-небудь, де його не помітить патруль, а потім підемо пішки".
  
  
  Бенніон вимкнув двигун, і вони пішли за інерцією. Вони залишили джип у затуманеній тіні високого перського дуба, і Бенніон рушив уперед смугою асфальтового покриття. Він зупинився в тіні, зовсім неподалік того місця, де білі ворота сяяли в променях місяця. У цей момент здалеку на околиці міста завив шакал.
  
  
  «Вони підходять у пошуках їжі, – сказав Бенніон. «Тигри за сотні миль звідси».
  
  
  Нік сказав йому заткнутися і стояти тихо. Він не цікавився тиграми, крім нього самого, і єдиними шакалами, про які дбав, були двоногі. Він прошепотів свої інструкції Бенніону. Вони залишалися в тіні та залишалися нерухомими протягом двадцяти хвилин. Якщо хтось спостерігає, на той час вони мали видати себе. Тим часом Бенніон, шепочучи на вухо N3, мав повідомити йому кілька запитань. Бенніон погодився.
  
  
  Він, звичайно, стежив за справою Ніка Картера в газетах, але лише з поверховим інтересом. До сьогоднішнього вечора його інтерес до шпигунів та секретних агентів був нульовим – його головною турботою була наступна випивка. Тепер він як міг дослідив свою одурманену алкоголем пам'ять.
  
  
  Нік Картер - людина, яка виглядала і видавала себе за Ніка Картера - була заарештована через настороженість і лояльність покоївки Сема Шелтона, дівчини-індуїста. Індуси, які працювали на американців, жили в Карачі у відносно безпечному місці. Покоївка визнала чоловіка, який називав себе Ніком Картером, і залишила його наодинці із Семом Шелтоном. Пізніше вона розповіла поліції, що Шелтон спочатку виглядав спантеличеним, але досить радий бачити цю людину. Вони увійшли до особистого кабінету Шелтона. Пізніше дівчина почула гнівні слова і зазирнула в замкову щілину якраз вчасно, щоб побачити, як незнайомець ударив Шелтона невеликим стилетом. Дівчина використала свою голову, не запанікувала, одразу ж зателефонувала до поліції з телефону нагорі.
  
  
  Завдяки щасливому випадку майже на місці виявилася поліцейська машина. Вбивцю схопили після жахливої боротьби, в якій постраждав поліцейський. Однак після того, як його схопили, вбивця не завдав клопоту. Чи не звичайним способом. З іншого боку, він завдав величезних неприємностей. Він назвався Ніколасом Картером, американським агентом, і бадьоро зізнався у вбивстві Сема Шелтона. Шелтон, як стверджував цей чоловік, був зрадником, який збирався дезертирувати. Він був убитий за наказом Вашингтона. На довершення всього вбивця зажадав дипломатичної недоторканності.
  
  
  Справжній N3 тихо свиснув, коли почув це останнє. Розумний диявол! Він запитував, чи була історія відрепетирована, чи хлопець просто вигадав її по ходу справи? Як би там не було, це було страшенно заплутано - як і передбачала ця людина. Мабуть, палали кабелі та повітряні хвилі між Вашингтоном та Карачі. Нік кисло посміхнувся, поки Бенніон говорив. Він майже чув взаємну недовіру. І Хоук - його бос, мабуть, майже не в своєму розумі.
  
  
  Найкраще – чи найгірше – було ще попереду. Позавчора втік фальшивий Нік Картер! Було звільнено з в'язниці бандою озброєних людей у масках, які залишили трьох людей мертвими - копи плюс ще один власний.
  
  
  Ця людина виявилася бандитом-індуїстом, добре відомим поліції, що анітрохи не допомогло.
  
  
  У цю плутанину потрапив Нік Картер! Нічого не підозрюваний. Хоук вчасно не дізнався про подробиці, щоб його попередити. У будь-якому випадку, можливо, не попередив його - у Ніка була робота, і він був сам собою. Це було те, на що був здатний його начальник - приховувати інформацію, яка могла лише ускладнити справу. Це був вирок - і Хоук ніколи не помилявся, роблячи речі безпечнішими та зручнішими для своїх агентів. Він вважав, що така турбота лише послаблює їх.
  
  
  Нік знайшов лише одну крихту втіхи - тепер він відставав від самозванця всього на два дні. Йому спало на думку, що ця людина все ще може бути в Карачі.
  
  
  Двадцять хвилин минули. Місяць зник за хмарою, і було дуже темно. Нік, ідучи травою, підійшов до білих воріт і перестрибнув через них. Бенніон був одразу за ним. "Що ти хочеш щоб я зробив?"
  
  
  - Залишся і дивися, - прошепотів Нік. "Бути обережним. Я не чекаю, що ви підете на будь-який ризик або потрапите в неприємності через мене. Але якщо хтось підкрадеться, поліцейська машина чи хтось ще, я буду вдячний за попередження."
  
  
  «Я досить добре вмію свистіти».
  
  
  Нік згадав шакалів. «Свіст надто очевидний. Що якщо ти завиєш як шакал?
  
  
  Зуби Бенніона блиснули в усмішці. "Непогано. Іноді я лякаю цим дітей".
  
  
  "Тоді добре. Це воно. Після сигналу і якщо ви думаєте, що є небезпека, ви їдете! Я не хочу, щоб тебе спіймали. Бенніон, звичайно, заговорить".
  
  
  "Я не хочу, щоб мене спіймали", - погодився Бенніон. Він посміхнувся. - У всякому разі, доки я не отримаю залишок грошей. Але кожен поліцейський у Карачі знає мій джип».
  
  
  "Ми ризикнемо", - сказав Нік. «А тепер мовчи і ховайся. Я буду якнайшвидше.
  
  
  Будинок був низький і безладний, дуже схожий на ранчо в Штатах, за винятком того, що в одного крила був другий поверх. «Кімната покоївки», - подумав Нік, вивчаючи будинок через живоплоту. Було темно та тихо. Він коротко задумався, що трапилося з покоївкою. Копи досі тримають її? Виїхала до родичів до Індії?
  
  
  Крихітний детектор небезпеки в його блискучому, чудово натренованому мозку почав клацати і світитися. Але цього разу він проігнорував це, настільки він був сповнений рішучості.
  
  
  Нік беззвучно пройшов цементним ганком. Він виявив, що французьке вікно відчинено, жалюзі піднято. У його мозку клацнув другий детектор. На цей раз він звернув увагу. Чому вікно так зручно відчиняється, так манить? Неохайна робота поліції, коли вони опечатали будинок? Може бути. Або не могло бути. Тож йому платили небезпечні гроші за цю місію.
  
  
  N3 перевірив свою зброю. П'єр, газова бомба, був у безпеці у металевому патроні між ніг. Звісно, сьогодні П'єр йому не знадобиться. Хьюго, стилет, був холодний проти його передпліччя. Пам'ятаєте, Сема Шелтона вбили стилетом!
  
  
  N3 перевірив "Люгер" Вільгельміну. Він вставив патрон у патронник, заглушивши звук під позиченою курткою льотчика, і зняв запобіжник. Він увійшов до темної кімнати одним плавним безшумним рухом.
  
  
  Нічого. Годинник слухняно цокав, хоча їх власнику було не до часу. Це було чорніше за гріхи диктатора! Нік намацав стіну, обмацуючи пальцями купу шпалер.
  
  
  Він дійшов до кута і зупинився, рахуючи секунди, прислухаючись. Через дві хвилини він наважився висвітлити ручку, яку завжди носив із собою. Тонкий промінь освітлював великий стіл, файли, невеликий сейф в іншому кутку. Він був у офісі Шелтона.
  
  
  Він обережно підійшов до столу. На ньому нічого не було, за винятком промокашки, телефону та якогось офіційного блокнота. Нік підніс ліхтар до себе і переглянув блокнот. Це був новий, без кількох аркушів. Нік обережно підняв його - він не мав можливості знати, наскільки розумна поліція Карачі з відбитками пальців - і прочитав маленький чорний напис. Це було в нісенітниці. Officialese! Стиль ленд-лізу США. Це був блокнот із заявками.
  
  
  Померлий Сем Шелтон був спеціальним аташе APDP – Програми закупівель та розподілу зброї. На березі Інду на північний схід від Карачі була величезна перевалочна база.
  
  
  N3 знову просканував блокнот. Він повернув її в повітрі так, щоб маленький промінь світла пробіг верхнім листом під кутом, створивши вм'ятини, відбиток того, що було написано на попередньому аркуші. Навіть без спеціальної техніки міг розібрати довгий список, написаний маленьким почерком, а внизу важкий завиток підпису. Сем Шелтон.
  
  
  Порушення почало накопичуватися в ньому. Він думав, що наближається – близько до того, щоб дізнатися, що було за фальшивим Ніком Картером. Він крутив блокнот з боку на бік, намагаючись розібрати більше написаного. Він був упевнений, що одна з трохи обмежених фраз була… Призначено…
  
  
  Чорт! Йому потрібен був товстий олівець, м'який грифель, щоб зафарбувати відбитки та вивести їх. Стіл був порожній. Нік знайшов ящик, верхній ящик, і м'яко його відкрив. Там він має бути, але там виявилася змія.
  
  
  Протягом мікросекунди чоловік та змія дивилися один на одного. Це був крайт,
  
  
  вісімнадцять дюймів миттєвої смерті! Двоюрідний брат кобрий, але набагато небезпечніший. Смерть менш як за хвилину, і жодна сироватка не врятує вас.
  
  
  І людина, і змія вдарили водночас. Нік був лише трохи швидшим. Його дія була спонтанною, без роздумів. Думка вбила б його. Його нерви і м'язи взяли гору, і маленький стилет зісковзнув униз і притис край до дна ящика, прямо під плоскою головою.
  
  
  Крайт хвилювався у смертельній агонії, все ще намагаючись вразити свого ворога. Нік Картер глибоко зітхнув і витер піт з обличчя, спостерігаючи, як ікла все ще мерехтіли в півдюймі від його зап'ястя.
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  Подвійні неприємності
  
  
  Його нерви прийшли в норму ще до того, як крайт перестав корчитися. Намагаючись уникнути його зубів, людина з AX знайшла м'який олівець і злегка провела їм по блокноту. Це був трюк, який знала кожна дитина. Коли він погладив м'який графіт, почали з'являтися слова. Незабаром він зміг прочитати більшу частину того, що було у блокноті. N3 підтиснув губи в мовчазному роздумі.
  
  
  Сем Шелтон, діючи з дозволу офісу, передав багато зброї пакистанської армії. Очевидно, за наказом фальшивого Ніка Картера. Так не мало бути, але у Ніка було незграбне передчуття, що це так. Його двійник узяв верхній аркуш із цього блокнота. Заявка та накладна, в якій зброя передається пакистанцям. Датовано позавчора.
  
  
  Нік направив свій ліхтар на блокнот і прочитав записку, подряпану на дні: зброя має бути відправлена по Інду на човні до Лахорського фронту! Це було б просто чудово у газетах! Вашингтон віддає перевагу Пакистану Індії - порушуючи власний указ! Звичайно, це було неправдою, але це виглядало так. Якщо вилізе назовні.
  
  
  На гарному похмурому обличчі N3 з'явилася вовча усмішка. Нічого не вийде – ні, якби йому було що сказати про це. Це був лише один аспект цієї роботи - знайти цю партію зброї і зупинити її! Це має пріоритет навіть перед вбивством його іншого «я».
  
  
  Він знову переглянув запис. Гвинтівки – та ще й автомати! Легкі та важкі кулемети. гранати. Базуки та легкі протитанкові рушниці!
  
  
  П'ять мільйонів набоїв!
  
  
  Тоді це почув Нік Картер. Слабкий звук ковзання десь у будинку. Одним швидким рухом він вимкнув світло, вихопив стилет з мертвого краю і навшпиньки побіг до стіни біля дверей кабінету. Йому подобалося щось тверде за спиною.
  
  
  Звук не повторився. N3 чекав, напружений і готовий, безшумно дихаючи через відкритий рот. Жоден з його чудових м'язів не здригнулася. Він був невидимою статуєю - ідеальним мисливцем, що робить те, що в нього було найкраще - стеблом, що чекає.
  
  
  П'ять хвилин минуло у повній тиші. Наполегливий голос годинника лунав метрономно в темряві. Нік міг вважати свій пульс, коли він стукав у скронях. Він почав розуміти, з чим він зіткнувся. Людина, яка мала бути сама собою - така ж терпляча, хитра і смертоносна! І ця людина, самозванець, тепер була десь у хаті! Чекав, навіть коли чекав Нік. Чекав, хто зробить першу помилку!
  
  
  N3 зрозумів ще щось - його противник навмисне підняв цей шум. Це не було помилкою. Його ворог хотів, щоб Нік знав, що він у домі. Цей єдиний тихий звук був проблемою. Дістань мене!
  
  
  Це, за визнанням N3, було страшенно круто! Він мав піти за іншим чоловіком. У фальшивого агента був весь час світу – Ніку не залишалося нічого зайвого. Двійник повернувся до цієї хати, бо він міркував, що Нік прийде сюди! І він був... впевнений, впевнений у собі, інакше він не подав би сигналу про свою присутність. За ним також стояла організація. Прокладено чіткий шлях до відступу. Допомога щодо звуку його голосу. У N3 нічого з цього не було. Він стояв один, якби не зростаючий гнів і рішучість у ньому. Сутичка почалася раніше, ніж він очікував.
  
  
  Ясно було ще одне. Вантаж зброї має бути в дорозі. Китайський агент спочатку подбав про це, а потім повернувся, щоб влаштувати засідку на Ніка, коли той йшов слідом. Яка дивна бравада могла спонукати цю людину видати звук та видати себе? Така собі збочена гордість - чи дурість? Надмірна впевненість?
  
  
  «Цілком непрофесійно», - подумав Нік, повертаючись до французького вікна безшумним рухом, що ковзає. Непрофесійно та небезпечно. Це вб'є його!
  
  
  На мить він затримався в тіні ґанку, прислухаючись. Ні біля будинку, ні в ньому нічого не рухалося. Літаки відлетіли, і прожектори зникли. Собака здалеку жахливо вив - зовсім не схоже на шакала. Нік подумав про Майка Бенніона і сподівався, що чоловічок підкоряється наказам і не шпигуватиме. І не постраждав би, якби у людини всередині справді були мізки.
  
  
  Він покинув ґанок і безшумно рушив травою, на якій почали збиратися крапельки роси. Він перевірив Х'юго в піхвах і пішов з готовим і нетерплячим Люгером. Він хотів би виконати цю роботу тихо, і це можливо.
  
  
  До будинку примикав низький гараж через ґратчастий перехід. Нік терпляче чекав, поки не з'явиться місяць, потім побачив, що може потрапити на верхній поверх, в єдине крило будинку, за допомогою ґрат. Він уважно вивчав план у короткому світлі. Йому доведеться робити це на дотик у темряві.
  
  
  Місяць плив за темною хмарою. Нік обережно протиснувся через невисоку огорожу з індійських кактусів та перевірив ґрати. Він витримав його вагу. Він піднявся, як мавпа, однією рукою, а іншою – «Люгером». Грати були нові, міцні й не рипіли, хоча тривожно гнулися і розгойдувались.
  
  
  Між вершиною решітки та вікном, яке було його метою, була вузька смужка водостоку та даху. N3 легко ступив уперед і пірнув нижче рівня вікна. Це була єдина кімната нагорі в будинку - він вирішив, що це спальня покоївки-індуїстки - і правий він чи ні, не мало значення. Що дійсно мало значення, так це те, що це був очевидний шлях до будинку. З цієї причини він вибрав це - його ворог, можливо, не очікував на очевидне.
  
  
  Або знову міг би. Нік Картер м'яко присягнув сам собі. На даний момент у цього виродка була перевага - він десь там був і міг дозволити собі зачекати. Він знав, що Нік має прийти до нього.
  
  
  Так і зробив Нік! Але у N3 було здорове почуття страху, або те, що Хоук називав розумною обережністю, що тривалий час зберігало йому життя в дуже ненадійній професії. Тепер він забився під віконне підвіконня і обмірковував, чи варто йому ризикнути, представлене вікном. Це був ще один момент істини, з яким він повинен постійно стикатися.
  
  
  Нік глянув у вікно. Воно було закрите, але жалюзі всередині були відчинені. Нік вклав стилет у руку і простягнув руку, використовуючи зброю як монтування. Вікно трохи зрушило. Чи не замкнено всередині. Нік на мить задумався, а потім знову схопився за Хьюго. Вікно піднялося на півдюйма. Нік знову вклав стилет у піхви, засунув великі пальці в тріщину і підвівся. Вікно піднялося зі слабким скрипом.
  
  
  Піт виступив на обличчі Ніка Картера і защипав йому очі. Він наполовину чекав пострілу в обличчя чи ножа між очима. Він зітхнув із полегшенням і продовжив шлях. Вікно видавало досить галасу, щоб його можна було почути будь-де в тихому будинку - його людина відразу зрозуміла, що це було. А де був Нік! Це могло привабити його, але Нік у цьому сумнівався. Ублюдок міг дозволити собі зачекати.
  
  
  Він відклав убік жалюзі, що злегка деренчать, і перебрався через підвіконня. У кімнаті було темно, але він одразу вловив запах. Кров! Свіжа кров! На мить спалахнув місяць, і він побачив щось на ліжку - це було схоже на зім'яту купу темних ганчір, крізь які мерехтіло світло. Місяць згас.
  
  
  Нік рачки кинувся до дверей. Його пальці сказали йому, що двері заблоковані. На внутрішній. Його ворог був у кімнаті з ним!
  
  
  Нік затримав подих. У кімнаті панувала абсолютна мертва тиша. Коли нарешті йому довелося дихати – вправи йоги зробили його легені таким, що він міг обходитися без повітря протягом чотирьох хвилин – нічого не змінилося. Як і раніше, смертоносна, лякаюча тиша і запах свіжої крові. Чия кров? Хто чи що це було на ліжку?
  
  
  N3 беззвучно дихав ротом і не рухався. Він почав сумніватися у своїх почуттях. Він не думав, що є ще одна людина у світі, яка може піти так само тихо і непомітно, як вона сама. Потім він згадав – у якомусь сенсі цей ворог був самим собою! Китайці добре навчили цього самозванця.
  
  
  Є час чекати та час діяти. Ніхто не знав приказку краще, ніж Нік. Поки що він був позаду. Він програвав. Ворог знав, що він у кімнаті, але Нік не знав, де знаходиться ворог. Змусіть його руку. Давай. почав повзати навколо стіни, напружено думаючи, намагаючись побачити остаточний трюк, якщо він є, чекаючи у будь-який момент засліплюючого спалаху світла в його очах. Руйнування кулі.
  
  
  Його мозок люто працював, коли він рухався. Його якось обдурили, обдурили? Чи обдурили себе? Невже двері якимось чином були змінені так, що здавалося, що вони замкнені тільки зсередини? При цій думці його покрив піт - якщо це правда і з його двійником були люди, то Нік опинився у пастці! Вони могли охороняти вікно та двері та вбити його на дозвіллі – або просто тримати його в полоні, доки не приїде поліція. Про це не можна було думати. Копи подумають, що вони знову мають справжнього вбивцю! Знадобляться тижні, щоб розплутати помилкову плутанину з ідентифікацією, і Нік на довгий час провалився б як агент.
  
  
  Його рука торкнулася холодного металу. Ліжко. Він проткнув його стилетом, «Люгер» напоготові, тепер його власні нерви почали трохи тріпати. Прокляття очікування, причаївся сучий син! Він так і хотів. Він так і грав.
  
  
  Під ліжком нічого не було. Тепер у носі стояв густий кисло-солодкий запах крові. Він перевірив під ліжком на нижній стороні, його пальці пройшли вгору.
  
  
  Це була пружинна коробка, а матрац був товстим. Його руки торкнулися чогось на підлозі, чого він не міг зрозуміти - шматочків м'якої, пухнастої матерії, на кшталт сміття чи бавовни. Якого біса? Річ товстим шаром лежала на килимі.
  
  
  Його пальці стали вологими та липкими. Кров. Тепер кров на його пальцях. Нік підніс їх до носа і принюхався. Свіжа, все гаразд. Ще не повністю застигла. Хто б не був мертвий на ліжку, його щойно вбили.
  
  
  Він відійшов від ліжка, мовчки витираючи пальці об сухий килим. Було два небезпечні місця. Туалет - він повинен бути - і ванна, якщо вона відчинялася зі спальні. Його ворог міг ховатися будь-де.
  
  
  На той час N3 вже доводилося використовувати силу волі, щоб тримати свої нерви під контролем. Рідко вони піддавалися такому випробуванню! Він відчув раптове непереборне бажання знайти вимикач і залити кімнату яскравим світлом - опинитися з ублюдком віч-на-віч! Він придушив це бажання похмурим внутрішнім сміхом. Це було б грою іншої людини. Тепер він надто багато цього робив.
  
  
  І все-таки йому треба було якось зняти напругу. Він знайшов ванну кімнату і ввійшов до неї, як торнадо, не дбаючи про рівновагу, рвонувшись і кидаючись зі стилетом та люгером. Він зірвав фіранку для душу та зніс аптечку. Нічого!
  
  
  Він знайшов шафу і випатрав її. Нічого!
  
  
  Без звуку. Жодного руху. Тільки темрява, дивний труп на ліжку і усвідомлення того, що його повністю перехитрили. Його обдурили! І час невблаганно витікає. Не було навіть часу на зупинку, на холодну та логічну переоцінку того, що починало виглядати неймовірно божевільною ситуацією. Або він помилявся, або все втрачав!
  
  
  Ліжко почало притягувати його, як магніт. Щось було в ліжку - щось, що промайнуло в його мозку і намагалося пробитися до нього, але не могло цього зробити. N3 кинувся назад до ліжка, як великий краб, і знову вдарив її стилетом. Ще нічого. А потім із Ніком Картером, із Кіллмайстером сталося щось дуже незвичайне. Вперше у своїй кар'єрі він опинився на межі справжньої паніки. Все це було безумством. Він, мабуть, божеволіє. Хлопець мав бути в цій кімнаті, а його нема! Жодна людина не може так довго залишатися без дихання – і дихання рано чи пізно мало видати вас у мертвій тиші.
  
  
  Почекай хвилину! Тіло на ліжку! Кров була досить справжньою, теплою та липкою, але кров можна було занести до кімнати та розбризкати.
  
  
  Обережно, дуже повільно, відчуваючи, що його рука трохи тремтить, Нік почав досліджувати поверхню ліжка. Його пальці торкнулися м'якої плоті. Холодний оксамит під його пальцями. Нині майже холодно. Він торкнувся крихітного гудзика плоті, соска! Він торкався жіночих грудей.
  
  
  Ось і все про цю ідею. Труп був досить реальним. Жіноче тіло. Його все ще блукаючі пальці увійшли в глибоку рану прямо між її грудьми. Зброї немає, але Нік міг здогадатися, що її вбило. Стилет!
  
  
  Фальшивий агент помстився покоївці-індусці. Якою дурницею вона була, що обдурила поліцію Карачі, яка дозволила їй залишитися в хаті. Можливо, вона розраховувала, що тут буде безпечніше, ніж будь-де ще в цьому розгніваному мусульманському місті. Сумна іронія!
  
  
  Її єдиний тонкий одяг був натягнутий на голову і пов'язаний, як йому сказали його чутливі пальці. Нік спохмурнів у темряві. Було легко уявити, що ще чоловік зробив з нею. Свою помсту, своє очікування він приправив невеликим зґвалтуванням. Холодний, розумний, безсердечний диявол! Крайт у ящику ящика був доказом, якщо знадобиться ще. Він знав, що Нік нишпорить цим столом. Тільки це не спрацювало та ...
  
  
  Знову вийшов місяць і кинув ковзний яскравий промінь крізь щілини жалюзі. Це врятувало життя Ніку Картер.
  
  
  Він вчасно побачив спалах стилету. А.Ее спотворив срібний відблиск у поганому світлі, спрямований на його ногу трохи вище за коліно. Удар у підколінне сухожилля! Калькуючий удар прийшовся з ліжка під мертвою дівчиною! Тієї ж миті Нік почув звук пострілу з пістолета з глушником. Два постріли. Одна з кулею зачепила його за стегно, але на той час він уже був у дії, він як циклон атакував фігуру, яка все ще виривається з-під мертвої дівчини.
  
  
  Фальшивий Нік Картер був просто незручним у невідповідний момент, інакше справжній Нік помер би тоді одразу! Як би там не було, він відчув, як його ліве вухо обпалило, коли пістолет знову вдарив. Він пірнув у ліжко, завдавши удару своїм власним стилетом, зберігши «Люгер» для мети, яку він міг ясно бачити. Його зустріло покинуте тіло мертвої дівчини. Безвольні та закривавлені руки та ноги прилипали до нього, як мережа плоті. Місячне світло послабшало, хмарність затінена, і Нік побачив, як його людина викотилася з ліжка на протилежному боці. На його обличчі було щось потворне і схоже на морду. Респіратор! Ось як він міг дихати під дівчиною в гнізді, яке він вирізав у матраці!
  
  
  Пістолет у руці людини знову тицьнув у нього.
  
  
  Нік здійснив швидкий кидок над ліжком, все ще не використовуючи люгер. Він хотів, щоб це був стилет – чи його руки на горлі ублюдка!
  
  
  Він вибрався з ліжка, але впав навколішки. Чоловік ударив його ногою по обличчю і спробував прицілитися з пістолета зблизька, намагаючись вистрілити Ніку в голову. Нік підвівся з ревом, забувши про своє бажання тиші. Однією рукою він відбив пістолет убік і махнув своїм стилетом по замкнутому колу. Його противник швидко відстрибнув назад, але задихнувся від болю. Нік тримав, стилет перед ним, як спис. Місяць згас.
  
  
  N3 стрибнув уперед і був зустрінутий супротивником, що наближається. Зіткнення було сильним, обидва чоловіки тремтіли і задихалися, крекчучи і потіючи, коли вони зчепилися і розгойдувалися. Обидва спробували підняти зброю. Цілу хвилину вони стояли в смертельних обіймах, кожен стискав праве зап'ястя іншого, кожен намагався тримати свою зброю в руках: «Я тримаю іншого в страху.
  
  
  Ворог ідеально підходив Ніку у всьому, окрім сили. Він був таким самим високим, широким, худим і лютим, але йому не вистачало м'язів Ніка. Повільно, болісно, Нік почав згинати руку іншого. Його. палець напружився на спусковому гачку Люгера. У нього не було глушника, і він мав зробити чортівський шум, і це призвело б до товаришів цієї людини, а йому було начхати. Він збирався вбити цього сучого сина так швидко, як тільки зможе. Він збирався розтоптати свої мерзенні кишки по всій кімнаті. Постріл у живіт - усю обойму прямо в цей великий живіт!
  
  
  Повільно, невблаганно, ненавидячи, спітнівши і бажаючи, він збив Люгер. Іншою рукою він тримав зап'ястя пістолета в сталевих лещатах. Тепер не могло бути ніяких хитрощів - цього разу він був у нього. Тепер він був у нього! Невиразно, крізь червоне заціпеніння люті та безумства Нік Картер знав, що робить це неправильно. Він повинен спробувати взяти людину живою, взяти її в полон і спробувати якимось чином доставити її до Вашингтона. Він би заговорив, і він міг розповісти їм багато речей.
  
  
  До біса! Вбити!
  
  
  Фальшивий агент зламався. Його зап'ястя та передпліччя впали. Він верескнув і спробував відірватися від «люгера», який тепер устромився йому в живіт. Нік натиснув на курок.
  
  
  Нічого! Нік знову натиснув на курок, коли чоловік, як маніяк, боровся, щоб вирватися. Нічого. Нік вилаявся і отримав його – якимось чином його безпека знову постраждала! Він зробив це – двійник! Його хитрі пальці знайшли запобіжник і помчали з ним, поки боролися. Склизкий розумний виродок! Але це йому не допомогло.
  
  
  Але це сталося! Коли Нік знову зняв запобіжник, його концентрація здригнулася. Його супротивник ударив Ніка вільною рукою зліва, яка тримала його у полоні. Жорстокий удар нарешті зламав хватку Ніка. Чоловік пірнув до відкритого вікна і пройшов крізь гуркіт розірваних жалюзі. Нік вилаявся, забув про всяку обережність і дозволив «Люгеру» вистрілити у вікно, звуки гуркотіли в маленькій спальні. Він стрибнув до вікна якраз вчасно, щоб побачити, як тінь скотилася з даху і впала через прохід. Нік випустив всю обойму з жахливим почуттям, що не влучає. Його нудило від невдач. У нього був шанс – і тепер він піде! Це було більше, ніж професійна невдача – це була особиста невдача! І, що ще гірше, ця людина мало не вбила його!
  
  
  «Пора йти, – сказав він собі. Швидко. Робити тут більше нема чого. Я добре напортачив!
  
  
  Поруч завив шакал. У звуку була дивна нотка наполегливості, яку зазвичай не пов'язують із шакалами. Нік без тіні веселощів посміхнувся. Майк Бенніон нервував - і, можливо, він мав проблеми. Краще піти подивитися.
  
  
  Він збирався йти до вікна, але передумав. Вони могли все ще бути тут, хоч він у цьому сумнівався. Цій фальшивці вистачило на одну ніч. Спускаючись сходами в темному будинку, Ніку довелося визнати, хоч і неохоче, що цей хлопець був крутим. Добре. Але чому б і ні – хіба імітація не була найщирішою формою лестощів?
  
  
  Майк Бенніон уже був за кермом позашляховика. Він нервував і мав на це причину.
  
  
  «По вулиці шморгає патруль, - сказав він, коли вони повернули геть. “Нам пощастило, що тепер вони не на нашій шиї. Можливо, вони думають, що вся стрілянина була через індійських спецназівців або щось таке - ймовірно, вони складають план бою. Сподіваюся, вони не дістануться нас. .
  
  
  Бенніон поплескав по пошарпаній панелі приладів. "Але навряд чи, ця машина доставить нас додому, якщо вони дадуть їй шанс".
  
  
  Нік Картер позіхнув. Йому було боляче у всьому. Його ноги втомилися, і рани на тілі хворіли, але найгірше було його гордість. Він зазнав невдачі. Те, що буде удача в інший час, не втішало зараз. Він змусив себе думати про це як про професійне зобов'язання - деякі ви виграли, а деякі програли! Це був знак його калібру, і він ніколи не думав про те, наскільки близьким він був для того, щоб усе втратити.
  
  
  Він стомлено закурив сигарету
  
  
  Тепер вони були далеко від району Мауріпур, їхали чорними і смердючими провулками, і небезпека, здавалося, минула. На цей момент.
  
  
  Бенніон сказав: «Що, чорт забирай, там відбувалося? Це було схоже на тир».
  
  
  Нік був різкий. «Частина угоди полягає в тому, що ви не ставите запитань. Ви бачите, що хтось вийшов? Бачили когось взагалі? "
  
  
  "Ні душі".
  
  
  N3 кивнув головою. Може, ця людина все-таки не мала друзів. Може, він був одинаком, як і сам Нік. Це було б у характері.
  
  
  "Це була нічия", - люто сказав він майже самому собі. "Я дістану цього виродка в наступному раунді!"
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  Довгий кривавий слід
  
  
  Увечері того ж дня N3 лежав на мотузковому ліжку - тут не було товстого матраца, щоб приховати вбивцю, - і міркував про найближче майбутнє. Одне було ясно - він повинен виїхати з Карачі тієї ж ночі. Поліція знайшла тіло індуської дівчини, і по ній вибухнув новий крик. Воно було у денних газетах разом із ще однією фотографією фальшивого Ніка. Також був спалах по радіо. Вбита дівчина була індуїсткою і не мала значення, але Карачі була незадоволена. Їх змусили погано виглядати!
  
  
  Тільки одне у всій ситуації потішило Ніка Картера – його двійникові теж доведеться покинути Карачі. Він не наважився б стирчати без діла за такого пошуку. Ця людина зробила одну спробу вбити Ніка і зазнала невдачі - вона спробує ще раз, - але Нік був упевнений, що це буде не в Карачі. Якби йому пощастило, його не було б у Карачі. Якби цього не сталося, він був би у в'язниці за звинуваченням у двох вбивствах!
  
  
  Він допив останній чай - тепер уже холодний - і прогриз шматок нани, круглий плоский сільський хліб. Дружина Бенніона, Нева, добре годувала його з його приїзду. Там були бірайні, рис та бараняче карі, зване кіма, і все козяче молоко, яке він міг пити.
  
  
  Нік закурив і відкинувся на незручному мотузковому ліжку, більше схожому на величезний гамак, ніж на справжнє ліжко. Його ступні були обмотані брудними бинтами, на які місіс Бенніон намазала паскудну мазь. Схоже, це допомогло. Його ноги були безладні, все ще натерті і відшаровувалися від обмороження, але йому просто треба було з ними впоратися. Військово-повітряні сили в Ладаксі видали йому шкарпетки та пару взуття на два розміри більше, і це допомогло. Його ноги все ще страшенно болять!
  
  
  Незначні рани, які він отримав у бійці минулої ночі, були нічим! Прості кульові опіки, які Бенніон залатав йодом та гіпсом. Він сподівався, що його двійник почувається гірше, ніж він був - він, напевно, поранив цього чоловіка стилетом - і, можливо, ще раз із цими пострілами з люгера. Він міг сподіватись! Як би там не було, хлопець зник - поліція знайшла тільки зарізаний труп покоївки.
  
  
  Думаючи про свої ноги, про біль, Нік знову згадав свою подорож через перевал Каракорум після того, як був убитий Хафед. Це була моторошна справа. Після того, як поні, Касва, помер від виснаження, Нік опинився в одній із найважчих ситуацій у своїй фантастичній кар'єрі. Він був дуже близький до завершення тієї кар'єри, коли успіх Картера повернувся і він натрапив на караван верблюдів. Зазвичай караван - він був останнім з провінції Сіньцзян до Кашміру в тому році - повинен був вирушити напередодні, сховавшись від хуртовини, але верблюд захворів, і вони затрималися, щоб вилікувати його.
  
  
  Нік дістався верблюжого табору, але далі йти не міг. Караван відвіз його із собою на спині косматого бактріана в Лех, де вони передали його ВПС США.
  
  
  «Дивно, - подумав Нік, - бути зобов'язаний життям хворому верблюду!»
  
  
  Він відрізав шматок хліба гекону, який дивився на нього очима-намистинками з балки. Він знову відчув неспокій. Майк Бенніон має незабаром повернутися. Він був відсутній весь день, виконуючи накази Ніка та витрачаючи гроші AX. Щоправда, у цієї людини є мільйон справ, але вона має повернутися. Нік прокляв власне нетерпіння і зашкутильгав до єдиного вікна, щоб визирнути назовні, тримаючись подалі від очей. Скоро стемніє, і він і Майк Бенніон зможуть піти. Тепер його не можна помічати. Заднє подвір'я, на яке він дивився, було нетрях серед ще гірших нетрів. Там було мангове дерево, повне мавп і козенят, і їхня безперервна балаканина. "Там має бути мільйон дітей, - подумав він, - всі брудні та обірвані, а деякі майже голі". N3 закурив ще одну сигарету і скривився. Навіть із усіма його власними проблемами, із кислим присмаком невдач у роті, він міг співчувати дітям. Бідолашні виродки! У них не так багато майбутнього. Майку Бенніону слід було б надірвати свою п'яну дупу за те, що він привів у світ ще більше з них - без жодних засобів для догляду за ними.
  
  
  Двері відчинилися, і в кімнату увійшла дружина Бенніона з чаєм. Вона кивнула йому, та не посміхнулася. Зв'язку не було - у неї не було хіндустані, а Нік Картер не говорив на урду - і Нік запитував, чи можна їй довіряти. Звичайно, Майк так думав, але тоді чоловіки не завжди знали все про дружин.
  
  
  Особливо такі чоловіки як Майк.
  
  
  Нік глянув на годинник. Було вже понад п'ять, а поліції ще не було. Тож їй можна було довіряти. Він похмуро спостерігав, як вона збирає чайне приладдя, і, знову кивнувши, вийшов із кімнати і тихенько зачинив за собою двері. Він почув, як штанга впала на місце. Це був запобіжний захід проти цікавих дітей.
  
  
  Нік повернувся до мотузкового ліжка і знову потягнувся. Він глянув на гекона, який все ще дивився на нього злим поглядом. Чорт забирай, Бенніон! Давай!
  
  
  Він не боявся, що Бенніон зрадить його. Маленькому п'яниці передчулися сотні тисяч рупій. Він не став викидати гроші. Але він міг бути затриманий поліцією для звичайного допиту. Припустимо, його старовинний позашляховик помітили минулої ночі в районі Мауріпур? Ніку стало холодно. Бенніон зрештою заговорив би, хоч і неохоче. На шиї N3 виступив піт – стільки грошей, що ніс Бенніон! Якщо копи спіймають його, вони ніколи не здадуться, поки він не пояснить це - а якщо він це зробить, йому доведеться зрадити Картера! Лють бушувала в його великому, зовні спокійному тілі, Нік змусив себе заспокоїтися і подумати про інше. Якщо це сталося так, це сталося. Карма!
  
  
  Карма. Тибет. Ла Масері дияволиці!
  
  
  N3 сердито глянув на крихітну ящірку на балці. Отже, китайські вояки вчасно знайшли Ян Квей. Мабуть - і передали її інформацію самозванцю, - інакше двійник не дізнався б, що Нік їде до Карачі. Не зміг би розставити пастку, яка так мало не зловила його. Нік вилаявся собі під ніс і побажав Дияволіці короткого та нещасного життя. Потім він згадав її сексуальну техніку і майже пом'якшав - з нею все буде гаразд, якщо вона піде з професії, з агентів і політики і зробить когось доброю дружиною! Йому довелося посміхнутися власної забаганки, а потім він забув про Дияволі. Де у вічному пеклі був Майк Бенніон?
  
  
  За хвилину до кімнати зайшов об'єкт його турботи, що приніс із собою запах гарного віскі. Він поголився, постригся і вдягнув чистий одяг. Він був, наскільки Нік міг судити, все ще тверезим. Він не був схожий на ту саму людину, якщо не рахувати усмішки. І знову, коротенько, Нік… поцікавився, чому і як ця людина опинилась у Карачі. Його мова видавала його як освічену людину, і в ній вистачало розуму. Чому? Кого він зрадив, продав, убив?
  
  
  Бенніон кинув Ніку пачку американських цигарок. «Ось! Чорний ринок. Багато рупій. У мене також є коробка скотчу. Я знаю, що тобі це подобається, і мені байдуже, що я п'ю.
  
  
  Ніку довелося посміхнутися. Маленький чоловічок був нестримний. «Сподіваюся, ви були обережні – розподілили покупки та витрати?»
  
  
  Майк опустився на єдиний стілець у кімнаті і підняв ноги на пом'ятий стіл. На ньому були нові черевики підвищеної міцності. Він підморгнув Ніку. «Я був дуже обережний, начальнику. Я викладаю його. Я потрапив у безліч уживаних торговців та надлишки товарів – у них навіть можна отримати речі часів Першої світової війни, і я був обережний. Я навіть не купив нові шини для Ге – старі, але у добрій формі. Є також використаний акумулятор та запасні каністри з бензином. Насправді я одержав усе з того списку, який ви мені дали. Ти готовий кинутися, Нік, і я теж.
  
  
  Нік відкрив пачку цигарок. Він був до останньої зграї. — Ви вирішили піти з нами? Досі Бенніон не відмовлявся від бажання допомогти Ніку підготуватися до подорожі.
  
  
  Майк Бенніон знизав плечима. "Чому б і ні? Я можу допомогти тобі - і Бог знає, мені потрібні всі шматочки, які я можу зробити. У будь-якому разі я вже допоміг вам - так що тепер я так само глибоко, як і ви. пенні, за фунт… У всякому разі, мені подобається це робити – страшенно давно я не робив нічого вартого».
  
  
  Нік підвівся з мотузкового ліжка і зашкутильгав до столу. Майк дав йому єдиний стілець, і Нік без запитань узяв його. "Як ноги сьогодні?" - спитав Бенніон, наливаючи пачку цигарок і кидаючи коротку кремезну ногу через кут столу.
  
  
  - Болять, - визнав Нік. «Але неважливо про ноги – якщо ти підеш зі мною, ми маємо домовитися. В даний час! Про випивку.
  
  
  Бенніон уважно глянув на нього. «Як я сказав, Нік, я подивлюсь це. Не більше однієї пляшки на день. Я мушу це мати, інакше я зірвусь! Тоді я б тобі не допоміг.
  
  
  N3 довго дивився на нього, його очі стали твердими. Нарешті він кивнув головою. "Добре. Ви укладаєте угоду. Краще дотримуйся цього. Якщо ти мене обдуриш, нехай допоможе тобі Бог - я не буду! Я залишу тебе там вмирати. Я серйозно, Бенніон!"
  
  
  Маленький чоловічок кивнув головою. “Я знаю, що це так. Не треба мені загрожувати. Я знаю, який ти крутий. Я вважаю, ви повинні бути профі у своїй… е… своїй роботі”.
  
  
  N3 витріщився на нього. "Чим я займаюсь?"
  
  
  «Не знаю, – поспішно сказав Бенніон. «Я також не хочу знати. Я тут тільки заради бакшиша, пам'ятаєш? Ну, чи не найкраще нам зайнятися цим. Вже майже темно.
  
  
  "Треба зробити це, - коротко сказав Нік. "У тебе є карта? Ти розвідав склад зброї?
  
  
  Бенніон підійшов до дверей і крикнув дружині, щоб та принесла пакунки, які він залишив зовні. Він знову повернувся до Ніка, і його посмішка знову виявилася. «Я пішов у депо та пошарив, як ви мені сказали. Мене навіть не помітили - я був там до того, як шукав роботу, і сьогодні знову зробив те саме. Звісно, роботи немає. Вони не найматимуть білих на роботу кулі. Але я мовчав і отримав те, що ви хотіли: учора на пароплаві вгору річкою пройшла велика партія зброї. Звісно, під охороною. Повно пакистанських солдатів. Що робити? »
  
  
  N3 сказав: «Ось і все! Я можу сказати вам ось що, Майк - ця партія прямує на фронт у Лахорі, і я маю її зупинити. Це була помилка – його не можна було відправляти! »
  
  
  Нева Банніон увійшла з руками, набитими невеликими коробками та пакетами, які вона склала на столі та навколо нього. Її зап'ястя і кісточки були, як і раніше, тонкими, все ще гаразд, хоча решта тіла стала товстою. Її світла шкіра кольору міді була гладкою та бездоганною. Хоча на ній не було пурди, на ній була довга безформна паранджа без капюшона та прорізів для очей, які затуляли її з шиї до п'ят. Блискуче чорне волосся було покладене високо на голові і утримувалося дешевою фабричною гребінцем. Нік визнав, що колись вона, мабуть, була привабливою - до Майка Бенніона та дітей.
  
  
  Вона пішла, не кажучи жодного слова. Майк підморгнув Ніку. «Я у досить хорошому стані. Розумієте, їжа та гроші у домі. Якби я збирався бути тут сьогодні ввечері, я б, мабуть, ...
  
  
  Нік втрутився: "Карта?"
  
  
  Бенніон дістав невелику карту Пакистану і розклав її на хиткому столі. Він постукав пальцем. «Ось і ми, у районі Гот-Бахш Карачі. Якщо ви дійсно переслідуєте цю партію, все, що ми можемо зробити, це прослідкувати її до Інду і спробувати її зловити. Хоча я не знаю, що, чорт забирай, ми можемо зробити проти півроти пакистанців.
  
  
  N3 уважно вивчав карту. - Дайте мені це, - пробурмотів він.
  
  
  Бенніон удавано відсалютував. «Із задоволенням, сахіб. Моє не питання, чому, га? Гаразд, не буду. Натомість я просто зроблю невеликий постріл». Він вийшов із кімнати.
  
  
  Нік похитав головою, вивчаючи карту. Погано використовувати і довіряти п'яниці на зразок Майка Бенніона. Але тут нічого не вдієш. Він потребував цієї людини - як для його знання країни, так і як частина його нового прикриття. Він розпочинав це підприємство як нафтовидобувач Євразії, позаштатний працівник. Майк Бенніон був його провідником. Була тільки одна велика проблема - у них не було документів!
  
  
  N3 знизав плечима і повернувся до своєї карти. Значить доведеться робити це без паперів. І сподіваюся, його успіх зберігся.
  
  
  Країна, якою вони їхали, була однією з найважчих у світі. "Це має допомогти", - подумав Нік. Її буде важко патрулювати. Він провів пальцем по північно-східній течії великого Інду: праворуч від них була посушлива Індійська пустеля, а ліворуч від них була серія порізаних гірських хребтів, що йдуть паралельно річці і з'єднуються з Гімалаями на півночі Кашміру. Крім вузької смуги, зрошуваної Індом, це була неприємна країна.
  
  
  Бенніон повернувся з пляшкою дорогого скотчу та двома пластиковими склянками. Він показав пляшку Ніку. «Дві склянки пішли, розумієте. Це протримає мене до ранку – і я навіть наллю тобі випити з нього. Добре?"
  
  
  N3 кивнув головою. Скотч був смачним. Він підштовхнув карту до Бенніона. «Це твоя справа, Майку. Як на рахунок цього? Чи зможуть вони доставити вантаж до Лахора водою? »
  
  
  Бенніон потер лисину і насупився, дивлячись на карту. Ні, не можуть. Інд іде на захід від Лахора. У будь-якому випадку судноплавство по ньому неможливе за межами Бхаккара - не в цю пору року. Звідти їм доведеться їхати суходолом.
  
  
  "Можливо, саме тут ми їх зрозуміємо", - сказав Нік. «Двоє чоловіків у джипі, навіть у вашому джипі, повинні бути в змозі наздогнати конвой».
  
  
  Він не вважав за потрібне пояснювати, що, коли і коли він наздожене конвой зі зброєю, він не мав жодного уявлення про те, що збирався робити. Він має з'ясувати це пізніше. Все, що було зараз важливо, було - якщо ця партія зброї була використана проти індіанців і світ дізнався про це, то США мали проблеми! І китайці доб'ються, щоб світ дізнався! Можливо, в цьому й був весь сенс набігу самозванця на Пакистан – обманним шляхом добути цю зброю та передати її пакистанцям. Потім заявити, що їх передали американці, і передати світові ці перекручені факти.
  
  
  N3 обдумав це дуже стисло, потім відхилив. Ні. Це має бути щось більше – щось більше. Навіть більше, ніж намагатись його вбити! Але що?
  
  
  Майк Бенніон увірвався до його думок. «Не знаю, важливо це чи ні, але, можливо, тобі краще знати. Сьогодні я бачив щось на складі зброї, від чого мене поїли від холоду».
  
  
  Нік почав знімати сорочку, яку йому дали ВПС. Настав час зайнятися ранами.
  
  
  "Наприклад що?" Він дуже хотів піти зараз, поки Майк був тверезий.
  
  
  Він не дуже повірив обіцянкам цієї людини.
  
  
  Майк почав змащувати коричневою пастою обличчя та шию Ніка. «Наприклад, мулла, який проповідує джихад, священну війну! Ви знаєте, що багато робітників у депо - патани. Одноплемінники спускаються зі своїх пагорбів, щоб заробити пару рупій. Вони грубі виродки, Нік. Дикуни. І вони сьогодні досить добре слухали цього старого. Він довів їх до стану сказу».
  
  
  Першим поривом N3 було забути про це. Тепер ця угода мала достатньо кутів, і я не шукав більшого. Його безпосереднім завданням було знайти цю партію зброї та сподіватися, що людина, яку він переслідував, була десь поруч. Якщо ні, і після того, як він зупинив відвантаження – як? - йому знову доведеться використовувати себе як приманку, щоб заманити двійника.
  
  
  Проте слухав. У його роботі не можна ігнорувати будь-яку дрібницю без небезпеки. Наступні слова Бенніона вбили благодатний клин у пильний розум Ніка.
  
  
  «Мулла кричав на них на пушту, – сказав Бенніон. "Я трохи розумію. Трохи, але достатньо, щоб знати, що він обіцяв їм світ, якщо вони повернуться в пагорби і чекатимуть. Він кричав про їжу, нову форму, велику кількість зброї та боєприпасів і ...
  
  
  Бенніон перервав те, що робив, і дивився на Ніка. "Привіт! Цей вантаж зброї! Ви не думаєте?"
  
  
  Нік не дивився на чоловічка. Він похитав головою. Ні. Я не думаю. Цей вантаж прямує до Лахора. Під охороною. Ти щойно сказав мені це, пам'ятаєш? Під охороною пакистанської армії! »
  
  
  Бенніон похитав головою. «Це не зупинило б патанів, якби вони хотіли зброю. Боже мій! Джихад - це все, що нам зараз потрібне тут. Священна війна! »
  
  
  Всі відповідні факти тепер спалахували в комп'ютерному розумі Ніка, і йому не подобалися уявні карти, які він витягував. Бенніон міг бути правий. Міг натрапити на ключ до всієї цієї складної інтриги. Але чому - чому китайські червоні захотіли допомогти патанам, афганським одноплемінникам у запуску джихаду? Що вони могли отримати? Червоні були принаймні номінально на боці пакистанців.
  
  
  І все-таки вони завжди любили ловити рибу в каламутній воді, червоні. Те, що сказав його бос, Хоук, - що вони повинні тримати горщик киплячим. Китайці останнім часом сильно втрачали обличчя, і вони опам'ятовувалися. Вони мали проблеми в Африці, на Кубі, в Індонезії та у В'єтнамі. Зрештою, американський тигр виявився не з паперу!
  
  
  Але ж джихад! Війна в ім'я Аллаха проти всіх невірних! Що, чорт забирай, китайці можуть сподіватися отримати від цього? Якщо, звісно, вони не зможуть контролювати джихад. Застосувати його для використання. Але як?
  
  
  Нік на мить відмовився від цього. Він почав одягатися. Він був досить смаглявим, щоб зійти за євразійця, і коли настане час, він згадає про себе прикриття. У будь-якому випадку ім'я не було надто важливим – у них не було документів, які б підтверджували ім'я. Якщо пощастить, їм доведеться вислизнути.
  
  
  Через дві години вони пливли по Інду на старовинному вантажному судні, яке так і не вирішило, доу це чи фелукка. Вітру не було, і велике вітрило було згорнуто, але іржавий двоциліндровий двигун ніс їх широкою дрібною річкою зі швидкістю чотири милі на годину.
  
  
  Човен був накритий на міді циновкою, що приховувала джип. Старий автомобіль був завантажений до розвалу разом зі своїм спорядженням. Нік і Майк Бенніон намагалися триматися подалі від видимості, розтягнувшись на джутових циновках біля джипа. У джипі були ковдри, але ніхто не турбувався. Майк купив їм по товстому дублянці кожному і капелюх з широкими полями, заколотий за австралійською модою.
  
  
  Вони дрімали мовчки, дивлячись на крихітну іскру сигарети човняра на кормі. Нік вирішив взяти з собою власника човна, хоч знав, що може пошкодувати про це. І все-таки йому довелося ризикнути. Цей брудний товстун у червоному фетровому капелюсі, довгій сорочці та мішкуватих штанях був матросом, інженером, матросом та кухарем одночасно. Ні Нік, ні Бенніон нічого не знали про дау або про те, що це за старий калош. Завжди була можливість, що йому доведеться вбити людину пізніше, щоб заткнути їй рота, але N3 не дозволяв собі зупинятися на цій думці зараз.
  
  
  Поки Майк Бенніон дотримався своєї обіцянки. Він пив повільно. Його пляшка була все ще сповнена більш ніж наполовину, і було вже за північ.
  
  
  Нік перевіряв свою зброю, Вільгельміна, Гюго та П'єр, коли він почув булькання пляшки у темному смердючому трюмі. Останнім вантажем човна, мабуть, були добрива.
  
  
  Майк сказав: «Я сказав за пенні, за фунт, і я мав на увазі це - так само, я сподіваюся, що нам не доведеться зв'язуватися з жодними патанами. Які вони кровожерливі виродки! »
  
  
  Нік посміхнувся у темряві. «Я думаю, ти ні про що не турбуєшся. Я пам'ятаю свого Кіплінга та Талбота Манді – хіба мулли не завжди проповідують священну війну? Просто частина їхнього розпорядку - геть невірних! »
  
  
  Спалахнув сірник, коли Бенніон закурив. Він не посміхався. Нік зрозумів, що маленький алкоголік справді хвилювався.
  
  
  "Це чорти з пекла!" - сказав Бенніон. "Вони мучать своїх жертв"
  
  
  . Ісус – історії, які я чув! Я теж бачив фотографії того, що вони зробили з патрулями, які влаштували засідку на кордоні. Лише кілька місяців тому в The Hindi Times з'явилися фотографії - члени племені влаштували засідку на пакистанський патруль у Хайберському перевалі. Вони не вбили всіх - тих, що залишилися живими, закололи бамбуковими кілками. Ух! Мене нудило. Вони знімають з бідних ублюдків штани, потім піднімають їх і з силою жбурляють на гострий кілок! Була одна фотографія цього хлопця з колом наскрізь, що виходить із його шиї! »
  
  
  Пляшка знову булькнула. Щоб заспокоїти його, Нік сказав: Ви впевнені, що це був пакистанський патруль? Чи не індійська? Патани – мусульмани, чи не так?
  
  
  Більше булькаючих звуків. "Це не має жодного значення для патанів", - прошепотів Бенніон. «Особливо, коли якийсь мулла їх усіх розжарив. Все, що вони дбають, це кров і видобуток! Я не проти зізнатися в цьому, Нік – у мене в крові болить лайно, коли я думаю про патанів!
  
  
  "Легше з цією пляшкою", - попередив Нік. «А давай спробуємо трохи поспати. Не думаю, що ми зустрінемося із одноплемінниками. Я набагато більше турбуюся про пакистанські патрулі, ніж про патанців. Доброї ночі."
  
  
  Через три дні він дізнався, як помилявся навіть Нік Картер!
  
  
  Коршуни та грифи дали перше попередження. Вони ширяли великими колами над закрутом річки. Це була пустельна, безплідна ділянка на півдорозі між Кіт Адду та Леєю. Човенник першим побачив спокусливих відвідувачів. Він вказав на повітря і понюхав. Там щось мертве. Думаю багато. Багато птахів – не можуть усе їсти одразу».
  
  
  Нік та Майк Бенніон вибігли на ніс. Річка тут була дрібна, згинаючи великим вигином із заходу на північний схід. Серед повороту була довга мілину. На стійці вони побачили потрошені, почорнілі останки невеликого річкового пароплава. Старий задній колісний транспорт. Його покривала маса стерв'ятників, що звивається, плескала, непристойно рухається. Коли їхній човен наблизився до місця аварії корабля, хмара птахів піднялася різнобарвним роєм, вигукуючи різкі скарги. Деякі з них ледве піднялися в повітря через обвислий важкий живот.
  
  
  Тоді запах відчув Нік. Запах поля бою. Він був знайомий із цим. Поруч із ним вилаявся Бенніон і вийняв з кишені величезний револьвер. Це був старий Webley, який йому якимось чином удалося купити в Карачі.
  
  
  "Прибери це", - сказав йому Нік. Там немає нікого живого.
  
  
  Майк Бенніон визирнув через уламки на західний берег річки. Безплідна земля круто піднімалася до округлих пагорбів кольору хакі з тупими вершинами. «Може, вони все ще там дивляться нагорі. Я сказав тобі, Ніку. Я мав почуття. Це ці патани - вони влаштували засідку на пароплав і захопили партію зброї. Господи, цей старий мулла не жартував! Вони починають джихад! »
  
  
  «Заспокойся, – сказав йому Нік. «Ви робите багато поспішних висновків. У будь-якому разі, ми повинні це перевірити – якщо це були вони, ми скоро дізнаємось.
  
  
  Незабаром вони впізнали. Вони вийшли на берег на піщаній косі. Човенник їх не супроводжував. Він був з жахом. Нік і Бенніон пробиралися крізь сморід і розпростерті тіла до пароплава. То була бійня. Усюди кров, мізки та гниючі кишки. Багато пакистанських солдатів були обезголовлені.
  
  
  Майк Бенніон перевернув труп ногою. Обличчя було прострілене, але тюрбана, брудної майки та мішкуватих штанів було достатньо, щоб упізнати його.
  
  
  Бенніон вилаявся. «Патане, добре. Теж роздягнений. Взяли його патронташі, гвинтівку, ніж, решту. Навіть його туфлі. Це для вас патан - вони ніколи не залишають після себе нічого, крім задубілих! То що нам тепер робити, Нік?
  
  
  N3 прикрив ніс хусткою і ретельно оглянув випотрошений пароплав. Гаразд, це була різанина. Якимось чином пакистанців застали дрімаючими та знищили. Зброї не було. Де? Щоб розпочати джихад? Мабуть, визнав він. Бенніон мав рацію. Одноплемінники кинулися воювати, кричачи Аллах Акбар. У них буде свій джихад. Але проти кого?
  
  
  - Дуже розумно, - визнав він. Обдуріть Карачі, і ваші хлопчики чекатимуть у засідці. Він знову подумки прокрутив список зброї, список, який читав в офісі вбитого Сема Шелтона.
  
  
  Гвинтівки – ручні кулемети – великокаліберні кулемети – гранати – базуки – протитанкові рушниці! П'ять мільйонів набоїв!
  
  
  Посмішка Ніка Картера була похмурою. З усім цим ви могли б отримати справжній джихад!
  
  
  До нього приєднався Майк Бенніон. У правій руці він тримав величезний револьвер і хмурився. «Вони взяли кількох полонених, Нік. Я в цьому впевнений. Принаймні я порахував мертвих Паксів, а вони не становлять і половини компанії. Мабуть, вони взяли полонених. Я цього не розумію. Вони ніколи так не роблять! »
  
  
  N3 глянув через річку на західний берег. Навіть з такої відстані міг бачити широку стежку, яку залишили патани, що веде до коротких пагорбів. Досить впевнені у собі. Не боїться відплати. З'ясувалося, що пакистанська армія зараз боролася з Індією.
  
  
  У його мозку зародилася ідея. Чи може бути інша причина такого широкого сліду? Можливо, запрошення?
  
  
  Він повернувся до Бенніона. «Давай вивантажимось. Краще поквапитися, поки наш друг зовсім не здасться і покине нас.
  
  
  Майк Бенніон уникав погляду Ніка. Він сказав: "Ви збираєтеся слідувати за ними?"
  
  
  "Так. Я повинен. У мене немає виходу. Вам не обов'язково їхати - ви можете повернутися в Карачі з човнярем. Але мені потрібно взяти джип і запаси. Добре?"
  
  
  Бенніон дістав пляшку віскі з глибокої кишені дублянки і нахилив її. Він довго пив, потім поставив пляшку і витер рота рукою. "Я піду з тобою. Я проклятий дурень, але піду. Тільки це!"
  
  
  Посмішка Майка була трохи боязкою. «Якщо щось трапиться – зі мною – і ти виберешся з цього, добре, ти побачиш, чи зможеш ти дістати трохи грошей для моєї дружини та дітей? У них нічого немає».
  
  
  Нік усміхнувся. "Я намагатимуся. Думаю, я зможу це зробити. А тепер давайте приступимо - цей персонаж відштовхнеться будь-якої хвилини!"
  
  
  Потрібно було «Люгер», щоб переконати човняра висадити їх на берег на західній стороні. Вони вивантажили джип і запаси там, де стежка йшла від річки.
  
  
  Бенніон кивнув човняру і подивився на Ніка, в його очах було ясне запитання. Зрозуміло, ця людина заговорить, як тільки повернеться до Карачі.
  
  
  Нік повагався, потім похитав головою. Навіщо вбивати бідного диявола? На той час, як він повернеться до Карачі, вже буде пізно їх зупиняти. Йому спало на думку, що на той час він може бути радий, не зважаючи на радість, побачивши пакистанські війська.
  
  
  Нік дивився, як корабель зникає вниз річкою, а Майк Бенніон оглядав джип. Стерв'ятники повернулися до трапези.
  
  
  «Давай, – сказав йому Бенніон. «Якщо ми поїдемо, то давай. Ця стара машина готова, як ніколи».
  
  
  За милю від берега вони знайшли першого пакистанського солдата, закопаного в землю по шию. Він був мертвий, його горло перерізане, а повіки відрізано. Щось біле мерехтіло в роззявленій мертвій пащі.
  
  
  Майк Бенніон кинув один погляд, і його нудило за борт позашляховика. Він не підходив близько до мертвого. Нік підійшов до гротескної закривавленої голови, що стирчав з піщаного ґрунту, і уважно її вивчив. Він нахилився і вийняв із рота шматок паперу. На ньому щось було подряпано – китайські ідеограми!
  
  
  Його китайська була слабкою, але він миттєво розібрав повідомлення.
  
  
  Слідуйте за. Шлях простий. Ви знайдете один з цих маркерів кожні кілька миль. Я чекаю на зустріч з тобою. В черговий раз!
  
  
  Підписано: Ник Картер.
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  Хайбер
  
  
  Прозорий теплий дощ падав на Пешавар, це стародавнє історичне місто у вузькому гирлі, залитого кров'ю Хайберського перевалу. Це був вихідний, і багато одноплемінників, афганців, патанів і туркменів, привозили своїх жінок до міста, щоб робити покупки на базарах. Поки жінки розпускали плітки і займалися торгівлею, чоловіки збиралися в чайних і тримали самовари киплячими. Більшість чоловіків були худорлявими й жорстокими, кожен із жорстоким ножем, устромленим у кольоровий пояс. Предметом розмови, коли поряд не було ні поліції, ні сторонніх людей, був – джихід! Священна війна! Прийшов час!
  
  
  Це був не сезон дощів – вони закінчилися протягом року, і Нік Картер відчув приємну вологість на обличчі, коли визирнув із темного аркового проходу на Вулиці оповідачів. Це була вузька, брукована вуличка, яка смердить сміттям і людською нечистотою, але N3 був надто нетерплячий і стурбований, щоб звертати увагу на запахи. Майка Бенніона давно не було. Надто довго!
  
  
  Нік задерся. Його вже двічі помітили повії, однієї з яких не було й дня старше дванадцятої, і він знав, що йому краще рухатися далі. Досі удача була неймовірною – якщо це була удача, – і зараз він не хотів її псувати.
  
  
  Зліва, наприкінці вулиці, він міг бачити гору мечеті Махабат-хана, що насувається. Прямо навпроти нього був добре освітлений магазин, в якому були зайняті шкіряники - Нік бачив виставлені сандалії та патронташі. Ремені були старого зразка, що носилися через плече, і N3 похмуро поцікавився, чи пасуватимуть їм патрони M1.
  
  
  Він відступив назад у темну арку і закурив. Він притулився до грубої кам'яної стіни і замислився, прикривши цигарку великою рукою і насупившись. Йому не сподобалася установка. Немає за що. Але він мав розіграти це – розіграти карти так, як вони випали. Він і все більш затятий Бенніон того дня сміливо прибули до Пешавара. Чотири дні від Інду. Старий джип якимось чином вижив – і стежка була чітко позначена, як і було обіцяно. Записок більше не було – тільки віхи, трупи пакистанських солдатів, закопаних у землю по шию. Горло перерізане. Повіки зникли. У деяких випадках носи відрізані.
  
  
  Нік глибоко вдихнув і затримав його. Це була дійсно дивна та дивна установка. Вони залишили джип у таборі на околиці Пешавару та увійшли всередину. Приблизно тоді почався дощ. Ніхто не звертав на них особливої уваги, що саме собою не було незвичайним
  
  
  Не раз Хайберський перевал служив воротами та маршрутом вторгнення між Східною та Західною Азією. Незнайомці у Пешаварі не були чимось новим. Спочатку єдиними, хто звертав увагу на двох чоловіків у своїх зухвалих капелюхах і кожухах, були жебраки, діти, крамарі і, звичайно ж, неминучі повії.
  
  
  Вони пробули в Пешаварі лише півгодини, коли Нік Картер помітив свого двійника. Було все ще ясно, йшов дощ, і він бачив самозванця на Вулиці Гончарів. Із ним була жінка. Американська дівчина. Красуня!
  
  
  Все це було неймовірно та надто просто, та N3 знав це, але прийняв це спокійно. Він пірнув у магазин спецій та прошепотів кілька поспішних команд Майку Бенніону. Майк мав простежити за парою і доповісти, коли зможе зробити це, не втративши їх.
  
  
  Майк якось повернувся, щоб сказати, що тепер вони на Вулиці медників. Дівчина купила трохи бенаресської латуні та посварилася з торговцем. Нік і Бенніон залишили магазин спецій і попрямували до його теперішнього укриття. Потім він відправив Майка знову шпигувати. Це було більше години тому.
  
  
  Повз арку рипнули вози з волами, її сухі осі верещали, як свині, що застрягли. Нік Картер з огидою відкинув дупу. Йому краще знайти Майка. Це означало порушення укриття і можливість бути поміченою людиною, за якою він полював, але з цим нічого не вдієш. І все-таки він не хотів. У нього було передчуття з приводу цього - вони чекали на нього, вони знали, що він повинен прийти, і його двійник навряд чи був застигнутий зненацька. Нехай буде так. Але на даний момент це була тактична ситуація, а не стратегічна, і він думав, що має невелику перевагу. Вони – Він цього разу буде не один – вони не знали Майка Бенніона! Деякий час Нік міг використати маленьку п'яницю як очі і вуха - принаймні, він на це сподівався. Але зараз? Майк злякався і визнав це. Він дотримався своєї обіцянки, випиваючи тільки одну пляшку на день, але тепер, коли тиск наростав? Нік криво усміхнувся і приготувався покинути свій притулок. Майк, можливо, вирішив кинути рушник - можливо, сховався в борделі або лігві гашишу.
  
  
  Потім він почув кроки. За мить Майк Бенніон зупинився біля арки і зазирнув усередину. - Нік?
  
  
  "Та вже. Де вони?"
  
  
  Бенніон ступив у темряву. «Прямо зараз у готелі «Пешавар». В барі. Вони виглядали так, ніби якийсь час прижилися, тож я ризикнув».
  
  
  "Хороша людина", - сказав Нік. «Я просто вчинив із тобою несправедливо у своїх думках».
  
  
  Він почув, як Бенніон потягнув пляшку в кишені пальта, а потім булькання. Він не бачив пустотливої усмішки, але знав, що вона є. Майк Бенніон боявся - Нік Картер знав страх, коли бачив його, - але поки що хлопець тримався добре.
  
  
  Майк сказав: "Ти думаєш, я поїхав у глуху глуш?"
  
  
  "Це сталося зі мною."
  
  
  Булькати.
  
  
  "Я не підведу", - сказав Бенніон. «Я дуже постараюся не робити цього, але, чорт забирай, я хочу знати, що відбувається. Хлопець, за яким я стежив - я мало не забруднився, коли побачив його крупним планом. Це ти!"
  
  
  «Я знаю, – сказав Нік. «Це трохи збиває з пантелику. Не намагайся зрозуміти це, Майку. Якщо ми виберемося із цього, можливо, я розповім тобі про це».
  
  
  "Якщо ми виберемося з цього?"
  
  
  Булькання.
  
  
  "Я попереджав вас, що це може бути небезпечно", - відрізав Нік. «А тепер перестань пити! Ми маємо роботу. Я думаю, що сьогодні ввечері щось зламається – і зламається швидко. Ми не повинні втрачати їх, хоч би що трапилося. Що ти знаєш про жінку з ним?
  
  
  Майк Бенніон закурив. Він знову відростив руду бороду. «Тільки те, що вона лялька, справжня ласа страва. Блондинка, років двадцяти – може, тридцяти – з пишними ногами та парою цицьок, які змушують чоловіка соромитися своїх думок. І гарне обличчя! »
  
  
  "Ви мало що пропустили", - сухо сказав N3. "Я здивований, що ти не попросив у неї автограф".
  
  
  «У мене вийшло краще! Я впізнав її ім'я». Бенніон на мить зупинився, зловтішаючись. Нік вважав, що він так само п'яний, як і з самого початку. Але поки що він тримав її досить добре.
  
  
  "Відмінна робота", - похвалив він. Він спробував здаватися захопленим. "Як ти це зробив?"
  
  
  «Я сказав вам, що трохи знаю пушту. Вийшовши з прилавка медника, вони пішли до тютюнової лави. Хлопцю – тобі – довелося погортати журнали, російські та китайські, а в мене було небагато часу. Я повернувся до медника і підсунув йому бакшиш. Жінку звуть Бет Крейвенс, як я міг розібрати. Вона американка. Тут працює на Корпус світу – допомагає зі школами. Старий був балакуном, але це все, на що в мене був час. Я не хотів їх втрачати».
  
  
  "Бог з ним! Повернемося до готелю Пешавар. У них є машина?"
  
  
  “У неї є. Англійський Форд. Коли я їхав, він був на стоянці за готелем».
  
  
  "Давай!" N3 був різкий. "І відкладіть цю випивку з цього моменту - поки я не скажу вам інше!"
  
  
  "Так, сахіб".
  
  
  "Це для твого ж блага", - суворо сказав Нік. "Немає нічого смішного в тому, щоб отримати ніж у спину!"
  
  
  «Я не можу з цим не погодитися, – сказав Бенніон. "Не хвилюйся. Щоразу, коли я відчуваю бажання випити, я думаю про тих Паків, похованих у землі без очей та носів.
  
  
  Тепер я справжній непитущий! "
  
  
  Було вже майже вісім, коли вони пробиралися вузькими багатолюдними вуличками до готелю «Пешавар». Коли вони обходили простору площу, на якій стояла мечеть Махабат-хана, Нік сказав: «Я хочу, щоб ти поділився зі мною своїми враженнями про цю людину, Бенніона. Відразу з верхівки. Не думай. Припустимо, ви мене не знали. Не знали, що в мене двійник. Що б тоді ви про нього подумали?
  
  
  Бенніон почухав свою руду щетину. Він майже біг, щоб не відставати від Ніка.
  
  
  "Вражає", - сказав він нарешті. «Чортовськи вражаюче. Гарний ублюдок. Гарний, але не дуже, якщо ви знаєте, про що я. Великий, високий, худорлявий. Схоже, він виготовлений з бетону. Виглядає також круто. Наче він міг бути дуже злим. Витончений. Рухається як тигр».
  
  
  "Ви хороший спостерігач", - визнав N3. Він був трохи задоволений і визнав це. Він також визнав, що китайці виконали хорошу роботу - чудову, першокласну професійну роботу. Його двійник був такий близький до нього, що було трохи страшно.
  
  
  "Я можу розповісти вам ще дещо про нього", - сказав Бенніон. Він посміхнувся. «Цей хлопець справжній знавець жінок. Принаймні з цією - вона все крутиться навколо нього! Коли я йшов, вона грала з ним під столом у барі! »
  
  
  N3 нічого не сказав під час прогулянки. Його думки були зайняті дівчиною. Бет Крейвенс. Корпус світу! Ісусе, де ці щури будуть гризти далі?
  
  
  Йому вже спало на думку, що жінка могла бути невинною обдуреною. Цілком можливо. Китайський агент обдурив Пей Лінга в Тибеті та Сема Шелтона в Карачі. Спочатку обдурили їх – з якоїсь причини у них обох були сумніви – і сумніви. Їх убили.
  
  
  Отже, ця Бет Крейвенс могла бути невинною. Ця людина представилася як Нік Картер, і вона йому повірила. Але чому? Що, чорт забирай, Нік Картер, справжній агент АХ, мав робити в Пешаварі?
  
  
  Його серце, його інтуїція шепотіли правду. Жінка була червоним агентом. Ще один продажний американець! У N3 пробігла іскра гніву – ще один мерзенний зрадник! Якось все здавалося гіршим, бо зрада прийшла в гарній упаковці.
  
  
  Через дверний отвір навпроти готелю "Пешавар" вони могли бачити невеликий бар. Брехня Картер досі був там. Під столом не було тискання - вони відкрито трималися за руки, а дівчина з обожненням дивилася на здорованя. – Якщо це фальшивка, то вона гарна актриса, – визнав Нік Картер.
  
  
  Раптова думка вразила його. Передчуття настільки сильне, що він мало не поставив на це своє життя. Він повернувся до Бенніона. «Ви достатньо тверезі, щоб піти в готель і поводитися як джентльмен? Начебто ти шукаєш старого друга? "
  
  
  "Тверезий як суддя", - сказав Бенніон. Деяких суддів я знав. Чому?
  
  
  «Зайди, кинь свій пушту і подивися, чи ти зможеш заглянути в реєстр. Думаю, він там лишиться. Ви лише подивіться на останні півдюжини імен».
  
  
  Бенніон повернувся за п'ять хвилин. «Ви такі праві. Ти залишаєшся там! Він – підписаний як Ніколас Картер. У справі. "
  
  
  "Брудна справа".
  
  
  Нік натягнув комір дублянки, захищаючи від дощу. Він зняв капелюх австралійського типу. Тепер, коли фальшивка утвердилася, її не повинні бачити. Особливо поліцейські чи військові. Це тільки викликає замішання, а він більше цього не хоче. Покінчимо з цим і йдемо.
  
  
  "Йди за джипом", - сказав він Бенніону. «Якщо ви не можете знайти для цього потрібного місця – повертайтеся сюди якнайшвидше. Я буду десь ззаду – ти кажеш, вона водить англійський форд?
  
  
  "Так. Він чорний. Майже новий.
  
  
  Коли Бенніон пішов, Нік обійшов готель і попрямував до стоянки. Там був Форд, блискучий від дощу. Єдиною іншою машиною був старий Крайслер зі спущеною шиною.
  
  
  N3 стояв у глибокій тіні і дозволяв дощу замочити його. Тепер було трохи важче. Він уважно вивчив «Форд» – на ньому була багажна полиця. Якщо станеться найгірше, і Бенніон не повернеться вчасно з джипом, можливо, він зможе...
  
  
  За мить рішення було змушене прийняти. Жінка та фальшивий Нік Картер вийшли з-за рогу готелю та попрямували до «форду». Нік ще трохи відступив у тінь. Чорт! Що тепер? Він просто не міг дозволити собі втратити їх. На даний момент він мав лише невелику перевагу, і він не хотів його втрачати. Але якщо він не забере їх зараз – надто рано, на його думку, – йому доведеться дозволити їм виїхати. Нік автоматично перевірив свою зброю. "Люгер" був готовий загарчати. Х'юго ховався в піхвах. П'єр, газова бомба, була смертоносною, як завжди. Але з якою метою? Він, звісно, міг убити чоловіка і, можливо, змусити жінку говорити. Може бути! Але йому не було коли дуріти. Ця партія зброї потрапила до Пешавара або через нього, а потім зникла. Ніку довелося знайти. Зі зброєю та боєприпасами як свій доказ він міг піти до уряду Пакистану і почати чистку зверху.
  
  
  Як виявилося, йому нема про що турбуватися. Наразі вони нікуди не збиралися. Він дивився, як вони сідають у машину. Заднє сидіння! Фіранки задернуті. Англійці досі ставлять штори чи штори на деякі зі своїх автомобілів!
  
  
  Через кілька секунд машинка почала м'яко похитуватися. N3 почув слабкий шерех пружин. «Як і старі добрі Штати», - сказав він собі з жорсткою усмішкою. Кожна машина мандруючий будуар!
  
  
  Він без вагань прийняв рішення, молячись, щоб Бенніон не з'явився зараз із галасливим джипом. Це все зіпсувало б. Те, що вони там робили, не повинно займати в них багато часу - тоді вони підуть кудись, можливо, у схованку зі зброєю, і Нік Картер буде з ними. Бенніону просто треба було подбати про себе.
  
  
  N3 навшпиньки обережно перетнув паркування. Автомобіль усе ще м'яко розгойдувався, і він міг чути тихе бурмотіння голосів. Вони б не почули Долі Долі!
  
  
  Обережно, повільно, заздалегідь ретельно продумуючи кожен рух, він піднявся на «форд» і розпластався. Він зробив це в повній тиші, непомітно, як Смерть, що підкрадається. Жодного разу пара всередині не порушила свого солодкого ритму.
  
  
  Було зовсім темно, і дощ лив косими чорними мокрими мотузками. У такій видимості Нік думав, що має хороші шанси залишитися непоміченим, коли вони їхали вулицями Пешавара. Дощ заганяв людей усередину.
  
  
  Тест прийшов раніше, ніж очікувалося. Скрип у машині припинився, і Нік почув їхню розмову. Китайською! Його останні сумніви щодо жінки Бет Крейвенс розсіялися. Вона була зрадницею.
  
  
  Двері відчинилися, і чоловік вийшов. Він зупинився, щоб поцілувати жінку, і сказав китайською: «Побачимося пізніше, Бет. У тебе. Я хочу порадитись зі своїми людьми, які стежать за табором цього ублюдка.
  
  
  "Добре любов моя. О, Нік, який ти чудовий! Я такий щасливий. Ви будете обережні? Ця людина небезпечна. Навіть тобі, Нік. Можливо, він зараз у Пешаварі! »
  
  
  «Можливо», - сказав чоловік. «Можливо, але я в цьому сумніваюся. Ці китайські агенти дурні. Я думаю, що він бігатиме досить точно, як би там не було, мої люди стежать за табором, а джип все ще там, я чув. Цьому фальшивому Ніку та рудоволосій доведеться повернутися заради цього і будувати свої плани. Це одна з причин, через яку я хочу залишитися в готелі якийсь час - він може навіть наважитися зайти і зареєструватися як я. У ролі Ніка Картера! Сподіваюся, що ні, це спричинить ускладнення, але принаймні я хотів би деякий час вивчити його. Придумай, як краще його вбити».
  
  
  У голосі жінки пролунала дивна командна нотка: «Ти знову забуваєш, любий! Ви не повинні його вбивати. Плани змінилися, пам'ятаєш? Ви збираєтеся взяти його в полон, відвезти назад до Штатів на допит. Спробуй запам'ятати, кохання моє.
  
  
  На мить чоловік завагався. Він, здавалося, думав, щосили намагався щось прояснити у своєму розумі. Потім: «Звичайно. Я забув. Спіймати, а не вбивати! Новий наказ із Вашингтона. Гаразд, тоді побачимось у тебе пізніше. Прощавай."
  
  
  «До побачення, люба, я рахуватиму хвилини. Якщо мене там немає, чекай на мене. Я маю піти у форт і поговорити з Мохаммедом Кассимом. Він каже, що одноплемінники втрачають терпіння».
  
  
  «Поводьтеся з ним обережно, - сказав чоловік. «Пам'ятайте, що він номер один серед усіх племен, вали. Він потрібний нам тільки зараз. Пізніше це вже не має значення».
  
  
  Я знаю, що сказати. Але тепер, коли у них є зброя, вони борються. Я буду так рада, Нік, коли все це закінчиться і ми зможемо повернутися до Штатів і одружитися.
  
  
  «І я, Бет, кохана! До побачення.
  
  
  Здоров'як, двійник Ніка Картера, пішов під дощ, не зводячи очей і не оглядаючись. Нік притулився обличчям до даху машини. Чоловік повернув за ріг і пішов. Дощ лився.
  
  
  Нік чув шелест і шелест жіночого одягу, що виправляється. Слабке прокляття. Нетерплячий ривок. Коли вона вилізла зі спини і сіла за кермо, N3 відзначила жвавість, настороженість у її діях, які суперечили мрійливому настрою після кохання, в якому вона мала перебувати. Вона співала собі під ніс мотив "Коли йдуть Святі". Це навряд чи підходило до випадку.
  
  
  Автомобіль почав кренитися. Вона була поганим водієм. Нік небезпечно вчепився у поручні багажної полиці.
  
  
  Вона знайшла вузьку алею, вкриту брудом, і вела машину безлюдною вулицею. Добре. Зрештою, вона їхала не через основну частину міста. Схоже, вона уникала цього якнайбільше.
  
  
  Нік Картер на секунду задумався про свій здоровий глузд. Або, принаймні, його слух. Потім він усміхнувся під дощем і похитав головою – з ним усе гаразд. Чоловік сказав ці речі, а жінка – підігруючи двійникові? - був з нею правий.
  
  
  Нік Картер. Китайський агент. Нові накази із Вашингтона. Не вбити, а спіймати. Повернутися до Штатів і вийти заміж.
  
  
  Машина вдарилася об неприємну купину, і Нік залишився живим.
  
  
  Він дозволив усій розмові, про яку він щойно чув, прокрутитися в його голові. Він почав розуміти одну річ: ця фальшива людина не знала, що вона фальшива. Принаймні зараз немає. Хлопець подумав, що він насправді Нік Картер.
  
  
  Хтось, подумав Нік, божевільний. І це не я. Але зачекайте на хвилинку! Хвилинку - може, все-таки не так і шалено. Він згадав той дивний момент, коли чоловік був спантеличений, а голос жінки змінився, був одночасно лагідним і жорстким.
  
  
  Нік посміхнувся під дощем. Можливо. Просто могло бути. Ви мали зрозуміти це!
  
  
  Чоловік був загіпнотизований!
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  Форт
  
  
  Сьогодні через Хайберський перевал проходять три маршрути: сучасна асфальтована дорога з двома смугами руху, залізниця та караванна стежка, яка існує тут уже тисячі років. Незабаром після того, як Бет Крейвенс покинула Пешавар, вона звернула з асфальту і спустилася по крутому срізаному коліями схилу до стародавньої стежки. Дорога була важка, і велике тіло Ніка Картера було безжально пошарпане. Він втішав себе думкою, що дама далеко не піде.
  
  
  Він мав рацію. "Форд" звернув з караванної стежки і почав підніматися звивистою дорогою. Під колесами хрумтів гравій. Темрява була абсолютною, якщо не рахувати залитих дощем тунелів світла, що відкидаються машиною; У Ніка швидкоплинне враження від хирлявих дерев, густого підліску та лисого пагорба з плоскою вершиною.
  
  
  Маленький "Форд" зробив останній виток і зупинився. Згасло світло. Нік зіщулився під дощем, борючись з чханням, і почув, як двері відчинилися і грюкнули. Тепер вона не співала.
  
  
  Кроки йдуть. Інші двері відчинилися і зачинилися. У той момент, коли він почув, як зачинилися двері, Нік вискочив з машини і побіг за кущем, який помітив ще до того, як згасло світло. Він скорчився в мокрих кущах і почав чекати.
  
  
  У будинку спалахнуло світло. Нік побачив невеликий мурований дворик, резервуар для води, металеві навіси, акуратний дерев'яний паркан. Жінка з Корпусу світу жила непогано! У відбитому світлі він побачив, що будинок був кам'яний, довгий, низький та зручний. Зайнялося ще одне світло, і він побачив, як вона рухалася через вікно. Спальня? Він сів і тихенько побіг крізь зливу.
  
  
  На ліжку лежав мокрий плащ. Дівчина збиралася натягнути через голову вологу пом'яту сукню, а N3 зазирнув у вікно.
  
  
  Він відразу зрозумів, чому Майк Бенніон був такий вражений. Вона була чудовою істотою. Досить висока, з довгими ногами і великими твердими грудьми. Вона кинула сукню на підлогу і на мить подивилася на дзеркало над туалетним столиком. Вона нахилилася до губної помади своїм широким ротом, потім провела сильною, здатною на вигляд рукою по вологому світлому волоссю. На ній були лише довгі бежеві панчохи з підв'язками майже до стегон, чорний бюстгальтер та трусики. N3 відзначила гру хороших м'язів на гладкій блідій спині та плечах. Велика, сильна дівчина. Чудове тіло. Гарне обличчя. Жаль, що вона була червоною. Зрадниця. Вона не збиралася так добре виглядати у тюремному одязі!
  
  
  Нік вирішив не вбивати її без нагальної потреби. Живий труп, що витрачає життя за ґратами, був кращим попередженням та прикладом, ніж мертве тіло.
  
  
  Жінка повернулася до вікна, і він нахилився. Вона підійшла до шафи і повернулася у важких штанах, куртці з хутряною підкладкою, светрі та старому армійському кашкеті. Нік дивився, як вона одягала ці речі і взула на свої стрункі ноги пару велінгтонських чобіт. У жінки були справи. Він згадав розмову на стоянці - їй треба було побачитися з якимсь Мухаммедом Кассимом, місцевим валі, лідером і заспокоїти його. Одноплемінники були нетерплячі.
  
  
  «Принаймні нас двоє», - похмуро подумав Нік, виходячи з вікна і повертаючись до свого мокрого куща. Я теж нетерплячий.
  
  
  Довго чекати йому не довелося. Світло згасло, і двері тихенько зачинилися. Він не чув, як вона замикала його. Це прикинув. Якщо коханець прийде раніше, ніж вона повернеться, він зможе залізти – мабуть, у ліжко та зачекати на неї. Ідея майнула в його голові, але на мить він прибрав її. Насамперед!
  
  
  Він ховався в кущах, поки вона не пройшла повз нього. Він дозволив їй узяти на себе невелику ініціативу. Вона була захоплена зненацька, не підозрюючи, не намагалася приховати свій прохід. Вона шумно йшла, махаючи палицею по кущах. Нік пішов за нею з хитрістю тигра.
  
  
  Грім гуркотів на горизонті, як далека гармата, і іноді спалахували бліді блискавки. Нік благословив блискавку. Він був чорніший за кишку сатани!
  
  
  Бет Крейвенс жодного разу не озирнулася. Вона йшла впевнено і впевнено, і наступний за ним Картер подумав, що вона, мабуть, робила цю подорож багато разів. Нарешті вони вибралися з долини - він на мить побачив її силует на гребені - і досягли широкого плато. Нік припустив, що він виходитиме на Хайберський перевал у вузькому секторі - ймовірно, це був один із старих фортів, збудованих британцями у минулому столітті. Племена патанів завжди завдавали неприємностей, і англійці ніколи їх не перемагали.
  
  
  Нік надто швидко піднявся вузькою стежкою до гребеня і пірнув за величезний валун, коли знову блиснула блискавка.
  
  
  Він чув дівчину, вона розмовляла з кимось
  
  
  Дівчина сказала: "Інфала джихад!" Якщо Бог бажає священної війни.
  
  
  Грубий чоловічий голос відповів: Лахел. Проходь, мемсахіб. Вони чекають на вас."
  
  
  N3 забився за свій валун і швидко подумав. Блискавка дала йому можливість поглянути на величезний старий кам'яний форт, що руйнується. І патанський гвардієць. Велика людина. Він буде добре озброєний і міцний. У його голосі було б багато влади. Це буде делікатно. Нік зігнув праву руку, і стилет Х'юго впав йому в руку.
  
  
  Дівчина зникла через невеликі двері у старій стіні. N3 вийшов через свій камінь і неухильно пішов до того ж місця. Виклик прийшов миттю.
  
  
  Воно прийшло. “Це хто? Стій!» Голос патана був жорстоким та підозрілим.
  
  
  Нік Картер холоднокровно пішов уперед. Він мав підійти ближче. Не повинно бути жодного звуку. Він грав. «Товариш Картер», - сказав він китайською. «Товариш Нік Картер. Жінка вже пройшла? У нього не було пушту, і він тримав парі, що його двійник також. Китайці повинні впізнати його чи хоча б заплутати охоронця.
  
  
  Виверт спрацював. Патан вагався досить довго, щоб Нік підійшов ближче, коли блискавка розірвала темне небо на частини. Чоловік відчув, що щось не так і відступив. його Нік Картер стрибнув.
  
  
  Нік підійшов ближче і встромив стилет чоловікові в горло. Вбивчий клинок заплутався в густій бороді і глибоко увійшов до плоті. Нік розірвав його, перерізавши яремну вену, і швидко відвернувся, щоб уникнути крові, що хлинула, залишивши лезо в горлі, щоб запобігти крику. Чоловік швидко помер, і Нік повалив його на вологу землю. Він висмикнув стилет і витер його об плащ із козячої шкіри. Він приховав тіло за валунами, повернувся до задніх воріт і якийсь час стояв і прислухався. З глибини форту долинали слабкі злети та падіння голосів. Це прозвучало як спекотне обговорення.
  
  
  N3 пройшов через задню частину, як тінь, що дрейфує. Всередині праворуч від нього в іржавий залізний ригель встромився масляний ліхтар. У вузькому цегляному коридорі сильно пахло баранячим маслом. Зліва від нього підлога піднімалася вгору, і він бачив відбиток ще одного смолоскипа за поворотом. З цього напряму долинали голоси.
  
  
  Праворуч від нього прохід йшов униз. Нік пішов за ним, припускаючи, що це призведе до старих каземат, камер з товстими стінками і залізними дверцятами, де англійці зберігали порох і дріб. Якщо те, що він шукав, взагалі було у форті – так має бути у казематах.
  
  
  Зацвілий сирий прохід вів униз і вниз. Незабаром він побачив ще одну масляну смолоскип, що мерехтить там, де цегляний тунель закінчувався переходом. Він йшов м'яко, ледве дихаючи, з люгером у правій руці без запобіжника.
  
  
  N3 визирнув з-за кута в перехід. Ліворуч від нього була глуха стіна. Праворуч він бачив високі залізні двері на масивних петлях. Вони були майже зімкнуті, залізні губи поділяла товщина чоловічого тіла. Зсередини темниці, яку вони охороняли, пролунало слабке ремствування голосів. N3 легко, як величезний кіт, підбіг до дверей і притиснувся до них.
  
  
  Чоловіки у казематі продовжували приглушено бурмотити. Нік зміг розібрати дивний звук. Це було за мить до того, як він зрозумів. Потім прийшла ясність – вони грали у карти! Він крадькома глянув на щілину між залізними дверима.
  
  
  Їх було двоє, смагляві, бородаті та в тюрбанах. Обидва були обтяжені важкими шкіряними патронташами, і їхні гвинтівки стояли поруч із валізою. Погляд N3 нічого не змарнував. Гвинтівки були старі Krags – значить, нова зброя ще не видана? - і трафарет на пакувальному ящику говорив ГРАНАТИ.
  
  
  То був кінець сліду зброї.
  
  
  Один із вартових різко засміявся і кинув картку. «Рона, дурню! Плач! Я виграю! І чи не час нам полегшити? Де цей заблукалий син хворого верблюда? Мій живіт зяє! »
  
  
  Інший чоловік із прокляттям відкинув свої карти. Тобі пощастило з самим Шайтаном! Почекай, Омаре, почекай! Нюхати це? Це не-"
  
  
  Нік Картер тихо вилаявся і порався зі своїми штанами. П'єр, жахлива газова кулька, вислизнув з його пальців і брязнув об цегляну підлогу. Від крові його пальці стали слизькими. І кров віддала його патанцям. Вони відчували запах крові за милю!
  
  
  Обидва чоловіки кинулися до гвинтівок. Нік підібрав газову гранулу, повернув циферблат і жбурнув її в каземат одним плавним рухом. Він уперся своєю вагою у величезні залізні двері і напружив усі м'язи свого могутнього тіла. Боже, вони були тяжкі! Безмірно! Але вони рухалися. Повільно. Дуже повільно.
  
  
  Охоронці мали час зробити по одному пострілу перед смертю. Кулі вдарили по залізних дверях і знову заскулили по кімнаті. N3 стояв спиною до масивних дверей і видав тиху невелику молитву – якби ці постріли були почуті…
  
  
  П'ять нервових хвилин минуло і ніхто не прийшов для розслідування.
  
  
  Нік зітхнув трохи легше, але ненабагато. Незабаром мало бути полегшення. І незабаром буде знайдено тіло іншого охоронця. Не можна було гаяти ні хвилини. Він зробив свій хід, почав атаку і кинувся тікати, рятуючи своє життя. Коливання, єдина помилка, якийсь дурень, і він був мертвою людиною. Якщо йому пощастить, він швидко помре. Якщо ні – добре, згадав похованих пакистанців. N3 знизав великими плечима і знову відчинив двері. Карма - Кісмет - Іншаллах! Ви називаєте це. Все це складалося в рахунок долі та удачі, і коли битва почалася, хвилюватися нема про що.
  
  
  Він глибоко зітхнув і поринув у каземат. З цієї миті він був надто зайнятий, щоб хвилюватися.
  
  
  Патани лежали на цегляній підлозі, відкривши роти і дивлячись у вічі. Обидва під час смерті порвали одяг на своїх горлах. П'єр був доброю смертю.
  
  
  Нік, все ще затамувавши подих, взяв ліхтар і швидко обійшов величезну цегляну залу. Стопки ящиків і ящиків доходили до стелі, кожна з яких була акуратно розписана трафаретом. Це було постачання зброї, яке його двійник обманом вивів із Карачі. Без сумніву.
  
  
  Нік наважився тепер дихати. Пари газової гранули розвіялися, пішли. І з ними одна з його головних знарядь. Запасних він не мав. Він мав тільки люгер і стилет - і його кмітливість. Нік оглянув кімнату, повну смертоносної зброї, і посміхнувся. Воно не принесе їм жодної користі. Груба сила не принесла йому перемоги над половиною племен Хайбера. І пара проникливих операторів на кшталт жінки та самозванця. Він повинен був їх перехитрити, інакше йому кінець - ця маленька метушня тільки починалася.
  
  
  У кутку камери він знайшов відкриті ящики з уніформою. Він витягнув пару на підлогу, і частина головоломки стала на місце. Стало ясно, як сонячне світло. Індійська уніформа! І пакистанська форма! Обидві сторони. Змінюйте за бажанням. Здійсніть набіг на Індію, а потім на Пакистан. Тримайте каструлю з окропом на вогні та продовжуйте війну.
  
  
  Розумні ці китайці!
  
  
  Нік узяв одну із старих гвинтівок Крега і розбив коробку з гранатами. Коли він працював, його худорляве обличчя було напружене і похмуре, як мертва голова. Бридкий народ, з яким він мав справу! Його двійник і жінка влаштовували джихад - як тільки він почнеться, індіанці дадуть відповідь своєю версією священної війни - дхармаюдхою. Будь-хто, хто коли-небудь читав книгу з історії, знав про релігійні війни - найжорстокіші з усіх. І китайці були готові розкрити це світові у своїх інтересах.
  
  
  N3 тепер працював з люттю і шаленством. Полегшення настало з хвилини на хвилину. Він розірвав на шматки дюжину форм і скрутив їх у довгий товстий запал, що веде від дверей назад у центр кімнати. Він тихо вилаявся, спітнівши. Зазвичай агенти AX були найкраще екіпіровані у світі. В нього нічого не було. Це була імпровізація та надія.
  
  
  Він витер руки об форму, щоб змити кров та піт, і зняв детонатори з дюжини гранат. Його пальці були твердими, як скеля, але по очах струменів піт. Одна помилка тут і ...
  
  
  Нік вилив вибухівку з гранат навколо кінця підривника, який вів у пакувальну скриньку з боєприпасами M1. По краях підривника він розклав ще обмундирування, розірване, щоб вони горіли легше. Він хотів, щоб тут був добрий гарячий вогонь – а може, й тоді це не спрацює. Не може не вибухнути. Було не так просто висадити в повітря правильно упаковані боєприпаси, як зображали деякі телесеріали.
  
  
  До кінця запалу біля дверей поставив масляний ліхтар. Він подякував Богові за досить сучасну версію. Старий залізничний ліхтар. Він щільно поклав його на коробку і загнув ґнот до упору. Залишалося лише півдюйма. Це має бути зроблено.
  
  
  Тепер перейдемо до справді небезпечної частини. Нік Картер вивернув шпильку з гранати і міцно стиснув її. Якщо він відпустить його зараз, важіль відлетить, і місце піде вгору. Однією великою рукою він стискав гранату, а іншою ловив шнурок на черевику. Він уже відкрутив її, і вона швидко вийшла. Він двічі обернув її довкола гранати, щоб утримувати важіль на місці, і зв'язав її зубами та пальцями однієї руки. Він важко дихав, коли, переконавшись, що вона витримає, обережно опустив гранату у футі від ліхтаря.
  
  
  Він вивернув невеликий тонкий ґнот з підкладки пальта і обережно прив'язав його до мотузки навколо гранати. Потім дуже обережно він поклав вільний кінець тканинного запалу на підставу ліхтаря, навпроти ґнота і трохи більше ніж на чверть дюйма нижче полум'я. Він зважив запобіжник монетою та відступив.
  
  
  Зроблено! Коли ґнот ліхтаря згоряє до запалу, він запалює його, і полум'я переміщається вздовж запалу до мотузки, що утримує важіль взводу гранати. Мотузка пропалює і відпускає важіль, і бух.
  
  
  Насправді не було жодного способу дізнатися. На шляху щось може згаснути. Але якщо все вийде, на нього чекає справжній вибух.
  
  
  Його час вийшов. Коли він вийшов з кімнати і зачинив величезні двері, він почув кроки й голоси, що лунали з далекого кінця коридору. Чорт! Ще кілька секунд, і він би пішов звідти!
  
  
  Нік назвав себе дурнем. Треба щось робити – інакше вони піднімуть тривогу. Знову чорт! Йому краще почати думати пряміше, ніж зараз.
  
  
  Він мав час зібрати двері, закувати їх ланцюгом і зафіксувати величезний замок. Він знайшов щілину в цегляній стіні і глибоко втиснув у неї ключ. Він міг сподіватися, що в казематі було достатньо протягу, щоб ліхтар продовжував горіти.
  
  
  Тепер вони були майже на ньому. Нік Картер навшпиньки побіг коридором до повороту. Вони будуть за рогом за секунду. На бігу він виліз зі свого важкого кожуха і обернув його довкола люгера. Глушник!
  
  
  Коли двоє охоронців завернули за ріг, він вистрілив у них зблизька, стріляючи в обличчя і голову, щоб вони померли швидко і беззвучно.
  
  
  Глушник із овчини спрацював краще, ніж він очікував. Стук важкоозброєних людей, що падають на цеглу, робив набагато більше шуму, ніж постріл. Обидва померли так швидко, як він хотів.
  
  
  N3 на мить завис над тілами, потім побачив неглибоку нішу в стіні впоперек коридору і ближче до глухого кінця. Це має бути зроблено. Він перетягнув туди тіла та залишив їх. На зворотному шляху він узяв смолоскип зі стіни і погасив. Він намацав у темряві свій шлях назад до задніх дверей.
  
  
  Його успіх тримався. Він все ще міг чути голоси і бачити вогні в дальньому кінці коридору, далеко від коридору, який провадив його до каземату. Сигналів наразі немає. Нік прослизнув через задні двері в залиту дощем ніч. Свіже повітря приємно охолодило його спітніле тіло. Він побіг до валунів і зупинився передихнути. Що тепер, друже?
  
  
  Йому довелося визнати, що він не знав, що саме зараз. Все, що він міг робити, це продовжувати йти, використовуючи будь-яку можливість, боротися, сподіватися і піднімати все, що він міг. Щось дасть. Може, сам. Але він так не думав.
  
  
  N3 все ще ховався у валунах, коли через десять хвилин пройшла Бет Крейвенс. Вона знову співала. Цього разу це був «Коханець, повернися до мене». Маленька посмішка Ніка була зла, коли він ставив питання, чи пророча мелодія.
  
  
  Він крадькома пішов за нею назад тим шляхом, яким вони прийшли. Вона здавалася щасливою, байдужою. Тож досі йому це зійшло з рук. Нічого не було помічено. П'ятеро чоловіків мертві та ще не помічені. Патанська організація та дисципліна були трохи слабкими. Слава Богу.
  
  
  Марно турбуватися про його бомбу в казематі. Він зробив усе, що міг. Це могло взагалі спрацювати; це може частково працювати; він може тліти годинами до того, як станеться великий вибух.
  
  
  Тим часом треба було подбати про Бет Крейвенс. Можливо, він зможе умовити її повернутися до США. Кілька років в американській в'язниці буде краще, ніж те, що трапиться з нею, коли китайські червоні покінчать із нею. Других шансів вони не мали.
  
  
  Нік Картер думав, що він знає, як переконати її - якби тільки самозванець, коханець, на який вона чекала, ще не з'явився.
  
  
  Він цього не зробив. Нік спостерігав, як жінка приймає душ і готується до того, що, як вона уявляла, буде вночі пристрасті. N3 не преминув зазирнути у вікно ванної і спостерігати за деякими дуже інтимними приготуваннями, які робить досвідчена і знаюча молода жінка, коли чекає на коханця. Нік подумав, що вона використовувала в машині за готелем "Пешавар". Може, вона носила їх у сумочці!
  
  
  Його попередив звук, і він зник із вікна, як привид. Його двійник наближався. Друга зустріч!
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  Казка на ніч
  
  
  Цього разу сутички не було
  
  
  Нік вдарив своє альтер-его ззаду, завдавши нищівного удару по шиї. Чоловік звалився каменем і завмер. Нік затяг інертне тіло в укриття з кущів і почав його зачищати. Єдиним джерелом світла в будинку тепер було м'яке рожеве світло зі спальні. Як мило. Як свічка у вікні. Вона, мабуть, стає нетерплячою.
  
  
  «Скоро, дитинко, – пообіцяв N3, роздягаючи чоловіка. Він сподівався застати Бет Крейвенс зненацька у темряві, але якщо вона увімкне яскраве світло, він хотів би бути в змозі видати себе за себе. Нік похитав головою. Ця плутанина змушувала його нервувати.
  
  
  Він ризикнув при світлі олівця, щоб оглянути риси обличчя людини непритомною. Він відчув легке потрясіння - це було як дивитись у дзеркало. Ця людина була дуже близька до ідеального дзвінка - якщо ви пропустите крихітні рожеві хірургічні шрами і якусь підлу складку в роті, яких у Ніка зазвичай не було.
  
  
  Одягнений теж добре. Нік одягнув дорогий костюм, тепер трохи мокрий і брудний, і чудову сорочку з краваткою, гарні туфлі, палевий Бербері. Він переніс свою чорну пластикову
  
  
  кобуру до нового ременя, вставив у нього Люгер і був готовий до роботи. Він залишив самозванця пов'язаним ременем Ніка та смугами, відірваними від його старої сорочки та штанів. Мушу потримати його досить довго.
  
  
  Що робити зі зброєю цієї людини, на мить стало проблемою. Нік швидко пробіг по них спалахом. Його власні дублікати. Урізаний 9-міліметровий «люгер» і стилет - трохи довший за його власний. Ніщо не було ідеальним. Він вийняв обойму з «люгера» і засунув її в кишеню, а потім шпурнув зброю якнайдалі в ніч. Метал брязнув на кам'янистому схилі пагорба.
  
  
  Коли він подався до будинку, світло в спальні згасло. Нік глибоко свиснув мелодію. Він почував себе добре. Під ключ та по краю. Готовий на все. Він з нетерпінням чекав на це - він згадав, як вона виглядала перед дзеркалом.
  
  
  Він не хотів її вбивати, хоча вона цього заслуговувала. Вона була зрадницею своєї країни, але така чудова істота. Він знав, що китайці будуть безжальні до неї через невдачі, і йому не хотілося думати, як вони вчинять із нею. Він має дати їй шанс подумати про втечу. Але він має зробити це швидко. Заберіться з нею в ліжко, доки вона не запідозрила підозри. Те, що це було б небезпечно, він вважав само собою зрозумілим, як завжди. Вона може вистрілити в нього відразу ж чи пізніше. На губах Ніка з'явилася легка усмішка - чорт забирай, спосіб отримати кулю. І він має бути обережним, щоб не видати себе до останнього моменту - він, звичайно, не міг сподіватися, що обман буде вічно. Єдина помилка могла видати його. Він не знав планування будинку, не знав ні дверей, ні туалетів, ні кухні, ні будь-де. Це було б схоже на біг по дивній смузі перешкод у темряві.
  
  
  «Його голос минеться, – подумав він. На автостоянці ця людина говорила майже так само, як вона сама - Нік тоді ворожив, де китайські майстри-шпигуни взяли записи чи касети. Це може коштувати уваги - якщо він колись повернеться.
  
  
  Він увійшов у бічні двері, як і Бет Крейвенс. Він використав своє крихітне світло, прикривши його рукою, сподіваючись, що вона не побачить його зі спальні. Він не міг дозволити собі впасти ні на що - бути мертвим через дрібниці.
  
  
  Жінка покликала зі спальні. “Нік? Дорогий? Що ви так довго? Я чекала цілу вічність».
  
  
  Своїм власним голосом, злегка розмитим тим, що, як він сподівався, вона визнала алкоголем, Нік сказав: «Я чекав цього ублюдка-черепаху в готелі - він так і не прийшов. Я теж дуже багато часу провів у барі. Думаю, я трохи п'яний, люба. Він невиразно промовляв слова.
  
  
  Бет Крейвенс засміялася, але її голос став різкішим. «Це було не дуже розумно, любий! Ти знаєш, що не варто надто багато пити, доки робота не закінчиться. Ми не можемо дозволити собі ризикувати із цією людиною».
  
  
  Нік уже був орієнтований. Він попрямував у спальню та її голос, знявши одяг на ходу. "Я не настільки п'яний", - сказав він, сподіваючись, що вона подумає про нього. Він голосно засміявся, щоб заглушити звук одягу, що зривається. «Я не такий п'яний, як ти думаєш!»
  
  
  «Що ж, сподіваюся, ти не надто п'яний. Тобі відомо-"
  
  
  "Я не." Тепер він був оголений, у руках був стилет та люгер. Він нахилився і засунув їх під ліжко. Що за жінка - не минуло й двох годин з того часу, як вона стрибала в машині. Тепер вона знову була жадібною!
  
  
  «Звучить смішно, – сказала Бет. Він почув, як вона повернулася і потяглася до ліжка. Він прослизнув під прохолодні простирадла і притягнув її до себе, притискаючи свої губи до її губ. На мить вона була напружена, запитально, потім її тіло видало її, і вона ковзнула язиком у його рот.
  
  
  Він не гаяв часу на попередні випробування. Мало того, що вони були небезпечні, але ще залишалося так мало часу.
  
  
  Бет Крейвенс вітала його. Вона підвелася, щоб обійняти його. Без тіні ніжності, але без ненависті та злості він узяв її. Можливо, трохи жорстоко, але Бет, схоже, не заперечувала. Це вона, зрештою, звернулася до божевілля і почала завдавати біль у своєму екстазі.
  
  
  Вона почала пхикати і дряпати його спину. Він відчув, як її нігті дряпають його, зіскребаючи тіло. Вона стежила за кожним його рухом, її вологе тіло було приклеєне до нього, ніби вона ніколи не могла розлучитися з ним.
  
  
  Ніку вона здавалася ненаситною. Вона була випробуванням навіть для його великої витривалості. Але зрештою Бет Крейвенс видала довге судомне зітхання і перестала рухатися. Але не надовго. Вона простягла руку, обняла його за шию своїми м'якими руками і покрила його рота вологими поцілунками. Він припустив, що це був її спосіб сказати йому, щоб він не йшов - краще ще попереду.
  
  
  Він знав, що затримуватись небезпечно. Він має поговорити з нею зараз.
  
  
  Раптом ліжко ввімкнулося, і вона дивилася на нього зі страхом, трепетом і здивуванням - і вдячністю? Маленький автомат у її руці твердо стояв на його скутому м'язами животі. Пістолет у неї був під подушкою!
  
  
  "Хто ти?" Її голос тремтів, але пістолет – ні. Вона сиділа, оголена до пояса, її прекрасні білі груди гойдалися, поки вона намагалася контролювати своє дихання. Її світле волосся було безладно, а рот опух і розмазаний.
  
  
  Її обличчя було рожеве, але сірі очі були холодними. Нік міг бачити шалений пульс у її молочному горлі.
  
  
  N3 усміхнувся їй. Він почував себе розслабленим, добрим і впевненим у собі. Нехай думає, що вона здобула гору. Щоразу, коли йому хотілося, він забирав у неї гороховий стрілець.
  
  
  «Я Нік Картер, – сказав Нік Картер. «Справжній. Чи не імітація. Здивована? »
  
  
  Вона сприйняла це спокійно. Він захоплювався її сміливістю та розумом. Вона одразу повірила йому. Потім вона посміхнулася і трохи відійшла, її палець стиснувся на спусковому гачку маленького чорного пістолета. «Отже, ви прийшли. Я думала, що ти прийдеш, але не могла бути певна. Я знаю тільки те, що каже мені черепаха – а він не дуже надійний, коли перебуває під гіпнозом. Він справді не такий уже добрий агент».
  
  
  Нік посміхнувся їй. «Тримаю в заклад, у Пекіні так думають».
  
  
  «Так, але вони помилялися. Вони зробили це у лабораторних умовах – я маю зробити це у польових умовах». На гарному ланцюжку був маленький срібний медальйон. Вона розсіяно почала крутити його, її сірі очі були величезними і пильно дивилися на Ніка.
  
  
  Чоловік із AX розкішно потягнувся. «Ти даремно витрачаєш час, люба. Я не гіпнотизуюсь». Жоден AX не зробив цього. Це була елементарна вимога до служби.
  
  
  У її посмішці був відтінок псевдосолодкості. Очі були не такі холодні. Але пістолет був як ніколи стійким. "Це дійсно краще, ніж ми думали спочатку", - сказала вона. «Мої накази було змінено. Пекін не хоче, щоб тебе вбили зараз – вони хочуть, щоб ти був узятий живим. У них на тебе великі плани.
  
  
  «Як уважно з їхнього боку. Б'юся об заклад, я теж здогадуюсь. Навіщо валяти дурня з фальшивим Ніком Картером, якщо ти можеш отримати справжню річ, га? Отримайте мене, промийте мені мізки та звільніть мене приблизно через п'ять років. Тоді я б пограв із безпекою дядька Сема, чи не так? Це?
  
  
  Її ідеальні зуби блиснули. "Близько того. Незалежно від того. У мене є ти - тепер я можу перестати грати з цим іншим дурнем. Знаєш, це те, що тебе видало. Її посмішка була лукавою і з відтінком похоті. «Ти приголомшливий! Боже мій, Черепаха ніколи не була такою, в якомусь сенсі прикро, що я змушений віддати вас їм.
  
  
  Нік був задоволений собою. Поки чекаєш, розважайся. Якби він був, вибух має відбутися будь-якої хвилини.
  
  
  Нік подарував їй нестерпно повільну посмішку. Що, якщо я не піду з тобою? Ти справді не захочеш стріляти в мене. Пекіну це не сподобається. Крім того, я боюся, що ви будете розчаровані. Джихаду нічого очікувати. Ваші патани не мають наміру використовувати ці два комплекти форми для ведення війни. А якщо ви чекаєте на допомогу від черепахи - не треба. На даний момент він трохи пов'язаний». Він нахилився до неї. Вона відійшла і приставила до нього пістолет. "Тримайся подалі!"
  
  
  Нік продовжив: «Я збираюся зробити тобі пропозицію – дати тобі шанс. Краще візьми його. Все пекло має вирватися на волю тут. Ви опинитеся серед цього, з безліччю божевільних патанів, які переслідують вашу білу шкуру лілії. Було б розумно піти зі мною. Прямо зараз. Я поверну тебе до Штатів, і ти постанеш перед судом. Звичайно, після того, як я вб'ю твого хлопчика. Черепаху. Що ж, подумайте швидко, міс Крейвенс. Я темпераментний хлопець – можу відмовитися від цієї пропозиції будь-якої миті».
  
  
  Вона плюнула на нього. В її очах спалахнула раптова ненависть. «Ти мерзенний виродок! Ти приходиш сюди, накидаєшся смердючим тягарем і думаєш, що зможеш умовити мене повернутися до Штатів. Смердюча ідіотська країна! Я скоріше помру! "
  
  
  «Ви могли б досягти успіху в цьому. Якщо потім патани дістануть тебе.
  
  
  Вона закричала. - "Після чого?" "Після чого? Ти - придурок! Пам'ятай, у мене є пістолет. Господи, як би я хотів тебе вбити зараз!
  
  
  Нік погрозив їй пальцем. «А-а – Пекін не любить».
  
  
  Тепер він досить її розсердив. Маячня. Але чому не вибухнув клятий форт? Давай граната! Давай!
  
  
  Як би у відповідь, це почалося відразу. Поступово наростаючий пронизливий вибух, накладений на бас вибуху. Котедж затремтів на фундаменті. Гігантська рука підняла його та нахилила вниз. Стіни потріскалися, стеля обвалилася. Маленька люстра з гуркотом упала.
  
  
  Бет Крейвенс закричала. Нік простягнув руку і вибив у неї пістолет. Він стиснув кулак і ляснув її за вухо, сильно, але не надто сильно. Вона впала на ліжко. Він дивився на неї на мить, тепер не відчуваючи жалю. Наступна зупинка – федеральна в'язниця. Він не припускав, що вони її застрелять. Не в так званий мирний час.
  
  
  "Підійміть руки! Кинь пістолет! »
  
  
  N3 упустив. У будь-якому випадку це було йому погано - не вистачило пістолета, щоб упоратися з цією ситуацією. Він підняв руки і холодно глянув на чоловіка у дверях. Його двійник. Черепаха. І він ніс щит – Майка Бенніона!
  
  
  Самозванець стояв за Майком, міцно обхопивши горло маленького чоловічка, тримаючи його на місці. Це було просто. Майк був дуже п'яний. Його очі дико закотилися, коліна обвисли.
  
  
  Старий Майка Уеблі був у руках його дублера. Він був спрямований на оголений живіт Ніка Картера. Прокляття! Зайти так далеко, бути так близько, а потім бути знищеним пияком з кращих спонукань!
  
  
  Майк, мабуть, шукав його, щоб допомогти, і якимось чином натрапив на фальшивого агента.
  
  
  Китайський агент тримав Майка у лещатах м'язів, які майже відповідали м'язам Ніка. Він глянув на дівчину, що знепритомніла. "Ти вбив її?" Його очі були ясними, а голос твердим, і він виглядав як убивця. Нік припустив, що він вийшов із гіпнозу - він пройшов або чоловік був вражений.
  
  
  "Вона не померла", - сказав він чоловікові. «Просто непритомний. Ти збираєшся вбити мене?
  
  
  "Щось ще?" Очі, дуже схожі на очі Ніка, були холодними та порожніми. Єдиним виразом у них була настороженість.
  
  
  Обережно, не рухаючись, люто думаючи, Нік сказав: "Хіба це не схоже на самогубство?"
  
  
  Веблі не здригнувся. Чоловік дивився на Ніка з холодною зневагою. Картер міг бачити остаточне рішення вбити в його очах.
  
  
  Він кивнув у бік дівчини. "Вона сказала мені, що Пекін хоче мене живим".
  
  
  «Отже, я роблю помилку. Я отримав неправильний наказ. І ради бога, - не намагайся мене обдурити! Ми обидва профі, і ти програв, так що заткнися та помри як професіонал. Палець натиснув на спусковий гачок "Уеблі".
  
  
  Не все захоплення Ніка Картера було вдаваним. «У вас важкий випадок, – сказав він. «Звідки ви у Штатах? Ти ще маєш тут людей? »
  
  
  "Не твоя справа!" Палець перемістився на спусковий гачок.
  
  
  Майк Бенніон почав звиватися і метатися. Він був безпорадний, його тримали в масивних руках самозванця, ніби він був лялькою. Але боротьба продовжила життя Ніку ще на мить. Чоловік потужно натиснув на горло Майка Бенніона. Маленький чоловічок намагався чинити опір, смикаючи і смикаючи за м'язисту руку, яка душила його. Його очі на мить знайшли Ніка, і він спробував посміхнутися і видихнув: «Я… я шорсткий, Нік. Я знайшов його – подумав він тобі! Я буду добрим хлопцем, розв'яжи, а тепер... я такий коротший... - Він знепритомнів.
  
  
  Його двійник злісно посміхнувся Ніку. «Нехай це стане тобі уроком! Ніколи не наймайте п'яних помічників. Тепер ви ...
  
  
  Нік стиснув обидві руки. «Якщо ти справді збираєшся вбити мене, я хочу помолитися хвилинку. Звичайно, ти не відмовиш мені в цьому – ким би ти не був зараз. Ви колись були американцем. Думаю, що ти колись був солдатом. У вас, мабуть, були приятелі, що загинули в бою. Ви не відмовили б чоловікові в праві на останню молитву? "
  
  
  Це було банально, і він знав це, але він грав заради свого життя. Йому довелося підвестися з ліжка і стати на коліна. «Люгер» знаходився під ліжком, біля підніжжя, куди він упустив його, коли забирався в ліжко з жінкою.
  
  
  Зневага майнула в очах співрозмовника. Він швидко оглянув спальню. "Якщо він загляне під ліжко, - подумав Нік, - я вже отримав це". Доведеться кинути пістолет, і цього разу мені не вдасться.
  
  
  Холодні очі повернулися до Ніка. Чоловік міцніше стис обвислий щит із плоті, яким був Майк Бенніон. То був щит, який остаточно вирішив його. Він не розумів, як Нік міг би дістатися до нього.
  
  
  Чоловік сказав: «Я укласти з тобою угоду, Картер. Ви хочете молитися? Тож моліться. Але спочатку ви відповісте на запитання - і якщо я подумаю, що ви брешете, я вб'ю вас прямо зараз. Постріл! Жодних молитов. Добре?"
  
  
  "Добре. Що за питання?"
  
  
  Посмішка чоловіка була настільки злою, наскільки могла бути власна посмішка Ніка. «Мені довелося вбити пару хлопців, бо я не міг вигадати те, що вони називали золотим числом. Спочатку це було звичайною справою - вони навіть не питали мене, поки я не отримав те, що хотів, - але потім, коли я не зміг назвати це прокляте число, у них виникли підозри, і мені довелося їх вбити. То що таке золоте число? Якщо я зможу відвезти це назад до Пекіна, це допоможе мені позбутися цього безладу». Уеблі смикнувся до Ніка. «Ти кажеш чи хочеш померти благородним? Без молитви? Скажи правду, і я дозволю тобі помолитись. Може цілу хвилину.
  
  
  "Я вам скажу." То була ще одна авантюра. Якщо він програє зараз, він залякає багатьох інших агентів. Вбийте їх. Нік вирішив не брехати, хоч у нього це добре виходило. У цій зв'язці він просто не міг ризикнути.
  
  
  «Це число року у старому циклі Метоніка. Це 19 років. Таким чином, це число може бути від 1 до 19. Номер кожного агента відрізняється залежно від того, хто ставить розпізнавальне питання. Контакт дає агенту рік, щороку, а агент, який назвав себе, додає до нього рік. Потім він поділяється на дев'ятнадцять. Решта – золоте число. Дев'ятнадцять – золоте число, коли немає залишку. Просто?
  
  
  Його двійник насупився. «Як чорт забирай, це просто. Не дивно, що я не зміг це вигадати. Добре тепер можеш молитися. Одна хвилина."
  
  
  "Дякую."
  
  
  Нік Картер зісковзнув з ліжка на коліна, якомога ближче до ліжка. Він тримав руки зчепленими та добре бачив. Він заплющив очі і почав бурмотіти.
  
  
  Фальшивий агент сказав: «Усього лише одна ознака мавпячого бізнесу, тільки одна, і ви її отримаєте. Тоді я вб'ю твого друга тут. Будь добрим і помри без проблем, і я відпущу його. Він простий – немає причин вбивати його.
  
  
  Брехня. Очевидна гра для свого почуття Ніка як порядного американця. Невинні не постраждають. Коли вони зрозуміють, що американці мали грати так грубо, як могли.
  
  
  На свій власний подив, Нік виявив, що дійсно певною мірою молився. За успіх цього шаленого гамбіту.
  
  
  Тоді все пішло! Він перекотився праворуч, вихопив «люгер» з-під ліжка і котився по підлозі, стріляючи. Він потрапив у перший постріл. Потім Веблі загарчав на нього. Нік ніколи не переставав рухатися, перекочуватися, присідати, нишпорити. Він дозволив кулям встромитися в груди Майка Бенніона.
  
  
  Шум Смерті вщух. У кімнаті стояв дим від старомодних набоїв «Уеблі». Майк Бенніон лежав біля дверей, упоперек тіла людини, яку він таки не захистив від смерті. «Люгер» на такій смертоносній дистанції пробив кулями тіло Майка і влучив у дублера Ніка. Веблі лежав на килимі на півдорозі до ліжка, куди його кинула вмираюча рука.
  
  
  Нік вставив ще одну обойму в "люгер". Вільгельміна була гарячою. Він оглянув тіло. Обидва дивилися мертвими очима. На мить він затримався на Майці Бенніоні. «Мені дуже шкода, Майку. Я стримаю свою обіцянку – простежити, щоб ваша дружина та діти отримали трохи дядечківського цукру.
  
  
  Він підійшов до ліжка. Чорт! Тепер вона ніколи не відсидить свого часу. Один з шалених пострілів двійника потрапив їй прямо в обличчя.
  
  
  Нік швидко одягнувся і вимкнув світло. Бенніон, мабуть, повернувся до готелю «Пешавар», виявив, що він пішов, і якимось чином дізнався, де живе Бет Крейвенс. Він прийшов допомогти, бідний маленький ублюдок. Зрештою, був достатньо відданий
  
  
  Але це означало, що джип має бути десь поблизу.
  
  
  Нік знайшов його припаркованим на старій караванній стежці. Більшість їхнього спорядження повернулася до табору, але зараз він не міг турбуватися про це. Настав час скласти намет і м'яко зникнути. У повітрі стояв солодкуватий запах вибухівки, і з боку старого форту він бачив полум'я, що фарбувало дощове чорне небо. Рано чи пізно чиновники розпочнуть розслідування – і рано чи пізно, можливо, раніше патани прийдуть за помстою. Краще втекти, коли вони це зроблять.
  
  
  Він збирався залізти в позашляховик, коли його осяяла думка. Типова диявольська думка Ніка Картера. Чому б і ні? Це було страшенно шалено, але чому б і ні? Щось на кшталт гарніру до салату. Він повернувся до котеджу, знайшов у шафі наматрацник і взявся до роботи. Працюючи, він обмірковував можливість реалізації цього шаленого задуму. Якщо пощастить, він зможе це зробити.
  
  
  Він міг обійти Пешавар, вибратися з Хайбера і вирушити до Равалпінді. Це було близько ста миль. Жодного поту, якщо старий джип витримає, а бензину ще вистачить.
  
  
  Рано чи пізно він натрапить на пакистанський патруль. Нехай буде так. Він був у безпеці зараз, або буде, коли вийде з перевалу, і він, ймовірно, міг би мило умовити їх дозволити йому зв'язатися з ВПС у Ладаксі. Вони пам'ятатимуть його. Через них він міг зв'язатися з Хоуком у Вашингтоні. Як тільки він пояснив ситуацію, Хоук почав тягнути дроти та робити свої знамениті телефонні дзвінки.
  
  
  Він був упевнений, що його начальник погодиться із трюком. Сардонічне почуття гумору Хоука було таким самим, як у Кіллмайстра.
  
  
  Нік Картер підняв тіло під наматрацом, перекинув через плече і попрямував із котеджу.
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  Повернення черепахи
  
  
  Вночі на Пекін випав перший рік легкий снігопад. Нічого особливого, просто жовтнева глазур, і Ван-вей навіть цього не помітив, коли їхав до будинку в Татарському місті. Його думки були не про погоду, а про щось інше, і це не були легкі чи щасливі думки. Йому не сподобався тон, яким Чжоу викликав на цю зустріч.
  
  
  Насправді, йому не подобався Чжоу. Ця людина могла бути очевидним спадкоємцем, але вона також була злодія. Не менше! Він справді забрав Сессі-ю та її чудовий Золотий Лотос. Той факт, що Ван-вей вже знайшов нову наложницю, аж ніяк не зменшив його образи. Він майже любив Сессі-ю.
  
  
  Коли він вийшов з машини і зайшов на територію, його впустили ті ж таки охоронці. Піднімаючись сходами до передпокою, Ван-вей зрозумів, що це не дежавю - все це справді відбувалося раніше. Звісно. Не набагато більше тижня тому він послав свою Черепаху на місію, щоб втілити в життя План Дракона. Маленького начальника секретних служб охопив новий занепокоєння. Вже два дні з Пешавар нічого не було.
  
  
  Так, він безперечно бував тут раніше. Багато разів. Але, увійшовши до довгої кімнати з дзеркальною підлогою, Ван-вей відчув дивне передчуття. Його б тут більше не було!
  
  
  Чжоу і Вождь, як і раніше, чекали на нього. Там були ті ж стіл та стільці, ті ж частування на столі. Тільки цього разу Вождь не запропонував йому випити та покурити. Його тон був різким, коли він натиснув кнопку, і в квартирі внизу засвітилося світло.
  
  
  "Ваша Черепаха повернулася", - сказав Лідер своїм холодним тонким голосом. "Я думав, ти хотів би його побачити, тому що це так сильно тебе хвилює".
  
  
  Ван-вей дивився на них. "Дев'ята черепаха"? Так швидко повернувся – я… я не чув. Він не сказав мені."
  
  
  «Він нікому не підкорявся, – сказав Чжоу. Його голос був підлим, неприємним. «Він прийшов через Британську торговельну комісію. Добре запечатаний та упакований. Я переконаний, що британці насправді не знали, що вони постачають, – вони зробили це як послугу американцям».
  
  
  "Я не розумію."
  
  
  "Ви зрозумієте."
  
  
  У квартирі внизу відчинилися двері, і ввійшли чотири кулі. Вони щось несли. Ван-вей відчув, як на ньому виступив піт. Труна! Звичайна соснова скринька.
  
  
  «Подивися уважно, – м'яко сказав Чжоу. «Це востаннє, коли ви побачите свою улюблену черепаху. Дев'яту черепаху! Пам'ятаєш, як ти хвалився ним?
  
  
  Ван-вей не зміг відповісти. Він автоматично послабив комір, дивлячись крізь скляну підлогу. Це була його Черепаха, мабуть. Дев'ята черепаха. Ідеальний дублер для Ніка Картера. Тепер блідий і все ще в коробці, схрестивши руки на великих грудях.
  
  
  "Його навіть забальзамували", - сердито сказав Вождь. «З дозволу американських ВПС. Як вони, мабуть, сміються з нас! »
  
  
  Ван-вей витер спітніле обличчя. «Я… я досі не розумію! Я нічого не чув. Я-"
  
  
  Чжоу нахилився, щоб передати йому щось. Невеликий аркуш паперу з проклеєною зворотною стороною. Якийсь друк. «Можливо, це просвітить тебе, друже Ван-вей. Труна була запечатана з багатьма з них. Усі підписано. Прочитайте це».
  
  
  Ван-вей дивився на маленький паперовий друк у своїй руці. На ньому був символ Сокира - маленька кривава сокира! На пресі жирним шрифтом було написано: «Найгірші побажання, Північна Кароліна».
  
  
  «Перша та друга фази плану Дракона провалилися», - сказав Лідер. "Нам доведеться подумати про інше".
  
  
  Ван-вей витер внутрішню частину свого коміра. Він не міг відірвати очей від труни. «Так, товаришу вождь. Я одразу почну планувати.
  
  
  "Не ти", - сказав Лідер.
  
  
  Для Ван-вея ці слова звучали дивно і моторошно, як розстріл. Кінець
  
  
  
  
  
  
  
  
  A Korean Tiger
  
  
  Картер Нік
  
  
  Корейський тигр
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Корейський тигр
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  Присвячується службовцям секретних служб Сполучених Штатів Америки.
  
  
  
  
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  
  
  
  "І в мене там буде трохи спокою, тому що світ приходить повільно".
  
  
  За час свого недовгого перебування на відпочинку Нік Картер неодноразово повторював рядки зі схожого на дорогоцінний камінь вірша Йейтса. Він ще не посадив дев'ять рядів квасолі, визнав він трохи похмуро. Він також не збирався цього робити; не з Пег Тайлер. Було помилкою навести Пег. Але потім це була помилка, яку він повторював знову і знову. Пег була його першим коханням, і він був її єдиною любов'ю, і жоден з них не зовсім пережив це. Не те щоб із цього зв'язку щось колись вийшло. Професія Кіллмайстра та природна невгамовність перешкоджали цьому. До того ж Пег була досить задоволена заміж за хорошим хлопцем з великими грошима. Вони мали двоє малолітніх дітей, яким поклонялася Пег; м'яке світло ніжності, яке вона дала своєму чоловікові; але гаряче полум'я пристрасті та кохання вона залишила для Ніка Картера. Вона бачила чоловіка з AX дуже рідко – приблизно раз на два-три роки. Можливо, було цілком природно, що, побачивши його, вона мало не зжерла його.
  
  
  На початку червня був м'який день. Хата Ніка у старій країні Лімберлост на півночі Індіани стояла в центрі на сотні обгороджених парканом акрів. У п'ятдесяти ярдах від вхідних дверей виднілося безтурботне дзеркало озера Лун, задумливе в променях пізнього ранкового сонця, спокійна сіро-зелено-блакитна вода, що лише зрідка вагається рибою, що стрибає. Були і окунь в озері, і щиколотка, і окунь, а то й форель. Нік не знаходив часу на рибалку.
  
  
  Кіллмайстер привіз із собою з пентхауса в Нью-Йорку неабиякий запас цигарок із золотим наконечником, а також достатній запас свого улюбленого віскі. Тепер, одягнений тільки в плавки і лежачи на зім'ятому, змученому коханням ліжку, він насолоджувався своїм першим за день димом і напоєм. Пег саме домивала тарілки для сніданку біля крихітної раковини, обполіскуючи їх холодною водою з гуркотливого насоса.
  
  
  Він ліниво випустив кільце диму і споглядав Пег із лінивою добродушністю пересиченої людини. Вони кохали більшу частину ночі; Пег не заснула до перших світанкових променів. Нік зі слабкою усмішкою подякував за те, що він вивчив усю Йогу-сутру на оригінальному санскриті. Він згадав, що зробив це з великим жалем і лише на вимогу свого старого гуру. Посмішка Ніка перетворилася на відкриту усмішку. Старий знав, що збирався робити. Тонкі вправи, повний контроль над емоціями, диханням та м'язами – все це дозволило Ніку годинами витримувати солодку та ніжну агонію любовних ласок без втрати мужності. Він знав, що Пег захоплювалася цим, але не міг цього зрозуміти; чого вона не знала, хоча, можливо, здогадувалася, так це те, що її здивування та задоволення поділяли десятки жінок у всьому світі.
  
  
  Що стосується самого Кіллмайстра - секс зараз був для нього момент найдальшим від думки.
  
  
  Потягуючи віскі, він курив і дивився на крихітну червону лампочку в стелі над ліжком. Він пробув у сторожці вже… шість днів? Сім? - а червона лампочка ще не горіла. Коли це станеться, це означатиме, що на лінії буде Хок. Ніку доведеться відповісти на телефонний дзвінок Сухий носовий акцент Хоука, що потріскує довкола сигари, давав короткі накази. І це коротке перебування у раю закінчиться. Занадто рано? Ні. Нік мав це визнати. Ще не скоро. Жахливий, невблаганний занепокоєння, завжди його прокляття, тільки починало впливати на нього. Ще один тиждень раю, і він повзатиме по стінах. Тепер його рани загоїлися.
  
  
  Пег ставив тарілки на дерев'яну шахівницю раковини. Не обертаючись, вона сказала: Як справи, дорогий?
  
  
  Перш ніж відповісти, Нік сьорбнув і поставив склянку на плоский голий живіт. «Я думав, як чудово ти виглядаєш у моїй футболці», - сказав він. «Тобі варто носити їх частіше. Може, почни нову чудасію. Футболки, у яких можна мити посуд». Він випустив хмару блакитного диму. «Ви виглядаєте – чудово? Якщо це те слово, яке хочу.
  
  
  На Пег була футболка і більше нічого. Вона була досить високою жінкою, і сорочка не зовсім затуляла її спину. Нік із деяким задоволенням оглянув вигляд. Це була напевно одна з найкругліших і рожевих дуп, які він коли-небудь бачив. У Пег теж були хороші довгі ноги, з трохи збитими колінами, як у всіх добре складених жінок, а кістки були правильно вирівняні, щоб витримувати вагу дітей.
  
  
  На десяту частку секунди у свідомості Кіллмайстра промайнув привид. Привид привиду миттєво виявлений, перш ніж він міг матеріалізуватися. Ця частина його мозку зачинилася з остаточним клацанням. Ви зробили свій вибір у цьому світі – і коли ви зробили його, ви дотримувалися його. Або застрягли з ними.
  
  
  Пег відкинула кухонний рушник із раковини. «Ось! По господарству все зроблено. Раб заслужив на відпочинок. А ми будемо використовувати паперові тарілки на обід та вечерю. Мені достатньо мити посуд удома».
  
  
  Нік усміхнувся. «З двома покоївками? Готовий посперечатися».
  
  
  Пег підійшла до ліжка і зупинилася біля неї, поставивши одне коліно на ковдру. Футболка теж не зовсім закривала її попереду. Її груди, круглі і повні груди зрілої жінки, виступали з-під білої футболки. Її широко розставлені очі, темно-карі, були задумливими, коли вона дивилася на чоловіка АХ. Її рот, якому чомусь завжди вдавалося виглядати вологим, був рухливим і добре складеним, з певною чуттєвістю щодо нижньої губи. Пег скривила рот у гримасі.
  
  
  «Чудовий – це не те слово, яке вам потрібне, чи знаєте. Для мене так. Для вас – ні. Чудовий зазвичай означає щось поїсти».
  
  
  Нік розширив очі, дивлячись на неї. "Про що ти, чорт забирай, говориш?" Потім він згадав. "О Звичайно. Тож це неправильне слово», - визнав він. «Що б…»
  
  
  "Не те слово для вас", - наполягала вона. «Але це правильне слово для мене. Я знаходжу тебе чудовим, Нік. Я хочу тебе з'їсти. Зжерти тебе повністю, зробити частиною мене. Тож я можу мати тебе назавжди. Чи бачиш, любий, як ти виявляєш канібала в мені? Дайте мені сигарету, будь ласка. "
  
  
  Нік посміхнувся. «Тільки якщо ви пообіцяєте стримувати свої антропофагічні нахили».
  
  
  «Обіцяю. З тобою це все одно не спрацює. Ніщо ніколи не спрацює з тобою – якщо ти цього не хочеш. Ти справжній пожираче, Нік. Іноді я думаю, що руйнівник. , люба, часом у мене виникають темні думки про тебе. Темні, лякаючі думки”.
  
  
  Вона сіла поруч із ним на ліжко. Нік запалив сигарету і простяг їй. Прохолодний вітерець пронизував будиночок, ворушачи фіранки на вікнах. Одразу за відчиненими дверима, в полуденному світлі медового кольору, хрипла сойка полювала на грязьові мазки. Вітерець був трохи ароматним. Нік погасив свою сигарету і ліг поруч із Пег. Він заплющив очі. Цей момент, тут і зараз, це м'яке заціпеніння лінивого дня було далеким від мук і смерті, від стресу, напруження та холодного поту його професійних днів та ночей.
  
  
  Знову в його голові промайнули рядки Йейтса, що світяться: Я встану і піду, і піду в Іннісфрі / ... там у мене буде дев'ять бобових рядів, вулик для бджіл, я ... і мені там буде трохи спокою, бо світ приходить повільно.
  
  
  Звичайно, тому він і прийшов до сторожки. Здобути трохи спокою, перезарядити свої фізичні та розумові батареї, зализати свої психічні рани і підготуватися до наступної битви, до наступного раунду нескінченної боротьби з пітьмою, яка б охопила світ, якби не бійці. Він ніколи не знайде спокою. Насправді ні. Чи не мир, а меч. Якось він знайде меч у порядку. Навіть зараз, у цей момент тут у світі робили кулю, плели мотузку, точили ніж або варили отруту
  
  
  . Для Кіллмайстра. І все це він має нести у собі. Вічно тихий. Для нього не було ні дружнього вуха, ні кушетки аналітика, ні секретності.
  
  
  З усіх мільярдів у світі була лише одна людина, яка розуміла, і то недосконало, ким і ким був Нік Картер насправді, ким він став, коли був один і в темряві. Цією людиною був його бос, Хоук, який любив його, захоплювався ним і поважав його, докладаючи величезних зусиль, щоб приховати всі ці речі, і зрештою не зміг йому допомогти. Самотність - це ключ, захист та причина існування, а найчастіше і причина смерті таємного агента.
  
  
  Пег пригорнулася до нього. Вона провела пальцем по жорстоких тонких червоних шрамах, що покривали його груди, живіт і стегна. Вона поцілувала шрам вологими і прохолодними губами і дуже м'яко сказала: «З того часу, як я бачила тебе востаннє, тебе били, сильно пороли».
  
  
  Кіллмайстер привітав її слова. Він повернувся у справжню реальність із поштовхом. Для такої людини, як вона, недобре блукати так далеко в уяві. Уява була на своєму місці, при виконанні службових обов'язків, коли вона була потрібна, щоб врятувати свою шкіру. Роздуми були чимось іншим, і у Ніка було достатньо чорного кельту в ньому, щоб знати та розпізнавати небезпеки.
  
  
  Тепер він притяг до себе Пег, ніжно обіймаючи її своїми великими мускулистими руками, цілуючи ніжність її віку. «Так. Мене хвилював. Розгніваний чоловік. Він упіймав мене на місці злочину. Мені пощастило, що він мене не застрелив».
  
  
  «брехун. Тобі завжди якось боляче. Ти ніколи не кажеш мені, як звичайно. Але я одного разу перерахувала твої шрами, пам'ятаєш. У тебе тоді було тридцять з гаком - мені б не хотілося їх зараз рахувати. Але не про це говоритимемо. Я здалася. Я знаю, що ти ніколи не скажеш мені правди про те, що ти робиш. Куди ти йдеш і як тобі постійно боляче. Іноді я думаю, люба, що я не дійсно знаю тебе взагалі. Більше немає. Не зовсім. Тож я вигадую про тебе. "
  
  
  Нік усміхнувся їй. У неї було чорне, як смоль волосся, як і дещо густі брови та вії. У неї був молочний колір обличчя з декількома чудовими ластовинням, розбризканими то тут, то там. Тепер, у місячному світлі заблуканого сонячного променя, вії залишали тіні на її вилицях. Жінки. Дивні істоти. Такі різні, усі вони. Хтось взагалі не міг любити, хтось міг любити вічно без запитань. Віддай все і нічого не проси. Жалість була рідкісним почуттям для Ніка Картера, але тепер він відчував її. Для Пег – і для її чоловіка. Ця людина, мабуть, мала власні темні думки, коли Пег зникала зрідка. Він ніколи не розпитував Пег про це і ніколи не буде. Як би вона не справлялася з цим, вона справлялася добре і без доказів провини.
  
  
  Тільки одного разу Пег сказала: «Я любила тебе, Ніку, задовго до того, як я коли-небудь зустріла і покохала Гаррі. Я кохаю вас обох. По різному. Я знаю, що ніколи не зможу мати тебе, але я можу мати Гаррі. А ти, Ніку, любий. , єдина людина, якій я коли-небудь змінював чи колись буду змінений. Я думаю, Гаррі розуміє – небагато. Він знає, звісно. Чи не хто ви, або як це з нами, але він знає. І він ніколи не спробую зіпсувати це мені – нам».
  
  
  Тепер Нік поцілував її м'які губи і сказав: «Розкажи мені про деякі з твоїх похмурих думок. Цей день надто золотий і прекрасний, щоб винести його – йому потрібна похмура нота для розмаїття».
  
  
  "Мммм - я повинен?"
  
  
  "Так." Він узяв її сигарету, тепер тільки недопалок, і видавив її в попільничку. «Але спочатку принеси мені ще випити, га? Багато віскі з льодом, небагато води. Сьогодні вдень мене можуть трохи обліпити».
  
  
  "Ха!" Пег пирхнула, зісковзнувши з ліжка і підійшла до раковини. "Ти п'яний? Я ніколи не побачу дня. Ти знаєш, що можеш випити галон і ніколи цього не показувати».
  
  
  «Я знаю, – сказав Нік. “І я працюю над цим. Я дуже стараюся. Я втомився витрачати купу грошей на випивку і навіть не здійснити поїздку, як сказано у ЛСД-наборі. Я мушу дозволити собі більше. "
  
  
  "Дурень!" Пег повернувся зі своєю склянкою і простяг йому. «Ти найдисциплінованіша людина у світі, і ти це знаєш. Усі м'язи та сила волі. Іноді ти лякаєш мене, Ніку».
  
  
  Нік притягнув її до себе. "Як зараз?"
  
  
  Вона поклала свою темну голову на його великі груди. Ні. Не зараз. Зараз усе гаразд. Але це ніколи не триватиме». Вона знову почала водити пальцем по його шрамах.
  
  
  Посмішка Ніка була трохи похмурою. «Ніщо не триває вічно, люба. І, говорячи старим кліше, ніхто не живе вічно. Світ заснований на упорядкованому розвитку життя та смерті, життя та смерті, причому старе поступається місцем новому».
  
  
  Пег хихикнула. "Боже мій! Ти схожий на старого містера Райта, мого професора філософії у коледжі. Це нова сторона для тебе, моя люба».
  
  
  Я подивився на неї і з удаваною пихатістю сказав: «У мене багато граней, про які ви не підозрюєте, моя дівчинко. І деякі з найдавніших мудрих слів виражені у граніті, у кліші».
  
  
  Пег промила своїм теплим вологим язиком червоний рубець. "Я просто сказав, що ніколи не бачила тебе п'яним - я теж ніколи не бачила, щоб ти був серйозним".
  
  
  «Не дай боже, – подумав Нік. Свої серйозні моменти він приберіг до роботи. Почуття гумору, дар до дурості було обов'язковим для людини в його роботі. Вбивця, офіційний кат - ніколи в своєму розумі він не замовчував про це - така людина повинна мати порятунок, запобіжний клапан, інакше він скоро збожеволіє.
  
  
  Він легко поцілував її. «Ти збирався розповісти мені про свої темні думки».
  
  
  Пег лежала із заплющеними очима. Тепер вона розплющила одне око і подивилася на нього з виразом змішаної бешкетності та бажання. "Я дійсно не хочу тобі говорити, але якщо я це скажу, ти щось для мене зробиш?"
  
  
  Кіллмайстер придушив стогін, який був повністю змодельований. Ти ненаситна дівка. Але гаразд. Це угода. Ти перший".
  
  
  Вона надула губи. «Знаєш, тобі не обов'язково виглядати таким мучеником. Я знаю багато чоловіків, які б ухопилися за можливість лягти зі мною в ліжко. У будь-якому випадку це твоя провина - я бачу тебе так рідко. Раз на два чи три роки, якщо мені пощастить. Не дивно, що я не можу насититись тобою. А те, що в мене є, має вистачити на довгий час. Тож просто будь ввічливим і роби те, що мама хоче».
  
  
  У Пег не було нічого стриманого. Нік із напівусмішкою спостерігав, як вона закочувала футболку над своїми грудьми. Він потягся, щоб полоскотати її живіт. «Шкода, що вони не можуть знайти спосіб зберегти оргазм. У пробірках, чи знаєте, зберігаються у холодильнику. Для використання за необхідності».
  
  
  Її глибокі карі очі спалахнули, коли вона подивилася на нього. Вона притиснула його обличчя до своїх теплих оголених грудей. «Не будь мерзенним і злим. Просто поцілуй мене. Там – і там! Боже мій!"
  
  
  Нік дозволив своєму обличчю поринути в м'яку білу долину її плоті, наповнюючи свої ніздрі жіночими випарами. Шкіра Пег була дрібнозерниста, з дрібною текстурою. Її груди були великими і твердими, круглими кулями кремової плоті, пронизаними слабкими блакитними прожилками. У стані спокою, як і вона зараз, вони перетворилися на стиглі дині, притиснуті до її грудної клітки, а соски - крихітними рожевими гудзиками.
  
  
  AXEman відчув, як соски заворушилися і піднялися біля його губ, коли він пестив її. Пег застогнала і провела пальцями по його волоссю. Вона притиснула його голову до своїх грудей, ніби вона була дитиною, і дуже м'яко сказала: «Я багато мрію про тебе, люба. Майже щоночі. Останнім часом це були страшні сни. Я бачу тебе весь час мертвим. моря, весь заплутаний у водоростях. Ви пливете та дрейфуєте, навколо вас риба, і завжди водорості. І ваші очі! Бідолашні очі! Вони відкриті, і ви дивитесь на щось. У моєму сні ти пливеш на мене, прямо на мене, і ти, здається, бачиш мене і намагаєшся говорити. Але ж ти не можеш! Бульбашки виходять із твого рота замість слів - тільки бульбашки. О, Нік! Нік! Іноді я так боюсь. Щоразу, коли я бачу тебе, я все думаю, чи це востаннє, чи побачу я тебе коли-небудь, чи почую твій голос знову. Ми трохи проведемо час разом, як зараз. Кілька днів, потім ти зникаєш. Ти зникаєш на місяці, навіть роки, і я не знаю, я..."
  
  
  Пег заплакала. Сльоза скотилася з її заплющених очей і посолила губи Ніка, і він відчув себе абсурдно винним. І прийняв рішення – більше він не побачить Пег. Більше він сюди не приїде. Він продасть це, забуде. У будь-якому випадку, це було досить безглуздо - він давно визнав це, але не діяв відповідно до цього - намагатися зберегти цей останній зв'язок зі своєю молодістю та корінням. Кожна молекула, кожен атом його тіла і мозку змінилися з тих пір, як він був молодий у цій країні і вперше полюбив Пег. Його серце давно зазнало морських змін, перетворившись на кам'яні корали, а юнак помер і давно похований. Кожна людина, яку він убив, а їх було багато, закопував хлопчика трохи глибше. Він був дурнем, коли повернувся цього разу, ледарював і мріяв, як ідіот, але це був останній раз. Наче його останній притулок злився, розчинився в сльозах Пег.
  
  
  Нік займався з нею любов'ю так ніжно і майстерно, наскільки вмів. Його гнів на себе і долі додав тонку грань до гіркувато-солодкого присмаку моменту, і він підняв її на найвищу вершину, яку могли досягти дві людини. Пег був вологим, солодко пахким білим ланцюжком стогін і руху, і врешті-решт вона закричала, ніби її вдарили ножем.
  
  
  Нік відкотився від неї, залишивши її в безмовному трансі, який був її звичкою, її очі були заплющені, її подих ледве чутно, її стиглий червоний рот був трохи відкритий, демонструючи блиск білих зубів. На мить вона була задоволена, глибоко занурившись у м'які наслідки, її почуття заспокоїлися та звільнилися від страху, сумнівів та смутку.
  
  
  
  Так як він намацав сигарету і побачив, що червоне світло в стелі почало блимати то тут, то там. Ідеальний час. Як уважно до свого боса, Хоука, чекати, поки він закінчить. Звісно, це був Хоук. Тільки Хоук знав, де він. Хоук не схвалював ці відступи, як він їх називав; він сказав, що вони притуплюють гостроту Ніка. Але лінія була пряма у Вашингтон, і це буде Хоук, добре. Це означало лише одне. Повернемося до справи! Нік нахилився та натягнув плавки. Він відчув величезне полегшення.
  
  
  Він поцілував Пег у лоба, відчуваючи легкий запах пригаслої пристрасті. Вона сказала: "Мммммм", але не розплющила очі. Нік взяв цигарки та запальничку і вийшов із сторожки. Ідучи, він глянув на дешевий будильник на камінній полиці і з легким почуттям шоку зрозумів, що це було лише кілька хвилин на другу. День тільки розпочався. Він не думав, що зможе побачити захід сонця над плоскою прерією на заході.
  
  
  Кіллмайстер знайшов стежку, що оминає озеро на сході. Гаряче сонце било по його засмаглих плечах і грудях, покритих шрамами. Він минув дров'яний сарай і високу штабель дров, які зрубав з моменту свого прибуття. Це була гарна вправа, і м'язи були у тонусі. За навісом був Chevy, котрий він орендував у Індіанаполісі – його власний Jag Special привертав надто багато поглядів – та хардтоп Buick Пег.
  
  
  Він підійшов до роздоріжжя стежки і залишив берег озера. Коли він збирався пірнути у вузьку ущелину, гагара зісковзнула на майданчик на воді, вигукнувши маніакальний крик. Божевільний сміється у цій величезній камері-притулку, яку називали світом. Нік показав птахові ніс і зісковзнув у зарослий бур'янами яр. Задирки та мокриці терзали волосся на його міцних ногах, і йому доводилося обережно проходити через зарості ожини.
  
  
  У дальньому кінці яру височіла велична плакуча верба, лінійні сльози, що капають, утворювали намет навколо величезного стовбура. Нік проштовхнув зелене листя і підійшов до дерева. Тепер він був повністю прихований, оточений пониклою зеленню, і на мить йому здалося, ніби він рухається під зеленою, трохи забарвленою сонцем водою. Він подумав про сон Пег, і його усмішка була жорсткою. Ще не зараз.
  
  
  Біля дупла у величезному стовбурі дерева стояв брезентовий похідний стілець. Зверху йому свиснула кішка і злісно щебетали білки. Можливо, ті ж білки, які він позбавив дупла, щоб встановити телефон.
  
  
  Нік відкинув сигарету і закурив іншу, перш ніж опуститись у похідне крісло. Хоук не збирався вішати слухавку. Нарешті він поліз у дупло і дістав армійський польовий телефон у шкіряному футлярі. Це був його останній притулок, єдина поступка, яку він зробив електронному віці. Якщо його бос вважав Ніка трохи зворушеним, він був досить люб'язний, щоб не згадати про це. Ні радіо, ні телебачення, ні електронних хитрощів або гаджетів. Ніякий інший агент AX, який не мав досвіду та престижу Ніка, не зміг би зійти з рук.
  
  
  Дістав телефон із шкіряного футляра. "N3 тут".
  
  
  Жіночий голос, металевий через провід, сказав: «Хвилинку, N3. Блекберд хоче поговорити з тобою. Ви говоритимете, будь ласка?» Різкий тон Делі Струкс, надефективної секретарки Яструба.
  
  
  "Я чекаю". Він натиснув кнопку на телефоні.
  
  
  На лінію вийшов Хоук. "Ти там, синку?"
  
  
  "Так, сер. Що трапилося?"
  
  
  З роками Кіллмайстер навчився розшифровувати нюанси голосу Яструба. Тепер його бос говорив повільно, рівно, майже недбало. То був його схвильований, високопріоритетний голос. Нік Картер, який ніколи не був далекий від напруги, прийшов на повну тривогу.
  
  
  «Все в пеклі, – сказав Хоук. «Або може бути. Це частина пекла – ми ще не зовсім впевнені. Це або помилкова тривога, або у нас найсерйозніші проблеми, які тільки можуть бути. Ти негайно повертайся сюди, хлопче. . Табір бойскаутів закінчився. Починай, як тільки повіси трубку. Це наказ ".
  
  
  Нік спохмурнів, дивлячись на інструмент. «Звичайно, сер. Але що ж це? Чи не могли б ви розповісти мені трохи більше? Що-небудь, що можна пережувати, доки я подорожую».
  
  
  Сміх Хоука був похмурим. Нік чув сухе потріскування незапаленої сигари над ліскою. "Ні, не можу", - сказав він. «Надто складно, Нік. У будь-якому разі, як я вже сказав, ми ще не зовсім впевнені, де ми знаходимося. Але я скажу вам ось що - якщо ми маємо рацію, і це проблема, це одна з наших власних. У нас в АХ зрадник! "
  
  
  "Я починаю", - сказав Нік. «Буду там за кілька годин, сер».
  
  
  «Зробіть це, чорт забирай, зп кілька годин», - сказав його бос. "Прощавай."
  
  
  «До побачення, сер». Нік поклав телефон назад у шкіряний чохол і поклав його у дупло. Згадавши про свою клятву більше не повертатися в будиночок, він висмикнув чемодан і від'єднав дроти. Він звернув дроти, як міг, і сховав їх під листям під деревом
  
  
  По дорозі назад у будиночок він кинув польовий телефон в озеро.
  
  
  Для Кіллмайстра було характерно те, що він не думав про майбутню сцену прощання. Він уже працював. Час м'якості, примхливості та дурості, сексу та випивки на якийсь час минув. Поки що робота не була зроблена.
  
  
  Зрадник у AX? Це здавалося неможливим. Неймовірно. І все ж таки він знав, що справа не в цьому. Кожна організація мала свої слабаки, свої потенційні зрадники. Чому AX має бути винятком? Просто тому, що цього ніколи не було...
  
  
  Він не сумнівався, що це вбивство буде причетне до зради. Нік просто знизав плечима і пішов швидше. У такому разі вбивство було вирішено наперед. Звичайна рутина. Він більше не думав про це.
  
  
  Озеро виглядало прохолодним і привабливим, і тепер, коли час вийшов, він раптово почув себе плавати. Нік усміхнувся власної збоченості і пішов у будиночок, щоб сказати Пег, що все скінчено.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  
  
  
  Нік залишив Пег Тайлер закрити будиночок - вона могла відправити ключі поштою його агенту в Індіанаполісі - і ближче до вечора він повернув орендований "Шевроле" і сів на літак до Вашингтона. Його розставання з Пег було коротким і безпристрасним, на межі різкості. Так було краще для обох, і обидва це знали. Жоден з них не озвучив те, що вони обоє відчували, що вони ніколи більше не побачаться.
  
  
  На шляху на південь, в Індіанаполіс, Нік зупинився у Форт-Уейн досить надовго, щоб зателефонувати спантеличеному шерифу округу Лімберлост і сказати йому, що спеціальний патруль можна зняти. Сказаний шериф був спантеличений, тому що він ніколи до пуття не розумів, по-перше, чому патруль мав підтримуватися двадцять чотири години на добу навколо ста акрів Ніка. Шериф ніколи не бачив Ніка, як і його помічники з патрулювання, але було очевидно, що він був дуже важливою людиною. Наказ прийшов прямо із Вашингтона.
  
  
  У Вашингтоні було, що дивно, круто та приємно. Принаймні з погляду погоди. У професійному кліматі знову виникло щось інше, як Нік дізнався, увійшовши до порожнього маленького кабінету свого начальника на Дюпон-Серкл. Хоук був один, сигара затиснула кут його тонкого рота. Він виглядав стурбованим. Його костюм виглядав так, ніби він спав у ньому, але це було нормою для Хоука.
  
  
  На Ніке Картері був тропічний костюм за двісті доларів з лондонської Ріджент-стріт, солом'яний капелюх Stetson і кордований мокасини Brooks зі шкіряними пензликами. Сорочка його була з чистого ірландського льону, мертвенно-білого кольору, трохи відкрита біля горла в тому місці, де він розв'язав свою винну краватку. Нік пристрастився до тугих нашийників - відколи він ледве уникнув задушення в Стамбулі. [1]
  
  
  Хоук холодним поглядом окинув поглядом пишноту одягу Ніка. Старий потер задню частину своєї обвітреної шиї із заштрихованими зморшками, як у фермера, і прикотив мертву сигару до протилежного кута рота. "Ти чудово виглядаєш", - сказав він нарешті. «Ви відпочили і готові, га? Напевно, ви хоч раз послухалися моєї поради і справді провели відпустку, га? Жодної випивки і жодних жінок?»
  
  
  Нік нічого не сказав. Він мляво опустився на жорсткий стілець, схрестив ноги – обережно, щоб захистити складку на штанах – і запалив один із своїх довгих золотих наконечників. Потім він кивнув своєму босові. «Все було добре, сер. Але я був готовий повернутись. То що? Хто наш голуб?
  
  
  Хоук викинув пережовану сигару в кошик для сміття. Він встромив нову до рота, потім негайно вийняв її і направив на Ніка, як рапіру. «Добре, що ти сидиш, хлопче. Може, тобі теж краще зачекати. Це Беннетт. Раймонд Лі Беннетт!
  
  
  Якийсь час Нік міг тільки дивитися на свого боса. Яким би гострим не був його розум, таким же жахливим, як комп'ютер, його мозок, він все ж таки на мить відмовився сприймати цю інформацію. Це просто не мало сенсу. Беннетт навіть не був агентом. У AX навіть немає чиновника низького рівня. Беннетт був - принаймні до цього моменту - чимось більшим, ніж шифром, скромним гвинтиком в організації.
  
  
  "Тепер можеш закрити рота", - сказав Хоук. Його сміх був різким та невеселим. Але я знаю, що ти відчуваєш. Я виглядав таким самим, коли мені вперше сказали».
  
  
  Нік подався вперед на своєму стільці. Він все ще не міг у це повірити. «Ви маєте на увазі маленького Беннета? Маленького файлового клерка? Але хіба він не пішов на пенсію близько місяця тому?
  
  
  Хоук провів худою рукою по сухому, ламкому волоссю. "Він зробив це. Лише місяць тому. Після тридцяти років державної служби. Він був наданий нам у борг, як ви розумієте».
  
  
  Нік похитав головою. «Я нічого не знав про Беннетту. Я майже ніколи не бачив його і не помічав його, коли бачив – якщо ви розумієте, про що я?
  
  
  Посмішка Хоука була похмурою. "Я знаю, добре. Ніхто інший - не помітив його. Беннетт був маленьким чоловічком, який завжди був поряд."
  
  
  Ми всі так звикли до нього, що не бачили його. Не те щоб це мало значення – тоді! Звісно, зараз. Курчата повертаються додому на нічліг”.
  
  
  Кіллмайстер потер добре виголене підборіддя. «Боюсь, я все ще не зовсім розумію, сер. Ви сказали, що у нашій організації був зрадник. Ви мали на увазі цього Раймонда Лі Беннета? Але як він міг бути? Я маю на увазі, чи працював тридцять років? сто разів перевіряли! У будь-якому разі, що він міг знати чи з'ясувати? Він був лише файловим клерком і ... "
  
  
  Хоук підняв руку. «Зачекайте – зачекайте! Я сказав вам, що це страшенно складно. Можливо, це також применшення. Дозвольте мені дати вам це в належному порядку, як я його отримав. Тоді це має більше сенсу. Ви просто послухай, синку. Жодних перерв, поки я не закінчу, а? "
  
  
  "Вірно, сер".
  
  
  Хоук підвівся зі столу і почав ходити по крихітному офісі. Він був без рукавів. Нік помітив, що на його краватці була пляма від супу чи підливи. Його шеф не був найохайнішою людиною у світі.
  
  
  Зрештою Хоук сказав: «Беннетту вже виповнилося чи було – можливо, він мертвий – п'ятдесят п'ять років. Він залишив Колумбійський університет у Нью-Йорку та приїхав до Вашингтона на роботу, коли йому було двадцять п'ять. Я вважаю, що це якась охорона. Щодо нього проводилася перевірка, але я сумніваюся, що вони були такими ж жорсткими та ретельними у 1936 році, як і зараз. У будь-якому випадку він був перевірений і пішов працювати друкаркою та файловим клерком.
  
  
  «Він, мабуть, спочатку був у якомусь басейні, бо працював довкола, я маю на увазі все довкола, Вашингтон».
  
  
  Хоук зупинився перед Ніком. "Це важливо. Страшенно важливо. Ось деякі, зауважте, лише деякі з агенцій, у яких працював Беннет». Хоук помітив їх пальцями. «Він почав із поштового відділення. Потім протягом багатьох років він працював на Казначейство, Секретну службу, УРС, ФБР, ЦРУ і, нарешті, на нас. На AX. Незадовго до виходу на пенсію минулого місяця».
  
  
  Нік тихо свиснув і наважився перервати його. «Він безперечно пройшов стороною. Але це не робить його шпигуном чи зрадником. І, як я вже сказав, його, мабуть, перевіряли і перевіряли ще раз протягом багатьох років. Мабуть, він був чистим чи...»
  
  
  Хоук кивнув і відновив ходіння. «О, він був чистим. Жодної краплі підозр. Беннетт був як дружина Цезаря - поза підозрою. Крім того, що він був схожий на людину-невидимку! Але дозвольте мені продовжити.
  
  
  «З роками Беннетт став досвідченим стенографістом. Він навчився користуватись апаратом для стенотипу та був присутнім на багатьох важливих конференціях. Наскільки нам відомо, не про якісь матеріали вищого рівня, але достатньо. Він міг би підібрати багато інформації.
  
  
  Помітивши майже болісний вираз обличчя Ніка, Хоук зупинився. "Добре. Постав питання. Перш ніж вибухнути».
  
  
  - Запитав Нік. «Припустимо, він був засланий, і я припускаю, що ви маєте на увазі комуністів, як він міг передати свою інформацію, щоб його не спіймали? Протягом тридцяти років! ФБР не так уже й погано!»
  
  
  Хоук схопився за свою худу шию, його риси спотворилися, наче в агонії. «Тепер ви починаєте, тільки починаєте, щоб побачити, наскільки заплутана вся ця плутанина. По-перше, ми справді не знаємо, поки не можемо довести, що Беннетт був шпигуном. Але якщо він був – і ми думаю, є хороший шанс, що він був… ми не думаємо, що він передавав якусь інформацію. Це трохи прояснює ситуацію? "
  
  
  Нік знав, що його рота знову відкрито. Він запалив свіжу сигарету. «Ні, сер. Це нічого не прояснює. Але я думаю, ви мали рацію - мені доведеться вислухати всю історію. Продовжуйте, сер. Я більше не перебиватиму».
  
  
  Хоук знову пішов. «Мені доведеться трохи забігати вперед в історії, просто щоб дати вам точку відліку, на якій ми ґрунтуємо це розслідування. Тож це матиме певний сенс. Без цього вся історія буде просто димом. Гаразд, щоб забігти вперед. Коли Беннетт та його дружина зникли кілька тижнів тому, було розпочато звичайне розслідування. Просто рутина, не більше. Вона ставала все більш і більш залученою та менш рутинною у міру того, як це відбувалося. Але важливо лише одне, правильно. Тепер - вони виділили деяку інформацію, яку пропустили тридцять років тому. У Раймонда Лі Беннета справді були друзі-комуністи! У Колумбійському університеті, коли він навчався у коледжі. Тоді цей факт не було виявлено, і Беннетт був очищений. Чистий. Жодних схильностей до комуністів, він не належав до жодних прикритих організацій, він був абсолютно зрозумілий. Тоді! Тепер, через тридцять років, картина трохи змінилася. Всі ці роки міг бути добре прихованим агентом комуністів. . "
  
  
  Хоук повернувся до свого столу та поставив на нього ноги. Він мав дірку в підошві одного черевика. «Щоб повернутися до справжнього, у правильному порядку. Беннет пішов на пенсію місяць тому. Жодних підозр. Він узяв свій золотий годинник і пенсію і пішов у свій маленький будиночок у Лорел, штат Меріленд. Це приблизно за двадцять миль звідси.
  
  
  "Добре. Поки що все гаразд. Нічого. Але потім молоко, пошта та папери починають накопичуватись пошта не може увійти.
  
  
  Сусіди починають дивуватися. Нарешті, викликається місцева поліція. Вони пробиваються до будинку. Нічого. Ніяких слідів Беннета чи його дружини. Він був одружений двадцять п'ять років.
  
  
  «Багато з їхнього одягу зникли, і деякі валізи, які сусіди пам'ятають, що бачили. Тож спочатку поліція Лорел не надто про це думає. Звичайно, я вважаю». Хоук знайшов свіжу сигару та запалив її. Це був крайній акт розпачу та покажчик на його психічний стан. Нік придушив слабку усмішку.
  
  
  Хоук наставив сигару на Ніка, як пістолет. Потім це відбувається. Це починається. Один із поліцейських Лорел щось чує. Буквально. І щось смердить».
  
  
  Незважаючи на свою клятву, Нік не зміг встояти. "Дружина? Мертва?"
  
  
  Посмішка Хоука на мить перетворила його зморшкувате обличчя на мертву голову. «Йди до керівника класу, синку. Але не запихати у шафу і не закопувати у підвалі. Нічого такого буденного. У підвалі Беннета була таємна кімната. ФБР знайшло її після того, як люди Лорела покликали їх. Я думаю, їм було дуже багато часу, щоб знайти його, і, якби не запах, вони, можливо, ніколи не знайшли б його, але вони знайшли. За тим, що раніше було вугільний бункер. Сусіди кажуть, що Беннет був абсолютно самостійним чоловіком. Він добре попрацював зі своєю дружиною, це точно. Він використав сокиру”.
  
  
  Хоук взяв зі свого столу кілька глянсових фотографій 8 на 10 та масштабував їх на Ніка. Коли агент AX побачив їх, він пробурмотів: «Секретна кімната, га? Це те, що ви не часто зустрінете в наші дні у цій професії. Я думав, що вони застаріли. За винятком замків на Рейні».
  
  
  Наполовину Хоук, що гарчить, виступив з доганою від свого покоління. «Це не смішно, МакГі! Якщо все обернеться так, як я думаю, у нас будуть проблеми до дупи. Просто пам'ятайте, що Беннетт працював на нас, на AX, зрештою. Ми залишимося в дурнях”.
  
  
  Нік вивчав фотографію мертвої жінки. Вона була товста і лежала в застиглій павутині чорної крові. Сокира, яка все ще лежала поряд з нею, ніяк не покращила її риси. Він сумнівався, що вони були дуже гарні від початку. Але тоді як і Раймонд Лі Беннетт, яким його запам'ятав Нік. Він прагнув уявити собі цю людину зараз, і це було важко. І все-таки він, мабуть, бачив Беннета тисячу разів. Ховаючись у холах, працюючи за столом, у кулера з водою, у ліфтах. За нормальних обставин ви просто не помічали Беннетта цього світу. Лисе, худорляве, довге, як кінь, обличчя, змучене жахливим випадком ювенільного акне. Тупі очі. Незграбна прогулянка. Образ чоловіка тепер повертався до Ніка. І малоймовірнішого кандидата в шпигуна, в агента Коммі, у зрадника він не міг уявити. Як він тепер згадав, змушуючи думки повернутися, Беннет навіть не виглядав дуже розумним. Звичайно, він ніколи не просувався, ніколи не просувався державною службою. Навіщо Кремлю найняти таку людину? Чому вони найняли його, а потім ніколи не зв'язалися з ним? Ніколи не використовувати його?
  
  
  Нік спохмурнів, дивлячись на мертву товсту жінку, а потім подивився на Хока. «У цьому немає сенсу, сер. Щось чи хтось виходить із ладу. Чим більше я згадую про це Беннетта, тим неможливіше це. Я...»
  
  
  Його бос усміхався до нього. Дивна усмішка. "Є ще одна річ, про яку я тобі не сказав", - сказав Хоук. "Це вислизнуло з голови".
  
  
  Нік знав, що це брехня. Це зовсім не вислизнуло з голови Хоука. Він приберіг його для останнього, цього маленького ласого шматочка, хоч би що це було. Хоук часом мав досить спотворене уявлення про драматичне.
  
  
  «Раймонд Лі Беннетт був чимось на зразок виродку, - сказав Хоук. «Він не дуже добре навчався у школі. Він мав погані оцінки. Він покинув навчання. І йому ніколи не було місця тут у Вашингтоні. Але ФБР знайшло старого професора на пенсії, який раніше викладав гештальт-психологію у Колумбії. Йому майже 90 років. але він пам'ятає Беннета з одного зі своїх класів. Беннетт був виродком - він мав повну абсолютну пам'ять. Розум камери. І вухо диктофона. Як тільки він прочитав чи почув те, що він ніколи не забував! Отже, кожен документ, який він бачив, кожне прокляте слово, яке він чув у Вашингтоні за останні тридцять років, зберігається у його потворному мозку, як книги. Тисячі книг. Все, що комуністи мають зробити, це відкрити книжки та прочитати! "
  
  
  Нік все ще думав про це, коли Хоук сказав: Давай. Візьми свій капелюх. Ми їдемо до Лорела. Я хочу, щоб ти сам побачив цю таємну кімнату. Те, що ти дізнаєшся, може допомогти тобі зловити Беннета – якщо ще не пізно. . "
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  
  
  
  Під час поїздки до Лорела на реквізованому Хоуком «кадилаку» з шофером його начальник роз'яснив питання, яке при звичайному ході речей не торкнулося б Ніка Картера.
  
  
  Коли вони покинули округ Колумбія і увійшли до Меріленду, Хок сказав: "Я знаю, що
  
  
  зазвичай ти залишаєш політику політикам, синку, але чи справляєшся ти з поточними проблемами, пов'язаними із ЦРУ? "
  
  
  Нік, мигцем подумавши про чудові груди і стегна Пег Тайлер, визнав, що останнім часом навіть не заглядав у газету.
  
  
  "Я так не думав". Тон Хоука був сардонічним. «Але, на вашу думку, деякі конгресмени і сенатори піднімають жахливий сморід. Вони думають, що ЦРУ має надто велику автономію, і вони хочуть щось із цим зробити, посилити нагляд за агентством».
  
  
  Нік усміхнувся, постукуючи цигаркою по великому пальцю руки. «Будь-який конгресмен, який хоче зробити це, не може бути зовсім поганим. Я сказав би, що цим тупицям можна трохи доглянути.
  
  
  Хоук опустив вікно. Він прикрасив безтурботний горбистий краєвид Меріленду пошарпаною сигарою. «Річ у тому, що якщо їм вдасться контролювати ЦРУ, тоді ми наступні. Ах! ЦРУ може функціонувати у центрі уваги, але ми не можемо! Я навіть не намагатимуся. День, коли Конгрес втече у справи AX - це день, коли я йду у відставку. Щось подібне погубить нас відразу. З таким же успіхом ми могли б розмістити рекламу на першій шпальті The New York Times! "
  
  
  Нік промовчав. У чайнику була буря. Він сумнівався, що Конгресу буде дозволено провести розслідування щодо AX, і навіть якщо це станеться, Хоук піде у відставку. Для цього старий був надто прив'язаний до своєї роботи. Єдиний спосіб, яким Хоук міг колись піти, полягав у розпорядженні закону про пенсію - навіть тоді їм довелося б зв'язати його і винести, пинячи і кричачи, з його маленького кабінету.
  
  
  Але виявилось, що Хоук не просто кипів. Він був певен. Тепер він сказав: «Я знаю, і ви знаєте, що ми завжди діємо під прикриттям, у «темряві» і в найсуворішій секретності. Я не маю вам цього говорити».
  
  
  "Але ви кажете мені, сер. Чому?"
  
  
  Його бос зняв целофан зі свіжої сигари. «Просто, щоб нагадати вам. І, можливо, вам трохи допоможе. Звичайна секретність і запобіжні заходи, які зазвичай жорсткі в будь-якому випадку, в цій історії з Беннеттом подвоюються і потроюються. Ми, AX та всі інші залучені агенції, повністю заплющили очі. Затемнення з цього приводу. В усьому світі. Якщо преса колись дізнається про це, ми мертві. Усі ми, але особливо AX. Просто тому, що Беннетт працював останнім на нас! Хоук відкусив кінчик сигари і виплюнув його у вікно. «Чорт забирай!
  
  
  Кіллмайстру довелося визнати, що для занепокоєння Хоука була якась причина. Якщо газети колись унюхають цей запах, колись дізнаються, що агент комуністів умів діяти у Вашингтоні протягом тридцяти років, щоб його виявили тільки після того, як він зробив помилку, вбивши свою дружину, то це буде дике пекло. Він може підірвати купол прямо біля Капітолію!
  
  
  Тепер вони були на околиці містечка Лорел. Шофер, здавалося, знав, куди йде. Коли великий лімузин звернув з шосе US 1 і попрямував до ділового району, Хоук сказав: «Я був тут раніше. Щойно хлопці з ФБР почали перевіряти і дізналися, що Беннетт працює на нас, вони зателефонували мені. Але я хочу ви повинні переконатися самі. Ось чому я не пояснив більше – ваші перші враження можуть бути цінними. Може допомогти вам упіймати Беннета. Він був справжнім диваком, прихованим диваком, і я підозрюю, що ви єдиний чоловік, у якого є шанс спіймати його”. Хоук глянув на годинник і застогнав.
  
  
  "Може, він ще не встиг", - втішив Нік. «Навіть якщо він біжить у тому напрямку. Я так розумію, чи ви провели роботи над цим? Цілком?»
  
  
  Хоук кивнув головою. «Так. Звісно. Це справді наш – єдиний шанс – що він був змушений сховатися, сховатися та почекати, поки все трохи охолоне. Звичайно, вони не зроблять цього, доки ми його не зрозуміємо. Але він може й ні. знаю це. Я сказав, що він насправді не дуже кмітливий. Але у мене є мережа – наші люди, ЦРУ, ФБР, Скотланд-Ярд, Сюрете, Інтерпол – ви називаєте це, і я це зробив. Звичайно, є ризик там теж, але я мав піти на це. "
  
  
  Нік зрозумів. Коли над валізою працювало так багато людей, шанси на витік збільшувалися майже геометрично. Як сказав його бос, це був шанс, яким вони мають скористатися.
  
  
  Вони залишили позаду центр міста і знову попрямували північ. Праворуч від них була іподром Лорел. Нік добре це пам'ятав. Він втратив там кілька сотень у давні вихідні. Як її звали – Джейн? Джоан? Дебі? Мері? Лу Енн! От і все. Лу Енн, хтось інший. Щаслива маленька блондинка, яка постійно вигравала, тоді як Нік не міг вибрати переможця. Нік посміхнувся про себе, згадавши дещо ще - Лу Енн була небайдужа до бюстгальтерів і відмовилася
  
  
  носити їх. Результат, як він тепер згадав, був дещо вражаючим.
  
  
  Хоук зруйнував його приємну задуму. "От і ми. Прямо цією вулицею».
  
  
  Нік мигцем побачив синьо-білий вуличний знак, коли велика машина виїхала з шосе на ґрунтову дорогу. Бонд Мілл-роуд. Нік зітхнув, прогнав примару щасливої маленької білявки і насторожився.
  
  
  Це виглядало досить симпатичним маленьким передмістям, а не недавнім районом, і будівельники залишили кілька чудових старих дерев. Будинки за двадцять п'ять чи тридцять тисяч доларів були добре розставлені. Школа ще не закінчилася, і в цей час дітей було мало, хоча їхні сліди були всюди у вигляді велосипедів, фургонів, тренажерних залів у джунглях та інших перешкод. Типова сцена американського світу та спокою, в даному випадку посилена слабким бризом із Чесапікської затоки та золотою патиною сонця Меріленда.
  
  
  "У такому місці, - сказав Нік, - вбивство дійсно повинно їм нашкодити".
  
  
  "Можеш повторити це знову", - прогарчав Хоук. «Але у певному сенсі весь цей ажіотаж допоміг нам. Дякувати Богу, ФБР подзвонило мені вчасно. Я змусив їх взятися за справу, і копи Лорел дуже допомогли, коли дізналися про рахунок. З підпіллям ФБР паперова гавань» Я ще щось відчув. Вони гадають, що це просто чергове вбивство дружини. Звичайна справа - Беннетт убив свою товсту потворну стару дружину і втік з іншою жінкою. Ми маємо змусити їх думати у цьому напрямі». Він ентузіазмом додав: «Ця історія так похована за останні кілька днів. Я сподіваюся, що так і лишиться».
  
  
  Нік усміхнувся і закурив. "Амін."
  
  
  Лімузин з'їхав з дороги через вузьку дерев'яну хвіртку, вставлену в білу огорожу, яку треба було пофарбувати. Вони пішли гравійною дорогою за невеликим будиночком типу Кейп-Код. Був старий гараж на одну машину, що теж потребував фарбування. Машина зупинилася, і з неї вийшли Хоук та Нік. Хоук звелів шоферові почекати, і вони підійшли до передньої частини будиночка. Безліч квіткових клумб, що колись ретельно доглянуті, а тепер зарослі бур'янами, обрамляли кам'яну доріжку.
  
  
  Нік оглянув територію. «У Беннета тут було чимало землі».
  
  
  «Пара акрів. Ділянка землі навколо не так багато будинків. Витратив усі гроші на самоту. Він не хотів, щоб люди жили надто близько до нього».
  
  
  Вони обійшли фасад будинку і підійшли до невеликої замаскованої веранди. Великий поліцейський відклав журнал і виліз із металевого стільця. Він мав червоне обличчя і гарчав, як у бульдога. "Хто ти? Що тобі тут потрібно?
  
  
  Хоук показав золоту президентську перепустку. AX не існував для простої американської публіки. Поліцейський подивився на документ і його манера поведінки стала дуже поважною. Але він сказав: «Будинок опечатаний, сер. Я не знаю як ..."
  
  
  Хоук пильно глянув на копа. Нік дивився з прихованою усмішкою. Часом Хоук міг бути досить жахливим.
  
  
  Хоук кивнув Ніку. «Зніми друк, Нік. Заспокойся. Ми хочемо залишити її недоторканою».
  
  
  Коп знову почав протестувати. «Але, сер! Я не думаю... Я маю на увазі, що мені наказано...»
  
  
  Коли Нік спритно приступив до роботи з металевою пломбою на сітці дверей, він слухав, як Хоук поправляє копа.
  
  
  "Усього дві речі", - говорив Хоук. «Усього дві речі, які ви повинні пам'ятати, щоб забути, офіцере. Забудьте – це ключове слово. Забудьте, що ви коли-небудь бачили цей золотий перепустку - і забудьте, що ви коли-небудь бачили нас! Ви не забуваєте їх, ви коли-небудь згадуєте про них на землі, і ваше ім'я буде покрите брудом до того дня, коли ви помрете! У вас це поняття, офіцер? "
  
  
  «Так, сер. Я зрозумів, сер».
  
  
  Хоук різко кивнув головою. «Тобі буде страшенно краще. А тепер повертайся до своєї книжки для дівчаток і забудь про нас. Ми залишимо все таким, яким ми його знайшли.
  
  
  На той час Нік виявив, що друк не зламана, і вони з Хоуком увійшли до будинку. Було душно, душно і волого, запах пилу змішувався з примарою старого полірування для меблів - і лише слідом гнилих, хворобливо-солодких випарів смерті. Нік пирхнув.
  
  
  Хоук сказав: «Вона була мертва за тиждень до того, як її знайшли. Це місце треба обкурити, перш ніж вони зможуть його продати».
  
  
  Він пішов вузьким коридором з дешевим килимовим покриттям. Нік подивився ліворуч, у вітальню, і не пропустив жодної секунди. Меблі, що належать виключно Гранд-Рапідсу, придбані в кредит, зроблені в тому, що деякі жартівники колись назвали «ранньоамериканською тупицею». ТБ у темній пластиковій шафі, диван з ресорою, порізаний шрамами журнальний столик, завалений старими журналами. Декілька поганих копій поганих картинок на яскраво-червоних стінах.
  
  
  "Івани не могли багато платити Беннетту", - сказав він Хоуку. «Або цей хлопець зрештою не такий тупий - принаймні він не зробив великої помилки, яку робить більшість з них».
  
  
  Хоук кивнув головою.
  
  
  
  Вони відчинили замок на дверях підвалу. Ні. Він не витрачав жодних грошей. Це частина головоломки, синку. Можливо, це причина того, що йому все сходило з рук – а можливо, росіяни просто так і не заплатили йому!
  
  
  Нік Картер насупився. «У цьому випадку Беннет був справді відданим комуністом? Працював даремно!
  
  
  Хоук жував мертву сигару і щось бурмотів. «Почекай і подивися. Я думаю, цей хлопець був справді відданим психом, але, можливо, ти зможеш вигадати кілька свіжих ідей».
  
  
  Двері в підвал відчинилися. Нік пішов за літньою людиною по крутому прольоту незабарвлених дерев'яних сходів. Хоук потягнувся за шнуром, що бовтався, і ввімкнув верхнє світло. 100-ватна лампочка була неекранованою і освітлювала невеликий підвал у безжальному світлі. В одному кутку була невелика масляна піч та резервуар; в іншому кутку - діжки, пральна машина та сушарка.
  
  
  «Сюди, – сказав Хоук. Він провів Ніка до далекої стіни підвалу, навпроти підніжжя сходів. Він вказав на темні круглі шрами на бетонній підлозі. «Раніше у нього була стара вугільна піч, розумієте. Стояла прямо тут. А тут був вугільний бункер. Гарна робота, га? ФБР вважає, що Беннетт усе це зробив сам. У них є теорія, що навіть його дружина не знала про це”.
  
  
  Хоук постукав тильною стороною долоні грубо обробленою бетонною стіною. Він посміхнувся до Ніка. «Відчуйте це. Це виглядає досить природно, безневинно, але відчуйте це».
  
  
  Нік торкнувся бетону і відчув, що він трохи піддається. Він глянув на свого боса. Фанера? Стінова плита, щось таке. Він намазав її тонким шаром бетону?
  
  
  "Прямо зараз дивись".
  
  
  Після хвилинних пошуків Хоук притиснув палець до одного зі слідів шпателя на бетоні. Частина стіни відкрилася, повернувшись на якусь приховану вертикальну вісь, залишивши щілину, досить широку, щоб через неї могла прослизнути людина. Хоук відступив. «Після тебе, синку. Вимикач світла праворуч від тебе».
  
  
  Нік ступив у темряву і намацав світло, за яким пішов Хоук, зачепивши його, захлопнувши частину стіни. Нік знайшов вимикач і клацнув їм. Маленька кімнатка засвітилася приглушеним золотим світлом.
  
  
  Перше, що побачив Нік Картер, була велика картина над столом. Виконане в яскравому, яскравому кольорі, вона засяяла в тиші потайної кімнати. Нік підійшов ближче, придивився і побачив невелику латунну пластину, вкручену в раму.
  
  
  Згвалтування.
  
  
  Молода дівчина лежала на спині в клубку високих бур'янів. Вона лежала, закинувши голову, її рот скривився від болю, її довге світле волосся спадало в навколишнє море бур'янів. Половина чорного бюстгальтера була відірвана, оголивши невеликі м'які груди. Її сукня була розірвана, хоча рвані залишки все ще чіплялися за її тонку талію. На ній були рвані в промежині трусики і пояс для панчох із широкими чорними бретелями, що ведуть до порваних панчох. Її білі ноги були широко розставлені, одне коліно підняте, а на внутрішній стороні стегон були криваві плями. Біля її ніг, майже поза полем зору, лежав єдиний червоний туфель на високих підборах.
  
  
  Нік Картер тихо свиснув. Хоук стояв у тіні, нічого не кажучи. Нік сказав: "Беннет, це намалював?"
  
  
  "Думаю так. Його хобі було малювати».
  
  
  Картер кивнув головою. "Не погано. Сирий, але потужний. Досить наочне. Психіатр міг би багато витягти з цієї картини - шкода, що я не один із них».
  
  
  Хоук просто хмикнув. «Не треба бути божевільним, щоб знати, що Раймонд Лі Беннетт був чи залишається справжнім персонажем. Продовжуйте. Подивіться довкола і зробіть власні висновки. Саме тому ми приїхали сюди. Я хочу, щоб ви отримали це з перших рук. . Я триматимусь подалі, поки ти не закінчиш. "
  
  
  Кіллмайстер, який мав навичку, народжену довгою практикою, почав обходити кімнату. Сторонньому спостерігачеві, який не знав Ніка Картера, його методи могли здатися лінивими і навіть неохайними. Але він нічого не проґав. Він рідко до чогось торкався, але його очі - дивні очі, які могли змінювати колір, як хамелеон, - безперервно блукали і повертали постійний потік інформації в мозок за високим чолом.
  
  
  Книжкові полиці складали всю стіну маленької кімнати. Нік проникливо окинув поглядом коріння десятків книг у м'якій та твердій обкладинці. "Беннетт був фанатом загадок", - сказав він мовчазному Хоуку. «Тож любитель шпигунства – це в якомусь сенсі, я думаю. Тут є все, від Анни Кетрін Грін, Габоріо та Дойла до Емблера та ЛеКарре. Можливо, найкращий і найгірший хлопець використовував їх як посібники для своєї професії».
  
  
  "Продовжуй", - пробурмотів Хоук. «Ви ще нічого не бачили. ФБР запросило психолога і дозволило йому блукати. Він, схоже, не пішов далеко - поводився трохи нервово, тому що Беннетта не було поряд, щоб пройти тест Роршаха».
  
  
  Нік висунув верхню шухляду столу. «Hummmm – це дуже хороша порнографія Дорого, занадто може бути, ось де його..гроші йшли».
  
  
  «Порнографія? ФБР не говорила мені нічого про будь-яку порнографію!» Хоук вийшов із тіні і глянув через плече Ніка.
  
  
  Нік посміхнувся. Краще подивіться це, сер. Ви трохи постаріли для цієї напруги. І хіба ви не ходили до лікаря з приводу кров'яного тиску нещодавно?
  
  
  "Ха!" Хоук потягнувся за одним із глянсових відбитків Ніка. Він вивчав це, насупившись. Він похитав головою. "Це неможливо. Не так. Це неможливо фізично».
  
  
  На зображенні, про яке йдеться, було зображено трьох жінок, чоловіка та собаку. Нік обережно взяв знімок у Хока та перевернув його. "Ви перевернули його, сер".
  
  
  "Чорт візьми, я зробив!" Хоук знову вивчив картинку. «Будь я проклятий, якби цього не зробив. Хммм – так це просто можливо». Він прибрав відбиток назад у ящик і кивнув на сталеву шафу, що стоїть у кутку кімнати. "Поглянь на це". Він повернувся у тінь біля стіни.
  
  
  Нік відчинив шафу. Зміст був, м'яко кажучи, інтригуючим. Нік закурив і уважно подивився на них з напівусмішкою та напівпохмурим поглядом. Можливо, Раймонд Лі Беннетт був не дуже розумний або надто добре обдарований фізично, але він безперечно був багатогранним хлопцем. Більшість із них химерні.
  
  
  На гачках у кутку шафи висіла колекція жіночих поясів, корсетів та поясів для панчіх. До деяких речей були прикріплені довгі панчохи. На підлозі в кабінеті стояли жіночі туфлі на дуже високому підборі з гострими шпильками і одна пара лакованих шкіряних черевиків на високих підборах, що застібаються до колін.
  
  
  Нік знову тихенько свиснув. "Здається, наш хлопчик здавна був фетишистом".
  
  
  Хоук був кислим. Це те, що психолог ФБР сказав у своєму звіті. То чого це нас приведе?»
  
  
  Нік був веселий. Він був цілком задоволений собою. Що ще важливіше, він починав розуміти, якась слабка ознака того, яким був Раймонд Лі Беннетт насправді.
  
  
  Він узяв із полиці у сталевій шафі колекцію собачих батогів. Також тонка спідниця із плетеної шкіри. «Беннет любив хвилювати людей. Мабуть, жінок. Безперечно, жінок. Хммм – але де він міг знайти жінок, яких можна було б хльостати? Живучи в такому місці і виглядаєш так само, як і він? Не те щоб його зовнішність працювала проти нього в цьому місці. свого роду сексуальний злочинний світ, який він, мабуть, хотів, хотів, щоб туди заселили. Переїхав – чи він? Може, й не став. Не міг. У Балтіморі, звісно. Можливо, навіть у Вашингтоні у наші дні. Але це було б страшенно ризиковано - рано чи пізно він потрапив би в пастку, потрапив би в біду, і його прикриття було б висаджено в повітря. Але його так і не підірвали. У цю акуратну маленьку приміську віллу ніколи б не проникли, доки він сам не підірвав її».
  
  
  Нік упустив сигарету на підлогу і наступив на недопалок. При цьому він помітив намальований крейдою контур на сіро-коричневому лінолеумі. Крейда була потерта і місцями частково стерта, але обриси все ще позначали досить великий труп.
  
  
  Нік вказав на позначки крейдою. "Його дружина, Яструб!" Цього разу він забув «сер», з яким зазвичай звертався до старого.
  
  
  Хоук із сумнівом похитав головою. «Отже, ви думаєте, що вона знала про цю кімнату? Що вона була його супутницею у розвагах та іграх, які тут відбувалися? Але це означає, що вона, мабуть, знала, що він працював на росіян чи працювала на них сама. І це я не куплюсь! Двоє людей не могли зберегти цей секрет протягом тридцяти років. Один може бути. Схоже, що Беннетт це зробив. Але не його дружина також».
  
  
  Нік закурив нову цигарку. Він провів сильними пальцями по своєму каштановому волоссю. «Я згоден з вами в цьому, сер. Не думаю, що вона знала про шпигунство. Їй не треба було б знати. Немає реальної причини, чому вона має це робити. Але я думаю, що вона була його сексуальною компаньйонкою, якщо ви хочете назвіть це так, у божевільних секс-іграх, які Беннет любив грати. Я готовий посперечатися. Зараз ми їх не знайдемо, тому що Беннетт або знищив їх, або взяв із собою, але тримаю парі, що довкола була камера Polaroid. тут багато експонованої плівки. Ймовірно, він мав таймер, щоб він міг приєднатися до дами і зробити свої власні знімки».
  
  
  Хоук, засунувши руки в кишені, похмуро дивився на стіл. «Можливо, ти маєш рацію, Нік. Одне я точно знаю – у цьому столі немає секретної скриньки. ФБР зробило все, крім того, що розірвало його частини. Я їм довіряю. Вони не помилилися».
  
  
  «Так, – сказав Нік. «Ймовірно, вони у Беннета із собою. Вони будуть деякою втіхою в довгі холодні ночі, коли вона ховається».
  
  
  "Ти думаєш, ця людина справжній псих, Нік?"
  
  
  «Виразно, – сказав Кіллмайстер. «Хоч і не в юридичному розумінні. Я починаю отримувати досить чітке уявлення про нашого містера Беннетта, і це трохи лякає, трохи кумедно і більш ніж трохи шкода. Подивіться на це".
  
  
  З іншого гака у кабінеті
  
  
  Нік узяв плащ і перлово-сірий капелюх із широкими полями. Обидва виглядали новими. Нік глянув на бирку виробника в рудуватому плащі. «Abercrombie & Fitch. Капелюх Доббса. І дорога, і нова, майже не поношена». Він підняв пальто. «Щось важке у кишенях».
  
  
  Хоук дістав із кишені надруковану плівку і глянув на неї. «Так. ФБР внесло це до списку. Трубка та тютюн, які не відкривалися, трубка ніколи не використовувалася, та револьвер. Спеціальна пропозиція банкіра ніколи не стріляла».
  
  
  Нік дістав предмети з кишень плаща та оглянув їх. Тютюн для люльки був Дуве Егбертс, голландський кавендіш. Пакет досі був запечатаний. Він провів пальцем на внутрішній стороні чаші для трубки. Блискуча чистота.
  
  
  Револьвер був Smith & Wesson з коротким дводюймовим стволом – .38. На дуже близькій відстані це було б пекельним ударом. На зброї блиснула легка олійна плівка. Частина цього прилипла до пальців Ніка, і він витер їх об штани.
  
  
  Яструб сказав: Ти думаєш, про що я думаю, N3? Що-небудь по-справжньому божевільне - начебто вигадок та дитячих ігор?»
  
  
  Перш ніж відповісти, Нік Картер знову глянув на книжкові полиці із загадками, шпигунськими історіями, чаркою коміксів про тіної. Його гострий погляд метнувся на маленький табурет, де стояли дві пляшки віскі та сифон для газування. Пломби на віскі були цілі, сифон був сповнений.
  
  
  Хоук простежив його поглядом. "Беннетт не курив і не пив".
  
  
  Кіллмайстер зрештою сказав: «Було б красиво і просто, сер. Вирішити, що Беннетт – просто псих, який читав надто багато шпигунських історій, надто багато дивився телевізор. значок. Я визнаю, що багато речей вказують на це, але, з іншого боку, багато речей цього не роблять. Діти, навіть дорослі, зазвичай не беруть на себе вбивство сокирою своїх дружин».
  
  
  "Він псих", - пробурчав Хоук. Шизо. Роздвоєна особистість. Він був психом, психом, усе своє життя. Але він досить добре приховував це. Потім раптово щось привело його до психотичного стану, і він убив свою дружину».
  
  
  Нік знав, що його бос думав уголос і сподівався, що Кіллмайстер зіграє роль захисника диявола. Це була техніка, яку вони часто використовували на вирішення складних завдань.
  
  
  «Я думаю, що ти приблизно наполовину правий», - сказав він зараз. «Але лише наполовину. Ви занадто спрощуєте це, сер. Можна сказати, що Беннетт був дитячим романтиком, який любив грати у шпигуна, але ФБР знайшло докази того, що він міг бути справжнім шпигуном. Дон Не забудьте про повну пам'ять і кадр камери! Ця людина – постійний рекорд найважливішого, що сталося у Вашингтоні за останні тридцять років».
  
  
  Хоук крекнув і зірвав чисту обгортку зі свіжої сигари. «Тоді чому, чорт забирай, Кремль, якщо це був Кремль, ніколи не спробував зв'язатися з ним? Чому вони не заплатили йому? Просто немає сенсу, що вони посадять такого хлопця, як Беннет, а потім не спробують доїти його роками. Якщо тільки ... "
  
  
  Нік повісив плащ і капелюх у металевій шафі. Він перетнув кімнату і зупинився, дивлячись на штучний камін із штучної червоної цегли, яка була встановлена в одній стіні. За дешевою латунною ширмою знаходився невеликий електричний обігрівач із подовжувачем, що веде до розетки. Нік взяв шнур і застромив у розетку. Нагрівач спалахнув червоним.
  
  
  Перед каміном стояло обшарпане крісло з рваною вініловою оббивкою. Нік Картер опустився в крісло і простяг свої довгі м'язові ноги уявному полум'ю. Він заплющив очі і спробував уявити себе Раймондом Лі Беннетом. Похмурий маленький чоловічок з поганою статурою, з не дуже густим волоссям кольору миші, важкий випадок шраму від прищів на потворній кінській морді. Дуже погане обладнання для зустрічі зі світом. Світ, у якому всі смакоти дісталися прекрасним людям, блискучим, розумним і багатим людям. Нік, його очі все ще були закриті, щосили намагаючись змоделювати і налаштуватися на рожеву атомну арматуру, що лежить в основі мозку Раймонда Лі Беннета - всього один мозок з мільярдів - почав поступово формувати туманну картину у своїй власній свідомості. Він майже смакував, майже куштував сирі соки поразки. Від розчарування та жахливого бажання. Крик, на який не буде відповіді. Душа, що бажає вибратися з тіла, що обтягує, і благає про порятунок від пораненого обличчя. Непотрібне бажання мати. Розпливчастий розум, але який усвідомлює плин часу і жахливий усвідомлення того, що було втрачено. Бідолашна дитина, замкнена від солодощів життя.
  
  
  Така людина - якби це було слово - людина - могла б знайти втіху, заспокоєння тільки у фантазіях. Нік розплющив очі і дивився на електричний обігрівач, що світився. На мить він перетворився на Беннета, що сидить там, дивлячись на полум'я яблуневого вогнища, що стрибає, і курить трубочку Шерлока Холмса.
  
  
  – І збираюся випити дорогого скотчу – кришки на пляшці цілі. Час мав значення. Саме час для трубки та напою, перш ніж надіти плащ та капелюх зі смужками, покласти револьвер у кишеню та вирушити на пошуки пригод. Оскільки сьогодні гра була в самому розпалі, відбувалися великі події: лиходії мали вбити, уряд мали врятувати, а дівчат - теж врятувати. Ах, дівчата! Прекрасні діви. Усі голі та милі. Грудаста, із сріблястими стегнами. Як вони душили людину своєю солодко пахнучою плоттю, вимагаючи цього, стогначи через це, всі вони були хворі на пожадливість.
  
  
  Фантазії. Секретна кімната і реквізит, і сни, і час вислизає, і сновидіння - сновидіння, сновидіння.
  
  
  Нік різко сів у кріслі. "Тримаю в заклад, що Беннетт імпотент!"
  
  
  Хоук не зрушив зі свого місця в тіні. Він виглядав так само, і на мить Ніку це здалося дивним; потім він зрозумів, що минуло лише кілька секунд. Його власні сновидіння здавалися набагато довшими. Тепер Хоук сказав: "Ти ставиш на що?"
  
  
  Нік підвівся зі стільця і провів пальцем по густому пилу на порожній камінній полиці над фальшивим каміном. Це наш хлопчик імпотент! Він не міг це зробити в ліжку. Принаймні не в звичайному порядку. Ось чому для батогів та взуття та поясків, і все, що речі. Причини порнографії Bennett може »функціонує сексуально без будь-яких штучних стимулів - можливо, його спочатку потрібно вдарити».
  
  
  Хоук дивився на свого хлопчика номер один із дивною сумішшю трепету та огиди. Він підійшов ближче з тіні. «Врятуй мене від битви з Краффт-Ебінгом, заради Піта. Я привів тебе сюди не для того, щоб дослідити сексуальне життя Беннета або його відсутність, і мене не особливо турбують його збочення, якщо такі є. Я думав, що ти може з'явитися кілька ідей...
  
  
  «Так, – перервав його Нік. «Їх страшенно багато. Більше, ніж я можу використовувати зараз. Потрібен час, щоб розібратися з ними – якщо це взагалі можливо. Але якщо Беннетт був шпигуном - а я схильний думати, він був принаймні певним чином дилетантом - тоді я думаю, ми можемо очікувати, що на фотографії з'явиться ще одна жінка. Рано чи пізно, коли і якщо ми знайдемо Беннета, то там буде жінка. А вона не буде старою, товстою та потворною! Коротше кажучи, сер, Беннет перестав покладатися на фантазії і пішов по реальні речі. Він раптом зрозумів, що йому п'ятдесят п'ять на пенсії, і в нього залишилося мало часу. Ось чому він убив свою дружину! Вона нагадала йому дуже багато - про те, що він, без сумніву, вважає витраченими марно тридцятьма роками йому набридала. І вона заважала! Він не міг просто піти і залишити її в живих. Таким чином, він ніколи не позбудеться її. Вона мала померти. Він мав її вбити. Це був спосіб Беннета зробити повну перерву, переконатися, що він не може здатися і повернутися додому. Повернутись до мрій замість дій».
  
  
  Кіллмайстер сунув сигарету в рот і клацнув запальничкою. «У якомусь сенсі ви повинні передати це маленькій людині - знадобилося чимало мужності, щоб зробити те, що він зробив».
  
  
  Хоук почухав трохи посивілу щетину на підборідді. Ти втратив мене, синку. Я сподіваюся, що ти знаєш, про що говориш».
  
  
  "Я теж. Справа в тому, що ми ніколи не дізнаємося, доки не спіймаємо Беннета».
  
  
  "Ви бачили все, що хочете тут?"
  
  
  "Одне, сер." Нік вказав на камінну полицю. Хоук підійшов до вказаного місця, щоб подивитись. Вся камінна полиця була покрита товстим шаром пилу, за винятком овальної позначки близько трьох дюймів завдовжки та двох дюймів завширшки.
  
  
  "Щось недавно було взято з каміна", - сказав Нік. «Ймовірно, це була єдина річ, що зберігалася на камінній полиці, і я припускаю, що Беннетт узяв її з собою, але нам краще перевірити це. Щось про це від ФБР?»
  
  
  І знову Хоук глянув на надрукований хисткий текст. Ні. Вони навіть не згадують камінну полицю. Або слід у пилюці. Думаю, вони цього не помітили».
  
  
  Нік зітхнув і струсив попіл з цигарки. «Я хотів би знати, що це було. Ймовірно, це єдине, що він узяв із цієї кімнати – мабуть, це було важливо».
  
  
  Вони вийшли з таємної кімнати. Хоук повернув псевдоцементний мур на місце. Піднімаючись крутими сходами в підвал, він сказав: «Ми, мабуть, ніколи не дізнаємося, якщо не зрозуміємо Беннета. Його дружина точно нам не розповість». Голос старого звучав дуже похмуро.
  
  
  «Не сумуйте», - сказав йому Нік. "У мене є відчуття, або назвемо це здогадом, що ми збираємося спіймати Беннета. Це буде непросто, але ми зробимо це. Він аматор. Він також істерик, псих, і романтик з IQ восьмирічної дитини. Але він не нешкідливий! Він смертельно небезпечний - як дитина може бути смертельно небезпечним.На додаток до всього, він таїть у собі ці прекрасні файли.думаю, це має велике значення для Беннета.Я не думаю, що він знає, скільки він знає, якщо ви стежите за мною , сер».
  
  
  Хоук голосно застогнав, коли
  
  
  замкнув двері до підвалу. «Я не певен, Нік. Я більше ні в чому не впевнений у цій справі. Я навіть не впевнений, що він є! Я все думаю, що прокинусь і виявлю, що все це жах».
  
  
  Кіллмайстер подивився на свого боса з натяком на співчуття. Це було не схоже на Яструба - бути таким божевільним. Потім він згадав, що Хоук практично поодинці ніс цей тягар, у той час як він, Картер, був щойно випробував краси природи та обійми кохання. Це мало значення.
  
  
  Коли вони знову пройшли через задушливий будиночок, Нік сказав: Є випадок, добре. І він може обернутися кошмаром. Але я його відкрию, сер».
  
  
  Великий поліцейський знову підвівся, коли вони вийшли з дому. Поки Нік міняв цілу металеву пломбу, його гострі очі вловили легку зміну в спокійному приміському пейзажі. Було додано щось нове. Нік повернувся до поліцейського і кивнув у бік невеликого стенду із сріблястої берези приблизно за сімдесят п'ять ярдів на схід. Хто цей хлопець он там, серед дерев, спостерігає за нами? Йому тут місце?
  
  
  Коп простежив за поглядом AXEman. «О, він! Це лише містер Весткотт. Він живе по сусідству. Трохи шпигунить. Цікавий, сер. Це він насамперед викликав нас у цій справі. Ми нічого не можемо зробити, сер. його власність”.
  
  
  "Хто сказав, що я хочу щось зробити?" - М'яко сказав Нік. «Але я думаю, я поговорю із джентльменом. Я зустріну вас у машині, сер». Він залишив Хока, знову вклавши в копа страх перед Богом та президентською перепусткою, і попрямував до невеликої групи дерев.
  
  
  Містер Ллойд Весткотт був худим чоловіком років п'ятдесяти з засмаглою лисиною і невеликим черевцем. Він був одягнений у штани та синю спортивну сорочку і був напевно зухвалим. Коли Нік підійшов до нього, він мляво розмахував ножем для бур'янів, щипаючи амброзію навколо стовбурів дерев. Нік визнав, що це був такий же добрий привід для перебування тут.
  
  
  N3 легко перейшов у свою виграшну манеру. AXEman міг бути найпредставнішим, коли захотів. Він посміхнувся до чоловіка. "Містер Весткотт?"
  
  
  "Так. Я Весткотт". Чоловік вийняв пошарпану люльку з бріару між блискучими вставними зубами. "Ти коп?"
  
  
  Нік засміявся. Ні. Страхування». Він простяг чоловікові картку з гаманця. Страховий фронт зазвичай працював у подібних ситуаціях.
  
  
  Весткотт підібгав губи і насупився, дивлячись на картку, потім повернув її Ніку. "Добре. То що тобі від мене треба?
  
  
  Нік знову посміхнувся. Він запропонував цигарку, від якої відмовилися, а потім запалив свою. «Нічого особливого, містере Весткотт. Просто я намагаюся зібрати всю інформацію про містера Беннетта. Він зник, як вам має бути відомо, і він був досить добре застрахований у нас. Ви – сусід його – ти добре його знав? "
  
  
  Весткот грубо засміявся. «Знати його? Ніхто не знав цього психа! Він і ця товста нечупара його дружина строго трималися при собі. Що було нормально для всіх нас тут – їм тут все одно не місце! Я, ми, всі ми тут, ми всі знали, що щось подібне колись станеться. І звичайно ж ... "
  
  
  Нік уважно подивився на чоловіка. Можливо, це лише приміська злість і снобізм, але він не міг дозволити собі випустити з уваги цей кут.
  
  
  Маючи намір лестити, він сказав: «Мені здається, що від поліції мені нічого не вийде дізнатися. Або вони мало що знають, або просто не розмовляють. Тепер ви, містере Весткотт, виглядаєте розумним і уважним. чувак. Як ти вважаєш, що насправді там сталося? "
  
  
  У щирості здивування Весткотта не було сумнівів. «Сталося? Жодних питань, містере. Що думають копи. Цей божевільний виродок убив свою дружину і втік - мабуть, з якоюсь іншою дамою». Весткотт сердито посміхнувся. «Не можу сказати, що звинувачую його в тому, що він втік – ця його дружина була у жахливому стані. Тільки йому не треба було її вбивати».
  
  
  Нік виглядав розчарованим. Він знизав великими плечима. «Вибачте, що вас потурбував, містере Весткотт. Я думав, що ви щось знаєте, помітили те, що не помітила поліція. Але я думаю, ви маєте рацію - це звичайний випадок убивства дружини. До побачення".
  
  
  "Зачекайте хвилину." Весткотт постукав люлькою по зубах. «Я знаю дещо, чого не знають копи. Тому що я їм не сказав. Я… я не люблю вплутуватися ні в що, розумієте, тому, коли вони ставили мені запитання, я просто відповідав на ці питання, розумієте? Я не відкривав рота, нічого не пропонував».
  
  
  Нік терпляче чекав. "Так, містере Весткотт?"
  
  
  «Не розумію, як це допомогло б копам, якби я їм сказав», - захищаючись, сказав Весткотт, - «але цей Беннет був справжнім психом. Він зазвичай вбирався і ходив по околицях вночі, розумієте. у свого роду костюм. Я спостерігав його. Ідучи за ним, просто щоб побачити, що він задумав».
  
  
  Нік знову посміхнувся.
  
  
  "І що він задумав, містере Весткотт?"
  
  
  «Серед іншого, він був спостерігачем. Займався підгляданням. Він зазвичай блукав околицями і заглядав у вікна спалень, намагаючись спостерігати, як жінки одягаються або роздягаються».
  
  
  Нік дивився на чоловіка. Його рухливі губи злегка зігнулися, коли він сказав: "Ви бачили, як він це робив, містере Весткотт?"
  
  
  «Так. Багато разів… ну, принаймні, два чи три рази. Але він не заходив до мене додому, тож я...»
  
  
  Нік плавно підняв його. «Він не з'являвся у вас удома, містере Весткотт, тому ви не спромоглися заявити про нього в поліцію? Це все?"
  
  
  Обличчя Весткотта почервоніло. "Ну так. Як я вже сказав, я не люблю вплутуватися ні в чому. Цей хлопець насправді нічого не завдав, а я, е-е…» Його голос затих.
  
  
  Нік Картер зберіг серйозне обличчя. Очевидно, Беннетт перешкодив самому Весткотту підглядати, і хоча це мало дратувати, це безперечно не було справою поліції!
  
  
  Уесткотт, мабуть, вловив думку Ніка, тому що він поспішив, намагаючись приховати цей момент. Іноді я досить добре його розглядав, коли він не знав, що я дивлюся. Він завжди був одягнений так, ніби думав, що бере участь у телешоу або щось таке - ну, знаєте, в плащі та елегантному капелюсі. У нього завжди було застебнуте пальто під підборіддям, а капелюх опускався на очі. І він завжди тримав руки у кишенях. Наче у нього був пістолет, чи знаєте».
  
  
  Весткотт постукав люлькою по березі. «Після того, що трапилося, він убив свою дружину, я маю на увазі, у нього, мабуть, був пістолет, га? Я радий, що ніколи не гукав його на підгляданні. Він міг застрелити мене!
  
  
  Нік відвернувся. Він махнув рукою на прощання. «Я так не думаю, містере Весткотт. Пістолет не був заряджений. І тепер, коли ви знову отримали поле зору, дозвольте мені побажати щасливого погляду. І дякую за все».
  
  
  Він не повернувся на слабкий звук за ним. Це була тільки люлька містера Весткотта, що випала з його відкритого рота.
  
  
  У машині, повертаючись до Вашингтона, він розповів Хоуку те, що розповів Весткотт. Хоук кивнув без особливого інтересу: Це тільки підтверджує те, що ми вже знаємо. Беннет – чокнутий. Тому йому подобалося підглядати і грати в поліцейських та грабіжників ночами - це не допоможе нам його зловити».
  
  
  Нік не був так певен. Але він мовчав, і якийсь час вони їхали мовчки. Яструб зламав його. «У мене була думка там, у кімнаті - перед тим, як ти увійшов у цей транс. Я скажу тобі, якщо ти пообіцяєш не вмирати зі сміху».
  
  
  "Обіцянка".
  
  
  "Гаразд." Хоук відчайдушно захрумтів сухою сигарою. «Як я вже говорив там - якщо Кремль наклав на нас одного, справді досяг успіху в тому, щоб нав'язати нам Беннета, то чому, чорт забирай, вони його не використали? Чи не зв'язалися з ним? Доїли його щосили? Це просто немає сенсу, що Івани насадять сплячого агента на тридцять років! П'ять, так. Може десять. Це вже зроблено. Але ж тридцять! Це страшенно довго спати.
  
  
  Нік погодився. «Проте вони, здається, зробили саме це, сер».
  
  
  Хоук похитав головою. Ні. Я так не думаю. І в мене є справжня безглузда теорія, яка могла б це пояснити. Припустимо, вони пожартували у Кремлі. Насправді безглузда, грандіозна помилка. Припустимо, вони підкинули нам Беннета ще 1936 року і потім забули про нього! "
  
  
  Принаймні це був свіжий підхід до їхньої проблеми. Ніку напевно це не спало на думку. Але це здалося йому трохи диким. Він не вірив у це. Ще немає. Він нагадав Хоуку один із основних фактів життя, одну з перших речей, яким навчають агента. Ніколи не недооцінюйте росіян.
  
  
  "Я не роблю це", суворо сказав Хоук. «Але це можливо, хлопче! Ми робимо помилки, як ти знаєш, і деякі з нас – дурні. Червоні також. Нам зазвичай вдається прикрити свої помилки, приховати їх і їм теж. Чим більше я думаю про це, тим більш правдоподібним це стає. Пам'ятайте, що вони, мабуть, сказали Беннетту, що він збирається спати. Сказали йому лежати тихо, як миша, і ніколи не намагатись зв'язатися з ними. Ніколи! Вони зв'яжуться з ним, коли настане час. Тільки воно так і не прийшло. Вони якось втратили його справу. Вони забули про його існування. Багато може статися за тридцять років, і росіяни вмирають так само, як і решта. У будь-якому випадку 1936 був для них поганим роком - і ті, і інші. відразу після. Їхня революція була все ще досить новою і хиткою, у них були чистки, вони почали турбуватися про Гітлера. Багато. І тоді вони були не такі ефективні, як зараз. Я знаю! Я тоді був просто молодим агентом”.
  
  
  Кіллмайстер похитав головою. Це все ще досить дико, сер. Я думаю, ви йдете далеко в ліве поле, щоб отримати пояснення. Але є один аспект, один набір обставин, за яких ваша теорія може мати певний сенс».
  
  
  Хоук пильно спостерігав його. "А що є?"
  
  
  "Якщо після того, як вони завербували
  
  
  Еда Беннета, вони з'ясували, що він псих. Псих. Або що в нього були такі нахили. Ми знаємо, що вони не вербують душевнохворих – вони кинули б його, як гарячу картоплю. Напевно, вони б самі його зрадили, просто щоб злізти з гачка. Для них не було ні ризику, ні небезпеки. Беннетт був одинаком, сплячим, а не частиною мережі. Він не міг знати нічого, що могло б завдати їм шкоди”.
  
  
  "Але вони не зрадили його", - м'яко сказав Хоук. «Ніколи. І ми не знали про нього. Проте вони ніколи не використовували його, принаймні, наскільки нам відомо. Тож якщо вони не балувалися, якщо це не було кремлівською фальсифікацією, то що це за чортівня?
  
  
  «Просто може бути, – сказав Нік, – що вони зіграють прямо. Реймонд Лі Беннетт мав проспати тридцять років. Поки цей уродський мозок всмоктував усе, як пилосос. Тепер він їм потрібний. Якийсь комісар, якийсь високопоставлений представник МДБ, вирішив, що настав час сплячої красуні прокинутися”.
  
  
  Нік посміхнувся. «Може, він отримав поцілунок поштою. У будь-якому випадку, якщо я правий, у росіян теж невеликі неприємності. Я маю сумнів, що вони чекали, що він уб'є свою дружину! Вони точно не знають чи не знали. Час, як божевільний Беннетт. Вони чекали, що він зникне тихо, без жодної помпи, і з'явиться у Москві. Після кількох місяців або років вичавлювання з нього мозку вони могли дати йому невелику роботу, щоб змусити його мовчати щасливо. Або, можливо, просто організувати його зникнення. Тільки так не вийшло - Беннетт - вбивця дружини, гра висаджена в повітря, і кожен агент у світі шукає його. Тримаю парі, що росіяни шукають страшенно нещасну людину”.
  
  
  «Не більше, ніж я, – з гіркотою сказав Хоук. «Ця штука має більше кутів, ніж моя тітка. У нас багато теорій, але немає Беннету. І Беннет, у нас має бути! Живим чи мертвим - і мені не потрібно говорити вам, якій я віддаю перевагу».
  
  
  Нік Картер заплющив очі від яскравого сонячного світла на Потомаку. Тепер, коли вони повернулися до Вашингтона. Ні. Хоуку не треба було йому казати.
  
  
  Він залишив Хока на Дюпон-Серкл і на таксі поїхав до Мейфлауера. Там для нього завжди резервувався номер, який можна було піднятися через службовий вхід і приватний ліфт. Він хотів пару напоїв, довгий душ та кілька годин сну.
  
  
  Коли він увійшов у номер, дзвонив телефон. Нік підняв його. "Так?"
  
  
  "Знову я", - сказав Хоук. "Знайшли".
  
  
  Нік здригнувся. Хоук сказав: «Коли я увійшов, вона була на столі. Блискавка з Берліну. Один із наших людей зараз їде до Кельна. Вони думають, що помітили Беннета».
  
  
  Пішов сон. Поки що. Нік ніколи не спав у літаках. Він сказав: "У Кельні?"
  
  
  «Так. Він, мабуть, навмисно уникає Берліна. Занадто небезпечно, надто багато тиску. Але тепер неважливо - ти мав рацію щодо жінки, Нік. В деякому розумінні. Берлін підказала повія з Кельна, яка іноді працює на нас. Беннет був з нею минулої ночі. Тобі доведеться з нею зв'язатися. Це все, що я знаю зараз. Злітай, синку. Машина забере тебе за п'ятнадцять хвилин. Водій отримає твої інструкції, дорожні розпорядження та все що треба. Я знаю. Це трохи, я знаю, але страшенно більше, ніж десять хвилин тому. Армійський бомбардувальник летить за тобою. Удачі, Нік. Дай мені знати, як це відбувається. І давай Беннетта! "
  
  
  "Так сер." Нік повісив трубку і на мить втупився в стелю. Візьми Беннета. Він думав, що буде, крім смерті. Але це буде нелегко. Хоук подумав, що зараз це складне безладдя - у Ніка було передчуття, що до того, як усе закінчиться, буде ще гірше.
  
  
  Кіллмайстер прийняв один із найшвидших душа в історії, дозволивши крижаному струменю води струмувати по його стрункому, мускулистому тілу. Він витерся величезним рушником – маленькі рушники були його улюбленою ненавистю – і обернув їм своє тіло.
  
  
  Ліжко було подвійне, а великий матрац був важким, але він перевернув його легким рухом руки. Як завжди, йому було важко знайти шов, який, у свою чергу, так спритно приховував блискавку. Старий Пойндекстер із відділу спецефектів та монтажу особисто керував цією роботою, і старий був майстром старої школи.
  
  
  Нарешті Нік знайшов блискавку, розстебнув її, зняв грудки набивки і сунув руку на всю довжину матраца. Схованка для зброї була хитромудро розміщена точно в центрі матраца, з гарним набиванням, так що зовні нічого не відчувалося.
  
  
  Він дістав 9-міліметровий люгер, стилет і смертоносну металеву кулю, якою був П'єр, газова бомба. Один запах смертоносної сутності П'єра міг убити цілу кімнату. Тепер Нік прикріпив до свого тіла маленьку бомбу розміром із м'яч для пінг-понгу. Коли він закінчив, бомба висіла в нього між ногами.
  
  
  9-міліметровий «Люгер» у розібраному вигляді, кістяк пістолета, був укладений у злегка промаслену ганчірку.
  
  
  Знаючи, що він у ідеальному стані, Кіллмайстер знову перевірив пістолет, простягаючи ганчірку через ствол, перевіряючи дію та безпеку, викидаючи патрони на станині, щоб перевірити пружину в обоймі. Нарешті він лишився задоволений. Вільгельміна була готова до похмурих ігор та неприємних забав.
  
  
  Кіллмайстер швидко одягнувся. Стилет у м'яких замшевих піхвах був прив'язаний до внутрішньої сторони його правого передпліччя. Легким рухом зап'ястя активувалася пружина, і холодна ручка потрапила йому в долоню.
  
  
  На стіні спальні висіла пошарпана стара дошка для дартса. Нік пройшов у дальній кінець кімнати, швидко повернувся і жбурнув стилет. Він тремтів у пробці, зовсім поруч із попаданням у яблучко. N3 злегка похитав головою. Він був дрібницею з практики. Він замінив стилет у футлярі, одягнув пластиковий плечовий затискач, прибрав «Люгер» і закінчив одяг. Черговий повинен зателефонувати будь-якої миті, щоб повідомити про прибуття його машини.
  
  
  Телефон задзвонив. Але це знову був Хоук. Ніхто, крім близької людини, не міг розрізнити напругу в голосі людини, яка керувала AX практично самотужки. Нік одразу зрозумів це. Більше проблем?
  
  
  «Я радий, що піймав тебе», - прохрипів Хоук. "Ви деретеся?"
  
  
  "Так сер."
  
  
  «Ще про Беннетта, синку. Це навіть гірше, ніж ми думали. Наразі всі справді копають, і вся ця інформація накопичується – Беннетт був стенографістом на деяких засіданнях Об'єднаного комітету начальників штабів. Наскільки я розумію зовсім недавно. до того, як він прийшов до нас.
  
  
  "Це справді приємно", - похмуро сказав Нік. "Цей божевільний мозок знає мислення, упередженість і упередження, симпатії та антипатії кожного з наших вищих керівників. Чорт, така інформація може бути для іванів настільки ж цінною, як і будь-які" жорсткі "речі, які він міг би підібрав."
  
  
  «Я знаю, – сказав Хоук. "Звідки я знаю! З таким самим успіхом у цих виродків могла бути помилка у Білому домі. У будь-якому випадку, я щойно отримав блискавку, і ФБР запропонувало передати її тому, хто виконує цю роботу за нас. Вони не знають. щодо вас, звісно. Насправді вони просто намагаються докопатися до величезної терміновості пошуку Беннета – начебто ми цього не знали. Тепер вони припускають, що він несе десь у своєму божевільному черепі інформацію про атомну зброю, ракети та протиракетні ракети, плани захисту Європи, оцінки порівняльних військових можливостей, звіти та аналізи військової розвідки – я читаю це з надісланого мені непереконливого матеріалу. що стосується пересування військ, плани дій у відповідь Сполучених Штатів Стратегічне повітряне командування і, тримайте капелюх, хлопчик, попередня екстраполяція війни у В'єтнамі! Незалежно від того, чи усвідомлює Беннетт, що він знає всі ці речі, він знає! І коли росіяни розуміють, що він знає - якщо вони ще не знають - вони побудують найбільший всмоктуючий насос у світ, щоб висушити нашу людину. Їх теж не хвилює, скільки часу це займе”.
  
  
  «Мені краще зламати, сер. Машина має бути внизу».
  
  
  «Добре, синку. Ще раз до побачення. Хай щастить. І, Нік, на цьому хисткому матеріалі є позначки олівцем. Від особисто Джека. Він припускає, що найкраще вирішення нашої проблеми – це кілька унцій свинцю у м'яких тканинах Беннету. У мозок. Якомога швидше ".
  
  
  «Я не можу з цим погодитися, – сказав Нік Картер.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  
  
  
  Стара назва вулиці для всього району була Каммачгассе. Але це було в дні перед Першою світовою війною, коли убогий і жебрак квартал приваблював повій так само природно, як збирав вугільний пил. З того часу місто Кельн зазнало сильних бомбардувань, спустошення та відновлення. Поряд з рештою міста Рейнланд, Каммачгассе також була відремонтована, відполірована та відполірована та набула нового вигляду. Але, як палімпсест, старе зображення все ще можна було побачити, що слабко світиться крізь нове, як привид у телевізорі. Повії досі були там. Але там, де вони були таємними при кайзері і тим більше за Гітлера, у новій Німеччині вони були відвертими.
  
  
  Жінки тепер мали свою власну вулицю. Він називався Ладенштрассе. Вулиця магазинів! Це тому, що дівчата сиділи в маленьких, добре освітлених вітринах магазинів, за прозорим склом, і показувалися покупцям, а не всім. ким були чоловіки.
  
  
  Жінки у маленьких скляних клітинах були дуже терплячі. Вони розгойдувалися і курили, в'язали та читали журнали, і чекали, хто б не захотів пройти з вулиці та використати своє тіло протягом кількох хвилин. Ладенштрассе була останньою зупинкою для цих жінок, про що знали навіть найтупіші. Сумнівно, щоб багато хто з них думав про це або дуже піклувався про це.
  
  
  Було трохи пізніше за півночі, коли великий грубуватий чоловік увійшов на Ладенштрассе.
  
  
  На вулиці, як і раніше, значний трафік, хоча в деяких вікнах було темно - дівчата або лягли спати, або вийшли перекусити та випити зі своїми сутенерами, - але ніхто не звернув уваги на здоров'яка. Навіть нудний поліцейський, який позіхнув і зняв свій блискучий лакований шолом, щоб почухати лисіючу голову. Gross Gott! Генріх знову запізнився сьогодні ввечері. Дурний молодий швейн. Напевно, знову бродить навколо своєї Катти і забув час. О, його ноги! Було б добре повернутися до Ганни до його вечері і вимочити його бідні ноги у ванні з гарячою водою.
  
  
  Поліцейський ліниво дивився вслід здоров'якові, який щойно прошкутильгав повз нього на Ладенштрассе. Величезний. Подивіться його плечі. І ще один пізній. Він буде якраз вчасно. Безперечно, він випив якийсь погань і в останню хвилину вирішив завести сьогодні ввечері жінку. Поліцейський знову позіхнув. Бідний диявол. Йому завжди було трохи шкода чоловіків, які приїжджали Ладенштрассе. У них не було ні Катти, ні Ганни.
  
  
  Великий чоловік шкутильгав по вулиці, засунув руки в кишені, згорбившись у брудній шкіряній куртці. На ньому був шкіряний кашкет і брудна пурпурна шийна хустка, щоб приховати відсутність коміра. Його вельветові штани були млявими та пошарпаними, а на ньому була пара старих німецьких армійських черевиків із цвяхами. З часів останньої війни вулиця була заново фанерована, але подекуди виднілися острівці з оригінального каменю. Коли цвяхи вдаряли по каменям, одна чи дві іскри ненадовго оберталися по орбіті вночі, як світлячки, втрачені і не в сезон.
  
  
  Чоловік зупинився перед номером 9. У вікні було темно. Здоров'як м'яко вилаявся. Його успіх швидко згасав. Ще з часів Гамбурга, куди його доставив бомбардувальник. Він переодягся, взяв машину AX із депо і, як божевільний, поїхав до Кельна. Його тричі зупиняли за перевищення швидкості, двічі німці та один раз британці, і англійці мало не посадили його до в'язниці. Щоб витягти його з цього, знадобилося чимало старих рук через море - плюс чималий хабар для головного капрала!
  
  
  Тепер номер 9 був темним. Замкнений як барабан. Пекло! Кіллмайстер почухав щетину на підборідді і замислився. Берлінець мав зустрітися з ним на Хоштрассе, у «Кафе двох клоунів». Чоловік не з'явився. Нік, просидівши кілька годин, нарешті вирішив зв'язатися з жінкою самостійно. Це було недобре. Це може навіть не спрацювати. Жінка була контактом берлінського чоловіка, а чи не його. Ну, коли чорт погнав...
  
  
  Нік Картер оглянув Ладенштрассе. Деякі інші дівчата наразі закривали магазин. Коп на кутку почухав потилицю і притулився до ліхтарного стовпа. Вулиця швидко ставала безлюдною. Йому краще забратися звідси, доки він не став помітним. Він сильно постукав кісточками пальців скляною вітриною. Він зупинився і трохи зачекав. Нічого не трапилося. Він знову постукав, цього разу сильніше, нетерпляче татуювання хтивої, п'яної людини, яка була сповнена рішучості мати номер 9 і жодної іншої. Це була б історія, якби поліцейський став цікавим.
  
  
  Через п'ять хвилин за темною завісою в задній частині маленької платформи спалахнуло світло. Тепер він міг розрізнити крісло-гойдалку та стопку журналів. Поруч із гойдалкою пара чорних туфель на високих підборах із шипами висотою близько шести дюймів. Нік подумав про це шафі в тихому містечку Лорел, штат Меріленд, і скривився. Раймонд Лі Беннетт, якщо це справді був він, схоже, діяв відповідно до своєї форми. Якщо, знову ж таки, то був не дикий гусак! На той момент Нік був не в дуже оптимістичному настрої.
  
  
  Через щілину в фіранці на нього дивилася жінка. Світло було поганим, але вона здавалася блондинкою і неймовірно молодою для Ладенштрассе. Тепер вона обхопила свої груди халатом, нахилилася до нього і похитала головою. Її рот був широким і червоним, і він міг прочитати її губи, коли вона сказала: «Nein-nein-geschlossen!»
  
  
  Нік кинув погляд на кут. Пекло! Поліцейський почав прогулюватися в цьому напрямку, його увагу привернув стукіт по склу. Нік трохи похитнувся, ніби був дуже п'яний, притулився обличчям до скла і закричав німецькою. «Закрите пекло, Берто! Не давай мені цього. Впусти мене, - говорю я. В мене є гроші. Багато грошей. Впусти мене!"
  
  
  Коп був тепер ближчий. Нік мовчки притулився губами до скла і молився, щоб ця не була такою тупою, як більшість повій. Він вимовив слово: «Релтіх – релтіх!» Гітлер писав навпаки. Похмурий жарт, який вигадав берлінський чоловік.
  
  
  Дівчина знову похитала головою. Вона не розуміла повідомлення. Нік зробив з правої руки лезо і тричі порізав ліве зап'ястя. Це був найкращий із сигналів розпізнавання AX і марний розпродаж, якщо за ним спостерігав ворожий професіонал, але нічого не вдієш. Він мав додзвонитися до Берти - або як її звали.
  
  
  Тепер вона кивала. Так. Вона отримала це. Вона зникла, і світло згасло. Нік кинув погляд на вулицю. Йому полегшало дихати. Поліцейський втратив інтерес і повернувся у свій кут, де тепер розмовляв з іншим, молодшим поліцейським. Безперечно, його помічник. Його прибуття зняло жар із Ніка.
  
  
  Двері тихенько відчинилися. Голос прошепотів: "Коммен тут!"
  
  
  AXEman пішов за нею вузькими сходами, від яких «пахло потім і сечею, дешевими духами, сигаретами та мільйоном поганих обідів. Її туфлі шаруділи на зношених сходах. Інстинктивно, не замислюючись, він опустив "Люгер" у пластикову кобуру і дозволив Х'юго, стилету, ковзнути йому в долоню. Він не чекав неприємностей - і все ж він завжди чекав неприємностей!
  
  
  Піднявшись сходами, вона взяла його за руку і повела довгим темним коридором. Більше вона не заговорила. Її рука була маленькою, м'якою та злегка вологою. Вона відчинила двері і сказала: «Тут».
  
  
  Вона зачинила двері перед тим, як увімкнути світло в кімнаті. Нік швидко озирнувся, перш ніж розслабитись. Він сунув стилет назад у піхви. У цій кімнаті не було чого боятися. Не так, як він розумів страх. Для жінки це могло бути інше. Його очі, ці дивні очі, які могли змінювати колір, як море, швидко миготіли по кімнаті і нічого не втрачали. Маленький білий пудель спить на подушці в кутку. Папуга у клітці. Мереживні фіранки та серветки - жалюгідна спроба розважитися, яка якимось чином досягла лише трохи огидного шику. На туалетному столику та маленькому ліжку валялися ляльки кьюпі. Те, що Нік не бачив роками. Їх було дюжина чи більше. Безперечно, її діти.
  
  
  Він опустився на ліжко, досі пом'ятий після її останнього клієнта. Пахло дешевим запахом. Дівчина - вона була дуже молода для Ладенштрассе - сиділа на єдиному в кімнаті стільці і дивилася на нього величезними блакитними очима. У неї було яскраво-жовте волосся, зачесане високо, обличчя гарне, якби не маленький слабкий рот і великі фіолетові тіні під очима. У неї були тонкі руки і великі гнучкі груди, тонка талія, а ноги були надто короткими між щиколоткою та коліном. Це додало їй дивного спотвореного вигляду без будь-яких реальних фізичних каліцтв. Можливо, подумав Кіллмайстер, причина її присутності тут, замість того, щоб танцювати в якомусь шоу чи кабарі.
  
  
  Він одразу приступив до справи. Ти що-небудь чув від Аватару? Він мав зустріти мене на Хоштрасі. Він не прийшов". Аватар було кодовим ім'ям людини із Берліна.
  
  
  Дівчина похитала головою. “Нейн. Я не бачив Аватару. Я розмовляв з ним учора ввечері - телефоном у Берлін. Я розповів йому про американця - цього Беннетта? Аватар сказав, що приїде негайно. Вона знову похитала головою. "Але я його не бачив".
  
  
  Нік Картер повільно кивнув головою. Він вийняв з кишені пачку зім'ятої «Голуази» і простяг їй одну.
  
  
  «Я не курю, Данку». Вона обхопила рукою своє гостре підборіддя і дивилася на нього. У її погляді було схвалення та трохи страху.
  
  
  Нік вийняв з кишені аркуш паперу і розгорнув його. Це була одна з листівок, так поспішно поширених AX. На ньому була фотографія Реймонда Лі Беннета, витягнута із файлів служби безпеки у Вашингтоні. Нік мигцем глянув на вузьке обличчя, старі шрами від прищів, лисіючу голову і надто близько посаджені очі. Це було легко помітити. Чому Беннетт не замаскувався?
  
  
  Він кинув листівку дівчині. "Це чоловік? Ти впевнений?"
  
  
  "Джа. Я впевнений". Вона пошарила у кишені халата. Він відчинився, і вона не стала його закривати. Її великі груди все ще зберігали деяку юнацьку пружність.
  
  
  Вона дістала з кишені ще один флаєр і розстелала його поруч із тим, що дав їй Нік. «Аватар надіслав мені минулого тижня. Це те, що ви називаєте рутиною, так? Я справді не чекала...»
  
  
  Нік глянув на свій дешевий японський наручний годинник. На сьогодні майже один. Час втрачав. Як і раніше, немає Аватару. Йому найкраще накачати цю бідну ганчірку і покінчити з цим.
  
  
  «Ви знаєте, де зараз ця людина? Цей Беннетт?
  
  
  "Можливо. Я не впевнена. Але коли він прийшов учора ввечері, він зупинявся у готелі «Будинок». Ключ від номера був у кишені його піджака. Коли він пішов у ванну - вона знаходиться в коридорі, як ви розумієте - я обшукала куртку. Він забув залишити ключ на столі. Звісно, ​​я вже впізнала його за фотографією».
  
  
  Нік нахилився до неї. Який номер кімнати? На ключі?
  
  
  «Дев'ять-чотири-шість. Я записав це, щоб не забути. Вона підійшла до туалетного столика і підняла ляльку кьюпі. Вона простягла записку Ніку.
  
  
  "Ти добре попрацювала", - сказав він їй.
  
  
  Він міг собі дозволити ще кілька хвилин. Якщо Беннет все ще був у готелі «Будинок» – це було малоймовірно – то, мабуть, він був тут на ніч. Якщо людина вже рушила далі, на що чекала AXEman, це все ще був теплий слід. Лише один день.
  
  
  «Ти негайно розповів Аватарові про Беннетту?»
  
  
  «Ja. Як тільки він пішов, я вислизнула і зателефонувала до Берліна. Повірте, мій гер! Я не втрачав жодної хвилини».
  
  
  Нік усміхнувся. "Я вірю тобі - як тебе звуть?"
  
  
  Вона показала погані зуби у пародійній посмішці. "Хельга підійде".
  
  
  Нік знизав плечима. Він справді не хотів знати її ім'я. Не так важливо. Він підвівся і потягся. Він побачив, як розширилися її блакитні очі, коли вона зробила експертну оцінку тіла під грубим одягом робітника. На мить він відчув легкий відтінок насолоди. Можна було подумати, що вони захворіють на це до смерті - як дитина, яка працює в кондитерській. Але, мабуть, ні.
  
  
  Він знову глянув на годинник і сів. Ще п'ять хвилин, і він має бути в дорозі. Знайдіть спосіб перевірити, чи Беннетт був ще в готелі Dom. Якщо він був - і якщо Нік все ще не міг знайти Аватар - тоді йому просто потрібно було б знайти спосіб дістатися Беннета, дуже тихо, і вбити його. Без арешту за вбивство! Це може вимагати певних зусиль. Якби він тільки знав, де ця берлінський чоловік, що він задумав. Можливо, Аватар вирішив не чекати – піти за самим Беннетом. Його накази були б такими самими, як і накази Ніка. Вбивство!
  
  
  «Розкажи мені, - наказав він, - що сталося минулої ночі? З того моменту, як ти помітила цього Беннета, до того моменту, як ти зателефонувала до Берліна. Зроби це швидко, будь ласка. Беннетт був зовсім один, звичайно?
  
  
  «Джа. Один. Він робив покупки у вікнах, розумієте? Ходив туди-сюди вулицею і дивився на дівчат. Коли він зупинився біля мого вікна, я одразу впізнала його по картинці. Я була схвильована, гер, і дуже злякалася. Я боялася, що він не ввійде, що я втрачу його. Я не могла одягнутись і піти за ним вчасно».
  
  
  Кіллмайстер коротко кивнув. «Але він увійшов. Продовжуй, битте».
  
  
  Її блакитні очі, не відриваючись, дивилися на нього, коли вона сказала: «У цьому було щось, що я дізналася. Це я зрозуміла. Його погляд. Коли ви бачите стільки чоловіків, скільки я, ви починаєте дізнаватися дивні речі… і у цього Беннета був вигляд. І я мав рацію - він збирався відвернутися, коли я підняла черевики і свій маленький батіг. Він усміхнувся мені і одразу увійшов”.
  
  
  Дівчина встала зі стільця і підійшла до хисткої шафи з пресованого картону. Звідти вона взяла батіг і пару лакованих шкіряних чобіт на високих підборах зі шнурком до колін. Нік знову подумав про таємну кімнату в Лорел.
  
  
  Вона кинула батіг і черевики на ліжко. «Ці, мій пане! І він знав, як користуватися батогом. Він також фотографував мене. Багато знімків за допомогою камери – поляроїд. Ви розумієте? У багатьох положеннях?
  
  
  Нік ніжно їй усміхнувся. "Вам, безперечно, добре заплатили за все це?"
  
  
  «Джа. Він добре заплатив. Але я думаю, що мені потрібно більше. Дивись!
  
  
  Вона скинула халат і стояла перед ним оголеною, повернувшись, щоб він побачив мерзенні червоні рубці на її білій спині та сідницях. «Чи бачите, гер, чи не варто мені більше платити за мої послуги?» Її червоний рот похмуро приховував хворі зуби.
  
  
  Нік Картер не дозволив виявити співчуття. Він обдарував її легкою посмішкою. «Аватар – ваш касир, а не я. Візьми його із собою».
  
  
  «Якщо ти колись знову побачиш його, - подумав Нік. Він починав розуміти цього берлінця. Почуття, яке він знав раніше, дуже неприємне передчуття лиха. У цьому плані його припущення рідко були помилковими. Його вбудований радар, вигострений і чутливий за роки обману смерті, почав відкидати слабку тінь на екран його розуму. І якщо він мав рацію, і Аватар був у біді або мертвий, це означало зміну планів. Він залежав від Аватару, який допоміг йому потрапити до Готелю Дім.
  
  
  Це також, поза сумнівом, означало, що росіяни теж вловили цей запах і кричали. Він зараз не мав часу турбуватися про це. Він зіткнеться з цією проблемою, коли вона прийде, що буде досить скоро. Але зараз...
  
  
  Він підійшов до дверей. Дівчина пішла за нею.
  
  
  «Мені потрібно знайти спосіб потрапити до готелю «Будинок», – сказав Нік. Він клацнув рукою по одязі. "Я не можу зробити це в такому вбранні - вони не пропустили мене повз стол. Це означає, що мені доведеться прокрастися, і щоб зробити це, щоб мене не зловили як злодія, мені потрібно знати розташування цього місця. Ви знаєте кого-небудь, хто працює в Будинку?Хто-небудь взагалі?Слуги?Кухні?Це дуже важливо - і за це я заплачу додатково.
  
  
  Він насправді нічого не очікував – у цих дівчат було дуже мало контактів у денному світі – але він взяв 100 марок зі свого гаманця.
  
  
  На його подив, вона миттєво кивнула. «Я знаю там носія. Він іноді приходить до мене. Його звуть ..."
  
  
  "Я не хочу знати його ім'я!" Нік сказав коротко. "Ви можете зв'язатися з ним? Зараз! Негайно?"
  
  
  Вона знову кивнула головою. "Думаю так. Фріт - він працює ночами. Я знаю це тому, що він завжди приходить сюди рано, в другій половині дня. Я міг би зателефонувати йому у службовому приміщенні готелю».
  
  
  Кіллмайстер швидко розумів. Його накази були досить зрозумілими. Вбийте Раймонда Лі Беннета. До біса Аватару, берлінської людини. Там щось пішло не так. Кому він взагалі був потрібен? Якби він міг купити цього носія, то зміг би виконати свою роботу і виїхати з Кельна до світанку. Це коштувало шансу.
  
  
  Він вручив їй купюру у 100 марок. "Подзвони йому. Чи є провулок за Будинком? Проїзд чи паркування? Будь-яке місце, яке тепер буде безлюдним? Він не був знайомий із Кельном.
  
  
  Вона взяла гроші та поклала до кишені халата. «Є провулок. Він вузький і темний, і я не думаю, що поліція його добре патрулює. Будинок – розкішний готель – вони не вважали б це за необхідне. У Будинку зупиняються лише дер Класе».
  
  
  Нік знову глянув на годинник. За кілька хвилин після першого. Ще багато часу. Якби тільки птах не прилетів.
  
  
  "Зателефонуй йому", - наказав він. «Будьте дуже впевнені, що ви говорите лише з ним і що його не підслуховують. Він розумний, цей носій? Не тупий?»
  
  
  Дівчина посміхнулася. Вона поклала руку на руку Ніка, смикаючи величезний біцепс. «Він досить розумний. І йому не подобаються поліцаї. Він і раніше мав проблеми з ними».
  
  
  Нік посміхнувся їй. "Добре. Мені потрібен хтось трохи сумнівний для цієї роботи. Добре - подзвони своєму другові, як тільки я піду. Ось що ти йому скажеш – переконайтесь, що всі зрозуміли правильно. Абсолютно вірно! Це важливо.
  
  
  "Скажіть йому, щоб він був у провулку через годину. Переконайтеся, що його не бачили або не пропустили. Він повинен бути в змозі організувати це. Скажіть, що він повинен викурити дві сигарети одночасно і, коли він викурить їх, перевернути недопалки в протилежних". напрямках. Він не повинен нічого говорити. Не говорити зі мною. Я побачу його, перш ніж він побачить мене. Я ідентифікую себе одним словом – фельдфебель. Зрозуміло?"
  
  
  «Фельдфебель? Ти так говоритимеш? Він нічого не скаже, поки ти не заговориш першим?
  
  
  «Гарна дівчинка. Коли він чує, як я говорю «фельдфебель», він повинен відповісти: «Das Wasser ist kalt». Вода холодна. Тепер зрозуміло? "
  
  
  «Джа. У мене є все. Але він захоче грошей. Можливо багато грошей».
  
  
  Кіллмайстер уважно глянув на неї. "Йому добре платитимуть. Скажи йому про це. Скажи йому також, що якщо він обдурить мене, створить мені проблеми, йому також платитимуть. Але не в марках. Не говори йому про це, поки він не погодиться. зустрітися зі мною, а потім переконатись, що він це розуміє. І переконайтеся, що ви це розумієте”.
  
  
  «Ja, schon Mann. Я знаю. Тобі нема про що турбуватися». Її пальці несміливо погладжували щетину на щоці AXEman. "Можливо, ти залишишся ще на мить чи дві?" Вона вийняла з кишені банкноту в 100 марок і дозволила їй впасти на підлогу. "Я ... мені це не знадобиться".
  
  
  Нік подарував їй милу і усмішку, що розуміє, майже щиру. Щоб пощадити її почуття, він сказав: «Було б непогано, Хельга. Дякую, але я не можу. Немає часу. Можливо пізніше, коли це закінчиться. До побачення".
  
  
  Спускаючись темними сходами, він згадав, як вона його назвала. Шен Манн. Гарна людина! Кіллмайстер трохи сумно похитав головою. Десь у твердій, як алмаз, його оболонці був напад жалю. Вона повинна знати самотність, яка перевершує навіть її власну.
  
  
  Потім він струсив її і вийшов на Ладенштрассе. Треба було попрацювати. Вбивати, якщо все піде добре. Було б непогано закінчити цю справу сьогодні ввечері та завтра повернутися до Штатів.
  
  
  У будь-якому випадку AXEman ніколи не був особливо популярним серед повій. А коли він з ними спілкувався, то тільки з найкрасивішими та найдорожчими.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  
  
  
  Вийшовши з Ладенштрассе, Нік Картер по закутках та вузьких вуличках попрямував до Соборної площі. Його манери були потайними; він згорбився і човгав, засунувши руки в кишені, час від часу ткав, - робітник, який був трохи п'яний, і начхати, хто це знає. Нечисленні перехожі не звертали на нього уваги. Іншого поліцейського він не зустрів. Він знайшов затінений лавку з підвітряного боку від музею Erzbischofliches, протяжністю садів від собору, і почав чекати. Готель «Дім» знаходився за два квартали від готелю. Він дозволяв собі десять хвилин на прогулянку.
  
  
  Провулок за Домом був вузьким та темним. Нік йшов обережно, так само непомітно, як і самі тіні, уникаючи сміттєвих баків і сміттєвих баків магазинів, що примикають до будинку. Він перервав конклав
  
  
  кішок і голосно зашипів. "Тихо, грималкіни", - сказав їм Нік. "Убий його. Злітайте. Ваші друзі на коти чекають».
  
  
  Він знайшов нішу у задній частині гаража через провулок від задньої частини Будинку. Було вже далеко за два, але в деяких кімнатах все ще горіло світло. Нічні вогні тьмяно горіли на кухнях та інших службових приміщеннях першого поверху. Прямо навпроти того місця, де він стояв, була велика стоянка, заасфальтована і обставлена з одного боку бідонами та баками для сміття. Був невеликий розвантажувальний док. Три машини, два «фольксвагени» та «мерседес» блищали в єдиному тьмяному світлі дуги.
  
  
  Кіллмайстер чекав не більше двох хвилин, коли він почув, як двері м'яко відчинилися і зачинилися десь через дорогу. Його пильний погляд вловив рух у густих тінях, що накопичуються біля сміттєвих баків. Сірник на мить спалахнув жовтим і згас. Дві червоні крапки прорізали морок. Нік терпляче чекав, поки чоловік палить. Потім, нарешті, один недопалок перекинувся ліворуч, а другий праворуч.
  
  
  Нік рушив через провулок у найяскравішу частину паркування. Він тихо сказав: "Фельдфебель?"
  
  
  "Das Wasser ist kalt". Голос був грубий, низький, серйозний бас.
  
  
  Нік підійшов трохи ближче. «Джа. Вода холодна. Жінка сказала тобі, що я хочу?
  
  
  Тепер він був досить близько до тіні, щоб побачити, як він знизав плечима. Він був коротким і присадкуватим. У ньому говорилося: «Ви хочете увійти до готелю, щоб вас не бачили, гер. І я вважаю, ви хочете вийти так само, nein? Це можна влаштувати – за гроші».
  
  
  "Скільки грошей?"
  
  
  Момент коливання. Нік зробив ще крок уперед і різко зупинився. Це дихання - потужна суміш тютюну, цибулі, алкоголю та просто неприємного запаху з рота! Друзі цієї людини, якщо вони мали, просто ніколи їй не розповідали.
  
  
  «П'ятсот марок, гер? І я повинен знати, чи ви повинні мені сказати дещо з того, що ви плануєте робити? Я маю захистити себе, розумієте? Поліцаї...»
  
  
  «Тисяча марок», – суворо сказав йому Нік. «І ви не ставитимете жодних питань. Ні одного! Ви відповідатимете на запитання. Чим менше ви знатимете, тим краще для вас. Якщо ви добре зробите свою частину роботи і мовчатимете, у вас не буде проблем із поліцією. Коли ми розлучимося, ви забудьте, що ти коли-небудь бачив мене або що жінка коли-небудь дзвонила тобі. Ти забудеш це миттєво та назавжди! Ти розумієш? "
  
  
  Джа, гер. Чого ви хочете? Я маю на увазі, крім входу в готель? Ця частина досить проста і ...»
  
