Навесні 1894 року увесь Лондон схвилювало, а вищий світ дуже вразило убивство вельможного Рональда Адера, скоєне за надзвичайних і найзагадковіших обставин. Нині публіка вже знайома з подробицями цього злочину, що їх з’ясувало поліційне слідство; але ця справа виявилася такою серйозною, що більшу частину подробиць висвітлити було неможливо. Лише тепер, майже через десять років, я дістав змогу відтворити ті ланки, яких бракувало в цьому дивовижному ланцюзі подій. Злочин цей був прикметний і сам по собі, але вся ця прикметність нічого для мене не варта поряд із тими неймовірними подіями, що стали його продовженням і приголомшили мене більше від усіх пригод у моєму неспокійному житті. Навіть зараз, коли минуло стільки років, я згадую про них із захопленням і відчуваю той несподіваний приплив радощів, подиву та вагань, що сповнив тоді мої думи. Дозвольте ж мені попросити в тих читачів, які виявляли певну цікавість до моїх невеличких нарисів про вчинки й думки однієї надзвичайної людини, пробачення за те, що я не одразу поділився з ними своїм відкриттям: я вважав це за свій найперший обов’язок, хоч би як був скутий наполегливою забороною, що виходила з уст цієї людини, - забороною, яку було знято лише третього дня минулого місяця.
Зрозуміло, що з часів тісної дружби з Шерлоком Холмсом я глибоко зацікавився злочинами, а після його зникнення ніколи не проминав у газетах звітів про нерозкриті загадки. Частенько навіть траплялося, що я заради власної втіхи намагався застосовувати його методи для їхнього розкриття, хоча й без великого успіху. Але жодна з цих загадок не вразила мене так, як трагедія з Рональдом Адером. Прочитавши в поліційному звіті, що «вбивство було зумисне й скоєне однією або кількома невідомими особами», я глибше, ніж будь-коли, усвідомив, якої тяжкої втрати зазнало наше суспільство через смерть Шерлока Холмса. В цій химерній справі були подробиці, що напевно привернули б особливу його увагу, і до розслідів поліції дещо додалося, а можливо, в чомусь випередили її завдяки набутій спостережливості й пильному розумові найкращого детектива в Європі. Цілий день, об’їжджаючи своїх пацієнтів, я подумки повертався до цієї справи, однак не міг знайти жодного пояснення, яке видалося б мені задовільним. Ризикуючи повторити відомі кожному речі, я все-таки хотів би нагадати про подробиці саме так, як про них дізналася публіка після завершення слідства.
Вельможний Рональд Адер був другим сином графа Мейнуса, тогочасного губернатора однієї з наших австралійських колоній. Адерова мати саме приїхала з Австралії до Англії, де їй мали оперувати катаракту, й мешкала разом із сином Рональдом та дочкою Гільдою на Парк-Лейн, 427. Юнак обертався в найкращих світських колах, не маючи, мабуть, жодного ворога й жодної лихої звички. Він був заручений з міс Едіт Вудлі з Карстерса, але за кілька місяців до описуваних подій наречені вирішили розлучитись і не завдали цим одне одному ніякого болю. В усьому іншому, - і це саме так, - життя Адера минало у вузькому родинному й товариському колі, а звички й смаки його були найскромнішими. І ось цього безжурного юнака спіткала смерть, причому найдивовижніша й найнесподіваніша, і сталося це ввечері 30 березня 1894 року, між десятою годиною та одинадцятою годиною двадцять хвилин.
Рональд Адер постійно грав у карти, але ніколи не робив надто великих ставок. Він був членом гральних клубів Болдвін, Кавендиш та Баґатель. З’ясовано було, що в день своєї смерті, після обіду, він зіграв один робер у віст в останньому з цих клубів. Грав він там і до обіду. Його партнери - містер Меррей, сер Джон Гарді та полковник Морен - засвідчили, що грали вони саме у віст і що гравці лишилися майже при своєму. Адер програв фунтів із п’ять, але не більше. Грошей він мав багато - такий програш не міг би схвилювати його. Грав він майже щодня в тому чи іншому клубі, але грав обережно й найчастіше вигравав. Зі свідчень також з’ясувалося, що кілька тижнів тому він, граючи в парі з полковником Мореном, виграв чотириста двадцять фунтів у Ґодфрі Мільнера та лорда Балморала. Це все, що було відомо слідству про останні тижні його життя.
Увечері, коли стався злочин, він повернувся з клубу рівно о десятій. Мати й сестра саме поїхали кудись у гості. Служниця посвідчила, що чула, як він заходив до своєї кімнати на третьому поверсі, що звичайно правила йому за вітальню. Вона запалила там у каміні й відчинила вікно, щоб випустити дим. Звідти вона не чула жодного звуку аж до двадцятої хвилини на дванадцяту, коли повернулися леді Мейнус та її дочка. Мати пішла до кімнати сина, щоб сказати йому «на добраніч». Двері було замкнено зсередини, й звідти ніхто не відповідав, незважаючи на її крик і стукіт. Тоді вона здійняла тривогу й двері висадили. Нещасний юнак лежав на підлозі коло стола. Голова його була прострелена револьверною кулею, але жодної зброї в кімнаті не знайшли. На столі лежали дві банкноти по десять фунтів і ще сімнадцять фунтів сріблом та золотом, причому монети було складено стовпчиками різної висоти. Поряд лежав папірець із якимись числами та іменами кількох Адерових приятелів із клубу, з чого видно було, що перед смертю він підраховував свої програші й виграші в картах.
Ретельне дослідження всіх обставин ще більше ускладнило цю справу. Насамперед незрозуміло було, чому Адер замкнув двері зсередини. Це міг зробити і вбивця, а потім утекти через вікно. Але вікно було щонайменше за двадцять футів од землі, а під ним був квітник із крокусами. Ані квітів, ані землі там ніхто не потоптав; не було слідів і на вузькій смузі травника, що відділяв будинок від вулиці. Отож, виходить, двері замкнув сам юнак. То як він спіткав свою смерть? Ніхто не міг би влізти у вікно, не залишивши під ним слідів. Якщо ж припустити, що вбивця стріляв крізь вікно, то це мав бути чудовий стрілець, що зміг убити людину револьверною кулею з такої відстані. До того ж, Парк-Лейн - вулиця людна, а менше ніж за сотню ярдів від будинку - стоянка кебів. Проте пострілу ніхто не чув. І все ж тут був убитий і була револьверна куля, що пройшла навиліт і, судячи з заподіяної рани, спричинила миттєву смерть. Такі були обставини таємниці Парк-Лейн, яку ще більше заплутувала цілковито незрозуміла причина: як я вже казав, молодий Адер не мав ворогів, а грошей чи коштовностей у кімнаті ніхто не чіпав.
Цілий день я подумки перебирав ці факти, намагаючись застосувати хоч якусь теорію, що звела б їх в одне ціле, й відшукати «точку найменшого опору», яку мій бідолашний друг вважав за початок будь-якого розслідування. Мушу признатися, що це майже не вдалося мені. Увечері я гуляв у парку й близько шостої години опинився на Оксфорд-стріт, на розі Парк-Лейн. На вулиці зібрався натовп зівак, які зирили на одне й те саме вікно, і я зрозумів, що це той будинок, де сталося вбивство. Високий худорлявий чоловік у темних окулярах, що дуже скидався на детектива в цивільному, наполягав на якійсь власній думці щодо злочину, а весь натовп слухав, оточивши його з усіх боків. Я протиснувся ближче до нього, але міркування його здалися мені такими недолугими, що я з огидою подався назад. Пробираючися крізь натовп, я випадково зачепив якогось скоцюрбленого дідка, що стояв позаду мене, й він випустив з рук кілька книжок, які тримав підпахвою. Допомагаючи йому підібрати їх, я помітив назву однієї з книжок - «Походження культу дерев» - і подумав, що це, напевно, якийсь бідний книголюб, що заради чи то заробітку, чи то власної втіхи збирає рідкісні видання. Я став просити в нього вибачення, але схоже було, що ці книжки, з якими я так необачно повівся, були для їхнього власника надто дорогі. Він сердито щось пробурмотів, зневажливо відвернувсь, і я побачив, як його згорблена спина й сиві бакенбарди зникли у натовпі.
Мої спостереження за будинком 427 на Парк-Лейн мало прояснили справу, яка мене зацікавила. Будинок відмежовував від вулиці низенький мур з ґратами, який не сягав і п’яти футів заввишки. Отже, будь-хто міг дуже легко потрапити в садок. Але вікно було справді недоступне: біля нього немає ні ринви, ні найменшого виступу, тож залізти туди не змогла б навіть найспритніша людина. Спантеличений усім цим, я подався назад до Кенсинґтона. Але не просидів у кабінеті й п’яти хвилин, як служниця сказала, що мене хоче бачити якийсь чоловік. На мій подив, то був не хто інший, як отой дивакуватий старий книголюб: його зморшкувате обличчя визирало з пасм сивого волосся, а під пахвою він тримав свої рідкісні томи.
Ви, звичайно, здивовані, що побачили мене, сер? - спитав він дивним, рипучим голосом.
Я підтвердив, що так.
Бачте, я людина ввічлива, сер: коли я шкутильгав за вами й побачив, що ви увійшли сюди, то подумав, що мушу зайти попросити пробачення в такого ласкавого джентльмена. Адже якщо я й трошки погарячкував, сер, то, далебі, не хотів вас образити, й дуже дякую вам за те, що ви попідбирали мої книжки.
Та годі вже про ті дрібниці, - мовив я. - Дозвольте спитати, як ви дізналися, хто я такий?
Ну, це дуже просто, сер. Я ваш сусід, а моя маленька книгарня міститься на розі Черч-стріт, і я буду радий колись побачити вас у себе. Може, ви теж збираєте книжки, сер? Ось «Птахи Британії», «Катулл», «Священна війна» - купіть, сер, дешево віддам. П’ять томів якраз заповнять оту другу полицю вашої шафи. Вона якось неакуратно виглядає, еге ж, сер?
