Вiн таки є. Не вiдзнакою великого натхнення, напруги аж по смерть чи чогось такого. Вiн просто є - персональний диявол за лiвим плечем. Одягнений у iрландський светр з кiсками попереду, старi джинси, взутий завжди у грубi чоботи танцiвника. Але пiдбори не клацають, вiн не вмiє танцювати. Вiн незграбний, блiдий i похмурий. Сталеве перо з його важкого крила стирчить у моїй потилицi з того часу, як вiн вперше зайшов на посадку. Вiн зовсiм не схожий на тих, зi своєї циганської рiднi, певно, виродок.
I вiн чомусь розмовляє гельською.
Але я не володiю цiєю мовою. Тож, коли, невиразно посмiхаючись, каже на спомин: "Та гра агем дiт", я не знаю, яка з iгор - його, i чи граємо ми у цю гру разом.