  
  "Я знаю", - різко сказав Кіллмайстер. Ти мені для цього не потрібен! Ось що я хочу». І він нахилився ближче до чоловіка, щосили намагаючись уникнути цього жахливого дихання.
  
  
  Через чверть години Нік Картер вийшов з вантажного ліфта на сьомому поверсі Будинку. Він піднявся пожежними сходами на два прольоти на дев'ятий поверх. Коридори були порожні, вкриті товстим килимом і тьмяно освітлені. Він піднявся пожежними сходами, як привид. Його робочий одяг зберігався у шафці у підвалі. Тепер він носив зелену форму швейцара з блискучими срібними гудзиками. Він переодягся в пральні, тоді як його гід і наставник чергували зовні, таким чином даючи Ніку перепочинок і можливість передати свою зброю, не викликаючи підозр. У тому, що носій був шахраєм, він не сумнівався, але вбивство було чимось іншим.
  
  
  Нік прочинив двері на дев'ятому поверсі і обережно вдивився в довгий коридор з легкою усмішкою на грубуватому обличчі. У нього не було ні часу, ні бажання пояснювати носію про страти AX. Для нього вбивство Раймонда Лі Беннета було б чистим вбивством.
  
  
  Нік тихо вийшов у коридор. Нехай буде так. Зрештою, якби він це зробив, було б надто пізно. Тоді ця людина не сміє говорити.
  
  
  Номер 946 знаходився в дальньому кінці коридору, поряд із входом до готелю. Нік швидко і безшумно пройшов відстань, обмацуючи пальцями кишеню зеленої мавпячої куртки у пошуках ключа доступу. Це саме собою коштувало тисячі марок. Він міг би зламати замок відмичкою, але на це потрібен час, він підняв би шум і занадто довго змусив би його стояти в холі.
  
  
  Ось воно. Білі двері з бронзовими цифрами 946. Слабка посмішка торкнулася його твердого рота, коли побачив табличку «Не турбувати» на дверях. Можливо, сардонічно подумав Кіллмайстер, цілком можливо, що він зможе вбити Беннета, не потурбувавши його. Якщо він зробить це досить швидко. Поки що чоловік спав.
  
  
  Він озирнувся на коридор. Він мерехтів у приглушеному нічному освітленні, тьмяний тунель тиші. Обережно, дуже повільно, Нік вставив ключ доступу в замок. Якщо Раймонд Лі Беннетт справді був у кімнаті - а Нік не знав напевно, - то це була найнебезпечніша частина операції. Беннетт міг бути божевільним, але він не був дурнем. Йому подобалося грати у шпигунські ігри, і він
  
  
  мабуть, знав багато трюків, хоч би за читанням. Він міг сидіти у темряві та чекати з патроном 38-го калібру. Він міг прикріпити до дверей пастку для зброї або розкидати пляшки та консервні банки як джерело шуму – що завгодно. Нік Картер сказав собі, що не хотів би отримувати його від божевільного любителя на кшталт Беннета. Він також приготував свої вибачення, якщо його зловить якийсь товстий німецький бізнесмен та його дружина: Verzeihung, mein Herri. Тисяча вибачень. Не в ту кімнату, розумієте! Фальш Циммер! Я прийшов полагодити водопровід, гер. Мені сказали. ця кімната була порожня і... Ja, mein Herr. Я негайно йду! "
  
  
  Він повернув ключ. Замок видав ледве чутне маслянисте кудахтання. Нік чекав, прислухаючись, не дихаючи. Він надто довго пробув у коридорі. Він повинен увійти, піти з поля зору, готовий до всього. Він поворухнув зап'ястям, і стилет упав йому на долоню. Він затиснув лезо між зубами, перекинув Люгер праву руку, а лівий повільно повернув ручку. Двері беззвучно відчинилися всередину. У кімнаті було темно. Кіллмайстер прослизнув усередину і тихо зачинив за собою двері. Готовий до всього.
  
  
  Готовий до всього, крім запаху, що вдарив його ніздрі. Смердючий запах порошку. У цій кімнаті стріляли зі зброї. Зовсім недавно.
  
  
  Нік діяв інстинктивно, а чи не свідомо. Він упав навколішки і відійшов від дверей, праворуч уздовж стіни, обережно почуваючи себе попереду. Він лагідно дихав через рот. І слухав. Слухав з кожною унцією, яку тільки міг зібрати, його обличчя було за кілька дюймів від килима. За мить він зробив глибокий безшумний вдих і затримав подих, поки в нього не почали ляскати у вухах, а легені не захворіли. Він затримав подих майже на чотири хвилини; Після цього часу він був упевнений, що в кімнаті з ним нікого і нічого немає. Нема живого.
  
  
  Нік дозволив собі м'яко впасти на килим, знімаючи напругу. «Люгер» був у його лівій руці, стилет – у правій. У кімнаті не було небезпеки. Не зараз. Він був у цьому певний. Але в кімнаті було щось ще - він відчував його присутність - і за мить або дві йому доведеться з цим зіткнутися.
  
  
  Він глибоко дихав, прислухаючись до слабких зовнішніх звуків, дозволяючи своїм нервам прийти в норму. Десь на Рейні виблискував буксир - поруч протікала велика річка - і пустельними вулицями проносилася машина. Здалеку пролунав поліцейський клаксон. Він почув слабке шелест і ворушіння важких завіс і в той же час відчув подих вітру на своїй щоці. Десь було відчинено вікно. Вітерець слабо пах річкою, доками та набережними, вугіллям, нафтою та бензином. Потім вітерець стих, і він знову відчув запах пороху.
  
  
  На даний момент його тіло було в безпеці, і його мозок узяв гору. Гонки як справжній комп'ютер. У цій кімнаті стріляли зі зброї; не було ні тривоги, ні поліції, – сказав би йому швейцар, – а це означало, що пістолет був заглушений. Глушники означали особливий тип неприємностей, його вигляд, який він розумів найкраще. Поліція, хулігани, звичайні грабіжники, глушники не використовували. Іноді це робив Нік. Те саме і з його колегами на службі в інших країнах.
  
  
  Нік Картер скривився у темряві. Це буде не так просто, як він почав сподіватися. Звісно, цього ніколи не було. Було божевіллям мріяти забрати Беннета і вибратися з Кельна до світанку! Він зітхнув і відштовхнувся від килима. Краще вже робити з цим.
  
  
  Він поклав руку прямо в обличчя чоловікові. Плоть все ще була трохи теплою. Нік провів рукою по руці чоловіка до зап'ястя, підняв її та зігнув. Поки що немає суворості. Можливо, це Раймонд Лі Беннетт? Невже людина з Берліна, яка мала Аватар, побачила шанс і скористалася ним? Зробили роботу та пішли? Чи цей Аватар тепер остигає на підлозі?
  
  
  Підповзаючи до дверей, Нік виявив, що його думки дещо неоднозначні. Якщо людина з Берліна придбав Беннета, то все на краще - робота була зроблена - і все ж таки це було, в першу чергу, дорученням Ніка. Професійне ревнощі? Нік посміхнувся у темряві. Навряд чи. Просто коли він починав роботу, йому подобалося її закінчувати.
  
  
  Він знайшов двері і замкнув їх. Прикрутив його та натягнув страхувальний ланцюг. Він знайшов вимикач світла та клацнув ним. Насправді, це не було великим ризиком. Не після того, як стрілянина залишилася непоміченою.
  
  
  Люстра на стелі спалахнула золотим сяйвом. Нік стояв спиною до дверей і оглядав сцену. Битва пройшла правильно! Мабуть, було зроблено кілька десятків пострілів. Настінне дзеркало було розбите, ваза валялася уламками біля каміна, на світло-блакитних стінах були потворні оспини. Гарні товсті стіни, інакше кулі пройшли б і насторожили людей по сусідству.
  
  
  Було два тіла. Один із них, якого він торкнувся, належав маленькому китайцю. Щось закипіло в мозку Ніка, навіть коли
  
  
  він схилився над трупом. Значить, вони також були в ньому! Це, безперечно, зробило б тушковане м'ясо більш зв'язуючим, якщо не смачнішим. Він трохи сумно похитав головою, оглядаючи мертву людину. Це було те, що він і я, Хоук, звичайно, передбачали - у ChiComs були хороші трубопроводи до Кремля - але вони сподівалися, що китайці не впадуть, доки не стане надто пізно. Після смерті Беннета.
  
  
  Китаєць був поранений у груди, біля серця. Він сильно протік кров'ю на своїй дорогій біло-білій сорочці. Поруч із його витягнутою рукою був Люгер, дуже схожий на власний Ніка, але пізнішої моделі та не урізаний. Нік підняв його і оглянув довгий циліндричний глушник на дулі. Гарна, зроблена прямо тут, у Німеччині. Коли його встановлено, шум буде не більше, ніж від пробки, випущеної з дитячого пістолета.
  
  
  Він кинув "люгер" на підлогу поряд з трупом і підійшов до іншого трупа. На ньому були тонкі, як папір, майже прозорі рукавички, які давно подарував йому старий Пойндекстер. Вони були зроблені з людського тіла - Пойндекстер тільки сміявся і похитував головою, коли його питали про них, - і вони залишали відбитки. Чиї відбитки Нік уявлення не мав. Це знав лише Пойндекстер - він і людина, яка насправді зняла шкіру.
  
  
  Він стояв, дивлячись на другий труп. Це було поруч із великим двоспальним ліжком. Ліжко, на якому лежали, але не спали. Покривало або червоний оксамит досі залишалися на місці. Матеріал був важким та товстим, на ньому залишилися сліди двох тіл. Нік на мить покинув тіло і ліг на ліжко. Він нахилився над нею, не торкаючись її, і понюхав вм'ятини на оксамиті. Аромат! В одному з них дорогий парфум. Досі затримується. Із Беннеттом була жінка.
  
  
  Кіллмайстер повернувся до тіла, найближчого до ліжка. Вони добре знайомі. Схід та Захід. Остання дихотомія. Цей був російським чи принаймні слов'янином, і одного погляду було все, що було потрібно Кіллмайстру. М'язи, коротко острижене волосся, смагляві увігнуті риси обличчя, дешевий костюм, який при смерті підходив навіть гірше, ніж за життя. Російський м'язовий чоловік. Ймовірно, під час виконання службових обов'язків загинув підлеглий МДБ. Нік нахилився ближче. І вбив багато. Чотири кулі у кишечнику. Він майже не кровоточив. Китайський агент був найкращим стрільцем - якби китайці його вбили. Якби вони вбили одне одного. Нік знову глянув на ліжко, тепер усвідомлюючи, що в ньому росте болісне розчарування. Можливо, Беннет убив двох чоловіків. Або жінка, ким би вона не була. Це мало великого значення. Беннетт знову пішов, втік, і ось він стояв із кімнатою, повною трупів. І яйце йому на обличчя, як кажуть у шоу-бізнесі. З порожніми руками.
  
  
  Він почав пересуватися по кімнаті, швидко і зі знанням справи обшукуючи її. Він знову глянув на мерців і насупився. Один китаєць та один російський. Боротьба. То у кого була кнопка? У кого був Беннетт? На цей раз він зрозумів, що тягне за китайців. Якби в них був Беннет, то він, AX, усе ще мав шанс. До Китаю був довгий шлях. Якби він був у іванів, все, напевно, було б скінчено - вони переправили б його через лінію фронту в якомусь віддаленому, занедбаному сільському куточку. Вони охороняли б його цілим загоном, якби вважали це за необхідне - доки вони не висмоктали його насухо, не вичавили кожну унцію цих тридцятирічних повних спогадів з його дивакуватого мозку.
  
  
  У туалеті було пусто. Одяг, сумки – все пропало. Нік знайшов попільничку з декількома недопалками. Дві були заляпані помадою. Жінка починала цікавити його дедалі більше. Що вона була – китаянка чи російська? Це мало мати значення.
  
  
  Він пішов у ванну, щоб швидко озирнутися. У шафі нічого не залишилося, нічого не заховано у зливному бачку унітазу; на кількох серветках у кошику для паперів залишилися сліди макіяжу. Ніхто не ховається у душовій кабіні. Нік повернувся до спальні і пройшов через невеликий стіл. Нічого, крім традиційного канцелярського приладдя, ручок, олівців тощо. буд. Він заглянув у сміттєвий кошик під столом. Паперовий пакет середнього розміру. Він нахилив сміттєвий кошик ногою, і мішок вислизнув на підлогу. Був! деренчливий, деренчливий звук. Як розбитий посуд. Нік підняв його і витрусив вміст на килим.
  
  
  Це була розбита мозаїка із битої кераміки. Два десятки і більше осколків, великих і малих, з жовтою охристою глазур'ю. Нік перебирав шматочки та шматочки. Яка прикраса столу, дрібнички на каміні, кітч, обставлений готелем? Тоді навіщо збирати шматки, складати їх у мішок? Спроби прибрати решту кімнати не робилося.
  
  
  Кіллмайстер скрутив між пальцями найбільший шматок. Це була голова тигра, що гарчав. Маленький, приблизно дюйм діаметром від вуха до вуха, зроблений дуже вміло. Крихітні очі були дикого жовтого кольору з червоним відблиском, а ікла - диким білим криком. Ви майже очікували, що річ вкусить вас
  
  
  Нік якийсь час дивився на неї, потім зібрав шматки і поклав їх назад у сумку. Він сунув сумку в кишеню куртки швейцара. Мабуть, нічого не означало - але в такому разі ви навіть не здогадувалися.
  
  
  Він підійшов до відкритого вікна і оглянув важку тканину штор. Вітерець затих, і вішалка двома чи трьома складками лежала на вузькому радіаторі, який мав прочистити. Складки пом'яті та брудні. Нік глянув угору. Пелерина була зірвана з прута. Хтось настав на нього, виходячи з вікна. Він відсмикнув фіранку.
  
  
  Звісно, вони пішли цим шляхом. Беннет та жінка з усім своїм спорядженням. Нік хотів було висунути голову, але потім спохмурнів на його безтурботність. Він повернувся і вимкнув світло, потім почекав ще хвилину, перш ніж витяг вікно і почав пошукати вгору і вниз. Внизу пожежна драбина вела на жваву головну вулицю. Він сумнівався, що вони підуть цим шляхом. Тоді нагору. До даху та над прилеглими будинками.
  
  
  Він звичкою перевірив свою зброю, потім гнучко пройшов у вікно і почав підніматися. Залишилось лише три поверхи. Він піднявся по крутих сходах, які зачіплялися за парапет, сповільнився прямо під виступом, потім поспіхом піднявся вгору і знову. Створення силуету на тлі піднебіння було поганим прийомом і іноді могло бути фатальним.
  
  
  Дах був плоским. Гравій та гудрон. Тут знаходився корпус для ліфтової техніки та цистерна з водою. Кіллмайстер увійшов у найглибшу тінь під танком і почав чекати. Він чекав на п'ять хвилин. На даху нічого не рухалося. Якщо Беннет і жінка пройшли цим шляхом - він був у цьому впевнений - вони знайшли вихід з даху. Якби вони могли, він міг би. Навіть коли Кіллмайстер вийшов з-під танка, у його голові почав формуватися план. Це був не особливий план – і йому це не особливо подобалося – але це була, як сказав затятий гравець, єдина гра в місті. У цього каліку плану могло й не вийти, і навіть якби це сталося, він мав великі неприємності, але це здавалося єдиним виходом. Кіллмайстер мав сколихнути шершневе гніздо, зробити з себе підношення - коротше кажучи, заманити пастку своєю шиєю. І сподіваюся, що його зловили. Інакше це було безнадійно. Він просто продовжував нишпорити в темряві. Нема часу на це. Він мав діяти та діяти швидко. Він має зіграти клоуна.
  
  
  Після хвилини огляду даху він зрозумів, як вони її залишили, Беннет та жінка. Повинні бути. На схід, до Рейну, дах сусідньої будівлі спускався на десять футів. Між будинками був проміжок за шість футів. Нік вивчав темну яму внизу. Він тихо свиснув. Для нього це було дрібницею. Але для Беннета? Для жінки? Потім якимось чином він з великою ясністю дізнався правду. Беннет, маленький зрадник міг бути проблемою, але не жінка! Ким би вона не була і з якого боку вона не була, вона буде головною. Вона, мабуть, підштовхнула Беннета!
  
  
  Тепер у рухах Кіллмайстра була певна навмисна недбалість. Яструб був би дуже спантеличений неохайністю свого хлопчика номер один. Нік стрибнув на дах унизу. Робив він це легко, але незграбно. Він упав, перекотився і дозволив собі голосно вилаятися. Він стояв силуетом і обтрушував себе, сердито бурмочучи, і робив більше шуму, ніж ведмідь у гущавині. По його спині пробіг холод, з яким нічого не вдієш. Якщо вони були поруч - інші невдахи, росіяни чи китайці, - він мав їх намалювати. Про переможців, російських чи китайських, йому зараз нема про що турбуватися. Вони робитимуть час та сліди.
  
  
  Він перетнув дах, шумно гойдаючись, і незграбно переліз через парапет, що веде на наступний дах. До кінця кварталу споруди знаходилися на одному рівні. Тоді йому доведеться спускатися надвір.
  
  
  У третій будівлі він знайшов тіло Аватару.
  
  
  Він лежав у глибокій тіні біля основи вентилятора. Нік вчасно помітив це, але дозволив собі спіткнутися на ньому. Він прокляв його. Якби за ним спостерігали – він сподівався, що це так – їм, мабуть, важко стримати сміх, вони подумали б, що їм треба мати справу з найкращим у світі бовдуром.
  
  
  Він ніколи не зустрічав цього берлінця особисто, але йому показали фотографію у Вашингтоні. Ця людина була головним агентом, але без звання Кілмастера. Лише троє інших чоловіків мали це звання в AX, причому Нік Картер був старшим офіцером. І все-таки це була хороша людина, дуже хороша людина, а тепер вона померла. Нік опустився навколішки поруч із тілом, використовуючи ручку-ліхтарик, і швидко обшукав кишені. Ні гаманця, ні облікових даних не було. Вони б взяли їх для можливого використання у майбутньому, для копіювання та підробки. В іншому все було гаразд. Аватар не було замасковано. На ньому був діловий костюм американського виробництва консервативного крою, біла сорочка та темно-синя краватка. Його фетровий капелюх згорнувся
  
  
  за кілька футів від нього, коли куля потрапила йому між очей. Нік дозволив крихітному променю на мить зупинитися на чорній дірі, знаку смерті, пильних очах. Він запитував, чи була у цього хлопця дружина. Сім'я? Деякі AXEmen зробили це.
  
  
  Великим і вказівним пальцями він заплющив очі, поплескав ще теплою щокою і піднявся на ноги. Аватар, мабуть, перевірив у готелі, виявив, що Реймонд Лі Беннетт все ще там, бачив чи якимось чином чув про жінку та інших, і вирішив діяти, не чекаючи на Ніка. Не маючи рангу Killmaster, все ж у місії він мав би ліцензію на вбивство. Доля повернула справу назад.
  
  
  Нік Картер продовжив свій шлях по дахах. Він підійшов до останньої будівлі і знайшов іржаві пожежні сходи, що вели на вузький вуличок, що йшов убік пристані. Те, що раніше було здогадкою, підозрою стало майже очевидністю. Беннет і жінка, мабуть, намагаються вибратися з Кельна незвичайним маршрутом – річкою. Це було б повільно – це був би головний недолік – але було також багато переваг. Дороги легко перекриваються; поїзди, літаки, автобуси, приватні автомобілі можна легко зупинити та обшукати. Важко заблокувати таку велику та жваву річку, як Рейн.
  
  
  Спускаючись з останньої пожежної драбини на вузький бруківку, він сказав собі, що це, мабуть, китайці - у них був Беннетт! Час було б для росіян важливим; для китайців це мало б великого значення. Вони були терплячими людьми, а до Китаю було дуже далеко - вони спробували знайти безпечну нору і піти в землю. Зачекайте. Рейн був забитий буксирами, пароплавами, баржами та вітрильними човнами, крейсерськими яхтами з каютами і т. д. Саме в цей момент Нік визнав, що принаймні на даний момент він програв гру. Реймонд Лі Беннетт збирався піти - поки що.
  
  
  Тепер він ішов до набережної, швидко йшов, все ще в чоботях важкого робітника, стукаючи по тротуару. Він звернув у провулок, що виходив на причал, побачив сяйво вогнів і чіткі контури вантажних кранів. Провулок закінчувався високим дротяним парканом. Далі працювали люди, розвантажуючи річковий пароплав. Поруч із пароплавом, вгору по річці, був пришвартований довгий ланцюжок барж. На набережній було темно. Нік повернув праворуч, довгим тунелем, утвореним складськими приміщеннями, що вимальовуються по обидва боки. Вузький темний прохід.
  
  
  Пройшовши п'ятдесят ярдів, він озирнувся через плече. Вони йшли. Три тіні щойно промайнули в тунелі за ним.
  
  
  Посмішка Кіллмайстра була холодною і трохи жорстокою. Точно за розкладом. Вони розраховували, що він охолоне. У певному сенсі це було правдою, але вони в нього також були. Це було схоже на старий анекдот – хто, що комусь робить і хто за це платитиме! То була безрозсудна гра, але не перша, і він сподівався, що не остання. І тепер йому довелося витримати достатньо боротьби, щоби це виглядало щирим.
  
  
  Він зупинився там, де закінчувалися склади, де провулок розширювався і світло ставало трохи кращим. Він повернувся, ніби тільки щоб попередити його, і зустрів натиск трьох чоловіків. Слов'янські м'язи, усі вони. Великі, міцні, грубі чоловіки з розбитими обличчями та кулаками, як стегенця. Він подумав, що їм буде дано наказ не вбивати його. Ще немає. Йому це сподобалося. Це означало, що він міг з ними впоратися, але добре, і він був якраз у настрої для цього. Він був стомленим, засмученим - невдахою на роботі - і просто злим і злим.
  
  
  Він ударив першого чоловіка ногою в промежину. Він засунув чотири пальці, жорсткі й тверді, як залізничні шипи, у вічі другому чоловікові. Він кинув блок, що котився, в коліна третьої людини, збив його з ніг і вдарив ногою по обличчю важкими армійськими черевиками. У нього виникло відчуття, що він переборщив. Обережний! Його треба було взяти в полон.
  
  
  Чоловік, якого він ударив у промежину, залишився стояти, стогнав і хапався за себе, але другий чоловік схопився і знову увійшов, розмахуючи ціпком. Нік взяв удар на ліве передпліччя – це було боляче – і вдарив чоловіка в горло ребром правої руки. Занадто складно, чорт забирай! Чоловік згорнувся з різким тваринним бурчанням болю. Нік знову вилаявся. Ці персонажі були надто легкими! Це стало виглядати так, ніби йому доведеться витягнути ціпок і нокаутувати себе.
  
  
  Чоловік, якого він ударив по обличчю, покотився по провулку, знайшов штир, який упустив його товариш, і напав на Ніка ззаду. Нік вдав, що не бачить його. Він зосередився на тому, щоб ударити одного з чоловіків коліном по обличчю, коли той намагався підвестися. Він напружився, збираючись із силами. Це ніколи не було легко!
  
  
  Штир потрапив йому прямо над правим вухом, сильний удар. Між моментом удару та відкриттям темної дірки під його ногами Ніку вдалося зламати носа людині перед ним. Він відчув хрускіт кісток і зрадів цьому, а потім почалася довга спіраль у яскраву темряву. Він спускався найдовшим у світі жолобом для прання. Ясно це була Брама пекла.
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  
  
  
  Хтось казав. Слова текли знову і знову. Ніколи не перестане. Безперервні балачки. Yackety-yac-yackety-yac ... Де, чорт забирай, він був? Розіп'ятий на Вавилонській вежі? Звичайно, його зв'язали по руках та ногах, і він лежав на чомусь дуже твердому. Це було не так уже й погано – це були розмови, які зводили його з розуму, турбували його. Хіба вони ніколи не заткнулися? Це було схоже на збори мавп-ревунів, птахів майна та приклеєних автоматичних ріжків – все це змішалося в один огидний порив звуку. І все це не мало сенсу. Усі слова злилися воєдино у дивному електронному крику. Це було схоже на запис на кодовій машині.
  
  
  Зачекайте хвилину! Цей голос... цей єдиний голос там? Де він раніше чув цей голос? Хммм – це було дуже і дуже знайоме. Занадто знайоме!
  
  
  Нік Картер тримав очі щільно закритими. Його масивний мозок, що тільки починає позбавлятися від впливу наркотику, щойно приходячи до тями, взяв гору. Жоден м'яз не ворухнувся на його обличчі, яскравому в різкому гарячому конусі яскравого білого світла. У його мозку ланцюги рухалися і клацали, маленькі лампочки спалахували і гасли, питання задавалися центральним пультом, і відповіді поверталися - і все це за менший час, за який йому потрібно було зробити один вдих.
  
  
  Він був у росіян. Добре. Він так і планував. Його пов'язали під гарячим світлом. Напевно, підвал чи старий склад. Це мало великого значення. Що мало значення, то це те, що він говорив! Скільки? Скільки? Що він сказав їм досі? І він досі говорив. Тільки тепер він усвідомлював це, знав про що говорить. Сегмент мозку, що холоднокровно і спокійно відновився, стояв осторонь і слухав рефлекторний, автоматичний потік слів. Але тепер його мозок редагував потік.
  
  
  Жіночий голос, м'який і переконливий, висів у повітряній кульці прямо над його головою. Як мовні кулі у коміксах. З величезним зусиллям Нік стримав м'язове скорочення – він все ще не повернувся. Його розум все ще грав жарти. Напис на повітряній кулі, голос, були написані великими літерами та жирним чорним шрифтом Bodoni.
  
  
  «Ви розповісте нам, – сказав голос, – все, що ви знаєте про Жовту вдову. Всі. Кожна дрібниця важлива. Ми знаємо, що у вас є справа про Жовту вдову у Вашингтоні. Ви, мабуть, бачили цю справу. Ви все розкаже – все! "
  
  
  Жовта вдова? Мозок Ктилмастера прийшов у норму у міру того, як дія препарату закінчилася. Хто, чорт забирай, була Жовтою вдовою? Ніколи про неї не чув. Немає у файлах AX. Може, вона належала до ЦРУ чи ФБР - у жодному разі не завадило б вигадати кілька брехні, вбити час, доки він знову не стане цілком самим собою.
  
  
  Він тримав очі закритими, його обличчя розслаблене. Він сказав: Так. Я знаю Жовту Вдову. Вона є китайським агентом. Вона була заміжня три рази і, як вважають, убила своїх чоловіків, хоча це так і не було доведено. Вона керує ланцюжком пралень і відбиває суї. суглоби у Штатах. Вона використовує їх для зустрічей та зустрічей”.
  
  
  Інший голос, чоловічий, сказав: «Він бреше. Полковник. Нині ми тягнемо нашу ногу. Наркотик починає зникати - я казав вам, що недобре давати його, поки він непритомний. Щоб бути повністю ефективним, він має бути..."
  
  
  "Тихо, лікарю!" Голос був тепер різким і потріскуючим, сповненим влади, майже нейтральним. І все-таки це була жінка. Нік дозволив собі трохи розплющити очі. Вона схилилася над ним, її обличчя було близько до нього, її очі були жорсткі й розмиті синіми. Її гаряче дихання було отруєне тютюном. Спереду вона трохи облисіла. Нік знову заплющив очі. Лиса жінка? Може, він ще був під наркотиками.
  
  
  Потім його дивовижний мозок, тепер повністю відновлений, повернувся до файлу пам'яті і знайшов можливу відповідь. Полковнику? Чоловік щойно так її назвав. У його мозку сформувалася картина. Зображення напівлиса жінка. Справжній жах жінки. Її звали Зоя Калинськи, і вона мала звання полковника МДБ. Ейкс міг не знати про Жовту Вдову, ким би вона не була, але в них було дуже товсте досьє на Калинськи. Ефективна – віддана – садистка – бісексуальна. Потворна!
  
  
  Рука вдарила його по обличчю. Це вразило і вжалило його. Жінка сказала: «Цього разу ви маєте рацію, лікарю. Добре, містере Картер! Ви можете припинити вдавати. Давайте не балакатимемо нісенітниці. Часу замало, а нам є про що поговорити».
  
  
  «Він не міг би розповісти їм про Реймонда Лі Беннетта і цю жінку», - подумав Нік, перш ніж розплющити очі. Він справді нічого не знав! Що ще він міг сказати, він не міг знати - він міг тільки сподіватися, що вони надто поспішали, надто цікавилися Беннетом, щоб докладно розпитати його про секрети AX. Він зважився на нахабство.
  
  
  Він подивився на жінку
  
  
  . Їй-богу, вона облисіла! Її волосся кольору миші було зачесане назад і недбало заплутане в пучок на задній частині товстої шиї. Обличчя її було широке, ніс плоский, губи - тонкий розріз у сірій шкірі. Блакитні очі були сльозливі, слабкі, але чомусь дуже жорсткі. Похмурий. У неї були широкі плечі та масивна талія. "Мабуть, - подумав Нік, - у неї величезна дупа".
  
  
  Нік підморгнув їй. «Полковнику Калинськи, я вважаю? Як справи, полковнику? Останнім часом займається якоюсь боротьбою?»
  
  
  Секунд п'ять блакитні очі дивилися на нього. Вії були мізерними, майже безбарвними. Вона глибоко зітхнула, випнувши груди розміром із баскетбольний м'яч, потім знову вдарила його. І знову. І ще раз. Вона зробила це тильною стороною долоні, пошкодивши його кісточками пальців.
  
  
  «Це, - сказала вона, - просто щоб ви знали ваше становище, містере Картер. Щоб показати вам хто тут головний. Ви, повірте мені, не в змозі робити жарти!
  
  
  «Нічого не можу вдіяти, – сказав Нік. «У глибині душі я просто весела дитина. Але я намагатимусь контролювати це – як мінімум заради своєї щелепи. У вас там непоганий удар, полковнику». І все ж її руки, як він помітив, були маленькими і м'якими і чомусь не ладнали з рештою її частини.
  
  
  Жінка зробила нетерплячий жест. «Досить! Дайте відповідь, будь ласка, на моє останнє запитання. Що ви знаєте про цю жінку на ім'я Жовта Вдова? Жодної брехні».
  
  
  Кілмайстер кивнув. «Добре, полковнику. Жодної брехні. Я ніколи про неї не чув. Це вона потягла Беннета?» Він швидко проникав усередину, сподіваючись вивести її з рівноваги, але без особливої надії. Сократівський метод виявився своєму місці; проти головного агента МДБ він не мав особливих надій. І все ж таки йому потрібно було спробувати щось почати. Це була вся причина, через яку я був тут, щоб завдати удару по голові. Він був загнаний у куток. І в цьому бізнесі ви отримували допомогу, де б ви її не знаходили.
  
  
  Полковник Зоя Калинськи погладила в'яле підборіддя незрівнянно гарною рукою. "Я ставлю питання", - сказала вона. «Але я починаю думати, що даремно витрачаю час на тебе, Картер».
  
  
  Нік посміхнувся їй. «Хвилину тому це був містер Картер. Що сталося, що змусило мене втратити обличчя?
  
  
  Блакитні очі вивчали його. «Втратити обличчя? Це дивний вираз для тебе. Але нічого - повторюю, що ти знаєш про цю Жовту Вдову?»
  
  
  Нік спохмурнів. «І я повторюю – нічого! Ви повинні знати, що я говорю правду. Ви допитали мене під наркотиком, чи не так? Що це було – пентатол натрію?»
  
  
  «Так. Але це було зроблено неправильно! Я ж сказав вам, полковнику...»
  
  
  Той, хто говорив, був високий схудлий чоловік, який стояв трохи позаду жінки. У дешевому костюмі Твіда він був трохи більше, ніж купка кісток. На ньому був пошарпаний капелюх-трилбі. Обличчя його було виснажене, очі сповнені занепокоєння, і весь він був записаний наркоманом. На підлозі біля ніг лежала маленька чорна медична сумка.
  
  
  Жінка люто повернулася до чоловіка. Її голос потріскував, мов закорочений електричний кабель. «Мовчи, ти! Не говори більше! Ні, якщо в тебе немає мого дозволу. Ми маємо справу не з дурнем, а з підлеглим! Ця людина – Ніколас Картер. Він головний агент AX, американська організація вбивств! Майте це на увазі, всі ви. Я і тільки я говоритиму з цією людиною. Зрозуміло? "
  
  
  Боягузливість худої людини була жалюгідною. Він провів тремтячою рукою по обличчю. «Так, мій полковнику! Я розумію. Я… я більше не ображусь».
  
  
  «Дивіться, щоб ви цього не робили. У мене достатньо проблем, і мені не потрібно мати справу з дурнями».
  
  
  Нік Картер використав цю коротку лайку, щоб оцінити фізичну ситуацію. Його очі нічого не змарнували; його мозок зберіг це на майбутнє використання.
  
  
  Він був на якомусь складі. Виявилося, що він широко використовується. Куди б він не подивився, він бачив стоси чогось, що здавалося важкими рулонами паперу. Напевно, газетний папір. Звідкись неподалік пролунало приглушене ревіння буксира. Значить, вони ще були біля річки. Довгий стіл, до якого він був прив'язаний, стояв на невеликій галявині серед стосів паперів. Єдине світло було на 300 ватів, звисаючи над ним великим зеленим відтінком. Було важко знову заглянути в тіні, але він чув, як вони рухалися і кашляли, бачив спалах сірника, чув шепіт. М'язова хлопчиків. Він вважав тіні як міг. Їх має бути не менше шести. Безперечно, свіжі, і не ті, над якими він працював. Це, сказав він собі, може стати трохи неприємним, доки все не закінчиться. Але тоді він знав це з самого початку.
  
  
  Полковник повернувся. Її тонкі губи розплющились, показуючи, куди зникло все жовте. «А тепер, Картере, ще раз. Ви знаєте, що Жовта Вдова – китайський агент, чи не так? Ви так і казали. Ви повинні знати про неї більше. Її друзі, її спосіб роботи, її сховища, куди вона піде – де вона сховатися? Ви повинні знати всі ці речі – і ти скажеш мені! "
  
  
  
  Нік похитав головою. "Я не знаю. Кажу вам, ніколи про неї не чув. Я все це вигадав, коли виходив із наркоти. Послухайте, полковнику Калинськи, може, ми зможемо укласти угоду, га? Принаймні я можу, якщо ти хочеш грати. Маю карт-бланш від мого уряду. А у тебе? "
  
  
  Знову довгий повільний погляд. Тонкі стислі губи були більше схожі на булькання, ніж на смішок, але полковнику це сподобалося. «Я радий, що ми зустрілися, Картер. Ви все, що я чула, - безтурботний і зарозумілий. Ви теж не позбавлені мужності - або це, або повний дурень! Цьому я не можу повірити».
  
  
  Нік прийняв трохи ідіотський вираз обличчя. «Господи, полковнику. Щиро Дякую. У нашій професії не так багато добрих слів і…»
  
  
  Вона знову грюкнула його кісточками пальців по обличчю. «Досить. Ви все ще стверджуєте, що нічого не знаєте про Жовту вдову?»
  
  
  Це була важка робота, але Нік зумів утримати усмішку. «Так. Ось чому вам краще подумати про угоду. Полковнику, і швидко! Вони весь час віддаляються все далі - Беннет та ця китаянка. Чому б вам не викласти карти на стіл? Я зроблю це. Я шукаю Беннета. Я це визнаю. Я хочу вбити його. Ти теж женешся за Беннетом. Але ти не хочеш його вбивати. Поки немає. Поки ти не використав його, викачав із нього насухо. Обличчя це, полковнику. Ви, люди, погано подуріли з цього приводу з Беннетом. Ми теж. Нам доведеться сваритись між нами пізніше, я знаю, але зараз ні в кого з нас немає Беннета! Ця Жовта Вдова забрала його. і вона біжить до Китаю. Якщо ми зберемося разом, якщо ми обмінюватимемося інформацією, працюватимемо разом, ми зможемо зупинити її».
  
  
  То справді був монументальний блеф. Він не думав, що то була молитва. Він міг запропонувати обмінятися інформацією, бо в неї її не було. Цей полковник П'ять на П'ять міг мати лише невелику інформацію - зрештою, росіяни йшли слідом прямо перед ним.
  
  
  Блакитні очі дивилися на нього зверху вниз, як дві кульки. У нього склалося враження, що на ній були контактні лінзи, і він замислився над цим, але ненадовго. Вона знову вдарила його по обличчю. «Я думаю, що я маю рацію щодо тебе, Картер. Ти нічого не знаєш. Ти, як ти кажеш, напортачив. Я визнаю, що і ми зробили це, але твоя недбалість набагато гірша. Якби не твоя репутація, я була б схильна думати, що ви лише один американський дурень». Її кісточки знову вдарили його по обличчю.
  
  
  Нік відчув на губах цівку крові. Він усміхнувся, відчуваючи, як розірвана шкіра тягнеться та розтягується. «Коли ви закінчите отримувати задоволення, полковнику, я пропоную вам зв'язатися зі своїми людьми та запитати їх, що вони думають. Отримайте коротку хвилю від свого боса в Кремлі та спитайте його! Можливо, ви трохи здивуєтеся. "
  
  
  Жінка відвернулася від нього і зробила кілька кроків у тіні. Нік побачив, що мав рацію - її зад був величезний. Ноги в неї були б товсті навіть дуже. Вона була близько двохсот фунтів жіночої гидоти. Його кишки стиснулися, і він відчув момент, близький до паніки. По шкірі струмував піт, як маленькі вологі змії. Він прорахувався? Чи зможе він вибратись із цього?
  
  
  Він міг чути, як вона наказує комусь у темряві. За мить чоловік сказав: «Так» і негайно пішов. Полковник повернулася і подивився на Ніка. "Я частково пішла твоїй пораді, Картер. Я відправила повідомлення своєму начальству, інформуючи їх про твоє полон і про те, що ти пропонуєш. Мине годину або більше, перш ніж ми зможемо чекати відповіді, а поки ми повернемося до справи. Що ти знаєш про цю Жовту Вдову?
  
  
  Нік голосно застогнав. «У вас, полковнику Калинськи, однобокий розум».
  
  
  «Так. Це так. Я вважаю це великою підмогою у своїй роботі. Що ти знаєш про старе римське право, Картер?
  
  
  Це зупинило його на мить. Він моргнув, дивлячись на неї. «Старе римське право? Думаю, не так уже й багато. Чому? Яке це стосується пошуку Беннета?»
  
  
  «Можливо, багато. Дуже багато – я знайду Беннета. Лікарі! Обладнання, будь ласка. Думаю, я почну зараз». Вона простягла руку і поворухнула кільцями. Кіллмайстер, згадавши деякі подробиці досьє Зої Калинськи, відчув, як по його спині холодіє піт. Він міг витримати тортури. Приймав це багато разів. Але це йому ніколи не подобалося. І є межа того, що може витримати будь-який чоловік.
  
  
  Нік був підготовлений до ножів, стоматологічних свердлів та навіть повітряних шлангів. Його не здивували б мідні удари, палиці, батоги. Це був старий склад, і їм доведеться задовольнятися тим, що було під рукою, але обладнання, яке витяг наркоман, спантеличило його. Це було так просто, так невиразно виглядало.
  
  
  Два шматки тонкого дерева. Близько восьмої дюйма завтовшки і п'ять квадратних дюймів. Невеликий гумовий молоток дуже схожий на молоток судді.
  
  
  Полковник Калинськи встала
  
  
  із-за столу. "Підготуйте його".
  
  
  Двоє м'язових хлопця вийшли з тіні. Обидва посміхалися. Нік перевірив ремені, якими його зап'ястя кріпилися до кутів столу. Рок-фірма. Пекло! Яке задоволення збити усмішки з цих пласких облич. Але цього не сталося - цього разу йому просто треба було лягти та прийняти це. Але що?
  
  
  Він дізнався досить швидко. Його розділили до сорочки та штанів. Звичайно, у нього не було зброї та важкого армійського взуття. Тепер, за командою жінки, чоловіки розстебнули його штани та стягнули їх. Його шорти були зірвані, і він опинився під гарячим світлом.
  
  
  Це було важко, але Ніку вдалося зберегти і посмішку, і холоднокровність - як сказали б кішки в США - і він навіть міг поглянути знизу на полковника. «Будь ласка, полковнику! Я знаю, що ми вороги і таке інше, але хіба це не заходить занадто далеко? Я скромна людина і...»
  
  
  «Ти багато кажеш, Картер, але ніколи нічого не кажеш. Але ти будеш – ти будеш». Її холодний погляд був непохитним. Нік згадав гігантського кальмара, з яким він одного разу зіткнувся в морській печері неподалік Мадагаскару. Кальмар глянув на нього так, як вона дивилася зараз.
  
  
  "Я говорила про старе римське право", - сказала вона. Вона почала малювати пару дуже тонких гумових рукавичок. Рукавички хірургів. Він знову відзначив тендітність її рук, але забув про це в дикій паніці. Він не любив думати про хірургів.
  
  
  «Старе римське право, – продовжувала вона, – було повною протилежністю вашого декадентського англійського права. Тепер у вашій країні визнання, здобуті під тортурами, викидаються за межі суду. У Стародавньому Римі все було навпаки – визнання Щоб бути дійсним, потрібно було отримати його під тортурами. Ти починаєш розуміти, Картер? "
  
  
  «Я розумію, - випалив він, - але ви даремно втрачаєте час. Якщо ліки не подіяли...»
  
  
  "Наркотики!" Наче вона плюнула. «Я мало вірю у наркотики. Ще менше у дурнів, які їх запроваджують». Вона обернулася і подивилася на лікаря. Ти залишишся, розумієш. Не повзати, бо в тебе слабкий шлунок. Ти бідолаха, але ти повинен мати деякі знання, і я повинен знати, коли його больовий поріг буде досягнутий».
  
  
  «Як накажете», - сказав схудлий чоловік із першим проявом гідності. «Але я вболіватиму, як завжди. Я обіцяю вам це, полковнику». Один із чоловіків засміявся.
  
  
  "Тоді будьте хворі!" - прохрипіла жінка. «Але будьте уважні. Ви та ваші наркотики! Я покажу вам найкращий наркотик із усіх – найкращий наркотик правди. Біль!»
  
  
  За всю свою довгу кар'єру агента Кіллмайстер ніколи не відчував нічого подібного. Навіть коли він зібрався силами проти майбутнього болю, він виявив, що був дуже зачарований. Ці ніжні руки у блідих гумових рукавичках. Звичайно, вона була досить клінічною; коли вона займалася своїми справами, не було нічого, крім найупередженішого інтересу.
  
  
  Вона підклала під нього шматок дерева; інший шматок дерева вона поклала зверху. Бутерброд з дерева. Дуже тонке дерево. Полковник Калінський підняв гумовий молоток і подивився на Ніка Картера. Вираз її обличчя був дуже близьким до добродушного. Вона могла бути кремезною, досить негарною медсестрою, що має справу з непокірною дитиною. Вона спритно втримала молоток в одній руці.
  
  
  "Можливо, я даремно витрачаю час", - сказала вона Ніку. «І завдаючи непотрібного болю. Можливо, моя інтуїція вірна, а ви нічого не знаєте про Жовту Вдову, але я не можу довіряти своїй інтуїції. Як агент, Картер, ви зрозумієте це. Я мушу бути впевнений! І немає більш правильного шляху. чим тортурами. Так було з самого початку світу – коли все інше зазнає невдачі, тортури працюють. Тепер, Картер? Останній шанс. Що ви знаєте про Жовту вдову? Я знаю, що у вас є досьє на неї – що таке у ньому? Також мені потрібні імена ваших людей у цьому місті, Кельні та Берліні. Швидко! "
  
  
  Нік Картер похитав головою. «В одному ви маєте рацію, полковнику. Ви дарма марнуєте час. Я...»
  
  
  Полковник Калінський ударив молотком по верхньому брусу. Різко.
  
  
  Спочатку болю був. Тільки наростаюча нудота, яка почалася в його шлунку і перейшла в груди та горло. Нік подумав, що він збирається викинути, і чинив опір. Він задихався. Потім хвиля болю, що затрималася, вразила його, пекуча хвиля агонії розірвала його мозок.
  
  
  "У вас є безглузда хоробрість", - сказала вона. Молоток знову опустився. На цей раз трохи складніше. Біль посилився, і Нік не зміг стримати гарячого опіку в горлі. Він відчував блювоту на губах та підборідді. Вона знову вдарила молотком. І знову. Нік плив на гарячому плоту болю, який був нестерпним, але все ж його треба було якось винести. І більше - він повинен тримати в чистоті хоча б частину свого розуму. Він повинен слухати і намагатися згадати, що казала ця садистська сука.
  
  
  Її голос звучав досить ясно з яскраво-червоного туману його болю. Біль, який він не міг пригадати, бо не міг пригадати, що відчував біль; біль, який він ніколи не зміг би описати більше, ніж він міг би описати запах троянди; біль, який був суттю тут і зараз, безпосередня річ, що вигнала решту всесвіту. Його змучене тіло втілювало біль. Він був болем!
  
  
  "Я розповім вам те небагато, що ми знаємо про Жовту вдову", - говорила жінка. "Я роблю це, тому що впевнений, що ви вже все це знаєте - факт, який ви зараз визнаєте".
  
  
  Молоток упав.
  
  
  "Її справжнє ім'я - Чанг", - продовжував голос. «Вона наполовину кореянка, наполовину китаянка. Її вважають дуже гарною, хоча зараз їй має бути за сорок. Тепер вона відома як мадам Сю Цзи Цзай, тобто у Пекіні. Її покійний чоловік працював у китайському генеральному штабі. Їй найбільше не пощастило зі своїми чоловіками. Останній був її четвертим”.
  
  
  Знову молоток.
  
  
  Нік затиснув нижню губу зубами і сильно прикусив. Спробував сіль власної крові. Він не збирався кричати через неї. Ще немає.
  
  
  «Вона агент найвищої ланки, ця Жовта вдова. Вона працює лише над найважливішими місіями. Наше власне досьє на неї дуже мізерно, тому я повинна знати те, що ви знаєте, Картер. Оскільки цю жінку треба спіймати, вона і Беннет, перш ніж вона зможе доставити його до Китаю.
  
  
  "Точно моя думка", - сказав Нік. Невже цей стогін, болісний бурмот насправді був його голосом? "Якби ви просто послухали..."
  
  
  Тук-тук-тук - три швидкі удари молотком. Перед ним відкрилися нові простори болю. Він блукав розпеченим до білого вугіллям, безмежною рівниною болю. Він почав боротися за його свідомість. Біль в Іспанії падає переважно на мій мозок. Ось воно знову! Про боже ... про боже ... про боже ... припиніть це ... припиніть це ... припиніть це ...
  
  
  Молоток лежав на його розбитому та опухлому тілі.
  
  
  «Мої люди, - сказала полковник Калінскі, - у минулому помилилися, недооцінивши китайську розвідку. Нинішнє покоління, особисто, розплачується за свої помилки. Використовуючи ваш гангстерський сленг, ми побешкетували на людину Беннета. Його завербували та висадили у Вашингтоні близько тридцяти років тому. А потім забули. Його досьє втрачено. Ідіоти! Його досьє нещодавно знайшли зовсім випадково - у якомусь відрі для сміття, яке збиралися спалити. Це призвело до виявлення банківського рахунку на його ім'я, на який було внесено велику суму грошей”. Голос був трохи здивований. .
  
  
  Крізь каламутні від болю очі Нік побачив, як вона підняла молоток. Щоб запобігти негайній агонії, він випалив: «Це жінка! Беннетт любить жінок. Він псих, схиблений на сексі. Я не думаю, що він дбає про гроші. Але вродлива жінка могла вмовити його на будь-що». Він сказав собі, що не роздає нічого важливого. Поки що він отримував набагато більше інформації, ніж давав. Але цей молоток – цей жахливий молоток!
  
  
  Тиша. Молоток ширяв, але не падав.
  
  
  «Хм, от і все. Дякую, Картер. Чи бачиш, ти починаєш говорити. Значить, Беннет – сексуальний психопат? У нас немає цієї інформації у наших файлах. Так. Тепер я бачу, як це було зроблено. Китайці знали це, а ми ні. Вони надіслали Жовту Вдову як приманку. І це спрацювало».
  
  
  Нік Картер продовжував говорити, не зводячи очей з молотка. Він дуже близько добігав кінця свого опору, і він знав це. Ще кілька ударів кувалдою – молоток з того часу ставав дедалі більше – і він дзюрчав, як струмок. Благайте їх вислухати секрети AX. Якщо тільки він не зможе якимось чином, милостиво, знепритомніти. Але ніколи не було так просто.
  
  
  "Вдова, можливо, пошкодує, що забрала Беннета", - сказав Нік особі, що ширяла над ним у хмарі болю. Ви знаєте, він убив свою дружину. Чи ти? "
  
  
  Обличчя кивнуло. Крізь туман, що забивав його мозок, він бачив сині очі, що свердлили його, як свердла.
  
  
  Ми це знаємо. Коли його справу було поновлено, наші люди у Нью-Йорку негайно перевірили його. Ми просто запізнилися. Тільки за день до того, як було виявлено його тіло дружини. Беннетт зник. Ми могли це зробити. нічого, крім як чекати, поки він зв'яжеться з нами”.
  
  
  Хитрість полягала у тому, щоб змусити її говорити. Поки вона говорила, молоток не падав, нудотна агонія не поверталася. Але щоб вона продовжувала говорити, йому доводилося годувати кішечку – постійно передавати їй уривки марної інформації. Але як? Яка? Кого він міг кинути до вовків, не ставлячи під загрозу безпеку AX?
  
  
  Молоток упав. Жорсткий. Нік закричав. Принаймні він так думав. Він не міг бути певний. Крик, здавалося, виходив від
  
  
  танцю. Одне можна було сказати напевно – хтось кричав!
  
  
  Він більше не міг цього виносити. Чому б не віддати їм носія? Носій в готелі «Будинок»? Він відкрив свій закривавлений рота, щоб щось сказати, потім знову закрив його. Ні, дурень! Вони схопили цю людину і катували її - і це призвело б їх до бідолахи на Ладенштрасі. Він не міг цього вдіяти.
  
  
  Знову молоток. І знову. Біль увійшов до його істоти, змішався і вийшов як задоволення такої чистоти, що його неможливо було перенести. Таке задоволення було нестерпним.
  
  
  "Стоп!" Він знову кричав. «Припини! Я поговорю… Я поговорю». Він дав їм Аватар. Людина з Берліну. Він був мертвий, і ніщо більше не могло йому зашкодити.
  
  
  Молоток відпочивав від своїх праць. Голос Богині Демонов, Постачальниці болю, вимовив зі сміхом: «Я думала, що ти будеш говорити, Картер. Тепер ти поводиться розумно. Я рада. Мені не подобається завдавати болю».
  
  
  Лежа сука!
  
  
  Кіллмайстер заговорив швидко, начебто словесний потік міг перетворитися на бар'єр, фізичний щит від молотка.
  
  
  «Я нічого не знаю про Жовту вдову», - видихнув він. «Це правда – я не знаю. Я сказав би вам, якби знав. Але я можу розповісти вам про нашу берлінську установку – від начальника вниз. Уся наша мережа. Це має бути вам корисно, полковнику! Його кодове ім'я - Аватар та ...
  
  
  Це не спрацює. Він побачив, як молоток знову вдарив. Його тіло вибухнуло поривом полум'я, і він відчув, як нове блювання вирвалося з його губ і стікало по підборідді, стікаючи по його оголених грудях.
  
  
  "Ти дурень", - сказав голос. «Ми знаємо про Аватар все. Ми вбили його, коли він ішов за нами по даху. Ми забрали його гаманець, який, як ви знаєте, допоможе нам. Небагато. Це дрібниця. Щодо його мережі в Берліні. Картер, ти брешеш! Ти б про це не дізнався – якщо тільки ви, американці, не ще більші дурні, ніж ми думаємо».
  
  
  Все вірно. Таким чином він не міг позбутися тортур.
  
  
  Голос продовжував: «Це Жовта Вдова, про яку ми. Повинні знати. Вона, і тільки вона тепер ключ. Вона намагатиметься сховатися, поки ця штука не встигне охолонути. Де вона ховатиметься, Картер? Де б ви її шукали – якби ви могли шукати? "
  
  
  У нього все ще залишалося достатньо мізків, щоб думати про правдоподібну брехню. Це має бути зроблено. Можливо, це було правдою. У нього не було можливості дізнатися - він знав тільки, що якимось чином він повинен отримати перепочинок від болю на якийсь час. Час взяти себе в руки. Настав час набратися сил для нових випробувань. Але краще б це було гарною брехнею!
  
  
  "В Албанії", - видихнув він. «В Албанії! Це оплот ЧіКома. Ви маєте це знати. Згідно з нашими файлами, ця Жовта Вдова має віллу на Адріатиці. Вона, певно, відвезе туди Беннета. У неї буде багато захисту, і вона причаїться. поки не згасне спека, і вона зможе бігти до Китаю”.
  
  
  Це був, звичайно, найчистіший самогон, але звучав не так уже й погано. Навіть трохи правдоподібно. Як передбачалося, це могло бути кращим, ніж у більшості. І це давало йому час, час, якого він дуже потребував. Тому що Кіллмайстер був майже під кінець.
  
  
  Він чув, як вона сміялася і щось говорила лікареві. У її голосі пролунало торжество, і Нік ухопився за шматочок надії. Можливо, якби він міг продовжувати так само, продовжувати годувати її правдоподібною брехнею, він втратив би свідомість. Він стиснув свій понівечений болем мозок, намагаючись згадати місто, місто в Албанії. Що-небудь. Млинець - млинець! Він не міг думати - що за чорт забирай, столиця Албанії? Хіба це не було поряд з Адріатикою? Він повинен мати рацію, інакше це знову буде молоток.
  
  
  "Тирана", - видихнув він. «У неї є вілла на березі моря недалеко від Тирани. Я говорю правду - клянуся!»
  
  
  Вона дуже обережно постукала його молотком. Голий дотик. Біль пронизував його невеликими модульованими хвилями. Терпімо. Тільки непогано.
  
  
  Вона сміялася. На його подив, сміх вийшов досить приємним. Зовсім не те, чого він очікував від цієї жахливої жінки.
  
  
  Вона сказала: «У цей момент, Картер, ти скажеш мені що завгодно. Що завгодно. Але, можливо, ти кажеш правду. Це можливо. Албанія досить правдоподібна – можливо, надто правдоподібна. Занадто очевидна. Хммм – так. . І все-таки це цілком можливо. Нам доведеться це перевірити. Добре, Картер, на даний момент більше жодних тортур. Але про всяк випадок, якщо ти брешеш – і так ти запам'ятаєш…”
  
  
  Полковник Калинськи востаннє вдарила молотком. Жорстка.
  
  
  Кіллмайстер нарешті знепритомнів. Ніколи ще він так не вітав пітьму.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  
  
  
  Коли він прийшов до тями, він був на ногах. Він знову був одягнений у одяг швейцара, і на ногах були важкі армійські черевики. Нік похитнувся, але не впав. По обидва боки його підтримували м'язисті чоловіки полковника. Їхні пальці вп'ялися в його
  
  
  біцепси, коли вони підняли його вертикально. Якось йому вдалося випрямити обвислі коліна.
  
  
  Коли туман від болю поступово розвіявся, він побачив її, що сиділа на столі, до якого він був прив'язаний. Її короткі ноги були схрещені, і він побачив, що вона одягнена у товсті чорні панчохи. Fiat, розумне взуття. Її ступні були такими ж величезними, як і її зад.
  
  
  Жовті зуби блиснули перед Ніком, коли вона помахала клаптиком паперу. «Я щойно отримав наказ із Москви, містере Картер». Тож це був «містер». черговий раз. Він одразу запідозрив каверзу.
  
  
  — Я не можу сказати, що згодна з моїм начальством, але я маю підкорятися наказам. Ви маєте бути негайно звільнені. Мої люди заберуть вас звідси та відпустять. Звичайно, вам будуть зав'язувати очі».
  
  
  Нік хитнувся між вартою. Він швидко повертався, відновлюючи свою розумову та фізичну рівновагу, факт, який він хотів приховати. Він не вірив, що його відпускають. Вони обманювали його, намагалися заколисувати. Вони не могли чи не хотіли вбивати його тут, на складі. Вони м'яко розмовляли з ним, щоб він спокійно пішов на місце страти. Він вирішив підіграти. Його величезна сила поверталася - просто треба було ігнорувати потік болю, який він ніс. Він міг діяти.
  
  
  Він дозволив своїм коліна знову підігнутися. Чоловіки підняли його. "Я не розумію", - прохрипів Нік. "Це хитрощі. Чому ти мене відпустила?"
  
  
  Вона була гарною актрисою. Вона постукала листком паперу по вицвілих зубах. «Я така спантеличена, як і ви, містере Картер. Ми намагалися отримати вас, убити вас протягом багатьох років. Тепер вони наполягають, щоб ви були звільнені. Наказ виходить із найвищого рівня в моєму уряді. Схоже, що ваш уряд і мій, зрештою, погодилися працювати разом. Ваша власна ідея, містере Картер, якщо ви пам'ятаєте.
  
  
  Він визнав, що це можливо. Чи можливо. За загальним визнанням, обидва уряди були у розпачі. Він зазнав невдачі. Полковник програла. У Жовтої Вдови, ким би вона не була, був Реймонд Лі Беннет, і вона бігла. Так, це було майже правдоподібно, і він не повірив жодному слову. Він знав, що було в посланні з Кремля - ​​вбийте Картера! Вони не втратили б такий шанс.
  
  
  Полковник Калинські кивнула схудлому лікареві. «Віддай йому його майно. Його руки. Все, крім маленької металевої кулі. Я відправлю його назад на аналіз».
  
  
  Значить, П'єр, маленька газова бомба, опиниться у кремлівській лабораторії. Нік сподівався, що станеться аварія.
  
  
  Лікар передав одному з чоловіків люгер та стилет Ніка. Чоловік збирався встромити пістолет у наплічну кобуру, коли жінка різко заговорила. "Вийміть обойму, дурню!" Вона з огидою згорбилася і скривилася. «Чи бачите, містере Картер, як це? Я маю про все подумати. Іноді я запитую, де вони знаходять тупиць, яких вони посилають мені».
  
  
  Обойму зняли та кинули у куток. Чоловік ліворуч від Ніка, який мав стилет, знайшов тріщину в бетонній підлозі і встромив у неї тонку зброю. Він зігнув його доти, доки вістря не зламалося, потім з усмішкою сунув його в піхви. Нік дуже слабо замахнувся на нього і впав обличчям униз. Чоловік ударив його ногою по ребрах.
  
  
  "Нічого з цього! На даний момент ми маємо бути союзниками. Чи має він гаманець? Його папери, носовичок, дрібниця - у нього має бути все, що в нього було, коли ви його привели».
  
  
  «Дякую», - пробурмотів Нік, коли чоловіки підняли його та підтримали. "Ви ангел милосердя, полковник".
  
  
  Знову дивно приємний сміх. «Ми не обманюємо себе, містере Картер, як ви кажете у Штатах. Але накази є накази. І тепер я маю попрощатися. Зав'яжіть йому очі та відведіть у човен. До побачення, містере Картер. Можливо, ми зустрінемося вкотре."
  
  
  Вона не могла повністю приховати нотку зловтіхи у своєму голосі. Нік і раніше був певен; тепер він був певен. Вони збиралися вбити його.
  
  
  Він прийняв знання і не хвилювався. Коли настане момент, він турбуватиметься про смерть. Тим часом він вчинив непрофесійним чином - дозволив проявитися своїй гіркоті, ненависті, бажанню помсти. Те, чого він ніколи раніше не робив.
  
  
  "Сподіваюся, ми зустрінемося знову", - холодно сказав він їй. «Я сподіваюся, що ми зустрінемося, і що я керуватиму ситуацією, полковнику. Мені б це сподобалося. Але є одна велика проблема...»
  
  
  Потім вони накрили йому очі чорною тканиною. Він відчув, що вона відійшла від столу та світла, що вона збиралася йти.
  
  
  Коли вона пішла, Ніка вдарили по хребту твердим предметом, безперечно, пістолетом. Чоловіки з обох боків міцно схопили його і повели за собою. Троє із них. По двоє з кожного боку і один позаду - він був найважливішим. Він триматиметься на відстані, і його пістолет буде напоготові.
  
  
  Вони не чекали ніяких неприємностей від Ніка - але третя людина була там про всяк випадок, якщо вона не пішла за союзниками.
  
  
  Вони пройшли через двері і опинилися у вузькому коридорі. Їхні підбори дзвеніли по підлозі. Металеве покриття. Це був довгий перехід, і через якийсь час Нік вловив запах річки. Мабуть, вони наближаються до пристані чи пристані, якоїсь пристані. Ймовірно, там, де річкові судна завантажували та вивантажували рулони паперу, які він бачив. Він нічого не бачив крізь чорний шарф, пов'язаний йому на очі, але вважав, що він все ще був темний. Він втратив рахунок часу - про це подбав біль - але має бути темно. Вони не посміли б стратити його за денного світла.
  
  
  Нік трохи відстав, ноги волочились. - Він простогнав. «Не так швидко, виродки. Мені боляче. Куди ви ведете мене? Вона щось сказала про човен - про який човен? Я надто хворий, щоб керувати човном в одиночку».
  
  
  Людина праворуч від нього тихо розмовляла німецькою. «З вами все буде гаразд, гер. Це маленький човен. Дуже маленька, і є весло для керування. Це буде легко. Течія приведе вас вниз річкою до одного з пасажирських причалів. візьми там таксі”.
  
  
  «Досить розмов», - сказав чоловік позаду них. «Продовжуй. Скоро світанок».
  
  
  Нік побачив, що вони збираються зіграти в цю маленьку гру аж до кінця. І тепер він зрозумів, чому. Чому вони не вбили його на складі. Вони не хотіли стріляти у нього. Або вбити його. Коли прийде час, вони збиралися виснажити його, досить сильно, а потім утопити. У нього мала бути вода в легенях. Звичайно, це було не ідеально, але це було краще, ніж кинути закривавлений труп у річку. Його гаманець, гроші та документи будуть за нього. Річкова поліція могла запідозрити нечесну гру, але не було б жодних доказів та жодної метушні. Рейном пропливло досить багато тіл. Так би він і сам вчинив. То були професіонали.
  
  
  Вони різко зупинилися. Запах річки став набагато сильнішим, і Нік міг чути плескіт води поблизу. Мине зовсім небагато часу, перш ніж вони зроблять свій хід - а людина позаду нього, як і раніше, була ключовою людиною. Він буде тим, хто вдарить Ніка позаду. Але вони не стали цього робити до останньої секунди - вони хотіли, щоб жертва, що нічого не підозрювала, підійшла до шибениці ближче, ніж на дюйм!
  
  
  «Тобі доведеться зняти пов'язку з очей». За ними стояв чоловік. «Подіум вузький. Він має бачити».
  
  
  З очей зняли пов'язку. Було ще дуже темно, але за річкою, на схід, за кінцем пірсу, під яким вони стояли, Нік розрізнив тонку перлинну смугу. Він стояв спокійно, спокійно, злегка згинаючись в обіймах двох чоловіків по обидва боки від нього. Він змусив себе забути про агонію в паху. Тепер не було часу для болю. Наприкінці пірсу чекала смерть. Смерть кому? Він думав не для нього – але ніколи не можна було бути впевненим.
  
  
  Чоловік позаду нього тицьнув пістолетом. Молодець, сучий син! Будь поряд зі мною. Що ближче, то краще. Тепер важлива кожна мікросекунда. Він не міг чекати надто довго. У будь-який момент чоловік позаду нього піднімав би руку, змахував палицею.
  
  
  Вони знаходилися на вузькому подіумі під довгим пірсом, що виходить до Рейну. "Коммен" сказав людина праворуч від Ніка. Він дістав витончений ліхтарик і висвітлив тонким променем грубі дошки під ногами. Подіум був досить широким, щоб вони могли пройти втрьох у ряд.
  
  
  Дотягнувшись до ліхтарика, чоловік трохи послабив хватку на руці Ніка. Кіллмайстер припустив, що людина позаду все ще була близько, не більше двох або трьох футів. Можливо, навіть зараз піднімає ціпок. Був час!
  
  
  Не зважаючи на сліпучий спалах болю в паху, він різко підняв лікті. Як м'язисті крила, що здіймаються. Він відкинув назад обома ліктями, щосили, спіймавши кожного прямо в груди. Вони знову натрапили на наступного чоловіка, вибивши його з рівноваги. Усі відчайдушно намагалися утримати рівновагу на вузькому подіумі. Чоловік, який розмовляв із Ніком, злякано скрикнув. "Gott Verdammt!"
  
  
  Нік Картер обернувся на одній нозі, опустив голову і пірнув у людину з пістолетом. "Люгер" спалахнув і вдарився прямо в голови Ніка. Спалах пострілу обпік його обличчя. Тоді верхівка його голови опинилася в животі чоловіка з силою копра. Вони разом вийшли з подіуму. Коли вони досягли річки, Нік засунув притуплений стилет йому в руку.
  
  
  Чоловік був товстим та буйним. Ніку було важко його збити. Але він все ж таки збив його з ніг до брудного дна. Він узяв одну сильну руку під підборіддя чоловіка, що бореться, і підняв її. Він дюжину разів встромив зазубрений вістря стилету в цю товсту плоть, відчуваючи, як на його пальцях набухає гаряча кров, пробуючи її у воді.
  
  
  Він легко міг утопити людину - Нік добре провів під водою чотири хвилини - але тепер, коли він нарешті зміг завдати удару у відповідь, він виявив, що охоплений холодною люттю. Знову і знову він вбивав стилет у ціль.
  
  
  Його спалах гніву минув. Він відпустив труп і, ще маючи дві хвилини повітря, знову піднявся на поверхню. Він нічого не бачив. Було темно, вода була каламутною та каламутною. Йому доведеться ризикнути швидко поглянути, щоб зорієнтуватися, в даному випадку буквально, тому що він має плисти на схід подалі від пристані.
  
  
  Він греб по воді тихо, як тюлень. Інші двоє були дурнями. Один із них знову був на подіумі, граючи своїм ліхтариком, допомагаючи іншому вибратися з води. Кіллмайстер міг стягнути їх обох униз і втопити, і на мить він відчув спокусу; потім він безшумно поринув під воду. Відпусти їх. То були інструменти. М'язи голови. Не варто вбивати, якщо вони йому не загрожують. Посмішка Ніка була похмурою. Вони мали достатньо приводів для занепокоєння. Полковнику Калинському це не сподобалося б.
  
  
  Він плавав під водою, поки в нього не захворіли легені. Коли він знову сплив, він був за сотню футів від кінця пірсу. Обидва чоловіки тепер використовували ліхтарики. Безперечно, намагаються знайти свого мертвого друга.
  
  
  Внизу за течією він побачив сяйво в небі, що тьмяніло тепер з першими променями зорі. Це буде центральний парк Кельна. Він дозволив течії захопити його, розслабляючись і пливучи, пливучи рівно настільки, щоб залишатися неподалік берега. Йому довелося вибратися з річки, не звертаючи уваги поліції. Він повернеться на Ладенштрассе, до маленької повії. Можливо, їй це не сподобається, але їй доведеться поки що сховати його. Пізніше він попросить зв'язатися з ним по телефону.
  
  
  Куртка швейцара пов'язала його. Він збирався скинути його, коли відчув щось у кишені. Ну що за хрень – потім згадав. Уламки керамічного тигра, які він підібрав у готельному номері Беннету. Навіщо він його тягав? Нік знизав плечима у холодній воді і зізнався, що не знає. Напевно, це нічого не означало. Звичайно, для Каліні це нічого не означало, інакше вона б не поклала його назад у його куртку.
  
  
  Тож він може взяти його з собою. Він не зняв куртку. Це може щось означати. Він передасть його Хоуку та хлопчикам з лабораторії у Вашингтоні. Якщо це зробить.
  
  
  Прямо зараз у нього були справи важливіші. Він мав вибратися з Кельна живим. Йому довелося повідомити про провал своєї місії. Ця думка стиснула його горло і присмак у роті. Невдача. Жахливий та абсолютний провал. Пройшло багато часу з того часу, як він використовував це слово.
  
  
  Як і де він збирався піти слідами Жовтої Вдови та Раймонда Лі Беннета? Він має бути один.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  
  
  
  Shanghai Gai, один із найексклюзивніших будинків у Південній Кореї, стояв на вершині пагорба неподалік села Тонгнае. Це було приблизно за десять миль на північ від Пусана, але дороги до порту були добрими для Кореї, і телефонний зв'язок був задовільним. Не те щоб адекватність була досить хороша в даному випадку - Кіллмайстер грав в азартні ігри, граючи довгий здогад і обґрунтований здогад - і він постійно підтримував зв'язок зі своїми людьми в Пусані короткохвильовим радіо. Нік Картер використав найбільший шанс у своїй кар'єрі – і поставив її під загрозу. Він тримав заклад, що Жовта Вдова спробує переправити Раймонда Лі Беннета до Китаю через Корею.
  
  
  Була середина червня. Десять днів з того часу, як він плив по залитому кров'ю Рейну. Після повернення до Вашингтона він провів два дні в лікарні AX, «велику частину часу плаваючи в гарячій ванні, наповненій англійською сіллю, щоб зменшити пухлину, але він все ще був страшенно хворий і пересувався важко. Поки він перебував у ванні, він відмовлявся від їжі, входив до інтенсивного йогічного трансу. Це була водна пранаяма, де він сподівався досягти того, що його гуру назвав «односпрямованим» розумом. Лікарі AX були в сумнівах і спантеличені, і один з них припустив, що Ніку потрібен психіатр більше, ніж заспокійлива ванна. Але Нік не здавався, підбурюваний Хоуком, і, хоча лікарі бурчали, вони дозволили йому досягти свого. Два дні він був глибоко в хатха-йозі; він з'єднав дихання місяця та дихання сонця; коли він вийшов із лікарні та вийшов із лікарні, він вступив у довгу серію конференцій високого рівня з впевненістю у своїй правоті. Зрештою, він досяг свого, але тільки після запеклих заперечень ЦРУ. Вони сказали, що AX дурів. Намацав м'яч. Тепер настала їхня черга. Хоук не сказав про це Ніку, але це був його власний дзвінок до Білого дому, який нарешті зламав ситуацію. Нік і AX мали отримати ще один шанс впоратися з цим поодинці. Їм краще бути правими!
  
  
  Двері відчинилися, і в кімнату ввійшла Тонака. Її гети прошепотіли на солом'яній циновці, коли вона підійшла до того місця, де
  
  
  N3 стояв біля єдиного вікна, дивлячись у срібну завісу дощу. У Корею настав сезон дощів. Дощ йшов щонайменше дванадцята година з кожних двадцяти чотирьох, розсіюючи на мить сморід і посушливість цієї країни ранкового спокою.
  
  
  Жінка несла тацю з чаєм і миску з рибою та рисом. Вона поставила його біля жаровні, де яскраво світилося кілька вугілля, потім повернулася і стала поруч із Ніком. Він обійняв її за тонку талію. Він не хотів жінку - він був не у формі, ні фізично, ні розумово, щоб займатися сексом, - але тут він порушив правила вдома. Шанхай-Гай був непохитний; у вас була жінка, ви їй заплатили чи не лишилися. Нік заплатив. Будинок кесан був надійним та надійним укриттям. Це тримало його подалі від Пусана, де його обов'язково помітили, але він міг потрапити до доків і на залізничну станцію за півгодини. Тонака замість сексуальної подруги стала товаришем та медсестрою. Схоже, вона заперечувала. До того моменту, коли вона трохи налякала Ніка, сказавши: «Я відчуваю, що ти скоро підеш, Нік-сан. Думаєш, ти зможеш покохати мене, перш ніж підеш?
  
  
  Це було не лише несподіване, а й неприємне питання. У AXEman не було бажання займатися любов'ю з Тонакою, навіть якби він міг зробити це без болю, але він не хотів ображати її почуття. Він відчув, що він дуже сподобався під час його короткого перебування.
  
  
  Він м'яко сказав: «Боюсь, я не можу, Тонако. Я б хотів, але біль все ще дуже сильний».
  
  
  Тонака опустила руку і трохи доторкнулася до нього. Нік, трохи прикинувшись, сказав: «Ой!»
  
  
  «Я ненавиджу їх за погані вчинки, Нік-сан. За те, що вони завдали тобі болю, щоб ми не могли кохатися. Мені сумно за нас, Нік-сан».
  
  
  «Мені теж сумно, – сказав Нік. Звісно, він їй нічого не сказав. Вона винайшла свої фантазії.
  
  
  Він глянув на зап'ястя. Майже дві. Пором із Симоносеки в Японії зайшов у гавань Пусана о другій годині. Джиммі Кім спостерігатиме за тим, як пором іде. Від естакади до залізничної станції було лише кілька хвилин ходьби. Риса для Сеула пішла о четвертій. Це був хороший поїзд, найкращий у корейців – усе, що залишилося від старого Азія Експреса від Пусана до Мукдену. Тепер зупинився у Сеулі.
  
  
  Нік поплескав Тонаку по руці і легенько поцілував її в лоба. На ній були п'янкі духи західних країн, які чомусь не йшли врозріз з її одягом гесанг: крихітні повстяні тапочки і шкарпетки, довга червона спідниця і невеликий жакет із жовтої парчі. Вона була високою для корейської дівчини - насправді їй було за тридцять, вона була жінкою - і її дихання було чистим і вільним від кімчі. Вона мала кругле м'яке обличчя кольору лимона з яскраво вираженою епікантичною складкою і маленькі темні очі, насторожені, як у ворона.
  
  
  На мить вона притулилася до великого чоловіка, уткнувшись обличчям у його груди. На Ніку було тільки біле шовкове кімоно із золотим драконом на спині. Часом жителю Заходу важко сказати, коли східна жінка збуджена. Нік Картер був поруч, і він відчув, що Тонака переживає ніжні муки. Він відчув у відповідь рух у собі і швидко повів її до дверей. «Може, пізніше Тонака. У мене зараз справи».
  
  
  Вона кивнула головою, але нічого не сказала. Вона знала, що в валізі є радіо. Вона встала навшпиньки і притулилася вологим ротом з бутонів троянди до його щоки. Вона похитала головою. «Я не думаю, Нік-сан. Я сказав вам, що я маю почуття - ви скоро залишите це місце». Вона погладила його по щоці, і темні очі блиснули. "Це дуже погано. Мені подобається, як ти кохаєшся з великими носами. Ти кращий за кореєць».
  
  
  Нік поплескав її по спині. «Com-mo-semni da. Дякую. А тепер побий».
  
  
  Тонака засміялася над своїм жахливим корейцем - зазвичай вони розмовляли або японською, або ламаною англійською - і пішла. Нік зачинив за нею двері. При цьому він почув гудіння у валізі, схоже на гримучу коробку. Він почекав, поки не затих стукіт дівчини по кахельному проходу, потім підійшов до валізи, відкрив її і клацнув перемикачем на маленькому приймальному пристрої. У кімнаті пролунав голос Джиммі Кіма. "Тестування - чи, її сахм, сах, ох - Мансей?"
  
  
  Нік заговорив у маленький ручний мікрофон. «Хай живе Корея! Ви займаєтеся яким-небудь бізнесом?
  
  
  Джиммі Кім здавався схвильованим. "Може бути. Можливо, ось воно. Пара живих - щойно зійшли з порому. Краще їдь сюди швидше».
  
  
  "Я вже в дорозі".
  
  
  По дорозі в Пусан на взятому напрокат джипі, спітнілий під важким чорним пончо, він весь час твердив собі, що час кращий. Повинно бути! Вашингтон дуже нервував. Навіть Хоук нервував, і це було дуже незвично. Кіллмайстер знав, що його бос тягтиметься до нього якнайдалі, але всьому є межа. Днів десять. Десять днів із одним лише слабким натяком на те, що Ніка думає правильно, що він на правильному шляху. Слово нарешті просочилося.
  
  
  В Албанії, що Жовта Вдова сховалася там. З нею був чоловік. З боку Ніка це було натхненне припущення - він здригнувся навіть зараз, згадавши обставини, - і намагався не сказати начальству, що зібралося, що це було тільки припущення. Яростно хапався за соломинку, щоб позбавити себе ще більшого болю. Те, чого не знала начальство, їм не зашкодить. І він мав рацію.
  
  
  Відразу після того, як Нік отримав звістку з Албанії, він зробив свій перший хід, зробив першу ставку. Йому довелося виїхати, поки його репутація у Істотної влади ще залишалася гарною, і він отримав дещо неохоче Яструб, щоб викласти свою позицію.
  
  
  Вони не рушать з місця, поки Беннет та вдова будуть в Албанії. Країна була крихітною, пустельною, з важкопрохідними горами, населення люто і підозріло ставилося до незнайомців. Ні AX, ні ЦРУ ніколи не могли утримувати там респектабельний апарат. Навіть британська розвідка не змогла цього зробити. Все, що було доступно, - це уривки, кілька уривків, які час від часу розсилалися місцевими агентами, які ризикували своїм життям заради кількох натяків.
  
  
  «Дайте їм спокій, - переконував Нік. Покладіться на радянський тиск, щоб виманити їх з укриття, знову утікте. Полковник Калінський, цей жіночий жах, піде їхнім слідом. Слід, який так ненароком відкрив Нік. Тепер він скривився від цієї думки. У якомусь сенсі катування спрацювало - він збрехав їй, і брехня стала правдою. Поки що це працювало йому на користь - принаймні, Калинськи знову могла пишатися собою.
  
  
  Дорога тут була вузька, у бруді, і він застряг за колоною воз із бочками. Проходити не було куди. Візки, запряжені волами, яких не можна було квапити, рипіли на твердих дерев'яних колесах. Незамазані осі верещали, як свині, що застрягли. Кожен візок був завантажений бочками з людськими фекаліями, що збираються щоранку і розкладеними на рисових полях. «До цього ніколи не звикати», - подумав Нік, затамувавши подих. До цього не звикли навіть корейці. Він думав, що це була одна з причин, через яку вони любили гуляти по вершинах своїх гір.
  
  
  До того часу, як він обійшов вози, він був на околиці Пусана, повзаючи місцевим ринком у Пусан-Джу, і було двадцять п'ять хвилин на другу. Ще за десять хвилин він дістанеться залізничної станції, де має зустрітися з Джиммі Кімом.
  
  
  Ідучи за хитким трамваєм, що погойдувався, доставленим із Сент-Пола, він думав про момент істини у величезному залі для нарад у Пентагоні. До цього часу ЦРУ було залучено до полювання на Беннета - Хоук похмуро заявив, що скоро з'являться дівчатка-скаути, - і Кіллмайстер з указкою в руці стояв перед величезною картою світу, що покривала одну стіну. Він ударив червоною шпилькою по Тирані, столиці Албанії. Він почував себе продавцем, готовим виступити зі своїм завданням. Яким він був. Він мав продати цій обраній групі товарний рахунок, тобто: дати AX спокій. Давайте закінчимо роботу. Це буде непросто. Серед них були й супротивники.
  
  
  "Це авантюра", - визнав Нік. «Довгий постріл та обґрунтоване припущення». Він торкнувся Тирани на карті. «Російські тиснуть. Вони хочуть Беннета та Вдову так само сильно, як і ми. Але росіяни повинні діяти дуже обережно в Албанії, під прикриттям, і я не думаю, що вони можуть здивувати Вдову. Вона дізнається, коли вони наблизяться – і втече! "
  
  
  Він трохи перемістив покажчик на південний схід і торкнувся Афін. «Я думаю, вона спробує вибратися з Афін повітрям. Вона та Беннет будуть у щільному прикритті, добре замасковані, і вони подорожуватимуть туристичним класом. Я думаю, вони спочатку поїдуть на Дакар, а потім через Атлантику, щоб Панама. Або, можливо, Мехіко. Звідти через Тихий океан у Манілу та до Японії. З Японії до Кореї, де вони спробують прослизнути 38-м до Північної Кореї. Якщо вони зможуть, вони будуть удома безкоштовно».
  
  
  Заговорив один із слухачів, один із керівників ЦРУ. Йому важко вдалося стримати усмішку в голосі. «Ти виглядаєш страшенно впевненим, Картер! Що зробила Вдова – надіслала тобі свій маршрут? Чому до Кореї? Це здається найменш вірогідним місцем», - сказав він.
  
  
  «У тому й річ, - сказав Нік. «Це малоймовірне місце. Ось чому я думаю, що вона спробує. Але це не всі припущення – є й інші причини. Більш конкретні причини. Він не міг ризикнути сказати їм, наскільки ясно він бачив речі у йога-трансі. Вони пошлють за людьми у білих халатах.
  
  
  Тому він спритно тицьнув у відповідь співробітнику ЦРУ. «Ви, люди з ЦРУ, не змогли нічого сказати про Жовту вдову, але те, що ви нам дали, - це допомога. Помнете, вона наполовину кореянка. Народилася у Теджоні. Навчалася у середній школі в Сеулі. Коли Комуністи захопили Сеул, коли вона вперше вийшла заміж за високопоставленого китайського офіцера, свого першого чоловіка. Вона повернулася з ним до Китаю. І це все, що ви, люди, вигадали».
  
  
  Співробітник ЦРУ спохмурнів. «У неї було чудове прикриття протягом багатьох років. Я визнаю, що ми не знали про неї, поки ви, AX, не дали нам даних. Але здобути інформацію з Китаю - це не зовсім стріляти рибу в бочці, Картер! Вони не використовують цю Вдову багато – лише на вищих пріоритетних місіях. Але гаразд – я все ще не розумію, чому ви граєте в Кореї».
  
  
  Нік вказав на карту світу помахом покажчика. «Бо вона добре знає Корею. Тому що більшу частину світу закрито для неї - або під радянським, або під нашим впливом. Де ми можемо діяти вільно та найефективніше. Тибет надто суворий, а Гонконг надто очевидний. Я не думаю, що вона може бігти на схід - це має бути захід, довгий шлях навколо, і вона якомога більше дотримуватиметься невеликих нейтральних країн. Там, де ні ми, ні росіяни не можуть діяти найкраще. Панама, Філіппіни. Я даю їм рівні шанси, поки вони не дістануться Маніли. В'їзд та виїзд із Японії буде для них найскладнішим. Я сумніваюся, що вони наважаться ризикнути полетіти в Токіо або будь-яке інше велике місто. Але це лише 1400 миль. з Маніли в Пусан. Вони могли орендувати приватний літак чи швидкохідний човен”.
  
  
  Заговорив підполковник армійської розвідки. «Якщо вони можуть це зробити, навіщо їм взагалі перейматися Японією? Вони можуть вирушити прямо в Японське або Жовте море і приземлитися в Північній Кореї. Або зробити те саме з приватним літаком».
  
  
  Нік похитав головою. "Занадто ризиковано. Занадто багато патрулів, особливо тепер, коли наші люди були попереджені. У будь-якому випадку я сумніваюся, що вони могли найняти шкіпера або пілота, щоб доставити їх на територію комуністів. Вдова, звичайно, може отримати багато допомоги. Особливо якщо вона дістанеться до Маніли, я сумніваюся, що вона попросить про це: наші люди стежать за своїми людьми, і вона знатиме це і триматиметься від них подалі. Діру. Якщо вона дістанеться до Сеула непоміченою, у неї все вийде. Тоді вона зв'яжеться зі своїми людьми, мабуть, не раніше, і літак чи вертоліт забере їх у ніч.
  
  
  У цей момент увійшов охоронець та передав Хоуку повідомлення. Нік спостерігав за своїм босом. Старий підвівся, прочистив горло і вийняв з рота мертву сигару. «Щойно прибув з Албанії, джентльмени. Від одного з наших найнадійніших агентів - насправді зараз нашого єдиного. Він сказав мені, що Жовта Вдова і чоловік Беннетт, ймовірно, покинули Тирану. Вілла, де вона була згоріла вщент, але трупи не виявлені. Албанська поліція затримує двох російських агентів. Кінець повідомлення». Хоук на мить озирнувся, потім похитав головою Ніку. Він сів.
  
  
  Кіллмайстер знав, що означало похитування головою. Полковник Калінскі в цьому не брала участі. Звичайно. Вона була надто проникливою оператором, щоб її могла забрати албанська поліція. Це були мускулисті хлопчики – витратний матеріал.
  
  
  Тепер, коли він повернув джип на стоянку готелю "Рейлроуд", він знову сказав собі, що це має бути воно. Час був слушним. Вони повинні були дістатися з Афін до Маніли приблизно за три дні - багато часу - і провести тиждень, що залишився, приїжджаючи з Маніли. Це означало човен. Вони повинні були висадитися в якомусь маловідомому японському порту, рибальському селі і вирушити суходолом у Симоносекі і пором. Поїздка на поромі тривала вісім годин, з Японії він вирушив о шостій ранку.
  
  
  Нік Картер увійшов до бару залізниці. Джиммі Кім сидів у дальньому кінці похмурої кімнати та пив банку американського пива. Джиммі був молодий, але дуже талановитий у своїй справі. Дещо зухвалий, оператор і квазіхіпстер, Джиммі керував старою авіакомпанією з партнером на ім'я Пок. Вони назвали авіакомпанію Flying Turtles, жарт, в якому було багато правди, а в них було лише два літаки. Канібалізуючи і те, й інше, а також велику винахідливість, їм вдалося утримати один у польоті. В даний час це був літак Aeronca, 65 TL, вік 26 років. Нік щиро сподівався, що йому ніколи не доведеться на ньому літати.
  
  
  Нік зняв важке пончо і накинув його на поперечину. Джиммі Кім все ще був у своєму пончо – під ним висіли невеликий плоский передавач та приймач.
  
  
  Джиммі Кім допив пиво. Проходячи повз Ніка, він м'яко сказав: Сарай для поїзда.
  
  
  Нік глянув на годинник. Чверть три. Ще багато часу до від'їзду сеульського поїзда. Він не мав певного плану. Насамперед, потім розігруйте карти в міру їх падіння. Якщо, звичайно, це була не чергова хибна тривога. При цій думці його трохи нудило. Його шлунок хворів уже тиждень, і думка про те, щоб знову обдурити його, викликала гострий біль у животі. Він випив чарку поганого бурбона – у корейських барах рідко є віскі – і знову натягнув пончо. У дверях, зупинившись, щоб закурити цигарку, він перевірив зброю під власним одягом.
  
  
  Він ніс «Люгер» і стилет у наручних піхвах. Зброяр хотів дати йому нове заточення, важкий метальний ніж, але він влаштував пекло і наполіг на тому, щоб на стилеті було заточено нове вістря. Тепер він був коротшим, але все ще був Хьюго. Між ніг у металевому контейнері він ніс нову газову бомбу. Невже вони потрапили в аварію із бомбою в лабораторії в Москві? Він міг сподіватися на це.
  
  
  Коли він увійшов до бару, було ясно і світило сонце. Тепер знову йшов дощ повними відрами, прямовисна сіра стіна води, що падала на нього, як прибій. Нік стягнув поля капелюха і поплентався до бокових дверей, що вели у вагон. Проходячи повз свій джип, він побачив, що той уже наполовину заповнений водою.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  
  
  
  Джиммі Кім курив сигарету біля вантажівки з багажем. Це був високий красивий чоловік з блискучим чорним волоссям та ідеальними зубами. Зазвичай він був елегантно одягнений у вузькі штани, вузькі туфлі та яскраву спортивну куртку; сьогодні він був непоказним у пончо та брудній картатій кепці.
  
  
  Вони були на платформі 1. Станція була сирою печерою, що пропахла потім і сечею. Вниз дорогою група кореянок терпляче присіла навпочіпки в очікуванні місцевого жителя Тегу.
  
  
  Нік Картер зупинився поряд із Джиммі Кімом. На треку 4 вони починали уточнювати хто їде сеульським поїздом.
  
  
  Нік закурив нову цигарку. "Що за корми?"
  
  
  «Містер та місіс Хайкада Кото. Їдуть до Сеула у справах. Вона висока для японки і все каже. Можливо, вона не знає японської. Вони обоє одягнені у західний одяг. Вона несмачна, негарна, майже некрасива. - але вона цього не робить, рухається так, якщо ти зрозумів, про що я? "
  
  
  Нік кивнув. "Я розумію. Але це не так і багато, чи не так? Що вас на них викликало?» Йому не вдалося стримати нетерпіння в голосі, і Джиммі Кім вловив його. Він усміхнувся. «Терпіння, тату! Це свого роду кумедна історія. По-перше, вони були єдино можливими, тому я тримався досить близько до них. І вони не марнували часу - вони пішли прямо до своєї машини і сіли». Він кивнув на Шлях 4, де люди входили до інших вагонів, щоб приєднатися до тих, які вже були там.
  
  
  «Вони зараз у своєму купе. Номер 1066. Вони замкнені і не відчиняють двері. Звучить трохи смішно?
  
  
  Перш ніж відповісти, Нік кинув погляд на машину. «У вас є хтось, хто спостерігає за іншою платформою? Вони можуть вийти у вікно.
  
  
  Джиммі блиснув зубами. «Зберігай холоднокровність, тату. Ти думаєш, я любитель, можливо? Дінки Мен там з молотком або щось таке, поводиться як залізничник. Вони не можуть вийти із вагону без нашого відома».
  
  
  Дінкі Мен був невисоким сильним корейцем, справжнє ім'я якого було Чанг Хо Чой. Нік так і не дізнався, як його прозвали Дінкі Мен. Джиммі сказав, що Дінкі Мен був колишнім шпигуном Управління карного розшуку, ймовірно, працював на комуністів, коли у них була більша частина Кореї, і йому можна було довіряти, тому що він, Джиммі Кім, мав достатньо сил, щоб повісити його. Нік прийняв це. Він довіряв Джиммі - наскільки він коли-небудь довіряв будь-кому.
  
  
  "Цього разу у нас може бути щось", - сказав він Джиммі. «А ми не можемо. Дай мені інше».
  
  
  "Звісно. Коли Котос зійшов з порому, він мав чисту білу пов'язку на лівому оці. Дуже чиста. Наче він щойно одягнув її. Тоді я не надав цьому великого значення – багато людей носять пов'язки. . Або це могло бути просто частиною його маскування..."
  
  
  – перебив Нік. "Цей Кото фізично підходить для цієї ролі?"
  
  
  «Ідеально. Маленький худорлявий хлопець, пофарбований виглядати як японець. Якщо він, звісно, не японець».
  
  
  "Це дуже важливо, якщо я про що турбуюся", - сказав Нік. "Ладить з нею."
  
  
  «Вони страшенно поспішали дістатися свого купе, - продовжив Джиммі. - Я одного разу сам пройшов через вагон, і їхні двері були щільно зачинені. Я слухав. Нічого не чув”.
  
  
  Нік спохмурнів. «Це було безглуздо! Ти міг дати їм підозру».
  
  
  «Я цього не робив. А тепер послухайте - я доручив Дінки Мену попрацювати і пішов у станцію, до вбиральні, щоб я міг використовувати радіо. Вони тепер мають будки, знаєте. Як і у Штатах. Коли я вийшов, то побачив цього хлопця за столом начальника станції. Дитина в брудний білий матроський костюм. І що? За хвилину начальник станції взяв мікрофон та почав пейджинг на Haikada Kotos! "
  
  
  Нік дивився на нього. «Пейджинг їхній? У цьому немає жодного сенсу. Ми, мабуть, помиляємось. Останнє, що вони зроблять, це попросять когось послати їх по пейджу. Ми ...»
  
  
  Джиммі Кім широко посміхнувся. «Вони цього не зробили. Переправники зробили це. Пан Кото втратив контактну лінзу на борту і її знайшли. Вони надіслали з нею хлопчика. Розумна дитина - він змусив начальника станції допомогти йому. Він шукав її”.
  
  
  Нік потер худу щелепу. Контактні лінзи для очей. і новий патч на Кото
  
  
  Просто неможливо!
  
  
  «Можливо, вони не чули, як їх пейджингують, - сказав Джиммі Кім, - або, можливо, вони не хотіли знову виходити. Вони не з'являлись. Дитина простояла хвилину чи дві, а потім повернувся я схопив його. Я дав йому пачку геть, яку я покладу на свій рахунок, і отримав його історію. Після того, як я одержав її, я подумав, що у нас щось є - я знову зателефонував вам, але не відповів. на той час вже на вашому шляху. У будь-якому разі містер Кото втратив контактну лінзу незадовго до того, як вони пристикувались. Її довго шукали, але безуспішно. Хлопчик сказав, що містер Кото весь час тримав руку на лівому оці, поки вони дивилися - сказав, що це завдало йому болю. Зрештою, вони здалися. І коли вони приземлилися, у Кото була пов'язка на оці. Дитина помітила це, тому що вона все ще намагалася знайти лінзу, і їй було шкода бідного містера Кото. А тепер, Нік, ти думаєш про що я думаю? "
  
  
  Нік стиснув його руку. «Якщо ти маєш рацію, це була страшенно добра думка, Кім. Ліве око містера Кото синій! Беннет мав блакитні очі.
  
  
  «Я думаю, що в нього обидва очі блакитні, – сказав Джиммі Кім. «І я ніколи не бачив блакитноокого японця. Ось, глянь на це».
  
  
  Він вийняв щось із кишені пончо і простяг Ніку. Контактна лінза. Темно-коричнева. «Я купив це у дитини, – сказав Джиммі Кім. Він глянув на Ніка і м'яко засміявся. "Я подумав, можливо, ти захочеш повернути його особисто містеру Кото".
  
  
  Нік Картер ухвалив рішення. Варто спробувати. Це було вірно. Кіллмайстер відчував велике співчуття до жертв - на нього самого так часто полювали - і він знав, що якби він був на місці Беннета та Вдови, то спробував би це в такий спосіб.
  
  
  «Добре, – сказав він Джиммі Кіму. "Я куплю це. Думаю, вони у нас є. Спробую отримати купе на цей же вагон і..."
  
  
  Джиммі Кім знову поліз у кишеню. "Є, так, сар." Часом він грав на піджині, хоча чудово розмовляв англійською. "Я взяв на себе сміливість, сер. Тобі подобається?" Він вручив Ніку квиток у жовтому конверті.
  
  
  Нік посміхнувся. «Мені подобається – ти хороший хлопчик, і я скажу їм про це у Вашингтоні. А тепер виріжте нісенітницю і слухайте».
  
  
  "Так, сахіб".
  
  
  «Я маю це перевірити, - сказав Нік. «Якщо ми маємо рацію, тоді добре - я розберуся з усім. Якщо ми помиляємося, я повернуся сюди, як тільки зможу - можливо, буде швидше, якщо я піду в Сеул і поїду назад. Я роблю вас 2IC, тимчасовим куратором. Ви та Dinky Man залишитеся тут на роботі. Продовжуйте зустрічати пороми так само, як і раніше – ці двоє, Котос, можуть бути приманками. Якщо щось тут з'явиться, зателефонуйте мені в готель Chosen Hotel в Сеул після шостої ранку - якщо мене там не буде, я, мабуть, буду в Тончжадоні номер 23. Це в Чунку. Якщо піде найгірше, і це помилковий слід, вам, можливо, доведеться послати за мною Поки що. те, що ви називаєте літаком. Сподіваюсь, що ні ".
  
  
  Джиммі Кім показав усі свої зуби у широкій посмішці. Він був у захваті від 2IC. «Ти говориш про літак, який я люблю, тату. Але цей старий драндулет літатиме в Сеул і назад, не хвилюйтеся. У будь-якому разі, час нам трохи попрацювати для вас. Ви давно субсидуєте нас. досить." Flying Turtles, більш офіційно відомий як Chosen Airways, Inc., довгий час був «прикриттям» для AX.
  
  
  "Ми тут занадто довго", - сказав Нік. «Давайте трохи поїдемо. Через кілька хвилин ви обійдете та перевірите ту іншу платформу та Dinky Man. Ми не можемо дозволити собі ризикувати».
  
  
  "Дінкі Мен залишиться на кулі", - сказав Джиммі. Його тон був похмурим. "Він знає, що я можу швидко розстріляти його, якщо він цього не зробить".
  
  
  Вони попрямували до головного входу в станцію та зал очікування. Дорогою їх облягала орда хлопчаків-жебраків, що мешкали на кожній корейській залізничній станції, все в лахмітті, з виразками та струпами на голених головах. Більшість із них були сиротами на війні, і більшість із них помруть від хвороб та голоду, перш ніж стануть дорослими.
  
  
  Джиммі Кім роздав хлопцям виграші та прогнав їх. Вони знову зупинилися біля кіоску новин, звідки вони могли стежити за вагоном 1066 року. На треку 4 вже було десять у рядку. Поки вони дивилися, додалася ще одна машина – нова блискуча машина з білою смугою з обох боків. Нік побачив, як у тамбурі машини їхали депутати.
  
  
  "Це військова машина", - сказав він Кім. "Що відбувається?" Він хмурився. Якби йому довелося вбити Беннета в поїзді, а він міг би вбити його, він не хотів зв'язуватися з військовими. Страта Беннета, а також її причини мали бути цілком секретними. У Кіллмайстра не було офіційного статусу в Кореї, не було нікого, до кого він міг би звернутися по допомогу. Він мав буквально тільки його зброю та одяг, в якому він стояв.
  
  
  «Нема про що турбуватися, - сказав Джіммі. Я все про це знаю.
  
  
  Це високопосадовці, офіцери РК і янкі збираються на полювання на тигра. Це було сьогодні вранці у газеті”.
  
  
  Нік кинув на свого підлеглого запитальний погляд. "Полювання на тигра? У Кореї?"
  
  
  Джиммі кивнув головою. «Іноді таке трапляється, тату. Якийсь побитий, беззубий старий тигр бродить на південь від Маньчжурії. Старий кіт більше не може ловити дичину, тому йому доводиться їсти селян. Я читав про це - він убив чотирьох або п'ятьох фермерів на околицях Йонгдонга. Це в горах неподалік Теджона. Отже, деяким з начальства спала на думку блискуча ідея організувати полювання на тигрів – врятувати селян і дати начальству чимось займатися. Подивіться – деякі з них сідають зараз”. Джиммі Кім засміявся. «У них є грати на цю машину. Якби я був людиною, яка робить ставки, я б поставив свої гроші на тигра».
  
  
  Вони спостерігали, як група американських та корейських офіцерів сідала до спецмашини. Один з офіцерів РК мав пістолет Томмі. Нік посміхнувся. Тигра мав мало шансів.
  
  
  Він повернувся до Джиммі Кіма. «Гаразд, малюку. Іди подивися, як там Дінкі Мен. І з цього моменту ми не знаємо один одного - якщо не виникне надзвичайна ситуація. Думаю, я просто поблукаю якийсь час. Я не сяду до останньої хвилини. Поки що – і удачі”.
  
  
  «До побачення, тату. Удачі тобі. І вдалого полювання. Ні про що не турбуйся – я розберуся тут».
  
  
  Нік Картер дивився, як хлопчик відскакує на пружних підборах, сповнений наснаги та впевненості. Гарна дитина. На мить Нік почув себе старим. Його живіт трохи хворів. Він знову глянув на вагон 1066 року. Жалюзі у всіх відсіках були задерті.
  
  
  Нік повернувся до бару і взяв ще пару порцій поганого віскі. Він затримався там і більше не пив, поки не заскрипів гучномовець, і співучий голос не почав викликати сеульський поїзд, спочатку корейською, потім англійською: «Тегу-Кумчон-Йондон-Теджон-Чочівон-Чонан-Сеул. Зміна в Сеулі на Йонгдунгпо, Інчхон та Аском-Сіті. Сеульський експрес - відходить за десять хвилин від маршруту 4. "
  
  
  Кіллмайстер зачекав хвилину до початку поїзда, потім швидко попрямував до поїзда. Величезний дизель тихенько пирхнув на чолі п'ятнадцяти машин. Нік глянув на свій квиток і побачив, що його купе номер 1105. Тобто недалеко від 1066 року.
  
  
  Ідучи по черзі, він побачив Джиммі Кіма, який затримався біля відкритого вестибюля 1066 року. Нік глянув через вестибюль, проходячи повз, і побачив на дальній платформі присадкувату фігуру Дінки Мена.
  
  
  Відвернувшись, Джиммі Кім трохи кивнув і кинув недопалок у поїзд. Він потрапив у машину на півдорозі та впав на рейки внизу. Нік дивився прямо перед собою, але повідомлення було в нього. Купе Котоса було на півдорозі вагона.
  
  
  Він дістався свого вагона і легко увійшов до вестибюлю. Він глянув на довгу чергу вагонів. Більшість корейських поїздів були досить поганими, і все, що було схоже на розклад, було лише вигадкою бажаного за дійсне, але цей поїзд, Сеульський експрес, був гордістю і радістю корейців. Іноді він справді прибував у Сеул вчасно після чотиригодинного пробігу.
  
  
  Нік вчепився у поручень. Він закурив нову цигарку. Чотирнадцять годин – це довгий термін для його роботи. Майже все могло статися. У цій поїздці, мабуть, так і буде.
  
  
  Біля двигуна маленький корейський кондуктор розмахував зеленим прапором. Пролунав пронизливий свист, і в останню хвилину пробігли два їхібани у високих капелюхах з кінського волосу та їхні товсті маленькі дружини. Одна із дружин несла величезну рибу. Вони мандруватимуть третім класом.
  
  
  Довга металева змія сіпалася і тремтіла, коли колеса гігантського дизеля оберталися і врізалися в колію. Сеульський експрес поїхав. Нік помітив Джиммі Кіма у натовпі на платформі, коли потяг повільно виїжджав зі станції.
  
  
  Крихітний кореєць в елегантній уніформі провів Ніка Картера у його купе. Для корейського поїзда це було шикарно. Хлопчик, здавалося, пишався цим. Він жестом обернувся і сказав: Думаю, номер один. Хокей?
  
  
  Нік посміхнувся і вручив йому дещо. «Хокей, молодший. Дякую". Хлопчик пішов, і Нік замкнув за ним двері. Настав час для невеликого планування. Як йому потрапити до купе Котоса, щоб усе перевірити? Подивіться, чи це справді був Раймонд Лі Беннет і вдова? А якщо було – що тоді? Він не хотів убивати Беннета у поїзді, якщо цього можна було уникнути. Але як його зняти з поїзда? Можливо, йому вдасться влаштувати якусь аварію. Може бути...
  
  
  У двері його купе тихо постукали. Нік Картер зліз із сидіння легким рухом могутнього кота і став збоку від дверей. Він перевірив люгер і стилет, перш ніж запитав: Хто це?
  
  
  Голос хлопчика сказав: Це я, сер. Хлопчик-носильник. Я принесу рушники».
  
  
  "Одну хвилину."
  
  
  Нік перевірив крихітний туалет. Рушника не було. Він повернувся до дверей. "Гаразд."
  
  
  Він відчинив двері.
  
  
  Жінка, яка стояла там, була дуже гарною, з високим міцним тілом. Її волосся було каштановим, а очі зеленим. Маленький пістолет у її руці твердо стояв на животі Ніка. Позаду неї був корейський хлопчик, який дивився на Ніка широко розплющеними очима.
  
  
  Жінка заговорила із хлопчиком. «Іди зараз. Ти знаєш що робити. Скоріше!» У її англійській мові був сильний акцент. Слов'янський акцент. Значить, вони теж були тут і не марнували часу.
  
  
  Хлопчик утік коридором. Жінка посміхнулася до Ніка і трохи зсунула пістолет. «Будь ласка, поверніться в купе, містере Картер, і підніміть руки. Високо над головою. Я поки що не хочу вас вбивати».
  
  
  Нік корився. Вона пішла за ним у купе і зачинила двері ногою на високих підборах. Пістолет ніколи не виходив із його живота.
  
  
  Жінка знову посміхнулася. Зуби були гарні. Дуже білий та трохи великий. Її тіло під чорним костюмом-невдахою було чудово сформовано.
  
  
  «Отже, ми зустрічаємося знову, містере Картер. Зізнаюся, я здивована, але з вами ніколи не скажеш. Вам сподобалося купатися в Рейні?
  
  
  В один із дуже небагатьох випадків у своєму житті Нік Картер повністю розгубився. Це було неможливо. Це було безумство. І все ж – її руки! Руки, що тримає невеликий пістолет. Ніжна рука з рожевим наконечником. Він бачив ці руки раніше.
  
  
  Посмішка Ніка була жорсткою. "Я досі не вірю в це", - сказав він їй. «Я, мабуть, випив надто багато женьшеневої випивки минулої ночі. Цього не може бути. Ви, люди, просто не такі гарні в макіяжі!» Він знав правду. Це була вона, як не здавалося неможливим. Але якби він міг продовжувати балаканину, не дозволяючи ситуації стати статичною, він міг би спробувати стрибнути на пістолет. Стрибка від пістолета - вірний спосіб померти, але ...
  
  
  Усміхаючись по краях, жінка сказала: «Поверніться, містере Картер. Тепер! Не робіть дурниць. Нахиліться до стіни і тримайте руки на ній високо».
  
  
  Нік зробив, як вона наказала. Він втратив рівновагу і знав, що зараз програв. Коли він відчув, як ці ніжні руки пурхають над ним у пошуках, він зумів криво посміхнутися.
  
  
  Він сказав: "Тепер я вірю в чудеса, полковник Калинські".
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  
  
  
  Вона взяла люгер і стилет і відійшла від нього. «Залишайтеся таким же, як ви були раніше, містере Картер».
  
  
  Нік дивився у вікно. Дощ дряпав його сірими ляпками. Потяг проїхав через високу бамбукову стоянку, потім поринув у тунель. Він дивився на її відображення у вікні. Вона відчинила двері у крихітну ванну, кинула зброю всередину, потім вийняла ключ і замкнула двері зовні. Вона поклала ключ у кишеню піджака.
  
  
  Вона знову обернулася до нього. «Тепер можеш розвернутися. Іди і сядь геть там». Пістолет вказував на довгий диван-диван біля стіни, що перетворювався на ліжко. Нік сів. Око маленького пістолета не покидало його.
  
  
  Полковник Калинськи схрестила ноги з нейлоновою смужкою. Спідниця з фаю була короткою, і те, що вона демонструвала, справляло враження. Нік згадав панчохи із тканини. Мабуть, на ній було страшенно багато набивання.
  
  
  «Я гадаю, - сказала вона, - що ви все ще носите свою маленьку газову бомбу між ніг, містере Картер? Я знаю, наскільки вона є смертельною. Ми провели експеримент над деякими з наших небажаних людей. Засуджені люди. Ваш газ найбільше ефективний – але я вважаю, що я в безпеці, поки ми замкнені тут разом”.
  
  
  Нік намагався не розвіяти її ілюзії. Чим у більшій безпеці вона себе почувала – тим краще. Якби йому довелося використати газову бомбу, він би це зробив. Він міг затримувати подих набагато довше, ніж вона. Тим часом, щоб виграти час, він може спробувати укласти угоду. Вона, її співвітчизники, навіть Жовта вдова – ніхто з них зараз не мав особливого значення. Реймонд Лі Беннетт, який їхав на двох машинах назад, був єдиним, що справді мав значення. Кіллмайстру довелося залишатися живим досить довго, щоб виконувати свою роботу. Так просто, як що.
  
  
  «Полковник, – почав він, – я думаю…»
  
  
  Вона перервала його з усмішкою. «Те, що ви думаєте, містере Картер, більше не має значення. І ви називатимете мене Зоя, а не полковником. Нині, незалежно від того, наскільки я вийшла на зріст, я жінка. Чи не полковник у радянській розвідці. Це зрозуміло? Вона знову посміхнулася, і цього разу він помітив щось голодне в блиску зубів. І було щось дивне, спекулятивне в погляді її широких зелених очей. Нік Картер бачив цей погляд раніше. Так чому б не? Може, секс допоможе йому вибратися звідси!» Раніше це працювало, але він повинен бути обережним, щоб не поспішати.
  
  
  Вона нахилилася до нього. Вона сиділа в маленькому шкіряному кріслі, що виходив із стіни. "Ви вважаєте мене привабливою жінкою, містере Картер?"
  
  
  "Так." Не бреши. «І я вітаю вашого візажиста, хоч би ким він був».
  
  
  Вона кивнула головою. "Один із наших людей кіно.
  
  
  Найкраще. У моїй країні найкращі техніки іноді мають працювати на державу».
  
  
  "Він геній", - чесно сказав Картер. Якби він зміг вирвати з неї ім'я цієї людини – і дожив до того, щоб сказати це, – він би побачив, що про хлопця подбали. Він був надто гарний.
  
  
  Жінка знизала плечима. «Це стомлива справа. Макіяж важкий, і на його нанесення потрібно багато годин. Прокладка, шлейка, контактні лінзи, лиса перука - але ж ви знаєте. Вас обдурили».
  
  
  Нік погодився, кивнувши. Його безперечно обдурили. Але тепер він трохи підштовхнув її. «Макіяж був ідеальний. Але ти також добре граєш свою роль, Коле... Я маю на увазі, Зоя. Садистський момент, звісно. Я впевнений, що тортури мене, мабуть, завдали тобі стільки ж болю, як і мені? Чи майже? "
  
  
  Широкий зелений погляд не здригнувся. Йому здалося, що за очима василіска можна помітити натяк на щось тепліше. Бажання? Звичайна старомодна хіть? Чи справді ця істота була такою людяною?
  
  
  Він сміливо перевірив це. «У нас попереду довга подорож, Зоя. Ти на сидінні водія, принаймні, зараз. У тебе є пістолет, і я впевнений, що в коридорі на варті пара твоїх головорізів. . Мабуть, інакше ти не була б така впевнена в собі. Поки що у нас є час – давай зробимо це приємно. "
  
  
  Її посмішка була загадковою. Вона змочила свій широкий рот гострим рожевим язичком. Щось промайнуло в зелених очах. Але вона сказала: «Можливо, містере Картер. Нік. Але пізніше. Трохи пізніше. Подивимося. Я...»
  
  
  Хтось постукав у двері. Вона направила маленький пістолет Ніку у серце. "Тихо, будь ласка."
  
  
  Вона підійшла до дверей і, не зводячи очей з Ніка, тихо заговорила російською. Він не міг розібрати слова. Вона прислухалася на мить, потім лагідно дала команду. Коли вона знову сіла на своє місце, високий білий лоб насупився.
  
  
  Нік тихо сказав: "Сподіваюся, проблема?"
  
  
  "Можливо. Нічого, з чим я не впораюся. Схоже, що чимало грубих селян сіли на поїзд у Пусан-Джу. У них, мабуть, є зброя, захована у їхньому багажі. Це може виявитися чимось на кшталт проблеми». Вона вп'ялася білими зубами в свою червону нижню губу і втупилась у нього задумливим поглядом.
  
  
  Нік одразу зрозумів картину. Потяг зробив коротку зупинку в Пусан-Джу, передмісті Пусана, щоб забрати вагони третього класу з під'їзної колії. А тепер вдова і Беннет отримали допомогу, якщо її потребували. «Селяни», безперечно, були партизанами, набраними в горах і діяли за прямим наказом з Пекіна. Зрештою вдова не поклала всі яйця в один кошик.
  
  
  «Все може загостритися досить швидко», - сказав він жінці. «Щойно ти почнеш свій хід, Зоя. Ці партизани будуть тут як сторожові пси на випадок, якщо ти спробуєш зняти Беннета та Вдову з цього поїзда. Що ти маєш зробити - ти не можеш дозволити їм дістатися Сеула. Це дуже великий. Ви втратите їх. За кілька годин вони доїдуть до 38-го. Подумайте швидше, міс Мото! "
  
  
  Зої Калинськи це не розвеселило. Вона прикусила повну нижню губу і насупилась. Пістолет рухався в її руці, і на мить він подумав, що вона збирається спустити курок. Потім вона, здавалося, розслабилася.
  
  
  «Це не так уже й погано, як ви, американці думаєте. Мої люди впораються із партизанами. У мене на борту дюжина людей, усі добрі люди».
  
  
  «Плюс хлопчик-носильник», – згадав Нік. "Маленький ублюдок".
  
  
  Вона сміялася. Дизель гул далеко вперед, піднімаючись на новий рівень. Тепер вони потрапляли до дикої гірської країни. Зовні темніло. Дощ закидав у вікна срібні стріли.
  
  
  "Так", - сказала вона. «Вас легко обдурити, містере Картер. Бок Ен працює на нас із шести років. Це він та його батько, який також працює на залізниці, таємно переправили нас на борт цієї машини, поки вона ще стояла у дворі. Це було дуже дорого, але воно того варте. Чи бачиш, Нік, я приїхала прямо в Пусан, як тільки почув, що ти тут. Ми спостерігали за тобою – сподіваючись, що ти приведеш нас до Вдови та Беннетта. Як і ти. Ми помітили вашу людину, коли вона прямувала за ними до поїзда. Ми намагалися, щоб Бок Ен перевірив їх, щоб бути впевненим, і коли вони не відчиняли двері свого купе, ми були майже впевнені. Потім ви представитеся, ви візьмете це поїзд і, знову ж таки, як ви, американці, кажете, він відкритий і закритий. Ні? Ця пара у вагоні 1066, у купе B, це Жовта Вдова та Реймонд Лі Беннетт! "
  
  
  – QED, – м'яко сказав Нік. «Що й слід було довести. Ти думаєш. Але тепер у тебе в руках боротьба, Зоя, старенька». Він усміхнувся своєю найсолодшою усмішкою і дозволив жарту прослизнути в його голос. Цього було б складно обдурити, але йому довелося докласти зусиль. Вона більше не хвилювалася. Він думав, що знає, чому. У неї був туз у рукаві – і він думав, що знає, що це. Що це мало бути.
  
  
  "Чи знаєш ти про це
  
  
  Ні, - продовжував він, - у цьому поїзді є військовий вагон. Повно мисливців на тигрів. РК і янкі начальство та ціла купа депутатів. Приблизно зараз вони нап'ються. Вони мають гвинтівки, дробовики, навіть кулемети. Один крик від мене чи від когось, якщо на те пішло, один натяк на неприємності, і в твоїх руках справжня битва. Подумай, Зоя. Можливо, ми зможемо дійти якоїсь угоди”.
  
  
  Один палець цієї ніжної маленької руки побілів на спусковому гачку. На мить повернувся старий полковник Калінський, лисіючий жах, який любив завдавати людям болю. Тепер уважно дивлячись на її обличчя, Нік міг бачити це так, як це повинен бачити експерт з макіяжу краваток перед тим, як нанести гумові подушечки, віск, замазку та перуку. Його вразив абсурд, і він посміхнувся до неї. «Хто справжня Калинськи? Хто справжня Зоя, га? Старий мішок, який любить мучити людей, чи ця гарна жінка, яка хотіла б убити мене прямо зараз?»
  
  
  Її прекрасне обличчя розслабилося. Палець натиснув на спусковий гачок. Вона посміхнулася. «Дякую, що розповіли мені про мисливців на тигрів. Я не знала. Хлопчик послизнув туди. Але це не має значення. Я все спланувала».
  
  
  Він пильно глянув на неї. «Не могли б ви випадково дізнатися, чи вірні дані у вашому досьє про моє сексуальне життя? Як ви кажете, ми маємо довгий шлях. Ви могли б тримати пістолет у мене в голові, чи знаєте. нічого більше, це буде новий досвід».
  
  
  На мить запанувала тиша. Дощ хльоснув у вікно. Сеульський експрес тепер мчав швидко, прорізаючи вузькі проходи та тунелі, свист завивав, як примари корейських мерців, похованих на вершинах своїх сірих гір кольору хакі.
  
  
  Щось дуже дивне блиснуло в її зелених очах. Червоний рот підібгався, коли вона оглянула його. Нік Картер мав відчуття, що його обстежують, оцінюють, розглядають як раба на блоці. Він знав, що вона розглядала його як можливе знаряддя задоволення. Зрештою, у жінки були свої слабкості! Слабке місце. Одного було достатньо. Це дозволить йому наблизитися до неї. Навіть росіяни було неможливо заявити, що відкрили метод любовних ласок з відривом.
  
  
  У її голосі був натяк на збудження, коли вона сказала: «Я мала це на увазі з самого початку. Я сказала вам – я деякий час буду жінкою. Моєму уряду це не сподобається – але тоді вони ніколи не знатимуть. Ти їм не скажеш! Пістолет рухався в її руці.
  
  
  Посмішка Кіллмайстра була трохи натягнутою. Це трохи пошкодило його рота. «То ось і все? Ти збираєшся використовувати мене, насолоджуватися мною, а потім убити мене? Але він був задоволений. Якщо він зможе підібратися до неї так близько, він зможе забрати її, пістолет і таке інше. Він міг би навіть отримати від цього насолоду.
  
  
  «Тобі здається дивним, що я маю використовувати тебе для свого задоволення? Хіба ти не використав багато жінок для свого?
  
  
  Він кивнув головою. "У мене це є. Але я завжди намагався дати їм щось натомість. Можливо, не кохання – я мало знаю про це – але, принаймні, прихильність. Товариські стосунки. Я вірю у взаємне задоволення».
  
  
  «Отже, ти дурень! Саме задоволення понад усе. Я покажу тобі, що я маю на увазі - я буду використовувати тебе для свого задоволення так само, як, - на мить подумала вона, - так само, як нацистський офіцер використовував наших російських селянських дівчат для свого задоволення". Значить, він знав принаймні одну причину, через яку вона була така морально понівечена.
  
  
  Повільно, дуже обережно Нік напружив м'язи ніг. Може, йому таки доведеться відмовитися від цього пістолета. Але він зачекав – подивився, що сталося. Наразі шанси проти нього були сто до одного.
  
  
  У його голосі не було помітно напруження. "А потім? Ти мене вб'єш?"
  
  
  "Я вб'ю тебе. Як ти, безперечно, знаєш, мої накази полягали в тому, щоб убити тебе в Німеччині. Через тебе я там дуже погано виглядала, Нік. У моєму файлі є пляма, яку можна видалити лише після твоєї смерті. Не переймайся через це - ти непогано заробив свої гроші, Картер. Набагато довше ніж більшість агентів твого рівня. Ти знаєш небезпеки цієї професії не гірше за мене.
  
  
  Нік підвівся. Дуже повільно. Тримати руки на очах і подалі від тіла. Він напружив свої гладкі м'язи, його руки свербіли в цьому білому горлі, але розумів, що ще не час.
  
  
  "Так", - визнав він. «У мене був довгий пробіг. Отже, тепер ми кохаємося. Думаю, це мені сподобається. Але є лише одна річ…»
  
  
  "Що це?"
  
  
  Нік посміхнувся їй. «Як нам це зробити, зайнятися любов'ю, не підійшовши досить близько, щоб убити тебе? Я зроблю це, чи знаєш, якщо ти даси мені шанс. Ти це зрозумів?
  
  
  "У мене є. Підійди в кут і постій трохи. Дивись у стіну».
  
  
  Біса в Ніку Картері ніколи не можна було повністю придушити. Тепер, коли смерть стояла біля його ліктя, він міг усміхнутися і сказати: «Не кажи мені, що ти винайшла спосіб робити це на великій відстані!»
  
  
  Тепер можеш розвернутися. Будь дуже обережним. Я стрілятиму в той момент, коли ти не підкоришся команді”.
  
  
  Нік відвернувся від стіни. Вона сиділа на дивані. Її спідниця була піднята високо. Чорна гумка пояса для панчох створювала дві темні доріжки на її твердих пухких стегнах. Її міцні ноги були широко розставлені.
  
  
  Пістолет тицьнув у Ніка, як приречений палець.
  
  
  «Ви встанете рачки і підповзете до мене. Зараз! Негайно. Якщо ви не наважитеся, я вб'ю вас. Це ваш вибір – померти прямо зараз чи померти потім. Рухайся!»
  
  
  Нік Картер впав рачки. Він відчув, як піт починає виступати на ньому. Він знав, що має бути блідим. М'язи щелепи хворіли. І все ж таки він боровся з гнівом. Ще ні – ще ні. Підігрувати. Шанси все ще були надто великі.
  
  
  Він поповз туди, де вона чекала.
  
  
  Тепер її голос був нестійким. Блиск у її зелених очах був гарячим. "Є певний спосіб заняття любов'ю, про який я чула, що я бачила фотографії, але ніколи не відчувала. Ми не робимо таких речей у моїй країні! Але я розумію, що ви, американці, будучи, звичайно, декадентськими та дегенеративними любите кохатися Таким чином. Тепер ви будете займатися зі мною такою любов'ю. Негайно". Маленький пістолет застережливо рушив. "У жодному разі не встанеш з колін - і ніколи не піднімеш руки.
  
  
  Тепер він був перед нею, не зводячи очей. Він не хотів, щоб вона бачила в них лють. Вона зрозуміє і одразу вб'є його. І він зрозумів – що вона насправді робила! То справді був як фізичний акт, а й символічний. Її хвора, збочена психіка отримуватиме задоволення від фізичного акту, але її справжнє задоволення полягатиме в тому, щоб змусити його виконати це! Змусіть його повзати і зробити принизливий вчинок. Це був би справді солодкий тріумф. Це зробило його рабом. Це була проекція того, заради чого вона працювала і на що сподівалася – здавання та приниження порядних людей перед залізним чоботом тоталітарних орд.
  
  
  Нік Картер опустився перед нею навколішки. Голос його звучав принижено. «Мені це сподобається, – сказав він. Він здавався спокійним. Вона не зрозуміє, що він мав на увазі. Поки не пізно.
  
  
  Він торкнувся її кісточок. «Чи це дозволено? Мені потрібна підтримка".
  
  
  «Тільки там. Тільки там. Не вище. І не дивися нагору. Я приставив пістолет до твоєї голови. Тепер починай». Голос її був хрипким від напруження, від величезного хвилювання.
  
  
  Тоді він знав, ким була справжня Зоя Калинська. Звір! Це мало значення. Тепер нічого не мало значення, окрім як убити її. Він відчув холодне дуло пістолета на маківці. Його руки повільно, дуже повільно зімкнулися на її кісточках. Її охопило судорожне тремтіння.
  
  
  Нік виступив із лютою гігантської сталевої пружини. Підводячись, він ударив її по підборіддя. Пістолет вистрілив, і він відчув, як вогонь по його голові, довгий опік розжареної добела кочерги мучив його. Але вона згаяла свій перший постріл, і він знав, що виграв.
  
  
  Він знову вдарив її по обличчю головою, відчув хрускіт кістки, що ламається. Тепер він випростався, розгойдуючи її за щиколотки, повертаючись на місці і розгойдуючи її тіло так само легко, як метальник молота обертає свій молот. Пістолет вилетів із її руки і врізався у вікно, розбивши його.
  
  
  Кіллмайстер увійшла точно до центру купе і продовжувала розгойдувати її. Тепер її тіло було на рівні плечей, спідниця високо піднялася до середини. Вона кричала – кричала – кричала.
  
  
  Він мав намір вибити їй мізки про гострий кут ванни, що трохи виступав у кімнаті. Тепер, коли він зробив один крок, який міг підвести його досить близько, щоб убити її наступним ударом, купе розлютилося. Він перетворився на шматок пекла, перш ніж він став пеклом - коли панував хаос. Все, що було небезпечно: Нік, жінка, меблі, подушки від дивана, все злетіло в повітря і врізалося в передню стінку купе.
  
  
  Нік ударив черепом по стіні і відчув новий біль. Він відчував кров на обличчі і не звертав на неї уваги. Що, чорт забирай, відбувалося? Жінка, нерухома, тяжко перевернула його ноги. Біля лампи розбилася колба, а шнур намотався на його шию, як змія.
  
  
  Він ледве підвівся на ноги. Пролунав ще один гуркіт, скрегіт, і довгий потяг нарешті зупинився. Сеульський експрес зупинився. Раптом. Дуже несподівано!
  
  
  Кіллмайстер почав діяти так, як міг, тільки коли фішки справді впали. Звісно, це була барикада. Рейки були перекриті. Її туз у грі. У росіян були свої партизани, швидше за бандити, що працюють в горах. Вони були тут, щоб забрати Беннета та вдову.
  
  
  Він узяв її за горло і тримав так легко, наче вона була лялькою. Вона була
  
  
  у свідомості її обличчя залите кров'ю.
  
  
  Нік утримав її від себе, упустив і в цей момент забув про неї. Відтепер це буде щура гонка через пекло. Він повинен був почати зараз і продовжувати, і ніколи не озиратися назад. Був хаос, плутанина і пекло, якому треба було заплатити - і в нього, можливо, просто з'явився шанс.
  
  
  Він вибив двері ванною і дістав зброю. За допомогою стилету в лівій руці та люгера у правій він відстріляв замок на дверях купе і жорстоко штовхнув його. Він відчинився, відколовся один шарнір. Як збожеволілий бульдозер Нік Картер вилетів у коридор.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  
  
  
  Нік повернувся ліворуч, коли він вилетів із купе. Котоси були двома вагонами ззаду. Масивний головоріз із плоскими плечима в кінці вагона якраз піднімався на ноги з приголомшеним виразом обличчя на його плоскому обличчі. Нік вистрілив йому в голову. У цей момент свинець пройшов коридором і відскочив від металу, кружляючи навколо нього, як розлючені бджоли. Нік повернувся, коли він увійшов до вестибюлю. Ще двоє її чоловіків кинулися за ним коридором. Він упав на одне коліно, люгер був продовженням його гострої руки. Уважно прицілився, двома пострілами вбив. Чи не час витрачати боєприпаси. Він мав лише дві запасні обойми.
  
  
  Він кинувся через наступний вагон так швидко, як міг. Тепер з дверей купе вискакували голови, і Нік на весь голос кричав: Бандити - бандити! Залишайтесь у своїх купе! Все залишайтеся у своїх купе! Це могло б допомогти тримати проходи у чистоті і, звичайно, додало б плутанини.
  
  
  Коли він пробіг через наступний вестибюль і ввійшов у машину, де ховалися Котоси, він побачив, що це буде вузька річ. Чотири або п'ять грубих типів просто прокидалися в машину з іншого кінця. «Селянам», які піднялися на борт у Пусан-Джу, не знадобилося багато часу, щоб домовитися про угоду. Вони були тут, щоб захистити Котос – Жовту Вдову та Беннета!
  
  
  У ведучого був пістолет-кулемет Томмі. Він побачив Ніка і підняв зброю, проводжаючи коридором. Нік упав на бік і впав на живіт, почуваючи себе холодним та голим. Прикриття не було! Він пролив потік вогню коридором - якщо цей виродок зробить ще одну чергу з пістолета Томмі, він буде приготовлений. Людина з автоматом зараз бігла до Ніка, але замість того, щоб навмання оббризкати карету, він витратив час, прицілюючись. То була його помилка. Нік вистрілив йому в живіт, і він тяжко впав уперед, розтягуючись і блокуючи вузький прохід. Кулемет ковзнув майже до простягнутих рук Ніка. Він ще двічі вистрілив із «Люгера», побачив, як решта повернулася і знову побігла до вестибюлю. У них були тільки пістолети, і вони знали, що на них чекає.
  
  
  Нік підняв пістолет-кулемет Томмі, переступив через труп, що все ще смикався, і короткими чергами, що заїкалися, послав коридором пекельний вогонь. Один із чоловіків закричав і похитнувся боком у вестибюлі. Решта побігла назад у наступний вагон і зачинила за собою двері.
  
  
  Він виграв хвилину чи дві. Нік побіг у купе Б. Не час для формальностей. Він вистрілив у замок та вибив двері ногою. Весь час, поки діяв, він думав – про зміну планів. Не вбивайте Беннета чи вдову відразу. Може, вони знадобляться для заручників!
  
  
  Вікно купе було відчинене. Її обличчя обрамляло площу на тлі зливи. Нік отримав свій єдиний погляд на сумнозвісну Жовту Вдову. Це обличчя переслідувало його мрії. Блідо-жовта плоть туго натягалася на кістки, рот був тонким і вузьким, але натякав на чуттєвість минулого. Очі вузькі й широко розставлені, вугільно-чорні, що кидають йому виклик, навіть коли вона відпустила підвіконня і вискочила. Він упіймав трепет темного одягу; потім вона зникла.
  
  
  Нік побіг до вікна, у два стрибки обійшов маленький відсік, вклав у піхви стилет і заткнув «люгер» за пояс. Він перекинув ногу через підвіконня і впав на шпали колії поруч із поїздом. Він миттю промок наскрізь, наскрізь промоклий, злива обрушилася на його голову і плечі. Він тримав автомат напоготові і дивився на головку поїзда. Їх немає. Він міг бачити кілька розсіяних вогнів, і до нього долинали звуки періодичної стрілянини. Фари автомобілів першого класу відкидали вузькі жовті плями на мокрий морок.
  
  
  Він розвернувся. Чортів дурень! Вони б не пішли туди! Вдова знала, куди треба тікати. Вони втечуть назад, туди, де вона посадила своїх селян у вагони третього класу. Нік побіг по вузькому, небезпечно похилому плечу. Тут він круто впав у канаву. Поки він біг, навколо нього з шумом свистіли шалені кулі... .
  
  
  Він їх бачив. Вдова тримала за руку худорляву людську постать і тягла його підступною опорою. Нік збільшив темп, підняв пістолет Томмі і приготувався до стрілянини. У гіршому випадку, якщо вони виглядатимуть так, ніби тікають, йому доведеться вбити їх обох. Принаймні переконатися у смерті Беннетта!
  
  
  Десь у темряві, відразу за парою, що тікає, відчинилися двері, і вночі вирвалося біле світло. Сходами машини, з вестибюля, вимальовувалися силуети фігур на світлі. То був військовий вагон мисливців на тигрів! Вони пили і всі були озброєні, а поїзд атакували прокляті бандити, і всі вони хотіли повеселитися.
  
  
  Маленька картина розігралася лише за мікросекунду. Офіцер РК, хитаючи, з пляшкою в одній руці і автоматом в іншій, хитнувся від машини. Він побачив Вдову та Беннета, коли вони зіткнулися зі смугою світла. Нік Картер, що був ярдів за двадцять позаду, нічого не міг робити, крім як дивитися. Він побачив, як американський офіцер із криком вискочив з машини і надто пізно попрямував у бік офіцера РК. Пістолет Томмі в руці офіцера РК випустив короткий спалах полум'я, і ​​Вдова впала.
  
  
  Нік, постійно набираючи обертів, почув, як Беннетт щось кричав. Чоловік різко повернув ліворуч і спустився з насипу, втративши рівновагу і зісковзнувши головою спочатку в темряву та з аури світла.
  
  
  Нік Картер повернув ліворуч і зісковзнув із берега. Гравій та пісок понесли його на дно мініатюрною лавиною. Останній погляд на світ показав кінець сцени - офіцер янкі вихопив у корейця пістолет Томмі і вбив його нищівним ударом. Вдова була зім'ятою темною фігурою біля підніжжя машини.
  
  
  Нік впав у глибоку канаву, що облямовує насип унизу. Тут, далеко від поїзда, було зовсім темно, і безжально хльостав дощ. Він був по коліна у воді. Він стояв зовсім нерухомо і слухав, Беннетт, мабуть, був за кілька ярдів від нього. Серце Ніка тьохнуло при думці про втрату цієї людини зараз.
  
  
  Щось ворухнулося в затягнутій дощем ночі, крапля чогось темнішого, ніж інші тіні. Нік напружився, прислухаючись, напружуючи кожен нерв. Чоловік ішов до нього тією самою канаві. Ось він - плескіт і всмоктування ніг, що входять і виходять із бруду та води. Нік сів у канаві і почав чекати. Беннетт йшов до нього. Зверху почулася довга шалена черга пострілів, змішана з криками та прокльонами. Ніка натягнуто посміхнулася, коли він дізнався кілька обраних американізмів – мисливці на тигрів всерйоз втрутилися. Неприємний сюрприз для обох груп партизанів - ні Вдова, ні полковник Калінскі не могли розраховувати на таку кількість недружніх знарядь.
  
  
  Беннет уже майже дістався до нього. Нік стояв як статуя, майже дихаючи, швидко обмірковуючи можливості. Його наказ полягав у тому, щоб убити Беннета. Можливо, не так багато слів, але це малося на увазі. Куля у м'яких тканинах мозку.
  
  
  Проте це було питання точної ідентифікації. У цьому бізнесі ви нічого не сприймаєте як належне. Він думав, що зараз до нього наближається Раймонд Лі Беннетт - він був упевнений, що це був Беннет, - але він повинен був бути впевнений, без сумніву. Посмішка Ніка була різкою під сліпучим дощем. Тож спитай у маленького дивака! В упор! Прямо з буквальної темряви ночі – реакція була вірною.
  
  
  Тепер він міг чути хникання, тварину, схожу на собачий біль. Хникання, хрипкий вереск і бурмотіння. Він зрозумів, що людина повз по канаві рачки, просуваючись дуже повільно. І бурмотіння, стогін, скарги! Кіллмайстер тоді знав, що йому нема чого боятися істоти в канаві, а також знав, що в нього з'явився новий набір проблем.
  
  
  Був час. М'яко, розмовним тоном Нік сказав: Це ви, містер Беннет?
  
  
  Бризки припинилися. Тишу порушує лише крик дощу. Беннетт слухав. Нік знову заговорив. «Це ти, Беннет? Говори. Не бійся. Я не завдаю тобі шкоди. Я тут, щоби допомогти тобі».
  
  
  Коли він перестав говорити, з поїзда пролунала нова черга. Людина, яка припала рачки в канаві, як тварина, сказала тремтячим голосом: «Це ти, Джейн? Допоможи мені, Джейн. Будь ласка допоможи мені! Мені так холодно».
  
  
  Джейн? Джейн - Нік на мить задумався, і вона прийшла. Джейн Беннетт! Так звали дружину - жінку, яку він убив сокирою. Нік голосно зітхнув. Це було все, що йому було потрібно - нарешті знайти Беннета, знайти його далеко за поворотом і зозулів, що блукають країною. Але це вирішило одну проблему - він не збирався страчувати божевільного.
  
  
  
  
  "Я не Джейн, - м'яко сказав він Беннетту. - Але вона послала мене допомогти тобі. Я пройшов довгий шлях, щоб допомогти вам, містер Беннет. Так що нам краще почати. Мені теж холодно і хочеться їсти. Чим раніше ми почнемо, тим швидше ми зможемо щось поїсти, і нам стане добре і тепло. Гаразд?
  
  
  Беннетт був тепер біля ніг Ніка, все ще стоячи рачки. Він простяг руку і потяг за промоклі штани Ніка. «Боюсь. Ти не змусиш мене повернутися туди, гаразд? Назад, де весь галас – я боюся цих поганих людей. Вони хочуть завдати мені болю».
  
  
  "Ні. Ми не повернемося туди". Нік підняв чоловіка на ноги. Він швидко провів досвідченими руками по тендітній тремтливій фігурі, не очікуючи знайти зброї. Він цього не зробив. Цікаво, коли Беннет перейшов межу? Мабуть, минуло якийсь час з тієї ночі на Ладенштрасі, коли він відвідав Хельгу - і він, мабуть, був тягарем для Жовтої Вдови. Тепер вона лежала там, біля рейок, у мокрій зв'язці взагалі нічого не було, і Картер мав проблеми.
  
  
  Насамперед - забирайтеся звідти до біса!
  
  
  Він викинув пістолет Томмі, засунув люгер назад у плечовий затискач і зняв ремінь. Беннетт слухняно стояв, не кажучи ні слова, поки Нік простягав свій власний ремінь через ремінь Беннета і робив петлю і короткий шнурок. «Давай, – сказав йому Нік. "Ми повинні піти звідси".
  
  
  Над головою просвистіла шалена куля, і Беннетт знову захникав. "Може, він і зайшов досить далеко, - подумав Нік, - але він знає, що кулі завдадуть йому болю".
  
  
  Нік почав підніматися по протилежному боці насипу, тягнучи за собою Беннета. Людина прийшла досить охоче, як собака на повідку. Нік досяг вершини, витяг Беннета на рівень із собою і почав спуск з іншого боку. На даний момент мало значення лише одне - відстань між ними та поїздом була якнайбільша. Знайдіть притулок, безпечне місце, а потім все обміркуйте.
  
  
  Кіллмайстер пробирався вниз по дальній стороні насипу. Він втратив рівновагу і впав, захоплюючи за собою Беннета. Падіння було добрих п'ятнадцять футів, на крутому схилі, і коли він хлюпнув у бруд і воду, запах підказав Ніку, де він – на рисовому полі, обличчям униз у лайні. Він витер бруд з лиця, прочистив очі і вилаявся з великим почуттям. Беннетт сидів тихо, по пояс у брудній воді.
  
  
  «Я відчуваю сильну спокусу, - сказав Нік крізь зуби, - убити тебе зараз і покінчити з цим».
  
  
  "Не роби мені боляче", - сказав Беннетт у дитячому хниканні. "Не роби мені боляче. Джейн не сподобається, якщо ти зробиш мені боляче. Де Джейн? Я хочу Джейн». І Раймонд Лі Беннетт там, у корейських нетрях, промоклий від дощу і смердючий, заплакав.
  
  
  Нік Картер покірно знизав плечима. Він смикнув за пояс. «Давай. Давай виберемося з цього лайна».
  
  
  Корейські рисові поля зазвичай діляться на осередки, кожен осередок відділений від інших високими дамбами. Переплетення стежок проходить вершинами дамб, дозволяючи кожному селянину дістатися свого рисового поля і обробити його. У темряві це схоже на спробу вибратися з лабіринту. Після четвертого чи п'ятого занурення в мул Нік віддав би свою душу за ліхтарик - і використав би його, хоч би як ризикував.
  
  
  До теперішнього часу небезпека, що походить від поїзда, або з боку партизанів, або з боку п'яних солдатів, була мінімальною. Нік продовжував впевнено триматися подалі від звуку стрілянини та криків. Якось він зупинився на греблі і озирнувся. Потяг все ще був зупинений - мабуть, вони вбили інженера та пожежника - і все, що він міг розібрати, це довга лінія прямокутних жовтих дірок, пробитих уночі. На його очах один із жовтих прямокутників зник у червоній квітці. Він почув глухий тріск гранати. Тепер вони справді приступили до справи. Маючи на увазі зробити собі справжній бал. Вранці доведеться заплатити пеклом. Район кишатиме американськими та корейськими військами та корейською поліцією. На той час партизани вже зникли б у своїх горах, і він, Нік і його нудотний бранець благополучно пішли на землю. То була гаряча надія.
  
  
  Йому знадобилося близько години, щоб вибратися з рисового поля. Дощ раптово припинився, як у Кореї, і небо прояснилося з неймовірною швидкістю. Рогатий місяць, ніби викупаючи, намагався пролити трохи світла крізь густу хмарність. Це було небагато, але допомогло.
  
  
  Вони вийшли з рисового поля на вузьку дорогу, порізану століттями возів, що проїжджали по ній, з биками. Навіть джипу було б тяжко. Нік не знав Корею близько, але він знав її досить добре, щоб розуміти, що, згорнувши з торованої дороги, можна легко загубитися. Вони не дарма називали Корею землею «драконячої спини» - це, південна центральна частина, являла собою нескінченну низку долин і гір.
  
  
  Все це зараз ідеально підходило Картеру.
  
  
  . Він хотів заблукати, настільки загубитися, що ніхто не міг знайти його, доки він не був до цього готовий. Він мав намір слідувати по звивистій дорозі, що веде вгору, тягнучи Беннета за собою на шкіряному ремені. Чоловік підійшов досить слухняно, без жодних скарг, крім його хникання по Джейн, але, тим не менш, Нік був готовий до будь-яких ознак неприємностей. Беннетт міг прикидатися.
  
  
  Йшли години дві, завжди лізли. Беннетт перестав пхикати і співав собі під ніс, як дитина, що грає у своєму ліжечку. Нік заговорив лише для того, щоб дати команду. Беннетт кілька разів падав і не вставав, доки не відпочив. Після минулої осені він взагалі відмовлявся вставати, йти далі. Нік знову обшукав його, цього разу дуже ретельно і знову нічого не знайшов. Він закинув тендітне тіло собі на плечі у перенесенні пожежника та продовжив шлях. Дощ почався знову, але тепер більш м'якою, холодною срібною завісою, що заслонила пляму місяця; Нік вилаявся на рівний ритм своїх кроків і пішов далі.
  
  
  Ближче до світанку, все ще несучи Беннетта, який заснув, він пройшов через крихітну гармату, групу критих соломою хатин із глини. Двірняга вийшла понюхати його, але, що дивно, не загавкала. Нік зупинився біля міської криниці і кинув сплячого Беннета в багнюку. Нік потягнувся і потер хвору спину. На мить у нього виникла спокуса знайти старосту села і з'ясувати, де вони. Взяти трохи їжі та місце для сну.
  
  
  Він відмовився від цього. Нехай лежать сплячі села. У ньому був занепокоєння через партизанів, які напали на поїзд. У них було б лігво десь у цих горах. Люди в селах, чи то з бажання чи страху, часто допомагали бандитам. Краще вже ладнати. Він обережно вдарив Беннета ногою в бік. "Давай, ти. Похід!"
  
  
  Беннетт спритно схопився і сказав досить ясно: «Звичайно. Куди ми йдемо?"
  
  
  Очевидно, у цієї людини були періоди, коли її розум був відносно ясним. Нік був психіатром і досліджував диво. Він вказав на дорогу. «Туди. Ти йдеш переді мною. Ми намагатимемося знайти місце, щоб урятуватися від цього дощу».
  
  
  Беннетт дивився на село. "Чому не тут? Хат багато».
  
  
  "Йди!"
  
  
  Беннетт пішов. Коли вони вийшли із села, він закинув руки на голову, як військовополонений. «Я триматиму руки піднятими», - сказав він через плече. «Таким чином, тобі не доведеться боятися, що я спробую стрибнути на тебе. Знаєш, я зможу. Я можу вбити тебе одним ударом дзюдо. Я сильний – страшенно сильний».
  
  
  «Звичайно», – погодився Нік. «Я дуже обережний. Просто продовжуй іти».
  
  
  Вони залишили селище. Дорога ще більше звузилася, перетворившись на просту стежку, що завжди висходить. Вона вилася між рваними чагарниками бамбука і модрини. Дощ знову припинився, і на східному обрії з'явилася слабка кольорова смуга. Вони пішли далі. Кабан перетнув стежку в сотні ярдів перед ними, зупинився, вловив їхній запах, пильно подивився короткозорими очима, перш ніж пирхнути і знову пірнути в бамбук.
  
  
  Стежка йшла в долину, пролягала кілька сотень ярдів уздовж струмка, потім піднімалася по спіралі на наступну гору. З кожною хвилиною країна ставала все більш суворою та зруйнованою. З боку гори кровоточили величезні рани з червоної глини, численні уступи скель та нерівні виступи. Деякі зі скель були; вкриті червоним лишайником, і хирляві дерева небезпечно чіплялися із щілин.
  
  
  Кіллмайстер з кислими веселощами помітив, що Беннетт все ще тримає руки вгорі. Ця людина вже давно не розмовляє, але, схоже, має намір зберегти свій статус військовополоненого.
  
  
  Нік сказав: «Можеш опустити руки, Беннетт. В цьому немає необхідності".
  
  
  Беннетт слухняно опустив руки. "Дякую. Думаю, ви збираєтеся дотримуватися традиції?»
  
  
  "Що ви маєте на увазі?"
  
  
  Чоловік розсміявся, і Нік не зміг стримати тремтіння. Це був звук щурів, що бігали соломою. Тепер ця людина могла бути досить зрозумілою, але вона безсумнівно була божевільною. "Психо", - сказав Хоук. Хоук мав рацію.
  
  
  «Це звичайна справа, - сказав Беннет, - коли один шпигун ловить іншого і збирається вбити його, пропонувати йому сигарету та склянку вина до того, як буде випущено смертельну кулю. Ви, звичайно, збираєтеся дотримуватися цього звичаю?»
  
  
  «Звичайно, – сказав Нік. «Щойно ми знайдемо трохи вина та сухих цигарок. Продовжуйте йти».
  
  
  Через кілька секунд Беннет знову заговорив. "Це Китай?"
  
  
  «Так. Ми недалеко від Пекіна. Ми будемо там за кілька хвилин».
  
  
  «Я радий, – сказав Беннетт. «Ця жінка, ця мила жінка, весь час говорила, що ми збираємось до Китаю. Вона сказала, що буду почесним гостем, що я отримаю ключ від міста. Як ви вважаєте, вона сказала правду.
  
  
  Вона була гарна, ця леді. Вона зробила мені гарне – змусила мене почуватися добре».
  
  
  "Тримаю парі." Кіллмайстер майже міг викликати співчуття до Жовтої Вдови. Мабуть, їй довелося важко з цим горіхом. Проте навіть із психом на буксирі їй вдавалося ухилятися від мережі до останнього моменту. Нік неохоче зняв капелюха перед вдовою. Вона була гарна.
  
  
  Мабуть, вона використовувала секс, щоб тримати Беннета у підпорядкуванні. Секс, змішаний з хитрощами і, можливо, навіть з деякою силою. У хлопця ще вистачило розуму боятися пістолета. Вона везла його назад до Китаю, замість просто вбити, сподіваючись, що лікарі в Пекіні зможуть вивести його з цього стану. Що джерело інформації, яку він ніс у цьому потворному, тепер уже хворому мозку, все ще може бути досліджено. Нік подумав, чи знала полковник Калінскі про божевілля Беннета. Можливо, ні.
  
  
  Беннетт зупинився так раптово, що Нік мало не врізався в нього. Тепер було досить ясно, щоб він міг розрізнити риси обличчя чоловіка – брудне, вкрите щетиною обличчя було рельєфною картою старих шрамів від прищів. Кінська морда з відвислою пащею та довгою щелепою. Лисий паштет з бахромою із сухого волосся. Нік потягнувся, щоб зірвати пов'язку, тепер промоклу та брудну, з лівого ока чоловіка. Навіть у тьмяному світлі він сяяв синім, налитим кров'ю. Праве око було коричневим. Контактні лінзи.
  
  
  Беннетт усміхнувся Ніку. «Перш ніж ви мене вб'єте, сер, я хотів би показати вам кілька фотографій моєї дружини. Чи це дозволено? Якщо можливо, я б хотів, щоб мене застрелили з її зображенням над серцем. Я хотів би померти з моєю кров'ю на її обличчі. . Ви дозволите це? " У його голосі було занепокоєння, коли він витягнув худу шию, дивлячись на AXEman. Він порився в кишені пальто і витяг пачку мокрих, зім'ятих, склеєних знімків. Він передав їх Ніку. " Бачиш! Хіба вона не була гарною?
  
  
  Нік зробив знімки. Гумор бідного виродка. Він перегорнув пачку знімків, а Беннет з тривогою спостерігав за ним. Це були знімки Polaroid. На деяких було зображено товсту оголену жінку, прийняту в непристойних позах. В інших він дізнався про Хельгу або жінку, яка називала себе Хельгою, з Ладенштрассе в Кельні. Нік дізнався ліжко, на якому були зроблені фотографії.
  
  
  "Дуже добре", - сказав Нік. Він збирався передати фотографії Беннетту, який, здавалося, втратив інтерес і відійшов за кілька футів від нього, коли помітив єдиний знімок керамічного тигра. Тигр, який, мабуть, був на камінній полиці в таємній кімнаті в Лорел. Тепер Нік міг дізнатися камінну полицю на знімку. Тигр, якого якимось чином розбили в готелі «Будинок». Нік відвіз ці частини із собою до Вашингтона, і експерти знову зібрали їх докупи - це була цінна частина. Корейська. Династія Ван. 14 століття. Маленька кераміка була добре відома вченим. Але не вистачало половини. Там були, і Ніку показали фотографію оригіналу, борються два тигри. Половина зникла. Інший тигр. Тепер, на вологому корейському світанку, Нік Картер потер пом'яту втомлену голову і витріщився на Раймонда Лі Беннета. Як ця людина отримала половину шедевра і що це означало для неї, тепер, можливо, ніколи не буде з'ясовано. Поки він був божевільним, Беннет, мабуть, не зміг би вигадати відповіді; якщо він відновить розум, його доведеться вбити.
  
  
  То кого хвилювало, що означає паршивий тигр? Нік дивився. Беннетт йде трохи стежкою до куща сосни. Чому б просто не застрелити людину тут і зараз і покінчити з цим? Нік вийняв люгер з обойми, знайшов намоклу носову хустку і почав її протирати. Він оглянув зброю. Пахло рисовими полями, але, мабуть, не подавилося.
  
  
  Нік Картер сунув «люгер» назад у кобуру. Навіщо обманювати себе? Він не міг убити божевільного.
  
  
  Беннетт закричав. Він обернувся і побіг назад до Ніка. «Там унизу мрець! У деревах. Він сидить там, пронизаний списом!
  
  
  І Раймонд Лі Беннет знову заплакав.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  
  
  
  Нік знову зняв свій пояс і провів їм перед ліктями Беннета, потім відсмикнув йому руки і зв'язав їх мотузком ката. Він підштовхнув Беннета. "Покажи мені."
  
  
  Беннетт, все ще плачучи, пішов стежкою до куща сосни. Тут праворуч вела куди слабша стежка. Беннет зупинився на рознесенні доріжок. Він кивнув у бік соснового гаю. «Всередині! Не змушуйте мене знову дивитися – будь ласка, не змушуйте мене дивитися!
  
  
  «Добре, чорт забирай, але я не збираюся змушувати тебе блукати навколо». Нік притис чоловік до дерева сосни і затяг пов'язку ката, цього разу обернувши ремінь навколо саджанця. Потім він пішов розбіжною доріжкою.
  
  
  Заколота людина була мертва вже деякий час. The; птахи були на ньому. Очі й тіло навколо них були викльовані.
  
  
  Нік із Люгером у руці підійшов ближче. Сосни тут порідшали і поступилися місцем рідкісному бамбуку, що росте аж до скелі.
  
  
  Нік наблизився до трупа на шість футів і зупинився. Прокол був формою смерті, яку він ніколи не бачив. Чи не гарне видовище і не найкращий шлях. Він знав, що корейці – непостійний народ. Вони могли бути добрими та корисними – а вони були найбруднішими з жителів Сходу.
  
  
  У чоловіка були відрізані руки та поміщені на невеликій відстані від нього. Таким чином, він не міг відштовхнутися від загостреного бамбукового стовпа заввишки близько чотирьох футів, який був убитий у землю. Його розділили догола. Потім його підняли - знадобилося б принаймні чотири людини, щоб утримати кричущу божевільну істоту - і з величезною силою посадили на загострений стовп. Смертельний стовп мав потрапити в кишечник, і після тривалого періоду страждань, протягом якого людина, кричачи, ходила навколо колу всередині нього, досягала серця і вбивала. Нарешті милість.
  
  
  Кіллмайстер мимоволі скривився від огид. Навіть його міцний живіт був на межі бунту. Що зробив цей чоловік, щоб заслужити таку смерть? І чому це відокремлене місце страти? У цій глухій гірській глибинці? Повинна бути причина...
  
  
  Щось ворушилось і ляскало на краю невеликої галявини, де пронизана людина висіла на своєму колі, його голова була під гротескним кутом, бо вістря проткнуло його шию збоку. Нік швидко підійшов, Люгер насторожився, і підняв предмет, що рухається. Це був аркуш паперу, тонкий картон, мокрий від дощу та м'який. Він бачив дірки, пробиті для шпагату, хоча шпагат тепер був відсутній, і він знав, що він був на шиї чоловіка.
  
  
  Слова були подряпані на картоні червоними мазками, настільки вицвілими, що він ледве міг їх розрізнити: Кейсацу-іну. Поліцейський собака! Написано японською мовою. Нижче було інше слово, корейською собака. Ках!
  
  
  Нік відкинув газету і знову подивився на пронизану людину. Поліцейський шпигун. Залишив там як попередження. А може, більше – налякати простих селян повіту? Тримати їх на відстані?
  
  
  Він глянув на Беннета. Чоловік терпляче стояв, опустивши очі, і швидко розмовляв сам із собою. Нік знизав плечима і повернувся назад, повз мерця, і почав досліджувати бамбук, що веде до скелі. Беннет був на останньому подиху. Він не міг іти далі. Сам Нік був зовсім свіжим. Його передчуття зростало, і він вирішив поїхати разом із ним. Цей труп на стовпі мав тримати зловмисників подалі від чогось і ...
  
  
  Ось воно. Не було зроблено жодних особливих зусиль, щоб приховати маленький отвір у скелі. Бандити, партизани тощо. буд. мають бути впевнені у собі. Ймовірно, їм не потрібно було дуже турбуватися, якщо вони окупилися – корейська провінційна поліція була свідомо корумпована.
  
  
  Бамбукова ширма була імпровізована шляхом зв'язування стебел тонкими гілочками. Нік відкинув її і увійшов у вузьку тріщину в скелі. Він пройшов по діагоналі на дюжину футів через скелю, потім розширився. Він зупинився в проході і оглянув довгу вузьку долину, що закінчується вищими скелями. Це було схоже на коробчастий каньйон, глухий кут. Це був єдиний вихід чи вхід. Це був рай – чи пастка.
  
  
  Лівий схил долини був менш крутим, ніж далекий, і сильно заріс бамбуком. Нік побачив на краю бамбука велику хатину з неминучого бруду та соломи. Він відійшов трохи назад у отвір у скелі і почав дивитися. У хатині й довкола нічого не рухалося. Очі Кіллмайстра блукали вгору і вниз долиною, нічого не втрачаючи. Неподалік того місця, де він зараз стояв, ярдів у сотні, на схилі схилу знаходилася нагромадження каміння, груба фортеця з валунів. Це було приблизно на півдорозі до хатини. Нік глянув уздовж простягнутої руки - з того каміння можна було закрити цей отвір смертельним вогнем. "Якби тобі було чим прикрити це", - подумав він іронічно. Люгер та стилет не годяться.
  
  
  Вирішив його далекий гул літака. Він без надії оглянув сірі хмари, та ідея прийшла. Цей літак був за багато миль, але могли бути й інші. Дощ припинився, і небо могло раптово прояснитись, визирнуло сонце. Так було у Кореї.
  
  
  Він повернувся за Беннетом, думаючи, що в нього має бути хоча б година милості. Він тримав парі, що партизани, які напали на потяг, принаймні деякі з них, прийшли саме звідси. Вони повернуться. Якби Нік міг це влаштувати, вони отримали гарячий прийом. Більше він не думав зараз. Йому треба було десь спуститися на землю, притиснутися спиною до стіни, і це було найкраще місце. Багато чого залежало від того, що він знайшов у цій хатині.
  
  
  Проходячи повз пронизану людину, він подумав, що зможе випробувати
  
  
  те саме, якщо партизани візьмуть його живим. Малоймовірно, що вони зашкодять божевільному. Зрештою, Беннетт може виявитися найкращим у цій угоді.
  
  
  Беннет все ще бурмотів собі під ніс, коли Нік звільнив його від деревця і штовхнув стежкою. Чоловік був на справжньому ягуарі. Тепер він рухався повільно, уривчасто й неохоче. Він був у майже кататонічному стані. Нік прочитав достатньо, щоб знати, чого чекати - періоди ступору, що чергуються, і активності, белькотіння і безладності, що перериваються періодичними періодами ясності думки. Він поспішив з чоловіком стежкою і через скелю. На горизонті маячило безліч великих «якщо», і Беннетт був лише одним із них.
  
  
  Нік поставив у себе бамбукову ширму. Немає сенсу попереджати їх зарано. Якби він міг застати їх зненацька і досить покарати кількома першими чергами, вони могли б просто дати йому спокій. Якби він знайшов схованку зі зброєю, на яку розраховував – якщо… якщо… якщо…
  
  
  Хата була гнітюче безплідною. Великий для свого типу, він мав утоптану земляну підлогу. У кутку стояв великий глиняний глечик для води, наполовину повний. Іржава жерстяна чашка з написом "Зроблено в Японії" плавала у воді. Він і Беннетт випили. Він знайшов моток солом'яної мотузки в кутку і змусив Беннета лягти, а потім зв'язав йому ноги. Весь цей час чоловік говорив знову і знову.
  
  
  «Я хочу свого тигреня», - сказав він. «Моє тигреня - я хочу його. Дай мені це. Це мій тигр. Мені його подарували давним-давно, тільки тоді це були два тигри, і людина сказала, почекай, і колись вони прийдуть і зрівняться з тиграми, і вони заплатять мені. і я любив свого тигра, і ця людина ніколи не приходила - вона взагалі ніколи не приходила, і я так довго чекав, і я слухав, і слухав, і я чекав, але вони так і не прийшли, і мені так і не заплатили, що вони мені так багато винні..."
  
  
  Нік, слухаючи лише половиною вуха, пошкодував, що він не має магнітофона. Якби ви могли сповільнити балаканину чоловіка і програвати її знову і знову, ви могли б щось витягти з цього. Наприклад, укус тигра наближався. Ця річ була свого роду талісманом, подарованим Беннету, коли його завербував якийсь проникливий російський, який знав, з якими диваками він має справу. Зустрінемося опівночі на цвинтарі! Принеси свою половинку тигра! Зіставте їх і почніть будувати плани! Такі речі - бідний мозок Беннета був мішаниною з усіх тисяч поганих книг і відволікаючих телепрограм, які він бачив і в які вірив протягом багатьох років.
  
  
  Прямо посередині хатини стояла велика жаровня. Нік узяв шматок деревного вугілля, він все ще був трохи теплим. Над головою шуміли та ковзали по соломі величезні норвезькі щури. Беннетт щось бурмотів у своєму кутку. Нік стояв, оглядаючи безплідну хатину, і вилаявся. Тут має бути щось! Їхні наймачі добре постачали партизанів. Поки нічого. Щури. Трохи води. Мангал. Божевільний. Нік з огидою штовхнув жаровню ногою.
  
  
  "Я не збирався вбивати Джейн, насправді я цього не робив, але тоді вона була такою нудною, такою товстою, потворною і такою нудною, і вони ніколи не зв'язалися зі мною, як обіцяли, і відправили гарних дівчат, як вони обіцяли, і я моє власне маленьке містечко, де я міг сидіти і вдавати, і все було добре, але ти не можеш весь час вдавати, і я фотографував Джейн, і вона більше цього не робила, і я знаю, що це неправильно, але я вбив на неї і чекав, і вони так і не зв'язалися зі мною..."
  
  
  Жарівня перекинулася на бік. Нік Картер дивився на земляну підлогу під ним. Виглядало це трохи інакше, якось тривожно. Він упав навколішки і почав зчищати землю. Майже відразу він встромився в палець довгою скалкою. Дошки. Дошки. Під землею.
  
  
  Він підняв три дошки за стільки хвилин. Коли він прибрав останню, слабкий промінь сонця пробився крізь вікно. Це було ясно.
  
  
  Діра була великою. Нік зістрибнув у неї і став плечем до підлоги. Він почав витягувати ласощі. Кулемети вітчизняного виробництва. Багато патронів в обоймах, барабанах та патронташах. Гранати виготовлені у Німеччині, ймовірно, захоплені під час Другої світової війни та дбайливо зберігаються. Півдюжини величезних револьверів все ще обгорнуті коричневим папером та космоліном. Великий запас рису та сушеної риби, покладені як розпалювання. Пара глиняних глечиків із женьшеневою випивкою, справжній поп-череп, близько 175 доказів. Нік взяв міцний пояс, здригнувся і здригнувся, потім відчув, як вогонь пронизує його. Саме те, що потрібне військам.
  
  
  У дальньому кутку дірки була схованка з бензином - дюжина каністр з маркуванням армії США. Нік Картер почав швидко працювати. Три ведмеді зараз будуть удома. Його усмішка була натягнутою. Це були б дуже хворі ведмеді – а їх було б понад три. Поспішай, хлопче!
  
  
  "Отже, я дивився і слухав, і ви знаєте, я ніколи нічого не забуваю, і вони сказали мені, що заплатять мені багато
  
  
  і я міг мати всіх дівчат, яких хотів, і я ніколи не бачив дівчат, крім товстої старої Джейн, і я дійсно намагався потрапити до ЦРУ, і вони сміялися, і ФБР сміялися, і всі вони сміялися і казали, що я надто слабкий, і я не можу ' Я проходив тести, і вони завжди сміялися, і армія сказала, що я повинен залишатися вдома і бути страшенно крутими, і о, як мені подобаються красиві м'які дівчата з їхньою м'якістю, грудьми та стегнами, і душити їх, щоб вони не сміялися з мене ... . "
  
  
  У Ніка було все, що йому було потрібне, з дірки. Він виніс дві каністри з бензином із хатини. Він вирівняв їх із кам'яною фортецею, помістивши їх прямо під виступом солом'яного даху. Він відкрив одну з каністр і пролив бензин на солому і вниз стіною хатини. Він залишив там банки і повернувся до хатини.
  
  
  "Він так і не повернувся, він дав мені тигреня, а потім він більше не повернувся з дівчатками, яких збирався привести, він ніколи не повертався..."
  
  
  Нік змусив Беннета проковтнути трохи лікеру з женьшенем. «Випий, приятелю. Можливо, ти принесеш користь. Ти не можеш бути гіршим, ніж ти».
  
  
  Беннетт виплюнув лікер. "Я не можу, це жахливо Я не можу пити кров, було стільки крові, ти знаєш, коли я витяг сокиру з її голови Я спробував зупинити це Я вставив сокиру назад, але це не зупинило це було схоже на річку я не міг .. .
  
  
  Плоть Ніка Картера повзла. На мить йому захотілося заткнути рота чоловікові. Ні. Беннетт може стати ясним і пролити щось варте. А поки продовжуй!
  
  
  Він підняв людину, все ще пов'язану по руках і ногах, і побіг до нагромадження валунів на схилі. Він притис його до величезної скелі і побіг назад у хатину. У ямі лежали мішки з мішковини, і він наповнив один рисом, сушеною рибою та глечиками корейської випивки. В інший мішок він кинув усі боєприпаси, які міг винести, намагаючись не включати трасуючі снаряди та запальні речовини. Він узяв із собою чотири кулемети. Він кинув погляд на глечик із водою, але забув про нього. Опівдні, мабуть, знову литиме. Вода була найменшою з його турбот.
  
  
  Ретельно перевіривши каністри ще раз – вони були невід'ємною частиною недоробленого плану, який він виношував – він поплентався назад у кам'яний форт.
  
  
  Він якраз вчасно. Він ледве встиг зарядити кулемети, обережно вставляючи снаряд кожні десять і запалювальний кожні п'ятнадцять, коли він виглянув з-за каменів і побачив першого партизана, що виходить з отвору в скелі.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  
  
  
  
  Кіллмайстер навів автомат над скелею і випустив прицільну чергу. Уламки каміння вибухнули високо і праворуч. Партизани були так вражені, такі здивовані, що він убив лідера, перш ніж встиг пірнути назад у укриття. У невеликій долині знову запанувала тиша.
  
  
  Нік вивчав труп. Чоловік упав біля входу до скелі і лежав нерухомо. Навіть на відстані Нік міг розрізнити гумові туфлі, брудні білі штани та рвану польову куртку. Чоловік носив важкі шкіряні стрічки, схрещені на грудях. Під рукою лежала гвинтівка. Нік зітхнув трохи легше. Так, вони були партизани. Бандитами. Але через цей пролом могла пройти корейська поліція - він ризикнув вистрілити, перш ніж подивитись. Потрібний шанс. Він не міг дозволити їм закріпитись у долині.
  
  
  Він послав довгий струмінь свинцю біля входу в скелю, прицілившись трасером і проливши смертоносний вогонь проходом. Він продовжував його, короткими чергами, щоб кулемет не нагрівся, доки не розрядив барабан. Він вставив свіжий барабан і почав чекати. Це була одна спантеличена група бандитів. Відрізано від домашньої бази.
  
  
  "Раніше я мріяв про великий інструмент, і я завдавав їм шкоди, і вони всі кричали, бігали і завдавали собі болю, і мені це подобалося, і це був великий інструмент і найкращий інструмент у світі, і мама, мені дуже шкода. Я вбив тебе , але ти була занадто товстою, і тобі не варто було сміятися з мене ... "
  
  
  Нік кинув погляд на людину, що лежить у укритті біля великого каменю. Очі Беннета були заплющені. З рота потекла цівка слини.
  
  
  Біля входу в скелю знову з'явився рух. З'явився брудний білий носовичок, підвішений на кінці бамбукового жердини. Нік натягнуто посміхнувся. Вони хотіли перемир'я. Поки що їм потрібен час, щоб підвести рахунок. Вони мають знати, що він не був поліцією. Він озирнувся через плече вгору схилом позаду нього. Він був уразливий у цьому напрямі - це був єдиний спосіб дістатися до нього - але їм знадобилося багато часу, щоб обійти навколо і піднятися на стіну долини.
  
  
  Голос гукнув його зі скелі. "Тунсунь – тонсунь!" Приблизно це означало ей ти! Настала довга хвиля корейської мови.
  
  
  Нік склав долоні та закричав у відповідь. "Корейській талці немає!
  
  
  Англійська. Говорити англійською!"
  
  
  Далі були корейські. Нік міг розібрати слово "джипо", що повторюється знову і знову. Житловий будинок. Вони хотіли потрапити до свого дому. Що ж. Він готовий сперечатися, що вони це зробили. У них, мабуть, майже закінчилися набої після нальоту на потяг.
  
  
  Він знову крикнув у відповідь. «Англійська! Я не говорю по-корейськи. Тільки англійський!" Раптом подумавши, він додав: "Ейго ... ейго ..." з японської на англійську. Більшість корейців старше двадцяти років говорили японською.
  
  
  Це встигло. Після ще одного довгого мовчання біля входу в скелю обережно з'явилася людина. Він похитував хусткою туди-сюди. Нік крикнув: «Добре, я не стрілятиму. Чого ти хочеш?"
  
  
  «Хочете наш будинок – багато речей у будинку, джипо, нам потрібно. Кого ви сюди приїхали, заберіть хату? Що хочете? Нам байдуже, вам не боляче. Давайте підемо додому по речі. Ні? Так?»
  
  
  Нік глянув на небо. Сонце ще світило крізь тонкі хмари, але на півдні темніло. Незабаром дощ. Потім він знову почув дзижчання далекого літака. Він це бачив. Комар у небі далеко на заході. Має бути десь поруч із залізницею. Він дивився літак. Якщо він підійде ближче, трохи ближче, він ризикне. Знімайте роботи. Ідіть ва-банк.
  
  
  Перемовник партизанів втратив терпіння. Нік знав, що його приятелі кружляли, щоб потрапити в наступну долину та напасти на його ззаду. Багато хто з них загине таким чином, і вони це знали. Якби цього божевільного великого носа можна було умовити здатися, це позбавило б зайвого клопоту і крові.
  
  
  Літак був ближчим. Летить низько, падає і піднімається, слідуючи порізаною контурною картою Кореї. Шукаєте щось? Хтось? Нік напружив очі – це був якийсь легкий літак. Літак-розвідник.
  
  
  "Що скажеш, божевільний дурень англієць?" Тепер бандит дійшов до піни. «Ти відпустив нас на джипо, чорт забирай! Ти похмурий сучий син, чи ми добре поріжемо шию!
  
  
  "Перемир'я закінчено", - крикнув Нік. Він вистрілив у урвище прямо над динаміком. Летів кам'яний пил. Чоловік пірнув назад у отвір у скелі. За мить він знову висунув голову і крикнув: «Грубий сучий син!» «Цей хлопець, – подумав Нік, – пов'язаний із солдатами».
  
  
  Він крикнув у відповідь. "Харабаче ти!" Його корейський був мізерним і поганим, але він подумав, що це означає щось на зразок вашого високоповажного дідуся. У країні поклоніння предкам це було смертельною образою.
  
  
  Літак був тепер ближчим, і його нинішня лінія польоту мала провести його над долиною. Нік послав ще один струмінь свинцю в урвище, просто щоб утримати їх, потім подивився на дві каністри, які він так обережно поставив поряд з хатиною. Солома промокла від дощу, але нижня сторона могла бути достатньо сухою, щоб її покрити. Пілотові має бути достатньо диму та полум'я. Якщо він пропустив сигнал і пролетів повз - що ж, Нік вважав за краще не думати про це.
  
  
  Він послав коротку чергу каністрам. З дірок у металі ринув бензин, але вогню поки що не було. Запальний або трасуючий, чорт забирай! Він послав ще одну чергу в банки, цього разу довгу. Червоний трассер потрапив у банки, і вони вибухнули зі свистом полум'я і задимили мур хатини. Щодо сухої нижньої частини соломи задерлася, і стовп чорного диму почав рости.
  
  
  Нік Картер повернувся, щоб послати ще одну довгу чергу вогню на скелі. Кулемет нагрівся і заклинило. Він відкинув його та підняв ще один.
  
  
  Позаду нього Раймонд Лі Беннетт все ще бурмотів: «Я хочу, щоб моє тигреня віддав його мені і сказав, щоб він залишив його собі, але вони так і не прийшли, але прийшли люди і застрелили його, і він зламав усі ці частини, і вони билися, і вона не хотіла» Не дай мені залишити мого тигреня, щоб він ніколи не прийшов зараз, тому що я втратив тигра, а вона мила жінка, але вона повинна дозволити мені залишити мого тигра..."
  
  
  Маленький літак помітив хмару диму і почав шукати. Двигун працював грубо, іноді зникав. Він мав сильний кашель. Нік Картер стежив за рухом літака, що наближається, з чимось на зразок трепету - цього не могло бути! Але якось так і було. Це був Aeronca 65 TL! Двадцять шість років. Тримається разом із скріпками. Черепахи знайшли його!
  
  
  Людина з AX настільки забулася, що встала і помахала рукою. Вогонь зі скелі перелетів і заверещав навколо нього, і він знову пірнув у притулок. Він послав свинцевий спис у урвище, і стрілянина припинилася, коли вони пірнули назад.
  
  
  Літак пролетів над гребенем позаду Ніка. У крихітній хатині він побачив двох чоловіків. Це будуть Джиммі Кім та його партнер Пок. З-за гребеня пролунав гуркіт стрілецької зброї, і Нік побачив, як відлетіли уламки крила. Партизани пробралися за цей гребінь швидше, ніж він думав, якби не літак, вони б тепер тримали його в анфіладі. Як би там не було, ситуація була набагато кращою
  
  
  - партизани очікували, що літак викличе допомогу щодо рації.
  
  
  Кіллмайстер обернувся якраз вчасно, щоб побачити, як вони роблять вилазку зі скелі. Вони не здавались так легко. Він направив пістолет-кулемет Томмі до каменів і вбив людей, що кричать, як металевих качок у тирі. Він убив чотирьох, а решта повернулась і побігла. Нік не думав, що вони спробують знову.
  
  
  «Аеронка» розвернувся і знову спускався гребенем. Двигун буркнув і закашляв струменями чорного диму. Він був дуже низький, огорожа стрибала, ледве торкаючись верхівок дерев на гребені. Нік спостерігав із сумішшю захоплення та побоювання. Летючі черепахи були парочкою диваків!
  
  
  Пок, мабуть, літав на драндулеті, бо Джиммі Кім сильно нахилився на бік і стріляв у дерева з пістолета Томмі. Вони були так близько, що Нік побачив вираз диявольського веселощів на обличчі Джиммі. Пок стріляв з автомата збоку, однією рукою стріляв, а іншою літав по ящику.
  
  
  Коли вони ковзали над головою, Джиммі Кім подивився на Ніка і змахнув пістолетом Томмі на знак вітання. Він крикнув щось, що було втрачено через вітер, стрілянину і вибух двигуна, поки Пок стріляв їм на висоту. Але Кім посміхалася, і Нік зрозумів, що ситуація добре контролюється.
  
  
  Приблизно на одну хвилину. Він дивився, як літак розвернувся і пішов на новий обстріл – двигун закашлявся, випустив чорний дим, знову закашлявся та завмер.
  
  
  Раптова тиша справила дивний приголомшливий ефект. У вухах Ніка дзвеніло. Стрілянини не було. Утьос був тихий, і з гребеня позаду нього не долинало ні звуку. Єдиним звуком у тиші був вереск, що свистить свист повітря навколо маленького літака, коли він наближався.
  
  
  Вони мали шанс. Рівний шанс. Нік вискочив з укриття за скелями, з пістолетом Томмі в кожній руці, і приготувався прикрити і стрімчак, і гребінь. Це все, що він міг зробити. Накрийте їх і дочекайтеся краху.
  
  
  Пок переніс маленьке судно в далекий кінець долини, за палаючу хатину. Він ловив вітер, знижуючи швидкість польоту, намагаючись затягнути його в долину. Пік летів із нею, тримаючись за сидіння.
  
  
  Він проминув палаючу хатину і спустилася довгою плоскою гіркою. Ходова частина склалася і вибухнула, тепер уже сірник. Літак втратив половину крила через валун, повернув боком і продовжив ковзання, один раз перекинувся, знову піднявся вертикально і втратив інше крило. Вона пробила довгу борозну у дні долини. Вона зупинилася за п'ятдесят футів від обриву.
  
  
  Нік побіг до літака, перш ніж зупинився. Пок і Джиммі Кім сиділи б каченятами для партизанів у отворі скелі - якби вони були ще живі. Нік біг зигзагом, тримаючи в кожній руці пістолетом Томмі, по черзі стріляючи чергами по скелі. При цьому не було точності – треба було тримати кулемет, щоб вразити щось із нього, – але це дозволяло вести ефективний вогонь.
  
  
  Вогню у відповідь не було. Нік припинив вогонь і з великою обережністю, не зводячи очей з скелі, сховався тим укриттям, яке зміг знайти за зазубреним шматком хвостової частини. Він був приблизно за двадцять футів від того, що залишилося від головної каюти.
  
  
  Він кричав: «Гей! Кім – Пок! З вами люди гаразд?» Це було, як він пізніше визнав, досить дурне питання. Але зараз він мав багато думок.
  
  
  Повільно, ніби піднімаючись у ліфті, голова Джиммі Кіма з'явилася у розбитому вікні кабіни. Його усмішка була широкою. З порізу на голові в нього текла легенька кров.
  
  
  Джиммі Кім сказав: «Привіт, тату! Радий тебе знову бачити. І чому з нами не все гаразд? Чому невелика авіакатастрофа має нас турбувати?» Він почав лізти у вікно. "Тепер можеш покласти ці пістолети", - сказав він Ніку. «Твої друзі злетіли. Вже близько. Високо слідуючи за високими горами».
  
  
  Нік упустив один пістолет Томмі, залишив інший. Він пішов до літака. "Я думав, що вони можуть", - сказав він. "Вони досить розумні - вони знали, що ви попросите допомоги по радіо".
  
  
  Джиммі Кім потягнувся, щоб допомогти своєму партнерові вийти із літака. Пок був крихітним навіть для корейця, але його усмішка була такою ж широкою, як у Джиммі Кіма. Він стрибнув на землю. Нік не бачив на ньому ні подряпини.
  
  
  Джиммі Кім засміявся. Ти чуєш це, Пок? Він вважає, що ми просили про допомогу по радіо».
  
  
  «Мені дуже шкода, – сказав Пок. «Радіо не працює близько місяця. Жодних проклятих деталей, які потрібно відремонтувати». Його англійська була ламаною.
  
  
  Нік Картер не зміг стримати сміху. «Ну, поки ці виродки не знали, що він зламаний! Той самий результат». І він продовжував сміятися. Приємно було сміятися тепер, коли все майже закінчено. "Це було приземлення", - сказав він їм. «Я бачив краще – але це спрацювало».
  
  
  Зуби Джиммі Кіма блиснули. "Як Орвілл сказав Уїлбуру, будь-який майданчик, з якого ти йдеш, - це добре.
  
  
  Де Беннетт? "
  
  
  Нік кивнув у бік скель. "Ось там. Я його зв'язав».
  
  
  Він бачив замішання в очах Джиммі Кіма, коли вони зустрілися з його. "Я не виконав початковий план", - пояснив Нік. «Я не міг - Беннет збожеволів! Він зовсім пішов. Він белькоче, як дитина».
  
  
  Кім кивнув. «Я знав, що щось пішло не так, коли я не знайшов його серед потерпілих у поїзді. Незабаром, коли ми почули атаку на поїзд, ми з Поком полетіли в Тачон. Ми були там, коли підійшов поїзд, і я перевірив. тобі теж."
  
  
  Нік передав свій «Томмі» Поки. «Про всяк випадок доглядай щілину в скелі».
  
  
  Він і Джиммі Кім попрямували до кам'яної фортеці. "Ви дійсно не очікували знайти мене серед жертв?"
  
  
  Джиммі похитав головою. "Ні. Не зовсім. Я дійсно очікував знайти тіло Беннета. Це була б гарним прикриттям, ця бандитська атака. Це піднімає всі види пекла. У цих горах будуть копи, корейці та янкі - і ці мисливці на тигрів. теж беруть участь у цьому. Вони всі були п'яні, коли потрапили в Теджон.П'яні і злі - вони сказали мені, що партизанське полювання буде набагато веселіше, ніж полювання на тигрів.Так що, якщо Беннетт живий, схоже, що ми» У тебе все ще проблеми, га? Що ти збираєшся з ним робити, тату?
  
  
  Нік сказав, що не має жодного уявлення. На той момент це було надто правдою. Що робити з божевільним мишеням, яке намагалося бути тигром?
  
  
  "Я не міг змусити себе убити божевільного", - сказав він Джиммі Кіму. «Я просто не знаю – може, мені доведеться спробувати переправити його назад до Штатів та передати психоаналітикам». Ось що зробили б китайці чи росіяни».
  
  
  Тепер вони були біля скелі. Джиммі Кім вказав на м'яку солом'яну мотузку біля каменю. «Схоже, проблема академічна, тату. Ти сказав, що пов'язав його?
  
  
  «Чорт забирай, я…» Нік не став далі.
  
  
  Пронизливий крик смертельного жаху пролунав з пагорба над ними. Нік і Кім повернулися і пірнули вгору в густий бамбук. Крик не повторився.
  
  
  Саме Джиммі Кім знайшов те, що залишилося від Раймонда Лі Беннета. Вони розійшлися і розчісували бамбук на відстані кількох десятків футів один від одного. У Ніка тепер був тільки «Люгер», і він був настороже і трохи нервував – якщо ці партизани залишили позаду одного чи двох снайперів? Але пострілу не було – лише крик.
  
  
  «Сюди, – сказав Джиммі Кім. "Я отримав його. Святий Будда! Ти ніколи не повіриш цьому!
  
  
  Нік знайшов його стоячи над тілом. Беннетт лежав у калюжці, що розливається, власної крові. Його обличчя було відірвано. Не залишилося нічого, крім червоної маски з тканини, що кровоточить, і синьо-білої кістки. Частина горла теж зникла, і Джиммі Кім сказав: "Він стік кров'ю".
  
  
  Нік Картер пильно подивився на жалюгідний труп. Він знав. Інтуїтивно він знав. Проте він запитав. "Тигр?"
  
  
  «Так. Не рухайся та не видавай жодних звуків. Він все ще десь, але я сумніваюся, що він нападе на нас зараз. Беннетт, мабуть, врізався в нього - можливо, впав. тут була стрілянина”.
  
  
  "Моя вина", - сказав Нік. «Я мав краще попрацювати з цими вузлами. Мабуть, він повернувся у цей світ якийсь час».
  
  
  "Забудь про це", - сказала Кім. «Це найкраще – вирішує для нас багато проблем. Але все одно мене лякає - цей бідний дурний маленький хлопець іде весь цей шлях, щоб зустріти єдиного тигра, який за десять років заліз так далеко на південь. Це трохи дивно, любити тигра!
  
  
  Нік нічого не сказав. Він дивився на високий зростаючий бамбук. Можливо, це була лише ілюзія, нерви - він ніколи не був певен, - але йому здалося, що на мить він побачив тигра. Безмовна маса жовтувато-коричневого золота зливалася з бамбуком. Пара янтарних очей спостерігала за ним. Потім його не стало – якщо взагалі було. Бамбук хитнувся, зрушив? Вітру не було.
  
  
  Нік відклав «люгер» і нахилився, щоб узяти мерця за плечі. «Давай, Кім. Давай повернемо його. Ми поховаємо його у долині. Я надам тобі розібратися з Поком - ми всі повинні забути, що колись бачили Беннета!
  
  
  Пок був християнином, про що Нік не знав, тому він зробив хрест із бамбука і помістив його в узголів'я неглибокої могили. Нік, з великою втомою, що охопила його тепер, коли дія закінчилася, дивився, як вони ховали маленьку людину. Він подумав, що сто років лікарів-черепів знадобилося б, щоб з'ясувати всі чудасії, які в сумі мали Раймонд Лі Беннет. Тепер вони не мають шансу. І він, Кіллмайстер, не хотів про це думати. Все, про що він хотів думати, це про деякі зручності для створення, які часом робили це життя нестерпним. Він відчув сильне бажання піти, піти
  
  
  крім мокрого пошарпаного костюма, безформних туфель, брудної нижньої білизни, що свербить. Його борода теж свербіла.
  
  
  "Пішли", - сказав він їм. "Давайте йдемо звідси".
  
  
  Несподівано знову пішов дощ, хльоснувши відрами, як це буває в сезон дощів у Кореї.
  
  
  Нік Картер підняв комір і продовжив, намагаючись придумати кілька варіантів брехні для військових та корейської поліції.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  The Red Guard
  
  
  Картер Нік
  
  
  Червона гвардія
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Killmaster
  
  
  Червона гвардія
  
  
  
  
  
  Присвячується службовцям секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  
  
  
  Тонкий нічний туман, що повз із затоки, тихий, зловісний і м'який, як котячі ривки, накривав глухою білою пеленою уламок старого та нового Китаю, що лежить у Сан-Франциско. Був похмурий жовтневий день із свинцевими хмарами та короткочасним дощем, а ніч настала рано. Китайський квартал, видимий крізь фільтр із сирої марлі, був залитою неоновим світлом сценою, на якій неясні постаті поспішали з таємничими дорученнями.
  
  
  Цієї ночі сторонній людині було б легко заблукати в Чайнатауні. Але якби він вирішив мовчки стояти на розі, оповитий туманом і прислухаючись, він дізнався б, де знаходиться, за діалектами перехожих – Пекін, Кантон, Шанхай, Гонконг – і, перш за все, промахами. - ковзання китайського взуття мокрим асфальтом. Цей звук, це шипіння взуття походило від старого; Нове покоління китайського кварталу пройшло з міні-спідницями і ревом транзисторів, що хитаються, стукотом на високих підборах і стукотом взутих в залізо ковбойських чобіт по бетону.
  
  
  На околиці Чайнатауна, на Буш-стріт неподалік Стоктона, була невелика книгарня з двома неоновими вивісками кольору крові. Одна табличка англійською мовою гласила: «Куплені та продані книги – старі та нові – інкунабули». Неонова вивіска висвітлила те саме повідомлення китайськими ієрогліфами.
  
  
  Сунь Ят, власник книгарні, був у його задній кімнаті з чашкою чорного дракона чай - оолонг у кантонському - і рифлення на сторінках свого останнього порнографічного скарбу. Це було кумедно, але й дуже збуджуюче, і Сунь Ят починав відчувати потребу у жінці. Він подумав, що прийме ще одну пігулку опіуму, перш ніж розшукати жінку. Ще одна пігулка. Це, як він знав з досвіду, притупило б його почуття - але не задоволення - і дозволило б повії стимулювати його хоча б протягом години без відтоку його життєвої рідини. Сунь Ят пив чай і посміхався, занурений у задум, гортаючи сторінки цього рідкісного екземпляра Чін Пін Мей. Для більшої розваги і оскільки він мав аналітичний склад розуму, він спробував обчислити, на що він був би здатний, якби прийняв лише одну таблетку опіуму. Припустимо, він прийняв дві пігулки?
  
  
  Сунь Ят похитав головою і посміхнувся до своїх фантазій, але все ще намагався виробити співвідношення, приватне і, як він вважав, закон убутньої віддачі. Той факт, що ви прийняли дві таблетки опіуму, не обов'язково означає, що ви станете вдвічі ефективнішими та багатограннішими. Анітрохи. Має бути фактор Х, невідоме, десь заховано в ...
  
  
  Задзвонив дзвін над входом. Сунь Ят зітхнув і поставив книгу поруч зі своєю чашкою і блюдцем, намагаючись не зім'яти і не забруднити старі сторінки до кольору дуже старої слонової кістки. Книга коштувала щонайменше дві тисячі, і в нього вже був активний покупець. І все ж таки він терпіти не міг розлучатися з книгою. Його контрабандним шляхом вивезли із Китаю через Гонконг за великі гроші. Тільки еротичні принти, зроблені майстром, коштували цілий стан.
  
  
  Сунь Ят, вийшовши з задньої кімнати, глянув на настінний годинник. Десять хвилин девятого. Йому слід було б замкнути магазин десять хвилин тому, якби він не був так поглинений Чін Пінг Мей. Він поправив краватку, проштовхуючись крізь зелені штори, що вели в магазин, гадаючи, хто ж міг бути його пізніми покупцями. Так пізно вночі він ніколи особливо не займався бізнесом. Насправді його трохи дратувало брязкіт дзвіночка. Насправді йому не були потрібні клієнти - він керував книгарнею як прикриття, маючи інші та найкращі джерела доходу - і він ненавидів відвідувача
  
  
  який даремно витратив його час і нічого не купив. Тепер він подумав, що він швидко позбудеться цих непроханих гостей. Потім він дзвонив Су-Су та просив її прийти. Шість тисяч поштовхів – хммм? Чи можливе таке насправді?
  
  
  Перед магазином стояли двоє чоловіків. Обидва були великими чоловіками, обидва в темних плащах і темних капелюхах, обидва були білими. Один чоловік стояв біля стойки і чекав, коли підійде Сунь Ят. Інший чоловік дивився на ґрати з книгами у м'яких обкладинках біля вхідних дверей.
  
  
  Сунь Ят, досить гарний невисокий чоловік років п'ятдесяти, з скронями, що сивіли, не був дурнем. Якби він не був на Дев'ятій Еротичній Хмарі, його зазвичай гострий розум був захаращений радощами вечора, він міг би відчути небезпеку раніше, ніж він. Він міг би навіть урятуватися. Він зберігав револьвер 38-го калібру в ящику під прилавком разом із дрібницею та марками.
  
  
  Сунь Ят повернувся до великого чоловіка через прилавок. Хорошою англійською з майже без акценту він сказав: «Так, сер? Чим я можу вам допомогти сьогодні ввечері?
  
  
  Чоловік у плащі поклав дві великі руки на скляну стійку і схилився над нею. Він був нещодавно поголений, і маленький китаєць потрапив у струмінь лосьйону. У цей момент йому стало зовсім не подобається ситуація. Велика людина мала маленькі блакитні очі, дуже блідо-блакитні й холодні, як сніг. Найгіршою була повна відсутність виразу в очах – вони були схожі на два сині дзеркала, що сяють на Сунь Ят.
  
  
  Не відриваючи погляду від Сунь Ята, здоровань сказав: «Добре, Нат?»
  
  
  Інший чоловік, більше не дивлячись на полицю з книгами в м'якій обкладинці, дивився у вікно на туманну вулицю. Він кивнув головою. "Добре."
  
  
  Інстинкт попередив Сунь Ята – надто пізно. Велика рука чоловіка перекинулася через прилавок і одним рухом потужних м'язів вчепилася в сорочку та краватку Сунь Ята. Його протягли наполовину через прилавок. Велика людина сказала; "Дихання дракона кисле".
  
  
  Отож воно що! Якби Сунь Ят взагалі міг дихати, він би зітхнув із полегшенням. Вони були просто посланцями цих двох великоносих хуліганів. Але чому вони так дивно поводилися? Так грубо? Наче щось пішло не так - наче хтось знав!
  
  
  Маленький китаєць відважно штовхав і боровся. Йому вдалося ахнути: "Але коли дракон любить, його дихання солодке!" Тепер, звичайно, це величезне кругле око відпустить його. Цей шалений фарс закінчиться. І він збирався скаржитися. Гірко скаржтеся. З ним, Сунь Ят, не можна було так поводитися!
  
  
  Велика рука пересунулася до горла і стиснулася там. Його очі тепер вилазили. Здоров'як сказав: Ти Сунь Ят?
  
  
  Маленький чоловічок, безуспішно хапаючи руку за горло, відчайдушно кивнув головою. Він не міг дихати. У кімнаті темніло, вона кружляла, погойдувалася і була наповнена туманом.
  
  
  Привид посмішки здригнувся на товстих губах. Ти впевнений, що ти Сунь Ят? Я не хотів би помилитися».
  
  
  Сунь Ят знову кивнув головою. У своєму останньому баченні він усвідомив, що інший чоловік засминув жалюзі на дверях і вікнах. Він уловив спалах знака ЗАКРИТО, коли чоловік повісив його на двері.
  
  
  Людина, яка засминула жалюзі, тепер замкнула вхідні двері. Він обернувся і підійшов до стійки. "Добре", - пробурмотів він. "Давай покінчимо з цим!"
  
  
  Людина, яка душила Сунь Ята, трохи послабила хватку. Він знову міг дихати. Чоловік перетягнув його через прилавок, як пачку білизни, і тримав за комір пальто. Сунь Ят, задихаючись, плачучи від болю та люті, тримався обома руками за горло. Його голос, сухий і глухий, як останній вереск вже мертвої істоти, вирвався з його розбитого горла: «Т… ти божевільний… що ти робиш… Я не для такого роду… Я…»
  
  
  Інший чоловік сильно вдарив Сунь Ята в пах. Маленький китаєць широко розкрив рота в беззвучному крику, агонія була настільки сильною, такою нестерпною, що він не міг її висловити. Його біль заповнив магазин.
  
  
  Здоров'як обвив Сунь Ята за спину руками і тримав його прямо. Інший чоловік знову вдарив його ногою. "Добре", - пробурчав він. «Відпусти його. Давай покінчимо з цим і забираємося звідси».
  
  
  Той, хто тримав Сунь Ята, відпустив його. Китаєць упав на підлогу, його худорляве тіло вигнулося у вомбоподібне становище, а руки дряпали його пах. Його рота було відкрито. З нього лилися піна, слина та звуки, в яких не було нічого людського.
  
  
  Людина, яка штовхнула, залізла під плащ і витягла дві сокири. Це були сокири-кліщі старого зразка, з шипами на одному кінці та гострими як бритва на іншому, з короткою обтяженою ручкою, що забезпечує належний баланс для метання.
  
  
  Він простягнув великому чоловікові одну з сокир. Чоловік сприйняв це з деяким небажанням. "Ця частина мені не подобається", - пробурчав він. "Надто вже брудно. Чому ми не можемо зробити це так, як ми робимо це раніше?"
  
  
  Схід? Пара куль, бочка з цементом, може трохи бензину? У цьому лайні немає сенсу”.
  
  
  Інший чоловік схилився над стогне китайцем, піднявши сокиру. "Давай", - прохрипів він. «Ти в цьому так багато, як і я. У тебе є плащ, чи не так? Він отримає більшу частину крові. І нам страшенно добре платять - так що пішли! Вони хочуть, щоб він виглядав як вбивство бандою – гаразд, це буде схоже на вбивство бандою! "
  
  
  "Я вважаю," сказав більший чоловік. Він підняв сокиру і зло вдарив її кінцем шипа вперед. Він пробив тендітний череп Сунь Ята і глибоко проник у мозок. Інший чоловік завдав різкого удару по горлу маленького чоловічка.
  
  
  Сунь Ят, що блукає в пеклі болю, бачив, як сокири спалахують і спалахують у яскравому електричному світлі, і в останню секунду знав, хто його вбиває. І чому. Вони знайшли його.
  
  
  Його мозок навіть зі сталлю працював ще мікросекунду. Він подумав про дівчину, прекрасну китаянку, з якою він розмовляв того ж вечора. Значить, вона його зрадила? Ні, він не думав. Ця дівчина була натуральною. Сунь Ят сподівалася, що їй якимось чином вдасться перервати свій слід, щоб цього не сталося. Але вона була натурою. Вона була тим, ким називала себе. Він поставив своє життя. І програв.
  
  
  Обидва чоловіки були у тонких гумових рукавичках тілесного кольору. Вони не зняли їх, кинувши сокири на підлогу поруч зі знівеченим тілом. Більший чоловік знову бурчав. «Нам треба залишити зброю, щоб її знайшли поліцейські, га? Чому б нам просто не залишити і наші відбитки пальців, щоб спростити завдання бикам?»
  
  
  Інший, той, кого звали Нат, з огидою подивився на свого співрозмовника. Він був із Чикаго, і йому нічого не подобався вбивця з Нью-Йорка. Навіть бруклінський акцент діяв на його не надто чутливі нерви.
  
  
  "Чому б тобі не перестати скиглити?" - прогарчав він. «Ми робимо свою роботу, ми робимо її правильно! Так, як вони хочуть, щоби це робилося. Тобі слід спробувати трохи попрацювати з Чі, друже. Найбільша річ, яку я ставив питання з тих пір, як ми взяли цю роботу - чому ти все ще живий? Тепер розріжте лайно, і давайте очистимося і вибухнемо”.
  
  
  Вони пройшли у задню кімнату та знайшли ванну. Вони вимили руки у гумових рукавичках і змочили рушники у гарячій воді, щоб почистити взуття та штанини. Коли вони закінчили, кожен оглянув одне одного щодо плям крові.
  
  
  Нарешті людина з Чикаго залишилася задоволеною. «Добре, – сказав він. "Давайте йти"
  
  
  Обережно уникаючи кривавого безладдя, в якому був Сунь Ят, вони підійшли до вхідних дверей. Житель Нью-Йорка вимкнув світло. Чоловік із Чикаго сказав: «Залиш нічник, дурний! Волоцюга чи злодій побачать тут темряву, він прийде шукати. Досі ми не робили помилок, тож давай не починатимемо. Це субота – якщо пощастить, вони не знайдуть його до ранку понеділка. Може, й не тоді. На той час нас уже давно не буде.
  
  
  Єдиний тьмяний нічник тепер горів, слабкий жовтий відблиск у напівтемряві, що огорнула магазинчик і труп. З вулиці не долинало жодного звуку. Одиночна муха, що продовжує жовтневе життя, злетіла зі стелі і засвітилася кров'ю біля голови Сунь Ята.
  
  
  Чоловік із Чикаго відчинив вхідні двері і визирнув назовні. У кімнату просочився вусик білого туману. Чоловік із Чикаго перевірив замок та кивнув іншому. «Добре, Нью-Йорку. Я піду ліворуч, ти піду праворуч. Ми ніколи не зустрічалися, пам'ятаєш?
  
  
  Він притримав двері, щоб чоловік із Нью-Йорка міг прослизнути всередину, потім знову перевірив замок і зачинив двері. Не кажучи ні слова, чоловік з Нью-Йорка повернув праворуч і пішов геть у туман. Чоловік із Чикаго повернув ліворуч, опустив поля капелюха і притулився до коміра плаща. Він повільно йшов крізь сірий дим, що клубився, намагаючись зорієнтуватися. Це не повинно бути надто складно - все, що йому потрібно було зробити, це пройти далі до Чайнатауна, знайти Грант-авеню і повернутися туди, де вона перетинала Маркет-стріт. Звідти він знатиме свій шлях.
  
  
  Він пройшов повз великого поліцейського в блискучому чорному плащі від дощу. Поліцейський перевіряв двері в блоці і швидко глянув на нього. Вони були біля вуличного ліхтаря, його аура та бурштин, і веселка відбивалися в тумані. Чоловік із Чикаго кивнув і ввічливо сказав: «Доброго вечора, офіцере. Огидна ніч».
  
  
  Поліцейський пробурмотів нерозбірливу відповідь. Вбивця рушила далі, закурюючи сигарету гарною шкіряною та срібною запальничкою, його тонкий рот усміхався у короткому спалаху вогню.
  
  
  Він вийшов на Грант-авеню і повернув на південь. Тут туман був тоншим, розбавленим полум'ям неонових трубок, скручених у китайські ієрогліфи. З дверного прорізу пробурмотіла йому худа, косоока повія. На ній були туфлі на високих підборах і чонсах, вона тремтіла під старою курткою з японської норки. Він похитав головою і пішов далі.
  
  
  Вона чекала на нього в Чикаго, і він все приберіг для неї. Образ Руті майнув у його мозку на мить - Руті гола на ліжку, яка нетерпляче чекала, втупилась у нього і волога губами, як вона це робила. Його стегна заворушилися від образу та думок, і він збільшив темп. Робота закінчилася – тепер задоволення. Він вилітав близько восьмої ранку і повертався до КМ. Жодного поту. Без проблем. Жоден член аеропорту не змусив його приїхати; ніхто не змусить його вийти. Це було чудово без запису. Це встигло так просто. Він завжди був дуже обережним, дуже обережним, і це окупилося. Десять тисяч за одну цю роботу - десять великих за те, що зарубати старого китайця сокирою.
  
  
  На мить, коли вбивця Чикаго йшов під вуличним ліхтарем, його довге обличчя саме нагадувало сокиру - розумну, нещадну сокиру.
  
  
  Забавно, подумав він, звернувши на Маркет-стріт, що вони наполягали на сокирках. Зробіть це схожим на вбивство щипцями, йшло надруковане керівництво. Його усмішка була жорсткою. Будь-який тупий сучий син знав, що у Фріско не було вбивств за допомогою щипців уже тридцять років, а може, й більше. Щипці були такими ж мертвими, як і Пурпурна банда.
  
  
  То кого це хвилювало? Кого це турбувало десять тисяч доларів? А хто ставив запитання? Чи не цей хлопчик. Він був надто розумний для цього. Він вирішив проїхати решту шляху до готелю і зійшов з тротуару, щоб упіймати таксі. Ні, подумав він знову, коли під'їхало таксі, ти, чорт забирай, не ставив запитань про таку роботу. Коли він повернувся в пахнучу шкірою кабіну і сказав водієві, куди його відвезти, ще одна слабка посмішка торкнулася його холодного рота. Одне це не було – робота у Коза Нострі! Техніки були зовсім різними. Коза Ностра зазвичай намагалася приховати свої вбивства, намагалася закопати останки там, де їх ніколи не могли знайти, навіть містила деякі дуже таємні цвинтарі по всій країні.
  
  
  Але вони, його нинішні наймачі, хотіли розголосу цього вбивства. Вони хотіли, щоб старий китаєць був поруч із сокирами. «Вони намагалися, – подумав він, – десь комусь передати повідомлення. На коротку мить чоловік із Чикаго замислився, кого вони намагалися досягти і що це за послання; потім він забув про це.
  
  
  "Краще б йому забути про це", - похмуро сказав він собі, коли таксі під'їжджало до його готелю. Тому що він не був бовдуром, цей хлопець, і він знав те, про що дурний нью-йоркський панк навіть не здогадувався - він знав, хто його наймач! Він служив у піхоті в Кореї і вбив багатьох із них. Іронія цього вразила його, коли він розплатився за таксі. Тоді він убивав їх – тепер він працював на них. Він знизав плечима. Це було життя. І він житиме до тих пір, поки вони не знатимуть, що він знає.
  
  
  
  
  
  
  Другий розділ.
  
  
  
  
  
  Нік Картер, провідний кільмайстер AX, відчував, як вечір вислизає від нього, скочується в руїни і хаос, і одному Богу відомо, яким Він був, як самотня людина на кораблі, що тоне, оніміла стоячи на містку, поки вода неухильно піднімалася вгору. поглинути його. Але не зовсім один. Вона була там. Вона була мила, мила і крихітна, і пахла просто чудово. У неї було золотисте волосся і рот, схожий на мокрий розчавлений бутон троянди, і знаючі, дуже знаючі сірі очі. Її звали Деббі Хант, і вона пішла зі школи Sweet Briar, щоб провести вихідні у Нью-Йорку. Вона сказала, що їй двадцять один рік, і Нік знав, що вона збрехала. Він дав їй вісімнадцять - щонайбільше дев'ятнадцять.
  
  
  Нік щойно повернувся із завдання в Ізраїлі - це виявилося криваве місиво, з набагато більшою, ніж зазвичай, кількістю вбивств - і він хотів тиждень або біля того відпочинку та розслаблення, перш ніж Хок зможе придумати новий спосіб. засунути голову Ніка в іншу петлю. Це не мало бути.
  
  
  Спочатку надійшов лист, а за ним телеграма. Обидва були від дуже старого друга Ніка, Мередіт Хант, який був джентльменом-фермером з Індіани і дуже пишався своїми свинями – польськими китайцями – та своєю дочкою, хоч і не обов'язково в такому порядку. І телеграма, і лист благали Ніка подбати про Дебі під час її першої поїздки до Міста гріхів. Нік, між рядками, міг помітити прекрасну руку місіс Хант, яку він пам'ятав як колись найкрасивішою дівчиною в Індіанаполісі. Вона хотіла, щоб про її кохану дочку дбав чоловік з гарною репутацією. Коли Нік прочитав лист і телеграму в цей раз, відчайдушно шукаючи вихід, йому спало на думку, що Мередіт не повністю довірився Фейт, своїй дружині. Звичайно, не настільки, щоб розповісти їй про ті вихідні у Віллідж. Навіть зараз Нік міг тільки думати про це!
  
  
  Ханти, звичайно, уявлення не мали про справжню роботу Ніка. Для них він був просто старим другом, який мав достатньо грошей, щоб жити в Нью-Йорку, у пентхаусі, але при цьому, здавалося, ніколи не працювати. Це було не зовсім так
  
  
  Важливо те, що він був добрим хлопцем, якому можна було довіряти. З ним їхнє ягня буде в безпеці. Нікому з них і на думку не могло спасти, що Нік Картер може бути в небезпеці з їхнім ягнятком.
  
  
  У Ніка був час дещо підготувати. Він зарезервував для дівчини кімнату у Барбізоні для жінок та телеграфував Деббі у Sweet Briar про це. Він сказав у телеграмі, що зв'яжеться з нею у готелі.
  
  
  Вона навіть не пішла до готелю. Того вечора, трохи пізніше за шість, прекрасним м'яким жовтневим вечором, коли повний місяць пронизав Емпайр-стейт-білдинг, пролунав стукіт у двері. Пок, корейський слуга Ніка, відповів на це. Нік розвалювався на дивані в кабінеті, на його великих грудях балансував наполовину повний дзвін Ремі Мартін, курив сигарету і дивився в стелю. Насправді він з неабияким занепокоєнням думав про дочку Ханта. Чому він був обраний для цієї честі заради Піта? Він із усіх людей. Йому навіть довелося перервати побачення з Люсією, милим баскським істотою, яке співало в Chez Madrid і яке прямо зараз і, можливо, ніколи більше не було в точці плавлення. Нік зробив ще ковток бренді і м'яко вилаявся. Старі друзі можуть бути головним болем! Він подумав, що ця Деббі, мабуть, товста, з колінами та плямистою шкірою. Або вона була худою, з окулярами в оправі та розумною. Незалежно від того. Вона була дитиною, ще дитиною, і їм обом чекав страшенно нудний час. Він випив ще бренді і знову вилаявся. Звичайно, він не став би кайфом, але тепер йому краще випити. Після вечірки, хоч би як вона обернулася, йому, мабуть, доведеться відвести її до молочного бару.
  
  
  Пок увійшов до кабінету. Він був з Ніком уже деякий час, ходив до школи, і його англійська значно покращала. Він зобразив акуратну фігурку у своїх темних штанах та накрохмаленому білому піджаку, але щойно він заговорив, Нік зрозумів, що щось не так. Нік дуже добре зрозумів настрій Поки що. Коли він пішов на м'який східний, формальний, дуже таємничий Схід, це було тому, що він чогось не схвалював.
  
  
  Пок тепер прийняв цей тон. Нік розгубився. Останнім часом він був добрим хлопчиком і, наскільки він знав, непогано ставився до Пока.
  
  
  "Молоденька дівчина, щоб побачити тебе", - сказав Пок. «Дуже молода дівчина. Дуже красива. Вона сказала, що на неї чекають, і вона залишиться тут». Пок схрестив одягнені в біле руки і стиснув свої епікантичні складки, поки його очі не перетворилися на обсидіанові щілини, що виблискують на Ніку. Ідеальна картина, подумав Нік, терплячого та несхвального сервітора.
  
  
  «Я не знаю жодних молодих дівчат», - сказав Нік, страшенно добре знаючи, хто це був, хто це мав бути. Він перевірив "Барбізон" півгодини тому і дізнався, що міс Деббі Хант ще не приїхала.
  
  
  "Вона тебе знає", - сказав Пок. Вираз його обличчя був незбагненним. «Вона сказала, старий друже сім'ї. Дуже наполегливий».
  
  
  Нік спустив ноги з дивана. "Все в порядку. Але вона не мала сюди приходити. Я винайняв для неї кімнату в готелі. Але пішли її, Пок. І Пок ... »
  
  
  Хлопчик обернувся до дверей, чекаючи. "Так сер?"
  
  
  «На що вона схожа? Товста? Худа? Прищі? З таким самим успіхом можна знати найгірше.
  
  
  На мить Рок розтанув. Він усміхнувся і окреслив у повітрі пляшку з-під коксу. «Це номер один. Наймиліший. Також наймолодший! Дуже молодий для тебе, сар. Для мене так. Для тебе немає!"
  
  
  Ніку спало на думку, що останнім часом Пок розвинув схильність до упереджених міркувань - хлопчик автоматично дійшов висновку, що будь-яка жінка, яка приходила до пентхауса, була там з причин сексу. Агент AX визнав, що навряд чи можна звинувачувати хлопчика за це. Зазвичай, так і було. Але Кіллмайстер знав своїх жителів Сходу, знав також, що був час пожартувати і трохи клацнути батогом. Останнім часом Пок став трохи вищим за себе. Для Ніка це було просто питанням дисципліни – ти був чи номером один, чи ні.
  
  
  Тепер він насупився і заговорив дуже тихо. «Ось і все, Пок. Коли мені знадобиться ваш коментар щодо моїх особистих справ, я попрошу його. А тепер проведіть дівчину усередину».
  
  
  Його обличчя перетворилося на маску з молоком, хлопчик вклонився, трохи зашипів і вийшов із кімнати. Він отримав повідомлення. Куточок рота Ніка Картера смикнувся в усмішці. Пік був гарною дитиною. Просто раз у раз йому були потрібні тверді поводи.
  
  
  Пок повернувся з дівчиною. Він сказав: "Міссі Хант, масто!" Він зник. Парфянський постріл не пройшов даремно Ніку. Останнє слово було за Поком.
  
  
  Дівчина пройшла на півдорозі до кабінету і зупинилася, озираючись. Нік спробував не дивитись, коли він підійшов і простяг руку. Вона була крихітною та надзвичайно красивою. І дитина. Його велика рука стискала її маленьку, і йому здавалося, що він торкнувся квітки. Він уловив запах її запаху – це не було дитячим!
  
  
  Деббі Хант
  
  
  заспокоїла його руку. Вона пригорнулася до нього. Вона підійшла до нього ближче і подивилася йому у вічі. Її власні очі були сірими із прозорими білими рогівками. Вони були величезні, як блюдця, на пікантному трикутному обличчі. Її золота шапка була коротко острижена, в чому Нік невиразно впізнав зачіску Твіггі.
  
  
  Вона досі тримала Ніка за руку. Тепер вона трохи натиснула на нього і відступила, її величезні очі все ще були прикуті до нього. «Сподіваюся, ви не проти, щоб я приїхала сюди, містере Картер. Я ненавиджу і зневажаю готелі. Особливо ті, які ви обрали, містере Картер. Я перевірила у деяких дівчаток у школі – Барбізон – жахливе місце, містере Картер. Картер. Насправді сумно. Я справді не могла там залишатися, розумієте? Sweet Briar - це школа для дівчаток, містере Картер, на випадок, якщо ви не знали! Деббі приклала доглянутий палець до свого тонкого горла. «У мене тут дівчата, містере Картере, весь день і щодня. Я приїхав до Нью-Йорка, щоб повеселитися».
  
  
  Нік Картер відчував, абсурдно відчував, що він стоїть із яйцем на обличчі. Він усвідомлював, що в одній руці у нього був дзвіночок із зображенням Ремі Мартіна, а в іншій - сигарета, що він дивився і, ймовірно, виглядав страшенно безглуздо, роблячи це.
  
  
  Настала коротка мовчанка, яку дівчина дозволила, підійшовши до шкіряного крісла і впавши в нього. "Я досить розбита", - сказала вона йому. «У мене була пекельна метушня, коли я йшла зі школи. Я хочу випити та викурити цигарку, будь ласка».
  
  
  Деббі Хант схрестила ноги з нейлоновою смужкою. На ній була міні-спідниця і довгі бежеві панчохи, які ще були недостатньо довгими. Нік миттю ознайомився з рантом панчохи та підв'язкою, перш ніж вона натягла коротку спідницю, ніби приховуючи її. Її ноги були тонкими, майже тонкими, але ідеально відповідали решті її стрункого тіла.
  
  
  Вона побачила, що він дивиться на її ноги і посміхнулася. Зуби були маленькими та білими. Вона сказала: «Не дуже добрі ноги, так? Я знаю - я надто худа. Сподіваюся, якось одужаю. Але, будь ласка, не дивіться, містере Картер. Мені подобаються люди похилого віку, але я ненавиджу старих брудних». чоловіків. Сподіваюся, ти їм не станеш, бо я думаю, ти мені вже подобаєшся”.
  
  
  Нік прочистив горло. Він почував себе трохи безглуздо, як чужий у власному будинку, і це починало його сердити. Він насупився, дивлячись на дівчину. «Батьки дозволяють тобі пити? І палити?»
  
  
  Посмішка, яку вона йому подарувала, була променистою та сповненою жалю. Її рот був лише трохи ширшим для короткого прямого носа, але це рятувало її обличчя від простої краси, допомагало надати бездоганний молодий лиск і характер. Вона посунулася вперед на своєму стільці. «Звичайно, містере Картер. Мені двадцять один, ви знаєте. У мене є Мартіні щовечора з татом і мамою, коли я вдома, і я курю, коли хочу. Справді!»
  
  
  Нік одержав повідомлення. "Справді" не було підтвердженням істини. Це був вигук, майже епітет.
  
  
  Нік Картер здався. Він пішов до бару за іншим коньячним келихом, думаючи, що якщо їй двадцять один, то він агент КДБ.
  
  
  Він дав їй випити і одну зі своїх довгих цигарок із золотим наконечником. Вона глибоко вдихнула, випустила дим через свої зухвалі ніздрі і з вдячністю потерла скляний келих між маленькими руками, принюхуючись до нього. Вона скинула свою норкову куртку і кинула її поруч зі своїм кріслом, оголивши груди, які в порівнянні з рештою її тіла були напрочуд великі і тверді.
  
  
  Деббі впіймала його погляд і вгадала його думки. Вона посміхнулася і поплескала себе по грудях. "Це справді все я", - сказала вона. "Не бюстгальтер".
  
  
  До теперішнього часу агент топір був досить роздратований, щоб боротися з вогнем вогнем, щирістю - щирістю. Він був не в собі і знав це. У нього було зловісне передчуття, що все це буде хаос - і він відчував, що справжня боротьба відбуватиметься всередині нього, - і все ж він не збирався дозволяти цьому гарненькому писку просто увійти і взяти гору. Він не хотів, щоб вона була тут. Їй тут не місце. І якби в нього взагалі були мізки, він би зателефонував до Поки і ...
  
  
  Деббі була контратакою. Вона знову змусила його втратити рівновагу. Вона подивилася на нього цими величезними очима через край бренді і сказала: «Тепер ви гніваєтеся на мене, містере Картер. Чому? Тому що я говорю відверто? Бо мені не соромно за своє тіло? "
  
  
  Тоді відповідь прийшла до Ніка Картера. Як впоратися з цією маленькою хитрою сукою. «Що їй справді потрібно, – подумав він, – то це гарний ремінь, нанесений на ці акуратні сідниці. Але ж він не був її батьком! Він також не був студентським хлопчиком з комариним задом, довгим волоссям та прищами.
  
  
  Він мав відповідь. Вона хотіла бути такою клятою дорослою, щоб потім так ставитися до неї! Вона незабаром відступить.
  
  
  Його погляд був холодним, коли він сказав: «Я не гніваюсь, міс Хант. Мені здається, це було весело. З якоїсь причини ви, здається, думаєте, кожен погляд, кожен мій жест пов'язані з вашим тілом. Це не так, Міс Хант. Дуже красиве тіло,
  
  
  Я впевнений, але це мені не цікаво. Ідіть і виростайте, міс Хант. Повернися за десять років. Тоді, можливо, мені буде цікаво”.
  
  
  Деббі відкинулася на спинку стільця. Вона знову схрестила ноги і цього разу не почала укладати міні-спідницю. Вона відкинулася назад, погладила чарку з бренді та посміхнулася йому. «Я не чекатиму десять років, містере Картер. На той час я вийду заміж і маю дітей. Але давайте будемо друзями, чи не так? Мені дуже шкода. Я знаю, що було брутально увірватися до вас, як це, але я просто не міг винести думки про цей готель! А щодо того, як я кажу - вам просто доведеться пробачити це, або все одно не помітити. Це я просто. Такий, який я є. Думаю, та багато думаю про секс і надто багато про нього говорю. Я теж нічого не можу з собою вдіяти. Я думаю, що секс - це найдорожча і найсмачніша річ у всьому світі. І ми, дівчатка, страшенно мало отримуємо його в Sweet Briar - крім лесбіянок, і я їх ненавиджу! "
  
  
  Нік знав, що його рота було відкрито. Він підніс до неї дзвіночок з бренді та ковтнув. За свою кар'єру ліцензованого вбивці він багато разів зазнав нападів. Тепер він почував себе змученим, ніби досвідчений ворог поклав гумову палицю або кастет йому на шию. Він глянув на годинник. Вона пробула в кімнаті десять хвилин, а розмова вже повністю вийшла з-під контролю.
  
  
  Деббі згорнулася калачиком у великому кріслі, її стрункі ноги були під нею, а міні-спідниця високо доходила до стегон. Її посмішка була глузливою. «Ви хочете, щоб я поїхала, містере Картер? Є багато інших готелів, крім «Барбізону». Ми завжди можемо придумати якусь історію для тата та матері».
  
  
  Це встигло. Мередіт і Фейт Хант очікували, що він подбає про їхню дитину. Вона була розумною маленькою дівчинкою - що б це не було - і щось на зразок сопляка, і говорила занадто багато і занадто багато, але він не міг дозволити їй бігати по джунглях Нью-Йорка. Невідомо, де вона виявиться - цілком можливо, що вона помре в Іст-Рівер або на пустирі в Квінсі. Може, вечірка з марихуаною у селі.
  
  
  Нік мало не застогнав. У будь-якому випадку, до біса Мередіт і Фейт. Вони не могли мати жодного уявлення, якою насправді була їхня дочка. Мередіт особливо не могли знати. То справді був грубуватий персонаж, колишній офіцер торгового флоту, який у розквіті сил зніс більшість барів узбережжя Північної Африки. Нік добре знав, що він був прихильником школи для дітей та шкільних навісів. Але щось пішло не так. Нік зітхнув, закурив нову сигарету і подивився на дівчину. Він думав, що не можна звинувачувати Хантов. Сьогодні це відбувалося з усіма батьками. Це був 1967 рік, коли світ вседозволеності та підлітків захоплювали. Тільки не його світ!
  
  
  Він намагався не дивитись на неї. «Залишайся тут, – сказав він. «Я попрошу Пок підготувати вашу кімнату. Вважаю, у вас є валізи? Багаж?
  
  
  Деббі звивалася у великому кріслі. «Два величезні. Я маю на увазі валізи. У вашому фойє».
  
  
  Вона знову показала тонку ногу, і Нік відвів очі. Він підійшов до каміна над каміном і взяв маленький конверт. «Тоді тобі краще почати готуватись. У мене є квитки на концерт сьогодні ввечері у маленькому Карнегі-холі. Концерт на фортепіано».
  
  
  Деббі видала якийсь звук. "Що?"
  
  
  Нік пильно подивився на неї. “Концерт на фортепіано. Герман Гросс. Прекрасний молодий піаніст. Пізніше, якщо ви будете поводитися пристойно, я можу відвести вас на 21».
  
  
  Деббі встала та поправила спідницю. Вона була на добрих шість дюймів вище її колін. «Інша справа, – сказав Нік. «Одягни сьогодні сукню, справжню сукню. Думаю, воно в тебе є?
  
  
  Вона кивнула головою. "У мене є. Я маю на увазі вечірню сукню. Але воно також міні. Вибач».
  
  
  Вона підійшла до нього і погладила його маленькою рукою по щоці. Він прикинув, що вона була не вище п'яти футів зросту. Вона стояла лише трохи вище за його груди. Він знову усвідомив дуже дорослі, дуже жіночі, дуже сексуальні парфуми. Деббі знову погладила його по щоці - йому треба було поголитися - і подивилася на нього своїми величезними очима.
  
  
  "Мені дуже шкода", - м'яко сказала вона. «Мені дуже шкода, що я така негідниця. Я намагатимусь не бути такою. Я думаю, ти мені подобаєшся, Нік. Я можу тебе так називати? Тато завжди так». Коли він різко кивнув, вона продовжила. Ти мені подобаєшся, Нік. І ти не брудний дід. Тепер я в цьому певна. Ти просто літня людина, і це нормально. Мені, нам, не доведеться турбуватися про секс, чи не так? Ми можемо бути добрими друзями і поговорити. Ми чудово проведемо час. Розкажемо один одному різні речі”. Вона провела м'якими пальцями по його щоці. «Це буде схоже на розмову з дядьком чи старшим братом. Ми можемо бути чесними один з одним!
  
  
  Щось не так із картиною, яку вона малювала. Нік знав це і обурювався, але він не міг зробити або сказати ні чорта, не зруйнувавши образ, який щойно почав створювати. Дядько! Брате! Він виявив, що хоче з повною нелогічністю, щоб вона була на кілька років старша і не була дочкою друзів.
  
  
  Він покаже їй щось про літніх чоловіків! Це – ця юна Єзавель.
  
  
  Деббі відвернулася від нього. Вона посміхнулася і зробила пірует на одному пальці ноги. На ній були потерті коричневі балетки. "Є одна річ", - сказала вона йому. «Я маю на увазі, про сьогоднішній вечір. Я маю на увазі про концерт. Я дійсно приїжджаю досить музики у Sweet Briar, Нік, дорогий. Мій мінор – це музика. Я воліла б зайнятися чимось іншим, якщо ти не проти».
  
  
  Він глянув на неї з підозрою. "Чим саме?"
  
  
  Вона не дивилася на нього, коли вона кружляла навколо великого кабінету, танцюючи для нього, роблячи пірует, її коротка спідниця спалахувала, оголюючи краї чорних трусиків. "Я ніколи не була на вечірці з ЛСД", - сказала вона. «Не могли б ми, Ніку? Будь ласка, чи не могли б ви знайти її?»
  
  
  Він заревів. "Що!"
  
  
  Деббі перестала танцювати і дивилася на нього. "Я думаю, ми не можемо, га?"
  
  
  "Ви вгадали. Ми йдемо на концерт».
  
  
  Пок підійшов до дверей, і його обличчя перетворилося на м'яку маску прихованого болю. Він не дивився прямо на Ніка, який уже забув про дисциплінарний інцидент, але згадав його зараз. Він похмуро глянув на хлопчика. «Покажи Деб… міс Хант у її кімнату. Переконайтеся, що там багато рушників та мочалок, чи знаєте.
  
  
  Пік похитав головою, вийшов із кімнати і почав чекати на коридорі дівчину.
  
  
  Деббі подивилася йому услід. "Він милий. Милий. Він мені подобається".
  
  
  "Так і є", - похмуро сказав Нік. «Я хотів би, щоб він залишався таким. Руки геть, Дебі. Поки не для експериментів».
  
  
  «Тобі нема про що турбуватися». Вона протанцювала повз нього до дверей. «Я ніколи не сплю зі слугами – лише з господарями. Тобто із молодими господарями».
  
  
  Нік Картер сказав: «Сьогодні ввечері у програмі сольного концерту є щось, що може бути дуже доречним – молода людина гратиме сюїту з Kindertotenlieder. Це ідея».
  
  
  Деббі показала йому свій маленький червоний язичок. «Дитяча музика смерті? Дуже похоронно, Нік! Але тобі не доведеться мене вбивати – концерт, мабуть, зробить це. Я помру від нудьги!
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Було вже за північ, і він втратив контроль над вечором і Дебі. Вони пішли на концерт фортепіано - Деббі у білій міні-сукні та прикрашених золотою панчохах - і тривав рівно п'ятнадцять хвилин. Вона досить терпляче чекала на кілька «Етюдів до мінор» Шопена, потім раптово нахилилася до Ніка і притулилася вологим маленьким ротом до його вуха.
  
  
  «Це смердить. Я хочу піти. Прямо зараз".
  
  
  "Залишайся", - похмуро сказав він. "І мовчи".
  
  
  Її рот все ще був біля його вуха. Раптом вона провела гострим теплим язиком йому у вухо. Вона хихикнула. "Ми йдемо. Якщо ви цього не зробите, я влаштую сцену. Я буду кричати. Я назву вас брудним старим і закричу, що ви намагаєтеся мене помацати!»
  
  
  Нік відчув, що напружився. Він не сумнівався, що вона виконає свою загрозу. Перед тим, як вони залишили пентхаус, він напоїв її коньяком, і це було помилкою. Випивку вона тримала чудово для дитини, але була не зовсім твереза. І він також не був, якщо на те пішло. Після того, як вона вийшла з кабінету, він швидко випив кількох напоїв.
  
  
  Тепер він сказав: «Залиштеся, поки він не зіграє Kindertotenlieder. Можливо, це надихне мене, дозвольте мені скинути кайдани заборони. Ми влаштуємо їм справжнє шоу! На мить він дозволив собі помріяти - він натягував цю міні-спідницю, стягував з неї трусики і вибивав дурницю з цієї рожевої попки.
  
  
  Дебі натягала норкову куртку. «Йдеш чи залишаєшся, старий Нікі? Ти мені справді не потрібний, ти ж знаєш.
  
  
  Він боявся цього. Він знову здався. Або так, або зупинити її м'язами, схопити і утримати в ящику силою. Саме по собі це було б досить просто, але це могло просто викликати невелике занепокоєння, мало б здатися трохи дивним навколишнім меломанам. Як би там не було, товста вдова - зі справжнім лорнетом, хай допоможе йому Бог! - підозріло поглядала із сусідньої ложі. Мабуть, думав, що він був Гумберт Гумберт із маленькою Лолітою.
  
  
  Нік підвівся. "Добре", - стомлено сказав він їй. Ти виграла. Але я напишу твоєму батькові і розповім про все це».
  
  
  Вдовствующая дама подивилася на них і зашипіла: «Шшшшшш!»
  
  
  Нік витяг Деббі із зали в коридор. Вона погладила його по щоці, а потім поцілувала вологими рожевими губами. «Дякую, старий Нікі. Я вмирала. І ти теж не напишеш татові. Ти можеш бути брудним старим, але я не думаю, що ти зіпсований голуб».
  
  
  Звичайно, вона мала рацію. Він не збирався писати її батькам.
  
  
  Нік дістав свій легкий Burberry з гардеробу - він був у чорній краватці - і вони опинилися в яскравому світлі 57 вулиці.
  
  
  Дрібний туманний дощ тільки починав затемняти тротуар. Деббі вчепилася йому в руку і подивилася йому в обличчя, її очі були майже такими ж великими, як залитий дощем місяць, що навис над Гудзоном. Вона в екстазі стиснула його руку. "Це більше схоже на це! Куди ми йдемо?"
  
  
  Він зі злобою сказав: «Прямо вулицею, Російська Чайна. Вам сподобається. Старенькі та емігранти. Ми можемо навіть натрапити на мого кузена, ерцгерцога Петроградського.
  
  
  На Деббі були золоті туфлі на високих підборах. Тепер вона спробувала вкопати їх у цемент. «Як чорт забирай, люба Нікі. Я вперше у Нью-Йорку. Ймовірно, це буде мій останній візит, якщо ти повідомиш мої люди». Вона спробувала відірватись від нього. «Можливо, я сама досягну більшого успіху. Я маю гроші, і я велика дівчинка. Іди додому, Ніккі, люба, і не хвилюйся. Зі мною все буде гаразд». Вона підняла руку, в якій стискала крихітну золоту сітчасту сумочку. "Таксі!"
  
  
  Нік Картер знизав великими плечима і сів із нею в таксі. Нехай буде так. Тепер він знав, як із цим впоратися. Він подумав, що зараз вона майже наполовину висаджена в повітря. Так що він підігравав, водив її в якісь невинні місця і напоїв по-справжньому. Тоді з нею буде досить легко впоратися. Вранці в неї буде страшенно похмілля. Він усміхнувся. Ця думка сподобалася йому.
  
  
  Він направив таксиста до Джека Делейні у Віллідж. Спускаючись Сьомою авеню, Деббі уткнулася в нього носом. "Поцілунок", - прошепотіла вона. "Поцілунок для Дебі".
  
  
  Він бачив, як таксист дивиться на них у дзеркало. "Напевно, думає, що я педофіл". Нік спробував уникнути рота Дебі, але відмовився. Це було простіше, ніж боротися із нею. Він поцілував її.
  
  
  Деббі обвила тонкими руками його шию і притулилася до нього губами. Вона сунула язик йому в рота і вміло рухала їм. Великий агент AX спробував відсунутись, але потім відмовився і терпів. Він визнав, що «страждати» - не зовсім правильне дієслово. Останній цензор у його мозку - всі інші зникли - несхвально подивився і спитав, що з цього вийде? На той момент Нік не міг сказати - йому це подобалося. І на лобі в нього виступила тонка пота роса.
  
  
  Зрештою дівчина відсторонилася. Вона зітхнула. «Ти дуже добре цілуєшся – для літньої людини».
  
  
  Нік почав одужувати від шоку, викликаного такою ароматною молочною шкірою. Проте він би дуже не хотів зараз перевіряти свій пульс тонометром. Це починало по-іншому проникати в його шкіру. Напої її швидко. Відведи її додому, у ліжко, у безпечне місце!
  
  
  "Приємно це знати", - сказав він їй з холодністю, якої не відчував. «Як ви думаєте, у мене може залишитися кілька добрих років?»
  
  
  Деббі не сміялася і не хихотіла. Вона погладила його по щоці і нахилилася, щоб подивитись йому в очі. «Знаєш, це насправді нічого не означало. Я маю на увазі поцілунок щойно. Я маю на увазі, що це не було запрошенням або чимось таким, я не чекаю, що ти що-небудь з цим зробиш пізніше».
  
  
  Він кивнув і прикурив для них обох. "Я знаю. Я не припускатиму». Він мав намір розіграти це незворушно, поки не набереться в ній достатньо спиртного, щоб вирубати її.
  
  
  Вона трохи відійшла від нього і затяглася сигаретою. «Просто я ніколи раніше не цілувалася з старшим чоловіком. З чоловік із, ну, зі справжнім досвідом». Вона глянула на нього. Ти цілуєшся так, ніби у тебе великий досвід.
  
  
  Нік зізнався, що є небагато.
  
  
  Одне з вікон кабіни було відчинене, впускаючи потік холодного вологого повітря. Деббі натягла комір норкової куртки на шию. «Знаєш, у мене справді не було великого досвіду, Ніккі».
  
  
  Самим сухим тоном, який він зміг, Нік сказав, що, враховуючи її вік, у цьому немає нічого дивного.
  
  
  "Я збрехала тобі щодо свого віку", - сказала вона йому. «Мені справді вісімнадцять. Мені не буде дев'ятнадцяти до січня. Але, звичайно, ти знав – ти мусив знати. Зрештою, ти мій хрещений батько!
  
  
  Хрещений батько! Нік почув себе так, ніби хтось ударив його кулаком по плоскому м'язовому животі. Виходить, він був її хрещеним батьком! Він зовсім забув про це. Це ніколи не спадало йому на думку. Хрещений батько! І він дозволив, дозволив, навіть насолоджувався таким поцілунком. Це було ... це було страшенно близько до інцесту!
  
  
  «Я не незаймана, – сказала Деббі. «Ральф і я – Ральф Форбс, він мій хлопець будинку в Індіанаполісі, той, за якого я збираюся вийти заміж – ми з ним обговорили це, і ми вирішили, що доти, доки ми впевнені, що збираємося одружитися і що ми любимо один одного, ну, знаєш. Ми займаємося цим уже кілька років. Звичайно, мама і тато померли б, якби довідалися, і..."
  
  
  Тоді вони були на Шерідан-сквер, і яскраві бійки в барі Джека Ділейні були для нього як благословенний маяк. Нік витяг Деббі з таксі та заплатив чоловікові. Таксист,
  
  
  Маленький ірландець із російською зовнішністю, підморгнув Ніку і пробурмотів щось щодо «молодої чудасії». Нік мало не вдарив його.
  
  
  Коли Деббі вмостилася на табурет, товстий бармен здивовано глянув на неї, потім подивився на Ніка, але не поставив запитань. Ніку він просто сказав: «Доброго вечора. Схоже, тобі треба випити!
  
  
  Нік Картер кивнув головою. «Мій друже, ти можеш повторити це знову! А ще краще - не марнуй час на це, просто дай мені випити».
  
  
  "А юна леді?"
  
  
  Нік знову кивнув. “Дайте їй випити. Дайте їй усе, що хоче. Я знаю, що вона не виглядає, але повірте мені на слово. Вона повнолітня. Повірте мені, вона повнолітня!
  
  
  Бармен займався змішуванням напоїв. "Якщо ти так кажеш."
  
  
  Деббі дивилася на всі боки. Вона взяла в барі одну з листівок. Нік добре знав, що «Делейні» - це туристичне місце, і дуже багато приїжджі заповнювали листівки, і бар надсилав їх поштою. Їжа була чудовою, чудовий піаніст, але це було не місце для молодого покоління.
  
  
  Деббі впустила листівку на стійку і скривилася. «Це має бути дуже міцний напій, Картер».
  
  
  Нік підштовхнув до неї склянку. "Це так. Справжній коктейль. Ось. Випий. Ну, візьми пару тут, а потім підемо кудись і поїмо».
  
  
  Деббі випила, потім зиркнула на нього. Ти намагаєшся мене напоїти, брудний старий? То ти можеш скористатися мною? "Вона змінює настрій, - подумав він, - так само швидко, як хамелеон змінює колір".
  
  
  Нік усміхнувся їй. «У тому й річ, дівчинко. Цей поцілунок змусив мене спалахнути. Так що випий. Може, ми не їстимемо. Ми повернемося в пентхаус і займемося шаленою любов'ю. Ти хочеш знати про літніх чоловіків? я покажу вам ".
  
  
  Її сірі очі величезні на краю скла. Він помітив у них слід сумніву. "Ти б не став, правда. А ти б?"
  
  
  Нік допив і замовив їм обом ще. Він не дивився на неї. "Чому б і ні? Хто має більше права, ніж хрещеного батька? А ви така світська молода жінка - я впевнена, що ніщо з того, що я можу зробити чи сказати, вас не шокує».
  
  
  Сумнів все ще залишався в її очах. «Ти зараз просто намагаєшся поставити мене на місце. Ти намагаєшся мене налякати, Картер».
  
  
  Він зробив свою усмішку трохи вовчої. «Як ми потрапили у цей епізод із «Картером»? Ви не дуже шануєте своїх старших».
  
  
  Деббі провела пальцем по стійці. «Бо я хочу, от і все. У будь-якому випадку я перестала думати про тебе як про літню людину. У будь-якому випадку, я не думаю, що ти набагато старший. Я теж не думаю про тебе як про хрещеного батька, або як друга моїх батьків. Я просто думаю про тебе як про тебе – великий гарний шматок чоловіка». Деббі нахилилася до нього ближче і прошепотіла. "Ти розумієш мене, Картер?"
  
  
  Нік зітхнув з полегшенням. Випивка нарешті подіяла, вона почала доходити до неї. Він почав думати, що вона була єдиним підлітком у світі з таким гонором.
  
  
  Піаніст був чудовий. Він не подобався Дебі. Нік відвів її на заднє подвір'я Пітера. Вона з'їла величезний біфштекс, випила ще три порції та все ще стояла на ногах. Вона наполягла на тому, щоб пройти під дощем П'ятою авеню до Арки. Опинившись у парку, вона хотіла піти на схід, здавалося, інстинктивно розуміючи, в чому проблема, але Нік направив її на захід. Незважаючи на це, він втратив орієнтацію в лабіринті Селища, і вони опинилися в лесбійському барі на Третій вулиці. На мить він був застигнутий зненацька. Деббі наполягла на тому, щоб випити ще - тепер вона йшла невпевнено, і йому доводилося підтримувати її, тому вони увійшли в невеликий бар. Він був забризканий свічками і пах сильним дезінфікуючим засобом. Десь у темряві застогнав музичний автомат. Як тільки його очі звикли, Нік роздивився крихітний танцпол і пари, які човгали по ньому Батчів і папоротей, шепотілися і пестили, або мовчки танцювали таз до тазу.
  
  
  Нік хотів було встати, щоб піти, але було вже пізно. Збоку від будки вимальовувався буч. Вона проігнорувала Ніка і подивилася на Дебі. "Хочеш танцювати, люба?"
  
  
  "Ні", - відрізав Нік. "Відвали!"
  
  
  «Звичайно, я танцюватиму», - сказала Деббі. Вона встала, погойдуючись. Її очі сяяли у світлі свічки. Вона показала мову Ніку. «Ви жахливо груба людина! Я хочу потанцювати з цією милою жінкою».
  
  
  Він дивився, як її вели назад на крихітну танцпол. Леді! Нік закурив і потер лоба. Між його очима починався біль. Пекло! Невже дитина ніколи не знепритомніє?
  
  
  Нік повернувся на своєму стільці, щоб не зводити очей з танцполу та Деббі. Може, вона була недостатньо п'яна, щоб знепритомніти, але на все інше вона була здатна. Коли він помітив її, вона танцювала досить нормально, старомодно, на два кроки, з достатньою відстанню між її струнким тілом і товстим тілом голландця. Нік дивився і лаявся
  
  
  Ед всі підлітки. І визнав, що ніколи не призначався для няньки!
  
  
  У барі було чотири чи п'ять мафіозі, і вони спостерігали його. Він удав, що не помічає їх. Більшість із них були справжніми бандитами, і носили джинси та шкіряні куртки поверх спортивних чи спортивних сорочок. Один був повністю одягнений у чоловічий костюм, сорочку та краватку, з короткою стрижкою.
  
  
  "Якби не в'ялі груди, - подумав Нік, - він міг би бути в барі у портового вантажника". Він уникав їхніх поглядів. Він не хотів проблем із ними. Вони були міцними і зазвичай носили ножі чи бритви. Той факт, що він міг убити їх за кілька хвилин голими руками, нічого не змінював. Треба було доглядати Деббі. Досить маленька, маленька, божевільна, маленька Деббі. Нік придушив гнів і огиду - частково огиду до власної амбівалентності до дитини? - І змусив себе дочекатися закінчення запису. Він не хотів неприємностей, жодних сцен, але вони виїжджали після цього танцю!
  
  
  З деяким подивом він зрозумів, що сам він не тверезий. Сама думка подіяла протверезно. На мить він спробував уявити слова Хоука, всю його реакцію, коли він почув, що його хлопчик номер один був залучений до бійки в дивному закладі! Він не міг цього уявити. Навіть Хоук, який міг справді справлявся з усім, не знайшов би для цього слів.
  
  
  Музика зупинилася. Дебі повернулася. Нік, несучи її норкову куртку, жбурнув банкноту у «Форміку» і міцно взяв дівчину за руку. Він повів її до дверей. - Запротестувала Деббі, намагаючись відірвати від нього руку. "Я не пила, Картер!"
  
  
  "Це тільки половина справи", - сказав він їй. Тобі цього не вистачає. Тебе бармени називають «Вісімдесят шість». Тобі вистачило. Багато. Занадто багато. Ми йдемо додому. А зараз!"
  
  
  Таксі зупинилося, він замкнув її, дав таксисту інструкції і почав одягати її в куртку. Поки він це робив, вона впала на нього з відкритим ротом, заплющеними очима, м'яко дихаючи і заснула.
  
  
  Деббі спала, поклавши голову йому на плече. Таксі зупинилося за сигналом у світлі вуличного ліхтаря, і Нік уважно подивився на неї. Її маленький червоний рот все ще був відкритий, з кута текла блискуча цівка вологи. Він поклав палець їй під підборіддя та обережно закрив їй рота. Вона поворухнулася і щось пробурмотіла. Він знову відчув дивну, майже лякаючу двоїстість; бажання її молодої плоті у поєднанні із захисною ніжністю. Яка шалена ситуація! Кіллмайстер, який тривалий час існував зі Смертю на ім'я, не міг пригадати більш заплутаного і трохи лякаючого вечора. Не було зовнішнього ворога, щоб ударити. Тільки він сам.
  
  
  Таксист підійшов до П'ятої та повернув на північ. Коли вони підійшли до 46-ї вулиці та пентхауса, Нік вивчав обличчя на своєму плечі. Тепер вона трохи надулася, її губи ворушилися, іноді показуючи кінчик рожевого язика. Він відчув запах чистої дівчини через тяжкі парфуми для дорослих. Його мозок, спираючись на весь випитий коньяк, почав робити кілька фантастичних трюків. Він думав про Деббі як про ідеальну маленьку упаковку американського дівоцтва. Сотні фунтів солодкої, бездоганної дівочої плоті, ще не зіпсованої ні занепокоєнням, ні часом. Соковита злива, м'яка, як оксамит, і така готова – надто вже готова – до зривання. Можливо, вона не була незаймана - якби вона тільки намагалася шокувати його? - але у будь-якому разі це мало значення. Дитиною вона ще була. Чуттєва дитина, можливо, але з її чуттєвістю глибиною до нервових закінчень цієї прекрасної шкіри. Нічого не знаючи, нічого не підозрюючи про справжню і дику природу цієї речі, званої Життям, в яке вона спіткнулася і в яку вона повинна пробитися.
  
  
  Його розум набув ще одного дивного обороту. Він побував у багатьох країнах, убив багато чоловіків, кохався з багатьма жінками. Він багато знав про багатство і зарозумілість, бідність і гордість, ревнощі, спрагу влади, жорстокість і божевілля. І смерть. Він був знавцем смерті. Вже багато років Смерть, коли вона була жінкою, була його коханкою. Якщо Смерть була чоловіком – він не стверджував, що знає, – то вони були майже друзями.
  
  
  І все ж тепер, дивлячись на сплячу дівчину - як легко в цей момент змахнути норкову куртку і міні-спідницю, розфарбований рот і замінити їх светром, пом'ятою спідницею твідової, потертими сідельними оксфордами - тепер уважно дивлячись на неї Нік Картер виявив про Смерть. Смерть поки що відступила; цей юнак, ця безстрашна і прекрасна дівчина, яка нічого не знає, відштовхнула Смерть. Нині. І все-таки десь у місті він чув сміх.
  
  
  «От і ми, друже». Таксист дивився на нього у відповідь, грубо виводячи Ніка із задуму.
  
  
  "Звісно." він намацав у кишені гроші та передав їх чоловікові. Він обережно вразив Дебі. Вона пробурмотіла і притулилася до нього. Добре. Він'
  
  
  нестиме її. У квартирі був бічний вхід та приватний ліфт у його пентхаусі.
  
  
  Водій вийшов, щоб притримати двері, а Нік підхопив її на руки та перетнув тротуар. Чоловік побажав добраніч приємним голосом, і Нік відповів.
  
  
  У фойє та на кухні горіло світло. Двері Поки були зачинені. Електричний годинник на кухні показував чверть третьої. Він відніс дівчину в гостьову кімнату і поклав її на ліжко, стягнув міні-спідницю до упору - недалеко - і накрив ковдрою. Він увімкнув тьмяний нічник, щоб вона не прокинулася в темряві і не злякалася.
  
  
  Нік вимкнув світло на кухні та в холі, пішов у свою величезну спальню і зачинив двері. Він викурив останню сигарету, роздягаючись, акуратно розклавши одяг на стільці за своєю звичкою. Тепер його думки запеклі - більше ніяких фантазій - і він подумав, що завтра він подзвонить дуже старій подрузі і попросить її про допомогу. Якийсь час він і Луїза були чудовими товаришами по ліжку, і коли взаємне бажання згасло, сталося диво – вони залишилися друзями. Він знав, що Луїза буде рада допомогти з Дебі. Більше не буде цього бездоглядного бізнесу! Нік кисло посміхнувся, відкидаючи ковдру. Деббі не сподобається Луїза, ймовірно, визнає її «літньою» жінкою, що втручається. Це також має бути.
  
  
  Він катався голим між прохолодними чистими простирадлами, що пахли. Тепер він був холодним тверезим і більш ніж трохи втомленим. Він заснув, все ще намагаючись придумати, як можна розумно бути відсутнім завтра. Нехай Луїза візьме на себе керування дитиною. Залишився лише один день. Потім вона піде назад у Солодкий Верес, і залишиться тільки дражливе спогад. Чесно кажучи, тут, у темній кімнаті, наодинці з собою і якими б там не було богами, Ніку довелося визнати спокусливий момент. Такий солодкий, такий молодий, такий податливий – сто фунтів чудової есенції, яку неможливо купити і ніколи не повернути. Молодість, і… Він спав.
  
  
  Недовго. Його інстинкт і довгі тренування відразу ж розбудили його за її першого дотику. Навіть це було невдачею і за інших обставин могло вбити його. Їй вдалося відчинити двері, пройти через кімнату і лягти в ліжко до того, як він помітив її присутність. У всьому винна випивка. На цей раз це не було б смертельним.
  
  
  Він лежав нерухомо, відчуваючи тепло її молодого тіла на спині. Вона була гола. Він відчував кінчики її пружних грудей на своєму тілі, прямо між лопатками. Він здригнувся, його тіло здригнулося, і він не зміг стриматися. Також він не міг контролювати ту по суті чоловічу частину себе, яка могла тільки жадати та відчувати задоволення. Тепер вона наповнювала спальню беззвучним криком: «Чого ти чекаєш, дурню?
  
  
  Він не наважився повернутись до неї обличчям.
  
  
  Вона притиснула свої маленькі зубки до вуха і прикусила. «Ніки, любий? Давай. Я знаю, що ти прокинувся». Вона все ще була п'яна.
  
  
  Він стиснув зуби і замружився. «Повертайся до своєї кімнати, Дебі! Прямо зараз. Це наказ!"
  
  
  Вона хихикнула і вкусила його за вухо. «Я не підкоряюся наказам. Не зараз. Мені цього достатньо у школі. Давай зараз. Будь ласка? Перевернись і стався до мене добре».
  
  
  Нік сунув у рот куточок подушки. Чому він ніколи не знав. "Позбудься цього, - сказав він, - поки я не виб'ю тебе з себе".
  
  
  Деббі поцілувала його в шию. Її рот був м'яким та вологим, і він відчував запах алкоголю в її диханні. Вона без попередження потяглася до нього і схопила його маленькою рукою. Вона ахнула: «Боже мій!»
  
  
  Нік відсмикнув її руку і взяв її за зап'ястя. Він трохи натиснув. Вона наполовину кричала. "Ооооо - ти робиш мені боляче, Нікі!"
  
  
  Він хотів сміятися та плакати. Все це було страшенно безглуздо - і так спокусливо. І так небезпечно.
  
  
  Він послабив хватку на її зап'ясті. Деббі почала лизати його вухо язиком.
  
  
  Вона сміялася. "Я не буду. Поки що ти не перевернешся. Будь ласка, Нікі. Будь ласка? Все гаразд, ти знаєш. Я лягла в твоє ліжко - ти не намагався залізти в моє. Я хочу! Я дуже хочу Я вирішив, що мені таки подобаються брудні старі люди – особливо цей брудний старий». Вона вкусила його за вухо.
  
  
  Нік Картер голосно застогнав. «Я маю це зробити», - сказав він їй. «Я дійсно маю дати тобі урок. Я мушу розірвати тебе на частини!»
  
  
  Нік потягнувся до ліжка і ввімкнув її. Він вислизнув із ліжка і попрямував до шафи, не озираючись на ліжко. Він накинув халат, пристебнув його ременем і обернувся обличчям до ліжка.
  
  
  Деббі дивилася на нього, моргаючи своїми величезними очима проти світла. Вона була оголеною на простирадлі, тонкі ноги
  
  
  опуклі, пружні груди з рожевими шипами, гола пляма золота проступала між її ніг.
  