Я поглянув на шафу, що стояла позаду. Коли ж обернувся знову, то побачив, що біля мого письмового столу стоїть усміхнений Шерлок Холмс. Я підскочив і з хвилину дивився на нього в німому подиві, а потім, мабуть, знепритомнів - уперше й, сподіваюся, востаннє в житті. Перед моїми очима закрутився сивий туман, а коли він розвіявся, я побачив, що комір у мене розстебнутий, і відчув на губах смак бренді. Холмс схилився над моїм стільцем, тримаючи в руці флягу.
Любий мій Ватсоне, - промовив добре знайомий голос, - тисячу разів прошу у вас вибачення. Не думав, що це вас так вразить.
Я схопив його за руки.
Холмсе! - вигукнув я. - То це ви?! Невже ви справді живі?! Як ви змогли вибратися з того провалля?
Зачекайте хвилинку, - сказав він. - Чи певні ви, що вже здатні вести розмову? Моя надто вже несподівана поява зовсім приголомшила вас.
Мені вже краще, але, далебі, Холмсе, я ледве вірю своїм очам. Боже милий! Невже це ви, ви, а не хтось інший, стоїте в моєму кабінеті? - Я знову схопив його за рукав і намацав тонку, жилаву руку. - Ні, ви не дух, аж ніяк, - додав я. - Любий мій друже, я дуже радий бачити вас! Сідайте і розкажіть мені, як вам пощастило врятуватися з того страшного провалля.
Він сів навпроти мене й звичним недбалим порухом запалив цигарку. Вбраний він був у запилюжений сурдут книгаря, але решта його маскараду - пасмо сивого волосся й старі книжки - лежали на столі. Холмс, здавалося, схуд іще більше, а його очі стали ще пильніші, але мертвотна блідість його орлиного обличчя свідчила, що життя, яке він вів останнім часом, було не на користь його здоров’ю.
Як приємно випростатись, Ватсоне, - мовив він. - Ні, це не жарт, адже людині такого зросту нелегко стати коротшою на цілий фут і ходити так кілька годин поспіль. А тепер, любий мій друже, поговорімо про серйозніші речі: я хочу попросити вашої допомоги, бо на нас чекає ціла ніч важкої й небезпечної праці. Краще вже я про все розповім вам, коли все це скінчиться.
Але я палаю нетерпінням. Я волів би вислухати вас одразу ж.
Ви підете цього вечора зі мною?
Коли хочете й куди хочете.
Так само, як і за давніх часів! Ми ще встигнемо попоїсти, перш ніж піти. А тепер щодо того провалля. Мені неважко було з нього вибратися з тієї простої причини, що я ніколи там не був.
Ніколи не були?
Ні, Ватсоне, ніколи не був. Але мій короткий лист до вас був цілком щирий. Я не мав жодного сумніву, що життя моє скінчилося, коли побачив на вузькій стежині лиховісну постать покійного професора Моріарті, яка відрізала мені шлях до порятунку. У його сірих очах я прочитав невблаганне рішення. Ми перекинулися з ним кількома словами, й він ласкаво дозволив мені написати короткий лист, який ви потім знайшли. Я залишив той лист разомзі своєю цигарницею та альпенштоком, а сам пішов стежкою вперед. Моріарті попрямував за мною. Я дійшов до урвища й зупинився. Він не витяг ніякої зброї, але накинувся до мене і обхопив своїми довгими руками. Він знав, що гра його скінчена, й хотів лише одного - помститися мені. Не відпускаючи один одного, ми стояли, хитаючись, над урвищем. На щастя, я трохи знаюся на японській боротьбі «баріцу», що не раз ставала мені в великій пригоді. Я вислизнув з його обіймів; він страшно скрикнув і з хвилину шалено тупцював над проваллям, хапаючи руками повітря. Але все-таки зберегти рівновагу йому не вдалося й він упав. Схилившись над урвищем, я бачив, як падав професор. Потім він ударився об камінь і зник у воді.
З величезним подивом я слухав пояснення Холмса, що, розповідаючи, спокійно попихкував цигаркою.
Але ж сліди! - вигукнув я. - Я на власні очі бачив сліди двох людей, що спускалися стежкою, й ніяких слідів, що вели б назад.
Це сталося так. Тієї миті, коли професор зник у проваллі, я зрозумів, що доля дарує мені незвичайний шанс. Я знав, що Моріарті - не єдиний, хто бажає моєї смерті. Зоставалося щонайменше троє його спільників, у серцях яких загибель їхнього проводиря пробудила б жадобу помсти. Усі вони - найнебезпечніші люди. Хтось із них неодмінно поквитався б зі мною. А коли всі гадатимуть, що мене нема на світі, то вони, ці люди, діятимуть вільно, швидше себе викажуть і рано чи пізно я зможу знищити їх. Ось тут я й оголошу, що живий. Людський мозок працює так швидко, що я вже обміркував цей намір, перш ніж професор Моріарті опинився на дні Райхенбахського водоспаду.
Я підвівся й оглянув кам’яну стіну скелі позаду себе. У вашому мальовничому описі моєї загибелі, який я з величезною цікавістю прочитав за кілька місяців після того, ви стверджували, що стіна була зовсім гладенька. Це не так. Там було кілька невеличких виступів, а трохи вище - щось схоже на виїмку. Скеля була така висока, що залізти на неї було зовсім неможливо; так само неможливо було пройти мокрою стежкою, не залишивши на ній слідів. Я міг, щоправда, взути черевики закаблуками вперед, як часом робив, але три ряди слідів, що ведуть в одному напрямку, неминуче викликали б підозру. Отже, все-таки краще було ризикнути піднятись нагору. Це було не дуже й легко, Ватсоне. Водоспад ревів піді мною. Уява моя не така вже й тонка, але даю вам слово честі, що мені здавалося, ніби з провалля до мене лине голос Моріарті. Кожна помилка могла стати фатальною. Кілька разів, коли жмутки трави зоставалися в моїй руці, а нога ковзала по вологих виступах скелі, я думав, що це кінець. Проте я далідерся вгору й нарешті дістався порослої м’яким зеленим мохом виїмки, що мала кілька футів завглибшки; там я міг непомітно відпочити. Я лежав у тій виїмці, коли ви, любий мій Ватсоне, і всі, хто з вами прийшов, намагалися вельми зворушливо, хоча й хибно відтворити обставини моєї смерті.
Нарешті, коли ви, зробивши неминучі, але водночас суціль помилкові висновки, подалися до готелю, я залишився сам. Я гадав, що пригоди мої скінчилися, проте один несподіваний випадок засвідчив, що на мене чекає ще багато таких сюрпризів. Величезна брила зірвалася згори, з гуркотом пролетіла повз мене, вдарилася об стежку й упала в провалля. Спершу я думав, що то справді випадок, але за хвилину, поглянувши вгору, побачив на тлі вечірнього неба людську голову; тієї самої миті інша брила вдарилась об край виїмки, де я лежав, за фут від моєї голови. Звичайно, я відразу зрозумів, що це означало. Моріарті був не сам. Його спільник, - я з першого погляду зрозумів, який він небезпечний, - стояв насторожі, коли професор напав на мене. Здалеку він спостерігав за смертю свого друга й моїми спробами врятуватись. Трохи зачекавши, він виліз на вершок скелі з іншого боку й намагався зробити те, що не вдалося його товаришеві.
Я недовго міркував над цим, Ватсоне. Визирнувши, я знову побачив це люте обличчя над скелею й зрозумів, що воно віщує падіння нової брили. Я поповз униз, до стежки. Не знаю, чи зміг би я вчинити таке зі спокійним серцем. Це було в сто разів важче, ніж дертися нагору. Але в мене не було часу думати про небезпеку, бо третя брила пролетіла повз мене, коли я висів, учепившись руками за край виїмки. На півдорозі я зірвався, але, дякувати Богові, врешті-решт опинився, обідраний і зморений, на стежці. Я щодуху побіг, подолав у темряві десять миль через гори й за тиждень дістався Флоренції, певний, що ніхто в цілому світі нічого про мене не знає.
Я довірився лише одній людині - своєму братові Майкрофту. Тисячу разів прошу у вас вибачення, любий мій Ватсоне, але тоді було вкрай потрібно, щоб усі вважали мене померлим, та й вам ніколи не вдалося б написати такий переконливий звіт про мою трагічну смерть, якби ви самі не думали, що все це правда. Кілька разів за останні три роки я брався за перо, щоб написати вам, та щоразу побоювався, що ваша приязнь до мене змусить вас зробити якусь помилку, яка викаже мою таємницю. Ось чому я так швидко зник сьогодні ввечері, коли ви розсипали мої книжки: становище тоді було надто небезпечне, і будь-який вияв вашого подиву чи радості міг привернути до мене увагу й призвести до найсумніших, непоправних наслідків. Що ж до Майкрофта, то я мусивйому довіритися, бо мені були потрібні гроші. В Лондоні все було не так добре, як я сподівався, бо після суду над бандою Моріарті на волі залишилися ще два її небезпечні члени - мої найзапекліші вороги. Отож два роки я мандрував Тибетом, заради цікавості відвідав Лгасу й провів кілька днів у верховного лами. Ви, напевно, читали про славнозвісні дослідження норвежця на ім’я Сіґерсон, але вам, мабуть, і на думку не спадало, що то була звістка від вашого друга. Потім я об’їздив Персію, завітав до Мекки і здійснив короткий, але цікавий візит до хартумського халіфа, про наслідки якого повідомив міністерство закордонних справ. Повернувшись до Європи, я кілька місяців прожив у Франції, де вивчав речовини, добуті з кам’яновугільної смоли, - в лабораторії в Монпельє, на півдні країни. З успіхом закінчивши ці досліди й дізнавшись, що в Лондоні залишився тільки один з моїх ворогів, я вже хотів повернутися додому, аж тут новина про цю загадку Парк-Лейн змусила мене поспішати: я зацікавився не тільки самою загадкою, а й тим, що її розкриття допоможе мені завершити деякі власні наміри. Негайно приїхавши до Лондона, я власною персоною з’явився на Бейкер-стріт, викликав напад істерики в місіс Хадсон і побачив, що Майкрофт потурбувався зберегти мої кімнати й папери так, як було раніше. Отож, любий Ватсоне, сьогодні о другій годині я опинився в своїй давній кімнаті, в своєму старому кріслі, й бажаю лише одного - бачити свого давнього друга Ватсона в іншому кріслі, яке він часто прикрашав своєю присутністю.