  
  Нік підійшов до ліжка. «Добре, Дебі! Тепер ти отримаєш це. Я не твій батько, або твій хрещений, або твій дядько, і хороша людина похилого віку! Я також не хлопчик Ральфі! Або Нікі. Я просто зла людина. А ти маленька повія-підліток, якій потрібен урок. Тепер ти його отримаєш! "
  
  
  Вона висунула язик і засміялася. Потім вона побачила його погляд, верескнула від раптового жаху і спробувала злізти з ліжка. Він упіймав її за кісточку своєю великою рукою і високо підняв, повісивши над ліжком, як прикутого ягняти на конвеєрній стрічці, що йде на бійню. Вона скрикнула.
  
  
  Своєю вільною відкритою рукою він ударив її по сідницях щосили. Її крик обірвався криком справжнього болю. Його рука залишила яскраво-червоний відбиток на кремовій шкірі.
  
  
  Він утримував її вгору так само легко, як акушер тримає дитину, і бив її знову і знову. Поки що її прекрасна маленька дупа не перетворилася на масу злих ран. Вона плакала, плакала і благала. Нік продовжував бити її відкритою долонею. Усього разів десять. Закінчивши, він перекинув її через плече, як мішок із картоплею, і відніс назад до кімнати для гостей. Він жбурнув її на ліжко, де вона закопалася мокрим обличчям у подушку і почала кричати: «Я ненавиджу тебе… я х… ненавиджу тебе… тебе!»
  
  
  Він зачинив двері і залишив їх, не кажучи ні слова.
  
  
  Коридором з-під дверей Поки просочувався уламок світла. Нік зупинився зовні і сказав: «Все гаразд, Пок. Нічого, що тебе непокоїть. Повертайся в ліжко».
  
  
  "Так, сар". За мить світло згасло.
  
  
  Нік повернувся до своєї спальні, знову ліг у ліжко і вимкнув світло, знаючи, що не засне. Він відчував запах її аромату на постільній білизні.
  
  
  Він мав рацію в тому, що не спав. За годину він кинув цю справу і ввімкнув світло. Майже п'ять годин. Він увійшов до кабінету покурити та випити. Він насамперед зателефонує Луїзі і попросить її прийти і виручити його. Він не міг просто викинути Дебі на вулицю. Весь цей безладний епізод поступово стирався в пам'яті, як це робили інші справи, і згодом...
  
  
  Позаду Ніка Картера, в одному кутку кабінету, знаходився триптих китайської ширми, витончено вирізаної та покритої лаком. За ширмою був невеликий столик на тумбочці під вузьким дзеркалом. На столику стояв червоний телефон.
  
  
  Тепер телефон тихо задзижчав. Знову ж таки. І знову. Він задзижчав три рази, перш ніж Нік Картер підвівся, загасив сигарету в попільничці і пішов відповідати. Звісно, це буде Хоук. Або Хоук, або його секретарка Делія Стоукс. Цієї години, без чверті п'ятої, швидше за все, це Хоук. Це означало лише одне. Кілмайстер повертався до роботи.
  
  
  Він зняв слухавку і обережно, бо він уже знову працював, сказав: «Так?» Він говорив нейтральним тоном, у якому ніхто не міг упевнено сказати, що це голос Ніка Картера. Це був звичайний запобіжний захід, те, що він робив неусвідомлено, але саме рутина і запобіжні заходи підтримували життя агента.
  
  
  Різкий голос Девіда Хока дивним чином заспокоював AXEman. Тут він знову був у своїй стихії, на безпечному ґрунті; розмова, виклик, який він збирався почути, могли призвести лише до небезпек, які він знав і розумів.
  
  
  Хоук сказав йому дертися. Нік натиснув кнопку на основі червоного телефону. «Держусь, сер».
  
  
  "Я щойно повернувся з нічного засідання Об'єднаного розвідувального комітету", - сказав Хоук. Завтра буде ще один. Почнеться о першій годині дня в Стейт. Я хочу, щоб ти був там. Я думаю, це буде твій голуб, хлопчику, і це буде складно. Можливо, неможливо. має побачити. У будь-якому випадку будьте в Штаті о першій годині дня. Я маю на увазі, звісно, сьогодні. Зрозуміло? "
  
  
  «Зрозуміло, сер. Я буду там".
  
  
  "Вам краще. О, так, ще одне – ви були нагороджені Золотим хрестом першого класу за цю роботу в Ізраїлі. Що ви хочете, щоб я з цим робила?
  
  
  "Ви дійсно хочете, щоб я сказав вам, сер?"
  
  
  Його бос усміхнувся, що було незвичайно для нього. "Тобі краще не робити цього. Мені доведеться віддати тебе під військовий трибунал. Так що я замкну його з рештою - ти отримаєш їх усіх, коли вийдеш на пенсію. Це те, чого варто чекати, синку. Коли ти станеш старим" і сірі, та пенсіонери, ви можете ходити на бали та носити всі свої прикраси - тринадцять за останнім рахунком. Виходить чотирнадцять».
  
  
  «Зараз я почуваюся старим, втомленим та сірим», - сказав Нік.
  
  
  "Що, чорт забирай, ти несеш?" - Запитав відповіді Хоук. "Ви у формі?"
  
  
  Кіллмайстер глянув на себе через довге трюмо, на широкі плечі, м'язисте горло, плоский живіт і вузьку талію, довгі тверді ноги. Навіть коли не працював чи не ходив на спеціальні курси, він робив
  
  
  спеціальні вправи, плавання, гольф, теніс та дві години на день гандбол або сквош у NYAC.
  
  
  "Я в хорошій формі", - сказав він своєму босу. «Але часом я відчуваю, що трохи одужаю. Сподіваюся, з цією роботою зможе впоратися чоловік похилого віку?»
  
  
  Була довга пауза. Хоук був підозрілим. Нік Картер був єдиним агентом, який міг безкарно смикати себе за ногу, і то не завжди, але Нік робив це досить часто, щоб старий насторожився.
  
  
  Нарешті Хоук сказав: «Я не знаю, про що ти, чорт забирай, кажеш, і я не хочу знати. Але ця робота безумовно не для старого. Якби це було, заради Бога, я зробив би це я сам! Я думаю, нам доведеться відправити тебе до Китаю. На добраніч, Нік ".
  
  
  
  
  
  
  Третій розділ.
  
  
  
  
  
  Хоук зустрів Ніка Картера у національному аеропорту Вашингтона на чорному «кадилаку» з водієм. Шофер був високим масивним чоловіком з наплічною кобурою, яка виднілася з-під куртки, що погано сиділа. Нік це помітив.
  
  
  "Не наш", - їдко сказав Хоук. «Він із ЦРУ. Засідання JIC перенесено на Ленглі. Ми йдемо туди зараз. З того часу, як я розмовляв з вами сьогодні вранці, багато чого сталося - деякі хороші події, деякі погані, все це складне. Я постараюся ви увійдете в курс, перш ніж ми дістанемося Ленглі - принаймні, зіркові події, так що я говоритиму, а ви слухаєте.
  
  
  "Добре." Нік схрестив свої довгі ноги, закурив цигарку із золотим наконечником і подивився в обличчя свого начальника. Хоук виглядав виснаженим, з темно-коричневими кругами під очима. На ньому був твід кольору солі та перцю, який виглядав сплячим, сорочка не була свіжою і гучною краваткою з погано зав'язаним вузлом. Тепер він зняв пошарпаний капелюх з напуском і втомлено потер шкіру голови. Його рідіюче волосся, як зауважив Кіллмайстер, із сірого стало білим. Яструбу давно забракло пенсійного віку. Нік подумав, чи зможе він поводитися так, як Хоук, коли досягне віку цієї людини. Якщо? Не турбуватися. Нік кинув попіл на підлогу кадилаку і подумав, що в нього дуже мало шансів, що йому колись доведеться турбуватися про старіння.
  
  
  Яструб говорив із незапаленою сигарою в роті. «Ви знали китайську дівчину у Гонконгу? Фань Су? Ви працювали з нею над перевезенням старого китайського генерала з Китаю до Гонконгу?» [1]
  
  
  «Так. Я добре її пам'ятаю. Фань Су був її молочним ім'ям. Я ніколи не знав її справжнього імені». Він навряд чи забуде дівчину, котра назвала себе Фань Су. Після місії, яка була важкою та кривавою, вони провели разом кілька днів. У ліжку та на вулиці це було чудово.
  
  
  Хоук кивнув головою. І було щось в організації під назвою Undertong? В організації, яку вона намагалася створити, – у китайському підпільному русі?»
  
  
  «Було. Я думаю, що це було досить безнадійно. На той час вона мала лише кілька кадрів, і ЧіКомси вже ліквідували деяких із них. Я не знаю, що з цього вийшло. Напевно, небагато. Китай, ймовірно, єдина країна у світі, де неможливо створити якесь справжнє підпілля. Занадто багато чинників проти цього. Чан Кай ши роками намагався, але нічого не домігся».
  
  
  Хоук кинув на нього трохи злобний погляд. Суха сигара хруснула між вставними зубами. «Ви починаєте бути схожим на одного з тих експертів з Китаю з Держави! Це можна зробити – це неможливо. Цього ранку у Мао не ворухнувся кишечник, тому нам усім доведеться переглянути своє мислення. Іноді Я думаю, вони використовують ладан і курячі начинки! "
  
  
  Нік дивився у вікно, намагаючись не посміхнутися. Отже Хоук був в одному з таких настроїв! Він викинув цигарку у вікно. Тепер вони збиралися у Джорджтауні.
  
  
  «У мене для вас новини, – сказав Хоук. «Твоя Фань Су хоче зв'язатися з тобою. Вона хоче тебе. Я не можу зараз вдаватися до подробиць, але суть у тому, що в Китаї все змінилося. Це повстання Червоної гвардії починає мати неприємні наслідки у багатьох відношеннях, і ця дівчина стверджує, що її організація, цей Андертонг, з великим успіхом проникав у гвардію. У неї є брат, який перебуває у Червоній гвардії, фанатик. Або він був ним. Тепер він побачив світло та допомагає їй вербувати людей для Андертонга. Вона отримала довге послання до мене з ймовірністю один на мільйон - я поясню все це пізніше - і вона думає, що зараз, саме зараз, саме час розпочати організацію справжнього, життєздатного підпілля в Китаї. Це одна з речей, про яку ми маємо намір поговорити на цьому засіданні Об'єднаного розвідувального комітету. Лише одна з них. Є ще багато чого».
  
  
  На "Джорджтаун-пайк" у них було добрих вісімдесят. Нік Картер мовчав, намагаючись переварити те, що щойно почув. Нарешті він поставив питання, яке його найбільше непокоїло. Скляна перегородка була закрита, а кнопка домофону вимкнена.
  
  
  «Як, чорт забирай, Фан Су взагалі вдалося зв'язатися з тобою?»
  
  
  Хоук знизав худими плечима, більше схожий на опудало, ніж будь-коли.
  
  
  «Удача, випадковість, диво – назвіть це будь-яким із них. Вона використала старий код ЦРУ, який було скасовано, скомпрометовано протягом багатьох років. Як вона його отримала, Бог знає - все, що вони скажуть мені, це те, що вони залишили кілька агентів, китайські, розкидані країною в п'ятдесятих. Вони дали їм цей старий код, охоронний канал та кілька пошарпаних старих передавачів». Його тонкий рот ворухнувся майже в посмішці. Кришталь встановлюється, я не сумніваюся. Але вона не мала проблем із передачею. Вона у цій країні. Прямо зараз".
  
  
  Кілмайстер випростався. "Фань Су тут?"
  
  
  "Не у Вашингтоні", - сказав Хоук. «Я думаю, що зараз у Сан-Франциско. Зараз справи трохи нестабільні. Звичайно, - додав він задумливо, - вона може бути вже мертва. Імовірність близько п'ятдесяти на п'ятдесят. Я втратив зв'язок. Вчора у Сан-Франциско. Людина на ім'я Сунь Ят. Бігав до книгарні в китайському кварталі, і ЧіКомси теж використовували його.
  
  
  Яструб переламав сигару надвоє, з огидою подивився на кінці, потім викинув їх у вікно. "Чорт візьми", - сказав він з почуттям. «Мені знадобилося три роки, щоб підготувати Сунь Ята. Він, звичайно, був двійником, але на нашому боці. Він продавав дуже висококласні брудні книги, і я чинив невеликий тиск, утримуючи місцевих поліцейських подалі від нього. Він зробив копії всієї пошти китайських агентів та залишив їх для мене в іншому місці, у китайській аптеці».
  
  
  Хоук зітхнув і зняв целофан зі свіжої сигари. «З цього моменту він не буде мені дуже корисним. Хтось порубав його сокирами минулої ночі - якби його подруга не пішла шукати його, я все одно цього не дізнався б. Коли я розмовляв із Сан-Франциско – у нас там є людина, звинувачена у вбивстві – він сказав, що вбивці намагалися зробити це схожим на вбивство за допомогою щипців. Напевно, двоє з них - іногородні, залучені до роботи, я вважаю - і вони пішли, залишивши сокири позаду. Чи не надто тонко, правда? Не для ЧіКомів».
  
  
  Нік Картер ще раз усвідомив, як мало він знає про всю операцію AX. Звісно, так мало бути. Агент, навіть така високопоставлена людина, як вона сама, могла знати тільки те, що їй потрібно для виконання своєї роботи. Таким чином, якщо його зловлять і намагатимуться, він не зможе завдати шкоди організації загалом. Тільки Хоук – один – зберіг повну картину у своєму старому хитрому мозку.
  
  
  «Не тонко, – погодився він тепер, – але у справі. АХ - Сокира - сокири. Вони просто хотіли, щоб ви знали, що вони знають. А як щодо вашої іншої краплі? В аптеці? Вони ще не потрапили туди?
  
  
  Хоук похитав головою. «Не те щоб я чув. Я тримаю пальці схрещеними. Звичайно, я не можу, щоб за ним спостерігали чи захищали, бо це підірвало б усе. в аптеці, а не через Сунь Ята. Я це зовсім не розумію. Може, ти дізнаєшся, коли побачиш її».
  
  
  "Я збираюся побачити її?"
  
  
  Хоук висморкався в чисту хустку і прибрав хустку. «Ця мерзенна застуда. Не можу позбутися її. Так, принаймні я сподіваюся, що ви її побачите. Я сказав, що ймовірність того, що вона ще жива, становить п'ятдесят п'ятдесят. Як тільки ця зустріч закінчиться, ви сідаєте на літак до Сан-Франциско.
  
  
  Тепер вони були у Вірджинії. Нік бачив вдалині Потомак, що виблискував холодною жовтневою синьовою.
  
  
  Він знову повернувся до Хоука. «Фань Су надіслала вам повідомлення у старому коді ЦРУ? Це мене трохи спантеличило, сер. Як ви його прочитали?
  
  
  "Я не знав. Ми не знали. У нас не було жодної чортової підказки. Я дав її Brain Boys, і вони теж нічого не могли з нею вдієш - поки один з них, який раніше працював на ЦРУ, перш ніж він прийшов до нас, думав, що він знав це багато років тому. Це було небагато, але це було все, що ми мали. Тому я поспішив у Ленглі. Їм довелося викопати стару кодову машину зі сховищ, щоб розшифрувати це”. Хоук насупився. “І страшенно поблажливо про це теж!” Його похмурий погляд перетворився на похмурий погляд, і Нік відвернувся, щоб приховати усмішку. -за відсутності взаємної поваги чи співпраці.Це було питання стажу та грошей, і ЦРУ їх було набагато більше, ніж у AX.Хоук завжди боровся зі своїм бюджетом.
  
  
  Тепер старий, здавалося, вловив думку Ніка. «Я сказав, що це складна річ, пам'ятайте. Частина угоди полягає в тому, що ЦРУ зацікавлене, дуже точно зацікавлене у будівництві підпілля в Китаї. Тільки вони не гадають, що це можливо. Вони не хочуть марнувати багато грошей і зусиль, а також агентів на провал. Але є й інший аспект – вони мають невелику брудна роботу, яку вони хочуть виконати в Китаї! Якщо ми підіграємо їм та зробимо це за них, то, можливо, вони витратить небагато грошей, аби допомогти нам запустити підпілля».
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Нік Картер трохи пропустив «маленьку брудну роботу». Це було звичною справою. Життя в AX була лише однією маленькою брудною роботою після іншої.
  
  
  
  Він тут же тицьнув пальцем в оману. Але ЦРУ хоче підпілля, а не нас. Це не наша робота».
  
  
  Очі Хоука були подібні до кременю, а його посмішка була холодною. «Мммм – ні. Це не зовсім так, синку. Я хочу підпілля в Китаї майже так само, як і вони, але з різних причин. Вони хочуть його переважно для інформації – я хочу – ну, ти розумієш».
  
  
  Нік Картер зрозумів. Коли Хоук виглядав так, він міг змусити навіть Кіллмайстра трохи похолодати. Хоук хотів підпілля в Китаї з єдиною невблаганною метою придушити лідерів опозиції в повному розумінні цього слова. Зниження для Хоук означало саме це. Шість футів униз.
  
  
  «Кадилак» пригальмував і звернув з бульвару повз знак з написом «BPR». Бюро автошляхів загального користування. Нік посміхнувся. Донедавна на табличці було написано: Центральне розвідувальне управління. Якийсь мозок нарешті знайшов спосіб його знищити.
  
  
  Їх перевірили через хвіртку та вони поїхали довгою звивистою дорогою до масивної сіро-білої будівлі з двома короткими U-подібними крилами. Район був густо засаджений деревами, деякі дерева вже були без листя, але багато хто ще сяяв яскравими фарбами жовтневого кольору.
  
  
  «Ця зустріч JIC, – сказав Хоук, – буде продовженням вчорашніх щурових бігів. Ви просто сторонній спостерігач, пам'ятаєте. Вам, звичайно, доведеться відповідати на прямі запитання, але інакше тримайтеся подалі від цього. Я знаю, як поводитись з цими ослами. У них у всіх більше грошей, ніж у нас, але у нас є все необхідне, щоби робити їхню брудну роботу». Він із диким клацанням зіпсував ще одну сигару. «Все буде прокляте quid pro quo!»
  
  
  Нік Картер задовольнявся роллю спостерігача. Він був у Ленглі лише одного разу і ніколи не був присутнім на засіданні Об'єднаного комітету з розвідки. Виробляти політику, сперечатися про пріоритети та гроші було не в його компетенції. Іноді приходила думка, що одного разу, природним перебігом подій, Хок піде, і його місце займе Нік. Він намагався не думати про це.
  
  
  Вони пройшли через гладку процедуру зняття відбитків пальців та фотографування – тепер усе це автоматизовано – і озброєний охоронець провів їх у велику кімнату на верхньому поверсі правого крила. Він був без вікон та з кондиціонером. Невелика група чоловіків чекала навколо U-подібного столу. Стілець у роті U був вільний, і Хоук попрямував до нього. Тоді Нік зрозумів, що Хоук головував на зборах. Старий про це не згадав.
  
  
  Хоук не представив Ніка. Здавалося, що це нікому не видалося дивним. Всі вони були цієї породи, це зібрання, і що менше вони знали один про одного, то краще. Нік сів на стілець біля стіни, тримаючи під рукою попільничку, і почав дивитись.
  
  
  Він знав більшість чоловіків у вічі. З деякими він обмінювався випадковим словом. Усі були агентами, або заступниками директора, або кимось у цьому роді, своїх відповідних служб. Тільки Хоук, як голова, був лідером у своєму розпліднику.
  
  
  Нік Картер закурив та перевірив їх: CIC, ФБР, військово-морська розвідка, армійська розвідка, військово-повітряна розвідка, казначейство, секретна служба та ЦРУ. ДД останнього був невисоким, рудоволосим, хитромудрим чоловічком з розумними холодними очима. Він не марнував часу. Щойно Хоук закликав збори до порядку, співробітник ЦРУ підвівся.
  
  
  «Всі тут були ознайомлені із проблемами, сер. Я дозволив собі цю вільність, поки ми чекали на вас».
  
  
  Нік побачив, як його шеф напружився. Вони запізнилися хвилин на десять. Але Хоук просто кивнув.
  
  
  "І, - продовжив співробітник ЦРУ, - я радився з самим директором відколи ми розлучилися вчора ввечері". Він усміхнувся з-за столу. «Швидше, сьогодні вранці. Не знаю, як ви, інші люди, але мені довелося страшенно багато пояснювати, що потрібно робити вдома!» Пролунав приглушений сміх, до якого приєдналися всі, окрім Хока. Він просто знову кивнув, посивілий і змучений, з млявими складками навколо рота. Співробітник ЦРУ, що волає контраст з Хоуком, був одягнений у свіжозгладжений костюм і чисту накрохмалену білу сорочку. Він виглядав вимитим і поголеним. У нього, подумав Нік, буде квартира прямо тут, у хаті. У AX не було такої розкоші.
  
  
  ДД ЦРУ перестав поратися. Він узяв довгий покажчик, підійшов до карти на стіні і зняв її. Не дивлячись на Хоука, шукаючи дозволу, він вимкнув верхнє світло. У кімнаті було темно, якщо не рахувати світла на карті. Співробітник ЦРУ підняв покажчик і зупинив його в обведеному синьому дрібному колі на карті.
  
  
  "Тибет", - сказав співробітник ЦРУ. Покажчик перемістився і зупинився на червоній дрібній точці. «Долина Чумбі. На півночі ми маємо Китай чи Тибет, зараз те саме; на заході Сіккім, на сході Бутану, на півдні Індії. Китайські червоні, панове, будують п'ятисотмильний тунель. комплекс поза Тибетом
  
  
  і на південь у бік Індії. Наша найкраща інформація на даний момент каже, що вона заповнена приблизно наполовину”.
  
  
  "Ми знаємо про це все", - сказала армійська розвідка. «Ми екстраполювали та спланували це з індійським генеральним штабом. Коли вони закінчать цей тунель, ЧіКомси матимуть змогу швидко направити війська через нього. Вони можуть проїхати на південь через Сіккім, повернути на схід і перетнути північ Індії, щоб відрізати Нью-Делі. Делі. Прямо там у них буде весь рис, чай, джут та олія з Асам Нефа та Нагаленда. Ми дуже уважно стежимо за ублюдками».
  
  
  «Досить потіти, - сказав представник розвідки ВВС. Він був дуже молодий для свого становища та звання. Тепер він був у цивільному, але Нік знав, що на ньому дві зірки.
  
  
  "Без поту", - продовжив представник ВВС. «До біса їхній тунель. Ми кидаємо туди кілька палиць, а вони не мають тунелю. Ми здійснили не менше двадцяти прольотів з U2 у цьому районі. Так, джентльмени, ми все ще використовуємо їх. Справа в тому, що ми можемо підірвати їх тунель у пекло будь-якої миті, коли захочемо”.
  
  
  "Звичайно, зможемо", - різко сказав Хоук. «Ми теж можемо розпочати війну з Китаєм. І якби ви літали, хлопчики досягли свого. Але зараз справа не в цьому». Хоук пильно подивився на людину із ЦРУ. «У чому сенс, Чарльз? Ви не згадали про цей тунельний бізнес раніше. Чому зараз?" Хоук жестом обвів стіл. «Усі, кого це стосується, знають про це та будують плани відповідно. Отже?»
  
  
  Обличчя людини з ЦРУ стало більш помітним. Він дозволив карті з гуркотом скотитися і ввімкнув верхнє світло. Він повернувся на своє місце за столом. Він вказав на щось на столі перед ним. Раніше на це ніхто не звертав уваги. Він був схожий на пенал з тих, що використовують школярі. Співробітник ЦРУ взяв коробку та впустив її на стіл. Він ударив по дереву з глухим важким стукотом, і стіл трохи затремтів.
  
  
  "Ведіть", - сказав співробітник ЦРУ. «Усередині кілька унцій бруду з Тибету, з долини Чумбі. Коротше кажучи, джентльмени, з копання тунелів! Бруд радіоактивний! Не так небезпечно - свинець - просто додатковий запобіжний захід - але він безумовно і свіжий, радіоактивний. Доказів розпаду наразі немає. Одному з наших агентів у Тибеті вдалося доставити його нашим людям у Непалі. Він був доставлений минулої ночі».
  
  
  На мить за U-подібним столом запанувала тиша. Нік не відривав очей від сцени. Співробітник ФБР хотів був підвестися, щоб щось сказати, але Хоук махнув йому рукою. «Продовжуйте», - сказав він людині із ЦРУ. "Дайте нам інше".
  
  
  Співробітник ЦРУ кивнув головою. Він глянув на ВПС. «Ваші U2 хороші, дуже гарні. Але наші супутники кращі. НАСА чудово попрацювало для нас - Бог знає, як вони це роблять, але вони це роблять - і їм вдалося повернути один із наших супутників так, щоб він перетинає територію, про яку йдеться, по дюжині щодня. Він посилає безперервний потік високоякісних фотографій. ЧіКомси, панове, будують щось окрім тунелю. Тунель, звичайно, важливий, але вони використовують його як прикриття для чогось ще. Ми вважаємо, що вони будують бомбу. Одну бомбу! "
  
  
  Навколо столу миттю загуло. Хоук стукнув кулаком по дереву. «Заспокойтеся, будь ласка. Продовжуй, Чарльз. Чому китайці роблять лише одну бомбу? Під бомбою, я вважаю, ви маєте на увазі ядерний пристрій?
  
  
  "Так." Співробітник ЦРУ тицьнув пальцем у плоску свинцеву коробку перед ним. «У нас є підозри – не дуже, але тільки запах – того, що відбувається у Тибеті протягом деякого часу. Ми почали приділяти пильну увагу, звичайно, в ту хвилину, коли вони почали рити тунель. Ми вклали в комп'ютери кілька сотень всяких зайвих речей. Кінцевий результат, коротше кажучи, полягає в тому, що ЧіКоми здатні навіть при проведенні своїх звичайних атомних досліджень в провінції Сіньцзян створити принаймні ще одну бомбу в іншому місці. Ми думаю, що Тибет, який використовує тунель як укриття, знаходиться десь в іншому місці. Ми думаємо, що вони намагаються побудувати найбільшу бомбу, яку колись знав світ – водневу бомбу. Бомба страшенно більша, і потужніша, ніж ми чи росіяни колись підривали! "
  
  
  І ВПС, і армійська розвідка встали і подивилися на Хоука, чекаючи на дозвіл. Старий кивнув Армії. Співробітник ЦРУ, ще більше схожий на лисицю, стояв, чекаючи на запитання. Він страшенно впевнений у собі, подумав Нік Картер.
  
  
  Армієць прочистив горло. Він також був у цивільному – всі вони були – але Нік майже бачив, як сяють три зірки.
  
  
  «Я визнаю, - сказав Армієць, ніби ці слова завдали йому болю, - що у вас, здається, більше і краще за інтелект, ніж у нас. Але ви, хлопці, однаково робите багато помилок. Я думаю, що ви зробити його зараз. О, ваш грубий інтелект, мабуть, досить прямолінійний, але я думаю, що ваша інтерпретація неправильна. Я сам не любитель цієї гри. Я маю більшість основних, основних знань, що у вас є.
  
  
  Не кажучи вже про радіоактивний бруд у свинцевому ящику та супутникових знімках. Вам спадало на думку, що ChiComs могли провести ще один зі своїх блефів? Знаєш, вони досить милі. Все це могло бути блефом, паперовою бомбою, щоб забрати нас від справжніх речей у Сіньцзяні. Можливо, це навіть прийом - змусити нас бомбити їхній тунель - дати їм вагомий привід для війни і відправлення військ до Північного В'єтнаму.
  
  
  «До того ж, мої експерти кажуть мені, що ЧіКоми просто не здатні зараз зробити водневу бомбу. Навіть маленьку, не кажучи вже про ту жахливу бомбу, про яку ви кажете! І нарешті, що важливо, Навіщо їм напружувати свої кишки, використовувати все до останньої краплі своїх ресурсів, щоб створити цю монструозну бомбу? Просто маючи її, вони нічого не отримають! Їм доведеться підірвати її, щоб довести, що вона працює - і коли вони це зроблять, вони повернуться туди, звідки вони почали, з порожнім арсеналом. Без бомби. Що вони отримають? "
  
  
  Думки Кіллмайстра мчали поперед армійця. Він уже мав відповідь, і тепер він очікував, що ЦРУ нападе. Але хитрий чоловічок тільки тихо кивнув, потер пальцем загострене підборіддя і дочекався кивка Хоука. Воно прийшло.
  
  
  Співробітник ЦРУ дивився через стіл на Армійця. Потім: «Щоб зрозуміти це так, як я розумію, сер, вам доведеться провести кілька днів, розмовляючи з нашим відділом у материковому Китаї. На жаль, я не думаю, що це можливо або можливо. Але я переконаний, що створення такої бомби, масивна воднева бомба, а не паперова бомба, а потім підірвати її в пустелі, як ви могли б сказати, повністю відповідає китайському характеру ". Він зупинився, зробив ковток води із замороженого графину поруч із собою, потім глянув угору й униз на стіл.
  
  
  «Уважно подумайте, джентльмени. Останнім часом ЧіКом втратили багато особи. Ми всі знаємо, що це обличчя – питання життя та смерті на Сході. Їм потрібна нова особа. Тому вони підривають цього монстра, більшого, ніж усі ми». зробили, або російські зробили, і за кілька годин весь світ дізнається про це. Вони не можуть приховати це, навіть якщо вони спробують, і вони не хочуть приховати це. У цьому вся ідея. кожен дізнається, скільки це мегатон - і заголовки кричать по всьому світу. Китайці зробили бомбу більше, ніж ми чи Поради можемо зробити!
  
  
  "Вони супроводжують це пропагандистським шквалом, навіть більшим, ніж сама бомба. У них є ще багато бомб там, звідки та взялася! Ми знаємо, що це брехня, звичайно, але багато маленьких, нейтральних, незацікавлених - і наляканих - людей цього не впізнають Повірте мені, джентльмени, якщо ЧіКоми зуміють здійснити це, вони зароблять свої гроші на пропаганді та обличчя... Ми повинні переконатися, що цього не станеться. Картера, - ми маємо намір побачити, що цього не відбувається.Ми і ... е ... деякі інші об'єднані служби Для тих з вас, хто не має прямого відношення до цього питання, але кого слід тримати в курсі відповідно до останньою директивою президента, кодова назва цієї операції буде Prop B. Мені навряд чи потрібно говорити вам, що це означає пропагандистську бомбу”. Співробітник ЦРУ сіл.
  
  
  Хоук потер очі. «Решта переважно звичайна справа, джентльмени. Я пропоную відкласти це на другий раз. Якщо ви такі розумні, як я, ви зрозумієте, чому. Ліжко. Одна можу додати. додам - ліжко, одне! "
  
  
  На тлі загального хихикання зустріч перервалася. Хоук жестом попросив Ніка залишитись на своєму місці. Нік кивнув і подивився на заступника директора ЦРУ. Лисичка почекав, поки всі інші розійдуться, потім підійшов до дверей, що відчиняються ліворуч від конференц-залу. Він погрозив їм пальцем. «Добре, Девіде. Давай вип'ємо і поговоримо трохи про індичку».
  
  
  Нік і Хоук пішли за ним у невеликий розкішно обставлений особистий кабінет. Співробітник ЦРУ натиснув кнопку на своєму домофоні та заговорив до нього. «Гледісе, тримай все для мене до подальшого повідомлення. Жодних дзвінків, окрім директора».
  
  
  Жіночий голос, холодний і безособовий, сказав: «Так, містере Доннеллен».
  
  
  Співробітник ЦРУ зайшов у бар у кутку і почав витягувати пляшки та склянки. Хоук опустився у зручне шкіряне крісло і жестом наказав Ніку зробити те саме. Хоук криво натягнув краватку і розстебнув комір. Він підморгнув Ніку.
  
  
  «Тепер, – сказав він співробітнику ЦРУ, – ми можемо перейти до мідних цвяхів. Трохи поторгуватись. І я міг би попередити тебе, Чарльз, що одним із моїх предків був Девід Харум».
  
  
  Співробітник ЦРУ простяг Ніку склянку. "Він, як і раніше, схожий на лисиця, - подумав Нік, - але тепер став помітно більш доброзичливим". Жорстке, а манірне ставлення зникло. Чоловік глянув на Ніка Картера сіро-зеленими очима, потім простяг руку. "Ви Картер?"
  
  
  Нік потиснув руку. "Так." Рука іншої людини
  
  
  був маленьким, але сухим і твердим.
  
  
  Співробітник ЦРУ повернувся та посміхнувся Хоуку. «Я думаю, що ми можемо вести справи, старий пірате. Тобі потрібна ця установка в Китаї так само, як і мені, інакше ти не послав би своєї головної людини».
  
  
  Обличчя Хоука було безпристрасним. "Я посилаю його?"
  
  
  Співробітник ЦРУ зробив ковток із склянки. «Забудь про це, Девіде. Я не хочу знати.
  
  
  «Що ж, я хочу дещо знати». Хоук нахилився вперед на своєму стільці і дивився на рудоволосу людину. Він вказав на двері, що ведуть до конференц-зали.
  
  
  «Скільки з цього було безмозким Маккоєм, а скільки – з піджином?» Хоук відбув свій час на Сході, і він вибрав точну фразу для блефу та 4-флешу. Він також знав - і повинен був - що будь-яка урядова установа часом мала виступати в ролі прикриття, вдавати, ніби знає, що робить, виправдовувати своє існування, навіть коли вони не знали свого хвоста з другої бази. Хоук, за його мудрістю, не думав, що зараз це так, але він мав бути впевненим.
  
  
  Заступник директора ЦРУ підійшов до свого столу, несучи свій напій. Нік подумав, що раптово він виглядав таким же втомленим, як Хоук.
  
  
  «Це правда, – сказав співробітник ЦРУ. «Ніякого лайна. Ці виродки будують цього монстра, і вони збираються запустити його та налякати весь світ, якщо ми їх не зупинимо». Його погляд метнувся з Хоука на Ніка, потім знову на старого.
  
  
  «Зважаючи на те, що ви мені сказали, ви думаєте, що зможете доставити Картера до Китаю. Це страшенно складна робота сама по собі. І ви знаєте, як я та Директор ставимося до підземної справи. Ми не думаємо це можна зробити, і ми не ризикуватимемо, що хтось із наших людей спробує це. Але якщо ви захочете спробувати, ми надамо вам стовідсоткову підтримку, окрім персоналу. Натомість ви ... - він подивився прямо на Ніка - «знайди цю прокляту бомбу і висади її в повітря перш, ніж вони зможуть! Шанси проти тебе приблизно сімсот мільйонів до одного». Він натягнуто посміхнувся. "Це наші останні дані про населення Китаю, але я не жартую".
  
  
  Хоук дивився в стелю. Він сказав: Кілька днів тому я прочитав дещо в газеті - це сталося в Англії. Чотири людини грали в бридж, і всі мали ідеальні руки. У кожного було по тринадцять карток однієї масті. Через два дні те ж саме сталося в Австралії. Я пошукав це. Шанси на це десь у октильйонах”.
  
  
  Ніку довелося розсміятися. «Я не можу сказати, що мені подобаються шанси, сер, але ви підкреслюєте свою точку зору. Є шанс".
  
  
  Хоук показав на нього пальцем. «Іди. Роби все, що потрібно, і зустрінемося зі мною в офісі за дві години. Я хочу, щоб ти був сьогодні у Сан-Франциско».
  
  
  Коли Нік пішов, в офісі запанувала тиша. Співробітник ЦРУ освіжив напої. Потім він сказав: Так це Нік Картер. Знаєш, Девіде, насправді зустріч із ним змушує мене почуватися трохи дивно».
  
  
  "Як так?"
  
  
  Рудий знизав плечима. "Це трохи складно висловити словами. Тремтіння, можливо, через те, що я чув про нього. Це все одно що дізнатися, що Супермен дійсно існує. І все ж він не зовсім схожий на роль - я маю на увазі все це полірування та гарний одяг поверх м'язів. Мозок під стрижкою. Він ... ну, він більше схожий на Фі Бета Каппу з Ліги плюща, який вважає професійний футбол гарною грою для дітей. Боже, я не знаю! Але він безперечно справляє враження”.
  
  
  Хоук кивнув головою. Його тон був сухим. "Я знаю. Особливо з жінками. У мене там часом трапляються проблеми».
  
  
  «Я розумію, як би ви це зробили. Але Девід…» - співробітник ЦРУ на мить витріщився на літню людину. «Ви справді збираєтеся відправити його туди? Ви знаєте – ми знаємо, тільки між нами – що він не має шансів».
  
  
  Посмішка Хоука була загадковою. "Не хвилюйся через це. Він знає та має шанс. Нік Картер потрапляв у пекло і виходив із нього більше разів, ніж ти за роки».
  
  
  
  
  
  
  Четвертий розділ.
  
  
  
  
  
  Коли Нік Картер вийшов із літака в Сан-Франциско, він орендував машину в будинку номер два і поїхав до невеликого готелю на Пауелл-стріт. На той час, як він прийняв душ і змінив сорочку, було вже після дев'ятої вечора. Туман, який, як повідомив йому портьє, був не такий страшний, як напередодні ввечері, сірими стрічками висів і огортав вуличні ліхтарі. З бухти долинав болісний стогін рогів, на який час від часу відповідав хрипкий звук пароплава, що наближався.
  
  
  На худому обличчі Кіллмайстра заграла легка посмішка, коли він відкрив фальшиве дно своєї валізи і вийняв люгер і стилет, поясну кобуру типу ФБР та замшеві піхви для рук. Тепер він офіційно був у відрядженні. Його платня за роботу в небезпечних умовах - Екс назвав це грошима за небезпечні умови - почалося, коли він сів у літак у Вашингтоні. З цього моменту, доки місія не буде завершена, чи провалена, чи він не буде мертвий, він
  
  
  отримав потрійну зарплатню У разі смерті гроші переходили його спадкоємцям. У випадку Ніка, оскільки у нього не було спадкоємців, гроші мали піти до спеціального фонду для набору та навчання багатообіцяючих молодих людей для AX. Хок вигадав і заснував цей фонд.
  
  
  Коли Нік поправляв замшеві піхви на правому передпліччі і кілька разів вставляв стилет у долоню, він думав, що ні він, ні Хоук не надають дітям ніякої послуги. Наскільки краще використовувати гроші, щоб дати їм науковий ступінь у галузі інженерії, юриспруденції чи доктора! Єдиною проблемою був світ - йому, як і раніше, потрібні були чоловіки, які виконували чорну та брудну роботу в темних провулках.
  
  
  Він узяв свою машину на стоянці готелю та поїхав до Чайнатауну. Був вечір неділі, вулиці були відносно тихими та вільними від машин.
  
  
  Насправді, він був на двох місіях. Опора B для ЦРУ та дослідницька робота для Хока та AX. Його бос з якоїсь довільної причини, відомої лише йому самому, назвав другу місію Жовтою Венерою. Його передостанні слова перед тим, як Нік покинув маленький офіс на Дюпон-Серкл, дали легкий ключ до його роздумів.
  
  
  «Рано чи пізно, – сказав він із напівусмішкою, – тобі доведеться спуститися на землю для виконання цієї місії. Сховайся і розслабся. Жовта Венера може виявитися «ім'ям удачі», як ми, китайці, завжди говоримо. . А оскільки ми не знаємо, що це, чорт забирай, означає, то немає жодних шансів, що вони це зроблять! Хоук давно знав про схильність Кіллмастера до ліжка як засобу розслаблення, і, хоча він сам був стриманим літнім джентльменом - одружений на одній і тій же жінці протягом сорока років, - тепер він обмежився випадковими саркастичними зауваженнями. Він, звичайно, знав, що Постільні ігри Ніка ніколи не заважали його роботі, а часто допомагали їй.
  
  
  Останні слова Хоука були звичайними: «До побачення, синку. Хай щастить. Побачимося, коли побачу тебе».
  
  
  Це була довга, важка і дуже небезпечна місія. Як довго і наскільки небезпечно, Кіллмайстер на даний момент не міг знати. Можливо, це було на краще. Тим часом він згадав старе китайське прислів'я: «Найдовша подорож починається з першого кроку».
  
  
  Нік припаркував машину у провулку поряд із Грант-авеню. Тепер він був у Чайнатауні. Йому було наказано знайти аптеку «Тисяча лотосів» китайського типу та попросити зробити акупунктуру для лікування бурситу у правому плечі. Ця традиційна терапія називалася Чун-і і полягала в тому, щоб встромляти в пацієнта кілька довгих гострих голок. Альтернативне лікування називалося припікання, при якому полин та ладан спалювали на шкірі над ураженою ділянкою.
  
  
  Кіллмайстер не був готовий до жодного з цих видів лікування. Фармацевт, або «лікар», працював фахівцем з топору, добре оплачуваний, і пересилав пошту Чіккома з книгарні вбитого Сунь Ята. Нік не знав імені цієї людини. Він матиме підпис, і, якщо все піде добре, він відведе Ніка до Фань Су або приведе його до себе.
  
  
  Завжди був шанс, що «Тисячу лотосів» теж висадять у повітря. Нік міг потрапити у пастку. Тепер він похмуро посміхнувся, глянувши на номери вулиць. Він отримував потрійну зарплату, чи не так?
  
  
  Аптека «Тисяча лотосів» була брудною маленькою лавкою з вузьким фасадом, затиснутою між магазином армії та флоту та салоном краси «Вон Тон». Обидва вони були зачинені віконницями і були темними. У вітрині аптеки світилося тьмяне світло. Літерний знак китайською мовою рекламував еліксир, що складається з жаб, зміїної шкіри, троянд і людської плаценти.
  
  
  "Ні, дякую", - сказав собі Нік. «Я дотримуватимуся Герітола». Він помітив галоновий глечик із широким горлом, у якому плавав зародок ідеальної форми. Нік Картер посміхнувся і штовхнув двері в магазин. Його зустрів запах, який він добре пам'ятав: трави та гниючі кістки тигра, полин, ладан та зелена цибуля. Магазин був порожній. Дзвони над дверима не було. У тьмяному світлі виднілася дерев'яна стійка та стоси вітрин. Єдині двері в задній частині магазину були зачинені.
  
  
  Десь цокав годинник. Він не міг цього бачити, і цокання тільки підкреслювало тишу. Нік злегка грюкнув долонею по стійці. "Хтось поблизу?"
  
  
  У задній частині магазину пролунав звук. Він дивився, як двері повільно відчинилися. Там стояв китаєць або кореєць - занадто великий для японця - у накрохмаленій білій куртці та круглому білому хірургічному кашкеті. Він зробив три кроки до кімнати і зупинився, дивлячись на Ніка примруженими очима. Це був міцно складений чоловік із місячним обличчям кольору старої шкіри та похмурим ротом. Він трохи вклонився. "Так будь ласка?" Його англійська була гарна.
  
  
  Кіллмайстер злегка зігнув правий лікоть, щоб у разі потреби викинути стилет, і повільно підійшов до людини. Було щось у цьому місці, що просто не пахло, і це не було жодним із жахливих ліків, які вони вводили
  
  
  "Мене звуть Хант", - сказав він. Джері Хант. У мене бурсить праве плече. Я хочу пройти курс лікування Чун-і». Вибираючи собі ім'я для прикриття в Сан-Франциско, він не замислюючись, вибрав ім'я Деббі. Пізніше він запитував, чи є в цьому щось фрейдистське.
  
  
  Китаєць знову вклонився. Цього разу він усміхнувся. «Це дуже незвичайно, сер. У жовтні зазвичай уражається ліве плече».
  
  
  Агент AX зітхнув трохи вільніше. Відгук був правильний. Він підійшов ближче до чоловіка. "Де вона? Я хочу покінчити з цим».
  
  
  «Були ускладнення». Китайці повернулися до тилу. «Повернутись сюди буде безпечніше. Якщо ви знімете пальто та сорочку, будь ласка? Буде краще, якщо я справді лікую вас, якщо хтось увійде. Я залишаюся відкритим допізна, а клієнти приходять у будь-який час. "
  
  
  Ніку Картер це не сподобалося. Анітрохи. Але він пішов за чоловіком у задню кімнату. Якого біса - хлопець знав відгук. Але в ньому була знервованість. У його роботі вічна пильність була ціною, яку ви заплатили за життя.
  
  
  Двері за ними зачинилися. "Які ускладнення?" - Запитав відповіді Нік. "Де вона? Щось пішло не так?"
  
  
  Китаєць вказав на довгий вузький стіл у центрі кімнати. Мав м'який підголівник. Над ним горіла потужна лампочка у великому зеленому скляному плафоні.
  
  
  «Якщо ви знімете пальто та сорочку і ляжте на стіл, будь ласка. Думаю, буде краще. Правду кажучи, містере Ханте, я не знаю, де саме ця дама. Вона думала, що так найкраще. Все, що я знаю, це те, що вона зупинилася у мотелі на околиці міста. Вона дзвонила годину тому. Вона передзвонить за півгодини». Він вказав на старовинний стіл на коліщатках у кутку кімнати. Було закрито. На столі був телефон.
  
  
  Китаєць знову вказав на стіл. «Будь ласка, сер. Так краще. Мене не треба підозрювати. Я не хочу померти від сокир, як це зробив Сунь Ят».
  
  
  Здавалося, що це допоможе. Нік Картер почав знімати пальта. "Ви знаєте про це, га?" «Звичайно, – подумав він. Це було б у газетах.
  
  
  Чоловік працював за вузькою лавкою цинку навпроти однієї зі стін кімнати. Він крутив дюжину довгих голок у високій скляній банці, що, ймовірно, містить спирт. Він стояв спиною до Ніка. Потім AXEman побачив дзеркало над лавкою. Чоловік спостерігав його.
  
  
  "Про це знає весь китайський квартал", - сказав чоловік. «Я не проти сказати вам, що я дуже наляканий, містере Хант. Якби не гроші, я все кинув би. Це стає дуже небезпечним». Це був перший раз, коли його англійська впала.
  
  
  "Ми дуже добре платимо", - холодно сказав Нік. Він не відчував співчуття. Цей чоловік був куплений і сплачений, і він знав про ризики. Погляд Ніка знову ковзнув телефоном, бажаючи, щоб він задзвонив. Це не так.
  
  
  Немає сенсу намагатися приховати свою зброю. Китаєць повернувся, його обличчя було м'яким і байдужим, коли Нік вийняв «люгер» з поясної кобури і засунув його в ліву кишеню штанів. То був старий поліцейський трюк. Стилет він залишив у піхвах. Він був заблокований, якщо він не зігнув лікоть певним чином.
  
  
  Тепер він був оголений до пояса. Китаєць, посміхаючись, підійшов до нього з жменею голок. Вони були довші за спиці, з вістрям менше, ніж у підшкірних.
  
  
  Нік спохмурнів. «Невже ми маємо зайти так далеко? Вставити ці штуки в мене?
  
  
  Чоловік кивнув головою. «Я думаю, це найкраще, сер. Зробіть так, щоби все виглядало реальним. Дуже мало болю».
  
  
  Кіллмайстру, який міг і витримав великий біль під час виконання службових обов'язків, все ще не подобалося це. Але він кивнув. Він знову глянув на телефон. Кільце, чорт тебе забирай. Дзвонити!
  
  
  Китайці підняли голки. Вони блищали у яскравому світлі. Гострі очі AXEman відзначили невелику зміну кольору, невеликий коричневий осад навколо кінчика кожної голки. Він припустив, що це ліки.
  
  
  Чоловік поклав зв'язку голок на стіл. Він вибрав одну і підняв її. "Це голки янь", - сказав він. "Звичайно, оскільки ви чоловік. Ви розумієте процедуру, сер?"
  
  
  "Досить." Нік хмикнув. "Продовжуй, якщо потрібно".
  
  
  "Звісно." Чоловік поклав руку Ніка на праве плече та стиснув його тіло. Він підняв голку.
  
  
  У цей момент вхідні двері магазину з гуркотом відчинилися. Чоловік чи це могла бути жінка щось пронизливо голосили китайською. Пролунав ще один гуркіт і брязкіт розбитого скла, а потім ковзний удар падаючого тіла. За цим пішла черга проклять на кантонському діалекті, деякі з яких Нік міг зрозуміти. Хто б це не був, був добрий і п'яний,
  
  
  і хотів трохи тигрового бальзаму.
  
  
  Китаєць, як і раніше, ширяв над Ніком, голка була напоготові. Його брудні карі очі блиснули на Ніка. Нік відійшов на стіл і посміхнувся. «Краще йди позбався його. Він приверне увагу».
  
  
  На мить чоловік завагався, нерішуче. У Ніка раптово виникла ідея, що найбільше у світі ця людина хотіла встромити голку в тіло Ніка. Він відійшов далі.
  
  
  Чоловік розвернувся на підборах. Він пішов до цинкового лічильника, щоб покласти голки, потім передумав і взяв їх із собою. Це привернула увагу Ніка. Навіщо брати із собою голки?
  
  
  Тепер AXEman працював на інстинкті. Щось пішло не так. Він зісковзнув зі столу і навшпиньки швидко підійшов до дверей, які щойно зачинилися за китайцем.
  
  
  Він прочинив двері і визирнув. Дуже старий китаєць у штанах та спортивній сорочці з брудними квітами валявся над стійкою, підтримуючи себе однією рукою, і погрожував людині кулаком у білому халаті. Нік скривився. Старий був дуже п'яний, якщо він коли-небудь бачив! Китайці, як правило, твереза раса, але коли вони все ж таки п'ють, вони роблять це з тією повнотою, з якою не можуть зрівнятися навіть ірландці.
  
  
  Старий китаєць перестав трясти кулаком і вказав на щось на одній із полиць. Він усе ще лаявся і кричав кантонським діалектом. Його коліна знову сіпнулися, і він почав повільне ковзання до підлоги, сочучись по передній стороні стійки. Інший китаєць тепер теж лаявся, і він підійшов до стійки з твердим наміром викинути дідуся.
  
  
  Нік швидко підійшов до цинкової лави. Він узяв банку, в якій були голки, і понюхав її. Алкоголь. В цьому немає нічого поганого. Потім він побачив чарку, звичайну склянку для віскі, засунуту за ретортами, і стійку з пробірками. Він був наполовину наповнений густою коричневою рідиною. Нік понюхав його.
  
  
  Кураре! Американська отрута для стріл, що викликала параліч і зупинила дихання людини. Ви померли повільно та болісно через брак повітря.
  
  
  Він поставив чарку і оглянув стіни кімнати, напружено й швидко думаючи, шукаючи інший вихід. У магазині старий китаєць, здавалося, розкладав страшенно хреновину - він не хотів йти без тигрового бальзаму. Нік благословив його та всіх його предків за розвагу.
  
  
  Іншого виходу не було. Він хотів би піти тихо, без бійки, яка могла б призвести до ускладнень, але цього не сталося. Він витяг «люгер» із кишені штанів і засунув стилет у праву руку. "Вони були страшенно впевнені в собі", - холодно подумав він; Використання кураре було старим гамбітом, старим і добре відомим отрутою, майже кліше, яке дуже легко виявити. Для них це не мало значення. Це майже спрацювало! Нік відчув, як на його очах виступив піт. Це було страшенно близько.
  
  
  Він побачив крихітну дірочку у стіні. Круглий, темний розміром з палець. Він на сліпій інтуїції засунув палець у отвір і потяг. Маленькі двері, майстерно зафарбовані, відчинилися, відчинивши кімнату, яка була трохи більша, ніж велика шафа. Зі стелі звисала тьмяно-жовта 15-ватна лампа.
  
  
  Нік не входив до кімнати. Йому не довелося. Тіло чоловіка було оголене і закривавлене, деякі його частини були відсутні. Він був китаєць і помер нещодавно. Навпроти тіла в кутку лежало щось схоже на стару. Вона була товстою і безформною, на ній була косо сповзла сіра перука. Її жорстоко зв'язали дротом і заткнули рота. Через кляп пара темно-карих очей люто моргала Ніку у відчайдушному оптичному коді. То була Фань Су.
  
  
  Він почув, як грюкнули вхідні двері і як вони замикалися. Він підняв руку до дівчини, зачинив потаємні двері і помчав до столу. Він сунув шпильку назад у піхви, а люгер у кишеню штанів. Мав бути ще один з них – принаймні один. Ховаючись десь поблизу, чекаю. Він не міг убити цього виродка і не міг дати йому шанс закричати. Це потрібно зробити швидко та безшумно. Тоді вони будуть лише на півдорозі до виходу із лісу.
  
  
  Він повернувся до столу, розслаблений і усміхнений, коли чоловік увійшов до кімнати. «Старий був досить завантажений», - жартував Нік. Він знову посміхнувся. "Він думає, що тут у вас салон?"
  
  
  Китаєць трохи відновив самовладання. Нік побачив, що він трохи спітнів. "Старий дурень", - сказав він. «Його дружина хвора, і він побажав ліків. Як я вже казав, сер, я завжди маю клієнтів. Мені дуже шкода, що затримка.
  
  
  Нік зітхнув і багатозначно подивився на телефон на столі. "Неважливо. Вона ще не дзвонила. Я нікуди не піду, доки вона не зателефонує».
  
  
  Чоловік відвернувся від цинкової лави, де він робив те, що його тіло приховувало від Ніка. Перевіряю, подумав AXEman; він залишив все У
  
  
  точно так, як він знайшов.
  
  
  Китаєць підійшов до столу, єдина голка в його руці блищала. "Тепер ми можемо продовжити, сер". Його похмурий рот смикнувся в усмішці, і він сказав: «Як ви висловилися - ви нікуди не подінетесь!»
  
  
  Він ущипнув Ніка за праве плече. Нік перекотився праворуч. Він упіймав праве зап'ястя чоловіка лівою рукою і сильно натиснув. Його права рука сталевим кігтем зімкнулась на горлі людини, пригнічуючи будь-який крик. Нік відкотився вліво від столу, вигнувши китайця. Чоловік не впустив голку. Тепер він почав люто чинити опір. Він був спритним і сильним. Вони з глухим стукотом ударилися об підлогу, і чоловік спробував вивернутися з-під Ніка, намагаючись ввести голку вгору і плоть AXEman.
  
  
  Поступово велика сила Кіллмайстра почала позначатися. Він відчув, як розриваються голосові зв'язки чоловіка, і ще сильніше стиснув праву руку. Очі китайця тепер вилазили з його голови. Нік спритно повернув праве зап'ястя чоловіка, збільшуючи тиск доти, доки вістря голки не було націлене на праве око людини. Потім він спробував упустити голку, але його рука була неживою, без жодних відчуттів розчавленою жахливою хваткою Ніка. Пальці справді розслабилися, і на секунду голка сковзнула, але Нік перемістив руку із зап'ястя на пальці і продовжував тиснути. Нік почув звук гілки, що ламається, коли один з пальців торкнувся.
  
  
  Вони лежали віч-на-віч на підлозі, крекчучи, курчачись і здибуючи крендель із спітнілої плоті. Яскраве світло над столом було як прожектор на маслянистій китайській масці під Ніком. Повільно, без жалю, Нік почав проштовхувати голку в око чоловіка. Погляд чоловіка ковзнув з обличчя Ніка на голку. Він спробував закричати, звук загубився у розбитому горлі. Непрозорі очі дивилися на наближення голки з жахливою чарівністю. Чоловік спробував похитати головою – ні-ні-ні – і з його рота потекла довга слина.
  
  
  Тепер очі благали Ніка Картера. Цей м'який убивця просив пощади, пощади. Кіллмайстер загарчав, і з глибини його горла пролунав вовчий звук, і встромив довгу гостру голку в праве око людини вглиб його мозку. Були судоми, що задихалися, татуювання ступнів на підлозі, і все.
  
  
  Нік відкотився від тіла і підвівся. Він підійшов до дверей, що вели в передню частину магазину, і замкнув їх. Він одягнув сорочку та пальто і вимкнув яскраве світло над столом. При вимкненому світлі він побачив слабку жовту крапку на прихованих дверях. Він перебив Люгер, але тримав стилет напоготові у правій руці. Тоді й тільки тоді він подався до маленької потайної кімнати. Перед тим, як увійти, він цілу хвилину стояв, прислухаючись. Вимкнення верхнього світла могло бути помилкою, але він мав скористатися цим шансом.
  
  
  Нарешті він знову увійшов до таємної кімнати. Нічого не змінилось. Кіллмайстер переступив через мертву людину, навіть не глянувши на неї - він, звичайно, був би справжнім китайським доктором - і опустився навколішки поряд з Фань Су. В її очах, величезних коричневих овалах над кляпом, з'явилася іскра надії. Він відрізав кляп стилетом, але вона все одно мовчала. Він досліджував пальцями. Ублюдки заткнули їй рот ватою. Він витяг це. Її крик був сухим. «Нік! О, Нік, любий! Ти прийшов!"
  
  
  «Говори тихіше, – наказав він. «Поговори, доки я працюю над цим проводом. Їх ще є?
  
  
  «Принаймні двоє. Я бачив двох. Обидва китайці, з пістолетами».
  
  
  Він працював над її кісточками. Дріт глибоко встромився в ніжну плоть. У нього не було кусачків, плоскогубців, лише стилет. Він почав пиляння гострим, як бритва лезом, намагаючись не порізати її плоть. Перше пасмо дроту відокремилося.
  
  
  "Ви знаєте, де вони?" Тепер він працював над другим пасом дроту. Він розрізав, і вона розсунула щиколотки і придушила стогін, коли кровообіг повернувся. "Я не впевнений. Можливо, по сусідству. Це якийсь магазин воєнних товарів. З цієї кімнати до неї ведуть суміжні двері». Фань Су кивнула ліворуч.
  
  
  Нік глянув на стіну. У тьмяному світлі не було видно дверей. Він витяг «люгер» із кобури і поклав його на підлогу поряд із собою. Отже, у них були пістолети Томмі! Якщо вони вирішать приїхати на розслідування зараз, то все стане трохи спекотно.
  
  
  Він зняв дріт із її зап'ястей, і вона почала їх натирати. Він відкинув сіру перуку. Її коротко острижена голова, гладка, темна і хлоп'яча у тьмяному світлі, раптово стала рідною та знайомою. На мить він згадав дикі та ніжні ночі Гонконгу, але потім відкинув цю думку.
  
  
  Він підняв її на ноги, і вона здригнулася і притулилася до нього для підтримки. Нік розсміявся і зірвав з неї сукню, схожу на намет. Він
  
  
  поцілував її у вухо. «З тебе бабуся не дуже переконлива, навіть у цьому одязі. І що це, чорт забирай?»
  
  
  Під сукнею, але поверх акуратного брючного костюма, на ній був величезний надутий бюстгальтер. Нік встромив стилет в одну з величезних гумових грудей. Ssssssssshhhhhhhh!
  
  
  Навіть реальна небезпека їхньої ситуації не могли утримати Фань Су від хіхікання. Ти дурень, Нік! Але вони справді трохи допомогли. Я мала щось зробити. Я була жахливо та й надто багато людей знають мене у цій країні».
  
  
  Він простяг їй стилет. «От. На всякий випадок. А тепер покажи мені ці двері у стіні. Дуже тихо. Не торкайся до стіни».
  
  
  Тепер дівчинка знову добре рухалася. Вона навшпиньки підійшла до стіни і витягла довгастий палець. «Приблизно тут. Вона ковзає та дуже щільно підігнана». Вона шепотіла.
  
  
  Нік рушив до стіни непомітно, як велика кішка. Він настав на щось м'яке і м'яке і глянув униз. Він настав на руку мерця. Він бачив, як дівчина дивилася вниз з жахом і огидою. Він обійняв її тонку руку своєю великою лапою і не дуже ніжно вразив її. Вона спробувала посміхнутися, та кивнула. З нею все буде гаразд.
  
  
  Нік став навколішки біля стіни і провів по ній пальцями. Він відчув тонку тріщину. Це були гарні двері. Він згадав, що в магазині Army & Navy було темно, коли він проходив повз нього. Що більше він думав про це, то менше йому подобалося. Навіть якби вони могли потрапити туди, не розпочавши перестрілку, вони були б як два сліпі бики в посудній крамниці. Він відмовився від цього.
  
  
  Він приклав вухо до м'якого вуха Фань Су і почав давати інструкції.
  
  
  "Я виходжу тим самим шляхом, яким увійшов. Один із них, мабуть, зараз там, але інший напевно прикриває фронт, або прямо по сусідству, або через вулицю дорога. Вони можуть дозволити собі трохи пошуміти; ми не можемо. Вони можуть дозволити собі арешти - вони все одно не розмовлятимуть - але ми, чорт забирай, не можемо, це провалило б усю місію, перш ніж ми почнемо.
  
  
  «Я виходжу через парадні двері і намагаюся відволіктися. А тепер зрозумійте - ви вимкнете світло, як тільки я піду. Зберігайте тишу та тримайтеся однієї сторони від дверей. Якщо хтось із них прийде тут, відпусти його, не намагайся його зупинити – якщо він не ввімкне світло і не побачить тебе. Тоді тобі доведеться використати стилет.
  
  
  «Почекайте одну хвилину після того, як почуєте початок стрілянини. Порахуйте до шістдесяти з першого пострілу. Якщо ніхто не увійде через ці двері, ви вмикаєте світло, знаходите його і виходите. Ідіть на вулицю – це буде для вас. правильно - і спробуйте випустити себе через парадні двері. Будьте обережними, там немає нікого з них з вами. І не силует себе на тлі цього світла! Вимкніть його. Коли ви опинитеся там, має бути достатньо світла з вулиці, щоб ви могли побачити, що ви робите. Коли я вийду і почну бійку, я виведу їх геть вулицею, праворуч. Коли ви підете, поверніть ліворуч і біжіть, як чорт! Я наздожену тебе. Якщо ти зіткнешся з чимось, чого не впораєшся, наприклад з поліцією, тобі просто доведеться грати на слух. У тебе, звісно, є прикриття? "
  
  
  Вона кивнула головою. «Так. Думаю, я можу обдурити поліцію».
  
  
  Нік обійняв її стрункі плечі великою рукою і обережно стиснув. "Добре. Якщо ми розійдемося, зустрінемося у моєму готелі». Він дав їй назву готелю на Пауелл-стріт. «Не сиди у вестибюлі. Попроси їх дозволити тобі залишитись у моїй кімнаті. Все буде добре. Це такий готель.
  
  
  Вона кивнула і ковзнула прохолодними губами по його щоці. «Будь дуже обережним, Нік. Я щойно знайшов тебе - я не хочу знову втратити тебе так скоро».
  
  
  Кіллмайстер злегка поплескав її по спині. «Не хвилюйся, люба. Ці люди любителі. Вони вже сильно напортачили - принаймні, - і я думаю, їхній успіх закінчується!» Він знову поплескав її. "До скорої зустрічі. Не забудьте порахувати до шістдесяти». Він пішов.
  
  
  Нік повернувся в кімнату - на мить уламок слабкого світла відкривав тіло людини, яку він щойно вбив - і зачинив двері. Світло через отвір для пальця згасло. Фань Су підкорявся наказам.
  
  
  Він відімкнув двері зовнішнього магазину і проліз через неї рачки. Тепер тут не було світла. Нік поповз до парадного входу, люгер застряг у нього за поясом. Він дістався до вхідних дверей і підвівся, щоб визирнути через напівпрозоре скло. На вулиці було темно, якби не світло від єдиного вуличного ліхтаря за тридцять футів праворуч від нього. Ніхто не пройшов. Нічого не рухалося. У черзі маленьких магазинчиків через вулицю було темно, якщо не брати до уваги випадкових нічників. Де вони були?
  
  
  Один із них був у дверях через вулицю, і тепер він помилився. Він повернувся спиною
  
  
  , але Кіллмайстер помітив крихітне мерехтіння запальнички, коли чоловік закурив цигарку. Губи AXEman скривилися від професійної зневаги. Якось у засідці він простояв п'ять годин без руху, його дихання контролювалося Йогою, поки ворог у відчаї не здався і не підійшов до нього. І помер. У цьому вся різниця.
  
  
  Тепер він знав. Там був принаймні один із них. Він намацав ручку дверей, знайшов її і замок і клацнув дверима на дюйм. Тепер на іншому боці вулиці не було світла. Чоловік тримав цигарку в долоні.
  
  
  Кіллмайстер не зарахував вуличний ліхтар праворуч від нього - він дорікнув себе за те, що забув подробиці, - а це означало, що навідник мав принаймні один гарний постріл у нього. Нічого не поробиш.
  
  
  "Люгер" був у його правій руці. Нік приголомшливо штовхнув двері. Вона розбилася і розбилася об скло вітрини. Звук був схожий на бомбу на тихій вулиці. Переднє вікно, що дзвінким уламками, впало на тротуар. Нік увійшов за двері, пригнувшись.
  
  
  Він пройшов десять футів, перш ніж вистрілив Томмі через вулицю. Стрілянина навідника була поганою; він був захоплений зненацька і не потрапляв у зигзагоподібну, що біжить фігуру AXEman. Свинець стукав тротуаром по п'ятах Ніка.
  
  
  Нік зробив три швидкі постріли по всьому тілу в дверному отворі, коли він попрямував до високої барикади зі сміттєвих баків на тротуарі прямо попереду. Ще більше куль забризкали тротуар, відлетіли від залізних перил, відрикошетили у пронизливий крик від старих цегляних фасадів. Нік пірнув у притулок піраміди зі сміттєвих баків, знайшов дірку і почав стріляти в червоне полум'я черги, що долинало з дверного отвору. Як завжди, він мав пару запасних магазинів, але вони не грали ролі. Він не зможе їх використати. З цим треба було швидко впоратися. Це вже звучало як Битва за Час – за кілька хвилин довкола будуть ритися копи. Він втиснув «люгер» в отвір між баками для сміття, притримуючи його обома руками, і ретельно прицілився в дверний отвір. Він стежив за дверима магазину «Армія та флот» частку секунди, нічого не побачив, а потім почав стріляти у тамтешнього навідника.
  
  
  На нього хлинуло ще більше свинцю. Людина була в розпачі, знаючи, як Нік, про поліцію і час, і кулеметний свинець в'ївався в бідони безперервним, зондуючим потоком вгору, вниз і впоперек. Гуркіт був жахливий, оскільки великовагові банки поглинули свинцевий дощ.
  
  
  Нік тепер обережно відстрілювався, ретельно прицілився, вистрілив, а потім кинув погляд на двері магазину Army & Navy. Він зробив постріл. Магазин уже майже закінчився.
  
  
  Він побачив, як струнка фігура Фань Су вискочила з передньої частини магазину і повернула ліворуч, ніби пекло позіхнуло позаду неї. Кулеметник через дорогу на мить зніяковів; потім він послав град свинцю вслід дівчині, що тікає. Він вийшов з укриття в дверному отворі у своєму занепокоєнні і збентеженні, і Нік обережно прицілився по плямистій тіні. Нік Картер не особливо любив тих, хто молиться, але тепер пробурмотів щось маленьке. І натиснув на курок Люгера.
  
  
  Тінь хитнулася і розтяглася до стічної канаві. У тиші, що раптово настала, Нік почув брязкіт пістолета Томмі, що проноситься тротуаром. Тоді він схопився і помчав за дівчиною. Проходячи повз двері магазину Army & Navy, він побачив ще одну темну постать, що лежить біля входу. Значить, там був інший ублюдок. Фань Су та стилет подбали про нього. Гарна дівчинка!
  
  
  Тепер довкола спалахнуло світло. Вдалині почулося зловісне виття сирени. «Самий час,— подумав Кіллмайстер,— щоб остаточно втекти».
  
  
  Фань Су чекала його біля входу у вузький провулок у півтора кварталах вниз вулицею. Він майже сумував за нею. Вона зашипіла на нього, коли він пролетів повз нього. Світло спалахнуло прямо над її головою, осторонь від провулка, і він побачив її, змучену і вражену, що притулилася до стіни. Її прекрасне обличчя було напруженим, а в очах був дикий вираз. Не кажучи жодного слова, вона простягла стилет.
  
  
  «Це… це все у крові! Я вбила його ззаду».
  
  
  Нік вихопив у неї зброю. Біля входу в провулок був крихітний край мертвої трави. Він занурив стилет у м'яку, вологу від туману землю, щоб очистити її, потім схопив її і потяг по провулку.
  
  
  "Біжи", - люто скомандував він. «Біжи! Цей проклятий провулок має кудись виходити».
  
  
  Вона вчепилася йому в руку, поки вони мчали по провулку. Нік вклав стилет у піхви, вклав у кобуру «Люгер» і подумав, що це досить гарний провулок. Прекрасний та красивий провулок. Це сталося якраз вчасно. Він озирнувся назад, якраз вчасно, щоб побачити, як поліцейська машина перетинає алею і її світло блимає.
  
  
  Вони обшукуватимуть околиці за лічені хвилини.
  
  
  Там було чотири трупи, які йому не довелося б пояснювати.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  
  
  
  Кіллмайстер вирішив перервати слід відразу. Він навіть не повернувся до орендованої машини. Він і Фань Су вийшли з провулка о пів на квартал з цілодобової стоянки таксі. Вони сіли на таксі до Феррі-білдінга, потім на інше - до Марка. На третьому таксі вони доїхали до низького бару на Кірні-стріт, яким Нік користувався раніше. Нік відпустив таксі в кварталі від бару, і вони почекали, поки воно не зникне, перш ніж увійти.
  
  
  Вони випили пару напоїв, трохи їжі та трохи прибралися у туалетних кімнатах. На Фань Су було трохи крові, але вона зуміла змити більшу її частину. Костюм Ніка після гарного чищення виглядав досить презентабельно. Пізніше вони сіли на інше таксі до віддаленої автобусної станції і сіли на автобус, що спізнився, до Лос-Анджелеса. Автобусна зупинка знаходилася у торговому центрі, і Нік купив кожному по дешевому пластиковому плащу. Його гроші почали закінчуватись.
  
  
  Автобус був заповнений лише наполовину, і вони знайшли пару сидінь осторонь інших, де можна було поговорити. Фань Су, її струнке тіло близько до нього, її голова на його плечі, розповіла йому про кілька питань, які його спантеличували.
  
  
  Коли вона вирішила, що AX і Нік Картер - єдині, хто може чи допомагатиме їй продовжувати з Undertong, вона вирішила приїхати до Штатів, щоб особисто благати. Вона натрапила на старий код ЦРУ, але не могла його використати, не могла потрапити до ЦРУ. ЦРУ використало її та Андертонг у своїх цілях - Нік добре пам'ятав справу про контрабанду червоного генерала-втікача з Китаю - але ЦРУ не вірило в те, що в Китаї можна створити життєздатне підпілля.
  
  
  Фань Су ніколи не забувала Ніка Картера. Саме він та AX врятували ЦРУ та Андертонг і вивезли генерала з Китаю через Гонконг. Але й вона не мала змоги зв'язатися з Ніком. Вони попрощалися після того тижня разом, ніколи не чекаючи побачити один одного знов. Тепер це диво!
  
  
  "У мене є брат", - сказала вона йому зараз. «Насправді зведений брат. Його звуть По-Чій – це не його молочне ім'я, не більше, ніж моє ім'я Фань Су, але зійде – і довгий час він був у Червоній гвардії. Він ще там, але він дуже розчарувався в червоних, і мені вдалося завербувати його в Undertong. Це було непросто, я працювала над ним довгий час. Він дуже серйозна і щира людина, Нік. Набагато молодший за мене. "
  
  
  Нік посміхнувся їй у темному автобусі. На той час вони були далеко на південь від Сан-Франциско, швидко їхали прибережним шосе. «Добре, бабусю. Продовжуй».
  
  
  Вона стиснула його руку. "Розумієте, це було трохи проблемою. Коли Чого, нарешті, вирішив перебратися в Ундертонг, він пройшов весь шлях. Мені було страшенно важко змусити його залишитися в Червоній гвардії - він був командиром, що дуже цінно для нас, для Андертонга. Я нарешті переконала його, і він повернувся до Пекіна, але тепер працював на наш бік.І це було диво - у Пекіні він найняв файлового клерка в офісі Йі Лінга!"
  
  
  Фань Су зробила паузу, і Нік зрозумів, що це було зроблено для драматичного ефекту, але ім'я йому нічого не означало. Він так їй сказав.
  
  
  Він бачив її посмішку. «Може, ні, але цей Йі Лін дуже зацікавлений у тобі. Він дуже високий офіцер у їхній контррозвідці, і у нього є спеціальна справа, дорогий. Досьє Картер. Є постійна винагорода у розмірі ста тисяч доларів. За Вашу голову.
  
  
  "Мені приємно." Він теж був трохи роздратований. Він запитував себе, чи знав Хоук про досьє Картера і нагороду і все одно відправляв його до Китаю. Напевно. Для його начальника робота була роботою, і треба було використовувати найкращий, найгостріший інструмент.
  
  
  "По-Чій також дізнався через клерка про книгарню в Сан-Франциско, яку червоні використовували як пошта. Магазин, що належав людині на ім'я Сунь Ят. це було трохи більше двох тижнів тому”.
  
  
  «Вони мали рацію», - похмуро сказав Нік. «Він працював на нас, побічно і ще через п'ять точок. Тепер він мертвий!
  
  
  Слабка дрож пробігла її струнким тілом. "Я знаю. Я про це читала. Я… я мала бути в його магазині приблизно за годину до того, як це сталося. Я поїхав прямо до Чайнатауну з аеропорту. Я ризикнула, але я була у розпачі. Мені треба було потрапити усередину. доторкнися до тебе, Нік! У мене був старий код ЦРУ, розумієш. Я грала в азартну гру, що якщо я зможу передати твоїм людям повідомлення в цьому старому коді, зрештою воно буде розшифроване, і ти зв'яжешся зі мною».
  
  
  Його захоплення було непідробним. «Ви, звісно, гравець. Але справжній гравець – чи був Сунь Ят.
  
  
  я взагалі цього не розумію. Він дійсно розповідав вам про другу точку, доктор акупунктури? Подав сигнал розпізнавання? Він був п'яний, божевільний чи що? "
  
  
  "Він був наляканий до смерті", - сказала вона. «Але він також був під опіумом. Я відчував його запах. Але я не думаю, що він сказав би мені хоч слово – він би вигнав мене чи вбив! І я, мабуть, діяла, і виглядало досить щиро. Нарешті він дав мені адресу лікаря та сигнал – Лун Хуо. Драконів вогонь. Але я повинен був говорити Піа Хуа, китайською. Потім він виштовхнув мене за двері. Мабуть, його вбили тоді, а не згодом, судячи з історії в газетах».
  
  
  Кіллмайстер мовчки кивнув головою. Іноді так було у його професії: година, хвилина, частка секунди мали значення.
  
  
  «Я пішла прямо до лікаря акупувальника», - продовжила вона. Він все ще був відкритий. Оскільки я мав пароль, він не був занадто стурбований. Я дав йому закодоване повідомлення – воно вже було записане – і він сказав, що воно буде у Вашингтоні наступного ранку. Я повинна була повернутися наступного полудня, пізно. Я зробила це, і ви знаєте, що сталося. Коли я увійшов, двоє з них чекали по обидва боки дверей. Я не мав шансу. Вони відвели мене назад у ту маленьку кімнату і показали, що було ліворуч від лікаря – я так і не впізнав його імені – і, звичайно, вони вимучили з нього все. Вони знали, що я надіслала повідомлення до Вашингтона і що хтось, мабуть, зв'яжеться зі мною. Тож вони чекали на вас дуже терпляче».
  
  
  «Я увійшов прямо в це, – сказав Нік. Тепер він задумався про кураря на голках. Невже то був кураре? Тепер він так не думав. Насправді, він не був токсикологом. Вони використали б наркотик, щоб вирубати його, а не вбити. Його б не вбили, поки не вичавили б усі відомості.
  
  
  "Доктор помер легко", - сказав він тепер. Він теж видав їм мій розпізнавальний знак. Бідний ублюдок».
  
  
  Фань Су притулилася до нього ще ближче. "Вони роблять жахливі речі. Ми робимо жахливі речі. Ми всі такі шалені, такі шалені, Нік, що часом навіть найжахливіші та ірраціональні дії здаються правильними і розумними. І жити зі смертю так постійно, завжди знати, що ми всього за кілька кроків від цього, цікаво, як хтось із нас залишається в здоровому глузді?Якщо так!Я не завжди впевнена в собі».
  
  
  "Лише одна відповідь на це", - сказав Кіллмайстер. "Скажіть собі, що ви ведете криваву боротьбу за виживання - тоді не думайте про це більше". Потім, тому що він хотів підняти їй настрій і тому, що він пам'ятав, він сказав: "І підніміть настрій - це звучить як перший рік курсу філософії в Беннінгтоні".
  
  
  Фань Су погладила його по щоці. «Ви пригадали, що я ходила до школи у цій країні? Навіть у коледж!»
  
  
  «Я дуже мало про тебе забув, – сказав він. Тоді він почав згадувати інші речі, але викинув їх із голови. Чи не зараз, ще ні.
  
  
  Щось турбувало його, і тепер він знав, що це було.
  
  
  «Ви знали, що Сунь Ят підозрювався, був помічений. Ваш контакт у Пекіні сказав вам про це. Ви могли б попередити його. Чому ви цього не зробили?
  
  
  Пройшло трохи часу, перш ніж вона відповіла. Коли вона це зробила, це було зітхнувши. "Я знаю. Я подумала про це. Потім я згадала, що він був подвійним агентом – і ти знаєш, що ніколи не можна по-справжньому довіряти двійникові. Я вирішила нічого не казати. Дозволити їм убити його, якщо вони так і збиралися. не вважала це втратою одного з наших, Нік, а як вбивство одного з них! "
  
  
  Це була сторона її характеру, крем'яна сторона, яку він раніше не бачив. Якийсь час він думав про це. Коли він знову глянув на неї, вона спала на плечі.
  
  
  Коли вони приїхали до Лос-Анджелеса, Нік зателефонував з автобусної станції. Вони чекали у кав'ярні близько години. Після закінчення цього часу таксі Blue Star зупинилося біля тротуару і зупинилося там з табличкою Off Duty.
  
  
  Нік підморгнув Фань Су, яка пила третю чашку кави. "Прямо як у Нью-Йорку".
  
  
  "Я не розумію".
  
  
  «Не турбуйтеся про це – це жарт». Він підійшов до таксі. Водієм був похмурий хлопець із щетиною на підборідді в картатій спортивній сорочці. Він насупився, коли Нік підійшов. «Ви не вмієте читати, містере? Знак каже, що я не працюю».
  
  
  Нік посміхнувся. "Я вмію читати. Але ми з дружиною завжди хотіли побачити нафтові свердловини на Сигнал-Хілл. Я потрійний самоскид».
  
  
  Водій кивнув головою. «Я Уеллс, сер. Вашингтон попередив нас, що ви, можливо, завітаєте з візитом. Це терміново, сер? Вам потрібна димова завіса?
  
  
  Нік Картер похитав головою. "Нічого страшного. Я чистий. Але мені знадобиться безпечний будинок на кілька днів».
  
  
  Людина, яка назвала себе Уеллсом, не моргнула. "Так сер.
  
  
  У нас тут є два номери. Один із них зараз порожній”.
  
  
  «Мені потрібні гроші, – сказав Нік. "І одяг для нас обох, і прямий безпечний шлях до Вашингтона".
  
  
  Це звичайна процедура, сер. Вже встановлено. Більше нічого, сер?
  
  
  "Не зараз".
  
  
  Водій мовчав, доки Нік не заплатив йому. Вони зупинилися біля підніжжя пагорба Ангелів у секції Банкер-Хілл. Зі своєю здаванням чоловік вручив Ніку ключ. «Підніміть на машині, сер. О пів на квартал праворуч від вас ви знайдете Ormsby Arms, новий житловий будинок. Верхній поверх – усі наші. Ви будете 9С. Там буде два телефони. Один на місцевий. депо тут, одне у Вашингтон. Вони відзначені - але ви все це дізнаєтесь, сер. "
  
  
  Нік усміхнувся і дав йому чайові. Стандартні процедури. Усі шаради мають бути зіграні наскрізь. "Так", - тихо сказав він. «Я знатиму про це».
  
  
  Водій зняв кепку. "Дякую, сер. Зателефонуйте нам, якщо вам щось знадобиться. Все що завгодно".
  
  
  Нік підморгнув йому. «Сподіваюся, я більше ніколи тебе не побачу, синку». Він допоміг Фань Су вийти з таксі, і вони попрямували до маленького фунікулера. Одна з помаранчевих машин збиралася виїхати на хвилинну подорож вгору 33-градусною позначкою.
  
  
  У машині був лише один пасажир – негр. Нік, з легкістю та обережністю довгої практики, оглянув людину.
  
  
  Фань Су дивилася у вікно. «Це місто сильно змінилося з того часу, як я була тут востаннє. Це було дуже давно. Тоді все це було районом нетрів».
  
  
  AXEman мовчки кивнув. Так. Все змінилось. І все ж таки все залишилося як і раніше. Особливо смерть. Вона завжди була поруч - ходила навшпиньки позаду тебе.
  
  
  Коли вони вийшли з машини на вершині пагорба, вона сказала із сумним сміхом: «Я бідняк, Нік. Ні одягу, ні грошей, нічого. Все, що я маю, це те, в чому я стою».
  
  
  Вони почали праворуч. "Це історія мого життя", - сказав він їй. «Я залишив достатньо одягу та білизни по всьому світу, щоб відкрити галантерейний магазин. Не турбуйтесь про це. Зараз ви гість дядька Сема. Ви знаєте, який він щедрий».
  
  
  Вона чіплялася за його руку і дивилася йому в обличчя, її темно-карі очі благали. Під ними були темні кола від утоми.
  
  
  «О, Нік! Ти збираєшся допомогти мені, нам? Допоможіть нам розпочати справжнє підпілля у Китаї? То в нас буде шанс – принаймні надія?»
  
  
  Він озирнувся. Нікого не було поряд. "Не зараз", - сказав він. «Пізніше. Я розповім вам усе згодом».
  
  
  9-C була вишукано обставленою трьох з половиною кімнатною квартирою. З вікна Нік міг бачити засніжені гори Сан-Габріель. Поки Фань Су прийняла перший душ – вони обидва були брудними – він швидко оглянув.
  
  
  Було два величезні туалети. В одному був повний запас жіночого одягу різних розмірів; Інший був наповнений чоловічим одягом, усім, від капелюхів до взуття. На окремій полиці знаходився ящик із патронами для ручної зброї: 9 мм для Люгера; Colt.45; інші типи від американського Мендоси до Токарьова. Були й сапи, й удари, й траншейні ножі. Запасні кобури. Ручні ліхтарі та батареї. Картонна коробка з різними «жучками» та іншими електронними хитрощами. У кутку була купа багажу, починаючи від «Гладстоунів» і закінчуючи легкими костюмами та аташе зі сталевою підкладкою. Нік сприйняв усе це тихим свистом подяки. Він багато часу працював за межами Штатів і не звик до такої розкоші. Він мав визнати, що логістика була на висоті.
  
  
  В одній блідо-зеленій стіні стояв невеликий сейф. Нік відкрив його комбінацією, яку знав кожний топ-агент AX. Внутрішній простір сейфа був набагато більшим, ніж вказував маленький сталевий круг. Усередині були акуратні стоси грошей різних типів та переваг. На внутрішній стороні дверей сейфа було прикріплено надруковане повідомлення: Будь ласка, підпишіть кількість взятої валюти та дату. Там був факсимільний підпис із штампом: DH. Девід Хок.
  
  
  Нік усміхнувся. Він запитував, скільки разів і яким чином підпис його шефа був взятий на користь бюрократії?
  
  
  Поверх грошей лежав довгий аркуш паперу. Він виглядав як бланк для прання, за винятком того, що він був вистелений та промаркований для позначення типів та кількості валюти. Нік якийсь час вивчав його. Підпис був один - N7. Сума становила півмільйона лір. Нік відкинув його та закрив сейф. Бланк був датований тижнем раніше.
  
  
  Кіллмайстер був N3, код, який він рідко використовував, тому що працював так близько з Хоуком. Код N був просто ще одним позначенням звання Кіллмайстра, і він знав і тримав у секреті, що N1 та N2 мертві. Він увійшов у повністю укомплектовану кухню, думаючи, що це зробило б N7 тепер N5 - якби ця людина була ще живою. Записку було підписано тиждень тому.
  
  
  Він оглянув бездоганну маленьку кухню
  
  
  без особливого інтересу, гадаючи, чи вміє Фань Су готувати. Якби вона цього не зробила, вона була б дуже дивною китаянкою. На раковині стояв телефон без набору номера з карткою, де було написано: «Для обслуговування та паркувальника».
  
  
  Нік повернувся у вітальню і змішав собі важкий скотч із консолі в кутку. Він чув, як все ще йде душ, і в куточках його рота з'явилася лагідна посмішка. На даний момент він був задоволений. Це був безпечний будинок, і він міг підвести - що кожен агент повинен робити час від часу, інакше збожеволіє - а в найближчому майбутньому залишалися тільки відпочинок, планування і Фань Су. Ніжна Фан Су. Пристрасна Фан Су. Безглузда Фань Су. Фань Су із тридцяти шести небесних фокусів!
  
  
  Випивши в руці, тепер трохи насупившись, він підійшов до низького столика біля вікна з картинкою. На столі лежали два телефони, червоний та синій. Червоний телефон був позначений буквою W, синій – L. Нік потягнувся до червоного інструменту, потім відсмикнув руку. До біса! Він заробив короткий перепочинок у безпеці та розслабленні. Жовта Венера була не такою вже важливою. Китай там був давно. Китай все ще був би там, коли він, і Яструб, і Фань Су - і Мао, і його кліка, і всі інші, які тепер жили, дихали, вбивали і займалися сексом, - коли всі вони були кістяним пилом, що просочується в землю .
  
  
  Бігова доріжка часу.
  
  
  Нік пішов у спальню і почав роздягатися, взявши халат із чоловічого туалету. Він сидів на ліжку, курив цигарку і допивав напій, коли Фань Су увійшов до кімнати. Її вологе темне волосся, яке було коротшим, ніж у Гонконгу, надавало їй сяючого, фокального вигляду. Вона взяла з собою халат, але її не було. У неї був великий рушник, обгорнутий навколо її стрункої середини. Він подумав, що вона надто худа.
  
  
  Вона впала йому на коліна і дивилася на нього, напівзаплющивши очі. «Нік. О, Нік! Woti shinkan!» М'який діалект південного Китаю. Моє серце!
  
  
  Нік дивився на неї зверху вниз, відчуваючи лише ніжність. Він міг помітити на її обличчі у формі серця руйнівні наслідки її роботи, небезпеки, з якими вона жила вдень і вночі, і на мить він відчув смуток замість бажання. Незвичайний настрій із ним, і він скоро минеться.
  
  
  Він легко поцілував її. "І моє серце теж, Фань Су". Він провів губами по її прямому носику і посміхнувся.
  
  
  Вона здригнулася навпроти нього. Вона прошепотіла: "Ми справді в безпеці?"
  
  
  «Ми справді у безпеці». Безпека на цьому поверсі та навколо будівлі буде дуже надійною. Ви ніколи б їх не побачили, якби не було проблем.
  
  
  "І у нас буде трохи часу – один для одного?"
  
  
  «Трохи. Не надто багато, але небагато. Для нас – і для розмов, планування. Нам ще багато треба вирішити».
  
  
  Фань Су знизав плечима, її гладка шкура ковзнула, мов оксамит, по його власному тілу. "Це все може почекати". Вона трохи відсунулася, щоб подивитись йому в обличчя. Він побачив бешкетність у темних очах. «Якщо ми маємо намір провести цей час разом, мені дуже шкода, що я втратила свої речі. Я несла з собою нефритову скриньку тисячі радостей - просто тому, що я думав, що можу побачити тебе».
  
  
  Він насупився. "Це погано. Але, можливо, ми знайдемо інший». Він хотів підвестися. «Я подзвоню Буллоку прямо зараз – негайно доставте, будь ласка, одну нефритову скриньку тисячі радостей! Прямо зараз, сер».
  
  
  Вона засміялася і відштовхнула його. «Дурень! Іди і викупайся, і скоріше повертайся. Нам доведеться обійтися без ящика нефриту».
  
  
  Біля дверей спальні він озирнувся. Вона була оголеною на ліжку, рушник упав. Її очі були заплющені.
  
  
  «Я ніколи не потребував коробки, Фань Су. Ти це знаєш".
  
  
  Вона кивнула, не розплющуючи очей, але в її голосі була дивна нотка напруження. «Я справді знаю! Ви, як старі кажуть, схожі на тисячу божевільних козлів. Але, проте, я б хотів, щоб у мене було це - те, що я відчуваю зараз, я примушу вас потребувати цього. Ідіть. Поспішайте!»
  
  
  Поки Нік намилював своє велике, худе, жилисте тіло - не кажучи вже про його жарти з Яструбом: він був у чудовій формі, не маючи ні грама жиру, - він подумав про нефритову скриньку і голосно засміявся. Він знав усе про нефритову скриньку, але ніколи не використовував і не потребував її задовго до того, як зустрів Фань Су. Не можна довго блукати Сходом і не знати.
  
  
  У Фань Су, незважаючи на її високий рівень вестернізації, траплялися дивні моменти істинно східного розпусти. Вона наполягла, щоб він використовував нефритову скриньку хоча б раз. Він хотів принести їй задоволення. Використовував срібну застібку, червоний порошок і сірчане кільце, одну таблетку опіуму і часом шовкові піхви з шипами. Дівчина використовувала єдиний флакон із порошком, який знаходився у нефритовій коробці. Вона ніколи не розповіла йому, що в ньому міститься, тільки скаже, що рецепту багато тисяч років, і це збільшувало її задоволення.
  
  
  Нік вимився, поголився, забув про це і повернувся до спальні. Вона чекала на нього, підтягнувши коліна. Вона підвела до нього руки. На кантонському діалекті вона сказала: «Я майже спала і мріяла - боялася, що нефритова палиця не побачить лотос. А потім, якщо вона прийде, це буде востаннє. Я дуже злякалась. язик був холодним! "
  
  
  Нік поцілував її. Він був із багатьма східними жінками і він сам. Одночасно зрозумів, що зараз вона не хоче ніжності. І він також.
  
  
  Він ніколи не бачив її такою шаленою, такою нестримною. Або ненаситний. Вона не могла зупиняти чи навіть уповільнювати рух. Через деякий час вони обидва виступили в піт, їхні тіла були слизькими, блискучими та викривленими. Фань Су знову і знову билася в конвульсіях, притискаючись до його губ, щоразу бурмочучи м'які кантонські непристойності, які він не завжди міг зрозуміти. Було щось і в гігантській бамбуковій жердині, і в нефритовій палиці, і в самому кінці, щоб сідати на дракона.
  
  
  Останнє означало смерть.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  
  
  
  Вони залишалися у своїй розкішній норі три дні. В цей час вони їли, коли їм було завгодно, спали, коли їм було завгодно, кохалися, коли їм було завгодно, - і багато працювали. У Кіллмайстра було відчуття, що якби більше світових лідерів і шейкерів, планувальників того, що вважалося цивілізацією, тільки вели б свою роботу таким же чином, вони всі були б набагато щасливішими, а плани були б кращими та реалістичнішими.
  
  
  Коли він розповів Фан Су про перший, дуже попередній план AX - він і Хоук не розробили жодних деталей - вона недовірливо засміялася. Вони були в ліжку, навіть вона нарешті вимоталася, а ліжко було завалено папером, олівцями, дошками з блокнотами та картами.
  
  
  "Мей ю фа цзи", - зневажливо сказала вона. "Це неможливо". «Жоден житель Заходу, жоден кругоокий, не зможе довго ходити по Китаю, не заарештований. Це було б особливо неможливо для тебе, Ніку. Ти надто великий, у тебе неправильна борода, ти не говориш на правильних діалектах – сотня речей видала б вас”.
  
  
  Нік визнав, що вона мала рацію. У кожному разі, він знав це. Китайська безпека була дуже жорсткою, вбудованою системою безпеки, якою були віки. Вона була створена старими імператорами, поміщиками та збирачами податків, і досі працювала. Це називалося пао-цзя. Фраза означала щось на кшталт «гарантованої броні», і загальна ідея полягала в тому, що на кожні десять сімей припадав староста, який, у свою чергу, відповідав перед місцевою владою. Це робило кожного сторожем брата – і потенційним інформатором. Жоден чоловік не хотів, щоб йому відрубали голову чи розстріляли через те, що зробив його брат. Монголи і маньчжури досягли великих успіхів у цій системі, і Чі-коми не змінили її.
  
  
  «Тут є не тільки пао-цзя, – сказав Фань Су, – але зараз все особливо небезпечно через червоних гвардійців. Вони всюди, засовуючи свої носи в усі. Усі бояться їх. Інша річ, люба. абсолютна фізична неможливість цього. Подивися ще раз”. Вона тицьнула пальцем карту, що лежить на ліжку.
  
  
  «Можливо, вам вдасться благополучно дістатися Шанхаю і сховати вас на кілька днів. Думаю, що я зможу це зробити. Це буде досить небезпечно. Але вирушити з Шанхаю суходолом, через всю країну, через весь Південний Китай у долину Чумбі в Тибеті - це чисте божевілля. Та це ж близько двох тисяч миль - чи шість тисяч китайських! Погані дороги чи їх зовсім немає, поїздів нема чого й говорити, можливо, бандити і, звичайно, червоні гвардійці! Сувора місцевість теж і з наближенням зими”. Вона нахилилася, щоб поцілувати його, і впадала, як часом, переходила на французьку. «Неможливо, mon petit!
  
  
  "Ми?"
  
  
  Її очі розширились. «Ви, звичайно, не думаєте, що можете зробити це самотужки? Ви повинні завжди мати когось із вами, тому що вам доведеться бути глухонімим, принаймні німим, і цим кимось буду я! Ви прийшли мені на допомогу, коли я зателефонувала, ти збираєшся допомогти мені побудувати Undertong - то чого ти очікував? "
  
  
  Хоук, як завжди, надав Ніку Картер карт-бланш, але Нік ще не розповів дівчині всієї схеми речей. Він пояснив, навмисно розпливчасто, дещо з угоди, яку AX уклав із ЦРУ. Він сказав їй, що має дістатися до долини Чумбі, щоб виконати роботу, в обмін на яку ЦРУ надасть Ундертонгу величезну допомогу. Якщо це так, звіт Ніка переконав ЦРУ у тому, що підпілля справді існує і його варто підтримувати.
  
  
  Він знову нагадав їй про угоду. «Спочатку я маю виконати роботу на Чумбі. Якщо я досягну успіху і надішлю позитивний звіт про Ундертонга, тоді в тебе буде вся необхідна допомога».
  
  
  Її очі трохи запекли, коли вона вивчала його. "Тоді навіщо я
  
  
  Важкий шлях, люба? Чому Шанхай і ця шалена ідея про перетин Китаю? Вона знову ткнула пальцем у карту. Я знаю, що у вас є авіабаза в Сіккімі. Вони можуть підкинути вас і забрати того ж дня”.
  
  
  Нік вирішив розповісти їй ще трохи. Він і раніше довіряв їй своє життя. Це було негаразд. Це була просто політика - те, чого вона не знала, вона не могла розповісти під тортурами.
  
  
  Він сказав: Ми, звичайно, це знаємо. ЦРУ це знає. Я думаю, вони дійсно очікують, що я піду цим шляхом, а потім перейду з Китаю на північний схід у зворотному напрямку. Їх насправді не хвилює, як я роби роботу – просто роблю це я».
  
  
  Дівчина похмуро кивнула. "Я знаю. ЦРУ насправді не вважає, що Undertong варто рятувати чи будувати. Але це так, Нік, це так! І зараз саме час. У всього Китаю нервовий зрив все змінюється, і якщо ми зможемо проникнути червоних гвардійців досить глибоко, ми можемо розпочати революцію відразу».
  
  
  Нік був крутий. Він завжди підозріло ставився до ентузіазму та запопадливості. Зазвичай від цього гинули багато людей.
  
  
  «Є ще армія, – сказав він їй, – яку Мао може використовувати для перевірки червоногвардійців у будь-який час, коли він того захоче. Поки у вас не буде армії, все, що ви можете розпочати, – це громадянська війна. у мене багато шансів на перемогу”.
  
  
  "Це було б початком", - сказала вона. «Звичайно, буде громадянська війна. Ми в Ундертонгу це знаємо».
  
  
  Вона пішла у ванну кімнату. Вона була оголена, як і Нік. Коли вона повернулася, він сказав: «Принесіть мені віскі з содовою, га? Багато льоду».
  
  
  Він з легким подивом помітив, що вона теж зробила собі великий ковток. Вона пила більше, ніж він колись знав. Але він нічого не сказав. Все це було частиною моделі, яку він ще не зрозумів - її відчайдушні заняття любов'ю, її сльози ночами, коли вона думала, що він спить, пияцтво - останнє дуже незначне, але все ж сильніше, ніж раніше - і її похмурий настрій і розмови. смерті. Зазвичай це була б її особиста справа. Тепер це була його справа. Вони разом їхали до Китаю.
  
  
  Він усміхнувся їй. "Добре. А поки що забудемо про революцію і, можливо, про громадянську війну, і сконцентруємося на тому, щоб доставити мене з Шанхаю через Китай до Тибету. Не знімаючи голови. Насамперед. Ви кажете, що можете доставити мене до Шанхаю і сховати мене. на кілька днів?" Це саме собою, якби Undertong справді міг це зробити, було б ознакою того, що андерграунд не був повністю на папері або у свідомості Фань Су.
  
  
  Вона поплескала його по щоці і посміхнулася, але люто сказала: «Я не хочу здатися складною, але ви повинні зрозуміти. Я можу думати тільки про підпілля, про сміливих людей, з якими я працюю. Мене не надто хвилює ЦРУ. . "
  
  
  "Або AX?"
  
  
  Її очі пильно зустрілися з ним. "Або про AX". Вона посміхнулася. "За винятком одного агента AX, про який я знаю".
  
  
  «Завжди лестощі. А тепер про Шанхай?»
  
  
  Фань Су згладила карту між їхніми оголеними тілами. Вона вказала на південний край Кореї. «Від Пусана до Шанхаю лише близько п'ятисот миль. У нас є багато прихильників у Кореї, китайців, які поїхали туди, щоб урятуватися від червоних. Іноді вони надсилають нам гроші та запаси. Для джонок не так уже й складно подолати блокаду на сході Китайського моря - у червоних не вистачає там патрульних катерів. На північ від Шанхаю є пляжі, де можна безпечно висадитись уночі. На ранок я можу провести вас у Шанхай і надійно сховати. Але ненадовго, як ви знаєте. тепер у місті панує метушня - червоні гвардійці все ще бунтують і марширують. Були також деякі розстріли та тортури, і незадовго до того, як я покинула Гонконг, я почув про деякі публічні страти. Я не знаю, чи вірити цьому чи ні, але я знаю, що мій брат, мій зведений брат, Чому зараз перебуває в Шанхаї або недалеко від нього. Він не може багато займатися вербуванням у Червону гвардію – вони все ще надто войовничі, – але він намагається організувати селяни по місту, щоб увійти та направити їх».
  
  
  «У Шанхаї були бойові дії, – сказав Нік. Того ранку він докладно поговорив з Хоуком.
  
  
  Вона посміхнулася. «Тоді, можливо, Чого робить хорошу роботу». Вона допила свою склянку і поставила склянку поруч із ліжком. Вона подивилася на Ніка. «На якийсь час, люба, я втомився від планування. Зробити щось ще?»
  
  
  "Такі, як що?"
  
  
  Фань Су надув губи. "Бачиш. Ти втомився від мене. Або це, або ти втомився. Я знала, що мала врятувати свою нефритову скриньку».
  
  
  Нік пхнув карту і потягнувся до неї. "Я покажу тобі, хто втомився!"
  
  
  Пізніше, поки вона спала, він одягнув халат і блукав квартирою, курив і багато думав.
  
  
  Він ніколи не думав про перетин південного Китаю суходолом. Шанси були надто невеликі для білої людини. Ви зіткнулися з тим самим, що й китаєць у будь-якому західному світі.
  
  
  - Ви виділялися б як горила на Таймс-сквер. Це було б можливо, якби він мав весь час у світі, щоб робити вишукані приготування, і мандрувати тільки вночі. Але він не мав такого часу. Зима була на межі наступу, і незабаром перевали Тибету будуть заблоковані снігом. Він пережив один зимовий марш у Тибеті, і цього було достатньо.
  
  
  Тим не менш він був сповнений рішучості спочатку поїхати в Шанхай, а потім в Чумбі. Він має побачити на власні очі, на що здатний цей Андертонг. Він хотів би зробити це наодинці і на великій частині країни. Він глянув на ліжко, де спала Фань Су: вона була милою дівчинкою, прекрасною коханкою, хоробрим бійцем, але коли справа дійшла до Ундертонга Ле, ніщо не залишило її байдужою. Вона була цілком здатна взяти його з собою в потьомкінське турне, збрехати про силу Андертонга. Це була її дитина, і вона була присвячена. Йому доведеться спостерігати за нею з цього приводу. Його звіт про китайське підпілля мав бути настільки правдивим та фактичним, наскільки він міг це зробити. У AX, на відміну від багатьох сервісів, не було латинського девізу, що добре звучить, але зміст і зобов'язання завжди були присутні: «Обов'язок перш за все».
  
  
  Фань Су сказав, що його проста присутність у Шанхаї, присутність високопоставленого американського агента була б великим підйомом для підпілля. Швидше за все. Також мала бути доставлена ​​перша символічна партія грошей, зброї, друкарських верстатів, деяких нових невеликих трансіверів, карт та кодів, електронного обладнання, боєприпасів, диполів для придушення радіолокаційних сигналів - мільйон і ще один предмет, який потрібен підпіллю. Він знав, що Хок та ЦРУ знали, що це буде за своєю природою ризиковим капіталом. ЦРУ могло собі це дозволити. Хоук був би досить радий зробити перше вкладення, якби він був змушений. Хоуку було так само спекотно в метро, ​​як і дівчині, але з інших причин. Хоук був реалістом і знав, що китайці не збираються пропонувати справжню демократію протягом багатьох років, якщо взагалі будь-коли. Йому було начхати. Хоук хотів використати Андертонг у своїх цілях – а саме, щоб відрубати деякі з найважливіших голів. Він називав це гідрою.
  
  
  Нік пішов о. картинне вікно і стоячи, дивлячись назовні. Було вже темно. Північна півкуля великого Лос-Анджелеса виблискувала, як хитромудра карта неону, кристалів і тіней. Вдалині в секторі Голлівуду блимала вивіска: «Похорон – $250».
  
  
  Нік подумав, як, чорт забирай, вони могли поховати тебе так дешево сьогодні?
  
  
  Він зазначив, що як мінімум шість кварталів будівля не проглядається з жодного боку. Жодних снайперів. Він провів пальцем по одній із тонких срібних смужок, що проходять навколо вікна, щось на зразок охоронної сигналізації, але це була заслінка від пристроїв, що підслухували, які могли бути спрямовані в квартиру. Нік засмикнув важкі штори і відвернувся. Безпека AX була гарною, але недостатньо гарною. Ніколи не досить добре. Досконала безпека була ідеалом, а не фактом.
  
  
  Він тримав руку на червоному телефоні, коли спляча дівчина скрикнула. "Хай па!"
  
  
  Нік пройшов у спальню і зупинився, дивлячись на неї. Її тонкі лимонно-лимонні риси блищали від поту. Її наполовину прикривало простирадло. Вона корчилася, закручуючи простирадло навколо себе, як саван, і знову закричала: «Хай па… хай па…»
  
  
  Я боюсь!
  
  
  Нік злегка торкнувся її вологого чола своєю великою рукою. Здавалося, це її заспокоїло. Більше вона не кричала. Він повернувся до вітальні, присунув стілець до телефонів, закурив цигарку, але не одразу взяв червоний телефон. Він ставив питання, які проблеми у нього будуть з дівчиною. Тепер вона була натягнута, як струна скрипки, майже до краю. Навіть любов не розслаблювала її належним чином, хоч би як вона збожеволіла. Не було гарної їжі, пиття, достатнього відпочинку та усвідомлення того, що вона у повній безпеці. Нік провів рукою по своєму густому, коротко остриженому волоссю і насупився, дивлячись на цигарку. Було ще дещо. Повинно бути. І чорт забирай, він уже кілька разів майже отримував це. Щось вона сказала, зробила чи не зробила з тих пір, як вони були в квартирі.
  
  
  Потім із глибини його мозку вона прийшла до нього з гарячим сяйвом 1000-ватної лампочки. Фань Су продавала себе, продавала це чудове тіло, щоб купити собі дорогу до Китаю та з Китаю! Нік погасив сигарету і відразу закурив іншу. Він дивився у стелю крізь сині клуби диму. Вона, звичайно, ніколи йому не скаже та не визнає цього, і він ніколи не скаже про це. Але це мало бути так!
  
  
  Коли він вперше зустрів її у Гонконгу, вона кілька разів на місяць приїжджала до Китаю та виїжджала з нього. Перехід вузьким мостом через Шам Чун в образі селянки, що несе продукти в місто. Тоді вона сказала, що це не може тривати вічно, що одного разу її обов'язково зловлять.
  
  
  Тим не менш, вона все ще використовувала той самий маршрут. Коли вони завтра розлучилися, вона
  
  
  збирався летіти до Гонконгу і повернутися до Китаю. Її прикриття у цій поїздці було прикриттям соціального працівника WRO – Всесвітньої організації допомоги – і цього паспорта було достатньо для поліції Гонконгу. Потім вона зникала в людних халупах міст чи серед водних людей і виходила селянською дівчиною.
  
  
  Кіллмайстер похитав головою. Ні. Це була лише його інтуїція, але він їй довіряв. Фань Су зловили. І вона купила свій вихід принаймні тимчасово своїм тілом. Якщо вже на те пішло, це не було чимось новим для Китаю чи якоїсь частини світу. У Китаї це був просто ще один варіант «вичавлювання» - хабара, який змусив світ обертатися. Сплачено тілом.
  
  
  Він ставив питання, наскільки вона скомпрометована і з ким. То був би чиновник, досить високий, але який чиновник? Закоханий дурень? Розпусник наситився, перш ніж він її затягнув? Який-небудь хитрий виродок, який розігрує подвійну гру за наказом зверху?
  
  
  Нік підвівся і почав ходити по підлозі. Чорт! Він навіть не знав, що замішаний Андертонг – її могли впіймати за щось незначне. Як контрабанда кулькових ручок чи сигарет до Китаю. Іноді вони були кращими за гроші на материку.
  
  
  Незалежно від того. Спіймана вона була. Він був у цьому. І вона не хотіла, щоби він знав. Він похитав головою, дивуючись дивно всіх жінок - небезпека, так, ризикувати своєю гарною шкірою заради справи, так. Не пропустіть шанс завити ваше волосся. Викликає, нічого не соромиться. Але коли справа дійшла до простої фізичної дії, все було інакше. Він знав, що її тепер непокоїть. Вона, звісно, боялася. Нервовий, напружений, наляканий. Кого не було у цій грі?
  
  
  Справжня проблема полягала в тому, що тепер вона вважала себе повією. Вічний повія. І вона боялася, що він дізнається.
  
  
  Коли він узяв червоний телефон і передзвонив до Вашингтона, Нік задумався, чи любить його Фань Су - чи справді. Заради обох він сподівався, що ні.
  
  
  Червоний телефон був автоматичним. Делія Стоукс, найзакритіший із приватних секретарів, негайно відповіла.
  
  
  Нік сказав: «Привіт, люба. Він тут?"
  
  
  Делія знала його голос, але в один із своїх рідкісних жартівливих моментів вона сказала: «Хто дзвонить, будь ласка? І про що?
  
  
  Нік Картер посміхнувся на своєму кінці лінії. «Я не можу зловити тебе зі спущеними трусиками? Добре, солдафон! Щодо Жовтої небезпеки та Жовтої Венери. Добре?" Хоук, якщо подумати і на користь ясності, розбив місію на дві частини: Жовта Венера - Андертонг, а Шанхай і Фань Су; "Жовта небезпека" була роботою Чумбі в ЦРУ. Тепер, чекаючи, поки Хоук підключиться, Нік тихенько насвистував мелодію зі старого шоу.
  
  
  "Що ж?" Голос Хоука звучав стомлено, його голос був різкішим, ніж зазвичай. У Вашингтоні було пізно і старий майже не спав. «Що цього разу, синку? Сподіваюся, без заминок?
  
  
  Ніколи не можна було б повідомити Хоука про емоційну проблему, яка турбувала Ніка. Старий не розумів емоційних проблем. Він міг убити місію дома.
  
  
  Отже, Нік сказав: «У мене це досить добре опрацьовано, сер. Дозвольте мені впорядкувати його, добре?» Він узяв зі столу пачку паперів, написану акуратною рукою Фань Су, доки Нік диктував.
  
  
  "Вперед, продовжуй."
  
  
  "Мені знадобиться кілька речей", - сказав Нік. Йому довелося посміхнутися, продовжуючи. Як підводний човен, авіаносець і літак AX, придумані, щоб виглядати як китайський комерційний корабель. Це для початку, сер».
  
  
  Хоук не зробив саркастичного зауваження, на яке чекав Нік. Він тільки хмикнув і сказав: Думаю, ми впораємося з цим добре. Насправді, у Білому домі інтерес до цього більший, ніж я очікував. Ми можемо отримати все, що хочемо. Будь-яка співпраця з боку будь-якої служби».
  
  
  Кіллмайстер був трохи вражений, але задоволений. "Як це, сер?"
  
  
  "Ось так. Я продав йому товарний рахунок». Втома залишила голос старого. Нік уявив собі старого сірого кота, що муркотить над блюдцем із вершками. Хоук додав: «Вони, звичайно, спробують закінчити завтра, і їх ніколи не буде достатньо, але зараз ви можете мислити масштабно. Отже?»
  
  
  Нік Картер почав читати папери в руці.
  
  
  За чверть години Хоук сказав: «Я скажу тобі одну річ, синку. Коли ти думаєш масштабно, ти справді думаєш масштабно. Але це нормально. Може. Скільки зараз кількох мільйонів доларів!»
  
  
  «Час має бути точним, – сказав Нік. "Доля секунди. Мертвий ворог чи я мертвий. Думаю, через тиждень, сер, я маю бути в Шанхаї».
  
  
  "Краще ти, ніж я", - сказав його бос зі звичайною відвертістю. «Останній звіт свідчить, що місто вирує. Червона гвардія і селяни б'ються, ніхто, здається, не знає, що робить Народна Армія,
  
  
  І взагалі справи як у пеклі. Але це має спрацювати для вас – їхня безпека не буде такою суворою”.
  
  
  Нік погодився, що це, мабуть, так.
  
  
  "Чим раніше, тим краще", - сказав йому Хоук. «ЦРУ каже, що їхній улюблений супутник повідомляє їм, що ЧіКоми готують свій тунель до зими. Тобто припиняють роботу. Можливо, через тиждень або близько того вони виведуть багато особового складу та військ та залишать лише невелику команду. на зиму. Це має допомогти, хлопчику”.
  
  
  "Я візьму все, що зможу, сер".
  
  
  «ЦРУ також надіслало мені партію нових знімків зі свого супутника. Вони гадають, що опору B досить добре помітили. Відгалуження тунелю, що веде назад у гору, але ви все це побачите. Я надішлю збільшені зображення разом з інтерпретацією фотографій".
  
  
  Нік взяв зі столу картку. Він зробив для себе особливу нотатку. «Сер, я б теж хотів, щоб ви надіслали Чарльза з Makeup. У мене таке почуття, що мені знадобиться найкраще».
  
  
  "Я зроблю це." Хоук усміхнувся. "Якщо він зможе зробити з вас китайця, він буде найкращим!"
  
  
  «Мені потрібно буде проходити лише вночі. І то лише на кілька годин за один раз. Переконайтеся, що Чарльз не забуде взяти горб, сер».
  
  
  "Не хвилюйся через це. Чарльз знає свою справу. У тебе буде горб. А тепер повторіть це від початку».
  
  
  За півгодини Хоук сказав: «Я думаю, що, можливо, у нас це є. Звичайно, все буде гаразд, але ми цього очікуємо. Але я вважаю, що основні проблеми вирішені. Усі, крім бази біля Тибету. . Це мене турбує. Схоже, що ніхто у Вашингтоні мало що знає про це Ден Фа. Скільки йому років Венера сказала? "
  
  
  Майстер Кілла заглянув у спальню. Тепер вона мирно спала. Фан Су - Венера для Хоука - дала досить разючу відповідь на тривожну і найважливішу проблему базового табору неподалік долини Чумбі. Не можна просто кинути агента вночі на безплідну гору та чекати на результати. Особливо у Тибеті з наближенням зими.
  
  
  Він повторив Хоуку все, що йому сказав Фань Су. «Тену більше ста років, сер. Наскільки я розумію, останній із старих воєначальників. Раніше він біг на південний захід Китаю, як йому заманеться. Коли в двадцяті роки з'явився Чан Кайші, Тен приєднався до нього на якийсь час. Пізніше він перейшов на комуністів. Потім він повернувся до Чанга. Я вважаю, типова китайська угода. Срібні кулі, знаєте. У будь-якому випадку, як мені каже Венера, коли ЧіКоми взяли на себе назавжди, вони дозволили старому піти у відставку. Він не міг завдати їм шкоди, тому вони дозволили йому зберегти обличчя і дещо зробили для себе. Думаю, вони стежать за ним, але не надто уважно. Зрештою, цьому хлопцю більше сотні. Так що тепер він живе в замку з глини приблизно за п'ятдесят миль від Чунтьєни - це приблизно стільки ж на південний захід, скільки ви можете потрапити в Китаї, і все ще залишатися в Китаї - і нікого не турбує, і ніхто його не турбує. Проте…» Нік розсміявся, знаючи, якою буде відповідь Хока. «Венера каже мені, що старий все ще має наложниці! Схоже, він дуже старомодний».
  
  
  На його подив, Хоук теж засміявся. «Може, він і зберігає їх, так, але що він із ними робить? Але не має значення - ця проблема з базою турбує мене. Це виродок, добре. Але ми не маємо альтернативи. Чи не в Китаї. Якщо ви йшли з іншого боку, так, але це не так. Отже, схоже, що це має бути цей Тен. Звісно, він може видати вас».
  
  
  «Це навряд, сер. По-перше, він старий, і я сумніваюся, що він розуміє багато чого з того, що відбувається. По-друге, і найважливіше, що Тенг – прадід Венери. Або щось таке. Я не знаю. Я справді розумію це сам, але все це пов'язано з китайською системою предків та патріархатом. Так що Венера може претендувати на якісь стосунки) – цього і законів гостинності – я сказав, що він старомоден – має вистачити на кілька днів. Все, що мені потрібно організувати. Я думаю, сер, що нам просто треба зіграти так».
  
  
  Хоук голосно зітхнув. "Я думаю ти маєш рацію. Ти кажеш, біля Чунгтієна? Стривай, синку».
  
  
  Поки його бос звірявся з картою, Нік закурив ще одну сигарету і заглянув у спальню. Вона все ще спала.
  
  
  Хоук повернувся на лінію. "Ви все ще будете більш ніж за п'ятсот миль від Чумбі!"
  
  
  Кіллмайстер сказав, що він надто добре обізнаний з цим фактом.
  
  
  «Нічого не вдієш, сер. Я не можу підійти ближче, не перекинувши місію – а іншої бази просто немає! Це мають бути старий і Чунтьєн. Нам дуже пощастило, що це є. Люди Сіккіма роблять свій внесок і забирають і кидають нас якраз, я маю змогу здійснити це. Я передам ЦРУ їхню опору Б – за дрібницями».
  
  
  Це було схоже на Хоука та Кіллмайстра, які жоден не згадали, що у них на думці – як іти після
  
  
  завершення місії. Цей час теж має бути часткою секунди. Але робота з AX зробила вас фаталістом – ви або зробили, чи ні.
  
  
  Вони поговорили ще п'ять хвилин, за цей час Нік ухвалив рішення. Він справді не збирався говорити про це Хоуку, але тепер вирішив, що йому краще.
  
  
  «Це, ймовірно, проблеми із запозиченням, – сказав він, – і не надто важливо зараз, але це може допомогти у майбутньому. Венера каже мені, що вона, і це стосується всього Андертонга, не хоче бути частиною Чан Кайші. Вони навіть не приймуть від нього допомоги, як би вони не були в розпачі, так що ви можете бачити, що вони серйозно налаштовані. Вони вважають Чанга реакційним фашистом, сер, і що він продасть революцію, якщо втрутиться в неї. Її слова якщо Чан намагатиметься повернути джина в пляшку. Я подумав, що можливо ви захочете передати це іншим людям».
  
  
  Була довга пауза. Потім Хоук глузливо засміявся. «Революції не буде і ми це знаємо. Але не кажи Венері, що я це сказав. Я не хочу більше ускладнень, ніж маю мати, і їх зараз багато. Але я передам це в Політичний відділ, чого воно варте. Ми подолаємо ці турботи, коли прийдемо до них. Так що забудьте про це – про все? "
  
  
  "От і все, сер. Значить, вранці?"
  
  
  Рівно о восьмій. Відправте Венеру на літак до Гонконгу, а ви переберетесь до Кореї. Я буду на зв'язку, поки ви не сядете на підводний човен у Пусані. Поки ви не опинитеся на материковій частині Китаю, ситуація буде плинною. Прощавай, синку. І дивися. ".
  
  
  «До побачення, сер».
  
  
  Кіллмайстер змішав собі віскі з содовою у маленькому барі. Він згадав слова дівчини: «Мей ю фа цзи». Це неможливо!
  
  
  Це могло бути зроблене. За умови успіху, сміливості та рішучості це могло бути зроблено. Особливо удача. Він згадав, як Хок дзвонив у Нью-Йорк два дні тому – три дні тому? - І сказав йому, що він виграв ще одного Золотого Коса.
  
  
  Нік зібрав папери і відправив їх у кошик для сміття електричного шредера. Його усмішка була кривою. Китайці захоплювалися винахідливістю та відвагою. Якщо він принесе це, можливо, старий Мао нагородить його орденом Блискучого Нефриту. Посмертно.
  
  
  Несучи свій напій, він пройшов до спальні. Темні очі дивилися на нього крізь легкі епікантичні складки. Фань Су була настільки круглоокою, наскільки це було можливо для східної людини.
  
  
  Нік сів на ліжко і почав пояснювати. Наразі вона не цікавилася. Вона обняла його за шию м'якою рукою.
  
  
  «Я мріяла про нефритовий ціпок», - прошепотіла вона. "Тепер зроби це реальним".
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  
  
  
  Східний сектор того, що раніше було Міжнародним поселенням, особливо навколо південного вигину Уанпу і трохи нижче від знаменитого Бунда, є індустріально розвиненою частиною Шанхаю. Він так і не оговтався від руйнування японського вторгнення. Вздовж обох берегів Сучжоу-Грека, де на сампанах мешкає велика орда водних людей, все ще є багато зруйнованих фабрик, що руйнуються. Ця частина Шанхаю, так само як і Старе місто, є безладом вузьких вуличок і стежок, гнійне тушковане м'ясо, яке у величезних кількостях вкриває як злочинців, так і бідняків. Вдень поліція і навіть армія пересуваються групами щонайменше чотирьох осіб; вночі сектор надається мешканцям, які виходять зі своїх нір, щоб заробляти на життя якнайкраще. Останні не без логіки відомі в поліції як «нічні люди».
  
  
  Кіллмайстер пробув у Шанхаї чотири дні. Надто довго. Він і Фань Су, разом з дюжиною учасників Undertong, жили у смердючому підвалі зруйнованої бавовняної фабрики. Спочатку все йшло добре. Підводний човен Сполучених Штатів «Снарк II» без пригод здійснив спуск із Пусана. Нік Картер, тепер переодягнений у важкий одяг, і вантаж вартістю мільйон доларів були благополучно доставлені на берег на пустельному пляжі десь у великій алювіальній дельті Янцзи. П'ятдесят чоловік, якими командував Фань Су, з'явилися, як привиди, з місячної ночі, щоб привітати його. Нік був вражений. Фань Су, одягнена у охайну форму дівчини з Червоної гвардії, була дуже працездатною; Жодної подібності з дівчиною, яка нещодавно спала з ним у ліжку, повністю була відсутня.
  
  
  Через годину після того, як «Снарк» затонув, Нік та дівчина вирушили до Шанхаю на звалищі. Вантаж зник у дюжині вантажівок-гримучих машин. У Ніка та дівчини залишилися лише два трансівери, близько ста тисяч доларів золотими кубиками - фактично розміром з бульйонний куб - і невелика валіза, в якій знаходився один мільйон доларів у нових юанях. Ці паперові гроші у маленьких купюрах були вишуканою підробкою, і ЦРУ хотіло випробувати їх.
  
  
  
  Фань Су була дуже розсерджена. Андертонг, - спалахнула вона, - намагається розпочати революцію, а не підірвати економіку країни! Кіллмайстер зрозумів її думку. Він знав, що Хоука змусили включити дивні гроші у вантаж. Десь у південному каналі Янцзи він відправив підробку на дно, посміхаючись, реакцію заступника директора та інших співробітників у Ленглі, якби вони бачили кінець свого експерименту.
  
  
  Вони благополучно приземлилися на зруйнованій бавовняній фабриці. Нік випробував приймач, хитромудро зроблений так, щоб він нагадував транзисторний радіоприймач, який міг би носити будь-який багатий чи удачливий червоний гвардієць. Він працював зі Снарком дуже недовго, і відправка та прийом дорівнювали П'ятірці. Гучно і ясно.
  
  
  Потім успіх відвернувся. По-Чій, зведений брат Фань Су, був схоплений під час бою з групою селян у південному передмісті Наньтоу. Його катували, і він заговорив. Нові арешти робилися майже щогодини. Стінні плакати кричали. Визнання По-Чоя викликало нове безумство у червоногвардійцях. Вони били селян у передмісті, а потім звернулися до самого міста в божевілля підпалів, пограбувань, зґвалтувань та вбивств.
  
  
  Чутки про собаку-ізгою ходили, як блохи. До підвалу постійно приходили біженці з розповідями про нові неподобства: відрубані руки, вуха, носи. Купця забили до смерті через те, що він не міг правильно процитувати червону книгу Мао. На площі Карла Маркса були обезголовлені люди, і червоногвардійці грали головами у футбол. Подейкували про мобілізацію Народного ополчення для стримування Червоної гвардії. Подейкували про залучення великих частин Народної армії, щоби придушити їх обох. Були розмови. І ще розмови.
  
  
  Кіллмайстер дратувався. Досі він не віддавав команд і жодним чином не втручався, хоч був головою місії, і Фань Су це розуміла. Але чотирьох днів було достатньо, щоби провести в Шанхаї. Він бачив те, що побачив. Фань Су, незважаючи на весь хаос, все влаштувала. А американський авіаносець чекав, повільно кружляючи за двісті миль у Китайському морі. Настав час було йти.
  
  
  Він глянув через похмурий підвал на дівчину. У цей момент вона розмовляла з людиною на ім'я Вонг Чаотянь, одним із її головних помічників у місті. Це був худорлявий чоловічок у футболці та чорних піжамних штанях. Він не мав взуття. Волосся в нього було довге і жирне, воно утримувалося брудною від поту тканиною.
  
  
  Нік дивився, як вони розмовляють. "Погані новини", - подумав він. Гірше за все. Він міг сказати це по опущених плечах дівчини, як вона схопила Вонга за руку і потрясла його. Інтуїція підказувала йому, що це була новина, яка може стати для когось небезпечною. Нік знизав своїми великими плечима, відчуваючи, як штучний горб трохи зрушується при цьому. Він захоплювався роботою, яку Чарльз, макіяж AX, зробив з горбом, але це було набридливо. Але це зробило свою справу - воно зменшило AXEman до розмірів, скручуючи і спотворюючи його велике ідеальне тіло, тому він не виділявся. Це, а також темна пляма, наклеєна перука на його голену шкіру голови, кілька довгих тонких волосків на підборідді та верхній губі – все це дозволяло йому жити як китайцю. У темряві і якщо ніхто не дивився надто уважно. Він мав ідеальний набір паперів, скріплених Документами, настільки старих, брудних і пошарпаних, що навіть найнетерплячіший чиновник не став би їх переглядати.
  
  
  Найкраще була темно-жовта пляма. Воно було незмивним і дозволяло йому голитися щодня.
  
  
  "Це просто має припинитися", - сказав Чарльз Ніку. «Якийсь час у вас буде строгий вигляд, сер. І чим більше бруду ви дозволите накопичуватися на ньому, тим краще».
  
  
  Кіллмайстру вдалося зібрати бруд. І все, що із цим було пов'язано. Він безперервно чухався. Він уже почав з нетерпінням чекати на закінчення місії не стільки як знищення Опори Б, скільки довгої та розкішної ванни. Нік знав з досвіду, що в місії дрібниці набувають нового значення, наприклад, солдат, який більше дбає про те, щоб ноги були сухими, а не з опущеною головою.
  
  
  Він почухав промежину і вилаявся собі під ніс. Фань Су та Вонг підійшли до нього. Вони говорили на, місцевому шанхайському діалекті, але коли вони підійшли до Фан Су, вони перейшли англійською. Вона все ще тримала Вонґа за руку. Тепер вона трохи підштовхнула його до Ніку.
  
  
  «Скажи йому те, що ти щойно сказав мені».
  
  
  Вонг, який з самого початку злякався, дивився на іноземного диявольського горбуна. Він знав тільки те, що сказав йому Фань Су - що Нік був тут, щоб допомогти Андертонгу, що він дуже важливий у Сполучених Штатах, де президент щодня питає його поради, і що його слово - закон, а його гнів - смерть. Вонг знав, що десь під усіма ганчірками та брудом таїться
  
  
  Вогняний дракон. Тепер він злегка вклонився і торкнувся кулаком своєї спітнілої ганчірки.
  
  
  «Вони посадили По-Чоя у залізну клітку, – сказав він зараз. «Повісили його на стовп на місці поліцейської дільниці. Усі приходять подивитися. Він не має одягу, він дуже холодний. Тож вони відрізали йому один шматок».
  
  
  Нік залишився сидіти навпочіпки у своєму гнізді з брудної соломи. Він глянув на Фань Су. «Я розумію основну ідею, але вона ще не має сенсу. Ви хочете інтерпретувати?
  
  
  Перш ніж вона встигла щось сказати, Вонг знову заговорив. "Вірно, я кажу! Це також знак каже. Вони відрізали один шматок сьогодні, один шматок томорлу, один шматок через день". Вонг простягнув руки і знизав виснаженими плечима. "Плетті скоро, Чого, хава, я думаю!"
  
  
  Нік підвівся. Фань Су поплескала Вонга по плечу і трохи підштовхнула його. Вона щось сказала на Ву. Чоловік усміхнувся, підстрибнув до Ніка та залишив їх.
  
  
  Нік, не забувши навіть тоді сісти і зігнути потворну спину, сказав: «Добре, Фань Су. Що це таке?" Згадуючи їхню вчорашню розмову, він додав: «Я не передумав, розумієте. Мені дуже шкода По-Чою, як не шкода вас, але ми не можемо йому допомогти. може. Нічого! Було б безглуздо намагатися, і ми лише поставили б під загрозу місію».
  
  
  Темні очі невідривно дивилися на його власні. Сухі очі. Це його не здивувало. Вона могла плакати уві сні чи плакати від кохання, але він знав, що вона ніколи не заплаче за небезпеки. Насправді її тверде володіння трохи турбувало його.
  
  
  Вона взяла його за руку. «Дозволь мені поговорити з тобою трохи, Нік. Повернемося сюди наодинці. Я маю бути чесною в цьому».
  
  
  Він йшов за нею, човгаючи і ковзаючи у своїх зношених гумових туфлях, вузьким цегляним коридором до руїн котельні. На підлозі стояла іржава вода. Поруч пливла туша кішки і десь тріумфально пищав щур.
  
  
  Нік почав: «Це марно, Фань Су. Нам потрібно забиратися з Шанхаю. Найпізніше завтра ввечері. Я не можу тримати цей авіаносець там вічно і…»
  
  
  "Будьласка любий! Дай поговорити. Вислухай мене. Я знаю, що ти головний, але я маю дещо зробити. Я хочу, щоб ти про це знав».
  
  
  Нік сидів навпочіпки у огидній воді, як мільярди кулі сиділи навпочіпки протягом століть. "Добре", - сказав він смиренно. "Говори"
  
  
  «По-Чому каже, - сказала вона, - але він говорить не про нас, про Андертонга. Він знає про це місце, мабуть знає, що ми тут, але ми все ще вільні. Хіба ви не розумієте – він дає їм хибну інформацію. Тепер вони це знають. Ось чому вони повісили його в клітці та почали різати на шматки. Він робить це для нас, Нік, для нас – і я мушу йому допомогти! Я збираюся допомогти йому”.
  
  
  Він дивився на неї. «Як, заради Бога? Він у залізній клітці, на жердині перед будівлею поліції, в оточенні тисяч червоних гвардійців. Ви не можете допомогти йому! І якщо Вонг каже правду, а вони справді ріжуть його. потроху за один раз, тоді він довго не протримається. Жодна людина не змогла б. Ми повинні бігти, щоб досягти цього..."
  
  
  Вона похитала головою. Її обличчя було безпристрасним. «Поки я не вб'ю його, позбавлю болю».
  
  
  Це було не так погано, як він очікував. Він чекав, що вона вимагатиме, щоб вони, якимось чином здолали десять тисяч червоних гвардійців і витягли По-Чоя з клітки. У певному сенсі це мало сенс. Але все одно вихід був неможливий. Вдень, можливо, з потужної гвинтівки. Члени Undertong були озброєні лише ножами та іноді пістолетом чи револьвером. У самого Ніка були лише люгер та стилет.
  
  
  Нік почухав - до біса всіх вошей - і похитав головою. «Вибач, дитинко, але це неможливо».
  
  
  "Це можна зробити", - уперто сказала вона. "Я зроблю це. Одна, якщо я винна. Він моєї крові, Нік, і він дозволяє розрізати себе на шматки за мене, за всіх нас. Я мушу вбити його!»
  
  
  Він відчув, що вона мала на увазі саме це. Абсолютно вірно. Кіллмайстер почав досліджувати справу з іншого боку. Якщо вона справді мала намір довести справу до кінця – а вона це зробила, – йому доведеться піти з нею. Він не міг дозволити собі втратити її. Він потребував її. Не кажучи вже про щось особисте між ними - він потребував її. Жовта небезпека і Жовта Венера, місії, потребували її. Веселощі та ігри зараз закінчилися, фішки закінчилися, а місії були на першому місці.
  
  
  Інша справа - Чого не протримається вічно! Тільки не з цими сукиними синами, які розривають його частинами. Рано чи пізно – диво, яке він протримав так довго, – він зламається і розповість їм про це місце.
  
  
  "Я прошу тебе тільки один раз", - сказав Фань Су. «Я не благатиму, Нік. Допоможи мені. Я поганий стрілець. Ніхто з інших не може стріляти краще, а наша зброя погана. Але ти можеш це зробити. Ти єдиний, хто справді зможе шанс."
  
  
  Він кивнув головою. "Я думаю ти кажеш
  
  
  вірно. І знаючи це – ти б все одно спробував, якби я сказав ні? "
  
  
  "Я повинна." Вбудований китайський фаталізм. Гладка прекрасна поверхня її була лише шаром західного лаку; внизу вона була повністю східною, такою самою детерміністською, як і сам Будда.
  
  
  Кіллмайстер вирішив. "Добре. Я допоможу тобі. Але тільки якщо ми заберемося звідси сьогодні ввечері. Чи не повернемося. Чи зможеш ти зайнятися справами двадцять чотири години? Чи зможеш твої люди впоратися із цим? І тобі краще бути страшенно впевненим!»
  
  
  Фань Су поглянула на дешевий гонконгський годинник, який вона носила високо на зап'ясті. У такі моменти для дуже бідних навіть годинник міг бути небезпечним.
  
  
  "Через годину стемніє", - сказала вона. “Якщо нам пощастить, нам знадобиться півгодини, щоб дістатися звідси до Муніципального центру. аеродром.Так, Нік, ми впораємося.Ми можемо бути на аеродромі опівночі».
  
  
  Він схопив її за руку так, що їй було боляче, але вона не відступила від нього. «Ти впевнена, чорт забирай? Як тільки я почну цю операцію, ми не зможемо повернутись назад. Це потрібно зробити правильно з першого разу».
  
  
  Ти робиш мені боляче, Нік. Будь ласка".
  
  
  Він відпустив її, але замість того, щоб відійти, вона розслабилася в його обіймах. «Пробач, Нік, але я маю це зробити».
  
  
  Нік тримав її на мить, але коли він заговорив, його голос був різким. "Добре! Тоді зробимо це. Допоможіть мені з цим проклятим горбом».
  
  
  Він зняв брудну чорну куртку-кулі, щоб оголити чудовисько тілесного кольору. Макіяж відмінно попрацював над цим, навіть включаючи бородавки з волоссям, що росте з них. Одна ремінця тілесного кольору проходила під пахвами і застібалася спереду. Краї були так ретельно склеєні та з'єднані, що горб виглядав так, ніби виріс із його власної плоті. Нік ховав у ньому приймач.
  
  
  Він поставив крихітний радіоприймач на корпус котла, витягнув довгу антену і вставив ключ, захований у базі. Трансівер працював на потужних довговічних срібних батареях. Він глянув на Фань Су.
  
  
  "Ви впевнені? Мені доведеться передавати за кілька хвилин. І наша інформація така, що Народна армія досить хороша у радіоперехопленні. Як тільки я закінчу, нам доведеться тікати. "
  
  
  Вона кинула йому м'яч. Вперше за довгий час вона посміхнулася. «У цьому житті немає нічого певного, люба. Особливо в таких життях, як наше. Я думаю, у нас все вийде, але не знаю, що написано. Це тобі вирішувати". Вона знизала плечима з усією покірністю Сходу. «Але я знаю, що маю робити».
  
  
  Кіллмайстер насупився. Ключ він не чіпав. Звичайно, вона мала рацію. Нічого у житті не було впевненим. Жодних гарантій. Філософія часом була дуже тонкою палицею. Він бачив себе у залізній клітці, якого закидали камінням та кричали хунвейбіни. Справа Картера. Нагорода у сто тисяч доларів. Боже, який добрий день у виродків! Вони виставляли його напоказ з мотузкою на шиї, катували його, потроху різали, як вони це робили зараз з По-Чоєм. А коли всю пропагандистську цінність буде витіснено, його вб'ють. Як можна повільніше і болісніше.
  
  
  Однак місія має бути виконана, і він не став би лідером у своїй професії, стримуючись.
  
  
  Кіллмайстер посміхнувся дівчині. "Добре, поїхали". Він почав стукати по маленькому ключику, відправляючи свої позивні через море туди, де на нього чекав авіаносець.
  
  
  Жовта Венера кличе Пилоподібного - Жовта Венера кличе Пилоподібного.
  
  
  Крапки та тире повернулися до нього. Давай, Жовта Венера.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  
  
  
  Міцний горбатий кулі тяг рикшу по звивистій вузькій вулиці Жовтих лелек. Ішов невеликий дощ, трохи більший за туман, але на його широких плечах була накидка з соломи, і він підняв тенг, щоб захистити свого пасажира. Надворі було темно і безлюдно. Великої кулі майже відчув страх за закритими і забитими дошками магазинами. Червона гвардія Мао перетворилася на монстра – і монстр сьогодні ввечері пішов. Неподалік них, там, де вулиця переходила в площу Карла Маркса і розчинялася в лабіринті муніципальних будівель, Звір кричав про кров і тіло.
  
  
  Позаду нього Фань Су сказав: «Пам'ятай - ти глухонімий. Якщо у нас виникнуть проблеми, дозволь мені говорити все».
  
  
  Нік Картер на мить пригальмував і озирнувся на неї з-під полів своєї капелюхи. Він усміхнувся своїми чорними зубами та кивнув. Глухонімий. Він навряд чи забуде. Він попрямував до променя світла наприкінці вулиці. Він тримав голову опущеної, а ноги його.
  
  
  нагадували ноги рикші професіонала. Кілмайстер і раніше це робив.
  
  
  Фань Су чинно сиділа в рикші, акуратно одягнена в стьобаний костюм і в маленькій зеленій шапочці з червоною зіркою. На ній були кросівки та неминуча санітарна маска з білої марлі, а в руці вона несла червону книгу Мао – Біблію червоної гвардії. Між її стрункими ногами вона також несла смертоносний пістолет Намбу.
  
  
  Кіллмайстер носив «люгер» і стилет на своїх звичайних місцях під своєю мішкуватою чорною уніформою. Тепер, коли вони наближалися до площі і могли чути хрипке ревіння вантажівок і гучномовців поверх грізного гуркоту натовпу, він подумав, що це щось подібне до зіткнення зі слоном з рогаткою. Якщо їм судилося виконати своє завдання – убити По-Чоя, – це доведеться зробити хитрістю. Чи не грубою силою. Вона це розуміла.
  
  
  Зліва від того місця, де на площу виходила вулиця Жовтих лелек, виднівся вигнутий фасад великого універмагу. Тут кілька трамваїв безнадійно застрягли в натовпу, що нахлинув, співає, кричить і виючий. Всі доступні джерела світла на площі і в навколишніх будівлях були включені, а з платформ вантажівок і потужних прожектори, що виступали, тинялися туди-сюди по небу і натовпу. Два прожектори, кожен із яких світився з окремої точки, не рухалися. Вони перетнулися і злилися в залізній клітці, що звисала зі сталевої балки, прикріпленої до високого стовпа перед поліцейською ділянкою.
  
  
  Нік відразу зрозумів, що, поки він не зробить свій хід, йому нема про що турбуватися. Фань Су теж. Близько сотні тисяч фанатиків Червоної гвардії кричали і кричали, штовхалися та штовхалися, лаялися та сміялися, і вони повністю загубилися. Просто ще один кулі-рикша та акуратна дівчина-гвардієць.
  
  
  Вони залишили рикшу і попрямували до одного з трамваїв, що зупинилися, на якому ще залишалося трохи місця. Нік допоміг дівчині піднятися на плечі, потім підвівся, щоб уперше оцінити ситуацію. Він повинен був вирішити, чи це дійсно можливо. Коли він подивився на забиту площу, на тисячі сердитих осіб, що кричали, він зрозумів, що боїться. Це було добре. Здоровий страх, а не бравада та дурість, допомагали людині жити у своїй професії. Цей натовп був смертельною зброєю. Одна помилка, одне застереження, один голос на зло, і вони розірвуть вас на маленькі червоні шматочки.
  
  
  Він відчув руку Фань Су на своїй руці, що сильно стискала, тремтяча. Він не дивився на неї. Він бачив те саме, що й вона.
  
  
  Клітина знаходилася за сорок футів від землі і підвішувалась на кінці сталевого важеля, який з'єднувався з жердиною під прямим кутом. Ця клітина була хитрою і нещадною пасткою. Середньовічний. Колись італійці дуже користувалися цим. Воно було такого розміру і сконструйовано таким чином, що ув'язнений не міг ні підвестися, ні лягти.
  
  
  Істота в клітці тепер рухалася, доки вони дивилися. Одна з рук просунута через ґрати. У світлі прожекторів було легко помітити, що перші два пальці руки відсутні. Бинти були акуратними та чистими. Славні ублюдки!
  
  
  Голова теж була забинтована. Нік здогадався, що вухо було відрізане. На мить натовп біля підніжжя стовпа розійшовся настільки, що він побачив велику скляну коробку, на кшталт вітрини, прикріплену до стовпа на рівні очей. Відстань була надто великою, щоб він міг бачити, що ховається за склом, але він міг здогадуватися. Вони виставляли частини По-Чоя на загальний огляд як попередження.
  
  
  Нік відчував, як дівчина тремтить. Він припустив, що то була лють, а не страх.
  
  
  Знову оголена тварюка в клітці рухалася, неспокійно крутячись, намагаючись поправити своє змучене й змучене тіло. Нік не міг розібрати обличчя навіть у яскравому світлі ліхтарів. Він не дуже хотів це бачити. Це було ще одне східне обличчя.
  
  
  Ні. Це було щось більше. Це було обличчя людини. У цій клітці був чоловік. Людина. Мучившись. Спадщина Ніка взяла гору. Він має робити все, що міг.
  
  
  Він мав менше хвилини, щоб розібратися в цьому питанні. Єдиний можливий шанс - потрапити до самої поліцейської дільниці. Клітина знаходилася приблизно за п'ятдесят ярдів від входу в станцію і на рівні четвертого поверху. У Шанхаї не було справді високих будівель через болота та мул, на яких вони були збудовані.
  
  
  Натреноване око Ніка ще раз оглянув сцену. То був єдиний вихід. Увійдіть у поліцейську дільницю, увійдіть до одного з офісів на четвертому поверсі, і він вистрілить у клітку з відстані п'ятдесяти ярдів. От і все. Він підштовхнув Фань Су.
  
  
  Вони знайшли вихід із натовпу, і він розповів їй, як він збирається це зробити. "Попереду пожежні сходи", - пояснив він. "Я думаю
  
  
  , що ззаду будуть інші. Коридори повинні проходити спереду назад. Якщо ми зможемо дістатися четвертого поверху, а я потраплю до офісу, у нас може бути шанс. Ви можете прикрити мене з коридору. У всьому цьому натовпі та азарті потрапити не складе труднощів».
  
  
  Вона сказала те, про що вони обидва думали. «Так. Потрапити усередину буде легко. Навіть застрелити його. Піти потім буде складно».
  
  
  Кіллмайстер знизав плечима. «Одне – якщо цей натовп нас схопить, це буде швидка смерть. Пішли».
  
  
  Вони почали пробиратися через край натовпу повз кіоски, де жінки продавали прапори та крихітні бюсти Мао. Повсюди були настінні плакати. Смерть усім декадентським буржуа - Поважайте думки Мао - Геть кривавих революціонерів - Смерть усім американським собакам і черепахам, що бігають.
  
  
  "Вони не люблять нас", - сказав Нік собі під ніс.
  
  
  Крок за кроком вони пробивалися крізь натовп людей до головного входу до поліцейської дільниці. Простір навколо дверей та широких сходів залишався вільним завдяки членам Народного ополчення, озброєним гвинтівками та автоматами Томмі. Вони були одягнені в м'яку коричневу форму та кепки з червоними зірками, а на комірах були червоні петлиці. Для міліції вони виглядали настороженими та дисциплінованими, і Ніку це не подобалося. Пістолети Томмі викликали в нього почуття холоду. Якщо задня частина будівлі охоронялася так само добре, як і фасад, вони мали серйозні проблеми.
  
  
  Фань Су зашипіла на нього. «Ти мій тупий кузен, який працював у місті. Тепер ти хворий, і я намагаюся допомогти тобі повернутися до свого села. Тримай голову та очі опущеними, але не перестарайтеся. Дивись так безглуздо і нервово. Як ви можете."
  
  
  Нік у гримасі показав свої чорні зуби. Остання частина буде нескладною. Він нервував.
  
  
  Вони підійшли до стражника, який стояв під великим червоно-золотим прапором із серпом та молотом. Спершу він не звернув на них уваги. Він дивився на клітку і, мабуть, не хотів, щоб його турбували.
  
  
  Фань Су потягла охоронця за рукав. Він з досадою глянув на неї. "Що це, товаришу?"
  
  
  Дівчина вказала на Ніка, який стояв, згорбившись, човгаючи ногами, з напіввідкритим ротом і порожніми очима. У той же час його рука була поряд з Люгером - він підтягнув кобуру вперед, щоб дістатися до неї швидше, і стилет був готовий вилетіти з піхов у його руку. Якби йому довелося їх використати, звичайно, було б вже надто пізно, але якби він пішов, він збирався взяти з собою кілька з них.
  
  
  Фань Су пояснювала, що її двоюрідний брат хворий і йому потрібен проїзний, щоб він міг подорожувати. Насправді її троюрідна сестра, і вона трохи відійшла від Ніка. Він був ідіотом, до того ж глухонімим, і якщо хтось йому не допоможе, він заблукає і помре у стічній канаві.
  
  
  Охоронець, здавалося, поділяв її почуття до великого брудного горбуна. Він подивився на Ніка, а потім знову на дівчину. «Ага, я розумію, що ви маєте на увазі, товаришу. Це зростання на обличчі Китаю! Його слід сховати у печері».
  
  
  Фань Су сумно посміхнувся. "Я знаю. Але він безпорадний і від моєї крові, хоч і віддалено. Я не можу дозволити йому загинути. Тож, будь ласка, допоможіть мені…»
  
  
  Охоронець тепер оцінювально дивився на Фань Су, оглядаючи її з голови до ніг, і Кіллмайстер виявив, що сподівається, що там не буде багато балачок хлопчиків і дівчаток. Тепер він був напруженим, але водночас розслабленим та готовим до дії. «Давай, - люто подумав він. Покінчимо с.
  
  
  Фань Су засунула свої папери охоронцеві. "Будь ласка? Якби ви могли трохи поспішити для мене, я був би вдячний. Я знаю, що ви важлива людина і у вас є свої обов'язки, але я також маю обов'язки». Вона кинула на Ніка зневажливий погляд. «Крім того, він мене кривдить. Я хочу позбутися його. Він погано пахне».
  
  
  Охоронець засміявся. "Ви кажете правду там, товаришу". Він повернув їй папери, не глянувши на них. «Ви не їдете з Шанхаю? Тоді мені потрібно переглянути його документи».
  
  
  Вона обернулася до Ніка і швидко заговорила руками. Вони практикували це, як Нік займався дактилологією годину за стомлюючою годиною. Кожен агент AX мав уміти говорити пальцями.
  
  
  Фань Су виконувала всю процедуру з ймовірністю мільйон одного, що охоронець чи спостерігач знав мову жестів.
  
  
  Нік кивнув і поліз у мішкуваті штани у пошуках паперів. Він передав їхній дівчині, яка передала їх охоронцеві. Він глянув на брудну зморщену масу паперу і повернув її. «Навіть вони погано пахнуть. Але заходьте, товаришу. Вам пощастило, що товариш капітан Чоу працює сьогодні допізна. Четвертий поверх попереду. Він вказав над головою. "Прямо там".
  
  
  Коли вони увійшли до будівлі, охоронець гукнув дівчину. «Краще поспішіть, товаришу, інакше ви пропустите». Він вказав на
  
  
  клітину. «Вони збираються незабаром знову його різати. Гнойова черепаха втратить ще один плавець».
  
  
  Вони пройшли через багато прикрашений вестибюль, від якого пахло сечею. Чотири сходові прольоти вгору. Нік вступав у приміщення і ненадовго зупинявся на кожному майданчику, щоб глянути вгору й униз коридорами. Він був задоволений. Більшість офісів було порожнім, а ближче до задньої частини будівлі не горіло світло. На третьому поверсі почувся клацання самотньої друкарської машинки.
  
  
  Четвертий поверх. Праворуч від них коридор закінчувався яскравим прямокутником, що виходить на площу. Ліворуч від них, від сходової клітки до іншого вікна, коридор був темним.
  
  
  У Ніка Картера у руці був «люгер». Фань Су намацала штани та дістала маленький японський пістолет. Якщо їх зловлять крадучими, їм доведеться пробиватися назовні.
  
  
  Нік, який завжди турбувався про свій вихід, кивнув уліво. «Перевірте це заднє вікно. Поспішайте. Я зачекаю тут».
  
  
  Вона пішла, бігаючи навшпиньки. За хвилину вона повернулася. «На подвір'я є пожежні сходи. Дуже темно".
  
  
  «Є провулок? Чи перехід на сусідню вулицю? Двір - це лише пастка».
  
  
  «Є провулок. Я впевнена в цьому. Я вже була в цій будівлі раніше».
  
  
  Нік торкнувся її руки. "Добре. Зачекай мене. Блукай безцільно. Якщо хтось хоче знати, чому ти тиняєшся, дотримуйся тієї ж історії - за винятком того, що мене наодинці допитує товариш капітан Чжоу».
  
  
  Її очі блиснули на нього. «Я не думаю, що хтось прийде. Вони всі там – чекають, щоби це повторилося». Маленький Намбу рухався у її руці. "Якщо вони прийдуть, я знаю, що робити".
  
  
  Нік Картер тепер стояв прямо і прямо. Горб здавався ще гротескнішим, ніж раніше. "Відкрий це заднє вікно", - сказав він їй. «І одягни черевики, люба. Коли ми покинемо це місце, якщо ми вийдемо з нього, ми вилетимо, як кажани з пекла!
  
  
  Він рухався стрімко. Він пішов коридором до спалаху світла і шуму натовпу, що гримів від хвиль прибою. Якби вони хотіли витягнути По-Чоя і знову різати його, може залишитися зовсім небагато часу.
  
  
  Це були останні двері праворуч. Яскрава смуга світла просочувалась у коридор, змішуючись зі світлом із вікна. Зовні на мить загудів гучномовець. Натовп ревів на глибшій ноті. Нік відчув, як на ньому виступив піт. Якби вони стягнули бідолаху вниз до того, як він встиг вистрілити.
  
  
  Він переклав «люгер» у ліву руку, клікнув стилет правою. Секунду він дивився на світло під дверима. Потім він повернув ручку і зайшов до кімнати, вважаючи, що товариш капітан Чжоу буде один. В іншому випадку Ніку довелося б використати «Люгер», і все могло б стати дуже заплутаним.
  
  
  Капітан Чжоу був один. Він сидів за столом і дивився у відчинене вікно на клітку. Його крісло, що оберталося, скрипіло, коли він повернувся. "Що ти хочеш ..."
  
  
  Стилет затремтів у капітана в горлі. Нік вимкнув світло і, як тигр, стрибнув до столу. Чоловік все ще видавав агонічні звуки та хапав стилет на своєму тілі. Нік закинув м'язисту руку в потилицю, знайшов рукоятку і розгорнув зброю, зробивши майже повне коло.
  
  
  На той час, як тіло впало на підлогу, Нік стояв навколішки біля вікна. Він якраз вчасно. Біля підніжжя жердини двоє солдатів розв'язували фал, пристебнутий до шипа на жердині. Клітина розгойдувалася туди-сюди.
  
  
  Кіллмайстер вилаявся крізь зуби. У ціль, що рухається, потрапити було вдвічі складніше.
  
  
  Він перевірив «Люгер», потім висунув дуло з підвіконня вікна, викинувши з голови все, крім оголеного істоти, що страждає, в клітці. Двома руками, як у вуличній бійці в Сан-Франциско, він спробував задіяти приціл Люгера: він спиляв приціл до тих пір, поки не став ледве помітним, щоб не зачепитися за шкіру чи тканину, і тепер шкода, що він це зробив.
  
  
  Клітина шалено розгойдувалася, метронімічний рух, який збивав з пантелику його всі зусилля, щоб привести його погляди у відповідність. Якось він мало не видавив постріл, потім дозволив пальцю розслабитися. Прокляття! Йому доведеться зачекати. Кожна секунда, на яку він чекав, збільшувала його небезпеку в жахливій геометричній прогресії.
  
  
  Клітина вдарилася об стовп, оглушливий гуркіт заглушив безперервний рев натовпу. Голий чоловік рухався і хапався за ґрати однією рукою. Клітина почала повільно опускатися.
  
  
  Зараз же! Стріляти при штучному висвітленні було непросто. Ви повинні були враховувати та виправляти тенденцію стріляти надто низько. Вести не було проблем – клітина повільно опускалася. Нік Картер глибоко зітхнув і затримав подих. В останню мікросекунду він згадав, як востаннє по мішенях стріляв Люгер.
  
  
  трохи вище та вправо. Він зробив виправлення.
  
  
  Він натиснув на курок. Він побачив, як тварюка в клітці на мить похитнулася, потім затихла. Клітина, обертаючись на фалі, розгорнулася так, що нарешті Нік побачив обличчя. Він бачив багато мертвих осіб. Цей був мертвий, більшість правої лобової частки була відсутня. Рев натовпу продовжувався і продовжувався. Вони не чули і не бачили. Ще немає.
  
  
  Кілмайстер великими кроками пішов коридором. Фань Су чекала за кілька футів від відкритого вікна та пожежних сходів. Нік махнув їй, щоб вона продовжувала. Він човпнув її по компактних стьобаних штанах ззаду. "Ось і ми знову. Біжи, дитино, біжи!"
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  На північ від Шанхаю, неподалік району Чапей, знаходиться аварійний аеродром. Давно давно не використовувані будівлі, ліхтарі і все цінне вже давно прибрали. Асфальтована злітно-посадкова смуга рясніє вибоїнами, і єдині близькі сусіди – селяни, які обробляють землю та займаються своїми справами. Колійна дорога веде від аеродрому до головної автомагістралі Шанхай Нанкін на відстані приблизно двох миль.
  
  
  Чотири старі вантажівки, які стрибали рейками, їхали без вогнів. Нік Картер і Фан Су їхали в кабіні першої вантажівки, і Нік запитував, як водій вантажівки, дитина, яка ще не досягла підліткового віку, може це витримати. Він і Фань Су не заперечували один одному, тому що обидва вони здійснили поїздку в «медовому» сампані. Він був завантажений смердючими барилами з мотлохом, нічним ґрунтом, зібраним із Шанхаю, відправили у віддалені райони для розкладання на рисових полях. До теперішнього часу і AXEman, і дівчина були ароматними настільки, що потрібно було відчути запах, щоб повірити в це.
  
  
  Коли вони доїхали до поля, вантажівка рушила за заздалегідь наміченим планом. Це був вирішальний момент операції. Відтепер план залежав від зухвалості та удачі. Якщо сміливість – отже, Жовта Венера мала право на успіх.
  
  
  Вантажівки припаркували дві на кожному кінці вузької злітно-посадкової смуги. Водії чекали на їхній сигнал. Їх було всього шестеро, чотири водії, Нік та дівчина. Було б нерозумно ризикувати великою кількістю небагатьох кадрів Андертонга.
  
  
  Вони чекали в темряві і здебільшого у тиші. Нік і дівчина встали під стародавнім деревом гінкго, віялоподібне листя якого вже було забруднене морозом. Нік дуже хотів закурити, навіть недопалки в його жерстяній коробці з кулі були б смачними, але він заборонив курити.
  
  
  Дівчинку непокоїла погода. Дощ припинився, на місяць не було натяку, а легкий шар хмар приглушував блиск центру Шанхаю вдалині. Нік посміхнувся у темряві. Сьогодні ввечері у цьому старому місті буде спекотна пора. Прово рватиме на собі волосся.
  
  
  Він знову глянув на хмари. "Перестань хвилюватися", - сказав він їй. «Я не знаю, хто виконує цю місію, але він буде найкращим. Просто тримайся». Він знав, що нерви її підскакують. Його власні були трохи пошматовані по краях.
  
  
  «Тримай капелюх, Нік».
  
  
  Він затулив її світло ручки кулиним капелюхом, поки вона дивилася на годинник. «П'ять після опівночі. Він запізнився".
  
  
  "Так він ла..." Вони почули це тоді. Гул старого поршневого літака десь у хмарах, далеко на сході.
  
  
  "Ось він!"
  
  
  Вони побігли до краю злітно-посадкової смуги. Фань Су простягла Ніку запальничку. Він запалив нею полум'я і тричі повільно помахав їм уперед і назад.
  
  
  Зайнялися фари вантажівки. По два на кожному кінці злітно-посадкової смуги і по краях утворюючи паралелограм для пілота над головою. Фань Су схопила Ніка за руку. «Здається, це не так багато, чи не так? Як він може це побачити та посадити великий літак». Її голос тремтів.
  
  
  "Він зробить це", - сказав Кіллмайстер. Йому, ким би він не був, краще це зробити. Червоний радар уже помітив би його. Нік подумав, чи є у китайців нічні винищувачі, гідні такої назви. Питання ніколи не виникало. Ви завжди щось упускали з уваги!
  
  
  Пілот зробив два проходи над полем і відлетів. Звук двигунів заглух. Вони чекали, час тягнувся в безкінечність, як велика гумка, яка скоро має зламатися. Очікування… розтягування… очікування…
  
  
  Несподіваний свист літака вразив навіть Ніка. Він з'явився з ночі, як раптовий яструб, опустивши пазурі, і ковзнув над найближчими до них вантажівками. У літаку не було вогнів. У променях вантажівки він виблискував тьмяним сріблом. Він ударився і відскочив, ударився ще раз і залишився стояти, стрімко підбігаючи до дальнього кінця злітно-посадкової смуги. Пролунав вереск гальм і слабкий запах випаленої гуми.
  
  
  «Давай, – крикнув Нік. Він узяв її за руку, і вони побігли до літака, який уже почав розвертатися на дальньому кінці. Коли вони підійшли, він побачив червону та золоту
  
  
  китайський напис на срібних сторонах: Southwest China Airlines. Це був DC3, старий та надійний тип, який широко використовувався невеликими комерційними лініями в країні. Нік знав, що це буде достовірно до найдрібніших деталей. Льотчики, документи, роботи.
  
  
  Двері літака відчинилися, коли вони задихалися. Спустилися сходи. На Ніка світив ліхтарик. "Жовта Венера?"
  
  
  "Так", - відрізав він. "Пилоподібний? І вимкни це прокляте світло!"
  
  
  "Так сер." Світло погасло. Рука допомогла їм піднятися на борт. Власник руки - молодий китаєць з радиста емблемою. Він зачинив за ними двері. Нік сказав: «Скажи своєму пілоту, щоб він увімкнув фари під час зльоту. Вибоїни. Тобі пощастило, що ти пропустив їх».
  
  
  "Так сер." Радист покинув їх. Нік опустився на зручне місце поряд із дівчиною. Він усміхнувся їй. «Пристебни ремінь безпеки, люба. Правила».
  
  
  Вона не відповіла. Вона сиділа дуже тихо, із заплющеними очима та стиснутими кулаками. Він мовчав. Як і багато жінок, вона чудово впоралася з кризою, але коли все минулося, їй потрібно було розчаруватися. Він упіймав себе на тому, що бажав, щоб у неї трапилася невелика істерика. Може, їй піде на користь. Він потребував її як ніколи раніше, щоб спровокувати Жовту небезпеку - він збирався доповісти, що Жовта Венера, Андертонг, безумовно заслуговує на всіляку допомогу - і вони тільки зараз вступали в по-справжньому складну частину. Його усмішка була жорсткою. Говорячи словами пісні, вони пройшли довгий шлях від Сент-Луїса. Їм потрібно було пройти ще дуже довгий шлях!
  
  
  Вони злетіли. Він глянув униз і назад і побачив, що на вантажівках згасли вогні. Він побажав їм удачі на шляху до кабіни.
  
  
  Нік одразу впізнав пілота. Його звали Дзе Шен-Пен, але чомусь звали Джонні Кул. Нік не знав чому. Ця людина була полковником націоналістичних ВПС і живою легендою - по-своєму, такою самою легендою, як і сам Нік. Він був тут уже давно, сильно посивів і був єдиною людиною, яка колись рятувалася від Землетрусу Макгуна за часів CAT. Хоук вибрав найкраще.
  
  
  Всі троє чоловіків у каюті дивилися на Ніка, що увійшов. Він не міг їх звинувачувати. Він навіть не звинувачував радиста в тому, що він так голосно пирхав. Він, мабуть, погано пахне.
  
  
  Джонні Кул не впізнав його, що не дивно. Нік обдарував усіх своєю чорнозубою посмішкою і сказав: «Дякую, джентльмени. Це було страшенно добре зроблено. Ми почали трохи хвилюватись».
  
  
  Джонні Кул віддав літак другому пілоту. Вони з Ніком звірилися з пачкою карток на крихітному столі радистів. Нік стримав усмішку, помітивши, що пілот тримається від нього якнайдалі.
  
  
  Пілот дістав із нагрудної кишені аркуш друкованого паперу. Він глянув на AXEman. «Для перевірки, сер, і для ясності я хотів би пройти через це».
  
  
  "Вперед, продовжуйте."
  
  
  "Так сер." Якщо й було щось невідповідне в акуратно одягненому в уніформу, чисто поголеному льотчику-ветерану, що підкоряється цьому смердючому, брудному, злому вигляду кулі, то він, схоже, не помітив цього чи не образився. Джонні Кул виконував накази. На мить Ніку захотілося нагадати Джонні про те, як вони востаннє разом випили в барі Hubie's в Гонконгу. Він цього не зробив.
  
  
  Джонні Кул прочитав зі свого списку. «Дві пачки, клас А., сер. Я попрошу вас розписатися за них, сер».
  
  
  Звісно. Якщо ви хочете, щоб на мотузці можна було повіситись, вам доведеться розписатися за неї.
  
  
  "Я наказую, сер, висадити вас якомога ближче до села Мейнян, приблизно за п'ятдесят миль на південь від Чунтьєни. Навколо багато пустелі - у нас не повинно виникнути проблем зі спуском. Якщо виникнуть проблеми, або питання, ми прикриваємося тим, що ми втратили двигун і змушені були здійснити аварійну посадку, поки що, сер?
  
  
  Нік Картер кивнув головою. «Доведеться приземлитися за денного світла? Цей старий ящик не витримає більше трьохсот, чи не так?» Він звик до літаків.
  
  
  Палець пілота провів лінію на карті. «Серед білого дня, сер. Це нас не надто турбує. Як я вже сказав, на деякий час ми маємо гарне прикриття. Перед зльотом літаки з авіаносця провели антирадарний огляд, і ми падаємо. диполі автоматично, коли ми йдемо. Великі шанси, що вони взагалі нас не підберуть. У нас, звичайно, є додаткові баки, які ми викидаємо в міру їхнього використання. Після того, як ми підемо від вас, ми продовжимо шлях до Непалу або Сіккім, залежно від пального та погоди».
  
  
  "Це здорово для тебе", - сказав AXEman трохи в'їдливо, - "але мене більше турбує наш розрахунковий час прибуття"?
  
  
  Пілот подряпав олівцем блокнот. «Добре, треба протистояти зустрічному вітру. Я думаю, приблизно вісім годин польоту. Можливо, трохи менше». Він глянув на годинник. "Ми повинні висадити вас близько восьми тридцяти чи дев'яти".
  
  
  "Не надто близько до Мейняну", - сказав йому Нік. "Ми хочемо увійти до села без прив'язки до літака, якщо це взагалі можливо".
  
  
  Джонні Кул на мить подивився на нього із сумнівом, потім сказав: «Ми зробимо все, що в наших силах, сер. Це можливо можливо. Навколо дика країна, з безліччю долин, гір та сухих озер. , звісно. Ми будемо намагатися щосили, сер, але ми не зможемо відхилитися надто далеко від Янцзи. Річка – наш орієнтир. "
  
  
  "Добре." Нік посміхнувся пілоту. «Ну, тепер поспати після того, як ми приберемося і поїмо. Можна, можливо?"
  
  
  Тоді Джонні Кул упізнав його голос. Його очі на мить блиснули, і усмішка торкнулася його губ, але він лише серйозно сказав: «Можу, сер. Це все там. Вони працювали над цим протягом тижня, як бобри. Ви хочете, щоб я показав вам речі? "
  
  
  "Неважливо. Ми знайдемо те, що нам потрібне. Розбуди нас за годину до приземлення. Я хочу уточнити в тебе останній момент».
  
  
  "Так сер."
  
  
  Коли Кіллмайстер вийшов із каюти, настала пауза. Джонні Кул забрав літак у другого пілота.
  
  
  Радіоприймач голосно пирхнув і сказав: «Хто це, чорт забирай? Мабуть VIP, Джонні, як ти з ним заговорив».
  
  
  Пілот кивнув головою. "Велика людина. Більше, ніж ти колись будеш, мій друже».
  
  
  Радист знову пирхнув. "Може бути і так. Але велика людина чи ні – вона все одно пахне лайном».
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  
  
  
  Це було схоже на те, як пройти через чарівне дзеркало з нового Китаю до старого. Тен Фа, старий воєначальник, як і раніше, правив цим занедбаним куточком країни середньовічною рукою. Жодної товариської нісенітниці, дун чжі, щодо Тен Фа. Йому було сто років, і смерть не лякала його. Він тримався осторонь, зі своїми євнухами та наложницями в поясах цнотливості, а лао пайсинг, селяни, платили податки йому, а не Пекіну.
  
  
  Фань Су пояснила все це Ніку в їх першу ніч у безладному замку з глиняної цегли, що стояла на пагорбі з видом на село Мейньян. З вікна їхньої просторої кімнати він міг дивитись на схід і бачити тонкий білий відблиск на горизонті – найперші низькі пагорби Тибету. Вони все ще були за п'ятсот миль від своєї мети, долини Чумбі.
  
  
  Посадка пройшла вдало. Звичайно, були очі, але зараз Кіллмайстер подумав, що може їх не враховувати. У такій країні, де немає доріг та комунікацій, можуть пройти дні, перш ніж вони будуть доведені до відома влади Чунтьєні. На той час буде вже надто пізно, як не крути.
  
  
  Після того, як Нік і Фань Су ретельно зафіксували місце посадки – їм доведеться використовувати його знову, – пройшли двадцять миль до села Мейньян. Тепер вони були чисті та одягнені просто як мандрівники. Вони несли довгі палиці попелу проти диких собак, і були чоловіком і дружиною. Нік викинув горб і перуку, накривши свою голену голову чепцем із собачої шкіри. Пакети були важкими – люди AX нічого не забули – і гарантований смертний вирок, якщо їх зловлять.
  
  
  Погода стояла свіжа, далекі гори огорталися туманом, і вони йшли через сірувато-коричневі поля рисової стерні, обрамлені світло-жовтими та коричневими осінніми квітами. Дорогою Нік усе дивився на небо; залишилося недовго до першого сильного снігопаду.
  
  
  Тен Фа без питань привітав їх. Їхнє прикриття для вух старого полягало в тому, що вони бігли з Китаю через Тибет. Він не подавав жодних ознак недовіри – чи віри. Фань Су була правнучкою старого друга, давно померлого, і цього було достатньо для Тена.
  
  
  Це була друга ніч їхнього перебування. Коли вони закінчили обід – просту трапезу зі смаженого порося, яєць, капусти та вареного пшона, старий покликав Ніка. «Я хотів би поговорити з вами, юначе. Наодинці».
  
  
  Нік через стіл подивився на дівчину. Вона трохи підняла свої стрункі плечі і кивнула. Іти з ним. Гумор його. Я теж не розумію. Вони обидва грали на слух, намацуючи дорогу. Тепер у Ніка були свої орієнтири, свої виправлення, і ще один день має зробити це. Тоді вони зможуть вирушити в дорогу.
  
  
  Він пішов за старим через лабіринт вузьких проходів. Тен був трохи більше п'яти футів на зріст і прямий, як стріла. Він завжди був одягнений однаково - уніформа кольору хакі з високим коміром-чокером, пояс Сема Брауна, ряд прикрас на лівих грудях. Він жив у світі п'ятдесят років тому. Нік подумав, ідучи за шомполом, наскільки старим, яким божевільним був старий насправді. Він недостатньо бачив старого, щоб по-справжньому знати. Досі Тен майже не давав їм спокою. Нік бачив, як кілька євнухів займалися своїми справами
  
  
  у довгих парчових халатах. Принаймні Фань Су сказав, що вони євнухи. Він не бачив жодної з наложниць, хоча одного разу почув хихикання через закритий балкон, прогулюючись по одному з кількох дворів.
  
  
  Тепер, йдучи за Теном, він згадав зауваження Яструба: Що він з ними робить? То був незвичайний старий. Він міг просто робити те, що робили із наложницями!
  
  
  Вони перетнули внутрішній дворик, де крихітний місток перебігав через басейн. Мертві лілії плавали у воді. Було майже темно, але останній промінь заходу сонця вигинався по стінах і лежав, як холодна золота смуга на чорній воді. Десь на краю басейну жаба-бик випустила басову ноту.
  
  
  Весь цей час Тенг мовчав і провів AXEman через ворота у стіні. Тепер вони були в іншому саду. У центрі стояла міцна пагода з обпаленої цегли, пофарбована в мертвий чорний колір. Місце неприємно нагадало Ніку гробницю. Тен відчинив єдині двері, масивні дубові двері, і підійшов до Ніка, щоб увійти.
  
  
  Він стояв у темряві, поки Тен ходив запалювати свічки. У міру того як кімната поступово наповнювалася м'яким світлом, людина з AX дивилася на всі боки з подивом і вдячністю. Кімната була круглою, з мармуровою підлогою. На одній стіні висів великий сувій із зображенням, у якому він дізнався Дао-чі. Сімнадцяте століття.
  
  
  На п'єдесталі стояло бюст, яким міг бути тільки Ван Сяо. Династія Мін. Нік видавав вдячні звуки на кантонському діалекті, якою вони говорили.
  
  
  Тен Фа вклонився і, переключившись англійською, сказав: «Кілька речей, якими я дорожу». Він вказав на високий екран, що стояв у кутку кімнати. «Пізніше, сер, я можу показати вам свій найбільший скарб. Але спочатку я думаю, ми маємо поговорити. Сядьте, будь ласка».
  
  
  Тен сів за невеликий стіл. Він відчинив ящик і дістав старий пістолет «Маузер». Він вказав їм на Ніка Картера. Його викривлена стара рука була твердою, і очі проникливо дивилися на Ніка з його зморшкуватого пергаментного обличчя.
  
  
  «Отже, сер, яке ваше справжнє ім'я та національність? Що ви бажаєте тут? І не робіть помилку, яку вони зробили в Пекіні - я не старий і не божевільний. Принаймні не так, як вони думають. ви з дівчиною, здається, думаєте. Ну, сер? Щоправда».
  
  
  Кіллмайстер знав, що його взяли. Нічого не залишалося, окрім як пояснитись, трохи поговорити та робити все можливе. Можливо, подумав він, знайшов союзника.
  
  
  Він зізнався, що є агентом Сполучених Штатів і каже правду стільки, скільки може. Старий слухав без перерви, тримаючи пістолет у Ніка на животі.
  
  
  Коли AXEman зупинився, Тен сказав: «Отже, ви не за аеродромом?»
  
  
  Нік похитав головою. «Я не скажу вам, що мені потрібно, сер, але це не аеродром. Я нічого не знаю ні про який аеродром».
  
  
  Тен кивнув головою. Думаю, я вірю тобі. Виходить, це тунель. Тунель у долині Чумбі. Там відбувається щось дуже загадкове».
  
  
  Нік зберігав безпристрасне обличчя. "Ви, здається, дуже добре поінформовані, сер".
  
  
  Пістолет зрушив на дюйм. «Це гра зі мною. Гра старого. Це дає мені ілюзію, що мине ще трохи часу, перш ніж я піду до моїх предків. Але це не важливо – поруч із Чунтьєне є аеродром. секретний аеродром, де готують пілотів для Північного В'єтнаму».
  
  
  Тен взяв аркуш паперу зі сторінок книги на столі і глянув на нього. «У них є МіГ-15 та МіГ-17, а також кілька бомбардувальників Іл-28. Сподіваюся, ці імена у мене правильні? Він глянув на Ніка.
  
  
  Нік Картер усміхнувся і кивнув головою. Він був вражений цією інтуїтивною прозорливістю, ЦРУ також. Може, вони вже знали про аеродром. Якщо ні, вони повернули свої вкладення. Якщо, звісно, він вибереться.
  
  
  Він сказав: “У вас вони правильно звучать, сер. Але навіщо говорити мені, ворожому агенту?
  
  
  Обличчя з пап'є-маше розпливлось у слабкій усмішці. "Не обов'язково мій ворог. Це ще належить з'ясувати. Мені не подобається уряд у Пекіні, і вони не дбають про мене. Вони дають мені спокій, тому що вважають мене нешкідливим і божевільним. Також вони знають, що я не боюся їх. Коли ти такий самий старий, як я, ти нічого не боїшся. Тобто нічого, крім безчестя та втрати обличчя”. Він перемістив пістолет і глянув на нього. "Я завжди можу простежити, щоб цього не трапилося".
  
  
  Перш ніж Нік встиг щось сказати, старий продовжив: «Я був би вдячний, якби ви тепер назвете мене Генералом Теном».
  
  
  Очі агента AX трохи звузилися, але він кивнув головою. Це була перша невелика вказівка на те, що старий може бути трохи за поворотом.
  
  
  «Так, генерале. Звісно. Я так розумію, що ми не вороги? Ви допоможете мені, якщо зможете?
  
  
  В останню хвилину або близько того в Тені відбулася невелика зміна. Він сів просто в
  
  
  крісло, і в його очах світився блиск, якого раніше не було. Параноя? – подумав Нік. У його похилому віці майже, напевно, залишилися якісь його сліди, і цей стан приходив і йшов.
  
  
  Тен кивнув головою. "Я можу допомогти вам. Не з благодійності чи тому, що я люблю американців, а тому, що це теж допоможе мені. За взаємною згодою. Ви розумієте?"
  
  
  «Я розумію, – сказав Нік. І він зрозумів. Тен був трохи чокнутим, більш ніж трохи небезпечним у поганому настрої – і просто міг надати величезну допомогу. Він підіграв.
  
  
  Тен поклав пістолет на стіл поруч із собою. Він відчинив ящик, потім зупинив рух і подивився на Ніка. "Ви озброєні?"
  
  
  Кіллмайстер сунув стилет йому в руку і простяг. «У мене також є Люгер, генерал. Я міг би убити тебе будь-якої миті».
  
  
  Старий слабо посміхнувся. Він відштовхнув маузер пальцем. "Можливо можливо. Я не такий швидкий, як був».
  
  
  Він узяв зі столу опуклу папку манільської і поклав перед собою. Він постукав по ньому пальцем. "Мої плани. Детально. Після того, як ви зробите свою роботу, якою б вона не була, я хочу отримати вашу обіцянку, що ви передасте її потрібним людям у Вашингтоні. Обіцяйте це мені, і я допоможу вам усім, що можу».
  
  
  Нік пообіцяв. Це здавалося досить невинним.
  
  
  Генерал Тен схилив голову набік, як хитрий старий птах. Вас не цікавлять подробиці? Ви не хочете знати мої плани?
  
  
  Нік внутрішньо здригнувся, дивлячись на товсту папку. «Можливо пізніше генерал. Сьогодні я прочитаю це. Це справді не моя провінція, ви знаєте. Ця справа має бути відправлена безпосередньо до Генерального штабу. У всьому такому великому, як це, я лише маленька картопля».
  
  
  Тен насупився, але не виглядав незадоволеним. «Думаю, я розумію натяки. І ви, звичайно, маєте рацію. Цей файл повинен йти вгору. Але я дуже коротко скажу вам, що планую».
  
  
  Нік Картер зітхнув.
  
  
  Генерал обережно пояснив, що в нього вже є ядро ​​армії. Нік знову зітхнув і прикинувся увагою. Він бачив «армійське» тренування – двадцять обірванців. Селяни, які у вільний час були «солдатами». Генерал, подумав він тепер, мабуть, перебуває в гіршому душевному стані, ніж здається на перший погляд, тому Пекін не турбувався про нього.
  
  
  "У мене теж хороший інтелект", - говорив генерал. Він постукав папірцем на столі. «Як я щойно вам довів. Якщо ваша країна надсилатиме мені тільки запаси і гроші, особливо гроші, я зберу армію і візьму під контроль цю провінцію через шість місяців. Я гарантую це! Потім, після того, як я консолідуюсь, я захоплю весь Китай. Мільйони спрямують до мого прапора».
  
  
  Нік схибив. Він сказав: «Ви, звичайно, працюватимете з Чан Кайші? Я так розумію, що ви були колись друзями».
  
  
  Тиша. Генерал підняв маузер і знову направив його на Ніка. Його зморшкувате обличчя було біле, очі витріщені. "Цей бандит!" То був майже крик. «Ніколи! Я сказав, що правитиму. Я один. Генерал Тен Фа!
  
  
  Нік сидів нерухомо. Палець старого був білим на курці пістолета. Нік усміхнувся. «Звичайно, генерале. Я просто неправильно зрозумів. Я обов'язково передам ваш файл із моїми найкращими рекомендаціями. Але тим часом, сер, я не можу зробити нікому з нас нічого доброго, поки не поїду з Китаю».
  
  
  Пістолет знову поклали на стіл. Шторм пройшов так само раптово, як і здійнявся. Тоді Нік зрозумів розгадку. Старий, мабуть, був досить розсудливий у питаннях, які пов'язані з його власними амбіціями.
  
  
  "Податки", - сказав генерал Тенг.
  
  
  "Сер?"
  
  
  "Податки", - повторив старий. «Я покажу їм щось про податки». Його вставні зуби блиснули на Ніка. «Та я одного разу ввів двадцять сім податків тільки на сіль!»
  
  
  Перш ніж Нік встиг щось сказати на це - що було сказати? – продовжив генерал нормальним тоном. «Ми маємо негайно вивести вас і дівчину звідси. З аеродрому, хіба ви не бачите? Вони, напевно, подумають, що ви його шукаєте. У цих місцях чутки поширюються повільно, але поширюються. Я не можу бути впевнений у цьому. навіть у моєму власному будинку”.
  
  
  Ця думка спадала на думку Ніку раніше, а тепер вона повернулася. Було більш ніж ймовірно, що один із слуг уже розмовляв із головою села незнайомців, які зупинилися у генерала Тенга. Він сподівався на це.
  
  
  Генерал Тен розкладав на столі пошарпану і дуже складену карту. Він поманив Ніка. «Ходімо. Я покажу вам, як я збираюся допомогти вам. Це карта країни навколо долини Чумбі, де риють тунель. Я добре це знаю, тому що я полював там у дитинстві, і я дещо знаю. Про це мало хто знає. Звісно, вони не знають про це. Подивіться”.
  
  
  Карта була стара і застаріла, але Нік уважно вивчав свою
  
  
  На картах із супутникових знімків були зібрані чудові зразки, тому тепер було легко візуалізувати місцевість.
  
  
  «Саме тут, – сказав генерал, – є ще одна долина, що йде паралельно Чумбі. Вони, звичайно, знають про це, але навіть не дбають про її охорону. Вони вважають, що вона недоступна. І це так – для того, хто не знає секрету. Долина повністю оточена прямовисними скелями висотою від трьох до чотирьохсот футів. Вона має довжину близько двадцяти миль та милю ширину у найширшому місці. Там ніхто не мешкає. Принаймні так вони кажуть. Я абсолютно впевнений”.
  
  
  Щось у його тоні змусило Ніка швидко глянути на нього. Старий дивився на карту, його палець трохи тремтів, але пожовклого паперу він не бачив. Де він був? Нік ніжно вивів його із задуму.
  
  
  "Схоже, ви добре знаєте долину, генерале".
  
  
  Повільний кивок. "Я знаю. Або я. Я полював там у молодості. Сімдесят п'ять років тому. Я знаю, що це багато часу, але сходи все одно будуть там».
  
  
  "Сходи, сер?"
  
  
  «Грубі сходи, висічені в скелях по обидва боки долини. Коли я знайшов їх, їм має бути сторіччя. А довкола долини були печери, що йшли в підніжжя скель. Хтось чи щось колись жили у цій долині”.
  
  
  Кіллмайстер вилаявся собі під ніс. Ця самотня і занедбана долина, паралельна до найвужчої частини річки Чумбі, могла бути відповіддю на його молитви. Особливо, якщо розповідь про сходи була правдою. Але скільки історій старого вірити? Хтось чи щось?
  
  
  «Це місце, – сказав старий, – відомо місцевими як Долина йєті».
  
  
  О брате! Огидний сніговик! Він зберігав шанобливе мовчання.
  
  
  Генерал Тен сказав: "Ви не смієтеся?"
  
  
  Нік сказав, трохи невірно цитуючи Барда: "Моя філософія набагато більше, ніж мрія, сер". Старий допомагав. Краще балувати його.
  
  
  Генерал Тен кивнув головою. Він здавався задоволеним. "Ах да. Твій Шекспір. Я давно його не читав.
  
  
  Він знову постукав по карті пальцем. Тепер він здавався бадьорим і настороженим. «Це, звичайно, нісенітниця. Принаймні Пекін так думає. Вони навіть не показують долини на своїх картах. Я не впевнений. Як я вже сказав, я був там і…»
  
  
  Нік Картер знову витягнув його з цього стану. «Дякую, сер, за те, що показали це мені. Якщо мої люди можуть скинути мене в цю долину, і я зможу знайти ті сходи, про які ви згадуєте, я буду в позиції з видом на Чумбі. Там має бути багато гарного укриття. на… ну, у мене є плани та накази”.
  
  
  Генерал складав карту. «Так. І я не вдаватимуся в подробиці. Наше головне завдання зараз має полягати в тому, щоб вивести вас та дівчину звідси якнайшвидше. Ви не можете піти сьогодні ввечері, я вважаю?»
  
  
  Нік глянув на годинник. Трохи після семи. У Сіккімі команда AX чергувала цілодобово. Це могло бути просто можливим. Досі залишалася проблема повернутися до смуги пустелі, де вони приземлилися. Це має бути місце. Це виявилося безпечним, це було єдине, що знав Нік, і тепер Джонні Кул мав передати координати начальнику групи AX у Сіккімі. Вони мають майже ідеальний результат на полі. Спалахи могли направити їх усередину.
  
  
  Він пояснив це старому.
  
  
  "У мене швидкі коні", - сказав Тен. «І я дам вам шість чоловік, яким я можу довіряти». Він напружився, випроставши спину, знову повний Генерал. «Ви одразу зв'яжетесь зі своїм народом!»
  
  
  "Так сер." Нік хотів віддати честь.
  
  
  Він почав йти, але генерал схопив його за руку. «Для хлопця ви не дуже цікаві». Він вказав на високий екран, що закривав кут кімнати. «Я сказав, що покажу вам свій найбільший скарб. Я дотримаюсь свого слова. Приходьте».
  
  
  Що тепер? Нік пройшов за жорсткою старою спиною по мармуровій підлозі до екрану. У нього було мало часу, щоб пожартувати над старим - йому потрібно було включити приймач і запустити механізм.
  
  
  Генерал Тен відкинув частину екрану. «Я надаю вам велику честь, сер. Я не дозволяю багатьом людям зустрічатися з моєю дружиною».
  
  
  Дружина? Щось почало повзати під шкірою AXEman.
  
  
  «Це Порфирія, – сказав генерал Тенг. «Моє перше і єдине кохання. Є дурні, які кажуть, що вона померла 50 років тому, але це не так. Хіба вона не гарна?
  
  
  Вона напівлежала на дивані з подушкою під головою, з віялом у руці. Вишукана китайська лялька з крихітними ніжками, лілійна ніжка старого Китаю і акуратно загострений червоний рот на тлі абсолютно білої рисової пудри. Ажурна шапочка вінчала блискуче темне волосся. Очі, прозорі та темно-карі, дивилися на Ніка.
  
  
  Він майже вклонився і заговорив, але потім упіймав себе на цьому. Спершу він подумав, що це манекен. Він зробив крок ближче, відчуваючи, що генерал дивиться на нього. Його шкіра знову вкрилася мурашками, і він відчув, як на ньому остигає волога. То не був манекен.
  
  
  Є дурні, які кажуть, що вона померла п'ятдесят років тому!
  
  
  То була мумія.
  
  
  Нік Картер відвернувся, відчуваючи, що його зараз знудить. Старий не звернув на нього уваги. Він підійшов до канапи і зупинився над фігурою. Він поправив віяло, маленьку мереживну шапочку, перемістив ноги на подушку.
  
  
  Через плече генерал заговорив із Ніком: «Я залишуся з нею ненадовго. Сьогодні ми не розмовляли. Ідіть і приготуйтеся. За годину ви будете біля головних воріт. Переконайтеся, що ви пішли. ніяких слідів твоєї присутності тут.
  
  
  Нік відвернувся, борючись із нудотою. Він був майже біля дверей, коли покликав старий. «Файл! Ви повинні взяти його із собою. Простежте, щоб воно якнайшвидше потрапило у надійні руки у Вашингтоні».
  
  
  "Так сер." Він повернувся до столу і взяв громіздку папку.
  
  
  Обійшовши ставок з ліліями по дорозі назад до головного будинку, Нік згадав, що в ставку водяться коропи. Фань Су сказав йому, що короп дожив до похилого віку, і що деякі китайці їли пюре із зерна та кишок коропа, щоб забезпечити собі довголіття.
  
  
  Нік скривився. Генерал Тен переборщив. Він прожив надто довго!
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Коли він розповів Фань Су про це, вона просто знизала плечима. «Він дуже злий, - сказала вона. «Я розмовляв із деякими зі слуг. Дехто любить його, всі його бояться і всі згодні, що він божевільний. Це не має значення у цій пустелі».
  
  
  "Можливо, ні." Він був зайнятий налаштуванням антени для трансівера. «Річ у тому, наскільки ми можемо довіряти його інформації? І чи справді він прийде з цими людьми та кіньми, щоб допомогти нам вибратися звідси сьогодні ввечері?»
  
  
  Фань Су була оголеною і збиралася натягнути костюм із щільної вовняної спідньої білизни, яку вона вийняла з пакетів. Її лимонна шкіра сяяла у м'якому світлі свічки. Нік дивився з вдячністю, якщо не з бажанням, на тонкі боки, плоский живіт, гарні пружні груди. Він раптово усвідомив, що Хоук мав своєрідне передбачення, коли він назвав цю місію Жовтою Венерою. Старий ніколи не бачив Фань Су і, мабуть, ніколи не побачить.
  
  
  З моменту їхнього прибуття дівчина була надзвичайно мовчазна і похмура. Але тепер її очі були мрійливі, а голос м'який, коли вона дивилася на Ніка.
  
  
  "Ви хочете, щоб?"
  
  
  "Я хочу", - сказав Нік. «Але немає часу. Генерал сказав годину». Він устромив ключ і почав відправляти. Дівчина повернулася до нього спиною і почала одягатися.
  
  
  Вони встигли до головних воріт. Нік ніс важкий рюкзак зі своєю вибухівкою та альпіністським спорядженням, приймач, запаси їжі та води, запасні патрони та ще десяток інших речей, які можуть знадобитися. Фань Су несла спальні мішки, додаткову їжу та боєприпаси, а також гвинтівки. Зброя була новим Mannlichers, з затвором, калібром 458 Magnum, і вони мали оптичний приціл. До того ж у Ніка були траншейний ніж, обріз для ближнього бою, люгер та стилет. Обидва були в костюмах з подвійною стежкою, у важких рукавицях та хутряних чоботях. На їхніх головах були хутряні шапки у стилі шерпа.
  
  
  Поки вони чекали на появу генерала, Нік відчув на своєму обличчі вітер з далекого Тибету. Як холодна бритва. Там, на перевалі, вони збиралися заморозити свої сідниці. І все-таки він не міг носити більше одягу - тепер він був справді надто громіздким, і йому треба було лазити. З тієї ж причини він не міг носити кулемет, що хотів би. Це завадить його лазінню.
  
  
  Генерал не прийшов. Шестеро людей сиділи збоку і розмовляли між собою. Коні були осідлані і готові, сповнені духу і рвуться в дорогу.
  
  
  Кілмайстер почав хвилюватися. Що втримало старого? Вони мали дуже щільний графік. Літак із Сіккіма буде на посадковому майданчику о 2 годині ночі. - Чекати рівно десять хвилин, більше немає.
  
  
  Генерал не прийшов.
  
  
  Нік зачекав ще п'ять хвилин. Потім він сказав дівчині: "Я піду подивлюся, що його тримає".
  
  
  Він знав, де знаходяться покої старого, і був майже там, коли його осяяла думка. Йому не сподобалася ця думка, але її тяжіння, інтуїція була настільки сильною, що він змінив курс і повернувся до своїх попередніх кроків. Минувши ставок з коропами та ліліями, ви потрапите у двір чорної пагоди. Йому довелося навпомацки перетнути корт, але двері пагоди легко відчинилися для його дотику. Він був наповнений м'яким світлом, деякі свічки горіли тьмяно і тріпотіли на холодному вітрі, коли він увійшов.
  
  
  відразу ж подивився на диван, знаючи, що він мав рацію. Генерал був мертвий.
  
  
  Старий лежав на дивані з мумією своєї дружини. "Так близько до неї після смерті, - подумав Нік, - як, мабуть, він був за життя". П'ятдесят років тому.
  
  
  Очі генерала Тена були розплющені і дивилися в стелю. Нік закрив їх, здогадуючись, що сталося. Старий ліг для «розмови», як, мабуть, багато разів робив раніше. На цей раз його серце зупинилося. Просто так.
  
  
  Нік повернувся до воріт, гадаючи, що, чорт забирай, він тепер робитиме.
  
  
  Але все було гаразд. Виявилося, що генерал викликав у пагоду слугу і наказав.
  
  
  Голова невеликої групи вклонився Ніку. "Ми йдемо, сар?"
  
  
  Він їм не сказав, що генерал мертвий. Він дістав компас, стрілка світилася в темряві, і сказав: "Тепер йдемо".
  
  
  Літак із Сіккна мав приземлитися за два. Вони були на останньому етапі.
  
  
  Коли вони пішли далеко, вони з дівчиною відступили. Він сказав їй, що Тен мертвий.
  
  
  Фань Су не дивилася на нього. Вона подивилася прямо перед собою, поверх голови свого скакуна, і сказала: «Життя - це лише хода до смерті».
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  
  
  
  Світанок над долиною став ясним і холодним. Тут вони були захищені від вітру, затишно влаштувалися у печері із західного боку. Ішло трохи снігу, коли літак скинув їх у довгу щілину масивного плато. Тепер сніг припинився, залишивши лише тонкий шар цукру на сірій безплідній скелі.
  
  
  Фань Су згорнулася у своєму спальному мішку, спостерігаючи, як Нік вивчав мозаїчні карти з ліхтариком. Тепер він знав їх напам'ять. Він із задоволенням побачив, що старий генерал знав, про що говорив. Долина, в якій вони зараз знаходилися, була приблизно паралельна до вузького входу в Чумбі. Відповідно до знімків із супутника, за півмилі від входу до Чумбі з відкритого отвору у твердій скелі західного фасаду проходила галерея. Саме в цій галереї, принаймні так говорили експерти ЦРУ та AX, розвивався комплекс. Тут ЧиКоми будували те, що ЦРУ вирішило назвати опорою Б найбільшою водневою бомбою у світі.
  
  
  Кіллмайстер тепер курив один із своїх золотих наконечників. В упаковці була картонна коробка та дві пляшки віскі. Випивка мала почекати, поки місію буде завершено, але ніколи ще сигарета не була такою смачною. Він щось наспівував собі під ніс, знову і знову переглядаючи карти, не наважуючись повірити у свою удачу. Якщо його розрахунки вірні, все, що йому потрібно було зробити зараз, це піднятися на двісті футів вгору - прямо вгору - потім на чверть милі пересіченою місцевістю з гарним укриттям. Потім ще двісті чи триста футів униз - прямо вниз - і він опиниться в Чумбі, за кількасот ярдів від входу в галерею.
  
  
  Його погляд упав на комплект вибухівки – невеликий акуратний поліетиленовий пакет. Він містив звичайний динаміт, детонатори та синхронізуючі пристрої, пластикова куля – все це для цілей при можливості. Справжнє вбивство було маленькою бомбою, схожою гранату: це була мініатюрна атомна бомба. Хоук вірив у боротьбу атомів із атомами.
  
  
  Кіллмайстер дивився на комплект із великою повагою. Бомба була мініатюрною тільки в відносному сенсі - коли вона вибухне, вона збиралася забрати з собою більшу частину Чумбі. Це була ідея: вони не хотіли випадково висадити в повітря бомбу Чикомів; все, що вони хотіли, - це поховати тунель, бомбу чи бомби, вчених, техніків та червоноармійців. Поховати їх під кількома мільярдами тонн бруду та каміння.
  
  
  Нік відірвав погляд від комплекту та повернувся до карти. Якби їхня бомба вибухнула - якби вони були так далеко разом з нею, що вона могла б полетіти - вона забере з собою половину Тибету. Ніхто не вийде звідси.
  
  
  Дівчина сказала: "Нік".
  
  
  "Умм?"
  
  
  "Ви помітили запах?"
  
  
  Він помітив, що помітив це з самого початку, але не згадав про це. Вона знову стала похмурою та замкненою, нервовою, і він не хотів посилювати ситуацію. Запах був неприємний. Це було всюди. Тепер це було тут у печері.
  
  
  Він не міг точно визначити запах або описати його, за винятком того, що він був огидним і чимось страшним. Це був запах гною, але не лише. «Запах смерті і гною був ближчий, — подумав він, — але це не зовсім його опис.
  
  
  "Я відчуваю це", - сказав він. "Забудь про це. Запахи нам не зашкодить».
  
  
  "Але що це може бути?" Її обличчя спотворилося від огид. "Це жахливо! Як якесь жахливе псування. І це по всій долині – ви це помітили?
  
  
  Нік це теж помітив, і певною мірою йому це сподобалося. Він мав ідею, чому місцеві жителі, у тому числі китайські солдати, уникають
  
  
  це місце, як чуму. Він не міг їх звинувачувати. Запаху було достатньо, щоб повірити у демонів.
  
  
  Він підвівся, потягнувся і почав збирати спорядження. «Давай», - гаркнув він їй. «Давайте знайдемо ці сходи нагору по скелі – перш ніж ви почнете вірити в Єті. Тож це не зовсім Шангрі-Ла. І що? Давайте продовжимо роботу. Він був грубим і мав бути таким. Її настрій ставав все гіршим і гіршим. Тепер він подумав, що вона втратила багато свого старого вогню.
  
  
  Вона зафарбувала його чорним обличчям, а потім він зайнявся її обличчям. Поки вона чорнила будь-який метал, який міг блищати і видавати їх, Нік підійшов до входу в неглибоку печеру і вивчав долину в потужний бінокль. Він не думав, що цю долину можна не помітити – плато було високим і височіло над перевалом Чумбі на заході – але воно розпласталося серед масивних кам'яних плит навколо входу до печери.
  
  
  Долина була досить неприступною, навіть без того огидного запаху, що стояв над нею. Нічого більше, ніж заповнена камінням пролом, викопана з масиву. Навколо нього була похмурість місячного пейзажу, яку пом'якшувала лише невелика лугова ділянка лишайника і хирлява трава біля середини довгої щілини. Нік зітхнув трохи легше, коли побачив, що гелікоптер може приземлитися. У темряві це було складно. Як би там не було, він міг встановити свої ракети, чотири з них, щоб утворити квадрат і направити пілота всередину. Це сталося б рівно опівночі - якби це взагалі сталося.
  
  
  Нік почав повільно та ретельно підбирати різкість у біноклі. Висячі скелі здавалися незрозумілими. Краще б там були сходи - щоб піднятися на будь-яку зі скель, знадобиться годинник. Він один. Він ніколи не підніме дівчину.
  
  
  Він помітив кілька печер у долині та темні плями в основі скель. Це місце було всипане ними. Він гадав, що колись долину населяли первісні люди. Археолог міг би тут повеселитися. Китайські вчені не зробили ставки. Може, їм вдасться з'ясувати, що спричинило запах. Нік наморщив носа. Фу! Від цього запаху пахло екскрементами тварин, які відмовлялися розкладатися, лежали стиглими і смердючими на сонці.
  
  
  Він перемістив бінокль, щоб вивчити північний край. Тут, крізь неглибокий гребінець, через невелике сідло в скелі, він міг бачити слабке мерехтіння пікабу на далекому високому горизонті. Сонячне світло відбивалося на срібному вістря. Він знав, що то гора Макалу. Еверест був просто за межею. У чудовому біноклі та в прозорому повітрі він бачив майже сотню миль.
  
  
  На одному з найближчих гірських схилів він розрізняв крихітне село, що висило, як пташине гніздо. Дим і трепет, мабуть, молитовні прапорці. Поряд із селом у полі пересувалися коричневі крапки – які орють?
  
  
  Село його не турбувало. Шансів на те, що у когось там є потужні біноклі, було не так уже й багато. Долиною можна було пересуватися, не побоюючись виявлення. Нік прибрав бінокль, перекинувся на спину, дивився в небо і закурив. Дим трохи допоміг позбутися запаху.
  
  
  Він вважав, що їхній успіх був феноменальним. Занадто добре! За законом середніх чисел незабаром щось мало піти негаразд. А поки що вони були в порядку. Генерал був мертвий, і його не можна було змусити говорити. Слуг та мешканців села, «солдат», їх можна було змусити говорити, але вони нічого не знали. Влада, звичайно, дізнається про літаки і двох незнайомців, які приїхали і зникли, але й там удача тримала все в таємниці. Великі були шанси, що китайці подумають, що ці двоє були через згаданий генерал секретний аеродром.
  
  
  Фань Су вийшла з печери із двома гвинтівками. Вона посміхнулася йому, і він усміхнувся у відповідь. Її настрій знову змінився. Вона штовхнула його ногою. «Мрієш? Це не знайде сходів – якщо є сходи».
  
  
  Кіллмайстер відкинув сигарету і підвівся. Він узяв у неї гвинтівку. "Давай подивимося. І ти можеш трохи помолитися, бо, якщо старий збрехав, мені доведеться залишити тебе тут, поки я робитиму роботу». Він показав на скелю, що нависла над ними, і криво додав: «Хіба ти не гарний скелелаз?».
  
  
  Дівчина озирнулася. Її посмішка зникла. «Я якось піду на скелю. Я не залишусь тут одна!
  
  
  Нік увійшов у печеру за своїм альпіністським спорядженням. Вони почали повільний, обережний пошук біля скелі, пробираючись крізь купи величезних каменів і валунів, які могли бути розкидані необережною гігантською рукою. Вони минули ще один вхід до печери.
  
  
  За ним вона сказала: «Цей запах - ви помітили? Він сильніший, коли ми наближаємось до печери».
  
  
  Нік знову вийняв бінокль, уважно оглядаючи скелю попереду. "Забудь про це", - сказав він. "Напевно, просто
  
  
  т погана сантехніка. Печерні мешканці не особливо потребували санітарії”.
  
  
  Він чув, як вона бурмотіла – «Хай па». Я боюсь. Файл. слова, які вона промовила під час кошмару в Лос-Анджелесі. У ньому спалахнув гнів, не так на дівчину, як на обставини. Прокляття! Все було досить важко без цього раптового, незрозумілого зриву дівчини, яка...
  
  
  Сходи.
  
  
  Ось вони, починаючи з ущелини, вирізаної у скелі. Нік поспішив уперед. «Вона тут, дитинко. Їй-богу, вона тут!
  
  
  Перша слабка борозенка в камені була приблизно до пояса. Нік дивився на неї. Вона була неглибока, грубо витесана, всього шість дюймів шириною і дюйм глибиною, але, поза всяким сумнівом, справа рук людських. Століття перетворили сліди долота на гладкість, але вони все ще були помітні.
  
  
  Нік простежив їх угору. Вони пройшли прямо по стрімкій скелі близько ста футів, потім рушили вправо, щоб уникнути зависання. Він не міг бачити далі цієї точки. Він повернувся до Фань Су. «Я піду та розведу небагато. Думаю, це буде досить просто. Для мене, у будь-якому випадку, я виправлю тобі нерівності. Ти колись займався скелелазінням?
  
  
  "Ніколи."
  
  
  "Нічого страшного", - сказав він з не зовсім щирою впевненістю. «Головне – притиснутись носом до скелі, не дивитися вниз, а дивитися лише вгору до наступного зачепу. І продовжуй рухатися – не замерзай».
  
  
  Фань Су дивилася на скелю. "Це здається неможливим", - сказала вона. «Як сторона будівлі – Емпайр Стейт. Може, я не можу цього зробити, Ніку».
  
  
  "Ти зробиш це, люба". Він засміявся з неї. «Я говорю про справжнє скелелазіння - це практично ескалатор».
  
  
  У цю першу поїздку він узяв лише своє альпіністське спорядження, люгер та стилет. Він перекинув через плече товстий моток нейлонової мотузки і приставив до пояса кам'яний молот, на якому бовтався мішечок з різними типами гачків. Хутряні чоботи не підходили для лазіння, але тут нічого не вдієш.
  
  
  До першого звису було легко. Він глянув униз. Вона дивилася на нього знизу вгору, не заплющуючи очей від яскравого світла каменю, і він з легким шоком усвідомив, що яскравого світла не було. Сонце пішло. Вітер здавався трохи постраждалим. Можливо, на них чекає невелика негода. Це все, що йому потрібне.
  
  
  Просто над виступом сходинки перетворилися на подряпини на камені. Їй ніколи не пройти цей відрізок шляху. Він вбив гачок у тріщину поряд з останньою повною сходинкою, обрізав мотузку до приблизного значення і почав повільно підніматися по скелі до наступної гарної сходинки приблизно за дюжину футів вище. Це було майже справжнє, і для останнього взяття руки йому довелося зняти рукавиці та затиснути їх зубами, доки він шукав ущелину. Коли він знайшов це, його нога послизнулася, і на мить він повис, повиснувши на кінчиках пальців. Він знову шукав пальцями ніг, лаючись. Це було занадто близько.
  
  
  Він досяг наступної гарної сходинки і забив ще один гак, страхував, зав'язав мотузку та скинув її. По дорозі вниз він прив'яже її до нижнього гака.
  
  
  Нік був тепер приблизно на півдорозі до прямовисної скелі. Сходинки почали нахилятися, переходити впоперек скелі. Яка б примітивна людина не вирізала їх, вона була досить розумна, щоб вибрати найлегший шлях. Він подумав, що їм знадобилися б роки, щоб подолати ці сходи своїми примітивними інструментами.
  
  
  Іти було досить легко. Підводячись, Нік почав думати наперед. Час мав бути важливим. Вони повинні були підійти до скелі, якою він зараз піднімався, і перетнути чверть милі по пересіченій місцевості до Чумбі. Він планував зробити це якраз у сутінках, коли світло буде на їхню користь. Їм потрібно буде досягти краю Чумбі, доки не стемніло. Повернутися – якщо вони це зроблять – буде легше, бо вони знатимуть місцевість та використовуватимуть ліхтарики. Його не особливо хвилювало, чи виявить його ворог після того, як він заклав вибухівку.
  
  
  Він глянув у небо. Це були тьмяно-сірі хмари, і крихітні сніжинки танцювали на вітрі. Пекло! Нічого не залишалося робити, крім сподіватися, що шторм вщухне, поки він не зробить свою роботу.
  
  
  У міру наближення до вершини він дедалі більше відчував утому. Коли він нарешті перевалив через край, він задихався. Навіть тут, на порівняно невеликій висоті, повітря Тибету було розрідженим. Ви не помічали цього, доки не почали сильно напружуватися. Він перекинувся на спину, важко дихаючи. Дві сніжинки прилипли до його обличчя, танучи. Просто над ним на величезних крилах кружляв орел. Я сподіваюся, подумав він із кислою усмішкою, що це не китайський орел.
  
  
  Коли він знову став нормально дихати, він, звиваючись, підійшов до кам'яної опори і переглянув бінокль. Він кивнув головою. Карти ЦРУ і масштабування були страшенно точними. Дай це їм.
  
  
  Відстань від того місця, де він лежав до далекого краю площини, де він потрапляв у Чумбі, була приблизно чверть милі. Досить далеко, враховуючи, що вони повинні повзти по ньому рачки.
  
  
  Місцевість поступово йшла вниз, геть від нього. Вона була нерівна, дуже схожа на дно долини, але з рідкісними ділянками гладкого снігу. Приховані тріщини? Нік знизав плечима. Просто має бути випадково, що Він почав працювати схилом, використовуючи всі доступні укриття, але при цьому роблячи якомога прямішу лінію.
  
  
  Піднімався вітер. Він дмухав прямо йому в обличчя із заходу, і він міг чути низький звук, що гудить, що виходить з боку Чумбі. Повіяв вітер, і звук припинився. Повернувся вітер, і він його знову почув. Нарешті, він визначив це. Генератор. Це має бути диво. Він не міг і мріяти про найкращий маяк, на якому можна було б зупинитися.
  
  
  Нік знову спустився зі скелі. Коли він дістався до схилу, він зупинився, щоб подумати. Дівчина могла стати за мотузку та гаки, щоб він допоміг їй. Спуститися вниз може бути важче. Можливо, вони просто дуже поспішають.
  
  
  Нік знайшов тріщину і в'їхав у гак. Він прив'язав до нього мотузку, потім пробрався до виступу, вставив ще один кільцевий гак і провів мотузку через нього. Вона спостерігала за ним знизу, її стьобане пальто було посипане снігом.
  
  
  Він кинув їй люльку. "Лови."
  
  
  Коли він спустився, він застрахував кінець мотузки навколо високої кам'яної плити, що виступає приблизно за двадцять футів від урвища. Він пояснив. «Піднімаючись нагору, ви зробите це нелегко. Йдіть за мною. Спускатися має бути легше, поки ви не дістанетеся до цього виступу. Ви вестимете мене вниз. Коли ви дістанетеся до виступу, ви можете звільнитися і спуститися вниз. руки і ноги навколо лінії та ковзання. Добре? "
  
  
  Вона не посміхалася. «Добре, Нік. Якщо так скажеш. Як там нагорі?
  
  
  Він сказав їй, коли вони повернулися до печери. Вона слухала, час від часу киваючи, її очі були похмурими. Сморід був ще гірший. Нік запалив сигарету та запропонував їй одну, але вона відмовилася. Її темні очі постійно блукали по долині. Сніг почав згущуватися.
  
  
  Коли вони увійшли до печери, вона сказала: «Я думаю, на нас чекає шторм. Їм тут може бути дуже погано, навіть цього початку сезону».
  
  
  Він дістав із рюкзака сигнальні ракети. "Я знаю. Невелика буря – це нормально, може навіть допомогти нам. Я можу обійтися без хуртовини».
  
  
  Фань Су заварила гарячий чай на маленькій плиті. Вони їли з консервних банок, а Нік випив трохи віскі. Вона не приєдналася до нього.
  
  
  Пообідавши, Нік взяв свої сигнальні ракети і попрямував до маленького безлюдного місця у центрі долини. Він розмістив їх, щоб вийшов квадрат, посадковий майданчик для великого вертольота, що їх підніме. Він сподівався на це. Гелікоптер буде причеплений під літаком B-52 і у нього буде достатньо палива, щоб повернутися до Сіккім. Він глянув на небо і прислухався до вітру, що наростав. Знову сподіваючись. Багато що могло піти не так.
  
  
  Коли він повернувся до печери, вона була у спальному мішку. Він подався до себе, коли вона сказала: «Нік. Будь ласка. Ходімо зі мною. Ні, я не хочу кохатися. Я просто хочу бути поряд з тобою. Я хочу, щоб ти мене підтримав».
  
  
  Він втиснув своє велике тіло у мішок разом із нею. Він обійняв її і прошепотів: «Піспи трохи. І перестань хвилюватися – все буде добре.
  
  
  Вона кивнула головою і притулилася до нього. «Я знаю – справа не в цьому. Просто мені так смішно, Нік. Я налякана і не знаю чому. Це не схоже на мене – це насправді зовсім не я. Я так нервуюсь і напружено, що хочеться кричати. Я думаю, що це в основному жахливий запах. Це… це як…"
  
  
  Вона замовкла. Він сказав: "Це як, дитино?"
  
  
  "Неважливо. Ти поспи, люба. Ти той, хто має робити всю справжню роботу».
  
  
  «Один із нас має спати».
  
  
  "Я буду. Я все одно не можу заснути. Продовжуй. Спи».
  
  
  Вони подивилися на годинник. "У нас є триста футів волосіні, щоб зав'язати вузол", - сказав він. За кілька хвилин він заснув. Він би, - ніжно подумала вона, - зможе заснути, якби за годину зіткнувся з розстрілом. Якою він був людиною!
  
  
  Фань Су погладила його обличчя пальцями. Його миле обличчя все ще залишалося під плямою, чорнотою та щетиною. Йому дуже треба було поголитися. Тепер вона знала, справді знала, що кохає його. Чому вона ніколи не розповідала йому так багато слів? Можливо, через відсутність ніжності між ними? Вони не мали особливої ніжності. Але вона кохала його. Вона завжди любитиме його.
  
  
  Вона здригнулася і притиснулася ближче, коли запах повернувся. Густий і нудотний, невимовний.
  
  
  Що цей запах означав для неї – це запах Смерті.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Останні промені світла згасли, коли вони досягли далекого краю ущелини між своєю долиною та Чумбі. Вони зробили підйом без особливих труднощів, зв'язалися разом мотузками і проповзли по скелях та снігу на чверть милі.
  
  
  Нік був на самому краю, витягнувшись вгору і вниз долиною внизу. Він повернув циферблат бінокля, перетворивши його на нічні окуляри, і почав ретельний пошук темної щілини під ними. Гул генератора, тепер голосніше, долинав ліворуч від них. Він терпляче чекав, прикриваючи обличчя від вітру. Повільно сніг падав повз нього в ущелину внизу. Падіння було поки що слабким, і вітер не надто сильний. Якщо шторм триватиме ще кілька годин, це спрацює їм.
  
  
  Все пішло. Тепер це було питання терпіння. Він планував почекати годину або близько того, не більше двох годин, щоб отримати якусь підказку знизу. Якщо цього не станеться, йому все одно доведеться спуститися та розпочати пошуки.
  
  
  Минула майже година. Нічого. Вони лежали пліч-о-пліч на камені, вкриті снігом, і дуже мало говорили.
  
  
  Потім іскра вночі. Поодинокий жовтий спалах з боку генератора звуку. Хтось відчинив і зачинив двері.
  
  
  «От і все, – сказав він. Він прокручував у голові карти, супутникові знімки, як фільм. У скелі буде вирізаний півмісяць, збоку автостоянка, поряд хатини Ніссена. Це була відкрита ділянка, вузька дорога із щебеню, що з'єднувала ділянки тунелю. Десь у цьому півмісяці були двері, свого роду вхід у скелі, що утворюють іншу сторону перевалу Чумбі.
  
  
  Триста футів нейлонової мотузки були зав'язані вузлами та застраховані за допомогою кільцевих гачків, забитих у скелі біля краю. Нік підняв котушку і кинув її в яму. Має бути більш ніж достатньо. Він підвівся, потираючи руки і тупаючи напівзамороженими ногами. В останню хвилину він перевірив себе: мішечок із вибухівкою, люгер та стилет на своїх звичайних місцях, траншейний ніж за поясом, обріз, що звисає зі шнурка на його спині. Він зняв рукавиці і жбурнув їх на сніг, його руки тепер захищали лише тонкі внутрішні рукавички. Рукавиці були надто незграбними.
  
  
  Дівчина тримала обидві гвинтівки із снайперськими прицілами для нічної стрілянини. Він знав, що вона не збирається сильно вдарити, але якщо він зіткнеться з неприємностями на шляху до виходу, вона зможе відволікти, змусити ЧиКомов подумати, що на них напали з якимсь загоном.
  
  
  Нік обхопив її підборіддя своєю великою рукою. «Якщо вам потрібно буде стріляти, продовжуйте рухатися вгору і вниз по обіді. Киньте все, що можете, дайте мені шанс повернутися на лінію».
  
  
  Вона вчепилася йому в руку. «Нік! О, Нік…»
  
  
  Він поплескав її по щоці. «Тепер заспокойся. Ти знаєш що робити. Ми все це опрацювали. Зроби це. Я покладаюся на тебе. Побачимося».
  
  
  Кіллмайстер підняв канат, уперся ногами в обід і зник з поля зору. Він спустився на кілька футів, доки лінія не опинилася над ним; Потім дозволив ногам звисати і швидко спустився вниз, використовуючи вузли. Жодних виступів не було, і волосінь вільно падала на дно перевалу. На ходу він рахував вузли. Коли його пальці ніг ударилися об тверду землю, він пройшов трохи більше двохсот футів.
  
  
  Він зібрав зайву волосінь і звернув її. Він дістав із кишені невеликий циліндр із гумовою присоскою на одному кінці. Інший кінець був утоплений. Нік натиснув на маленький перемикач, і в ніші спалахнув крихітний червоний вогник. Він притис присоску до скелі, де бовталася мотузка. Червоне світло було видно лише спереду. Він поліз до іншої кишені, вийняв чорну металеву коробку розміром із портсигар і підніс до вуха. Звук-біп-біп пролунав голосно і виразно, майже приголомшивши його. Він знову зможе знайти лінію. Він поклав металеву коробку назад у кишеню.
  
  
  Темрява була абсолютною. Він зорієнтувався, глянувши на урвище, на мерехтіння червоного світла, потім повернув праворуч. Дорога тут трохи вигнута. Він обережно рушив уперед, поки не відчув щебінь під своїми ногами, під снігом. Зняв рукавичку і тицьнув пальцем у білу плівку, щоб переконатися. Він був у дорозі.
  
  
  У міру того, як він обережно йшов уперед, він реконструював місцевість по картах, оскільки бачив її зверху при останньому світлі. Вирізаний на горі півмісяць знаходився в п'ятистах ярдах від того місця, де він знаходився зараз. Він сунув стилет у праву руку, а лівий витяг траншейний ніж із піхов. Вбивство обов'язково має бути тихим!
  
  
  Він ішов тепер із протягнутим траншейним ножем перед ним.
  
  
  Вітер у вузькій ущелині перевалу набрав нову силу і заверещав на нього. Він потрапив йому в обличчя сумішшю мокрого снігу та снігу, яка палила шкіру.
  
  
  Бар'єр був опущений, як і має бути. Весь час, доки вони спостерігали зверху, на дорозі не було руху. На шлагбаумі немає охорони.
  
  
  Кіллмайстер зробив ще сотню ярдів, потім різко зупинився. Він понюхав повітря і посміхнувся. Те, що він шукав, чекав. Свіжий різкий запах деревного диму. Десь попереду стояла сторожка і охоронець грівся. Він сподівався, що є лише один чоловік. Він міг легко вбити двох, але це було складно і завжди небезпечно. Завжди є шанс, що хтось із них зможе крикнути чи вистрілити.
  
  
  Дим став густішим, вітер ударив його по обличчю. Він упав навколішки і поповз. І тепер, завдяки тому, що його зоркі очі були ідеально пристосовані, він помітив маленьку хатину за дюжину ярдів від нього. З нього випливало слабке червоне свічення. Вікно, а там піч.
  
  
  Але скільки? Він поповз до сяйва, безшумна істота з чорним обличчям у снігу. Як багато?
  
  
  Один чоловік. Одна тінь у хатині, згорбившись над розпеченою сиблі грубкою. Кіллмайстер опустився під вікно. Вітер завив на нього. Його обличчя перетворилося на шмат холодного мармуру, руки швидко затверділи. Цей вогонь буде приємним.
  
  
  Він обережно постукав траншейним ножем у двері. Рух у хаті. Охоронець гукнув сварливим, молодим голосом. "Хто?" "Голос дитини", - подумав Кіллмайстер. Нещасна дитина, чергова сьогодні вночі. Він знову постукав у двері.
  
  
  Нік ударив його ззаду, однією рукою заглушивши його крик, іншою рукою вдарив по гвинтівці. Солдат упустив гвинтівку і безпорадно засмикнув у хватці AXEman. Нік приставив вістря стилету до горла людини і прошепотів м'якою китайською: «Тихо. Якщо ти підкорятимешся і мовчатимеш, я не вб'ю тебе». Іноді доводилося брехати.
  
  
  Він затягнув людину всередину. Він мав рацію, він був трохи більше, ніж хлопчик. Тремтячий хлопчик дивився розширеними очима на цього чорнолиця демона з ночі. Нік потяг його до розпеченої печі і поставив на коліна, обличчя його було за шість дюймів від червоного металу. Трохи ближче. Запах розпеченого волосся почав заповнювати хатину.
  
  
  Кіллмайстер тримав його так само легко, як новонароджене немовля. Він ставив запитання. Він отримав відповіді. Правдиві відповіді, народжені жалюгідним жахом.
  
  
  Настав час убити його і розпочати роботу. Він мав всю необхідну інформацію. Він не міг цього вдіяти. Стилет не впаде. AXEman прокляв себе. Чому це не міг бути чоловік? Але дитина, безборода дитина! Він не міг цього вдіяти.
  
  
  Зрештою, він відправив хлопчика в темряву, відбивши карате, і зв'язав його мотузкою з котушки, підвішеної на цвяху. Можливо, слабка. Може навіть небезпечно. Він не міг убити дитину.
  
  
  Час був зараз важливіший, ніж будь-коли. Він заткнув хлопчикові кляп, але кляп можна було виплюнути, а мотузки порвати.
  
  
  Він підійшов до того місця, де дорога виїжджала праворуч, утворюючи півколо. У хатинах Ніссена горіли тьмяні вогні, і він бачив силуети вантажівок на автостоянці. Він був на півдорозі до кола, наближаючись до прорубаного в скелі входу, коли двері однієї з хатин Ніссена відчинилися. Нік застиг на камені.
  
  
  За кілька кроків від дверей вийшов чоловік і полегшився. Повз себе Нік побачив вогні, дим, що клубився в повітрі, і купу солдатів, що грають у карткову гру. Коли людина закінчила, він повернувся до хатини. Стукнули двері. Нік знову зітхнув і продовжив.
  
  
  Він знайшов її досить легко: залізні двері були врізані в скелю. «Дело», - сказав хлопчик. Нік помацав і його пальці торкнулися панелі. Знайшли кнопку. Він натиснув на неї. А тепер великий блеф.
  
  
  Десь над його головою заскрипів гучномовець. Це вимагало його імені та бізнесу. Нік приклав рота до панелі, його пальці знайшли тонку сітку і відповіли. Він зробив себе генералом Народної Армії, дуже нетерплячим та грубим генералом. Були великі неприємності. Він зажадав увійти, і якщо ця черепаха повільно рухатиметься, буде розстріляна.
  
  
  Залізні двері почали відкочуватися. Нік пройшов через отвір до передпокою, перш ніж здивований лейтенант прибрав палець з кнопки.
  
  
  Чорнолиць він досить довго лякав лейтенанта. Нік потрапив йому в серце стилетом. Він витяг тіло з крісла, серце все ще билося, і затяг назад у похмурий кут. Більше нікого нема. Коридор вів із передпокою назад у надра гори. Десь там, десь там була опора Б. Він не збирався її шукати. Якщо залізні двері зачинилися
  
  
  , Поки він був там, він був зниклою качкою. У нього були інші плани, плани кращі.
  
  
  Нік підбіг до столу. Тепер він мав маленьку гранату, пекельну бомбу. Він вставив синхронізуючий пристрій у паз, повернув його та витягнув штифт. Тепер це було смертельно. Тикання. О дванадцятій тридцять, через півгодини після того, як їх підняли, ця гора злетить у повітря і закриється назавжди. Гора та все інше в радіусі десяти миль.
  
  
  Він став навколішки і заліз у ящик столу. Він приклеїв гранату, що цокає, до дерева в дальньому кутку, де ніхто не міг торкнутися її ногою або коліном.
  
  
  Минуло п'ять хвилин. Нік швидко глянув на кнопки на столі. Троє із них. Один для відкриття, один для закриття, один, безперечно, сигналізація. Його палець завис. Усі гудзики були чорними, незрозуміло. Він глянув на залізні двері. Він все ще був відкритий, дозволяючи світлу проникати в сніг, що падає. Якби хтось із солдатів у хатинах побачив це і зацікавився...
  
  
  Він не наважився ризикнути. Він повернувся і побіг коридором, на ходу витягаючи речі з мішка з вибухівкою. Довелося підсаджувати пасток. На бігу почав викочувати запобіжник. Нехай знайдуть одну приманку, нехай знайдуть дві, доки гранату під столом не знайдуть.
  
  
  Коридор виходив на глибоку круглу яму, пробурену в живій скелі. І ось воно. Опора B! Величезна торпеда звисала з високого триніжка зі сталевих балок. Частина його була ажурною, і він бачив світло, що сяє з далекого боку. Вона ще була готова. Чудово. Після дванадцятої тридцяти її взагалі не буде.
  
  
  Навколо ями розташовувалась галерея із залізними поручнями, з якої виходили коридори. Безперечно, в лабораторії. До дна ями вели круті залізні сходи. Нік був спокушений. Куля з пластику в самій речі могла б стати чудовою приманкою. Якби вони знайшли його вчасно, вони перестали б шукати, думаючи, що вони в безпеці.
  
  
  Так не піде. Він почув голоси з ями. Двоє чоловіків, обидва в білих халатах, вийшли з проходу десь унизу і йшли до величезного триноги.
  
  
  У Ніка був шматок пластику розміром із тенісний м'яч. Він зник у тіні і замислився на мікросекунду. Тепер його нерви почали гудіти. Час вибиратися - і забиратися.
  
  
  Він підкрався до залізних поручнів галереї. Чоловіки стояли просто під триногами, дивилися на торпедоподібний снаряд, розмовляли та жестикулювали. Нік озирнувся через плече. Коридор порожній, залізні двері все ще відчинені. Така удача не могла тривати довго. Щось мало скоро зламатися.
  
  
  Він встромив детонатор у пластик, повернув таймер, потім обережно приклеїв його до однієї з опор рейки біля підлоги. Може, вони його знайдуть, а може й ні. Жодної шкоди, якщо вони це зроблять. Якщо ні - ну, пластика була встановлена ​​на той же час, що і атомна граната.
  
  
  Один із чоловіків під триножкою підвів очі і побачив Ніка. Пролунав крик, схвильований белькотіння. Нік вийшов на яскраве світло і стояв, жахливо посміхаючись ним, його зуби виблискували, як у акули на чорному обличчі. Він підняв динамітну шашку, дозволив їм побачити її, потім жбурнув у яму. Вона не вибухне. Це було підготовлено. Він не хотів, щоб воно вибухнуло. Це може просто відволікти речі під столом.
  
  
  Чоловіки повернулися і втекли, кричачи і падаючи один на одного. Вони збиралися натиснути на тривожні кнопки, і скоро. Нік побіг.
  
  
  Коли він пробіг повз залізні двері, десь усередині гори задзвонив сигнал тривоги. Нік відкинув сумку з вибухівкою та втік. Він вирушив у дорогу, приставивши невелику металеву коробку до вуха і побіг. Звукові сигнали, спочатку слабкі, почали посилюватися. Він пішов за ними, ковзаючи і ковзаючи по снігу, і біг так швидко, як ніколи у своєму житті.
  
  
  Позаду нього спалахнули вогні і завила сирена. Нік побіг. Він забув про перешкоду і врізався в неї, зісковзнув, упав обличчям униз, підвівся і продовжив тікати. Тепер писк був сильний. Він був майже біля мети.
  
  
  Він сповільнив крок, тривожно шукаючи праворуч від себе у пошуках крихітної червоної крапки, яка мала привести його до лінії. Ось він, маленький маячок безпеки у вітряну ніч.
  
  
  «Дітко», - сказав Нік Картер за вітром. "Дітко, я рада тебе бачити!"
  
  
  П'ять секунд намацування, і його пальці торкнулися лінії. Він викинув обріз, жбурнув траншейний ніж у кучугуру. Він перевірив лінію. Вона була доброю і тугою, такою ж, якою він її залишив. Фань Су чекала там нагорі. «Це має заспокоїти її нерви, – подумав він. Це був просто солодкий шматок пирога. Нічого подібного. Він вирвав червоне світло і розчавив його ногами.
  
  
  Він почав підніматися, підіймаючись на руки, звісивши ноги, піднімаючись трапом, як Тарзан після Джейн.
  
  
  Він був на півдорозі, коли почув перший постріл. Він впізнав постріл
  
  
  з Mannlicher. Потім ще постріл. Потім тиша.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  
  
  
  Кіллмайстер повис на мотузці, трохи нижче краю скелі, і прислухався. Нічого, крім завивання вітру, який зараз піднімається і б'є його туди-сюди по тендітному нейлону. Після останнього пострілу нічого. Він перебрався через край, плюхнувся животом, перекотився на кілька кроків і підійшов із «люгером» у руці. Ще нічого. Вітер приніс йому знизу виття сирени; тут були тільки ридання вітру та темна порожнеча. Він крикнув: "Фань Су?" Вітер відповів.
  
  
  Марно. У цій бурі, що наростає, вона його не почує. Що, чорт забирай, відбувалося? Вона ніколи не звільнилася б без поважної причини.
  
  
  Він вирішив ризикнути ліхтариком. Він клацнув їм, що все ще лежав на животі, на відстані витягнутої руки, і накреслив півколо з балкою на снігу.
  
  
  Гвинтівка. Один з Mannlichers лежить у снігу. Він вимкнув світло, підповз до гвинтівки і підняв її, намагаючись придушити перший дотик божевільної паніки. Клята гвинтівка погнулась! Стовбур закрутився, зігнувся і утворив майже повне коло.
  
  
  Нік не міг, не міг повірити в це. Але він, чорний метал під його пальцями. Що, чорт забирай, могло це зробити?
  
  
  Він упустив зламану зброю і відповз на кілька кроків. Він знову використав світло, відкидаючи його на їхній слід через плоскогір'я. Як вони прийшли. Він побачив першу пляму крові, що забарвлює сніг у яскраво-червоний колір. Швидко засипало новим снігом. Принаймні Фань Су поранила ворога. Чи вона? Це її кров чи його? Його? Нік боровся з шаленими думками, які росли в його голові. Цьому мало бути раціональне пояснення.
  
  
  Він підповз до плями крові, економно використовуючи ліхтарик. Кривавий слід біг від темної подагри, повертаючись через плато до долини.
  
  
  Старий генерал сказав: Це місце відоме як Долина Єті.
  
  
  Припини, сказав собі Кіллмайстер. Забудь це зараз! Ви будете таким же божевільним, як генерал.
  
  
  Він встав, тепер безтурботний, борючись із шаленими, невимовними думками, які почали бити його. Він склав долоні і крикнув за вітром: "Фань Су - Фань Су ..."
  
  
  Відповів лише вітер. Сніг плюнув йому в обличчя. І він побачив іншу гвинтівку.
  
  
  Нік простежив за променем ліхтарика і взяв рушницю. Він не був пошкоджений і лежала на великій відстані від плями крові, ніби його кинули з величезною силою. Він перевірив його, вставив патрон у патронник, прибрав "Люгер". Він дозволив ліхтарику блукати місцевістю. В нього ще ніхто не стріляв. Він навіть тоді не зізнавався собі в цьому, але мав нудотне почуття, що ніхто не збирається стріляти в нього!
  
  
  Він побачив слід. Він нахилився над нею, шкіра на його шиї повзла, а хребет похолов. Якось він бачив слід горили, і це було щось на зразок цього, але не зовсім. Сніговий ведмідь? Єдиний відбиток був шириною фут і трохи більше цієї довжини. Воно було під навісом валуна, інакше він би його не знайшов – вітер чистив сніг, як дрібна кисть.
  
  
  Використовуючи ліхтарик навмання, він почав повертатися назад плоскою рівниною. То тут, то там була кров, і з'являлися ці сліди, куди не доходив вітер. Йому знадобилася хвилина або близько того, щоб зрозуміти, куди ця штука рухається назад до сходів, що ведуть вгору по стіні долини.
  
  
  Єті. Що-небудь! Наразі він визнав, що це не людина, принаймні не зовсім так. І що б там не було, він мав Фань Су.
  
  
  Нік Картер побіг так швидко, як міг, по пересіченій місцевості, промінь спалаху час від часу відбивав сліди крові. У нього була напоготові рушниця, а обличчя його було похмурим і холодним - і він знав, що зляканий як ніколи раніше. За дівчину та за себе. Що це було?
  
  
  Він підійшов до краю долини. Тут він вставив гак і коротку мотузку, щоб допомогти дівчині спуститися з урвища. Він упав на живіт і підповз до краю, спрямувавши потужний промінь світла на урвище. Нічого, крім хуртовини. І запах! Цей гнилий запах доноситься з долини. І трохи крові на снігу біля гака.
  
  
  Кіллмайстер перекинув гвинтівку і перелетів через урвище. Якби ця штука, чим би вона не була, напала на нього зараз, він був би безпорадний. У міру того, як він відчував свій шлях вниз по небезпечному прямовисному фасаду, сплющений, борючись, щоб його не відірвало від поверхні, як муха зі стіни, він зрозумів, що істота, мабуть, спустилася так само. Несучи дівчину!
  
  
  Снігова горила? Тибетом ходили дикі історії про такі істоти. Йєті? Огидна Снігова людина?
  
  
  Ви могли збожеволіти! Але щось взяло дівчину, згорнуло сталевий ствол рушниці, як крендель, і спустилося по стрімкій стіні з вантажем понад сто фунтів так само легко, як у ліфті. І завжди був запах – як тисячі фунтів свіжого гною!
  
  
  Він підійшов до виступу, де натягнув мотузку, щоб Фань Су міг спускатися вниз. Це було швидше. Він зачепився рукою і ногою за нейлон, що коливається, і зісковзнув униз, витягнувши гвинтівку в одній руці і тримаючи палець на спусковому гачку. Його ноги в хутряних чоботях ударилися об камінь унизу, і він упав, освітлюючи місцевість ліхтариком.
  
  
  Вона лежала, зіщулившись, на снігу за дюжину футів від краю урвища. Він підбіг до неї, освітлюючи світло навколо, але не побачив нічого, крім слідів, що ведуть. І кров. Принаймні вона поранила його.
  
  
  Він став навколішки, знаючи, що побачить, і висвітлив спокійне тіло. Вона була мертва. Її стьобаний костюм був розірваний на стрічки - вона, мабуть, витримала пекельну боротьбу - і її тонкі риси були зметені ударом диких кігтів. Її тонке горло було розірвано на шматки, і під рваною курткою він бачив жахливі укуси на її руках та плечах.
  
  
  Нік не міг змусити себе довго дивитися на її понівечене обличчя. Бог знав, що він надивився кривавій смерті, але це було надто навіть для його стійкого серця. Він накинув їй на обличчя розірване пальто і притис камінням до вітру.
  
  
  Він узяв рушницю і пішов до першого сліду за півдюжини футів. Вітер тут, в укритті вузької долини, був не таким сильним, і він легко міг піти слідом. У захищеному підвітряному боці виступаючої плити базальту він знайшов перший досконалий, закінчений слід істоти. Він опустився навколішки, щоб вивчити його.
  
  
  Все було навпаки. Лапа, ступня, кіготь? у неї було два пальці спереду та три ззаду. Він ще не дуже хотів вірити в це, але тепер його очі бачили це. По ньому стікав крижаний піт, і водночас почував себе таким холодним, як ніколи раніше.
  
  
  Він пішов слідами до входу в печеру поряд зі сходами. Отвір, що веде до печери, був низьким та вузьким; йому довелося зігнутися навпіл, щоб спрямувати промінь світла в отвір. Він побачив ще плями крові та ще один розмазаний відбиток на сухому камені всередині печери. Після цього жодних відбитків, тільки кров, що веде через склепінчасту печеру до ще однієї темної діри на дальній стороні. Запах був майже нестерпним, викликаючи нудоту у Ніка, майже пригнічуючи його бажання увійти сюди.
  
  
  «Давай, – сказав він собі. Давай, боягузливий сучий син, давай! Візьми. Вбий це. Що б це не було – убий!
  
  
  Він увійшов у печеру на животі, економно використовуючи світло - батареї почали розряджатися - і пішов кривавим слідом.
  
  
  Діра на протилежному боці печери вела у вузьку кам'яну трубу, яка згиналася і перетворювалася на тунель у примітивній шахті. Місцями він ледве міг підняти голову, а його великі плечі, збільшені в розмірах через набивку, яку він носив, ледь прослизнули. Але плями крові вели його. Це було десь тут.
  
  
  Тепер запах трохи змінився. Сморід все ще був жахливий - його вже вирвало, не припиняючи повзати, - але тепер запах був свіжішим. Ближче та сильніше. І чомусь нескінченно більше зла.
  
  
  Кіллмайстер вперше почав розуміти, з чим він зіткнувся, коли труба привела його до іншої печери. Кривавий слід перетнув підлогу цієї печери і зник в іншій дірці, в іншому проході на дальній стороні. Прокляті печери були пов'язані!
  
  
  Він лежав важко дихаючи і в поті, час від часу тремтячи від страху і люті, і дивився на сніг, який вітер забирає повз вход. Вони б полетіли в таку погоду? Чи може B52 успішно скинути вертоліт у таку бурю?
  
  
  У цей момент Ніку було начхати. Він перетнув печеру, плюхнувся на живіт, перевірив гвинтівку і втиснувся у трубку. Колись це довелося припинити. Боротися. Або можливо померти. Можливо, він навіть зараз стікав кров'ю.
  
  
  Це перетворилося на жах. Сон із привидами гулів, у якому він гнався за кров'ю та запахом через нескінченні кам'янисті труби та коридори, але так і не наздогнав. Якось він побачив перед собою червоний відблиск у темряві. Очі дивилися в чорнило. Світло майже зникло, і воно не могло бачити те, що належало очам - тільки незграбна істота в тіні. Він вистрілив і знав, що схибив, навіть коли луна вдарила в його вуха. Істота рушила далі, поза її полем зору. Залишився тільки запах, цей жахливий запах, що викликає блювоту. Нік Картер поповз далі, ліхтарик лише слабо мерехтів жовтим.
  
  
  Він почав розуміти, що істота могла думати принаймні до певної міри. Воно було поранено, і джерело болю було пов'язане зі рушницею в руці Ніка; так само
  
  
  Або про це попередили спалах та звук гвинтівки. Він більше ніколи його не бачив, і запах почав поступово слабшати.
  
  
  Коли він нарешті дістався до іншої відкритої печери, він був приголомшений, побачивши спорядження, що там валялося. Це була їхня печера, та, де вони ховалися весь день. Ззаду вела кам'яна яма, прикрита камінням, тож він не помітив її раніше. У жодному разі він не досліджував печеру.
  
  
  Нік Картер глянув на годинник. Було без чверті дванадцять!
  
  
  Він зупинився в печері рівно настільки, щоб замінити батарейки у ліхтарику; потім він попрямував до ракет посеред долини. Йому довелося згинатися і пробиватися проти вітру, але снігу поменшало. Він запалив сигнальні ракети, бачив, як вони сплескують червоними смолоскипами вночі, змальовуючи майданчик для вертольота. Якщо вони взагалі прийшли. Йому було байдуже - якщо вони не прийдуть, не зможуть спуститися, він знав, що збирається робити. Полювати на тварюку знову - полювати, поки один із них не помре.
  
  
  Він повернувся туди, де лежав Фань Су. Сніг наполовину вкрив її тіло. Він не дивився в обличчя, просто підняв її і поніс назад до криваво-червоних спалахів. Потім він почекав, дивлячись на шторм, що кружляє.
  
  
  Великий вертоліт із двома крилами, що розгойдується вітром, вилетів із хмар о 12:13 на носі. Запізнився на тринадцять хвилин.
  
  
  Нік підбіг до вертольоту, коли двері обережно відчинилися. Вони не світили.
  
  
  Хтось сказав: "Жовта Венера?"
  
  
  "Так." Він простяг тіло дівчини. "Накрийте її ковдрою".
  
  
  Кіллмайстер залишився у хвості великого вертольота з дівчиною. Сержант повернувся до лейтенанта, який пілотував вертоліт.
  
  
  «Він каже, щоб швидше йшли, – сказав сержант своєму начальнику. «Він каже, що все пекло вирветься сюди за кілька хвилин».
  
  
  Лейтенант кивнув головою. За мить сержант сказав: «Я зміг гарненько глянути на обличчя цього хлопця ззаду. Він виглядає так, ніби він уже пройшов через пекло. Я ніколи не бачив нічого подібного. Не знаю – можливо, з ним все погано! Має бути погано. Він не дозволяв мені бачити обличчя. Ці дні вони дають нам милі роботи! "
  
  
  Лейтенант тільки-но кивнув. Він був похмурий. Політ до Сіккіма обіцяв бути довгим і важким, і вони щойно збиралися зробити це на своєму паливі. Він зосередився на своїх турботах.
  
  
  Несподівано великий вертоліт нахилився, хитнувся і нахилився, впав і почав перекидатися на бік. Пілот виправив це. Сержант дивився на червоно-жовтий спалах полум'я внизу, що зростав, і далеко позаду них. Ще більше вибухів тряс вертоліт, як тер'єр трясе щура.
  
  
  "Ісусе!" сказав сержант. «Хлопець не жартував».
  
  
  Нік Картер спостерігав, як вибух прорвався з-під землі і замерехтів на горизонті. Гелікоптер впав, як ліфт. Він потягся, щоб погладити закрите обличчя.
  
  
  «Пробач, люба. Принаймні, ми влаштували тобі страшенно похоронне багаття».
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  
  Примітки
  
  
  
  
  
  
  1
  
  
  
  
  Див Нік Картер - Полум'я дракона.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  The Filthy Five
  
  
  Картер Нік
  
  
  Брудна п'ятірка
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  
  
  
  
  Брудна п'ятірка
  
  
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  
  
  Пунта Хігуеро, розташований на півдорозі між містами Маягуес і Акваділло на острові Пуерто-Ріко, є невеликою ділянкою землі в блідо-зелених водах протоки Мона. У проході Мона шириною близько 100 км, який відокремлює Пуерто-Ріко від Домініканської Республіки, можна зустріти всі види морської фауни - від найнешкідливіших до найнебезпечніших для життя. На безлічі мілин лежать останки численних людей і кораблів, що загинули жертвами ураганів, що обрушилися на цю місцевість. Гніючі скелети галеонів уже давно пограбовані людськими стерв'ятниками. Більше немає ні золота, ні скарбів, ні навіть мотлоху, щоб принести задоволення найбіднішим пляжним мандрівникам.
  
  
  І все-таки тихим серпневим вечором самотній мандрівник пляжами пройшов золотим берегом на шляху до Пунта Ігуеро. Це був високий, добре складений чоловік із широкими плечима для регбі, вузькими стегнами та мускулистими ногами. Однак його одяг – брудні кросівки, великі зношені джинси та мішкувата спортивна сорочка – частково маскувала ці фізичні особливості. У нього була чотириденна борода - вона невблаганно свербіла, - і він носив мішкуватий солом'яний капелюх, криво на голові. Його обличчя було брудним, і від нього пахло дешевим віскі. Але він не подавав ознак сп'яніння. Він пройшов пляжем до високого металевого паркану, колючий дріт зверху, що йшов у воду.
  
  
  Людина зробила паузу, щоб згорнути цигарку. На широкій спині він ніс старий армійський рюкзак, а через плече мав велику сумку. Обрізана мітла з гострим кінцем цвяха завершувала його вбрання. Він неквапливо підійшов до краю води, розсіяно тицьнувши палицею в піну, яку хвилі, що відступають, залишали на золотисто-коричневому піску. Він запалив сигарету і почув звук джипа, що наближається, з іншого боку воріт. Порив вітру тріпав полями його капелюха і сповістив про перший ураган у сезоні. Слабка посмішка з'явилася на його твердому обличчі. Перша зустріч. Як він і очікував.
  
  
  Пляжний мандрівник тихенько поплентався до паркану, очевидно, не підозрюючи ні про яку шкоду. Тепер він міг ясно бачити джип, що рухався по діагоналі через дюни до далекого кінця воріт. У ньому було двоє чоловіків, обидва у якійсь формі кольору хакі. Водій виглядав як негр чи індієць. Інший чоловік був білим, низьким і товстим, на голові у нього був австралійський тропічний капелюх. Пляжний весляр знову посміхнувся. Його бос, Девід Хок, не сказав йому про бальзам. Він просто сказав: "Будьте готові до всього і дійте так, як вважаєте за потрібне".
  
  
  Спостерігач тепер був близько до барикади, і він міг бачити трифутовий колючий дріт на вершині паркану. Він також зазначив, що паркан поставлений глибоко в землю, і під ним неможливо копати. До останнього сегмента воріт було прикріплено великий білий знак, на якому червоними літерами було написано:
  
  
  
  
  «Небезпека – вхід заборонено – винні будуть притягнуті до відповідальності»
  
  
  
  
  Попередження було повторено іспанською мовою.
  
  
  Чоловік виплюнув недопалок і почав пробиратися в море до кінця паркану. Джип зупинився з іншого боку, і біла людина вийшла.
  
  
  «Стій, друже, - крикнув він. «Я не пішов би далі! Ви не ходили до початкової школи? Або ви не можете читати іспанською, і ви не можете читати англійською».
  
  
  Мандрівник зупинився на своєму боці паркану, сперся на свій ціпок і уважно подивився на чоловіка, який підійшов до неї на своїх товстих ногах. Йому було близько п'ятдесяти, що добре зберігся і сильний. На ньому були військові черевики на товстій підошві, білі гольфи, шорти та куртка кольору хакі. Штани і куртка були чистими і свіжовиглаженими, куртка не була закрита зверху і відкривала зарості сивого волосся на грудях. На товстій талії мав кобуру, яку носять британські та австралійські офіцери. Пляжний весляр побачив маслянистий блиск важкого чорного револьвера. Білий шнур тягнувся від прикладу до погону куртки. Тепер вони бачили один на одного із парканом між ними і пильно дивилися один на одного. Бандит знову заговорив. "Що щодо цього, друже?" він знову вказав на дошку. "Ви вмієте читати, чи не так?"
  
  
  Спостерігач прикинувся трохи сором'язливим і відповів, не дивлячись людині на очі: «Я не звернув особливої уваги на цей знак. Зазвичай цього не роблю. Я теж не шукаю неприємностей. Я просто блукаю трохи, щоб подивитися, чи зможу я щось знайти».
  
  
  Чоловік вказав на знак пальцем. «Це знак має причину, малюку. І все, що тут можна знайти – це багато неприємностей. Можете сміливо отримати це у мене».
  
  
  Спостерігач глянув на чорношкірого в джипі. Він схопився за заднє сидіння і вийшов зі стінової пістолетом. Очевидно, їм не подобалася половина роботи.
  
  
  Він знову подивився на того, хто стояв перед ним, цього разу з відтінком виклику і зарозумілості в очах. «Як я вже сказав, я не шукаю неприємностей. Але я громадянин Америки і не думаю, що ви маєте право мене зупиняти».
  
  
  На обличчі іншого чоловіка з'явилася слабка посмішка. Його маленькі блакитні очі холодно дивилися на мандрівника з-під густих брів. Його стислі губи утворили безкровну лінію, а рука перемістилася до кобури.
  
  
  Але коли він заговорив, його голос був байдужим, майже доброзичливим. «У мене є право, друже. Повірте, я маю право зупинити вас. Ось у цій кобурі! Це приватна власність. Я тут хазяїн. Вся ця ділянка пляжу до наступного паркану, за сім миль звідси, і земля за дюнами - все це власність сера Малькольма Дрейка. Мене найняв сер Малькольм. І моя робота – стежити за тим, щоб у нас не було непроханих гостей. Це настільки законно, наскільки ви хочете. І якщо ви мені не вірите, сходіть до свого адвоката, гаразд?
  
  
  Він зняв руку з кобури, поклав обидві руки на стегна і обдарував мандрівника майже доброзичливою усмішкою. - Сподіваюся, я досить ясно висловився? Навіть для такого тупого ідіота, як ти? Сподіваюся, тепер ви розумієте, що це позбавить нас обох від зайвого клопоту. Тож тепер вали туди, звідки ти прийшов».
  
  
  Спостеріг глянув прямо на меншого чоловіка навпроти нього і знизав плечима. Здавалося, він став на фут вищим. Він вирішив зробити все можливе, щоб подивитись, як далеко вони зайдуть. Весь цей час він намагався не дивитись у бік моря і не звертати уваги на невеликий острів за два кілометри від берега.
  
  
  «Мені здається, – повільно сказав пляжний весляр, – що я на своєму боці. Я впевнений, що чув, що земля може бути приватною власністю лише до ватерлінії під час відливу. Я думаю, що ворота прямо тут закінчуються. А зараз відплив. Тож якщо я зараз обійду цей паркан і продовжу йти по воді, я насправді не перейду через вашу власність. Чи річ не в цьому?
  
  
  Мандрівник дістав із наплічної сумки плоску півлітрову пляшку віскі і подивився на неї. Він був наполовину заповнений. Продовжуючи дивитися на чоловіка, він підніс пляшку до губ і почав пити, намагаючись тримати язик у шийці пляшки, щоб він отримав лише трохи віскі. Він добре пив, дуже добре, але віскі було теплим та дешевим. І він не хотів зіпсувати всю свою роль тим, що його вирвало б до ніг іншої людини.
  
  
  Гаррі Кребтрі, який раніше служив в австралійській армії, а тепер працював на сера Малкольма Дрейка кілером і майстром на всі руки, заздрив пляжному бродязі. Він ахнув, сьорбнувши, чорт забирай, ковток. Після стомлюючої розмови з сером Малькольмом він не пив цілий тиждень, а тепер йому захотілося. Бог має сенс. І цей тупий кулік мав віскі! Кребтрі все більше втрачав гарний настрій. Не кажучи вже про напій; цей мерзенний виродок надто йому суперечив. А Гаррі Кребтрі було непросто спростувати, хіба що з вуст самого сера Малькольма.
  
  
  Але як тільки Кребтрі збирався вийти з себе, пляжник застромив пляшку у ворота. "Хотіли б ви випити?"
  
  
  Кребтрі нетерпляче взяв пляшку і проковтнув світло-коричневу рідину. Було жарко та дешево, але, проте, смачно. Приголомшливий! Це було те, що робило його смердюче життя гідним жити.
  
  
  Він зняв пляшку з губ, глибоко зітхнув і витер рота тильною стороною долоні. Потім знову підніс пляшку до рота.
  
  
  Спостерігач помітив чоловіка по той бік паркану з легкою усмішкою на щетині. Його очі нічого не змарнували. Він помітив знаки відмінності піхоти на типовому австралійському капелюсі. Головний убір явно був гордістю цієї кремезної людини.
  
  
  Де-не-де тканина була тонкою і зношеною, але вона була чистою, а значок блищав. Мабуть, він був сержантом, а може, навіть сержант-майором. Він з нетерпінням чекав на це. Він також показав, що не проти випити. Це не завадить згадати про це.
  
  
  Гаррі Кребтрі осушив пляшку до останньої краплі. Він жбурнув її в прибій, глянув на пляжного волоцюгу і глузливо засміявся. «Вибач, малюку, я завжди був трохи жадібним. Погана звичка, тобі не здається?
  
  
  Пляжний волоцюга нервово засміявся. «О, це нормально. У мене із собою ще одна пляшка. Я завжди щасливий, коли можу вгамувати спрагу». Він знову засміявся і почав кружляти по піску в рваних туфлях, сподіваючись, що не перестарається. «Я просто товариський тип. Я люблю спокійно займатися своїми справами. Мене нікому не треба боятися».
  
  
  Гаррі Кребтрі знову підвівся, поклавши руки на стегна, і глянув через бар'єр на цього ідіотського ледаря. Він допив віскі, але, можливо, йому вдасться зіграти ще один жарт із цим ледарем.
  
  
  Він уп'явся поглядом у розбійника. Те, що ти дав мені цей віскі, не означає, що ми тепер друзі. Так що пішов до біса. Іди гуляй, але в інший бік! »
  
  
  Перш ніж пляжний бродяга встиг відповісти, чорний крикнув із джипа і вказав на годинник. «Напевно, вони ще мають патрулювати велику ділянку пляжу», - подумав бродяга. І вони не будуть єдиними. З іншого боку оточеної ділянки, ймовірно, їхав другий позашляховик.
  
  
  Перш ніж він встиг щось сказати, бойовик, кивнувши негру, повернувся до нього і сказав дружнім тоном: «Ну, добре, друже. Я теж не хочу бути тупим і все-таки випив твій віскі. Вперед, продовжуй. Просто переконайтеся, що ви продовжуєте гуляти набережною і не заходьте дорогою на пляж! Ось, я дам тобі перепустку на випадок, якщо ти зіткнешся з іншим джипом». Чоловік щось написав на аркуші паперу і передав його волоцюзі.
  
  
  Коли останній узяв папір, він подивився людині у вічі. Йому не сподобалося те, що побачив; його не дуже хвилювала лицемірна усмішка на тонких губах. Але він відповів: Це дуже мило з вашого боку. Це рятує мене від довгого обхідного шляху. Я знаю, що інакше мені довелося б обійти всю землю сера. Дякую!'
  
  
  Гаррі Кребтрі загадково посміхнувся. "Сер Малькольм Дрейк", - сказав він. - Але кого це хвилює – ви ніколи з ним не зустрінетесь. Ну, що ж ви чекаєте? Давай, бо я знову можу передумати.
  
  
  Він повернувся до джипа, де на нього чекав негр. Пляжний бродяга обігнув паркан, перетнув воду по щиколотку і продовжив шлях по пляжу з іншого боку загородження. Він почув, як позашляховик завівся і повернувся. Він не озирався, але кожен нерв у його спортивному тілі був напружений, а його мозок працював на повну потужність.
  
  
  Це було зовсім негаразд. Цей австралієць зарано передумав - і вираз його обличчя з сирого біфштексу не був безневинним. Він почув, як водій перейшов на другу передачу. Вони їхали паралельно йому, але трималися ярдів за п'ятдесят один від одного.
  
  
  Раптом він почув крик австралійця: «Гей, ублюдок, стережись!»
  
  
  Пляжний весляр обернувся і симулював паніку. Він майже точно знав, що мало статися. Покидьок хотів трохи повеселитися.
  
  
  Джип все ще їхав просто поряд з ним. Сміючись, негр натиснув на педаль газу. Джип рвонув уперед, зробив невеликий поворот і попрямував до набережної. Стенган був у австралійця у руках. Він теж засміявся. «Гей, ледарю, хіба ти не знаєш, що вторгся на чужу землю? Я викладу тобі чортовий урок».
  
  
  Він дав залп зі стінового пістолета. Кулі потрапили в пісок біля ніг пляжника, одна потрапила в кінчик його кросівок. Пляжний бродяга кинув ключку і сумку і підняв руки. «Не стріляйте – не стріляйте! Я повернуся – не стріляйте!
  
  
  Тепер австралієць та негр реготали. Джип обігнув набережну, і ще один залп пролунав зі стінового пістолета. Пісок залив голі кісточки пляжника, і куля з моторошним звуком пронизала його армійський рюкзак.
  
  
  "Ви танцюватимете!" - проревів австралієць. Він націлив стіновий пістолет. «Танцюй, тупий ублюдок. Танцюй заради свого життя!
  
  
  Ще кілька куль свистіли біля ніг пляжного весляра. Він повернувся, побіг назад до воріт, все ще тримаючи руки у повітрі, і в паніці крикнув: «Допоможіть, не стріляйте! Відпустіть мене!'
  
  
  Він оббіг паркан і продовжував тікати.
  
  
  Вони більше не могли бачити його обличчя – Нік Картер дозволив собі широко посміхнутися. Він знав те, що хотів знати – у цій особливій частині Пуерто-Ріко відбувалося щось особливе, і від цього виходив дуже неприємний запах. Як він уже чув, Геллоуз-Кей справді ретельно охоронявся.
  
  
  Остання куля просвистіла над його головою. Він на мить озирнувся. Австралієць схилився над сумкою через плече. Звісно, шукаючи віскі. Нік зрозумів, що чоловік, мабуть, був алкоголіком.
  
  
  Нік продовжував бігти щосили. Він хотів зіграти у гру до самого кінця. Його усмішка зникла. Він був радий, що його бос, Хоук, не бачив його прямо зараз. Все це було частиною гри, але такий відступ у будь-якому випадку йшов проти характеру Ніка.
  
  
  Нік Картер, Кіллмайстер, головний агент AX, подумав, що початок нової операції був похмурим. Операція, яку Хоук назвав "Золотим транспортом".
  
  
  
  
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  
  
  Тієї ночі не було місяця. У своєму укритті, за три милі від огорожі з колючого дроту і за вісімсот ярдів від узбережжя, Нік Картер відчув моторошну тишу, що запанувала над землею. У нього склалося враження, що він у вакуумі. Звичайних нічних звуків птахів і паразитів, що повзали, не було чути. Тварини за допомогою свого інстинктивного радара відчули катастрофу, що насувається з боку Малих Антильських островів, далеко на південному сході. Рухалися лише хмари, що закривали місяць. Це були масивні купові хмари кольору огидного фабричного диму. Нік Картер, який прагнув позбутися цієї жахливо сверблячої бороди, змушений був голитися, використовуючи ліхтарик і дзеркало заднього виду старої машини двадцятирічної давнини, яку він купив двома днями раніше в районі Есмеральдо в Сан-Хуані. Старі уламки стали чудовим прикриттям. Автомобіль, ймовірно, страждав від усіх технічних еквівалентів англійських хвороб, раку та туберкульозу. Але він навів Ніка в це відокремлене місце цілим і неушкодженим - ковток свіжого повітря в цій безнадійно перенаселеній країні. Але це була безплідна і посушлива частина Пуерто-Ріко, і єдиним значущим містом у цьому районі був Рінкон. Тут ви були далеко від Кондадо, в'їздів та супермаркетів. Тут, на зелених сланцевих пагорбах, що виділялися на тлі Центральної Кордильєри, люди, як і раніше, жили в примітивних солом'яних котеджах, бохіосах.
  
  
  Кіллмайстер сумував за птахами, але його це не турбувало. Його думки були про вчорашні події та про ризики, які йому доведеться піти наступного дня, щоб призначити зустріч із Монікою Дрейк, дружиною сера Малькольма. Ця зустріч із цією жінкою стала головною причиною його перебування у Пуерто-Ріко. Моніка Дрейк довгий час була позаштатним британським агентом. Проте нещодавно подала сигнал лиха. Насувалося щось важливе, настільки важливе, що офіційно Вашингтон і Лондон перекинулися з ніг на голову. Однак до цієї справи підійшли дуже обережно, щоби населення не дізналося про неї.
  
  
  Нік використав ліхтарик, щоб пройти вузькою стежкою, яка вела до струмка біля невеликого водоспаду.
  
  
  Доріжка була викладена гібіскусом та олеандром; високі пальми стояли біля струмка. Дикі банани та полуниця росли на пагорбах на південь. А на південь, неподалік Маягуеса, були великі прибережні поля цукрової тростини. Пуерто-Ріко - здебільшого родюча країна, і якщо ви задоволені їжею, питвом і сном, життя буде легким і приємним.
  
  
  Нік поставив ліхтарик на камінь і почав знімати одяг пляжного волоцюги. Він закопав її біля основи дерева рожевих метеликів. Він узяв великий шматок мила і пірнув у струмок. Вода здавалася теплим оксамитом. Якби колишній сержант австралійської армії Гаррі Кребтрі побачив зараз людину - за умови, що він був досить тверезий, щоб усвідомлювати те, що він бачив - він, безперечно, грав би пляжного бродягу, який так розважав його того дня. Потім він побачив людину зі струнким, сильним, мускулистим тілом, яке, якщо він не грав будь-якої ролі, пересувався на полюванні, як леопард. Жорстке, гостре обличчя - хоч тепер воно стало трохи повнішим: Нік спав - мимоволі згадалося одне з двох слів. Або, можливо, обидва: пірат! пожирача заліза!
  
  
  Його рот був твердим, без жорстокості чи підлості. Його очі були широко розставлені, безперервно рухалися, неспокійні та уважні, і невизначеного кольору. У цієї людини, одного з небагатьох агентів, уповноважених на вбивство від імені AX та Сполучених Штатів, справді були дивні очі. Очі-хамелеони. Очі морської води, що змінювали колір залежно від обставин. Іноді ці очі нагадували металеві щити, що відбивали. Іноді шкіра на його красивому обличчі могла стягуватися, роблячи його тверді риси більш виразними. Ця зміна відбувалася нечасто, але коли це відбувалося, це означало, що смерть йшла пліч-о-пліч з цією людиною, що жертва була знайдена і засуджена до страти. Тільки в ті рідкісні моменти тигр у Killmaster з'являвся і виявляв непохитну волю і холоднокровність, які змушували його ненавидіти і захоплюватися темним і секретним світом вищого шпигунства.
  
  
  І якби Гаррі Кребтрі був поряд - можливо, схований за мигдальним деревом і озброєний сильним біноклем - він міг би порахувати численні шрами на цьому величезному тілі. Їх було близько тридцяти, від шраму від порізу бритвою до фіолетового кола, залишеного кулею. Нік Картер не залишився неушкодженим після приватних воєн, що тривають, але, принаймні, він був живий.
  
  
  Нік спокійно прийняв ванну. Повертаючись до машини, він насвистував французьку мелодію - стару пісню, яка мала якесь відношення до жінок з байдужими вдачами. Нік завжди насвистував, коли йому подобалася робота. Так було тепер.
  
  
  Однак не всім частинам автомобіля, що старіє, виповнилося двадцять років. Під заднім сидінням було створено додаткове добре замасковане багажне відділення. Це була термінова робота - механіки AX прилетіли з Вашингтона, щоб виконати цю роботу, - але результат був досить гарний, щоб обдурити навіть найдосвідченіше око. Нік схопив викрутку, послабив єдиний гвинт і підняв верхню частину подвійного дна. Внизу був витягнутий неглибокий простір, в якому була дивовижна кількість речей. Він висвітлив вміст ліхтариком. Він знайшов пару чистих джинсів, спортивну сорочку та пару сандаль і надів їх.
  
  
  Також був акваланг, до якого можна було приєднати два кисневі балони, водолазний шолом та пару ласт. Останні були дуже великими та важкими, щоб забезпечити максимально можливу потяг. Вони підходили лише для плавців із дуже сильними ногами.
  
  
  Крім того, було два кисневі балони, кожен з яких мав тиск понад двісті атмосфер. (Один, щоб дістатися місця зустрічі, і один для зворотного шляху; коли я повернуся, подумав Нік.)
  
  
  Присівши навпочіпки в задній частині машини, він оглянув інші предмети: компас, фотоапарат, годинник, ніж та інше спорядження для дайвінгу. У Ніка не було з собою люгера, стилету чи газової бомби. Ті, Вільгельміна, Гюго і П'єр, були під опікою Яструба, і це, мабуть, на краще; коли вони були з ним, він завжди почував себе зобов'язаним носити їх. Коли він їх не носив, він почував себе майже голим. Але звичайний пляжний бродяга з люгером, метальним ножем у піхвах на руці та газовою бомбою між ніг міг потрапити у великі неприємності. У будь-якому випадку, володіння такою зброєю пояснити важко. Хок мав рацію, Нік мав це визнати. У цей час він був менш схильний до ризику без своїх улюблених і надійних товаришів. Але він продовжував почуватися трохи голим.
  
  
  Він вийняв із черевика жахливого вигляду мачете і на мить глянув на нього. Безперечно, це була смертоносна зброя з гострою бритвою. «Ти можеш обезголовити когось одним ударом», - похмуро подумав Нік.
  
  
  Він відклав ніж убік. Він подумував взяти цю штуку з собою на прогулянку пляжем, але був радий, що не взяв її. Зрештою, він міг втратити гарний настрій, коли цей австралійський ублюдок почав стріляти в нього. Можливо, він влаштував їм криваву лазню, або, що вірогідніше, тепер він гнив би на березі, порізаний кулями. У будь-якому випадку це не пішло б на користь операції. Прогулянка пляжем проводилася індивідуальним патрулем, метою якого було перевірити безпеку Геллоуз-Кей. Місія була успішною, і Нік тепер знав, що він більше не підійде до Геллоуз-Кей із цього погляду.
  
  
  Нарешті Кіллмайстер дістав невеликий пакунок. То була його особиста перлина: вечеря. Бутерброди з сиром та м'ясом. Сирий овоч. Дві маленькі пляшки віскі. Пачка сигарет, зроблена спеціально для нього, з тютюну Латакія, Перік та Вірджинія, із золотими літерами ініціалів NC на чорному фільтрі. Це був один з його маленьких ласих шматочків, і він страшенно з ним розлучився. Це було, - визнав він, вдихаючи довгу і приємну сигарету, може, навіть трохи небезпечно курити їх зараз. Вони могли розірвати його прикриття на частини.
  
  
  Але те саме сталося зі скотчем та іншим екзотичним спорядженням на складі. Нік випустив ароматний дим через ніздрі. До біса це. У цей момент він був у безпеці. Він знав це, як знає тварину джунглів. Він глянув на густу хмарну масу, прислухався, як віє вітер, але лише злегка шарудить у пальмах, і відчув задоволення. Небезпека завтрашнього дня може зачекати – до завтра.
  
  
  Перед тим, як зібратися лягти на ніч, він дістав з бардачка машини брудну і пом'яту дорожню карту. Усередині картки був невеликий тонкий аркуш паперу. Він розгорнув її і довго вивчав при світлі ліхтарика. Нарешті він поклав його на місце і почав задоволено насвистувати свою французьку мелодію. Тепер він зробив усе можливе. І досі все йшло гладко. Той факт, що він майже не знав, над чим працює, не завдавав йому особливого головного болю, він звик діяти у темряві. Якщо Хок відчув, що настав слушний час, щоб повністю поінформувати його про всі факти, він би це зробив. Не раніше, ніж потрібно.
  
  
  Щось було в цій професії Ніка - людина, яку катують, не може сказати того, чого вона не знає.
  
  
  Він знав лише одне: він мав зустріти жінку на ім'я Моніка Дрейк на уламках старого іспанського галеону, який затонув у 1715 році з усією командою. Корабель отримав назву «Ель-Конкістадор» і затонув за три милі від острова Геллоуз-Кей у протоці Мона. Він лежав на глибині десяти сажнів. Вісімнадцять метрів.
  
  
  Впевніться, що вас ніхто не бачить! То були накази Хоука. Це може стати небезпечним для вас. Жінка дасть вам щось - Хоук поняття не мав, що - що допоможе нам краще зрозуміти цю останню загрозу миру та безпеці у всьому світі.
  
  
  Тоді Нік хотів запитати, що саме мав на увазі його бос, але йому вдалося тримати язик за зубами. Може, й краще. Хоуку не подобалися такі жарти, хоча він іноді потурав їм з боку Ніка і зазвичай не дозволяв своїм головним агентам полювати за привидами. Якщо Хоук сказав, що це важливо, небезпечно та зловісне, ви можете забрати це у нього. Тоді було щось.
  
  
  Кіллмайстер узяв з машини брудну армійську ковдру і закотився до неї. Про всяк випадок він поклав мачете поруч із собою. Незадовго до того, як він поринув у глибокий сон без сновидінь, йому спало на думку, що є одна важлива річ, про яку Хоук нічого не сказав. І це могло стати дуже важливим. Він нічого не сказав про такий проклятий ураган!
  
  
  Наступного дня о 12:30 Кіллмайстер провів докладний огляд. Виявилося, що поряд із його притулком нікого не було. Єдині ознаки життя виходили від птахів та великої рогатої худоби, які паслися на довколишніх пагорбах. Він оглянув двигун машини і сподівався, що вона все одно дістанеться Сан-Хуана. Якби йому сьогодні не пощастило, йому все одно не довелося б турбуватися про це.
  
  
  На дорозі вздовж узбережжя мало машин. Тепер сигнал тривоги повинен був бути поданий для урагану, що наближається; туристи залишаться ближче до своїх готелів, а пуерторіканці будуть зайняті віднесенням всього.
  
  
  О другій годині Нік покинув укриття серед листя, перейшов дорогу і попрямував до серфінгу. Море було оманливе спокійним, але там, де вчора прохід Мони був темно-синім із сріблясто-зеленим відтінком, тепер усе було свинцевим. Вітер енергійно гнав гігантські купові хмари, беззахисно розгойдуючи верхівки пальм.
  
  
  Кіллмайстер ніс предмет, схожий на торпеду. Він був три фути завдовжки і близько восьми дюймів завширшки. На одному кінці були дві ручки, на іншому – невеликий пропелер. В основному це була свого роду перевернута торпеда, що тягне, а не штовхає, і має потужні батареї. Нік не хотів плисти до місця аварії «Ель-Конкістадор», щоб зберегти енергію на випадок будь-яких труднощів, які йому, можливо, доведеться там подолати. Люди з AX закріпили підводний самокат під старою машиною за допомогою спеціально розроблених хомутів.
  
  
  Нік швидко увійшов у воду і відчув полегшення, пригнувшись. Водолаз із таким важким спорядженням – легкий видобуток для снайпера. Його розрахунки компаса показали йому, що місце аварії було приблизно за милю від берега, можливо, трохи далі і в градусі або двох на північний захід. Він завів двигун підводного самоката, схопився за ручки і дозволив затягнути себе на глибину трьох метрів. Він хотів залишатися над поверхнею якнайдовше, щоб зберегти кисень. Таким чином, у нього буде достатньо кисню. Ймовірно, по дорозі назад йому доведеться перейти на запасний балон.
  
  
  Хоча переміщення самокату було тихим, він все ж таки приваблював рибу. За кілька хвилин за ним пішла велика риба. Його колір обличчя постійно змінювався, коли він ковзав за різнокольоровими кораловими утвореннями. Нік кружляв над одвірками маленьких риб усіх квітів веселки і неспокійно плив. Він не звертав на це уваги - він був досвідченим пірнальником і знав, що деякий інтерес морських мешканців неминучий, а в більшості випадків необразливий. Приблизно через десять хвилин він помітив чотири довгасті тіні, які переслідували його. Баракуда! Це було невеликою проблемою, і Кіллмайстер вилаявся собі під ніс. Той факт, що їх було четверо разом, напевно, був чимось незвичайним, але, ймовірно, в цьому не було ніякої реальної небезпеки. Барракуда – цікава риба і не така небезпечна, як здається. Вони, ймовірно, будуть слідувати за ним, поки їх цікавість не буде задоволена. Або, можливо, вони вирішать вгамувати голод, напавши на якусь дрібнішу рибу. І в цьому випадку для Ніка все було не так добре. Тому що це означало кров у воді. І Нік не міг цього використати. Кров у цій частині світу означала акул.
  
  
  Нік тихо поплив. Одна з барракуд, трохи хоробріша, ніж його товариші, пливла поряд з Ніком, оголюючи свої гострі, як бритва, білі зуби. Нік проігнорував його і пробурмотів у свою маску: «Забирайся, тоді тобі нема чого боятися мене». Він послабив ніж, приставлений до його ноги. Не те щоб це допомогло, якби вони вирішили напасти на нього. Він міг упоратися з однією барракудою, можливо, з двома. Але чотирьох було надто багато.
  
  
  Він спробував позбутися небажаних попутників, зайшовши глибше, ніж планував. Він побачив довгу коралову ущелину і пірнув у неї. Коли він нарешті вийшов із пурпурової печери, він втратив велику рибу і дрібну, але чотири барракуди все ще були там. Тепер вони були за п'ятдесят ярдів позаду і все ще йшли за Ніком, але на даний момент вони здавались невинними.
  
  
  Він не бачив ні тарпонів, ні боніто, ні щук – риб, які звичайні в цій частині протоки Мона. Вода внизу, під поверхнею, яка зараз була зовсім не спокійна, була кришталево чистою. Нік повернувся на глибину десяти футів, думаючи про свій кисень. У маску потрапило трохи води, і Нік повернувся на спині, щоб видути її. Коли він озирнувся, там залишилося тільки дві барракуди, і він відчув себе трохи краще.
  
  
  У Ніка було не так багато інформації - Хоук щось суворо пробурмотів щодо того, щоб переслідувати Бога і вашу удачу, - але він знав, що Ель Конкістадор знаходиться в долині, що нагадує блюдце, на рифі. Цим пояснюється невелика глибина вісімнадцять метрів.
  
  
  Оскільки тиск на цій глибині був не таким великим, здавалося, є ймовірність, що корабель ще не став повністю невпізнанним. Але Нік не очікував знайти затонулий корабель, хоч якийсь схожий на галеон, яким колись був. Шторми, нормальний процес гниття та морські черв'яки взяли б своє. У найкращому разі він побачить кілька рангоутів і, можливо, кілька гармат, покритих товстою кіркою корала. Більше не треба. Але він не прийшов у галеон. Йому доведеться зустріти жінку. Кілмайстер тепер постійно звіряв годинник та компас. Він був майже там. Він на мить озирнувся і побачив, що дві барракуди все ще переслідують його. Коли він знову повернувся, корабель був просто перед ним. Нахил щогли виступав із коралового рифу прямо під ним. Нік відразу побачив, що корабель добре зберігся - набагато краще, ніж він очікував. Носова частина і перила все ще були майже повністю у вертикальному положенні, і на квартердеку, де сиділа бізань, він побачив, як каюта піднімається з бруду та піску, що покривали решту корабля. Чудово, дуже чудово!
  
  
  Перш ніж спуститися, щоб дослідити цікавість далі, він підплив на п'ять футів нижче поверхні води, щоб подивитися, чи бачить він дно човна. Він сумнівався, що жінка приїде перепливти за три милі від Геллоуз-Кей. Він нічого не побачив і подивився на годинник. Він прийшов на п'ятнадцять хвилин раніше. Нік нахилився, щоб ближче поглянути на Конкістадора. Озирнувшись, він побачив, що барракуди ще там. Тепер вони тихенько плавали, час від часу скалюючи зуби. Нік зітхнув у маску. Він просто сподівався, що вони не нападуть на жінку. Тому що тоді йому доведеться знову зіграти героя та захистити її, а це означало кров, а кров означала...
  
  
  Чорт! Він надто сильно хвилювався. У голові всяка нісенітниця. Це був не спосіб розпочинати завдання. Нік знав, у чому труднощі. Він не був у своїй стихії. Як досвідчений пірнальник, він був тут не у своїй стихії і був у невигідному становищі. Ці дві барракуд...
  
  
  Нік з силою відштовхнувся двома великими ластами і швидко поплив до місця аварії корабля, що знаходився в п'ятдесяти футах нижче нього. Тепер він почав відчувати тиск на вуха. Він поплив прямо до кормової каюти, яка здавалася зовсім недоторканою з 1715 року. Це було справді диво. Нік промчав крізь воду, як риба. Він підійшов до уламку ззаду і раптово побачив, що диво зовсім не диво. А може, це було диво, та диво підводного ремонтного мистецтва. Каюта Конкістадора була всюди, укріплена куточками. Деякі були з алюмінію, забарвленого у коричневий колір. У морське дно вбивалися довгі металеві жердини, які були опорою для кабіни. Нік озирнувся. Уламки корабля лежали в заглибленні у формі блюдця в коралі, на вершині рифу, і це справді запобігло перекиданню корабля, але насправді роботу зробили залізні стовпи. Нік спохмурнів. До цього він також не був готовий. Він згадав слова Хока: «Ви маєте визначати свій курс дій відповідно до розвитку подій. Ми не дізнаємось більше, поки ви не зустрінетесь з цією жінкою.
  
  
  Нік уважно оглянув довгі залізні стовпи. Він висвітлив один із них своїм ліхтариком і прочитав: Феніксвілль, Пенсільванія. 1964. Він похитав головою і мав визнати, що зараз трохи здивований. Чому, заради Бога, хтось наважився підтримати уламки «Конкістадора», що напіврозклалися? Зйомки фільму? Можливо, тут нещодавно відбувалися зйомки. Але навіть якщо хлопці з AX припускалися помилок, вони ніколи не пропускали нічого подібного.
  
  
  Потім він побачив двері. Ця була із міцного заліза, була наполовину відкрита і теж була новою. Нік підплив до неї і побачив, що косяки теж новенькі. Там був засув, важкий ланцюг і великий замок, але зараз вони не використовувалися. Нік Картер поплив. Він справді очікував знайти там восьминога чи кальмара. Але кабіна була порожня. Це була велика пуста квадратна кімната. Тут також зсередини кабіна була посилена куточками. Нік знову виплив. Що, чорт забирай, це означало. Це було схоже на складське приміщення. Але навіщо?
  
  
  Нік підвів очі і побачив, що йому склали компанію. Він побачив два корпуси невеликого катамарану. На поперечині не було мотора. Отож, жінка відпливла. Може, щоб шуміти поменше.
  
  
  Нік схопився за один із металевих стовпів і почав чекати. Він хотів, щоб вона поспішила. Він був би щасливий, якби міг покинути це місце.
  
  
  Він побачив, що барракуди все ще там; вони майже нерухомо лежали у воді, лише зрідка рухаючи плавцями.
  
  
  Жінка увійшла у воду ногами вниз. Нік побачив, що має тільки один кисневий балон. Тож вона не думала, що довго перебуватиме під водою. Вона просто передасть йому щось, що містить важливу інформацію, і зникне.
  
  
  Тепер вона побачила Ніка і з тяжкими ударами підпливла до нього. За оцінками Ніка, їй було близько сорока. На ній було бікіні, і її груди були надто великі. Вона мала складки на талії.
  
  
  Вона мала волосся під гумовим капюшоном - маска для пірнання приховувала її риси. Її великі груди були схожі на повітряні кулі, які ось-ось вискочать з бікіні будь-якої миті.
  
  
  Вона підпливла до нього. На мить вони глянули одна на одну через маски, як дві дивні риби, що досліджують одна одну. Вона несла тризуб, рушницю з списами. В іншій руці у неї був предмет у водонепроникному контейнері. Нік побачив, що два її розумні очі дивляться на нього через маску. Вона вказала на своє зап'ястя і поставила знак запитання великим і вказівним пальцями.
  
  
  Кіллмайстер тричі вдарив витягнутою правою рукою ліве зап'ястя. Потім він вказав на свій годинник. Час означало кисень, а кисень – життя!
  
  
  Жінка кивнула і підійшла до Ніка. Її свинцевий пояс був недостатньо важким, тому вона щосили намагалася втриматися на одному рівні. Він поклав їй руку за пояс. Її товста талія здавалася гладкою та нерівною. Вона простягла йому предмет у водонепроникній обгортці – розміром з невелику книгу – і Нік взяв його із собою.
  
  
  Моніка Дрейк вказала на тризуб. Вона тримала зброю перед собою і багатозначно вказала на неї. Він бачив, як за маскою блищали її зуби, коли вона намагалася щось сказати йому, її губи знову і знову формували одне й те саме слово.
  
  
  Нік похитав головою. Він не зрозумів. Вона нетерпляче махнула рукою, знову вказуючи на тризуб і свою маску. Вона намагалася щось пояснити йому, але Нік не міг цього зрозуміти.
  
  
  Він запитливо махнув руками, знову вказав на годинник, потім на кисневий балон. Пора було йти. Час. було вже надто пізно. Відразу за катамараном Нік побачив силует вертольота, що насувається. Гвинт спричинив на поверхні води мініатюрний шторм.
  
  
  Кіллмайстер побачив, як вертоліт нахилився вперед, коли з нього вистрибнув водолаз. Труднощі! Чорт,
  
  
  Цього все ще не вистачало.
  
  
  Жінка схопилася за залізну жердину і втупилася в гротескну постать, що нависла над ними. На секунду вона здавалася паралізованою від страху. Потім вона вказала Ніку на книгу, яку він засунув у свої плавки, і зробила швидкий плавний рух руками. Поспішайте! Іди!
  
  
  Нік схопив ніж і вказав на відчинені залізні двері кормової каюти, але вона не зрозуміла. Вона направила тризуб, намагаючись захистити себе.
  
  
  Водолаз швидко підплив і вистрілив гарпуном. Стріла пронизала її ліві груди і пронизала м'яку плоть, поки вістря не виступило з її спини. Червоні хмари крові фарбували воду. Жінка спробувала закричати від жаху, зриваючи маску. Миттю калейдоскопічного замішання Нік побачив обличчя, яке, мабуть, колись було красивим, але потьмяніло з роками. Вона проковтнула воду і померла на його очах, кров усе ще хлюпала з її ран. Нік спробував зберегти самовладання і вирвав тризуб із її стиснутих пальців. Якщо він не збереже холоднокровність, то незабаром піде його приклад.
  
  
  Водолаз поплив, перезарядив свій підводний пістолет і тепер наближався до Ніка, як чорна акула. Він підтримував зап'ястя лівою рукою. Схоже, він нічого не проґав.
  
  
  Жінка була мертва, але, можливо, вона все ще могла надати Ніку послугу. Він прослизнув за нею, схопив її тіло і щосили штовхнув у бік водолаза. Він уже спустив курок.
  
  
  Друга стріла пронизала тіло Моніки Дрейк. Нік, який завжди думав наперед, розумів, що поява акул лише питання часу. Водолаз спробував перезарядити свою зброю, але Нік погнався за нею щосили. Водолаз запанікував, і стріла, яку він збирався пустити до ствола, вилетіла з його рук. Нік наздогнав його і схопив за ласти. Водолаз упустив зброю і витяг з-за пояса ніж. Він спробував повернутися до Ніка, але тепер Нік відірвав обидві перетинчасті ступні від його ніг, і людина, яка втратила рівновагу через це, почала відчайдушно чинити опір. Він ударив ножем. Нік, вчасно згорнувши, встромив гарпунну стрілу щосили під грудину водолаза. Кров ринула з його грудей і спини.
  
  
  Нік схопив тіло, що вмирало, і поплив до хатини старого корабля. Те, що йому тепер треба було зробити, вимагало чистої спокійної води. І був поспіх.
  
  
  Дві барракуди почали виявляти нездоровий інтерес і загрозливо попливли до двох чоловіків. Нік врізався в мертве тіло Моніки Дрейк і потяг її за шию.
  
  
  Йому вдалося затягти обидва тіла до каюти, зірвати маску водолаза і швидко почати фотографувати. Він сфотографував дві мляві особи крупним планом. Коли це було зроблено, він побіг геть. Але коли він збирався виплисти з каюти, то побачив те, чого побоювався досить довгий час: акул! Акули тигрові, якщо точним.
  
  
  На перший погляд він нарахував шість. Він відчув, що йому не вистачає кисню, і ввімкнув резерв першого балона. Час був закінчений! Але кисень не допоміг би йому, якби він не зміг вибратися з цього підводного склепу!
  
  
  Барракуди, відмовившись від вичікувальної позиції, напали на одну з акул. Інша акула, майже чотири метри завдовжки, переслідувала одну з барракуд. Вода навколо «Конкістадора» почала фарбуватись у темно-червоний лід.
  
  
  Кіллмайстер підняв очі. Крізь червону воду він побачив, як тінь вертольота зникла з поля зору.
  
  
  Пілот, звичайно ж, бачив кров і тепер, безперечно, отримає допомогу. Це було єдине можливе пояснення.
  
  
  Він вирушив за підкріпленням на Геллоуз-Кей, невелику обгороджену ділянку землі, одноосібним правителем якого був сер Малкольм Дрейк: людина, яка щойно вбила свою дружину, - для Ніка це було точно. І кого б Нік теж убив, якби його кілер упорався із завданням.
  
  
  Але зараз не час для таких роздумів.
  
  
  У цей момент чотири акули все ще відчували себе обділеними смачним укусом, і їм було цікаво дізнатися про дивну рибу, що рухається біля дверей кабіни. Нік трохи відсторонився, коли одна з акул зробила коло розвідки повз нього. Це була п'ятиметрова чудовисько, акула-молот.
  
  
  Запас його першого кисневого балона було вичерпано, і він переключився на другий балон. Він не хотів тут стирчати, дозволити собі влаштувати засідку в каюті. Тому що, звичайно, він міг піти туди, зачинити двері і таким чином врятуватися від акул. Тоді він буде у безпеці – поки у нього не закінчиться кисень. Але вертоліт повернеться, і там будуть озброєні дурниці. Можливо, і з човном. І це ненадовго. Їм би навіть не довелося його вбивати. Все, що їм потрібно було зробити, це почекати, поки у нього закінчиться кисень, щоб він потонув.
  
  
  Тіло Моніки Дрейк м'яко пригорнулося до нього. Тоді він зрозумів, що треба робити. Це було єдине рішення – якщо воно спрацювало – і воно могло врятувати йому життя. Йому довелося годувати акул мертвим тілом, сподіваючись, що вони пощадять його живу шкіру. Нік увімкнув ліхтарик і почав шукати тіло водолаза. Він літав у кутку каюти з гарпуном прямо в торсі; останній струмок крові потекла на його коротку чорну бороду. Нік помітив, що ця людина схожа на барбадо, бородатого найманця. Він схопився за задню частину гарпуна і потягнув тіло до дверей кабіни. Він ставив питання, в яке свавілля він потрапив. Він набув міжнародного характеру. Австралійці, негри, кубинці? Англійський дворянин та його дружина - його покійна дружина.
  
  
  Тепер він підштовхнув обидва тіла до залізних дверей хатини. Згадавши, як жінка невпинно вказувала на тризуб, він витяг зброю з тіла чоловіка.
  
  
  Він уважно оглянув його, відірвав зазубрину і заглянув у порожнистий стрижень. Він був порожнім, це був звичайний гарпун. І все-таки вона наполягла на тому, щоб пояснити йому щось із цього приводу!
  
  
  Тепер він тримав обидва тіла у дверях. Робити це потрібно швидко та правильно. Якщо щось піде не так, другого шансу він не матиме.
  
  
  Він побачив, як мимо промчав хвіст барракуди. Акула-молот швидко пішла за нею. Його злісні щелепи оголили гострі, як бритва, зуби. По спині Ніка пробігла тремтіння, і він не соромився цього. Було одне, що Нік ніколи не приховував ні від себе, ні від зовнішнього світу: він був до смерті акулою!
  
  
  Він глянув крізь воду, залиту кров'ю. Одна барракуда та тигрова акула все ще вели смертельну сутичку. Схоже, акула програє. Поруч залишилася ще одна акула, готова накинутися на того, хто програв. Молот і двоє інших зайняли вичікувальну позицію біля залізних дверей кабіни; цікаві та терплячі.
  
  
  Потім Нік штовхнув обидва тіла і штовхнув їх тильною стороною гарпуна якнайдалі вперед.
  
  
  У бурхливому вирі кривавої води Нік почув непристойний звук, який видає акула-вбивця, коли знаходить їжу. Це був невимовний шум, кошмар, що леденить кров.
  
  
  Нік, все ще тримаючи тризуб у руці, вислизнув із хатини і поплив, рятуючи своє життя. Він подивився на компас і попрямував на південь. Люди сера Малькольма, які мали з'явитися будь-якої хвилини, безсумнівно, були досвідченими водолазами. Вони могли розрахувати, що у Ніка мало кисню, тому вони припустили, що він пливе до землі.
  
  
  Це була відстань майже два кілометри, Кіллмайстер проплив; його потужні ноги крутили перетинчасті ступні вгору та вниз в ідеальному ритмі. За кілька десятків метрів з нього змилася б кров. Тоді він матиме шанс. Він проплив сотню ярдів, не оглядаючись, потім швидкий погляд назад показав йому, що за ним не йдуть. Вода навколо «Конкістадора» являла собою пурпурно-зелений пінистий вир.
  
  
  Нік Картер вклав усю свою енергію, його ноги плескали по воді, як важелі, його тіло накачувало приплив адреналіну. Страх надає людському тілу неймовірну добавку сили та хоробрості.
  
  
  Але коли страх перед акулою змушував його тіло працювати на повну потужність, в той же час холоднокровна частина його мозку не була порушена цим примітивним страхом. Ця частина його мозку не спала, не зворушена панікою жаху, вона зважувала і оцінювала свої шанси з ефективністю комп'ютера.
  
  
  Він проплив милю, і акул не було видно. Він не звертав уваги на загрозу, але розумів, що його становище все ще хитке. Він вирішив, незважаючи на нестачу кисню, продовжувати пливти на південь, повернувши на захід ще на градус чи два, замість того, щоб іти на схід до найближчої суші. Вони чекали, що він попливе на схід - вони, безперечно, знали, що його кисневі балони закінчуються - і таким чином вони витратили б час на сканування води на схід від краху. Вони навіть могли подумати, що його з'їли акули. Нік одразу ж відкинув цю думку. Якийсь час він інтуїтивно відчував руку геніального організатора подій. Хоча він мало що знав напевно - айсберг був затоплений до дев'ятнадцятого - він дізнався ключі. Хитрий і безжальний мозок був стривожений, і його щупальця спробували схопити непроханого гостя. Повернеться вертоліт, вони займуться човном, можливо, буде невеликий флот. Озброєні люди. Вони мали б важкі гарпуни, акули не могли їм нашкодити. Вони спустилися б до уламків і розшукали цього дивного зловмисника Ніка Картера, який не мав до цього жодного відношення.
  
  
  Нік сподівався, що акули наполовину не виконали свою роботу і з'їли жінку та плавця цілком, щоб чоловіки не знайшли жодних слідів. Нік похитав головою. Ні Вони шукатимуть. Щоб мати абсолютну впевненість. Пілот цього вертольота, мабуть, бачив у глибині дві тіні або принаймні водолаз, інакше він не пірнув би у воду.
  
  
  Це було майже класичної простоти, і професіонал класу Ніка Картера не міг не помітити: британський агент Моніка Дрейк була віддана. І вона не знала. Хоча вона вже багато років не діяла, хтось знав про неї все і вирішив ліквідувати її та її контакт за першої ж нагоди. Вбивця – її чоловік? - не любив гаяти час. За жінкою спостерігали і вели стеження всюди, і вона була усунена у потрібний час.
  
  
  Але вони зробили одну помилку. Надіслали новачка робити чоловічу роботу.
  
  
  Його кисень закінчувався. Перейшов запасом. На цій глибині йому вистачило хвилин на п'ять. Він плавав дуже неглибоко, щоб використовувати якнайменше кисню. Тепер він має спливти за кілька хвилин. Сподіваюся, він уже пройшов пошукові судна.
  
  
  Його резерв було вичерпано. Нік розстебнув пряжки і дозволив своїм повітряним балонам і свинцевому ременю впасти на морське дно. Він також відпустив тризуб. Він зберіг маску з люлькою, бо йому ще треба було багато пливти під водою, і тепер йому могли допомогти лише легені.
  
  
  Повільно та обережно він вибрався на поверхню. Він ковзнув на спині, не заважаючи воді, поки його голова не виявилася трохи вищою за поверхню води. Він нетерпляче вдихнув повітря і оглянув обрій.
  
  
  Він із задоволенням зазначив, що хвиля стала сильнішою. Ядро урагану, що насувається, все ще знаходилося далеко на південному сході, але його попередники почали з'являтися.
  
  
  Інші теж шукали, як і очікував. Він почув гелікоптер раніше, ніж побачив його.
  
  
  Коли він помітив його, побачив промінь сонця, який миттєво зник, він був за милю на схід від Ніка. Гелікоптер летів за певною схемою, систематично переглядаючи кожен квадратний кілометр морської поверхні. Він бачив, як вони раз у раз кидали буй з тавром. Кілмайстер криво посміхнувся. Вони працювали ефективно!
  
  
  Його увага була настільки зосереджена на гелікоптері, що тільки в останній момент він почув дзижчання літака, що летів, характерний звук завислого літака з вимкненими двигунами. Старий трюк; він мало не попався на це.
  
  
  Маленький літак, «Цессна», мабуть, злетів високо на заході і полетів на схід, низько над водою, з вимкненими двигунами. Нік скривився, коли він спокійно опустився, не надто сильно рухаючись, під водою. Хтось використав його мозок, розраховуючи, що він не допливе до землі.
  
  
  Він нерухомо ширяв на спині, дивлячись на невеликий літак, що ширяє прямо над ним. Чи бачили вони його?
  
  
  Він почув, як двигун закрутився, коли машина знову почала набирати висоту. Він підплив трохи вище, тож ніс просто стирчав із води, і напружено чекав. Якщо літак розвернувся і упустив буй, у нього були проблеми.
  
  
  Літак продовжував рух на захід. Нік полегшено зітхнув. Виходить, вони його не помітили.
  
  
  Він плив по воді хвилину чи дві, нетерпляче втягуючи повітря у легені, звіряючись із компасом і обмірковуючи свою тактику. Він мав стежити за собою. Якби його виявили зараз, так далеко від землі і на самоті, вони не сумнівалися б, що він був їхньою здобиччю. Вони б убили його так само легко, як золоту рибку у ванні.
  
  
  Почалася темрява. Море було однією неспокійною сірою рівниною. Тут, у протоці Мона, між Атлантичним і Карибським океанами, був сильного течії. Але слабка течія штовхнула його на північ. Це був неправильний шлях та додаткова перешкода, яку треба було подолати.
  
  
  Літак знову повернувся, на південь, а тепер ще нижче. Нік глибоко зітхнув і зник під водою. Він підрахував, що знаходився приблизно за три чи чотири кілометри на південь від місця краху і, підпливши трохи на захід, за кілька миль від узбережжя Пуерто-Ріко. Він був у чудовій формі і міг плисти під водою близько п'яти хвилин. Ось як він повинен це робити: якомога довше плисти під водою і тільки показуватися на поверхні, щоб хапати ротом повітря.
  
  
  Літак знову розвернувся, полетів назад і збирався наблизитися до Ніка під час наступного пікірування. Вертоліт був закритий низько хмарою, але Нік все ще чув звук пропелера. Вітер був липкий і теплий, коли він підходив для вдиху. Нік був радий, що до піку урагану ще залишалося щонайменше день чи два - море вже було досить бурхливим.
  
  
  На півдорозі він був майже оточений величезною зграєю рибок боніто, яка раптово з'явилася з нізвідки і на мить пригрозила потрапити серед тисяч холодних, слизьких тіл. Нік пробивався до поверхні, коли риби, очевидно вважаючи його одним із них, роїлися навколо нього.
  
  
  Він наповнив свої легені та оглянув обрій. Праворуч, за милю від нього, він побачив кілька білих рибальських човнів. На мить він подумав, щоб плисти до них і піднятися на один з них. Він міг наказати екіпажу доставити його до Сан-Хуана - у нього були на це повноваження. Але Нік одразу відмовився від цієї ідеї. Це врятувало б його від довгого плавання, але також змусило багато мов ворушитися, а цікавість було останнім, що він міг використати. Крім того, він не був упевнений, що це справді рибальські човни. Організатор цієї операції, що б вона не спричинила, і хто б це не був - безсумнівно, майстер розставляти пастки. Нік блідо посміхнувся. Рибалка під час урагану? Кіллмайстер глибоко зітхнув, знову пригнувся і продовжив довгу подорож до берега. Одна обставина була на його користь - на той час було майже зовсім темно. Це спрацювало добре, бо йому не хотілося захищатися від літаків із кулеметами чи від людей з гелікоптерів у купальних костюмах, озброєних лише водолазним ножем. За три години він виліз на берег і впав. Навіть для людини в такій прекрасній формі остання година довів її до краю. Він обернувся на спину і, важко дихаючи, глянув на неї, на важкі, низьковисні хмари. Сила вітру була ще не дуже великою, але постійною. Нік відчув тверду опуклість водонепроникного пакету, що його дала Моніка Дрейк. Він сподівався, що все це того коштувало – ця небезпека, ця війна на виснаження та її смерть. Це не здавалося приємним способом вибратися. Кривава маса плоті в череві акули!
  
  
  Він пролежав п'ять хвилин, потім підвівся. Було вже досить темно, щоб не помічати надто багато. Він побачив вогні на півдні. Це міг бути лише Маягуес. Нік скинув ласти і прокляв дорогу назад до своєї машини. Були задіяні різні ризики, залежно від факторів, які він не міг оцінити - наприклад, можливе патрулювання джипа цим проклятим австралійським ублюдком.
  
  
  Якби австралієць зробив звіт – що, безумовно, було б його обов'язком, – хтось міг би підрахувати, і результатом міг би стати пляжний бродяга. Потім, окрім моря, вони обшукували прибережну смугу і, якщо знаходили фургон, влаштовували засідку і спокійно чекали, доки вона не з'явиться.
  
  
  З іншого боку - Кіллмайстер був стомлений і не в настрої, що вплинуло на його мислення - австралієць не був дуже підозрілим. Він, мабуть, думав, що Нік був лише звичайним ледарем, одним з тих пляжних босяків, яких треба прогнати. Крім того, ця людина була п'яницею. Існував розумний шанс, що він не повідомив про інцидент.
  
  
  Нік спробував стерти морську сіль зі свого волосся і озирнувся на вогні Маягуеса вдалині. Йому здавалося, що це страшенно далеко. Крім того, як пройти в місто в одних плавках та з водолазним ножем на стегні?
  
  
  Нік пішов. На пляжі він не зустрів нікого. Час від часу йому доводилося розтягуватися на піску, щоб уникнути світла фар автомобіля, що їхав прибережною дорогою.
  
  
  Через півгодини він дізнався про пальмові та мигдальні дерева навколо укриття своєї машини. Він перейшов прибережну дорогу і обережно наблизився до машини через підлісок. Фургон стояв порожній, чорна тінь у темно-сірій темряві, і тільки вітер ворушив невелику відкриту рівнину.
  
  
  Нік швидко одягнувся. Він поклав водонепроникний костюм та плівку у відсік для зберігання під заднім сидінням та кинув у струмок будь-які предмети, які могли з'єднати його з гребним комбайном. Він тримав при собі лише водолазний ніж.
  
  
  Йому довелося провернути старі уламки, щоб запустити його, але зрештою двигун завівся зі звуком зношеної кавомолки. Він увімкнув ще працюючу фару і обережно вивів машину на дорогу. Стара машина ніколи не дістанеться Сан-Хуана, це точно, але, можливо, допоможе йому дістатися до Понсе. Звідти він міг сісти літаком до Сан-Хуана. Поруч із Маягуесом була ракетна база, і у Хоука там був агент AX на той випадок, якщо Кіллмайстру знадобиться допомога.
  
  
  Нік закурив одну зі своїх довгих сигарет із фільтром. Він усміхнувся. Йому не потрібний був агент AX. Маленький пакунок, з якого все почалося, був у його розпорядженні, і незабаром він міг передати його Хоуку і почути звичайне "Прощавай, Нік".
  
  
  Нік трохи насупився. Можливо Хоук нарешті розповість йому, що саме не так. Йому не подобалося бути у повній темряві.
  
  
  Він викинув недопалок у вікно і знову насупився. Погано те, що він відчував, що навіть Хоук у цей момент знав не набагато більше, ніж сам Нік!
  
  
  
  
  Вона з вереском вийшла з підліску. Нік побачив її у світлі однієї фари. Її рот був широко відкритий від страху, її руки були підняті в благаючому жесті.
  
  
  Вона озирнулася і вказала. Він чув її істеричні крики крізь шум машини.
  
  
  'Допомога! Допоможіть мені – о, допоможіть мені – будь ласка, допоможіть!
  
  
  Вона продовжувала повторювати ці слова, доки йшла до машини. Нік вискочив з машини і побіг до неї, намагаючись триматися подалі від світла фар. Він мав враховувати, що це могла бути пастка. У будь-якому разі він міг діяти краще, ніж сидіти на місці в машині.
  
  
  Єдине, що могло вказувати на те, що це не пастка, це те, що дівчина була повністю оголена. За винятком пари чорних колготок, які були розірвані, вона була геть голою. Вона не намагалася приховати свою наготу. Все ще кричачи, вона кинулася в обійми Ніка. 'Допоможи мені будь ласка! Вони хочуть мене зґвалтувати».
  
  
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  
  
  Нік одразу ж насторожився. Він звик завжди думати наперед, і він мав неприємне відчуття, що вони використовували проти нього древній сексуальний трюк.
  
  
  Він відштовхнув оголену дівчину в тінь біля машини і загарчав: "Нахилиться!"
  
  
  Сам Нік пірнув під тьмяне світло фар і вихопив з піхов водолазний ніж. Він пошкодував, що кинув мачете в струмок разом із іншим аквалангом. Він підповз до краю поля цукрової тростини, де почув, як щось ворухнулося. Він був упевнений, що це пастка – принаймні на дев'яносто п'ять відсотків – і що зараз він скоро побачить чи почує цих людей. Це підтвердить історію дівчини. Якщо він неправильно оцінив ситуацію, він незабаром помітив би це як кулі.
  
  
  Десь попереду він почув чоловічий голос, хрипко вигукуючи: «Корра, Хосе! кора!
  
  
  Приглушеним пошепком інший відповів:
  
  
  'La policia?
  
  
  Кіллмайстер вирішив приєднатися до гри. Він хрипко гаркнув: Стій! Поліція. Стій, чи я стрілятиму! »
  
  
  Він схопився і зачекав, поки не перестане чути їхні незграбні звуки в підліску. Він повернувся до машини. Холодна посмішка з'явилася на його сильній особі. Він продовжував грати свою роль, але трохи тонше, ніж його опоненти, що, до речі, не здавалося йому дуже складним. Вони впоралися з цим досить незграбно. Можливо, він міг би перевернути стіл і трохи погратись з дівчиною, думаючи, що вона їм маніпулює. Він збирався знову стати пляжним весляром. Зрештою він не повинен був знати, що вони розібралися з цією роллю.
  
  
  Вона все ще сиділа навпочіпки біля машини, не намагаючись прикрити свої повні груди та решту свого стрункого стрункого тіла. Однак вона все ж таки тримала руки перед сльозою на її чорних трико. Хоча досі вони добре складали всі разом, їхнє припущення - що він був дурнем, який дозволив би себе обдурити таким очевидним трюком - було помилковим.
  
  
  Дівчина трохи скривилася, коли він підійшов. «Дуже вправно, — подумав він сам собі. Вона добре зіграла. Вона була безневинною, наляканою дівчиною, на яку мало не напали.
  
  
  «Вони пішли, сеньйоре? Ви їх прогнали? Вона говорила по-англійському швидко, але з різким острівним акцентом.
  
  
  Нік мовчки кивнув. Він оглянув її з голови до ніг, не проґавивши ні сантиметра золотисто-коричневої оголеної плоті. Вона була досить високою і стрункою, з густим чорним волоссям, що спускалося до плечей. Раптом Нік схопив її за талію і притис до себе в промені фари. Його ніколи особливо не цікавила акторська професія, але тепер він щосили намагався вселити хіть, що зароджується. Вона мала зрозуміти, що впала з берега в канаву.
  
  
  Коли вона спробувала вирватися, він грубо вдарив її по обличчю. «Не уявляй, люба! Дозвольте мені глянути на вас спокійно. Зрештою, я ж допоміг тобі, чи не так?
  
  
  Вона дозволила рукам, якими вона прикривала розрив колготок, тепер безпорадно опустилася, і тихо зупинилася, поки Нік дивився на неї, як на работоргівця. Потім вона сказала: Ми не можемо вибратися звідси, сеньйоре? Ті люди, які хотіли напасти на мене, я боюсь, що вони повернуться».
  
  
  Нік щосили намагався придушити посмішку. Звісно, вони не повернуться. Але вони уважно спостерігали за цією сценою з кількох метрів від чагарників.
  
  
  "Так, ми йдемо прямо зараз", - відповів він. «Спочатку я хочу гарненько подивитись на вас, сеньйорито. Чи це сеньйора?
  
  
  Вона дивилася на нього своїми темними, широко розставленими очима. Вона мала широкий привабливий рот і блискучі білі зуби.
  
  
  «Це сеньйорита – я не думаю, що сеньйора опиниться в такому скрутному становищі».
  
  
  Вона напівобернулася і спробувала прикрити свою наготу руками. Вона роздратовано похитала головою, довге чорне волосся вдарилося об обличчя Ніка, і спохмурніла. «Сподіваюся, ти не схожий на тих чоловіків, тих звірів, які намагалися мене зґвалтувати. Для мене це було б надто».
  
  
  Нік відчинив дверцята машини і кинув їй ковдру. Вона з вдячністю обійняла його. Стало прохолодніше, пішов дощ, що мрячить. Нік знав, що це ознака наближення урагану. Незабаром морський бриз підніме хвилі, і дощ стане дедалі сильнішим.
  
  
  Він вказав на двері. 'Залазь. І не бійся. Мені не треба ґвалтувати жінок, щоб окупити свої гроші».
  
  
  Вона здригнулася в ковдрі, коли Нік знову змусив старий уламок рухатися. Їдучи, він помітив цікаві очі в кущах і побачив задумливий погляд дівчини. Може, вона трохи заплуталася. Стара машина була досить переконливою. Він міг уявити, про що вона думала зараз - якби у нього була така машина, він справді міг би бути безневинним пляжним бродягою, дурним, жебраком.
  
  
  Тоді весь їхній план і всі її зусилля були б марними. Це саме те, що Нік мав їй сказати. Але цього ще не було.
  
  
  Жоден із них не вимовив жодного слова. Машина кипіла і тряслася дорогою зі швидкістю тридцять миль на годину. Одна фара бовталася, як око, що випало з патрона, і промінь світив боком у підлісок. На щастя на дорозі майже не було машин. Кіллмайстер майже чув, як у її чарівній маленькій головці гуркотіли гвинтики мозку, поки вона намагалася розібратися в ситуації. Він промовчав, він хотів, щоб вона взяла він ініціативу.
  
  
  Нарешті дівчина подивилась на нього. - Куди ви їдете, сеньйоре?
  
  
  Нік знизав плечима - звичайний жест для пляжників та інших волоцюг. 'Я не знаю. Мені все одно. Наскільки я розумію, скрізь так. Куди ви збираєтесь піти, сеньйорито? ... '
  
  
  Він міг вгадати правильну відповідь. Вона хотіла - як їй було сказано - супроводжувати його, доки смерть не розлучить їх. Тобто якщо вони були впевнені, що він не був невинним пляжним весляром. Тепер він почав трохи більше поважати цього клятого австралійця. Мабуть, він все одно повідомив про цей випадок і додав. Або принаймні хтось зробив невеликий підрахунок, і він явно не підійшов. Він запитував, чи знайшли вони те, що він кинув у струмок. Одного цього було достатньо, щоб засудити його до смерті; жебрак волоцюга ніколи нічого не викидає.
  
  
  Дівчина вже визначилася зі своєю тактикою. Вона присунулася до нього трохи ближче. Тепер її тон був більш розслабленим, дружелюбнішим. «Хіба ви не хочете відвезти мене до Сан-Хуана? У мене там є друзі, які можуть допомогти мені. Вони можуть дати мені гроші та одяг, щоб я могла повернутися до Нью-Йорка».
  
  
  Нік подарував одну зі своїх наймиліших усмішок. Посмішка, яку одного разу сказав Хоук, мала таку чарівність, що могла врятувати заблудлу душу від диявола.
  
  
  «Я радий чути, що у вас є друзі, сеньйорита. Це завжди знадобиться. Я б теж хотів відвезти вас до Сан-Хуана, але ви не берете до уваги одну річ ".
  
  
  Вона присунулася до нього трохи ближче. Він відчув свіжий запах її тіла і трохи посміхнувся. Це справді був сексуальний трюк. Саме собою це було не так уже й безглуздо. Це напевно спрацювало у дев'яти випадках із десяти.
  
  
  'Як же так? Що я не беру до уваги, сеньйоре?
  
  
  Нік вказав на капот. 'Це! Це стара кавомолка. Слухай.
  
  
  Він відключився і прискорився, так що вона могла почути безпомилковий скрип шатуна, який ось-ось вийде з ладу. Вона, напевно, мало зналася на двигунах, але звук у поєднанні зі скрипом і скрипом корпусу здавався досить переконливим.
  
  
  Вона скривила своє гарне обличчя в гримасі, в якій читалося одночасно розуміння та огида. Здавалося, вона знову здивувалася. Уявіть, якби він справді був волоцюгою, і вона застрягла тут з ним десь в уламках фургона посеред урагану, що насувається.
  
  
  Нік вирішив знову дати їй невеликий шанс; м'яко, щоб вона все ще могла відчувати, що бере на себе ініціативу.
  
  
  Він зрозуміло посміхнувся їй і вдав, що знову трохи збудився. Він поклав руку на одне з її м'яких стегон під ковдрою. «Не надто хвилюйся, люба. Тепер ти у безпеці? Давайте зробимо все можливе. У мене не так багато грошей, але небагато, і якщо ми будемо легше, ми дістанемося Понсе на цій машині. У мене там є друзі, як і у вас у Сан-Хуані. Вони зможуть позичити мені трохи грошей, можливо, достатньо, щоб разом полетіти до Сан-Хуана. Ну, що ти думаєш, гарна штука?
  
  
  Вона не відірвала ногу, коли він торкнувся її. Але тепер вона сердито глянула на нього. «Я не люблю, коли мене називають «красивою» та «милою», сеньйоре! Може, ти зможеш називати мене Доном. Мене звуть донна Ланзос. А як вас звати, сеньйоре?
  
  
  Агент AX знизав плечима. Люди були ідіотськими істотами. Якими б незначними вони не були, вони завжди мали якусь галочку.
  
  
  «Як хочеш, доньє. Мене звуть Джим. Джим Талбот: Це ім'я було на всіх його фальшивих документах. Джим Талбот. Рід занять – ні.
  
  
  Дона здригнулася і присунулася до нього ближче. «Можливо, я поїду з тобою в літаку до Сан-Хуана, Джіме, якщо ти займеш гроші. Я ще не знаю. Але я знаю, що мені дуже холодно – муйфріо! Нема чого пити в цій автомобільній катастрофі?
  
  
  Нік почав жалкувати, що кинув свої пляшки віскі в струмок. Але часто саме дрібниці видають копа. Не багато любителів пляжного відпочинку можуть дозволити собі дорогий скотч.
  
  
  «Вибач», - відповів він. «Це буде суха поїздка – принаймні до Маягуеса. Там дістанемо пляшку вина. Думаю, я можу собі це дозволити».
  
  
  Дівчина вже почала трохи притискатися до нього. "Ти дуже бідний, Джіме?" Це звучало щиро.
  
  
  Нік розуміючи вказав на машину і свій одяг. «Що ви думаєте, доню? Я схожий на одного з Рокфеллерів?
  
  
  Вона спонтанно засміялася, зворушливо, і на мить Нік прокляв брудну гру, в яку він був змушений грати. Вона була гарною дитиною і мала гарне тіло. Якби обставини склалися інакше, це, безумовно, міг би бути веселий вечір. Але в цей момент він дуже захопився, і йому довелося змусити круту частину свого мозку взяти ситуацію під контроль. Хоук завжди наполягав, що такі ігри неприпустимі. З Хоуком було легко поговорити. Він не сидів тут за кермом, поряд з ним не був закривавлений труп.
  
  
  Нік зітхнув, посміхаючись своєму лицемірству, говорячи собі, що це лише одна з тих еротичних спокус, яким час від часу піддається кожен агент. Ви могли тільки посміятися з цього і спробувати контролювати себе.
  
  
  Вона сказала: «Думаю, ти мені подобаєшся, Джіме. Ви здається мені дуже милим.
  
  
  Нік Картер, помітивши, що його дихання стало трохи уривчастим, сказав: «Не кажи мені, Доно. Я маю на увазі, ти не поводиться як людина, яка не може мені допомогти».
  
  
  Хіба тобі іноді це не подобається? Ви хочете, щоб я зупинилася? У Кіллмайстра був своєрідний вислів. Якщо це не ставило під загрозу його роботу, йому подобалася дівчина, що розглядається, і якби йому не доводилося докладати надмірних зусиль, він не заперечував би дозволити природі розгулятися.
  
  
  "Ні, мені це подобається", - сказав він. - І просто розслабся. Принаймні поки ми не дістанемося до Маягуеса. Там це може бути надто помітно – la policia там іноді буває».
  
  
  Вона сміялася. Але її слова були попередженням. Попередження, яке, незважаючи на його збудження, одразу ж осяяло його. Це давало йому зрозуміти, що він збирався зробити помилку, можливо, вже зробив помилку.
  
  
  "У вас забавна манера говорити", - сказала вона. Незвичайно, раро! Я маю на увазі, що ти не завжди кажеш однаково. Іноді здається, що ти навчався в університеті, а іноді так не кажеш. Дивно, чи не так?
  
  
  Він видужав як міг. «Ні, це не так уже й дивно. Раніше я навчався в університеті, Дона. Давним давно. Я мав справу з тим періодом, давно зламався, але іноді все ж таки можна це помітити. Як же так? Por que? Це тебе хвилює?
  
  
  Він не дивився на неї, але знав, відчував, як вона знизала плечима і погрожувала знову замислитися. Він здогадувався, що вона зробить, і мав рацію.
  
  
  Вона притулилася до нього ближче й обмацувала його тіло пальцями. Йому спало на думку, що вона, ймовірно, була так само опортуністична, як і він у цьому питанні, і що вона не заперечуватиме проти вигадки, якщо вона не заважає її роботі.
  
  
  Її наступний крок не здивував його. Вона вирішила замінити своє оповідання купою нової брехні. Вона притулилася до нього. "Я просто багато тобі брехала, Джіме", - сказала вона. «Ці люди не хотіли мене зґвалтувати. Було інше, набагато гірше – мене обдурили. Вони не стали б платити мені після того, як вони після того, як я ... був з ними. виродки! Вони не стали платити мені, і тоді ми побилися, і вони зірвали з мене весь одяг і порвали його. Ти розумієш, Джіме? Я пута, повія. У Нью-Йорку я теж живу в la vida, але там я працюю дівчиною на виклик і заробляю багато грошей. Іноді до ста доларів за ніч. Але тут – я зупинявся у двоюрідного брата в Маягуесі – я приїхав сюди не по роботі. Я хотів узяти відпустку. Але мій двоюрідний брат познайомив мене із цими двома чоловіками, і вони запросили мене на рибалку з ними. І тоді ми б теж… ну, ви зрозуміли. Мені правда не хотілося, Джіме, але гроші є гроші, так? А потім ці ублюдки почали з мене сміятися і не стали платити. У всьому винен мій двоюрідний брат. Я більше не хочу її бачити! Ти мені подобаєшся, Джіме. Ти не злишся через те, що я збрехав, чи не так?
  
  
  Кіллмайстер знав, що тепер йому треба бути напоготові. Вона змінила тактику та перейшла в лобову атаку. Вона все ще брехала, виконуючи свою роботу для цього австралійця або будь-кого, її клієнт, але тепер це була лише напів-брехня. Він не сумнівався у її професії; він зустрічав багато обдарованих аматорів, але ця навшпиньки не була аматоркою.
  
  
  Її техніка була простою і водночас дуже небезпечною. Сказавши йому напівправду, вона хотіла змусити його проковтнути всю брехню. Тепер він був упевнений, що вона не повірила його розповіді – що він був просто дурним пляжним весляром. Але вона продовжувала вдавати, що вірить йому. Вона продовжувала свої жіночі фокуси і чекала, що з цього вийде. Дона Ланзос виявилася трохи розумнішою, ніж чекав Нік.
  
  
  Вони прибули до Маягуесу. Перш ніж йому довелося щось сказати, Дона зайняла пристойне становище. Він побачив вогні заправної станції та кольмадо – невеликого супермаркету – і поїхав на заправку. Йому потрібен бензин, і, можливо, вони зможуть купити Доні одяг у магазині. Останнє, що він міг використати на цьому етапі, – це інтерес місцевих жителів. А оголена дівчина у такому старому фургоні, безперечно, викличе ажіотаж. Він був сповнений рішучості відвезти дону Ланзос у Сан-Хуан, де Хоук міг би її розпитати.
  
  
  Але до Сан-Хуана ще далеко, навіть Понсе далеко, і йому доведеться уважно доглядати за нею. Прищуватий молодик перестав розмовляти з товстою жінкою і пішов до машини. Він подивився на старий уламок із сумішшю жаху, недовіри та зневаги, потім підозріло подивився на Ніка. Людина-ТОПОР показала йому десятидоларову купюру. «Візьмило, hagame el Favor verificar el oli los neumaticos».
  
  
  "Так, сеньйоре."
  
  
  Нік посміхнувся і додав: «І ніяких кумедних коментарів, мучечо! Це була хороша машина, коли ви писали у пелюшки».
  
  
  На щастя, хлопчик був не дурним. Він обмінявся поглядом з Ніком, на мить подивившись на дівчину, загорнуту в ковдру, і взявся до роботи.
  
  
  Нік схопив дівчину за руку, і вони вийшли. Це могло стати сполучною ланкою, і йому просто потрібно було отримати з цього максимум користі.
  
  
  Вони пішли до магазину. Товста жінка встала і шкутильгала за ними. Нік дав дівчині двадцять доларів. «Купи те, що тобі потрібно, Доно. Але двадцять це все, що я можу вам дати. Переконайтеся, що ви витрачаєте їх із максимальною користю».
  
  
  Він закурив і дивився, як дівчина та жінка обговорюють сукню, туфлі, дешеві колготки та бюстгальтер. Дона вирішила блискавично, ніби їй треба було встигнути на поїзд. Нік міг здогадатися, чому. І за кілька хвилин він зрозумів, що вгадав правильно. Вона схопила свої покупки і зникла за фіранкою в маленькій підсобці. Товстунка залишилася в магазині. Цікавість скотилася з її круглого обличчя.
  
  
  Нік кивнув у бік задньої кімнати. "Телефон?"
  
  
  "Сі, ти теж хочеш подзвонити?"
  
  
  Він заперечливо похитав головою і вийшов з магазину. Він пішов на заправку, де хлопчик заливав олію. Нік вказав на станцію. "Телефон?"
  
  
  Хлопчик кивнув головою. Нік увійшов і вийняв із кишені монету. Йому це не подобалося, але іншого виходу не було. Було видно, що дівчина розмовляла телефоном із контактом. Це змусило його зробити те саме. Він ненадовго подумав про те, щоб зателефонувати на ракетну базу на південь від Маягуеса, де в резерві була людина АХ. Про всяк випадок він міг наказати їм слідувати за ним машиною. Просто як запобіжний засіб. Зрештою він знову відмовився від цієї ідеї. Він, чорт забирай, зможе доставити одну маленьку сучку на літак до Сан-Хуана!
  
  
  Хоук мав номер у шикарному готелі в Сан-Хуані під ім'ям Френк Тенді. Нік сподівався, що його бос отримає задоволення від тих сорока доларів, які він має платити за ніч. Він у цьому сумнівався.
  
  
  Після того, як дзвінок пролунав тричі, Хоук відповів.
  
  
  'Містер. Тенді?
  
  
  «Ви приєднаєтесь до розмови?»
  
  
  «Ось Джім, містер Тенді, Джім Талбот. Я перевірив ту ділянку землі, яка вас цікавила. Ви знаєте цей шматок землі на північ від Маягуеса.
  
  
  «О, так, це правда. І скажи мені, Джіме. Як пройшло? Вони хочуть продати? '
  
  
  «Я так не думаю, містере Тенді. Вони не були такими балакучими. Діяв досить потай. Їм не подобаються зловмисники і таке інше. Думаю, вони використовують майданчик для експериментів або чогось такого роду. Мені навіть не показали.
  
  
  «Ну, нічого не можу з собою вдіяти, Джіме. Нам просто потрібно це відпустити. Шукаємо чогось ще. Як ви вважаєте, коли ви сюди потрапите?
  
  
  "Як можна швидше", - відповів Нік. «Мені не подобається бути тут у кущах. Мені надто самотньо. На щастя, дорогою я підібрав попутника. Принаймні в цьому є сенс. Дуже цікава навшпиньки. З цієї останньої пропозиції Хоук зробив висновок, що саме молода жінка може надати йому інформацію, добровільно чи ні.
  
  
  Хоук зрозумів двозначність. "Мені потрібний хтось, щоб забрати тебе, Джіме?"
  
  
  “Ну, я ще не знаю. Моя машина ось-ось зламається. Але, сподіваюся, це вийде. У будь-якому випадку приїду якнайшвидше. Мені шкода, що ця ділянка землі не спрацювала».
  
  
  «Це не так важливо, – сказав містер Тенді. «Але йди сюди швидше. Я працюю над новою транзакцією, і вона набагато цікавіша. Якщо ми його не закриємо, то багато втратимо. Добре побачимося. Переконайтеся, що ви поспішаєте.
  
  
  «Добре, містере Тенді».
  
  
  Нік повісив трубку і зупинився у дверях, закурюючи сигарету. Хлопчик чистив лобове скло. У магазині донья Ланзос ще розмовляла з товстою жінкою. Кіллмайстер випустив синій дим із ніздрів і замислився. Вона зателефонувала. Вона також бачила, як він дзвонив. Але в нього було виправдання – друг у Понсі – друг, якого не існувало.
  
  
  Нік Картер глибоко зітхнув і підійшов до машини. Можливо, йому все ще знадобиться один до того, як закінчиться цей вечір. Він почував себе так, ніби сунув голову в левову пащу, і йому довелося почекати і подивитися, вкусить він чи ні.
  
  
  Наразі пішов дуже сильний дощ. Хлопчик закінчив свою роботу і посміхнувся до Ніка. «Це не дуже допоможе, сеньйоре. Але я не думаю, що хтось може виправити цього старого дідуся. Це вісім доларів. Я також трохи збільшив тиск у шинах».
  
  
  Порив вітру здув кілька рекламних щитів зі стіни магазину, і стрункий хлопчик щосили намагався втриматися. Він схопився за машину і другою рукою притиснув до голови кашкет.
  
  
  «Сеньйоре, ви ж знаєте, що насувається ураган? Це може зайняти щонайбільше два дні, тоді тут буде нестерпно».
  
  
  «Я знаю, – сказав Нік. Він викинув сигарету і подивився на дівчину, яка все ще розмовляла з цією товстою людиною. Не виключено, подумав він подумки, що товстий був її контактом. Може, вона взагалі не дзвонила.
  
  
  Він заплатив і дав хлопцеві півдолара на чай. '¿Donde esta la licoreria?'
  
  
  Хлопчик глянув на нього з усмішкою, потім знизав плечима. "У двох кварталах звідси". Він вказав. «Якщо вони ще відкриті. Може, він уже закрився через ураган і… - Він перервав пропозицію і з відкритим ротом дивився на доню Ланзос, яка саме сідала в машину. Крім того, її сукня була піднята, і було видно більшу частину її стегон. Хлопчик підібгав губи, але, глянувши на Ніка, подумав, що найкраще заглушити звук. Але в нього все ж вистачило сміливості зробити дуже іспанський та універсальний жест.
  
  
  Кілмайстер крижаним поглядом глянув на хлопчика. На розміреному і досконалому іспанському він сказав: «Виглядає добре, чи не так? Що ж, я радий, що ти можеш цінувати такі речі. Я думатиму про тебе пізніше, коли буду з нею на задньому сидінні. На добраніч, хлопець.
  
  
  Ніколи не глянувши на хлопчика з багряним обличчям, Нік сів у машину та поїхав. Донья Ланзос хихотів. Вона все чула.
  
  
  "Як ти злий і жорстокий", - проворкувала вона. - Цей мучачо теж нічого не може вдіяти. Він ще такий молодий».
  
  
  Нік змусив себе посміхнутися їй. "Він чортів негідник", - сказав він. "Він повинен займатися своїми справами".
  
  
  Дорогою до винного магазину він уважно вивчав її. Вона знала, як одержати максимум від двадцяти доларів. Мішковата червона сукня виглядала дешево і несмачно, і все під ним було такої ж якості. І все ж вона була приваблива по-своєму несмачно і несмачно. Вона купила шарф у тон своїй сукні і одягла його на своє темне волосся, яке вона причесала і причесала. Ще вона звідкись узяла помаду та макіяж – мабуть, запозичені у товстої жінки – і її макіяж був досить складним. Нік повинен був визнати, що зараз вона не виглядала як дешева повія.
  
  
  Але вона була. У будь-якому випадку це мало великого значення. Що було важливо – на тій заправці щось пішло не так. Неправильно для Ніка та добре для неї. Він не міг точно описати це, але відчував це. І він надто довго займався цим бізнесом, щоби ігнорувати таке почуття. Це було невловимо. Він нічого не міг помітити у дівчині; не було нічого особливого в тому, як вона говорила і поводилася. Це було набагато розпливчастіше. Невиразне, загрозливе відчуття. Він відчув його запах, і він підняв усі його шпильки. Він вів машину, але вона була за кермом. От і все.
  
  
  Це має бути щось, що трапилося на заправці. Телефонний дзвінок, товста жінка? Все, що залишалося робити, це чекати, поки що щось несподіване не станеться знову.
  
  
  Він зупинився біля винної крамниці і побачив, як господар прибиває дерев'яні дошки до фасаду. Дощ посилився, вітер усе посилювався, але він все ще був лише провісником того пекла, яким він мав стати.
  
  
  Власник продав Ніку великий глечик дешевого каліфорнійського вина та швидко відновив роботу. Його сім'я, невелика шкільна група з дітей та служниця, була зайнята витягуванням пляшок з вікна та вішалок, щоб віднести їх у підвал.
  
  
  "El huracan es muy malo", - сказав чоловік, вбиваючи цвях у планку.
  
  
  Нік повернувся в машину, зняв ковпачок зі глека і простяг дівчині. Вона зробила великий ковток, уміло балансуючи важку пляшку. "Ще один аргумент на її користь", - подумав Нік. Вона точно знала, як тримати глечик, вона теж уміла пити. Він сам зробив ковток - ця штука була непоганою навіть для місцевого сорту - потім витяг картку з ящика рукавички. Він уважно вивчив його в тьмяному світлі панелі приладів. Він відчув, як її темні очі торкнулися йому в шию, і з поштовхом він усвідомив новий чинник. Ворожість. Ненависть. Це було так само відчутно, як дешевий макіяж, який вона завдала кілька хвилин тому. І це було нове. Спочатку вона була просто нейтральною повією, якою платили за те, щоб вона спостерігала за ним і повідомляла про його дії. Це раптово, здавалося, змінилося. Раптом вона зненавиділа його, зненавиділа за якусь подію. Чому? Що вона дізналася під час телефонного дзвінка у магазині?
  
  
  Кіллмайстер був упевнений, що має рацію. Хоча б тому, що тепер вона неабияк намагалася бути з ним милою.
  
  
  Наступним маршрутом містом був Хармігерос. Після цього до Понсе залишалося ще сто сімдесят миль. Дорога була досить самотньою. Дорогою було кілька сіл, але дороги залишалися неосвітленими та безлюдними. Може статися все, що завгодно. Насправді Нік був упевнений, що щось станеться. Нік прокляв цей тупий водолазний ніж; йому раптом захотілося свого люгера та свого стилету.
  
  
  Він вставив картку та завів машину. Вони залишили позаду тьмяне світло Маягуеса. Тьмяне світло старої машини пробивалося крізь сірий дощ, що стукав по лобовому склі. Якимсь дивом іржавий двірник все ще працював, але ця штука насилу стримувала потік, що постійно збільшувався. Іноді несподіваний порив вітру перекидав машину з одного боку дороги до іншого.
  
  
  Донья Ланзос якийсь час мовчала. Вона тримала пляшку вина, регулярно пила з неї та іноді передавала її Ніку. Вона неспокійно рухала ногами, викликаючи шерех нейлону, який діяв на певні інстинкти Ніка. Краєм ока він помітив, що червона сукня дійшла до її талії. Вона не зробила жодного руху, щоб збити його. Навіщо їй? Зрештою, їй довелося з цим попрацювати.
  
  
  За кілька миль Нік зупинився біля дороги. Йому треба було бути впевненим і він подумав, що краще діяти негайно. Він схопив дівчину, не сказавши жодного слова. Вона чинила опір якийсь час, і він відчув, що вона напружена, потім вона розслабилася і відпустила його. Вона засміялася, але не від щирого серця.
  
  
  "Ти дивний птах", - сказала вона, чіпляючись за нього. «Ти не проти поцілувати повію, Джіме? Більшість чоловіків це ненавидять. Вони хочуть робити зі мною усі, але ніколи не цілують мене».
  
  
  «Мені байдуже, - грубо сказав він. Він провів руками її м'яким тілом. Він не заліз їй під одяг, але його пальці нічого не впустили. Дона розслабилася і почала цілувати його. Вона почала симулювати збудження – старий трюк із повією. Нік тепер обмацував її тіло і з полегшенням виявив, що вона не озброєна. Принаймні товста дама не передала їй ножа або револьвера.
  
  
  Вона перестала його цілувати. «Я бачив тебе по телефону на заправці, Джіме. Ви дзвонили до свого друга в Понсі? Він хоче позичити вам гроші? Ми летимо до Сан-Хуана?
  
  
  'Я дзвонив йому. Йому не хотілося, але він позичить мені гроші. Ми можемо поїхати в Сан-Хуан і розслабитися, Дона. Це була легка брехня. Тому що вони зроблять все, щоб перешкодити йому дістатися до Понсе живим.
  
  
  Навіть якби він був готовий до цього, стародавній сексуальний трюк майже спрацював. Секс, як і лестощі, є підступною зброєю, тому що він настільки прямолінійний. Вони обидва впливають на его та нервову систему, особливо це стосується сексу. Схвильований збуджений, і це важко ігнорувати. Це було вірніше для Ніка в той момент, оскільки йому доводилося продовжувати грати в свою гру. Він не міг допомогти, але грубо струсив її. Це зробило б всю його роль пляжного волоцюги неправдоподібною. Поцілувавши її протягом деякого часу пристрасно, водночас відчуваючи її тіло щодо зброї, він повернувся за кермо і поїхав далі. Декілька миль Дона безперестанку говорила про те, чим вони можуть зайнятися в Сан-Хуані. Іноді вона робила ковток вина і передавала йому пляшку. Вітер все ще посилювався, і товсті краплі дощу, що стукали по лобовому склу, ускладнювали огляд дороги.
  
  
  За кілометр до Хармігуероса дорога різко повернула праворуч углиб суші. Вони проїжджали великі дорожньо-будівельні машини, захищені від дощу брезентом. Червоний ліхтар висів на стовпі вздовж дороги, тьмяно освітлюючи знак внизу:
  
  
  
  
  НЕБЕЗПЕКА - ДОРОЖНІ РОБОТИ.
  
  
  
  
  Нік згадав це місце по далекій подорожі. Це нічого не означало; дрібний ремонт у межі. Без попередження донья Ланзос раптово поставила пляшку на підлогу та ковзнула до Ніка. «Я зроблю тебе милим і гарячим, Джіме», - сказала вона гарячим голосом. "Я покажу вам, як це буде в Сан-Хуані". Вона негайно почала виконувати свою обіцянку або, скоріше, свою загрозу, і Нік відчув її гарячі та вологі губи на своїх.
  
  
  Кіллмайстер на мить був приголомшений. Він знав, що щось на нього чекає, але на мить розгубився. Хвилі задоволення прокотилися його тілом, і він щосили намагався чинити опір наростаючої збудженості. Виникла небезпека, і вона спробувала відвернути увагу. Він грубо відштовхнув її правою рукою і визирнув через мокре від дощу лобове скло. Він побачив кілька вогнів, паркан через дорогу і попереджувальний знак, що світився: Стой! Перевірка! Був поліцейський із ліхтарем. Поліцейський?
  
  
  От і все. Ще один класичний трюк. Уніформа не завжди покриває фальш!
  
  
  Нік натиснув на педаль газу і почув, як машина відповіла астматичним стогом. Він тримав дросель на полиці і повною швидкістю поїхав до воріт. Він побачив, як людина з ліхтарем відчайдушно стрибнула на узбіччя дороги. Якби це був справжній поліцейський, він завжди міг би вибачитись пізніше. Автомобіль урізався у ворота. Через кілька хвилин мимо його голови просвистіла куля.
  
  
  Донья Ланзос кинулася на нього, як тигриця, і спробувала ввімкнути запалення, щоб зупинити машину. Коли Нік спробував відштовхнути її, вона почала дряпати його і кусати його руку. Він штовхнув її у праві двері і почув, як вона скрикнула від болю. Вона вкусила його: «Ублюдок! Ти вбив мого Рамона!
  
  
  Він чув слова, але вони не дійшли до нього.
  
  
  Друга куля просвистіла повз його голову і розбила лобове скло. Потім він побачив, що лихо не закінчилося; Навпаки! Вони влаштували другу барикаду, і вона була міцнішою, ніж попередня. Занадто солідно. Через дорогу стояла важка вантажівка. Він не міг цього уникнути. Він не міг бачити, як виглядала територія поряд із уступами; він має діяти навмання. Нік тепер теж побачив більше вогнів, і через долю секунди він побачив постать людини, що схилилася над капотом вантажівки з пістолетом напоготові. Зброя вистрілила та розбила фару.
  
  
  Донья Ланзос схаменулась і знову почав дряпати обличчя отруйними нігтями. Тепер Ніку справді набридла ця сука – гаряча кішка. Він стиснув кулак і вдарив її по її роті. Вона впала непритомна. Нік тримав дросельну заслінку на полиці і тримав кермо на лівому плечі. То був єдиний варіант. Він облетів вантажівку і впав у прірву. Досі вони зробили лише кілька пострілів, щоб змусити його зупинитися. Ймовірно, вони хотіли пощадити дівчину. Однак тепер, коли він подолав і другий бар'єр, все буде інакше. Ця думка ледь промайнула в його голові, як із пістолетів пролунав залп. Кілька куль просвистели повз його голову, залишивши гарні круглі дірки у зношеному кузові. Нік бачив навколо себе тільки темряву і сподівався, що старий уламок приземлиться на свої чотири колеса і не перевернеться. Тоді він матиме ще один шанс. Ця штормова погода, в якій ви майже не могли бачити свою руку, буде працювати на його користь, тому що команда, що протистоїть, повинна буде використовувати прожектори, щоб знайти його, дозволяючи Ніку точно бачити, де вони стоять.
  
  
  Нік почував себе пілотом, який збирається здійснити нічну аварійну посадку на незнайомій території. Колеса з гуркотом ударились об тверду землю. Кузов рипів з усіх боків, але осі трималися, і старий звір продовжував підстрибувати на своїх чотирьох колесах. Дівчина непритомна врізалася в нього. Він відштовхнув її та прискорився. Він гадки не мав, куди прямує, але знав, що дерево, камінь або паркан можуть припинити його рух у будь-який момент.
  
  
  Настав удар. Передні колеса якийсь час не мали твердого ґрунту, потім машина нахилилася і опинилася в сльоті. Двигун з вереском зупинився. Нік негайно повернув ключ запалення, щоб запобігти вибуху. Він спробував відчинити двері на своєму боці. Вона застрягла. Він скотив дівчину на підлогу, ковзнув на її місце і штовхнув праві двері. Після того, як він двічі вдарив ногою по інші двері, вона відчинилася. Він вислизнув і впав на шість футів, де опинився у брудній канаві.
  
  
  Він знав, що треба діяти негайно. Часу було не так багато, і йому довелося витягнути дещо з машини. Він виліз із бруду, схопився за зім'ятий радіатор машини і підвівся. Вдалині він побачив вогні, що вагалися, що рухаються в його напрямку. Він усміхнувся крізь бруд на обличчі. Тепер він має ще один шанс. Ця стара кавомолка все-таки не підвела його - вона проїхала не менше трьохсот ярдів пересіченою місцевістю, перш ніж застрягла в канаві.
  
  
  Дівчина! Нік вилаявся. Якби вона опам'яталася зараз, вона закричала б, і в його тіло миттєво потрапило б кілька куль.
  
  
  Він швидко заліз у машину, побачив, що дівчина все ще непритомна, і схопив викрутку, що знаходилася під переднім сидінням. Він перехилився на заднє сидіння і за кілька секунд відпустив подвійне дно. Він засунув герметично упакований пакет за пояс і засунув у кишеню. Він намацав водолазний ніж. Це досі було на місці. Він сподівався, що йому не доведеться користуватися цим. Не цієї ночі! Тільки не з кулеметами напоготові з іншого боку!
  
  
  Коли він закінчив, він побачив прожектор приблизно за сто ярдів від нього. Йому треба було поспішати! Якби вони знали цю місцевість – а вони, мабуть, знали – вони б знали, що є рів, через який він не може пройти.
  
  
  Він вирішив спробувати забрати дівчину із собою. Насправді, ідіотська ідея, але він тільки-но подумав про те, щоб відвезти її до Сан-Хуана, щоб вона там працювала. Він схопив її за ноги і притяг до себе, намагаючись утриматися в дверях іншою рукою. Вона не видавала жодного звуку. Тобто її рот не відкривався, поки він уже наполовину не витяг її з машини. Очевидно, приходячи до тями, вона почала дико метатися, кусатися і кричати.
  
  
  Нік вилаявся, намагаючись змусити її замовкнути. Вона вдарила його кулаком у живіт, через що він знову впав у брудну канаву. Його обличчя було залите брудом, і він почув її крик. Це був потік слів, з яких Нік міг вивести лише ненависть, страх та помсту.
  
  
  Йому довелося залишити її тут, нічого іншого не лишалося. Тепер її друзі могли дістатися машини будь-якої хвилини. Кіллмайстер швидко підрахував. Він їхав на південь, з'їхав з дороги ліворуч, тож канава йшла з півночі на південь. Найкраще було вирушити на північ, у бік Маягуеса, до ракетної бази. У будь-якому разі йому потрібна була допомога. І йому пощастило, що допомога була доступна.
  
  
  Кіллмайстер повернувся і блискавично поповз канаве рачки. Він ухилявся від переслідувачів, чекав деякий час, потім повертався своїми слідами і прямував на північ. То була стара тактика, яка зазвичай працювала.
  
  
  Він виплюнув бруд. Це було неприємно на смак і пахло пеклом. Як і багато інших речей, з якими він зіткнувся за останні кілька днів. Як і всі класичні прийоми, з якими практично успішно працював.
  
  
  Він утомився від цього. З дозволу Хоука – а він підозрював, що він його отримає – він повернеться сюди і навчить їх усіх новим трюкам.
  
  
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  
  
  Після того, як Девід Хок, який був зареєстрований у готелі як Френк Тенді, завершив свій телефонний дзвінок за допомогою N3, він зробив ще півдюжини дзвінків. Усі вони були короткими й у справі. Потім він відкрив товстий портфель і оглянув свій кольт 45 калібру, який лежав у стопці паперів. Він зрушив запобіжник і поклав зброю назад у сумку. Він востаннє оглянув кімнату, надів рване пальто і вийшов із готелю. Він ніс сумку під лівою рукою, його рука була притиснута до відкритого клапана. Він не звернув уваги на швейцара, пройшов до наступного кварталу і сам покликав таксі. Він дав адресу: Карібі Хілтон, лагуна Кондадо. Це була зовсім невелика відстань, і він міг легко пройти його, але це було пов'язано з непотрібним ризиком, на який він ніколи не хотів йти. Водій відчинив вікно поруч із ним, і Хоук сподівався, що коротка та свіжа поїздка допоможе йому відновити гарний настрій. Девід Хок уже майже тиждень був дуже запальним.
  
  
  Йому було чотири роки після виходу на пенсію, і сьогодні він відчував щогодини цього. Він не любив мелодрами – краще залишити це Ніку Картеру, – але зараз він був у цьому по вуха. Він сунув дешеву сигару між тонкими губами і безжально її жував. Він сумував за Вашингтоном, незважаючи на спеку, де він міг спокійно вести справи через свій просторий стіл. Він не був людиною для польових робіт уже багато років, і думка про колю в його портфелі вплинула на нього так само, як канцелярська кнопка під сідницями. Він думав, що надто старіє для всіх цих клопотів. Він зітхнув і виплюнув клубок волого-холодного тютюну. Прокляті важкі часи!
  
  
  У Caribe Hilton він забронював під новим псевдонімом невеликий номер із єдиним вікном на верхньому поверсі. На додаток до звичайного Єльського замку та ланцюжка, двері в кімнату також мали засувку, встановлену Департаментом поліції Нью-Йорка. Хоук повернув ключ до замку Єльського університету, прикріпив ланцюг і засунув важку засув на місце. Коли він це робив, він згадав ту історію про старого дивака, який щоночі усамітнювався з десятками замків і засувів, і одного разу вночі почув похмурий, серйозний голос: «Хммм, ну так! Тепер ми вдвох щасливо замкнені!
  
  
  Хоук коротко й кисло посміхнувся. Йому довелося визнати, що він був у тій самій ситуації: він був замкнений разом зі своєю проблемою.
  
  
  Він дістав із портфеля стос паперів і поклав їх на стіл. Він поставив Кольт поряд. Він зняв м'яту куртку та повісив у шафу. Перш ніж він почав систематизувати папери, він пішов у ванну, наполовину налив води у склянку та вставив зубні протези. Це було нове, і він ще не звик до цього почуття, а самотньо цінував його комфорт.
  
  
  Потім сів за стіл, прикусивши сигару між губ. На перший погляд, його можна легко прийняти за фермера, який переглядає його рахунки. У нього була типова для нього зовнішність: обвітрена смаглява голова, зморшкувата шия і світло-русяве тонке волосся.
  
  
  Девід Хок очолював AX з моменту заснування цієї контррозвідувальної організації. Він усе життя займався цією справою і знав усі його межі. Крижана вода текла по його венах, лікар так і не зміг знайти серце, а вміст його черепа нагадував спогади простої, але надійної моделі комп'ютера. Він був хитрим і нещадним по відношенню до своїх ворогів. А в нього було багато. Він був ідеальною людиною для свого становища.
  
  
  Тепер він дивився на папери, які все ще лежали на його столі безладно. Йому хотілося навести у ньому порядок чи хоча б зробити з цього логічні висновки. Але все це було чортовим безладдям. Це була головоломка, захована у китайській коробці. Для ясності Хоук назвав цю справу «Золотий транспорт». Це звучало краще, але від цього безладдя не поменшало.
  
  
  Назва, однак, була не зовсім правильною. Хоук витяг аркуш із папки, якийсь час дивився на нього і поклав назад. Суть звіту полягала в наступному: китайці, які протягом багатьох років намагалися імпортувати якнайбільше золота з єдиною метою скоротити пропозицію золота із Заходу і тим самим послабити економічне становище Заходу, - вони контрабандою ввезли неабияку кількість золота до Гонконгу. Конг - щойно експортував золота на мільярд доларів! Куди? Йосту було дозволено знати. У жодному разі Хоук не знав.
  
  
  Повідомлення з Китаю було коротким: золота на суму близько 1 мільярда доларів було занурене у придатні для плавання джонки у маловідомій маленькій гавані на Жовтому морі. Хоук знову взяв той самий листок у руки і насупився. Він знав тих копів, тих китайських, що ховалися в Гонконгу. Іноді вигадували найідіотськіші підказки. Іноді у Гонконгу може бути дуже самотньо. Або вони просто з'їли дуже багато рису.
  
  
  Але мільярд – золотом. Неможливо проігнорувати повідомлення. Якщо це було правдою, то щось було за цим. І мільярд – це не котяче лайно. З цим можна багато зробити. І Хоук підозрював, що це не пожертва Червоному Хресту.
  
  
  Хоук зробив замітку і взяв інший аркуш. Пересування військ у Китаї. Частково, можливо, маневри, але все одно почала складатися закономірність. Китай підштовхнув війська до кордонів із Маньчжурією та Монголією. Але основний рух військ був на південь. До кордону Північного В'єтнаму!
  
  
  Хоук, який тепер повністю жував сигару, засунув у рота нову. Йому було цікаво, що подумають його колеги з Пентагону та Білого дому. У них було стільки ж інформації, скільки й у нього. У беззубій посмішці навколо сигари було щось лукаве. Майже стільки ж, але не всі. Зазвичай йому вдавалося тримати кілька секретів. Це був спосіб захистити АХ та його власне становище. У його професії все було справедливо, і він не мав багато друзів у Вашингтоні.
  
  
  Він довго вивчав наступні два аркуші. Якщо в них і була частка правди, їхнє значення було монументальним!
  
  
  Американський місіонер, який сховався в скелястих горах десь на півночі Китаю, повідомив, що атомні станції біля Сіньцзяну – це просто порожні будинки. Справжні заводи переїхали. Куди місіонер не знав?
  
  
  Хоук глянув на записку внизу аркуша: «Цей офіцер був знайдений пронизаним бамбуковим списом. Це повільна смерть. Скоріш за все, цей агент усе зіпсував.
  
  
  Старий криво посміхнувся. Так, він би злякався, він би кричав і стогнав довго й голосно, відчайдушно чекаючи на смерть, щоб звільнити його.
  
  
  Інший лист був сумішшю чуток, напівправди та фантазій сумнівних копів. Хо Ші Мін буде готовий поговорити про мир!
  
  
  Хоук потер носа і знову перечитав справу. Все, що він міг сказати, це те, що китайці думали, що Хо хоче миру. Це їх непокоїло. Їх стурбував недавній допуск західних журналістів до Ханої.
  
  
  Було дуже багато того, що турбувало ці тупі очі. Але що вони збиралися із цим робити? Ось що це. Хоук дивився в стелю. Він слухав, як вітер б'є у високе вікно. Можливо, наближався буревій. Він не був вражений. Можливо, насувався сильніший шторм, більш смертоносний, ніж ураган, який потряс би світ вщент. І він почув перші ознаки цього.
  
  
  Два приклади були ще свіжі у його пам'яті: Італія та Корея. Коли Італія капітулювала, нацисти негайно втрутилися, щоб запобігти надто легкій перемозі союзників. У Кореї втрутилися китайці, коли виникла загроза їхнім кордонам. Чи зроблять вони це знову? Чи можуть вони дозволити Хо Ші Міну здатися?
  
  
  Хоук склав папери на столі. Він глянув на годинник. Вони можуть прийти будь-якої миті. Він дістав нову сигару. Якби вони прийшли, він знав би більше, можливо, вони навіть могли б допомогти йому з деякими відповідями. Він надто довго займався цим бізнесом, щоб дивуватися з того, що рішення може бути знайдено тут, у Пуерто-Ріко. Минули ті часи, коли Девіда Хока щось здивувало.
  
  
  За десять хвилин у двері тихо постукали. Хоук узяв кольт 45-го калібру і попрямував до дверей з важким знаряддям у руці. Він ставив питання, чи зможе він як і раніше потрапити в ціль після стільки років в офісі.
  
  
  'Хто?'
  
  
  "Золотий транспорт".
  
  
  Хоук впустив трьох чоловіків. Він уже знав одного з них - Клінта Хатчінсона, людину з Пентагону, з яким він працював раніше. Двоє інших були англійцями, яких не знав. Один був із спеціального відділення Скотланд-Ярду, інший - із МІ5 Британської військової секретної служби.
  
  
  На формальності було витрачено небагато часу. Після короткої вистави Хоук дістав з шафи кілька складних стільців, поставив їх, засунув сигару в губи для різноманітності і заговорив.
  
  
  «Ми зробимо це якнайкоротшим і діловішим», - сказав він. «Я поставлю запитання. Сподіваюся, ви дасте мені кілька відповідей».
  
  
  Людина з Пентагону придушила посмішку, коли побачила, що британці здивовано переглянулися. Вони збиралися з'ясувати, що Хоук часом може бути трохи прямолінійним!
  
  
  Хоук направив сигару на стос паперу перед ним. «Ви знаєте факти? Пересування військ у Китаї, величезний золотий транспорт, чутки про те, що Хо Ші Мін хоче говорити про світ? »
  
  
  Усі кивнули.
  
  
  'Добре. Хтось із вас може сказати мені, що це означає? Якщо це взагалі щось означає. Жодних здогадів, тільки факти! »
  
  
  Після короткого мовчання співробітник Особливого відділення сказав: «Ми думаємо, що наш сер Малкольм Дрейк якимось чином замішаний, сер. Ось чому ми тут і зв'язалися зі Сполученими Штатами – зрештою це ваша територія – і попросили надати допомогу. Сер Малькольм, як ви знаєте, британський підданий.
  
  
  Хоук несхвально глянув на нього. 'Так я знаю. Я сказав, що мене цікавлять факти, речі, яких я ще не знаю, якщо це зрозуміліше. Давайте просто вдамо, що я ніколи не чув про Дрейка. Розкажи мені все, що знаєш про нього. На цьому маленькому клаптику землі в Пуерто-Ріко, яке відношення він має до того, що відбувається в Китаї? »
  
  
  Представник спецпідрозділу ніяково подерся на стільці. - Ага, сер, це буде непросто. Це, якщо бути точним, дуже складно. Якщо ми маємо рацію – а ми можемо помилятися – це складно і має довгу історію. Не знаю, чи легко резюмувати, сер.
  
  
  'Спробуйте!'
  
  
  - Як хочете, сер. Сер Малькольм Дрейк – дивний хлопець. Розумієте, насправді він працює за двома напрямками. З одного боку, він письменник і журналіст - і, треба визнати, непоганий, - до того ж авантюрист. Під час війни - зараз йому буде близько п'ятдесяти п'яти - він мав відмінний послужний список. Він служив на флоті, а потім і у розвідці». Він подивився на свого співвітчизника: "Це була ваша відповідальність, чи не так?"
  
  
  МІ5 відповів: «Так, і у нього чудовий послужний список».
  
  
  «Дрейк був скинутий у Бретані в 1942 році, – продовжив співробітник Особливого відділення, – і був тяжко поранений. Якось їм вдалося вивести його з Франції. Але він був фізично виснажений. Його ноги. Він був цілком інвалідом. Потім він зайнявся журналістикою. Незабаром він довів свої якості. Він був настільки гарний, що його статті та робота для ВВС принесли йому лицарське звання. До речі, нагород він здобув більше, навіть ніж за час служби».
  
  
  «Поки що, – сказав Хоук, – це більше схоже на номінацію на Нобелівську премію. А тепер розкажи мені про його менш соціальні якості».
  
  
  Співробітник спецпідрозділу зітхнув. «Це файл завтовшки з телефонну книгу, сер. Але нам так і не вдалося нічого довести. Постачання зброї, контрабанда опіуму та золота, навіть работоргівля».
  
  
  Хоук свиснув. «Білі жінки?»
  
  
  «Ні, сер, звичайне рабство. Я маю на увазі робочу силу. Це все ще поширене в Африці та на Близькому Сході. Принаймні ми знаємо, що Дрейк був по шию у всіляких незаконних ситуаціях. Я маю на увазі, що за його професією багато подорожую в усьому світі, у нього, природно, є всі шанси на це. А сер Малькольм Дрейк – саме та людина, в якій є необхідний авантюрний дух. Одного разу я спробував перевірити його генеалогічне дерево. Один із його предків був відомим піратом. За його венами тече піратська кров. Він міжнародний злочинець, якому поки що вдається тримати руки в чистоті».
  
  
  "Я питаю востаннє, - сказав Хоук тепер неприємним тоном, - яке він має відношення до Китаю і чому ви вважали за необхідне зчинити через це такий шум?" _
  
  
  «Дрейк був у Ханої шість тижнів тому. Написав серію статей. Можливо, ви читали їх. Вони з'явилися в американському тижневику».
  
  
  «Я їх прочитаю. Продовжуйте.'
  
  
  «Ну він поїхав з Ханоя на три дні. За нашими даними, він тоді був у Китаї, хоча абсолютних доказів у нас немає. Але ми вважаємо, що він прилетів до Пекіна і розмовляв там із деякими високопоставленими партійними чиновниками».
  
  
  Хоук було придушити свій цинізм. «Це не фактичний матеріал, панове. Це було і залишається припущенням».
  
  
  Настала коротка мовчанка. Хлопець із спецпідрозділу та МІ5. подивилися один на одного. Потім співробітник спецпідрозділу кивнув головою. MI5. сказав: Ні, це не здогадки. Один із наших людей бачив Дрейка у Пекіні. Це був просто збіг, але наша людина впізнала Дрейка позитивно. Його фотографія досить часто з'являлася в газетах, незважаючи на те, що він намагається цього уникати. Ми впевнені, що це був Дрейк.
  
  
  Так. - подумав Хоук уголос. «Дрейк вирушає до Пекіна за якоюсь приватною угодою, і один мільярд доларів золота вирушає у невідоме місце. Добре, але чому?
  
  
  Тепер людина із Пентагону заговорила вперше.
  
  
  «З мільярдом ви можете завдати багато неприємностей, сер. Можливо, тут, на Карибах? Хоук глянув на нього крижаним поглядом. - Пізніше твоя черга, Хатчінсон. Момент.
  
  
  "Так, сер, але сер Малкольм Дрейк тут!"
  
  
  Хоук проігнорував його. Він глянув на людину з Особливого відділення. «Добре, припустимо, Дрейк був у Пекіні і організував якусь справу. Нині він тут, у Пуерто-Ріко. Яке все це стосується вашого наполегливого прохання до нашого уряду, щоб один із наших людей зв'язався з дружиною Дрейка, Монікою Дрейк?
  
  
  Агент МІ5. узяв слово. - Я краще на це відповім, сер. Моніка Дрейк - це як би наша дитина. Вона багато років працювала на нас у найсуворішій таємності».
  
  
  «Ви маєте на увазі, що ця жінка, дружина Дрейка, була вашим агентом усі ці роки, а він не мав жодного уявлення?» - спитав Хоук.
  
  
  MI5. виглядав трохи шокованим. «Сподіваюся, сер. Інакше від нас було б мало користі. Ні, вона була добре прикрита, і їй було доручено зв'язуватися з нами тільки в терміновому випадку. Дозвольте мені просто сказати, тільки якщо саме існування світу опиниться під загрозою, сер. Не думаю, що це перебільшення».
  
  
  Хоук так рахував. Він знав англійські методи. За його словами, такий агент, який сидить без діла ось так роками, - марнування часу. Це було те, як ви на це дивитеся. Йому не треба було їй платити.
  
  
  "Це вперше, коли з нею зв'язалися?"
  
  
  «Вдруге, сер. Вперше вона натякнула, що Насер хоче захопити Суецький канал. В результаті ми дізналися про плани Насера ​​на тиждень раніше, ніж будь-яке інше розвідувальне агентство».
  
  
  Хоук повільно кивнув головою. Він узяв нову сигару із целофану. «Отже, це була друга порада. Якщо я правильно зрозумів, вона сказала вам, що Дрейк був на шляху до тієї ділянки землі в Пуерто Ріко і попросив зустрічі з одним з наших агентів? Терміново?
  
  
  Агент MI5. кивнув. «Вірно, сер. Нам дуже шкода, що він опинився саме тут на вашій території. Але ми нічого не можемо зробити з тим, що сер Малькольм купив землю прямо тут. І ми навряд чи могли вжити будь-яких дій самостійно, не попередивши вас про це. Ось чому ми вирішили, що вам найкраще розібратися в цьому питанні».
  
  
  Хоук щосили намагався стримати усмішку. Він вставив зуби назад, і коли він сміявся, було трохи боляче. Ці прокляті британські піжони. Якби це їх влаштовувало, вони неодмінно оперували б його власністю. Вони просто думали, що він зможе краще впоратися із цією справою. Так було й більше нічого. І вони, можливо, мали рацію.
  
  
  Коли його обличчя вирівнялося, він сказав: "Розкажіть мені про це детальніше, про це повідомлення від Моніки Дрейк".
  
  
  Агент МІ5. чоловік спохмурнів. «Було два повідомлення. Перше із Сінгапуру було неоднозначним і досить незрозумілим. Але ми розуміли, що відбувається щось серйозне. Потім ми отримали друге повідомлення з Гонконгу, де вона та її чоловік зробили зупинку на зворотному шляху зі Сходу. Це повідомлення було ясніше. Вона не сказала нам, що саме відбувається, можливо, з якоїсь причини не змогла, але вона назвала місце та дату зустрічі. Як ви знаєте, потім ми передали вам всю інформацію та відмовилися від усієї цієї справи».
  
  
  'Так я знаю. - похмуро відповів Хоук. І переконайтеся, що ви теж тримаєтеся подалі, джентльмени. Це досить складно ось так: я не хочу більше ложок у бульйоні. Це досить ясно?
  
  
  Людині з Пентагону довелося придушити ще одну посмішку. Двоє англійців кивнули, що зрозуміли. Тон Хоука тепер був менш кислим.
  
  
  'Тоді все гаразд. Щоб заспокоїти вас, джентльмени, мій агент налагодив контакт. Що в нього є, чи є щось, я поки що не знаю. Я чекаю на нього дуже скоро. Я зв'яжуся з Вами пізніше. А тепер, якщо тобі нема чого ще сказати...
  
  
  "Можливо, ще дещо", - сказала людина з Особливого відділення.
  
  
  Хоук став нетерплячим. 'Так?'
  
  
  «Сер Малькольм найняв людину, свого роду як праву руку, яка дуже небезпечна. Його звуть Гаррі Кребтрі, він був сержант-майором австралійської армії. Він багато п'є. Більше того, він загартований убивця, який уже приніс чимало жертв». Яструб сказав зневажливо: «Ти теж не можеш довести це, чи не так?»
  
  
  "У нас ніколи не було такого наміру". Тон людини з Особливого відділення був тепер такий холодний, як у Хоука. «Ми просто хотіли надати вам послугу, проінформувавши вас про його існування. Це може бути корисним вашим людям, якщо вони виявлять його перед собою. Хоук подумав про N3, про Ніка Картера, і йому стало трохи шкода цього Гаррі Кребтрі. Без його відома хороша людина зіткнеться з грізним противником. Мить він мовчки дивився на двох англійців. Він запитував, чи справді вони точно знають, хто сидить навпроти них. Можливо, ні. AX не роздає візитки. Вони могли підозрювати, що він не з Пентагону або будь-якої іншої очевидної організації, але вони не могли знати, що зіткнулися з мозком AX. Хоук підвівся. Це мало значення. Навіть якби вони знали, ким він був, вони не захотіли б забруднити кров'ю свої ідеально підходящі англійські костюми. Вони дуже хотіли вийти зі справи.
  
  
  Хоук сказав: «Дякую, джентльмени». Це означало, що вони можуть піти.
  
  
  Клінт Хатчінсон випустив їх. У дверях чоловік із Особливого відділення знову повернувся і подивився на Хоука. "Я хотів би сказати ще дещо, якщо ви дозволите".
  
  
  Хоук коротко кивнув.
  
  
  "Це могло бути помилкою", - сказав англієць. «Але, знаючи Моніку Дрейк, ми в це не віримо. У нас склалося враження, хоча, на жаль, ми не можемо вам це довести, що китайці використовують Дрейка з метою поширення своїх ідеалів у суспільстві. Сер Малькольм, мабуть, лише заради особистої вигоди, але його використовують китайці. Питання, чи може він передбачати наслідки своєї ролі. До побачення, сер.
  
  
  Чоловік із Пентагону зачинив за ними двері і повернувся до Хоука зі слабкою усмішкою на губах. "Яка купка красномовних недоумків!"
  
  
  Хоук розгублено глянув на нього. Він засунув до рота ще одну сигару і поставив ноги на стіл. - Що ти скажеш, Хатчінсоне? І, ради бога, коротко, гаразд!
  
  
  Хатчінсон вийняв слухавку і почав її набивати. Він був досить нервовий, худий, як палиця, і, розповідаючи свою історію, неспокійно ходив по кімнаті.
  
  
  «Я думаю, що в мене є щось. І це відбувається з несподіваного боку. Кастро. Він вважає, що щось назріває в Карибському басейні, і йому це не подобається. Він турбується про це. Це його справді турбує! ' Очі Хоука спалахнули. Отже, Барбудо теж мав до цього відношення. «Давай, – коротко сказав він.
  
  
  "У нас є головний агент у кубинському уряді", - сказав Хатчінсон. «Ми кличемо його Cotton Candy. Він зміг сказати нам, що останнім часом людей навчали у всьому Карибському регіоні».
  
  
  Що ти маєш на увазі?'
  
  
  "Покидьки", - коротко відповів Хатчінсон. «Злодії, бродяги, скандалісти зі звичайними садистськими нахилами – все це серйозні випадки. За словами Cotton Candy, їх набирають, навчають у особливому місці та за це добре платять».
  
  
  Яструб сказав: Хм, йому можна вірити?
  
  
  'Повністю. Ви це теж знаєте. Досі він завжди був у безпеці. Звісно, він працює подвійним агентом. Він працює у кубинських секретних службах. До речі, це не варто недооцінювати. На них працює половина біженців у Сполучених Штатах, і вони страшенно професійні».
  
  
  "Я так думаю", - сухо сказав Хоук. "Цей агент міг сказати щось корисне?"
  
  
  "Одне, так". Обличчя Хатчінсона на мить набуло дивного виразу, ніби він не міг повірити в те, що збирався сказати. П'ятеро найнебезпечніших ув'язнених Куби, які відбувають довічне ув'язнення за вбивство, втекли з в'язниць суворого режиму за останні два місяці. Ці пагони потрібно було організовувати ззовні. З того часу жодних слідів їх виявлено не було. Cotton Candy упевнений, що їх більше немає на Кубі».
  
  
  Хок не здригнувся, але Хатчінсон знав, що тепер вся його увага зосереджена на ньому.
  
  
  'Подобається? Це просто означає, що комусь потрібні п'ять досвідчених професійних убивць. Я поки що не бачу зв'язку з Дрейком. У вас є більше?
  
  
  Клінт Хатчінсон щосили намагався приховати своє захоплення. Хоук потрапив у саму точку. Це був щось подібне до старого пристойного комп'ютера, який справлявся зі своєю роботою краще, ніж нові.
  
  
  'Да у мене є. Націоналістична партія у Пуерто-Ріко знову активна. Вони зустрічаються, і раптово здається, що у них багато грошей готівкою. Ми не знали цього, поки нам не сказав цей агент!
  
  
  Хоук на мить заплющив очі. Націоналістична партія. Вони намагалися вбити президента Трумена в 1950 році, а в 1954 вони відкрили вогонь по палаті представників, поранивши п'ять конгресменів.
  
  
  Він глянув на Хатчінсона. "Мартінес де Андіно все ще у в'язниці?" Андіно був національним героєм та лідером партії.
  
  
  Хатчінсон кивнув. 'Так. Ми не думаємо, що він має до цього якесь відношення. Він невиліковно хворий і, мабуть, помре у в'язниці. Якщо націоналісти захочуть повернутись у бій, їм доведеться обійтися без Андіно».
  
  
  Хоук зупинився і подивився на свій наручний годинник. N3 має скоро повернутися з Понсе зі своєю бранкою. Якби все було гаразд. Нік, подумав Девід Хок з деякою батьківською гордістю, придумає щось конкретне. Наприклад, з полоненим із плоті та крові, якого вони могли б допитати. Можливо, він, нарешті, отримає деякі відповіді, які дадуть йому тверду основу. Він швидко зробив кілька нотаток. Людина з Пентагону ходила туди-сюди по кімнаті, нервово покусуючи слухавку. Хоук поклав ручку. "Це все, чи тобі є чим поділитися зі мною більш втішним?"
  
  
  Клінт Хатчінсон вагався, але вагався лише одну секунду. Зазвичай він добре ладнав зі старим, чого зазвичай не можна було сказати про співробітників Пентагону. Тим не менш, зараз Хатчінсон був трохи обережний. "Ми вже обговорювали це на секретній зустрічі!"
  
  
  Яструб злісно посміхнувся. 'Так вірно. Я знаю, що ви, хлопці, зустрічаєтеся з хворими у Пентагоні».
  
  
  Хатчінсон не звернув на це уваги і продовжив: «Ми дійшли висновку, що Кастро, кубинський уряд, бояться всього цього! Вони відчувають, що щось назріває у Карибському басейні, вони знають, що не мають до цього жодного стосунку, але бояться бути з цим пов'язаними. Ми навіть підозрюємо, що агент передав нам цю інформацію від імені Кастро. Кастро хоче дати нам зрозуміти, що в нього чисті руки, що він ні до чого не причетний. Хоча він, напевно, також не знає, що задумано».
  
  
  Хоук відповів: «Дуже розумно з його боку. Це теж має сенс із його погляду. У нього зараз достатньо турбот. Це все?
  
  
  Хатчінсон кисло посміхнувся Хоуку. «Я думаю, цього більш ніж достатньо. Якщо очевидні висновки виявляться вірними…! »
  
  
  Хоук лише кивнув. «Добре, я вживу необхідних заходів. Я знаю, ти вчиниш так само. Але постарайтеся не дозволяти своїм хлопчикам втручатися надто рано. Зачекайте, поки не знайдете абсолютної впевненості. Нам потрібний великий бос. Мене не цікавлять деякі кубинські кілери. Зрозумів?
  
  
  "У нас може не бути занадто багато часу", - сказав Хатчінсон. "Сподіваюся, у нас його достатньо", - відповів Хоук. «До побачення, Хатчінсон. Дай мені знати, як тільки ти щось дізнаєшся».
  
  
  Після того, як людина з Пентагону пішла, Хоук підійшов до вікна і відчинив його. Коли він дивився на острів, йому доводилося прикривати очі рукою, щоб захистити їх від вітру. Видимість була обмеженою, але він бачив вогні Капітолію і ледве міг розрізнити самий край острова.
  
  
  Він зауважив, що вітер уже переріс у шторм, але його остання інформація полягала в тому, що ураган змінив курс і вразив Пуерто-Ріко. не вдарив на повну силу. Схоже, він повернув на захід і поверне на північний захід між Ямайкою та Гаїті, перетне східну частину Куби і, нарешті, вдариться по узбережжю Куби.
  
  
  Хоук зачинив вікно та повернувся до свого столу. Він сподівався, що метеорологи AX мають рацію; їх прогнози не завжди були надійнішими за прогнози новинних служб. Якщо ураган обрушиться на Пуерто-Ріко, це стане ударом у справі. Ви все ще можете працювати у периферійній зоні. Але серед урагану ніхто нічого не міг вдіяти. Він цього не робить, і ворог також.
  
  
  Хоук знову вийняв зуби та поклав їх у склянку з водою.
  
  
  У цей момент було важко сказати, хто саме ворог та які його плани. Був ворог - Яструб інстинктивно це відчув, - але він все ще залишався невловимим, а його плани та мотиви залишалися незрозумілими. Хоук відкинувся на спинку стільця і втупився в стелю. Він обдумав усе, що дізнався за останні дві години. Якщо ви погодилися з кількома припущеннями, у цьому була шалена логіка. Майже надто фантастично, щоб бути правдою.
  
  
  Хоук схопив телефон. Коли він налагодив зв'язок, він сказав: Він уже приїхав? П'ять хвилин тому? Тільки? Добре. Негайно приведи його до мене. І поспішай!
  
  
  Нік Картер прибув за тридцять п'ять хвилин. Хоук впустив його, сказав кілька слів двом чоловікам, які його супроводжували, і знову замкнув двері. Він глянув на Ніка, на гордість його організації, його гордість. Його головний агент виглядав не дуже втішно. На ньому був новий костюм, повністю зроблений з бруду. Він дав Хоуку водонепроникний пакет та рулон плівки,
  
  
  Хоук усміхнувся. Хоча він завжди ненавидів відсутність серйозності в інших, він не міг чинити опір своєму пориву. «Я чув, що грязьові ванни справді корисні для шкіри, але тобі не здається, що це надто? І я бачу, що твоя дівчина не прийшла. Не дивно, як можна так вбратися?
  
  
  «Ти такий самий смішний, як виразка. Де ванна?
  
  
  Яструб показав. Нік відкрив кран і, все ще у брудному одязі, пішов під душ. Він почав знімати сорочку, штани та сандалії. Ніж водолаза все ще був у піхвах на його стегні.
  
  
  Хоук поставив табурет у ванну та сів. Він подивився на оголене тіло Ніка Картера, широкі груди, м'язисті руки, тверді сідниці. Незважаючи на всі шрами, Хок любив дивитись на це тіло. Він випромінював силу і ще щось, що нагадало Хоуку його молодість.
  
  
  Скажіть мені!'- "Отже, ви програли битву?"
  
  
  Нік зробив звіт за останні два дні. Хоук слухав його, не перебиваючи.
  
  
  Коли Нік закінчив, Хоук сказав: Так це була Моніка Дрейк, віддана без її відома. Вони дозволили їй пожити ще трохи, щоби привести їх до вас».
  
  
  Нік кинув промоклий одяг у кут і знову почав намилюватися. Йому не подобалося думати про жіноче тіло в череві акули.
  
  
  "Вони досить намагалися, щоб дістатися до мене", - сказав він. «Але я ще живий і виконав своє доручення. Чи не хочете ви подивитись і побачити, що це таке?
  
  
  "Через хвилину", - сказав його бос. «Немає жодного поспіху. Якщо я так підозрюю, кілька хвилин не мають значення». Нік почав сохнути і помітив погляд Хоука. Він захоплювався старим. Іноді, як зараз, сидячи на табуреті у ванній, він здавався старечим, невиразно спостерігаючи за діями Ніка. Але Нік знав, що його стан ще не погіршився, і що на залізних шестернях у черепі старого не було плям іржі.
  
  
  Хоук підвівся і пройшов у кімнату до ліжка, де кинув пакет та плівку. Нік пішов за ним, продовжуючи сушитися. «На фотографіях відображені Моніка Дрейк та її вбивця. Вони можуть виглядати не дуже жваво, але я нічого не міг з цим вдіяти! Хоук відкрив пакет. «Я не сумніваюся, що це справді Моніка Дрейк. Ну, принаймні ми знаємо, що Дрейк убив свою дружину. Ймовірно, він не розраховував, що свідок утече».
  
  
  Нік взяв з ліжка ковдру і перекотився до неї. «Мені знадобиться одяг, – сказав він. "І моя зброя".
  
  
  Хоук розсіяно кивнув, незважаючи на Ніка. Він вивчив буклет, який щойно розпакував. Через кілька хвилин він простяг його Ніку.
  
  
  Це було невелике старомодне видання у червоній шкірі. Назва була вигравірована на шкірі золотими літерами: «Доктрина політичного вбивства» Лін Юнга. Це був переклад, виданий 1911 року.
  
  
  Нік швидко перегорнув буклет. Текст був дрібними літерами, які важко читати. Він не міг знайти ні підкреслених, ні обведених уривків, ні окремого аркуша паперу. Але щось мало бути. Звичайно! Він сумнівався, що Моніка Дрейк померла просто для того, щоб подарувати йому цікавий філософський трактат. Він повернув буклет Хоуку. "Можливо, лабораторія зможе щось витягти з цього, сер?"
  
  
  Хоук прочитав вголос перший рядок буклету: «Країна без лідера подібна до безголової змії. Вона буде багато шуміти, але вона буде невинною ".
  
  
  Хоук закрив книгу, підійшов до телефону та набрав номер. Очікуючи відповіді в невеликій туристичній агенції в Сантурсі, він побачив, що Нік, розтягнувшись на ліжку, готувався до сну. У його тілі теж не було нервів. Швидше за все навіть стоматолог не зможе їх знайти.
  
  
  Він сказав: «Стривайте, N3. Є ще одна дрібниця. Кіллмайстер тримав очі закритими. «Це не має жодного стосунку до Геллоуз-Кей, чи не так?»
  
  
  Хоук глянув на маленьку книгу, яку все ще тримав у руці. «За збігом, так. Боюся, мені доведеться відправити тебе туди завтра ввечері.
  
  
  'Тільки?'
  
  
  'Тільки.' - прогарчав Нік Картер. Поклав подушку. «Добре, я хотів би ближче подивитися на цього сера Малькольма Дрейка. Навіть якби я бачив її лише в короткий час, я думаю, що знайшов цю його дружину пристойною жінкою. І ще мені є чим заплатити цьому виродку австралійцю.
  
  
  Нарешті відгукнулася турфірма у Сантурсі. Хоук віддав кілька спокійних наказів. Книга та плівка будуть оброблятися у лабораторії у підвалі під туристичним агентством.
  
  
  Коли Хоук повісив слухавку, він почув тихий звук, що хропе. Чорт! Потім йому довелося посміхнутися. Так, він надто втомився після цього. І, зрештою, він заслужив свій сон. Ще час дати інструкції, перш ніж Ніка скинуть на Геллоуз-Кей.
  
  
  Він задумливо глянув на книжку. Він прочитав це якось, дуже давно. Лін Юнг був в уряді Сунь Ятсен протягом деякого часу, ймовірно, приблизно в той час, коли була опублікована книга, і був фахівцем з політичних вбивств.
  
  
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  
  
  Кошмар розбудив Гаррі Кребтрі від сну, зануреного у віскі. Деякий час він прислухався до шуму вітру, який постійно смикав намет; і стукіт дощу по полотну. Останнім повідомленням було, що ураган обмине їх і поверне на північний захід. Але їм ще доведеться пережити чимало негоди. Кребтрі це не хвилювало. Він мав інші думки, крім цього проклятого урагану. Він застогнав. Його мова була схожа на сухий шматок шкіри. Віскі того пляжного волоцюги було найпідлішим напоєм, який він пив за багато років. Цей ідіот, мабуть, сам заварив його у отруєному казані!
  
  
  Кребтрі подивився на стрілки свого годинника. Було трохи більше четвертого. Він запитував, де тепер буде цей бродяга. Глибоко зітхнувши, він скинув ноги з ліжка, сів і почав колупати в носі товстим вказівним пальцем. Він сподівався, що цей ублюдок лежить мертвий на полі цукрової тростини або в якійсь канаві. І хоч одна з тих багатьох куль потрапила в ціль. Тому що цей мерзенний виродок винен у поганому настрої Гаррі Кребтрі! Він одягнув один із своїх важких черевиків і схопив плоску пляшку, яку витяг із сумки пляжного весляра. Він затрусив її і почув слабкий плескіт. У ній мало що лишилося. Кребтрі зітхнув, відкручуючи металевий ковпачок. Тому йому слід використовувати свій секретний запас рому. Він щосили намагався триматися подалі від цього, але іншого виходу не було. Якщо чоловікові треба пити, чорт забирай, він повинен пити! Він випив останній ковток віскі, не спробувавши його - трюк, який знає кожен старий п'яниця, - і почав чекати на ефект. Він почував себе паршиво. Не знайшовши часу запалити масляну лампу, він пройшов через намет, поки його ноги не натрапили на помаранчевий ящик, який служив столом, шафою і лавочкою для ніг. Він намацав у темряві, намацав пляшечку з аспірином, потряс півдюжини пігулок у руці і запив їх водою з фляги. Він скривився. Води!
  
  
  Кребтрі вдягнув черевики. Він почав почуватися трохи краще. Слава богу, він не закопав ящик із ромом надто далеко. Він одягнув кобуру і пристебнув шнурок до погону піджака. Кребтрі з жахом виявив, що куртка була вологою, пом'ятою та брудною, як і його штани. Він ненавидів це. У чоловіка є чортове право чистити одяг!
  
  
  Навіть у армії так було завжди, крім випадків бойових дій. Це були дні… Але це було в минулому, він із цим впорався. Армія вже не та, що була. Крім того, Гаррі Кребтрі теж не був тим, ким був раніше. Але, принаймні, армія не заплатила йому стільки, скільки серу Малькольму. Про нього можна було сказати будь-що, але він добре заплатив. Навіть якщо він був інтелектуалом – а Гаррі ненавидів інтелектуалів у глибині душі – він досяг успіху! Принаймні, якщо ви дотримувалися його правил. Якщо ви його розчарували, він вигнав би вас у стічні канави, і вам не треба було повертатися до нього. Або він забрав тебе з дороги. Сер Малькольм не ухилився від цього. Гаррі Кребтрі це добре знав. Він також виконував деякі з цих випадкових завдань для сера Малькольма. Він зняв свою улюблену шапку з цвяха, вбитого в стовп намету, і вийшов надвір. Десь буде бовтатися охоронець, якщо він не писає, але зараз він не турбувався про це. Напій майже готовий. Йому довелося використати свій секретний запас рому. Якби в його тілі було трохи рома, він би зміг краще все обміркувати. Він не був упевнений, чи були у нього проблеми чи ні. Може, успіх його ще не покинув.
  
  
  Вітер здавався важкою вологою рукою, що лила йому в обличчя дощ. Він пірнув у намет, щоб закурити сигарету, розуміючи, що більше не може розраховувати на щастя. Що стосується сера Малькольма, йому пощастило, а удача зазвичай підводила вас у невідповідний момент.
  
  
  Він вийшов із намету, прикриваючи сигарету від дощу руками, і менше ніж за хвилину став наскрізь мокрим. То був теплий дощ, і він не вважав його неприємним. Він справді міг прийняти ванну.
  
  
  Охоронця не було видно, і Кребтрі спало на думку, що він міг поратися з цією повією, доною Ланзос. Вона майже дістала йому проклятого волоцюгу. У будь-якому випадку, це не її вина, що він утік.
  
  
  Незважаючи на темряву, він добре бачив контури невеликого табору. У бухті на самому краю Пунта Хігуеро, на піщаній ділянці завдовжки менше ста ярдів, стояли шість наметів.
  
  
  Зліва від нього знаходилася радіотент, в якій, мабуть, зараз переховувався Спаркс. Праворуч решта чотирьох наметів - остання, яку він дав дівчині, - в яких спали решта членів берегової команди. Для цієї роботи сер Малькольм зібрав купу типів, які вразили навіть Кребтрі. Він ніколи у житті не бачив стільки неприємних осіб. Кребтрі йшов пляжем повз сталевий пірс, що йшов за тридцять ярдів до моря. У хорошу погоду тут швартувався невеликий морський крейсер – яхта, але тепер вона стоїть на якорі у відкритій воді. "І це добре, - подумав австралієць, спостерігаючи, як високі хвилі розбиваються об пірс". Цікаво, що навіть у темряві все ще можна було побачити білі пінні голови.
  
  
  Йому спало на думку, що сер Малкольм тепер зможе поласувати найкращою їжею та напоями на своїй розкішній віллі на Гей, поки він застряг тут із цією гидотою. Гаррі міг робити брудну роботу як завжди. Кребтрі на мить постояла біля підніжжя пірсу, шкодуючи себе. Потім він знизав плечима і пішов далі. Може, йому зараз краще на пляжі. Особливо тепер, коли він так заплутався із цим пляжним бродягою. І він пив. Сер Малькольм негайно це помітить, і він може отримати від нього все інше. Очі сера Малькольма були схожі на бурульки, і брехати йому було марною тратою часу.
  
  
  Він ще не бачив охоронця. Гаррі пройшов трохи вглиб. Він керувався інтуїцією та своїм особливим радаром для пиття. Нарешті він досяг вершини довгої дюни наприкінці бухти. Він зупинився на мить, щоб перепочити. Тепер він ясно бачив вогні Рифа і знову вилаявся. Клята собача робота!
  
  
  Але йому добре платили. А сер Малькольм іноді дозволяв йому когось вбити. Він мав це визнати. Він почав почуватися трохи краще і повільно пішов по дюні. Нарешті він дістався пальми. Він зробив чотири кроки вліво. Він закопався руками в пухкий пісок і на мить почав панікувати, коли одразу нічого не відчув. Але за мить його пальці зімкнулися на шийці пляшки. Він полегшено зітхнув, витяг пляшку з піску, відкрутив кришку і підніс її до губ. Упертий ром заливав його горло. О, це було краще!
  
  
  Він приніс у намет чотири пляшки. Він все ще не бачив охоронця, і тепер йому було байдуже. Він, мабуть, грав у наметі зі своїми друзями. Або він лежав з тією повією. У всякому разі, це мало значення. Зрештою, у цей шторм не було небезпеки від зловмисників. Будь-хто, хто ризикнув вийти в таку погоду, мав бути ще більшим ідіотом, ніж Гаррі Кребтрі. І щось знадобилося!
  
  
  Він сів на своє ліжко, випив рому і прокляв себе. Якби він тільки виконав його наказ і повідомив про інцидент із цим розбійником! Сер Малькольм сказав це досить ясно. Кребтрі довелося це визнати. Його накази про це були розпливчастими. Патруль між двома парканами. Він належав серу Малькольму, і зрештою мав повне право захищати його.
  
  
  Впевніться, що ніхто не входить на територію. Жоден. Ніхто! Без спеціального дозволу сера Малькольма за межами обгородженої території не було патрулів! Гаррі на мить здригнувся. Він також проігнорував цей наказ.
  
  
  Цей проклятий волоцюга! Потім, трохи пом'якшившись під впливом рому, він подумав, що це не вина пляжного волоцюги. Це було також через віскі, яку дав йому хлопець. Це зробило його настільки п'яним, що він не міг тверезо оцінити ситуацію. І він не повідомив про спробу того хлопця проникнути на територію. Він сказав водієві джипа Кубі Сандерсу забути про цей випадок. Куба - його справжнє ім'я - Мелвілл, і він якось сказав йому, що його розшукує поліція в Гарлемі - щойно засміявся і сказав: "Добре". Кубі можна було довіряти. Він знав, що Гаррі не проти ковтнути, і йому було байдуже. Він був хлопцем, який хотів заробити багато грошей швидким і незаконним способом і який хотів якнайбільше триматися подалі від неприємностей. Ні, Куба Сандерс не здав би Гаррі Кребтрі. Він зробив ще один великий ковток рому і закурив. Він раптово побачив перед собою тіло цієї повії і відчув легке збудження. Можливо пізніше. Вона не втекла.
  
  
  Біда, як він зізнався тепер у темному наметі, полягала в тому, що він спробував виправити свою першу помилку і зробив другу, ще небезпечнішу. Він точно не знав, що сталося в засідці, тільки те, що Рамон Рамірес був убитий. Але цей волоцюга якось причетний до цього! І йому не слід було думати самостійно. Крім того, йому не слід було влаштовувати таку пастку для того волоцюги. Кребтрі зітхнув і почухав там, де його вкусила піщана муха. Проклятий напій щоразу змушував його виглядати дурнем, але все ж таки він не міг відірватися від нього. Не через стільки років!
  
  
  Він не повідомив про цього розбійника. Він збрехав серу Малькольму того вечора, під час звичайного звіту, тому що від нього все ще пахло цим чортовим віскі, і він хотів якнайкоротше тримати контакт зі своїм босом. Сер Малькольм зазвичай міг сказати по голосу, чи він перевищив норму випивки. Але тепер він цього не помітив.
  
  
  Він обмірковував усе це, роблячи часті горлянки з пляшки. Рамон Рамірес прийшов тієї ночі через цю маленьку повію. Вона була божевільна від Раміреса. Рамірес використав її, для нього вона була добровільним об'єктом хтивості. У будь-якому випадку Рамон думав про трах, хоча сер Малькольм заборонив присутність жінок на острові.
  
  
  Добре. Рамірес був із загоном у вільний від роботи час, що відплив на острів Риф. Тоді вже було досить бурхливо.
  
  
  Кребтрі кисло посміхнувся над своєю пляшкою. Він ненавидів Раміреса – до речі, кілери зазвичай не люблять один одного – але він повинен був визнати, що Рамірес знав, як поводитися з жінками. Кребтрі все ще міг уявити, як він сідає на яхту, посміхаючись усіма своїми блискучими білими зубами. Він кричав: «Якщо ти іноді почуваєшся добрим витвором мистецтва, моє благословення, amigos». Не соромтеся, продовжуйте! Може, їй вдасться скрасити тут самотність, доки буря не вщухне! » Потім він посміявся.
  
  
  Інші не могли так сміятися. Всі знали, що вони не подобалися цій навшпиньці. Вона була закохана. Про Рамірес. Жінки, навіть повії, страшенно божевільні істоти!
  
  
  Тоді в повітрі не було жодної точки. Наступного ранку - все, що в нього залишилося, це сильне похмілля - все почалося на Ріфі. Він був у радіонаметі зі Спарксом, знав код - Спаркс не знав, йому доводилося робити копії всього - і багато дізнався про «ні» і «ній», про старі уламки, акули та ще одного чоловіка. Водолаз. Чоловік, який справді не мав до цього жодного відношення.
  
  
  Гаррі Кребтрі випив і глянув на конус попелу, що світився, від сигарети. До світанку не світило, незважаючи на те, що ураган обійшов їх лише боком. Гаррі все одно не сумував наступного дня. Йому просто хотілося випити та забути про свої турботи. Припускаючи, що цього ніколи не було.
  
  
  Але це сталося. Коли він підібрав закодовані повідомлення там, у тій радіонаметі, у нього виникло відчуття, що його горло здавлюють. Цей незнайомець! Людина, яка, мабуть, убила Раміреса - вона чула схвильовану доповідь пілота вертольота - мала бути тим пляжним бродягою. Кребтрі одразу зрозумів це. Назвіть це інстинктом, досвідом, радаром. Гаррі Кребтрі всім серцем відчував, що цей чоловік, який, здавалося, завдав багато неприємностей і якого вони так відчайдушно шукали, був тим волоцюгою. Людину, яку він, Гаррі Кребтрі, змусив танцювати під кулями напередодні. Людина, про яку він не повідомив, тому що була надто п'яна. Сер Малькольм ніколи б йому цього не пробачив!
  
  
  Він залишив радіонамет і спостерігав за всім хвилюванням на Геллоуз-Кей, гелікоптером, що зигзагоподібно літав над поверхнею, як нервовий коник, ковзанням невеликого літака Cessna, крейсерської яхти та рибальських човнів, які покинули свою безпечну гавань, щоб кинути виклик дикою. морів.
  
  
  З намету він почув по радіо голос сера Малькольма, який особисто керував бойовими діями та віддавав короткі накази. Ким би не був цей волоцюга, сер Малкольм гнався за ним, як божевільний.
  
  
  Гаррі Кребтрі був вражений тим, що його перша пляшка була майже порожньою. Зараз він має почуватися краще. Але голос сера Малькольма продовжував турбувати його думки. У день їхнього прибуття на Геллоуз-Кей сер Малькольм сказав: «Це наш останній удар, Гаррі, і найсильніший, який ми будь-коли завдамо. Якщо нам це вдасться, ми будемо сидіти на оксамиті все життя. Коли настане час, я розповім вам про це докладніше. При цьому необхідно дотримуватись абсолютної секретності. Ми не повинні робити нічого, що приверне до нас жодної уваги. Що вам потрібно зробити, то це охороняти пляж і зупиняти зловмисників, як це роблять звичайні співробітники служби безпеки. Нічого більше. Ви і ваші люди не повинні залишати територію за жодних обставин! '
  
  
  Він відкрив ще одну пляшку рому і прислухався до реву бурі. Він вийняв з кобури важкий револьвер і на мить потримав зброю в грубих руках. Він завжди вважав за краще револьвер. Автоматична зброя зношувалась швидше і могла легко підвести. З револьвером ти знав, як ти стоїш.
  
  
  Це був Smith & Wesson .41, досі досить новий та гарний револьвер, не такий гарний, як його старий, зношений Webley, але дуже зручний. Проте з деяких місць на металі вже видно, що він часто використовувався. На мить він почув тихий голос, голос, який шепотів йому: «Поспішай, засунь стовбур собі в рот і спусти курок! У будь-якому випадку використовуй свій мозок. Досі вам вдавалося уникати всього цього: петлі, кулі, ножа чи будь-якої іншої смерті: натисніть на спусковий гачок, чувак! Вам п'ятдесят шість, що на рік старше сера Малькольма. У твоєму житті було все. І час від часу вам вдавалося вбити когось без крику півня. Обдури їх усіх, поклади цьому кінець!
  
  
  Він засунув зброю в кобуру. Він виглядав шаленим! Це мало пройти після рому. Гаррі Кребтрі ще не закінчив, у жодному разі! Можливо, сер Малькольм ніколи не дізнається, що він залишив територію з Кубою Сандерсом, трьома іншими чоловіками та повією і знайшов стару машину. Що він знайшов одяг, закопаний під деревом метеликів, недбало викинутий фільтр від дорогої сигарети та порожню пляшку з-під віскі. Вони сховалися на великій відстані, і в сильний бінокль він спостерігав, як бродяга повертається до фургона. Ось тільки він більше не був схожий на волоцюгу. Тоді він був більше схожий на тигра, ніж людину. І Кребтрі знав, коли він зіткнувся з суворим супротивником. Ця людина з його жилавим тілом і всіма цими шрамами, безперечно, була тією людиною, пірначем, якого так відчайдушно шукав сер Малькольм. Кребтрі міг убити цю людину залпом зі свого револьвера. Але він не натиснув на курок. За потреби він мав зробити це тонко, використовуючи трюк з повією, влаштувавши засідку Кубі Сандерсу та іншим дорогою. Кребтрі намагався вибачитись за свою невдачу. Було б надто небезпечно стріляти в людину там, за межами території сера Малькольма. Ви ніколи не знали, чи поблизу людей не було. І, звичайно ж, ця навшпиньки. Він міг розраховувати на чоловіків, навіть якщо вони були покидьками. Сер Малькольм подбав про те, щоб його поважали. Але ви ніколи не знали, що станеться поруч із жінкою.
  
  
  Крім того, він не хотів закінчувати. Ще немає. Ця людина працювала на когось, хто мав нездоровий інтерес до бізнесу сера Малькольма. Якби він міг дізнатися, хто це був, якби він міг допитати водолаза і отримати від нього ім'я свого директора, він мав би щось конкретне, що зробило б серу Малькольму ласку і відразу врятувало б його власну шкуру. Він міг би навіть уявити собі це так, ніби він усе це виношував заздалегідь, з першого моменту, коли він побачив того волоцюгу.
  
  
  Він закрутив пляшку кришкою. Тепер із нього було достатньо. Йому краще піти і подивитися, що трапилося з цим годинником. І цією повією. Раптом знову подумав про неї. Він знову почав почуватися краще. Так, він її побачить. Принаймні, щоб переконати її, що вона повинна забути про те, що сталося. Він повинен був переконати її в тому, що це не так важливо, що він просто не хотів, щоб хтось дізнався, як цей чоловік виставив їх усіх дурнями.
  
  
  Він вийшов із намету і помітив, що вітер не здійнявся. Можливо, ураган все-таки дасть їм спокій. Підійшовши до намету жінки, він зізнався собі, що зробив ще одну помилку. Він ніколи не мав говорити їй, що Рамон Рамірес мертвий. Спочатку вона стала майже істеричною, потім похмурою та злою. Вона дико кричала про помсту та самогубство. Вона не могла жити без Рамона. Він обігнув один із джипів, який був захищений брезентом від піску та дощу, і підійшов до намету жінки. «Остерігайтеся жінок, особливо закоханих і тим більше закоханих іспанських повій», - подумав Гаррі Кребтрі. Він має спостерігати за нею. Якби він зміг вибратися з цього безладу. Він увійшов до її намету.
  
  
  Жінка повернула ліжко і запитала: "Quién?"
  
  
  Це я, Гаррі. Він підійшов до ліжка. Тепер він відчував її запах, запах цієї дешевої повії, і відчув початок ерекції. Чому ні? Він мав чимало рому в тілі, і він думав, що він у відмінному стані. Йому хотілося цього. Навіщо більше турбуватися про сера Малькольм? Зараз він нічого не міг для нього зробити.
  
  
  'Що це? Я втомилася і хочу спати ".
  
  
  Він наполовину впав на ліжко і засунув одну зі своїх великих рук під ковдру. Він торкнувся її стегна і намацав тонкий матеріал червоної сукні, яку купив їй бродяга.
  
  
  Вона відірвала ногу. «Дайте мені спокій, Гаррі. У мене є бритва!
  
  
  Йому довелося сміятися. Мабуть, вона теж сказала йому правду. Це був старий прийом проститутки - він бачив це в усьому світі. Вони тримали в роті бритву з одним гострим лезом, притиснутим до язика, і якщо ви хотіли піти грубо або спробувати обдурити їх, ви отримаєте кілька ударів по обличчю. І після цього виглядали б не так привабливо.
  
  
  Він засміявся і стиснув її зад. «Давай, Доно! Це я, Гаррі. У мене є гроші, ти знаєш, так? Хіба ви не бажаєте швидко заробити? '
  
  
  'Відстань. Я більше не в настрої, я сумую за моїм Рамоном. Іди!
  
  
  Він відчував, що не повинен сміятися. Він сказав: «О? Я розумію, доньє. Вибач. Я не знав, що ти так думаєш. Погано було те, що тільки зараз він почав по-справжньому хвилюватися і все більше і більше підходив до цієї маленької повії. Вона не була потворною, і в неї було страшенно красиве тіло. Але він пригадав бритву.
  
  
  Він збирався встати і вийти з намету, коли вона сказала: «Якщо ти зробиш мені ласку, Гаррі, я зможу перервати жалобу на десять хвилин».
  
  
  "Що за послуга?"
  
  
  «Я хочу тіло Рамона. Я хочу переконатися, що він належним чином похований на цвинтарі та у священика. Він на острові, чи не так?
  
  
  'Так.' Він знав, що тепер за нього каже ром. Він також знав, що дав відповідь, яку вона хотіла почути. Він не розповів їй, як Рамірес зустрів свій кінець, тільки те, що він був мертвий, убитий цим незнайомцем. Він вважав за краще не уявляти собі людину в кишках акули. Він думав, що це один із найменш приємних способів попрощатися з цим світом.
  
  
  "Вони не ховали його, чи не так?"
  
  
  "Ні." - Він міг сказати це спокійно.
  
  
  'Добре. Я не хочу, щоб незнайомці ховали мого Рамона. Я сама хочу там бути. Якщо ти зможеш відвести мене на острів і віддати його тіло, то ти можеш зробити зі мною все, що завгодно».
  
  
  Ром подолав усі його сумніви. Йому не треба було стримувати своє слово. І він все одно збирався доглядати за нею. То яке це насправді мало значення!
  
  
  Ром відповів: «Звичайно, Доно. Але ми повинні бути обережні - мені доведеться якось провести вас потай. Може, в уніформі?
  
  
  'Мені наплювати. Поки що ти це зробиш». Шелестіла одяг. Ліжечко рипнуло. «Поспішай. Те, що я роблю зараз, – це гріх, бо мій Рамон мертвий. Але принаймні я отримаю від вас ці двадцять доларів.
  
  
  Він засміявся і вилаявся одночасно і вручив їй гроші. Через хвилину, коли він тільки накачував кров, вона прошепотіла йому на вухо: «Як ти думаєш, Гаррі, ми колись побачимо цю людину? Чи той незнайомець, який убив Рамона? Він зробив паузу. Смішно, що він ще не подумав про це. Але тепер, коли вона спитала, у нього виникло передчуття, що він знову побачить того незнайомця. Він обов'язково повернеться. Ця пригода тільки почалася.
  
  
  Він повернувся до роботи. «Так, ми ще побачимось із ним. Принаймні, я на це сподіваюся – я з нетерпінням чекаю на зустріч із ним».
  
  
  Дона широко розплющеними очима дивилася на дах намету. Вона нічого не відчувала. Ще кілька секунд, і ця свиня скінчить і дасть їй спокій.
  
  
  "Не ти", - відповіла вона. «Я вб'ю його – заради Рамона».
  
  
  
  
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  
  
  Чорний Hurricane Hunter поступово піднімався на північний схід, уздовж першої лінії уявного трикутника. Друга уявна лінія спускалася і наближала літак до Пунта Хігуеро та Геллоуз-Кей. Ми сподіваємось, що по третій лінії вони знову зможуть відправити літак назад. Але пілота та другого пілота це не хвилювало. Вони були досвідченими льотчиками, і Hunter був збудований спеціально для такої погоди. Але їм обом було дуже цікаво.
  
  
  Другий пілот відкинув голову. Що ти думаєш, Джейк? Що він збирається робити?
  
  
  Пілот був пухким і старшим, і в нього було більше досвіду. То був не перший його секретний політ. Він підняв плечі. - Не знаю, гадаю, це якась детективна робота. Все одно нас це не стосується. Все, що нам потрібно зробити, це скинути його в цілості та безпеку у вказаному місці».
  
  
  "Детективна робота?" – іронічно відповів другий пілот. - Хіба ви не бачили цього погляду в його очах? Тільки це викликало в мене озноб. Для мене це більше схоже на готову на відплату людину. І мені не хотілося б опинитися на місці тих, з ким він свариться! »
  
  
  "Як ви думаєте, чому він з кимось ворогує?"
  
  
  “У мене є очі. Цей хлопець не схоже, що збирається відвідати свою бабусю! »
  
  
  Пілот пирхнув. Дурниця! Я вважаю, що ми наближаємось до нашого першого поворотного моменту».
  
  
  Другий пілот дивився на карту, яку розгорнув навколішки. Він швидко підрахував, використовуючи трикутник та олівець. За кілька секунд він сказав: «Зараз!»
  
  
  Чорний літак розвернувся на дев'яносто градусів і пірнув.
  
  
  "Яка погода для стрибків", - зауважив другий пілот.
  
  
  «Краще стежте за своїм часом та своїми вогнями», - сказав пілот. «Ми повинні дати цьому бідному дияволу якнайбільше шансів».
  
  
  'Амін.' Очі другого пілота метнулися від спідометра до годинника і від годинника до карти, що стоїть на колінах. Він провів пальцем над кнопкою на панелі приладів.
  
  
  Нік Картер спробував утриматися в тремтячому літаку.
  
  
  Він сподівався, що погода буде суворою, і так воно й було. Він, певно, витримав би більше, навіть якби погода не змінилася. Він стояв біля відчинених вантажних дверей, міцно тримаючись за ручку. Його очі були прикуті до вогнів над дверима кабіни. Це могло бути будь-якої миті.
  
  
  Кіллмайстер, схоже, сьогодні ввечері вийшов прямо з картини Ієроніма Босха. Або, принаймні, він був видовищем, яке можна було побачити тільки в гіршому похмілля, яке коли-небудь доводилося переносити. На ньому були чорні плавки, і все його тіло було вимазане з голови до ніг чорною маззю. На ньому були чорні ласти. До однієї ноги прикріплений великий метальний ніж. Поверх його плавок над його геніталіями була металева захисна шапочка на випадок, якщо він опиниться у воді під неправильним кутом.
  
  
  На поясі у нього був пояс, на якому висіла лякаюча кількість інструментів та зброї, у тому числі ліхтарик, який також міг служити передавальної та приймальною установкою, півдюжини гранат: три димові гранати та три осколкові гранати. У водонепроникній сумці, що також висіла на поясі, було кілька інструментів для злому та достатньо пластиту, щоб підірвати половину Геллоуз-Кей. На правому зап'ясті він носив годинник та компас. Вище, між його ліктем і плечем, його стилет ховався світло-коричневими піхвами зі спіральною пружиною. Під лівою пахвою він ніс свою гордість і радість, Вільгельміну, 9-міліметровий Люгер, у спеціальній водонепроникній кобурі. На його лівому зап'ясті був висотомір. Він глянув на нього і побачив, що тепер вони досягли трьох тисяч метрів заввишки. Вони швидко спускалися. Він сподівався, що висотомір відкалібровано правильно, інакше є шанс, що він розіб'ється на поверхні моря. Вода може бути дуже твердою, якщо впасти в неї зі швидкістю вільного падіння.
  
  
  Його обличчя не було змащене жиром. У нього вже був смаглявий колір обличчя, і він тримав губи разом, щоб його білі зуби не блищали в темряві. На ньому був щільно прилеглий гумовий шолом, що закривав вуха і спускався нижче підборіддя. Він також був забезпечений захисними окулярами з опуклого оргскла.
  
  
  Він глянув на свій висотомір. 2500. Він глянув на вогні над дверима кабіни. Зайнялося червоне світло. Нік підійшов до відкритих вантажних дверей і занурив плечі в парашут. Він уважно це перевірив. Він стрибав із чорним парашутом, без запасного. Якби штука не відкрилася... «Це був би вперше, коли мене підвів парашут», - заспокоював він себе. Він посміхнувся і насвиснув кілька тактів своєї французької пісні. Він почував себе у чудовій формі. Коли справи йшли, він завжди почував себе краще. Йому час було зробити кілька ходів. Досі його лише били. Настав час було дати здачі. Він мав досить стомлюючий день з Хоуком, який дав йому докладні інструкції в підвалі в Сантурсі. Хоук нарешті повідомив йому про свої підозри, хоча досі справа нагадувала велику головоломку, у якій не було половини деталей. Але Кіллмайстра це не турбувало. Хоук віддав йому чітко визначений наказ. Іди туди і дізнайся, що відбувається. Вчиняйте на свій розсуд. Ви маєте всю свободу. Ваша довіреність на вбивство дійсна!
  
  
  Нік знову подивився на вогні та на свій висотомір. Тепер їм було менше 2000. Він напружено дивився на вогні. Це могло бути будь-якої миті.
  
  
  Спалахнуло зелене світло. Нік Картер обернувся і відштовхнувся. Він упав назад у чорну безодню. Він тримав висотомір під ліхтариком, прикріпленим до пояса.
  
  
  1500 - 1300 - 1100 - 900 - 700. Він усе-таки впав на спину і напружено дивився на висотомір. Вітер смикав його, грав з ним, як з пір'їнкою, і смикав його змащене маслом вологими пальцями.
  
  
  700 – 500 – 350.
  
  
  Нік смикнув шнур. Настала довга чорна смуга парашута. Він підготувався до потрясіння, був налаштований на нього фізично, але, як завжди, здавалося, що він був повністю розірваний ним. Він востаннє перевірив свій висотомір. 300. Досить добре. Було темно, близько дев'ятої години, і шанси, що його помітять, здавалися дуже малими. Проте він не міг бути впевнений. Після кривавого фіаско на уламках напередодні сер Малькольм безперечно буде насторожений.
  
  
  Його ноги торкнулися гребеня вкритої чорною піною хвилі. Він пішов під воду і знову сплив. Він відстебнув квадратний предмет, що звисав з пояса, і витягнув металевий клапан. Квадратна штука почала надуватися, поки не стала розміром з дошку для серфінгу. Нік перекотився на плот. Він узяв ліхтарик і повернув об'єктив на один оберт праворуч. Коли він натиснув кнопку, жодного сліду світла не було. Він почав говорити до склянки. Гольдганг, це N3. Золотий транспорт тут N3. Я впав. О.' Девід Хоук, що знаходився на борту підводного човна-винищувача, що стоїть на якорі в укритті Пунта Хасінто, негайно відповів.
  
  
  – Зрозуміло, N3. Проведемо опитування. Ми намагатимемося визначити ваше місцезнаходження по радіохвилях. Ви точно знаєте, де ви? О.'
  
  
  "Не зовсім", - відповів Нік. «Щойно пілоти висадили мене точно в потрібній точці, я мав опинитися приблизно за дві милі на захід від мети, враховуючи південну течію. Напевно, приплив сприятливий для мене. О.'
  
  
  "Продовжуй говорити", - сказав Хоук. «Ми майже закінчили із цим опитуванням. У мене таке враження, що ви почуваєтеся непогано. Скажіть, як у вас море? О.'
  
  
  Шестифутова хвиля вдарила Ніка в обличчя. Він виплюнув солону воду і скривився. Хоук, який сидів з комфортом за сорок кілометрів від нього, хотів знати, як у нього справи!
  
  
  «Тут самотньо. Хвиля за хвилею, всі чорні та нелюдні. Що щодо того опитування? Не забувайте, що у нашої мети також можуть бути вуха. О.'
  
  
  Хоук відповів негайно. «Ваші пілоти добре зробили свою роботу. Ви впали в потрібній точці і знаходитесь за два кілометри на захід від мети. Ви повинні взяти до уваги перебіг. З цього моменту якомога рідше користуйтесь своїм радіо. Тільки за погодженням та в екстрених випадках. Хай щастить. Кінець зв'язку.'
  
  
  Він такий самий! подумав Нік. Він оглянув чорнильний простір, яким плавав, як пробка. Могло бути набагато гіршим. Більшість хвиль були не вище трьох метрів. Це могло продовжуватися. Ви все ще можете працювати у цих умовах. Але й ворог теж.
  
  
  Нік знову глянув на свій компас і почав гребти на плоту до Геллоуз-Кей,
  
  
  він попрямував трохи північ, щоб усунути вплив течії. Він лежав животом на плоту, його ноги були у воді, а великі перетинчасті ступні енергійно розгойдувалися вгору й униз.
  
  
  Того дня він провів чотири години, вивчаючи карту Геллоуз-Кей. Острів мав форму пісочного годинника. Він був три милі завдовжки та милю завширшки у найвужчому місці. З кожного боку, завдяки формі острова, що нагадує пісочний годинник, були ідеальні природні гавані. Північна сторона острова була густим тропічним лісом з безліччю чагарників, що забезпечує чудове маскування, і, наскільки відомо AX, не було ніяких будівель або споруд. Але через густу рослинність будівлі, які розумно приховані за чагарниками, практично неможливо побачити.
  
  
  Південна сторона острова була в основному скелястою та чагарниковою, з вкрапленнями блакитного дерева та кокосу, великими папоротями та карликовими пальмами, а також дикими гелікониями, безплідними родичами бананів. Тут і там кілька дерев червоного дерева, з'єднаних стовбурами завтовшки в кулак. Були невеликі Льяно: пласкі піщані простори. Нік лишився задоволений. Хороше висвітлення часто означає різницю між життям та смертю.
  
  
  За годину він був такий близький, що міг бачити вогні на рифі. Прямо посередині, на пагорбі, що височіло над рештою рослинності. Це має бути вілла сера Малькольма Дрейка. Кіллмайстер виглядав похмурим. Він з нетерпінням чекав на зустріч із цим персонажем!
  
  
  Течія все швидше і швидше захоплювала його до острова. Коли він наблизився до берега, пліт загрожував зіткнутися з кораловим рифом. Нік зісковзнув із плоту. Він розрізав пліт своїм метальним ножем і дивився, як той наповнюється водою і тоне. Він позбувся гумового шолома та захисних окулярів.
  
  
  Нік дозволив течії дати йому трохи дрейфувати на південь, щоб уникнути коралового рифу.
  
  
  Коли він підійшов, він глибоко зітхнув, пірнув і швидко поплив до відносно спокійної води за рифом. Тепер він був менш ніж за сто ярдів від пляжу.
  
  
  Він обережно виповз на берег на ліктях та колінах. Він, мабуть, виглядав як доісторичне чудовисько, яке одного разу прийшло перевірити сучасний світ. Він тримав голову прямо над піском і насторожився. Він чув тільки вітер і звук поспішного краба, що тікає.
  
  
  Протягом десяти хвилин він не рухався, намагаючись пристосувати свої почуття до темряви та небезпек, які могли приховуватись у цій темряві. Потім він почув це. Безпомилково. Звук прикладу до каменю. Дуже близько. Приблизно вісім-десять метрів. Не набагато далі. На мить він був здивований. Навіщо їм вартовий тут, на віддаленому південному боці острова? Він згадав карту Геллоуз-Кей.
  
  
  Він мав знаходитися неподалік старої напівзруйнованої фортеці, що стояла на самому південному краю острова. Старі руїни, на яких збереглися шибениці, які іспанці використали до 1898 року. В останній період страти відбувалися виключно у темних стінах замку внаслідок зміни культурних уподобань населення. На карті замок був позначений лише чорною точкою. Протягом багатьох років у ньому жили лише щури та кажани. Проте він явно охоронявся. Чому?
  
  
  Вітер на мить вщух, і дощ раптово вщух в один із тих дивних, спокійних моментів, що трапляються при кожному урагану. Нік знову почув, як прикладом дряпається камінь, він чув, як чоловік бурмотів собі під ніс. Чи ця людина охоронятиме форт або вона просто буде частиною кільця вартових, які охороняють все узбережжя Геллоуз-Кей? Чи очікує сер Малькольм відвідувачів?
  
  
  Нік пирхнув. Запах смаженого м'яса або тушкованого м'яса сягав його носа з правого боку пляжу, осторонь фортеці. На мить, якраз перед тим, як вітер раптово знову піднявся з новою силою, Ніку здалося, що він чує голоси. Велика кількість голосів. чоловічі голоси. Невиразно чути, але нерозбірливо. Такий шум може видавати лише велика група людей. Нік повільно повернув голову праворуч, туди, де має бути фортеця. Світла не було видно. І все-таки він чув звук!
  
  
  Коли вітер стих, охоронець спробував згорнути цигарку. Вітер раптом завищав і висмикнув папір у нього з рук. Навіть крізь шум бурі Нік почув, як він вилаявся. Він швидко прокрався у тому напрямі, звідки виходив звук.
  
  
  Підійшовши досить близько, щоб побачити тінь людини в темряві, вона лежала нерухомо і затамувала подих. Тепер він лежав на гладкому камені і здогадався, що ця людина шукала собі притулку, можливо між двома великими валунами.
  
  
  Нік був за чотири метри від вартового. Він здавався досить близьким до нього, хоча він не міг ризикнути стрибнути на людину з такої відстані. Він не міг судити, як виглядала місцевість на такій відстані. Він обмацував усе довкола, поки не відчув камінь розміром з кулак і витягнув свій стилет. До нього має підійти охоронець.
  
  
  Нік Картер погладив камінь стилетом. Він чекав. Нічого такого! Ідіот не чув! Нік подумав, чи не спить ця людина. Потім він знову почув його прокляття. Ймовірно, він усе ще намагався скрутити цигарку, яку він і так ніколи не зможе викурити в цю бурю.
  
  
  Кіллмайстер м'яко вилаявся, знову стукаючи стилетом по каменю.
  
  
  'Quien?'
  
  
  Нік не рушив з місця.
  
  
  'Quien es?'
  
  
  Нік тепер тримав ліву руку витягнутою, пальці його були розчепірені, як чутлива антена. Чоловік зашаркав у його напрямку, приклад рушниці волочився за ним по скелі. Дурний любитель! «Сер Малкольм Дрейк не мав жодного сенсу таких вербувати, – подумав Нік. Якби людина впоралася із завданням, вона б підняла тривогу відразу після першого звуку.
  
  
  Одна нога потрапила в руку Кілмастера. Як кобра, він скочив на ноги, тримаючи ногу в лівій руці, і водночас стилет ударив його супротивникові в горло. Охоронець спустив крик, який заглушив шторм, і впав. Нік упіймав чоловіка обома руками і обережно опустив на землю. Він відчув, як цівка артеріальної крові стікає по його голій шкірі.
  
  
  Він засинав тіло піском і повернувся у воду, щоб змити кров, що здавалася липкою. Крім того, він хотів позбавитися цього кривавого запаху на випадок, якщо є собаки.
  
  
  Він узяв у чоловіка рушницю. Тепер він сидів на піску і обмацував його у темряві пальцями. Він швидко вловив, що це за зброя: Лі-Енфілд, МКІ, калібр 303. Старомодна, але надійна зброя. Знавець міг зробити сорок пострілів за хвилину, тримаючи середній палець на спусковому гачку та вказівний палець на затворі.
  
  
  Але він сумнівався, чи були такі експерти серед головорізів, яких завербував сер Малкольм Дрейк.
  
  
  Хок сказав: «Один аспект цієї справи, той факт, що Дрейк вербує таких людей, робить його справу схожою на звичайну бананову революцію. Але це має бути щось більше. У цього дуже багато сторін. І ким буде цей Дрейк після революції, захоплення влади, і де, чорт забирай? В якій країні? Невже ця людина не була настільки божевільною, щоб думати, що зможе захопити Пуерто-Ріко?
  
  
  Хатчінсон, який також був присутній на цій зустрічі, сказав: «Але ми знаємо, що націоналісти знову діють. Вони здатні на все: не забудьте про напад на Трумена!
  
  
  Нік поповз до старої фортеці. Він майже нечутно насвиснув кілька тактів своєї французької пісні. Хоуку та іншим довелося турбуватися про всі ускладнення. Його місія була простою і недвозначною: перевернути Геллоуз-Кей з ніг на голову!
  
  
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  
  
  Після того, як Девід Хок перервав радіозв'язок з Ніком Картером, він залишив радіокабіну підводного човна і повернувся до офіцерської їдальні, свого тимчасового командного пункту. Біля входу стояли два озброєні моряки. Невелика група чоловіків, що зібралася у їдальні, з цікавістю зустріла Хоука. Деякі з них пили каву, яку подавав стюард, одягнений у бездоганно білу. Хоук жестом запросив бортпровідника пройти і попрямував до захаращеного столу, який служив йому та місцем роботи. Сунувши дешеву сигару між тонкими губами, він оглянув групу чоловіків, що чекали. Був Хатчінсон і, звичайно ж, двоє англійців, хоча вони були там тільки як глядачів, оскільки британці більше не були домінантною силою в Карибському басейні. Був також чоловік з військової розвідки, і ще один агент, Майк Генрі, який за рангом був безпосередньо нижчим за Ніка Картера. Двоє чоловіків ніколи не траплялися.
  
  
  Хоук узяв до рук маленьку книжку, яку Нік Картер приніс зі своєї кривавої зустрічі на уламках Ель-Конкістадора. Все було там. Достатньо слів було підкреслено та обведено гуртком, щоб відновити ясне послання з могили. Або, точніше, подумав Хок, повідомлення з кишок акули.
  
  
  Це було досить просто. У звіті лабораторії говорилося, що жінка, Моніка Дрейк, використовувала звичайний лимонний сік як невидиме чорнило. Конячий засіб. Але це спрацювало. Нагрівання зробило букви видимими у коричневому кольорі.
  
  
  Яструб сказав: «Тримайтеся, джентльмени. Тут все ". Він постукав пальцем по книзі. «Є змова проти життя президента США».
  
  
  Хоук уже підняв руки в чарівному жесті, але в цьому не було потреби. В офіцерській їдальні стояла тиша. Обличчя тільки здавалися трохи блідішими, і кожен вираз був знаком питання. Хоук повернувся до розвідника. «Ви, люди, вже були поінформовані. План D в даний час набирає чинності. Із цього моменту ти під моїм командуванням». Чоловік кивнув головою. На його обличчі був здивований вираз. План D. D з Doppelganger. Вперше в історії Сполучених Штатів президент пішов у секретний притулок, що ретельно охороняється, а його місце в Білому домі зайняв двійник. Двійник, голлівудський актор, уже прямував до Техасу, де мала відбутися заміна. Тоді президент раптово сильно застудиться, і він зможе призупинити більшу частину своєї діяльності та скасувати усі свої важливі зустрічі. Американський народ цього не помітить.
  
  
  Тепер Хоук звернув увагу на Хатчинсона. «Намір полягав у тому, щоб зробити це схожим на кубинський крок. Ваш контакт, агент Cotton Candy, мав рацію. Борода має привід для занепокоєння! Якщо так скоро після смерті Кеннеді було вбито ще одного президента, що ж, мені, звичайно, не треба говорити, як відреагує американський народ. Особливо, якщо це виглядало так, начебто за цим стояли кубинці».
  
  
  Голос Хатчінсона трохи тремтів. «Вони хотіли б бачити кров. Вторгнення. Це означатиме тотальну війну! Їх не зупинити!
  
  
  Обличчя Хоука виглядало так, ніби його вирізали з каменю. 'Точно. І китайці на це розраховують. Вони кидають товариша Кастро левам, і, доки ми зайняті в Карибському басейні, вони вторгаються до Північного В'єтнаму, щоб не дати Хо здатися».
  
  
  Людина із зовнішньої розвідки виглядала пригніченою. "Хо Ши Мін може здатися?"
  
  
  Хоук безпристрасно глянув на нього. Він постукав буклетом. «Це безперечно так здається. За словами мого інформатора, Хо має намір здатися. Бомбардування міст і сіл, можливо, і не підірвали моральний дух північних в'єтнамців, але в матеріальному плані вони, схоже, не в добрій формі, незважаючи на всю опозиційну пропаганду. І поки що вони не отримали особливої допомоги від китайців. Хо, здається, хоче поговорити про світ. Але найближчим часом китайці цього не допустять. Тому, схоже, вони вирішили зіграти по-великому і почали брати активну участь у битві. До того ж вони роблять ставку на те, що вбивство президента і наступна війна з Кубою дадуть їм достатньо часу і можливостей для ведення своїх справ у Північному В'єтнамі. Вони перемістили свої ядерні об'єкти в Лопнор, провінція Сіньцзян, у невідомому напрямку. Вони децентралізували більшу частину своєї важкої промисловості - ми знали про це деякий час - але суть у тому, що вони розраховують, що ми будемо настільки зайняті тут, з Кубою, що ми не втручатимемося, якщо вони вторгнуться до Північного В'єтнаму. Коротше кажучи, ми не відповімо ядерною зброєю, навіть якщо застосуємо її проти Куби».
  
  
  Один із англійців, з MI5, сказав: «Сьогодні вранці мені повідомили, що росіяни направляють дюжину дивізій до своїх кордонів із Сіньцзяном та Маньчжурією. Що ви скажете з цього приводу?
  
  
  Хоук дозволив собі один із своїх рідкісних сміхів. Міжнародна шахова гра. Я підозрюю, що вони роблять це на пропозицію нашого Держдепартаменту. Росіяни теж не люблять бачити китайців у Північному В'єтнамі. Вони роблять нам ласку, збільшуючи тиск на кордони Китаю. Не те щоб це допоможе, якщо китайці справді мають намір вторгнутися до Північного В'єтнаму».
  
  
  Чоловік із зовнішньої розвідки знову заговорив. «У нас не вистачає солдатів, щоб їх зупинити. Це була б масова різанина. У наших хлопчиків не буде жодного шансу.
  
  
  "Якщо тільки ми не використовуємо бомбу", - сказав Хатчінсон.
  
  
  Хоук підвівся. «От і все, панове. Справа знаходиться на розгляді у Вашингтоні. Ви всі під моїм командуванням і залишитеся на борту корабля, доки не отримаєте нових наказів. Він показав пальцем на Хатчінсона і Майка Генрі. "Ви йдете в мою каюту".
  
  
  Хоук вказав на два стільці для двох чоловіків і розтягнувся у своїй клітці. Навіть розкішна кабіна на підводному човні не дуже зручна. Він почував себе розбитим. Він не спав сорок вісім годин.
  
  
  "Тепер ми можемо займатися своїми справами", - сказав він. «Решта все ще обробляється у Вашингтоні, тут ми мало що можемо з цим поробити. Наша проблема знаходиться на Геллоуз-Кей, за 25 миль звідси. І ця проблема називається сер Малькольм Дрейк.
  
  
  Майк Генрі, другий Killmaster AX, сказав: «У мене є підказка про те вантажне судно, яке ми шукаємо. Якісь старі уламки, «Дівчина Перемоги», пішла у Балтімор тиждень тому. Вона плаває під прапором Лівану і взяла на борт цілу купу іграшок та одягу у Гонконгу. Судно також заходитиме на Ямайку для навантаження сизалю. Однак цього не сталося, і корабель ще не прибув до Балтімору».
  
  
  "Це цілком може бути наша золота жила", - визнав Хоук. - Ти кажеш, іграшки та одяг? Ви можете легко відсунути це, щоб звільнити місце для китайських золотих злитків на мільярд доларів. Можливо, - додав він з надією, - корабель уже перебуває на дні моря. Маршрут пролягає через Карибське море, прямо там, де вирує ураган. Це позбавило б нас багатьох проблем».
  
  
  Майк Генрі похитав головою. Бажання, мабуть, є батьком думки. Вони мали достатньо часу. Я вважаю, що вони кинули якір тут десь за межами дванадцятимильної зони і спокійно чекають, коли сер Малкольм з'явиться, щоб забрати золото. Таким чином ми не зможемо нічого зробити офіційно, навіть якщо знайдемо корабель. Який, до речі, не чекатиме багато часу після того, як стихне шторм.
  
  
  «Можливо, на той час буде вже надто пізно», - прокоментував Хоук. «З того, що я чув про це Дрейку, схоже, що він крутий шибеник. Насправді, я підозрюю, що він захоче використати цей ураган як прикриття. Зрештою ми тут тільки на периферії. Він все ще може працювати в таку погоду».
  
  
  Хатчінсон виглядав трохи роздратованим. «Здається, що ви вже все це бачите перед собою. Буду вдячний, якщо ви дасте мені знати! Прикриття навіщо? Яка операція?
  
  
  Старий глянув на нього трохи цинічно. - Ви забуваєте, Хатчінсон? Твої кубинські вбивці! Які так спритно втекли з Куби. Я думаю, вони з Дрейком. Я підозрюю, що йому платять за організацію замаху! »
  
  
  Хоук прочитав повідомлення Моніки Дрейк, а двоє інших – ні. Майк Генрі тихо свиснув. "Мільярд доларів золотом!"
  
  
  «Якщо їх план спрацює, він коштуватиме у тисячу разів дорожче». Хоук витяг з-під подушки дві фотографії і кинув їх Хатчінсону. «Сподіваюся, ти витримаєш вигляд трупів. Жінка - Моніка Дрейк, агент, який надіслав нам повідомлення.
  
  
  Може, ти скажеш мені, хто цей чоловік. Один із моїх агентів був змушений ліквідувати його незадовго до того, як було зроблено цю фотографію».
  
  
  'Так, я знаю його. Це Рамон Рамірес. Раніше був вертелом на Кубі. Голова таємної поліції та один із найближчих друзів Че Гевари. Коли Че допомагав іншому світу, Рамірес теж зник із Куби». Хоук кивнув головою. 'Все нормально. Рамірес міг організувати втечу чотирьох убивць із Куби. Ми знаємо, що він працював на Дрейка. Напевно, як менеджер із персоналу. А така людина, як Рамірес, має вміти зібрати купу покидьків».
  
  
  Хатчінсон кинув фотографію на ліжко. «Принаймні тепер я знаю, де він. Ми втратили його на якийсь час. Тепер я можу відсортувати його у справах, що належать до кормів для акул».
  
  
  Хоук глянув на годинник. Настав час знову зв'язатися з Ніком Картером. Це відбувалося кожні дві години.
  
  
  Він сказав Майку Генрі: «Послухайте, у мене є агент на Галлон-Кей, це зрозуміло. Я думаю, він упорається з цією справою. Але на випадок, якщо він потрапить у біду, я хочу, щоб ти приготував порятунок. Не шторм, звичайно, а скоріше дати вислизнути. Ми повинні бути з цим страшенно обережні. Зрозуміло, що наші дії залишаються абсолютно секретними. Чутки про змову проти президента можуть мати не менш небезпечні наслідки, ніж саме вбивство. Зрозуміло?
  
  
  Майк Генрі розумно кивнув і відповів: «Звичайно. Іншого я не чекав».
  
  
  Майк Генрі залишив їдальню, щоб подумати про можливу рятувальну операцію, яка, як вони всі сподівалися, не знадобиться. Хатчінсон вирішив ще раз розпитати Хоука. Що саме задумав Дрейк? Я маю на увазі з усіма цими чоловіками? Чому він набирає так багато чоловіків? Що, чорт забирай, він задумав зі своєю приватною армією?
  
  
  Хоук підвівся, трохи поскаржився на свої старі кістки і підійшов до стіни, де він приклеїв карту Карибського моря. Він провів пальцем по карті і подивився на людину з Пентагону. «Ваші підозри, звичайно, коштують стільки ж, скільки й мої, але я думаю, що ми можемо забути про будь-яку область, яка знаходиться під британською чи американською територією. Напевно, йому цікава незалежна країна. Слабка, але незалежна, без колоніальних зв'язків». Хатчінсон глянув на нього, насупивши брови. «Не думаю, що розумію, про що ви кажете. Ви сказали, що Дрейк цікавиться країною?
  
  
  "Звісно!" - Хоук став нетерплячим. – Ви ще не зрозуміли? Сер Малькольм Дрейк хоче зіграти короля чи диктатора, хоча, мабуть, назве себе президентом. Все це частина його відносин із Китаєм. Вони дають йому мільярд золотом, щоб він міг купити собі країну, вторгнутися до неї та створити гарний будинок. Питання лише у тому, яку країну він має на увазі?
  
  
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  
  
  Нік Картер міг би відповісти на це запитання. Сер Малькольм Дрейк планував підкорити Гаїті. Він розмістив імпровізовану армію із трьохсот людей у старому замку. Нік здолав іншого охоронця, одягнув форму і цілу годину спокійно ходив замком. Чоловіки їли, грали в азартні ігри чи спали. Вони були оснащені найрізноманітнішою зброєю, яку, ймовірно, привозив сер Малькольм. Були сучасні гранати, колекція гвинтівок, до якої входили «Енфілдс» та «Маузери», а також М14 та М16, що використовуються американськими військовими у Південному В'єтнамі; старі кулемети Браунінг, стенгани та базуки, 90-мм протитанкова зброя. Нік навіть помітив кілька вогнеметів.
  
  
  Була лише одна маленька проблема. Не схоже, що Кіллмайстер зможе зв'язатися з Хоуком у найближчому майбутньому. Фактично він, ймовірно, ніколи більше ні з ким не зможе зв'язатися. Він був у зручній, добре обставленій камері в підвалі вілли сера Малькольма Дрейка.
  
  
  Успіх підвів його. Вивчивши замок, він подався на віллу, що стояла на пагорбі на вузькому боці рифу. Як тільки він збирався знову викликати Яструба, на нього напали собаки. Їх було чотири. Величезні добермани з блискучими іклами та кровожерними очима. Чотири! Нік зробив єдине, що міг – втік. І він потрапив прямо в пастку, що чекала. Яма була площею тридцять квадратних футів і вкрита пальмовим листям, що лежить на тонких стеблах цукрової тростини. Нік одразу ж провалився. Коли він упав, він відчув, як його ноги стосуються дротів. Спалахнули прожектори, і задзвонив дзвін. Кіллмайстер страшенно зрозумів, що він попався!
  
  
  Декілька людей, всі озброєні автоматами Томмі, оточили яму і кинули йому мотузкові сходи. Він піднявся тихо, знаючи, наскільки марним і фатальним буде опір.
  
  
  Тепер він сидів оголеним, за винятком плавок, у зручній камері – там були меблі, ванна, килим на підлозі, а на стінах картини – прислухаючись до спокусливого шепоту жіночого голосу через гучномовець.
  
  
  Він підозрював, що це був голос мертвої Моніки Дрейк. До речі, це не призначалося для Ніка. Коли його зловили, він бачив інші п'ять камер і готовий посперечатися на річну зарплату, що п'ятеро вбивць, які втекли, прямо зараз теж прислухаються до голосу. Безперечно, вони слухали його тижнями. Це пояснювало зручність камер - із найманими вбивцями завжди потрібно добре поводитися - а також показало, як сер Малькольм довіряв своїй дружині майже до останнього моменту.
  
  
  Жінка вільно говорила іспанською. Звичайно ж! Нік подумав, скільки разів п'ять убивць чули б запис. Мабуть, сотні разів, знову і знову, двадцять чотири години на добу. Технологія була нової. Квазігіпноз, ідеологічна обробка сну, називайте це, як хочете. Він уже багато разів довів свою ефективність.
  
  
  
  
  «... ви отримаєте по мільйону доларів кожен – повторюю, по мільйону доларів – якщо ви слухняно виконали свою роботу. Якщо ви вбили головного ворога своєї країни та свого народу, президента Сполучених Штатів. Це буде набагато простіше, ніж ви вважаєте. Плани готові. Нічого не було втрачено з уваги. Коли ви закінчите своє завдання, ви отримаєте будь-яке сприяння переміщенню в країну на ваш вибір. Ви будете великими героями. Згодом ми допоможемо вашим родичам приєднатися до вас. Ви будете жити як королі в достатку і щастя все життя. Але подумайте гарненько і ніколи не забувайте про це - якщо ви зрадите нас, вас переслідуватимуть і вбиватимуть. Членів вашої родини буде вбито. Вас називатимуть не героями, а зрадниками. Але більше не про це говоритимемо. Тільки пам'ятайте ціну зради...»
  
  
  
  
  Коли запис закінчився, пролунало клацання і шепіт. Електронне мовчання тривало дві секунди. Нік почухав у потилиці, гадаючи, як він відреагує на це прокляте «промивання мозку» - за умови, що йому доведеться слухати його вдень і вночі, навіть коли він спить, день у день. Важко сказати. Мозок іноді може робити дивні стрибки. Скоро, - іронічно подумав він, - я сам поїду до Вашингтона вбивати президента!
  
  
  Стрічка знову почала працювати. Голос жінки був м'яким, темним та спокусливим.
  
  
  
  
  'Привіт друзі. Сподіваюся, тобі комфортно? Якщо вам щось знадобиться, не забудьте спитати. Шкадуємо, що зараз вам не може бути надана велика свобода пересування, але незабаром ви зрозумієте, чому це необхідно. А тепер до справи...
  
  
  
  
  Нік намагався більше не слухати. Він чув це десятки разів. Подробиці навчання, фальшиві документи – все, що потрібно пуерториканцю для в'їзду до Сполучених Штатів – це паспорт. Тисячі людей текли туди-сюди між Сан-Хуаном та Нью-Йорком щодня. Це було трохи більше трьох годин польоту. Тоді їх можна не відстежити в іспанському гетто Нью-Йорка протягом години. Кіллмайстер похвалив сера Малькольма гарчанням. Ця людина знала силу простоти.
  
  
  Коридор між камерами був застелений килимом. Він не чув людину, поки не підійшов до дверей. Він підвівся і раптом відчув себе ще оголенішим, ніж раніше. Маленький купальник – не найкращий варіант для захисту.
  
  
  Двері камери відчинилися. Нік одразу впізнав цю людину. Це австралієць, який стріляв у нього на пляжі. Він усе ще був у тому ж божевільному австралійському капелюсі. Його білий одяг тепер був брудним і пом'ятим, але чоловік був чисто поголений. Тримаючи одну руку на своєму великому чорному револьвері, він підійшов до Ніка. Агент AX відчув кислуватий запах напою. Цей п'яниця досі не просихав!
  
  
  «Вставай, друже, – сказав австралієць. «Бос хоче поговорити з вами. - Сер М. особисто просить прийняти вас у своєму кабінеті, - пожартував він.
  
  
  «Послухайте, дивіться, – сказав Нік, – який збіг. Дуже приємно бачити вас знову».
  
  
  Інший похитав головою. Його маленькі, налиті кров'ю очі холодно дивилися на Ніка з-під густих брів. За ним, у дверях, стояли двоє вартових з автоматами.
  
  
  Австралієць сказав: «Ти помиляєшся, чуваку, не думаю, що колись бачив тебе раніше». Не намагайтеся розіграти ці трюки. Іди зі мною! Сер М. Не любить, коли його гості затримуються.
  
  
  Нік бачив зізнання у його очах. І ще дещо. Незахищеність. Австралієць чомусь не хотіли визнати, що зустрічалися раніше. Чому? Нік міг вигадати лише одну причину цього. Може, він усе ще міг би це використати.
  
  
  «Так, ти маєш рацію», - сказав він, йдучи коридором. "Я помилився. Але ти схожий на когось, кого я знаю із Сінгапуру. Вибач."
  
  
  Він побачив, як двоє вартових дивляться один на одного. Австралієць посміхнувся. 'Забудь про це. Не хвилюйся через це. У тебе в голові інші турботи». Коли його вели коридором, Нік глянув на інші камери. Він не міг бачити крізь масивні сталеві двері, але через вентиляційний отвір він почув пронизливий жіночий голос: … Кожен із вас отримає суму по мільйону доларів… «Бідні дияволи! Вони будуть готові на все, щоб вибратися звідси.
  
  
  Вони підійшли до сходів, що вели нагору. Замість піднятися нагору, австралієць відчинив двері внизу сходів і кивнув Ніку. "Іди сюди спочатку, я хочу тобі дещо показати". Він дав знак вартовим чекати в коридорі. Він витяг револьвер і націлив його на Ніка. 'Входь у приміщення! І жодних фокусів».
  
  
  То була довга вузька кімната з високою стелею. Він був зовсім голий, і кімната була яскраво освітлена. То був закритий тир, і нещодавно там тренувався ще хтось.
  
  
  Нік з огидою подивився на два стовпи на іншому кінці стрільбища, між манекенами і цілями, що рухаються. До нього було прив'язано два тіла. Вони були зрешечені кулями і неживо висіли на стовпах, як два мішки з сіллю. Вони були одягнені в зелений бойовий одяг, мабуть, вказаний в армії Дрейка.
  
  
  Позаду Нік почув, як австралієць сказав: «Вони не підкорялися своїм наказам. Отже, ви бачите, що начальник дотримується суворої дисципліни. Я подумав, що було б непогано вам це показати. Тепер ви можете знати, які у вас проблеми».
  
  
  Нік дивився на мерців. Вартові стояли по той бік дверей. Він м'яко сказав: Скільки у мене проблем?
  
  
  «Досить, більш ніж достатньо. Я б сказав, що у вас є близько години, можливо, трохи більше, але на вашому місці я не був би надто оптимістичний. І врешті-решт ми всі повинні померти, чи не так? '
  
  
  Нік мовчав. Тепер австралієць стояв перед ним і встромив револьвер йому в живіт. «Запам'ятай одну річ, пляжний бродяга. Ми ніколи не зустрічалися! Я тебе не знаю. Забудьте про пляж! Подумайте про це, може тоді я зможу вам допомогти; може, я навіть зможу допомогти тобі вибратися звідси. Зрозумів?
  
  
  Нік Картер кивнув головою. - 'Зрозумів.'
  
  
  Вони підняли його сходами і пройшли красивими коридорами, викладеними мозаїкою. Перед кожними дверима стояли по два озброєні солдати. Через відчинені двері Нік побачив велику кількість чоловіків за столами, що схилилися над паперами та папками. Всі вони носили зелену бойову форму, і у більшості на рукавах були відмінності.
  
  
  "У вас тут хороша армія", - сказав Нік.
  
  
  Австралієць жорстко вдарив його револьвером у спину. 'Мовчи! З цього моменту відкривай рота лише тоді, коли з тобою розмовляють». "Тепер він грав усіх сержант-майорів, ймовірно, щоб справити враження на вартових", - подумав Нік.
  
  
  Вони підійшли до великих дубових дверей, обставлених залізною та мідною фурнітурою.
  
  
  Австралієць без стукоту відчинив двері і зачинив за собою. Нік непомітно глянув на своїх охоронців. У зеленій формі, з бородою та плоскими беретами вони справді були схожі на фіделістів, і якби Нік не знав краще, він, безсумнівно, прийняв би їх за послідовників Кастро.
  
  
  Нік усміхнувся молодшому з двох і запитав: Un cigarrillo, por Favor?
  
  
  Охоронець поліз у кишеню, вийняв пачку цигарок і почав віддавати їх Ніку. Інший охоронець вилаявся і вибив пакет із його руки. 'Ідіот!'
  
  
  Нік знизав плечима. Австралієць мав рацію. Сер Малькольм Дрейк любив дисципліну.
  
  
  Австралієць повернувся і кивнув Ніку. 'Увійти до приміщення. І заспокойся. Не намагайтеся пожартувати. Вікна відсутні. Двері – єдиний вихід. І ми чекаємо на вас тут».
  
  
  Нік криво усміхнувся йому. "Ти боїшся, що я спробую завдати шкоди твоєму босу?"
  
  
  Австралієць глянув на нього з голови до ніг. «Я визнаю, що ти не зовсім худий чоловік. Але й ти не диявол!
  
  
  Кімната була величезною та круглою. Підлога була вкрита східними килимами, стіни – гобеленами. Було непряме освітлення та кондиціонер. Чути приглушений звук скрипок. Вівальді.
  
  
  Голос був легкий і дуже добре підходив до музики. Голос представляв істеблішмент, англійські школи-інтернати, але також мав піратський авторитет. "Сядьте." Доглянутий палець вказав на стілець, що стоїть приблизно за шість футів від величезного столу з рожевого дерева. Стілець був міцним, оббитим шкірою, і Нік побачив, що ніжки були відпиляні, щоб він був нижче столу. Йому було важко приховати посмішку. Сер Малькольм знав усі психологічні хитрощі.
  
  
  - Якщо хочеш, випий херес. Боюся, це все, що я можу запропонувати вам, але якість відмінна. Мансанілья, найсухіший із сухих хересів.
  
  
  Нік опустився в крісло, дозволяючи очам звикнути до тьмяного світла. Він відмовився від шеррі та уважно подивився на чоловіка за столом. У нього були дуже широкі плечі та потужні руки, що якось не гармоніювало з дорогою білою шовковою сорочкою.
  
  
  Він побачив два алюмінієві милиці і тепер зрозумів, чому плечі були такими незвичайно широкими. Якщо ви не можете використати ноги, ви зазвичай зміцнюєте інші частини тіла.
  
  
  «Так, - сказав сер Малкольм Дрейк. «Я частково паралізований. Але, будь ласка, не дозволяйте цьому розчаровувати вас». Він підняв пістолет, і Нік побачив, що це його власний "Люгер". «Гарна зброя», - сказав чоловік за столом. «Я завжди вважав за краще Люгер. "Можу сказати, що я справляюся з цим дуже добре".
  
  
  Нік запитав: "Можна мені сигарету?"
  
  
  «Звичайно. Вони стоять поряд з вами. Ви впевнені, що не хочете скуштувати шеррі? Я дуже пишаюся цим».
  
  
  Нік вийняв сигарету з коробки з написом «Фортнум та Мейсон» у Лондоні. Цей виродок знав, де взяти свої дорогі речі. У той же час його очі уважно оглянули кімнату. Він побачив величезну мапу, яка повністю закривала стіну за столом. Три довгі червоні стрілки вказували на Північний В'єтнам, Вашингтон та Гаїті. До нижньої частини картки було прикріплено чорний знак, у якому чорними літерами було написано: ТРАЙДЕНТ.
  
  
  Це було так просто. Але як вона могла очікувати, що він зрозуміє її у глибині моря, незадовго до її смерті. Вона відчайдушно вказала на свою зброю, тризуб, стрілу з трьома зубами!
  
  
  Його очі шукали далі. Час було вказано на великому настінному годиннику: 12:03. Хоук почне хвилюватись.
  
  
  Перш ніж людина за столом знову заговорила, Нік зміг уважно розглянути його обличчя. У нього було гостре, але не худе обличчя, і тонке біле волосся. Великий вигнутий, як бритва, ніс над тонким ротом. Він не міг розрізнити кольору очей, які тепер пильно дивилися на нього.
  
  
  "Я не думаю, що нам потрібно обійти це", - сказав сер Малкольм Дрейк. «Просто тому, що я не маю на це часу». Він глянув на настінний годинник. «Не могли б ви сказати мені, на кого ви працюєте і як вас звати? Це чи не британська секретна служба?
  
  
  Нік Картер зрозумів це задовго до того. Він знав, як мало він може втратити, якщо говоритиме правду, тобто більшу частину правди. І, можливо, йому навіть вдасться щось від цього виграти. У будь-якому разі, якщо йому вдасться переконати цього авантюриста у безнадійності своїх планів, він зможе уникнути великої бійні.
  
  
  Нік Картер ніколи не заперечував проти того, щоб позбавитися когось, хто заважав його роботі, коли це було дійсно необхідно. Але йому абсолютно неприємна думка про масштабну і непотрібну криваву лазню. Отже, він скуштував.
  
  
  "Мене звуть Джим Талбот", - почав він. Я агент AX. Ваші плани були виявлені, сер Малькольм. Ваш уряд та мій повністю обізнані. Ваші кілери навіть не увійдуть до Сполучених Штатів, і якщо китайці спробують вторгнутися до Північного В'єтнаму, на них чекає сюрприз. Ми використовуємо атомну бомбу! Чому ти хочеш підкорити Гаїті, я не знаю. Можливо, ви не надто мудрі. У будь-якому разі, мій уряд ніколи цього не допустить. Не те щоб ми не хотіли, щоб тато Док Дювальє-молодший гнив на дні моря, але я сумніваюся, що ви та людина, яка зможе замінити його та прибрати там поліцію терору. Щодо цього мільярда золотом, не розраховуйте, що колись зможете витратити з них хоча б гріш».
  
  
  Сер Малькольм Дрейк дістав з шухляди довгу сигару і закурив. Він задумливо дивився на Ніка поверх полум'я запальнички. Музика на мить зупинилася, потім знову заграла. Як і раніше, Вівальді. Концерт ре мінор для двох скрипок. Нік чекав.
  
  
  Нарешті сер Малькольм заговорив. «Я бачу, що Моніка старанно виконала свою роботу. Дуже ретельно. Як безглуздо з мого боку було довіряти їй! Але я питаю вас, який чоловік справді може повірити у те, що його дружина – шпигунка».
  
  
  "Ти звів рахунки", - сміливо сказав Нік. "Ти змусив її заплатити своїм життям".
  
  
  Дрейк схопився за милиці, що притулилися до столу. Він підвівся і почав переходити до іншої сторони столу. Нік був вражений легкістю та швидкістю, з якою він це зробив. Він усе ще тримав "Люгер" у правій руці. Незважаючи на важку інвалідність, він випромінював силу та впевненість, а стовбур пістолета не вібрував.
  
  
  Але коли сер Малькольм заговорив, його голос був м'яким, майже доброзичливим.
  
  
  - Отже, ви були тим чоловіком на місці аварії? Водолаза, якого ми не змогли вистежити? Нік побачив проблиск поваги в залізних очах під білими бровами.
  
  
  – А ти з AX! Це, звісно, багато що пояснює. Я, звісно, чув про тебе. І я мушу сказати, що у вас дуже погана – на ваш погляд, ймовірно, хороша – репутація».
  
  
  "Ти все ще можеш це побачити", - прямо сказав Нік. - Використовуйте свої мізки, сер Малькольм. Ви не маєте шансів. Забудьте про це, це врятує багато життів. І ви можете позбутися кількох років в'язниці або…
  
  
  Посмішка сера Малькольма здавалася майже священною. Він націлив пістолет Ніку Картер в живіт. 'Продовжувати. Ви хотіли сказати, кілька років у психіатричній лікарні. Нік знизав широкими оголеними плечима. 'Може бути.' Сер Малькольм знову посміхнувся. - Я можу йти за вами, Талботе, якщо це ваше справжнє ім'я. Не має значення. Зізнаюся, якщо ви хочете називати решту світу нормальним, я безперечно ненормальний. Мене нудить від цього автоматизованого відчуженого світу, в якому я мушу жити. Для когось на зразок мене немає місця у цьому світі. І тому я вирішив поступитися дорогою. Я походив із правлячого класу, якому більше не дозволено правити. Добре, я правитиму. Я захоплю Гаїті, і це буде простіше, ніж ви можете собі уявити. Я можу впоратися з цим Дювальє, а щодо його терористичної поліції, Тонтон Макута, вони вже на півдорозі до моєї зарплати! І як тільки я стабілізую ситуацію протягом кількох тижнів, я буду запеклим антикомуністом і залучу Сполучені Штати на свій бік. Вони приймуть мене як найменше з двох лих».
  
  
  Сер Малкольм відійшов на милицях боком назад за стіл, стежачи за тим, щоб дуло його зброї завжди було спрямоване в живіт Ніка Картера. Нік знову глянув на годинник. 12:24. Сер Малькольм бачив це і помітив: «Вашому босу, мабуть, цікаво, де ви зупинилися, га? Дуже шкода.'
  
  
  Нік посміхнувся йому, намагаючись зобразити якомога більшу байдужість. «Якщо я не зв'яжусь із ним найближчим часом, люди з AX вийдуть на берег тут. Декілька кадрів і ваша казкова революція закінчена.
  
  
  Сер Малькольм опустився на стілець і прибрав милиці. 'Сумніваюся. У них будуть підозри, але поки вони не знатимуть напевно, вони зачекають та подивляться. Принаймні добу. Повірте мені. Ваші люди не хочуть розголосу про це, як і я. І за добу вони не зможуть мене зупинити».
  
  
  "Ти справді думаєш, що зможеш впоратися з ураганом?" Сер Малькольм закурив нову сигару. «Я визнаю, що ураган – не зовсім благо. Але, незважаючи на шторм та бурхливе море, це все одно працює на мою користь». Він подав сигару на карту на стіні. «Я маю свою службу погоди. Мені сказали, що на світанку центр урагану пройде північ Нідерландських Антильських островів. Це означає, що тут буде досить спокійно принаймні кілька годин, а мені достатньо кількох годин. Вибач, що розчарував тебе, Талботе, але я думаю, що все одно зможу витратити цей мільярд. І погодьтеся, із мільярдом можна купити багато друзів у Вашингтоні».
  
  
  Кілмайстер кивнув. Він навряд чи міг із цим посперечатися. Він сказав: «Є тільки одне, сер Малкольм: це замах. Звісно, у нього нічого не вийде, але я не думаю, що у вас буде багато друзів у Вашингтоні».
  
  
  Сер Малькольм знову глянув на годинник. Він посміхнувся до Ніка. «У кожному детективі, якого я читав, - сказав він, - лиходій надто багато каже! Тепер ви намагаєтеся поставити мене в ту ж позицію, і я з подивом виявив, що реагую так само, як будь-який середній лиходій.
  
  
  Принаймні я підозрюю, що в цьому випадку я лиходій. Але насправді я повинен визнати, що хочу, щоб ви знали мої мотиви, перш ніж ...
  
  
  'Померти? Мені було цікаво, коли це стане предметом обговорення».
  
  
  «Прямо зараз, – сказав сер Малкольм Дрейк. 'В даний час. Але не слід бути надто нетерплячим. Як я вже збирався сказати, вбивства вашого президента насправді не сталося і не станеться! Це був спосіб отримати золото у китайців. Я був сповнений рішучості зрадити цих убивць, як тільки вони висадяться в Нью-Йорку. Звісно, без розкриття моєї особистості. Тому що, може, в майбутньому мені знадобляться китайці. Особисто я сподіваюся, що вони справді вторгнуться до Північного В'єтнаму, що ви скинете бомбу і що ви будете втягнуті у довгу безнадійну війну з китайцями. Я сподіваюся, що зможу спокійно займатися своїми справами у цьому хаосі. Але це майбутнє. Тепер ми маємо розібратися з вами. З вашим майбутнім. Ви, звичайно, розумієте, що мені доведеться вас убити!
  
  
  'Чому? Я бранець, безпорадний. Живий, я не можу сильно тебе образити, але мертвий? Мій народ ніколи цього не забуде! »
  
  
  Сер Малькольм провів одним зі своїх доглянутих пальців по білій брові. «Зізнаюся, це є аргумент. Якщо я дозволю собі убити тебе, у мене можуть виникнути проблеми з цим пізніше, але все ж таки я не бачу іншого рішення. Ви помиляєтеся: живим ти завдаси мені більше неприємностей, ніж мертвим. Ви втратили вирішальний фактор, містере Талботе!
  
  
  Нік взяв ще сигарету і спробував зобразити байдужість, яку насправді не відчував. Людина за столом була не тільки вихованим аристократом, а й холоднокровним убивцею. Закурюючи сигарету, він пробігав очима своїм голим тілом, за винятком плавок. Нік знову відчув сильну ностальгію за своїм люгером та стилетом. Якби він у нього був, він міг би ризикнути, хоч би якими малими його шанси не були. У нинішньому вигляді він був приречений.
  
  
  Сер Малькольм сказав: «Подумайте, містере Талботе. Поки що я винен лише у політичних злочинах, чи не так? Я мушу це визнати. Їх можна довести. Але ви не гірше за мене знаєте, що в наші дні за такі злочини особливо не карають, а в деяких випадках навіть потурають. Але ж вбивство?
  
  
  «Я розумію, – сказав Нік.
  
  
  Сер Малькольм кивнув головою. «Звичайно, ви розумієте. Я хочу повідомити вас конфіденційно, що Рамірес не збирався вбивати мою дружину. Йому було наказано йти за нею лише для того, щоб побачити, з ким вона контактувала. Він мав схопити вас, містере Талботе. У будь-якому разі він не повинен був відпускати тебе живим. Щодо Моніки, я думав про інше!
  
  
  Кіллмайстерові здалося, що він почув у словах сера Малькольма відтінок садизму. Він знав, що Моніці Дрейк пощастило. Її смерть, безперечно, була легша, ніж гидкі плани, які сер Малкольм приготував для неї.
  
  
  Сер Малькольм ляснув плоскою рукою по столу. «Отже, ви бачите, як це працює. Гадаю, Рамірес випадково вбив Моніку, коли намагався тебе схопити?
  
  
  Нік коротко кивнув. - «Але це не змінює твоєї ситуації».
  
  
  'Вірно. Я винний у співучасті у вбивстві. Мені це не подобається, містере Талботе. Але Рамірес мертвий, з'їдений акулами, якщо я добре знаю. Отже, ви залишились єдиним свідком».
  
  
  Сер Малькольм посміхнувся, оголивши бездоганні блискучі зуби. Ніку згадалася величезна акула-молот біля затонулого корабля «Ель Конкістадор». Посмішка цього монстра була такою ж співчутливою. Ніку не хотілося усміхатися у відповідь, але він усміхнувся. Було напружено. Він завжди відчував, коли він має серйозні проблеми, і він був зараз. Йому вдалося надати голосу провокаційного характеру. - Марно, сер Малькольм. Я вже все розповів своїм; вони всі точно знають, який ти мерзенний шматок лайна!
  
  
  Сер Малькольм махнув цей аргумент убік із широким жестом. «Чутки. Це просто чутки. Жоден з ваших людей насправді не бачив, як Рамірес убив мою дружину. Чому ви думаєте, що я хотів би отримати ваше співчуття, Талботе? Бо ти якийсь там агент? Я очікував, що протягом кількох днів, і я вже прийняв всі види запобіжних заходів. Але ви можете повісити мене, або дати мені життя в будь-якому випадку. Я так довго працював, і я не вірю, що це шлях до мого кінця. До побачення, містере Талботе. Мені шкода, що доводиться так чинити”.
  
  
  Він натиснув кнопку. Нік почув, як за ним відчинилися двері. Сер Малькольм уже схилився над купкою паперів, ніби його більше не турбувала присутність Ніка.
  
  
  Австралієць жестом показав Ніку револьвером, щоб той залишив кімнату. Підійшовши до дверей, сер Малькольм сказав: «Залишся ще трохи, Гаррі. Мені треба з вами дещо обговорити».
  
  
  Він віддав двом охоронцям кілька наказів побіжною іспанською. Вони змусили Ніка стати обличчям до стіни з піднятими руками. Австралієць підійшов до столу. Нік побачив обличчя Гаррі Кребтрі, і йому знову спало на думку, що цій людині незручно.
  
  
  Сер Малькольм Дрейк кілька секунд дивився на австралійця, нічого не говорячи. Потім він запитав: "Як довго ти був зі мною, Гаррі?"
  
  
  "Майже двадцять років, сер".
  
  
  Хммм – так, саме так. І скільки разів я потурав твоїм провинам, Гаррі?
  
  
  Гаррі Кребтрі почав нервувати. Цей інвалід з холодними сталевими очима був, мабуть, єдиною людиною у світі, якої він боявся. Все, що він міг зробити, це затнутися: «Я… я не розумію, що ви маєте на увазі, сер. «Звичайно, ти це знаєш, Гаррі! Твоя вічна випивка! Невдало виконані завдання. І особливо ваша непослух. Ти ж знаєш, Гаррі, я такий поганий з непослухом. І того разу, коли ти справді облажався!
  
  
  Гаррі Кребтрі відчув, що спітнів. "Я все ще не розумію, сер".
  
  
  Сер Малькольм заговорив з ним зараз, як із дурною дитиною. Гаррі, Гаррі! Брехня не допоможе. У мене тут ця жінка, донна Ланзос. Вона підійшла до мене прямо. Вона мені все розповіла». Сер Малькольм кивнув у бік дверей. Ти майже схопив його тоді, Гаррі. У тебе це було пропущено поміж пальцями. І ви дозволили йому втекти. Я міг би пробачити тобі це, зрештою, ти не міг знати, хто він такий. Але ти збрехав, Гаррі! Ти не сказав мені про це. І ти знову пив. Прямо зараз ви ледве стоїте на ногах, щоб якнайшвидше знову отруїти свою кров цим лайном! Хіба це не так, Гаррі? Гаррі вже притягали до відповідальності перед начальством. Досі його жодного разу не знижували на посаді, бо у тверезому вигляді він був чудовим солдатом. Він знав, що іноді найрозумніше зізнатися у всьому і віддати себе пробаченню начальства. Він прокляв цю хтиву повію і побажав їй квиток в один кінець у пекло. Він дотримав свого слова і привіз її на Кей у зеленій формі. Перш ніж він це зрозумів, вона вже втекла у темряві. Прямо до сера Малькольм!
  
  
  Гаррі Кребтрі вирішив ризикнути. Він сказав: «Так, сер. Я винен. Зізнаюся, я все зіпсував».
  
  
  Сер Малькольм узяв «люгер» зловмисника і провів пальцем по вицвілому синьому металу. Він глянув на австралійця і похитав головою.
  
  
  Через те безладдя, яке ти влаштував, Гаррі, у мене зараз невеликі проблеми. Я дуже поспішаю, мені тепер треба зайнятися справами, до яких ще не готова підготовка. Якби я тільки вчасно дізнався про цей пляжний волоцюга, Гаррі! Тоді багато що могло б скластися інакше».
  
  
  "Мені дуже шкода, сер".
  
  
  Сер Малькольм направив на нього зброю. «Мені нема про що шкодувати. Ви можете придумати якусь вагому причину, з якої мені не слід натискати на курок?
  
  
  'Так сер. Може, тоді я п'яниця і іноді щось напортачую; живий я тобі уявляю більше користі, ніж мертвий».
  
  
  Сер Малькольм зітхнувши поклав «люгер» на стіл. «Я хотів би бути переконаним у цьому, як і ти, Гаррі. Але я дам тобі останній шанс. Вам потрібно провести цю людину, Талбота, або як її там звуть, у «кімнату» і прибрати її з дороги. Нехай все розкаже тебе потіє, катуй, якщо хочеш. А потім убий його». Він глянув на годинник. «За півгодини, не пізніше, я хочу почути, що він мертвий. Зроби це сам. Не залишайте свідків. Це зрозуміло?
  
  
  'Так сер. Цілком ясно. І дякую, сер!
  
  
  Коли він підійшов до дверей, сер Малькольм сказав: «Це останній шанс, Гаррі. Не забувай це. Безперечно твій останній шанс.
  
  
  Щойно австралієць пішов, сер Малькольм натиснув іншу кнопку. Панель рушила, відкривши невелику кімнату. У ньому була жінка та охоронець. Приведіть її, - наказав сер Малькольм. Охоронець грубо вштовхнув жінку до кімнати. Сер Малькольм вказав на стілець, на якому сидів Нік Картер. "Сиди там, мила". Він сказав охоронцеві: «Залишайся там. Я подзвоню, якщо ти знадобишся. Він знову натиснув на кнопку, і панель повернулася на місце. Сер Малькольм узяв у руки «люгер» і пограв із ним, дивлячись на жінку холодними очима. Він запитував, чи зможе вона це зробити, чи справді вона зможе зробити те, що він задумав. Він завжди не довіряв жінкам. Справедливо! «Ви згадайте Моніку, — подумав він.
  
  
  «Часу мало, – сказав він раптово. «Ти все ще хочеш помститися цьому здоров'я за вбивство Рамона? А що щодо Гаррі за те, що він збрехав вам про тіло Рамона?
  
  
  «Сі! Я хочу вбити їх обох. Це свині!
  
  
  Зелена форма була надто велика для неї, але не приховувала її соковитих вигинів. Обличчя її було брудне, темне волосся сплутане, а макіяж розмазаний. Вона дивилася на сера Малькольма широко розплющеними очима. На мить він задумався, що означає відчувати стільки ненависті. Він убивав, коли треба, безпристрасно і розважливо. Він посміхнувся. Але він не був американською і не був закоханий у Рамона Раміреса.
  
  
  Він сказав: Добре. За кілька хвилин ця людина, охоронець, відвезе вас кудись, щось дасть і скаже, що робити. Це дуже просто. Все, що вам потрібно зробити, це натиснути на курок. Як ти думаєш, чи зможеш?
  
  
  Зап'ястям донья Ланзос прибрала пасмо волосся, що звисало перед її очима.
  
  
  «Я погано поводжуся зі зброєю, сеньйоре. Я нічого про це не знаю. Може, ножем?
  
  
  'Добре. Чи не з пістолетом. Потім зрозумієш. Це буде дуже просто. А тепер уважно слухай, доньє: якщо ти все зробиш правильно, я подбаю про те, щоб тобі всього вистачало. Я дам тобі багато грошей і, можливо, навіть дозволю тобі жити зі мною. Ти розумієш?'
  
  
  Дона Ланзос підвелася. Її темні очі спалахнули, і вона відкинула волосся назад, сказавши: «Зрозуміло, сеньйоре! Я можу бути повією, але я не розумово відстала! Ми поговоримо про це згодом. Тепер я хочу вбити цих людей. Зараз!
  
  
  Сер Малькольм натиснув кнопку. Увійшов охоронець. Сер Малькольм швидко віддав йому кілька наказів.
  
  
  Коли вони вийшли з кімнати через таємну кімнату, він глянув на годинник. Гаррі пішов десять хвилин тому. Це було ідеально. І це було так чудово! Йому подобалася чистота. Таким чином він убив двох, можливо, трьох зайців одним пострілом. Сер Малькольм Дрейк голосно засміявся і потер руки. Він глянув на карту позаду себе. Мав ще багато зробити, і в нього залишалося мало часу, але в нього все ще був шанс, хороший шанс. Якби він міг вторгнутися на Гаїті і поставити світ, тобто Сполучені Штати, перед фактом, що відбувся, вони б залишили його в спокої. Зрештою, він був затятим антикомуністом! Він посміхнувся і схопив слухавку одного телефону на своєму столі.
  
  
  Кіллмайстер, почувши позаду себе у довгому коридорі стукіт чобіт австралійця, відчайдушно шукав вихід. Він відчував, як час вислизає за секундою. Погляд австралійця говорив багато про що, коли він вийшов з круглої кімнати. Якщо він колись мав намір стримати свою обіцянку, дану Кіллмайстеру, принаймні він передумав зараз. Австралієць уб'є його.
  
  
  Вони були самі в кам'яному коридорі, що веде до центру вілли. То був довгий, голий, тьмяно освітлений тунель. Цвяхи під чоботами австралійця видавали зловісний звук. Нік озирнувся. Австралієць відставав від нього на три метри. Тож Нік нічого не міг зробити.
  
  
  Наприкінці тунелю були дерев'яні двері. Позаду нього австралієць гаркнув: «Відкрий двері та йди всередину. Залиш двері навстіж відчиненими, щоб я міг тебе бачити. Жодних хитрощів! '
  
  
  Нік зробив, як йому сказали, і почав говорити. Торгуватись за своє життя. "А як щодо нашої угоди?" - сказав він. "Я не говорив про вас серу Малькольм". Безглуздо, звичайно, але це могло заощадити йому час, а кожна секунда була дорогою.
  
  
  Австралієць сказав: «О, це. Вибачте, але він уже все знав, підлий. Для мене це була досить важка дорога, і я радий, що не отримав того, що припасовано тобі! »
  
  
  Нік оглянув маленьку кімнату. Він був порожній, якщо не брати до уваги дуже старого і важкого стільця. Ремені стільця нагадали йому зображення електричного стільця. Але жодних електричних дротів він не побачив. На стіні подекуди були темні плями, і Нік подумав, що саме це.
  
  
  "Сядьте в крісло", - сказав австралієць. Нік це зробив. Австралієць зупинився у дверях і наставив важкий револьвер на Ніка.
  
  
  "Можу я розповісти вам про цей стілець?"
  
  
  'Забудь про це.' Нік відчув себе напруженим. Нічого не поробиш. Йому доведеться ризикнути стрибнути на австралійця.
  
  
  - Я все одно тобі скажу. Це дуже повчально, – сказав австралієць. Це крісло зі старого замку тут, на острові. Ви бачите ці шини? Вони пов'язували тебе цим, перш ніж задушити залізною стрічкою, яку затягували гвинтом. Гидко, а? І також дуже повільно. Тобі пощастить. Ти отримаєш швидку кулю.
  
  
  Нік безвольно повис у кріслі. Він розслабив свої м'язи для останнього зусилля. У нього хворів живіт, і він знав, що наляканий. Не на смерть, а як ягня доставлене до м'ясника. У безнадійній пастці. Йому доведеться померти, поки живе цей вбивця, ця п'яна мавпа. Він відчував, як усередині нього наростають гіркота і гнів, але вони придушувалися його природною самовпевненістю та рішучістю залишитися живими. Якби він зміг змусити австралійця зробити два кроки вперед!
  
  
  Нік Картер схрестив ноги і недбало відкинувся на спинку стільця, ніби збираючись попросити капці та трубку.
  
  
  «Ти робиш помилку, хлопче. Велика помилка. Знаєте, ваш бос ось-ось потрапить у пастку. І тобі знадобиться друг, коли все скінчиться. Я міг би бути цим другом».
  
  
  Австралієць подивився на годинник. «Просто продовжуй говорити, поясни мені. Я зрозумів тебе. Останні зітхання, чи не так? У мене ще є кілька хвилин. Звичайно, я міг би вас трохи помучити зараз, поставити вам кілька питань, але для цього мені потрібно було б підійти ближче, чи не так? Тому я не прив'язуватиму тебе до стільця. Не для того, щоб дати тобі можливість спробувати щось дурне». Потім Кіллмайстер побачив це. Повзуча тінь йде тунелем до дверей. Його серце почало битися частіше, частково через його концентрацію, але також і тому, що фігура на перший погляд виглядала дуже страшною. Примарний привид, що підкрадається, вся в білому.
  
  
  Потім він зрозумів і щосили спробував утримати на собі увагу австралійця. Привид був людиною у вогнестійкому костюмі зі шоломом. До його спини були прикріплені баки, а в руках, одягнених у важкі рукавички, він тримав довгу трубку. Вогнемет! Людина у вогнестійкому костюмі прийшла їх спалити. Обох!
  
  
  Австралієць, як і раніше, не звертаючи уваги на пекло, що навис за його спиною, знову глянув на годинник. «Краще б нам одразу покласти цьому кінець, чи не так? Як ти хочеш цього? Спереду чи ззаду? Кажуть, позаду краще, але хто знає напевно? Він підняв важкий револьвер. «Не хвилюйся, друже. Це не зашкодить. Я чудовий стрілець».
  
  
  Людина з вогнеметом тепер стояла позаду австралійця у дверях. Трубка вогнемета була спрямована прямо у спину австралійця. "Дуже люб'язний сер Малькольм", - подумав Нік. У той момент, коли полум'я з вогнемету потрапило в спину австралійця, і останній натиснув на спусковий гачок, Нік Картер вискочив із сидіння.
  
  
  У Ніка був лише один шанс, і він це знав. І австралійець мав один шанс. Якщо він не вб'є його, Нік зможе використати його як щит.
  
  
  Куля залишила червоний рубець на його спині. Це була просто рана на тілі, кривава, але несерйозна. Він врізався в австралійця, що кричав, який вже перетворився на палаючий смолоскип. Коли Нік ударив його, револьвер вистрілив. Нік прикрив очі руками і штовхнув вмираючого вперед.
  
  
  Чоловік у вогнестійкому костюмі в паніці випустив трубу, повернувся, щоб бігти, але спіткнувся об шланг і впав на землю.
  
  
  Нік підбіг до нього і кілька разів ударив його ногою у простір між шоломом та костюмом. Чоловік перестав рухатися. Нік зірвав шолом і побачив обличчя доньї Ланзос.
  
  
  Нік вилаявся. Біжи, він мав бігти! Він знав, що сильно обгорів, що він почне відчувати все більше і більше болю і стане дедалі слабшим.
  
  
  Зриваючи з неї костюм, він перевіряв її пульс. Нічого такого. Вона була мертва. Він не мав часу гадати, що вона тут робить, чому так скінчила. Він одягнув форму, яка була для неї надто велика, і одягнув шолом. Він установив паливні баки собі на спину, з'єднав шланг, взяв трубу в руки і пішов угору довгим тунелем.
  
  
  Нік уже почав відчувати опіки, але його мозок проігнорував біль та підготував план. Сер Мальколь Дрейк доведеться діяти дуже швидко. Він знайшов ще один коридор, що веде до зовнішніх дверей. Було двоє охоронців, але вони не звернули на нього уваги, коли він підійшов до них. "Може, їх попереджали, - подумав Нік, - або щось подібне вже траплялося раніше". Він тримав палець на спусковому гачку, проходячи повз них. Вони, певно, ніколи не дізнаються, як їм пощастило. Але Нік усміхнувся: Кіллмайстер знову виграє.
  
  
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  
  
  За триста ярдів на північ від вілли Нік Картер закопав вогнемет і зняв білий костюм. Вогнемет був грізною зброєю, але в поєднанні з білим костюмом він був надто помітним. Він знайшов калюжу бруду, в якій катався туди-сюди, поки не був покритий шаром бруду товщиною в дюйм, що трохи послабило біль. Більшість його волосся була обпалена, але обличчя не сильно обгоріло. Він відчув величезні пухирі на плечах та тулуб. Він лежав у багнюці, розмірковуючи про події. Він не вірив, що сер Малькольм Дрейк організовує на нього великомасштабне полювання; було б! тривога, але Нік не думав, що це багато важить. Ця людина, мабуть, зосередилася б на своєму вторгненні на Гаїті. Він хотів поставити Сполучені Штати перед фактом, що відбувся, і посперечатися, що Вашингтон триматиметься подалі від цього, поки не стане ясно, які плани нового лідера. Був хороший шанс, що вони дадуть йому спокій, враховуючи їхню огиду до кримінального правління Папи Доу Дювальє. Тим часом Нік побачив собі дві головні завдання. Залишитися живим і, якщо зможе, зупинити вторгнення.
  
  
  Він не бачив можливості зв'язатися з Хоуком. Нік знав старого і був упевнений, що не панікує, якщо зателефонує до берегової охорони, флоту та пожежної охорони. Він зачекає щонайменше двадцять чотири години. Хоук повністю йому довіряв. Хоук очікував, що зможе впоратися із труднощами. Він і раніше бував у подібних обставинах. І досі йому завжди вдавалося вийти із цього бездоганним. Хоук зачекає.
  
  
  Коли його схопили, у нього відібрали все, окрім плавок. Йому потрібна була зброя та додаткова інформація. Але найбільше йому потрібно було знайти флот вторгнення, який сер Малькольм, безперечно, приховував на острові. Малоймовірно, що він скористається для вторгнення вантажним судном, яке доставило золото. Воно було надто великим, надто повільним і надто легкою метою для берегових знарядь. Нік виліз із брудної калюжі і рушив у дорогу. Серу Малькольму для вторгнення знадобляться невеликі швидкі човни, і він, ймовірно, сховав їх на морській стороні острова, щоб їх не було видно з материка. Пробираючись крізь густу рослинність, він побачив промені ліхтарів з боку вілли. Сер Малькольм почав поспішати.
  
  
  У міру того, як Нік пробирався до проходу Мони, характер шторму почав змінюватися. Тут дався взнаки центр урагану, що йде далеко на південний захід. Вітер майже вщух, але була гроза і випав град розміром із м'яч для гольфу. Нік захистив свій майже обгорілий череп однією рукою і поповз далі. Іноді місцевість висвітлювала блискавка.
  
  
  Він дістався бухти на боці проходу Мони і ліг у траві, яка тут була п'яти футів заввишки. Наступний спалах блискавки показав те, чого він уже чекав. З того місця, де він лежав, він міг ясно бачити десантні кораблі, незважаючи на маскувальну сітку, яка не дозволяла бачити човни з повітря. Шість десантних кораблів пришвартувалися до довгого причалу, що виходить із бухти. Нік чекав ще одного спалаху блискавки, обережно крадучись на берег. Він чув, як чоловіки розмовляють між собою на іспанському діалекті.
  
  
  Не минуло й двадцяти ярдів від Ніка, як хтось крикнув: «Гей, старий Галего! У тебе є для мене цигарка?
  
  
  Голос відповів: «Чому б тобі самому не купити їх, Пепе? Як ви вважаєте, вони ростуть у мене на спині?
  
  
  Третій голос сказав: «Перестань скаржитися, Хуане. Скоро ми всі будемо багатими. Ми будемо по вуха у сигаретах, жінках та вині».
  
  
  'Вітання! Це інша річ, товариші!
  
  
  У світлі наступної блискавки Нік побачив групу чоловіків, що сидять навколо невеликого барака біля підніжжя пірсу. Це було вигідно. Ймовірно, це означало, що на човнах не було охорони. Він поповз праворуч, до кінця кругового пляжу, де міг непомітно і нечутно увійти у воду. Коли він був майже поза чутністю, він почув телефонний дзвінок у бараку.
  
  
  Він увійшов у воду і почав плисти так, щоб можна було підійти до човнів з моря. За своє життя він бачив чимало десантних кораблів і підозрював, що то були «Елкос». Хороші, міцні кораблі, здатні витримати негоду. Вони виглядали вразливими, але це вводило в оману. Вони вже не були новенькими, але сер Малькольм їх полагодив.
  
  
  Проблема була в тому, на якому човні він сховається. Безперечно, всі човни вирушать у плавання дуже скоро, але Нік хотів вирушити в подорож із сером Малькольмом Дрейком. Звідки він міг знати, на якому човні це буде?
  
  
  І знову його проблема була вирішена сліпучим спалахом блискавки. Він обігнув далекий кінець причалу і наближався до першого десантного корабля, коли блискавка яскраво висвітлила небо. Просто він побачив гладку корму човна. Золотими літерами на перекладині написано ім'я: De Gouden Hinde.
  
  
  Нік Картер торкнувся корпусу. Hinde мав стати флагманом сера Малькольма! Хоук передав деяку інформацію, яку він отримав від британців, і Нік знав, що колись був корабель із такою самою назвою. Корабель сумнозвісного предка сера Малькольма, сера Френсіса Дрейка, який колись зробив води в цій місцевості небезпечною. Отже, сер Малькольм спробував наслідувати свого сумнозвісного предка. Колись він тут полював на золото!
  
  
  Кіллмайстер проплив повз корабль, обмацуючи його пальцями. Навіть у бухті вітер здіймав хвилі до висоти п'яти футів. Двадцятип'ятифутовий човен постійно підстрибував, смикаючи за швартовні троси. Нік вважав за краще не думати про те, яке буде у відкритому морі. Він втішав себе думкою, що він уже пережив шторм у Північній Атлантиці з корветом і раніше, і комусь, хто випробував це, не треба було турбуватися.
  
  
  За хвилину він переліз через перила. Якби на борту був охоронець, йому довелося б прибрати його з дороги. Він вважав за краще не робити цього, тому що, якщо зниклий безвісти виявиться, це може все зіпсувати. Але тут не було охорони.
  
  
  Нік дуже уважно оглянув човен, повзаючи на животі, використовуючи пальці, блискавки та власні знання. Його повага до приготування сера Малькольма почала зростати.
  
  
  Корабель був типу Елко. Дно із масивного червоного дерева, обкладене дерев'яними перекладинами. З фанери були лише палуба та корпус. Озброєння складалося з трьох кулеметів 50-го калібру та 40-мм гармати на носовій та кормовій палубах. Торпедні апарати було знято. Нік посміхнувся у темряві. Зрештою флот Гаїті був невеликий.
  
  
  Такі човни ідеально підходили для десантних операцій навіть коли стикалися з опором. Човни мали невелику осідання, тому вони могли підходити до берега та прикривати десант вогнем. Сер Малькольм знав, у що вплутується, йому дали чудову пораду. Єдине, що могло його стримувати – це погода – а ці човни могли витримати багато – як і Нік Картер.
  
  
  Нік знайшов сходи, що ведуть у темне машинне відділення. Він очікував відчути запах бензину, але натомість відчув запах нафти. Вони зняли старі двигуни Packard та встановили нові дизелі. Напевно, типу Атлас. Нік пішов шукати шафу з фарбою. Він знав, що це єдине місце, де можна сховатись на десантному кораблі.
  
  
  Потрапивши на судно, Нік Картер якийсь час сидів у ящику з фарбою. Його майже нудило від нудотного запаху фарби, і він знову почав страждати, отримавши опіки. Він не чув великого шуму в коморі, і в нього склалося враження, що команда човна була невеликою. Це його здивувало. Він почув, як сер Малькольм роздає накази - і Нік був задоволений. Принаймні, він був у першому човні, і він міг грати свою партію. Він не думав про те, що він робитиме, коли вони висадяться на пляжі в Гаїті. Він був оголений, дуже обгорів і без зброї. Він міг покладатися тільки на свою здатність імпровізувати та удачу. Розглядалася ситуація, це було все, що він міг зробити.
  
  
  Коли човен вийшов у відкриту воду, у Ніка залишалося лише одне: бути обережним, щоб не впасти у шафу з фарбою. Човен Elco розвиває швидкість понад сорок вузлів з піднятою носовою частиною, і Нік припустив, що хвилі були майже десять футів заввишки. Він намагався чинити опір цьому, як міг.
  
  
  Після приблизно години, коли жахлива тряска припинилася. Нік почув приглушений шум машин, і здавалося, ніби корабель опинився в затишші. У якомусь притулку чи під захистом великого корабля! Нік вивільнився з задушливого ящика з фарбою і обережно пройшов через тьмяно освітлені казарми та офіцерські приміщення. Він помітив, що всі непотрібні столярні вироби, перегородки, клітки та все інше, що можна було не помітити, було зірвано. Таким чином, тепер було місце для п'ятдесяти, можливо, шістдесят чоловік.
  
  
  Нік продумав це в думці, прослизнувши в покинуте машинне відділення: шість човнів, скажімо, п'ятдесят чоловік на човен. Сер Малькольм міг одним махом висадити триста людей на пляжі Гаїті, а потім відправити кораблі назад за рештою своєї зеленої армії.
  
  
  Він сховався в тіні, намагаючись вловити, що відбувається на палубі, і знову почав рахувати. Відстань від Геллоуз-Кей до придатного для використання пляжу на Гаїті, скажімо, недалеко від Мірагоана, складала близько чотирьохсот миль. Може трохи більше. Звідти сер Малькольм міг негайно перетнути півострів і атакувати столицю Порт-о-Пренс. Чотириста миль при швидкості сорока чи тридцяти миль на годину - швидкість, яку десантний корабель може підтримувати безперервно навіть за такої суворої погоди, - означало, що сер Малькольм зможе вивести свої війська на берег за тринадцять-п'ятнадцять годин. Перш ніж Хоук зміг втрутитися!
  
  
  Нік почав підніматися сходами на палубу з котячою плавністю. Він зупинився, коли, косо глянувши нагору, він зміг побачити щось із того, що відбувалося нагорі. Палуба була яскраво освітлена, але світло виходило не від самого десантного корабля. Він міг бачити борт старого вантажного судна. Це має бути "Дівчина Перемоги"! Вогні виходили з палуби вантажного катера. Нік піднявся ще на одну сходинку. Там, де він тепер стояв, він міг бачити мотузкові сходи, що звисали, кінець яких упирався в палубу десантного корабля. Сер Малькольм Дрейк спостерігав, як піднімаються останні люди. Нік уважно подивився на останнього солдата. Він був озброєний до зубів: кулемет, пістолет, гранати та важкі патронташі на грудях. Просто щоб перевірити партію золота і, можливо, передати її?
  
  
  Був ще один чоловік, охоронець якого Нік не бачив. У полі зору з'явилися ноги людини, коли він ішов мотузковими сходами до місця, де стояв сер Малкольм. Чорт! Тож вони все одно залишили охорону на човні. Це все ускладнить. Нік зайнявся цікавістю, бажаючи дізнатися, що відбувається на борту «Дівчата Перемоги». Ідея почала формуватися в ньому думка, що навіть агент AX знайшов досить неправдоподібну на перший погляд. Але, зрештою, сер Малькольм був піратом! А мертві не розмовляють. З погляду сера Малькольма, це було послідовним та логічним. І це завжди можна було зарахувати до урагану.
  
  
  Те, що він побачив потім, змусило Ніка на мить забути про своє жахливе передчуття. Сер Малькольм простяг охоронцеві свої милиці і щось сказав йому. На мить сер Малькольм подивився Ніку прямо в обличчя, але темні тіні навколо сходової клітки приховали агента АХ з поля зору. На сері Малькольме було брудне водонепроникне пальто з пістолетним ременем на талії. На поясі з кожного боку були кобури. Ще розмовляючи з охоронцем, він витяг із правої кобури Люгер і оглянув його. Нік дізнався "Люгер". То був його пістолет. Він відчув сильне бажання мати зброю в руках просто зараз. Один постріл і… Країна без лідера подібна до змії без голови. Те саме, подумав Нік, застосовно і до банди піратів.
  
  
  На сері Малькольме був плоский зелений кашкет зі срібною зіркою. Тепер він міцно насунув кашкет на голову, повернувся і схопився обома руками за мотузкові сходи. Він почав підтягуватись тільки руками, його тонкі ноги безпорадно звисали вниз. Нік Картер спостерігав із сумішшю здивування та захоплення. Це був страшенно сильний подвиг. Сам він був в змозі зробити це без особливих зусиль, але небагато людей його наслідували, особливо люди віку сера Малькольма.
  
  
  Після того, як сер Малькольм зник з уваги, він звернув свою увагу на охоронця, що залишився. Спустилася мотузка, і чоловік прив'язав до неї милиці. Їх підняли. Нік зробив крок назад, коли до нього підійшов охоронець. Він знав, що повинен знешкодити його швидко і безшумно.
  
  
  Охоронець полегшив завдання Ніку. Він вибрав свою позицію перед сходами в машинне відділення. Нік був за шість футів від нього, дивлячись на його ноги. Він неспокійно стояв, трохи напружено дивлячись на "Дівчину Перемоги". Може, він чогось чекав? Нік обережно нахилився вперед. При цьому він відчув, як відкрилася рана на його спині. Його пухирі були настільки болючими, що він зовсім забув про кульове поранення!
  
  
  Він схопив охоронця за ноги і добряче потягнув, а потім одразу стягнув убік. Чоловік коротко скрикнув і ляснувся обличчям на дерев'яну палубу. Нік висмикнув ножа з-за пояса охоронця і перерізав йому сонну артерію. Працювати треба було швидко, його становище і так було досить важким. Він був один перед сером Малькольмом та його людьми.
  
  
  Він не чекав ні від кого допомоги, і його опіки далися взнаки на ньому. В голові гуло, він відчував запаморочення, і він помітив втрату м'язового контролю. У нього виник раптовий страх знепритомніти. Це означало б кінець усьому!
  
  
  Він узяв пістолетний пояс охоронця, до якого також були прикріплені гранати, і вдягнув його собі на пояс. Він оглянув автомат, старий Томпсон, і перекинув його через плече. Подумавши, він вирішив пошукати в кишенях мертвого стражника що-небудь, що могло б заткнути дуло кулемета - якщо доведеться трохи поплавати. Може, хустку. Натомість він знайшов пачку презервативів. Він усміхнувся, це нагадало йому про свою військову службу. Він обережно натяг на стовбур один із презервативів. Потім він сховав труп у шафу з фарбою та витер кров.
  
  
  Він був готовий. Деякий час він вагався на сходовій клітці. Він подумав про прожектори «Дівчата Перемоги», які яскраво висвітлювали палубу десантного корабля. Тим не менш, йому доведеться спробувати дістатися корми невидимим. У цей момент на старому вантажному судні вибухнуло пекло. Нік почув гуркіт автоматів, постріли пістолетів і кілька глухих вибухів, які могли бути викликані снарядами, що тільки розірвалися. Прожектор згас. Десь пролунав крик агонії чоловіка.
  
  
  Хвиля підняла десантний корабель високо і вдарила його об іржавий корпус «Дівчата-перемоги». Нік заліз на палубу та побіг на корму. Він стрибнув у воду. Його підозра підтвердилася. Сер Малькольм погнався за екіпажем корабля до підвалу. Мертві не розмовляють!
  
  
  
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  
  
  Кіллмайстер підплив під водою до корми "Victory Girl". Вогні могли спалахнути знову будь-якої миті, і він став би головною метою для кулеметів сера Малькольма і калібру .50 на палубі десантного корабля. Сер Малькольм не хотів би проґавити другий шанс убити агента АХ!
  
  
  "Насправді все це трохи іронічно", - подумав Нік, у якого починали хворіти легені. Вторгнення в Гаїті, золото, китайська змова - все це було за межами рукопашного бою, який він вів із сером Малькольмом. Мало значення лише те, що він, Нік Картер, міг повісити свого супротивника за вбивство. Це було так просто.
  
  
  Як тільки він обійшов корму «Дівчата Перемоги» і підійшов до вітряної сторони, він одразу знову відчув силу шторму. Вітер стих, але хвилі все ще були високими і нагадували зелено-чорні гори. Коли він підійшов, щоб подихати, його тут же з величезною силою кинуло в зіткнення з хвилею, що майже увійшов до м'якого контакту з тим, що він шукав, - тросом морського якоря Діви Перемоги. Масивна хвиля, вища за інших, схопила його і підняла вгору, як надшвидкий ліфт. Його пальці стискали старий іржавий кабель. Зазвичай, це дитячі роботи. Але, подумав Нік із кривою посмішкою, це працює! Тим не менше, йому все ж таки вдавалося просуватися вгору з розумною швидкістю, хоча довге кульове поранення на його спині безжально боліло. Якщо успіх залишиться з ним ще ненадовго, він опиниться на борту в укритті, визначаючи свій наступний крок.
  
  
  Тепер він був на десять футів нижче за борт, вітер тряс кабель, і Нік почував себе беззахисним, як маріонетка на мотузку. Гуркіт автоматів та вибухи гранат все ще заглушали шум бурі. Екіпаж, напевно, сильно чинив опір. Сер Малькольм не розраховував би на це.
  
  
  Нік ухопився за перила і виліз на невелику високу кормову палубу. Світло на палубі все ще було вимкнене. Десь під ним по діагоналі пролунав довгий залп із пістолетів. Потім вибух гранати. Чоловік кричить. Все скінчено?
  
  
  Як і раніше, немає світла. У момент затишшя він почув, як сер Малькольм вигукує накази. Він підповз до краю кормової палуби і здивовано виявив, що тепер бачить слабкі силуети.
  
  
  Минув час, на сході з'явився темний світанок.
  
  
  Нік знайшов залізні сходи, що ведуть на нижню палубу. Він швидко зліз. Під час! Четверо чоловіків, які розмовляють іспанською, пройшли повз нього в темряві. Вони піднялися сходами. Нік намацав вільний край брезенту і пірнув під нього. Він намацав люк, який мав бути там. Його там не було. Отвір, що відкрив доступ до трюму, був закритий лише парусиною. Якби він захотів, то легко міг би увійти до трюму. Він відчув, як колода вібрує; Двигуни «Дівчата Перемоги» заревіли. Корабель пішов! У той же час корми "Дівчатка Перемоги" раптово різко піднялися, і Нік мало не викотився з укриття під брезентом. Люди, які тільки-но піднялися на квартердек, підняли якір! Корабель був тепер повністю у владі моря, він трясся, як божевільний, під шаленими хвилями. Зайнялися вогні, освітлюючи кожен квадратний дюйм палуби. Нік знав, що вони не протримаються довго – хтось помилився, – але кожен промінь світла був надто сильним. Ці хлопці досі були на задній палубі!
  
  
  Він вислизнув із люка, на мить повис пальцями за край, потім упав у темряву. Якби Кіллмайстер був людиною віри, він би напевно промовив швидку молитву, йому не вистачало тільки зламаної ноги!
  
  
  За три метри нижче він приземлився на гладку дерев'яну поверхню. Він спіткнувся, відновив рівновагу та піднявся на ноги. Його пальці торкнулися гладкого дерева, оглянули його, потім намацали тугі сталеві стрічки. Скрині! Його пальці продовжували намацувати у темряві. Вони були близько двох метрів завдовжки і півтора метри завширшки. Нік обережно перебрався на другий бік трюму. Він стояв на міцній основі з коробок, не знаючи, наскільки високо вони були складені.
  
  
  Мільярд доларів золотом!
  
  
  Тонка смужка світла, що прийшла через люк, зникла. Так палубні вогні згасли. Ходові вогні, безперечно, теж. Сер Малькольм не рекламується! Тим не менш, він незабаром буде настільки вразливий, що підводний човен може легко перехопити корабель і змусити його зупинитися. Сер Малькольм ще грав у високу гру.
  
  
  Нік почав працювати ножем із однієї із ящиків. Через деякий час йому вдалося зняти кришку. Він був трохи розчарований, коли побачив, що було всередині. Російські кулемети старого зразка. Вони були слизькими від жиру. Росіяни давно перестали їх робити. Нік нарахував п'ять у довжині коробки. Напевно, вони роками гнили на китайському складі та ...
  
  
  Занурившись глибше в коробку, де він чекав на другий шар, він відчув твердий папір. Він розрізав її ножем, відірвав кілька клаптів паперу і помацав гладку поверхню металевого стрижня. Золото було, але вкрите шаром зброї. Але… Нік провів пальцем по злитку золота і задумався. Чому це прикриття? Щоб когось обдурити? Та кого?
  
  
  Потім він мало не розсміявся вголос у темряві. Звісно, людей сера Малькольма! Безперечно, вони нічого не знали про золото. І сер Малькольм не був таким божевільним. Можливо, трохи божевільний, але не надто божевільний, щоб довіряти тим людям, яких він використовував у своїй темній грі, майже за цілий стан золотом. Більше, ніж стан. Набагато більше! Тисяча мільйонів доларів!
  
  
  Кіллмайстер на мить посміхнувся. Він розумів проблему сера Малькольма. Ймовірно, жоден із чоловіків, яких він найняв, не мав судимості. А дехто, без сумніву, все ще розшукувався за злочини, від крадіжки до пограбування. Типи, які готові вбити свою матір за гроші, так би мовити. Якби вони дізналися про золото, сер Малькольм міг забути вторгнення в Гаїті. Навіть його сувора дисципліна не витримає. Вони битимуться за видобуток, як зграя голодних вовків. Або акул!
  
  
  Нік Картер знову закрив кришку. Він помітив невелику жовту смужку світла, що просочувалась десь у трюмі. Перед ним і нижче, ніж він. Він обережно підібрався до нього, гадаючи, як сер Малькольм вирішить проблему. Тому що коли він дізнався, що збирається робити сер Малькольм, він зміг розробити свою власну стратегію.
  
  
  Стопка коробок раптово закінчилася. Нік подивився вниз. Було дев'ять ящиків одна на одній. Під ним було залізне дно трюму. Промінь світла виходив від однієї з водонепроникних перебірок, яка не була належним чином загерметизована. "Це був вихід, - подумав Нік, - якщо він йому знадобиться". Зараз він нікуди не поспішав. Золото було тут, так що сер Малкольм Дрейк рано чи пізно мав з'явитися у трюмі. Нік підповз назад до центру складених ящиків і ліг на спину. Він глянув на брезент, що закривав люк. Нагорі було світліше, принаймні порівняно з темрявою в трюмі.
  
  
  Потім він знову про щось подумав. Акули! Водолази та Моніка Дрейк, їхня кров пофарбувала корал. Старий уламок та стара рульова рубка, яку так винахідливо зміцнили сталевими стійками. Чому? Нік Картер посміхнувся. Щоб створити депозиторій, ось чому! Сховище золота. Сер Малькольм хотів відправити його до затонулого судна, яке було настільки знаменитим, що жоден дайвер не подумає побачити його знову. Так добре відомо, що про нього давно забули.
  
  
  Ще одна причина, через яку, на думку сера Малькольма, Ніка Картера слід відправити у потойбічний світ. Нік знав про затонулий корабель і бачив посилену рубку. Поки жив Нік Картер, золото було в небезпеці! Нік спохмурнів. Він живий, і сер Малькольм знав це. Сер Малькольма також не мав жодних гарантій, що у нього буде можливість убити Ніка. Отже, йому слід змінити свої плани. Так що він не зможе використати своє так ретельно підготовлене укриття.
  
  
  Але що йому тепер робити? Кіллмайстер глянув на кільце сірого світла, що росте, навколо люка над ним. Йому хотілося заглянути в збочений розум сера Малькольма Дрейка. А поки що йому нічого не залишалося, як залишатися на місці і чекати, щоб побачити, що станеться. Він нічого не міг отримати, покинувши трюм. У сера Малькольма має бути щонайменше двадцять чоловік на борту, і він не міг убити їх усіх. Вдалий постріл з пістолета-автомата так само смертоносний, як і один прицільний постріл, і його шанси були надто малі. Він зачекає.
  
  
  Довго чекати йому не довелося. Вібрація двигунів припинилася, корабель втратив швидкість і відразу почав сильно гойдатися. Він схопив пістолет-автомат і поповз до прочиненого люка. Він запитував, що, чорт забирай, задумав сер Малкольм. За його оцінками, вони пливли менше години. Ця стара баржа не могла розвивати швидкість понад п'ятнадцять вузлів на годину. Вони не могли піти дуже далеко. Але, можливо, й не треба було їхати на велику відстань. Зрештою, він не мав жодної вистави, де стояла на якорі «Дівчина Перемоги», коли десантний корабель наблизився до неї. Вона, мабуть, перебувала б за межами дванадцятимильної зони, але це була єдина впевненість, яку він мав. Ніхто не дізнається, де вони зараз. Окрім сера Малькольма. Безперечно, він знав точно, і, мабуть, він був єдиним на борту, хто знав. Звичайно, у нього на борту були моряки та механіки, але скільки штурманів, скільки колишніх морських офіцерів він узяв із собою? Скоріш за все, не взяв. Він подбав про це.
  
  
  У Ніка з'явилося неприємне відчуття, що попри його обережність щось пішло не так. Він боявся, що недооцінив свого супротивника. І він цього не допускав. У його професії це було питання збереження життя.
  
  
  Він штовхнув люк ще більше стволом пістолета. Він побачив постать у зеленій формі, яка піднімалася сходами з іншого боку. Нік залишився на місці, дивлячись у коридор, освітлений слабким жовтуватим світлом. З ним трапилося щось дивне, він похитнувся, повернувся боком, мало не впав. Він запитував себе, чи збирається він втратити свідомість, чого він боявся раніше. Потім його осяяло. Це не його вина! То був корабель! Він хилиться!
  
  
  Нік Картер потягнув запобіжник пістолета-автомата. Він проліз через люк і вибіг у коридор. Тепер він був під мостом, і відчинені двері в коридорі вели до каюти офіцерів. Вмить він побачив щільного чоловіка, що наполовину звисає з клітки. Його голова була трохи більше, ніж закривавлений обрубок. В іншій каюті два матроси лежали на підлозі діагонально один навпроти одного, їхні спини були зрізані кулями. Люди сера Малькольма виконали чудову роботу!
  
  
  Нік Картер утік. Він уже був майже впевнений у тому, що відбувається, але треба було переконатися. Він підійшов до сходів, що вели вниз, і спустився вниз. На півдорозі він почув плескіт води. Це прийшло зсередини!
  
  
  Сходами він увійшов до машинного відділення, яке було порожнім, за винятком кількох трупів китайців. Він ішов, поки не дістався інших сходів, які вели ще далі до трюму. Люк було відкрито. Нік дивився на воду, яка повільно, але вірно піднімалася вгору. Включили усі кінгстони. Сер Малькольм потопив "Дівчину Перемоги"!
  
  
  
  
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  
  
  Нік був спантеличений. Він не міг цього передбачити, але все одно відчував себе переможеним. Сер Малькольм відхилився від своїх початкових планів. Він імпровізував, і робив це страшенно добре. Він явно не розраховував на ураган і, крім того, неправильно оцінив вагу та масу золота вартістю мільярд доларів. Тепер він чудово все знав та адаптувався. Так мав робити і Кіллмайстер.
  
  
  Нік дійшов до сходів, що ведуть до мосту. Він зупинився та прислухався. Крізь шум вітру він чув голоси, що вигукували накази, гуркіт і звук металу об метал. Мабуть, на мосту нікого не залишилося. Голоси, здавалося, виходили з палуби. Вони ще покинули корабель. Тепер йому доведеться почекати, поки вони підуть. Потім він спробує встановити радіозв'язок з Хоуком, якщо вони залишать бортовий радіозв'язок незайманим. Потім він міг узяти рятувальну шлюпку чи пліт і залишити корабель. Корабель пливтиме ще як мінімум годину, його це не турбувало. Але на той час сер Малькольм буде далеко. Місток був покинутий. Рульове колесо було заблоковане, ймовірно, щоб тримати корабель на вітрі якнайдовше. Нік поповз у порт рачки. Корабель кренився вліво, тож висадитися доведеться з того боку.
  
  
  Нік уважно подивився на те, що відбувається на палубі. Якби вони побачили його зараз, це означало б його смерть. Це було безперечно. Зрештою, вони мали навіть десантний корабель! Він спостерігав, як сер Малькольм, останній чоловік на борту, крім Ніка, опустив милиці на повідку. Десантний корабель, звісно, буксирували. Можливо, вони використали для цього трос від морського якоря «Дівчата Перемоги».
  
  
  Сер Малькольм схопився за мотузкові сходи своїми сильними руками і почав спускатися до десантного корабля, що піднімається. Нік тримав палець на спусковому гачку стінного пістолета. Яка спокуса! Але це не мало сенсу. Це було б чистим самогубством. Тому що все, що їм потрібно було зробити, це сісти в десантний корабель, пропливти трохи далі і висадити в повітря старі уламки з кулеметів 50-го калібру і 40-мм гармат. Поки вони не затонуть, корабель та Нік Картер.
  
  
  З почуттям огиди він опустив ствол. Він був змушений відпустити цього виродка і повідомити Хоука про провал його місії. Він відчував безсилу лють і як ніколи раніше усвідомлював майже фізичний біль, який зазнав після поразки.
  
  
  Він оцінив силу вітру приблизно двадцять вузлів. Могло бути й гірше. У таку погоду десантний корабль не матиме проблем. Він дивився, як човен відірвався від старого вантажного судна. Сер Малькольм стояв на кормі, поклавши руки на перила, і дивився на корабель, що повільно наповнювався водою. Нік взяв бінокль, що звисає з гачка, і націлив їх на обличчя сера Малькольма. Чоловік, здавалося, дивився просто на нього. У сильний бінокль під зеленою кепкою виднілися гострий яструбиний ніс, твердий рот і біле волосся зі срібною зіркою. Саме тоді Нік Картер зрозумів, що сер Малкольм міг би стати великою людиною. Якби він не був піратом за вдачею.
  
  
  Один із людей на десантному судні, судячи з значка, це був офіцер, підійшов до сера Малькольма і щось сказав. Сер Малькольм насупився, потім знову глянув на вантажне судно. У бінокль Нік побачив, що риси його обличчя стали різкими, здавалося, він чогось чекав.
  
  
  Десантний корабель, що відлітав, тепер робив близько двадцяти вузлів і шалено тупав по хвилях. Човен знаходився приблизно в трьохстах ярдах і скоро зникне з очей у сірому тумані, що супроводжував шторм. Тоді він може піти у радіорубку. Якщо він не може зв'язатися з Хоуком, йому доведеться відвести за борт рятувальну шлюпку.
  