Така була дивовижна розповідь, що я почув її того квітневого вечора, - розповідь, якій я нізащо не повірив би, якби на власні очі не бачив високу, худорляву постать і бадьоре, розумне обличчя людини, якої не сподівався побачити вже ніколи. Якимось чином Холмс довідався про смерть моєї дружини, але виявив своє співчуття радше в тоні, аніж у словах.
Праця - найкращі ліки від скорботи, Ватсоне, - мовив він, - а цієї ночі нам обом доведеться так попрацювати, що коли ми зможемо довести цю справу до кінця, то сміливо скажемо, що недарма прожили своє життя на цій землі.
Марно я благав його розповісти мені щось більше.
Ви багато почуєте й побачите ще до ранку, - відказав він. - Ми не розмовляли з вами три роки. Поки нам цього вистачить, а о пів на десяту ми вирушимо назустріч цікавій пригоді в порожньому будинку.
Справді, все було як за давніх часів, коли призначеної години я сидів поруч з ним у кебі, з револьвером у кишені й серце моє тремтіло в чеканні пригоди. Холмс був стриманий, похмурий тамовчазний. Коли світло вуличних ліхтарів упало на його суворе обличчя, я побачив, що брови в нього насуплені, а вуста міцно стулені. Я ще не знав, якого дикого звіра нам випаде вполювати в нетрях лондонського злочинного світу, але поведінка цього найспритнішого мисливця переконувала мене, що пригода ця буде вкрай небезпечна, а іронічна посмішка, що часом з’являлась на його аскетичному обличчі, не віщувала нічого доброго тій дичині, на яку ми полювали.
Я думав, що ми їдемо на Бейкер-стріт, однак Холмс зупинив кеб біля площі Кавендиш. Я дивився, як він вийшов з кеба, пильно озирнувся навсебіч і потім оглядався на кожному розі, аби переконатися, що за нами ніхто не йде. Дорога наша була якась дивна. Холмс завжди відзначався чудовим знанням завулків Лондона, й зараз він упевнено пробирався поміж стайнями та візницькими дворами, про які я навіть не знав. Нарешті ми вийшли на вузеньку вуличку зі старими, похмурими будинками, яка привела нас на Манчестер-стріт, а потім на Блендфорд-стріт. Тут він швидко завернув у вузький завулок, пройшов через дерев’яну хвіртку до безлюдного двору і відімкнув задні двері одного з будинків. Ми увійшли всередину, й він знову замкнув двері.
Тут було зовсім темно, але я відчув, що будинок порожній. Гола підлога рипіла й потріскувала під ногами, а на стіні я випадково намацав клапті обдертих шпалер. Холмсові тонкі, холодні пальці стисли мою руку, й він повів мене довгим передпокоєм, поки нарешті я не побачив неясні обриси віконця над дверима. Тут Холмс рвучко повернув праворуч, і ми опинились у великій квадратній порожній кімнаті, зовсім темній по кутках, але посередині освітленій ліхтарями з вулиці. Навпроти вікна, однак, ліхтарів не було, та й шибку вкривав товстий шар пилу, тож ми ледве бачили один одного. Мій друг поклав руку мені на плече й торкнувся губами мого вуха.
Ви знаєте, де ми? - прошепотів він.
Здається, на Бейкер-стріт, - відповів я, дивлячись крізь запорошене вікно.
Саме так. Ми в будинку Кемдена, якраз навпроти нашого колишнього помешкання.
Чого ж ми прийшли сюди?
Звідси чудово видно наш мальовничий будинок. Чи можу я попросити вас, любий Ватсоне, підійти трохи ближче до вікна, - тільки будьте обережні, щоб ніхто вас не побачив, - і поглянути на вікна тієї кімнати, де колись починалися наші невеличкі пригоди? Зараз побачите, що за три роки нашої розлуки я не розучився дивувати вас.
Я прокрався вперед і поглянув на знайоме вікно. Тільки-но мої очі зупинились на ньому, як у мене вихопився вигук подиву. Штору на вікні було спущено, а в кімнаті горіло яскраве світло. Тінь людини, що сиділа там у кріслі, чітко вирізнялася на ясному тлі вікна. Голова, широкі плечі, гострі риси обличчя - все це не залишало жодного сумніву. Постать, напівобернена до вікна, нагадувала ті чорні силуети, які полюбляли малювати наші бабусі. То була точнісінька копія самого Холмса. Я був такий приголомшений, що мимоволі простяг руку, аби переконатися, що мій друг справді стоїть біля мене. Холмс аж трусився від сміху, який притлумлював у собі.
Ну як? - спитав він.
О Боже! - вигукнув я. - Це ж просто диво!
Здається, літа не вбили мою кмітливість, а звичка її не висушила, - сказав він, і я почув у його голосі ту радість художника, який пишається власним твором. -А й справді схоже, хіба ні?
Я ладен заприсягтися, що то ви.
Честь виконання цієї фігури належить месьє Оскару Меньє з Ґренобля, що провів кілька днів за її ліпленням. Фігуру зроблено з воску. Решту я довершив сам, коли заходив на Бейкер-стріт сьогодні вранці.
Але навіщо?
На це в мене важливі причини, любий мій Ватсоне. Я хочу, щоб дехто думав, ніби я там, хоч насправді я тут.
То ви гадаєте, що за помешканням стежать?
Я знаю, що за ним стежать.
Хто?
Мої давні вороги, Ватсоне. Ота весела компанія, проводир якої лежить на дні Райхенбахського водоспаду. Як ви пам’ятаєте, вони - і тільки вони - знали, що я досі живий. Вони вірили, що рано чи пізно я повернуся до свого помешкання, постійно стежили за ним і сьогодні побачили, що я приїхав.
Як ви про це дізналися?
Я впізнав їхнього шпигуна, коли визирнув з вікна. Це безневинний чолов’яга на ім’я Паркер, грабіжник за фахом й водночас чудовий музика, що грає на варгані. Мене він не цікавить. Набагато більше мене цікавить інший - той страшний тип, що стоїть за ним, найближчий друг Моріарті, той, хто кидав у мене каміння зі скелі, найхитріший і найнебезпечніший злочинець у Лондоні. Саме він полює на мене цієї ночі, Ватсоне, й саме він не підозрює, що ми полюємо на нього.
Наміри мого друга поволі з’ясувалися для мене. З цієї затишної схованки ми могли бачити тих, хто спостерігав за нами, й стежити за тими, хто чатував на нас. Тінь у вікні була принадою, ами - мисливцями. Ми мовчки стояли разом у темряві, уважно розглядаючи постаті перехожих, що поспішали вулицею. Холмс не говорив ані слова й стояв як укопаний, але я відчував, що він дуже схвильований і його очі пильно стежать за людським потоком. Ніч була холодна й непогідна, рвучкий вітер віяв уздовж вулиці. Людей було багато, вони рухалися в різні боки, позатулявши обличчя комірами та шарфами. Зо два рази мені здалося, що повз будинок пройшла одна й та сама постать, а особливо підозрілими видалися двоє, які стовбичили, немовби ховаючись од вітру, в дверях навпроти. Я спробував привернути до них увагу свого друга, але він лише невдоволено щось буркнув у відповідь і знову почав розглядати вулицю. Часом він переступав з ноги на ногу чи тарабанив пальцями по стіні. Зрозуміло було, що чекати йому нелегко й що події розвиваються не так, як він сподівався. Нарешті, коли повернуло на північ і вулиця майже спорожніла, він почав походжати туди-сюди кімнатою в нестримному хвилюванні. Я щось хотів сказати йому, коли раптом поглянув на освітлене вікно й знову відчув не менше здивування, аніж першого разу. Схопивши Холмса за руку, я показав на вікно.
Тінь поворухнулася! - вигукнув я.
І справді, вона обернулася до нас уже не боком, а спиною.
Три роки, мабуть, не зробили Холмса ні лагіднішим, ні поблажливішим до людей, неповоротких розумом.
Атож, поворухнулася, - мовив він. - Невже я такий бовдур, Ватсоне, щоб посадити в кімнаті очевидне опудало й сподіватися піддурити найхитріших людей Європи? Ми сидимо в цій кімнаті вже дві години, й тим часом місіс Хадсон міняла положення цієї фігури вісім разів, тобто раз на чверть години. Вона підходить до неї так, щоб її власної тіні не було видно. Тихше! - Він раптом затамував подих і завмер.
У напівтемряві я побачив, як він обернувся до вікна й стоїть у напруженому очікуванні. Вулиця тепер була зовсім безлюдна. Ті двоє, можливо, ще стояли, причаївшися, в дверях, але я вже не міг їх бачити. Довкола нас панували мовчанка й морок, серед якого блищало лише жовте вікно з обрисами чорної тіні посередині. Серед цілковитого безгоміння я чув тихе Холмсове дихання, що виказувало ледве стримувану тривогу. Наступної миті він штовхнув мене до найтемнішого кутка кімнати і застережливо затулив мені рота рукою. Я відчув, як тремтять його пальці. Ніколи ще я не бачив свого друга таким схвильованим, а тим часом нічна вулиця перед нами й далі здавалася безлюдною й заціпенілою.