  
  Сер Малькольм подивився на свій наручний годинник. Нік збирався опустити бінокль, але у фігурі на кормі десантного корабля було щось дивне. Сер Малькольм повис ча перилх. Нік Картер не міг повірити, що побачив. Це було дуже малоймовірно.
  
  
  Він бачив, як сер Малькольм пірнув у воду з корми. Він не впав. Він пірнув, витягнувши перед собою руки і ідеально пірнув у вируючу воду. Нік глянув у бінокль. Десантний корабель, пролетівши на великій швидкості, розчинився у тумані. Він побачив, як сер Малькольм підвів голову. Нік ламав голову, утримуючи увагу глядача на людині, що пливла. Він плив із довгим потужним гребком. Він поплив назад до тонучої "Дівчини Перемоги"!
  
  
  Нік почув вибух, як різка бавовна двох величезних рук. У вологій сірій темряві він побачив лілово-жовту вогняну кулю, що розширюється. Якийсь час воно залишалося видимим - загрозлива кольорова пляма на сірому тлі, що вицвіла, а потім зникла.
  
  
  Нік підтиснув губи, зосередивши увагу глядача на голові сера Малькольма, яка височіла над хвилями. Він втратив зелену кепку. Його сіра голова підстрибувала у ритмі повзання попереду. На ньому була тільки спідня білизна. І він це зробив! Він був страшенно добрим плавцем.
  
  
  Цей виродок підірвав десантний корабель та всіх людей на борту! Яскравий приклад своєчасності та холоднокровності. Нік опустив бінокль і кивнув із стриманим захопленням. Ви повинні були передати це кровожерної свині. Його бойовий дух міг бути низьким, але він не відчував браку впевненості. Це викликало у Ніка озноб. Сер Малькольм чекав до останнього моменту. Свій хитрий обман він тримав до кінця. Він навіть узяв із собою милиці – це напевно викликало б підозри, якби він залишив їх на «Дівчині Перемоги». Він, певно, розповів своїм людям якусь історію, щоб пояснити загибель корабля. Як вони зможуть його знайти, і що морська вода не завдасть непоправної шкоди зброї, якщо вони зазнають впливу тільки на короткий час. Отже, вони повернулися до своїх звичайних справ – вторгнення в Гаїті – і сер Малькольм залишався на борту приреченого корабля за кілька секунд до того, як мав відбутися вибух. Тепер сер Малькольм був єдиним, хто знав, де знаходиться золото. Тобто якщо ви не згадали Ніка Картера.
  
  
  Тепер серу Малькольму залишалося плисти лише сто ярдів. За хвилину чи дві він дістався б до мотузкових сходів, які все ще звисали з лівого поручня.
  
  
  "Дівчина Перемоги" почала нахилятися трохи далі. Вогні на мить спалахнули, потім погасли назавжди. Нік почув приглушений вибух десь усередині корабля. Ще година. Може, менше.
  
  
  Він спустився сходами правого борту на палубу, обережно обігнувши рульову рубку туди, де мотузкові сходи були прикріплені до поруччя. Він знову перевірив пістолет, щоб переконатися, і напружено чекав.
  
  
  Сер Малькольм зараз збирався піднятися сходами. Нік не збирався стріляти у нього. Ще немає. Він хотів упіймати його живим. І передати його Хоуку. Тоді його перемога була б ідеальною.
  
  
  Видимість була дуже поганою, але він міг бачити палубу, де мотузкові сходи були прикріплені до поручнів. Корабель все більше і більше кренився вліво і став несприйнятливим до сильних поривів вітру. Знак того, що він скоро затоне.
  
  
  Нік націлив стіновий пістолет на дюйм над мотузковими сходами. Чому не підійшов сер Малькольм? Можливо, він прорахувався – море було дуже сильним – і його вдарило по корпусу. То був би кінець. Нік виявив, що не хоче, щоби все так закінчувалося. Сама думка про таке розчарування викликала в нього нудоту.
  
  
  Несподіваний порив вітру врятував Ніку життя. Куля врізалася в стіну рубки за два дюйми над його головою. Сер Малькольм був за ним!
  
  
  Кіллмайстер упав, пригнувся і відкотився, все в тому ж миготливому рефлексі. Ще одна куля від Люгера – Вільгельміна? - відскочила від палуби за дюйм від його голови. Він диким зигзагом пробрався до найближчих сходів і пірнув униз, опустивши голову. Він почув різкий сміх сера Малькольма, коли той упав.
  
  
  Нік втратив пістолет-автомат. Він вискочив у коридор, скочив на ноги і зайняв своє місце під сходами по діагоналі. Тепер у нього були лише пістолет та гранати. І ніж. Сер Малькольм мав автомат. Це мало значення. Нік відчув, як у нього раптово пересохло у горлі. Сер Малкольм гукнув. - "Талбот?"
  
  
  Нік теж крикнув вгору сходами. — Що вам потрібно, сер Малькольм? би вони зараз зламалися!
  
  
  "Талбот - ти мене чуєш?"
  
  
  'Я чую тебе.'
  
  
  Судячи з звуку його голосу, він знаходився просто над сходовою кліткою. Звісно, під прикриттям. Нік саркастично посміхнувся. Сер Малькольм не міг контролювати ситуацію так, як йому хотілося б. Тепер у нього могла бути перевага, але доки Нік був живий, його руки не були вільні. Йому доведеться доглядати Ніка, а на це не було часу. Серу Малькольму доведеться спустити у воду рятувальну шлюпку чи пліт, перш ніж «Дівчина Перемоги» потоне чи розколеться надвоє.
  
  
  "Ти все ще слухаєш, Талботе?"
  
  
  'Слухаю.'
  
  
  'Добре. Схоже, ми зайшли в якийсь глухий кут. Ви там у пастці, але я визнаю, що мені важко стежити за вами, коли я спускаю човен на воду. Я все ретельно підготував. Пропоную забути про нашу сварку та об'єднати зусилля. Як ви знаєте, у трюмі лежить золото на мільярд доларів. Ми можемо поділитись цим. Інакше ми обидва загинемо на цьому кораблі. У нас менше години. Ти виглядаєш розумною людиною, Талботе. Хіба півмільярда не краще, ніж потонути? Чи куля?
  
  
  Нік усміхнувся. - Звичайно, сер Малькольм. Якби ж я дожив до кінця. Є лише одна маленька проблема: я тобі не довіряю. Ти надто близький до мене. Я бачив, що ви зробили з цим десантним кораблем, сповненим ваших вірних послідовників. Справді, дуже зручно.
  
  
  Він почув сміх людини. 'Мені довелося. Я не міг ризикувати, чутки про цей корабель поширюються.
  
  
  Але я знаю, – сказав Нік. Він хотів, щоб чоловік продовжував говорити, поки його мозок гарячково шукав рішення. Мав бути вихід. Але в нього має бути план. Якби він просто просунув голову в люк, він міг би бути впевнений, що сер Малькольм проткне його кулею.
  
  
  "Ви думаєте, що щось знаєте", - сказав сер Малькольм. "Ви не можете знати, де ми знаходимося".
  
  
  Він мав змусити його говорити. У гнучкому мозку Кіллмайстра почав вироблятися план.
  
  
  "І ти теж", - відповів він. «У цей шторм ви ніколи не зможете визначити точне місцезнаходження. Я теж не такий уже сухопутний щур.
  
  
  Сер Малькольм став нетерплячим. «Я відзначив це місце буями кілька днів тому. Я відрізав їх зараз. Я знаю точне становище щодо Ель Конкістадора. Що ти даси, Талботе? Ви всередині, чи нам варто залишитись тут, щоб убити один одного, чи потонути тут, якщо ця баржа затоне? Це буде недовго».
  
  
  "Дівчина Перемоги" тепер ще більше нахилилася вліво. Десь на баку пролунав другий вибух.
  
  
  «Бачите, – крикнув сер Малькольм. «Я не дам їй більше півгодини. Думай, чуваку! Використовуй свій мозок.
  
  
  Але саме це й робив Нік. Він подумав про люк, покритий тільки брезентом, через який він увійшов до трюму. Якби він міг знайти спосіб утримати свого супротивника на місці, він міг би бігти до трюму та пролізти через люк на палубі. На половині дистанції корабля він матиме шанс протистояти автомату. Але як він міг утримати сера Малькольма на місці на мить?
  
  
  Він спробував висловити впевненість у своєму голосі. «Можливо, ти маєш рацію», - крикнув він. «Це справді схоже на тупикову ситуацію, і мені не так хочеться потонути чи отримати кулю в спину, як тобі. Але як я можу тобі довіряти? Потім, щоб дати собі ще кілька хвилин, щоб подумати, він запитав: Як ти взагалі опинився після мене? Я весь час ставив це питання».
  
  
  - У мене були сходи праворуч, Талботе. Я знав, що ви на борту.
  
  
  Нік стояв приголомшений. "Як, чорт забирай, ти міг це знати?"
  
  
  «Один із моїх людей знайшов тіло у шафі з фарбою. Тоді я знав. Звичайно, я не міг це сказати своїм людям. Нік почув його смішок. "Вони не знали, що я повернуся".
  
  
  Сер Малькольм Дрейк, здавалося, на мить забув про поспіх. Ти справді став для мене чимось на зразок Немезиди, Талботе. Я хочу це спокійно визнати. Ти мене щоразу випереджав. Якби я був віруючим, я майже подумав би, що це через Моніку. Мені ніколи не слід було вбивати свою дружину, тобі не здається? Я не забобонний, але думаю, що удача мене підвела, коли вона померла».
  
  
  Нік відчув, як по його спині пробіг холодок. Він був небезпечною людиною, навіть небезпечнішою, ніж він думав. Яка чортова крутість, мабуть, у цього хлопця. Він знав, що Нік був на борту «Дівчатка Перемоги», і все ж таки повернувся, щоб здійснити свої плани. Щоб боротися з ним.
  
  
  "Талбот?"
  
  
  'Так?'
  
  
  'Яке твоє справжнє ім'я? Якщо ми збираємося поділити золото, думаю, я маю право знати ваше ім'я. І я не вірю, що ваше справжнє ім'я Талбот!
  
  
  Чому ні? Якби хоч одного з них залишила живими "Дівчина Перемоги"...
  
  
  Нік сказав йому правду.
  
  
  Сер Малькольм сказав: “Я підозрював це. Нік Картер! Я був майже впевнений, щойно дізнався, що AX втрутився. Я радий, що вони надіслали свого найкращого агента, я маю це сказати. І це найкраще. Я визнаю. Звісно, я багато чув від вас. Але з іншого боку, я теж найкращий, і було б прикро, якби ми втопилися і ніколи не змогли б витратити це золото. Поспішайте! Ця стара калош може перекинутися і наповнитися будь-якої миті».
  
  
  Нік ухвалив рішення. Він гратиме свій трюк проти свого опонента і дивитиметься, у кого краще вийде.
  
  
  "Добре", - відповів він. «Але ти маєш діяти, щоб переконати мене. Для початку, кинь у мене цей пістолет-автомат.
  
  
  На мить запанувала тиша. Потім відповів сер Малькольм. 'Добре. Я знаю, що в тебе є пістолет та ніж. І гранати. Ти одержав їх від убитого охоронця. Ще маю зброю. Ваш Люгер та мій. Я кину автомат, але що нам робити далі? '
  
  
  «Ви йдете вперед, до носа. Я йду назад. Ми повертаємось і йдемо назустріч один одному, піднявши руки вгору. Тоді ми можемо спробувати вбити один одного або скинути паски зі зброєю. Але я хочу прибрати цей автомат. Я не довіряю тобі ".
  
  
  'Тоді все гаразд. Кидаю.
  
  
  Нік був готовий до цього, але ледве встиг відбігти. Сер Малькольм кинув стінган зі сходів разом із гранатою. Граната влучила Ніку в ногу. Він пірнув якнайдалі коридором і побіг, рятуючи своє життя. Коли граната вибухнула, він відчув себе ураженим металевими осколками в кількох місцях, але одразу зрозумів, що це зробить. Він видав жахливий крик агонії та болю та сподівався, що це прозвучало досить переконливо. Потім побіг до задньої частини корабля. Тепер на рахунку кожна мікросекунда. Можливо, сер Малькольм пожертвує двома дорогоцінними хвилинами, щоб побачити, чи справді Нік Картер мертвий. Можливо, він ризикне і негайно розпочне буксирування катера за борт. Часу лишилося не так багато. Поруччя по лівому борту майже торкалися води.
  
  
  Кіллмайстер відчайдушно біг темними коридорами. Йому доводилося намацувати дорогу, і він боявся, що заблукає. Те, що дуже легко може статися з вами на незнайомому кораблі. Він знову зітхнув, коли знайшов трюм і поліз, як мавпа, на купу ящиків. Біг просто під люк. Він глянув на тьмяне світло, що пробивалося через полотно, і раптом знову відчув себе погано. Він не міг стрибнути так високо. Три метри! Не у його стані. Не з поясом з автоматами та гранатами.
  
  
  Він пробував і відчував, перш ніж злетіти, що не може цього зробити. Він промазав ногою по обіді і болісно впав. Він почував себе диким навколо себе через довгу палицю або ще щось, що могло б йому допомогти. Він чудово розумів, що час біжить як божевільний. І якби серу Малькольму вдалося витягнути моторний човен за борт, він би зник з поля зору майже миттєво в таку погоду. Вони ніколи більше його не знайдуть. Ця людина мала винахідливість, що межує з неймовірним.
  
  
  Він почав рвати одну з ящиків, як божевільний. Він смикав і тягнув, доки не звільнив. Його пальці сильно кровоточили, але він не звертав уваги. Тепер він міг дістати ящик. Чи вдасться йому підняти його? Кулемети та золото!
  
  
  Десь йому вдалося набратися сили. Йому вдалося підняти коробку, поставивши її на коробку прямо під люком. За кілька секунд він побіг палубою правого борту, йому довелося вхопитися за поручні, щоб не скотитися. Борт був майже затоплений. Хвилі захлеснули палубу. Якщо сер Малькольм хотів скористатися моторним човном, він уже повинен був спустити його у воду. Він це зробив. Майже. Човен ширяв прямо над водою. Одна зі шлюпбалок вийшла з ладу, і сер Малкольм повзав на животі, щоб виправити дефект. Він підтягнувся до неї за допомогою своїх сильних рук. Нік знову відчув захоплення. Ось як йому доводилося постійно рухатися з того часу, як він піднявся на борт. Він ненавидів ідею вбити цю людину. Він подумав про це з шоком. Цей чоловік був убивцею, навіть убивцею жінок. Він без вагань підірвав човен із двадцятьма своїми людьми. Він був весь у трупах. Дуже небезпечний! Але він був чоловік. Флібустьєр та авантюрист. Унікальний екземпляр.
  
  
  Сер Малькольм щосили намагався звільнити шлюпбалку, що здригнулася. Нік був всього за десять футів від нього, коли чоловік підняв очі і побачив його.
  
  
  «Не намагайся жартувати, – сказав Нік. «Я не хочу вас вбивати, сер Малькольм. Півгодини тому, так, але не зараз». Сер Малкольм Дрейк підняв руки і дивився на Ніка. Агент АХ був досить близько, щоб побачити його вовчий сміх. - Отже, Талботе. Так що ви все одно виграєте. Я знав, що це може бути прийом, але я не мав часу переконати себе. Що ти збираєшся робити зі мною зараз? Нік підійшов ближче. - Ми збираємося покататися на човні після того, як я тебе обеззброю. Якщо ми виберемося на берег цілими або будемо підібрані моїми людьми, я передам вас владі. Вони не захочуть вас вішати, сер Малькольм. Навіть після моїх свідчень.
  
  
  Нік схопився за перила і здригнувся, коли величезна хвиля залила їх обох. Він тримав ствол націленим на свого супротивника.
  
  
  Він не намагався використати люгери, які все ще носив. Він дивно подивився на Ніка. В агента АХ склалося враження, що сер Малькольм більше не бачив у ньому загрози і що він давно пішов в інший світ.
  
  
  Сер Малькольм сказав: Не хочете мене вішати? Ні, звичайно ні. Просто закрити в установі на все життя, правда? Я б не хотів так закінчити, Талботе, я маю на увазі Картер. І я теж не думаю, що ти хочеш, щоб я так скінчив. Тільки уяви. Це було б дуже ганебним кінцем, вам не здається?
  
  
  "Дівчина Перемоги" небезпечно нахилилася. Портова рейка зникла під водою. Моторний човен тепер плив вище перил, натягуючи застряглий трос шлюпбалки. - Знімай пістолетний ремінь, повільно та обережно, а потім пни його сюди. Потім сідай у моторний човен».
  
  
  Сер Малькольм зробив, як йому сказали. Він запитав: Ви не знаєте, де ми?
  
  
  Ніку довелося вилаятися. «Ні, і зараз не час…»
  
  
  Сер Малькольм посміхнувся. Він вказав на порт. “З того боку відкрите море. Там, праворуч, земля. Не далі за десять кілометрів. Дай мені померти по-своєму. Картер.
  
  
  Перш ніж Нік зміг щось сказати у відповідь, величезна хвиля вже вдарила його про дно моторного човна і вдарила його потилицею по двигуну. Коли він насилу підвівся на ноги, сера Малькольма не було.
  
  
  Через секунду чи дві Нік виявив його. Він побачив, як біле волосся рухалося на п'ятдесят ярдів ліворуч над хвилями. Сер Малькольм плив у море, махаючи сильними руками. До могили пірата.
  
  
  Нік Картер витяг пістолет і прицілився. Його палець навколо спускового гачка побілів. Потім він опустив зброю. Він продовжував шукати. Біла голова тепер була ледве видно в бурхливій темно-зеленій воді, що бурхливо пінилася. Потім вона зникла.
  
  
  Нік схопив пояс сера Малькольма і витягнув свій «люгер». Принаймні він повернув Вільгельміну. Він відпустив кран-балку та завів двигун. Він щосили намагався відштовхнути човен від вантажного судна, що тоне, утримуючи ніс на вітрі. Він попрямував на п'ятсот ярдів вліво, потім обійшов «Дівчину Перемоги» широкою дугою - якщо він виявиться надто близько, якщо вона затоне, його затягне на глибину - і продовжив рух у напрямку, вказаному сером Малькольмом. Земля? Можливо. Принаймні, він був не такий поганий. Двигун був добре обладнаний провізією. Він міг протриматися щонайменше тиждень. І Хоук напевно буде шукати його прямо зараз! Він озирнувся якраз вчасно, щоб побачити, як основа Дівчинки Перемоги, тепер повністю перевернута, зникає під хвилями.
  
  
  Нік визначив розташування за допомогою маленького компаса.
  
  
  Він сфотографував це у своїй пам'яті. Може, це допоможе, а може й ні. Але вони, мабуть, могли знайти золото. Тепер вони мали ці кумедні електронні пристрої, які могли навіть визначати місцезнаходження мертвої золотої рибки на дні Атлантичного океану з точністю до міліметра. Рано чи пізно вони знайдуть золото. Нік посміхнувся, коли величезна хвиля вдарила його по обличчю. Вони могли використовувати це для розробки кількох нових бомб. За півгодини двигун відмовив. Він не міг виправити це, тому задовольнявся тим, що підстрибував і час від часу запускав сигнальні ракети.
  
  
  Його мало не збив підводний човен. Колос з величезною швидкістю вийшов із туману. Вони не бачили Ніка до останньої хвилини.
  
  
  
  
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  
  
  На третій день Хоук приїхав відвідати Ніка до лікарні Сан-Хуана. Коли він увійшов до кімнати, з ним була невелика коробка. Він, не кажучи ні слова, поставив коробку на стіл поруч із ліжком і подивився на Ніка. Нік уперше побачив свого боса з того часу, як його підібрав підводний човен. Корабельні лікарі з жахом спостерігали за Ніком, негайно поклали його спати та накачали антибіотиками. Як тільки вони приїхали до Сан-Хуана, Ніка помістили у відділення інтенсивної терапії, де досі його відвідували лише кілька зацікавлених лікарів, які бурмотали біля його ліжка незрозумілим жаргоном. Вони переконали Ніка думку, що його не повинно бути в живих після всього, через що він пройшов.
  
  
  Хоук відкашлявся і сказав: "Отже, як завжди, тобі довелося спробувати ще раз, щоб виправити все самостійно".
  
  
  Нік заперечував. - Так просто сталося. Я міг би скористатися якоюсь допомогою, але не було можливості зв'язатися».
  
  
  Хоук засунув до рота одну зі своїх дешевих сигар і забув запалити її. Він упустив целофан на підлогу. Коли він побачив пов'язку на голові Ніка, на його губах промайнула посмішка. "Мені сказали, що ти втратив волосся". - сказав Хоук. 'Це правильно?'
  
  
  Нік грубо кивнув. - 'Так. Але вони зростуть знову. Принаймні вони мені так сказали». Він підозріло глянув на свого боса. Зазвичай його не цікавила зовнішність своїх агентів. - 'Чому?'
  
  
  «Нічого, нічого, я щойно чув. Добре, хлопче. Давайте почнемо. Скажіть мені. І нехай це буде стисло. Примара, яку має зображати медсестра, сказала мені, що маю всього п'ятнадцять хвилин.
  
  
  Кіллмайстер представив свій докладний та повний звіт за п'ять хвилин. Хоук нічого не сказав про результат. Він просто коротко кивнув. Потім спитав Нік. Як пройшло вторгнення?
  
  
  Хоук усміхнувся. 'Дуже добре. Навіть якщо це не було вторгненням, як ви вважаєте. Це було дивно. Ця кубинська секретна служба справді дуже професійна. Кастро, здається, дізнався про плани сера Малькольма.
  
  
  Він трохи повозився з Папа Доком, принаймні я так гадаю. А потім сталося щось дуже дивне».
  
  
  Нік глянув прямо на нього. Клята стара лисиця! "Ви маєте на увазі, що з вторгненням у Гаїті сталося щось дивне?"
  
  
  “Еее, ні. Не зовсім. Це вторгнення навіть не почалося. Але було вторгнення».
  
  
  Нік заплющив очі. Ти скажеш мені, чи я повинен вгадати тричі?
  
  
  'Я скажу тобі. Схоже, що самі Барбудос та Папа Док завербували кілька сотень людей. Схоже, вони напали на Геллоуз-Кей. Вони виконали досить гарну роботу. Ми, звичайно, не могли брати участь у такій міжнародній процедурі. Ми були змушені зі смутком дивитися, як люди сера Малькольма були засуджені до смерті. І нарешті усі щасливі. Ну, майже все. Кастро повернув своїх чотирьох убивць із промитими мізками, а Папа Док може спокійно продовжувати катувати ще своїх тубільців до старості, якщо йому нічого робити. Сер Малькольм не був би найкращою альтернативою. Нік посміхнувся. «І хто насправді повідомив Кастро про плани сера Малькольма та китайців?»
  
  
  Яструб загарчав. “Це залишається секретом. Навіть тобі.
  
  
  - Я так і думав. До речі, я підозрюю, що сер Малькольм повинен був знати про контратаку. Ймовірно, він почув це радіо «Дівчата Перемоги». Тож, звісно, він щосили намагався втопити золото і піти».
  
  
  "Йому краще померти", - сказав Хоук. «Якби він був живий, він би переслідувався нами, китайцями та своїми людьми. У нього більше не було б гарного спокійного життя».
  
  
  "Я радий, що він мертвий", - погодився Нік. «Якби він був ще живий, ми мали б стурбуватися. Багато турбот. Ця людина була смертельним монстром!
  
  
  Хоук збирався йти. «Коли вони відпустять вас звідси, я чекатиму на вас у моєму офісі у Вашингтоні. Залишилося ще дещо прояснити, але поспішати не варто. І я вважаю, ви хочете ненадовго відпочити?
  
  
  "Звичайно", - відповів Нік. Він посміхнувся до свого боса. «У мене були лихоліття. Мені потрібно кілька тижнів, щоби відновити сили. Я планую проводити багато часу у ліжку».
  
  
  Хоук запитливо глянув на нього. «Я підозрював, що так. Але чи вважали ви, що дівчата, які зазвичай вважали б вас чарівним, можливо, тепер захочуть не знімати спідниці через вашу лисину?» Можливі комплекси. Це може зіпсувати вашу техніку!
  
  
  Нік з жахом дивився на свого боса. Він ще не думав про це. І це було страшенно важливо! Хоук мав рацію. «Може, мені варто залишити пов'язку на голові, поки у мене не відросте волосся».
  
  
  Хоук уже був у дверях. «У цьому немає необхідності, – сухо сказав він, – АХ добре дбає про своїх агентів. Просто заглянь у цю коробку на тумбочці». Він вийшов із кімнати.
  
  
  Нік відчинив коробку і подивився на вміст. Це був перука, яка була схожа на великого волохатого павука, здавалося, що він обдарував Ніка привабливим поглядом.
  
  
  Він з прокляттям ударив коробку з перукою об двері. Найсмішніше, що Хоук вибрав саме колір свого волосся.
  
  
  За мить Нік розсміявся.
  
  
  
  
  
  
  Про книгу:
  
  
  
  
  «Кожен з вас отримає по 1 мільйон доларів, коли виконає завдання. Якщо ви вбили головного ворога своєї країни, свого народу, президента Америки. Це буде простіше, ніж ви вважаєте. Плани опрацьовані до дрібниць. Нічого не залишено на випадок. Після виконання вашого завдання ми допоможемо вам переїхати до вибраної країни. Там вас приймуть як героїв. Ви проживете там, як принци, все життя в достатку і щастя. Але якщо ви програєте, на вас чекає смерть. Тоді ви житимете не як герої в пам'яті, а як зрадники...»
  
  
  -
  
  
  Ніку, вони не можуть пройти. Але й вони не повинні зазнати невдачі: ви повинні припинити все підприємство у зародку!
  
  
  
  
  
  
  
  
  Temple Of Fear
  
  
  Картер Нік
  
  
  Храм Страху
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Храм Страху
  
  
  
  Присвячується людям секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  
  Це був перший раз, коли Нік Картер утомився від сексу.
  
  
  Він не думав, що це можливо. Особливо опівдні у квітні, коли сік рухається по деревах і людям, і звук зозулі, принаймні образно кажучи, заглушує агонію Вашингтонського руху.
  
  
  І все ж ця несмачна дама за кафедрою робила секс стомлюючим. Нік трохи глибше влаштувався своїм худим тілом у незручному стільці для навчання, дивився на шкарпетки своїх англійських туфель ручної роботи і постарався не слухати. Це було непросто. Доктор Мюріал Мілхолланд мав легкий, але проникливий голос. Нік ніколи, наскільки він пам'ятав, не кохався з дівчиною на ім'я Мюріал. Пишеться із "а". Він крадькома глянув на мімеографічний план на підлокітнику свого стільця. Ага. Пишеться із "а". Як сигару? А жінка, що говорить, була сексуальна, як сигара.
  
  
  «Російські, звичайно, якийсь час відкривали секс-школи спільно зі своїми шпигунськими установами. Китайці, наскільки нам відомо, ще не наслідували їх, можливо тому, що вони вважають росіян, а також нас самих у Захід, декадентський народ. Проте, росіяни дійсно використовують секс, як гетеросексуальний, так і гомосексуальний, як найважливіша зброя у своїх шпигунських операціях. Це просто зброя, і вона дуже добре зарекомендувала себе. Вони винайшли та впровадили нові техніки, завдяки яким Малі Хан виглядає підлітком-аматором.
  
  
  "Двома найбільш важливими фактичними джерелами інформації, отриманої за допомогою сексу, є, якщо говорити про час, інформація, отримана шляхом застережень під час збуджуючої прелюдії і в заколисуючих, апатичних і дуже несподіваних моментах відразу після оргазму. Взявши основні фігури Кінсі і з'єднавши їх з даними Сайкса в його важливій роботі «Ставлення прелюдії до успішного сполучення, що веде до подвійного оргазму», ми виявимо, що середня прелюдія становить трохи менше п'ятнадцяти хвилин, а середній час до активного коїтусу становить близько трьох хвилин, а середній час або тривалість наслідків сексуальної ейфорії трохи більше п'яти хвилин Тепер давайте зберемо баланс і виявимо, що в середньому сексуальному контакті між людьми, в якому хоча б один із учасників є агентом, який шукає інформацію у партнера - є період приблизно дев'ятнадцять хвилин і п'ять секунд, протягом якого учасник, якого ми будемо називати «що шукає», найбільш зненацька, і протягом якого переймаю суспільство і можливість - все на стороні того, хто «шукає». "
  
  
  Очі Ніка Картера давно заплющилися. Він чув дряпання крейдою на дошці, постукування вказівника, але не дивився. Він не наважився. Він не думав, що зможе більше винести розчарування. Він завжди думав, що секс – це весело! У будь-якому випадку, клятий Яструб. Старий, мабуть, нарешті втрачає хватку, як би малоймовірно це не здавалося. Нік тримав очі щільно закритими і насупився, заглушаючи гул «вчення» і шурхіт, кашель, дряпання та відкашлювання горла своїх товаришів по стражданням, які відвідують цей так званий семінар з сексу як зброї. Їх було багато – співробітники ЦРУ, ФБР, CIC, T-men, Army, Navy та Air. Також було, і це стало джерелом глибокого подиву для AXEman, високопосадовця поштового відділення! Нік трохи знав цю людину, точно знав, що він робив у ЗП, і його подив тільки посилився. Невже ворог придумав хитрощі, щоб використовувати пошту в сексуальних цілях? Проста хіть? В останньому випадку офіцер поліції був би дуже розчарований. Нік задрімав, все глибше занурюючись у власні думки.
  
  
  Девід Хоук, його бос в AX, підкинув йому цю ідею того ранку в брудному маленькому офісі в Дюпон-Серкл. Нік, що тільки-но повернувся після тижневого відпочинку на своїй фермі в Індіані, ліниво валявся в єдиному жорсткому кріслі в кімнаті, гублячи попіл на лінолеум Хоука і прислухаючись до стукоту машинки Делії Стоукс з приймальні. Нік Картер почував себе дуже добре. Він провів більшу частину тижня, рубаючи, розпилюючи та чіпляючи дрова на фермі, трохи випиваючи і трохи повісивши роман із старою подругою з Індіани. Тепер він був одягнений у легкий костюм твідів, хизувався стримано зухвалою краваткою «Сулка» і відчував свій овес. Він був готовий до дії.
  
  
  Яструб сказав: «Я відправляю тебе до секс-школи, хлопчику».
  
  
  Нік кинув сигарету і дивився на свого боса. "До чого ви мене відправляєте?"
  
  
  Яструб закрутив суху незапалену сигару в тонкогубому роті і повторив: «Я відправляю тебе до секс-школи. Вони називають це семінаром із сексуального «що-ти-ма-називаєш-це», щось у цьому роді, але ми назвамо це школою. Будьте там о другій годині дня. Я не знаю номеру кімнати, але вона десь у підвалі старої будівлі Казначейства. Я впевнений, що ви знайдете це гаразд. Якщо ні, спитайте охоронця. О, так, лекцію читає доктор Мюріал Мілхолланд. Мені кажуть, що вона дуже гарна.
  
  
  Нік подивився на свою сигарету, що все ще тліла на лінолеумі. Він був дуже приголомшений, щоб дотягнутися до ноги і розчавити її. Зрештою, слабко, все, що він міг викликати, було… «Ви що, жартуєте, сер?»
  
  
  Його начальник глянув на нього поглядом василіска і хрумтів уставними зубами навколо сигари. «Жартую? У жодному разі, синку, я взагалі відчуваю, що вчинив неправильно, не пославши тебе раніше. Ти не гірше за мене знаєш, що суть цієї справи в тому, щоб не відставати від іншого хлопця. у AX це має бути більше, ніж це. Ми повинні випереджати іншого хлопця – чи ми мертві. Росіяни останнім часом роблять дуже цікаві речі із сексом».
  
  
  «Готовий посперечатися, – пробурмотів Нік. Старий не жартував. Нік знав про настрої Хоука, і це було серйозно. Десь у ньому є тільки суп із злісною голкою: Хоук міг зіграти це досить незворушно, коли захотів.
  
  
  Нік спробував інший прийом. "У мене ще попереду тиждень відпустки".
  
  
  Хоук виглядав безневинним. "Звісно. Я це знаю. Отже? Пара годин на день жодним чином не завадить вашій відпустці. Будьте там. І зверніть увагу. Ви можете чогось навчитись».
  
  
  Нік роззявив рота. Перш ніж він зміг заговорити, Хок сказав: Це наказ, Нік.
  
  
  Нік закрив рота, потім сказав: «Так, сер!»
  
  
  Хоук відкинувся у своєму скрипучому кріслі, що обертається. Він дивився в стелю і прикусив сигару. Нік пильно подивився на нього. Старий хитрий ублюдок щось затіяв! Але що? Хоук ніколи нічого тобі не казав, доки не був готовий.
  
  
  Яструб почухав свою худу, з заштрихованою шию шию старого фермера, потім глянув на свого хлопчика номер один. Цього разу в його щебеневих тонах був натяк на доброту, а в морозних очах блиснув блиск.
  
  
  "Ми всі з нас". - сентенційно сказав він: «Доведеться не відставати від лаймів, мій хлопчику. Якщо ми цього не зробимо, ми залишимося позаду, і в нашій роботі тут, в AX це зазвичай фатально. Ви це знаєте. Я знаю це. Усі наші вороги знаю це. Я люблю тебе, як батька, Ніке, і я не хочу, щоб з тобою щось трапилося. Я хочу, щоб ти залишався уважним, не відставав від новітніх методів, не дозволяв павутинні збиратися і..."
  
  
  Нік підвівся. Він підняв руку. «Будь ласка, сер. Ви не хотіли б, щоб мене вирвало на цей гарний лінолеум. Я піду зараз. З вашого дозволу?"
  
  
  Хоук кивнув головою. «З мого благословення, синку. Тільки не забудьте прийти на той семінар сьогодні вдень. Це все ще наказ».
  
  
  Нік захитався до дверей. "Так сер. Наказ, сер. Ідіть у секс-школу, сер. Знову до дитячого садка».
  
  
  "Нік!"
  
  
  Він зупинився біля дверей і озирнувся. Посмішка Хоука невловимо змінилася – з доброю на загадкову. "Так, стара маса?"
  
  
  «Ця школа, семінар, розрахована на вісім годин. Чотири дні. Дві години щодня. В той же час. Сьогодні понеділок, вірно?
  
  
  Це було, коли я увійшов. Зараз я не зовсім певен. З того часу, як я увійшов у ці двері, багато чого сталося».
  
  
  "Сьогодні понеділок. Я хочу, щоб ви прийшли сюди в п'ятницю вранці, рівно о дев'ятій, готові до роботи. На нас чекає дуже цікава справа. Це може бути крутий хлопець, справжній убивця».
  
  
  Нік Картер вп'явся поглядом у свого боса. "Я рада це чути. Після відвідування денної сексуальної школи це має бути приємним. До побачення, сер».
  
  
  "До побачення, Ніколас", - ласкаво сказав Хоук.
  
  
  Коли Нік проходив через приймальню, Делі Стоукс відірвалася від свого столу. «До побачення, Нік. Приємно провести час у школі».
  
  
  Він махнув їй рукою. «Я… я зроблю! І я також кладу ваучер на гроші за молоко».
  
  
  Зачинивши двері, він почув, як вона вибухнула приглушеним сміхом.
  
  
  Девід Хоук у тихому і темному маленькому офісі малював в одноразовому блокноті і глянув на старий годинник Western Union. Було майже одинадцята. Limeys повинні були здатися о пів на першу. Хоук кинув пережовану сигару в кошик для сміття і зняв целофан із нової. Він подумав про сцену, яку щойно розіграв із Ніком. Це була легка розвага - йому подобалося іноді жартувати над своїм шафером - і це також гарантувало, що Картер буде поруч, коли знадобиться. У Ніка, особливо коли він був у відпустці, був спосіб розчинитися в повітрі, якщо йому не було дано особливий наказ не робити цього. Тепер він одержав наказ. Він буде там у п'ятницю вранці, готовий до роботи. І справа була справді похмурою.
  
  
  * * *
  
  
  "Містер Картер!"
  
  
  Хтось дзвонив йому? Нік ворухнувся. І де, чорт забирай, він був?
  
  
  «Містер Картер! Прокиньтеся, будь ласка!»
  
  
  Нік різко прокинувся, стримуючи мимовільне бажання дотягнутися до люгера чи стилету. Він побачив брудну підлогу, свої туфлі, пару тонких щиколоток під спідницею-міді. Хтось торкався його, тряс його за плече. Він, чорт забирай, заснув!
  
  
  Вона стояла дуже близько до нього і випромінювала мило, воду та здорову жіночу плоть. Вона, мабуть, носила щільну лляну білизну і сама гладила її. І все ж ці кісточки! Навіть у підвал нейлон за вигідною ціною.
  
  
  Нік встав і обдарував її своєю найкращою усмішкою, розрахованою на чарівність, тією, що зачарувала тисячі бажаючих жінок по всьому світу.
  
  
  «Мені дуже шкода, – сказав він. Він мав на увазі це. Він був грубий і легковажний і був зовсім не джентльменом. А тепер, щоб посилити шкоду йому доводилося щосили стримувати позіхання.
  
  
  Йому вдалося стримати це, але він не обдурив доктора Мюріал Мілхолланд. Вона відступила назад і глянула на нього крізь товсті окуляри в роговій оправі.
  
  
  "Невже моя лекція була такою нудною, містере Картер?"
  
  
  Він озирнувся, і його справжнє збентеження зростало. А Ніка Картера було важко збентежити. Він виставив себе дурнем і випадково її. Бідолашна, невинна стара діва, яка, мабуть, повинна була заробляти собі на життя і єдина провина якої полягала в її здатності зробити життєво важливий предмет нудним, як вода з канави.
  
  
  Вони були самі. Кімната була пустельна. Боже мій! Він хропів у класі? Так чи інакше він мав виправити це. Доведіть їй, що він не зовсім хам.
  
  
  "Мені дуже шкода", - сказав він їй знову. «Мені щиро шкода, докторе Мілхолланд. Я не знаю, що, чорт забирай, трапилося. Але то була не ваша лекція. Я знайшов це найцікавішим і…»
  
  
  "Так багато, як ви чули?" Вона дивилася на нього із припущеннями через важкі окуляри. Вона постукала складеним листом - списком класу, в якому вона, мабуть, відзначила його ім'я - проти зубів, які були напрочуд білими і рівними. Її рот був трохи широким, але добре сформованим і на губах вона не фарбувала.
  
  
  Нік знову спробував посміхнутися. Він почував себе кінською дупою, щоб закінчити всі кінські дупи. Він кивнув головою. «Наскільки я чув, – несміливо визнав він. "Я не можу цього зрозуміти, доктор Мілхолланд. Я дійсно не можу. У мене дійсно була пізня ніч, і зараз весна, і я вперше за довгий час повернулася до школи, але все це не так. вибачте. Це було дуже грубим і грубим з мого боку. Я можу тільки попросити вас поблажливо, лікарю ". Тоді він перестав усміхатися і посміхнувся, йому справді хотілося посміхнутися, і сказав: «Я не завжди такий дурень, і я хотів би, щоб ти дозволив мені довести тобі це».
  
  
  Чисте натхнення, імпульс, який виник у його голові з нізвідки.
  
  
  Її білий лоб насупився. Її шкіра була чистою і молочно-білою, а волосся чорне, як смола, зачесане в шиньйон, туго зачесане назад і зібране в пучок на потилиці на тонкій шиї.
  
  
  "Доведіть мені це, містере Картер? Як?"
  
  
  «Вийшовши зі мною випити. Прямо зараз? А потім повечеряти? А потім, ну, щось, що ти хочеш зробити».
  
  
  Вона не вагалася, доки він думав, що вона може. З легким натяком на посмішку вона погодилася, знову оголивши чудові зуби, але додала: «Я не зовсім розумію, як випивка та вечеря з вами доведуть, що мої лекції не нудні».
  
  
  Нік засміявся. «Не в цьому річ, лікарю. Я намагаюся довести, що не наркоман».
  
  
  Вона вперше засміялася. Невеликий зусилля, але сміх.
  
  
  Нік Картер узяв її за руку. «Ходімо, докторе Мілхолланд? Я знаю невелике місце просто неба біля торгового центру, де мартіні не з цього світу».
  
  
  До другого мартіні вони встановили своєрідне порозуміння, і обидва почувалися комфортніше. Нік думав, що на це вплинуть мартіні. Найчастіше так і було. Дивний факт був. він щиро цікавився цим несмачним доктором Мюріал Мілхолланд. Якось вона зняла окуляри, щоб почистити їх, і її очі були широко розставленими сірими цятками із зеленими та бурштиновими плямами. Її ніс був звичайним, з маленькими ластовинням, але вилиці були досить високими, щоб згладити площину обличчя і надати обличчю трикутного відтінку. Він подумав, що це просте обличчя, але безумовно цікаве. Нік Картер був експертом, знавцем красивих жінок, і ця, з невеликим доглядом та деякими модними порадами, могла б бути…
  
  
  Ні. Нік. Ні. Зовсім не те, що ти думаєш».
  
  
  Він дивився на неї з подивом. "Про що я думав, Мюріал?" Після першого мартіні з'явилися перші імена.
  
  
  Сірі очі, що пливли за товстими лінзами, вивчали його поверх обода келиха для мартіні.
  
  
  «Що я насправді не такий несмаковий, як здається. Як я виглядаю. Але я такий. Запевняю, що я такий. У всьому так само. Я справжня Звичайна Джейн, Нік, так що просто прийми це рішення. . "
  
  
  Він похитав головою. «Я досі у це не вірю. Готовий посперечатися, що все це маскування. Ви, напевно, робите це, щоб чоловіки не нападали на вас».
  
  
  Вона поралася з оливками в мартіні. Він запитував, чи звикла вона до випивки, може, алкоголь до неї не доходить. Вона виглядала досить тверезою.
  
  
  «Знаєш, – сказала вона, – це досить банально, Нік. Як у фільмах, і в п'єсах, і в телешоу, де незграбна діва завжди знімає окуляри та перетворюється на золоту дівчину. Метаморфози. Гусениця в позолоченого метелика. Ні, Нік. Мені дуже шкода. Сильніше, ніж ти гадаєш. Я думаю, мені це сподобалося б. Але це не так. Я просто незграбний доктор філософії, що спеціалізується на сексології. Я працюю на Уряд і читаю нудні лекції. Можливо, важливі лекції, але нудні. Справді, Нік? "
  
  
  Тоді він зрозумів, що джин починає доходити до неї. Він не був упевнений, що йому це подобається, бо він щиро насолоджувався собою. У Ніка Картера, головного вбивці AX, прекрасних дам було хоч греблю гати. Вчора була одна; мабуть, завтра буде ще одна. Ця дівчина, жінка, ця Мюріал була іншою. Невелике тремтіння, невеликий шок впізнавання рухався в його мозку. Він почав старіти?
  
  
  "Чи не так, Нік?"
  
  
  "Хіба ти не що, Мюріал?"
  
  
  "Читаю нудні лекції".
  
  
  Нік Картер закурив одну зі своїх цигарок із золотим наконечником - Мюріал не курила - і озирнулася. Маленьке кафе на тротуарі було переповнене. Пізній квітневий день, м'який, імпресіоністський, як у Моне, переходив у прозорі сутінки. Вишневі дерева вздовж торговельного центру сяяли яскравими барвами.
  
  
  Нік вказав цигаркою на вишневі дерева. «Ти мене спіймала, люба. Вишневі дерева та Вашингтон - як я можу збрехати? Чорт, так, твої лекції нудні! Але це не так. У жодному разі. І пам'ятайте - я не можу в цих обставинах брехати.
  
  
  Мюріал зняла товсті окуляри та поклала їх на крихітний столик. Вона поклала свою маленьку руку на його велику і посміхнулася. «Можливо, це не здасться вам великим компліментом, - сказала вона, - але для мене це страшенно великий комплімент. Страшенно великий комплімент. Чорт? Я це сказала?
  
  
  "Ти це зробила."
  
  
  Мюріал хихикнула. «Я не присягала роками. Або розважався роками, як сьогодні вдень. Ви хороша людина, містере Нік Картер. Дуже хороша людина".
  
  
  "І ти трохи завантажена", - сказав Нік. Тобі краще відмовитися від випивки, якщо ми збираємося зайнятися містом сьогодні ввечері. Я не хочу, щоб тобі доводилося тягати тебе нічними клубами і назад».
  
  
  Мюріал протирала окуляри серветкою. «Знаєте, мені справді потрібні ці прокляті штуки. Я не бачу і на ярді без них». Вона одягла окуляри. "Можу я ще випити, Нік?"
  
  
  Він підвівся і поклав гроші на стіл. Ні. Не зараз. Давай відвеземо тебе додому і переодягнемося у вечірню сукню, якою ти хвалилася».
  
  
  «Я не хвалилася. Я маю одне. Тільки одне. І я не носила його дев'ять місяців. Мені воно не було потрібне. До сьогоднішнього вечора».
  
  
  Вона жила у квартирі одразу за кордоном Меріленда. У таксі вона поклала голову йому на плече і була не дуже балакуча. Здавалося, вона глибоко замислилась. Нік не намагався її поцілувати, і вона, схоже, на це не чекала.
  
  
  Її квартира була маленькою, але багато обставленою зі смаком і в дорогому районі. Він вважав, що в грошах у неї не бракувало.
  
  
  За мить вона залишила його у вітальні і зникла. Він щойно закурив, хмурячись і замислюючись - ненавидячи себе з-за них, - але було ще три сесії цього страшенно дурного семінару, і йому було наказано бути присутнім, і це могло бути просто напруженим і незручним. У що, чорт забирай, він вліз?
  
  
  Він звів очі. Вона стояла у дверях, гола. І він мав рацію. Під скромним одягом весь цей час ховалося це чудове біле тіло з тонкою талією та м'якими вигинами з високим бюстом.
  
  
  Вона посміхнулася до нього. Він помітив, що вона нафарбувалась губною помадою. І не лише у роті; вона нафарбувала свої маленькі соски.
  
  
  "Я вирішила", - сказала вона. «До біса вечірня сукня! Мені воно також сьогодні не знадобиться. Я ніколи не любила нічні клуби.
  
  
  Нік, не зводячи з неї очей, погасив цигарку і зняв куртку.
  
  
  Вона підійшла до нього, хвилюючись, не так крокуючи, як ковзаючи по знятому одязі. Вона зупинилася приблизно за шість футів від нього.
  
  
  "Тобі я так подобаюся, Нік?"
  
  
  Він не міг зрозуміти, чому в нього так пересохло в горлі. Не те щоб він був підлітком, який мав першу жінку. То був Нік Картер! Найкращий працівник AX. Професійний агент, ліцензований вбивця ворогів своєї країни, ветеран тисяч будуарних сутичок.
  
  
  Вона поклала руки на тонкі стегна і витончено зробила перед ним пірует. Світло від єдиної лампи мерехтіло по внутрішній стороні її стегон. Плоть була з напівпрозорого мармуру.
  
  
  "Ти справді так подобаєшся, Нік?"
  
  
  "Я так люблю тебе". Він почав знімати одяг.
  
  
  "Ти впевнений? Деяким чоловікам не подобаються голі жінки. Я можу вдягнути панчохи, якщо хочеш. Чорні панчохи? Пояс із підв'язками? Ліфчик?
  
  
  Він штовхнув останню туфель через вітальню. Він ніколи в житті не був більш підготовлений, і йому нічого не потрібно було, окрім як злити своє тіло з плоттю цієї несмачної маленької вчительки сексу, яка зрештою раптово перетворилася на золоту дівчинку.
  
  
  Він потягнувся до неї. Вона з нетерпінням увійшла до його обіймів, її рот шукав його, її язик розтинав його власний. Її тіло було холодним і палаючим, і воно тремтіло по всій його довжині.
  
  
  За мить вона відсторонилася достатньо, щоб прошепотіти. "Готова посперечатися, містере Картер, що ви не заснете під час цієї лекції!"
  
  
  Він спробував підняти її, віднести до спальні.
  
  
  «Ні, – сказала доктор Мюріал Мілхолланд. «Не у спальні. Прямо тут, на підлозі».
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  Рівно об одинадцятій тридцять Делія Стоукс проводила двох англійців до кабінету Хока. Хоук очікував, що Сесіл Обрі прийде вчасно. Вони були старими знайомими, і він знав, що великий британець не спізнюється. Обрі був широкоплечим чоловіком років шістдесяти, і тільки зараз на ньому починали виявлятися сліди невеликого живота. Він, як і раніше, буде сильною людиною в бою.
  
  
  Сесіл Обрі був керівником британської МІ-6, цієї знаменитої контррозвідувальної організації, до якої Хоук мав велику професійну повагу.
  
  
  Той факт, що він особисто прийшов у темні покої AX як би просячи милостиню, переконав Хоука - якби він ще не підозрював - у тому, що це питання має першорядне значення. Принаймні для британців Хоук був готовий трохи хитро поторгувати кіньми.
  
  
  Якщо Обрі і відчував якийсь подив з приводу тісноти покоїв Хока, він це добре приховував. Хоук знав, що він не живе в пишноті Уайтхолла чи Ленглі, і йому було байдуже. Його бюджет був обмежений, і він вважав за краще вкладати кожен робочий долар у реальні операції та дозволяти фасаду зруйнуватися, якщо це необхідно. Справа в тому, що зараз у AX були не тільки фінансові проблеми. Відбулася хвиля невдач, як це траплялося, і Хоук втратив трьох головних агентів за місяць. Мертвими. Перерізане горло у Стамбулі; ніж у спину в Парижі; один знайдений у гавані Гонконгу, настільки роздутий і з'їдений рибами, що причину смерті встановити було важко. На даний момент у Хоука залишилося всього два Кілмайстри. Номер П'ять, молодий чоловік, яким він не хотів ризикувати у важкій місії, та Нік Картер. Найкращі Чоловіки. У цій майбутній місії йому потрібно було використати Ніка. Це була одна з причин, через яку він відправив його до цієї божевільної школи, щоб тримати його поблизу.
  
  
  Зручності були короткочасними. Сесіл Обрі представив свого компаньйона як Генрі Теренс. Теренс, як з'ясувалося, був співробітником МІ-5, який працював у тісному контакті з Обрі та МІ-6. Це був худорлявий чоловік із суворим шотландським обличчям та тиком у лівому оці. Він викурив ароматну трубку, від якої Хоук справді закурив сигару з метою самозахисту.
  
  
  Хоук розповідав Обрі про його майбутнє лицарство. Одна з речей, які здивували Ніка Картера у його босі, полягала у тому, що старий прочитав список нагород.
  
  
  Обрі ніяково засміявся і відмахнувся. «Неприємна неприємність, чи знаєте. Швидше поміщає одного разом із Бітлз. Але навряд чи можна відмовитись. У будь-якому випадку, Девіде, я літав через Атлантику не для того, щоб говорити про якесь криваве лицарство».
  
  
  Хоук випустив блакитний дим у стелю. Він справді не любив курити сигари.
  
  
  «Я не думаю, що ти це зробив, Сесіле. Ти чогось хочеш від мене. Від AX. Ти завжди хочеш. Це означає, що ти маєш проблеми. Розкажи мені про це, і ми побачимо, що можна зробити».
  
  
  Делія Стоукс принесла Теренсу ще один стілець. Він сів у кутку, примостився, як ворона, на скелі, і нічого не сказав.
  
  
  «Це Річард Філстон, – сказав Сесіл Обрі. «У нас є вагомі підстави вважати, що він нарешті їде з Росії. Ми хочемо його, Девіде. Як ми хочемо його! І це може бути нашим єдиним шансом.
  
  
  Навіть Хоук був вражений. Він знав, що коли з'явився Обрі, капелюх у руці, це було щось велике – але таке велике! Річард Філстон! Друга його думка полягала в тому, що англійці готові віддати досить багато за допомогу в отриманні Філстона. Проте його обличчя залишалося безтурботним. Жодна зморшка не видавала його хвилювання.
  
  
  "Це, мабуть, неправда", - сказав він. «Можливо, з якоїсь причини цей зрадник. Філстон ніколи не вийде із Росії. Ця людина не ідіот, Сесіле. Ми обидва це знаємо. Ми маємо це робити. Він обманював усіх нас тридцять років».
  
  
  З-за рогу Теренс пробурчав прокляття шотландця глибоко в горлі. Хок міг поспівчувати. Річард Філстон змусив янкі виглядати досить безглуздо - якийсь час він фактично служив начальником британської розвідки у Вашингтоні, успішно витягуючи відомості з ФБР та ЦРУ, - але він змусив своїх власних людей, англійців, виглядати як абсолютні дебіли. Якось його навіть запідозрили, судили, виправдали, і він негайно повернувся до шпигунства на користь росіян.
  
  
  Так. Хоук розумів, наскільки сильно британці хотіли Річарда Філстона.
  
  
  Обрі похитав головою. «Ні, Девіде. Я не думаю, що це неправда чи підстава. Тому що в нас є ще дещо, що можна зробити – між Кремлем та Пекіном ведеться якась угода. Щось дуже, дуже велике! У цьому ми впевнені. На даний момент у нас у Кремлі дуже хороша людина, вона в усіх відношеннях краща, ніж будь-коли був Пеньковський. Він ніколи не помилявся і тепер каже нам, що Кремль і Пекін готують щось важливе. це могло б, чорт забирай, зірвати кришку. Але для цього їм, росіянам, доведеться використати свого агента. Кого ще, крім Філстона? "
  
  
  Девід Хок зняв целофан із нової сигари. Він пильно спостерігав за Обрі, його власне сухе обличчя було безпристрасним, як опудало.
  
  
  Він сказав: «Але ваша велика людина в Кремлі не знає, що планують китайці та росіяни? І все?"
  
  
  Обрі виглядав трохи нещасним. «Так. От і все. Але ми знаємо, де. Японія».
  
  
  Хоук посміхнувся. «У вас добрі зв'язки в Японії. Я знаю це. Чому вони не можуть з цим впоратися?
  
  
  Сесіл Обрі підвівся з стільця і почав ходити вузькою кімнатою. На даний момент він до абсурду нагадав Хоуку характерного актора, який зіграв Ватсона в Холмсі Безіла Ретбоуна. Яструб ніколи не міг пригадати ім'я цієї людини. І все-таки він не недооцінював Сесіла Обрі. Ніколи. Чоловік був добрий. Може, навіть не гірше за самого Хоука.
  
  
  Обрі зупинився і височив над столом Хоука. «З гарної причини, - вибухнув він, - що Філстон є Філстон! Він вивчав
  
  
  мій відділ протягом багатьох років, мужику! Він знає кожен код чи знав. Неважливо. Це не питання кодексів чи подібної нісенітниці. Але він знає наші хитрощі, наші методи організації, наше MO - чорт забирай, він знає про нас все. Він навіть знає багатьох наших чоловіків, принаймні старожилів. І, наважусь припустити, він постійно оновлює досьє – Кремль, мабуть, змушує його заробляти на життя – і тому він теж знає багатьох наших нових людей. Ні, Девіде. Ми не можемо це зробити. Йому потрібна стороння, інша людина. Ви нам допоможете? "
  
  
  Хоук довго вивчав свого старого друга. Зрештою він сказав: «Ви знаєте про AX, Сесіле. Офіційно ви не маєте знати, але знаєте. І ви приходьте до мене. До AX. Ви хочете, щоб Філстон убили?
  
  
  Теренс порушив мовчання досить довго, щоб загарчати. «Так, друже. Саме цього ми хочемо».
  
  
  Обрі не звернув уваги на свого підлеглого. Він знову сів і закурив сигарету пальцями, які, як з деяким здивуванням зауважив Хоук, трохи тремтіли. Він був спантеличений. Потрібно було багато, щоб вивести Обрі з себе. Саме тоді Хоук вперше виразно почув клацання шестерень усередині коліс – до якого він прислухався.
  
  
  Обрі направив сигарету, як паличку, що димиться. «Для наших вух, Девіде. У цій кімнаті і тільки для наших шести вух – так, я хочу вбити Річарда Філстона».
  
  
  Щось ворухнулося в глибині мозку Хоука. Щось, що чіплялося за тінь і не вилітало на світ. Давним-давно пошепки? Слух? Історія у пресі? Жарт про чоловічу кімнату? Що це в біса? Він не міг викликати його. Тому він відсунув його назад, щоб залишити його у підсвідомості. Він з'явиться, коли буде готовим.
  
  
  Тим часом він висловив те, що було так очевидно. «Ви хочете, щоб він помер, Сесіле. Але ваш уряд, Сили, вони цього не роблять? Вони хочуть, щоби він був живим. Вони хочуть, щоб його спіймали і відправили назад до Англії, щоб він став перед судом і був повішений належним чином. Хіба це не так. , Сесіл? "
  
  
  Обрі прямо зустрів погляд Хоука. «Так, Девіде. От і все. Прем'єр-міністр - справа зайшла так високо - погоджується з тим, що Філстон має бути взятий, якщо можливо, і доставлений до Англії для передання до суду. Рішення про це було ухвалено досить давно. Я був призначений керівником. Досі З Філстоном у безпеці в Росії не було чого контролювати. Але тепер, присягаюсь Богом, він виходить, чи ми думаємо, що він є, і я хочу дістати його. Боже, Девіде, як я це хочу! "
  
  
  "Мертвим?"
  
  
  «Так. Вбитим. Прем'єр-міністр, парламент, навіть деякі з моїх начальників, не такі професіонали, як ми Девід. Вони думають, що просто зловити таку слизьку людину, як Філстон, і повернути її до Англії. Буде дуже багато ускладнень, занадто багато шансів на промах, занадто багато можливостей для того, щоб він знову втік. Він не одинокий, чи знаєте. Росіяни не просто стоятимуть осторонь і дозволять нам заарештувати його і повернути його до Англії. Вони вб'ють його першими! Він занадто багато про них знає, він намагатиметься укласти угоду, і вони це знають. Ні, Девіде. Це має бути пряме вбивство, і ти єдиний, до кого я можу звернутися”.
  
  
  Хоук сказав це більше для того, щоб очистити повітря, щоб це було сказано, аніж тому, що йому було не байдуже. Він запустив AX. І чому б цієї невловимої думки, цієї тіні, що ховається в його мозку, не вийти на світ? Невже це було так скандально, що довелося поховати себе?
  
  
  Він сказав: «Якщо я згоден з цим, Сесіле, це безперечно має залишитися між нами трьома. Один натяк на те, що я використовую AX, щоб зробити чужу брудну роботу, і Конгрес вимагатиме мою голову на блюді. і навіть одержати її, якщо вони зможуть це довести. "
  
  
  "Ти зробиш це, Девіде?"
  
  
  Хоук дивився на свого старого друга. «Я справді ще не знаю. Що це буде для мене? Для AX? Наші гонорари за подібні речі дуже високі, Сесіле. Буде дуже висока оплата за послугу – дуже велика. Ви це знаєте? "
  
  
  Обрі знову виглядав нещасним. Нещасний, але рішучий. "Я розумію це. Я чекав на це, Девіде. Я не любитель, друже. Я розраховую заплатити».
  
  
  Хоук дістав нову сигару із коробки на столі. Він поки не дивився на Обрі. Він упіймав себе на тому, що щиро сподівається, що налагоджувальна бригада – вони кожні два дні ретельно оглядали штаб-квартиру AX – виконала свою роботу добре, бо, якщо Обрі виконає свої умови, Хоук вирішив взяти на себе цю роботу. Робити за них брудну роботу МІ-6. Це буде місія на вбивство, і її, мабуть, не так складно виконати, як уявляв Обрі. Чи не для Ніка Картера. Але Обрі доведеться заплатити свою ціну.
  
  
  «Сесив, – м'яко сказав Хоук, – я думаю, що, можливо, ми зможемо укласти угоду. Але мені потрібне ім'я тієї людини, яка у вас є в Кремлі. Обіцяю, що не намагатимуся з ним зв'язатися, але Мені потрібно знати його ім'я. І я хочу рівну, повну частку всього, що він посилає. Іншими словами, Сесіле, ваша людина в Кремлі також буде моєю людиною в Кремлі! Ви погоджуєтесь з цим? "
  
  
  У своєму кутку Теренс видав здавлений звук. Здавалося, він проковтнув трубку.
  
  
  У маленькому офісі було тихо. Годинник Western Union цокав з дзвоном тигра. Хоук чекав. Він знав, що переживає Сесіл Обрі.
  
  
  Високопоставлений агент, людина, про яку ніхто не підозрював у кремлівських вищих колах, коштував більше, ніж усе золото та коштовності у світі.
  
  
  Усі платини. Усього урану. Щоб встановити такий контакт, щоб він залишався плідним і невразливим, знадобилися роки кропіткої роботи і весь успіх. Так воно й було, на перший погляд. неможливо. Але якось це було зроблено. Пеньківський. Поки, зрештою, він не послизнувся, і його не застрелили. Тепер Обрі казав – і Хоук йому повірив, – що у МІ-6 у Кремлі є ще один Пеньковський. Так сталося, що Хок знав, що Сполучені Штати не знають. ЦРУ намагалося це зробити роками, але так і не досягло. Хоук терпляче чекав. Це була справжня угода. Він не міг повірити, що Обрі погодиться.
  
  
  Обрі мало не задихнувся, але він вимовив слова. «Добре, Девіде. Це угода. Ти ведеш жорстку угоду, чувак».
  
  
  Теренс ставився до Хоука з чимось схожим на трепет і, безумовно, повагу. Теренс був шотландець, який знав іншого шотландця, принаймні через схильність, якщо не по крові, коли побачив його.
  
  
  "Ви розумієте, - сказав Обрі, - що мені потрібно мати незаперечні докази того, що Річард Філстон мертвий".
  
  
  Посмішка Хоука була сухою. «Я думаю, це можна зробити, Сесіле. Хоча я навряд чи зможу вбити його на Таймс-сквер, навіть якби ми змогли його доставити. Як щодо того, щоб відправити його вуха, акуратно заправлені, до вашого офісу в Лондоні?»
  
  
  "Серйозно, Девід".
  
  
  Хоук кивнув головою. "Зробити фотографії?"
  
  
  «Якщо вони добрі. Я вважав би за краще, якщо можливо, відбитки пальців. Так буде абсолютна впевненість».
  
  
  Хоук знову кивнув головою. Нік Картер не вперше привозить додому такі сувеніри.
  
  
  Сесіл Обрі вказав на тиху людину в кутку. «Добре, Теренсе. Тепер ти можеш узяти на себе відповідальність. Поясні, що у нас є зараз і чому ми думаємо, що Філстон туди їде».
  
  
  Хоуку він сказав: «Теренс із МІ5, як я вже сказав, і він займається поверхневими аспектами цієї пекінсько-кремлівської проблеми. Я говорю поверховими, тому що ми думаємо, що це прикриття, прикриття для чогось більшого. Теренс...»
  
  
  Шотландець вийняв люльку з великих коричневих зубів. «Це так, як каже містер Обрі, сер. На даний момент ми маємо невелику частину інформації, але ми впевнені, що росіяни посилають Філстона, щоб допомогти китайцям організувати гігантську кампанію саботажу по всій Японії. Особливо у Токіо. Там вони планують зробити масове відключення електроенергії, таке ж, як у вас недавно було в Нью-Йорку. Чикоми планують зіграти всемогутню силу, розумієте, і або зупинити або спалити все в Японії. Здебільшого. У всякому разі. Одна історія, яка у нас була, полягає в тому, що Пекін наполягає на тому, щоб Філстон очолив «роботу чи угоду». Ось чому він має виїхати з Росії і…»
  
  
  Втрутився Сесіл Обрі. «Є ще одна історія – Москва наполягає, щоб Філстон відповідав за саботаж, щоб не допустити провалу. Вони не дуже довіряють китайцям ефективності. Це ще одна причина, через яку Філстон доведеться ризикнути шиєю і вийти”.
  
  
  Хоук переводив погляд з однієї людини на іншу. "Щось мені підказує, що ви не купитеся на жодну з історій".
  
  
  "Ні", - сказав Обрі. Ми цього не робимо. Принаймні я не знаю. Ця робота мало велика для Філстона! Саботаж, так. Спалювання Токіо і таке інше матиме величезний вплив і стане удачею для Чикомов. Я згоден. Але насправді це не напрямок роботи Філстона. І не тільки воно недостатньо велике, недостатньо важливе, щоб виманити його з Росії - я знаю дещо про Річарда Філстона, про що мало хто знає. Я знав його, Пам'ятайте, працював із ним у МІ-6, коли він був на піку кар'єри. Тоді я був просто помічником, але я нічого не забув про це прокляте блюдце. Він був убивцею! Експертом».
  
  
  «Будь я проклятий, – сказав Хоук. «Живи та навчайся. Я цього не знав. Я завжди вважав Філстона свого роду звичайним шпигуном. Страшенно дієвим, смертоносним, але в смугастих штанах».
  
  
  «Зовсім ні», - похмуро сказав Обрі. «Він спланував багато вбивств. І їх також добре здійснив. Ось чому я впевнений, що якщо він нарешті їде з Росії, то це для чогось важливішого за саботаж. Навіть великий саботаж. У мене є почуття, Девіде, і ти повинен знати, що це означає. Ти у цьому бізнесі довше, ніж я».
  
  
  Сесіл Обрі підійшов до свого стільця і опустився на нього. «Продовжуй, Теренсе. Твій м'яч. Я триматиму рота на замку».
  
  
  Теренс перезарядив трубку. На полегшення Хоука, він «не запалив її. Теренс сказав: «Річ у тому, що Чікоми не робили всю свою брудну роботу, сер. Насправді не дуже багато. Вони займаються плануванням, але змушують інших виконувати по-справжньому брудну та криваву роботу. Звісно, вони використовують терор».
  
  
  Хоук, мабуть, виглядав спантеличеним, бо Теренс на мить зупинився, насупився і продовжив. «Ви знаєте про Ця, сер? Деякі називають їх Буракуміни. Це найнижчий склад у Японії, недоторкані. Ізгої. Їх понад два мільйони, і дуже мало хто, навіть японці, знають, що Уряд Японії тримає їх у гетто і приховує від туристів. Справа в тому, що уряд досі намагався ігнорувати цю проблему. Офіційна політика – fure-noi – не чіпайте це. більшість Ета знаходяться на державній допомозі. Це серйозна проблема,
  
  
  По суті, китайці використовують це максимально. Невдоволена меншість, подібна до цієї, було б безглуздо не робити цього».
  
  
  Все це було знайоме Хоукові. Останнім часом про гетто багато говорили у новинах. І комуністи того чи іншого штибу трохи експлуатували меншості у Штатах.
  
  
  "Це чудова установка для Chicoms", - визнав він. «Саботаж особливо проводився під виглядом заворушень. Це класичний прийом - комуністи планують його і дозволяють цій групі Ця здійснювати всю провину. Але чи це не японці? Як і у всій іншій країні? Я маю на увазі, якщо не буде проблеми з кольором, такий як у нас, і ...
  
  
  Зрештою Сесіл Обрі не міг тримати свій великий рот на замку. Він перебив.
  
  
  «Вони японці. На сто відсотків. Це справді питання традиційних кастових забобонів, Девіде, і ми не маємо часу на антропологічні відхилення. Але той факт, що ця – японці, виглядають та розмовляють, як і всі інші, допомагає їм. Шикам неймовірно. Це може піти куди завгодно і робити будь-що. У цьому немає проблем. Багато хто з них «проходить», як ви кажете тут, у Штатах. Справа в тому, що дуже небагато китайських агентів, добре організованих, можуть контролювати величезну кількість Це і використовувати їх у своїх цілях. В основному саботаж та вбивства. Тепер, з цим великим…"
  
  
  - втрутився Хоук. - Ти кажеш, Чикоми контролюють Ця за допомогою жаху?
  
  
  «Так. Серед іншого вони використовують машину. Щось на кшталт пристрою, удосконаленої версії старої «Смерті тисячі порізів». Це називається Кривавий Будда. Будь-яка людина Ця, яка не підкоряється їм або зраджує їх, поміщається в машину. і ..."
  
  
  Але цього разу Хоук не звернув на це надто пильної уваги. Це щойно прийшло до нього. З туману років. Річард Філстон був страшенно ловеласом. Тепер Хоук згадав про це. Тоді це добре замовчували.
  
  
  Філстон забрав у себе молоду дружину Сесіла Обрі, а потім покинув її. Через кілька тижнів вона наклала на себе руки.
  
  
  Його старий друг, Сесіл Обрі, використав Ястреба та AX, щоб залагодити приватну вендетту!
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  Було кілька хвилин на восьму ранку. Нік Картер залишив квартиру Мюріал Мілхолланд годину тому, не звертаючи уваги на цікаві погляди молочника та газетяра, і поїхав назад у свій номер у готелі «Мейфлауер». Для нього він був трохи кращим. Він і Мюріал перейшли на бренді, і в перервах між заняттями коханням – вони врешті-решт перейшли до спальні – він випив досить багато. Нік ніколи не напивався і мав здібності Фальстафа; він ніколи не мав похмілля. Проте того ранку він почував себе трохи нечітко.
  
  
  Згадуючи пізніше, він також був винен у тому, що доктор Мюріал Мілхолланд його більш ніж трохи збентежила. Звичайна Джейн із розкішним тілом, яка була таким демоном у ліжку. Він залишив її тихенько хропіти, залишаючись привабливою в ранковому світлі, і, покидаючи квартиру, він знав, що повернеться. Нік не міг цього зрозуміти. Вона просто не на його смак! І все ж... і все ж...
  
  
  Він повільно, задумливо голився, наполовину задаючись питанням, яке було б бути одруженим з розумною, зрілою жінкою, яка до того ж була експертом у сексі, не тільки на кафедрі, а й на ній, коли задзвенів дверний дзвінок. . На Ніку був лише халат.
  
  
  Він глянув на велике ліжко, коли йшов через спальню, щоб відчинити двері. Він справді подумав про «Люгера», «Вільгельміна» і про «Хьюго» - стилет, захований у застібці-блискавці на матраці. Поки що вони відпочивали. Нік не любив гуляти Вашингтоном з важким вантажем. І Хок цього не схвалював. Іноді Нік справді носив із собою маленьку «Беретту Кугар», 0,380-й калібр, у якій зблизька вистачало сил. Останні два дні через те, що ремонтували плечову скобу, він навіть її не носив.
  
  
  Знову пролунав дверний зумер. Наполегливий. Нік завагався, глянув на ліжко, на якому був захований «люгер», а потім подумав, до біса його. О восьмій ранку у звичайний вівторок? Як би там не було, він міг подбати про себе, він мав ланцюг безпеки, і він знав, як підійти до дверей. Ймовірно, це був лише Хоук, який відправив масу інформаційних матеріалів спеціальним посилальним. Старий робив це зрідка.
  
  
  Гудіння - дзижчання - дзижчання
  
  
  Нік підійшов до дверей збоку, впритул до стіни. Будь-хто, хто стріляє через двері, його не помітить.
  
  
  дзижчання - дзижчання - дзижчання - зз - гудіння
  
  
  "Добре", - вигукнув він з раптовим роздратуванням. "Добре. Хто це?"
  
  
  Тиша.
  
  
  Потім: «Кіотські дівчата-скаути. Ви купуєте печиво, заздалегідь?
  
  
  "ВООЗ?" Його слух завжди був гострим. Але він міг присягнути ...
  
  
  «Дівчатка-скаути із Японії. Тут на Фестивалі вишні. Купуйте печиво. Ви купуєте, заздалегідь?
  
  
  Нік Картер похитав головою, щоб прояснити це. Добре. Він випив стільки бренді! Але в цьому він мав переконатися сам. Ланцюг був зафіксований. Він прочинив двері, тримаючись осторонь, і обережно визирнув у коридор. "Дівчатка-скаути?"
  
  
  Ага. Є у продажу дуже гарне печиво. Ви купуєте?"
  
  
  Вона вклонилася.
  
  
  Ще троє вклонилися. Нік мало не вклонився. Тому що, чорт забирай, вони були дівчатками-скаутами. Японські дівчата скаути.
  
  
  Їх четверо. Такі гарні, наче вони зійшли з шовкової картинки. Скромні. Фігурні маленькі японські ляльки в уніформі дівчаток-скаутів, з зухвалими тарзанками на гладких темних головах, міні-спідницях і шкарпетках до колін. Чотири пари косих очей, що світилися, з нетерпінням спостерігали за ним. Чотири пари ідеальних зубів блиснули перед ним старим східним афоризмом. Купуйте наші куки. Вони були милі, як послід крапчастих щенят.
  
  
  Нік Картер засміявся. Він нічого не міг з собою вдіяти. Зачекайте, поки він не розповість про це Хоуку - чи він має розповісти старому? Нік Картер, головна людина в AX, сам Кіллмайстер, дуже насторожений і обережно підбирається до дверей, щоб протистояти - купці дівчаток-скаутів, які продають печиво. Нік зробив галантну спробу перестати сміятися, зберегти незворушне обличчя, але це було вже занадто. Він знову засміявся.
  
  
  Дівчина, яка говорила - вона стояла найближче до дверей і несла стос коробок з кулінарією, яку вона тримала підборіддям, дивилася на AXman здивовано. Інші три дівчини, що несли коробки з печивом, теж дивилися з ввічливим подивом.
  
  
  Дівчина сказала: «Ми не розуміємо, сер. Ми робимо щось смішне? Якщо так, то ми самі. Не пожартувати прийшли - приходьте продавати печиво за наш проїзд до Японії. Ви купуєте заздалегідь. Допоможіть дуже. Ми дуже любимо ваші Сполучені Штати, були тут на Cherry Festival, але тепер з великим жалем маємо повернутися до нашої країни. Ви купуєте печиво? "
  
  
  Він знову був грубим. Як він був із Мюріалом Мілхолландом. Нік витер очі рукавом халата і зняв ланцюжок. «Мені дуже шкода, дівчатка. Дуже шкода. Це не ви. Це я. Це одна з моїх божевільних ранку».
  
  
  Він шукав японське слово, постукуючи пальцем по скроні. «Кічігай. Це я. Кичигай!
  
  
  Дівчата подивилися одна на одну, потім знову на неї. Ніхто з них не заговорив. Нік штовхнув двері. «Все гаразд, обіцяю. Я нешкідливий. Заходьте. Принесіть печиво. Я куплю їх усі. Скільки вони коштують?" Він дав Хоуку дюжину коробок. Нехай старий подумає над цим.
  
  
  "Коробка за долар".
  
  
  "Це досить дешево". Він відступив, коли вони увійшли, приносячи з собою крихкий запах квітучої вишні. Він подумав, що їм лише близько чотирнадцяти чи п'ятнадцяти. Милі. Всі вони добре розвинені для підлітків, їхні маленькі груди та сідниці підстрибують під бездоганно зеленою уніформою. Спідниці, подумав він, спостерігаючи, як вони складають печиво на столик кави, здавалися маленькими мініатюрними для дівчаток-скаутів. Але, можливо, в Японії...
  
  
  Вони були милими. Як і маленький пістолет Намбу, що раптово з'явився в руці дівчини, що говорила. Вона направила його прямо на твердий плоский живіт Ніка Картера.
  
  
  «Підніміть руки, будь ласка. Стійте абсолютно нерухомо. Я не хочу завдати вам шкоди. Като – двері!»
  
  
  Одна з дівчат ковзала довкола Ніка, тримаючись від нього подалі. Двері тихенько зачинилися, замок клацнув, запобіжник ковзнув у паз.
  
  
  «Ну й справді ошуканий», - подумав Нік. Взято. Його професійне захоплення було непідробним. Це була майстерня.
  
  
  «Мато – закрий усі штори. Сато - звичаї решту квартири. Особливо спальні. У нього тут може бути жінка».
  
  
  "Не сьогодні вранці", - сказав Нік. «Але все одно дякую за комплімент».
  
  
  Намбу підморгнув йому. Це було зле око. «Сядь», - холодно сказала головна. «Сядьте, будь ласка, і зберігайте мовчання, поки вам не накажуть говорити. І не намагайтеся робити ніяких хитрощів, містер Нік Картер. Я знаю про вас усі. Багато про вас».
  
  
  Нік підійшов до вказаного стільця. «Навіть через мій ненаситний апетит до печива від дівчат-скаутів - о восьмій годині ранку?»
  
  
  «Я сказала тихо! Вам буде дозволено говорити скільки завгодно – після того, як ви почуєте, що я хочу сказати».
  
  
  Нік сів. Він собі під ніс промимрив: «Банзай!» Він схрестив довгі ноги, зрозумів, що халат зяє, і квапливо його застебнув. Дівчина з пістолетом помітила це і посміхнулася. «Нам не потрібна помилкова скромність, містере Картер. Насправді ми не дівчата-скаути».
  
  
  «Якби мені дозволили говорити – я б сказав, що це почало мене розуміти».
  
  
  "Тихо!"
  
  
  Він заткнувся. Він задумливо кивнув у бік пачки цигарок та запальнички на найближчому таборі.
  
  
  "Ні!"
  
  
  Він мовчки дивився. Це була найефективніша маленька група. Двері знову перевірили, портьєри, кімнату залило світло. Като повернулася та повідомила, що чорного ходу немає. І це, подумав Нік з деякою гіркотою, мало забезпечити додаткову безпеку. Ну всіх їх не перемогти. Але якщо він вибереться з цього живим, його найбільша проблема в тому, щоб тримати його в таємниці. Ніка Картера забрала купка дівчат-скаутів у його власній квартирі!
  
  
  Тепер усе було тихо. Дівчина з Намбу сиділа навпроти Ніка на дивані, а решта троє чинно сиділи поряд. Усі серйозно дивилися на нього. Чотири школярки. Це був дуже дивний Мікадо.
  
  
  Нік сказав: "Чай, хтось?"
  
  
  Вона не сказала
  
  
  йому мовчати, і вона не стріляла у нього. Вона схрестила ноги, оголивши бахрому рожевих трусиків під міні-спідницею. Її ноги, всі ноги - тепер, коли він це справді помітив - були трохи розвиненішими і стрункішими, ніж ті, які зазвичай зустрічаються у дівчаток-скаутів. Він підозрював, що на них теж були вузькі бюстгальтери.
  
  
  "Я Тонака", - сказала дівчина з пістолетом Намбу.
  
  
  Він серйозно кивнув головою. "Задоволений."
  
  
  "А це, - вказала вона на інших, - ..."
  
  
  "Я знаю. Мато, Сато та Като. Сестри з квітучої вишні. Радий познайомитись з вами, дівчатка».
  
  
  Усі троє посміхнулись. Като хихикнула.
  
  
  Тонака насупився. «Мені подобається жартувати, містере Картер. Я хотів би, щоб ви цього не робили. Це дуже серйозне питання.
  
  
  Нік це знав. Він міг сказати це, як вона тримала маленький пістолет. Найпрофесійніший. Але йому потрібен час. Іноді Badinage має час. Він намагався вирахувати кути. Хто вони? Що вони від нього хотіли? Він не був у Японії більше року і, наскільки він знав, був чистим. Що тоді? Він продовжував малювати заготівлі.
  
  
  "Я знаю", - сказав він їй. “Я знаю, що це серйозно. Повірте, знаю. Просто в мене така хоробрість перед обличчям вірної смерті, і…»
  
  
  Дівчина на ім'я Тонака сплюнула як дика кішка. Її очі звузилися, і вона була зовсім негарною. Вона вказала намбу на нього як звинувачуючий палець.
  
  
  «Будь ласка, мовчи знову! Я прийшла не для того, щоб пожартувати».
  
  
  Нік зітхнув. Знову завалив. Він запитував себе, що трапилося?
  
  
  Тонака пошарила у кишені своєї блузки «Дівчина-скаут». Це приховувало те, що Топор міг бачити, тепер він міг бачити, були дуже добре розвинені ліві груди.
  
  
  Вона повернула в нього предмет, схожий на монету: "Ви дізнаєтесь про це, містере Картер?"
  
  
  Він зробив. Миттєво. Йому слід. Він зробив це у Лондоні. Зробив його досвідчений робітник у магазині сувенірів в Іст-Енді. Він віддав його людині, яка врятувала йому життя в провулку в тому ж Іст-Енді. Картер був дуже близький до того, щоб загинути тієї ночі в Лаймхаусі.
  
  
  Він підняв важкий медальйон у руці. Він був із золота, розміром із старовинний срібний долар, із нефритовою вставкою. Нефрит перетворився на літери, утворюючи сувій під крихітною зеленою сокиркою. Сокира.
  
  
  Букви: Esto Perpetua. Нехай буде вічно. Це була його дружба з Кунідзо Мату, його старим другом та давнім учителем дзюдо-карате. Нік спохмурнів, дивлячись на медальйон. Це було дуже давно. Кунідзо давно повернувся до Японії. Тепер він буде старим.
  
  
  Тонака пильно дивилася на нього. Намбу робив те саме.
  
  
  Нік підкинув медальйон і впіймав його. "Де ти це взяла?"
  
  
  "Мій батько дав мені це".
  
  
  "Кунізо Мату - твій батько?"
  
  
  «Так, містере Картер. Він часто говорив про вас. Змалку я чув ім'я великого Ніка Картера. Тепер я приходжу до вас, щоб попросити про допомогу. Точніше, мій батько посилає по допомогу. дуже вірить та довіряє вам. Він упевнений, що ви прийдете нам на допомогу».
  
  
  Раптом йому знадобилася цигарка. Дуже цього потребував. Дівчина дозволила йому закурити. Інші троє, тепер урочисті, як сови, дивилися на нього немиготливими темними очима.
  
  
  Нік сказав: «Я в боргу перед твоїм батьком. І ми були друзями. Звісно, я допоможу. Я зроблю все що зможу. Але як? Коли? Твій батько у Штатах?»
  
  
  «Він у Японії. У Токіо. Нині він старий, хворий і не може подорожувати. Ось чому ви повинні негайно вирушити з нами».
  
  
  Він заплющив очі і примружився від диму, намагаючись вловити цю річ у своїй голові. Привиди з минулого можуть збивати з пантелику. Але борг є обов'язок. Він завдячував своїм життям Кунідзо Мату. Йому доведеться зробити все, що може. Але спочатку…
  
  
  «Добре, Тонако. Але про все по порядку. По одному. Перше, що ти можеш зробити, це прибрати пістолет. Якщо ти донька Кунідзо, тобі він не потрібний…»
  
  
  Вона тримала пістолет біля нього. «Я думаю, можливо, так, містере Картер. Подивимося. Я відкладу це, коли я матиму вашу обіцянку приїхати до Японії, щоб допомогти моєму батькові. І Японії».
  
  
  «Але я вже сказав тобі! Я допоможу. Це урочиста обіцянка. А тепер давай перестанемо грати в копів та грабіжників. Забери пістолет і розкажи мені все, що сталося з твоїм батьком. зроби це як тільки зможу. Я..."
  
  
  Пістолет залишився у нього на животі. Тонака знову виглядала некрасиво. І дуже нетерплячий.
  
  
  «Ви не розумієте, містере Картер. Ви їдете до Японії зараз. Цієї хвилини - або, принаймні, дуже скоро. Проблеми мого батька не забаряться. Немає часу для каналів або офіційних осіб, щоб радитись з різних послуг порадьтеся про кроки, які необхідно зробити. Ви бачите, що я дещо розумію у цих питаннях. Мій батько теж. Він давно працює в секретній службі моєї країни і знає, що тяганина скрізь однакова. Ось чому він дав мені медальйон і наказав знайти тебе. Попросити тебе прийти негайно. Я маю намір це зробити».
  
  
  Маленький Намбу знову підморгнув Ніку. Він почав утомлюватися від флірту. Нечестивість у тому, що вона мала на увазі саме це. Вона мала на увазі кожне прокляте слово! В даний час!
  
  
  У Ніка виникла думка. У нього і Хока був голосовий
  
  
  код, який вони інколи використовували. Можливо, він зможе попередити старого. Тоді вони зможуть взяти цих японських скаутів під контроль, змусити їх говорити та осмислити, і розпочати роботу, щоб допомогти його другові. Нік глибоко зітхнув. Йому просто треба було зізнатися Хоуку, що його схопила банда чокнутих дівчаток-скаутів, і попросити своїх співвітчизників у AX витягнути його з цього. Може вони не змогли цього зробити. Може знадобитися ЦРУ. Або ФБР. Можливо, Армія, Флот та Морська піхота. Він просто не знав...
  
  
  Він сказав: «Добре, Тонако. Роби, по-твоєму. Негайно. Як тільки я зможу одягнутися та запакувати валізу. І зателефонувати».
  
  
  "Ніяких телефонних дзвінків".
  
  
  Вперше він подумав про те, щоб забрати пістолет. Це було смішно. Кіллмайстер має вміти відібрати зброю у дівчини-скауту! Ось у чому проблема - вона не дівчинка-скаут. Жодна з них не була. Тому що тепер усі інші, Като, Сато та Мато, залізли під ці обрізані спідниці та дістали пістолети Намбу. Усі наполегливо вказували на Картера.
  
  
  «Як звуть ваш загін, дівчатка? Янголи смерті?"
  
  
  Тонака націлив на нього пістолет. «Мій батько сказав мені, що у вас буде багато хитрощів, містере Картер. Він впевнений, що ви стримаєте свою обіцянку і свою дружбу з ним, але попередив мене, що ви наполягатимете на тому, щоб робити це по-своєму. Це не може бути зроблено. Це має бути зроблено по-нашому – у повній секретності”.
  
  
  "Але це може бути", - сказав Нік. «У мене є велика організація. Багато хто з них, якщо вони мені знадобляться. Я не знав, що Кунізо був на вашій секретній службі - мої вітання йому за добре збережений секрет - але тоді він напевно повинен знати ціну організації та співробітництва. Вони можуть виконувати роботу тисячі людей - і безпека не проблема і..."
  
  
  Пістолет зупинив його. «Ви дуже промовисті, містере Картер… І дуже помиляєтеся. Мій батько, природно, розуміє всі ці речі, і це те, чого він не хоче. Або чого він потребує. Щодо каналів - ви, як і я, знаєте, що ви завжди під наглядом, навіть якщо це регулярно, як і ваша організація. Ви не можете зробити жодного кроку без того, щоб хтось помітив і передав його. Ні, містере Картер. Жодних телефонних дзвінків. Жодної офіційної допомоги. Це робота для однієї людини, Друга, якій можна довіряти, і яка буде робити те, що просить мій батько, не ставлячи зайвих питань. Ти ідеальний чоловік для того, що має бути зроблено – і ти завдячуєш життям моєму батькові. Можу я повернути медальйон, будь ласка. "
  
  
  Він покинув їй медальйон. "Добре", - визнав він. «Ви здається рішучими, і у вас є зброя. У вас є зброя. Схоже, я їду з вами до Японії. Прямо зараз. Я кидаю все, отак і відлітаю. Ви, звичайно, розумієте, що якщо я просто зникну, за кілька годин буде всесвітнє сповіщення? "
  
  
  Тонака дозволила собі крихітну посмішку. Він помітив, що вона була майже вродлива, коли посміхалася. «Ми потурбуємося про це пізніше, містере Картер».
  
  
  «А як щодо паспортів? Митні?»
  
  
  «Немає проблем, містере Картер. Наші паспорти є в повному порядку. Я впевнений, що у вас багато паспортів – запевнив мій батько. Що у вас буде? У вас, напевно, є дипломатичний паспорт, якого для цього вистачить. заперечення? "
  
  
  «Проїзд? Є такі речі, як квитки та бронь».
  
  
  «Про все подбали, містере Картер. Все влаштовано. Ми будемо в Токіо за кілька годин».
  
  
  Він починав вірити у це. Насправді у це вірю. Вони, мабуть, мали космічний корабель, який чекав на Моллі. О брате! Хоуку це сподобається. Має бути велика місія - Нік знав знаки - і Хоук тримав його напоготові, поки річ не дозріла, а тепер це. Була також другорядна справа леді, Мюріель Мілхолланд. У нього було побачення з нею сьогодні ввечері. Щонайменше, що міг зробити джентльмен, - це зателефонувати і ...
  
  
  Нік благаюче подивився на Тонаку. «Усього один телефонний дзвінок? Жінці? Я не хочу, щоб вона стала».
  
  
  Маленький Намбу був непохитний. "Ні."
  
  
  НІК КАРТЕР ВИДАЛЯЄТЬСЯ - ПОТОМКА ЗАСТРОЖЕНА…
  
  
  Тонака встала. Като, Мато та Сато встали. Усі маленькі гармати змигнули на Ніка Картера.
  
  
  "Тепер ми, - сказав Тонака, - підемо в спальню, містере Картер".
  
  
  Нік моргнув. "А?"
  
  
  «У спальню, будь ласка. Негайно!»
  
  
  Нік підвівся і затягнув навколо себе халат. "Якщо ти так кажеш."
  
  
  «Підніміть руки, будь ласка».
  
  
  Він трохи втомився від Дикого Заходу. «Послухай, Тонако! Я співпрацюю. Я друг твого батька, і я допоможу, навіть якщо мені не подобається, як ми ведемо справи. Але давайте позбавимося всього цього безумства ... »
  
  
  "Руки вгору! Тримай їх високо у повітрі! Маршируй до спальні».
  
  
  Він пішов. Руки високо в повітрі. Тонака пішла за ним у кімнату, тримаючись на професійній відстані. Ззаду увійшли Като, Мато та Сато.
  
  
  Він уявив собі ще один заголовок: "Картер зґвалтований дівчатками-скаутами..."
  
  
  Тонака посунула пістолет до ліжка. «Будь ласка, лягайте на ліжко, містере Картер. Зніміть халат. Ви ляжте обличчям догори».
  
  
  Нік дивився. Слова, які він сказав Хоуку тільки вчора, повернулися, і він повторив їх. "Ти мабуть жартуєш!"
  
  
  Жодної посмішки на блідо-лимонно-коричневих обличчях.
  
  
  розкосі очі уважно дивляться на нього і його велике тіло.
  
  
  «Без жартів, містере Картер. На ліжко. Негайно!» Пістолет рухався у її маленькій руці. Її палець на спусковому гачку був білим довкола суглоба. Нік уперше за всі ці забави та ігри зрозумів, що вона пристрелить його, якщо він не зробить точно те, що йому сказали. Точно.
  
  
  Він упустив халат. Като прошипіла. Мато похмуро посміхнувся. Сато хихикнула. Тонака сердито глянув на них, і вони повернулися до справи. Але в її власних темних очах було схвалення, коли вони ненадовго ковзали вгору і вниз його стрункими двісті фунтів. Вона кивнула головою. «Чудове тіло, містере Картер. Як сказав батько, так і буде. Він добре пам'ятає, як він навчив вас і як підготував вас. Можливо, іншим разом, але зараз це не важливо. На ліжку. Обличчя вгору. . "
  
  
  Нік Картер був збентежений і збентежений. Він не був брехуном, особливо самому собі, і визнав це. Було щось неприродне, навіть трохи непристойне, щоб лежати повністю відкритими для проникливих очей чотирьох дівчаток-скаутів. Чотири пари епікантоїдних очей, які нічого не пропустили.
  
  
  Єдине, за що він був вдячний – це була зовсім не сексуальна ситуація, і йому не загрожувала фізична реакція. Він здригнувся. Повільний підйом до вершини перед усіма цими очима. Це було неможливо. Сато захихотів би.
  
  
  Нік пильно дивився на Тонаку. Вона тримала пістолет у нього на животі, тепер повністю оголеним, і її рот смикнувся у початковій усмішці. Вона успішно чинила опір.
  
  
  «Я тільки шкодую, - сказав Нік Картер, - що я маю лише одну гідність для моєї країни».
  
  
  Пригнічені веселощі Като. Тонака вп'явся в неї поглядом. Тиша. Тонака сердито подивилася на Ніка. "Ви, містере Картер, дурню!"
  
  
  "Sans doute".
  
  
  Під лівою сідницею він відчував твердий метал застібки-блискавки матраца. У ньому лежав «Люгер», цей мерзенний хотрод, урізаний 9-міліметровий пістолет убивства. Також на шпильці. Спраглий Хьюго. Вістря голки смерті. Нік зітхнув і забув про це. Він, мабуть, міг дістатись до них, і що? Що тоді? Вбити чотирьох маленьких дівчаток-скаутів із Японії? І чому він продовжував думати про них як про дівчат-скаутів? Уніформа була справжньою, але це все. Це були чотири маніяки з якоїсь токійської академії йо-йо. І він був посередині. Усміхайтеся та страждайте.
  
  
  Тонака була. термінові замовлення. «Като – подивися на кухню. Сато в туалеті. Мато – а, от і все. Ці краватки будуть якраз».
  
  
  Мато мав кілька найкращих і найдорожчих краваток Ніка, в тому числі і Сулка, який він носив тільки одного разу. Він сів на знак протесту. «Гей! Якщо потрібно використовувати краватки, використовуйте старі. Я просто ..."
  
  
  Тонака швидко вдарив його пістолетом по лобі. Вона була швидкою. Входив і виходив, перш ніж він встиг схопити пістолет.
  
  
  «Лягай», - різко сказала вона. – «Тихо. Більше жодних розмов. Ми маємо продовжити нашу роботу. Вже було надто багато дурниць – наш літак летить через годину».
  
  
  Нік підвів голову. «Я згоден щодо дурниці. Я…»
  
  
  Ще один удар по лобі. Він похмуро лежав, коли його прив'язували до стовпчиків ліжка. Вони дуже добре зав'язували вузли. Він міг би розірвати кайдани будь-якої миті, але знову ж таки з якою метою? Це було частиною всієї цієї шаленої угоди - він виявляв, що все більше і більше не хоче завдавати їм шкоди. І оскільки він уже був так глибоко в Гуфівіллі, у нього з'явилася справжня цікавість дізнатися, чим вони займаються.
  
  
  Це була картина, яку він хотів забрати в могилу. Нік Картер зв'язав свої краватки, розпростертий на ліжку, оголена мати, відкрита темними поглядами чотирьох маленьких дівчат зі Сходу. У голові у нього промайнув уривок із улюбленої старовинної пісні: вони мені ніколи не повірять.
  
  
  Він важко міг повірити в те, що побачив потім. Пір'я. Чотири довгі червоні пера вилізли звідкись з-під міні-спідниць.
  
  
  Тонака і Като сиділи з одного боку ліжка, Мато і Сато - з іншого. «Якщо вони всі підійдуть досить близько, - подумав Нік, - я зможу порвати ці пута, розбити їхні безглузді головочки і…
  
  
  Тонака впустила перо і відступила назад, намбу повернувшись на свій плоский живіт. Знову проявився професіоналізм. Вона коротко кивнула Сато. "Заткни йому рота".
  
  
  «Тепер подивися сюди, – сказав Нік Картер. «Я… гулі… ммм… фуммм…» Чиста носова хустка і ще одна краватка зробили свою справу.
  
  
  "Старт", - сказав Тонака. «Като, візьми його ноги. Мато, займися його пахвами. Сато – геніталії».
  
  
  Тонака відступила ще на кілька кроків і приставила пістолет до Ніка. Вона дозволила собі посміхнутися. «Мені дуже шкода, містере Картере, що ми повинні зробити це – так. Я знаю, що це недостойно і безглуздо».
  
  
  Нік енергійно кивнув. «Хммммммфж… гуууууууууууу…»
  
  
  «Спробуйте витримати, містере Картер. Це не займе багато часу. Ми збираємось нагодувати вас наркотиками. Чи бачите, одна з властивостей цього наркотику полягає в тому, що він підтримує і розширює настрій людини, якій її дають. ми хочемо, щоб ви були щасливі, містере Картер. Ми хочемо, щоб ви сміялися всю дорогу до Японії! "
  
  
  Він із самого початку знав, що в цьому божевілля є метод. Остаточна зміна сприйняття
  
  
  Вони все одно вбили б його, якби він чинив опір. Цей хлопець Тонака був досить божевільним, щоб це зробити. І ось тепер точку опору було подолано. Це пір'я! Це було старе китайське катування, і він ніколи не усвідомлював, наскільки воно ефективне. Це була найсолодша агонія на світі.
  
  
  Сато дуже ніжно водив пером по грудях. Нік здригнувся. Мато старанно працював над пахвами. Ооооооооо ...
  
  
  Като використав довгий досвідчений удар по підошвах його ніг. Пальці на ногах Ніка почали згинатися і зводитися судомою. Він не міг, чорт забирай, більше цього виносити. Як би там не було, він досить довго підігравав цьому чокнутому квартету. В любую секунду ему просто придется - ахххоооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооо ...
  
  
  Її час був ідеальним. Він був відвернений рівно настільки, щоб вона змогла зайнятися справжньою справою. Голка. Довга сяюча голка. Нік це побачив, а потім не побачив. Тому що він був встромлений у відносно м'які тканини його правої сідниці.
  
  
  Голка увійшла глибоко. Глибше. Тонака дивилася на нього, вставляючи поршень до упору. Вона посміхнулася. Нік вигнувся, сміявся, сміявся і сміявся.
  
  
  Наркотик вразив його сильно, майже миттєво. Його кровотік підхопив його і попрямував до його мозкових і моторних центрів.
  
  
  Тепер вони перестали його лоскотати. Тонака посміхнувся і ніжно поплескав його по обличчю. Вона забрала маленький пістолет.
  
  
  «Ось, – сказала вона. "Як ти себе почуваєш зараз? Усі щасливі?"
  
  
  Нік Картер посміхнувся. "Краще ніколи в житті". Він засміявся… «Ви знаєте щось – мені хочеться випити. Наприклад, випити багато. Що ви скажете, дівчатка?
  
  
  Тонака заплескала в долоні. «Яка вона скромна та мила, – подумав Нік. Як мило. Він хотів зробити її щасливою. Він зробить усе, що вона захоче – все, що завгодно.
  
  
  «Думаю, це буде чудова розвага», - сказав Тонака. "Чи не так, дівчатка?"
  
  
  Като, Сато та Мато думали, що це буде чудово. Вони плескали в долоні і хихикали, і всі, кожен, наполягали на поцілунку Ніка. Потім вони відступили, хихикаючи, посміхаючись і розмовляючи. Тонака не цілував його.
  
  
  Тобі краще одягтися, Нік. Швидше. Ти ж знаєш, нам треба їхати до Японії».
  
  
  Нік сів, доки вони розв'язували його. Він посміявся. "Звісно. Я забув. Японія. Але ти впевнений, що справді хочеш поїхати, Тонако? Ми могли б добре повеселитися тут, у Вашингтоні».
  
  
  Тонака підійшла до нього впритул. Вона нахилилася і поцілувала його, надовго притулившись губами до його губ. Вона погладила його по щоці. «Звичайно, я хочу поїхати до Японії, Нік, люба. Поспішай. Ми допоможемо тобі одягнутись і зібрати речі. Просто скажи нам де все».
  
  
  Він почував себе королем, сидячи оголеним на ліжку і дивлячись, як вони снують довкола. Японія буде дуже веселою. Давно, надто довго в нього не було такої справжньої відпустки. Без жодної відповідальності. Безкоштовно як повітря. Він міг би навіть надіслати Хоуку листівку. А можливо і ні. До біса Хока.
  
  
  Тонака копалась у ящику комода. "Де твій дипломатичний паспорт, Нік, любий?"
  
  
  «У шафі, дорога, у підкладці капелюшної коробки Нокса. Давай поспішаємо! Японія чекає».
  
  
  А потім йому знову захотілося цього напою. Хотів цього гірше, ніж будь-коли у своєму житті хотів випити. Він схопив пару білих боксерів у Сато, що кладе валізу, пройшов у вітальню і взяв пляшку віскі з переносного бару.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  Дуже рідко Хоук викликав Ніка для консультації щодо рішення на найвищому рівні. Кіллмайстру не платили за ухвалення рішень на найвищому рівні. Йому платили за їх виконання - що він зазвичай робив із хитрістю тигра та його люттю, коли це було необхідно. Хоук з повагою ставився до здібностей Ніка як до агента, а за необхідності і вбивці. Картер сьогодні був чи не найкращим у світі; головна людина в цьому гіркому, темному, кривавому та часто таємничому закутку, де виконувались рішення, де директиви нарешті перетворювалися на кулі та ножі, отрути та мотузки. І смерть.
  
  
  Хоук мав дуже погану ніч. Він майже не спав, що дуже незвично для нього. О третій годині ночі він виявив, що ходить по своїй трохи похмурій вітальні в Джорджтауні і запитує, чи має він право залучати Ніка до цього рішення. Насправді це було не навантаження Ніка. То був Хок. Хоук був головою AX. Хоуку платили – недостатньо – за те, щоб він приймав рішення та нести тягар помилок. На його сутулих плечах сімдесят з лишком років лежав тягар, і він справді не мав права перекласти частину цього тягаря на іншу.
  
  
  Чому б просто не вирішити, грати в гру Сесіла Обрі чи ні? За загальним визнанням, це була погана гра, але Хоук грав гірше. І виграш був незбагненним - власна людина у Кремлі. Хоук, з професійної точки зору, був жадібною людиною. Теж безжальний. З часом - хоча тепер він продовжував розмірковувати на відстані - він зрозумів, що як би там не було, він знайде кошти,
  
  
  щоб поступово все більше і більше відволікти кремлівську людину від Обрі. Але все це було в майбутньому.
  
  
  Чи мав він право залучити Ніка Картера, який ніколи у своєму житті не вбивав людину, за винятком своєї країни та у виконанні свого присяжного обов'язку? Тому що фактичне вбивство мав вчинити Нік Картер.
  
  
  Це було складне моральне питання. Слизький. Він мав мільйон аспектів, і можна було раціоналізувати і придумати практично будь-яку відповідь, яку захочете.
  
  
  Девід Хок не звик до складних моральних питань. Сорок років він вів смертельну боротьбу та придушив сотні ворогів себе та своєї країни. На думку Хоука, це одне й те саме. Його вороги та вороги його країни були одним і тим самим.
  
  
  На перший погляд, це було досить просто. Він і весь західний світ будуть у більшій безпеці і краще спатимуть із мертвим Річардом Філстоном. Філстон був затятим зрадником, який завдав необмежених збитків. Із цим справді не було суперечок.
  
  
  Отже, о третій ночі Хоук налив собі дуже слабкого напою і сперечався з цим.
  
  
  Обрі йшов проти наказу. Він визнав це в офісі Хока, хоч і навів вагомі причини для того, щоб піти проти його наказів. Його начальство вимагало, щоб Філстон був заарештований і постав перед належним судом і, як передбачалося, стратою.
  
  
  Сесіл Обрі, хоч дикі коні не відтягли б його від нього, боявся, що Філстон якимось чином розв'яже вузол ката. Обрі думав про свою мертву молоду дружину не менше, ніж про свій обов'язок. Його не хвилювало, що зрадника буде покарано у відкритому суді. Він тільки хотів смерті Річарда Філстона якомога коротшим, швидким і потворним способом. Щоб зробити це і отримати допомогу AX у помщенні, Обрі був готовий дати один із найцінніших активів своєї країни – несподіване джерело у Кремлі.
  
  
  Хоук злегка пригубив свій напій і закинув свій вицвілий халат на шию, яка з кожним днем ​​ставала дедалі тоншою. Він глянув на старовинний годинник на каміні. Майже чотири. Він пообіцяв собі ухвалити рішення ще до того, як приїхав того дня до офісу. Обіцяв і Сесіл Обрі.
  
  
  Обрі мав рацію в одному, - визнав Хоук, крокуючи. AX, майже будь-яка служба янкі, впоралася з цим краще, ніж британці. Філстон знав би кожен крок і пастку, які MI6 коли-небудь використовувала чи мріяла використати. AX може мати шанс. Звісно, якщо він використав Ніка Картера. Якщо Нік не міг цього зробити, то не могло бути.
  
  
  Чи міг він використовувати Ніка у приватній вендетті для іншої людини? Проблема не намагалася зникнути чи вирішитись сама собою. Вона все ще була там, коли Хоук нарешті знову знайшов подушку. Випивка трохи допомогла, і він заснув неспокійним сном при першому погляді птахів у форзиції за вікном.
  
  
  Сесіл Обрі та людина з MIS, Теренс, мали знову з'явитися у вівторок в офісі Хока в одинадцятій - Хок був в офісі о чверть на дев'яту. Делі Стоукс ще не було. Хоук повісив свій легкий плащ - на вулиці починав мряжити дощ - і пішов прямо до телефону, і зателефонував Ніка в квартиру Мейфлауер.
  
  
  Хоук ухвалив рішення, коли їхав до офісу з Джорджтауна. Він знав, що трохи потурає і трохи перекладає тягар, але тепер він міг це робити з досить чистою совістю. Розкажіть Ніку всі факти у присутності англійців і дозвольте Ніку ухвалити власне рішення. Це було найкраще, що міг зробити Хоук, враховуючи його жадібність та спокусу. Він був би чесний. Він присягнув у цьому собі. Якщо Нік відмовиться від місії, це буде кінцем. Нехай Сесіл Обрі шукає ката десь ще.
  
  
  Нік не відповів. Хоук вилаявся і повісив слухавку. Він зняв свою першу за ранок сигару і засунув її до рота. Він знову спробував дістатися квартири Ніка, дозволяючи дзвінку продовжуватися. Нема відповіді.
  
  
  Хоук знову поклав слухавку і витріщився на неї. "Знову трахкає", - подумав він. Застряг. У сіні з гарною лялькою, і він докладе, коли стане страшенно гарним і готовим. Хоук насупився, потім мало не посміхнувся. Не можна звинувачувати хлопчика за те, що він пожинав бутони троянд, поки міг. Бог знав, що це тривало недовго. Мало довго. Пройшло багато часу з того часу, як він міг пожинати бутони троянд. Ах, золоті дівчата та хлопці повинні розсипатися на порох...
  
  
  До біса це! Коли Нік не відповів із третьої спроби, Хоук вийшов подивитися бортовий журнал на столі Делії. Черговий ночами мав тримати його в курсі. Хоук провів пальцем за списком акуратно написаних записів. Картер, як і всі вищі топ-менеджери, був на зв'язку двадцять чотири години на добу і мав дзвонити та перевіряти кожні дванадцять годин. І залишити адресу або номер телефону, за яким із ними можна буде зв'язатися.
  
  
  Палець Хоука зупинився на вході: N3 – 2204 год. - 914-528-6177. Це був префікс Меріленда. Хоук подряпав номер на аркуші паперу і повернувся до свого кабінету. Він набрав номер.
  
  
  Після довгої серії дзвінків жінка сказала: Алло? Вона звучала як сон та похмілля.
  
  
  Хоук врізався прямо в нього. Витягнемо Ромео з мішка.
  
  
  «Дозвольте мені поговорити з містером Картером, будь ласка».
  
  
  Довга пауза. Потім холодно: З ким ти хотів поговорити?
  
  
  Хоук люто закусив сигару. Картер. Нік Картер! Це дуже важливо. Терміново. Він там?"
  
  
  Більше тиші. Потім він почув її позіхання. Її голос був ще холодний, коли вона сказала: «Мені дуже шкода. Містер Картер поїхав якийсь час тому. Я дійсно не знаю, коли. Але як, чорт забирай, ти отримав цей номер? Я…»
  
  
  «Вибачте, леді». Хоук знову повісив слухавку. Чорт! Він сів, поставив ноги на стіл і витріщився на жовчно-червоні стіни. Годинник Western Union цокав на захист Ніка Картера. Він не спізнився на дзвінок. Залишилося ще близько сорока з лишком хвилин. Хоук вилаявся собі під ніс і не міг зрозуміти свого занепокоєння.
  
  
  За кілька хвилин увійшла Делія Стоукс. Яструб, маскуючи свою занепокоєння - для чого він не міг привести вагомих причин - змусив її дзвонити в Мейфлауер кожні десять хвилин. Він перейшов на іншу лінію та почав обережно наводити довідки. Нік Картер, як добре знав Хок, був свінгером, і коло його знайомих було довгим і католицьким. Він може бути в турецькій лазні з сенатором, снідати з дружиною та/або дочкою якогось дипломатичного представника - або він може бути в Гоут-Хіллі.
  
  
  Час пройшов безрезультатно. Хоук продовжував поглядати на настінний годинник. Він обіцяв Обрі сьогодні рішення, чорт забирай, хлопче! Тепер він офіційно запізнювався на дзвінок. Не те щоб Хоуку було начхати на подібну дрібницю - але він хотів залагодити цей роман, так чи інакше, і він не міг зробити це без Ніка. Він, як ніколи, був сповнений рішучості, щоб за Ніком було останнє слово у вбивстві чи не вбивстві Річарда Філстона.
  
  
  О десятій годині одинадцятій до нього до кабінету увійшла Делія Стоукс із спантеличеним виразом обличчя. Хоук якраз викинув наполовину пережовану сигару. Він побачив її вираз і сказав: Що?
  
  
  Делія знизала плечима. «Я не знаю, що саме, сер. Але я цьому не вірю – і ви не повірите».
  
  
  Хоук насупився. "Випробуй мене."
  
  
  Делія прочистила горло. "Нарешті я дістався капітана дзвону на "Мейфлауер". Мені було важко його знайти, а потім він не захотів розмовляти - йому подобається Нік і, я вважаю, він намагався його захистити - але я нарешті дещо потягнув Нік пішов з готелю сьогодні вранці трохи пізніше дев'ятої. Він був п'яний. Сильно п'яний. І – це та частина, в яку ви не повірите – він був із чотирма дівчатами-скаутами”.
  
  
  Сигара опустилася. Хоук дивився на неї. "Він був із ким?"
  
  
  «Я сказав вам – він був із чотирма дівчатами-скаутами. Японські дівчата-скаути. Він був такий п'яний, що скаутам, японським дівчатам-скаутам, довелося допомогти йому пройти через хол».
  
  
  Хоук тільки моргнув. Три рази. Потім він сказав: Хто у нас є на місці?
  
  
  Є Том Еймс. І…»
  
  
  «Підійде Еймс. Надішліть його на «Мейфлауер» прямо зараз. Підтвердіть або спростуйте розповідь капітана. Замовчіть це, Деліє, і почніть звичайну процедуру пошуку оперативників, що зникли безвісти. От і все. О, коли Сесіл Обрі і З'явився Теренс, дозволь їм увійти. "
  
  
  "Так сер." Вона вийшла і зачинила двері. Делія знала, коли залишити Девіда Хока віч-на-віч із його гіркими думками.
  
  
  Том Еймс був гарною людиною. Обережно, ретельно, нічого не втрачаючи. Була година, коли він доповів Хоуку. Тим часом Хоук знову зупинив Обрі - і тримав дроти гарячими. Поки нічого.
  
  
  Еймс сидів у тому ж твердому кріслі, на якому вчора вранці сидів Нік Картер. Еймс був досить сумною людиною з обличчям, що нагадувало Хоуку самотню шукачу.
  
  
  «Це правда щодо дівчаток-скаутів, сер. Їх було четверо. Дівчата-скаути з Японії. Вони продавали печиво у готелі. Зазвичай це заборонено, але помічник менеджера пропустив їх. Хороші сусідські відносини і таке інше. це. І вони продали печиво. Я..."
  
  
  Хоук ледве стримався. «Відмовтеся від печива, Еймсе. Дотримуйтесь Картеру. Він пішов із цими дівчатками-скаутами? Його бачили тим, хто йде з ними через вестибюль? Він був п'яний?
  
  
  Еймс проковтнув. «Так, сер. Його виразно помітили, сер. Він тричі падав, проходячи через вестибюль. Йому мали допомогти, е-е, дівчата-скаути. Містер Картер співав, танцював, сер, і кричав. небагато. Також схоже, що у нього було багато печива, вибачте, сер, але я так зрозумів - у нього було багато печива, і він намагався продати їх у холі”.
  
  
  Хоук заплющив очі. Ця професія з кожним днем ​​ставала все божевільною. "Продовжувати."
  
  
  «От і все, сер. Ось що сталося. Добре підтверджено. Я отримав свідчення від капітана, помічника менеджера, двох покоївок і містера і місіс Мередіт Хант, які щойно реєструвалися з Індіанаполіса. Я…»
  
  
  Хоук підняв трохи тремтячу руку. - І це теж пропустіть. Куди поділися Картер та його… його оточення після цього? Гадаю, вони не злетіли на повітряній кулі чи щось таке?
  
  
  Еймс сунув пачку показань назад у внутрішню кишеню.
  
  
  «Ні, сер. Вони взяли таксі».
  
  
  Хоук розплющив очі і дивився вичікувально. "Добре?"
  
  
  «Нічого, сер. Звичайна рутина нічого не дала. Менеджер ведя спостерігав, як дівчата-скаути допомагали містеру Картеру сісти в таксі, але він не помітив нічого особливого у водії і не подумав отримати номер машини. Я розмовляв з іншими водіями, звичайно. Не пощастило. На той час там було тільки одне інше таксі, і водій дрімав. Однак він це помітив, тому що містер Картер був так багато шуму і, ну, було трохи незвичайно бачити дівчат-скаутів у п'яному вигляді”.
  
  
  Хоук зітхнув. "Трохи, так. Отже?"
  
  
  «Це було дивне таксі, сер. Цей чоловік сказав, що ніколи раніше не бачив його в ряду. Він погано роздивився водія».
  
  
  "Як добре," сказав Хоук. «Мабуть, це була Японська Пісочна Людина».
  
  
  "Сер?"
  
  
  Хоук махнув рукою. «Нічого. Добре, Еймсе. На цьому поки що все. Готуйтеся до нових замовлень».
  
  
  Еймс пішов. Хоук сидів і дивився на темно-сині стіни. На перший погляд Нік Картер нині робить свій внесок у злочинність неповнолітніх. Четверо неповнолітніх. Дівчатка-скаути!
  
  
  Хоук потягнувся до телефону, маючи намір випустити спеціальний AX APB, потім відсмикнув руку. Ні. Нехай він трохи повариться. Подивися, що сталося.
  
  
  В одному він був певен. Це було прямо протилежне до того, як це виглядало. Ці дівчата-скаути якимось чином сприяли вчинкам Ніка Картера.
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  Маленький чоловічок з молотком був нещадний. Він був гномом, у брудній коричневій мантії та розмахував молотком. Гонг був удвічі більший за маленького чоловічка, але у маленької людини були великі м'язи, і він мав на увазі справу. Він знову і знову вдарив молотком по міді, що звучить - боінгг - боінгг - боінгг - боінггг…
  
  
  Смішні речі. Гонг змінював форму. Вона починала бути схожим на голову Ніка Картера.
  
  
  BOINGGGGGG - BOINGGGGGGG
  
  
  Нік розплющив очі і якнайшвидше заплющив їх. Знову задзвонив гонг. Він розплющив очі, і гонг зупинився. Він лежав на підлозі на футоні, накинувши ковдру. Біля його голови стояв білий емальований горщик. Передбачення з чийогось боку. Нік підняв голову над горщиком, і йому стало погано. Дуже хворий. Довгий час. Коли його вирвало, він ліг на подушку підлоги і спробував сфокусувати стелю. Це була звичайна стеля. Поступово він перестав кружляти і заспокоївся. Він почав чути музику. Шалена, далека музика, що тупить гоу-гоу. Це було, подумав він, коли його голова прояснилася, не так у звуку, як у вібрації.
  
  
  Двері відчинилися, і ввійшла Тонака. Жодної форми дівчаток-скаутів. На ній був коричневий замшевий піджак поверх білої шовкової блузки - очевидно, без бюстгальтера під нею - і вузькі чорні штани, котрі облягали її стрункі ноги. Вона була злегка нафарбована, помада і трохи рум'ян, а її блискуче чорне волосся було покладено на маківці з удаваною недбалістю. Нік визнав, що вона була справжньою стравою.
  
  
  Тонака тихо йому посміхнувся. «Добрий вечір, Нік. Як ти себе почуваєш?"
  
  
  Він ніжно торкнувся своєї голови пальцями. Він не впав.
  
  
  "Я просто міг би так жити", - сказав він. "Ні дякую".
  
  
  Вона сміялася. «Мені дуже шкода, Нік. Я правда. Але це здавалося єдиним способом виконати бажання мого батька. Препарат, який ми тобі дали, - він не тільки робить людину надзвичайно слухняною. Він також викликає у нього величезну спрагу, бажання». на алкоголь. Ти справді був зовсім п'яний ще до того, як ми посадили тебе в літак”.
  
  
  Він дивився на неї. Тепер усе було ясно. Він обережно потер шию ззаду. "Я знаю, що це дурне питання - але де я?"
  
  
  Її посмішка зникла. "У Токіо, звичайно".
  
  
  "Звісно. Де ще. Де жахливий секс утрьох - Мато, Като та Сато?
  
  
  “У них є своя робота. Вони роблять це. Я сумніваюся, що ви їх побачите знову».
  
  
  "Думаю, я витримаю це", - пробурмотів він.
  
  
  Тонака опустився на футон поруч із ним. Вона провела рукою по його лобі і погладила по волоссю. Її рука була прохолодною, як струмок Фудзі. Її м'який рот торкнувся його, потім вона усунулася.
  
  
  "Зараз для нас немає часу, але я скажу це. Я обіцяю. Якщо ви допоможете моєму батькові, як я знаю, ви це зробите, і якщо ми обоє переживемо це, я зроблю все, щоб компенсувати вам те, що я зробила. -небудь! Це зрозуміло, Нік?
  
  
  Він почував себе набагато краще. Він стримав порив притиснути її струнка до себе. Він кивнув головою. «Зрозуміло, Тонако. Я триматиму тебе за цю обіцянку. А тепер – де твій батько?»
  
  
  Вона підвелася і відійшла від нього. Він живе в районі Санья. Ви це знаєте?
  
  
  Він кивнув головою. Один з найгірших районів нетрів у Токіо. Та він не зрозумів. Що робив старий Кунідзо Мату у такому місці?
  
  
  Тонака вгадала його думку. Вона прикурювала цигарку. Вона недбало закинула сірник на татамі.
  
  
  «Я сказав вам, що мій батько вмирає. У нього рак. Він повернувся, щоб померти зі своїм народом, Цією. Ви знали, що це Буракуміни?
  
  
  Він похитав головою. "Я поняття не мав. Це має значення?"
  
  
  Він вважав її гарною. Красуня зникла, коли вона насупилась. «Він думав, що це має значення. Він давно покинув свій народ і перестав бути прихильником Ця.
  
  
  оскільки він старий і вмирає, він хоче загладити свою провину». Вона люто знизала плечима. «Можливо, ще не надто пізно - це певно час для цього. Але він вам це все пояснить. Тоді подивимося - тепер я думаю, тобі краще прийняти ванну і привести себе до ладу. Це допоможе твоїй хворобі. У нас мало часу. Кілька годин до ранку”.
  
  
  Нік підвівся. Його взуття не було, але в іншому він був повністю одягнений. Костюм Севіл-Роу вже ніколи не буде колишнім. Він справді почував себе брудним і заріс щетиною. Він знав, як має виглядати його мова, і не хотів дивитися собі у вічі. У роті відчувався виразний присмак перегару.
  
  
  "Ванна може просто врятувати моє життя", - визнав він.
  
  
  Вона вказала на його м'ятий костюм. «Тобі все одно доведеться переодягтися. Від цього доведеться позбутися. Все влаштовано. У нас є для тебе інший одяг. Папір. Абсолютно нове прикриття. Моя організація, звісно, розібралася із цим».
  
  
  «Батько, здається, був дуже зайнятий. А хто такі «ми»? "
  
  
  Вона кинула йому японську фразу, яку не зрозумів. Її довгі темні очі звузилися. «Це означає войовничі жінки з Ета. Це те, що ми – дружини, дочки, матері. Наші чоловіки не будуть битися, або їх дуже мало, тому жінки мають. Але він вам все про це розповість. Я пошлю дівчину щодо твоєї ванни”.
  
  
  «Почекай хвилинку, Тонако». Він знову чув музику. Музика та вібрації дуже слабкі.
  
  
  "Де ми? Де в Токіо?
  
  
  Вона кинула попіл на татамі. «На Гіндзе. Скоріше, під нею. Це одне з небагатьох наших безпечних укриттів. Ми знаходимося в підвальному приміщенні під кабарем Electric Palace. Це музика, яку ви чуєте. Вже майже опівночі. Тепер я дійсно маю йти, Нік. Все що ти хочеш ... "
  
  
  «Цигарки, пляшка гарного пива і знати, де ти взяла свою англійську. Я давно не чув «prease»».
  
  
  Вона не могла стримати посмішки. Це знову зробило її вродливою. «Редкліфф. Клас 63 роки. Батько не хотів, щоб його дочка стала цією, розумієте. Тільки я наполягла. Але він вам і про це розповість. Я надішлю речі. І басу. дівчинку. До швидкої зустрічі, Нік”.
  
  
  Вона зачинила за собою двері. Нік, який нічим не відрізнявся від інших, сів навпочіпки за східною модою і почав обмірковувати це. У Вашингтоні, звичайно, було б дуже довелося платити. Хоук готуватиме камеру тортур. Він вирішив розіграти карти, як вони випали принаймні на якийсь час. Він не міг зв'язатися з Хоуком відразу, не сказати старому, що його мандрівний хлопчик забрав у Токіо. Ні. Нехай бос матиме апоплексичний удар. Яструб був міцним, жилистим старим птахом, і це його б не вбило.
  
  
  Тим часом Нік побачить Кунізо Мату і дізнається, у чому річ. Виплатить свій борг старому, залагодить все це пекельне свавілля. Тоді буде достатньо часу, щоб зателефонувати до Хоука і спробувати пояснити.
  
  
  У двері постукали.
  
  
  "Охари насаї". На щастя, поки він перебував у Шанхаї, він говорив цією мовою.
  
  
  Вона була середнього віку з рівним безтурботним обличчям. На ній були гети із соломи та домашня сукня в клітку. Вона несла тацю з пляшкою віскі та пачкою цигарок. На руці вона несла величезний пухнастий рушник. Вона обдарувала Нік алюмінієвою зубастою посмішкою.
  
  
  «Конбанва, Картер-сан. Ось тобі дещо. Басу готовий. Ви йдете хубба-хубба?
  
  
  Нік усміхнувся їй. Не хубба-хубба. Спочатку випий. Спочатку покури. Тоді, можливо, я не помру і зможу насолодитись басу. Про намаева?»
  
  
  Виблискували алюмінієві зуби. "Я Сьюзі".
  
  
  Він узяв з підносу пляшку віскі і скривився. Старий білий кит! Про те, що очікується від місця під назвою Електричний палац.
  
  
  «Сюзі, га? . Ти принесеш склянку?
  
  
  "Немає трави".
  
  
  . Він відкрутив кришку пляшки. Річ погано пахла. Але йому потрібен був один ковток, всього один, щоб витягнути його і приступити до цієї - хоч би якої місії. Він простяг пляшку і вклонився Сюзі. «Ваше здоров'я, красуня. Гокенко у пошуках симасу!» - І мій теж, - промимрив він собі під ніс. Він раптово усвідомив, що веселощі та ігри добігли кінця. Відтепер гра залишатиметься назавжди, а всі кульки залишиться у переможця.
  
  
  Сьюзі хихикнула, потім спохмурніла. «Бассу готовий. Гаряче. Приходь швидко чи будь холодним». І вона багатозначно ляснула великим рушником у повітрі.
  
  
  Було марно пояснювати Сюзі, що може витерти собі спину. Сюзі була босом. Вона заштовхала його в резервуар, що димився, і взялася за справу, давши йому басу по-своєму, а не по його. Вона нічого не проґавила.
  
  
  Тонака чекала, коли він повернувся до маленької кімнати. На килимку біля ліжка лежала купа одягу. Нік з огидою подивився на одяг. "Ким я маю бути? Волоцюга?"
  
  
  «У певному сенсі так». Вона простягла йому пошарпаний гаманець. Він містив товсту пачку нових ієн і величезну кількість карток, більшість з яких були пошарпані. Нік поспішно пробігся ними.
  
  
  "Вас звуть Піт Фремонт", - пояснила Тонака. "Я вважаю, що ви в якомусь сенсі нероба. Ви позаштатний газетяра і письменник, і алкоголік.
  
  
  Ви жили на східному пляжі багато років. Час від часу ви продаєте розповідь чи статтю у Штатах, і коли приходить чек, ви впадаєте у запій. Ось де зараз справжній Піт Фремонт – у запої. Так що вам нема про що турбуватися. Не буде вас двох бігати Японією. Тепер тобі краще одягнутися. "
  
  
  Вона простягла йому пару шортів і блакитну сорочку, дешеву та нову, все ще в целофанових пакетах. «Я попросив одну із дівчат купити їх. Речі Піта досить брудні. Він не дуже добре дбає про себе».
  
  
  Нік скинув короткий халат, який дала йому Сюзі, і вдягнув шорти. Тонака пристрасно спостерігала. Він пригадав, що вона все це бачила раніше. Жодних секретів від цієї дитини.
  
  
  «Отже, справді є Піт Фремонт, га? І ви гарантуєте, що він не поширюватиметься, поки я працюватиму? Це нормально, але й інший аспект. Кожен у Токіо має знати такого персонажа».
  
  
  Вона прикурювала цигарку. «Уберегти його від очей не важко. Він мертвий п'яний. Він залишатиметься таким кілька днів, доки має гроші. Він все одно нікуди не може піти – це його єдиний одяг».
  
  
  Нік зупинився, витягаючи шпильки з нової сорочки. «Ви маєте на увазі, що вкрали у хлопця одяг? Його єдиний одяг?»
  
  
  Тонака знизала плечима. "Чому б і ні? Вони нам потрібні. Він це не робить. Піт - милий хлопець, він знає про нас, про дівчат Ця, і він допомагає нам час від часу. Але він безнадійно п'є. Йому не потрібен ніякий одяг. У нього є його пляшка та його дівчина, і це все, що він дбає. Поспішайте, Нік. Я хочу вам дещо показати».
  
  
  "Так, мем сахіб".
  
  
  Він обережно підняв костюм. Колись це був гарний костюм. Його зробили в Гонконгу – Нік знав кравця – дуже давно. Він увійшов до цього, помітивши дуже характерний запах поту та віку. Він чудово підійшов. «Твій друг Піт – великий чоловік».
  
  
  "Тепер інше".
  
  
  Нік одягнув туфлі з потрісканими підборами і потертостями. Краватка була обірвана і в плямах. Плащ, який вона передала йому, у льодовиковий період належав Abercrombie та Fitch. Він був брудний, без ременя.
  
  
  «Цей хлопець, – промимрив Нік, одягаючи плащ, – справжній алкаш. Боже, як він переносить свій запах?
  
  
  Тонака не посміхнулася. "Я знаю. Бідний Піт. Але коли тебе звільнили UP, AP, Hong Kong Times та Singapore Times, а також Асахі, Йоміурі та Осака, я думаю, тобі вже байдуже. Тут. капелюх."
  
  
  Нік дивився на це з трепетом. То був шедевр. Це було нове, коли світ був молодий. Брудна, пом'ята, рвана, в плямах поту і безформна, вона все ще красувалася пошарпаною червоною пір'їною в заляпаній сіллю смузі. Останній жест непокори, останній виклик долі.
  
  
  "Я хотів би зустрітися з цим Пітом Фремонтом, коли все закінчиться", - сказав він дівчині. «Він має бути ходячим прикладом закону виживання». Щось Нік непогано розбирався у собі.
  
  
  "Можливо", - коротко погодилася вона. «Встаньте там і дозвольте мені глянути на вас. Хммммм – на відстані ви зійдетесь за Піта. Не близько, тому що ви на нього не схожі. Це не дуже важливе. Його документи важливі, як ваше прикриття і сумніваюся, що ти зустрінеш когось, хто добре знає Піта. Батько каже, що не впізнають. Пам'ятай, це його план. Я лише виконую свої інструкції.
  
  
  Нік примружився, дивлячись на неї. "Тобі не дуже подобається твій старий, чи не так?"
  
  
  Її обличчя стало твердим, як маска кабуки. «Я шаную свого батька. Мені не треба його кохати. Приходьте зараз. Є щось, що ви повинні побачити. Я зберіг це до останнього, тому що ... тому що я хочу, щоб ви залишили це місце у належному настрої. І далі твоя охорона”.
  
  
  «Я знаю», - сказав Нік, слідуючи за нею до дверей. "Ти чудовий маленький психолог".
  
  
  Вона провела його коридором до прольоту вузьких сходів. Десь над його головою досі долинала музика. Імітація Бітлз. Клайд-сан і його чотири шовкові хробака. Нік Картер мовчки несхвально похитав головою, ідучи за Тонакою вниз сходами. Модна музика залишила його байдужим. Він у жодному разі не був старим джентльменом, але й не таким молодим. Ніхто не був таким молодим!
  
  
  Вони спускалися та падали. Стало холодніше, і він почув цівку води. Тонака тепер використала невеликий ліхтарик.
  
  
  «Скільки підвалів біля цього місця?»
  
  
  «Багато хто. Ця частина Токіо дуже стара. Ми просто під тим, що раніше було старою срібною ливарною. Джин. Вони використовували ці підземелля для зберігання злитків та монет».
  
  
  Вони досягли дна, потім пройшли поперечним коридором у темну кабіну. Дівчина клацнула вимикачем, і тьмяна жовта лампочка висвітлила стелю. Вона вказала на тіло на звичайному столі у центрі кімнати.
  
  
  «Батько хотів, щоб ви це побачили. По перше. Перед тим, як здійснити безповоротне зобов'язання». Вона простягла йому ліхтарик. «От. Подивись уважно. Це те, що станеться з нами, якщо ми програємо».
  
  
  Нік взяв ліхтарик. "Я думав, що я був відданий".
  
  
  "Не зовсім. Батько каже, що ні. Якщо на цьому етапі ви захочете відступити, ми повинні відправити вас наступним літаком назад до Штатів».
  
  
  Картер насупився, потім кисло посміхнувся.
  
  
  Старий Кунізо знав, що збирався робити. Він знав, що Картер міг бути чим завгодно, але курча не було одним із них.
  
  
  Він спрямував промінь ліхтарика на тіло й уважно оглянув його. Він був досить знайомий з трупами і смертю, щоб одразу зрозуміти, що ця людина померла в болісній агонії.
  
  
  Тіло належало японцю середніх років. Очі були закриті. Нік оглянув безліч дрібних ран, що покрили чоловіка від шиї до щиколоток. Їх має бути тисяча! Маленькі, кров'янисті, сяючі роти у плоті. Жодного досить глибокого, щоб убити себе. Жодного у життєво важливому місці. Але складіть їх усі разом, і людина повільно стікатиме кров'ю до смерті. На це піде годинник. І буде жах, шок...
  
  
  Тонака стояла далеко в тіні крихітної жовтої лампочки. До нього долинув подих її сигарети, різкий і різкий у холодному смертоносному запаху кімнати.
  
  
  Вона сказала: Бачиш тату?
  
  
  Він дивився на це. Це його спантеличило. Маленька синя фігурка Будди – з устромленими в неї ножами. Він був на лівій руці, всередині, вище ліктя.
  
  
  "Я це бачу", - сказав Нік. "Що це означає?"
  
  
  «Товариство Кривавого Будди. Його звали Саданага. Він був ця, Буракумін. Як я – і мій батько. Як і мільйони нас. Але китайці, Чікоми, змусили його приєднатися до Товариства та працювати на них. Але Саданага був хоробрим чоловіком - він повстав і теж працював на нас. Він повідомив про Чіком».
  
  
  Тонака відкинула недопалок, що світився. «Вони довідалися. Ви бачите результат. І саме з цим, містере Картер, ви зіткнетеся, якщо допоможете нам. І це лише частина».
  
  
  Нік відступив і знову провів ліхтариком по тілу. На нього зяяли німі маленькі рани. Він вимкнув світло і знову повернувся до дівчини. "Схоже, смерть від тисячі порізів - але я думав, що це сталося з Ронінами".
  
  
  «Китайці повернули його. В оновленому, у сучасній формі. Ви побачите. У мого батька є модель машини, яку вони використовують, щоб карати будь-кого, хто кидає виклик. Ходімо. Тут холодно".
  
  
  Вони повернулися до маленької кімнати, де прокинувся Нік. Музика все ще звучала, бриніла і вібрувала. Він якось втратив свій наручний годинник.
  
  
  То було, сказав йому Тонака, чверть на другу.
  
  
  «Я не хочу спати, – сказав він. «З таким самим успіхом я міг би піти прямо зараз і піти до свого батька. Подзвони і скажи йому, що я вже в дорозі».
  
  
  «У нього немає телефону. Це нерозумно. Але я надішлю йому повідомлення вчасно. Можливо, ви маєте рацію - в такі години легше пересуватися Токіо. Але зачекайте - якщо ви збираєтесь зараз, я маю дати Ти це. Я знаю, що це не те, до чого ти звик, – згадує мій батько, – але це все, що маємо. Зброю важко дістати для нас, Ця».
  
  
  Вона підійшла до невеликої шафки в кутку кімнати і стала перед ним на коліна. Штани облягали гладку лінію стегон та сідниць, обмежуючи тугу плоть.
  
  
  Вона повернулася з важким пістолетом, який блищав чорним маслянистим блиском. Вона передала йому його разом із двома запасними обоймами. «Він дуже тяжкий. Я не могла використати його сама. Він був захований з часів окупації. Думаю, він у хорошому стані. Гадаю, якийсь ЯНКИ обміняв його на цигарки та пиво чи дівчину».
  
  
  То був старий кольт .45, 1911 року. Нік давно не стріляв з нього, але він був знайомий з ним. Зброя була свідомо неточною на відстані понад п'ятдесят ярдів, але в межах цього діапазону вона могла зупинити бика. Фактично, він був розроблений, щоб зупинити безчинства на Філіппінах.
  
  
  Він відпустив повну обойму та перевірив запобіжні пристрої, потім перекинув патрони на подушку ліжка. Вони лежали товсті, тупі та смертоносні, мідь переливалася на світлі. Нік перевірив пружини магазину у всіх затискачах. Вони підійдуть. Так само, як і старий 45-й калібр - звичайно, це була не Вільгельміна, але й іншого пістолета не було. І він міг би покінчити зі стилетом «Хьюго», який притискався до його правої руки в замшевих пружинних піхвах, але цього не було. Йому довелося використати підручні засоби. Він засунув кольт за пояс і застебнув поверх нього плащ. Він здувся, але не надто сильно.
  
  
  Тонака уважно спостерігала за ним. Він відчув її схвалення у її темних очах. Насправді дівчина була налаштована оптимістичніше. Вона знала фахівця, коли бачила його.
  
  
  Вона простягла йому невеликий шкіряний брелок для ключів. «На стоянці за універмагом San-ai стоїть Datsun. Ви його знаєте?"
  
  
  "Я знаю це." Це була трубчаста будівля неподалік Гіндзі, схожа на масивну ракету на своєму майданчику.
  
  
  "Добре. Ось номер ліцензії». Вона простягла йому аркуш паперу. «За машиною можна стежити. Я так не думаю, але, можливо. Тобі просто потрібно скористатися цим шансом. Ти знаєш, як вибратися в район Санья?
  
  
  "Думаю так. Їдьте автострадою до Шава Дорі, потім з'їжджайте і пройдіть до бейсбольного стадіону. Зрізайте прямо на Мейдзі Дорі, і це повинно привести мене кудись до мосту Намідабаші. Правильно?»
  
  
  Вона підійшла до нього ближче. "Абсолютно вірно.
  
  
  Ти добре знаєш Токіо”.
  
  
  «Не так добре, як слід, але я можу розібрати. Це як Нью-Йорк - вони все зносять і будують наново».
  
  
  Тонака був тепер ближче, майже торкаючись його. Її посмішка була сумною. «Не в районі Санья – це все ще нетрі. Вам, мабуть, доведеться залишити машину біля мосту та зайти всередину. Вулиць не так багато».
  
  
  "Я знаю." Він бачив нетрі по всьому світу. Бачив їх і нюхав - гній, гидота і людське сміття. Собаки, які їли власні екскременти. Немовлята, у яких ніколи не буде шансу, і люди похилого віку, які чекають смерті без гідності. Кунідзо Мату, який був Ця, Буракумін, повинен дуже сильно ставитися до свого народу, щоб повернутися в таке місце, як Санья, щоб померти.
  
  
  Вона була у його руках. Вона притулилася своїм струнким тілом до його великого твердого тіла. Він був здивований, побачивши сльози, блискучі в довгих мигдалеподібних очах.
  
  
  "Тоді йди", - сказала вона йому. "Бог з тобою. Я зробив усе, що міг, у всіх деталях корився моєму благородному батькові. Ви передасте йому мою пошану?»
  
  
  Нік ніжно обіймав її. Вона тремтіла, і від її волосся відчувався легкий запах сандалового дерева.
  
  
  "Тільки ваша повага? Не ваше кохання?"
  
  
  Вона не дивилася на нього. Вона похитала головою. Ні. Так само, як я говорю. Але не думай про це – це між моїм батьком та мною. Ти і я – ми різні». Вона трохи відсунулась від нього. «У мене є обіцянка, Нік. Я сподіваюся, що ти змусиш мене це зробити».
  
  
  "Я зроблю."
  
  
  Він поцілував її. Її рот був ароматним, м'яким, вологим і м'яким, як бутон троянди. Як він і підозрював, на ній не було бюстгальтера, і він відчув, як її груди притискаються до себе. На мить вони злилися плечем до коліна, і його тремтіння посилилося, а дихання стало грубим. Потім вона відштовхнула його. «Ні! Не можна. Ось і все – проходьте, я покажу вам, як покинути це місце. Не робіть запам'ятовувати це - ви не повернетеся сюди».
  
  
  Коли вони виходили з кімнати, його осяяло. "Як щодо цього тіла?"
  
  
  «Це наша турбота. Це не перше, чого ми позбавляємося - коли настане час, ми кинемо його в гавань».
  
  
  Через п'ять хвилин Нік Картер відчув легкий дотик квітневого дощу до обличчя. Насправді навряд чи більше, ніж туман, і після тісноти підвалу він був прохолодним і заспокійливим. У повітрі відчувався натяк на холодок, і він застебнув старий плащ на шиї.
  
  
  Тонака привела його в провулок. Темне каламутне небо над головою відбивало відблиски неонових вогнів Гіндзи о пів на квартал. Було пізно, але вулиця все ще розгойдувалася. На ходу Нік відчув два запахи, які він асоціював з Токіо - гарячу локшину та свіжозлитий бетон. Праворуч від нього був покинутий плоский простір, на якому викопували новий підвал. Бетонний запах був сильнішим. Журавлі в ямі були схожі на сплячих лелек під дощем.
  
  
  Він вийшов на провулок і повернув назад до Гіндзе. Він вийшов за квартал від театру «Нічигеки». Він зупинився в кутку і закурив сигарету, глибоко затягнувшись, дозволяючи своїм очам блукати і помічати шалену сцену. Близько третьої години ранку Гіндза трохи охолола, але ще не завмерла. Транспортний потік порідшав, але скупчився. люди, як і раніше, текли вгору і вниз цією фантастичною вулицею. Продавці локшини, як і раніше, трубили. З тисяч барів лилася нахабна музика. Десь тихо задзвенів самісен. Мимо пролетів запізнілий трамвай. Над усім цим, ніби небо сочилося різнобарвними струмками, омивало яскравий прибій неону. Токіо. Нахабний, бешкетний, ублюдок Заходу. Породжений зґвалтуванням гідної дівчини Сходу.
  
  
  Мимо пройшов рикша, кулі втомлено біг з опущеною головою. Моряк-янкі та мила японка були в міцних обіймах. Нік усміхнувся. Ви більше не бачили такого. Рікші. Вони були такими ж старомодними, як сабо чи кимона та обидва. Молода Японія була модною – і хіпі було багато.
  
  
  Високо праворуч, прямо під хмарами, блимав попереджувальний світловий сигнал на Токійській вежі в парку Сіба. На протилежному боці вулиці яскраве неонове світло філії Chase Manhattan сказав йому японською та англійською мовами, що у нього є друг. Посмішка Ніка була трохи кислою. Він сумнівався, що С-М дуже допоможе у його нинішній ситуації. Він запалив нову сигарету і пішов. Його периферійний зір був чудовим, і він побачив двох акуратних маленьких поліцейських, у синій формі та у білих рукавичках, що підходять ліворуч від нього. Вони йшли повільно, розмахуючи кийками і розмовляючи один з одним, досить недбало і нешкідливо, але ризикувати було безглуздо.
  
  
  Нік відійшов на кілька кварталів, не відриваючись від свого сліду. Нічого. Він раптово відчув себе дуже голодним і зупинився біля яскраво освітленого бару темпури і з'їв величезну страву з овочів та креветок, обсмажених у клярі. Він залишив ієни на кам'яній поперечині і вийшов. Ніхто не звертав на нього жодної уваги.
  
  
  Він вийшов із Гіндзи, пішов провулком і зайшов на стоянку Сан-ай з тилу. Натрієві лампи кидали синьо-зелений серпанок на дюжину автомобілів.
  
  
  Ось. Чорний Дацун був там, де сказав Тонака. Він перевірив права, скрутив папір, щоб знайти ще одну цигарку, потім сів і виїхав зі стоянки. Ні вогнів, ні тіні машини, що йде за ним. Поки що він, здавалося, був гаразд.
  
  
  Коли він сів, важкий встромився йому в пах. Він поклав його на сидіння поряд із собою.
  
  
  Він їхав обережно, дотримуючись 32-кілометрової межі швидкості, поки не виїхав на нову швидкісну автомагістраль і попрямував на північ. Потім він підняв швидкість до 50 кілометрів на годину, що було ще близько ночі. Він підкорявся всім дорожнім знакам та сигналам. Дощ посилився, і він майже згори підняв вікно водія. Коли в маленькій машині стало душно, він відчув запах поту та бруду від костюма Піта Фремонта. У цей час було мало божевільного руху в Токіо, і він не бачив поліцейських машин. Він був вдячний. Якщо копи зупинять його, навіть для звичайної перевірки, це буде трохи складно – виглядати та пахнути так, як він. І пояснення було б складно із пістолетом .45 калібру. Нік знав токійську поліцію з минулого досвіду. Вони були жорсткими та ефективними - вони також були відомі тим, що кидали людину в кам'яний мішок і легко забували на кілька днів.
  
  
  Він обминув парк Уено ліворуч від нього. Неподалік зараз стадіон Бейсубоору. Він вирішив залишити машину на стоянці біля станції Мінова на лінії Джобан і пройти в район Санья через міст Намідабаші - за старих часів тут стратили злочинців.
  
  
  Маленька приміська станція була темною і пустельною в скиглі дощової ночі. На стоянці була одна машина – старий драндулет без шин. Нік замкнув «дацун», знову перевірив пістолет 45 калібру і сунув його за пояс. Він спустив пошарпаний капелюх, підняв комір і поплентався під темний дощ. Десь втомився вив собака - крик самотності й розпачу тієї пустельної години до ранку. Нік рушив далі. Тонака дав йому ліхтарик, і він час від часу використав його. Вуличні знаки були випадковими, часто були відсутні, але він мав загальне уявлення про те, де знаходиться. та його почуття напряму було гострим.
  
  
  Перейшовши міст Намідабаші, він опинився у самому Санье. Слабкий вітерець з річки Суміда ніс промисловий сморід від навколишніх фабрик. Ще один важкий і їдкий запах висів у сирому повітрі – запах старої засохлої крові та гниючих кишок. Бійні. У Санье їх було багато, і він згадав, що дуже багато з них, буракумінів, були зайняті вбивством тварин і зняттям з них шкіри. Одна з небагатьох поганих вакансій, доступних їм як класу.
  
  
  Він підійшов до рогу. Він має бути зараз поряд. Тут була низка нічліжок. Паперовий знак, захищений від негоди та освітлений олійним ліхтарем, пропонував ліжко за 20 єн. П'ять центів.
  
  
  Він був єдиною людиною в цьому запустінні. Сірий дощ м'яко шипів і бризкав на його старовинний плащ. Нік вирішив, що він має бути приблизно за квартал від місця призначення. Це мало що означало, бо тепер йому довелося визнати, що він заблукав. Якщо тільки Тонака не встановив контакту, начальник, як вона й обіцяла.
  
  
  "Картер-сан?"
  
  
  Зітхання, шепіт, уявний звук над плачем дощу? Нік напружився, поклав руку на холодний приклад 45 калібру і озирнувся. Нічого. Жоден. Ніхто.
  
  
  "Картер-сан?"
  
  
  Голос став вищим, пронизливим, з вітром. Нік заговорив уночі. «Так. Я Картер-сан. Ти де?"
  
  
  «Сюди, Картер-сан, між будинками. Підійди до того, хто має лампу».
  
  
  Нік витяг кольт з-за пояса і зняв його із запобіжника. Він підійшов до того місця, де за паперовою вивіскою горіла олійна лампа.
  
  
  «Тут, Картер-сан. Подивися вниз. Під тобою».
  
  
  Між будинками був вузький простір з трьома щаблями, що вели вниз. Біля підніжжя сходів під солом'яним дощовиком сидів чоловік.
  
  
  Нік зупинився нагорі сходів. "Можу я використати світло?"
  
  
  «Лише на одну секунду, Картер-сан. Це небезпечно".
  
  
  "Звідки ви знаєте, що я Картер-сан?" - Прошепотів Нік.
  
  
  Він не міг бачити, як знизали плечима старі плечі під циновкою, але здогадався. "Це шанс, яким я користуюся, але вона сказала, що ви прийдете. І, якщо ви Картер-сан, я повинен направити вас до Кунізо Мату. Якщо ви не Картер-сан, то ви один із них, і ви вбиватимете мене ."
  
  
  «Я Картер-сан. Де Кунідзо Мату?
  
  
  Він на мить спрямував світло на сходи. Яскраві очі-бусинки відбивали блиск. Клапчик сивого волосся, стародавнє обличчя, обпалене часом та проблемами. Він сів під циновкою, як сам час. У нього не було двадцяти єн на ліжко. Але він жив, він говорив, допомагав своєму народу.
  
  
  Нік погасив світло. "Де?"
  
  
  «Спуститися сходами повз мене і прямо назад коридором. Наскільки це можливо. Стережіться собак. Вони сплять тут, і вони дикі та голодні. Наприкінці цього проходу є ще один прохід. праворуч - пройдіть якнайдалі. Це великий будинок, більший, ніж ви думаєте, і за дверима горить червоне світло. Іди, Картер-сан.
  
  
  Нік витяг хрумку банкноту з брудного гаманця Піта Фремонта. Він поклав
  
  
  це під циновкою, коли він проходив. «Дякую, тату-сан. Ось гроші. Твоїм старим кісткам легше буде лежати в ліжку».
  
  
  "Аригато, Картер-сан".
  
  
  "Іташімашіть!"
  
  
  Нік обережно пройшов коридором, торкаючись пальцями старих будинків по обидва боки. Запах був жахливий, і він ступив у липкий бруд. Він випадково штовхнув собаку, але істота тільки заскулила і заповзла.
  
  
  Він повернув і продовжив шлях, за його розрахунками, півкварталу. Хатини стулялися з обох боків, купи олова, папери та старі пакувальні ящики – все, що можна було врятувати чи вкрасти та використати для створення будинку. Час від часу він бачив тьмяне світло або чув дитячий плач. Дощ оплакував мешканців, батаю бураку, ганчірки та костоломи життя. Худий кіт плюнув у Ніка і втік у ніч.
  
  
  Він побачив це тоді. Тьмяне червоне світло за паперовими дверима. Видно тільки в тому випадку, якщо ви його шукали. Він кисло посміхнувся і швидко подумав про свою юність у містечку на Середньому Заході, де дівчата з фабрики «Справжній шовк» насправді тримали у вікнах червоні лампочки.
  
  
  Дощ, раптово вловлений вітром, вдарив татуюванням по паперових дверях. Нік злегка постукав. Він відступив на крок, крок праворуч, кольт готувався кинути свинець у ніч. Дивне почуття фантазії, нереальності, яке переслідувало його з того часу, як він був накачаний наркотиками, тепер зникло. Тепер він був AXEman. Він був Кілмайстром. І він працював.
  
  
  Паперові дверцята з легким зітханням відсунулися, і її зайняла величезна тьмяна постать.
  
  
  "Нік?"
  
  
  То був голос Кунідзо Мату, але це не так. Не той голос, яким його запам'ятав Нік за багато років. То був старий голос, хворий голос, і він повторював: «Нік?»
  
  
  «Так, Кунізо. Нік Картер. Я розумію, що ти хотів мене бачити.
  
  
  Зважаючи на всі обставини, подумав Нік, це, ймовірно, применшення століття.
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  Будинок тьмяно освітлювали паперові ліхтарики. «Справа не в тому, що я йду за старими звичаями, - сказав Кунідзо Мату, ведучи його у внутрішню кімнату. «Погане освітлення є перевагою у цьому районі. Особливо зараз, коли я оголосив свою маленьку війну китайським комуністам. Моя дочка розповідала вам про це?
  
  
  "Трохи", сказав Нік. "Не дуже багато. Вона сказала, що ти все проясниш. Я хотів би, щоб ти це зробив. Мене багато що спантеличує».
  
  
  Кімната була добре пропорційна, обставлена ​​в японському стилі. Солом'яні циновки, низький столик на татамі, квіти на стіні з рисового паперу, м'які подушки навколо столу. На столі стояли маленькі чашки та пляшка саки.
  
  
  Мату вказав на подушку. «Тобі доведеться сісти на підлогу, мій старий друже. Але спочатку – ти приніс мій медальйон? Я дуже ціную його і хочу, щоб він був зі мною, коли помру». Це була проста констатація факту без сентиментальності.
  
  
  Нік витяг медальйон з кишені і простяг йому. Якби не Тонака, він би про це забув. Вона сказала йому: «Старий попросить про це».
  
  
  Мату взяв золотий та нефритовий диск і прибрав його до шухляди. Він опустився навпроти Ніка через стіл і потягнувся за пляшкою сакі. «Ми не будемо церемонитися, мій старий друже, але є час, щоб трохи випити, щоби згадати всі вчорашні дні. Було добре, що ви прийшли.
  
  
  Нік усміхнувся. «У мене був дуже невеликий вибір, Кунізо. Вона розповідала тобі, як вона та її подруги-скаути привели мене сюди?
  
  
  "Вона сказала мені. Вона дуже слухняна дочка, але насправді я не хотів, щоб вона впадала в такі крайнощі. Можливо, я був трохи надмірно захоплений своїми інструкціями. Я просто сподівався, що вона зможе вас переконати». Він налив саки в чашки з яєчної шкаралупи.
  
  
  Нік Картер знизав плечима. «Вона переконала мене. Забудь про це. Кунізо. Я все одно приїхав би, як тільки зрозумів серйозність питання. Просто у мене можуть виникнути невеликі проблеми з поясненням речей мого боса».
  
  
  "Девід Хок?" Мату простяг йому чашку саки.
  
  
  "Ти знаєш що?"
  
  
  Мату кивнув і випив сакі. Він усе ще був складений як сумоїст, але тепер старість загорнула його в в'ялу мантію, а риси обличчя були надто різкими. Його очі були глибоко посаджені, з величезними мішками під ними, і вони горіли від лихоманки і чогось ще, що пожирало його.
  
  
  Він знову кивнув головою. «Я завжди знав набагато більше, ніж ти підозрював, Нік. Про тебе та AX. Ти знав мене як друга, як свого вчителя карате та дзюдо. Я працював на Japanese Intelligence».
  
  
  "Так мені сказала Тонака".
  
  
  «Так. Я сказав їй це нарешті. Чого вона не могла сказати вам, тому що вона не знає - дуже мало хто знає, - так це того, що я був подвійним агентом усі ці роки. Я також працював на британців.
  
  
  Нік потягував саки. Він не був здивований, хоча для нього це було новиною. Він не зводив очей із короткого шведського кулемета «К», який приніс Мату – він лежав на столі – і нічого не сказав. Мату проїхав з ним багато тисяч миль, щоб поговорити. Коли він буде готовий, він це зробить. Нік чекав.
  
  
  Мату ще був готовий розпочати розгляд справ. Він дивився на пляшку сакі. Дощ грав на даху металевим регтаймом. Хтось кашлянув десь у хаті. Нік
  
  
  нахилив вухо і подивився на велику людину.
  
  
  «Слуга. Хороший хлопчик. Ми можемо йому довіряти».
  
  
  Нік знову наповнив чашку саки та закурив. Мату відмовився. «Мій лікар цього не дозволяє. Він брехун і каже, що я житиму довго». Він поплескав себе своїм величезним животом. «Я знаю краще. Цей рак їсть мене живцем. Моя дочка згадала про це?
  
  
  "Щось з цього". Лікар був брехуном. Кіллмайстер знав смерть, коли вона була написана на обличчі людини.
  
  
  Кунізо Мату зітхнув. «Я даю собі шість місяців. Я не так багато часу, щоб робити те, що я хотів би. Жаль. Але тоді, я вважаю, так завжди буває – хтось гальмує, відкладає і відкладає, а потім одного разу Смерть настане і час минув. Я..."
  
  
  Ніжно, дуже ніжно Нік підштовхнув його. "Я дещо розумію, Кунізо. Дещо ні. Про твоїх людей і про те, як ти повернувся до них, Буракумінів, і про те, що в тебе і твоїй дочці не все гаразд. Я знаю, що ти намагаєшся виправляє, перш ніж ти помреш.. Тобі все моє співчуття, Кунізо, і ти знаєш, що в нашій професії співчуття дається нелегко і важко знайти. Але ми завжди були чесні і прямолінійні один з одним - ти повинен перейти до справи Кунідзо! мене потрібно?
  
  
  Мату важко зітхнув. Від нього пахло дивним запахом, і Нік подумав, що це справжній запах раку. Він читав, що деякі з них справді смерділи.
  
  
  «Ви маєте рацію, - сказав Мату. «Як і в старі часи – ви зазвичай мали рацію. Тож слухайте уважно. Я сказав вам, що я був подвійним агентом, який працює як на нашу розвідку, так і на британську MI5. Ну, в MI5 я познайомився з людиною на ім'я Сесіл Обрі. Тоді він був лише молодшим офіцером. Тепер він лицар чи скоро ним стане... Сер Сесіл Обрі! Тепер, навіть після всіх цих років, я маю ще багато контактів. Я підтримував їх у хорошому стані, ви міг би сказати. Для старого Нік, для вмираючого, я дуже добре знаю, що відбувається у світі. В нашому світі. Підпілля шпигунства. Декілька місяців тому ... "
  
  
  Кунідзо Мату протягом півгодини твердо говорив. Нік Картер уважно слухав, лише час від часу перебиваючи, щоб поставити запитання. В основному він пив сакі, курив одну цигарку за іншою і пестив шведський кулемет К. Це була витончена машина.
  
  
  Кунідзо Мату сказав: «Чи бачиш, старий друже, це складне питання. У мене більше немає офіційних зв'язків, тому я організував жінок Ця і роблю все, що в моїх силах. Часом це засмучує. Особливо зараз, коли ми зіткнулися з подвійною змовою. Я впевнений, що Річард Філстон приїхав до Токіо не лише для того, щоб організувати диверсійну кампанію та відключення електроенергії. Справа не лише в цьому. Набагато більше. Моя скромна думка, що росіяни збираються якось обдурити китайців, обдурити їх та кинути в суп».
  
  
  Посмішка Ніка була жорсткою. «Старовинний китайський рецепт качиного супу - спочатку спіймай качку!»
  
  
  Він став вдвічі насторожений за першої згадки імені Річарда Філстона. Спіймати Філстона, навіть убити його, було б вдалим перебігом століття. Важко було повірити, що ця людина залишить безпечну Росію тільки для того, щоб спостерігати за диверсійним вивертом, яким би масштабним він не був. Кунізо мав рацію в цьому. Це має бути щось інше.
  
  
  Він знову наповнив чашку саки. «Ви впевнені, що Філстон у Токіо? Зараз?»
  
  
  Огрядне тіло здригнулося, коли старий знизав своїми великими плечима. «Наскільки можна позитивно поводитися у цьому бізнесі. Так. Він тут. Я вистежив його, а потім загубив. Він знає всі хитрощі. Я вважаю, навіть Джонні Чоу, лідер місцевих китайських агентів. , на даний момент не знає, де знаходиться Філстон. І вони мають працювати у тісній співпраці».
  
  
  - Отже, Філстон має своїх людей. Своя власна організація, крім Чикомов?
  
  
  Знову знизування плечима. «Я вважаю, що так. Невелика група. Вона має бути невеликою, щоб уникнути уваги. Філстон діятиме самостійно. Він не матиме жодного зв'язку з російським посольством тут. Якщо його спіймають за цим – хоч би що він робив – вони зречуться від нього”.
  
  
  Нік на мить замислився. «Їхнє місце як і раніше на Адзабу Маміана, 1?»
  
  
  "Теж саме. Але дивитися їхнє посольство марно. Вже кілька днів мої дівчатка несуть цілодобову вахту. Нічого».
  
  
  Вхідні двері почали відчинятися. Повільно. За дюймом за раз. Канавки були добре змащені, двері не видавали жодного звуку.
  
  
  "Отже, ось ви де", - сказав Кунізо Мату. «Я можу впоратися із змовою про саботаж. Я можу зібрати докази та в останній момент передати їхні поліції. Вони мене слухатимуть, тому що, хоча я більше не дію, я все ж таки можу чинити певний тиск. Але Я нічого не можу вдіяти з Річардом Філстоном, і він становить реальну небезпеку. Ця гра надто велика для мене. Ось чому я послав за вами, чому я послав медальйон, чому я зараз питаю те, що, як я думав, я ніколи не спитаю. Що ви заплатите борг ".
  
  
  Він раптово перехилився через столик до Ніка. «Борг / ніколи не вимагав, зауважте! Це ти, Нік, завжди наполягав на тому, що ти винен мені за своє життя».
  
  
  "Це правда. Я не люблю борги. Я заплачу їх, якщо зможу. Ви хочете, щоб я знайшов Річарда Філстона і вбив його?"
  
  
  Очі Мату спалахнули. «Мене не турбує, що ви з ним зробите. Вбийте його. Передайте його нашій поліції, заберіть назад до Штатів. Віддайте його британцям. Для мене це все одно».
  
  
  Тепер вхідні двері були відчинені. Проливний дощ намочив циновку в холі. Чоловік повільно рушив у внутрішню кімнату. Пістолет у нього в руці тьмяно блиснув.
  
  
  «МІ5 знає, що Філстон перебуває в Токіо, – сказав Мату. «Я подбав про це. Я говорив про це Сесілю Обрі хвилину тому. Він знає. Він знатиме, що робити».
  
  
  Нік не був особливо задоволений. Це означає, що я можу працювати на всіх британських агентів. ЦРУ також, якщо він офіційно звернеться до нас за допомогою. Все може заплутатися. Я люблю працювати самотужки, наскільки це можливо».
  
  
  Чоловік був уже на півдорозі коридором. Обережно він зняв запобіжник з пістолета.
  
  
  Нік Картер підвівся і потягнувся. Він раптово втомився до кісток. «Добре, Кунізо. Ми залишимо це як є. Я спробую знайти Філстона. Коли я піду звідси, я буду сам. Щоб він не надто заплутався, я забуду про цей Джонні Чоу, китайців і змову із саботажем. Ви впораєтеся з цим кутом. Я зосереджусь на Філстоні. Коли я його отримаю, якщо я його отримаю, тоді вирішу, що з ним робити. Добре? "
  
  
  Мату теж підвівся. Він кивнув, і його підборіддя затремтіли. «Як ти кажеш, Нік. Добре. Думаю, найкраще сконцентруватися та звузити коло питань. Але тепер я маю тобі дещо показати. Тонака дозволила тобі побачити тіло там, де тебе вперше відвезли?»
  
  
  Людина в холі, стоячи в темряві, могла бачити тьмяні силуети двох чоловіків у внутрішній кімнаті. Вони щойно встали з-за столу.
  
  
  Нік сказав: Вона це зробила. Джентльмен ім'я Саданага. Мушу зайти в гавань у будь-який час».
  
  
  Мату підійшов до невеликої лакованої шафки в кутку. Він з кректанням нахилився, його великий живіт похитнувся. «Твоя пам'ять як ніколи хороша, Нік. Але його ім'я не має значення. Навіть його смерть. Він не перший і не буде останнім. Але я радий, що ти бачив його тіло. Це і це, послужить поясненням того, наскільки жорстко веде гру Джонні Чоу та його китайці».
  
  
  Він поклав маленького Будду на стіл. Він був із бронзи висотою близько фута. Мату доторкнувся до нього, і передня половина відчинилася на дрібних петлях. Світло блиснуло на безлічі крихітних лез, вставлених усередині статуї.
  
  
  "Вони називають це Кривавим Буддою", - сказав Мату. «Стара ідея, доведена до наших днів. І не зовсім східна, розумієте, тому що це версія Iron Maiden, яка використовувалася в Європі у середньовічні часи. Вони вміщують жертву в Будду і закривають її на ньому. звичайно, справді тисяча ножів, але яке це має значення? Він спливає кров'ю дуже повільно, тому що леза розташовані дуже хитро, і жоден з них не пронизує надто глибоко і не стосується життєво важливого місця. Не дуже приємна смерть».
  
  
  Двері в кімнату відчинилися на перший дюйм.
  
  
  Фотографія була у Ніка. «Чикоми змушують людей Ця вступити до Товариства Кривавого Будди?»
  
  
  "Так." Мату сумно похитав головою. Деякі з цього протистоять їм. Не багато. Ця, Буракуміни, становлять меншість, і у них не так багато способів дати відсіч. Чікоми використовують робочі місця, політичний тиск, гроші - але в основному терор. Вони дуже розумні. Вони змушують чоловіків приєднатися. до Товариства тероризмом, погрозами їхнім дружинам і дітям.. Потім, якщо чоловіки відступлять, якщо вони знову набудуть мужності і спробують дати відсіч - ви побачите, що станеться". Він вказав на маленького смертоносного Будду на столі. "Так що я звернувся до жінок, і з деяким успіхом, тому що Chicoms ще не з'ясували, як поводитися з жінками, я зробив цю модель, щоб показати жінкам, що з ними станеться, якщо їх зловлять».
  
  
  Нік послабив кольт 45-го калібру за поясом, який устромився йому в живіт. «Це ти турбуєшся, Кунідзо. Але я розумію, що ти маєш на увазі - Чікоми вирубають Токіо і спалять його вщент, і звинуватить у цьому твоїх людей, Ця».
  
  
  Двері за ними були тепер наполовину відчинені.
  
  
  "Сумна правда, Нік, що багато хто з моїх людей дійсно бунтує. Вони грабують і джгуть на знак протесту проти бідності та дискримінації. Вони - природний інструмент для Чикомов. Я намагаюся їх урезонити, але у мене немає великий успіх. Мої люди дуже запеклі" .
  
  
  Нік натягнув старий плащ. «Так. Але це твоя проблема, Кунізо. Моя – знайти Річарда Філстона. Тож я піду на роботу, і що швидше, то краще. Одне, подумав – це може мені допомогти. Як ти вважаєш, що Філстон насправді задумав? «Його справжня причина бути у Токіо? Це може дати мені відправну точку».
  
  
  Тиша. Двері за ними перестали рухатися.
  
  
  Мату сказав: «Це лише припущення, Нік. Божевільне. Ти маєш це зрозуміти. Смійся, якщо хочеш, але я думаю, що Філстон перебуває в Токіо, щоб…»
  
  
  У тиші позаду них зло кашлянув пістолет. Це був старомодний Люгер з глушником і відносно низькою початковою швидкістю кулі. Жорстока 9-міліметрова куля відірвала більшу частину обличчя Кунідзо Мату. Його голова сіпнулася назад. Його тіло, навантажене жиром, не рухалося.
  
  
  Потім він упав уперед, розбивши столик на уламки, проливши кров на тотами, розчавши модель Будди.
  
  
  На той час Нік Картер ударився об колоду і котився праворуч. Він підвівся з кольтом у руці. Він побачив неясну постать, розпливчасту тінь, що віддалялася від дверей. Нік вистрілив із присіду.
  
  
  BLA M-BLAM-BLA M-BLAM
  
  
  Кольт ревів у тиші як канонік. Тінь зникла, і Нік почув кроки, що стукали по халі. Він пішов по звук.
  
  
  Тінь саме виходила за двері. БЛАМ-БЛАМ. Тяжкий 45-й калібр пробуджував луну. І околиці. Картер знав, що він має всього кілька хвилин, може, секунд, щоб вибратися звідти до біса. Він не озирався на свого старого друга. Тепер усе скінчено.
  
  
  Він вибіг під дощ і перший фальшивий натяк на світанок. Було достатньо світла, щоб побачити, як убивця звернув ліворуч тим шляхом, яким вони з Ніком прийшли. Ймовірно, це був єдиний шлях туди та назад. Нік кинувся за ним. Більше він не стріляв. Це було безглуздо, і в нього вже було нестерпне почуття невдачі. Ублюдок збирався втекти.
  
  
  Коли він дістався до повороту, нікого не було видно. Нік побіг вузьким проходом, який вів назад до нічліжок, послизнувся і ковзав у бруді під ногами. Тепер довкола нього лунали голоси. Немовлята плачуть. Жінки розпитують. Чоловіки рухаються та дивуються.
  
  
  На сходах старий жебрак досі ховався під килимком від дощу. Нік торкнувся його плеча. «Тату-сан! Ви бачили…"
  
  
  Старий упав, як зламана лялька. Потворна рана на його горлі дивилася на Ніка мовчазним і докоряючим ротом. Килимок під ним був залитий червоним. В одній вузлуватій руці він все ще стискав хрустку купюру, яку дав йому Нік.
  
  
  «Вибач, тато-сан». Нік схопився сходами. Незважаючи на дощ, з кожною хвилиною ставало все світлішим. Він мав піти звідти. Швидко! Немає сенсу стирчати тут. Вбивця вислизнув, розчинившись у лабіринті нетрів, а Кунідзо Мату був мертвий, рак обдурили. Візьми це звідти.
  
  
  Поліцейські машини виїхали на вулицю з протилежних сторін, дві з них акуратно перегородили шлях до втечі. Два прожектори зупинили його, як моль на пробці.
  
  
  "Томарінасай!"
  
  
  Нік зупинився. Пахло підставою, і він був у центрі всього цього. Хтось скористався телефоном, і час був вдалим. Він упустив кольт і скинув його зі сходів. Якби він зміг привернути їхню увагу, був би шанс, що вони цього не побачать. Або знайди мертвого жебрака. Подумай швидше, Картере! Він справді швидко подумав і приступив до справи. Він підняв руки і повільно пішов до найближчої поліцейської машини. Він може зійти з рук. Він випив стільки саки, щоб відчути запах.
  
  
  Він пройшов між двома машинами. Тепер вони були зупинені, двигуни тихенько гуркотіли, вогні турелів горіли навкруги. Нік моргнув у світлі фар. Він насупився, зумів трохи похитнутись. Тепер він був Пітом Фремонтом, і йому краще не забувати про це. Якщо вони кинуть його в чхалку, то йому кінець. Яструб у клітці кроликів не ловить.
  
  
  «Що, чорт забирай, все це? Що відбувається? Люди б'ють по всьому будинку, копи зупиняють мене! Якого біса взагалі?» Піт Фремонт сердився і сердився ще більше.
  
  
  Поліцейський вийшов із кожної машини й увійшов у ванну світла. Обидва були маленькі та акуратні. В обох були пістолети Намбу, великі, і вони були націлені на Ніка. Піт.
  
  
  Лейтенант глянув на великого американця і трохи вклонився. Лейтенанте! Він записав це. Лейтенанти зазвичай не їздили маршовими машинами.
  
  
  "Про намаева?"
  
  
  «Піт Фремонт. Чи можу я зараз покласти руки, офіцер?» Тяжко від сарказму.
  
  
  Інший коп, міцно складений чоловічок із зубастими зубами, швидко обшукав Ніка. Він кивнув лейтенантові. Нік дозволив своєму подиху саки вилитися в обличчя копу і побачив, як він здригнувся.
  
  
  «Добре, – сказав лейтенант. Руки вниз. Кокуси ва?»
  
  
  Нік трохи похитнувся. "Америка-джин". Він сказав це гордо, переможно, начебто збирався заспівати «Усіяний зірками прапор».
  
  
  Він гикнув. «Амерікен-джин, їй-богу, і не забувай цього. Якщо ви, мавпи, думаєте, що збираєтесь мене штовхнути...»
  
  
  Лейтенант виглядав нудним. П'яні американці для нього не в новинку. Він простяг руку. "Папери, будь ласка".
  
  
  Нік Картер передав гаманець Піта Фремонта та трохи помолився.
  
  
  Лейтенант копався у гаманці, тримаючи його перед однією з фар. Інший коп тепер стояв осторонь світла, тримаючи пістолет на Ніку. Вони знали свою справу, ці токійські копи.
  
  
  Лейтенант глянув на Ніка. "Токіо та джусхо ва?"
  
  
  Христе! Його адреса в Токіо? Адреса Піта Фремонта в Токіо. Він гадки не мав. Все, що він міг, - це брехати та сподіватися. Його мозок клацнув, як комп'ютер, і він вигадав щось, що могло б спрацювати.
  
  
  "Я не живу в Токіо", - сказав він. «Я у Японії у справах. Зайшов учора ввечері. Я живу у Сеулі. Кореї». Він гарячково ламав голову у пошуках адреси у Сеулі. Було! Дім Саллі Су.
  
  
  "Де у Сеулі?"
  
  
  Лейтенант підійшов ближче, уважно оглянув його з голови до ніг, судячи з його одягу та запаху. Його напівусмішка була зарозумілою. Кого ти намагаєшся обдурити, сакі-голово?
  
  
  "19 Донджадон, Чонгку". Нік посміхнувся і видихнув сакі на лейтенанта. «Подивися, Бастер. Ти зрозумієш, що я говорю правду». Він дозволив стогну зафарбуватися в його голос: «Слухайте, що це означає? Я нічого не зробив. Я просто прийшов сюди, щоби побачити дівчину. Потім, коли я йшов, почалася стрілянина. А тепер ви, хлопці…»
  
  
  Лейтенант дивився на нього з легким подивом. Нік підбадьорився. Коп збирався купити цю історію. Слава богу, він позбавився Кольта. Але в нього все одно можуть бути проблеми, якщо вони почнуть шастати.
  
  
  "Ти пив?" Це було риторичне питання.
  
  
  Нік похитнувся і знову гикнув. «Так. Я трохи випив. Я завжди п'ю, коли я з моєю дівчиною. Що щодо цього?
  
  
  «Ви чули стрілянину? ? Де?
  
  
  Нік знизав плечима. “Я не знаю точно, де. Можете сперечатися, що я не пішов розслідувати! Все, що я знаю, це те, що я просто виходив із дому своєї дівчини, займаючись своїми справами, і раптово бац - бац! Він зупинився і підозріло глянув на лейтенанта. «Гей! Чому ви, люди, дісталися сюди так швидко? Ви чекали неприємностей, га?»
  
  
  Лейтенант насупився. «Я запитую, містере Фремонт. Але ми дійсно отримали повідомлення про заворушення тут. Як ви розумієте, цей район не з найкращих». Він знову оглянув Ніка, відзначаючи пошарпаний костюм, м'ятий капелюх і плащ. Вираз його обличчя підтвердив його думку, що містер Піт Фремонт належав до цього району. Телефонний дзвінок насправді був анонімним та мізерним. За півгодини в районі Санья, біля нічліжки, будуть проблеми. Проблеми зі стріляниною. Той, хто дзвонив, був законослухняним японцем і вирішив, що поліція повинна знати. Ось і все - і клацання м'яко заміненого телефону.
  
  
  Лейтенант почухав підборіддя і озирнувся. Світло росло. Безлад халуп і халуп тягнувся на милю в усіх напрямках. То був лабіринт, і він знав, що нічого в ньому не знайде. Він не мав достатньо людей для належного пошуку, навіть якби він знав, що шукав. А поліція, коли вони взагалі наважувались у джунглі Саньї, ходила четвірками та п'ятірками. Він глянув на великого п'яного американця. Фремонт? Піт Фремонт? Це ім'я було смутно знайоме, але він не міг визначити його. Чи мало це значення? Янки явно розорялися на пляжі, і таких, як він, було багато у Токіо та будь-якому великому місті на Сході. Він жив з якоюсь повією Санею. І що? Не було порушенням закону.
  
  
  Нік терпляче чекав. Це був час тримати язик за зубами. Він стежив за думками лейтенанта. Офіцер мав намір його відпустити.
  
  
  Лейтенант збирався повернути гаманець Ніку, коли в одній із машин задзвонило радіо. Хтось тихо покликав лейтенанта. Він відвернувся, все ще з гаманцем у руці. "Хвилинку будь-ласка". Токійські копи завжди ввічливі. Нік вилаявся собі під ніс. Ставало страшенно світло! Вони збиралися помітити мертвого жебрака, і тоді все, напевно, вразило б шанувальників.
  
  
  Лейтенант повернувся. Ніку стало трохи ніяково, коли він дізнався вираз на обличчі чоловіка. Він бачив це раніше. Кіт знає, де водиться симпатична товста канарка.
  
  
  Лейтенант знову відкрив гаманець. "Ви кажете, що вас звати Піт Фремонт?"
  
  
  Нік виглядав спантеличеним. У той же час він зробив невеликий крок ближче до лейтенанта. Щось пішло не так. Цілком неправильно. Він почав будувати новий план.
  
  
  Він вказав на гаманець і з обуренням сказав: «Так, Піт Фремонт. Заради всього святого. Слухай, що таке! Старий третій ступінь? Це не спрацює. Я знаю свої права. або відпусти мене. І якщо ти пред'явиш мені звинувачення, я одразу дам трубку американському послу і..."
  
  
  Лейтенант усміхнувся і стрибнув. «Я впевнений, що посол буде радий отримати звістку від вас, сер. Думаю вам доведеться поїхати з нами на вокзал. Схоже, сталася дуже цікава плутанина. У його квартирі знайшли мертвого чоловіка. . Чоловік, якого також називають Піт Фремонт, і який був визначений як Піт Фремонт своєю подругою. "
  
  
  Нік спробував вибухнути. Він присунувся ще на кілька дюймів ближче до чоловіка.
  
  
  "І що? Я не казав, що я єдиний Піт Фремонт у світі. Це просто помилка».
  
  
  Маленький лейтенант цього разу не вклонився. Він дуже чемно нахилив голову і сказав: «Я впевнений, що це так. Але ви, будь ласка, проводьте нас до вокзалу, доки ми не вирішимо це питання». Він вказав на іншого копа, який досі прикривав Ніка намбу.
  
  
  Нік Картер швидким плавним рухом підійшов до лейтенанта. Коп, хоч і був здивований, але був добре навчений і прийняв захисну позу дзюдо, розслабившись і чекаючи, коли Нік кинеться на нього. Кунізо Мату навчив цього Ніка рік тому.
  
  
  Нік зупинився. Він запропонував свою праву руку як
  
  
  приманку, і коли поліцейський спробував стиснути його зап'ястя для кидка через плече, Нік прибрав руку і різко вдарив ліворуч у сонячне сплетіння чоловіка. Він мав підійти ближче, перш ніж інші копи почнуть стріляти.
  
  
  Приголомшений лейтенант різко впав уперед, Нік упіймав його і рушив за ним зі швидкістю, що дорівнює удару серця. Він отримав повний нельсон і підняв людину із землі. Він важив не більше 120-130 фунтів. Широко розставивши ноги, щоб чоловік не зміг ударити його ногою в пах, Нік позадкував до східців, що ведуть у прохід за нічліжками. Тепер це був єдиний вихід. Маленький поліцейський бовтався перед ним - ефективний куленепробивний щит.
  
  
  Тепер троє поліцейських проти нього. Прожектори були слабкими променями мертвого світла на світанку.
  
  
  Нік обережно позадкував до сходів. "Тримайтеся подалі", - попередив він їх. "Ти кинешся на мене, і я зламаю йому шию!"
  
  
  Лейтенант спробував ударити його ногою, і Нік трохи натиснув. Кістки на тонкій шиї лейтенанта з тріском клацнули. Він застогнав і перестав пинатися.
  
  
  «З ним все гаразд, – сказав їм Нік, – я ще не завдав йому шкоди. Давайте залишимо це так».
  
  
  Де, чорт забирай, був цей перший крок?
  
  
  Троє поліцейських перестали слідувати за ним. Один із них побіг до машини і почав швидко говорити у радіомікрофон. Дзвінок про допомогу. Нік не заперечував. Він не планував бути поряд.
  
  
  Його нога торкнулася першої сходинки. Добре. Тепер, якщо він не робив помилок, він мав шанс.
  
  
  Він похмуро глянув на копів. Вони трималися на відстані.
  
  
  "Я беру його з собою", - сказав Нік. «Вниз цим коридором позаду мене. Спробуй слідувати за мною, і він отримає травму. Залишайся тут, як хороші маленькі поліцейські, і з ним усе буде гаразд. На твій розсуд. Сайонара!»
  
  
  Він спустився сходами. Внизу він був поза увагою копів. Він відчував тіло старого жебрака біля своїх ніг. Він раптово натиснув, нахилив голову лейтенанта вперед і вдарив його по шиї ударами карате. Його великий палець був жорстко витягнутий, і він відчув легкий шок, коли лезо з мозолистого тіла його руки врізалося в худу шию. Він упустив людину.
  
  
  Кольт частково лежав під мертвим жебраком. Нік підняв його - приклад був липкий від крові старого - і побіг коридором. Він тримав Кольт у правій руці, виступаючи наперед. Ніхто в цьому районі не збирався заважати людині, яка несе гармату.
  
  
  Тепер це було питання секунд. Він не виходив із джунглів Саньї, він входив, і поліції його вже не знайти. Хатини були суцільно з паперу, дерева чи олова, крихкі протипожежні пастки, і треба було просто прокласти собі дорогу бульдозером.
  
  
  Він повернув праворуч і побіг до будинку Мату. Він вбіг у парадні двері, все ще відчинені, і продовжив шлях через внутрішню кімнату. Кунізо лежав у своїй крові. Нік продовжував іти.
  
  
  Він пробив паперові двері. З-під килимка на підлозі злякано виглянуло смагляве обличчя. Слуги. Занадто наляканий, щоб вставати та досліджувати. Нік продовжував іти.
  
  
  Він поклав руки перед обличчям та пробив стіну. Папір та тендітне дерево зірвані з легкою скаргою. Нік почав почуватися танком.
  
  
  Він перетнув невеликий відкритий двір, завалений мотлохом. Була ще одна стіна з дерева та паперу. Він поринув у неї, залишивши обриси свого великого тіла в зяючому вирізі. Кімната була порожня. Він врізався вперед, через іншу стіну, в іншу кімнату - чи то був інший будинок - і чоловік і жінка здивовано дивилися на ліжко на підлозі. Між ними лежала дитина.
  
  
  Нік торкнувся свого капелюха пальцем. "Жаль." Він побіг.
  
  
  Він пробіг шість будинків, відігнав трьох собак убік і застав одну пару в зляганні, перш ніж вибрався на вузьку звивисту вуличку, яка кудись вела. Це його влаштовувало. Десь подалі від копів, які тинялися і лаялися за його спиною. Його слід був досить очевидний, але поліцейські були ввічливі і величні і мали робити все японською. Вони ніколи його не зловлять.
  
  
  Через годину він перетнув міст Намідабаші і наближався до станції Мінова, де він залишив Дацун на стоянці. Станцію було переповнено першими працівниками. На стоянці було багато машин, а біля кас уже шикувалися черги.
  
  
  Нік не пішов просто на територію вокзалу. Через дорогу вже було відкрито невеликий буфет, і він їв кокакора, бажаючи, щоб це було щось сильніше. То була сувора ніч.
  
  
  Він міг бачити вершину Дацуна. Ніхто не виглядав особливо зацікавленим у цьому. Він затримався на кока-колі і дозволив своїм очам блукати по натовпу, просіюючи та оцінюючи. Жодних копів. Він міг присягнути в цьому.
  
  
  Не те, щоб це означало, що він ще не був у цьому. Будинок безкоштовно. Він визнав, що копи найменше його турбуватимуть. Копи були досить передбачуваними. З копами він упорався.
  
  
  Хтось знав, що він у Токіо. Хтось пішов за ним до Кунізо, незважаючи на всі його запобіжні заходи. Хтось убив Кунізо і підставив Ніка. Це могло бути випадковістю. Вони могли б захотіти дати копам що завгодно припинити погоню та питання.
  
  
  Вони б могли. Він так не думав.
  
  
  Чи хтось пішов за ним у Сано? Чи це було підлаштовано з самого початку? Чи, якщо не підстава, звідки хтось знав, що він буде в будинку Кунізо? Нік міг вигадати відповідь на це запитання, і він йому не сподобався. Від цього йому стало трохи погано. Він полюбив Тонаку.
  
  
  Він попрямував до стоянки. Він не збирався нічого вирішувати, ламаючи собі голову над приміським баром із колою. Йому треба було вдатися до роботи. Кунізо був мертвий, і на даний момент у нього не було контактів. Десь у токійському стозі сіна була голка на ім'я Річард Філстон, і Ніку доведеться його знайти. Швидко.
  
  
  Він підійшов до Дацун і подивився вниз. Перехожі співчутливо засичали. Нік проігнорував їх. Усі чотири шини було порізано до стрічок.
  
  
  Підійшов поїзд. Нік попрямував до каси, потягнувшись за кишенею на стегнах. Значить, він не мав машини! Він міг сісти на поїзд до парку Уено та пересісти на поїзд до центру Токіо. Взагалі було краще. Людина в машині була обмежена, була гарною метою, і за нею було легко стежити.
  
  
  Його рука вийшла з кишені порожньою. Гаманця в нього не було. Гаманець Піта Фремонта. Це було у маленького поліцейського.
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  Стежка, схожа на лося-бика на роликових ковзанах, що мчить через сад.
  
  
  На думку Хоука, це відповідний опис сліду, залишеного Ніком Картером. Він був один у своєму офісі, Обрі і Теренс тільки-но пішли, і після того, як він закінчив переглядати пачку жовтих папірців, він поговорив по внутрішньому зв'язку з Делією Стоукс.
  
  
  «Скасуйте червоний APB для Ніка, Делія. Зробіть його жовтим. Всі готові запропонувати будь-яку допомогу, якщо він попросить про це, але не втручатися. Його не можна дізнаватися, стежити за ним чи повідомляти про нього. Абсолютно Жодного втручання, якщо він не попросить допомоги.
  
  
  "Зрозуміло, сер."
  
  
  "Вірно. Забери це негайно".
  
  
  Хоук вимкнув інтерком і відкинувся назад, знімаючи сигару, не дивлячись на неї. Він грав на здогадах. Нік Картер дещо зрозумів - Бог міг знати, а Хок виразно не знав - і вирішив триматися подалі від цього. Нехай Нік вирішить все по-своєму. Якщо хтось у світі і міг подбати про себе, то це Кіллмайстер.
  
  
  Хоук підняв один із папірців і знову вивчив його. Його тонкий рот, який часто нагадував Ніку вовчу пащу, скривився в сухій усмішці. Еймс добре виконав свою роботу. Все це було тут – до міжнародного аеропорту Токіо.
  
  
  Нік у супроводі чотирьох японських дівчаток-скаутів сів у літак Northwest Airlines у Вашингтоні. Він був у веселому настрої і наполіг на тому, щоб поцілувати стюардесу і потиснути руку капітанові. Ніколи він не був по-справжньому неприємним, або лише злегка, і тільки коли він наполяг на танцях у проході, другого капітана викликали заспокоїти його. Пізніше він замовив шампанське всім пасажирів літака. Він вів інших пасажирів у пісні, заявляючи, що він дитя квітів і що кохання – його справа.
  
  
  Насправді дівчаткам-скаутам вдалося досить добре контролювати його, і екіпаж, опитаний Еймсом на великій відстані, визнав, що політ був яскравим та незвичайним. Не те, щоб вони захотіли повторити це знову.
  
  
  Вони без жодного опору висипали Ніка в Tokyo International та спостерігали, як дівчата-скаути відвозять його на митницю. Окрім того, вони не знали.
  
  
  Еймс, все ще розмовляючи по телефону, встановив, що Нік і дівчатка-скаути сіли в таксі і розчинилися в шаленій часті токійських машин. От і все.
  
  
  І все-таки це було ще не все. Хоук повернувся до іншого жовтого тонкого аркуша з його власними записами.
  
  
  Сесіл Обрі, трохи неохоче, нарешті визнав, що його порада про Річарда Філстона виходила від Кунідзо Мату, вчителя карате на пенсії, який живе зараз у Токіо. Обрі не знав, де саме в Токіо.
  
  
  Мату багато років жив у Лондоні та працював у MI5.
  
  
  "Ми завжди підозрювали, що він двійник", - сказав Обрі. Ми думали, що він теж працював на Jap Intelligence, але нам так і не вдалося це довести. Зараз нам було байдуже. Наші, е, інтереси не розходилися, і він добре попрацював для нас».
  
  
  Хоук дістав кілька старих файлів і розпочав пошуки. Його пам'ять була майже ідеальна, але він любив підтверджувати.
  
  
  Нік Картер знав Кунізо Мату в Лондоні і фактично використав його на кількох роботах. З безплідних звітів більше не було чого почерпнути. У Ніка Картера був спосіб вести особисті справи саме так – особисті.
  
  
  І все ж - Хоук зітхнув і відсунув стос паперів. Він дивився на годинник Western Union. Це була підступна професія, і дуже рідко ліва рука знала, що робить права.
  
  
  Еймс обшукав квартиру і знайшов у матраці люгер Ніка та стилет на шпильці. «Це було дивно, – визнав Хоук. Він повинен почуватися голим без них.
  
  
  Але дівчата-скаути! Як, чорт забирай, вони потрапили в справу? Хоук почав сміятися, що він робив дуже рідко. Поступово він втратив контроль і безпорадно сів у крісло, очі його сльозилися, і він сміявся, доки його грудні м'язи не почали скорочуватися від болю.
  
  
  Делія Стоукс спочатку не повірила. Вона зазирнула у двері. Звичайно ж. Старий сидів там і сміявся як цокнутий.
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  Все буває вперше. Це був перший раз, коли Нік жебракував. Він добре вибрав свою жертву - добре одягненого чоловіка середнього віку з дорогим на вигляд портфелем. Він скинув п'ятдесят ієн з людини, яка оглянув Ніка з ніг до голови, наморщив ніс і поліз у кишеню. Передаючи записку Картеру, він трохи вклонився і нахилив свій чорний Хомбург.
  
  
  Нік уклонився у відповідь. "Аригато, кандай на-сен".
  
  
  "Єрошії десу". Чоловік відвернувся.
  
  
  Нік вийшов на вокзалі Токіо і пішов на захід, у бік палацу. Неймовірний токійський трафік вже перетворився на масу таксі, що звивається, вантажівок, трамваїв, що брязкають, і приватних автомобілів. Повз промайнув мотоцикліст в аварійному шоломі з дівчиною, що чіплялася за заднє сидіння. Камінаріоку. Грозова порода.
  
  
  Що тепер, Картер? Ані паперів, ані грошей. Розшукується для допиту у поліції. Настав час було ненадовго спуститися під землю - якщо йому було куди йти. Він сумнівався, що повернення Електричний палац принесе йому багато користі. У будь-якому випадку це не так рано.
  
  
  Він відчув, як таксі зупиняється поруч із ним, і його рука ковзнула під плащ до кольта за поясом. "Sssttttt - Картер-сан! Сюди!"
  
  
  Це була Като, одна із трьох дивних сестер. Нік швидко озирнувся. Це було звичайне таксі і, схоже, не було ніяких послідовників. Він увійшов. Може, він займе кілька ієн.
  
  
  Като забилась у своєму кутку. Вона недбало посміхнулася йому і прочитала команду водієві. Таксі полетіло, як зазвичай токійські таксі, з вереском шин і водієм, що не боїться, що хтось наважиться йому завадити.
  
  
  "Сюрприз", - сказав Нік. «Я не очікував побачити тебе знову, Като. Ти Като?
  
  
  Вона кивнула головою. «Для мене велика честь знову бачити вас, Картер-сан. Але я цього не шукаю. Багато проблем. Тонака зникла».
  
  
  У його череві повернувся неприємний черв'як. Він чекав на це.
  
  
  «Вона не відповіла на дзвінок. Ми з Сато пішли до неї у квартиру, і там сталася бійка – все розірвано на частини. І вона пішла».
  
  
  Нік кивнув у бік водія.
  
  
  "Він в порядку. Один з нас".
  
  
  "Як ви думаєте, що трапилося з Тонакою?"
  
  
  Вона байдуже знизала плечима. Хто може сказати? Але я боюся – усі ми. Тонака була нашим лідером. Можливо, вона має Джонні Чоу. Якщо так, він катуватиме її і змусить привести їх до свого батька. Кунідзо Мату. Чикоми хочуть вбити його, тому що він виступає проти них.
  
  
  Він не сказав їй, що Мату мертвий. Але він почав розуміти, чому Мату був мертвий і чому він майже потрапив у пастку.
  
  
  Нік поплескав її по руці. «Я зроблю все, що в моїх силах. Але мені потрібні гроші і місце, де можна сховатися на кілька годин, доки я не складу план. Ви можете це зробити?»
  
  
  «Так. Ми йдемо туди зараз. У будинок гейш у Шимбасі. Мато та Сато теж будуть там. Як тільки вони не знайдуть тебе.
  
  
  Він замислився над цим. Вона побачила його збентеження і посміхнулася. Ми всі тебе шукали. Сато, Мато та я. Все у різних таксі. Ми ходимо всіма станціями і дивимося. Тонака нам мало що розповідала – просто, що ти ходив до її батька. Краще, ти Бачиш, кожен із нас не надто багато знає про те, що роблять інші. Але коли Тонака відсутня, ми знаємо, що маємо знайти тебе для допомоги. Так що ми отримуємо таксі та починаємо шукати. Це все, що ми знаємо і це спрацювало. Я знайшла тебе."
  
  
  Нік вивчав її, поки вона говорила. Це була не дівчинка-скаут із Вашингтона, а гейша! Він мав здогадатися.
  
  
  На даний момент у ній не було нічого гейші, окрім складної зачіски. Він подумав, що вона працювала тієї ночі і рано-вранці. Гейші дотримувалися дивного годинника, продиктованого примхами їх різних покровителів. Тепер її обличчя все ще сяяло від холодного крему, яким вона видалила крейдяний макіяж. На ній був коричневий пуловер, міні-спідниця та крихітні чорні корейські черевики.
  
  
  Нік подумав, наскільки безпечним буде будинок гейш. Але це все, що мав. Він запалив останню сигарету і почав ставити запитання. Він не збирався говорити їй більше, ніж мусить. Це було найкраще, як вона сама сказала.
  
  
  «Про це Піте Фремонт, Като. Тонака сказав мені, що ти взяв його вбрання? Цей одяг?»
  
  
  "Це правда. Це була дрібниця». Вона явно була спантеличена.
  
  
  "Де був Фремонт, коли ви це зробили?"
  
  
  "В ліжку. Спав. Ми так думали».
  
  
  "Так і думала? Спав він чи ні? Щось тут досить підозріле.
  
  
  Като серйозно подивилася на нього. На одному блискучому передньому зубі була пляма помади.
  
  
  «Я говорю, так і думали. Ми беремо його одяг. Легше, бо його дівчат тоді не було. Пізніше ми дізнаємось, що Піт мертвий. Він помер уві сні».
  
  
  Христе! Нік повільно порахував до п'яти.
  
  
  "Тоді що ти зробила?"
  
  
  Вона знову знизала плечима. "Що можна зробити? Нам потрібний одяг для тебе. Ми беремо. Ми знаємо, що Піт помер від віскі, він п'є, п'є весь час і що його ніхто не вбиває. Ми йдемо. Потім ми повертаємось і забираємо тіло і приховати це, щоб поліція не впізнала”.
  
  
  Він дуже м'яко сказав: "Вони дізналися, Като".
  
  
  він швидко пояснив свою зустріч із поліцією, не згадавши той факт, що Кунідзо Мату також був мертвий
  
  
  Като не виглядала дуже враженою. «Так. Мені дуже шкода. Але я знаю, що сталося, думаю. Ми йдемо, щоб відвезти одяг до Тонаки. Прийшла дівчина. Вона знайшла Піта мертвим від алкоголю та зателефонувала до поліції. Вони приходять. Потім усі їдуть. знаючи, що там були поліція та дівчина, ми беремо тіло і ховаємо його. Окей? "
  
  
  Нік відкинувся назад. "Думаю, добре", - слабо сказав він. Це має бути зроблено. Це було дивно, але принаймні пояснювало справу. І це могло б йому допомогти - токійські копи втратили тіло, і вони могли б трохи зніяковіти. Вони можуть вирішити применшити значення цього, якийсь час замовкнути, принаймні поки не знайдуть тіло або не відмовляться від нього. Це означало, що його опис не буде в газетах, на радіо та телебаченні. Ще немає. Отже, його прикриття в ролі Піта Фремонта все ще було добрим - до певного моменту. З гаманцем було б краще, але це не було назавжди.
  
  
  Вони пройшли готель Shiba Park Hotel і повернули праворуч у бік храму Хікава. Це був район житлових будинків, де подекуди стояли вілли, оточені садом. Це був один із найкращих районів гейш, де етика була жорсткою, а поведінка – стриманою. Минули часи, коли дівчатам доводилося жити в атмосфері мідзу шобай, за межею блідості. Порівняння завжди були образливими - в даному випадку особливо, - але Нік завжди вважав гейш нарівні з дівчатами на виклик з Нью-Йорка найвищого класу. З гейшами набагато краще за розумом і талантами.
  
  
  Таксі згорнуло на під'їзну доріжку, яка вела назад через сади, повз басейн і мініатюрний мост. Нік щільніше притяг до себе смердючий плащ. Такий бомж, як він, збирався трохи виділятись у висококласному будинку гейші.
  
  
  Като поплескала його по коліна. «Ми підемо у відокремлене місце. Скоро приїдуть Мато та Сато, і ми зможемо поговорити. Будувати плани. Ми повинні, тому що, якщо ти не допоможеш зараз, не зможеш допомогти, це буде дуже погано для всіх дівчат Ця».
  
  
  Таксі зупинилося під портьє. Будинок був великим і блоковим, у західному стилі, з каменю та цегли. Като заплатила водієві і затягла Ніка всередину і вгору, в тиху вітальню, обставлену шведською.
  
  
  Като сіла на стілець, стягнула міні-спідницю і подивилася на Ніка. На даний момент він пригощав себе скромним напоєм із невеликого бару в кутку.
  
  
  "Ви хочете прийняти ванну, Картер-сан?"
  
  
  Нік підняв скотч і глянув крізь бурштин. Чудовий колір. «Басу буде номером один. У мене є час?" Він знайшов пачку американських сигарет і розкрив її. Життя йшло вгору.
  
  
  Като глянула на годинник на своєму тонкому зап'ясті. "Думаю що так. Багато часу. Мато і Сато кажуть, що якщо вони не знайдуть тебе, вони вирушать до Електричного палацу і подивляться, чи немає повідомлення».
  
  
  "Повідомлення від кого?"
  
  
  Тонкі плечі рухалися під светром. "Хто знає? Можливо ти. Може, навіть Тонака. Якщо вона у Джонні Чоу, можливо, він дасть нам знати, щоб налякати нас».
  
  
  "Може бути і так."
  
  
  Він потягував віскі і дивився на неї. Вона нервувала. Дуже. На ній була одна нитка невеликих перлів, і вона продовжувала гризти їх, змащуючи їх губною помадою. Вона продовжувала крутитися в кріслі, схрещуючи і перехрещуючи ноги, і він побачив спалах коротких білих штанів.
  
  
  "Картер-сан?"
  
  
  "Що ж?"
  
  
  Вона жувала ніготь мізинця. «Мені подобається в тебе дещо спитати. Йо'у, не гнівайся?»
  
  
  Нік посміхнувся. «Мабуть, ні. Я не можу цього обіцяти, Като. Що це?"
  
  
  Коливання. Потім; «Я тобі подобаюсь, Картер-сан? Думаєш, я гарненька?»
  
  
  Він зробив. Вона була. Дуже гарненька. Як мила маленька лялька лимонного кольору. Він так їй сказав.
  
  
  Като знову подивилася на годинник. «Я дуже смілива, Картер-сан. Але мені все одно. Ти мені подобаєшся вже давно - відколи ми намагаємося продати тобі печиво. Ти дуже подобаєшся. Зараз у нас є час, чоловіки не приходять до вечора, а Мато та Сато ще немає. Я хочу прийняти з тобою ванну, а потім зайнятися коханням. Ти хочеш? "
  
  
  Він був щиро зворушений. І знав, що його шанують. У першу мить він не хотів її, а потім, наступної миті, він зрозумів, що хоче. Чому б і ні? Зрештою, це було все, про що йдеться. Кохання та смерть.
  
  
  Вона неправильно зрозуміла його вагання. Вона підійшла до нього і легенько провела пальцями на його обличчі. Очі в неї були довгі і темно-карі, сповнені бурштинових іскор.
  
  
  «Ви розумієте, – м'яко сказала вона, – що це не бізнес. Я зараз не гейша. Я даю. Ви берете. Ви підійдете?
  
  
  Він розумів, що її потреби дуже великі. Вона була налякана і на мить залишилася сама. Їй потрібний був комфорт, і вона це розуміла.
  
  
  Він поцілував її. "Я візьму", - сказав він. "Але спочатку я візьму басу".
  
  
  Вона відвела його у ванну кімнату. За мить вона приєдналася до нього в душі, і вони намилили і витирали один одного у всіх красивих і відокремлених місцях. Від неї пахло лілеєю, а груди у неї були як у молодої дівчини.
  
  
  Вона відвела його до сусідньої спальні зі справжнім американським ліжком. Вона змусила його розтягнутися на спині. Вона поцілувала його і прошепотіла: «Змовчи, Картер-сан. Я роблю все, що потрібне.
  
  
  "Не зовсім все", - сказав Нік Картер.
  
  
  Вони тихо сиділи в передній кімнаті, курили і дивилися один на одного із задоволеною любов'ю, коли двері відчинилися і ввійшли Мато та Сато. Вони тікали. Сато плакав. Мато ніс пакет, загорнутий у коричневий папір. Вона простягла його Ніку.
  
  
  «Це приходить до Electric Palace. Для вас. Із запискою. Ми… прочитали записку. Я… я…» Вона відвернулась і заплакала, задихаючись, макіяж стікав її гладкими щоками.
  
  
  Нік поклав пакунок на стілець і взяв записку з роздрукованого конверта.
  
  
  Піт Фремонт – у нас є Тонака. Докази в коробці. Якщо не хочеш, щоб вона втратила інше, одразу ж приходь у клуб Electric Palace. Чекай зовні, на тротуарі. Одягніть плащ.
  
  
  Підпису не було, тільки круглий трафарет дерев'яної відбивної, зроблений червоним чорнилом. Нік показав його Като.
  
  
  "Джонні Чоу".
  
  
  Він спритними великими пальцями вирвав шнур із пакунка. Троє дівчат завмерли, тепер мовчки, приголомшені, чекаючи на новий жах. Сато перестала плакати і затиснула рота пальцями.
  
  
  Кіллмайстер підозрював, що все буде дуже погано. Це було ще гірше.
  
  
  Усередині коробочки на ватяній подушечці лежав закривавлений шматок округлої плоті з неушкодженими соском та аурою. Жіночі груди. Ніж був дуже гострим, і використовувався дуже вміло.
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  Кіллмайстер рідко бував у холоднішій і кривавій люті. Він віддав дівчатам короткі накази крижаним голосом, потім залишив будинок гейш і підійшов до Шімбасі дорі. Його пальці пестили холодний приклад кольта. Зараз хотів би. вилив обойму в живіт Джонні Чоу з усім задоволенням у світі. Якщо йому справді прислали груди Тонакі - три дівчата були в цьому впевнені, тому що саме так грав Джонні Чоу - тоді Нік мав намір стягнути з цього виродка таку саму кількість м'яса. Його живіт скрутило від того, що він щойно побачив. Цей Джонні Чоу повинен бути садистом, щоб покінчити з усіма садистами – навіть для Чіком.
  
  
  Таксі не було видно, тому він продовжував йти, роз'їдаючи відстань злісними кроками. Не було й мови про те, щоби не поїхати. Ще може бути шанс урятувати Тонаку. Рани загоювалися, навіть найсильніші, і були такі речі, як штучні груди. Не дуже привабливе рішення, але краще за смерть. Він думав, що для молодої та красивої дівчини все, майже все, буде краще за смерть.
  
  
  Таксі досі немає. Він повернув ліворуч і попрямував до Гіндза-дорі. Від того місця, де він був зараз, до клубу «Електричний палац» було приблизно півтори милі. Като дала йому точну адресу. По дорозі він почав розумітися на цьому. Крутий, досвідчений, хитрий та розважливий розум професійного агента найвищого рівня.
  
  
  Викликали Піта Фремонта, а не Ніка Картера. Це означало, що Тонака, навіть у агонії тортур, зуміла прикрити його. Їй довелося дати їм щось, ім'я, і тому вона дала ім'я Піт Фремонт. Проте вона знала, що Фремонт помер від алкоголізму. Усі три дівчини, Като, Мато та Сато, присяглися в цьому. Тонака знала, що Фремонт мертвий, коли віддала йому одяг цієї людини.
  
  
  Джонні Чоу не знав, що Фремонт мертвий! Очевидно. Це означало, що він не знав Піта Фремонта або знав його лише трохи, можливо, за репутацією. Чи знав він Фремонта в обличчя, скоро з'ясується, коли вони зустрінуться віч-на-віч. Нік знову торкнувся кольта на своєму поясі. Він з нетерпінням чекав на це.
  
  
  Таксі поки що немає. Він зробив паузу, щоб закурити. Рух був важким. Мимо проїхала поліцейська машина, не звернувши на нього жодної уваги. Не дивно. Токіо був другим за величиною містом у світі, і якщо копи сидітимуть на трупі Фремонта до тих пір, поки вони знову не знайдуть тіло, їм знадобиться трохи часу, щоб зібратися.
  
  
  Куди поділися чортові таксі? Це було так само погано, як у дощову ніч у Нью-Йорку.
  
  
  Далеко вниз по Гіндзе, ще за милю звідси, виднілася блискуча конструкція бункера універмагу Сан-ай. Нік перевів кольт у зручніше становище і знову пішов далі. Він не став перевіряти свій відкат, бо тепер йому було начхати. Джонні Чоу, мабуть, був упевнений, що він прийде.
  
  
  Він згадав, як Тонака казав, що Піт Фремонт іноді допомагав дівчатам Ця, коли був досить тверезий. Швидше за все, Джонні Чоу знав це навіть якщо він не знав Фремонта особисто. Чоу, мабуть, хоче укласти якусь угоду. Піт Фремонт, хоч і був неробою і алкоголіком, все ж таки був до певної міри газетярем і міг мати зв'язки.
  
  
  Або Джонні Чоу, можливо, просто захоче отримати Фремонт - дати йому таке ж лікування, яке він дав Кунізо Мату. Це могло бути так просто. Фремонт був ворогом, він допомагав Ета, а Джонні Чоу використовував дівчину як приманку, щоб позбутися Фремонта.
  
  
  Нік знизав великими плечима і пішов далі. Одне він знав точно – Тонака його прикрила. Його особистість як Ніка Картера, AXEman все ще була безпечною.
  
  
  , За ним виходив мрець.
  
  
  Він не помітив чорний "мерседес", поки не стало надто пізно. Він вилетів із дорожнього виру і зупинився поряд з ним. Два акуратно одягнені японці вискочили і пішли поряд з Ніком, по одному з обох боків. "Мерседес" поповз за ними.
  
  
  На мить Нік подумав, що це можуть бути детективи. Він одразу відмовився від цієї ідеї. Обидва чоловіки були в легких пальтах і тримали праві руки в кишенях. Вищий з них у товстих окулярах штовхнув Картера з пістолетом у кишені. Він усміхнувся.
  
  
  "Аната але онамаева?"
  
  
  Класні руки. Він знав, що тепер вони не копи. Йому запропонували покататися в справжньому чиказькому стилі. Він обережно тримав руки подалі від пояса.
  
  
  "Фремонт. Піт Фремонт. Що до тебе?"
  
  
  Чоловіки обмінялися очима. Той, хто в окулярах, кивнув і сказав: «Дякую вам. Ми хотіли бути впевнені, що це правильна людина. Будь ласка, сядьте у машину».
  
  
  Нік спохмурнів. "Що, якщо я цього не зроблю?"
  
  
  Інший чоловік, невисокий і м'язистий, не посміхався. Він тицьнув Ніка прихованим пістолетом. «Було б дуже сумно. Ми тебе вб'ємо».
  
  
  Вулиця була переповнена. Люди штовхалися і метушилися навколо них. Ніхто не звертав на них жодної уваги. Так було скоєно багато професійних убивств. Вони розстріляють його та поїдуть на «Мерседесі», і ніхто нічого не побачить.
  
  
  Невисокий чоловік штовхнув його до узбіччя. "В машині. Ви йдете тихо, і вам ніхто не завдасть шкоди.
  
  
  Нік знизав плечима. "Тож я прийду тихо". Він сів у машину, готовий упіймати їх у незахищений момент, але шанс не мав. Коротун пішов за ним, але не дуже близько. Високий обійшов і забрався з іншого боку. Вони затиснули його, і в полі зору з'явилися пістолети. Намбу. Цими днями він часто бачив намбу.
  
  
  «Мерседес» від'їхав від узбіччя і знову спритно почав рухатися. На шофері була шоферна ліврея і темний кашкет. Він їздив так, ніби знав свою справу.
  
  
  Нік змусив себе розслабитись. Його шанс прийде. «До чого такий поспіх? Я поїхав до Електричного палацу. Чому Джонні Чоу такий нетерплячий?»
  
  
  Високий чоловік обшукував Ніка. При назві Чоу він зашипів і дивився на свого товариша, який знизав плечима.
  
  
  "Шизуки ні!"
  
  
  Нік заткнися. Отже, вони не були від Джонні Чоу. Хто ж тоді, чорт забирай?
  
  
  Людина, яка його обшукала, знайшла кольт і витягла його з-за пояса. Він показав його своєму товаришеві, який холодно глянув на Ніка. Чоловік сховав кольт під пальто.
  
  
  Під його спокоєм Нік Картер був лютий і тривожний. Він не знав, хто вони такі, куди та навіщо його везуть. Це був несподіваний розвиток подій, якого неможливо передбачити. Але коли він не з'явився в Electric Palace, Джонні Чоу повернувся на роботу над Тонакою. Його охопило розчарування. На даний момент він був безпорадний, як немовля. Він не міг нічого вдіяти.
  
  
  Їхали довго. Вони не намагалися приховати свій пункт призначення, хоч би яким він був. Водій ніколи не говорив. Двоє чоловіків пильно спостерігали за Ніком, пістолети ледве приховували їхнє пальто.
  
  
  «Мерседес» проїхав повз Токійську вежу, ненадовго повернув на схід до Сакуради, а потім різко повернув праворуч на Мейдзі Дорі. Дощ припинився, і слабке сонечко пробивалося крізь низькі сірі хмари. Вони добре проводили час навіть у завантаженому та галасливому русі. Водій був генієм.
  
  
  Вони обійшли парк Арісугава, і за кілька миттєвостей Нік помітив зліва станцію Сибуя. Прямо попереду лежало Олімпійське село, а трохи на північний схід – Національний стадіон.
  
  
  За садом Синдзюку вони різко повернули ліворуч повз святилище Мейдзі. Тепер вони в'їжджали до передмістя, і країна відчинялася. Вузькі провулки вели в різні боки, і Нік час від часу бачив великі будинки, що стоять далеко від дороги за акуратно остриженими огорожами та невеликими садами зі сливи та вишні.
  
  
  Вони повернули з головної дороги і повернули ліворуч на смугу з чорним верхом. Через милю вони звернули на інший, вужчий вулик, який закінчився високими залізними воротами, оточеними кам'яними колонами, вкритими лишайником. Меморіальна дошка на одній з колон свідчила: Msumpto. Це нічого не означало для AXEman.
  
  
  Невисокий чоловік вийшов і натиснув кнопку на одній із колон. За мить ворота відчинилися. Вони їхали звивистою дорогою, вимощеною щебенем, обрамленою парком. Нік помітив рух ліворуч від себе і спостерігав, як невелика череда крихітних білохвостих оленів порається між присадкуватими деревами у формі парасольки. Вони обігнули ряд півонів, що ще не квітнули, і в полі зору з'явився будинок. Він був величезний і тихо говорив про гроші. Старі гроші.
  
  
  Дорога вилася у вигляді півмісяця перед широкими сходами, що ведуть на терасу. Праворуч і ліворуч грали фонтани, а осторонь був великий басейн, ще не заповнений на літо.
  
  
  Нік подивився на високу людину. "Мітсубісі-сан чекає на мене?"
  
  
  Чоловік тицьнув його пістолетом. "Виходь. Жодних розмов".
  
  
  Коротше людина подумала, що це було досить кумедно.
  
  
  Він глянув на Ніка і посміхнувся. «Міцубісі-сан? Ха-ха».
  
  
  Центральний блок будинку був величезний, побудований з обробленого каменю, в якому все ще сяяли слюди та прожилки кварцу. Два нижні крила розташовувалися під кутом назад від основного блоку, паралельно балюстраді тераси, де-не-де усеяної величезними урнами у формі амфор.
  
  
  Вони провели Ніка через арочні двері у величезне фойє, викладене мозаїкою. Невисокий чоловік постукав у двері, що відчинялися праворуч. Зсередини британський голос, високий від мерзенності вищих класів, сказав: "Приходьте".
  
  
  Високий чоловік сунув свою намбу в поперек Ніка і тицьнув. Нік пішов. Тепер він дуже хотів. Філстон. Річард Філстон! Так мало бути.
  
  
  Вони зупинилися за дверима. Кімната була величезною, схожою на бібліотеку-кабінет із напівобкладеними панелями стінами та темною стелею. По стінах марширували батальйони книжок. У дальньому кутку столу горів єдиний світильник. У тіні, в тіні сидів чоловік.
  
  
  Чоловік сказав: Ви двоє, можете йти. Зачекайте біля дверей. Чи не хочете випити, містере Фремонт?
  
  
  Двоє японських бойовиків пішли. За ними масляно клацнули великі двері. Біля столу стояв старомодний візок із чаєм, навантажений пляшками, сифонами та великим термосом. Нік підійшов до нього. "Грай до кінця", - сказав він собі. Згадайте Піта Фремонта. Будь Пітом Фремонтом.
  
  
  Коли він потягнувся за пляшкою віскі, він сказав: Хто ти? І що, чорт забирай, ти маєш на увазі, коли мене так схопили з вулиці! Хіба ти не знаєш, що я можу подати на тебе до суду?
  
  
  Чоловік за столом хрипко посміхнувся. «Подати до суду на мене, містере Фремонт? Серйозно! У вас, американців, дивне почуття гумору. Я дізнався про це у Вашингтоні багато років тому. Одна склянка, містере Фремонт! Один. Ми будемо абсолютно відвертими, і, як бачите, я знай свою помилку. Я збираюся запропонувати тобі шанс заробити багато грошей, але щоб заробити його, ти маєш залишатися абсолютно тверезим».
  
  
  Піт. Фремонт - це був Нік Картер, який був мертвий, і Фремонт, який вижив - Піт Фремонт кинув лід у високу склянку і, перекинувши пляшку віскі, налив багато і зухвало. Він пропив його, потім підійшов до шкіряного крісла біля столу і сів. Він розстебнув брудний плащ - він хотів, щоб Філстон побачив пошарпаний костюм, - і не зняв старовинного капелюха.
  
  
  "Добре", - прогарчав він. «Отже, ви знаєте, що я алкоголік. Отже? Хто ви і що ви хочете від мене? Він п'яний. «І прибери це прокляте світло з моїх очей. Це старий трюк».
  
  
  Чоловік нахилив лампу убік. Тепер між ними утворилася півтінь.
  
  
  «Мене звуть Річард Філстон, – сказав чоловік. "Можливо, ви чули про мене?"
  
  
  Фремонт коротко кивнув головою. "Я чув про тебе".
  
  
  "Так", - м'яко сказав чоловік. «Я вважаю, я скоріше, еээ... сумно відомий».
  
  
  Піт знову кивнув головою. "Це ваше слово, а не моє".
  
  
  "Абсолютно вірно. Але тепер до справи, містере Фремонт. Цілком відверто, як я вже сказав. Ми обидва знаємо, хто ми, і я не бачу причин захистити один одного або шкодувати один одного. Ви згодні?"
  
  
  Піт насупився. "Я згоден. Так припиніть кляту огорожу та переходьте до справи. Скільки грошей? І що мені потрібно зробити, щоб їх заробити?
  
  
  Відійшовши від яскравого світла, він побачив людину за столом. Костюм був з легкого рукавичного солоного твіду бездоганного крою, тепер трохи поношеного. Жоден московський кравець ніколи не повторив би його.
  
  
  «Я говорю про п'ятдесят тисяч американських доларів», - сказав чоловік. «Половина зараз – якщо ви згодні з моїми умовами».
  
  
  «Продовжуй говорити, – сказав Піт. "Мені подобаються твої слова".
  
  
  Сорочка була у блакитну смужку з коміром-стійкою. Краватка зав'язувалася маленьким вузлом. Королівська морська піхота. Людина, яка грала Піта Фремонта, пробіглася по файлах в голові: Філстон. Колись він служив у Королівській морській піхоті. Це було відразу після того, як він приїхав із Кембриджу.
  
  
  Людина за столом вийняла цигарку з вишуканої перегородчастої коробки. Піт відмовився і намацав зім'яту пачку «Пелл Мелл». Дим по спіралі піднімався до кесонної стелі.
  
  
  «Насамперед, - сказав чоловік. "Ви пам'ятаєте людину на ім'я Пол Якобі?"
  
  
  "Так." І це він зробив. Нік Картер зробив. Іноді години, дні роботи над фотографіями та файлами окупалися. Підлога Якобі. Голландський комуніст. Незначний агент. Відомо, що якийсь час працював у Малайї та Індонезії. Випав із поля зору. Востаннє повідомлялося в Японії.
  
  
  Піт Фремонт чекав, поки чоловік візьме він провідну роль. Як Якобі вписався у це.
  
  
  Філстон відчинив ящик. Там було. шарудіння паперу. «Три роки тому Пол Якобі намагався завербувати вас. Він запропонував вам роботу, працюючи на нас. Ви відмовились. Чому?
  
  
  Піт насупився і випив. "Тоді я не був готовий".
  
  
  «Однак ви ніколи не повідомляли Якобі, ніколи нікому не говорили, що він російський агент. Чому?
  
  
  «Це не моя біса занепокоєння. Може, я не хотів грати з Якобі, але це не означало, що я мав здати його. Все, що я хотів, все, що я хочу зараз, - це залишити одного, щоб напитися. Він різко розсміявся. Це не так просто, як ви думаєте.
  
  
  Тиша. Він міг бачити обличчя Філстона зараз.
  
  
  М'яка краса, розмита шістдесятьма роками. Натяк на підборіддя, тупий ніс, широко розставлені очі, позбавлені кольору в напівтемряві. Рот був зрадником - вільний, трохи вологий, шепіт жіночності. Млявий рот надто терпимого бісексуала. Файли клацали у мозку AXEman. Філстон був убивцею жінок. Вбивця людей теж у багатьох відношеннях.
  
  
  Філстон сказав: "Ви не бачили Пола Джейкобі останнім часом?"
  
  
  "Ні."
  
  
  Натяк на посмішку. "Це зрозуміло. Його більше нема з нами. У Москві сталася аварія. Шкода».
  
  
  Піт Фремонт пив. "Так. Шкода. Давай забудемо про Якобі. Що ти хочеш, щоб я зробив за п'ятдесят тисяч?"
  
  
  Річард Філстон ставив свій темп. Він погасив цигарку і потягнувся за іншою. Ти не став би працювати на нас у той час, коли відмовив Якобі. Тепер ти працюватимеш на мене, як ти кажеш. Чи можу я запитати, чому це зміна поглядів? Я представляю тих же клієнтів, що й Якобі. Як ви повинні знати.
  
  
  Філстон нахилився вперед, і Піт уважно глянув йому в очі. Бліді, розмиті сірі.
  
  
  Піт Фремонт сказав: «Послухай, Філстон! Мені начхати, хто переможе. Ні біса! І все змінилося з того часу, як «Я знав Якобі. З того часу пішло багато віскі. Я старше. Я брокер. Зараз на моєму рахунку близько двохсот єн. Ось відповідь на ваше запитання? "
  
  
  «Хммм - певною мірою так. Добре". Папір знову зашаріло. "Ви були газетярем у Штатах?"
  
  
  Це був шанс виявити трохи сміливості, і Нік Картер дозволив Піту схопитися за нього. Він вибухнув неприємним сміхом. Він дозволив своїм рукам трохи тремтіти і з тугою глянув на пляшку віскі.
  
  
  «Господи Боже, мужику! Тобі потрібні посилання? Добре. Я можу назвати тобі імена, але сумніваюся, що ти почуєш щось хороше».
  
  
  Філстон не посміхнувся. «Так. Я розумію". Він звірився з газетою. «В один час ви працювали на Chicago Tribune. Також у New York Mirror та St. Louis Post-Dispatch, серед інших. Ви також працювали на Associated Press та Hearst International Service. Вас звільнили з усіх цих посад за вживання алкоголю. ? "
  
  
  Піт засміявся. Він спробував підправити звук легким безумством. «Ви пропустили дещо. Новини Індіанаполісу та кілька газет по країні». Він згадав слова Тонакі і продовжив: «Є також «Гонконг Таймс» та «Сінгапур Таймс». Тут, у Японії, є Асахи, Осака та ще кілька. Ви називаєте газету Філстон, і мене, мабуть, звільнили з неї. "
  
  
  «Хммм. Саме так. Але у вас все ще є зв'язки, друзі, серед газетярів?
  
  
  Куди прямував цей ублюдок? В кінці тунелю, як і раніше, немає світла.
  
  
  "Я б не став називати їх друзями", - сказав Піт. «Можливо, знайомих. У алкоголіка немає друзів. Але я знаю кількох хлопців, у яких я все ще можу зайняти долар, коли я досить зневірився».
  
  
  І ви все ще можете створити історію? Велика історія? Припустимо, вам дали історію століття, справді приголомшливу сенсацію, як я вважаю, ви, хлопці, називаєте її, і вона була ексклюзивною для вас. Лише ви! влаштувати так, щоб така історія одразу отримала повне всесвітнє освітлення? "
  
  
  Вони почали до цього підходити.
  
  
  Піт Фремонт відкинув пошарпаний капелюх і дивився на Філстона: "Я міг би це зробити, так. Але це має бути справжнім. Цілком підтвердженим. Ви пропонуєте мені таку історію?"
  
  
  "Я можу", сказав Філстон. “Я просто можу. І якщо я це зроблю, Фремонту, це буде повністю підтверджено. Не турбуйтесь про це!" Високий, хрипкий сміх істеблішменту був приватним жартом. Піт чекав.
  
  
  Тиша. Філстон перемістився у своєму кріслі, що обертається, і втупився в стелю. Він погладив добре доглянуту руку по сріблясто-сивому волоссю. Це було суттю. Сукін син уже збирався ухвалити рішення.
  
  
  Поки він чекав, AXEman розмірковував про капризи, перерви та випадковості своєї професії. Наприклад, час. Ті дівчата, які схопили справжнє тіло Піта Фремонта і ховали його в ті миті, коли копи та подруга Піта були поза сценою. Це шанс один мільйон. І тепер факт смерті Фремонта висів над його головою, мов меч. Тієї хвилини, коли Філстон чи Джонні Чоу дізнався правду, у справі був фальшивий Піт Фремонт. Джонні Чоу? Він почав думати по-новому. Може, для Тонакі це був вихід.
  
  
  Рішення. Річард Філстон відкрив іншу скриньку. Він обійшов стіл. В руках у нього була товста пачка зелених банкнот. Він кинув гроші Піту навколішки. У цьому жесті була зневага, яку Філстон не приховував. Він стояв поруч, злегка погойдуючись на підборах. Під твідовим жакетом на ньому був тонкий коричневий светр, що не приховував невеликого черевця.
  
  
  «Я вирішив довіритися тобі, Фремонте. Насправді я не маю вибору, але, можливо, це не такий вже й великий ризик. На мій досвід, кожен чоловік насамперед піклується про себе. Ми всі егоїсти. П'ятдесят тисяч доларів доставлять вас далеко від Японії. Це означає новий початок, мій друг, нове життя. Ви досягли дна – ми обидва це знаємо – і я можу допомогти»
  
  
  Не думаю, що ви відмовитеся від цього шансу вибратися з канави. Я розумна людина, логічна людина, і я думаю, що ви теж. Це абсолютно твій останній шанс. Я гадаю, ви це розумієте. Ви можете сказати, що я граю у азартні ігри. Ставка на те, що ви виконуватимете роботу ефективно і залишитеся тверезими, доки вона не буде зроблена”.
  
  
  Великий чоловік у кріслі тримав очі приховані. Він пропустив крізь пальці чіткі ноти і помітив жадібність. Він кивнув головою. «За такі гроші я можу залишатися тверезим. Ви можете повірити в це, Філстон. За такі гроші ви навіть можете мені довіряти.
  
  
  Філстон зробив кілька кроків. У його ході було щось витончене, вишукане. AXEman ставив питання, чи справді цей хлопець дивний. У його словах не було жодних доказів. Тільки натяки.
  
  
  «Це не зовсім питання довіри, – сказав Філстон. - Я впевнений, що ви розумієте. По-перше, якщо ви не виконаєте завдання до мого повного задоволення, вам не заплатять частину п'ятдесяти тисяч доларів, що залишилася. . Буде проміжок часу, звичайно. Якщо все вийде – то тобі заплатять».
  
  
  Піт Фремонт насупився. «Схоже, я той, хто мусить тобі довіряти».
  
  
  "У певному сенсі, так. Я міг би також вказати на дещо ще - якщо ви зрадите мене або якимось чином спробуєте обдурити вас, ви напевно будете вбиті. КДБ мене дуже поважає. Ви напевно чули про їхні довгі руки. ? "
  
  
  "Я знаю." Похмуро. "Якщо я не виконаю завдання, вони мене вб'ють".
  
  
  Філстон глянув на нього своїми вимитими сірими очима. «Так. Рано чи пізно вони тебе уб'ють».
  
  
  Піт потягнувся за пляшкою віскі. "Добре Добре! Чи можу я ще випити?»
  
  
  Ні. Ти зараз у мене на службі. Не пий, доки робота не буде виконана».
  
  
  Він відкинувся на спинку стільця. «Вірно. Я забув. Ти щойно купив мене».
  
  
  Філстон повернувся за стіл і сів. "Ви вже шкодуєте про угоду?"
  
  
  Ні. Я сказав тобі, чорт забирай, мені все одно, хто переможе. У мене більше нема країни. Нема вірності. Ти щойно отримав мене! А тепер припустимо, що ми скоротимо переговори, і ви скажете мені, що я маю зробити."
  
  
  "Я сказав вам. Я хочу, щоб ви помістили статтю у світову пресу. Ексклюзивна історія. Найбільша історія, яка колись була у вас чи будь-якого іншого газетяра».
  
  
  "Третя світова війна?"
  
  
  Філстон не посміхнувся. Він дістав нову сигарету з пачки перегородчатої тканини. "Можливо. Я так не думаю. Я…»
  
  
  Піт Фремонт чекав, насупившись. Цей виродок ледве стримався, щоб сказати це. Як і раніше, смикаючи ногу в холодній воді. Не наважується взяти на себе зобов'язання щодо досягнення точки неповернення.
  
  
  «Треба опрацювати безліч деталей», - сказав він. "Багато передісторії, яку ти маєш зрозуміти. Я..."
  
  
  Фремонт встав і загарчав у несамовитій люті людини, яка жадала випити. Він грюкнув пачкою грошей по долоні. «Я хочу ці гроші, чорт забирай. Я зароблю їх. Але навіть за ці гроші я не піду на щось сліпе. Що це?"
  
  
  «Імператора Японії збираються вбити. Ваше завдання – переконати, що в цьому звинуватить китайців».
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  Кіллмайстер не надто здивувався. Піт Фремонт був, і він мав це показати. Довелося показати подив, сум'яття та недовіру. Він зробив паузу, підносячи до рота цигарку, і дозволив собі відвиснути щелепи.
  
  
  "Ісус Христос! Ти, мабуть, не в своєму розумі».
  
  
  Річард Філстон, тепер, коли він нарешті це сказав, насолоджувався переляком, який він викликав.
  
  
  "Зовсім ні. Якраз навпаки. Наш план, план, над яким ми працювали протягом кількох місяців, – це суть логіки та розсудливості. Китайці – наші вороги. Рано чи пізно, якщо їх не запобігти, вони почнуть війну з Росією. Заходу це сподобається. Вони будуть сидіти склавши руки і отримувати з цього зиск. Тільки цього не станеться. Ось чому я перебуваю в Японії, наражаючи себе на величезний особистий ризик».
  
  
  Фрагменти файлу Філстона блиснули у свідомості AXEman, як монтаж. Фахівець із вбивств!
  
  
  Піт Фремонт придумав вираз трепету, змішаного з сумнівом. «Я думаю, ти справді серйозно, присягаюсь Богом. І ти збираєшся вбити його!
  
  
  "Це не ваша справа. Ви не будете присутні, і жодна відповідальність чи звинувачення не буде на вашій голові».
  
  
  Піт кисло засміявся. «Давай, Філстон! Я в цьому замішаний. На даний момент я замішаний. Якщо мене зловлять, я не матиму голови. Вони відріжуть її як капусту. , але навіть такий п'яний, як я, хоче зберегти голову».
  
  
  «Запевняю вас, – сухо сказав Філстон, – що ви не будете замішані. Або не обов'язково, якщо ви використовуєте свою голову, щоб тримати її на плечах. Зрештою, я очікую, що ви виявите деяку винахідливість за п'ятдесят тисяч доларів».
  
  
  Нік Картер дозволив Піту Фремонту сидіти похмурим і непереконливим, тоді як він дозволив своєму розуму вільно і швидко рухатися. Він уперше почув цокання високого годинника в кутку кімнати. Телефон на столі Філстона був удвічі більший за звичайний. Він ненавидів їх обох. Час та сучасні комунікації невблаганно працювали проти нього. Нехай Філстон дізнається, що справжній Фремонт мертвий, а він, Нік Картер, такий самий мертвий.
  
  
  Ніколи не сумнівався у цьому. Ці двоє головорізів за дверима були вбивцями. У Філстона безперечно був пістолет у столі. На його лобі виступив легкий піт, і він вивудив брудну носову хустку. Це могло легко вийти з-під контролю. Він повинен був підштовхнути Філстона, чинити тиск на його власний план і забратися звідси до біса. Але не надто швидко. Не варто виявляти надто багато занепокоєння.
  
  
  «Ви розумієте, – шовковисто сказав Філстон, – що ви не можете відступити зараз. Ви дуже багато знаєте. Будь-які ваші коливання просто означають, що я мушу вбити вас».
  
  
  «Я не відступаю, чорт забирай. Я намагаюся звикнути до цієї ідеї. Господи! Вбити Імператора. Зробити так, щоби провину за це поклали на китайців. Це не зовсім гра в присідання, розумієте. І ти можеш тікати потім. Я не зможу. Я мушу залишитися і попітніти. Я не можу дати таку велику брехню, якщо я втечу до Нижньої Саксонії».
  
  
  «Саксонія? Не думаю, що я…»
  
  
  "Неважливо. Дай мені шанс розібратися. Коли ж це вбивство станеться?
  
  
  "Завтра ввечері. Будуть бунти та масові саботажі. Великий саботаж. У Токіо буде відключено електрику, як і в багатьох інших великих містах. Це прикриття, як ви знаєте. Імператор зараз перебуває у резиденції у Палаці."
  
  
  Піт повільно кивнув головою. «Я починаю розуміти. Ви працюєте з китайцями – до певного моменту. Щодо саботажу. Але вони нічого не знають про вбивство. Правильно?»
  
  
  «Навряд чи, – сказав Філстон. Це не було б великим переворотом, якби вони це зробили. Я пояснив це - Москва та Пекін перебувають у стані війни. Це акт війни. Чиста логіка. Ми маємо намір завдати китайцям стільки неприємностей, що вони не зможуть турбувати нас роками”.
  
  
  Час майже настав. Настав час чинити тиск. Час вибратися звідти і дістатися Джонні Чоу. Реакція Філстона була важливою. Можливо, життя чи смерть важливі.
  
  
  Ще немає. Ще не зовсім.
  
  
  Піт закурив ще одну цигарку. "Мені доведеться влаштувати цю штуку", - сказав він людині за столом. "Ти це розумієш? Я маю на увазі, що я не можу після цього просто кинутися в холод і крикнути, що маю сенсацію. Вони не стали б мене слухати. Як ти знаєш, моя репутація не така гарна. точка – як я збираюся довести цю історію? Підтвердити та задокументувати її? Сподіваюся, ви подумали про це».
  
  
  "Милий мій! Ми не любителі. Післязавтра, якомога раніше, ви відправитеся до відділення Гіндза Chase Manhattan. Ви матимете ключ від сейфа. У ньому ви знайдете всю документацію, яка вам знадобиться. Плани, замовлення, підписи, платіжні квитанції, все. Вони підтвердять вашу історію. Саме ці папери ви покажете своїм друзям по телеграфних службах та в газетах. Запевняю вас, вони абсолютно бездоганні. Ніхто не засумнівається у вашій історії, прочитавши їх».
  
  
  Філстон посміхнувся. «Можливо навіть деякі китайці, які виступають проти Мао, повірять у це».
  
  
  Піт засовався в кріслі. «Це інша справа – за моєю шкірою прийдуть Чікоми. Вони дізнаються, що я брешу. Вони спробують мене вбити».
  
  
  "Так", - погодився Філстон. «Я вважаю, що так і буде. Боюся, я маю дозволити тобі турбуватися про це. Але ти вижив так довго, незважаючи ні на що, і тепер ти маєш двадцять п'ять тисяч доларів готівкою. Я думаю, ти впораєшся».
  
  
  "Коли і як я отримаю решту двадцять п'ять тисяч, якщо я їх виконаю це?"
  
  
  «Вони будуть переведені на рахунок у Гонконгу – коли ми будемо задоволені вашою роботою. Я впевнений, що це стане вам стимулом».
  
  
  На столі Філстона задзвонив телефон. AXEman сунув руку в плащ, забувши на мить, що Кольта більше немає. Він вилаявся собі під ніс. В нього нічого не було. Нічого, крім його м'язів та його мозку.
  
  
  Філстон говорив у інструмент. "Так Так. Він у мене. Він зараз тут. Я збирався тобі подзвонити».
  
  
  Картер слухав, дивлячись на свої пошарпані зношені туфлі. Кому зателефонувати? Чи можливо, що ...
  
  
  Голос Філстона став різким. Він хмурився. «Послухай, Джонні, я наказую! І в цей момент ти їм не підкоряєшся, дзвонячи мені. Не роби цього знов. Ні, я гадки не мав, що це було так важливо, так терміново для тебе. у будь-якому разі я закінчив з ним і пошлю його із собою. Звичайне місце. Дуже добре. Що? Так, я дав йому всі його інструкції та, що важливіше, я йому заплатив».
  
  
  У телефоні пролунала люта лайка. Філстон насупився.
  
  
  «Це все, Джей! Ти знаєш свою роботу - він повинен перебувати під постійним наглядом, поки ця справа не буде виконана. Я вважаю тебе відповідальним. Так, все йде за графіком та відповідно до плану. Повість трубку. Ні. не буду на зв'язку, поки ця справа не закінчиться. Ти робиш свою роботу, а я зроблю свою». Філстон з гуркотом поклав слухавку.
  
  
  Піт Фремонт закурив сигарету і почав чекати. Джонні? Джонні Чоу? Він почав сподіватися. Якби це спрацювало, йому не довелося б використати свій власний наполовину повний план. Він обережно спостерігав за Філстоном. Якщо прикриття Фремонта було висаджено в повітря, справи пішли погано.
  
  
  Якщо йому треба було піти, він хотів узяти з собою Філстона.
  
  
  Річард Філстон глянув на нього. "Фремонт?"
  
  
  AXEman знову зітхнув. "Що ж?"
  
  
  "Ви знаєте чи чули про людину на ім'я Джонні Чоу?"
  
  
  Піт кивнув головою. «Я чув про нього. Ніколи не зустрічав його. Кажуть, що він є головним для місцевих Chicoms. Я не знаю, як це правда».
  
  
  Філстон обійшов стіл. Не надто близько до великого чоловіка. Пухким вказівним пальцем він почухав підборіддя.
  
  
  «Слухай уважно, Фремонте. З цього моменту ти ходитимеш по лезу бритви. Це Чоу щойно говорив телефоном. Він хоче тебе. Причина, через яку він хоче тебе, полягає в тому, що він і я деякий час тому вирішили використати тебе. як газетяра, щоб підкинути оповідання ".
  
  
  Піт пильно глянув на нього. Воно почало желеподібне.
  
  
  Він кивнув головою. "Звісно. Але не розповідь? Цей Джонні Чоу хоче, щоб я підкинув ще одну історію?
  
  
  «Точно. Чоу хоче, щоб ти створив історію, яка звинувачує Ця у всьому, що має відбутися. Я погодився з цим, звичайно. Тобі доведеться взяти Ця звідти і так зіграти».
  
  
  «Зрозуміло. Ось чому мене схопили з вулиці – спочатку треба було поговорити зі мною».
  
  
  "Знову вірно. Жодних реальних труднощів - я можу приховати це, сказавши, як я вже сказав, що я особисто хотів дати вам інструкції. Чоу, природно, не знатиме, які інструкції. Він не повинен бути підозрілим, або не більш ніж зазвичай Ми насправді не довіряємо один одному, і у кожного з нас є свої окремі організації.Передаючи вас йому, я трохи заспокою його.Я мав намір зробити це у будь-якому випадку.У мене мало чоловіків, і я не можу приставити їх дивитися на тебе”.
  
  
  Піт кисло посміхнувся. "Ви відчуваєте, що маєте стежити за мною?"
  
  
  Філстон повернувся до свого столу. «Не будь дурнем, Фремонте. Ви сидите на одній із найбільших історій цього століття, у вас є двадцять п'ять тисяч доларів моїх грошей, і ви ще не зробили своєї роботи. Звичайно, ти не сподівався, що я дозволю тобі бігати безкоштовно? "
  
  
  Філстон натиснув кнопку на своєму столі. "У тебе не повинно бути жодних проблем. Все, що тобі дійсно потрібно зробити, це залишатися тверезим і тримати язик за зубами. І оскільки Чоу думає, що тебе найняли, щоб створити історію про Ця, ти можеш приступити до її створення, як ти кажеш, просто як завжди. Єдина різниця в тому, що Чоу не знатиме, яку історію ви напишете, поки не стане занадто пізно. Через хвилину хтось буде тут - чи є останні питання?
  
  
  «Так. Дуже великий. Якщо я перебуватиму під постійним наглядом, як мені піти від Чоу та його хлопчиків, щоб опублікувати цю історію? Як тільки він дізнається, що Імператора вбито, він уб'є мене. . Це буде перше, що він зробить. "
  
  
  Філстон знову погладив підборіддя. "Я знаю, що це труднощі. Ви, звичайно, повинні сильно залежати від себе, але я допоможу всім, що зможу. Я посилаю людину з вами. Одна людина - це все, що я можу зробити, і все, що Чоу буде Я був змушений наполягати на тому, щоби підтримувати зв'язок.
  
  
  Завтра вас відвезуть на місце заворушень на території Палацу. Дмитро піде з вами, нібито щоб допомогти вас охороняти. Насправді, в момент, що найбільш підходить вам, він допоможе вам піти. Вам двом доведеться працювати разом. Дмитро хороша людина, дуже крута і цілеспрямована, і їй вдасться звільнити вас на кілька миттєвостей. Після цього ви будете самі собою».
  
  
  У двері постукали. "Ходімо," сказав Філстон.
  
  
  Чоловік був хлопцем з професійної баскетбольної команди. AXEman порахував його зростання - добрих шість футів вісім дюймів. Він був худий, як планка, а його довгий череп був дзеркально лисим. У нього були акромегалічні риси обличчя і маленькі темні очі, а костюм висів на ньому, як намет, що погано сидів. Рукави його піджака були надто короткими і оголювали брудні манжети.
  
  
  «Це Дмитро, – сказав Філстон. «Він стежитиме за тобою та за тобою в міру своїх можливостей. Не дозволяй його зовнішності вводити тебе в оману, Фремонте. Він дуже швидкий і зовсім не дурний».
  
  
  Високе опудало тупо дивилося на Ніка і кивнуло. Він і Філстон пройшли в дальній кут кімнати і коротко порадилися. Дмитро продовжував кивати і повторювати: «Так… Так…»
  
  
  Дмитро підійшов до дверей і почав чекати. Філстон простяг руку людині, яку вважав Пітом Фремонтом. "Хай щастить. Я не побачу вас знову. Звісно, ні, якщо все піде за планом. Але я зв'яжуся з вами, і якщо ви доставите товар, як ви, янкі, кажете, вам заплатять, як обіцяли. Просто майте це на увазі. , Фремонт. Ще двадцять п'ять тисяч у Гонконгу. До побачення.
  
  
  Це було схоже на рукостискання банки з хробаками. "До побачення", - сказав Піт Фремонт. Картер подумав: «Побачимося, сучий сину!»
  
  
  Йому вдалося зачепити Дмитра, коли вони виходили за двері. Під лівим плечем був наплічний затискач, важкої зброї.
  
  
  Двоє японських бойовиків чекали у фойє. Дмитро щось загарчав на них і вони кивнули. Усі вийшли і сіли до чорного «мерседеса». Сонце пробилося крізь хмарність, і галявина заграла новою зеленню. У парному повітрі стояв тонкий запах квітучої сакури.
  
  
  Якась комічна оперна країна, думав Нік Картер, коли він заліз на заднє сидіння з гігантом.
  
  
  Сто мільйонів людей на території менше від Каліфорнії. Страшенно мальовничо. Паперові парасольки та мотоцикли. Спостерігачі за місяцем та вбивці. Слухачі комах та бунтівники. Гейші та гоу-гоу дівчини. Все це було бомбою, яка шипіла на короткому ґноті, а він сидів на ній.
  
  
  Попереду їхали високий японець із шофером. Невисокий японець сидів на спинці відкидного сидіння і дивився на Ніка. Дмитро спостерігав за Ніком зі свого кута. "Мерседес" повернув ліворуч і попрямував назад до центру Токіо. Нік знову відкинувся на подушки та спробував з усім розібратися.
  
  
  Він знову подумав про Тонака, і це було неприємно. Звісно, ще може бути шанс, що щось зможе зробити. Його передали Джонні Чоу, хай навіть трохи пізно. Це було те, чого хотів Чоу - тепер Нік знав чому, - і мабуть можливо врятувати дівчину від подальших тортур. Нік насупився, дивлячись у підлогу машини. Він виплатить цей борг, коли настане час.
  
  
  Він отримав один величезний прорив. Він був бенефіціаром недовіри між Чіком і Філстоном. Вони були непростими союзниками, їхній зв'язок був помилковим, і його можна було використати надалі.
  
  
  Вони обидва думали, що мають справу з Пітом Фремонтом, завдяки чуття і мозку Тонакі. Ніхто дійсно не міг витримати тортур дуже довго, навіть якщо їх застосовував експерт, але Тонака закричала і дала їм неправдиві відомості.
  
  
  Тоді Кіллмайстерові спало на думку, і він прокляв свою дурість. Він переймався тим, що Джонні Чоу знає Фремонта в обличчя. Він цього не зробив. Він не міг - інакше Тонака ніколи б не дала йому це ім'я. Тож його прикриття з Чоу не розірвалося. Він міг грати, наскільки це було можливо, так, як вказав Філстон, постійно дивлячись спосіб врятувати дівчину.
  
  
  Вона мала б це на увазі, коли вигукувала його ім'я. Він був її єдиною надією, і вона це знала. Тепер вона сподіватиметься. Кровотеча та ридання в якійсь дірці та очікування, коли він підійде та витягне її.
  
  
  Його кишки трохи хворіли. Він був безпорадний. Жодної зброї. Дивився щохвилини. Тонака чіплялася за тендітну тростину. Кіллмайстер ніколи не відчував себе нижче цього.
  
  
  «Мерседес» обігнув Центральний оптовий ринок і попрямував до греблі, що веде до Цукісімі та верф. Слабке сонце зникло за мідним серпанком, що навис над гаванню. Повітря, що просочується в машину, витікало нахабний промисловий сморід. Дюжина вантажних суден стояла на якорі у бухті. Вони пройшли сухий док, на якому маячив скелет супертанкера. Нік вловив спалах імені - Наес Мару.
  
  
  «Мерседес» проїхав повз місце, де самоскиди перекидали сміття у воду. Токіо завжди будував нові землі.
  
  
  Вони звернули на іншу дамбу, що вела до краю води. Тут, трохи відокремлено, був старий гниючий склад. «Кінець подорожі, – подумав Нік. Ось де вони Тонака. Хороший штаб був обраний хитромудро. Прямо серед усієї виробничої метушні, яку ніхто не звертає уваги. У них буде вагома причина приходити та йти.
  
  
  Машина в'їхала через обшарпані ворота, які були відчинені. Шофер продовжував перетинати двір, завалений іржавими бочками з олією. Він зупинив «мерседес» поряд із вантажним майданчиком.
  
  
  Дмитро відчинив двері збоку і вибрався назовні. Коротун японець показав Ніку свій Намбу. "Ви також виходите".
  
  
  Нік вийшов. "Мерседес" розвернувся і виїхав за ворота. Одна рука Дмитра була під курткою. Він кивнув у бік невеликих дерев'яних сходів у дальньому кінці пристані. Ми йдемо туди. Ти перший. Не намагайся тікати». Його англійська була поганою, зі слов'янським поганим поводженням з голосними.
  
  
  Втеча поки що була далеко не в голові. Тепер він мав один намір, і тільки один. Дістаньтеся до дівчини і врятувати її від ножа. Якимось чином. У всякому разі. Підступністю чи силою.
  
  
  Вони піднялися сходами, Дмитро трохи відкинувся назад і тримав руку в куртці.
  
  
  Ліворуч двері вели в крихітний обшарпаний офіс, нині покинутий. В офісі на них чекав чоловік. Він уважно подивився на Ніка.
  
  
  "Ви Піт Фремонт?"
  
  
  "Так. Де Тонака?"
  
  
  Чоловік не відповів йому. Він обійшов Ніка, витяг з-за пояса пістолет "Вальтер" і вистрілив Дмитру в голову. Це був добрий професійний постріл у голову.
  
  
  Гігант повільно валився, як хмарочос. Здавалося, він розсипався на шматки. Потім він опинився на розколотій підлозі офісу, і кров текла з його розбитої голови в тріщину.
  
  
  Вбивця направив вальтер на Ніка. "Тепер можеш перестати брехати", - сказав він. "Я знаю хто ти. Ти Нік Картер. Ти з АХ. Я Джонні Чоу».
  
  
  Він був високим для японця, надто світлошкірим, і Нік здогадувався про китайську кров. Чоу був одягнений на зразок хіпі - вузькі штани чинос, психоделічна сорочка, що висіла зовні, нитка любовних бусинок на шиї.
  
  
  Джонні Чоу не жартував. Або блефовад. Він знав. Нік сказав: Добре.
  
  
  . А де тепер Тонака? "
  
  
  "Вальтер" рушив. «Через двері просто за тобою. Рухайся дуже повільно».
  
  
  Вони пішли сміттявим коридором, освітленим відкритими вікнами в даху. Агент AX автоматично відзначив їх як можливий вихід.
  
  
  Джонні Чоу за допомогою мідної ручки штовхнув прості двері. Кімната була напрочуд добре обставлена. Дівчина сиділа на дивані, схрестивши стрункі ноги. На ній був червоний розріз майже до стегна, а темне волосся було зібране на маківці. Вона була сильно нафарбована, і білі зуби блищали за спиною червоного, коли вона посміхалася Ніку.
  
  
  «Привіт Картер-сан. Я думав, ти ніколи не дістанешся сюди. Я сумувала за тобою".
  
  
  Нік Картер безпристрасно глянув на неї. Він не посміхнувся. Нарешті він сказав: "Привіт, Тонако".
  
  
  Були часи, сказав він собі, коли він був не дуже розумний.
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  Джонні Чоу зачинив двері і притулився до неї, а вальтер усе ще прикривав Ніка.
  
  
  Тонака подивилася повз Ніка на Чоу. "Російська?"
  
  
  "В офісі. Я вбив його. Жодного поту».
  