Раптом я почув те, що вже вловив його пильний слух. Якийсь тихий, приглушений звук долинув до мого вуха не з боку Бейкер-стріт, а з глибини того самого будинку, де ми сховалися. Відчинилися й зачинилися двері. За мить чиїсь обережні кроки залунали в коридорі - кроки, що намагалися бути нечутними, проте гучно відлунювали в порожньому будинку. Холмс притулився до стіни: я зробив так само, міцно стиснувши руків’я револьвера. Вдивляючись у темряву, я побачив невиразні обриси людської постаті, трохи темніші, аніж отвір дверей. Незнайомець із хвилину постояв, а потім став прокрадатися до кімнати. Його лиховісна постать була вже за три ярди від нас, і я напружив м’язи, щоб зустріти його напад, коли мені спало на думку, що він і гадки про нас не має. Мало не торкнувшись нас, він пробрався до вікна й надзвичайно обережно, без жодного звуку, підняв раму десь на півфута. Коли він нахилився до пройми, світло з вулиці, вже не заслонене брудною шибкою, впало на його збуджене обличчя. Його очі палали, мов зорі, а губи скривилися. То був підстаркуватий чоловік із тонким видовженим носом, високим лисуватим чолом та обвислими сивими вусами. Циліндр він відсунув на потилицю, а з-під розстебнутого пальта видніла сніжно-біла манишка. Його смагляве, похмуре обличчя було пооране глибокими зморшками. В руці він тримав щось схоже на ціпок, але коли поклав його на підлогу, почувся металевий дзенькіт. Потім він дістав з кишені якусь велику річ і кілька хвилин порався з нею, поки не пролунав гучний, гострий ляскіт пружини чи засувки. Стоячи навколішки, він нахилився вперед і всією своєю вагою наліг на якийсь важіль, після чого ми почули різкий, скреготливий звук, що теж скінчився гучним ляскотом. Тоді чоловік випроставсь, і я побачив, що він тримає рушницю з дивним, незграбним прикладом. Відімкнувши в рушниці замок, він щось засунув усередину й знову замкнув її. Потім, сівши навпочіпки, поклав дуло на підвіконня, і я побачив, як його довгі вуса нависли над рушницею, а очі спалахнули, шукаючи точки прицілу. Я почув тихе, полегшене зітхання, коли він притулив приклад до плеча: перед ним була чудова ціль, що вирізнялася на жовтому тлі. На хвилину він нерухомо застиг. Потім його палець натиснув гачок. Долинуло дивне, гучне дзижчання й тонкий, сріблястий брязкіт розбитого скла. Тієї ж миті Холмс стрибнув, як тигр, на спину стрільця й звалив його на підлогу. Але той одразу підхопивсь і з неймовірною силою вчепився Холмсові в горло; я вдарив нападника руків’ям револьвера по голові, і той знов упав. Я наліг на нього, а мій друг тим часом різко засюрчав у сюрчок. Із вулиці долинув тупіт людських ніг, і невдовзі два полісмени в уніформі й детектив у цивільному вбігли через парадні двері до будинку, а потім до кімнати.
Це ви, Лестрейде? - спитав Холмс.
Так, містере Холмсе. Я сам вирішив узятися за цю справу. Радий знову бачити вас у Лондоні, сер.
Гадаю, вам не зашкодить наша скромна неофіційна допомога. Три нерозкриті вбивства за рік - це забагато, Лестрейде. Але справу з таємницею Молсі ви вели не так уже й... тобто я хотів сказати, що ви вели її чудово.
Ми всі вже стояли на ногах, а наш полонений важко дихав у руках двох дужих констеблів. На вулиці почав збиратися натовп зівак. Холмс підійшов до вікна, зачинив його і спустив штору. Лестрейд засвітив дві свічки, а полісмени відслонили свої ліхтарі. Я нарешті зміг роздивитись як слід на нашого полоненого.
Він мав надзвичайно мужнє й водночас люте обличчя. Зі своїм чолом мудреця й щелепою розбійника він нагадував людину, однаково здатну як до добра, так і до зла. Але жорстокі блакитні очі під примруженими повіками, хижий яструбиний ніс та глибокі зморшки на чолі свідчили, що сама природа наділила його усіма прикметами злочинця. На мене та констеблів він не звертав уваги; очі його зупинилися на Холмсовому обличчі, на яке він дивився приголомшено й люто.
Ви диявол! - бурмотів він. - Хитрий, хитрий диявол!
О, полковнику! - мовив Холмс, поправляючи свій зім’ятий комір. - «По розлуці йде кохання», як співається в стародавній пісеньці. Здається, я ще не мав щасливої нагоди бачити вас після того, як ви востаннє вшанували мене своєю увагою, - тоді, коли я лежав у виїмці над Райхенбахським водоспадом.
Полковник досі поїдав очима мого друга, мов у нестямі.
Підступний, підступний диявол! - це все, що він зміг сказати.
Я ще не відрекомендував вас, - мовив Холмс. - Джентльмени, це полковник Себастьян Морен, колишній офіцер її величності Індійської армії та найкращий мисливець на тигрів, який лише з’являвся в наших східних володіннях. Сподіваюся, я не помилюся, полковнику, коли скажу, що за кількістю вбитих тигрів ви й досі не маєте рівних?
Розлючений полковник нічого не відповів, лише далі дивився на мого друга. Своїми дикими очима й настовбурченими вусами він сам нагадував справжнісінького тигра.
Дивно, що моя простенька вигадка змогла ошукати такого бувалого мисливця, як ви, - мовив Холмс. - Ви маєте добре знати її. Хіба не ви прив’язували під деревом козеня й засідали з рушницею в кущах, очікуючи, коли принада привабить тигра? Цей порожній будинок - моє дерево, а ви - мій тигр. Вам, напевно, доводилося брати з собою помічників, якщо раптом з’явиться кількатигрів чи, боронь Боже, ви самі не поцілите. Ці джентльмени, - він показав на нас, - мої помічники. Порівняння дуже вдале.
Полковник Морен з лютим вигуком кинувся вперед, але констеблі відтягли його. На його несамовите обличчя страшно було глянути.
Правду кажучи, ви влаштували мені сюрприз, - провадив Холмс. - Я й не припускав, що ви самі надумаєте скористатись цим порожнім будинком і по-справжньому зручним вікном. Я сподівався, що ви будете на вулиці, де на вас чекав мій друг Лестрейд зі своїми приятелями. Усе інше сталося так, як я й гадав.
Полковник Морен обернувся до детектива в цивільному.
Чи маєте ви підставу заарештувати мене, чи ні, - сказав він, - але я не бажаю слухати кпини цієї особи. Якщо вже я в руках закону, то нехай за законом все й буде.
Так, це справедливо, - зауважив Лестрейд. - Ви нічого не хочете додати, містере Холмсе, перш ніж ми підемо?
Холмс підняв з підлоги величезну духову рушницю й став оглядати її.
Чудова, унікальна зброя, - сказав він, - стріляє без шуму і влучає просто в ціль. Я знав фон Гердера, сліпого механіка-німця, що змайстрував її на замовлення небіжчика професора Моріарті. Багато років я чув про цю рушницю, але тримати її в руках мені ще ніколи не доводилося. Раджу вам звернути на неї особливу увагу, Лестрейде, а також на кулі.
Будьте певні, ми до неї візьмемось, містере Холмсе, - мовив Лестрейд, коли всі рушили до дверей. - Щось іще?
Лише одне запитання: яке звинувачення ви хочете висунути?
Яке звинувачення, сер? Звичайно ж, замах на життя Шерлока Холмса.
Ні, Лестрейде. Я взагалі не хочу виступати в цій справі. Вам, і тільки вам належить честь цього чудового арешту, який ви зараз здійснили. Так, Лестрейде, вітаю вас! Завдяки вашому щасливому поєднанню проникливості й сміливості ви нарешті його впіймали.
Його? Кого, містере Холмсе?
Того, кого марно розшукувала вся поліція, - полковника Себастьяна Морена, що вбив вельможного Рональда Адера револьверною кулею, випущеною з духової рушниці через відчинене вікно третього поверху будинку 427 на Парк-Лейн тридцятого числа минулого місяця. Ось яке має бути звинувачення, Лестрейде. А тепер, Ватсоне, якщо ви не боїтеся протягу з розбитого вікна, посидьмо краще з півгодини в моєму кабінеті й викурімо по сигарі, - це, гадаю, трохи розважить вас.
Завдяки наглядові Майкрофта Холмса й турботі місіс Хадсон у наших колишніх кімнатах нічого не змінилося. Коли я увійшов, мене здивувала їхня надзвичайна охайність, проте всі знайомі речі були на своїх місцях. На місці був Холмсів хімічний куточок із сосновим, поїденим кислотами столом. На місці - полиця з грубими альбомами вирізок та довідниками, які багато хто з наших співгромадян залюбки жбурнув би у вогонь. Креслення, футляр зі скрипкою, поличка для люльок, навіть перська пантофля з тютюном - усе це знову постало перед моїми очима, коли я озирнувся. В кімнаті були двоє: місіс Хадсон, яка зустріла нас з усмішкою, та дивний манекен, що зіграла таку важливу роль у пригодах цього вечора. То було розфарбоване воскове погруддя мого друга, зроблене з надзвичайною схожістю. Воно стояло на маленькому столику, так майстерно затулене Холмсовим старим халатом, що в того, хто дивився з вулиці, складалося враження цілковитої реальності.
Сподіваюся, ви виконали всі мої вказівки, місіс Хадсон? - запитав Холмс.
Я підбиралася до столика навколішки, сер, як ви й казали.
Чудово. Ви все зробили якнайкраще. Ви помітили, куди влучила куля?
Так, сер. Боюсь, вона зіпсувала ваше чудове погруддя - пройшла крізь голову й сплющилася об стіну. Я підняла її з килима. Ось вона!
Холмс подав кулю мені.
М’яка револьверна куля, як бачите, Ватсоне. Просто геніально, - хто б міг подумати, що таку річ випущено з духової рушниці? Гаразд, місіс Хадсон. Дуже вдячний вам за допомогу. А тепер, Ватсоне, сідайте на своє звичне місце, бо я хочу дещо обговорити з вами.
Він скинув запилюжений сурдут і став колишнім Холмсом, надягши сірий халат, який зняв з манекена.
Нерви в старого мисливця досі міцні, а очі досі пильні, - засміявся він, оглядаючи пробите чоло воскового погруддя. - Влучив у самісіньку середину потилиці й прострелив мозок. Це був найкращий стрілець на всю Індію, та й у Лондоні, гадаю, небагато було таких. Ви чули його ім’я раніше?
Ні, не чув.
Так, так! Ось вона, слава! Хоча, пригадую, імені професора Джеймса Моріарті, одного з найбільших розумників нашого століття, ви теж не чули. Подайте мені, будь ласка, з полиці мій біографічний довідник.
Він ліниво перегортав сторінки, глибоко вмостившись у кріслі й пускаючи хмари диму з сигари.
У мене чудова колекція на літеру «М», - мовив він. - Самого Моріарті досить, щоб уславити будь-яку літеру, а тут іще є Морґан - отруйник, і Мерідью, що залишив по собі недобру пам’ять, і Метьюз, що вибив мені зуб у залі очікування на Черинґ-Кроському вокзалі, і, нарешті, наш сьогоднішній друг.
Він подав мені книжку, і я прочитав:
«Морен Себастьян, полковник у відставці. Служив у Першому Бенґалурському саперному полку. Народився в Лондоні 1840 року. Син сера Оґастеса Морена, кавалера ордену Бані, колишнього британського посла в Персії. Навчався в Ітоні та Оксфорді Брав участь у Джовакійській, Афганській, Харасіабській (дипломатичним кур’єром), Шерпурській та Кабульській кампаніях. Автор книжок: «Полювання в Західних Гімалаях» (1881), «Три місяці в джунглях» (1884). Адреса: Кондуїт-стріт. Клуби: Англо-Індійський, Тенкервільський, гральний клуб Баґатель».
Збоку чітким Холмсовим почерком було написано:
«Найнебезпечніша після Моріарті людина в Лондоні».
Дивна річ, - мовив я, повертаючи книжку. - Кар’єра цієї людини - кар’єра чесного вояка.
Так, правда, - відповів Холмс. - До певного часу він нікому не заподіяв жодного лиха. Він завжди був людиною з залізними нервами, і в Індії досі переповідають історію про те, як він проповз висохлим річищем і врятував людину з пазурів пораненого тигра. Є, Ватсоне, такі дерева, що деякий час ростуть як слід, а потім несподівано зазнають потворного відхилення. Частенько трапляється це і з людьми. На мою думку, кожна людина повторює у власному розвитку історію всіх своїх предків, і кожен несподіваний поворот у бік добра чи зла пояснюється якимось сильним впливом, джерело якого слід шукати в її родоводі. Отже, життєвий шлях людини - немовби відображення всього минулого її роду.
Ну, це здається надто вже фантастичним.
Що ж, не наполягатиму. Хай там яка була причина, але полковник Морен ступив на лиху дорогу. Жодного відвертого скандалу з ним не було, проте він так настроїв проти себе декого в Індії, що вже не міг залишатися там. Він вийшов у відставку, приїхав до Лондона й тут теж здобув собі лиху славу. Отоді його й помітив професор Моріарті, людьми якого він деякий час керував.
Моріарті не скупився для нього на гроші, але звертався до його послуг лише раз чи двічі - в найважчих випадках, які були б не до снаги звичайному злодюжці. Може, ви пам’ятаєте про смерть місіс Стюарт у Лавдері 1887 року? Ні? Я певен, що тут не обійшлося без Морена, хоч проти нього й не було доказів. Полковник умів так майстерно ховатися, що навіть після того, як розігнали банду Моріарті, ми не зуміли ні в чому його звинуватити. Пригадуєте той вечір, коли я прийшов до вас і позачиняв віконниці, побоюючись духової рушниці? Звичайно, тоді це видалося вам дивацтвом. Але я твердо знав, що робив, бо вже чув про існування цієї чудової рушниці і знав також те, що вона - в руках одного з найкращих стрільців у світі. Коли ми поїхали до Швейцарії, він погнався за нами разом з Моріарті, й саме через нього я пережив оті лиховісні п’ять хвилин у виїмці над Райхенбахським водоспадом.
Уявіть собі, як уважно я переглядав газети, коли був у Франції, сподіваючись відшукати хоч найменшу змогу запроторити його за ґрати. Поки він гуляв на волі в Лондоні, я не міг і думати про повернення. Вдень і вночі його тінь нависала б наді мною, і врешті-решт він знайшов би можливість убити мене. Що мені було робити? Застрелити його я не міг, бо сам опинився б на лаві підсудних. Звертатися до суду також було марно: вони не мали права діяти на підставі самої лише підозри, а доказів мені бракувало. Отож я не міг нічого зробити. Але щоразу переглядав кримінальні новини, впевнений, що рано чи пізно впіймаю його. І ось нарешті сталося це вбивство Рональда Адера. Мій час наспів. Уже те, що я знав, не викликало сумніву, що Адера вбив саме полковник Морен. Він грав з юнаком у карти, пішов за ним назирці дорогою з клубу, застрелив його крізь відчинене вікно. Тут не було жодного сумніву. Було б досить однієї кулі, щоб засудити його до шибениці. Я негайно приїхав сюди. Його шпигун побачив мене і, зрозуміло, повідомив про це полковника. Той не міг не пов’язати мого раптового приїзду зі своїм злочином і страшенно стривожився. Я був упевнений, що він спробує одразу прибрати мене з дороги й застосує для цього свою смертоносну зброю. Я залишив для нього чудову мішень у вікні, попередив поліцію, що вони можуть мені знадобитися, - до речі, Ватсоне, ви своїм пильним оком одразу помітили їх у дверях навпроти, - і зайняв чудове місце для спостереження, хоч мені й примаритись не могло, що він обере для нападу те саме вікно. Тепер, любий мій друже, вам усе зрозуміло?
Так, - відповів я. - Але ви ще не пояснили мені, навіщо полковникові Морену знадобилося вбивати вельможного Рональда Адера.
О, любий Ватсоне, тут ми вже переходимо до царини здогадів, а в ній навіть найчистішої логіки замало. Будь-хто може побудувати своє власне припущення на ґрунті наявних доказів, і ваше припущення може виявитись не менш вірогідним за моє.
Ви вже маєте якесь припущення?
Як на мене, то пояснити ці факти неважко. Слідство з’ясувало, що незадовго до того полковник Морен з юним Адером виграли в парі великі гроші. Але Морен, безперечно, грав нечисто - я давно знав, що він шахрай. Того дня Адер, очевидно, помітив, що Морен шахраює. Він, напевно, поговорив з полковником наодинці, погрожуючи викрити його, коли він сам не покине клуб і не пообіцяє назавжди облишити гру. Навряд чи такий порядний юнак, як Адер, міг би влаштувати на публіці скандал з людиною, добре всім відомою й набагато старшою за себе. Напевно, це сталося так, як я думаю, тобто без свідків. Вихід із клубу зруйнував би все Моренове життя - адже він жив лише з тих грошей, які вигравав у карти. Через те він і вбив Адера, який тим часом, не бажаючи скористатися з шахрайства свого партнера, підраховував, яку суму він має повернути. Щоб мати й сестра не розпитували, що то за імена та купки монет на столі, він замкнув двері зсередини. Вам цього досить?
Немає сумніву, що все це - чистісінька правда.
Це вже з’ясує слідство. А полковник Морен віднині більше нас не тривожитиме. Славнозвісна духова рушниця фон Гердера прикрасить музей Скотленд-Ярду, а містерові Шерлоку Холмсу ніхто відтепер не заважатиме відгадувати ті цікаві невеличкі загадки, що на них таке багате наше складне лондонське життя.
Будівничий з Норвуда
З погляду фахівця-криміналіста, - мовив Шерлок Холмс, - Лондон утратив усяку цікавість відтоді, як загинув професор Моріарті.
Побоююсь, що мало хто з порядних громадян погодиться з вами, - відповів я.
Так, так, не можна бути себелюбцем, - усміхнувся він, підводячись із-за столу після сніданку. - Суспільство справді задоволене, й ніхто не програв, крім нещасного фахівця, що залишився без роботи. Коли ця людина була жива, кожна ранкова газета надавала мені нескінченні можливості. Часто з найменшого сліду, Ватсоне, чи з випадкового натяку мені було зрозуміло, що мозок великого лиходія знову працює; так, побачивши, як затремтів краєчок павутиння, можна миттю уявити собі хижого павука посередині. Дрібні крадіжки, загадкові вбивства, безглузді злочини - все це давало мені ключ до єдиного цілого. Для тих, хто вивчає злочинний світ, жодна столиця Європи не відкривала такого широкого поля дій, як Лондон. А тепер... - він жартома знизав плечима, ніби обурюючись результатом своїх зусиль.
Те, про що я розповідатиму, сталося за кілька місяців після Холмсового повернення; на його прохання я продав свою практику і оселився з ним у нашому давньому помешканні на Бейкер-стріт. Мою невеличку кенсинґтонську практику купив молодий лікар на ім’я Вернер; він без вагань погодився на найменшу ціну, яку мені вистачило духу запропонувати, - пояснення цього вчинку я дістав лише через кілька років, коли довідався, що Вернер - далекий Холмсів родич і гроші йому дав не хто інший, як мій друг.
Місяці нашого спільного життя були не такі бідні на події, як тепер видавалося Холмсові; переглядаючи свої нотатки з тих часів, я знаходжу там пригоду з паперами колишнього президента Мурільйо і приголомшливу трагедію з голландським пароплавом «Фрисландія», що ледве не коштувала нам обом життя. Але холодна, гордовита Холмсова вдача не сприймала захоплення натовпу, й він узяв з мене якнайсуворішу присягу ніколи більше не писати ні про нього самого, ні про його методи чи успіхи; цю заборону, як я пояснював раніше, він скасував лише зараз.
Після своєї жартівливої скарги містер Шерлок Холмс глибоко вмостивсь у кріслі й тільки-но заходився розгортати ранкову газету, як нашу увагу привернув різкий дзвінок і за ним - гучний стукіт, ніби хтось гатив у двері кулаком. Потім хтось із шумом ускочив до передпокою, вибіг нагору сходами, й за мить у нашій кімнаті з’явився блідий, скуйовджений, захеканий молодик із навіженими очима. Він переводив погляд то на одного, то на іншого з нас і, побачивши в наших очах здивування, став просити вибачення за такий безцеремонний візит.
Пробачте, містере Холмсе, - видихнув він. - Не гнівайтесь на мене. Я, мабуть, зовсім збожеволів... Містере Холмсе, я - нещасний Джон Гектор Мак-Фарлейн.
Він чомусь був певен, що це прояснить нам і причину його відвідин, і незвичайну поведінку, але з подиву, що з’явився на обличчі мого друга, я зрозумів, що для нього це ім’я - така сама загадка, як і для мене.
Беріть цигарку, містере Мак-Фарлейне, - підсунув йому цигарницю Холмс. - Гадаю, що мій друг доктор Ватсон, судячи зістану вашого здоров’я, мав би виписати вам заспокійливі ліки. Останніми днями стоїть така спека! Ну от, коли ви трохи оговтались, сідайте, будь ласка, на цей стілець і помаленьку, розважливо розкажіть, хто ви й чого хочете. Ви назвали своє ім’я так, ніби я мушу його знати, але крім тих очевидних подробиць, що ви парубок, адвокат, масон і слабуєте на задишку, мені про вас більше нічогісінько не відомо.