  
  Тонака насупився. "Ви залишили тіло там?"
  
  
  Стиснення плечима. "В даний час. Я…»
  
  
  "Ти ідіот. Візьми кілька чоловік і негайно прибери його. Поклади його разом з рештою до темряви. Почекай - одягни наручники Картеру і віддай мені пістолет».
  
  
  Тонака розсунула ноги і встала. Спалахнули трусики. На цей раз червоні. У Вашингтоні під формою дівчаток-скаутів вони були рожевими. З часів Вашингтона багато що змінилося.
  
  
  Вона обійшла Ніка, тримаючись подалі, і відібрала у Джонні Чоу пістолет. «Поклади свої руки за себе, Нік».
  
  
  Нік корився, напружуючи м'язи зап'ястя, розширюючи вени та артерії як міг. Ви ніколи не знали. Може стати в нагоді десята частина дюйма.
  
  
  Манжети завмерли на місці. Чоу штовхнув його. «Геть там, на тому стільці в кутку».
  
  
  Нік підійшов до стільця і сів, скуті руками за спину. Він тримав голову опущеної, очі його були прикриті. Тонака перебувала в ейфорії, від урочистостей паморочилося в голові. Він знав знаки. Вона збиралася поговорити. Він був готовий слухати. Більше він нічого не міг вдіяти. У роті він мав кислий оцет.
  
  
  Джонні Чоу вийшов і зачинив двері. Тонака замкнув його. Вона повернулася до канапи і сіла, знову схрестивши ноги. Вона поклала "вальтер" собі на коліна, дивлячись на нього темними очима.
  
  
  Вона переможно посміхнулася йому. «Чому б тобі не визнати це, Ніку? Ти зовсім здивований. Шокований. Тобі це й не снилося».
  
  
  Він перевіряв кайданки. Просто була невелика гра. Недостатньо, щоб допомогти йому зараз. Але вони не облягали його великі кістляві зап'ястя.
  
  
  «Ти маєш рацію», - визнав він. Ти обдурила мене, Тонако. Обдурила мене добре. Ця думка справді спала мені на думку відразу після того, як твій батько був убитий, але я ніколи не повертався до неї. Я надто багато думав про Кунідзо і мало про тебе. Я часом дурний”.
  
  
  «Так. Ти був дуже дурний. Або, можливо, ні. Як ти міг здогадатися? Для мене все стало на свої місця – все так добре підійшло. Навіть мій батько послав мене по тебе. Це був чудовий успіх для мене. нас."
  
  
  «Ваш батько був досить розумним хлопцем. Я здивований, що не зрозумів».
  
  
  Її посмішка зникла. «Я не рада тому, що сталося з моїм батьком. Але так і має бути. Він завдав занадто багато неприємностей. Ми дуже добре організували чоловіків Ця - Товариство Кривавого Будди тримає їх у вуздечку, - але жінки Ця Інша справа. Вони виходили з-під контролю. Навіть я, вдавши їхнього лідера, не могла впоратися з цим. Батько починав обходити мене і працювати безпосередньо з деякими іншими жінками. Його довелося вбити, я шкодую про це”.
  
  
  Нік вивчав її примруженими очима. "Можу я тепер викурити цигарку?"
  
  
  Ні. Я не збираюся підходити до тебе так близько». Її посмішка знову з'явилась. «Це ще одна річ, про яку я шкодую, що я ніколи не зможу стримати цю обіцянку. Думаю, це було б добре.
  
  
  Він кивнув головою. "Це могло б у цьому". Поки не було ні найменшого натяку на те, що вона або Чоу щось знали про змову Філстона з метою вбити Імператора. Він тримав у руках козир; в даний момент він уявлення не мав, як у неї грати і чи взагалі потрібно грати в неї.
  
  
  Тонака знову схрестила ноги. Чонсам підвівся, оголивши вигин її сідниць.
  
  
  «Перш ніж Джонні Чоу повернеться, мені краще попередити тебе, Нік. Не зли його. Він, я думаю, трохи божевільний. І він садист. Ти отримав посилку?
  
  
  Він дивився на неї. "Я зрозумів. Я гадав, що це твоє». Він перевів погляд на її повні груди. "Очевидно, це не так".
  
  
  Вона не дивилася на нього. Він відчув у ній занепокоєння. "Ні. Це було ... бридко. Але я не могла цього запобігти. Я можу контролювати Джонні тільки до певної міри. У нього є це ... ця пристрасть до жорстокості. Іноді мені доводиться дозволяти йому робити те, що він хоче. Після цього він слухняний і з ним легко на якийсь час.Це – плоть, яку він надіслав, була від дівчини Ця, яку ми мали вбити».
  
  
  Він кивнув головою. - Значить, це місце – місце вбивства?
  
  
  «Так. І тортур. Мені це не подобається, але це потрібно».
  
  
  "Це дуже зручно. Поряд із гаванню
  
  
  Її посмішка була втомлена через макіяж. "Вальтер" повис у руці. Вона знову підняла його, тримаючи його обома руками. «Так. Але ми на війні і на війні треба творити жахливі речі. Але вистачить про це. Ми повинні поговорити про тебе, Ніке Картер. Я хочу благополучно доставити тебе до Пекіна. Ось чому я попереджаю тебе про Джонні».
  
  
  Його тон був сардонічним. «Пекін, га? Я був там кілька разів. Інкогніто, звісно. Мені не подобається це місце. Нудно. Дуже нудно".
  
  
  «Сумніваюся, що цього разу тобі буде нудно. Вони готують справжній прийом для тебе. І для мене. Якщо ти не вгадаєш, Ніке, я Хай-Вай».
  
  
  Він знову перевірив кайданки. Якщо випаде шанс, йому доведеться зламати руку.
  
  
  Хай-Вай Тіо Пу. Китайська розвідка.
  
  
  «Це щойно спало мені на думку», - сказав він. "Яке звання та ім'я, Тонако?" Вона сказала йому.
  
  
  Вона здивувала його. “Я полковник. Мене звуть китайською Мей Фой. Це одна з причин, чому мені довелося так віддалитися від батька - у нього все ще було багато контактів, і рано чи пізно він дізнався про це. Тому мені довелося вдавати ненавидіти його за те, що він покинув свій народ, Цю, коли був молодий. Він був ця. Як і я. Але він пішов, він забув свій народ і служив імперіалістичному істеблішменту. Поки що він не став старим і хворим. Потім він спробував загладити провину! "
  
  
  Нік не чинив опір усмішці. «Поки ти залишалася з Ця? Вірна своєму народові - щоб ти могла проникнути в нього і зрадити його. Використовувати їх. Знищувати їх».
  
  
  Вона не відповіла на глузування. «Ви, звісно, не зрозумієте. Мої люди ніколи не стануть нічим, доки вони не повстануть і не захоплять Японію. Я веду їх у цьому напрямі».
  
  
  Підводячи їх до різанини. Якщо Філстон вдасться вбити Імператора і покласти провину на китайців, Буракуміни виявляться найближчим цапом-відбувайлом. Розлючені японці, можливо, не зможуть дістатися до Пекіна - вони можуть і вбиватимуть кожного чоловіка, жінку та дитину Ця, яких зможуть знайти. Відрубати їм голову, випатрати, повісити, застрелити. Якщо це станеться, район Саньї справді стане склепом.
  
  
  Якийсь час агент AX боровся з совістю та розважливістю. Якщо він розповість їм про змову Філстона, вони можуть повірити йому достатньо, щоб привернути до цієї людини додаткову увагу. Або вони можуть йому зовсім не повірити. Вони можуть якось це зіпсувати. А Філстон, якби він запідозрив, що його запідозрили, просто скасував би свої плани та дочекався нової можливості. Нік тримав рота на замку і опустив очі, дивлячись, як крихітні червоні туфлі на високому підборі гойдаються на нозі Тонакі. Світло блиснуло на її голому коричневому стегні.
  
  
  У двері постукали. Тонака визнав Джонні Чоу. «Про російську подбають. Як поживає наш друг? Великий Нік Картер! Майстер убивств! Людина, яка змушує всіх бідних маленьких шпигунів тремтіти, коли вони чують його ім'я».
  
  
  Чоу підійшов до стільця і зупинився, сердито дивлячись на Ніка Картера. Його темне волосся було густим і сплутаним, низько падаючи на шию. Його густі брови утворили чорну косу межу над носом. Його зуби були великими та білими, з щілиною посередині. Він плюнув на AXEman і сильно вдарив його в обличчя.
  
  
  «Як ти почуваєшся, дешевий вбивця? Як тобі подобається, коли тебе приймають?
  
  
  Нік примружився від нового удару. Він відчував смак крові з порізаної губи. Він бачив, як Тонака застережливо похитала головою. Вона мала рацію. Чоу був маніакальним убивцею, охопленим ненавистю, і зараз не час підбурювати його. Нік мовчав.
  
  
  Чоу знову вдарив його, потім знову і знову. «У чому річ, здороване? Нічого сказати?"
  
  
  Тонака сказав: "Цього буде достатньо, Джонні".
  
  
  Він замахнувся на неї, ричачи. "Хто сказав, що цього буде достатньо!"
  
  
  «Я говорю це. І я командую тут. Пекін хоче, щоб він був живим та у гарній формі. Труп чи каліка не принесуть їм особливої користі».
  
  
  Нік із цікавістю спостерігав. Сварка у сім'ї. Тонака трохи повернула вальтер, так що він накрив Джонні Чоу так само, як і Ніка. Настала хвилина мовчання.
  
  
  Чоу видав останній рик. «Я говорю, пішли ви і Пекін теж. Ви знаєте, скільки наших товаришів у всьому світі вбив цей виродок?»
  
  
  «Він заплатить за це. З часом. Але спочатку Пекін хоче, щоб його допитали – і думайте, що це буде йому приємно! Тож давай, Джонні. Заспокойся. Це має бути зроблено належним чином. У нас є накази, і вони мають виконуватись”.
  
  
  "Добре. Добре! Але я знаю, що б я зробив з цим смердючим ублюдком, якби мав мій шлях. Я відрізав би йому яйця і змусив його з'їсти ... »
  
  
  Його невдоволення стихло. Він підійшов до дивана і похмуро стулився, його повний червоний рот надувся, як у дитини.
  
  
  Нік відчув, як холод пробігає його спиною. Тонака мав рацію. Джонні Чоу був садистом та маніяком-вбивцею. Йому було цікаво, що китайський апарат його поки що терпів. Такі люди, як Чоу, могли бути тягарем, а китайці були зовсім не дурні. Але у цього була й інша сторона – Чоу буде абсолютно надійним та безжальним убивцею. Цей факт, мабуть, анулював його гріхи.
  
  
  Джонні Чоу випростався на дивані. Він усміхнувся, показавши зуби.
  
  
  «Принаймні ми можемо змусити цього сучого сина дивитися, як ми працюємо з дівчиною. Чоловік щойно привів її. Це не зашкодить йому, і це може навіть переконати його в чомусь - наприклад, можливо, що з ним все скінчено».
  
  
  Він обернувся і глянув на Тонаку. «І марно намагатись мене зупинити! Я роблю більшу частину роботи в цій паршивій операції, і я збираюся отримати від неї задоволення».
  
  
  Нік, що пильно спостерігав за Тонакою, побачив, як вона здалася. Вона повільно кивнула головою. "Добре. Джонні. Якщо хочеш. Але будь дуже обережним – він хитрий і слизький, як вугор».
  
  
  "Ха!" Чоу підійшов до Ніка і знову вдарив його по обличчю. «Я сподіваюся, що він справді пробує хитрощі. Це все, що мені потрібно - привід, щоб убити його. Гарна нагода - тоді я можу сказати Пекіну запустити повітряного змія».
  
  
  Він підняв Ніка на ноги, і підштовхнув до дверей. «Ідіть, містер Кіллмайстер. На вас чекає частування. Я збираюся показати вам, що відбувається з людьми, які не погоджуються з нами».
  
  
  Він вихопив вальтер у Тонакі. Вона лагідно здалася і не дивилася Ніку у вічі. У нього виникло неприємне передчуття. Дівчина? Щойно привезли? Він згадав накази, які віддавав дівчаткам у хаті гейш. Мато, Сато та Като. Бог! Якщо щось пішло не так, він був винний. Його вина…
  
  
  Джонні Чоу штовхнув його довгим коридором, а потім по звивистих сходах, що гниють і скриплять, у брудний підвал, де при їх наближенні сметались щури. Тонака пішла за ними, і Нік відчув опір у її кроці. "Їй справді не подобаються неприємності", - з гіркотою подумав він. Однак вона робить це, тому що віддана своїй нечестивій комуністичній справі. Він ніколи їх не зрозуміє. Все, що він міг зробити, – це боротися з ними.
  
  
  Вони пішли іншим коридором, вузьким і смердючим людськими фекаліями. Уздовж нього стояли двері, в кожній з яких було високо розташоване крихітне вікно з ґратами. Він швидше відчув, ніж почув рух за дверима. Це була їхня в'язниця, їхнє місце страти. Звідкись зовні, проникаючи навіть у ці похмурі глибини, в гавані долинуло глибоке мукання буксира. Так близько до солоної свободи моря – і так далеко.
  
  
  Раптом він зрозумів з абсолютною ясністю, що він збирається побачити.
  
  
  Коридор закінчувався іншими дверима. Його охороняв грубо одягнений японець у гумових туфлях. У нього на плечі висів старий чиказький пістолет «Томмі». AXEman, яким би стурбованим він не був, все ж таки помітив круглі очі і важку щетину. Айну. Волохаті люди Хоккайдо, аборигени, а зовсім не японці. Chicoms закидали широку мережу у Японії.
  
  
  Чоловік із поклоном відійшов убік. Джонні Чоу відчинив двері і штовхнув Ніка у яскраве світло, що виходить від єдиної 350-ватної лампочки. Після півтемряви його очі збунтувалися, і він на мить моргнув. Поступово він розрізнив обличчя жінки, укладеної у сяючого Будди з нержавіючої сталі. Будда не мала голови, і з його усіченої шиї, що розкинувся і безвільного, з заплющеними очима, з носа і рота текла кров, виступало бліде обличчя жінки.
  
  
  Като!
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  Джонні Чоу відштовхнув Ніка убік, потім зачинив і замкнув двері. Він підійшов до сяючого Будди. Нік виплеснув свій гнів єдиним способом, яким він міг – він натяг наручники, доки не відчув, що шкіра лопається.
  
  
  Тонака шепотіла. «Мені дуже шкода, Нік. Нічого не поробиш. Я забула щось важливе, і мені довелося повернутися до своєї квартири. Като була там. Я не знаю чому. Зі мною був Джонні Чоу, і вона його бачила. Ми мали забрати її тоді – я більше нічого не могла зробити».
  
  
  Він був дикуном. «Отже, тобі довелося забрати її. Тобі треба її мучити?
  
  
  Вона закусила губу і кивнула Джонні Чоу. "Він знає. Я сказала тобі – саме так він отримує своє задоволення. Я справді намагалася, Нік, я справді намагалася. Я хотіла вбити її швидко та безболісно».
  
  
  Ти ангел милосердя.
  
  
  Чоу сказав: «Як тобі це, великий Кіллмайстер? Вона зараз не так добре виглядає, так? Не так добре, як тоді, коли ти оттрахав її сьогодні вранці, тримаю парі».
  
  
  Це, звичайно, було б частиною збочення цієї людини. Інтимні питання ставили під тортурами. Нік міг уявити собі усмішку і божевілля.
  
  
  Він все ж таки знав про ризик. всі погрози світу не могли завадити йому це сказати. Не сказати цього було над його характері. Він мав це сказати.
  
  
  Він сказав це спокійно і холодно, з його голосу стікала крижана скоринка. «Ти жалюгідний, бридкий, збочений сучий син, Чоу. Вбивати тебе - одне з найбільших насолод у моєму житті».
  
  
  Тонака м'яко прошипіла. «Ні! Не…»
  
  
  Якщо Джонні Чоу чув ці слова, він був занадто захоплений, щоб звертати на них увагу. Його задоволення було очевидним. Він запустив руку в густе чорне волосся Като і відкинув її голову. Її обличчя було безкровним, таким же білим, наче вона була нафарбована гейшею. Її блідий язик висунувся з закривавленого рота. Чоу почав бити її, лютуючи.
  
  
  «Вона прикидається, маленька сучка. Вона ще не вмерла».
  
  
  Нік усім серцем бажав її смерті. Це все, що він міг зробити. Він спостерігав за повільним струмком крові, тепер уже млявим, у вигнутому жолобі, побудованому навколо заснування Будди.
  
  
  ;. Машина отримала вдалу назву – Кривавий Будда.
  
  
  Це його провина. Він відправив Като до квартири Тонакі чекати. Він хотів, щоб вона вийшла з дому гейш, який він вважав небезпечним, і він хотів, щоб вона не заважала і тримала телефон на випадок, якщо вона йому знадобиться. Дідька лисого! Він люто скрутив наручники. Біль пронизав його зап'ястя та передпліччя. Він послав Като прямо в пастку. Це не була його провина в будь-якому реалістичному сенсі, але тягар лежав на його серці, як камінь.
  
  
  Джонні Чоу перестав бити дівчину, що знепритомніла. Він насупився. "Може, вона вже мертва", - із сумнівом сказав він. «Жодна з цих маленьких повій не має сили».
  
  
  У цей момент Като розплющила очі. Вона вмирала. Вона була до останньої краплі крові. І все-таки вона подивилася через кімнату і побачила Ніка. Якось, можливо, з тією ясністю, яка, як то кажуть, настає незадовго до смерті, вона впізнала його. Вона спробувала посміхнутися з жалюгідним зусиллям. Її шепіт, привид голосу рознісся по кімнаті.
  
  
  «Мені дуже шкода, Нік. Я… так… пробач…»
  
  
  Нік Картер не дивився на Чоу. Тепер він знову був у здоровому глузді і не хотів, щоб чоловік читав те, що було в нього в очах. Ця людина була чудовиськом. Тонака мав рацію. Якщо у нього коли-небудь буде шанс завдати удару у відповідь, він повинен діяти холоднокровно. Дуже круто. А поки що він мав це терпіти.
  
  
  Джонні Гоу відштовхнув Като від себе диким рухом, який зламав шию. Тріск виразно чути в кімнаті. Нік побачив, як Тонака здригнулася. Вона втрачала самовладання? Можливий кут є.
  
  
  Чоу дивився на мертву дівчину. Голос у нього був жалібний, як у маленького хлопчика, котрий зламав улюблену іграшку. «Вона померла надто рано. Чому? Вона не мала на це права». Він засміявся, як щур писк у ночі.
  
  
  Є ще ти, великий AXEman. Б'юся об заклад, ти протримаєшся довгий час у Будді».
  
  
  "Ні", - сказала Тонака. «Безперечно ні, Джонні. Давай, давай забираємось звідси. В нас багато справ».
  
  
  Мить він зухвало дивився на неї очима, такими ж плоскими і смертоносними, як у кобри. Він прибрав довге волосся з очей. Він зробив петлю з намистин і повісив її перед собою. Він глянув на «Вальтер» у руці.
  
  
  "У мене є пістолет", - сказав він. «Це робить мене босом. Honcho! Я можу робити все, що я хочу».
  
  
  Тонака засміявся. Це була добра спроба, але Нік почув, як напруга розмотується, як пружина.
  
  
  «Джонні, Джонні! Що це? Ти поводиться як дурень, а я знаю, що це не так. Ти хочеш, щоб усіх нас убили? Ти знаєш, що станеться, якщо ми не підкоримося наказам. Давай, Джонні. Будь хорошим хлопчиком і послухай маму-сан. "
  
  
  Вона вмовляла його, як немовля. Нік слухав. Його життя було на межі.
  
  
  Тонака підійшла впритул до Джонні Чоу. Вона поклала йому руку на плече і нахилилася до його вуха. Прошепотіла вона. AXEman міг уявити, що вона говорила. Вона підкуповувала його своїм тілом. Він запитував, скільки разів вона це робила.
  
  
  Джонні Чоу посміхнувся. Він витер закривавлені руки об штани з тканини чинос. "Ви будете? Ви дійсно обіцяєте?"
  
  
  "Я буду я обіцяю." Вона лагідно провела рукою по його грудях. «Щойно ми його благополучно приберемо. Добре?"
  
  
  Він посміхнувся, показуючи прогалини у своїх білих зубах. "Добре. Давай зробимо це. Ось – візьми пістолет і прикривай мене».
  
  
  Тонака взяла «вальтер» і відійшла убік. Під густим макіяжем її обличчя було безпристрасним, незрозумілим, як маска Але. Вона направила пістолет на Ніка.
  
  
  Нік не зміг встояти. "Ви платите досить високу ціну", - сказав він. «Спати з такою гидотою».
  
  
  Джонні Чоу вдарив його кулаком по обличчю. Нік похитнувся і впав на одне коліно. Чоу вдарив його ногою у скроню, і на мить навколо агента Топора закружляла темрява. Він похитнувся на колінах, втративши рівновагу через скуті за спиною наручники, і похитав головою, щоб позбутися цього. У його мозку спалахнули вогні, як магнієві спалахи.
  
  
  "Більше не треба!" - відрізала Тонака. "Ти хочеш, щоб я дотримався своєї обіцянки, Джонні?"
  
  
  "Добре! Він не поранений». Чоу схопив Ніка за комір і підняв на ноги.
  
  
  Вони відвели його назад нагору, до маленької порожньої кімнати поряд з офісом. Він мав металеві двері з важкими залізними ґратами зовні. У кімнаті не було нічого, крім брудної постільної білизни біля труби, що тяглася від підлоги до стелі. Високо на стіні, біля труби, було вікно з ґратами, без скла і надто маленьке, щоб карлик міг прослизнути через нього.
  
  
  Джонні Чоу підштовхнув Ніка до ліжка. «Готель першого класу, здорованя. Обійди на інший бік і прикрий його, Тонако, поки я перемикаю кайданки».
  
  
  Дівчина послухалася. Ти залишишся тут, Картер, поки завтра ввечері не закінчаться справи. Потім ми відвеземо тебе до моря і посадимо на борт китайського вантажного судна. Через три дні ти будеш у Пекіні. Вони будуть дуже щасливі. бачити вас – зараз готують прийом».
  
  
  Чоу дістав із кишені ключ і розстебнув кайданки. Кіллмайстру захотілося спробувати це. Але Тонака була за десять футів від нього, біля протилежної стіни, і вальтер лежав на його животі. Марно хапати Чоу і використовувати його як щит. Вона вб'є їх обох. Так він відмовився
  
  
  покінчити життя самогубством і спостерігав, як Чоу заклацнув один із наручників на вертикальній трубі.
  
  
  "Це має утримати навіть великого майстра вбивств", - посміхнувся Чоу. "Якщо тільки в нього в кишені немає чарівного набору - а я не думаю, що в нього є". Він сильно вдарив Ніка по обличчю. «Сідай, ублюдок, і мовчи. Ти приготувала голку, Тонако?
  
  
  Нік зісковзнув у сидяче положення, його праве зап'ястя було витягнуте і з'єднане з трубкою. Тонака простягла Джонні Чоу блискучу голку для підшкірних ін'єкцій. Однією рукою він штовхнув Ніка вниз і встромив голку йому в шию, трохи вище за комір. Він намагався завдати болю, і це зробив. Голка відчувалася як кинджал, коли Чоу протаранив поршень.
  
  
  Тонака сказав: «Просто щось, щоб ви ненадовго заснули. Мовчи. Це не зашкодить вам».
  
  
  Джонні Чоу висмикнув голку. «Я б хотів завдати йому болю. Якби я вчинив по-своєму…»
  
  
  «Ні, – різко сказала дівчина. Це все, що нам потрібно зробити зараз. Він залишиться. Давай, Джонні».
  
  
  Побачивши, що Чоу все ще вагається, дивлячись на Ніка зверху вниз, вона додала лагідним тоном. "Будь ласка. Джонні. Ти знаєш, що я обіцяла - не буде часу, якщо ми не поспішаємо».
  
  
  Чоу на прощання штовхнув Ніка під ребро. «Сайонара, здорованя. Я буду думати про тебе, поки трахатиму її. Це найближче, що ти коли-небудь зможеш зробити знову».
  
  
  Металеві двері зачинилися. Він почув, як важка штанга впала на місце. Він був один, з наркотиком, що діє в його венах, який збирався вирубати його будь-якої секунди - як довго він уявлення не мав.
  
  
  Нік насилу підвівся на ноги. Він уже був трохи одурманений, кружляв голова, але це могло бути через побої. Він кинув погляд на крихітне віконце високо над ним і відхилив його. Тут пусто. Ніде нічого. Зовсім нічого. Труба, наручники, брудний постільний килимок.
  
  
  Вільною лівою рукою він поліз із порваної кишені плаща до кишені куртки. Йому залишилися сірники та цигарки. І пачка грошей. Джонні Чоу швидко обшукав його, майже недбало, і він обмацав гроші, доторкнувся до них, а потім, очевидно, забув. Він не сказав про це Тонаку. Нік згадав – це було зроблено розумно. Чоу мають мати свої плани на ці гроші.
  
  
  Що за річ? Двадцять п'ять тисяч доларів не пішли йому на користь. Ключ від кайданків не купиш.
  
  
  Тепер він відчував, як на нього діє наркотик. Він розгойдувався, а його голова була схожа на повітряну кулю, яка намагалася злетіти у вільному польоті. Він боровся із цим, намагаючись глибоко дихати, піт заливав його очі.
  
  
  Він тримався на ногах виключно волею. Він стояв якнайдалі від труби, витягнувши праву руку. Він відкинувся убік, використовуючи свої двісті фунтів, його великий палець був складений на долоні правої руки, стискаючи м'язи та кістки. У кожній угоді є хитрощі, і він знав, що іноді можна вирватися з наручників. Хитрість полягала в тому, щоб між манжетою та кістками залишався невеликий проміжок, невеликий люфт. Плоть не мала значення. Його можна було відірвати.
  
  
  Він мав невеликий допуск, але його недостатньо. Це не спрацювало. Він різко смикнувся. Біль та кров. Це все. Манжета зісковзнула вниз і зафіксувалася біля його великого пальця. Якби йому було чим його змастити...
  
  
  Тепер його голова перетворилася на повітряну кулю. Повітряна куля з боку звернено на ньому. Він полетів з його плечей і вилетів у небо на довгій довгій мотузці.
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  
  Він прокинувся у темряві. У нього сильно боліла голова, а на тілі був один величезний синець. Його розірване праве зап'ястя пульсувало від гострого болю. Через крихітне віконце над головою час від часу долинали звуки гавані.
  
  
  Чверть години він пролежав у темряві і намагався зібрати докупи свої безладні думки, щоб поєднати шматочки мозаїки в чітку картину реальності. Він знову перевірив манжету та трубку. Нічого не змінилось. Як і раніше, у пастці, безпорадний, нерухомий. Йому здавалося, що він довгий час був непритомний. Його спрага була жива, чіпляючись за горло.
  
  
  З болем він став навколішки. Він вийняв сірники з кишені піджака і після двох невдач зумів зберегти одну з паперових сірників. Мав відвідувачів.
  
  
  Поруч із ним на підлозі стояв піднос. На ньому щось було. Щось прикрите серветкою. Сірник згорів. Він запалив ще одну і, все ще стоячи на колінах, потягся до таця. Тонака міг подумати принести йому води. Він схопив серветку.
  
  
  Її очі були розплющені і дивилися на нього. Крихітне світло сірника відбивалося в мертвих зіницях. Голова Като лежала на боці на тарілці. Темне волосся безладно скидалося до відрізаної шиї.
  
  
  Джонні Чоу отримує задоволення.
  
  
  Нік Картер без сорому хворів. Його рвало на підлогу біля підносу, його рвало і вивергало, доки він не спорожнів. Порожньо від усього, крім ненависті. У смердючій темряві його професіоналізм не був втрачений, і він хотів тільки знайти Джонні Чоу і вбити його якомога болісно.
  
  
  Через деякий час він запалив ще один сірник. Він накривав голову серветкою, коли його рука торкнулася волосся.
  
  
  
  
  
  Складна зачіска гейші перетворилася на уламки, розкидана і розвалена, вкрита олією. Масло!
  
  
  Сірника згасла. Нік глибоко занурив руку в густу купу волосся і почав поправляти її. Голова обернулася від його дотику, мало не впала і покотилася за межі його досяжності. Він присунув тацю ближче і заклинив його ногами. Коли його ліва рука була покрита маслом для волосся, він переніс його на праве зап'ястя, розтираючи ним вгору, вниз і навколо внутрішньої сторони сталевої манжети. Він зробив це разів десять, потім відсунув тацю і випростався.
  
  
  Він зробив дюжину глибоких вдихів. Повітря, що просочується через вікно, було оповите димом верфі. Хтось вийшов із коридору за межі кімнати, і він прислухався. Згодом звуки склалися у візерунок. Охоронець у коридорі. Охоронець у гумових туфлях йшов своєю посадою. Чоловік ходив туди-сюди коридором.
  
  
  Він рухався так далекий ліворуч від нього, як міг, потягнувши стійко проти наручників, яка зв'язувала його до труби. Піт виступив на ньому, коли він вклав у це зусилля кожну унцію своєї величезної сили. Манжета сковзнула з його змащеної руки, ковзнула ще трохи, а потім застрягла на його великих суглобах. Кілмайстер знову напружився. Тепер агонія. Не добре. Це не спрацювало.
  
  
  Чудово. Він визнав, що це означатиме зламані кістки. Тож покінчимо з цим.
  
  
  Він підійшов якомога ближче до труби, натягуючи манжету вгору трубою, поки вона не опинилася на рівні його плечей. Його зап'ястя, рука та наручники були вкриті кривавою олією для волосся. Він має вміти це робити. Все, що йому було потрібне, це дозвіл.
  
  
  Кіллмайстер зробив один глибокий вдих, затримав подих і кинувся геть від труби. Вся ненависть і лють, що кипіли в ньому, пішли у випад. Колись він був всеамериканським півзахисником, і люди досі трепетно відгукувалися про те, як він розбивав протилежні лінії. Те, як він зараз вибухнув.
  
  
  Біль був короткочасним і жахливим. Сталь зробила жорстокі борозни на його тілі, і він відчув, як розколюються кістки. Він хитнувся до стіни біля дверей, чіпляючись за підтримку, його права рука була звисаючим кривавим уламком збоку. Він був вільний.
  
  
  Чи вільний? Як і раніше, залишалися металеві двері і важка поперечка. Тепер це буде хитрість. Мужність і груба сила привели його так далеко, як могли.
  
  
  Нік притулився до стіни, важко дихаючи і уважно прислухаючись. Охоронець у коридорі все ще ковзав угору й униз, гумові туфлі шипіли об грубі дошки.
  
  
  Він стояв у темряві та зважував рішення. Він мав лише один шанс. Якщо він його заткне, то все втрачено.
  
  
  Нік глянув у вікно. Темрява. Але якого дня? Яка ніч? Чи спав він цілодобово та більше? Він мав таке передчуття. Якщо так, то це була ніч, встановлена для заворушень та саботажу. Це означало, що Тонакі та Джонні Чоу не буде. Вони будуть десь у центрі Токіо, зайняті своїми вбивчими планами. А Філстон? Філстон посміхатиметься своєю епіцентарною усмішкою вищого стану і готуватиметься вбити Імператора Японії.
  
  
  AXEman усвідомив раптову відчайдушну потребу. Якщо його думка була правильною, можливо, вже надто пізно. У жодному разі не можна було марнувати час - і він повинен поставити все на один кидок кістки. Тепер це була чиста авантюра. Якщо Чоу та Тонака все ще були поруч, він був би мертвий. У них були мізки та зброя, і його хитрощі не обдурили б.
  
  
  Він запалив сірник, зазначивши, що в нього залишилося лише три. Цього має вистачити. Він перетягнув килимок біля дверей, підвівся на нього і почав рвати його на шматки лівою рукою. Його права була марна.
  
  
  Коли з тонкої підкладки набралося досить бавовни, він засунув її до купи біля щілини під дверима. Недостатньо. Він витяг із подушки ще вати. Потім, щоб зберегти свої сірники на випадок, якщо це не спалахне відразу, він поліз у кишеню за грошима, маючи намір скрутити банкноту і використовувати її. Грошей не було. Сірника згасла.
  
  
  Нік м'яко вилаявся. Джонні Чоу взяв гроші, коли прослизнув усередину, поклавши голову Като на тацю.
  
  
  Залишилось три сірники. На ньому виступив новий піт, і він не міг утриматися від тремтіння в пальцях, коли обережно запалив ще один сірник і підніс його до бавовни. Крихітне полум'я спалахнуло, завагалося, мало не згасло, знову спалахнуло і почало рости. Дим почав клубочитися вгору.
  
  
  Нік виліз із старого плаща і почав видувати дим, спрямовуючи його під двері. Тепер бавовна палала. Якщо це не спрацює, він може убити себе задухою. Це було легко зробити. Він затамував подих і продовжував розмахувати плащем. змітаючи дим під дверима. Цього було достатньо. Нік почав кричати на весь голос. Вогонь! Вогонь! Допоможіть – допоможіть – Вогонь! Допоможіть мені – не дайте мені згоріти. Вогонь!
  
  
  Тепер він дізнається.
  
  
  Він стояв осторонь дверей, притулившись до стіни збоку. Двері відчинилися назовні.
  
  
  Вата тепер весело палала, і кімната наповнювалася їдким димом. Йому не треба було симулювати кашель. Він знову закричав: Вогонь! Допоможіть - тасукет!
  
  
  Тасукетель Привіт - Привіт! "Охоронець біг коридором. Нік випустив крик жаху. «Тасукетел»
  
  
  Тяжка штанга з гуркотом упала. Двері прочинилися на кілька дюймів. Вийшов дим. Нік засунув марну праву руку в кишеню піджака, щоб вона не заважала. Тепер він загарчав у горло і вдарив своїми великими плечима у двері. Він був подібний до масивної пружини, яку занадто довго згорнули і нарешті випустили.
  
  
  Двері з гуркотом грюкнули назовні, відкинувши охоронця назад і втративши рівновагу. Це були айни, які він бачив раніше. Перед ним був напоготові пістолет Томмі, і коли Нік пірнув під нього, чоловік рефлекторно видавив чергу. Полум'я обпалило обличчя AXEman. Він вклав усе, що в нього було, в короткий удар лівою рукою чоловіка в живіт. Він притис його до стіни, ударив його коліном у пах і по обличчю. Охоронець видав булькаючий стогін і почав падати. Нік ударив його рукою по адамовому яблуку і знову вдарив його. Зуби зламані, із зруйнованого рота людини ринула кров. Він випустив пістолет Томмі. Нік схопив його, перш ніж він упав на підлогу.
  
  
  Охоронець був ще в напівсвідомості, п'яно притулившись до стіни. Нік вибив йому ногу і він звалився.
  
  
  Кулемет був важким навіть для Ніка з його єдиною здоровою рукою, і йому знадобилася секунда, щоб збалансувати його. Охоронець спробував підвестися. Нік ударив його ногою по обличчю.
  
  
  Він став над людиною і приставив дуло пістолета Томмі на відстані дюйма від його голови. Охоронець все ще був у достатній свідомості, щоб дивитися крізь дуло і ствол на обойму, де важкі 45 калібру чекали зі смертельним терпінням, щоб розірвати його на частини.
  
  
  Де Джонні Чоу? Де дівчина? Одна секунда, і я уб'ю тебе!
  
  
  Охоронець у цьому не сумнівався. Він тримався дуже тихо і бурмотів слова кривавою піною.
  
  
  «Вони йдуть Тойо – йдуть у Тойо! Ідуть влаштовувати заворушення, пожежі, клянуся. Я кажу – не вбивайте!»
  
  
  Тойо має означати центральний Токіо. Центр міста. Він правильно вгадав. Він був відсутній понад добу.
  
  
  Він поставив ногу чоловікові на груди. Хто ще тут? Інші чоловіки? Тут? Вони не залишили тебе охороняти мене одного?
  
  
  "Одна людина. Лише одна людина. А тепер спить в офісі, присягаюся». Через усе це? Нік ударив охоронця по черепу прикладом пістолета Томмі. Він повернувся і побіг коридором до офісу, де Джонні Чоу застрелив російського Дмитра.
  
  
  З дверей офісу вирвався потік полум'я, і куля з неприємним звуком пролетіла повз ліве вухо Ніка. Спить, чорт! Ублюдок прокинувся і відрізав Ніка від двору. Не було часу досліджувати, намагатись знайти інший вихід.
  
  
  Блам-Блам...
  
  
  Куля пролетіла надто близько. Куля пробила стіну поряд із ним. Нік повернувся, погасив єдине тьмяне світло в коридорі і побіг назад до сходів, що вели до в'язниці. Він перестрибнув через тіло стражника непритомний і продовжив тікати.
  
  
  Тепер тиша. Тиша та темрява. Людина в офісі завантажувалася і чекала.
  
  
  Нік Картер перестав тікати. Він упав на живіт і поповз, поки не зміг глянути вгору і побачити, майже не бачачи, світліший прямокутник відчиненого вікна в даху над ним. Налетіло прохолодне повітря, і він побачив зірку, єдину тьмяну зірку, що сяє в центрі площі. Він спробував згадати, наскільки високо були вікна у даху. Він помітив їх, коли вони привели його. Він не міг згадати і знав, що це не мало значення. У будь-якому випадку він мав спробувати.
  
  
  Він жбурнув пістолет Томмі у вікно у даху. Він ударявся, підстрибував і створював пекельний шум. Чоловік в офісі почув це і знову відкрив вогонь, проливаючи свинець вузьким коридором. Нік обійняв підлогу. Одна з куль проткнула його волосся, не зачіпаючи шкіру голови. Він тихо видихнув. Христе! Це було близько.
  
  
  Людина в офісі спустошила свій магазин. Знову тиша. Нік підвівся, напружив ноги і стрибнув, дотягнувшись здоровою лівою рукою. Його пальці зімкнулися на комінгсі люка в даху, і він на мить повис, погойдуючись, потім почав підтягуватись. Сухожилля його руки тріскали і скаржилися. Він гірко посміхнувся у темряві. Усі ці тисячі підтягувань на одній руці тепер окупалися.
  
  
  Він уперся ліктем у комінгс і вивісив ноги. Він був на даху складу. Навколо нього верфі були тихими і безлюдними, але де-не-де горіли вогні на складах і в доках. Одне особливо яскраве світло виблискувало, як сузір'я, на вершині журавля.
  
  
  Блекауту поки що немає. Небо над Токіо сяяло неоновим світлом. На вершині Токійської телевежі блимало червоне попередження, і далеко на півдні над міжнародним аеропортом світилися прожектори. Приблизно за дві милі на захід знаходився Імператорський палац. Де був Річард Філстон у цей момент?
  
  
  Він знайшов пістолет Томмі і притис його до згину здорової руки. Потім, м'яко побіг як чоловік перебігає товарні вагони, він пройшов уздовж складу. Тепер він міг бачити досить добре,
  
  
  через кожне вікно у даху, коли він підійшов до нього.
  
  
  Після останнього вікна у даху будинок розширився, і він зрозумів, що знаходиться над офісом та біля вантажної платформи. Він йшов навшпиньки, майже не видаючи звуку на гудронному покритті. Єдине тьмяне світло сяяло на штандарті у дворі, де іржаві бочки з олією рухалися, як кулясті привиди. Щось біля воріт спіймало світло і відбило його, і він побачив, що це джип. Пофарбований у чорний колір. Його серце підстрибнуло, і він відчув початок справжньої надії. Ще може бути шанс зупинити Філстона. Джип означав шлях до міста. Але спочатку він мав перейти подвір'я. Це буде нелегко. Єдиний ліхтар давав достатньо світла, щоб цей ублюдок в офісі міг його побачити. Він не наважився спробувати погасити світло. Можна також надіслати його візитну картку.
  
  
  Не було часу на роздуми. Йому просто треба було вирватися вперед і ризикнути. Він побіг по прибудові даху, що закриває вантажний майданчик, намагаючись піти якнайдалі від офісу. Він дістався кінця даху і подивився вниз. Прямо під ним стояв стос бочок з олією. Вони виглядали хиткими.
  
  
  Нік перекинув через плече автомат Томмі і, проклинаючи праву руку, обережно перебрався через край даху. Його пальці вчепилися в жолоб. Він почав провисати та відриватися. Його пальці ніг торкнулися бочок з олією. Нік полегшено зітхнув - жолоб вирвався у нього в руці, і вся його вага лягла на барабани. Стокова труба небезпечно розгойдувалася, просідала, прогнулась посередині і впала з шумом котельної фабрики, що працює.
  
  
  Агентові AX пощастило, що його не вбили на місці. Як би там не було, він втратив багато сил, перш ніж йому вдалося вирватися та побігти до джипа. Тепер нічого іншого. Це була єдина можливість опинитися у місті. Він незграбно біг, кульгаючи, бо наполовину заповнений барабан пошкодив йому кісточку. Пістолет Томмі він тримав на боці, прикладом до живота, а дуло націлене на платформу вантажівки біля дверей офісу. Цікаво, скільки куль у нього залишилося в обоймі?
  
  
  Людина в офісі не була боягузом. Він вибіг з офісу, зауважив Ніка, що зигзагоподібно біг двором, і випустив кулю пістолета. Бруд піднявся навколо ніг Ніка, і куля поцілувала його. Він біг, не стріляючи у відповідь, тепер по-справжньому турбуючись про обойму. Він мав це перевірити.
  
  
  Стрілець покинув вантажний майданчик і побіг до джипа, намагаючись відрізати Ніка. Він продовжував стріляти по Ніку на бігу, але його вогонь був безладним і далеким.
  
  
  Нік все ще не стріляв у відповідь, доки вони майже не зустрілися біля джипа. Стрілянина була впритул. Чоловік розвернувся і цього разу прицілився, тримаючи пістолет двома руками, щоб утримувати його. Нік упав на одне коліно, поклав Томмі пістолет на коліно і випустив обойму.
  
  
  Більшість куль потрапили чоловікові в живіт і відкинули його назад, щоб перекинути через капот позашляховика. Його пістолет із гуркотом упав на землю.
  
  
  Нік упустив автомат Томмі і побіг до джипа. Чоловік був мертвий, у нього вирвалося кишки. Нік стяг його з джипа і почав ритися в кишенях. Він знайшов три запасні обойми і мисливський ніж із чотиридюймовим лезом. Його посмішка була холодна. Це було більше схоже на це. Пістолет Томмі не був тією зброєю, яку можна було возити Токіо.
  
  
  Він підняв пістолет мерця. Старий Браунінг .380 – у цих Чіком був дивний асортимент зброї. Збирається в Китаї та вивозиться контрабандою до різних країн. Справжньою проблемою були б набої, але, схоже, вони якось її вирішували.
  
  
  Він сунув браунінг за пояс, мисливський ніж у кишеню куртки та заліз у джип. Ключі були у замку запалювання. Він крутив, заклинило стартер, і старий автомобіль ожив із нищівним ревом вихлопних газів. Глушника не було!
  
  
  Ворота були відчинені.
  
  
  Він попрямував до греблі. Токіо сяяв у туманній ночі, як величезна дрібничка, що переливається. Блекауту поки що немає. Якого біса це був час?
  
  
  Він дійшов до кінця дороги і знайшов відповідь. Годинник у вікні показав: 9.33. За годинником був телефонний кіоск. Кіллмайстер завагався, потім натиснув на гальмо, вискочив із джипа і побіг до кіоску. Він справді не хотів цього робити - він хотів довести справу до кінця і навести лад сам. Але краще цього не робити. Занадто ризиковано. Справа зайшла надто далеко. Йому доведеться зателефонувати до американського посольства та попросити про допомогу. Якийсь час він ламав голову, намагаючись згадати код розпізнавання тижня, отримав його і увійшов до будки.
  
  
  На його ім'я не було монети.
  
  
  Нік дивився на телефон в люті і розчаруванні. Прокляття! На той час, як він зможе пояснити японському оператору, умовити її доставити його в посольство, буде вже надто пізно. Можливо, було вже надто пізно.
  
  
  У цей момент світло в кіоску згасло. Повсюди навколо нього, вгору і вниз вулицею, в лавах, лавках, будинках і тавернах згасало світло.
  
  
  Нік підняв трубку і застиг на мить.
  
  
  Занадто пізно. Він знову був сам собою. Він побіг назад до позашляховика.
  
  
  Велике місто лежало в темряві, якщо не брати до уваги центральної плями світла біля вокзалу Токіо. Нік увімкнув фари джипа і з усіх ніг поїхав до цього самотнього зразка сяйва у темряві. Вокзал Токіо повинен мати власне джерело енергії. Щось пов'язане з поїздками, які входили та виходили.
  
  
  Коли він їхав, спираючись на різкий квакаючий ріг джипа – оскільки люди вже почали виходити на вулиці – він побачив, що затемнення було не таким повним, як він припускав. Центрального Токіо не було, крім вокзалу, але по периметру міста все ще були плями світла. Йшлося про окремих трансформаторів і підстанцій, і люди Джонні Чоу не могли вирубати їх усіх одразу. На це знадобиться час.
  
  
  Одна з плям на горизонті мигнула і згасла. Вони наближалися до цього!
  
  
  Він потрапив у потік машин і змушений був зменшити швидкість. Багато водіїв зупинилися і чекали, що станеться. Застряг електричний трамвай заблокував перехрестя. Нік обігнув його і продовжував повільно вести джип крізь натовп.
  
  
  Свічки та лампи мерехтіли в будинках, як великі світлячки. Він пройшов повз групу дітей, що сміялися на розі. Для них це був справжній бал.
  
  
  На Гіндзу дорі він повернув ліворуч. Він міг повернути праворуч на Сотоборі-дорі, пройти кілька кварталів, а потім повернути на північ вулицею, яка приведе його прямо до території палацу. Він знав там афішу, що вела до мосту через рів. Місце, звичайно, кишало копами та військовими, але це було нормально. Йому просто потрібно було знайти когось із достатнім авторитетом, змусити їх вислухати його та відвести Імператора у укриття та безпеку.
  
  
  Він в'їхав у Сотоборі. Прямо попереду, за тим місцем, де він мав намір повернути на північ, була простора будівля американського посольства. Кіллмайстер був дуже спокушений. Йому потрібна була допомога! Ця штука ставала для нього надто великою. Але це були лічені секунди, дорогоцінні секунди, і він не міг дозволити собі втратити одну секунду. Коли він штовхав джип, з-за рогу кричали шини, знову спалахнуло світло в посольстві. Аварійний генератор. Тоді йому спало на думку, що в Палаці також будуть аварійні генератори, які використовуватимуть їх, і Філстон, мабуть, знав про це. Нік знизав великими плечима і сильно натиснув на газ, намагаючись проштовхнути його крізь мостини. Просто йди туди. Під час.
  
  
  Тепер він чув похмуре ремствування натовпу. Гидко. Він і раніше чув юрби, і вони завжди трохи лякали його, як ніщо інше. Натовп непередбачуваний, божевільний звір, здатний на все.
  
  
  Він почув стрілянину. Рваний розсип пострілів у темряві, прямо попереду. Вогонь, грубий і лютий, пофарбував чорноту. Він підійшов до перехрестя. Тепер до палацу було лише три квартали. На боці лежала палаюча поліцейська машина. Він вибухнув, і осколки, що палали, полетіли вгору і вниз, як мініатюрні ракети. Натовп відступив, кричачи і бігаючи в укриття. Далі по вулиці дорогу перегороджували ще три поліцейські машини, їх рухомі прожектори грали над натовпом, що скупчився. Позаду них поруч із гідрантом рухалася пожежна машина, і Нік миттю побачив водомет.
  
  
  По вулиці пройшла тонка смуга поліцейських. На них були шоломи для спецназу, палиці та пістолети. За ними ще кілька поліцейських стріляли сльозогінним газом над лінією і в натовп. Нік почув, як газові снаряди розбиваються та розсіюються з типовим вологим thuuckk-thuuckk. Натовпом лунав запах лакримінаторів. Чоловіки та жінки задихалися та кашляли, коли подіяв газ. Відступ почав переходити у втечу. Нік, безпорадний, повернув джип до узбіччя і почав чекати. Натовп налетів на джип, як море на мис, і обійшов його.
  
  
  Нік встав у джипі. Дивлячись через натовп, за поліцію і високу стіну, він міг бачити вогні в палаці і на його території. Вони використовували генератори. Це мало ускладнити роботу Філстону. Чи це було? Занепокоєння переслідувало AXEman. Філстон знав би про генератори і не врахував би їх. Як він очікував потрапити до Імператора?
  
  
  Потім він побачив позаду Джонні Чоу. Чоловік стояв на даху машини і кричав на натовп, що проходив повз. Один із прожекторів поліцейської машини підхопив його та утримував у смузі світла. Чоу продовжував розмахувати руками і хрипіти, і поступово потік натовпу став сповільнюватись. Тепер слухали. Вони перестали тікати.
  
  
  Тонака, що стояла біля правого крила машини, була освітлена прожектором. На ній було чорне, штани, светр, волосся було зібране в косинку. Вона дивилася на віскаючого Джонні Чоу, її очі звузилися, вона відчувала дивне самовладання, не звертаючи уваги на натовп, який штовхався і штовхався навколо машини.
  
  
  Не можна було почути, що говорив Джонні Чоу. Його рота відкрився, і слова вийшли, і він продовжував вказувати навколо себе.
  
  
  Вони знов слухали. З поліцейських лав пролунав пронизливий свист, і лави поліцейських почали відступати. «Помилка, – подумав Нік. Треба було їх тримати далі. Але поліцейських було набагато менше, і вони перестрахувалися.
  
  
  Він бачив чоловіків у протигазах, принаймні сотню з них. Вони кружляли довкола машини, де проповідував Чоу, і у всіх була якась зброя – кийки, мечі, пістолети та ножі. Нік спіймав спалах пістолета Стіна. Це було ядро, справжні порушники спокою, і зі зброєю та протигазами вони мали провести натовп через поліцейські лінії на територію Палацу.
  
  
  Джонні Чоу ще кричав і вказував на палац. Тонака дивилася знизу з безпристрасним обличчям. Люди у протигазах почали формувати грубий фронт, переходячи до лав.
  
  
  Кіллмайстер озирнувся. Джип потрапив у прес натовпу, і він дивився через море сердитих облич туди, де в центрі уваги все ще знаходився Джонні Чоу. Поліція виявляла стриманість, але виродки вони добре розглядали.
  
  
  Нік витягнув браунінг із-за пояса. Він кинув погляд униз. Ніхто з тисячі не звертав на нього жодної уваги. Він був людиною-невидимкою. Джонні Чоу був у захваті. Нарешті він опинився у центрі уваги. Кіллмайстер коротко посміхнувся. Він більше ніколи не матиме такого шансу.
  
  
  Це має бути швидко. Цей натовп був здатний на все. Вони розірвуть його на криваві шматки.
  
  
  Він припустив (він знаходиться на відстані близько тридцяти ярдів. Тридцять ярдів із дивної зброї, з якої він ніколи не стріляв).
  
  
  У центрі уваги поліції, як і раніше, був Джонні Чоу. Він носив свою популярність як німб, не боячись, насолоджувався цим, плюючись і вигукуючи свою ненависть. Шеренги озброєних людей у протигазах утворили клин та рушили до ліній поліції.
  
  
  Нік Картер підняв Браунінг і вирівняв його. Він зробив швидкий глибокий вдих, видихнув половину і тричі натиснув на курок.
  
  
  Він ледве міг чути постріли через шум натовпу. Він бачив, як Джонні Чоу крутнувся на даху машини, схопився за груди та впав. Нік вистрибнув з джипа якнайдалі в натовп. Він спустився в масу, що звивається, штовхаються тіл, ударив здоровою рукою, пробивши простір, і почав пробиратися до краю натовпу. Лише одна людина намагалася його зупинити. Нік застромив у нього дюйм мисливського ножа і пішов далі.
  
  
  Він пробрався в часткове укриття живоплоту на початку палацового лужка, коли вловив «нову ноту натовпу». Він ховався в огорожі, розпатланий і закривавлений, і дивився, як натовп знову атакує поліцію. У фургоні були озброєні люди на чолі з Тонакою. Вона змахнула маленьким китайським прапором - тепер її прикриття зникло - і з криком побігла на чолі здертої, безладної хвилі.
  
  
  З поліції пролунали постріли. Ніхто не впав. Вони все ще вели вогонь поверх голів. Натовп, знову захоплений, бездумний, рушив уперед за вістрям озброєних людей, твердим ядром. Гуркіт був жахливим і кровожерливим, маніакальний велетень кричав про свою жагу до вбивства.
  
  
  Тонка смуга поліцейських розійшлася, і вийшли вершники. Кінна поліція принаймні дві сотні з них поїхала до натовпу черні. Вони використовували шаблі і мали на увазі рубати натовп. Терпінню поліції настав кінець. Нік знав чому – це зробив китайський прапор.
  
  
  Коні врізалися у натовп. Люди похитнулись і пішли вниз. Почалися крики. Шаблі піднімалися і опускалися, ловлячи іскри від прожекторів і метаючи їх, як закривавлені порошинки.
  
  
  Нік був досить близьким, щоб ясно це бачити. Тонака повернувся і спробував втекти убік, щоб уникнути атаки. Вона спіткнулася про чоловіка, який уже був унизу. Кінь встав дибки і пірнув, наляканий, як люди, майже збивши вершника. Тонака була на півдорозі і знову рятувалася втечею, коли сталеве копито опустилося і роздробило її череп.
  
  
  Нік побіг до стіни палацу, що стояла за лужком, обрамленим живоплотом. Нині не час для афіші. Він був схожий на ледаря, на самого бунтаря, і його ніколи не пустили.
  
  
  Стіна була стародавня і вкрита мохом, вкрита лишайником, з безліччю пальців та опор для ніг. Навіть з однією рукою йому не важко було подолати це. Він стрибнув на територію та побіг до вогню біля рову. До одного з постійних мостів вела під'їзна дорога з асфальтовим покриттям і була влаштована барикада. За барикадою стояли машини, навколо юрмилися люди, тихо кричали голоси військових та поліцейських.
  
  
  Японський солдат встромив йому в обличчя карабін.
  
  
  "Томодачі", - прошипів Нік. «Томодачі – друг! Відведи мене до командира-сана. Хубба! Хаяї!»
  
  
  Солдат вказав на групу чоловіків біля однієї з машин. Він підштовхнув Ніка до них карабіном. Кіллмайстер подумав: Це буде найскладніше - виглядати так, як я. Він, мабуть, теж говорив не надто добре. Він був нервовим, напруженим, побитим і майже переможеним. Але він мав змусити їх зрозуміти, що справжні
  
  
  неприємності лише починалися. Якимось чином йому довелося це зробити.
  
  
  Солдат сказав: "Покладіть руки на голову, будь ласка". Він поговорив із одним із чоловіків у групі. До Ніка звернулося півдюжини цікавих осіб. Він упізнав одного з них. Білл Талбот. Аташе посольства. Слава Богу!
  
  
  До цього Нік не знав, наскільки сильно постраждав його голос від отриманих побоїв. Він каркав, як ворон.
  
  
  «Білл! Білл Талбот. Йди сюди. Це Картер. Нік Картер!
  
  
  Чоловік повільно підійшов до нього. У його погляді не було впізнавання.
  
  
  Хто? Хто ти, друже? Звідки ти знаєш моє ім'я?
  
  
  Нік боровся контроль. Тепер марно підривати його. Він глибоко зітхнув. «Просто послухай мене, Білле. Хто купить мою лаванду?
  
  
  Очі чоловіка звузилися. Він підійшов ближче і глянув на Ніка. "Лаванда відсутня цього року", - сказав він. «Я хочу молюски та мідії. Любий Ісусе, це правда ти, Ніку?
  
  
  "Це так. А тепер слухай та не перебивай. Ніколи...»
  
  
  Він розповів свою історію. Солдат відступив на кілька кроків, але тримав карабін наведеним на Ніка. Група чоловіків біля машини мовчки дивилася на них.
  
  
  Кілмайстер закінчив. "Візьми це зараз", - сказав він. «Швидко це робить. Філстон, мабуть, десь на території».
  
  
  Білл Талбот насупився. «Тебе дезінформували, Нік. Імператора тут нема. Не було вже тиждень. Він усамітнюється. Медитує. Саторі. Він у своєму особистому храмі недалеко від Фудзіосіди».
  
  
  Річард Філстон обдурив їх усіх.
  
  
  Нік Картер похитнувся, але відразу схаменувся. Ви зробили те, що мали зробити.
  
  
  "Добре", - прохрипів він. «Принеси мені швидку машину. Хубба! Ще може бути шанс. Фудзіосіда всього за тридцять миль, а літак не годиться. Я піду вперед. Ти організовуй справи тут. Вони тебе знають, і вони слухатимуть. Подзвони Фудзіосіді. і ..."
  
  
  "Не можу. Лінії зв'язку зникли. Чорт забирай, майже все пропало, Нік, ти виглядаєш як труп - ти не думаєш, що мені краще…»
  
  
  "Я думаю, тобі краще дістати мені цю машину", - похмуро сказав Нік. "Прямо в цю прокляту хвилину".
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  
  Великий посольський Лінкольн нудьгував всю ніч, прямуючи на південний захід дорогою, яка підходила для коротких ділянок і здебільшого була поганою. Коли він буде закінчений, це буде супер-шосе – тепер це була маса об'їзних доріг. Він пройшов три, перш ніж опинився за десять миль від Токіо.
  
  
  Тим не менш, це, ймовірно, був найкоротший шлях до маленького святилища у Фудзіосіді, де Імператор в цей момент перебував у глибокій медитації, споглядаючи космічні таємниці і, без сумніву, прагнучи пізнати пізнаване. Останнє було японською рисою.
  
  
  Ніку Картеру, що згорбився за кермом «Лінкольна» і тримав на спідометрі максимальне число, не вбиваючи себе, здавалося ймовірним, що Імператору вдасться проникнути в загадки потойбіччя. Річард Філстон мав фору, достатньо часу, і досі йому вдавалося гарно заманити Ніка та Чикомов до палацу.
  
  
  Це налякало Ніка. Як безглуздо з його боку не перевірити. Навіть не подумати перевірити. Філстон випадково упустив, що імператор перебуває у резиденції у палаці - отже! Він прийняв це без запитань. З Джонні Чоу і Тонакой питання не виникло, оскільки вони нічого не знали про змову з метою вбивства Імператора. Кіллмайстра, який не має доступу до газет, радіо чи телебачення, легко обдурили. "Це було, - подумав він тепер, коли підійшов до чергового об'їзного знаку", - для Філстона це було звичайною справою. Це не мало б жодного значення для роботи, яку взяв на себе Піт Фремонт, а Філстон підстрахувався від будь-якої зміни поглядів, зради чи порушення своїх планів в останню хвилину. Так красиво просто – відправити публіку до одного театру, а поставити свою п'єсу в іншому. Ні оплесків, ні втручання, ні свідків.
  
  
  Він уповільнив швидкість «Лінкольна», коли йшов через село, де свічки залишали у темряві тисячу шафранових крапок у горошок. Вони були тут на токійській електриці, а вона все ще була відсутня. За селом продовжувався об'їзд, брудний, просочений недавніми дощами, який краще підходив для возів із волами, ніж для роботи, яку він вів із низькою посадкою. Він натиснув на педаль газу і покотив на ній по грязюці, що прилипла до неї. Якщо він загрузне, це буде кінець.
  
  
  Права рука Ніка, як і раніше, була марно засунута в кишеню піджака. Браунінг та мисливський ніж були поруч із ним на сидінні. Його ліва рука і рука, онімілі до кісток від висмикування великого кермового колеса, опустилися до постійного невблаганного болю.
  
  
  Білл Талбот щось кричав Ніку, коли той їхав у «лінкольні». Дещо про гелікоптери. Це може спрацювати. Можливо, ні. До того часу, коли вони налагодили справи, що з усім хаосом у Токіо і всім було вибито, і на той час, коли вони змогли вибратися на аеродроми, було вже запізно. І вони не знали, що шукати. Він знав Філстона в обличчя. Вони цього не зробили.
  
  
  Вертоліт, що влетів у безтурботний храм, відлякає Філстона. Кіллмайстер цього не хотів. Не зараз. Не після того як він зайшов так далеко. Порятунок Імператора був номером один, але отримати Річарда Філстона раз і назавжди було дуже близько. Ця людина зробила надто багато шкоди у світі.
  
  
  Він підійшов до роздоріжжя доріг. Він пропустив знак, натиснув на гальма і позадкував, щоб зловити знак у своїх фарах. Все, що йому потрібно, це заблукати. На табличці зліва говорилося, що Фіджіосіда, і йому доводилося довіряти цьому.
  
  
  Дорога була тепер гарна для ділянки, і він розігнав лінкольн до дев'яноста. Він опустив вікно і дозволив собі відчути подих вологого вітру. Тепер він почував себе краще, почав приходити до тями, і в нього з'явилася друга хвиля резервної сили. Він проїхав через інше село, перш ніж зрозумів, що воно є там, і подумав, що почув позаду шалений свист. Він посміхнувся. То був би один обурений коп.
  
  
  Він мав різкий лівий поворот. За ним був вузький склепінчастий міст для однієї машини. Нік вчасно побачив поворот, натиснув на гальма, і машина увійшла в довгий ковзний правий замет з вереском шин. Колесо хльоснуло його, намагаючись відірватися від онімілих пальців. Він вирвав її із заносу, загнав у поворот із болючим криком пружин і ударів і пошкодив праве заднє крило, коли він щойно врізався в міст.
  
  
  За мостом дорога знову перетворилася на пекло. Він зробив крутий поворот на S і рушив паралельно електричній залізниці Фудзісанроку. Він проминув велику червону машину, темну й безпорадну, що стояла на рейках, і тут же помітив тьмяний спалах людей, що махали йому руками. Сьогодні ввечері багато людей опиняться у скрутному становищі.
  
  
  До святині менше десяти миль. Дорога погіршала, і йому довелося знизити швидкість. Він змусив себе заспокоїтися, борючись із роздратуванням і нетерпінням, що його гризли. Він не був східною людиною, і кожен нерв вимагав негайних та остаточних дій, але поганий шлях був фактом, з яким треба було зіткнутися з терпінням. Щоб заспокоїти свій розум, він дозволив собі згадати заплутану дорогу, якою йшов. Або, скоріше, шлях, яким його проштовхнули.
  
  
  Це було схоже на величезний заплутаний лабіринт, у якому нишпорять чотири невиразні постаті, кожна з яких переслідує свої власні плани. Чорна симфонія контрапункту та подвійного хреста.
  
  
  Тонака - вона була двоїстою. Вона любила свого батька. І все ж таки вона була чистим комуністом і, зрештою, підставила Ніка на смерть одночасно з батьком. Мабуть, так воно і було, тільки вбивця все зіпсував і першим убив Кунідзо Мату, надавши Ніку шанс. Копи могли бути випадковим збігом, але він так не думав. Мабуть, Джонні. Чоу організував вбивство всупереч здоровому глузду Тонакі і зателефонував до поліції як другорядний захід. Коли це не спрацювало, Тонака заявила про себе і вирішила повернути Ніка до мережі. Вона могла б чекати наказів із Пекіна. А працювати з таким маніяком як Чоу ніколи не могло бути легко. Таким чином, фальшиве викрадення та груди відправлені йому разом із запискою. Це означало, що за ним стежили весь час, і він ніколи не помітив хвоста. Нік скривився і майже зупинився, щоб побачити гігантську дірочку. Це трапилося. Не часто, але було. Іноді вам щастило, і помилка вас не вбивала.
  
  
  Річард Філстон був такий гарний, як Нік завжди чув. Його ідея полягала б у тому, щоб використати Піта Фремонта для того, щоб розповісти про цю історію у світовій пресі. На той час вони, мабуть, планували використати справжнього Піта Фремонта. Може, він би це зробив. Можливо, Нік, який зіграв роль Піта, сказав правду, коли сказав, що багато віскі пішло за цей час. Але якщо Піт був готовий продати, Кунізо Мату не знав про це - і коли він вирішив використовувати Піта як прикриття для Ніка, він потрапив прямо до їхніх рук.
  
  
  Нік похитав головою. Це було найзаплутаніше павутиння, з якого він колись пробивався. Він помирав без цигарки, але не мав шансів. Він зробив ще один об'їзд і почав огинати болото, яке, мабуть, колись було рисовим полем. Вони поклали колоди і засипали їх гравієм. З рисових полів за болотом вітерець приносив запах гниючих людських фекалій.
  
  
  Філстон спостерігав за китайцями, ймовірно, зі звичайного запобіжного заходу, і його люди без проблем підібрали Ніка. Філстон подумав, що він Піт Фремонт, і Тонака нічого йому не сказала. Вона та Джонні Чоу, мабуть, отримали серйозний заряд - вирвавши Ніка Картера прямо з-під носа Філстона. Кілмайстер! Кого так само ненавиділи росіяни і важливі їм, як сам Філстон для Заходу.
  
  
  Тим часом Філстон також отримав свою справу. Він використовував людину, яку вважав Пітом Фремонтом - зі знанням та дозволом Чикомов - щоб налаштувати їх для реальної вигоди. Щоб зганьбити китайців тягарем вбивства Імператора Японії.
  
  
  Фігури у лабіринті; кожен мав на увазі свій план, кожен намагався зрозуміти, як обдурити іншого. Використовуючи терор, використовуючи гроші, переміщаючи маленьких людей як пішаків на великій дошці.
  
  
  Тепер дорога була асфальтована, і він ступив на неї. Одного разу він був у Фудзіосіді – прогулянка з дівчиною та сакі для задоволення – і тепер він був за це вдячний. Святилище було закрито того дня, але Нік згадав
  
  
  читаючи карту у путівнику, і тепер він спробував згадати її. Коли він сконцентрувався, міг згадати майже все, і тепер він сконцентрувався.
  
  
  Святилище було просто попереду. Може, півмілі. Нік вимкнув фари і пригальмував. Він ще може мати шанс; він не міг знати, але якщо він і знав, то не мав зараз облажатися.
  
  
  Провулок вів ліворуч. Вони йшли цим шляхом того разу, і він дізнався про це. Доріжка оминала територію на сході. Це була стародавня стіна, низька й обсипана, яка не завдала б проблем навіть однорукій людині. Або Річарду Філстону.
  
  
  Провулок був брудним, трохи більше двох колій. Нік проїхав на «лінкольні» кілька сотень футів та заглушив двигун. Болісно, натягнуто, тихенько вилаявшись, він вийшов, не видавши жодного звуку. Він сунув мисливський ніж у ліву кишеню куртки і, незручно попрацювавши лівою рукою, вставив у «браунінг» нову обойму.
  
  
  Тепер він розвіявся, і півмісяць намагався пливти крізь хмари. Він давав рівно стільки світла, що міг намацати шлях вниз з провулка, в канаву і вгору з іншого боку. Він повільно пройшов мокрою травою, вже високою, до старої стіни. Там він зупинився і прислухався,
  
  
  Він перебував у мороці гігантської гліцинії. Десь у зеленій клітці сонно пискнув птах. Поруч кілька синиць заспівали свою ритмічну пісню. Сильний аромат півонії відтіняв слабкий вітерець. Нік поклав здорову руку на низьку стіну та перестрибнув.
  
  
  Звісно, будуть охоронці. Можливо, поліція, можливо, військові, але їх буде небагато, і вони будуть менш ніж пильні. Середньостатистичний японець було думати, що Імператору може бути заподіяно шкоду. Їм це просто не спало б на думку. Ні, якщо тільки Талбот створив диво в Токіо і якимось чином вижив.
  
  
  Тиша, тиха темрява спростували це. Нік, як і раніше, залишався один.
  
  
  Він залишався під великою гліцинією на хвилину, намагаючись візуалізувати карту місцевості, яку він бачив її одного разу. Він прийшов зі сходу - це означало, що маленька святиня, цисай, куди дозволялося ходити лише Імператору, була десь ліворуч від нього. Великий храм із вигнутими торіями над головним входом знаходився просто перед ним. Так, це має бути правильно. Головні ворота були на західній стороні території, а він входив зі сходу.
  
  
  Він почав слідувати за стіною ліворуч від нього, рухаючись обережно і трохи нахиляючись по ходу. Дерн був пружним та вологим, і він не видав жодного звуку. І Філстон також.
  
  
  Тоді Ніка Картера вперше вразило те, що, якщо він запізниться, увійде до маленького святилища і виявить Імператора з ножем у спині або кулею в голові, АХ та Картер будуть в одному пекельному місці. Це могло бути страшенно брудно, і краще б цього не сталося. Яструбу треба було вдягнути смиренну сорочку. Нік знизав плечима і мало не посміхнувся. Він годинами не думав про старого.
  
  
  Знову з'явився місяць, і він побачив праворуч сяйво чорної води. Озеро з коропами. Риба проживе довше, ніж він. Він продовжував, тепер уже повільніше, уважний до звуку та світла.
  
  
  Він вийшов на усипану гравієм стежку, що веде у правильному напрямку. Було надто шумно, і за мить він залишив його і пішов узбіччям. Він витягнув з кишені мисливський ніж і засунув його в зуби. У патроннику Браунінг були патрони, і запобіжник був відключений. Він був готовий, як ніколи.
  
  
  Доріжка вилася через гай із гігантських кленів та дерев кеаки, з'єднаних товстими лозами, утворюючи природну альтанку. Відразу за нею була невелика пагода, черепиця якої відбивала слабкий відблиск місяця. Поруч стояла пофарбована у білий колір залізна лава. Біля лави, безперечно, лежало тіло чоловіка. Латунні гудзики блищали. Маленьке тіло у синій формі.
  
  
  Поліцейському було перерізано горло, і трава під ним була забарвлена у чорний колір. Тіло все ще було теплим. Не так давно. Кіллмайстер пробіг тепер навшпиньки по відкритому галявині і навколо гаю квітучих дерев, поки не побачив вдалині слабке світло. Маленька святиня.
  
  
  Світло було дуже тьмяним, тьмяним, як блукаючий вогник. Він припустив, що це буде над вівтарем, і це буде єдиним джерелом світла. Навряд чи це було світло. А десь у темряві могло бути інше тіло. Нік побіг швидше.
  
  
  Дві бруковані вузькі доріжки сходилися біля входу до маленької святині. Нік м'яко побіг травою до вершини трикутника, утвореного доріжками. Тут густий чагарник відділяв його від дверей вівтаря. З дверей на тротуар сочилося світло, смугасте бурштинове світло. Без звуку. Жодного руху. AXEman відчув напад нудоти. Він запізнився. У цьому маленькому будинку була смерть. Він мав почуття, і він знав, що це не брехня.
  
  
  Він пробирався крізь кущі, тепер не турбуючись про шум. Смерть прийшла та пішла. Двері вівтаря були напіввідчинені. Він увійшов. Вони лежали на півдорозі між дверима та вівтарем.
  
  
  Одні з них рушили і застогнали, коли Нік увійшов.
  
  
  То були двоє японців, які схопили його з вулиці. Коротун був мертвий. Високий все ще живий. Він лежав на животі, і його окуляри лежали поблизу, відкидаючи подвійні відображення крихітної лампи, що світилася над вівтарем.
  
  
  Повірте, Філстон не залишить свідків. І все-таки щось пішло не так. Нік перевернув високого японця і став поруч із ним навколішки. У чоловіка двічі вистрілили, у живіт та голову, і він просто вмирав. Це означало, що Філстон використовував глушник.
  
  
  Нік наблизився обличчям до вмираючого. "Де Філстон?"
  
  
  Японець був зрадником, він продався російським - чи, можливо, довічним комуністом і вірним йому зрештою - але помирав від жахливого болю і гадки у відсутності, хто його допитував. Або чому. Але його в'янучий мозок почув питання і дав відповідь.
  
  
  «Іди в… до великого святилища. Помилка Імператора тут немає. Зміна – він – йди у велике святилище. Я…» Він помер.
  
  
  Кіллмайстер вибіг за двері і побіг, повернувши брукованою дорогою ліворуч. Можливо час. Христос всемогутній – може, ще є час!
  
  
  Яка примха спонукала Імператора використати цієї ночі велику святиню, а не маленьку, він не знав. Або турбота. Це дало йому останній шанс. Це засмутило б і Філстона, який працював за ретельно продуманим графіком.
  
  
  Це не настільки засмутило холоднокровного виродка, що він упустив шанс позбутися двох своїх спільників. Філстон тепер буде один. Наодинці з Імператором і все було саме так, як він планував.
  
  
  Нік вийшов на широку викладену плиткою доріжку, облямовану півонії. Осторонь дороги знаходився ще один басейн, а за ним - довгий безплідний сад із чорними скелями, що згинаються гротесками. Тепер місяць став яскравішим, настільки яскравим, що Нік вчасно побачив тіло священика, щоб перестрибнути через нього. Він миттю глянув у вічі, в закривавленій коричневій мантії. Філстон був таким.
  
  
  Філстон його не бачив. Він був зайнятий своєю справою і крокував, крокуючи, як кішка, приблизно за п'ятдесят ярдів від Ніка. На ньому була накидка, коричневий одяг священика, і його голена голова відбивала місячне світло. Сукін син усе продумав.
  
  
  Кіллмайстер підійшов ближче до стіни, під аркадою, що оточувала святиню. Тут були лави, і він петляв між ними, тримаючи Філстона в полі зору, зберігаючи між ними однакову відстань. І ухвалюю рішення. Вбити Філстона чи взяти його. Це було змаганням. Вбити його. Нині. Підійдіть до нього та вбийте його тут і зараз. Один постріл зробить це. Потім повертайся в «Лінкольн» і забирайся звідти до біса.
  
  
  Філстон повернувся ліворуч і зник.
  
  
  Нік Картер різко додав швидкості. Він все ще міг програти цю битву. Ця думка здавалася йому холодною сталлю. Після того, як ця людина вбила Імператора, не було б великого задоволення вбити Філстона.
  
  
  Він прийшов до тями побачивши де Філстон звернув. Чоловік був тепер всього за тридцять ярдів від нього і крадькома йшов довгим коридором. Він рухався повільно і навшпиньки. Наприкінці коридору були єдині двері. Він приведе до одного з великих святилищ і там буде Імператор.
  
  
  Слабке світло виходило від дверей наприкінці коридору, на тлі яких вимальовувався силует Філстона. Хороший вистріл. Нік підняв "браунінг" і ретельно прицілився Філстону в спину. Він не хотів ризикувати пострілом у голову в невизначеному світлі, і він завжди міг прикінчити цю людину пізніше. Він тримав пістолет на відстані витягнутої руки, уважно прицілився і вичавив постріл. Браунінг глухо клацнув. Поганий патрон. Шанс мільйон до одного, і старі мляві боєприпаси дали великий нуль.
  
  
  Філстон був у дверях і часу більше не було. Він не міг вчасно перезарядити пістолет однією рукою. Нік побіг.
  
  
  Він був біля дверей. Кімната за нею була просторою. Єдине полум'я спалахнуло над вівтарем. Перед ним, схрестивши ноги, сидів чоловік, опустивши голову, занурений у власні думки і не підозрюючи, що Смерть переслідує його.
  
  
  Філстон досі не бачив і не чув Ніка Картера. Він навшпиньки перетинав кімнату, пістолет у його руці був подовжений і заглушений через нагвинченого на дуло глушника. Нік беззвучно поставив браунінг на підлогу та взяв мисливський ніж. із кишені. Він віддав би будь-що за цей маленький стилет. Він мав тільки мисливський ніж. І близько двох секунд.
  
  
  Філстон був уже на середині кімнати. Якщо людина перед вівтарем щось чула, якщо він знав, що було з нею в кімнаті, вона не подавала жодного знаку. Його голова була опущена на груди і він глибоко дихав.
  
  
  Філстон підняв пістолет.
  
  
  Нік Картер м'яко покликав: Філстон!
  
  
  Філстон витончено обернувся. Здивування, злість, лють змішалися з його надто чутливим верхнім жіночним обличчям. Цього разу не було глузування. Його голена голова іскрилася у світлі смолоскипа. Його очі кобри розширились.
  
  
  "Фремонт!" Він вистрілив.
  
  
  Нік зробив крок убік, повернувся, щоб представляти вузьку мету, і метнув ножа. Він не міг, не міг більше чекати. .
  
  
  Пістолет загримів кам'яною підлогою. Філстон дивився на ніж у своєму серці. Він глянув на Ніка, потім знову на ніж і впав. У передсмертному рефлексі рука його потяглася до пістолета. Нік штовхнув його подалі.
  
  
  Маленький чоловічок перед вівтарем підвівся. Він постояв на мить, спокійно переводячи погляд із Ніка Картера на труп на підлозі. Філстон не сильно спливав кров'ю.
  
  
  Нік вклонився. Він говорив коротко. Чоловік слухав без перерви.
  
  
  На чоловікові був тільки світло-коричневий халат, що вільно облягає його тонку талію. Волосся у нього було густе, темне, з еброссом і з сивиною на скронях. Його ноги були босоніж. У нього були акуратно підстрижені вуса.
  
  
  Коли Нік закінчив говорити, чоловічок дістав з кишені халата пару окулярів у срібній оправі і надів їх. Якийсь час він дивився на Ніка, потім на тіло Річарда Філстона. Потім, тихенько прошипівши, він повернувся до Ніка і дуже низько вклонився.
  
  
  "Аригато".
  
  
  Нік дуже низько вклонився. У нього боліла спина, але він це зробив.
  
  
  «Зроби і машимашіть».
  
  
  Імператор сказав: Ви можете йти, як ви пропонуєте. Ви, звичайно, маєте рацію. Це має зберігатися у секреті. Я думаю, я можу це зробити. Ви дасте все мені, будь ласка».
  
  
  Нік знову вклонився. «Тоді я піду. У нас дуже мало часу".
  
  
  «Хвилинку, будь ласка», - він зняв із шиї золотий сонячний промінь, прикрашений коштовним камінням, і простягнув його Ніку на золотому ланцюжку.
  
  
  «Ви приймете це, будь ласка. Я бажаю цього».
  
  
  Нік забрав медаль. Золото та коштовності виблискували у слабкому світлі. "Дякую."
  
  
  Тоді він побачив камеру і згадав, що ця людина була відомим жучком із затвором. Камера лежала на маленькому столику в кутку кімнати і, мабуть, була принесена з собою по неуважності. Нік підійшов до столу і взяв камеру. У розетці був флеш-куб.
  
  
  Нік знову вклонився. «Можу я використати це. Запис, як ви знаєте. Це важливо".
  
  
  Маленький чоловічок глибоко вклонився. "Звісно. Але я пропоную поспішити. Мені здається, я чую літак зараз».
  
  
  Це був гелікоптер, але Нік цього не сказав. Він осідлав Філстона і сфотографував мертве обличчя. Ще раз для впевненості, потім він знову вклонився.
  
  
  "Мені доведеться залишити камеру".
  
  
  "Звісно. Ітаскимашіть. А тепер – сайонара!»
  
  
  "Сайонара!"
  
  
  Вони вклонилися одне одному.
  
  
  Він дістався «Лінкольна», коли перший вертоліт прилетів і завис над землею. Посадкові вогні – смуги біло-блакитного сяйва – димились у сирому нічному повітрі.
  
  
  Кіллмайстер увімкнув передачу «Лінкольна» і почав виїжджати з провулку.
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  
  Хоук сказав рівно о дев'ятій, у п'ятницю вранці.
  
  
  Нік Картер спізнився на дві хвилини. Він не почував себе погано з цього приводу. Зважаючи на все, він подумав, що має право на кілька хвилин відпочинку. Він був тут. Дякую International Dateline.
  
  
  На ньому був один з його нових костюмів, легка весняна фланелева тканина, і його права рука була в гіпсі майже до ліктя. Смужки клею утворили візерунок у вигляді хрестиків-нуліків на його худому обличчі. Він все ще сильно шкутильгав, коли увійшов до приймальні. Делія Стоукс сиділа за друкарською машинкою.
  
  
  Вона подивилася на нього з голови до ніг і променисто посміхнулася. «Я така рада, Нік. Ми трохи хвилювалися».
  
  
  «Я і сам якийсь час трохи хвилювався. Вони там?"
  
  
  «Так. З половини минулого – чекають на тебе».
  
  
  "Хммм, ти знаєш, чи сказав їм щось Хоук?"
  
  
  «Він цього не зробив. Чекає на тебе. На даний момент відомо лише нам трьом».
  
  
  Нік поправив краватку. "Дякую, люба. Нагадай мені, щоб я купив тобі пити після. Невелике святкування».
  
  
  Делія посміхнулася. «Та ти думаєш, тобі слід проводити час із старшою жінкою. Зрештою, я більше не дівчинка-скаут.
  
  
  «Припини, Деліє. Ще одна така тріщина, і ти підірвеш мене».
  
  
  В інтеркомі почувся нетерплячий хрип. «Делія! Впустіть Ніка, будь ласка».
  
  
  Делія похитала головою. "У нього вуха як у кішки".
  
  
  "Вбудований гідролокатор". Він увійшов до внутрішнього кабінету.
  
  
  У Хоука в роті була сигара. Целофан все ще був на ньому. Це означало, що він був схвильований і намагався цього не показувати. Він довго розмовляв з Хоуком телефоном, і старий наполягав на тому, щоб розіграти цю невелику сцену. Нік цього не розумів, за винятком того, що Хоук намагався зробити якийсь драматичний ефект. Але з якою метою?
  
  
  Хоук познайомив його з Сесілом Обрі та людиною на ім'я Теренс, похмурим довготелесим шотландцем, який просто кивнув і затяг непристойну трубку.
  
  
  Було принесено додаткові стільці. Коли всі сіли, Хоук сказав: «Добре, Сесіле. Скажи йому, що хочеш».
  
  
  Нік слухав зі зростаючим подивом і подивом. Хоук уникав його погляду. Що задумав старий диявол?
  
  
  Сесіл Обрі швидко пройшов через це. Виявилося, що він хотів, щоб Нік поїхав до Японії і зробив те, що Нік щойно був у Японії і зробив.
  
  
  Наприкінці Обрі сказав: «Річард Філстон надзвичайно небезпечний. Я пропоную вам убити його на місці, а не намагатись схопити».
  
  
  Нік глянув на Хоука. Старий невинно дивився в стелю.
  
  
  Нік вийняв глянсову фотографію з внутрішньої кишені.
  
  
  і вручив його великому англійцю. "Це ваша людина Філстон?"
  
  
  Сесіл Обрі дивився на мертве обличчя, на голену голову. Його рота відкрився, і його щелепа відвисла.
  
  
  «Будь я проклятий! Схожий – але без волосся це трохи складно – я не впевнений».
  
  
  Шотландець підійшов подивитися. Один швидкий погляд. Він поплескав свого начальника до плеча, потім кивнув Хоуку.
  
  
  «Це Філстон. У цьому немає жодних сумнівів. Не знаю, як ти це зробив, друже, але мої вітання».
  
  
  Він тихо додав Обрі: «Це Річард Філстон, Сесіле, і ви це знаєте».
  
  
  Сесіл Обрі поклав фотографію на стіл Хоука. «Так. Це Дік Філстон. Я довго на це чекав».
  
  
  Хоук пильно подивився на Ніка. «На даний момент все буде гаразд, Нік. Побачимося по обіді».
  
  
  Обрі підняв руку. «Але зачекайте – я хочу почути деякі подробиці. Це чудово і ... »
  
  
  "Пізніше", - сказав Хоук. «Пізніше, Сесіле, після того, як ми обговоримо наш дуже приватний бізнес».
  
  
  Обрі насупився. Закашлявся. Потім: О, так. Звісно, Девід. Тобі нема про що турбуватися. Я дотримуюсь свого слова». Біля дверей Нік озирнувся. Він ніколи раніше не бачив Хоука саме в такому світлі. Раптом його начальник став схожим на старого хитрого кота - кота, з розмазаним кремом.
  
  
  
  
  
  
  
  
  The Cobra Kill
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Вбивство "Червоної Кобри"
  
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  
  Вбивство "Червоної Кобри"
  
  
  
  переклад Льва Шкловського
  
  
  
  
  Назва оригіналу: The Cobra Kill
  
  
  
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  
  
  
  Я приїхав до Гонконгу, щоб зайнятися коханням, і опинився в епіцентрі війни. Тож я програв у цьому відношенні.
  
  
  Я не пробув у Королівській колонії протягом двох годин, перш ніж мене обдурив китайський неповнолітній правопорушник із малоймовірним ім'ям Майкрофт, я бачив, як убили поліцейського, яхту Семірамісу підірвали під моєю дупою, мене підстрелили. Ми з ним лежали у запашних водах гавані Гонконгу. У мене була дуже сильна підозра, що Червоний Тигр планував мене вбити. Я був певен, що вся поліція Гонконгу переслідує мене.
  
  
  У мене дійсно не було часу думати про Фредеріка Мастен-Ормсбі, яка нічого не підозрює причини всього цього, жінці, заради якої я приїхав до Гонконгу. Крім того, її навіть не було у Гонконгу.
  
  
  Клерк, який взяв телефон Фредеріки, сказав: «Поїхала. Поїхала до Сінгапуру на два тижні. Не знаю, коли вона повернеться.
  
  
  Але це мало значення. Менш ніж за хвилину після того, як я повісив слухавку, пролунали крики, і я був у занепокоєнні. Також було мало надії на те, що я не був своєрідною персоною нон грата для поліції Гонконгу і що мій бос Хоук вибухне, якщо я йому це скажу. Мені було наказано піти до консульства США та зателефонувати йому з перетворювачем голосу. Я так і зробив, одразу після того, як вибрався на берег у парку Вікторія, схожий на мокрого кота у спеку.
  
  
  Тепер я був один у кодовій кімнаті консульства, мені дали папір, олівець, подрібнювач, одноразовий блокнот і на мене холодно подивився перший аташе, що представився Вілкінсом. Аллістер Пембрук Вілкінс був зарозумілим засранцем, який одразу не злюбив мене. Можливо, це було особисте, але, можливо, йому просто не подобалося, як промоклі хлопці дерються через його задню стіну і входять до його консульства через кухню. Спочатку він не довіряв моїм повноваженням, але коли я сказав йому певне кодове слово, все стало трохи краще. Я був агентом AX, і я мав повне право користуватися його телефоном з перетворювачем голосу. Сам він AX також не любив, але в цьому немає нічого нового. Без зайвих слів я сказав Хоуку, що маю проблеми. «Немає більше свободи пересування?» Він принюхався, як старий тигр, не виставивши зуби перед величезним шматком м'яса. З тією різницею, що Хоук ще має зуби. На даний момент я сказав: Це все ще триває. Я все ще можу ходити Гонконгом, але це ризиковано, і я не знаю, як довго це триватиме».
  
  
  Я не був надто впевнений, що Аллістер Пембрук Вілкінс утримає поліцію Гонконгу, якщо вони прийдуть за мною.
  
  
  Тиша. Я чув дзижчання всіх тисяч миль дротів і тріск сигари старого.
  
  
  "Я повинен розповісти вам усе, сер?"
  
  
  Не зараз. Пізніше, коли побачу тебе знову. У мене тобі є робота. Найвищий пріоритет.
  
  
  "Кінець світу. Тоді це була велика робота».
  
  
  Цілком необхідно, щоб ти міг рухатися вільно, - сказав Яструб, - інакше ти мені не потрібен. Чи можете ви поїхати з Гонконгу, не звертаючись до консульства? Я не хочу жодним чином залучати уряд».
  
  
  Я вже сам думав про це.
  
  
  - Я можу це зробити, - сказав я. "У мене тут десь є зв'язок". Я не був так певен, коли говорив, але в моїй ситуації я не мав іншого вибору.
  
  
  "Але це має статися найближчим часом", - сказав я.
  
  
  Хоук зрозумів. 'Слухай. Тепер я віддаю вас джентльменові. Чи не закохуватися в нього, не міркувати і нічого не питати. Забирайтеся до біса з Гонконгу і зробіть цю роботу для мене».
  
  
  Він сказав кілька слів комусь поруч із ним, потім пролунав приємний низький голос. Культурний голос, який говорив англійською мовою з дуже легким акцентом.
  
  
  «Мене звуть Дато Ісмаїл бін Рахман. Це щось означає для вас, містере N3?
  
  
  "Ти в чомусь лікар", - відповів я. «Напевно, не в медицині. Ви з уряду Малайзії?
  
  
  У його глибокій посмішці була вдячність. 'Вірно. Якщо бути точним, із кабінету міністрів, а точніше, то я міністр без портфеля». ...
  
  
  Це означало служба безпеки. Служба безпеки Малайзії Політична чи громадянська.
  
  
  - Наскільки я розумію, ви бували в Малакці раніше, містере N3? - Продовжував голос.
  
  
  "Так, трохи". Це було під час мого попереднього відрядження до В'єтнаму. Полювання та можливі вбивства привели мене до Малайського півострова.
  
  
  "Ви говорите малайською?"
  
  
  «Трохи, але я швидко розмовляю кантонською».
  
  
  'Чудово. Дуже добре. Хоча я думаю, що це майже повністю відбуватиметься у джунглях, де ваш кантонський діалект буде вам малопридатним. Я, і під цим я маю на увазі мій уряд, звичайно, хочу, щоб ви вбили людину для нас, містере N3. Ваш уряд виявив крайню готовність до співпраці і дав мені дозвіл працювати з вашим містером Хоуком. Він запевнив мене, що ви є експертом у цих питаннях і найкраще підходите для цієї роботи».
  
  
  Вся ця метушня починала мене трохи втомлювати. Двері кодової кімнати прочинилися, і Вілкінс зазирнув усередину. Я кинув погляд у його бік. Вілкінс насупився, і двері знову зачинилися.
  
  
  - Як звати ту людину, яку ви хочете вбити, сер?
  
  
  «Його звати Лім Джанг, китаєць. До китайських заворушень в Індонезії – тепер близько восьми років тому – Лім Джанг був найвпливовішим комуністичним агітатором у всій Індонезії. Звісно, під іншим ім'ям. Якимось чином, на превеликий жаль, йому вдалося уникнути різанини, що послідувала за китайськими заворушеннями».
  
  
  Кодові кімнати та телефони з перетворювачами мови - чудові винаходи, бо де ще ви почуєте з офіційного боку, що уряд сам влаштував різанину.
  
  
  Тиша. На задньому плані я чув, як Хоук прочищає горло.
  
  
  - Ім'я Лім Джанг щось для вас означає, містере N3?
  
  
  «Трохи, сер. Я чув, як він пропадав кілька разів, але поки не знаю, де він. Отже, я розумію, що Лім Джанг зараз перебуває в Малакці, через що там багато заворушень, і що ви хочете, щоб він якомога тихіше підійшов до свого кінця. Це все, сер?
  
  
  Я як чорт хотів вибратися з консульства.
  
  
  «Це все, містере N3. Лім Джанг приносить нам чимало неприємностей, хоча ми ніколи офіційно не чули про його існування. Це погано позначиться на торгівлі та нашому туризмі. Ми хочемо, щоб він помер, містере N3, і, як ви висловилися, «тихо». Мій уряд просто хоче, щоб ця людина зникла. Але тепер я бачу, як ваш містер Хоук робить жести, які означають, що маєте мало часу. Це дуже погано. Мені самому було б приємніше пояснити це питання особисто Вам. Це майже іронічно, що я поїхав за вами до Вашингтона.
  
  
  Хоук був біля телефону. Він закашлявся, мало не луснувши. Якщо і є щось, чого старий терпіти не може, то це красномовство. Двері відчинилися, і зайшов Уілкінс. Я люто глянув на нього, але він продовжував заходити. Я кладу руку на слухавку. Вілкінс простяг мені записку, на якій було щось подряпано чорним олівцем.
  
  
  
  
  Мій представник у поліції Гонконгу повідомив мені, що кілька офіцерів їдуть сюди, щоб розшукати вас. Можуть приїхати за десять хвилин.
  
  
  
  
  Я здивувався, що він її не підписав. Він окинув мене холодним поглядом і зник, сильно зачинивши за собою двері. Я мусив сказати йому, що недооцінив його. Хоук пирхнув телефоном. 'Що, чорт забирай, відбувається. Чому ти мені не відповідаєш?
  
  
  Я пояснив йому це і сказав, що може поговорити ще п'ять хвилин.
  
  
  Він використав це дуже добре. Коли потреба велика, цей чоловік може бути чудовим. Він дав мені кілька контактів у Сінгапурі та пообіцяв мені всі гроші, які мені знадобляться. Я не думав, що зараз слушний час, щоб сказати йому зараз, що уряд США щойно зазнав збитків від злегка пошкодженої яхти вартістю близько двохсот тисяч доларів. У мене просто не було часу. Хоук використав лише половину свого часу, коли я вже йшов до виходу із цього місця.
  
  
  Вілкінс чекав на мене біля зелених дверей, що вели до кухні та приміщення для прислуги. Він все ще виглядав похмурим, і, схоже, йому все ще не подобався я чи те, що я уявляв. Але в той момент, коли я пройшов повз нього, він узяв мене за руку.
  
  
  «Поверніть ліворуч, коли опинитеся над стіною. Там є дорога. Не звертайте уваги на безлад. Ця дорога приведе вас до Cash Alley, та тоді Snake Row. Цей район є повністю китайський, і ви не знайдете там таксі. Але, можливо, ви зустрінете рикшу».
  
  
  Я подякував йому і продовжив шлях. «Поліція має бути тут із хвилини на хвилину. Мені це зовсім не подобається. Я отримав суворий наказ не зв'язатися з вашими людьми.
  
  
  Я кивнув і ще раз подякував йому.
  
  
  Він почав виглядати трохи зневіреним. «Що я маю їм сказати? Я не люблю брехати.
  
  
  Я глянув на нього на мить. - 'Чому ні? Ви ж дипломат, чи не так?
  
  
  «Я маю власну роботу. Я взагалі не можу дозволити собі неприємностей із поліцією».
  
  
  Я пройшов через кухню і опинився в маленькому дворику, повному сміттєвих баків. Ніхто з китайських слуг не звернув на нас уваги. Я знав, що вони не розмовлятимуть. Якщо тільки у консульстві не було поліцейського інформатора. Це було можливо, хоч мені це здавалося малоймовірним.
  
  
  Вілкінс все ще йшов зі мною.
  
  
  «Придумай хитрощі», - сказав я. «Ви ніколи не чули про мене і не бачили мене. Трохи обуріться. Вони нічого не знають та просто намагаються щось зробити».
  
  
  Він кивнув, все ще хмурачись. - «Добре, як ви кажете. Я ніколи про тебе не чув.
  
  
  'Хороший хлопчик.'
  
  
  Потім йому довелося відпустити частину своєї афектації. Він похмуро глянув на мене і сказав: «О, якби це було правдою».
  
  
  Я ніжно поплескав його по плечу і попрощався. Він навіть не був таким поганим хлопцем для дипломата. Я залишив його серед сміттєвих баків.
  
  
  У той момент, коли я переліз через задню стіну, я почув десь дзвін перед будинком.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  
  
  
  Більшість агентів, особливо в мене, які більшу частину часу виконують грубішу роботу, мають власні джерела інформації та допомогу ззовні. Вони особисті і можуть коштувати життя чи смерті. Ви маєте це лише для себе. Ви не передає їх іншим агентам, навіть своєї власної організації.
  
  
  Хоук знав, що ці люди належать мені. Звісно. Але він ніколи не питав про них. Я б все одно йому не сказав, окрім як під примусом. Крім того, у нього були свої ресурси і набагато більше, ніж у мене.
  
  
  Однією з причин, і, звичайно, не останньої, разючого успіху Кіма Філбі у збереженні анонімності та вторгненні в наші служби безпеки та британської SIS, як він це робив, був його талант збирати та використовувати ці ресурси. У нього їх були сотні, і він використав їх із дивовижним талантом.
  
  
  Сотні у мене не було. У мене був один, який зараз живе в Гонконгу. Той, на який я міг покластися, хоч і за свою ціну. Його звали Бен Томсон, колишній журналіст із Чикаго, який якийсь час сидів за вбивство своєї дружини та її коханого. Я давно не бачив Бена і майже не думав про нього. Мені це було не потрібно. Але тепер він мені знадобився. Він повинен був дати мені деяку інформацію та витягти мене з Гонконгу. Тому в той момент, коли я вийшов надвір, щоб узяти таксі, я подумав про нього. Бен Томсон відбув лише невелику частину свого вироку за вбивство. Він мав багато впливових друзів. Вони смикали за ниточки, звичайно, анонімно, як це заведено в таких випадках. Коли Бена звільнили, він залишив Чикаго і переїхав на Схід. Якийсь час він порався як журналіст-фрілансер, це паршива робота, багато з них помирають, стають алкоголіками чи наркоманами, а треті потрапляють у шпигунський бізнес.
  
  
  Я чув, що Бен добре пив, але його не вбило. Він пробув Сході близько десяти років і ставав легендою; те саме, що кричать у барах журналістів у всьому світі, коли вони знову відкривають пробку. Востаннє я бачив Бена було три роки тому, і востаннє я чув про нього у прес-клубі у Вашингтоні.
  
  
  Хтось на зразок мене досить часто тусується навколо журналістів. Ви можете багато чого навчитися, просто слухаючи, особливо якщо ви також роздаєте випивку.
  
  
  Я чув, що Бен купив собі стару хату, схожу на замок, десь на Лугард-роуд неподалік університету. Бен купив собі кілька молодих дівчат. Більшість із них були китаянками – деякі євразійками чи білими, яких він звільняв, коли їм виповнилося двадцять. Бен знався на багатьох речах і знав, де багато людей ховаються. Все, що ви хотіли дізнатися чи зробити, і за що можна було заплатити, ви могли отримати від Бена або дозволити йому це зробити. Бен буквально купався у грошах.
  
  
  Ви чуєте про нього такі речі. Почасти вони вірні. Частково не вірні. Але я був упевнений у двох речах про Бена Томсона: він не був звичайним інформатором і йому вдалося стати найуспішнішим китайським джерелом інформації у бізнесі. Дехто думав, що Бен безпосередньо пов'язаний із Пекіном. Можливо. Можливо ні. Я знав, що AX має досьє на Бена, але Хоук не знав, що я знаю Бена особисто.
  
  
  Таксі проїхало повз тролейбус компанії Peak Tram. Я закурив американські сигарети, які я вкрав зі столу в кодовій кімнаті – мої власні із золотими фільтрами виявилися не дуже стійкими до вологості в гавані Гонконгу. І я думав про Бене і про китайських інформаторів загалом. Китайські інформатори - це, як правило, дипломати, вчені та люди, які займають певний стан. Всі вони багато знають про Схід і особливо про Китай. Вони дуже уважно вивчають китайські прес-релізи та точно знають, як читати між рядками. Найчастіше вони відкрито висловлюють свою думку, але навряд чи хтось згадає їхнє ім'я або заявить про себе публічно. Це, мабуть, і найбезпечніший спосіб.
  
  
  Бен Томсон – виняток. Він пише газету «Привіт із Гонконгу» і сам її розповсюджує. Це щотижневий та обмежений тираж – гонконгські плітки не користуються великим попитом у Crabtree Corners – але деякі з його клієнтів можуть вас здивувати. «Нью-Йорк» і «Лондон Таймс» - це лише дві назви. Я читав його колонку, бачив, як її читав Хоук, і знаю, що її читають у Сполучених Штатах та на Даунінг-стріт. Це дає Бену певний престиж, а також дає йому неабияку частку влади. Іноді він може таємно надавати деякі послуги VIP-персонам цього світу, а це, у свою чергу, може принести йому деяку користь - наприклад, давати йому спокій, коли його заняття вкрай ризиковані.
  
  
  Бен вийшов далеко за межі своєї тюремної клітки. Я подумав про це, коли заплатив за таксі і підійшов до сірої брами, що вела до довгої бетонної дороги. Тут, на Піці, було темно та прохолодно. Я скривився. Я був ще зовсім мокрий і сподівався, що Бен дасть трохи віскі та одяг. Якщо розповіді вірні, швидше за все, він мав цей скотч.
  
  
  Великі залізні ворота, прикрашені завитою золотою літерою Т, були відчинені. Коли я підійшов до будки охоронця біля воріт, я почув хропіння. Молодий китаєць спав під маленькою лампочкою. Він схрестив руки перед собою на старому столі і поклав на них голову. У нього було блискуче темне волосся безладно, і він був одягнений у спортивну сорочку з квітковим малюнком. На вигляд йому було років з двадцять. Отже, пристрій безпеки Бена працював не дуже добре. Але, можливо, це йому й не потрібно.
  
  
  Я піднявся по під'їзній доріжці і пройшов повз ставка, ставка з ліліями і вузького мосту, що веде до чагарників сосен, іноді з китайським інжиром і камфорними деревами.
  
  
  Нічна сова на дереві спостерігала за ніччю і десь пролунав крик.
  
  
  У хаті горіло два світильники. Один нагорі та один внизу. Чомусь світло на ганку залишили увімкненим. Місяця було достатньо, щоб побачити, що будинок справді був справжнім замком: чотириповерхові фронтони, зубчасті стіни та вежі, готичний жах вікторіанської епохи, збудований із пошарпаного вапняку. Я підійшов до ґанку і подзвонив у дзвінок.
  
  
  Двері відчинила стара ама у вицвілому бавовняному чонсі. Її зуби були в іншому місці, і вона щось бурмотіла мені. Позад неї я побачив проблиск жовтого світла на полірованій підлозі коридору.
  
  
  Нарешті мені вдалося переконати, що я нічого не продаю, але що я друг містера Томсо і хочу з ним поговорити. Вона була явно спантеличена тим, що мені вдалося пройти повз охоронця біля воріт.
  
  
  "Хто ви, я можу сказати?"
  
  
  - Містер Арнесон. Кеннет Арнесон. Не було сенсу розповідати слугі, хто я такий.
  
  
  - Містер Орнвасо. Я скажу.'
  
  
  Вона побігла назад у хол і відчинила старомодні розсувні двері. Дівчина скрикнула не від шоку, а від подиву. Потім дівчина засміялася. Бен Томсон, як завжди грубо, щось сказав. Ама бурмотіла щось у відповідь і повернулася до мене. “Не знаю тебе. Іди зараз же. Будь ласка, містере.
  
  
  Двері все ще були відчинені. Я гукнув у хол.
  
  
  Ти знаєш цього Арнесона, Бен. Я з Чикаго.
  
  
  Дівчина знову засміялася тим вірним сміхом, який певний час видають дівчатка. Сміх раптово обірвався, і Бен Томсон підійшов до розсувних дверей, щоб глянути назовні. Я стояв на світлі, щоб він міг бачити моє обличчя.
  
  
  "Я можу впасти мертво", - сказав Бен.
  
  
  Він сказав амі щось китайською, звичайно, не кантонською, і вона зникла. Бен підійшов до мене коридором. Позаду нього, у світлі, що виходить із кімнати, я побачив, як дівчина вискочила, слідуючи за амою. Це була мила, і вона, чорт забирай, була лялька. На її обличчі був рожевий макіяж. Одна з її лимонно-жовтих грудок стирчала. За моїми оцінками їй було близько вісімнадцяти.
  
  
  Бен почекав, поки обидві жінки не зникли, потім він відчинив мені двері і пішов коридором у свій великий кабінет. На старовинному опіумному ліжку лежали подушки. Все виглядало досить зім'ятим. Бен зачинив за нами двері. Я глянув на нього з усмішкою.
  
  
  "Ти брудний старий збоченець".
  
  
  Він теж усміхнувся. У нього все ще були зуби, хоча більшість його мишачо-сірого волосся зникла. Бену вже було за шістдесят.
  
  
  «І ви один із тих негідників, які ведуть людей, не попередивши їх заздалегідь. Хоча я можу здогадатися чому, але ви обрали для цього гарний момент».
  
  
  "Це може зачекати, - сказав я, - а я не можу".
  
  
  «Чекай, чорт забирай? У моєму віці ви повинні це робити, якщо можете. У тебе не завжди виходить».
  
  
  У кам'яному осередку нудився ароматний дров'яний вогонь. Я зрушив камінну перегородку і повісив на неї куртку, щоб вона висохла. На задньому плані Бен брякнув склянками та пляшкою.
  
  
  «Я прийшов сюди не для того, щоб говорити про твоє сексуальне життя», - сказав я.
  
  
  'Я знаю це. Насправді про це дуже мало що можна сказати. Але я продовжую намагатись. До речі, як ви пройшли через ці ворота непоміченими?
  
  
  Я сказав йому.
  
  
  Він простяг мені склянку, наполовину наповнену віскі. Він вказав на чайний столик на високих коліщатках. «Сода, вода, крига, все, що завгодно. Зараз я п'ю це лише у чистому вигляді».
  
  
  Я зробив ковток віскі. Чудове. Я бачив, як він дивився на кобуру з Люгером і на піхви зі стилетом. Він не сказав про це жодного слова. Я також так не думав. Бен може знати, хто я і на кого працюю, але він буде останнім, хто скаже щось прямо. "Проклятий Лі", - сказав він. “Завжди спить, коли йому потрібно працювати. Добре, що мені це справді не потрібно. До того ж він добрий хлопчик, коли не спить – ха – тут працюють деякі з його сестер. І зарплатню він акуратно забирає додому».
  
  
  Я знав, що Лі зробив для нього. Чи знайшов для нього китайських дівчат. Швидше за все, з окупованих територій чи навіть із провінції з того боку кордону.
  
  
  Я зробив ще один ковток і сказав Бену з усмішкою: «Я прийшов сюди не для того, щоб говорити про Лі».
  
  
  Бен усміхнувся і кивнув головою. Потім він указав на шкіряне крісло. «Сигари, сигарети, все, що завгодно. Я знаю, навіщо ти прийшов, Ніке. Я чув, що на пристані якісь проблеми. Вони шукають хлопця на ім'я Арнесон, точніше Кеннет Арнесон. Його тіло ще не знайшли».
  
  
  Так воно і є, - сказав я, - і якщо це залежить від мене, то їм взагалі не потрібно шукати тіло. Вже точно не моє. Це одна з причин, через яку я тут. Мені потрібна допомога, Бене».
  
  
  "Добре, Нік. Досить нісенітниці. Хто перший?
  
  
  Поки ми жартували, він випив половину склянки віскі. Він знову наповнив його наполовину і випив, якби це була кока-кола. Світло в кімнаті було не найкраще, але я міг бачити, що робить з ним напій. Він був трохи опухлим, на носі і щоках були червоні вени, що лопнули. До того ж він був товстіший, ніж я пам'ятав. На ньому були штани, туфлі без шкарпеток та парчовий халат поверх оголеного торса. Густе волосся на його грудях було сивим. Світле волосся на його голові майже зникло, за винятком тонкої чубчика та кількох волосків на його блискучому черепі.
  
  
  Я глянув на стопку газет поруч із стільцем. Червоний Прапор та Фолькс Дагблад. Далі на столі з масиву палісандра лежав ще один стос. Взяв усе на дозвіллі. Я хотів почитати, якщо це можливо, і знав, що це безпечний будинок. Бен допив свою склянку і знову наповнив її. Цікаво, як йому це вдалося.
  
  
  "Я тебе спитаю", - сказав я. «Я хочу знати, чому мене торпедували минулої ночі, хто це зробив і чому вони так швидко помітили мене. Це спершу. Потім мені потрібна інформація про людину, яку звуть Лім Джанг, плюс деяка інформація про Індонезію та Малакку. Я також хочу, щоб ви вивезли мене з Гонконгу. Сьогодні вночі.'
  
  
  Бен кивнув і закурив довгу коричневу сигару. Я вийняв з коробки одну з його сигарет, запалив і почав чекати.
  
  
  Він потер щетину на підборідді і глянув на мене, як би оцінюючи банкіра.
  
  
  "Що за це?"
  
  
  Кожен член AX має особистий рахунок, з якого він може списувати «витрати» у разі виникнення надзвичайної ситуації. Як найстарший Killmaster, мій обліковий запис був другим після Хоку. Крім того, це була чортова надзвичайна ситуація.
  
  
  "Десять тисяч", - сказав я йому. "Американських доларів".
  
  
  Бен обдарував мене брудною усмішкою і махнув жирною рукою. «Я знаю, що американські. Я не працюю за такою ціною у гонконгській валюті. Ми ведемо бізнес. Я дам вам щось спочатку безкоштовно, а решта коштуватиме вам грошей. У мене це є в саду, і мені це не варте ні цента».
  
  
  Я випив віскі. "У вас гарний сад".
  
  
  'Найкращий. Мені знадобилося багато часу, щоб виростити його таким чином. Що стосується вас, то торпедування, це просто. На своїй останній роботі в цих краях ви вбили Джима Пок, виконавчого директора Червоних тигрів. Це правильно?'
  
  
  'Неправильно. Я не чіпав його пальцем. Проте. Я дещо повідомив про нього. Кілька слів у праві вуха».
  
  
  «Добре, це те саме. Я чув про це. Пекін хотів його смерті, тому що вони чули, що він продавав їх ... вашим людям. Отже, що ще.
  
  
  Я зняв туфлі та мокрі шкарпетки. «Сподіваюся, десяти тисяч вистачить на сухий одяг». Бен подув у мене блакитною хмарою і схвально кивнув головою. «Ти завжди був одним із тих засранців, які тримали рота на замку, Нік. Хороший спосіб залишитися живим».
  
  
  'Ще.'
  
  
  «Щойно цей Джим Пок помер, Тиграми почала правити нова людина. Двоюрідний брат Поки що. Ви знаєте, які китайці, коли справа стосується сімейної честі – і, крім того, там є честь та престиж. Престиж – це гроші. Ви починаєте це розуміти?
  
  
  Я почав це розуміти. Фактично я вже зрозумів це, я завжди це розумів, але я просто не думав про це. Я зайнята людина.
  
  
  Я розповів йому про хлопчика Майкрофта.
  
  
  'Я знаю. Дрібна сошка! з тих жебраків працюють на мафію. Їхній спосіб отримати оцінки за можливе гангстерство».
  
  
  «То як же він до мене дійшов так швидко, Бене? Боже мій, мені було неприємно, тільки-но мене поставили на облік в органах влади, потім мені захотілося прийняти душ, поголитися і випити.
  
  
  Бен коротко засміявся і зробив ковток. Тепер він випив лише половину своєї склянки. «Ці Червоні Тигри дуже добре організовані, Нік. Їхня служба прекрасна. Але це було просто. Востаннє, коли ви приїхали до Гонконгу, ви приїхали на яхті під назвою Corsair і прийшли до тієї ж пристані. Ти завдав Тиграм чимало неприємностей. Ви вбили Джима Поки. Тоді Тигри нічого не могли з тобою вдіяти, але коли у них з'явився новий бос і вони були реорганізовані, ви отримали мовний знак. Бойової сокири.
  
  
  Для мене це мало іронічний сенс, тому що емблема AX також є сокирою.
  
  
  «З таким самим успіхом вони могли досягти вашої смерті», - продовжив Бен. «У них у гавані багато шпигунів та джонок. Дехто провозить контрабанду, дехто обманює поліцейських, але всі вони насторожі. Вас могли побачити, як ви увійшли до гавані.
  
  
  Я осушив свою склянку і знову наповнив її.
  
  
  'Але ймовірніше, що я що у них був хтось на митниці, або що хтось спостерігав за самим яхт-клубом».
  
  
  "Не думаю, що це була гавань", - сказав я. «У мене було досить непоголене обличчя, і я носив сонячні окуляри. Крім того, я ніколи не був поруч із джонкою чи сампаном».
  
  
  Я сунув дупу до каміна, і вихопив ще одну сигарету. Це був той маленький хлопчик Майкрофт. Після того, як я поголився, стемніло. У цих Тигрів має бути моє фото, і це мені не подобається. Анітрохи. Якби я тоді впіймав цього Майкрофта, я б надер цю маленьку дупу його блакитного кольору.
  
  
  Все, що я міг зробити, це посміятися, знизати плечима і сказати: «Добре, Бене, це все пояснює. Мені завжди подобається знати, чому відбуваються певні речі. Давайте рухатись далі. Почни заробляти гроші».
  
  
  Було щастям побачити за роботою іншого експерта. Бен одягнув окуляри бабуси, в яких він був схожий на розпусного збудженого професора якоїсь жіночої школи-інтернату, і підійшов до шафи із зеленої сталі. Він відкрив ящик і вийняв стос паперів, який швидко перегорнув, повернувшись до мене спиною. Він вийняв аркуш паперу, поклав решту назад у ящик, закрив його і повернувся до мене. Він закурив нову сигару і жував її, що нагадало мені Хоука. Курить лише ці дешеві сигари.
  
  
  У кутку цокав високий гонконгський годинник. Я занепокоївся, але такого чоловіка, як Бен, не можна було поспішати. Він був старомодним журналістом. Він усе перевірив і коли він сказав, це було на 100% правдою.
  
  
  - Хммм, Лім Джанг? Колишня третя людина Хай Вай Тяо Ча По. Важко сказати, чим він зараз займається після того фіаско в Індонезії. Ймовірно, незначний член у списку громив.
  
  
  Хай Вай був міжнародним шпигунським апаратом Китаю. Єдиним відділом, про який я багато знав, був діючий відділ Teh Woe. Я вбив кількох із цих хлопців, коли вони намагалися на мене напасти.
  
  
  "Список невдач має сенс", - сказав я. Пекін ненавидить невдах. Це могло б пояснити, чому Лім Джанг зараз так живе в Малакці, що він хоче повернутися з успіхом». Він вивчав папір у руці, бабусині окуляри майже зісковзнули з його носа. Він потягся за своєю склянкою і осушив її, не дивлячись на неї. Потім він підняв палець.
  
  
  «Цей Лім – крутий. Тим більше, що йому не можна довіряти. Близько п'ятдесяти, в окулярах, зовнішність випускника вишу. Не п'є та не має нічого спільного з жінками чи хлопчиками. Схоже, він займається політикою чи організує Чинг Пао. Але це не правда. Він із Ті горе. Вбивця, хоч більше він цим не займається. У минулому він сам допомагав людям перейти у потойбічний світ».
  
  
  Бен потягнувся до пляшки і наповнив свою склянку, не відриваючи очей від паперу.
  
  
  «Отже, він убив деяких сам. Коли це повстання провалилося і членів його клубу було вбито, Лім Джанг втік і опинився на Суматрі. Там він влаштував свою невелику різанину в Бангкалісі, а потім, як вони думають, він перетнув Малакську протоку і пішов на півострів. Це можна зробити дуже просто. Протока в цьому місці не така вже широка.
  
  
  Я нічого не сказав. Я знав, що вже зробив помилку, охоче визнавши, що Лім Джанг знаходиться в Малакці. Ми всі робимо помилки, але це не найкраще, що можна робити в цьому бізнесі. Мене мало втішало те, що Бен Томсон знав, але помилка залишається помилкою.
  
  
  Він глянув на мене і посміхнувся. Він знову постукав по папері. «Тут досить мелодраматично, Нік. Після бійні у Бенгкалісі Ліма стали називати Червоною Коброю».
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  
  
  
  Оскільки зараз усе так розвивалося, я міг би зустрітися з Фредерікою Мастен-Ормсбі у Сінгапурі. Її образ, принаймні такий спокусливий, наскільки я запам'ятав її, був надрукований в «Сінгапур Таймс». Вона була важливою людиною на зборах Всесвітньої організації допомоги та зупинилася в готелі Малаккі.
  
  
  Я зареєструвався у Гудвуді. Традиційний, старий та з двома басейнами. Я сподівався вибрати підходящий басейн, щоб зустрітися з моїм контактом. Це було важливе. Якби я дійсно зустрівся з ним, якби міг, це був би мій єдиний контакт з урядом Малайзії та єдиний, який я, мабуть, колись отримав би. Усі вони хитро зіграли. Ніхто в офіційних колах не визнавав, що у джунглях є червоні партизани. Це погано для туризму, для торгівлі та тих гігантських іноземних позик, які вони намагалися отримати. Ніхто не вкладає свої гроші в країну, яка може бути захоплена комуністами.
  
  
  Особисто я, гуляючи Raffles Place і виглядав як будь-який інший турист, не думав, що у Червоної Кобри є інформатори. Мені довелося розсміятися, коли я згадав, що Бен Томсон, що посміхається, постукав по папері і вимовив мелодраматично це ім'я. Візит до Бена мене трохи підбадьорив.
  
  
  Бен добре заробив свої десять тисяч доларів. Він витяг мене з Гонконгу на рибальській джонці. За тридцять миль від Макао мене підібрав літаючий човен, який відлетів на дві тисячі миль на південь, де мене взяли на борт іншої джонки, яка в темряві доставила мене вгору річкою Сінгапур. Там я вибрався на берег, а потім був наданий самому собі.
  
  
  Ну, не зовсім звичайно. У мене був номер телефону, я набрав його і за півгодини зустрів австралійського джентльмена в наметі на вулиці Бугіс. Він був середніх років, ввічливий і зовсім не цікавився мною. Все, що він хотів, - це зробити свою роботу, щоб покінчити з цим якнайшвидше. Іноді, у глибокі моменти, я запитую себе, чи не витає навколо мене запах смерті. Він не назвав мені свого імені і не спитав моє. Він вручив мені величезну пачку банкнот, передав мені кілька інструкцій від Хоука і повів мене за покупками після того, як вперше дозволив мені прийняти душ, щоб змити цей брудний сморід. Це коштувало мені цілого шматка мила.
  
  
  Але коли я зареєструвався в Гудвуді, був ще опівдні. Я проспав годину, читав газети та думав про свій контакт. То була дівчина. Принаймні жінка. Я мав зустрітися з нею біля басейну. Поки що це виглядало багатообіцяюче, оскільки я помітив, що чудовиська та хобгобліни не люблять з'являтися біля басейнів.
  
  
  Тепер, трохи пізніше за два, я тусувався в Меморіальній залі Вікторії і розважався, спостерігаючи за водіями. Кожен автовласник у Сінгапурі вважає, що він гонщик і що завтра не існує. Сер Стемфорд навряд чи міг мріяти, що його власне місто якось перетвориться на іподром.
  
  
  У внутрішній та зовнішній гавані фрахтувальники, лайнери та військові кораблі гойдалися на якорях. Ближче, сампани металися туди-сюди, як дафнії, і люди Сінгапуру проносилися повз мене, навколо мене, а іноді й майже наскрізь.
  
  
  Китайці Сінгапуру, які досить багато, говорять на десятці різних діалектів. Індіанці можуть бути пенджабцями чи сикхами, чи тамілами, чи бенгальцями. Одна з найстаріших церков - вірменська, і люди сміються з урди, малайської, китайської та цейлонської мови. Коли місцеві тубільці приїжджають у велике місто, вони говорять мовою, яку розуміють лише вони. Негроїдні пігмеї говорять на семанзі, що я знаю, бо з деякими я зустрічався під час своєї попередньої місії щодо вбивства в Малакці. Негрити – чудові бійці, і уряд готує їх, щоб вони були відмінними борцями з партизанами. Звісно, про це не так багато говорять, бо у Малакці немає партизанів.
  
  
  Почався дощ, а це означало, що наближалося три години. Я впіймав рикшу і ризикнув життям. За кілька кварталів навіть я сильно злякався. Я заплатив йому і пішов під дощем назад у Гудвуд. Був час дощів. Траплялося так, що між трьома та п'ятьма годинами йде проливний дощ. Поки я йшов так, промоклий, як тоді, коли лежав у гавані Гонконгу, я думав про майбутню роботу в джунглях і не міг утриматися від сміху. Я сказав собі не забувати про лихоманку та сольові таблетки. Я сподівався, що мені не знадобляться ці пігулки від лихоманки, але я був певен, що скористаюся цими сольовими пігулками. Я можу спітніти, як кінь, на П'ятій авеню, але в тропічному лісі це навряд чи можливо.
  
  
  Щоб швидко випити, я увійшов до бару «Гордон», а потім повернувся до своєї кімнати. Я мав бути біля басейну о четвертій годині. Я прийняв душ, щоб змити дощ, надяг плавки і почистив люгер. Я завжди роблю це як солдат чистить черевики, коли йому більше нічого робити.
  
  
  Мої плавки були білі із емблемою червоного хреста. Я успішно пройшов випробування з рятувального плавання. Людина з Австралії приготувала для мене одяг у своїй квартирі – замовлення від Хока. Тепер, коли я курив сигарету і чистив Люгер, я пригадував кодове слово, щоб назвати його і не розсміятися. Іноді мені здається, що Хоук забагато читає Сакса Ромера.
  
  
  Звичайно, старий має рацію. Життя агента висить на безлічі ниток. Всі ці хитрощі і та, що таїться за шпалерами, на щось годяться. Це зберігає вам життя. Я знаю це.
  
  
  Я подивився на білий телефон і подумав про Фредді, так близько від мене тут, у Сінгапурі. Тоді я просто перестав думати про це. Ні, тільки поки я працював. Тільки у виняткових випадках. І тільки з кимось із цієї професії, леді із сестринської гільдії, якій я принаймні міг довіряти.
  
  
  І останнє, як я мав визнати, коли готував собі останній ковток перед тим, як спуститися до басейну, було трудом. Тому, кому ви могли довіряти?
  
  
  Без десятої чотири дощ припинився. Знову визирнуло сонце, і Сінгапур перетворився на парову лазню. Кондиціонер приємно пестив мою шкіру і м'яко дзижчав. Я знову подумав про джунглі переді мною і внутрішньо затремтів. Мені ніколи так не подобалися ці джунглі. Якби тільки вони могли придумати мені якийсь спосіб кондиціонування повітря.
  
  
  Зі свого вікна я побачив гарний білий туман, що піднімався над великим садом готелю. Піді мною лежала величезна клумба з червоних і білих бенга райя, різновиди гібіскусу, їхньої національної квітки. На вулиці було досить тепло, і зустріч біля басейну не здавалася такою вже поганою ідеєю.
  
  
  Я поклав люгер і стилет у водонепроникну сумку, обережно застебнув блискавку і опустив у раковину унітазу. Це було досить дитяче місце, і це ні на мить не обдурило б професіоналів, але мене більше турбували слуги, які виконують свою роботу. Якби мене переслідували професіонали, я це дізнався б досить скоро. Я так не думав. Я справді був певен, що чистий. Я був Кеннетом Арнесоном, джентльменом-туристом - багато грошей, лінивий і надто багато п'є. Тепер він був у заслуженій відпустці після роботи на заводі з виробництва бензопилу в Індіанаполісі. Тих, хто шукає пригод. Маленькі. Отож, жінки. AX досить гарний у цих речах.
  
  
  Я взяв легкий килимок з батіку - готельний сервіс - і спустився до басейну; для плавців був спеціальний ліфт. Він зупинився на другому і увійшла американська пара. Вона була світловолосою і смаглявою, і поглядом знавця пробігла по моєму тілу. Вона посміхнулася мені, закликаючи чоловіка щось із цим поробити. Він був товстий, смаглявий, похмурий, жував сигари, і йому було начхати. Я уникав її погляду і співав брудну французьку мелодію. Жоден із них не відповів, що не дивно. Я навчився цього в Алжирі, в місці, яке перетворює площу Пігаль на своєрідну недільну школу. Крім мого співу, під час спуску ми мовчали всіма мовами. Їхню нудьгу можна було розрізати ножем. Нудьга! Це те, що агенту АХ ніколи не потрібно турбуватися. Ви можете швидко вийти з ладу, але принаймні це не нудьга. Мені пощастило. Один із басейнів був закритий на ремонт. Це означало, що, принаймні, мені не потрібно було ходити туди-сюди між двома басейнами в пошуках свого контакту. Дівчина. Це все, що я знав. Про контакт подбає жінка.
  
  
  Басейн був гарний. Не якась проклята штука у формі нирки, яка марнує простір, а квадратний і глибокий, з безліччю трамплінів і плотів. Обідок із чистого білого піску опоясал весь басейн. Половина його була вкрита скляним дахом. Там пісок завжди був сухим, а скло було спеціально пристосовано, щоб відфільтровувати найсильніші сонячні промені. Якщо ви хотіли підсмажити себе і не було дощу, ви просто лягали на відкритий пісок.
  
  
  Там була звичайна кількість столів, стільців, шезлонгів та циновок від сонця. Хлопчики з Малайзії в білих халатах ходили туди-сюди з напоями. У басейну мав свій маленький бар. Але пити не хотілося. Я хотів контакту.
  
  
  Я взяв дошку для стрибків у воду, щоб вона могла бачити мої білі шорти з червоним хрестом (тобто наклейкою Червоного Хреста). Потім кілька разів переплив басейн у всій його довжині. У той момент, коли я виліз із води і розтягнувся на сухому піску під навісом, годинник «Перно» над стійкою показував десять четвертий. Я розслабився, поклав голову на руки і заплющив очі. Майже. З іншого боку, де пісок був ще вологим, нікого. Тож це зменшило його вдвічі. Я почав з одного кінця басейну праворуч і продовжив свій шлях. Спочатку я мало не облажався, мало не розсміявшись. З чим би ви не зіткнулися. Їй було близько п'ятдесяти, і в неї було обличчя недоумкуватого херувима. Її волосся було блідо-блакитним, і вона сиділа в шезлонгу, в'язала і носила норковий палантин. Сонце, що впало через навіс, освітило безліч каменів на її руках і майже засліпило мене. Щоб відновити самовладання, мені довелося відвернутися. Я позіхнув і озирнувся у вигаданому нудьгу, потім знову закрив голову руками.
  
  
  Товстий джентльмен із сигарою зіштовхнув у воду жилисту дружину. Незважаючи на сигару, диявольський вираз його обличчя було ясно видно. Його дружина щось крикнула, коли повернулася, щось щодо хімічної завивки. Він кинув на неї останній лютий погляд і попрямував до бару. Очевидно, не пара в медовому місяці.
  
  
  Інша пара була у медовому місяці. Вони були трохи дорослішими за дітей. Вони лежали так близько один до одного на гумовому килимку, що здавалося, що вони чимось зайняті. Принаймні, вона щось з ним робила, бо час від часу він боязко озирався очима, що заскленіли, і з німим виразом обличчя, коли його ноги смикалися вгору і вниз.
  
  
  Більше пар. Але нічого особливого. Крихітка дівчинка, яка виглядала англійкою і краєм ока спостерігала за мною. Але то була не вона. Вона подивилася на мене, як на чоловіка, подивилася на моє тіло.
  
  
  Китайська дівчина, спокійна та стримана, курила та читала книгу в м'якій обкладинці. Купка малайзійців, які явно були зайняті справами. Але більше нічого. Нічого такого. На той час я підійшов до бару; це був невеликий овальний бамбуковий футляр із шістьма стільцями. Високий хлопець у білому, з жирним волоссям і в сонячних окулярах розмовляв із темноволосою дівчиною, у якої був одяг на кілька сотень доларів, що висів навколо дівочої фігури. Вона була дуже нафарбована. Жодних купальниць. Їм тут справді не місце. Вони належать Прінс-стріт.
  
  
  Поруч із ним був мій курець сигар, вказуючи на пляшку, в якій, мабуть, був Бурбон. Його дружини ніде не було. Напевно, зараз у перукарні. Залишилося три стільці. Двоє з них були зайняті. Обидві дівчата були гарненькими, але одна з них була білою, і я чомусь не чекав на білу дівчину. Це не мало нічого спільного з логікою, але я на це просто не очікував.
  
  
  Біла дівчина однією рукою розмахувала купальною шапочкою, а іншою грала з мартіні. У неї було золотисто-світле волосся, а шкіра була надто світлою для того, хто багато часу проводить на сонці. Здавалося, вона єдина з двох розмовляла.
  
  
  Інша дівчина була наполовину повернута до мене, схрестивши довгі ноги. "Довгі" означає: дійсно довгі. Є чоловіки, які воліють груди, інші чоловіки – обличчя, а треті – струнку дупу. Картер – міцний чоловік. Можу додати, якщо маю час і не треба працювати: Картер теж знавець. Ці ніжки були класичними. Мрія кожного поціновувача.
  
  
  Я поволі підняв погляд. Я люблю це. Звичайно, вона не була моєю знайомою, але більше мені не було чого робити. Це не завадить моїй роботі. Навіть Хоук не міг сказати мені цього.
  
  
  Більшість чоловіків цього не знають, але ви можете багато дізнатися про жінку з її ніг. Вони були аристократично вузькими, з високими підйомами та незабарвленими нігтями. Її кісточки були покриті світлою шкірою поверх ідеальних кісток. Звідти нагору. Саме правильна відстань між її кісточкою і коліном. Чітке викривлення сухожиль підколінної ямки. Потім перейдемо до абсолютної досконалості її стегон. Вона рухалася туди-сюди на стільці, демонструючи швидке посмикування м'язів під м'яким, темним, золотисто-коричневим кольором обличчя. Це були ноги віку. Гран-прі.
  
  
  На ній не було нічого, що можна було б назвати бікіні. На білій дівчині було щось подібне, але моя темна красуня мала те, що ліберальний член гільдії скрипкових майстрів міг би назвати стрінгами. Її бюстгальтер був приблизно такою самою пропорцією. Він просто прикривав соски - я думаю, на ньому було написано "Гудвуд" - але коли вона нахилилася, щоб почухати кісточку, бюстгальтер зник, і я все міг бачити. Ідеальні груди, які залежали від настільки ж ідеально сформованого тулуба.
  
  
  Картер, сказав я собі, ти станеш чудовим поетом, але ти збоченець.
  
  
  Вона знову сіла і щось сказала білій дівчині.
  
  
  Обидві дівчата зісковзнули зі стільців і підійшли до мене, до іншого кінця басейну з планом високого занурення. Я зітхнув і закопався в пісок, мов похмурий краб із брудними думками. Це не могла бути вона. Мені дуже пощастило, успіх Картера завжди великий, але не настільки. Отже, ми залишаємо мандрівне еротичне диво у спокої та продовжуємо свою роботу.
  
  
  Вони пройшли п'ять футів, бовтаючи. Дівчата базікають не підозрюючи про те, що цей розпусний агент АХ заривається в пісок. Вночі мені снилися сни, сповнені бажань... Блискучі ноги – білі та темні, чорні та білі – балаканина, балаканина. Вони були вже за шість метрів від мене, коли смаглява дівчина голосно сказала англійською: «Гей, Ісусе, я забула свій капелюх. Швидше повертайся, Джені.
  
  
  Я дивився, примружившись. І що дивився. Вона обернулася і побігла назад до невеликого бару. Вона не дивилася у мій бік, я для неї не існував. Ці ідеальні ноги ритмічно піднімалися та опускалися. Вона побігла до мене, не помітивши мене, спіткнулася про мене і впала головою на пісок з іншого боку від мене.
  
  
  Тож мені може пощастити.
  
  
  Я вже стояв поряд з нею, простягав руку і вибачався. З моєю найкращою усмішкою я посміхнувся, повернувшись до своєї ролі Кеннета Арнесона.
  
  
  «Вибачте мені», - сказав я вголос. Я хотів, щоб усе це почули, і я знав, що вона також цього хоче. «Незграбно з мого боку просто лежати тут. Але я такий страшенно великий. Навряд чи я міг сховатися від вас».
  
  
  Вона дозволила мені схопити її за руку та підняти на ноги. На дотик кулька нагадувала рисовий папір. Можливо, сигаретний папір. Вона засунула його мені в долоню.
  
  
  Її очі були такими ж карими, як і її тіло. Вона холодно посміхнулася до мене. - Так, ви досить високі. Але то була моя провина. Я не звертала уваги на те, куди йшла. До того ж без окулярів я трохи короткозора. Дякую, я більше не постраждала».
  
  
  Я взяв її за руку і залишився у своїй ролі. «Можу я вам дещо запропонувати? У Сполучених Штатах це звичай, коли ви когось збиваєте з ніг». Я кивнув її подрузі, яка з цікавістю спостерігала за нами. Схоже, ніхто крім цієї маленької англійської блондинки цього не помітив. Вона закусила нижню губу маленькими блискучими зубками.
  
  
  Я все ще тримав її за руку. «Звичайно, разом із твоєю дівчиною. Чому ні? Я просто нешкідливий американський турист».
  
  
  Вона прибрала руку і дозволила льоду задзвеніти у її голосі.
  
  
  "Я не можу. Неможливо. До побачення.'
  
  
  Навіть її соковита дупа виражала стиль, коли вона обернулася і пішла назад до бару. Ці американці теж такі наполегливі.
  
  
  Вона справді залишила купальну шапочку на стійці бару. Виходить, вона була профі. Я знизав плечима, граючи свою роль перед моїм єдиним глядачем, і знову кинувся в пісок. Маленька англійка посміхнулася мені явно привабливою усмішкою, але я проігнорував її та надув губи.
  
  
  Пара, яка проводила медовий місяць, навіть не помітила інциденту.
  
  
  Я повернувся до своєї кімнати і зачинив двері.
  
  
  То був невеликий шматочок рисового паперу. Синє чорнило, дуже тонке і дуже жіночне, читаємо: Curry tiffin - 324-17-6826. У телефонних номерах Сінгапуру не більше семи цифр. Це -17- мало бути покажчиком часу. Сімнадцята година. П'ять годин пополудні. Вона добре попрацювала. Було без чверті п'ять.
  
  
  Я лаяв себе за власне неадекватне мислення. Звичайно, вона буде використовувати телефон, щоб надіслати повідомлення. Якщо тільки вона не мала на увазі п'ятої ранку, але я в цьому сумнівався.
  
  
  Я налив собі випити і стояв біля вікна, дивлячись на гібіскус піді мною, поки не стало так пізно. Вона відповіла на перший дзвінок. Отже, вона була в готелі чи зовсім поряд. Може, десь у магазині. 'Вітання?' - Вона сказала це англійською. Я вже здогадався, що вона має мати англійське виховання.
  
  
  Я запитав. - "Це Каррі Тіфін?"
  
  
  "Так, хто ти?"
  
  
  «Дакойт. Але не лякайтеся. Я не такий жахливий, як моє кодове ім'я».
  
  
  Нервове хихикання, яке знову було негайно придушене. - Це громадський телефон.
  
  
  "Він має бути безпечним, якщо ви хочете його використовувати".
  
  
  «Ну, на мить. Ходімо далі?
  
  
  "Звичайно", - сказав я. 'Де і коли?'
  
  
  'У мене. Я сама, бо всіх слуг відпустила. Асперіанська дорога 928. Це та частина Квітневих пагорбів. Ти знаєш це?'
  
  
  "Я так думаю. Коли?
  
  
  'Десять годин. До побачення.'
  
  
  'Почекай секунду. Де ти зараз?
  
  
  Її голос став дуже крутим. 'Чому? Я правда не розумію... '
  
  
  Я дозволив своєму голосу звучати так само круто, як і її.
  
  
  «Послухайте, Каррі, якщо ви почнете мені не довіряти зараз, ми не зможемо успішно співпрацювати. А якщо так, нам краще одразу дізнатися».
  
  
  «Це не так, але чому ви маєте це знати? Я не розумію, чому ...'
  
  
  «Бо мені може знадобитися безпечний телефон». Я говорив коротко. "Цей причини достатньо?"
  
  
  'Звісно. Я не думала про це. Просто перукарка тут, у готелі. Мадам Руді. Ми старі друзі, і я можу користуватись її особистим кабінетом. Звісно, за певну плату.
  
  
  'Звісно.' До мене прийшла нова думка. «Скажи мені, каррі, чи є зараз там жилиста білява американка?»
  
  
  'Небеса. Звідки ти це знаєш? Коли я увійшла, одна із дівчат плакала – ця жахлива жінка кричала на всіх».
  
  
  «Так, - подумав я, 'Вірно.'
  
  
  "Але як ви впізнали?"
  
  
  "Я народився розумним".
  
  
  Вона засміялася. То справжній сміх. Але від нього прийшло її хвилювання. Це була страшенно напружена жінка. Я вже почав трохи це уявляти.
  
  
  «Я чув, що всі американці божевільні. Тепер я починаю у це вірити».
  
  
  "Не все", - сказав я. Поки що, Каррі Тіфін. До десятої години.
  
  
  Я кинув листок в унітаз і прийняв ще один душ, щоб позбутися запаху повітря в басейні. Намилившись, я подумав про її ноги, про те, як вона вирвала руку в мене, і про те, як вона нервувала. Вона надто нервувала, і я не люблю працювати з нервовими людьми. Ось чому я трохи подразнив її. Я ставив собі запитання, а чи не була інша причина її нервозності. Щось інше, ніж просто характер нашої роботи.
  
  
  Коли я вийшов з душу, у двері постукали. Слуга дав мені вечірні газети. Я випив ще склянку, перевдягся в лляні шорти і ліг на ліжко, щоб почитати. Мене мало що цікавило. Суперечки між малайзійцями та філіппінцями стали звучати ворожіше. Вони сперечалися про Сабе, частину Північного Борнео, яку обидві країни претендували. Біля берегів Сандакана в морі Сулу було помічено філіппінського есмінця, і тепер малайзійці кричали і погрожували подати на це скаргу Організації Об'єднаних Націй. Принц Абдул, прем'єр-міністр Малаккі, збирався скликати екстрене засідання кабінету міністрів. Довелося позіхнути.
  
  
  Повідомлення: На узбережжі Саравака стався новий спалах піратства. Я про це читав раніше. Піратство біля берегів Борнея було досить прибутковим бізнесом після смерті Білого раджі, і уряд, схоже, не міг цього впоратися.
  
  
  Я позіхнув, закурив ще одну цигарку і зробив собі випивку. Я вже зголоднів.
  
  
  Повідомлення: Ще дещо про Саравак. Деякі з цих гарячих даяків напилися і відрізали кілька голів. Це настільки суперечить чинним стандартам, що це неприпустимо, і буде вжито суворих заходів.
  
  
  Я стяг з ліжка газети і знову позіхнув. Загалом, я міг зрозуміти, що уряд не має багато часу для занепокоєння з приводу Червоної Кобри, навіть якщо вони визнають її існування.
  
  
  Я залишив газети на столі і заснув. Незадовго до того, як я заснув, я вибухнув сміхом, знову на мить подумавши про кодове слово, присвоєне мені цього разу. Dacoit у перекладі з індуського означає clakait. У словнику він описаний як член банди грабіжників в Індії.
  
  
  Я знав з власного досвіду, що негідники іноді вдаються до удушення. Я часто це робив. Це тихо і швидко, і все, що вам потрібно - це шматок шнура або дроту. Пойндекстер, начальник служби озброєнь AX, придумав для мене гарний зашморг. Струна для фортепіано із дерев'яними ручками. Я запитував, чи справді Хоук читав ті книги Сакса Ромера, коли підбирав кодові імена, чи він просто пожартував з мене, старий на це здатний.
  
  
  Вони розбудили мене о восьмій годині. Я замовив їжу через обслуговування номерів та одягнувся в очікуванні. Коли кондиціонер видав чудовий гул, і я насвиснув свою вульгарну французьку мелодію, я раптово почув себе добре. Стурбований, але добре. Нарешті справа пішла.
  
  
  Зазвичай я ходжу в акуратній білій сорочці та краватці, але не в сінгапурському кліматі. Я вдягнув сріблясто-сірі штани з Палм-Біч і красиву спортивну сорочку в стилі батік. Я дозволив сорочці звисати на штанах. Це виглядало трохи недбало, але, можливо, для Кеннета Арнесона це було не так погано. Крім того, сорочка приховувала Люгер. Не можна було сховати стилет на руці, якщо я не одягну куртку. Я подумав і нарешті вирішив надіти її. Я не очікував ніяких неприємностей, принаймні поки що, але час від часу я обережна людина.
  
  
  Їжу принесли, і я з'їв її не поспішаючи. Я мав невиразне уявлення про те, де знаходиться ця Касперіанська дорога. Мабуть, не надто далеко. Я досить високо оцінив би її за шкалою престижу. Касперіанська дорога означала гроші та статус. Я почав питати, хто ж насправді моя темна і нервова незаймана.
  
  
  Я попросив готель орендувати для мене машину, і вони сказали, що в бардачку буде мапа міста. У мене була купа малайзійських доларів.
  
  
  Я вийшов із «Гудвуда» через бічні двері і знайшов машину на заздалегідь обумовленому місці на стоянці. Я перевірив номер про всяк випадок. Ключі були всередині. Нудьгуючий сикх-охоронець зачісував волосся і не звернув на мене уваги. І ніхто інший, як я міг бачити. Чудово. Саме так, як я цього хотів.
  
  
  Я вів машину якомога обережніше, бо не хотів зв'язуватися з якимось сінгапурським виродком і запізнитися на зустріч. Копи люблять нещасні випадки, і Хоук попереджав мене, що уряд Малайзії буде дуже роздратований, якщо мені доведеться мати справу із законом.
  
  
  Я обережно проїхав Саго-стріт. Білизна майнула з жердин, пахла паленим мохом. Вже темніло і горіли неонові вогні. Я проїхав повз яскраво-червоний неоновий дракон і звернув на площу Імператриці, де урядові будівлі приглушили світло, і робітники ама приступили до роботи.
  
  
  Я ще мав час, але я мав на увазі саме це. Я трохи поїхав, зупинився один раз, щоб подивитися на карту міста, і знову поїхав. Я озирнувся, позіхнув, висунув голову і посміхнувся до людей. Більшість із них були китайцями, і люди вважали мене божевільним.
  
  
  Переконавшись, що за мною не стежать, я подався до району Ейпріл-Хіллз. І я дав собі обіцянку. Якби я міг зробити це, не наражаючи на небезпеку ні нас, ні завдання, я б придбав цю даму. Я був схвильований, і мені це не здалося особливо приємним. Це могло стати точкою. Але чим раніше я розберуся з цим, вигравши чи програвши, тим швидше я зможу знову нормально функціонувати.
  
  
  Я наткнувся на ділянку чотирисмугового шосе і продовжив їхати ним, поки не знайшов з'їзд на Дуріан-роуд. Це приведе мене до Касперіанської вулиці.
  
  
  Повернувшись до центру Сінгапуру, я побачив купол мечеті у морі прожекторів. Повітря тут було наповнене гострим ароматом тисяч квітів, який дув з легкого вітру з Малакської протоки.
  
  
  "Погана ніч для смерті", - подумав я. Але насправді кожна ніч погана ніч для смерті.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  
  
  
  Місяць був білою примарою, що грала з хмарами кольору слона. Я залишив машину в провулку та обійшов будинок навколо. Як я вже сказав, я обережна людина, а це потрібно для справи. Думка про її нервозність також змусила мене трохи понервувати.
  
  
  Тепер вона виглядала зовсім нервовою. Я спостерігав за нею з тіні п'ять хвилин. Стоячи в гаю папоротей, орхідей та ліан, я добре бачив внутрішній дворик з балюстрадами, де фонтан перегукався з грою Шопена. Вона добре грала. Я не особливо схожий на Шопена, але деякі з його мазурок знаю.
  
  
  Я на дозвіллі обшукав територію, наполовину очікуючи, що я на когось натраплю. Я хотів з кимось зіткнутися. Це зробило б її брехнею, і ви знаєте, на що ви здатні, маючи справу з брехунами. Але я не зустрів нікого. Навколо нічого не рухалося Витягнута, штучно дика місцевість - тільки я і кілька нічних тварин. Мені знадобилося півгодини, щоб прочухати всю територію, і я спізнився на зустріч. Гадаю, вона говорила правду. Вона була одна.
  
  
  Я спостерігав її обличчя, коли вона переходила до етюду. Вона трохи відкинулася назад від маленького крила, злегка нахиливши голову і прикривши очі. Я вже здогадувався, що вона буде малайко-китаянкою і тепер переконався. Мигдалеподібні очі без розкоси, кругле підборіддя, повний рот і високі вилиці без кутів. Ніс був не надто широким і мав дві ніздрі витонченої форми. Вона була вродлива.
  
  
  Вона теж помітила мене. Єдине, що змінилося, – це музика. Вона грала голосніше і стукала по клавішах. Шопен зник, і Чассен замінив його на «гонконзьку годину пік».
  
  
  Я посміхнувся, перестрибнув через перила і постукав у відчинені двері саду. Я тихо сказав. - "Табай, каррі тифін, апа каба?"
  
  
  Музика зупинилася. Вона подивилася на мене через блискуче піаніно, коли я прослизнув у кімнату і зачинив за собою двері.
  
  
  "Табай, Туан".
  
  
  Я засмикнув важкі штори на дверях і повернувся до неї. "Туан суду сампай", що приблизно означає: майстер тут, давайте почнемо.
  
  
  Вона закрила піаніно та встала. «Я не знав, що ви говорите по-малайському».
  
  
  Я посміхнувся до неї. Їй було чим усміхатися. Сьогодні ввечері вона була одягнена в природний закритий шовковий саронг опалювального кольору поверх свого прекрасного зрілого тіла. Це було красиво, та я ненавидів це; це закрило її ноги.
  
  
  «Звичайно, я говорю малайською. Усі в Брукліні говорять малайською. Хіба ви не знали?
  
  
  Вона знову занервувала. Це сталося рівно між закриттям піаніно та підйомом. Її голос здавався надто високим, і, стоячи так нерішуче дивлячись на мене, вона прикусила повну нижню губу. У її темно-бурштинових очах був сумнів. Сумнів і свого роду паніка.
  
  
  «Я… я не зовсім впевнений, як звертатися до вас, сер… Дакоїт?»
  
  
  Ми обоє розреготалися. Це допомогло.
  
  
  "Арнесон", - сказав я. Кеннет Арнесон. А ви? Я не думаю, що Каррі Тіфін має до тебе якесь відношення.
  
  
  Вона знову засміялася. Але зараз трохи перебільшив.
  
  
  «Я… мене звуть Мора. Думаю, цього достатньо. Але, містере Арнесоне, хто придумав нам ці безглузді кодові імена?
  
  
  «У Вашингтоні є людина, яка цілий день нічого не робить. Золоті літери на дверях офісу: назви відділів вигадані. Найкраща робота у всій компанії. Все, що вам потрібно зробити, це прочитати Біблію та Шекспіра, а потім щось вибрати. Можливо, іноді трохи Кіплінга».
  
  
  Тоді, якби їй знадобилася клоунада, щоб заспокоїти її, я був би клоуном. Поки що робота зроблена. Я зробив кілька кроків до неї, випадкових і несвідомих кроків без прихованих мотивів, і раптом піаніно стало між нами. Вона рухалася як привид у тіні.
  
  
  У її голосі знову було хвилювання, і знову її посмішка стала надто широкою, коли вона сказала: «Чи не хочете випити, містере Арнесоне? Чи щось курити? Сама я не палю».
  
  
  "Добре", - сказав я. 'І те і інше. Я курю та п'ю. До того ж, боюсь, і того, й іншого багато.
  
  
  Щоб спробувати, я зробив ще кілька кроків до неї, коли вона вийшла через надійний захист піаніно. Вона відскочила і мало не втекла.
  
  
  «Це… це не триватиме так довго. Будь ласка, сядьте та влаштуйтеся зручніше».
  
  
  Я це зробив. Я сів у крісло поруч із непрацюючим каміном, над яким висіла голова тигра, що причаїлася за мною. Я думав, вона боїться тебе, Картере. Ви змушуєте її нервувати.
  
  
  Але чому? Вона прийняла мої вірчі грамоти. Вона знала, що я прийду. Вона була єдиним контактом, який у мене був із секретною службою Малайзії. Я високий, і люди кажуть, що я досить красивий, я бачив кілька речей, я не розумію у вітальні. Я просто не зрозумів. Я підійшов до піаніно та зіграв блошиний марш. Я підняв сидіння стільця, безцільно перегорнув ноти і натрапив на маленький автоматичний пістолет Mendoza. Калібр .25 з перламутровою рукояткою. Акуратний жіночий пістолет. Діє як пістолет 45 калібру, якщо ви зробите це з правильної відстані. Я поклав його назад і закрив сидіння стільця. Що він насправді уособлював? Я знав, що треба вжити запобіжних заходів, але все одно не був задоволений. І не те, щоб вона мене професійно боялася. Це було щось інше. Але якщо вона боялася мене з особистих причин, то що це було?
  
  
  Я почув, як вона повернулася і підійшла до мене. Вона була босоніж, і на кожній кісточці красувалися тонкі золоті каблучки, що дзвеніли при ходьбі. Це теж змусило мене замислитись. Чому таке вбрання сьогодні ввечері? Вона не була дівчиною із джунглів.
  
  
  Вона увійшла зі срібним кулером з льодом та пляшкою. Це вино також не з джунглів. Це був Балатон Ріслінг. Біле сухе угорське вино. Хм. Мені доводилося змушувати усвідомлювати, що це Сінгапур.
  
  
  Я сидів нерухомо, спостерігаючи, як вона виставляє вино, цигарки, попільнички і всю цю бісову дрібницю. Я не сказав жодного слова. Просто дозволив собі глянути на неї. Я не знав, що це було з цією дівчиною, але я збирався у всьому розібратися.
  
  
  Вона кинулася все готувати, аби втекти від мене. Я побачив рум'янець під її світло-коричневою шкірою. Келих для вина брязнув про пляшку.
  
  
  «Ви, напевно, віддаєте перевагу віскі, - сказала вона, - але боюся, що його немає. Батько п'є лише вино, а я сама взагалі не п'ю».
  
  
  "Вино чудове", - сказав я. Я посміхнувся якомога більш ідіотськи.
  
  
  «До речі, скажи мені, як ти дізналася, що я стежу за тобою? Ви потім перетворили це на гарну музичну мелодію».
  
  
  Вона закінчила свої справи і побігла до дивана в кутку, якнайдалі від мене, наскільки це можливо в цій кімнаті. Вона сіла на нього та підтягла босі ноги під саронг.
  
  
  "Ви запізнилися, містере Арнесон, і..."
  
  
  "Кен", - сказав я.
  
  
  Прошу вибачення?'
  
  
  'Знайте. Тільки не містер Арнесон. Я працюю лише з професіоналами на дружній основі». Я підкреслив слово «дружній», дивлячись на її обличчя.
  
  
  О, - вона уникала мого погляду. Вона постукала пальцем по губах. Я знову прокляв саронг. Ні сліду ноги чи грудей. Чи опуклість, що вказує на те, що у неї є груди. Але я бачив краще. Сьогодні вдень, коли вона нахилилася – тоді я їх бачив. Тепер на ній навіть не було звичайного бюстгальтера. Сьогодні вона була одягнена скромно. На ній був чоті, хрест-навхрест, який щільно притискав її груди до тіла.
  
  
  Вона дивилася на натерту дерев'яну підлогу. Я змусив її відволіктися. "Я запізнився?"
  
  
  'Як?'
  
  
  "Ти сказала, що я спізнився".
  
  
  «Так, ви запізнилися, і коли я грав Шопена, я раптово відчула, не знаю чому, що ви стоїте і дивитеся на мене. Ось чому я заграла Чассіна.
  
  
  Я уважно вивчав її, і вона помітила це. Вона намагалася взяти себе в руки і майже повністю досягла успіху, але я це бачив. Вона здригнулася. Раптовий мимовільний рух м'язів. Потім усе було скінчено. Звісно, вона мене боялася. Тоді я подумав, що довідався. Вона знала, що я роблю, хто я такий і чому в Малакці. Їй просто не подобалося залишатися наодинці з професійним убивцею. Це будь-кого дратує. Сьогодні ввечері все стало дуже схожим на те, що служба АХ знову втручається в моє життя.
  
  
  «Добре, — сказав я, — ходімо далі, Моро. Ти точно знаєш, де зараз Лім Джанг? Червона кобра?
  
  
  ' Ми знали. Тобто наша служба безпеки знала про це, але він залишив свій колишній табір. На той час, як наші війська підійшли до цього місця, було вже пізно».
  
  
  Я закурив сигарету і дивився в стелю. Схоже, їй не сподобався мій погляд.
  
  
  «По-перше, як ви отримали цю інформацію про точне місцезнаходження табору Кобри?»
  
  
  «Деякі з наших тубільних загонів, антипартизанські загони знайшли двох його людей. Один помер, не сказавши жодного слова, але інший заговорив. Він розповів нам, де знаходиться цей табір. Але, як я вже сказав, коли наші люди туди прибули, Лім Джанга вже не було.
  
  
  Я випустив клуб диму до стелі. "Ви знаєте, що це означає, якщо він випадково не планував знайти інше місце?"
  
  
  'Я знаю. Звичайно я знаю. Ось чому ви тут, сер. Ось чому ми зараз сидимо тут разом. Тому офіційними каналами це не може бути організовано. Ми не можемо довіряти своїм людям. Є витік. Завжди є витік. Червону Кобра було попереджено в той момент, коли його людина відкрила рота.
  
  
  Я знав, але все одно спитав. "Партизан, який говорив, його катували?"
  
  
  «Звичайно, його катували, інакше б він не розмовляв». Вони діяли трохи нетерпляче.
  
  
  «Тож прямо зараз ти не уявляєш, де ця Кобра? Правильно? У вас є будь-яка інформація, чутки, повідомлення чи щось ще? Тут, у Малакці, чимало джунглів».
  
  
  Говорячи про справу, її голос звучав менш напружено та нервово. Я продовжував курити і не дивився на неї.
  
  
  «Останнє повідомлення надійшло три дні тому. Він улаштував засідку на невелику групу наших людей біля Коеала Ліпіс. Це десь у Центральному нагір'ї. Тіла знайшли плантатори». Я кивнув і на мить замислився. «Наскільки далеко цей Коела Ліпіс від його попереднього табору? Від того табору, який захопили, мало на увазі?
  
  
  «Близько п'ятдесяти кілометрів».
  
  
  «І скільки часу відбулося між цими подіями – я маю на увазі розповідь цих людей, набіг на табір та останню атаку Кобри?»
  
  
  Приблизно десять днів - можливо, день більше або менше. Ми не ведемо жодних офіційних записів про це».
  
  
  Тож Лім Джанг був не дуже рухливий. У цьому був сенс. У джунглях страшенно складно бути мобільним. Ви пересуваєтеся, але не так швидко. Це справжні джунглі, і якщо ви їх трохи знаєте, вам не потрібно рухатися так швидко. Я подумав, що це дає Кобре деяку перевагу. Можливо, з ним були партизани досвідченіші, з тих, хто знає джунглі як свої п'ять пальців, якщо вони в нього є. Новобранці вступають у бій, старші керують.
  
  
  «Як він екіпірований. З якою зброєю. Скільки, якого калібру та наскільки воно ефективне.
  
  
  Вона замислилась на мить. Я знову глянув на неї. Нахмурившись, вона нахилилася вперед, граючи з кільцем на щиколотці. Мені згадався вид із бару сьогодні вдень. Навіщо закривати це чудове тіло чоті? Якого біса це стосується страху перед професійним вбивцею?
  
  
  Я зіткнувся з двома труднощами. Одне особисте та одне професійне. З професійного боку справи досить просто. Непросто, звісно, але легко. Рутин. Щодо іншого я не був так певен.
  
  
  "Кілька автоматів", - сказала вона. «Багато пістолетів та ручних гранат. Наскільки нам відомо, браку боєприпасів вони не мають. І багато стрілецької зброї. Під цим я маю на увазі пістолети. Більшість зброї англійська чи японська. Деяке американське. В основному пістолети.
  
  
  «Чи є вибухівка? Бомби, тротил, динаміт – що в них є?
  
  
  Вона похитала головою. «Я майже нічого не знаю про ці речі».
  
  
  «Ну, дозвольте мені сказати по-іншому – Кобра підриває багато мостів, поїздів чи всіляких споруд?»
  
  
  Вона знову похитала головою. «Поки що не так вже й багато. Знаєш, він має залишатися у джунглях. Це його єдиний захист.
  
  
  Я знав це. Деякі з цих малазійських джунглів білі ніколи не заходили. Є ще місця, де можна уявити себе на тисячу років тому за кілометр від головної дороги. Хто винайшов цих партизанів, той і винайшов для них ці джунглі.
  
  
  Поговорили ще півгодини. Вона навіть трохи менше хвилювалася. Вона дала мені кілька карток для нотаток, які вона з тривогою простягла мені на відстані витягнутої руки, але в цілому вона зробила саме те, що від неї очікували, і дуже професійно.
  
  
  Тепер я почав розуміти, що виконаю це завдання насилу. Я б використав себе як приманку, щоб упіймати Червону Кобру або одну з її маленьких кобр.
  
  
  Поступово я почав змінювати курс. Дуже повільно, щоб завдати удару, коли вона не звертала уваги, а я закінчив.
  
  
  Була чверть на дванадцяту. Тепер вона була досить розслаблена, щоб грати Штрауса. "Розслаблена вином", - подумав я. Вона знайшла десь коробку сигар, яку поставила на піаніно. Потім вона відійшла на свою кушетку, далеко, в дальньому кінці кімнати - о, чорт забирай, надто далеко - і підтягла свої аристократичні ноги під саронг, підперла підборіддя руками і подивилася в мій бік. Цікаво, що вона бачила? Тигра?
  
  
  Я випив вино. Пляшка була все ще наполовину сповнена. Це робить мене оптимістом. Песиміст сказав би, що пляшка наполовину порожня.
  
  
  «Іноді, Моро, я можу виконувати свою роботу краще, якщо я маю досить повне уявлення про політичні чинники, що впливають на обставини. То щось відмінне від військового минулого. Невже вам сказали, навіщо тут?
  
  
  Я дивився на її обличчя; вона майже відповіла. Вона просто кивнула і не зводила з мене своїх мигдалеподібних очей.
  
  
  'Так я знаю. Ви повинні вбити цю людину, цю червону кобру Лім Джанга.
  
  
  'Точно. Мора, твоя відповідь має бути дуже чесною, наскільки небезпечна ця людина зараз? Наскільки він успішний? Чому ваш уряд відправляє когось до Вашингтона, щоб заручитися допомогою професійного вбивці, якому доручено очолити партизанів, який має лише кілька людей під рукою?
  
  
  Я спостерігав її очі. Вона ледь моргнула за слова «вбивця». Тож це було не так.
  
  
  Вона опустила вузьку ногу і постукала по підлозі, задзвенів браслет на щиколотці. Вона подивилася на мене, насупившись. «Мені тільки наказали вам розповісти, що я й зробила. Те, про що ви мене питаєте, не має до цього жодного стосунку.
  
  
  Я знизав плечима. "Якщо ти не хочеш ..."
  
  
  Але я хочу тобі сказати. Може допоможе, якщо ти так скажеш. Ви допомагаєте нам. Ви приїхали так далеко та ризикуєте своїм життям заради нас».
  
  
  У цьому вона мала рацію. Не було сенсу вказувати їй, що я просто виконую свою роботу, що мені дуже добре за неї платять і що Хоук звільнить мене, якщо відмовлюся. Ні, не мало сенсу говорити про це. «Справа йде дуже погано, – сказала вона, – набагато гірша, – чим міг би підозрювати будь-хто за межами уряду. Існує реальна небезпека перевороту, якщо Кобра не буде швидко вистежений та вбитий. Ми дуже боїмося іноземного капіталу, Кен. У нас уже є дещо, мало, але дещо. А поки що не з'явився Лім Джанг. Нині ці кошти починають вичерпуватися. Бояться великі компанії та інші країни. Це, звісно, не відомо широкій публіці». Я кивнув головою. - 'Я знаю. Тут чимало туристів. І чому б ні? У щасливих лісах Малакки взагалі немає партизанів».
  
  
  Вона не сміялася. - Так, таке враження нам подобається справляти. На зовнішній стороні. Але ж важливі люди знають. Ці люди зважають на справжнє становище. Банки Швейцарії та Лондона, Парижа та Нью-Йорка. Ви колись вивчали курси валют?
  
  
  'Іноді. Чи не останнім часом. Невже малайзійський долар так добре тримається? '
  
  
  'Погано. І стає набагато гіршим. Якщо ми не вичистимо нашу власну вулицю. Вони сказали нам прибрати цей провулок зараз же».
  
  
  Я міг добре уявити, хто були ті "вони", які сказали це, і чому Дато Ісмаїл бін Рахман - нехай дозволить йому Аллах увійти в його сади задоволень - був відправлений до Хоука. І хто віддав цей наказ, який привів Хоука в рух. І я у русі. Палиця б'є собаку, собаку кусає кішку - кішка їсть мишу - і таке інше. Все тому, що тієї кривавої ночі індонезійцям так давно не вдалося замкнути Лім Джанга у свої мережі. Тож тепер це мала зробити одна людина.
  
  
  "Це не просто Кобра", - сказав я.
  
  
  "Ні", - погодилася вона. «Але його присутності тут достатньо. Ця новина дійшла до потрібних вух. На наш погляд, звичайно, неправильні вуха. Ось чому мій… був посланцем, поспішно відправленим до Вашингтона. Ми починаємо зневірятися, Кен. Ці партизани вже починають доходити до молоді. Поки що в Сінгапурі мало що трапилося, але вчора вже пройшла студентська демонстрація в Коеала Лоемпоєр. Маленька, але достатньо, щоб нас налякати. Ця Кобра організувала щось на кшталт Майдану.
  
  
  Я зрозумів, як розповсюджувалося повідомлення. Пекін, Чинг Пао. Політика та гарне планування. Вони дізналися щось хороше, як тільки побачили це. Пускають чутки, що Малакка перебуває на межі краху і, можливо, розвалиться. Провалившись в Індонезії, перетніть протоку і знову почніть з Малаккі. Ці мерзотники ніколи не здаються.
  
  
  Я підвівся і потягся. Миттю вона знову напружилася. Вона дивилася на мене. Як ягня, прив'язане до жердини, як приманка для тигра. Може, я теж був тигром. Я підійшов до голови тигра над каміном і з захопленням глянув на неї.
  
  
  "Мора", - сказав я, вирішивши більше не шкодувати її. «Мора, я хотів би поставити тобі особисте запитання. Це добре?'
  
  
  «Я… я не знаю. Що за питання? Її голос знову звучав напружено, як струна фортепіано.
  
  
  Я гладив м'яку морду мертвої тигриці, не дивлячись на неї. «Ця людина, та дата Ісмаїл бін Рахман, який поїхав до Вашингтона, ви його дружина, його коханка чи його наложниця? що тобі подобається Це?
  
  
  За законом мусульманин може мати чотирьох дружин і стільки наложниць, скільки він може собі дозволити. Якби вона була такою, я був би готовий відмовитись від цього. Я хотів її. Мені там стало трохи спекотно. Але я не збирався поглинати особисті частування доктора Біна. Мусульмани дуже чутливі до своєї особистої слави. Крім того, це був значний мусульманин, і я був у його країні.
  
  
  Найменше я чекав на приступ сміху. Я обернувся. Вона дозволила собі трохи впасти набік на диван і, спираючись на лікті, вибухнула неконтрольованим сміхом. Наступ сміху з відтінком істерії, проте напад сміху. "Я пожартував?" - сказав я, заглиблюючись у це.
  
  
  Я зробив кілька кроків до канапи - тепер тигр був на півдорозі - і вона, схоже, не помітила. Я вагався, що вона це зробила. Вона все ще реготала. Її руки були стиснуті у маленькі кулачки з білими кісточками пальців. Я знову зробив кілька кроків до канапи.
  
  
  «Подумав – ти так подумав? Цей Дато був моїм чоловіком чи коханцем? Вона глянула на мене вологими очима.
  
  
  "Ви справді так думали?"
  
  
  Я лишився на місці. "Це досить правдоподібно".
  
  
  Вона похитала головою. — Він мій батько. Я думала, що ти вже знав. Я послизнулася, коли згадала це вино і віскі, і я знайшла це дратівливим, тому що немає причин, через які ви повинні щось знати про мою особисту ситуацію. Я говорю вам це всупереч своїм наказам. Дато сказав мені, що було б краще, якби ти знав якнайменше. Але він не міг довірити комусь ще це зробити, організувати цю зустріч. Ось чому я стала зв'язковим. Але мені не дозволили більше мати з тобою справи і ні! Не роби цього. Будь ласка, не роби цього. Я ...
  
  
  Я знав, що зараз вона була вразлива. Саме зараз. За три кроки я опинився на кушетці і тримав її на руках. Від мого дотику вона напружилася і спробувала вирватися, намагаючись уникнути моїх губ, що шукають її. Але тепер я знав. Тепер я справді знав.
  
  
  Я лагідно сказав їй. - "Мора". «Мора… Мора, не бійся зі мною. Я не завдаю тобі шкоди. Я хочу тебе. Подивися на мене, Моро! Хіба ти не хочеш мене?
  
  
  Вона не хотіла на мене дивитись. Вона боролася, як одержима кішка, і притиснула кулаки до моїх грудей. Я притис її до себе, як дитину, і гладив її блискуче темне волосся. «Все гаразд, дорога, все гаразд». Я поцілував її у вухо і прошепотів: «Тобі не потрібен цей пістолет на табуретку у піаніно. Я не робитиму того, чого ти не хочеш. Не бійся, Мора
  
  
  У той момент, коли я дозволив губам ковзнути повз її вухо, вона перестала пручатися. Вона розслабилася у моїх руках, щільно заплющивши очі.
  
  
  Ні, пробурмотіла вона. 'Ні ні ні. Я не можу цього зробити. Мені це не потрібно. Ти не розумієш, Кене.
  
  
  Я дуже добре це розумів.
  
  
  Я придушив її слова, притулившись до її губ. Вона стогнала і знову чинила опір, цього разу слабше. Потім вона здалася і обійняла мене.
  
  
  Вона міцно обійняла мене і почала шукати мій рота своїм ротом. Наше дихання було гучним у тихій кімнаті. Я намацав її праві груди. Вона вигнула спину, схопила мою руку і, склавши її, перемістила зі свого саронга до чоті, що притискав ці прекрасні груди до її тіла.
  
  
  Нарешті мені довелося зробити глибокий вдих. Я перервав поцілунок і насупився, важко дихаючи. 'Чому? Навіщо тобі ці чортові штучки?
  
  
  Її губи знову зустрілися з моїми, вологими, спекотними та обмацуючими. "Нічого не кажи", - пробурмотіла вона. «Будь ласка, нічого не кажи. Не розмовляйте взагалі і не поспішайте. Повільно, милий, повільно... повільно...
  
  
  Саронг – це не так просто, як ви думаєте. Тут немає гудзиків, гачків або блискавок, але це все ж таки непроста справа. Вона мала допомогти мені, і вона зробила це, не відриваючись від мого рота і не відкриваючи очей.
  
  
  Я тримав очі широко розплющеними. Я завжди хотів усе бачити. І коли вона нарешті направила мої пальці у всі потрібні місця, і я витяг саронг з-під неї, це варте того, щоб подивитися.
  
  
  Я уткнувся обличчям у її груди, в її парфуми та її м'якість, і провів губами по її соску. Вона простогнала щось малайською, чого я не зрозумів, але це не мало значення.
  
  
  Моє власне відчуття було сумішшю почуттів та похоті. Я збирався зірватися, але, пам'ятаючи про її благання, продовжував робити це дуже повільно.
  
  
  Я просунув руку їй між стегон. Вона закричала і майже сіла на кушетці. Я ніжно відштовхнув її, поцілував легкий згин її живота і погладив гладку м'якість її ніг. Вона тихенько скрикнула і притиснула мою голову до своїх грудей, спрямовуючи мої губи туди, де вони їй найбільше потрібні.
  
  
  Так ми залишалися надовго. Я поцілував її, заспокоїв і покохав її, тому що вона хотіла задовольнити і мене, і себе – насамперед себе. І я робив з нею все, що знав, з усім талантом, який мав. Я відчув, як вона перейшла з першої гарячкової хтивості до більш розслабленої потреби, яка не може бути задоволена так легко і так швидко.
  
  
  Нарешті, коли я зрозумів, що вона готова, штовхнув її на диван. Вона була м'якою, як м'який пластик, і кожна кінцівка, кожна лінія та контур знаходилися в потрібному місці. Весь цей час жоден з нас не промовив жодного слова. Здавалося, вона боялася, що я порушу мовчання, бо щоразу, коли вона не цілувала мене, вона затуляла мені рота долонею своєї тонкої руки. У кімнаті нічого не було чути, крім наших шумів. Її серце під цими грудьми, тепер сплющеними моєю вагою, билося синхронно з моїм. Щодо мене, то навіть якби я захотів, я б не сказав жодного слова. Я еротична людина, і хоча я усвідомлюю, що подібне може бути небезпечним, мене це більше не хвилювало.
  
  
  Я відчував її ласкаво та нерішуче. Вона відвернулася від мене. Це вона порушила мовчання.
  
  
  "Так", - пробурмотіла вона. 'Так.'
  
  
  Намацування стало сміливішим, і настав ритм. Вона рухалася піді мною, допомагаючи знайти її, і її прес почав рухатися. Тоді я знав, що ми дозріли один для одного.
  
  
  Я відчував, як її довгі ноги обвилися навколо мене. Її п'яти торкнулися моїх тильних боків колін і повільно поповзли вгору, поки, нарешті, вона не замкнула мене в тій камері, з якої жоден розсудливий чоловік не хоче втекти. Перекручений вигляд камери, тому що ви завжди залишаєтеся замкнути в ній менше часу, ніж хотіли б.
  
  
  А потім, як завжди буває, я відчув, як вона віддаляється від мене, як я віддалявся від неї, бо навіть у цьому, на вершині людського злиття, ми нарешті знову одні.
  
  
  Тепер вона стогнала, і кожен мій рух змушував її знову стогнати. Я також чув інші звуки, які могли виходити від мене, але в них не було прихованого сенсу.
  
  
  Гонг рідко звучить одночасно обох, і особливо актуально для незнайомців. Але цього разу чаклунство спрацювало, і ми разом зіграли звуки, які люди просто хочуть чути в такі моменти.
  
  
  Поступово світ знову став видимим, мирним, прекрасним, за тим рожевим сяйвом, яке пофарбувало кімнату в темно-коричневу напівтемряву.
  
  
  Це зайняло всю мить. Такий момент ніколи не триває довго. Я лежав, поклавши голову їй на груди, а вона погладила мене по волоссю та шиї, все ще міцно обіймаючи мене. Нарешті вона повернулася до мене і прошепотіла: «Ти розчавиш мене, любий Туане. Відпусти мене зараз. Я мушу відпочити… я також мушу піти у ванну.
  
  
  Прогрес. Навіть у Сінгапурі.
  
  
  Неохоче я дозволив собі вислизнути від неї, в один із своїх проникливих моментів Хоук сказав, що я романтик. Тоді я заперечив, але в глибині душі знав, що він має рацію.
  
  
  Вона пішла. Я помітив, що мої штани зісковзнули з кісточок. Я знову одягнув їх – перший крок назад у повсякденний світ і закурив. Зробивши ковток вина, я повернувся до голови тигра над каміном.
  
  
  "Номер один", - сказав я. «Іцхібан. Число плюс один.
  
  
  Її саронг все ще був там, де я його покинув. Я підняв його і перекинув через руку, коли вона повернулася до кімнати. Золоті браслети дзвеніли навколо її ідеальних кісточок, і з якоїсь незрозумілої причини вона одягла туфлі на високих підборах. Як червоні капці. То був дисонанс. Її ногам не потрібно було високих підборів, щоби бути ідеальними. Я мусив подумати про це.
  
  
  Але я повинен був визнати, що, якби вона зупинилася на півдорозі через кімнату, з її шкірою і ідеально стирчать грудьми, що все ще тремтять від ходьби, вона могла б звести з розуму всю кліку плейбоїв. Але в мене був такий не було потреби у хвилюванні і відчував головний біль смутку. Це була перша дешевка в ній. Але це також минулося. Якщо вона й помітила, то принаймні не сказала про це жодного слова. Вона підійшла до мене, ми швидко поцілували один одного, і я простяг їй саронг, який знову закривав її ноги та груди і зберігав їх до наступного мого приходу. Бо я знав, що повернусь.
  
  
  Тільки тоді я помітив маленький кулон, який вона носила на шиї. Це був простий футляр, щось на зразок куба розміром із гральну кістку, якогось чорного каменю. У ньому було щось золоте, і я дізнався про арабські літери. Він висів на тонкому золотому ланцюжку з дрібними осередками. Я взяв кулон між пальцями та поцілував обидві її груди, перш ніж відпустити.
  
  
  "Ти знаєш, що це, Кен?" Вона посміхнулася і схопила мене за руку. Її голос був м'яким і повним, із задоволенням задоволеної жінки.
  
  
  Я кивнув головою. - 'Я знаю. Каабі. Ви були в Мецці?
  
  
  Ні, але мій батько був. Він приніс його мені. Насправді, мені не слід його носити. Я погана мусульмака».
  
  
  Я глянув на годинник. Пора було йти. Але ще зовсім. Я підвів її до канапи і по дорозі взяв пляшку вина. Ми сіли спокійно, більше схожі на старих коханців, ніж на людей, які щойно познайомилися. Вона поклала голову мені на плече.
  
  
  "Твій батько, - сказав я їй, - що Дато теж не дуже мусульманин". Я підняв пляшку «Балатон Ріслінг».
  
  
  "З цим у будинку".
  
  
  Я зробив ковток.
  
  
  Я відчув її кивок. 'Я знаю, я знаю. Йому подобається час від часу робити ковток вина, і він думає, що пророк заплющить очі».
  
  
  "Звичайно, знає", - сказав я. «Зважаючи на те, що я чув про нього, він досить пристойний хлопець. Принаймні так говорить Омар.
  
  
  Мора засміялася і потерлася носом об мою шию. «Ти найдивовижніша людина, яку я коли-небудь зустрічала, Кен».
  
  
  "І я ніколи не зустрічав нікого подібного до тебе", - сказав я. Я мав на увазі це. Я знаю, що кожна людина унікальна, але вона безперечно більш унікальна, ніж інші.
  
  
  Її настрій змінився, наче зникла посмішка. Вона відійшла від мене. Коли я відчув, як вона це робить, і обернувся до неї обличчям, вона притиснула руку до моєї щоки. "Ні", - сказала вона. 'Не дивись на мене. Будь ласка. Я… я хочу тобі щось сказати, Кен, і я не хочу, щоб ти дивився на мене, поки я це роблю.
  
  
  Що ми тепер матимемо?
  
  
  Вона мала невеликі проблеми з початком роботи. Нарешті вона сказала: «Я не дуже хороша людина, Кен».
  
  
  'Чому ні?'
  
  
  «Я трохи його обманюю. Я – як американці кажуть це знову? Я просто балуюся. Мені завжди потрібний чоловік, майже завжди. Якщо я не можу його знайти - якщо я не можу знайти його, я божеволію, а потім я починаю плакати, змушуючи всіх сумувати. Бідолашний Дато, я дуже ускладнила йому завдання».
  
  
  Це було те, на що я очікував і думав. Вона не була німфоманкою, бо могла бути задоволена. Але вона була такою. Я знав більше за цих жінок. І все ж таки мені стало її шкода, коли мої підозри підтвердилися. Я майже закохався в Мору, але не хотів потрапляти до таких неприємностей.
  
  
  Я поплескав її по коліна. «Хороші лікарі в наші дні можуть багато зробити. Ви коли-небудь пробували щось із цього? Я маю на увазі, подивився вгору?
  
  
  'Так.' Вона почала тихенько плакати. “Я відвідала трьох. Одного в Нью-Йорку - я пройшла весь шлях туди - і я не була в Сінгапурі цілий тиждень, коли прийшов друг мого батька. Батько пішов, як і слуги. Ми зробили це у саду».
  
  
  Що тоді скажеш? Я намагався здаватися максимально безтурботним. Ось чому я іноді такий божевільний.
  
  
  "Не дозволяй цьому так сильно думати про тебе весь цей час", - сказав я. «Адже це не смертний гріх? Принаймні не у вашій вірі».
  
  
  'Ні я так не думаю. Жінки не так рахують. Кажуть, ми не маємо душі. Можливо, вони мають рацію - я не розумію, що у мене може бути tcnm душа і я можу займатися цими речами одночасно. Ви цього не знаєте. Насправді, ніхто не знає, на що це схоже. Але бувають моменти, багато моментів, коли все, що мені потрібно, щоб чоловік доторкнувся до мене, схопив мене. Я живу в пеклі, Кен. Я завжди боюся, що одного разу почну зі слуг».
  
  
  - Спочатку ви мене досить уникали. Спершу я подумав, що це через мою роботу».
  
  
  'Так ви здогадалися? 'Так. Я думала про це ".
  
  
  «І все ж таки ви не змогли встояти? Я так старався. Це ... це так важливо, і я не хотів все зіпсувати, підвести тата і ... '
  
  
  У цей момент я міг використати потрійну порцію віскі з содовою. Можливо, мої манери біля ліжка не найкращі, але цій дівчині була потрібна вся допомога, яку вона могла отримати. Можливо, я міг би щось із цим зробити, але не зараз. Довелося б її благати. У мене була робота, і я вже досить добре продумав, як я її робитиму. Я притиснув її до себе і поцілував у чоло, намагаючись повернути те саме почуття та щиру симпатію до неї, які в мене були раніше. Я знаю, що я жахливий ублюдок, але іноді моє серце кровоточить так само червоним, як у будь-якого іншого.
  
  
  «Продовжуйте робити все, що у ваших силах, – сказав я. «Справді спробуйте. Коли це закінчиться, я повернуся, і ми подивимося, як краще з цим впоратися. Гроші не проблема?
  
  
  'Новий лікар.'
  
  
  Доктор Сакс, працівник AX, дуже гарний. Він вирішує, який агент AX досить божевільний для конкретної роботи. Може, я змусив би його зробити щось поза роботою.
  
  
  Я встав. - «Я мушу йти, кохана. Я хочу бути у Куала-Лумпурі завтра якомога раніше».
  
  
  "Ти повернешся?"
  
  
  Вона перестала плакати і змогла повернути собі гідність. Я знав, скільки зусиль їй знадобилося, щоб так зі мною поговорити. Вона була чесна і знала, що я її друг.
  
  
  Я кивнув головою. - 'Я обіцяю. Я повернуся, як тільки зможу, якщо зможу Мора.
  
  
  Ми знали, що це означає. Я поцілував її і переконався, що вибрався з цього місця, як з пекла, перш ніж усе почнеться знову. Вона мене не зупинила.
  
  
  Я йшов приблизно за тридцять ярдів від машини і чекав. Я чекав на п'ять хвилин. Все здавалося чудовим. Я перевірив кожух двигуна машини, на який я поклав сірникову коробку, щоб вона впала, як тільки хтось підніме кришку, але він все ще був там.
  
  
  Повернувшись до готелю, я зателефонував і витяг мого австралійського друга з ліжка. Йому це не дуже сподобалося, але мене це особливо не хвилювало, і я грав і він мене слухав. По дорозі назад я пропрацював деякі деталі і тепер передав їх йому. Я хотів того, хотів цього, а потім ще трохи. Я вирвав у нього впевненість, що все буде зроблено так, як я йому сказав. Потім ліг спати і заснув, як сурок.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  
  
  
  Я не дуже вірю у довгу руку нагоди. Ця рука переважно штучна. Тому, коли Тобі Декстер сів поруч зі мною у завантаженому літаку Cathay Airlines, я одразу ж насторожився. Я подивився у вікно на метушню в аеропорту і вдав, що не знаю його.
  
  
  Насправді я теж не дуже добре знав Тобі. Я напевно не знав його за професією. Коли я був у Малакці раніше, після того, як роботу було зроблено, я познайомився з Тобі через спільних друзів, і ми добре ладнали. Тобі був пияком і бабником, як і я, коли моя місія з вбивства закінчилася. Тобі був неодружений - я вважаю, його дружина загинула в автокатастрофі - і приблизно на два роки старше за мене. Ми добре порозумілися. Він представив мене як свого особистого гостя в ексклюзивному заміському клубі Fraser's Hill і показав мені олов'яну шахту в Sungei Besi - найбільшій штучній дірці на Землі - а потім, використовуючи його власні слова, дав нам усе необхідне життя.
  
  
  За тиждень мені довелося повернутися до Вашингтона. Ми обмінялися потиском рук, привіталися і все. Тобі говорив про повернення до Лондона.
  
  
  Тепер він пристібався до крісла, а літак, готовий до стрибка, ревів і тремтів.
  
  
  Я застебнув пояс і перегорнув сторінки газети «Сінгапур Таймс». Літак рушив. Тобі також володів екземпляром "Таймс". Він відкрив її, не дивлячись, і сказав куточком рота: "Нік Картер, чи не так?"
  
  
  - Арнесон. Кеннет Арнесон.
  
  
  - Арнесон? Добре малюк. Прошу вибачення. Але ви також таке жахливо нагадуєте мені хлопця, якого я знав. Хороший хлопець. Трохи божевільний. Бродив джунглями заради розваги або чогось подібного. Ніколи достеменно не знав, що робив цей хлопець».
  
  
  Тобі шелестів своєю газетою і продовжував займатися звітами про фондовий ринок. Стюардеса підійшла, щоб перевірити ремені і запитати, чи нам потрібно щось.
  
  
  Тобі хотів джин із тоніком. Я сказав, що ще рано. Поки він весело говорив з дівчиною, я добре його роздивився. Це був той самий старий Тобі. Почервоніле обличчя, руде волосся та вуса. Як і раніше худорлявий, так само бездоганно одягнений. Досі сміється з дівчат.
  
  
  Я ніколи не знав, що робив цей Тобі. Я ніколи особливо не бачив його чимось зайнятим, крім таких занатій, як грати в гольф, пити і чіплятися до жінок. Що він теж чудово освоїв. Я знав, що його батько приїхав до Малакки в 1936 році і зумів оживити каучукову плантацію, що занепадає. Тут народився Тобі.
  
  
  Я також знав, що він довго боровся з новим урядом Малайзії через компенсацію за свою каучукову плантацію. Я запитував, чи заплатили йому колись за це.
  
  
  Я глянув у вікно на хмари. Його напій було принесено. Тобі сьорбнув і поклав «Таймс». Коли він заговорив, я насилу зрозумів його.
  
  
  "Ти на роботі, Арнесоне?"
  
  
  Це мало значення. Скоріше, до речі, ніж тим, що він сказав.
  
  
  Я читав статтю про піратів Саравака. Вони стають все жорстокішими.
  
  
  "Я працюю", - сказав я.
  
  
  'Добре. Я ж не облажаюсь через те, що так з тобою розмовляю, чи не так?
  
  
  Я так не думав. Не думаю, що зараз на мене хтось звертав увагу. Але я був на роботі, і зараз був не час грати по-старому з родзинками і говорити про старі добрі часи. І раптом я про щось подумав. Мора окреслила чорним олівцем коло довкола невеликого містечка Коеала Ліпіс. Найімовірніша відправна точка для мого полювання за Червоною Коброю. Куала-Ліпіс? У моїй голові спалахнуло якесь осяяння.
  
  
  На даний момент все безпечно. - Досить безпечно, - сказав Тобі. «Старий китаєць позаду нас – Ларк Тан. Я знаю його майже стільки, скільки існую. Із ним його дружина. Люди навколо нас не знають, що на цій земній кулі багато зайнятих ваших людей». Він стримано засміявся.
  
  
  Я бачив це. Місця перед нами зайняли молодята з готелю Goodwood. Вони ховалися від дуже цікавих очей. Але це їхня справа. Сидіння через прохід було забите приблизно двома сотнями фунтів китайського торговця.
  
  
  Тобі помітив мій погляд. «Знаю його також, але не можу згадати його ім'я. рекрутер. Завжди набирав для батька малайців та тамілів».
  
  
  Я кивнув головою і подивився прямо на Тобі. Його блакитні очі, менш яскраві, ніж я пам'ятав, виглядали втомленими та вкритими прожилками. Я підморгнув йому.
  
  
  «Як вас звуть, сер? Мене звуть Кеннет Арнесон. З Індіанаполісу. Я роблю бензопили».
  
  
  Руді вуса Тобі піднялися, коли він усміхнувся. 'Насправді. Мене це завжди хвилювало. Мене звуть Тобі Декстер. У мене поблизу була каучукова плантація. Я їду в Куала-Лумпур, щоб поговорити з цими урядовими олухами і прояснити кілька останніх деталей.
  
  
  Він використав своє власне ім'я. Я почав запитувати себе, чи не помиляюся я. Але є так багато різних типів псевдонімів. І ось згадав. Зіткнувшись із колишнім плантатором, я сказав: «Думаю, я чув про вас, містере Декстер. Хіба ваша каучукова плантація не була десь поряд із Коела Ліпіс?
  
  
  Його очі звузилися від напою. Потім кивнув головою. - «Вірно, друже, в цьому районі. У батька там було чимало – від Тапаха до Рауба та майже до Коели Ліпіс. Цікавить гума, містере Арнесон?
  
  
  Я витяг олівець із піджака і тепер щось писав на полях «Таймс».
  
  
  "Можливо", - сказав я. - «Я шукаю куди вкласти інвестиції, але, схоже, тут немає нічого, окрім гуми та олова».
  
  
  Я перевернув сторінку Тобі, щоб він прочитав мої каракулі. – «Околиці нанесені на карту? Слонові стежки, колодязі – села?
  
  
  Тобі кивнув, даючи мені знати, що він прочитав це. - О, але тоді ви помиляєтесь, містере Арнесон. Там набагато більше, ніж просто олово та гума – ці люди тут будують багато промислових підприємств, установок для своїх власних сталеливарних та гідроелектричних проектів. Звісно, у них досі є проблеми – наприклад, стримування іноземних конкурентів».
  
  
  "Так", - промимрив я. "Іноземна конкуренція може дуже дратувати". Так що я мав рацію. Тобі теж працював. Мені було цікаво, хто був його роботодавцями і як довго він цим займається. Ставлю на Ml6.
  
  
  "Я жив у Лондоні кілька років", - сказав він, ніби міг читати мої думки. Я кивнув головою.
  
  
  "Я люблю Лондон. Але його не знаю. Якось я хотів би ближче познайомитися з цим містом. Я чув, що він доволі цікавий».
  
  
  'Звісно. Ось так ось. Ось, містере Арнесон, я дам вам свою адресу. Я повернуся до Лондона через тиждень або близько того, і якщо ви коли-небудь будете в цьому районі, пошукайте мене. Тоді ми його сильно вдаримо по напоях. Добре?'
  
  
  "Відмінно", - погодився я. «Господи, це здорово з вашого боку, містере Декстер. Я можу тебе підтримати».
  
  
  Тобі підморгнув, але продовжив грати. Він відірвав уривок зі своєї "Таймс", щось написав на ньому і віддав мені.
  
  
  «У моєму будинку – 307 Batu Road, Lake Gardens – може бути те, що вам потрібно – о 17.00».
  
  
  Він поставив склянку на підлогу і встав. - Вибачте на хвилинку, а. Цей джин – шкідливий для моїх нирок. Прийде до туалету. Що я кажу? Ми вже в Куала-Лумпур. Напевно, згадаємо старі часи.
  
  
  Тобі нахилився з мене, щоб подивитися у вікно. Його шепіт був наповнений джином, але чітко розбірливим. «Не раніше, ніж п'ять. Спершу призначу ще одну зустріч.
  
  
  Він пішов у туалет, а я дивився у вікно. Літак пролетів над зеленими пагорбами, що з трьох боків оточували Куала-Лумпур. Місто швидко зростало, розширювалося і забудовувало передмістя з бунгало там, де всього кілька років тому були незаймані джунглі. Літак нахилився, і сонце засяяло на куполі Масджид Джаме, який по обидва боки оточувала каламутна річка Кланг. Вкрай правіше знаходився Кампонг Бахро, просування яким стримувалося, наскільки це можливо. Там було чисте малайське життя. Знову підійшли до аеродрому по діагоналі, і я побачив білу вежу готелю Мерлін. Дуже новий та надзвичайно складний. Не менше двох коктейль-барів. Всього в одному кілометрі від Селангора та полів для гольфу. Ви можете бачити саме такий випадок за межами Філадельфії, і я ставив собі питання, навіщо комусь долати п'ятнадцять тисяч миль, щоб провести хоча б одну ніч у готелі «Мерлін».
  
  
  У мене, звісно, була особлива причина цього. Я хотів, щоб мене помітили. Я хотів, щоб мене якнайшвидше побачив один із агентів Червоної Кобри, або Мердеки, або того, хто в ці дні надавав послуги з ремонту та прибирання лопат для Лім Джанга. І йому довелося б вийти на зв'язок. Тоді я міг би розпочати звідти.
  
  
  Тобі Декстер не повернувся на своє місце. Він загнав у куток симпатичну маленьку бортпровідницю з Малайзії і тепер хвалив свою чоловічу гідність. Я чув, як вона хихикає, і каже, що йому краще повернутися на своє місце і пристебнути ремінь. Але натомість Тобі зник у туалеті. Вона знову хихикнула, похитала головою і пішла проходом, щоб перевірити, як справи з нами.
  
  
  Він не хотів, щоб його бачили зі мною, коли ми вийдемо з літака. Для мене це було гаразд. Я поклав його записку в гаманець. П'ять годин пополудні. Це давало мені достатньо часу, щоб зробити все, що я хотів.
  
  
  З передніх сидінь долинали гучні звуки поцілунків. Знову заграло юне кохання.
  
  
  Літак повернув на траєкторію посадки. Я подумав ще про Тобі Декстера. Не дивно, якщо я мав рацію - те, що він працював у якомусь відділенні британської розвідки. Я також згадав тепер, що його батько зробив чудову роботу, як у розвідці, так і в реальних бойових діях. У дні після війни, коли червоні намагалися захопити Малакку. Тепер мене вразило те, що Тобі ніколи не розповідав мені, як помер батько. Якийсь час він був далеко від дому, щоб навчатися в Англії – в Оксфорді? - і він перервав свою освіту, щоб повернутися та керувати каучуковою плантацією. Дивно, коли бачиш, що можна вийняти зі своєї пам'яті. Якщо дуже постаратися.
  
  
  Коли колеса вдарилися об злітно-посадкову смугу, мені спало на думку жахлива думка. Також цілком можливо, що уряд Малайзії включив дві праски. Можливо, Дато Ісмаїл бен Рахман ненадовго відвідав Лондон перед тим, як доповісти Вашингтону? Я сподівався, що помилявся, але мені було нудно думати про це довше. Занадто багато думок викликають бродіння в голові.
  
  
  Я зареєструвався у готелі Мерлін. Все було саме так, як було описано у туристичній брошурі. Я прийняв душ, перевдягся і спустився в бар. Потім я прогулювався Куала Лумпоєр, позіхав у вітринах магазинів і в основному займався тим, що показував себе людям на таємничому сході. Кілька разів я озирнувся, щоб переконатися, що за мною не стежать. Нічого такого. Я всерйоз не думав, що хтось зацікавиться мною, але тепер почав трохи турбуватися. Може, моє прикриття було надто гарним. Моя єдина проблема полягала в тому, щоб використовувати себе як приманку. Це було не так уже й погано. Я робив це багато разів раніше і досі ще дихаю.
  
  
  Є ще дещо. Ви повинні змусити ворога помітити вас, але ви повинні робити це таким чином, щоб мати перевагу. Тоді принаймні ви залишитеся живими, якщо він помре після того, як допоміг вам з бажаною інформацією. В іншому, звісно, все безглуздо.
  
  
  Коли настав час, я увійшов у телефон-автомат на Кемпбелл-роуд. Після кількох гудків чоловічий голос відповів: Алло? То був американський голос.
  
  
  Привіт, – сказав я. "Це Малайська копра, Департамент США?"
  
  
  «Ее… так. Так, справді. Хто ви, якщо можна спитати? Відділ дев'ять-три. Йдеться про той вантаж, який я замовив. Я хочу наблизити час доставки».
  
  
  Це його збентежило. Він відкашлявся, завагався, коротко засміявся і, нарешті, сказав: «Боюсь, це неможливо, сер. За виконання цього замовлення виникли деякі труднощі». У цій проклятій телефонній будці було спекотно. З мене капав піт. Я трохи розлютився. Це була перша справжня невдача. Ви завжди готові до цього, але ваш настрій не покращується, коли це нарешті відбувається.
  
  
  "Що за біда?"
  
  
  Це зброя, сер. Боюся, у нас немає нічого такого розміру та калібру». Вони не мали пістолета, який я хотів.
  
  
  "Добре, - пробурчав я, - дай мені ще дещо". Все, що так виглядає, нормально. Але обов'язковий час доставки. Я хочу, щоб його доставили сьогодні о четвертій дні.
  
  
  - Але ми домовилися про шість годин, сер. Боюся, це буде зарано.
  
  
  Доставка – завжди проблема. І для AX і для військових. У нас є люди, які роблять хорошу роботу, але й звичайна кількість лохів. Цей, з яким я б ніколи не зустрівся, був схожим на одного з наших улюблених лохів.
  
  
  "Чотири години", - сказав я, - означає "чотири години". Припиніть жувати соплі та зробіть так, щоб це сталося. Ви знаєте, куди його доставити?
  
  
  Він мене не знав, ніколи не зустріне мене, і йому було начхати. Але він не був таким бовдуром, щоб не чути серйозності в моєму голосі.
  
  
  'Так сер. Доставка буде здійснена о четвертій годині дня».
  
  
  Я подякував йому і повісив слухавку. Я вийшов із камери якраз вчасно, щоб зустріти полуденний дощ. Діло як із відра. Я переплив вулицю і вбив час китайським бойовим фільмом. Він був дуже поганий. О пів на четверту я знову вийшов з кінотеатру і сів на автобус, який відвіз мене до Петалінг-джаю. Я залишив позаду старі мавританські будівлі і увійшов до нової частини Коела Лоемпоєра, яку молодь називає «К.Л.». Приблизно на півдорозі Лайє я побачив кабельний завод і вийшов з автобуса.
  
  
  Chevy був припаркований на пофарбованій у жовтий колір VIP-стоянці біля одного з офісів. Ключі лежали під килимком. Ніхто не звертав на мене уваги та не намагався стежити за мною. Ключ до безкарного скоєння вбивства - іноді буквально - у тому, щоб добре зіграти свою роль і вдавати, що весь світ належить вам.
  
  
  Я відчинив багажник і заглянув усередину. Він тріщав швами, і мені залишалося тільки сподіватися, що там було все замовлене. Я точно не мав часу ще раз все перевірити. Я сів і поїхав назад до Коела Лумпоєра.
  
  
  Тобі Декстер жив на іншому кінці міста.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  
  
  
  Все було залито кров'ю. Диван був наскрізь мокрим, а килимок промоклим. Тобі Декстер лежав на дивані з наполовину відрізаною головою. Він лежав обличчям униз, його майже відрізана шия зігнулася під великим кутом. На ньому були білі спортивні шорти.
  
  
  Те, що сталося, було так само зрозумілим, як і сама кров. Вони буквально трахнули бідного старого Тобі, зарізали його коханим. Дівчині, мабуть, вдалося вибратися з-під нього і побігти до дверей. Але в неї, мабуть, не було часу кричати. У будь-якому разі, ніхто б її не почув, бо котедж Тобі знаходився осторонь Бату-роуд і був прихований від очей засадженими джунглями.
  
  
  Вона майже дісталася дверей, коли паранг теж упіймав її. Він потрапив їй у правий бік голови і сильним ударом повалив її ззаду. Кров під нею вже просочила циновку, залишивши темно-червону пляму Роршаха, яку можна було інтерпретувати лише одним способом.
  
  
  Він усе ще був у котеджі. Він був у ванній, чекав, затамувавши подих, гадаючи, хто я такий і що я збираюся з усім цим робити. Він зробив помилку. Він запанікував, коли почув, що я йду і сховався. Сам того не знаючи, він увійшов до крові.
  
  
  Смугасті відбитки вели по килимку у ванну кімнату. Вони не повернулися.
  
  
  Я зіграв свою роль. Я свиснув погану мелодію і озирнувся. Я уважно стежив за ванною. Вона була наполовину відкрита, так що я міг бачити ванну та старомодну душову з фіранкою, туалет з унітазом, аптечку та кошик для білизни. Килимок для ванної був зім'ятий, і на фарфорі була маленька червона цятка в тому місці, де його нога торкнулася ванни, коли він увійшов усередину.
  
  
  Я стояв спиною до ванної двері. Я не хотів налякати його і змусити надто швидко почати діяти. Я не думав, що він побачить мене, не зрушивши фіранки в душі. І він не хотів би цього робити.
  
  
  Довелося його заспокоїти. Я підійшов до телефону в кутку біля вікна, що виходить у внутрішній дворик, і набрав довільний номер, притримуючи телефон в іншій руці.
  
  
  «Привіт, Бобе? Занадто пізно. Вони обидва мертві. так. Паранг. Все у крові. Боже мій, який бардак.
  
  
  Я вклав у свій голос трохи паніки, щоб спробувати його обдурити. Я припустив, що він розуміє англійською, принаймні досить добре, щоб знати, що я не дзвонив у поліцію, інакше вся моя гра буде марною. Це повинно змусити його думати, це змусить його повірити в те, що в нього залишилося трохи часу, що я піду, і він зможе вислизнути непомітно. .
  
  
  "Ні", - крикнув я в слухавку. «Ні, нам не потрібна поліція. Ні в якому разі. Ні, я кажу вам, все зіпсувалося, і нам потрібно якнайшвидше виїхати з країни. Хм? Де у Сінгапурі?
  
  
  Поки я виливав цю нісенітницю, я намагався думати, намагався щось згадати. Сім, вісім хвилин тому, повернувши з провулка на Бату-роуд, я побачив припаркований синій седан із двома чоловіками. Двоє чоловіків у ділових костюмах, у солом'яних капелюхах, тихо базікають. Я не звернув на це особливої уваги, але засвоїв і передав своїй підсвідомості, щоб відкопати його знову.
  
  
  Поки я продавав своє лайно, я міг дивитися у вікно на внутрішній дворик і бачити нечітку стежку, що вела вниз у смугу джунглів. Ця доріжка вела до того провулку, де я бачив машину із двома чоловіками. На мого вбивцю чекали кілька друзів.
  
  
  Я цього чекав.
  
  
  Я продовжив свій фальшивий телефонний дзвінок.
  
  
  «Ні, не знайшов і не шукатиму. Як тільки покладу слухавку, зникну. Добре - добре - я знаю, що це відкрита лінія, але мені начхати. Що це змінює. Ми його втратили.
  
  
  Цікаво, як із цим впоратися. Щоб зробити досить галасу, щоб його товариші були попереджені, мені довелося б його застрелити. Але мені також потрібен був деякий час у цьому будинку, і на самоті. Як це зробити зараз, я не знав, наскільки вони будуть терплячими, але мені не потрібна була група вбивць для шпигуна.
  
  
  Йшлося про те, щоб змусити одного з них досить божевільного, піти за мною.
  
  
  Я засунув стилет собі в руку. Був лише один вихід.
  
  
  Добре, я говорив телефоном. «Добре, коли я над його головою. Але якби ви бачили це безладдя, ви б кукарікали по-іншому. Тобі пощастило, Бобе. Я зараз покладу слухавку і піду звідси. Побачимося у Сінгапурі. Можливо.'
  
  
  Я поклав трубку і обернувся до дверей ванної. Фіранка в душі ненадовго засунулася, наче на вітрі. Я обійшов калюжу крові, підійшов до відчинених дверей, витяг ногу, щоб повністю її відкрити, і кинув стилет. Трохи вище за рівень живота він зник за завісою.
  
  
  Він видав тихий крик. Я швидко увійшов у ванну всередину і спіймав його, коли він випав з душу, тягнучи за собою фіранку з усією кабіною. Штукатурка посипалася, коли карниз вирвано зі стіни з одного боку.
  
  
  Його голова утворила опуклість у пластиковій фіранці. Я схопив люгер за стовбур і вдарив чотири або п'ять разів, доки він не зупинився. Потім я відступив убік і дозволив йому приземлитися на циновку через двері ванної, на півдорозі до порога.
  
  
  Спостерігаючи за внутрішнім двориком – якщо його друзі прийдуть, вони прийдуть звідти – я розгорнув його. То був малазієць. Молодий, кремезний, з золотими зубами. Брудні бавовняні штани, спортивна сорочка, чорні туфлі та шкарпетки та голова з густою шевелюрою сального чорного волосся. Кобра, яку не можна підпускати близько.
  
  
  Поруч з диваном, на якому Тобі Декстер любив свою останню покоївку, цокав будильник. Але я подумаю про це згодом. Зараз була чверть на шосту, і ті хлопці в машині, можливо, стали нетерплячими.
  
  
  Я глянув у ванну. У ньому лежав паранг, він був забруднений кров'ю та волоссям. Паранг - жорстокіша версія мачете. Один у мене був у багажнику "шевроле".
  
  
  Я витяг з нього стилет, сполоснув його і сунув назад у замшеві піхви. Я кинув його надто низько і вдарив його в живіт. Його вбив не стилет, а приклад Люгера.
  
  
  Я закрив його обличчя завісою для душу – не питайте чому – і продовжив роботу. Відбитки пальців мене не турбували. Я знайшов сумочку дівчини на стільці серед її одягу. Я швидко обшукав його. Вона була повією із салону мадам Сай - принаймні, це була адреса - і розумів, що Тобі Декстер змішав задоволення зі справою. Madam Sai's – це свого роду міжнародний публічний будинок, де можна знайти всіх, від білорусів до чистокровних кокнів та багатьох інших. Іноді там можна отримати цінну інформацію. Тобі щось знайшов, але знайшов щось інше, ніж те, що шукав.
  
  
  Я знайшов те, що мені потрібне, на столі його невеликого кабінету. Невеликий аркуш тонкого паперу, на вигляд старий і дуже пом'ятий, з чимось написаним червоним чорнилом. Map Plantation і Koeala L. - Останній малюнок свіжим синім чорнилом Тобі додав для містера Кеннета Арнесона. Я бачив, як він посміювався, поки робив це.
  
  
  Час діяти. Я повернувся до спальні і ще раз озирнувся. Потім я націлив Люгер у вікно і двічі вистрілив у смугу джунглів.
  
  
  Тепер побачимо.
  
  
  Я вибіг з котеджу і пішов гравійною доріжкою до того місця, де припаркував «шевроле» під пальмами. З іншого боку дороги, покритої смолою, озеро вкрилося пором після полуденного дощу. Було тихо, без звуку. Найближчий будинок перебував у п'ятистах ярдах. Я стрибнув у "шевролі", з вереском розвернувся і полетів.
  
  
  «Шеві» застогнав, коли я звернув за ріг у провулок. Шини жорстоко проклинали мене. Я знову випрямив автомобіль і помчав провулком повз припарковану машину. Коли я приїхав, двері відчинилися, і один із чоловіків вискочив і побіг у смугу джунглів стежкою, що веде у внутрішній дворик.
  
  
  Проходячи повз нього, я глянув у дзеркало заднього виду і промовив беззвучну молитву. Божевільний у цій машині мав ухвалити швидке рішення. Якщо він цього не зробить або вибере інше, я зможу знову повторити.
  
  
  Але він зробив правильний вибір. Принаймні для мене. Я бачив, як автомобіль повернувся і пішов за мною. Я посміхнувся. Я заманив його. Тепер мені треба було витягти його з машини.
  
  
  Я ще залишався кілька годин денного світла. Щоб не втратити його, я ставився до цього досить легко. Тим не менш, це мало бути схоже на щось. Якщо це буде надто легко, він стане підозрілим та повернеться за товаришами. Тому що тепер він уже мав номер моєї машини.
  
  
  По периметру дороги я об'їхав діловий район Куала-Лумпоєр і вийшов на чотирисмугове шосе, що веде до Камерон-Хайлендс та Джорджтауна. Він залишався позаду мене всю дорогу. Він був любителем, і мені знадобилося чимало зусиль, щоб весь час його дурити. Він знову підходив до мене надто близько, потім знову надто сильно відставав, і кілька разів, коли ми були в інтенсивному русі, я боявся, що він втратить мене. Я був дуже зайнятий цим.
  
  
  Але він все ж таки впорався. Я просто трохи зменшив оберти, чекав і сподівався, що не перестарався. Рано чи пізно з'явився синій седан. знову вгору. Але він змусив мене похвилюватися. Ми почали заходити до пустельної країни. Попереду, ліворуч від мене, коли дорога зробила поворот і пагорби зникли, я побачив Малакську протоку, західне сонце відбивалося в золоті. Між дорогою та протокою були в основному рисові поля та плантації. На сході, праворуч від мене, лежали густі джунглі, а за ними, далеко, пагорби. Я подивився на індекс рівня бензину і побачив, що мій бак був заповнений тільки на чверть. Мені було цікаво, що робить мій друг за мною. Я не хотів, щоб у нього закінчився бензин.
  
  
  Почали з'являтися знаки із «слоновою переправою». Це мене влаштовувало. Ще більше мене влаштувало, коли я побачив старі занедбані олов'яні копальні. Деякі були дуже старими, ще з тих часів, коли китайці використовували древній метод видобутку. Деякі з них були новішими, але околиці здавались безлюдним місячним краєвидом.
  
  
  Я пройшов слабкий перекошений знак із написом Uro-Asiatic Tin, Ltd. Це було майже те, що я хотів. Я трохи пригальмував і пильно подивився. Приблизно через півмилі я побачив слабку зарослу стежку, яка звивалася праворуч, як розлючений пітон. Ви б впоралися з цим, якби не надто переймалися підвіскою вашого автомобіля.
  
  
  Мені було байдуже.
  
  
  Я бачив, як сонце відбивається в його лобовому склі, коли він знову з'явився через схил. Я повернув з шосе на вибоїсту трасу і прискорився. Тепер він повинен був переконатись у цьому сам. Якби в нього в голові було більше, ніж просто тирса, він би не пішов далі за мною. Потім він зупинився б і чекав, щоб дізнатися, чим я займаюся. Якби у нього в машині був телефон чи передавач, то це коштувало б мені голови. Але тримаю парі, що це було не так. Він був хороброю маленькою коброю, яка шукає кар'єри, або зайнятою бджолою, яка шукає кілька компліментів від боса.
  
  
  Я пройшов перші гори сміття. Нерівні височіння білого піску та мулу з боку отвору, що відклалися тут після видалення олова. Доріжка вела донизу, і я спустився на дно ями. Я минув сарай для інструментів та охоронців, який був на межі обвалення.
  
  
  Я зупинився на краю глибокої ями. Гниючий патонг вився по ямі, як американські гірки. Сама зяюча дірка нагадала мені гравійну яму, в якій я грав у дитинстві, тільки вона була сухою. Я стояв поруч із машиною, тримаючи в руці «люгер» напоготові, і слухав. Двигун не гуде. Отже, він пішов пішки. Я пішов за купи сміття і попрямував до хатини, яку щойно побачив. З іншого боку колодязя була зграя мавп, які помітили мене і тепер почали вити.
  
  
  Швидко стемніло. Він, мабуть, шукав мою машину, і тепер, коли темніло, майже бігом переслідував її. Я сподівався, що він буде цікавим та хоробрим. І трохи дурним.
  
  
  Він мав усі ці три якості. Крім того, у нього були гарні вуха і страшенно гарні очі, плюс якась автоматична зброя. Він побачив мене першим, і його пістолет вистрілив.
  
  
  Я спустив хрип від болю і почав крастися навколо пагорбів мулу, очікуючи побачити, чи з'явиться він на них. Я сунув «люгер» назад у кобуру, сунув стилет між зубами і почав підніматися, дюйм за дюймом, повз купу сміття. Це справді були сантиметри; пальцями рук та ніг. Сантиметр за сантиметром, дуже обережно, щоб не дати сміттю зрушити з місця, а бруду вислизнути у мене під ногами.
  
  
  Тиша. Тепер мавпи, оговтавшись від первісного переляку, по-справжньому почали скиглити. Вони були люті через це вторгнення в їхнє приватне життя. Охоплений їх диким лепетом, я досяг вершини пагорба і ліг на живіт. Стріляти за такого світла було практично неможливо. Легка зброя, вісім патронів у магазині, але страшенно з близької відстані. Я чекав. Я не думав, що він справді хотів мене вбити. Ще немає.
  
  
  Він хотів деяку інформацію, але я також. Я чекав і нарешті він рушив. Він був біля старого сараю для інструментів.
  
  
  Я бачив його чітко окресленим у зеленому сутінках, коли він втратив самовладання і переконав себе, що вже вбив мене своїм першим пострілом. Він був би божевільним, якби зараз витрачав ще трохи часу. Може, я не помер, просто важко поранений, і тоді він зможе отримати додаткову інформацію, захопивши мене. Може, йому навіть вдасться зберегти мені життя і притягнути до «Червоної кобри». Це, безперечно, принесе йому звання Золотого Лотоса.
  
  
  Може, він навіть думав про більше. Але він вирвався зі схованки сараю для інструментів і попрямував до мене. Дуже обережно наближаючись. Але нижче за мене. І я був нагорі. Він нервував і боявся. Коли він підійшов ближче, я почув, як він хрипить.
  
  
  Я відкопав частину піску. Коли він опинився просто піді мною, я глибоко зітхнув і дозволив зливі цього лайна обрушитися на нього. Вражений, він підняв голову і зрозумів, що я дивлюсь йому прямо в обличчя.
  
  
  Потім я зісковзнув униз, тягнучи кілька сотень фунтів цього піску.
  
  
  Він був напівсліпий і бився як шалений пес. Я вибив пістолет з його рук і повалив під себе. Кричачи і розмахуючи ножем, він підвівся на ноги. Я не наважився використати свій стилет зі страху вбити його. Він подряпав мою ліву руку своїм ножем, перш ніж я вдарив його правою рукою і засунув пальці лівої руки йому в очі. Він уже був сліпим, але на цьому робота закінчилася. Він упав навколішки і безпорадно махав ножем. Але я вибив його з його руки і завдав удару карате в шию. Потім він схопив мене за ногу і спробував вп'ятися в неї зубами. Я скрикнув і підняв коліно, що коштувало йому кілька передніх зубів. Якось йому вдалося знову встати. Він підійшов до мене, зосередившись на звуку мого дихання. То була міцна кобра.
  
  
  Я втомився грати з ним. Я збив його на землю, перевернув на спину, ударив його один раз по обличчю, а потім кинув йому на обличчя кілька каменів, великого гравію та піску.
  
  
  Я схилився над ним, широко розставивши ноги, і схопив його в горло, доки він не перестав кричати і брикатися.
  
  
  Це була лише підготовка, інакше я зайшов би надто далеко. Він був майже непритомний, коли я повернув його назад, струснув, ударив його кулаком і пальцями висмикнув з його горла сміття. Це хороший спосіб втратити палець, але до теперішнього часу він уже був готовий бути добрим співрозмовником. Рукояткою люгера я завдав йому удару по потилиці, рівно настільки, щоб нокаутувати його на якийсь час. Коли він прийшов до тями, на нього чекав невеликий сюрприз.
  
  
  Тепер світло почало повністю зникати. Я залишив його в сараї для інструментів, побіг до «шевролі» по речі з багажника і побіг назад. Він все ще був у відключенні.
  
  
  Я штовхнув двері сараю лопатою і дозволив променю величезного шести батарейного ліхтаря світити по всьому приміщенню. Купа сміття, залишена позаду, була перемішана, і за хвилину я отримав свій перший приз. Старі кувалди і іржаві цвяхи. Я злісно засміявся і знав, тепер я був цілком певен, що мій хлопець заговорить. Гучно і ясно.
  
  
  У ліхтарику був магніт. Я поклав його на іржаву діжку з маслом і взявся до роботи. Я поділ його і кинув одяг у куток хатини. Я розрізав свою мотузку на шматки, поклав її оголеною на брудній підлозі і прив'язав шматками мотузки до чотирьох хитких кутових стійок складу. Він лежав обличчям догори, і його опуклий живіт добре видно.
  
  
  Коли я закінчив з усім цим, я дозволив променю впасти йому на обличчя і сів почекати, щоб він прийшов до тями. Тепер я нікуди не поспішав. Я працюватиму всю ніч. У мене ще багато роботи, але на це я мала всю ніч. На нього не було багато часу. Проте я мав бути обережним, щоб він цього не зрозумів. Мені не потрібний був герой.
  
  
  Приблизно через десять хвилин він розплющив очі і з жахом озирнувся, намагаючись розірвати мотузки і викидаючи пісок та мул.
  
  
  Найбільше його турбувало світло в очах. Це моя тінь та мій голос. Він лежав там, а не я. Він був голий, а не я. Я міг його бачити, він не міг бачити мене.
  
  
  Я дав йому хвилину подумати. Він намагався не вирівнятися і лежав, важко дихаючи, очі люто закотилися від яскравого світла.
  
  
  Він був малазійцем. Середнього віку. У нього було злісне обличчя з деякими шрамами, які безперечно не залишилися після гри в мейнпо.
  
  
  Я запитав. - "Апа нама?" Голос був грубим та безбарвним. 'Як твоє ім'я?'
  
  
  Мені було байдуже, але я просто хотів дати йому зрозуміти, що не вб'ю його одразу. Крім того, треба було дати йому трохи надії. Достатньо, щоб скористатися цим.
  
  
  Ричачи, він примружився на світ, намагаючись розгледіти мене в тіні.
  
  
  Нарешті він сказав: "Ной".
  
  
  Ной. Багато мусульман носять біблійні імена.
  
  
  Я запитав. - 'Ви розмовляєте англійською?'
  
  
  Я стежив за його очима, щоб побачити, чи не бреше він. Я не хотів розпитувати його по-малайському. Це дало б йому перевагу. Тоді йому буде легше вигадувати брехню.
  
  
  Він вирішив не куштувати. Він похмуро кивнув. - 'Трохи.'
  
  
  "Добре", - сказав я. Я намагався, щоб мій голос звучав якомога тихіше. Я хотів, щоб він подумав, що я шайтан, який розмовляє з ним із Колодязя. Якби він був добрим мусульманином, я б його налякав. Якби він був добрим комуністом, я б не зміг цього зробити, лише зображуючи Шайтана. Я мусив знати, хто він такий.
  
  
  «Слухай мене уважно. Ти у смертельній небезпеці. Я збираюся поставити вам кілька запитань, і, якщо ви одразу на них правдиво не відповісте, я вб'ю вас. Зрозумів?
  
  
  Він глянув у мій бік і кивнув головою. 'Я розумію. Але які питання? Я просто звичайний...'
  
  
  "Я знаю хто ти. Ти терорист. Червоний партизан, якого найняв Лім Джанг, людина на ім'я Червона Кобра. Я знаю, що ви працюєте у місті. Можливо, ви взагалі не б'єтеся в джунглях, але принаймні ви служите Червоній Кобрі в містах. Це правда?'
  
  
  Він трохи набрався хоробрості і спробував плюнути в мене. Все, що він отримав у відповідь, це трохи піску в обличчя.
  
  
  "Добре", - сказав я. «Добре, Ной. Я хотів би, щоб ти плюнув у мене, чим збрехав. Я тобі щось покажу. Що відбувається, коли ви не розмовляєте або коли брешете. Я щойно придумав. Я не вб'ю тебе, але зроблю з тобою щось гірше».
  
  
  Малайзійці люблять секс. Як би пишаються своєю силою, і багато з них навіть не п'ють кокосове молоко, бо думають, що це шкідливо для їхньої статевої сили.
  
  
  Я взяв іржавий цвях і доторкнувся до нього в дуже вразливому місці. Я мусив спробувати це. "Я впевнений, що ти змусиш дівчат кричати від задоволення, коли ти збуджений", - сказав я.
  
  
  Його очі майже викотилися з орбіт. Цього він не розумів. Потім його очі знову звузилися, і він глянув на мене. Я бачив, як він думає. Перед ним був підор.
  
  
  Я взяв велику кувалду. Я не сказав ні слова, а встромив цвях завдовжки близько восьми дюймів у землю, поруч із його мошонкою, за два дюйми від тремтячого тіла. Він знову розплющив очі. Значить, я не був підором?
  
  
  Я повільно підняв важкий молоток і дозволив йому впасти на цвях. Він кричав і смикав за мотузки. Він сильно спітнів, і його обличчя спотворилося. Потім він глянув на цвях, убитий глибоко в землю, приблизно за два дюйми від його тіла.
  
  
  «Наступного разу, — сказав я, — наступного разу я зроблю тебе євнухом. Тоді ви більше ніколи не зможете із задоволенням змусити милу дівчинку задихатися. Тепер ви заговориш і даси відповідь на всі мої запитання. І ти не скажеш мені жодного слова брехні, чи не так?
  
  
  Він підвівся, як міг, і закричав: «Фанган! фанган! Джила Бет.
  
  
  Я посміхнувся до нього. - 'Ненормальний? Ні, я не божевільний. Ти божевільний, якщо не заговориш і не скажеш правду».
  
  
  Я витяг цвях із землі і знову торкнувся ним його чутливої частини. Потім я підняв кувалду.
  
  
  'Говори? І англійською, будь ласка.
  
  
  Його плоске монголоїдне обличчя розтануло в потоках поту. Я ще трохи підняв кувалду. "Говори?"
  
  
  Він закричав. - 'Я говорю!''Я говорю. Я кажу.'
  
  
  Я вже підозрював про це.
  
  
  "Чому ти вбив Туана Декстера?"
  
  
  'Я не вбивав. Я просто сидів на варті та чекав».
  
  
  Я кивнув головою. «Я знаю, що ви самі не використали парангу. Не будь надто розумним. Чому було вбито Туана Декстера?
  
  
  "Це був наказ від боса".
  
  
  "Лім Джанга, кого називають Червоною Коброю?"
  
  
  Кивок.
  
  
  «А чому цей наказ? Чим небезпечний для вас Туан Декстер?
  
  
  «Він був пов'язаний із британською розвідкою. Ми знаємо це багато років. Коли справи пішли погано, він був відповідальний за загибель багатьох наших людей. Він застрелив їх чи повісив».
  
  
  Це цілком могло бути правдою. Я й сам підозрював щось подібне.
  
  
  'Але чому ви вбили його тепер? Туан Декстер більше не має каучукової плантації. Тут, у Малакці, він більше не має влади. Тепер він англієць і приїжджає сюди лише у справах. Поясни це. І не намагайся брехати».
  
  
  Я знову підняв кувалду так, щоб на ній блиснуло світло. «Я багато чого знаю. Але ти не знаєш того, що я знаю. Тож мені не так вже й складно зловити тебе на брехні».
  
  
  'Ні ні. Я не брешу.'
  
  
  "Чому було вбито Туана Декстера?"
  
  
  «Він був пов'язаний із британською секретною службою. Ми знаємо це давно, я щойно сказав це. Мій бос довго чекав, поки хтось спробує його вбити. Але ніхто так і не прийшов. Наші урядові шпигуни нічого не змогли знайти. Ми просто чекали та дивилися поїзди, аеропорти та автовокзали. Ніхто ніколи не приходив, щоб завдати неприємностей моєму босу. Мій бос дуже переживав із цього приводу і не розумів. Нарешті Туан Декстер прибув сьогодні вранці літаком із Сінгапуру. Ми знали, навіщо він прийшов. Уряд відправив його з Англії вбити мого боса. Але ми були надто швидкі для нього. Такі були мої накази».
  
  
  Тож я добре це відчував. Дато Ісмаїл бін Рахман справді вперше відвідав Лондон. І британці почули його, сказали так і послали до нього Тобі Декстера. Він мав повернутися до рідної країни. Хто був більш підходящим, ніж Тобі? Він виріс за два кроки від останнього бівака «Червоної кобри». Тож уряд Малайзії зробив ставку відразу на двох коней. Я запитував, чи знав Хоук, і це було дуже можливо.
  
  
  Я нічого не сказав, але дав Ноу кілька хвилин варитися на власному жирі. До цього часу він зрозумів би, чого я домагаюся, і намагався набратися хоробрості, щоб збрехати.
  
  
  Тому я не став ставити йому питання, на яке він очікував, а підійшов до нього з зовсім іншого боку. «Чому вбили цю дівчину? Повія мадам Сай? У твоїх очах вона теж була тихою вбивцею?
  
  
  Я дивився на його обличчя. Він чекав у машині. У когось іншого, людини, яку я вбив, справжня робота з парангом лежала на його совісті.
  
  
  Він зморгнув піт з очей. - Вибачте. Повітрі не пощастило. Сахару наказали виконувати свою роботу та не залишати свідків. Все, що я знаю від тебе, це те, що ця повія справді мертва.
  
  
  Вона була вбита. Дуже криваво та дуже брудно. Чому це було потрібно?
  
  
  Я сказав тобі це, Туане. Свідків нема.
  
  
  Я підняв цвях і підніс до його оголеного тіла. Він закричав і спробував знову вирватися.
  
  
  Я не впевнений, Туане, але ми думаємо, що деякі з дівчаток мадам Сай - шпигуни уряду. У нас також є ідіоти, як і у всіх. А іноді вони надто багато п'ють і ходять до жінок».
  
  
  "Це трапилося нещодавно?"
  
  
  'Так будь ласка. Кілька тижнів тому у місті був один із наших. Він напився і звернувся до жінок. Пізніше ми виявили, що він дуже багато говорив. Тоді ми про нього подбали».
  
  
  Я не наважився б за це покласти руку у вогонь.
  
  
  «Ви вистежили Туана Декстера в аеропорту і пішли за ним? Ви бачили, як він познайомився із тією дівчиною?
  
  
  Так, він не ходив до мадам Сай. Спочатку він зайшов у будівлю уряду та пробув там довго. Після цього він багато дзвонив по телефону. Потім він зустрів дівчину в чайному будиночку Кампонге і, як ви знаєте, відвів її до свого котеджу на вулиці Бату. Серед іншого він збирав відомості.
  
  
  Справді. Тобі Декстер, мабуть, чогось шукав. Може він навіть подумав, що ми можемо працювати разом. Я ніколи цього не впізнаю. Я був радий, що ми не разом вийшли з літака. Це було дуже розумно з боку Тобі, хоча мої міркування були виключно корисливими.
  
  
  Ной смикнувся на мотузках. - "Я хочу пити, Туане".
  
  
  Я теж. У мене була фляга в «Шеві», але я не думаю, що є сенс витрачати її на нього.
  
  
  Ще кілька запитань, – сказав я. - Тоді отримаєш щось випити. Де знаходиться штаб-квартира Червоної Кобри?
  
  
  Я бачив, як він застиг. Він знав, що це питання прийде, але все ще не знав, як на нього найкраще відповісти. Він намагався прочитати вираз мого обличчя в тіні, але не зміг. Я повільно хитав кувалдою туди-сюди, його очі стежили за рухом, ніби був загіпнотизований. Він скуштував дитячу брехню. «Я не знаю, Туане. Він пішов. Було кілька труднощів. двох із нас упіймали тубільці та катували. Хто витримає вічні тортури? »
  
  
  «Це зробив наш чоловік», - сказав я. «Один не розмовляв. Інший розповів усе. Ваші шпигуни знали про це та попередили «Кобру» протягом кількох годин. Ось чому ви пішли, чи не так?
  
  
  Тепер він справді почав вірити, що я Шайтан. Я бачив, як у його каламутних очах зростає страх. Не стільки через страх переді мною, скільки через страх перед тим, що він сказав мені. І якби він сказав це, він був би трупом.
  
  
  Він похмуро кивнув. "Це так, Туане".
  
  
  - А де ж тоді цей новий табір? Де зараз Червона Кобра?
  
  
  Він мені розповів. Я попросив його повторити це кілька разів, але він весь час повторював те саме. Він був міським партизаном і ніколи не був у цьому новому таборі. Ось чому він не міг мені точно вказати на це. Я припустив, що він говорив правду. Я бачив, що для нього було величезне полегшення, що він не знав точного розташування табору, тому йому не довелося б брехати, ризикуючи отримати те покарання, яке я обіцяв йому весь час. Ось чому я повірив, що він мені сказав. Він підвів мене досить близько і дозволив би знайти Червону Кобру. Оскільки я ніколи не бачив задоволення, щоб завдавати болю або лякати когось без необхідності, я почав трохи його відволікати. Тривога, принаймні, на мій погляд, гірша за біль чи смерть. Усвідомлення того, що ви збираєтеся померти, гірше за саму смерть. Так що я залишив цьому бідолахи трохи надії. Як тільки справа зайде так далеко, він не дізнається про це.
  
  
  «Чи є у «Кобри» радіозв'язок із Пекіном?»
  
  
  Він, звичайно, моргнув при раптовій зміні курсу. Потім він повільно кивнув головою. - 'Так будь ласка. Але вже кілька днів більше нема. Це старе радіо, і воно зараз зламано. Для цього довелося виготовляти нові деталі. Я... мав дістати його і принести до джунглів. Але було ще так багато всього, що треба було зробити…»
  
  
  «Як убити Туана Декстера і цю бідну повію?»
  
  
  'Так будь ласка. Якщо ви хочете так висловитись. Я все ще хочу пити».
  
  
  'Отримаєш. Скільки чоловіків у Кобри?
  
  
  Мене це особливо не хвилювало. Мені все одно доведеться зіткнутися з ним, будь у нього десять чоловік чи десять тисяч. Я просто намагався його заспокоїти.
  
  
  «Сотня, мабуть. Можливо, ще кілька. Або менше, якщо були втрати. Але я нічого про це не чув».
  
  
  Ця «Кобра», мабуть, уважно розглянула той факт, що уряд все ще відмовлявся визнати їхнє існування і жодного слова про це не говорив.
  
  
  Чи має «Кобра» ветерани? Партизани, які боролися колись тут були англійці?
  
  
  Декілька, мабуть. Небагато. Залишилося трохи. Вони налякані і втомилися битися. «Кобра» шукає молодих людей».
  
  
  «Туземців? Семангов?
  
  
  Його очі майже вилазили з орбіт. Що я ще знав про те, що відбувалося в джунглях?
  
  
  - Нас це не турбує, Туане. Вони просто дивляться, а іноді й крадуть із табору, але в іншому нас це не турбує».
  
  
  - Чи може Кобра їх завербувати?
  
  
  - Який у цьому сенс, Туане? Вони надто безглузді і все одно не можуть зрозуміти нашого вчення».
  
  
  Напевно, в цьому він мав рацію.
  
  
  Тубільці, дикуни, можуть не стати зразковими комуністами.
  
  
  Я принесу тобі чогось випити, - сказав я йому. Я підійшов до дверей сараю для інструментів.
  
  
  "Дякую, Туане".
  
  
  Він подякував мені за швидку смерть. У дверях я повернувся і вистрілив йому в голову зі свого люгера. Він не чекав цього і помер з широко розплющеними очима від подиву. Я підтягнув тіло до однієї з куп сміття і засинав його. Стоячи на вершині гори піску, я змусив матеріал рухатися ногою, і він був повністю похований. Років через сто або близько того, якщо матеріал вивітриться, вони можуть знайти його кістки.
  
  
  Я зробив те саме з його одягом і пістолетом. Він не мав усіх відомостей, яких я хотів. Ось чому я позбувся всього.
  
  
  Коли не стало жодних ознак, зараз і, мабуть, назавжди, я повернувся до «Шевроле» і почав розпаковувати багажник. Був водянистий місяць і без дощу, тож я міг добре бачити. З іншого боку котловану, де починалися справжні джунглі, увімкнули звичайний шум джунглів і крики мавп.
  
  
  Я взагалі не звертав на це уваги. Через деякий час він зникне, коли ці нічні мисливці почнуть свої набіги.
  
  
  Я роздягнувся догола і почав одягати одяг із скрині. Все, від шортів кольору хакі до австралійської бойової кепки. Цей постачальник добре працював, незважаючи ні на що. Все було там.
  
  
  Це була рушниця Browning Safari, яка використовувалася з патроном .458 Win. кулі магнум. Я подумав, що це буде не гірше за той вінчестер, який я просив. Цей був трохи важчий, от і все. Він мав ремінь для джунглів і місце для прицілу Буснелла. Сам приціл був виробництва Bosch.
  
  
  Коли я знову одягнувся, я закопав інший одяг і перетягнув решту в хлів для інструментів. Я розібрав безлад, зосередився і розклав карти на підлозі. Там я уважно вивчав її при світлі ліхтарика.
  
  
  Тобі Декстер намалював від руки кілька гарних карт каучукової плантації та її околиць. Це були старі карти - можливо, він намалював їх у дитинстві - але не так багато змін у джунглях і горах Малаккі. На узбережжях та в містах – так, але у справжній пустелі. Мені довелося посміхнутися, поки я вивчав зім'яту криву копію. Тобі намалював цілу серію слонів, щоб відзначити основні стежки.
  
  
  Я не зможу скористатися його картами, поки не підійду ближче до Коеалі Ліпіс. Я сховав їх у рюкзак.
  
  
  До того часу, як я був готовий піти, в джунглях було тихо, крім єдиного звуку. Випадкової сварки мавп, цвіркуна або іншої комахи або тварини, що нагадує дикого фазана. Навколо мене була густа рослинність, і було дуже спокусливо переночувати в халупі. Але я напружив силу волі і здоровий глузд і змусив себе тікати з цього місця, як блискавка. Перед від'їздом я загнав Chevy якнайглибше в купі сміття і викликав мініатюрний зсув, який повністю поховав його за дві хвилини.
  
  
  Я повернувся до дороги, яка в місячному світлі блищала. Я подумав, що мені краще звикнути, тому що більшу частину моєї подорожі я проводитиму вночі. Це був справді єдиний шанс, який я мав. Ніхто в здоровому глузді не ходить вночі по джунглях. Ось що мені потрібно було зробити, якщо я хотів упіймати Кобру, не побоюючись його, Я повертаюся до першого перехрестя зі слоновою стежкою. Слонові стежки - найшвидший спосіб пройти через джунглі, хоч і не завжди найбезпечніший. У будь-якому випадку поступаєтеся місцем слону, якщо зустрінете його.
  
  
  Я знав, що довго не зустрінуся зі слоном. Для цього я все ще був надто близьким до цивілізації. Слони уникають доріг, і знаки були там тільки для того, щоб вказувати на старі стежки і попереджати про те, що один-єдиний безглуздий слон шукає неприємності.
  
  
  Я також приїхав до країни тигрів, але мене це теж не турбувало. Рідко тигр заважатиме людям, якщо тільки він теж не божевільний або настільки страшенно старий і беззубий, що не може вбити нічого іншого.
  
  
  Я дійшов до слонової стежки і повернув на схід. Компас був люмінесцентним та легко читався. Однією з переваг Малайського півострова є те, що магнітний компас завжди вказує на справжню північ. Не питайте мене, чому це просто так. Я зорієнтувався і пішов стежкою.
  
  
  Я знав, що залізниця не так далеко від мене. Я хотів обминути це і потрапити до справжніх джунглів до світанку. Після четвертої години я дістався набережної рейок Кретапі і якраз вчасно побачив, як нічний експрес «Коела Лумпоєр-Джорджтаун» промайнув з гуркотом ріжка. З краю джунглів я спостерігав, як він проносився повз нього, його вікна світилися, випромінюючи комфорт і безпеку, те, що я знав, насправді не існує. Мені дуже хотілося б опинитися у вагоні бару з цим хлопцем. Він був єдиним відвідувачем, і офіціант саме подавав йому келих, поки проїжджав поїзд.
  
  
  У моєму аварійному рюкзаку була пляшка шотландського віскі.
  
  
  Коли поїзд зник, я перейшов залізницю. Вони зміцнили її тиковими колодами, щоб слони не зіпсували його та не вирвали рейки. З іншого боку я знову зайшов у джунглі і з того моменту, як залишив залізничний насип, опинився в пустелі. Мені було байдуже. Я був один, але дякую, що п'явки не шукають їжу ночами.
  
  
  Якщо є щось, що мене турбує, то це п'явки. І кобри.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  
  
  
  П'явки мене не турбували. Наприкінці дня мені, можливо, доведеться спалити близько дюжини цигарок. Вони набридливі, наполегливі кровопивці. У цих тварин має бути якийсь радар, бо вони завжди знають, де вас знайти. Ви бачите, як такий звір встромляє у вас своє жало, такий маленький, що ви його майже не бачите, а потім він починає роздмухуватися до розмірів пристойної ковбаси з вашої крові.
  
  
  Перші чотири дні були не такими складними. Погода залишалася гарною принаймні за малазійськими мірками. Я промокав лише дві третини часу. Щоранку, незадовго до сходу сонця, я проходив стежку в джунглях, один кінець стежки слона, а потім вирушав далі. Я ще не бачив тигра, і єдині два пітони, яких я бачив, мене анітрохи не цікавили. У мене був навіс для намету, щось на кшталт укриття з брезенту, яке я прикріплював до дерева або низькорослої ліани. Це дозволяло мені хоч трохи висохнути, коли я спав. У мене було багато консервів, але я дотримувався раціону. Мені, звичайно, було холодно, бо я не наважувався розводити вогонь. Іноді, прокидаючись, я чув, як падає дуріан. Коли я знайшов його, я був щасливий, як дитина. Їл закривши ніс. М'якуш дуріана - один з найбільших делікатесів у світі, але вони смердять.
  
  
  Я їв багато консервованого сиру, від якого почалися запори, але трохи какао в холодній воді допомагали від цього. Коли моя фляга була порожня, я пив бамбукову воду. Незабаром на пагорбах буде достатньо струмків. Як запобіжний засіб я прийняв таблетки від лихоманки, так що у мене не було проблем у цьому відношенні. Я був добре підготовлений до глибоких джунглів. Тож половина справи вже виграно.
  
  
  Іноді я лежав і курив під навісом, слухаючи, як дощ мчить на мене, як товарний поїзд. Ви чуєте, як він іде задовго до того, як він туди дістанеться. Коли він, нарешті, прибуває, густі дерева, що нависають, діють як парасольки, а вода в основному стікає по гілках і стовбурах, утворюючи мільйон мініатюрних Ніагарських водоспадів. Ви все одно промокнете.
  
  
  Так як вдень мене не було на стежках, слонів я не бачив. Але я чув їх. Два чи три рази на день повз проходило стадо. Попереду слони, ззаду самки та слоненята. Шум, який вони робили, був такий, якби вони зносили цілі джунглі.
  
  
  Якийсь час мене переслідували маленькі дикуни, яких малазійці називали орангутангами. Спочатку по спині пробіг озноб. Ці люди дуже добре володіють своїми маленькими луками та отруйними стрілами, але я припустив, що вони були просто цікавими і не шукали неприємностей. Я проігнорував їх, і за деякий час вони припинили погоню. Вночі я пройшов кілька кампонгів. У мене були проблеми із собаками, але ніхто не вийшов подивитися, що викликає шум. Як тільки я дістався високогір'я, мені більше не довелося турбуватися про населення.
  
  
  Я дістався покинутого кампонга незадовго до сходу сонця. Він лежав на галявині, поруч із ним протікав струмок. Я був здивований, виявивши тут таке село. Небагато сіл знаходилися так високо в горах. Я обійшов його і уважно перевірив усе, перш ніж заснути всередині. Він справді був кинутий. Кілька будинків із солом'яними дахами, купи сміття та смітник. Коли стало світлішим, я знову почув, як іде дощ. Вирішив ризикнути і провести день в одному із занедбаних будинків. Тоді я нарешті зможу зняти весь свій одяг і хоч раз просохнути.
  
  
  "Люгер" був готовий вистрілити, коли я заглядав у кожну хатину. Просто черепки. Я все ще не розумів, навіщо був потрібний кампонг так високо в горах. Малайзійці – прибережні жителі. Єдина каучукова плантація знаходилася майже за сімдесят миль на північний захід, а найближче місто будь-якого розміру, Коеала Ліпіс, знаходилося за двадцять миль на північний схід. Якщо мої розрахунки та мої карти були правильними, то я був десь між Раубом та Коела Ліпіс, на висоті близько 2000 метрів. Якби я намалював коло з радіусом за десять миль і центром у середині кампонгу, мені довелося б шукати табір Червоної кобри десь у межах його кола.
  
  
  На краю джунглів птахи-носороги прокинулися і почали хрипіти у-у-у-ха-ха-ха-ву-ву. Я крикнув щось на кшталт: «Заткнися, виродки», і це мені не дуже допомогло. Вітер змінився, і я відчув запах дуріану. Я простежив поглядом за своїм носом і виявив групу високих дерев, з яких звисали плоди, як футбольні м'ячі, досить великі, щоб їх можна було зірвати.
  
  
  Малайзійці вирощують дуріан для їжі, а ґрунт навколо цих дерев акуратно доглянутий. Я все ще не розумів цього. Вдома все у хорошому стані. Джунглі ще не заросли навколо, а це означало, що люди були тут менше місяця тому. Тепер їх не було. Чому? Хвороба? Страх чогось? Злий дух?
  
  
  Дощ ринув, мов рідкий смерч. На відкритому просторі здавалося, ніби стоїш під перекинутою бочкою від дощу. Я побіг до найбільшого будинку - мабуть, колись це був будинок пенгоулу, вождя, і добрався до нього якраз перед зливою сильнішого дощу. Я похитав головою і визирнув у дверний отвір. Це було схоже на спробу побачити крізь водоспад. Одна величезна тверда тканина похмурої сріблястої води. Я ледве міг бачити вдома з іншого боку відкритого простору.
  
  
  Це може бути десять хвилин, а може й десять годин. Я закурив сигарету з водонепроникного футляра і зняв промоклий одяг - від мене теж стало приємно пахнути - і вирішив пропустити сніданок і трохи поспати. Мені було трохи незручно тут, у кампонзі, але я не міг уявити, як ходити в цих джунглях у таку погоду. Крім того, я не думав, що мені загрожує велика небезпека. Партизани знали про існування цього кампонгу, а й урядові війська знали. Я трохи сумнівався, що хтось із них прийде сюди, щоби виступити в ролі мішені. Все, що мені потрібно було зробити, це причаїтися і вислизнути, як тільки стемніє. А поки що я встигну висохнути. Вперше за п'ять днів.
  
  
  Коли я закурив другу сигарету, я почув пекельний шум у джунглях поблизу. Падіння дерев. У джунглях ви повинні дуже швидко дізнатися, чи певний звук означає небезпеку чи ні. Якщо ви цього не знаєте, за один день ви зробите цілу купу пробіжок. Це були старі гнили дерева, настільки гнили, що врешті-решт вони впали, і їх тягли за собою тяжкості сплетених ліан та інших гнилих дерев. Іноді одне таке гнилий дерево може потягнути за собою десять інших дерев.
  
  
  Ішла злива. Принаймні птахи-носороги замовкли. Я думав, що це серйозна буря, яка, мабуть, триватиме до полудня. Я зробив свого роду навіс зі свого намету. Також тут. Ви повинні зробити це в малайському будинку, якщо не хочете, щоб вам в обличчя потрапили ящірки та змії. Це через пальму ніпа, якою вони покривають свої дахи. Малайські таргани люблять ніпу, ящірки люблять тарганів, а змії люблять ящірок. Ось де це взялося. Вони настільки захоплені своєю грою, ковзають та пожирають один одного, що іноді втрачають рівновагу. Малайзійці, здається, не заперечують проти випадкових змій у супі або ящірок у їх ліжку. Але я боюся.
  
  
  Як тільки я натягнув брезент, щось промайнуло у мене в голові. До теперішнього часу в мене була щетина, і вона свербіла. Я вирішив поголитися. У мене було польове дзеркало з нержавіючої сталі та кришка фляги. Я зняв кепку на кілька секунд, а потім почав голитися у м'якій дощовій воді. Одна сторона моєї щелепи була готова, коли я побачив рух тіні в дзеркалі.
  
  
  Це була не стільки тінь, скільки якийсь рух. Я поставив дзеркало на балку і став спиною до дверного отвору. Я побачив, як там щось ворухнулося. Я продовжував голитися, наполовину переконаний, що мої очі обманюють мене. Дзеркало було тьмяним, і проливний дощ закрив вхід ледве прозорою пеленою. Я не був певен, але п'ять днів на самоті в джунглях не залишать тебе байдужим. Я продовжував голитися, але не зводив очей. На мені були тільки шорти, але на мені була кобура з люгером і стилет у нарукавних піхвах. Це міг бути звір. Можливо, мавпа, можливо, собака, що повернувся до села з причин, відомих тільки собакам.
  
  
  Я продовжував спостерігати. Хлинув дощ. Я працював над цією чутливою частиною під носом, коли знову побачив його. На цей раз я бачив це дуже виразно трохи більше секунди. Це був чоловік, накритий циновкою, від дощу, що біжить галявиною від будинку до будинку. Потім він зайшов. Зайшов у будинок прямо навпроти мого. Я відклав набір бритв убік і, не зводячи очей з лінії вогню від дверного отвору, спробував розібратися в цьому. Я не думав, що це велика небезпека. Мені в голову були вбудовані зумер та сигнальна лампа, і в цей момент вони вийшли з ладу. Але хоч я дуже довіряю своїм інстинктам, я не довіряю їм на сто відсотків. У мене була компанія в селі, і я мав дізнатися, хто це був. Можливо, прокажений, що залишився, коли решта пішла. Або божевільний, що теж залишився тут. Мандрівник, як я, який заблукав і тепер тільки сховався від дощу?
  
  
  Партизанський розвідник? Один із представників Червоної Кобри. Останнє було дуже можливим. Проникливий лідер партизанів міг послати сюди людину чи двох, щоб стежити за кампонгом. Або урядові сили досить божевільні, щоб скористатися цим. І ризикнути потрапити у засідку.
  
  
  Я вирішив дозволити йому прийти до мене. У мене був цілий день і багато терпіння. Використовуючи легкий нейлоновий спальний мішок як матрац, я ліг на нього, а не в нього, і витягнувся обличчям до дверного отвору. Праворуч у мене був Браунінг, ліворуч - Люгер, і він вдавав, що сплю.
  
  
  Погано було те, що я майже заснув через це. Повіки стали свинцевими. Як тільки я побачив найменший натяк на червоні сутінки, чи спав я або коли рев дощу пролунав все далі і майже змусив мене заснути, я змусив їх знову відкритися. Нарешті, мені довелося тицьнути себе стилетом у руці, щоб не заснути, і коли я відчув, що засинаю після цього, я вдарив себе по стегні. Було боляче, але допомогло.
  
  
  Раптом вона опинилася там, у дверях. Молода жінка. Дівчина. Я тримав очі відкритими і регулярно дихав, наче спав.
  
  
  Вона стояла, дивлячись на мене близько хвилини. Я бачив, як вона тремтить, готова бігти, як кенгуру, відчувши запах тигра. Це була дика мила тварина, з якої капав дощ і на ньому був тільки мокрий напівсаронг з дешевого батика, який нічого не приховував. Її густе чорне волосся спадало їй на обличчя, наскрізь промоклі, дозволяючи тонким струмкам води стекти по твердих круглих грудях кавового кольору. Малайзійські жінки швидко дорослішають. За моїми оцінками, їй було сімнадцять чи вісімнадцять.
  
  
  Я вдав, що хропу, і промимрив якусь нісенітницю. Це, здавалося, переконало її, коли вона кинулася прямо на консерви, які я приготував для їжі пізніше того ж дня. Ця дитина була голодна. Вона нахилилася, витончена, як газель, з опуклими грудьми. І почала акуратно складати банки у сумку, яку зробила зі свого саронгу. Ноги у неї були короткі, але коричневі та тонкі, а сідниці міцні.
  
  
  Я мовчки підвівся і націлив на неї «люгер». «Поклади його знову», - сказав я малайською. Тобі не потрібно нічого брати. Якщо ти голодний, я дам тобі щось поїсти».
  
  
  Вона видала зляканий звук, який, здавалося, виходив звідкись з її горла, і дозволила банкам з гуркотом упасти на підлогу. Я посміявся з неї. Я хотів, щоб вона знала, що я не привид із джунглів чи привид. Вона відступила на кілька кроків і подивилася на мене широко розкритими янтарними очима. Вона мене боялася. Я це відчув. Але вона не злякалася. Вона з тривогою та увагою чекала, що я можу з нею зробити.
  
  
  Я повільно встав, направив на неї "люгер" і продовжував усміхатися, показуючи їй, що не хочу його використовувати.
  
  
  "Апа нама?" - Я це сказав зі звичайною вітальною нісенітницею.
  
  
  "Сіті, нама". - Посмішки, як і раніше, не було. Вона наморщила чоло і пильно подивилася на мене.
  
  
  Я кивнув головою. – «Сіті. Гарне ім'я. Що ти робиш тут, у цьому селі, одна?
  
  
  "Баняк суса". - Було чимало труднощів. Тоді я зрозумів, що знайшов справжню золоту жилу інформації. Але за мить я знову мало не втратив її.
  
  
  Раптом вона широко розплющила очі від страху. Вона вказала на мене ззаду і схвильовано закричала. - "Пекла оэлар бесар!"
  
  
  Найстаріший трюк у світі, на який я мало не попався. Справді, за мною могла бути велика змія. Вона була майже такою ж швидкою, як змія, коли пірнула до дверного отвору. Я був трохи швидшим і впіймав її в той момент, коли вона знову потрапила під дощ. Вона боролася, як кішка, і дощ зробив її оксамитову шкіру гладкою, як у маленького пітона. Мені важко було втримати її блискучі білі зуби від моєї плоті, і в бою мені якимось чином вдалося зірвати цей напівсаронг від її тіла.
  