Знаючи методи свого друга, я відразу визначив усе те, що привело його до цих висновків, - і неохайність в одежі, і якісь ділові папери у кишені, й підвіску на ланцюжку годинника, й важке дихання. Але наш відвідувач лише вражено глянув на Холмса.
Так, ви маєте рацію, містере Холмсе; додам лише, що нині я - найнещасніша людина в Лондоні. Небом благаю вас, не покиньте мене в біді, містере Холмсе! Якщо вони прийдуть заарештувати мене до того, як я скінчу свою розповідь, то попросіть їх зачекати, поки я розкажу вам усю правду. Я піду до тюрми спокійно, коли знатиму, що ви допоможете мені.
Заарештувати вас! - вигукнув Холмс. - Це справді чудо... справді цікаво. В чому ж вас звинувачують?
В убивстві містера Джонаса Олдейкра з Ловер-Норвуда.
Напруга на обличчі мого друга змінилася співчуттям - змішаним, як здалося мені, з задоволенням.
О Боже! - усміхнувся він. - А я лише хвилину тому, за сніданком, скаржився своєму колезі докторові Ватсону, що химерні події зникли зі шпальт наших газет.
Наш відвідувач простяг тремтячу руку до числа «Дейлі Телеграф», що й досі лежало на Холмсових колінах.
Якби ви встигли переглянути газети, сер, вам не довелося б питати, навіщо я прийшов сьогодні вранці до вас. Мені здається, що про мене й моє нещастя нині говорять усі. - Він показав нам першу сторінку газети. - Ось воно; я прочитаю вам, з вашого дозволу. Слухайте, містере Холмсе, які заголовки: «Таємнича пригода в Ловер-Норвуді. Зникнення відомого будівничого. Підозра в убивстві й підпалі. Злочинець залишив сліди». Вони вже йдуть цими слідами, містере Холмсе, і я знаю, що вони скоро будуть тут. За мною стежили від самісінького вокзалу Лондон- Бридж, і я певен, що тепер вони чекають лише ордер на арешт. Це розіб’є серце моїй матусі, розіб’є серце! - Він одчайдушно заламував руки, хитаючись на стільці.
Я з цікавістю оглядав цього чоловіка, якого звинувачували в жорстокому злочині. Він був світло-русявий, гарний, із м’яким, чисто виголеним обличчям, переляканими блакитними очима й тонкими, майже дитячими вустами. Років йому було десь іздвадцять сім, а за вбранням та поведінкою він здавався вихованим джентльменом. З кишені його літнього пальта стирчав жмуток паперів, що свідчив про його професію.
Ми мусимо скористатися тим часом, який у нас є, - сказав Холмс. - Ватсоне, візьміть, будь ласка, газету і прочитайте допис.
Під хвацькими заголовками, які щойно оголосив наш клієнт, я прочитав таку досить прикметну розповідь:
«Минулої ночі - чи радше рано-вранці - в Ловер-Норвуді стався випадок, що наводить на думку про тяжкий злочин. Містер Джонас Олдейкр - відомий мешканець цієї округи, де він уже. багато років брав підряди на будівництво, - неодружений, мав п’ятдесят два роки й мешкав у садибі «Глибока долина», що біля Сайденгема, поблизу Сайденгемського шляху. Він мав славу потаємного, відлюдькуватого чоловіка з химерними звичками; кілька років тому облишив справу, завдяки якій надбав великі гроші Але трохи будівельних матеріалів у нього залишилось: він зберігав їх на задньому дворі, і вчора ввечері, близько дванадцятої години, там зайнявся стіс дощок. Пожежники негайно виїхали, але сухе дерево палало таким полум’ям, що загасити його було неможливо, й стіс згорів дощенту. З першого погляду здавалось, ніби то звичайнісінький нещасний випадок, але невдовзі з’ясувались обставини, які вказували на тяжкий злочин. Усіх здивувало, що на місці пригоди не було хазяїна; його почали шукати, але ніде не знайшли. Коли оглядали його кімнату, то побачили, що ліжко стоїть незаймане, сейф відімкнено, по підлозі розкидано папери, всюди видніють криваві плями і, нарешті, в кутку стоїть дубовий ціпок, держак якого забруднено кров’ю. Все це свідчило про криваву сутичку. Відомо, що ввечері в спальні містера Джонаса Олдейкра побував пізній гість, і є докази, що знайдений ціпок належить саме цій особі: це молодий лондонський адвокат Джон Гектор Мак-Фарлейн, молодший партнер контори «Ґрем та Мак-Фарлейн», Іст-Енд, Ґрешем-Білдинґс, 426. Поліція вважає, що виявлені докази ясно свідчать про причини, які підштовхнули його до злочину; сподіваємося, що найближчим часом з’являться нові відомості».
Пізніше повідомлення: «Подейкують, що містера Джона Гектора Мак-Фарлейна вже заарештували, звинувативши в убивстві містера Джонаса Олдейкра. В усякому разі відомо, що ордер на арешт підписано. Слідство відшукало в Норвуді нові моторошні докази злочину. Крім слідів боротьби, в кімнаті нещасного будівничого виявили, що, по-перше, французькі скляні двері спальніна першому поверсі було відчинено; по-друге, через двір до стосу тягся слід від якоїсь громіздкої речі, яку волочили по землі; і, нарешті, в попелі знайшли обгорілі кістки. Поліція дійшла висновку, що тут стався надзвичайно жорстокий злочин: убивця завдав жертві смертельного удару в спальні, дістав з сейфа папери, поволік тіло до стоса дощок і, щоб приховати сліди, підпалив його.
Розслід злочину передано в досвідчені руки інспектора Лecmрейда із Скотленд-Ярду, що взявся за цю справу з притаманною йому рішучістю й проникливістю».
Шерлок Холмс слухав цей дивовижний звіт, заплющивши очі й стуливши кінчики пальців.
Випадок справді досить цікавий, - промовив він у задумі. - Але насамперед дозвольте спитати вас, містере Мак-Фарлейне: чому ви досі на волі, хоча підстав для вашого арешту більше ніж достатньо?
Я живу з батьками в Торинґтон-Лодж, - це в Блекхісі, містере Холмсе, - але вчора ми з містером Олдейкром дуже пізно скінчили справи, тож я залишився ночувати в Норвуді, в готелі, й звідти поїхав на роботу. Про те, що сталося, я довідався лише в потязі, коли прочитав отой допис, який ви щойно почули. Я одразу побачив, яка страшна небезпека чатує на мене, й побіг до вас, щоб розповісти про все. Я не маю жодного сумніву, що мене давно вже заарештували б, якби я пішов до своєї контори чи додому. Від вокзалу Лондон-Бридж за мною йшов назирці якийсь чоловік, і я певен, що... Господи! Що це таке?
Гучно закалатав дзвінок, і зі сходів долинули важкі кроки. За хвилину в дверях кімнати з’явився наш давній приятель Лестрейд. За його спиною я побачив двох-трьох полісменів в уніформі.
Містер Джон Гектор Мак-Фарлейн? - спитав Лестрейд.
Наш сердешний клієнт підвівся, збліднувши на виду.
Вас заарештовано за вбивство містера Джонаса Олдейкра з Ловер-Норвуда.
Мак-Фарлейн у відчаї обернувся до нас: ноги його підламались, і він знов упав на стілець.
Хвилинку, Лестрейде, - мовив Холмс. - Півгодини справі не зашкодять, тож дозвольте цьому джентльменові розказати нам про ту пригоду; можливо, це допоможе її розплутати.
Гадаю, що розплутати її буде неважко, - похмуро відказав Лестрейд.
І все ж таки, з вашої ласки, мені було б цікаво послухати його розповідь.
Що ж, містере Холмсе, я не можу відмовити вам, бо ви разів зо два ставали нам у пригоді і Скотленд-Ярд вам щиро вдячний, - відповів Лестрейд. - Але я залишусь зі своїм заарештованим і мушу попередити, що кожне його свідчення може бути використане проти нього.
Більшого мені й не треба, - відгукнувся наш клієнт. - Усе, чого я хочу від вас, то це щоб ви вислухали правду й переконалися в ній.
Лестрейд позирнув на годинник.
Даю вам півгодини, - сказав він.
Насамперед мушу пояснити, - почав Мак-Фарлейн, - що раніше я ніколи не бачив Джонаса Олдейкра. Проте ім’я це я чув не раз, бо багато років тому його знали мої батьки, але відтоді жодного разу не бачилися з ним. Отож я вкрай здивувався, коли вчора, близько третьої години, він зайшов до моєї контори в Ситі. А почувши про мету його відвідин, я здивувався ще більше. Він приніс кілька аркушів із записника з якимись начерканими олівцем нотатками, - ось вони, - й поклав їх мені на стіл.
«Це мій заповіт, - сказав він. - Прошу вас, містере Мак-Фарлейне, оформити його як слід. Я посиджу тут і почекаю».
Я сів, щоб переписати заповіт. Уявіть собі моє здивування, коли я побачив, що майже все своє майно він залишає мені! То був дивний, маленький, схожий на тхора чоловічок із білими віями, й коли я поглянув на нього, то помітив, що його пильні сірі очі дивляться на мене з усмішкою. Не вірячи своїм очам, я дочитав заповіт; тоді він пояснив мені, що сім’ї в нього немає, родичів теж, а з моїми батьками він був знайомий замолоду й завжди чув про мене як про порядну людину; тепер він певен, що гроші його перейдуть у достойні руки. Звичайно, я зніяковіло подякував. Заповіт було складено, підписано й засвідчено моїм клерком. Ось він, на блакитному папері, а на цих папірцях, як я вже пояснював, - чернетки. Потім містер Джонас Олдейкр сказав мені, що має вдома багато інших документів - підряди на будівництво, справи про власність, заставні записи, акції й таке інше; він хоче, щоб я переглянув їх. Він повторював, що не заспокоїться доти, доки все це не буде розібрано, й попросив мене приїхати до нього в Норвуд увечері, захопивши з собою заповіт, щоб повністю скінчити цю справу. «Пам’ятайте, хлопче, ані слова вашим батькам, поки справу не буде завершено. Це стане для них маленькою приємною несподіванкою», - наполегливо твердив він і навіть узяв з мене обіцянку мовчати.
Зрозуміло, містере Холмсе, що я ні в чому не міг йому відмовити. Він був моїм добродійником, і я хотів якнайсумліннішевиконати його бажання. Я надіслав додому телеграму, що маю зараз важливу справу й не знаю, коли повернуся. Містер Олдейкр просив мене прийти о дев’ятій, щоб ми разом повечеряли, бо раніше він не зможе бути вдома. Я довго шукав його будинок, і коли дістався до нього, було вже опів на десяту. Я знайшов містера Олдейкра...
Хвилинку! - перервав його Холмс. - Хто відчинив вам двері?
Якась підстаркувата жінка, напевно, економка.
І вона, звичайно, спитала, хто ви такий?
Саме так, - відповів Мак-Фарлейн.
Далі, будь ласка.
Мак-Фарлейн витер спітніле чоло й провадив:
Ця жінка провела мене до вітальні, де вже стояла на столі скромна вечеря. Потім ми з містером Джонасом Олдейкром пішли до його спальні, де я побачив важкий сейф. Він одімкнув той сейф і дістав купу документів, які ми почали розбирати. Повернуло вже на дванадцяту, коли ми скінчили. Він зауважив, що не хотів би турбувати економку, отож сам випустив мене через французькі двері, які увесь цей час були відчинені.
А штори було спущено? - запитав Холмс.
Не можу сказати напевно, але здається, що лише наполовину. Так, я пригадав: він підняв їх, коли випускав мене. Я ніяк не міг знайти свій ціпок, але він сказав: «Нічого, хлопче, віднині ми частенько з вами зустрічатимемось; прийдете наступного разу й заберете ціпок». Так я й залишив кімнату - з відкритим сейфом і купою паперів на столі. Повертатися до Блекхіса було вже запізно, тож я переночував у готелі «Анерлійський герб», а про цю страшну пригоду дізнався тільки вранці.
Ви хочете ще щось спитати, містере Холмсе? - мовив Лестрейд, який кілька разів недовірливо піднімав брови, слухаючи цю дивовижну розповідь.
Поки я не побував у Блекхісі, ні.
Ви хочете сказати - в Норвуді? - зауважив Лестрейд.
Так, так, безперечно, я саме це й хотів сказати, - загадково усміхнувся Холмс.
Хоч Лестрейд і не любив про це згадувати, але він не раз переконувався, що Холмсів гострий розум набагато проникливіший за його власний. Я побачив, як інспектор підозріливо поглянув на мого друга.
Гадаю, мені не завадило б поговорити з вами, містере Шерлоку Холмсе, - сказав він. - Що ж, містере Мак-Фарлейне, ось мої констеблі, а кеб чекає внизу.
Бідолашний молодик підвівся і, востаннє благально глянувши на нас, вийшов з кімнати. Полісмени повели його до кеба, а Лестрейд залишився.
Холмс узяв зі стола папірці з чернетками заповіту і з великим зацікавленням почав їх розглядати.
У цьому документі є дещо цікаве. Чи не так, Лестрейде? - спитав він, простягаючи папірці інспекторові.
Той спантеличено поглянув на них.
Я розібрав лише перші кілька рядків, потім ще кілька - посеред другої сторінки й ще два наприкінці. Тут почерк чіткий, слова мов надруковано, - сказав він, - а решту написано нерозбірливо: трьох слів не можна прочитати взагалі.
І що ж ви думаєте про це? - спитав Холмс.
А ви що думаєте?
Це писалося в потязі. Чіткі рядки написано на зупинках, нечіткі - під час руху потяга, а зовсім нерозбірливі - на стрілках. Досвідчений фахівець відразу визначив би, що це писано в приміському потязі, бо лише перед великими містами так часто трапляються стрілки. Якщо вважати, що містер Олдейкр писав усю дорогу, то він мав їхати експресом, який зупинявся лише раз між Норвудом та вокзалом Лондон-Бридж.
Лестрейд засміявся.
Ну, це вже занадто, містере Холмсе, - мовив він. - До чого тут наша пригода?
Принаймні це підтверджує розповідь молодика, зокрема те, що Джонас Олдейкр писав свій заповіт поспіхом, коли їхав учора в потязі. Дивно, що людина пише такий важливий документ за таких незручних обставин! Скидається на те, що він не надавав цьому заповітові значної ваги. Саме так зробила б людина, яка знає заздалегідь, що заповіт ніколи не буде виконано.
В усякому разі, він написав собі смертний вирок, - заперечив Лестрейд.
Ви так думаєте?
А ви?
Можливо, але мені тут ще не все зрозуміло.
Незрозуміло? Якщо це незрозуміло, що ж може бути зрозумілішим? Молодик несподівано дізнається, що після смерті якогось літнього чоловіка він успадковує все його майно. Що він робить? Нікому нічого не сказавши, під першим-ліпшим приводом їде того самого вечора до свого клієнта. Дочекавшись, поки економка - єдиний, крім господаря, мешканець будинку - піде спати, він залишається з тим чоловіком наодинці, вбиває його, спалює тіло в стосі дощок, а сам вирушає до сусіднього готелю.
Плями крові на підлозі й на держаку ціпка майже непомітні. Можливо, він гадає, що скоїв убивство без пролиття крові, й вирішує знищити труп, щоб приховати незаперечні докази. Хіба це незрозуміло?
Отож-бо й воно, любий мій Лестрейде, що занадто вже зрозуміло, - відказав Холмс. - Серед ваших чудових здібностей бракує лише уяви. Але все-таки спробуйте хоч на хвилину поставити себе на місце того молодика й скажіть: чи скоїли б ви убивство ввечері того самого дня, коли дізналися про заповіт на своє ім’я? Невже вам не здався б підозрілим такий перебіг подій? А ще й слуги, які знають про вашу присутність у домі, - адже двері відчинила служниця! І нарешті - чи ви могли б, з такими зусиллями знищивши труп, забути там ціпок, щоб усі дізналися, хто злочинець? Погодьтеся, Лестрейде, що навряд.
Щодо ціпка, містере Холмсе, то ви незгірш від мене знаєте, що злочинці частенько хвилюються й коять таке, чого нізащо не вчинила б звичайна людина. Він, радше за все, просто боявся повернутися до кімнати. Спробуйте-но придумати інше, краще пояснення.
Можу легко придумати хоч півдюжини, - сказав Холмс. - Ось, наприклад, цілком можливе й вірогідне припущення. Можу подарувати його вам. Літній чоловік дістає документи, - очевидно, дуже цінні. Тим часом якийсь волоцюга проходить повз будинок і заглядає у вікно, що затулене шторою лише наполовину. Адвокат виходить. Заходить волоцюга, помічає ціпок, хапає його, вбиває Олдейкра, спалює тіло й тікає.
Навіщо волоцюзі палити тіло?
А навіщо Мак-Фарлейнові?
Щоб приховати докази.
А волоцюга хотів удати, що ніякого вбивства й не було.
Чому ж він нічого не взяв?
Бо побачив, що папери не мають жодної ціни.
Лестрейд хитнув головою, хоч мені здалося, ніби пихи в ньогопоменшало.
Гаразд, містере Шерлоку Холмсе, шукайте собі свого волоцюгу, а ми тим часом візьмемося за нашого заарештованого. Там побачимо, хто матиме рацію. Але пам’ятайте, містере Холмсе: як нам пощастило дізнатися, жоден з паперів не пропав, а заарештований - єдина в світі людина, кому не треба було нічого брати, - як законний спадкоємець, він будь-що одержав би своє.
Це зауваження начебто вразило мого друга.
Не заперечуватиму, що деякі докази свідчать на вашу користь, - відповів він. - Я лише показав вам, що можливі й іншідумки. Як ви й самі сказали, там побачимо. На все добре! З вашої ласки, я сьогодні буду в Норвуді й погляну, як просувається справа.
Тільки-но детектив пішов, як мій друг підхопився з крісла й бадьоро почав збиратися в дорогу, мов людина, що береться до улюбленої роботи.
Насамперед, Ватсоне, - мовив він, надягаючи сурдут, - я поїду, як і казав, до Блекхіса.
Чому не до Норвуда?
Перед нами два дивовижні випадки, що йдуть один за одним. Поліція помиляється, зосередивши свою увагу лише на другому випадку через те, що він містить у собі кримінал. Однак мені зрозуміло, що логіка вимагає іншого підходу - пролити світло на перший випадок, тобто на цей дивний заповіт, написаний так несподівано на ім’я людини, яка менше за все цього очікувала. Можливо, це дасть ключ до другого випадку. Ні, любий мій друже, не думаю, що ви станете мені в пригоді. Тут немає жодної небезпеки, інакше я й не думав би їхати без вас. Сподіваюся, що ввечері, коли ми знов побачимось, я зможу сказати вам, що дещо зробив для цього нещасного молодика, який шукає в мене захисту.
Повернувся мій друг пізно ввечері, і з його потемнілого, засмученого обличчя було видно, що вранішні надії ані найменшою мірою не справдилися. З годину він грав на скрипці, намагаючись заспокоїтись. Нарешті відклав інструмент убік і заходився докладно переповідати мені свої невдалі пригоди.
Кепські справи, Ватсоне, дуже кепські. Перед Лестрейдом я того не показував, але, правду кажучи, мені здається, що цього разу наш друг іде правильним шляхом, а ми - хибним. Чуття веде мене в один бік, а факти - в інший; а британські судді, боюся, не досягли ще того розумового рівня, щоб віддати перевагу моїм теоріям, а не Лестрейдовим фактам.
Чи їздили ви до Блекхіса?
Так, Ватсоне, їздив і дізнався там, що небіжчик Олдейкр був відомий мерзотник. Мак-Фарлейнів батько поїхав шукати сина. Мати була вдома - низенька, сива, блакитноока бабуся, що вся аж тремтіла зі страху та обурення. Звичайно, вона ні на мить не повірила, що син її винен. А щодо Олдейкрової долі не висловила ні подиву, ні жалю. Навпаки, говорила про нього з такою гіркотою, що аргументи поліції ще більше зміцніли: якщо син знав про її стосунки з цим чоловіком, то нема нічого дивного, що він його зненавидів і наважився вбити. «Це не людина, а хитра, підступна мавпа, - твердила вона. - Він завжди був такий, навіть замолоду».