  
  Це було так. Коли вона зрозуміла, що оголена, вона перестала боротися. Вона застогнала і встала, напівзігнувшись, поклавши руки перед цим чорним трикутником на животі. Я поклав руку на її тонку руку і штовхнув у будинок. – “Добре, Тонделая. Заходьте та поспостерігайте за своїми манерами».
  
  
  Я також шукав змію, але змії не було. Я кинув їй напівсаронг, і вона ковзнула в нього так швидко, як я моргнув.
  
  
  Він, як і раніше, був промоклий, але від цього їй стало трохи краще.
  
  
  У моєму багажі була суха сорочка, і коли я вийняв її і простягнув їй, я відчув себе сером Волтером Рейлі.
  
  
  Я дійсно сам з нетерпінням чекав на футболку, але сподівався, що це гарне вкладення, і що ця дитина знає, що відбувається в цій частині світу.
  
  
  Я вирішив діяти по-розумному та не форсувати речі надто сильно. Може, тоді ми знову зможемо порозумітися. Я ще більше переконався в цьому, коли вона одягла мою сорочку і застебнула її на свої красиві повні груди. Потім нарешті вона показала мені свої білі зуби в нерішучій посмішці. І вона говорила англійською!
  
  
  "Ви Оранг Поетех?"
  
  
  Я похитав головою. 'Ні. Чи не англійська. Orang Amerikaniki».
  
  
  Її посмішка стала ширшою. Вона мала гарні зуби, вона простягла руку. «Орангути американки гарні. Ти даєш Сіті сигарети та їжу, Туане?
  
  
  Я запалив їй сигарету і простяг їй. Вона знову засміялася. Вона сіла навпочіпки по-малайському, глибоко вдихнула і дозволила диму знову вийти зі свого милого носика. Підберіть їй відповідний одяг, і він прикрасить приймальну залу будь-якого східного посольства. Або будь-який бар у Сінгапурі та Гонконгу. Я оцінив її повністю малайкою. Без китайської, тамільської чи будь-якої іншої крові. І якщо малайська дівчина красива, то вона ще й дуже красива.
  
  
  Важливою частиною цієї краси було те, що вона не звертала на це уваги.
  
  
  Я кинув їй консервний ніж. - Займіться чимось, Тонделая. Приготуйте нам щось поїсти». Я не спав.
  
  
  Вона вміла поводитися з консервним ножем. Вона подивилася на двері і надула губи. «Надто сильний дощ. Нема вугілля для вогню. Думаю, нам доведеться їсти холодним. Я посміхнувся. - "Не скаржся. Ви ведб мгли застудитися, чи не так?
  
  
  Вона скоса подивилася на мене, відчиняючи банки. «Я брала їх із собою лише тому, що помираю з голоду. Сіті непогана дівчинка.
  
  
  Я погодився з нею. Зовсім непогана!
  
  
  Поки ми їли холодну кашу та сир, вона розповіла мені, як сталося, що вона залишилася сама в селі. Вона була там тільки минулої ночі, а до цього ховалася в джунглях.
  
  
  Мені потрібен час, щоб щось зрозуміти. Довелося ставити їй багато запитань, змушувати все починати спочатку і повторювати. Я сам говорю ламаною малайською, і її англійська була не набагато кращою. Але ми пережили це разом.
  
  
  Все зводилося до такого: дядько Сіті, Іса, колись був партизаном проти японців, а пізніше, у ті лихоліття, проти британців. У потрібний момент він втомився від цієї боротьби і зупинився. Він пішов у цей кампонг, тому що він був досить відчуженим, і сподівався провести свої дні у світі. Він навчив Сіті ламану англійську, яку вона тепер використовувала, і розповідав їй вигадані історії про британський спосіб життя. А серед забобонних малазійців він уславився своїми кошмарами.
  
  
  Вони приходили не часто, але коли приходили, вони були справді супер-постановками у різнокольорових тонах, від яких усі стали дибки (мої слова, а не Сіті).
  
  
  Під час цих жахливих снів Іса кричав про золото. Багато золота. Величезна кількість золота і мертві япошки на підводному човні. Коли він прийшов до тями, він не міг пригадати нічого, що йому снилося або що він сказав. Принаймні він так стверджував.
  
  
  З нескінченним терпінням я змушував її повторювати цю частину історії кілька разів. Мені потрібно було набратися терпіння, тому що я хотів якнайшвидше дістатися суті історії, і Сіті розповіла це по-своєму. Повільно. Так що я вилаявся про себе і почав трохи втомлюватися. Але, незважаючи на моє нетерпіння, я продовжував її слухати.
  
  
  З часом у Іси стало менше поганих снів, і він продовжував менш часто будити село своїми криками. Люди почали забувати про це. Більшість не вірила, що Іса щось знає про заховане золото.
  
  
  Потім, можливо, лише кілька місяців тому, Червона Кобра прийшла з наміром набрати новобранців. Коли повернулися погані часи, було чимало хвилювань.
  
  
  Знову будуть бійки та вбивства, і в дядька Сіті знову почалися кошмари.
  
  
  Я курив, присівши навпочіпки, дивлячись на Сіті з зростаючим нетерпінням і скептицизмом. Але я не перебивав її. Все ще йшов сильний дощ, і ми були прикуті до хатини, тож я міг слухати. Пригнічений, я позіхнув, але вона, схоже, не помітила.
  
  
  «Туане, тоді я зробила велику помилку. Якось я розповіла своєму коханому про сна мого дядька. Найстрашніша помилка. Тепер усі мертві, бо я розповіла про сни дядька. Але як я могла знати, що мій коханець працює на Червону Кобру і каже йому те, що я йому говорю». Мої втомлені вуха пожвавішали. Я підняв руку. - «Почекай, Тонделая. Занадто багато незрозумілого. Хто що комусь сказав?
  
  
  Вона мала багато терпіння з цим великим Орангом Американики. Вона підвела кулачок і докладно описала його пальцями.
  
  
  У мене є коханець помічник Червоної Кобри, Тоїн. Розумієш?
  
  
  Я кивнув, що так.
  
  
  Але Сіті не знала, що її коханий - Червона Кобра (коли я розповідала йому про погані сна мого дядька. Ці сни про велику кількість золота, так?
  
  
  Я знову кивнув головою. Поки що я міг це зрозуміти.
  
  
  Якось уночі, після того, як Сіті та коханець зайнялися любов'ю в джунглях, я розповідаю йому про снах дядька. Він посміхається. Я посміхаюсь. Не думаю про це два-три тижні».
  
  
  Я почав розуміти.
  
  
  А через два чи три тижні ви дізналися, що ваш хлопець був партизаном Червоної Кобри?
  
  
  Вона дивилася в підлогу. Її обличчя спотворилося. І коли вона нарешті глянула на мене, в її очах стояли сльози. 'Так будь ласка. Я це дізналася».
  
  
  Я зрозумів. - «А цей твій хлопець приїхав до села з Червоною Коброю. Він приводить Лім Джанга, лідера китайських партизанів, прямо на село. Хіба це не так, Сіті? Вона кивнула головою. Тепер по її обличчю текли сльози. За вікном дощ вщух.
  
  
  "Вони прийшли, щоб змусити мого бідного дядька розповісти правду про кошмарні сна", - сказала Сіті. «Про золото. Він каже, що не пам'ятає. Кажуть, він бреше, і він пам'ятає, і він має пам'ятати. Партизани дуже бідні і дуже потребують золота. Кажуть, мій бідолашний дядько, який раніше сам був партизаном, воював проти японців та англійців, був поранений і втомився від битв, вони кажуть, що він повинен згадати та намалювати карту, де заховано це золото. Але мій дядько все ще каже, що не може згадати. Він один із колишніх партизанів і не хоче працювати з новими. Він каже, що вже достатньо боїв та вбивств. Мій дядько каже. Отже, вони нарешті катують його. Вони змушують Сіті дивитись».
  
  
  Я ледве дихав. Я хотів, щоб вона продовжила, але вона зупинилася та попросила ще сигарету. Я дав їй це та закликав її продовжувати. "Якщо вона зупиниться зараз, - люто подумав я, - я сам її замучу". 'Добре. Вони мучать твого дядька і змушують тебе дивитися. Він заговорив? Він намалював картку, щоб допомогти їм знайти золото?
  
  
  Я сам не надто вірив у це золото, але й не виключав повністю цієї можливості. Якщо ця дівчина говорила правду, я мала можливість розправитися з Червоною Коброю. Він би повірив цим кошмарам та розповідам про це золото, а це означало, що я зможу знайти його та вбити. Сіті випустила невеликий клуб диму і широко розплющила очі. Вона більше не плакала. 'Так будь ласка. Після довгих мук дядько заговорив і склав їм карту. Він намалював місце, де є золото».
  
  
  "А що сказав їм ваш дядько?"
  
  
  «На підводному човні. Старий японський підводний човен, який давно затонув. Я чув, мій дядько сказав їм це».
  
  
  О Боже. Старий японський підводний човен. Я похитав головою, щоб повернути все безладдя всередині на місце. Я подумав, чи не захворів я на гарячку в джунглях. Якщо вона брехала чи обманювала мене, вона була найкращою маленькою актрисою Малаккі. Але чому насправді? Чому?
  
  
  Я продовжував намагатися відокремити реальність від фантазії.
  
  
  Де був цей японський човен? Я більш-менш очікував, що вона скаже мені, що вона висіла на вершині дуріанового дерева десь посеред джунглів.
  
  
  Але вона похитала головою. Сіті не знає. Карти мені не показували, чи ви так думаєте?
  
  
  'Ви впевнені, що це було, Сіті?
  
  
  'Я впевнена. Я впевнена, Туане. Я не божевільна ".
  
  
  Це мало якийсь сенс. Але я знав щось, що дозволяло мені судити про її історію правдиво. Якби вона була просто маленькою малайською шахрайкою, я це швидко дізнався б.
  
  
  "Що сталося з твоїм дядьком після цього, Сіті?"
  
  
  Вона знизала своїми стрункими коричневими плечима під моєю сорочкою. 'Він помер. Занадто багато тортур».
  
  
  Я хотів, щоб вона це довела. "Де, - хитро запитав я, - його тіло?"
  
  
  Я думав, що вона на це не відповість. Малайзійці не люблять бовтатися серед трупів. Але якщо вона збрехала, я змусив її обдурити мене. Я змушував її показати мені труп, чи хотіла вона того чи ні.
  
  
  Сіті встала, злизала попіл зі своїх тонких пальців і кивнула у бік дверей. Несподівано дощ припинився, і сонце яскраво засяяло над безлюдною галявиною.
  
  
  Давай, чуваку. Я покажу тобі тіло мого бідного дядька
  
  
  Покажу. Інші тіла також. Все там.'
  
  
  Я глянув на неї. "Які ще тіла?"
  
  
  Вона зробила нетерплячий жест. 'Всі вони. Все з цього села. Червона Кобра вбила всіх у селі після того, як він мучив мого бідного дядька і забрав карту. Він знає, що сюди час від часу приходять урядові війська і не хоче, щоб вони про це знали. Чому ти цього не розумієш, Туане?
  
  
  Вона трохи розсердила мене. Я міг би бути гарний дати їй сорочку і трохи їжі, але я досі був досить тупим оранг-американцем.
  
  
  Вона хотіла пройти до дверей, але я зупинив її стволом свого браунінгу. - Не так швидко, Тонде-лайя. Як мені дізнатися, що там? Можливо люди Червоної Кобри. Я ...
  
  
  Вона поклала руки на свої стрункі стегна і подивилася на мене з нескінченним розумінням. - «Ніяких партизанів, Туане. Це те, що я сказала. Всі вони шукають золото на японському підводному човні. Знаю, бо шукала їжу у їхньому таборі. Я нічого не знайшла, тож повернуся сюди знову. Подумайте, може, урядові війська прийдуть, заберуть мене на узбережжя і нагодує. Але вони також не приходять. Сіті дуже голодна. Ось чому я намагаюся вкрасти у вас їжу. Ми йдемо зараз?
  
  
  Я пішов за нею за двері. Тепер я їй повірив, але в той же час не втрачав пильності, поки вона повела мене через галявину, з кампонгу і через струмок по слизькій колоди. Я не думав, що вона партизанська принада. У цьому не було жодного сенсу. Якби вони знали, що я в кампонзі, і хотіли б мене, все, що їм потрібно було зробити, це увійти та вбити мене. Я більше не знав, чому вірити. Коли ми підійшли ближче, я раптово зрозумів, чому вірити. Сморід був жахливий. Сіті затиснула ніс пальцями, а я пов'язав обличчя хусткою. Раніше я відчув запах смерті, але це перемогло все. Це було схоже на поле битви тижневої давнини, де трупи залишали на сонці.
  
  
  Ми підійшли до краю вузького та глибокого яру. Сморід піднімався, як газ у болоті. Сіті вказала вниз.
  
  
  "Ось будь ласка. Як я говорю. Усі в селі мертві та кинуті сюди. Я боюся і ховаюсь у джунглях, інакше я теж помру».
  
  
  Я подивився на безлад з розкиданих тіл. Деякі з них уже покрили джунглі, але інші були видні. Близько шести кабанів мирно харчувалися, крекчучи і риючись у гниючих рештках, не звертаючи на нас уваги. Яким би крутим я не був, і, незважаючи на все, що я тепер міг бачити у цій сфері, я все ще відчував, як у мене скручує живіт. Я одвернувся.
  
  
  Сіті знову вказала на трупи і торкнулася моєї руки. 'Ви йдете вниз? Може, я покажу тобі бідного дядька, Туане. Можливо, важко знайти, але я можу спробувати. Тоді ви вірите Сіті, так?
  
  
  Я відтяг її від яру. "Тепер я вірю Сіті", - сказав я. «Поспішай, Тонделая, забираємося звідси до біса».
  
  
  «Хто ця Тондела, ти мене кличеш, Туане?»
  
  
  "Дуже красива дівчина з книги".
  
  
  Вона випередила мене крокуючи стволом дерева. - "Як у кіно, Туане?"
  
  
  "Ага, як у кіно".
  
  
  Ми повернулися до кампонгу. Мене все ще мало не знудило, і кров стукала в скронях. Мої очі горіли. Я знав симптоми та боровся з ними. Зараз не час впадати в один із моїх рідкісних нападів сліпої люті. Іноді таке трапляється зі мною, але завжди виявляється у мій недолік у роботі. Розлючена людина робить помилки, а я не міг дозволити собі жодної помилки.
  
  
  Вона продовжувала балакати, як птах із джунглів. - Ця Тондела, Туане, була гарненькою. Дуже хороша?'
  
  
  Я майже не чув її. "Так", - сказав я розсіяно. 'Вона була дуже красива. І жахливо погана».
  
  
  Вона замовкла, коли ми перетнули відкритий простір і знову досягли хатини, де я залишив свої речі. Тепер я знову взяв себе під контроль. Одне я напевно знав: я дуже хотів убити цього Лім Джанга. Зазвичай це було не більше ніж завдання, але цього разу я б отримав від нього максимум задоволення.
  
  
  Цей хлопець був досить прямолінійний. Коли ми повернулися в хатину, вона спитала: «Я гарна, Туане?»
  
  
  Я посміхнувся їй. Ти гарна, Сіті. Допоможи мені зібратися зараз, бо мені треба рухатись далі».
  
  
  Вона розпочала роботу. "Але я не погана, Туане", - сказала вона. «Сіті – хороша дівчинка. Думаю, тому тобі не слід називати мене Тонделая.
  
  
  Розсіяно я погодився з нею. Я закурив сигарету і дивився, як вона складає речі. Потім я перевірив люгер і стилет, зняв браунінг із плеча, сів на сходах і почав чекати.
  
  
  Кампонг димився. Я спітнів. Поки я курив, я знову дозволяв своїм думкам крутитися.
  
  
  Я був прямо на шляху до цієї Червоної Кобрі. Різанина мешканців села довела це. То був його стиль. Я згадав, що Бен Томсон розповів мені про різанину в Індонезії. Він сказав це досить мелодраматично. Лім Джанг завдав удару у відповідь і вбив усіх бенгальців, перш ніж перетнути Малаккську протоку.
  
  
  Тепер він знищив увесь кампонг, тож ніхто не міг сказати урядовим військам. Він забрав усе до останньої сковороди, через що все виглядало так, ніби жителі села зібрали валізи і пішли за власним бажанням. На мить я задумався, чому він не спалив поселення, але потім я зрозумів. Дим. У джунглях іноді можна опинитися менш ніж за двадцять метрів від ворога, навіть не підозрюючи про це. Або він має повністю викрити себе. Але Червона Кобра була для цього надто розумною. Однак він припустився однієї помилки. Він дозволив Сіті вислизнути в джунглі, щоб сховатися.
  
  
  Вона вийшла із салону з моїм багажем. Вона сказала. - Ти попереду, Туане. Сіті слідує за тобою.
  
  
  Я глянув на неї. - "Куди, чорт забирай, ти збираєшся?"
  
  
  Її глибокі карі очі розширилися від подиву.
  
  
  - Я піду з тобою, Туане. Що ви думаєте. Ви йдете за Червоною Коброю. Я також, так? Він йде на берег за японським підводним човном. Ви йдете за ним на берег, так? Я збираюся йти берегом, щоб знайти друга і знову знайти будинок, так?
  
  
  Чому ні?'
  
  
  Таким чином це звучало розумно. Насправді я не думав про це, але, звичайно, вона не могла залишатися сама в пустельному кампонзі, чекаючи, коли урядові війська повернуть її до цивілізації. На це можуть піти тижні, навіть місяці. Але поки що я застряг із нею. Я знизав плечима. - "Добре, Сіті. Але запам'ятай це - я повинен йти швидко, і якщо ти не поспішаш за мною, я залишу тебе позаду. Крім того, мені потрібно багато думати, і мені не подобається твоя балаканина. Робіть те, що я вам говорю , і не ставте запитань.Це ясно?
  
  
  Вона моргнула і наморщила носа. - Ти Туан.
  
  
  "Добре", - сказав я. "Пам'ятай це. Я начальник. Якщо ви забудете це і створите проблеми – хоч би які проблеми я ставив, я залишу вас тиграм». Це було так. Звісно. Усі малайзійці бояться тигрів, але особливо жінки бояться навіть їхнього імені.
  
  
  Моргаючи вологими очима, Сіті озирнулася на джунглі. - Не говори про рімау, Туане! Це приносить невдачу. Дуже. Коли вони чують своє ім'я, може статися рімау – я гарна дівчинка, Туан. Я не завдаю жодного клопоту. Обіцяю.'
  
  
  Мені довелося повернутися, щоб вона не помітила, як я хихикаю. За п'ятдесят кілометрів, напевно, не було рімау. Коли я нарешті вирівняв обличчя, я сказав: «Ви ходили до табору кобр шукати їжі. Це те, що ви сказали.
  
  
  Це те, що я сказала, Туане.
  
  
  'Де це знаходиться?'
  
  
  Вона вказала на схід. 'Там. Одноденна прогулянка джунглями».
  
  
  "Тоді підемо туди", - сказав я. - "Ви повинні показати мені".
  
  
  Денна прогулянка у джунглях може означати далеко чи близько, залежно від джунглів. Але старий табір Лім Ланга може дати мені відправну точку. Якби в нього було сто чоловік, і всі вони подорожували разом, тоді знайти слід не важко. "Можливо, тоді я і не великий білий мисливець, - подумав я, - але якщо я не зможу навіть наздогнати банду зі ста чоловік, мені краще кинути AX і жити на маленькій фермі".
  
  
  Я просто сподівався, що Червона Кобра не мала вартових, які б прикривали його спину.
  
  
  Я хотів забрати багаж. - "Поїхали, леді".
  
  
  Сіті відступила на крок. - «Я несу, Туане. Це не важко. Це жіноча робота».
  
  
  Я знизав плечима і поплескав її правою рукою. Якби тоді вона цього захотіла.
  
  
  Незабаром я дізнався, що вона розумніша за мене. З кампонгу ми потрапили прямо у досить густі джунглі. Щоб рухатися вперед, мені довелося прорізати парангом прохід. Піт залив мені очі, і я повністю поринув у солону ванну, коли ці богом забуті п'явки почали збиратися.
  
  
  Позаду мене Сіті заспівала пісню, щоб тигри були милі. Дуже ввічлива пісня. Виявилося, що всі тигри були добрими старими, деякі з них навіть мали титули на кшталт «ваш дворянин». І ніякий поважний і праведний тигр не витрачав би свого часу на бідну маленьку малайську дівчинку.
  
  
  Я не вникав у це. Я припустив, що у пісні немає нічого проти того, щоб тигри поїдали американських орангутів.
  
  
  Я продовжував хихикати. Час від часу ми зупинялися, і я спалював із себе п'явок.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  
  
  
  Сіті мала рацію. Ми добиралися до табору Червоної Кобри цілий день. Через кілька годин я виявив слабкі залишки стежки, і це зробило похід трохи легшим. Але теж небезпечніше. Мені доводилося набирати швидкість і остерігатися вартових, пасток, розтяжок тощо. буд. Партизани дуже здатні у цьому.
  
  
  За винятком деяких п'явок тоді нас ніщо не турбувало. Ми миттю побачили пантеру, що гарчала на нас, і потім втекла. І одного разу ми натрапили на павутиння, яке виявилося міцним, як нейлон. Мені довелося відрубати парангом, щоб продовжити.
  
  
  Сонце зайшло за обрій, коли ми досягли височини. Джунглі порідшали, і наше прикриття поменшало. Це мене менше влаштовувало. Ми досягли тонкого гребеня, що веде до зеленої гори, і рушили нею. Іноді нам доводилося мати справу із шарами граніту. Камінь був такий старий і крихкий, що його можна було легко обробити лопатою. Як тільки цей мотлох розсипався у мене під ногами, я послизнувся і мало не полетів головою вниз. Потім пішли ще повільніше.
  
  
  Втретє за день пішов дощ, коли сонце досягло краю неба на заході. Сіті, яка цілий день мовчала, м'яко покликала мене.
  
  
  'Далі є кам'яна стіна і треба спуститися вниз сходами. Побачимо табір Червоної Кобри.
  
  
  Вона мала рацію. Та маленька схованка, яка в нас залишилася, тут повністю зникла, і між мною та краєм скелі було п'ятдесят шматків голого каменю. Я зупинився та прислухався. Темніло і десь я чув дзюрчання струмка. Я жестом наказав дівчині залишатися на місці і підповз до краю скелі.
  
  
  У бінокль я вивчав ситуацію внизу. І відчув полегшення. Нічого не рухалося. Табір був покинутий.
  
  
  Тепер систематично оглянув табір із біноклем. Нічого не рухалося. Були печери, грубі укриття та випалені кола стародавніх вогнищ. Вузький струмок мчав через табір із величезною швидкістю, розбризкуючи білу піну навколо блискучих темних валунів.
  
  
  Збоку була вбиральня, все ще з жердиною, на якій ти сидиш навпочіпки. Поруч була купа сміття. Наскільки я міг бачити, вбиральня була лише одна, а це означало, що з Лім Джангом не було жінок. Правильно. Бен сказав мені, що китайці не мають нічого спільного з жінками і тримають їх якнайдалі від своїх таборів. Якийсь аскет-вбивця, та людина, яку я мав убити. Це найнебезпечніші особистості.
  
  
  Я вивчав табір протягом п'ятнадцяти хвилин, перш ніж подати сигнал Сіті рухатися вперед. Я б ризикнув. Тут ми переночували, а на світанку йшли стежкою.
  
  
  Вона йшла зі мною крізь м'який дощ. Вона не сказала ні слова про це весь день, але я знав, що багаж стає важким. Я зняв його з її спини і показав на табір.
  
  
  «Ми залишимося тут сьогодні ввечері. Як нам спуститись? Вона скоса вказала на стрімку скелю. - "Сходи, туан".
  
  
  "Які сходи?" – Я не бачив сходів.
  
  
  Вона підвела мене до краю скелі і показала перший товстий дерев'яний кілочок, убитий у обвітрений гранітний мур. Сходи!
  
  
  Вона побачила моє обличчя і засміялася. - «Добре, Туане. Я була внизу. Досить міцна».
  
  
  Вона була міцна, але навряд чи для моєї ваги. Деякі з цих сходів рипіли і жахливо рухалися, коли я спускався вниз. Вона пройшла за мною, як мавпа на мотузку.
  
  
  Я сказав їй приготувати вечерю, поки шастав табором. Тепер я був певен, що ми самі й нам нічого не загрожує, але я хотів бути абсолютно впевненим. - Вогонь, Туане? Я готую гарну їжу на вогні».
  
  
  Я кивнув у бік однієї з печер. – «Добре, вогонь. Там, у тій печері. Дуже маленький вогонь, ясна річ?
  
  
  "Зрозуміло, Туан".
  
  
  У таборі нічого не лишилося. Навіть порожніх набоїв. У партизанів не вистачає боєприпасів, щоби витрачати їх на навчання. Я швидко пройшов через табір і помітив, що у вбиральню кинули вапно, щоб позбутися сморід. Це розповіло мені дещо більше про це Лім Джанге. Це був досить прискіпливий маленький убивця. Приосити сюди вапно було марним і дорогим тягарем.
  
  
  На той час, як я повернувся до печери, дощ припинився. Вечір був теплим, вологим та наповненим ароматом джунглів. Вітер дув із заходу, розносячи слабкий смердючий сморід від грязьових калюж і мангрових боліт, заглушаючи всі інші запахи в околицях навіть на такій відстані.
  
  
  Біля входу в печеру горіло невелике багаття. Жодних ознак Сіті. Мій рюкзак було відкрито. Я порядна людина і тримаю свої справи в порядку, наскільки це можливо, але від цієї акуратності залишилося дуже мало.
  
  
  Я озирнулася і м'яко крикнула: Сіті?
  
  
  Нема відповіді. Я відчув запах їжі і побачив, що вона відкрила кілька банок і кинула їх вміст у мій похідний піддон, який тепер нагрівається на пласкому камені у вогні. Це були консерви, але пахло як кухня Уолдорф Асторія. Але на той час я не був дуже голодний. Куди зникла ця сука? Я відійшов від вогню, зняв браунінг із плеча і пішов до кола каміння попереду. Якщо ця маленька повія якимось чином змінює мене.
  
  
  Вона вийшла з темряви, співаючи щось, що я дізнався вдалині, як малайську пісню про кохання. Вона була гладкою та блискучою. Вогонь перетворив її блискучу шкіру на коричневий оксамит. Вона заколола своє красиве темне волосся і якимось чином заколола його, мабуть, дерев'яними палицями, які вона вирізала. Десь вона знайшла мигдальні гілочки і зв'язала їх за ліве вухо. Вона вимила і свій саронг, і себе. В одній руці вона несла мою запасну сорочку, ретельно складену насухо, а в іншій - єдиний шматок мила.
  
  
  Вона побачила вираз мого обличчя, неправильно зрозуміла його і підняла шматок мила. - Ти не розсердився на мене, Тоїне? Сіті любить гарну ванну вечорами.
  
  
  "Не злуюся", - сказав я. Я взяв мило. - «Приготуй їжу. Сам прийму ванну. Іноді у тебе виникають добрі ідеї, Сіті.
  
  
  Я знайшов маленький басейн, в якому вона вимилася, і прийняв ванну всього мого життя. Я залишив одяг і зброю на березі, намагаючись триматися якомога ближче, дозволяючи шматку мила зіскребти з себе сморід джунглів. Я думав, що знаю, що має статися, але мене це не турбувало. Це мало значення. Я був у іншому світі. Вашингтон і Нью-Йорк, Лондон і Париж, Сінгапур і навіть Куала-Лумпур були не більше ніж нечіткими точками в часі та просторі. Те, що було написано, мало статися. Природа піде своєю чергою. Ось що відбувається з вами зараз, коли ви у джунглях.
  
  
  Коли я повернувся до печери, їжа була готова. Ми її з'їли, а на десерт я розбив кілька плиток шоколаду на шматочки. Потім ми покурили і поговорили близько години, і я отримав від неї багато інформації, а вона навіть не знала, що вона має. Я все акуратно прибрав і почав чекати.
  
  
  Я опинився в унікальній ситуації, коли це для мене не мало великого значення. Мене послала не хіть. Я був готовий до веселощів, як тільки це вийшло, але я напевно не збирався форсувати це будь-яким чином. Через деякий час я виявив, що позіхаю. Я встав і увійшов до печери. Сіті прийшла за мною.
  
  
  "Туан?"
  
  
  "Що це, Сіті?"
  
  
  Вона вказала на відкритий на піщаному ґрунті спальний мішок. - 'Ми разом спимо в сумці, Так? Боюся спати одна».
  
  
  Я посміхнулась. "Знову тигри?"
  
  
  "Туан". Вона піднесла палець до губ. «Не говори про Римауса. Будь ласка, не кажи.'
  
  
  "Вибач, Сіті. Я не робитиму це знову." Мені було дуже шкода, хто знає про почуття страхів інших людей?
  
  
  За вечерею вона одягла мою сорочку. Тепер вона зняла його і стояла переді мною напівоголена. Останнє світло вогнища впало в печеру і торкнулося її грудей роговими червоними пальцями. Вона зробила швидкий рух, і напівсаронг упав до її ніг. Тепер вона не намагалася прикритись. Вона зробила крок до мене і простягла руки.
  
  
  «Весь день я думаю про тебе з великою любов'ю, Туане. Мені тут дуже боляче».
  
  
  Вона провела пальцем по животу, і її шкіра засяяла у світлі багаття.
  
  
  Найбільше це говорило мені, що вона чесна і що я можу їй довіряти. Це було так само просто і зрозуміло, як самі джунглі. Виживай, наскільки можеш, але помри, коли настане твій час, і звільнися, коли тобі це потрібно.
  
  
  Я посміхнувся, і вона притулилася до мене. Гілочка мигдалю пахла чудово, але не так чудово, як її гнучке тіло. Вона не вміла цілуватися, і я не намагався її навчити. Ми потерли обличчя один об одного за малайським методом. Ніс до носа, щока до щоки та іноді рот до рота. Її крихітні соски стиснулися у мене на грудях, коли вона почала мене роздягати.
  
  
  «Мені це подобається, Туане. Дуже добре.'
  
  
  Туану також сподобалося.
  
  
  Коли нам якось вдалося втиснутись у спальник, вона почала брати на себе командування. Вона сказала, що треба робити. Звичайно, з любов'ю і хвилюванням, але вона все ж таки сказала, що потрібно робити.
  
  
  Спочатку вона наполягла на тому, щоб лягти до мене спиною. Коли я чинив опір, вона стояла на своєму. «Я дуже добре знаю, Туане. Нехай це зробить Сіті. Краще малайською. Вона тихо хихикнула. «Чому всі ці американські орангути не вміють кохатися? Сюди, на мою думку. Сіті товариська і знає, як отримати все, Тоїн. Всі.' Вона підтягнула коліна якнайдалі в спальному мішку і почала рухатися до мене. Потім вона намацала між ногами і відвела мене саме туди, де мені треба було бути. Вона знайшла мої руки і поклала їх собі на груди. Потім вона зітхнула і почала притискати себе до мене. Я дуже штовхнув її. Вона простогнала і прошепотіла: «Ні, Туане. Ще немає. Заспокойся. Не рухайся. Нехай це зробить Сіті». Я попросив Сіті зробити це. І Сіті знала, як це зробити. Я забув, що їй виповнилося сімнадцять. Це була чиста тваринна розвага, і я сам ніколи не відчував нічого подібного. Це щось говорить, тому що я зробив кілька речей. Іноді я думаю, що це занадто.
  
  
  У неї були м'язи, за допомогою яких вона знала, як схопити чоловіка, стиснути і вичавити з нього все його насолоду. Коли вона прийшла в велике збудження, вона почала плакати і стогнати. Я притулився до її грудей і уткнувся обличчям до її шиї, і густе волосся, солодкий запах мигдалю і не зовсім неприємний дівочий піт проникли в мої ніздрі. Це тривало, так далі, так далі.
  
  
  І нарешті пролунав її відчайдушний шепіт. «Тепер, Туане! Зроби це зараз! А тепер зроби ... еееєєєєєєєєєєєєєєеєєєєєєе.
  
  
  Печера була огорнута м'яким червоним світлом, і світанок був подібний до удару грому, наповненого гуркотом і цимбалами. Я випустив крик, який, мабуть, усе ще чули в Сінгапурі, і якби в цьому районі ховалися партизани, я був би вже мертвий.
  
  
  Звісно, я не помер. Але я ніби відчував. Коли я нарешті зміг дихати і знову заговорити, я сказав: "Сіті?"
  
  
  Вона не відповіла. Вона міцно спала.
  
  
  Дитя природи.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  
  
  
  Знайти слід Лім Джанга було неважко. Він йшов на схід старою слоновою стежкою - принаймні згідно старої карти Тобі - і вона вела до ділянки узбережжя між Паттані і Кота-Баро, досить безлюдною ділянкою узбережжя. У безпосередній близькості немає каучукових плантацій, а олов'яні копальні занедбані вже багато років. Я вивчив британську топографічну карту та побачив, що джунглі доходять до моря і спускаються до справжнього піщаного пляжу.
  
  
  І знову я був вдячний, що це східне узбережжя, а чи не західне. Це було б жахливе середовище. Мангрові чагарники, крокодили та близько дев'яноста видів отруйних морських змій, через що там дуже складно пересуватися.
  
  
  Червона Кобра подорожував вдень. Я тепер маю зробити те саме, щоб не відставати від нього і, можливо, наздогнати його. Я все більше і більше переконувався, що, можливо, в цій історії про золото та японський підводний човен є щось правдиве. Зрештою, навіщо ще «Кобре» відмовлятися від укриття і залишати джунглі - джунглі, в яких вона була в безпеці, - і попрямувати до відкритого берега, де вона буде вразлива кожної секунди дня. У цього виродка має бути дуже вагома причина для цього.
  
  
  Сіті була чудовим попутником. Вона дотримала свого слова і особливо не говорила. Вона зробила собі щось на зразок капелюха від сонця з пальмового листя, половину часу тягала багаж і не відставала від мене. І це вимагало від неї певних зусиль.
  
  
  Вона була досить холоднокровною жінкою. Другої ночі, коли ми розбили табір, вона схопила паранг і розрубала навпіл мамбу, яку я не бачив. Вона була менш ніж за метр від моєї ноги. Мамба – це різновид кобри, укус якої не дає жити п'ять хвилин. Я відчув озноб, коли вона вбила мамбу, але Сіті підняла її парангом і шпурнула в підлісок. Вона подивилася на мене з пустотливою усмішкою.
  
  
  «Краще стеж за своїми кроками, Туане. Сіті потрібний твій захист.
  
  
  Дитина мало чого боялася, крім тигрів, але це було більше з забобонів.
  
  
  Вона була дуже забобонною, і коли ми підійшли до храму змій, вона не захотіла йти далі. Їй також не подобалося, що я це робив.
  
  
  У гарному укритті ми зупинилися, і я вивчив зміїний храм у бінокль. Він стояв ярдах за сотню від стежки на галявині в лісі, настільки зарослої ліанами, що кам'яна будівля була ледве видно. Від слонової стежки до храму було прокладено новий прохід. Це, напевно, зробили люди «Червоної кобри». Але чому? Він, очевидно, так поспішав дістатись східного узбережжя, що я не міг зрозуміти, навіщо йому треба стирчати біля покинутого храму хоча б ще годину.
  
  
  Як це часто буває, Сіті дала результат. Я розробив якусь техніку. Приймаючи приблизно половину того, що вона сказала, як правду, а іншу половину підштовхуючи до сфери міфів і забобонів, я зміг отримати досить хорошу оцінку того, що відбувається.
  
  
  Тепер вона присіла поруч зі мною навпочіпки і говорила про жахливу смерть, яка чекає на будь-кого, хто осквернить храм. Я слухав це половиною вуха і намагався розібратися у цьому. Я бачив, що Лім Джанг використав відкритий простір перед храмом для свого бівака. Я не бачив трупів, тож прокляття не торкнулося ні його, ні його людей. Але навіщо перебувати у храмі? Було багато найкращих місць для табору. А храм, відоме місце, теж досить відкритий, був дуже небезпечним для мандрівних партизанів. Чому?
  
  
  "Зміїний храм заборонений для малазійців", - сказав Сіті. Там багато змій. Тоїн, я вбиваю небезпечнішу мамбу. Ми не підемо до храму, чи не так? Ми йдемо та забуваємо храм?
  
  
  «Я повинен піти до храму», - сказав я. - "Тобі не обов'язково приходити, якщо ти налякана".
  
  
  Вона схопила мене за руку і здригнулася. - «Сидіти зляканою. Я не збираюся. Але в глибині душі я дуже боюсь за тебе, Туане.
  
  
  Вона мала кілька тисяч причин, чому я не повинен входити до цього храму. Він був там близько тисячі років. Жоден з тих, що увійшли, так і не вийшов живим. Семанги, корінні жителі цього району, приходили вночі, щоб принести їжу та ліки зміям, і змії розмовляли з ними, щоб навчити їх усій таємній нісенітниці джунглів. Колись давним-давно у храмі жили величезні золоті змії, ідоли. Потім прийшли мавпо-люди, які вкрали та забрали зміїних богів. І всі знали, що сталося з цими мавпами. Усі вони померли.
  
  
  Люди мавпи! Малайзійці та китайці іноді називають японців мавпами. Уявляєте, чи були б тут ці япошки? Уявіть, що були золоті ідоли, і япошки вкрали їх. Золото на їхні військові справи.
  
  
  Я дозволив їй говорити, але тепер я слухав кожне її слово. Все почало набувати сенсу. Сіті, моя найдорожча проста дівчина з джунглів, не бачила зв'язку між золотими ідолами, японцями, що знаходяться всередині країни, і, можливо, затонулим японським човном. Але я знаходжу. Так само, як це зробив Лім Джанг, коли він почув історію від бідного дядька під тортурами.
  
  
  Дядько сам був партизаном. Він бився з япошками. І він, мабуть, бачив, як вони грабували цей храм і виносили золотих змій на берег. Що б він не бачив - він тримав це при собі - за винятком кошмарів, коли його розум виходив з-під контролю - і говорив про це лише тоді, коли Червона Кобра видавила його за допомогою кількох ножів та розпечених щипців. Ця безглузда головоломка нарешті почала набувати форми. Я покинув Сіті в сльозах і пішов до храму. Я проклав собі новий шлях - якийсь розумний міг залишити гранату під піском - і мені знадобилося близько півгодини, щоб дістатися цього відкритого простору.
  
  
  Партизани переночували тут і пішли, не забравшись. Ще один факт, що вони дуже поспішали. Там було багаття, валялися порожні банки та вбиральня. Я заліз у підлісок, вивчав місце і чекав, поки птахи та мавпи заткнуться, щоб я міг почути наближення потенційної небезпеки. Мене це почало сильно нудити, тому що мені знадобилося ще п'ятнадцять хвилин, перш ніж я зміг почути щось.
  
  
  Я збирався спробувати, коли пітон упав з дерева менш ніж за десять футів від мене. Він перебрався через галявину і зник у храмі. Це було чудовисько, близько шести метрів завдовжки та тридцять сантиметрів завтовшки. І весь цей час він спостерігав за мною.
  
  
  Браунінг висів у мене на плечі, але Люгер був готовий до стрілянини, коли я перетинав галявину. Сонце палило на мене крізь ґрати шалених ліан наді мною, і десь на заході я почув дощ, що наближався.
  
  
  Я підійшов до вбиральні і подивився на какашки. Одну я спробував ціпком, а потім підрахував, що Кобра випереджає мене щонайменше на три дні. Я перевірив порожні банки і побачив, що він отримує їжу з материкового Китаю. Тож у будь-якому випадку він мав якийсь зв'язок з Пекіном. Мабуть, через Гонконг чи Кантон.
  
  
  Я зняв ліхтар із пояса і ввійшов до храму. Там я дозволив яскравому променю світла впасти на інтер'єр. Зміїний запах був нестерпним. Вони були всюди. Мій друг, пітон, згорнувся клубочком у кутку. Він щойно поїв, одразу після того, як ковзнув у храм, і опуклість посередині була розміром із маленьку свиню. Крім нього, у храмі було повно змій.
  
  
  Ніхто з них не звернув на мене уваги. Вони звисали зі старих крокв, згорнулися калачиком у кутку або повільно рухалися кам'яною підлогою. Мамби, принаймні двадцять інших видів, яких я не міг ідентифікувати, і кілька королівських кобр, які навіть не попрацювали шипіти, коли я проходив повз них. Тоді я зрозумів, що мені нема чого боятися змій. Всі вони були одурманені зеленим насінням, сильно і зовсім були відсутні. Найбільше мене турбували охоронці змій, які, мабуть, спостерігали за храмом у цей час.
  
  
  Я відчув дуже гостру потребу втекти з цього місця, як грім. Але я все ще вагався. У мене було дивне відчуття, що тут є щось, що я маю знати. Це було схоже на те, якби цей старий вівтар змій намагався мені щось сказати.
  
  
  Як міг, я закрив ніздрі від зміїного повітря – суміш вікових екскрементів та скинутої шкіри може створити зовсім свіже повітря – і дозволив променю світла ковзати по стіні. Навіть через двадцять років ви все ще могли бачити, де були прикраси. Світліші ділянки величезних змій залишалися настільки ж чітко видимими, як і скам'янілості, що добре збереглися, на цій стіні, яка за століття стала брудною. Щось на кшталт маленької картини, яку ви знімаєте зі стіни вашої бабусі, коли вона нарешті вирішує передати свою спадщину законним претендентам. Їх було четверо. По одній спіраллю, що згорнулася, змії приблизно за п'ятдесят футів на кожній стіні, прикраса за шість футів від даху.
  
  
  Їх було чотири. П'ятнадцять метрів завдовжки. Чисте золото. Це було багато чистого золота. Ці япошки тоді, мабуть, були дуже щасливі.
  
  
  Потім я побачив дірку. Я сподівався, що наш Бог не дав би мені таких добрих очей, бо знав, що маю намір провести розслідування. Він просив про це.
  
  
  Просто навпроти мене це була квадратна темна дірка у стіні. Трохи нижче та вже, ніж звичайні двері. Я підійшов і посвітив лампою в отвір. Там було дуже тихо. Навколо мене було м'яке ковзання ковзаючих одурманених змій.
  
  
  Світло показало шахту, яка спускалася вниз, як шахта. Ось де вони, мабуть, здобули золото цих змій. Я пірнув у шахту з «люгером» у руці і зісковзнув крутим схилом за світлом моєї лампи. Десь був крутий поворот праворуч. Я зробив цей поворот, і ось він.
  
  
  Нема про що турбуватися, бо він давно помер. Я дозволив світлу заграти коричневими кістками, що обсипалися, і побачив щось тьмяно-срібне мерехтіння. Кулон, браслет, товстий та міцний на одній із кісток передпліччя.
  
  
  Я підняв його, і кістка розлетілася на частинки пилу. Він зігнувся у моїй руці. Це викликало у мене дуже дивне почуття. Тепер я починав знаходити все це дуже дивно. Я затис лампу між колінами і дуже уважно оглянув підвіску. Я пошкреб шматком ножем.
  
  
  Платина!
  
  
  Я поклав річ у кишеню і вийшов. Я не показував його Сіті і нічого про це не говорив. Вона була така щаслива, що я вийшов зі зміїного храму живим, що не ставила жодних запитань. Вона взяла багаж на плечі, одягла капелюха з пальмового листя і поспішила геть.
  
  
  Вона сказала через плече: «Маленькі люди дивляться. Побачимося у храмі. Ми поспішаємо і, можливо, без проблем».
  
  
  Я не хотів жодних неприємностей. Не такі неприємності. У східній частині Малаккі тубільці використовують духові пістолети та дротики. Вони ловлять мамб, доять його і змішують отруту з якоюсь жувальною гумкою. Пфффффттт. Тихий та дуже швидкий спосіб померти. Я повірив Сіті. За нами спостерігали, але дали спокій. Моє дихання трохи заспокоїлося, коли ми були звідти за кілька миль. Сіті подолала свій страх і почала дутися. Більшість часу вона ігнорувала мене і перестала розмовляти англійською.
  
  
  Коли ми зупинилися, і я дав їй сигарету, вона її взяла.
  
  
  не дивлячись на мене, і сказав надто чемно: - «Трима касі».
  
  
  Я налаштувався і піддражнив її у відповідь. "Байк мем".
  
  
  Нахмурившись і закотивши очі, вона подивилася на мене. «Тіда! Тида мем! '
  
  
  "Ах." - Я посміхнувся, але зараз я теж почав трохи приходити до настрою. - Значить, твій партизан не одружений із тобою? Навіть за законами джунглів?
  
  
  Вона глянула на мене і приклала руку до серця. Її очі наповнились сльозами. "Сакіт", - сказала вона. «Сакіт, Туане. Сакіт сині.
  
  
  Вона мала багато душевного болю.
  
  
  Тоді помилився. Я обійняв її, погладив по волоссю і поцілував у лоба. Вона неправильно зрозуміла, впустила багаж і відтягла мене убік, щоб зайнятися зі мною коханням.
  
  
  Мені було цікаво, що ці маленькі тубільці думають, якщо вони все ще дивляться. Безперечно, вони були вкрай збентежені.
  
  
  Вона була схожа на дитину, раптова та мінлива, як дощ у джунглях. У той момент, коли вона скінчила, вона поплескала мене по щоці і пробурмотіла: Сенанг-сенанг.
  
  
  Тож вона знову була щаслива. Вона взяла багаж і знову рушила в дорогу. Тепер вона знову посміхнулася мені і знову заговорила англійською. Або принаймні щось схоже на це. -
  
  
  - Ви наражаєте себе на небезпеку, Туане. А Сіті дуже сумний. Ти помреш, а я помру ще сумніше. Не вмирай, будь ласка. Я сказав їй, що зроблю все, що мої сили.
  
  
  Тієї ночі вона, як завжди, залізла в мій спальний мішок, але тут же заснула, притулившись щокою до моєї. Мені знадобилося дуже багато часу, щоб закінчити.
  
  
  Платина. Але як ці чутки про золото потрапили у світ? Історія, міф, легенда чи ще щось, полягала в тому, що японці вкрали золотих змій із древнього храму. Я не зрозумів. Через деякий час я здався і подумав про інші речі.
  
  
  Маленький народ, корінні семанги, ніколи не будували храм і не робили цих ідолів. Вони, мабуть, успадкували це, перейняли, коли люди, що спочатку збудували будинок, зникли.
  
  
  Все це глибоко мене цікавило, але не настільки, щоб побачити крізь віки. Отже, цей храм був частиною втраченої цивілізації, можливо тисячі років тому. Вона мала платинову копальню і знала, як її обробляти. Так? Я не був антропологом. Я був агентом AX, старшим кілмайстром, професійним вбивцею, який мав свою роботу. Я заснув, думаючи, що вже близький до завершення роботи.
  
  
  З наступом темряви наступного дня ми проминули підніжжя гори Гоененг, і, нарешті, я відчув запах моря.
  
  
  Сіті пирхнула і сказала: Лаут.
  
  
  Я сказав, що вона має рацію і що тепер нам слід бути ще більш обережними, ніж раніше. «Червона кобра» не могла бути надто далеко попереду нас.
  
  
  Через годину я знайшов ще один бівач, зовсім поряд із слоновою стежкою. Цього разу це був великий табір із трьома багаттями. Також були сліди від позашляховика.
  
  
  Тепер я проклав шлях у джунглі і покинув Сіті, щоб приготувати для нас їжу. Я повернувся до бівуаку Кобри і підійшов до нього дуже обережно. Джип не впав із неба.
  
  
  За милю я знайшов слабкий слід, що веде на південний схід. Просто слід коліс, що йде рідшим джунглями. Я знайшов ще сліди позашляховика. Я глянув на британську військову карту. Цей джип, мабуть, прибув із Кота Барое. Це було досить велике місто, одне з небагатьох на посушливому східному узбережжі. Хтось, можливо, більше, ніж будь-хто, здійснив візит Червоної Кобре. Він дістався слонової стежки і пройшов по ній до бівака. Що це було? Акції? Інформація? Нові рекрути?
  
  
  Я повернувся до табору і знову обшукав його. Вперше я був страшенно недбалий, але я настільки звик до «Кобре», що не намагався нічого приховати, що випустив її з уваги, коли вона це зробила.
  
  
  За межами звичайного туалету – і я побачив, що послід був ще зовсім свіжим – я побачив, що трава була дещо витоптана. Це було неважко не помітити. Я пройшов стежкою досить глибоко в джунглі, використовуючи свій паранг, і знайшов критий, щойно викопаний колодязь. Він був неглибоким, і я швидко розкрив його за допомогою парангу.
  
  
  Усередині була купа коричневих картонних коробок. Великі та маленькі. У менших ящиках були радіодеталі. Надлишки обладнання продаються в Сан-Франциско та вирушають через Гонконг та Сінгапур. Лім Джанг використав старий передавач армії США, SXC 12, пристрій, з яким я був добре знайомий. Ні, людина, яку я вбив на олов'яному руднику, сказав мені правду. У Лім Джанга зламалося старе радіо, і він не міг спілкуватися з Пекіном, з Кантоном або з будь-ким, хто змушував його танцювати. Тепер у нього з'явилися нові запчастини, і він нарешті знову відзначився у червоній мережі.
  
  
  Мене більше цікавили великі коробки. Набагато більше. Устаткування для дайвінгу.
  
  
  Чотири повні спорядження для дайвінгу. Циліндри, ласти, окуляри і таке інше.
  
  
  Чорні трафаретні літери показали, що вони належать АКВА-АРТ КОМПАНІЇ ІНК. Клівленд, Огайо.
  
  
  Я кинув коробки назад у яму і засинав їх землею. Що стосується цього затонулого японського підводного човна, я більше не сумнівався. Золото? Я похитав головою. Браслет, який у мене був у кишені, був із чистої платини. Можу сперечатися, що ці вкрадені боги-змії теж були платиновими. Але як це золото опинилося у грі?
  
  
  Я здався і пішов до нашого табору за їжею, яку Сіті приготувала для мене цього разу. Це не могло бути багато, тому що наші запаси закінчувалися. Ми не мали часу розставляти пастки, і стрілянина з пістолета була б рівносильна повному самогубству.
  
  
  Мені здавалося, що той джип, який відвідав Лім Джанг, міг принести йому більше, ніж просто радіодеталі та водолазне спорядження. Може там було повідомлення. Я спробував представитися на його місці. У його розумі.
  
  
  Він мав достатньо часу - навіть якби він відправив кур'єра через джунглі пішки - щоб перевірити історію підводного човна.
  
  
  Звісно, був! Але навіть перед цією перевіркою він повірив історії. Він залишив своє укриття і ризикнув вибратися з джунглів до відкритого берега.
  
  
  Проте він, мабуть, перевірив. Я знав, що китайська секретна служба, особливо Чинг Пао, страшенно гарна. Практично не гірше за росіян чи наших. Вони, напевно, зможуть визначити, чи потонув японський підводний човен на східному узбережжі Малаккі в останні роки Другої світової війни. У них цілком може бути повні відомості з цього приводу, заховані в якомусь запорошеному архіві - назва човна, коли, чому, ким і так далі -.
  
  
  Якби моє чуття було вірним, «Червона Кобра» перевірила б, і кур'єр на джипах приїхав би підтвердити повідомлення про ту затонулу японську баржу. Джип привіз із собою водолазне спорядження. Все це було ретельно перевірено. Цей підводний човен дійсно був там. Вона була сповнена платини чи золота – я не хочу повторювати це знову, а Червона Кобра цього хотіла. Якби він зміг це отримати, він знову став би добрим другом Пекіна. Кожній службі подобаються люди, які заробляють гроші. З підводним човном, повним золота або платини, ви можете купити досить багато зброї, боєприпасів та вибухівки і заплатити багатьом новобранцям.
  
  
  Ерго. Мене цілком влаштовує поточний стан Справ. Цей клятий човен був там, Лім Джанг отримав карту у бідного дядька і збирався його знайти. Підводний човен був десь на дні Сіамської затоки, без сумніву, недалеко від берега, і, щоб дістатися туди, Лім Джангу довелося вийти в чисте поле.
  
  
  Вгору по плоскому пляжі, щоб засмагати жовтим задом. Звичайно, він не міг сидіти склавши руки в горах або в навколишніх джунглях, щоб знайти і спустошити такого човна. Йому довелося вибратися з укриття, щоб знайти її.
  
  
  Сіті помітив фрукт дуріана, і ми з'їли смердючу чудову м'якоть разом з останньою банкою каші як трапеза. З цього моменту нам доведеться жити на сирі та шоколаді, на сигаретах і на тому, що ми зможемо спіймати.
  
  
  Мене це мало хвилювало. Я не думав, що це триватиме довго.
  
  
  Я почував себе добре. Коли тієї ночі вона прослизнула в мій спальний мішок, Сіті помітила, що я для неї роблю дуже багато.
  
  
  Принаймні вона сказала мені те, чого ніколи раніше не говорила.
  
  
  “Сюди! Судан! Туан, будь ласка, сюди!
  
  
  Добре. Достатньо.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  
  
  
  Ми з Сіті скудно поснідали, просиділи під ранковим дощем під навісом і пішли дивитись. Слонова стежка вела прямо до пляжу. Приблизно за милю від берега гусениці джипа крутилися, потім повернулися до Кота Барое. Пройшовши кілометр, я знайшов місце, де партизани залишили слід і прокладали собі шлях через останні рештки джунглів. Тут я різко зупинився. Я відійшов на п'ятсот метрів і сам пірнув у джунглі. Тут на узбережжі були джунглі, які вони називають «хорошими». Достатньо близько, щоб вас не помітили, і недостатньо близько, щоб уповільнити вас.
  
  
  На пошуки Червоної Кобри у мене пішло три години.
  
  
  Гавань, справді величезна бухта, закінчувалася раковиною на смузі білого піску. Смуга землі стирчала, як палець, у воді, а джунглі – як темно-зелене волосся нагорі. Це було ідеальне місце для того, що задумав Лім Джанг. Занадто ідеально. Це було настільки помітно, що це можна було легко помітити. Від кінця цього пальця пірс, що прогнив, йшов у воду на сотню ярдів. Одразу помітив, як це зібрано. Бухта була досить глибокою, щоб японські вантажні кораблі могли увійти до причалу і причалити до причалу, щоб дочекатися свого вантажу з рудою. Ці японці, мабуть, так гостро потребували олові, що ризикнули і вдень возили руду. І цей підводний човен «Яппен» охороняв кораблі з оловом.
  
  
  Ми з Сіті лежали в невисокому кущі на мисі приблизно за півмилі на південь від бухти. Я сказав їй, що робити, і вона погодилася. Інакше туан добре вдарив би її по голові. Ми говорили пошепки і пересувалися рачки. Притулок був пристойним, але не настільки добрим, щоб ми могли стояти прямо.
  
  
  Сіті була дуже терпляча. Час від часу вона виймала бінокль, оглядала низький мис, морщила носа і щось бурмотіла собі під носа. Я впіймав кілька слів. Завжди те саме: «Сенанг - сенанг».
  
  
  Добре Добре. Вона була задоволена тим, як ідуть справи. Я мало на це звертав уваги. Я був зовсім незадоволений тим, як ідуть справи. Я вистежив Червону Кобру, і тепер моя місія добігла кінця, але тепер я зіткнувся з останньою проблемою: як мені дістатися до нього? Він був у джунглях на мисі і не показувався. Весь день я пролежав, дивлячись на нього, і тільки одного разу спіймало світло, відбите від чогось у підліску. Лім поводився стримано і невимушено. Я знав, що він виставив би охорону, і було безглуздо намагатися вбити його вдень. Тоді я міг би себе вбити.
  
  
  На цьому відкритому березі йому доводилося працювати ночами. Це був єдиний спосіб зробити це. У п'ятистах ярдах від прогнилого пірсу я помітив прямокутник із маленьких білих плотів, що пливли в море. Маяки. Він уже знайшов підводний човен. Що він зробив би зараз?
  
  
  Нарешті Сіті заснула. Я не зводив очей, але нічого не бачив і провів решту дня, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
  
  
  Там було мало прибережного судноплавства. Вдалині було кілька рибальських джонок, і одного разу я побачив дим іржавої баржі, що прямувала до Кронг Тхеп.
  
  
  Лім Джанг зміг знайти золото чи платину за допомогою водолазів. Але йому знадобиться важке обладнання, щоб підняти його в шлюп, кілька кранів і принаймні двигун, щоб усе це працювало. Плюс якийсь допоміжний корабель. А в нього взагалі нічого такого не було. Все, що він міг зробити в даний момент, це визначити місцезнаходження підводного човна, щоб визначити, чи дійсно там був скарб, потім відзначити це місце, а потім почекати і подивитися.
  
  
  Тим часом він грав у хованки на своїй маленькій ділянці джунглів - як, чорт забирай, я мав дістатися до нього? Не маючи нічого кращого, я прикріпив оптичний приціл Bosch до гвинтівки Browning – його лінзи, як і у бінокля, були кольоровими, щоб вони не відбивали світло сонця – і спробував. Приціл був гаразд і виводив смугу землі перед стволом зброї. Це було оманливо. У мене був лише один постріл, тільки один, і я не хотів ризикувати стріляти з півкілометра. Тому що, якщо я хотів вистрілити в нього з дальньої дистанції, це мав бути постріл у його шановну дорогоцінну голову. Вистрілити в тіло було легше, але це не означало, що він був би мертвим. Якщо я потраплю по ньому з патроном .458 magnum у голову, мені більше не знадобиться жодних гарантій. Бо він помер.
  
  
  Я ліг трохи зручніше і, спираючись на ремінь гвинтівки, спираючись на руки, притиснув око до телескопа і переміщав приціл уперед і назад мисом. Я бачив слабкі сліди човнів. Я бачив трохи раніше у бінокль. Вони пройшли від води до підліску та дерев. Мені здалося, що він використовував ті каное малайського типу, і той, хто мав підмітати сліди, не надто добре справлявся зі своєю роботою.
  
  
  За допомогою телескопа я пройшов слідами байдарок до краю джунглів. Вони були десь там заховані, але я ніде не міг їх знайти. Там, де закінчувалися сліди, я зафіксував уявну мету з урахуванням вітру та відхилення вниз. На всякий випадок. На пляжі приблизно за чотири метри від узлісся росла єдина пальма. Я прицілився туди, де внизу проходили сліди човнів.
  
  
  Потім я побачив його. На тисячну частку секунди телескоп був повністю заповнений. Червоний кобра. Лім Джанґ. Людина, щоб убити яку, мені довелося подолати тисячі миль.
  
  
  Він був маленьким. Невелика людина в зеленому комбінезоні під чимось на зразок плескатого поліцейського кашкета. За окулярами в роговій оправі він виглядав необразливий як миша. Він навіть не мав зброї; він був без ременя та без револьвера. Я чув, як Бен Томсон сказав це: «Цей Лім божевільний. Близько п'ятдесяти, носить окуляри, виглядає академіком. Жодних жінок. Жодних хлопчиків».
  
  
  Акуратний маленький вбивця. Надзвичайно вправний у масових вбивствах. Мені згадався сморід, що виходив з яру біля кампонгу.
  
  
  Я мало не зробив це, чорт забирай. Я зробив глибокий вдих, відпустив половину і повільно дозволив пальцю натиснути на спусковий гачок. Гвинтівка щільно притиснулася до мого плеча, і коли я почав натискати, ремінець затягнувся.
  
  
  Я видихнув і знову опустив гвинтівку. Ні, надто далеко. Занадто ризиковано. До того ж, вже надто пізно. Його вже не було. Ми ховалися до темряви. На той час Сіті вже стало нудно, і вона весь час питала мене: «Poekool berapa?» Котра зараз година? Я сказав tid'apa та що вона мусить зберегти своє миле личко. Це мало значення. Я був скривджений. Може, мені варто було зробити один постріл.
  
  
  Щойно стемніло, мис біля старого пірсу ожив. Я вилаявся, бо не мав бінокля нічного бачення. Світив місяць, але було ще кілька темних хмар, які заважали мені. Нарешті я вирішив ризикнути. Я сказав Сіті залишатися на місці, а потім дозволив собі скотитися невеликими валунами, поки я, нарешті, не дістався до пляжу бухти. З цього місця, лежачи на животі в піску, як якийсь злий краб, я бачив, як світяться миготливі візерунки в задушливій ночі. М'які крики лунали по воді, коли вогні йшли від пірсу до маяків, які я помітив раніше. І я почув плескіт весла, поки пливли каное.
  
  
  Я бачив трохи більше, ніж плетений візерунок вогнів. Але мені було досить легко уявити інше. Лім Джанг змусив своїх бійців працювати. Він матиме проблеми. Підводний човен, що знаходиться в солоній воді близько двадцяти п'яти років, представляє деякі з цих проблем. Лім Джанга не мав важкого обладнання.
  
  
  Я припускав, що японський підводний човен був захоплений зненацька на поверхні, після чого затонув з відкритим головним люком. Бо інакше Лім Джанг не гаяв би даремно.
  
  
  Я здогадався й про інше: він ще не знайшов скарб. Він навіть не був упевнений, що це було там, навіть якщо він вистежив субмарину.
  
  
  Якийсь час я думав про це. Це було вірно. Він ще не знайшов ні золота, ні платини, ні чогось ще. Ось чому він все ще тусувався там, ризикуючи таким жахливим чином. Нічне освітлення, наприклад, було проблемою. А також стирчати на цьому мисі, навіть якщо він був під укриттям. Там, мабуть, сидів майже голий, бо я знав, що приблизно за десять миль від берега є головна дорога. Один писк, один натяк урядовим військам, і все, що їм потрібно було зробити, це заблокувати півострів, і Червона Кобра попалася б.
  
  
  Я міг би це зробити або надіслати Сіті з повідомленням. Я навіть не подумав про це. Моїм наказом було вбити Лім Джанга.
  
  
  Піднімаючись до того місця, де я залишив дівчину, я запитував, що пішло не так. Чому Лім Джанг не зміг знайти скарбу? Млинець, підводний човен не такий вже й великий.
  
  
  Ми почекали, поки з'явиться місяць, і пішли в джунглі, подалі від мису. Сіті мало що сказати. А в мене виник план. Я вирішив, як вбити Лім Джанга.
  
  
  Найкращий час буде ближчим до сходу сонця, коли партизани припинять свою нічну діяльність. Тоді вони були втомлені, сонними, голодними і, можливо, трохи менш пильними. Потім я міг повернутися на ту ділянку пляжу, з якої я тільки-но прийшов, і сховатися за деякими з тих валунів, які я бачив там лежачими. Це скоротить мою дистанцію вдвічі, і з двохсот п'ятдесяти метрів я не зможу схибити. Навіть під час пострілу в голову. Ранній світанок може бути не ідеальним, але я просто повинен був впоратися з цим. Очікування, поки світло стане досить сильним, якраз перед сходом сонця над Південно-Китайським морем. Сонце тоді буде ліворуч від мене, а моя мета – на півдні. Навіть якби мені довелося чекати на сонце, це не мало великого значення.
  
  
  Вся річ у тому, щоб добре підготуватися. При світлі, коли Лім Джанг трохи розслабиться, і умови були ідеальними всього на одну хвилину. Це все, що мені було потрібне. Все, на що мені довелося чекати. Тієї хвилини, коли все було абсолютно ідеально. Потім натискаю на спусковий гачок, і я можу повернутись додому. Я не боявся гонитви. Якби я бачив, як його голова вибухнула в телескоп, мене б там уже не було. Глибоко в джунглях і надто далеко, щоб вони могли зрозуміти, що вбило б їх вождя.
  
  
  Тієї ночі Сіті не хотіла кохатися. Мені це подобалося. Після того, як вона заснула, я довго лежав, розмірковуючи і шукав ту єдину можливу помилку, яка могла означати мою смерть.
  
  
  Я бачив деякі ризики, але я був готовий на них піти. Жоден план ніколи не буває ідеальним. Встановивши уявний будильник за годину до сходу сонця, я заснув.
  
  
  Мене розбудив тигр. Я різко випростався і зачепився за москітну сітку. Це його налякало. Його шлунок був сповнений, тому він не полював. Він просто йшов та злякався, коли я видав звук. Я впіймав іскру зеленого вогню. Потім він зник, залишивши гіркий запах. Але було ще щось - Сіті теж не було. Я був один у спальному мішку.
  
  
  Спочатку я подумав, що вона, можливо, прокинулася, щоб полегшитись у джунглях. Я чекав. Її не було. За п'ятнадцять хвилин я зрозумів, що цього не могло бути. Я встав з ліжка й обстежив місцевість із «Люгером» напоготові. Нічого такого. За винятком того, що паранг зник. Я прокляв все. Чим займається ця маленька сучка у джунглях?
  
  
  Прогулятися джунглями посеред ночі? Це не мало сенсу.
  
  
  На заході місяць був низько в небі, але хмари розвіялися, і я дещо побачив. Я почав нервувати. Те, що я не можу зрозуміти, швидко мене непокоїть.
  
  
  Я швидко озирнувся з ліхтариком, який прикрив пальцями. Нічого такого. Я повернувся до ліжка і струснув його. Я поправив сітку, а потім сів навпочіпки на краю джунглів, чекаючи з браунінгом на колінах і. При світлі місяця я добре бачив невелику нішу, яку я вирізав для табору.
  
  
  Вона була малайкою і, природно, добре зналася на джунглях. Я не чув, як вона підходить. Вона вийшла з іншого боку джунглі та підійшли до спального мішка. В одній руці вона несла паранг, а в другій ще щось. Щось, що вона тримала біля грудей. На ній була моя сорочка від комарів і кліщів, і коли вона зупинилася біля нашого ліжка, і раптом яскраво засяяв місяць, я побачив вологу пляму на моїй сорочці. Тоді я знав. Я знав, але цього ще не розумів. Для деяких речей вам просто потрібно трохи більше часу.
  
  
  Я вийшов і спокійно сказав: Де ти була, Сіті?
  
  
  Вона швидко повернулася, зашипівши від здивування та страху. Мить вона дивилася на мене, притискаючи тварюка до грудей.
  
  
  - Туан лякає Сіті, - запинаючись, промовила вона.
  
  
  Вона спробувала дістатись до краю джунглів, але я звів пістолет, щоб вона могла чути. "Беренті!" – сказав я.
  
  
  Я не вистрілив би, але її було занадто просто зрозуміти. Її мозок просто не працював так швидко. Вона зупинилася.
  
  
  Я вказав на ліжко. "Балек сині!"
  
  
  Вона підійшла і зупинилася. "Кинь паранг", - сказав я.
  
  
  Вона впустила його. Я підняв його і глянув на поріз, кров.
  
  
  Я вказав на те, що вона все ще притискала груди. Він був загорнутий у пальмове листя і капав.
  
  
  «Лягай», - сказав я їй.
  
  
  Спочатку вона відмовилася. Вона притиснула його до себе і пробурмотів щось, чого я не міг зрозуміти. Потім вона зітхнула і поклала річ на підлогу до своїх ніг.
  
  
  Байк, Туан. Тід'апа.
  
  
  Для мене це мало значення. Я був злий і мене трохи нудило. Я сказав їй відійти убік, а потім зняв з предмета пальмове листя.
  
  
  Він був гарним хлопчиком, поки вона не відтяла йому голову. Його очі були заплющені, а рот скривлений у шаленій усмішці здивування. Я дозволив світла лампи світити на голову протягом десяти секунд. Цього було достатньо.
  
  
  Сіті спокійно дивилася на мене. Я був не в захваті. Наприклад, вона могла чекати автобус у Коела Лоемпоєр.
  
  
  "Чому, Сіті?"
  
  
  Вона доторкнулася до своїх лівих грудей, які виступали під плямою на моїй сорочці. «Сакіт, Туане. Я відчуваю за нього сильний біль. Я дуже кохаю його. Він зраджує мене, вбиває всіх моїх людей. Ти бачила це, Туане.
  
  
  Так, це я бачив.
  
  
  Сіті знову торкнулася її грудей. Вона мені посміхнулася. «Спочатку я була дуже закохана. Тепер я щаслива. Щасливі. Я образилася ".
  
  
  Ви могли б упокоритися з цим.
  
  
  Я думав швидше, ніж будь-коли. Я загасив світло, місяць зайшов, і ми стояли в темряві. Я не думав, що вона втече. То була шокова реакція. Мене все одно не хвилювало, чи вбила вона його. Збитків вже було завдано. Виникло питання: скільки збитків?
  
  
  Це було криваве місиво. Я застряг. Я не смію використовувати лампу і без місяця, якби тільки дуже слабкий місяць, я був би безпорадний у джунглях. Все, що я міг зробити, це почекати і сподіватися, що вона закінчила добре.
  
  
  - Як тобі це вдалося, Сіті? Ви увійшли до їхнього табору?
  
  
  Це здавалося малоймовірним, але я знав, що вона рухалася, як привид.
  
  
  'Мабуть ні. Я не входила до табору. Була там, але не обов'язково. Я виявляю, що Кеда чергує. Ти зрозумів, Туане. він вартовий. Я чула, як він розмовляв із іншими чоловіками. Я мовчки чекаю на джунглі, поки він не залишиться сам. Тоді я поговорила із ним».
  
  
  "Мабуть, це застало Кеду зненацька", - подумав я. Але чому цій людині не вистачило розуму забити на сполох?
  
  
  Вона читала мої думки. «Я говорила з ним із любов'ю, Туане. Він здивувався, але повірив, що я всю дорогу стежила за ним через кохання».
  
  
  Марнославство може бути страшенно небезпечним. От і все. Я не сказав жодного слова. Що там сказати? Ще вона висунула мене великим дурнем. Вона використала мене. Я мало не засміявся при думці, що використав її для розваги, а вона використовувала мене для помсти. Вона змусила мене привести її сюди, щоб відрубати голову її невірному коханцю.
  
  
  Що нам тепер робити, Туане. Що ти зробиш із Сіті. Ти збираєшся її покарати? Ви віддаєте мене уряду, щоб мене повісили?
  
  
  "Неважливо", - грубо сказав я. "Ви впевнені, що вас не бачили і не чули?"
  
  
  - Тида, Туане. Я так не вірю. Я була надто швидка - вдарила, відірвала голову і геть. Незабаром, Туане.
  
  
  Я прокляв місяць тепер, коли він зайшов. Настала повна темрява, і я опинився в темній дірці у джунглях. Я був прикутий до цього місця, ніби був пов'язаний. Я був злий і з кожною хвилиною ставав все більш напруженим. Моя сигнальна лампа тепер спалахнула досить яскраво.
  
  
  "Тіло", - сказав я. «Вони знайдуть його з першими променями сонця, можливо, раніше, і це їх попередять. Ти мене добре підставила, люба.
  
  
  Як, чорт забирай, я міг підібратися до цього Лім Джангу? То як я мав убити цю Червону Кобру? Я назвав себе дурним ублюдком, бо не розумів, чим вона займається, і не уважно за нею стежив. Тепер було вже запізно. Це вимагало повної зміни моїх планів. Я чув її шепіт. 'Так будь ласка. Є тіло. Я не думав про це. Вибачте, будь ласка, за те, що завдав вам неприємностей. Я не знаю.'
  
  
  Я був зобов'язаний цим своїм мовчанням. Я відразу зрозумів, що Сіті ніколи не знала, чим я справді займаюся. Почасти цей безлад був моєю власною дурною, гнилою помилкою. Якби я їй довірився...
  
  
  Мої інстинкти гарні та надійні. Я знав, що нам треба забиратися звідси. Тепер і скоро! Навіть якщо це означало використовувати лампу.
  
  
  Я почав рухатись.
  
  
  Мої інстинкти були правильними. Занадто пізно.
  
  
  Чотири потужні промені світла пронизували галявину, оберталися навколо і нарешті знайшли нас. Потім вони продовжували націлюватись на нас.
  
  
  Був голос чудовою англійською.
  
  
  "Підніміть руки і не рухайтеся".
  
  
  Більше мені нічого розповідати не доводилось. Я знав, чий голос був.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  
  
  
  Вони змусили мене дивитися.
  
  
  Спочатку вони дуже посварилися через це. Один із молодших лейтенантів Лім Джанга, кістлявий м'язистий малайзійський китаєць Сок Тан, який здається заступником командира, намагався переконати Лім пощадити дівчину.
  
  
  Вони багато сперечалися з цього приводу.
  
  
  Сік Тан шанував боса, але не боявся його. Вони розмовляли разом на кантонському діалекті і проігнорували мене. Або вони не знали, що я розумію цю мову, або їм було начхати. Напевно, останнє. Кого це хвилювало? Я був наступним.
  
  
  Сік Тан поскаржився, що чоловіки не мали жінок кілька місяців, а Сіті була красунею. Вони могли передавати її з рук до рук, щоб усі були щасливі.
  
  
  Лім сів за свій польовий стіл, склав доглянуті руки, насупився і похитав головою.
  
  
  'Слухай. Я не хочу жінок у моєму таборі. І жодної. Я вже багато років не займаюся сексом – чоловіки можуть жити так ще кілька місяців. Вони повинні. Я віддаю накази. Жінки - не що інше, як зарази, сповнені хвороб та неприємностей, хлопчик. Роби, як я тебе просив. Як тільки зійде сонце».
  
  
  Мене кинули в куток зеленого пірамідального намету, штаб-квартири Кобри. Він був відзначений великими чорними стрілками. Старі британські речі. У мене в роті був кляп. Мої руки були пов'язані за спиною, а кісточки зв'язали ліанами. Все, що я міг робити, це дивитися та слухати. Вони повністю ігнорували мене.
  
  
  Сік Тан був дуже нудний зі своїм начальником-моралістом. Він виявив бідну повагу, коли вказав, що, якщо вона не передаватиметься від чоловіка до чоловіка, вона все одно може стати в нагоді. Вона вміла готувати і робити більшу частину брудної роботи. Це звучало логічно. Я вже помітив, що більшість партизанів були малазійцями, а малазійці ліниві. Також і малайзійські партизани.
  
  
  Лім Джанг знову похитав головою. У нього було волосся з глибокими завитками на скронях. І він посивів. Сиве волосся і окуляри в роговій оправі робили його схожим на професора. До речі, він так виглядав.
  
  
  Дівчина помре. Вона вбила одного з наших і має бути за це покарана. Але навіть якби вона не була винна у цьому злочині, я б не допустив її до свого табору. Ти мене дивуєш, Сік Тане. Вам відомі мої почуття до жінок, але ви наполягаєте».
  
  
  "Це про чоловіків, сер!" Обличчя Сік Тана спотворилося від гніву та огиди. Він знав, що стояв спиною до стіни.
  
  
  «Вони попросили мене поговорити з вами. Вони дуже розгніваються, якщо ти так скоро страчуєш цю дівчину. Можливо, згодом, коли ми з нею повеселимося».
  
  
  Потім я зрозумів, чому його прозвали Червоною Коброю. Кваліфікація "червоне" не знадобилася. З цього моменту я думав про нього як про Кобре і ні про що інше.
  
  
  Він підвівся з-за столу, як змія, розвертаючись. Його очі блищали за рамками в роговій оправі, і він справді зашипів.
  
  
  Ось і все Досить, Сік Тан! Достатньо! Якщо ви знову порушите цю тему, я пристрелю вас на місці. Це моє останнє слово».
  
  
  Мій Люгер лежав на столі. Кобра поклав йому руку. Він не підняв його, а просто повернув так, щоб дуло було спрямоване на свого лейтенанта.
  
  
  Сік Тан проковтнув, відкрив рота, втратив хоробрість і вийшов з намету.
  
  
  Намет був добре затемнений. На підставці біля столу мерехтів єдиний ґнот світильника. "Кобра" підняв "Люгер", пограв з ним і поклав назад. Потім він оглянув стилет та замшеві піхви. Я не знав, що сталося з моїм браунінгом.
  
  
  Він повернувся навколо осі, щоб подивитися на мене. Його зовнішній вигляд був швидше бляклим, ніж жовтим, а обличчя було вражене віспою. Це був хитрий, бридкий, досвідчений старий ублюдок. Він знав. Я знав це. І він знав, що я знаю.
  
  
  Він довго не говорив жодного слова. Він просто дивився на мене через окуляри, ніби я був якимсь екземпляром під мікроскопом.
  
  
  Він нервово стукнув вузькими долонями.
  
  
  «Отже, містере Картер, ми нарешті зустрілися. Очевидно, я здивований і більш ніж радий. Я так багато чув про тебе.
  
  
  У мене в роті була пачка пальмового листя, яку тримала брудна носова хустка. Я глянув на нього. Його очі за товстими лінзами пливли, мов чорна диявольська риба.
  
  
  Він узяв зі столу аркуш паперу, глянув на нього на мить, потім знову глянув на мене.
  
  
  «Опис ідеальний. Ви Картер. Адже ви не заперечуєте цього, чи не так?
  
  
  Я не здригнувся.
  
  
  Він відкинув папір назад. - 'Неважливо. Ви Картер. Згідно з моєю останньою інформацією, мова червоного тигра в Гонконгу вже давно цікавиться вами. Вони попросили у Пекіна фото. Пекін мав таку фотографію, і він надіслав її за умови, що нас інформуватимуть про ваші пересування. Начебто спрацювало. Червоні тигри виконали свою частину угоди, хоч і не змогли вбити вас. Хіба ви не були у Гонконгу 30 вересня, містере Картер?
  
  
  Так і було, як я собі уявляв. Я мусив триматися подалі від Гонконгу. Вперше за довгий час я подумав про Фредді. Потім я знову забув про неї.
  
  
  "Кобра" схопив мій "люгер", клацнув запобіжником і попрямував до мене. Витягаючи кляп, він тримав пістолет націленим на мене. Він глянув на мене з усмішкою. Він мав добрі зуби для китайця середніх років.
  
  
  «Нам треба побалакати, містере Картер. Знаєш, може, мені не потрібно тебе вбивати. Це, звісно, залежить від того, якою мірою ви захочете співпрацювати».
  
  
  Я виплюнув залишки пальмового листя і посміхнувся. Мені зовсім не хотілося хихикати, але я змусив себе це зробити. «Можливо, я співпрацюватиму», - сказав я. «Я знаю, що я не в кращій формі, і я не хочу вмирати більше, ніж будь-хто інший. Чого ти хочеш?'
  
  
  Він повернувся до свого столу, сів і продовжив грати з Люгером. «Це не так те, що я хочу, містере Картер, як те, що хоче Пекін. Як ви, можливо, знаєте, я зараз не в дуже добрих стосунках з Пекіном, але ваше захоплення цілком може стати основним стимулом для кроку вперед у відновленні мого іміджу, як ви, американці, називаєте це».
  
  
  Він жартував з мене, як ми, американці, називаємо це. Він не збирався залишати мене в живих і відправляти до Пекіна. Він був ублюдком-садистом і хотів розіграти мене.
  
  
  Я глянув на радіостанцію в кутку намету. Як і я підозрював, це був старий SXC 12.
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  - Тоді чому б тобі не зателефонувати до Пекіна і не сказати їм, що ти мене спіймав? Вони привітають вас. Ви можете навіть отримати медаль. Вони можуть навіть пробачити вам той безлад в Індонезії вісім років тому і вибачити вас за те, що ви залишилися живими, коли всі ваші друзі були вбиті. Тоді подзвони їм зараз».
  
  
  Його тонкі пальці барабанили по столу марш Радецького. Очі через товсті лінзи продовжували дивитися на мене. Він був невдоволений мною. Це була людина, яка не могла винести навіть спогадів про невдачі.
  
  
  Нарешті він сказав: «Ви нахабний, містере Картер. Вони сказали мені. Я читав вашу справу багато разів. Це досить велике досьє».
  
  
  Я знизав плечима. 'І що? . Я вбив багатьох із ваших смердючих жовтих. Де ти вивчив англійську, Джіме? Ти говориш на ньому дуже добре для косооких».
  
  
  Я спробував роздратувати його і посперечався, що він не застрелить мене на місці. Він був надто розслаблений. Я хотів його трохи роздратувати, роздратувати і подивитися, чи не помилиться він. Мені не було чого втрачати. За нинішнього стану речей я був приречений, і це могло статися будь-якої миті.
  
  
  Він підняв люгер і націлився на мене. Я прокляв зброю через відсутність лояльності. То був зрадник. Шматок заліза, який уб'є мене так само швидко, як і всіх інших.
  
  
  Кобра засміявся. «Я додам до твого досьє, що ти часом поводиться по-дитячому. Ви дійсно думаєте, що можете спровокувати мене на те, чого я ще не готовий?
  
  
  Я просто дивився на нього. Він знову поклав «люгер».
  
  
  «Не те, щоб я проти відповісти на це запитання, містере Картер. Я виріс на місії у провінції Сіньцзян. До цього батьки ченці підійшли дуже ґрунтовно. Тож коли я виріс, для мене було великим задоволенням повернутися туди, щоб убити деяких із них».
  
  
  "Все в порядку."
  
  
  Він проігнорував це. Він витяг невеликий предмет із ящика свого польового столу. Він відбивав світло і світився темрявою. Мене трохи нудило. Він підійшов до мене на шість футів і зупинився, розгойдуючи маленький чорний кулон з боку на бік. Чорний блок підвішений на золотому ланцюжку - Кааба. Востаннє, коли я його бачив, він зручно висів поміж грудей Мори. Він чекав, коли я рвонуся, але я не приніс йому такого задоволення. Я кивнув головою. -
  
  
  'Я знаю це. Що ти зробив з нею?
  
  
  Він узяв маленький кубик у долоню і подивився на нього. 'Я? Я не завдав їй шкоди, містере Картер. Але, на превеликий жаль, деяким моїм людям довелося з'ясовувати з нею стосунки. Вона померла від тортур. Вона не зрадила вас, містере Картер. Ось чому їй довелося померти. Якби вона зрадила тебе, я б упіймав тебе набагато раніше.
  
  
  Він махнув рукою в бік радіо. «До вчорашнього дня я навіть не знав, що ти переслідуєш мене в джунглях. Навіть тоді це було ще туманним, суто гіпотетичним. Але, як ви помітили, я все одно прислухався до цього попередження та встановив подвійні пости для чергувань. Один чекає, щоб охороняти іншого - і отак я прибув сьогодні до вашого маленького табору. Дуже випадковий збіг, чи не так?
  
  
  Він грав зі мною. Він насолоджувався собою. Я не міг не проковтнути це. Проковтнути його, зненавидіти його і ламати голову, щоб придумати спосіб його вбити. Це було круто. Він збирався вбити мене. Коли він закінчить.
  
  
  Він був трохи розчарований тим, що я не погодився говорити. Він кілька разів покрутив каабу в долоні, потім засунув її назад у стіл.
  
  
  «Її смерть була трохи іронічною, містере Картер. Ви знаєте, вона була прив'язана до нас якийсь час. Ви просто повинні повірити мені на слово. Це правда. У нас працювала дочка видатного Дато Ісмаїла бін Рахмана. Для мене. Ви можете собі уявити, наскільки я був цьому щасливий». Я міг собі уявити. Я також бачив, наскільки це могло бути правдою. Розрив між поколіннями. Батько та дочка думали по-різному. Мора могла бути досить наївною та ідеалістичною, щоб уживатися з червоними.
  
  
  Мені не було чого сказати.
  
  
  "Розумієте, вона відірвалася від нас", - продовжила "Кобра". «Ми збиралися доглянути її. Вона була надто цінним джерелом інформації, щоб ми її втратили. Боюся, що нам довелося чинити певний тиск».
  
  
  "Щось на кшталт шантажу?"
  
  
  Він кивнув, радий, що я нарешті приєднався до розмови.
  
  
  'Звісно. Ви знали про її недугу?
  
  
  Я кивнув головою. Вираз його обличчя викликав у мене огиду. 'Вона була хвора. Вона була дуже хворою на дівчинку».
  
  
  Він склав руки разом. "Це дуже погано. Хвороба, яка була дуже цінною для мене та моєї організації.
  
  
  Знаєте, ми склали список її коханців. Обсяг та різноманітність цього списку вас здивують, містере Картер.
  
  
  Я не хотів нічого чути. Мора була мертва, і я нічого не міг зробити. Я дивився на полум'я ґнота і не звертав на нього уваги.
  
  
  Але Кобра бачив, що лезо його слів у мені, і тепер продовжував його крутити. До сходу сонця залишалося ще кілька годин, і йому не було чим зайнятися. Крім того, це йому подобалося.
  
  
  «Повторюю, містере Картер, вона не зрадила вас. Англієць, Тобі Декстер, нарешті, назвав вас під тортурами, а вона обдурила нас. Вона дала нам Декстера, щоб захистити тебе. Ось чому ти майже дістав мене, а не навпаки.
  
  
  Він знову показав на радіо. "Мені пощастило. Моє радіо було відремонтоване вчасно, щоб зв'язатися з Пекіном, і мені сказали, що двоє переслідували мене. Вас упізнали, і я вже подбав про англійця. Я визнаю, що вам не пощастило, містере Картер.
  
  
  Я був виснажений. Мій живіт стиснувся. Я знав, що він каже правду. Було цілком природно, що Дато використав Мора, щоб зв'язатися з Тобі Декстером і дати йому подальші інструкції. Як вона вчинила зі мною. Дато довіряв своїй дочці, бо не міг довіряти секретній службі Малайзії. Але вона зрадила його, як і Тобі Декстер. Не я. Картеру немає. Я був здивований. Недовго. Я ніколи не дізнаюся чому. А поки що я мав спробувати залишитися живим. Я не міг помститися за неї смертю.
  
  
  Мені набридло манірне хтиве обличчя Кобри, і я змінив тему.
  
  
  Я спитав його. - "Чому б тобі не пощадити дівчину?" «Вона винна лише у вбивстві людини, яка її зрадила. Як вона може вам нашкодити? Вона лише проста дівчина з джунглів. Тоді навіщо тобі її вбивати?
  
  
  Він вийняв ножа для олівців і обробляв їм нігті. Він глянув на мене на мить, і я побачив, що довга ніч стомила його так само, як і мене.
  
  
  «У вас добре серце, містере Картер. Вам не здається, що це перешкода для вашої професії?
  
  
  Я плюнув, щоб переконатися, що він мене зрозуміє.
  
  
  «Я не садист. Я вбиваю лише за потреби. Ви робите це для розваг. Тобі подобається вбивати, Лім Джанг.
  
  
  «Можливо, містере Картер. Можливо. Але ця дівчина Сіті має померти. Інакше вона була б для нас тягарем. Вона неодмінно викличе проблеми серед чоловіків, і, крім того, я маю подавати їм приклад. Я відрубаю їй голову і простежу, щоб це поширювалося. В останні місяці малайзійці майже не йдуть на співпрацю».
  
  
  Я заплющив очі. Попри все, мені хотілося спати. Я знав, що зможу заснути, і це говорить про мене дещо, що я не впевнений, що зможу отримати насолоду.
  
  
  Не відкриваючи очей, я сказав: «Ти син повії, Джіме. Ти черепаха-лайно. Я переконаний, що ваша мати була найбільшою повією у всьому Китаї. А ти її сутенером.
  
  
  Я чув, як він підійшов до мене. Якраз вчасно, я знову розплющив очі і побачив його армійський чобіт, що наближався до мене.
  
  
  
  
  Вони змусили мене подивитися на це.
  
  
  Вони витягли мене з грубого укриття, де я знепритомнів, і витягли на невелику галявину в джунглях. У мене сильно розболілася голова, а ніс та рот були залиті кров'ю. Навіть невеликий поріз на моєму підборідді пульсував, коли я не відчував цього кілька днів. Я був у дуже поганій формі, щоб піти подивитися на те, що мені потрібно було побачити.
  
  
  Одне – це зробили швидко! Кобра вже був там, акуратний і чистий, у згладженому комбінезоні та плоскій кепці з червоною зіркою. Були всі, крім вартових. Я нарахував дев'яносто шість чоловік. Деякі з них бурчали і шепотілися, але більшість байдуже дивилися, як Сіті притягли до великої колоди з дерева тика.
  
  
  Вони зірвали з неї сорочку, мою сорочку, і її груди тремтіли та танцювали, коли вона боролася з ними. Її напівсаронг було розірвано. Коли вона побачила мене, вона пролунала пронизливий крик. «Туан-туане, не дозволяй їм це робити. Не дозволяйте їм нашкодити Сіті! TOEAN – будь ласка, будь ласка – TOEAN!
  
  
  У мене виникло почуття холоду та туги у кишечнику. Я глянув на «Кобру». Він засміявся і відвів погляд. Цей мерзенний, мерзенний, смердючий подонок. Я був безпорадний. Я все ще був скований наручниками по руках та ногах, і двоє партизанів тримали мене під прицілом своїх гвинтівок. Тоді Сіті зрозуміла, що я не можу їй допомогти. Вона побачила, що це справді станеться, і заспокоїлася. Вона припинила боротьбу і опустилася навколішки перед ними. Один із чоловіків схопив її за густе волосся і труснув головою на колоду. Я ніколи раніше не помічав, яка у неї тонка шия.
  
  
  Їй вдалося повернути голову на чверть оберту та подивитися на мене. В її очах стояли сльози.
  
  
  Паранг спалахнув у зеленому сонячному світлі і знову впав. Звук був схожий на удар м'ясника по туші.
  
  
  Голова впала з блоку, і бризки крові просочили її блискуче волосся. Тіло зісковзнуло вбік і кілька разів судомно стиснулося.
  
  
  Кобра порушив тишу. "Поховайте це", - наказав він. Він повернувся і пішов геть. Хтось тицьнув мене, і мене відвели назад у притулок.
  
  
  Цілий день я лежав і дивився на дах із листя. Хатина була не що інше, як кілька пов'язаних разом молодих дерев, які потім були вкриті пальмовим листям. Дощ насочив мене, єдина вода, яка в мене була. І я нічого не їв. Ніхто не підходив до мене, і ніхто зі мною не розмовляв.
  
  
  Два охоронці безперервно ходили притулком і навіть не розмовляли, навіть один з одним.
  
  
  Я міг здогадатись, які були накази. Якщо я втечу, двох моїх охоронців буде негайно застрелено. Коли я дійсно у скруті, я можу досить круто використовувати свою голову. Я зробив це зараз.
  
  
  Я викинув усе, все з голови і зосередився на тому, як вибратись із цього.
  
  
  Це не мало сенсу. Загалом ніякого сенсу. Коли сонце знову повільно сідало, мені довелося визнати, що я справді застряг. Мабуть, це був кінець Картера. Якщо тільки Кобра не допоміг мені. Якщо він не зробить для мене щось таке, чого я не зможу зробити для себе.
  
  
  Я сказав собі, що це зовсім божевільна думка. Зі мною все було покінчено. Але все ж таки мені треба було зберегти цю невелику надію. Кобра був садистом. Він також був китайцем, а це означало, що він був лінивим. Я відчував, що він приготував для мене щось особливе.
  
  
  То був мій єдиний шанс. Що він хотів бути надто розумним.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  
  
  
  Незадовго до заходу сонця вони прийшли по мене. Вони протягли мене по діагоналі через галявину, де обезголовили Сіті. Її тіло і голова зникли, але я міг бачити темні плями на колоді, коли вони штовхали мене до нього. Я почав сильно потіти, і мої коліна підігнулися, але я стримував своє обличчя. Я б не приніс їм задоволення бачити, наскільки я наляканий. І мені було страшно. Дуже.
  
  
  Я неправильно оцінив Кобру. Зрештою, він не збирався грати тонко. Він збирався відрубати мені голову, і я здивувався, чому він так довго чекав.
  
  
  Тут знову зібралися партизани. Вони насмішкувато посміхнулися мені, чекаючи смерті Оранг Американекі. Я озирнувся на них і плюнув на колоду, стримуючи обличчя та ноги, сподіваючись, що дякувати Богу, мої сфінктери мене не видадуть.
  
  
  Мої руки все ще були пов'язані за спиною. Мої щиколотки були пов'язані разом лозами, а навколо моєї талії була заплетена довга мотузка з лоз.
  
  
  Дюжина рушниць тримала мене під прицілом. У мене було відчуття, що воно що. Я вбив більше людей, ніж міг згадати - хоча я вважаю, що Хоук має їх повний список - але тепер, коли настала моя черга, я був зовсім не готовий.
  
  
  Мене поставили навколішки, і один із них поклав мою голову на плаху. Я чекав, борючись за те, щоб утримати своє тіло, яке так відчайдушно хотіло жити. Мені це вдалося, і тоді я відчув, як усередині мене здіймається безсилий гнів. Я ненавидів програш майже так само, як смерть.
  
  
  Вони чекали Кобру, говорячи і перешіптуючись малайською, китайською та тамільською мовами. Хтось нервово захихотів.
  
  
  Потім настала тиша, і я зрозумів, що «Кобра» прийшов. Він говорив малайською.
  
  
  "Тероес!" Відразу?
  
  
  Чоловік позаду мене схопив мене за голову і повернув її так, щоб я дивився прямо на сонце, що заходило. Мені довелося звузити очі, щоб побачити, як Кобра ходить туди-сюди прямо між мною та сонцем. У руках мав фотоапарат. Фото. Докази для Пекіна. А ще страшенно хороша пропаганда для червоних.
  
  
  Він зробив фото та зупинився. Тоді я зрозумів, що це фотоапарат Polaroid, шістдесятисекундне диво. Але мені знадобилося не одне диво, щоб витягти мене з цього, і в мене всередині було нудотне почуття, що моє останнє диво вже скінчилося.
  
  
  Він зробив ще кілька знімків із різних ракурсів і підійшов до мене. Коли я спробував підвести очі, вони вдарили мене головою об дерево. Я міг бачити тільки комбінезон і кілька високих блискучих армійських черевиків.
  
  
  «Вибачте, містере Картер, у мене немає кінокамери. Тоді я міг би задокументувати всю кару. Це був би чудовий фільм для певної обраної групи. Великий Нік Картер, головний убивця AX на порозі смерті - і я не тут каламбурити - ось-ось втратить голову. Це підняло б моральний дух комуністичного світу. Але, на жаль, мені вистачить фото. До та після заходу. Звісно, коли це буде зроблено, я зроблю кілька знімків вашої голови».
  
  
  Він відступив, і я побачив його сигнал. Чоловік за мене обійшов мене і показав паранг. Це був той самий, який вони використовували для Сіті, але навіть не прибирали його. У мене дивне передчуття. Вони вирушили до психологічного туру, але чому? Людина з парангом знову встала позаду мене. Вони пов'язали мені на шию петлі з лози, з чоловіками по обидва боки, і тримали мою голову на колоді. Чоловік за мене загарчав, і я почув повітряний свист, коли він підняв паранг.
  
  
  "У тебе є десять секунд, щоб жити", - сказав Кобра. - Я вам їх відрахую, містере Картер. Якщо вам що сказати, я пропоную вам зробити це зараз. Вам не потрібно турбуватися про начальство в AX - я дам їм знати, що ви померли. Я надішлю їм кілька фотографій».
  
  
  Які веселощі в нього були. Він зібрав найсмішніше з найсмішнішого.
  
  
  Я ніколи нікого не ненавидів, хоч би як дивно це звучало. Для мене це завжди було справою бізнесу.
  
  
  Але тепер я когось ненавидів.
  
  
  Кобра почала відлік: «Сатое – дуа – тига – емпат лима –».
  
  
  - Нема чого сказати, містере Картер? Нічого такого? Жодного слова для своїх близьких?
  
  
  Намагаючись заглушити його голос, я дивився в землю, проклинаючи піт, який капав мені на очі, і щосили борючись зі своїми кишками. Мої нерви приєдналися до пронизливого хору – годі!
  
  
  «Анам – Тоеджо – Д'лапан – Смбілан».
  
  
  Паранг упав.
  
  
  Холодний і різкий, він зупинився прямо на шиї. Гострий ніж мене дуже легко поранив. Партизани вибухнули реготом. Я тримав очі закритими і молився, дійсно молився вперше за багато років, щоб у мене все ще мав шанс протистояти Кобре.
  
  
  Вони повернули мене до намету і кинули всередину. Досі посміхаючись, вони зникли. Я лежав нерухомо, все ще трохи тремтячи, але я виграв битву. Я не забруднився і не доставив їм жодного задоволення.
  
  
  Пройшла година. Було темно. «Кобра» прибув із чотирма його людьми. Двоє з них несли приховані ліхтарі. Мене відвезли до пляжу. Сяяв слабкий місяць, що зрідка зникав за пурпуровими хмарами, а море було спокійним і гладким. Вони зняли з мене лозу та мотузки і розділили до трусів. Я все ще був шокований, але мене вже ніщо не могло здивувати. Я виконував їхні накази якнайповільніше. Це більше із загальних принципів та звичаїв, ніж будь-що ще, тому що я не розумів, як виграний час може мені допомогти.
  
  
  «Кобра» тримав один із ліхтарів і спостерігав, як вони прив'язували мене до моїх ластів, балона з киснем, маски та підводного ліхтаря.
  
  
  Коли вони були готові, чорт його знає, про що Кобра заговорила англійською. Я сумнівався, що його люди добре розуміють англійську.
  
  
  "Ви добре трималися під парангом", - сказав він. Він здавався незадоволеним. «Дуже похвально. Хоча я б вважав за краще, щоб ви моторошно благали мене про помилування.
  
  
  «Тобі доведеться довго чекати на це», - пробурчав я.
  
  
  «Ваші образи марні». – Він став формальним. "Мої люди все одно не розуміють вас".
  
  
  - Вони тебе розуміють, Ліме. Ви ображаєте все, що є».
  
  
  Він дозволив цьому пройти. Він сказав: «Я так розумію, дівчина розповідала тобі про цей японський підводний човен і золотих богів-зміїв? Не те щоб це важливо, бо золота нема».
  
  
  - Так, вона розповіла мені, що ви випити з її дядька. Вона знала. Але ти її вбив не тому. Ця нісенітниця про моральний дух ваших чоловіків і нісенітниця про жінок, які завдають неприємностей. Ви вбили Сіті, тому що вона була єдиним свідком влаштованої вами різанини. Ви вбили всіх у кампонзі, окрім Сіті. Вона висміяла тебе і втекла. Це зовсім інша причина, через яку ти її вбив, чи не так? Сіті більш-менш перемогла тебе, а ти цього не виносиш!
  
  
  "У вас є кілька цікавих теорій, містере Картер".
  
  
  Мене доставили на воду, на каное. Вони знову обвили мою шию та талію виноградними лозами, але руки залишили вільними. Мене змусили сісти прямо посеред каное. "Кобра" сидів ззаду, і мій "Люгер" був спрямований на мене, тоді як двоє з його людей тримали мене під дулами пістолетів. Одна людина греб. Він став переді мною на коліна в човні, трохи вбік, щоб не потрапити в траєкторію польоту куль, і штовхнув каное подалі від пляжу. Світла було достатньо, щоб побачити гнилий старий пірс зліва від мене.
  
  
  Направивши на мене "люгер", він почав говорити. Він любив свій голос, як і все інше. Я знав, хто він такий, але не міг не думати, що ця людина тут не доречна. Він належав до бюрократів, які сиділи за столом.
  
  
  "Я і сам цього не розумію", - сказав він. «Золото мало бути там. Я на це сподівався. Мені це потрібно терміново. Дядько дівчини говорив тільки під тортурами, я б сказав, дуже ефективне катування, і я впевнений, що він не брехав. Він був колишнім партизаном, задовго до надзвичайного стану, як це називають британці, і бачив, як японці грабували храм і забирали із собою золотих змій. Він пішов за ними до цього місця і продовжував спостерігати за ними. Потім він побачив, як наближається австралійський літак і топить підводний човен, перш ніж він встиг зникнути.
  
  
  Поки що все гаразд. Ми знайшли човен, і мої люди його оглянули. Люк бойової рубки все ще був відкритий, як і коли її потопили. Ніхто з екіпажу не втік. Літак повернувся і потопив ще кілька кораблів із оловом. У безладі, що виникла, у людини не було проблем з точною, хоча і грубою сценою цього місця і поверненням в джунглі.
  
  
  Це збиває мене з пантелику, містере Картер, і я не так часто дивуюся або глибоко розчаровуюсь. Цей чоловік присягнув мені, що ніколи не говорив про цю справу нікому. Якоїсь миті він знищив цю карту. Він втратив бажання битися - у глибині душі він, мабуть, був боягузом - повернувся в кампонг і забув про це. Окрім кошмарів, які зрадили його».
  
  
  Я посміявся з нього. Мій рот і ніс були розбиті, і мені було дуже боляче, але я все одно сміявся.
  
  
  «Ви облажалися. Чи то він комусь розповів, чи то хтось усе це бачив і повернувся пізніше за золотом. Цей човен пустував багато років. Ви залишили укриття джунглів, щоб пройти весь цей шлях ні з того, ні з сього».
  
  
  Знову вийшов місяць, і я побачив, як він похитав головою. 'Я не вірю цьому. Я зробив це дуже обережно. Я перевірив і дізнався, що підводний човен також офіційно значиться на цьому місці. Я не вірю, що ця людина, будь-який чоловік, могла б брехати під тортурами, які я застосовую».
  
  
  "Тоді це інший", - посміхнувся я. «Невідома людина, яка теж це бачила, а потім пограбувала».
  
  
  Я чув, як він зітхнув. «Так, я думаю, це все. Але це не має значення. Золота немає, і це було єдине, що мені було важливе».
  
  
  Ми були далеко від берега і минули кінець пристані. Ще одна каное чекала нас у білих плотів, що позначали причал затонулого підводного човна. У каное було шість чоловік із рушницями та двоє з таким же водолазним спорядженням, що й у мене. Ось тільки в них були пістолети з вуглекислотою та гарпуни, а в мене їх не було. Тоді почав розуміти. Зрештою, Кобра все одно стане більш витонченим та садистським. Мабуть, він жив на цьому. Ця людина, мабуть, була прокляттям для собак та інших домашніх тварин, коли була дитиною.
  
  
  Наше каное повільно ковзало поряд з рештою. Тепер на мене було направлено дев'ять пістолетів, у тому числі мій власний Люгер. Цей брудний підор не ризикував, і я починав вірити, що Кобра не робить жодної помилки.
  
  
  "Я міг помилитися з цим золотом", - сказав він зараз. Злість, хитрість і ненависть змішалися в ідеальній англійській.
  
  
  Мої люди, можливо, цього не помітили. Отже, містере Картеру, трохи подумавши, я вирішив дати вам шанс. Може, ти знайдеш скарб, а може й ні. У будь-якому разі там буде дуже цікаво. Я сам був там і бачив, що риба та краби можуть зробити з кістками за двадцять років. Ви, я вважаю, фахівець із дайвінгу?
  
  
  Мені було цікаво скільки повітря було в цьому циліндрі і як він хотів заблокувати головний люк.
  
  
  "Ви фахівець", - продовжив він. «Це у вашому досьє у Пекіні. Тепер ви матимете шанс проявити себе. Боюся, без успіху, бо ти більше не знайдеш».
  
  
  "Чому саме так?" Мене це справді зацікавило. У якомусь сенсі його збочений мозок був шедевром. Навіть гарний, як гарна гримуча змія.
  
  
  На мить він постукав вузькими долонями по краю каное. «Я думав про це дуже давно. Як ви знаєте і ми, китайці, є експертами в тортурах. Звичайно, не всі китайці, для цього потрібно мати трішки таланту. Я подарую тобі лампу та годинник. Запасу повітря вистачить півгодини, рівно півгодини. Я поставлю свій годинник на один рівень з твоїм, повернуся на берег, а потім сиджу і чекаю, поки дивлюся, як обертаються стрілки. І я буду безмірно насолоджуватися цим. Я дізнаюся з точністю до секунди, коли розпочнеться твоя агонія.
  
  
  Він наказав, і мене викинуло через край човна в тепле море. Два партизани з водолазним спорядженням підійшли по обидва боки від мене, і виноградні лози були напнуті. Якби я що-небудь спробував, вони запросто могли б мене задушити або вбити зі своїх рушниць і гарпунів.
  
  
  Кобра нахилився, щоб поговорити зі мною. «Це не так вже й важливо. Приблизно п'ятнадцять метрів. Вона на кораловому виступі, але головний люк відкритий, і вам не важко буде потрапити всередину».
  
  
  Я зрозумів це. Вони просто підштовхнули мене. Швидше за мене турбувала погода. Досить багато турбот. Але принаймні тепер у мене була надія, за яку я чіплявся. Раніше я був на підводному човні. Швидше, навіть більше, ніж я міг згадати. Піднімався і знову опускався. Я пройшов багато вправ з безпеки. Можливо, тут «Кобра» припустився помилки.
  
  
  «Є ще одна, практичніша причина, чому я вибрав цю смерть для тебе», - сказав Кобра. «Ви легенда, містере Картер. Міф. Ваше ім'я лякає деяких моїх співвітчизників. Я хочу назавжди покінчити з цією легендою. Плоть під землею згнила, але кістки довго зберігаються. Трупи мають дратівливу звичку привертати до себе увагу навіть у джунглях. Особливо тут на узбережжі з усім цим державним контролем. Мені не хочеться тягти твій гниючий труп із собою через джунглі кілька днів. Крім того, я не думаю, що мої малайзійці цього захочуть.
  
  
  Таким чином, ви просто зникнете, містере Картер. Ви стаєте банкрутом, нічим. У потрібну мить про тебе забудуть. Тільки я знатиму, де спочивають твої кістки - і ці знання я зберігатиму для себе. Принаймні, доки я не відчую необхідність оприлюднити це».
  
  
  «Тобі варто почати писати сценарії, Ліме, - сказав я. І я сподіваюся, що ви житимете довго і щасливо. Тоді ви хоч трохи постраждаєте в старості. Сподіваюся, тоді тебе поховають у купі гною, і собаки зможуть поласувати тобою.
  
  
  Вийшов повний місяць, і я побачив, як він посміхається. «Прощавай, Картер. Це ви постраждаєте. Ви побачите, як час вашої смерті наближається до хвилини. Подивіться, як це вас вразить. І в той момент, коли ви зробите свій останній зітхання, ви зрозумієте, що він безумовно останній. Прощайте, містере Картер.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  
  
  
  
  Ми були на підводному човні менш ніж за дві хвилини. Обтяжена мотузка звисала з поверхні води у відкритий люк. Усі троє використали свої лампи. Бігти було безглуздо, тому я й не намагався. Якби я міг втекти, це було б із підводного човна. Коротка, як ручна морська свиня на повідку, я плавав з ними, використовуючи свої очі та мозок. Вони повели мене за виноградні лози навколо шиї та талії.
  
  
  Вона лежала на боці на кораловому виступі. Я пошукав кермо і пікіруючі керма, тому що мені потрібно було знати, що знаходиться на носі та на кормі, і я не мав часу втрачати. Загнали у відкритий люк бойової рубки. Один з них одного разу тицьнув гарпуном мені в ікру на прощання, і я залишився сам. Я зорієнтувався, побачив, що корма знаходиться ліворуч від мене, і подивився на годинник, який мені дали.
  
  
  9.02.
  
  
  Дві хвилини, щоб спуститись сюди. Потім я мав 28 хвилин. Мені було цікаво, чи запланувала «Кобра» це точно, щоб мені було легше дізнатися час і наближення моменту моєї смерті. Я сконцентрувався. Я щосили намагався контролювати свій розум, тому що моє життя залежало від відсутності паніки. Я мав спочатку подумати, а потім діяти. Не надто швидко і не надто повільно.
  
  
  Я підніс лампу до відкритого люка, але замок був зачинений. Корок у залізній пляшці. Вони прив'язали його до місця за допомогою щільно заплутаної мережі з ліан та мотузки. У мене не було ножа, і мої зуби не такі гарні. Крім того, вони чекали назовні. Я бачив одного з партизанів у світлі моєї лампи. Він висів на повідку і ліниво плив туди-сюди. Вони охоронятимуть люк, доки я не помру.
  
  
  Це був невеликий підводний човен, і я думаю, він був порівнянний з нашим Z-класом часів Другої світової війни. Я плавав, якщо можна так висловитися, у невимовному безладді деталей машин, важелів, болтів, коліс, перемикачів, баків і манометрів. За мною спостерігали маленькі рибки з витріщеними очима, які спритно пробиралися крізь цей безлад. Мій погляд впав на гігантського краба, який швидко почав дряпати чиїсь кістки. Але щось ще вразило мене, і я потягся вздовж перекладини, поки не виявився вищим за ці кістки. Я направив на нього свою лампу і побачив на поясі ніж у піхвах. Я вийняв його і заткнув за пояс. Тож тепер, якби мені довелося, я міг би спробувати розрізати сітку над люком та видавити його. Але я не мав шансів.
  
  
  Я пішов шукати дірку. Це мало бути десь у фюзеляжі. Але Кобра знав. В обшивці корпусу був величезний розрив, але дірка тепер була внизу, внизу, і корали стирчали з неї. Тож виходу не було.
  
  
  9.12.
  
  
  Я її повністю обстежив. Кістки злегка танцювали туди-сюди, поки я проходив. Шукав інструменти. Тепер я знав, що робити, який мій був єдиний шанс, і для цього мені знадобилися інструменти.
  
  
  9.15.
  
  
  Я знайшов ящик для інструментів з банкою мастила, яке ніколи не відчиняли. Ще я знайшов брухт і великий англійський ключ. Їх було легко нести на такій глибині, і я переніс їх на носа. Бомба, що розірвала аркуші корпусу, акуратно зігнула їх, надавши їм гострі, як бритва, форми, подекуди всипані коралами. Я трохи обдер шкіру, коли пройшов через спальні приміщення та коридор і підійшов до передньої частини, де підлога човна була посипана кістками.
  
  
  Вона лежала на боці, і пускові труби виступали з рифу під кутом у сорок п'ять градусів. Я молився, щоб торпедні апарати були порожніми, але це було гірке розчарування. Вони були заряджені, і гвинти торпед насмішкувато посміхалися мені в скляній темряві. Вони застрягли у своїх трубках. Щільно, як приварені. Внаслідок двадцятирічної деградації у солоній воді.
  
  
  9.20.
  
  
  Це було безнадійно. Для спорожнення труби була потрібна підйомна установка або підйомний блок. Ця залізна сигара роздулася у трубці і тепер прилипла до стінки трубки. І пускова труба, та чи інша, була єдиним виходом.
  
  
  9.23.
  
  
  Я спробував. Тепер я працював швидше. Я втратив багато часу, вирішивши, що це мій єдиний шанс і тепер застряг у ньому. Іншого вибору не було. Довелося очистити одну з двох трубок і протиснутись через неї. Або померти.
  
  
  Торпеда у першій трубі просто не рухалася. Я схопився за пропелер і кинувся назад усією своєю вагою. Я напружив ноги і задіяв кожну унцію м'язів, які мав у своєму розпорядженні. Я сильна і велика людина, і коли я справді щось пробую, я зазвичай пробую. Але цього разу не вийшло. Я не зміг впоратися із цією трубкою.
  
  
  9.25.
  
  
  У моїй масці була вода. Я перекинувся на спину, почистив її, а потім перейшов до іншої трубки. Пропелер дивився на мене, пропонуючи витягти його. Я схопив його і спробував, глибоко в серці розуміючи, що це безглуздо. Гвинтик зламався. Я дозволив йому повільно зісковзнути на підлогу і гірко відчув смак смерті своєю мовою.
  
  
  Я проткнув торпеду ножем у тому місці, де вона притулилася до труби.
  
  
  Але вона не була надто податливою. Лезо ножа прослизнуло між торпедою та внутрішньою стінкою труби. Там було небагато місця.
  
  
  Але як, чорт забирай, мені його витягти? Якщо принаймні я зможу змусити його рухатися. Пропелер зламався, тому я не мав шансу схопити його або накласти на нього якийсь важіль.
  
  
  9.26.
  
  
  Залишилось жити чотири хвилини. Може, п'ять, якби мені знадобилася хвилина, щоб померти від нестачі повітря. Я знав, що станеться. Я бачив, як люди тонуть. В останню вирішальну мить я зривала маску і намагалася дихати водою. Я встромив лезо в обшивку торпеди. Більше через розпач і гнів, ніж надію.
  
  
  Вістря клинка пробило торпеду. Півдюйми. Це не була сталь.
  
  
  9.27.
  
  
  Я влучив ножем у задню частину торпеди. Метал розрізався, і свіжа вирізка засяяла мені тьмяно-сріблястим кольором. Платина! Платинова торпеда. Муляж. Секретне сховище командира підводного човна.
  
  
  Я вже йшов до шафи із інструментами. Я згадав короткий ланцюжок. Труби, важелі та колеса схопили мене, все, що мене зупинило. Я почав затримувати дихання, щоб насолодитися останніми дорогоцінними хвилинами повітря.
  
  
  З ланцюгом я поплив назад до пускової труби. Незграбно і повільно за допомогою гайкового ключа вбив лезо в торпеду. Це було так повільно, так нескінченно повільно.
  
  
  9.28.
  
  
  Ще дві хвилини кисню. Можливо, трохи більше, бо я дбайливо дихав. Майже одразу я зрозумів, що затримувати подих марно, коли ти зробив великий ковток на своєму першому вдиху.
  
  
  Я вбивав ніж у м'яку платину доти, доки ручка не виявилася всього за кілька дюймів від закругленої поверхні. Потім я обвив його ланцюгом і щосили кинувся назад. Якщо зламається лезо, або ланцюг, або якщо лезо вислизне з маслянистого металу, я загину. Тоді я помер.
  
  
  Торпеда рушила.
  
  
  9.29.
  
  
  Я потяг. Я вперся в корпус корабля, мої ноги з обох боків від отвору для запуску, і я потягнув. Мої м'язи стрибали, я втомився, але я продовжував тягнути. Повільно торпеда почала вилітати. Я втратив рівновагу на корпусі, ноги захотіли випливти, але якимось чином мені вдавалося тягнути. Вся моя сила тепер була зосереджена на руках і плечах і десь порвалося сухожилля.
  
  
  Платинова торпеда вислизнула з труби і, обертаючись, полетіла на дно субмарини. Я пірнув до трубки і прокляв свої широкі плечі та м'язисті руки. Справді, померти іронічно, бо в тебе таке чудово розвинене тіло.
  
  
  Це не спрацювало. Витягнувши руки, мої руки були спрямовані, як стріла, я міг просто залізти плечима в трубку. Я ніколи не зможу пройти через це вчасно.
  
  
  Циліндр! Я досі носив цей циліндр. Ідіот! Але якщо його зніму, я жертвував своїми останніми дорогоцінними секундами кисню.
  
  
  Більше не було часу дивитись на годинник. Зовсім немає часу. Я припустився помилки і запанікував. Я забув цю банку з жиром. Я міг проклинати себе. Я знайшов її та зламав кришку кінчиком брухту.
  
  
  Я розмазав себе чорним брудом. Треба поспішати! Я ще дихав. Жир, жир та ще більше жиру. Я засунув руки повними цього слизького сміття в торпедний апарат.
  
  
  Тепер я жив чужим часом. Той, хто наповнив бак, припустився невеликої помилки.
  
  
  9.31.
  
  
  Мені дали зайву хвилину. Я зробив глибокий вдих, наповнивши мої легені до розриву, готуючись до того, що мало статися.
  
  
  Подання повітря припинилося.
  
  
  Я струсив циліндр, зірвав шланг, але маску не зняв. Тепер я був сам собою. Мені просто треба було продовжувати дихати тим повітрям, яке було в моїх легенях. Прямуючи вперед, я протиснувся через пускову трубу і почав корчитися і дряпати. Я прогресував дюйм за дюймом. Я не міг відпочити. У мене не було часу та повітря, щоб відпочити.
  
  
  На півдорозі через трубку мої легені почали горіти та хворіти. Мені довелося випустити трохи повітря. Він пузирився з труби, і я відчував, як моє життя кипить за ними. Я виліз на схил сорок п'ять градусів. Я почав ковзати. Я мав задіяти свої м'язи як змія, скорочуючись і штовхаючи, скорочуючись і штовхаючись. Потім прийшов біль. Невблаганний і жахливий біль у моїх легень. Поступово почалася агонія смерті, і я знав, що через дуже короткий час мені доведеться відкрити рота і носа, щоб вдихнути, проковтнути воду, закричати і померти.
  
  
  Тепер я був поза трубою, і я вистрибнув. Якщо вони чекали мене там нагорі, то так і бути. В мене інших можливостей не було. Смерть була б бажаним кінцем болю, що пронизав мене. Дихати! Голос луною пролунав по моєму черепу. Дихати. Здатись. Відпусти себе. Дихання!
  
  
  Я вибрався на поверхню і залишився плавати мертвішим, ніж живим. Вологе повітря увійшло в мої легені, і я знав, як завжди знав, але навіть не думала про це, що це найпрекрасніша річ на світі.
  
  
  Дихати.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  
  
  
  
  Одна з каное танцювала на хвилях приблизно за п'ятдесят футів від мене, показуючи слабке свічення. Вона чекала, коли підійдуть мої охоронці. Мені вперше спало на думку, що вони можуть увійти в підводний човен, щоб подивитися на мій труп. Я не думав про це. Це була серйозна помилка, і тепер мені залишалося дуже мало часу. Я знову втік і доплив до пристані.
  
  
  Я заліз під пірс і далі простягнув себе по гнилих стовпах, намагаючись відпочити і зібратися з силами. Я був далекий від завершення відпочинку, тому що спочатку я мав щось зробити. Я пройшов на пляж і позбувся перетинок і маски. Якщо не брати до уваги моїх мокрих трусів, в іншому я була голим. Мені потрібна була зброя та взуття.
  
  
  Я дозволив собі хвилину віддихатися і поповз пляжем до джунглів. З боку каное і двох водолазів, як і раніше, ніяких хвилювань.
  
  
  Я почув його перед тим, як побачив. Він співав малайську мелодію і був не дуже рухливий. Я корчився в кущах на краю пляжу і чекав. Місяць грав у хованки там. Тож це питання часу та удачі. І абсолютна тиша. Один невірний звук – і все втрачено.
  
  
  Місяць був на моїй стороні. Я бачив його тінь, коли він проходив за кілька футів від заростей. Я встав за ним і заглушив його пісню посеред приспіву. Я розчавив його адамове яблуко своїм передпліччям, посадив його в подвійний Нельсон і нахилив голову вперед, поки не почув, як у нього зламалася шия. Я спокійно опустив його і незграбно почав шукати, поки не знайшов його револьверний ремінь, на якому в піхвах висів короткий багнет. Місяць знову пішов.
  
  
  Я не міг ризикувати. Один слабкий стогін - і я потраплю.
  
  
  Я схопив його за волосся, відкинув назад голову і перерізав йому горло. У темряві та на дотик. Потім почистив багнет і поклав назад у піхви. Я взяв у нього плетений пояс і сам застебнув його довкола своєї оголеної талії. Мені не потрібний його пістолет. Затягнувши його під підлісок, я накинув на нього трохи піску і залишив його позаду.
  
  
  Я заповз у джунглі. Стало тихо. Наближалася ніч, і це була зміна на гірше. Але невдовзі будуть інші звуки, і вони мені допоможуть.
  
  
  І револьвер, і кобура були старими британськими виробництвами. Це був застарілий військово-морський револьвер «Уеблі» розміром з гармату, а ночами в джунглях він також видавав гарматний звук.
  
  
  Було також дві ручні гранати. Я думав, що це уламкові гранати, і вони теж досить галасливі. Вони могли стати в нагоді, але я вважав за краще їх не використовувати. Тож єдине, що для мене мало безпосередню цінність, - це багнет. Тоді мені довелося це зробити.
  
  
  Обійшов табір півколом, на згадку та на здогаді. Якщо світив місяць, я йшов якомога тихіше, але коли він зник, я йшов швидше. Я все думав про дайвери. Якби вони обшукали підводний човен і не знайшли мертвого Картера, все пекло вирвалося б назовні. Я мав побачити, як дістатися «Кобри», поки це не сталося.
  
  
  Я був майже біля мети. За кілька футів від мене стояв вартовий, курив цигарку, прикривав світло рукою і розмовляв сам із собою. Він упустив сигарету на землю і загасив її ногою. Його черевик торкнувся кінчиків моїх пальців. Нарешті він пішов, і я знову зміг дихати.
  
  
  Через п'ятнадцять хвилин я помітив пірамідальний намет штабу Кобри. Вона була добре затемнена, але я все ще міг бачити слабке свічення через зелене полотно. Тінь ривком рухалася туди-сюди. Я подумав, що він робить, і посміхнувся. Моє поранене обличчя занедужало. Я сподівався, що він уже продавав шкіру ведмедя.
  
  
  Тепер, коли я знайшов намет, мені більше не потрібний був місяць. Звичайно, він прийшов і лишився там. Я уткнувся обличчям у траву і прокляв місяць. Сонні мавпи рухалися з мене, бовтаючи. Вони знали, що я там був, але ще не злякалися.
  
  
  Нарешті місяць зник за темною хмарою. Я підповз до задньої частини намету. Обережно вийняв багнет із піхов. Тепер про брутальну роботу. Мені потрібно було трохи удачі.
  
  
  Я торкнувся полотна кінчиками пальців і зупинився. Я заплющив очі і спробував уявити інтер'єр намету з усім, що в ньому було. Його робочий стіл, радіо, стілець та стіл – британські. Всі.
  
  
  Коли він сидів за своїм столом, він сидів до мене спиною. Якби він лежав на своєму ліжку, він повернувся б до мене обличчям, бо я все ще пам'ятав, де була його подушка. Насправді не справжня подушка, а рюкзак, прикритий ковдрою. Пальник для нафти стояв поруч із його ліжком. Може, читав. Він мав пильнувати, інакше він би погасив свою лампу. Мені довелося ризикнути. Тихо і повільно я підніс кінчик багнета до полотна і натиснув. Дуже повільно. Повільно.
  
  
  У мене вийшов двосантиметровий розріз. Я відкрив його вістрям багнета і зазирнув усередину. Він працював за своїм польовим столом, повернувшись до мене спиною. Там він зробив запис у досить великій книзі. Це було трохи схоже на касові книги, які можна купити у тих дешевих магазинах. На мить у джунглях було так тихо, що я чув, як його перо дряпає папір.
  
  
  Мої речі лежали перед ним на столі. "Люгер" лежав у нього в правій руці. Там же я побачив свій стилет у замшевих піхвах, компас і купу мотлоху з багажу. Ліворуч від нього біля столу стояв паранг. Мого браунінгу ніде не було видно.
  
  
  Він поворухнувся, зітхнув, подивився вперед і почухав у потилиці. Я надивився і поповз назад у підлісок.
  
  
  Там я порився, поки не знайшов ліану, яку міг би використати. Досить міцну, тонку, досить гнучку та досить міцну. Багнетом відрізав до потрібної довжини і спробував. Я вклав у це свої сили, і вона витримала це. Тепер закінчив. Мені просто потрібний був звук. Я мав діяти швидко, і тому був змушений сам пошуміти. Десь я знайшов шматок гілки дерева і сподівався, що мавпи співпрацюватимуть. Я встав, прицілився щосили в темряву і шпурнув ціпок у дерева.
  
  
  Мабуть, він потрапив до самого лідера. Крім того, це були мавпи-ревуни, ціле плем'я, і палиця робила їх добрими холериками. Почалася переполох. Вони видавали звук ревучого мільйона олов'яних солдатиків. liiiiiii - yea-aaa - iiiiiii - yeaaaaaa.
  
  
  Тепер я зосередився на цьому. Я сказав місяць знову вийти, і чомусь вона вийшла. Швидко я побіг до намету, знайшов свою щілину, застромив у неї багнет і подивився на нього.
  
  
  Він сидів напружено й уважно, трохи нахиливши голову, прислухаючись до крику мавп. То була природна реакція. Є мільйони речей, від яких мавпи можуть кричати. Він не злякався і не хвилювався, просто злякався.
  
  
  Потім вийняв багнет і розрізав полотно на шматки. Тоді я затис його зубами і ввійшов до намету. Він повернувся до своєї роботи і не звертав уваги на вереск мавп. Коли я підійшов до нього, я вирішив. Я хотів дати йому знати, що він помре, дати йому знати, що він програв, і я був переможцем. Я хотів побачити страх, розчарування та жах на його обличчі, але вирішив не робити цього. Це було дріб'язково, непрофесійно та надто небезпечно. Він ніколи не впізнає, у нього не було часу. Я накинув петлю лози йому на голову, схрестив її за шиєю, втягнув у його тіло і приклав усі свої сили.
  
  
  Він наполовину підвівся з стільця, його пальці дряпали лозу, що душила, яка тепер зникла в м'якій плоті його шиї.
  
  
  Він помер. Я кинув його на стіл. Потім я почув шум і подивився нагору. Лейтенант Сок Тан входив крізь полог, що навис над наметом. За мить я прицілився і кинув багнет.
  
  
  Через погане освітлення я кинув надто високо. Штик потрапив йому в горло, трохи нижче за підборіддя. Це зруйнувало його голосові зв'язки, але вбило його досить швидко. Похитуючись, він упав на коліна, копирсаючись однією рукою у горлі. Інший він порався з пістолетом у кобурі.
  
  
  Я пригнувся до нього, вдарив його босою ногою по обличчю та схопив за голову. Я знайшов рукоятку багнета і відрізав йому майже всю голову. Кров залила мене, підлогу і його. Я цього не хотів би, але було вже пізно. Мавпи все ще веселилися. Я засунув полог намету на місце і взявся до роботи. У мене було лише дві хвилини, перш ніж мене знову перервуть.
  
  
  Я взяв зі столу свої речі, все, що мені потрібне. Люгер, стилет, компас та книгу, в якій писав Лім Джанг. Хоуку це сподобалося б.
  
  
  Я вдягнув туфлі Соку Тана. Вони були мені замалі, але я розрізав їх багнетом. Після цього все пройшло добре. Я не збирався йти босоніж джунглями.
  
  
  Я б поніс Кобру. У мене був план, і я був абсолютно серйозним. Цю дитину-повію покажуть публічно на головній площі Коела Лоемпоєр. Звичайно, я мріяв і дозволяв своїй уяві розігратися, але в той момент я був уже неабияк збожеволів від втоми і більше не думав так логічно. На той час мені це здавалося гарною ідеєю.
  
  
  Мавпи знову замовкли. Час підійти. Я перекинув тіло Кобри через плече і ступив через тріщину в темряву. Місяць знову ховався, і мене це влаштовувало. Мені вдалося вибратися з табору. Потім стало справді складно. Справді складно. Тепер у мене є ліхтар, але мине багато часу, перш ніж я зможу використовувати його без небезпеки. Мені доводилося йти вночі через джунглі. Бо з першим промінням сонця вони підуть за мною. Небагато здогадок, боже і трохи удачі, я пройшов через зовнішнє кільце вартових. Мис розширився і місцевість перетворилася на справжні джунглі, зовсім не схожі на цю тонку тканину. Через годину, коли я пройшов близько п'ятисот ярдів, я зупинився, щоб зорієнтуватися та скласти план. Я знав, що десь на заході є шосе. І чим ближче я підходив до цієї головної дороги, тим більшою безпекою ставав. Там патрулювали урядові війська і партизанам це навряд чи сподобається.
  
  
  Але я не хотів стикатися з цими військовими військами. Я не дуже добре подумав, коли уявляв, як Лім Джанг опиниться в громадському місці у Коела Лумпоєр. Я щойно став убивцею. Деякий час усе це мало бути тихим. Найменше уряд Малайзії хотів із цього приводу розголосу.
  
  
  Я сміявся. Я міг собі уявити, як туристи дивляться на труп, а потім запакують валізи так швидко, як тільки зможуть. Ні, не спрацювало. Проте мені потрібний був доказ того, що я виконав свою місію. Подумавши, у мене з'явилася інша думка. Трохи варварська, але, проте, хороша ідея, і я просто відчував себе досить злим, щоб здійснити її.
  
  
  Коли відпочив, я зрізав ще кілька лоз і зв'язав труп петлею на спині, залишивши обидві руки вільними. З лампою в одній руці та парангом в іншій я рушив у дорогу, попередньо зорієнтувавшись за допомогою компаса. Я знав, що мені не доведеться турбуватися про можливу гонитву до ранку. Там були малайзійці, і вони надто розумні, щоб йти вночі через джунглі. Я був звичайним орангом-американеком, який нічого не знав.
  
  
  На мій подив, я досяг хороших результатів. Я знайшов довгу ділянку савани, яка вела вгору від берега, і скористалася цим. Якось неподалік загарчала пантера, але мене це не збентежило. Мене нічого особливо не турбувало, окрім втоми. Я вимотався. Я спітнів і спотикався, час від часу падаючи, проклинаючи себе за те, що я не надлюдина.
  
  
  Відкрита ділянка закінчилася, коли я дістався гребеня. Зверху земля знову спускалась у джунглі. Я дозволив петлі ліани з тілом Кобри зісковзнути з моїх плечей і впасти на землю. Потім я визирнув з-за дерев на заході. Звичайно, мені довелося спуститися в ці джунглі, щоб сховатись і дізнатися, що робити. Мені потрібно було мати гроші та якось вибратися з цієї країни.
  
  
  Місяць знову зник, і далі на захід я побачив, як спалахнули фари. Пара одиночних фар, що піднімаються і опускаються, пробиваючи ніч, як жовті маяки. Головна дорога. Якийсь плантатор повертається зі свого клубу і прямує додому, або вантажівка з робітниками, або, можливо, урядовий патруль. Я продовжував дивитися, поки не погасло світло. Ця дорога була принаймні за три милі на захід. Не дуже щасливий кінець через джунглі та обставини, в яких я опинився, але, проте, я був веселий.
  
  
  Я підняв тіло, почепив на спину і спустився вниз. Джунглі були дуже густими, і в мене з'явилося відчуття, що я нарешті в безпеці від партизанів. Вони ніколи не застали б мене в цій плутанині, навіть якби ризикнули наблизитися до дороги. Я припускав, що вони будуть спантеличені, деморалізовані і не зможуть ефективно працювати. Це було тіло без голови.
  
  
  Тепер ця голова висіла у мене на плечах.
  
  
  Я глянув на годинник, який дав мені Кобра, щоб визначити точний момент моєї смерті. Було вже після трьох. За годину знову настане день, я не зможу так продовжувати. Перше відповідне місце, яке я зустрів на шляху, я використав як підставку для відпочинку. . Я впустив тіло і впав. Я використовував тіло як подушку та заснув.
  
  
  Ще до того, як я розплющив очі, я знав, що він там. Я відчував, як він дивиться на мене. Він був приблизно за чотири фути від мене і пильно дивився на мене. Трубка, яку він тримав прямо переді мною, була шість футів завдовжки, і він тримав її за кілька дюймів від рота. Перші промені сонця впали на його маленьке викривлене тіло. Його очі блиснули на мене червоним світлом. Я не рушив з місця. Я навіть не злякався і змирився із цим. Зробити те, що я зробив, прийти сюди і померти від отруєної стріли. Це було страшенно смішно.
  
  
  Він дивився на мене. Я стежив за ним. Я ніколи не бачив карликів джунглів. Зазвичай ви їх також не бачите. Тільки ручні, але вони зустрічаються рідко. Цей виглядав зовсім не прирученим. І все ж таки він стояв там, він дивився, але ще не вбив мене. Я швидко подумав. Можливо, він не був ручним, але, можливо, він також не був цілком диким. Можливо, він раніше бував серед білих та малазійців і тому мене не боявся.
  
  
  Я був дуже обережний. Я посміхнувся, не рухаючи руками. Коли я говорив, я, мабуть, звучав як метрдотель, що пропонує місце Аристотелю Онассісу.
  
  
  Табі, – сказав я. Вітання. Якщо він не говорить по-малайськи, у мене будуть проблеми, тому що я не говорю на семанзі. Він не відповів, але мені здалося, що він на мить похитав головою. Трубка теж рушила, присунувшись трохи ближче до рота.
  
  
  Я ламав голову. Так ми не просунулися набагато далі. У цей момент я відчув бурчання у животі і дуже повільно рушив рукою і вказав на свій живіт.
  
  
  - Макане?
  
  
  Тепер він похитав головою. Він не хотів їсти, або не хотів, щоб я їв, або не хотів мене їсти. Він продовжував дивитись, і це мене анітрохи не заспокоювало. Я зберігав спокій і дивився у відповідь, майже думаючи, що моя голова ось-ось лусне. Він був чорним як вугілля і був оголений, за винятком невеликої ділянки квадратної кори, що покриває його геніталію. Він був навряд чи п'ять футів на зріст, з м'язистими руками та ногами та кулеподібним животом. Його волосся було схоже на сталеву вату чорного кольору. Він мав плоске обличчя, широкий плоский ніс і товсті губи. На лозі, що утримує шматок кори, він ніс саморобний ніж та мішечок для своїх отруєних стріл.
  
  
  Наші дипломатичні відносини знову зупинилися. Я спробував змусити їх знову рухатися.
  
  
  Я був дуже обережний і показав на себе. - 'Нік. Нік.
  
  
  Він глянув. Я вказав на нього. - "Апа нама?"
  
  
  "Побачимося", - сказав він. .
  
  
  Він опустив свій духовий пістолет і вказав на себе, повторюючи: «Поки що».
  
  
  Потім він сказав: «Чорт забирай».
  
  
  Піт заливав мені очі, але я не наважувалася витерти його. Я обдарував його серцевою усмішкою, не зводячи очей з його духової рушниці.
  
  
  - Ти говориш англійською, Той? Американі?
  
  
  Він усміхнувся мені. - «Чорт забирай, говори добре».
  
  
  "Поки, - сказав я, - ти не зробиш мене страшенно щасливим".
  
  
  Він зробив крок до мене і вказав на тіло Кобри. "Вбити тебе?"
  
  
  Я кивнув головою. "Млинець."
  
  
  Він притис руки до горла, натиснув і схилив голову набік. 'Вбити тебе? Уряд вбиває вас за вбивство. Хоча страшенно погано.
  
  
  Я похитав головою. Пояснювати йому це не мало сенсу.
  
  
  «Не вбивайте уряд. Чи не лови. Ти мені допоміг. Розуміти? Ти допоміг мені.
  
  
  Він простяг руку. Він зрозумів.
  
  
  'Дати?'
  
  
  Я встав. Він обережно глянув на мене. Я зняв пістолетний ремінь і впустив його. Я все робив у повільному темпі. Я вказав на речі на підлозі.
  
  
  'Я даю. Ти взяв. '
  
  
  Він вийшов уперед за кілька футів від мене. Він не виглядав враженим. Потім він побачив годинник на моєму зап'ясті, посміхнувся і вказав на нього.
  
  
  "Я страшенно добре це розумію".
  
  
  Я зняв годинник і віддав йому. Без сміху і дуже серйозно оглянув. Потім послухався. Він відкрив свою сумочку і щось мені подав. Дай трохи, візьми трохи. Послуга за послугу. Мені також треба було отримати подарунок.
  
  
  То був відскок. Відскок зношеного скла. Бог знав, звідки це взяв.
  
  
  Тілль мені посміхнувся. Я посміхнувся Тоту. Ми були друзями.
  
  
  Він вказав на тіло. - 'Робити?'
  
  
  Мені знадобилося майже півгодини, щоб пояснити йому, що я хочу. Під час клопоту, який змушував його врізатися в його пухнасту голову, я дізнався, що одного разу його використовували як робочу силу на плантації. Потім він знову пішов і почав тинятися, але десь у глибині джунглів у нього була дружина і кілька друзів, які підтримували його у скрутні часи. Чорні пігмеї, такі як він.
  
  
  Нарешті ми уклали угоду. Він і я. Він мені допоможе. Він повірить мені за гроші, які я йому обіцяв. Як колишній гумовий робітник він знав ціну грошам.
  
  
  Я не думаю, що він повністю погодився з моїми планами щодо трупа, але врешті-решт він кивнув і сказав: «Чорт забирай, ти впораєшся. Людина страшенно добре знає, може. Ти платиш?'
  
  
  'Я плачу.'- Мені було цікаво, що б вони сказали в AX, якби побачили це у списку одержувачів грошей.
  
  
  Потім перекинув духовий пістолет через плече і підняв вигнутий палець. Ти прийдеш до мене, Нік? Млинець.'
  
  
  "Чорт візьми", - сказав я.
  
  
  -
  
  
  Яструб почав мене дратувати. Я зробив йому повний усний звіт, і тепер я пояснював йому свою теорію про золоті змії, які виявилися платиновими.
  
  
  «Це ніколи не може бути доведено, – сказав я, – але я думаю, що коли інші люди захопили цей старий зміїний храм, вони пофарбували цих змій у золото, бо вони не розуміли, що таке платина, розумієте. Вони не знали його цінностей. Вони розуміли золото і тому розмалювали цих змій. Так обманювали і япошок, поки ті, хто вкрав змій на підводному човні, не впізнали, що це насправді. Тоді вони вирішили залишити це при собі. Вони знали, що війну програно, і вони хотіли, щоб у Японії почалося нове життя. Мабуть, брали участь усі, від командира до найнижчого рангу. Вони розплавили матеріал і перетворили його на фіктивну торпеду. Непоганий трюк. Але літак прилетів та потопив їх».
  
  
  Хоук жував сигару і дивився на мене. Він був не дуже гарний настрій. Він підніс сигару до куточка рота і сказав: «Я простежу, щоб уряд Малайзії був проінформований про їхні скарби в належний час».
  
  
  Яструба справді не дуже цікавили платинова торпеда та мої теорії з цього приводу.
  
  
  Я закурив цигарку із золотим мундштуком і почав чекати. У маленькому офісі було тихо. Єдиними звуками були цокання годинника Western Union на стіні і приглушений стукіт машинки Делли Сток в іншій кімнаті.
  
  
  'Де це знаходиться?' .
  
  
  Я знизав плечима. Моя рука хворіла. Мене мучило сухожилля. Мені наклали гіпс і забинтували за десять місць. Моя особа стала майже нормальною. Завтра піду до стоматолога, щоб мені поставили зуби на місце.
  
  
  Хоук скривився і вказав на мене новою сигарою. 'Ти впевнений що ти…'
  
  
  Цей старий знає, що я не брехун. Тим не менш, йому було трохи важко повірити в це. Це мене здивувало. Чому? Він знає, що я не брешу. Я кивнув головою. «Я впевнений, Туане. Як я вже сказав, я відправив його авіапоштою з Куала-Лумпура.
  
  
  - А чому, чорт забирай, його ще немає? Пройшло достатньо часу.
  
  
  Я знизав плечима. 'Може бути затримано під час відвантаження.
  
  
  е
  
  
  Ви ж знаєте, як погано працює цей пост у наші дні». Хоук відсунув стілець і поставив ноги на стіл. В одному черевику була дірка.
  
  
  Він потер свою жилисту шию і сказав: Я все ще не впевнений, що вірю тобі, Нік. З іншого боку, можливо. Це безумство, але я знаю, що ти на це здатний».
  
  
  "І я зробив це".
  
  
  Він глянув на мене. 'Чому?'
  
  
  - Дуже зручно, - сказав я. «Маленький, прямий, у справі і абсолютно незаперечний доказ».
  
  
  Старий бос зітхнув і глянув у стелю. Він похитав головою. Іноді, мій хлопчик, я захоплююся тобою.
  
  
  "Іноді, - сказав я, - я теж захоплююся собою".
  
  
  Тоді увійшла Делла Стоук. Вона несла невеликий пакунок. Вона простягла його Хоуку і зупинилася в очікуванні. Старий люто глянув на неї і жестом показав на двері. Он, Делла. Це не для твоїх ніжних очей».
  
  
  Вона принюхалася і пішла. Вона залишила двері відчиненими. Я закрив її і, коли повернувся на станцію, Хоук уже відкрив пакет і тепер дивився на маленьку голову. Я глянув через його плече. Обличчя Лім Джанга було повністю зменшено. Він усе ще мав вигляд професора, але тепер уже зовсім маленький професор.
  
  
  Я постукав по голові. - "Хороша робота, чи не так?"
  
  
  Яструб скривився і перевернув цю штуку. «Я розширю її та відправлю Дато Ісмаїлу бін Рахману. Це дасть його душі відпочинок».
  
  
  Я кивнув головою. «Так, і згодом ми отримаємо дуже неформальну подяку від уряду Малайзії. Принаймні індустрія туризму тепер знову в безпеці. З'являться нові позики. Ви також можете сказати Дато… «Я зробив свій голос грубим, тому що я так себе почував…» Ви також можете сказати йому, щоб він не ставив двох людей на одну й ту саму справу наступного разу. Цей його жарт коштував життя хорошій людині».
  
  
  "Я, звичайно, не скажу цього", - сказав Хоук. Він глянув на мене на мить. У його старих похмурих очах був натяк на задоволення та легку агресію. «Ці малазійці тепер дещо мені винні, і ніколи не знаєш, коли це може стати в нагоді».
  
  
  "Ні, - сказав я, - ніколи не знаєш".
  
  
  Хоук поклав голову на стос паперу, як прес-пап'є.
  
  
  «Вдягніть окуляри у роговій оправі, коли зробите цей знімок», - сказав я. «Це робить подібність ще кращою, більш реалістичною». Хоук виглядав загрозливо. Зазвичай йому не подобається недоречна веселість, якщо, звичайно, він сам не виливає його.
  
  
  Я підійшов до дверей. «Добре, у мене призначено зустріч. До побачення, шеф. Я доповім як завжди і ...
  
  
  "Хвилинку", - сказав він.
  
  
  Я обернувся. Він узяв зі столу книжку і тепер її гортав. «Я провів невелике дослідження Малаккі, - сказав він, - але там нічого не йдеться про різання голів. Раніше у Сараваку були мисливці за головами, але тепер їх нема. Більше того, вони не зменшували голови. Отже, на якому... '
  
  
  Я повільно посміхнувся йому.
  
  
  "Тобі треба покопатися", - сказав я. «Дивно, що ти виявляєш, коли трохи покопаєшся. До побачення, містере Хоук.
  
  
  'Вітання. І тримайся подалі від Гонконгу на якийсь час».
  
  
  Я кивнув, коли вийшов за двері. -'Я зроблю це.' Не було сенсу говорити йому, що я щойно повернувся з Гонконгу. Я пояснив різницю у часі тим, що відмовився від двох днів у лікарні, коли провів лише один. Мені вдалося звести кілька рахунків у Гонконгу.
  
  
  Я не згадав про це у своєму звіті. Яструб не схвалює твоїх вбивств поза завданнями.
  
  
  Так, Фредді була там, коли я приїхав. І вона була готова. Принаймні шалено. Мені це не сподобалося, як я гадав. Я все думав про Сіті та Море. В основному у Сіті. Іноді, навіть коли я цілувався з Фредді, я все ще чув, як Сіті каже: «Прощавай, Туане».
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  
  
  Про книгу:
  
  
  
  
  
  
  Лім Джанг, політичний агітатор на прізвисько «Червона кобра», знову активний. Після своєї нещодавньої поразки він тепер діє з джунглів Малаккі. Ця інформація коштує Ніку Картеру 10 000 доларів. Але цю проблему можна вирішити.
  
  
  І йому потрібно докласти чимало сексуальних зусиль, щоб змусити доньку міністра-німфоманку розповісти те, що вона знає. Але Картер усе ще здатний.
  
  
  Однак, коли він згодом змушений дивитися одну з найжахливіших страт, свідком яких він колись був, він знає лише холодну, цілеспрямовану помсту.
  
  
  І це саме те, що зробила невловима Червона Кобра.
  
  
  Ім'я його жертви - Нік Картер.
  
  
  
  
  
  
  
  
  Black Death
  
  
  
  Чорна смерть
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Чорна смерть
  
  
  Портрет шпигуна
  
  
  Шість футів із зайвим стиснутою сили, а в голові у нього є ще щось окрім кісток. Має майже феноменальна пам'ять; знання багатьох місцевостей, людей, ворожої зброї та техніки. Він не просто любить секс, він йому дуже подобається. Він вважає за краще любити жінок, з якими лягає спати. Він успадкував мантію Джеймса Бонда з книг покійного Яна Флемінга. Він агент шпигунства номер один в Америці, і він змішує таємницю, хаос і кохання в рівних дозах. Він виступає за контррозвідку найвищого рівня.
  
  
  Кодове ім'я Killmaster, його справжнє ім'я – Нік Картер.
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  Тільки слабке, ледь помітне тремтіння віддаленого поїзда метро - звук, який я швидше уявляв, ніж чув, - утримував мене в голові в Нью-Йорку. Мої кишки та моє серце були в темному тропічному лісі десь на Гаїті, де похмуро бурмотали барабани, наступала ніч і де відбувалося те, чого не могло бути.
  
  
  Я пив із чашки, яку передали перед церемонією, як і дівчина поряд зі мною, і співробітник ЦРУ Стів Беннетт, і всі інші в невеликій аудиторії - і я знав, що був під наркотиками. Лише м'яко, але з наркотиками. Я цього чекав. Це було не так вже й погано, і коли речовина почала вражати мене, я назвав її мескаліном чи пейотом. Можливо, псилоцибін. Я мав не так багато часу, щоб зрозуміти це. У церкві вуду справи йдуть досить швидко, навіть якщо вона знаходиться у Верхньому Вест-Сайді Манхеттена.
  
  
  У великій темній кімнаті барабан пом'якшав, перетворившись на клубок вібрації. Барабанщик був у темряві. Хтось став із регулярним тихим брязкотом стукати шипом по підкові. Повітря було смердючим і гарячим, і я давно спітніла. Рука дівчини була класною. Крутий та з довгими пальцями. Вона продовжувала гладити пальцями мою долоню знову і знову, і її рука залишалася прохолодною – майже холодною – поки я спітнів.
  
  
  Я глянув через дівчину на Беннета, співробітника ЦРУ. Я насилу міг його розібрати, сидячи на подушці на підлозі і дивлячись на вівтар, на який тата щойно підняли руку. Барабан зупинився. Дзвін цвяхів про підкову вірш. Папали стояли, освітлені єдиною вузькою смугою туманного блакитного світла. Він знову підняв руку, і шепіт припинився. Дихання зупинилося. Хлопець був добрий. Вся ця проклята установка була гарною і, наскільки я знав, автентичною. Я не так багато знаю про вуду. Моя вина, звісно. Я повинен був захопитись вуду. Коли Хоук зателефонував з Вашингтона і сказав мені зв'язатися з ЦРУ, у мене, мабуть, було щонайменше півтори години, щоб освіжитися.
  
  
  Дівчина стиснула мою руку своєю прохолодною. Вона нахилилася до мене, і її губи торкнулися мого вуха.
  
  
  "Ось воно", - прошепотіла вона. «Велика сцена. Навіщо вони будували всю ніч. Ви ніколи в житті не бачили нічого подібного! »
  
  
  Я стиснув її руку своїй великій спітнілій. Її звали Ліда Бонавентура, і вона була гаїтянкою. Я знав про неї щось, чого вона не знала, я знав. Серед свого народу та гаїтянського підпілля вона була відома як Чорний лебідь. Вона виглядала відповідним чином. Красиво та витончено, як лебідь – і небезпечно, якщо підійти надто близько.
  
  
  Папали сказав: Dans nom tout Dieux et tout Mystfere.
  
  
  Щось начебто в ім'я Богів і Тайн. Його французька була надто гарною, надто чистою, щоб бути гаїтянським креольським, тому я вирішив, що він вибрав місцевий продукт. Кажуть, у Нью-Йорку можна знайти все на світі, і вони мають рацію!
  
  
  Синє світло згасло, і на мить запанувала повна темрява. Дівчина погладила мою руку своїми довгими прохолодними пальцями. Стів Беннетт прошепотів мені в темряві: «Що, чорт забирай, вони додали в цей напій, Нік? Я починаю вірити всьому цьому”.
  
  
  "Розслабся і насолоджуйся", - м'яко сказав я. «Це було безкоштовно та, у нашому випадку, легально. Не дивіться у зуби поїздці із подарунками».
  
  
  Він хмикнув на мене, але перш ніж він зміг відповісти, спалахнуло ще одне світло. Це була тонка смуга кривавого туману, що просочувалась ззаду і над нами, і в ній мамалої сиділи, схрестивши ноги перед вівтарем. Вона була одна, на півдорозі між вівтарем і хитромудрим віялом, намальованим на підлозі кукурудзяним борошном. Вона була чорна, худорлява і рухалася, ніби зроблена з дроту. Її голова була закутана в червону хустку, на ній була сукня, схожа на мішок, а короткі жовті зуби були затиснуті навколо короткої трубки. Вона була одним із найкращих акторів. Я міг зрозуміти, як Стів Беннет почав у це вірити.
  
  
  Мамалої - її представили як Маман Деніз - втягнула її щоки, і її обличчя було схоже на чорний череп.
  
  
  Вона видала шиплячий звук, і я відчув змію в кімнаті.
  
  
  З кишені сукні вона вийняла дві маленькі бульбашки і, нахилившись уперед, вилила їх на обезголовлених курчат, що лежали всередині вевера. Червоний і чорний член. Раніше тата скручували голови та крутили їх, і в результаті на моєму костюмі за 300 доларів була куряча кров.
  
  
  Флакон з маслом та флакон з вином. Мамалої повільно виливали їх на обезголовлених півнів. Вона повела руками так, щоб масло і вино змішалися і утворили візерунок на кукурудзі вевера.
  
  
  Коли бульбашки спорожніли, вона викинула їх і відкинула голову, щоб подивитися вгору. Вона повільно підвела обидві руки. Самотній барабан затремтів у темряві тихо... м'яко...
  
  
  "Дамбалла", - сказав мамалою. «О, Боже Дамбалло! Великий, жорстокий, люблячий і караючий Бог, Дамбал! Дозвольте та благословіть те, що ми робимо, тому що ми робимо це від вашого імені, Дамбалла, і для вас. Дамбал - Дамбал! »
  
  
  Барабан додав темпу. Світло знову згасло. Темрява. Дівчина погладила мене по руці. Співробітник ЦРУ пробурмотів щось, чого я не почув. Шепіт рухався навколо мене, як міазматичний вітерець. Я спітнів.
  
  
  Знову світло. Більш широке світло, цього разу блідо-зелене, висвітлило дівчину і чорну козу. Мамалої не було.
  
  
  Дівчина була дуже молода. У підлітковому та шлюбному віці. Дуже чорний та дуже красивий. На ній був єдиний одяг - коротка біла сорочка, що облягала її тіло і прикривала, але не приховувала. Її ноги були босоніж. У неї були довгі мигдалеподібні очі, тепер вони стали вузькими, коли вона почала повільно танцювати довкола кози. Барабан почав набирати ритму. Швидше та трохи швидше.
  
  
  Коза була прив'язана. Він тихо стояв у центрі віяла і дивився, як дівчина танцює довкола нього. Це була велика коза з блискучими вигнутими рогами. Він був добре розчесаний і причесаний, а на шерсть були перев'язані сині та червоні стрічки. Він спостерігав за дівчиною, що кружляє. Очі козла в м'якому, гарячому, зеленому світлі були великими, круглими і сяючими золотими. Він повільно повернув голову, щоб подивитись на дівчину.
  
  
  Дівчина протанцювала назад у темряву, і коли вона знову побачила світ, у неї щось було в роті. Гілочка зелені. Листя. Вона впала навколішки і повільно поповзла до кози. Тварина стояла нерухомо, дивлячись на неї своїми жовтими очима.
  
  
  Я трохи змістив позицію, щоб полегшити Люгеру, де він врізався в мене. Я стиснув пальці в манжеті, щоб намацати кінчик замшевого чохла, на якому була шпилька, на правому передпліччі. Відчуття обох видів зброї обнадіювали. Щось щойно торкнулося мого інстинкту, і я почав трохи нервувати.
  
  
  Чорна дівчинка підповзла до кози. Тварина вперше рушила з місця. Він зробив крок до дівчини та видав звук. Людський звук.
  
  
  Коза плакала і стогнала, як дитина.
  
  
  - пробурмотів Стів Беннетт. У мене по хребті був крижаний стрижень. Я знав, що наполовину накачаний наркотиками і що все це було обманом, але все ж таки наполовину наляканий. І нервую. В мене таке почуття.
  
  
  Дівчина почала блекати, як коза, ніжно, жалібно, благаючи щось від тварини, яка тепер була більш людяною, ніж вона. Вона повзла рачки, поки не опинилася віч-на-віч з козою. Вони дивилися один на одного, очі дівчини були темними та вузькими, а очі козла сяяли золотом у темряві. У дівчини в роті була гілочка з листя та гілочок. Вона нахилилася ближче, ближче, і її рот торкнувся губ кози. Тварина взяла листя з рота і почала повільно жувати, постійно спостерігаючи за дівчиною.
  
  
  Тепер тиша. Дівчина повільно позадкувала, стала на коліна і відкинула своє тіло назад. Вона знову почала тихенько мекати, козлячі звуки. Я дивився в темряву за нею, намагаючись розглянути форми мамалоїв і папалоїв. Це був страшенно хороший черевомовлення, і мені стало цікаво, хто з них це робив.
  
  
  Дівчина розгойдувалася туди-сюди, все ще видаючи мекання. Коза плакала як немовля. Дівчина зробила швидкий рух, і біла сорочка спустилася з плечей і сповзла до талії. Її тіло було намазаним маслом, темним і блискучим, а груди були маленькими, твердими та гострими. Вона розгойдувалася туди-сюди, дивлячись на козу і тихенько мекала, і стала гладити пальцями свої жорсткі соски. Тепер по ній струменів піт. Я теж.
  
  
  Барабан знову приглушив, ледь чутне биття у темряві. Дівчина ворухнулася, біла сорочка зникла, і вона була оголена. Вона підвелася і підняла руки. Вона зробила крок до кози і почала повільно погойдуватися своїм тілом, скручуючи та розтираючи таз, погладжуючи себе, майже впавши навколішки гнучким рухом, а потім піднялася з тремтячим поштовхом назовні. Коза рушила до неї, тепер мовчки, з блискучими золотими очима. Коза опустила голову, потрясла нею і почала лапати підлогу.
  
  
  Дівчина танцювала вбік навколо кози, так що вона мала повернутися, щоб іти за нею, і в темряві навколо мене пролунав довгий і шепітливий зітхання, коли ми всі побачили розмір і силу - символ грубої сили - козячий фалос.
  
  
  Дівчина повільно опустилася на коліна, широко розставивши ноги та зігнувшись назад. Тепер вона мовчала, як і коза. Дівчина дивилася нагору, її очі закотилися. Її пальці ковзали по грудях.
  
  
  Коза рушила до неї. Поруч зі мною хтось тихо застогнав.
  
  
  Ліда Бонавентура взяла мою руку. Вона перемістила руку до більш приватних районів.
  
  
  Загорілося світло, біле і засліплююче, а потім почалася стрілянина.
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  Їх було троє. Усі вони були у лижних масках і несли
  
  
  кулемети, і в їхніх серцях були різанина та вбивства. Вони ввійшли в єдині задні двері і тихо розійшлися, і тепер їх було по одному з кожного боку великої кімнати та по одному позаду.
  
  
  Кулемети стрибали в їхніх руках, коли короткими чергами били натовп. Ці ублюдки були вибагливі - вони діяли за принципом дробовика. Вбийте всіх у поле зору, і ви обов'язково отримаєте тих, кого переслідували.
  
  
  Це було добре сплановано, бо хлопець праворуч отримав мамалої та папалої з першої черги. Коли папалоїв підірвали, він видав крик, який я почув навіть крізь виття рушниць.
  
  
  "Тонтон Макуті!" Богимен! Папа Док вторгся до Нью-Йорка.
  
  
  Будь-яка битва буває неспокійною та заплутаною, і ця не стала винятком. Піді мною була Ліда Бонавентура, намагаючись захистити її, другим пострілом із «Люгера» я потрапив у стрільця праворуч. Мій перший постріл був високим, бо Ліда хапала мене за руку і щось кричала на мене.
  
  
  Це привернуло до мене увагу стрілка зліва, він спробував за мене і натомість потрапив до Стіва Беннета. Беннетт стояв навколішки, наводив револьвер на передпліччя і стріляв, і постріл відрубав йому більшу частину голови. Я потрапив у ще трьох із «люгера», і привид випустив свій кулемет, схопився за живіт і впав на коліна.
  
  
  Це залишило людину позаду, він втратив голову і почав задкувати до дверей, безладно стріляючи в кричущий, закривавлений натовп. Я намагався за нього, але нічого не вийшло, тому що четверо хлопців і жінка у зрозумілому жаху та паніці кинулися на нього, кричачи та дряпаючи його. Я не міг стріляти, і він убив двох чоловіків, перш ніж обернувся і вибіг за двері. Я не збирався його переслідувати. Він більше не був моєю справою; Ліда Бонавентура була, і вона була єдиним контактом, з яким я мав справу на цій роботі, і приблизно за одну хвилину десять тисяч копій зібралися над приміщенням. Без цього я міг би обійтись. AX на боці ангелів, принаймні, в більшості випадків, але ми маємо постійний наказ ніколи не зв'язуватися з місцевою поліцією, якщо цього можна уникнути. Хлопчики у синьому, здається, ніколи не розуміють точку зору AX.
  
  
  Ліда тягла мене за руку і кричала на мене. У неї був! красиві зуби, і вона показала їх усі, коли вона потягла мене і кричала: Сюди, Нік! Під вівтарем! Вихід є.
  
  
  Вона не хотіла копів більше, ніж я. Ніхто з нас не міг зробити іншому нічого гарного в мішку. Ми побігли до вівтаря, переступаючи через тіла й послизнувшись у крові. Я подумав, що Ватерлоо мало виглядати приблизно так наступного ранку.
  
  
  Ніколи було рахувати вбитих і поранених, навіть якби я хотів, і ніколи їм було допомогти. Чорної дівчини не було видно. Проклятий козел тихо стояв осторонь, жував гілки та листя і споглядав бійню спокійними золотими очима. Барабанщик повалився на свій барабан, все ще сіпаючись, і обидва mamaloi та papaloi були мертві у своїй крові.
  
  
  За вівтарем був відчинений люк. Там були сходи та далеко внизу слабкий проблиск жовтого світла. Ліда відпустила мене і спустила свої довгі стрункі ноги на сходи. "Давай", - видихнула вона. “Швидше швидше! Поліція буде тут будь-якої секунди».
  
  
  Вона була така права! Я засунув "люгер" назад у кобуру на поясі і пішов за нею. Мені пощастило знайти вихід, і я це знав. Якщо є щось, що Хоук ненавидить, то це арешт одного зі своїх агентів та необхідність відповідати на безліч запитань. Або не відповідати на них, що може призвести до ускладнень.
  
  
  Сходи закінчувалися довгим коридором. Він був тьмяно освітлений, а верхи проходили обмотані азбестом парові труби. Я знову відчув тремтіння віддаленого поїзда метро. Я подумав, що це буде Broadway IRT.
  
  
  Ліда Бонавентура поплескала мене по руці і похмуро посміхнулася мені своїми чудовими зубами і сказала: «Давай, Нік! Бігти!"
  
  
  Вона повернула праворуч і побігла. її довгі ноги виблискували у фактурних панчохах під міні-спідницею. Я пішов по нього. У міру того, як ми бігли, гул метро ставав все гучнішим.
  
  
  Кажуть, завжди можна дізнатися про щось нове, і сьогодні ввечері я дізнався. Я дізнався, що багато будинків у Нью-Йорку пов'язані далеко під землею дверима, що ведуть з одного підвалу в інший і з одного підвалу в інший. Якщо у вас є ключі від цих дверей або ви можете зробити так, щоб вони залишалися незачиненими, ви можете пройти дуже довгий шлях під землею. Як ми це зробили зараз. Поки живу, я не маю бажання бачити іншу котельню. Там були тунелі, щури, сирі пустельні місця, сміттєспалювальні печі, пральні та складські приміщення з купами скринь, що тліли.
  
  
  Ми бачили одного хлопця. Один. Худий смаглявий чоловік, жував недопалок сигари і дивився, як ми пробігаємо повз.
  
  
  Ліда заговорила з ним. «Закрийте за нами, Хосе! Ви нічого не бачили».
  
  
  Я подумав, що ця дитина стороння. Він знає, що вона. Тепер все, що мені потрібно було зробити, це з'ясувати, що вона збиралася, і прийняти це звідти. Єдине, чого я не міг зробити – довіряти їй. Не більше, ніж тій козі он там.
  
  
  Пройшло близько півгодини до того, як ми підійшли до поверхні. Весь цей час ми бігли або швидко йшли, і Ліда не сказала більше кількох слів. Типу: «Поспішайте!»
  
  
  Я знав, що зараз нам не загрожує велика небезпека бути заарештованими, і я почав питати, через що вона так спітніла. Я вирішив, що поки що ми в достатній безпеці. Вона цього не зробила. Вона продовжувала тікати й кликати мене, і в неї виступив піт, що блищав на її шкірі з молоком. На ній були якісь дорогі парфуми, мішані з її потом. Пару разів, коли ми сповільнювали хід і зближалися, я згадав, як вона торкнулася мене там, незадовго до того, як обвалився дах. Я подумав, що щось, можливо, можна було б з цим поробити. Але зараз був не час для витівки. . Ми б побачили.
  
  
  Нашим останнім підвалом був великий житловий будинок на 79-й та Вест-Енд-авеню. Непогано, якщо зважити на те, що ми почали на 84-й вулиці в Амстердамі, в тому, що колись було ірландським баром, що належав джентльмену на ім'я Тулан, а тепер це штаб-квартира HIUS. Гаїтяни у США.
  
  
  Ліфт був опущений, і десь я міг бачити вогні та чути швидке накладання іспанської мови. Ліда провела мене навколо відкритого ліфта і піднялася сходами у вестибюль, такий же тихий, темний і майже такий же великий, як собор. Її високі підбори чіплялися за чорно-білу плитку, коли ми пройшли через скляні двері та вийшли на Вест-Енд. Це була приємна ніч, м'яка та тепла у середині квітня, незвичайна для міста у цей час року.
  
  
  Ми пішли до кута на 79-й. Було трохи більше одинадцятої, і було багато машин. Безліч порожніх таксі курсує Вест-Ендом. Я перебрався між Лідою та узбіччям і взяв її за руку. Вона посміхнулася мені, а потім засміялася.
  
  
  «Не турбуйся, Нік. Я не збираюся тікати».
  
  
  Я кивнув головою. «Я знаю це, Лідо. Я не дозволю тобі втекти. Що ми збираємося зробити, ти і я, - це з'їздити кудись і приємно поговорити про багато речей. Це моя робота, та й взагалі я дуже цікава людина. Особливо зараз, після тієї стрілянини там. Так?
  
  
  Я обдарував її своєю найкращою усмішкою. «Ми робимо це простим чи складним шляхом?»
  
  
  Зупинились на розі. Я міцно тримав її за руку. Зліва від нас полум'я та какофонія верхнього Бродвея пригнічували ніч, стримуючи темряву. Навколо нас кишали люди. Тротуар затремтів, коли потяг із гуркотом зупинився на станції 79-ї вулиці. Під жорстким поглядом вуличних ліхтарів у розмитих неонових тонах ми вивчали один одного. Вона дивилася на мене, її очі трохи звузилися, її прямий носик посмикувався, а лоб насупився, і я міг бачити, як багато вона думала.
  
  
  Я не наполягав. Я дав їй багато часу. Ми були зовсім незнайомі, ця Ліда Бонавентура і я, і того вечора я зустрів її вперше. О восьмій годині в громадських кімнатах HIUS. Зустріч влаштував Стів Беннет, співробітник ЦРУ. Тепер Беннет був мертвий, і я володів м'ячем, і в даний момент мені було цікаво, що, чорт забирай, з ним робити. Одне – мені довелося триматися за Ліду Бонавентуру.
  
  
  Я спостерігав за нею, чекаючи на обман, і чекав. Я хотів, щоб вона зробила перший крок, дала мені привід, тому що досі я виходив із припущень, і Бог, і те, що маленький Хоук та Стів Беннетт змогли мені сказати.
  
  
  Вона торкнулася моєї руки. «Давай, Нік. Ходімо до річки. До того часу, як ми дістанемося до Ріверсайда Драйва, я вже визначуся з тобою. Так чи інший. Я обіцяю."
  
  
  Ми перетнули Вест-Енд і повільно рушили у бік Драйв. Я тримав її за лікоть кривою рукою. Вона рухалася повільно. Я підійшов до її кроку і сказав: «У чому проблема, Лідо? На мій погляд, ти мусиш мені довіряти. Кому ще можна довіряти? Ви щойно бачили, що там сталося. Папа Дювальє готовий допомогти вашим людям. Ви щойно бачили, яка довжина його руки. Що ви ще хочете? Без допомоги, моєї допомоги у вас та вашої організації не було б молитви. Ми хочемо допомогти. О, я визнаю, що це для того, щоб ув'язнити нашу власну сокиру, але це все одно допомагає. ЦРУ вам допомагало. Але тепер вони скуті і більше не можуть вам допомогти, і нас викликали. Стів Беннетт мертвий там, з відірваною головою через вас та ваше спорядження. Я міг померти через тебе. То чому ж тупиця, сором'язливість? Ви хочете чи не хочете поїхати на Гаїті та привести доктора Ромеру Вальдес?
  
  
  Вона різко зупинилася, притулилася до мене і озирнулася, звідки ми прийшли. Там не було нікого, окрім літньої пари, що вийшла на прогулянку, та бездомної кішки.
  
  
  «Не треба, – сказала вона. «Не кажи про це! НЕ тут."
  
  
  Вона була дуже близько до мене, і її очі були темно-карими і тепер були сповнені непідробним жахом. Я почував себе недоумком. Ця дитина була налякана до смерті і намагалася цього не показувати. Я теж добре попрацював. Але я був нетерплячим. Я ніжно стиснув її руку. "Тоді все гаразд. Давай зійдемо з вулиці і поговоримо. Ти хочеш підійти до мене? Або в будь-яке інше місце, куди можна піти і відчути себе в безпеці? Справа в тому, що приступимо. Мені спало на думку, що там, де вона раніше була в такому болісному поспіху, тепер вона багато гальмувала... Вона кинула на мене останній довгий погляд і наче зітхнув. Думаю, мені доведеться тобі довіряти. Просто так багато поставлено на карту – стільки грошей, стільки життів та стільки планування. Я не можу дозволити собі помилитись. Мені лише шкода, що мені не довелося ухвалювати це рішення». Тоді я ніби підказав їй, підштовхнув її. Я сам починав почуватися трохи голим, стоячи на 79-й вулиці. Я сказав: «Ви ж повинні приймати рішення, чи не так? Хіба ви не господиня? Той, кого називають чорним лебедем? Я ще раз штовхнув її. Я розсміявся, але не жартома, і сказав: «Ми не знали одного, що ви жінка, яка не може прийняти рішення!» Тоді мене осяяла думка, і я додав: «Але тобі краще надолужити це і швидше, інакше я все вимою і залишу тебе тут одну. Самостійно. Якщо тобі не потрібна моя допомога, я не нав'язуватиму її тобі. Прощавай, Чорний лебідь». Я впустив її руку і відвернувся. Звичайно, я не став би доводити справу до кінця, але спробувати варто. Мені потрібно було щось зробити, щоб збити її з пантелику, і справжня проблема полягала в тому, що в мене не було повноважень заарештовувати чи утримувати її. Технічно, якби я взяв її під варту та тримав, мене могли б зґвалтувати за викрадення. Я не хотів цього робити, доки не довелося. Це спрацювало. Вона прийшла за мною невеликим бігом. «Ні! Не дай мені спокою. Я поговорю з тобою. «Гарна дівчинка. Де? Я хотів би не йти до себе додому, якщо зможу». Ні. Я маю місце. Човен. Он там, на 79-й вулиці. Ми можемо піти туди зараз. Тільки я не хочу залишатися в Тазіку, Нік. Якби тонтон-макути змогли знайти церкву вуду, вони могли б знайти човен. Якщо ми втратимо човен, ми втратимо все! Ось чому я ... я не наважувався довіряти тобі, Нік. Морська Відьма – наша справа! Я, ми вклали у неї все. Ти вмієш керувати човном? » Я знову взяв її за руку і повів до Риверсайд-драйв. Нижче Драйв рух Вест-сайд-хайвею безперервно переміщався туди-сюди. За шосе Гудзон мерехтів у світлі й тіні, широкий і тихий, затьмарений лише низкою барж, що тягнуться вгору за течією. Вогні освітлювали берег Джерсі, а на 96-й вулиці блимав знак «Спрай». "Я можу керувати човном", - сказав я їй. Ми пройшли повз телефонний кіоск, і я придушив бажання зателефонувати Хоуку, розповісти йому, в якому я безладді, і попросити у нього наказів. У мене було відчуття, що Ліда Бонавентура має рацію. Чим раніше ми зійдемо з вулиці, сядемо на човен і перевернемо човен, тим у більшій безпеці я відчую себе. Мені також було цікаво. Беннет нічого не сказав про човен. ЦРУ нічого не говорило про човен. Хоук нічого не сказав про човен. І ось тут раптово з'явився човен, і він поводився так, ніби він коштував мільйон доларів. Я подумав, що це може бути.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  Морська відьма була шхуною, довжиною 57 футів, і вона була живою лялькою. Морський експрес-крейсер вартістю близько 150 тисяч доларів. Коли дівчина сказала «човен», я не знав, чого чекати – можливо, від човна до шхуни – але я не був готовий до гладкої блискучої краси, яка хитнулася на подвійному якорі за сто футів від кінця стикування. . Ми поїхали до неї на металевому човні, на кормі якого синьою фарбою було написано «Морська відьма». На нас ніхто не звертав уваги. Басейн був досить переповнений: пара плавучих будинків, що пришвартували біля берега, і звичайна величезна кількість невеликих суден, що підстрибують, як качки на припливі. Там була пофарбована в чорний колір шхуна, справжня краса, без вогнів, та сталевий кеч, де вони влаштовували вечірку. Музика була дуже веселою, і, судячи з сміху та крику, вони збиралися провести з неї ніч. Ліда Бонавентура тихо сиділа на кормі, доки я греб. Вона мовчала, доки я не обігнув ніс чорної шхуни. Просто попереду «Морська відьма» обережно смикнула носовий і кормовий якоря: «Її справжнє ім'я Туссен», - сказала вона. «Але, звісно, ми не могли її так називати. Розумієте, це буде мертвий розпродаж. Тепер вона була спокійніша, покинула жереб і вирішила довіритися мені, і я вперше помітив м'які культурні тони, відсутність протяжності, майже надто досконалу дикцію, яка вказала, що англійська, можливо, не була її рідною мовою. На цьому етапі я мало знав про неї, але я знав, що вона була мулаткою Гаїти, що походила з однієї зі старих і елітних сімей, які папа Док Дювальє вигнав, коли прийшов до влади. Я вважав, що тоді вона була б дитиною, тому що зараз їй не могло бути більше 25. Досить старий, щоб ненавидіти. Досить дорослий, щоб знати, що таке подвійний чи потрійний хрест. Я мусив спостерігати за нею. І працювати із нею. То були мої накази. Ми підійшли до великого крейсера, і вона піднялася сходами. Я прив'язав човен до трапу і пішов за ним. Ключі брязнули, і я зайнявся розблокуванням кают.
  
  
  "Не будемо витрачати даремно свій час, - сказала вона. «Ні хвилини. Давай перемістимо її, Нік. Ви знаєте якесь безпечне місце, куди ми можемо відвезти її? Принаймні на сьогодні?
  
  
  Вона знову здавалася наляканою, і я вирішив підіграти. Може, вона справді знала, про що говорила. У будь-якому разі я знав, що нікуди не піду і не примушу її говорити по-справжньому, поки тиск не зникне і вона не розслабиться. Потім, якби я міг влити їй кілька напоїв, я міг би почати розумітися на цьому безладді.
  
  
  «Добре, – сказав я. «Ми перемістимо її. Просто дайте мені кілька хвилин, щоб оглянути її, га? Ви не просто сядете на борт чужого корабля та злетите наступної хвилини».
  
  
  Ми пройшли рубку у каюту власника. Вона засмикала фіранки на ілюмінаторах і ввімкнула м'яке непряме освітлення, потім повернулася і подивилася на мене сяючим коричневим поглядом. "Ти сказав, що вмієш керувати човном, Нік". Обвинувальний.
  
  
  "Я роблю. Я бував на човнах, раз у раз, більшу частину свого життя. Мені все ще потрібно оглянути її, перш ніж витягнути її. Просто дозволь мені розібратися з цим по-своєму, а? І давайте прямо скажемо: я капітан, а ви - команда. Я віддаю накази, а ви підкоряєтеся. Зрозумів?"
  
  
  Вона насупилась, потім усміхнулася і сказала: «Зрозуміло, капітане. Правду кажучи, я нічого не знаю про човни, тому мені доводиться покладатися на вас».
  
  
  "Мені було цікаво про це", - сказав я їй. «Якби ви знали щось про човни».
  
  
  Вона граційно пройшла через килимове покриття від стіни до стіни до крихітного бару. «Я не просто визнав це. Я… я планував, що хтось інший керуватиме нею замість мене.
  
  
  Я зняв куртку та капелюх і кинув їх у крісло. На столі, поверх стопки карт, стояв синій яхтовий кашкет. Кепка мала м'який верх, легко формувалася і несла два схрещені золоті якорі. Я вдягнув його, і він мені ідеально підійшов. Кепка для плейбою, не робочий одяг, але зійде. Я закотив рукави. У мене вже була куряча кров на лондонському костюмі, і я подумав, що трохи морської фарби та моторного мастила нікому не зашкодить.
  
  
  Ліда видавала ціснуті звуки в барі. Вона зупинилася і подивилася на «люгер» у поясній кобурі та на стилет у замшевих піхвах на моїй правій руці. Вона відкрила рота і облизнула губи рожевим язичком.
  
  
  «Думаю, я була дурою, - сказала вона мені. - Я маю на увазі, щоб не довіряти тобі. Ви вбили двох із них сьогодні ввечері! Ти… ти б не зробив цього, якби не був на моїй стороні, якби ти не був тим, ким себе називаєш.
  
  
  Я показав їй свої вірчі грамоти. Я рідко ношу з собою вірчі грамоти, які міг би визнати непрофесіонал, але сьогодні мав. Беннетт представив мене як Ніка Картера. Хок хотів цього. Це не була робота під прикриттям – він навіть не був упевнений, що є робота, – і я мав грати її повністю. Принаймні, доки справа не розвинеться і картина не проясниться.
  
  
  Справи розвивалися, так, але поки що особливих роз'яснень не було.
  
  
  Ліда змішала мартіні. Тепер вона налила дві і погрозила мені пальцем. «З дозволу капітана, сер, чи можна нам випити перед тим, як піти на роботу? Ви щось знаєте, містере Картер? У цій кепці ти схожий на пірата.
  
  
  Я підійшов до бару і взяв холодну склянку. Я відпив. Вона зробила гарний мартіні.
  
  
  "Одна склянка", - сказав я їй. «Потім ви міняєтеся на щось інше, і ми приступаємо до роботи. І ви можете мати на увазі, що - ви тільки що сказали - я пірат, коли мені потрібно бути. Сподіваюся, мені не доведеться змушувати тебе ходити дошкою, Лідо. Заради нас обох.
  
  
  Вона підняла мені келих. У цьому жесті був натяк на глузування. Жовті плями заворушились і ворухнулися в карих очах, коли вона посміхнулася. "Так сер!"
  
  
  Вона раптово нахилилася вперед і легко поцілувала мене в губи. Я чекав на цей шанс, і тепер я швидко заліз під її міні-спідницю, мої пальці тільки торкнулися її внутрішньої частини стегна, і вихопив маленький пістолет з кобури з підв'язками, яку вона носила високо і біля її промежини. Я помітив це, коли вона піднімалася сходами.
  
  
  Я тримав іграшку на долоні. Це була «Беретта 25 калібру» із потиличником із слонової кістки. Я посміхнувся їй. «Тепер, коли ти вирішив довіритися мені, Лідо, тобі це не знадобиться. Ви дозволяєте мені турбуватися про зброю, га?
  
  
  Вона спокійно подивилася на мене через край свого келиха, але її рота напружився, а в очах закрутилися жовті іскри.
  
  
  «Звичайно, Нік. Ти капітане, люба.
  
  
  Капітан, дорогий, сказав: «Добре. А тепер допий цей напій і переодягнись у щось, над чим ти можеш працювати. Я збираюся озирнутися. Я повернуся за десять хвилин, і ми перемістимо цю громадину.
  
  
  Я повернувся подивитися на двигуни. Дизелі Twin V8, Cummins і я оцінив близько 380 кінських сил. Вона повинна йти зі швидкістю близько 22 вузлів, максимальною швидкістю 25 або близько того.
  
  
  Я продовжував перевіряти, використовуючи ліхтарик, який знайшов на шухляді для снастей біля двигунів. Робота мала бути швидкою, але я знав, що шукаю, і був досить ретельним. Її ширина становила 16 футів, а загальна довжина – 57 футів. Дубові кадри під червоне дерево на бронзі. Оздоблення надбудови з червоного дерева та лакованого тику. Вона несла 620 галонів палива та 150 галонів води. Ви можете пройти довгий шлях на такій їх великій кількості
  
  
  Рубка була забита ящиками, довгими та плоскими, і мені було цікаво, що це за гармати. У мене не було часу, щоб дізнатися про це зараз, і мене це справді не цікавило. Пізніше я міг би бути - якби ці пістолети були використані під час вторгнення до Гаїті. Це була лише одна з приємних маленьких завдань, які дав мені Хоук – зупинити вторгнення на Гаїті, якщо і коли воно виявиться неминучим. Старий не дав мені жодних пропозицій, як мені це зробити. Просто зроби це. То були накази.
  
  
  Я розгорнув човен і кинув його на буксир. Я вирішив вислизнути з якоря, замість того, щоб дуріти з ними через те, що у мене було так мало рук, тому тепер я ковзнув за кормову мотузку і дозволив їй повертатися, як вона хотіла. Я повернувся до двигунів, завів їх, і вони почали тихо муркотіти на нейтралі. Я знайшов вимикачі та ввімкнув їй ходові вогні. Вона мала подвійне управління, але я вирішив провести її вгору за течією від флайбриджу. Я міг би краще обдурити її звідти, і я все ще трохи нервував; Дивний човен схожий на дивну жінку - поки ви не познайомитеся, все може статися, а рух і канали Гудзона - не те, з чим можна дуріти.
  
  
  Ліда Бонавентура підійшла до мене ззаду, коли я вивчав приладову панель, що світилася. Вона перевдяглася в лакси і товстий светр, прошитий кісками, який приховував її великі м'які груди. Вона поцілувала мене у вухо, і я згадав, як вона доторкнулася до мене в церкві вуду, і з мого боку знадобилася деяка концентрація, хоча я знав, що вона грає в ігри, і вирішив, що я любитель секс-ігор, щоб сказати їй піти і зняти носовий якір. Вона справді знала достатньо, щоб зробити це.
  
  
  Хвилиною пізніше ми пливли проти течії проти течії, великі дизелі м'яко пирхали, а кільватер вузький та вершковий. Якийсь час я прислухався до двигунів і знав, що вони в гарній формі. Я ввімкнув біле ходове світло перед собою. Ліда розвалилася біля мого стільця, поки я пояснював, що таке буї каналу, як їх знайти і що вони означають. Вона вислухала, кивнула, підійшла до стільця і погладила мене по щоці своїми довгими прохолодними пальцями. Час від часу вона говорила «так, дорога», і «ні, дорога», і я запитувала себе, наскільки великим лохом вона вважала мене. Ми страшенно швидко дісталися улюбленої сцени; Мені було цікаво, що вона мала на увазі, крім цього. Якщо це не загрожує поточному бізнесу, старий Баркіс готовий!
  
  
  «Куди ми йдемо, Нік?»
  
  
  Я не зводив очей з танкера, що йде вниз за течією в порт. «Приблизно за сорок миль вгору по річці», - сказав я їй. Там є пристань, недалеко від місця під назвою Монтроуз. Їм управляє хлопець на ім'я Том Мітчелл, і ми були досить добрими друзями. Ми можемо полежати там якийсь час, і ми не матимемо жодних питань».
  
  
  "Мені це подобається", - погодилася вона. "Жодних питань не було поставлено."
  
  
  - Тобто, крім мене.
  
  
  Вона поплескала мене по щоці. "Звичайно, люба. Крім тебе.
  
  
  Я помітив буй каналу і ковзнув на правий борт. Просто перед нами міст Джорджа Вашингтона був блискучою дугою з білими рухомими стрижнями автомобільних фар, що плетали блискучий гобелен з нічого.
  
  
  Я подумав, що з таким же успіхом можу покращити тихий годинник, вичавити з подорожі все, що в моїх силах.
  
  
  - Щодо того вуду, Лідо. Наскільки це було справді? Я маю на увазі, чи справді коза збиралася.
  
  
  Вона стояла, поклавши руки мені на плечі, дихаючи мені у вухо. Я відчув запах цих дорогих парфумів і непоганий запах засохлого жіночого поту на засмаглій шкірі.
  
  
  Вона тихенько засміялася. «Так, дорогий, ця коза справді збиралася. Це звичайна частина шоу. Це один із способів зібрати гроші для нашої справи. Ти і містер Беннет, бідолаха, сіли безкоштовно, але квитки зазвичай коштують сто доларів.
  
  
  Тепер ми були під мостом і поринали у відносну темряву за ним. «Іншими словами, – сказав я, – це було чергове брудне шоу? Як поні і жінка, чи собака та жінка, чи секс утрьох чи четвірка? Що ви бачите на площі Пігаль?
  
  
  Я відчув, як вона знизала плечима. «Я вважаю, це можна було б так назвати. Але він приносить великі гроші, ми дуже ретельно перевіряємо людей і ніколи не робимо оленів, тільки змішані пари, і ми намагалися не перестаратися. Про вуду – деякі з них були достовірними. Це залежить від того, що ви маєте на увазі під справжнім». Вона знову засміялася і нахилилася, щоб покусати моє вухо. Я зрозумів, що вона не просто жартувала з мене, хоча це могло бути частиною всього цього. Вона була щиро збуджена, сексуально збуджена, і я міг це зрозуміти. Та церемонія вуду, фальшива чи ні, і вбивства, і кров, і біг, і втеча в човен темною річкою з м'яким квітневим повітрям - все це були потужні афродизіаки. Я їх сам відчував.
  
  
  Ліда знову сіла на комінгс, спостерігаючи за мною у тьмяному світлі. Вона зиркнула на мене і провела пальцем по своїх пухких губах, як і раніше.
  
  
  "Насправді існує три види вуду", - сказала вона. «Справжнє вуду, яке сторонні майже ніколи не побачать, та туристичне вуду, яке може побачити кожен – і наші.
  
  
  Що ти бачив сьогодні ввечері. Фальшивий секс-вуду».
  
  
  Вона зітхнула. «Це було добре, доки тривало. Ми заробили багато грошей на цій справі».
  
  
  Я вийняв із кишені сорочки пачку цигарок і кинув їй. Я роблю їх у Стамбулі – дуже довгі та тонкі, з латакії, перику та Вірджинії, із золотим тисненням NC на фільтрі – і це один з моїх дуже небагатьох предметів марнославства.
  
  
  "Запали нас", - сказав я їй.
  
  
  Я спостерігав, як вона вивчає золотий NC, коли вона запалює їх від запальнички на панелі приладів. Вона випустила дим через свій маленький прямий ніс і простягла мені мій. "Я вражена", - сказала вона. «Справді вражений. І з полегшенням. Я справді починаю вірити, що ти Нік Картер.
  
  
  До цього моменту ми пройшли річку Гарлем. Я витяг її трохи ближче до середини річки. А поки що річка була в нашому розпорядженні, якщо не брати до уваги низку барж біля берега Джерсі, що рухаються, як привиди, проти високих виступів Палісадів.
  
  
  "Тебе складно переконати", - коротко сказав я. "Але неважливо - що було в цьому напої сьогодні ввечері?"
  
  
  "Нічого особливого. Просто небагато ЛСД».
  
  
  Я кивнув головою. “Це приємно знати. Трохи ЛСД, так? Добре. Я турбувався про це – я думав, що це може бути щось потужне чи небезпечне».
  
  
  Вона сунула руку у світло від приладової дошки. Вона мала довгі, доглянуті нігті кольору крові. Вона виміряла мікроточки на нігтях великого пальця. «Саме стільки. Крихітна капуста - нікому не зашкодить. Ми виявили, що це допомагає ілюзії, робить її сексуальнішими, збуджує людей. Тож, можливо, вони повернуться знову і витратить ще кілька сотень доларів. Просто добрий бізнес, от і все.
  
  
  “Звичайно. Просто хороший бізнес».
  
  
  Вона випустила на мене дим, звузила очі, потім затиснула рота рукою і розсміялася. «Схоже, ви не схвалюєте. Що ти, Ніке Картере, якийсь мораліст?
  
  
  Вона ніби тримала мене там, і мені довелося посміхнутися. Вона зрозуміла це за виразом мого обличчя.
  
  
  «Ви вбили двох чоловіків сьогодні ввечері – чи одного напевно – і більшість людей скаже, що це робить вас убивцею. Чи ні? "
  
  
  "Це було при виконанні службових обов'язків", - сказав я. "Я акредитований агент AX, який, у свою чергу, є агентством уряду Сполучених Штатів".
  
  
  Здавалося, не було сенсу говорити їй, що я займаю чин, займаю вище становище і що я вбив більше чоловіків, ніж вона за роки. Я сумнівався, що вона колись чула про AX, більше, ніж вона чула про Ніка Картера до восьмої години вечора.
  
  
  Сміх випарувався. Вона могла змінювати настрій, як хамелеон змінює колір. Вона обхопила підборіддя однією рукою і витріщилася на мене жовтим блиском в очах.
  
  
  «Я теж у виконанні службових обов'язків. Ви мали рацію - я Чорний лебідь! Я не маю офіційного статусу, і це не має жодного значення. Рано чи пізно я відведу свій народ назад у Гаїті, і ми повернемо те, що належить нам. Я особисто влаштую так, щоб цього смердючого чорного виродка, цього тата Док Дювальє, відтрахали перед його власним палацом у Порт-о-Пренсі! Що ви думаєте про це, містере Картер?
  
  
  Я сміявся з неї. «Це буде згодом, міс Бонавентура. Не раніше. Частина моїх наказів – стежити за тим, щоб на Гаїті не було вторгнень. Абсолютно ніякої! Дядько Семюель щойно пережив дуже тяжкі часи в Домініканській Республіці, і він не збирається повторювати це на Гаїті. Дядько дуже хоче тиші та спокою на Карибах, і так воно й буде. І що ви про це думаєте, міс Бонавентура?
  
  
  Вона викинула недопалок за борт. Вона встала, поклала руки на стегна і подивилася на мене у бойовому кріслі.
  
  
  "Я швидше думала, що це все", - сказала вона м'яко, мило і розумно. «Насправді щодо цього немає нічого нового. Стів Беннетт сказав мені те саме».
  
  
  «Він був такий правий», - пробурмотіла я.
  
  
  «Як ви знаєте, Беннет був моєю зв'язковою ланкою з ЦРУ. Я не знаю, що відбувається насправді, яка внутрішня робота, чи чому ви, люди – AX? - перейшли до ЦРУ, але я знаю, що Беннет і я уклали угоду. Угода. Чи збираєтесь ви виконати цю угоду, містере Картер?
  
  
  Я ухилявся від зобов'язань. «Залежить від угоди. На що ви погодилися з Беннеттом? Я знав, бо Беннет коротко розповів мені, але я хотів почути її версію.
  
  
  Вона знову була за мною, потираючи прохолодними пальцями мою шию. «Я мав скасувати будь-яку спробу вторгнення, а не намагатися її зробити, а ЦРУ збиралося вирушити на Гаїті та викликати доктора Ромеру Вальдес. Ви знаєте, що тато Док викрав його прямо в Колумбійському університеті та тримає його п'ять років?
  
  
  Я знав. Вона розповідала про те, як Беннетт розповів це мені. І все ж таки мені довелося її зупинити. Я не міг брати на себе жодних твердих зобов'язань, поки не поговорив із Хоуком. І Хоуку, звичайно ж, треба було отримати дозвіл від Людини.
  
  
  Тим не менш, я хотів зробити її щасливою і не дати їй зайнятися якоюсь мавпою справою, поки я розбираюся з цим. Ці йолопи багато чого нагнули, коли почали стріляти.
  
  
  Я сказав: Я сказав: «Думаю, ми виконаємо цю угоду, міс Бонавентура.
  
  
  Я говорю подумайте, тому що зараз я не можу дати вам абсолютної обіцянки, але є великі шанси, що ми спробуємо витягнути для вас цього доктора Вальдеса. Але вам потрібно запастись терпінням. Подібна угода вимагає часу, інакше ми просто підірвемо собі голову, як багато ваших друзів. Ви хоч уявляєте, скільки спроб вторгнень на Гаїті було зроблено за останні десять років? »
  
  
  Я сам не знав точної кількості, але їх було багато. Усі невдачі. Папа Док був досить твердим на своїй території.
  
  
  Вона масажувала мені шию. "Працівники", - сказала вона. «Дурні, труси і недоумки. Кретини! З моїм вторгненням усе було б інакше”.
  
  
  Мені сподобалося її використання умовного способу. Може, вона таки збиралася зіграти по-моєму.
  
  
  Я сказав: «То поки залишимо це так, га? Будь хорошою дівчинкою, наберися терпіння і залиши все мені. Я подивлюся, що можна вирішити і зроблю це швидко. Як сьогодні ввечері. Але тримай ніс у чистоті, люба. Жодних хитрощів і обвалів. Ви спробуєте щось зі мною, і я кину вас у в'язницю, і цей човен, і вантаж конфіскують так швидко, що ви не дізнаєтесь, що вас вразило. Домовилися?"
  
  
  Вона тицьнулася мені у вухо. Вона засунула язик мені у вухо і трохи прикусила його. "Угода", - прошепотіла вона. «Сказати вам всю правду, містере Картер, зараз мене не дуже цікавить вторгнення на Гаїті чи навіть доктор Вальдес. Пізніше я приїду знов, але я ніколи не змішую приємне з корисним, та це працює у обох напрямках. Зараз мене зачаровує принцип насолоди. Ваше задоволення та моє задоволення. Наше насолоду. Я вважаю, що якнайшвидше ми повинні принести один одному максимум задоволення - стільки, скільки кожен може винести. Що ви скажете на це, містере Картер?
  
  
  Вогні яхт-клубу Кротона ковзнули праворуч. До пристані Тома Мітчелла було недалеко. Я відкинув голову, щоб подивитися на неї. Наші обличчя були дуже близькі. На мить у мене виникло враження красивої африканської маски, що висить у повітрі: темне волосся, гладко блискуче назад, від високого блідого коричневого чола; очі широко розставлені, довгі і темно-коричневі, з жовтими шпильковими колесами, що кружляють у них: ніс прямий і тендітний, а рот трохи широкий, пухкий і волого-червоний з зубами, блискучими, як фарфорові дзеркала. Вона рушила, щоб притулитися до мене своїми великими ніжними грудьми.
  
  
  "Ну, містере Картер?"
  
  
  Я кивнув їй. "Угода", - сказав я. «У певних межах пан Картер – незрівнянний голослівник».
  
  
  Вона насмішкувато спохмурніла. "Без обмежень! Я не люблю обмежень. Я все роблю для тебе, а ти все для мене. По руках?"
  
  
  Ми обидва засміялися – це спонтанний вибух, який у квітневій темряві здавався диким. Я притулився обличчям до її грудей. «Зроби, Лідо! Я тільки сподіваюся, що ти впораєшся. Я можу грати досить брутально, коли почну.
  
  
  Вона нахилилася, щоб поцілувати мене. Її рот був гарячим і вологим, вона на мить засунула язик мені в рот, а потім прибрала його.
  
  
  "Я теж", - сказала вона мені. «Тож я граю грубо, здоров'я. А тепер я збираюся змішати ще мартіні. Добре?"
  
  
  "Добре."
  
  
  Вона пішла, і я замислився. Я думав, що секс був щирим - вона була пристрасною дівчиною, вона була збуджена, і їй потрібно було щось із цим робити, - але ніколи не можна бути впевненим на сто відсотків. Жінки народжуються, вміючи смоктати чоловіків, і Ліда Бонавентура була винятком. У будь-якому випадку це не мало значення – якби у неї був справжній футляр із шортами, вона була б такою ж хитрою та небезпечною, коли я її охолодив. Можливо, навіть більше, тому що секс на якийсь час зникне, і вона зможе зосередитися на шахрайстві.
  
  
  Що саме, я не знав, але вона, напевно, щось придумає. Прямо зараз я потребував мене. Вона боялася тонтон-макута – більше, ніж показувала – і в той момент я був її найкращим шансом на виживання. Перестрілка в церкві вуду була досить переконливою. Це страшенно переконало мене, і мене не так легко налякати.
  
  
  Інша річ, що я знав її секрет - я сидів прямо посеред човна і незаконної зброї вартістю близько мільйона доларів - я ще не почав досліджувати цей кут, але я знав, що вони там є - і я був єдиним страхуванням, яке він міг отримати. Загалом, подумав я, якийсь час я зможу їй довіряти. Як у наступні кілька годин.
  
  
  Вона повернулася з напоями, ми цокнулися і випили. "Морська відьма" обігнула мис, і я побачив попереду тьмяне світло пристані для яхт Монтроуза. Жовті вогні доку показували пару маленьких крейсерів з каютами та нишпоренням, нічого більше. Для справжньої торгівлі було ще зарано.
  
  
  Я допив і поставив склянку на палубу. «Для протоколу, Лідо, кому належить цей човен? А що щодо паперів? "
  
  
  Вона запалювала для нас цигарки. «Там усе гаразд. Вона зареєстрована на Дональда Кемпбелла, який живе у Стемфорді та працює на фондовій біржі. Його, звісно, не існує».
  
  
  «А де папери про всяк випадок?»
  
  
  «У ящику у каюті. Ви хочете їх? »
  
  
  Я похитав головою. Ні. Не сьогодні ввечері, але, можливо, пізніше. Я знаю хлопця, якому належить ця пристань. Тут у нас не буде проблем».
  
  
  Вона засунула мені в рот сигарету. Вона провела пальцями на моє підборіддя і відчула легку щетину.
  
  
  «Не голись, - сказала вона мені. "Мені подобається, коли у чоловіків іноді буває невелика борода".
  
  
  Я сказав, що гоління не спадало мені на думку.
  
  
  «Будь ласка, робіть все, що вам потрібно, і покінчіть із цим», - сказала вона. Вона поплескала мене по щоці. «І скоріше повертайся. Ліда стає трохи нетерплячою.
  
  
  Нас стало двоє.
  Розділ 4
  
  
  
  
  Я привів «Морську відьму» до плавучої пристані, і Ліда кинула мотузку хлопцю, який вийшов, щоб привітати нас. Він був худорлявою дитиною з важкою формою прищів та досить короткою стрижкою. Я заглушив двигуни і пішов уперед, щоб узяти трос. Коли крейсер був добре прив'язаний, я сказав Ліді залишатися на борту і триматися подалі від очей.
  
  
  «Не зловживайте випивкою, – додав я. "У нас попереду довга ніч".
  
  
  «Так, капітане, дорогий».
  
  
  Хлопчик дивився і, мабуть, мав неприємні думки, тому я взяв його за руку, і ми перетнули трап до головного пірсу, і я запитав: "Том Мітчелл тут?"
  
  
  "Так сер. В офісі. Зазвичай його немає тут у цей час, але сьогодні він затримався допізна. Податки або щось таке.
  
  
  Я знав Тома Мітчелла, коли він служив морським охоронцем у консульстві Гонконгу. Він був старим сержантом-артилеристом, перекладеним на дипломатичну службу, і ми розділили кілька сварок і надали один одному послугу. Я отримав від нього один лист з того часу, як він відмовився від участі і вклав свої заощадження в пристань для яхт.
  
  
  Дитина все ще була зі мною. Я вказав на маленьку цегляну будівлю прямо попереду. «Це офіс?»
  
  
  "Так сер."
  
  
  "Завдяки. Я знаю, що ми з Томом більше не потребуватимемо тебе. Невеликий приватний бізнес. Я дав йому п'ятидоларову купюру. «Це за твої проблеми. Доброї ночі."
  
  
  "На добраніч, сер. Якщо є ще щось, я ...
  
  
  Ні. Доброї ночі."
  
  
  Двері були прочинені. Том Мітчелл сидів за своїм столом спиною до мене. Він почав лисіти, на шиї з'явилися товсті опуклості. Він працював над податковою формою кульковою ручкою і не виглядав щасливим.
  
  
  Я постукав у двері і почав чекати. Том обернувся на стільці й дивився на мене.
  
  
  "Ісус Христос!"
  
  
  «Ні, – сказав я. «Ви мені лестите, але ні. Ніколас Хантінг Картер у плоті приїхав витратити трохи грошей у цій убогій гавані. І попроси про позику».
  
  
  «Я буду сучиним сином!» Том виліз із крісла, кинувся на мене, схопив мою руку і спробував її відірвати. Він товстішав, але, як і раніше, залишався сильним. Його непоказне ірландське обличчя висвітлилося, як маяк, коли він підвів мене до стільця, відкрив ящик і вийняв пляшку Old Pile Driver. Він зайшов у вбиральню і повернувся із двома брудними склянками. То був Мітчелл, якого я пам'ятав. Жодних розмов, поки не почалося пияцтво.
  
  
  Він налив мою склянку наполовину, і я здригнувся, взяв трохи і сказав: «Радий тебе бачити, Том. І я рада, що ви раді бачити мене, але давайте прямо скажемо: це не буде випивкою. Я працюю. Мені потрібна невелика допомога, здебільшого негативна, ніби мене тут немає, а ти мене ніколи не бачив і чи зможеш ти впоратися з цією дитиною? Він мене також ніколи не бачив».
  
  
  «Уейн? Звісно. Повертайся відразу ж.
  
  
  Я закурив сигарету і зробив ще ковток дешевої випивки. Я чув, як Том розмовляє з хлопцем десь у доках. Том не знав, що я топір, але він знав, що я виконувала дуже особливу роботу. Я не розмовляла, і він не питав, і ми обидва цього хотіли. Я подумав, що він думав, що я ЦРУ і на цьому не зупинився.
  
  
  Він повернувся до офісу і зачинив за собою двері. "Тепер все у порядку. Уейн мовчить – йому подобається ця робота, і вона йому потрібна, і він не хоче, щоб йому зламали шию. Господи Ісусе, Нік, але я радий тебе бачити.
  
  
  Я посміхнувся йому. "Добре. Тепер виріжте це. У нас буде зустріч в інший раз, коли ми зможемо розпустити волосся і зав'язати його. А тепер – хто належить до тих інших ремесел? "
  
  
  Том опустився на стілець і підняв свою склянку. "Місцеві. Я знаю їх. Тут нема про що турбуватися, Нік. Ял належить страховику, а крейсери, ну, як я вже сказав, місцеві жителі. Він витріщився на мене через скло. «Тобі потрібна якась фізична допомога, Нік? » Він здавався задумливим.
  
  
  Я похитав головою. Ні. Тобі слід було залишитися в корпусі, навіднику, якщо тобі потрібна фізична частина.
  
  
  "Я знаю. Але я постарів, Нік. Чортовскі старий.
  
  
  Я витратив десяту частку секунди на те, щоб пошкодувати старого бойового коня, потім узяв трубку на його столі.
  
  
  "Все, що я хочу від тебе, - це обачність", - сказав я йому. «Тиша. Забудь, що я був тут. І тримайте всіх подалі від цього 57-футового катера, поки я тут. Не можу сказати, як довго це буде”.
  
  
  Том Мітчелл кивнув головою. Він поліз в інший ящик і дістав пістолет Colt .45 з автоматичним підзаводом зразка 1911 року, настільки старий, що на стовбурі стерлося вороніння, і він сяяв на світлі як срібло.
  
  
  Я набрав Оператора. Том сказав: Ви хочете, щоб я пішов? Я можу трохи прогулятися, щоби переконатися, що Вейн все ще не стирчить».
  
  
  То була хороша ідея. Я неодноразово довіряв Тому Мітчеллу своє життя, але це була не його справа, і тримати секрети в секреті - звичайна справа, СОП.
  
  
  Я кивнув йому. "Ви робите це. Побачимося за кілька хвилин.
  
  
  Дівчина звела мене до офісу AX у Вашингтоні. Я зв'язався з нічним черговим, представився, і після перевірки коду нічна людина сказала мені, що Хоук летить до Нью-Йорка, щоб побачити мене.
  
  
  «Він пішов близько дев'ятої, сер. Він має бути зараз там. Він залишив слово, що якщо ви подзвоните сюди, він буде у вас».
  
  
  Я подякував йому і повісив слухавку. Старий у моєму пентхаусі? Чи всю дорогу з Вашингтона, щоб побачити свого хлопчика номер один? Мабуть, все пекло!
  
  
  Мій посилальний Пок відповів на дзвінок у пентхаусі. Дізнавшись мій голос, він сказав: "Старий джентльмен тут, щоб побачити вас, міс Нік".
  
  
  Мені це сподобалось. Я сподівався, що Хоук мене підслуховує. Стародавній джентльмен!
  
  
  "Добре", - сказав я Поки. - Одягай поважного джентльмена, Пок.
  
  
  "Та сер. Зараз тут.
  
  
  Яструб напав, як тигр із болем у горлі: «N3? Добре – пам'ятайте, що немає скремблера. Це проста розмова. Clearcode. Зрозумів?
  
  
  Я сказав, що одержав. Іноді яструб може дратувати. Він думає, що все, але він ще у дитячому садку.
  
  
  "Є багато Аїда з приводу SB", - сказав Хоук. «Примари прикриваються, а ми ще не спливли. Що сталося і де мішура у крекері? »
  
  
  Пекло було підняте через вбивство Стіва Беннета, і AX не був пов'язаний з цим, а де була дівчина?
  
  
  «Я отримав приз, – сказав я йому. «Іграшковий лебідь. Справа SB була прямою підбурюванням - татові хлопчики намагалися змусити його пишатися. Сюрпризу досягнуто. Я спіймав двох, і мені здалося, що треба бігати треком.
  
  
  У мене була дівчина, і я біг як злодій.
  
  
  Я чув полегшення в його голосі, коли він сказав: Ви отримали приз?
  
  
  "Так. І канонерський човен».
  
  
  "Хммммм - безпечно?"
  
  
  «Поки що безпечно. Але tempus fugit, та все змінюється. Щось із штаб-квартири для мене? "
  
  
  Я просив замовлень.
  
  
  Я отримав їх. За п'ятнадцять хвилин я їх одержав. У бункер потрапило багато інформації, з комп'ютерів вискочило багато карток, відколи я востаннє розмовляв з Хоуком. Я слухав із відчуттям, яке зазвичай називають відчуттям опускання кишечника.
  
  
  Нарешті він дозволив мені щось сказати.
  
  
  "Тільки я?" Я запитав. «Наодинці на самоті? Можливо, угода надто велика, Х. Може, я не можу її розмахувати.
  
  
  "Тобі треба розмахувати їм", - сказав Хоук. «Більш нікого немає. Привиди мертві у темі, і ми теж зараз. Ти маєш робити це поодинці».
  
  
  ЦРУ на Гаїті було добре продубльовано – я вже знав про це – і на острові не було людей із сокири, які б могли мені допомогти. Цього я не знав. Нік Картер. Одноосібна сила вторгнення.
  
  
  «Це може бути складно, – сказав я. «Приз – заточування сокири. Власні уявлення про поточне питання. Ненадійно».
  
  
  "Зрозуміло", - сказав старий. "Впоратися."
  
  
  Звісно. Просто так. Впоратися.
  
  
  Я зітхнув і погодився. Потім, оскільки мені потрібно було знати, і я мав почути це від Хоука, я запитав: Ultimate on V?
  
  
  Остаточне рішення щодо доктора Ромера Вальдеса, яблука розбрату, хлопця, який створював усі проблеми. Персонаж, якого я мав привезти з Гаїті.
  
  
  Хоук прочистив горло. «Фінал – це вбити чи вилікувати. Очищено білими».
  
  
  Якщо я не зможу витягти Вальдеса, я мушу вбити його. Рішення, прийняте Людиною.
  
  
  "Темпус робить фугіт", - сказав Хоук. Без відходів. Я зроблю все, що в моїх силах, на комп'ютерній графіці. Зробіть перший вихід на берег KW і візьміть нові запаси, якщо такі є. Добре?"
  
  
  Отримайте це прямо зараз. Хоук залагодить це з береговою охороною, а я мав перевірити у Кі-Уесті нові замовлення. Якщо є.
  
  
  «Добре, – сказав я. Я звучав як людина, яка збирається на свою кару. "У мене тут ваучер", - додав я. "Почитай це, га?"
  
  
  "Підпишіть його правильно, і він буде відзначений", - сказав Хоук. Сухий. Фактично. Як бухгалтер, який потребує доказів шахрайства.
  
  
  "До побачення", - сказав Хоук. «Збери джигу по ходу справи. Нема плану. Нема допомоги. Хай щастить. Доброї ночі."
  
  
  «На добраніч», - сказав я мертвому телефону. "І дякую ні за що".
  
  
  Збирайте пазл у міру того, як я йшов. Навмання і Богом, і грай навпомацки і на слух. Потрапити в Гаїті і вивести Вальдеса - чи вбити його. Слідкуйте за Лідою Бонавентури. Прослідкуйте, щоб вона не організовувала вторгнення. Дивіться, щоб ніхто не влаштував вторгнення. Залишитися в живих. Залишіть Ліду Бонавентура в живих, бо, якби я міг витягнути наші дупи цілим і неушкодженим, і Хок, і ЦРУ хотіли провести з цією жінкою довгі розмови.
  
  
  Іноді я запитую, чи не гостра моя голова. Повинні бути простіші способи заробити на життя, ніж бути старшим майстром убивств!
  
  
  Я закурив сигарету, випив поганої випивки Тома Мітчелла, видав легкий стогін і глянув на обличчя. Схоже, старий Картер збирався перетнути бурхливу магістраль, збирався зробити це у відкритому морі. Підняти якорі.
  
  
  Я висунув голову за двері і тихенько свиснув. Том вийшов із темряви, заправивши пістолет 45 калібру за пояс під складкою тканини. Він обдарував мене тупою ірландською усмішкою.
  
  
  «Бізнес завершено?»
  
  
  - Ага, - кисло сказав я. «Справу завершено, і, можливо, я теж».
  
  
  Він спостерігав за мною. "Погано, Нік?"
  
  
  Я кивнув головою. «Досить погано, але тобі нема про що турбуватися. Дайте мені якийсь папір, форму, все, що у вас є. Я оформлю купон.
  
  
  Він похитав головою. «Не треба цього робити, Нік. Дідька лисого! Ми друзі, друзі.
  
  
  Я відчував себе дратівливим. "Припини це лайно", - гаркнув я на нього. "Це тільки гроші платників податків, і ви збираєтеся їх заробити". Потім я посміхнувся та кивнув на податкову форму, яку він заповнював. "У будь-якому випадку ви дійсно платите за це - я повертаю вам тільки ваші власні гроші".
  
  
  Том вийняв болт зі свого черепа, витер свій великий рот, посміхнувся у відповідь і сказав: "Ну, якщо вже ти так висловився".
  
  
  Він дав мені одну зі своїх форм для виставлення рахунків, і я подряпав на ній: «За надані послуги». 2000,00 доларів США. Я підписав його NC і помістив у C спеціальну завитушку, щоб Хоук знав, що він справжній.
  
  
  Я простяг йому газету. «Для цього ти збираєшся не спати всю ніч і трохи патрулювати. Якщо хтось спробує наблизитися до крейсера сушею або морем, ви зробите пару пострілів, щоб попередити мене. Просто попередьте мене, розумієте? Не стріляйте в нікого і не запихайте собі дупу через те, що вас не стосується. Ти зрозумів?"
  
  
  Том усміхнувся й кивнув головою. Я зрозумів. Я також хотів би мати те, що в тебе є на цьому крейсері.
  
  
  Я дивився на нього. Він комічно закотив очі та сказав. «Я вийшов до кінця стикування. Вона співала. Я її не бачив, але голос непоганий. Схоже, вона співала французькою?
  
  
  Я поплескав його по руці. «Згадай, що трапилося з цікавим котом, старий друже. Ви просто робите свою роботу та заробляєте ці дві штуки. Ніхто не підходить до крейсера. Я можу залишитися тут завтра, я не можу, але якщо я зроблю те саме. Жодних шпигунів. Тільки при денному світлі не робіть цього із сокирою для м'яса або рушницею. Придумайте щось. Допустимо, у нас на борту чума.
  
  
  Він налив ще одну порцію старого поп-черепа. Я відмовився. "У мене попереду важка ніч".
  
  
  "Тримаю парі".
  
  
  «Як би там не було, ви одружений чоловік. Хіба ти не сказав мені в тому листі, що одружився?
  
  
  "Та вже. Я одружився." Він здавався похмурим. «Її звуть Міртл, і вона зараз важить близько 300 фунтів».
  
  
  "Так тобі й треба", - сказав я йому. «Тобі слід стояти в морській піхоті».
  
  
  "Та вже. Мені слід мати. Але я ж сказав тобі, Нік - я став занадто старий.
  
  
  Я потис йому руку. «Дякую за все, Томе. Я можу побачити тебе знову, а може, ні. Я не знаю, коли вийду. Але дякую. І сьогодні я залежатиму від тебе.
  
  
  Він віддав мені половину салюту. «Без поту, Нік. Не турбуватися."
  
  
  Я залишила його дивитися мені слідом. Він усе ще мав задумливий вигляд.
  
  
  У «Морській відьмі» було темно, якщо не брати до уваги тьмяного світла в каюті власника. У неї м'яко працював програвач, що мене не здивувало; вона грала в болеро Равеля, що трохи грало. Але коли я перекинув його через перила і пішов до світла і музики, я вирішив, що вона знає, про що йдеться - початкова назва Болеро була Danse Lascive, поки ханжі не змусили його змінити його.
  
  
  Я тихенько пройшов через рубку, спустився трапом і зупинився в дверях, дивлячись на неї. Ця дівчинка була чимось подібним до шоумена, і вона вміла використовувати кольори.
  
  
  Вона розтяглася на дивані, в руці у неї була склянка, у пальцях диміла синя сигарета. На ній були довгі білі панчохи та білий пояс для панчіх, і все. Її великі груди, м'які в спокої, лежали рівно і ніжно вздовж грудної клітки. Її голова лежала на підлокітнику дивана, вигинаючись назад, показуючи все це довге горло Модільяні. Її очі були заплющені, але вона знала, що я був там.
  
  
  Не розплющуючи очей, вона сказала: «Ти був давно».
  
  
  "Достатньо часу, щоб усе залагодити", - сказав я їй. - Думаю, поки що у нас все гаразд. У будь-якому разі сьогодні ввечері ніхто нас не потурбує. І ми тут ненадовго».
  
  
  Вона помахала сигаретою в повітрі, як паличкою, що димиться. “Це добре. Це приємно знати. Тепер не будемо про це більше говорити. Ми в безпеці. Забудь це. Випий чи два, зніми одяг та йди до мене».
  
  
  Я зняв кепку зі стільця, підійшов до маленького бару і випив скотч прямо. Це прозвучало як наказ, і я не проти підкорятися. Я погодився з нею, що це безпечно принаймні на кілька годин. Я кинув її маленький стрілець у Гудзон. Не те щоб це мало значення. Зараз Ліда думала тільки про одне. Коли я полегшив її біль – настав час знову подивитися на неї.
  
  
  Я потягував віскі, роздягаючись. Я вивчав її. Білий на коричневому - приємна та захоплююча кольорова гама.
  
  
  "Дуже мило", - сказав я їй. «Білий пояс для панчохи та панчохи на темній шкірі. Це ще й прийом шлюхи. Я гадаю, ви це знаєте?
  
  
  Вона знову заплющила очі. Вона посміхнулася, вигнула шию і сказала: Я знаю це. Капітан дорогий. Гадаю, я трохи повія. Хіба не всі жінки? "
  
  
  "Б'є мене", - сказав я. «Я не так багато знаю про жінок».
  
  
  Тепер вона дивилася на мене. Я був голий і був готовий.
  
  
  Ліда мить дивилася на мене, потім випустила довгий подих і поставила склянку. Вона задушила цигарку. "Я знала це", - сказала вона. «Якось я знав це - що ти так виглядатимеш без одягу. Іди сюди, Нік. Боже ради, іди сюди! »
  
  
  Я підійшов до дивана і став поряд із нею.
  
  
  Вона потяглася до мене і трохи погладила мене кінчиками пальців, а потім поцілувала мене і притягла до себе. Наші роти зустрілися, і її язик був гарячим, грубим і вологим, коли вона обмацувала мій рот, згиналася і корчилася піді мною.
  
  
  Вона була балакуном. «О, любий, – сказала вона. «О, капітане Нік, дорогий. О, любий, любий, боже мій, любий. Ахххх - охххх - дорога, дорога, дорога, дорога...
  
  
  Але вона не дозволила мені увійти до неї. Не так. Якийсь час справи йшли досить важко, бо до цього часу я був схожим на довгого цнотливого бика, який помічає корову. Секс узяв гору, і те небагато, що в мене мало бути, було швидко витіснено принципом насолоди. Під час цих нападів я зазвичай тримаю невелику холодну частину свого мозку напоготові, але сьогодні ввечері я не думав, що це мені потрібно. Я сказав, до біса, дозволь їй запалити мою ракету і приготувався злетіти.
  
  
  Ліда замовкла і почала кусатися. Вона витягла з мене кілька добрих шматків, а я нічого не відчув. Я опинився між її ніг коліном і спробував поділити їх, але вона все ще не відчувала цього. Вона відчайдушно корчилась, вигинаючись і вигинаючись, і раптово вивернулася з-під мене і перекотилася на мене.
  
  
  "Я на висоті", - простогнала вона. «Я зараз на висоті. Я чоловік, любий, я чоловік! "
  
  
  Док Фрейд міг би це пояснити. Мені було наплювати на мене зараз.
  
  
  Вона схопила мене та поставила там, де хотіла. Її груди стали твердими, а соски були довжиною півдюйма. Незабаром - задовго до того, як я був готовий - вона почала верещати. Гучні, довгі й тремтячі крики, і якщо Том Мітчелл слухав, він, мабуть, подумав, що я її катую. Думаю, у якомусь сенсі був.
  
  
  Ліда видала останній крик і звалилася на мене, її грудях, як таюча коричнева олія на моєму обличчі. До цього моменту я був безперечно любителем демонів і перевернув її - її очі дивилися, і вона була лише наполовину у свідомості - і я не звертав уваги на її хникання, і я взяв її міцно і надовго. Потім нарешті я почув чийсь стогін здалеку, і мені здалося кумедним, що це міг бути я. Я дозволив своїй вазі обрушитися на неї, і вона обхопила мою голову руками, на м'яких подушках своїх грудей, і співала щось, що взагалі не мало сенсу. Все, що я хотів робити, це плавати – плавати та спати.
  
  
  Я так і думав. За десять хвилин вона знову повернулася до мене. Здавалося, тепер ми перейдемо до справ вечора. Вона не жартувала, що все роблять усі з усіма. І я мав на руках технік. Я був поряд, Бог знає, але ця дівчина знала трюки, про які я ніколи не чув.
  
  
  За кілька годин я прокинувся на підлозі біля дивана. Мій ніс уткнувся в килимове покриття - відсутність перспективи трохи спотворювала малюнок троянд - і я почував себе так, ніби мене опрацювали співробітники КДБ в одному з кремлівських в'язниць. Мої губи були опухлими і болючими, зсередини садна, і я весь був покритий безліччю маленьких укусів. Точно так, ніби мене клював розлючений лебідь. Це було досить гарне порівняння.
  
  
  Вона спала на дивані на боці, згорнувшись клубочком, закинувши одну руку на обличчя. З хвилину я прислухався до її подиху, потім зібрався з силами, підвівся, одягнув шорти і кашкет - чому кашкет не знаю, - знайшов ліхтарик і пішов шукати.
  
  
  Я почав із лука і повернувся назад. "Морська відьма" була завантажена. Блін, вона була заряджена! Вона була позбавлена всіх пристроїв, які були абсолютно необхідні для звільнення місця для вантажу. А який вантаж! Я був вражений. Той, хто її завантажив, теж виконав свою роботу професійно, тому що вона була ідеально збалансована без кренів, а вантаж закріплений так, що він не міг зрушити з місця.
  
  
  Я не поспішав. Ліда спала кілька годин, і в будь-якому випадку це не мало значення - вона чекала, що я рано чи пізно знайду це. Я зробив приблизний уявний підрахунок:
  
  
  9 безвідкатних знарядь, 57 мм.
  
  
  Гвинтівкові та ручні гранати, по 15 ящиків, димові та осколкові.
  
  
  Кулемети, їх близько п'ятдесяти, від старого чиказького барабанного журналу Thompsons до сучасної американської, японської та шведської зброї.
  
  
  20 мінометів з приблизно 7000 патронами.
  
  
  200 хв. Міни! Деякі з них були протитанковими, деякі – старі шумингові міни, дебалери, які вибухнули та розірвалися вам у промежині.
  
  
  П'ять старих кулеметів Browning, важких, із водяним охолодженням. Відтінки Першої світової війни.
  
  
  Реактивні гранати.
  
  
  14 ящиків, повних стрілецької зброї, від кольтів 45 калібру до японських та італійських до одного старовинного револьвера Webley Naval, якому потрібні колеса для його транспортування.
  
  
  Близько тисячі гвинтівок усіх марок та вінтажів: Маузери, Міс, Крагс, Спрінгфілдс, Енфілдс, АК, М16, кілька і навіть старий італійський мартіні. Крем'яний замок мене не здивував би, або jebel.
  
  
  Патрони для всього перерахованого вище. Патронів багато. Я вгадав майже мільйон набоїв. Тут аматор показав, бо боєприпаси були перемішані в усіх напрямках, і було б дуже складно розплутати їх і підігнати боєприпаси до зброї.
  
  
  Радіообладнання - якесь сучасне, якесь старе, передавачі тощо.
  
  
  прийомопередавачі та пара сучасних приймачів.
  
  
  Рації, Друга світова війна.
  
  
  Медикаментів удосталь.
  
  
  Польові телефони та барабани з дротом, DR4 часів Другої світової війни. Акумулятори, інструменти, один невеликий генератор демонтовані.
  
  
  Уніформа – стара армійська зайва з кашкетами, зелена.
  
  
  Відзнака - свіжовідштампований з блискучої латуні, обруч із вставкою у вигляді чорного лебедя. Зірки, грати, орли та листя армії США. Я міг просто уявити Ліду із чотирма зірками. Це було забагато, тож я сів і закурив. Їх було ціле діло. А також раціони та трохи витриманої австралійської яловичини.
  
  
  Я курив і думав. Навіть така упакована, як вона була, Морська Відьма могла забрати п'ятнадцять-двадцять чоловік. Це була невелика сила для вторгнення в Гаїті, хоча було випробувано менше, а це означало, що вона сподівалася підняти свої сили після висадки. Хотів, бо вона страшенно впевнена, що зараз вторгатися не збирається. Якщо це не було над моїм трупом. Мені ця думка не дуже сподобалася. Я викинув сигарету з ілюмінатора і повернувся до каюти, де були зосереджені всі життєві зручності.
  
  
  Ліда все ще спала. Я накинув на неї легку ковдру і прийняв душ у розкішній ванній кімнаті, обробленій плиткою. Приймаючи душ, я подумав, посміхнувся і засміявся. У цьому була й кумедна сторона - Морська Відьма, як і будь-яке нешкідливе судно для багатих людей, невинно стояла на якорі в басейні 79-ї вулиці. Прямо серед тисяч копів, ФБР та ЦРУ і, як я тепер знав, невідомої кількості головорізів Папа Дока. Тонтон-Макут. При собі достатньо порошку, щоб висадити в повітря половину Манхеттена з води. Не дивно, що вона так потіла, витягаючи звідти крейсер.
  
  
  Я витерлася рушником, продовжуючи сміятися. Потім я перестав сміятися. Я застряг із усім цим обладнанням. Не було ні способу, ні часу його розвантажити! Мені просто треба взяти його з собою та сподіватися, що я зможу вберегти її гарячі рученята від нього. Було наказано не дозволяти їй використовувати його на Папа Доку.
  
  
  Я теж не хотів, щоб вона використала його на мені.
   Розділ 5
  
  
  
  
  Я повернувся до каюти, щоб одягнутися. Ліда все ще спала. Просто щоб переконатися, що я направив промінь ліхтарика на її обличчя на кілька хвилин, спостерігав її очі і прислухався до її дихання. Вона не вдавала.
  
  
  Одяг був незначною проблемою. Мій костюм на Севіл-Роу був уже зіпсований - я мав намір віднести його на рахунок витрат, якщо виберуся з цього безладу, - але костюм не мав значення. Мало значення те, що у квітні на морі буде холодно, а моя тонка сорочка – вже безладно – і піджак тут не годяться. Мені потрібен був робочий одяг.
  
  
  Я помітив кілька светрів OD, армійські надлишки, упаковані разом з формою, і вже збирався піти та одягнутися, коли помітив велику вбудовану шафу біля дверей ванної. З цікавості і просто для того, щоб перевірити це, я глянув.
  
  
  Шафа була забита її одягом. Костюми, сукні, штани тощо. буд. Акуратно розкладено на вішалках. Тоді мені спало на думку, що Ліда, мабуть, якийсь час жила на борту крейсера. Щось на кшталт плавучої квартири, і їй пощастило – чи Тонтон Макуте це обдурили, – бо вони явно не помітили Морську Відьму як її укриття.
  
  
  На підлозі у шафі лежала дюжина пар взуття. За ними, біля стіни, стояла пара блискучих чорних капелюшних коробок. Коли я побачив їх, щось загуло у мене в голові - я вважаю, давня звичка і досвід - і в мене виникло відчуття, що якимось чином було не так. Ліда не була з тих дівчат, які носять капелюхи.
  
  
  Я витяг капелюшкові коробки на світло і відчинив їх.
  
  
  Вона повільно кивнула головою. «Я сказав тобі це вчора увечері. Я маю тобі довіряти. Я не маю жодного вибору."
  
  
  Я кивнув у відповідь. «Ти так має рацію, Лідо. По різному. На даний момент я - єдиний ваш захист від тонтон-макуту. І якщо я хочу обдурити вас, все, що мені потрібно зробити, це віднести цей плавучий арсенал до батареї і перетворити вас на митницю та берегову охорону. Тобі буде не менше п'яти років, і люди Папа Дока чекатимуть на тебе, коли ти вийдеш. Вони не забувають.
  
  
  Вона придушила позіхання. - Гадаю, ви облетіли весь човен. Ви все знайшли? »
  
  
  Я посміхнувся їй. "Ти знав, що я буду".
  
  
  "Так. Я знав би. Так що ти збираєшся з цим робити?"
  
  
  Я думав про це. Я ще не прийшов до рішення, але сказав: "Єдине, що я можу зробити, це викинути все це обладнання за борт, як тільки ми вийдемо в море".
  
  
  Її очі знову звузилися, але вона зробила лише легкий жест роздратування і сказала: Усі ці гроші, Нік! Ми так багато працювали, так довго збирали, йшли на такі жахливі жертви, щоб отримати це. Я хотів би врятувати все, що можу».
  
  
  "Подивимось", - сказав я їй. "Не обіцяю. І не намагайся мене обдурити, Лідо. HIUS зібрав ці гроші для викупу доктора Ромери Вальдеса, а не для покупки зброї, щоб ви могли переслідувати Папа Док. У певному сенсі ви розтратили ці гроші і направили їх на власні цілі. Це ще один реп проти вас, якщо ми колись захочемо його використати.
  
  
  Цього ранку вона прикрила ковдрою її груди, м'які і розслаблені. Я згадав, як вони підходили твердо і твердо, коли вона була схвильована. Її посмішка була глузливою.
  
  
  "Ви ніколи не зможете змусити його приклеїтися", - сказала вона. «Я Чорний лебідь, пам'ятай! Мої власні люди ніколи не переслідуватимуть мене. І в будь-якому випадку цей виродок Дювальє ніколи не збирається викуповувати лікаря Вальдеса. Ніколи! Він дражнив нас лише останні два роки. Насміхається з нас і намагається підтримувати контакт, щоб його привиди могли знайти нас і знищити нас одного за іншим. Усе це знаю давно. Тож є кілька інших. Це було моє, наше рішення витратити гроші на цей човен та зброю, піти туди, вбити тата та захопити уряд».
  
  
  Я також так думав. Маленьке тверде ядро, меншість у HIUS, очолюване цією дівчиною, придумало шалену ідею вторгнення на Гаїті. Я сумнівався, що рядові члени HIUS знали щось про плани. Все, що вони внесли, – це гроші – гроші, які Ліда Бонавентура використала по-своєму.
  
  
  Я підвівся з стільця. "Добре бувай. У нас буде багато часу поговорити дорогою до Гаїті. Чому б тобі не прийняти душ, не одягнутися та не приготувати нам сніданок? Я хочу пливти вниз за течією за годину».
  
  
  Вона відкинула ковдру і вискочила з ліжка, її великі груди тремтіли. На ній все ще були білі панчохи та пояс із підв'язками. Вона підійшла до мене, скуйовдила мені волосся і, сміючись, поцілувала в щоку.
  
  
  Ти дійсно збираєшся це зробити, Нік? Ви збираєтесь за лікарем Вальдесом?
  
  
  "Ми йдемо за доктором Вальдесом", - сказав я. "Ми збираємося спробувати вивести його". Нема рації говорити їй, що, якщо я не зможу витягти Вальдеса, мені доведеться його вбити.
  
  
  Я пильно глянув на неї. «AX намагатиметься стримати обіцянку, дану вам ЦРУ. Я намагатимусь щосили. Але зрозумійте одну річ - за перших ознак вашого мавпячого бізнесу вся угода зірветься. Ти зрозумів?"
  
  
  Ліда нахилилася, щоб трохи поцілувати мене. «Не буде, – пообіцяла вона, – жодних мавпячих справ. Я довіряю тобі, і ти довіряєш мені».
  
  
  Вона трохи вдарила мене і відступила. Вона вдарилася і потерлася, перекотилася на мене животом і побігла у ванну. Сміється. Вона зачинила двері, і за мить я почув, як почався душ.
  
  
  Я пройшов рубку і пильно подивився на пристань для яхт. Я не хотів, щоб хтось помітив павутину та кобуру. Том Мітчелл був у дальньому кінці стикування, притулившись до купи і поник, сигарета горіла в роті. Він виглядав побитим.
  
  
  Я крикнув йому: "Привіт, Томе!"
  
  
  Він різко випростався і махнув мені рукою. Ранок був м'який, перламутровий, над Гудзоном пливли шари вологого сірого туману.
  
  
  Я постукав кобурою. «Тепер я зрозумів, Томе. Іди додому та поспи. І спасибі. Сьогодні ти мені не знадобишся - за кілька хвилин я піду.
  
  
  Він спустився з причалу туди, де плавуча качка-абордаж вела до крейсера. Він виглядав пухким, товстим і старим. Він зупинився і шпурнув дупу у воду. "Ви злітаєте, га?"
  
  
  "Та вже. Замовлення. Ще раз спасибі, Том, і бережи себе. Обов'язково переведіть у готівку цей ваучер».
  
  
  Він почухав лисину і втомлено посміхнувся мені. «Я готівку це. Боже, Ніке, я б хотів поїхати з тобою».
  
  
  Я посміхнувся йому. - Ні, Томе. У будь-якому випадку ти занадто старий. Ти сам це сказав. До побачення, Том. Можливо, я побачу тебе знову, і ми його зв'яжемо, як раніше».
  
  
  "У будь-який час", - сказав він. «У будь-який час, Нік. До побачення, друже.
  
  
  Він підняв руку, потім обернувся і пішов назад до стикування. Він не озирався. Я пірнув у кабіну і оглянув двигун. Через хвилину я почув, як машина завелася, і я поїхав. До побачення, Том.
  
  
  Я досить добре перевірив її, і коли повернувся до каюти, Ліда вже приготувала сніданок. Бекон, яйця, тости та ще каву. Ще вона зробила мені сюрприз: на ній була зелена військова форма, маленька кепка Кастро і на кепці, а на кожному плечі в неї були по одній срібній зірці.
  
  
  Я дивився на неї. «Так тепер ти бригадир, га? Знаєш, ти теж якийсь псих. Якщо хлопці Папа Дока зловлять тебе на цьому знаку відмінності, на тебе навіть не чекають. Вони тебе пристрелять із-під контролю.
  
  
  Вона скривилася мені. "Я знаю. Вони все одно стрілятимуть у мене, зірки чи ні. У будь-якому разі, коли ми зійдемо на берег, я їх не одягну.
  
  
  Я кивнув їй. «Це страшенно вірно, дорога. Пам'ятай це. Але якщо ви хочете грати генералом на шляху вниз, мені байдуже. Тільки не дерзай. Пам'ятайте, що ви все ще в команді – і роботи у вас буде багато”.
  
  
  Поки ми їли, я сказав їй, що ми вирушимо в дорогу, як тільки сніданок закінчиться. Вона виглядала сумнівною.
  
  
  "В денний час? Чи не краще почекати до темряви?
  
  
  Я похитав головою. «Ризик мінімальний. Привид не помітив Морську Відьму, інакше нас тут не було б. Ти точно не будеш.
  
  
  Вона кинула на мене швидкий погляд. „Я знаю. Я був би мертвий».
  
  
  "Так. Так що я думаю, що спуститися з нею по річці безпечно. Ми обійматимемо берег Джерсі, і як тільки ми увійдемо в потік гавані, нас ніхто не потурбує".
  
  
  Був один невеликий ризик, про який я не згадав. . Якби «Тонтон-Макут» помітили крейсер і з якоїсь причини припинили свій рух і побачили, як ми йдемо, вони мали б досить гарне уявлення, куди ми йдемо.
  
  
  Це може означати приймальний комітет Гаїті. Я мав ризикнути.
  
  
  Я ввійшов у рубку, зняв сітчастий пояс і кобуру і сховав їх у шафці. Я не хотів, щоб мене зацікавив поліцейський катер. Я відкрив радіоблок у кутку рубки та перевірив обладнання. Це було непогано - телефон з корабля на берег та приймач CW. Ліда увійшла в рубку і стала поруч зі мною, поки я оглядав речі.
  
  
  Виникла помилка, і в трансівер був вставлений ручний ключ. Я вказав на ключі. Ти вмієш поводитися з ключем? Ви знаєте International Morse?
  
  
  Вона похитала головою. "Я не. У нас є… був… радіоаматор. Хуан збирався… яке це тепер має значення?
  
  
  «Напевно, ні, – визнав я. «Проте ви ніколи не знаєте. І я не можу все зробити».
  
  
  Я клацнув перемикачем на консолі, і спалахнуло зелене світло. У мене нічого не було з помилкою, але ручна клавіша, з якою я справляюся досить добре, і тепер я натиснула клавішу кілька разів, і з динаміка пролунав тонкий вереск. Я надів навушники, натиснув кнопку CQ і відрегулював ноніус і гучність до тих пір, поки код не став гучним і чітким, п'ять на п'ять. Я відклав ключ, повернув циферблат і послухав, як кілька ривків працюють один з одним. Тоді у мене з'явилася ідея, і я відправив CQ на станцію AX на віддаленому острові біля узбережжя Південної Кароліни. Я дійсно не очікував, що зможу проїхати, тому що рух був щільним, а я рухався з поганої місцевості, на рівні моря і відбивав сигнали від Палісадів.
  
  
  Але за хвилину пролунав гучний і пронизливий сигнал: R - вперед, N3 - R - вперед - K-
  
  
  У мене не було повідомлення, але чомусь я відчув себе краще, коли почув, як вони увійшли. Слабкий зв'язок із моїми людьми, але зв'язок все одно.
  
  
  Я вдарив по ключу. До - тестування - До - тестування - AR-
  
  
  Відповідь прийшла як привид. К – АР – Тиша.
  
  
  Я вимкнув тумблер, віддав кілька наказів екіпажу і пішов запускати двигуни. Екіпаж непогано впорався з ліскою, і я підтримав Sea Witch під час припливу і направив її вниз за течією по діагоналі, щоб отримати деякий захід і обійняти далекий берег. Сонце зайшло за обрій і перетворило плоский свинцевий колір річки на золото та срібло. Далекі плеси були порожні, багато вільної води, але вгору за течією повзла пара буксирів, а на північ від дока Кон-Ед лежав товстий білий танкер.
  
  
  Сьогодні я обманював її з кабіни, не бажаючи виділятися більше, ніж потрібно. Засмалений генерал підійшов до мене і поцілував мене у вухо, і я сказав їй піти.
  
  
  "Провести цю витівку в гавані не буде весело і весело", - сказав я їй. "Знайди, чим зайнятися". Цікаво, коли вона пропустить гроші і якою буде її реакція.
  
  
  «Вимий посуд», - сказав я. «Ви – команда, і мені подобається акуратний] камбуз. І було б непогано, якби ви залишилися під укриттям1, доки ми не вийдемо в море. Немає сенсу ризикувати».
  
  
  Це було добре, виходило від мене. Ризикувати? Вся ця божевільна місія була випадковістю – і до того ж невеликою випадковістю. У мене з'явилося дуже неприємне передчуття щодо цієї угоди.
  
  
  "Подивися, чи зможеш ти отримати морський прогноз", - сказав я їй. "І дайте мені знати".
  
  
  Не те щоб це мало значення. Мені все одно довелося вийти в море, бо менше, ніж ураган, не вразило б Хоука. У мене був наказ.
  
  
  Ліда розумно відсалютувала мені і насмішкувато посміхнулася. «Так, так, сер. Це має бути зроблено».
  
  
  На той час вона знову була колишньою прекрасною. Ранкові мігрені закінчилися, і вона була сповнена надій та хвилювання. Я б багато віддав, щоб зараз заглянути до її мозку. Це могло б допомогти, тому що у нас була довга бичача сесія, і мені було цікаво, скільки брехні вона збиралася мені сказати і як я міг би виявити та відкинути їх. І скільки брехні мені доведеться їй сказати? "Не багато", - подумав я. Мені б не довелося багато брехати. Я міг просто пропустити деякі речі.
  
  
  Ліда залишилася в рубці, поки я працював із «Морською відьмою» через потік машин, під вузьким мостом та у зовнішню гавань. Наближався круїзний лайнер, йшла пара іржавих волоцюг, і біля Шипсхеда я натрапив на зграю рибальських човнів. Жодного справжнього поту. Досить скоро ми почали трохи котитися та качати, і я відчув відкрите море під Sea Witch. Вона була добре завантажена, їхала низько та стійко. Я повернув на південь, і вона почала трохи покотитися по довгій плоскій хвилястій хвилі. За п'ять хвилин я почув звуки, що долинали з рубки. Тоді більше жодних звуків. Вона була у ванній кімнаті.
  
  
  За десять хвилин вона висунулася з рубки. Вона чіплялася за рамку і була найзеленішою темношкірою дівчиною, яку я коли-небудь бачив.
  
  
  Вона сказала: «Я хвора, Нік. Ооо, я така хвора! "
  
  
  Мені це сподобалось. По-справжньому хвора людина не може замишляти багато бешкетності, і я міг сказати по одному погляду, що у цієї дитини був дуже важкий випадок mal-de-mer.
  
  
  Я кивнув, не посміхнувся і висловив їй фальшиве співчуття.
  
  
  «Лягай», - сказав я. – сказав я. «Зазирни до аптечки. Я думав, що бачив там пігулки сьогодні вранці. Якщо тобі не стане краще, я прийду і приготую тобі велику миску густого тушкованого м'яса.
  
  
  «Б - ублюдок!» Вона затиснула рота рукою, повернулася і побігла.
  
  
  Катер берегової охорони підібрав мене прямо за Амброуз Лайт. Її звали Екскалібур, і вона увійшла, закручуючись, утворивши велике кремове коло, і я побачив, як її офіцери спостерігають за мною через окуляри. Я підняв праву руку і зробив рух до свого лівого зап'ястя. Я зробив це тричі. За мить її поворотник відповів, бліде око при денному світлі: R - AR -: Отримав і зрозумів.
  
  
  Екскалібур залишив мене і побіг на схід, доки не перетворився на крапку на горизонті. Потім вона повернула на південь і почала переслідувати мене берегом.
  
  
  Хоук був на висоті.
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  Морські прогнози цього разу виявились вірними, і хороша погода трималася. Я заправився до Вірджинія-Біч і попрямував до Кі-Уеста з Екскалібуром, який все ще переслідує мене. Одного разу я працював з нею на приймачеві CW відкритим кодом, і мені сказали, що вона супроводжує мене до східного кінця Куби, а потім залишить мене. Звідти я припустив, що вона прибіжить до Гуантанамо. У будь-якому випадку я збирався бути один у вузькій кишці між Кубою та північним узбережжям Гаїті.
  
  
  Ліда два дні була неабияк хворою дівчинкою, потім отримала морські ноги і почала приходити в норму. Трохи слабкий і блідий, але знову показує ознаки Чорного лебедя. Вона поки що не виявляла інтересу до сексу, і мене це влаштовувало. Врешті-решт мені довелося поспати і довіритися їй, і я заснув, і коли я прокинувся приблизно через 12 годин, вона сиділа в кріслі на гіроскопі і дивилася на мене. Будь вона проклята, якби в неї не було цього великого Уеблі в руках, обома руками, і вона вказала їм на мене, і він трохи трясся вгору, вниз і в сторони. Це була велика важка рушниця, вона була нервовою дівчиною, а я був дуже обережний. Я говорив м'яко, ніжно і посміхнувся до неї.
  
  
  «Краще подумайте, – сказав я. «Ви не можете керувати цим крейсером самотужки. І цей катер берегової охорони знає, що я командую і вони проведуть перевірку, перш ніж покинути нас. Якщо мене не буде поряд, вони ув'язнять тебе під варту, і в тебе будуть великі проблеми».
  
  
  Великий револьвер здригнувся, коли вона направила його до мене. Де гроші, сволота?
  
  
  "Ах це!" Я намагався здаватися веселим, ніби револьвер мене анітрохи не турбував. «Я сховав це. Не хвилюйся через це. Це безпечно, і ти повернеш його, коли все скінчиться.
  
  
  Вона виглядала злою, стривоженою і сумнівною. «Ви не зробили нічого божевільного? Як викинути гроші за борт? »
  
  
  Я повільно потягся за пачкою цигарок, але вона мене не застрелила, і я вирішив, що вже на гірці.
  
  
  "Використовуйте свою голову", - сказав я. «Хіба я схожий на людину, яка кине за борт сто тисяч доларів?»
  
  
  «Більше того, – сказала вона. «Майже сто п'ятдесят – і ні, думаю, ти б не став цього робити. Викинь це за борт. Але де ж це? »
  
  
  Я запалив, випустив дим у стелю і сказав: «Я не збираюся тобі цього казати, Лідо. Просто повір мені. Я думав, що в цьому вся ідея - що ми довірятимемо один одному. Якщо ми цього не зробимо, якщо не зможемо, ми можемо негайно припинити цю справу. У нас зараз лише половина молитви, і якщо ми боротимемося один з одним, у нас не буде жодних шансів. А тепер поклади цю прокляту гармату і перестань бути дурнем.
  
  
  Вона опустила револьвер, але її очі блиснули жовтими іскрами на мене. «Ці гроші – все, що в мене є у світі. Все, що у нас є – мої люди. Я несу за це відповідальність».
  
  
  «Неправильно, – сказав я. «Я несу за це відповідальність. Це гроші на вторгнення, і вторгнення не буде, тож зараз вони вам не потрібні. Розкажу, що я зроблю - перед тим, як ми вирушимо до Гаїті, я покажу вам, де це. Я не віддам його тобі, але покажу, де вони сховані. Добре?"
  
  
  Це було недобре, але їй довелося змиритися з цим. Вона кивнула і кинула Веблі на килим поруч із стільцем. "Думаю, я знаю, де вони, - похмуро сказала вона, - але я не можу зрушити ці ящики".
  
  
  Я міг це зрозуміти. Я можу підняти 300 фунтів, і якби я спітнів, прибираючи ящики назад у шафку на форпиці.
  
  
  Я взяв Webley та посміхнувся їй. «До чого цей мушкетон із усіх гармат, які у нас є на борту? Ви насилу утримуєте його».
  
  
  Вона знизала плечима і не хотіла дивитися на мене. «Він виглядав чималим, щоб убити тебе, і він уже був заряджений. Я… я дійсно не дуже знаюся на зброї, Нік.
  
  
  Я викинув обойму з Webley. Чи не велика втрата. "Не дозволяйте своїм військам дізнатися про це", - сказав я. « Передбачається, що лідер має вміти робити все, що потрібно військам, і робити це краще».
  
  
  Вона затулила обличчя руками і заплакала. Я дивилася, як сріблясті сльози котяться її світлими кавовими щоками. Нерви. напруга. Морська хвороба що завгодно. Я легенько поплескав її по плечу, не висловлюючи співчуття, бо знав, що насправді вона цього не хотіла.
  
  
  «Вигукуйте, - сказав я. «І повір мені, дитинко. Заради нас обох.
  
  
  Я підійшов до флайбриджу, відключив її від гіроскопа і взяв на себе шахрайство. Ліворуч від мене, як чорна плямка на внутрішній стороні синьої чаші, Екскалібур переслідував нас.
  
  
  Це було не для мене, але Хок сказав, що Кі-Уест, а отже, і Кі-Уест, так і має бути. Як би там не було, я вирішив дістати там паливо та воду, взявши з собою достатньо і того, й іншого, щоб доставити мене на Гаїті та назад. Назад? Я не особливо розраховував на спину, але якби ми це зробили, мені не хотілося б залишитися без палива та води десь у центрі Карибського моря. Ми обійшли край Флориди і попрямували до Кі. Я стояв на цілодобовій радіохвилі з Екскалібуром, і коли я вирушив на захід, вона була спантеличена, виникла якась плутанина з приводу наказів, і вона увійшла в гучномовець, щоб поставити мені запитання.
  
  
  Я пояснив, що маю замовлення на Кі-Уест, і за мить знову прийшов сигнал, щоб продовжити рух. Навіть сигнал здавався трохи спантеличеним і незадоволеним, і я знав, що відчував командир катера - він працював у темряві за вказівкою з Вашингтона, і він не знав, що, чорт забирай, усе це було.
  
  
  Затока була млиновим ставком. Погода трималася, квітень був спекотний. Я роздягнувся до пояса, прибрав люгер і туфлі на шпильці в шафку і почав відновлювати свою засмагу. Ліда звикла носити дуже короткі шорти та недоуздок. Вона знову була в хорошому настрої і співала, займаючись своїми справами. Просто перед Кі-Уестом, коли я мав крейсера на гіроскопі, вона раптово схопила мене в рубці, і ми якийсь час каталися по підлозі, і я отримав ще одну справжню роботу. Це було добре і збуджуюче, і я не заперечував проти того, як вона впивається в мене зубами.
  
  
  Коли все закінчилося і вона залишилася задоволеною, вона, як завжди, була дуже крутою та діловою. На цей час я досить добре з'ясував її емоційні патерни і тільки сподівався, що вона не відхилиться від них, коли ми дійсно приступимо до справи.
  
  
  Я привів Морську Відьму біля підніжжя Дюваль-стріт. Замість того, щоб пришвартуватись, я поставив саморобний якір і взяв човен. Не бажаючи спокушати Ліду більше, ніж потрібно, я взяв із собою ключі і, про всяк випадок, кілька життєво важливих замків від двигунів. Ліда спостерігала за цим із сардонічною посмішкою.
  
  
  «Взаємна довіра, га?» Її посмішка була білою та кислою. "Здається, це не працює в обох напрямках, чи не так?"
  
  
  Я поцілував її в губи і погладив її поперек. «Я довіряю тобі», - збрехав я. «Але я маю виконувати накази, інакше я потраплю в перев'язку. Накази не повинні мати жодних шансів».
  
  
  "Ха".
  
  
  Я втримав її від себе і посміхнувся. «У будь-якому разі, якщо твоє серце чисте, і ти не збираєшся ніяких мавпячих справ, яке це має значення?»
  
  
  Відштовхуючись у шлюпці, я сказав: «Тримайтеся подалі від палуби, наскільки можете. Тримайтеся подалі від очей. У Кі повно кубинських біженців і бог знає хто ще - можливо, деякі з тонтон-макутів. Ми не хочемо, щоб тебе помітили.
  
  
  Вона трохи помахала мені і майже бігла до рубки. Все, що мені потрібно було зробити, це згадати про Тонтон Макаут, і вона злякалася. У цьому було щось більше, ніж я розумів.
  