«Ви знали його раніше?» - запитав я.
«Так, добре знала, бо він колись залицявся до мене. Дякувати Богові, що я йому відмовила й одружилася з порядним, хоч і біднішим, чоловіком. Ми з ним були заручені, містере Холмсе, аж одного разу я почула, що він - який жах! - пустив кота до пташника; мене так приголомшила його жорстокість, що я негайно відмовила йому». Пошукавши в шухляді бюро, вона дістала звідти фотографію жінки, порізану ножем. «Це моя фотографія, - сказала вона. - Отакою він надіслав її мені в день мого весілля, зі своїм прокляттям».
«Але ж тепер, - мовив я, - він, мабуть, пробачив вам, бо залишив усе своє майно вашому синові».
«Ні моєму синові, ні мені нічогісінько не треба від Джонаса Олдейкра, чи живого, чи мертвого! - палко вигукнула вона. - Є Бог на небесах, містере Холмсе, й Він покарав недобру людину; і Він доведе, коли буде на те Його воля, що руки мого сина чисті від крові!»
Хоч як я намагався, проте так нічого й не зміг знайти на користь нашого припущення, а дещо навіть свідчило проти нього. Врешті я облишив це й подався до Норвуда.
Садиба «Глибока долина» - це велика сучасна вілла з червоної цегли, що стоїть посеред садка, а перед ґанком ростуть лаврові кущі. Праворуч за будинком - двір, де сталася пожежа. Я накреслив схему садиби в своєму записнику - ось вона. Ці скляні двері ліворуч ведуть до Олдейкрової кімнати. З дороги, як бачите, видно все, що там діється. Це єдина втішна річ, про яку я сьогодні довідався. Лестрейда там не було, всіма справами керував старший констебль. Його люди саме перед моїм приїздом відшукали в дворі справжнісіньку скарбницю. Порпаючись уранці в попелі на місці, де був стіс, вони знайшли, крім обгорілих кісток, кілька почорнілих металевих кружалець. Уважно роздивившись на них, я побачив, що то ґудзики від штанів. На одному з них я навіть розібрав слово «Гаймс» - ім’я Олдейкрового кравця. Потім я якнайобережніше оглянув травник, - чи не зосталося там слідів, - але спека стояла така, що земля там стала тверда, як залізо. Крім того, що хтось протяг через низький живопліт якусь важку річ - мертве тіло або лантух, - нічого знайти не вдалося. Все це, звичайно, підтверджує думку поліції. Цілу годину я повзав по травнику під серпневим сонцем, але зрештою не знайшов нічого нового.
Зазнавши такої поразки, я пішов до спальні й теж заходився її оглядати. Криваві плями на підлозі були бліді, ледве помітні, проте безперечно свіжі. Ціпок уже забрали, але на ньому плями були так само бліді. Немає сумніву, що ціпок належить нашомуклієнтові. Він сам це визнав. На килимі залишилися сліди обох чоловіків, але жодного сліду третьої особи не було, що теж обертається проти нас. Одне слово, рахунок щоразу зростає на їхню користь.
Тільки раз мені сяйнула невеличка надія. Я переглянув папери, що раніше лежали в сейфі, - майже всі вони були розкладені на столі. Папери були в запечатаних конвертах, один чи два з яких відкрила поліція. Як я можу судити, великої ціни вони не мають, та й банкова книжка містера Олдейкра аж ніяк не свідчить, що її власник надто вже гараздував. Мені здалося, ніби кількох паперів бракує. Серед них траплялися згадки про якісь справи, пов’язані, ймовірно, з великими коштами, але самих тих справ я так і не знайшов. Звичайно, якби я міг напевно це довести, то всі Лестрейдові докази неминуче обернулися б супроти нього: навіщо людині красти те, що все одно має їй дістатися?
Врешті-решт, зазирнувши до кожної щілини й не відшукавши там ніяких слідів, я спробував щастя в розмові з економкою. Звуть її місіс Лексінґтон, це невисока, непривітна, мовчазна особа, що підозріливо зирила на мене спідлоба. Вона щось знає, я певен. Але довідатись у неї не зміг нічогісінько. Так, вона пустила містера Мак-Фарлейна до будинку о пів на десяту. «Краще б у мене тоді руки поодсихали!» - бідкалася вона. Спати пішла о пів на одинадцяту. Її кімната - в іншому кінці будинку, тож вона нічого не чула. Капелюх і ціпок містер Мак-Фарлейн залишив у передпокої. Прокинулась вона від крику: «Пожежа!». Звичайно, її сердешного, любого хазяїна вбили. Чи мав він ворогів? Кожен має ворогів, але містер Олдейкр жив самотньо й зустрічався з чужими людьми лише в справах. Ґудзики вона бачила й напевно може сказати, що вони від тих штанів, які були на ньому минулої ночі. Дошки в стосі були дуже сухі, адже цілий місяць не дощило. Вони спалахнули, мов порох, і коли місіс Лексінґтон добігла туди, увесь стіс уже охопило полум’я. І вона, й пожежники відчули запах смаленого м’яса. Ні про папери, ні про приватні справи містера Олдейкра вона нічого не знає.
Ось вам, любий мій Ватсоне, звіт про мої невдачі. І все-таки, все-таки... - Він стиснув свої тонкі руки в кулаки й переконано говорив далі: - Я знаю, що це неправда. Я відчуваю це нутром. Економці щось відомо, але що - я не знаю. В очах її було щось похмуре й зухвале, мов у людини з нечистою совістю. Та яка користь із цих розмов, Ватсоне? Коли щасливий випадок не допоможе нам, то боюся, що «Норвудська справа» не посяде свого місця в літописі наших успіхів, який, передчуваю, рано чи пізно все одно впаде на голови терплячої публіки.
Звичайно, - мовив я, - але хіба враження, яке справляє людина, нічого не важить для суду?
Це непевний доказ, любий мій Ватсоне. Пам’ятаєте того страшного вбивцю, Берта Стівенса, що шукав у нас допомоги 1887 року? А з себе він був сумирніший за учня недільної школи.
Так, ваша правда.
Отож якщо ми не обґрунтуємо своїх думок, то наш клієнт пропав. Докази проти нього незаперечні, й подальші розшуки можуть лише зміцнити їхню силу. До речі, між тими паперами є одна цікава річ, що може стати нам у пригоді як початок розслідування. Переглянувши банкову книжку, я побачив, що бідність Олдейкрового рахунка пов’язана з тим, що впродовж останнього року він виписував чеки на грубі гроші якомусь містерові Корнеліусу. Цікаво, що то за містер Корнеліус, із яким колишній будівничий мав такі солідні оборудки. Чи не доклав він свої руки до цієї пригоди? Можливо, Корнеліус - лише посередник, але я не знайшов жодної розписки про отримання таких великих сум. Тепер мені доведеться звернутися до банку, щоб розпитати там про цього джентльмена. Але боюся, любий мій друже, що нас чекає невдалий кінець: Лестрейд повісить нашого клієнта, а Скотленд-Ярд, звичайно, святкуватиме перемогу.
Не знаю, чи спав тієї ночі Шерлок Холмс, але вранці, коли я зійшов униз до сніданку, він сидів блідий і зморений, з темними зморшками під блискучими очима. На килимі перед ним були розкидані недопалки та ранкові газети. На столі лежала розпечатана телеграма.
Що ви про це скажете, Ватсоне? - запитав він, підсунувши її до мене.
Наш Лестрейд квапиться прокукурікати перемогу, - відповів, гірко усміхнувшись, Холмс. - І все ж кидати справу ще зарано. Врешті-решт свіжий важливий доказ може обернутися іншим боком і дати розсліду зовсім інший напрямок, відмінний від того, в якому просувається Лестрейд. Снідайте, Ватсоне, а потім їдьмо разом і погляньмо, що там можна зробити. Сьогодні, здається, мені буде потрібна ваша допомога й підтримка.
Сам він снідати не став - мій друг був одним з тих диваків, які в напружені хвилини не можуть і думати про їжу, покладаючись на своє залізне здоров’я. Він міг не їсти й не спати аж до цілковитоговиснаження. «Я не можу витрачати сили й нерви на харчування», - відповідав він на мої лікарські докори. Тож я не здивувався, коли того ранку Холмс, навіть не доторкнувшись до їжі, вирушив зі мною до Норвуда. Там довкола «Глибокої долини», що виявилася звичайнісінькою приміською садибою, ще юрмився натовп ласих до пригод зівак. На воротях нас зустрів Лестрейд: його обличчя аж світилося перемогою.
Ну, містере Холмсе, чи довели ви, що ми помиляємось? Чи знайшли свого волоцюгу? - засміявся він.
Я ще не дійшов жодного висновку, - відповів мій друг.
Зате ми дійшли свого висновку, і тепер він блискуче підтвердився. Тож доведеться вам визнати, що цього разу ми трохи випередили вас, містере Холмсе.
Судячи з вашого вигляду, сталося щось надзвичайне, - зауважив Холмс.
Лестрейд гучно зареготав.
Ви, як і всі, не любите програвати, - сказав він. - Але ж людина не може щоразу сподіватися тільки на себе. Еге ж, докторе Ватсоне? Проходьте-но сюди, джентльмени, і я переконаю вас, що цей злочин скоїв саме Джон Мак-Фарлейн.
Він повів нас коридором до темного передпокою.
Сюди молодий Мак-Фарлейн, скоївши вбивство, повернувся, щоб забрати капелюх, - сказав він. - А тепер погляньте сюди. - Він театральним порухом витер сірник, і в його світлі ми побачили на вибіленій стіні криваву пляму. Коли він підніс сірник ближче, виявилось, що це не проста пляма. То був чіткий відбиток великого пальця.
Гляньте-но крізь вашу лупу, містере Холмсе.
Так, глянув.
Ви знаєте, що двох однакових відбитків пальців не існує?
Щось ніби чув.
Тоді чи не зробите ви ласку порівняти цей відбиток із відбитком великого пальця правої руки молодого Мак-Фарлейна, який зняли цього ранку за моїм розпорядженням?
Він підніс до кривавої плями шматочок воску: і без лупи було видно, що то два відбитки одного й того самого пальця. Я зрозумів, що наш нещасний клієнт приречений.