  
  Я не знав, кого шукаю. Угода полягала в тому, що агент AX зв'яжеться зі мною, коли я вийду на берег із Sea Witch. Я нехтував човном і піднявся сходами. На мені був зелений комбінезон, біла футболка і яхтовий кашкет, і я сподівався, що виглядаю як будь-який інший моряк, що працює неповний робочий день, на невеликому кораблі,
  
  
  Я не був готовий до старого, але він був особисто. Яструб. На ньому був м'ятий костюм із бавовняної тканини та біла сорочка з спітнілим коміром та жахливою краваткою. На сивій голові в нього була нова панама, що він, мабуть, вважав розпусним.
  
  
  Він підійшов до мене, простяг руку і загарчав на мене: «Привіт, синку. Радий вас бачити. Ви схожі на пірата.
  
  
  Я посміхнувся йому. Він курив одну зі своїх дешевих сигар і виглядав як фермер, який приїхав до міста подивитися пам'ятки.
  
  
  Я сказав: "Усі мені так кажуть, сер".
  
  
  Він опустив мою руку і примружився на жаркому суворому сонці. "Та вже. Я вважаю. Давай. У нас мало часу. Я мушу негайно повернутися до Вашингтона, і нам належить багато чого вивчити. Багато чого сталося».
  
  
  Я пішов у ногу з ним. "Мабуть", - сказав я. "Щоб ви прийшли сюди особисто".
  
  
  Старий похмуро кивнув. «Спекотно і стає все спекотніше. Просто щоб підказати вам, я скажу, що це може бути так само тяжко, як кубинська ракетна криза».
  
  
  Я тихенько свиснув. «Підступний. Дуже підступно. Я думав, що все, що мені потрібно зробити, це піти і вирвати цього Вальдеса із зубів Папа Дока.
  
  
  "Це теж", - сказав Хоук. «Це теж – але набагато більше».
  
  
  Він підвів мене до хардтоп Chevy і вручив ключі. Ви їздите. І можеш розслабитися – про всяк випадок нас прикривають троє чоловіків. Напевно, марна трата часу, бо я думаю, що Тонтон-Макут втратив тебе та дівчину на даний момент».
  
  
  «Залишіть нас молитися, – сказав я.
  
  
  Він глянув на затоку, туди, де тільки-но було видно Екскалібур, потім похмуро посміхнувся мені вставними зубами. "Як у вас справи з супроводжуючими?"
  
  
  "Просто добре. Тільки шкіпер, здається, не розуміє, в чому річ.
  
  
  Хоук коротко засміявся. «Він не робить. Це була спішна робота – мені довелося перестрибувати через канали та йти прямо до Людини».
  
  
  Я завів Шевроле. "Куди?"
  
  
  «Просто їдь. Я скажу тобі
  
  
  Я дивився у дзеркало, коли виїжджав на корок. «Форд» з двома чоловіками виїхав з узбіччя і пішов за нами. Коли я наблизився до світлофора, червоний лімузин вилетів зі стоянки і промайнув поперед мене.
  
  
  Я глянув на Хоука. «Я почуваюся в такій безпеці, бос. Знаєш, ти зіпсуєш мене всією цією безпекою. Я можу звикнути до цього».
  
  
  Він зробив кислу гримасу. "Не треба. Незабаром ти будеш сам. Візьми наступний провулок».
  
  
  Ми трохи погралися, поки Хоук дивився у дзеркало. Дотримуючись його вказівок, я проїхав на «шевролі» повз музей Ернеста Хемінгуея і через Трумен-авеню, щоб обігнути Гарнізон-Байт. Було багато чартерних човнів. Ми кружляли і прорізали старі черепаші краали і зрештою опинилися перед приватним будинком на Грін-стріт. Хоук сказав мені під'їхати до будинку. Червоний MG повернув перед нами за ріг і зупинився. "Форд" зупинився в півкварталі позаду нас.
  
  
  Хоук бурчав. «Чортова нісенітниця, але я маю це зробити. Не думаю, що близько семисот миль звідси є головоріз. Давай, Нік.
  
  
  До Гаїті було трохи більше семисот миль.
  
  
  Просто щоб трохи підбадьорити його, я сказав: «Ось що капітан «Пуебло» думав про північних корейців».
  
  
  Він просто хмикнув і не відповів мені.
  
  
  Хоук відчинив двері, і ми увійшли у велику прохолодну вітальню із запахом пилу. Всі штори були опущені, задернуті штори. Хоук вийняв із внутрішньої кишені пачку обгортки із цибульної шкіри та кинув мені. Він був надрукований дрібним шрифтом з одним інтервалом і налічував близько двадцяти сторінок.
  
  
  «Прочитайте це, – сказав він. "Не зараз. У вільний час дорогою на Гаїті. Потім знищіть його. Як поживає суб'єкт?»
  
  
  Я сказав, що в неї все гаразд, і швидко і стисло виклав йому події, що відбулися після перестрілки в церкві вуду. Він продовжував кивати, жувати сигару та не перебивав.
  
  
  Коли я закінчив, він сказав: «Дивися на неї щохвилини. Я думаю, що вона і HIUS знаходяться на рівні, який бажає позбутися цього доктора Вальдеса, але, з іншого боку, вони можуть захотіти його увійти. Ми знаємо, що вони хочуть, щоб він став наступним президентом Гаїті. Тобто мулати. Еліта. Вони хочуть повернути свою землю, свої плантації тростини та кави, і для цього їм потрібно вбити Папу Дока і замінити його цим Вальдесом. Знаєш, він також мулат.
  
  
  Я не знав і сказав про це. Хоук махнув рукою.
  
  
  "Незалежно від того. Яка різниця, що доктор Вальдес ще й фізик. Теоретик, але все ж таки фізик. Принаймні, він був у Колумбії до того, як тато Док схопив його, і я не думаю, що він багато забув за п'ять. років Це щось для тебе означає, Нік?
  
  
  Це було так. "Це починає звучати трохи знайомо і некрасиво", - сказав я.
  
  
  "Це. Ви пам'ятаєте ті ракети "Сайдвіндер", які нещодавно вкрали в Бонні? Це мало бути відправлено до Москви?»
  
  
  Я сказав, що згадав.
  
  
  Хоук засунув у рот нову сигару. «Вони так і не доїхали до Москви. Їх знову вкрали в дорозі, і вони опинилися на Гаїті. ЦРУ пощастило із цією інформацією. Нещодавно берегова охорона затримала кубинського біженця. Він був співробітником кубинської розвідки та був досить добре застрелений, коли його взяли на борт катера. Перед смертю він переконав хлопців із ЦРУ, що Папа Док має ракети, створені на зразок Сайдвіндера, і що він намагається розробити для них атомні боєголовки. Кастро знає це і ось-ось збожеволіє. Ти бачиш це?"
  
  
  Я бачив це. Якби Папа Док мав ракети і якби він міг озброїти їх ядерними боєголовками, він збирався домінувати на Карибах. Кожна маленька бананова республіка збиралася танцювати під його дудку.
  
  
  А лікар Ромера Вальдес був фізиком. Не дивно, що Папа Док відмовився викупити його за мільйон HIUS. Ліда мала рацію в цьому.
  
  
  «Вальдес був комуністом, коли був у Колумбії, – сказав Хоук. «ФБР і ЦРУ мають досьє на нього звідси до місця. Він ніколи не був активістом, лише рожевим салоном, але він був комуністом. Ми справді не хочемо, щоб він повернувся до Штатів».
  
  
  Я уважно спостерігав за ним: Ти дійсно хочеш його смерті?
  
  
  Хоук похитав головою. «Тільки у крайньому випадку, синку. Так каже Людина. Ви не повинні вбивати його, якщо немає жодної надії витягнути його». Він насупився і плюнув на підлогу сигару. «Я б не став так чинити, але Людина цього хоче, і я маю підкорятися наказам так само, як і всі інші. Але ми не можемо дозволити папі Доку тримати його.
  
  
  Я закурив. "Як ви думаєте, що з того, що ми знаємо, знає Ліда Бонавентура?"
  
  
  Старий похитав головою. «Я можу лише здогадуватись. У всіх своїх відносинах із ЦРУ вона грала дуже близько до жилета. Вони намагалися перешкодити один одному, вона й контакти ЦРУ, і, чорт забирай, я знаю, хто вийшов уперед. Тобі потрібно дізнатися у неї якнайкраще.
  
  
  "Вона повністю за те, щоб витягнути Вальдеса", - сказав я. «Принаймні вона мені так каже. І вона має знати, що він фізик та комуніст.
  
  
  Хоук кивнув головою. "Так. Вона це знатиме. Вона також знає, де саме на Гаїті тримають Вальдеса в полоні. Не дозволяйте їй обманювати вас, що вона цього не робить. Вона може доставити тебе прямо до нього. Ви знаєте, що вона Чорний лебідь?"
  
  
  "Я знаю.
  
  
  «Я розповів йому про зброю та уніформу, а також про те, що у мене на руках був BG.
  
  
  «Напевно, вона має на Гаїті досить гарну підпільну організацію, - сказав Хоук. «Вона планувала використовувати чорних як рядових членів своєї армії вторгнення. Вона має лише невелику групу мулатів».
  
  
  «Чому чорні пішли на це? Коли мулати повернуться до влади, чорним буде гірше, ніж за Дювалья».
  
  
  «Вони ще цього не знають, – сказав Хоук. «Під Папа Доком справи так погано, що чорні готові спробувати все. Коли вони прокинуться, буде пізно. Якщо вона зможе здійснити вторгнення.
  
  
  «Вона не збирається вчиняти ніякого вторгнення», - пообіцяв я [йому. - Добре, вона мила і розумна, але не така вже й хороша. Я тримаю її під контролем. Забудьте про вторгнення».
  
  
  Хоук зітхнув, відкинувся назад і втупився в стелю. «Добре, синку. Я довіряю тобі в цьому. Але вам все одно потрібно дістатися Вальдеса, вивести його з Гаїті або вбити його і повідомити нам, на якому етапі розвитку Папа Док досяг своїх ракет та атомних боєголовок. Останнє, що хоче зробити Людина у світі, – це знову окупувати Гаїті. Вони і так нас досить ненавидять, над нами все ще витає сморід домініканців, і зараз поганий час для неприємностей у Карибському басейні. Будь-коли невідповідний час, але зараз це було б вбивство. У нас достатньо справ Близького Сходу і В'єтнаму. Ти маєш зробити нам там роботу, хлопче, і тобі не буде жодної допомоги. ЦРУ підірвано до дідька, а в мене залишився один агент у Порт-о-Пренсі. Одна людина! Я хотів би його залишити. Але якщо справи підуть погано, і ви врятуєтеся втечею і зможете дістатися Порт-о-Пренса, він, можливо, зможе допомогти.
  
  
  Він розповів мені, як зв'язатися з цією людиною в Порт-о-Пренсі. Він продовжував говорити ще чверть години, по-справжньому напружуючи мене, я слухав, і з кожною хвилиною мені ставало гірше. Що мені дійсно було потрібно, то це полк морської піхоти - справжні стійкі морпіхи на кшталт тих, що окупували Гаїті з 1915 по 1934 рік. Я не мав морської піхоти. У мене був лише я. Коли я їхав на Шевролі назад на Дюваль-стріт, Хок розповів мені про Нью-Йорк.
  
  
  «ЦРУ має багато побоювань щодо втрати Стіва Беннета, але вони прикривають. Нью-йоркські поліцейські не знають, що відбувається, але вони чують щура, і їхні співробітники відділу вбивств не надто намагаються. Третій головоріз пішов чистим, а двоє інших мертві.
  
  
  «Я точно знав, що я маю один, - сказав я. "Я не міг бути певним в іншому".
  
  
  "DOA", сказав Хоук. "Він не розмовляв у машині швидкої допомоги".
  
  
  Хоук зі мною на пірс не виходив. Ми обмінялися рукостисканням, і він сказав: «Ретельно вивчи точність, синку. Це набагато більше, ніж я мав час. Переконайтеся, що його знищили».
  
  
  "Зроблю. До побачення, сер.
  
  
  Він показав на мене своєю викривленою рукою. «До побачення, Нік. Хай щастить. Я чекатиму відповіді від вас.
  
  
  Коли я плив човном назад до Морської Відьми, я міг тільки сподіватися, що його очікування не буде марним. Що він почує від мене?
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  Я пробігла стара Багамська протока, тримаючись подалі від кубинських вод. Фактично я просунувся так далеко на північ, що, повернувши на південь, щоб увійти в Навітряний прохід, я зміг розрізнити тьмяну пляму міста Метью за кормою.
  
  
  «Екскалібур», як вірний пес, якого вчать ходити, біг від мене ліворуч і на кілька миль тому. Як тільки я зайшов у коридор, вона скипіла, кружляла переді мною і подала знак:
  
  
  Залишаючи вас зараз - побачення згідно з інструкціями по виклику - до побачення та удачі -
  
  
  Я відчував себе самотнім і холодним, коли дивився, як вона йде. Її офіцери і люди дивилися на нас через окуляри, і, почуваючи себе таким самотнім, як і я, я не міг не посміхнутися. День, проведений у Кі-Уесті, Ліда перетворила на топлес. Вона сказала, що їй потрібне сонце на грудях, і до біса купу Томів, що підглядають.
  
  
  «Ви ексгібіціоністка, - сказав я їй, - і зводите з розуму багатьох хороших охайних американських хлопців з їхніх рокерів. Онанізм засуджується в береговій охороні, і ви заохочуєте його. У цьому випадку ходити без бюстгальтера, мабуть, є зрадою».
  
  
  Їй було начхати, і вона так сказала. Мені було начхати на себе, і мені доводилося сміятися щоразу, коли я думав про те, що, мабуть, думають офіцери та солдати катера. Особливо шкіпер. Він знав, не знаючи подробиць, що я виконував серйозне завдання, і, мабуть, його стара стара душа шокувала, спостерігаючи, як ми граємо в «Морську відьму». Мені було цікаво, чи помістить він це в журнал чи включить у свій звіт у Вашингтон, і яким буде вираз обличчя Яструба, коли він прочитає звіт.
  
  
  Ліда підійшла до мене, і ми спостерігали, як катер I зникає за обрієм. Вона стояла позаду мене, її груди торкалися мого голого тіла і торкалися мого вуха своїми вологими губами. На цей раз ми вже дуже полюбили одне одного.
  
  
  «Екскалібур» зник з поля зору.
  
  
  "Вона зіткнеться з Гуантанамо", - сказав я. «Дайте команді невелику відпустку, візьміть трохи запасів і поверніться сюди, щоб вирушити до круїзу станцією. Я просто сподіваюся, що ми знову побачимо її».
  
  
  "Амінь", - сказала Ліда. Вона Вона кинула на мене гострий, схвильований погляд
  
  
  змовника і я майже чув, як вона кипить усередині. Ми збиралися перейти до дрібниць, і вона була щаслива та готова.
  
  
  На заході сонце падало швидко і пишно розфарбовувало прохід. Лаванда, золото, малиновий та синьо-фіолетовий. Випадкові літаючі риби ковзали у срібному блиску. Море було спокійне, воно текло довгими, дрібними, зеленими коритами, увінчаними мереживом, і пасатний вітер з Африки рівномірно обливав наші обличчя вологою прохолодою. Іншого корабля було видно, і з наближенням ночі це мене цілком влаштовувало. Із цього моменту це буде дуже складно.
  
  
  Я міцно вдарив її по дупі і сказав, щоб вона приготувала вечерю. Потім я заглушив двигуни, не наближаючись до неї, і ввімкнув гіроскоп. Тепер у мене виникла низка проблем.
  
  
  Я прочитав та запам'ятав точну інформацію, яку дав мені Хоук, а потім знищив її. Це був біль голови, більше нічого, крім роботи, проблем і небезпек, але з цим нічого не вдієш. Це також значно збільшило кількість персонажів - те, без чого я міг би обійтися, - тому що з цим супом вже надто багато кухарів дуріли. Я читав про Поля Пентона Тревеліна і іноді бачив його рідкісні та застарілі фотографії, але тепер мені, можливо, доведеться зустріти цього дивного персонажа в тілі. Можливо, мені навіть доведеться вбити його.
  
  
  П.П. Тревелін, як його зазвичай називали, був ексцентричним мільярдером, який оселився на Гаїті на постійній основі. Хоук коротко визнав, що в AX не так багато інформації про PP, а те, що у них було, застаріло і не дуже надійно. П.П. був загадковою людиною, пустельником і лютим фашистом, а він і Папа Док були такими ж крутими злодіями, якими вони, безперечно, були. П.П. змушував Говарда Хьюза виглядати буйним екстравертом та мати більше грошей, ніж Гетті. Найостаннішою його фотографії було двадцять років.
  
  
  П.П. також був головою розвідувальної служби Папа Дока та вклав у це гроші. Це був П. який тримав доктора Ромеру Вальдеса у своєму величезному маєтку недалеко від руїн палацу Сан-Сусі та недалеко від Цитаделі. Це було моє припущення, а також ЦРУ та AX, що містер Тревелін називав багато мелодій Папа Дока.
  
  
  Ліда також так думала і визнала, що витягти Вальдеса з лап PP буде непросто. Людина мала особисту армію! Це зробило мене противником двох армій – Папа Дока та П.П.
  
  
  Я все ще думав про це, коли вона покликала мене піти. Я викинув цигарку за борт і востаннє озирнувся. Сонце село, і кольори зблікли, але в тихій неосяжності сутінкового моря була якість спокою та безтурботності, які охопили і утримували мене, тим більше, що я знав, що, можливо, пройде багато часу, перш ніж я знову почуваюся. Якщо колись. Це мало бути нелегко, і я відчув себе явно не у своїй тарілці.
  
  
  Після обіду я сказав Ліді дістати всі наші карти та записи та підготувати їх до останньої військової поради. Я пішов нагору, заглушив двигуни і поставив морський якір на Sea Witch. Тепер було зовсім темно, на сході виднілася лише смужка місяця. Ця ділянка проходу була у нас, і я не включав жодних ходових вогнів. Після останньої перевірки я пробрався через завалений мотлохом каністри з маслом і водою і повернувся в рубку. Ліда вдягла недоуздок і легкий светр, щоб уникнути невеликого холоду, і уважно переглядала таблиці та обрізану пачку нотаток.
  
  
  Я закурив для нас обох і крізь дим глянув на графіки. «Добре, – сказав я. «Давай займемося цим. Я хочу сьогодні ввечері зіткнутися з Тортугою і сховатися, поки не розвиднілося. У тебе є хтось на цьому острові?
  
  
  Вона кивнула і насупилась, дивлячись на карту, облизавши губи довгим рожевим язиком. «Кілька людей, так. Якщо нічого не сталося».
  
  
  Ви можете зв'язатися з ними без небезпеки для нас?
  
  
  Я уважно спостерігав за нею. Ми були разом досить довго, щоб я знав, коли вона брехала чи навіть думала про брехню. Тепер я насупився. «Ви б чули, чи не так, якби щось трапилося? Ви – Чорний лебідь, господиня».
  
  
  Вона кивнула, але кинула на мене їдкий погляд. «Я маю на увазі нещодавно, Нік. У Нью-Йорку я почув би, так, але останні кілька днів ми були трохи відірвані, так?
  
  
  У цьому вона мала рацію. За винятком того, що кілька разів працював з Екскалібуром, я дотримувався найсуворішого радіомовчання, і з Порт-о-Пренса не було жодних передач, що вказували на проблеми. Ми постійно стежили за Радіо Гаїті. Це, звичайно, ні чорта не означало. Папа Док - дуже потайлива людина.
  
  
  «Добре, – сказав я. «Нам доведеться ризикнути. На Тортузі багато людей? Це був острів біля північного узбережжя Гаїті, приблизно за 20 миль від Порт-де-Пе на материку, і старовинний приватний притулок.
  
  
  Небагато. Кілька рибалок і кілька негрів. Там небагато.
  
  
  Де ми можемо сховати човен і замаскувати його?
  
  
  Вона кивнула головою. "Ніяких проблем. Безліч бухт та заток. Тебе турбують повітряні патрулі?
  
  
  Я був страшенно стурбований повітряним патрулем і сказав про це.
  
  
  Папа Док не мав багато військово-повітряних сил, а в мене їх не було, і достатньо одного літака, щоб виявити човен, яким не повинно бути.
  
  
  Потім вона порушила стару і хвору тему. Ми сперечалися про це всю дорогу з Кі-Уеста.
  
  
  «Якби ти тільки дозволив мені використовувати радіо, Нік! Я міг би покликати своїх людей на материк, і це було б набагато простіше, ніж це робити, як ви хочете. Я-"
  
  
  "Ні, чорт забирай!" Я сильно вдарив по столу долонею. Любителі часом діють мені на нерви.
  
  
  "Так буде легше", - продовжив я. «Простіше Папі Доку і цьому П.П. Тревелін. Як мені дізнатися, скільки у них пеленгаторів та станцій моніторингу? Про це просить передача на материк, Ліда. Вони нас виправлять і все. Кінець історії. Кінець із нас. І більше не згадуй про це! "
  
  
  "Так капітане. Я не буду”. У її посмішці була знайома глузування.
  
  
  "Ми дотримуємося мого початкового плану", - сказав я. «Ми лежимо на Тортузі, доки ви встановлюєте контакт та відправляєте його своїм людям на материку. Тільки усно. Жодних нотаток. Ваш посланець призначатиме зустріч на материку сьогодні ввечері. Так воно й буде».
  
  
  "Звичайно, Нік".
  
  
  «Ще одне, – продовжив я, – я не хочу, щоб хтось із твоїх друзів прибув на борт «Морської відьми». Якщо вони спробують, то мені доведеться їх пристрелити. Отримай це прямо, Лідо. Тому що я зроблю це, і якщо стрілянина почнеться зарано, ми приготуємося. З таким же успіхом ми могли б надіслати тату Доку телеграму.
  
  
  Вона побачила в цьому сенс і без посмішки погодилася. „Я знаю. Я особливо не хочу, щоб чорні знали, що у нас на борту, бо вторгнення бути не повинно. У них… у них можуть бути власні ідеї».
  
  
  Я не міг утриматися від глузування. Протягом останніх кількох днів спільного використання човна та ліжка ми досягли тієї вільної, легкої та зручної стадії, коли ми не заперечували проти гострих слів чи страху образити один одного.
  
  
  Я сказав: Чорні вас трохи турбують, чи не так? Ви повинні їх використовувати, тому що вас, смаглявих, мало, але ви їм не довіряєте. Я розумію вашу точку зору – ви, мулати, робите революцію, а потім втручаються чорні, захоплюють владу та вішають вас разом із Папо Доком».
  
  
  Ліда знизала плечима. «Якби я вторгався, я б турбувався про це, але, оскільки вторгнення бути не повинно, це не має значення. Забудь про вторгнення, Нік. Я обіцяю не пробувати жодних хитрощів.
  
  
  Я подумав, що обіцянка коштувала приблизно пів гаїтянського гурту. Ні копійки.
  
  
  Вона доклала палець до таблиці, потім взяла олівець і зробила відмітку. «Саме тут, на північно-західному узбережжі Тортуги, є затока та річка. Насправді лише струмок, але він має бути досить глибоким для Морської Відьми.
  
  
  “Немає проблем. У нас є глибиномір. Ми можемо запровадити її повільно, наскільки вона захоче. Трохи ризиковано, але ми маємо ризикнути».
  
  
  Я боявся зациклюватись на барі.
  
  
  Вона засунула олівець у своє густе волосся і посміхнулася мені. «Все має бути гаразд. Востаннє, коли я був тут, я був на човні, який приваблює більше, ніж ми, і ми не мали ніяких проблем. Увійшовши до гирла струмка, ми можемо лягти на бік, і пальми приховують нас».
  
  
  Я спостерігав її очі. "Коли це було? Востаннє ви були тут?"
  
  
  «Близько трьох місяців тому. Я сказав тобі це одного разу. Я приїжджаю на Гаїті, коли хочу».
  
  
  Вона сказала мені, якщо подумати.
  
  
  Я сказав: Ви вже тоді готували вторгнення?
  
  
  Її темні очі були щирими та холодними. „Я був. Я вже тоді знав, що Дювальє не збирається викуповувати доктора Вальдеса, що він лише підігрує нам».
  
  
  Я кивнув головою. "Добре. Потім робимо так, як планували. Ми використовуємо ваших людей вторгнення і маршрут вторгнення, але без вторгнення. Що ви збираєтеся сказати своїм людям? Ми повинні використовувати їх, щоб вони не знали, що вони використовуються».
  
  
  Ліда насупилась і облизнула губи. "Я знаю. Це може бути трохи складно і навіть небезпечно. Можливо, мені доведеться трохи збрехати.
  
  
  Я посміхнувся їй. "Для тебе немає проблем, малюк".
  
  
  Вона проігнорувала це і сказала: «Я впораюсь, Нік. Я скажу їм, що це остання розвідка перед фактичним вторгненням. Але мені доведеться вигадати історію, щоб пояснити вам.
  
  
  Я одягнув футболку та спортивну куртку, перевірив люгер та туфлі на шпильці. Я пристебнув ремінь із кольтом 45-го калібру у старій зношеній кобурі.
  
  
  "Скажи їм все, що хочеш", - сказав я. «Просто переконайтесь, що я знаю, що ви їм кажете. Добре. На цьому поки що все. Я відведу її в дорогу. Я хочу бути в цьому струмку та сховатися до сходу сонця».
  
  
  Біля трапа, що веде до рубання, я озирнувся на неї. «Надягніть комбінезон і кепку, якщо хочете, але зніміть зірку. І знайдіть собі зброю – ручний пістолет, з яким ви впораєтеся. Легкий пістолет. Якщо ти не впораєшся, я дам тобі пару уроків».
  
  
  Я повернувся до двигунів та завів їх на нейтралі. Я витяг морський якір, який утримував Морську Відьму проти вітру. Коли я знову рушив у дорогу, бігаючи без світла, я подумав, чи був я розумний - використовував її встановлення вторгнення у своїх цілях. Я знизав плечима. Це було краще, ніж зійти на берег і борсатися в джунглях без жодних контактів.
  
  
  Мені просто доводилося спостерігати за нею що секунди, навіть ближче, ніж раніше. Дивись, щоб вона мене не вбила чи не вбила, а потім все одно інсценувати своє вторгнення.
  
  
  Коли сонце зійшло і позолотило єдину невисоку гору на Тортузі - на карті була вказана висота 1240 р. - Морська Відьма затишно лежала в струмку під товстим пологом кокосових пальм з великою кількістю води під нею. Ліда, така схвильована, що вона нервувала, зібралася зійти на берег і знайти своїх людей. На ній була зелена уніформа і кашкет, без зірочки бригадира, і в сумці на поясі у неї були маленькі «Сміт і вессон» 32 калібри та кілька запасних патронів. Можу сперечатися, що в неї десь був ніж. Я не бачив цього і не питав її.
  
  
  Незадовго до того, як вона зійшла на берег, я сказав їй: «Тримайся подалі від неприємностей. Якщо я почую постріли, я зачекаю хвилин десять, не більше, а потім втечу. Ти зрозумів? Десять хвилин."
  
  
  Вона засміялася, притулилася до мене і волого поцілувала, засунувши язик мені в рот. Вона корчилася навпроти мене, і вона була така схвильована і розпалена, що не проти скоріше перекусити прямо тут, на палубі. Я відштовхнув її, будучи спокушеним.
  
  
  «Іди. Повертайся якнайшвидше. Шумайте, коли повернетеся, і свисніть, перш ніж підійти надто близько. Мені не хотілося б убити тебе випадково, І нікого з собою не брати.
  
  
  Вона посміхнулася мені, швидко відсалютувала і зістрибнула через борт. Струмок тут був настільки глибоким, що я зміг направити човен прямо в берег. За мить вона зникла в заростях дикої тростини. Я слухав і нічого не чув. Я це наголосив. Вона рухалася в густих чагарниках, як привид.
  
  
  Найсмішніше, що я сумував за нею. Я звик до цієї прекрасної стрункої дівки. Я заварив каву, додав до неї чарку випивки і пішов уперед. Я вибрав три найсучасніші кулемети з нашого арсеналу, рився в ящику, поки не знайшов потрібні патрони, потім забрав пістолети і розклав їх на палубі під рукою. На човні завжди є чим зайнятися, і тепер я був зайнятий, щоб час йшов швидше і я не нервував.
  
  
  Приблизно за годину пішов дощ, великі краплі розміром із кулю забризкали палубу сріблом. Я взяв рушниці і ввійшов у рубку.
  
  
  Настав полудень, а її не було видно. Дощ припинився, сонце повернулося, і в джунглях пішла пара. Я порався з двигунами. З корми я міг бачити струмок і бухту у відкрите море, і одного разу прибережна шлюпка на всіх вітрилах перетнула затоку. До мене дійшов уривок креольської пісні, і шлюп зник.
  
  
  Я сидів, звісивши ноги за борт, з автоматом на колінах, і дивився, як папуги пурхають у клубку диких орхідей. Велика ящірка підійшла до берега і, глянувши на мене, вирішила, що не думає про мене багато, і втекла.
  
  
  Барабани заграли. Десь на півдні та сході, глибокий вібруючий бас, нервовий і неправильний дум-дум-дум? Дум Приблизно через п'ять хвилин перший барабан зупинився, а другий взяв ритм. Вони говорили півгодини туди й назад, а потім різко замовкли.
  
  
  Повз човен прослизнула довга зелена змія з жовтими мітками. Я глянув на нього і видав тихий звук, він зупинився і вигнув голову, щоб подивитись на мене.
  
  
  «Тубільці сьогодні неспокійні, – сказав я змії. "Відвали."
  
  
  Знову пішов дощ. До третьої години дощ все ще йшов, і я нервувала, як повія в церкві. Де, чорт забирай, вона була?
  
  
  За десять хвилин третьої я почув постріл з пістолета. Звук був схожий на 32 калібр, легкий звук здалеку. Я зняв запобіжник із кулемета і побіг до укриття рубки. Я зник з поля зору, поклав дуло рушниці на виступ лівого борту і почав чекати.
  
  
  Мертва тиша. Той один постріл зам'яв у кущах. Навіть птах не рушив. Я вдивлявся в чагарник і дику тростину і не побачив ні чорта.
  
  
  Вона свиснула на абетці Морзе, як ми домовилися. Два коротких, два довгих, два довгих Два коротких . Дітті-дум-дум-дітті. Знак запитання. Все в порядку?
  
  
  Я свиснув К. Довгий, короткий, довгий. Дах-де-так. Заходь.
  
  
  Вона вийшла з очерету і попрямувала до човна. Вона мала дивний напружений вигляд, а в правій руці вона тримала 32 калібр. Я пішов їй назустріч з автоматом на лівому передпліччі та пальцем на спусковому гачку.
  
  
  Вона зробила невеликий знак і сказала: «Тепер усе гаразд. Я вбила його.
  
  
  Я простяг їй руку і підняв її на борт. «Кого ти вбила?»
  
  
  Вона трохи спітніла, на її засмаглій шкірі виступали срібні бусинки. Її погляд був похмурим. «Один із моїх людей. Принаймні так я думала лише кілька хвилин тому. Він не слухався наказів і пішов за мною, коли я повернувся сюди. Суворо проти мого наказу, Нік! Спочатку я не була впевнена, але він був незграбним, і я продовжував чути його позаду себе, я поставила пастку, і він потрапив до неї».
  
  
  Я кивнув головою. Що він сказав, коли ти на нього накинувся?
  
  
  Ліда подивилася на мене дуже дивно. "Сказати? Він нічого не сказав. Я його ні про що не питав. Я щойно застрелила його. Його звали Томазо - один із чорношкірих.
  
  
  "Ви впевнені, що він мертвий?"
  
  
  Вона кивнула головою. “Я впевнена. Я це перевірила». Вона глибоко зітхнула і різко сіла на палубу. «Тепер, коли все скінчено, я в цьому не впевнена. Може, йому просто було цікаво. Цікавий. Він би знав, що я не одна».
  
  
  "А може, він працював на Папа Док", - сказав я. "Забудь про це. Ви правильно зробили. Просто щоб ви були абсолютно впевнені, що він мертвий.
  
  
  "Прямо між очима на відстані десяти футів", - холодно сказала вона. "Я казав тобі. Він помер."
  
  
  Я прийняв це. Я трохи хвилювався з приводу пострілу, але нічого не міг з цим вдіяти. Довелося залишатися на місці до темряви.
  
  
  «Дай мені цигарку, – сказала Ліда, – і дай мені випити. Мені це потрібно."
  
  
  Я зробив це та виніс карти на палубу. Коли вона допила напій і зробила кілька затяжок, я сказав: «Добре. Який рахунок?"
  
  
  Напій їй допоміг. Її руки перестали тремтіти, вона посміхнулася мені і сказала: «Поки що все гаразд. Чоловік, один із рибалок, їде на материк, щоб підготувати його до сьогоднішньої ночі. Тут я покажу карту.
  
  
  Вона взяла мій олівець, якийсь час вивчила карту, потім намалювала маленький чорний хрестик на півдорозі між Порт-де-Пе та Кап-Аїтеном.
  
  
  «Ми сходимо тут на берег. Нас хтось чекатиме. Узбережжя пустельне, тропічні ліси та джунглі - на багато миль немає дороги - і всього за 25 миль від суші до Сан-Сусі та П.П. Маєтки Тревелін. Є кілька сіл, але єдине місто будь-якого розміру – Лімбе, і ми можемо обійти його та зайти із заходу. На схід від Сан-Сусі є ще одне місто, Мілот, і у Папа Дока там багато військ.
  
  
  Я вивчав зображення світлим олівцем на карті. «Одразу за цим містом є головна автомагістраль? Мілот.
  
  
  "Так. Мої люди кажуть мені, що зараз він посилено патрулюється. Війська та тонтон-макут всюди.
  
  
  Коли вона сказала Tonton Macoute, вона зупинилася і подивилася на мене, і я побачив жах у її очах, як я бачив це раніше. Це був найкращий час.
  
  
  Я сказав: Що з тобою і Тонтон Маку, Лідо? Я знаю, що вони грубі та жалюгідні виродки, але чому вони вас так лякають? Ви, здається, не боїтеся чогось іншого, але Tonton має знак на вас. Як так?"
  
  
  Тридцять секунд вона не відповідала. Вона не дивилася на мене. Потім пошепки, які я ледве міг чути, вона сказала: «Вони зґвалтували мене, коли я була маленькою дівчинкою. Мені було п'ятнадцять. Це було одразу після того, як до влади прийшов тато Док – одного разу вночі нас заарештували тонтон-макути. Ми були коричневими, мулатами, ми мали багато землі, ми жили добре, і вони нас ненавиділи. Їм потрібна була наша земля та наш дім.
  
  
  «Тієї ночі вони побили мого батька і відвезли його до в'язниці. Він помер за тиждень. Вони змусили мою маму дивитися, як шестеро з них зґвалтували мене на підлозі у вітальні. Пізніше, набагато пізніше, я пішла від них і поїхала з Гаїті до Штатів. У мене були друзі з Америки, і вони впоралися із цим за мене. Я взяв із собою маму, і вона померла божевільною до Бельвії. Я… у мене не було грошей на приватну лікарню. У мене зовсім не було грошей».
  
  
  Вона тихо плакала, згадуючи. Я промовчав. Це був перший раз, коли вона колись по-справжньому засмутилася через своє особисте життя, і я хотів це почути. Як я хотів це почути! Чим більше я знав про те, що змушувало її працювати, тим більше у мене шансів залишитися живим і завершити місію.
  
  
  Ліда витерла очі рукавом піджака і продовжувала говорити. Цього разу я відчув, що вона каже абсолютну, а я точну правду.
  
  
  «У Штатах було чимало гаїтян. Мулати та негри, всі тікають від Папа Дока. Більшість із них були бідними та неорганізованими. Було два маленькі гетто – можна так їх назвати – одне у Брукліні та одне на західній стороні, недалеко від Колумбії. Ми були в Штатах на терпінні, були бідні, виконували чорну роботу і намагалися щосили. Мені пощастило. Я працювала офіціанткою в барі на 113-й вулиці, і одного ночі доктор Вальдес прийшов із друзями. Він почув, як я розмовляю з іншою офіціанткою, і одразу зрозумів, що я гаїтянин. Того вечора він мало що сказав, але за кілька днів повернувся до бару один, і ми стали друзями».
  
  
  "Ви знали, що Вальдес був комуністом?"
  
  
  Вона малювала олівцем на краю таблиці. Вона вишкірилася на мене і пирхнула. «Комуніст? Ха, Ромер Вальдес був невинним, політично невинним! Боже мій, він був наївний. Він навіть міг бачити щось добре в Папа Доці. Ромера був салонним комуністом, попутником, який не розумів, у чому річ, м'якою людиною, яка ненавиділа прихлопнути муху. Він приводив мене в таку лють, що я хотів убити його, як він завжди хотів підставити іншу щоку».
  
  
  Я змусив її говорити, і я не хотів руйнувати чари, але я мав поставити запитання. "Ви любили Вальдеса?"
  
  
  Вона швидко кивнула, і на мить у її очах знову блиснула ртуть. Вона знайшла носову хустку і промокнула.
  
  
  «Я була без розуму від нього. Ми вперше лягли спати на мій 17-й день народження, і я жила
  
  
  з ним три роки. Я цілувала землю, якою він ішов. Він був батьком, братом та коханцем в одній особі. Чоловік теж, хоч ми не могли одружитися. Його дружина все ще жива, десь у Франції, а він — католик.
  
  
  Я закурив ще одну сигарету і промовчав. Вона не закінчила. Було ще щось, і я хотів це почути.
  
  
  «Ромера зняв для мене квартирку на 115 вулиці недалеко від Драйв, і я приїхав до Колумбії. Я навчався у школі в Парижі та Швейцарії - я був вдома на канікулах, коли тієї ночі приїхав Тонтон Макуте - і я склав спеціальний іспит, і Колумбія прийняла мене. На той час Ромера був повним професором, і щоразу, коли ми зустрічалися в кампусі, нам доводилося прикидатися незнайомцями. У мене, звичайно, не було його ні на які заняття – він був надто просунутий для мене і вчив лише аспірантів».
  
  
  Ліда допила і простягла склянку. «Ще трохи, Нік, дорогий. Тоді, гадаю, я трохи посплю.
  
  
  Коли я повернувся з напоєм, вона лежала на палубі із заплющеними очима та сонцем на обличчі, її великі м'які груди ритмічно рухалися вгору й униз. На мить мені здалося, що вона спить, але вона простягла руку за напоєм і жадібно проковтнула його. Потім вона знову заговорила.
  
  
  «Якийсь час було весело крастись, ніби я був лише дитиною, і було загадково і інтригуюче пройти повз Ромера в кампусі, мене з рукою, повною книг, просто холодно кивнути йому і продовжити. Весь час сміючись усередині і думаючи про те, що ми зробили у ліжку напередодні увечері. Ми бачилися майже щоночі й у вихідні, хоча доводилося бути дуже обережними. Потім п'ять років тому це сталося. У червні п'ять років. За тиждень до мого випуску.
  
  
  Вона довго мовчала. Я не тиснув на неї. Я взяв один із автоматів і пішов уперед. Струмок був тихий, глибокий і безлюдний, птахи яскраво спалахували в дикій очереті, і мій друг ящірка привів з собою приятеля, щоб побачити незнайомців. Все виглядало і звучало просто в джунглях, і за хвилину я повернувся до дівчини і сів навпочіпки, поклавши автомат навколішки. Сонце сідало на заході, і пальми відбивались у високих темних тінях, що смугали човен.
  
  
  «Я не бачила Ромеру тиждень, – сказала Ліда. «Він не приходив у квартиру і не дзвонив, і щоразу, коли я дзвонив до нього додому або в офіс, його не було вдома. Або ніхто не відповів. Мене нудило, і я боявся - боявся, що все скінчено, що він утомився від мене. Але в мене було надто багато гордості, щоб піти до його квартири або офісу в університетському містечку і протистояти йому. Я просто мучився тиждень.
  
  
  «Якось удень я побачив його в кампусі. Я тільки-но повернувся після того, як зняв кепку та сукню на випускний, я був на Бродвеї, а він виходив із книгарні на розі 116-ї вулиці та Бродвею. Я помахала йому і закричала, виставивши себе за дурня і побіг до нього. Гадаю, я була за сотню футів від нього. Він повернувся, щоб подивитися на мене, і він виглядав приголомшеним - потім він відвернувся від мене, перетнув 116 і спустився до метро. Дуже швидка ходьба. Я досі пам'ятаю, як швидко він ішов, ніби не хотів мене бачити чи розмовляти зі мною. Я зупинилася на розі і дивився, як він зникає, мої коліна тремтіли, і я думав, що моє серце перестане битися».
  
  
  Ліда посміхнулася і подивилася на мене примруженими очима. «От як я був молодий, Нік. Ромер був моїм першим коханням, першим чоловіком, якого я коли-небудь брала за згодою. Я думав, що світ скінчився.
  
  
  «Це закінчилося, світ, який я знав доти, але усвідомив лише пізніше. Я повернувся до своєї маленької квартирки, замкнувся і заплакав. Я страждав. Я нічого не їв протягом двох днів, пив ром, напивався і хворів, і я грав усі платівки, які нам подобалися разом, і мені було дуже погано. На третій день мені вистачило сміливості зателефонувати йому в офіс. На цей раз він відповів.
  
  
  Вона відвернулася від мене, витягла гнучке смагляве тіло і затулила обличчя руками. «Господи Ісусе – коли я думаю про це зараз! Я, мабуть, налякав бідолаху, і йому теж стало погано. Я плакав, благав і навіть думав, що погрожував йому – сказав, що розповім всьому університетському містечку, газетам, світу про нашу справу. У всякому разі, він обіцяв прийти до мене того ж вечора. Я пам'ятаю його точні слова – він зовсім не був схожий на себе, напружений, хрипкий та нервовий – і він сказав, що захворів на вірус».
  
  
  Щось промайнуло в моєму мозку, мікросекунда інтуїції, що спалахнула перед тим, як я встиг її вловити, тінь без речовини, яка б могла це пояснити, укол без болю і крові, який зникає, коли починається. Комп'ютер четвертого покоління впіймав би його і приколов. Я не міг.
  
  
  Але я запитав: Що саме він сказав?
  
  
  «Він сказав: «Ти поводиться як дитина, Лідо, і ти не повинна». Все в порядку. Я хворів, багато працював і мене щось хвилювало. Те, про що ви не знаєте. Нічого спільного з тобою. Але я
  
  
  буду там сьогодні ввечері, і ми всі обговоримо і все залагодимо. Я буду там рівно о дев'ятій. Переконайтеся, що ви одна. Я не хочу бачити нікого, окрім тебе».
  
  
  Я викинув дупу за борт. Я сказав, що налаштований трохи скептично.
  
  
  «Ви це пам'ятаєте? Точно? Дослівно? За п'ять років? "
  
  
  Вона кивнула, незважаючи на мене. "Я роблю. Як він це сказав. Кожне слово. Він так і не прийшов до мене, тому що його забрали тієї ночі, і я думаю, це закріпило ці слова в моїй голові. Пізніше я зрозумів, про що він турбувався і чому тримався. від мене подалі.Ромера писав серію статей проти Папа Дока для New York Times, і він не хотів залучати мене.Думаю, у нього було передчуття, що Тонтон-Макуте його дістане.Але він, мабуть, очікував, що вони вб'ють його, а не викрадуть і переправлять назад у Гаїті».
  
  
  Пару хвилин я крутив це в умі. На перший погляд, це здавалося досить логічним, щоб мати сенс, але чогось не вистачало. Але схоплювати не було чого, і я відмахнувся.
  
  
  Ліда сказала: «Я чекала і чекала. Він так і не прийшов. Десь між його квартирою - у нього був будинок неподалік Барнарда - і моїм будинком, який він отримав. Мабуть, це було легко. Ромер був таким безневинним. Він навіть не знав, як себе захистити».
  
  
  «Так, – подумав я. Це було б просто. Чоловік йде по жвавому, багатолюдному верхньому Бродвею прозорою червневою ніччю. Автомобіль під'їхав до узбіччя, і кілька головорізів вискочили, схопили його і заштовхали в машину. Це було б зроблено гладко та якісно. Як тільки він сів у машину, все було скінчено. Ймовірно, вони привели його прямо до якогось бананового волоцюги на пірсі в Брукліні чи Статен-Айленді.
  
  
  Сонце село, і короткий пурпуровий сутінки субтропіків падали прозорою мережею на Морську Відьму. Ліда Бонавентура лежала з заплющеними очима, глибоко дихаючи між сном і неспанням, і я знав, що вона перестала говорити. Незалежно від того. Я знав решту історії. Більшість цього була у файлах AX, а деякі я дізнався від Стіва Беннета, співробітника ЦРУ, убитого в церкві вуду.
  
  
  Я підняв її, відніс у рубку та поклав на диван. Я поплескав її по щоці. «Трохи подріми, малюку. Недовго, бо ми злітаємо, як тільки стемніє».
  
  
  Я сховав два додаткові кулемети в рубці, а третій узяв із собою, коли пішов збирати наші рюкзаки. Я не хотів показувати світла, і довелося поспішати. Сутінкове світло, що просочується в порти, вже переходило в темряву.
  
  
  Я змайстрував два зайві армійські рюкзаки та два мішки для мюзету, а також приготував два ремені з флягами та столовими наборами, а також пару швейцарських ножів для інструментів та циркуля. Все це барахло валялося в одній великій шухляді, і, розбираючи його, я згадав історію доктора Ромери Вальдес, куди його впустила Ліда.
  
  
  Про це писали у газетах. Особливо Times, на яку Вальдес писав статті, зіграла велику роль. І у рубриках новин, і на сторінці редакції. Чистий результат – великий нуль. Папа Док сидів і все заперечував чи ігнорував, і за два чи три тижні історія припинилася. Ніхто не вийшов уперед. Ніхто не бачив викрадення Вальдеса. Ніхто нічого не бачив. Він увійшов у люк і зник у бездонному каньйоні.
  
  
  Не зовсім. ФБР зайнялося цим - у нас були їхні матеріали в наших файлах - і виявило, що невеликий пароплав, старовинний іржавий горщик, залишив Статен-Айленд наступного ранку після зникнення Вальдеса. Це була Ла Палома, зареєстрована у Панамі. Коли вони прийшли до влади, ЦРУ простежило, щоб вона належала Гаїті, і слід припинився. Нібито Ла Палома належала Банку Гаїті. Папа Док.
  
  
  Сполучені Штати нічого не могли з цим вдіяти. Вальдес не став американським громадянином. ЦРУ знадобився рік, щоб з'ясувати, що він утримується у в'язницях під палацом. Це все, що вони змогли дізнатися, що Вальдес живий і, мабуть, з ним добре поводяться. Тепер, згідно з файлами AX, цей PP Тревелін тримав його десь у своєму маєтку неподалік Сан-Сусі. Це передбачало, якщо Вальдес працював над атомними боєголовками для ракет, які мав Папа Док. Їм знадобиться простір і усамітнення, чого не можна було отримати в Порт-о-Пренсі.
  
  
  Я наповнив ще одну сумку з мюзетом боєприпасами і відніс їх у рубку. У мене було достатньо боєприпасів для невеликої війни, і я сподівався, що мені не доведеться їх використовувати. Ще в мене було по дюжині газових, димових та осколкових гранат. У мене виникла спокуса взяти одну з безвідкатних гвинтівок і міномет, але я посміявся з себе і забув про це. Ми були б достатньо завантажені, і нам треба було їхати швидко та далеко.
  
  
  Я розбудив Ліду, і ми без світла вибігли з бухти і завернули в канал між Тортугою та материком. Вона сіла навпочіпки в кабіні і читала карту при світлі приладової дошки. Ми були в ньому зараз, у водах Гаїті і минули точку неповернення, і якщо один із патрулів Папа Дока помітить
  
  
  нас, все буде скінчено.
  
  
  Коли ми проїжджали східну точку Тортуги, Ліда дивилася на компас. «Ще десять миль, і ми повертаємо на південь. Таким чином, ми опинимося приблизно за 15 миль від берега та від місця зустрічі».
  
  
  Я приглушив «Морську відьму», муркнувши, і перевів милі у вузли, і коли настав час, я повернув її в довгий поворот на південь, а потім знизив швидкість до повзучих п'яти вузлів. Місяця не було і пішов дощ. Ніч була прохолодна, навіть прохолодна, але я трохи спітнів. Коли Ліда хотіла курити, я забороняв. Я закрив приладову дошку.
  
  
  "Сподіваюся, ти знаєш, що робиш", - сказав я. «Ви впевнені, що за цим старим доком не стежать? Мені здається, що тато Док поставив би особливу охорону в такому місці – знаєш, він не дурень.
  
  
  Ми прямували до відокремленого місця на узбережжі, де компанія US Fruit Company колись містила док та декілька будівель. Це місце довго не використовувалося і перетворювалося на руїни, і Ліда присягалася, що використала його кілька разів, щоб потрапити на Гаїті, і ніколи не стикалася з проблемами.
  
  
  Вона тихенько засміялася, з натяком на старі знущання. «Що сталося, люба? Схоже, ти нервуєшся на службі.
  
  
  «Через те, що я нервувала, я довгий час залишалася живою, - сказав я. Ця дитина була готова піти на війну. Ця струнка смаглява дівчина, котра незадовго до цього плакала.
  
  
  «У цьому вся краса», - продовжила вона. «Місце настільки біса очевидно, що Папа Док і тонтон-макут не помічають його. Їм ніколи не спадає на думку, що хтось наважиться його використати. Отже ми його використовуємо. Розумно, так?
  
  
  «Успіх. Я сподіваюсь, що так і буде ".
  
  
  Ми повільно бігли до узбережжя, трохи котячись за умов течії в кишечнику. Я глянув на годинник і сказав: «Краще візьми ліхтарик і йди вперед. Якщо все гаразд, ми побачимо їхній сигнал протягом півгодини».
  
  
  Вона нахилилася, щоб поцілувати мене. Її дихання було гарячим і солодким, і пахло випивкою. Вона поплескала мене по руці. «У мене гарне передчуття. Все буде гаразд, Нік. Тільки переконайтеся, що ви пам'ятаєте своє нове ім'я та не обманюйтесь. Я продав їм реальний товарний рахунок за вас і це було нелегко. Даппі такий самий розумний, як і вони, і він буде дуже невдоволений тим, що я знову відклав вторгнення. Але я впораюся з ним, поки ти мене не підеш.
  
  
  Нема рації розповідати їй, скільки ролей я зіграв за роки роботи з AX.
  
  
  «Я не перекладатиму вас», - сказав я. "Йдіть уперед. Переконайтеся, що їхній сигнал правильний. Абсолютно вірно!"
  
  
  Вона знову засміялася і почала співати собі під ніс.
  
  
  Моє нове ім'я було Сем Флетчер. Я використав його, бо знав, що справжній Сем Флетчер був у Африці, борючись за Біафранцев. Якби він був ще живий. Флетчер був одним з останніх солдатів удачі старого зразка. Хоча іноді він боровся за гроші, він не був найманцем; коли він у щось вірив, він бився безплатно і навіть витрачав свої гроші. Іноді він виконував випадкову роботу для AX, що дозволяло легко стежити його. Я не думав, що Сем заперечуватиме, якщо я назву його ім'я.
  
  
  Ліда трохи розповіла мені про це Дуппі, з яким ми збиралися зустрітися. На гаїтянському діалекті, на жаргоні вуду, дуппі означає дух чи привид. Чоловік може померти, але іноді його Дуппі може повернутися з могили. Іноді дуппі навіть не йде, а залишається на землі і справді; займає місце мерця.
  
  
  Даппі, звісно, був псевдонімом. Ліда не сказала б мені його справжнє ім'я, навіть якби знала його. «Чорні називають його Дюппі, – пояснила вона, – через те, як він пересувається в джунглях та горах. Як привид. Кажуть, ви ніколи його не чуєте і не знаєте, що він іде – ви просто дивіться нагору, і раптово він з'являється. Вони всі бояться, чорні.
  
  
  Потім вона засміялася і додала: «Це певною мірою дивно. Даппі - один із найчорніших негрів, яких я коли-небудь бачив.
  
  
  Я тиснув ще більше, доки Морська Відьма не поповзла. Я ледве наздогнав її. Я прямував прямо на південь, і десь далеко в цій темряві було узбережжя Гаїті. Я перекинув її на гіроскоп, підійшов до поручня і глянув уперед. Я поставив на ліхтарик «коробку», щоб його не можна було бачити з боків, тільки прямо попереду, і коли я нахилився через поручень і потягся в темряву, я подумав, чи подає Ліда ще сигнал. Це була одна з небезпек. Ми мали подати сигнал першими. Наші двигуни були добре заглушені і за зниження швидкості видавали тихий шепіт. Ми не могли розраховувати на те, що берегова сторона нас почує.
  
  
  Ось воно. Штифт білого світла з берега. Воно блищало вночі, швидке та запитуюче… -. Знак запитання. Що?
  
  
  Світло зникло, і хоч я не бачив сигналу Ліди, я знав, що вона посилає:… — Я сподівався, що вона все правильно зрозуміла. Я змусив її досить попрактикуватись.
  
  
  Мабуть, тому що за кілька секунд берегове світло повернулося з - .-. До, гаразд, заходь. Потім знову чорнота.
  
  
  Ліда відбігла від лука, напружена і задихаючись від збудження. «Все гаразд, Нік! Вони на нас чекають».
  
  
  Я вимкнув гіроскоп і показав їй на кермо. "Я знаю. я бачив
  
  
  . Ось, візьми кермо, поки я не стану на флайбридж. Я не можу відвести її звідси до причалу. Просто потримай її як хвилинку.
  
  
  Ліда дала мені точний опис дока, для якого я збирався. Він був побудований для океанських суден, і він протаранив довгий палець з глибокого гребінця бухти. Він мав звичайні палі та стрінгери, але чомусь він був закритий з боків, як старовинний критий міст. Ліда наполягла на тому, щоб ми могли запустити Морську Відьму під доком, і це було б все одно, що сховатися у довгому дерев'яному тунелі. Про камуфляж можна було забути.
  
  
  Я не був так певен. І я переймався тим, щоб зірвати флайбридж, коли ми увійшли.
  
  
  Я тихо покликав її. "Добре. Я спіймав її. Ідіть вперед і обдуріть мене. Говоріть тихіше.
  
  
  Я мало не зупинив її і прислухався до тихого гудіння двигунів, поки вона повільно рухалася. Поперед мене це було як усередині бочки зі смолою. В якомусь сенсі добре, бо якби я не міг бачити, патрулі Папа Дока теж не могли б.
  
  
  Я носив Люгер у поясній кобурі та стилет у піхвах на правому передпліччі. Мій светр та куртка закривали і те, й інше. Зовні у мене був пристебнутий кольт 45-го калібру, і я стискав кулемет у себе на колінах, поки дивився і чекав, поки загориться світловий покажчик.
  
  
  Вони ожили, тьмяні, жовті, майже непомітні. По одному з кожного боку відкритого кінця док-станції. Все, що мені потрібно було зробити, це поставити Морську Відьму прямо між ними.
  
  
  Це було не легко. Я майже не наздогнав її, і кермо не відповідало. Течія швидко наближалася до берега, і торговий бриз, що штовхав мене зі сходу, не дуже допомагав. «Морська відьма» продовжувала падати правим бортом.
  
  
  Голос Ліди повернувся до мене пошепки. «Зліва, Нік. Ліворуч. ЛІВОРУЧ!"
  
  
  Мені довелося трохи погасити двигуни, щоб повернути її у ліве положення. Коли я знову зменшив оберти, вона сунула свій лук прямо між вогнями. Вони пішли. Я на секунду ввімкнув задній хід, потім заглушив двигуни, нахилився і підняв руку, щоб намацати просвіт, якщо він є. Мої пальці торкнулися уламків нижньої частини доку. У мене було шість дюймів зазору.
  
  
  Двері люка відчинилися в доці прямо над моєю головою, і білий промінь світла висвітлив мене. Глибокий голос гаїтянською креольською вимовив: «Bon jou, Blanc».
  
  
  Привіт, біла людина.
  
  
  Я зрушив автомат, щоб не міг його не помітити, але тримав палець подалі від спускового гачка. "Хто ти?"
  
  
  Глибокий гуркіт сміху. Він просунув голову в отвір, так що світло було замасковане, і спрямував ліхтарик собі на обличчя.
  
  
  Я Дуппі, білий. Ви та людина, про яку нам розповідала Лебідь? Людина Сем Флетчер?
  
  
  Я кивнув головою. "Я Флетчер".
  
  
  Я не видавав себе. Для цього я мав надто багато практики. Але в той момент, коли я побачив це широке, сяюче чорне обличчя, цю широку білу зубасту посмішку, я зрозумів, хто такий Даппі. У нас була його фотографія у файлах AX. Кожен AX-чоловік витрачає багато часу на перегляд цих файлів та запам'ятовування, а я роблю домашню роботу так само добре, як і решта.
  
  
  На знімку він був зображений у молодості і з волоссям - тепер його голова була виголена - але це був той самий чоловік.
  
  
  Його справжнє ім'я було Діас Ортега, і він був кубинцем. Колись він займав високе становище у кубинській розвідці, коли вони з Че Геваром були приятелем. Тепер Че був мертвий, і Ортега теж був би мертвим, якби не втік вчасно. Кастро з'ясував, що Ортега насправді був у КДБ, який працює на Кремль і наглядає за кубинцями.
  
  
  Чорний чоловік простягнув мені масивну руку. «Давай, Флетчере. У нас немає часу гаяти, чувак.
  
  
  Я проігнорував руку і сказав, що спочатку мені потрібно щось зробити. Довелося зробити «Морську відьму» швидкою, струнною кранцем, щоб вона не протерла дірку в обшивці і не доставила наше спорядження на берег. Я зараз буду поряд.
  
  
  Ми перешіптувалися у темряві. «У мене є люди, щоб усе це робити, Флетчере. В нас немає на це часу».
  
  
  «Мені потрібен час», - сказав я. “І я зроблю це. Я не хочу, щоб хтось піднімався на борт. Свон теж. Вона, мабуть, сказала тобі це?
  
  
  "Де Свон?"
  
  
  “Прямо тут, Дуппі! Як ся маєш, велика чудовисько? "
  
  
  Ліда протиснулася повз мене, потяглася до моєї руки і стиснула її при цьому. Її губи торкнулися мого вуха, коли вона зітхнула: «Дозволь мені впоратися з ним».
  
  
  Я допоміг їй пройти люк на лаві підсудних. Вони прошепотіли, і я почув звук поцілунку. Дюппі загарчав глибоко в горлі, як тварина, і я трохи вловила його.
  
  
  «Цей Флетчер… вже бос… про кого він думає… я…»
  
  
  Розбрат уже. Чи не радісна ознака. Я струсив його і змусив Морську Відьму швидко. Вивісив крила. Потім я згадав, прокляв себе і повернувся, щоб знову натягнути мотузки, бо не допустив падіння припливу. Ми прибули під час припливу, навмисно, і я, чорт забирай, мало не дурів, я сказав собі, Картер, взяти все з собою і приймати речі в міру їх надходження. Один за один раз. Не поспішайте. Рано чи пізно я дізнаюся, що Діас Ортега, кремлівська людина, робив на Гаїті, намагаючись просувати вторгнення Чорного лебедя.
  
  
  До цього мені доводилося тримати язик за зубами, грати в карти поруч із жилетом і залишатися живими. я мав витягнути Ромеру Вальдеса або вбити його.
  
  
  Я повинен був перевірити ракети та атомні боєголовки, які мав Папа Док. Мені довелося спостерігати за Лідою Бонавентура та переконатися, що вона не організовувала вторгнення. Я повинен був ... о, чорт з ним, подумав я, збираючи все спорядження і тягнучи його на флайбридж. Один із грубих жартів Яструба, коли він перевантажений роботою, полягає в тому, що він «так само зайнятий, як одноногий чоловік, що надриває дупу!»
  
  
  Одне я вирішив, пролазячи через люк. Коли і якщо я повернуся, я був страшенно впевнений, що попрошу підвищення. Я не проти роботи і не проти небезпек, але останнім часом стало трохи більше.
  
  
  Я витяг спорядження через люк і шпурнув його на палубу. Я розрізняв рухомі тіні людей навколо мене, та було багато пошепки. Жодних слідів Ліди та Даппі.
  
  
  Одна з тіней заговорила зі мною. «Свон та Даппі йдуть на берег, блан. Скажи, що зараз прийдеш.
  
  
  Пішов дощ, вітер дмухав мені в обличчя дрібним туманом. Тіні довкола мене мовчали, і я чув барабани, що лунали далеко в глибині країни. Одна з тіней вставляла люк на місце. Дві інші постаті, помітні, взяли рюкзаки і сумки-мюзет і пішли старим причалом. Я їм заборгував.
  
  
  Поруч зі мною голос сказав: «Дивися, чи немає дірок, бланк. Док дуже старий та гнилий. Це точно місце для перелому ноги.
  
  
  Я тяг за собою і автомат Ліди, і свій. Я повільно йшов попереду, переслідуваний тінню. Я намагався придушити думки про Діаса Ортега. Під час. Насамперед.
  
  
  Чоловік поруч зі мною тихо сказав: «Свон, цього разу не кажи вторгнення, блан. Як це сталося? Ми готові до вторгнення вже давно, повісьте Папу Док на високе дерево. Як так вийшло, Блан?
  
  
  Я сказав, що я теж не знаю. Я працював на Swan і виконував замовлення так само, як і решта. Запитайте Свон, а не мене.
  
  
  Я чув, як він плюнув. Потім він видав всмоктуюче зітхання і сказав: «Я думаю, ми дуже довго чекаємо. Зараз точно трапляється щось грандіозне, Блан. Зараз багато військ та тонтон-макут. Вони стріляють у людей, вішають і спалюють багато хатин та сіл. Я чув, що всім людям треба залишити землю на багато миль. Знаєш, чому це так, Блан?
  
  
  Я сказав, що я не знаю. Я теж не знав, але міг зробити обґрунтоване припущення. Якщо Папа Док розчищав землю на милі навколо, то він знайшов гарне застосування цієї землі. Він чогось хотів. Щось термінове.
  
  
  Як ракетний полігон?
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  Дрібна мряка вщухла на світанку, і величезне червоне сонце зійшло над Шапкою Єпископа, тупою вершиною, вкритою шрамами від руїн Цитаделі. Я спирався на лікті у щільному чагарнику та вивчав сцену у потужний бінокль. Я не витрачав багато часу на Цитадель, це величезне гніздо, побудоване королем Генріхом Крістофом, чорним Наполеоном проти справжнього Наполеона, який так і не прийшов. Це давня історія. Зараз ми сиділи в хотбоксі, де творилася нова історія.
  
  
  Ми були на півдорозі до гори на невисокому уступі. Біля підніжжя схилу, на який ми нещодавно піднялися з шаленою поспішністю, вузька кам'яна і ґрунтова дорога огинала підніжжя гір. Ми тільки-но встигли сховатися до світанку, і то тільки тому, що Дюппі встановив стрімкий і нещадний темп.
  
  
  «Нас зловлять на відкритому повітрі, – сказав він, – ми мерці. Цей виродок П.П. отримав свій власний вертолітний патруль».
  
  
  Тепер, розслабившись, я спостерігав, як один з вертольотів низько ширяв над патрульним джипом на вузькій дорозі. Розмова на радіо. Вертоліт був німецький, один із нових 105-х, із п'ятьма сидіннями та вантажним відсіком. Вивчаючи його, я подумав, що, можливо, П.П. сам був у ньому. Записи Хоука вказували на те, що Тревелін був людиною, яка нікому не довіряла і любила сама стежити за тим, що відбувається.
  
  
  Було за чим спостерігати. За милю від дороги горіло невелике село. За винятком церкви французького вигляду, побудованої з каменю, халупи та хатини були зроблені з грубого дерева та пальмової соломи, натурального трута, а полум'я та дим підіймалися вгору товстою колоною, щоб їх уловив і… закрутив на захід вітер.
  
  
  Тонтон Макут, одягнений у цивільне та озброєний до зубів, супроводжував колону людей геть від села. Вони виглядали як біженці з фільму про війну, за винятком того, що всі вони були чорношкірими і не мали великої кількості речей. Боги не дали їм багато часу, щоб рушити з місця.
  
  
  Я направив бінокль на сільську площу та налаштував фокус. На площі була криниця, а поряд з нею одне велике дерево. З однієї довгої товстої гілки дерева звисали чотири тіла – троє чоловіків та жінка. Вони мляво, неживо звисали, голови жорстоко скручені набік. Заперечники. Мабуть, вони сперечалися з тонтон-макутом.
  
  
  Я вловив запах і відчуття Ліди, коли вона звивалася поряд зі мною. Вона взяла в мене бінокль і налаштувала його, потім довго дивилася на село. Я спостерігав, як її стиглий рот напружився, а на її гладкому обличчі з'явилися зморшки, коли вона насупилась.
  
  
  "Цей брудний сучий син", - сказала вона. «Цей ублюдок! Він за це заплатить. О, він заплатить! "
  
  
  Вертоліт залишив джип і полетів геть, прагнучи висоти.
  
  
  Я ще глибше притиснувся до густої трави і подивився на Ліду.
  
  
  «Який сучий син? Папа Док чи П.П.? »
  
  
  "І те і інше!"
  
  
  Вона простягла мені окуляри і перекинулася на спину, глибоко зітхнувши, чому її м'які груди піднялися під зеленою курткою. Вона заплющила очі.
  
  
  "Обидва", - повторила вона. "Коли прийде час. Скоро, я сподіваюся."
  
  
  Хлестання пістолета долинало до нас схилом. Я одягнув окуляри на колону і побачив людину в канаві біля дороги. Його босі чорні ноги тупотіли ногами, і коли я отримав чітке зображення, головоріз, що стоїть над ним, націлив свій револьвер і розрядив його. Так повільно й усвідомлено, що я міг рахувати кожен постріл. Чорні ноги перестали рухатися.
  
  
  Ліда не рухалася. «Ці тонтон-макути не дуріють, - сказав я.
  
  
  Її повіки насупилися. «Вбивці та збоченці, всі вони. Настане їхній час».
  
  
  Я жував плаский диск хліба з маніоки. Він був кислим і цвілим, і я сподівався, що вони вимили всю синильну кислоту, але це було краще, ніж раціон стародавнього C. Даппі та його компанія привезли з собою трохи їжі. Тільки хліб з маніоки, трохи козячого м'яса та пара пляшок рому Barbancourt. Я не міг звинувачувати ром. Барбанкур – найкращий у світі.
  
  
  Дівчина надула губи і сказала: «Дай мені сигарету, любий. Боже мій, який марш! Я думав, що помру дюжину разів».
  
  
  “Не зараз. Повільно перекинься та приховай обличчя. Сюди летить вертоліт».
  
  
  Я глянув на Дюппі, який спав поряд із нами. Він лежав на животі, підперши обличчя руками, а його рваний капелюх був нахилений, щоб сонце не попадало йому в очі. Він був гаразд.
  
  
  Вертоліт загуркотів над нами, дуже тихо через звук, і ми лежали нерухомо, уткнувшись обличчям у рівну траву. Краєм ока я спостерігав, як він відлітає на схід, у бік Сан-Сусі та П.П. Маєтки Тревелін.
  
  
  Ліда обережно сіла. Думаєш, вони нас помітили?
  
  
  "Ні" Я жорстко посміхнувся. «Жодних шансів. Ми б знали, якби були. У них мають бути кулемети на борту збивача для яєць.
  
  
  Вона простягла тонку коричневу руку. - Тоді викури мені цигарку. 11 що, курити безпечно?
  
  
  Я закурив дві сигарети і простягнув їй одну. "Поки ти не встаєш і не випустиш кільця диму".
  
  
  Я знову глянув на Даппі, гадаючи, чи розбудив його вертоліт. Він не рушив з місця. Його матово-чорне обличчя виглядало молодшим у стані спокою, хоча я вважав, що йому за сорок. Одне - уві сні він нітрохи не виглядав менше. приблизно на 6-5 років і принаймні важив 260 фунтів. На ньому були вицвілі шорти кольору хакі і брудна рвана футболка, яка була надто мала для його бочкоподібних грудей. Я знав, що погода ніколи не потурбує цю людину. На його величезних ногах стояла пара старих армійських піж без шкарпеток. На його товстій талії був пояс з боєприпасами, і він носив кольт 45 калібру, схожий на той, що був у мене. Одна з його розкинутих рук, розміром із тенісну ракетку, спиралася на пістолет Томпсона із затискачем. Поруч була сумка-мюзет, повна запасних скріпок та великий шматок хліба з маніоки.
  
  
  Я розслабився і потягнувся поряд із дівчиною. День обіцяв бути довгим.
  
  
  "Пошепки", - сказав я. Як ви це зробили? Жодного вторгнення? » Це була перша можливість поговорити з нею наодинці.
  
  
  Вона лежала на животі, повільно курила і на видиху скидала дим.
  
  
  «Жодних серйозних проблем. Ще. Я сказав Даппі, що передумав - що не хочу ризикувати вторгненням доти, доки у нас не з'явиться Вальдес. Що я боявся, що вони вб'ють Вальдеса в момент початку вторгнення, тому що вони знають, що ми хочемо зробити його президентом, і я не міг ризикувати. Думаю, він мені повірив.
  
  
  Її шепіт був свистячим, перехоплюючим шепіт, але не голосніше, ніж щебетання комахи поруч зі мною.
  
  
  «Можливо, ти маєш рацію в цьому», - сказав я. «Ця думка спала мені на думку. Якщо вони не зможуть утримати Вальдеса, вони не дозволять нікому забрати його – живим».
  
  
  Це була саме політика AX, тема Хоука, але зі зворотним поворотом.
  
  
  Вона загасила сигарету і згорнулася у улюбленій жіночій позі. «Я йду спати, Нік. Я небіжчик. Не зв'язуйся ні з чим з Даппі - розбуди мене, якщо щось трапиться.
  
  
  За хвилину вона заснула, тихенько дихаючи, раз у раз тихенько сопучи. Я обернувся на спину і глянув на прозоре блакитне небо. Я зробив ковток теплої жерстяної води з фляги. Коли ми дісталися до уступу, я був досить загальмований, але тепер я не почував себе ні сонним, ні втомленим. За кілька хвилин я взяв бінокль і поповз на схід, наскільки дозволяла кисть.
  
  
  Єпископська шапка та Цитадель були тепер ліворуч від мене. Гора йшла в долину, де я міг бачити кілька критих соломою хатин, а потім була ще одна вкрита зеленню гора. Біля підніжжя цієї гори починався паркан. Я натренував бінокль і сфокусував його, і через деякий час я зміг підібрати один кут огорожі, блискучий сріблом на сонці. Я був вражений. Паркан був десяти футів заввишки і увінчаний мотками колючого дроту. Щільно зв'язану сталеву сітку, вставлену в бетонне
  
  
  основа. Мені довелося кисло посміхнутися. Коли ви мільярдер, ви можете дозволити собі все робити правильно.
  
  
  І Ліда, і Даппі сказали, що парканом близько п'яти тисяч акрів. Була одна брама. Усього одні й вони цілодобово охоронялися.
  
  
  Усередині паркану, неподалік напівзруйнованого і зруйнованого в тропіках палацу Сан-Сусі, який Анрі Крістоф охолодив, направивши струмок під підлогу, знаходився ще один сучасний палац, збудований П.П. Тревелін. У цього виродка своє маленьке королівство! Його власна армія та власна авіація. І він мав доктора Ромера Вальдеса.
  
  
  Поки я дивився на куток блискучого паркану, мимо пройшов охоронець, ведучи на повідку поліцейського собаку. У охоронця була поясна кобура та гвинтівка через плече, на ньому був чорний гострокінцевий кашкет, чорна форма та високі чорні блискучі черевики. Я сумнівався, що його емблема на кашкеті була черепом і кістками - відстань була надто велика, щоб розібрати його, - але ця чорна форма нагадала мені одне слово.
  
  
  Гестапо! У мене вже була антипатія до пана П.П. Тревелін, і тепер я виявив, що мені дуже не подобається. Я професіонал і рідко ненавиджу, але я знав, що мене не буде сильно турбувати, якщо мені доведеться вбити Тревеліна.
  
  
  Дюппі влаштувався поряд зі мною, і я знав, що його чорні назвали правильно. Він справді рухався як привид. Ніхто ніколи не підходив до мене ззаду, але він був. Ця величезна людина на ім'я Дюппі, яка насправді була Діасом Ортегою з КДБ.
  
  
  Від нього пахло огидним потом. Він дивився на мене каламутними карими очима, білки яких мали легкий шафрановий відтінок і були поцятковані червоними прожилками. За мить він обдарував мене білою зубастою усмішкою.
  
  
  Що ти думаєш, Блан? Ми дістанемося туди і витягнемо Вальдеса?
  
  
  Я знизав плечима і перетворився на Сема Флетчера. "Чому б і ні? Звідси не виглядає так складно. Із парканом може виникнути невелика проблема, але ми зможемо його зламати.
  
  
  Дюппі кинув на мене чавунний погляд. «Ага, бланк. І охоронці, і собаки, і зомбі».
  
  
  Я збирався щось сказати, але забув, що саме, і мій рот прочинився. Потім мені вдалося сказати: "Зомбі?"
  
  
  Він широко посміхнувся. «Ага, бланк. Зомбі. Старий П. отримав їх, чувак. Він старанно працює з них, постійно працює, і він їх господар, і вони роблять П.П. скажи роби. Ти не віриш у зомбі, блан?
  
  
  Якщо він хотів грати в ігри, зі мною все було гаразд. Я посміхнувся у відповідь і сказав: Ні, Даппі. Я не вірю у зомбі. Що за хитрощі? "
  
  
  Нарешті він відвів від мене погляд і порився в кишені, шукаючи зім'ятої пачки місцевої сигарети «Сплендідс». Різкий дим нагадав мені китайські сигарети. Даппі випустив дим через широкі ніздрі і потягнувся до бінокля.
  
  
  «Я не говорю, що вірю в зомбі, бланк. Я теж не говорю, що не вірю в зомбі. Все, що я говорю, це те, що П. змусив зомбі працювати на нього. Теж підлі виродки.
  
  
  Це все, що він міг сказати про зомбі. Він довго мовчав, уважно вивчаючи місцевість Сході. в окулярах. Нарешті, не знімаючи окулярів, він знову заговорив.
  
  
  «Приходь темно, бланк, ми втрьох спустимося в ту долину і знайдемо хумфорт у джунглях. Немає жодної справжньої будівлі, нічого, крім галявини, але це все одно церква вуду. Той, який Papa Doc та PP не знаю, я Тоді, можливо, ти побачиш щось ще, чого не розумієш”.
  
  
  «У нас немає часу на цю вуду-погань», - сказав я. «Якщо ми збираємося зробити це, ми маємо зробити це швидко. Дуже швидко. Успіх не триває вічно».
  
  
  Він відрегулював шкалу фокусування бінокля. Де ти зустрів Свон, блан?
  
  
  "Нью Йорк." Не бреши.
  
  
  Скільки вона тобі платить?
  
  
  «Тисяча на місяць. Бонус, якщо я витягну Вальдеса живим. Непогано для запаморочливого мислення.
  
  
  Він уважно вдивлявся в окуляри. «Хммм – тисяча доларів на місяць. Може, я помиляюсь, блан. Може, мені теж треба піти найманцем, ти гадаєш?
  
  
  "Це твоя справа", - коротко сказав я. «Я борюся за гроші. Я даю чесну міру».
  
  
  «Я не сварюся, блан. Загалом не сварюся. Але чесно, чесно – отримуючи всі ці гроші, ви повинні найбільше ризикувати, виконувати небезпечну роботу, га?
  
  
  Я погодився на це. Мені було цікаво подивитися, до чого все це спричинило.
  
  
  - Ти ніколи раніше не був на Гаїті, блан?
  
  
  У мене було кілька років тому, але я не міг цього визнати. Я сказав ні.
  
  
  Дюппі поклав бінокль і подивився на мене своїми червоними очима з прожилками. - Значить, ти нічого не знаєш про Гаїті, бланк. Я тут давно. Свон, вона народилася тут. Отже, ми робимо планування, Блан, а ти будеш жеребцем, га? Ви професійний боєць, а ми з Лебедем – мислителі, га? Так ми робимо, бланк.
  
  
  Він намагався спровокувати мене з якоїсь причини.
  
  
  Я не думав, що він справді купив історію Сема Флетчера, але навіть у цьому випадку він не міг знати, хто я. Якщо лише Ліда йому не сказала. Я не думав, що в неї було чи буде. Я сумнівався, що вона знала, хто такий Дуппі насправді.
  
  
  Я також сумнівався, що Дуппі знав, що я помітив його. Якби він знав, або якби він знав, що я був AX, він би розібрався зі мною раніше. Вимушений розтин карт. Він цього не зробив, тому я вирішив, що я все ще має невелику перевагу.
  
  
  отже, я теж не хотів форсувати справи. Ще немає. Я курив і грав у розслабленість і впевненість, вивчав його плечі, біцепси та тулуб і знав, що якщо мені доведеться битися з ним у чесному бою, це буде страшенно бійка. Я знав багато трюків, і з цим величезним персонажем мені знадобився б кожен із них.
  
  
  Коли Дюппі знову заговорив, у його голосі пролунала легка усмішка. Він знав, що я не дзвонитиму йому, і тому назвав мене курчам. Мені це сподобалось. Коли почалося розтин карт, це дало мені трохи більше переваги.
  
  
  «Отже, ми робимо це, як я говорю, і, як каже Свон, бланк. Сьогодні ввечері ми поїдемо в долину, в джунглі, і заберемо інший блан. Чоловіче ім'я Хенк Віллард. Думаю, Свон тобі все про нього розповість? Вона каже, як хунган і мамбо вже давно ховають цю білу людину? Як йому погано і він готовий нам допомогти? Вона тобі все це сказала?
  
  
  "Вона сказала мені." Коли ми були на березі та на півдорозі до гори, вона сказала мені.
  
  
  Дюппі глянув на мене. - Цей інший блан, цей Хенк Віллард, він найманець, як і ви. Добре, що ви допомогли його врятувати – усі ваші порожні гроші мають триматися разом.
  
  
  Він відповз, і я дивився, як він жує хліб із маніоки, а потім знову засинає. Він більше не дивився на мене і не говорив.
  
  
  Ліда все ще спала. Я хотів спати, але не міг, тож знову повернувся до бінокля.
  
  
  Село все ще тліло. Залишилася тільки маленька французька церква, її біле каміння залито сонячним світлом. Група біженців зникла, як і джип та «Тонтон Макут». Ні звуку, ні звуку вертольота. На даний момент сцена була мирною, безтурботною, безтурботною патиною старої Франції, накладеною на темну Африку. Дикі кавові та бананові дерева росли на пишних схилах та в долинах, а плоди хлібного дерева та орхідеї перепліталися один з одним. За долиною біля підніжжя; Круті підйоми нашої гори заросли густим лісом і джунглями, і я міг бачити, як Хенк Віллард міг переховуватись усі ці місяці.
  
  
  Справа в тому, що у файлах AX був Хенк Віллард. Фрілансер, солдат удачі, п'яний на півставки і найманець на повну ставку. Йому під тридцять, він із маленького містечка в Індіані. Один із безтурботних і химерних хлопчиків, що літали на винищувачах під час корейської війни, був подвійним асом і ніколи не зміг повернутися до громадянського життя. Не терпів і дисципліни, тож після війни його швидко розлучили. З того часу він літав по всьому світу, керуючи всім, що могло відірватися від землі, і працював на тих, хто йому платив. Під час останньої спроби вторгнення в Гаїті Віллард літав на старому В25 і намагався бомбити Папа Дока в Порт-о-Пренсі.
  
  
  Я не міг утриматись від усмішки, коли подумав про це зараз. Хенк Віллард не досяг великого успіху. Він скинув дві бомби, промахнувся повз палац на півмилі, і обидві бомби виявилися нерозірваними. Через кілька хвилин B25, ящик, скріплений за допомогою слини і скотчу, позбавився привиду, і Вілларду довелося розбитися і приземлити його в джунглях. З того часу про нього нічого не було чути.
  
  
  Папа Док і тонтон-макут оточили інших загарбників, влаштували їм швидке випробування і як попередження повісили їх у різних частинах країни. Їхні тіла були підвішені, укладені в залізну клітку і підвішені в ланцюгах, і, принаймні так мені сказала Ліда, все ще гнили по всій країні. Папа Док призначив нагороду у десять тисяч доларів за Хенка Уілларда.
  
  
  Я був спантеличений цим, коли зняв окуляри, протер очі і зізнався, що нарешті зможу заснути. Десять тисяч доларів – це спокуса! Проте Вілларда ніхто не продав. Поїхали показати, як сильно вони, мабуть, ненавидять Папа Док. І П.
  
  
  Коли я засинав, барабани знову почали татуювати. Тихий постук і гуркіт, які я не міг виявити через розсіяну гірську акустику. Барабани продовжували говорити, все голосніше і голосніше, похмура і нескінченна перкусія, яка нарешті заколисувала мене.
  
  
  Крик розбудив мене. Чи не людський звук. Довгий протяжний крик повітряного тертя про гладкий, перегрітий метал. Я перекинувся і впав на коліна з пістолетом 45 калібру в руці. Ліда і Даппі не спали, присідали і дивилися на всі боки.
  
  
  Даппі жестом показав мені вниз. На лівій руці в нього був напоготові пістолет Тома.
  
  
  Дівчина, що прокинулася від несподіваного жаху, дивилася на мене з відкритим ротом. "Що в ім'я Христа?"
  
  
  Я знову зітхнув. Вона була страшенно близька до! кличе мене Нік.
  
  
  Даппі був у окулярах і дивився вниз схилом! позаду нас схил, яким ми працювали напередодні ввечері! За мить він поманив нас і грубо засміявся.
  
  
  «Нічого спільного з нами, Блан. Лебідь. Приходьте подивитися! Та нічого, окрім барахла.
  
  
  Ми підповзли до нього і взяли по черзі бінокль. Відпрацьована ракета розлетілася вщент об грудку гібіскуса і безсмертник пуансеттії. Білий метал, тепер зазубрене тверде сміття, валявся розкиданим, зловісний контраст зі світом сутінків, що повільно падали.
  
  
  Я був напружений. Я дивився на Ліду та Даппі. Особливо на Дуппі.
  
  
  Ліда могла бути актрисою та позером, але я не думав, що зараз вона прикидається здивованою. Вона дивилася на нас, її рот був відкритий, її карі очі широко розплющилися від питання.
  
  
  «Що, чорт забирай, це було? Це? Вони стріляють у нас? »
  
  
  Я дозволив Дуппі забрати його. Спостерігаючи його.
  
  
  Він скоса глянув на мене, поплескавши її по плечу. «Тато Док і старий П.П. вони мають ракети, Свон. Стріляйте в них із Цитаделі геть там. Зомбі збудували собі пандуси. Вже тиждень вони стріляють, тренуються, і я не говорю вам раніше, тому що не хочу вас турбувати. Думаю, у тебе зараз дуже багато занепокоєнь.
  
  
  Ліда подивилася на мене, а потім знову на Дуппі. Її очі звузилися, і я побачив, як вона починає складати всі разом. Вона, звісно, ​​знала, що доктор Ромера Вальдес був фізиком. Але я дав їй чистий листок - вона не знала про ракети до цього моменту.
  
  
  Вона сказала: Ось чому вони вбивають людей і очищають їх від землі. Ракетний полігон».
  
  
  Даппі кивнув головою. «Ось чому, Свон. Але нас не турбує, як я сказав. Папа Док та П.П. я думаю, вони не в своєму розумі. Ракети не годяться, зовсім не годяться. Вони летять на всі боки, ці ракети, і весь час трощать себе».
  
  
  Він вказав на село, що димить у сутінках, що наближаються. «Я думаю, можливо, вони спробують вразити це ракетами – навіть близько не підходьте. Не звертай на нас уваги, Свон. Ми заберемо Вальдеса від них, вони більше не зможуть стріляти ракетами».
  
  
  Ліда впала на землю з приголомшеним поглядом: «Ракети! Боже мій, ракети! »
  
  
  Даппі не дивився на мене. Він почав збирати своє спорядження. Він ніс її рюкзак та сумку-мюзет, а тепер почав натягувати ремені безпеки.
  
  
  "Скоро темніє", - сказав він. «Краще приготуємось до переїзду. Нас чекають у лісі. Після того, як ми маємо подолати багато миль, щоб до ранку зайняти позицію».
  
  
  Нарешті він глянув на мене. "Правильно, Блан?"
  
  
  Я фальшиво посміхнувся й кивнув головою. "Вірно, Дуппі".
  
  
  Я почав це розуміти. Щоб зрозуміти хоча б частину того, що відбувається. Це було досить дивно, але така назва гри.
  
  
  Барабани, на кілька хвилин заглушені ревінням ракети, знову відновили приглушену пульсацію.
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  Єдине, на що я не розраховував, то це на те, що Хенк Віллард дізнається Сема Флетчера в обличчя. Може, мені варто було подумати про це, бо солдати щасливих людей час від часу збираються разом у барах та клубах по всьому світу, але я цього не зробив.
  
  
  Уіллард, худий хлопець у розірваній офіцерській рожевій та рваній, але чистій сорочці OD, швидко все зрозумів. Він мене не видав. Що він справді дав мені, то це один погляд розмитих сірих очей, який все сказав - я не Сем Флетчер, і він знав це. І він хотів, щоб я знав, що це знає. Я подумав, що його закритий рот буде мені чогось коштувати, і мав рацію.
  
  
  Ліда, Даппі і я спустилися схилом гори в долину, як тільки стало темно. Даппі знайшов стежку і повів нас на наступну гору, потім ми звернули у вузьку ущелину, яка вела в іншу ущелину, потім ще одну. За останнім яром була велика галявина з однією хатиною та розсипом навісів, покритих пальмовим листям. У колі каміння тлів невеликий вогонь. Навколо багаття стояла дюжина чорних і Хенк Віллард.
  
  
  Даппі та дівчина розмовляли м'якою креольською з чорношкірими на незнайомому мені діалекті, хоча час від часу я ловив слова. Чорношкірі готувалися до церемонії вуду, принаймні я так припустив, бо біля вогню лежав віяло, намальоване в золі та кукурудзяному борошні. З кожного боку віяла було вбито кіл. На одному стовпі був череп, на другому – срібне розп'яття. У вуду багато християнства, хоч і не схваленого церквою.
  
  
  Я лишався в тіні і дивився. Я подумав, що це все одно нісенітниця, марна трата часу, і сказав так, але Ліда погодилася з Дуппі, що це того коштувало. Пізніше нам знадобиться допомога цих чорних.
  
  
  Була ще одна жінка, струнка чорна дівчина в червоній ситцевій сукні, з синьою пов'язкою на промасленому волоссі і червоною хусткою, зав'язаною на руках. Місцевий хунган, старий з волоссям, схожим на сіру сталеву шерсть, зробив на лобі дівчини мітку маслом і попелом і простяг їй щось. Барабанщик, що стояв недалеко від мене, почав стукати своєю F козячою шкірою, натягнутою на порожнистий пень. Спочатку не так постукувати, як потирати. Приглушений, похмурий слизький звук, який діяв мені на нерви.
  
  
  Гоблинський місяць, круглий і жовтий, із зображенням синього черепа, сяяв прямо на галявину. Дівчина підняла річ, яку дав їй хунган, і я побачив, що то лялька. Дуже грубо. Просто шматок ганчірки на палиці, обличчя намальоване на яйці, а до яйця прилипло кілька пасм волосся. Ніхто не мав говорити мені, кого зображала фігурка, але хтось все одно сказав мені. Хенк Віллард.
  
  
  Він підкрався до мене, сильно кульгаючи. Він зламав ногу, коли розбив B25, і той, хто йому поставив, зіпсував. Він закурив сигарету надувся і зиркнув на мене, м'яко кажучи.
  
  
  «Вони збираються помирити П.П. Тревелін».
  
  
  «Тримаю парі, - сказав я, - що це турбує старого П.П. страшенно більше ".
  
  
  "Скептик, га?"
  
  
  Я нічого не сказав. Він покурив деякий час, а потім сказав: «Можливо. Я не знаю. Я не такий скептичний, як був, знаю це. Я бачив дивовижні речі з тих пір, як ховався в цих проклятих джунглях. Але я не про це хочу з тобою говорити.
  
  
  Ось воно. Я спостерігав за дівчиною, яка, як я вважав, була канцо, ученицею жерця вуду, як вона наспівувала маленьку рвану ляльку, потім плюнула на неї, підняла її над головою і люто трусила. Барабани посилилися.
  
  
  - шепотів Хенк Віллард. «Ви не Сем Флетчер. Я знаю Сема. У мене був лист від нього якраз перед тим, як я прилетів сюди уламки - Сем прямував до Умуохіаги в Біафрі, і він хотів, щоб я приєднався до нього. Сказав, що зарплата страшенно хороша. Але я вже підписав контракт з якимись божевільними ублюдками, щоб вторгнутися в це смердюче місце, і тримаю слово, що часом я не дуже розумний. Жодних мізків».
  
  
  Вони передавали ляльку серед негрів. Кожен плюнув на це та передав іншому. Ліда і Даппі стояли осторонь, спостерігали і перешіптувалися.
  
  
  «Я припускаю, що ви з ЦРУ, – сказав Віллард. «Ось щоб подивитися на ті ракети, які П.П. та Папа Док намагаються вдосконалюватись. Я правий?"
  
  
  То був вихід, і я його прийняв. Я вже знав, що застряг з Віллардом, так що я міг би використовувати його якнайкраще. Може, це було не так уже й погано. Інший індіанець на моїй стороні може стати в нагоді.
  
  
  Тому я кивнув, граючи таємничу частину, і сказав: Добре. Отже, ви здогадалися. Чому ти мене не видав? "
  
  
  «Хочеш сісти? Ця нога вбиває мене, якщо я стою на ній надто довго».
  
  
  Він упав на землю, і я сів поруч із ним. Лялька майже досягла Ліди та Даппі.
  
  
  "Мені потрібно вибратися з цієї проклятої країни", - сказав Віллард. «Мені пощастило, але це не може тривати вічно. Всі решта учасників вторгнення мертві, повішені, а за мою голову Папа Док отримав пекельну ціну. Я хочу вибратися з цього місця та повернутися до Гонконгу, де Май Лін витрачає всі мої гроші. Май Лінг – моя постійна дівчина. Євразійська і страшенно смачна страва. Все, що я роблю тут, це думаю про Май Лінг».
  
  
  Я сказав, що мене не особливо цікавило його особисте життя чи його відсутність. Що ти хочеш від мене, Віллард?
  
  
  Він закурив ще одну сигарету і зашепотів між складеними долонями. «Я хочу вибратися з цієї дірки. Ви допомагаєте мені, і я вам допоможу. Я знаю, що у вас, хлопці із ЦРУ, завжди є способи вибратися звідси. Візьми мене із собою, і я твій чоловік. Що-небудь. Мені начхати, що це таке. Я досить гарна людина із рушницею.
  
  
  Я дивився на нього. Що примушує вас думати, що там буде перестрілка?
  
  
  Блідо-сірі очі Уілларда на мить затримали мої очі, і він посміхнувся. «Чорт забирай, чуваку! Ви приходите сюди навантажений ведмедем, з Дуппі, яка, як я знаю, вбивця, і з Чорним лебедем – я теж знаю про неї – і ви питаєте мене про це! Але, гадаю, я міг помилятися. Може, ви прийшли збудувати дамбу для чорних, га?
  
  
  Я вирішив. «Добре, Віллард. У тебе угода. Але зрозумій одне – ти підкоряєшся мені! »
  
  
  “Звичайно звичайно. Але є ще один момент».
  
  
  "Завжди є. Яка?
  
  
  «Навіть якщо я виберусь із цього, маю невеликі проблеми з Державним департаментом».
  
  
  Це було зменшення.
  
  
  - Я чув, що ви, співробітники ЦРУ, кладете багато порошку. Думаєш, чи ти зможеш виправити це для мене за допомогою держави? Значить вони не заберуть мій паспорт? "
  
  
  Я був дуже здивований та показав це. "Ви маєте на увазі, що вони ще не зробили?"
  
  
  Він усміхнувся мені, і раптом мені сподобався цей хлопець. У нього був зуб спереду і худа руда борода, і він виглядав не надто розумним американським хлопчиком, який чомусь помилився. Невинний. Щось на зразок хама, але переважно добротне. Звісно, все це було неправдою.
  
  
  «Мені пощастило, – сказав він. «Але цього разу Держава, напевно, прибиває мене до хреста. Якщо ви не допоможете мені.
  
  
  Яструб може творити чудеса, якщо замислиться. Я сказав: Добре. Жодних обіцянок, але я подивлюся, що я можу зробити.
  
  
  Це все, на що ми мали час. Чорна дівчинка принесла нам ляльку, і ми плюнули на неї і повернули їй. Її гладке смагляве обличчя було блискуче від поту, і вона показала багато білих очних яблук, коли вона дивилася на мене, я думаю, не бачачи мене взагалі.
  
  
  Вона повернула ляльку хунгану та простягла йому. Ліда спіймала мій погляд і поманила мене до гурту. Я приєднався до них, а Віллард шкутильгав поруч зі мною.
  
  
  Хунган вийняв із кишені срібну ложку і почав копати яму біля кола з каміння. Мені знадобилася мить, щоб зрозуміти, що він копає крихітну могилу.
  
  
  У голові могили було посаджено розп'яття з гілок. Догори ногами. Хунган обійшов рвану ляльку і щось пробурмотів. Я розібрав слово Рутібель.
  
  
  Ліда відійшла від Дуппі і встала біля мого ліктя, я тепер шепотіла мені на вухо.
  
  
  «Рутібел – демон. Один із помічників сатани. Це справді могутній обох».
  
  
  Я сам був трохи вражений, але сказав
  
  
  куточком рота: «Вишукана леді. . Під враженням від хитрощів вуду.
  
  
  Вона стиснула мою руку. "Не треба! Не говори так. Не зараз. НЕ тут."
  
  
  Хенк Віллард сказав: «Я просто щасливий, що я не старий П.П. сьогодні вночі. Навіть якщо сучий син мільярдер. Знаєш, це його справжнє волосся на яйці. Один із його слуг контрабандою вивіз їх.
  
  
  Всі вони були якимись чокнутими, і зараз, можливо, мені було не набагато краще. Я підвела очі і побачила на собі погляд Дуппі. Ці почервонілі очі були холодними й шукаючими, а його товсті губи ворушились у напівсмішці. Даппі, подумав я, не особливо вразив усією цією нісенітницею вуду. Дюппі думає про мене, гадаючи, чи не доведеться йому вбити мене. Я знав цей погляд. Але чому? Цього я не знав.
  
  
  Хунган поклав ляльку в крихітну могилу та накрив її. Ще паси та заклинання. Рутібел це і Рутібел.
  
  
  Дівчина повернулася із горщиком екскрементів. Великий гарбуз, розрізаний формою миски, наповнений людськими екскрементами. Хунган кинув усе на могилу і промимрив ще прокляття, обидва. Ніхто не сказав жодного слова. Я відчув раптове шалене бажання розсміятися, але не міг, та й не хотів би. Це було б зовсім безглуздо.
  
  
  Барабан накотив яскраве татуювання, і дівчина перестрибнула через могилу та почала танцювати навколо неї. Я штовхнув Ліду. «Хіба цей барабан небезпечний? Так голосно?"
  
  
  Вона похитала головою, не дивлячись на мене. Вона здавалася чарівною танцюючою чорною дівчиною.
  
  
  Ні. Охоронці П.П. сюди вночі не зайдуть. І тонтон-макути теж – адже вони теж гаїтяни. Вони всі бояться розповіді. Особливо Рутибель, обох. Тут ми у безпеці.
  
  
  Я був трохи на межі, і це позначилося у моєму голосі. "Добре", - проскрипіла я. «Давай візьмемо Дуппі і будемо в дорогу. Я хочу бути за воротами PP, коли сходить сонце. Досить, вистачить».
  
  
  Ліда взяла мене за руку. Вона почала його гладити. Як вона погладила його тієї ночі в церкві вуду у Нью-Йорку. Її холодні пальці торкнулися моєї долоні.
  
  
  "Ще ні", - сказала вона. “Почекайте трохи. Просто дивіться – дивіться, як танцює дівчина, і дивіться, що відбувається». У цих словах було подих, ніби вона їх змушувала. Я раптово відчув її тремтіння.
  
  
  Якого біса! Ще одна оргія? Згодом йде від нас.
  
  
  Чорна дівчина якимось чином поділилася. Вона танцювала навколо могили, піт блищав на її атласному тілі, її голова була закинута, очі напівзаплющені, її гострі груди підстрибували вгору й униз. Інші люди зімкнулися, утворюючи невелике коло. Вони почали тихенько плескати в долоні такт барабану.
  
  
  Дівчина видала звук, наполовину стогін-наполовину зойкнувши, і, здригнувшись, упала на землю біля могили. Вона лежала, простягнувшись і корчачись, уткнувшись у таз.
  
  
  Був звук, схожий на звук коня, що наближався до кобили. Дюппі стрибнув у коло, відштовхуючи чорних своїми масивними руками, і впав на дівчину. Він врізався в чорну дівчину, що звивається, і вона закричала, а потім підійшла йому назустріч і схопила його своїми довгими тонкими ногами, і люди, що спостерігали, зітхали, як легкий вітерець, і продовжували плескати, поки вони дивилися. Барабан почав відповідати ударам Дуппі.
  
  
  Ліда вкусила мене за вухо. Її дихання було у вогні. Вона потягла мене. «Давай, – сказала вона. «Просто пішли! Ви. О, ти мужик! Давай.
  
  
  Вона повела мене назад у кущі, впала і притягла до себе, і це не могло тривати й дві хвилини. Але що за дві хвилини!
  
  
  Коли все закінчилося і вона перестала зітхати, зітхати, стогнати і говорити, вона пролежала хвилину чи дві із заплющеними очима. Потім вона холодно подивилася на мене і сказала холодним тихим голосом: «Ти маєш рацію. Ми не можемо більше гаяти тут час. Нам краще розпочати.
  
  
  То була моя дівчинка. Зроби це і забудь. Надягніть сухі трусики і займіться справами.
  
  
  Я подумав, що якщо я виберуся з цього і доповім Хоуку, я залишу цей момент осторонь. Старий все одно не повірить.
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  До світанку залишалося ще три години, коли ми спустилися з протилежного боку гори. Кривавий місяць, що зблід у міру старіння ночі, поринув у долини, і останні дві години ми провели в повній темряві. Дюппі провів нас вузькою стежкою, яка звивалася і крутилася, як божевільна змія, і зробив це з апломбом корінного жителя Нью-Йорка, що перетинає Таймс-сквер. Ліда йшла за ним, а я відставав, час від часу допомагаючи Генку Вілларду. Я бачив його ногу з гротескно деформованою нещодавно вилікуваною кісткою. Йому дорого варто було йти в ногу з часом, але він непогано справлявся. Він не мав особливого спорядження - тільки одяг, в якому він стояв, і старий британський автомат Стіна. Він мав господарську сумку, повну 9-мм патронів до рушниці. Сумка для покупок була від Macy Herald Square. Я спитав його про це. Під час однієї з небагатьох перерв, які дав нам Дуппі, Уіллард пояснив. Якби це можна було б назвати поясненням.
  
  
  Він знизав плечима і обдарував мене своєю зламаною зубастою усмішкою. «Проклятий сміх, чи не так?
  
  
  Компанія ded with me, мабуть, займалася постачанням та логістикою через Mad Magazine. Я точно знаю, що вони купили базуки у торговця барахлом у Нью-Джерсі. Жодна з них не працювала. Я так і не дізнався, де вони взяли реліквію, в якій я летів, але перед самим злетом вони вручили мені цей Стін і половину господарської сумки, повної патронів. У випадку, кажуть мені, мене підстрелять, і мені доведеться пробиватись до виходу. Є шанс, що я спробую того рому, Семе. Ця проклята нога мене вбиває».
  
  
  Я сказав «ні» рому, пам'ятаючи про його справу. Коли був випадок, він був п'яним. Так само я міг би використати знімок Барбанкура.
  
  
  "У Дюппі випивка", - сказав я йому. «І Дюппі триматиме це, доки все не закінчиться. Достатньо часу, щоб випити, коли це станеться, і коли ви поїдете з Гаїті. Тоді ти можеш напитися до смерті, мені байдуже.
  
  
  Ми не могли бачити один одного в темряві, але я зробив голос грубіше. - Я маю на увазі, Віллард. Ти заплутаєш мене, і я дам тобі тут гнити! "
  
  
  «Добре, Сем. Добре! Марно паритися про це. Я просто подумала, що випивка нікому не зашкодить.
  
  
  Він упустив його і продовжував розповідати мені, що B25 не мав прицілу для бомби - його роботодавці не могли його собі дозволити - і що він скинув бомби за мертвим рахунком. Пропустити палац і Папа Док, потрапити на Залізний ринок та смітник.
  
  
  Він посміхнувся. - У будь-якому разі, прокляті бомби були порожніми. Мабуть, навіть не озброїлися. Лише Христос знає, де вони їх купили».
  
  
  Я хотів, щоб Хенк Віллард був щасливий і відданий мені. Пістолет Стіна буде метати 550 пострілів за хвилину, і може настати час, коли мені це знадобиться. Я вдав, що мене цікавлять його нещастя.
  
  
  - Хіба це не було частиною твоєї роботи, Хенко? Оглянути бомби перед тим, як злетіти в цей шалений політ?
  
  
  Він посміявся. «Я нічого не знаю про бомби. Заради Бога, я був льотчиком-винищувачем. Я ніколи раніше не літав на бомбардувальнику. Я сказав їм, що був, коли вони найняли мене, тому що я був розорений і потребував тесту. Я також зрозумів. П'ять тисяч доларів, менше того, що я повинен був дати чорним за те, що вони ховалися і годували мене. Прямо тут, у поясі із грошима».
  
  
  "Це має доставити вас до Гонконгу", - сказав я.
  
  
  «Твій трах із А, буде. І Май Лінг. Господи, мені сниться ця баба щоночі».
  
  
  Я зітхнув і похитав головою. Хенка було затримано у розвитку. Дитина все ще бере участь у корейській війні. Досі використовую застарілий сленг на той час. Загалом, я визнав, ми були досить сумною маленькою армією. Чокнутий, як Віллард, Ліда з її мріями про велич і помсту, я намагаюся зробити неможливе, тому що Хоук сказав зробити це.
  
  
  Інша річ Дуппі. Даппі – Діас Ортега – точно знав, що робив.
  
  
  Саме тоді він сказав: Добре, там ззаду. Ви бланшуєте. Давайте перемістимо це, так. Треба потрапити туди і сховатись до того, як прокинеться сонячна кома. Або ми мертві чоловіки.
  
  
  Ми зробили це. Ми зупинилися в клубку вологих джунглів, густих і зарослих виноградною лозою. Навіть Дюппі зітхнув з полегшенням, кидаючи своє спорядження та рюкзак Ліди. Хенк плюхнувся на землю, застогнав об ногу, і заснув. Ліда також. Я зняв свій рюкзак та сумку-мюзет, але тримав автомат у руці. Дуппі зробив те саме.
  
  
  Він підійшов, присів поруч зі мною навпочіпки і сказав, що можна курити. «Поки що у нас все гаразд, Блан. Ми на кінці узбіччя, що висувається з гори в долину. Ми маємо будинок на дереві, я покажу вам, коли він буде досить світлим, і ми побачимо всю долину вгору і вниз. Загляньте всередину паркану і багато землі П.П. Навіть побачити його будинок та басейн, побачити квартали зомбі, побачити багато всього з того старого дерева».
  
  
  Їдкі випари його "Чудового" пливли в моїх очах. Я змахнув дим і сказав: «Повернемося до зомбі, га? Що це, Дуппі? Яке справжнє подання? Якщо ми збираємося працювати разом і схопити цього Вальдеса, я думаю, мені слід знати все, що ви знаєте. Як на рахунок цього? »
  
  
  Я чекав. Насторожений, як ніколи. Я доклав усіх зусиль, щоб переконатися, що його Томпсон у безпеці, і тепер я чекав, коли він вкусить, а його не було. Він мовчав жодної хвилини. Я дивився, як його сигарета світиться у темряві.
  
  
  Потім він розсміявся глибоким гуркотом басу. «Дай мені дещо сказати, блан. Просто чорт забирай. Зі мною щось трапилося. Якось я мудрий алек, як і ти, і сказав людині-вуду, що все це багато дрібниць. Як ти.
  
  
  «Він просто подивився на мене, цю людину, і сказав, іди та знайди яйце. Будь-яке яйце. Бери з-під курки, хочеш. Тоді принеси мені сюди. Я сміюся, але це роблю. Я знайшов яйце в порядку від мого друга, і я знаю, що це яйце щойно вилупилося. Я віддаю його людині-вуду, і він каже, що мені потрібно випити склянку холодної води. Холодна вода.
  
  
  "Я роблю це. Потім він сказав мені покласти яйце у склянку з водою. Він не чіпає яйце. Ніколи. Потім він проводить рукою по склу, каже щось вуду, дивиться на мене і каже - а тепер розбий яйце". я сміюся і розбиваю яйце.
  
  
  «Це яйце круто, блан!»
  
  
  Дуппі замовк, чекаючи на мою реакцію. Історія була добре розказана, його глибокий голос правильно розмальовував нюанси. Мені було цікаво, як він звучав, коли він не зображував неосвіченого наполовину креолу, наполовину чорного, який він використав зі мною. Діас Ортега здобув освіту у Москві.
  
  
  "Хороша історія", - сказав я. І якщо це правда, я вражений. Але я не розумію, яке це має відношення до зомбі П.П., якщо такі є.
  
  
  Він знову засміявся. «Тебе важко переконати, блан. Я більше не намагаюсь. Зачекайте, поки світло, і дозвольте побачити себе. Тепер старий Даппі трохи спить. Це місце досить безпечне, але не рухайся. Може, впадеш зі скелі і зламаєш собі шию.
  
  
  Він звучав обнадійливо. У мене не вистачило духу сказати йому, що я не збирався падати зі скелі.
  
  
  Я чув, як він заспокоювався, шелестів і метався на якийсь заклинання, а потім почав трохи хропіти. Напередодні ввечері він не хропів. Це був лише божевільний здогад, але я вирішив її зіграти. Я встав навколішки, рухаючись легко і беззвучно, а потім зобразив пару хропіння і легке важке дихання.
  
  
  Даппі грав у гру десять хвилин. Потім він перестав хропіти, і я відчув, як він слухає. Я ахнув, пирхнув і розпилив невелику колоду. Я переконав його, бо через хвилину я почув, як він віддаляється, його великі дупи дряпають камінь. Я йшов за ним, стоячи рачки, з особливою обережністю, рухаючись тільки тоді, коли він це робив. Двічі він зупинявся, прислухаючись, і я завмирала. Я знову був на каліші, і камінці та уламки хльостали мене.
  
  
  Він зробив більше шуму на калічі, і йому було легше йти за ним. Потім він зник. Без звуку. Нічого. Я присіла, неглибоко дихаючи через рот, і запитувала себе, чи використовував він вуду, щоб виростити крила?
  
  
  Я знову чув його. Через мене. В повітрі. Ублюдок був на дереві!
  
  
  Я згадав, що він сказав про будиночок на дереві, і почав обмацувати темряву, недалеко від стежки. Мені пощастило, і я знайшов його за хвилину. Дерево з товстими стволами та гладкими стволами, до яких були прибиті дерев'яні поперечки для лазіння. Я встав, перерахував чотири поперечки, потім знову став на карачки і поповз уперед стежкою, щоб добре розглянути дерево спереду.
  
  
  Я встиг побачити мерехтливе око його маленького ліхтарика зверху. Він швидко блимав білим і швидко, заїкаючись, заморгав, а потім згас, і все. ДОБРЕ.
  
  
  ДОБРЕ. Промінь спрямований у бік садиби П.П. Що, чорт забирай, було в порядку?
  
  
  Я тоді не мав часу думати про це. Я почув, як він спускається з дерева, і побіг назад стежкою, все ще стоячи рачки. Я повернувся на своє місце, знову булькав і хропів, коли він повернувся і встав, прислухаючись, потім плюхнувся і справді заснув. Він не хропів.
  
  
  Я не зімкнув очей. Я записав на плівку всі недавні події, від першого телефонного дзвінка Хока до теперішнього часу, і дозволив їм крутитись у моїй голові. Я вирізав, редагував, виправляв та екстраполював, і зрештою у мене вийшов досить дивний монтаж. Я багато гадав, деякі з освіченої різноманітності, деякі з типу виходу, і коли світанок просочувався крізь гай дерев аки, я знав приблизно те, що знав раніше. Дюппі грав у якусь власну підступну гру. Самостійно. Ліда про це не знала. Хенк Уіллард у цьому не брав участі; він займав позицію «випадок-1», яка не має відношення до ситуації. Це було між мною і Дуппі. Він знав це з самого початку. Я тільки підозрював, але тепер я також це знав.
  
  
  Кому він сигналізував усередині PP Ділянку Тревелін площею 5000 акрів? Чому?
  
  
  Як, чорт забирай, ви змогли створити раціональну картину з таких розрізнених частин? Дуппі – Діас Ортега – був співробітником КДБ. Commie.; П.П. та Папа Док були фашистами та ненависниками комуністів. Зрештою, це було схоже на старий анекдот – хто, що кому робив та хто за це платив? Я заснув на світанку, і я не мав жодних відповідей.
  
  
  Я знав одне – Дуппі досі вів ведучу. Це треба було зупинити. Я повинен був взяти його на себе і очолити, трохи підштовхнути його, подивитися, чи не помилиться він.
  
  
  Я проспав до полудня. Коли я встав, замерзлий і замерзлий, у моєму звичному огидному настрої, Даппі і Ліди не було видно. Хенк Віллард розігрівав фляжку розчинної кави над банкою Стерно. Я приєднався до нього та приготував собі каву.
  
  
  Коли я зробив перший ковток гарячого гіркого, я подивився на Вілларда. "Де вони?"
  
  
  Він кивнув угору, потім вказав худим брудним пальцем. «У будинку на дереві. Гадаю, виглядав місцевість. Мене запросили, але я з цією ногою ні на які дерева не лазю.
  
  
  Минулої ночі, у темряві, до цього дерева здалося, що відстань становить милю. Тепер я побачив, що до нього близько тридцяти ярдів. Дерево являло собою високу, похилу кокосову пальму, що притулилася в чагарниках аки, хвойних і залізних дерев. Навколо стовбурів росла дика бавовна. Я пошукав будинок на дереві і спочатку не міг його побачити.
  
  
  Хенк почухав і посміхнувся крізь руду бороду. «Говорячи про місцевість, я пам'ятаю, як одного разу...»
  
  
  "Заткнися", - сказав я йому. "Занадто рано для цього лайна". Я ошпарив рот паршивою кавою і продовжив пошуки будиночка на дереві і, нарешті, помітив його.
  
  
  Милий. Дуже розумний. Хтось використовував сталеві троси та талрепи, щоб обтягнути навколишні дерева
  
  
  і утворити щось на кшталт ажурної зеленої клітини. І насправді це був не будинок на дереві, а плоска платформа розміром приблизно 10 х 10, закріплена на дві третини висоти пальми. Троси та талрепи були пофарбовані у зелений колір. Це була хороша професійна робота і мені було цікаво, як довго вона там пробула. І чому? Чомусь я не думав, що винні місцеві чорні. Така робота і пов'язане з нею планування були трохи вищими за їхні можливості.
  
  
  Я повернувся в кущ, щоб заспокоїтися, і поки я був у ньому, я перевірив Люгер, шпильки та Кольт .45. Коли я повернувся, я взяв Томмі пістолет і пішов до пальми. Хенк Уіллард зі нудним виглядом грав скаутським ножем зі зламаним лезом. Він обережно посміхнувся до мене і промовчав. Проходячи повз мене, я похитав головою. Якби не пістолет Стіна поруч із ним, ілюзія була б повною: старіючий орел-розвідник грає в кемпінгу. Я знову загравав з думкою, що все це було вигадкою, що ця провальна та провальна місія насправді не виконувалася. Телефон дзвонив будь-якої миті, я прокидався і відповідав на дзвінок, і у Хоука була справжня місія для мене.
  
  
  Коли я підійшов, Ліда спускалася з дерева, як мила мавпа. Її довгі ноги якраз підходили до поперечок.
  
  
  Я схопив її за талію і підняв. Вона засяяла і поцілувала мене. Вона була схвильована.
  
  
  "Я бачив його. Я дійсно бачив його, Сем. Ромера Вальдес. Він був у джипі під посиленою охороною». Вона вказала на схід. - Думаю, його везли до Цитаделя. Є нова дорога, щойно збудована. Доходить до вершини. Він повинен працювати в Цитаделі щодня і повертатися сюди, до П.П., уночі.
  
  
  Я обійняв її за плечі. "Ви впевнені, що це був Вальдес?"
  
  
  Ліда подивилася на мене. «Що змушує вас питати про це? Це майже як би ви ...
  
  
  Вона замовкла і спохмурніла, її нижня губа застрягла в маленьких білих зубах.
  
  
  Я міцніше стиснув її плече. "Ніби я що?"
  
  
  Її гладке смагляве обличчя спантеличено зморщилося. «Я… о, я справді не знаю. Я зараз збентежений. Зрештою, я не бачив Ромери п'ять років. Але… це ніби ти читав мої думки.
  
  
  Я тримав її подалі від себе, підняв її підборіддя кулаком і змусив подивитися мені в очі. «Ви не впевнені, що людина, яку ви бачили, справді Ромера Вальдес? Хіба це не так, Лідо? Давай. Розсипати.
  
  
  Вона кивнула, нахиливши голову до довгого лебединого горла. "Можливо. Я просто не знаю. Даппі каже, що це Вальдес. І він повинен знати - він давно шпигунить звідси. Х - він каже, що п'ять років мають велике значення і що, можливо, Вальдес був хворий, або з ним погано зверталися, навіть катували, і цим усе пояснюється.
  
  
  "Маючи на увазі?" Я знав, що це не лікар Ромера Вальдеса. Чомусь вони використовували приманку.
  
  
  Вона притулилася до мене і поклала голову на плече. «Він виглядав набагато старшим. І якось інакше. І те, як він сидів у джипі, такий напружений і ні на що не озираючись. Однак його обличчя було правильне, що я міг бачити через окуляри. Просто щось начебто не так, а я не знаю, що саме. Даппі каже, що я дурень.
  
  
  "Можливо", - сказав я. "А можливо і ні. Ви думаєте про це деякий час. Як наш друг Даппі сьогодні вранці?
  
  
  Він відповів на це хрипким пошепком, спустившись із платформи з дерева. «Давай, бланк. Я показую вам зомбі».
  
  
  Я запитливо глянув на Ліду. Вона знизала плечима і похитала головою. «Я також не знаю про це. Вони справді схожі на зомбі. Я маю на увазі, що вони виглядають так, як я читав, як виглядають зомбі. Іди подивися, а потім скажи мені.
  
  
  Я заліз на дерево. Щільне чорне тіло Дюппі лежало на дощатій платформі. Йому у вічі вгвинчували бінокль. Його лікті мали порожню банку «Кратіон» з пластиковою ложкою і флягову чашку, все ще заповнену наполовину кавою.
  
  
  Він простягнув бінокль, не дивлячись на мене. "Ти добре спиш, блан?"
  
  
  Я ствердно прогарчав і уважно вивчив своє оточення. Хитромудро придумана робота: ми були на вершині високого вузького півострова, продовженні гірського уступу, сильно зарослого виступу, що йде в широку долину. Мережа кабелів утримувала захисний екран з дерев навколо пальми та платформи, але майстерне обрізання та обрізання дозволили отримати широкий і безперешкодний вид на долину внизу та на сході. Це було схоже на хитре дзеркало: ми могли бачити зовні, але вони не могли бачити всередину. Якщо тільки вони не висіли на висоті 300 футів і дивилися прямо нам у горлянку.
  
  
  Я налаштував фокусування у бінокль. Я сказав, маючи на увазі: Дуже розумно. Солодкий. До того дня, поки його не помітить гелікоптер.
  
  
  Він хмикнув. «Ми тут, чи не так? Турбуйтеся про це, коли настане час. А тепер, Блан, ти глянь на ворота і скажи мені, що ти бачиш.
  
  
  Бінокль був чудовий, і сцена стала реальністю з глибиною та чіткістю діорами. Там була велика цегляна сторожка, сталеві та дротяні ворота та охоронці у чорній формі, всі вони були добре озброєні, а в деяких були собаки. Двоє у чорній формі стояли поряд.
  
  
  у сторожці, розмовляючи та консультуючись із паперами у блокноті, не звертаючи уваги на інших. Інші становили півдюжини охоронців і три окремі купки робітників. Два охоронці у групі. Робітники були одягнені у синю джинсову форму, штани та куртку, а на спині кожної куртки були нанесені білі літери по трафарету: П.П.
  
  
  Я тихо вилаявся, і Дуппі неправильно зрозумів і посміхнувся. «Справа, бланк? Деякі з ваших уявлень засмучуються? "
  
  
  Я проклинав П.П. Тревелін. Пиха ублюдка! Власний табір для військовополонених, навіть трафаретом. Вони справді так виглядали, як військовополонені. Я бачив їх тисячі по всьому світу.
  
  
  Але ніколи не бачив, щоб військовополонені рухалися так, як ці чоловіки. Повільні, жорсткі рухи, ноги, що волочать. Вони ніколи не повертали голови. Вони поверталися всім тілом із болісною повільністю, нахиливши голови вперед і опустивши плечі. Зомбі? Я не купився на це ні хвилини, але відбувалося щось страшенно дивне.
  
  
  Я нічого не сказав, і це зробило нотку роздратування в тон Дуппі. “Ну що, блан? Що ви на це скажете? Вони зомбі чи не так? "
  
  
  Я був спантеличений і стурбований, а коли я такий, я можу поводитися грубо. Я трохи приставив йому шпори. «Може, вони всі кататоніки, Даппі. Або П.П. працює спа, і вони хворі на артрит. У будь-якому випадку, я не бачу їх очей з такої відстані. Хіба не так ви кажете зомбі - на їхні очі? "
  
  
  «Я бачив їхні очі, бланк. Поблизу. Погано, як ці очі на них. Без кольору. Нема нічого. Просто білий дивлюся на тебе. Мертві очі. Я знаю. Я бачив."
  
  
  Я знав, що він каже правду. "Як ти підібрався досить близько, щоб побачити їхні очі, Даппі?"
  
  
  Тиша. Я прислухався до руху, до помаху його руки у бік пістолета Томмі на боці. Я грав із шансами на мій бік. Gunfire зіпсувала б угоду, і я не думав, що він готовий до цього.
  
  
  Він сказав: "Трохи розуму, наскільки я знаю, бланк". Я знаю, от і все. Але ти не повіриш, то забудь. Ви бачите, що вони роблять? "
  
  
  Я бачив. «Вони ставлять міни всередині паркану. У шаховому порядку з інтервалом десять футів. Цей паркан наелектризований, Даппі?
  
  
  "Я забуваю". Тепер похмуро. Потім: «Хоча мені здається, що це не так. Reckon PP не думаю, що йому потрібний сік, з ними охоронці, собаки та міни. І зомбі! »
  
  
  Я почав вивчати місцевість за парканом. Широка дорога, вкрита гравієм, вела вгору покритими квітами та лісовими схилами до великого плоского височини. Я міг розрізнити одне крило будинку, три поверхи з блискучого білого каменю, перед якими виходила широка тераса та балюстрада з того самого каменю. Величезні урни, амфори красувалися довгими вусиками пишних тропічних квітів. Тревелін любив квіти більше, ніж людей.
  
  
  Зліва, відокремлений від будинку акуратно обгородженими садами та підстриженими кущами, знаходився найбільший довбаний басейн, який я коли-небудь бачив. Акр прозорі блакитна вода оточена плиткою. Одна сторона була зачинена скляним навісом. Там був поплавець, високі та низькі дошки для стрибків у воду, а також різні надуті пластикові птахи та тварини. На кожному кінці водоймища був блискучий білий пісок, що тягнувся за ці милі від берега, і на піску біля високої дошки лежала людина. Темноволоса біла дівчина натирала його лосьйоном для засмаги. Я покрутив гвинт фокусування, щоб краще розглянути.
  
  
  Навіть з неминучим ракурсом я на кілька миттєвостей добре розгледів цього виродка-мільярдера. Я ніколи не сумнівався, що це П.П. Тревелін. Він виглядав належним чином. Це було приведення типів, але ідеальне наведення типів.
  
  
  Він лежав на спині, його руки були переплетені під головою. На ньому були великі чорні окуляри. Довга коричнева сигара звисала з рота, як анус, ніс - гудзик, а череп - засмаглий биток з плямами брудно-сірого кольору на кожному вусі.
  
  
  П.П. у нього не було великих грудей, але його черевце було мініатюрною горою. Дівчина помазала це. Вона налила олію і розтерла, і черевце погойдувалося і тремтіло, як горбок із желе. Я на мить глянув у бінокль на обличчя дівчини. Чекаючи, навіть сподіваючись з якоїсь шаленої причини, знайти там написану огиду. Навіть огиду.
  
  
  Це була гарна дівчина, гнучка, з довгими кінцівками і, як мені здалося, розвиненими ногами танцівниці. На ній було крихітне бікіні, яке дозволяло її груди розливатись, і вона, мабуть, поголила лобок, інакше я міг бачити волосся. Можливо, П. так сподобалося.
  
  
  Дівчина була справжнім зомбі. Її очі були напівзаплющені, а губи ворушилися, коли вона говорила, і на її прекрасному обличчі не було абсолютно ніякого виразу, коли вона втирала олію в цю гору старих кишок. Я відчув до неї спалах жалості і знав, що це незаслужено. Вона знала, про що йдеться. Мільярдери не ростуть на деревах.
  
  
  Я погрозив пальцем Дуппі. "Ось. Подивитися. Це П.П.?" Мабуть, але я хотів підтвердження.
  
  
  Я був близький до того, щоб полюбити Duppy тоді, як ніколи раніше. Він глянув, і його товсті губи рушили в тому, що могло бути лише огидою та ненавистю. «Ця людина», - промимрив він. «Це сучий син, звісно. Він щойно вийшов, бо я дивився востаннє. Господи Ісусе - я дивуюся, як ця біла дівчинка
  
  
  Тримаю парі, він пахне окопом.
  
  
  Я забрав окуляри. «Коли ти маєш мільярд, Даппі, це так. не має значення, як ти пахнеш”.
  
  
  Його рот сіпнувся, і він холодно глянув на мене. Його очні яблука були жовтяничними та запаленими від червоного павутиння. Він проігнорував мене, відкотився до своєї рушниці Томмі і почав його чистити та розбирати.
  
  
  Я поклав окуляри назад у басейн якраз вчасно, щоб побачити П.П. щось сказати дівчині. Вона без жодного виразу кивнула і потягла за його плавки. Потім вона нахилилася над ним, її червоний рот був відкритий, і за мить його живіт почало тремтіти.
  
  
  Мені стало трохи боляче, і я не хотів нічого бачити, у цьому був урок, і я дозволив цьому записатися. Абсолютна впевненість у собі. Його будинок, його басейн, його охорона, його особистий простір та його власна дівчина. П.П. Тревеліну було начхати на майстра, хто що бачив! Він володів косяком. Йому належав світ. Він думав.
  
  
  Я вивчав нову дорогу, що звивалася по схилах, через ущелини та урвища до Цитаделі приблизно за десять миль від мене. Дорога була вузькою, шириною тільки для джипа, з гравію та щебеню, і це було страшенно вдало, і на її будівництво, мабуть, треба було заплатити мільйон. Декілька груп одягнених у джинсовий одяг «зомбі» все ще працювали над ним, утрамбовували і котили, а поливальна машина повзла, розбризкуючи воду, щоб зв'язати фундамент.
  
  
  На дорозі не було й сліду чорної форми. Охоронцями тут були Тонтон Макут, вони їхали на вантажівці і спостерігали за джипами зі встановленими на них кулеметами 50-го калібру. Робітники в джинсовій тканині працювали з такими ж жорсткими і незграбними рухами, як і чоловіки біля воріт. Зомбі? Але чому? Навіщо влаштовувати такий фарс?
  
  
  Тоді я знав. Я був трохи дурний, інакше б упіймав це раніше. «Зомбі» були просто ще одним запобіжним заходом, ще одним способом утримати цікавих чи розгніваних чорних подалі від цього місця. То була хороша психологія. Жоден простий селянин не наблизиться до зомбі на сотню миль, якщо зможе допомогти йому.
  
  
  Ракета утворила тонку смугу, що обпалює, вилетівши зі стартової аппарелі на Цитаделі і пролетівши над долиною. Дуппі крякнув і перекотився на мій бік. Ми простежили за плямою полірованого металу, коли ракета сповільнилася, здригнулася, збилася з курсу і врізалася в пагорб у метушні розірваного металу, Даппі посміхнувся.
  
  
  - Ці штуки не стоять і гурт. Я давно шпигував і ніколи не бачив, щоб вони стріляли у щось. Не розумію, чому Свон так хвилюється. Тут нема чого боятися! На те, щоб змусити їх працювати ракети, знадобиться сто років.
  
  
  У мене був бінокль на Цитаделі за десять миль від мене. Цитадель гігантським стрибком стрибнула до мене, і я побачив крихітні крапки, що рухалися по фортечних стінах, і мені здалося, що я побачив сталеві пандуси, блискучі на сонці. Я міг розрізнити довгі ряди іржавих гармат та трикутні насипи ядер. Гармата, яка жодного разу не зробила пострілу.
  
  
  Ще одна ракета вилетіла з Цитаделі і злетіла в блискуче повітря. Він розпався у повітрі, вибухнувши хмарою чорного диму та металевого дощу.
  
  
  Я сказав: «Тобі колись спадало на думку, Дюппі, що, може, Вальдес насправді не намагається? Може, він гальмує, саботує, сподіваючись, що щось трапиться – приміром, ми за ним прийдемо».
  
  
  «Ні, бланк. Я думаю, доктор Вальдес намагається щосили. Папа Док та П.П. подбайте про це - вони не дурні. Лікар Вальдес намагається затриматися, і, я думаю, вони дуже швидко закатували його до смерті. Вмирати довго. Біда в тому, що Гаїті, тату Доку, ще не готовий до ракет. Досі в джунглях, блан. Лікар він лише одна людина і не може цього зробити - і навіть ублюдок П.П. не купиш мізки, приходячи сюди». Даппі засміявся басом.
  
  
  Я залишив очки на Цитаделі. Він гнив із 1830 року і все ще залишався вражаючим видовищем. Він виступав з мису Бішоп, як ніс корабля, пошарпаний часом і досі незмінний. Двадцять тисяч людей загинули за тринадцять років, які знадобилися, щоб побудувати його. Стіни завтовшки 12 футів, триста гармат, приміщення для п'ятнадцяти тисяч» солдатів. Ніколи не використовувався. Ніколи не доводилося витримувати нападу. Зрештою Анрі Крістоф убив себе срібною кулею, і гармата заіржавіла, і вітер, дощ і щури взяли гору. Цитадель розмірковувала протягом багатьох років, покинута і водночас неприборкана, кидаючи свій тупий ніс у моря тропічної зелені, заглушені хмарами, що пурхали з її веж, як вітрила. Чекаю.
  
  
  Його час знову настав. У всьому Гаїті не було найкращого місця для запуску ракет.
  
  
  Більше ракет не було. Мої очі захворіли та сльозилися, я поклала бінокль і подивилася на Даппі. Він повернувся до роботи над своїм кулеметом, натренованими руками збираючи його.
  
  
  Я закурив. «Вальдес ходить у Цитадель щоранку, повертається сюди щоночі. Під посиленою охороною. Правильно, Дуппі?
  
  
  Він потер свій шматок олійною ганчіркою, не дивлячись на мене. «Правильно, Блан. Тяжка охорона. Один позашляховик, один позаду, доктор Вальдес посередині. Стража – Тонтон Макут. Богимени. Підлі виродки. Коли вони підходять до воріт, вони передають його людям П.П. "
  
  
  Якийсь час я курив мовчки.
  
  
  Дуппі сказав:
  
  
  Я знаю, що ти думаєш, Блан, але це не працює. Не пробуй Без шансів. Ми просто відстрілюємо собі хвости та даємо всьому світу знати, що ми тут». Його сміх був цинічним. “Тоді це не має для нас великого значення. Ми мертві чоловіки.
  
  
  Він вірно мене читав. Або майже. Я не збирався розповідати Дуппі, про що я насправді думав.
  
  
  Я уважно стежив за матовими рисами чорного дерева і сказав: Ти думаєш, ми не зможемо це зробити? Схопити Вальдеса десь на дорозі між воротами та Цитаделлю?
  
  
  Даппі корчився, сплюнув і сердито глянув на мене своїми червоно-жовтими очима. «Ні, бланк. Я казав тобі! Так не вийде ".
  
  
  “У нас є гранати. Я маю пластик. Усі четверо мають автоматичну зброю». Я трохи його травив, і мені це подобалося, і я змусив себе здаватися трохи зарозумілим і пихатим.
  
  
  «Я думаю, що на цій дорозі було б цілком реально влаштувати засідку. Ми матимемо перевагу несподіванки. Я знаю, що нас всього четверо, але якщо ми всі ретельно сплануємо, ми зможемо...
  
  
  Він не кваплячись повернув пістолет Томпсона, щоб він прикрив мене. Одна рука, мов зв'язка чорних бананів, згорнулася біля спускового гачка. Він не намагався приховати це, але його зубаста посмішка була білою та люб'язною для різноманітності, і від неї у мене по спині пробіг лід. У мене було передчуття, що коли Дуппі посміхнувся і виглядав дружелюбно, він був готовий тебе вбити.
  
  
  Він ще не був готовий до цього. Ви не можете заглушити пістолет Томмі.
  
  
  Даппі, все ще посміхаючись, звузив очі і сказав: «Тобі треба багато чого навчитися, Блан. Одна річ у тому, що ти тут не хазяїн. Лебединий бос. Якщо Свон скаже влаштувати засідку, я зроблю це, але Свон цього не скаже. Вона не така тупа, як ти.
  
  
  Я кивнув, зіставивши його посмішку та його люб'язність. "Відмінно. Я людина, яка слухатиме. Що не так з моїм планом?"
  
  
  Він зітхнув і похитав своєю масивною чорною головою. "Шум! Що з ним найгірше. Навіть якщо ми гладимо Вальдеса, нам все одно потрібно дістатися до узбережжя, а ти на човні. Ніколи не роби цього, бланк. Папа Док виводить свої військово-повітряні сили, його береговий патруль дивиться, його армія прочісує джунглі Будьте Tonton Macoute де завгодно П. П. Його чорна форма переслідує нас Ні шансу, бланк, ні шансу.
  
  
  Я вдав, що вивчаю його слова. Звичайно, він мав рацію. Це була паршива схема, і я щойно приміряв її на розмір.
  
  
  «Ні про що інше, блан. Нас четверо нема. Лебідь, тримайся подалі від перестрілок. Нам потрібен Лебідь на повстання, на вторгнення.
  
  
  Свон мертвий, все мертве. Ні. Ми не наражаємо Свон на небезпеку».
  
  
  «Є ще Хенк Віллард». Я хотів, щоб Дуппі говорив далі.
  
  
  Він сплюнув і засміявся щирим і сповненим презирства сміхом. «Цей худий мураха! Що гарного він? Все одно він покалічився. Він також наляканий і просто хоче виїхати з Гаїті, і це не є його боротьба ні за що. Хенк взагалі нікуди не годиться, блан.
  
  
  Я не був згоден з ним, але тримав рота на замку.
  
  
  Даппі підняв руку і почав рахувати по цих чорних бананових пальцях. «Тож нас справді лише двоє. Я і ти. Тепер попереду джипа п'ять Macoute, ззаду - п'ять Macoute, в середньому джипі, а Лікар чотири Macoute. На всіх джипах є 50. У Макута такі ж пістолети-кулемети, як і в нас. П.П. отримали собаки для відстеження. Ти все ще хочеш скуштувати, Блан?
  
  
  Він був страшенно гарним актором. Я теж, коли маю бути. Я крутилася, хмикала і трохи бурмотіла і припускала, що, можливо, я помилялася. Моя ідея смерділа.
  
  
  Настала довга мовчанка. Він запалив один зі своїх Splendid і дивився в небо. Потім, ніби це було після роздумів, він сказав: «Як би там не було, ви забули, бланк. Ти жеребець! Ми так вирішили, пам'ятається. Тобі платять усі гроші. Тобі треба перелізти через паркан на територію П.П. та вивести доктора Вальдеса. Ми допомагаємо вам спланувати це та прикриваємо вас, але це робите ви».
  
  
  Він мав рацію. Я знав це з самого початку. Я був тим, хто мав увійти та загинути. Тому що Дуппі цього хотів. Даппі збирався все спланувати та влаштувати, коли настане час. З власних причин. Причини, що випливали із наказів КДБ. Прямо із Кремля.
  
  
  Сонце тепло розтоплене масло на моєму обличчі. Я заплющив очі і дозволив собі зависнути на межі сну. Я не був надто незадоволений. У мене була частина головоломки, але були прогалини, великі прогалини, і лише час та події могли їх заповнити. Час був дуже близький.
  
  
  Ліда підійшла до платформи з обідом. Ящики та розчинний шоколад у холодній воді. Вона знайшла басейн з весняним харчуванням і прийняла ванну, але її волосся все ще було вологим. Вона влаштувалась між нами двома, взяла бінокль і довго вивчала долину. Ми поговорили та склали попередні плани. Я погоджувався з ними в усьому, лише час від часу заперечуючи, щоб усе виглядало краще та уникнути підозр Дуппі. Я мав свій план. Все, що мені потрібно було зробити, це дочекатися відповідного моменту, щоб втілити його в життя.
  
  
  Це сталося до того, як я був готовий до цього. Сонце було ще на висоті години, коли біля воріт була суєта, і ми бачили, як вони збирають «зомбі», марширують та перераховують їх. Ліда вказала на хмару пилу, що пливе дорогою до Цитаделя. Три джипи.
  
  
  Він схопив у мене бінокль. «Наразі вони повертають Вальдеса. Я хочу ще раз гарненько на нього подивитись. Може, сьогодні вранці я помилявся».
  
  
  "Ти помиляєшся", - прогарчав Дуппі. «Цей Вальдес гаразд. Безперечно. Ти просто не уявляєш, що роблять із чоловіком п'ять років в'язниці, Свон.
  
  
  Я думав, що він бреше, і мені було цікаво, чому він так турбувався. Я був певен, що людина, яку бачила Ліда, була принадою, фальшивим Вальдесом. Справжній Вальдес був надто дорогоцінний, щоб ризикувати двічі на день на тривалій відкритій поїздці. Це була відкрита спокуса, запрошення...
  
  
  Прихований стрілець прийняв запрошення. Долиною до нас долинув тріск потужної гвинтівки.
  
  
  Ліда, дивлячись у бінокль на середній джип, здригнулася, ніби куля потрапила до неї. Вона ахнула: «Господи! Боже мій! У нього стріляли. Вони застрелили Вальдеса! "
  
  
  Даппі вилаявся і схопився за бінокль. Я м'яко рушив до задньої частини платформи та тоді встав. Мої очі трохи кращі, ніж ідеальні, і я міг бачити досить добре.
  
  
  Усі три джипи зупинилися. Тонтон Макуте бігали всюди, злі й спантеличені, дивилися і вказували вгору на схил гори. Цьому стрілку краще втекти.
  
  
  Невелика група тонтон-макут зібрався навколо середнього джипа. Вони дивилися щось на землі. Двоє з них стояли навколішки і працювали з чоловіком. Я побачив білий панамський капелюх, що лежить у землі збоку. Я припускав, що це постріл у голову через гвинтівку з оптичним прицілом. Досвідчений стрілець. Я підійшов трохи ближче до дерев'яних сходів, що вели вниз по пальмі.
  
  
  Довелося повернути кран, щоби побачити. Один із тонтон-макутів, очевидно, офіцер, випростався і зробив жест огиди. Похитав головою і широко розкинув руки, і я майже почув слово: "Морт!"
  
  
  Даппі сказав: «Вони вбили його, Свон. Якийсь брудний виродок убив вашого лікаря Вальдеса.
  
  
  Ліда була в шоці. Вона мене забула. Вона чіплялася за масивний біцепс Даппі, дивилася і повторювала знову і знову: Чому? Але чому? Навіщо їм убивати його? »
  
  
  Пора йти. Я почав спускатися по дереву, не чуючи жодного звуку. По дорозі я почув, як Дуппі сказав: «Не має значення, хто вони, Свон. Чи не П.П. або Папа Док - вони ніколи не вбивають таку цінну людину, як Вальдес. Але я знаю, хто справді хоче його смерті, Свон. ЦРУ хоче його смерті. Безперечно, ці нещасні американські виродки хочуть, щоб Вальдес був добрим і мертвим. Вони це роблять, Свон. ЦРУ зроби це! »
  
  
  Я посміхнувся, коли спустився на землю. Ще один шматок головоломки на місці.
  
  
  Я чув, як Ліда видала приглушений крик люті та болю. Я підняв свою вже запаковану сумку-мюзет і штовхнув дрімлого Хенка Уілларда по ребрах. Він підійшов з лайкою, і я затиснув йому рота рукою і шепотів тридцять секунд.
  
  
  Очі Уілларда розширилися, рот розплющився, і він почав протестувати.
  
  
  «Якого біса, Сем? Ви хочете, щоби мене вбили. Я водій літака, а не придурок.
  
  
  Час був дорогий. Кожна мить була ураном. Я запустив руку в його руду бороду і обернувся. "Зроби це", - прошипів я. "Правильно робиш. Ви коли-небудь очікували знову побачити Штати або свою дівчину в Гонконгу, ви це зробите! Підведи мене, і я тебе вб'ю".
  
  
  Він ахнув, кивнув і почав дряпати мою руку. "Добре добре. Але Ісус ... я ...
  
  
  Я відштовхнув його. “Зроби це! Правильно! Я побачу тебе. Чи зможете ви померти чи будете винагороджені – вирішувати вам».
  
  
  Пора йти. Я пірнув у густий чагарник і почав спускатися схилом. Скоро стемніло, і я не думав, що Дуппі піде за мною. Якийсь час він буде зайнятий Лідою.
  
  
  Світ мрії Дюппі почав розпадатися, а я був експертом зі знесення.
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  Час, як сказав цей чоловік, мало значення. І тиша була золотою. Я згадав ще кілька кліше, поки повз униз 45-градусним ухилом відрогу до схилу осипу, на якому він стояв. Пензель був товстий і ускладнював рух; з іншого боку, він накривав мене згори і знизу і не давав мені ковзати і шуміти. Коли настав час шуміти, я його робив багато. Але ще ні.
  
  
  Там, де кущі зникли і утворився осип, я зупинився і розчинився в останній густій порослі чагарника. Піді мною місцевість почала вирівнюватись, приблизно двісті ярдів пухкого каменю, гальки та піщаної глини. Без обкладинки. Я ненадовго задумався, чи не заміновано цей район, але забув про це. Майн чи ні, мені довелося його перетнути.
  
  
  За десять хвилин буде досить темно, щоб спробувати. Я згаяв час на підготовку гранат. У мене був шпагат, стрічка та все необхідне, і на це у мене пішло п'ять хвилин, у мене не було жодного Є.П. гранати, тільки уламкові, і я повинен був довірити їм свою роботу. Я перевірив пістолет Томмі, і 45-й калібр, і Люгер, і стилет у замшевих пружинних піхвах. Потім було темно, і мені не залишалося приводу затримуватися. Я почав спускатися осипним схилом до огорожі за ним. Я був на півдорозі, коли спалахнуло світло, я цього боявся. Біля воріт уже горіло світло, але тепер потужні прожектори, заховані в деревах, де я їх не помітив, почали грати вгору та вниз парканом. заморозив і прокляв все.
  
  
  Дуппі, мабуть, знав про приховані вогні. Даппі про них не згадував. Це прикинув.
  
  
  Вони просто поралися з фарами, відчуваючи себе в безпеці і не чекаючи ніяких неприємностей, і вони нудьгували за мною, і через пару хвилин фари погасли. Я підповз до паркану, побоюючись гуляючих охоронців та собак, і почав закладати гранати.
  
  
  Я витяг штифти і приклеїв пружинні важелі вниз, зав'язавши кінець мотузки навколо кожної смужки стрічки. Я приклеїв гранату до стовпа огорожі біля бази, потім гранату посередині дроту між двома стовпами, потім ще одну гранату біля другого стовпа. Три шнури повернулися, щоб зв'язати в одну лінію важкого шнура, який я обережно розплачував, відповзаючи від огорожі.
  
  
  Пройшов охоронець, обійшовши внутрішню частину огорожі. У нього був собака на повідку, і він раз у раз використовував ліхтарик, недбало розкидаючи промінь. Я сунув обличчя в уламки каменю і почав чекати. Якби він помітив гранати, мені довелося б вибухнути та ризикнути вбити себе, а також його самого.
  
  
  Гранат не помітив. Я почекав, поки його кроки не затихнуть, а потім знову відступив. Коли в мене був запас сімдесят п'ять ярдів, я зупинився, сунув голову за валун заввишки у фут і приготувався йти ва-банк.
  
  
  Мені знадобилася хвилина, щоб замислитися, що ж відбувається на відрозі, між Даппі, Лідою та Хенком Віллардом. Це було випадково і ніхто не знав. Я дав розпорядження Хенку передати дівчині та Даппі. Дюппі повинен був розлютитися, бо я обдурив його і кинувся з пістолетом, і, можливо, навіть розвінчав його плани щодо моєї смерті. Це не могло не турбувати його. Так було й те, що я змушував його руку - тепер він мав іти під мою мелодію, а не на свою - і що я кинув лайно у вентилятор, перш ніж він був готовий до цього.
  
  
  Я сильно смикнув за шнур. Ідея полягала в тому, що шнур смикав три дроти шпагату, і шпагат відривав стрічку, що зв'язує пружинні важелі на гранатах.
  
  
  Шнур обм'як у моїй руці, напруга зникла. Я чекав, вважав, намагаючись втиснутись у добру землю Гаїті. П'ять... шість... сім... е-
  
  
  Усі вони зрослися на короткий час. Гранати з гучним глухим ревом і червоними і жовтими квітами, що поширилися, і тремтячими струсами підірвали ніч. Уламок зашипів від осипу поруч зі мною. Я був готовий.
  
  
  Обидва стовпи огорожі були погнуті і провисли, як переварені спагетті. Відрізок дроту між ними впав. Середня граната пробила шестифутовий пролом у сталевих ґратах. Я протиснувся крізь неї, потрапив у дикобраза з колючого дроту, штовхнув і вирвався з нього і полетів, як товстозадий птах, за прикриття дерев. Це було за п'ятдесят ярдів від мене, і я знав, що біжу через шахту, і мені було холодно і в той же час я спітнів. Я намагався бігти, не торкаючись землі, знаючи, що це неможливо.
  
  
  Картерові пощастило, і я все ще був гаразд. коли я вдерся в дерева і плюхнувся якраз вчасно, щоб перший прожектор промахнувся по мені. Я лежав, задихався і швидко перевіряв, чи все у мене спорядження залишилося. Я зробив. Я зачекав десять секунд - усе, що я міг собі дозволити, - щоб побачити, чи троє пройдуть на шпорі. Це залежало від Дуппі, який на той час уже люто скреготів своїми великими білими зубами.
  
  
  Вони почали стріляти у ворота, і я полегшено зітхнув. Ліда, мабуть, розмовляла з ним. Я чув, як легке заїкання пістолета Стіна і глибше ревіння пістолетів «Томмі» 45-го калібру врізалися і вилітали жахливими спастичними чергами. Це скидалося на армію на гребені, і я хотів саме цього, так само, як я хотів відволіктися, хотів, щоб чорна уніформа і тонтон-макут думали, що все йде ззовні. Поки що я був усередині.
  
  
  Біля воріт панувала метушня, погасло світло. Хтось закричав від болю. Приховані прожектори продовжували обертатися і весь час пропускали мене та дірку у дроті. Я помолився, щоб такий стан речей продовжувався, і почав підніматися на пагорб до П.П. Сучасний палац Тревелін. Зубець жовтого місяця піднявся над Цитаделлю на сході. До мене спускалися двоє чоловіків.
  
  
  Я сів біля основи стародавнього червоного дерева і засунув рукоятку стилету в праву руку. Утрьох на гребені не гасне вогонь. По червоних спалахах і звуках я знав, що вони розділилися та тріангулювали ворота.
  
  
  Повільно, беззвучно, я поклав автомат Томмі та сумку для мюзетту на землю поряд зі мною. Двоє чоловіків були вже близько, розмовляючи хрипким пошепком. Я трохи обігнув товстий стовбур дерева, так що він опинився між мною і охоронцями, що наближаються. Звучить ночами, але я думав, що вони були приблизно за десять футів один від одного. Вони повинні пройти по обидва боки дерева. Я сподівався на це. Я став маленьким. Справа не з легких, бо я не маленький. На той момент я не шукав проблем. Я просто хотів, щоб вони пройшли повз мене.
  
  
  Це не мало бути. Йому не пощастило, і він
  
  
  вибрав саме цей момент у просторі та часі, щоб відповісти природі. На той час місяць був досить яскравим, щоб він міг бачити велике червоне дерево, і йому просто треба було підійти до нього. Справжній сучий син.
  
  
  Я перебував у тіні величезного коріння, що пробивалося крізь землю. Я дав йому шанс, але він цього не хотів. Він був за шість дюймів від мене, потім подивився вниз і побачив сумку-мюзет і пістолет Томмі. У нього перехопило подих, його останнє дихання, бо я обійняв його за шию і стилет у його серці ззаду. Я придушив усі звуки, м'яко дозволив йому опуститись і пірнув назад у тінь дерева. Максимум п'ятнадцять секунд.
  
  
  Я чекав. Інший чоловік зупинився і м'яко покликав: Карлос? Де ти, мужику? Що, чорт забирай, ти робиш? М'який, невиразний креольський.
  
  
  Я чекав.
  
  
  Він почав повільно рухатись до дерева. Коли він знову заговорив, його голос здавався нервовим. «Карлос? Ти великий дурень, мужику. Ти граєш зі мною у ігри? Карлос - виліз і відповідай мені, чувак.
  
  
  Він зробив крок у промінь місячного світла, і я підняв стилет до рівня вух і трохи ззаду на плечі. Коли я побачив, що це, я вагався на секунду, і в цей час він відчув мою присутність і спробував підняти гвинтівку. На ньому була джинсова уніформа, і його очі у блідому світлі місячного світла були білими. Зомбі.
  
  
  У його рухах не було нічого схожого на зомбі. Мій стилет був на мить швидше. Він потрапив йому в горло під кадиком. Я стрибнув на нього і вдарив кулаком по гвинтівці. Він розвернувся. Я вдарив його по скроні правим кулаком, а лівою рукою потягнувся за ручку шпильки. Він видавав болючі звуки, намагався закричати і не міг, і я розірвав стилет, і його горло відкрилося, і гаряча кров ринула на мою руку. Він упав навколішки. Я витяг стилет, відступив і вдарив його ногою до кінця.
  
  
  Я знову розчинився в тіні і прислухався. Тепер вони вели вогонь у відповідь з воріт. Незабаром вони будуть організовані, і тоді Даппі, Ліді та Хенку Уілларду доведеться вискочити та бігти. Я сподівався, що вони біжать швидко, далеко і досить довго, але я не сподівався на це. До цього часу Дюппі вже зрозуміє, і я не знала, що він робитиме. Це знали тільки Бог і Дуппі, і зараз я не мав часу про це турбуватися.
  
  
  Як і всі добрі страти, це було тихо. Я підійшов до зомбі та перевернув його ногою. Я став навколішки і пильно подивився. Ці очі?
  
  
  Контактні лінзи. Контактні лінзи молочно-білого кольору. Це був трюк, який змушував миттєвих зомбі відлякувати боязких тубільців. Тоді у мене виникла ідея, і я прибрав пильні уламки скла з його очей. Я підніс один до місяця. З боку користувача це було досить прозоро. Невелика наукова фальсифікація дала чітку картину. Я витер стилет його джинсову куртку і затягнув назад у тінь.
  
  
  Я швидко працював. Вогонь на уступі почав рідшати і ставати голосніше біля воріт. Ідіть від воріт. Люди П.П. отримали підкріплення, здогадалися про нечисленність нападаючих і почали виходити. Пізніше, коли вони склали всі шматочки та частини разом і розібралися в дірці у паркані, вони почали шукати мене. Але це було пізніше.
  
  
  Я поділ нас обох і надів його закривавлені джинси. Я багато разів використовував контакти для маскування, і це було не для поту, хоча я міг би це зробити за допомогою вакуумної чашки. Я розмазав його кров по своєму обличчю, поки не перетворився на абстрактний жах на алом, щось на зразок привиду.
  
  
  Я затягнув обидва тіла до кореневого лабіринту великого дерева і знову почав підніматися схилом. Позаду мене вогонь почав стихати. Я почув свист і глуху бавовну, і розпечена біла магнієва ракета на мить повисла над гребенем і попливла вниз, пронизуючи повітряну кулю полум'я, що світилося. Я знову впав на землю.
  
  
  Троє перестали стріляти. Я сподівався, що вони тікають, і що Ліда принаймні підкоряється моїм інструкціям.
  
  
  Я зафіксував місцевість у своєму розумі. Я попрямував ліворуч, рухаючись так швидко, як міг, беззвучно, і обігнув крило будинку, яке вдень бачив у бінокль. Він горів вогнями, і я чув, як чоловіки розмовляють на терасі. П.П. і його маріонетки зараз мають бути трохи засмучені. Я продовжував заходити до обгороджених садів і виходив до величезного басейну. Було темно і спокійно, дзеркало висхідного місяця. Я обійшов його і підійшов до смуги піску на дальньому кінці.
  
  
  Я сунув руку в пухкий пісок, ще теплий від сонця, і він був досить глибоким. Я закопав пістолет-кулемет, сумку-мюзет і кольт 45 калібру, залишивши собі люгер і стилет. «Люгер» та боєприпаси до нього були водонепроникними. Я розмазав свою схованку піском, поповз до басейну і ковзнув у нього без жодної брижі, безшумно, як крокодил, що йде після їжі. Тепер почалося очікування. Я повинен був набратися терпіння, доки не вщухне найсильніший шум, і я мав сподіватися, що Ліда та інші ведуть людей П.П. і тонтон-макутів у гонитву за дикими гусаками.
  
  
  Я підплив до низької дошки і схопився за сходи. Вода була прозорою, м'якою, теплою від сонця та мала лікувальний ефект. Це було безумство, але мені захотілося спати!
  
  
  За весь годинник, який я провів у цьому басейні, пройшло всього два патрулі. Вони ніколи не включали світло у басейні. Я почув наближення патрулів задовго до цього, увійшов під трамплін і, в останній момент, пішов під воду і звалився на борт басейну. Плавучість була проблемою - я не насмілювався видихати і пускати бульбашки - але я чіплявся за грубий необроблений бетон унизу і справлявся нормально. Я вважав секунди і залишався менше трьох хвилин. Щоразу, коли я пхав ніс над водою, я був один.
  
  
  Близько опівночі у великому будинку почало гаснути світло. Поворотні прожектори згасли. Давно не було стрілянини, і я подумав, що всі троє або втекли або вже мертві. Я вийшов із басейну. Мені не було холодно, але мої руки та ноги були м'якими та зморшкуватими. Я зняв джинси, відтиснув їх і знову одягнув, тому що важко рухатися тихо, коли ви капаєте галони води. Я проміняв би своє наступне підвищення зарплати на дим і постріл Барбанкура.
  
  
  Я викопав своє спорядження і автомат і востаннє перевірив сумку з мюзетом, щоб переконатися, що в мене є всі мої мерзенні маленькі дрібнички. Потім я притиснув Томмі пістолет до ліктів і почав рухатися до тераси на животі.
  
  
  На терасі горіло світло, над величезними дверима, забитими цвяхами. Охоронець у чорній формі з гвинтівкою крокував уздовж балюстради. Собаки не було, і це тішило мене. Собака б мене одразу помітив.
  
  
  Я влаштувався між двома мигдальними деревами та спробував розгадати це. Я повинен був пройти через ті двері, і зробити це, не здіймаючи тривоги. Я дивився на вартового.
  
  
  Він тримався близько до балюстради, підходячи до мене до кута, де перила утворювали L-подібний кут. Там він повернувся і пройшов терасою на всю довжину крила, вислизнувши на мить з поля зору там, де крило з'єднувалося з головним будинком. Він ніколи не пропадав з поля зору більше ніж за кілька секунд до того, як повернувся. Якось я почув, як він розмовляв із кимось низьким тоном скарги. Це означало, що у іншій частині тераси з'явиться ще один охоронець. Мені це не подобалося, але я цього чекав і нічого не міг з цим вдіяти. Якби я міг дістатися П.П. досить швидко, це мало значення; якби я не потрапив до П.П. досить швидко, це теж мало б значення. Я був би мертвий.
  
  
  Я вивчив кут L, де балюстрада зігнулася, щоб привести свій короткий відрізок назад до стіни крила. Прямо в кутку стояв один з великих кам'яних глечиків, амфора з загостреною основою, приклеєною до постаменту. Сплутаний каскад квітів і вусиків звисав із глечика над балюстрадою, як мініатюрний зелений водоспад. Я подумав кілька секунд, зітхнув і вирішив спробувати. Єдина гра у місті. І мій час краще бути підходящим!
  
  
  Коли охоронець зник з поля зору, на наступній мелодії я вбіг. Пригнувшись, я нахилився до кута L. Я дістався і опинився під тонкою фіранкою з виноградних лоз та квітів, коли охоронець відступив. Я зробив глибокий вдих і затримав подих.
  
  
  Цього разу він затримався на мить у кутку, нахилився, щоб плюнути і бурмотіти собі під ніс, і блиск його високих чорних чобіт був за кілька дюймів від мого обличчя.
  
  
  Коли він рушив назад балюстрадою, я зібрався йти. Я викинув сумку-мюзет та пістолет Томмі і натиснув на пружину футляра. Стілет зісковзнув мені в руку. Я почекав, поки він зник за крилом, потім перестрибнув через балюстраду і прослизнув за кам'яний глечик і під балдахін квітів. Я був зайнятий однією секундою, але це була нервова секунда.
  
  
  Я не смів тепер дивитися. Довелося йти на слух. Я чув, як твердий тупіт його чобіт наближається дедалі ближче. Я змусив себе розслабитись і зробити глибокий вдих. Це треба було зробити швидко та тихо, і я не хотів його вбивати. Ще.
  
  
  Він зупинився точно в тому самому місці. Все ще розмовляє сам із собою про те, що не може курити на роботі. Я дивився на його черевики. Я був так близько, що відчував його запах, чув, як він відригує, вловлював запах кислої прянощі з його дихання. Коли він обернувся, я пішов за ним.
  
  
  Я вдарив його лівою рукою по горлу, як залізний прут, злегка вдарив його за вухо рукояттю стилету і поніс його назад до балюстради, через неї і вниз, у пелену зелені. Його чоботи дряпали об камінь, коли я тяг його через балюстраду, але це був єдиний звук. Я осідлав його, приставив вістря стилету до його яремної вені і почав чекати. Я не вдарив його надто сильно.
  
  
  Це був білий чоловік із брудним обличчям та щетиною. Чорний кашкет не впав, і я побачив золотий щит із синіми літерами – П.П. На лівій руці його туніки було три смуги. Я отримав сержанта!
  
  
  Якраз достатньо світла, відбитого від кам'яного глечика крізь крихітні падаючі джунглі квітів та виноградної лози; достатньо, щоб я побачив його обличчя і
  
  
  щоб він побачив моє. Він розплющив очі і глянув на мене, і я встромив стилет йому в горло на одну восьму дюйма.
  
  
  Я прошепотів: Ти хочеш жити?
  
  
  Він кивнув, його очі були шалені, його тіло намагалося вислизнути від леза.
  
  
  "Відповідай на мої запитання", - сказав я. Це твій єдиний шанс. Не кажи – кивні так чи ні. Зрозумів?
  
  
  Він кивнув, його очі закотилися, намагаючись побачити блискучу річ, яка завдавала йому болю.
  
  
  «П.П. ліг спати?
  
  
  Він кивнув головою.
  
  
  Я кивнув убік крила. "Він тут спить?"
  
  
  Він знову кивнув, і мені стало набагато краще. Мені б не довелося проходити сотню кімнат у пошуках цього виродка.
  
  
  «На якому поверсі він спить? Перший?
  
  
  Він похитав головою.
  
  
  "Другий?"
  
  
  Ще один мінус.
  
  
  - Тоді по-третє?
  
  
  Кивок.
  
  
  "Передня частина крила?"
  
  
  ні
  
  
  "Задня частина крила?"
  
  
  Кивок головою.
  
  
  У мене було все, що я хотів, і все, на що мав час. Я затиснув його рота рукою і встромив стилет йому в серце.
  
  
  Він здригнувся і підстрибнув піді мною, його ноги трохи тремтіли, і я перемістив свою вагу назад, щоб зупинити це. Я знову встромив стилет, потім витер його об чорну форму і накинув йому на обличчя кашкет, щоб він не блищав. Я закинув пістолет Томмі та сумку-мюзет і приготувався до роботи.
  
  
  Коли я пробіг по терасі навшпиньки, не було жодних ознак іншого охоронця. З якоїсь дивної причини я подумав про Крихітного Тіма і мало не засміявся. Хоук багато разів звинувачував мене в тому, що я трохи божевільний. Моя стандартна відповідь така: щоб займатися цією професією, потрібно бути трохи чокнутим.
  
  
  Великі двері з заклепками відчинилися з пошепки, і на вулицю вийшло холодне повітря. Кондиціонер, натч. Нічого, крім найкращого для старого П.П. Напевно, охолодження цього палацу не коштувало йому понад мільйон.
  
  
  Я був у великому фойє з мозаїчним підлогою, тьмяно освітленим золотими лампочками свічок. Мозаїчний візерунок був фігурою пишної чорної жінки. У задній частині фойє були широкі сходи з килимовим покриттям, що вела на вузький майданчик і повертала праворуч. На сходовому майданчику стояла невелика полірована консоль із лампою Тіффані. Лампа була темною.
  
  
  Я не затримувався, щоб помилуватися декором. Я піднявся на ньому ногами по сходах, не лунаючи ні звуку на товстому килимі, і зазирнув у коридор, що перетинав сходи, як T. Картеру сьогодні пощастило. Коридором йшла чорна уніформа, але він стояв до мене спиною і йшов в інший бік. Я повернув за поворот і дістався другого майданчика.
  
  
  Але це було недобре. Я не міг розраховувати на успіх. Я міг розраховувати на охорону на кожному поверсі. Я не міг затримуватися на майданчику, тому що наражався на подвійну небезпеку. Один із двох патрульних охоронців обов'язково побачить мене на майданчику. Для них було б природно дивитися на сходи щоразу, коли вони проходили.
  
  
  Тепер справа йшла до дрібниць, але я мав вибір. Я вибрав другого охоронця, чоловіка з мене. Я підповзла сходами, уткнулася носом у дорогий килим і почала чекати. Це буде непросто. Один у бік шуму, і він мав. Я-
  
  
  Я назвав себе тупим виродком і змінив плани мікросекунди. Я виглядав як фільм жахів з моїм закривавленим обличчям і білими очима, і я збирався згаяти свою перевагу. Я відстебнув пістолет Томмі і сумку musette, розстебнув сітчастий ремінь і кинув 45 калібр на сходи. Я випростався, обнявся за стіну і почав чекати на верхній сходинці, поза полем зору нікого в коридорі. Я чув, як він наближається до мене, його чоботи човгають по глибокій купі. Час розповість історію.
  
  
  Мало хто чує свист собаки. Я можу. Я почекав, поки він не відійшов на чотири кроки від сходів, потім вийшов з-за рогу і зустрів його своїм найкращим зомбі-поглядом. Я тягнув ноги і вилітав у коридор.
  
  
  Ще один білий чоловік. Еліта П.П. Лисий під чорною кепкою і зі здуттям живота в чорній туніці. Злі очі звузилися на мене. Але не бійся мене. Так само, як я цього хотів.
  
  
  Він зупинився і підняв пістолет-кулемет. «Якого біса ти тут робиш, зомбі?» Звичайно, він знав все про фальшиві зомбі.
  
  
  Я зробив крок до нього і зупинився, коли побачив, що його палець на спусковому гачку побілів. Я вказав нагору. «Повідомлення для містера Тревеліна, сер. Важливий. Сержант сказав, що я маю принести його особисто.
  
  
  Світло було поганим, але секунд через десять він побачить білу людину, дивну білу людину, вкриту розмазаною кров'ю. Він зробив крок до мене і це допомогло. І він розслабив палець на спусковому гачку пістолета-кулемета. Він насупився на мене.
  
  
  "Ти ж знаєш, що тобі сюди не можна!"
  
  
  Я кивнув і почухав у потилиці. «Я знаю, сер, але мене надіслав сержант. "Важливо", - сказав він. Думаю, щодо стрілянини.
  
  
  Він нічого не купував. Він глянув на сходи повз мене, і я знав, що він збирався викликати там охоронця і перевірити мене. Я хотів використати стилет і не наважувався.
  
  
  Він відкрив рота. Я вибив пістолет-кулемет з його рук, молячись, щоб килим із глибоким ворсом поглинув звук, і якраз вчасно схопив його за горло. Він затих
  
  
  як миша, коли він відчуває котячі пазурі, от і все. Я обхопив його горло руками, засунув великі пальці в його живіт і ввімкнув тиск. Його голосовий апарат розколовся, як яйце, і він втратив голову і схопив мої руки, намагаючись відірвати їх замість того, щоб схопити свій пістолет у кобурі. На той час, як він подумав про це, було вже надто пізно.
  
  
  Його очі глянули на мене і почали червоніти від кровотечі. Вони благали. Його коліна розслабилися. Я підняв його на відстані витягнутої руки перед собою і поніс на кілька кроків коридором. Я стис його горло. Я повернувся, щоб подивитись на верхню частину сходів.
  
  
  Я перевірив його дихання, він щойно вийшов. Я обережно опустив його, побіг назад до сходів і взяв пістолет Томмі, сумку для мюзетів та кольт 45-го калібру. Я почав шкодувати, що не вбив під собою охоронця, але було вже пізно. Я не збирався відступати.
  
  
  Я відчинив двері біля сходів і знайшов ванну. Добре. Я втягнув тіло і сховав його у ванні з автоматом на грудях, як букет. Я подивився на себе в дзеркало і, чорт забирай, закричав, потім вийшов і почав пробиратися до останнього сходового прольоту. Я був на хвилі успіху, як справжній стрілець, і збирався прислухатися до поради Барда і отримати удачу на потопі.
  
  
  Біда в тому, що я все глибше йшов у ліс. Я ще не почав.
  
  
  На третьому поверсі не було охорони. Я не повірив, лежав на сходах і дивився вгору й униз коридором. Щось пішло не так. Після перевірки безпеки, яку я спостерігав досі, це було не кошерно, що П.П. залишить підлогу у спальні без охорони. То де був сучий син?
  
  
  Я не міг дочекатися. Час пролетів комп'ютером, як наносекунди. Я мав піти, чуваку. Іти!
  
  
  Я помітив великі подвійні двері на дальньому кінці коридору, і вони сказали: головна спальня та особистий номер! Логове Тревелін. Я легко побіг коридором, пістолет Томмі в порту і стилет у зубах. Тактика навмисного терору. Я хотів налякати старого П.П. і таким чином отримати кілька секунд переваги. Але ж немає охорони? Мені це не сподобалось.
  
  
  Я зупинився біля подвійних дверей і прислухався. Потім дивився. Спочатку я не міг повірити в це, але, їй-богу, це було так. Одна з дверей була відчинена на пару дюймів!
  
  
  Я подумав про пастку і відхилив її. П.П. не знав, що я був близько тисячі миль. І якби це була пастка, вони полегшили б мені завдання, тоді як я вбив двох людей, щоб дістатися сюди. Чотири, якщо рахувати охоронців на схилі.
  
  
  Ці слова прийшли мені з-за дверей, і я почув їх ясно і без сумнівів і не знав, що думати. Я знав, що це П.П. Тревелін, який говорив. Повинно бути. Хрипкий голос, що шепоче, такий же змучений і висушений, як і сама людина. І все ж таки в голосі була влада і хрипкий злісний сміх, коли він давав команду.
  
  
  - Віддай їй ще раз, негр. Давай! Ще тисяча доларів, якщо зможеш.
   Розділ 12
  
  
  
  
  Я тихенько увійшов у темний передпокій і замкнув за собою двері. Замки були добре змащені. П.П. а його товариші з ігор були надто захоплені розвагами, щоб звертати увагу на щось ще. Рухаючись мовчки коротким коридором, я почув, як хрипкий, змучений голос Тревелін знову піднявся в хитрих і зневажливих умовляннях.
  
  
  «Давай, малюку. Ви можете зробити це за тисячу доларів! Знову передай їй це. Зробіть це п'ять разів поспіль».
  
  
  Жіночий голос сказав: Ти старий монстр, дорога. Будь ласка, я можу відпочити? Я точно зайчик-чагарник.
  
  
  Я не фахівець з акустики, але голос сказав: Бруклін, Хобокен, можливо, Іст-Орандж. Жувані приголосні. Невиразні голосні. Вибувати.
  
  
  Чоловічий голос, насичений гаїтянськими та креольськими мовами, що несе відтінок освіти, сказав: «Ви знову порушуєте свою обіцянку, містере Тревелін. Ви сказали, що не використовуватимете це слово «негр»! »
  
  
  Я повинен був переконатись у цьому сам. До того, як Білий Кролик виліз зі стіни і повів мене.
  
  
  Прочинені двері кремового кольору були всім, що відокремлювало мене від академії йо-йо за її межами. Обережно, дуже повільно я штовхнув його на кілька дюймів. На мене вдарив спалах відбитого світла. Дзеркальна зала! Три фігури нескінченно відбиваються від стелі, стін та підлоги. Крізь щілини я дивився, сітківка хворіла і промивалася, на брудного старого і його добровільних ілотів.
  
  
  П.П. сидів на стільці обличчям до підніжжя величезного круглого ліжка. Фіолетові листи. На ліжку, оголена, була дівчина, яку бачив біля басейну. Вона, яка, за командою, спробувала трохи нагріти цього виродка. Рудий і золотий дублений з вузькими смужками слонової кістки. Груди тугі і опухлі, і, як я підозрював, голений mons veneris.
  
  
  Чоловік на ліжку був з нею молодим, високим та гнучким. Чорний. Сяючий. Похмурий.
  
  
  Старий П.П. Trevelyn - єдиний власник і власник цього пишного басейну та порнографії Club - націлив кінокамеру на ліжку і натиснув на спусковий гачок у вигляді револьверної рукоятки. Камера задзижчала.
  
  
  Він сказав: Давай, Бетті. Ти можеш це зробити.
  
  
  Обіцяю, що це останній. Тоді ти можеш відпочити».
  
  
  Дівчина надула губи, гарно скрививши губи, і сказала: Добре. Давай покінчимо з цим.
  
  
  Радість сексу.
  
  
  Я відчув приплив непідробного замилування старим П.П. Він міг бути фашистом, але він був людиною цілеспрямованою. Зовні вирувала невелика війна, у нього були всі підстави турбуватися про свою безпеку, але він безтурботно націлив камеру і відлетів.
  
  
  Ромео мав проблеми. Він був похмурий. Не в настрої. Явно ненавидів те, що робив заради грошей; ненавидіти старого і білої дівчини. Я міг би використати цю ненависть.
  
  
  Цей зіпсований голос знову загуркотів. «Давай, Бетті! Розбуди його. Ти знаєш що робити."
  
  
  Дзеркала блищали і спалахували, сотня дівчат схилилася над темною фігурою та...
  
  
  Я надивився. Я ввійшов до кімнати і махнув їм пістолетом Томмі. Я говорив спокійним, суворим, стриманим голосом.
  
  
  «Не треба панікувати, – сказав я. «Не роби різких рухів. Зберігайте спокій та тишу, і, можливо, з вами нічого не станеться. Може бути."
  
  
  Червоний рот дівчини, широкий для іншої мети, наважився закричати. Я погрозив їй дулом пістолета Томмі. «Один звук – і я тебе вб'ю».
  
  
  Вона мені повірила. Молодий негр лежав нерухомо і похмуро глянув на мене. Він не дуже боявся. Я любив його.
  
  
  П.П. сидів нерухомо, перед ним простяглася камера. Він усе ще носив темні окуляри, і за ними ворушився тхір, коли він боровся з подивом та обуренням. Він теж не був дуже наляканий, і це мені не подобалося.
  
  
  Він прохрипів на мене. «Хто ти, чорт забирай, і що тобі потрібно?»
  
  
  Це здавалося справедливим питанням, і в мене була готова відповідь. Я взяв ім'я покійника. Недаремно, як я сподівався.
  
  
  Стів Беннетт. Агент ЦРУ. Ви П.П. Тревелін? Пол Пентон Тревелін?
  
  
  Дівчина нервово засміялася. «Він колись, містере! А ти, мабуть, якийсь псих. Хлопчику, у тебе проблеми! "
  
  
  Ми зі старим говорили одночасно. Дівчині Ми обидва сказали: Заткнися.
  
  
  П.П. сказав: "Я думаю, ви полюєте за доктором Вальдесом?"
  
  
  Я кивнув головою. «Ви вважаєте, що маєте рацію. Ходімо шукати його?
  
  
  Його рот справді був схожий на анус, і тепер він зневажливо скривився у блідо-рожевій формі. «Ви трохи спізнилися. Лікаря Вальдеса було вбито сьогодні вдень. Вбито. Я думав, що ви це зробили.
  
  
  Я похитав головою. Ні. І давайте не жартуватимемо. Було застрелено не Вальдеса. То був дзвінок. Для цієї мети використовувалася приманка – щоб хтось його вбив! Щоб ви могли поширити інформацію про те, що Вальдес мертвий і зняти напругу».
  
  
  Тревелін кивнув. «То ти це знаєш, га? Я думав, що ти зможеш. Я ніколи особливо не вірив у цей план. Або у Вальдесі, якщо на те пішло.
  
  
  Це трохи збило мене з пантелику, але не було часу на головоломки. Я зробив неприємний рух з пістолета Томмі. «То справжній Вальдес живий і здоровий і працює на тебе з примусом? Так що давай – давай знайдемо його. Я говорю тобі востаннє. Я наповнив свій голос загрозою і дозволив пальцю стиснути курок.
  
  
  Це був старий пухкий сфінкс із гострими ногами у темно-синьому халаті. Він не рушив з місця. Його очі глузували з мене за темними окулярами. Коли він заговорив, його голос був недбалим і безстрашним, і я трохи спітнів. Можливо, це буде не так просто.
  
  
  "З тебе не вийде гарного зомбі", - сказав він. «Надто розумний. Але все ще недостатньо розумний. Або ваша інформація неправильна. У тебе немає мене, синку. Я тебе зрозумів! Я павук, а ти в моєму павутинні. Що ви на це скажете? "
  
  
  Я запам'ятав точні дані, які Хоук дав мені на Кі-Уесті. Тепер кожне слово лунало в моїй голові.
  
  
  Хриплий старий голос продовжувався. «Ви не можете добре залякати вмираючого, містере Беннетт. Я вмираю. Рак горла. Я переніс уже три операції і вирізати вже нема чого. Говорять, я проживу ще два місяці. Вони найкращі фахівці у світі, і я їм вірю».
  
  
  Я прийняв це як істину. Прийняв це та почав шукати спосіб обійти це.
  
  
  Перш ніж я встиг щось сказати, дівчина почала діяти. На цей раз я поставив тон голосу та інтонацію. Під стресом вона повернулася до Пекельної кухні.
  
  
  «Чому б тобі не злетіти, Джуніор, і не повернутись туди, де тобі місце. Ти зробиш це і більше не буде проблем, і, можливо, мій милий старий П.П. дозволить тобі жити».
  
  
  Чорний чоловік посміхнувся. Сміялися. Перевернувся і закопався обличчям у подушку, його мускулисті плечі тремтіли.
  
  
  Досі намагаючись обійти цей блок, я сумно посміхнувся дівчині. «Ти розчаровуєш мене, люба. Я думав, що рятую тебе від ганьби та приниження. Я мав намір повернути тебе до твоєї матері та реабілітувати. Ви знаєте - знову до школи, розносять молоко та печиво у місцевій недільній школі, і все таке корисне. Ви відмовилися б від цього?
  
  
  Вона подивилася на мене і закусила губу ідеальними білими зубами. Такий чудовий ідіот, якого я коли-небудь бачив. Я знав, що треба робити, і трохи шкодував про це. НЕ занадто.
  
  
  "Ти божевільний сучий син", - сказала дівчина. "Приходити сюди ось так і намагатися все зіпсувати для мене". Її голос підвищився, вона почервоніла.
  
  
  «П.П. зробить мене кінозіркою. Обіцяв і мій П.П. тримає своє слово. А тепер чому б тобі просто не зробити те, що я сказав, і злетіти! "
  
  
  Білий Кролик уже був із нами. Я чекав Божевільного Капелюшника будь-якої миті.
  
  
  Чорний чоловік сміявся. Він не міг зупинитись. Він схопив куточок наволочки і засунув його в рота, але все ще не міг зупинитися. Він закопався головою в подушку і сказав: "Ага - ага - ааааааааааа -"
  
  
  П.П., добрий старий дядько, заговорив з дівчиною докірливо. Доброзичливі тони просочилися слизом. «А тепер, Бетті, люба. Це не спосіб розмовляти із ЦРУ. Намагайтеся зберігати спокій. Все буде добре. Обіцяю, що ...
  
  
  Я засунув стилет собі в руку. Зброя блищала в дзеркалах, коли я підняв її і кинув миттєво. - Ти страшенно правий щодо цього, тату. Все буде добре ".
  
  
  Стилет чіплявся за неї, як червона прикраса для хоробрості. Жорстока голка любила засмаглу шкіру під її лівими грудьми. Криваві черв'яки текли по її пупку. Вона дивилася вниз, бідолашна дівчинка, і не вірила, і коли нарешті вона дійсно повірила, вона зробила крок, щоб висмикнути сталь, але було надто пізно, і вона померла з відкритим червоним ротом і все ще сумніваючись.
  
  
  Тиша в дзеркальній кімнаті. Я рухав дулом пістолета Томмі туди-сюди між чорним і старим.
  
  
  "Шок визнання", - сказав я. «Природа дійсності, П.П. Не такий ніжний натяк. Давай продовжимо? Чи вас не хвилюють ті два місяці, які залишилися у вас? Подумайте про всі брудні фотографії, які можна зробити за два місяці, П.П.
  
  
  Чорна людина відкотилася від чудового трупа. Його очі розширилися, він дивився, і його горло було сухою криницею без звуку. Він ще не вірив у це.
  
  
  П.П. зробив. Переді мною блиснули темні окуляри. Він схрестив руки на животі, і його шепіт був пошепки переконання і повільно наростаючого страху.
  
  
  «Ви вбили її, містере Беннетт. Їй-богу, сер, ви вбили її при двох свідках! Я… я бачив це. Я на власні очі бачив, що чув, що ви безжальні, але це – це неймовірно».
  
  
  "Тобі краще повірити в це", - коротко сказав я. «А тепер устань зі стільця і відведи мене до Вальдеса. Швидко та тихо, без суєти. Ти мій заручник, і я триматиму цей пістолет Томмі в твоєму розпорядженні на кожному етапі шляху ".
  
  
  "Грубий", - сказав він. «Ви такі грубі та вульгарні, люди».
  
  
  «Це трохи інше, – визнав я, – коли ти вбиваєш себе. Не те саме, що платити за те, щоб це було зроблено. А тепер іди, старий ублюдок. Терпіння щойно закінчилося.
  
  
  Він похитав головою. Ні. Думаю ні. Думаю, вам просто доведеться вбити мене, містере Беннетт.
  
  
  Якщо він хотів блефувати, мене все влаштовувало. Я бачив піт на його лисині. Він тріщав.
  
  
  Я повернув пістолет Томмі у бік чорного, який все ще дивився на мертву дівчину Бетті. "Витягни ту шпильку", - наказав я. «Витри його про простирадло».
  
  
  Він вагався. Я надламав голос на нього. "Зроби це!"
  
  
  Він зробив це. Він лежав зі стилетом у руці, переводячи погляд з нього на мене.
  
  
  Я кивнув П.П. і м'яко сказав: Тобі подобається цей старий мішок кишок?
  
  
  Чорний чоловік дивився на мене, його рот напружився. П.П. нервово засовався в кріслі. Він щільніше натягнув халат на свої безглузді ноги. Він мав уявлення про те, що на нього чекає.
  
  
  - гаркнув я чорношкірому. "Ви? Любіть його? Збреши, і я тебе вб'ю.
  
  
  «Ні, сер. Я його не кохаю ".
  
  
  Я посміхнувся чорношкірому. "Він любить тебе?"
  
  
  Широкі очі. Багато білого кольору. «Я… я не розумію, що ви маєте на увазі, сер. Я не думаю ...
  
  
  «Ось і все, – сказав я. "Не думай. Відчувати. Просто відчуйте. Ви знаєте П.П. не любить тебе. Ви знаєте, що він вас не шанує. Ви знаєте, що він вас зневажає, вважає нижчою чорною твариною. Називає тебе негром, чи не так?
  
  
  Він глибоко зітхнув і подивився П.П. Щось промайнуло в його очах, і я знала, що він у мене є.
  
  
  "Так сер. Він називає мене негром.
  
  
  "Добре", - м'яко сказав я. «Я знаю, як ви повинні ставитись до цього. Справжній чоловік цього не витримає. А ти справжній чоловік. Я можу це бачити. Ви красива та освічена людина, і ви влаштовували брудні шоу для цього старого збоченця. Ви, мабуть, почуваєтеся брудним. Я знаю. Так що він дасть тобі можливість вмитися – його кров'ю. Візьми цей стилет і приступай до роботи з ним. Хоча спершу легко. Залиш його яйця наостанок. Я дивився П.П. куточком ока. Він сидів непорушно. Піт стікав з гладкого черепа і стікав за вуха.
  
  
  Чорношкірий глянув на стилет. Він глянув на П.П. і його рота зігнувся в неприємній посмішці. Які двері в мрії я відчинив для нього.
  
  
  І все-таки він був розумною людиною. Він вагався. "Я не хочу вмирати".
  
  
  Я посміхнувся до нього. «Ми всі повинні колись померти. Подумайте, що ви можете зробити з ним перед смертю. І принаймні ти помреш як чоловік. Не як тварина, куплена і оплачена, що публічно трахкає заради грошей і заради задоволення від цього жахливого смердючого старого грошового мішка! »
  
  
  Він усе ще вагався. Я продовжував: «Може, ти й не помреш. Я візьму тебе з собою, якщо хочеш піти. Я не можу обіцяти, що ти житимеш, але я обіцяю, що якщо ти
  
  
  помреш я помру з тобою. Я не залишу тебе наодинці із цим».
  
  
  Це було переконливим. Чорний чоловік зісковзнув із ліжка і попрямував до П.П., стилет у його руці блищав. «Добре, – сказав він. "Дуже добре. Давай зв'яжемо його.
  
  
  П.П. Тревелін підняв руку. Ні. У цьому не буде потреби. Я знаю, коли мене вб'ють. Я знаю, що ти це зробиш. І ви маєте рацію, містере Беннет. Я блефував. Я справді хочу цих двох місяців життя. Я відведу вас до лікаря Вальдеса.
  
  
  Я зупинив чорну людину. Він неохоче зупинився, і я сказав йому кинути стилет на ліжко. Він зробив.
  
  
  П.П. сказав крижаним тоном його голос: «Я справді не звинувачую тебе, Томасе. Але знаєш, чого чекати, якщо тебе візьмуть живим – я не прощаю такої зради! »
  
  
  Чорношкірий виглядав наляканим.
  
  
  "Забудь про це", - сказав я йому. «Він просто вмирає і нічого не каже у його голові. Одягнутися."
  
  
  Поки він квапливо одягався, я тицьнув пістолет Томмі в худу шию П.П. «Підійди до цього телефону, зателефонуй своїм людям, на охорону чи щось ще й поясни їм факти життя. Один неправильний рух – і ти мертвий. Переконайтесь, що вони розуміють».
  
  
  Коли він підійшов до телефону, його капці зашурхотіли по килиму. Він почав піднімати його, але завагався. «Дехто з моїх людей, рядові, не надто розумні. Я б не хотів, щоби тут була зроблена помилка».
  
  
  Я посміхнувся. «Гарна думка, П.П. Просто переконайтесь, що немає помилки».
  
  
  Він не взяв слухавку. "Можу я вам дещо показати?"
  
  
  Я кивнув головою. "Зроби це. Уважно."
  
  
  Він відчинив шафу і показав мені довгу шеренгу гарної форми на вішалках. - Розумієте, я генерал-лейтенант гаїтянської армії. Також полковник елітної гвардії Дювальє. У мене багато звань та звань».
  
  
  "Тримаю парі."
  
  
  «Справа в тому, що якби ми втрьох носили форму, це виглядало б краще, природніше і менше шансів, ее, аварії. Я б не хотів померти через якогось божевільного дурня.
  
  
  Ця людина мала рацію. Але мене осяяла думка - у мене з собою не було пробки, що пригоріла, та й часу на макіяж все одно не було.
  
  
  Я вказав на це. «Я Уайті, пам'ятаєш? Це гаїтянська армія! »
  
  
  Вираз його обличчя був кислим. “Я знаю. Це не має великого значення. Час від часу ми наймаємо білих найманців, хоча Папа Док не любить цього визнавати. Ви можете пройти як один. Ви працюватимете швидко, а форма – це головне».
  
  
  Він мав рацію. Це мало йти швидко чи зовсім не йти. На той час, коли хтось сумніватиметься в кольорі моєї шкіри, для них буде вже надто пізно. Я дуже коротко зважив угоду.
  
  
  Це означало, що мені доведеться відмовитись від кулемета. Було б набагато краще. І в цьому була б певна логіка – через атаку, перестрілку, ми проводили перевірку. Я не зміг би розвіяти цю ілюзію, якби у мене в дупі був затиснутий пістолет Томмі. Я кивнув головою.
  
  
  "Добре. Прийми це. Я тобі скажу, що сказати. Кожне слово. Скажеш щось ще, хоч одне зайве слово, і я тебе вб'ю.
  
  
  Тревелін потягнувся до телефону. Він глянув на мене, прикривши очі за великим темним склом, і в його словах був страх і покірність: «Ви збрехали мені, містере Беннет. Ви не ЦРУ. Ти з АХ!
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  
  Через півгодини, одягнені як високопоставлені службовці гаїтянської армії - одягнені в оперення навіть красивіше, ніж навіть швейцари на Саттон-плейс, - ми ввійшли в ліфт і рушили вниз. Жодного поту. Жодних перешкод. П.П., на мою вимогу, відправив усіх доступних охоронців та офіцерів до воріт, щоб патрулювати паркан та організувати переслідування сил вторгнення. Я посміхнувся внутрішньо з цього приводу. Якась сила вторгнення! Ліда, Хенк Віллард та Даппі.
  
  
  Я вмився і дістав контактні лінзи. Форма погано підходила – мені довелося прорізати багато швів стилетом – але я був взірцем сучасного генерал-майора. В армії Папа Дока. П.П. перевершив мене, старий ублюдок.
  
  
  Я йшов дуже тонкою дошкою і знав це. Вбивство дівчини налякало їх обох, що було моїм наміром, і я мав діяти, перш ніж шок пройшов. І перед тим, як Томас, чорний, почав сумніватися. Я думав, що можу довіряти Томасу, але я не дав йому зброї. Я залишив пістолет Томмі в номері і загнав їх у ліфт на Люгері.
  
  
  Коли ми спускалися, Тревелін зняв окуляри, щоб їх протерти, і я вперше побачив його очі. Маленькі, надто близько розташовані до його носа, з хитрим пташиним темним вогником, вони не сказали мені нічого такого, чого я вже не знав. П.П. був аморальною людиною, а не аморальною. Конституційний психопат, який успадкував статки на мільйони, перетворив його на мільярди і став рабом цих мільярдів. Він був щирою людиною. Він справді вірив, що його мільярди дають йому право, тягар та борг вимовляти мелодії для світу. Щось на зразок зворотного благородства.
  
  
  Я гнав їх коридорами і підвалами, П.П. Шаркал ведучий на ногах, що страждають на артрит, у велику кімнату, де з тунелю виходив поворотний столик для вузькоколійних шляхів. На столі стояв невеликий електромобіль із трьома м'якими шкіряними поперечними сидіннями.
  
  
  Я вказав на машину Люгер. «Йде до Цитаделя?»
  
  
  "Так." П.П. болісно влетів у машину і відкинувся назад; зі зітханням. Він не вдавався своїм болем або своєю старезністю. У старого воно саме було. Мені було цікаво, як це залишити всі ці мільярди позаду.
  
  
  Томас, тепер уже полковник - і виглядав розумним і гарним у формі - взяв на себе керування. Томас замислився. Не так про його власне становище, як про мене. Томас тільки починав усвідомлювати повністю і знати, що я холоднокровно вбив дівчину. Він мав так думати, бо не міг знати справжньої причини мого вбивства. І він знав, що я Сокира, і він знав, що це означає! Томасу було цікаво, що я з ним робитиму, коли він мені більше не знадобиться.
  
  
  «Забери її, – сказав я. Томас натиснув на важіль, і машина ковзнула в тунель, плавно рухаючись із майже безшумним дзижчанням електродвигуна. Я сів ззаду, накривши їх Люгер на колінах і прихований з поля зору під бортом кепки П, одягнув темні окуляри і витріщився на мене. Здавалося, він трохи одужав, але я відчував, що це було поверхово. Усвідомлення того, що я був AX, вселило в нього глибокий внутрішній страх.
  
  
  Він здивував мене, коли сказав: «Я звернув увагу на те, що деякі тубільці час від часу накладають на мене прокльони вуду. Ви вірите в ефективність таких чарів, містере Беннет?
  
  
  Я подумав, що час завдати йому ще одного шоку. Все йшло гладко, змащене страхом, і я хотів, щоб так було і далі.
  
  
  "Мене звуть Картер", - сказав я. «Нік Картер. Томас видав горловий звук і дивився на мене. П.П. витріщився на мене, і його пазурі сіпнулися, і він трохи зіщулився в яскравій формі. Коли він заговорив, його голос, понівечений раком, тремтів.
  
  
  «Нік Картер! Звісно. Я мав здогадатися про це».
  
  
  Я посміхнувся йому. “Тепер ти знаєш. Щодо ефективності прокльонів вуду – донедавна я в них не вірив. Тепер я знаю».
  
  
  "Ти зробиш?"
  
  
  "Звичайно. Просто. Я тут, П.П. Я єсмь!"
  
  
  П.П. замовк. Він склав руки на колінах і глянув на них. Томас, приголомшений, дивився на мене очима, які збільшувалися з кожною секундою.
  
  
  Ми скиглили вузькими рейками. Тунель був високим і широким і добре освітлювався лампами, замкненими у дроті. Пахло свіжим бетоном.
  
  
  Я представив "Люгер". «Як довго ми дістанемося до Цитаделі?»
  
  
  "Півгодини їзди". П.П. знизав худими плечима. «Машини повільні. Я хотів купити нові, швидше, але було так багато всього, що потрібно зробити. Наприклад, нову електростанцію. Моя вже не підходить, коли цей тунель збудовано. Але коли людина вмирає, вона схильна відкладати справи. Зараз, звісно, це не так вже й важливо».
  
  
  «Вальдес постійно залишається в Цитаделі? Він ніколи не приходить до вас додому? Ви використовували приманку, щоб створити ілюзію, що він вимкнувся? І дати будь-кому, хто хотів, гарний постріл у нього? "
  
  
  Тиша, якщо не рахувати тихого завивання машини. П.П. скрутив пожовклі пальці. Потім: «Та на всі ваші запитання. Я не бачив Вальдеса віч-на-віч вже кілька тижнів. Він наполягав, щоб це було так, щоб йому дозволили працювати у світі. Але ви помиляєтесь, містере Картер. Вальдес не хоче, щоб його рятували. Він не покине це місце. Я вже заплатив йому десять мільйонів доларів, депонованих у швейцарському банку, і ще десять мільйонів прийде, коли він успішно завершить свою роботу. Ви можете бачити шанси проти вас».
  
  
  Я посміхнувся до нього. «Вальдес піде зі мною. Або ж-"
  
  
  Доробляти не довелося. П.П. кивнув і знизав плечима. - Або ти його теж заб'єш. Звісно. Я думав, що це можуть бути твої інструкції.
  
  
  Автомобіль обігнув і підійшов до добре освітленого майданчика. Охоронець у чорній формі ходив туди-сюди з гвинтівкою на плечі. Я спустив «люгер» з поля зору.
  
  
  "Ні слова, ні кроку від вас двох", - сказав я. «Я впораюся з ним. Томасе, візьми сумку-мюзет. Обережно із цим. Кинь чи вдаришся, і ми всі злетимо до небес».
  
  
  Томас кивнув головою і натиснув на важіль. Автомобіль ковзав до платформи. До нас підійшов вартовий. Я посміхнувся до нього і кивнув П.П.
  
  
  "Допоможіть містеру Тревеліну", - сказав я. "Він не дуже добре почувається".
  
  
  Він не збирався підкорятися. Він був великим і чорним, у такій же темній формі, але в ньому було щось інше. Він був похмурий і стривожений, спантеличений нашою раптовою появою, але це було щось більше. Потім я зрозумів. Це була не людина П.П.! Чий тоді?
  
  
  Я зробив єдине, що міг. Я хвилював його: «Давай, чувак. Переїхати! Ми поспішаємо до лікаря Вальдеса.
  
  
  Неохоче він нахилився над машиною і простяг руку П.П. Я зашнурував його на вухо прикладом люгера. Він упав у машину. Я глянув на Томаса. «Зв'яжіть його ременем та перев'яззю і заткніть йому рота. Поспішати."
  
  
  Я підштовхнув старого П.П. з Люгером. "Ходімо, тату". Я подав йому руку. Навіть із черевцем він не важив більше сотні.
  
  
  П.П. глянув на охоронця, що втратив свідомість. «Я вас не розумію, містере Картер. Чому б просто не вбити його? »
  
  
  "Я вирішую, кого убити, а кого ні".
  
  
  «Але дівчина? Бідна Бетті? Звісно ...
  
  
  "Бідна Бетті була співробітницею КДБ", - сказав я йому. «Тупа американська комуняшка, яка зробила те, що їй сказали». Я дивився на його обличчя. «Вона смоктала тебе, П.П. Бетті була Кремлем усю дорогу». Деякі були в деталях Хоука. Решта - до певної міри припущення. Але в досьє Дуппі, в досьє Діаса Ортеги, говорилося: майже завжди працює із партнером-жінкою. Зазвичай американець чи європеєць. Зазвичай білий. Ніколи не використовує чорних чи російських жінок. Див. Файл Беттіна Смід, що народилася в Нью-Йорку, 1939 р. Перехресне посилання означає, що вони працювали разом раніше. Даппі подав сигнал комусь у особняку П.П. Це не могло бути збігом. Якби це було так, а я помилявся, я запалив би для неї свічку.
  
  
  Рот Тревелін було відкрито. Його зуби, мабуть, коштували йому тисяч. Він дивився на мене. "Ви маєте на увазі, що весь цей час я був ...?"
  
  
  Я погрозив йому «люгером». "Так. Думайте про це на ходу. Де Вальдес?"
  
  
  «Вниз цим тунелем».
  
  
  Ми були під Цитаделлю. Тунель був новий, і деякі комори були новими, але більшість із них була старими в'язницями та печерами. Деякі були добре освітлені, деякі темні. У деяких із освітлених кімнат я побачив купи ящиків і ящиків і кілька довгих блискучих ракет, встановлених на залізних конях.
  
  
  П.П. просувався вперед, тягнучи ноги. Томас підійшов до мене на одному рівні, так що я міг стежити за ним, тягнучи сумку-мюзет, ніби в ній були яйця. У певному сенсі це так.
  
  
  "Як далеко до Вальдеса?"
  
  
  П.П. спіткнувся об стіну і важко дихав, тримаючись за легкий кронштейн для підтримки. "Не надто далеко. Навколо наступного повороту. Але я не думаю, що... я не можу...
  
  
  Я посміхнувся йому. «Так, можна, П.П. Думати позитивно. Будь як паровозик».
  
  
  Перш ніж ми обійшли поворот, ми пройшли яскраво освітлену печеру, вирізану в твердому камені гори. На вході не було охорони. Я зупинив нашу маленьку вечірку і заглянув усередину, ховаючи Люгер за ногою.
  
  
  Печера була довгою та глибокою. Шість довгих вузьких столів тяглися від кінця до кінця печери. На кожному столі була ракета. Довше, товстіше, товщі, ніж будь-які ракети, які я бачив досі. Усі вони були пофарбовані у чорний колір. Біля ракет працювали чоловіки, поліруючи і вправно поправляючи їх - маленькими блискучими ключами гайкових.
  
  
  Я дивився П.П. Він дивився з дуже дивним виразом на змученому обличчі. Його почало трясти. Я бачив, як він зчепив руки і стиснув їх, щоби пальці не рухалися.
  
  
  Я знущався з нього. «Що сталося, П.П.? Було додано щось нове – щось ще, про що ви не знали? "
  
  
  Я рибалив. Я нічого не знав. І все-таки не було сумнівів у тому, що чорні ракети якимось чином вразили старого.
  
  
  Він похитав головою і пробурмотів більше, ніж мені. «Тут щось не так. Те, що я зовсім не розумію.
  
  
  Я трохи підштовхнув його. "Правильно. Ходімо пошукаємо Вальдеса. Може, він пояснить.
  
  
  Ми пішли далі тунелем. Він повернув під прямим кутом і закінчився великою видовбаною печерою. У печері було повно столів, шаф для документів та креслярських дощок. На стінах звисали карти та пачки креслень. В самому кінці печери за столом сидів чоловік, його обличчя було закруглене в світлі, що падає. Він дивився, як ми наближаємось.
  
  
  Я прогнав Томаса трохи вперед, тож і він, і П.П. були переді мною. Я прошепотів. «Роби, як я тобі говорю. Зберігайте тишу. Я з усім упораюсь. Я трохи вкрутив Люгера у хребет П.П. Це доктор Ромера Вальдес?
  
  
  "Так. Це лікар Вальдес".
  
  
  У печері нас було лише четверо. Годинник я показав трохи пізніше чотирьох. Скоро світанок. Позаду нас, далеко коридором, долинав слабкий дзвін металу об метал. [З якоїсь причини моя шкіра голови почала повзати.
  
  
  Людина за столом легко повернулася до нас обличчям. Він не підвівся, а схрестив одну довгу ногу над іншою і розвалився на столі, поклавши одну руку на напіввідкриту скриньку. На ньому був сірий легкий костюм, біла сорочка та синя краватка, зав'язана ретельно зав'язаним вузлом, сині шкарпетки та начищені чорні туфлі. Його густе волосся було з відтінком сивий і сильно запломбоване. Олівець тонка щетина вусів прикривала довгу верхню губу. Він мав довгий і прямий ніс, гострий ніс, важкі жовті повіки. Я заплющувала темні очі, коли він дивився на нас. Я дивлюся, на ньому було золоте зап'ястя, а на пальцях його правої руки було кілька золотих каблучок. Він виглядав точно так, як описала його Ліда Бонавентура.
  
  
  Ми пройшли по проходу між столами та малюванням! дошки. За дюжину футів від Вальдеса я сказав: «Добре. Зупинися прямо тут.
  
  
  Я дивився між Томасом та П.П. у людини, що сидить за столом. Він не спробував підвестися. Цілком не рушив з місця. Просто дивився на мене своїми очима. Він мав певний тип латинської чоловічої краси, він трохи постарів, і я побачив, як Ліда могла його любити.
  
  
  Щось було не так, я знав це, і це мене турбувало. Але я не міг його розмістити. Я спробував легкий дотик, але я спробував дозволити Вальдесу побачити «Люгер».
  
  
  «Доктор. Ромера Вальдесе, я вважаю?
  
  
  Він дуже трохи нахилив голову. «Я доктор Вальдес. Хто ви, сер?
  
  
  Я розповів йому, хто я такий, і чому я тут. Він слухав, нічого не висловлюючи, його темні очі роздивлялися нас.
  
  
  За цим гладким орлиним фасадом відбувалося багато роздумів.
  
  
  Я погрозив йому «люгером». «Нам краще рухатися, лікарю. У нас дуже щільний графік, і найгірше ще попереду. Сподіваюся, ти знаєш безпечний вихід із Цитаделі.
  
  
  У його усмішці були ідеальні зуби. «Я знаю, так. Але я не збираюся йти з вами, містере Картер. Ви, міс Бонавентура та ваше начальство в уряді Сполучених Штатів – усі ви помиляєтесь. Як ви сказали, у мене немає бажання рятуватися. Я задоволений роботою з містером Тревеліном і доктором Дювальє. Мені добре платять та добре звертаються. На щастя, я дійшов висновку, що мої шляхи, мої колишні погляди помилкові. Я дуже боюся, містере Картере, що ви даремно витратили свій час.
  
  
  Перш ніж зміг відповісти старому П.П. - Втрутився. Він крутився і важко дихав, ніби в нього було щось тяжке в голові, а тепер слова хлинули з його хворого горла потоком.
  
  
  «Ця жінка, Вальдесе! Та Бетті, яку ти подарувала мені... вона... Картер тут каже, що вона КДБ... пояснення... я не можу думати... і ці чорні ракети... я ніколи не знав про них. ... Я вимагаю, Вальдес ... Я вимагаю ...
  
  
  Звичка була надто сильною для старого. Вмираючи, мучений болем і збоченням, полонений і безпорадний, він все ще вважав себе богом грошей і що його забаганка була законом. Він побіг до Вальдеса. Вальдес зрозумів, що блеф безнадійний і пішов ва-банк. Мене зловили, як качку, що сидить, правда вислизнула від мене на частку секунди, яку знадобилося Вальдесу, щоб залізти в ящик і вийти з автоматом. Занадто пізно я плюхнувся на живіт, згадавши сумку-мюзет і схопивши її, коли Томас отримав розрив у животі і склався на мені. Вмирати від призначених мені куль.
  
  
  Я відчайдушно перекинувся, намагаючись залізти за стіл, люгер витягнувся на відстані витягнутої руки і плюнув у Вальдеса. Тепер він стояв, широко розставивши ноги, упираючись у стіл, коли я вдарив його, хитаючись, але з пістолета-кулемета поливаючи зі шланга. Старий упіймав свинцеве борошно в горлі після серйозної операції, розвернувся і впав на чорну землю. Яскраво-червона артеріальна кров ринула з рота.
  
  
  Я завдав удару по ребрах, від чого я верескнув.
  
  
  Я вовтузився з сумкою musette - краще куля в мені, ніж у ній - і лежав на підлозі і стріляв з люгера, поки обойма не закінчилася. Пістолет-кулемет видав останній рик і замовк.
  
  
  Я намацав ще одну обойму в Люгер, поки дивився, як він вмирає. Він упустив пістолет-кулемет із брязкотом металу об камінь. Він вчепився за стіл і розгойдувався, намагаючись утриматися на ногах. Він глянув на передню частину свого гарного сірого костюма, куди я вклав чотири штуки навколо його серця, а потім глянув на мене і спробував щось сказати, але не зміг. Його коліна перекосились і не витримали, він повернувся через стіл і зісковзнув на підлогу.
  
  
  Я був весь у крові. Мій, Томас та старий. Я схопив сумку-мюзет і стрибнув до столу. Я схопив мертвого за голову і повернув її вперед, і побачив, що шрами за вухами та по лінії щелепи слабшають.
  
  
  Я чув крики і тупіт ніг, що біжать. Я побачив залізні двері за десять футів від столу, врізані в стіну, тепер прочинені і залиті бетоном, щоб вони вписувалися в стіну. Окремий вхід до Вальдеса. Мій вихід із пастки. Я кинувся крізь неї, як тхір у кролячу нору, закрив її і кинув на місце залізний пруток. У мене було кілька секунд.
  
  
  Вузький тунель йшов угору. Я втік. У тьмяному жовтому світлі, яке мерехтіло, згасало, поверталося, а потім знову згасло. Я втік, рятуючи своє життя, але все ж упіймав ритм, коли жовті лампочки згасли і засвітилися. Код! Хтось працював із передавачем, який харчувався від того ж генератора, який живив світло.
  
  
  Я загорнув за ріг і побачив попереду пляму світла на підлозі тунелю. Він прийшов із печери. Я побіг навшпиньки з «Люгером» і заглянув усередину. То була радіорубка. У передавача сидів чоловік у навушниках і стукав по ключу. В одному кутку, де печера була вентильованою, щоб забирати пари, ревів невеликий генератор.
  
  
  Я був позаду оператора, перш ніж він дізнався, що я там. Я вдарив його по черепу прикладом "Люгер", і він прокинувся, я розслабив його і сів на стілець. Картерові щойно спала на думку дуже хитра ідея.
  
  
  Я надіслав його відкритим текстом, так що радіопеленгаторні станції Папа Дока обов'язково прочитають його вголос і чітко. Не було часу на тонкощі, і я мав сподіватися, що вони повірять і не шукатимуть хитрощів. Я послав його міцним кулаком, вибивши його в гаїтянський світанок:
  
  
  Червоний Молот до Чорного Лебедя - взяли Цитадель - Вальдес і Тревелін мертві - наші ракети в безпеці - негайно приступайте до вторгнення, як і планувалося - всі чорні повстають і зустрінуться з вами, Гонаїв - нанесіть сильний удар і хай живе свобода - Беннетт.
  
  
  Відправляв двічі. З тим, що Хоук назвав моєю диявольською усмішкою. Якби це спрацювало, це був би гарний прийом, а Папа Док, його армія та авіація, а також Тонтон Макут перетворилися на одну купку зайнятих ублюдків. Гонаїв був ідеальним містом для рандеву.
  
  
  Це було на південний захід від Цитаделі; Я мав намір страшенно бігти на північний захід.
  
  
  Було тихо, якби не гудіння генератора. У мене було ще трохи часу. Я взяв шматок пластику з сумки musette, надав йому форму і вирішив, що консоль передавача - це така ж пляма, як і всі інші. Я гадки не мав, яка погода на вулиці, і мені доводилося вгадувати і ризикувати. Я використав барометричний запобіжник.
  
  
  Я працював швидко, не бажаючи про це думати, встромив детонатор у запобіжник і налаштував високий тиск. Я дав собі стільки маржі, як міг, і це було небагато. Нічого не сталося, і я все ще був цілий, я закрив консоль, схопив сумку musette і потяг її до біса. Пластик був новим, супер, винайденим людьми AX і приблизно еквівалентний десяти тонн тротилу. Я хотів бути далеко, коли він піде. Я дійсно хотів опинитися на кордоні, прямуючи до Штатів, але я не надто на це розраховував.
  
  
  Я знову рушив тунелем. Поступово пульсація генератора стихла. Я підійшов до залізних сходів, врізаних у камінь і ведучих вгору через верх тунелю. Туман огорнув мене, холодний дощ торкнувся мого обличчя, і я знову зітхнула. Я вгадав точно за погодою. Цей запобіжник не спрацює в детонаторі, доки не покращиться погода.
  
  
  Не було ні погоні, ні спроби схопити чи відрізати мене, і досі я був надто зайнятий, щоб багато про це думати. Тепер я зробив це, і я почув звук пострілів, що проходять через шахту, і трохи зрозумів. Вони там билися. Хто з ким боровся, я не знав, не більше, ніж я знав, чому вони б'ються, але це зробило мене дуже щасливим. Якщо вони продовжать свою маленьку внутрішню війну, можливо, я зможу непомітно зникнути у джунглях і попрямувати до узбережжя.
  
  
  Я зітхнув. Перш ніж я зміг це зробити, мені довелося покинути Цитадель. Мені довелося припустити, що мій тунель заблоковано з обох кінців. Я не хотів повертатися назад і не думав, що це буде набагато корисніше для здоров'я. Залишилися сходи. Я почав лізти.
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  
  Коли я дерся, на мене обрушився дрібний дощ. Залізні поперечини були слизькими. Витягнувшись, я побачив смужку сірого світла люка, тьмяний промінь зорі. Пролунав шквал пострілів, спастичний вранці, і тріскучі звукові удари розтинали повітря.
  
  
  Я зупинився трохи нижче круглого отвору. Я слухав та ідентифікував; Стук чотирьох або п'яти автоматів, глухий гуркіт гранат, плескіт гвинтівки. М'яч розпалювався. Я не знав, у чому справа, і я дійсно не хотів дізнаватися, але я знав, що маю. Мені довелося бігти, і зараз був найкращий час.
  
  
  Я відкинувся далеко назад на залізні сходи і, вигнувшись, відкрив кутовий вигляд і побачив довгу купу іржавих ядер. Фрагмент дула стародавньої гармати з плашком. Основна артилерійська платформа Цитаделі.
  
  
  Свинець прошепотів з мене. Я сказав, чорт із цим, і виліз із ями. Пригнувшись, я побіг до стіни, що руйнується, ліворуч від мене. Він відкрився до суду. Хтось крикнув, і я почув знайомий голос, і переді мною промчав свинець. Уламки каменя порізали мені обличчя. Я відмовився від корту і стрімголов пірнув у арочний каземат. Я лежав обличчям у камені та пилюці і думав про цей голос. Дуппі!
  
  
  Стрілянина тривала. Я протиснувся і висунув ніс із арки каземату. ВАМ - 32-фунтове ядро ​​ударило по каменю за два дюйми від мого обличчя. Я зробив, як черепаха, лаючись. Звідкись наді мною почувся сміх Дуппі.
  
  
  «Доброго ранку, Картер. Цього разу ти втрутився, мій друже. Цей каземат заблокований у дальньому кінці – виходу для вас немає.
  
  
  Я трохи подерся. Я гукнув. «Що сталося з твоїм акцентом, Даппі? Або, якщо ми сьогодні вранці граємо правду, Діас Ортега? Мій мозок гасав, як миша в клітці, намагаючись знайти вихід.
  
  
  Він засміявся бассо. «Так, Картер. Схоже, маскарад закінчився, га? Де П.П. та Вальдес? » Я дозволив собі посміхнутися. "Навіщо мені розповідати тобі, Ортего?"
  
  
  «Чому б і ні, чуваку? Ти скоро помреш. Можливо, заспокойте своє сумління. Ця інформація не принесе вам жодної користі у могилі.
  
  
  Він мав рацію. “Мертв. Обидва з них. Старий П.П. та фальшивий Вальдес. Другий фальшивий Вальдес – той, який ви посадили на П.П. та Папа Док».
  
  
  Ще одне гарматне ядро ​​розсипало камені прямо переді мною. Осколок, що летить, ударив мене по обличчю. Я інстинктивно відсунувся і відчув укол болю в тому місці, де мене порізала куля. Моя футболка була вкрита кіркою від крові під грубим форменим одягом, і я спітнів. Я почав викручуватися з пальта. Я йшов у відставку з посади генерал-майора армії Папа Дока. Знову шквал стрілянини, потім тиша. Ортега сказав: «Отже, ти теж знаєш про це. Я недооцінив тебе, Картер Безтурботний. Звичайно, я знав, що ти Нік Картер, лише кілька годин тому. Не те, щоб зараз це має значення. Ти не зможеш вибратися зі своєї нори, і щойно мої люди приберуть людей П.П. і тонтон-макутов, ми подбаємо про вас.
  
  
  Все, що нам потрібно зробити, це розблокувати тунель і зайти до каземату за вами. Тобі не втекти.
  
  
  Я оглянув залиту дощем артилерійську платформу з її іржавою старою гарматою і купою тліючих ядер. Далі, як замерзлий прибій, зелені, вкриті туманом пагорби йшли до моря. Може, в цьому він мав рацію. Я вклав у це голову. Він досить добре спіймав мене в пастку.
  
  
  Я швидко думав і ні до чого не прийшов. Я повірив йому, що за мною блокують каземат. Якби я висунув голову або спробував перетнути гарматну палубу і перебратися через парапет, я б перетворився на решето, перш ніж пройду шість футів.
  
  
  Принаймні я міг змусити його говорити. Так я дізнався б, де він. Мені було цікаво, скільки в нього людей і як йому вдалося поринути у них з людьми П.П. та Папи Дока.
  
  
  Я склав долоні та закричав на нього. Ліда тобі про мене розповість? Так звичайно. Я вийняв з сумки мюзет гранату.
  
  
  «Вона зробила, Картере. Дама зараз трохи розчарована і сердита на вас. Боюся, я винний у цьому. Як ви кажете, янкі, я продав їй товарний рахунок.
  
  
  "Б'юся об заклад, ти це зробив". Я витяг штифт гранати і почав звиватися до горловини каземату.
  
  
  «Я переконав її, що приманкою П.П. був справжній Вальдес, і що ви та ЦРУ обдурили її, виставили її за лоха, і один із вас убив його. Вона повірила мені.
  
  
  Настала моя черга сміятися. «Ви трохи спітніли, чи не так? Коли ви думали, що Ліді і вашому фальшивому Вальдесу, можливо, доведеться зустрітися віч-на-віч? Це б здорово зіпсувало твої плани, так, Ортего?
  
  
  Я перекинувся на спину з витягнутою правою рукою, граната пухка і міцна в кулаку.
  
  
  Він посміявся. "Я визнаю це. Деякий час я хвилювався. Мені потрібно це її вторгнення, щоб відволікти тата Док. Але зараз все гаразд. Свон повертається до човна, і вторгнення триває. Я дозволив їй і Папі Доку вирубати себе, а потім беру на себе". .
  
  
  - Але без вашого фальшивого Вальдеса як підставна особа. Як це пояснити чорним та мулатам? »
  
  
  Він сказав мені дуже гидку річ. Я засміявся, вислизнув із амбразури на своїй спині і підкинув гранату, утворивши довгу дугу. Коли я пірнув назад, свинець дзвенів навколо мене. Ортега вигукнув прокляття. Але в цього виродка вистачило сміливості. Він кинув гранату назад у мене. Він вибухнув у повітрі за шість футів від моєї ями, струс струснув мене, осколки заспівали і проткнули каземат. Мене нічого не вразило.
  
  
  Його сміх був трохи слабким. «Я захоплююсь твоєю сміливістю, Картер. Ненавиджу тебе вбивати. Я справді так роблю. Якщо ти здасишся, можливо, ми зможемо щось придумати».
  
  
  Я зморгнув кам'яний пил з очей. «Це може бути весело, – погодився я. "Що б ми придумали - як разом керувати Гаїті?"
  
  
  Він не відповів. Я чув, як він комусь наказував. Стрілянина зараз стихла, і я вирішив, що Ортега майже досяг мети і опанував Цитадель. Я вивчав хмари над далекими пагорбами. Вони трохи підвелися. І дощ перестав. Я слухав, напружуючи вуха. Нічого. Поки нічого. Я потягнувся за іншою гранатою.
  
  
  Я хотів його уваги. Хотів знати, де він був. Я сказав: «Тобі доведеться правити без своєї королеви, Ортего. Я її вбив. Це її справжнє ім'я, Беттіна Смід?
  
  
  Тиша. Потім: Ти вбив Беттіну?
  
  
  «Ти слабкий, Ортего. Чи справа в акустиці тут? Я сказав, що її вбив. Довелося розбити трохи порнографії партії із П.П. зробити це. Вона померла, як дама, Ортега, у чому я маю сумнів.
  
  
  У нього був поганий рот. Я не знав, як це брудно. Він був близький до того, щоб мене шокувати. Я прислухався і зрозумів, що він підійшов ближче до парапету. Я думав, що гранати перегоріли, але довелося ризикнути. Я відпустив ручку і порахував – 1–2–3–4–5.
  
  
  Я простягнув руку і кинув її.
  
  
  Мабуть, він вибухнув там, на рівні парапету. Ортега закричав від болю та люті. Більше люті, ніж болю, бо він продовжував вигукувати накази і проклинати мене, а я його не зрозуміла.
  
  
  Після цього він перестав зі мною розмовляти, хоч я намагався його заманити.
  
  
  «Ви були закохані у жінку Шмід, Ортега? Як вона? Судячи з того, що я бачив, вона знала, як обходити ліжко. Все під час виконання службових обов'язків? Щось для старого доброго КДБ? »
  
  
  Я не міг його намалювати. Тепер жодної стрілянини. Я почув брязкіт і стукіт інструментів у дальньому кінці тунелю каземату. Вони відкривали це. Коли вони його відкрили, все, що їм потрібно було зробити, це встромити в нього пару автоматів і облити мене водою. Мене прикрили попереду.
  
  
  Щоб побачити, наскільки я прикритий, я простяг руку, швидко змахнув нею і схопив назад. Свинець заспівав в арку з трьох боків. Я вилаявся і відсахнувся, наскільки міг. Ніде сховатися, Картер.
  
  
  Я тоді чув це. Слабке дзижчання комарів. Легкий літак, коригувальник. Він спустився з хмар, мало не подряпав гору і з гудінням подався до Цитаделі. У любові я благословив Папа Дока та його радіопеленгатори. Вони були на висоті.
  
  
  Ортега вигукував накази з мене. Тихий. Тримайся подалі від очей
  
  
  . Не стріляйте. Все має виглядати нормально. Він пообіцяв застрелити людину, яка зробила викривальний хід.
  
  
  Я посміхнувся. Він уже вирішив мене вбити, і мені не було чого втрачати. Я почав висмикувати шпильки і жбурляти гранати так швидко, як міг. Я викотив їх на гарматну палубу і почув, як вони ляскають і розриваються, коли літак-корегувальник пролетів наді мною. Я бачив, як пілот потягся і заговорив у мікрофон. Я викотився зі своєї дірки і пустив у нього обойму з Люгера, намагаючись не промахнутися. Я пірнув назад, холодний і спітнілий одночасно, з кашею в тому місці, де раніше був мій хребет. Відмінний шанс, але мені це зійшло з рук.
  
  
  Літак-корегувальник розвернувся і знову попрямував до хмар. Я сподівався, що він бачив достатньо. Я все сподівався наступні десять хвилин, поки нічого не сталося. Вони припинили роботу в тунелі за мною.
  
  
  - крикнув я в тишу. «Краще біжи, Ортего! Авіація Папа Дока буде тут із хвилини на хвилину. Я обіцяю тобі. Я повідомив його радіопеленгатор відкритим кодом.
  
  
  Вітерець пронісся гарматною палубою і здалеку приніс його відповідь, мерзенний і сповнений ненависті. Я не міг його звинувачувати. Я всіляко руйнував його плани.
  
  
  Прийшли бійці, і я почав турбуватися про свою дупу. Їх було чотири, старі та застарілі літаки, але цілком достатньо для цієї роботи. Вони спускалися один за одним, з гарчанням вилітаючи з хмар і долаючи всю Цитадель, хлюпалися кулемети і гуркотіли гармати, і, як тільки перший реактивний літак закінчив свій політ і знову набрав висоту, він скинув пару світлових бомб. . Папа Док міг бути трохи спантеличений, може не знати, що відбувається, але він не ризикував.
  
  
  Цього разу я вимовив справжню невелику молитву – щоб Ліда Бонавентура передумала, обдумала, зламала ногу – що завгодно, аби не дати їй повернутися до Морської Відьми і почати наполовину розвинене вторгнення. Тато Док уб'є її.
  
  
  Бомба потрапила в купу гарматних ядер, і повітря було темним і сповненим твердим свистом смерті. Я зіщулився у своїй норі і якимсь чином вижив. У моєму черепі запустився ливарний завод. Я лежав, тремтів, трясся і лаявся, і кров знову почала текти по моєму боці. Літаки повернулися на наступний рейс.
  
  
  Гармата та 50-ті пробили, прогризли і спустошили Цитадель. Бомба підняла одну зі старих гармат і понесла її до мене, як зубочистку під час урагану. Я дивився, як пара тонн древнього заліза пливе до мене, я завмер і сказав собі, що принаймні це буде швидко. Гармата Берсерка промахнулася по мені і відірвала верхню половину арки, продовжуючи проходити через дванадцять футів каменю та розчину.
  
  
  Останній винищувач пішов, пішов і залишив тремтячі руїни. А я. У мене було відчуття, що я Адам, єдина людина, яка живе в цьому спустошеному раю. Я ледве підвівся на ноги, і мені вистачило розуму встромити ще одну обойму в «люгер» і витягти останню гранату з сумки-мюзетту. Я був шокований, у мене були еластичні ноги, і моя голова хотіла полетіти. Спочатку, коли я почув стукіт вертольота, я не повірив. Я дивився на нього, не в силах відреагувати, коли він влетів і, божевільний - божевільний - осел на те, що залишилося від платформи зброї. Здається, я трохи вклонився і сказав якусь дурницю. Типу: «Ласкаво просимо на мою вершину гори. Підніміть кратер від бомби та відпочиньте. Не звертай на мене уваги, я завжди такий зелений, а в тебе випадково не було ганебної сорочки?
  
  
  Ротори ляснули. Чоловік – не марсіанин, а справжній чоловік – нахилився і закричав на мене.
  
  
  «Беннет! Беннетт! Сідай, чуваку. Давай давай давай! "
  
  
  «Хенк Віллард! Худий, брудний, рудобородий і зі зламаними зубами Хенк. Я мало не плакав на бігу. Я ввійшов. Він щось штовхнув, і збивач для яєць підвівся і нахилився. Пацюки знову вийшли з кам'яної кладки. Ви ніколи не вб'єте їх усіх під час бомбардування.
  
  
  Через оргскло почали проноситися кулі. Хенк пригнувся і сказав: Що за херня? Я думав, стрілянина закінчена.
  
  
  Я повернувся з тієї невизначеності, якою плив. Я схопив його за руку і вказав униз. “Там. Там! Зробіть пас на нього. Усього один прохід».
  
  
  Діас Ортега стояв на пагорбі з розколотого каменю і стріляв по нас із рушниці. Його голова була забинтована, його величезні чорні груди були червоні від крові, а його зуби виблискували, коли він кричав.
  
  
  Хенк Віллард похитав головою. «Ні! Безумство – достатньо однієї кулі, щоб збити нас з ніг. Я не ...
  
  
  Я поклав пальці на його худу руку і стиснув. Я тицьнув Люгером йому в обличчя. "Зробіть пас на нього!"
  
  
  Він кивнув і повернув кермо, і ми покотилися до Ортеги у довгому ковзанні. Я вирівняв Люгер, утримуючи його на лівому передпліччі, і почав віджимати обойму. Чорношкірий чоловік у позі з широкими ногами стояв на своєму і стріляв у мене, коли ми налітали на нього. У кабіні було повно металевих бджіл. Я вичавив свій останній постріл. Ортега впустив гвинтівку, схопився за груди, впав, підвівся і побіг. Я покинув останню гранату.
  
  
  «Ісус Христос… Ісус Христос…» Пот струмив по бороді Хенко. Я поплескав його по руці і посміхнувся до нього. Я любив його як брата. Я вказав на берег. "Забрати її."
  
  
  Хенк забрав її. Він перемістив вертоліт через гору в долину і почав стрибати деревами. Кілька разів я не думав, що в нас вийде.
  
  
  Останній налякав мене до чортиків, і я закричав: «Заради бога, підніми її. Я не хочу, щоби мене вбили. Я щойно виліз із могили».
  
  
  Хенк похитав головою і показав великим пальцем через плече. "Не можу. Вони нас накриють. Ці виродки зносять усі поспіль і не ставлять запитань».
  
  
  Нас переслідували двоє бійців Папи Дока.
  
  
  «Поки ми залишаємося на палубі, у нас все гаразд, – сказав Хенк. "Ці винищувачі не можуть вийти з пікірування досить швидко".
  
  
  Ми залізли на вершину пагорба, і я заплющив очі. Я виразно побачив пташине гніздо з трьома коричневими яйцями.
  
  
  Я, мабуть, голосно застогнав, бо Хенк ображено глянув на мене. - Не будь таким критичним, Беннетт, або як там тебе звуть. У мене було всього два уроки з цих проклятих речей.
  
  
  Я придушив свою відповідь. Краще не засмучувати його.
  
  
  Літаки повернули назад. Вони мали мало палива, і вони повернулися до бази. Я зітхнув з полегшенням і почав шукати старий док та споруди для фруктів у США і молився, щоб Ліда була там і ми могли втекти до того, як Папа Док запустив свій прибережний патруль у дію. Я не жартував, що гелікоптер залишиться непоміченим. Папа Док був попереджений - і як він був попереджений - і веселощі тільки почалися.
  
  
  Ми потрапили до берега. Я бачив Тортугу, що лежить на обрії біля берега, і знав, що ми надто далеко на заході. Я дав Хенку напрямок, і ми рушили на схід, низько пролітаючи над пляжами та бухтами. Час від часу, коли ми проїжджали повз, дивилося чорне обличчя. У нас ніхто не стріляв.
  
  
  Знаючи про сильне бажання, я закурив у Хані цигарку і спробував розслабитися. Якщо пощастить, нам ще вдасться.
  
  
  Де ти взяв вертоліт? Я запитав.
  
  
  “Вкрав. На задньому дворі П.П. був він і просто сидів та просив, щоб його використали. Це було після того, як я повернувся».
  
  
  Я витягнув вікно. Цей проклятий док було далеко. "Повернувся?"
  
  
  Хенк ненадовго дав його мені. Він передав мої інструкції, і Даппі, хоч і в люті, все ж таки погодився на прикриття. Коли стало надто спекотно, вони відключили всіх трьох і рушили назад до узбережжя. Потім Дуппі залишив їх.
  
  
  "Просто зник", - сказав Хенк. «Одну хвилину він був там, наступної його не було».
  
  
  Я посміхнувся. Так. Дюппі – Ортега – знав, що я збираюся знести його театр, і йому довелося спробувати зупинити мене. Він здогадувався, що я дістануся до Цитаделі, і пішов там мене чекати. Я змусив його руку добре.
  
  
  "Залишилися ви і дівчина", - сказав я. "Що тоді?"
  
  
  Хенк скоса глянув на мене і потяг за бороду. "Ми говорили. Вона збиралася повернутися до твого човна, забрати своїх людей і почати вторгнення. Я відмовив його від цього. Я думаю."
  
  
  "Ти думаєш?" Він мене турбував.
  
  
  «Я сказав, що повернуся, залишусь і шукаю тебе. Я сказав, ми повинні вислухати вашу сторону, перш ніж вона зробить щось фатальне.
  
  
  "Це була хороша думка, Хенк".
  
  
  «У неї вже були сумніви. Я знав, що ти не довіряєш цьому Дуппі, тому я не повірив, і коли мала можливість подумати над цим, я не думаю, що вона теж. Однак спочатку вона була переконана, що ви підставили цього парубка Вальдеса для вбивства. Хлопець, якого вони вбили на дорозі. Вона була в люті, і Дуппі непогано з нею поводився. Але пізніше-"
  
  
  Деякий час світило сонце. Був ясний, гарний, ясний прохолодний день. Я згадав і подивився праворуч, туди, де Цитадель була масивною фіолетовою плямою на вершині гори.
  
  
  Раптом пляма розчинилася у червоних та жовтих смугах. Зазубрені кам'яні ракети злітали вгору кривою траєкторією, зависали в повітрі і падали вниз. Чорні сірники, які могли бути тільки гарматами, на коротку параболу зникли в зяючій дірці на схилі гори. Стовп диму почав рости і розгойдуватись на вітрі. Звук і вибух досягли нас і потрясли гелікоптер, як гігантський тер'єр, що вбиває щура. Ми опускалися, піднімалися і зачіпали верхівки високих дерев.
  
  
  Хенк Віллард боровся з керуванням і дивився з трепетом. "Заради бога, що це було?"
  
  
  Я довго дивився. Цитадель все ще стояла, але вже ніколи не буде колишньою. "Маленька штука під назвою барометричний запобіжник", - сказав я йому. - Не хвилюйся, друже. Нехай тато Док спробує у всьому розібратися.
  
  
  Він похитав головою, і руда борода затремтіла, як обірваний прапор. "Так багато нісенітниці, чого я не розумію", - пробурмотів він. "Може, якщо ми виберемося звідси, ти поясниш, га?"
  
  
  "Можливо", - сказав я. "Але не зараз. Немає часу. Подивися туди. У нас є ще одна проблема”.
  
  
  Ми мчали до старого причалу та гниючих господарських споруд. Морської відьми не було видно, і я сподівався, що це означає, що вона досі перебуває під доком. Це була гарна ставка, за мить Ліда Бонавентура вибігла з однієї з будівель, звела очі і почала кричати.
  
  
  Здавалося, вона рада нас бачити. Я був радий її бачити, але зараз мені було цікаво, що, чорт забирай, російський підводний човен робить у цій частині світу. Прямо біля берега Папа Дока, коли вона спливала, її чорний корпус блищав на сонці, вода струменіла з його гострого вітрила, на якому червоними червоними красувалися серп і молот.
  
  
  «Що, чорт забирай, тепер?» вигукнув Хенк. «Це перетворюється на жахливий кошмар!»
  
  
  Я не міг з ним більше погодитись.
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  
  І все-таки це мало сенс. Підводний човен був каталізатором, який багато в чому сплавляв сюжет. Пізніше це побачив. На даний момент ми мали нові неприємності.
  
  
  Двигун затих, коли Хенк ширяв і збивав її. Останні п'ятдесят футів ми подолали на швидкісному ліфті. Гелікоптер був зовсім розбитий, і ми з Хенком викотилися з неї, проклинаючи синю смугу і заліковуючи цілу низку нових порізів і синців. Нічого з того я не відчував. Я бігав, вигукував накази і ворожив, скільки в нас часу і як довго ми можемо блефувати.
  
  
  Тому що я не збирався так сильно змушувати руку Дюппі! Він збожеволів і покликав своїх товаришів.
  
  
  Я схопив Ліду за руку і потяг за собою. Хенк, кульгаючи, лаявся і скаржився. Ми вилетіли на причал, коли на підводному човні відкрився люк і офіцер висунув голову.
  
  
  Я махав і кричав. Нехай думає, що це приймальна комісія. Тубільці були звільнені і збожеволіли від радості. Він помахав у відповідь, і я побачив, як він порається з біноклем.
  
  
  - крикнув я Ліді. "Люк - де ця проклята штука?" Я не міг цього розібрати.
  
  
  Вона знайшла його та підняла, і я штовхнув її перед собою. - Забери з неї репліки, Лідо. Хенк, підійди вперед і візьми одну з тих безвідкатних гвинтівок. Отримайте стільки набоїв, скільки зможете забрати. Поспішайте».
  
  
  Хенк глянув на мене. "Ви маєте на увазі, що ми збираємося - ви збожеволіли?"
  
  
  Я вдарив його ногою. "Ми. Ворушись! Ми можемо потрапити в першу пару кидків, бо вони не знають рахунки. Хубба, синку! Ми тут повісили трубку, а в тата Дока на тебе чекає мотузка, пам'ятаєш?"
  
  
  Він злетів. Ліда викидала швартівні троси. Я стрибнув у довжину до кабіни, запустив двигуни і гримнув її заднім ходом. Коли ми з піною вийшли з-під дока, я глянув на підводний човен. На її палубі зараз четверо чоловіків і всі вони спостерігали за нами в окулярах. У горлі трохи пересохло. Вона мала палубну зброю і кулемети. З люка вийшла пара матросів з перекинутими на грудях автоматами.
  
  
  Хенк повернувся, несучи безвідкатний механізм та трохи боєприпасів.
  
  
  "У рубці", - крикнув я. «Вистрілюйте з порту, коли я розвертаюсь. Спробуй її обшити! Не дай їй поринути під воду».
  
  
  Хенк блідий. Він кинув зляканий погляд на підводний човен. «Чорт забирай, чуваку! Вони нас зловлять.
  
  
  Офіцер вказував і кричав, люди кинулися до палубних знарядь. Я налив сік Морської Відьми на повний газ, вона заревіла і підняла цибулю. Ліда втратила рівновагу і мало не впала за борт. Я поманив її разом зі мною до кабіни. Вона ще не вимовила жодного слова. Тепер вона посміхнулася, потяглася до моєї руки і стиснула її, досі не говорячи ні слова. Тоді все було гаразд. Ми знову стали друзями.
  
  
  Я поставив "Морську відьму" на довгу криву, щоб перетнути T носа субмарини. Стандартна військово-морська тактика Адмірал Картер! - крикнув я Хенку. «Стріляй, чорт забирай. Використовуйте пробивання броні! »
  
  
  Івани не поспішали стріляти з кулеметів, але палубна гармата гаркнула на нас. Спалахнуло полум'я. Флайбридж пішов до біса. Ліда верещала і побігла до рубки.
  
  
  Хенк випустив безвідкатну рушницю, і 0,57-мм кулемет зіпсував кулемет і забризкав двох людей по палубі субмарини.
  
  
  «Нижче!» Я кричав. «Нижче, чорт забирай! Тягни її.
  
  
  Я бачив, як патрульний катер мчить зі сходу, з кісткою в зубах, на форпіку красувалися чорно-червоні Гаїті. Моє серце завмерло. Потім подумав і закричав на Ліду. Вона стріляла по підводному човну з кулемета.
  
  
  «Ліда – візьми цей гаїтянський прапор та зірви його! Поспішайте».
  
  
  Снаряд із палубної гармати підводного човна мало не зірвав мені голову. Він розірвався далеко вліво, але струс повітря скрутив мені голову і на мить оглух. Хенк вистрілив у субмарину нижче за ватерлінію. Вибух полум'я та диму, і човен трохи нахилився.
  
  
  "У ціль", - крикнув я. «От і все – дай їй більше».
  
  
  Я перейшов через Т і вивів Морську відьму в море. Хенк заліз ще двома нижче її ватерлінії. Ліда прибігла і підбігла до чорно-червоного прапора. J помолився і помахав патрульному катеру, який тепер мчав повз нас до субмарини, і я сказав Хенку та дівчині помахати, посміхнутися, плескати в долоні та танцювати від радості.
  
  
  Ми граємо дуже добре. Вірні гаїтяни вітають допомогу. Патрульний катер купив його і продовжив рух, швидко наближаючись до субмарини та відкриваючи вогонь із лука та кулеметів. Один із винищувачів Папа Дока вискочив із хмар і в довгому скиглі пірнув на підводний човен. Це було прекрасно. Його гармата та кулемети промчали чергами по палубі підводного човна, і все.
  
  
  Її люк був опущений, але вона не зробила жодних зусиль, щоб поринути у воду, і я подумав, що Хенк розлютив її нутрощі за допомогою .57 мм. Те, що залишилося від її команди та Папа Док, скоро трохи поговорить. Я знав, що було на цьому підводному човні, і відчував невелику симпатію до росіян. НЕ занадто. Коли ви ловите рибу в заборонених водах, на вас чекають удари.
  
  
  У мене був повний газ на «Морській відьмі», я намагався розігнати її до тридцяти вузлів, бо мав неприємне передчуття, що ми ще не вийшли з лісу. Не.
  
  
  Хенк та Ліда повернулися до кабіни. Хенк ніс пляшку віскі. Я знав, що він п'яний, але нічого не сказав. Хлопець заробив свою випивку.
  
  
  Ліда розлила все у три склянки, і ми всі випили. Я вказав на корму і сказав: «Я збирався запропонувати тост, але гадаю, що це було б трохи передчасно. Подивися, чи ти побачиш те, що бачу я? "
  
  
  Патрульний катер все ще стояв на горизонті, але, безперечно, він переслідував нас. Хтось із командувачів виявив цікавість.
  
  
  Хенк Віллард зробив великий ковток, потім ще один. Він усміхнувся Ліді та мені. "Якого біса! Ми постаралися. Якщо вони зловлять нас і повісять, принаймні я не відчую мотузку. Він підняв пляшку. «Так от до нас і до дідька тато док. Росіяни також».
  
  
  Ліда взяла мене за руку і посміхнулася. «Я… мені дуже шкода, Нік. Я тобі не довіряв. Я повірив брехні Дюппі і мало не здійснив божевільний вчинок". Вона поцілувала мене в щоку. "Я перепрошую. Я хочу, щоб ви знали про це - якщо ми таки не впораємося. Я був не правий. Ти був у всьому правий».
  
  
  Я засміявся над ними двома. Хенк пестив пляшку, як немовля, і Ліда задумливо подивилася на мене своїми довгими карими очима, в яких кружляли жовті крапки.
  
  
  "Ви, хлопці, теж трохи передчасні", - сказав я. «Нас ще не взяли! Ви колись чули про тримильне обмеження?
  
  
  Хенк, використовуючи пляшку як підзорну трубу, прицілився. "Я не думаю, адмірал, що вони коли-небудь чули про це".
  
  
  Патрульний катер наближався до нас. Ми нічого не могли вдіяти. У мене була Sea Witch на повному газі, і все. Решта була вирішена долею або як ви хочете це назвати. Одна річ – це буде довга сувора гонитва для патрульного катера. "Морська відьма" майже відповідала швидкості, а патрульний катер ледве наближався до нас. Але було рано, і я знав, що не можу розраховувати на те, що темрява нас виручить. Щоб зняти напругу, я вирішив їх розговорити.
  
  
  Я розповів їм, що сталося після того, як їх покинув. Час від часу я позирав на корму. Патрульний катер досі повз. Вона збиралася проігнорувати прибережний кордон. Я цього боявся. Хлопчики Папи Дока не стали б турбуватися про невелике піратство, Ліда стиснула тонкі засмаглі пальці і спохмурніла. «Яким же я був дурнем! Я довіряв Дюппі - ви кажете, що це Діас Ортега. Увесь час він був у КДБ».
  
  
  "Він був гарний", - втішила я. «Мені пощастило з упізнанням, бо роблю домашню роботу з файлами. І він обдурив П.П. І Папа Док також пам'ятай. Вони ніколи його не бачили і навіть не знали, що він існує, але він все одно обдурив їх. Він підбив їм фальшивого лікаря Ромера Вальдеса. Цей чоловік був мулатом, мабуть, кубинцем, і, мабуть, він був дзвінком для Вальдеса з самого початку. Вони зробили його переконливішим, застосувавши пластичну операцію. Я бачив шрами після того, як убив його».
  
  
  Хенк зробив ковток і сказав: Це дуже складно для мене. Я простий грабіжник, який хоче повернутися до Гонконгу до того, як Май Лінг віддасть мій магазин грогу». Його почервонілі очі ковзнули по мені. «Я коли-небудь казав вам, що мав невеликий бізнес? Я тобі колись казав, га?
  
  
  Я знав, що Хенк не збирався спітніти, він був п'яний і невинний», але йому не треба було знати, що я мав сказати Ліді. Я поставив човен на гіроскоп і сказав йому, щоб він сидів там і дивився на патрульний катер. Подзвони мені, коли вона опиниться в межах досяжності.
  
  
  Він посміхнувся і вказав на безвідкатну рушницю та невелику купу патронів калібру 57 мм. "Я виб'ю з них лайно".
  
  
  Я відвів Ліду в рубку. Вона дивилася, як я готую напої і закурюю цигарки. Нарешті вона сказала: «Ромера мертвий, чи не так? Він був мертвий уже давно».
  
  
  "Так. Понад п'ять років, якщо я правильно складу. Ви хочете все це почути?"
  
  
  Вона нахилилася до мене, її тендітні ніздрі видавлювали дим. “Я роблю. Я мушу. Я… я думаю, що розлюбив його давним-давно, але я хочу знати».
  
  
  “Ось. Це сходить до кубинської ракетної кризи. Росіяни витягли не всі ракети». Про це мені розповіла коротка інформація про Хоука.
  
  
  «Дехто був захований у печерах. Поряд з Манагуа, не більш ніж за чотирнадцять миль від Гавани. Ми знали це - по польотах літаків-шпигунів, - але не наполягали на цьому. Знаєте, хай сплячі собаки лежать. Але ми дивилися.
  
  
  «Хтось, я сказав би, Дуппі, зрозумів, як використовувати ці ракети. На Гаїті. Почніть фальшиву революцію, а потім захопіть владу. На той час ракети вже перемістяться на Гаїті, і він матиме туз. Але йому потрібен був фронтмен, гарна постать.
  
  
  Чоловік мав бути гаїтянином. Когось, кого добре знали та якому довіряли».
  
  
  Дівчина кивнула. “Звичайно. Ромера Вальдеса”.
  
  
  "Звичайно. У Дюппі були свої люди на Гаїті, і він знав, що Папа Док справді збирався викрасти Вальдеса. Можливо, Папа Док хотів ракети - справжній Вальдес був фізиком - або, можливо, він просто хотів позбутися Вальдеса. У випадку, коли він планував схопити його, Дуппі дізнався про це, отже, Дюппі першим схопив Вальдеса, вбив його і влаштував замість нього фальшивку... Папа Док викрав людину Дуппі!
  
  
  Її очі заплакали, і вона проковтнула свій напій. «Тоді людина, яку я побачив того дня, той, хто втік від мене в метро, ​​насправді був не Ромерою. Це було-"
  
  
  "Так малюк. То було підробкою. Ви, мабуть, налякали його до смерті. Вони, мабуть, знали про вас - вони не змарнували б це, - але вони думали, що фальшивий Вальдес може проігнорувати це і кинути вас. Так не сталося. Ви сумували за коханням, і ви дзвонили, і погрожували, і ви зводили себе дуже неприємно. І тобі біса пощастило! "
  
  
  Вона зрозуміла це. Вона потерла рота, і її пальці тремтіли. - Ви маєте на увазі, що тієї ночі, коли він обіцяв прийти до мене, він збирався...
  
  
  «Він збирався вбити тебе. Ви створювали надто багато проблем. Пам'ятаєш, що він сказав тієї ночі?
  
  
  Вона облизнула губи червоним язичком. "Я пам'ятаю. Він сказав: "Переконайтеся, що ви один".
  
  
  "Так. Я сказав, що тобі пощастило. Він збирався вбити тебе тієї ночі. Але головорізи Папа Дока схопили його дорогою, думаючи, що він справжній Вальдес.
  
  
  Ліда заплющила очі руками. А Ромера? Людину, яку я знала і в яку була закохана? "
  
  
  Я зробив так обережно, як міг. - На той час він був мертвий, Лідо. Мертвий та похований там, де його ніколи не знайти. Я не збирався повідомляти їй жодних подробиць, навіть якби знав їх. Але я міг здогадатися - бетонна куртка в річці, могила в соснових пустках на Лонг-Айленді, пожежа в квартирах у Джерсі, людини в старому вагоні, втиснутого в шматок металу розміром чотири на чотири і відправленого за кордон. Краще нехай бреше.
  
  
  Вона витерла очі і пішла до бару, щоб освіжити свій напій. «Вони чекали довго, Дуппі та його люди».
  
  
  Я кивнув головою. "Так. Вони дуже терплячі. І їм довелося чекати, поки охолоне кубинська справа. Було багато планування. Вони повинні були бути впевнені, що хитрощі спрацюють, що Папа Док і П.П. Тревелін прийняв би фальшивого Вальдеса як справжнього.
  
  
  Я посміхнувся їй. «У них, мабуть, були погані часи. Фальшивий Вальдес не був фізиком - мабуть, актором - і їм доводилося запихати його і тягти за собою. Не дивно, що ракети Папа Дока не спрацювали. Але справжні ракети, чорні, які я бачив у тій печері, спрацювали б. Вони тільки починали привозити їх на підводних човнах та на вантажному судні ночами, і вони також будуть привозити кваліфікованих людей.
  
  
  «Все, що потрібно Дуппі, – це його революція. Він хотів, щоб ви зробили це за нього, і, поки ви з Папа Доком гризлися один одному в горлянку, він втручався і захопив владу. Ці люди ніколи не здаються - вони не могли зробити це на Кубі, то чому б не на Гаїті! »
  
  
  Раптом вона посміхнулася. «Може, все не так вже й погано, Нік. У мене все ще є Морська Відьма, зброя та гроші».
  
  
  Я насупився. «А Папа Док, як і раніше, керує Гаїті. Що стосується вас, він продовжуватиме керувати цим. Пам'ятайте, що я вам казав - жодної мавпової справи. Один невірний рух, люба, і ти потрапиш до в'язниці.
  
  
  Ліда Бонавентура сміялася, посміхалася і схрещувала довгі ноги, і я бачив, як феєрверк спалахує в її мозку. Я знав, що якийсь час вона лежатиме на дні, але рано чи пізно вона зробить ще одну спробу. Я зітхнув. Нехай про це подбає хтось інший. Можливо, Хоук знайде мені гарне завдання у Нижній Слоббовії.
  
  
  Перший снаряд прогнувся над Морською Відьмою і розірвався далеко перед нами. Ми вибігли на палубу.
  
  
  Патрульний катер неухильно наближався. Вона вистрілила знову, і цього разу черга була ближчою.
  
  
  Хенк Віллард хитався по палубі, намагаючись зарядити безвідкатну рушницю. Він махнув патроном 0,57 мм і вигукнув патрульному катеру, викликаючи виклик.
  
  
  «Давай, сволоти. Давай і бійся! Він похитнувся і був майже за бортом, і я схопив його. Він упустив снаряд у воду. Я витяг його назад.
  
  
  «Не здавайся з корабля», - заспівав він. «Ми ще не почали битися. Повний уперед та вкрутити торпеди».
  
  
  Я забрав у нього патрони та гвинтівку і повів назад у кабіну. «Заспокойтесь, командире. Давайте не будемо їх надто хвилювати. У них є управа на нас – вони можуть сидіти та розірвати нас на шматки».
  
  
  Я зробив усе, що міг і програв. Але, можливо, все було не так уже й погано. Коли батько Док почує мою історію, він може навіть відпустити нас. Дайте нам медаль або щось таке. Мрій, Картер.
  
  
  Я подивився на прапор Гаїті, а потім на Ліду. «Краще приготуйся вдарити по цій штуці».
  
  
  "Нік - подивися!"
  
  
  Чудове видовище. Екскалібур мчав за обрій. Я благословив берегову охорону. Вона була на станції, як і обіцяла. Може, вона трохи перевиконала наказ, але ми
  
  
  були у відкритому морі, і я не думав, що патрульний катер зможе щось зробити.
  
  
  Я був правий. Патрульний катер уже відхилявся, і коли вона повернула назад, її слід утворив пінисте коло. Хенк вчепився в кабіну і проігнорував носа.
  
  
  Екскалібур йшов за нами, і його лампа швидко мигнула. Ви поїдете до Штатів під нашим супроводом.
  
  
  Я точно став би це робити!
  
  
  Я дав зрозуміти, що згоден. Я пірнув у кабіну, встановив новий курс і прив'язав її до гіроскопа. Хенк повалявся в кріслі з пляшкою в руці, сонно дивлячись на мене і співаючи про себе.
  
  
  "Ви збираєтеся виправити мою дупу з Державним департаментом, коли ми повернемося додому?"
  
  
  Я посміхнувся, кивнув і поплескав його по плечу. Раптом я відчув себе дуже добре.
  
  
  «Я зроблю все можливе, – запевнив я його. «Ти не зовсім сіль землі, Хенку, але з тобою все гаразд. Я зроблю все, що в моїх силах, щоб поправити вашу дупу перед державою. Просто постарайся зберегти це у майбутньому».
  
  
  Він помахав мені і зробив ковток. Я пройшов через рубку до каюти. Двері були зачинені. Я постукав.
  
  
  "Це хто?"
  
  
  Якого біса? "Нік", - сказав я. «Може, ти чекаєш, тату Доку?»
  
  
  Вона хихикнула через двері. «Я просто хотів переконатись, що це ти. Хенко мені подобається, але не так.
  
  
  "Як що?"
  
  
  Вона відчинила двері. Вона задрапірувала всі ілюмінатори, на ній була накидка, під якою були білі панчохи та білий пояс для панчіх.
  
  
  "Зачиніть двері", - м'яко сказала вона. „Закрий. Ми не хочемо, щоб він втручався».
  
  
  Звичайно, ні.
  
  
  Незадовго до того, як ми по-справжньому залучилися, я почув, як Хенк знову заспівав. "Оххххх, по дорозі в Мандалай, де зупинився мій маленький Май Лінг ..."
  
  
  Я сподівався, що він не впав за борт. Я не мав настрою припиняти те, що я робив. Кінець
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"